Вовки Кальї: Темна вежа V

Вовки Кальi: Темна вежа V Стiвен Edwin Кiнг Темна вежа #5 П’ята книга легендарного циклу Стiвена Кiнга. Роланд Дескейн прямуе до Темноi вежi через лiси Серединного свiту на пiвденний схiд. Шлях приводить мандрiвника та його друзiв до мiстечка Калья Брин Стерджис. Але за пасторальним фермерським краевидом пануе загрозлива пiтьма. Звiдти приходять Вовки, якi крадуть дiтей, забираючи iх до Краю грому. Опиратися iм дуже ризиковано, але стрiльцям не звикати до ризику… Обережно! Ненормативна лексика! Стiвен Кiнг Вовки Кальi. Темна вежа V Цю книгу присвячую Френковi Мюллеру, який чуе голоси в моiй головi Коротко про змiст попереднiх романiв «Вовки Кальi» – п’ятий том довгого циклу, джерелом натхнення для якого стала епiчна поема Роберта Браунiнга «Чайльд Роланд до Вежi Темноi прийшов». У першiй книзi, що мае назву «Шукач», розповiдаеться про те, як Роланд Дескейн з Гiлеаду переслiдуе й нарештi наздоганяе Волтера, чоловiка в чорному, який удавав iз себе друга Роландового батька, проте насправдi був прислужником Багряного короля, що правив у далекому Прикiнцевому свiтi. Впiймати напiвлюдину Волтера – це для Роланда суттевий крок на шляху до Темноi вежi, де вiн сподiваеться зупинити чи навiть повернути в зворотний бiк прискорене руйнування Серединного свiту i повiльну загибель Променiв. Пiдзаголовок цього роману – «Повернення». Для Роланда Темна вежа – це його священний грааль, його манiя. Коли ми вперше його зустрiчаемо, вiн не мае iншого сенсу життя, крiм як шукати Вежу. Ми дiзнаемося про пiдступи Мартена, який хотiв, щоб Роланда, зганьбленого, вiдiслали на захiд, хотiв змести його з шахiвницi, де саме розiгрувалася грандiозна партiя. Але завдяки зброi, обранiй для випробування на зрiлiсть, Роланд ущент руйнуе Мартеновi плани. Роландiв батько, Стiвен Дескейн, вiдправляе свого сина i двох його друзiв (Катберта Олгуда й Алана Джонса) до приморськоi баронii Меджис, перш за все прагнучи сховати хлопця в надiйному мiсцi, де до нього не зможе дiстатися Волтер. Там Роланд знайомиться i закохуеться в Сюзанну Дельгадо, яка накликала на себе ненависть однiеi вiдьми. Рея з Коосу заздрить вродi молодоi дiвчини. Вона дуже небезпечна, бо мае на руках одну з потужних скляних куль, вiдомих пiд назвою чаклунськоi веселки. Це чаклунськi кристали. Загалом iх тринадцять, а наймогутнiшим i найнебезпечнiшим е чорна Тринадцятка. У Меджисi Роланд iз друзями переживае чимало пригод. І хоча власнi життя (й рожеву чаклунську веселку) iм вдаеться врятувати, Сюзанну Дельгадо, милу дiвчину бiля вiкна, спалюють на вогнищi. Про все це ми дiзнаемося в четвертому томi – «Чаклун та сфера». Його пiдзаголовок – «Наближення». Читаючи одну за одною книги про Вежу, ми з’ясовуемо для себе, що свiт стрiльця пов’язаний iз нашим i цей страхiтливий зв’язок лежить в основi буття. Перша його ланка стае очевидною, коли Джейк, хлопчик iз Нью-Йорка 1977 року, зустрiчае Роланда на покинутiй придорожнiй станцii через багато рокiв пiсля смертi Сюзанни Дельгадо. Мiж свiтом Роланда i нашим iснують дверi. Одним з таких проходiв виявляеться смерть. Джейк опиняеться в пустелi пiсля того, як його штовхнули на проiжджу частину Сорок третьоi вулицi, де його переiхала автiвка. За кермом сидiв чоловiк на iм’я Енрiко Балазар, а вбивцею був злочинець-психопат Джек Морт, представник Волтера на нью-йоркському рiвнi Темноi вежi. Коли Джейк i Роланд уже майже наздоганяють Волтера, хлопчик знову помирае… цього разу тому, що стрiлець, поставши перед болiсним вибором мiж цим символiчним сином i Темною вежею, обирае Вежу. Перш нiж упасти в прiрву, Джейк промовляе останнi слова: «Вперед. Цей свiт не единий, iснують iншi». Фiнальне протистояння мiж Роландом i Волтером вiдбуваеться неподалiк вiд Захiдного моря. У довгу нiч бесiди чоловiк у чорному пророкуе Роландове майбутне за допомогою дивноi колоди карт таро. Особливу увагу Роланд мусить звернути на три карти – В’язня, Даму тiней i Смерть («але не для тебе, стрiльцю»). Другий том, «Крiзь час» («Оновлення»), починаеться на березi Захiдного моря невдовзi пiсля того, як Роланд прокидаеться пiсля зустрiчi з Волтером. На виснаженого стрiльця нападае орда зажерливих омароподiбних страховиськ. Не встигаючи порятуватися втечею, вiн зазнае тяжких поранень та втрачае два пальцi правоi руки, отримавши натомiсть зараження кровi. Але Роланд, хоч ослаблений i напiвмертвий, все одно не здаеться i просуваеться вперед узбережжям Захiдного моря. Дорогою вiн натрапляе на трое дверей, якi стоять просто на березi моря. Вони вiдчиняються в Нью-Йорк, у три рiзнi промiжки часу. З 1987 року Роланд видобувае Еддi Дiна, в’язня, бранця героiну. З 1964-го – Одетту Сюзанну Голмс, жiнку, що втратила ноги пiд колесами поiзда метро, коли психопат Джек Морт зiштовхнув ii з платформи пiд колеса. Вона – Дама тiней, бо в ii душi криеться друге, мерзенне «я». Ця жорстока й пiдступна жiнка на iм’я Детта Волкер вирiшуе вбити Роланда й Еддi, коли стрiлець видобувае ii в Серединний свiт. Спершу Роланд гадае, що видобув трьох в особах Еддi й Одетти, адже насправдi в Одеттi поеднано двi особистостi. Втiм, коли Одетта й Детта стають одним цiлим у Сюзаннi (i найперше – завдяки коханню й вiдвазi Еддi Дiна), стрiлець розумiе, що помилився. Поза тим, йому не дають спокою болiснi думки про Джейка, хлопчика, який, навiть перебуваючи на порозi смертi, говорив про iншi свiти. «Загублена земля» (з пiдзаголовком «Спокута»), починаеться з парадоксу: Роландовi Джейк ввижаеться водночас живим i мертвим. А в той самий час у Нью-Йорку кiнця 1970-х рокiв Джейка Чемберза мучить те саме питання: живий вiн чи мертвий? Вбивши велетенського ведмедя, якого звали чи то Мiр (таке ймення йому дав стародавнiй народ, що трепетав перед ним вiд страху), чи то Шардик (так його нарекли Великi Древнi, якi його створили – бо ж ведмiдь був кiборгом), Роланд, Еддi й Сюзанна йдуть ведмежою стежиною й вiдкривають Шлях Променя, який називали «Вiд Шардика до Матурина», тобто «Вiд Ведмедя до Черепахи». Колись цих променiв iснувало шiсть i сполучали вони мiж собою дванадцять порталiв по краях Серединного свiту. В тому мiсцi, де променi перетинаються, – в центрi Роландового свiту або ж навiть усiх свiтiв, разом узятих, – стоiть Темна вежа, осердя всiх просторiв i часiв. На той час Еддi й Сюзанна вже не почуваються бранцями у свiтi Роланда. Закохавшись одне в одного, вони готуються невдовзi самi стати стрiльцями i з доброi волi долучаються до мандрiвки та простують за Роландом, останнiм сеппе-сеем (продавцем смертi), Дорогою Шардика, Шляхом Матурина. У велемовному кружалi неподалiк вiд Порталу Ведмедя час вiдновлюе звичний плин, героi знаходять розв’язання для парадоксу i видобувають на свiт справжнього третього. Так Джейк удруге приходить до Серединного свiту пiсля небезпечного обряду, пiд час якого всi четверо: Джейк, Еддi, Сюзанна i Роланд – поводяться гiдно, пам’ятаючи обличчя своiх батькiв. Але невдовзi квартет стане квiнтетом: Джейк потоваришуе з пухнастиком-шалапутом. Шалапути, якi зовнi скидаються на сумiш борсука, енота i собаки, вмiють трохи розмовляти. Джейк називае нового друга Юком. Шлях приводить мандрiвникiв до Лада, занедбаного мiста, де ведуть свою нескiнченну запеклу вiйну вцiлiлi дегенерати з двох ворожих кланiв. Перш нiж потрапити до великого мiста, вони приходять до мiстечка пiд назвою Рiчкове Перехрестя, в якому зустрiчають кiлькох його древнiх мешканцiв. Цi люди впiзнають у Роландi побратима – людину з тих часiв, коли свiт ще не зрушив з мiсця, i з великими почестями приймають стрiльця та його супутникiв. Старi також розповiдають iм про монорейковий поiзд, який, можливо, досi курсуе мiж Ладом i спустошеною землею, вздовж шляху Променя, до Темноi вежi. Почувши цю новину, Джейк лякаеться, але подиву не вiдчувае. Перед тим, як Роланд видобув його з Нью-Йорка, вiн купив у книжковiй крамницi, власником якоi був чоловiк iз промовистим прiзвищем Кельвiн Тауер (тобто «Вежа», Кельвiн Вежа), двi книжки. Одна з них – книга загадок, з якоi вирвано вiдповiдi. Інша, «Чарлi Чух-Чух», – дитяча книжка про поiзд, в якiй виразно чути зловiсний вiдгомiн Серединного свiту. Адже Високою Мовою (якою Роланд змалечку розмовляв у Гiлеадi) слово «чар» означае смерть. Тiтонька Талiта, матрiарх народу з Рiчкового Перехрестя, обдаровуе Роланда срiбним хрестиком, i мандрiвники знову вирушають у путь. Пiд час переходу через напiвзотлiлий мiст, який поеднуе два береги рiчки Сенд, Джейка викрадае приречений на смерть (тож украй небезпечний) розбiйник Гешер. Свого юного бранця Гешер забирае у пiдземелля й показуе Цок-Цоковi, останньому ватажку банди Сивих. Поки Роланд i Юк бiжать слiдом за Джейком, Еддi з Сюзанною знаходять Колиску Лада, де прокидаеться Блейн Моно. Блейн – останне надземне знаряддя величезноi комп’ютерноi системи, розташованоi пiд мiстом Лад. Тiльки одна радiсть лишилася у Блейновому життi – загадки. Вiн обiцяе вiдвезти шукачiв до останньоi зупинки монорейкового потяга – за умови, що вони загадають йому загадку, котру вiн не зумiе розгадати. Інакше, каже Блейн, iхня подорож закiнчиться смертю: чар’ю трi. Роланд рятуе Джейка, залишаючи Цок-Цока помирати в пiдземеллi. Проте Ендрю Спритний виживае. Напiвослiплого, з жахливою раною на обличчi, його рятуе чоловiк, який називаеться Рiчардом Фаннiном. Утiм, Фаннiн також представляеться Вiчним Чужинцем – демоном, вiд якого застерiгали Роланда. Мандрiвцi тiкають з напiвмертвого Лада, цього разу – монорейковим потягом. Розум, який керуе монопоiздом, мiститься в комп’ютерах, i вiдстань, що iх роздiляе, з кожною хвилиною стае дедалi бiльшою, але це не мае жодного значення: коли рожева куля зiйде зi спорохнявiлоi рейки десь на Шляху Променя зi швидкiстю вiсiмсот миль на годину, знання цього факту нiкому не допоможе. Їхнiй единий шанс вижити – загадати Блейновi загадку, на яку комп’ютер не знае вiдповiдi. На початку книги «Чаклун та сфера» Еддi загадуе таку загадку i знищуе Блейна унiкальною людською зброею: нелогiчнiстю. Монопоiзд зупиняеться в мiстi Топiка, яке нiбито розташоване у штатi Канзас. Усе населення цього мiста викосила хвороба, яку назвали «супергрип». Вiднайшовши Шлях Променя (тепер вiн пролягае вздовж постапокалiптичного рiзновиду траси 70), вони скрiзь бачать тривожнi знаки. «СЛАВА БАГРЯНОМУ КОРОЛЮ» – проголошуе один напис. «СТЕРЕЖИСЯ ХОДЯЧОГО МЕРЦЯ» – радить iнший. Як зрозумiе уважний читач, Ходячий Мрець – це Рiчард Фаннiн власною персоною. Розповiвши друзям iсторiю Сюзанни Дельгадо, Роланд веде iх до палацу з зеленого скла, спорудженого просто на трасi 70, палацу, що незбагненним чином нагадуе той, який шукала Доротi Гейл у «Чарiвнику Краiни Оз». У троннiй залi цього великого замку вони стикаються не з Озом Великим i Грiзним, а з Цок-Цоком, останнiм втiкачем iз Лада. Коли Цок-Цока було вбито, перед iхнiми очима з’явився справжнiй чаклун. Це Роландiв давнiй i запеклий ворог, Мартен Бродклоук, якого в iнших свiтах знають пiд рiзними iменами – Рендала Флега, Рiчарда Фаннiна, Джона Фарсона (Доброго Чоловiка). Вбити цього привида, який востанне попереджае Роланда i його друзiв, щоб вони забули про Темну вежу («Зброя безсила проти мене, друже Роланде», – каже вiн стрiльцевi), вони неспроможнi, зате прогнати його iм цiлком до снаги. Здiйснивши останню подорож усередину магiчноi сфери, де на них чекало жахливе вiдкриття – Роланд з Гiлеаду застрелив свою матiр, прийнявши ii за вiдьму Рею, – мандрiвцi знову опиняються в Серединному свiтi, на Шляху Променя. Вони знову вирушають на пошуки. Там ми й зустрiнемо iх на початку «Вовкiв Кальi». Цей короткий виклад подiй у жодному разi не може замiнити собою прочитання перших чотирьох книг циклу «Темна вежа». Якщо ви не читали попереднiх книг, прошу вас або прочитати iх, або не братися за цю. Цi книги – частини однiеi довгоi iсторii, яку краще читати з початку до кiнця, нiж починати десь посерединi. Ми торгуемо свинцем, мiстере.     Стiв Макквiн, «Чудова сiмка» Спершу посмiшки, потiм брехня. А наприкiнцi – стрiлянина.     Роланд Дескейн з Гiлеаду Кров, що тече в твоiх венах, протiкае крiзь мене, в усiх дзеркалах на свiтi я бачу твое лице. Ось моя рука, обiприся на мене, ми майже вiльнi з тобою, хлопчику мандрiвний.     Роднi Кровел Опiр 19 Пролог Рунт ОДИН Доля обдарувала Тiана (хоча навряд чи хтось iз фермерiв висловився б так пишномовно) трьома надiлами землi: Рiчковим полем, де його родина споконвiку вирощувала рис, Придорожнiм полем, на якому Джефордси, пов’язанi ка, так само впродовж багатьох рокiв i цiлих поколiнь саджали гострокоренi, гарбузи й кукурудзу, i Злиденним – безплiдним клаптем, де не росло нiчого, крiм камiння, мозолiв i нездiйсненних сподiвань. Тiан був не першим Джефордсом, рiшуче налаштованим отримати якийсь зиск з цих двадцяти акрiв за будинком. Його дiд, в усьому iншому цiлком притомна людина, був свято переконаний, що там зарито золотий скарб. Тiанова мати не менш свято вiрила, що на тiй дiлянцi можна вирощувати порин – шалено дорогi прянощi. У самого Тiана був iнший пунктик. Мадригал. Звiсно, на Злиденному ростиме мадригал. Вiн просто зобов’язаний там рости. Тiан купив тисячу зерен (що влетiли йому в копiечку) i тепер переховував iх пiд мостинами пiдлоги у себе в спальнi. До сiвби наступного року залишалося зробити тiльки одне – пiдготувати землю на Злиденному. А це легше було сказати, нiж зробити. Ще доля обдарувала клан Джефордсiв домашньою худобою, в тому числi трьома мулами. Проте треба було бути несповна розуму, щоб обробляти Злиденне за допомогою мула. Нещасна тварина, швидше за все, до обiду першого ж дня роботи вже лежала б iз поламаною ногою чи до смертi закусана осами. Кiлька рокiв тому лиха доля бути покусаним мало не спiткала одного з Тiанових дядечкiв. Вiн прибiг додому, волаючи на все горло, а навздогiн за ним летiв рiй велетенських ос-мутантiв з жалами завбiльшки з гвiздки. Гнiздо вони знайшли (тобто його знайшов Ендi, бо Ендi не боявся ос, навiть гiгантських) i спалили його, обливши гасом, але те гнiздо могло бути не единим. Ще там були ями. Збiса багато ям, а iх же не попалиш, так? Так. Пiд Злиденним полем був шар землi, який старi називали «роздовбаним». Тож i ям там було стiльки ж, скiльки й камiння, не кажучи вже про одну здоровезну ямуру, звiдки час вiд часу повiвало чимось гнилим. Хтозна, якi страшидла й привиди могли зачаiтися в ii темнiй горлянцi? До того ж найгiршi, найпiдступнiшi ями не так легко було помiтити (людинi чи муловi). Безнадiйна справа – шукати такi ями, навiть i не думайте. Ноголами завжди ховалися в невинних на перший погляд заростях бур’яну i високоi трави. Твiй мул ступав у них, щось гучно хрускало, наче галузка пiд ногою, i ось клятий iшак уже лежав на землi, вишкiривши зуби, пiдкотивши очi й заходячись вереском вiд болю. І лежатиме доти, доки ти не позбавиш його мук. А худоба в Кальi Брин Стерджис була на вагу золота. Навiть не дуже породиста. Тож Тiан запрiг у плуг сестру. Чом би й нi? Тiя була рунтом, а отже, нi до чого iншого не придатною. Дiвчина була кремезна – рунти часто виростали велетнями – i виявляла готовнiсть допомогти, благослови ii Людина-Ісус. Старий зробив iй «дерево Ісуса», яке називав розiпняттям, i вона завжди носила його на собi. Зараз вона тягла за собою плуг, i з кожним тягловим зусиллям хрест бився об ii спiтнiлi груди. Плуг за допомогою сирицевих ременiв було прикрiплено до ii плечей. Ззаду йшов Тiан. Плугом вiн правив за допомогою чепiг iз залiзного дерева, а сестрою – ременями ярма. Тiан стогнав, смикав i пiдштовхував, коли чересло плуга провалювалося вниз i майже застрягало. Був кiнець Повноi Землi, проте тут, на Злиденному, стояла така спека, що здавалося, зараз середина лiта. Одяг Тii став темним i вологим та прилипав до ii довгих м’ясистих стегон. Щоразу, коли Тiан стрiпував головою, щоб волосся не лiзло в очi, пiт бризками розлiтався з чуприни. – Йой, сучко! – кричав вiн. – Ти що, слiпа, той камiнь плуга поломить! Не слiпа i не глуха, просто рунт. Вона смикнула лiворуч, та так сильно, що Тiан заточився вбiк i обiдрав гомiлку об iнший валун, той, котрого вiн не помiтив i, на щастя, оминув плугом. Вiдчуваючи, як ногою стiкае тепла цiвка кровi, вiн уже вкотре замислився, якого дiдька Джефордси забули на Злиденному. В глибинi душi вiн здогадувався, що мадригал у цьому грунтi проросте не краще, нiж перед тим порин, тобто не проросте взагалi. Хоча чортове зiлля тут росло чудово. Атож, вiн мiг би засiяти тiею гидотою всi двадцять акрiв, якби захотiв. Але весь фокус був якраз у тому, щоб не давати рости цьому шкiдниковi. Пiд час Новоi Землi фермери вiддавали цьому заняттю мало не всi своi сили. Це… Плуг похитнувся праворуч, а тодi його так смикнуло вперед, що плечi Тiана мало не вивернуло з суглобiв. – Арр! – прогарчав вiн. – Легше, дiвко! Другi руки в мене не виростуть, ге? Тiя пiдняла широке, спiтнiле й тупе обличчя до неба з низько навислими хмарами й лунко зареготала. Людино-Ісусе, та в неi навiть голос був як у вiслюка! Втiм, то був смiх, людський смiх. Тiан замислився (час вiд часу йому спадала така думка) над тим, чи цей смiх щось означае. Чи вона зрозумiла його слова, чи лише вiдреагувала на тон голосу? Чи хтось iз рунтiв узагалi мiг… – Доброго дня, сей, – пролунав за його спиною гучний i позбавлений емоцiй голос. На те, що Тiан скрикнув вiд несподiванки, власник цього голосу не звернув анi найменшоi уваги. – Най вашi днi на землi будуть приемними i довгими. Я повернувся з далеких мандрiв i тепер цiлковито до ваших послуг. Тiан рвучко обернувся й побачив, що за спиною стоiть Ендi – всi його сiм футiв зросту, – i тiеi ж митi мало не впав, бо сестра знову посунула вперед. Ременi ярма висмикнуло йому з рук, i вони, гучно ляснувши, обвилися довкола його шиi. Навiть не здогадуючись про те, що зараз може статися лихо, Тiя знову зробила величезний крок уперед. Ременi стиснули горло Тiана, i йому перехопило подих. Вiн захрипiв, загарчав i вхопився за ременi. Ендi спостерiгав за всiм цим, як завжди, з широкою безглуздою усмiшкою. Тiя знову смикнула плуг, i Тiан, втративши рiвновагу, полетiв на землю. Боляче вдарившись, вiн приземлився куприком на камiнь, але принаймнi знову мiг дихати. Тобто поки Тiя не смикне знову. Бiсове поле! Вiд нього самi нещастя, були й будуть! Тiан ухопився за шкiряний ремiнь, поки вiн не встиг знову обвити його горло, i заволав: – Стiй, суко! Не руш, якщо не хочеш, щоб я вiдрiзав твоi величезнi нi на що не годнi цицьки! Тiя слухняно зупинилася й повернулася поглянути, що ж там таке. І розпливлася в усмiшцi. Пiдняла мускулясту руку, що блищала вiд поту, i показала: – Ендi! Ендi прийшов! – Я не слiпий, – пробурчав Тiан, спинаючись на ноги й потираючи зад. Невже в нього й там була кров? Ісусе милосердний, здаеться, так. – Добридень, сей, – привiтався Ендi з Тiею i тричi постукав себе металевими пальцями по металевому горлу. – Довгих днiв i приемних ночей. Хоч Тiя чула загальноприйняту вiдповiдь безлiч разiв – «І вам того самого, тiльки вдвiчi бiльше», – проте спромоглася лишень звести свое широке дурнувате обличчя до неба й закричати вiслюком, що мало означати смiх. Вiдчувши якийсь невиразний бiль, Тiан здивовано збагнув, що то болять не руки, не горло i не забита дупа. Болить серце. Вiн згадав, якою вона була в дитинствi: гарненька й прудка, як коник-стрибунець, а що вже розумна була! А потiм… Але закiнчити думку не встиг, бо його охопило лиховiсне передчуття. Серце стислося. «Якiсь новини надiйшли, поки я був тут, – подумав вiн. – Тут, на цьому забутому богом полi, де все таке нiкчемне i нiкому не щастить. Саме час для поганих новин, чи не так? Авжеж». – Ендi, – сказав вiн. – Так! – Ендi всмiхався. – Ендi, ваш друг! Повернувся з далеких мандрiв i тепер цiлковито до ваших послуг. Хочете почути свiй гороскоп, сей Тiане? Зараз Повна Земля. Мiсяць червоний, у Серединному свiтi його називають Мiсяцем- Мисливцем. До вас завiтае друг! Супроводжуватиме успiх у справах! У вас з’явиться двi iдеi – одна хороша i одна погана… – Поганою iдеею було прийти сюди, щоб обробляти це поле, – сказав Тiан. – До бiса гороскоп, Ендi. Чому ти прийшов? Либонь, усмiшка Ендi не могла згаснути (зрештою, вiн же був лише роботом, останнiм у Кальi Брин Стерджис i взагалi на багато миль i колiс довкруги), але Тiановi здалося, що вона таки зблякла. Робот нагадував фiгурку дорослого з патичкiв, яку могла б намалювати дитина: неймовiрно високий i худий. Руки й ноги в нього були срiблястi, голова – дiжка з iржостiйкоi сталi з електричними очима. Тулуб, простий цилiндр, був золотистим. Спереду, на тому мiсцi, де в людини груди, стояв вiдтиск з написом: ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД СПІЛЬНО З ЛАМЕРК ІНДАСТРІЗ ПРЕДСТАВЛЯЄ ЕНДІ Дизайн: ВІСТОВИЙ (а також багато iнших функцiй) Серiйний №: DNF-44821-V-63 Як i чому ця дурнувата iстота вижила, коли решта роботiв уже давно загинули, Тiан не знав i не мав анi найменшого бажання дiзнаватися. У Кальi його можна було побачити будь-де, за межi поселення вiн не виходив. Вiн широко мiряв землю своiми незбагненно худими срiбними ногами, усюди стромляв свого носа, клацаючи чимось, коли зберiгав (чи стирав – хтозна) iнформацiю. Вiн спiвав пiсень, поширював плiтки з одного боку села в iнший – Ендi Робот-Вiстовий був невтомним подорожнiм. Найбiльшою втiхою для нього було розповiдати всiм гороскопи, хоча селяни вже давно збагнули, що вони безглуздi. Втiм, у нього була ще одна функцiя, i до неi ставилися серйозно. – Нащо ти прийшов, бляшанко з гвинтами? Вiдповiдай! Вовки? Вони йдуть з Краю грому? Тiан поглянув знизу вгору на тупе усмiхнене металеве обличчя Ендi, i його кинуло в холодний пiт. Вiн щосили молився про себе, щоб дурна бляшанка вiдповiла заперечно, а потiм знову запропонувала гороскоп чи заспiвати «Зелену кукурудзу», усi двадцять чи тридцять куплетiв. Але усмiхнений Ендi сказав лише: – Так, сей. – Христе, Людино-Ісусе, – промовив Тiан (з розмов зi Старим вiн зрозумiв, що це нiбито одна й та сама особа, проте морочитися й розпитувати не хотiв). – Давно? – До iхнього прибуття один мiсяць днiв, – не перестаючи всмiхатися, доповiв Ендi. – Вiд повнi до повнi? – Приблизно, сей. Отже, тридцять днiв, плюс-мiнус один день. Тридцять днiв до Вовкiв. І марно було сподiватися, що Ендi помилився. Нiхто не вiдав, як робот дiзнавався, коли Вовки виходили з Краю грому, задовго до iхньоi появи, але не помилявся вiн нiколи. – Хай тобi грець за твоi поганi новини! – заволав Тiан, i дрижання власного голосу розлютило його. – Яка з тебе користь? – Вибачте за те, що новини поганi, – сказав Ендi. Всерединi у нього щось лунко клацнуло, очi спалахнули яскраво-синiм свiтлом, i вiн зробив крок назад. – Хочете, я розповiм вам ваш гороскоп? Зараз кiнець Повноi Землi, цей час сприятливий для завершення старих справ й знайомства з новими людьми… – І твоi брехливi пророцтва до сраки! – Нахилившись, Тiан пiдняв грудку землi й жбурнув нею в робота. Камiнець, що ховався у грудцi, брязнув об металевий бiк Ендi. Тiя зойкнула й розплакалася. Ендi вiдступив ще на крок назад, тягнучи за собою свою довжелезну тiнь, що далеко слалася Злиденним полем. Але всмiхатися не перестав. – Як щодо пiснi? У народу маннi, що живе на пiвночi вiд села, я вивчив одну цiкаву, вона називаеться «Нехай у часи тривог тобою керуе Бог». – У надрах тулуба Ендi пролунало вiбруюче квилiння дудки-камертона, а слiдом за ним розлiгся бренькiт пiанiно. – Вона починаеться… Пiт стiкав щоками, вiд поту свербiли та приклеювалися до внутрiшнього боку стегон яйця. Сморiд власного iдiотського страху. Дурноголова Тiя з обличчям, звернутим до небес. І цей безмозкий вiстовий зi своiми кепськими звiстками, що зараз заспiвае йому якийсь релiгiйний гiмн маннi. – Замовкни, Ендi. – Тiан говорив спокiйно, проте крiзь мiцно стиснутi зуби. – Сей, – погодився робот i, на щастя, замовк. Тiан пiдiйшов до сестри, що волала на всi заставки, обiйняв ii, вiдчувши мiцний (проте не такий уже й неприемний) запах поту. Страхом вiд неi не тхнуло, лише працею i покiрнiстю. Вiн зiтхнув i погладив ii по руцi, що вiдчутно тремтiла. – Ну годi ревти, велике зарюмсане стерво, – мовив вiн. Попри грубiсть слiв, тон був доволi лагiдним, а реагувала Тiя саме на тон. Потроху вона почала вгамовуватись. Стегном вона, на цiлий фут вища за нього, впиралася Тiановi в мiсце пiд грудною клiткою, i будь-який незнайомець, що нагодився б тiеi митi неподалiк, мiг би почудуватися з цiеi парочки, такоi схожоi зовнi й страшенно не подiбноi за зростом. Втiм, зовнiшня подiбнiсть якраз не дивувала: Тiан i Тiя були двiйнятами. Щоб заспокоiти сестру, вiн вдався до двох засобiв: пестощiв i лайки (вiдколи вона повернулася зi сходу рунтом, цi способи вираження почуттiв стали для Тiана Джефордса практично невiддiльними), – i нарештi ii ридання стихли. А коли в небi, кружляючи й скрикуючи дурним голосом, пролетiла вiвсянка, Тiя розсмiялася й показала на неi пальцем. Тiан вiдчув, що в нього всерединi здiймаеться хвиля якогось вiдчуття, настiльки не властивого його натурi, що вiн його навiть не впiзнав. – Це неправильно, – пробурмотiв вiн. – Нi, неправильно. Клянуся Людиною-Ісусом i всiма богами. – Вiн подивився на схiд, туди, де потопали у пiтьмi пагорби. Та темiнь небес скидалася на хмари, проте Тiан знав, що це не так. Там лежав Край грому. – Те, що вони з нами роблять, неправильно. – Ви впевненi, що не хочете почути свiй гороскоп, сей? Я бачу яскравi монети й прекрасну чорну даму. – Чорним дамам доведеться обiйтися без мене, – сказав Тiан i заходився знiмати ярмо з сестриних широких плечей. – Я одружений, ти ж знаеш. – У багатьох одружених чоловiкiв е дiвчатка на сторонi, – зауважив Ендi. Майже самовдоволено, як здалося Тiановi. – Тiльки не в тих, хто кохае своiх дружин. – Тiан закинув на плечi хомут (виготовлений власноруч, адже упряжi для людських iстот у хлiвах для худоби не знайшлося) i повернув у бiк домiвки. – Та й взагалi, це забава не для фермерiв. Покажи менi селянина, який може дозволити собi мати коханку, i я поцiлую тебе в блискучу дупу. Гайда, Тiе. На сьогоднi все. – Додому? – спитала вона. – Так. – Обiд? – Вона з надiею поглянула на нього каламутними очима. – Бульба? – Пауза. – Пiдливка? – Авжеж, – сказав Тiан. – Чорт забирай, чом би й нi? Радiсно заверещавши, Тiя щодуху рвонула в бiк будинку. Спостерiгаючи за тим, як вона бiжить, Тiан мимохiть вiдчував якийсь благоговiйний трепет. Як казав iхнiй батько незадовго до смертi: «Дурна вона чи розумна, але так жваво бiгати не кожна туша зможе». Тiан повiльно побрiв слiдом за нею, низько опустивши голову й видивляючись ями, котрi його сестра оминала, навiть не дивлячись пiд ноги, неначе якась глибинна iнтуiцiя намалювала iй карту розташування ям. Дивне вiдчуття у нього всерединi дедалi дужчало. Тiан знав, що таке гнiв, – будь-який фермер, у якого вiд молочноi хвороби здихали корови чи лiтнiй град побивав сходи кукурудзи, був з ним обiзнаний, – але нове вiдчуття здавалося глибшим. То була лють. Опустивши голову й стиснувши кулаки, вiн повiльно брiв додому. І не знав, що Ендi йде за ним назирцi, аж поки робот не сказав: – Є ще одна новина, сей. На пiвнiчному заходi вiд села Шляхом Променя простують незнайомцi з Зовнiшнього свiту… – До сраки Промiнь, незнайомцiв i тебе разом з ними, – загарчав на нього Тiан. – Дай менi спокiй, Ендi. Якусь мить Ендi постояв на мiсцi, серед валунiв, бур’яну й бугрiв на Злиденному полi, безплiдному клаптi землi, що належав Джефордсам. Усерединi у нього клацнуло реле. Очi спалахнули. І вiн вирiшив пiти погомонiти зi Старим. Хто-хто, а Старий нiколи не посилав його в сраку. Старий завжди хотiв послухати гороскоп. А ще вiн завжди цiкавився незнайомцями. Ендi пiшов у село, до церкви Свiтлоi Дiви Марii. ДВА Залiя Джефордс не бачила, як ii чоловiк i зовиця повернулися зi Злиденного поля, не чула, як Тiя кiлька разiв, форкаючи, як кобила, занурила голову в дiжку з дощовою водою, що стояла бiля хлiву. Залiя була на пiвденному боцi будинку: розвiшувала бiлизну й наглядала за дiтьми. Не знала, що Тiан повернувся, поки не побачила, що вiн дивиться на неi з вiкна кухнi. Вона здивувалася, бо не чекала, що вiн прийде так рано. Проте ще бiльший подив викликав у неi його вигляд – пополотнiле обличчя, двi яскраво-червонi плями на вилицях i третя – посеред лоба, неначе тавро. Кинувши кiлька прищепок, якi тримала в руках, у кошик iз бiлизною, вона квапливо рушила до будинку. – Ма-мо, ти куди? – спитав Геддон, i Гедда луною повторила: – Ма-мо, ти куди? – Не будьте такi цiкавi, – вiдповiла Залiя. – Подивiться за маленькими. – Чому-у-у-у? – завила Гедда. Науку скиглити вона опанувала досконало. Якщо так триватиме i далi, то одного дня мати ii вiдлупцюе. – Бо ви найстаршi. – Але… – Стули пельку, Геддо Джефордс. – Ми наглянемо, ма, – запевнив Геддон. Їi Геддон завжди був поступливим. Можливо, в головi в нього було менше мiзкiв, нiж у його сестри, але мiзки – це ще не все. Далеко не все. – Хочеш, ми бiлизну довiшаемо? – Гед-дон-н-н-не… – Його сестра. Знову те огидне скавулiння. Але Залii було нiколи ii сварити. Одним швидким поглядом вона скинула на решту дiтей: п’ятирiчних Лаймана i Лiю, дворiчного Аарона. Аарон радiсно бабрався у грязюцi, стукаючи камiнчиками. Вiн був рiдкiсною дитиною, одиначком, i всi жiнки в селi iй заздрили. Бо Аарон завжди буде в безпецi. А от решта, Геддон i Гедда… Лайман i Лiя… І раптом вона зрозумiла, чому чоловiк вернувся додому посеред бiлого дня. Поки йшла, молилася богам, щоб ii здогад себе не виправдав, але, коли зайшла до кухнi й побачила, яким поглядом вiн дивиться у вiкно на дiтлахiв, пiдозри переросли у впевненiсть. – Скажи менi, що це не Вовки, – хрипким голосом зажадала вона. – Скажи. – Це Вовки, – вiдповiв Тiан. – Ендi сказав, що вони будуть тут за тридцять днiв – один мiсяць. А щодо такого Ендi нiколи… Але продовжити вiн не змiг: Залiя охопила голову руками й пронизливо закричала. Так гучно, що Гедда на задньому подвiр’i пiдхопилася й зiбралася було бiгти до будинку, але Геддон ii зупинив. – Вони ж не забиратимуть таких маленьких, як Лайман i Лiя, правда ж? Можливо, Гедду чи Геддона, але ж не моiх крихiток? Їм же ще пiвроку до шестирiччя! – Вовки й трирiчних беруть, ти ж знаеш, – то стискаючи, то розтискаючи кулаки, сказав Тiан. Те почуття все наростало, було сильнiшим за звичайний гнiв. Вона подивилася на нього заплаканими очима. – Можливо, настав час сказати «нi», – не впiзнаючи власного голосу, рiшуче мовив Тiан. – Як? – прошепотiла вона. – Як, в iм’я богiв, ми зможемо це зробити? – Не знаю. Але пiдiйди до мене, жiнко, прошу тебе. Кинувши через плече останнiй погляд на п’ятьох дiтей на задньому подвiр’i, неначе хотiла пересвiдчитися, що всi вони ще там, що Вовки iх не забрали, вона пiшла через вiтальню до нього. Дiд куняв у своему крiслi бiля згаслого вогнища, пускаючи слину з беззубого зморшкуватого рота. З вiкна вiтальнi було видно хлiв. Тiан попросив дружину наблизитися й показав пальцем. – Бачиш? Бачиш iх, жiнко? Авжеж, вона бачила. Тiанова сестра, шiсть iз половиною футiв заввишки, стояла зi спущеним верхом комбiнезону. Їi великi груди виблискували краплями води з дощовоi дiжки. У дверях хлiву стояв Залман, брат самоi Залii. Його зрiст сягав семи футiв, як у Лорда Перта. Вiн був високий, як Ендi, й мав так само бездумне обличчя, що й дiвчина. Кремезний молодий чоловiк, що споглядав кремезну молоду жiнку, яка виставила напоказ груди. Вiд такого видовища у нього мали б випнутися спереду штани, але з Залманом цього не сталося. І не станеться нiколи. Вiн був рунтом. Вона повернулася до Тiана. Чоловiк i жiнка, що лише волею слiпого випадку не стали рунтами, перезирнулися. Будь-хто з них мiг би зараз перебувати на мiсцi Зала й Тii, а тi б стояли i дивилися на Тiана i Залiю, що стали великi тiлом i пустi головою. – Я бачу, – сказала вона чоловiковi. – Ти ж не думаеш, що я слiпа? – А хiба тобi часом не хочеться бути слiпою? Щоб не бачити iх такими. Залiя не вiдповiла. – Це неправильно, жiнко. Неправильно. Завжди було неправильно. – Але споконвiку… – До сраки тее споконвiку! – закричав Тiан. – Це ж дiти! Нашi дiти! – Ти хочеш, щоб Вовки дощенту спалили Калью? Щоб перерiзали нам горлянки й повипiкали очi? Таке вже траплялося ранiше. Ти ж сам знаеш. Так, вiн це знав. Але хто мiг усьому зарадити, як не чоловiки Кальi Брин Стерджис? У цих краях не було представникiв влади, навiть шерифа не було, нi верховного, нi нижчого. Вони могли покладатися лише на себе самих. Навiть у тi далекi часи, коли у Внутрiшнiх баронiях панували свiтло i лад, iм тут рiдко перепадало щось вiд того чудового життя. У цьому пограниччi життя завше було дивним. А тодi почали набiгати Вовки й воно стало ще дивнiшим, набагато дивнiшим. Чи давно все це почалося? Скiльки поколiнь тому? Тiан не знав, хоча вважав, що «споконвiку» – це занадто. Вовки почали нападати на села пограниччя за часiв дiдовоi молодостi – дiдового близнюка схопили, коли вони вдвох сидiли в пiску й гралися в камiнцi. – ’Го зобрали, бо вiн попався пiд руку, – часто розповiдав iм дiд. – Коби я вишов того дня з хати першим, став ближче до дороги, то були б зобрали б мене, Господи милосердний! – І вiн цiлував свiй дерев’яний хрест, який дав йому Старий, пiдносив його до неба i хихотiв. Утiм, дiдо дiда розповiдав йому, що за часiв його юностi – тобто п’ять чи навiть шiсть поколiнь тому, якщо Тiан не помилився в пiдрахунках, – жодних Вовкiв, якi прилiтали б з Краю грому на сiрих конях, не було. Якось Тiан спитав у дiдуся: «А дiти тодi теж народжувалися по двое, близнюками? Старi тобi нiчого про це не розповiдали?» Дiд довго думав, а потiм похитав головою. Нi, вiн не пригадував, щоб старожили таке казали. Залiя дивилася на нього стривожено. – Мабуть, ти не в гуморi, бо весь ранок воював з тiею кам’яною землею, от i думаеш казна про що. – Я не можу думати про iнше, бо вони iдуть, щоб забрати дiтей, – вiдповiв Тiан. – Ти ж не втнеш якоiсь дурницi, правда? Ще й сам-один? – Нi, – вiдповiв вiн. Без вагання. «Вiн уже щось замислив», – подумала Залiя, i в душi в неi зажеврiв промiнець надii. Авжеж, проти Вовкiв Тiан був безсилий, як i будь-хто з iхнього села, але простачком вiн теж не був. У фермерському поселеннi, де бiльшiсть чоловiкiв не бачили далi власного носа й умiли хiба що орати й сiяти (а ще засiвати жiноче лоно в суботу вночi), Тiан був кимось на кшталт унiкума. Вiн мiг написати свое iм’я й слова «Я КОХАЮ ТЕБЕ, ЗАЛЛІ» (i так ii завоював, хоч вона й не змогла прочитати iх на землi), також вiн умiв додавати цифри i перелiчувати iх вiд великоi до малоi (а це, за його словами, було ще важче). Можливо, вiн… Якась частина ii «я» не хотiла чути завершення думки. Але вiд згадки про Гедду й Геддона, Лiю i Лаймана материнське серце стислося, i iй захотiлося сподiватися. – Що ти надумав? – Я скличу всезагальнi збори. Надiшлю перо. – І люди прийдуть? – Ця новина змусить прийти кожного чоловiка у Кальi. Ми все обговоримо. Можливо, цього разу вони схочуть боротися, а не вiддавати дiтей без бою. – Ти дурний, як пень, – пролунав позаду них надтрiснутий старечий голос. Тiан i Залiя одночасно повернули голови й побачили старого. Слова прозвучали рiзкувато, проте старий дивився на них – власне, на нього – доброзичливо. – Чому ти таке кажеш, дiду? – спитав вiн. – Вiд того, шо ти задумав, нарiд розгулявся б i попалив усе кругом, якби всi були повпивалися. А тверезi… – Дiд похитав головою. – Таких тобi не розворушити. – Гадаю, цього разу ти помиляешся, дiду, – вiдказав Тiан, i Залiя вiдчула, що ii серце стискае крижана рука страху. Але пiд нею, десь глибоко, жеврiла таки надiя. ТРИ Якби Тiан попередив iх бодай за день до зборiв, нарiкань було б менше. Але вiн цього не зробив, не дав iм навiть однiеi-единоi ночi на роздуми. І коли Геддон i Гедда вiднесли перо, чоловiки мiстечка таки прийшли. Вiн знав, що вони прийдуть. Зала зiбрань Кальi розташовувалася в кiнцi головноi вулицi селища, за крамницею Тука, навскоси вiд Павiльйону для розваг, що зараз стояв запорошений i темний, бо ж лiто скiнчилося. Невдовзi мiсцевi жiнки почнуть прикрашати його до свята, проте в Кальi не надто весело вiдзначали Нiч Жнив. Звiсно, дiти завжди радо спостерiгали, як кидають у вогнище опудал, а тi з хлопцiв, хто був вiдважнiший, з наближенням свята крадькома зривали з жiночих вуст поцiлунки. Та й по всьому. Вся ця мiшура зi святкуванням могла бути цiкавою в Серединному i Внутрiшньому свiтах, але цей свiт не належав до iх числа. Тут, на окраiнi, люди мали значно серйознiшi справи, про якi слiд було турбуватися замiсть Ярмарку Жнив. Такi справи, як, наприклад, Вовки. Деякi чоловiки (з заможних ферм на заходi й трьох ранчо на пiвднi) прискакали на конях. Айзенгарт з «Рокiнг Б» навiть узяв iз собою рушницю й хрест-навхрест оперезався патронташем. (Тiан Джефордс мав великi сумнiви щодо того, чи придатнi набоi для стрiляння, а навiть якщо придатнi, то чи вистрелить старезна рушниця.) Делегацiя маннi приiхала в тiсному возi, запряженому парою меринiв-мутантiв: у одного було три ока, а в другого – величезний горб рожевоi плотi на спинi. Здебiльшого чоловiки Кальi приiздили на вiслюках, вбранi у бiлi штани й довгi строкатi сорочки. Мозолястими пальцями вони вiдкидали на спини своi сомбреро на шворках i заходили до Зали зiбрань, стривожено зиркаючи один на одного. Лави у Залi були сосновi. Самi чоловiки, без жiнок i рунтiв, заледве зайняли тридцять iз дев’яноста лав. Подекуди лунав гомiн розмов, але нiхто не смiявся. Тiан стояв надворi бiля входу, тримаючи перо в руках, i дивився, як сонце осiдае за обрiй i крiзь його золото проступае колiр зараженоi кровi. Коли край сонця торкнувся землi, Тiан ще раз глянув на головну вулицю. Порожня, тiльки трое чи четверо рунтiв сидiли на схiдцях крамницi Тука. Цi бурмила нi до чого не були здатнi, крiм як тягати валуни з землi. Інших чоловiкiв вiн не побачив, нiхто не пiд’iжджав до Зали на вiслюках. Тiан глибоко вдихнув, випустив повiтря, потiм ще раз втягнув i зиркнув на небо, що вже почало темнiти. – Людино-Ісусе, я в тебе не вiрю, – сказав вiн. – Але якщо ти iснуеш, допоможи менi. Кажу Боговi спасибi. По тому вiн зайшов усередину й зачинив за собою дверi Зали зiбрань, трохи гучнiше, нiж слiд. Всi розмови припинилися. Сто сорок чоловiкiв, бiльшiсть – фермери, дивилися, як вiн виходив уперед. Широкi холошi його бiлих штанiв шурхотiли, черевики клацали об пiдлогу з твердого дерева. Вiн думав, що, коли настане ця мить, вiн злякаеться, можливо, навiть втратить дар мови. Вiн був фермером, а не артистом чи полiтиком. А потiм подумав про своiх дiтей i, знову пiдвiвши погляд, зрозумiв, що не боiться дивитися у вiчi цим чоловiкам. Перо в його руках не затремтiло. Коли вiн заговорив, слова полилися легко й невимушено. Нехай вони навiть не зроблять того, на що вiн сподiвався (можливо, дiдо мав рацiю), але скидалося на те, що послухають його охоче. – Вам усiм вiдомо, хто я такий, – мовив вiн, стискаючи в руках стовбур древнього червонястого пера. – Я Тiан Джефордс, син Люка, чоловiк Залii Гунiк. У нас з нею п’ятеро дiтей, двi пари близнюкiв i одинак. Зала тихо загомонiла: люди, певно, обмiнювалися словами про те, як пощастило Тiану i Залii з Аароном. Тiан дочекався, поки гамiр вщухне. – Все свое життя я прожив у Кальi. Я дiлив з вами кхеф, i ви дiлили свiй зi мною. А тепер послухайте, що я скажу, будь ласка. – Просимо, сей, – забурмотiли вони. Ця вiдповiдь була загальноприйнятою, не бiльше, проте Тiана вона пiдбадьорила. – До нас iдуть Вовки, – сказав вiн. – Цю новину я почув вiд Ендi. За тридцять днiв вiд повнi до повнi вони будуть тут. Знову тихий гомiн. Тiан почув нотки переляку й обурення, але не подиву. Що-що, а поширювати новини Ендi вмiв бездоганно. – Навiть тi з нас, хто вмiе трохи читати i писати, не мають паперу, на якому можна було б писати, – вiв далi Тiан, – тож я не можу сказати вам напевно, коли вони з’являлися тут востанне. Записiв немае, лише уснi перекази. Я знаю, що тодi я був ще зовсiм малий, тож давнiше, нiж двадцять рокiв тому… – Двадцять чотири, – промовив чийсь голос iз глибини залу. – Нi, двадцять три, – заперечив голос ближче до передньоi частини. Пiдвiвся Ройбен Кавера, пухкий чоловiчок з круглим, завжди радiсним i доброзичливим обличчям. Втiм, зараз вiд радiсного виразу не лишилося й слiду, обличчя виражало лише тривогу. – Вони забрали Рут, мою сестру, чуйте. Із зали долинуло бурмотiння – так чоловiки, що скупчилися на лавах, висловлювали свою згоду. Вони могли б розсiстися, але натомiсть вирiшили сидiти плiч-о-плiч. Часом у незручностi е своя зручнiсть, подумав Тiан. – Коли вони з’явились, ми гралися пiд великою сосною на передньому подвiр’i, – розповiв Ройбен. – Вiдтодi я щороку робив на тому деревi насiчку. Навiть пiсля того, як сестру повернули, я не припинив iх робити. Там двадцять три мiтки, отже, двадцять три роки. – Сказавши це, вiн сiв. – Двадцять три чи двадцять чотири – не мае значення, – вiдповiв Тiан. – Тi, хто за останньоi появи тут Вовкiв, був дiтьми, вiдтодi виросли i самi народили дiтей. Ми зiбрали непоганий урожай для тих вилупкiв. Урожай дiтей. – Вiн зробив паузу, даючи чоловiкам змогу самотужки дiйти до наступноi думки, перш нiж сам вимовить ii вголос. – Звiсно, якщо ми iм дозволимо. Якщо дозволимо Вовкам забрати наших дiтей до Краю грому i потiм повернути нам рунтiв, пустi оболонки. – А що ще, в бiса, ми можемо вдiяти? – прокричав чоловiк, що сидiв на однiй з середнiх лав. – Вони ж не люди! – Цi слова викликали всезагальний (i жалюгiдний) гомiн згоди. Поправляючи темно-синю мантiю на кiстлявих плечах, пiдвiвся один з маннi. Обвiв усiх присутнiх злющим поглядом. Божевiльними його очi не були, проте Тiану здалося, що в них немае навiть проблиску здорового глузду. – Послухайте, що скажу я, – почав маннi. – Просимо, сей. – З повагою, але стримано. Побачити маннi в селi було великою рiдкiстю, а тут iх зiбралося цiлих восьмеро. Тiана тiшило те, що вони прийшли. Коли вже щось могло означати, що справа смертельно серйозна, то це присутнiсть маннi. Дверi Зали зiбрань прочинилися, i всередину прослизнув ще один чоловiк, у довгому чорному пальтi. Чоловiк зi шрамом на лобi. Жоден з присутнiх його не помiтив, включаючи Тiана. Увага всiх була прикута до маннi. – Послухайте, що каже Книга маннi: «Коли Янгол смертi пролетiв над Ейжипом, вiн убив первiстка в кожному домi, де одвiрок не був обмазаний кров’ю жертовного ягняти». Так мовить Книга. – Слава Книзi! – виголосила решта присутнiх маннi. – Можливо, нам слiд вчинити так само, – вiв далi речник маннi. Його голос був спокiйний, проте на лобi шалено пульсувала жилка. – Можливо, наступнi тридцять днiв треба всiляко розважати малих, влаштувати iм свято, а тодi зробити так, щоб вони поснули, i випустити iхню кров у сиру землю. Якщо Вовки схочуть, нехай забирають з собою на схiд трупи. – Ти несповна розуму, – зневажливо пирхнув Бенiто Кеш, мало не смiючись. – Ти i все твое кодло. Ми не вбиватимемо своiх дiтей! – А хiба тим, хто повертаються, не краще бути мертвими? – вiдрiзав маннi. – Великi, нi до чого не здатнi руiни! Порожнi оболонки! – Усе це так, але як же iхнi братики й сестрички? – спитав Воун Айзенгарт. – Адже Вовки забирають лише одне з близнюкiв, i вам це добре вiдомо. Пiдвiвся другий маннi, з шовковистою бiлою бородою, що спадала йому на груди. Перший сiв. Старий бородань (його звали Хенчик) обвiв усiх присутнiх чоловiкiв поглядом i зиркнув на Тiана. – Юначе, ти тримаеш перо. Можна, я скажу? Тiан кивнув, щоб той продовжував. Для початку непогано. Нехай оглянуть коробку, в якiй опинилися, обдивляться всi ii закутнi. Вiн був упевнений: вони побачать, що врештi-решт е лише два виходи – дозволити Вовкам забрати по дитинi з кожноi пари близнят, якi ще не дозрiли статево (як це й вiдбувалося завжди), або чинити iм опiр. Проте, щоб це збагнути, чоловiки мали зрозумiти, що решта можливих виходiв – глухi кути. Старигань заговорив терпляче. Навiть сумно. – Так, на перший погляд це жахливо. Але, сеi, подумайте про таке: якщо Вовки прийдуть i побачать, що в нас бiльше нема дiтей, то вони можуть дати нам спокiй назавше. – Еге ж, можуть, – промимрив один з дрiбних землевласникiв, якого звали Хорхе Естрада. – А можуть i не дати. Маннi-сей, невже ви ладнi вбити всiх дiтей у мiстi через те, що може бути? Натовпом пробiг схвальний гомiн. З лави пiдвiвся ще один дрiбний фермер, Герет Стронг. Його мопсяче обличчя виражало лють, великими пальцями вiн тримався за пояс. – Краще вже тодi нас усiх повбивати, – сказав вiн. – І дiтей, i дорослих. Зачувши цю вiдповiдь, маннi не обурився. Решта темно-синiх мантiй довкола нього теж зберiгала спокiй. – Це лише один з можливих виходiв, – мовив старий. – Ми пропонуемо його лише на випадок, якщо iншi захочуть його обговорювати. – І вiн сiв. – Я точно не схочу, – сказав Герет Стронг. – Це те саме, що вiдрiзати собi голову, аби не голитися. Почуйте, що я кажу. Пролунав смiх i кiлька вигукiв «Чуемо тебе добре». Герет знову сiв, з трохи напруженим виразом обличчя, i нахилився до Воуна Айзенгарта, щось говорячи. До iхньоi розмови дослухався ще один власник ранчо, Дiего Адамс, з уважними й зосередженими чорними очима. Тепер пiдвiвся наступний дрiбний фермер – Бакi Хав’ер. Вiн мав блискучi блакитнi очицi й маленьку голову з пiдборiддям, неначе скошеним вiд трикутника еспаньйолки. – А може, нам на якийсь час пiти звiдси? Забрати дiтей i пiти на захiд. Аж до захiдного рукава Великоi рiки. Ця смiлива пропозицiя викликала хвилину мовчанки – всi думали. Дiйти до захiдного вiдгалуження Вайе означало майже перетнути вiдстань, що вiддiляла iх вiд Серединного свiту… де, як повiдомив iм Ендi, нещодавно з’явився, а потiм знову зник палац iз зеленого скла. Мовчанка затяглася, i щойно Тiан зiбрався вiдповiсти, як пiдвiвся власник сiльськоi крамницi Ебен Тук. Тiановi стало легше на душi, бо вiн сподiвався мовчати якомога довше. Коли всi висловляться, вiн розповiсть iм про те, що залишилося необговореним. – Ти здурiв? – спитав Ебен. – Вовки прийдуть, побачать, що нас нема, i спалять усе к бiсовiй матерi: ферми й ранчо, врожай i комори – усе! Куди ми тодi повернемося? – А якщо Вовки кинуться слiдом за нами? – додав Хорхе Естрада. – Для таких, як вони, це раз плюнути. Вони спалять село, як каже Тук, вистежать нас i все одно вiдберуть дiтей! Тепер усi чоловiки вже гучнiше висловили свою згоду – стукотом грубих черевикiв об соснову пiдлогу i викриками «Мудро каже!». – Крiм того, – пiдводячись i притискаючи до грудей свое неосяжне брудне сомбреро, сказав Нiл Фарадей, – вони нiколи не забирають усiх дiтей. – Його переляканий голос закликав до здорового глузду. Саме цього Тiан i боявся понад усе. Цього боягузливого фальшивого заклику бути розумними i помiркованими. Один з маннi, молодший i без бороди, презирливо реготнув. – А один iз кожних двох у безпецi! Отже, нiчого страшного? Благослови тебе Господь! – Але не встиг вiн сказати ще щось, як Хенчик своею вузлуватою рукою стис йому руку вище лiктя. Молодий замовк, але й не схилив голови на знак покори. Його очi горiли, губи стислися у вузеньку бiлу смужку. – Я не кажу: нiчого страшного, – вiдповiв Нiл. Вiн почав крутити сомбреро в руках, вiд чого Тiановi трохи замлоiло. – Але треба бути реалiстами, правда ж? Еге. І вони таки не всiх забирають. Примiром, моя донька Джорджина, вона здiбна i розумна… – Ага, а твiй син Джордж – великий пустоголовий бовдур, – втрутився Бен Слайтмен. Вiн був бригадиром робiтникiв у Айзенгарта i не надто поблажливо ставився до йолопiв. Знявши окуляри, вiн витер iх хусткою i знову вмостив на носi. – Я бачив його на схiдцях перед крамницею Тука, коли iхав сюди. Дуже добре роздивився. Його й кiлькох таких самих дуроломiв. – Але ж… – Я знаю, – сказав Слайтмен. – Це тяжке рiшення. Деяким пустоголовим справдi краще було б померти. – Вiн помовчав. – Або краще, хай би iх усiх забирали, а не половину. Пiд акомпанемент схвальних крикiв «Мудро каже!» i «Дякуемо!» Бен Слайтмен сiв. – Нам залишають стiльки дiтей, скiльки треба для того, щоб жити, адже так? – сказав дрiбний фермер, чиi угiддя розташовувалися на захiд вiд Тiанових, на самому краю Кальi. Луiс Гейкокс (а саме так його звали) говорив повiльно, рiзким голосом. Губи вусаня скривилися в невеселiй посмiшцi. – Ми не вбиватимемо наших дiтей, – сказав вiн, звертаючись до маннi. – Нехай за вами, джентльмени, ласка Божа, але я не вiрю, що навiть ви на таке спроможнi: вбити дiтей, коли до цього дiйде. А якщо й спроможнi, то не всi з вас. Також ми не можемо спакуватися й пiти на захiд (чи в будь-який iнший бiк свiту), бо змушенi залишити тут нашi ферми. Вовки неодмiнно спалять усi нашi садиби i все одно поiдуть за нами, щоб вiдiбрати дiтей. Їм потрiбнi дiти, бозна-чому, але потрiбнi. – Як не крути, все впираеться в одне: майже всi ми фермери. Ми сильнi, коли нашi руки працюють на землi, й слабкi в усьому iншому. У мене й самого двое дiточок, по чотири рочки iм, i я iх дуже люблю й не хочу втратити жодне. Але я готовий вiддати одне дитя, щоб зберегти друге. А також свою ферму. – Серед чоловiкiв розлiгся гомiн згоди. – А що нам ще лишаеться робити? Я кажу так: розiзлити Вовкiв було б найбiльшою нашою помилкою в життi. Звiсно, якщо ми не можемо iм опиратися. Якби це було можливо, я б сам став на герць. Але я гадаю, що це неможливо. З кожним словом, що його промовляв Гейкокс, Тiанове серце стискалося. Цей чоловiк руйнував його задуми! О боги й Людино-Ісусе! Пiдвiвся Вейн Оверголсер – найуспiшнiший фермер Кальi Брин Стерджис, доказом чого слугувало чимале випнуте черево. – Послухайте, що я вам скажу. – Слухаемо, сей, – забурмотiли чоловiки. – Я скажу вам, що ми маемо робити, – мовив вiн, обводячи всiх поглядом. – Те, що ми робили завжди, от що. Хтось iз вас хоче поговорити про опiр Вовкам? Ви що, подурiли, люди добрi? Чим ви збираетеся воювати? Списами й каменюками, кiлькома луками й палицями? А може, чотирма древнiми iржавими пукалками, як оця? – Вiн рвучко показав великим пальцем на Айзенгартову рушницю. – Не кепкуй з моеi рушницi, синку, – попередив Айзенгарт, але його усмiшка була сумною. – Вони прийдуть i заберуть дiтей, – сказав Оверголсер, роззираючись. – Не всiх, лише декiлькох. А потiм дадуть нам спокiй на цiле поколiння або навiть на довше. Так було i ранiше, тож я кажу, хай так буде i надалi. Слухачi несхвально загомонiли, але Оверголсер терпляче чекав. – Двадцять три чи двадцять чотири роки – не мае значення, – сказав вiн, коли гамiр вщух. – Все одно це досить багато часу. Мирного часу. Схоже, ви, люди, дещо призабули, то я нагадаю. По-перше, дiти – як врожай. Скiльки б iх не було, Господь завжди посилае новий. Я знаю, це звучить жорстоко. Але саме так ми жили та житимемо й далi. Чекати наступноi колективноi вiдповiдi Тiан не став. Якщо дозволити цьому зайти надто далеко, в нього не буде шансiв переконати iх, що боротьба конче необхiдна. Тож вiн пiднiс опопанаксове перо догори i проговорив: – Послухайте, що я скажу! Благаю, слухайте! – Просимо, сей, – вiдповiли вони. Оверголсер недовiрливо зиркнув на Тiана. «І правильно, що так дивишся, – подумав фермер. – Бо я вже по горло ситий боягузливим здоровим глуздом, так, ситий». – Вейн Оверголсер розумна i успiшна людина, – мовив Тiан, – i менi прикро, що доводиться йому заперечувати. До того ж йому стiльки рокiв, що вiн мiг би бути моiм батьком. – Але вiн не твiй батько! – вигукнув единий робiтник Герета Стронга, Росiтер, i всi розсмiялися. Оверголсер i собi посмiхнувся з цього дотепу. – Синку, якщо ти й справдi не хочеш менi заперечувати, то не роби цього, – сказав Оверголсер. Тепер вiн усмiхався самими губами. – Але я мушу, – вiдказав йому Тiан i заходився мiряти кроками простiр перед лавами, повiльно, туди й назад. Іржаво-червоний пух пера опопанакса в його руках коливався. Тiан трохи пiдвищив голос, щоб вони зрозумiли, що тепер вiн звертаеться не лише до великого фермера. – Мушу саме тому, що сей Оверголсер достатньо старий, щоби бути моiм батьком. Його дiти виросли, ви ж знаете, i, наскiльки менi вiдомо, iх було лише двое, дiвчинка й хлопчик. – Зробивши коротку паузу, вiн видав убивчий аргумент. – Одне на два роки молодше вiд iншого. – Інакше кажучи, обое одиначки. – Обое в безпецi вiд Вовкiв, хоча цього Тiан не сказав уголос. Та й не потрiбно було. Натовп загув. Оверголсер густо й небезпечно почервонiв. – Та як ти взагалi смiеш таку гидоту казати! Моi дiти тут нi до чого, двiйнята вони чи нi! Дай менi перо, Джефордсе, я ще не договорив. Але знову застукотiли об дошки черевики: спершу повiльно, потiм набираючи швидкiсть, аж поки стукiт не став нагадувати град. Оверголсер сердито роззирнувся на всi боки. Тепер його обличчя було таким червоним, що його колiр наближався до пурпурового. – Я ще не все сказав! – закричав вiн. – Ви слухатимете мене чи нi? У вiдповiдь вiн почув крики «Нi, нi!» i «Перо у Джефордса!». Тiан подумав, що сей Оверголсер лише зараз почне розумiти, як не люблять у селi найбагатших i найуспiшнiших. Нехай тi сiромашники, яким менше пощастило чи якi мали менше кебети (зазвичай одне прирiвнювалося до другого), i знiмали капелюхи, коли багатii проiжджали повз них у возах чи дилiжансах, нехай вони надсилали зарiзану свиню чи корову на знак подяки за те, що багатi позичали iм робiтникiв допомогти зi спорудженням хати чи комори, нехай заможних вихваляли на зборах Кiнця року за те, що вони допомогли купити пiанiно для музичного салону в Павiльйонi. Проте зараз чоловiки Кальi з якоюсь зловтiшною люттю стукали ногами, щоб притлумити крик Оверголсера. Не звиклий до такоi вiдсiчi, ошелешений Оверголсер спробував ще раз. – Дай менi перо, прошу тебе! – Нi, – сказав Тiан. – Пiзнiше, якщо схочете, але не зараз. У натовпi й справдi схвально загукали, здебiльшого найдрiбнiшi з дрiбних фермерiв i дехто з iхнiх робiтникiв. Маннi мовчали. Вони так тiсно скупчилися, що нагадували темно-синю чорнильну пляму посеред зали. Схоже було, що цей несподiваний поворот подiй дуже iх спантеличив. Тим часом Воун Айзенгарт i Дiего Адамс оточили Оверголсера з бокiв i тихо з ним заговорили. «Це твiй шанс, – подумав Тiан. – Не втрать його». Вiн пiдняв перо, i всi замовкли. – У всiх буде змога висловитися. Що ж до мене, то я скажу так: ми не можемо й далi схиляти голови та стояти сумирно, коли Вовки прийдуть забирати наших дiтей. Вони… – Вони завжди iх повертають, – несмiливо подав голос робiтник Фарен Посела. – Вони повертають пустi оболонки! – закричав Тiан, i його пiдтримали вигуками «Мудро каже!», проте без достатнього запалу. Ентузiазм натовпу був геть недостатнiй. Поки що. Вiн знову стишив голос, не бажаючи напосiдатися на них iз полум’яними промовами. Оверголсер спробував i зайшов у глухий кут, попри всi його тисячi акрiв. – Вони повертають лише оболонки. А що ж ми? Що робиться з нами? Хтось iз вас може сказати: нiчого, бо Вовки завжди були невiд’емною частиною нашого життя у Кальi Брин Стерджис, як циклон чи землетрус. Але це неправда. Вовки набiгають щонайбiльше шiсть поколiнь. А Кальi бiльше тисячi рокiв. Старий маннi з кiстлявими плечима й сердитим поглядом трохи пiдвiвся над лавою. – Вiн правду каже, браття. Тут були фермери, а серед них i народ маннi, ще до того, як пiтьма накрила Край грому, не кажучи вже про набiги Вовкiв. Люди дивилися на нього зачудовано. Здавалося, iхнiй благоговiйний подив втiшив старого, вiн кивнув i знову опустився на лаву. – Отже, порiвняно з велетенським шматом часу Вовки з’явилися недавно, – сказав Тiан. – Вони набiгали десь разiв iз шiсть за сто двадцять чи сто сорок рокiв. Хтозна. Бо, знаете, час став якимось м’яким. Тихий гомiн. Дехто закивав. – Тобто раз на одне поколiння, – вiв далi Тiан. Вiн розумiв, що ворожий йому люд громадиться довкола Оверголсера, Айзенгарта i Адамса. Можливо, Бен Слайтмен також був на iхньому боцi. Мабуть, таки був. Цих людей йому б не вдалося зворушити, навiть якби доля обдарувала його янгольським красномовством. Ну, то обiйдеться i без них. Якщо зможе iх переконати. – Вони приходять раз у поколiння, i скiлькох дiтей забирають з собою? Три дюжини? Чотири?.. Може, в сея Оверголсера немае маленьких дiток, зате вони е у мене. І не одна пара двiйнят, а двi. Геддон i Гедда, Лайман i Лiя. Я люблю iх усiх чотирьох, але за мiсяць двох iз них заберуть. А коли цi двое повернуться, то будуть уже рунтами. Та iскра в iхнiх душах, що робить з людськоi iстоти людину, навiки згасне. «Мудро каже, мудро», – як зiтхання, прошелестiло залою. – Скiльки з вас мають дiтей, у яких волосся росте тiльки на головi? – вимогливим тоном зажадав Тiан. – Пiднесiть руки! Шестеро чоловiкiв пiдняли руки. Потiм восьмеро. Дюжина. Щоразу, коли Тiан вважав, що це вже все, догори неохоче здiймалася чергова рука. Наприкiнцi вiн нарахував двадцять двi руки, але ж у Залi були не всi мешканцi села, хто мав дiтей. Тiан побачив, що така кiлькiсть людей спантеличила Оверголсера. Дiего Адамс теж пiднiс руку, i Тiан iз втiхою вiдзначив, що той трохи вiдсунувся од Оверголсера, Айзенгарта i Слайтмена. Трое з маннi пiдняли руки. Хорхе Естрада. Луiс Гейкокс. Багатьох вiн знав особисто. Напевно, кожного, крiм хiба що кiлькох зайд-робiтникiв, що працювали на дрiбних фермах за крихiтну платню й гарячi обiди. – Щоразу, коли вони забирають наших дiтей, вони крадуть у нас частку наших душ i сердець, – сказав Тiан. – Та годi тобi, хлопче, – пирхнув Айзенгарт. – Що занадто, то незд… – Заткнися, фермере, – сказав голос. Вiн належав чоловiковi, який пiзно прийшов на збори, чоловiковi зi шрамом на лобi. Тон цього голосу був шокуючий – лють i презирство злилися в ньому в одне. – Перо у нього. Нехай договорюе до кiнця. Айзенгарт рвучко озирнувся, щоб подивитися, хто посмiв так з ним розмовляти. А побачивши, прикусив язика. І Тiана це не здивувало. – Дякую, отче, – спокiйно мовив Тiан. – Я вже майже закiнчив. Я весь час думаю про дерева. Обiрвiть листя з мiцного дерева, i воно виживе. Викарбуйте на його корi безлiч iмен, i вони знову заростуть корою. Ви можете навiть вирiзати шмат iз серцевини дерева, i воно виживе. Але якщо шарпати ядро знову, i знову, i знову, настане час, коли навiть наймiцнiше дерево не витримае й всохне. Я бачив таке на своiй фермi, це неприемне видовище. Дерева всихають зсередини. Листя жовкне вiд стовбура до кiнчикiв гiлок. Саме це Вовки роблять з нашим маленьким селом. Ось що вони роблять iз Кальею. – Вiн мудро каже! – вигукнув Фредi Росарiо з сусiдньоi ферми. – Дуже мудро! – У самого Фредi були близнюки, хоча iх ще не вiдлучили вiд материнських грудей, тож, напевно, боятися йому було нiчого. – Ви стверджуете, що, як ми оборонятимемося, – вiв далi Тiан, – вони вб’ють нас i спалять Калью вiд схiдноi межi до захiдноi. – Саме так, – пiдтвердив Оверголсер. – Я це стверджую. І не лише я. – Довкола нього чоловiки забурмотiли, висловлюючи згоду. – Але щоразу, коли ми опускаемо голови й розводимо руками, поки Вовки забирають у нас те, що для нас дорожче за будь-який врожай, хату чи комору, вони виймають частку серцевини з дерева, яким е це село! – Тiан говорив голосно, стоячи на мiсцi й здiймаючи в однiй руцi високо над головою перо. – Якщо ми не вийдемо на бiй, то так чи iнакше помремо! Це кажу вам я, Тiан Джефордс, син Люка! Якщо не битимемося, то невдовзi самi станемо рунтами! Гучнi крики «Мудро каже!» Тупотiння шорбутсiв. Подекуди навiть оплески. Інший власник ранчо, Джордж Телфорд, щось прошепотiв до Айзенгарта й Оверголсера. Послухавши, вони закивали. Телфорд пiдвiвся. Вiн був срiбноволосий, засмаглий, мав обвiтрене обличчя i вiдзначався суворою вродою, яка так подобалася жiнкам. – Ти сказав свое слово, синку? – сказав вiн добрим тоном людини, яка звертаеться до малюка, щоб спитати, чи вiн уже награвся, бо вже час для тихоi години. – Атож, сказав, – вiдповiв Тiан. Зненацька йому стало не по собi. Телфорд був не настiльки впливовим землевласником, як Воун Айзенгарт, але язик у нього був пiдвiшений чудово. Тiан вiдчув, що зрештою може програти. – Тодi можна я вiзьму перо? Спершу Тiан не хотiв вiддавати, але який у цьому сенс? Вiн зробив усе, що мiг. Спробував. Мабуть, iм iз Залiею слiд забрати дiтей i самим податися на захiд, у бiк Серединного свiту. До появи Вовкiв мiсяць, сказав Ендi. За тридцять днiв можна далеко втекти. Вiн передав перо. – Усi ми гiдно оцiнили пристрасну промову молодого сея Джефордса, i жоден з нас не мае нi найменшого сумнiву в його хоробростi й вiдвазi, – почав Джордж Телфорд. Говорячи, вiн притуляв перо до лiвого боку, там, де було серце. Його погляд блукав обличчями слухачiв, неначе шукаючи контакту з кожною парою очей – дружнього контакту. – Але ж нам слiд подумати й про тих дiточок, якi лишаються, а не тiльки про тих, яких заберуть, чи не так? Ми маемо захищати всiх дiтей, ким би вони не були: двiйнятами, трiйнятами чи одинаками, як Аарон сея Джефордса. Телфорд повернувся до Тiана. – Що ти скажеш своiм дiтям, коли Вовки застрелять iхню матiр i пiдпалять дiда однiею зi своiх свiтляних палиць? Чим ти зможеш виправдати iхнi крики? Чим притлумиш запах горiлоi шкiри i запаленого збiжжя? Тим, що ми рятуемо чиiсь душi? Чи серцевину якогось вигаданого дерева? Вiн зробив паузу, даючи Тiановi змогу вiдповiсти, але в того не було слiв. Вiн уже майже переконав цих чоловiкiв… а от про Телфорда чомусь забув. Солодкоголосого сучого сина Телфорда, який уже давно вийшов з того вiку, коли слiд було боятися Вовкiв, що влiтають у подвiр’я на здоровенних сiрих конях. Телфорд кивнув iз таким виглядом, наче Тiанова мовчанка тiльки пiдтверджувала його найгiршi здогади, i знову повернувся обличчям до лав. – Вовки прийдуть зi своею вогняною зброею, – сказав вiн, – свiтляними палицями, ви про них знаете… револьверами й тими металевими штуками, що лiтають. Не пригадую, як вони називаються… – Дзижкулi, – гукнув хтось. – Сничi, – докинув хтось iнший. – Стелси! – крикнув третiй. Телфорд кивав i злегка всмiхався. Учитель перед старанними учнями, та й годi. – Хай би як iх не називали, вони лiтають, знаходять своi мiшенi, а потiм порскають у повiтря лезами, гострими, мов бритва. За п’ять секунд вони можуть зняти з людини шкiру вiд макiвки до п’ят, i вiд людини не лишиться нiчого, крiм мокроi плями, калюжi кровi й волосся. Не сумнiвайтеся в моiх словах, бо якось я бачив таке на власнi очi. – Слухаймо, слухаймо його! – закричали чоловiки на лавах. Їхнi очi стали величезними й круглими вiд жаху. – Вовки й самi по собi страшнi, – вiв далi Телфорд, плавно переходячи вiд однiеi страхiтливоi iсторii з тих, що розповiдають увечерi бiля вогнища в таборi, до iншоi. – Зовнi вони трохи скидаються на людей, але це не люди, це набагато бiльшi й страшнiшi iстоти. А тi, кому вони прислуговують у далекому Краi грому, стократ жахливiшi. Я чув, що то упирi. Люди з головами птахiв i тварин. Повсталi з мертвих самураi. Воiни Шкарлатного Ока. Селяни забурмотiли. Навiть Тiан вiд згадки про Око вiдчув холодний дотик щурячих лап, що швидко-швидко побiгли вгору його хребтом. – Вовкiв я бачив сам, про iнших менi розповiдали, – говорив Телфорд. – Я не схильний вiрити в усе, але чимало з цього видаеться менi правдою. Та не берiть до голови Край грому й усе, що там дiеться. Зараз iдеться про Вовкiв. Вовки – це наш великий клопiт. А надто коли вони набiгають, озброенi до зубiв! – Вiн похитав головою, зажурено всмiхаючись. – Що нам робити? Може, вибивати iх iз сiдел тих величезних коней сапками, сей Джефордс? Ви це пропонуете? Останнi слова викликали в слухачiв саркастичний смiх. – У нас нема зброi, яка могла би дорiвнятися до iхньоi, – сказав Телфорд. Тепер його голос звучав сухо й по-дiловому, як у людини, котра переходить до сутi справи. – А навiть якби й була… Ми фермери, власники ранчо, скотарi, а не вояки. Ми… – Годi з нас цiеi боягузливоi балаканини, Телфорде. Посоромився б. Цю холодну заяву зустрiли шокованими зойками. Захрускотiли суглоби й хребцi в шиях – всi, як один, поповерталися глянути на зухвальця. Повiльно, наче даючи iм саме те, що вони хотiли, пiдвiвся сивий чоловiк у довгому чорному пальтi й круглому комiрцi. Той самий, що запiзнився й сiв на останню лаву. У свiтлi гасових ламп на його чолi особливо чiтко вирiзьблювався шрам у формi хреста. То був Старий. Телфорд прийшов до тями доволi швидко, проте, коли вiн заговорив, Тiан побачив, що вигляд у нього досi шокований. – Даруйте, отче Каллаген, але перо у мене… – До бiса твое поганське перо i твою легкодухiсть, – сказав отець Каллаген. І рушив уперед центральним проходом, ступаючи з болiсною зосередженiстю хворого на артрит. Вiн був молодший за старiйшину маннi й аж нiяк не такий старий, як Тiанiв дiд (котрий стверджував, буцiмто вiн найстарiша людина не лише в iхньому селi, але й у Кальi Локвуд на пiвднi). Втiм, попри все, отець Каллаген здавався старiшим за них обох, разом узятих. Старiшим за прадавнi вiки. Певною мiрою це вiдчуття виникало через погляд його очей – вони суворо зиркали на свiт з-пiд шраму на чолi (Залiя стверджувала, що його отець заподiяв собi сам). Але в основному винуватцем цього був його голос, а власне, його звучання. У цьому селi вiн прожив досить часу: збудував тут свою дивну церкву Людини-Ісуса, навернув половину Кальi до свого способу духовного мислення, але навiть чужоземець нi за що в свiтi не повiрив би, що отець Каллаген – мiсцевий. Те, що вiн чужий, вiдчувалося в його рiвнiй гугнявiй вимовi й часто – в незрозумiлiй говiрцi (сам вiн називав ii «босяцьким жаргоном». Поза сумнiвом, вiн був вихiдцем з одного з тих свiтiв, про якi повсякчас торочили маннi, хоча сам про це нiколи й словом не прохопився. Калья Брин Стерджис тепер була йому домiвкою. Вiн володiв сухим i беззаперечним авторитетом, що не дозволяв поставити пiд сумнiв його право говорити, з пером чи без нього. Молодший за Тiанового дiда, отець Каллаген був Старим з великоi лiтери. ЧОТИРИ Зараз вiн вийшов уперед i, навiть не удостоiвши Джорджа Телфорда поглядом, дивився на чоловiкiв Кальi Брин Стерджис. Перо безсило повисло в Телфордових руках. Не випускаючи його, вiн сiв на першу лаву. Почав Каллаген з одного зi своiх улюблених жаргонних слiвець, проте в залi зiбралися фермери, тож нiкому не треба було пояснювати значення цього виразу. – Це легкодухе гiмно собаче. Вiн свердлив чоловiкiв поглядом, i майже всi вони вiдводили очi. За мить навiть Айзенгарт i Адамс опустили погляди. Оверголсер не здався, проте пiд пронизливим поглядом Старого господар ранчо почувався радше зухвалим, нiж нескореним. – Гiм-но со-ба-че, – повторив чоловiк у чорному пальтi й комiрцi з застiбкою ззаду, виразно вимовляючи кожен склад. Пiд бiлою вставкою комiра виблискував золотий хрестик. На його чолi в свiтлi ламп, наче татуювання, свiтився iнший хрест – той, що про нього Залiя казала, буцiмто отець Каллаген сам вирiзав його собi нiгтем великого пальця, щоб покарати себе за якийсь жахливий грiх. – Цей молодий чоловiк не з моiх парафiян, але вiн мае рацiю, i ви – я певен – усi це знаете. В глибинi душi знаете. Навiть ви, мiстере Оверголсер. І ти, Джордже Телфорд. – Нiчого такого я не знаю, – промимрив Телфорд голосом, в якому не лишилося й крихти того шарму красномовства. – Як сказала б моя мати: «Ваша брехня випече вам очi». – Каллаген так посмiхнувся Телфорду, що Тiан подумки зрадiв, що ця посмiшка призначалася не йому. Та настала i його черга: Каллаген повернувся обличчям до нього. – Ти сьогоднi гарно сказав, хлопче, я нiколи не чув, щоб хтось так добре розклав усе по полицях. Дякую. Тiан, слабо протестуючи, пiдняв руку i вичавив iз себе ще слабшу усмiшку. Вiн почувався достоту як персонаж якоiсь дурноi ярмарковоi вистави, де останньоi митi його рятуе надприродна сила. – Я знаю дещо про боягузiв, хай буде вам вiдомо, – промовив Каллаген, звертаючись до чоловiкiв на лавах. Вiн пiдняв праву руку, спотворену й вузлувату вiд давнього опiку, якийсь час дивився на неi невiдривним поглядом, потiм знову опустив. – Інакше кажучи, е в мене особистий досвiд. Я знаю, як одне боягузливе рiшення призводить до наступного… i наступного… аж поки не стае запiзно повертати назад, запiзно щось змiнювати. Мiстере Телфорд, запевняю вас, дерево, про яке говорив юний мiстер Джефордс, – це не вигадка. Калья у великiй небезпецi. Вашi душi у небезпецi. – Слався, Пречистая Дiво, – мовив хтось лiворуч, – Господь з тобою. Благословенний плiд твого лона, i… – Не нудоть, – обрубав Каллаген. – Облиш це для недiлi. – Його очi, блакитнi iскри в глибоких западинах, уважно вивчали присутнiх. – Сьогоднi на один вечiр забудьте про Господа, Марiю й Людину-Ісуса. Забудьте про свiтлянi палицi й кулi Вовкiв. Ви мусите битися. Ви ж чоловiки Кальi, чи не так? Тодi будьте чоловiками. Годi вже вам бути псами, якi плазують на черевi, щоб полизати чоботи жорстокого хазяiна. Зачувши це, Оверголсер побуряковiв i почав пiдводитися. Дiего Адамс ухопив його за руку i щось зашепотiв на вухо. Якусь мить Оверголсер лишався у такiй позi: закляк, наче корчi вхопили, але зрештою сiв. Натомiсть пiдвiвся Адамс. – Хорошi слова, панотче, – промовив Адамс iз сильним акцентом. – Вiдважнi. Але е ще кiлька питаннячок. Про одне вже питав Гейкокс. Як землевласники й фермери можуть повстати проти озброених убивць? – І собi винайнявши озброених убивць, – вiдповiв Каллаген. Запанувала повна тиша. Селяни сидiли враженi, наче Старий звернувся до них чужоземною мовою. Зрештою Дiего Адамс обережно сказав: – Не розумiю. – Та де там тобi, – вiдрiзав Старий. – Сядь, слухай i набирайся мудростi. Скотарю Адамсе i всi ви, слухайте i набирайтеся мудростi. Не далi, як за шiсть днiв на пiвнiчний захiд од нас, мандруючи на пiвденний схiд Шляхом Променя, йдуть трое стрiльцiв i один iхнiй учень. – Вiд того, як здивовано видовжилися обличчя слухачiв, Каллаген усмiхнувся. Потiм звернув свiй погляд до Слайтмена. – Учень не старший од твого малого Бена, але вже спритний, як змiя, i смертоносний, мов скорпiон. Решта набагато прудкiшi й грiзнiшi. Я чув про них вiд Ендi, а той бачив на власнi очi. Вам потрiбнi люди зi зброею? Вони недалеко. Закладаюся на що завгодно. Пiсля цього Оверголсер таки звiвся на ноги. Його обличчя горiло, немов у пропасницi. Велике черево ходило ходором. – Що це за дитяча казочка? – спитав вiн. – Якщо такi люди й iснували, то вони пiшли в небуття разом з Гiлеадом. А порох вiд Гiлеаду розвiяло вiтром ще тисячу рокiв тому. Та серед слухачiв панувала мертва тиша, нiхто не забурмотiв на знак пiдтримки чи незгоди. Всi мовчали. У вухах присутнiх, позбавляючи сил навiть поворухнутися, досi дзвенiло мiфiчне слово: стрiльцi. – Ти помиляешся, – вiдказав Каллаген, – але не треба через це сперечатися. Ми можемо вирушити iм назустрiч i побачити iх на власнi очi. Вистачить невеличкого загону. Джефордс, я… а ти, Оверголсере? Хочеш з нами? – Нiяких стрiльцiв у природi не iснуе! – закричав Оверголсер. Хорхе Естрада за його спиною теж пiдвiвся. – Панотче Каллаген, нехай Господь благословить вас… – …i тебе, Хорхе. – …та навiть якщо стрiльцi й iснують, що таке трое проти сорока чи шiстдесяти? І не просто людей, а Вовкiв! – Слухайте його, вiн дiло говорить! – гукнув крамар Ебен Тук. – І який iм резон за нас заступатися? – вiв далi Естрада. – Нам самим ледь вистачае харчiв сяк-так досягти до кiнця року. Що ми можемо iм запропонувати, крiм кiлькох гарячих обiдiв? І хто погодиться вмерти за iжу? – Слухайте його, слухайте! – в унiсон закричали Телфорд, Оверголсер i Айзенгарт. Решта ритмiчно загупали ногами об дошки пiдлоги. Дочекавшись, поки гупотiння стихне, Старий сказав: – У мене вдома е книжки. Штук iз шiсть. Бiльшiсть знали про це, та думка про книжки – стiльки паперу! – досi викликала зачудоване зiтхання. – Так от, у однiй з них написано, що стрiльцям було заборонено працювати за винагороду. Напевно, тому, що вони походять з роду Артура Ельда. – Ельд! Ельд! – зашепотiли маннi, дехто з них навiть пiдняв угору кулаки, забобонно виставивши вказiвний палець i мiзинець. «Покажiмо роги[1 - «Покажiмо роги» – «коза», слоган i жест студентiв та випускникiв Техаського унiверситету.], – подумав Старий. – Техасе, вперед». Вiн зумiв притлумити смiх, але не посмiшку, що скривила губи. – Ви говорите про крутих парубкiв, що мандрують свiтом i чинять добро? – ввiчливо-насмiшкувато спитав Телфорд. – Здаеться, ви застарий для таких казок, отче. – Не крутих парубкiв, – терпляче мовив Каллаген, – а стрiльцiв. – Як трое чоловiкiв зможуть битися з Вовками, панотче? – i собi поцiкавився Тiан. За словами Ендi, одним зi стрiльцiв була жiнка, але Каллаген не схотiв i далi каламутити воду (хоча його збиточне «я» вимагало продовження). – Це питання до iхнього дiна, Тiане. В нього i спитаемо. І, звiсно, за вечерю вони не стануть битися. Авжеж, нi. – А за що тодi? – спитав Бакi Хав’ер. Каллаген подумав, що iх зацiкавить рiч, яка лежала пiд мостинами пiдлоги в його церквi. Воно й на краще, бо вона прокинулася. Старий, що колись утiк з мiста в iншому свiтi, яке називалося Джерусалемз-Лот, хотiв ii позбутися, i що швидше, то краще. Якщо цього не зробити, вона його знищить. Ка завiтало до Кальi Брин Стерджис. Те ка, що мов вихор. – З часом дiзнаетеся, мiстере Хав’ер, – вiдповiв Каллаген. – На все свiй час, сей. Тим часом Залою зiбрань прошелестiв шепiт. Вiн линув вiд лави до лави, як вiтерець надii й страху. Стрiльцi. Стрiльцi на заходi, стрiльцi з Серединного свiту. І то була правда, поможи iм Господи. Останнi зi смертоносних дiтей Артура Ельда йшли до Кальi Брин Стерджис Шляхом Променя. Ка – як вихор. – Час бути чоловiками, – сказав iм панотець Каллаген. Його очi пiд шрамом на лобi палали, мов лiхтарi. Проте в голосi вчувалися нотки спiвчуття. – Час повстати, джентльмени. Час триматися i бути непохитними. Частина перша Тодеш Роздiл I Обличчя на водi ОДИН «Час – це обличчя на водi». Так казали колись давно, у далекому Меджисi, де нiколи не бував Еддi Дiн. Хоча нi, здаеться, бував. Якось уночi, коли вони стояли табором на трасi 70, автострадi у Канзасi, якого нiколи не iснувало, Роланд перенiс iх усiх – Еддi, Сюзанну, Джейка i Юка – до Меджису. Тiеi ночi вiн розповiв iм про Сюзанну Дельгадо, свое перше кохання. Можливо, едине кохання. І про те, як вiн ii втратив. Прислiв’я почало справджуватися, коли Роланд був малим хлопцем, не старшим за Джейка Чемберза, але тепер, коли свiт послаблювався, як ходова пружина в старовинному годиннику, його правдивiсть стала стократ помiтнiшою. Роланд розповiв iм, що в Серединному свiтi не можна було довiряти навiть таким засадничим речам, як сторони свiту. Те, що сьогоднi було строгим заходом, завтра могло легко перетворитися на пiвденний захiд, хоч це й здавалося божевiллям. Так само й час став слабнути. Були днi, якi (Еддi мiг у цьому поклястися) тривали по сорок годин. А за ними йшли такi ночi, як та, коли Роланд перенiс iх до Меджису, i вони здавалися ще довшими. А тодi раптом наставав такий день, коли вiдразу по обiдi ти помiчав, що згущуються сутiнки i нiч летить з-за обрiю тобi назустрiч. У такi днi Еддi думав, що час, мабуть, заблукав. Вони приiхали (не з вiтерцем, а з загадками) з мiста пiд назвою Лад на Блейнi Моно. «Блейн негiдник», – не раз повторював Джейк, але потяг виявився не просто негiдником. Блейн Моно був схиблений. Еддi вбив його абсурдними загадками, в яких не було жодноi логiки («У цьому ти великий спец, котику», – сказала йому Сюзанна), i вони зiйшли з поiзда в Топiцi, дещо вiдмiннiй вiд тiеi, що iснувала в свiтi, звiдки були родом Еддi, Сюзанна i Джейк. Що насправдi було не так вже й погано, бо цей свiт (де професiйна бейсбольна команда Канзас-Сiтi мала назву «Монархи», замiсть «Кока-коли» пили «Нозз-а-лу», а великий японський виробник автiвок називався «Такуро», а не «Хонда») накрила якась епiдемiя, що вбила практично всiх його мешканцiв. «Засунь це собi у «Такуро-спiрит» i сiдай за кермо», – подумав Еддi. Впродовж усiх цих перипетiй плин часу здавався йому цiлком нормальним. Дуже часто вiн бував наляканий до смертi. Напевно, як i всi його супутники, крiм хiба що Роланда. Але час був реальним i чiтким. Еддi не вiдчував, що час вислизае з його пальцiв, навiть коли вони крокували трасою 70 з патронами у вухах, споглядаючи зупиненi машини й слухаючи скавулiння штуки, яку Роланд називав тонкоходом. Та пiсля сутички в скляному палацi з Джейковим давнiм друзякою Цок-Цоком i Роландовим давнiм приятелем (Флегом… чи Мартеном… чи раптом чомусь Мерлiном) час став iнакшим. Але не вiдразу. Ми помандрували в кляту рожеву кулю… побачили, як Роланд убив свою матiр… потiм повернулися… Так, саме тодi все i сталося. Вони отямилися на галявинi миль за тридцять вiд Зеленого палацу. Споруда досi виднiла вiддалiк, та всi вони розумiли, що то вже iнший свiт. Хтось (чи якась сила) перенiс iх над тонкоходом чи крiзь нього назад на Шлях Променя. Хай хто то був, ця людина чи iстота виявилися достатньо турботливими i спакували iм у дорогу трохи харчiв, «Нозз-а-лу», щоб запити, i кiлька пачок знайомого печива «Кiблер». Неподалiк вiд них, на гiлцi дерева, висiла записка вiд iстоти, яку Роланд не зумiв пристрелити в палацi: «Вiдступися од Вежi. Це твое останне попередження». Смiх, та й годi. Одступитися вiд Вежi для Роланда було те саме, що, наприклад, убити Джейкового улюбленця, пухнастика-шалапута, й засмажити його на рожнi на обiд. Тобто неможливо. Жодне з них не змогло б забути про iснування Роландовоi Темноi вежi. З Божою помiччю вони збиралися йти до кiнця. «У нас ще е трохи часу до сутiнок, – сказав Еддi того дня, коли вони знайшли попередження Флега. – Ходiмо, чи як?» «Так, – вiдказав Роланд. – Ходiмо». Отож вони рушили Шляхом Променя через безкраi поля, що iх вiддiляли одне вiд одного смуги розкошланого надокучливого пiдлiску. Людей нiде не було видно. День у день небо було захмарене й висiло низько над головою. А що вони мандрували Шляхом Променя, то хмари над ними час вiд часу ненадовго розступалися, показуючи клаптi блакитi. Якось уночi в просвiтi мiж хмарами показався повний мiсяць, на поверхнi якого чiтко проступало обличчя: пiдла змовницька посмiшка-гримаса Торговця. За Роландовими пiдрахунками, був кiнець лiта, але Еддi здавалося, що це якесь позачасся – трава була чи то зблякла, чи то нежива, дерева (хоч як iх було мало) стояли голi, кущi були чахлi й побурiлi. Дичини було мало – вперше за багато тижнiв вiдтодi, як вони вийшли з лiсу, де правив ведмiдь-кiборг Шардик, iм нерiдко доводилося лягали спати голодними. Втiм, нiщо з цього так не дратувало, як вiдчуття втрати контролю над часом: вiдсутнi години, днi, тижнi, навiть пори року. Боже милосердний. Нехай за мiсяцем Роланд визначив, що зараз кiнець лiта, проте свiт довкола них скидався на глибоку осiнь, першi днi листопада, й сонно хилився до зими. Впродовж цього перiоду Еддi вирiшив для себе, що творцями часу переважно ставали зовнiшнi подii. Коли траплялося багато всякоi цiкавоi фiгнi, час наче проминав швидше. Нудна повсякденнiсть його вповiльнювала, а коли всi подii зупинялися, час наче повнiстю зникав. Спакував валiзи й чкурнув на Конi-Айленд. Дивно, але правда. Невже всi подii зупинилися? Еддi багато мiркував над цим – чого-чого, а часу на розмiрковування в нього було достатньо, бо ж вiн цiлими днями робив лише те, що штовхав Сюзаннин вiзок, проминаючи одне за одним незлiченнi безбарвнi поля. Єдина особливiсть, яку вiн мiг згадати вiдтодi, як вони повернулися з магiчноi кулi, – загадкове число, як його називав Джейк. Але й воно, мабуть, нiчого не означало. Щоб потрапити до Блейна, iм довелося розв’язати математичну загадку, i Сюзанна висловила припущення, що загадкове число – просто залишок вiд тих переживань. Еддi навiть не думав з нею погоджуватися, але допускав, що ця теорiя мае право на життя. А й справдi, що такого особливого було в цифрi «дев’ятнадцять»? Загадкове число. Трохи помiркувавши, Сюзанна вказала iм на те, що воно просте, як тi, що вiдчиняли хвiртку до Блейна Моно. Еддi докинув, що це едине число, яке доводиться називати мiж вiсiмнадцять i двадцять щоразу, коли рахуеш. На це Джейк розсмiявся i сказав, щоб Еддi перестав клеiти дурня. Еддi, сидячи близько бiля вогнища й вирiзьблюючи кролика, який невдовзi приеднаеться до кота й собаки, що вже лежали в його рюкзаку, попросив Джейка не глузувати з його единого справжнього обдарування. ДВА Вiдтодi, як вони повернулися на Шлях Променя, минуло п’ять-шiсть тижнiв. І от одного дня iм трапилася пара старовинних заглибин вiд колiс, що, поза сумнiвом, колись були дорогою. І хоч вона не простувала Шляхом Променя, Роланд наполiг, щоб вони звернули на неi. Вона проходить досить близько до Променя, щоб ми його не загубили, сказав вiн. Еддi думав, що дорога допоможе iм знову зосередитися, струсити з себе вiдчуття корабля в глибокому штилi на «кiнських широтах», та цього не сталося. Дорога вела iх угору полями, що здiймалися, наче сходинки, врештi-решт привiвши на вершину довгого хребта, що пролягав iз пiвночi на пiвдень. Вiддалiк iхня дорога спускалася й пiрнала в темний лiс. Якийсь вiн казковий, подумав Еддi, коли вони ступили в його тiнистi глибини. У другий день iхнього перебування в лiсi (чи, може, то був третiй день… або навiть четвертий) Сюзанна пiдстрелила невеличкого оленя, i пiсля тривалоi вегетарiанськоi дiети вони нарештi поласували смачним м’ясцем. Проте в темних надрах лiсу не було нi оркiв, нi тролiв, нi ельфiв, у тому числi кiблерiвських. Втiм, iнших оленiв також не було. – Я все чекаю, коли ж з’явиться пряничний будиночок, – сказав Еддi. Мiж височезних древнiх дерев вони йшли вже кiлька днiв. А може, тиждень. Все, в чому вiн був упевнений, – вони перебували досить близько до Шляху Променя. Його вони бачили в небi. А ще вiдчували. – Що таке пряничний будиночок? – спитав Роланд. – Це теж iз казки? Мабуть, нi, бо я б ii знав. Авжеж, знав би. Їхнiй друзяка був жадiбний до оповiдок, особливо тих, що починалися словами «Колись давно, коли всi жили у лiсi». Але слухав вiн якось дивно. Трохи вiдсторонено. Еддi звернув на це Сюзаннину увагу, а вона з притаманною iй прозорливiстю вказала на причину. Сюзанна мала надприродну поетичну здiбнiсть утiлювати почуття, викарбовуючи iх у словах. – Це тому, що вiн не слухае з широко розплющеними очима, як дитина перед сном, – сказала вона. – А ти чекаеш, що вiн слухатиме саме так, сонечко. – А як же тодi вiн слухае? – Як антрополог, – миттю озвалася вона. – Антрополог, що намагаеться визначити риси якоiсь невiдомоi культури за ii мiфами та легендами. Вона мала рацiю. Роландова манера слухати трохи муляла Еддi, бо потай вiн вважав, що це вони зi Сьюз i Джейком мали б слухати як науковцi. Адже вони походили з прогресивнiшого свiту. Чи не так? Хай якою була правда, всi вчотирьох вони вiдкрили для себе, що в iхнiх свiтах безлiч спiльних iсторiй. Роланд знав казку, що називалася «Сон Дiани», на диво подiбноi до «Ледi чи тигра», оповiдки, яку трое вигнанцiв з Нью-Йорка читали школярами. Історiя Лорда Перта дуже нагадувала бiблiйну розповiдь про Давида i Голiафа. Роланд чув багато оповiдок про Людину-Ісуса, що помер на хрестi, щоб спокутувати грiхи свiту, i розповiв Еддi, Сюзаннi й Джейку, що в Людини-Ісуса е чимало послiдовникiв у Серединному свiтi. В обох свiтах також спiвали схожих пiсень, зокрема «Безжурнее кохання» i «Гей, Джуд», хоча в свiтi Роланда першим рядком останньоi було «Бачу тебе, хлопче». Щонайменше годину Еддi переказував Роландовi казку про Ганзеля й Гретель, несвiдомо надiливши лиху вiдьму, яка iла дiтей, рисами Реi з Коосу. Коли вiн дiйшов до тiеi частини, де вона намагалася вгодувати дiтей, щоб вони погладшали, то зупинився i спитав Роланда: – А цю ти знаеш? Може, у вас е якiсь варiанти? – Нi, – похитав головою Роланд. – Але казка гарна. Розкажи до кiнця, будь ласка. Еддi й розповiв, закiнчивши обов’язковим «І жили вони довго i щасливо». Стрiлець кивнув. – Нiхто не бувае щасливим довiку, але ж ми цього не говоримо. Нехай дiти самi про це дiзнаються. Правда? – Угу, – вiдповiв Джейк. Юк бiг за Джейком назирцi, поглядаючи на хлопчика знизу вгору своiми очима з золотистою облямiвкою, в яких застиг звичний уже вираз тихого обожнювання. – Угу, – сказав шалапут, копiюючи доволi похмурий тон свого господаря. Еддi обiйняв Джейка за плечi. – Як шкода, що ти тут, а не вдома у Нью-Йорку. Там, у Великому Яблуку, Джейкi, ти вже давно потрапив би до лап особистого психiатра. Ви б з ним намагалися розв’язати твоi проблеми з батьками. Докопувалися б до сутi твоiх невирiшених конфлiктiв. Можливо, вiн навiть виписав би тобi якiсь лiки. Наприклад, «Рiталiн». – Нi, дякую, краще я буду тут, – Джейк поглянув униз на Юка. – Так, – сказав Еддi. – Я тебе розумiю. – Такi оповiдки називають чарiвними казками, казками про фей[2 - Fairy-tale – казка (англ.), буквально – казка про фей.], – замислено промовив Роланд. – Так, – вiдповiв Еддi. – Але ж у цiй, наприклад, жодноi феi нема. – Нема, – погодився Еддi. – Це просто така назва. У нашому свiтi е мiстичнi iсторii… саспенс… наукова фантастика… вестерни… казки. Розумiеш? – Так, – сказав Роланд. – Чому люди у вашому свiтi завжди хочуть слухати лише одну оповiдку за раз? Лише один смак вiдчувати у ротi? – Це недалеко вiд iстини, – вiдповiла Сюзанна. – Чи ви не iсте рагу? – не вгавав Роланд. – На вечерю iмо, – пiдтвердив Еддi, – але що стосуеться розваг, то ми справдi смакуемо страви окремо й не дозволяемо, щоб вони перемiшувалися на тарiлцi. Хоча, якщо вже на те, це нудно. – Скiльки взагалi е чарiвних казок, як ви гадаете? Без жодних вагань i, звiсно, не домовляючись мiж собою, Еддi, Сюзанна i Джейк хором назвали одне й те саме число: «Дев’ятнадцять!» А за мить своiм хрипким голосом його повторив Юк: «Дев’ятнадцять!» Вони перезирнулися i розсмiялися, бо ж «дев’ятнадцять» вже стало у них чимось на кшталт модного слiвця, заступивши собою «хамляра», якого Джейк та Еддi вже добряче заялозили. Та в iхньому смiховi вчувалися нотки занепокоення, адже вся ця справа з числом «дев’ятнадцять» почала набувати якоiсь моторошностi. Еддi зловив себе на тому, що вирiзьблюе на боцi останньоi фiгурки тварини щось на зразок тавра: «Друже, ласкаво просимо до нашого ранчо! Ми називаемо його “Смуга Дев’ятнадцять”». Сюзанна i Джейк зiзналися в тому, що принесли для вечiрнього багаття дров, яких було рiвно дев’ятнадцять у кожному оберемку. Вони не могли сказати, чому назбирали саме таку кiлькiсть. Просто iм здалося, що так треба. Якось уранцi Роланд зупинив iх на краю лiсу, яким вони мандрували, й показав на небо. На його тлi чiтко видiлялися гiлки якогось древнього дерева. Гiлки утворювали обриси, в яких легко вгадувалася цифра дев’ятнадцять. Тепер це побачили всi, але першим помiтив саме Роланд. Утiм, Роланд, котрий вiрив у поганi знамення й передвiстя так само непохитно, як колись Еддi – у електричнi лампочки й батарейки типу АА, сам же й не схвалював дивного та несподiваного захоплення свого ка-тету числом «дев’ятнадцять». Вони зблизилися, сказав вiн, настiльки, наскiльки взагалi можуть зблизитися члени будь-якого ка-тету, тож iхнi думки, звички й нав’язливi iдеi поширювалися на всiх, як грип. І, напевно, значною мiрою сприяв цьому Джейк. – У тебе е хист, Джейку, – сказав Роланд. – Не знаю, чи вiн так само сильний, як i в мого давнього друга Алана, проте сумнiвiв у цьому я не маю. – Не розумiю, про що ти, – вiдповiв Джейк, набурмосившись вiд подиву. Зате Еддi начебто зрозумiв, про що йдеться стрiльцевi, й подумав, що з часом Джейк також збагне. Звiсно, якщо звичний плин часу вiдновиться. І вiн вiдновився – того дня, коли Джейк принiс пундицi. ТРИ Вони зупинилися пiдобiдати (у рацiонi знов були тiльки несмачнi рослиннi буритоси, бо ж оленину з’iли, а печиво «Кiблер» зосталося лише солодким спогадом), i тут Еддi помiтив, що Джейк десь подiвся, та спитав стрiльця, чи не бачив вiн, де малий. – Вiдстав приблизно на пiвколеса. – Роланд махнув на дорогу двома пальцями, що залишилися на його правiй руцi. – З ним усе добре. Якби щось сталося, ми б усi це вiдчули. – Вiн глянув на свiй буритос i без охоти вiдкусив шматочок. Еддi розтулив було рота, щоб вiдповiсти, але його випередила Сюзанна. – А ось i вiн. Сонечко, що це ти назбирав? Джейк нiс цiлий оберемок якихось круглих штучок завбiльшки з тенiснi м’ячi. Лишень цi м’ячики не вiдскакували од корту – з них стирчали маленькi рiжки. Коли хлопчик пiдiйшов ближче, Еддi вiдчув iхнi пахощi, ласi, як аромат свiжоспеченого хлiба. – Менi здаеться, це смачно, – сказав Джейк. – Вони пахнуть, як свiжий хлiб iз опари, якi моя мама й домогосподарка мiсiс Шоу купували у Забара. – Всмiхаючись, вiн поглянув на Сюзанну й Еддi. – Ви знаете крамницю Забара? – Я точно знаю, – миттю вiдгукнулася Сюзанна. – Там усе таке смачнюще, м-м-м. Цi штуки справдi дуже приемно пахнуть. Але ж, я сподiваюся, ти ще iх не куштував? – Та ви що. – Вiн питально глянув на Роланда. Стрiлець недовго тримав iх у невiданнi: взяв одного м’ячика, вiдiрвав рiжки й запустив зуби у те, що лишилося. – Пундицi, – сказав вiн. – Сто рокiв iх не бачив. Вони чудеснi. – Його блакитнi очi заблищали. – Рiжок не iжте, вони не отруйнi, але кислi. Їх можна пiдсмажити, якщо в нас ще лишилося трохи оленячого жиру. Смаженi, вони смакують майже як м’ясо. – Звучить спокусливо, – мовив Еддi. – Тобi й карти в руки. Що ж до мене, то я, мабуть, не iстиму цього грибного моху чи що воно таке. – Це не гриби, – заперечив Роланд. – Радше земляна ягода. Взявши одну кульку, Сюзанна недовiрливо куснула ii й одразу ж з насолодою вiдкусила бiльший шматок. – Дарма ти не хочеш iх iсти, серденько. Таткiв приятель Батечко Моз сказав би: вони першокласнi. – Вона взяла у Джейка ще одну кульку й провела великим пальцем ii шовковистою поверхнею. – Можливо, – погодився Еддi. – Та якось менi треба було зробити доповiдь у школу i я читав одну книжку… здаеться, вона називалася «Ми все життя провели у замку»… i там одна схиблена дiвуля отруiла такими штуками цiлу свою родину. – Вiн нахилився до Джейка, здiймаючи брови дашком i кривлячи кутики губ у посмiшцi, яку хотiв зробити якнайзловiснiшою. – Геть-чисто усiх потруiла, i конали вони довго i в муках! Еддi звалився з колоди, на якiй сидiв, i став викачуватися на килимi з глицi й опалого листя, хриплячи й кривлячись у страхiтливих гримасах. Довкола нього гасав Юк, вигавкуючи тоненьким голоском iм’я Еддi. – Не дурiй, – сказав Роланд. – Джейку, де ти iх знайшов? – Там, позаду, – вiдповiв хлопчик. – На галявинцi, яку я помiтив зi стежки. Їх там повно. Якщо ж вам хочеться м’ясця… а менi хочеться, це я точно знаю… то е всi ознаки. Багато свiжого послiду. – Вiн пильно вивчав поглядом обличчя Роланда. – Дуже… свiжого… послiду. – Вiн говорив повiльно, наче людина, що недостатньо добре володiе мовою. Ледь помiтна усмiшка заграла в куточках Роландових вуст. – Говори тихо, але прямо. Що турбуе тебе, Джейку? Вiдповiдь Джейк промовив самими губами. – Коли я збирав пундицi, то помiтив, що за мною стежать якiсь чоловiки. Вони й зараз стежать. Взявши одну кульку, Сюзанна виказала захват i нахилила до неi голову, наче нюхаючи квiтку. – Там, звiдки ми прийшли? Праворуч вiд дороги? – Так, – кивнув Джейк. Еддi затулив рота кулаком, наче прокашлюючись, i спитав: – Скiльки iх? – Здаеться, четверо. – П’ятеро, – сказав Роланд. – Можливо, шестеро. Одна з них жiнка. Є ще хлопчик, не набагато старший од Джейка. Джейк глянув на нього, вражений. – І давно вони за нами йдуть? – спитав Еддi. – Вiдучора, – вiдповiв Роланд. – Прийшли зi сходу. – І ти нам нiчого не сказав? – Сюзанна говорила рiзко, навiть не завдаючи собi клопоту прикрити рота рукою, щоби сховати обриси вимовлених слiв. Роланд майже непомiтно iй пiдморгнув. – Менi було цiкаво, хто з вас помiтить iх першим. До речi, я зробив ставку на тебе, Сюзанно. Вона холодно на нього глянула i нiчого не вiдповiла. Еддi помiтив, що в цьому поглядi було бiльше вiд Детти Волкер, нiж вiд Сюзанни, й потай зрадiв, що вiн призначався не йому. – І що нам тепер з ними робити? – спитав Джейк. – Поки що нiчого, – вiдказав стрiлець. Цi слова вочевидь не припали Джейковi до душi. – А раптом вони як той ка-тет Цок-Цока? Гешер, Гутс i тi, iншi? – Нi, вони не такi. – Як ти знаеш? – Бо в такому разi вони б уже давно на нас напали й пiшли на харч мухам. Заперечити щось було важко, тож вони знову вирушили в дорогу. Стежка гадючилася помiж деревами, що росли тут уже багато столiть. Через двадцять хвилин Еддi почув звуки iхнiх переслiдувачiв: хрускiт галузок пiд ногами, шелест кущiв, одного разу навiть притишений голос. Словом, клишоногi, як назвав би iх Роланд. Еддi вiдчував огиду до себе через те, що так довго iх не помiчав. А ще йому було цiкаво, чим тi хлоп’ята заробляють собi на життя. Якщо стеженням i розставлянням пасток, то, поза сумнiвом, вони ледь зводили кiнцi з кiнцями. Еддi Дiн уже зрiсся з Серединним свiтом, та так щiльно, що навiть не усвiдомлював, що часом поводиться як тутешнiй. Але вiн досi мiряв вiдстанi милями, а не колесами. І визначив, що на ту мить, коли Роланд оголосив привал, вони подолали приблизно п’ятнадцять миль, вiдколи Джейк приеднався до них з пундицями й новиною. Вони стали табором посеред дороги, як робили це завжди, вiдколи ступили в лiсовi хащi, щоб не дати жаринкам вiд iхнього багаття змоги запалити лiс. Еддi й Сюзанна назбирали чимало хмизу, поки Роланд iз Джейком влаштували маленький табiр i заходилися рiзати зiбраний Джейком урожай пундиць. Сюзанна легко котила свiй вiзок м’яким лiсовим килимом пiд стародавнiми деревами, складаючи хмиз собi на колiна. Еддi, щось мугикаючи собi пiд носа, йшов неподалiк. – Глянь-но лiворуч, котику, – сказала Сюзанна. Еддi глянув i побачив оддалiк помаранчевий проблиск вогню. Багаття. – Скажи, незграби? – мовив вiн до Сюзанни. – Так. Правду кажучи, менi навiть трохи iх шкода. – Є iдеi, чому вони за нами стежать? – Не-а. Проте думаю, Роланд мае рацiю – коли вони будуть готовi, то повiдомлять нам. Або вирiшать, що ми не те, що iм потрiбно, i просто змиються. Ходiмо назад до табору. – Секундочку. – Вiн пiдняв ще одну галузку, повагався, потiм нахилився й узяв ще одну. Щоб було правильно. – Все, можемо йти. Дорогою назад вiн полiчив галузки, якi зiбрав сам, потiм тi, що лежали на колiнах у Сюзанни. В кожному випадку вийшло по дев’ятнадцять. – Сьюз, – гукнув вiн, а коли вона повернула до нього обличчя: – Час знову почав свiй плин. Вона не спитала, про що йому йдеться, лише мовчки кивнула. ЧОТИРИ Рiшуча налаштованiсть Еддi не iсти пундиць швидко розтанула. Надто смачно вони пахтiли, коли шкварчали в оленячому жирi, грудку якого Роланд (скнара душа) сховав на чорний день у своему потертому старому кошелi. Еддi узяв свою порцiю, яку простягнули йому на однiй зi старезних тарiлок, що iх вони знайшли у Шардиковому лiсi, скуштував i жадiбно поглитав решту. – Смачно, як м’ясо омарiв, – похвалив вiн, але потiм згадав чудовиськ, що вiдкусили Роландовi пальцi. – Тобто я хотiв сказати, смачно, як хот-доги у Натана. Вибач, що глузував, Джейку. – За це не хвилюйся, – всмiхнувся Джейк. – Ти не надто образливо глузуеш. – Треба вам дещо знати, – всмiхаючись, сказав Роланд. Цими днями вiн усмiхався частiше, набагато частiше, та його очi були серйозними. – Усiм вам. Пундицi часто викликають дуже видовищнi сни. – Тобто вiд них ти наче пiд кайфом? – стривожено спитав Джейк, згадавши свого батька. Елмер Чемберз у своему життi перепробував чимало химерних речей. – Пiд кайфом? Я не зовсiм… – Сп’янiлий. На пiдйомi. Коли тобi рiзне ввижаеться. Як тодi, коли ти прийняв мескалiн i пiшов у кам’яне кружало, де та iстота мало не… мало не завдала менi болю. Роланд на мить замислився, згадуючи. У тому колi з валунiв мешкав ув’язнений сукуб. Якби ii воля, вона б, поза сумнiвом, улаштувала Джейковi Чемберзу сексуальну iнiцiацiю й затрахала б до смертi. Але Роланд примусив ii говорити. Щоб покарати його, дух наслав йому видиво Сюзанни Дельгадо. – Роланде? – стурбовано посмикав його Джейк. – Не переймайся, Джейку. Те, про що ти зараз думаеш, спричиняють гриби – вони змiнюють свiдомiсть, викликають пiднесення, – але не пундицi. Це лише смачнi ягоди. Якщо сни стануть надто яскравими, просто нагадай собi, що ти спиш. Еддi вирiшив, що ця маленька промова якась дивна. Зазвичай Роланд не завдавав собi клопоту опiкуватися iхнiм психiчним здоров’ям. А також не любив марнувати слiв. «Подii знову почали свiй хiд, i йому це теж вiдомо, – подумав Еддi. – Пiсля маленького тайм-ауту годинник знову цокае. Як то кажуть, гра почалася». – Роланде, вночi чергуватимемо? – спитав Еддi. – Сумнiваюся, що е потреба, – спокiйно сказав стрiлець i заходився крутити собi цигарку. – Ти справдi не вважаеш iх небезпечними? – спитала Сюзанна i повела очима в бiк лiсу, де окремi дерева вже губилися у вечiрнiх сутiнках. Іскорка багаття, яку вони помiтили ранiше, вже зникла, та люди, що йшли слiдом за ними, були десь там. Сюзанна iх вiдчувала. Опустивши погляд на Юка, вона помiтила, що вiн теж дивиться у той бiк, i це ii не здивувало. – Думаю, це iхнi проблеми, – вiдповiв Роланд. – І що б це могло означати? – спитав Еддi, та Роланд мовчав. Вiн просто лежав, пiдклавши пiд голову згорток оленячоi шкiри, дивився у темне небо й курив цигарку. Невдовзi Роландiв ка-тет поснув. Вартових вони не виставляли, та iхнього сну нiхто не потривожив. П’ЯТЬ Сни, що навiдали iх, насправдi не були сновидiнням. Це розумiли всi, крiм Сюзанни, яка тiеi ночi була в прямому сенсi вiдсутня. «О Господи, я повернувся до Нью-Йорка, – подумав Еддi. – Справдi повернувся. Все це вiдбуваеться насправжки». Так i було. Вiн стояв у Нью-Йорку. На Другiй авеню. Тiеi ж митi, коли вiн це усвiдомив, з-за рогу П’ятдесят четвертоi вулицi вийшли Джейк та Юк. – Здоров, Еддi, – широко всмiхаючись, сказав Джейк. – Вiтаю, ти вдома. «Гра почалася, – подумав Еддi. – Гра почалася». Роздiл II У Нью-Йорку ОДИН Джейк вдивлявся в пiтьму захмареного нiчного неба без зiрок та мiсяця i непомiтно заснув. Занурюючись у сон, вiн вiдчув, що падае, i злякався: у попередньому життi так званоi нормальноi дитини йому часто снилося падiння, особливо в час шкiльних iспитiв, але пiсля примусового народження в Серединному свiтi цi сни його облишили. Аж раптом падiння припинилося. Вiн почув короткий передзвiн, що здався занадто прекрасним: лише три ноти – i ти вже мрiеш, щоб мелодiя змовкла, дванадцять нот – i тобi здаеться, що вона тебе вб’е. Вiд кожного подзвону його кiстки вiбрували. «Звучить по-гавайському, чи не так?» – подумав вiн, бо хоч дзвiночки й близько не нагадували моторошне скавулiння тонкоходу, щось подiбне мiж ними все ж було. Було. Коли Джейк уже думав, що бiльше не витримае нi секунди, жахлива й химерна мелодiя стихла. Зненацька пiтьма за заплющеними повiками спалахнула слiпучим темно-червоним свiтлом. Джейк боязко розплющив повiки, i в очi йому вдарило денне свiтло. І щелепа йому вiдвисла. Перед ним був Нью-Йорк. Повз нього пролiтали дiловитi таксiвки, виблискуючи на сонцi жовтогарячими бортами. Пройшов юнак iз навушниками «Вокмена» у вухах, вистукуючи ритм музики ногами, взутими у сандалii, й мугикаючи собi пiд носа «Ша-да-ба, ша-да-боу!» Джейковi барабаннi перетинки шарпонув звук молоткового перфоратора. У самоскид полетiли уламки бетону, й трiскотнява вiдлуння покотилася вiд споруди до споруди, що стримiли до неба. Свiт навколо оглушливо гуркотiв. Джейк навiть не усвiдомлював, настiльки вiн звик до глибокоi тишi Серединного свiту. Нi, не просто звик. Полюбив ii. Але в цьому гуркотi було щось неймовiрно вабливе. Знову в буденному Нью-Йорку. Джейк вiдчув, як його губи мимохiть розтягуються в усмiшцi. – Ейк! Ейк! – загукав тихий переляканий голос. Глянувши вниз, Джейк побачив Юка, що сидiв на хiднику, обкрутившись хвостом. На лапах пухнастика-шалапута не було червоних черевичкiв, та й Джейк був без червоних «оксфордiв» (дякувати Боговi!), але, поза тим, усе дуже нагадувало iхню мандрiвку до Роландового Гiлеаду, яку вони здiйснили в чарiвнiй кулi. Кулi, що стала призвiдницею такого лиха i страждань. Цього разу обiйшлося без кулi… вiн просто заснув. Але то був не сон. Його сни нiколи не були такими насиченими й такими опуклими. А ще… А ще вони з Юком стояли лiворуч вiд шинку «Канзас-Сiтi Блюз», i люди обходили iх. Щойно Джейк це помiтив, якась жiнка справдi переступила через Юка, для цього трохи пiднявши чорну спiдницю прямого крою над колiном, не змiнивши заклопотаного виразу обличчя, що наче промовляло: «Я мешканка Нью-Йорка, поспiшаю у справах, тож не пхайся менi пiд ноги». Вони не бачать нас, але якимось дивом вiдчувають. А якщо нас вiдчувають, отже, ми тут насправдi. Першим на думку спало логiчне питання – чому? Трохи помiркувавши, Джейк вирiшив, що подумае про це пiзнiше. Вiн здогадувався, що вiдповiдь не забариться. А тим часом чом би просто не порадiти, що вiн знов у Нью-Йорку? – Ходiмо, Юк, – покликав вiн i завернув за рiг. Пухнастик-шалапут, чужий у великому мiстi, трюхикав так близько, що Джейк вiдчував, як його дихання лоскоче йому щиколотку. «Друга авеню, – подумав вiн. А потiм: – О Боже…» Але завершити думку не встиг, бо побачив Еддi Дiна, що стояв бiля дверей крамницi «Барселонськi валiзи», приголомшений i трохи карикатурний у старих джинсах, сорочцi з оленячоi шкiри й шкiряних мокасинах. Його волосся звисало на плечi: хоч i було воно чисте, та його вже давно не торкалися ножицi перукаря. Джейк розумiв, що сам виглядае не лiпше – зверху сорочка з оленячоi шкiри, знизу жалюгiднi обшматованi рештки «докерсiв», у яких вiн назавше покинув батькiвський дiм, вирушаючи у плавання до Бруклiну, Датч-Гiл i нарештi до iншого свiту. «Добре, що нас нiхто не бачить», – подумав Джейк, та одразу ж i передумав. Якби люди могли iх бачити, то ще до обiду перед ними виросли б золотi гори дрiбних монет. Ця думка викликала в нього усмiшку. – Привiт, Еддi, – сказав вiн. – Вiтаю, ти вдома. Еддi спантеличено кивнув. – Бачу, ти й свого чотирилапого друга привiв. Нахилившись, Джейк з любов’ю погладив Юка по спинцi. – Вiн для мене щось на кшталт кредитки «Америкен Експрес». Я без неi з дому не виходжу. Джейк хотiв продовжувати – вiн почувався дотепним, сповненим енергii й жартiв, – аж раптом з-за рогу вигулькнув дехто й проминув iх, не дивлячись (як i решта пiшоходiв), i це змiнило все. То був хлопчик у «докерсах», що виглядали точнiсiнько як Джейковi. Адже вони й були Джейковi. Звiсно, ще не те лахмiття, на яке вони перетворяться згодом, але штани таки належали йому. Як, власне, й кросiвки. Їх Джейк загубив у Датч-Гiл. Тиньковий велет, що охороняв дверi мiж свiтами, зiрвав iх йому з нiг. Хлопчик, котрий пройшов повз них, був Джоном Чемберзом. То був вiн, тiльки ще незагартований, невинний i до болю юний. «Як же ти вижив? – спитав Джейк навздогiн самому собi, що вiддалявся. – Як витримав те напруження, коли здавалося, що ти божеволiеш, i втечу з дому, i той жахливий будинок у Бруклiнi? Та найголовнiше – як ти не загинув вiд лап охоронця? Напевно, ти крутiший, нiж виглядаеш». Еддi так кумедно повiв очима на його спину, що вiддалялася, й знову на нього, що Джейк розсмiявся, попри весь свiй величезний подив. Еддi нагадав йому комiкси, де Арчi або Джагхед намагалися подивитися на два боки водночас. Опустивши погляд, вiн побачив той самий вираз у Юка. Чомусь вiд цього зробилося ще смiшнiше. – Що за дурня? – спитав Еддi. – Повторна прокрутка, – Джейк зареготав ще сильнiше. Смiх був дурнуватий, але зупинитися вiн не мiг. Йому хотiлося подурiти. – Це як тодi, коли ми спостерiгали за Роландом у Великiй Залi Гiлеаду, та тiльки зараз ми в Нью-Йорку, тридцять першого травня тисяча дев’ятсот сiмдесят сьомого року! Це той день, коли я пiшов зi школи Пайпера по-французькому! Повторна прокрутка, хлопче! – По-французькому?.. – почав було Еддi, та Джейк не дав йому закiнчити. Його вразило чергове вiдкриття. Хоча слово «вразило» не надто добре передавало суть того, що вiдбулося. Його накрило з головою, як людину, що не змогла врятуватися вiд височезноi припливноi хвилi на пляжi. Його обличчя так просяяло, що Еддi мимоволi вiдступив на крок назад. – Троянда! – прошепотiв Джейк. Йому забракло подиху сказати це гучнiше, в горлi було сухо, наче пройшла пiщана буря. – Еддi, троянда! – І що з нею? – Це той день, коли я побачив троянду! – простягнувши непевно долоню, вiн узяв Еддi за руку вище лiктя. – Я пiду до книгарнi… а потiм на пустир. Колись там була делiкатесна… Еддi жваво закивав. – Аякже, «Вишуканi делiкатеси вiд Тома й Джеррi», на розi Другоi й Сорок шостоi… – Крамнички вже нема, та е троянда! Той я, що пiшов далi, побачить ii сьогоднi, i ми теж зможемо ii побачити! Очi Еддi засяяли. – Тодi ходiмо хутчiш. Ми ж не хочемо тебе загубити. Його загубити. Чорт, одного з вас загубити. – Не хвилюйся, – сказав Джейк. – Я знаю, куди вiн пiде. ДВА Джейк iшов попереду – нью-йоркський Джейк зразка весни 1977 року. Вiн повiльно брiв, ловлячи гав i помiтно насолоджуючись погожою дниною. Джейк iз Серединного свiту чудово пам’ятав, як почувався той хлопчик: йому зненацька полегшало, бо голоси в головi (я помер!) (нi, не помер!) нарештi перестали колобродити. Це сталося бiля дощаного паркану, де двое бiзнесменiв грали в хрестики-нулики ручкою «Марк Крос». А ще, звiсно, на душi полегшало, бо вiн був уже далеко вiд школи Пайпера й божевiлля свого iспитового твору з англiйськоi. Мiс Ейверi чiтко дала зрозумiти, що оцiнка за iспитовий твiр кожного учня становитиме цiлих двадцять п’ять вiдсоткiв од рiчноi. А Джейк написав якусь маячню. Те, що вчителька поставила йому за твiр A з плюсом, лише утверджувало його в думцi, що свiт котився пiд три чорти, все в ньому було дев’ятнадцять. Виборсатися з цього кошмару, хай навiть на короткий час, здавалося святом. Авжеж, вiн насолоджувався днем. «Тiльки щось iз цим днем негаразд, – подумав той Джейк, що йшов назирцi за собою колишнiм. – Щось не так…» Вiн роззирався навколо, та нiяк не мiг збагнути, що саме було iнакшим. Кiнець травня, яскраве лiтне сонце, на Другiй авеню повно перехожих, що неквапом прогулювалися, i охочих повитрiщатися на вiтрини крамниць, безлiч таксi, час вiд часу проiжджае довгий чорний лiмузин, усе як завжди, нiчого дивного. Але враження було помилковим. Тут усе було не як слiд. ТРИ Еддi вiдчув, що малий торсае його за рукав. – Що не так у цiй картинцi? – спитав Джейк. Еддi подивився навкруги. Незважаючи на власнi клопоти з пристосуванням до середовища (адже цей Нью-Йорк був у минулому порiвняно з тим часом, звiдки вiн прибув), вiн розумiв, про що йдеться Джейковi. Щось у цьому мiстi таки було дивним. Зненацька вiн глянув на тротуар, бо ним оволодiла впевненiсть, що вони не вiдкидають тiней. Загубили iх, наче дiти в котрiйсь iсторii… однiй з дев’ятнадцяти казок… чи якiйсь сучаснiшiй оповiдцi на кшталт «Лева, вiдьми й шафи» чи «Пiтера Пена»? Одному з тих романiв, що iх можна зарахувати до циклу «Дев’ятнадцять сучасних дитячих книжок»? Проте це не мало значення, бо iхнi тiнi були на мiсцi. «Але як я можу бачити свою тiнь, коли надворi так темно?» – подумав Еддi. Безглузда думка. Надворi не було темно. Господи, та ж був ранок, свiтлий травневий ранок, сонце виблискувало на хромованих бортах автiвок, що котили повз них, i так нестерпно мигтiло на шибках вiтрин на схiдному боцi Другоi авеню, що хотiлося замружитися. Та все одно здавалося, що скрiзь пануе темiнь, неначе все навколо було лишень хисткою поверхнею, нiби тканинний задник сценiчних декорацiй. «На зорi ми побачимо Арденський лiс»[3 - Шекспiр В. «Як вам це сподобаеться».]. Чи замок у Данському королiвствi. Чи кухню в будинку Вiллi Ломена[4 - Вiллi Ломен – персонаж п’еси Артура Мiллера «Смерть комiвояжера», мав крихiтний будинок, затиснутий мiж висотними будiвлями.]. У цьому випадку ми бачимо Другу авеню, що в центрi Нью-Йорка. Так, саме так. Тiльки за цими декорацiями ховалися не закулiснi майстерня i склад, а лише всеосяжна розбухла пiтьма. Якийсь величезний мертвий всесвiт, у якому Роландова Вежа вже впала. «Будь ласка, нехай це буде виплiд моеi уяви, – подумав Еддi. – Прошу, нехай це буде просто культурний шок чи старий добрий мороз поза шкiрою». Але вiн розумiв, що це не так. – Як ми сюди потрапили? – спитав вiн у Джейка. – Дверей же не було… – Вiн затнувся, а потiм з надiею в голосi спитав: – А може, це просто сон? – Нi, – вiдповiв Джейк. – Це бiльше схоже на те, як ми мандрували у чарiвнiй кулi. Тiльки цього разу обiйшлося без кристала. – Раптом його осяяло. – А ти чув музику? Дзвiночки? Перед тим, як ми опинилися тут? У вiдповiдь Еддi кивнув. – Мелодiя була нестерпна. У мене аж очi засльозилися. – Так, – сказав Джейк. – Точно. Юк тим часом обнюхував пожежну колонку. Еддi з Джейком зупинилися, щоб дати малому зробити свое дiло – додати власне повiдомлення до дошки, вже й без того залiпленоi оголошеннями. Інший Джейк – Малий’77 – iшов попереду повiльно, роздивляючись усе навколо. Еддi подумав, що той мае вигляд туриста з Мiчигану. Хлопчик навiть витягав шию, щоб побачити дахи будiвель, i Еддi стрелила думка, що якби його запопала за таким дiлом Нью-Йоркська комiсiя з цинiзму, то в нього вiдняли б блумiнгдейлiвську[5 - «Блумiнгдейл» – одна з найдорожчих крамниць Нью-Йорка.] платiжну картку. Не те щоб вiн скаржився – так за малим було легше йти. І щойно Еддi про це подумав, як Малий’77 зник. – Куди ти пропав? Джейку, де ти подiвся? – Без панiки, – вiдказав Джейк, розплившись в усмiшцi. (Юк на рiвнi його щиколотки вставив своi п’ять центiв: «Іки!») – Я зайшов до книгарнi. До… ее… «Мангеттентського ресторану “Пожива для розуму”», так вiн називаеться. – Це той магазин, де ти купив «Чарлi Чух-Чуха» i книжку загадок? – Точно. Джейкова загадкова усмiшка сподобалася Еддi, бо вiд неi обличчя малого аж засяяло. – Пригадуеш, як розхвилювався Роланд, коли я сказав йому прiзвище власника книгарнi? Еддi кивнув. Господаря «Мангеттенського ресторану “Пожива для розуму”» звали Кельвiн Тауер. Кельвiн «Вежа». – Ходiмо швидше, – поквапив Джейк. – Я хочу подивитися. Двiчi Еддi не змусив себе просити. Йому теж кортiло подивитися. ЧОТИРИ У дверному проходi Джейк зупинився. Всмiхатися вiн не перестав, але усмiшка стала трохи стриманiшою. – Що таке? Що з тобою? – стривожився Еддi. – Не знаю. Здаеться, щось змiнилося. Просто… так багато всього сталося, вiдколи я тут не був… Вiн не вiдводив погляду од дошки, що стояла бiля вiкна, пописана крейдою. Такий спосiб реклами товару здався Еддi цiлком гiдним. Та дошка скидалася на тi, що iх виставляли бiля забiгайлiвок, а ще на рибних ринках. СЬОГОДНІ В МЕНЮ З Мiссiсiпi! Смажений на пательнi Вiльям Фолкнер У твердiй палiтурцi – ринкова цiна У м’якiй палiтурцi «Вiнтидж Лайбрерi» – 75? за томик Зi штату Мен! Крижаний Стiвен Кiнг У твердiй палiтурцi – ринкова цiна У м’якiй палiтурцi «Букклаб Баргейнз» – 75? за томик З Калiфорнii! Реймонд Чендлер, круто зварений У твердiй палiтурцi – ринкова цiна У м’якiй палiтурцi – 7 шт. за $5.00 Неподалiк вiд дошки Еддi помiтив iншого Джейка – ще не засмаглого, без жорсткого i ясного виразу в очах – бiля невеличкого столика, на якому було розкладено товар. Дитячi книжки. Напевно, «Дев’ятнадцять чарiвних казок» i «Дев’ятнадцять казок сучасностi». «Припини це, – наказав вiн самому собi. – Це синдром нав’язливого лайна, i ти це знаеш». Можливо, так i було, проте Джейк’77 саме збирався взяти з того столика книжки, якi невдовзi докорiнно змiнять (i, цiлком iмовiрно, врятують) iхнi життя. Еддi вирiшив, що почне непокоiтися через число «дев’ятнадцять» пiзнiше. Або не почне, якщо в змозi буде впоратися зi своею тривогою. – Ходiмо всередину, – сказав вiн Джейковi. Але хлопчик вагався. – Ти чого? – спитав Еддi. – Тауер нас не побачить, якщо тебе це хвилюе. – Тауер не побачить, – погодився Джейк. – Але що, як побачить вiн? – І хлопчик показав на себе колишнього, у котрого ще все було попереду: зустрiч з Гешером, Цок-Цоком i старими в Рiчковому Перехрестi. А також з Блейном Моно та Реею з Коосу. Джейк дивився на Еддi перелякано й допитливо водночас. – А раптом я побачу самого себе? Такоi можливостi Еддi не вiдкидав. Чорт, статися могло що завгодно. Та вiдчуття, що було в нього на душi, вiд цього не змiнилося. – Гадаю, нам треба зайти, Джейку. – Та… – вирвалося у хлопчика довгим зiтханням. – Я теж так думаю. П’ЯТЬ Вони увiйшли непомiченими, Еддi полiчив книжки на столику, що привернув хлопчикову увагу, i полегшено зiтхнув, нарахувавши двадцять одну. Та тiльки пiсля того, як Джейк забрав двi потрiбнi йому книжки – «Чарлi Чух-Чуха» i книгу загадок, – iх лишилося дев’ятнадцять… – Знайшов собi щось цiкавеньке, синку? – спитав лагiдний голос, що належав огрядному чоловiковi в сорочцi з вiдкритим комiром. Позаду нього, бiля шинкваса, що його iдею наче поцупили з вiзка для продажу прохолодних газованих напоiв початку ХХ столiття, трiо пристаркуватих парубкiв пили каву й поiдали тiстечка. На мармуровiй дошцi стiйки лежала шахiвниця, на якiй тривала партiя. – Скраю сидить Аарон Дiпно, – прошепотiв Джейк. – Вiн пояснить менi загадку про Самсона. – Шшш! – цитьнув Еддi, бо хотiв почути розмову мiж Кельвiном Тауером i Джейком’77. Вона раптово здалася йому дуже важливою… та тiльки чому, в бiса, в книгарнi було так темно? Напiвморок тут не пануе. О цiй порi схiдний бiк вулицi заливае сонячне свiтло, дверi вiдчинено, тож усе промiння без перешкод потрапляе всередину. Чого це ти вирiшив, що тут темно? Бо так було насправдi. І сонячне свiтло – його контраст до темряви – тiльки пiдсилювало враження. Гiрше ставало вiд того, що ти не мiг побачити темряву… i Еддi усвiдомив жахливу рiч: цим людям – Тауеровi, Дiпно, Джейку’77 – загрожуе небезпека. Можливо, i iм з Джейком iз Серединного свiту та Юком також. Загроза нависла над усiма. ШІСТЬ Джейк дивився, як його молодше «я» задкуе на крок вiд господаря книгарнi, а його очi розширюються вiд подиву. «Тому що його прiзвище Тауер, – подумав Джейк. – Саме це мене й ошелешило. Але Роландова Вежа тут нi до чого – тодi я ще про неi не знав. Це через картинку, яку я втулив на останню сторiнку свого твору». На останню сторiнку вiн поставив фото Похилоi вежi, потiм густо зафарбував ii чорним олiвцем, затемнивши так ретельно, як тiльки змiг. Тауер поцiкавився, як його звуть. Джейк’77 вiдповiв, i Тауер трохи покепкував з нього. По-доброму, як завжди робили дорослi, що гарно ставилися до дiтей. – Гарне в тебе iм’я, кумплю, – сказав Тауер. – Як у того героя вестерну… такого собi рубаки, що вдираеться в Блек-Форк, в Аризонi, розправляеться там з усiма покидьками й iде собi далi. Щось таке з Вейна Д. Оверголсера… Джейк приступив на крок ближче до себе самого (у головi промайнула думка, що вони вдвох непогано виглядали б у комедiйному телешоу «Сетедей Найт Лайв»), i його очi трохи округлилися. – Еддi! – Вiн досi шепотiв, хоча й знав, що люди в книгарнi не можуть… Хiба що на якомусь рiвнi вони могли чути. Вiн пригадав, як та жiнка на Сорок четвертiй вулицi пiдiбгала спiдницю вище колiна, щоб переступити через Юка. От i зараз Кельвiн Тауер трохи повiв очима у його бiк, перш нiж глянути на Джейка давнiшого зразка. – Не треба привертати зайвоi уваги, – пробурмотiв йому на вухо Еддi. – Я розумiю, – сказав Джейк, – але глянь на «Чарлi Чух-Чуха»! Еддi не одразу помiтив, що не так iз книжкою – на палiтурцi вiн бачив лише самого Чарлi з його оком-лiхтарем i пiдступною посмiшкою у виглядi запобiжних грат локомотива. А потiм брови Еддi поповзли догори. – Я думав, «Чарлi Чух-Чуха» написала така собi Берiл Еванс, – прошепотiв вiн. – Я теж, – кивнув Джейк. – Тодi хто ця… – Еддi ще раз звiрився з палiтуркою. – Ця Клаудiя-i-Інес Бахман? – Гадки не маю, – зiзнався Джейк. – Нiколи про таку не чув. СІМ До них повiльною ходою наближався один зi стариганiв, що сидiли бiля шинкваса. Еддi з Джейком вiдступили назад. Еддi вiдчув, що в нього по спинi пробiг холодок. Джейк був дуже блiдий, а Юк тихенько й налякано скiмлив. Так, авжеж, щось тут було негаразд. В певному сенсi вони загубили своi тiнi. Тiльки Еддi не знав, яким чином. Джейк’77 саме дiстав гаманця й платив за двi книжки. Перекинувся кiлькома словами з продавцем, посмiялися разом, а тодi хлопчик рушив до дверей. Еддi ходiв було пiти слiдом, але справжнiй Джейк узяв його за руку. – Ще рано, я повернуся. – Менi байдуже, можеш хоч розставити всi книжки в книгарнi за алфавiтом, – сказав Еддi. – Але зачекаймо тебе надворi. Джейк обдумав цю пропозицiю, закусивши губу, потiм кивнув. Вони попрямували до дверей, але зупинилися й вiдступили вбiк, коли зайшов iнший Джейк. Книжку загадок вiн тримав розгорнутою. Кельвiн Тауер, котрий сидiв, схилившись над шахiвницею, приязно йому всмiхнувся. – Вирiшив усе-таки випити кави, о гiперборейський мандрiвцю? – Нi, я хотiв спитати… – Це щодо загадки про Самсона, – сказав Джейк iз Серединного свiту. – Не думаю, що це важливо. Хоча той Дiпно незле спiвае, раптом ти схочеш послухати. – Я пас, – сказав Еддi. – Ходiмо. Вони вийшли назовнi. І хоч на Другiй авеню досi було не все гаразд – вiдчуття безмежноi пiтьми за сценою, навiть за самими небесами, не зникло, – все ж тут було лiпше, нiж у «Мангеттенському ресторанi». Принаймнi повiтря було свiже. – Слухай, ходiмо до перехрестя Другоi та Сорок шостоi, – запропонував Джейк i повiв головою у бiк себе, котрий слухав пiсню Аарона Дiпно. – Я нас наздожену. Обмiркувавши це, Еддi похитав головою. Джейк трохи знiтився. – Невже ти не хочеш побачити троянду? – Хочу, ще й як хочу, – сказав Еддi. – Аж зi штанiв вискакую. – Тодi… – Менi здаеться, ми тут ще не все побачили. Не знаю чому, але маю таке вiдчуття. Джейк – той, що жив у сiмдесят сьомому, – лишив дверi вiдчиненими, коли повернувся, тож тепер Еддi прослизнув у отвiр. Аарон Дiпно саме виповiдав Джейковi загадку, котру вони пiзнiше випробують на Блейнi Моно: «Що без нiг, але бiжить, з ложем, та на мiсцi не лежить». Тим часом Джейк iз Серединного свiту знову вивчав дошку оголошень бiля вiтрини книгарнi («смажений на пательнi Вiльям Фолкнер, круто зварений Реймонд Чендлер»). Його обличчя спохмурнiло, але виражало радше сумнiв i тривогу, нiж лихий настрiй. – На цiй дошцi теж щось не так, – сказав вiн. – Що саме? – Не можу згадати. – Це важливо? Джейк повернувся до нього. Очi пiд похмуро зведеними бровами зиркали налякано. – Не знаю. Це теж загадка. Ненавиджу загадки! Еддi спiвчутливо кивнув. – Коли Берiл – не Берiл? Коли вона Клаудiя, – мовив вiн. – Га? – Не зважай. Вiдiйди, Джейку, бо врiжешся сам у себе. Джейк кинув ошелешений погляд на Джона Чемберза, що саме виходив йому назустрiч, i послухався Еддi. А коли Джейк’77 рушив Другою авеню з двома новими книжками в лiвiй руцi, Джейк iз Серединного свiту стомлено глянув на Еддi. – Одне я точно пам’ятаю, – сказав хлопчик. – Коли я виходив iз книгарнi, я був переконаний, що бiльше нiколи сюди не повернуся. Але ж повернувся. – Зважаючи на те, що ми зараз бiльше скидаемося на привидiв, нiж на реальних людей, я б сказав, що це суперечливе твердження. – Еддi дружньо почухав Джейковi потилицю. – А якщо ти все ж забув щось важливе, Роланд допоможе тобi згадати. Вiн добре на цьому знаеться. У вiдповiдь на це Джейк полегшено всмiхнувся. Вiн уже на власному досвiдi вiдчув, як стрiлець умiе видобувати з людей спогади. Роландiв друг Алан володiв хистом читати думки iнших, Катбертовi природа вiдсипала стiльки почуття гумору, що вистачало на чотирьох, а Роланд за багато рокiв став збiса вправним гiпнотизером. У Лас-Вегасi вiн би вмить став мiльйонером. – А тепер ми вже можемо йти за мною? – спитав Джейк. – Поглянути на троянду? – Вiн з нещасним виглядом подивився на обидва боки Другоi авеню, що здавалася свiтлою та темною водночас. – Там, коло неi, напевно, буде лiпше. Троянда все робить кращим. Щойно Еддi зiбрався погодитися, як перед книгарнею Кельвiна Тауера пригальмував темно-сiрий лiмузин «лiнкольн». Вiн без вагань припаркувався перед пожежною колонкою бiля жовтоi бровки тротуару. Переднi дверцята вiдчинилися. Коли Еддi побачив, хто вилазить з-за керма, то вхопив Джейка за плече. – Ой! Боляче! Та Еддi наче й не чув, натомiсть ще мiцнiше стис плече хлопчика. – Господи, – прошепотiв Еддi. – Господи Ісусе, та що це, в бiса, таке? ВІСІМ Джейк побачив, що колiр обличчя Еддi з блiдого швидко змiнився на попелясто-сiрий. Очi вилiзли мало не на лоба. Не без зусиль хлопчик розтиснув його пальцi i зняв руку зi свого плеча. Еддi зробив слабкий жест, наче хотiв пiдняти руку й тицьнути вказiвним пальцем, але йому наче забракло сили. Рука кволо опустилася донизу. Поки водiй вiдчиняв заднi дверцята, чоловiк, який вилiз з пасажирського сидiння «лiнкольна», вийшов на хiдник. Навiть Джейковi його кроки здавалися вiдпрацьованими, майже як у танцiвникiв. Чоловiк, що сидiв на задньому сидiннi, був убраний в дорогий костюм, та це не надто допомагало приховати його низький зрiст, чимале випнуте черево та чорне волосся, що вже починало сивiти бiля коренiв. З чорного волосся, судячи з його плечей, сипалася лупа. Раптом Джейковi здалося, що пiтьма навколо погустiшала. Вiн подивився на небо: чи не зайшло, бува, сонце за хмару. Нi, не зайшло, проте хлопчик мiг поклястися, що бачить чорний ореол довкола слiпучого сонця – неначе налякане око, обведене фарбою для повiк. За пiвкварталу вiд них, ближче до центру мiста, хлопчик зразка 1977 року глипнув у вiтрину ресторанчика, i Джейк згадав його назву: «Чу-Чу». Неподалiк була музична крамниця «Вежа могутностi», де вiн подумае: «Нинi вежi продають майже за безцiнь». Якби той Джейк озирнувся, то побачив би сiрий «лiмузин»… але вiн пiшов далi. Джейк’77 був зациклений лише на прийдешньому. – Це Балазар, – промовив Еддi. – Що?! Еддi показав на присадкуватого, який саме поправляв свою дорогу краватку вiд «Сулка». Іншi двое оточили його по боках. Вигляд у них був спокiйний i пильний водночас. – Енрiко Балазар. Тiльки набагато молодший. Господи, та йому сорок рокiв! – Зараз 1977 рiк, – нагадав йому Джейк. І раптом його осяяло: – Це той, кого ви з Роландом убили? – Якось Еддi розповiв Джейковi про стрiлянину 1987 року в Балазаровому клубi, опускаючи найкривавiшi подробицi. Наприклад, про те, як Кевiн Блейк вкинув до кабiнету Балазара голову брата Еддi, щоб виманити Еддi й Роланда на вiдкриту мiсцину. Голову Генрi Дiна, великого мудреця i видатного наркаша. – Ага, – вiдповiв Еддi. – Той, кого ми порiшили. А той, що за кермом був, – то Джек Андолiнi. Старе Страшко, як його називали люди. Позаочi, звiсно. Вiн вийшов разом зi мною в тi дверi за мить до того, як почалася м’ясорубка. – Але ж Роланд i його пристрелив. Хiба нi? Еддi кивнув. То було простiше, нiж пояснювати, як омаромонстриська на пляжi ослiпили Джека Андолiнi й клешнями та щелепами перетворили його лице на мiсиво. – Інший охоронець – то Джордж Бйондi. Шнобель. Його я кокнув власноруч. Себто ще кокну. Через десять рокiв. – Еддi мав такий вигляд, наче от-от зомлiе й гепнеться на землю. – Еддi, ти в нормi? – Мабуть. Здаеться. – Вони вiдiйшли од дверного проходу книгарнi. Юк знову примостився ближче до Джейковоi щиколотки. Джейкове молодше «я» вже зникло з Другоi авеню. «Я побiг, – подумав Джейк. – Може, перестрибую зараз через вiзок поштового вантажника. Щодуху мчу до крамнички делiкатесiв, бо переконаний, що то шлях назад, до Серединного свiту. Шлях до нього». Балазар зиркнув на свое вiдображення у вiтринi бiля дошки «СЬОГОДНІ В МЕНЮ», востанне кiнчиками пальцiв розпушив рiденьке волоссячко над вухами i переступив через порiг книгарнi. Андолiнi й Бйондi йшли слiдом. – Крутi хлопцi, – сказав Джейк. – Найкрутiшi, – погодився Еддi. – З Бруклiну. – Ну звiсно. – А що крутi хлопцi з Бруклiну забули у книгарнi на Мангеттенi? – Здаеться, саме це ми й маемо з’ясувати. Джейку, я зробив тобi боляче? – Та пусте. Але знову заходити всередину я не хочу. – Я теж. Проте ходiмо. І вони пiшли назад до «Мангеттенського ресторану “Пожива для розуму”». ДЕВ’ЯТЬ Юк не вiдставав од Джейка й тонесенько скiмлив. Джейковi це пiдвивання було не до душi, проте зрозумiти тваринку вiн мiг. У повiтрi книгарнi висiв запах страху, такий щiльний, що його можна було помацати. Дiпно сидiв бiля шахiвницi, переводячи нещасний погляд з Кельвiна Тауера на новоприбулих, що не надто скидалися на книголюбiв у пошуках рiдкiсних видань. Іншi двое старих шкарбанiв бiля шинкваса похапцем, великими ковтками допивали каву, маючи вигляд людей, що раптово згадали про невiдкладнi справи й бiльше не можуть затримуватися. «Боягузи, – подумав Джейк iз презирством, яке було порiвняно новим вiдчуттям у його життi. – Зайцi полохливi. Не все можна виправдати старiстю». – Мiстере Торен, нам з вами е про що поговорити, – говорив Балазар тихим, спокiйним, розважливим голосом, у якому не було навiть натяку на акцент. – Може, запросите нас до свого кабiнету? – Нам нема чого обговорювати, – вiдказав Тауер, скоса поглядаючи на Андолiнi. Джейк його чудово розумiв: Джек Андолiнi скидався на психопата з сокирою з якого-небудь фiльму жахiв. – Пiсля п’ятнадцятого липня, можливо, тема для розмови з’явиться. Можливо. Отже, поговоримо пiсля Дня незалежностi. Мабуть. Якщо схочете. – Вiн посмiхнувся, щоб продемонструвати свою розважливiсть. – Але зараз я просто не бачу в цьому сенсу. Ще ж навiть не червень. І, щоб ви знали, мое прiзвище не… – Вiн не бачить сенсу, – сказав Балазар, звертаючись до Андолiнi й чоловiка з великим носом. Розвiв руки в боки, потiм опустив iх. «І куди котиться наш свiт?» – промовляв цей жест. – Джек? Джордж? Цей чоловiк узяв у мене чек на суму з п’ятьма нулями. А тепер каже, що не бачить сенсу зi мною розмовляти. – Неймовiрно, – сказав Бйондi. Андолiнi промовчав. Вiн просто зиркнув на Кельвiна Тауера з-пiд неандертальського лоба своiми брудно-карими очицями, що скидалися на дрiбних злющих тваринок, якi виглядали з печери. Джейк подумав, що з таким обличчям не треба навiть говорити, щоб тебе почули. Залякування було переконливiшим за слова. – Я хочу поговорити з тобою, – терплячим, переконливим тоном сказав Балазар, але його очi буравили обличчя Тауера. – Чому? Тому що моi боси хочуть, щоб я з тобою поговорив. Для мене цього досить. І знаеш що? Я думаю, за сто штук, якi тобi вiдвалили, ти можеш придiлити менi п’ять хвилин. Правда? – Ста тисяч уже нема, – похмуро вiдказав Тауер. – І ви чудово це знаете, як i тi, хто вас найняв. – Мене це не обходить, – сказав Балазар. – Та й чому б я мав перейматися? То були твоi грошi. Єдине, що мене цiкавить, – чи поведеш ти нас до свого кабiнету. Якщо нi, ми поговоримо тут, на очах у цiлого свiту. «Цiлий свiт» складався на ту мить з Аарона Дiпно, одного пухнастика-шалапута i двох колишнiх ньюйоркiвцiв, котрих жоден iз чоловiкiв у книгарнi бачити не мiг. Друзяки Дiпно здимiли з-за шинкваса, як справжнi боягузи. – Менi нема на кого залишити книгарню, – востанне спробував вiдкараскатися Тауер. – Наближаеться час обiду, до нас можуть зайти вiдвiдувачi… – Та ви навiть п’ятдесят баксiв за день не вторгуете, – сказав Андолiнi, – нам це вiдомо, мiстере Торен. Якщо ж ви справдi боiтеся прогавити крупного клiента, нехай вiн кiлька хвилин постоiть за прилавком. З переляку Джейк подумав, що той, кого Еддi називав Старим Страшком, говорить про нього, Джона «Джейка» Чемберза. А потiм зрозумiв, що Андолiнi показуе повз нього, на Дiпно. Пiсля цього Тауер здався. Чи Торен. – Аароне, – звернувся вiн до товариша. – Постережеш? – Як скажеш, – погодився Дiпно. Вираз обличчя в нього був стурбований. – Ти точно хочеш розмовляти з цими хлопцями? Бйондi промовисто на нього зиркнув, але Дiпно гiдно витримав цей погляд. Джейк навiть вiдчув гордiсть за старого. – Так, – вiдповiв Тауер. – Все нормально. – Не турбуйтеся, ми не позбавимо його анальноi незайманостi, – сказав Бйондi й розреготався. – Добирай слiв, ти у храмi книги, – сказав Балазар, але Джейк помiтив, що вiн i собi посмiхнувся. – Ходiмо, Торене. Трохи потеревенимо. – У мене iнше прiзвище! Я змiнив його в законний спосiб на… – Та яка рiзниця, – заспокiйливо промовив Балазар i навiть поплескав Тауера по руцi. Джейк досi не мiг звикнути до думки, що все це… вся ця мелодрама… вiдбувалася пiсля того, як вiн вийшов з крамницi з двома новими книжками (принаймнi для нього новими) й попрямував далi. Усе це сталося в нього за спиною. – Фрiц воно i е фрiц, правда, бос? – жваво спитав Бйондi. – Чи голландець, чи хто вiн там. Хай як вiн себе називае. – Джордже, якщо я схочу почути твiй голос, то скажу, якi слова ти маеш говорити. Затямив? – спитав Балазар. – Добре, – вiдповiв Бйондi. Хвильку помiркувавши й вирiшивши, що «добре» прозвучало не надто запально, додав: – Так! Авжеж! – Гаразд. – Притримуючи Тауера за руку, по якiй щойно плескав, Балазар повiв його в глиб книгарнi. Книжки тут були зваленi абияк, повiтря було задушливим вiд запаху мiльйонiв сторiнок, порослих плiснявою. Пiдiйшли до дверей з написом «Службовий вхiд», Тауер дiстав низку ключiв. Поки вiн шукав потрiбний, ключi теленькали. – У нього тремтять руки, – пробурмотiв Джейк. – Якби я був на його мiсцi, в мене б теж тремтiли, – кивнувши, сказав Еддi. Нарештi Тауер вiдшукав ключа, повернув його в замку й вiдчинив дверi. Вiн ще раз глянув на трьох чоловiкiв, що до нього прийшли, – «бикiв» iз Бруклiну, – i запросив iх заходити. Дверi за iхнiми спинами зачинилися, i Джейк почув, як хтось замикае iх на засувку. Навряд чи це зробив сам Тауер, подумав вiн. Поглянувши в опукле дзеркало проти крадiiв, встановлене в кутку крамницi, Джейк побачив, що Дiпно пiдняв телефонну слухавку, якусь мить повагався i поклав ii назад на важiль. – Що тепер робитимемо? – спитав хлопчик у Еддi. – У мене е iдея. Я бачив таке в кiно. – Вiн пiдiйшов до дверей i пiдморгнув Джейку. – Зараз спробуемо. Якщо я просто втелющуся головою, можеш смiливо назвати мене йолопом. Не встиг Джейк спитати, що вiн мае на увазi, як Еддi ступив уперед, маючи намiр пройти крiзь дверi. Джейк побачив, як його очi заплющилися, а губи стислися в гримасi – так кривиться людина, коли боiться боляче вдаритися лобом. Але Еддi не вдарився. Вiн просто пройшов крiзь дверi. Якусь мить його нога в мокасинi ще стирчала назовнi, а потiм зникла i вона. Пролунав тихий шелест – наче хтось провiв рукою по грубiй дошцi. Нахилившись, Джейк узяв Юка на руки. – Заплющ очi. – Очi, – погодився шалапут, але продовжував з обожнюванням споглядати Джейка. Тож Джейк мiцно замружив очi, а коли розплющив, Юк уже копiював його. Не гаючи часу, хлопець ступив крiзь дверi з написом «Службовий вхiд». На мить запанувала темрява, що сильно пахла деревиною. Десь глибоко в свiдомостi знову закалатали тривожнi дзвiночки. А потiм вiн опинився на iншому боцi. ДЕСЯТЬ То було примiщення для зберiгання книжок, навiть бiльше за розмiром, анiж очiкував Джейк, – завбiльшки як цiлий склад. Куди не кинь оком, височiли стоси книжок. Деякi з них, пiдпертi парами вертикальних брусiв, що слугували радше опорами, нiж полицями, були аж чотирнадцять чи шiстнадцять футiв заввишки. Мiж ними йшли вузькi кривi проходи. У кiлькох проходах Джейк помiтив платформи на колiщатках, що нагадували авiацiйнi трапи, якi можна було побачити у невеликих аеропортах. Тут так само, як i в книгарнi, витав запах старих книжок, хiба що мiцнiший, майже нестерпний. На стелi подекуди висiли тьмянi свiтильники, що вiдкидали жовтувате нерiвне свiтло. Тiнi Тауера, Балазара й Балазарових посiпак чудернацько стрибали по стiнi лiворуч. Тауер повернув у той бiк, завiвши своiх вiдвiдувачiв у закутень, що слугував кабiнетом: там стояв стiл з друкарською машинкою й настiльною картотекою, три старi шафи для каталогiв i стiна, завiшана найрiзноманiтнiшими папiрцями, на якiй висiв календар, вiдкритий на травневому аркушi. На ньому було зображено якогось письменника дев’ятнадцятого столiття, якого Джейк спершу не впiзнав. Тiльки потiм зрозумiв, хто це. Роберт Браунiнг. Джейк цитував його в iспитовому творi. Тауер опустився в крiсло бiля свого стола й одразу ж про це пошкодував. Джейк мiг йому лише поспiвчувати. Трое бандитiв так нависли над ним, що йому вочевидь забракло повiтря. Їхнi тiнi стрибали по стiнi за столом, наче тiнi горгулiй. Сягнувши в потаемну кишеню пiджака, Балазар витяг складений аркуш паперу. Розгорнув його i поклав на стiл перед Тауером. – Упiзнаеш? Еддi рушив уперед, але Джейк ухопив його за руку. – Не пiдходь близько! Вони тебе вiдчують! – По цимбалах, – сказав Еддi. – Менi треба подивитися, що то за папiрець. Джейк пiшов слiдом, бо не знав, що ще можна зробити. Юк неспокiйно завовтузився у нього на руках i заскiмлив. Джейк тихо цитьнув, i пухнастик здивовано на нього клiпнув. – Вибач, друже. Але ти маеш сидiти тихо. Цiкаво, чи його «я» зразка 1977 року вже на пустирi? Там Джейк послизнувся i, вдарившись, знепритомнiв. Чи це вже сталося? Та Еддi мае рацiю: нема сенсу гадати. Подобалося це Джейковi чи нi, але вiн знав, що це правда: зараз вони мають бути тут, а не там. І iм треба побачити папiрець, який Балазар показував Кельвiновi Тауеру. ОДИНАДЦЯТЬ Еддi навiть устиг прочитати першi кiлька рядкiв, поки Джек Андолiнi не сказав: – Бос, менi це не подобаеться. Тут якась пiдстава. Балазар кивнув. – Згоден. Мiстере Торен, крiм нас, тут хтось е? – Його голос звучав спокiйно i поштиво, проте очi стривожено бiгали, вишуковуючи у величезному примiщеннi можливих сховкiв. – Нi, – вiдповiв Тауер. – Є ще Серджiо, магазинний кiт. Думаю, вiн десь тут прича… – Нiякий це не магазин, – перебив Бйондi, – це дiра, в яку ти викидаеш грошi. Навiть хтось iз моднячих дизайнерiв – i той би мав клопiт iз утриманням такого величезного закладу. Книгарня? Та кого ти хочеш надурити? «Себе, – подумав Еддi. – Вiн обманюе сам себе». І тут, неначе прикликанi цiею думкою, знову задзеленчали жахливi дзвiночки. Бандюки, що зiбралися на складi Тауера, iх не почули. Еддi прочитав iз переляканих облич Джейка та Юка, що в iхнiх головах теж дзвенить. Зненацька пiтьма в кiмнатi, де й без того було темно, погустiшала. «Ми повертаемось, – подумав Еддi. – Господи, ми повертаемось! Але спершу…» Вiн нахилився мiж Андолiнi й Балазаром, усвiдомлюючи, що обое стривожились: вони роззиралися довкола круглими, наполоханими очима. Проте Еддi цiкавив папiрець. Хтось найняв Балазара, щоб той спершу змусив його пiдписати (ймовiрно), а потiм тицьнув його пiд носа Тауеровi/Торену, коли настане час (поза сумнiвом). У бiльшостi випадкiв Скеля Балазар послав би на таке завдання парочку своiх бугаiв – тих, кого вiн називав «джентльменами». Утiм, ця робота здалася йому настiльки важливою, що вiн приiхав власною персоною. І Еддi хотiв знати причину. МЕМОРАНДУМ ПРО ДОГОВІР Цим документом засвiдчуеться укладення Угоди мiж м-ром Кельвiном Тауером, мешканцем Нью-Йорка, що володiе нерухомiстю, яка являе собою пустир i визначена як Дiлянка №298 i Квартал №19, розташованi… У головi знову зателенькали дзвiночки, Еддi пересмикнуло. Тепер вони звучали гучнiше. Тiнi на стiнi потемнiшали й поповзли до стелi. Темрява, яку Еддi вiдчув надворi, проривалася всередину. Їх могло змести хвилею пiтьми, i це було б погано. Проте вони могли втопитися в нiй, а це було б ще гiрше, авжеж, гiрше, бо що може бути гiрше, нiж захлинутися у товщi пiтьми? А раптом у тiй темрявi водилися iстоти? Голоднi створiння, як той охоронець дверей? Не «раптом», а так i е. То був голос Генрi. Вперше за два мiсяцi. Еддi уявив, що Генрi стоiть поряд i шкiриться неживою посмiшкою наркомана: налитi кров’ю очi й жовтi занедбанi зуби. Ти знаеш, що вони там е. Та коли почуеш дзвiночки, то маеш iти, брате. Думаю, ти в курсi. – Еддi! – закричав Джейк. – Вони повертаються! Ти чуеш? – Хапай мене за пояс, – наказав Еддi, водночас несамовито водячи поглядом по аркушу в пухких Тауерових руках. Балазар, Андолiнi й Шнобель все ще роззиралися навколо. Бйондi витяг пiстолета. – За пояс? – Може, так ми не загубимося, повернемося разом, – пояснив Еддi. Дзвiночки вже калатали нестерпно, i вiн застогнав. Слова договору мигтiли перед його очима. Щоб розiбрати шрифт, Еддi примружився i прочитав: …визначена як Дiлянка №298 i Квартал №19, розташованi на Мангеттенi (м. Нью-Йорк), на перехрестi 46-i вулицi та 2-i авеню, i Корпорацiею «Сомбра», суб’ектом пiдприемницькоi дiяльностi в штатi Нью-Йорк. Цього дня, 15 липня 1976 р., Корпорацiя «Сомбра» виплачуе Кельвiновi Тауеру винагороду в сумi 100 000 доларiв США, яка не пiдлягае поверненню. У зв’язку з цим Кельвiн Тауер погоджуеться не… П’ятнадцяте липня тисяча дев’ятсот сiмдесят шостого. Менш нiж рiк тому. Еддi вiдчув, що пiтьма хвилею накочуе на них, i спробував охопити очима увесь аркуш, запам’ятати стiльки, скiльки потрiбно буде, щоб збагнути, що тут дiеться. Якби вiн зумiв це зробити, то бодай на крок наблизився б до розгадки того, що це все для них означае. Якщо передзвiн не доведе мене до божевiлля. Якщо порiддя темряви не зжеруть нас на шляху назад. – Еддi! – Джейк. Cудячи з голосу, дуже наляканий. Та Еддi не зважав. …Кельвiн Тауер погоджуеться не продавати, не здавати в оренду чи будь-яким iншим чином обтяжувати майно протягом одного року з дати укладення угоди. Дата завершення термiну договору – 15 липня 1977 р. Сторони домовляються про те, що Корпорацiя «Сомбра» матиме прiоритетне право на придбання вказаноi вище нерухомостi. Упродовж цього термiну Кельвiн Тауер у повному обсязi оберiгатиме й обстоюватиме iнтереси Корпорацii «Сомбра» щодо вказаноi вище нерухомостi й не допустить арешту майна чи iнших ускладнень, що можуть виникнути… Тексту було бiльше, та дзвiночки вже доводили до шалу, вiд них розколювалася голова. На якусь мить Еддi зумiв осягнути розумом – чорт, майже побачив, – як потоншав цей свiт. Та й взагалi всi свiти. Потоншали й протерлися, як його старi джинси. Вiн устиг розгледiти останню фразу угоди: …якщо цих умов буде дотримано, матиме право продати або будь-яким iншим чином передати власнiсть Корпорацii «Сомбра» чи iншiй третiй особi. Потiм слова щезли, все зникло, закрутилося у чорному вирi. Джейк однiею рукою тримався за пояс Еддi, а другою притискав до себе Юка. Юк нестямно гавкав, i перед внутрiшнiм зором Еддi промайнула ще одна затьмарена картинка: Доротi летить у вихорi до Краiни Оз. У темрявi справдi були iстоти: неяснi марева з моторошними пiдсвiченими очима, схожi на тi, яких показували у фiльмах про мешканцiв глибоководних западин океану. От тiльки у тих фiльмах дослiдники сидiли в затишку сталевих батискафiв, тодi як вони з Джейком… Тепер деренчання дзвiночкiв стало оглушливим. Еддi почувався так, нiби його запхали головою в механiзм Бiг-Бена, коли той саме видзвонював пiвнiч. Вiн пронизливо закричав, але не почув сам себе. А потiм усе зникло, все без винятку – i Джейк, i Юк, i Серединний свiт, – i Еддi отямився, ширяючи десь у невагомостi, поза зiрками й галактиками. «Сюзанно! – закричав вiн. – Де ти, Сьюз?» Жодноi вiдповiдi. Лише пiтьма. Роздiл III Мiя ОДИН Колись давно, у шiстдесятих (ще до того, як свiт зрушив з мiсця), жила собi жiнка на ймення Одетта Голмс, цiлком приемна й суспiльно вiдповiдальна молода особа – здорова, приваблива i завжди готова допомогти ближньому (чи ближнiй). Перебуваючи у повному невiданнi, вона спiвiснувала в своему тiлi зi значно менш приемною iстотою, яку звали Детта Волкер. Деттi було глибоко начхати на ближнього (чи ближню). Рея з Коосу неодмiнно впiзнала б Детту й назвала ii сестрою. Роланд з Гiлеаду, останнiй стрiлець Серединного свiту, видобув цю психiчно роздвоену жiнку на свiй бiк i створив з них двох третю – кращу й сильнiшу за попереднiх двох. Саме цю жiнку й покохав Еддi Дiн. Вона нарекла його своiм чоловiком i взяла собi прiзвище його батька. Вона ще не встигла стати свiдком фемiнiстичних баталiй останнiх десятирiч ХХ столiття, тож зробила це легко й невимушено, вважаючи себе цiлком щасливою жiнкою. Єдина причина, чому вона не пишалася тим, що називаеться Сюзанною Дiн, полягала в тому, що мати вчила ii, буцiмто гордiсть – це перший крок до грiхопадiння. Але тепер з’явилася четверта. Їi породила третя, в часи переживань та змiн. Третiй було байдуже до Одетти, Детти чи Сюзанни. Третiй було байдуже до цiлого свiту, крiм нового життя, що зародилося в ii лонi. Дитя потрiбно було годувати. А бенкетна зала була неподалiк. Тiльки це мало значення, бiльш нiчого. Нову жiнку, що по-своему була не менш небезпечна, нiж Детта Волкер, звали Мiя. Вона не носила батькiвського прiзвища жодного чоловiка, лише iм’я, що Високою Мовою означало «матiр». ДВА Вона неквапом ступала довгими кам’яними коридорами до зали, де вiдбувалася учта. Проминала покоi руiн, порожнi нави й нiшi, йшла повз давно забутi галереi, де правило бал небуття. Десь у надрах цього замку стояв старезний трон, просякнутий древньою кров’ю. Десь сходи спускалися на неймовiрну глибину, до крипт, що iхнi стiни було викладено з кiсток. І все ж там iснувало життя. Життя й удосталь харчу. Мiя знала це так само добре, як i те, що ступае ногами, схованими пiд пишними багатошаровими спiдницями, якi шурхотiли у такт ходi. Їжа. Як мовилося у приказцi, життя тобi i доброго врожаю. А вона була така голодна. Авжеж! Чи ж вона не iла тепер за двох? Вона пiдiйшла до широких сходiв. До ii вух долинув звук – ледь чутний, проте наполегливий: стукiт слоутрансових двигунiв, захованих глибоко пiд землею, нижче вiд найглибшоi крипти. Мiю вони не цiкавили, та й до «Пiвнiчного центру позитронiки, Лтд.», який виготовив iх i запустив десятки тисяч рокiв тому, iй було байдужiсiнько. Їi було начхати на двополярнi комп’ютери, дверi, Променi й Темну вежу, що стояла в самому центрi всього сущого. Запахи – ось що ii вабило. Мiцнi, чудеснi, невiдпорнi, вони лоскотали iй нiздрi. Курчата з пiдливкою, смажена свинина пiд хрускотливим шаром жиру. Кривавi бiфштекси, головки свiжого, ще вологого сиру, величезнi креветки, як пухкi помаранчевi коми у реченнi. Фарширована риба з вибалушеними чорними очима, з животами, повними соусу. Джамбалайя та фаната у величезних казанах, на дальньому боцi столу колосальнi тарелi рагу. Сто рiзновидiв фруктiв i тисяча цукерок на додачу – i це ще тiльки початок! Закуски! Першi ложки гарячих страв! Мiя припустила вниз широким сходовим маршем, вiдчуваючи долонею гладеньку поверхню поруччя. Маленькi нiжки в капцях дрiботiли сходинками. Колись iй наснився сон, що страшний чоловiк штовхнув ii пiд колеса пiдземного поiзда i iй вiдрiзало ноги бiля колiн. Але сни були дурницями. Їi ноги на мiсцi – як нижче, так i вище колiн, правда? Так! Так само як на мiсцi дитина в ii животi. Хлопчик, що хотiв iстоньки. Вiн був голодний, i вона теж. ТРИ Вiд пiднiжжя сходiв до високих подвiйних дверей на дев’яносто футiв тягнувся широкий коридор, вимощений чорним полiрованим мармуром. Саме туди й поквапилася Мiя. Вона бачила свое вiдображення, що пливло пiд нею, i електричний смолоскип, який горiв у глибинах мармуру, як пiдводнi вогнi, проте не помiтила чоловiка, котрий iшов за нею слiдом, спускаючись широким вигином сходiв у старих зношених чоботях. Замiсть придворного одягу вiн був убраний у злинялi джинси i картату сорочку. На його лiвому боцi висiв револьвер з потертим рукiв’ям сандалового дерева, кобура була прив’язана сирицевим шнурком. Його обличчя було засмаглим, обвiтреним й поораним зморшками, волосся – чорним, хоч i з проблисками сивини. Та найприкметнiшими були його очi – блакитнi, холоднi, безжальнi. Детта Волкер не боялася жодного чоловiка, навiть цього, проте цi снайперськi очi змушували здригатися вiд страху навiть ii. Перед подвiйними дверима вiдкрився вестибюль з пiдлогою з червоних i чорних мармурових квадратiв. На стiнах, обшитих дерев’яними панелями, висiли вицвiлi портрети старих лордiв i дам. Посерединi стояла статуя з рожевого мармуру i хромованоi сталi. Скидалося на те, що це мандрiвний лицар, озброений чимось на кшталт шестизарядного револьвера чи короткого меча, пiднятого над головою. Хоча обличчя було майже позбавлене iндивiдуальних рис – скульптор лише злегка торкнувся його рiзцем – та Мiя здогадувалася, хто це. Знала. – Вiтаю тебе, Артуре Ельд, – вона опустилася перед статуею в низькому реверансi. – Благослови iжу, яку я збираюся прийняти, щоб пiдживитися. І пiдживити мого хлопчика. Доброго тобi вечора. – Вона не могла побажати йому довгих днiв на землi, тому що його днi, як i днi всього роду Ельда, давно минули. Натомiсть Мiя пучками пальцiв торкнулася своiх усмiхнених уст i послала йому поцiлунок. Продемонструвавши гарнi манери, вона зайшла до обiдньоi зали. Ця кiмната була величезною – сiмдесят ярдiв завдовжки i сорок завширшки. Уздовж обох стiн сяяли слiпучi електричнi смолоскипи в кришталевих плафонах. Сотнi стiльцiв стояли бiля неозорого столу з залiзного дерева, заставленого гарячими й холодними наiдками. Для кожного гостя було поставлено бiлу тарiлку з витонченою синьою облямiвкою – особливу тарiлку. Стiльцi були порожнi, особливi тарiлки були порожнi, келихи для вина теж, хоча вино стояло у золотих вiдерцях на рiвних промiжках уздовж усього столу, охолоджене й готове до вжитку. Усе було так, як вона собi й уявляла в своiх найприемнiших, найпрозорiших мрiях. Вона знову i знову знаходила цю залу готовою до святкування, i так буде доти, доки вона (i ii дитя) цього потребуватимуть. Хай де вона перебувала, цей замок завжди опинявся поряд. То й що, коли тут тхнуло вогкiстю й старим намулом? Яка iй рiзниця, що у тiнях пiд столом щось метушилося й пищало – можливо, пацюки чи тхори? Над столом було свiтло, розкiшно, ширилися божественнi пахощi, страви наче припрохували, щоб вона iх скуштувала. Нехай морок пiд столом сам подбае про себе. Це не ii дiло, нi, вона не зважатиме. – Ось iде Мiя, нiчия дочка! – весело вигукнула вона в мовчазну кiмнату з сотнями змiшаних пахощiв м’яса, соусiв, кремiв i фруктiв. – Я голодна, i я поiм! І нагодую свое дитя! І якщо хтось мае щось проти мене, нехай виступить уперед i скаже! Нехай покажеться, я роздивлюся його, а вiн – мене! Авжеж, нiхто не вийшов уперед. Тi, хто колись правив тут учти, давно покоiлися в могилах. Тепер тут панував лише глибинний i сонний стукiт слоутрансових двигунiв (а також невиразне та неприемне попискування з Краiни Пiдстiлля). За ii спиною мовчки стояв стрiлець. Це вiдбувалося вже не вперше. Замку вiн не бачив, проте добре бачив ii саму. – Мовчите, отже, згоднi! – гукнула вона й притисла руку до живота, що вже почав випинатися. Округлюватися. А потiм, смiючись, закричала: – Еге ж, саме так! Мiя прийшла на бенкет! Нехай вiн прислужиться iй i дитятi, якого вона носить пiд серцем! Нехай iм обом буде добре! І вона заходилася бенкетувати, але на одному мiсцi не сiдала й з однiеi тарiлки не iла. Цi тарiлки – особливi, бiлi з синiм – були iй огиднi, невiдь-чому, та вона й знати не хотiла. Їжа – ось що ii цiкавило. Вона походжала вздовж столу, наче на найбiльшому в свiтi фуршетi: пiдхоплювала шматки страв руками й вiдправляла iх до рота, часом вiдкушуючи гаряче м’ясо просто з кiстки й жбурляючи обгризенi суглоби назад на тарелi. Кiлька разiв вона промахнулася, i шматки м’яса покотилися бiлою лляною скатертиною, лишаючи по собi плями вiд соку, схожi на кров з носа на хустинцi. Один такий шмат перекинув соусницю, iнший розбив на друзки кришталевий тарiль, наповнений журавлиновим желе. Третiй скотився зi столу, i Мiя почула, як щось ухопило його й потягло пiд стiл. Пiсля короткого пронизливого вереску сварки пролунав крик болю: якась iстота застромила зуби в iншу. Потiм тиша. Коротка тиша, яку перервав регiт Мii. Вона обтерла маснi пальцi об живiт: повiльно, насолоджуючись тим, як плями вiд м’яса й соусiв розпросторювалися на дорогому шовку, тiшачись припухлим грудям i вiдчуттям соскiв, твердих, шорстких i збуджених, пiд кiнчиками пальцiв. Вона повiльно йшла до краю столу, розмовляючи сама з собою багатьма голосами, створюючи божевiльну трiскотняву. Як там твое «нiчого», любчику? Дякую, що спитала, Мiе, мое «нiчого» в повному порядку. Ти вiриш у те, що Освальд вирiшив убити Кеннедi самотужки? Нiзащо в свiтi не повiрю, люба, – тут замiшане ЦРУ. Вони чи тi бiлопикi мiльйонери, сталевi магнати з Алабами. Бомбiнгем[6 - Бомбiнгем – назва мiста Бiрмiнгем у штатi Алабама, яку воно дiстало пiсля того, як у нiч з 11 на 12 травня 1963 р. расисти закидали бомбами церкви, заклади й житловi будинки негрiв, що боролися за своi права.], штат Алабама, люба, чи ж це не правда? Ти вже слухала нову платiвку Джоан Баез? О так, у неi янгольський голос, чи не так? Я чула, вони з Бобом Дiланом збираються одружитися… І так безперестанку. Роланд чув у цьому голосi культурний тон Одетти й Деттину грубу, проте соковиту лайку. Чув голос Сюзанни i багатьох iнших жiнок. Скiльки iх було в ii головi? Скiльки особистостей, сформованих i напiвсформованих? Вiн дивився, як вона тягнеться до порожнiх тарiлок, яких не iснувало насправдi, й порожнiх склянок (також вiдсутнiх), iсть просто з тарелiв, жуе з апетитом голодноi, ii обличчя поступово вкриваеться лиснючим шаром жиру, а лiф ii сукнi (якоi вiн не бачив, проте вiдчував, що вона е) темнiшае вiд обтирання пальцiв, коли вона стискае тканину, плямуючи ii на грудях, – цi рухи були надто впiзнаваними, щоб помилитися. Щоразу, коли зупинялася, вона хапала повiтря перед собою i жбурляла невидиму тарiлку на пiдлогу чи об стiну, що iснувала лише в ii уявi. – Ось тобi! – кричала вона зухвалим голосом Детти Волкер. – Ось тобi, гидка Синя Тiтко, я знов ii розтрощила! Розбила твою чортову тарiлку, як тобi це подобаеться? Подобаеться, га? Переходячи далi, вона часом тихенько й приемно пiдсмiювалася та запитувала в такоi-то, як ведеться iхньому синочковi такому-то у Моргаузi й хiба не чудово, що для людей з кольоровою шкiрою вiдкрили таку гарну школу, це просто диво якесь! А як твоя матуся, люба? Ой, як менi шкода це чути, ми всi молитимемося, щоб вона одужала! Говорячи, вона тягнулася до уявних тарiлок. Хапала зелену соусницю, де блищала чорна iкра, прикрашена шкiркою лимона. Занурювала в неi обличчя, як свиня в ночви. Жадiбно iла. Знову пiдводила обличчя, всмiхалася скромно i стримано у свiтлi електричних лiхтарiв, риб’ячi яйця на коричневiй шкiрi ii щiк i лоба виступали, як чорний пiт, зiбравшись у заглибинках бiля нiздрiв, як згустки почорнiлоi кровi, – О так, я гадаю, наш прогрес очевидний, такi люди, як той «Бик» Коннор[7 - Теофiл Юджин «Бик» Коннор (1897—1973) – полiтик-демократ i комiсар полiцii з мiста Бiрмiнгем (штат Алабама), був членом Ку-Клукс-Клану i запеклим прихильником расовоi сегрегацii.], вже вiджили свое, iхня доба скiнчилася, i найкраща помста iм – це те, що вони про це знають, – i перекидала соусницю назад через голову, як схибнута волейболiстка, iкра сипалася й заплутувалася в ii волоссi (принаймнi так це собi уявляв Роланд), а коли посудина розбивалася об камiнь, ii свiтський вираз обличчя (чудова-вечiрка-чи-не-так) змiнювався диявольським вищиром Детти Волкер i вона викрикувала: «На, стара синя свинюко, як тобi? Хочеш запхати трохи iкри в свою стару суху щiлину? На, бери! Затикай! Тобi сподобаеться!» Вiдтак вона йшла далi. І далi. І далi. Харчувалася у великiй бенкетнiй залi. Годувала себе i свое дитятко. Не повертаючись i не помiчаючи Роланда. Жодного разу так i не зрозумiвши, що бенкетноi зали не iснувало взагалi. ЧОТИРИ Коли всi вчотирьох (уп’ятьох, якщо рахувати Юка) вкладалися спати, поласувавши смаженими пундицями, думками Роланд був далеко вiд Еддi й Джейка. Всю його увагу полонила Сюзанна. Стрiлець був бiльш нiж упевнений, що сьогоднi вона знову пiде на нiчне полювання i знову вiн вирушить слiдом. Не для того, щоб подивитися, що вона затiвае, – це йому й так було вiдомо. Нi, основною його метою було оберiгати. Ранiше, вдень, коли Джейк повернувся з оберемком дров, Сюзанна почала виявляти добре знайомi Роландовi тривожнi ознаки: уривчаста мова, рiзкуватi, не надто грацiйнi рухи, потирання скронi чи пiд лiвою бровою з вiдсутнiм виглядом, неначе iй там болiло. Невже Еддi цього не помiчав? Коли Роланд тiльки познайомився з ним, Еддi справдi був не надто спостережливий, хоч вiдтодi дуже змiнився, але… Але вiн кохав ii. Кохав. Як вiн мiг не бачити того, що було очевидно для Роланда? Звiсно, все було не настiльки помiтно, як на узбережжi Захiдного моря, коли Детта готувалася вистрибнути вперед i усунути Одетту вiд керування ii тiлом, однак усi ознаки були i, якщо вже на те, не надто й вiдрiзнялися. З iншого боку, як казала колись Роландова мати: «Кохання заслiплюе». Можливо, Еддi просто був надто близький з нею, щоб бачити очевидне. «Чи не хоче бачити, – подумав Роланд. – Не хоче визнавати, що все може повторитися. Їi протистояння з самою собою й роздвоенiсть натури». Тiльки цього разу справа була не в нiй. Роланд уже давно це пiдозрював – з часiв розмови з мешканцями Рiчкового Перехрестя, – а тепер остаточно в цьому впевнився. Нi, рiч була не в нiй. Отож вiн лежав, слухаючи, як всi один за одним поринають у сон i iхне дихання стае глибоким i рiвним. Юк, потiм Джейк, потiм Сюзанна. Останнiм заснув Еддi. Хоча… не зовсiм останнiм. Слабо, дуже слабо до Роландових вух долинало бурмотiння розмови: перемовлялися люди з iншого боку пагорба на пiвднi, тi, що стежили i йшли за ними слiдом. Скидалося на те, що вони набираються смiливостi, щоб вийти з криiвки, дати про себе знати. Слух у Роланда був дуже гострий, проте недостатнiй, щоб розiбрати, про що говорять. Разiв iз шiсть люди тихо обмiнялися реплiками, а потiм хтось голосно на них цитьнув. Запала мовчанка, тiльки вiтер тихо ворушив верхiвки дерев. Роланд лежав нерухомо, вдивляючись у чорне небо без зiрок, очiкуючи, поки пiдведеться Сюзанна. І вона не забарилася. Але перед тим, як це сталося, Джейк, Еддi та Юк занурилися в тодеш. П’ЯТЬ Про тодеш Роланд i його друзi дiзналися (хоч вiдомостей про нього було кiт наплакав) вiд придворного наставника Ваннея в далекi часи своеi юностi. Тодi iх ще було п’ятеро: Роланд, Алан, Катберт i Воллес, Ваннеiв син. Воллес, навдивовижу розумний, проте хворобливий хлопчик, помер вiд падучоi хвороби, яку ще називали «королiвським нещастям». Так iх стало четверо – над ними розкинув свое крило ка-тет. Ванней теж це знав, i знання лише примножувало його смуток. Корт навчав iх орiентуватися за сонцем i зiрками, Ванней показав компас, квадрант i секстант, навчив iх математики, що могла знадобитися в життi. Корт учив iх битися. За допомогою iсторii, розв’язання логiчних проблем i настанов щодо того, що вiн називав «унiверсальними iстинами», Ванней демонстрував iм, що часом сутички можна уникнути. Корт навчав iх убивати, коли це необхiдно. Ванней з його кульганням i приемною, хоч i вiдстороненою усмiшкою, говорив iм, що насильство лише погiршуе проблеми, а не розв’язуе iх. Вiн називав його порожнистою камерою, де всi природнi звуки спотворюе луна й не розiбрати, де справжнiй звук, а де вiдлуння. Вiн викладав iм основи фiзики й хiмii – точнiше, iхнi залишки. Учив, як закiнчувати речення на кшталт «Те дерево схоже на…», «Коли я бiжу, я щасливий, мов той…» i «Ми не могли не розсмiятися, тому що…» Роланд терпiти не мiг таких вправ, але Ванней не давав йому вiдкараскатися. – У тебе дуже квола уява, Роланде, – якось сказав учитель (Роландовi тодi було одинадцять рокiв). – Та я не дозволю тобi послабити ii ще бiльше, уникнувши тренувань. Вiн виклав «Сiм ступенiв магii», ухилившись од вiдповiдi на питання, чи вiрить у них сам. На одному з тих занять, наскiльки мiг пригадати Роланд, Ванней згадав про тодеш. Чи, можливо, Тодеш (з великоi лiтери), Роланд не був певен. Вiн пам’ятав, що Ванней розповiдав тодi про секту маннi, мандрiвний люд. А чи згадував вiн при цьому чаклунську веселку? Так, згадував, думав Роланд. Йому й самому вже двiчi доводилося тримати рожеву дугу веселки в своiх руках (один раз у дитинствi, а другий – уже в зрiлому вiцi), i хоча вiн обидва рази потрапляв усередину кристала, мандрував у ньому, вдруге навiть разом з друзями, але вiн нiколи не занурювався в тодеш. «А звiдки ти знаеш? – спитав вiн у себе самого. – Як ти можеш знати, якщо був усерединi?» Тому що Катберт i Алан неодмiнно б йому про таке сказали. Ти впевнений? Якесь дивне вiдчуття, настiльки чуже стрiльцевi, що вiн навiть не мiг його назвати – вiдраза? переляк? – стиснуло йому груди, й вiн усвiдомив, що вiн не певен. Йому було вiдомо лише те, що куля затягла його всередину, в своi глибини, та що йому дуже пощастило, коли вiн звiдти вибрався живим. «Але тут немае жодноi кулi, навiть поблизу немае, – подумав вiн, i знову вiдповiв йому той, iнший голос – сухий, невблаганний голос його старого кульгавого вчителя, який до кiнця життя так i не перестав тужити за своiм единим сином, – i слова були тi самi: Ти впевнений? Впевнений, стрiльцю? ШІСТЬ Все почалося з тихого потрiскування. Спочатку Роланд вирiшив, що то багаття: хтось поклав туди сосновi гiлки, до них нарештi дiсталося вугiлля й тепер глиця трiскучо спалахувала. Проте… Звук став гучнiшим, перерiс у електричне дзижчання. Роланд сiв i озирнувся у бiк багаття, що вже дотлiвало. І тут його очi округлилися, а серце шалено закалатало в грудях. Сюзанна вiдвернулася од Еддi, навiть трохи вiдсунулася. Еддi розкинув руки, Джейк теж. Їхнi пальцi дотикалися. На очах у Роланда iхнi тiла замигтiли: стали зникати й проявлятися. З Юком вiдбувалося те саме. Коли вони зникали, на мiсцi iхнiх тiл з’являлося тьмяне сiре свiтiння, що приблизно повторювало форми i розташування iхнiх тiл, неначе щось тримало для них мiсця в реальностi. Щоразу, коли вони поверталися, лунало те трiскотiння. Роланд бачив, як тремтять iхнi повiки вiд обертiв очних яблук. Вони спали. Але не просто спали. Вони занурилися в тодеш – стан переходу з одного свiту до iншого. Подейкували, що це вмiють робити маннi. А також – що цей стан могли спричиняти кулi з чаклунськоi веселки, незалежно вiд того, хочеш ти цього чи нi. А надто одна з куль. «Вони можуть застрягнути мiж двома свiтами i впасти, – думав Роланд. – Так казав Ванней. Вiн попереджав, що занурюватися в тодеш дуже небезпечно». Що вiн ще казав? Пригадати це Роланд не мав часу, бо ж тiеi самоi митi Сюзанна сiла, натягнула на обрубки нiг шкiрянi чохли, якi зробив iй Роланд, i перебралася в свiй вiзок. А за мить уже котила до прадавнiх дерев, що росли на пiвнiч вiд дороги. Цей шлях пролягав у протилежний бiк вiд того мiсця, де отаборилися люди, що стежили за ними. Єдине полегшення. Якусь мить Роланд залишався на мiсцi, не знаючи, що робити. Та зрештою рiшення прийшло. Будити iх у станi тодешу вiн не мiг – чинити так означало наражати iх на величезний ризик. Єдине, що вiн мiг, – пiти слiдом за Сюзанною, як i в тi попереднi кiлька ночей, i сподiватися, що вона не втрапить у халепу. Можеш також помiркувати над тим, що буде далi. То був холодний лекторський голос Ваннея. Його старий учитель вочевидь збирався трохи погостювати в його головi. Розумування нiколи не було твоею перевагою, але тобi доведеться це зробити. Звiсно, ти маеш зачекати, доки тi, хто йде за вами назирцi, самi дадуть про себе знати, та зрештою, Роланде, ти повинен будеш зважитися на якiсь дii. Втiм, спершу добре все обмiркуй. І краще ранiше, нiж пiзнiше. Так, ранiше завжди краще, нiж пiзнiше. Знову пролунав той гучний хряскiт: повернулися Еддi з Джейком i Юком у хлопчикових обiймах. А потiм вони знову зникли, залишивши по собi лише слабке ряхтiння ектоплазми. Але нехай. Його завдання – простежити за Сюзанною. Що ж до Еддi та Джейка… як на те Божа воля, вода буде. Припустiмо, що, коли ти повернешся, iх уже не буде. Що тодi? Ванней казав, що таке трапляеться. Що ти iй скажеш, як вона прокинеться й побачить, що ii чоловiк i прийомний син обидва щезли? Але тiеi митi вiн нiчого не мiг з цим вдiяти. Єдине, що вiн мiг зробити, – подбати про Сюзанну. Про ii безпеку. СІМ На пiвнiчному боцi дороги старезнi дерева росли на великiй вiддалi одне вiд одного. Над головою iхне вiття сплiталося, утворюючи щiльну запону, але на землi було повно мiсця для Сюзанниного вiзка, тож вона швидко просувалася вперед, петляючи мiж величезних прадавнiх грабiв i сосон, легко котячи вниз, пiд гiрку, запашним товстим килимом з опалого листя й глицi. Це не Сюзанна. І не Детта чи Одетта. Це жiнка, що зве себе Мiя. Як на Роланда, то вона могла себе назвати хоч Королевою зелених днiв, аби лише повернулася цiлою й неушкодженою, а Джейк та Еддi виявилися на мiсцi. Вiн вiдчув гострiшi, свiжiшi пахощi зеленi: очерет i водоростi, – що змiшувалися з запахом тванi, плюскотом жаб, саркастичним ухканням сови, хлюпанням, коли щось стрибало у воду, слiдом за яким пролунав тонкий вереск: чи то стрибуна, чи того, на кого стрибнули. Крiзь лiсовий пiдстил тепер проступав пiдлiсок, спершу ледь помiтно, а далi поступово розростаючись. Гiлля дерев угорi порiдiло. Дзижчали москiти, лiтала мошкара. Запахи болота подужчали. Колеса вiзка котили м’яким килимом, не лишаючи слiду. Та коли пiдстил почав поступатися чагарникам, Роланд став помiчати поламанi гiлки й зiрване листя там, де вона проiжджала. Потiм, коли вона дiсталася бiльш-менш рiвноi землi, колеса почали вгрузати в землю: що далi, то м’якшу. За двадцять крокiв стало помiтно, що в слiдах вiд колiс проступае вода. Проте жiнка була надто вправною (надто хитромудрою), щоб отак просто вгрузнути. Пройшовши ще двадцять крокiв вiд того мiсця, де помiтив просочування води, вiн побачив сам вiзок, покинутий. На сидiннi лежали ii штани й сорочка. Вона пiшла на болото гола, якщо не вважати одягом чохли, що прикривали обрубки нiг. Над калюжками стоячоi води слалися стрiчки туману. Де-не-де здiймалися порослi травою купини. На однiй з них, прив’язане до колоди, поставленоi сторч, виднiло те, що Роланд спершу прийняв за стародавне опудало. Та, пiдiйшовши ближче, вiн побачив, що то людський скелет. На лобi черепа виднiла прим’ятина – темний трикутник мiж порожнiх западин. Поза сумнiвом, ту рану було завдано якоюсь примiтивною палицею, й тiло (чи його неспокiйний дух) лишили як знак того, що тут починаеться територiя племенi. До цього часу плем’я, швидше за все, вимерло чи знайшло собi iншу територiю, та обережнiсть нiколи не була зайвою. Роланд витяг револьвера i рушив слiдом за жiнкою, переступаючи з купини на купину та зрiдка кривлячись вiд болю, що пронизував праве стегно. Щоб ii наздогнати, йому знадобилася вся зосередженiсть i спритнiсть, на яку вiн був здатен, – почасти тому, що вона, на вiдмiну вiд Роланда, не думала про те, як би лишитися сухою. Гола, мов русалка, вона й рухалась, як водяна iстота: просуватися в багнi й болотянiй тванi могла так само добре, як i суходолом, не вiдчуваючи жодних незручностей. Поповзом долала великi купини, ковзала далi крiзь воду мiж ними, час вiд часу зупиняючись, щоб зняти з себе п’явку. У пiтьмi ii рухи зливалися воедино, вiд чого вона здавалася моторошно подiбною до вугра. Близько чвертi милi вона заглиблювалася в болото, що ставало дедалi хисткiшим, i стрiлець терпляче йшов назирцi. Вiн щосили намагався бути незримим, але в цьому не було потреби. Та частина ii «я», що вмiла бачити, мислити й вiдчувати, зараз перебувала десь далеко. Нарештi вона зупинилася, стоячи на вкорочених ногах i тримаючись для рiвноваги обома руками за шорсткi гiлки чагарiв. Дивилася кудись на чорну поверхню ставка: голова пiднята, тiло нерухоме. Стрiлець не бачив, маленький той став чи великий – його береги губилися в туманi. Але там було свiтло, слабке розмите свiтiння, що нiбито пiднiмалося з дна. Можливо, воно йшло вiд корчiв, що повiльно гнили на днi. Жiнка стояла, споглядаючи лiсовий ставок, затягнений кiркою тванi, з виглядом королеви, що дивиться на… що? Що вона бачила? Бенкетну залу? З часом стрiлець зрозумiв, що так воно i було. Вiн майже бачив ii сам. Це прошепотiла йому ii душа i це пiдтверджувалося тим, що вона говорила й робила. Бенкетна зала була винахiдливим способом, у який ii розум вiдокремлював Сюзанну вiд Мii, так само, як вiн роками тримав Одетту подалi вiд Детти. У Мii могли бути сотнi причин на те, щоб тримати свое iснування в таемницi, та найголовнiша з них полягала в новому життi, яке вона носила пiд серцем. Дитятко – так вона його називала. Раптом, з несподiванiстю, що досi його вражала (хоч вiн уже й бачив це ранiше), вона почала полювати, безгучно, без единого сплеску ковзнувши у воду вздовж краю ставка. Спритно розсувала очерет, петляла мiж горбками. Роланд спостерiгав за нею з виразом змiшаного жаху й пристрастi. Тепер, замiсть знiмати п’явок зi шкiри й жбурляти iх геть, вона вкидала iх до рота, як солодощi. М’язи на ii стегнах здiймалися й опадали хвилями. Коричнева шкiра блищала, як мокрий шовк. Коли вона обернулася (на ту мить Роланд уже сховався за деревом i злився з сутiнками), стрiлець побачив, як налилися ii груди. Звiсно, проблема полягала не лише у «дитятковi». Був ще Еддi. «Що з тобою, в бiса, таке, Роланде? – запитав вiн сам у себе. – Ця дитина може бути «нашою». Ти ж не впевнений на сто вiдсоткiв, що це не так. Так, так, я знаю, що ii щось мало, поки ми витягали Джейка, та не обов’язково ж…» І так далi, й тому подiбне, бла-бла-бла, як сказав би Еддi. А чому вiн так сказав би? Тому що вiн ii кохав i волiв би мати дитину вiд iхнього союзу. А ще тому, що сперечатися для Еддi Дiна було так само природно, як i дихати. Такий самий був Катберт. Гола жiнка в очеретах блискавично вхопила чималу жабу. Стиснула руку – i жаба луснула, порснувши мiж пальцiв кишками й блискучими яйцями iкри. З голови полiзли мiзки. Жiнка пiднесла жабу до рота й жадiбно ii з’iла, ще живу, з заднiми зеленкувато-бiлими ногами, що смикалися. Злизала з кiсточок пальцiв кров i блискучi цiвки внутрiшнiх тканин. Потiм зробила жест, наче жбурнула щось на пiдлогу, й закричала: «Як тобi, смердючко синя?» низьким утробним голосом, що змусив Роланда здригнутися. То був голос Детти Волкер у ii найогиднiшому, найбожевiльнiшому проявi. Не зупиняючись, вона помандрувала далi. Наступною виловила маленьку рибу… потiм знову жабу… а тодi справжнiй трофей – водяного щура, який несамовито верещав, пручався i намагався ii вкусити. Вона стиснула, з хрускотом вижмакуючи життя, i запхала щура собi до рота, з лапами й хвостом. А за мить нахилилася i виблювала неперетравлюване – мiсиво з шерстi й подрiбнених кiсток. Тодi покажи йому… звiсно, якщо вони з Джейком повернуться зi своеi мандрiвки. І скажи: «Я знаю, що в жiнок бувають химерностi, коли вони вагiтнi, але, Еддi, тобi не здаеться, що це занадто химерно? Подивися на неi: бродить в очеретi, наче якийсь алiгатор людського роду. Подивися i скажи, що вона робить це, аби нагодувати твою дитину. Людську дитину». Та Еддi сперечатиметься. Роланд це знав напевно. Не вiдомо йому було тiльки те, що зробить сама Сюзанна, коли Роланд розповiсть iй, що в ii черевi росте iстота, яка глупоi ночi вимагае сирого м’яса. А на додачу до цього був ще й тодеш. І незнайомцi, якi стежили за ними. Втiм, незнайомцi якраз турбували його найменше. Насправдi iхня присутнiсть навiть заспокоювала. Поки що вiн не знав, чого вони хочуть, але в глибинi душi мав про це уявлення. Вiн уже багато разiв зустрiчав таких незнайомцiв. У пiдсумку те, що вони хотiли, завжди зводилося до одного. ВІСІМ Тепер жiнка, яка звалася Мiя, почала розмовляти пiд час полювання. Цю частину ii ритуалу Роланд теж добре вивчив, та все одно вiд нього поза шкiрою продирав мороз. Вiн дивився просто на неi, i все ж йому важко було уявити, що одна людина могла розмовляти такими рiзними голосами. Вона спитала в себе, як iй ведеться. Вiдповiла, що все добре, дуже дякую. Говорила про когось на ймення Бiлл, чи, можливо, Бик. Поцiкавилася здоров’ям чиеiсь матерi. Спитала в когось про якийсь Моргауз[8 - Моргауз – чоловiчий коледж для чорношкiрих у Атлантi, штат Джорджiя.], а потiм глибоким рипучим голосом (поза сумнiвом, чоловiчим) вiдповiла, що не пiде вона нi до якого Моргаузу чи Неморгаузу. Промовивши це, вона хрипко розреготалася, що мусило означати жарт. Потiм кiлька разiв вiдрекомендувалася (як робила це у попереднi ночi) iменем Мiя, яке Роланд добре знав зi свого життя в Гiлеадi. Це iм’я було майже священним. Двiчi вона присiла в реверансi, пiднявши незримi спiдницi, вiд чого в стрiльця защемiло серце – вперше такий уклiн вони з друзями Аланом та Катбертом побачили в Меджисi, куди iх вiдрядили батьки. Вона пробралася назад до краю (зали) ставка, вся мокра й блискуча. Там затрималася, стоячи нерухомо п’ять хвилин. Потiм десять. Знову десь iронiчно заухкала сова – ухху! – i, неначе у вiдповiдь, з-за хмар ненадовго визирнув мiсяць. Його свiтло позбавило якусь маленьку тварину шансу вижити, сховавшись у темному закутнi. Вона спробувала порятуватися втечею, але жiнка вхопила ii точним рухом i вгризлася iй у черево, що несамовито звивалося й пручалося. Пролунало хлюпання, хрускiт, потiм плямкання. Жiнка пiдняла рештки трупика високо над головою, ii темнi руки й зап’ястки вiд кровi потемнiшали ще дужче. Розiрвала тiло навпiл i шпурнула половинки у воду. Потiм гучно вiдригнула i кинулася у воду, здiйнявши великий фонтан бризок. Так Роланд зрозумiв, що сьогоднiшню учту закiнчено. Вона навiть легко вихоплювала з повiтря болотяних жукiв i вiдправляла iх до рота. Вiн мiг лише сподiватися, що вона не отруiться чимось iз тiеi гидоти, яку поглинула. Поки що такого не траплялося. Поки вона нашвидкуруч приводила себе до ладу, змиваючи твань i кров, Роланд непомiтно рушив назад, у бiк табору, намагаючись не зважати на бiль у стегнi, що нагадував про себе дедалi частiше. Вiн уже тричi ставав свiдком нiчного полювання, й одного разу вистачило, щоб збагнути, якими навдивовижу гострими були чуття жiнки в цьому станi. Бiля ii вiзка вiн зупинився, щоб перевiрити, чи, бува, не лишив слiдiв. Помiтивши вiдбиток чобота, вiн затер його ногою, потiм для певностi прикидав листям, але обережно, щоб не викликати зайвих пiдозр, бо забагато листя в цiй ситуацii – ще гiрше, нiж якби його не було взагалi. Покiнчивши з цим, вiн вийшов на дорогу i пiшов до табору, вже не кваплячись. Вона й сама буде наводити марафет перед тим, як повертатися. Цiкаво, що бачила перед собою Мiя, коли чистила Сюзаннин вiзок, подумав Роланд? Якийсь вiзочок з мотором? Та байдуже. Головне те, яка вона була хитромудра. Якби вiн однiеi ночi не прокинувся, щоб пiти до вiтру, коли вона саме вирушала на одну зi своiх вилазок, то й досi не знав би про ii полювання. А в таких речах вiн просто мусив проявляти тямущiсть. Ти не такий тямущий, як вона, хробаче. Ну от, на додачу до привида Ваннея, до нього навiдався Корт, щоб дати пару урокiв. Вона вже показувала тобi це ранiше, хiба не так? Авжеж. Вона довела йому, що ii розуму вистачило б на трьох жiнок. А тепер з’явилася четверта. ДЕВ’ЯТЬ Коли перед Роландом замаячив просвiт у деревах – дорога, якою вони простували, й мiсце, де стали табором на нiч, – вiн двiчi вдихнув на повнi груди, щоб не хвилюватися, та йому це не надто добре вдалося. «Як на те Божа воля, вода буде, – нагадав вiн сам собi. – У великих справах, Роланде, ти не маеш права голосу». Невтiшна iстина, особливо для людини, що подалася в таку грандiозну мандрiвку, як стрiлець, та вiн уже навчився з нею жити. Ще раз вдихнувши, вiн зробив крок уперед. І довго, полегшено видихнув, коли побачив Еддi й Джейка, якi мирно спали бiля згаслого вогнища. Хлопчикова права рука, що стискала лiву долоню Еддi, коли стрiлець вирушив за Сюзанною, зараз обвилася довкола Юка. Шалапут розплющив одне око, уважно подивився на стрiльця i заплющився знову. Почути ii наближення Роланд не змiг, але вiдчув його. Швидко лiг, перекотився на бiк i ткнувся носом у згин лiктя. У такому положеннi вiн спостерiгав, як з лiсу викотився вiзок. Почистила вона його швидко, проте ретельно: нi плямки багна Роланд не помiтив. Спицi блищали в мiсячному сяйвi. Сюзанна поставила вiзок на мiсце, невимушено й грацiйно (як завжди) вислизнула з нього й рушила туди, де спав Еддi. Роланд дещо занепокоено дивився, як вона наближаеться до свого чоловiка. Подiбну тривогу вiдчував би на його мiсцi будь-який чоловiк, що бодай раз в своему життi мав справу з Деттою Волкер. Тому що жiнка, яка звала себе матiр’ю, в сутностi не надто вiдрiзнялася вiд Детти. Лежачи нерухомо, як людина, що мiцно заснула, Роланд приготувався до стрибка. А тодi вона вiдгорнула волосся зi щоки Еддi й поцiлувала його у скроню. І цей пестливий жест сказав стрiльцевi все, що йому необхiдно було знати. Тепер вiн мiг спокiйно заснути. Вiн заплющив очi й занурився в темряву. Роздiл IV Бесiда ОДИН Коли Роланд прокинувся вранцi, Сюзанна ще спала, але Еддi з Джейком уже були на ногах. На сiрих кiстках учорашнього багаття Еддi розклав нове. Вдвох iз хлопчиком вони грiлися та iли буритоси по-стрiлецькому. Вигляд у обох був схвильований i заразом стривожений. – Роланде, нам треба поговорити, – сказав Еддi. – Вночi з нами дещо трапилося… – Я знаю, – перебив Роланд. – Ви були в тодешi. – В тодешi? – перепитав Джейк. – А що воно таке? Роланд розтулив було рота, щоб пояснити, але потiм замовк i похитав головою. – Якщо ми будемо розмовляти, Еддi, краще розбуди Сюзанну. Так не доведеться повторювати першу частину двiчi. – Вiн перевiв погляд на пiвдень. – Маю надiю, нашi новi друзi не перешкодять нам пiд час розмови. Їх це не стосуеться. – Але в його душу вже закрадалися сумнiви щодо цього. Цiкавiше, нiж зазвичай, вiн спостерiгав, як Еддi будить Сюзанну, впевнений, проте не на всi сто, що розплющить очi саме Сюзанна, а не iнша. Але то була вона. Сiла, потягнулася, прочесала пальцями своi тугi кучерi. – Що таке, котику? Я могла ще годинку поспати. – Сьюз, нам треба поговорити, – сказав Еддi. – Все, що захочеш, але не зразу. Ого, нiчого собi, та в мене все тiло болить! – Це вiд спання на твердiй землi, – сказав Еддi. «Не кажучи вже про полювання голою на болотi», – додумав Роланд. – Злий менi водички, сонце. – Сюзанна простягнула долонi, складенi ковшиком, i Еддi наповнив iх водою з бурдюка. Вона хлюпнула собi в обличчя, скрикнула i сказала: – А водичка не лiтня. – Лiтня! – повторив Юк. – Нi, я ще молода, – засмiялася жiнка до пухнастика, – але ще кiлька таких мiсяцiв, як цi попереднi, i я посивiю. Роланде, ви в Серединному свiтi знаете, що таке кава? Роланд кивнув. – З плантацiй у Зовнiшнiй дузi. На пiвднi. – Якщо раптом будемо проходити повз неi, назбираемо трiшки? Пообiцяй. – Обiцяю, – запевнив Роланд. Але Сюзанна вже пильно дивилася на Еддi. – Що таке? Ви, хлопцi, якось змарнiли. – Знову сни замучили, – сказав Еддi. – Мене теж, – додав Джейк. – Це не сни, – мовив стрiлець. – Сюзанно, а тобi як спалося? Вона безтурботно глянула на нього. В ii вiдповiдi вiн не вiдчув анi тiнi сумнiву. – Мов убита, як я завжди сплю. Єдине, що е доброго в цих поневiряннях, – те, що ти можеш забути про клятий «нембутал»[9 - «Нембутал» – снодiйний лiкарський засiб.]. – Роланде, то що таке тодеш? – поцiкавився Еддi. – Тодеш, – почав стрiлець i пояснив iм так добре, як умiв. З Ваннеевих урокiв вiн пам’ятав, що люди-маннi тривалий час постували, щоб досягти належного стану розуму, мандрували в пошуках саме того мiсця, що дозволяло зануритися в тодеш. Це вони визначали за допомогою магнiту й великих свинцевих тягарцiв. – Щось менi пiдказуе, що в Нiдл-парку[10 - Нiдл-парк (у перекладi «Парк “Голка”») – Шерман-сквер у Нью-Йорку. У 1960—1970-х роках – мiсце для збiговиськ наркоманiв i наркодилерiв.] цi чуваки були б як удома, – сказав Еддi. – Будь-де у Грiнвiч-Вiлiдж[11 - Грiнвiч-Вiлiдж (скорочено «Вiлiдж») – богемний житловий район Нью-Йорка, мiсце зародження руху бiтникiв.], – додала Сюзанна. – «Звучить по-гавайському, чи не так?» – процитував Джейк замогильним голосом, i всi розсмiялися. Навiть Роланд, i той злегка всмiхнувся. – Тодеш – це ще один спосiб мандрувати, – сказав Еддi, коли всi насмiялися досхочу. – Як дверi. І скляна куля. Правильно я кажу? Роланд хотiв було вiдповiсти ствердно, та потiм завагався. – Я думаю, це можуть бути рiзновиди одного й того самого, – сказав вiн. – А ще Ванней розповiдав, що кристали… частини чаклунськоi веселки… можуть полегшити занурення в тодеш, а часом навiть роблять його елементарним. – А ми справдi блимали, як… як лампочки? Як те, що ти називаеш лiхтарями-iскорками? – Так… ви з’являлися й зникали. Коли вас не було, замiсть вас лишалося тьмяне свiтiння, неначе щось тримало для вас мiсце в цьому свiтi. – Дякувати Боговi, що тримало, – сказав Еддi. – Коли все скiнчилося… коли знову задзеленчали дзвiночки й стало темно… чесно кажучи, я засумнiвався, що ми повернемося. – Я теж, – тихо мовив Джейк. Небо знову затягло хмарами, й у тьмяному ранковому свiтлi хлопчик здавався дуже блiдим. – Я тебе загубив. – Ще нiколи в життi я не був такий щасливий, як тодi, коли розплющив очi й побачив цей шмат дороги, – сказав Еддi. – І тебе поряд, Джейку. Навiть Роланд – i той здався менi красенем. – Вiн глянув на Юка, перевiв погляд на Сюзанну. – Кохана, а з тобою нiчого такого не трапилося вночi? – Ми б ii побачили, – сказав Джейк. – Нi, якщо ii тодешнуло деiнде, – заперечив Еддi. Сюзанна стурбовано похитала головою – Я всю нiч проспала. Я ж казала. А ти, Роланде? – Нiчого такого, – сказав Роланд. Вiн, як завжди, тримав усе в таемницi, поки iнтуiцiя не пiдкаже йому, що настав слушний час. (До того ж брехати йому особливо не довелося.) Вiн пильно подивився на Еддi й Джейка. – Якiсь проблеми, правда ж? Еддi з Джейком перезирнулися, потiм знову подивилися на Роланда. – Та, – зiтхнув Еддi, – мабуть. – Наскiльки все погано? Ви знаете? – Здаеться, нi. А ти як думаеш, Джейку? Джейк похитав головою. – Але в мене е деякi мiркування, – вiв далi Еддi. – І якщо вони справдяться, от тодi у нас виникне проблема. Велика. – Вiн важко проковтнув слину. Джейк торкнувся його руки, i стрiлець з тривогою вiдзначив, як швидко i мiцно той стиснув хлопчикову долоню. Роланд i собi потягнувся та взяв за руку Сюзанну. Перед його внутрiшнiм зором промайнула картинка, як ця рука хапае жабу й вичавлюе з неi тельбухи, але вiн прогнав од себе цю думку. Жiнки, яка це зробила, з ними зараз не було. – Розповiдайте, – попросив вiн Еддi й Джейка. – Розповiдайте все до найменших деталей. Ми хочемо почути. – Кожне слово, – пiдтакнула Сюзанна. – Заради ваших батькiв. ДВА Вони детально розповiли про все, що з ними сталося в Нью-Йорку 1977 року. Роланд i Сюзанна зачаровано слухали iсторiю про те, як вони йшли слiдом за Джейком до книгарнi й побачили авто Балазара та його джентльменiв, яке пiдкотило до входу. – Ти ба! – вигукнула Сюзанна. – Тут тобi й поганi хлопцi! Все майже як у романi Дiккенса. – Хто такий Дiккенс i що таке роман? – запитав Роланд. – Роман – це довга iсторiя, викладена у книзi, – розтлумачила Сюзанна. – Дiккенс написав iх iз дюжину. Вiн був, либонь, одним з найлiпших романiстiв усiх часiв. У його романах люди у великому мiстi Лондонi зустрiчаються з тими, кого знали колись давно чи познайомилися деiнде. Один мiй викладач у коледжi терпiти не мiг такого розвитку подiй. Казав, що в романах Дiккенса повно випадкових збiгiв. – Твiй викладач або не знав про ка, або не вiрив у його iснування, – сказав Роланд. – Так, авжеж, це ка, – закивав Еддi. – Нема сумнiвiв. – Мене бiльше зацiкавила жiнка, яка написала «Чарлi Чух-Чуха», нiж цей байкар Дiккенс, – сказав Роланд. – Джейку, ти часом не… – А я тебе випередив, – сказав Джейк, розстiбаючи лямки свого наплiчника. З побожним виглядом дiстав почухрану книжку про пригоди локомотива Чарлi та його друга, Машинiста Боба. Усi подивилися на палiтурку. Пiд картинкою досi стояло iм’я та прiзвище Берiл Еванс. – Блiн, – сказав Еддi. – Це так дивно. Я не хочу з’iжджати на бiчну колiю абощо… – Вiн замовк, збагнувши, що пожартував на залiзничну тематику, потiм продовжив. Усе одно Роланда не надто цiкавили жарти й каламбури. – …але це дивно. Ту книжку, яку купив Джейк, Джейк Сiмдесят Сiм, написала Клаудiя якась там Бахман. – Інес, – озвався Джейк. – А ще там мiж iменами було «i». Маленьке «i». У когось е iдеi, що б це могло означати? Нiхто не знав, але Роланд сказав, що подiбнi iмена мали люди в Меджисi. – Здаеться, це було щось на кшталт додатку, що свiдчив про шанованiсть особи. І я не впевнений, що це побiчна iнформацiя. Джейку, ти сказав, що табличка на вiтринi була iнакшою, нiж колись. Що в нiй було не так? – Я не пригадую. Але знаеш що? Якби ти мене знову загiпнотизував… як тодi, патроном… то я б згадав. – Можливо, iншим разом, – сказав Роланд. – Але нинi вранцi в нас обмаль часу. «Знову, – подумав Еддi. – Ще вчора час не iснував, сьогоднi його бракуе. Але ж чомусь усе впираеться в час, так? Роландовi давнi часи, нашi давнi часи, теперiшне. Це неспокiйне теперiшне». – Чому? – спитала Сюзанна. – Нашi друзi, – пояснив Роланд i кивнув на пiвдень. – У мене вiдчуття, що невдовзi вони прийдуть знайомитися з нами. – А чи вони нашi друзi? – спитав Джейк. – Оце вже справдi неважливо, – сказав Роланд (але сам у цьому засумнiвався). – Поки що звернiмо око нашого кхефу до тiеi книгарнi для розуму чи як ii там. Ви бачили, як розбiйники з «Похилоi вежi» мучили власника? Цього Тауера чи Торена. – Тобто пресували його? – уточнив Еддi. – Викручували йому руки? – Так. – Авжеж, мучили, – погодився Джейк. – Учили, – вставив Юк. – Жеж учили. – Закладаюся, що Тауер i Торен – насправдi те саме прiзвище, – сказала Сюзанна. – «Торен» голландською означае «вежа». – Побачивши, що Роланд вiдкривае рота, щоб заговорити, вона пiдняла руку. – У нашому куточку всесвiту, Роланде, люди так i роблять: мiняють iноземне прiзвище на бiльш… ну… бiльш подiбне до американського. – Ага, – пiдтвердив Еддi. – Так Стемпович стае Стемпером… Яков – Джейкобом… або… – Або Берiл Еванс стае Клаудiею-i-Інес Бахман, – розсмiявся Джейк. Але голос у нього був не дуже веселий. Еддi витяг з багаття напiвобгорiлого патика i став водити ним по землi. Одна по однiй з’являлися великi лiтери: К… Л… А… У. – Шнобель навiть сказав, що Тауер голландець. «Фрiц воно i е фрiц, правда, бос?» – Вiн питально глянув на Джейка, шукаючи пiдтвердження. Джейк кивнув, потiм узяв паличку й продовжив: Д… І… Я. – Те, що вiн голландець, багато що мiняе, – сказала Сюзанна. – Колись голландцi володiли бiльшою частиною Мангеттену. – А хочете знов почути щось у дусi Дiккенса? – спитав Джейк. Дописав на землi «i» пiсля «КЛАУДІЯ» i глянув на Сюзанну. – Як щодо моторошного будинку, через який я потрапив до цього свiту? – Маеток, – сказав Еддi. – Маеток у Датч-Гiл[12 - Датч-Гiл (англ. Dutch Hill, букв. «Голландський пагорб») – район Нью-Йорка.], – нагадав Джейк. – Датч-Гiл. Ну звiсно. Хай йому грець. – Переходьмо до сутi, – сказав Роланд. – А я думаю, що суть полягае в угодi, яку ви побачили. І вiдчули, що повиннi ii побачити, так? Еддi кивнув. – Ваша потреба все побачити здавалася нагальною вимогою Променя? – Роланде, я думаю, то й був Промiнь. – Інакше кажучи, шлях до Вежi. – Угу, – сказав Еддi. Вiн думав про те, як хмари текли вздовж Шляху Променя, як тiнi тяглися в той бiк, куди вказував Промiнь, як кожна гiлка кожного дерева неначе повертала у той бiк. «Усе слугуе Променю», – не раз казав iм Роланд. І потреба Еддi побачити папiрець Балазара, якого той тицьнув пiд носа Кельвiновi Тауеру, здавалася саме потребою, пронизливою i невiдпорною. – Розкажи менi, що там було написано. Еддi прикусив губу. Зараз йому було не так страшно, як тодi, коли треба було вирiзьблювати ключ, що дозволив би iм урятувати Джейка й видобути його на цей бiк, але вiдчуття були схожi. Оскiльки це було не менш важливо, нiж ключ. Якщо вiн щось забув, це може призвести до краху свiтiв. – Я не пам’ятаю дослiвно… Роланд нетерпляче махнув рукою. – Якщо буде потрiбно, я тебе загiпнотизую i витягну з тебе все дослiвно. – Думаеш, це мае значення? – спитала Сюзанна. – Я думаю, все мае значення, – вiдповiв Роланд. – А що, як гiпноз не подiе на мене? – поцiкавився Еддi. – Якщо я типу непiддатливий? – Нехай це буде мiй клопiт, – сказав Роланд. – Дев’ятнадцять, – нi сiло нi впало озвався Джейк, i всi звернули погляди до нього. Вiн роздивлявся лiтери, що iх вони з Еддi награмузляли бiля пригаслого вогнища. – Клаудiя-i-Інес Бахман[13 - В англiйськiй мовi прiзвище «Бахман» мiстить сiм лiтер.]. Дев’ятнадцять лiтер. ТРИ Замислившись на мить, Роланд вирiшив поки що на це не зважати. Якщо число «дев’ятнадцять» було якимось чином iз цим усiм пов’язане, з часом його значення саме про себе нагадае. А поки що iм трьом i без того було над чим помiзкувати. – Аркуш, – сказав вiн. – Спочатку про нього. Розповiдай усе, що можеш згадати. – То був юридичний документ iз печаткою внизу й усiм таким. – Еддi замовк, бо його осяяла проста думка. Ймовiрно, Роланд частково мiг зрозумiти, про що йдеться – зрештою, вiн же був у своему свiтi кимось на зразок правоохоронця, – та не завадило б переконатися. – Ти ж знаеш, хто такi юристи, правда? Вiдповiв Роланд найсухiшим тоном з тих, що були в його арсеналi. – Ти забуваеш, що я родом з Гiлеаду, Еддi. Найцентральнiшоi з Внутрiшнiх баронiй. У нас було бiльше купцiв, фермерiв i фабрикантiв, нiж юристiв, але iх теж не бракувало. – Ти нагадав менi про одну сцену з Шекспiра, Роланде, – розсмiялася Сюзанна. – Двое персонажiв – точно не пригадую, може, Фальстаф i принц Гел – розмовляють про те, що зроблять, коли переможуть i вiйнi настане край. І хтось iз них каже: «Перш за все скараемо на горло всiх юристiв». – Для початку було б непогано, – сказав Роланд, i його серйозний замислений тон змусив Еддi здригнутися. Потiм стрiлець знову повернувся до нього. – Продовжуй. Джейку, якщо згадаеш щось, то додай, будь ласка. І розслабтесь обидва, заради ваших батькiв. Поки що я хочу про все почути в загальних рисах. Хоч Еддi й здогадувався про це, але тi слова Роланда додали йому наснаги. – Гаразд. То був меморандум про договiр. Назва стояла вгорi, великими лiтерами. Внизу було написано «Угоду пiдписали», а поряд два пiдписи. Один – Кельвiна Тауера. Другий – Рiчарда як-його-там. Джейку, ти не пам’ятаеш? – Сейр, – пiдказав Джейк. – Рiчарда Патрика Сейр[14 - В англiйськiй мовi iм’я «Рiчард Патрик Сейр» мiстить дев’ятнадцять лiтер.]. – Вiн замовк, ворушачи губами, а потiм кивнув. – Дев’ятнадцять букв. – І про що в нiй iшлося, в тiй угодi? – спитав Роланд. – Правду кажучи, нiчого особливого, – вiдповiв Еддi. – Чи то менi так здалося? Загалом, мова була про те, що Тауер володiв пустирем на розi Сорок шостоi вулицi й Другоi авеню… – Тим самим пустирем, – виправив Джейк. – Де росте троянда. – Твоя правда, тим самим. Цю угоду Тауер пiдписав п’ятнадцятого липня 1976 року. Корпорацiя «Сомбра» вiдвалила йому сто штук. Натомiсть вiн, наскiльки я розумiю, пообiцяв iм не продавати дiлянки нiкому, крiм самоi «Сомбри», впродовж усього наступного року, дбати про неi, тобто сплачувати всi податки й таке iнше, а потiм надати «Сомбрi» привiлей для придбання, звiсно, якщо вiн доти ще не продасть iм пустиря. Чого вiн вочевидь не зробив станом на ту мить, коли ми його навiдали. Проте до кiнця термiну дii угоди ще лишалося пiвтора мiсяця. – Мiстер Тауер сказав, що сто тисяч уже розiйшлися, – вставив Джейк. – У тiй угодi було щось про те, що «Сомбра» мае першочергове право купiвлi? – уточнила Сюзанна. Еддi з Джейком задумалися, перезирнулися й похитали головами. – Впевненi? – не вгавала Сюзанна. – Не зовсiм, але майже, – вiдповiв Еддi. – Думаеш, це важливо? – Не знаю, – похитала головою вона. – Така угода, про яку ви розповiдаете… без прiоритетного права купiвлi вона не мае сенсу. Якщо подумати, до чого вона зводиться? «Я, Кельвiн Тауер, погоджуюся подумати про те, щоб продати вам свою дiлянку. Ви платите менi сто тисяч доларiв, i я буду думати цiлий рiк. Звiсно, у вiльнi вiд шахiв i кавування з друзями хвилини. А коли рiк добiжить кiнця, то я, може, продам вам пустир, а може, знайдеться покупець, який вiдвалить бiльше грошикiв. А ви, моi лапенята, можете пiти подутися, якщо вам щось не подобаеться». – Ти забуваеш про одну рiч, – м’яко нагадав Роланд. – Яку? – здивувалася Сюзанна. – Ця «Сомбра» – не звичайна законослухняна компанiя. Сама подумай, чи законослухняна компанiя найняла б когось на кшталт Балазара, щоб вiн переказував вiд неi повiдомлення. – А ти маеш рацiю, – погодився Еддi. – У Тауера жижки трусилися вiд страху. – Все одно, – сказав Джейк, – це багато пояснюе. Наприклад, ту табличку, яку я бачив на пустирi. Ця «Сомбра» також здобула право за своi сто тисяч «рекламувати майбутнi проекти». Ти бачив той пункт, Еддi? – Здаеться, так. Одразу пiд пунктом про те, що Тауер зобов’язуеться не допускати арешту майна чи iнших ускладнень, тому що «Сомбра» мае свiй «заявлений iнтерес», правда? – Так, – пiдтвердив Джейк. – На табличцi, яку я бачив на пустирi, було написано… – Вiн замислився, потiм пiдняв руки й подивився кудись помiж них, немовби читаючи лише йому одному видимий напис. БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ «МІЛЛЗ» І «СОМБРА-НЕРУХОМІСТЬ». МИ ЗМІНЮЄМО ОБЛИЧЧЯ МАНГЕТТЕНУ. А далi: НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ БУДЕ ЗВЕДЕНО ЕЛІТНІ БУДИНКИ «ЗАТОКА ЧЕРЕПАХИ». – То он навiщо iм ця земля, – сказав Еддi. – Кондомiнiуми. Але… – Що таке кондомiнiум? – наморщивши лоба, спитала Сюзанна. – Якесь занадто новомодне слiвце. – Це типу будинок, що перебувае у спiльнiй власностi мешканцiв, – розтлумачив Еддi. – Думаю, тодi, коли ти жила в Нью-Йорку, такi теж були, тiльки називалися по-iншому. – Авжеж, – з рiзкими нотками у голосi сказала Сюзанна. – Ми називали iх кооперативами. А якщо викаблучувалися, то могли й багатоквартирним будинком назвати. – Це не важливо, бо кондомiнiуми тут нi до чого, – втрутився Джейк. – Нiякого будинку вони й не збиралися зводити. То все лише для… чорт, як же це назвати? – Для прикриття? – пiдказав Роланд. – Саме так, прикриття! – просяяв Джейк. – Рiч у трояндi, а не в спорудi! А вони не можуть накласти на неi лапу, поки не викуплять землi, на якiй вона росте. Я в цьому впевнений. – Можливо, ти маеш рацiю: будинок потрiбен лише про людське око, – сказала Сюзанна. – Проте назва «Затока черепахи» теж не випадкова, ви так не думаете? – Вона глянула на стрiльця. – Роланде, та частина Мангеттену так i називаеться – Тертл-Бей[15 - Тертл-Бей (англ. Turtle Bay) – у перекладi «Затока черепахи».]. Анiтрохи не здивувавшись, вiн кивнув. Черепаха була одним з дванадцяти Вартових, i майже не лишалося сумнiвiв у тому, що охороняла вона дальнiй край Променя, вздовж якого вони тепер прямували. – Може, будiвельникам з «Мiллз» нiчого не вiдомо про троянду, – сказав Джейк, – але я впевнений, що корпорацiя «Сомбра» дуже добре в цьому обiзнана. – Вiн запустив руку в шерсть Юка, настiльки густу на шиi, що пальцi, занурившись у неi, зникли. – Гадаю, десь у Нью-Йорку, в якомусь бiзнес-центрi, напевно, в iстсайдському Тертл-Бей, е дверi з написом «Корпорацiя “Сомбра”». А десь за тими дверима – ще однi дверi. З тих, що ведуть до цього свiту. Якусь мить вони в повнiй тишi думали про це – про свiти, що обертаються на единiй осi нетривкоi гармонii, – i нiхто не промовив нi слова. ЧОТИРИ – А тепер послухайте, як я собi все уявляю, – сказав нарештi Еддi. – Сьюз, Джейку, якщо я в чомусь помиляюся, виправте. Цей чувак Кел Тауер – хтось типу опiкуна троянди. Можливо, сам вiн цього не усвiдомлюе, але так е. До того ж не лише вiн, а й усi його родичi-попередники мусили про неi дбати. Це пояснюе, чому в них таке прiзвище. – Тiльки вiн останнiй, – додав Джейк. – Сонечко, ти не можеш цього знати напевно, – заперечила Сюзанна. – У нього не було обручки, – вiдповiв Джейк, i Сюзанна кивнула, визнаючи (бодай тимчасово) його правоту. – Можливо, свого часу в Нью-Йорку була купа Торенiв, якi володiли купою дiлянок мiськоi землi, – продовжив Еддi, – але тi часи давно в минулому. Тепер едине, що перешкоджае корпорацii «Сомбра» дiстатися до троянди – це напiвзбанкрутiлий черевань, який узяв собi iнше прiзвище. Вiн… як називають людину, що любить книжки? – Бiблiофiл, – пiдказала Сюзанна. – Так, вiн один з них. А Джордж Бйондi (хоч вiн аж нiяк не Ейнштейн) сказав одну розумну рiч, коли ми пiдслуховували. Вiн сказав, що Торенiв заклад був не справжньою крамницею, а дiрою, де безслiдно щезали грошi. Там, звiдки ми родом, таких, як вiн, – хоч греблю гати, Роланде, й вiдбуваеться з ними одне й те саме. Коли моя мама бачила по телику якогось багатiя… ну наприклад, Доналда Трампа… – Кого? – зачудувалася Сюзанна. – Ти його не знаеш, у шiстдесят четвертому вiн ще пiшки пiд стiл ходив. До того ж це не мае значення. «Три поколiння нероб, – ось що вона казала. – Оце по-американському, хлопчики». Отож Тауер, як Роланд, – останнiй зi свого роду. Час вiд часу вiн продае якусь нерухомiсть, платить з цих сум податки, розраховуеться за помешкання, поповнюе кредитнi картки, вiддае борги лiкарям, сплачуе за поповнення книжкового асортименту. Звiсно, я це все вигадую… але чомусь таке вiдчуття, що насправдi все так i вiдбуваеться. – Так, – тихо промовив Джейк. – Насправдi так i е. – Ви могли роздiлити з ним його кхеф, – пояснив Роланд. – А ще ймовiрнiше, прочитали його думки. Як це колись робив мiй давнiй друг Алан. Продовжуй, Еддi. – І щороку вiн переконуе себе в тому, що розкрутиться i справи в книгарнi пiдуть угору. Що раптом усе налагодиться, як це часом трапляеться в Нью-Йорку. Чорна смуга закiнчиться, почнеться бiла, i тодi вiн буде в дамках. Але врештi-решт у нього залишаеться один-единий шмат нерухомостi: дiлянка двiстi дев’яносто вiсiм у дев’ятнадцятому кварталi в Тертл-Бей. – Два, дев’ять i вiсiм у сумi дають дев’ятнадцять, – сказала Сюзанна. – Хотiла б я знати, чи це справдi щось означае, чи це просто «синдром синьоi тачки». – Що таке «синдром синьоi тачки»? – поцiкавився Джейк. – Щойно ти придбаеш собi сине авто, тобi скрiзь починають ввижатися синi машини. – Тiльки не тут, – сказав Джейк. – Не тут, – вставив Юк, i всi подивилися на нього. Днями, навiть тижнями Юк мiг мовчати, лише зрiдка луною повторюючи iхнi слова. А потiм з доброго дива видавав щось дуже подiбне до результату оригiнального мислення. Але впевненим у цьому нiхто не був. Навiть Джейк. «Так само, як ми нiчого не знаемо напевно про дев’ятнадцять», – подумала Сюзанна i погладила пухнастика по головi. У вiдповiдь Юк добродушно пiдморгнув. – Вiн триматиметься за цю дiлянку до кiнця, – сказав Еддi. – Блiн, та навiть та вошива будiвля, де в нього магазин, йому не належить. Вiн лише ii орендуе. Далi розповiдь продовжив Джейк. – «Делiкатеси вiд Тома i Джеррi» прогорiли, i Тауер наказуе крамничку знести. Оскiльки якась частина його душi хоче продати дiлянку. Та частина, яка нашiптуе йому, що вiн був би несповна розуму, якби вiдмовився вiд пропозицii. – Джейк замовк, думаючи про те, що деякi думки зринають глупоi ночi. Божевiльнi думки, шаленi iдеi, голоси, що не хочуть замовкати. – Проте в його душi говорить ще один голос… – Голос Черепахи, – тихо докинула Сюзанна. – Так, Черепахи чи Променя, – погодився Джейк. – Напевно, це одне й те саме. Цей голос каже йому, що вiн мае будь-що триматися цiеi дiлянки, не вiддавати ii. – Вiн глянув на Еддi. – Думаеш, вiн знае про троянду? Ходить туди час вiд часу й дивиться на неi? – Чи кролик паскудить у лiсi? – вiдповiв Еддi питанням на питання. – Звiсно, паскудить. І, звiсно, вiн про це знае. Мусить якось знати. Тому що кутова дiлянка на Мангеттенi… Сюзанно, як гадаеш, скiльки таке може коштувати? – У моi часи, напевно, мiльйон баксiв. А вже в тисяча дев’ятсот сiмдесят сьомому – хтозна. Три? П’ять? – Вона знизала плечима. – Достатньо для того, щоб сей Тауер до кiнця життя не бiдуючи продавав книжки зi збитками. За умови, що вiн вдало iнвестуе основний капiтал. – У цьому шоу все говорить за те, що вiн руками й ногами опираеться, щоб не продавати, – сказав Еддi. – Сьюз уже звернула нашу увагу на те, що за своi сто штук «Сомбра» одержала дулю з маком. – Щось вони все-таки отримали, – заперечив Роланд. – Щось надзвичайно важливе. – Вiн поклав iм пальця до рота, – сказав Еддi. – Правду кажеш. А тепер, коли термiн угоди добiгае кiнця, вони надсилають свою версiю Великих мисливцiв за трунами. Крутих перцiв. Якщо жадiбнiсть чи злиднi не змусять Тауера продати iм землю з трояндою, то вони залякають його до смертi й змусять продати. – Так, – кивнув Джейк. І хто ж стане на Тауерiв бiк? Можливо, Аарон Дiпно. А можливо, жодна душа. – То що нам робити? – Купити землю самим, – осяяло Сюзанну. – Ну звiсно. П’ЯТЬ Якусь мить всi приголомшено мовчали. Потiм Еддi задумано кивнув. – Чом би й нi? За угодою, корпорацiя «Сомбра» не мае привiлейованого права купiвлi… Думаю, вони всiляко намагалися проштовхнути це в свою угоду, але Тауер не пiддався. Тож, звiсно, ми купимо землю. Як ти думаеш, яку цiну в оленячих шкурах вiн загилить? Сорок? П’ятдесят? Якщо вiн любить поторгуватися, можемо пiдкинути йому ще якогось мотлоху, що лишили по собi Древнi. Ну типу чашок, тарiлок i наконечникiв стрiл. Ото вже справлять фурор на коктейль-вечiрках. Сюзанна дивилася на нього з докором. – Ну гаразд, це не смiшно, – погодився Еддi. – Але нам треба тверезо оцiнювати нашi можливостi, крихiтко. Ми купка волоцюг з брудними дупами, що втрапила в якусь паралельну реальнiсть. Адже ми вже навiть не в Серединному свiтi. – А ще, – наче виправдовуючись, сказав Джейк, – ми були там не насправжки, принаймнi не так, як тодi, коли заходиш у котрiсь iз тих дверей. Вони вiдчували нашу присутнiсть, але бачити нас не могли. – Не квапмося, все по черзi, – заперечила Сюзанна. – Що стосуеться грошей, у мене iх повно. За умови, що зможемо до них дiстатися. – А скiльки в тебе е? – поцiкавився Джейк. – Я знаю, це негречно з мого боку… моя мама зомлiла б, якби почула, що я про таке питаю, але… – Ми трохи занадто далеко зайшли, щоб перейматися через ввiчливiсть, – заспокоiла його Сюзанна. – Правду кажучи, мiй хороший, я й сама не знаю. Мiй татко винайшов кiлька новiтнiх процедур у стоматологii, що стосувалися протезування зубiв, i завдяки цьому розбагатiв. Заснував компанiю «Голмс Дентал Індастрiз» i всi фiнансовi справи аж до тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року вiв самотужки. – До того року, коли Морт скинув тебе пiд поiзд, – мовив Еддi. Вона кивнула. – Це було в серпнi. Минуло близько шести тижнiв, i в татка стався серцевий напад. Перший з багатьох. Думаю, частково в усьому винен стрес вiд того, що трапилося зi мною, але я не вважаю себе винною на сто вiдсоткiв. Вiн просто видихався, от i все. – Ти не мусиш картати себе, ти нi на крихту не винна, – запротестував Еддi. – Ти ж не сама стрибнула пiд колеса, Сьюз. – Авжеж. Але твоi вiдчуття i те, як довго вони тривають, не завжди мають багато спiльного з реальним станом речей. Вiдколи померла мама, пiклуватися про нього мусила я. Мусила, проте не зумiла. За всi цi роки я так i не змогла переконати себе в тому, що не винна. – Що було, те загуло, – без особливого спiвчуття сказав Роланд. – Дякую, – сухо вiдповiла Сюзанна. – У тебе просто-таки талант перекреслювати минуле. Хай там як, пiсля першого нападу тато передав справи своему фiнансистовi, давньому другу Мозесу Карверу. А пiсля татовоi смертi дядечко Моз продовжував вести справи вже замiсть мене. Гадаю, що на ту мить, коли Роланд витяг мене з Нью-Йорка до цiеi чарiвноi глушини, я була варта восьми чи десяти мiльйонiв доларiв. Цього вистачить, щоб придбати дiлянку мiстера Тауера – якщо вiн, звiсно, схоче ii нам продати? – Якщо Еддi не помиляеться щодо Променя, то Тауер продасть ii навiть за оленячi шкури, – сказав Роланд. – Я вважаю, що глибинне, приховане «я» мiстера Торена – ка, що змушувало його так довго не продавати дiлянку, – чекае на нас. – Чекае на прибуття кiнноти, – пожартував Еддi. – Як Форт-Орд у останнi десять хвилин кiно з Джоном Вейном. Роланд глянув на нього серйозно, без усмiху. – Вiн чекае на Свiтлих – воiнiв Бiлостi. Сюзанна подивилася на своi коричневi руки, пiднiсши iх до обличчя. – Тодi, думаю, на мене вiн точно не чекае, – зрештою сказала. – Нi, – заперечив Роланд. – Чекае. – А сам замислився на мить, якоi раси та, iнша. Мiя. – Нам потрiбнi дверi, – сказав Джейк. – Як мiнiмум двое дверей, – докинув Еддi. – Однi – щоб дiстатися до Тауера. Але перед тим ми маемо потрапити до Сюзанниного часу, а для цього потрiбнi ще однi дверi. І щоб цей час був якнайближчий до того, звiдки забрав ii Роланд. Ото вже буде облом, якщо ми повернемося до сiмдесят сьомого, перетремо з тим чуваком Карвером i довiдаемося, що вiн оголосив Одетту Голмс мертвою ще в сiмдесят першому. А все ii майно вiдiйшло родичам у Грiн-Бей[16 - Грiн-Бей – напевно, маеться на увазi одне з численних мiст у США з такою назвою.] чи Сан-Берду[17 - Сан-Берду – неформальна назва мiста Сан-Бернардино (штат Калiфорнiя).]. – Чи потрапимо до шiстдесят восьмого, а там виявиться, що мiстер Карвер здимiв, – сказав Джейк. – Перевiв усе на своi власнi рахунки й гайнув доживати вiку на Коста-дель-Соль[18 - Коста-дель-Соль – пiвденне узбережжя Іспанii.]. За iнших обставин шокований погляд Сюзанниних круглих вiд подиву очей мiг би здатися кумедним. – Дядечко Моз на таке не здатен! Вiн же мiй хрещений! – Пробач, – сконфужено промовив Джейк. – Я читав багато детективiв – Агату Крiстi, Рекса Стаута, Еда Макбейна. У цих книжках таке трапляеться повсякчас. – До того ж, – додав Еддi, – великi грошi мiняють людей. Вона змiрила його холодним оцiнюючим поглядом – неприродним i чужим для ii очей. Роланд (якому було вiдомо те, чого не знали Еддi та Джейк) подумав, що цей погляд призначено для ропух, з яких вичавлюють нутрощi. – А тобi звiдки знати? – спитала вона. Але вiдразу ж оговталася: – Ой, вибач, серденько. Я не хотiла. – Та пусте, – сказав Еддi й усмiхнувся, проте усмiшка вийшла вимушеною i непевною. – Зiрвалося з язика, бувае. – Потягнувшись, вiн узяв ii за руку й стис. Вона вiдповiла таким самим потиском. Усмiшка на обличчi Еддi трохи поширшала й стала природною. – Просто я знаю Мозеса Карвера. Вiн у життi цента чужого не взяв. Еддi пiдняв руку, сигналiзуючи не так про довiру до ii слiв, як про те, що вiн бiльше не хоче продовжувати цю розмову. – Послухайте-но, чи я правильно вас зрозумiв, – сказав Роланд. – По-перше, все залежить вiд того, чи вдасться нам повернутися до Нью-Йорка у вашому свiтi. До того ж моментiв часу, до яких ви плануете втрапити, цiлих два. Настала пауза: всi перетравлювали цю iнформацiю. Потiм Еддi кивнув. – Точно. Для початку тисяча дев’ятсот шiстдесят четвертий рiк. Сюзанна щезла пару мiсяцiв тому, але шукати ii не перестали, нiхто ще не втратив надii. Вона ефектно з’являеться на публiцi – публiка аплодуе. Повернення блудноi дочки. Ми забираемо грошенята, хоча це може забрати трохи часу… – Найважче буде вмовити дядечка Моза дати нам грошi, – сказала Сюзанна. – Коли йдеться про грошi в банку, вiн стоiть намертво. Я впевнена, що в глибинi душi вiн досi вважае мене восьмирiчною дiвчинкою. – Але ж за законом грошi твоi? – спитав Еддi. Роланд помiтив, що вiн дуже обережно добирае слова. Ще не до кiнця оговтався вiд «А тобi звiдки знати?» i вiд погляду, яким вона супроводила цi слова. – Тобто вiн не зможе завадити тобi iх забрати? – Нi, любий. Тато й дядечко Моз заснували для мене трастовий фонд, але в п’ятдесят дев’ятому роцi, коли менi виповнилося двадцять п’ять, я отримала право сама розпоряджатися грiшми. – Вона перевела на нього погляд своiх очей – темних, напрочуд гарних i виразних. – Ну от. Тепер ти бiльше не дiйматимеш мене питаннями, скiльки менi рокiв. Сам можеш вирахувати, якщо вмiеш вiднiмати. – Це неважливо, – сказав Еддi. – Час – це лише обличчя на водi. Вiд цих слiв у Роланда по руках побiгли мурашки. Десь далеко – либонь, на розкiшному полi криваво-червоних троянд, од якого iх досi вiддiляла чимала вiдстань, – через його могилу перечалапав птах растi. ШІСТЬ – Нам потрiбна готiвка, – сухо й по-дiловому сказав Джейк. – Га? – Еддi насилу вiдiрвав погляд вiд Сюзанни. – Кажу: готiвка потрiбна, – повторив Джейк. – Нiхто не прийме чека, хай навiть виданого самим банком, якщо це чек тринадцятирiчноi давностi. Особливо якщо вiн на суму декiлька мiльйонiв доларiв. – Джейку, звiдки ти про таке знаеш? – поцiкавилася Сюзанна. Джейк знизав плечима. Хоч-не-хоч (зазвичай неохоче), але мусив визнати, що вiн син Елмера Чемберза. Той не належав до хороших хлопцiв цього свiту (Роланд би нiзащо в життi не назвав його воiном Бiлостi), проте досконало володiв мистецтвом «забою», як називали це телевiзiйники. «Великий мисливець за трунами в краiнi ТеБе», – подумав Джейк. Можливо, це було трохи несправедливо, але сказати, що Елмер Чемберз знав рiзнi лазiвки, було якраз справедливо. І авжеж, вiн був Джейком, сином Елмера. Вiн не забув обличчя свого батька, хоча iнодi дуже про це шкодував. – Готiвка, – пiдтвердив Еддi. – Така оборудка мае оплачуватися лише готiвкою. Як буде чек, ми обмiняемо його на зеленi в шiстдесят четвертому, а не в сiмдесят сьомому. Складемо грошi в спортивну сумку… Сьюз, у шiстдесят четвертому вже продавалися спортивнi сумки? Хоча байдуже. Забудь. Ми запхаемо iх до сумки й заберемо до сiмдесят сьомого. Не обов’язково це повинен бути день, коли Джейк купив «Чарлi Чух-Чуха» i «Книгу загадок», але мае бути близенько. – І щоб не пiсля п’ятнадцятого липня сiмдесят сьомого, – докинув Джейк. – Точно, – кивнув Еддi. – Пiсля п’ятнадцятого з’ясуеться, що Балазар переконав Тауера продати землю, i гарна ж буде картина: ми з торбою бабосiв у руцi й з дурнуватими усмiшками на пиках, бо день довгий, а грошей багато. Хвильку всi мовчали – можливо, обмiрковували цю зловiсну картину. Першим порушив мовчанку Роланд: – У вас усе так просто. Чом би й нi? Вам трьом видаеться, що двернi проходи мiж моiм свiтом i вашим з усiма тими тек-сi, астином i фотеграфiями – це щось настiльки ж повсякденне, як для мене iхати верхи на мулi. Чи ховати шестизарядник. Звiсно, у вас е всi причини так вважати, бо ж кожному довелося пройти крiзь тi дверi. А Еддi навiть двiчi – спершу до цього свiту, а потiм назад до свого. – Скажу тобi, що повертатися до Нью-Йорка було не прикольно, – сказав Еддi. – Забагато стрiлянини. Не кажучи вже про вiдрiзану голову мого брата, що покотилася пiдлогою в кабiнетi Балазара. – Проходити крiзь дверi у Датч-Гiл теж було непросто, – додав Джейк. Роланд кивнув, беззастережно приймаючи iхнi аргументи. – Усе життя я вiрив у те, що ти сказав тодi, коли ми з тобою познайомилися вперше, Джейку… те, що ти сказав перед смертю. Зблiднувши, Джейк опустив очi й нiчого не вiдповiв. Вiн не любив про це згадувати (на щастя, й самi спогади, що iх зберегла пам’ять, були нечiткi, розмитi), та й Роланд теж – Джейк це знав напевно. «Все правильно! – подумав вiн. – Логiчно, що ти волiеш про це забути! Ти впустив мене у прiрву! Ти кинув мене вмирати!» – Ти сказав, що цей свiт не единий, iснують iншi, – вiв далi Роланд, – i це справдi так. Нью-Йорк у всьому своему розмаiттi – це лише один з багатьох свiтiв. Те, що нас знову i знову притягуе туди, пов’язано з трояндою. У цьому я нiтрохи не сумнiваюся. Так само, як не сумнiваюся в тому, що певним, не зрозумiлим навiть менi самому чином, троянда – це i е Темна вежа. Або… – Або це ще однi дверi, – пробурмотiла Сюзанна. – Тi, що ведуть до самоi Темноi вежi. Роланд кивнув. – Менi вже не раз спадала ця думка. Хай там як, але про iснування iнших, паралельних свiтiв знали маннi. В певному сенсi вони присвячували iм свое життя. Вони вважали тодеш найсвятiшим з ритуалiв i найпiднесенiшим з усiх можливих станiв. Я вже розповiдав вам, що мiй батько та його друзi тривалий час знали про те, що iснують чарiвнi кристали. А про те, що чаклунська веселка, тодеш i цi магiчнi дверi якось пов’язанi мiж собою, що вони фактично одне, ми здогадалися. – До чого ти хилиш, дорогенький? – спитала Сюзанна. – Просто нагадую вам, що я довго мандрував, – вiдповiв стрiлець. – Через змiни, що сталися з часом – через його пом’якшення, яке ви всi вiдчули на собi, – я шукав Темну вежу бiльше тисячi рокiв, iнодi перестрибуючи через цiлi поколiння, як морський птах перелiтае з гребеня однiеi хвилi на iншу, лише трохи вмочивши лапи у пiну. Жодного разу за весь той час я не бачив таких дверей мiж свiтами, як тi, що стояли на березi Захiдного моря. Уздрiвши iх, я й гадки не мав, що то таке, хоч i володiв певними знаннями про тодеш i дуги чаклунськоi веселки. Роланд подивився на них чесним, вiдкритим поглядом. – А ви говорите так, нiбито в моему свiтi стiльки ж чарiвних дверей, скiльки у вашому… – Вiн замислився. – …лiтакiв або автобусiв. Ви помиляетеся. – Зараз ми перебуваемо зовсiм не там, де ти був ранiше, Роланде, – сказала Сюзанна й обережно торкнулася його зап’ястка, вкритого темною засмагою. – Ми бiльше не в твоему свiтi. Ти ж сам це сказав там, у тiй версii Топiки, де Блейн нарештi врiзав дуба. – Згода. Я просто хочу, щоб ви усвiдомили: шукати такi дверi може виявитися складнiшим завданням, нiж ви собi думаете. До того ж ви говорите навiть не про однi дверi, а про двое. Дверi, що вiдчиняються у потрiбний вам час, так, неначе це револьвер, який можна нацiлити. «Я цiлюся не рукою», – подумав Еддi й здригнувся. – Ти так говориш, Роланде, що я починаю сумнiватися. – То що нам робити далi? – спитав Джейк. – У цьому я можу вам допомогти, – сказав чийсь голос за iхнiми спинами. Всi обернулися. Не здивувався тiльки Роланд. Наближення незнайомця вiн почув ще посеред iхньоi бесiди. Проте озирнувся зацiкавлено, й одного погляду на чоловiка, що стояв на вiдстанi двадцяти футiв од них, на узбiччi дороги, було достатньо, щоб зрозумiти: новоприбулий походив або зi свiту його друзiв Еддi, Сюзанни й Джейка, або зi свiту, який з ним сусiдив. – Хто ти такий? – запитав Еддi. – І де твоi друзi? – додала Сюзанна. – Звiдки ви прийшли? – спитав Джейк. Його очi аж палали цiкавiстю. Незнайомець був убраний в довге чорне пальто, розстебнуте бiля комiра, з-пiд якого виднiли чорна сорочка i комiрець католицького священика. Його довге сиве волосся стояло сторч по боках i спереду, наче з переляку. На лобi був шрам у формi лiтери Т. – Моi друзi трохи вiдстали, – сказав вiн, показуючи кудись собi за спину великим пальцем, але навмисне не вказуючи чiткого напряму. – Тепер мiй дiм – Калья Брин Стерджис. Перед тим я жив у Детройтi, штат Мiчиган, працював у притулку для безхатькiв i проводив збори анонiмних алкоголiкiв. Словом, виконував добре знайому роботу. А ще ранiше ненадовго зупинявся у Топiцi, що в Канзасi. Вiн спостерiг, що трое молодших аж сiпнулися вiд згадки про цю назву. – До Топiки був Нью-Йорк. А до Нью-Йорка – маленьке мiстечко Джерусалемз-Лот у штатi Мен. СІМ – Ти з нашого свiту, – видихнув Еддi. – Святий Боже, ти наш! – Здаеться, так, – вiдповiв чоловiк у повернутому комiрцi. – Мене звуть Доналд Каллаген. – Ти священик, – сказала Сюзанна, переводячи погляд з золотого хрестика на шиi (маленького й непомiтного, проте блискучого) на грубiший хрест у нього на чолi. – Вже нi, – похитав головою Каллаген. – Колись ним був. Можливо, колись настане той день, коли я з благословення небес знову стану священиком, але зараз я просто людина Божа. Чи можу я спитати… з якого ви часу? – Тисяча дев’ятсот шiстдесят четвертий, – вiдповiла Сюзанна. – Сiмдесят сьомий, – сказав Джейк. – Вiсiмдесят сьомий, – i собi вiдрекомендувався Еддi. Почувши останню цифру, Каллаген зблиснув очима. – Вiсiмдесят сьомий. А я прибув сюди з вiсiмдесят третього за тодiшнiм рахунком. Молодий чоловiче, для мене дуже важливо знати те, про що я вас зараз спитаю. На вашiй пам’ятi «Ред Сокс» виграли «Ворлд Сiрiз»[19 - «Ворлд Сiрiз» (англ. World Series) – щорiчний чемпiонат США з бейсболу.]? Закинувши назад голову, Еддi щиро розсмiявся – здивовано й весело водночас. – Нi, чоловiче, менi шкода. Торiк вони були близькi до перемоги – приймав стадiон «Шеа», грали проти «Метс», – а тодi той Бiлл Бакнер, який стояв на першiй базi, пропустив легкий м’яч мiж нiг. Вiн нiколи не оговтаеться. А ходiть до нас, сiдайте. Кави в нас катма, зате Роланд… цей пошарпаний на вигляд чолов’яга праворуч вiд мене… цiлком непогано заварюе чай з лiсових трав. Каллаген звернув увагу на Роланда, а тодi зробив щось дивне: опустився на колiно, похилив голову i приклав кулак до чола зi шрамом. – Хайл, стрiльцю. У добру годину ми зустрiлися на шляху. – Хайл, – привiтався Роланд. – Пiдiйди, добрий незнайомцю, й розкажи, що привело тебе до нас. Каллаген подивився на нього здивовано. Роланд вiдповiв йому спокiйним поглядом i кивнув. – У добру чи в лиху годину ми зустрiлися, можливо, ти знайдеш те, що шукаеш. – Можливо, що й ви також, – сказав Каллаген. – Тодi пiдiйди, – запросив його Роланд. – Приеднуйся до нашоi бесiди. ВІСІМ – Перш нiж ми перейдемо до сутi, можна у тебе щось запитати? То був Еддi. Поруч нього Роланд розклав багаття i порпався у спiльних пожитках, шукаючи маленького глиняного горщика – пам’ятку матерiальноi культури Древнiх, – в якому любив заварювати чай. – Авжеж, юначе. – Ти Доналд Каллаген. – Так. – А яке в тебе друге iм’я? Каллаген схилив голову набiк, пiдняв одну брову, потiм усмiхнувся. – Френк. На честь дiда. Це мае значення? Еддi, Сюзанна i Джейк обмiнялися поглядами, а заразом – i думкою. Доналд Френк Каллаген. Дев’ятнадцять букв. – Таки мае, – зрозумiв Каллаген. – Можливо, – сказав Роланд. – А може, й нi. – Легко обертаючи бурдюк, вiн налив воду на чай. – А тебе добряче пошматувало, – зауважив Каллаген, дивлячись на Роландову правицю. – Я даю собi раду, – вiдповiв Роланд. – Коли сам обходиться, коли друзi трохи допомагають, – додав Джейк серйозно, без усмiшки. Каллаген кивнув, не розумiючи, та знаючи, що в цьому нема потреби: вони були ка-тетом. Нехай це слово було йому невiдоме, проте термiнологiя не мала значення. Все було зрозумiло з того, як вони обмiнювалися поглядами й обходилися одне з одним. – Тож я назвався, – сказав Каллаген. – Чи можу я тепер взнати вашi iмена? Вiдрекомендувалися по черзi: Еддi й Сюзанна Дiн з Нью-Йорка, Джейк Чемберз iз Нью-Йорка, Юк iз Серединного свiту, Роланд Дескейн з Гiлеаду. Кожному Каллаген кивнув, приклавши стиснутого кулака до чола. – А я Каллаген з Лота, – сказав вiн, коли всi вiдрекомендувалися. – Чи був ним колись. Тепер я просто Старий. Так мене звуть у Кальi. – Твоi друзi до нас не приеднаються? – спитав Роланд. – Харчiв у нас мало, проте чаю завжди досхочу. – Поки що нi. – А, – сказав Роланд i кивнув з таким виглядом, наче все зрозумiв. – В усякому разi, харчiв у нас вистачае, – сказав Каллаген. – У Кальi був урожайний рiк – принаймнi поки що все було добре, – i ми радо подiлимося з вами тим, що маемо. – Вiн затнувся, зрозумiвши, що надто квапиться, й додав: – Можливо. Якщо все добре складеться. – Якщо, – сказав Роланд. – Мiй старий учитель казав, що це едине слово, яке складаеться з тисячi лiтер. – Незле! – розсмiявся Каллаген. – Та все одно ми забезпеченi провiантом лiпше од вас. Ще в нас е свiжi пундицi – Залiя натрапила на цiле родовище. Але, здаеться, ви про них знаете. Вона сказала, що мiсце, де вони росли, виглядало так, наче хтось уже ласував ягiдками. – Їх знайшов Джейк, – пояснив Роланд. – Взагалi-то не я, а Юк, – Джейк погладив пухнастика по голiвцi. – Здаеться, вiн тренований пес – шукач пундиць. – Ви давно помiтили, що ми йдемо за вами? – спитав Каллаген. – Два днi. Хоч це було й неможливо, проте вигляд Каллагена пiсля цих слiв став спантеличеним i роздратованим водночас. – Словом, вiдколи ми натрапили на ваш слiд. А ми ж усе зробили для того, аби лишитися непомiченими. – Якби ви не вважали, що вам потрiбен хтось вправнiший за вас, ви б не прийшли, – сказав Роланд. – Правду кажеш, i я дякую, – зiтхнув Каллаген. – Ти прийшов до нас шукати захисту i допомоги? – спитав Роланд. У його голосi бринiло легке зацiкавлення, проте Еддi Дiна пробрав крижаний холод. Слова наче зависли й дзвенiли в повiтрi. Та не лише в нього виникло таке вiдчуття. Сюзанна взяла його за праву руку. Хвилею пiзнiше Джейкова долонька несмiливо прокралася в його лiву. – Я не уповноважений це казати. – У голосi Каллагена прозвучали нотки сумнiву й невпевненостi. Ба навiть страху. – Тобi вiдомо, що ви прийшли до нащадкiв роду Ельда? – спитав Роланд так само невимушеним тоном, що й перед тим, водночас обводячи жестом руки Еддi, Сюзанну, Джейка. І навiть Юка. – Оскiльки вони мого роду, сумнiвiв бути не може. А я iхнього. Ми одне цiле. Ти знаеш, хто ми такi? – Справдi? – спитав Каллаген. – Ви всi з роду Ельда? – Роланде, у що ти нас уплутуеш? – забурмотiла Сюзанна. – Не бути нiким i не бути вiльними, – сказав вiн. – Анi ви менi, анi я вам не винен. Принаймнi поки що. Вони ще не наважилися попросити. «Але наважаться», – подумав Еддi. Не беручи до уваги сновидiння про троянду, крамничку делiкатесiв i занурення в тодеш, вiн не вважав себе екстрасенсом, проте не треба було володiти надприродними здiбностями, щоб зрозумiти, про що збираються просити люди, якi вiдрядили Каллагена як свого посла. Десь розгоралося велике багаття, а Роланд мусив руками вигрiбати жар. І не тiльки вiн. «Тут ти помиляешся, батечку, – мiркував собi Еддi. – Тебе можна зрозумiти, з ким не бувае? Проте ми не кiннота. Ми не збройний загiн. І не стрiльцi. Ми лише трое заблукалих душ iз Великого Яблука, котрi…» Але нi. Нi. Еддi зрозумiв, хто вони, ще в Рiчковому Перехрестi, коли старенькi поставали перед Роландом навколiшки. Хай йому чорт, вiн знав це ще у лiсi (який досi подумки називав Шардиковим), де Роланд навчав iх цiлитися оком, стрiляти розумом, вбивати серцем. Їх не трое, не четверо. Вони одне. Жахливо було усвiдомлювати, що Роланд вирiшив закiнчити iхне навчання таким чином. Вiн весь аж сочився отрутою й поцiлував iх своiми отруйними губами. Вiн зробив iз них стрiльцiв. Невже Еддi справдi повiрив, що в цьому спорожнiлому свiтi не було роботи для нащадкiв роду Артура Ельда? Що iм просто дозволять походжати вздовж Шляху Променя, аж поки вони не дiстануться Роландовоi Темноi вежi та не приведуть до ладу те, що там з’iхало з котушок? Ну, то Еддi помилявся. Те, що було на думцi в Еддi, озвучив Джейк. І Еддi геть не сподобався блиск захвату в його очах. Напевно, безлiч хлопчакiв вирушали на вiйни з таким самим сяянням в очах i прагненням будь-що дати вороговi копняка пiд зад. Бiдолашний малий не знав, що його отруено, i це зробило його глухим i слiпим. А вже хто-хто, а вiн мав бути обачнiший. – Але наважаться, – сказав Джейк. – Правда, мiстере Каллаген? Вони попросять. – Ну, не знаю, – вiдповiв Каллаген. – Якщо ви iх переконаете… Вiн затнувся, дивлячись на Роланда. Той повiльно хитав головою. – Так не пiде, – сказав стрiлець. – Ти чужий у Серединному свiтi, тож можеш цього не знати, проте так не пiде. Ми нiкого не переконуемо. Ми торгуемо свинцем. Скрушно зiтхнувши, Каллаген кивнув на знак згоди. – У мене е книга. Називаеться «Легенди про Артура». Очi Роланда спалахнули вогнем. – Справдi? Я хочу ii побачити. – Думаю, воно того варте, – сказав Каллаген. – Це не зовсiм такi оповiдки про лицарiв Круглого столу, якi я читав у дитинствi, проте… – Вiн похитав головою. – Я розумiю, про що тобi йдеться. Буде три питання, я не помиляюся? І оце щойно ти поставив менi перше. – Так, три, – пiдтвердив Роланд. – Три – це число сили. «Якщо хочеш випробувати справжне число сили, друзяко Роланде, скажи “дев’ятнадцять”», – подумав Еддi. – І на всi три питання ти маеш отримати ствердну вiдповiдь. Роланд кивнув. – І якщо все буде саме так, бiльше нiчого не питай. Нас можна попросити про допомогу, сей Каллаген, але пiсля цього вже нiхто не в змозi буде скасувати прохання. Поясни це своiм людям, – вiн кивнув у бiк лiсу. – Стрiльцю… – Клич мене Роландом. Мiж тобою i мною мир. – Гаразд, Роланде. Почуй мене, прошу. (Так ми говоримо тут, у Кальi.) Прийшло нас сюди пiвдванадцятка, не бiльше. Вшiстьох ми не можемо нiчого вирiшувати. Лише всi мешканцi Кальi мають право ухвалити рiшення. – Демократiя, – сказав Роланд. Зсунувши капелюха на макiвку, вiн стер з чола пiт i зiтхнув. – Але якщо ми вшiстьох дiйдемо згоди… особливо сей Оверголсер… – Вiн замовк, збентежений виразом Джейкового обличчя. – Що? Я сказав щось не те? Джейк похитав головою й зробив Каллагеновi знак рукою, щоб той продовжував. – Якщо ми вшiстьох дiйдемо згоди, дiло вигорить. На цих словах Еддi заплющив очi, немовби зазнавши райськоi насолоди. – Повтори ще раз, чувак. Прохання вочевидь спантеличило Каллагена. – Що? – Дiло вигорить. Чи ще щось iз того мiсця й часу, звiдки ти родом. – Вiн хвильку помовчав. – З нашого боку великого ка. Помiркувавши над цим, Каллаген широко заусмiхався. – Я нажлуктився, пустився берега, зiрвав банк, врiзав дуба, менi перехнябило стрiху, я побував у тарапатах, iздив туди, де козам роги правлять. Щось типу такого? Роланд слухав це все здивовано i навiть трохи знуджено, зате Еддi Дiн променився блаженством. Сюзанна ж iз Джейком вiдчули щось середне мiж цiкавiстю i тихим смутком вiд спогадiв. – Не зупиняйся, чувак, – хрипким вiд хвилювання голосом сказав Еддi й зробив руками спонукальний жест. Здавалося, сльози, що душать його, готовi пролитися будь-якоi митi. – Говори, не замовкай. – Мабуть, iншим разом, – спокiйно сказав Каллаген. – Тодi вже сядемо й побалакаемо про старi добрi мiсцини й про мовнi звичаi. Про бейсбол, якщо вiн тобi до смаку. Але зараз у нас обмаль часу. – Можливо, навiть менше, нiж ти думаеш, – втрутився Роланд. – Що тобi вiд нас потрiбно, сей Каллаген? Говори по сутi, бо я вже докладно пояснив, що ми не бурлаки, яких твоi друзi часом розпитують, а потiм уже вирiшують, узяти на роботу до себе на ферму чи на стайню. – Поки що я прошу лише одного: лишайтеся на мiсцi й дочекайтеся, поки я приведу iх до вас, – вiдказав Каллаген. – З нами Тiан Джефордс, через якого, власне, ми тут i опинилися, та його дружина Залiя. А ще Оверголсер, якого треба переконати, що ми вас потребуемо. – Ми нiкого переконувати не збираемося: нi його, нi будь-кого iншого, – заявив Роланд. – Я розумiю, розумiю, – квапливо запевнив його Каллаген. – Так, ти дуже чiтко дав це зрозумiти. Ще з нами прийшов Бен Слайтмен iз сином Беннi. З Беном-молодшим узагалi дивна iсторiя. Його сестра померла чотири роки тому, коли iм з Беном обом виповнилося по десять рокiв. Тепер нiхто достеменно не знае, чи Бен-молодший тепер близнюк, чи одинак. – І раптом вiн рiзко обiрвав свою розповiдь. – Я наговорив зайвого. Даруйте. Роланд пiдняв розкриту долоню: мовляв, усе гаразд. – Ви змушуете мене нервуватися, почуйте, прошу. – Не треба нас нi про що просити, шановний, – сказала Сюзанна. Каллаген усмiхнувся. – Це просто така приповiдка. У нашiй Кальi, коли когось зустрiчаеш, говориш: «Як вам ведеться з голови до нiг, скажiть, прошу?» А людина вiдповiдае: «Файно, не iржавiю, казати богам спасибi-сей». Нiколи такого не чули? Вони похитали головами. Окремi слова вони розумiли, проте самi вирази лише пiдкреслювали той факт, що походили вони з чужих земель, де люди розмовляли дивною говiркою, а звичаi були ще химернiшими. – Що мае значення, – вiв далi Каллаген, – то це те, що прикордоння тероризують iстоти, яких називають Вовками. Раз на одне поколiння вони виходять з Краю грому й забирають дiтей. Звiсно, це не все, проте це головне. Тiан Джефордс, який ризикуе втратити не одне дитя, а двох, каже, що настав час воювати з Вовками. Іншi ж, такi як Оверголсер, обстоюють думку, що це буде катастрофа для всiх. Якби не ваша поява, Оверголсер i йому подiбнi зрештою взяли б гору. – Вiн нахилився вперед. – Вейн Оверголсер непоганий чолов’яга, тiльки трясеться за свою шкуру. Вiн найбагатший фермер у Кальi, тож йому i втрачати е що. Але якби його переконали, що проти Вовкiв можна i треба повстати… що ми можемо виграти бiй… я думаю, вiн би теж узяв до рук зброю i бився. – Я ж казав… – почав Роланд. – Вмовляти ви нiкого не будете, – перебив Каллаген. – Я це чудово розумiю. Та що, як вони побачать вас, почують вашi слова, i цього буде достатньо, щоб вони переконалися самi? – Ми кажемо: як на те Божа воля, вода буде, – знизав плечима Роланд. Каллаген кивнув. – У Кальi теж так кажуть. Чи можу я тепер перейти до iншоi справи, яка, проте, пов’язана з попередньою? Роланд пiдняв долонi – неначе давав йому зелене свiтло, подумав Еддi. Якусь мить чоловiк зi шрамом на лобi мовчав. А коли заговорив, його голос тремтiв на межi чутностi. Еддi довелося нахилитися вперед, щоб його почути. – У мене е одна рiч. Це те, що вам потрiбно. Вам вона знадобиться. Думаю, ви вже й самi вiдчули ii поклик. – Про що ти говориш? – запитав Роланд. Облизнувши зашерхлi губи, Каллаген промовив лиш одне слово: – Тодеш. ДЕВ’ЯТЬ – Тодеш? – перепитав Роланд. – І що з того? – З тобою ще цього не траплялося? – Каллаген на мить завагався. – З жодним iз вас? – Може, й траплялося, – ухилився вiд прямоi вiдповiдi Роланд. – А до чого тут ви i вашi клопоти в цьому селi, яке ти називаеш Кальею? Каллаген зiтхнув. Хоч день ще тiльки розгорався, проте вигляд у нього вже був змучений. – Це важче, нiж я думав. Набагато важче. Тому що ви… як би це сказати?.. допитливiшi, так, допитливiшi, нiж я сподiвався. – Ти думав, що ми лише купка волоцюг, що мандрують у сiдлах, тупоголових, але спритних. Так? – сердито спитала Сюзанна. – Ну то доля зiграла з тобою злий жарт. Може, ми й волоцюги, та сiдел у нас нема. Якi сiдла, коли коней катма. – Коней ми вам привели, – сказав Каллаген, i цього було досить. Роланд ще достоту не зрозумiв усiеi картини, проте ситуацiя прояснилася. Каллаген знав при iхне наближення i знав, що вони йдуть пiшки, а не iдуть на конях. Можливо, якусь частку iнформацii доносили шпигуни, але ж не все. А тодеш… знати, що хтось iз них або всi вони занурювалися в тодеш… – Що ж до пустоголовостi, то ми, може, й не найрозумнiшi iстоти на планетi… – Раптом вона замовкла i скривилася, притуливши руку до живота. – Сьюз? – стривожився Еддi. – Сьюз, що таке? Тобi щось болить? – Та пусте, гази, – заспокоiла вона його i всмiхнулася. Цiй усмiшцi Роланд не повiрив: надто несправжньою вона йому здалася. Довкола ii очей вiн помiтив зморшки вiд напруження. – Пундиць учора переiла. – І не встиг Еддi й рота розкрити, щоб спитати ii ще про щось, Сюзанна знову повернулася до Каллагена: – Як маеш нам ще щось сказати, то кажи, дорогенький. – Гаразд, – погодився Каллаген. – У мене е рiч, що мае величезну владу. Хоч звiдси до моеi церкви у Кальi, де сховано цей предмет, багато колiс, але я думаю, що вона вже озивалася до вас. І переносити у стан тодешу – це лише одне з усього, на що вона здатна. – Вiн глибоко вдихнув i випустив повiтря з легень. – Якщо ви зробите нам послугу – я кажу «нам», бо Калья тепер i мое селище, я сподiваюся тут дожити вiку й бути похованим тут, – про яку я прошу, то я вiддам вам це… цю рiч. – Я востанне попереджаю, щоб ти такого не казав, – вiдрiзав Роланд так грубо, що Джейк перелякано на нього озирнувся. – Це безчестя для мене й мого ка-тету. Ми будемо зобов’язанi вам допомогти, якщо з’ясуемо, що ваша Калья на боцi Бiлостi, а тi, кого ти кличеш Вовками, вороги з краю пiтьми: руйнiвники Променiв. Ми не беремо винагороди за своi послуги, ви не повиннi навiть пропонувати ii. Якщо котрийсь iз твоiх товаришiв, той, кого ти звеш Тiаном, чи той, чие iм’я Оверголсер… (Еддi хотiв було виправити стрiльцеву вимову, та потiм вирiшив тримати рота на замку – коли Роланд розлючений, краще мовчати.) – …то була б iнша справа. Вони знають лише легенди. Але ти, сей, володiеш щонайменше однiею книжкою, яка мала б тебе дечого навчити. Так, я сказав, що ми торгуемо свинцем. Та це не робить iз нас найманих убивць. – Гаразд, гаразд… – Що ж до тiеi речi, яку ти маеш, – перервав Роланд Каллагена, пiдвищуючи голос, – то ти й сам радо ii здихаешся. Вона лякае тебе, чи не так? Навiть якщо ми вирiшимо оминути твое мiстечко, ти благатимеш нас забрати ii з собою, адже так? Так? – Так, – з нещасним виглядом кивнув Каллаген. – Правду кажеш, i я дякую. Але… я трохи чув, про що ви розмовляли… випадково дiзнався, що ви хочете повернутися… як кажуть маннi, переправитися… i не до одного мiсця, а до двох… а може, й понад це… а ще час… я чув, як ви говорили про те, щоб поцiлити у час, як з револьвера… На обличчi Джейка промайнуло розумiння й подив, що межував iз шоком. – Котра саме? – спитав вiн. – Не може бути, щоб це була та рожева з Меджису, бо Роланд побував усерединi неi, але вона нiколи не вiдправляла його в тодеш. То котра з них? Щокою Каллагена скотилася сльоза: одна, потiм друга, – i вiн неуважно змахнув iх рукавом. – Я не наважився нiчого з нею зробити, але я ii бачив. І вiдчував ii владу. Господи Ісусе, допоможи. В моiй церквi пiд мостинами пiдлоги лежить чорна Тринадцятка. І тепер вона ожила. Ви розумiете? – Вiн глянув на них мокрими вiд слiз очима. – Ожила. І Каллаген затулив обличчя долонями. ДЕСЯТЬ Коли священик зi шрамом на лобi пiшов до своiх товаришiв, стрiлець ще довго дивився нерухомим поглядом услiд. Стояв, заклавши великi пальцi рук за пояс своiх старих полатаних джинсiв, i здавалося, що так може простояти вiчнiсть. Проте, коли Каллаген зник з поля зору, Роланд повернувся до своiх друзiв i рвучко, грубо махнув рукою в повiтрi: усi до мене. Коли вони пiдiйшли, вiн присiв навпочiпки. Еддi з Джейком вчинили так само (що ж до Сюзанни, то сидiти навпочiпки було для неi мало не стилем життя). Заговорив стрiлець рiзким i уривчастим тоном. – У нас мало часу, тож я хочу, щоб усi ви сказали менi, не роздумуючи: чесний чи нi? – Чесний, – без вагань вiдповiла Сюзанна. І майже одразу скривилася та притисла руку нижче лiвоi грудi. – Чесний, – сказав Джейк. – Есний, – прокоментував Юк, хоч його й не питали. – Чесний, – сказав Еддi. – Але погляньте. – Вiн узяв на краю вогнища галузку, яку не торкнув вогонь, прогрiб мiсце на землi, звiльнивши його вiд глицi, й написав на чорнiй землi: – Це насправдi чи це «Меморекс»[20 - «Це насправдi чи це «Меморекс»?» – рекламне гасло компанii «Меморекс», виробника електронiки, започатковане 1972 року.]? – спитав Еддi. Помiтивши спантеличений Сюзаннин вираз, розтлумачив: – Це просто збiг чи щось означае? – Хтозна, – сказав Джейк. Вони розмовляли тихо, понахилявши голови одне до одного над письменами на землi. – Це як дев’ятнадцять. – Думаю, це лише збiг, – вiдповiла Сюзанна. – Адже не в усьому, що трапляеться нам на шляху, слiд вбачати руку ка. Цi iмена навiть звучать по-рiзному. В нашому свiтi Калья – це iспанська назва… як багато тих слiв, якi ти пам’ятаеш з Меджису, Роланде. Здаеться, вона перекладаеться як вулиця чи майдан… точно не скажу, бо iспанську вчила ще в старших класах. Але якщо я не помиляюся, то е певний сенс у тому, що це слово використовують як префiкс до назви мiстечка чи до цiлоi низки мiстечок, як це роблять у цих краях. В цьому щось е. А от Каллаген… – Вона стенула плечима. – Яке це прiзвище? Ірландське? Англiйське? – Сто пудiв не iспанське, – сказав Джейк. – Але ж це дев’ятнадцять… – До бiса дев’ятнадцять, – грубо перебив Роланд. – Зараз не час гратися в числа. Невдовзi вiн повернеться зi своiми друзями, i перш нiж це станеться, менi треба обговорити з вами ан-тет iншу справу. – Думаеш, вiн не помиляеться щодо чорноi Тринадцятки? – спитав Джейк. – Так, – сказав Роланд. – Судячи з того, що сталося з тобою й Еддi вночi, я гадаю, що не помиляеться. Якщо вiн мае рацiю, то мати цю рiч для нас небезпечно, проте ми повиннi ii забрати. Боюся, що без нас нею можуть заволодiти Вовки з Краю грому. Але байдуже, нехай це зараз нас не хвилюе. Втiм, вигляд у Роланда був украй стурбований. Вiн повернувся до Джейка. – Ти здригнувся, коли почув прiзвище великого фермера. Ти, Еддi, теж, хоч i краще зумiв це приховати. – Вибач, – перепросив Джейк. – Я забув лице свого… – Облиш, ти нiчим не завинив, – заспокоiв його Роланд. – Хiба що я сам забув лице батька. Бо я десь чув це прiзвище, i до того ж зовсiм недавно. Тiльки не можу згадати, де саме. – А тодi знехотя: – Старiшаю. – У книгарнi, – сказав Джейк. Вiн нервово подлубався у шворках свого наплiчника, нарештi розв’язав iх i рвучко розкрив рюкзак, наче хотiв переконатися, що «Чарлi Чух-Чух» i «Загадки» нiкуди не подiлися, що вони реальнi. – «Мангеттенський ресторан “Пожива для розуму”». Це так дивно. Одного разу це сталося зi мною, а iншим разом я бачив, як це зi мною сталося. Вже це одне – загадка. Роланд нетерпляче показав скалiченою правою рукою, щоб Джейк закруглявся з розповiддю. – Мiстер Тауер вiдрекомендувався, я також, – вiв далi Джейк. – Сказав: «Я Джейк Чемберз». А вiн тодi… – «Гарне в тебе iм’я, кумплю», – вставив Еддi. – От що вiн сказав. І додав, що «Джейк Чемберз» звучить наче iм’я героя роману-вестерну. – «Як у того героя вестерну, – процитував Джейк. – Такого собi рубаки, що вдираеться в Блек-Форк, в Аризонi, розправляеться там з усiма покидьками й iде собi далi. Щось таке з Вейна Д. Оверголсера…» – Глянувши на Сюзанну, вiн повторив: – Вейна Д. Оверголсера. – І зненацька розплився в сонячнiй усмiшцi. – Поцiлуй мене в мiй бiлий зад! – В цьому нема потреби, малий грубiяне, – розсмiялася Сюзанна. – Я не вiрю, що це збiг. І коли ми зустрiнемося з другом Каллагена, я запитаю, яке в нього друге iм’я. Закладаюся, що воно не лише починаеться з лiтери «Д», але й звучатиме як «Дiйн» чи «Дейн» або щось таке, з чотирьох лiтер… – Вона знову притисла руку нижче грудей. – Ох уже цi гази! Я б усе вiддала зараз за тюбик «Тамзу»[21 - «Тамз» – лiки для нейтралiзацii кислотностi виробництва компанii GlaxoSmithKline.] чи навiть пляшечку… Джейку, що таке? Що сталося? Джейк тримав у руках «Чарлi Чух-Чуха», i його обличчя стало мертвотно-блiдим, а очi полiзли на лоба. Поруч нього стривожено завив Юк. Роланд схилився над книжкою, i його очi теж округлилися вiд подиву. – Боги милосерднi, – тiльки й мовив вiн. Еддi з Сюзанною теж нахилилися, щоб подивитися. Назва не змiнилася. Ілюстрацiя теж лишилася тiею самою: олюднений локомотив, що, пихкаючи, пiднiмаеться на схил, переднi грати видовженi у посмiшцi, лiхтар – мов радiсне око. Але жовтi лiтери знизу – пiдпис «Оповiдання i картинки Берiл Еванс» – зникли. Іменi автора не було взагалi. Перевернувши книгу, Джейк поглянув на ii спинку. «Чарлi Чух-Чух» i видавництво Макколi – от i все, що було написано. І бiльш нiчого. Пiвденнiше вiд них залунали голоси. Наближалися Каллаген i його друзi. Каллаген з Кальi. Каллаген з Лота, як вiн сам себе називав. – Титульна сторiнка, зайчику, – пiдказала Сюзанна. – Швиденько, поглянь туди. Джейк розгорнув книгу. На титульнiй були тiльки назва й емблема видавництва. – Глянь на сторiнку, де авторськi права, – сказав Еддi. Джейк перегорнув аркуш. Тут, на зворотi титульноi сторiнки, лiворуч вiд початку тексту, стояла iнформацiя про авторськi права. Точнiше, iнформацii як такоi майже не було. © 1936, та й по всьому. Цифри, що в сумi давали дев’ятнадцять. Решта сторiнки була порожня. Роздiл V Оверголсер ОДИН Упродовж того тривалого й насиченого дня Сюзанна спостерегла чимало цiкавого – тому що Роланд дав iй змогу це робити, а ще тому, що, коли минулися ранковi млостi, вона знову почувалася добре. За мить до того, як Каллаген з компанiею наблизилися на вiдстань звуку, Роланд пробурмотiв iй на вухо: – Стiй бiля мене i нi пари з вуст, поки не накажу. Якщо вони вирiшать, що ти моя ша’вiн, нехай. За iнших обставин вона б пустила якусь шпильку й сказала все, що вона думае про те, щоб бути мовчазною незаконною дружиною Роланда, його нiчною забавкою, але в них не було на це часу. І в тiй справi було не до жартiв – про це промовисто свiдчив вираз його обличчя. Крiм того, iй навiть була до смаку роль тихоi вiдданоi скво. Правду кажучи, будь-яка роль була iй до душi. Ще з дитинства найбiльшою втiхою для неi було вдавати з себе когось iншого. «Зрештою, в цьому вся ти, люба, нiчого й додати», – подумала вона. – Сюзанно? – вивiв ii з задуми голос Роланда. – Ти чула, що я сказав? – Я добре тебе чую, – вiдказала вона. – За мене не хвилюйся. – Якщо все пiде так, як я хочу, тебе вони майже не помiчатимуть, зате ти iх бачитимеш дуже добре. Як чорношкiра жiнка, яка виросла в Америцi середини ХХ столiття – читаючи «Людину-невидимку» Ральфа Елiсона[22 - «Людина-невидимка» (1952) – роман чорношкiрого письменника Ральфа Елiсона, що миттево здобув йому славу й став бестселером. Герой роману не може стати повноцiнним, «помiтним» членом американського суспiльства, оскiльки вiн темношкiрий.], Одетта смiялася i нерiдко плескала в долонi, розгойдуючись у крiслi, наче на неi зiйшло осяяння, – Сюзанна чудово розумiла, про що йому йдеться. І вона зробить так, як вiн хоче. У глибинi душi, там, де оселилася ущиплива Детта Волкер, вона обурювалася через Роландову зверхнiсть, проте водночас корилася iй, бо розумiла, що вiн останнiй стрiлець цього свiту. Можливо, останнiй герой. ДВА Спостерiгаючи, як Роланд представляв iх усiх (Сюзанну досить недбало вiдрекомендували останньою, пiсля Джейка), вона мала час помiркувати над тим, як добре iй стало, коли щез тупий бiль вiд газiв у лiвому боцi. Чорт, навiть головний бiль вiдпустив, а вiн уже бiльше тижня не давав iй спокою, озиваючись то на потилицi, то в однiй скронi, то в другiй, то просто над лiвим оком, як мiгрень, що жде своеi нагоди вп’ястися в тебе. А ще, звiсно, були ранковi млостi. Щоранку близько години ii нудило, а ноги були ватянi й не слухалися. Вона нiколи не блювала, проте впродовж тiеi години до блювання був один крок. Дурною вона не була i чудово розумiла, до чого всi цi симптоми, але мала причину вважати, що вони анiчогiсiнько не означають. Надiялася лише, що не осоромиться так, як мамина подруга Джесiка, до того ж двiчi. Джесiку двiчi роздувало вiд фальшивих вагiтностей, i в обох випадках жiнка мала такий вигляд, нiби от-от розродиться близнятами. Ба навiть трiйнею. Проте Джесiка Бiзлi вирiшила, що носить дитину, бо в неi припинилася менструацiя. А Сюзанна знала, що не вагiтна, бо мала на те найелементарнiшу з причин: ii мiсячнi були регулярними. Почалися в неi в той самий день, коли вони отямилися на Шляху Променя, за двадцять п’ять чи тридцять миль вiд Зеленого палацу. Вiдтодi менструацiя повторилася ще раз. Обидва цикли протiкали вкрай важко: знадобилося багато ганчiр’я, щоби всотувало темний потiк. Ранiше ii мiсячнi завжди були легкими, часом зводячись до кiлькох плямок, якi ii мама називала «дамськими трояндами». Втiм, Сюзанна не скаржилася, бо до того, як вона потрапила до цього свiту, ii менструацii завжди супроводжувалися болем, iнколи до сказу нестерпним. А тепер двiчi поспiль, вiдколи вони повернулися на Шлях Променя, вона не вiдчувала болю взагалi. Якби не змокрiлi ганчiрки, що iх Сюзанна ретельно закопувала на узбiччi дороги, вона б i не здогадувалася, що в неi червонi днi календаря. Можливо, через те, що вода в цьому свiтi була такою чистою. Авжеж, вона знала, що тут до чого, це ж не квантова фiзика, як полюбляв казати Еддi. Шаленi сумбурнi сни, яких вона не могла згадати пiсля пробудження, нудота й слабкiсть уранцi, блудний головний бiль, здуття живота й бiль, яким воно супроводжувалося, й зрiдка судоми – все зводилося до одного: вона хотiла вiд нього дитину. Понад усе в свiтi вона хотiла, щоб у ii лонi росло дитя Еддi Дiна. А вже чого не хотiла, то це розпухнути вiд принизливоi удаваноi вагiтностi. «Зараз про це не думай, – наказала вона собi, коли до них наближалися Каллаген i компанiя. – Поки що ти маеш спостерiгати. Побачити те, чого не бачать Роланд, Еддi та Джейк. Щоб нiчого не вислизнуло з вашоi уваги». І вона вiдчувала, що iй до снаги впоратися з цим завданням. Справдi-бо, ще нiколи в життi вона не почувалася так прекрасно. ТРИ Першим iшов Каллаген. Позаду нього крокували двое чоловiкiв, одному на вигляд було близько тридцяти, другий здався Сюзаннi щонайменше шiстдесятирiчним. Старший мав брезклi щоки, що за найближчi п’ять рокiв погрожували перетворитися на обвислi сумки. Вздовж них вiд крил носа спускалися глибокi зморшки. «Лiнii сваволi», як назвав би iх ii тато (у Дена Голмса теж такi були, тож вiн у цьому тямив). На молодшому було пошарпане сомбреро, а на старшому – чистий бiлий «стетсон», що мимохiть викликав у Сюзанни усмiшку. Цей капелюх мав такий вигляд, наче його начепили на хорошого хлопця в старому чорно- бiлому вестернi. Однак Сюзанна пiдозрювала, що це задоволення не з дешевих, i подумала, що його власник, мабуть, i е Вейн Оверголсер. «Великий фермер», як назвав його Роланд. Той, кого, за словами Каллагена, треба було переконати. «Але ми цього не робитимемо», – подумки полегшено зiтхнувши, подумала Сюзанна. Мiцно стиснутi уста, пронизливий погляд i тi глибокi зморшки (чоло теж проорювала борозна, просто над очима) свiдчили про те, що там, де йшлося про переконання, з сеем Оверголсером була сама морока. Позаду цих двох, за спиною молодшого з них, iшла висока вродлива жiнка. Не чорношкiра, проте ii шкiра була так само темною, як i в Сюзанни. Чолов’яга з чесним обличчям i в окулярах, вбраний як фермер, замикав загiн. З собою вiн вiв хлопчика, на два-три роки старшого за Джейка. Подiбнiсть мiж ними двома була такою разючою, що годi було помилитися: Слайтмени, старший i молодший. «Цей хлопець, мабуть, набагато старший за нашого Джейка, – подумала вона. – Та все одно виглядае як дитина». Але це добре. А Джейк… для хлопчика, який ще навiть не вступив у пору юностi, Джейк занадто багато бачив. А також забагато зробив. Оверголсер глянув на iхнi револьвери (Роланд i Еддi мали в кобурах по одному великому револьверу з сандаловими рукiв’ями; нью-йоркський «рюгер» 44-го калiбру висiв у Джейка пiд пахвою в крiпильнiй муфтi, як називав ii Роланд), потiм перевiв погляд на Роланда. Недбало вiдсалютував, ковзнувши напiвстиснутим кулаком десь у районi лоба. Не вклонився. Якщо Роланда це й образило, вiн i оком не змигнув. На його обличчi застиг вираз ввiчливоi цiкавостi. – Хайл, стрiльцю, – привiтався чоловiк, який iшов поряд iз Оверголсером, i насправдi опустився на колiно, схиливши голову й притуливши до чола кулак. – Я Тiан Джефордс, син Люка. А це моя дружина Залiя. – Хайл, – вiдповiв стрiлець. – Називай мене Роландом, коли твоя ласка. Нехай будуть довгими твоi днi на землi, сей Джефордс. – Тiан. Будь ласка. Тобi й твоiм друзям того самого, тiльки вдвiчi… – Я Оверголсер, – грубо перебив чолов’яга в бiлому «стетсонi». – Ми прийшли познайомитися з вами, бо Каллаген i молодий Джефордс про це просили. Я волiю оминути формальностi та якнайшвидше взятися до справи. Тiльки не ображайтеся, прошу. – Даруйте, але все не зовсiм так, – заперечив Джефордс. – На зборах чоловiки Кальi проголосували за… І знову Оверголсер перебив. Як зрозумiла Сюзанна, вiн чинив так завжди, просто мав до цього схильнiсть. І навряд чи усвiдомлював це. – Так, громада. Люди нашоi Кальi. Я прийшов, бажаючи прислужитися своему рiдному селу i своiм сусiдам, але в мене зараз як нiколи гаряча пора… – Чар’ю трi, – спокiйно сказав Роланд. І попри iнше, приховане значення цього виразу, значення, вiд якого Сюзанну досi продирав поза шкiрою мороз, очi Оверголсера загорiлися. Тiеi ж митi в неi виникла перша пiдозра щодо того, як розвиватимуться подii того дня. – Слава жнивам, так, сер, кажу спасибi. – Стоячи збоку, Каллаген з пiдкреслено-терплячим виразом вдивлявся кудись у гущавину лiсу. Тiан Джефордс i його дружина обмiнялися за спиною в Оверголсера збентеженими поглядами. Слайтмени тiльки мовчки чекали й спостерiгали. – Бачу, в цьому ви тямите. – Мiсто Гiлеад оточували ферми й фрiгольди, – пояснив Роланд. – Свого часу я пововтузився з сiном i кукурудзою в коморi. А, ще й з гострокоренями. Посмiшка Оверголсера, яка призначалася стрiльцевi, здалася Сюзаннi доволi зневажливою. «Не мели дурниць, сей. Ми ж з тобою свiтськi люди, знаемо, що до чого», – неначе промовляла вона. – То звiдки ви, сей Роланд? – Е, друже, та тобi до лiкаря треба, слух перевiрити, – сказав Еддi. Оверголсер збентежено глянув на нього. – Даруй, що ти сказав? Еддi розвiв руками, мовляв, от бачите, це й треба було довести. – Саме це я й мав на увазi. – Еддi, спокiйно, – сказав Роланд. Досi нiжний i трепетний, мов весняний легiт. – Сей Оверголсер, як ввiчливi, цивiлiзованi люди, ми маемо познайомитися i перекинутися кiлькома слiвцями. Чи ж не так поводяться люди цивiлiзованi? – Роланд зробив коротку значущу паузу, а потiм завершив думку: – У розбiйникiв усе iнакше, але ж серед нас нема розбiйникiв. Оверголсеровi губи мiцно стислися, i вiн рiшуче зиркнув на Роланда, готовий дати вiдсiч. Але на стрiльцевому обличчi не було нi слiду виклику, тож фермер трохи заспокоiвся. – Добре, – сказав вiн. – Отож як було сказано, Тiан i Залiя Джефордси… Залiя присiла в реверансi, притискаючи незримi спiдницi до зношених вельветових штанiв. – …а це Бен Слайтмен-старший i Беннi-молодший. Батько пiднiс кулака до лоба й кивнув. Син з благоговiйним виразом обличчя (цей трепет викликали револьвери, здогадалася Сюзанна) вклонився, виставивши вперед праву ногу п’ятою в землю. – Старого ви вже знаете, представляти нема потреби, – закiнчив Оверголсер вiдверто презирливим тоном, який його самого образив би до глибини душi, якби призначався його дорогоцiнному «я». Велике цабе серед фермерiв швидко звикае розмовляти так, як йому до вподоби, подумала Сюзанна. І iй стало раптом цiкаво, чи довго вiн ще так напосiдатиметься на Роланда, поки не виявиться, що напосiдатися йому нiхто не дозволить. Тому що е люди, з якими так не можна. Якийсь час вони вам пiдiграватимуть, а потiм… – Це моi супутники, – мовив Роланд. – Джейк Чемберз та Еддi Дiн з Нью-Йорка. А це Сюзанна. – Вiн недбало махнув у ii бiк, навiть не обертаючись. На обличчi Оверголсера миттю вигулькнув обiзнаний, суто чоловiчий погляд, який Сюзанна добре знала. Детта Волкер умiла стирати такi вирази з чоловiчих пискiв, i навряд чи спосiб, у який вона це робила, припав би сею Оверголсеру до смаку. Втiм, вона лише стримано всмiхнулася до Оверголсера та решти гостей i теж присiла у безспiдничному реверансi. Їй здалося, що вона зробила це так само невимушено, як Залiя Джефордс, але, звiсно, коли в тебе немае нижче колiна нiг, то елегантно зробити реверанс не випадае. Авжеж, новоприбулi помiтили, що вона без нiг, проте iхнi почуття не надто ii цiкавили. Чим вона справдi переймалася, то це тим, що вони могли подумати про ii вiзок, той, що його Еддi роздобув для неi у Топiцi, де сконав Блейн Моно. Навряд чи цi люди бачили щось подiбне ранiше. «Каллаген мiг бачити, – нагадала вона собi. – Бо Каллаген з нашого свiту. Вiн…» – Це що, пухнастик-шалапут? – зненацька озвався хлопчик. – Прикуси язика, – сказав Слайтмен, шокований тим, що його син наважився заговорити. – Та нiчого, – заспокоiв фермера Джейк. – Так, це шалапут. Юк, гайда до нього. – І показав на Бена-молодшого. Юк потюпав круг вогнища до гостя й глянув на хлопчика знизу вгору своiми мудрими очиськами з золотою облямiвкою. – Я ще нiколи не бачив свiйського шалапута, – зiзнався Тiан. – Чути, звiсно, чув, але ж свiт не стоiть на мiсцi. – Можливо, не весь свiт зрушив, – сказав Роланд i подивився на Оверголсера. – Можливо, ще е в свiтi осередки старих звичаiв. – Можна його погладити? – спитав хлопчик у Джейка. – Не вкусить? – Погладь, не вкусить. Коли Слайтмен-молодший присiв перед Юком навпочiпки, Сюзанна подумки стала благати, щоб Джейк не помилився. Не надто гарно вони себе зарекомендують, якщо шалапут вiдкусить малому носа. Але Юк напрочуд стiйко витримав те, що його гладили, i навiть витяг шию, щоб узяти пробу запаху з обличчя Слайтмена. Хлопчик розсмiявся. – Як, ти кажеш, його звати? Та не встиг Джейк i рота розтулити, як пухнастик назвався сам. – Юк! Тепер засмiялися усi, й отак простота смiху об’еднала iх на дорозi, що вела Шляхом Променя. Цей зв’язок був хисткий, проте його вiдчув навiть Оверголсер. Коли великий фермер смiявся, то виникало враження, що вiн може бути непоганим, зрештою, парубком. Щось у ньому таки було, попри весь його переляк i пиху. Сюзанна не знала, радiти iй чи боятися. ЧОТИРИ – Я волiв би перебалакати з тобою наодинцi, як ти не вiд того, – сказав Оверголсер. Двое хлопчакiв вiдiйшли трохи вбiк, Юк сидiв мiж ними, а Слайтмен-молодший запитував у Джейка, чи шалапут навчений лiчби, бо вiн чув, що деякi з цих тварин умiють рахувати. – Не варто, Вейне, – миттю озвався Джефордс. – Ми домовлялися всiм разом пiти до нашого табору, роздiлити хлiб-сiль i розповiсти цим людям про свою бiду. А потiм, якщо вони погодяться пiти з нами далi… – Я не заперечую проти того, щоб перекинутися кiлькома словами з сеем Оверголсером, – сказав Роланд, – гадаю, ти, сей Джефордс, теж не будеш проти. Адже вiн ваш дiн, чи не так? – І перш нiж Тiан устиг заперечити (чи спростувати): – Сюзанно, почастуй гостей чаем. Еддi, пiдiйди до нас на хвильку, як ти не вiд того. Ця фраза, така незвична для iхнiх вух, пролунала вiд Роланда так, наче вiн послуговувався нею змалечку. Сюзаннi це здалося дивовижним. З ii вуст цi слова пролунали б так, наче вона жалюгiдна невдаха. – У нашому таборi, пiвденнiше звiдси, е iжа, – сказала Залiя. – Їжа, i граф, i кава. Ендi… – Ми залюбки поiмо i вип’емо вашоi кави, – запевнив ii Роланд. – Але спершу випийте чаю, прошу. Ми ненадовго, правда ж, сей? Оверголсер кивнув. Його нашорошенiсть мов рукою зняло, вiн розслабився. На вiддаленому узбiччi дороги (неподалiк того мiсця, де жiнка на ймення Мiя минулого вечора прослизнула до лiсу) хлопчики засмiялися з якоiсь черговоi мудроi витiвки Юка – Беннi вiд подиву, Джейк вiд помiтних гордощiв. Узявши Оверголсера за руку, Роланд повiв його трохи далi дорогою. Еддi спроквола рушив з ними. Спохмурнiлий Джефордс i собi хотiв було пiти з ними, але Сюзанна торкнула його за плече. – Не треба, – тихим голосом сказала вона. – Вiн знае, що робить. Джефордс подивився на неi з сумнiвом. Та потiм здався. – Дай-но я роздмухаю для тебе багаття, сей, – мовив Слайтмен-старший, спiвчутливо глянувши на ii скалiченi ноги. – Бо я бачу в ньому лише кiлька жаринок. – Коли ваша ласка, – вiдповiла Сюзанна, подумавши водночас, як це все дивовижно. Дивовижно i дивно водночас. А ще вся ця справа може чаiти в собi смертельну небезпеку. Проте вона вже знала, що в цьому е своi принади. День тому й здавався таким свiтлим, що ввечерi на землю мала спуститися пiтьма. П’ЯТЬ Трое чоловiкiв стояли разом на дорозi за сорок футiв вiд iнших. Здавалося, з них трьох говорив лише Оверголсер, часом пiдкрiплюючи свою думку активною жестикуляцiею. Вiн говорив так, наче Роланд був якимось волоцюгою, що швендяв цiею дорогою з кiлькома своiми пiдозрiлими друзяками. Вiн пояснив стрiльцевi, що Тiан Джефордс йолоп (але йолоп з добрими намiрами), який не розумiе реального життя. Сказав, що Джефордса слiд угамувати, щоб вiн охолонув – не лише для його власного добра, а для добра цiлоi Кальi. Вiн наполягав на тому, що коли чимось можна зарадити, то вiн, Вейн Оверголсер, син Алена, буде першим, хто це зробить. У своему життi вiн ще нiколи не уникав вiдповiдальностi, проте ставати на герць з Вовками – це чистий безум. До речi, якщо вже мова про безумство, сказав вiн, притишуючи голос, то е ще Старий. У себе в церквi, з ритуалами, вiн був на своему мiсцi. В таких справах трохи божевiлля не шкодило, було як пiкантний соус до страви. Але це ж геть iнша рiч. Еге ж, цiлковито iнша. Усе це Роланд вислухав, вряди-годи киваючи й не зронивши нi слова. Коли Оверголсер нарештi замовк, то просто з цiкавiстю втупився у чоловiка зi зброею, який стояв перед ним. Здебiльшого його увагу полонили линяло-блакитнi очi. – Ви тi, за кого себе видаете? – врештi-решт спитав великий фермер iз Кальi Брин Стерджис. – Скажи менi правду, сей. – Я Роланд з Гiлеаду, – вiдповiв стрiлець. – З роду Ельда? Не обманюеш? – Слово честi, – сказав Роланд. – Але ж Гiлеад… – завагався Оверголсер. – Гiлеаду давно немае. – А я е. – Ви нас усiх вб’ете чи спричинитеся до нашоi загибелi? Не мовчи, прошу. – А що б ти обрав, сей Оверголсер? Не пiзнiше, не через день, чи тиждень, чи мiсяць, а просто зараз? Оверголсер довго стояв мовчки, переводячи погляд з Роланда на Еддi. Цей чоловiк не звик мiняти своiх рiшень. Якщо перед ним поставала така необхiднiсть, це завдавало йому болю. Вiддалiк на дорозi лунав веселий хлоп’ячий смiх: Юк принiс те, що жбурнув Беннi, – дрючок завбiльшки з самого пухнастика. – Я б послухав, – нарештi мовив Оверголсер. – Я б зробив це, iй-бо. – Іншими словами, вiн виклав нам усi причини, чому ця вигадка з протистоянням марна, – розповiдав пiзнiше Еддi Сюзаннi, – а потiм зробив саме те, чого вiд нього хотiв Роланд. Магiя, та й годi. – Інодi магiя – це сам Роланд, – промовила вона. ШІСТЬ Загiн мешканцiв Кальi розташувався табором неподалiк, на верхiвцi мальовничого пагорба трохи пiвденнiше вiд дороги, та все ж убiк вiд Шляху Променя, бо хмари над цiею мiсциною висiли непорушно й так низько, наче до них можна було торкнутися рукою. Дорогу туди крiзь лiс ретельно позначили зарубками на деревах, i подекуди, як помiтила Сюзанна, цi зарубки були завбiльшки з долоню. Може, у своему фермерському дiлi цi люди були знавцями, та в лiсi почувалися не в своiй тарiлцi – це було очевидно. – Чи дозволите, добродiю, забрати у вас на якийсь час цього вiзка? – спитав Оверголсер у Еддi, коли iм лишалося зiйти на пагорб. Сюзанна вже вiдчувала запах смаженого м’яса i подумки здивувалася: хто ж там куховарить, якщо весь загiн Каллагена-Оверголсера ходив знайомитися з ними? Здаеться, жiнка казала про якогось Ендi. Можливо, про слугу? Так, казала. Слуга Оверголсера? Ймовiрно. Бо чоловiк, що мав грошi на такий розкiшний «стетсон», як той, що тепер сидiв на його макiвцi, мiг собi дозволити мати лакея. – Як ви не вiд того, – сказав Еддi, не наважившись додати «прошу» («Для нього це досi звучить неприродно», – подумала Сюзанна), вiдступив убiк i передав ручки керування вiзком Оверголсеровi. Фермер був аж нiяк не худим чоловiком, схил круто йшов угору, жiнка у вiзку важила близько ста тридцяти фунтiв, проте його дихання, хоч i важке, залишалося рiвним. – Сей Оверголсер, можна тебе дещо спитати? – звернувся до нього Еддi. – Авжеж, питай, – вiдповiв фермер. – Яке твое друге iм’я? Те, що вiзок на мить уповiльнив свое просування вперед, Сюзанна списала на рахунок подиву. – Дивне питання, юначе. А нащо тобi? – У мене таке хобi, – сказав Еддi. – Я вмiю гадати на других iменах. «Обережнiше, Еддi, обережнiше», – подумки наказала йому Сюзанна, та сама мимохiть зацiкавилася розмовою. – Та невже? – Так, – кивнув Еддi. – Отже, ви. Закладаюся на що завгодно, ваше друге iм’я починаеться з… – вiн зробив вигляд, наче щось подумки вираховуе, – …з лiтери «Д». – Тiльки назву букви вiн вимовив з придихом, на зразок Великих лiтер Високоi Мови. – І, напевно, воно коротке. П’ять букв? А може, не бiльше чотирьох? Вiзок знову пригальмував. – Трясця твоiй матерi! – вигукнув Оверголсер. – Звiдки ти взнав? Кажи! Еддi знизав плечима. – Вираховую i вгадую, не бiльше. Насправдi я помиляюся не рiдше, нiж угадую. – А то й частiше, – прокоментувала Сюзанна. – Мое друге iм’я – Дейл, – сказав Оверголсер. – Може, менi й пояснювали, звiдки воно взялося, та я забув. Батьки померли, коли я ще був молодим. – Спiвчуваю, – сказала Сюзанна, полегшено помiтивши, що Еддi десь подiвся. Можливо, пiшов розповiсти Джейковi, що вона мала рацiю щодо другого iменi. Вейн Дейл Оверголсер. Дев’ятнадцять лiтер[23 - В англiйськiй мовi iм’я «Вейн» складаеться з п’яти лiтер.]. – Цей юнак розумака чи йолоп? – спитав у Сюзанни Оверголсер. – Скажи, прошу, бо сам я нiяк не доберу. – Всього потроху. – Але щодо цього вiзка в мене сумнiвiв нiяких. Вiн точний, як компас. – Кажу спасибi, – сказала вона й подумки полегшено зiтхнула. Фраза прозвучала природно, можливо, тому, що вона не збиралася ii вимовляти. – Де його зробили? – Далеко-далеко звiдси, – вiдповiла Сюзанна. Цей поворот розмови не надто iй подобався. Вона вважала, що розповiдати (чи не розповiдати) iхню iсторiю мае Роланд. Адже саме вiн був iхнiм дiном, очiльником iхнього ка-тету. Крiм того, в розповiдi однiеi людини не могло бути рiзних версiй тих самих подiй. Втiм, дещо вона таки могла повiдомити. – Існуе один тонкохiд. Ми були на iншому його боцi й пройшли крiзь нього. Там усе геть iнакше. – Вона повернула шию, щоб озирнутися на нього. Щоки й шия фермера почервонiли, та поза тим вiн дуже непогано давав собi раду з вiзком – як для чоловiка, що вже давно розмiняв шостий десяток. – Ви розумiете, про що я говорю? – Так. – Вiн вiдхаркнув i сплюнув кудись лiворуч. – Але на власнi очi я його не бачив i на власнi вуха не чув. Далеко я не мандрую, часу нема – на фермi роботи сила-силенна. Та й бачте, народ тут, у Кальi, не надто любить блукати лiсами. «Та бачу», – подумала Сюзанна, помiтивши ще одну насiчку, завбiльшки з обiднiй тарiль. Найiмовiрнiше, нещасне дерево не переживе наступноi зими. – Ендi безлiч разiв розповiдав про тонкохiд. Каже, що ця штука мае звук, але що воно таке, не знае. – Хто такий Ендi? – Ти скоро сама з ним познайомишся, сей. А ти теж з того Калья-Йорка, що i твоi друзi? – Так, – вiдповiла вона, знову насторожуючись. Вiн об’iхав вiзком стародавню акацiю. Тепер дерев поменшало, а пахощi iжi стали вiдчутнiшими. М’ясо… кава. В неi забурчало в животi. – Але ж вони не стрiльцi, – кивнув Оверголсер у бiк Джейка та Еддi. – Тiльки не кажи, що вони стрiльцi. – Коли настане для цього час, ви самi повиннi будете це вирiшити, – ухилилася од вiдповiдi Сюзанна. Якусь хвилю вiн не вiдповiдав. Колеса вiзка шурхотiли на камiннi гiрськоi породи, що виступала з-пiд землi. Попереду них мiж Джейком i Беннi Слайтменом тюпав Юк. Хлопчаки потоваришували надприродно швидко. На таке здатнi лише дiти. «Але чи добре це?» – замислилася Сюзанна. Бо хлопчики були надто рiзними. На iхню бiду, з часом це стане очевидним. – Вiн налякав мене, – озвався нарештi Оверголсер, але так тихо, що його було ледь чути. Неначе розмовляв сам з собою. – Думаю, рiч у його очах. Здебiльшого в очах. – То це не змусило вас змiнити свою думку? – спитала Сюзанна. Вона намагалася, щоб питання прозвучало якомога невиннiше, i розумiла, що це не надто iй вдалося. Та все ж була вражена тим, як розлютився фермер. – Ти що, жiнко, з глузду з’iхала? Звiсно, нi. І не змусить, доки я не побачу виходу з цiеi коробки, в якiй ми сидимо. Слухай мене уважно! Той хлопчисько… – Вiн показав на Тiана Джефордса, який крокував попереду з дружиною, – той хлопчисько виставив мене йолопом. Перед усiма нагадав, що в мене немае дiтей того вiку, який цiкавить Вовкiв. Зате у нього вони е. Невже ти думаеш, я бовдур, який не розумiе, чого це все нам коштуе? – Я так не думаю, – заспокiйливо промовила Сюзанна. – А вiн? Я вже починаю думати, що вiн мене за такого мае. – У голосi Оверголсера вчувалася боротьба, яку вели в його душi гординя i страх. – Невже я хочу вiддавати дiток Вовкам? Дiток, якi повертаються рунтами, овочами й нидiють потiм до самого скону? Нi! Але я також не хочу, щоб якийсь зарiзяка змусив нас припуститися помилки, за якою нема вороття! Знову озирнувшись через плече, вона помiтила дивовижну рiч. Зараз вiн хотiв сказати «так». Знайти причину, щоб сказати «так». Ось у який бiк, не промовивши нi слова, навернув його думки Роланд. Без слiв, просто… ну, просто на нього поглянувши. Бiчним зором вона помiтила якийсь рух. – Господи Ісусе! – вигукнув Еддi. Сюзаннина рука притьмом опустилася до револьвера, якого не було. Вона знову повернулася вперед. З манiрною обережнiстю, яка здалася Сюзаннi потiшною навiть попри ii подив, до них наближався металевий чоловiк заввишки щонайменше сiм футiв. Джейк опустив руку до крiпильноi муфти й рукiв’я револьвера, що з неi стирчала. – Спокiйно, Джейку! – сказав Роланд. Металевий чоловiк з очима, в яких спалахували синi iскри, зупинився перед ними. Близько десяти секунд вiн стояв непорушно, i цього часу Сюзаннi з лишком вистачило, щоби прочитати слова, вибитi в нього на грудях. «Пiвнiчний центр позитронiки, – подумала вона. – Знову на сценi. Не кажучи вже про Ламерк Індастрiз». Робот пiдняв свою срiблясту руку й притулив срiблясту долоню до сталевого лоба. – Хайл, стрiльцю з далеких краiв, – сказав вiн. – Довгих днiв i приемних ночей. Роланд теж приклав пальцi до чола. – І тобi того самого, тiльки вдвiчi бiльше, Ендi-сей. – Дякую. – У незбагненних i глибоких надрах робота щось клацало. Вiн нахилився до Роланда, i синi очi заяскрiли ще жвавiше. Сюзанна побачила, як рука Еддi непомiтно пiдбираеться до сандалового рукiв’я стародавнього револьвера. Роланд, проте, навiть оком не змигнув. – Я приготував смачний обiд, стрiльцю. Багатими дарами надiлила нас земля. О так. – Красно дякую, Ендi. – Нi за вiщо. – Всерединi робота знову щось клацнуло. – А чи не маете ви охоти послухати свiй гороскоп? Роздiл VI Шлях Ельда ОДИН Близько другоi години того дня вони вдесятьох сiли обiдати, – точнiше, розкошувати по-фермерському, як назвав це Роланд. – Коли виконуеш ранковi обов’язки, то вдивляешся в майбутне з любов’ю, – пiзнiше сказав вiн своiм друзям. – А пiд час вечiрнiх озираешся в минуле з ностальгiею. Еддi подумав, що стрiлець жартуе, але з Роландом нiколи не можна було мати в цьому цiлковиту впевненiсть. Гумор у Роланда перебував у зародковому станi, та й той був сухий, як порох. Цей обiд не був найпишнiшим у життi Еддi (бенкет у стареньких з Рiчкового Перехрестя досi посiдав перше мiсце в його хiт-парадi), але пiсля тижнiв, проведених у лiсi, де вони харчувалися самими буритосами по-стрiлецьки, а випорожнювалися твердими кролячими кульками десь двiчi на тиждень, не частiше, таким харчам варто було вiддати належне. Ендi подав колосальних розмiрiв бiфштекси з кров’ю, вкритi грибним соусом. Також була квасоля, якiсь загорнутi штуки, що нагадували тако[24 - Мексиканськi пирiжки: кукурудзянi пляцки з начинкою (фарш, томати, сир).], i смажена кукурудза. Скуштувавши ii, Еддi зрозумiв, що вона тверда, проте смачна. Ще був капустяний салат, що його, як гордо повiдомив iм Тiан Джефордс, приготувала його дружина. Ще iх частували смачнющим полуничним пудингом. І, авжеж, кава. Вони вчотирьох, прикинув Еддi, мабуть, упорали цiлий галон. Навiть Юк – i той трохи кави покуштував (Джейк налив йому трохи темного мiцного напою в мисочку). Юк понюхав, сказав «Кав!» i швидко-швидко захлебтав. Пiд час iжi нiхто не розмовляв про серйознi речi («Їда й бесiда несумiснi» – такою була одна з багатьох премудростей, що iх вряди-годи висловлював Роланд), i все ж Еддi багато чого дiзнався вiд Джефордса та його дружини. Здебiльшого йшлося про життя в цих краях, якi Тiан i Залiя називали «прикордонними». Еддi сподiвався, що Сюзанна (бiля Оверголсера) i Джейк (коло хлопчиська, якого Еддi вже подумки називав малюком Беннi) роздобули бодай половину цiеi корисноi iнформацii. Вiн думав, що Роланд сяде з Каллагеном, проте священик iв окремо вiд усiх. Вiн вiднiс свiй харч трохи далi, помолився i взявся до iжi. Втiм, ii було небагато. Чи вiн досi був лютий на Оверголсера за те, що той перебрав на себе повноваження головного, а чи просто самiтник вiд природи? За такий короткий час з’ясувати це було важко, проте, якби хтось приставив до голови Еддi пiстолет, вiн би проголосував за останнiй варiант. Чи не найбiльше Еддi вражало те, наскiльки збiса цивiлiзованою була ця частина свiту. Порiвняно з нею Лад, з його ворогуючими Сивими i Юнами, виглядав як Канiбаловi острови в дитячо-юнацькому романi про морськi пригоди. У цих людей були дороги, були правоохоронцi й система самоврядування, що нагадувала Еддi мiськi збори в Новiй Англii. Цi люди мали мiську залу зiбрань i надсилали перо, яке начебто правило iм за якийсь символ влади. Коли хтось хотiв скликати збори, то надсилав перо, i ним обносили всiх мешканцiв. Якщо пера торкалася достатня кiлькiсть людей, збори вiдбувалися. Інакше не вiдбувалися. Несли перо двое людей, iхнiм пiдрахункам беззастережно вiрили. Еддi сумнiвався, що подiбне можна було б здiйснити в Нью-Йорку, але для такого мiстечка цей спосiб керування видавався цiлком непоганим. На пiвнiч i на пiвдень вiд Кальi Брин Стерджис дугою розташовувалося ще принаймнi сiмдесят iнших Калiй. Калья Брин Локвуд на пiвднi й Калья Емiтi на пiвночi також складалися з ферм i ранчо. Вони теж потерпали вiд перiодичних набiгiв Вовкiв. Далi на пiвдень лежали Калья Брин Бауз i Калья Стефель, з iхнiми величезними смугами фермерських угiдь. Джефордс сказав, що й вони страждали через Вовкiв… принаймнi вiн так думав. Далi на пiвнiч знаходилися Калья Сен-Пiндер та Калья Сен-Хре – сiльськогосподарськi й вiвчарськi ферми. – Ферми величенькi, – розповiдав Тiан, – але що далi на пiвнiч, то дрiбнiшi вони стають, а коли дiйдеш туди, де падае снiг… так менi казали, сам я тих краiв не бачив… то там роблять чудовезний сир. – Подейкують, що люди на пiвночi носять дерев’янi черевики, – сказала Залiя до Еддi з задумою у поглядi. Сама вона була взута у пошарпанi грубi шкарбани, якi в iхнiй мiсцевостi називали шорбутсами. Мешканцi Кальi мандрували вкрай рiдко, проте в iхньому розпорядженнi були шляхи, якби раптом iм заманулося поблукати свiтом. Цi шляхи також були торговельними, й торгiвля була дуже жвавою. На додачу до них була ще Вайе, яку iнодi називали Великою рiкою. Вона протiкала пiвденнiше Кальi Брин Стерджис i впадала у Пiвденнi моря. Принаймнi так розповiдали знавцi. Ще iснували шахтарськi Кальi й мануфактурнi Кальi (де речi виготовляли за допомогою парового преса i навiть – о так! – електрики). А одна Калья була всуцiль розважальною: там грали в азартнi iгри, влаштовували дикi захопливi перегони, а ще… Тут Тiан, який усе це розповiдав, вiдчув на собi погляд Залii й присоромлено вiдiйшов до казанка, щоб досипати собi ще квасолi. І капустяного салату для заспокоення дружини. – Тож, – сказав Еддi й намалював патичком на землi вигнуту лiнiю. – Це землi прикордоння. Кальi. Це дуга, що тягнеться на пiвнiч i пiвдень на… на яку вiдстань, Залiе? – Це чоловiча справа, – вiдповiла вона. Тодi, побачивши, що ii власний чоловiк досi не вiдiйшов вiд багаття й оглядае там казани, вона нахилилася ближче до Еддi. – Ви обчислюете у милях чи в колесах? – В усьому потроху, але впевненiше почуваюся з милями. Вона кивнула. – Тодi десь миль зо двi тисячi туди… – вона показала на пiвнiч. – І вдвiчi бiльше сюди. – На пiвдень. Якусь хвильку вона зберiгала таке положення, показуючи в обох напрямках, потiм опустила руки, з’еднала iх на колiнах i знову сiла в своiй скромнiй позi. – А цi мiстечка… цi Кальi… вони простягаються аж до краю? – Так нам казали купцi. На пiвнiчному заходi звiдси Велика рiка розпаровуеться на два рукави. Схiдний рукав ми кличемо Девар-Тете Вайе – по-вашому Маленька Вайе. Авжеж, частiше до нас припливають з пiвночi, бо ж рiчка тече з пiвночi на пiвдень, бачте. – Бачу. А що на сходi? Вона опустила погляд. – Край грому, – сказала жiнка так тихо, що Еддi ледь розчув. – Туди не ходить нiхто. – Чому? – Там темно, – мовила вона, не зводячи очей зi своiх колiн. Потiм пiднесла руку й показала в той бiк, звiдки прийшли Роланд i його друзi. Назад, на Серединний свiт. – Там, кажуть, вiдбуваеться кiнець свiту. А там… – Вона тицьнула пальцем на схiд i пiсля цього пiдвела очi на Еддi. – Там, у Краi грому, кiнець свiту настав. А посерединi ми, тi, хто лише хоче жити в мирi й спокоi. – Як ти гадаеш, це можливо? – Нi. І Еддi побачив, що вона плаче. ДВА Невдовзi Еддi вибачився й вiдiйшов у гущавину дерев, щоби справити природну потребу. Коли вiн припiднявся навприсядки, щоб дотягтися до листя, яким можна було б пiдтертися, просто за спиною в нього пролунав голос. – Тiльки не цi, сей, будь ласка. Ця рослина отруйна. Пiдiтрешся нею, i сверблячки не уникнути. Пiдскочивши вiд несподiванки, Еддi рвучко обернувся, однiею рукою вхопивши штани за пояс, а другою тягнучись до Роландовоi кобури, що висiла на гiлляцi найближчого дерева. Та побачивши, хто до нього заговорив у такий несподiваний спосiб, трохи розпружився. – Ендi, пiдкрадатися до людей зi спини, коли вони серуть, некошерно. – Вiн показав на густий зелений чагарник. – А оце? Чим менi це загрожуе, як я пiдiтруся оцим? Робот мовчав, тiльки клацало щось усерединi. – Що? – спитав Еддi. – Я щось не те зробив? – Нi, – вiдповiв Ендi. – Просто тривае обробка iнформацii, сей. Некошерно: невiдоме слово. Пiдкрадатися: я не пiдкрадався, я пiдiйшов, коли ваша ласка. Срати: схоже на сленговий вираз на позначення випорожнення… – Ага, – сказав Еддi. – Так воно i е. Але послухай… якщо ти не пiдкрадався, Ендi, то чому я тебе не почув? Тобто тут же скрiзь пiдлiсок. Бiльшiсть людей здiймають шум, коли йдуть через пiдлiсок. – Я не людина, сей, – вiдказав Ендi. Еддi здалося, що в його голосi прозвучали самовдоволенi нотки. – Ну чувак. Як такий здоровило може ходити так тихо? – Програмування, – тiльки й сказав Ендi. – Нi, цi листки вам не нашкодять. Еддi пiдкотив очi й зiрвав листок. – Ну звiсно. Програмування. Авжеж. Я мав би здогадатися. Дякую-сей, довгих днiв, поцiлуй мене в зад i вiдправляйся на небеса. – Небеса, – сказав Ендi. – Мiсце, куди людина потрапляе пiсля смертi. Рiзновид раю. За словами Старого, тi, хто йдуть на небеса, сидять одесную Всемогутнього Бога-Отця, навiки вiкiв. – Та ти що? А хто ж тодi сидить лiворуч? Продавцi «Тапервейву»[25 - Марка посуду.]? – Не знаю, сей. Слово «Тапервейв» менi не знайоме. Чи не бажаете послухати свiй гороскоп? – А чом би й нi? – сказав Еддi й пiшов назад у табiр, на звук дитячого смiху й гавкiт пухнастика-шалапута. Над ним вивищувався Ендi, блискучий навiть попри вiдсутнiсть сонця, що сховалося за хмарами. Крокував вiн абсолютно безгучно, чи так здавалося Еддi. Йому стало моторошно. – Коли ви народилися, сей? Це питання не заскочило Еддi зненацька. – Козлячого Мiсяця, – сказав вiн, потiм уточнив: – Козла, того, що з бородою. – Снiг зимою повен болю, зимова дитина мiцна, як звiрина, – сказав Ендi. Так, авжеж, у його голосi бринiла самовтiха. – Мiцний, як звiрина, – це про мене, – сказав Еддi. – Я вже цiлий мiсяць нормально не мився, можеш менi повiрити, що я мiцний, як звiрина. Чого ще ти вiд мене хочеш, старенький Ендi? Долоню тобi показати, чи що? – У цьому нема потреби, сей Еддi. – Втiху, що звучала в голосi робота, не можна було сплутати нi з чим, i Еддi подумав: «Це все я. Куди б я не пiшов, усюди i всiм я несу радiсть. Мене навiть роботи обожнюють. Це мое ка». – Зараз Повна Земля, подякуймо всi. Мiсяць червоний, у Серединному свiтi його називають Мисливцем. Ви вирушите в мандри, Еддi! Далекi мандри! Разом з друзями! Нинi вночi ви повернетеся до Кальi Нью-Йорк. Познайомитеся з темношкiрою дамою. Ви… – А от про подорож до Нью-Йорка, будь ласка, докладнiше, – зупиняючись, сказав Еддi. Перед ними лежав табiр. Вiн був так близько, що Еддi бачив, як туди-сюди сновигають люди. – Тiльки без жартiв, Ендi. – Ви зануритесь у тодеш, сей Еддi! Ви й вашi друзi. Тiльки будьте обережнi. Коли почуете каммен, тобто передзвiн, ви маете зосередитися одне на одному. Щоб не загубитися. – Звiдки ти все це знаеш? – спитав Еддi. – Програмування, – вiдказав Ендi. – Гороскоп закiнчено, сей. Грошей не треба. – А потiм, остаточно доконавши Еддi: – Сей Каллаген, тобто Старий, каже, що в мене немае лiцензii на ворожбитство, тож я не маю права брати грошi. – Сей Каллаген мае слушнiсть, – пiдтвердив Еддi. А потiм, коли Ендi знову посунув уперед: – Зачекай хвильку, Ендi. Залишся, прошу. – Було щось абсолютно дивне в тому, як швидко вiн призвичаiвся так говорити. Ендi охоче зупинився i обернувся до Еддi. Його синi очi палахкотiли. Еддi мав близько тисячi питань про тодеш, але в ту мить його бiльше цiкавило дещо iнше. – Ти знаеш про цих Вовкiв. – О так. Я сказав сеевi Тiану. Вiн дуже розгнiвався. – І знову Еддi розчув у голосi Ендi якусь самозадоволенiсть… та, звiсно, це його i вразило. Адже робот, навiть вцiлiлий зi стародавнiх часiв, не мiг зловтiшатися з труднощiв людей? Чи мiг? «А коротка ж у тебе пам’ять, зайчику, вже й забув про монопоiзд?» – спитав голос Сюзанни в його головi, а до нього приеднався Джейкiв голос. Блейн негiдник. А тодi пролунав його власний голос: Якщо ти, друже Еддi, сприйматимеш цього типа як звичайнiсiнький ворожильний автомат на карнавалi, тодi ти заслуговуеш на все, що тебе може спiткати. – Розкажи про Вовкiв, – попрохав Еддi. – Що ви хочете почути, сей Еддi? – Для початку – звiдки вони з’являються. Де те мiсце, де вони спокiйно можуть задерти ноги на стiл i голосно перднути? На кого вони працюють? Чому крадуть дiтлахiв? І чому тi, кого вони забирають, повертаються додому руiнами? – Аж раптом його осяяло iнше питання. Те, що було на поверхнi. – А ще звiдки ти дiзнаешся, що вони йдуть? Усерединi Ендi заклацало, тривало це довго, мабуть, цiлу хвилину. Коли Ендi знову заговорив, його голос змiнився. Вiн нагадав Еддi полiцейського на прiзвище Босконi, з тих часiв, коли вiн ще жив у бiдняцькому районi. Дiлянкою роботи Боско Боба, як його називали, була Бруклiн-авеню. Якщо ти просто зустрiчав його, коли вiн неквапом прогулювався вздовж вулицi, крутячи в руках свого кийка, Боско заговорював до тебе так, наче ти людська iстота i вiн, вiдповiдно, теж: як життя, Еддi, як там твоя матiнка, твiй нi-до-чого-не-здатний брат, чи запишешся ти в учнiвську команду Полiцейськоi спортивноi лiги, окей, побачимося в спортзалi, гляди, не кури, гарного тобi дня. Та якщо вiн запiдозрив тебе в чомусь протиправному, Боско Боб перетворювався на чувака, якого б ти волiв обходити десятою дорогою. Той офiцер Босконi вже не усмiхався, i очi за окулярами нагадували кригу на калюжi у лютому (мiсяцi, який тут, на цьому боцi Великого Казна-що, називали Часом Козла). Боско Боб нiколи не бив Еддi, проте кiлька разiв (один раз пiсля того, як якiсь розбишаки пiдпалили крамницю Ву Кiма) йому здавалося, що той недоносок у синiй формi його таки вiдлупцював би, якби Еддi забракло клепки й вiн почав огризатися. То не була шизофренiя, принаймнi не в тому чистому виглядi, як у Детти/Одетти, але до неi було недалеко. Існувало двi версii офiцера Босконi. В однiй версii вiн був добрим хлопцем. А в другiй – копом. Коли Ендi заговорив знову, його голос бiльше не звучав, наче в того добродушного й трохи недоумкуватого дядечка, який беззастережно вiрив у всi тi iсторii в дешевих журналах про хлопчика- алiгатора i про те, що Елвiс не помер та живе в Буенос-Айресi. Цей, iнший Ендi говорив вiдсторонено та якось мертво. Як справжнiй робот. – Ваш пароль, сей Еддi. – Га? – Пароль. У вас десять секунд. Дев’ять… вiсiм… сiм… Еддi згадав шпигунськi фiльми, якi вiн бачив. – Тобто я маю сказати щось на кшталт: «У Каiрi квiтнуть троянди», а ти маеш вiдповiсти: «Лише в садку у мiсiс Вiлсон», а потiм я скажу… – Пароль неправильний, сей Еддi… два… один… нуль. – У нутрощах Ендi пролунав низький глухий звук, що видався Еддi вкрай неприемним, – наче лезо гострого рiзницького ножа розiтнуло шмат м’яса i встромилося в дерево дошки. Вiн уперше впiймав себе на думцi про Древнiх, якi, поза сумнiвом, створили Ендi (а може, то були люди, що жили ще до Древнiх, скажiмо, Супердревнi – хто iх там зна?). І якщо звироднiлi рештки iхнього племенi в Ладi були представниками цього народу, то Еддi не хотiв би з ними познайомитися. – У вас е ще одна спроба, – промовив холодний голос. Вiн був трохи подiбний до того голосу, що запитував Еддi, чи вiн, бува, не хоче почути свiй гороскоп, але подiбнiсть була вiддаленою. – Хочете спробувати знову, Еддi з Нью-Йорка? Еддi мiркував швидко. – Нi, – сказав вiн. – Не хочу. Інформацiя конфiденцiйна, ге? Кiлька клацань. Потiм: – Конфiденцiйна: не для розголосу, службова, як iнформацiя у даному документi чи на к’ю-диску. Доступ обмежено колом осiб, що мають право на використання такоi iнформацii. Для санкцiонованого доступу слiд повiдомити пароль. – Чергова пауза для обдумування, i Ендi сказав: – Так, Еддi. Ця iнформацiя конфiденцiйна. – Чому? – спитав Еддi. Почути вiдповiдь вiн не сподiвався, але Ендi вiдповiв: – Директива дев’ятнадцять. Еддi поплескав його по сталевому боцi. – Друже ти мiй, скажи, i чому я не здивований? Директива дев’ятнадцять, атож. – Хочете послухати свiй розширений гороскоп, Еддi-сей? – Нi, я пас. – А як щодо пiснi, яка називаеться «Я пила вчора ввечерi сiм’яний сiк»? У нiй багато цiкавих куплетiв. – Десь у дiафрагмi Ендi прозвучала гугнява нота камертона-дудки. Дещо стривожившись вiд думки про багато цiкавих куплетiв, Еддi пришвидшив ходу. – Може, як-небудь iншим разом? – спитав вiн у робота. – Зараз я б не вiдмовився вiд ще однiеi чашечки кави. – Все задля вашоi втiхи, сей, – сказав Ендi, проте голос у нього був доволi нещасний. Як у Боско Боба, коли ти повiдомляв йому, що влiтку ти не матимеш часу на Полiцейську спортивну лiгу. ТРИ Роланд сидiв на каменi, сьорбаючи каву. Вiн мовчки вислухав Еддi, лише в одному мiсцi розповiдi вираз його обличчя трохи змiнився: на словах «Директива дев’ятнацять» на мить пiднялися брови. На протилежному боцi галявинi Слайтмен-молодший витяг з кишенi якусь iграшку, за допомогою якоi можна було видмухувати напрочуд тривкi мильнi бульбашки. За ними ганявся Юк, хапав iх зубами. Пiсля того, як кiлька бульбашок луснули, вiн начебто допетрав, чого хотiв вiд нього Слайтмен – зганяти бульки в тремку копичку свiтла. Та копичка нагадала Еддi про чаклунську веселку, тi лихi магiчнi кристали. Невже у Каллагена справдi був один такий? Найгiрший з усього кодла? За спинами у хлопцiв, на краю галявини, стояв, згорнувши на сталевих грудях срiблястi руки, Ендi. Напевно, чекаючи часу, коли можна буде прибрати пiсля iжi, яку сам принiс i зготував. Ідеальний слуга. Куховарить, прибирае, розповiдае про темну ледi, яку ти зустрiнеш. Та навiть не надiйся порушити Директиву дев’ятнадцять. Якщо ти не знаеш пароля. – Пiдiйдiть усi до мене, будь ласка, – попрохав Роланд, трохи пiдвищуючи голос. – Настав час для бесiди. Вона буде недовгою, i це добре, принаймнi для нас чотирьох, бо ж ми вже мали розмову перед тим, як до нас прийшов сей Каллаген. А з часом будь-яка розмова вичахае. Всi пiдiйшли й посiдали коло нього, як слухнянi дiти: люди з Кальi й люди, що прийшли сюди з далеких краiв, маючи попереду ще довший шлях. – Спочатку я б хотiв послухати, що вам вiдомо про цих Вовкiв. Еддi розповiв менi, що Ендi не мае права казати, яким чином вiн дiзнаеться про iх наближення. – Твоя правда, – промимрив Слайтмен-старший. – Або тi, хто його зробили, або iхнi наступники змусили його мовчати про це, хоча вiн завжди попереджае нас про iхнiй прихiд. На iншi теми вiн язиком горох товче. Роланд подивився на великого фермера Кальi. – Може, ти почнеш, сей Оверголсер? Тiан Джефордс вочевидь засмутився, що не до нього звернулися з цим проханням. Його жiнка теж засмутилася – через нього. Слайтмен-старший кивнув з таким виглядом, наче iншого вибору вiн вiд Роланда i не сподiвався. Проте сам Оверголсер не наприндився, як iндик, хоч Еддi цього очiкував. Фермер просто опустив погляд на своi схрещенi ноги й стоптанi шорбутси й дивився на них десь тридцять секунд, потираючи щоки, розмiрковуючи. На галявинi було так тихо, що Еддi чув, як шкряботить фермерова рука об триденну щетину. Врештi-решт Оверголсер зiтхнув, кивнув i подивився на Роланда. – Дякую. Мушу зiзнатися, ти iнакший, нiж я собi уявляв. І твiй тет. – Оверголсер обернувся до Тiана. – Ти правильно зробив, що привiв нас сюди, Тiане Джефордс. Ця зустрiч була нам потрiбна, i я дякую. – То не я вас сюди привiв, – вiдповiв Джефордс. – То Старий. Оверголсер кивнув Каллагеновi. Священик вiдповiв кивком i накреслив рукою, вкритою шрамами, у повiтрi хрест – наче кажучи, подумав Еддi, що то не вiн iх покликав сюди, а Господь. Може, й так, але коли йшлося про те, щоб загрiбати жар голими руками, Еддi поставив би по два долари на Роланда з Гiлеаду проти кожного долара, який ставив на Господа й Людину-Ісуса, цих небесних стрiльцiв. Роланд чекав, його обличчя виражало спокiй i ввiчливiсть. Зрештою Оверголсер заговорив. Його розповiдь тривала близько п’ятнадцяти хвилин, була повiльною, але завжди посутньою. Почав вiн з двiйнят. Мешканцi Кальi розумiли, що дiти, якi народжуються по двiйко, в iнших частинах свiту, в iншу пору минулого були радше винятком, нiж правилом. Але в iхньому регiонi Великоi Дуги якраз одиначки, як-от Аарон у Джефордсiв, становили рiдкiсть. Величезну рiдкiсть. А рокiв десь так сто двадцять тому (чи сто п’ятдесят – з тим дивним плином часу, якого вiн тепер набув, нiхто вже не мiг напевне стверджувати такi речi) почали набiгати Вовки. Вони з’являлися не раз у поколiння, тобто за кожнi двадцять рокiв, а трохи рiдше. Проте ненабагато. Еддi хотiв було запитати в Оверголсера i Слайтмена, як Древнi змусили Ендi не патякати про Вовкiв, якщо Вовки почали вилазити з Краю грому не так давно, менш нiж два столiття тому, але вирiшив не морочити собi голову. Ставити питання, на якi немае вiдповiдей, – марна справа, сказав би йому на це Роланд. Та все ж йому було цiкаво. Цiкаво гадати про те, коли ж хтось (або щось) востанне запрограмував Ендi-вiстового (i-багато-iнших-функцiй). І чому. Дiтей, розповiдав Оверголсер, по одному з кожноi пари вiком вiд трьох до чотирнадцяти рокiв забирали на схiд, до Краю грому. (На цих словах Еддi помiтив, як Слайтмен-старший оповив плечi свого хлопчика рукою.) Там вони залишалися протягом нетривалого перiоду часу – чотири-вiсiм тижнiв. Потiм бiльшiсть iз них поверталися. Щодо тих, хто не повертався, припускали, що вони помирали в Краiнi пiтьми, що той лиховiсний обряд, який над ними виконували, вбивав iх замiсть просто знищити душу. Тi ж, хто повертався, в найлiпшому випадку виявлялися сумирними iдiотами. П’ятирiчне дитя, яке до викрадення вмiло розмовляти й правильно вимовляти звуки, верталося безмовним, лише белькотiло щось i тягнулося до тих речей, якi хотiло взяти. Забутi два чи три роки тому пiдгузки знову ставали потрiбними й могли залишатися такими доти, доки такiй дитинi-рунтовi не виповнювалося десять чи навiть дванадцять рокiв. – Холера ясна, наша Тiя досi мочиться пiд себе раз на шiсть днiв, а раз на мiсяць обов’язково обсереться, – сказав Тiан. – Слухайте його, – похмуро кивнув Оверголсер. – Мiй брат Веланд був такий самий аж до смертi. Також за ними треба бiльш-менш постiйно пильнувати, бо якщо iм до рук потрапить щось для них смачне, то вони iстимуть, поки не луснуть. Хто дивиться за твоею, Тiане? – Мiй брат, – випереджуючи Тiана, сказала Залiя. – Геддон i Гедда також можуть уже трохи допомагати, вони вже в тому вiцi, коли… – Неначе збагнувши, що говорить, вона урвала розмову. Скривилася i замовкла. Проте Еддi зрозумiв: так, Геддон i Гедда тепер могли допомагати. Наступного року хтось один iз них так само зможе допомагати. А от другий… Викрадена десятирiчна дитина, повернувшись, мала кiлька рудиментарних залишкiв мови, але це й усе, на що вона була спроможна й надалi. Найгiрше велося тим, кого забирали в найстаршому вiцi, бо вони начебто верталися з якимось тьмяним усвiдомленням того, що з ними зробили. Що в них украли. Цi зазвичай дуже багато плакали чи просто кудись ховалися й вдивлялися на схiд, як загубленi створiння. Наче бачили там своi нещаснi мiзки, якi кружляли в темному небi, мов тi птахи. За всi цi роки шестеро рунтiв наклали на себе руки. (На це Каллаген знову перехрестився.) Десь до шiстнадцяти рокiв рунти зберiгали дитячу статуру, мову й поведiнку. А потiм, зненацька, бiльшiсть вимахували до зросту юних велетнiв. – Ви й гадки не маете, що це таке. Це треба побачити й пережити, – сказав Тiан, дивлячись у попiл багаття. – Ви не уявляете, як iм боляче. Ви знаете, як плачуть немовлята, коли в них рiжуться зубки? – Так, – мовила Сюзанна. Тiан кивнув. – А це так, наче зуби ростуть у всьому iхньому тiлi. – Слухайте його, – сказав Оверголсер. – Цiлих шiстнадцять чи вiсiмнадцять мiсяцiв мiй брат тiльки те й робив, що спав, iв, плакав i рiс. Я пригадую, що вiн плакав навiть увi снi. Я подводився з лiжка, пiдходив до нього й чув, як iз його грудей, нiг i голови лине якийсь шепiт. То був шепiт кiсток, що росли вночi, розумiете? Еддi уявив собi цей жах. Всi цi iсторii про велетнiв-людожерiв вiн чув – «людським духом пахне» i таке iнше, але дотепер нiколи не думав про те, як це – ставати велетнем. «Наче зуби ростуть у всьому iхньому тiлi», – подумав Еддi i здригнувся. – Пiвтора року, не довше, i все закiнчувалося. Але я не знаю, чи довгим цей перiод здавався iм, бо вони пiсля повернення вiдчували плин часу не бiльше, нiж птахи чи кузьки. – Нескiнченним, – сказала Сюзанна. Їi обличчя зблiдло, голос видавав ii тривогу. – Вiн здавався iм нескiнченним. – Той шепiт уночi, коли ростуть кiстки, – сказав Оверголсер. – Той головний бiль, коли росте череп. – Якось Залман кричав дев’ять днiв безперестану, – сказала Залiя. Їi голос був позбавлений емоцiй, але Еддi помiтив у ii очах переляк. – Його вилицi випиналися у нас на очах. Його лоб опуклювався дедалi дужче, а притулившись вухом, можна було почути, як трiщать кiстки, коли вiн розростався. То був такий звук, наче гiлка дерева вгиналася пiд вагою криги… …Дев’ять днiв вiн кричав. Дев’ять. Уранцi, вдень, глупоi ночi. Все кричав i кричав. Сльози лилися рiкою. Ми молилися всiм богам, щоб вiн захрип, молилися навiть, щоб вiн онiмiв, але цього не сталося. Якби в нас була зброя, ми б його пристрелили просто на його лежанцi, щоби покласти край його стражданням. Мiй старий татусь ледь не збожеволiв, поки це припинилося. Його кiстки ще трохи росли – тобто його скелет – але найгiрше було з головою. На щастя, рiст спинився, слава богам i Людинi-Ісусу. Вона кивнула Каллагеновi. Той вiдповiв кивком i простягнув у ii бiк руку, на мить затримавши ii в повiтрi. Залiя повернулася до Роланда i його друзiв. – Тепер у мене п’ятеро своiх, – сказала вона. – На щастя, Аарон у безпецi, але Геддоновi й Геддi десять. Саме той вiк. Лаймановi й Лii лише п’ять рокiв, але п’ять – це вже чимало. П’ять – це… Вона затулила обличчя руками й бiльше нiчого не казала. ЧОТИРИ Щойно стрiмкий рiст припинявся, розповiдав Оверголсер, декого з них можна було поставити до роботи. Решта – бiльшiсть – не здатнi були навiть до найпростiшого: корчувати пеньки чи копати ями пiд стовпи. Такi зазвичай сидiли на схiдцях Туковоi крамницi або часом вешталися групками по полях, молодi чоловiки й жiнки, колосальнi за зростом, вагою i дурiстю. Інодi вони либилися одне до одного й щось белькотiли, iнодi просто витрiщалися в небо. Вони не парувалися – хоча б за це треба було дякувати. Хоч не всi виростали до велетенських розмiрiв i мали рiзнi розумовi та фiзичнi здiбностi, одне в них було спiльне: вони поверталися байдужими до сексу. – Даруйте за нечемнiсть, – сказав Оверголсер, – але я думаю, що пiсля повернення в мого брата Веланда не було жодного стояка, навiть ранкового. Залiе? Чи ти коли-небудь бачила, щоб у твого брата… ну ти розумiеш… Залiя похитала головою. – Скiльки тобi було рокiв, коли вони прийшли, сей Оверголсер? – спитав Роланд. – Тобто вперше? Нам з Веландом було дев’ять. – Оверголсер заговорив швидко, й тому складалося враження, що вiн виголошуе заздалегiдь пiдготовану промову, проте Еддi сумнiвався, що це було так. Оверголсер був великим цабе у Кальi Брин Стерджис, великим фермером, спаси нас Боже й зроби так, щоб ворони закам’янiли. Йому було важко подумки повертатися до того часу, коли вiн був дитиною, маленькою, безпорадною i наляканою. – Мама з татом спробували сховати нас у льоху. Так менi сказали, сам я цього не пам’ятаю. Мабуть, я змусив себе забути про це. Так, думаю, це цiлком iмовiрно. Хтось може пам’ятати бiльше за iнших, Роланде, але суть одна: одного забирають, один залишаеться. Той, кого викрадають, згодом повертаеться рунтом, може бути трохи помiчним у господарствi, та нижче пояса мертвим. А потiм… коли iм перевалюе за третiй десяток… Коли iм перевалювало за третiй десяток, рунти старiшали, раптово i страхiтливо. Їхне волосся сивiло й часто геть випадало. Очi ставали каламутними. М’язи, такi непомiрнi (як тепер у Тii Джефордс i Залмана Гунiка) здувалися й обвисали. Часом вони вмирали тихо i спокiйно – увi снi. Але частiше iхнiй кiнець був важким. Виступали виразки – у когось на шкiрi, але частiше в шлунку чи в головi. У мозку. Всi цi смертi були передчасними: якби не Вовки, вони жили б ще довго. І багато хто з них умирав у таких самих муках, як тодi, коли виростали з нормальних дiтей до велетнiв, – з криком болю на вустах. Еддi подумав, що смерть цих недоумкуватих дуже нагадувала кiнцеву стадiю раку. І багатьох iз них, напевно, родичi просто душили чи присипляли якимось мiцним заспокiйливим, що забирало iх далеко за межi сну, далеко за межi болю. Таких питань ставити не слiд, але вiн здогадувався, що таке спiткало багатьох рунтiв. Роланд часом уживав слово «дела», зазвичай легенько поводячи рукою у бiк обрiю. Багатьох. Вiдвiдувачi з Кальi посмiливiшали, горе розв’язало iм язики й звiльнило вiд пут пам’ять, тож вони могли говорити й говорити, нагромаджуючи сумнi iсторii. Та Роланд iм цього не дозволив. – Тепер розкажiть про Вовкiв, прошу. Скiльки iх зазвичай? – Сорок, – сказав Тiан Джефордс. – По всiй Кальi? – засумнiвався Слайтмен-старший. – Нi, бiльше сорока. – І до Тiана, трохи вибачливим тоном: – Тiане, коли вони налiтали востанне, ти мав рокiв дев’ять, не бiльше. А менi щойно минув двадцятий. У самому селi було iх, мабуть, iз сорок, але на прилеглi ферми й ранчо вони теж нападали. Я б сказав, що в цiлому iх було шiстдесят, Роланде-сей, може, навiть вiсiмдесят. Роланд питально подивився на Оверголсера, здiйнявши брови. – Минуло двадцять три роки, – сказав Оверголсер, – але менi здаеться, що справдi десь шiстдесят. – Ви називаете iх Вовками, але хто вони насправдi? Це люди? Чи якiсь iстоти? Оверголсер, Слайтмен, Тiан i Залiя: якусь мить Еддi вiдчував потоки iхнього кхеф, як вони обмiнювалися ним, майже чув iх. І вiд цього почувався самотнiм та вiдстороненим, наче тодi, коли бачиш парочку, яка цiлуеться на розi вулицi, огорнувши одне одного в обiйми, зазираючи одне одному в вiчi, геть розчиняючись у почуттi. Та чому б вiн мав так почуватися? У нього був свiй ка-тет, свiй кхеф. Не кажучи вже про свою жiнку. Тим часом Роланд ледь помiтно, але нетерпляче крутив пальцем. Той жест Еддi надто добре знав. «Швидше, люди, – промовляв вiн. – Марнуемо час». – Ми не можемо сказати напевне, хто вони, – нарештi промовив Оверголсер. – Зовнi подiбнi до людей, але носять маски. – Вовчi маски, – сказала Сюзанна. – Еге ж, дамочко, сiрi, як iхнi конi. – То, ви кажете, вони всi приiжджають на сiрих конях? – спитав Роланд. Цього разу мовчанка було коротшою, але Еддi досi мав те вiдчуття кхефу i ка-тету, обмiну думками за посередництвом чогось настiльки первiсного, що його навiть не можна було назвати телепатiею. То було щось сильнiше за телепатiю. – Холера ясна! – сказав Оверголсер, вочевидь маючи на увазi: «Трясця твоiй матерi, якщо не хочеш мене образити, не повторюй цього питання». – Всi на сiрих конях. І в сiрих штанях, начебто шкiряних. Чорнi чоботи з лихими гострими шпорами зi сталi. І маски. Ми знаемо, що то маски, бо знаходили iх викинутi. Зовнi вони скидаються на сталевi, але на сонцi гниють, як плоть. Гидота. – Ага. Оверголсер зиркнув на нього знущально, мовляв: «Ти тупий чи просто повiльно доходить?» Потiм Слайтмен сказав: – Їхнi конi прудкi, як вiтер. Деякi садовлять одну дитину поперед сiдла, а другу – ззаду, за спиною. – Справдi? – спитав Роланд. Слайтмен значуще кивнув. – Як богам спасибi. – Вiн побачив, що Каллаген знову креслить у повiтрi хрест, i зiтхнув. – Пробачте, панотче. Каллаген стенув плечима. – Ви жили тут задовго до того, як з’явився я. Закликайте всiх богiв, якi вам до вподоби, головне, аби ви знали, що я вважаю iх фальшивкою. – І приходять вони з Краю грому, – сказав Роланд, пускаючи останню реплiку священика повз вуха. – Еге ж, – мовив Оверголсер. – До нього десь сотня колiс. – Вiн показав на пiвденний схiд. – Тому що ми виходимо з лiсу на останне узвишшя землi перед Великою Дугою. Звiдси вiдкриваеться вся Схiдна рiвнина, а за нею лежить велика пiтьма, як дощова хмара на обрii. Кажуть люди, що колись давно там можна було побачити гори. – Як Скелястi гори з Небраски, – видихнув Джейк. Оверголсер глянув на нього. – Що кажеш, Джейку-сеу? – Нiчого, – збентежено всмiхнувся Джейк до великого фермера. А Еддi про себе вiдзначив, як назвав його Оверголсер. Не сей, а сеу. Ще одна цiкава деталь. – Ми чули про Край грому, – сказав Роланд. Без будь-яких емоцiй його голос звучав страшнувато, i коли Еддi вiдчув долоню Сюзанни в своiй руцi, то подумки зрадiв. – Легенди розповiдають, що це край, де мешкають вампiри, привиди i тахiн, – сказала Залiя. Їi голос легенько, майже невiдчутно тремтiв. – Звiсно, цi оповiдки давнi… – Але вони правдивi, – втрутився Каллаген. Його власний голос був грубим, проте Еддi почув у ньому страх. Виразно почув. – Вампiри таки iснують… iншi створiння, найпевнiше, теж, а Край грому – iхне кишло. Ми можемо поговорити про це iншим разом, стрiльцю, як ти не вiд того. Тепер же просто послухайте мене, прошу. Про вампiрiв я знаю чимало. Навряд чи Вовки вiдводять до них дiтей, але так, вампiри – це не вигадка. – Чому ти говориш так, нiби я сумнiваюся? – спитав Роланд. Каллаген опустив погляд. – Бо мало хто в це вiрить. Я й сам колись не вiрив. Я багато що ставив пiд сумнiв i… – Його голос надломився. Вiн прочистив горло, проте здобувся лише на шепiт: – …собi на згубу. Якусь хвилю Роланд мовчав, сидячи навпочiпки, припiднявши пiдошви своiх розбитих чобiт. Вiн обiймав руками своi кiстлявi колiна й легенько погойдувався вперед i назад. Нарештi мовив до Оверголсера: – О якiй порi дня вони з’являються? – Мого брата Веланда забирали вранцi, – вiдказав фермер. – Щойно пiсля снiданку. Я пам’ятаю це, бо Веланд спитав у нашоi матусi, чи може вiн взяти з собою до льоху свое горнятко кави. Та минулого разу… тодi, коли викрали Тiанову сестру i брата Залii та багатьох iнших… – Я втратив двох небог i небожа, – сказав Слайтмен-старший. – Того разу дзвiн на Залi зiбрань заледве виголосив полудень. Ми завжди знаемо день, коли це трапиться, бо про нього нас сповiщае Ендi. Принаймнi це вiн може нам сказати. Ще ми чуемо гуркiт iхнiх копит i бачимо на сходi хмару куряви, яку вони здiймають… – Отож ви знаете, коли вони йдуть, – сказав Роланд. – А дiзнаетеся про це одразу з трьох джерел: вiд Ендi, зi звуку копит i за хмарою куряви. Збагнувши, на що натякае Роланд, Оверголсер густо почервонiв, од пухких щiк аж до шиi. – Щоб ти знав, Роланде, вони мають зброю. Вогнепальну – рушницi, револьвери, такi, як носить ваш тет, гранати, – але не тiльки. Інша iхня зброя, виготовлена ще за часiв Древнiх, страшна. Свiтлянi палицi, що вбивають одним дотиком, дзизкучi кулi, що лiтають: iх ще називають гудючками чи сничами. Палицi начорно спалюють шкiру й зупиняють серце. Мабуть, вони електричнi, а може… Наступне слово, вимовлене Оверголсером, Еддi розчув як «ант-ОМІЧНІ». Спершу вiн подумав, що фермеровi йдеться про анатомiю. І лише за мить збагнув, що, найiмовiрнiше, те слово було «атомнi». – Щойно гудючки вас унюхають, вони сядуть вам на хвiст i наздоженуть, хоч би як швидко ви бiгли, – енергiйно доповiв Слайтменiв син. – Викрути й петляння теж не рятують. Скажи, тату? – Холера ясна, – пiдтвердив Слайтмен-старший. – А тодi порскають лезами, якi летять так швидко, що iх навiть не видно. І розтинають вас на шматки. – Всi на сiрих конях, – замислено протягнув Роланд. – Усi однакового кольору. Ще щось? Скидалося на те, що все вже розповiли. Вовки приiжджали зi сходу того дня, який провiщав Ендi, й на годину Калья перетворювалася на кошмар: гуркiт копит сiрих коней i крики безпорадних батькiв. У повiтрi майорiли зеленi плащi. Вищирялися вовчi маски, що на вигляд здавалися металевими, але розкладалися пiд сонцем, як шкiра. Забирали дiтей. Часом одну-двi пари могли недогледiти й залишити цiлими та неушкодженими, i це наводило на думку про те, що чуття Вовкiв мало своi вади. Поза тим, подумав Еддi, воно було майже бездоганним, адже якщо батьки кудись вивозили дiтей (це траплялося нерiдко) чи переховували вдома (а це вiдбувалося постiйно), то Вовки однаково iх знаходили, до того ж украй швидко. Навiть пiд кучугурами гострокоренiв чи пiд копицями сiна. Тих мешканцiв Кальi, що пробували чинити опiр, убивали пострiлом, пiдсмажували свiтляними палицями – чи то були якiсь лазери? – або рiзали на шматки гудючками-летючками. Намагаючись уявити собi цi гудючки, Еддi згадав кривавий фiльм, на який його колись затягнув Генрi. «Фантазм»[26 - Фiльм жахiв американського режисера Дона Коскареллi, 1979 рiк.] – так вiн називався. Дивилися вони його в старому доброму «Маджестiку», на розi Бруклiн i Маркi-авеню. Як i решта його колишнього життя, в «Маджестiку» смердiло сечею, попкорном i вином, яке продають у коричневих пакетах. Часом у проходах мiж сидiннями валялися голки вiд шприцiв. Нiчого доброго, мабуть, у тому не було, але все-таки часом (зазвичай уночi, коли довго не йшов сон) у глибинi душi вiн плакав за тим, давнiм життям, часткою якого був «Маджестiк». Плакав, як украдена дитина плаче за своею мамою. Дiтей забирали, грiм копит стихав у тому напрямку, звiдки прилiтали на конях Вовки, i все закiнчувалося. – Нi, не може бути, – сказав Джейк. – Вони ж повиннi якось iх привозити назад, хiба нi? – Нi, – вiдповiв Оверголсер. – Рунти повертаються на поiздах, я можу показати вам цiлу купу брухту, на який тi перетворюються, i… Що таке? Що? – У Джейка вiдвисла щелепа, обличчя стало як з крейди витесане. – Нещодавно в нас була неприемна пригода на потязi, – пояснила Сюзанна. – А тi поiзди, що привозять ваших дiтей назад… вони моно? Поiзди були звичайними. Насправдi Оверголсер, Джефордс i Слайтмени гадки не мали, що таке монопоiзд. (Лише Каллаген мав уявлення, бо пiдлiтком бував у Дiснейлендi.) Поiзди, на яких поверталися дiти, тягнули простi старi локомотиви (сподiваюся, серед них не було такого собi Чарлi, подумав Еддi), без машинiстiв, i складалися з однiеi, щонайбiльше двох вiдкритих платформ, причеплених до локомотива. На них купчилися дiтлахи. Вони плакали вiд жаху (а також вiд сонячних опiкiв, якщо погода на захiд вiд Краю грому видавалася ясною i спекотною), оточенi харчами й власним пiдсохлим лайном, а до всього ще й напiвмертвi од зневоднення. У мiсцi, де закiнчувалися рейки, не було станцii (хоча Оверголсер висунув припущення, що колись, багато столiть тому, вона таки iснувала). Щойно дiтей забирали, короткi поiзди кiньми знiмали з рейок i вiдтягали геть. Еддi спало на думку, що так можна з’ясувати кiлькiсть набiгiв Вовкiв: полiчивши брухт, подiбно до того, як вiк дерева можна визначити за кiлькiстю кружал у пеньку. – Як ви гадаете, чи довго тривае ця iхня поiздка? – спитав Роланд. – Судячи з iхнього стану на час прибуття? Оверголсер глянув на Слайтмена, потiм перевiв погляд на Тiана й Залiю. – Два днi? Три? Обое знизали плечима й кивнули. – Два-три днi, – звертаючись до Роланда, заявив Оверголсер, упевненiше, нiж це дозволяла ситуацiя, судячи з виразу на обличчях решти людей. – Достатньо довго, щоб одержати сонячнi опiки й поiсти майже всi харчi… – Чи завазюкатися ними, – пробурчав Слайтмен. – …але не настiльки довго, аби померти вiд перегрiву, – пiдсумував Оверголсер. – Якщо ви хочете таким чином визначити, чи далеко iх вiдвозять од Кальi, то можу лише побажати вам успiху в розплутуваннi цього клубка, бо нiхто не знае, яку швидкiсть може розвинути потяг, коли перетинае вiдкриту рiвнину. На дальньому боцi рiки вiн вповiльнюеться, але це несуттево. – Так, – погодився Роланд. – Несуттево. – Вiн замислився. – Лишилося двадцять сiм днiв? – Тепер уже двадцять шiсть, – тихо промовив Каллаген. – Є одна рiч, Роланде. – Оверголсер говорив, наче вибачаючись, проте його нижня щелепа виступила вперед. Еддi подумав, що вiн знову повернувся до амплуа людини, яку можна незлюбити з першого погляду. Звiсно, якщо ти не надто товаришуеш з представниками органiв влади, а саме з ними в Еддi нiколи не складалися стосунки. Роландовi брови пiднялися в нiмому питаннi. – Ми ще не дали своеi згоди. – Оверголсер глянув на Слайтмена- старшого, наче шукаючи в нього пiдтримки, i Слайтмен кивнув, погоджуючись. – Зрозумiй, ми ж не знаемо напевне, що ви тi, за кого себе видаете, – з нотками вибачення в голосi промовив Слайтмен. – В дитинствi в мене не було книжок, на ранчо iх також майже немае – я старший над усiма робiтниками на «Рокiнг Б» в Айзенгарта, – тiльки книжки про те, як вирощувати худобу, але змалечку я, як будь-який хлопчисько, чув чимало оповiдок про Гiлеад, про стрiльцiв i Артура Ельда… чув про Єрихонський пагорб, та й iнших кривавих вигадок наслухався… але я нiколи не чув про стрiльця, якому бракувало б двох пальцiв, про темношкiру жiнку-стрiльця чи про малого безвусого стрiльця, який ще навiть голитися не скоро почне. Цi слова шокували й спантеличили його сина. Слайтмен i сам збентежився, проте з притиском повiв далi. – Благаю прощення, якщо моi слова ображають вас, менi справдi шкода… – Слухайте його, слухайте, – промимрив собi пiд носа Оверголсер. Еддi подумав, що коли його щелепа випнеться вперед ще бодай трохи, то вiдламаеться i впаде на землю. – …але будь-яке наше рiшення ще не раз нам вiдгукнеться. Ви повиннi це розумiти. Якщо ми приймемо неправильне рiшення, це означатиме смерть для нашого села й усiх його мешканцiв. – Вухам своiм не вiрю! – обурено закричав Тiан Джефордс. – Вони вам що, крутii якiсь? Ви що, не бачите його? Не бачите… Дружина взяла його за руку й стисла, та так мiцно, що на засмаглiй шкiрi лишилися слiди вiд кiнчикiв пальцiв. Поглянувши на неi, Тiан принишк, але його губи стислися у вузьку смужку. Десь вiддалiк закаркала ворона, i iй вiдповiв ще пронизливiшим вереском растi. Потiм усе стихло. Одне за одним люди повертали голови до Роланда з Гiлеаду – почути, якою буде його вiдповiдь. П’ЯТЬ Завжди одне й те саме, як йому вже остогидло. Їм потрiбна допомога, проте без рекомендацiйних листiв вони ii не приймуть. І параду свiдкiв, якщо iх можна роздобути. Вони хочуть порятувати своi шкури без ризику: просто заплющити очi – i все, iх урятовано. Роланд повiльно гойднувся вперед-назад, обхопивши колiна руками. Потiм кивнув, наче у вiдповiдь на власнi думки, й пiдвiв погляд. – Джейку, – сказав вiн. – Пiдiйди до мене. Глянувши на свого нового друга Беннi, Джейк пiднявся i пiшов до Роланда. Юк, як завше, потрюхикав назирцi. – Ендi, – сказав Роланд. – Сей? – Принеси менi чотири тарелi з тих, обiднiх. – Поки Ендi пiшов по тарiлки, Роланд сказав Оверголсеровi: – Сей, ви втратите трохи начиння. Коли до мiста приходять стрiльцi, починаються руйнування. Така правда життя. – Роланде, сумнiваюся, що нам треба… – А зараз помовч. – Хоч Роланд говорив увiчливо, проте Оверголсер миттю замовк. – Ви розповiли свою iсторiю, тепер ми розповiдатимемо свою. На Роланда впала тiнь Ендi. Стрiлець забрав у нього тарiлки, ще не помитi, маснi й блискучi. Потiм обернувся до Джейка, з яким сталася помiтна змiна. Коло Беннi-молодшого, спостерiгаючи за хитромудрими витiвками Юка й вiд гордостi за улюбленця всмiхаючись на всi кутнi, Джейк виглядав, як будь-який дванадцятирiчний хлопчисько, – безтурботний i веселий. Тепер усмiшка зникла з його обличчя й важко було навiть збагнути, скiльки йому рокiв. Погляд його синiх очей схрестився з Роландовим, майже того самого вiдтiнку блакитi. Пiд пахвою в нього висiв «рюгер», якого Джейк забрав зi стола свого батька в тому, iншому життi. Спусковий гачок було закрiплено за допомогою петлi сирицевоi шворки, яку Джейк розв’язав наослiп, одним рухом. – Скажи свiй урок, Джейку, сину Елмера, i будь непохитним. Роланд чекав, що Еддi або Сюзанна втрутяться, але вони мовчали. Глянувши на них, вiн побачив, що iхнi обличчя так само холоднi й суворi, як i Джейкове. То добре. Джейкiв голос був безбарвний, проте слова звучали суворо i впевнено. – Я цiлюся не рукою. Той, хто цiлиться рукою, забув лице свого батька. Я цiлюся оком. Я стрiляю не рукою… – Не розумiю, до чого тут… – почав Оверголсер. – Замовкни, – наказала Сюзанна, наставивши на нього вказiвний палець. Джейк наче й не чув. Вiн невiдривно дивився у вiчi Роландовi. Права рука з розставленими пальцями лежала на грудях. – Той, хто стрiляе рукою, забув лице свого батька. Я стрiляю розумом. Я вбиваю не з револьвера. Той, хто вбивае з револьвера, забув лице свого батька. Пауза. Джейк втягнув повiтря. І видихнув його зi словами: – Я вбиваю серцем. – Убий iх, – сказав Роланд i одразу ж пiдкинув чотири тарiлки високо в повiтря. Кружляючи, вони здiйнялися вгору, чорнi круги на тлi бiлого неба, й розлетiлися в рiзнi боки. Не встигли всi спам’ятатися, як Джейкова рука, та, що спочивала на грудях, блискавично витягла рюгер з муфти, рвучко здiйняла його вгору i, здавалося, натисла на спусковий гачок ще тiеi митi, коли Роланд кидав тарiлки. Вони вибухнули не одна по однiй, а неначе всi водночас. На галявину пролилися дощем уламки скла. Декiлька впало у вогнище, здiйнявши фонтан попелу й iскор. Один-два шматки цокнули об сталеву голову Ендi. Роландовi руки замигтiли в повiтрi. Еддi й Сюзанна вчинили так само (хоч вiн i не давав iм такоi команди), поки гостi з Кальi Брин Стерджис затуляли вуха й кривилися, наляканi гучними пострiлами. І iхньою блискавичнiстю. – Погляньте, будь ласка, – Роланд простягав до них руки. Еддi й Сюзанна теж. Еддi впiймав три черепки, Сюзанна мала п’ять (i неглибокий порiз на пучцi пальця). Роланд нахапав цiлу дюжину окрушин тiеi шрапнелi. Здавалося, iх можна було склеiти докупи й отримати майже цiлу тарiлку. Шестеро вiдвiдувачiв з Кальi з недовiрою втупилися у скалки. Малий Беннi, який досi затуляв вуха долонями, повiльно опустив руки. На Джейка вiн дивився так, як дивляться на привида чи з’яву з небес. – О… Боже, – сказав Каллаген. – Наче якийсь фокус зi старого вестерну. – Це не фокус, – заперечив Роланд, – не думайте так. Це Шлях Ельда. Ми ан-тет, кхеф i ка, частки одного цiлого. Ми стрiльцi. А тепер я розповiм вам, що ми робитимемо. – Вiн поглянув у вiчi Оверголсеровi. – Я кажу «робитимемо», бо ми чинимо так з власноi волi, а не на чиесь прохання. Втiм, я думаю, моi слова не надто вас занепокоять. – Роланд стенув плечима. «А якщо занепокоять, що ж, вашi проблеми» – неначе промовляв цей жест. Вiн кинув черепки на землю й обтер руки. – Якби то були Вовки, – мовив вiн, – то з шiстдесяти ваших кривдникiв лишилося б п’ятдесят шiсть. Ви й оком не встигли змигнути, а четверо вже лежали б на землi й не дихали, загинувши вiд рук хлопчика. – Вiн глянув на Джейка. – Чи того, хто виглядае на хлопчика. – Роланд помовчав. – Ми звикли до нерiвних шансiв. – Мушу визнати, стрiляе хлопець так, що аж дух перехоплюе, – сказав Слайтмен-старший. – Але глинянi полумиски й Вовки на конях – це не одне й те саме. – Для тебе, сей, можливо. Але не для нас. Щойно ми почнемо стрiляти, для нас немае рiзницi. Ми вбиваемо все, що рухаеться. Хiба ж не тому ви нас шукали? – А що, як iх не можна вбити з револьвера? – спитав Оверголсер. – Раптом iх не можна вколошкати кулями навiть найбiльшого калiбру? – Навiщо ви марнуете час, коли його й так немае? – спокiйно вiдказав Роланд. – Ви чудово знаете, що вони смертнi, iнакше нiколи не прийшли б до нас. Я не ставив цього питання, бо вiдповiдь очевидна. Оверголсер знову залився багрянцем. – Благаю прощення, – сказав вiн. Тим часом Беннi не зводив з Джейка зачарованого погляду, i Роланд вiдчув укол жалю до обох хлопчакiв. Досi вони ще могли потоваришувати, але те, що сталося щойно, безповоротно все змiнить, усе буде iнакше, нiж у простiй дружбi, коли хлопчики безтурботно дiлять свiй кхеф. І це було ганебно, адже Джейк був лише дитиною, коли не виконував своi обов’язки стрiльця. Дитиною вiку Роланда, коли його самого спiткала потреба пройти випробування на мужнiсть. Але його дитинство скоро скiнчиться. І це було ганебно. – Слухайте мене, – сказав Роланд, – уважно слухайте. Невдовзi ми залишимо вас, пiдемо до свого табору й там порадимося. Завтра ми прийдемо до мiстечка й навiдаемося до когось iз вас… – Приходьте до «Семи миль», – запросив Оверголсер. – Ми залюбки вас приймемо, Роланде. – Наша домiвка значно менша, – сказав Тiан, – але ми з Залiею… – …будемо дуже радi, якщо ви в нас погостюете, – завершила думку чоловiка Залiя. І почервонiла, так само густо, як Оверголсер. – Авжеж, будемо радi. – Сей Каллаген, у тебе, крiм церкви, е ще й будинок? – поцiкавився Роланд. – Так, дякувати Боговi, – всмiхнувся Каллаген. – Першу нiч у Кальi Брин Стерджис ми хотiли б перебути у тебе, – сказав Роланд. – Це можливо? – Авжеж, буду вам дуже радий. – Ти показав би нам свою церкву. Розкрив ii таемницi. Каллаген не вiдвiв погляду. – Я зроблю це з величезною втiхою. – Надалi, – всмiхаючись, мовив Роланд, – ми радо скористаемося з гостинностi iнших мешканцiв мiстечка. – Вам ii не бракуватиме, – запевнив Тiан, – це я вам обiцяю. Оверголсер i Слайтмен в унiсон закивали. – Якщо обiд, яким ви нас почастували, промовисто свiдчить про вашу гостиннiсть, то жодних сумнiвiв у нiй я не маю. Ми дякуемо тобi, сей Джефордс, дякуемо поодинцi й усi разом. Впродовж тижня ми вчотирьох оглядатимемо ваше мiстечко i в усе пхатимемо носа. Можливо, це забере бiльше часу, але я думаю, тижня вистачить. Вивчимо рельеф мiсцевостi й розташування будинкiв – з огляду на появу Вовкiв. Поговоримо з людьми, а люди поговорять з нами – сподiваюся, тi з вас, хто тут присутнiй, подбають про це? Каллаген кивнув. – За маннi я ручатися не можу, але впевнений, що решта охоче побалакають з вами про Вовкiв. Бачить Бог i Людина-Ісус, це не таемниця. Всi мешканцi Дуги смертельно iх бояться. Якщо вони побачать, що е бодай один шанс, що ви нам допоможете, то зроблять усе, як ви попросите. – Маннi не вiдмовляться розмовляти зi мною, – сказав Роланд. – Я й ранiше мав з ними бесiди. – Заповзяття Старого може зiграти з тобою лихий жарт, Роланде, – сказав Оверголсер, застережливо здiйнявши в повiтря пухку руку. – У мiстi е й iншi люди, яких доведеться переконувати… – І серед них Воун Айзенгарт, – сказав Слайтмен. – Еге, i Ебен Тук, – додав Оверголсер. – Його iм’я лише на крамницi, але вiн володiе ще й заiжджим двором i ресторацiею перед ним… половиною платноi стайнi… а ще тримае закладнi на бiльшу частку фрiгольдiв у окрузi. – Коли вже ми заговорили про фрiгольди, не варто забувати й про Бакi Хав’ера, – прогримiв Оверголсер. – Вiн не найбiльший серед них землевласник, але тiльки тому, що вiддав половину всього, що мав, на посаг сестрi, коли та виходила замiж. – Оверголсер нахилився до Роланда. Видно було, що його аж розпирае вiд бажання трохи поплескати язиком про мiську iсторiю. – Робертi Хав’ер, сестричцi Бакi, здорово поталанило. Коли Вовки набiгали востанне, iй i ii двiйнятi був усього рiк. Тож iх не займали. – Близнюка самого Бакi забирали перед тим, – докинув Слайтмен. – Буллi помер чотири роки тому. Вiд тiеi хвороби. Звiдтодi Бакi не знае, як догодити цим двом молодшеньким. Але вам варто з ним перебалакати. У Бакi бiльше вiсiмдесяти акрiв землi, з ним треба рахуватися. «Вони так i не зрозумiли», – подумав Роланд. Але вголос вiдповiв: – Дякую. Наше завдання полягатиме в тому, щоб передусiм роздивлятися й дослухатися. Потiм ми попросимо людину, яка тримае в себе перо, скликати збори. А там уже розповiмо вам, чи можна буде тримати оборону мiста й скiльки людей нам для цього знадобиться, якщо оборона можлива. Побачивши, що Оверголсер надимаеться, щоб розтулити рота й заговорити, Роланд похитав головою. – В будь-якому разi пiдмога знадобиться невелика, – сказав вiн. – Ми стрiльцi, а не армiя. Ми мiркуемо й чинимо iнакше, нiж армiя. Ми можемо попросити, щоб з нами виступило п’ятеро. Можливо, навiть менше – двое чи трое. Але для пiдготовки нам потрiбно буде бiльше. – Чому? – спитав Беннi. Роланд усмiхнувся. – Цього, синку, я наразi сказати не можу, бо ще не бачив, як там усе у вашiй Кальi. Але в таких випадках, як цей, зазвичай потужною зброею стае несподiванка. А щоб пiдготувати хорошу несподiванку, потрiбно багато людей. – Найбiльшою несподiванкою для Вовкiв буде те, що ми взагалi опиратимемось, – сказав Тiан. – А якщо ви вирiшите, що обороняти Калью неможливо? – спитав Оверголсер. – Що тодi, скажiть, прошу. – Тодi ми з друзями подякуемо вам за гостиннiсть i пiдемо далi, – вiдповiв Роланд, – бо далi на Шляху Променя нас чекають справи. – Помiтивши, як спохмурнiли обличчя Тiана i Залii, вiн додав: – Але я сумнiваюся, що оборона буде неможлива. Зазвичай така можливiсть е. – Якщо зiбрання людей ii ухвалить, – уточнив Оверголсер. Роланд завагався. То була саме слушна мить, коли вiн мiг приголомшити iх правдою, якби захотiв. Якщо цi люди вважали, що тет стрiльцiв зважатиме на те, що вирiшили збори скотарiв i фермерiв, то вони справдi втратили вiдчуття реальностi свiту, яким вiн був колись. Та чи було це так кепсько? Зрештою, все вирiшиться й стане часткою його довгоi iсторii. Чи не стане. Якщо не стане, то його iсторiя i його пошуки закiнчаться в Кальi Брин Стерджис, спорохнявiють пiд могильним каменем. Можливо, навiть каменя не буде – вони з друзями загинуть десь на сходi мiста й розкладатимуться, поки круки та растi дзьобатимуть iхнi трупи. Вирiшальне слово скаже ка. Втiм, як завжди. Тим часом усi погляди було звернено до нього. Роланд пiдвiвся, скривившись вiд спалаху болю, що пронизав його праве стегно. Наслiдуючи його приклад, Еддi, Сюзанна i Джейк також зiп’ялися на ноги. – Наше знайомство вважаю вдалим, – сказав Роланд. – Що ж до прийдешнього, то вода буде, як на те Божа воля. – Амiнь, – мовив Каллаген. Роздiл VII Тодеш ОДИН – Сiрi конi, – сказав Еддi. – Еге ж, – кивнув Роланд. – П’ятдесят чи шiстдесят Вовкiв, i всi, як один, на сiрих конях. – Так вони сказали. – І нiхто навiть не допустив думки, що це чудасiя, – задумливо промовив Еддi. – Нi. Схоже, iх це не здивувало. – Адже це чудасiя, правда? – Шiстдесят-сiмдесят коней, i всi однаковоi мастi? Авжеж, чудасiя. – Цi люди в Кальi самi вирощують коней. – Еге. – Навiть нам конячок привели. – Еддi, якому в життi не доводилося сидiти верхи, подумки порадiв, що в нього е час морально пiдготуватися до цього випробування, але вголос цього не сказав. – Еге ж, iх прив’язали з iншого боку пагорба. – Ти впевнений? – Я вiдчув iхнiй запах. Думаю, ними опiкуеться робот. – Чому тодi цi люди сприймають п’ятдесят-шiстдесят коней однаковоi мастi як належне? – Тому що насправдi вони не думають про Вовкiв i все, що з ними пов’язано, – сказав Роланд. – Напевно, всю свою розумову енергiю вони витрачають на те, щоб боятися. Еддi висвистав п’ять нот, якi ледь-ледь не дотягували до мелодii. І сказав: – Сiрi конi. Роланд кивнув. – Сiрi конi. Вони подивилися один на одного i розсмiялися. Еддi обожнював, коли Роланд смiявся. Його смiх був сухий i неприемний, як крик тих велетенських птахiв, що iх вiн називав растi… але Еддi все одно його обожнював. Можливо, лишень тому, що Роланд так рiдко смiявся. День хилився до вечора. Хмари потоншали, й тепер крiзь них прозирала блiда блакить. Оверголсерiв загiн повернувся до свого табору. Сюзанна i Джейк вирушили лiсовою дорогою набрати ще пундиць. Пiсля грандiозного обiду вони були такi ситi, що не хотiли нiчого важчого за ягоди. Еддi сидiв на колодi й рiзьбив. Близько нього сидiв Роланд, розклавши перед собою на оленячiй шкiрi всю iхню зброю в розiбраному виглядi. Вiн по черзi змащував усi деталi, пiдносячи кожен замок, барабан i ствол до свiтла, востанне iнспектуючи iх перед тим, як вiдкласти вбiк для збирання. – Ти сказав iм, що вiд них уже нiчого не залежить, – порушив мовчанку Еддi, – але вони зрозумiли не бiльше, нiж усе те дiло з сiрими конями. А ти не пояснив до пуття. – Це б iх лише засмутило, – сказав Роланд. – У Гiлеадi любили казати: «Не буди лихо, поки спить тихо». – Угу, – пiдтвердив Еддi. – А в Бруклiнi ще казали: iз замшевоi куртки шмарклю так просто не зiтреш. – Вiн пiдняв угору предмет, над яким працював. То мае бути дзига, подумав Роланд, дитяча iграшка. І знову в його пiдсвiдомостi заворушилася тривожна думка про те, чи багато Еддi насправдi знае про жiнку, з якою лягае щоночi. Про жiнок. – Якщо ти вирiшиш, що ми спроможнi iм допомогти, то ми будемо змушенi iм допомогти. Адже саме так вчинив би вiдважний Ельд, га? – Так, – сказав Роланд. – І якщо нiхто з них не схоче воювати разом з нами, ми воюватимемо самi. – Щодо цього я не хвилююся, – сказав Роланд, тримаючи в руцi блюдечко, повне свiтлого й прозорого рушничного мастила. Вмочив у нього кутик замшевоi ганчiрки, узяв пружинний затискач Джейкового «рюгера» й заходився його чистити. – Тiан Джефордс точно виступить на нашому боцi. І я впевнений, що в нього е один чи двое друзiв, якi вчинять так само, хай там що вирiшать iхнi збори. В крайньому разi е ще його дружина. – А якщо iх обох уб’ють, що буде з iхнiми дiтьми? Їх п’ятеро. А ще, здаеться, е якийсь стариган. Дiдо. Вони й за ним доглядають. Роланд знизав плечима. Кiлька мiсяцiв тому Еддi помилково прийняв би цей жест – разом з виразом стрiльцевого обличчя, геть позбавленого емоцiй, – за байдужiсть. Але тепер вiн знав бiльше. Роланд так само був залежний вiд своiх правил i традицiй, як Еддi колись – вiд героiну. – А що, як тi Вовки вб’ють нас у цьому задрипаному селi? – спитав Еддi. – Якою буде твоя остання думка? «Не вiриться, що я був таким поцом, коли вiдмовився вiд шансу дiстатися Темноi вежi заради купки шмаркатих малих?» Чи щось не менш сентиментальне. – Ми нiколи не наблизимося до Темноi вежi навiть на тисячу миль, якщо наш шлях буде неправедним, – промовив Роланд. – Скажеш, ти цього не вiдчуваеш? Еддi не мiг цього сказати, бо вiдчував. А ще в ньому прокинулося якесь жагуче бажання воювати. Знову запраглося битви. Схотiлося взяти кiлькох Вовкiв, ким би вони не були, в прицiл одного з великих Роландових револьверiв. Не було сенсу дурити себе: вiн хотiв зняти кiлька скальпiв. Чи вовчих масок. – Що тебе турбуе насправдi, Еддi? Краще скажи це, поки ми наодинцi. – Стрiльцевi губи викривилися в тонкiй посмiшцi. – Кажи, прошу. – Це так помiтно? Стрiлець мовчки пересмикнув плечима й став чекати. Еддi замислився. Питання було не з легких. Перед ним вiн почувався розгубленим i незграбним, як тодi, коли мав вирiзьбити з дерева ключ, що вiдмикав дверi, крiзь якi Джейк Чемберз повинен був прийти до iхнього свiту. Тiльки тодi над ним нависав привид старшого брата. Генрi нашiптував йому в пiдсвiдомостi, що вiн нездара, завжди таким був i завжди таким залишиться. Тепер мiсце Генрi посiла неосяжнiсть того, про що питав Роланд. Тому що його турбувало все, все було неправильно. Геть усе. Чи, можливо, «неправильно» – це стовiдсотково неправильне слово. Адже, з iншого боку, все здавалося аж занадто правильним, надто досконалим, надто… – Р-р-р-р, – прогарчав Еддi, взявся руками за голову й боляче смикнув себе за волосся. – Я не знаю, як це пояснити. – Тодi скажи перше слово, яке спадае тобi на думку. Не вагаючись. – Дев’ятнадцять, – сказав Еддi. – Усе це дiло здев’ятнадцятiло. Вiн опустився спиною на пахучу лiсову пiдстилку, заплющив очi й подригав ногами, наче вередлива дитина, яку тiпае вiд злостi. І подумав: «Можливо, вбивство парочки Вовкiв розставить усе на мiсця. А раптом це все, що для цього потрiбно?» ДВА Роланд дав йому хвилину на роздуми, потiм спитав: – Тобi вже лiпше? Еддi сiв. – Здаеться, так. Злегка всмiхнувшись, Роланд кивнув. – То, може, спробуеш пояснити? Якщо не зможеш, ми облишимо цю тему, але я навчився поважати твоi почуття, Еддi – значно бiльше, нiж ти думаеш, – i якщо ти хочеш висловитися, я послухаю. Його слова були правдою. Спершу стрiлець вiдчував до Еддi щось середне мiж пересторогою i зневагою до того, що Роланд вважав слабкiстю його вдачi. Повага прийшла лише згодом. Все почалося з кабiнету Балазара, де Еддi вiдстрiлювався голим. Мало хто зi знайомих Роландовi чоловiкiв був на таке здатен. Вiн помалу почав усвiдомлювати, наскiльки Еддi був схожий на Катберта. Тодi, на монопоiздi, Еддi дiяв з вiдчайдушною винахiдливiстю, якою Роланд мiг лише потай захоплюватися, оскiльки йому самому вона була недоступна. Еддi Дiн володiв тим самим даром, що й Катберт Олгуд: вiдчуттям смiшного, яке завжди дивувало i часом дратувало. Його також навiдували глибиннi спалахи iнтуiцii, як колись Алана Джонса. Втiм, насправдi Еддi не був схожий на жодного з давнiх Роландових друзiв. Часом вiн був слабкий i егоцентричний, але мав у собi глибиннi запаси вiдваги та ii рiдноi сестри, яку сам Еддi часом називав «мужнiстю». Але зараз Роланд хотiв заторкнути його iнтуiцiю. – Добре, – сказав Еддi. – Не перебивай мене. Нi про що не запитуй. Просто слухай. Роланд кивнув. І подумки загадав, щоб Сюзанна й Джейк повернулися не скоро. – Я дивлюся в небо, туди, де зараз промiжок мiж хмарами, i бачу число дев’ятнадцять, виведене синiм. Роланд поглянув угору. І так, число справдi було там. Вiн також його бачив. А ще бачив хмару, схожу на черепаху, i другу дiрку, подiбну до накритого фургона, в тому мiсцi, де хмари тоншали. – Дивлюся на дерева – бачу дев’ятнадцять. У багаття – i там дев’ятнадцять. Імена складаються з дев’ятнадцяти лiтер, як у Оверголсера й Каллагена. І це лише те, що я можу вимовити, що можу побачити й осягнути розумом. – Еддi говорив надзвичайно швидко, дивлячись Роландовi просто у вiчi. – Є ще одне. Це стосуеться тодешу. Знаю, що ви вважаете, буцiмто менi все нагадуе про тi часи, коли я ширявся, i, можливо, так i е. Але, Роланде, тодеш дуже схожий на кайф вiд наркотика. Про такi речi Еддi завжди розмовляв з ним таким тоном, наче Роланд за все свое довге життя нiколи не вживав нiчого мiцнiшого за граф. А це було дуже далеко вiд правди. Іншим разом вiн нагадае Еддi про це, але не зараз. – Саме перебування тут, у твоему свiтi, подiбне до тодешу. Тому що… чорт, як же це важко…. Роланде, тому що тут усе реальне i нереальне водночас. Роланд хотiв було нагадати Еддi, що це вже не його свiт – для нього кiнцем Серединного свiту i початком усiх таемниць, що лежали за його межами, стало мiсто Лад, – але знову вирiшив тримати рота на замку. Еддi набрав у жменю глицi, згрiбши пахучi голки i залишивши на землi п’ять чорних слiдiв – вiдбиток руки. – Усе реальне, – сказав вiн. – Я це вiдчуваю, i на запах також. – Вiн пiднiс пригорщу глицi до рота й торкнувся колючок язиком. – На смак я це теж можу вiдчути. Та водночас усе якесь несправжне, як цифра дев’ятнадцять у вогнi чи та хмара в небi, схожа на черепаху. Ти розумiеш, про що я? – Чудово розумiю, – пробурмотiв Роланд. – Люди реальнi. Ти… Сюзанна… Джейк… той тип Гешер, який викрав Джейка… Оверголсер зi Слайтменами. Але те, в який спосiб тут вигулькують рiзнi штуки з мого свiту – оце вже нереально. Це i нерозумно, i нелогiчно, але не про те менi зараз iдеться. Це все не насправдi – от що мене турбуе. Чому люди тут спiвають «Гей, Джуд»? Я не знаю. Той ведмiдь-кiборг, Шардик, – звiдки менi вiдоме це iм’я? І чому воно нагадуе про кроликiв? Уся ця трахомудiя з Чарiвником Краiни Оз, Роланде, – я не маю жодних сумнiвiв, що все це сталося з нами насправдi, але водночас менi видаеться, що цього не було. Таке вiдчуття, що це тодеш. Як дев’ятнадцять. І що вiдбуваеться пiсля Зеленого палацу? Ми потрапляемо до лiсу, як Ганзель i Гретель. Знаходимо дорогу, якою можна йти. Ягоди-пундицi, якi можна збирати. Цивiлiзацii настав гаплик. Усе в свiтi розладналося. Так ти нам сказав. Ми на власнi очi бачили це в Ладi. Тiльки знаеш що? Ти помилився! Так вам, придурки! Еддi коротко розсмiявся. Смiх вийшов рiзким i нездоровим. Вiдгортаючи з лоба волосся, вiн лишив на ньому темний слiд вiд лiсовоi землi. – Прикол у тому, що тут, за мiльярд миль вiд великого Нiщо, ми знаходимо селище, що нiби зiйшло зi сторiнок книжки з казками. Цивiлiзоване. Пристойне. Населене людьми, якi здаються тобi знайомими. Нехай не всi вони симпатичнi – Оверголсер дещо неприемний тип, – але все одно в тебе таке вiдчуття, нiби ти iх звiдкись знаеш. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stiven-king/vovki-kalyi-temna-vezha-v/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 «Покажiмо роги» – «коза», слоган i жест студентiв та випускникiв Техаського унiверситету. 2 Fairy-tale – казка (англ.), буквально – казка про фей. 3 Шекспiр В. «Як вам це сподобаеться». 4 Вiллi Ломен – персонаж п’еси Артура Мiллера «Смерть комiвояжера», мав крихiтний будинок, затиснутий мiж висотними будiвлями. 5 «Блумiнгдейл» – одна з найдорожчих крамниць Нью-Йорка. 6 Бомбiнгем – назва мiста Бiрмiнгем у штатi Алабама, яку воно дiстало пiсля того, як у нiч з 11 на 12 травня 1963 р. расисти закидали бомбами церкви, заклади й житловi будинки негрiв, що боролися за своi права. 7 Теофiл Юджин «Бик» Коннор (1897—1973) – полiтик-демократ i комiсар полiцii з мiста Бiрмiнгем (штат Алабама), був членом Ку-Клукс-Клану i запеклим прихильником расовоi сегрегацii. 8 Моргауз – чоловiчий коледж для чорношкiрих у Атлантi, штат Джорджiя. 9 «Нембутал» – снодiйний лiкарський засiб. 10 Нiдл-парк (у перекладi «Парк “Голка”») – Шерман-сквер у Нью-Йорку. У 1960—1970-х роках – мiсце для збiговиськ наркоманiв i наркодилерiв. 11 Грiнвiч-Вiлiдж (скорочено «Вiлiдж») – богемний житловий район Нью-Йорка, мiсце зародження руху бiтникiв. 12 Датч-Гiл (англ. Dutch Hill, букв. «Голландський пагорб») – район Нью-Йорка. 13 В англiйськiй мовi прiзвище «Бахман» мiстить сiм лiтер. 14 В англiйськiй мовi iм’я «Рiчард Патрик Сейр» мiстить дев’ятнадцять лiтер. 15 Тертл-Бей (англ. Turtle Bay) – у перекладi «Затока черепахи». 16 Грiн-Бей – напевно, маеться на увазi одне з численних мiст у США з такою назвою. 17 Сан-Берду – неформальна назва мiста Сан-Бернардино (штат Калiфорнiя). 18 Коста-дель-Соль – пiвденне узбережжя Іспанii. 19 «Ворлд Сiрiз» (англ. World Series) – щорiчний чемпiонат США з бейсболу. 20 «Це насправдi чи це «Меморекс»?» – рекламне гасло компанii «Меморекс», виробника електронiки, започатковане 1972 року. 21 «Тамз» – лiки для нейтралiзацii кислотностi виробництва компанii GlaxoSmithKline. 22 «Людина-невидимка» (1952) – роман чорношкiрого письменника Ральфа Елiсона, що миттево здобув йому славу й став бестселером. Герой роману не може стати повноцiнним, «помiтним» членом американського суспiльства, оскiльки вiн темношкiрий. 23 В англiйськiй мовi iм’я «Вейн» складаеться з п’яти лiтер. 24 Мексиканськi пирiжки: кукурудзянi пляцки з начинкою (фарш, томати, сир). 25 Марка посуду. 26 Фiльм жахiв американського режисера Дона Коскареллi, 1979 рiк.