Пісня Сюзани: Темна Вежа VI

Пiсня Сюзани: Темна Вежа VI Стiвен Edwin Кiнг Темна вежа #6 У шостiй книжцi легендарного циклу Роланд Дескейн та його ка-тет продовжують пошуки Темноi вежi, але цього разу ще й Сюзанни – чорношкiроi учасницi ка-тету з бiлими ногами – та ii маляти. Потрапляючи у рiзнi свiти та часи, вони намагаються з’ясувати, який же з них е справжнiм i хто ховаеться пiд титулом Багряний Король. Однак сюжет виходить за рамки самоi книги – героi починають шукати свого бога, який створив iх, – автора Стiвена Короля-Кiнга. Що буде, коли вони його знайдуть?.. Обережно! Ненормативна лексика! Стiвен Кiнг Пiсня Сюзанни. Темна вежа VI Присвячуеться Таббi, котра знае, коли це було зроблено Йди собi: iснують й iншi свiти.     Джон «Джейк» Чемберз Я дiвчина постiйноi печалi, Натерпiлась лиха на своiм вiку. Навмання блукаю я свiтами, Я не маю друзiв, На правдивий шлях мене наставити нема кому…     Народна пiсня Справедливiсть – це те, що волiе чинити Бог.     Лейф Енгер. Мир, що як рiка 19 ВІДТВОРЕННЯ Перший куплет Променетрус ОДИН – Чи довго триватиме магiя? Спершу нiхто не вiдповiв, тому Роланд перепитав знову, цього разу вже дивлячись прямо туди, де у протилежному кутку священниковоi вiтальнi сидiли Хенчик з роду маннi та Кантаб, жонатий на якiйсь з численних онук Хенчика. За звичаем маннi, вони тримали один одного за руки. Старший цього дня втратив онуку, та якщо вiн i журився, емоцii не вiдбивалися на його незворушно закам’янiлому обличчi. Поряд з Роландом, нiчиеi руки не тримаючи, сидiв мовчазний, з жахливо блiдим обличчям Еддi Дiн. Бiля нього на пiдлозi, схрестивши ноги, примостився Джейк Чемберз. Хлопчик затяг собi на колiна Юка, Роланд такого нiколи ранiше не бачив та й не повiрив би, що цей пухнастик-шалапут може дозволити з собою таке витворяти. Обидва – i Еддi, й Джейк – були заляпанi кров’ю. Кров на сорочцi Джейка належала його товаришу Беннi Слайтмену. В Еддi на сорочцi була кров Маргарет Айзенгарт, колишньоi Маргарет з Клану Червоноi Стежини, загиблоi онуки старого патрiарха. Обидва – i Еддi, й Джейк – виглядали втомленими так само, як почувався Роланд, проте вiн був цiлком певен, що цiеi ночi вiдпочинку iм не буде. Звiддаля, з мiста, долинули вибухи феерверку, спiвiв, свята. А тут нiхто не святкував. Беннi й Маргарет загинули, а Сюзанна пропала. – Хенчику, скажи менi, благаю, скiльки часу триватиме магiя? Старий якось знiяковiло погладив собi бороду. – Стрiльцю, Роланде, не можу я цього сказати. Магiя дверей тiеi печери поза моiм… Ти мусив би i сам це розумiти. – Скажи, що ти сам про це думаеш. Зважаючи на те, що ти точно знаеш. Еддi здiйняв руки. Вони в нього були брудними, пiд нiгтями засохла кров, i до того ж тремтiли. – Скажи, Хенчику, – промовив вiн голосом тихим i таким пригнiченим, якого Роланд вiд нього нiколи не чув. – Скажи, благаю тебе. Увiйшла Розалiта, невтомна робiтниця отця Каллагена, з тацею в руках. На тацi стояли три фiлiжанки й карафа паруючоi кави. Принаймнi вона знайшла час, щоб скинути запилюженi, заляпанi кров’ю джинси й сорочку i перевдягтися у домашне плаття, але шок так i залишився в ii очах. Вони визирали з ii обличчя, немов зi своiх нiрок якiсь малi звiрятка. Вона мовчки нацiдила каву i подала фiлiжанки. Та й кров вона не дочиста змила, помiтив Роланд, беручи фiлiжанку. Залишилася смужка на тильному боцi правоi руки. Чия це кров: Беннi чи Маргарет? Звiдки йому було знати. Та його це не вельми й обходило. Вовкiв було подолано. Колись вони можуть прийти знову або й нiколи бiльше не з’являться у Кальi Брин Стерджис. Це справа ка. А iхня проблема – Сюзанна Дiн, котра насамкiнець зникла, забравши з собою Чорну Тринадцятку. Хенчик промовив: – Ти-бо питавсь про печеру? – Атож, отче, – пiдтвердив Роланд. – Про тривкiсть магii. Отець Каллаген взяв фiлiжанку, неуважно посмiхнувся i кивнув, проте без жодного слова подяки. Вiдтодi, як вони повернулися з печери, вiн майже не говорив. На колiнах у нього лежала книжка, що називалася «Салемз-Лот», написана вона була чоловiком, чийого iменi вiн нiколи не чув. Нiбито белетристика, але там йшлося про Доналда Каллагена, себто про нього. Вiн жив колись у мiстi, про яке там розповiдалося, брав участь в описаних там подiях. Вiн подивився на задню сторiнку обкладинки, на той клапан, де вмiщують фотографiю автора, чомусь ледь не впевнений, що побачить власне обличчя, яким воно, радше за все, було 1975 року, коли вiдбувалися тi подii, але там не було нiякого зображення, лише текст про письменника, та й з нього мало що можна було довiдатися. Живе у штатi Мен. Одружений. До цiеi написав ще одну книжку, вiдгуки на яку були доволi добрими, якщо вiрити цитатам на обкладинцi. – Що потужнiша магiя, то довше вона тривае, – мовив Кантаб i запитально подивився на Хенчика. – Атож, – погодився Хенчик. – Магiя й чародiйство – одне й те саме, i вони розгортаються iззаду. – Вiн зробив паузу. – З минулого, сказати б ото так. – Цi дверi прочинялися в багатьох мiсцях i багато разiв у той свiт, звiдки прийшли моi друзi, – сказав Роланд. – Аби вони менi вiдчинилися знову, але тiльки туди само, де й два останнiх рази. Два найостаннiших. Це можливо зробити? Вони чекали, поки Хенчик з Кантабом усе обмiркують. Маннi були великими мандрiвниками. Якщо хтось знав, яким чином, якщо хтось i мiг зробити те, чого прагнув Роланд – чого вони всi прагнули, – то саме цi фолькен. Кантаб шанобливо нахилився до старого дiна Клану Червоноi Стежини. Щось зашепотiв. Хенчик слухав, на його обличчi не вiдбивалося нiяких почуттiв, потiм своею старечою, покарлюченою рукою вiн повернув голову Кантаба вбiк i сам йому щось зашепотiв. Ворухнувся Еддi, i Роланд вiдчув, що Еддi готовий ось-ось зiрватися, либонь, почне кричати. Вiн заспокiйливо поклав руку йому на плече, й Еддi розслабився. Принаймнi на якийсь час. Перемовини пошепки тривали десь хвилин зо п’ять, i всi терпляче чекали. Навiть Роланду важко було слухати вiддаленi звуки святкування; а бозна, що мiг вiдчувати Еддi. Нарештi Хенчик поплескав Кантаба долонею по щоцi й обернувся до Роланда. – Ми гадаемо, це можливо зробити, – сказав вiн. – Слава Богу, – буркнув собi пiд нiс Еддi. А тодi голоснiше: – Слава Богу! Ходiмо туди. Ми можемо почекати вас на Схiдному Шляху… Обидва бороданi захитали головами, Хенчик радше в суворому жалю, Кантаб ледь не з виразом оприявненого жаху. – Ми не пiдемо до Печери голосiв у темрявi, – мовив Хенчик. – Ми мусимо! – вибухнув Еддi. – Ви не розумiете! Питання навiть не в тiм, як довго протривае магiя i чи триватиме вона взагалi, питання в тому, який буде час по той бiк! Вiн бiжить там швидше, i коли вiн збiгае, то все – його не повернеш! Господи, може Сюзанна саме зараз народжуе те маля, а якщо воно якийсь канiбал… – Послухай-но мене, юний хлопче, – промовив Хенчик, – І слухай мене уважно, благаю. День уже майже згас. Це було правдою. Ще нiколи, скiльки пам’ятав себе Роланд, день не втiкав так швидко йому крiзь пальцi. Рано, майже одразу по свiтанку, була битва з Вовками; потiм там, на дорозi, – святкування перемоги й туга за полеглими (iх було на диво мало, як виявилося). Потiм прийшло усвiдомлення того, що пропала Сюзанна, ривок до печери, iхнi знахiдки там. Коли вони повернулися до мiсця битви на Схiднiм Шляху, вже перейшло за полудень. Бiльшiсть мiстян уже пiшли звiдти, радiсно повели додому своiх врятованих дiтей. Хенчик доволi легко погодився на цю нараду, але на той час як вони дiсталися будинку священика, сонце вже схилялося до обрiю. «Ну, принаймнi перепочинемо вночi», – подумав Роланд, сам не знаючи – втiшатися цим чи журитися. Сон пiде йому на користь, едине що вiн знав напевно. – Я слухаю уважно, – сказав Еддi, але оскiльки Роланд так i не прибирав руку йому з плеча, тож i вiдчув, як тремтить юнак. – Якби ми навiть волiли вирушити туди зараз, нам не вдалося б переконати iнших пiти разом iз нами, – сказав Хенчик. – Ти iхнiй дiн… – Атож, так називаеш мене ти, я й сам гадаю, що, мабуть, ним i е, але це не наше слово, е-кен. У бiльшостi випадкiв вони слiдують за мною, до того ж вони пам’ятають про свiй борг твоему ка-тету за сьогоднiшню роботу i готовi вiддячити вам будь-яким доступним iм способом. Але у темрявi вони нiзащо не пiдуть тiею стежкою, та ще й до того заклятого мiсця. – Хенчик повiльно й вельми переконливо хитав головою. – Нi, на таке вони не зважаться. Послухай, юначе. Ще до настання суцiльноi темряви ми з Кантабом можемо повернутися до Клану Червоноi Стежини. І там ми запросимо чоловiкiв нашого народу до Темпи, у нас це те саме, що Зала зiбрань у безпам’ятного племенi. – Вiн скинув оком на Каллагена. – Благаю прощення, панотче, якщо це визначення для тебе образливе. Каллаген неуважно кивнув, не пiдводячи погляду вiд книги, якоi вiн так i не перестав крутити в руках. Книга була покрита прозорим пластиком, як це часто роблять з цiнними першими виданнями. Позначена розчерком олiвця на форзацi цiна становила $ 950. Усього лише другий роман якогось молодого автора. Вiн не мiг зрозумiти, в чому ж полягае цiннiсть цiеi книжки. Якщо iм трапиться ii хазяiн, чоловiк на iм’я Кельвiн Тауер, вiн його неодмiнно про це розпитае. І то буде лише початок допиту. – Ми пояснимо, чого саме ти хочеш, i закличемо волонтерiв. Я гадаю, що з шiстдесяти восьми чоловiкiв Клану Червоноi Стежини всi, окрiм хiба чотирьох-п’яти, зголосяться на допомогу – вони зосередять воедино iхнi сили. Це буде потужний кхеф. Це ж так буде по-вашому? Кхеф? Спiльнота? – Так, – вiдповiв Роланд. – Спiльнота води, кажемо ми. – Та куди там поткнутися такiй кiлькостi людей до лазу в печеру, – сказав Джейк. – Це неможливо, навiть якщо половина iх всядеться на плечi iншiй половинi. – Нема потреби, – сказав Хенчик. – Всередину ми направимо найпотужнiших – тих, що ми iх звемо надсилачами. Решту можемо вишикувати вздовж стежки, плiч-о-плiч й вагадлом до вагадла. Вони будуть там завтра вранцi ранiше, нiж сонце торкнеться дахiв. Я закладаюся на це своiм годинником. – Нам ще сьогоднi треба зiбрати магнiти й вагадла, – сказав Кантаб. На Еддi вiн дивився знiчено, з якимсь острахом. Юнак страшенно страждав, це було очевидно. А вiн же стрiлець. Стрiлець може пальнути раптом, але нiколи не зробить цього наослiп. – Може так статися, що буде пiзно, – промовив Еддi, що сидiв, похиливши голову. Та тут вiн скинув на Роланда своiми свiтло-карими очима. Тепер вони в нього потемнiшали вiд виснаження й налилися кров’ю. – Завтра може бути запiзно, навiть якщо магiя не розвiеться. Роланд вiдкрив було рота, але Еддi пiдняв палець. – Не кажи ка, Роланде. Якщо ти ще хоч раз скажеш ка, присягаюся, в мене голова вибухне. Роланд стулив рота. Еддi обернувся до двох бороданiв у темних, схожих на квакерськi хламидах. – Тож ви не впевненi, що магiя триватиме довго, чи не так? Дверi, якi нам ще можна вiдчинити цiеi ночi, можливо, вiд завтра залишаться для нас замкненими назавжди. І нiякi створенi маннi магнiти й бомби-вагадла не зможуть iх прочинити. – Атож, – сказав Хенчик. – Але твоя жiнка прихопила з собою магiчну кулю, i, наскiльки ми можемо гадати, Серединний i Прикiнцевий свiти позбавились ii. – Я б продав власну душу, аби тiльки повернути цю кулю сюди, взяти ii до рук, – чiтко промовив Еддi. Вочевидь, це шокувало всiх, навiть Джейк з Роландом вiдчули нестримне бажання сказати Еддi, що той мусить вiдiграти назад, не промовляти цi слова. Надто потужнi сили протидiяли iм у пошуках Вежi, темнi сили, а Чорна Тринадцятка була iх найвиразнiшим сiгулом. Корисним в iнших випадках можна також скористатися на шкоду, i в райдужних звивинах ховаються своi зловмиснi чари, а в Тринадцятцi iх найбiльше. Вони, либонь, у нiй i зосередженi. Навiть якби iм дiсталася ця куля, Роланд ладен був битися, аби лиш вона не потрапила до рук Еддi Дiна. У його теперiшнiм станi жалобноi вiдстороненостi куля б його або знищила, або за кiлька хвилин перетворила на свого раба. – І камiнь пив би, аби мав рота, – озвалася Роза рiзко, аж усi здригнулись. – Еддi, облишмо питання магii, згадай ту стежку, що веде вгору. Та уяви собi п’ять дюжин чоловiкiв, чимало з них старi люди, вiком майже як Хенчик, а ще серед них пара слiпих, мов кажани, i подумай, як вони дертимуться туди в темрявi. – Валун, – додав Джейк. – Пам’ятаеш той валун, повз який треба протиснутися по слизькому краечку провалля? Еддi похмуро кивнув. Роланд бачив, як вiн намагаеться погодитися з тим, чого не в змозi змiнити. Навпомацки схиляеться до здорового глузду. – Сюзанна Дiн теж стрiлець, – зауважив Роланд. – Вона й сама зумiе подбати про себе якийсь час. – Не думаю, щоб Сюзанна могла зараз втiлювати самостiйнi рiшення, – вiдповiв Еддi. – І тобi це теж зрозумiло. Врештi-решт, це дитина Мii, i Мiя триматиме все пiд контролем, поки ця дитина – ii малюк – не народиться. Раптом Роланда осяяло, i, як уже не раз траплялося впродовж довгих рокiв, його iнтуiцiя виявилася правдивою. – Вона могла всiм керувати, коли вони йшли звiдси, але там вона може й не втримати керування. Нарештi, пiдвiвши очi вiд книги, яка так вразила його, заговорив Каллаген: – Чому так? – Тому що там не ii свiт, – вiдповiв Роланд. – Той свiт – свiт Сюзанни. Якщо вони не знайдуть спосiб, як iм спiвпрацювати, вони там можуть загинути всi разом. ДВА Хенчик i Кантаб вирушили до маннi Червоноi Стежини, по-перше, щоб розповiсти зборам старiйшин (всуцiль iз чоловiкiв) про те, що було перероблено вдень, а по-друге, про ту цiну, яку вони мусять заплатити за цю роботу. Роланд пiшов з Розою до ii хатини. Та стояла на схилi, трохи вище вiд ще недавно охайноi вбиральнi, тепер майже геть зруйнованоi. Всерединi цiеi вбиральнi недоладним сторожем стирчав зламаний робот-вiстовий Ендi (котрий колись виконував багато iнших функцiй). Розалiта роздягала Роланда повiльно, догола. А вже коли вiн лежав як мати народила, вона простерлася на лiжку поруч з ним i мастила його своiми особливими мазями: рани – котячою олiею, а бiльш чуттевi мiсця – якоюсь жирнiшою, з легким запахом, сумiшшю. Вони кохалися. Кiнчили разом (випадковий фiзичний збiг, що його дурнi сприймають за знак долi), до них долiтали вибухи феерверку на центральнiй вулицi Кальi й хвацькi вигуки, якi видавали фолькен, бiльшiсть з котрих, судячи з iх гомону, були вже добряче пiд мухою. – Спiмо, – шепнула вона. – Завтра я тебе вже не побачу. Нi я, нi Айзенгарт, нi Оверголсер, i нiхто бiльше в Кальi. – Так ти провидиця? – спитав Роланд. Голос його звучав розслаблено, аж безтурботно, проте, навiть коли вiн вганявся в глибини ii жару, його не полишала тривога за Сюзанну: втрачену частинку його ка-тету. Навiть якби не трапилося нiчого iншого, самоi цiеi втрати було достатньо, щоб завадити йому отримати справжнiй вiдпочинок i полегшення. – Нi, – вiдповiла вона. – Але час вiд часу я маю передчуття, як i кожна жiнка, особливо коли ii чоловiк ось-ось ii покине. – То я для тебе дiйсно цей… Твiй чоловiк? Вона подивилася сором’язливо i водночас уперто. – Атож, за той коротенький час, що ти перебував тут, менi сподобалося вважати тебе ним. Скажеш, я не права, Роланде? Вiн рiзко мотнув головою. Приемно було знову стати чоловiком якоiсь жiнки, нехай навiть на короткий час. Вона побачила в його жестi щирiсть, i лице ii посвiтлiшало. Погладила його по худiй щоцi. – Нам пощастило зустрiтися, Роланде, справдi ж? Зустрiтися в Кальi. – Атож, ледi. Вона торкнулася того, що залишилося вiд його правоi руки, а тодi правого стегна. – А як твоi рани? Їй вiн не мiг брехати. – Лютують. Вона кивнула, потiм взяла його за лiву руку, яку йому вдалося вберегти вiд почвар омарiв. – А ця? – В порядку, – сказав вiн, хоча й вiдчував у нiй глибокий бiль. Притаений. Той, що чекае свого моменту, щоб оприявнитися. Розалiта називала це сухим крутiем. – Роланде! – промовила вона. – Га? Очi ii дивилися на нього спокiйно. Вона так i не вiдпускала його лiву руку, потискуючи ii, визбируючи ii таемницi. – Кiнчай своi справи якомога швидше. – Така твоя порада? – Атож, серце мое. Поки твоi справи не кiнчили тебе. ТРИ Еддi сидiв на задньому ганку будинку панотця, поки не залягла нiч i день, який цi фолькен вiд сьогоднi називатимуть Днем перемоги на Схiдному Шляху, вiдiйшов в iсторiю (де вiн перетвориться на мiф… звiсно, за тiеi умови, що свiт триматиметься купи достатньо довго для того, щоб це вiдбулося). Звуки бучного святкування у мiстi значно поголоснiшали, Еддi навiть почав усерйоз загадуватися, чи не спалять вони там геть центральну вулицю. А його це обходить? Анiскiлечки. Ще й докинув би: гуляй, дитино, доки твоя година. Поки Роланд, Сюзанна, Джейк, Еддi та три жiнки – вони себе називали Сестри Орiзи – билися з Вовками, решта фолькен Кальi трусилися в мiстi або ж ховалися бiля рiчки в рисових очеретах. Якихось десять рокiв мине – та де там, навiть п’ять! – i вони переповiдатимуть одне одному, як одного осiннього дня, стоячи плiч-о-плiч iз стрiльцями, наваляли кому треба. Це було несправедливо, i в глибинi душi вiн розумiв, що це несправедливо, але нiколи за все свое життя вiн не почувався таким безпорадним, таким розгубленим, а отже, i плюгавим. Вiн наказував собi не думати про Сюзанну, не загадуватись, де вона зараз може бути i чи народилося вже ii демонiчне дитя, а натомiсть все думав i думав про неi. Вона вирушила до Нью-Йорка, принаймнi це вiн знав напевно. Але в який час? Там люди iздять при газовому свiтлi у двохколiсних екiпажах чи, може, користуються антигравiтацiйними таксi на реактивнiй тязi, якими кермують продукованi «Пiвнiчним центром позитронiки» роботи? А чи жива вона ще взагалi? Вiн викинув би з голови цi думки, якби мiг, але розум – така жорстока рiч. Сюзанна ввижалася йому в якiйсь канавi у Альфабет-Сiтi[1 - Альфабет-Сiтi – вiдома своiм полiетнiчним населенням частина району Іст-Вiлiдж на Мангеттенi в районi авеню, якi мають назви: A, B, C, D. (Тут i далi прим. пер.)], зi свастикою, вирiзаною в неi на лобi, i повiшеною на шиi табличкою «ВІТАННЯ ВІД ВАШИХ ДРУЗІВ З ОКСФОРД- ТАУНА». У нього за спиною прочинилися кухоннi дверi в будинку священика. Почулося м’яке чалапання босих нiг (слух у нього тепер був гострий, добре налаштований, як i решта його вбивчоi зброi) i клацання кiгтiв. Джейк з Юком. Хлопець усiвся поруч з ним в Каллагенове крiсло-гойдалку. Вiн залишався одягненим i не зняв з себе саморобноi кобури. Там мiстився «рюгер», який Джейк вкрав у свого батька того дня, коли втiк з дому. Сьогоднi вiд нього вiдгонило… нi, не кров’ю. Поки що нi. Мастилом? Еддi криво посмiхнувся. Мало в цьому гумору. – Не можеш заснути, Джейку? – Ейку, Ейку, – погодився Юк i розпластався на дошках пiдлоги бiля нiг Джейка, поклавши морду мiж лапами. – Нi, я не можу перестати думати про Сюзанну, – вiдповiв Джейк, трохи помовчав i додав: – І про Беннi. Еддi розумiв, що це природно: хлопець бачив, як просто в нього на очах розiрвало його друга, як тут не думати про нього, але водночас Еддi пiдступив до горла гiркий клубок ревнощiв, нiби весь жаль Джейка мусив би належати дружинi Еддi Дiна. – Винен той хлопець Тейверi, – сказав Джейк. – Саме вiн. Запанiкував. Побiг. Зламав собi гомiлку. Аби не вiн, Беннi був би зараз живий… А потiм дуже стиха – Еддi був певен, у того хлопця серце б похололо, якби вiн таке почув, – Джейк завершив: – Френк… скурвий… Тейверi. Еддi простягнув руку, яка не бажала втiшати, i змусив ii торкнутися голови хлопця. Волосся в того було довге. Давно немите. Чорт забирай, воно потребувало стрижки. Потребувало матерi, котра б точно знала, як про цього хлопця подбати. Нема тут матерi, принаймнi для Джейка. А ось вам i маленьке чудо: даруючи втiху, Еддi й сам вiдчув полегшення. Не так, щоб аж, та хоч трiшечки. – Вiдпусти, – промовив вiн. – Що сталося, те сталося. – Ка, – гiрко погодився Джейк. – Кай-ет, ка, – пiдтакнув Юк, не пiдводячи морди. – Амiнь, – проказав Джейк i розсмiявся. Вiд цього смiху вiйнуло тривожним холодком. Джейк витяг «рюгер» з саморобноi кобури i подивився на нього. – Цей револьвер пройде, бо вiн родом з того боку. Так каже Роланд. Та й iншi, мабуть, теж, бо ми не стрибатимемо у тодеш. А як нi, то Хенчик сховае iх у печерi, а потiм ми за ними, може, ще повернемось. – Якщо ми потрапимо до Нью-Йорка, – сказав Еддi, – там повно зброi. Ми собi знайдемо. – Не такоi, як у Роланда. Я збiса сподiваюся, що мiй пройде. Жодноi зброi не залишилося в жодному зi схожих на цей свiтiв. Гадаю, так. Еддi тримався такоi ж думки, але не вважав за потрiбне ii висловлювати. У мiстi прогримiло, i потому настала тиша. Вщухае гуляння. Нарештi вщухае. Завтра, безперечно, сьогоднiшне поголовне святкування продовжуватиметься цiлий день, але вже поменшае п’яних, а притомних побiльшае. Роланда з його ка-тетом чекатимуть, щоб привiтати як почесних гостей, але, якщо боги творiння виявлять свою ласку i дверi вiдчиняться, iх тут уже не буде. Уполювати Сюзанну. Вiдшукати ii. Геть з голови полювання. Це буде пошук. Нiби прочитавши його думки (а вiн дiйсно був здатен на це, бо вельми чутливий), Джейк промовив: – Вона ще жива. – Звiдки ти можеш це знати? – Ми б вiдчули, аби вона була мертва. – Джейку, ти можеш ii торкнутися? – Нi, хоча… Не встиг вiн договорити, як якийсь глибинний гуркiт докотився з-пiд землi. Ганок раптом почав розгойдуватися то вгору, то вниз, немов човен у бурхливому морi. Вони чули, як стогнуть дошки. З кухнi долинуло торохтiння посуду, нiби там хтось цокотiв зубами. Юк пiдвiв голову й заскiмлив. На його маленькiй лисячiй мордочцi з притиснутими до голови вухами застиг кумедний переляк. Щось перекинулось i розбилося у вiтальнi Каллагена. Першою – нелогiчна, проте сильна – в Еддi з’явилася думка, що Джейк убив Сюзанну, просто оголосивши живою. На мить землетрус посилився. Десь, виламуючись зi своеi рами, задеренчала шибка. Щось важко прогуркотiло в темрявi. Еддi припустив, вгадав – це та напiвзруйнована вбиральня, от тепер вона цiлком завалилася. Сам того не усвiдомлюючи, вiн зiрвався на рiвнi. Поряд, вчепившись йому в зап’ястя, стояв Джейк. Еддi дiстав Роландiв револьвер, i тепер уже вони обое стояли так, нiби приготувалися до стрiльби. З глибин землi долинув фiнальний буркiт, i ганок у них пiд ногами врештi втихомирився. У деяких ключових точках уздовж Променя попрокидалися люди, вони здивовано озиралися довкола. На вулицях одного з Нью-Йоркiв репетували сирени автомобiльноi сигналiзацii. Вранiшнi газети повiдомлять про невеличкий землетрус: розбитi вiкна, жертв немае. Всього лиш незначний струс фундаментально надiйного геологiчного щита. Джейк широко розплющеними очима дивився на Еддi. Вiн зрозумiв. Позаду них прочинилися дверi, i на ганок вийшов Каллаген, на нiм були благенькi бiлi труси до колiн. І бiльш нiчого, окрiм золотого розп’яття на шиi. – Це був землетрус, авжеж? – промовив вiн. – Я пережив один колись у Пiвнiчнiй Калiфорнii, але не пам’ятаю жодного вiдтодi, як опинився в Кальi. – Це було дещо збiса набагато бiльше за звичайний землетрус, – промовив Еддi i махнув рукою. Тамбурний ганок дивився на схiд, i обрiй на тiм боцi спалахував беззвучними артилерiйськими вибухами зелених блискавок. Нижче по схилу вiд будинку священика, прочиняючись, рипнули дверi затишноi хатинки Розалiти i тут же грюкнули, закрившись. Розалiта i Роланд рушили пiд гору разом, вона в сорочцi, вiн у джинсах, обое босi, по росi. Еддi, Джейк i Каллаген почали спускатися iм назустрiч. Роланд виглядав рiшучим i зiбраним у свiтлi тремтливих спалахiв зi сходу, де на них чекав Край грому i Двiр Багряного Короля, а пiсля Прикiнцевого свiту – сама Темна вежа. «Якщо, – подумалося Еддi. – Якщо вона ще там стоiть». – Джейк тiльки-но казав, що, якби Сюзанна вже була мертва, ми б про це взнали, – промовив вiн. – Тодi б з’явилося те, що ти називаеш сiгулом. А тут оце. – Вiн показав священику на галявину, де випнулося нове пасмо, суцiльною десятифутовою смугою воно прорвало морiжок, демонструючи брунатнi зморшкуватi губи землi. Собачий хор заходився гавкотом у мiстi, та анi звуку не подавали фолькен, поки що принаймнi; Еддi подумав, що бiльшiсть з них просто проспали все шоу. Сном п’яних переможцiв. – Це ж не мае стосунку до Сюзi. Правда ж? – Напряму – нi. – І не наше воно, – уточнив Джейк. – Інакше б руйнування були набагато гiршими. Як ти гадаеш? Роланд кивнув. Роза дивилася на Джейка з сумiшшю здивування й остраху. – Що не наше, хлопчику? Про що це ти говориш? Точно, це був не землетрус! – Нi, – сказав Роланд. – Це був променетрус. Надломився один з Променiв, на яких тримаеться Вежа, котра пiдтримуе все. Просто трiснув. Навiть у зрадливому жеврiннi чотирьох свiтлодiодних ламп на ганку Еддi помiтив, як з обличчя Розалiти Муньйос збiгли всi кольори. Вона перехрестилася. – Який Промiнь? Один з тих самих Променiв? Скажи, що це не так! Скажи, що це неправда! Еддi раптом згадався давнiй бейсбольний скандал. Як маленький хлопчик канючив: – Скажи, що це не так, Джо. – Не можу, – вiдповiв iй Роланд. – Бо це правда. – А скiльки iх там, тих Променiв? – спитав Каллаген. Роланд поглянув на Джейка i злегка кивнув: – Складай свiй iспит, Джейку з Нью-Йорка, говори i кажи правду. – Шiсть Променiв пов’язують дванадцять порталiв, – почав Джейк. – Дванадцять порталiв стоять на дванадцяти кiнцях землi. Роланд, Еддi й Сюзанна розпочали свiй шлях вiд Порталу Ведмедя, а мене пiдiбрали мiж ним i Ладом. – Шардик, – промовив Еддi. Вiн задивився на останнi зблиски свiтла на сходi. – Так звуть ведмедя. – Так, Шардик, – пiдхопив Джейк. – Отже, ми на Променi Ведмедя. Всi Променi сходяться до Вежi. Наш Промiнь по iнший бiк Вежi?.. Вiн кинув погляд на Роланда, благаючи допомоги. Роланд теж подивився на Еддi Дiна. Схоже, Роланд i зараз ще продовжував iх наставляти на Шлях Ельда. Еддi чи то не помiтив його погляду, чи вирiшив, що краще його проiгнорувати, проте Роланда це не спинило. – Еддi, – стиха гукнув вiн. – Ми на Стежинi Ведмедя, Шляху Черепахи, – промовив вiн апатично. – Я не розумiю, яке це мае значення, оскiльки нам треба дiйти лиш до Вежi, але по iнший ii бiк лежить Шлях Черепахи, Стежина Ведмедя. І вiн продекламував: Черепаху здоровенну уяви! На собi вона тримае свiт людви. Думае вона неспiшно i ласкаво про всiх нас, На цiй думцi свiт тримаеться якраз. І тут уже вiрш пiдхопила i продовжила Розалiта: На спинi у черепахи правда сидить, Вiрнiсть iз любов’ю поряд видить. Черепаха любить землю i моря, Любить навiть дитинча таке, як я. – Не зовсiм так, як колись, ще малюком, запам’ятав я i навчив моiх друзiв, – сказав Роланд. – Але доволi близько до того, за буквою i духом. – Ім’я Великоi Черепахи – Матурин, – додав Джейк i знизав плечима. – Якщо це мае якесь значення. – Ти не маеш можливостi взнати точно, який зламався? – прискiпливо вдивлявся Роландовi в обличчя Каллаген. Роланд похитав головою. – Я знаю одне, Джейк мае рацiю – це не наш Промiнь. Якби це був наш, нiчого б не встояло на сто миль навкруг Кальi Брин Стерджис. А може, й на тисячу миль, хтозна. Навiть птахи попадали б з неба, обсмаленi. – Ти говориш про Армагеддон, – тихо, тривожним голосом прорiк Каллаген. Роланд мотнув головою, проте начебто й не заперечуючи. – Менi не знайоме це слово, панотче, але, безперечно, я маю на увазi велике руйнування й загибель. І десь, вздовж Променя, який пов’язуе Рибу й Пацюка, саме це, можливо, й трапилось. – Ти точно впевнений у цьому? – глухо запитала Роза. Роланд кивнув. Одного разу вiн уже був пережив це, коли повалився Гiлеад i його цивiлiзацiя, як вiн тодi зрозумiв, скiнчилася. Тодi й пустився вiн берега, вирушив у мандри з Катбертом, Аланом, Джеймi та ще кiлькома iншими з iхнього ка-тету. Тодi обломився один з шести Променiв, i, майже напевне, вiн не був першим. – Скiльки Променiв залишилося, скiльки iх ще пiдтримують Вежу? – спитав Каллаген. Схоже було, що Еддi вперше зацiкавився чимось, окрiм долi своеi зниклоi дружини. Тепер вiн дивився на Роланда ледь не уважно. А чом би й нi? Врештi-решт, це було ключове питання. «Все в свiтi служить Променю» – так кажуть, хоча насправдi все служить Вежi, Вежу утримують Променi. І якщо вони переломляться… – Два, – промовив Роланд. – Залишилося щонайменше два, я гадаю. Цей, що йде через Калью Брин Стерджис, та ще один. Хоча бозна, скiльки часу вони ще протримаються. Нам треба поспiшати. Еддi зацiпенiв. – Якщо ти вважаеш, що ми можемо вирушити без Сюзi… Роланд нетерпляче струснув головою, нiби кажучи Еддi, щоб той не клеiв дурня. – Нам не пробитися без неi до Вежi. Наскiльки я розумiю, нам також не пробитися туди й без малюка Мii. Все в руках ка, i, як казали у моiй краiнi, ка не мае анi серця, анi розуму. – От iз цим я погоджуюсь, – сказав Еддi. – Ми можемо отримати iншу проблему, – сказав Джейк. Еддi несхвально подивився на нього. – Нам не потрiбнi iншi проблеми. – Я розумiю, проте… а що, як цей землетрус заблокував вхiд до печери? Або… – Джейк завагався, а тодi неохоче виклав те, чого саме вiн насправдi боявся. – Якщо зовсiм ii обвалив? Рука Еддi метнулася вперед, вiн вхопив Джейка за сорочку й рвонув на себе. – Замовкни. Не смiй навiть думати про таке. Тепер вони вже почули голоси, що долiтали з мiста. Либонь, знову фолькен збираються на майданi, здогадався Роланд. І вкотре подумав, що про минулий день, а тепер i про цю нiч у Кальi Брин Стерджис згадуватимуть тисячу рокiв. Звiсно, якщо так довго ще простоiть Вежа. Еддi вiдпустив Джейка i раптом поплескав по тому мiсцю на сорочцi, за яке був ухопився, нiби хотiв розгладити там зморшки. Посмiхнувся силувано, вiд чого його лице набуло хворобливого старечого вигляду. Роланд обернувся до Каллагена: – Чи точно маннi з’являться завтра вранцi? Ти знаеш цю породу краще за мене. Каллаген знизав плечима: – Хенчик – людина слова. А от чи переконае вiн своiм словом iнших пiсля того, що тiльки-но трапилося… От цього, Роланде, я не можу знати. – Краще б йому пощастило, – похмуро промовив Еддi. – Так буде краще для нього. Роланд з Гiлеаду запитав: – Хто хоче зiграти в «погляньте»? Еддi вирячився, не в змозi такому повiрити. – Нам не заснути до самого свiтанку, – пояснив стрiлець. – Мусимо якось вбити час. Тож вони сидiли за картами (грали в «погляньте»), i раз за разом вигравала Розалiта, записуючи рахунок на грифельнiй дошцi; анi слiду трiумфу не помiчалося на ii обличчi – на ньому взагалi не вiдбивалося жодних емоцiй, якi мiг би вгадати Джейк. Йому кортiло спробувати «доторк», проте вiн вирiшив, що неправильно було б використовувати свое чуття без дiйсно поважноi причини. Пiддивлятися, що криеться за «покерним» виразом обличчя Рози, – це було б те саме, що зазирати iй пiд спiдницю. Або пiдглядати, як вони кохаються з Роландом. Тим часом гра тривала, i, вже коли почав свiтлiшати обрiй на пiвнiчному сходi, Джейк нарештi здогадався, про що вона весь час думае, бо й сам вiн думав про те саме. Вiд сьогоднi й до самiсiнького кiнця десь в глибинах свiдомостi всi вони будуть перейматися думкою тiльки про тi два останнi Променi. Очiкуватимуть, що якийсь з них, а то й обидва, переломляться. Чи вони будуть десь вишукувати слiди Сюзанни, чи Роза стоятиме в себе вдома бiля плити, чи навiть Бен Слайтмен сидiтиме на ранчо Воуна Айзенгарта в жалобi за своiм мертвим сином – усi вони вiдтепер думатимуть про одне й те саме: iх залишилося тiльки два, а Руйначi i вдень i вночi працюють проти них, вгризаються, нищать Променi. Скiльки часу залишилося до того, як усе скiнчиться? І як саме воно скiнчиться? Чи вони почують всеосяжний гуркiт, коли поваляться отi темно-сiрi кам’янi брили? Чи небо роздереться навпiл, мов якась благенька ганчiрка, i звiдти посиплються жахиська, що живуть у темрявi тодешу? Чи вистачить iм часу, щоб скрикнути? Чи настане потiм потойбiчне життя, чи навiть Небо й Пекло будуть геть знищенi падiнням Темноi вежi? Вiн подивився на Роланда i послав йому найчiткiшу, на яку тiльки спромiгся, думку: «Роланде, допоможи нам». І отримав вiдповiдь, яка наповнила його мозок холодною втiхою (ой-ой, втiха, що даруе холод, краща за повну ii вiдсутнiсть): «Якщо зможу». – Погляньте, – промовила Розалiта i виклала своi карти. Вона зiбрала Жезли – це вже само по собi високий клас, – i все вiнчала Дама Смертi. ЗАСПІВ: Комала-кам-ком! Ось молодик з револьвером, Вiн утратив свою милу, Коли вона кинулась бiгом. ВІДСПІВ: Комала-ком-один! Слiд по нiй розвiявся як дим! Збiгла вона од свого милого, І тепер вiн тужить сам-один. Другий куплет Тривкiсть магii ОДИН Дарма вони непокоiлись щодо фолькен маннi. Суворий, як завжди, Хенчик i з ним ще сорок чоловiкiв з’явилися на мiському майданi, звiдки й було домовлено вирушати. Вiн запевнив Роланда, що цього вистачить, аби вiдчинити Незнайденi Дверi, якщо iх взагалi можливо вiдчинити пiсля того, як зникло те, що вiн називав «темним люстром». Старий не промовив анi слова вибачення за те, що привiв менше людей, нiж обiцяв, але бороду собi смикати не переставав. Інодi навiть одразу обома руками. – Чому вiн так робить, отче, ти не знаеш? – спитав Джейк у Каллагена. Загiн Хенчика вирушив у схiдному напрямку десятком возiв. Слiдом за ними двiйко вiслюкiв-альбiносiв з комiчно довгими вухами й пломенистими очима тягли двоколiсну кибитку, цiлком покриту шатром з бiлоi парусини. Джейку вона здалася схожою на величезну кулю «Джиффi-поп»[2 - Jiffy-pop – популярний з 1960 р. бренд «засмаж сам»: невелика жерстяна пательня з залитими олiею сирими зернами кукурудзи, упакована в фольгу; пiд час нагрiвання зерна вибухають, фольга роздуваеться, як срiбляста повiтряна куля, всерединi – готовий поп-корн.] на колесах. На чудернацькому екiпажi, похмуро смикаючи себе за бакенбарди, сам-один iхав Хенчик. – Гадаю, це вiн вiд збентеження, – вiдповiв Каллаген. – Не бачу причин. На диво багато людей зголосилися пiти, особливо зважаючи на вчорашнiй променетрус i все таке. – Вiн зрозумiв, що дехто з його людей злякався цього бiльше, нiж вони бояться його самого. Ще бiльше Хенчик бентежиться через невиконану обiцянку. І не абияку, а ту, що вiн дав твоему дiну. Вiн втратив обличчя. – І тут же, абсолютно не змiнюючи iнтонацii, з якою вiн давав вiдповiдь, котроi в iншому випадку з нього навряд чи вдалося б витягнути, Каллаген сам запитав: – А вона, твоя мила, ще жива? – Так, але в жах… – почав Джейк, та враз стулив губи. Вiн з осудом подивився на Каллагена. З передка двоколки на них озирнувся Хенчик, так рiзко глянув, нiби вони щойно голосно лаялися. Каллаген подумав, що в цiй бiсовiй iсторii дар доторку мае ледь не кожен, тiльки не вiн. Не iсторiя це, не iсторiя, а мое власне життя! Проте в це важко було повiрити, особливо пiсля того, як на власнi очi бачив свое iм’я серед головних персонажiв книжки, на сторiнцi з технiчними даними якоi зазначено: «Художня проза, “Даблдей&Компанi”[3 - Doubleday&Company – засноване 1897 р. видавництво.], 1975 рiк». До того ж, прости Господи, у книжцi про вампiрiв, котрих, як кожен знае, насправдi нема. Хоча вони iснували. А в деяких сусiднiх з цим свiтах вони й зараз iснують. – Не треба так зi мною, – мовив Джейк. – Не дури мене так. Не удавай, нiби ми не заодно, панотче. Окей? – Вибач, – знiтився Каллаген i додав: – Благаю прощення. Джейк нiяково посмiхнувся i погладив Юка, котрий сидiв у нагруднiй кишенi його пончо. – А iй… Хлопець мотнув головою. – Я не бажаю зараз говорити про неi, отче. Найкраще, аби ми навiть не думали зараз про неi. Маю вiдчуття – не знаю, до пуття воно тут чи нi, але воно сильне, – що щось ii шукае. Якщо так, краще, щоб воно не змогло пiдслухати нас. А воно вмiе. – Щось… Джейк простягнув руку й торкнувся хустини, якою на ковбойський манер Каллаген пов’язав собi шию. Хустина була червоного кольору. Потiм Джейк долонею на мить прикрив йому лiве око. Каллаген не одразу зрозумiв, а тодi таки второпав. Червоне око. Око Короля. Вiн посунувся на лавi воза й бiльше не говорив. Слiдом за ними iхали верхи поряд мовчазнi Роланд та Еддi. Не кажучи вже про револьвери, обидва мали при собi також своi гунна, а Джейкiв наплiчник лежав у возi позаду нього. Якщо вони пiсля сьогоднiшнього дiла навiть повернуться до Кальi Брин Стерджис, то ненадовго. «…жахливе?» – ось що Каллаген хотiв спитати, але справи виглядали ще гiрше. Невимовно тихо, з неймовiрноi далечини, проте ясно, Джейк чув плач Сюзанни. І сподiвався, що його не чуе Еддi. ДВА Отак вони виiхали з мiста, яке, незважаючи на недавнiй землетрус, все ще не прокинулося пiсля емоцiйного виснаження. День починався доволi прохолодно, i вони бачили в повiтрi своi власнi вiддихи i сiтку легкоi паморозi, накинуту на мертве кукурудзиння. Туман висiв над Девар-Тете Вайе, немов вислiд дихання самоi рiки. Роланд подумав, що вони на порозi зими. За годину поiздки вони опинилися в долинi висохлоi рiки. Тут не було чутно звукiв, окрiм брязкання збруi, рипiння колiс, цокоту кiнських копит та вряди-годи сардонiчного ревiння якогось з вiслюкiв-альбiносiв, що тягли кибитку, та звiддаля долинав посвист рудих дроздiв, котрi якраз ставали на крило. Певно, збиралися вiдлiтати на пiвдень, якщо iм тепер вдасться його знайти. Через десять-п’ятнадцять хвилин пiсля того, як по правий бiк потягнулося узгiр’я зi скелями та урвищами, вони знову опинилися на тому мiсцi, куди якихось двадцять чотири години тому були з’явилися з дiтьми Кальi i вистояли в битвi. Тут вiд Схiдного Шляху вiдгалужувався путiвець, що вихилясами тягся бiльш-менш у пiвнiчно-захiдному напрямку. Вздовж траншеi по iнший бiк дороги виднiвся свiжий земляний насип. Це було те мiсце, де Роланд, його ка-тет та жiнки-тарiлочницi очiкували на Вовкiв. До речi, заговорили про Вовкiв, а де ж вони подiлися? Коли Роланд з командою йшли з мiсця цiеi засiдки, тут всюди валялися трупи. На око, не менше шiстдесяти людиноподiбних створiнь, що прискакали iз заходу, одягненi у сiрi штани, зеленi плащi, та ще й в iкластих вовчих масках. Роланд зiскочив з коня i пiдiйшов до Хенчика, котрий по-старечому скоцюблений злазив зi своеi двоколiсноi кибитки. Роланд анi поворухнувся, щоб йому допомогти. Хенчик i не сподiвався на це, либонь, навiть образився б. Стрiлець, зачекавши, поки той врештi поправить на собi темний плащ, розкрив рота, щоб запитати, але зрозумiв, що в цьому нема потреби. Ярдiв за п’ятдесят далi, на правому узбiччi дороги, височiв чималенький пагорб вирваного з корiнням кукурудзиння, хоча ще вчора нiякого пагорба там не iснувало. Роланд роздивився, що то – насипаний без слiду поваги поховальний курган. Вiн не марнував часу, не витрачав зусиль, аби дiзнатися, яким чином фолькен провели минулий день до того, як розпочати свою гулянку, пiсля якоi вони й досi сплять, але тепер на власнi очi побачив iхню роботу. «Чи вони боялися, що Вовки раптом знову оживуть?» – дивувався вiн, розумiючи в глибинi душi, що саме цього вони й боялися. Тож постягували валькуватi важкi тiла (сiрих коней разом з Вовками в сiрих плащах) на поле, поскладали так-сяк i завалили кукурудзяним бадиллям. Сьогоднi вони можуть перетворити цей могильник на поховальне вогнище. А якщо здiйметься семiнон? Роланд вирiшив, що вони все одно запалять вогнище, незважаючи на ймовiрнiсть великоi пожежi на родючих ланах мiж дорогою й рiкою. А чом би й нi? Польовий сезон закiнчився, та й нема кращого добрива за вогонь, як то кажуть старi люди; крiм того, фолькен не почуватимуться цiлком спокiйно, допоки геть не згорить цей курган. І навiть потiм мало хто з них сюди приходитиме. – Роланде, поглянь, – гукнув Еддi тремтячим вiд жалю i гнiву голосом. – Ах, чорти б iх узяли, поглянь-но. Наприкiнцi путiвця, там, де Джейк, Беннi Слайтмен i близнюки Тейверi перечiкували, перш нiж зробити свiй останнiй рятiвний ривок через дорогу, сяяв хромовими вiдблисками на сонцi подряпаний, пошарпаний iнвалiдний вiзок iз заляпаним кров’ю, покритим пилом сидiнням. Його лiве колесо було неоковирно вивернуте й покривлене. – Чому ти промовляеш так злостиво? – поцiкавився Хенчик. До нього тулився Кантаб i близько дюжини старiйшин, котрих Еддi iнодi стиха називав «пiдрясниками». Двiйко з них були на позiр набагато старiшими за самого Хенчика, i Роландовi пригадалися слова, сказанi йому Розалiтою минулоi ночi. «Чимало з них, не молодшi за Хенчика, долатимуть ту стежину пiсля настання темряви». Нехай ще не темно, але ж невiдомо, чи хтось з них спроможний дiйти до майже стрiмкого вiдтинку стежки, не кажучи вже про решту дороги на вершину, до отвору печери. – Вони привезли катальне крiсло твоеi жiнки сюди на ii честь. І на твою. То чому ти промовляеш так злостиво? – Тому що воно не мусило бути таким побитим i в ньому мусила б сидiти вона, – вiдповiв Еддi старому. – Ти спроможний зрозумiти це, Хенчику? – Злостивiсть – найзгубнiше з почуттiв, – спiвуче проголосив Хенчик. – Злостивiсть згубна для мозку й гибельна для серця. Губи Еддi стиснулися, перетворившись на тоненький шрам пiд носом, проте йому вдалося утриматись од вiдсiчi. Вiн пiдiйшов до понiвеченого Сюзанниного крiсла-вiзка – той прокотився тисячi миль вiдтодi, як вони знайшли його в Топiцi, але тепер його катальнi днi завершилися – i задивився на нього з печаллю. Коли вслiд за ним рушив Каллаген, вiн махнув йому рукою, щоб не наближався. Джейк дивився на те мiсце на дорозi, де було нагло вбито Беннi. Звiсно, тiло хлопця зникло i хтось засипав витеклу з нього кров свiжим шаром оггану, проте Джейк зрозумiв, що все одно бачить темнi плями. І вiдрубану руку Беннi, що лежить з розкритою долонею. Джейк згадав, як татусь його друга, хитаючись, вигулькнув з кукурудзи, як вiн побачив, що син його лежить тут. Секунд з п’ять вiн неспроможний був видати й звуку, i Джейк подумав, що цього часу могло вистачити на те, щоб повiдомити сею Слайтмену, якi неймовiрно невеликi в них втрати: один загиблий хлопець, одна мертва дружина ранчера i ще один хлопець зi зламаною гомiлкою. Чисто дрiбницi. Та нiхто цього не зробив, i тодi Слайтмен-старший заскавулiв. Джейк гадав, що нiколи не забуде того скавулiння i завжди пам’ятатиме, як Беннi лежав у пилюцi, з вiдрубаною рукою. Поряд з мiсцем, де впав Беннi, лежало щось iще, покрите грязюкою. Джейк помiтив промельк металевого зблиску. Вiн припав на колiно i виколупав з землi одну з Вовчих убивчих куль, штучку, що зветься «снич». Модель «Гаррi Поттер», судячи з напису на ii боцi. Вчора вiн тримав парочку таких у жменi, вiдчуваючи iхне трiпотiння. Чуючи iхне неголосне, загрозливе дзижчання. Ця ж кулька була мертвою, мов каменюка. Джейк випростався й жбурнув ii в бiк купи закиданих кукурудзинням вовчих трупiв. Жбурнув сильно, аж рука йому заболiла. Цю руку, либонь, судомитиме завтра, але йому було це байдуже. Також байдужа йому була й Хенчикова несхвальнiсть щодо злостi. Еддi бажав повернути свою дружину, а Джейк – друга. І якщо Еддi десь наприкiнцi подорожi мiг отримати те, чого бажав, то Джейк Чемберз – нiколи. Бо мертвий – це пожертва, що завше залишаеться з жертводавцем. Мертвi, як дiаманти, вони – назавжди. Йому хотiлося рухатися, хотiлося, щоб ця частина Схiдного Шляху вже була в них за спиною. Йому хотiлося також перестати бачити понiвечене, порожне крiсло Сюзанни. Але маннi стали в коло навкруг того мiсця, де вiдбувалася битва, i Хенчик проголошував молитву таким високим пронизливим голосом, що Джейку аж вуха заболiли: звучало вельми схоже на верещання переляканоi свинi. Хенчик промовляв до когось на iм’я Обер, благаючи безпечного проходу до печери й успiху у заповзяттi без втрати життiв i розуму (цей момент Хенчиковоi молитви здався Джейковi особливо тривожним, оскiльки розум йому нiколи не ввижався чимось, за що можна молитися). Вождь також благав Обера пооживити iхнi магнiти й вагадла. І насамкiнець благав про кейвен, осердя магii, ця фраза, здавалося, мала особливу силу для цього народу. Коли вiн закiнчив, усi в унiсон промовили: «Обер-сам, Обер-кра, Обер-кан-та» – i опустили розiмкнутi руки. Дехто укляк на колiнах, аби ще трохи потеревенити з реально Великим босом. Тим часом Кантаб пiдвiв з пiвдесятка молодших маннi до кибитки. Вони разом стягли ii снiжно-бiле шатро, пiд яким, як виявилося, лежали величенькi дерев’янi ящики. «Там вагадла-пробiйники i магнiти, – здогадався Джейк, – набагато бiльшi за тi, що вони носять на шиях». Для цiеi маленькоi операцii вони привезли з собою важку артилерiю. Ящики були позначенi зiрками, мiсячними серпами та якимись незрозумiлими геометричними фiгурами, що бiльше скидалися на кабалiстичнi знаки, нiж на християнськi символи. Проте нема жодних пiдстав вважати маннi християнами. Нехай вони схожi на квакерiв або амiшiв[4 - Квакери (вiд англ. слова quake – тiпатися) – «Релiгiйна спiлка друзiв», християнська протестантська конфесiя, вiдома гуманiстично-пацифiстськими iдеалами; амiшi – християнська конфесiя, архаiчна течiя менонiтства, члени якоi суворо дотримуються евангельських приписiв.] своiми плащами, бородами i капелюхами з круглими наголовками, звiсно, вони можуть вряди-годи кинути в розмовi «Всевишнiй» або «Вседержитель», але ж анi амiшi, анi квакери, наскiльки це було вiдомо Джейку, не захоплювалися подорожами до iнших свiтiв. З iншого воза дiстали довгi вiдполiрованi дерев’янi дрюки. Їх просунули в металевi муфти на сподi помальованих ящикiв. Як дiзнався Джейк, цi ящики називалися коффами. Маннi понесли iх, як релiгiйнi святинi носять вулицями середньовiчного мiста. Джейк гадав, що в якомусь сенсi цi ящики й були для них релiгiйними святинями. Вони вирушили путiвцем, уздовж якого так i валялися розкиданi клаптi тканини, стрiчки та маленькi iграшки. То були приманки для Вовкiв, i на цi приманки вони якраз i клюнули. Досягши того мiсця, де застрягла нога Френка Тейверi, Джейк почув у себе в головi голос красунi-сестрички того негодящого мерзотника: «Допоможи йому, благаю, сей». Вiн i допомiг, хай простить його Господь. А Беннi загинув. Джейк вiдвернувся, скривився, а тодi подумав: «Ти тепер стрiлець, ти здатен тепер на бiльше». І змусив себе озирнутися. Рука отця Каллагена опустилася йому на плече. – Синку, з тобою все гаразд? Ти страшенно зблiд. – Зi мною все окей, – вiдповiв Джейк. До горла йому пiдступив клубок, i великий, але вiн змусив себе проковтнути його i продовжив, дурячи не Каллагена, а радше себе: – Авжеж, я в повнiм порядку. Каллаген кивнув i перекинув свiй гунна (ледащий рюкзак мiського жевжика, котрий в глибинi душi не вiрить, що справдi йде кудись далеко) з лiвого плеча на праве. – А що буде, коли ми дiстанемося тiеi печери? Якщо ми ii дiстанемося? Джейк похитав головою. Вiн не знав. ТРИ Зi стежкою все було гаразд. Чимало камiння насипалося на неi, тож тим людям, що несли коффи, йти було важкувато, але в iншому сенсi зараз iм було легше, нiж попереднього разу. Землетрусом зсунуло ту величезну брилу, що була загороджувала прохiд бiля вершини. Еддi пригледiвся i побачив, що каменюка, тепер розколота навпiл, валяеться далеко внизу. Всерединi неi порода виявилася свiтлiшою, тож Еддi вона здалася схожою на найбiльше в свiтi круто зварене яйце. І печера також залишилася на своему мiсцi, хоча тепер перед ii отвором височiло осипище. Еддi приеднався до гурту молодших маннi, допомагаючи iм прибирати ту купу, i вiдкидав убiк повнi жменi глинистого сланцю (гранатовi зерна зблискували в деяких шматках, немов краплини кровi). В Еддi попустилася попруга, якою було оперезано його серце, коли вiн побачив вхiд, хоча йому не сподобалася теперiшня мовчазнiсть печери, котра була збiса балакучою пiд час iхнього попереднього вiзиту. Звiдкiлясь, з безоднi ii горла, йому вчувалося рипуче скиглення протягу, але бiльш нiчого. Де зараз його брат Генрi? Генрi б переминав кiсточки щодо того, як джентльмени Балазара його вбили, а винний у цьому Еддi. Де його матiнка, котра погоджувалась би з Генрi i робила б це з такими само жалiбними нотами в голосi? Де Маргарет Айзенгарт, зi скаргами до Хенчика, свого дiда, на те, як ii знеславили як забудькувату, а тодi й покинули? Ця печера була Печерою голосiв задовго до того, як стати Печерою дверей, але тепер голоси замовкли. А дверi виглядали як… блазенськi – це слово першим зринуло в Еддi в головi. А другим було – нiкчемнi. Колись ця печера була поiнформованою й уславленою глибинними голосами; жах, потаемнiсть i мiць ii дверям забезпечувала скляна куля – Чорна Тринадцятка, що через них i з’явилася у свiт Кальi. «Але вона вже вiдiйшла тим самим шляхом, i тепер це просто старi дверi, що не… – Еддi намагався втримати думку, та не змiг: – Ведуть нiкуди». Вiн обернувся до Хенчика, обурений раптовим дрижанням слiз на своiх очах, але не в змозi iх зупинити. – Нема тут бiльше магii, – мовив вiн. І голос його звучав жалюгiдно вiд вiдчаю. – Нiчого нема за цими сучими дверима, лише гниле повiтря та кам’янi уламки. Ти просто дурень, i я не менший. Навколо них всi охнули з переляку, та Хенчик поглянув на Еддi, ледь не пiдморгнувши. – Люiс, Тоннi! – гукнув вiн мало не грайливо. – Ану ж бо, принесiть менi кофф Браннi. Двое молодих здорованiв з короткими бородами й заплетеним у довгi коси волоссям виступили наперед. Судячи з того, як вони тримали дрючки, чотирифутовоi довжини кофф з залiзного дерева був таки важкеньким. Вони поставили його перед Хенчиком. – Вiдкрий його, Еддi з Нью-Йорка. Тоннi та Люiс подивилися на нього запитально й трохи злякано. Старшi маннi, помiтив Еддi, спостерiгали з якоюсь жадiбною цiкавiстю. Вiн гадав, потрiбно кiлька рокiв, щоб цiлком осягнути екстравагантну химернiсть манер маннi; у Люiса й Тоннi все було ще попереду, однак поки що вони не перейшли рiвень банальщини. Хенчик кивнув помiтно нетерпляче. Еддi нахилився й вiдчинив ящик. Той пiддався легко. На ньому не було замка. Всерединi лежала шовкова тканина. Хенчик прибрав ii помахом, гiдним чарiвника, вiдкривши вагадло на ланцюжку. Еддi ця штука здалася схожою на старомодну дитячу дзигу, до того ж вона й зблизька не була такою великою, як вiн очiкував. Либонь, вiсiмнадцять дюймiв завдовжки вiд вузького кiнчика до ширшоi голiвки, зроблена з якоiсь жовтуватоi деревини, масноi на вигляд. Їi срiбний ланцюжок обхоплював петлею кришталевий цилiндр, встановлений на кришцi ящика. – Вiзьми-но, – промовив Хенчик, а коли Еддi кинув погляд на Роланда, волосся навкруг рота старигана розiйшлося, i той в напрочуд цинiчнiй усмiшцi продемонстрував набiр абсолютно бiлих зубiв. – Навiщо це ти дивишся на свого дiна, юний шмаркачику? Магiя полишила це мiсце, ти сам так щойно казав! А звiдки тобi це знати? Авжеж… скiльки тобi рокiв… двадцять п’ять? Захихотiли маннi – тi, що стояли ближче й почули цей жарт, – самi здебiльшого не старшi за двадцятип’ятирiчних. Сповнений гнiву на старого паразита – та й на себе самого не менше, – Еддi нахилився до ящика. Хенчик зупинив його руку. – Не торкайся самого вагадла. Якщо не хочеш, щоб твоi яйця й лайно розлетiлися навсiбiч. Берися за ланцюг, що не ясно? Проте Еддi все одно потягнувся до вагадла, вiн уже встиг виставити себе дурником перед цими людьми i не бачив причини, щоб не довершити справу, але перехопив похмурий погляд Джейкових сiрих очей i передумав. Дув сильний вiтер, вихолоджував пiт, яким вiн покрився, пiдiймаючись сюди, його трусило. Еддi знову простяг руку, взявся за ланцюжок i обережно вiдмотав його з цилiндра. – Витягай, – наказав Хенчик. – А що трапиться? Хенчик кивнув так, нiби Еддi сказав щось путне. – А ось побачимо. Давай, витягай. Еддi так i зробив. Пам’ятаючи про видимi зусилля, з якими двое парубкiв несли ящик, вiн здивувався, яким легким виявилося вагадло. Пiдiймати його було не важче за пiр’iну, приторочену до чотирифутовоi довжини делiкатного ланцюжка. Руку з обплетеними ланцюжком пальцями вiн тримав на рiвнi очей. Вiд цього став схожим на блазня, що граеться з марiонеткою. Еддi вже збирався знову спитати Хенчика, що саме той очiкував побачити, але перш нiж вiдкрив рота, вагадло почало потроху гойдатися туди-сюди. – Я нiчого не роблю, – заявив Еддi. – Принаймнi не намагаюся, це воно, либонь, од вiтру. – Гадаю, що навряд, – сказав Каллаген. – Жодного вiтру не… – Тихо! – гукнув Кантаб, i зробив це з таким страхiтливим виглядом, що Каллаген ураз замовк. Еддi стояв обличчям до печери, а позаду нього внизу розляглася вся долина пересохлих ручаiв i бiльша частина Кальi Брин Стерджис. Мрiвся вдалечинi сiро-зелений лiс, крiзь який вони пробиралися сюди, – остання частка Серединного свiту, до якого iм бiльше нiколи не повернутися. Поривом вiтру йому вiдкинуло чуб з лоба, i раптом вiн почув дзижчання. Нi, не почув. Дзижчало у нього перед очима, в його руцi, у тiй, розчепiренi пальцi якоi обплiтав ланцюжок. Дзижчало у нього в руцi. І понад те – в його головi. На протилежному кiнцi ланцюжка, десь на висотi правого колiна Еддi, коливання вагадла стало бiльш помiтним, воно набуло амплiтуди маятника. Еддi зрозумiв дивну рiч: з кожним похитом, досягаючи краю амплiтуди, вагадло важчало. Вiдчуття було, нiби тримаешся за щось, що тягне надзвичайно потужна вiдцентрова сила. Амплiтуда дедалi збiльшувалася, гойдання вагадла пришвидшувалося, тяга дужчала. А тодi… – Еддi! – Це гукнув Джейк, чи то у захватi, чи щоб застерегти. – Ти бачиш? Звiсно, вiн бачив. Тепер вагадло з кожним похитом почало мерхнути. При цiм руку Еддi тягнуло донизу ще дужче. Щоб не впустити вагадло, йому довелося пiдтримувати праву руку лiвою, i тепер його стегна хиталися в одному ритмi з вагадлом. Раптом Еддi пригадав, де вiн стоiть – приблизно на висотi семиста футiв над рiвниною. Ця крихiтка легко висмикне його за край, якщо ii не зупинити. А якщо йому не вдасться скинути ланцюжок з руки? Пробивне вагадло хитнулося праворуч, намалювавши в повiтрi невидиму посмiшку, набираючи ваги на шляху до краю своеi дуги. Нараз дрiбна дерев’яна iграшка, яку вiн з такою легкiстю щойно був дiстав з ящика, здалося, почала важити шiстдесят, вiсiмдесят, сто фунтiв. А коли вона затрималася в крайнiй точцi своеi дуги, на мить застигши мiж рухом i силою тяжiння, вiн зрозумiв, що бачить крiзь неi Схiдний Шлях, та не просто ясно, а наближено. Вагадло Браннi знову вирушило у зворотну путь i гунуло внизу, скинувши вагу. Але коли воно почало дертися вгору, цього разу лiворуч… – Окей, менi вже ясно! – заволав Еддi. – Хенчику, знiми з мене цю штуку. Чи хоч би зупини ii якось! Хенчик мовив едине слово, та так утробно, нiби хтось висмикнув ногу з багнюки. Вагадло не уповiльнювалося, поступово зменшуючи амплiтуду гойдання, воно просто застигло i знову висiло на висотi колiна Еддi, нацiлившись кiнчиком на його ступню. Якусь мить дзижчання в його руцi й головi ще тривало. А тодi й воно вщухло. А пiсля того вже й бентежне вiдчуття тяжкостi вагадла розсiялося. Чортова штучка знову важила мов пiр’iна. – Чи ти маеш щось менi сказати, Еддi з Нью-Йорка? – спитав Хенчик. – Атож, маю благати про вибачення. Тут знову вiдбулася демонстрацiя Хенчикових зубiв, що на мить зблиснули i сховалися в хащах його бороди. – А ти не зовсiм тупий, як гадаеш? – Гадаю, що нi, – сказав Еддi i не мiг стримати тихого вiддиху полегшення, коли Хенчик з роду маннi зняв з його руки тонкий срiбний ланцюжок. ЧОТИРИ Хенчик наполiг на репетицii. Еддi розумiв чому, хоча сам ненавидiв подiбного роду еротичнi прелюдii. Час тепер вiдчувався ним майже фiзично, немов груба тканина сунулась пiд його долонею. Тож вiн змовчав. Вiн уже був раз роздратував Хенчика, i одного разу йому вистачить. Старий завiв шiстьох своiх амiгос (п’ятеро з них, подумав Еддi, старшi на вигляд за самого Бога) до печери. Вiн вручив вагадла трьом з них, а iншим трьом – магнiти у формi мушель. Вагадло Браннi, майже напевне найпотужнiше в племенi, вiн тримав сам. Усiмох вони стали в коло зразу за входом до печери. – Не навкруг дверей? – спитав Роланд. – Поки не буде потреби, – вiдповiв Хенчик. Старi з’еднали руки, в яких вони тримали хто вагадла, хто магнiти. Тiльки-но було сформовано iхне коло, Еддi знову почув те саме дзижчання. Тепер воно було голосним, нiби на всю потужнiсть ввiмкнули стереоапарат. Вiн помiтив, як Джейк затулив вуха долонями, а обличчя Роланда смикнулося в миттевiй гримасi. Еддi подивився на дверi й побачив, що вони втратили той задрипаний, маловажний вигляд. Іероглiфи на них виступали чiтко, проявилося якесь забуте слово, що означало «НЕЗНАЙДЕНІ». Кругла кришталева ручка сяяла, увиразнюючи троянду, викарбувану в нiй рисками бiлого свiтла. «Чи тепер я зможу iх вiдчинити? – подумав Еддi. – Вiдкрити й зробити крок всередину?» Вiн гадав, що нi. Принаймнi поки ще нi. Однак тепер цей процес здавався збiса обнадiйливiшим, нiж якихось п’ять хвилин тому. Раптом ожили голоси в глибинi печери, хоча звучали вони безладно. Еддi впiзнав голос Беннi Слайтмена-молодшого, той викрикував слово «Доган»; почув свою матiнку, котра виговорювала йому, що ось, на довершення цiлком заслуженоi репутацii телепня, тепер вiн загубив ще й власну дружину; почув якогось чоловiка (можливо, то був Елмер Чемберз), який виговорював Джейковi, що Джейк з’iхав з котушок, що вiн fou[5 - Божевiльний (фр.).], що вiн Monsieur Lunatique[6 - Мсье вар’ят.]. До цього хору приеднувалися новi й новi голоси. Хенчик коротко кивнув своiм колегам. Вони розiмкнули руки. Й одразу, на пiвсловi, замовкли голоси з глибочiнi. І дверi, Еддi не здивувався цьому, повернули собi вигляд скромноi звичайностi – стали такими собi вуличними дверми, повз якi проходиш, не затримуючись на них поглядом. – Заради Бога, що воно таке було? – спитав Каллаген, кивнувши туди, де стежка спускалася в темiнь. – Ранiше такого не було. – Гадаю, або через землетрус, або через втрату магiчноi кулi печера збожеволiла, – спокiйно вiдповiв Хенчик. – Нашим справам тут не завадить нiякий рев. Нашi справи стосуються дверей. – Вiн поглянув на Каллагенiв рюкзак. – Колись ти був мандрiвником. – Таки був. Зуби Хенчика вкотре зблиснули в миттевому шоу. Еддi подумав, що десь в глибинi душi старий курваль дiстае вiд усього цього насолоду. – Судячи з вигляду твого гунна, ти втратив навички, сей Каллаген. – Менi якось важко повiрити в те, що ми кудись насправдi пiдемо, – сказав Каллаген, прикрившись усмiшкою. Порiвняно з Хенчиковою, в нього вона вийшла нiкудишня. – До того ж я постаршав. На це Хенчик вiдповiв образливим звуком, що прозвучав, як «фррр». – Хенчику, – озвався Роланд. – Ти знаеш, що змусило трястися землю сьогоднi на свiтанку? Вицвiлi синi очi старого все ще залишалися гострими. Вiн кивнув. Уздовж стежки, що йшла вниз вiд дверей печери, терпляче чекаючи, вишикувались зо три дюжини маннi. – Промiнь трiснув, так ми вважаемо. – Я теж так думаю, – сказав Роланд. – Наша справа виглядае дедалi безнадiйнiшою. Менi б хотiлося припинити пустi балачки, якщо ви не проти. Погомонiмо про що треба i вiзьмiмося до дiла. Хенчик дивився на Роланда так само холодно, як до того на Еддi, але Роланд анi разу не зморгнув. Хенчик насупив брови, та тут же й попустився. – Атож, – сказав вiн. – Як тобi до вподоби, Роланде. Ти надав нам велику послугу – i маннi, й забудькуватому народовi разом, – i ми вiдплатимо тобi всiм, чим зможемо. Магiя все ще тут присутня, i вона сильна. Чекае лише iскри. Ми можемо видобути цю iскру, атож, i зробимо це легко, як комала. Ти можеш отримати те, чого бажаеш. Або ми можемо разом потрапити до галявини в кiнцi стежини. Чи в темряву. Ти розумiеш? Роланд кивнув. – То ти рушаеш вперед? Роланд якусь мить стояв з похиленою головою, поклавши долоню на рукiв’я револьвера. Коли вiн пiдвiв голову, на обличчi в нього грала звична усмiшка. Гарна, безнадiйна i небезпечна. Вiн двiчi крутнув у повiтрi лiвою рукою. – Гайда. П’ЯТЬ Коффи обережно поставили, бо стежка, що вела вгору до мiсця, яке маннi називали Кра Каммен, була надто вузькою, а начиння з них дiстали. Пальцi з довгими нiгтями (маннi дозволяли зрiзати собi нiгтi тiльки раз на рiк) поклацали по магнiтах, видобувши тривожне дзижчання, що, здавалося, мов ножем, прорiзало голову Джейковi. Воно нагадало йому передзвiн тодешу, i вiн подумав, що недарма якраз тi дзвоники i е каммен. – Що означае «Кра Каммен»? – спитав вiн у Кантаба. – Дiм Дзвонiв? – Дiм Духiв, – вiдповiв той, не пiдводячи очей вiд ланцюжка, який саме розплутував. – Облиш мене, Джейку, це делiкатна робота. Джейковi не було ясно, що в нiй такого особливого, але вiн послухався. Роланд, Еддi й Каллаген стояли в самому гротi, передпокоi печери. Джейк приеднався до них. Тим часом Хенчик розставив найстарших членiв свого гурту пiвколом, що охоплювало заднiй бiк дверей. Простiр перед дверима з вирiзаними на них iероглiфами i кришталевою ручкою залишався неубезпеченим, принаймнi поки що. Старий пiдiйшов до печерного гроту, коротко перемовився з Кантабом, потiм махнув тим маннi, котрi стояли вервечкою, чекаючи на стежинi, щоб вони пiдiймалися. Тiльки-но перший з них ступив до печери, Хенчик його зупинив i знову пiдiйшов до Роланда. Вiн присiв навпочiпки i жестом запросив Роланда зробити те саме. Долiвку печери вкривала пилюка. Подекуди камiнна, але ще бiльше ii утворилося з решток кiсток тих дрiбних звiрiв, котрi виявилися настiльки нерозумними, щоб завiтати сюди. Хенчик нiгтем намалював вiдкритий унизу прямокутник, а потiм окреслив його пiвколом. – Це дверi, – показав вiн. – А це люди мого кра. Тобi зрозумiло, дуi кеннiт? Роланд кивнув. – Ти зi своiми друзями замкнеш коло, – проказав старий i намалював, як саме. – Цей хлопець мае потужний доторк, – промовив Хенчик, зненацька кинувши на Джейка такий погляд, що Джейк аж пiдскочив. – Так, – сказав Роланд. – Тодi ми поставимо його просто перед дверима, але не зовсiм зблизька, аби, якщо рiзко вiдчиняться, вони не знесли йому голови. То як, ти вистоiш, хлопче? – Так, допоки ти або Роланд не накажете вiдступитися, – вiдповiв Джейк. – Ти вiдчуеш дещо у себе в головi – нiби щось смокче. Почуття неприемне. – Вiн зробив паузу. – Дверi вiдчиняться двiчi. – Так, – сказав Роланд, – два рази. Еддi знав, що вдруге дверi мусять вiдкритися до Кельвiна Тауера, а вiн втратив всю свою колишню цiкавiсть до хазяiна книгарнi. Той був не без вiдваги, як гадалося Еддi, але водночас чолов’яга вiдзначався жадiбнiстю, впертiстю й егоцентризмом, iншими словами: абсолютно типовий нью-йоркер двадцятого сторiччя. Але останньою, хто скористався цими дверима, була Сюзi, тож вiн задумав, щойно дверi вiдчиняться, кинутися крiзь них. Якщо вони вiдкриються вдруге у маленьке мiстечко в Менi, де залягли на дно Кельвiн Тауер i його друг Аарон Дiпно, це буде файно й пречудово. Якщо решта команди дiстанеться туди, намагаючись захистити Тауера i заволодiти певним пустищем i дикою рожевою трояндою, це також файно й пречудово. Для Еддi ж понад усе важливою була Сюзанна. Все решта другорядне. Навiть та Вежа. ШІСТЬ Хенчик спитав: – Кого ти пошлеш, коли дверi вiдчиняться вперше? Роланд думав про це, несвiдомо погладжуючи рукою книжкову шафку, яку Кельвiн Тауер вимагав йому переслати крiзь… У шафi стояла книга, що була так збентежила панотця. Йому не вельми хотiлося посилати туди Еддi, той завжди був занадто iмпульсивним, а тепер його зовсiм заслiпила журба за коханою дружиною. Та чи й пiдкориться йому Еддi, якщо вiн його пошле до Тауера й Дiпно? Роланд гадав, що навряд. Це означало… – Стрiльцю? – поквапив його Хенчик. – Коли дверi прочиняться перший раз, крiзь них пiдемо Еддi i я, – сказав Роланд. – Дверi самi зачиняться? – Ще й як зачиняться, – вiдповiв Хенчик. – Ви мусите прослизнути прудко, як змii, бо iнакше вас розрiже навпiл, частини вас валятимуться тут на пiдлозi, а решта буде десь там, куди затягнуло ту темношкiру жiнку. – Ми дiятимемо якомога швидше, – сказав Роланд. – Атож, так буде найкраще, – погодився Хенчик i знову показав своi зуби. Усмiхнувся. (Щось вiн не договорюе? щось таке знае чи лише гадае, нiби знае?) Вiдтепер на роздуми у Роланда мало залишалося часу. – На вашому мiсцi я б залишив зброю тут, – промовив Хенчик. – Ви можете втратити револьвери, намагаючись iх пронести на той бiк. – А я спробую, – сказав Джейк. – Мiй прийшов зi мною з того боку, тож, може, й туди пройде. А якщо нi, я дiстану собi новий. Якось. – Гадаю, моi теж витримають подорож, – сказав Роланд. Вiн уже ретельно все обдумав i вирiшив ризикнути взяти з собою великi револьвери. Хенчик лише знизав плечима, нiби кажучи: «Воля ваша». – Джейку, а як щодо Юка? – спитав Еддi. Джейк застиг з розкритим ротом i широко розплющеними очима. Роланд зрозумiв, що хлопцю до цього моменту не спадала на думку подальша доля його «балакучого» друга. Стрiлець замислився (не вперше) про те, як легко забути ту просту iстину, що Джон «Джейк» Чемберз – усього лише дитина. – Коли ми стрибали у тодеш, Юк… – почав Джейк. – Тут тобi не там, рiднесенький, – промовив Еддi, i серце в нього стисло печаллю – це вiн у власному голосi почув ласкавi iнтонацii Сюзанни. І вперше припустив, що може нiколи ii бiльше не побачити, як Джейк нiколи не побачить бiльше Юка пiсля того, як вони залишать цю смердючу печеру. – Але ж… – почав Джейк, але тут Юк жалiбно заскавчав. Надто вже сильно стискав його Джейк. – Вiн може залишитися у нас, Джейку, – промовив м’яко Кантаб. – Ми за ним гарно доглядатимемо, правду кажу. Тут чекатимуть люди, аж поки ти не повернешся за своiм другом й iншими речами… – Лише через свою доброту вiн не промовив: «Якщо ти колись повернешся». Але Роланд прочитав цi слова в його очах. – Роланде, а я дiйсно не можу… вiн не зможе… Авжеж. Розумiю. Не буде тодешу цього разу. Окей. Ладно. Джейк сягнув до нагрудноi кишенi свого пончо, видобув звiдти Юка i посадив на запилюжену долiвку печери. Нахилився, спершись долонями собi об колiна. Юк подивився вгору, витягнувши шию так, що вони майже торкалися носами. І раптом Роланд помiтив дещо надзвичайне: не сльози на очах у Джейка, а тi, що почали бринiти в очах Юка. Пухнастик-шалапут, цей базiкало, плакав. Історiя з тих, що iх можна почути в якомусь салунi тiльки за межею глупоi, п’яноi ночi, – про вiрного базiкала, котрий плакав за своiм вiд’iжджаючим хазяiном. Таким iсторiям нiколи не вiриш, але слухаеш i мовчиш, щоб не спровокувати бiйку (а то й стрiлянину). Але ж ось воно, Роланд побачив все на власнi очi й вiд цього сам ледь не заплакав. Чи це шалапутiвська iмiтацiя, чи Юк дiйсно розумiе, що вiдбуваеться? Роланд волiв би, щоб перше, вiд цього йому могло б полегшати на серцi. – Юк, ти мусиш ненадовго залишитися з Кантабом. Тобi буде добре. Вiн друг. – Таб, – повторив пухнастик. Сльози скрапували з його мордочки на запорошену долiвку, i вона вже ряснiла крихiтними плямами. Роланду сльози тварини здалися бридкими, жахливiшими за дитячi сльозi. – Ейк! Ейк! – Нi, я мушу йти, – сказав йому Джейк i витер собi очi кулаками. По щоках й аж на скронi в нього простягнулися бруднi смуги, немов якась бойова розмальовка. – Нi, Ейк! – Я мушу. Ти залишаешся з Кантабом. Я по тебе повернуся, Юку, якщо живий буду. – Вiн знову обняв Юка, випростався. – Давай, iди тепер, i дивись менi. – Ейк! Таб! – У голосi пухнастика звучала непiдробна туга. Якусь мить Юк стояв на мiсцi. А тодi, все ще рюмсаючи чи то iмiтуючи Джейковi сльози, – Роланд сподiвався, що так воно й е, – звiря вiдвернулося, подрiботiло до Кантаба i всiлося в нього мiж ногами, взутими у запилюженi чоботи з короткими халявками. Еддi спробував обiйняти Джейка. Той скинув з себе його руку i вiдступив убiк. Еддi виглядав збитим з пантелику. Роланд, у своему фiрмовому покерному стилi, тримав обличчя непроникливим, проте всерединi вiн вiдчував похмуре задоволення. Хлопцю ще нема тринадцяти, авжеж, а вiн уже мае сталеве осердя. Час вирушати. – Хенчику? – Атож. Спершу промовиш молитву, Роланде? Якомусь Богу, котрого ти тримаешся? – Я не тримаюся жодного бога, – вiдповiв Роланд. – Я тримаюся Вежi, але молитися iй не буду. Кiлька з Хенчикових амiгос явно були шокованi почутим, але сам старий лише кивнув, неначе iншого й не очiкував. Вiн поглянув на Каллагена: – А ти, панотче? – Боже, нехай веде Твоя воля, – проказав Каллаген, швидко накреслив у повiтрi хреста i кивнув Хенчику. – Якщо ми збиралися йти, то рушаймо. Хенчик пiдступив до Незнайдених Дверей, торкнувся кришталевоi ручки, потiм подивився на Роланда. Очi в нього сяяли. – Послухай-но мене останнiй раз, Роланде з Гiлеаду. – Слухаю тебе дуже уважно. – Я – Хенчик з роду маннi Клану Червоноi Стежини i Стерджис. Ми далеко прозираемо, далеко мандруемо. Ми мореплавцi, чиi вiтрила надимае вiтер ка. Чи вiдпливеш ти за цим вiтром? Ти й твоi? – Атож, туди, де вiн дме. Хенчик накинув ланцюжок вагадла Браннi собi на зап’ясток, i Роланд одразу вiдчув ту силу, що вивiльнилася у цьому гротi. Вона поки ще була маленькою, але зростала. Розквiтала, немов троянда. – Скiльки ти викликiв подужаеш? Роланд показав залишки пальцiв на своiй правiй руцi. – Два. Говорячи Високою Мовою Ельда – твiм. – Хоч два, хоч твiм – це все одно, – сказав Хенчик. – Комала-ком-два, – пiднiсся його голос. – Ком. Пiдiйдiть, маннi, з’еднайте вашу силу з моею силою! Пiдiйдiть i виконайте вашу обiтницю! Пiдiйдiть i вiддайте наш борг цим стрiльцям. Допоможiть менi вiдправити iх у iхню путь! Нинi! СІМ Перш нiж хтось з них устиг усвiдомити той факт, що ка змiнило iхнi плани, воно спрямувало на них свою волю. Але спочатку здавалося, нiби взагалi нiчого не вiдбудеться. Тi маннi, котрих Хенчик вибрав у надсилачi, – шiсть старiйшин плюс Кантаб, – сформували пiвколо, що розташувалося позаду дверей i закiнчувалося обабiч них. Еддi став бiля Кантаба, переплiвши своi пальцi з його. Мiж iхнiми долонями мiстився один з мушлеподiбних магнiтiв. Еддi вiдчував його вiбрацiю, мов щось живе. «Либонь, воно i е живим», – подумав вiн. Каллаген мiцно ухопив його за другу руку. Бiля iншого краю дверей Роланд взяв за руку Хенчика, ту, в якiй на пропущеному крiзь його пальцi ланцюжку похитувалося вагадло Браннi. Коло тепер було повним, окрiм единого мiсця, прямо навпроти дверей. Джейк набрав повнi груди повiтря, озирнувся навколо, побачив Юка, що сидiв вiддалiк, за спиною Кантаба, пiд стiною печери, i кивнув. «Юку, залишайся, я повернуся», – послав вiн йому думку, а вже потiм ступив до кола. Взяв за праву руку Каллагена, трохи завагався, а тодi взявся за лiвицю Роланда. Вмент повернулося дзижчання. Вагадло Браннi почало рухатися, цього разу не по маятниковiй дузi, а кружляти, нарiзаючи маленькi окрайчики кола. Дверi посвiтлiшали i краще оприявнилися – Джейк бачив це на власнi очi. Риски i кола iероглiфiв, якими було позначено слово «НЕЗНАЙДЕНІ», пояскравiшали. Вирiзана у ручцi троянда почала сяяти. Дверi, однак, залишалися закритими. (Увага, хлопче!) Голос Хенчика так потужно гримнув у головi, що Джейковi здалося, нiби йому мозок розплющило. Вiн нахилив голову i дивився на дверну ручку. Бачив троянду. Дуже добре бачив. Вiн уявив, як вона обертатиметься, коли обертатиметься ручка, в якiй вона була вирiзана. Колись, не дуже давно, вiн був одержимий дверима й iншим свiтом, (Серединним свiтом) що чекае, вiн це знав, за якимись з дверей. До нього немов повернулося те вiдчуття. Вiн уявив собi всi дверi, якi бачив за свое життя: дверi спалень дверi ванних кiмнат дверi кухонь дверi шаф дверцята дорiжок боулiнгу дверi туалетiв дверi кiнотеатрiв дверi ресторанiв дверi з написами ПРОХОДУ НЕМА з написами СТОРОННІМ ЗАБОРОНЕНО дверi холодильникiв, ага, навiть такi, – а тодi побачив, як всi вони разом вiдчиняються. «Вiдчиняйтесь! – подумки наказав вiн дверям, почуваючись дико, нiби арабський шейх з якоiсь древньоi iсторii. – Сезам, вiдкрийтеся! Вiдкривайтеся, я вам наказую!» У самiй глибочинi печерного нутра знову почали бубонiти голоси. Почулося голосiння, завивання вiтру, звук падiння чогось важкого. Долiвка печери тремтiла в них пiд ногами, немов знову почався променетрус. Джейк не звертав уваги. Тепер присутнiсть живоi сили в гротi оприявнилася ще дужче – вiн вiдчував, як вона щипае йому шкiру, дрижить у нього в носi й очах, виривае йому волосся з голови, – але дверi залишалися зачиненими. Вiн ще мiцнiше вчепився в руки Роланда i Каллагена, зосереджуючись на дверях пожежноi частини, дверях полiцейського вiддiлку, дверях кабiнету директора в Пайперi, навiть на читанiй колись ним книжцi фантастики, яка називалася «Дверi у лiто». Запах у печерi – важка плiснява, старi кiстки й вiддаленi протяги – раптом здався йому вельми сильним. Його охопило те розкiшне, полум’яне вiдчуття впевненостi. «Зараз, ось зараз вони вiдкриються, я знаю, буде так». Проте дверi залишалися зачиненими. А ще вiн вiдчув тепер iнший запах. Не печерний, а трохи з металевим присмаком – запах власного поту, що котився йому по обличчю. – Хенчику, нiчого не виходить. Гадаю, я не… – Ба нi, поки ще рано – i не вважай, нiби ти мусиш усе зробити сам-один, хлопче. Вiдчуй дещо мiж собою й дверима… щось на кшталт гачка… або шпильки… – З цими словами Хенчик кивнув тому з маннi, котрий очолював групу пiдкрiплення. – Гедроне, стань наперед. Тоннi, поклади руки на плечi Гедрону. Люiсе, тримай за плечi Тоннi. І разом! Робiть! Вервечка маннi посунулась уперед. Здивовано гавкнув Юк. – Вiдчуй, хлопче! Вiдчуй той гачок! Вiн мiж тобою й дверима! Вiдчуй його! Джейк потягнувся думкою вперед, i тiеi ж митi в його уявi стався потужний вибух такоi яскравостi, що аж лячно, – це перевершувало найвиразнiшi сновидiння. Вiн побачив П’яту авеню мiж Сорок восьмою i Шiстдесятою вулицями («Дванадцять кварталiв, де кожного сiчня розчиняеться мiй рiздвяний бонус», – полюбляв бурчати його батько). Вiн побачив там геть усi дверi, по обидва боки вулицi, вони всi разом вiдчинилися. «Фендi»! «Тiффанi»! «Бергдорф Гудмен»! «Картье»! «Книги Даблдей»! «Шеррi-Нiдерланд-готель»! Вiн побачив безкiнечний коридор з покритою коричневим лiнолеумом пiдлогою i зрозумiв, що це десь у Пентагонi. Вiн побачив дверi. Вiн побачив щонайменше тисячу дверей, якi вiдчинилися всi одночасно, утворивши ураганний протяг. Проте тi дверi, що стояли перед ним, единi, якi мали значення, залишалися зачиненими. Авжеж, але… Вони вже почали деренчати в одвiрку. Вiн це ясно почув. – Давай, хлопчику! – просичав крiзь зцiпленi зуби Еддi. – Якщо не зможеш вiдчинити, вибий iх к чортам! – Допоможiть! – гукнув Джейк. – Допоможiть же менi, чорти б iх ухопили! Всi разом! Здавалося, що потужнiсть сили в печерi подвоiлася. Здавалося, дзижчала, вiбруючи, вже кожна кiсточка у Джейковому черепi. У нього стукотiли зуби. Пiт заливав очi, туманячи зiр. Вiн побачив, як Хенчик кивае комусь позаду себе: там Гедрон. А за Гедроном Тоннi. А позаду Тоннi всi решта, вервечка iх в’еться з печери униз вздовж стежки на тридцять футiв. – Тримайся, хлопче, – промовив Хенчик. Гедрон прослизнув рукою Джейку пiд сорочку i вхопив його за ремiнь джинсiв. Замiсть вiдсмикування Джейк вiдчув поштовх. Щось у його головi ринуло вперед, i на мить вiн побачив, як розчахнулися всi дверi тисячi тисяч свiтiв, утворивши такий потужний протяг, що той, либонь, мiг задути й сонце. А тодi щось його зупинило. Щось там було… щось просто перед самими дверима. – Гачок! Це ж гачок! Вiн накинувся на нього так, нiби його розум i життева сила перетворилися на якусь петлю. У той же час вiн вiдчував, як Гедрон i решта вiдтягують його назад. Раптом вихопився бiль, немислимий, здавалося, вiн роздере його на шматки. Накотило вiдчуття, нiби його щось виiдае зсередини, нiби хтось кiльцями вимотуе з нього кишки. І це безперестанне, манiакальне дзижчання у вухах i глибоко в мозку. Вiн хотiв заволати: «Нi, перестаньте, пустiть, я вже не можу!» – i не змiг. Вiн хотiв заридати i почув себе, але ридання звучали лише у нього в головi. Господи, вiн у пастцi. Потрапив на гачок, пiймався, i тепер його роздирае навпiл. Одна iстота таки почула його крик. Ошаленiло гавкаючи, вихопився наперед Юк. І тiеi ж митi просто перед носом Джейка з електродуговим шипiнням прочинилися Незнайденi Дверi. – Лицезрiйте! – заволав Хенчик грiзним i водночас пiднесеним голосом. – Лицезрiйте, дверi вiдчиняються! Обер-сам-каммен!! Кан-та, кан-кавар-кавар-каммен! Обер-кан-тах! Озвалися решта маннi, але на той час Джейка Чемберза вже вiдiрвало вiд Роланда праворуч. На той час вiн уже полетiв, але не сам. Разом з ним летiв отець Каллаген. ВІСІМ Еддi почув звуки Нью-Йорка, впiзнав запах Нью-Йорка i встиг зрозумiти, що вiдбуваеться. Це й було найгiршим: усвiдомлювати, що все полетiло шкереберть проти того, на що сподiвався, вiн мiг, а на щось вплинути – аж нiяк. Побачив, як Джейка висмикнуло з кола; вiдчув, як рука Каллагена вирвалася з його руки; побачив, як iх обох пiдняло в повiтря i вони, мов пара якихось сраних акробатiв, закрутилися в сальто-мортале в бiк дверей. Щось волохате зi скаженим дзявкотом промайнуло йому повз щоку. Це був Юк: вуха закладенi назад, очi нiби ось-ось вискочать. Понад те Еддi зрозумiв, що й сам вiн випустив руку Кантаба, що його теж тягне до дверей – його дверей, його мiста, в якому десь загубилася його вагiтна дружина. І водночас вiн усвiдомлював (дуже гостро), що невидима рука вiдштовхуе його назад, i чув голос, що мовить без слiв. Почуте було жахливiшим за все, що можливо промовити словами. На слова зазвичай знаходяться контраргументи. А тут було лише неартикульоване заперечення, i йому було зрозумiло, що надiйшло воно вiд самоi Темноi вежi. Джейк з Каллагеном помчали, як револьвернi кулi: iх вистрелило у темряву, заповнену екзотичними звуками людних вулиць i автомобiльними гудками. Звiддаля, проте чiтко, як чуються тi голоси, що промовляють до нас увi снах, Еддi почув настирливу, екстатичну декламацiю вуличного проповiдника: «Хвалiмо Гооспода, братове, бо це добре, хвалiмо Гооспода на Другiй авеню, хвалiмо Гооспода на Б-авеню, хвалiмо Гооспода у Бронксi, хвалiмо Гооспода, хвалiмо Гооспода-Бомбу, хвалiмо Го-оспода!» Голос звичайного нью-йоркського божевiльного, яких ним було чуто-перечуто, а на серцi в Еддi вiд цього голосу стало млосно. Вiн ще побачив, як, мов пiдхоплений з-посеред вулицi вихором вiд швидкоi машини шмат газети, шугонув у дверi Юк, а тодi дверi рiзко гойднулися i захряснулись, так грюкнувши, що вiн аж очi заплющив вiд пориву вiтру, що дмухнув йому в обличчя смородом кiстяного пилу i гнилизни цiеi печери. Не встиг вiн оскаженiло вилаятись вiд образи, як дверi знову розчахнулися. Цього разу його заслiпило свiтлом сонячного дня, наповненого спiвом птахiв. Вiн почув запах сосен i вiддалений звук вихлопу великоi вантажiвки. Нараз його засмоктало у це сяйво, вiн навiть не в змозi був вигукнути, що вся ця маячня мусила вiдбуватися навпа… Щось штовхнуло його у скроню. На коротку мить вiн абсолютно чiтко усвiдомив себе у проходi мiж свiтами. А тодi пiстолетнi пострiли. А там i смерть. ЗАСПІВ: Комала-ком-кум! Вiтер дме тобi на ум, Вiтер ка жене тебе, i мусиш йти за ту версту, Бо нема чого робити тут. ВІДСПІВ: Комала-ком-два! Тут нема чого робити, да! Вiтер ка жене, i мусиш йти за ту версту, Бо нема чого робити тут. Третiй куплет Трудi й Мiя ОДИН До 1 червня 1999 року Трудi Дамаскус належала до тих розсудливих жiнок, котрi завше вам скажуть, що НЛО – це метеорологiчнi аеростати (а якщо й не так, то все одно це вигадки людей, котрi бажають попасти у теленовини), що туринська плащаниця – це трюк, що його утнув у XIV сторiччi якийсь пройдисвiт, а привиди, включно з Джейкобом Марлi[7 - Jackob Marley – привид колишнього бухгалтера, що з’являеться у повiстi Чарлза Дiккенса (1812—1870) «Рiздвяна пiсня» (1843).], – це або видiння ментально хворих, або результат поганоi роботи шлунка. Вона була розсудливою, вона пишалася власною розсудливiстю й анiскiлечки не цiкавилася чимось надприродним, коли, тримаючи одну полотняну сумку в руцi, а на плечi iншу, прямувала Другою авеню до свого офiсу (аудиторськоi фiрми, що мала назву «Гутенберг, Фюрт i Пейтел»). Серед клiентiв «ГФ&П» була мережа магазинiв iграшок пiд назвою «ДитяГра», i ця компанiя заборгувала «ГФ&П» доволi значну суму грошей. Той факт, що «ДитяГра» вже ступила на порiг 11 роздiлу «Закону про банкрутство»[8 - Згiдно iз 11 роздiлом «Закону про банкрутство» США боржник (компанiя або приватний пiдприемець) управляе власним бiзнесом пiд наглядом судових органiв.], здавався iй хiба що пiкантним. Вона мусила отримати тi 69 тисяч, 211 доларiв, 19 центiв, тож пiд час ланчу (в кабiнцi кафе «Вафлi та млинцi Деннiс», яке до 1994 року називалося «Жуй-жуй Мама») Трудi тiльки й мiркувала, яким чином iх з них витягти. За останнi два роки вона зробила кiлька крокiв до того, щоб фiрму «Гутенберг, Фюрт i Пейтел» було перейменовано на «Гутенберг, Фюрт, Пейтел i Дамаскус», i вичавлювання боргу з «ДитяГри» мусило стати черговим – i то значним – кроком у цiм напрямку. Отже, перетинаючи Сорок шосту вулицю в напрямку великого, облямованого затемненим склом хмарочоса, що стояв тепер посеред житлового кварталу на розi Другоi авеню та Сорок шостоi вулицi (там, де колись була артистична кав’ярня, а потiм порожня дiлянка), Трудi не думала нi про привиддя, нi про видiння, анi про вiзитерiв з потойбiччя. Бо думала вона про Рiчарда Голдмена, засранця й голову правлiння вiдомоi iграшковоi компанii, i яким чином iй… Цiеi митi життя Трудi помiняло курс. Якщо точно, це вiдбулося рiвно о 13:19 за лiтнiм часом Схiдного узбережжя Пiвнiчноi Америки. Якраз вона дiйшла до бордюру того боку вулицi, що належав до староi частини мiста. Фактично вже ступила на нього. І тут прямо перед нею на тротуарi з’явилася жiнка. Афроамериканка з широко посадженими очима. У Нью-Йорку вистачае чорних жiнок, i чималий iх вiдсоток мають широко посадженi очi, але нiколи ранiше нiяка з них не з’являлася раптом перед Трудi просто з порожнього повiтря. Було дещо й iнше, дещо куди неймовiрнiше. Ще за десять секунд до того Трудi б розреготалася i сказала, що нiчого не може бути неймовiрнiшим за жiнку, яка матерiалiзуеться на тротуарi просто перед ii очима, але ж воно було. Авжеж, таки було. І от тепер-то вона зрозумiла, як почуваються тi, хто повiдомляе про побаченi ними летючi тарiлки (не згадуватимемо вже обплутаних iржавими ланцюгами привидiв), як цi люди впадають у вiдчай, наражаючись на тотальну недовiру тих, котрi… ну, таких людей, до яких належала Трудi Дамаскус ще о 13:18 того червневого дня, тих, до яких вона перестала належати назавжди там, у центрi мiста, на тротуарi Сорок шостоi вулицi. Можеш пояснювати комусь: «Послухайте, це дiйсно ТРАПИЛОСЬ!» – i наштовхнутися на стiну нерозумiння. Вони вiдповiдатимуть вам щось на кшталт: «Авжеж, найпевнiше, вона вийшла з-за павiльйону на автобуснiй зупинцi, а ти просто цього не помiтила» або «Можливо, вона вийшла з якоiсь з тамтешнiх крамничок, а ти просто не зауважила». Можеш пояснювати iм, що нема нiякоi автобусноi зупинки на тому розi Другоi авеню i Сорок шостоi вулицi (i на протилежному також), та намарно. Можеш пояснювати iм, що нема нiяких крамничок у цьому кварталi, принаймнi з того часу, як було збудовано «Другу Хаммаршольд-Плазу»[9 - Two Dag Hammarskj?ld Plaza – реконструйовану 1994 р. 16-поверхову офiсну будiвлю названо на честь шведського дипломата, Генерального секретаря ООН у 1953—1961 рр., лауреата Нобелiвськоi премii миру Дага Хаммаршольда (1905—1961); не плутати зi зведеним тiею ж архiтектурною фiрмою 1972 р. на Сорок сьомiй вулицi 49-поверховим, 191-метровим хмарочосом «Перша Хаммаршольд-Плаза».], та все буде намарно. Трудi швидко навчиться тримати цi речi при собi й доведе цим себе ледь не до божевiлля. Вона не звикла, щоб до ii слiв ставилися легковажно, мов до крапельки гiрчицi чи кавалка недовареноi картоплi[10 - У новелi Дiккенса «Рiздвяна пiсня» багатiй Скрудж порiвнюе малозначущiсть побаченого привида свого колишнього партнера, покiйного Джейкоба Марлi, з «крапелькою гiрчицi або кавалком недовареноi картоплi».]. Нiякоi автобусноi зупинки. Нiяких крамничок. Там е сходи до будiвлi «Хаммаршольда», i в той час на них зi своiми коричневими пакетиками все ще сидiли кiлька запiзнiлих ланчувальникiв, проте й не звiдти прийшла жiнка-привид. Факт залишаеться фактом: коли Трудi Дамаскус поставила на бордюр свою взуту в кросiвку лiву ступню, тротуар перед нею був абсолютно пустий. А тiеi митi, коли вона перенесла вагу свого тiла, готуючись вiдiрвати праву ступню вiд асфальту проiжджоi частини, на тротуарi з’явилася жiнка. Якусь мить Трудi ще могла бачити крiзь неi Другу авеню, а також дещо iнше, дещо схоже на пащу печери. А тодi воно зникло, а жiнка згустилася. Це тривало не довше двох секунд, такого висновку дiйшла Трудi; пiзнiше вона пригадала стару примовку: «Аби зморгнув, i знаття б не було» – i пошкодувала, що сама тодi не зморгнула. Бо побачила не просто оприявнення. Чорна ледi на очах Трудi Дамаскус виростила собi ноги. Саме так, виростила собi обидвi ноги. Зi спостережливiстю у Трудi було все в порядку, тож вона казала людям (дедалi менше й менше ставало тих, кому хотiлося це почути), що кожна деталь цiеi короткоi пригоди закарбувалася у неi в пам’ятi, як татуювання. Примара була на зрiст трохи вищою чотирьох футiв. Трохи осадкуватою як для звичайноi жiнки, так здалося Трудi, проте цiлком нормальною для безногоi нижче колiн особи. Примара була вдягнена у бiлу, зашмаровану чи то бордовою фарбою, чи то висохлою кров’ю сорочку i джинси. На стегнах, там де в них малися ноги, джинси були туго напнутi, але нижче колiн iхнi сплющенi холошi лежали на тротуарi, мов скинутi якимись курйозними голубими змiями шкурки. А тодi раптом вони роздулись. Роздулись – саме лиш це слово звучало божевiльно, але Трудi на власнi очi бачила, як це вiдбувалося. У ту ж мить жiнка, яка щойно була вiд колiн безногою, пiдвищилася вiд чотирьох футiв чотирьох дюймiв на весь свiй зрiст – десь футiв п’ять i шiсть-сiм дюймiв. Це було схоже на якийсь кiнематографiчний трюк, але ж трапилося це не на екранi, це трапилося в життi Трудi. На правому плечi примари висiла торба, на вигляд нiби з очерету. Було схоже, що в тому плетеному кошелi складено миски або тарiлки. У правiй руцi вона мiцно стискала вицвiлу червону торбу на мотузяному зашморгу. На днi ii, похитуючись туди-сюди, лежало щось кутасте. Трудi не все розiбрала з того, що було написано на торбi, але там були слова «дорiжки середмiстя». А тодi жiнка вхопила Трудi за руку. – Що в тебе у торбi? – спитала вона. – У тебе там туфлi? Це змусило Трудi перевести погляд на ноги жiнки, i тут вона знову побачила чудасiю: ступнi в цiеi афроамериканки були бiлi. Бiлi-бiлiсiнькi, як власнi ступнi Трудi. Трудi чула вираз «втрачати мову», i ось саме це сталося з нею. Язик прилип iй до пiднебiння, анi зворухнути. Але з очима в неi було все гаразд. Вони все бачили. Бiлi ступнi. Плямки на обличчi чорноi жiнки, майже напевно – засохла кров. Той пiт, запахом якого вiд неi повiяло отакечки посеред Другоi авеню, мiг з’явитися лише в результатi якогось надзвичайного напруження. – Жiнко, якщо маеш туфлi, краще вiддай iх менi. Я не хочу тебе вбивати, але мушу дiстатися до людей, котрi допоможуть менi з моiм малюком, а боса йти я не можу. І нiкого бiльш нема поряд на цьому крихiтному вiдтинку Другоi авеню. Люди, та й тих дещиця, що сидiли на сходах «Хаммаршольда», дивилися прямо на Трудi й чорну (майже чорну) жiнку, але дивилися безтурботно й навiть без усякоi зацiкавленостi – та що з ними таке, чи вони там збiса слiпi? «Авжеж, це не когось з них вхопили за руку, це по-перше. Не комусь з них вона погрожуе вбивством, це по-дру…» Полотняну сумку «Бордерз»[11 - Borders Group – заснована 1971 р. тодi ще студентами братами Луi та Томом Бордерзами в мiстi Анн Арбор, штат Мiчиган, мiжнародна книготорговельна мережа, у крамницях якоi також продаються перiодичнi й iншi друкованi видання та диски; фiрмовi сумки «Бордерз» мають велику популярнiсть.], де лежали ii офiснi туфлi (колiр кордовськоi шкiри, помiрноi висоти пiдбори), було зiрвано в неi з плеча. Негритянка зиркнула всередину, потiм знову на Трудi. – Який це розмiр? Язик Трудi нарештi вiдлiпився вiд пiднебiння, але марно, бо тут же завмер пiд нижнiми зубами. – Байд’же. Сюзанна каже, на позiр ти маеш сьомий. Це пiдхо… Раптом лице примари немов взялося мерехтiнням. Вона пiдняла руку – рука з якось невпевнено стиснутою в нещiльний кулак п’ятiрнею злетiла по вихлюватiй дузi, нiби ця жiнка не сама нею керувала, – i ляснула собi по лобi просто межи очi. І тут же ii обличчя стало iншим. У стандартному кабельному пакетi Трудi мала канал «Комедi сентрал», тож вона не раз бачила, як подiбним чином змiнюються обличчя у комiкiв-пародистiв. Жiнка знову заговорила, i голос в неi також став iнакшим. Тепер вiн належав освiченiй особi. А ще (Трудi могла заприсягтися) вiн звучав налякано. – Допоможiть менi, – промовила вона. – Мене звуть Сюзанна Дiн, i я… я… о, о Боже… о Господи… Раптом лице ii скривила гримаса, вiд болю жiнка аж вхопилася собi за живiт. Подивилася вниз. А пiдвiвши голову, вона знову стала першою особою, тiею, котра казала, що готова вбити заради туфель. Боса, вона зробила крок назад, не випускаючи з рук сумку Трудi, в якiй лежали туфлi «Феррагамо»[12 - Ferragamo – компанiя, заснована 1923 р. в Голлiвудi iталiйським емiгрантом Сальваторе Феррагамо, який шив взуття для кiнозiрок, 1927 р. вiн перенiс свiй бiзнес до Флоренцii.] на низьких пiдборах i свiжий номер «Нью-Йорк таймз». – О Господи, – промовила вона. – О, припини цей бiль! Мама! Ти мусиш його припинити. Ще не на часi, тiльки не тут, посеред вулицi, притримай його до пори. Трудi намагалася вiднайти власний голос, щоб гукнути копа. Нiчого з неi не вийшло, окрiм якогось тихого, шепiтного зiтхання. Примара наставила на неi палець. – Забирайся звiдси, – заявила вона. – І то швидко, та не здумай нацьковувати на мене полiцiю або ще когось, бо я знайду тебе й вiдчикрижу цицьки. Вона видобула зi свого очеретяного наплiчника одну з тарiлок. Трудi побачила, що береги в цiеi тарiлки металевi й гострi, як в рiзницького ножа, i раптом вiдчула, що ледь стримуеться, аби не напудити собi в трусики. Я знайду тебе й вiдчикрижу цицьки, а береги тарiлки, на яку вона дивилася, цiлком годилися для такого дiла. Чик-вжик, моментальна мастектомiя. О святий Боже. – Гарного вам дня, мадам, – почула Трудi власний голос, котрий у неi прозвучав так, нiби це хтось iнший, перебуваючи пiд дiею новокаiну, звертався до дантиста. – Носiть цi туфлi собi на здоров’я. Не вельми-то здоровою була на вигляд ця примара. Навiть з цiлими ногами й чудернацькими бiлими ступнями. Трудi пiшла. Пiшла по Другiй авеню. Вона намагалася запевнити себе (абсолютно безуспiшно), що не бачила нiякоi жiнки, нiхто нiзвiдки не з’являвся перед фасадом «Хаммаршольда» – будинку, який люди, котрi працюють в ньому, жартома називають Чорною вежею. Вона намагалася запевнити себе (також абсолютно безуспiшно), що таким чином iй вiдгукнувся з’iдений пiд час ланчу ростбiф зi смаженою картоплею. Треба було триматися звичайноi яечнi з вафлями, а ти ж пiшла до «Деннiса» саме по вафлi, а не заради того ростбiфу з картоплею, а якщо не вiриш, згадай-но, що щойно трапилося. Побачила примарну афроамериканку та й… А ii сумка! Їi полотняна сумка «Бордерз»! Та вона ii, мабуть, десь загубила! Та навiщо себе дурити? Тремтливе очiкування, що та жiнка наздожене ii, заверещить, немов якийсь мисливець за головами у найглибших, найтемнiших джунглях Папуа. Вона вiдчула, як ззаду по ногах i спинi iй загiбали шумарки (вона мала на увазi забiгали мурашки, проте вiдчувала це саме як загiбали шумарки, щось неясне, прохолодне й далеке), саме туди – вона це точно знала – iй врубаеться тареля тiеi скаженоi жiнки i вип’е ii кров, а тодi виiсть ii нирку, перш нiж перейти до решти, не перестаючи дрижати у ще живому крейдяному стовпi ii хребта. Вона почуе ii наближення – якимсь чином вона це розумiла, – тарiлка вжикне, мов дитяча дзига, за мить до того, як ввiгнатися в неi, i тепла кров вихлюпнеться iй на сiдницi, потече ззаду по ногах… Вона не змогла утриматись. Мiхур здався, сеча хлинула, i перед ii tr?s[13 - Вельми (фр.).] дорогих слаксiв вiд костюма Норми Камалi[14 - Норма Камалi – вiдома з 1974 р. нью-йоркська дизайнерка одягу.] ганебно потемнiшав. На той момент вона вже була дiйшла майже до перехрестя Другоi авеню й Сорок п’ятоi вулицi. Трудi – котра вiдтодi назавше перестала бути тiею самовпевненою ледi, якою вона себе колись уявляла, – нарештi вiднайшла сили зупинитися й обернутися назад. Отi шумарки вже майже не гiбали iй по спинi. Тiльки тепло було в паху. А та жiнка, та божевiльна примара зникла. ДВА У себе в офiснiй шафцi Трудi тримала одежу для занять софт-болом – кiлька майок i старi джинси. Дiставшись контори «Гутенберга, Фюрта i Пейтела», вона насамперед переодяглася. Наступною ii дiею був дзвiнок до полiцii. Прийняв ii повiдомлення коп на iм’я Пол Антассi. – Мене звуть Трудi Дамаскус, – сказала вона. – На мене щойно було скоено напад, мене пограбували на Другiй авеню. Голос офiцера Антассi звучав у телефонi надзвичайно чуйно, i Трудi уявила собi когось на кшталт Джорджа Клунi, тiльки iталiйського походження. Не така й велика натяжка, якщо зважати на прiзвище полiсмена – Антассi, та темне волосся й очi актора Клунi. Наживо Антассi анiскiльки не був схожим на Клунi, але гай-гай, хто там чекав на чудеса й кiнозiрок, ми ж у реальному свiтi живемо. Хоча… пам’ятаючи те, що трапилося з нею на розi Другоi авеню i Сорок шостоi вулицi о 13:19 за лiтнiм часом Схiдного узбережжя Пiвнiчноi Америки… Офiцер Антассi прибув близько пiв на четверту, i вона детально розповiла йому, що з нею трапилося, буквально все, навiть про те, як по спинi iй загiбали шумарки, хоча й тодi розумiла, що треба казати «забiгали мурашки», i про дивну впевненiсть у тому, що та жiнка готова метнути в неi свою тарелю… – Ви кажете, тареля з гострими берегами? – перепитав Антассi, роблячи собi нотатки в записнику, а коли вона це пiдтвердила, вiн спiвчутливо кивнув. Щось у цьому його русi головою здалося iй знайомим, але тiеi митi вона була надто захоплена власною розповiддю, щоб вiдстежувати цю асоцiацiю. Однак пiзнiше вона сама собi дивувалася – якою вона тодi виявилася тупою. Це ж той самий спiвчутливий кивок, який вона бачила у десятках фiльмiв, де дiють божевiльнi дами: вiд «Перерваного життя» з Вайноною Райдер до старого «Змiiного гнiзда» з Олiвiею де Хевiлленд[15 - «Перерване життя» (1999) – фiльм за мемуарами Сюзанни Кейсен; «Змiiне гнiздо» (1948) – за романом Мерi Джейн Ворд.]. Але тiеi митi вона не могла цього помiтити. Вона була захоплена власною розповiддю чуйному офiцеровi Антассi про те, як холошi джинсiв нижче колiн лежали на тротуарi. Закiнчивши, вона вперше почула припущення, що та жiнка могла вийти з-за павiльйону автобусноi зупинки. А також – померти можна, – що негритянка могла вийти з якоiсь крамнички, iх же там мiльйон, у тому кварталi. Тодi-то Трудi й виступила з прем’ерним поясненням, що там нема автобусноi зупинки, нема крамничок – анi на тому боцi вулицi, анi на протилежному. Також тодi вона вперше повiдомила, що з часу побудови «Хаммаршольда» всi крамнички перебралися до центральних кварталiв, i ця фраза поступово стала чи не найпопулярнiшою в ii репертуарi, з нею вона могла б мати успiх на сценi мюзик-холу «Радiо-Сiтi». Уперше тодi ii спитали, що вона з’iла на ланч перед тим, як побачити ту жiнку, i вперше вона зрозумiла, що iла у ХХІ столiттi варiант тiеi ж страви, яку споживав Ебенезер Скрудж незадовго до того, як йому явився його давно померлий бiзнес-партнер: картоплю з ростбiфом. Не кажучи вже про кiлька крапельок гiрчицi. Вона зовсiм забула, що збиралася спитати офiцера Антассi, чи не бажае вiн пообiдати з нею ввечерi. Фактично вона вигнала його зi свого кабiнету. Скоро по тому в дверi до неi просунув голову Мiтч Гутенберг. – Гадаеш, вони зумiють повернути тобi твою сумку, Тру… – Зникни, – промовила Трудi, не пiдводячи очей. – Зараз же. Гутенберг оцiнив ii змертвiло-бiлi щоки й випнуте пiдборiддя. І зник, не промовивши бiльше нi слова. ТРИ Трудi пiшла з роботи о пiв на п’яту. Вирушила на перехрестя Другоi авеню i Сорок шостоi вулицi, i, хоча наближаючись до «Хаммаршольд-Плази», вона вiдчула, як знову загiбали шумарки, пробираючись вгору по ii ногах до заглибини черева, Трудi нiскiльки не вагалася. Вона постояла на розi, не звертаючи уваги нi на бiле запрошення «ЙДІТЬ», нi на червону заборону «НЕ ЙДІТЬ». – Саме тут, – промовила вона. – Це трапилось саме тут. Я знаю, що саме тут. Вона спитала, який у мене розмiр, а перш нiж я встигла вiдповiсти – а я б вiдповiла, я б iй сказала навiть, якого кольору на менi бiлизна, аби вона спитала, бо я була в жахливому шоцi, – перш нiж я встигла вiдповiсти, вона сказала… Байд’же. Сюзанна каже, на позiр ти маеш сьомий. Це пiдходить. Нi, не зовсiм так, вона не договорила останне слово, але Трудi була певна, що жiнка хотiла сказати саме його. Але тiеi митi ii обличчя почало змiнюватися. Немов у комiка, що зiбрався пародiювати Бiлла Клiнтона чи Майкла Джексона, або навiть Джорджа Клунi. І вона попрохала допомоги. Благала допомогти iй i сказала, що ii звуть… як? – Сюзанна Дiн, – промовила Трудi. – Так ii звуть. А от цього я так i не сказала офiцеру Антассi. Авжеж, атож, та тiльки нахер того офiцера Антассi. Та пiшов той Антассi разом з його автобусними зупинками та крамничками. Та жiнка – Сюзанна Дiн, Вупi Голдберг, Коретта Скотт Кiнг[16 - Коретта Скотт Кiнг (1927—2006) – письменниця, активiстка боротьби за громадянськi права, дружина Мартiна Лютера Кiнга.], та хто вона там не е – вона нiбито була вагiтна. Вона повелася так, нiби в неi почалися перейми. Я майже певна цього. Та чи здалася вона тобi вагiтною, Трудi? – Нi, – вiдповiла вона. На пiвнiчному боцi Сорок шостоi вулицi бiлий заклик «ЙДІТЬ» знову змiнився червоним «НЕ ЙДІТЬ». Трудi зрозумiла, що потроху заспокоюеться. Просто перебування тут, де праворуч височiла «Друга Хаммаршольд-Плаза», якимсь чином заспокоювало. Немов прохолодну долоню хтось приклав до гарячого лоба або легким вiтерцем навiяло, що нема нiчого, ну абсолютно нiчого такого, через що по тiлу загiбали б шумарки. Тут вона усвiдомила, що чуе дзижчання. Якесь нiжне бринiння. – Це не дзижчання, – промовила вона, дивлячись, як червоне «НЕ ЙДІТЬ» укотре змiнилося бiлим «ЙДІТЬ» (iй пригадалося, як на побаченнi, ще в ii унiверситетськi часи, ii тодiшнiй любчик казав, що найгiрша кармiчна доля, яку вiн собi може уявити, – це вiдродитися вуличним свiтлофором). – Це не дзижчання, це спiв. А тодi просто поряд з нею – вiн ii збентежив, проте не налякав – чоловiчий голос промовив: «Так воно й е». Трудi обернулася туди i побачила якогось, на вигляд тридцятирiчного з гаком, джентльмена. – Я повсякчас приходжу сюди, просто щоб послухати. І ось що я вам скажу, оскiльки ми з вами, так би мовити, нiби тi кораблi, що стрiлися вночi й розiйдемося назавжди, я в юностi мав найжахливiший у свiтi випадок хвороби акне. Менi здаеться, всi моi прищi якимсь чином зникли завдяки тому, що я приходив сюди. – Ви гадаете, що стояння на розi Сорок шостоi вулицi i Другоi авеню очистило вас вiд акне? – перепитала вона. Його делiкатна, навiть нiжна посмiшка дещо зблякла. – Я розумiю, це звучить божевiльно… – Я бачила жiнку, що прямо отут з’явилася нiзвiдкiля, – сказала Трудi. – Я бачила це три з половиною години тому. Коли вона з’явилася, у неi не було нiг нижче колiн. А тодi вона iх вiдростила. То хто з нас божевiльний, друже? Вiн дивився на неi широко розплющеними очима – просто анонiмний пiдлабузник у костюмi з попущеною в кiнцi робочого дня краваткою. А таки так, вона помiтила ямки й плями вiд давнього акне в нього на лобi й щоках. – Це правда? Вона пiдняла праву руку. – Щоб менi вмерти, якщо я брешу. Та курва вкрала моi туфлi. – Вона завагалася. – Нi, вона не курва. Не вiриться менi, що вона курва. Вона була налякана й боса, а ще вона гадала, нiби в неi перейми. Шкода, що менi забракло часу i я не змогла вiддати iй своi кросiвки замiсть тих чортових туфель. Чоловiк кинув на неi обережний погляд, i Трудi Дамаскус раптом вiдчула себе страшенно втомленою. Їй спливло до голови, що це саме той погляд, до якого iй доведеться звикати. Знову з’явився сигнал «ЙДІТЬ», i чоловiк, котрий був сам заговорив до неi, помахуючи кейсом, рушив уперед. – Мiстере! Вiн не зупинився, хоча й озирнувся через плече. – А що тут було в тi часи, коли ви приходили сюди постояти, лiкуючи свое акне? – Нiчого, – вiдповiв вiн. – Просто огороджене парканом пустище. Я гадав, що вiн зникне – цей гарний звук, – пiсля того як дiлянку забудують, але вiн нiде не подiвся. Вiн досяг протилежного боку вулицi, рушив по тротуару Другоi авеню. А Трудi, занурившись у думку, залишилася де стояла. Я гадав, що вiн зникне, але вiн нiде не подiвся. «Ну й звiдкiля ж воно береться?» – запитала себе вона i обернулася, щоб цiлком побачити фасад «Другоi Хаммаршольд-Плази». Чорноi вежi. Тепер, коли вона сконцентрувалася на дзижчаннi, воно посилилося. І зазвучало нiжнiше. Вже не один голос, а кiлька. Нiби хор. А потiм воно припинилося. Зникло так само раптово, як була оприявнилася та чорна жiнка. «Та нi, – подумала Трудi. – У мене просто збилися налаштування, от i все. Я певна: якщо постояти тут довше, воно повернеться. Господи, та це ж навiженiсть. Я збожеволiла». Чи вiрила вона в це? По правдi – нi. Одразу свiт здався iй дуже крихким, бiльш схожим на iдею, нiж на реальну рiч, i ледь присутнiм наяву. Нiколи в життi вона не почувалася менш самовпевненою. Натомiсть, перебуваючи на межi втрати свiдомостi, вона вiдчувала слабкiсть у колiнках i збурення у шлунку. ЧОТИРИ На iншому боцi Другоi авеню розташовувався невеличкий сквер. Посеред нього – фонтан, а поряд – металева скульптура черепахи, ii панцир волого блищав вiд бризок. Трудi було не до фонтанiв чи скульптур, однак там стояла лава. Знову з’явилося запрошення «ЙДІТЬ». Трудi пошкандибала через Другу авеню, нiби з тридцятивосьмирiчноi жiнки перетворилася на вiсiмдесятитрьохрiчну бабу, i сiла. Там вона почала робити довгi, повiльнi вдихи й видихи i хвилини за три вiдчула себе трохи краще. Поряд з лавою стояла урна з трафаретним написом: «Викидайте смiття в належне мiсце». Пiд ним виднiлося рожеве графiтi: «ЧЕРЕПАХУ здоровенну уяви, на собi вона тримае свiт людви». Трудi подивилася на черепаху, але скульптура не здалася iй здоровенною, навпаки, доволi непоказною. Але вона побачила дещо iнше – газету «Нью-Йорк таймз», скручену, як вона сама ii зазвичай скручувала, якщо хотiла дочитати пiзнiше i мала при собi сумку, щоб ii туди впхнути. Звiсно, по Мангеттену розлетiлося щонайменше мiльйон примiрникiв сьогоднiшнього числа «Таймз», але саме цей належав iй. Вона зрозумiла це ще до того, як видобула його з урни для смiття, а впевнилася у тому, що вже й так знала, розгорнувши газету на сторiнцi з кросвордом, котрий вона розгадала майже весь пiд час ланчу, заповнюючи клiтинки своею улюбленою ручкою з чорнилом бузкового кольору. Повернувши газету до смiтника, вона подивилася на той бiк Другоi авеню, на те мiсце, де в ii уявленнях про нормальний стан речей у свiтi вiдбулися змiни. І мабуть, невiдворотнi. Забрала моi туфлi. Перейшла вулицю, сiла тут, бiля черепахи, i взула iх. Сумку взяла з собою, але газету вкинула до смiтника. Навiщо iй моя сумка? У неi ж не було власних туфель, щоб покласти iх туди. Трудi здалося, що вона здогадалася. Жiнка поклала до ii сумки своi тарелi. Аби iх побачив якийсь коп, вiн, певне, дуже здивувався б: що можна подавати на тарелi, якою, якщо за неi незграбно взятися, пальцi собi можна вiдчикрижити? Окей, але ж куди вона звiдси пiшла? Неподалiк, на розi Першоi авеню й Сорок шостоi вулицi, е готель. Колишнiй «ООН-Плаза». Трудi не знала, як вiн зараз називаеться, та й не цiкавилася. Не мала вона також бажання йти туди зараз i розпитувати, чи не з’являлася в них кiлька годин тому чорна жiнка у джинсах i зашмарованiй бiлiй сорочцi. Інтуiцiя серйозно пiдказувала iй, що ii власна версiя привида Джейкоба Марлi пiшла саме туди, але разом з тим чуття застерiгало, що iй самiй туди потикатися не слiд. Краще нехай буде як е. У цьому мiстi повно туфель, але ж де глузд, де мiй здоровий глузд… Краще пiти додому, постояти пiд душем i просто… плюнути на це. А втiм… – Щось тут не так, – вимовила вона вголос, аж якийсь перехожий на тротуарi зиркнув на неi. Вона виклично зустрiла його погляд. – Щось, десь, тут дуже вже не так. Щось… «Похилилося» – ось яке слово спливло iй на ум, але вона його не промовила. Нiби озвучення могло перетворити його на «повалилося». Лiто того року запам’яталося Трудi Дамаскус як лiто поганих сновидiнь. У деяких з них та жiнка спершу з’являлася, а потiм вирощувала ноги. Це були поганi, але не найгiршi сни. У найгiрших Трудi перебувала у темрявi, де дзвенiли жахливi дзвони i щось хилилося й хилилося до точки повалення без повернення. ЗАСПІВ: Комала-ком-ком-ключ! Що то давить тебе за обруч? Привиди чи просто люстро Змушують тебе сахатись круч? ВІДСПІВ: Комала-ком-три! Ох, я молю, ти скажи менi! Чи то привиди, чи темна твоя суть Змушують тебе сахатись круч? Четвертий куплет Сюзаннин Доган ОДИН Пам’ять у Сюзанни тепер болiсно розшарпана, ненадiйна, як зношена трансмiсiя в староi машини. Вона пам’ятала битву з Вовками i Мiю, котра терпляче чекала, поки битва тривала… Нi, все було не так. Це неправильно. Мiя не просто терпляче чекала. Вона пiдбадьорювала Сюзанну (й iнших) усiм своiм войовничим серцем. Призупинила перейми, поки сурогатна матiнка ii малюка сiяла смерть своiми тарелями. От лише Вовки виявилися роботами, тож звiдки було знати… Нi, нi, ти знаеш. Вони були гiршi, нiж просто роботи, а ми iх побили. Повстали праведнi й надрали iм сраки. А втiм, що було, те вже минулося. А коли воно минулося, вона вiдчула, що перейми почалися знову, i то сильнi. Вона хотiла було народити дитя на узбiччi того проклятого шляху, але не дозволила обачнiсть; там би воно й загинуло, бо було голодне, це дитя Мii було голодне та… – Ти мусиш допомогти менi! Мiя. І неможливо iгнорувати цей ii скрик. Навiть коли вона вiдчувала, як Мiя вiдштовхуе ii (як Роланд колись вiдштовхував убiк Детту Волкер), неможливо було iгнорувати ii безборонний материнський плач. Частково це вiд того, вважала Сюзанна, що вони позичили ii власне тiло, а тiло хотiло працювати на користь дитини. Либонь, iнакше воно не могло. Отже, вона допомогла. Зробила те, чого сама Мiя тепер не в змозi була робити, – трохи затримала перейми. Хоча якщо iх передержати, це вже само по собi ставало небезпечним для малюка (забавно, як це слово крадькома пролiзло до ii думок, стало ii словом не менш, нiж словом Мii). Вона пригадала iсторiю, котру розповiдала одна дiвчина пiд час iхньоi суто дiвчачоi вечiрки в гуртожитку Колумбiйського унiверу, коли пiзно вночi iх сидiло душ шiсть кружком, у пiжамах, вони тодi курили сигарети й передавали по колу пляшку «Дикоi iрландськоi троянди»[17 - Wild Irish Rose – дешеве американське вино (мiцнiсть 13,9% та 18%), виробляеться з 1954 р., середнiй рiчний продаж у США становить близько 2 млн ящикiв; останнiм часом у бiдних кварталах деяких мiст продавати його заборонено.] – насолоди абсолютно забороненоi, а отже, удвiчi солодшоi. Історiя була про дiвчину iхнього вiку, котра пiд час довгоi поiздки в машинi не попросила своiх друзiв зупинитися, стидалася сказати, що хоче пi-пi. Згiдно з тiею iсторiею, в неi стався розрив сечового мiхура й вона померла. Це була оповiдка того роду, коли ти вважаеш ii повною нiсенiтницею i одночасно цiлком iй вiриш. А тут ще це дитя… малюк… Та, незважаючи на небезпеку, вона спроможна затримати перейми. Бо iснували регулятори, якi могли це зробити. Десь. (в Доганi) Тiльки машинерiя Догана нiколи не була розрахована на те, що вона… вони… (ми) змушували ii робити. Врештi-решт перенапруження, i (руiна) всi механiзми займуться вогнем, згорять вщент. Тривожнi сирени заглухнуть. Панелi керування й телеекрани погаснуть. Чи довго ще чекати цього моменту? Сюзанна не знала. Вона ледь пригадувала, як стягувала свiй iнвалiдний вiзок з гарби, тодi як всi решта не зважали на неi, святкуючи перемогу й оплакуючи своiх загиблих. Дертися, пiдтягуючись, – непросте дiло, коли в тебе нижче колiн нема нiг, однак разом з тим це не так уже й важко, як може дехто вважати. Звiсно, вона вже призвичаiлася до повсякденних незручностей – вилiзти на унiтаз i злiзти з нього, дiстати книжки з полицi, до якоi вона колись так легко дiставала (для цих цiлей у кожнiй кiмнатi ii нью-йоркськоi квартири були приступочки). Попри все на неi тиснула Мiя, та де там, вона ii пiдганяла, як якийсь ковбой мiг би пiдганяти вперте теля. Тож Сюзанна виважилася на вiз, спустила звiдти на землю свiй вiзок, а потiм i сама опустилася акурат у нього. Не так-то воно й просто було, але це не найважчий трюк з тих, що iй доводилося виконувати пiсля того, як вона втратила дюймiв шiстнадцять нижньоi частини себе. Вiзка вистачило на одну останню милю, може, трохи довше (нема нiг для Мii, нiчиеi дочки, принаймнi у Кальi). А потiм вiзок наштовхнувся на гранiтну брилу i викинув ii геть. На щастя, вона зумiла пом’якшити падiння, впавши на руки, вберiгаючи свiй неспокiйний, нещасний живiт. Вона згадала, як збирала себе докупи – точнiше, як Мiя збирала розбите тiло Сюзанни Дiн, – i дерлася вгору стежиною. Вiд Кальi залишився лише один iще спогад, той, як вона намагалася завадити Мii зняти в себе з шиi шнурок з сирицi, який Сюзанна носила постiйно. На ньому висiло колечко, гарний легкий перстеник, який iй зробив Еддi. Побачивши, що вiн завеликий (бажаючи зробити сюрприз, вiн не мiряв iй пальця), вiн засмутився i сказав, що зробить iнший. «Як хочеш, то роби, – сказала тодi вона йому. – Але я завше носитиму саме цей». Носила вона його на шиi, iй подобалося вiдчувати його в себе мiж грудьми, а тут з’явилася якась невiдома жiнка, ця курва, i намагаеться його зняти. Пiд час боротьби з Мiею наперед вирвалась Детта. Детта абсолютно не мала успiху, намагаючись повернути собi контроль над Роландом, але ж Мiя – це не Роланд з Гiлеаду. Руки Мii безсило випустили шкiряну поворозку. Їi лiдерство похитнулося. І водночас Сюзанна вiдчула, як тiло iй прохромив черговий бiль переймiв, змусивши ii зiгнутися й застогнати. – Його треба залишити! – кричала Мiя. – Інакше вони учують i твiй, i його запах! Твого чоловiка! Тобi таке не сподобаеться, повiр! – Хто? – спитала Сюзанна. – Про кого ти кажеш? – Неважливо, зараз нема часу. Та якщо вiн пiде за тобою – а я знаю, ти впевнена, що вiн так i зробить, – вони не мусять отримати його запах. Я залишу перстеник тут, де вiн його знайде. Потiм, якщо буде на те воля ка, ти знову його носитимеш. Сюзанна хотiла було сказати, що перстеник можна добре помити, змити з нього запах Еддi, але розумiла, що Мiя мае на увазi не простий запах. Це кiльце кохання, i його запах залишаеться назавжди. Але хто його учуе? Вовки, гадала вона. Справжнi Вовки. Тi, що в Нью-Йорку. Вампiри, про яких розповiдав Каллаген, i ницi люди. Чи хтось там ще е? Хтось ще гiрший? – Допоможи менi! – ридала Мiя, i вкотре Сюзанна не в змозi була опиратися цьому ii плачу. Дитя, можливо, належить Мii, а може, й не iй, воно може бути монстром, а може, й нi, але ii тiло хотiло його народити. Його волiли побачити ii очi, хоч яким воно буде, i вуха ii волiли почути його плач, навiть якщо плач той звучатиме як гарчання. Вона зняла перстеник, поцiлувала, а потiм поклала при стежинi, де Еддi напевне його помiтить. Бо знала, що принаймнi сюди вiн шукати ii прийде. А потiм що? Вона не знала. Їй здалося, вона пригадуе, як iхала верхи на чомусь вгору бiльшу частину стежки – стежки, що вела до Печери дверей. Потiм темрява. (не темрява) Не суцiльна чорнота. Щось там жеврiло. Телеекрани, котрi наразi не показували нiчого, а лише мерехтiли м’яким сiрим свiтлом. Приглушений звук двигунiв; клацання реле. Це був (Доган Джейкiв Доган) якийсь пункт керування. Можливо, мiсце, яке вона сама збудувала, може, це була ii уявна версiя збiрного будиночка, що його Джейк надибав на захiдному березi рiчки Вайе. Наступний ясний спогад – повернення до Нью-Йорка. Очi були для неi вiконцями, крiзь якi вона могла визирати, в той час як Мiя забирала туфлi в якоiсь переляканоi жiнки. Сюзанна тодi знову виступила наперед, благаючи допомоги. Вона хотiла рухатись далi, сказати тiй жiнцi, що iй потрiбно до шпиталю, до лiкарiв, що вона ось-ось мусить народити, а з нею щось негаразд. Перш нiж вона встигла щось вимовити, ii скрутило новим болем, ще жахливiшим, глибшим за будь-який з тих, що вона переживала за все свое життя, гiршим навiть за той, який вона вiдчувала, коли втратила ноги. Хоча цей… цей… – О Боже. Але Сюзанна не встигла продовжити, як Мiя, знову захопивши владу, ii заткнула, а жiнцi пригрозила, що, якщо iй набреде в голову звернутися до полiцii, вона втратить дещо набагато цiннiше за пару туфель. – Мiе, послухай, – звернулася до неi Сюзанна. – Я можу знову це зупинити, гадаю, що зможу, але ти мусиш менi допомогти. Мусиш сiсти. Якщо ти десь хоч трохи не посидиш, сам Господь Вседержитель не допоможе тобi вгамувати перейми, ти не зможеш затримати пологи. Ти це розумiеш? Ти чуеш мене? Мiя зрозумiла. На мить вона застигла на мiсцi, дивлячись на жiнку, яку щойно пограбувала. А потiм мало не лагiдно запитала в Сюзанни: «Куди менi пiти?» Сюзанна вiдчула, що ii узурпаторка тiльки тепер усвiдомила, в якому гiгантському мiстi вона опинилась, звернула увагу на стрiмкий вир пiшоходiв, рiки залiзних екiпажiв (кожний третiй такий яскраво-жовтий, що аж очам боляче) i вежi, такi височеннi, що хмарного дня не видно iхнiх верхiвок. Двi жiнки дивилися на чуже мiсто крiзь спiльну пару очей. Сюзанна знала – це ii мiсто, але в багатьох сенсах воно вже не ii. Вона поiхала з Нью-Йорка 1964 року. Скiльки рокiв вiдтодi прожило це мiсто? Двадцять? Тридцять? Яка iй рiзниця. Не на часi зараз цим перейматися. Їх спiльний погляд зачепився за невеличкий парк по той бiк вулицi. Перейми наразi трохи вщухли, тож коли з’явився сигнал «ЙДІТЬ», чорна жiнка, щодо вагiтностi якоi мала сумнiви Трудi Дамаскус, ступаючи повiльно, проте впевнено, перейшла вулицю. На тому боцi, бiля фонтана й металевоi скульптури, стояла лава. Побачивши черепаху, Сюзанна трохи втiшилась, це було схоже на те, нiби Роланд залишив тут для неi знак, який сам вiн назвав би сiгулом. – Стрiлець теж вирушить на пошуки мене, – сказала вона Мii. – Тобi не варто забувати про його здiбностi. – Я робитиму те, що маю робити, – вiдповiла Мiя. – Ти хочеш подивитися папери тiеi жiнки. Навiщо? – Я хочу з’ясувати, який зараз час. Газета менi про це розкаже. Коричневi руки витягли з полотняноi сумки «Бордерз» скручену газету, розгорнули ii й пiднесли до синiх очей, котрi ще сьогоднi зранку були так само коричневими, як i цi руки. Сюзанна побачила дату – 1 червня 1999 – i здивувалася. Не якихось двадцять чи навiть тридцять рокiв, а цiлих тридцять п’ять. До цього моменту Сюзанна не усвiдомлювала, як мало вона замислювалась про шанси цього свiту на виживання. Їi сучасники, люди, котрих вона знала в своему минулому життi: друзi-студенти, борцi за громадянськi права, товаришi по чарцi та ревнi аматори фолк-музики – всi вони тепер у доволi поважному вiцi. А декотрi, звiсно, вже й померли. – Годi, – заявила Мiя i вкинула газету до смiттевого кошика, де та знову скрутилася, набувши попередньоi форми. Мiя дуже ретельно струсила бруд з пiдошов голих ступень (через той бруд i пил Сюзанна спершу не помiчала, що ноги змiнили колiр), а тодi взула вкраденi туфлi. Вони виявилися трохи затiсними, i без шкарпеток, якщо доведеться йти десь далеко, напевне, швидко понатираються водянки, проте… – Чого ти цим переймаешся, га? – спитала ii Сюзанна. – Ноги ж не твоi. І, щойно промовивши цi слова (так, це була iхня внутрiшня балачка; Роланд називав це палавером), зрозумiла, що, либонь, помиляеться. Певна рiч, ii власнi ступнi, котрi слухняно носили тiло Одетти Голмс (а iнодi тiло Детти Волкер), давно згинули, зогнили або – що ймовiрнiше – згорiли в якомусь з мунiципальних крематорiiв. Але вона не помiтила змiни кольору. Тiльки дещо пiзнiше вона визнала: «Та де там, все ти чудово помiтила. Помiтила i вмент це заблокувала. Бо для тебе це вже було занадто». Не встигла вона глибоко зануритися у питання фiлософського i в той же час фiзичного рiвня, чиi саме ноги вона тепер мае, як знову болючi перейми оволодiли ii тiлом. Судома перетворила iй шлунок на каменюку, а стегна натомiсть на холодець. Вона вперше вiдчула огидну, жахливу потребу тужитися. – Ти мусиш зупинити це! – заволала Мiя. – Жiнко, ти мусиш! Заради безпеки малюка i заради нашоi безпеки теж! Окей, гаразд, але як? – Заплющ очi, – порадила iй Сюзанна. – Що? Ти мене що, не чуеш? Ти мусиш… – Чую я тебе, – зiтхнула Сюзанна. – Заплющ очi. Парк зник. Свiт померх. У парку бiля фонтана i металевоi черепахи з мокрим блискучим металевим панциром сидiла на лавi ще молода i безумовно гарна негритянка. Мабуть, вирiшила помедитувати цього такого теплого вечора на початку лiта року 1999-го. – Я зараз залишу тебе ненадовго, – попередила Сюзанна. – Скоро повернуся. Ти поки що залишайся тут. Сиди спокiйно. Сиди й анi руш. Бiль може знову повернутися, але все одно ти сиди тихо. Рухи можуть тiльки все погiршити. Ти мене розумiеш? Мiя, хоч би й перелякана i безперечно нацiлена обстоювати власний iнтерес, аж нiяк не була тупою. Вона поставила лише одне запитання: – Куди ти йдеш? – У Доган, – вiдповiла Сюзанна. – Мiй Доган. Той, що всерединi. ДВА Знайдена Джейком на дальньому боцi рiчки Вайе будiвля мала вигляд якогось занехаяного центру спостереження i зв’язку. Хлопчик описав iм це мiсце детально, проте вiн мiг би й не впiзнати того, що собi уявляла Сюзанна, бо усього через тринадцять рокiв, на той час як Джейк з Нью-Йорка потрапив до Серединного свiту, технiка ii версii була вже давно застарiлою. В часи Сюзанни президентом був Лiндон Джонсон i кольоровий телевiзор ще вважався дивом. Комп’ютери тодi були величезними i займали цiлi будинки. А втiм, Сюзанна бувала в мiстi Лад i бачила там деякi дива, тож, врештi-решт, Джейк мусив би впiзнати мiсце, де вiн ховався вiд Бена Слайтмена i робота-вiстового Ендi. Звiсно, вiн мусив би впiзнати вкритi пилом чорнi й червонi квадрати лiнолеуму на пiдлозi й тi крiсла на колiщатках перед приладними панелями, де жеврiли лампочки й iндикатори. А ще вiн мусив би впiзнати той скелет, що стояв у кутку i щирився з-понад комiра виношеноi форменоi сорочки. Сюзанна пройшла кiмнатою i всiлася в одне з крiсел. Угорi перед нею працювало кiлька десяткiв чорно-бiлих телеекранiв. Деякi показували Калью Брин Стерджис (мiський майдан, церква Каллагена, крамниця, дорога, що веде з мiста на схiд). На деяких застигли нерухомi, схожi на студiйнi фото зображення: на одному Роланд, на iншому усмiхнений Джейк тримае на руках Юка, а ще на iншому – iй важко було дивитися туди – Еддi у зсунутому на ковбойський манер, на потилицю, капелюсi й зi своiм кишеньковим ножем у руцi. Один монiтор показував струнку чорну жiнку, котра, мiцно стиснувши колiна, сидiла на лавi поряд з черепахою; вона зчепила руки в себе на черевi, заплющила очi, а ноги ii були взутi у вкраденi туфлi. Тепер при нiй було три сумки: одна та, яку забрали в жiнки на Другiй авеню, друга – кошiль з гострими Орiзами… i третя – торба для боулiнг-причандалля. Ця була вицвiлого червоного кольору, а всерединi неi лежало щось прямокутне. Нiби якась коробка. Побачивши це на телеекранi, Сюзанна розсердилась, вiдчула себе зрадженою, але сама не розумiла чому. «На тому боцi ця торба була рожевою, – подумала вона. – Їi колiр змiнився, коли ми робили перехiд, хоча лише трiшечки». Обличчя жiнки на чорно-бiлому екранi над приладною панеллю спотворила гримаса. Вiдгомiн того болю, що його вiдчула Мiя, досяг Сюзанни, проте вiдголосок той був вiддалений, слабенький. – Мусиш це припинити. Зараз же. Питання, однак, залишалося – яким чином? – Так, як робила це на тому боцi. Поки тягнула ii вгору стежкою з усiх своiх збiса нажаханих сил. Але зараз все там здавалося таким далеким, нiби воно вiдбувалося в iншому життi. А чом би й нi? Воно ж дiйсно було iншим життям, життям в iншому свiтi, i якщо вона сподiваеться колись туди повернутися, мусить посприяти цьому просто зараз же. Отже, що вона тодi робила? – Ти скористалася тiею штукою, ось що ти зробила. Проте та штука iснуе лише в твоiй головi – «технiка вiзуалiзацii», як називав ii професор Овермеер на базовому семiнарi з психологii. Заплющ очi. Сюзанна так i зробила. Тепер обидвi пари очей були заплющенi: ii фiзичнi очi, котрi в Нью-Йорку контролювала Мiя, i тi, що iснували в ii уявi. – Вiзуалiзуй. Вона так i зробила. Чи то спробувала зробити. – Вiдкрий очi. Вона iх розплющила. Тепер на переднiй панелi перед нею, де перед тим стирчали реостати й миготiли лампочки, залишились два великих обертових регулятори i единий тумблер. На вигляд цi регулятори були зробленi з бакелiту – схожi на тi, що були на духовцi ii матерi, у тiм будинку, де виростала Сюзанна. Для неi це не становило сюрпризу, все, що ти уявляеш, хоч би яким воно не здавалося дивним, – це не що iнше, як ледь замаскованi версii того, що ти колись знав. Регулятор злiва було позначено написом: «РІВЕНЬ ЕМОЦІЙНОСТІ». Вiн мав цифри вiд 32 до 212 (цифра 32 була синього кольору, 212 – яскраво-червоного). Наразi його було ввiмкнуто на 160. Регулятор у центрi називався «ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ». На його табло йшли цифри вiд 0 до 10, i зараз його було поставлено на 9. Пiд тумблером було едине слово: «МАЛЮК». Цей перемикач мав тiльки двi позицii: «СПАТИ» та «НЕ СПАТИ». Його було ввiмкнуто на неспання. Сюзанна поглянула вгору i побачила, що тепер на одному з екранiв з’явився плiд у матцi. Хлопчик. І такий гарненький. Пiд лiниво скрученою спiраллю пуповини, немов окрема гiлочка баговиння, потихеньку колихався його крихiтний пенiс. Очi малюк мав розплющенi, i хоча решта зображення залишалася чорно-бiлою, цi його очi були проникливо-синiми. Здавалося, його погляд пронизуе ii наскрiзь. «Це ж Роландовi очi, – подумала вона, почуваючись тупо здивованою. – Як таке може бути?» Та звiсно, що нiчого такого бути не могло. Це усього лиш гра ii уяви, технiка вiзуалiзацii. А втiм, якщо й так, то чому iй уявляються саме синi очi Роланда? Чому не карi очi Еддi? Чому не карi очi ii чоловiка? «Годi гаяти час. Роби, що мусиш робити». Закусивши нижню губу, вона потягнулася рукою до регулятора «РІВЕНЬ ЕМОЦІЙНОСТІ» (на iншому монiторi з’явилася паркова лава, Мiя на нiй теж закусила собi нижню губу). Вона ненадовго замислилась, а потiм переставила регулятор на 72, точно так, як зробила б це з термостатом. А хiба це не те саме? Моментально ii заповнив спокiй. Вона розслабилася в крiслi i дозволила зубам вiдпустити закушену було губу. Те саме зробила чорна жiнка на парковому монiторi. Наразi справи йдуть непогано. Нацiлившись рукою на регулятор «ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ», вона завагалася i натомiсть потягнулася до «МАЛЮКА». Перемкнула тумблер з «НЕСПАТИ» в позицiю «СПАТИ». Немовля враз заплющило очi. Сюзанна зiтхнула з явним полегшенням. Пiд поглядом тих синiх очей вона почувалася якось нiяково. Окей, повернiмося до «ПОТУГИ ПЕРЕЙМІВ». Сюзанна гадала, що це чи не найважливiший регулятор, Еддi назвав би його «Велике Казино». Взявшись за старомодний перемикач, вона для початку натиснула на нього легенько та не дуже-то й здивувалася, коли ця громiздка штука iй не пiддалася. Не бажала крутитися, i все. «А я таки тебе змушу, – подумала Сюзанна. – Бо нам це потрiбно. Нам потрiбно це». Вона вхопилася мiцнiше i почала повiльно крутити ручку проти годинниковоi стрiлки. Голову iй прохромив бiль, i вона скривилася. Тут же iй перехопило горло, нiби там застрягла риб’яча кiстка, але i там, i там бiль скоро минувся. Праворуч вiд неi спалахнув цiлий блок вогникiв, бiльшiсть бурштинового кольору, поте кiлька з них були яскраво-червоними. – ПОПЕРЕДЖЕННЯ, – промовив голос, моторошно подiбний до голосу Блейна Моно. – ЦЯ ОПЕРАЦІЯ МОЖЕ ПЕРЕВИЩИТИ ПАРАМЕТРИ БЕЗПЕКИ. «Певна рiч, Шерлоку», – подумала Сюзанна. Тепер регулятор «ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ» опинився на позначцi 6. Коли ж вона проминула цифру 5, спалахнув ще один блок бурштинових i червоних сигнальних лампочок, а три з тих монiторiв, що показували зображення Кальi, зашипiли й з трiском погасли. Новий бiль стиснув iй голову, немов невидимими сильними пальцями. Десь зi споду почулося, як завили, заводячись, якiсь чи то двигуни, чи турбiни. Великi, судячи зi звуку. Вона вiдчула, як iх дрижання передаеться ii ногам, котрi, звiсно, були босi – туфлi ж бо залишилися на Мii. «От i гарно, – подумала вона. – До цього я взагалi не вiдчувала нiяких нiг, отже, можливо, я усе роблю як слiд». – ПОПЕРЕДЖЕННЯ, – промовив механiчний голос. – СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА, ТЕ, ЩО ВИ РОБИТЕ, НЕБЕЗПЕЧНО. ПОСЛУХАЙТЕСЬ МЕНЕ, БЛАГАЮ. НЕГАРНО ДУРИТИ МАТІНКУ-ПРИРОДУ. Їй спливла одна з Роландових примовок: «Роби, що мусиш, а я робитиму, що сам мушу, й побачимо, хто вхопить гусака». Вона не була певна, що розумiе, до чого це, але iй здалося, що цiй ситуацii та примовка пасуе, тож вона промовляла ii вголос, повiльно, але безупинно вiдкручуючи регулятор «ПОТУГА ПЕРЕЙМІВ», i так вже минула цифру 4, потiм 3… Вона хотiла довернути його до одиницi, але бiль, що стрелив iй у голову, коли ця iдiотська штука проминула цифру 2, був таким нестерпним, таким знесилюючим, що ii рука вiдсахнулася. Якусь хвилину бiль не вгавав – навiть був посилився, i вона подумала, що вiн ii вб’е. Либонь, i Мiя повалиться зi своеi лави, i обидвi вони помруть ще ранiше, нiж iхне спiльне тiло впаде на бетон перед скульптурою черепахи. Завтра або пiслязавтра ii труп швиденько вiдвезуть на Гончарне поле[18 - Potter’s Field – в англо-американськiй культурi цвинтар для вбогих i неiдентифiкованих трупiв; назва походить вiд евангельськоi iсторii про те, як первосвященики на повернутi iм Юдою «кривавi 30 срiбнякiв» купили шматок поля, де копали гончарну глину, i заснували там цвинтар для нужденних та чужинцiв.]. А що буде написано в довiдцi про смерть? Інсульт? Інфаркт? Чи, може, оте стандартне, що пишуть заклопотанi медики, – «через природнi обставини»? Проте бiль ущух i навiть залишив ii живою. Вона сидiла перед панеллю з двома безглуздими регуляторами i тумблером, важко дихала i витирала обома руками собi пiт зi щiк. Оце-то молодчага, у технiцi вiзуалiзацii вона може стати свiтовою чемпiонкою. – Це бiльше за вiзуалiзацiю – ти ж це розумiеш, правда? Авжеж, вона розумiла. Щось ii змiнило – щось змiнило усiх iх. Джейк оволодiв доторком, рiзновидом телепатii. Еддi вирiс (i продовжуе розвиватися) у творця потужних талiсманiв – один з них уже прислужився для вiдкривання дверей мiж двома свiтами. А вона? – Я… привиджую, уявляю собi. Оце i все. Хiба що, коли я уявляю достатньо напружено, привиджене починае втiлюватися. Скажiмо, як втiлилася Детта Волкер. По всiй наявнiй версii Догана сяяли бурштиновi вогники. Деякi просто на ii очах перетворювалися на червонi. Пiд ii ступнями – спецiальними гастрольними ступнями, як вона iх подумки назвала, – тремтiла й гудiла пiдлога. Ще трохи, й трiщинами вiзьметься ii древня поверхня. Трiщини поширюватимуться й поглиблюватимуться. Ледi i джентльмени, ласкаво просимо до дому Ашерiв[19 - Алюзiя на новелу Едгара По «Падiння дому Ашерiв», де початкова трiщина в будинку в фiналi знищуе весь родовий маеток Ашерiв.]. Сюзанна пiдвелася з крiсла i оглядiлася навколо. Треба повертатися. Чи вона ще щось мусить зробити, перш нiж звiдси пiти? У неi народилася думка. ТРИ Сюзанна заплющилась i уявила собi радiомiкрофон. Розкривши очi, вона побачила мiкрофон перед собою: вiн стояв на панелi, праворуч вiд двох регуляторiв i тумблера. На пiдставцi мiкрофона вона уявила собi назву компанii «Зенiт»[20 - Zenith Electronics Corporation – потужна колись американська компанiя (з 1995-го належить корейськiй LG Group) з виробництва радiо- та телеприймачiв, зокрема 1956 р. вивела на ринок перший бездротовий дистанцiйний пульт керування.] з ii логотипом- блискавкою Z, але натомiсть там з’явився напис: «ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ». Отже, щось домiшалося до ii технiки вiзуалiзацii. Їй стало надзвичайно моторошно. Прямо пiд мiкрофоном на панелi виднiвся якийсь напiвкруглий триколiрний iндикатор, а пiд ним друкованi лiтери: «Сюзанна- Мiя». Стрiлка iндикатора рухалася вiд зеленого сегменту в бiк жовтого. За жовтим сегментом йшов червоний, а далi – едине, складене з друкованих чорних лiтер слово: «Небезпека». Сюзанна взяла мiкрофон, ще не розумiючи, що робити далi, заплющила очi й уявила собi тумблер, схожий на той, на якому було написано «СПАТИ/НЕ СПАТИ», тiльки тепер вiн був при мiкрофонi. Розплющивши очi, Сюзанна дiйсно його там побачила. І ввiмкнула мiкрофон. – Еддi, – промовила вона. Почуваючись трохи не iдiоткою, вона, однак, продовжила: – Еддi, якщо ти мене чуеш, зi мною все гаразд, принаймнi поки що. Ми з Мiею в Нью-Йорку. Зараз 1 червня 1999-го, я хочу спробувати допомогти iй народити. Іншого вибору я не бачу. Якщо не вийде, менi самiй доведеться якось звiльнитися вiд вагiтностi. Бережи себе, Еддi. Я… – Очi ii набрякли сльозами. – Я кохаю тебе, любий. Дуже-дуже. Сльози заструменiли iй по щоках. Спершу вона iх ще намагалася витирати, а потiм облишила. Хiба не мае вона права плакати за своiм чоловiком? Того права, що його мае будь-яка жiнка в свiтi? Вона чекала на вiдповiдь, розумiючи, що сама ii може собi дати, i стримуючись вiд цього наполегливого бажання. Не та зараз ситуацiя, коли пiде на користь ii балачка сам на сам голосом Еддi. Раптом картина перед ii очима подвоiлася. Вона бачила цей Доган таким, яким вiн був насправдi, – примарною тiнню. А поза його стiнами лежали не пустельнi простори на сходi землi Вайе, а Друга авеню з ii автомобiльною метушнею. Мiя розплющила очi. Вона знову почувалася гарно – завдяки менi, мила, завдяки менi – i готова була рухатись далi. Сюзанна повернулася. ЧОТИРИ На початку лiта 99-го на лавi в Нью-Йорку сидiла чорношкiра жiнка (вона все ще вважала себе негритянкою[21 - Негр – застосування цього термiна щодо людей чорноi раси почало вважатися неполiткоректним у США наприкiнцi 1960-х рр., тепер це просто архаiчне слово.]). Навкруг чорноi жiнки розташувалися торби з ii манаттям, ii гунна. Одна з торб була вицвiлого червоного кольору. На нiй мiстився напис друкованими лiтерами: «У КЛУБІ “ДОРІЖКИ СЕРЕДМІСТЯ” МОЖЛИВІ ЛИШЕ СТРАЙКИ»[22 - Страйк – у боулiнгу попадання з першого кидка.]. Інший бiк торби був рожевий. Кольору троянди. Мiя пiдвелася. Раптом вийшла наперед Сюзанна i всадовила ii назад. – Ти це навiщо? – спитала здивовано Мiя. – Сама не знаю, гадки не маю. Давай просто потеревенимо трохи. Чому б тобi не почати з балачки про те, куди ти збиралася йти? – Менi потрiбно знайти телефойнь. Дехто менi мусить подзвонити. – Телефон, – поправила ii Сюзанна. – До речi, серденько, в тебе сорочка заляпана кров’ю, кров’ю Маргарет Айзенгарт, i рано чи пiзно хтось обов’язково здогадаеться, що воно таке. Куди тодi ти дiнешся? Мiя не вiдповiла нi словом, лише скривилась у презирливiй усмiшцi. Сюзанну це розлютило. П’ять хвилин тому, чи хоч би й п’ятнадцять – пiд час такоi забавки, яку вона щойно вiдбула, важко стежити за перебiгом часу, – ця розбiйницька курва благала про допомогу. А тепер, отримавши ii, вона даруе презирливу посмiшку своiй рятiвницi. Що гiрше, ця курва таки мае рацiю: вона цiлiсiнький день може вештатися Мангеттеном i нiхто ii не спитае – це висохла кров у неi на сорочцi чи, найпевнiше, вона просто обляпалася шоколадним кремом. – Гаразд, – сказала Сюзанна. – Якщо навiть нiхто не занепокоiться через кров, де ти покладеш своi речi? – Тут iнше запитання спливло iй до голови, те, яке мусило б постати першим. – Мiе, звiдки ти взагалi знаеш, що таке телефон? Тiльки не треба менi казати, нiби телефони е там, звiдки ти прийшла. Без вiдповiдi. Тiльки насторожений погляд. Але принаймнi вона стерла зi свого обличчя оту курв’ячу посмiшку, i то вже добре. – Ти маеш якихось друзiв тут, чи не так? Або принаймнi гадаеш, що вони тобi друзi. Тi, з котрими ти говорила в мене за спиною. Тi, котрi тобi допоможуть. Або ти лише сподiваешся, що вони тобi допоможуть. – А ти будеш менi допомагати чи нi? – Знову те саме. А яка ж зла. А попiд ii злiстю що? Переляк? Ймовiрно, це занадто сильно сказано, принаймнi на цей момент. Проте вона занепокоена, це точно. – Скiльки в мене… у нас часу до того, як знову почнуться перейми? Сюзанна гадала, десь вiд шести до десяти годин – напевне, перейми не вiдновляться до пiвночi, коли настане друге червня, – але волiла тримати це при собi. – Я не знаю. Зовсiм небагато. – Тодi нам треба вирушати. Я мушу знайти телефойнь. Телефон тобто. У закритому мiсцi. Сюзанна згадала, що там, де Сорок шоста вулиця впираеться у Першу авеню, стояв готель, але промовчала. Погляд ii знову зупинився на торбi, колись рожевiй, тепер червонiй, i раптом вона зрозумiла. Не все, але достатньо, щоб злякатися й розiзлитися. «Я залишу його тут, – сказала Мiя, маючи на увазi перстеник, який Сюзаннi зробив Еддi. – Я залишу його тут, де вiн його знайде. Потiм, якщо буде на те воля ка, ти знову його носитимеш». Не обiцянка, звiсно, принаймнi не пряма, але Мiя, напевне ж, мала на увазi… Глухий гнiв збурив Сюзаннi мозок. Аякже, вона не обiцяла. Вона просто повела Сюзанну в потрiбному iй самiй напрямку, а решту робила Сюзанна. Вона не надурила мене, вона лише дозволила менi самiй себе дурити. Мiя пiдвелася знову, i знову Сюзанна вийшла наперед i змусила ii сiсти. Цього разу жорсткiше. – Що таке? Сюзанно, ти обiцяла! Малюк… – Я допоможу тобi з малюком, – вiдповiла Сюзанна похмуро. Вона нахилилася й пiдхопила червону торбу. Торбу зi скринькою всерединi. А що в скриньцi? У скриньцi з дерева привидiв, на якiй напис рунами: «НЕЗНАЙДЕНІ»? Зловiсну пульсацiю вона вiдчула навiть крiзь магiчну деревину i шар тканини, пiд якими та билася. Та це ж Чорна Тринадцятка в торбi. Це ii Мiя пронесла крiзь дверi, то як же тепер Еддi зможе дiстатися сюди? – Я зробила те, що мусила зробити, – промовила нервово Мiя. – Це мое дитя, мiй малюк, а зараз кожен проти мене. Кожен, окрiм тебе, а ти допомагаеш менi тiльки тому, що мусиш. Згадай, що я сказала… «Якщо буде на те воля ка» – отак я сказала… Вiдгукнувся голос Детти Волкер. Грубий, хриплий, не терпливий до заперечень. – Менi насрати на ка, – гаркнула вона. – І тобi краще буде, якщо ти про це пам’ятатимеш, ага. Маеш проблеми, дiвко. Ось-ось тобi народиться байстря, а ти навiть не уявляеш собi, шо воно буде за таке. Якiсь там люди, вони тобi наобiцяли, що допоможуть, а ти навiть не маеш анi найменшоi гадки, хто вони за такi. Курво, ти навiть не знаеш, шо таке телефон i де його шукати. Так шо тепер ми сидимо отут, поки ти менi не розкажеш, шо мусить бути далi. У нас палавер, дiвко, тож давай балакати, i якщо ти не викладеш менi все чесно, ми так i будемо сидiти тут з усiма цими торбами, поки не настане нiч i ти не народиш свого дорогоцiнного малюка на цiй лавцi, а тодi скупаеш його в цiм засранiм фонтанi. Жiнка на лавi вишкiрилася, показавши зуби в гидотнiй посмiшцi, ну чисто тобi Детта Волкер. – Ти переживаеш за малюка… i Сюзанна, вона теж трохи переживае за цього малюка… а мене, мене майже випхали з цього тiла, i менi… менi насрати на нього. Якась жiнка з дитячим вiзком (той виглядав божественно легким, порiвняно з полишеним Сюзанною iнвалiдним крiслом) кинула знервований погляд у бiк жiнки на лавi i ледь не бiгом поспiшила зi своею дитиною подалi. – Отже, – весело вигукнула Детта. – Гуляймо прямо тут, заперечень нема? Гарна погода для балачки. Ти мене чуеш, мамуню? Анi слова у вiдповiдь вiд Мii, нiчиеi дочки i матерi одного. Детта цим не переймалася, ii вищир тiльки поширшав. – Ти мене чуеш, от i гаразд; ти чуеш мене гарнесенько. Тож давай-таки строха побалакаем. Давай потеревенимо. У нас палавер. ЗАСПІВ: Комала-ком-ле, Що ти менi робиш тута за балет? Як не скажеш менi прямо зараз, Буде тут же тобi вельми зле. ВІДСПІВ: Комала-ком-чотири. Удар в мене, як удар сокири. Як почуеш, що роблю я з отакими, як ти, То жахнешся тому навiть йняти вiри. П’ятий куплет Черепаха ОДИН Мiя сказала: – Балакати буде легше… а також все буде швидше i чеснiше, якщо ми робитимемо це сам на сам. – Яким це чином? – спитала Сюзанна. – Ми перенесемо палавер до замку, – вiдповiла Мiя. – До Замку-на-Хаосi. В бенкетну залу. Ти пам’ятаеш бенкетну залу? Сюзанна кивнула, проте невпевнено. Їi спогади про бенкетну залу лише нещодавно вiдновилися, а отже, залишалися неясними. Та вона й не шкодувала за ними. Мiя там годувалася… ну, доволi пожадливо, якщо не сказати бiльше. Вона iла з багатьох тарiлок (здебiльшого беручи iжу пальцями), й пила з багатьох склянок, i говорила до багатьох фантомiв багатьма позиченими голосами. Позиченими? Який там чорт позиченими – краденими. Два з них Сюзанна надто добре знала. Один – знервований i доволi пиндючний – був «свiтським» голосом Одетти Голмс. Другий – «менi-на-все- начхати» – гарчанням Детти. Схоже було, що злодiйка Мiя хоч чимось поживилася у кожному куточку особистостi Сюзанни, i якщо вже повернулася завжди роздратована й готова будь-кому в сраку вгризтися Детта Волкер, то завдячувати цьому треба великою мiрою саме цiй непроханiй чужинцi. – Стрiлець мене бачив там, – сказала Мiя. – І хлопець теж. – А потiм пiсля паузи: – Я iх обох знала ранiше. – Кого? Джейка i Роланда? – Атож, обох. – Звiдки? Коли? Як тобi це… – Тут ми не можемо балакати. Прошу. Давай пiдемо десь, у бiльш приватну обстановку. – Десь, де е телефон, ти це маеш на увазi? Щоб твоi друзi могли тобi подзвонити? – Вiдомо менi дуже мало, Сюзанно з Нью-Йорка, та хоч би як його не було замало, гадаю, тобi варто послухати. Сюзанна визнала ii правоту. І хоча iй не хотiлося, щоб Мiя це зрозумiла, вона також волiла б якнайшвидше забратися з Другоi авеню. Звичайному перехожому плями на ii сорочцi можуть здатися кавою або кремом, але сама Сюзанна надто добре пам’ятала, що воно таке: не просто кров, а кров хороброi жiнки, котра стояла на смерть, захищаючи дiтей свого мiста. Та ще цi торби, розкиданi довкола ii нiг. Чимало колись вона надивилася нью-йоркських фолькен з племенi торбарiв, аякже. А зараз сама почуваеться волоцюгою, i вiдчуття це не з приемних. Тебе ростили для кращоi долi, як зазвичай приказувала ii мати. Кожного разу, як хтось йшов тротуаром або через цей крихiтний парк i кидав на неi погляд, iй кортiло сказати тiй людинi, що вона, попри свiй вигляд, зовсiм не божевiльна, хоч в неi й зашмарована сорочка, брудне обличчя, надто довге й розкуйовджене волосся i нема при нiй дамськоi сумочки, ось тiльки три торби валяються бiля нiг. Атож, вона бездомна – чи е хто безпритульнiший за неi, бродяги не лише без даху, а й поза межами самого часу? – проте цiлком при здоровому глуздi. Здоровий глузд ii погоджувався з тим, що iй таки варто побалакати з Мiею, аби дiйти розумiння того, що тут наразi вiдбуваеться, так, вона з цим погоджувалася. Але бажалося iй набагато простiшого: помитися, перевдягтися у свiжий одяг i хоча б якийсь час побути не на виду в людей. – Ти з тим же успiхом можеш собi забажати мiсяць з неба, любонько, – промовила вона до себе… i до Мii, якщо Мiя ii слухала. – Приватнiсть коштуе грошей. Ти в тiй версii Нью-Йорка, де один-единий гамбургер може коштувати цiлий долар, як не безумно це звучить. А ти не маеш жодного цента. Лише з десяток вигострених тарiлок i якусь магiчну кулю. І що ти тут робитимеш? Не встигла вона зайти далi у своiх розмiрковуваннях, як Нью-Йорк зник i знову вона опинилася в Печерi дверей. У свiй попереднiй вiзит вона ледь зауважила довкiлля – тодi керувала Мiя, i вона вельми поспiшала, лаштуючи собi прохiд крiзь дверi, – але тепер все там було ясним. Там був панотець Каллаген. А також Еддi. І брат Еддi, в якомусь сенсi. Сюзанна чула голос Генрi Дiна, що допливав з глибин печери, насмiшкуватий i водночас переляканий. – Я в пеклi, братику! Я в пеклi i не можу тут дiстати собi дози, а винен в усьому ти! Дезорiентацiя Сюзанни була нiщо порiвняно з тим, як ii розсатанив цей нахабний, уiдливий голос. – Ледь не у всьому, що траплялося поганого з Еддi, винен ти! – заволала вона тому голосу. – Ти всiм зробив би послугу, померши в юностi, Генрi! Присутнi в печерi навiть не озирнулися на неi. У чому справа? Хiба вона з Нью-Йорка перестрибнула сюди тодешем заради забави? Якщо так, чому вона не чула дзвоникiв? – Тихiше, тихiше, кохана. – Це в ii головi прозвучав голос Еддi, ясний як день. – Просто дивися. – Ти його чуеш? – спитала вона в Мii. – Ти його… – Так! А зараз помовч! – Скiльки ще ми тут мусимо залишатись? – спитав Еддi в Каллагена. – Боюся, ще якийсь час, – вiдповiв Каллаген, i Сюзанна зрозумiла, що бачить те, що вже вiдбувалося. Еддi з Каллагеном прийшли до Печери дверей, намагаючись вiдшукати Кельвiна Тауера i його друга Аарона Дiпно. Якраз перед самою битвою з Вовками це вiдбувалося. Це Каллаген тодi пройшов крiзь дверi. Поки священик проскакував, Чорна Тринадцятка вхопила Еддi. І ледь не вбила. Каллаген повернувся якраз вчасно, щоб утримати Еддi, коли той був готовий кинутися з кручi просто в глибоке провалля. А саме цiеi митi Еддi якраз витягав торбу – авжеж, рожеву, вона не помилилася, на боцi Кальi вона була таки рожевою – з-пiд шафки першовидань капризного сея Тауера. У торбi лежала потрiбна iм куля, яка з тiею ж метою потрiбна була Мii: бо нею вiдкривалися Незнайденi Дверi. Еддi взяв торбу, напiвобернувся, та раптом застиг. Насупився. – Що таке? – спитав Каллаген. – У нiй щось е, – вiдповiв Еддi. – Скринька… – Та нi, щось вшите в пiдкладку. На дотик схоже на камiнець чи щось подiбне. Раптом вiн подивився нiби прямо на Сюзанну, i та усвiдомила, що вона все ще сидить на парковiй лавцi. Не чутно бiльше голосiв iз глибин печери, е тiльки шипiння й плескiт води у фонтанi. Печера поблякла, Еддi й Каллаген поблякли. Немов з найдальшоi далi долетiли останнi слова Еддi: – Можливо, тут е секретна кишенька. І вже пiсля цього Еддi зник. ДВА Отже, тодi вона у тодешi не побувала. Їi короткий вiзит до Печери дверей виявився лише видiнням. Чи то, бува, не Еддi надiслав iй цю вiзiю? А якщо Еддi, чи означае це, що вiн отримав сигнал, який вона намагалася надiслати йому з Догана? То були питання, на якi Сюзанна не мала вiдповiдей. Якщо iй доведеться побачитися з ним знову, вона його спитае. Вже пiсля того як вкрие його не менш як тисячею поцiлункiв, звiсно. Мiя пiдняла червону торбу й повiльно провела руками по ii боках. Так, судячи з форми, в нiй лежить коробка. Але щось iще вiдчула вона на дотик, якусь припухлiсть. Еддi таки мав рацiю: нiби камiнчик. Вона чи, може, вони – тепер для неi це вже не мало значення – вивернула торбу, помiтивши при цiм, що пульсацiя тiеi речi, що лежала в нiй, посилилася, але намагаючись про це не думати. Ось воно, ось тут… пiд чимось, нiби пiд швом. Нахилилася ближче й побачила на пiдкладцi торби не рубець, а щось на кшталт клапана з лейблом. Вона його не впiзнала, i Джейк би не впiзнав, а от Еддi вiдразу впiзнав би логотип липучки Velcro[23 - Американська компанiя, яка першою масово почала випускати застiбки- «липучки», запатентованi швейцарським винахiдником Жоржем де Местралем 1955 року. Назва створена поеднанням двох слiв: «velour» (велюр) та «crochet» (гачок).]. Хоча вона й чула якось пiсню «Зi-Зi Топ»[24 - «ZZ Top» – засноване 1969 р. рок-трiо бороданiв з Техасу; «Velcro Fly» – iхнiй хiт 1985 року.], присвячену цьому продукту, – «Застiбка Велкро». Мiя пiдчепила нiгтем клапан i потягнула. Той з тихим рипом легко пiддався, пiд ним виявилася крихiтна кишеня. – Що там? – спитала Мiя, не в змозi стримати здивування. – Хтозна, давай подивимось. Вона просунула в кишеньку пальцi й видобула звiдти не камiнець, а крихiтну фiгурку черепахи. Схоже, вирiзану зi слоновоi кiстки. Кожна крихiтна деталь ii панцира передана була артистично й реалiстично, хоча фiгурку й псувала одна крива подряпина, що трохи нагадувала знак питання. З-пiд панцира стирчала голова черепашки. Чорнi крапочки ii оченят з якогось антрацитово- чорного матерiалу виглядали напрочуд живими. Вона помiтила дефект i на носi черепашки – не подряпину, а трiщину. – Це старовинна рiч, – прошепотiла вона. – Дуже древня. – Так, – теж пошепки вiдгукнулася Мiя. Сюзанна вiдчула себе надзвичайно гарно. Ця черепаха в ii руцi надiлила ii вiдчуттям… ну, нiби якоiсь захищеностi. «Черепаху здоровенну уяви, – пригадалося iй. – Черепаху здоровенну уяви, на собi вона тримае свiт людви». Так там, здаеться, було? Десь так. А, звiсно, це ж саме той Промiнь, уздовж якого вони просувалися до Вежi. На одному кiнцi Ведмiдь – Шардик. А на протилежному Черепаха – Матурин. Вона перевела погляд з крихiтного тотема, знайденого в пiдкладцi торби, на велику черепаху бiля фонтана. Якщо не зважати на рiзнi матерiали – велика була зроблена з темного металу з мiдним полиском, – черепахи були однаковiсiнькi, включно з подряпиною на панцирi i клиноподiбною трiщинкою на носi. На мить у неi перехопило подих, i серце ледь не зупинилось. Отак живе вона собi вiд пригоди до пригоди, iнодi не звертаючи уваги на те, як збiгають днi, майже не замислюючись нi про що, просто покладаючись на подii i ту силу, котру Роланд називае ка. А потiм трапляеться щось таке, як зараз, i на мить перед нею виринае величезна картина, вiд неосяжностi якоi вона впадае в благоговiйний ступор. Вона вiдчула присутнiсть тих сил, що залишалися недосяжними ii розумiнню. Деякi з них, як-от куля в очеретяному кошелi, були злими. Але ця… ця була… – Вау, – промовив хтось. Нiби зiтхнув. Вона пiдвела очi вгору й побачила когось, схоже, що бiзнесмена – i вельми успiшного, судячи з його костюму, – котрий стояв напроти неi. Либонь, iшов вiн собi навпростець через парк кудись у своiх справах, таких же важливих, як вiн сам, на якусь там зустрiч чи конференцiю, можливо, навiть в ООН, штаб-квартира якоi була тут поруч (якщо на цей час вони не переiхали деiнде). Аж тут раптом чомусь застиг стовпом. Стояв з дорогим кейсом у правiй руцi. Величезними вiд здивування очима вiн втупився у черепаху на долонi Сюзанни-Мii. Його обличчя розпливлося в широкiй, якiйсь немов наркотичнiй посмiшцi. – Зараз же сховай! – заверещала Мiя. – Вiн ii поцупить! – Нехай лишень спробуе, – вiдгукнулася Детта Волкер. Голос у неi звучав якось розслаблено, навiть задоволено. Яскраво свiтило сонце, i вона – всiма своiми клiтинами – раптом вiдчула, що всi проблеми хай собi йдуть пiд три чорти, бо сьогоднi така гарна погода. Вишукана. Прекрасна. – Гарна, вишукана, прекрасна, – промовив бiзнесмен (а може, й дипломат), котрий геть забув про своi справи. От тiльки що вiн мав на увазi – погоду чи фiгурку черепахи? «І те й iнше», – подумала Сюзанна. І раптом вона все зрозумiла. І Джейк би теж усе зрозумiв – краще за будь-кого! Вона розсмiялася. Всерединi неi засмiялися Мiя з Деттою, хоч Мiя нiби проти власноi волi. І бiзнесмен, чи то дипломат, вiн також засмiявся. – Авжеж, i те й iнше, – промовив вiн. З його скандинавським акцентом останне слово прозвучало, як «iтьше». – Яка у фас гарьна рiчь! А таки гарна. Маленька коштовна рiч. А колись, не так уже й давно, Джейк Чемберз був знайшов дещо дивовижно iй подiбне. У книгарнi Кельвiна Тауера Джейк купив книжку Берiл Еванс, що називалася «Чарлi Чух-Чух». Чому? Бо вона озвалася до нього. Пiзнiше, а якщо точно – незадовго до того, як Роландiв ка-тет прибув до Кальi Брин Стерджис, – iм’я авторки на обкладинцi змiнилося на Клаудiю-i-Інес Бахман, i так вона зробилася учасницею безупинно зростаючого ка-тету Дев’ятнадцяти. Джейк у ту книжку засунув ключ, а Еддi вирiзав у Серединному свiтi його дублiкат. Людей, якi бачили той Джейкiв ключ, вiн причаровував i водночас робив неймовiрно пiддатливими до навiювання. Точнiсiнько як той ключик, i ця черепаха теж iснувала у двох варiантах; поряд з одним якраз i сидiла Сюзанна. Питання полягало в iншому: чи ця фiгурка мае схожiсть з Джейковим ключем в iншому сенсi? Судячи з того, яким привороженим виглядав цей скандинавський бiзнесмен, Сюзанна майже повiрила, що вiдповiдь на ii питання буде «так». Сюзанна подумки проспiвала: «Дад-а-чак, дад-а-чаху, не турбуйся, дiвчинко, ти маеш черепаху». І ледь не розреготалася вголос вiд такоi дурнi. – Я сама все владнаю, – сказала вона Мii. – Що владнаеш? Не розумiю… – Я розумiю, що ти не розумiеш. Тому й кажу, що сама. Ти згодна? На очiкування вiдповiдi часу вона не марнувала. Щиро посмiхаючись, обернулася до бiзнесмена i високо пiдняла руку з черепашкою на долонi, щоб той ii краще бачив. Похитуючи рукою влiво-вправо, вона впевнилася, що скандинав водить очима в такт, хоча голова його з пишною гривою бiлого волосся залишалася незрушною. – Як тебе звуть, сей? – запитала Сюзанна. – Матьессен ван Вiк, – назвався той. Очi його повiльно рухались услiд за черепахою. – Я другий помiчник посла Швецii в ООН. Моя дружина завела собi коханця. Мене це печалить. Запорiв нема, з цим у мене знову все гаразд; той чай, що менi рекомендував масажист в готелi, допомiг, i я тепер щасливий. – І через паузу: – Я щасливий вiд того, що бачу вашу sk?ldpadda[25 - Черепаха (швед.).]. Сюзанна була в захватi. А що, якби вона попрохала його продемонструвати гарну роботу кишечнику, може, вiн тут же скинув би штани i навалив купу просто на тротуарi? Звiсно, так би вiн i зробив. Вона роззирнулася навсiбiч, переконавшись, що поблизу нема жодних потенцiйних свiдкiв. Це добре, хоча все одно цю справу треба закiнчити якомога швидше. Джейк зi своiм ключем був зiбрав чималенький натовп. Вона бажала, якщо це можливо, уникнути шоу. – Матьессене, – почала вона. – Ти згадав… – Матс, – вiдгукнувся вiн. – Перепрошую? – Звiть мене Матс, якщо вам не важко. Менi так бiльше подобаеться. – Гаразд, Матсе, ти згадав про… – Ви говорите шведською? – Нi, – здивувалася вона. – Тодi будемо розмовляти англiйською. – Авжеж, менi так легше… – Я маю доволi важливу посаду, – повiдомив Матс, не вiдриваючи погляду вiд черепахи. – Я знайомий з багатьма вельми важливими людьми. Я вiдвiдую коктейльнi вечiрки, куди гарнi жiнки з’являються одягненi у «маленькi чорнi сукенки». – Хай це тебе не образить, Матсе, та менi треба, щоб ти заткнув свою пельку i розтуляв ii тiльки тодi, коли я ставитиму тобi пряме питання. Гаразд? Матс стулив губи. Навiть комiчно показав рукою, нiби зашморгуе собi рота на блискавку, i все це не вiдриваючи очей вiд черепашки. – Ти згадав про готель. Ти живеш в готелi? – Так, я живу в готелi «Нью-Йорк Плаза-Парк-Хаятт»[26 - Далi автор описуе екстер’ер i iнтер’ери, притаманнi готелю «Гранд-Хаятт», що стоiть на розi Парк-авеню i Сорок другоi вулицi.], на розi Першоi авеню й Сорок шостоi вулицi. Невдовзi в мене буде квартира в кондомiнiумi… Тут Матс, певно, схаменувся, що говорить зайве, i знову закрив рота. Сюзанна тримала черепаху в себе перед грудьми, щоб ii новий приятель добре мiг ii бачити, i гарячково думала. – Матсе, послухай-но мене, окей? – Я слухаю уважно, мiсiс-сей, я корюся вашим наказам. Їi пересмикнуло вiд огиди – отаке-то почути, та ще й у виконаннi цього скандинава з його милим акцентом. – Ти маеш кредитну картку? Матс гордовито усмiхнувся: – У мене iх багато. Є «Америкен експрес», е «Мастеркард», е «Вiза». Я також маю картку «Євро-голд», а ще маю… – Годi, годi. Я хочу, щоб ти пiшов до… – на мить iй зацiпило мозок, але це швидко минулося, – до готелю «Плаза-Парк» i винайняв кiмнату. Заплати наперед за тиждень. Якщо там спитають, скажи, що орендуеш номер для ледi, для своеi подруги. – Тут iй згадалося, яка там на неi може очiкувати халепа. Звiсно, це Нью-Йорк, це пiвнiч, i рiк зараз вже 1999-й, i хочеться вiрити, що розвиток подiй вiдтодi тривав у правильному напрямку, але краще уточнити. – Чи там не буде менi якихось неприемностей через те, що я негритянка? – О, нi, звiсно, що нi, – здивувався вiн. – Винайми кiмнату на свое iм’я i скажи клерку, що жити в нiй буде жiнка на iм’я Сюзанна Мiя Дiн. Ти мене зрозумiв? – Так, Сюзанна Мiя Дiн. Що ще? Звiсно, грошi. Сюзанна спитала, чи мае ii новий друг готiвку. Вiн дiстав портмоне i вручив iй. Однiею рукою вона продовжувала тримати черепашку в нього перед очима, а другою нишпорила в дуже гарному портмоне моделi «Лорд Бакстон». Пачка дорожнiх чекiв – iй вони нi до чого, особливо зважаючи на його божевiльно кривулястий пiдпис, – та пара сотень доларiв у старiй добрiй американськiй «капустi». Їх вона витягла i засунула туди, де нещодавно ще спочивали туфлi, – до торби «Бордерз». Пiдвiвши голову, вона злякалася, бо побачила, що до бiзнесмена приедналися двiйко скауток рокiв чотирнадцяти з рюкзаками. Роззявивши роти, вони уп’ялися сяючими очима в черепашку. Сюзанна раптом згадала дiвчаток у залi пiд час виступу Елвiса Преслi в телешоу Еда Саллiвана[27 - Едвард Саллiван (1901—1974) – популярний у 1950—1960-х рр. ведучий власного телешоу, в якому наживо виступали найцiкавiшi на той момент артисти, багатьом з котрих Саллiван допомiг стати зiрками.]. – Ой, як кууульно, – промовила одна ледь не пошепки. – Абсолютний ульот, – вiдгукнулася друга. – А ви, дiвчатка, йдiть собi туди, куди йшли, – промовила Сюзанна. Обличчя iх погасли, на обох вiдбився однаковий вираз печалi. Вони були точнiсiнько як отi близнючки з Кальi. – Ми конче мусимо йти? – спитала перша. – Так! – наказала Сюзанна. – Дякуемо вам, сей, довгих вам днiв i приемних ночей, – промовила друга. Сльози почали струменiти iй з очей. Їi подружка також заплакала. – Забудьте, що ви мене бачили! – гукнула iм услiд Сюзанна. Вона тривожно стежила за дiвчатками очима, аж поки вони не зникли на Другiй авеню, прямуючи в бiк центру, лише тодi вона знову звернула увагу на Матса ван Вiка. – Тобi теж час, Матсе. Катай хутко до того готелю i знiми номер. Скажи там, що твоя подруга Сюзанна скоро теж туди прибуде. – Що таке «катай хутко»? Я не розумiю. – Це означае «поспiшай», – сказала Сюзанна, вiддаючи йому портмоне, звiсно, без готiвки, шкодуючи лише, що не понишпорила ретельнiше мiж тими його картками, i дивуючись, навiщо комусь потрiбно носити з собою так багато грошей. – Тiльки-но зарезервуеш номер, йди у своiх справах. Забудь, що взагалi колись мене бачив. Тепер i Матс, не згiрш за тих дiвчаток у зелених унiформах, почав рюмсати. – Чи це означае, що я також мушу забути sk?ldpadda? – Так. – Сюзанна згадала гiпнотизера, виступ якого колись бачила по телевiзору, i чи не в шоу Еда Саллiвана? – Забудеш черепаху, але ти почуватимешся гарно до кiнця свого життя, чуеш мене? Ти почуватимешся, наче… – Можливо, мiльйон баксiв для нього не такi й великi грошi, а мiльйону крон, наскiльки вона знала, вистачило б хiба що на вiзит до перукарнi. – Ти почуватимешся, як сам шведський посол. Ти також перестанеш печалитися через те, що у твоеi жiнки е коханець. К чортам його, так? – Ага, к чортам його, того хлопця! – скрикнув Матс i, ще не встигши перестати рюмсати, почав усмiхатися. Щось таке, нiби божественно дитяче, було в його посмiшцi. Сюзаннi вiд неi стало печально й водночас хороше. Їй схотiлося зробити Матсовi ван Вiку щось приемне. – А твоi запори? – Що? – Всю решту життя кишечник у тебе працюватиме, як хронометр, – промовила Сюзанна, тримаючи перед ним черепашку. – Ти коли зазвичай ходиш? – Отрасу пiсля снiтанку. – Отже, так i буде. На все життя. Тiльки якщо ти кудись поспiшатимеш, скажiмо… на важливу зустрiч чи щось таке, просто промов слово… «Матурин», i охота в тебе пропаде до наступного ранку. – Матурин. – Правильно. А тепер катай. – А менi не можна взяти собi sk?ldpadda? – Нi, не можна. Іди собi. Вiн зрушив з мiсця, тодi зупинився, озирнувся. Щоки в нього були мокрi, але вираз обличчя лукавий, жартiвливо хитрий. – Мапуть, я ii таки заперу, – промовив вiн. – Мапуть, вона належить менi по праву. – Цiкаво побачити, як тобi це вдасться. – Це зринула думкою Детта, але Сюзанна, котра, принаймнi тепер, вiдчувала свою вiдповiдальнiсть за долю iхньоi схибнутоi трiйцi, заткнула ii: – Що таке? Скажи-но, чому ти так вважаеш, друже мiй? Прошу. Лукавий вираз не зник з його обличчя. «Не хитруй з хитруном», – нiби промовляв вiн. Так принаймнi здавалося Сюзаннi. – Матс, Матурин, – промовив вiн. – Матурин. Матс. Розумiете? Сюзанна зрозумiла. Почала щось пояснювати йому про збiг у звучаннi, а тодi подумала: «Калья – Каллаген». – Розумiю, – врештi сказала вона. – Але sk?ldpadda не належить тобi. І менi вона не належить також. – А кому вона тодi належить? – Це печальне запитання прозвучало: «А кому вона тотiнелешить»? І перш нiж встиг втрутитися здоровий глузд (чи хоч би цензурувати ii), вона щиросердо виклала геть усе, що було в неi на душi i в серцi: – Сей, черепаха належить Вежi. Темнiй вежi. І за волею ка я ii туди поверну. – Хай допоможуть тобi боги, ледi-сей. – І тобi, Матсе. Довгих тобi днiв i приемних ночей. Шведський дипломат пiшов, вона провела його очима, а тодi опустила погляд на фiгурку черепахи i промовила: «Дивовижна iсторiя, друже Матсе». Мiю не цiкавила черепаха, вона переймалася однiею рiччю. – Вiн казав про готель. Там е телефон? ТРИ Сюзанна-Мiя поклала черепашку до кишенi своiх синiх джинсiв i змусила себе ще перечекати двадцять хвилин на парковiй лавi. Цей час вона приемно витратила на милування своiми вирослими знов ногами (неважливо, кому вони належать, просто вони такi гарнi) i на ворушiння пальцями нiг у своiх нових (крадених) туфлях. Заплющивши очi, ненадовго викликала пульт керування в Доганi. Тривожних вогникiв там побiльшало, i машинерiя пiд пiдлогою гуркотiла гучнiше, але стрiлка на iндикаторi «Сюзанна-Мiя» лише трiшечки просунулась углиб на жовте поле. Як вона й очiкувала, по долiвцi пiшли трiщини, але на вигляд вони були не такими вже й загрозливими. Ситуацiя не перший сорт, але якось вони ii переживуть. – Чого ти дожидаешся? – зарепетувала Мiя. – Чому ми тут iще сидимо? – Я даю можливiсть шведовi виконати наше завдання в готелi i вшитися, – вiдповiла Сюзанна. А коли вирiшила, що часу минуло достатньо для того, щоб вiн зробив все що треба, пiдiбрала торби, пiдвелася, перейшла Другу авеню i вирушила по Сорок шостiй вулицi в бiк готелю «Плаза-Парк». ЧОТИРИ У холi панувало приемне денне свiтло, розсiяне навскiсними панелями з зеленуватого скла. Сюзанна нiколи не бачила такого гарного примiщення – окрiм храму Святого Патрика, малося на увазi, – але почувалася в ньому якось вiдчужено. «Бо це ж майбутне», – зринула думка. Господи, ознак цього майбутнього тут було повно. Автомобiлi на вигляд меншi й абсолютно iншi. Чимало молодих жiнок, як вона запримiтила, тепер ходять з оголеними нижче пупа черевами, з бретельками лiфчикiв напоказ. Цей феномен трапився iй на очi разiв п’ять на Сорок шостiй дорогою до готелю, перш нiж вона второпала, що це не виняткова погрiшнiсть, а такий дивний вивих моди. У ii часи, якби в якоiсь жiнки засвiтилася бретелька (або хоч дюйм комбiне пiшов гуляти вулицею, як тодi казали), та бiдолаха вмент шукала б притулку в найближчiй вбиральнi, аби привести себе до ладу. А щодо голого черева… «Тодi було б не уникнути арешту будь-де, окрiм Конi- Айленду, – подумалось iй. – Поза всякими сумнiвами». Але найбiльше враження на неi справило те, що важко було виразити словами: мiсто виглядало набагато бiльшим. Воно гудiло й гримiло довкола неi. Воно вiбрувало. З кожним подихом вона вiдчувала його неповторний, фiрмовий смак. Жiнки, що перед готелем чекали на таксi (i з бретельками напоказ, i без), були суто нью-йоркськими жiнками; швейцари (цiлих два), що махали таксистам, були суто нью-йоркськими швейцарами; таксисти (вона чудувалася, як багато серед них було темношкiрих, а один, вона помiтила, був навiть у тюрбанi) були суто нью-йоркськими таксистами, але всi вони були… iншими. Свiт забiг уперед. Це вiдчувалося десь так, нiби ii Нью-Йорк року 1964-го був резервною бейсбольною командою. А цей уже грав у якiйсь вищiй лiзi. Вона ненадовго затрималася посеред вестибюля, дiстала з кишенi черепашку, щоб заспокоiтися. Лiворуч вiд неi розташовувався салон. Там сидiли, балакали двi жiнки, i Сюзанна задивилася на них, не вiрячи власним очам, як високо в них були оголенi ноги, що стирчали з-пiд коротких спiдниць (та яких там спiдниць, ха-ха). І це ж були не тiнейджерки, не якiсь кралечки з коледжу, цим жiнкам було щонайменше за тридцять (хоча вона мала пiдозру – iм могло бути й за шiстдесят, хтозна, як далеко могла просунутися наука за останнi тридцять п’ять рокiв). Праворуч була невелика крамничка. Десь поза нею, у закутку, щось благословенно знайоме награвало пiанiно – «Нiч i день»[28 - «Нiч i день» – пiсня-евергрiн, написана Колом Портером для мюзиклу «Веселе розлучення» (1932).], – i Сюзанна здогадалася, якщо вона пiде на звук, то побачить там багато шкiряних фотелiв, багато iскристих пляшок i джентльмена у бiлому смокiнгу, котрий радий буде iй прислужитися, навiть якщо зараз усього лишень перейшло за полудень. Вiд усього цього iй стало зовсiм гарно на душi. Прямо попереду мiстилася реестрацiйна стiйка, а за нею перебувала найекзотичнiша жiнка з усiх, яких на своiм вiку доводилося бачити Сюзаннi. На вигляд у нiй змiшалися бiлi, чорнi i китайцi. Там, 1964-го, цю жiнку, безсумнiвно, незважаючи на ii красу, обзивали б метискою. А тут ii одягнули у надзвичайно гарний костюм i посадовили за реестрацiйну стiйку великого першокласного готелю. Хай Темна вежа i вельми похилилася, подумала Сюзанна, i бiлий свiт, можливо, вже не дуже певний, але, на ii думку, ця жiнка за стiйкою е доказом (якщо докази комусь тут потрiбнi) того, що не все розвалюеться чи йде в хибному напрямку. Вона якраз балакала з клiентом, котрий оскаржував рахунок за переглянутi ним у себе в номерi вiдеофiльми, бозна, що воно таке. «Не переймайся, це майбутне, – знову нагадала сама собi Сюзанна. – Це наукова фантастика, як мiсто Лад. Сприймай все як е». – Менi байдуже, що воно таке i в якому часi, – заявила Мiя. – Я мушу бути поряд з телефоном. Я мушу пiклуватися про мого малюка. Сюзанна було пройшла повз щит на тринозi, потiм зупинилася й обернулася, щоб уважнiше роздивитися, що там написано. ВІД ПЕРШОГО ЧЕРВНЯ 1999 року ГОТЕЛЬ «НЬЮ-ЙОРК ПЛАЗА-ПАРК-ХАЯТТ» ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА «КОРОЛІВСЬКИЙ ПЛАЗА-ООН». ЦЕ ЧЕРГОВИЙ ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ компанiй «СОМБРА»/ «ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР»! «“Сомбра” – це ж як в тому шикарному кондомiнiумi “Затока Черепахи”… який так i не було збудовано, судячи з облямованоi чорним склом вежi, що там стирчить на розi, – подумала Сюзанна. – Цiкаво. А “Пiвнiчний центр” – це “Пiвнiчний центр позитронiки”». Вона вiдчула, як укол болю прохромив iй голову. Укол? Та де збiса, то був удар блискавки. В неi аж сльози бризнули з очей. І вона знала, хто наслав на неi цей бiль. Це Мiя, котру не цiкавила нi корпорацiя «Сомбра», нi «Пiвнiчний центр позитронiки», анi сама Темна вежа, проявила так свое нетерпiння. Сюзанна розумiла, що з цим треба щось робити, принаймнi спробувати щось помiняти. Мiя слiпо зосередилася на малюковi, але, якщо вона не бажае втратити свого малюка, iй доведеться трохи розширити власний кругозiр. – Вона заiдае тебе всю дорогу, – озвалася Детта. Голос ii прозвучав тверезо, жорстко й пiдбадьорливо. – Та ти й сама це добре знаеш, авжеж? Сюзанна знала. Вона почекала, поки чоловiк закiнчив пояснювати свою проблему – вiн замовив якийсь фiльм пiд назвою «Х-рейтинг»[29 - Латинською лiтерою «Х» (читаеться – «екс») рейтингуються порнофiльми.] випадково, але був не проти за нього заплатити, аби лише цю назву не записували до його рахунку, – а тодi зробила крок до стiйки. Серце в неi калаталося. – Мiй друг Матьессен ван Вiк мав замовити для мене номер, – промовила вона. При цьому вона помiтила, з якою зарозумiлою несхвальнiстю адмiнiстраторка дивиться на ii зашмаровану сорочку, i нервово хiхiкнула. – Не можу дочекатися, коли врештi вiзьму душ i перевдягнуся. Трапився невеличкий iнцидент. Пiд час ланчу. – Авжеж, мадам. Дозвольте менi подивитися. Жiнка повернулася до чогось схожого на невеличкий телевiзор iз друкарською машинкою при ньому. Натиснула кiлька клавiш. Поглянула на екран, а тодi перепитала: – Сюзанна Мiя Дiн, це ви? – Істинну правду кажеш, дякую тобi, – ледь не зiрвалося з ii язика, але вона встигла його прикусити. – Так, це я. – Чи можете ви менi показати якийсь документ, будь ласка? На якусь мить Сюзанну зацiпило. А тодi вона полiзла рукою до очеретяноi торби i витягла звiдти Орiзу, намагаючись тримати ii за тупий вигин. Якимсь чином вона згадала слова Роланда, сказанi великому ранчеру Кальi Вейновi Оверголсеру: «Наш бiзнес – свинець». Звiсно, Орiзи – це не кулi, але близькi родички. В однiй руцi вона тримала тарiлку, а в другiй – маленьку рiзьблену черепашку. – Це згодиться? – спитала ласкаво. – Що… – почала красуня за стiйкою, але щойно перевела погляд з тарелi на черепаху, як умент онiмiла. Очi ii стали величезними i трохи склянистими. Губи ii, вкритi якимсь неприродно рожевого кольору блиском (Сюзаннi подумалося, що то радше карамель, анiж помада), розтулилися. Вона видала тихе зiтхання: «О-х-х-х…» – Це мое водiйське посвiдчення, – сказала Сюзанна. – Бачите? На щастя, нiкого не було поруч, навiть портье. Тi, хто щойно виписався з готелю, перебували на тротуарi, намагаючись зупинити собi таксi; а тут, у холi, було сонно. Вiд бару, що розташовувався поза сувенiрною крамничкою, замiсть «Ночi i дня» тепер долiтали звуки «Зоряного пилу»[30 - «Зоряний пил» – пiсня-евергрiн, написана 1929 р. композитором Хогi Кармайклом.]. – Так, водiйське посвiдчення годиться, – погодилася адмiнiстраторка тим самим зачудованим голосом-зiтханням. – Гаразд. Ви щось записуватимете? – Нi… Номер винайняв мiстер ван Вiк… менi лише треба… можна менi потримати черепаху, мадам? – Нi, – сказала Сюзанна, i адмiнiстраторка почала рюмсати. Сюзанну вкотре приголомшив цей ефект. Вона б нiколи не повiрила, що знову змусить ридати стiльки людей, як воно колись було трапилось на тому плачевному (першому й останньому) концертi, де вона, тодi ще дванадцятирiчна, грала на скрипцi. – О, менi не можна ii потримати, – повторила адмiнiстраторка, даючи сльозам повно волю. – Нi, нi, не можна менi ii потримати, о Дискордiя, тобi не можна ii… – Витрiть шмарклi, – промовила Сюзанна, i адмiнiстраторка вмент замовкла. – Дайте менi, будь ласка, ключ вiд кiмнати. Проте замiсть ключа ця евразiйка вручила iй пакетик з пластиковою карткою. На внутрiшньому боцi пакетика – либонь, щоб важче було прочитати потенцiйним злодiям – було написано: «№1919». Сюзанну це абсолютно не здивувало. А Мiя, звiсно, взагалi нi на що не звертала уваги. Вона трохи поточилася. Похитнулася. Довелося змахнути рукою (тiею, в якiй тримала своi «водiйськi права»), щоб утримати рiвновагу. Була мить, коли вона подумала, що зараз повалиться просто на пiдлогу, та потiм все повернулося до норми. – Мадам? – звернулася до неi адмiнiстраторка. З вiдстороненим, вельми нетутешнiм виразом обличчя. – Ви нормально себе почуваете? – Так, – сказала Сюзанна. – Лише… втратила на пару секунд рiвновагу. А сама дивувалася, що це таке з нею скоiлось. Авжеж, вiдповiдь iй була вiдома. Мii, цi ноги належали Мii. А вiд моменту знайомства з мiстером «А менi не можна взяти собi sk?ldpadda» перед вела Сюзанна, i ii тiло почало повертатися до свого безногого стану. Звучить божевiльно, але це правда. Тiло почало налаштовуватися пiд Сюзанну. – Мiе, давай сюди. Веди нас. – Не можу. Поки що. Тiльки-но будемо самi, я вiзьмуся. – Ой, Христосе милосердний. Сюзанна впiзнала цей тон, вельми добре його пiзнала. Ця курва виявилася сором’язливою. Сюзанна спитала адмiнiстраторку: – Це що за штука? Це такий ключ? – Авжеж, звичайно, сей. Це ключ до вашоi кiмнати, а також для лiфта. Просто вставте його в щiлину тим боком, як показуе стрiлка. І швидко витягнiть. Коли на дверях загориться зелений вогник, можете заходити. У мене в касi трохи бiльше восьми тисяч доларiв готiвкою. Я вам усi iх вiддам за цю чудову штучку, за вашу черепаху, вашу sk?ldpadda, за вашу тор тугу, за вашу каввiт, за… – Нi, – обiрвала ii Сюзанна i знов поточилася. Довелося вхопитися за край стiйки. Ледь утрималася на ногах. – Я зараз пiднiмуся. – Спершу вона хотiла зайти до сувенiрноi крамнички, витратити трохи видурених у Матса грошей на чисту сорочку, якщо вони там е, але вирiшила, що це може зачекати. Все мусить зачекати. – Так, сей. – Нiякоi мадам, принаймнi наразi. Їй пороблено черепахою. Зникае провалля мiж свiтами. – Ви краще забудьте, що мене бачили, добре? – Так, сей. Перемкнути вам телефон у стан «не турбувати»? Тут запротестувала Мiя. Сюзанна не звернула на неi анi найменшоi уваги. – Нi, не треба. Я чекаю на дзвiнок. – Як скажете, сей. – А очi ii невiдривно дивляться на черепаху, тiльки на черепаху. – Приемного вам перебування в «Плаза- Парк». Бажаете, щоб портье допомiг донести ваш багаж? «Хiба виглядае на те, що менi треба чиясь помiч, аби донести цi три сранi торбочки?» – подумала Детта, але Сюзанна тiльки заперечливо мотнула головою. – Дуже добре. Сюзанна вже майже вiдвернулася, але наступна фраза адмiнiстраторки змусила ii рiзко обернутися назад. – Скоро прибуде Король, Король Ока. Сюзанна дивилася на цю жiнку, роззявивши рота, ii здивування межувало з шоком. Руки в неi взялися гусячою шкiрою. Тим часом гарне обличчя адмiнiстраторки залишалося безвиразним. Темнi очi не вiдриваються вiд черепашки. Губи розтуленi, ще й слина тепер блищить поверх помади. «Якщо я затримаюся трохи довше, – подумала Сюзанна, – у неi просто почнеться оргазм». Сюзаннi дуже хотiлося пiдтримати бесiду про Короля i Око – ця справа саме ii стосувалася, – i вона могла б це зробити, вона зараз вела вперед, кермувала iхнiм автобусом, але знов ii хитнуло, i вона зрозумiла, що не зможе… якщо тiльки, авжеж, не бажае потiм повзти до лiфта рачки, а за нею слiдом тягнутимуться порожнi холошi ii джинсiв. «Може, якось потiм», – подумала вона, розумiючи, що навряд чи; занадто швидко все зараз змiнюеться. У бiк лiфтiв вона рушила вже звично накульгуючи. Голосом, що виражав лише легке спiвчуття й не бiльше, адмiнiстраторка промовила iй услiд: – Сей, коли прибуде Король i впаде Темна вежа, всi гарнi речi – такi, як ота, що у вас, – вони потрощаться. Настане темрява, й не буде нiчого, окрiм виття Дискордii i крикiв кен-той. Сюзанна не вважала за потрiбне вiдповiдати, проте тепер мурашки побiгли в неi вже й по потилицi, навiть шкiра на головi стиснулась. Вона стрiмко переставала вiдчувати власнi ноги (тобто чужi ноги). От якби вона була в змозi бачити крiзь джинси, чи не прозорiшають там ii новi гарнi ноги? Може, вона побачила б, як тече венами кров, яскраво-червона донизу, темнiша, виснажена – повертаеться вгору, до серця? А сплетенi в кiски м’язи? Мабуть, що так, подумалось iй. Вона натиснула кнопку «ВГОРУ» i вже потiм поклала тарелю Орiзу до торби, вмовляючи себе триматися, не впасти до того, як вiдчиняться дверi якогось з трьох лiфтiв. Пiанiст у барi перейшов до «Штормовоi погоди»[31 - «Штормова погода» – пiсня-евергрiн, написана 1933 р. Гарольдом Арленом i Тедом Келером.]. Вiдкрилися середнi дверi. Сюзанна-Мiя зробила крок всередину лiфта i натиснула цифру 19. Дверi сковзнули й зачинилися, але лiфт не ворухнувся. «Пластикова картка, – нагадала вона собi. – Ти мусиш скористатися карткою». Вона помiтила щiлину i, акуратно прицiлившись стрiлкою вперед, встромила туди картку. Цього разу, натиснувши цифру 19, вона побачила, що кнопка з цим номером засвiтилася. І тут же ii вiдкинуло вбiк, це Мiя вискочила наперед. Сюзанна не пручалася, навiть вiдчула полегшення в глибинi своеi втомленоi душi. А що, хай хтось iнший кермуе, чом би й нi? Хай хтось iнший якийсь час поведе автобус. Їй було достатньо того, що вона вiдчула, як до ii нiг повернулася тiлесна мiць. П’ЯТЬ Хоч Мiя й була тут чужинкою в чужому краi, але навчалася швидко. На дев’ятнадцятому поверсi вона побачила покажчик зi стрiлкою, де були номери 1911—1923, i швидко рушила коридором у напрямку № 1919. Зелений килим, зроблений з чогось приемно м’якого, шепотiв пiд ii (iхнiми) краденими туфлями. Вона вставила ключ-картку, вiдчинила дверi й увiйшла. У номерi стояло два лiжка. Поклавши на одне торби, вона без зацiкавленостi роззирнулася навколо i втупилася поглядом у телефон. – Сюзанно! – гукнула нетерпляче. – Що? – Що я мушу зробити, щоб вiн задзвонив? Сюзанна щиро розреготалася. – Любонько, ти не перша ставиш це питання, повiр. До тебе ним загадувалися щонайменше мiльйон разiв. Вiн або задзвонить, або нi. У свiй час. Тим часом чому б тобi не роздивитися тут. Пошукати, куди б покласти твое майно? Вона очiкувала на опiр, але дарма. Мiя почала нишпорити по кiмнатi (навiть не додумавшись вiдкрити штори, хоча Сюзаннi дуже хотiлося побачити мiсто з такоi висоти), зазирнула до ванни (розкiшноi, мармуровоi на вигляд, та ще й стiни в дзеркалах), потiм до шафи. Там, на полицi, накритий пластиковими пакетами для одягу, який збираються вiддати до хiмчистки, мiстився сейф. Напис на ньому Мiя прочитати не зумiла. Час вiд часу i в Роланда траплялися подiбнi проблеми, але в нього вони виникали через рiзницю мiж англiйською абеткою i «великими лiтерами» Високоi Мови Внутрiшнього свiту. Сюзаннi здалося, що Мiя мае проблему iншого гатунку; хоча ii узурпаторка й знала цифри, читати, як гадала Сюзанна, вона не вмiла взагалi. Сюзанна виступила наперед, проте не на повну силу. Якусь мить вона бачила двi таблички двома парами очей, вiдчуття було таким дивним, що ii аж занудило. Врештi картинка злилася в одну i вона змогла прочитати напис. ЦЕЙ СЕЙФ ПРИЗНАЧЕНО ДЛЯ ВАШИХ ОСОБИСТИХ РЕЧЕЙ. МЕНЕДЖМЕНТ «ПЛАЗА-ПАРК-ХАЯТТ» НЕ НЕСЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА СХОВАНІ ТУТ РЕЧІ. ГОТІВКА Й КОШТОВНОСТІ МУСЯТЬ ЗБЕРІГАТИСЯ В СЕЙФІ ГОТЕЛЮ. ЩОБ ВСТАНОВИТИ КОД, НАБЕРІТЬ ЧОТИРИ ЦИФРИ І НАТИСНІТЬ «ВВІД», АБИ ВІДКРИТИ СЕЙФ, НАБЕРІТЬ ВАШ КОД І НАТИСНІТЬ «ВІДКР». Сюзанна передала правлiння Мii, щоб та сама вибрала цифри. Та вибрала одиницю i три дев’ятки. Поточний рiк, либонь, найперша комбiнацiя, яку набере можливий готельний злодiй, але не найгiрша, принаймнi не номер кiмнати. Крiм того, це правильнi цифри. Цифри сили. Сiгул. Вони обидвi це розумiли. Набравши цифри, Мiя посмикала дверцята, побачила, що сейф замкнуто мiцно, потiм знову набрала свiй код. З глибин сейфа почулося дзижчання, i дверцята прочинилися навстiж. Вона поклала туди вилинялу червону торбу з написом «дорiжки середмiстя» – через скриньку, що стояла всерединi торби, та ледве пролiзла на полицю, – а потiм ще й торбу з Орiзами. Знову зачинила й замкнула сейф, посмикала за ручку, впевнилася, що все гаразд, i кивнула. Сумка «Бордерз» залишилася на лiжку. Вона дiстала з неi пачку грошей i засунула собi до передньоi кишенi джинсiв, до тiеi, де вже лежала черепаха. – Ти мусиш перевдягтися у чисту сорочку, – нагадала Сюзанна своiй незванiй гостi. Мiя, нiчия дочка, не вiдгукнулася. Їй, вочевидь, було начхати на сорочки – хоч бруднi вони, хоч чистi. Вона не вiдводила очей вiд телефону. На якийсь час, поки не повернуться перейми, ii увага буде зосереджена лише на телефонi. – А от тепер ми й побалакаемо, – промовила Сюзанна. – Ти обiцяла, i цю свою обiцянку ти мусиш виконати. Тiльки не в тому бенкетному залi. – Їi пересмикнуло. – Десь надворi, прошу. Менi треба на свiже повiтря. Бенкетна зала смердить смертю. Мiя не суперечила. Сюзанна мала вiдчуття, нiби ця жiнка риеться на полицях пам’ятi – роздивляеться, вiдкидае, роздивляеться, вiдкидае – i нарештi знаходить потрiбне. – Як ми туди потрапимо? – спитала iндиферентно Мiя. Чорношкiра жiнка, котра тепер складалася з двох жiнок (знову), сiла на одне з лiжок, зчепивши руки на колiнах. – Немов на санчатах сидить, – промовила до себе Сюзаннина половинка. – Я штовхатиму, а ти кермуй. І пам’ятай, Сюзанно-Мiе, якщо бажаеш вiд мене допомоги, вiдповiдай щиро. – Вiдповiдатиму, – промовила iнша. – Тiльки не сподiвайся, що моi вiдповiдi тобi сподобаються. – Що ти хочеш… – Не мае значення! Господи, нiколи ще менi не траплявся хтось, хто б ставив стiльки запитань! Часу нема! Тiльки-но задзвонить телефон, балачцi кiнець! Отже, якщо взагалi хочеш, щоб ми почали палавер… Сюзанна не дала iй закiнчити. Вона заплющила очi й вiдкинулася назад. Лiжко не завадило ii падiнню; вона його пролетiла наскрiзь. Вона дiйсно падала, падала у прiрву. І чула приглушенi вiдстанню дзвоники тодешу. «Ось я й знову лечу, – майнула iй думка. А тодi iнша: – Еддi, я кохаю тебе». ЗАСПІВ: Комала-ком-хою! Як же гарно буть живою, В демонiчнiм свiтлi Мiсяця Дивитися здаля на Дискордiю. ВІДСПІВ: Комала-ком-п’ять! Тiнi хай повзуть, не сплять! Поки бачиш свiт, допоки ходиш свiтом. Радiй, нема на тобi проклять. Шостий куплет Замкова галерея ОДИН Падiння закiнчилося раптово – вона знов опинилася у власному тiлi, i щойно вона це вiдчула, як перед нею спливла слiпучо яскрава картинка: осяяна сонячними променями шiстнадцятирiчна Одетта Голмс сидить у комбiнацii на краю лiжка, накочуе собi на ногу шовкову панчоху. Спогад протримався якусь мить, вона навiть вiдчула запах одеколону «Бiлi плечi» й мила «Красуня» фiрми Pond’s[32 - Прянi, з солодкавим запахом косметичнi продукти: «Бiлi плечi» – одеколон, розроблений лiдером популярного у 1930-х рр. джазового бiг-бенду Джорджем Спайком Гамiльтоном (1901—1957); мило «Красуня» випускаеться з ХІХ ст. заснованою 1849 р. компанiею Pond’s.] – улюбленого материного мила й позиченого в матерi ж парфуму, i подумала: «Це перед Весняним балом! Я йду туди з Натаном Фрiменом!» Картинка зникла. Замiсть солодкого аромату мила «Красуня» повiяло холодним, чистим (i разом з тим трохи затхлим) нiчним бризом, залишилося тiльки непевне вiдчуття потягання в новому тiлi, таке вiдчуття, нiби пiдтягуеш у себе на гомiлцi й колiнi шовкову панчоху. Вона розплющила очi. Вiтер подужчав, дрiбний пiсок летiв iй в обличчя. Вона примружилась, скривилася, затулилася рукою, немов готуючись вiдбити напад. – Агов! – гукнув жiночий голос. Не такий голос очiкувала Сюзанна. У нiм не прозвучало рiзких, переможних нот. – Агов, катай-но сюди, у затишок! Вона поглянула в той бiк i побачила, що ii гукае висока, гарна жiнка. Сюзанну вразив вигляд Мii – мати малюка виявилась бiлою. Очевидно, в цьому втiленнi проявилася европеоiдна частка особистостi Одетти, i цей трюк мусив би неприемно припекти чутливу до расових питань сраку Детти Волкер! Сама Сюзанна – знову безнога – сидiла в якомусь недолугому одномiсному вiзку, який було притулено в нiшi низенького парапету. За парапетом вона побачила абсолютно непривiтну панораму, найжахливiшу з усiх, якi коли-небудь траплялися iй на очi. Тiснi скупчення велетенських скель угризалися в небо своiми зубчатими верхiвками. У божевiльному свiтлi небесного серпа вони блищали, мов скелети якихось потойбiчних iстот. Розлетiвшись навсiбiч вiд сяйливоi усмiшки мiсяця, в небi холодними крижинами палали мiльйони зiрок. Мiж западинами ущелин i гострими ребрами скель самотньо вилася, гублячись удалечинi, вузька стежина. Сюзанна подумала, що будь-який гурт змушений був би йти по цiй стежцi тiльки один за одним, вервечкою. І нести з собою достатньо припасiв. Анi грибiв не збереш по дорозi, анi ягiд лаконосу, геть нiчого. А вдалечинi – приглушеною злiстю, джерело якоi мiстилося десь за обрiем, – блимало хвилями то дужче, то слабше темно-малинове свiтло. «Серце троянди, – спливла iй думка, а тодi: – Нi, iнше. Кузня Короля». Вона дивилася на пульсуюче свiтло з безпорадним, гнiтючим замилуванням. Напружилось… розслабилось. Спалахнуло… пригасло. Болячка, що демонструе себе небу. – Катай-но до мене, якщо взагалi можеш пересуватися, Сюзанно з Нью-Йорка, – позвала Мiя. На нiй була важка шаль серапе i схожi на шкiрянi штани до колiн. Гомiлки в неi були подряпанi, вкритi струпами. Взута вона була в гуарачi – сандалii з товстими пiдошвами. – Бо Король може приворожити, навiть на такiй вiдстанi. Ми зараз на тому боцi замку, що дивиться на Дискордiю. Бажаеш закiнчити свое життя серед скель за цiею стiною? Якщо вiн приворожить тебе i накаже стрибнути, ти саме так i зробиш. Твоiх крутих стрiльцiв тут нема, щоб тебе вберегти, авжеж? Атож, атож. Ти тут сама-самiсiнька, i бiльш нiкого поряд. Сюзанна спробувала вiдiрвати погляд вiд рiвномiрно пульсуючого сяйва, i спершу iй це не вдалося. Мозок ошпарило панiкою, (якщо вiн приворожить тебе i накаже стрибнути) i вона вхопилася за неi, як за знаряддя, котрим, якщо на нього сильно натиснути, можна розрiзати тi пута, якими ii обплутало до цiлковитоi неможливостi поворухнутися. Якусь мить не вiдбувалося нiчого, та враз ii кинуло назад з такою силою, що вона ледь встигла вхопитися за край вiзка, а то так би й полетiла сторчака на брукiвку. Знову повiяв вiтер, задуваючи пiском у лице, обсипаючи кам’яним пилом ii волосся, нiби дражнячи. Проте та тяга… тi чари… той гламмер… що б воно там не було, але воно вщухло. Поглянула на свою бiдарку (хтозна, здаеться, так називаються подiбнi коляски) й одразу зрозумiла, як нею користатися. Доволi проста конструкцiя. Нiякого мула тобi тут не буде, тягловою твариною доведеться працювати самiй. Столiття пролягли мiж цiею рiччю i тим легким крiсельцем, яке вони знайшли тодi у мiстi Топiка, i свiтловi роки промайнули з того дня, як вона пройшлася на мiцних ногах вiд маленького парку до готелю. Господи, як вона скучила за ногами. Вже встигла скучити. Та що вдiеш. Вона вхопилася руками за дерев’янi колеса вiзка, напружилася, але той не поворухнувся, i тодi вона ще дужче напружилася. Вже коли вона ледь не вирiшила, що доведеться iй вилiзти з вiзка i проповзти шлях своеi ганьби до того мiсця, де ii чекала Мiя, немащенi колеса з рипiнням, зi стогоном нарештi ворухнулися. Вiзок посунув у бiк Мii, котра стояла, ховаючись за квадратною кам’яною колоною. Цих колон тут було видимо-невидимо, iх ряд дугою зникав у темрявi за поворотом. Сюзанна уявила, як колись в далеку прадавнину (до того, як свiт зсунувся зi свого мiсця) за ними могли ховатися лучники, поки армiя нападникiв закидала замок стрiлами або палаючими снарядами з катапульт, чи як там звуться тi машини. А потiм лучники займали своi мiсця в прогалинах мiж колонами i самi стрiляли. Коли це було? Який тодi був свiт? А чи далеко звiдси до Темноi вежi? Сюзанна гадала, що цей свiт розташовуеться дуже близько. Вона пропхалася важким, громiздким, неслухняним вiзком проти вiтру i подивилася на жiнку у серапе, соромлячись, що, подолавши якусь нещасну дюжину ярдiв, вона так захекалася i не в змозi перестати жадiбно хапати ротом повiтря. Вона глибоко вдихала це затхле, з якимсь камiнним присмаком повiтря. Колони – в головi iй майнуло, що вони звуться мерлонами, чи якось так – розташувалися праворуч. Злiва лежала кругла заболонь темряви, яку оточувала крихка кам’яна стiна. Вiддалiк, над протилежною стiною, височiли двi вежi, але одна з них була напiвзруйнована – може, блискавкою, а може, якимсь потужним вибухом. – Ми зараз на галереi, – повiдомила Мiя. – Це такий хiдник Замку-на-Хаосi, знаного колись як замок Дискордii. Ти казала, що хочеш на свiже повiтря. Сподiваюсь, тут тобi годяще, як то кажуть у Кальi. Мiсце це найдальше, Сюзанно, ми в глибинах Прикiнцевого свiту, неподалiк того мiсця, де на добре чи на зле завершиться ваша експедицiя. – Вона помовчала, а потiм додала: – Гадаю, що на зле, я майже певна цього. А втiм, мене це не обходить, анiскiльки не цiкавить. Я Мiя, нiчия дочка, мати одного. Нiхто й нiщо менi, окрiм мого малого, не цiкаве. Малого менi буде достатньо, атож! Будемо вести балачку? Чудово. Я розповiм тобi, що мушу, i розповiм чесно. Чом би й нi? Яка менi рiзниця, туди чи сюди. Сюзанна роззирнулася довкола. Повернувшись обличчям до центру замку – туди, де, як iй здавалося, було його подвiр’я, – вона вловила дух древнього тлiну. Мiя помiтила ii наморщений нiс i посмiхнулась. – Атож, першi давно померли, та й машини, що iх залишили по собi останнi, теж здебiльшого зупинились, але запах iхнього мору висить, правда ж? Так зажди з запахом смертi. Спитай у свого друга стрiльця, правдивого стрiльця. Вiн знае, бо сам докладаеться до цiеi справи. На нiм багато чого висить, Сюзанно з Нью-Йорка. Провина свiтiв висить у нього на шиi, немов зогнилий труп. Однак вiн зайшов занадто далеко у своему впертому затяттi, i врештi-решт на нього звернули увагу великi. Його буде знищено, атож, i всiх, хто з ним поряд. Я ось сама ношу його погибель у себе в черевi, а менi й байдуже. У свiтлi зiрок добре видно було, як вона випнула вперед пiдборiддя. Груди ii хвилювались пiд серапе… а ще Сюзанна врештi помiтила, який у неi круглий живiт. Нарештi, хоч у цьому свiтi Мiя виглядала беззаперечно вагiтною. Явно на останнiх днях. – Давай, питай, користуйся нагодою, – промовила Мiя. – Тiльки пам’ятай, в iншому свiтi ми також iснуемо, у тому, де ми з тобою в одному тiлi. Ми лежимо на лiжку в готелi, нiби спимо… тiльки ми ж не спимо, правда, Сюзанно? Аж нiяк. І коли задзвонить телефон, коли подзвонять моi друзi, ми пiдемо звiдси до них. Якщо встигнеш запитати й отримати вiдповiдi, добре. Якщо нi – теж добре. Питай. Чи… чи ти нiякий не стрiлець? – скривила вона губи в зневажливiй усмiшцi. Сюзанна подумала, що якась вона зараз нахабна, така якась аж занадто нахабна. Особливо для особи, яка неспроможна сама знайти дорогу з Сорок шостоi до Сорок сьомоi вулицi в тому свiтi, куди вони скоро мусять повернутися. – Давай, вистрелюй своi питання! Я тобi вiдповiм. Сюзанна знову кинула погляд у бiк темного, зруйнованого колодязя, що був колись м’яким пiдчерев’ям замку, з цитаделлю й ареною, з амбразурами й барбаканами i бозна з чим iще. Колись вона проходила курс середньовiчноi iсторii i тепер пригадала деякi термiни, але то було так давно. Звiсно, десь там була й бенкетна зала, саме та, де вона й сама iнодi пiдживлювалась. Але тi часи для неi в минулому. Якщо Мiя намагатиметься задуже тиснути на неi або штовхати надто далеко, iй самiй вiд цього буде непереливки. Але треба розпочати з чогось помiрного, легкого, вирiшила вона. – Якщо це Замок-на-Хаосi, – промовила вона, – де ж тодi сам Хаос? Я не бачу там нiчого, окрiм скупчення скель. І того червоного сяйва на обрii. Мiя з розпущеним по плечах чорним волоссям (анi завитка в цих шовковистих, прямих пасмах, зовсiм не таких, як у Сюзанни) показала рукою по той бiк внутрiшнього провалля, що лежало пiд ними, в напрямку дальньоi стiни, де височiли вежi i галерея продовжувала свiй дуговий бiг. – Це цитадель, – сказала вона. – За нею – мiстечко Федiк, тепер порожне, всi загинули вiд Червоноi Смертi тисячу рокiв тому, а може, й бiльше. За ним… – Червона Смерть? – перепитала Сюзанна спантеличено (вона злякалася, дивуючись сама собi). – Червона Смерть, як в Едгара По? Як у його оповiданнi? А чом би й нi? Хiба вони вже не забрiдали – щоб потiм вибиратися звiдти – в Краiну Оз Френка Баума? Що наступного разу? Бiлий Кролик i Червона Королева? – Менi того не знати, панночко. Єдине, що я можу тобi повiдати, це те, що за порожнiм мiстечком е зовнiшня стiна, а поза зовнiшньою стiною е велика трiщина в землi, заповнена монстрами, котрi морочаться, злягаються, плодяться i плекають намiри видертися звiдти. Колись над тим мiсцем пролягав мiст, але вiн давно завалився. «У часи предковiчнi», – як то говориться. Вони там такi жахливi, що звичайний чоловiк або жiнка вiд одного погляду на них глузд втратять. Вона обдарувала Сюзанну власним поглядом. Безперечно, глузливим. – Але для стрiльця вони нiщо. Для такоi, як ти, вони нiщо. – Навiщо ти з мене глузуеш? – спитала Сюзанна тихо. Мiя поглянула здивовано, а тодi всмiхнулася. – Хiба це була моя iдея, припертися сюди? Стирчати тут на собачому холодi в той час, як Око Короля паскудить обрiй i плямуе своiм брудним свiтлом навiть сам мiсяць? Аж нiяк, панi! Це твоя iдея, тож нiчого тобi на мене тут клепати своiм язиком! Сюзанна могла б вiдповiсти, що, перш за все, не iй належала iдея понести дитину вiд демона, але зараз був найгiрший момент для сварки в стилi «це ти винна, бо ти винна завжди». – Я не клепаю, – сказала Сюзанна. – Просто питаю. Мiя вiдмахнулася рiзким жестом, немов кажучи: «Не розмiнюйся на дрiб’язок», – i вiдвернула лице вiд Сюзанни. Буркнула собi пiд нiс: – Може, в мене нема диплома Моргаузу[33 - Моргауз – суто негритянський чоловiчий коледж, заснований 1867 р. в Атлантi, штат Джорджiя, тепер там мае право навчатися людина будь-якоi статi i кольору шкiри; окрiм високого рiвня освiти, коледж вiдзначаеться суворими правилами поведiнки викладачiв i студентiв.] i взагалi освiти немае. Але в будь-якому випадку – ти мене слухаеш? – свого малюка я виношу. Хай би там як не випали карти. Виношу i вигодую! Сюзанна раптом багато чого зрозумiла. Мiя глузувала, бо сама була налякана. Окрiм власного знання багатьох речей, великою мiрою вона була Сюзанною. Та ж фраза «Може, в мене нема диплома Моргаузу i взагалi освiти немае» – це з «Невидимки» Ралфа Еллiсона[34 - Ралф Волдо Еллiсон (1914—1994) – афроамериканський письменник, 1953 р. отримав Нацiональну лiтературну премiю за роман «Людина-невидимка».]. Вселившись у Сюзанну, Мiя отримала щонайменше двi особистостi за цiною однiеi. Врештi-решт, це ж саме Мiя витягла з забуття (чи з глибокоi сплячки) Детту, а саме Детта полюбляла цю фразу, яка демонструвала нутряне презирство й недовiру негрiв до того, що iнодi називалося «пiслявоенною покращеною освiтою для негрiв». «Може, нема диплома Моргаузу i взагалi освiти не маю» означае: я знаю те, що знаю, слухами земля повниться, добрi люди розповiли, телеграф джунглiв передав депешу… Сюзанна врештi наважилася. – Мiе, а вiд кого твiй малюк? Ти знаеш iм’я того демона, котрого можна вважати його батьком? Мiя усмiхнулася. Сюзаннi не сподобалася ii усмiшка, забагато в нiй було вiд Детти, надто багато зухвалостi, глузливоi зарозумiлостi. – Атож, панночко, я знаю. І ти таки вгадала. Це саме демон окульбачив тебе ним, вельми могутнiй демон, правду кажучи. Людиноподiбний демон! Так i мусило трапитись, бо справжнi демони – тобi варто про це знати – отi, покинутi на берегах свiтiв, якi обертаються навкруг Вежi вiдтодi, як занепав Прим, тi демони безплiднi. І не без поважноi причини. – А як же тодi… – Батько мого малюка – твiй дiн, – перебила ii Мiя. – Атож, його батько – Роланд з Гiлеаду. Нарештi з’явиться онучок у Стiвена Дескейна, хоча йому самому, давно зогнилому в могилi, цього вже нiколи не взнати. Сюзанна вирячилась на неi, геть забувши про холодний вiтер, що вiяв з пустки Дискордii. – Роланд?.. Не може цього бути! Вiн був поряд зi мною, коли демон перебував усерединi мене, вiн якраз витягував Джейка з маетку в Датч-Гiл, i злягання – це останне, що могло йому тодi спасти на думку… – Вона здригнулася, згадавши дитину, яку бачила в Доганi. Їi очi. Тi ii синi очi вбивцi. – Нi. Нi, я не можу в це повiрити. – Однак його батько – Роланд, – наголосила Мiя. – І коли малюк прийде у свiт, я назву його iм’ям iз твоеi пам’ятi, Сюзанно з Нью-Йорка, тим iм’ям, яке ти запам’ятала в тi часи, коли вивчала замковi подвiр’я, всякi мерлони, требушети та барбакани. А чом би й нi? Ім’я гарне, пiдходяще. «Вступ до середньовiчноi iсторii» професора Мюрi[35 - Гiлберт Мюрi (1866—1957) – британський iсторик, один з найбiльших свiтових знавцiв культури античностi та середньовiччя.], ось про що вона каже. – Я назву його Мордред[36 - Мордред – персонаж легенд про лицарiв Круглого столу, син короля Артура, котрий намагаеться вбити свого батька.], – промовила вона. – Ростиме вiн швидко, швидше за людину, оскiльки натуру мае демонську. Вiн виросте сильним, мiй любий хлопчик. Мое уособлення всiх будь-коли сущих стрiльцiв. І отже, як i той Мордред з твоеi казки, вiн замордуе свого батька. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51131495&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Альфабет-Сiтi – вiдома своiм полiетнiчним населенням частина району Іст-Вiлiдж на Мангеттенi в районi авеню, якi мають назви: A, B, C, D. (Тут i далi прим. пер.) 2 Jiffy-pop – популярний з 1960 р. бренд «засмаж сам»: невелика жерстяна пательня з залитими олiею сирими зернами кукурудзи, упакована в фольгу; пiд час нагрiвання зерна вибухають, фольга роздуваеться, як срiбляста повiтряна куля, всерединi – готовий поп-корн. 3 Doubleday&Company – засноване 1897 р. видавництво. 4 Квакери (вiд англ. слова quake – тiпатися) – «Релiгiйна спiлка друзiв», християнська протестантська конфесiя, вiдома гуманiстично-пацифiстськими iдеалами; амiшi – християнська конфесiя, архаiчна течiя менонiтства, члени якоi суворо дотримуються евангельських приписiв. 5 Божевiльний (фр.). 6 Мсье вар’ят. 7 Jackob Marley – привид колишнього бухгалтера, що з’являеться у повiстi Чарлза Дiккенса (1812—1870) «Рiздвяна пiсня» (1843). 8 Згiдно iз 11 роздiлом «Закону про банкрутство» США боржник (компанiя або приватний пiдприемець) управляе власним бiзнесом пiд наглядом судових органiв. 9 Two Dag Hammarskj?ld Plaza – реконструйовану 1994 р. 16-поверхову офiсну будiвлю названо на честь шведського дипломата, Генерального секретаря ООН у 1953—1961 рр., лауреата Нобелiвськоi премii миру Дага Хаммаршольда (1905—1961); не плутати зi зведеним тiею ж архiтектурною фiрмою 1972 р. на Сорок сьомiй вулицi 49-поверховим, 191-метровим хмарочосом «Перша Хаммаршольд-Плаза». 10 У новелi Дiккенса «Рiздвяна пiсня» багатiй Скрудж порiвнюе малозначущiсть побаченого привида свого колишнього партнера, покiйного Джейкоба Марлi, з «крапелькою гiрчицi або кавалком недовареноi картоплi». 11 Borders Group – заснована 1971 р. тодi ще студентами братами Луi та Томом Бордерзами в мiстi Анн Арбор, штат Мiчиган, мiжнародна книготорговельна мережа, у крамницях якоi також продаються перiодичнi й iншi друкованi видання та диски; фiрмовi сумки «Бордерз» мають велику популярнiсть. 12 Ferragamo – компанiя, заснована 1923 р. в Голлiвудi iталiйським емiгрантом Сальваторе Феррагамо, який шив взуття для кiнозiрок, 1927 р. вiн перенiс свiй бiзнес до Флоренцii. 13 Вельми (фр.). 14 Норма Камалi – вiдома з 1974 р. нью-йоркська дизайнерка одягу. 15 «Перерване життя» (1999) – фiльм за мемуарами Сюзанни Кейсен; «Змiiне гнiздо» (1948) – за романом Мерi Джейн Ворд. 16 Коретта Скотт Кiнг (1927—2006) – письменниця, активiстка боротьби за громадянськi права, дружина Мартiна Лютера Кiнга. 17 Wild Irish Rose – дешеве американське вино (мiцнiсть 13,9% та 18%), виробляеться з 1954 р., середнiй рiчний продаж у США становить близько 2 млн ящикiв; останнiм часом у бiдних кварталах деяких мiст продавати його заборонено. 18 Potter’s Field – в англо-американськiй культурi цвинтар для вбогих i неiдентифiкованих трупiв; назва походить вiд евангельськоi iсторii про те, як первосвященики на повернутi iм Юдою «кривавi 30 срiбнякiв» купили шматок поля, де копали гончарну глину, i заснували там цвинтар для нужденних та чужинцiв. 19 Алюзiя на новелу Едгара По «Падiння дому Ашерiв», де початкова трiщина в будинку в фiналi знищуе весь родовий маеток Ашерiв. 20 Zenith Electronics Corporation – потужна колись американська компанiя (з 1995-го належить корейськiй LG Group) з виробництва радiо- та телеприймачiв, зокрема 1956 р. вивела на ринок перший бездротовий дистанцiйний пульт керування. 21 Негр – застосування цього термiна щодо людей чорноi раси почало вважатися неполiткоректним у США наприкiнцi 1960-х рр., тепер це просто архаiчне слово. 22 Страйк – у боулiнгу попадання з першого кидка. 23 Американська компанiя, яка першою масово почала випускати застiбки- «липучки», запатентованi швейцарським винахiдником Жоржем де Местралем 1955 року. Назва створена поеднанням двох слiв: «velour» (велюр) та «crochet» (гачок). 24 «ZZ Top» – засноване 1969 р. рок-трiо бороданiв з Техасу; «Velcro Fly» – iхнiй хiт 1985 року. 25 Черепаха (швед.). 26 Далi автор описуе екстер’ер i iнтер’ери, притаманнi готелю «Гранд-Хаятт», що стоiть на розi Парк-авеню i Сорок другоi вулицi. 27 Едвард Саллiван (1901—1974) – популярний у 1950—1960-х рр. ведучий власного телешоу, в якому наживо виступали найцiкавiшi на той момент артисти, багатьом з котрих Саллiван допомiг стати зiрками. 28 «Нiч i день» – пiсня-евергрiн, написана Колом Портером для мюзиклу «Веселе розлучення» (1932). 29 Латинською лiтерою «Х» (читаеться – «екс») рейтингуються порнофiльми. 30 «Зоряний пил» – пiсня-евергрiн, написана 1929 р. композитором Хогi Кармайклом. 31 «Штормова погода» – пiсня-евергрiн, написана 1933 р. Гарольдом Арленом i Тедом Келером. 32 Прянi, з солодкавим запахом косметичнi продукти: «Бiлi плечi» – одеколон, розроблений лiдером популярного у 1930-х рр. джазового бiг-бенду Джорджем Спайком Гамiльтоном (1901—1957); мило «Красуня» випускаеться з ХІХ ст. заснованою 1849 р. компанiею Pond’s. 33 Моргауз – суто негритянський чоловiчий коледж, заснований 1867 р. в Атлантi, штат Джорджiя, тепер там мае право навчатися людина будь-якоi статi i кольору шкiри; окрiм високого рiвня освiти, коледж вiдзначаеться суворими правилами поведiнки викладачiв i студентiв. 34 Ралф Волдо Еллiсон (1914—1994) – афроамериканський письменник, 1953 р. отримав Нацiональну лiтературну премiю за роман «Людина-невидимка». 35 Гiлберт Мюрi (1866—1957) – британський iсторик, один з найбiльших свiтових знавцiв культури античностi та середньовiччя. 36 Мордред – персонаж легенд про лицарiв Круглого столу, син короля Артура, котрий намагаеться вбити свого батька.