Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Історiя цивiлiзацii. Украiна. Том 1. Вiд кiммерiйцiв до Русi (Х ст. до н. е. – ІХ ст.) Collective work Михаил Видейко На сторiнках цього видання постають два тисячолiття iсторii на теренах сучасноi Украiни. Книга подiлена на двi частини: перша охоплюе перiод вiд X до III ст. н. е., друга – вiд III ст. до IX ст. Змiст книги було розроблено з метою залучення до ii написання широкого кола фахiвцiв, якi найкраще дослiдили та розумiються на окремих питаннях. Пiд однiею обкладинкою зiбранi вiдомостi про мову, релiгiю, мiфологiю, технiчнi досягнення, економiку, мистецтво та вiйськову справу давнiх часiв. Книга мiстить чимало унiкальноi iнформацii, результати новiтнiх дослiджень, деякi роздiли стали першими ластiвками у висвiтленнi певних тем у такому обсязi. Видання доповнене багатим iлюстративним матерiалом, розраховане на широке коло читачiв. Михайло Вiдейко Історiя цивiлiзацii. Украiна. Том 1. Вiд кiммерiйцiв до Русi (Х ст. до н. е. – ІХ ст.) Вступ Михайло Вiдейко На сторiнках цiеi книги перед читачем постануть два тисячолiття iсторii землi, яку сьогоднi називають Украiна. Одразу зауважимо, що початок назви книги – «Історiя» визначае насамперед жанр, а не змiст твору. Адже значна його частина присвячена тим аспектам життя людей, якi населяли землi Украiни вiд трьох до тисячi рокiв тому, для яких у iсторичних працях вiдведено настiльки мало мiсця, що створюеться враження нiби нашi предки увесь час лише тим i займалися, що воювали iз сусiдами та мiж собою, плекаючи династii правителiв рiзного штибу. Все, що було поза тим – культура, вiра, мова, технiчнi досягнення, економiка – лишалися переважно поза увагою шановних iсторикiв. Про обсяги того матерiалу, який традицiйно лишався «поза», свiдчать багатотомнi видання (зокрема здiйсненi протягом останнiх двадцяти рокiв в Украiнi), товстi i не дуже, присвяченi викладу iсторii культури, лiтератури, економiки, фiлософii, релiгii, мiфологii, мистецтва, декоративно-прикладного мистецтва, архiтектури, вiйськовоi справи тощо. За обсягом та кiлькiстю вони вже можуть скласти неабияку конкуренцiю традицiйним iсторичним багатотомникам. Проте це фактично свiти, якi не перетинаються або майже не перетинаються. Завдяки цьому, мiж iншим, губляться i самi люди, якi творили не полiтичну iсторiю, а матерiальний i духовний свiт, в якому дiяли «розпiаренi», так званi «iсторичнi постатi» – царi, князi, полководцi, релiгiйнi лiдери. Губляться вони навiть тодi, коли вiдомi iхнi iмена, якi дивом дiйшли iз глибини тисячолiть – але це те, що надае iсторii вiдчуття людського вимiру, а вiдтак – вiдчуття автентичностi. Саме тому було визначено за мету на тлi багато у чому звичного нам викладу iсторii зiбрати пiд однiею обкладинкою та подати, нехай i в обмеженому обсязi, вiдомостi про мову, релiгiю, мiфологiю, технiчнi досягнення, економiку, мистецтво та вiйськову справу давнiх часiв, усього того, що i робить цивiлiзацiю цивiлiзацiею, якщо за основу ii визначення брати «спосiб iснування розумних iстот». Стереотипне у наших краях сприйняття як складових i необхiдних ознак цивiлiзацii наявнiсть державностi, писемностi та бюрократичного апарату видаеться нинi надто примiтивним i однобоким. Фактично, це рецидив сприйняття свiту, породжений колонiалiзмом ХІХ ст. та виплеканою ним iдеологiею, коли матiнка-Європа поклала на себе святий обов’язок нести цивiлiзацiю (у ii розумiннi змiсту цього слова) рештi людства. Вiд того, що ця iдеологiя стала складовою «едино вiрного вчення», ii сутнiсть, яка заперечувала право називатися цивiлiзованими багатьом народам, якi на таке зовсiм не заслуговували, не стала лiпшою, людянiшою i, зрештою, «науковiшою». Тут варто згадати, що еллiни, якi стояли бiля витокiв сучасноi цивiлiзацii, вважали цивiлiзованими суспiльства, якi вшановують богiв. Так, вони та римляни могли iменувати своiх сусiдiв «варварами», однак не ставили iх на якiсно iнший щабель розвитку, як це робили засновники марксизму у ХІХ ст. та iх послiдовники у СРСР. А зi спадщиною останнiх ми не розсталися i досi, попри гучну кампанiю «декомунiзацii». Боротися з назвами вулиць i пам’ятниками виявилося легше, нiж iз тим, що бiльш як пiвстолiття забивалося у свiдомiсть. Змiст книги було розроблено з розрахунком залучення до ii написання широкого кола фахiвцiв, якi найкраще дослiдили та розумiються на окремих питаннях. Це мало стати прикладом практичного застосування для популяризацii найсучаснiших результатiв у вивченнi iсторii здобуткiв «академiчноi науки» аж до рiвня захищених дисертацiй. Частково це вдалося i знайшло вiдображення у роздiлах, авторами яких стали: Н. Абашина, М. Вiдейко, О. Гопкало, А. Домановський, Г. Казакевич, Е. Кравченко, О. Лiфантiй, С. Махортих, Л. Михайлина, Ю. Мосенкiс, О. Симоненко, Т. Шевченко, О. Шелехань. Не всi дослiдники, яким було запропоновано участь у проектi, знайшли змогу i час для написання текстiв – так, примiром, випали роздiли, присвяченi антропологii давнiх часiв. У пропонованому увазi читача виданнi майже двi тисячi рокiв iсторii роздiлено на двi частини. Перша охоплюе перiод вiд Х ст. до н. е. по ІІІ ст. н. е., друга – з ІІІ ст. по ІХ ст. Подiл не потрапляе у класичне датування перiодизацiйних пiдроздiлiв iсторii – «античностi» та «середньовiччя». Так сталося тому, що Над книгою працювали насамперед археологи. Їхне бачення iсторii певною мiрою е особливим через те, що вони працюють переважно iз пам’ятками матерiальноi культури, корелюючи iх iз писемними джерелами (там, де вони iснують), епiграфiчними пам’ятками, нумiзматичним матерiалом (монетами) тощо. Цей пiдхiд нагадуе багато в чому кримiнальне розслiдування, у якому «речi говорять» не менш, а то i бiльш промовисто, анiж протоколи допиту свiдкiв. Античнi ж автори i середньовiчнi хронiсти як свiдки виглядають не надто поважно. Але саме на iхнiх свiдченнях грунтуються висновки-вироки шанованих «традицiйних» iсторикiв. Так, вони витискають зi скупих рядкiв Тацита, Аммiана Марцеллiна, Прокопiя Кесарiйського та iнших усе можливе (i неможливе) вже кiлькасот рокiв. Однак вони нiколи б не дiзналися, примiром, про iснування кiльканадцяти царiв Боспору, единими свiдченнями iснування яких е знайденi пiд час розкопок (або взагалi випадково) монетам. До того ж монети цi промовисто оповiдають про полiтичнi амбiцii цих «друзiв Риму» та римських цезарiв: якщо е на зворотi портрет iмператора – то це означае лояльнiсть, портрет зникае – пiшла боротьба за незалежнiсть. Про тих же кiммерiйцiв або скiфiв iз писемних джерел вiдомо не так уже й багато – прийшли з глибин Азii, повоювали та попанували в нiй, повоювали з Дарiем І, ну i так по дрiбницях. Археологiчнi дослiдження дали змогу не лише виявити наповненi золотими речами поховання царiв та слiди моторошних поховальних ритуалiв, описаних Геродотом, але i вiдстежити припливи та вiдпливи населення у певних мiсцевостях, пов’язати iх iз клiматичними змiнами, простежити походи в Європу – а про це «батько iсторii» не знав i не мiг знати. Не знав вiн достеменно i про «краiну забутих мiст», вiд якоi лишилися городища набагато бiльшi не те що за Ольвiю чи Херсонес, а навiть за Афiни, володарi яких торгували з еллiнами ще за життя Гомера. Навiть подробицям епiчного походу македонського полководця Зопiрiона проти Ольвii ми завдячуемо розкопкам, унаслiдок яких до рук дослiдникiв потрапили i фрагменти вiд постаменту статуi з написом на честь Каллiнiка – рятiвника полiса, i черепок з листом вiд «п’ятоi колони», i нарештi речовi свiдчення перебування македонських пращникiв пiд стiнами мiста – свинцевi матiобули. А географiя трофеiв та нагородноi зброi окреслила участь скiфського фактору в тих подiях та його вирiшальне значення для цiеi частини свiту. Таври, якi стали персонажами жахливих оповiдей про пiратство, людськi жертвопринесення фактично були персонажами легендарними. І лише археологiчнi розкопки дозволили додати живих рис до iхнього портрету. Виявилося, що вони були умiлими ремiсниками, якi ще до появи еллiнiв у Таврицi опанували мистецтва видобування та обробки залiза у досить вражаючих уяву масштабах. Тож iсторiя з пiратством не лише знайшла пiдтвердження у «речових доказах», але i вiдкрилися ii зовсiм невiдомi сторiнки. Коли в горах було знайдено один iз таврських храмiв неподалiк сучасного Гурзуфа, то виявленi там скарби, присвяченi суворим давнiм богам, засвiдчили: таври умiли брати здобич та трофеi, успiшно воюючи не лише з непереможними скiфами, а й з не менш непереможними полководцями Риму, список яких за рейтингом очолив сам Гай Юлiй Цезар. Так, той самий Цезар – який «прийшов, побачив, перемiг». Можна сказати, що поеднання археологiчних джерел певною мiрою наближае «велику iсторiю» до людей, якi ii творили. Ми дiзнаемося, скiльки було випито вина i скiльки з’iдено кабанiв пiд час тризни, влаштованоi на честь одного зi скiфських царiв, переймаемося долею Еврисивiя i Арети, похованих у склепi пiд стiнами Ольвii, знайомимося з могутньою чаклункою та невiдомим царем Сарматii. Ми поiменно знаемо багатьох центурiонiв та легiонерiв римського вiйська (заразом iз назвами i номерами iхнiх пiдроздiлiв), розквартированих у Тирi, Херсонесi та Ольвii, морякiв i командирiв кораблiв Мезiйського флоту, на яких майже два столiття тримався «римський порядок» над Понтом Евксинським… Так-от, за певноi думки, для археологiв «переламними» стали не подii V ст., пов’язанi з демаршем Одоакра 476 р., а початок скiфських вiйн у ІІІ ст., завдяки яким, зрештою, i стала можливою поява у Римi такого персонажа. Власне, тi скiфськi вiйни насправдi були готськими, а плацдармом були спочатку землi на пiвнiч вiд Понту, а згодом i Таврика, у якiй чудом втримався Херсонес. Пiсля «епохи солдатських iмператорiв» поява готiв та iнших «варварiв» на Аппенiнському пiвостровi стала лише питанням часу. ІХ ст. стало реальною межею мiж епохою формування слов’янських держав i запровадженням «варязькоi альтернативи» – Русi з центром у Киевi. А це вже, як кажуть, окрема iсторiя. Власне, сама iсторiя у межах роздiлiв не е лiнiйною, вона i не могла бути такою. Адже всi тi суспiльства, про якi йдеться, мали власну iсторiю, яка могла перетинатися – а могла i не перетинатися – з iсторiею сусiдiв. Однак чим ближче в часi, тм таких «точок дотику» явно бiльшае. З iншого боку, такий розподiл iсторii дае можливiсть бiльш системно вiдслiдкувати пригоди окремих спiльнот – аж до рiвня еллiнського полiсу або таврських племен. У викладi iсторii зроблено спробу не лише засвiдчити факти, а й показати взаемний зв’язок мiж тим, що вiдбувалося у близьких та вiддалених мiсцях, нарештi дати оцiнку подiям. Та обставина, що бiльшiсть роздiлiв належить фахiвцям, якi не рiк i навiть не одне десятилiття «в темi», робить загальним набутком часом унiкальнi вiдомостi, зiбранi авторами упродовж тривалого часу. Так, цi вiдомостi були опублiкованi пiд обкладинками монографiй та наукових часописiв, iх можна знайти у дисертацiях. Проте багато iз того, що потрапило на сторiнки цiеi книги, вперше стае доступним широкому колу читачiв. Враховуючи цю обставину, спроба присвятити понад половину видання «поза iсторичним» питанням теж видаеться, на мiй погляд, досить цiкавою. По-перше, структура «цивiлiзацiйних» роздiлiв е бiльш-менш унiфiкованою для усiх частин книги, що вiдкривае можливiсть пошуку та порiвняння певних вiдомостей – цю розвагу автори залишають майбутнiм читачам. Можливо, це пiдштовхне iх до власного розумiння якихось подiй, процесiв, явищ. По-друге – кiлькiсть фактичного матерiалу, вiдповiдним чином пiдiбраного та систематизованого, теж е корисною. Можливо, було б краще повною мiрою все проiлюструвати – але обмеження обсягу лишають поза межами цього видання майже 70 вiдсоткiв запланованих iлюстрацiй. У процесi пiдготовки видання виявилося, що деякi роздiли не мають аналогiв, вiдтак вони стали першими ластiвками у висвiтленнi певних тем у такому обсязi. Це стосуеться насамперед двох нарисiв, якi належать Ю. Л. Мосенкiсу з питань «мовноi ситуацii» у певнi перiоди. Уперше в такому обсязi, завдяки дослiдженням Г. М. Казакевича, ми бачимо рiзнi гранi кельтського свiту на теренах Украiни. Наповнення роздiлiв, присвячених вiруванням, мiфам та фiлософii, нерiвномiрне i залежить вiд кiлькостi та якостi наявних вiдомостей. Однак цi роздiли фiксують наявнiсть тих чи iнших явищ у певнi перiоди, що вже е приводом для роздумiв. Опис мистецтва рiзних племен i народiв демонструе рiзноманiття давнього свiту, у якому спiвiснували (iз взаемною користю) еллiни та скiфи, сармати i римляни, показуе iх здобутки та досягнення на шляху розвитку цивiлiзацii. Висвiтлення вiрувань рiзних народiв наочно демонструе як подiбнiсть, так i рiзноманiття. Особливо це стосуеться раннього середньовiччя, коли на пiвнiч вiд Понту Евксинського можна було зустрiти не лише адептiв найрiзноманiтнiших стародавнiх вiрувань, а й тих, хто сповiдував та поширював, коли словом, а коли вогнем i мечем найвпливовiшi «свiтовi релiгii» сучасностi – християн, мусульман. Історiя появи та поширення християнства у цих землях виявляеться на декiлька столiть давнiшою за дату хрещення Русi, яку святкують у наших краях щороку. Цiкавим виявилося творення роздiлу, присвяченого здобуткам давнiх технологiй та економiки. Як наслiдок, отримано «зрiз» за перiодами та територiями, який показав вражаюче рiзноманiття як пiдходiв до здобуття «хлiбу насущного», так i органiзацii виробництва та технологiй, на якому воно базувалося. Ранiше в такому обсязi цi питання висвiтлювали (крiм нечисленних спецiалiзованих праць) хiба що у тритомниках з археологii Украiни, останнiй з яких побачив свiт 1985 р., тобто бiльш як три десятилiття тому. Але ж дослiдники з тих часiв не стояли на мiсцi! Отже, у виданнi знайшлося мiсце результатам новiтнiх дослiджень – примiром, металургii та ковальського ремесла раннього залiзного вiку (Е. Кравченко). Особливу увагу було придiлено вiйськовiй справi. Ця тема сама по собi варта окремого видання, стiльки нагромаджено матерiалу i проведено дослiджень. З одного боку, в iсторичних роздiлах вистачае вiдомостей про зброю, военнi конфлiкти, е описи битв, тактики i стратегii, застосованоi супротивниками у численних конфлiктах. З iншого боку, там не знаходиться мiсця нi для системного опису i характеристики озброення, спорядження, нi системи комплектування й органiзацii вiйськ. Але ж саме це може пояснити як перебiг окремих военних конфлiктiв, так i перебiг, результати та наслiдки вiйн загалом. Залучення фахiвцiв та результатiв останнiх дослiджень з цього питання дозволило отримати чимало унiкальноi iнформацii, яка доступна, зазвичай, читачам академiчних журналiв та монографiй. Примiром, «джерелознавчою родзинкою» стали опублiкованi останнiми роками вiдомостi (i захищена дисертацiя)[1 - Новиченкова М. Римське вiйськове спорядження в Таврицi I ст. до н. е – ІІІ ст. н. е. (за матерiалами розкопок святилища Гурзуфське сiдло) – автореферат канд. дис. – Киiв, 2017.] стосовно знахiдок предметiв римського озброення та спорядження у таврському святилищi на перевалi Гурзуфське сiдло в Криму. Ця колекцiя римськоi мiлiтарики на сьогоднiшнiй день е однiею з найбiльших у Європi – близько 2.600 речей. Тут i зброя, i рiдкiснi речi табiрного побуту, i монети, карбованi похiдною монетарнею Гая Юлiя Цезаря – трофеi таврiв у Мiтрiдатових вiйнах та наступних конфлiктах. Що цiкаво: вiдомостей про подвиги вiдважних «дiтей таврiйських гiр» не варто шукати на сторiнках писемних джерел. Заразом розвiюються деякi «сталi» iсторичнi мiфи – примiром, стосовно поширення у сарматiв важкоi панцирноi кiнноти (О. Симоненко). Та головна перевага в тому, що прочитавши роздiл з iсторii, примiром, вiйн за Таврику, е можливiсть глибше ознайомитися з вiйськовим потенцiалом сторiн багатьох конфлiктiв на пiвостровi – римлян, боспорян, «варварiв». Можливо, допитливий читач i не знайде на цих сторiнках усiеi повноти iнформацii, на яку вiн розраховував, викладу та оцiнки якихось вiдомостей, якi його особливо цiкавлять. Саме тому наприкiнцi книги подано списки рекомендованоi лiтератури (за роздiлами). Це не е повна та вичерпна бiблiографiя – для неi знадобилося б кiлька томiв такого ж обсягу. Пропонований список – лише компас для орiентування у свiтi наукових i нечисленних науково-популярних видань, на сторiнках яких докладнiше розглянуто окремi питання, зачепленi у цiй книзi. Можливо, посторiнковi посилання виглядали б бiльш академiчно, але було вирiшено не створювати перепон вiльному читанню текстiв. Полегшити навiгацiю та отримати додаткову iнформацiю у роздiлах книги покликанi перехреснi посилання, тобто пояснення, у якому саме роздiлi можна докладнiше прочитати про певну подiю, мiсце, рiч, а також мiсце заощадити, але заразом викласти досить подробиць, не перебиваючи ними основну оповiдь. Наступний дороговказ – це покажчик, вiн дозволить вiдшукувати мiсця, iмена, назви – якщо когось зацiкавить щось конкретне. Частина I Історiя На пiвнiч вiд Понту Евксинського Народи Кiммерii Сергiй Махортих Кiммерiйська доба у Пiвнiчному Причорномор’i (близько 1000–650 рр. до н. е.) вiдзначена значними змiнами в суспiльно-економiчному i духовному життi стародавнього населення i належить до найбiльш важливих перiодiв найдавнiшоi iсторii регiону. Їi назва походить вiд найдавнiших жителiв схiдноевропейський степiв, зафiксованих писемною традицiею – кiммерiйцiв. Вони стали творцями першого великого об’еднання кочових племен на пiвднi Схiдноi Європи, згаданого у писемних джерелах, якi включали низку угруповань. Археологiя свiдчить, що вони мали своi особливостi у матерiальнiй культурi та, можливо, спочатку навiть рiзне походження. З кiммерiйцями пов’язане поширення кочового скотарства, виробiв iз залiза, а також поява кiнноти. Використання коня для верховоi iзди i поява три тисячi рокiв тому в причорноморських степах перших вершникiв спричинили революцiю в комунiкацiях, полегшивши зв’язки мiж вiддаленими регiонами. Протягом декiлькох столiть кiммерiйцi становили провiдну вiйськово-полiтичну силу в регiонi та вiдiгравали активну роль у культурно-iсторичному розвитку навколишнiх територiй, на яких вони проживали i з якими були сусiдами. Археологiчнi матерiали в поеднаннi з даними писемних джерел дадуть змогу висвiтлити два основнi етапи кiммерiйськоi iсторii на пiвднi Схiдноi Європи. 1. Суспiльство Про суспiльну органiзацiю давнiх кочовикiв ми знаемо завдяки дослiдженням iхнiх поховань, а також нечисленним писемним джерелам, якi згадують iмена кiлькох кiммерiйських правителiв. Кiммерiйське суспiльство, якщо брати до уваги археологiчнi вiдомостi, складалося з двох племен, якi залишили скорченi «чорногорiвськi» i витягнутi «новочеркаськi» поховання. Кожне плем’я складалося з кiлькох пiдроздiлiв, якi рiзнилися своiм походженням, що мало свое вiдображення в орiентуваннi поховань, а також в iнших деталях обряду. Степовi простори мiж Доном i Дунаем були подiленi мiж чотирма кланами: двома Чорногорiвськими зi схiдним i пiвденним орiентуванням поховань i двома Новочеркаськими – iз захiдним та пiвнiчним. Представники кланiв вступали в шлюби в межах свого племенi, зокрема з представниками тих кланiв, чиi землi розташовувалися в степах Передкавказзя i Волго-Донського регiону. Як i у всiх кочiвникiв, у кiммерiйцiв, iмовiрно, сiм’i об’еднувалися в сiмейно-родиннi групи близькоспорiднених сiмей, ядрами яких були найближчi кровнi родичi. Цi групи i становили громаду, що включала вiд двох до п’яти сiмей. Кiлька таких громад могли об’еднуватися в общину другого рiвня задля спiльного перекочування. Видiлялися багатi власники худоби, якi мали вiйськовi загони для розширення впливу i влади. Поява такого суспiльного прошарку була зумовлена пiдвищеною вiйськовою активнiстю, коли набiги i вiйна перетворилися на постiйнi промисли, що i фiксуеться за военними походами кiммерiйцiв VIII–VII ст. до н. е., про якi йтиметься трохи далi. Окрiм вiйськового проводу, вождi у кiммерiйському суспiльствi виконували судовi та церемонiальнi функцii, займалися зовнiшнiми зв’язками. У критичний момент рядовi члени суспiльства мали вирiшальний голос, i навiть вождi не могли примусити iх слiдувати за собою. Така ситуацiя вiдповiдае суспiльству з вiйськовою демократiею. 2. Кiммерiйцi у першiй половинi IX ст. до н. е Формування кiммерiйськоi культури припало на першу половину IX ст. до н. е., коли тривала поступова змiна клiмату на бiльш сухий. У степах Пiвнiчного Причорномор’я все ще були досить сприятливi умови для ведення нового кочового господарства. Вони зумовили поступове розселення кочовикiв по степах вiд Дону до Дунаю. Це пiдтверджуеться розподiлом у часi вiдомих археологам поховань. Основна iх кiлькiсть (82) припадае саме на цей перiод. Видiляють двi групи старожитностей того часу: чорногорiвську i новочеркаську. Обряд поховання першоi пов’язаний з традицiями Дунайсько-Днiстровського межирiччя i Приднiпров’я, а другоi – Побужжя i басейну Днiпра. Мабуть, «черногорiвцi» розселялися в спорiдненому iм середовищi, поступово асимiлюючи з мiсцевими жителями. Тодi Пiвденно-Бузький степовий регiон майже не був заселений. На цi порожнi територii прийшли зi сходу «новочеркасцi». Обидвi групи кiммерiйцiв налагодили зв’язки з навколишнiм населенням, передусiм iз мешканцями лiсостепового Поднiпров’я i Поднiстров’я, а також Пiвнiчного Кавказу. Взаемодiя з осiлим населенням Передкавказзя виявилася життево необхiдною для кочовикiв, починаючи з моменту формування кiммерiйськоi культури й упродовж усього часу ii iснування. В умовах зростання посушливостi клiмату в IX ст. до н. е. цей регiон привертав увагу степовикiв як придатна для проживання зона, де були ряснi пасовища, джерела металу та населення з комплексним землеробсько-скотарським господарством i високорозвиненим ремеслом. Зв’язки степовикiв iз жителями Пiвнiчного Кавказу була справою вимушеною через занепад металообробних центрiв Пiвденно-Схiдноi Європи. Не останню роль у цьому зiграло припинення дiяльностi на межi XI–X ст. до н. е. мiдних копалень на Донецькому кряжi. Однак завдяки контактам зi степовиками, на Пiвнiчному Кавказi поширилася традицiя виготовлення озброення з бронзи i залiза (при цьому клинки мечiв i кинджалiв були iз залiза, а рукiв’я – бронзовими). Саме тодi вiдбулося епохальне вдосконалення озброення i кiнськоi збруi. Воно набуло вигляду симбiозу культурних традицiй мiсцевого пiвнiчнокавказького населення i раннiх кочовикiв, що породило новi технологii та новi вироби. Так, важливим наслiдком цих подiй стало поширення металевих вудил, якi були незамiннi для управлiння верховим конем i колiсницею. Однi з найдавнiших у Схiднiй Європi металевi вудила знайдено в похованнi XI–X ст. до н. е. Гордiiвського могильника на Пiвденному Бузi. Водночас подiбнi вудила передскiфського i скiфського часу добре вiдомi у азiатськiй частинi степового пояса Євразii: Казахстанi, Середнiй Азii, Алтаi, на теренах Сибiру, Монголii, Китаю. Для кiммерiйцiв, якi жили в степах мiж Доном i Дунаем, життево важливими були i контакти з безпосереднiми сусiдами – жителями лiсостепового межирiччя Днiпра i Днiстра. Вiд цих сусiдiв можна було отримати продукти хлiборобства. Виробники цих продуктiв утворили кiлька племiнних союзiв, названих за археологiчними пам’ятками чорнолiсцями (за знахiдками в районi знаменитого Чорного Лiсу) та групою Сахарно-Солончени (у Молдовi). У цих сусiдiв можна було розжитися i виробами ремiсникiв, насамперед металевими. Улiтку кочовики пасли свою худобу в пiвнiчних районах степу на межi з лiсостепом, а у найбiльш посушливi роки заходили i на степовi дiлянки лiсостепу. Тож iнтереси обох сторiн вимагали мирних вiдносин. Особливу роль у життi кiммерiйцiв у першiй половинi IX ст. до н. е. вiдiграло знайомство з населенням Центральноi Європи, що вiдбилося на iхнiй матерiальнiй культурi. Так, спiльною ознакою низки кiммерiйських пам’яток того часу е столовий посуд iз рисами, типовими для виробiв Середньоi Європи. Можливо, у степового населення така парадна керамiка з’явилася внаслiдок обмiну та змiшаних шлюбiв. Окрiм цього, поступове зростання посушливостi клiмату, що мало мiсце у IX ст. до н. е., змусило окремi групи кiммерiйцiв переселитися у райони, розташованi в зонi з позитивним балансом вологи, з-помiж яких була i Велика Угорська рiвнина, близька за своiми ландшафтами до причорноморських степiв. Це був такий собi природний коридор у захiдному напрямку. Збiльшення кiлькостi вершникiв у раннiх кочовикiв означало, що мобiльнi, добре пiдготовленi та озброенi загони могли супроводжувати торговi експедицii та мiграцii. Унаслiдок цього кочiвницькi угруповання мали можливiсть «осiдати» у багатих ресурсами мiсцях, заселених представниками iнших племен. До речi, уперше подiбне переселення зi степiв Причорномор’я у Центральну Європу вiдбулося ще у першiй половинi ІІІ тис. до н. е. – за двi тисячi рокiв до кiммерiйцiв. Нинi на захiд вiд Карпат знайдено понад 150 поховань, якi можна пов’язати з кiммерiйцями. Похоронний обряд i предмети матерiальноi культури, знайденi у могильниках на Угорськiй рiвнинi та ii околицях, подiбнi до типових для Центрального Передкавказзя i особливо Закубання. Просування кочовикiв мало для мiсцевого населення сумнi наслiдки: лише у одному з районiв Альфельда, за пiдрахунками мiсцевих археологiв, тодi бiльш як сто поселень були занедбанi, а цiнностi як скарби – захованi в землю. Цiлком iмовiрно, схiдний Карпатський басейн слугував своерiдним плацдармом, з якого племена кiммерiйцiв здiйснювали походи i в iншi регiони Центральноi Європи. Вторгнення кiммерiйцiв привело до змiн у життi мiсцевих племен. Так, у IX ст. до н. е. вiдбулася поступова замiна традицiйного комплексу озброення i спорядження коней кiммерiйським. Виготовлене з бронзи захисне озброення воякiв i колiсницi виявилося неефективним на противагу кiммерiйським вершникам-лучникам iз залiзними мечами. Слiд зазначити, що новий вiйськовий комплекс не вiдразу поширився в Центральнiй Європi. Замiна на престижне озброення, а також перехiд вiд традицiйного важкого обладунку i предметiв озброення до бiльш легких вiдбулися спочатку у Схiдних Альпах i на Балканах, а потiм уже i в Захiдних Альпах. Цi змiни вiдображали глибоку соцiальну трансформацiю у положеннi вiйськових вождiв, якi дедалi бiльше вiдходили вiд боiв у важкому озброеннi та охочiше демонстрували новi символи вiйськовоi справи i сили – кинджал i пояс. При цьому запозичення кiммерiйського озброення i вуздечки вiдбувалося як унаслiдок мирних контактiв iз захiдною групою кiммерiйцiв, якi жили на Великiй Угорськiй рiвнинi, так i внаслiдок iхнiх военних набiгiв. Про останнi свiдчать поховальнi комплекси, що мiстять типовi кiммерiйськi вироби та чисельнi поселення зi слiдами руйнувань i, вiдповiдно, знахiдками предметiв озброення кiммерiйського типу на теренах Моравii та Нижньоi Австрii, а також, певно, укрiпленi селища в Захiднiй Угорщинi та Пiвденно-Схiднiй Австрii. Вiдбувся i зворотний процес засвоення кочовиками здобуткiв центральноевропейського населення. Так, саме у IX ст. до н. е. в степах мiж Кавказом i Дунаем поширюються колiсницi. Про це свiдчать знахiдки «колiсничноi» збруi для коней iз захiдних областей Украiни i Приднiстров’я. Таким чином, цей перiод кiммерiйськоi iсторii важливий тим, що у степах Пiвнiчного Причорномор’я сформувався новий тип господарства – кочове скотарство, поширилася кiннота, колiсницi, було встановлено тiснi контакти з осiлим населенням Пiвнiчного Кавказу, лiсостеповоi Украiни та Центральноi Європи. 3. Кiммерiйцi у другiй половинi IX–VII ст. до н. е Поступове погiршення природних умов викликало скорочення чисельностi раннiх кочовикiв у степах Пiвнiчного Причорномор’я i змiну iхньоi матерiальноi культури. Частина населення могла кочувати у пiвнiчних районах степiв, межа яких вiдсунулася на край лiсостепових районiв. Так само, як i столiття перед тим у Центральнiй Європi, кочовики наступають на довколишнi райони з хлiборобським населенням. Цим часом датують свiдчення агресii степових кiммерiйцiв та спустошенi пожежами поселення, зокрема i укрiпленi, Середнього Поднiпров’я i Днiпровського Лiвобережжя. Утiм, вторгнення кiммерiйцiв до лiсостепу – явище характерне не лише для Самаро-Орiльського межирiччя i Днiпровського Правобережжя. Воно вiдзначено i в Середньому Подоннi. Захопивши пiвденнi райони лiсостепу пiд лiтнi пасовища, кiммерiйцi знову встановили вигiднi iм мирнi взаемини з мiсцевим населенням. Цiлком можливо, що для встановлення бiльш тiсних контактiв i ведення успiшних обмiнних операцiй кочовики могли брати за дружин жiнок iз сусiднiх поселень. Це допомагало отримувати «на тiй сторонi» родичiв, якi в разi необхiдностi надавали необхiдну пiдтримку. Імовiрно, зацiкавленiсть у тiсних зв’язках, зокрема шлюбних, iз населенням Лiсостепу могла привести навiть до скорочення традицiйних контактiв iз кiммерiйцями Передкавказзя. Про це свiдчить зменшення на заходi кiлькостi кiммерiйських поховань iз пiвнiчним та пiвденним орiентуванням, типовим для кiммерiйцiв Закубання. За таких умов торгiвлю з Пiвнiчним Кавказом пiд свiй контроль могли взяти кiммерiйськi об’еднання Нижнього Подоння, з якими було вигiдно пiдтримувати тiснi зв’язки кiммерiйцям степовоi Украiни. Однак у серединi VIII ст. до н. е. настав новий пiк посухи в степах, пiсля якого поступово почалося зволоження. Максимум такоi посухи припав на середину VII ст. до н. е. Саме тодi, коли кордони степу i лiсостепу наблизилися до сучасних. Не можна виключати, що коливання клiмату сприяли новим значним змiнам у культурно-iсторичнiй ситуацii в межирiччi Днiпра i Дунаю. Так, у лiсостеповому Поднiстров’i наприкiнцi першоi половини VIII ст. до н. е. iз заходу прийшло нове фракiйське населення. Імовiрно, воно стало витiсняти мiсцевих жителiв i поступово у другiй половинi VIII ст. до н. е. асимiлювало iх. На схiд, у лiсостеповому Днiпровському Правобережжi близько сере дини VIII ст до н. е. сформувалося нове могутне племiнне об’еднання, можливо, поповнене групами населення, витiсненого на схiд фракiйцями. Погiршення умов проживання в степу значний прояв мало у межирiччi Днiпра i Дона. Кiммерiйцi, чиi зв’язки з жителями лiсостепу i ранiше були досить тiсними, знову звернулися саме до них по допомогу. У другiй половинi VIII ст. до н. е. особливо помiтно скоротилася чисельнiсть «чорногорiвських» поховань, якi тепер бiльш рiвномiрно розподiлилися за шiстьма територiальними пдгрупами степовоi смуги. Саме тодi зросла кiлькiсть степових «новочеркаських» поховань, локалiзованих у Поднiпров’i, Побужжi та Дунайсько-Днiстровському межирiччi. Пiд час перiоду аридизацii серед кiммерiйських племен найбiльш сприятливi умови для проживання мала Передкавказька група. Якщо населення Пiвнiчного Причорномор’я знайшло вихiд з екологiчноi кризи у спiвiснуваннi з населенням лiсостепу, то у Передкавказзi була iнша ситуацiя. Тут, як i на територii Украiни, iснували певнi вiдносини з мiсцевим населенням передгiр’iв. Однак чергова посуха вдарила по всiх: вiд осушення клiмату постраждали пасовища як кочовикiв, так i осiлого населення. Викликана цими чинниками економiчна криза спонукала частину жителiв Пiвнiчного Кавказу до грабiжницьких походiв до казково багатоi (за мiрками синiв степу) Передньоi Азii, яка перебувала пiд управлiнням царiв могутньоi Ассирii. Саме з часiв тих походiв другоi половини VIII ст. до н. е. про кiммерiйцiв починають повiдомляти ассиро-вавилонськi та урартiйськi писемнi джерела, якi охоплюють перiод до VII ст. до н. е. включно. Ідеться в них i стосовно iснування краiни Гамiр, зокрема про появу i пересування народу гамiр (тобто кiммерiйцiв) у Переднiй i Малiй Азii, вiдносини з Урарту, Ассирiею та iншими державами, а також про взаемини зi скiфами. Грецькi описи е не менш цiнною категорiею вiдомостей та свiдчать про територiю проживання кiммерiйцiв, причини iх появи у Переднiй Азii i малоазiйський театр дiй вiйськових загонiв кочовикiв у VII ст. до н. е. Власне, саме завдяки писемним джерелам нам стала вiдома назва «кiммерiйцi». Грецькi автори вживають назви: Кiммерiйський Боспор, Кiммерiйськi стiни, Кiммерiйськi переправи, якi, зазвичай, локалiзують у районi Керченського пiвострова. Топонiми, як-от Кiммерiйська земля i краiна Кiммерiя, радше мають ширшу географiчну прив’язку в межах пiвдня Схiдноi Європи. Назва «кiммерiйцi» як збiрний iменник застосовувалася до земель вiд Волги на сходi до Дунаю на заходi. Поява етнонiму «кiммерiйцi» пов’язана з певними пiдроздiлами вiйськовоi або соцiальноi органiзацii кочовикiв. У розвiдувальних донесеннях царевича Сiнаххерiба i одного з головних ассирiйських розвiдникiв Ашшуррiсуi царю Саргону в останнiй чвертi VIII ст. до н. е. згадуеться «краiна Гамiр», тобто краiна кiммерiйцiв, яка лежить на пiвнiч або на пiвнiчний захiд вiд Ванського царства, отже, приблизно на Пiвнiчному Кавказi. Імовiрно, у 20-тi рр. VIII ст. до н. е. кiммерiйцi здiйснювали набiги на пiвнiчнi райони Урарту. Урартське вiйсько, яке виступило проти кочовикiв, зазнало важкого розгрому. Сталося це близько 714 р. до н. е. Вiйськовi поразки послабили Урарту, чим скористалася Ассирiя. Їi цар, Саргон ІІ, вибрав момент найбiльш слушний для наступу i 714 р. до н. е. органiзував успiшний похiд проти Урарту. Розгром урартських вiйськ призвiв до самогубства Руси I, повстання намiсникiв, зокрема в Маннi. Остання була одним з основних плацдармiв для кiммерiйцiв пiд час iхнiх грабiжницьких набiгiв у Передню Азiю. Правителям Манни, якi мрiяли про незалежнiсть, вигiдно було розмiстити кочовикiв на своiй територii i використовувати iх загони як союзникiв або найманцiв. Саме цим пояснювалася успiшна боротьба Манни з Ассирiею пiзнiше, уже в часи царя Асархаддона (681–669 рр. до н. е.). І знову, як у Центральнiй Європi, кiнська збруя кiммерiйцiв стае популярною серед мiсцевого населення. Настiльки популярною, що одного разу правитель Манни пiднiс ii в дар (разом iз кiньми) правителю Ассирii. Наприкiнцi VIII ст. до н. е. кiммерiйцi згаданi в писемних джерелах через звiстку про смерть царя Ассирii Саргона ІІ, який полiг, на думку багатьох дослiдникiв, у битвi з ассирiйцями. Однак його наступнику Сiнаххерiбу таки вдалося стабiлiзувати кордони держави, i кiммерiйцi були змушенi назавжди залишити межi Ассирii. Подальшi повiдомлення про них з’являються в клинописних текстах лише в роки правлiння Асархаддона. Пiсля зiткнення з Урарту i трохи пiзнiше з Ассирiею кiммерiйцi повернулися на вихiднi територii в райони Схiдноi Європи. Їхне повернення фiксуеться за знахiдками у похованнях передскiфського часу з Пiвнiчного Кавказу i Украiни. Серед цих старожитностей: бронзовi шоломи ассирiйського типу, деталi лускатих панцирiв, так званi пекторалi (захисне спорядження коней), а також бронзовi вудила, якi виникли на основi мiсцевих прототипiв, але з використанням передназiйських засад жорсткого крiплення вудил i псалiiв. Можливо, що передньоазiйськi походи стали каталiзатором широкого розповсюдження колiсниць на пiвнiч вiд Головного Кавказького хребта. На початку VII ст. до н. е. частина кiммерiйцiв утворила союз iз царем Фрiгii Мiдасом. Спiльно вони робили або готували набiги на «залiзний шлях» в районi Мелiта. Мабуть, саме тодi, коли значна частина кiммерiйських воiнiв була зайнята участю у походах, до схiдноевропейських степiв зi Сходу приходить перша хвиля нового кочового населення, вiдомого пiд назвою скiфiв. Можна припустити, що причиною його появи тут була та сама аридизацiя другоi половини VIII ст. до н. е., що завдала стiльки лиха кiммерiйцям та iхнiм сусiдам. Тодi ж частина цих схiдних кочовикiв теж була змушена вирушити на захiд у пошуках пасовищ. Найсприятливiшi умови вони знайшли у Передкавказзi. Із розселенням скiфiв, про яке повiдомляють писемнi джерела (Дiодор Сицилiйський. П, 43), пов’язане руйнування поселень мiсцевих жителiв на початку VII ст. до н. е. Можна датувати VII ст. до н. е. i руйнування деяких поселень лiсостеповоi Украiни, наприклад, Рудковецького городища на Днiстрi. Знайденi там двохлопатевi вiстря стрiл iдентичнi виявленим у шарi руйнувань на поселеннi Сержень-Юрт у Схiдному Передкавказзi. Таким чином, у своему просуваннi на захiд частина давньоскiфського населення добралася до Лiсостепу. Наприкiнцi VIII ст. i упродовж VII ст. до н. е. скiфiв i кiммерiйцiв досить чiтко розрiзняють тамтешнi писемнi джерела, в яких вони виступають як двi самостiйнi полiтичнi сили. Однак певна частина кiммерiйцiв Передкавказзя i Нижнього Подоння, ймовiрно, перемiстилася на захiд до степiв Украiни. Саме цим переселенням можна пояснити зростання там кiлькостi кiммерiйських поховань цього перiоду. У першiй половинi VII ст. до н. е. царю Урарту Русу II вдалося укласти союз iз кiммерiйцями, серед яких могли бути i загони раннiх скiфiв. Пiсля цього на противагу Урарту-кiммерiйському альянсу утворився союз держав Фрiгii, Мелiд i Халдей-Халiб. Военнi дii проти Фрiгii та ii союзникiв мали успiх: урарти захопили велику здобич i полонених, а Фрiгiя була вiддана на поталу кiммерiйцям. Імовiрно, що Ассирiя була причетна до цього походу, оскiльки ассирiйцi були не менше нiж Урарту зацiкавленi в загибелi Фрiгii та, судячи за записами оракула, самi вели военнi дii в цьому районi. Згiдно з повiдомленням Страбона, вiдомий цар Фрiгii Мiдас (той самий Мiдас, який, за еллiнською легендою, мiг перетворювати своiм дотиком будь-що на золото) наклав на себе руки саме пiд час навали кiммерiйцiв. У тi часи пiд кiммерiйським впливом на Стародавньому Сходi розповсюдилися схiдноевропейськi бронзовi вiстря стрiл. Найбiльш раннi з них знайденi в Анатолii, саме серед руiн мiст i селищ Фрiгii. Основна концентрацiя кiммерiйських сил наприкiнцi 70-х – на початку 60-х рр. VII ст. до н. е. вiдзначена на пiвднi i пiвденному заходi Урарту, а також у районi о. Урмiя, що мало свiй вiдбиток у написах ассирiйських царiв. Загалом подii 674–671 рр. до н. е., що призвели до незалежностi Мiдii, мають особливе мiсце у долях кiммерiйцiв i скiфiв. До кiнця 70-х рр. до н. е. вiдбулася поляризацiя сил, коли кiммерiйцi, перебуваючи в союзi з Урарту, мали антиассирiйську позицiю, а скiфи, навпаки, пiдтримували Ассирiю. У наступнi десятилiття за Ашшурбанiпала (668–627 рр. до н. е.) центр кiммерiйськоi активностi змiстився до Малоi Азii, де пiд iхнiй контроль перейшла частина Сирii, яка ранiше належала до Ассирii. Вiд набiгiв, як i ранiше, страждало чимало районiв Малоi Азii: Пафлагонiя, Йонiя, Еолiда, Вифiнiя, кiлька разiв пiд ударом опинялося лiдiйське царство на заходi Малоi Азii. Лiдiйський цар Гiг шукав ассирiйськоi допомоги, щоб убезпечитися вiд кiммерiйцiв. Іншi держави Анатолii, зокрема Табал, – колишнiй супротивник Асархаддона – також приедналися до ассирiйського табору близько 660 р. до н. е., коли вiдчутно зросла кiммерiйська загроза. Саме того року цар Гiг за допомогою Ассирii здобув перемогу над кiммерiйцями, пославши до Нiневii на знак подяки двох полонених кiммерiйських вождiв i частину здобичi. Однак у подальшому, мабуть, внаслiдок ослаблення кiммерiйськоi загрози, Гiг вiдмовився вiд допомоги i, уклавши союз iз египетським фараоном Псамметiхом I, приеднався до спрямованоi проти Ассирii коалiцii. Цим скористалися кiммерiйцi, якi знову пiшли на Лiдiю. Пiд час навали кочовикiв цар Гiг загинув, а столиця Лiдii Сарди була розгромлена. Про це свiдчать проведенi там археологiчнi розкопки, пiд час яких виявлено слiди руйнувань i загибелi людей близько середини VII ст. до н. е. Можливо, новi звитяги кiммерiйцiв стали можливi завдяки пiдтримцi фракiйського племенi трерiв, якi потрапили до Азii через фракiйський Боспор. Зокрема, Страбон, кажучи про кiлька кiммерiйських походiв, згадуе i iхнiй спiльний похiд iз трерами. Не виключено, що трери при цьому дiяли в союзi з частиною кiммерiйцiв, якi переселилися ранiше за Дунай. Син Гiга вiдмовився вiд колишньоi полiтики батька i знову прийняв ассирiйську протекцiю, а цар Табала об’еднався з кiммерiйцями на чолi з Тугдамме (Лiгдамiсом) у змовi проти Ассирii. Еллiнськi автори повiдомляють, що наступ кiммерiйцiв пiд проводом Лiгдамiса в Азiю вiдбувся з територiй, прилеглих до Боспору, причому нападники становили лише незначну частину кiммерiйцiв. Загалом кiммерiйцi i далi собi кочували навколо зовнiшнього моря на пiвднi Схiдноi Європи. Це протистояння призвело до зiткнення кiммерiйцiв зi скiфами, що було спровоковане Ассирiею, а також, певно, загибелi вождя кiммерiйцiв Тугдамме в Кiлiкii близько 645–640 рр. до н. е. Мабуть, той похiд царя Лiгдамiса був останнiм кiммерiйським походом iз територii Пiвнiчного Причорномор’я. Цiлком iмовiрно, що саме пiсля цього близько середини VII ст. до н. е. цей регiон остаточно захопили скiфи. Зiткнення зi скiфами у Малiй Азii та степах Причорномор’я змусили кiммерiйцiв вiдступити до Каппадокii. У Каппадокii, а також у м. Сiнопа на пiвденному березi Чорного моря вони жили аж до кiнця VII ст. до н. е., коли остаточно були розбитi лiдiйським царем Алiаттом. Так, наприкiнцi VII ст. до н. е. у далекiй Каппадокii i закiнчилася iсторiя кiммерiйцiв як полiтично самостiйного народу. Пришестя скiфiв Сергiй Махортих На початку VII ст. до н. е. в схiдноевропейськi степи зi сходу приходять скiфи – чергова хвиля кочового населення. З ними пов’язанi руйнування поселень Передкавказзя i лiсостеповоi Украiни. Можна припустити, що причиною iхньоi появи тут стала аридизацiя клiмату в степовiй смузi другоi половини VIII ст. до н. е., коли частина схiдних кочiвникiв була змушена вирушити на захiд у пошуках пасовищ. Загалом захiдна частина евразiйських степiв була бiльш плодюча i вологiша за схiдну. Звiдси i природне прагнення бiльшостi номадiв мiгрувати саме у захiдному напрямку. Про свое походження скiфи мали кiлька легенд. Вони вважали своiми предками Зевса й Борисфена, а також Геракла (сина Зевса). Згiдно з легендою, у «землi на iм’я Гiлея» Геракл став чоловiком дочки Борисфена – Змiеногоi Богинi. Одного iз трьох своiх синiв вони назвали Скiфом, вiн – предок царiв цього народу i краiна була названа його iменем. Саме йому дiсталися лук, пояс i чаша Геракла. Двом iншим синам героя – Агафiрсу та Гелону, довелося шукати щастя за межами володiнь Скiфа. Геродот розмiстив народи, якi мали назви за iхнiми iменами, на пiвнiч вiд степiв. Є версiя, згiдно з якою герой-прабатько (також нащадок Зевса) мав iм’я Таргiтай, а iмена його нащадкiв були: Апоксай, Лiпоксай i Колаксай. Серед божественних дарункiв для них були золота чаша, сокира та плуг. В оповiданнi Геродота про скiфiв е згадки про те, що вони «прийшли iз глибин Азii». На сьогоднi археологам чимало вiдомо про Азiю часiв Скiфii та скiфiв. Існуе гiпотеза про те, що колись далеко у Азii, поблизу кордонiв тогочасних китайських царств, iснував могутнiй союз кочових племен. Пiсля мiжусобицi мiж вождями одному iз племен довелося шукати нове мiсце для кочування, причому якомога далi вiд «глибин Азii». Вивчаючи працi давнiх авторiв, ученi склали перелiк етнонiмiв (назв народiв), якi записанi як «скiфськi» або ж вважалися родичами скiфiв, а також iсторичних реалiй, за якими стоять певнi спорiдненi iм групи населення. У цьому списку бiльш як тридцять позицiй – вiд скiфiв, будинiв, савроматiв, массагетiв, тиссагетiв й iнших до «царських скiфiв» i навiть «скiфiв-вiдщепенцiв» – генеалогiчне древо з надзвичайно складною системою зв’язкiв. Скiфи розселилися не лише у степах Причорномор’я. Ще бiльше iх залишилося «у глибинах Азii» – вiд меж Китаю й Індii до пiвнiчних кордонiв Перськоi держави. На цiй величезнiй територii було створено могутнi скiфськi царства. Деякi зi скiфських держав карбували власнi монети, на яких збереглися iмена давнiх володарiв. Так званi iндо-скiфи створили свою державу на пiвночi пiвострова Індостан, яка охоплювала прилеглi райони сучасних Пакистану, Афганiстану. Легенда Геродота про появу скiфiв у Пiвнiчному Причорномор’i розповiдае про битву кiммерiйських вождiв мiж собою, оскiльки народ схилився до вiдступу в iншi краi, а не вiйни. Царi не змогли змусити простий люд воювати, однак вирiшили загинути, а не вiдступати. Частина кiммерiйцiв вiдступила у дальнi степовi та лiсостеповi райони Украiни, де вони могли розраховувати на пiдтримку мiсцевого населення, з яким iх пов’язували тiснi i тривалi контакти, а також за Дунай на територiю фракiйцiв i трерiв. Пiсля ряду зiткнень прибульцiв iз мiсцевим населенням настав перiод встановлення мирних взаемин. Скiфи зайняли бiльшу частину Пiвнiчного Кавказу i разом з кiммерiйцями стали брати участь у передньоазiйських походах. За ассирiйськими джерелами близько 675/674 р. до н. е. вiйськового загону скiфiв-шкуза пiд проводом Ішпакая, що дiяв у Переднiй Азii, можна припустити, що частина першоi хвилi скiфiв осiла в Передкавказзi. Ймовiрно, пiсля низки зiткнень iз мiсцевим кiммерiйським i кобанським населенням, а також руйнування поселень тривав перiод встановлення мирних взаемин. Цiлком ймовiрно, скiфи зайняли бiльшу частину Передкавказзя i разом iз кiммерiйцями стали брати участь в передньозiйських походах. У 70-тi рр. VII ст. до н. е. з’являеться друга хвиля скiфiв, яка остаточно витiсняе кiммерiйцiв iз Пiвнiчного Кавказу. Та ж сама хвиля докотилася i до Пiвнiчного Причорномор’я, включно до лiсостепових районiв. Зiткнення мiж скiфами i кiммерiйцями мали мiсце i на територii Стародавнього Сходу. Можливо, саме военним конфлiктом кочiвникiв у степах Схiдноi Європи пояснюеться поляризацiя полiтичних iнтересiв кiммерiйцiв i скiфiв у Переднiй Азii. Крiм цього, близько 672 р. до н. е. ассирiйцi прагнуть посварити мiж собою союзникiв стосовно антиассирiйськоi коалiцii. З цiею метою Ассирiя розпочала переговори з кожним iз вождiв кочовикiв. Звичайно, спроби Асархаддона знайшли благодатний грунт не у середовищi мiсцевих антиассирiйських сил, а у недавнiх прибульцiв – скiфiв. Боротьба з Ассирiею за кiлька рокiв перебування в Переднiй Азii не встигла стати мiцною i, головне, вигiдною традицiею новоi хвилi кочiвникiв. Навпаки, скiфи на своему досвiдi зазнали, що Ассирiя ще зберiгае колишню славу «лiгва лева» i мае сили для вiдчутних ударiв у бiк противникiв. Приклад вiйська скiфського вождя Ішпакая, який зазнав поразки близько 675 р. до н. е., був врахований. Цi та iншi невiдомi нам обставини спонукали «царя краiни скiфiв» Партатуа вступити в союз iз Асархаддоном i взяти на себе дуже вiдповiдальнi союзницькi зобов’язання i, зрештою, виступити як союзники «наддержави». Вони не змогли перемогти деяких ворогiв, але встигли iх нещадно пограбувати. Цi подii стали пiдосновою пiзнiших тверджень про «панування скiфiв в Азii», поширюваних Геродотом. До кiнця 70-х рр. до н. е. вiдбулася поляризацiя сил, коли кiммерiйцi перебували в союзi з Урарту i мали антиассирiйську позицiю, а скiфи пiдтримували Ассирiю у боротьбi з частинами iмперii, якi прагнули незалежностi. Особливе значення мали подii 674–671 рр. до н. е., що призвели до незалежностi Мiдii. Вони мають особливе мiсце в iсторичнiй долi кiммерiйцiв i скiфiв. Останнi так i не змогли подолати спротив мiдiйцiв, хоча i сплюндрували краiну настiльки, що пам’ять про iхнi «подвиги» стала (через бiльш як пiвтора столiття!) формальним приводом для походу перського царя Дарiя у Понтiйськi степи в 514/513 рр. до н. е. Випробування вiрностi союзницьким забов’язанням зрештою скiфи не витримали. Коли 612 р. до н. е. коалiцiя на чолi з Набопаласаром вавилонським та Кiаксаром мiдiйським взяла в облогу столицю Ассирii Нiневiю кочовики мали прийти i врятувати своiх благодiйникiв. Але цар Мадiй у вирiшальний момент приеднався до повстанцiв i тодi збулося пророцтво, записане в Бiблii: «Горе мiсту кровi! Усе воно повне обману й злочину, не припиняеться у ньому розбiй. Ляскiт бича й стукiт колiс, що крутяться, iржання коня, що скаче, i гуркiт колiсницi, що несеться. Несеться кiннота, i блищить меч, i блищить спис – i безлiч убитих, i купи трупiв. Без кiнця тiла, спотикаються об тiла вбитих!»[2 - (Наум 3, 1–4).]. Спiльнi дii скiфiв, вавилонян i мiдiйцiв тривали до 601 р. до н. е., коли вiдбувся спiльний похiд вавилонян на чолi з царем Навуходоносором i скiфських загонiв до рубежiв Єгипту, де правив тодi фараон Нехо. Проте у 597–596 рр. до н. е. загроза скiфського нападу нависла вже над Месопотамiею. Пiсля того, як скiфськi вождi були пiдступно вбитi на банкетi у царя Кiаксара (596 або 594 р. до н. е.), рештки загонiв кочовикiв вiдступили на Пiвнiчний Кавказ. Дорогою вони зруйнували низку урартiйських мiст та фортець, захопивши при цьому багатi трофеi. Деякi з них – бронзовий посуд, прикраси, зброю – знайдено археологами у скiфських похованнях, зокрема на територii сучасноi Украiни, де розселилися ветерани схiдних походiв. На початку VI ст. до н. е. скiфи розпочинають експансiю в пiвнiчному та захiдному напрямах, де iх супротивниками стало населення Лiсостепу та Центральноi Європи. На пiвнiч вiд Скiфii Евелiна Кравченко Пiвнiч сучасноi Украiни вкрита потужними лiсовими масивами, мiсцями прозорими i сухими, а деiнде болотистими i непрохiдними. Фiзична антропологiя украiнцiв каже нам, що жителi цих лiсiв е iх споконвiчними аборигенами iз часiв неолiту. Проте антропологiя не визначае культурноi або етнiчноi належностi населення, оскiльки цими ознаками оперуе для давнини археологiчна наука. Тож хто мешкав у полiських хащах на свiтанку iсторii? Батько iсторii Геродот, описуючи Скiфiю, згадуе багато рiзних народiв. Про пiвнiчнi землi вiн каже мало, тут, за його оповiдками, жили i скiфи-орачi, i гелони з будинами, неври, а ще далi – страшнi людожери-андрофаги i мiфiчнi благороднi гiпербореi, шанувальники Аполлона. Спiввiднесення цих геродотiвських «народiв» з археологiчними старожитностями е чи не найскладнiшим, адже вiдомостi про цi вiддаленi територii були бiльше легендарними, нiж переданими iз перших вуст. Дослiдники давньоi iсторii досi ламають списи щодо етногеографii Скiфii, але достеменно можна локалiзувати не так i багато етносiв, переважно бiля морських узбереж, на ближнiй околицi грецькоi ойкумени. Чи могли греки отримувати вiдомостi про вiддаленi землi? Археологiя на це питання вiдповiдае позитивно. Адже у багатьох пам’ятках пiвдня лiсовоi смуги, тобто украiнського Полiсся, е антична керамiка. Звичайно, ще не варто говорити про такi дальнi подорожi грецьких торговцiв, але якiсь торговцi все ж привозили в лiси вино i чорнолаковий грецький посуд. Поява таких античних iмпортiв на цих вiддалених вiд античноi ойкумени територiях припадае на час заснування першого емпорiя – Борисфена на о. Березань поблизу гирла Днiпро-Бузького лиману iз подальшим виникненням на березi Пiвденно-Бузького лиману античного мiста Ольвii. Медiаторами мiж античним свiтом Причорномор’я i лiсовими жителями украiнського Полiсся були, iмовiрнiше, кочовi скiфськi племена. Принаймнi, пiсля iх появи в Днiпровському лiсостепу античнi iмпорти на пам’ятках цього регiону стають систематичним явищем. То як називали греки цi племена? Точноi локалiзацii етнiконiв на сучаснiй картi, звiсно, встановити неможливо, але племена Днiпровського правобережного лiсостепу асоцiюються iз скiфами-орачами, а лiвобережного – зi скiфами-землеробами. На пiвнiч вiд них, уже в лiсах правобережжя, жили неври, а в лiсах лiвобережжя – меланхлени, будини i гелони. Ще пiвнiчнiше вище по течii Днiпра жили племена андрофагiв. Археологiя свiдчить, що матерiальна культура населення лiсiв Право- i Лiвобережжя формувалася пiд дiею рiзних факторiв. І, якщо на Лiвобережжi нам вiдоме, завдяки Геродоту, мiсто Гелон у скiфськiй землi, яке ототожнюють iз Бiльським городищем, то вiдомостей про те, який вигляд мало тодi Днiпровське Правобережжя, у його «Історiях» немае. Феномен появи городищ на кордонi лiсу i лiсостепу на вiдмiну вiд такого ж процесу в лiсостепу, припадае на ранньоскiфський час – VII ст. до н. е, тодi як деякi лiсостеповi городища вже iснували i у IX ст. i у VIII ст. до н. е. Вiдрiзняеться i матерiальна культура нижнiх шарiв цих пам’яток: якщо на пам’ятках лiсового прикордоння в основi мiсцева керамiка, генеза якоi пов’язуеться iз мiсцевими лiсовими i лiсостеповими культурами доби пiзньоi бронзи, то нижнi горизонти лiсостепових городищ представляють у парадному посудi превалювання чорнолiськоi i жаботинськоi керамiки тих типiв, що мае гальштатську генезу. Єдине городище, що тяжiе до лiсовоi зони, але мае в нижньому горизонтi жаботинську керамiку – Бiльське, щоправда, пов’язане це лише з одним iз його укрiплень. Єдина група пам’яток iз городищами, яка дослiджувалась i отримала узагальнення на сучасному рiвнi – Хотiвська, яка i дала нам змогу говорити про формування окремоi пiвнiчноi лiнii розвитку населення Поднiпров’я, яка в ранньоскiфський час, можливо, поширилася на всi лiсостеповi пам’ятки. Пiвдень лiсовоi смуги правобережжя Днiпра загалом розвивався пiд впливом iсторичних процесiв, що проходили в лiсостепу, з одного боку, i з постiйним пiдживленням з пiвнiчного заходу i пiвночi з лiсiв Балтики – з другого. Пам’ятки цього регiону об’еднуються в едине коло iз культурами на захiд вiд Днiпра аж до Волинi i Розточчя, причому ця спiльнiсть виникае в Центральнiй Європi набагато ранiше – за доби пiзньоi бронзи iз формуванням тшинецько-комарiвського кола культур i пiзнiше – лужицького масиву культур бронзового вiку, а це ІІ тис. до н. е. Вiдсутнiсть яких-небудь жвавих iсторичних процесiв на пiвночi лесостеповоi – пiвднi лiсовоi смуги Днiпровського правобережжя за доби фiнальноi бронзи i аж до появи в Пiвнiчному Причорномор’i скiфiв ускладнюють хронологiчнi побудови, проте констатують вiдсутнiсть кардинальних змiн у етнiчному складi населення. Протягом ранньоскiфського перiоду цей регiон перетворюеться на вiддалену периферiю, розташовану вiддалiк тих подiй, що вiдбуваються у степу. Тут виникае надзвичайно цiкаве археологiчне явище – хотiвська група пам’яток i оточуюча ii пiдгiрцiвська культура. Рiч у тiм, що скiфський вплив на мiсцеве населення в попереднiх дослiдженнях було прийнято обмежувати територiею лiсостепу. Всi пам’ятки, що мiстять статуснi речi або належать елiтi, було прийнято вважати речами етнiчних скiфiв. Але була низка пам’яток, яка не вмiщалася у цi характеристики. На Правобережнiй Киiвщинi пiвтора столiття тому двое провiдних киiвських археологiв вiдкрили двi грандiознi пам’ятки, датованi початком доби залiза, або скiфським часом. Через 30 рокiв пiсля розкопок професора Унiверситету св. Володимира М. Д. Іванишева унiкального поховального комплексу в курганi Переп’ятиха бiля с. Мар’янiвка Фастiвського району (1846) професор того ж унiверситету В. Б. Антонович (1879) описав городище бiля с. Хотiв. Обидвi пам’ятки мають кiлька спiльних моментiв. Передусiм це стосуеться будiвельноi традицii та, вiдповiдно, похiдного вiд цього питання етнiчноi належностi будiвничих i господарiв цих комплексiв. Спроби синхронiзувати цi пам’ятки наштовхувалися на розбiжностi у iх датуваннi. Якщо курган Переп’ятиха впевнено датували кiнцем VII ст. до н. е. i ця дата не викликае запитань, то Хотiвське городище датували до останнього часу не ранiше, як серединою VI ст. до н. е. Передатувати цю пам’ятку i опустити нижню дату городища до кiнця VII ст. до н. е., що фактично е датою його штурму, слiди якого вiдкрито на давньому в’iздi 2016 р. i е terminus post qvem щодо часу будiвництва, вдалося тiльки останнiм часом. За доби раннього залiза пiд час великих подiй на Кавказi i Близькому Сходi, народження античноi цивiлiзацii i свiту етрускiв Схiдна Європа переживае вторгнення грiзного кочового народу – скiфiв. У VII ст. до н. е. нескiфськi племена украiнського лiсостепу перед обличчям степовоi загрози створюють нову систему укрiплень – городищ, найпiвнiчнiшим з яких е Хотiвське, що належало племенi, яке проживало у долинi р. Вiта. Життя в ньому продовжувалось щонайменше до VI/V ст. до н. е. Назва цього племенi достеменно не вiдома, Геродот називае цi племена узагальнено скiфами-орачами, проте за археологiчними даними з кочовими скiфами походження цих племен пов’язане не було. Хотiвське городище розташоване на сучасному порубiжжi лiсовоi i лiсостеповоi природно-клiматичних зон. Матерiальна культура цiеi пам’ятки археологii мiстить елементи культур обох регiонiв, тому ii вивчення вiдкривае чимало питань давньоi iсторii обох величезних еко-етнографiчних територiй, одна з яких виходить до Балтiйського моря, а друга тяжiе до Чорноморсько-Середземноморського свiту. В. Б. Антонович, описуючи це городище, детально окреслив його межi i вказав на iснування шести в’iздiв. Донинi жоден iз цих в’iздiв не вцiлiв. 2016 року вiдкрито ще один до цього невiдомий в’iзд на укрiплення. Це був прямий пiдйом-пандус на майданчик городища близько 4 метрiв завширшки, що внизу, пiд ескарпованим схилом, переходив у мiсток-переiзд через рiв й продовжувався, iмовiрно, далi на пагорб пiд ескарпом. На цьому пагорбi Антонович бачив i описав так званий курган – конусоподiбний насип, вiдомий за системами укрiплень в’iздiв на городища в синхронних культурах Центральноi Європи. Такi ж кургани описанi Антоновичем перед кожним iз згаданих ним шести в’iздiв на городище. Давня поверхня вiдкритого нами в’iзду зберегла унiкальнi залишки штурму укрiплення – спаленi обороннi конструкцii, вiстря стрiл, що лежали вiстрями у протилежнi сторони – з городища i на городище, предмети костюма – шпильки-застiбки, намистини, а також розбиту керамiчну посудину. Попереднi дослiдницi – Є. Ф. Покровська i Є. О. Петровська закладали своi розкопи хоч i на вiддалi вiд захiдного мису, де вiдкрито цей в’iзд, але все ж поблизу захiдного краю городища. Ознайомлення iз iхнiми роботами пiдтвердило припущення археологiв – вони також вiдкрили залишки спалених оборонних конструкцiй бiля краю пагорба. Ще одним аргументом на користь загибелi цих укрiплень у пожежi, спричиненоi военними дiями, е домiнуюча перевага кiсток коней у археозоологiчному комплексi згарища на захiдному краi городища. Звичайно, ми не розглядаемо, як попереднi дослiдники, цi залишки як кухоннi, тим бiльше, що багато кiсток мали слiди обпалу, були погризенi тваринами, в звiтах вказано, що з кiсток – кiнськi щелепи. Бiльш логiчним напрошуеться висновок, що це був один iз епiзодiв нападу на городище. Нападниками ми схильнi вважати скiфiв, оскiльки саме в цей час – у другiй половинi VII ст. до н. е. розпочалася iхня експансiя зi степiв у вiддаленi райони лiсостепу Схiдноi Європи, та й саме iхнi стрiли було знайдено на пандусi в’iзду захiдного мису городища вiстрями на городище. Але цим iсторiя Хотiвського городища не закiнчилася. В’iзд на захiдному мисi було закорковано новим валом, що перекрив ще палаючi дерев’янi конструкцii. Саме тому вони i збереглися, обвуглившись без доступу повiтря. Звичайно, що зробити це могли лише жителi городища, тому можна вважати, що вони вiдбили напад. Ця подiя сталася наприкiнцi VII ст. до н. е., тобто на той час укрiплення вже iснувало. Найпiзнiша знахiдка – фрагмент античноi кухонноi посудини зi схiдноi частини городища – датуеться останньою чвертю VI ст. до н. е., тобто укрiплення на Хотiвському пагорбi пiсля цього проiснувало ще як мiнiмум сто рокiв. Можна припускати, що пiсля штурму i припинення функцiонування захiдного в’iзду було збудовано новий, схiдний, який не зберiгся до цього часу, але досить добре описаний Е. Ф. Покровською. Вiн представляв собою пандус, що пiднiмався уздовж схилу пагорба, а перед самим в’iздом у верхнiй частинi круто пiд гострим кутом повертав на городище. Вiд напольного боку його захищав земляний насип, так звана протейхiзма, таким чином самий в’iзд представляв собою щось типу «перибола» – вiдомого нам за фортифiкацiями античних кам’яних захисних споруд. Імовiрно, цей архiтектурний прийом з’явився свого часу як протидiя скiфськiй кiннотi, тому поява його на рiзних европейських пам’ятках у рiзний час передусiм маркуе знайомство жителiв цих мiсць iз скiфськими вiйськовими загонами. Такий без перебiльшення героiчний епiзод давнини вiдкрило нам Хотiвське городище пiд час останнiх розкопок. Вiдразу виникае кiлька запитань: що ж, власне, з одного боку, зацiкавило грабiжникiв-скiфiв у цих далеких вiд степiв болотах, а з iншого – що саме так вiдчайдушно захищали мiсцевi жителi вiд жорстоких i непереможних скiфiв-кочовикiв? Вiдповiдь дали дослiдження околиць городища. Виявилося, що чимало грунтових укрiплень долини р. Вiта в основi мали керамiку скiфського часу, тобто часу Хотiвського городища. Синхронним Хотiвському е невеличке Кругле городище поблизу с. Ходосiвка. Ще одне велике укрiплення розташоване в районi сiл Кременище i Круглик (iнша назва цього городища – Велике Ходосiвське). Воно мае форму пiдкови i оточувало захисними спорудами долину р. Вiти (!) разом iз кiлькома поселеннями скiфського часу. Мiж цими трьома городищами трапляються залишки кiлькох захисних валiв iз матерiалом доби раннього залiза пiд ними, якi оточують дiлянку долини р. Вiти мiж ii двома притоками, де зосереджено бiльшiсть невеликих поселень скiфського часу. Але найцiкавiшим вiдкриттям виявилося укрiплення на протилежному боцi Вiти навпроти Хотiвського городища. Це також укрiплений пагорб, з якого добре проглядаеться вся поверхня Великого Хотiвського городища. Вiд нього вниз до рiчки спускаеться два вали, що вiддiляють частину берега напроти великого укрiплення. Таким чином, нове городище ми назвали Малим Хотiвським i пов’язуемо його iз захистом берега. Воно разом iз Великим Хотiвським «закривае» рiчку зi сходу i пiвночi та може бути чимось на кшталт давнього порту – кiнцевою точкою великого торгового шляху. Подiбну функцiю могло виконувати i Кругле городище бiля Ходосiвки (або Мале Ходосiвське), але його метою був контроль проходу до долини р. Вiти iз пiвдня по суходолу. У тому напрямку згодом пролiг вiдомий у середньовiччi шлях на Василiв, згаданий у давньоруських лiтописах. За дослiдженнями Хотiвського укрiплення вiдомо чимало iмпортних речей – велика кiлькiсть античноi амфорноi тари, предмети iз кольорових металiв i рогова пластина iз зображенням хижака у скiфському звiриному стилi. Окрiм амфор, знайдено фрагменти чорнолакового столового посуду i кухонного античного посуду архаiчних типiв. Такий набiр античних iмпортiв характерний i для iнших великих скiфських укрiплень – Бiльського, Немирiвського городищ, також розташованих на берегах рiчок, пов’язаних iз Чорноморським узбережжям. Іншим видом iмпорту на Хотiвському городищi е речi з кольорових металiв. Це переважно деталi строю – шпильки, намистини, сережки i предмети озброення – стрiли. Серед знахiдок видiляеться група iз високим вмiстом свинцю i олова у сплавi. Подiбнi сплави вперше з’являються у металургiйних осередках комарiвськоi культури ІІ тис. до н. е. i пов’язанi, швидше за все, iз глибокими знаннями населення доби пiзньоi бронзи Прикарпаття щодо створення рiзних сплавiв мiдi. Подiбнi до хотiвських шпильки е досить поширеними у лiсостепу, але iх раннi прототипи також походять з ареалу центральноевропейських культур. Цiлком мiсцевими е також i грибоподiбнi сережки, фрагмент одноi з яких було знайдено на Хотiвському городищi. Крiм того, на городищi було знайдено шматок сировини – майже чистоi ливарноi мiдi, за характеристиками близькоi до сплавiв iз свинцем i оловом. Але найяскравiшою рiччю, i також iмпортною, е пластина iз зображенням хижака у скiфському звiриному стилi. Вона мае, найвiрогiднiше, кавказьке походження i пов’язана iз безпосередньо скiфськими старожитностями. Оскiльки рiч дiйшла до нас обламаною з одного боку, ii призначення лишаеться дискусiйним. Але на думку одного iз провiдних дослiдникiв скiфського звiриного стилю Ю. Б. Полiдовича, цю рiч могли використовувати як матрицю для виготовлення золотих чи срiбних бляшок у скiфському звiриному стилi. До того ж знайдена вона була на обмазцi ливарноi майстернi також бiля захiдного краю городища. Повертаючись до другоi великоi пам’ятки цього часу – кургану Переп’ятиха, нагадаемо, що у ньому виявлено чимало подiбного до знайденого на Хотiвському городищi. Це золотi та срiбнi бляшки iз зображеннями грифонiв, синхроннi хотiвськiй знахiдцi пластини iз хижаком. На Хотiвському городищi дуже високий вiдсоток становлять кiстки диких тварин – результат полювання. Причому превалюе не просто дичина, а великi та «складнi» для мисливця тварини – тур, лось, вепр, ведмiдь, олень, козуля. Ця ознака вказуе на аристократизм у звичаях жителiв цього мiсця, i е ще одним аргументом на користь приналежностi його племiннiй елiтi. Слiдiв якихось стацiонарних споруд окрiм оборонних на городищi немае. Виробництво або накопичення краму е епiзодичними i не могло слугувати основною причиною створення такоi системи оборони, до того ж на шляху до городища було i чимало природних перепон, зокрема болота i заплава рiчки. Окрiм того, городище споруджено на протилежному березi вiд усiх синхронних поселень долини р. Вiти, а поблизу нього вiдоме лише одне поселення скiфського часу, також через водний потiчок на схiд вiд городища. Показовими е i залишки спаленоi дерев’яноi конструкцii в’iзду з великою кiлькiстю обпаленоi обмазки, сирцевих «цеглин» i кам’яного буту, що повнiстю вiдповiдае будiвельним матерiалам iз основноi конструкцii Переп’ятихи. Тож можна вважати, що першопричиною виникнення городища був не матерiальний, а сакральний статус цього мiсця на кшталт лiсових святилищ Центральноi Європи. Слiдом же за ним могли виникнути й iншi його функцii, про якi йшлося вище. Система укрiплень долини р. Вiти кардинально вiдмiнна вiд оборонних споруд лiсостепу попереднього часу. Найперше це видно за вибором мiсця для проживання. Якщо на р. Вiтi поселення розташованi в долинi, а для iхньоi оборони зведено спецiальний вал, що також вiдомо за такими пам’ятками як Бiльське або Немирiвське городища, можливо, Басiвське, то в попереднiй час поселення укрiплювали на пагорбах, навколо яких i формувалася система оборони, як-от Жаботинське поселення, Калантаiвське, Московське, Суботiвське або Тясминське городища. Привертае увагу, що такий принцип, який бiльш характерний для чорнолiських городищ, використано пiд час зведення Хотiвського городища, але воно не мае слiдiв жител. Схожим на Хотiвське за топографiчними умовами та системою укрiплень е Шарпiвське городище на Черкащинi i, можливо, майже повнiстю зруйноване Северинiвське на Вiнниччинi. Схожий археологiчний матерiал знайдено неподалiк долини р. Вiти у Пiдгiрцях. Отже, старожитностi раннього залiзного вiку долини р. Вiта на кордонi Киiвського Полiсся належать, iмовiрно, окремому племенi, яке мешкало тут ще у ІІ тис. до н. е, в бронзовому вiцi, особливо не контактуючи iз сусiдами. Укрiплення Хотiвського городища та низка особливостей його облаштування, зокрема розкопанi археологiчнi об’екти, вказуе на його особливе значення i винятковий статус для жителiв, iмовiрно, основною складовою якого був не матерiальний, а сакральний статус цього мiсця, пов’язаний зi свiтоглядними уявленнями давнiх жителiв долини р. Вiти. З iншого боку, наявнiсть потужних укрiплень береговоi лiнii, значноi кiлькостi iмпортiв, що компактно залягали в шарах городища, унiкальнiсть окремих знахiдок i аристократизм у звичаях можуть вказувати на наявнiсть гаванi в цiй частини р. Вiти, торговельне значення цього мiсця i його прямий зв’язок з елiтою племенi. Стосовно ж Переп’ятихи е деякi питання. Рiч у тiм, що в науковiй лiтературi цей комплекс фiгуруе як царський скiфський, де скiфський цар або принаймнi представник вищого прошарку скiфського суспiльства, був похований в основному похованнi кургану Переп’ятиха. Вивчення звiтiв про розкопки показало, що гробниця-усипальня Переп’ятихи не мiстить ознак пограбування. По центру камери не було знайдено нiчого, що могло би вказувати на якiйсь об’екти або дii тут. У гробницi, крiм того, було знайдено кiлька цiлих кам’яних блюд i багато iхнiх уламкiв. Д. М. Іванишев писав, що урни з попелом стояли саме на цих блюдах i були накритi мисками, якi вiн назвав покришками, чим вони по сутi в цьому разi й слугували. Поховання за обрядом iнгумацii також не мiстять жодноi специфiчноi скiфськоi прикмети. По-перше, цi поховання складно назвати випростаними, по-друге, автор розкопок вказуе, що вони були буквально розчавленi завалом верхньоi конструкцii так, що домовина з дерева i глини з кiстяком була всього три вершки завтовшки[3 - 1 вершок = 4,445 000 см.], тож вiдновити форму черепiв або кiсток було неможливо, бо кiстки перетворилися або на прах, або на дрiбнi уламки. Поховання були здiйсненi у дерев’яних домовинах, обмазаних глиною або обкладених сирцевими цеглинами. Отже, фактично домовини були спресованi вагою верхньоi конструкцii i в такому станi пролежали 2,5 тис. рокiв, тож робити висновки про позу кiстяка за таких обставин i за результатами розкопок пiвторастолiтньоi давнини ризиковано. Нiчого схожого на скiфськi кiнськi могили нi в самiй Переп’ятисi, нi у колi гробницi не виявлено. Усi домовини основноi поховальноi конструкцii були розташованi уздовж стiн поховального простору. Дозволимо собi припустити, що нiякого центрального поховання у гробницi Переп’ятихи не було. Обряд, зафiксований тут, представляе поховальнi звичаi мiсцевого населення, натомiсть оригiнальнiсть i грандiознiсть споруди вказуе на елiтарнiсть комплексу, в чому власне нiхто сумнiву не мав. З приводу формування i походження обряду кремацii в урнах ми долучаемося до думки С. С. Бессоновоi про iллiрiйське походження цього обряду i побутування його протягом фiналу доби бронзи – раннього залiза на пiвнiчному заходi лiсостепу i далi у лiсовiй зонi, зайнятiй постчорнолiськими i лужицькими культурами, певною мiрою спорiдненими. Враховуючи, що в Лiсостепу i його прикарпатсько-верхньоднiстрянськiй контактнiй (гальштатськiй) зонi також поширенi подiбнi знайденим у Хотовi прикраси, пам’ятаючи про спiльнi коренi керамiчного комплексу цих культур, що сягають тшинецькоi, наявнi аналогii щодо специфiки зведення оборонних споруд, можемо припустити, що група пам’яток долини р. Вiти й дотичнi пам’ятки Киiвщини, як то Переп’ятиха i, можливо, Пiдгiрцi, е чимось на кшталт схiдного о порубiжжя не стiльки лiсостепових культур, скiльки культур Полiсся аж до Росточчя i, можливо, далi на захiд. Наявнiсть же речей скiфських типiв, особливо таких яскравих, як хотiвська пантера або аплiкацii з грифонами Переп’ятихи, попри iдентичне походження може мати iнше пiдгрунтя. Поширення iх далеко вiд Пiвнiчного Кавказу пов’язано з попереднiм перiодом iсторii степовоi смуги – передскiфським, коли сформувалися шляхи сполучення у Пiвнiчному Причорномор’i. Цiлком можливо, що власники цих речей були якимось чином задiянi у передньоазiйських походах. Принаймнi з появою скiфiв на пiвнiчному кордонi Правобережного лiсостепу зв’язки з Пiвнiчним Кавказом припиняються, натомiсть пiзнiше з’являеться iнший напрямок торговельних зв’язкiв – з античними мiстами Пiвнiчного Причорномор’я через гирло Днiпро-Бузького лиману. Передусiм варто наголосити на iснуваннi такого шляху до Ольвii. Скiфо-перська вiйна Евелiна Кравченко У третiй чвертi 5 ст. до н. е. давньогрецький iсторик Геродот Галiкарнаський створив першу пам’ятку художньоi прози, «Історiю». Загалом цей твiр було присвячено греко-перським вiйнам, якi тривали з перервами усю першу половину вказаного сторiччя. За час протистояння союз еллiнських полiсiв успiшно вiдбив досить потужний наступ держави Ахеменiдiв, яка простяглась вiд Егейського моря до Інду. Пiд час збору iнформацii та опису театру бойових дiй, до поля зору Геродота потрапили численнi «варварськi» племена, якi в тi часи населяли Європу й Азiю i тим чи iншим чином були причетнi до конфлiкту. Зокрема, його увагу привернула iсторiя про те, як скiфи, майже невiдомий пересiчним еллiнам народ, зумiв нiбито завдати поразки величезнiй перськiй армii. Цей приклад мав, за задумом автора, надихнути еллiнiв на подальшу боротьбу i звитягу над потужним ворогом. Нинi похiд Дарiя датують по-рiзному. Вiн мiг вiдбутись у промiжку мiж 520 по 507 рр. до н. е., з бiльшою iмовiрнiстю – мiж 516 та 512 рр. до н. е. Причини походу античнi автори вказують рiзнi. Геродот писав, що Дарiй бажав помститись скiфам за iх вторгнення до Мiдii у VII ст. до н. е. Давньоримський iсторик Помпей Трог (І ст. н. е.) та вiзантiйський iсторик Йордан (VI ст. н. е.) вважали, що Дарiй пiшов вiйною на скiфiв через те, що не отримав доньку скiфського царя у дружини. Утiм найбiльш переконливим е припущення, що Дарiй прагнув лише «примусити до миру» пiвнiчних сусiдiв своеi iмперii перед тим, як почати велику вiйну з еллiнами – не бажаючи мати потенцiйного ворога в тилу. У загальних рисах Скiфо-перська вiйна була описана Геродотом таким чином. «Батько iсторii» повiдомляе, що вторгненню у скiфськi степи передувало завоювання персами Фракii, оскiльки сухопутний шлях у скiфськi степи пролягав через Балкани. Дiйшовши Дунаю, Дарiй подолав його по понтонному мосту, сконструйованому пiдвладними йому еллiнами iз бойових кораблiв. По тому було визначено план походу: упродовж 60 днiв здiйснити рейд в глибину Скiфii, розбити при цьому основнi сили скiфiв i повернутися до мосту, який залишалася охороняти частина вiйська, що складалася з пiдкорених iонiйських грекiв. Тим часом скiфи, навернувши на свiй бiк деякi союзнi племена, вiдправили небоездатне населення на пiвнiч, а самi вирiшили в бiй не вступати. Натомiсть вони роздiлили вiйсько i, застосовуючи тактику випаленоi землi, взялися заманювати персiв у глибину степiв. Одну частину скiфiв, разом iз союзними савроматами, очолив скiфський цар Скопасiс. Двi iншi частини очолювали царi Іданфiрс та Таксакiй, до них же приедналися загони гелонiв та будинiв. На початковому етапi вiйни Дарiй, за словами Геродота, пройшов маршем степи вiд Істру (Дунаю) до Танаiсу (Дону). Вiн проминув землi не лише скiфiв, а й савроматiв та будинiв, утiм не зумiв нав’язати невловимому вороговi iнiцiативу. По тому перси вiдступили на рiку Оар, де почали зводити великий укрiплений табiр. Але невдовзi вони вiдмовилися вiд iдеi зведення оборонних споруд, повернули на захiд i продовжили переслiдувати скiфiв, котрi вiдступили на землi сусiднiх племен. Таким чином скiфи прагнули помститись племенам, якi не приедналися до «антиперськоi коалiцii», принiсши вiйну на iхнi землi. Геродот писав, що меланхлени, андрофаги i неври втекли вiд загрози без опору на пiвнiч, i тiльки агафiрси рiшуче заборонили скiфам вступати на iхнi землi, й тi не наважилися туди увiйти. Врештi, Дарiй, виснажений невдалим переслiдуванням, звернувся до скiфiв iз пропозицiею або прийняти бiй, або пiдкоритися. Вiдповiдь розгнiваного царя Іданфiрса була однозначна: скiфи нiкого не бояться, а приймуть бiй лише тодi, коли вважатимуть за потрiбне. Зокрема, вiн пригрозив, що якщо Дарiй знайде могили iхнiх пращурiв i заподiе iм шкоди, той побачить чи готовi скiфи до бою. Вiдразу вони пообiцяли, що його спiткае неодмiнна вiдплата. Пiсля цього кочовики посилили натиск на перську армiю, перешкоджаючи заготовцi провiанту та знищуючи окремi загони ворога, однак не ризикували вступати у вiдкритий бiй з перською пiхотою. Побачивши, що успiх на iхньому боцi, скiфи висунули персам ультиматум. Вони прислали Дарiю птаха, мишу, жабу та п’ять стрiл. Перський цар спочатку розцiнив це як знак покори: на його думку, тварини позначають жертву трьох стихiй, а стрiли – складену зброю. Але Гобрiй, наближений перського царя, розтлумачив це так: «Якщо, перси, ви не станете птахами i не полетите високо в небо, або мишами i сховаетеся в землю, або жабами i не пострибаете в болота, то ви не повернетеся до себе, вас загублять оцi стрiли». Пiсля цього перси вирiшили припинити кружляти степом i залишивши в таборi зайвий обоз разом зi слабкими воiнами, попрямували до Дунаю, де на них чекала залога бiля мосту. На зворотному шляху мала мiсце ще одна характерна сцена. В один iз днiв, коли перське вiйсько вже вiдступало на захiд, скiфи вишикувались перед ними у бойовому порядку. Але несподiвано вони кинулися не в бiй, а переслiдувати зайця, що пробiг перед вiйськом. Дарiй розцiнив цю поведiнку як знущання, оскiльки виявилося, що скiфам цiкавiше полювати, нiж воювати з персами. Таким чином, вiн ще раз переконався у безперспективностi свого походу. Врештi, скiфи першими дiсталися мосту i поставили еллiнам, якi його охороняли, вимогу зруйнувати мiст i повертатися додому вiльними людьми. Однак Гiстiай, тиран Мiлета, який вiдповiдав за мiст, обманув скiфiв. Вiн розiбрав лише частину мосту i на тому зупинився. Скiфам же вiн порадив шукати рештки перського вiйська, щоб знищити його. По тому, як скiфи повернулися у степи, до мосту пiдiйшла знесилена перська армiя i успiшно переправилася на пiвденний берег, а сам Дарiй на кораблi вiдбув до Азii. Виявивши втечу перського вiйська, скiфи здiйснили набiг на Балкани. Окрiм того, пiзнiше, вони планували додатково помститися персам. Як повiдомляв Геродот, скiфи запропонували спартанцям здiйснити спiльний набiг проти персiв у Малiй Азii: iз заходу мали наступати греки, зi сходу, через Кавказ – скiфи. Але цi перемовини скiнчилися невдачею, оскiльки спартанський володар Клеомен з глузду з’iхав, оскiльки пiсля спiлкування зi скiфами надто призвичаiвся до пиття не розбавленого водою вина. Таким чином, завершуеться «Скiфський логос», один iз багатьох сюжетiв у мереживi Геродотовоi «Історii». Викладенi вище оповiдi про героiчнi вчинки та мудрiсть скiфiв здавна привертали увагу читачiв i надихали митцiв. Але нинi науковцi ставляться до них доволi критично. Адже цi перекази мають характер радше поетичного твору, нiж iсторичного. Фольклорнiсть джерел Геродота проявляеться у низцi випадкiв. Зазначаеться мiфологiчний характер легенди про дари, надiсланi кочовиками Дарiю. Також збiгаються деталi в оповiданнях, присвячених рiзним кампанiям персiв. Так, Кiр, переправившись через р. Аракс, зiткнувся з вiйськом массагетiв, якi дiяли проти нього трьома загонами. Аналогiчним чином описано i похiд Дарiя проти сакiв-тiграхауда. Дослiдники здавна звернули увагу на неймовiрно велику кiлькiсть задiяних вiйськ, особливо перських, що наведенi Геродотом. Передусiм викликали запитання чисельнiсть флоту в 600 кораблiв та загалом вiйська – 700 тисяч воiнiв. Багаторазове завищення ворожих сил було характерне для античноi писемноi традицii. Адже таким чином пiдкреслювалася перевага скiфiв, котрi здобули перемогу над ненависним грекам Дарiем. Насправдi, було пiдраховано, що армiя такоi кiлькостi в походi мала б розтягнутися колоною довжиною 500 км, а запаси одного тiльки зерна мали б сягнути 45 тисяч тонн на 100 тисячах возiв! Тож, цi цифри е абсолютно фантастичними для польових армiй того часу i вказують на перебiльшення, притаманне для епiчного лiтературного твору. Зауважимо, що масштабнiсть походу та маршрут перського вiйська оцiнювався античними авторами по-рiзному. За Геродотом, Дарiй досягнув схiдноi межi Скiфii. Основним аргументом на користь цiеi думки е вказiвка про те, що вiн перетнув Танаiс, але ж перська армiя дiяла у Пiвнiчному Причорномор’i два мiсяцi, а отже, апрiорi не могла не просунутися до Схiдного Приазов’я. Слiд зазначити, що в основу розрахункiв максимального просування вiйська Дарiя могли бути покладенi вiдомостi, отриманi Геродотом iз твору iншого iсторика – Ксенофонта – «Анабасис». У цьому популярному в Елладi творi детально описано пригоди тринадцятитисячного загону грецьких найманцiв, якi були задiянi в усобицi перських можновладцiв. Упродовж одного року i трьох мiсяцiв вони з боями пробивалися на свою батькiвщину. Хоча всi переходи i битви в описi Ксенофонта вiдбувалися на щiльно заселенiй територii, з обладнаними дорогами та стацiонарними поселеннями, маршрут його поневiрянь Перською iмперiею, напевно, було механiчно екстрапольовано на Пiвнiчне Причорномор’я. На вiдмiну вiд еллiнських найманцiв, перси пiд час вiйни зi скiфами змушенi були просуватися безлюдними степами. Вони були переобтяженi необхiднiстю або нести iз собою запаси для пiдтримання боездатностi вiйська, або постiйно вiдчувати нестачу припасiв у ворожому середовищi. За таких умов двомiсячний перехiд численного, до того ж переважно пiшого вiйська, можливий лише цiною багатьох життiв. Тож реконструйований рiзними дослiдниками на пiдставi вiдомостей Геродота маршрут, що у п’ять, що у пiвтори тисяч кiлометрiв видаватиметься абсолютно фантастичним. Категорично не можна сприймати на вiру свiдчення Геродота про те, що вiдступаючи, загони скiфiв заманювали персiв у лiсостеп, на землi своiх осiлих сусiдiв (будинiв, меланхленiв, андрофагiв та неврiв). У ХХ ст. майже кожен вiдомий скiфолог спробував, маючи пiд рукою не лише Геродота, а й накопанi за столiття археологiчнi джерела, реконструювати систему розселення цих племен. І якщо з розмiщенням власне скiфiв у причорноморському степу проблем майже не виникало, то всi iншi згаданi учасники вiйни так i не мали чiткоi локалiзацii. Виявилося, що всi цi племена з «Історii» Геродота не можуть бути пов’язанi з вiдомими вченим локальними групами археологiчних пам’яток! Отже, на разi немае змоги хоча б якимось чином намалювати бiльш-менш вiрогiдний маршрут Дарiя, охоплюючи при цьому i Подоння, i Приазов’я, i, навiть, Полiсся. Утiм деякi iсторики ототожнюють дерев’яне мiсто, спалене персами у землi будинiв iз величезним Бiльським городищем на Полтавщинi. Пiдставою для цього е лише такий логiчний ланцюжок: Бiльське городище – це найбiльше вiдоме нам укрiплення Скiфii; далi: едине мiсто Пiвнiчного Причорномор’я, яке згадуе Геродот – це мiсто Гелон у землi будинiв; iз цього випливае, що Дарiй не мiг знищити iншого дерев’яного мiста окрiм найбiльшого i спалив саме Бiльське городище. Та обставина, що Бiльськ розташований на Ворсклi, за сотнi кiлометрiв вiд морського узбережжя, не е жодною перешкодою для прибiчникiв «довгоi» версii походу. Тому навiть нинi у шкiльних атласах похiд перськоi армii позначаеться стрiлками через всю Украiну. І це при тому, що вiрогiдна присутнiсть численного (за будь-яких пiдрахункiв) перського вiйська у Пiвнiчному Причорномор’i майже жодним чином не фiксуеться у археологiчних джерелах. За понад двохсотрiчну iсторiю дослiджень, вдалося виокремити лише кiлька бронзових вiстер стрiл близькосхiдного типу, що походять iз некрополю Ольвii та Нiмфею i кiлька ахеменидських вудил iз Середнього Поднiпров’я. Зважаючи на обсяг вiдомого на сьогоднi матерiалу, цi знахiдки по сутi е менш анiж краплею в морi. Так само не було знайдено жодних слiдiв табору Дарiя на «рiчцi Оар», яка до того ж не може бути впевнено локалiзована у Пiвнiчному Причорномор’i. За словами Геродота, персами було зведено вiсiм (!) укрiплень на вiдстанi 60 стадiй (близько 11 км) одне вiд одного. Навiть зважаючи на явно перебiльшений масштаб цих споруд, вони не могли лишитися непомiченi дослiдниками. Адже вiдомi приклади виявлення тимчасових пам’яток – стоянок кочовикiв, римських вiйськових таборiв тощо. До того ж матерiал iз еллiнських поселень Пiвнiчного Причорномор’я не надае жодного свiдчення на користь присутностi у регiонi персiв. Було б логiчним припустити, що для окупацii Скiфii Дарiю необхiднi були б тиловi бази в лояльних до нього або пiдкорених мiстах. І такi мiста, причому не скiфськi, а еллiнськi були на шляху його походу. Уже було згадано, що в обозi перського вiйська були еллiни, якi забезпечували побудову i охорону мосту через Дунай. Серед можновладцiв, якi вiдповiдали за це, був тиран Мiлета Гiстiай, а Ольвiя, мiсто у Днiпро-Бузькому лиманi, як вiдомо, була саме мiлетською колонiею. Утiм участь ольвiополiтiв у цiй вiйнi не засвiдчена жодним чином. Наступний аспект, що свiдчить не на користь далекосяжностi походу, це переправи через рiчки. Давнi автори неодноразово вказували на те, що перси дуже ретельно пiдходили до теми форсування водних перепон. Той же Геродот пiдкреслював, яке життево важливе значення надавалося понтонному мосту через Дунай, де було залишено флот Дарiя. Імовiрнiше, переправа мала мiсце поблизу сучасного с. Орловка Одеськоi областi. Але оскiльки свiдчень про просування флоту далi разом iз вiйськом немае, тож можливiсть переправи персiв через такi рiчки, як Днiстер, Пiвденний Буг, не кажучи про Днiпро в його нижнiй течii, видаеться майже неможливою. Тому наразi бiльшiсть дослiдникiв довiряе свiдченням Страбона, згiдно з якими вiйсько персiв не просунулося далi так званоi «гетськоi пустелi». За свiдченнями цього автора, Дарiй потрапив тут у засiдку, ледь не згубивши вiйсько вiд спраги, i змушений був вiдступити. Ця незаселена територiя вiдома в нашi днi як Буджацький степ, лежить мiж нижньою течiею Дунаю та Днiстра. Дещо пiвнiчнiше, на правому березi Прута, вiдомi скiфськi кургани бiля мiст Васлуй та Хуш, якi датуються саме кiнцем VI – початком V ст. до н. е. І на лiвому, схiдному, березi Днiстровського лиману розташоване мiсто Нiконiй, античний полiс заснований в останнiй третинi VI ст. до н. е. Утiм жодних слiдiв перебування перськоi армii анi у мiстi, анi на його околицях не виявлено. Найiмовiрнiше, перське вiйсько насправдi не просунулося далi Днiстра. Його реалiстичний двомiсячний маршрут, напевно, не перевищував 100 чи 150 км. Також вартi уваги свiдчення Ктесiя, автора «Історii персiв». Вiн, не вдаючись до розлогих описiв, коротко зазначав, що вже на п’ятнадцятий день походу перси та скiфи обмiнялись дарами. Вони послали одне одному луки, Дарiй побачив, що скiфський лук виявився мiцнiшим i через це вирiшив вiдступити. Писемнi джерела лишили важливi для нас свiдчення про вiйни, якi вела Росiйська iмперiя в аналогiчних умовах проти татар. Було показано, що велике пiше вiйсько могло успiшно воювати в степу лише невеликими загонами (кiлькасот – кiлька тисяч бiйцiв) i лише впродовж короткого промiжку часу, i то лише навеснi. Примiром, 100-тисячне московське вiйсько князя Василiя Голiцина, яке рушило походом на Крим 1687 р., мало 20 тисяч возiв. Упродовж травня – липня (3 мiсяцi) здiйснено марш за маршрутом Полтава – р. Карачокрак – Полтава, на круг близько 600 верст (палкий привiт ототожнювачам Бiльського городища з геродотовим Гелоном). Вiйсько при цьому навiть не дiсталося до Перекопа. Протягом трьох мiсяцiв 40 тисяч солдатiв загинуло вiд хвороб. Через пiвстолiття на Крим вирушив фельдмаршал Мiнiх. Залучений ним обоз для двомiсячного походу степами налiчував 80 тисяч возiв, i це на 54 тисячi солдатiв. Фельдмаршал таки побував у Криму, але якою цiною! У квiтнi – червнi 1736 року здiйснено марш Царичанка – Бахчисарай – Перекоп, втрачено при цьому понад половину вiйська (близько 30 тисяч осiб, з яких лише двi тисячi бойових втрат, решта – вiд нестачi води i хвороб). Далi можна згадати ще не один подiбний приклад (до Громадянськоi вiйни включно), але всi наявнi вiдомостi засвiдчують, що абсолютна бiльшiсть втрат регулярноi армii в степу була обумовлена несприятливими природними чинниками. Рiвною мiрою вiйсько страждало вiд перепадiв температури i вологостi. При цьому масовий мор – вiд 30 до 70 % складу як людей, так i скота – мiг починатися вже на другий тиждень походу. Додатково приносила плоди i тактика випаленоi землi, яку скiфи використовували не з меншим успiхом, нiж татари. Згiдно з останнiми дослiдженнями, рiвнi розвитку суспiльства скiфських племен часiв походу Дарiя i часiв написання твору Геродота суттево рiзняться. Якщо Геродот застав у серединi V ст. до н. е. сильне угруповання кочовикiв iз потужним демографiчним потенцiалом, то археологiчнi пам’ятки кiнця VI ст. до н. е. дають iншу картину. Кiлькiсть та пишнiсть поховальних пам’яток е значно скромнiшими, а iхне розташування взагалi свiдчить про вiдсутнiсть сталого населення у тогочасних степах. Тому свiдчення Геродота про активну зовнiшньополiтичну дiяльнiсть скiфiв у Дарiевi часи i залучення ними сусiднiх племен для боротьби з персами видаються досить сумнiвними. Привертае увагу i та обставина, що згiдно з Геродотом в «антиперську коалiцiю» увiйшли схiднi сусiди скiфiв – савромати та будини, тодi як племена захiдноi околицi Скiфii, якi нiби мали першими вiдчути загрозу, лишились осторонь. Це, а також ототожнення Геродотовоi рiки Танаiс то з Доном, то з Сирдар’ею та Амудар’ею, взагалi привело сучасних дослiдникiв до думки, що у Історii Геродот змiшав два рiзнi походи – проти причорноморських скiфiв 512-го та проти азiйських сакiв тiграхауда 519 р. Не виключено, що Геродот об’еднав взагалi навiть не двi, а три рiзнi вiйськовi кампанii. Перша – 519 р. до н. е. проти сакiв у Центральнiй Азii, друга – проти скiфiв у Днiстро-Дунайському межирiччi, що мала мiсце мiж 514 i 512 рр. до н. е., третя – проти каппадокiйського сатрапа Арiарамна на Пiвнiчному Кавказi мiж 520 i 514 рр. до н. е. Слiд ще раз наголосити на тому, що наразi дослiдникам не вiдомий археологiчний матерiал, який би засвiдчував тривалий i масштабний похiд Дарiя. Не вiдомi анi знищенi поселенськi пам’ятки грекiв на узбережжi Чорного моря, анi масовi захоронення персiв, анi трофеi, якi неодмiнно мали б здобути скiфи внаслiдок невдалого для персiв походу (при тому що трофеi скiфських походiв в Азiю вiдомi, i немало). Вiдсутнi також i слiди цих подiй на поселеннях осiлих племен Причорномор’я. Наведенi критичнi мiркування жодним чином не применшують цiнностi свiдчень Геродота. Уточнення потребуе лише пiдхiд до джерела як мiфологiчно-епiчноi, а не iсторичноi пам’ятки. Також необхiдно враховувати полiтичну кон’юнктуру автора. Для грекiв вiйна з персами була, по сутi, народно-визвольною боротьбою. Уже сучасниками вона сприймалась як героiчне протистояння вiльних полiсiв загарбницькiй iмперii. Саме тому грекам iмпонував той факт, що цiй iмперii змогли завдати вiдчутного удару у вiдповiдь не тiльки вони, а навiть пiвнiчнi «варвари». Тому цiлком зрозумiло, що дiяння цих «варварiв» надмiрно звеличувались, як це i мало бути у героiчному епосi. Зауважимо принагiдно, що у радянськiй лiтературi похiд Дарiя трактувався як одна з основних подiй скiфськоi iсторii (яка була, не слiд про це забувати, частиною iсторii СРСР). Можливо, тому сприяло кiлька обставин. Найперше, ще не було накопичено необхiдного масиву джерел i дослiдники переважно були змушенi довiряти писемним свiдченням. Лише останнiми кiлькома декадами було показано, що археологiчний матерiал жодним чином не засвiдчуе масштабне протистояння скiфiв та персiв. Навпаки, у разi, якщо похiд Дарiя i мав мiсце, то у значно скромнiших масштабах. Також некритичне ставлення до «Історii» Геродота було сформоване суто радянським пiдходом до джерел. Згiдно з ним дослiдники мали вiддавати перевагу соцiологiчному вивченню iсторii стародавнiх племен, але не iхньоi матерiальноi культури. Оскiльки ж для ранньоi залiзноi доби даних про «iсторичнi» племена було небагато, вiдповiдно надмiрна увага й придiлялась Геродоту та трактуванню його творiв. Окрiм того, перебiльшення «свiтового значення» Скiфо-перськоi вiйни провадилося в руслi популярного у тi часи автохтонiзму, забезпечуючи радянськiй iдеологii основу для обгрунтування прадавностi слов’ян. І на додачу – чергове пiдтвердження того, що на священнiй радянськiй землi в усi часи на завойовникiв чигала нищiвна поразка. Особливо на цiй нивi вiдзначився свого часу директор Інституту археологii АН СРСР академiк Б. О. Рибаков з монументальним твором «Геродотова Скiфiя». Утiм нинi науковцi вважають цю книгу радше iдеологiчним, а не iсторичним твором i обстоюють досить критичний i помiркований погляд на iсторiю скiфо-перського конфлiкту. Тож сучаснi уявлення про оповiдi фольклорно-епiчного жанру неминуче призводять до висновку стосовно невiдповiдностi вiдомостей у викладi «батька iсторii» Геродота реальному перебiгу военних подiй. Історично достовiрними можуть вважатися свiдчення лише найбiльш загального порядку. Тобто те, що такий похiд мiг вiдбутися, i те, що вiн закiнчився поразкою персiв. Якщо читачам цiкаво детальнiше познайомитися з цим питанням, можна порекомендувати вичерпнi роботи Є. В. Черненка та С. В. Полiна, де висвiтлено обидва аспекти дискусii. Історiя Геродота вповнi видана украiнською мовою в перекладi А. Бiлецького, цитати з якого i використанi у поданому роздiлi. Розквiт Скiфii Михайло Вiдейко Упродовж майже трьох сотень рокiв, а саме в VI–IV ст. до н. е. степова Скiфiя стала провiдним полiтичним гравцем на пiвнiч вiд Понту. Вiд ii володарiв залежало мирне iснування не лише еллiнських полiсiв, а й iхнiх торгових партнерiв у Лiсостепу. Останнiх скiфи розглядали як джерела цiнностей i ресурсiв, необхiдних для iснування i, по можливостi, процвiтання в умовах перманентних економiчних проблем. За розквiт мав хтось платити, i це часто доводилося робити сусiдам, ближнiм i дальнiм – скiфськi загони досягли навiть теренiв Центральноi Європи, повторивши «подвиги» попередникiв-кiммерiйцiв. Перемоги змiнювалися поразками, але скiфська епоха залишила дуже помiтний слiд у давнiй iсторii регiону. Протистояння Пiсля повернення з Азii скiфам довелося починати нове життя на нововiднайденiй батькiвщинi. Геродот про це оповiв так: «Коли… пiсля 28-рiчноi вiдсутностi через стiльки часу скiфи повернулися до своеi краiни, на них чекало нещастя, не менше, нiж вiйна iз мiдянами: вони зустрiли там сильне вороже вiйсько». Історик викладае подальшi подii за версiею своiх iнформаторiв-скiфiв, якi зберегли переказ про те, що вiйсько це складалося… з нащадкiв скiфських дружин i рабiв. Далi йде сюжет про втихомирення цього вiйська, що здавалося грiзним на початку, за допомогою бичiв. Історiя з бичами, звичайно, хоча повчальна, одначе маловiрогiдна. А от у те, що у Причорномор’i скiфiв могло зустрiти «вороже вiйсько» повiрити набагато легше. Адже життя тут на час азiатських походiв не припинялася. Якiсь кочовища цiлком могли й пiд владу сусiдiв потрапити, i захотiти вiддiлитися вiд «дорогих» родичiв, що вiдправилися невiдомо куди. Ветерани азiйських походiв розраховували на об’еднання з одноплемiнниками й перерозподiл контролю над якимись територiями, а також торговельними шляхами. Однак нове поколiння бачило свое майбутне iнакше за тих, хто повернувся iз далекоi вiйни. Адже для тих, хто вже укорiнився у Причорномор’i, iнтереси угруповань, до складу яких вони входили, а головне – мiсце у них – були для них набагато важливiшими, нiж претензii родичiв-ветеранiв. З пiвночi над скiфськими кочовищами вже нависав зовсiм нескiфський Лiсостеп (спорiднений з ворогами скiфiв – кiммерiйцями) з його величезними городищами-мiстами, а, головне, досить численними мешканцями, а також власними уявленнями про те, який саме мае бути у степу (i не лише у степу) порядок, i хто тут взагалi за головного. Адже по степах ще до появи тут скiфiв проходили досить важливi торговельнi шляхи до еллiнських мiст на узбережжi Понту Евксинського. Подiлений на декiлька великих вождiвств-царств, Лiсостеп виготовив гори зброi й обладункiв, маючи вдосталь власних зброярiв (i кращi iмпортнi – власне скiфськi, а також й iншi, не менш прогресивнi зразки). «Лицарi» нинiшнiх Полтавщини та Черкащини були екiпiрованi не гiрше за своiх степових сусiдiв i не поступалися iм чисельнiстю. До того ж iх тили були надiйно прикритi могутнiми валами, що виросли навколо старих i нових фортець. Були створенi цiлi укрiпленi райони, що прикрили стратегiчнi переправи через Днiпро та iншi рiки, здатнi вмiстити населення територii Лiсостепу. Скiфам не вистачило б воiнiв, щоб розпочати облогу хоча б одного iз них. З iншого боку, вони мали багаторiчний досвiд вiйни у Азii, де доводилося мати справу не лише з регулярними армiями мiсцевих держав (рiвень органiзацii яких був не до порiвняння i ранньодержавними утвореннями Лiсостепу), але i фортифiкацiями, на тлi яких лiсостеповi городища виглядали досить скромно. Конфлiкт був неминучий, почалися рейди кочiвникiв на пiвнiч, що супроводжувалися часом успiшними штурмами деяких фортець[4 - Про Хотiвське городище, яке вони намагалися захопити ще у VII ст., див. «На пiвнiч вiд Скiфii», с. 24.]. Проте навiть степову смугу у другiй половинi VI ст. до н. е. скiфи контролювали далеко не усю. Для них все ще лишалися недосяжними землi у межирiччя Днiстра й Дунаю, не кажучи про бiльш захiднi землi. На якийсь час увагу скiфiв вiдволiкла вiйна проти Дарiя I Гiстаспа, прозваного Великим за його военну здобич i численнi перемоги[5 - Про це докладнiше див. «Скiфо-перська вiйна», с. 30.]. Вiйськово-грабiжницька економiка Мешканцi степiв потребували ремiсничих виробiв, зокрема зброi, посуду, прикрас i багато чого ще. Необхiдним атрибутом життя стало вино, iз яким вiдважнi вояки встигли познайомитися пiд час схiдних походiв. І якщо виробництво захисних обладункiв, мечiв, списiв, стрiл i лiпного посуду вони могли налагодити самi, часом могли обiйтися пивом, то вирощувати виноград i давити вино явно не умiли (та й навряд чи стали б). До того ж скiфським царям, i не лише царям, було добре вiдомо, що зовсiм неподалiк е мiста й краiни, де умiлi ремiсники виготовляють чудовi речi, а вина взагалi море розливане. Усi цi кориснi та приемнi товари можна було придбати, як нинi кажуть, iз доставкою додому. Але ж за це треба було платити. Захопленого на Сходi золота могло вистачити не надовго, та й бiльшу його частину використали (з точки зору сьогоднiшнього дня) зовсiм не по-хазяйськи: поклали у могили як заупокiйнi дари. Що могла запропонувати Скiфiя навколишньому свiту, крiм послуг найманцiв? Грубо злiпленi горщики, овець i коней? Зробленi мiсцевими умiльцями горщики та кубки могли прикрасити(i то теоретично) хiба що колекцiю якогось еллiнського аматора «варварськоi» етнографii, а доставка худоби через неозорi степи у вiддаленi мiста на узбережжi Понту виглядала малоприбутковим i ризикованим пiдприемництвом. Довгий час писали про масштабнi поставки хлiба зi Скiфii (точнiше Лiсостепу), однак нинi у цiеi думки майже не зосталося прихильникiв. Для початку виявилося, що злаки, вирощуванi сусiдами скiфiв у Лiсостепу, навряд чи могли бути у тi часи повноцiнним експортним товаром. Це сьогоднi освiчена Європа запала на «здорову iжу», тобто плiвчастi пшеницi, однак у античну епоху еллiни вiддавали перевагу «справжньому» хлiбу. Та й доставка товарних партiй зерна з далекого Подiлля, Киiвщини або Полтавщини, за багато сотень кiлометрiв до морського узбережжя явно виглядала тодi заняттям маловигiдним. У давнi часи найбiльш рентабельним, транспортабельним, а вiдтак – найкоштовнiшим «товаром» були люди, раби. Основним, i, мабуть, монопольним, постачальником «живого товару» iз Причорномор’я були, ясна рiч, скiфи, а до них – кiммерiйцi. Для захоплення невiльникiв вони робили набiги на хлiборобськi племена лiсостепу, а iнодi й тривалi рейди через карпатськi перевали, за Днiстер i Дунай. Можна сказати, що «працевлаштування» землякiв i найближчих сусiдiв за кордоном було чи не найприбутковiшим бiзнесом степових кланiв. Вiдзначимо, мовиться про «примусове працевлаштування». Економiки багатьох розвинених держав тих далеких часiв – у Європi, i на Сходi (як i зараз) не могли обiйтися без рабськоi працi. Крiм того, тодi не тiльки вiйськовi пiдроздiли, але навiть пiдроздiли стражiв порядку часом формувалися зi скiфiв. Примiром, афiнськi громадяни вважали роботу з наведення правопорядку надто непрестижною. Тому лад у колисцi европейськоi демократii пiдтримували за допомогою воiнiв iз далекоi Скiфii. Їх вiдмiннi бойовi якостi високо цiнувалися не лише в Елладi. Отриманi вiд подiбного «товарообмiну» прибутки скiфи не тiльки могли направили на споживання, але також iнвестували и нарощування вiйськового потенцiалу. Виготовлення на замовлення й закупiвля зброi, обладункiв вiдтепер могло бути поставлене на потiк. Не лише царi й военачальники, а й багато воiнiв могли дозволити собi вкритi золотом (iнколи й зовсiм золотi) предмети кiнськоi збруi, не кажучи про зброю й посуд. Навiть традицiйнi дерев’янi чашi покривали тонкими золотими платiвками. Стали модними хутряний i шкiряний одяг, i навiть взуття, обшитi безлiччю рiзноманiтних золотих бляшок. Усю цю розкiш уже не треба було везти через море, ii можна було замовити десь на Боспорi, у Ольвii або Херсонесi. Еллiни платили за товари золотом, срiблом, але та плата до них же й поверталася. Перепродаж живого товару де-небудь в Афiнах або у Мiлетi приносив цiлком пристойнi баришi. Так виникла та кiлька столiть процвiтала економiка, що важко назвати iнакше, як вiйськово-грабiжницькою. Однак така система не може бути вiчною. Жорстокi набiги, що знелюднили край, а часом, i опiр сусiдiв неминуче наближали крах, розвал «варварськоi» «економiчноi системи». Найважливiшою ланкою у цiй системi були еллiнськi колонii Пiвнiчного Причорномор’я. Вiйни царя Атея У IV ст. до н. е. скiфи перебували у зенiтi могутностi. Правителi окремих племен на свiй страх i ризик намагалися розширити сферу впливу та межi Скiфii на Захiд, за Дунай. Однак склалося так, що саме цього часу в Європi сходить зiрка маленькоi Македонii. Батько Александра Великого, Фiлiп II, реорганiзував македонську фалангу. Чотири-п’ять шеренг воiнiв-гоплiтiв для важкоозброеноi кавалерii, зокрема скiфськоi, поважноi перешкоди не являли. Однак шiстнадцять-двадцять рядiв пiхотинцiв, наiжачених довжелезними, шестиметровими списами, до того ж достатньо надiйно прикритi iз флангiв кiннотою, виявилися здатними не лише витримати напад, а й завдати нищiвного удару у вiдповiдь. Привiд випробувати можливостi модернiзованоi фаланги трапився 339 р. до н. е. Македоняни зiштовхнулися цього разу не з усiею Скiфiею, а лише з найзахiднiшими ii представниками, котрi облаштувалися у степах Нижнього Подунав’я. Правив у тих краях цар Атей. Пiд його владою перебували не лише скiфи-кочовики, а й прибережнi мiста-полiси. Один iз них, Каллатiс, на своему монетному дворi навiть карбував цiкавi срiбнi монети – тетрадрахми. На аверсi – голова Геракла, загального предка еллiнiв i скiфiв. На зворотi, замiсть грецького вершника-олiмпiонiка, було зображено оголеного до пояса бородатого скiфа, який натягае лук i готовий послати у цiль смертоносну стрiлу. Чимало сусiдiв скiфiв у тi часи за певних обставин могли стати мiшенню для подiбноi стрiли. Перепадало вiд степових воiнiв не лише еллiнам, але й тим, хто проживав як на пiвночi, так i на сходi. Войовничiсть згодом зле прислужилася старому Атею: коли настала скрутна година, у навколишнiх землях не знайшлося надiйних союзникiв. Вважають, що початок конфлiкту правителя скiфiв iз македонянами розпочався тодi, коли цар Атей вiв вiйну з iстрiанами. Самостiйно впоратися з пiдступними iстрiанами володар скiфiв не змiг, тому попрохав допомоги у царя македонян Фiлiпа. Як плата останньому було обiцяно усе скiфське царство. Атей обiцяв усиновити Фiлiпа для того, щоб той як настане час, успадкував царство i владу. Для Фiлiпа здобуток спадщини Атея означав не лише мирне розширення володiнь, забезпечення тилу в Подунав’i, а й iстотне змiцнення армii численними i добре вимуштруваними кiнними пiдроздiлами. Це не було зайвим, адже на порядку денному стояло питання остаточного пiдкорення Еллади. Повiдомляють, що Фiлiп купився на щедру обiцянку Атея i вiдправив вiйсько на допомогу. Однак якось дуже доречно помер правитель (або командувач ополчення) Істрiан, i конфлiкт був залагоджений без втручання македонян. Коли настав час платити за рахунками, Атей заявив, що «не просив у нього [Фiлiпа] допомоги й не доручав говорити йому про всиновлення, тому що не мають потреби скiфи у македонському захистi, тому що перевершують македонян [у хоробростi], та й у спадкоемцi вiн [Атей] не мае потреби, тому що його син живий та здоровий». Навiть вiйськовi витрати Фiлiпу владика скiфiв вiдмовився вiдшкодувати, поскаржившись на те, що й iз погодою останнiм часом погано, i неврожай, а грошей у скарбницi взагалi залишилося стiльки, що «вiдбутися невеличкою подачкою вiн уважае бiльше непристойним, анiж зовсiм вiдмовити». У працях, що дiйшли до нас, стародавнi греки й римляни iменували Атея зрозумiлими iм титулами – BASILEUS, REX. Цi титули перекладають, зазвичай, однаково – «цар». І лише у одному iз давнiх творiв (i те написаному кiлька сотень рокiв посля смертi царя) написано, що Атей правив у «Скiфському царствi». Серед його пiдданих згадано воiнiв, хлiборобiв i конярiв. Це – типова структура соцiуму кочовикiв: на вершинi правитель i його воiнство, далi – спiввiтчизники, що випасають худобу, унизу пiрамiди – збiднiлi безкiннi родичi, що перейшли до землеробства. Скiфи з’явилися у Добруджi згодом пiсля 357 р. до н. е., коли розпалося Одриське царство, що ранiше контролювало цiеi землi. Розпалося царство, цiлком iмовiрно, не без участi тих самих скiфiв. Таким чином, до моменту конфлiкту з македонянами Атей володарював на цих землях рокiв сiмнадцять-вiсiмнадцять. У багатьох вiтчизняних пiдручниках з iсторii можна прочитати, що мудрий Атей був могутнiм царем единоi i неподiльноi Великоi Скiфii, величезноi степовоi iмперii, держави, що у серединi IV ст. до н. е. мала володiння вiд берегiв Дона-Танаiса або передгiр’iв Кавказу до пониззя Дунаю. Столицею цiеi супердержави називають величезне Кам’янське городище на Днiпрi. З iменем Атея пов’язували царське поховання у знаменитому курганi Чортомлик. Серед iнших аргументiв наводять напис на днi знайденого там срiбного кубка – AATAA, у якому вбачають iм’я царя. Утiм на царських монетах ми бачимо явно iнше написання – ATAIAS. І якщо врахувати, що на днi згаданого кубка е й iншi букви крiм AATAA, то визнати цей напис за iм’я царя недостовiрно. Вiдзначають, що iм’я Ата (що, погодимося, бiльш схоже на AATAA) носила Богиня забуття. Їi iм’я, справдi, мае бiльш доречний вигляд на кубку iз числа поховальних дарiв. За версiею деяких iсторикiв i археологiв, великий цар Атей з’явився за Дунаем, розширюючи межi степовоi iмперii на захiд. Вiдзначимо, що у такому разi в розпорядженнi скiфського царя повиннi були перебувати економiчнi, а головне – вiйськовi ресурси, що багаторазово перевершували те, що теоретично мiг мати в тi часи цар Македонii. За деякими пiдрахунками Скiфiя напередоднi 340 р. до н. е. могла виставити до 130 тисяч воiнiв. Найбiльше ж вiйсько македонян того часу не перевищувало 30 000–45 000 пiхотинцiв i кiннотникiв. Отже, складно зрозумiти, навiщо Атей, цар Великоi Скiфii, не лише звернувся по вiйськову допомогу до Фiлiпа ІІ, а й пообiцяв йому у винагороду все свое величезне царство. Слiд зазначити, що нинi багато iсторикiв стверджують: уявлення про Атея як очiльника неозороi скiфськоi iмперii грунтуються зовсiм не на свiдченнях древнiх авторiв та iнших фактах, а на бажаннi певних учених (i полiтикiв) мати у минулому своеi батькiвщини якусь велику, могутню i об’еднану державу пiд владою мудрого правителя. Стосовно реальних масштабiв царства Атея, нехай i побiчно, свiдчать кiлька фактiв. Перший – Фiлiповi пiсля перемоги над царем скiфiв дiсталося 20 тисяч полонених – зазначимо, жiнок i дiтей скiфiв, а не чоловiкiв. Якщо навiть вважати цю цифру достовiрною (а у давнiх авторiв завжди проблеми iз цифрами), скiфськi родини однодiтними, то на цих бранцiв мало припадати максимум 10 тисяч воiнiв. Насправдi ж скiфськi родини навряд чи складалися з 2–3 осiб. Тобто воiнiв у царя Атея могло бути не бiльше як 3000–5000. Показово, що македонянам дiсталися, окрiм полонених, як здобич увесь обоз i всi конi, череди, що належали скiфам. Отже, Атей перед боем не вiдправив iх iз зони бойових дiй. Пiд час вiйни iз Дарiем його предки так не чинили, а евакуювали мирне населення й «рухоме майно» якнайдалi. Якщо ж мудрий i завбачливий Атей не подбав у такий спосiб про родичiв i пiдданих, то, найiмовiрнiше, евакуювати iх було нiкуди. Або ж вiн настiльки не довiряв сусiдам, щоб вiдправляти на iх територiю обоз без охорони. Загалом, така поведiнка царя видаеться якоюсь несолiдно для правителя скiфськоi iмперii вiд Дунаю й Істра до Танаiса, вiд Понту до Невриди. Зате цiлком логiчна для царя-вождя невеликого скiфського союзу племен у Добруджi, з усiх бокiв оточеного ворогами, успiшно нажитими за довге, але небезгрiшне життя. Лише пiсля 357 р. до н. е. за Дунаем цар Атей встиг повоювати не лише з iстрiанами, але й iз фракiйським племенем трибаллiв. Тому завойовницькi амбiцii Атея iз самого початку явно перевершували його вiйськовi можливостi. У македонян з’явився привiд оголосити вiйну учорашнiм союзникам. Фiлiп у цей момент тримав у облозi мiсто Вiзантiй (той самий, що через 700 рокiв стане Константинополем i столицею Римськоi iмперii), вiдмобiлiзувавши на те досить численну армiю. Вiн негайно зняв облогу й з усiм вiйськом вiдправився до володiнь Атея. Офiцiйно вiйсько вирушило до гирла Істра (Дунаю) з побожними намiрами: поставити там по обiтницi мiдну статую Геракла. Звичайно, що цар скiфiв став не лише заперечувати, а й погрожувати македонянам. Спочатку вiн запропонував поставити статую спiльного предка одну на двох, а коли отримав вiдмову – пригрозив перелити статую, у разi, якщо вона буде поставлена самочинно, на вiстря до стрiл. У вирiшальнiй битвi зiйшлися македонська фаланга й панцирна кавалерiя скiфiв. Скiфи зазнали повноi поразки, iхнiй цар загинув у битвi. Пiдсумок бою пiдтверджуе висновки про те, що у ньому брали участь далеко не всi збройнi сили Великоi Скiфii. Пишуть також i про вiйськову хитрiсть. Найiмовiрнiше, хитрiсть ця полягала в тому, щоб спровокувати свiдомо приречену на провал лобову атаку скiфiв на фалангу. Атаку, яка б неминуче захлинулася на шестиметрових списах зiмкнутих у монолiт двадцяти шеренг гоплiтiв. І тодi македонська кiннота зможе вдарити у фланг, оточити й добити загрузлого в рукопашному бою вже наполовину спiшеного супротивника, якого зможуть урятувати лише свiжi резерви. Однак навiть жертовна вiдвага старого царя, що рушив на помiч своему воiнству, так i не переломила хiд бою. Римський iсторик Помпей Трог у своему творi повiдомляв, що «…хоча скiфи перевершували [македонян] i числом i хоробрiстю, але вони були переможенi хитрiстю Фiлiпа. Двадцять тисяч жiнок i дiтей було взято в полон, було захоплено безлiч худоби. У Македонiю послали двадцять тисяч найкращих кобилиць для розведення коней [скiфськоi породи]». Зауважимо, що серед здобичi македонян не згадано нi золота, нi срiбла. Очевидно, нечисленнi пiдданi Атея справдi виявилися бiдними. Якщо який жовтий метал i дiстався переможцям – так це знятий iз полеглих у битвi воiнiв, метал, що прикрашав зброю й збрую коней. Однак трiумф Фiлiпа виявився недовгим, а «здобич, захоплена у Скiфii, немов би на нiй лежало прокляття, ледь не принесла загибелi македонянам». Зворотною дорогою на переможцiв чекало вiйсько трибаллiв. Через раптовий напад на походнi порядки переможноi македонськоi армii воно не лише реквiзувало завойоване у скiфiв, а й ледь не позбавило життя македонського царя. Обтяжене здобиччю i порiдiле у боях вiйсько македонян, яке до того ж вiдступало чужою територiею, не змогло чинити гiдного опору. Однак Фiлiп уцiлiв усупереч чуткам про його загибель, а головне – зберiг трон. Можливо, одним iз трофеiв тiеi вiйни е золота обкладка вiд скiфського горита – футляра для лука. Їi археологи знайшли у гробницi Фiлiпа, розкопаноi наприкiнцi ХХ ст. на пiвночi Грецii. Пiдлiкувавшись, цар розпочав куди бiльше важливу для нього (i майбутнього Македонii) вiйну проти колиски еллiнськоi демократii – Афiн, вигравши ii без участi скiфськоi кiнноти. Отже, коли б славний Атей виграв 339 р. ту фатальну для скiфiв битву, то вiн разом зi своiми пiдданими-скiфами мав би шанс увiйти до свiтовоi iсторiю не лише як рятiвник еллiнських демократiй (та «давнiх вольностей»), а й перськоi держави Ахеменiдiв, та на додачу частини земель далекоi Індii вiд македонського завоювання. Пiсля зiткнення мiж Фiлiпом i Атеем минуло сiм рокiв. І коли знову справа дiйшла до протистояння Македонii та Скiфii, доля бiльше не сприяла македонянам[6 - Докладнiше про це див. у пiдроздiлi про похiд 331 р. до н. е. македонського полководця «Ольвiя проти Македонii (похiд Зопiрiона).]. Зазначимо, що коли б поразка Атея насправдi виявилася вiйськовою катастрофою для усiеi Великоi Скiфii, то доля останньоi i насправдi була б вирiшена задовго до просування в причорноморськi степи сарматських племен. Занепад Скiфii Так, Скiфiя у IV ст. до н. е. усе ще гiдна вважатися Великою, а деякi ii царi, нащадки Зевса й Борисфена, навiть чеканять зi срiбла власнi монети, вони ще замовляють прекраснi золотi вироби найкращим еллiнським ювелiрам (знаменита пектораль створена у цю епоху), з Еллади ще пливуть кораблi, завантаженi амформи з хiоським вином для царських бенкетiв – але сутiнки Скiфii наближаються. Пiсля провалу експедицii Зопiрiона так званий цивiлiзований свiт вкотре переконався, що захопити або знищити Скiфiю неможливо. Щоправда, варто зазначити, що у тi роки увага того свiту була прикута до iнших, значно важливiших для нього проблем – насамперед розподiлу спадщини Великого Александра. Однак iз тим, що виявилося не до снаги iноземним полководцям i армiям, скiфи впоралися самi. Економiчнi проблеми та полiтичнi негаразди призвели до мiжусобиць. Особливо дiсталося Лiсостепу – в полум’i пожеж повсюдно гинуть неприступнi городища й дрiбнiшi поселення. Правий був iсторик Фукiдiд, коли писав, що не було б анi в Європi, анi в Азii народу бiльше могутнього, нiж скiфи, але лише единоi умови – коли б вони були единi. Одначе володарi степiв та iх околиць, пiдiрвавши джерела свого добробуту на Пiвночi, зробивши ставку на торгiвлю з еллiнськими полiсами, що потрапили тодi до рук македонцiв, вони, так i не переможенi зовнiшнiми ворогами, змушенi були зiйти зi свiтовоi «сцени». Криза була пiдсилена ще й надзвичайними похолоданням i посухою, що настали у другiй половинi III ст. до н. е. У колись бiльш-менш теплих причорноморських степах на час встановився клiмат характерний сьогоднi для Захiдного Сибiру, усього з двома порами року – довгою, мiсяцiв на 9–10, зимою та коротким лiтом. Два або три рази у тому столiттi Чорне море замерзало повнiстю. Про жодний розвиток кочового скотарства за таких умов нiчого й говорити. Чисельнiсть населення в степу рiзко скоротилася. Частина скiфiв знайшла притулок на пiвночi, серед уцiлiлих мiсцевих племен. Бiля с. Рижанiвка, на територii нинiшньоi Черкаськоi областi, украiнськi й польськi археологи розкопали могилу «останнього владаря скiфiв», що правив цим краем у тi непевнi часи. Поховання було датовано близько 260 р. до н. е. У ньому е золото – але вже не тiеi якостi, i його не стiльки, як за старих часiв. Є символи влади – золота гривня, меч iз золотим рукiв’ям, срiбний кубок, але iм далеко до шедеврiв iз Товстоi або Гаймановоi могил, зроблених на декiлька десятилiть ранiше. Історiя Великоi Скiфii закiнчуеться. Сарматам не було кого завойовувати – коли вони прийдуть в степи у ІІ ст. до н. е., останнi скiфи виживатимуть рiзними способами по-сусiдству. Золотi кургани Скiфii Михайло Вiдейко Свiдки процвiтання Скiфii – царськi кургани, усипальницi ii правителiв. Висота насипiв найбiльших поховальних споруд досягала 20 i бiльше метрiв, чи не кожна iз них отримала власне iм’я (щоправда, у пiзнi часи i вже не вiд скiфiв) – Огуз, Солоха, Чортомлик. Деякi мали iм’я «Могила», iз самими рiзними приставками: Бабина, Водяна, Гостра, Страшна, Товста, Нечаева i тому подiбне. Степами ходили оповiдання, що тi кургани насипали козаки, носячи землю шапками на могили полеглих у битвах iз турками, татарами i москалями козакiв. Розкопки показали, що могили давнiшi за козацьку добу, хоча степовi лицарi i ховали своiх полеглих на iх вершинах. Щоправда, частiше споруджували на штучних висотах сторожовi пункти та сигнальнi вежi. Така вже гра долi – поховання кочовикiв, якi столiттями дiставали набiгами хлiборобiв на пiвнiч вiд степiв, перетворилися на форпости далеких нащадкiв тих, проти кого вони вели вiйни. Однак були й iншi легенди – про похованi у давнiх могилах незлiченi скарби. Уже у XVIII ст. генерал-губернатор Новоросiйського краю Мельгунов наказав розкопати десятиметрову могилу, яка отримала по тому його iм’я. Скарби i справдi були здобутi пiд час тих «дослiджень». Серед них – акiнак з рукiв’ям, прикрашеним золотом, золотi дiадема, бляшки у виглядi орлiв (одна з них е нинi на гербi областi, де мiститься курган), трофеi азiйських походiв скiфiв… Усе це нинi перебувае у Ермiтажi в Санкт-Петербурзi, як i чимало iнших скiфських скарбiв, здобутих у наступному столiттi. Навiть у XIX ст., коли науковi розкопки скiфських курганiв вже розпочалися, у европейськiй пресi можна було часом знайти найнеймовiрнiшi повiдомлення. Наприклад, в одному iз повiдомлень йшлося про те, що в «…курганах Росii й Татарii були знайденi тiла, покладенi на листи щирого золота фунтiв по двохстах (тобто 80 кг) iз бронзовою зброею, прикрашеною рубiнами й смарагдами». Вiдзначимо, що такi байки не випадковi – адже до вiдкриття гробницi Тутанхамона лишалося ще декiлька десятилiть, тому скiфськi старожитностi цiлком законно очолювали топ-аркуш казкових скарбiв Старого Свiту. Майже все про особливостi похоронного обряду скiфiв у тi часи можна було довiдатися лише з iсторичних праць Геродота. До останнього у освiченому (а також досить критично настроеному до авторитетiв) ХІХ ст. ставилися радше як автора красивих казок, нiж до поважного iсторика, всi повiдомлення якого вартi довiри. І лише серйознi археологiчнi розкопки не лише пiдтвердили його розповiдь, а й розкрили подробицi давнiх обрядiв, невiдомi Геродоту. Як будували «степовi пiрамiди» Про скiфськi кургани, iх спорудження, скарби i таемницi написано i видано чимало книжок. Стосовно степових курганiв, вiдзначимо, слово «пiрамiда» навряд чи можна застосувати у його прямому значеннi. Радше, курганний насип – це символ якогось заупокiйного ритуалу, а також величi й могутностi давнiх володарiв. Та й самi насипи мали характерну напiвсферичну форму, зовсiм не схожу на пiрамiду. Є чимало версiй вiдносно призначення такоi поховальноi споруди, як курган. Недавно було запропоноване трактування курганiв скiфських царiв – складних i величезних споруд – як своерiдноi компенсацii за прижиттеву вiдсутнiсть у степових владик реальних палацiв. Ну а звичайний, нецарський курган у такому разi цiлком можна розглядати як будинок. Будiвництво будинку або палацу, а тим бiльше кургану, земляного насипу, навiть невеликого – процес складний та вiдповiдальний. Спочатку майбутню споруду слiд було розмiтити на мiсцевостi й видiлити, як особливий простiр. Вибiр мiсця розташування вiдповiдав старiй традицii – на височинах, особливо – на вододiлах. Подекуди вони i дотепер прикрашають пейзаж. Далi обране мiсце позначалося кiльцевим ровиком, що його дiаметр залежав вiд передбачуваних розмiрiв майбутньоi споруди. Ровик вiдiгравав пiзнiше певну роль у поминальному ритуалi. І невеликi, i величезнi насипи будували, як i колись, зi шматкiв дерну, символу потойбiчних пасовищ i земноi величi. Їх споруджували у декiлька прийомiв. Щоб насипи не розповзалися, iх оточували кам’яними кiльцями-крепiдами, привозячи матерiал для iх спорудження часом за багато кiлометрiв. На курганi Чортомлик подiбну крепiду побудували, як показали розкопки наприкiнцi ХХ ст., кiлька бригад мулярiв – окремi дiлянки виявилися по-рiзному складенi. Менш грандiознi кургани змiцнювали не крепiдами, а кам’яними панцирами, вкриваючи насип iз землi шаром каменю, а потiм згори досипали землею. У деяких курганiв крепiд могло бути кiлька – восьмиметрова Бабина Могила мала двi. На додачу вона була увiнчана стелою, вiд якоi до наших днiв збереглася лише частина постаменту. Як виглядали подiбнi стели, добре вiдомо, адже iх у степових районах Украiни знайдено кiлька сотень. Одна iз найвiдомiших виставлена в Археологiчному музеi Інституту археологii в Киевi. Вона зображуе довговусого воiна, який тримае у руцi рiг, наповнений вином та коротким мечем бiля пояса. Досить виразно пiдкреслено також його чоловiчу гiднiсть. Можливо, аналогiчне зображення могутнього степового воiна прикрашало i Бабину Могилу. Цi статуi не обов’язково були сумними, сiрими монументами. У Одеському археологiчному музеi можна побачити стелу, на якiй прикраси, деталi одягу й взуття пофарбованi червоною вохрою. За зображеннями на стелах можна вивчати зброю, прикраси та одяг степових воiнiв рiзного часу. У Лiсостепу перед тим, як спорудити сам курган, над могилою зводили дерев’яне шатро часом iз десяткiв стовбурiв товщиною 10–15 см. Потiм його спалювали. І лише пiсля цього насипали сам курган. Величезне багаття немов запечатувало згори поховання. Крiм того, вогонь обпалював глину первiсного насипу, утворюючи панцир-ядро не гiрше за кам’яне. Вражають як розмiри курганiв, так i обсяги виконаних на iх будiвництвi робiт. Звичайно, iм, знову ж таки, досить далеко до египетських пiрамiд. Порiвняемо: об’ем найбiльшоi iз пiрамiд досягав 2 642 064 куб. м, а найбiльшого зi збережених скiфських курганiв (Огуз, висота 21 м, дiаметр 100–110 м) – до 140 тисяч  куб. м, тобто у 19 разiв менше. Не кажучи про те, що пiрамiда споруджувалася з каменю, а курганний насип – з дерну. Зате пiдрахунки витрат працi на «скiфськi пiрамiди» дозволив встановити, що у розмiрах похоронних пам’ятникiв Скiфii так само, як i в гробницях Єгипту, вiдображено складну суспiльну iерархiю. Їi очолюють гiганти на кшталт Чортомлика, Огуза, Олександропiльського кургану. Їх насипи висотою до 19–21 м мiстили вiд 70 тисяч до 140 тисяч кубiв грунту, не враховуючи каменю крепiд. Далi йде група бiльш скромна, до 8–14 м, що вимагала «усього» 11 000–50 000 куб. м. Третя група – це 4–6 метровi насипи, що мiстили вiд 2500 до 5000 кубiв. І це лише iерархiя скiфськоi елiти. Матерiали для спорудження насипiв i будiвництва поховальних споруд, передусiм камiнь i дерево, доставляли часом за десятки кiлометрiв. Дороги скiфського часу, що ведуть до насипiв, читаються на аерофотознiмках i досi. До речi, так само, як i слiди вже знесених з поверхнi землi давнiх курганiв. Гробниць пiд скiфським курганом, особливо пiд курганом великим, як правило, може виявитися кiлька. Гробницi влаштовували глибоко пiд землею, створюючи нiби копiю житла. До входу вели пробитi в грунтi вертикальнi шахти глибиною 10 м, а подекуди й 15 м. Вiд шахти прокладався горизонтальний хiд до катакомби-печери поховальноi камери. Розташованi на глибинi гробницi, сполученi iз поверхнею вхiдними шахтами, типовi для степових скiфiв. По таких похованнях, до речi, можна простежити просування мешканцiв степiв на пiвнiч, де поховальнi традицii помiтно вiдрiзнялися. Населення Лiсостепу, поiменоване вченими «лiсостеповими скiфами» споруджувало поховальнi камери iнакше. Їх влаштовували на глибинi 2–3 метри вiд поверхнi. Являли вони собою прямокутний у планi котлован. Розмiри залежали вiд рангу небiжчика. Якщо це був, скажемо, воiн, то йому належала могила 2 ? 3 м, а якщо особа, котра займала вище положення – то усi 4 ? 4 м, а подекуди 6 ? 6 м i бiльше. Така гробниця являла собою вже не печеру, видовбану в глинi, а бiльше нагадувала опущений пiд землю будинок. Стiни гробниць обшивали деревом, стелю (накат iз колод чи колотого дерева) пiдтримували стовпи, а часом навiть прямокутнi у перетинi бруси. Стiни також могли бути прикрашенi тканинами. На вбитi у обшивку залiзних цвяхи розвiшували зброю та спорядження. Стеля гробницi, теж прикрашена тканиною i золотими бляшками (так було зроблено у Бердянському курганi) часом нагадувала зоряне небо. Заможний небiжчик мав дерев’яне, вкрите дорогими тканинами або шкiрами ложе. Воiну могла перепасти бiльш скромна пiдстилка з трави, часом ii замiняв розкладений на земляному днi могили вкритий залiзними платiвками захисний обладунок. Скарби курганiв Для початку зауважимо, що анi листiв золота «вагою у двiстi фунтiв», анi зброi, прикрашеноi рубiнами або смарагдами, так яскраво описаних у европейськiй пресi ХІХ ст., виявити археологам у скiфських курганах протягом останнiх ста рокiв так i не вдалося. Не знайшли там поки що нi золотих карет, нi золотих гусок, якi сидять на золотих яйцях, нi iнших дивних речей, про якi колись писали, та й нинi люблять писати газети й розповiдати мiсцевi знавцi старожитностей. Однак реальнiсть часом виявилася вражаючою за старi байки та навiть газетнi повiдомлення. Кожен скiф, а особливо – могутнiй правитель був екiпiрований до бою, полювання й бенкетiв у потойбiчному свiтi. Його супроводжувала зброя – меч, горит iз луком i стрiлами, на стiнах гробницi розвiшували списи й дротики, обладунки. Розставляли дорогоцiнний золотий i срiбний посуд, часом розписнi кратери й канфари, привезенi з далекоi Еллади. Зауважимо, що у бiльшостi найдавнiших курганiв навiть знатнi особи задовольнялися посудом мiсцевого виробництва. Хоча i там можна натрапити на цiкавi вироби урартських та iнших майстрiв з Азii. На небiжчиках i поруч iз ними був розкiшний одяг, щедро прикрашений золотими платiвками, якi часом вкривали навiть взуття. Прикраси не лише одягали на небiжчикiв, а й ставили у дерев’яних скриньках бiля них. А ще у могилу клали квiти – вiд троянд до польових. Пилок цих рослин виявлено у пробах грунту, узятих iз давнiх поховань. У нiшах бiля входу до усипальницi ставили амфори iз кращим вином i бронзовий казан з м’ясом. Вина, як порахували дослiдники, ставили на три подачi – по сiм амфор у кожнiй (от вона, скiфська «царська порцiя»)! На залишених у поховання амфорах виявлено написи, що визначали якiсть напою. Одна амфора з Рижанiвського кургану зберегла продряпаний напис ???, що можна перекласти, як «прекрасне, чудове вино», та – ?С????, «той, що надае задоволення», за iншою версiею – «нешкiдливий». Амфори були укомплектованi спецiальними бронзовими черпаками з ручками, якими можна було дiставати з них смачний напiй, не каламутячи його. На додачу «винний погреб» комплектували металевими грецькими ситами, щоб процiдити вино, якщо така потреба виникне. Жертовне м’ясо клали на кам’янi блюда, поруч були ножi. Жоден дрiб’язок не був забутий. Вражають залишенi часом у нiшах над входом до гробницi приналежностi для висiкання вогню, вiд яких збереглися кремiннi кресала та поставленi поруч керамiчнi свiтильники, колись заправленi олiею. Звичайно, царя супроводжували улюбленi конi, вони були похованi у окремих могилах, прикрашенi збруею iз золотом та срiблом. Число коней, похованих разом iз багатим хазяiном, часом сягало десяткiв – й усi з вiдповiдним спорядженням. Часом у могилу клали «сiмейнi релiквii». Примiром, у курганi Огуз знайшли, мабуть, ще дiдiвське захисне спорядження для коней, яких запрягали колись у бойову колiсницю: безлiч бронзових платiвок зi слiдами шкiряноi основи. Простого воiна також супроводжував вiрний кiнь, iнодi два. Отут збруя прикрашалася не так розкiшно, бронзовою фурнiтурою. Але не лише зброя, скарби, запаси продовольства й конi, а й одноплемiнники супроводжували грiзних володарiв – вхiд до усипальницi охороняв воiн, кубки вином наповнював виночерпiй. І вiрна дружина – якщо не одразу, то згодом переселялася, часом iз дитиною, у сусiдню усипальницю, теж iз усiма своiми земними скарбами. Царицi або знатнiй жiнцi теж належав супровiд – служниця. Скiфам не таким заможним ставили лише одну-двi амфори, з них одна могла бути з вином, друга – з молоком. Вмiст лiпних посудин, що його змогли проаналiзувати у сучасних лабораторiях, включав воду, бульйон i… наркотики. Для iх споживання призначалися спецiальнi посудини на високих нiжках. Тому розповiдь Геродота про те, що скiфи вiдповiдним чином вживають насiння травички, виявився пiдтвердженим сучасною експертизою. Кожна рiч у похованнi мала свое призначення. Примiром, у багатих похованнях «царського» рiвня знаходять посуд для вина й для його вживання – виготовлений iз дорогоцiнних металiв, а також закуплену в еллiнiв чорнолакову керамiку. Одначе цi набори, як вважають дослiдники, призначалися iнодi зовсiм не для звичайних трапез або бенкетiв. Вони нагадують розповiдь Геродота про те, що раз на рiк правитель областi збирав скiфiв з усiеi округи й власноручно наливав чашу тому, хто за звiтний перiод убив хоча б одного ворога. Менш щасливi одноплемiнники iз заздрiстю спостерiгали за церемонiею. Отже, набiр з Бердянського кургану, що включав розкiшний античний кратер i кiлька канфарiв, мiг призначатися саме для подiбноi церемонii. Тобто «хазяiн» кургану-палацу мав пiд рукою все необхiдне, щоб гiдно вiдзначати подвиги воiнiв свого племенi або клану навiть у потойбiчному свiтi. Пiсля поховання справляли тризну. Причому одноплемiнники не вiдходили далеко вiд могили. Поминальний обiд влаштовували тут таки. Про його розмах свiдчать розбитi амфори з-пiд вина, безлiч кiсток тварин. Усе це знаходять пiд час розкопок кiльцевих ровiв, якi оточують могилу. Чим бiльше важливе положення займав похований, тим бiльше людей брало участь у поминальнiй трапезi. Сучаснi археологи дослiджують ровики з не меншим ентузiазмом, нiж самi гробницi. Адже на вiдмiну вiд гробниць, грабiжники курганiв нiколи не цiкавилися вмiстом ровикiв. А от археологи не лише зацiкавилися, а й ретельно вивчили всi знахiдки, що надало можливiсть зробити деякi досить цiкавi пiдрахунки. У частково розкопаному ровику кургану Товста Могила (того самого, де була знайдена золота пектораль), археологи витягли кiстки 35 коней, 14 диких свиней i двох оленiв. Частина коней були похованi, як жертвопринесення, а от свинина – 6 поросят i 8 кабанiв пiшли на поминальний стiл. Загалом тут, за приблизними пiдрахунками, було спожито 6,5 т м’яса (i це при тому, що розкопано лише частину ровика!), тобто кiлькiсть учасникiв поминального бенкету, влаштованого на честь власника пекторалi, могла становити принаймнi кiлька тисяч. В iнших випадках вдалося пiдрахувати також i кiлькiсть випитого вина: на Бабинiй Могилi – 1263–1290 л, Водянiй Могилi – 524 л, а на Соболевiй – 321,7 л. Чим менше випито й з’iдено, уважають археологи, тим менше людей брало участь у спорудженнi кургану. 25 столiть грабунку Самi могили, схоже, охороняли родичi, доки були живi або кочували у цих мiсцях. Коли вони йшли, единою сторожею лишалися тiнi померлих та давнi закляття. Однак останнi не змогли, як слiд, запобiгти грабунку могил. Знаючи це, давнi часто влаштовували схованки, куди клали найкращi речi. Схованка могла бути влаштована в стiнi гробницi, це могла бути навiть яма у ii пiдлозi. У такiй схованцi, примiром, була знайдена знаменита пектораль. Археологiчнi розкопки ХІХ–ХХ ст. виявили масу слiдiв грабiжникiв, якi 2500, i 100 рокiв, та й сьогоднi ласi до скiфського золота. Про способи грабунку скiфських могил взагалi та про безлiч подробиць цього промислу можна було б, мабуть, написати цiлий трактат. Історiя зберегла iмена грабiжникiв, якi займалися цим промислом та навiть iхнi мемуари. Найдавнiшi грабiжники йшли по «гарячих слiдах» – вони, i це помiтно, добре знали, де саме i що лежить. Мабуть, вночi прокопували вони лаз у пiвнiчний кут гробницi, виносили переважно золото. При цьому невтомнi копачi часом вручну пробивалися у царськi гробницi, влаштованi на глибинi 10–15 м, якi iз застосуванням сучасноi технiки розкопати зовсiм не просто. Зривали з небiжчикiв розшитий золотом одяг, розсипаючи бляшки й гудзики iз зотлiлих каптанiв по дну гробницi та грабiжницького лазу. Здирали золотi накладки з мечiв i священних дерев’яних чаш, висипали зотлiлi стрiли з покритих золотом сагайдакiв, знiмали з мерцiв прикраси. Тiльки завбачливо захованi у тайниках дiйшли до нас чашi з Гаймановоi могили, Пектораль i меч у золотих пiхвах iз Товстоi могили та багато iнших скарбiв скiфського часу. Коли завалювалося склепiння могили, то земля приховувала якусь частину речей, але й до них часом також добиралися грабiжники. У ХІХ та на початку ХХ ст. скарбошукачi били просто з поверхнi кургану величезний колодязь, досягали, якщо пощастить, гробницi й виносили на продаж колекцiонерам усе, до останньоi бронзовоi стрiлки, залишаючи пiсля себе лише уламки кiсток. А стiни й дно гробницi перевiряли щупом – щоб не пропустити тi самi схованки. У стеблiвських курганах пiд час розкопок ми знаходили слiди чотиригранного щупа, i багнета вiд «трьохлiнiйки». Сучаснi «бугровщики», оснащенi потужною землерийною технiкою, часом зносять насипи цiлком, витягаючи все, що залишили грабiжники минулих столiть. Навiть вiдвали перевiряють, i не примiтивним щупом, зробленим зi старого багнета, металодетектором, що не пропустить дрiбну золоту бусину… Так впродовж от уже двох iз половиною тисячi рокiв окремi мешканцi Украiни, переступаючи закони земнi та небеснi, поповнювали (i поповнюють) свiй вiчно дiрявий бюджет, попутно знищуючи сторiнку за сторiнкою iсторiю Великоi Скiфii. Анi нещадна скiфська варта, анi пристави та полiцмейстери Росiйськоi iмперii, анi правоохороннi органи СРСР та Украiни, нi суворiсть законiв i навiть кара богiв так i не змогли зупинити мисливцiв за скарбами. Варто зазначити, однак, що iсторiя не знае прикладiв, коли б отриманi за «могильне золото» грошi принесли сталий статок i процвiтання, так само як i володiння награбованими у небiжчикiв скарбами – земну славу. І все-таки, будь-якi гори здобутого таким чином жовтого металу та старожитностей, нехай навiть зiбранi колекцiонерами й усiма музеями свiту, нiколи не повiдали б нам про скiфiв i Скiфiю навiть десяту частку вiдомого нинi, якби не було справжнiх археологiчних розкопок. Коли б вiсiм поколiнь археологiв сезон за сезоном, крок за кроком не проникали б у таемницi степових пiрамiд та не вiдновили б у результатi iсторiю iх творцiв. Упродовж останнiх десятилiть не лише розглядаються, але i успiшно реалiзуються проекти, спрямованi на проведення нових дослiджень уже розкопаних величезних скiфських царських курганiв. Серед них Чортомлик, Олександрiвський курган. Археологи не без пiдстав припускають, що накопиченi за сто рокiв знання дадуть змогу iм знайти й вiдкрити, побачити все те, що не вдалося iхнiм колегам у ХІХ та на початку ХХ ст. Краiна забутих мiст (лiсостеповi спiльноти скiфського часу) Евелiна Кравченко Украiнський лiсостеп надзвичайно багатий на археологiчнi пам’ятки. Помiрний клiмат, родючi грунти, багатi на дичину лiси i на рибу рiчки, джерела хорошоi питноi води зробили цю зону постiйно заселеною рiзними спiльнотами протягом усього голоцену. Великi рiки зв’язують його iз морськими узбережжями. Пам’ятки часу фiнальноi бронзи – раннього залiза лiсостеповоi смуги в основному зосередженi уздовж водних артерiй, басейнами яких, вони, власне, i об’еднуються у локальнi групи. Одним iз визначальних факторiв розвитку лiсостепових спiльнот е степ, по якому постiйно пересувалися у захiдному напрямку iншi спiльноти iз власним свiтоглядом i економiкою. Особливо помiтним став фактор степових культур у лiсостепу починаючи з доби раннього залiза. Серед пам’яток яскраво видiляеться таке явище, як лiсостеповi городища, рiзнi за площею, вiдмiннi хронологiчно, такi, що мають не завжди тотожне наповнення культурних шарiв, але схожi за принципом органiзацii культурного простору. Описувати i картографувати ранньоскiфськi лiсостеповi городища почали ще XIX ст. Системно цю роботу розпочав Володимир Бонiфатiйович Антонович[7 - Антонович В. Б. Археологическая карта Киевской губернии (Приложение к XV тому «Древности»). Издание Императорского Московского Археологического Общества. – М.: Т-ия М. Г. Воганинова, 1895.]. Столiття по тому городища Лiсостепу стали предметом вивчення цiлоi плеяди скiфологiв, висувалося безлiч гiпотез причин iх виникнення, етнiчноi належностi будiвельникiв i мешканцiв, функцiонального призначення i т. iн. Наш путiвник по Скiфii – «Історii» Геродота, мiстить незначну кiлькiсть вiдомостей про народи, якi населяли лiсостеп з обох берегiв Днiпра (Борисфена). За Геродотовою легендою, дочка Борисфена, Змiедiва, була матiр’ю Скiфа. Правобережнi племена названi «батьком iсторii» скiфами-орачами, на Лiвобережжi дослiдники Геродотового твору розмiщують скiфiв-землеробiв, будинiв i гелонiв. Що це було за явище в iсторii Європи, iз чим пов’язане, i чи можемо ми говорити про етнiчну i суспiльну спiльноту в украiнському лiсостепу за доби скiфiв? Перш нiж перейти до висвiтлення цих питань спершу варто зупинитися на термiнi «скiфський час». Звичайно, що пiд цим поняттям ми розумiемо певний часовий промiжок, за якого в степах на пiвночi Понту Евксинського (Чорне море) панували скiфи. Але наука дуже рiдко розвиваеться прямими логiчними сентенцiями. Так сталося i зi скiфським часом. Ми знаемо, що попередниками скiфiв в понтiйських степах були кiммерiйцi. Пiд цiею назвою ми припускаемо кочовi племена, якi, як i скiфи, прийшли до нас зi сходу i вiдомi в матерiалi й культурi пiд комплексом ознак чорногорiвських i новочеркаських старожитностей. І, якщо першi – ранiшi i трохи вiддаленiшi вiд появи геродотiвських скiфiв в украiнському степу, то другi, вiдомi пiд набором ознак культури новочеркаського типу, мають як властивi тiльки цьому набору ознаки, так i ознаки своiх наступникiв скiфiв. Тому щодо них у сучаснiй археологii вживаеться термiн «ранньоскiфська культура», що припадае на чiтко визначений часовий промiжок близько середини VIII – початку VII ст. до н. е. i вiдповiдае ранньому етапу цiеi культури (скорочено РСК-1). Але парадоксом е те, що безпосередньо в цей час жодних нових пам’яток у Лiсостепу не виникае. На самому початку перiоду близько середини VIII ст. до н. е. зазнае руйнувань низка укрiплених поселень Лiсостепу. Частина iх, особливо, дальнiх, що на кордонах iз Карпатами, iснували вже за перiоду раннього гальштату. Лiсостеповi укрiпленi поселення i городища чорнолiськоi культури або припинили свое iснування, або зазнали змiн у матерiальному комплексi, зокрема керамiчному наборi. Поновлення життя на них було нетривалим. Натомiсть у другiй половинi VII – наприкiнцi VII ст. до н. е. у Лiсостепу формуеться нова система укрiплених поселень i городищ, обороннi споруди яких будуються вже iз урахуванням нових видiв зброi, навикiв управлiння конем i принципiв ведення бою, якi вже у сформованому виглядi iз символiкою – прикрасами у скiфському звiриному стилi – дещо згодом принесли iз собою скiфи. Загалом це не поодинокi укрiпленi поселення, а системи укрiплених поселень, вписанi у складний рельеф таким чином, щоб максимально убезпечити своiх мешканцiв вiд нападу. Виникають такi системи уздовж найбiльших водних артерiй – Днiстра, Бугу, Днiпра та iх приток. Варто вiдзначити, що культурний подiл Пiвнiчного Причорномор’я на Право- i Лiвобережжя Днiпра, що доволi часто яскраво присутнiй в iсторii цих земель, на етапi появи городищ скiфського часу не вiдiграе провiдноi ролi. Останнi дослiдження керамiчного комплексу лiвобережних городищ, який е найвиразнiшим показником етнiчних змiн i походження культур, показав, що найранiшi керамiчнi комплекси мають правобережнi коренi в чорнолiськiй культурi i пам’ятках жаботинського типу, а мiсцева керамiка бондарихiнськоi культури з’являеться в цих пам’ятках у контактних регiонах уже постфактум. Тобто феномен виникнення скiфських городищ мае не лише спiльну хронологiчну позицiю, а й етнiчнi характеристики. Загалом на зламi бронзовоi i залiзноi доби в Центральнiй i Захiднiй Європi вiдбуваеться активне будiвництво рiзного роду захисних споруд навколо поселень i священних мiсць. Рiзна культурна приналежнiсть европейських пам’яток репрезентуе зокрема й рiзнi традицii будiвництва, тобто впорядкування життевого простору того чи iншого племенi. Культури полiв поховань i пам’ятки, пов’язанi iз лужицькими старожитностями захищають не лише свiй сакральний простiр, а й увесь життевий простiр. Племена культур схiдного або фракiйського гальштату захищають переважно священнi мiсця, якi в часи небезпеки слугують схованками для мешканцiв навколишнiх поселень. Власне, такий самий спосiб укрiплення поселень вiдбуваеться водночас i на пiвднi Європи, тiльки бiльш системно, iз врахуванням досвiду попереднiх культур, в фiналi якого ми вже бачимо архiтектуру античного полiса i дотепер актуальний iдеальний план Гiпподамова мiста. Життя племен Центрально-Схiдноi Європи не могло вiдбуватися вiдiрвано вiд основного ареалу европейських культур, тут також починають виникати укрiпленi поселення. Лiсостеповi городища витягнулися майже суцiльною смугою по пiвдню цiеi зони вiд Днiстра до лiвобережних приток Днiпра. Переважна бiльшiсть городищ цiеi смуги виникла ще в перiод раннього гальштату. Деякi з них мають i чорнолiськi нижнi шари, i ранньоскiфськi верхнi, що маркуються наявнiстю античних iмпортiв. Невелика частина городищ цiеi смуги мае тiльки скiфськi шари. Такi городища ще називають городищами гiгантами, вони часто об’еднують кiлька поселень за спiльними укрiпленнями, виникнення таких городищ припадае на VI–V ст. до н. е. Проте варто також згадати пiвнiчну лiнiю городищ скiфського часу, розташовану на межi лiсу i лiсостепу. Примiтно, що цi пам’ятки загалом виникли в VIІ ст. до н. е., iх система укрiплень подiбна до скiфських городищ-гiгантiв пiвденноi лiнii, що з’явилися трохи згодом. Так само типологiчно подiбним е матерiал iз скiфських шарiв цих пам’яток включно iз керамiчним комплексом. Розглянемо групи городищ. Найзахiднiша – непоротiвська група на Середньому Днiстрi, найбiльшi – Непоротiвське, Комарiвське, Днiстровське i Рудковецьке городища. Щоправда, рiвень вивчення цих пам’яток неоднаковий, iнодi дослiдники Комарiвське i Днiстровське городища називають поселеннями. Загалом, характер заселення Середнього Поднiстров’я бiльше вiдповiдае захiднiй моделi, коли навколо городища групуються невеликi хутори. Яку роль виконували цi городища в своiх групах пам’яток лишаеться нез’ясованим. Але подiбне явище ще не вдаеться простежити для чорнолiських городищ Поднiпров’я i Побужжя, хоча свiдчення на користь такоi топографii постiйно поповнюються новими фактами. Дослiдники середньоднiстровських пам’яток дотримуються думки, що вони вiрогiдно цiлком належать населенню, що лишило чорнолiську культуру, зокрема i за ранньоскiфського часу. Щонайменше три городища вiдомi в верхнiй течii Пiвденного Бугу – Немирiвське, Северинiвське i Вишнянське. Кiлька груп пам’яток локалiзуються мiж верхiв’ями притоку Пiвденного Бугу Синюхою i притоками Днiпра Рось i Тясмин: Моринське, Журжинецьке i Таращанське мiж Россю i Синюхою, в басейнi Сухого Ташлика – Пастирське (Галущанське), Шарпiвське, Макiiвське i Буденське, мiж Тясмином i Ірклiем – Чорнолiське, Велико-Андрусiвське i Жаботинське, трохи вище по течii Тясмина – Колонтаiвське, Суботiвське, Мотронинське i Лубенецьке. Цi пам’ятки представленi як класичними городищами iз оборонними спорудами типу валiв, так i укрiпленими поселеннями, коли пам’ятка розташована в природнозахищеному мiсцi i мае додатковi укрiплення – наприклад, рiв i зовнiшню стiну iз використанням дерев’яних стовпiв. Сьогоднi достеменно можна говорити, що городища поблизу Великоi Андрусiвки, Суботiвське, Калантаiвське, Чорнолiське, Жаботинське i Тясминське iз групи мiж Россю Тясмином i Синюхою з’явилися у передскiфський час, проте не синхронно. Суботiвське, Чорнолiське i Тясминське виникли i представленi чорнолiською культурою, ранньоскiфських матерiалiв вони не мають. Андрусiвське i Калантаiвське городища, найiмовiрнiше, вiдносяться до часу, що передуе виникненню чорнолiських пам’яток у Поднiпров’i. Укрiплене Жаботинське поселення, попри наявнiсть ранньоскiфського верхнього шару, зважаючи на його незначну насиченiсть матерiалом, ймовiрно, довго не проiснувало. Ще одна компактна група городищ розташована безпосередньо на звивинi течii Днiпра, де вiн тече з пiвдня на пiвнiч вище сучасного Канева: Трахтемирiвське, Григорiвське, Вiха i Лисуха. На Лiвобережжi Днiпра, на берегах притоки Орелi, е ще два таких городища – Залiнiйне i Бузiвка, а на пiвнiч – найбiльше скiфське городище-гiгант Бiльське. Крiм цих, на пiвнiч на кордонi лiсу i лiсостепу мiстилося це кiлька пам’яток, а можливо – груп пам’яток. У басейнi р. Вiти – Велике Ходосiвське (Круглик), Мале Ходосiвське (Кругле) i Хотiвське, на Ірпiнi – Млинок, на Лiвобережжi – Басiвське на Сулi. Усi цi пам’ятки мають рiзний ступiнь дослiдженостi, дуже важко встановити час виникнення саме укрiплених поселень, поготiв етапи iх перебудови. У канiвськiй групi в передскiфський час iснували Трахтемирiвське i Григорiвське городища. На Днiстрi майже всi пам’ятки з’явилися в передскiфський час, у верхнiй течii Пiвденного Бугу до раннiх вiдносяться Немирiвське i Вишнянське. У час РСК-1, проте iз жаботинським матерiалом, з’являеться найранiше укрiплення Бiльського городища. Із них усiх ранньоскiфського часу повнiстю перестають функцiонувати майже всi городища тясминськоi групи (незначний шар цього часу на Жаботинi не е показником його повноцiнного функцiонування, як попереднього часу), в канiвськiй групi якийсь час ще iснуе Трахтемирiвське городище, але в IV ст. до н. е. з’являеться велике городище Вiха, а ще за сто рокiв починае функцiонувати комплекс на горi Лисуха. У басейнi Пiвденного Бугу ще тривае життя на Немирiвському городищi, з’являеться Северинiвське i припиняеться життя на Вишнянському. На перший погляд, наче маемо единий процес формування раннього урбанпростору. Проте, ряд особливостей усiх цих пам’яток не дае змогу говорити про единий процес. Чим же вiдрiзняються городища, що виникли передскiфського часу, вiд тих, що виникли ранньоскiфського? Вiдповiдь за це питання – ключ до накреслення iсторичних процесiв у Причорноморському Лiсостепу на свiтанку нашоi iсторii. Показово, що цi пам’ятки вiдрiзнялися кардинально. Фортифiкацiйнi споруди городищ будувалася за рiзними принципами. Якщо чорнолiськi городища – це невеликi за площею дiлянки переважно на пагорбах або мисах рiчок чи потiчкiв розташованi у важкодоступних мiсцях, захищенi додатково невисокими валами i ровом, або ровом iз якоюсь збудованою непотужною загородкою, то ранньоскiфськi городища – це справжнi землянi фортецi. Вони можуть розташовуватися не лише у важкодоступних мiсцях, а й в долинах рiчок. Валами при цьому оточуеться значна площа – сотнi гектарiв, на якiй може розташовуватися кiлька поселень iз додатковими укрiпленнями. Уся система укрiплень е цiлiсною, враховуе обов’язкову наявнiсть транспортноi водноi артерii в серединi чи поруч iз городищем. Фактично створюеться не лише життевий простiр, а простiр iз iнфраструктурою, спрямованою на сполучення iз iншими регiонами, з одного боку, i захищеною вiд зовнiшнього простору, з iншого. Вiдмiнним е i культурний шар чорнолiських i ранньоскiфських городищ. Якщо чорнолiськi укрiпленi городища майже не мають культурного шару або мають дуже слабку насиченiсть археологiчними знахiдками, то ранньоскiфськi городища не просто мають шар, а мають рiзне функцiональне призначення рiзних частин городища. Найкраще це простежено на найбiльшому – Бiльському городищi, якому приписують найменування геродотiвського мiста Гелона. Там, в окремих частинах городища, жили ремiсники рiзних професiй, торгiвцi, цiлком закономiрно, що обряди i релiгiйнi культи також обслуговувались у окремiй частинi цього гiгантського поселення. Ремiснi осередки i iмпортнi речi, як iндикатор торгових вiдносин, е на всiх бiльш-менш дослiджених ранньоскiфських городищах. Як ми вже зазначали, найкращим етноiндикатором археологiчних культур, належних суспiльствам, що не переступили порiг цивiлiзацii, е лiпна керамiка. В питаннi етнiчноi належностi чорнолiських i ранньоскiфських городищ вона радше свiдчить на користь рiзного походження iхнiх мешканцiв. Якщо на чорнолiських пам’ятках найхарактернiшою рисою е яскрава добре випалена i оздоблена орнаментом тотожна схiдногальштатським пам’яткам чорно- i буролискована столова i тарна керамiка, то на ранньоскiфських – це передовсiм керамiчний комплекс, характерний для пiвнiчних пам’яток, як-от Хотiвське городище чи Кругле або Мале Ходосiвське, виникнення яких припадае на час не пiзнiше кiнця VII ст. до н. е. Їх керамiчний комплекс е мiсцевим, похiдним вiд культур доби бронзи тшинецького кола i схiдних варiантiв лужицькоi культури Центральноi Європи. Тобто близько кiнця ХІІ ст. до н. е. бiля пiвденноi межi лiсостепу почали з’являтися пам’ятки, пов’язанi iз колом культур схiдного гальштату, однiею iз особливостей яких було будiвництво поруч iз поселеннями невеликого городища у важкодоступному мiсцi. Неiнтенсивна наповненiсть культурного шару цих городищ археологiчним матерiалом i наявнiсть у ньому речей культового характеру свiдчить про використання цих городищ як схованок пiд час военноi небезпеки i iх сакральне значення, близьке до святилищ. Власне, присутнiсть божества пiд час небезпеки i е основним фактором захисту для релiгiйного суспiльства. Таку ж функцiю виконували городища i в культурах схiдного гальштату. Єдиною вiдмiннiстю, яку не можна не брати до уваги, мiж власне гальштатськими i чорнолiськими пам’ятками е кухонна керамiка, яка продовжуе свою лiнiю вiд бiлогрудiвськоi. Кухонна керамiка е надзвичайно традицiйною за всiх часiв, адже вона пов’язана iз процесом приготування iжi i, власне, стравами, тобто сферою дiяльностi, яка е традицiйно жiночою у «варварських» культурах. Із формою кухонного горщика пов’язана форма i розмiр печi для приготування iжi, особливо нижня, придонна частина посудини, якою горщик помiщався на черiнь печi. Наявнiсть кришки для кухонного горщика свiдчить про те, що пiч, швидше за все була закритою iз димовiдводом, а цього явища як раз не спостерiгаеться для чорнолiськоi культури принаймнi Поднiпров’я. Це свiдчить про те, що частина населення на чорнолiських пам’ятках, i, передовсiм, жiночого населення мала мiсцевi коренi. Пiсля пожеж середини VIII ст. до н. е. частина чорнолiських городищ i поселень жаботинського типу продовжила iснування. Можливо, через певний перiод запустiння на низцi пам’яток життя вiдновлюеться. Але матерiальний комплекс там представлено вже iншими типами, характерними для пiвнiчноi зони порубiжжя лiсу i лiсостепу, як то на Хотiвському городищi. Цi пiзнi шари чорнолiських городищ i поселень жаботинського типу загалом непотужнi, хоча представленi саме житловими комплексами, а не слабкими шарами городищ святилищ-схованок чорнолiськоi культури. Згодом, уже в VI ст. до н. е., життя на них повнiстю припиняеться. Натомiсть у незначнiй вiддаленостi вiд них виникають новi городища, або ж старi пам’ятки стають частиною нових укрiплень набагато бiльших городищ, i цього разу це городища-гiганти ранньоскiфського часу. Логiчно припустити, що виникнення лiсостепових городищ у Центрально-Схiднiй Європi пов’язано iз тими самими процесами, що вiдбувалися у всiй Європi. Насамперед йдеться про формування системи торговельних шляхiв, якими за раннього гальштату поширювалася сировина i вироби iз бронзи, а в пiзнiший час значно бiльший асортимент iмпортiв, як ми бачимо, спектр яких протягнувся вiд Каспiю i Волги на сходi до Альп на заходi. У Пiвнiчному Причорномор’i на зламi бронзовоi i залiзноi доби i в пiзнiший час можна говорити про два етапи цього процесу. Перший iз них пов’язаний iз чорнолiською культурою, i, можливо, е продовженням процесiв доби фiнальноi бронзи у Балкано-Карпаттi. Другий починаеться iз появою в регiонi новочеркаських пам’яток, пов’язаних iз проходом зi сходу на захiд чергових кочових племен, або з ранньоскiфського часу, наслiдком чого i е, найiмовiрнiше, слiди пожеж i припинення життя на пiвденнiй смузi чорнолiських лiсостепових городищ i поселень жаботинського типу. У цей перiод виникають городища-гiганти, якi в своему плануваннi i органiзацii життевого простору вже мiстять початки урбанiзацii у европейських племен. Розташування як городищ першого етапу, так i другого на берегах великих рiчок або iх судохiдних приток вказуе на воднi шляхи – як основнi для пересування, зокрема i з метою торгiвлi, аж до появи в степу кочовикiв, якi, опанувавши новi територii, почали виконувати роль своерiдних медiаторiв мiж лiсовими племенами Європи i морським узбережжям, що належало грецьким мiстам-державам. Некрополi, належнi тому чи iншому городищу, не завжди вдаеться видiлити. Для пам’яток чорнолiськоi культури питання поховального обряду загалом не дуже добре розробленi. Вважаеться, що це можуть бути кремацii в безкурганних похованнях, якi дуже важко вiднайти вiзуально по формальним ознакам у мiсцевостях, вкритих лiсами. Але вiдомi i iнгумацii з використанням камiння в поховальних спорудах, як пiдкурганнi, так i без насипiв. У днiсторовськiй групi пам’яток вiдомi колективнi поховання. Для ранньоскiфського часу найбiльшою проблемою е вирiзнення поховань мiсцевого населення i скiфських iз загального масиву, адже бiльшiсть могильникiв цього часу вже мае курганнi насипи i велику кiлькiсть речей рiзного походження (мiсцевого, скiфського, кельтського, еллiнського тощо) у iнвентарi. Допускаючи наявнiсть принаймнi у Побужжi i на Правобережжi Днiпра поховань, що належать до iлiрiйськоi поховальноi традицii, чи то так званих трерiв – мешканцiв пруто-днiстровського мiжрiччя, варто припустити, що тiльки в V ст. поховальний обряд лiсостепового населення вiдносно вирiвнюеться. Для цього часу i наступного столiття тут вiдомi як курганнi некрополi, що мiстили поховання i скiфськоi i мiсцевоi елiти, так i грунтовi могильники, належнi лише мiсцевому населенню. Припиняють iснування городища-гiганти, заснованi в ранньоскiфський час, по-рiзному. Можна говорити, що пiвнiчнi пам’ятки порубiжжя iз лiсом зникають у ІV ст. до н. е., а пiвденнiшi пам’ятки в районi Канева iснують i в ІІ ст. до н. е. Пiвденна лiнiя городищ Побужжя i Поднiпров’я, освоена ще за доби пiзньоi бронзи, iснуе у IV ст. до н. е. Поднiстровськi пам’ятки Непоротiвськоi групи – единi, що не зазнали повноi змiни населення, iснують i за скiфського часу, щоправда, вибiрковiсть публiкацiй цих пам’яток не дае змоги назвати навiть приблизну дату припинення життя на цих пам’ятках. Достеменно не вiдомо про причини припинення життя на городищах-гiгантах, оскiльки вони наразi недостатньо дослiдженi. Подальша доля iх населення, iмовiрно, пов’язана вже iз пiзньоскiфськими пам’ятками i хорою античних мiст Пiвнiчного Причорномор’я у нижнiх течiях Днiпра, Днiстра i Бугу. Краiна таврiв Евелiна Кравченко Сьогоднi ми називаемо давнiй Крим Тавридою, краiною таврiв. Почалася ця iсторiя ще за Гомера. Іфiгенiю, доньку грецького царя i наречену героя Ахiлла, греки принесли в жертву богу Посейдону пiд час плавання до Ілiону, вiдомого ще як Троя. Тi подii, що вiдбулися близько 1200 р. до н. е., вiдомi нам як Троянська вiйна, оспiванi аедом, спiвцем давньоi iсторii Еллади Гомером у гiмнах «Ілiади». За легендою, богиня Артемiда викрала дiвчину з-пiд жертовного ножа, поставивши замiсть неi бiлу лань. Дiвчину ж богиня перенесла до свого святилища у Тавридi – землi таврiв, де та приносила в жертву всiх грекiв, якi потрапляли в цi землi. Згодом Орест, брат Іфiгенii, викрав ii у таврiв разом iз iдолом Артемiди, i привiз до Авлiди, що у Елладi, де жриця Артемiди доживала свiй вiк. Довга пiщана коса на узбережжi Понта Евксинського (Чорного моря) називалася Ахиллiв Бiг. На думку давньогрецьких картографiв, саме по нiй бiг Ахiлл, намагаючись наздогнати свою наречену. Сучасна ii назва – Тендрiвська коса, що в Миколаiвськiй областi. Острiв Левке (з давньогрецькоi – Бiлий), дарований богами Ахiллу пiсля смертi, нинi називаеться Змiiним, що в Одеськiй областi. «…Вiн називаеться також Ахiлловими Бiгом (Бiлий берег), оскiльки в той час як Ахiлл сватався за Іфiгенiю i вона була привезена заради нього в Авлiду, внаслiдок лиха, що трапилося пiд час плавання еллiнiв до Ілiону, захотiли принести ii в жертву за успiшне плавання, але Артемiда вхопила ii i принесла до Скiфськоi мiсцевостi до таврiв, а закоханий Ахiлл iшов за нею i супроводжував до того острова, що називаеться Бiлим» [Схолii до Пiндара (VІ–V ст. до н. е.) Schol. ad Pind,. Nem ,. ІV, 79 (49)]. «…Іфiгенiя: Але Артемiда викрала мене у ахейцiв, давши замiсть мене лань, i перенесла по свiтлому ефiру, оселила мене в цiй землi таврiв, де царюе над варварами варвар Фоант, який пересуваючи швидкi ноги, подiбно до крил, отримав таке iм’я за швидкiсть нiг. Вiн поставив мене жрицею в цьому храмi, де такими звичаями насолоджуеться богиня Артемiда на святi, одне iм’я якого прекрасне, а про iншi промовчу, боючись богинi. За звичаем, що i ранiше iснував в цiй краiнi, я приношу в жертву всякого еллiна, який прибувае до цiеi землi. Я освячую жертву, а таемничим убивством ii всерединi цих чертогiв богинi, займаються iншi» [Еврипiд. Іфiгенiя в Тавридi, (V ст. до н. е.) Eurip., If., 28–41]. Так воно було бiльше трьох тисяч рокiв тому чи не так – нiхто не в змозi достеменно вiдповiсти на це питання. Фрiдрiх Нiцше, один iз найкращих знавцiв античноi фiлософii, зазначав, що культура може розвиватися лише у окресленому мiфом горизонтi. Антична лiтература мае чимало варiантiв цього мiфу, але це усе сформувало свiтогляд еллiнiв i створило врештi ойкумену. Для еллiна ойкумена була чимось бiльшим нiж наше поняття «батькiвщина». Морський народ, що створював свiй свiт шляхом розселення або виведення власних колонiй, ойкуменою вважав будь-яку землю, де ставала нога еллiна. Еллiнiв, якi побували на нових землях, вважали героями. Згодом, коли пiсля Троянськоi вiйни минули столiття, греки не боялися плисти Негостинним – Авксинським Понтом у холоднi землi Пiвнiчного Причорномор’я, де панували «варвари» скiфи i дикуни таври, i засновувати новi мiста, бо там вже побували iх героi – Ахiллес, Геракл чи Іфiгенiя. Усi цi давнi оповiдки лишили слiд на давнiх мапах – перiплах i перiегессах. Таврикою, або землею таврiв Геродот називае гористу частину Криму на пiвднi, що тягнеться у напрямку до схiдного вiтру. Закiнчуеться геродотiвська Таврика скелястим пiвостровом, що нинi називаеться Керченським. Гекатей Мiлетський, опис Європи якого передуе написанню Геродотом «Історiй», змальовуе Таврику пiвостровом у формi скiфського лука i згадуе там мiсто Керкiнiтiду (сучасна Євпаторiя). І тiльки Псевдо-Скiлак, автор IV ст. до н. е., який жив уже пiсля Геродота, згадуе у Таврицi емпорiй Херсонес. Геродот в оповiдi про Таврику наводить легенду про Іфiгенiю i згадуе верховну богиню таврiв – Дiву або Партенос, у якiй вгадуеться вже знайома нам Іфiгенiя. «…Вiд Істру це е власне первiсна Скiфiя, розташована в напрямку до пiвдня i пiвденного вiтру аж до мiста, яке називаеться Керкiнiтiда. Звiдси i далi в краiну, що тягнеться вздовж моря i яка е гiрською i заходить у Понт, залюднюе плем’я таврiв до пiвострова, що називаеться Скелястим. Цей пiвострiв заходить у море в напрямку до схiдного вiтру… Мiсце, що його посiдають таври в Скiфii, схоже на те мiсце, яке посiдало би на мисi Сунiон, вiд дему Торiку до дему Анафлiстiв, якесь iнше плем’я, а не афiняни… Те що я кажу, тут мае значення, коли можна порiвнювати мале з великим. Отака краiна ця Таврика» [Геродот. «Історiя», (V ст. до н. е.) Herod., IV, 99]. Але ж ми, за даними археологiчних розкопок, нинi знаемо, що Партенос була верховною богинею не таврiв, а Херсонеса Таврiйського. Красуня Партенос зображена на херсонеських монетах, згадана як рятiвниця i заступниця у херсонеських декретах, ii iм’ям клялися у вiрностi державi херсонесити. Отже, таке високе божество, якому присвячено цiлi цикли мiфiв, патронатка одного з найбiльших полiсiв Пiвнiчного Причорномор’я повинна була мати грандiозну храмову центральну споруду i чимало невеликих храмiв. Геродот i пiзнiшi автори згадують храм Дiви у Таврицi, але чiткоi локалiзацii його нiхто не наводить. Імовiрно, що жоден з авторiв не бував у Таврицi, а записи лишилися iз оповiдок морякiв i негоцiантiв. Чи бачили храм мандрiвники, також е питанням, на яке не мае вiдповiдi. Справдi, не так багато писемних джерел дiйшло до нас про кримську давнину. Але ж на те i iснуе археологiчна наука, щоб вiдповiдати на ненаписанi запитання. Крим – це Таврида, Таврика i Таврiя, потiм – Сари Кирим. Про нього писали чимало, писали правдивого i мiфiчного ще вiд часу падiння Троi. Першою згадкою кримськоi землi у свiтовiй лiтературi i, вiдповiдно, iсторii традицiйно вважаеться фрагмент iз «Одiссеi» Гомера з описом лестригонського мiста Телепiла, де «пастир пастиря зве, загоняючи худобу, а той вiдповiдае, вже виганяючи». «Вираз “близькi шляхи ночi i дня” деякi розумiють не тiльки в мiсцинному значеннi, тобто, що нiчне i денне пасовиська лежать, як мовлено, поблизу мiста, чому i чабани, як мовлено, вiтають один одного, але i часовому, тобто, що впродовж деякого часу там бувають дуже короткi ночi. Тому i нелегко, можливо, кому-небудь упродовж однiеi частини ночi достатньо вiдпочити, а в другу частину пасти худобу, тому що з початком ночi близько сходиться i схiд сонця, короткий час перебувшого пiд землею. Тому людина, що може вдовольнитися коротким сном, заробляе там вдвiчi. Таке математичне пояснення першим дав, кажуть, Кратес, що запропонував гiпотезу про короткiсть тамтешнiх ночей i сказав, що лестригони живуть пiд головою Дракона, що знаходиться серед зiрок над ними; Арат також сказав, що вона знаходиться там, де “кiнцi заходу i свiтанку змiшуються один з одним”. Тому i кажуть, що день бiльший, а нiч коротка. Зворотне тому явище у кiммерiйцiв, у яких мiф складае багатодобовi ночi. Тому, оскiльки в Лестригонii схiд сонця близький до заходу i нiч дуже коротка внаслiдок близькостi до дня, поет правильно сказав, що шляхи ночi близькi до шляхiв дня» [Евстафiя, архiепископа Фессалонiки, пояснення до «Одiссеi» Гомера, (XII–VI до н. е. – ІІ пол. ХІІ ст. н. е.), Eusth., Schol. ad Hom., Od., X, 86 (S.1649, fr.27)]. Побачив у цьому фрагментi опис кримського берега iз Балаклавською бухтою французький вчений-мандрiвник Дюбуа до Монпере. «…Звiдси [тобто з Еолова острова] попливли ми вперед з пригнiченим серцем. Згасала бадьорiсть людей вiд тяжкоi греблi за нашою ж дурiстю, оскiльки не з’являвся бiльше подорожнiй вiтер. Шiсть дiб однаково пливли ми ночами i вдень, а на сьомий день досягли ламова неприступного мiста, лестригонського Телепiла, де пастир пастира кличе, коли загоняе худобу, а той вiдповiдае, вже виганяючи. Там безсонна людина отримала б надвiйну плату – одну за випасання волiв, а другу – за випасання срiблясто бiлих овець, оскiльки близькi там шляхи ночi i дня. Тут коли ми вступили в славетну бухту, навколо якоi з обох бокiв суцiльно виситься крута скеля, а береги, що нависли, вигинаються один проти одного в устя i вузький вхiд, тут всi направили в середину округленi судна. Вони були прив’язанi близько одне до одного всерединi глибокоi бухти, оскiльки нiколи в нiй не пiднiмалася хвиля анi велика, анi мала, а було навколо свiтле затишшя. Лише один я утримав горне судно обабiч бухти, там, на закраiнi, прив’язавши причали до скелi, а сам, пiднявшись на кручисту вершину, встали [аби оглядiти мiсцевiсть]. Не було там видно справ нi волiв, нi людей, i бачили ми лише дим, що пiднiмався з землi» [Гомер, «Одiсея», (ХІІ–VІ ст. до н. е.), Hom., Od., X, 77–99]. Ще один мiфiчний народ – лестригони, вплелися у вiнок кримськоi мiфологii. Досi не вщухли дискусii з приводу правомiрностi спiввiднесення цього античного тесту, записаного набагато пiзнiше за подii Троянськоi вiйни, iз реальним шматком сушi бiля Балаклави. Але ж за Гомером iшли послiдовники. Минаючи цiлий сонм схоластiв, зупиняемося на батьковi iсторii Геродотi i великому трагiковi – Еврiпiдi. Ми любимо припускати, чи могли давнi письменники хоч якийсь час перебувати на тих землях, якi вони описували. Зазвичай, вiдповiдь е негативною, i навiть iхнi сучасники часто-густо критикували логографiв i звинувачували у незнаннi предмета, який тi описували, бажаннi прикрасити своi оповiдi всякими видумками. Геродот також жодного разу не був у Таврицi, але користувався оповiдками морякiв. Його сучасник Еврипiд поклав на папiр давню грецьку легенду i подарував свiтовi трагедiю «Іфiгенiя у Тавридi». Але ж ми навряд чи колись зможемо встановити, чи в геродотiвськiй Таврицi вiдбувалися легендарнi подii, чи це просто давнiй мiф про якусь землю предкiв. Але ж саме Партенос, Артемiда Таврополос була головною богинею i покровителькою одного з найбiльших античних полiсiв Таврики – Херсонеса. Пiсля описiв грекiв були i iншi, але досi найбiльше зацiкавлення викликають саме античнi тексти. Власне, на античних авторiв спирався i вже згаданий нами Дюбуа де Монпере, який одним iз перших описав кримськi старожитностi. Поява европейських учених на Сходi Європи i в Криму, зокрема, не була випадковою. Як згадують iншi мандрiвники, обiзнанi iз ситуацiею, як-от англiйка Холдернес, це було пов’язано iз iнтересом Наполеона до цих земель i, можливо, навiть його планами вiдновити кримськотатарську державнiсть. Принаймнi, саме пiсля мандрiв европейцiв Дюбуа до Монпере i Петра Симона Палласа кримськi старожитностi стали предметом вивчення iсторикiв давнини. Власне, iх описи були першими науковими систематизованими роботами по кримськiй археологii. Бiльшiсть iз описаного ними – це були кинутi фортецi-iсари кримських готiв, венецiанцiв i генуезцiв, що наприкiнцi XVIII – початку XIX ст. не були такою вже й давниною. Іще якихось 300–350 рокiв до цього це були цiлком процвiтаючi держави. Але французи лишили i описи давнiших руiн. Насамперед це той самий, згаданий Псевдо-Скiлаком, Херсонес. Поруч iз Херсонесом завдяки античним авторам вiдразу виник образ Партенос. І згодом, уже пiсля вiйни з Наполеоном, росiйська аристократiя, що дедалi частiше почала звертати увагу на Крим, саме цей образ винесла на поверхню у своiх путiвниках. Власне, перше, що почали шукати у Криму iз старожитностей – це храм Дiви або Партенос. Зараз можна тiльки припускати, але цiлком можливо, що акцент на цьому мiфi було поставлено вiдправленим у чергове заслання О. С. Пушкiним у кiлькох вiршованих рядках. Отже, бiльше двох iз половиною сотень рокiв археологiчних пошукiв нараховуе iсторiя дослiджень Криму. Наприкiнцi ХІХ ст. ентузiасти-краезнавцi Д. О. Шпак i М. М. Печонкiн зiбрали на Гераклейському пiвостровi доволi цiкавий матерiал, не схожий на античнi чи середньовiчнi старожитностi. Це була лiпна лискована керамiка iз орнаментом, iнодi заповненим бiлою пастою, крем’янi ножi, рiзноманiтнi кiстянi знаряддя, кам’янi зернотерки. Усi цi старожитностi було визначено доiсторичним часом. На початку ХХ ст. дослiдженням так званих кримських дольменiв – могильникiв кам’яних скринь, розташованих на схилах кримських гiр, зайнявся М. І. Репнiков. Вiн ототожнив цi пам’ятки iз легендарними таврами слiдом за Дюбуа де Монпере i датував iх добою раннього залiза. В 1926 р. у невеличкiй науково-популярнiй статтi, присвяченiй своiм дослiдженням доiсторичних старожитностей Криму в печерах Кизил-Коба, Кош-Коба i поблизу Нейзацу Г. А. Бонч-Осмоловський навiв доволi цiкавий матерiал, вiдмiнний вiд дослiджуваного ним матерiалу шару доби каменю. Це так само, як i на Гераклейському пiвостровi, була лискована лiпна керамiка, вкрита орнаментом, iнодi заповненим бiлою пастою. За мiсцем знахiдки цю видiлену культуру дослiдником було названо кизил-кобинською. Зараз через столiття ми видiляемо три перiоди в цiй культурi – старший дотаврський, молодший дотаврський i таврський. Із цих назв зрозумiло, що з таврами пов’язуеться лише останнiй перiод культури. Виходячи iз твердження, що найстiйкiшою етнiчною ознакою для «варварських» суспiльств е керамiка, дуже небагато нащадкiв мешканцiв поселень дотаврських перiодiв кизил-кобинськоi культури лишилося на початку таврського перiоду. Загалом матерiальний комплекс i передусiм посуднi набори таврського перiоду вiдповiдають синхронним пам’яткам сумiжних регiонiв – Пiвнiчного Кавказу, Передкавказзя i Кубанi, Подоння, Днiпровського Лiвобережжя i Середнього Поднiстров’я. Така «мiшанина» в посудних наборах, ймовiрно була наслiдком якогось катастрофiчного демографiчного явища на Пiвночi Причорномор’я, пов’язаного iз початком скiфського панування в регiонi, i, власне, приходом наступноi хвилi кочових племен, вiдомих за пам’ятками новочеркаського типу. Принаймнi зараз можна говорити про складання «образу» культури вже на початок VII ст. до н. е. i з того часу кардинальних змiн у типологii матерiального комплексу кизил-кобинськоi культури вже не вiдбувалося аж до ii зникнення. Тобто саме це населення греки, засновуючи своi мiста в Тавридi, через столiття назвуть таврами. Таврський перiод подiляеться таким чином на два етапи – раннiй i пiзнiй. Раннiй (середина VIII – середина VI ст. до н. е.) – це час складання культури таврiв, освоення ними територii кримських передгiр’iв i гiр. Пiзнiй (середина VI – кiнець IV/III ст. до н. е.) – час спiвiснування зi скiфами на пiвночi i грецькими мiстами на узбережжi. За таврського перiоду формуеться три основнi групи пам’яток таврiв – захiдна, центральна i схiдна. Захiдна – це басейн рiчки Чорна, центральна тяжiе до середньоi течii Салгiра (район нинiшнього Сiмферополя), схiдна мiститься в горах у верхiв’ях рiчок Зуя, Бiюк- i Кучук-Мускомiя. Можливо, iснувала ще й пiвденнобережна група, але вона дуже погано дослiджена, тому анi про ii хронологiю, анi про характер поселень нiчого наразi сказати не можна. Захiдна група – найстарша в культурi, власне, з неi i розпочалася кизил-кобинська культура в ХІІ ст. до н. е. Їi основне поселення Уч-Баш зникае на початку таврського перiоду. Замiсть нього в долинi рiчки Чорна з’являеться чимало невеликих поселень iз доволi бiдною матерiальною культурою, а в верхiв’ях рiчки – могильники кам’яних скринь, цвинтарi, полишенi населенням долин Чорноi рiчки – Інкерманськоi, Каракобинськоi та iн. Зникае кизил-кобинська культура в цiй групi разом iз iнтенсифiкацiею контактiв iз греками Херсонеса в серединi – третiй чвертi IV ст. до н. е. У другiй чвертi IV ст. до н. е. поселення таврiв пересуваються iз передгiр’iв i гiр до кордонiв хори Херсонеса. Якимось чином це населення було задiяне в економiцi античного полiсу. Проте частина поселень лишалась у передгiр’ях. Такi контакти призвели до суспiльного розшарування в середовищi таврiв, що видно за розвитком iхнiх некрополiв впродовж IV ст. до н. е. Явище суспiльного розшарування, коли iз цивiлiзованими греками контактуе лише верхiвка племенi, збагачуючись вiд цих контактiв, а решта населення критично бiднiе, простежено не тiльки на хорi античних мiст Криму, а й поблизу античних центрiв Захiдноi Європи. Як наслiдок – наприкiнцi IV ст. до н. е. в захiднiй групi пам’яток вже нема поселень iз специфiчною етнiчною рисою таврiв – чорно- i буролискованою керамiкою iз врiзним орнаментом, заповненим бiлою пастою. Натомiсть з’являються поселення iз керамiчним комплексом пiзнiх скiфiв, з якими асимiлювали i залишки таврiв. Центральна група – найбагатша в культурi Таврського перiоду. Їi населення, ймовiрно, найбiльше вiд iнших контактувало саме iз скiфами, адже вздовж Салгiра пролягав один iз основних степових шляхiв iз Боспору (Керченського пiвострова) до Перекопу. Вона датуеться вiд зламу VIII/VII ст. до н. е. аж до кiнця ІІІ ст. до н. е. Одним iз останнiх поселень таврiв було невеличке селище на мiсцi Неаполя Скiфського, проте мiж зникненням цього поселення i появою власне Неаполя в ІІ ст. до н. е. минув певний час. Найгiрше вивченою групою е схiдна, розташована на пiвнiчно-схiдних схилах Кримських передгiр’iв. Вона виникла в другiй половинi VIII ст. до н. е. або на початку VII ст. до н. е., ймовiрно, iз залишкiв населення молодшого дотаврського перiоду i мiгрантiв iз Передкавказзя внаслiдок появи в Причорномор’i кочiвникiв-новочеркасцiв. У IV ст. до н. е. пам’ятки цiеi групи просуваються ще далi в гори, де зберiгаються дуже архаiчнi риси орнаменту на парадному посудi таврiв. Проiснувала група доволi довго – до ІІ ст. до н. е. досить глибоко в горах, трансформувавшись у так званий схiдний або айвазовський локальний варiант культури, що зазнав впливу культур Таманського пiвострова. Частина населення, ймовiрно, асимiлювала iз кочiвниками, вже в IV ст. проявившись на пам’ятках типу Кринички. Таври господарювали в своiх долинах на невеликих поселеннях, невеликi наземнi будинки, вкритi очеретом, слугували прихистком вiд негоди як iм, так i iхнiй худобi. Превалюючою ланкою господарства було вiдгiнне (яйлажне) скотарство, але вони знали i землеробство, щоправда, доволi примiтивне. Ремесла, вiрогiдно, розвиненi не були, проте столова керамiка вже в V ст. до н. е. стае якiсно виготовленою, лискованою по кольоровому ангобу, багато оздобленою орнаментом. Схiдна група пам’яток, найiмовiрнiше, була утворена за участi ковалiв-залiзоробiв, оскiльки одне з найранiших вiдомих поселень цiеi групи (Сеферек Коба) якраз i виникло поблизу родовища залiзноi руди як металургiйний центр. Загалом зникнення кизил-кобинськоi культури i таврiв як народу, який асоцiюеться з ii останнiм перiодом, пов’язано iз процесом складних економiчних вiдносин iз греками i скiфами. І, якщо як компонент таври асимiлювали в пiзньоскiфському суспiльствi, то подальших iхнiх слiдiв у грецькому суспiльствi наразi достеменно встановити не вдалося. Сутiнки: три Скiфii Евелiна Кравченко Розквiт Степовоi Скiфii IV ст. до н. е., що багатiла мiж античними полiсами узбережжя Понту Евксинського i «варварськими» племенами Лiсостепу, змiняеться жорсткою кризою ІІІ ст. до н. е., причини якоi досi е предметом дискусiй в археологii. Наслiдком цих подiй стало зникнення степових скiфiв i поява в ІІ ст. до н. е. кiлькох нових племiнних об’еднань, деякi з них набули рис еллiнiстичних монархiй, вiдомих у давнiй iсторii Причорномор’я як Малi Скiфii. Ранiше iсторiографiя причиною колапсу Скiфii називала прихiд сарматських племен – наступного кочового народу, що прийшов до Понту iз глибин Азii – Маньчжурii i Алтаю. Проте ця подiя за сучасною хронологiею сталася приблизно на сто рокiв пiзнiше зникнення Степовоi Скiфii. Отже, причина занепаду краiни скiфських царiв iнша i криеться в способi господарювання самих скiфiв. Як вiдомо, в основу життедiяльностi скiфських племен був покладений екстенсивний спосiб ведення господарства. Земля кочового племенi розподiлялася на кочування, якi в середньовiчний час ми знаемо пiд назвою «улуси». Цi кочування забезпечували випас худоби царськоi родини i елiти. В IV ст. до н. е. вiдбувся останнiй подiл кочувань i, ймовiрно, iх подрiбнення. З iншого боку, сусiдство iз осiлими суспiльствами – грецьким i «варварським», призвели до того, що в цьому ж IV ст. до н. е. у скiфiв починаеться процес седентаризацii – осiдання кочовикiв на землю. Особливо iнтенсивно i яскраво цей процес вiдбувався у Криму на кордонах хори античних держав – Херсонеса i Боспору, де поруч iз еллiнiзованими скiфськими похованнями з’являлися грунтовi могильники. Водночас до кордонiв хори античних держав починають пересуватися iз передгiр’iв поселення таврiв. Писемнi джерела нам дають не дуже багато iнформацii про цей час в Таврицi i Скiфii, зростае кiлькiсть повiдомлень античних авторiв тiльки ІІІ–ІІ ст. до н. е., i це пов’язано iз постiйною загрозою з боку «варварiв» античним мiстам, а згодом i низкою вiйн. Так що ж сталося ІІІ ст. до н. е. в причорноморських степах, що, з одного боку, припинило iснування Степовоi Скiфii, а з iншого стимулювало приплив степового i iншого «варварського» населення до античних мiст? Напевно, причиною стали не сармати, а змiни клiмату. Екстенсивна економiка скiфiв за умов сухого степу, який почав перетворюватися на напiвпустелю, спонукала iх переходити до територiй iз кращими умовами зволоження, якими, власне, i були Передгiрний Крим, Нижне Поднiпров’я i Приднiстров’я. І, якщо в Нижньому Поднiпров’i i Приднiстров’i землi заселенi не були, то в Криму щiльнiсть населення була бiльшою – окрiм таврiв, значна частина земель пiвострова в IV ст. була зайнята грецькими державами Херсонесом i Боспором. Частина «варварiв» просунулась також в Пiвнiчно-Захiдне Причорномор’я – на хору Ольвii i Тiри. Імовiрно, що в Ольвiйському полiсi тiснi взаемини iз скiфами склалися ранiше за кризу ІІІ ст. до н. е., про що свiдчать i археологiчнi матерiали, i писемнi джерела. Хоч би як там було, але в ІІІ ст. до н. е., а точнiше мiж другою i третьою третиною ІІІ ст. до н. е., бiльшiсть садиб хори Херсонеса в Пiвнiчно-Захiдному Криму згорае, а Херсонес втрачае майже всю свою дальню хору разом iз Калос-Лiменом i Керкiнiтiдою. Якщо розглянути пам’ятки скiфiв поблизу античних поселень Пiвнiчно-Захiдного Криму, то також можна впевнено говорити, що цi землi були ними освоенi i контакти iз античним свiтом встановленi набагато ранiше. В IV ст. до н. е. вони, найiмовiрнiше, вже iснували. Так що ж сталося в Захiдному Криму ІІІ ст. до н. е.? Про яку вiйну сперечаються археологи i iсторики i ким у нiй предстали античнi поселення Пiвнiчно-Захiдного Криму, Херсонес, Ольвiя i скiфи? Отже, почнемо з Нижнього Поднiпров’я. Наприкiнцi IV – на початку ІІІ ст. до н. е. в нижнiй течii Днiпра приблизно мiж сучасними мiстами Запорiжжя i Нова Каховка виникае низка поселень iз матерiалом, iдентичним «варварським» поселенням хори античних мiст Пiвнiчно-Захiдного Причорномор’я. Цих «варварiв» не можна назвати скiфами, радше, це нащадки населення лiсостепу i мiгрантiв iз заходу, ймовiрно, гето-дакiв, керамiка яких часто зустрiчаеться на хорi Ольвii i Тiри. Зв’язок iз цими античними полiсами не випадковий, адже в цей час принаймнi хора Ольвii активно зростае, збiльшуеться кiлькiсть садиб, i, навiть е пiдстави говорити про освоення ольвiополiтами Пiвнiчно-Захiдного узбережжя Таврики, де була збудована садиба ольвiйського типу бiля агломерацii Панське. Зi скiфами якихось военних дiй у полiсiв пiвнiчного заходу Понту в цей час не спостерiгаеться, ймовiрно, внаслiдок певних договiрних чи данинних вiдносин. У серединi ІІІ ст. до н. е. припиняе свое iснування майже уся ольвiйська хора, в цей же час припиняеться функцiонування нижньоднiпровських городищ i поселень. Однак говорити про осiдання тут на землю кочових скiфiв попереднього часу, тобто V–IV ст. до н. е. не доводиться, радше, йдеться про населення Ольвiйськоi хори, де ймовiрна присутнiсть еллiнiзованих скiфiв, пов’язаних iз правлiнням скiфського царя Скiла. Найiмовiрнiше, саме це населення просунулося на Захiд, де в районi Добруджi виникла Мала Скiфiя, i на пiвдень, де в ІІ ст. до н. е. виникае Кримська Скiфiя. Мала Скiфiя в Добруджi виникла близько кiнця ІІІ ст. до н. е. i припинила свое iснування в ходi протистояння Понтiйського царства i Римськоi iмперii на початку І ст. до н. е., пiд час тих самих подiй, в результатi яких вiдбулося припинення державностi Кримськоi Скiфii. Імовiрно, що етнiчний склад i династи Дунайськоi Скiфii також доволi опосередковано ототожнювалися iз саме скiфами степiв, так само, як i в Криму. Уже в ІІ ст. до н. е. регiон Нижнього Днiпра знову заселяеться – тут нараховуеться не менше 15 пiзньоскiфських городищ i кiлька некрополiв. Проте iх дослiдники не схильнi констатувати iх генетичну спорiдненiсть iз попереднiми скiфськими пам’ятками. Вони в своiй матерiальнiй культурi демонструють доволi строкату культурну атрибуцiю, де присутнi i захiднi гето-дакiйськi, i пiвнiчнi зарубинецькi, i сарматськi, i лiсостеповi скiфоiднi риси, що загалом можна схарактеризувати початком доволi потужного впливу культур европейського Латену. Найбiльш наповненою подiями iз усiх цих залишкiв осередкiв скiфського свiту е iсторiя Кримськоi Скiфii. Власне, скiфи в Криму почали з’являтися вiд самого початку освоення ними Причорноморських степiв – з VII ст. до н. е. І саме в Криму поблизу с. Фiлатовка було розкопано пiдкурганне скiфське поховання iз одним iз перших античних iмпортiв – iонiйською чорнофiгурною ойнохоею VII ст. до н. е. До IV ст. до н. е. скiфи освоiли весь степовий Крим, практично ставши першими його повноцiнними господарями. В освоеннi околиць кримського степу – кордонiв Херсонеськоi хори на заходi, Кримських передгiр’iв на пiвднi i хори Боспорського царства i Феодосii на сходi скiфськi племена взяли також безпосередню участь. Найбiльше скупчення скiфських курганних могильникiв простежуеться в Пiвнiчно-Захiдному Криму. Якщо в VI–V ст. до н. е. це окремi впускнi поховання або кургани, то в IV ст. до н. е. це курганнi гряди вздовж торгових шляхiв вiд Перекопа до античних полiсiв Пiвнiчно-Захiдноi Таврики i могильники безпосередньо прив’язанi до грецьких мiст Керкiнiтiди, Калос-Лiмена i iнших менших поселень на узбережжi. Характер зв’язкiв скiфiв iз греками в Криму яскраво простежуеться за еволюцiею скiфських кам’яних стел на курганах – одного iз основних атрибутiв скiфського поховання, який пiдтверджуе належнiсть похованого представника скiфськоi елiти саме цiй землi, де здiйснене поховання. Якщо в часи скiфськоi класики стели було представлено типовими скiфськими «бабами», в IV–ІІІ ст. до н. е. в змiшаних курганно-грунтових некрополях поблизу грецьких мiст з’являються так званi стели еллiнiстичного типу, стилiстика яких вiдповiдае бiльше античнiй статуi, нiж скiфськiй «бабi». Водночас у другiй чвертi – серединi IV ст. до н. е. до кордонiв хори Херсонеса пiдтягуються i таври. Кизил-кобинськi поселення iз передгiр’iв i рiчкових долин просуваються до кордону хори на Гераклейському пiвостровi, виникають на берегах оз. Донузлав, кизил-кобинська керамiка присутня в житловiй забудовi Керiкiнiтiди, Калос-Лiмена, Маслiн, Панського. При цьому, некрополi таврiв не мiняють свого розташування в верхiв’ях гiрських рiчок. У IV ст. до н. е. могильники кам’яних скринь продовжують функцiонувати, i лише наприкiнцi столiття почали демонструючи ознаки занепаду родiв. Припинення функцiонування таврських могильникiв вiдбулося в ІІІ ст. до н. е. Кизил-кобинська керамiка, крiм античних мiст i поселень, в VІ–IV ст. до н. е. також з’явилась в скiфських пiдкурганних похованнях Степового Криму, що свiдчить про активнi мiжетнiчнi контакти таврiв i скiфiв. Про це, власне, згадуе i Геродот, описуючи похiд Дарiя на скiфiв: «Скiфи порадилися мiж собою i вирiшили, що вони самi не спроможнi помiрятися силами i прогнати Дарiя i послали вiсникiв до сусiднiх народiв. І царi цих народiв уже збиралися i радилися мiж собою, розумiючи, що проти них виступило велике вiйсько. Це були царi таврiв i агатiрсiв, i неврiв, i андрофагiв, i меланхленiв, i гелонiв, i будинiв, i савроматiв» (Переклад з грецькоi О. І. Бiлецького) [Herod., IV, 102]. У Центральних Передгiр’ях Криму вже у IV ст. до н. е. виникае кiлька нових поселень, якi дослiдники iнтерпретували як тавро-скiфськi за наявнiстю так званоi скiфськоi керамiки. Проте останнi дослiдження посудного набору таврiв IV ст. до н. е. показали, що там продовжують розвиватися форми попереднiх перiодiв, а единими новими е кiлька типiв столового посуду гето-дакiйського походження. Форми ж, властивi пам’яткам Нижнього Поднiпров’я, в Криму з’являються не ранiше другоi чвертi ІІІ ст. до н. е. Схiдний Крим, де полiтику i етнiчну ситуацiю визначало Боспорське царство, завжди мав низку вiдмiнностей вiд Захiдного. Геродот помiщав схiд Криму до володiнь царських скiфiв: «За Герром (Нижне Поднiпров’я. – Е. К.) простягаеться краiна, що називаеться царською, i скiфи, якi в нiй живуть, найхоробрiшi i найчисельнiшi, i вони вважають iнших скiфiв своiми невiльниками. Вони на пiвднi сягають аж до Таврики (Гiрський i Передгiрний Крим. – Е. К.), а на схiд – до рову, що, як я сказав, прокопали народженi вiд слiпих, i до гаванi на Маетiдському озерi, що називаеться Кремни» [Herod., IV, 20]. Справдi, уздовж азовського узбережжя фiксуеться археологiчно окрема група поховань, що за обрядом дещо вiдрiзняеться вiд решти скiфських могильникiв. Цi поховання мiстять ознаки напiвзiбганостi кiстяка i здебiльшого супроводжуються посудинами, характерними для кизил-кобинськоi культури саме Схiдних Передгiр’iв. У IV ст. до н. е. тут уже формуеться новий синкретичний поховальний обряд, що мiстить i риси скiфських поховань, i кизил-кобинських. Це колективнi поховання, здiйсненi в кам’яних скринях, iнодi у вторинному використаннi, або у склепах боспорського типу. І в першому, i в другому випадку над похованням зводиться курганний насип. На сучасному етапi дослiджень можна говорити, що цей регiон демонструе найранiшi прояви складання единого етнiчного масиву iз рiзних компонентiв. В уривку Геродота також згадуеться гавань Кремни на Маетiдському озерi (Азовське море. – Е. К.). Знайти цю гавань археологам поки що не вдалося, нiчого схожого на поселення часу класики азовське узбережжя Криму поки що не проявило. Але картографування кримських курганiв показало в цьому районi доволi цiкаве явище – вiд затоки Сивашiв мiж селами Урожайне i Некрасовка зосереджено чимало курганiв i курганних могильникiв, причому, курганнi гряди звiдси тягнуться через Кримський степ зi сходу на захiд аж до Пiвнiчно-Захiдного Криму, де розгалужуються на кiльканадцять курганних вервечок. Усi вони ведуть до античних поселень Пiвнiчно-Захiдного Криму. В iншому мiсцi Геродот iще раз згадуе Кремни: «І так вони прибули на Маетiдське озеро до Кремнiв. А Кремни розташованi на землi вiльних скiфiв» [Herod., IV, 110]. Схоже, що Кремни – це географiчна назва гаванi, а не поселення, i цiлком можливо, вiд неi починався один iз давнiх шляхiв, маркованим курганами, з азовського узбережжя до Пiвнiчно-Захiдного Криму. Вiдкритим лишаеться питання, чому в V–IV ст. до н. е. сухопутний шлях зi схiдного берега Криму до пiвнiчно-захiдного був безпечнiший i кому вiн був вигiднiший за морське сполучення, але напевно, що йдеться про iнтереси кочових скiфiв. У передгiр’ях трохи пiвденнiше цього шляху розташовано Ак-Кайську i Беш-Обинську гряди скiфських царських курганiв, поховання в яких датуються близько середини IV ст. до н. е. Вже наступного столiття в ІІІ ст. до н. е., а можливо й ранiше, тут на сходi Криму виникае перше поселення фортеця, яка зараз претендуе на найменування першоi столицi пiзнiх скiфiв – Ак-Кайське городище. Воно розташоване на природному скельному пiдвищеннi, яке з трьох бокiв закiнчуеться стрiмчастою скелею, i лише з одного поволi спускаеться до долини рiчки Бiюк-Карасу, старе рiчище якоi пролягае якраз пiд стрiмчастими скелями городища. Зi сторони долини городище було укрiплене кам’яними стiнами, в районi в’iзду була збудована протейхiзма, яка разом iз основною стiною утворювала перибол. Імовiрно, що саме iз цим скiфським городищем пов’язанi вiдомi подii наступноi iсторii Боспору за участю Савмака i скiфських найманцiв. У цей час кардинальнi змiни вiдбуваються на хорi Херсонеськоi держави – мiж першою i другою чвертю ІІІ ст. до н. е. Херсонес втрачае всю свою дальню хору в Пiвнiчно-Захiдному Криму iз поселеннями на узбережжi, Керкiнiтiду, Калос-Лiмен – усi цi мiста i поселення мiстять слiди пожеж цього часу i наступнi на цим скiфськi шари. Те ж явище спостерiгаеться i на хорi Ольвii, тодi ж припиняеться життя на скiфських городищах i поселеннях Нижнього Поднiпров’я. І вже в ІІ ст. до н. е. в центральних передгiр’ях бiля однiеi з найдовших кримських рiчок Салгiра постае нова столиця пiзнiх скiфiв – Неаполь Скiфський. Античнi писемнi джерела майже не вживають етнонiми таври i скiфи, частiше використовують термiн тавро-скiфи або скiфо-таври, називаючи ним населення гiр i передгiр’iв Криму. Плiнiй i Мела згадують серед сарматських племен Криму сатархiв. Сатархеi, якi пiратствують, вiдомi також iз епiграфiки Неаполя, що датуеться не пiзнiше 40-х рокiв ІІ ст. до н. е. Також у джерелах згадуються тафрii, сатаркi, роксолани. Останнi вiдомi як союзники пiзнiх скiфiв у вiйнi проти херсонесько-понтiйських вiйськ. У Страбона i Стефана Вiзантiйського е згадка про кримськi скiфськi поселення Палакiй i Напiт, якi пов’язують iз скiфською легендою про братiв Пала i Напа, проте достеменно локалiзувати iх на мiсцевостi неможливо. Дослiдники пiзньоскфiськоi культури доводять, що подii iз формуванням пiзньоскiфськоi держави в Криму в ІІ ст. до н. е. пов’язанi iз просуненням з пiвночi Понту на пiвострiв населення з хори Ольвii, Нижнього Поднiпров’я i Поднiстров’я, тодi як змiшане тавро-скiфське населення пiвострова IV–ІІІ ст. до н. е. вiдiйшло в гори. Проте загальнi тенденцii для всього «варварського» населення пiвострова i потужнi процеси еллiнiзацii, якi простежуються як в столицi пiзнiх скiфiв Неаполi, так i у вiддiлених гiрських селищах, дають змогу стверджувати, що в цей час усе «варварське» населення Криму було задiяне у дiяльностi пiзньоскiфських династiв. У цей же час Херсонеська держава починаючи iз другоi чвертi ІІ ст. до н. е. вступае в затяжну кризу, пов’язану iз втратою внаслiдок «варварських» набiгiв володiнь у Пiвнiчно-Захiдному Криму i запустiння ближньоi хори на Гераклейському пiвостровi. Причому в Пiнiчно-Захiдному Криму на мiсцi античних поселень у другiй половинi ІІ ст. до н. е. постають пiзньоскiфськi фортецi. Загалом протягом перiоду розквiту пiзньоскiфського царства в Криму виникло близько 50 городищ, найбiльшi з яких Кермен-Кир, Булганацьке, Усть-Альмiнське, не рахуючи вже названих Ак-Кайського i Неаполя Скiфського (Керменчик). Недовга перерва в набiгах скiфiв на Херсонес, пов’язана iз договором останнього 179 р. до н. е. iз царем Понту Фарнаком І, змiнилися активними военними дiями, пов’язаними iз царем Скiлуром. Імовiрно, що вiн був не простим династом, оскiльки саме йому вдалося об’еднати розрiзненi скiфськi племена i створити ранньодержавне об’еднання iз ознаками династичноi монархii – першу державу, утворену мiсцевим населенням Криму. Його правлiння припадае приблизно на 50–40-вi рр. ІІ ст. до н. е. Цей час пов’язаний не лише з активними военними дiями проти Херсонеса. Імовiрно, що союзницькi вiдносини Скiлур традицiйно мав iз Боспором. Чеканка монет Скiлура в Ольвii може свiдчити про iмовiрнiсть його протекторату над цим античним центром або принаймнi про дружнi вiдносини iз ним i певну допомогу проти набiгiв iнших «варварських» племен, якi безперешкодно пересувались степом пiсля зникнення Степовоi Скiфii. Можливо, що до цього племiнного об’еднання входили i городища Нижнього Поднiпров’я, оскiльки спосiб зведення iх фортифiкацiйних споруд, архiтектурнi прийоми i споруди загалом подiбнi до Неаполя Скiфського. Сам Неаполь за Скiлура стае потужним мiським центром. Вiн запрошуе в свою ставку еллiнiв i за iх керiвництва в Неаполi зводяться громадськi споруди i храми, мiсто наслiдуе планування, властиве грецькому полiсу, скiфська елiта переймае грецькi традицii i грецькi культи, вивчае грецьку писемнiсть. Греки, ймовiрно, були i серед военачальникiв Скiлура, про одного iз них Посiдея, сина Посiдея, який перемiг сатархеiв, якi пiратствували, йдеться в однiй з епiграфiчних пам’яток Неаполя. Поховальний обряд пiзнiх скiфiв ІІ – першоi половини І ст. до н. е. вiдрiзняеться i вiд попереднiх «варварських» могильникiв Криму i вiд некрополiв наступного перiоду. Це переважно грунтовi некрополi iз поховальною спорудою – склепом. Є також i пiдкурганнi поховання. Бiльшою мiрою вони спорiдненi iз еллiнiзованими некрополями i окремими похованнями Схiдного Криму, а також некрополями Поднiстров’я i скiфським некрополями, що тяжiли до ольвiйськоi округи. Еллiнiзацiя на поховальному обрядi пiзнiх скiфiв вiдбилася загалом на речах, а сам обряд i поховальна споруда лишилася традицiйною. Зображення Скiлура i Паллiка на вiдомому рельефi iз iх мавзолею хоч i виконане в еллiнськiй манерi, самi гробницi i саркофаги в мавзолеi лишилися в скiфських традицiях. Зайнявши Пiвнiчно-Захiдний Крим i встановивши протекторат над Ольвiею, Скiлур почав систематичнi военнi дii проти Херсонеса, ймовiрно, також з метою встановлення протекторату i дадинних вiдносин. Намагаючись протистояти агресii скiфiв i розумiючи, що в умовах кризи, коли полiс втратив майже всю свою хору, Херсонес звернувся по допомогу до единого, хто лишився iз союзникiв – царя Понтiйського царства Мiтрiдата VI Євпатора. Початок херсонесько-скiфських вiйн припадае на 114/113 р. до н. е., найактивнiша iх частина вiдображена в Декретi на честь Дiофанта – полководця, вiдправленого Мiтрiдатом на допомогу Херсонесу. Очоливши херсонеське вiйсько, Дiофант переправився через бухту на протилежний берег, який зараз у Севастополi мае назву Пiвнiчна сторона, де будучи атакованим загоном Паллака, розбив його i змусив тiкати. Дiофант звiльнив фортецю Ктенунт i згодом захопив скiфську фортецю Паллакiй, в якiй деякi дослiдники бачать Усть-Альмiнське городище. На честь цiеi перемоги в 113 р. Дiофант, пiдкоривши навколишнiх таврiв, засновуе мiсто i називае його на честь царя Понту Євпаторiем. Другий похiд Дiофанта вглиб Скiфii призвiв до падiння скiфського мiста Хабеi i столицi Неаполя, можливо, була тодi захоплена i фортеця Напiт. Унаслiдок цiеi перемоги скiфи пiдкорилися Мiтрiдату, але вже через рiк, у 112 р. до н. е., зреклися царя Понту, уклавши союз iз племенем роксоланiв i iхнiм царем Тасiем. Восени цього ж року Дiофант повернувся до Таврики i разом iз херсонеситами почав другий похiд проти скiфських фортець. Проте негода змусила його повернути на пiвнiч, захопити Керкiнiтiду i обложити Калос-Лiмен. Але захисники Калос-Лiмена стiйко захищали свою фортецю, згодом його було взято окремим херсонеським загоном. Навеснi 111 р. до н. е. Паллак разом iз Тасiем виступив проти Дiофанта, проте десь на рiвнинi Пiвнiчно-Захiдноi Таврики пiд час великоi битви зазнав нищiвноi поразки, унаслiдок якоi майже все скiфське вiйсько було знищене. Дiофант пiсля цiеi перемоги пройшовся скiфськими володiннями, захопив вдруге Неаполь i Хабеi i встановив васальну залежнiсть скiфiв вiд Мiтрiдата. Паллак, припускають, втiк, а новi правителi Кримськоi Скiфii погодились на свiй васальний статус. Власне, цими подiями суто скiфська iсторiя Кримськоi Скiфii закiнчуеться, а починаеться iсторiя протистояння Понтiйського царства i Римськоi iмперii, яка закiнчилась перемогою останньоi. У скiфськiй верхiвцi з початку І ст. до н. е. починаеться вплив вiйськового угруповання Азiйського Боспору i Пiвнiчного Кавказу. Нащадки пiзньоскiфських династiй брали участь у вiйнах Боспору І ст. до н. е. Пiсля середини І ст. до н. е. до Таврики почали мiгрувати черговi хвилi населення Пiвнiчно-Захiдного Причорномор’я. А пiсля розгрому пiзньоскiфських поселень Передгiрного i Захiдного Криму боспорським царем Аспургом, який виступив разом iз сарматами, Кримська Скiфiя пiдпала пiд владу Боспору i в мiсцевiй культурi почали превалювати вже сарматськi риси. Проте iз закiнченням iсторii скiфiв не закiнчилася iсторiя Кримськоi Скiфii та ii столицi – Неаполя. Переживши навалу багатьох рiзних народiв протягом перших столiть новоi ери, IV ст. н. е. все це населення стало частиною гото-аланського племiнного союзу, а згодом на цьому мiсцi виникла нова держава Феодоро-Кримська Готiя. На схiдних рубежах кельтського свiту Геннадiй Казакевич На межi IV–III ст. до н. е. Європу охопила хвиля масштабних змiн. Знищення Держави Ахеменiдiв унаслiдок походiв Александра Великого до Азii, а по тому майже миттеве падiння його власноi недобудованоi iмперii та черга безкiнечних вiйн, якi охопили Схiдне Середземномор’я, значне послаблення мiст-держав етрускiв у Пiвнiчнiй Італii та занепад Скiфii у Причорномор’i – все це створило певний вакуум влади, яким не забарилися скористатися племена, до того часу маловiдомi або ж взагалi невiдомi в античному свiтi. Особливе мiсце серед них займали кельти. Історiя кельтських племен корiннями сягае другого тисячолiття до Р. Х., коли величезний масив iндоевропейських племен та народiв, об’еднаних археологiчною культурою так званих «полiв поховальних урн» у Центральнiй Європi, почав розпадатися на окремi чiткiше окресленi полiтичнi, а, вiдповiдно – мовнi та етнiчнi сегменти. Колискою «кельтськоi цивiлiзацii» традицiйно вважають захiдну область гальштатськоi культури (тобто терени сучасноi Австрii, Чехii, Швейцарii, Пiвденноi Нiмеччини та Схiдноi Францii). У VIII–VII ст. до н. е. носii гальштатськоi культури, завдяки вчасно опанованому вмiнню обробляти залiзо та видобувати кориснi копалини (зокрема золото та срiбло), накопичили величезнi багатства, що засвiдчуе майже казкова розкiш «князiвських» поховань тiеi легендарноi епохи. Однак уже у VI ст. до н. е. ця епоха процвiтання завершилася. З досi не до кiнця зрозумiлих причин чисельнi старi поселення були залишенi або знищенi (а у Центральнiй Європi до цього доклали руку кiммерiйцi та скiфи), змiнилися естетичнi смаки, поховання стали бiднiшими, але у них з’явилося набагато бiльше високоякiсноi зброi. На арену виходить нова археологiчна культура, яка отримала назву латенськоi[8 - Назва походить вiд швейцарського селища La T?ne, де нова культура була вiдкрита. Водночас, ядром ii формування вважаються землi на пiвнiчному сходi сучасноi Францii.], та ii носii – iсторичнi кельти. Проблема походження кельтiв остаточно не розв’язана. Достеменно вiдомо лише те, що мiж VI та ІІ ст. до н. е. носii кельтських мов проживали на величезному обширi Європи, включно з Британськими островами, бiльшою частиною Іберiйського пiвострова, територiею сучасноi Францii, заходом та пiвднем Нiмеччини, пiвнiччю Італii, басейном Верхнього та Середнього Дунаю тощо. Еллiни називали iх кельтами (вочевидь, вiд назви одного з племен, з якими познайомилися ранiше), але частiше – «галатами» (грецьк. ???????). Римляни, у свою чергу iменували iх «галлами» (лат. Galli). Два останнi термiни найiмовiрнiше спорiдненi з давньоiрландськими gal «лютий, вiдважний», galdae «войовничий»[9 - Rankin D. Celts and Classical world. London: Routledge, 1996. P. 5–6.]. Самi кельти або галати, якщо й мали якесь уявлення про давне спiльне походження, навряд чи надавали йому великого значення. Їхнi племена, розкиданi на величезнiй територii, iнтенсивно контактували з рiзними народами, запозичували мiсцевi традицii, укладали з ними шлюби та полiтичнi i вiйськовi союзи. За великим рахунком, «кельтська культура» нинi вiдома нам по археологiчним знахiдкам насправдi становила сукупнiсть окремих культурних груп, об’еднаних спiльними дiалектами та, частково, певними традицiями матерiальноi i духовноi культури. Проникнення кельтiв на терени сучасноi Украiни було лише частиною набагато масштабнiшого процесу мiграцiй у Центральнiй та Пiвденно-Схiднiй Європi. Тривалий час вважали, що основною причиною кельтських переселень на новi мiсця було перенаселення на теренах «прабатькiвщини», де бiдолахам не вистачило земель, щоб себе прогодувати. Проте тi ж археологiчнi дослiдження засвiдчили, що за доби розгортання мiграцiйного руху в долинi Марни, в Шампанi та в iнших ключових областях латенськоi культури навпаки спостерiгалося суттеве скорочення кiлькостi населення[10 - Kruta V. Les Celtes de la premi?re expansion historique // Les Celtes. Ed. S. Moscati. Paris: EDDL, 2001. P. 196.]. Тобто землi було стiльки, скiльки й ранiше, але народу поменшало. У нашi днi дослiдники частiше висловлюють думки про соцiальну обумовленiсть кельтських мiграцiй, подiбну до тiеi, яка склалася у Скандинавii на початку експансii вiкiнгiв. Боротьба за владу над спiвплемiнниками й вплив на сусiдiв, а вiдповiдно – гонитва за здобиччю пiдштовхувала амбiтних вождiв до авантюр та пошукiв нових земель[11 - Collis J. The European Iron Age. London, New York: Routledge, 2003. P. 126.]. У серединi ІV ст. до н. е. кельти на пiвднi почали просуватися углиб Балканського пiвострова, пiдкорюючи мiсцевi iллiрiйськi та фракiйськi племена. Кульмiнацiею iх експансii на Балканах став консолiдований похiд трьох кельтських армiй пiд загальним керiвництвом Бренна у 280–279 рр. до н. е., коли вiд них добряче перепало не кому-небудь, а спадкоемцям Александра Великого. Кельтам вдалося розгромити македонського царя Птолемея Керавна, спустошити значну частину материковоi Еллади, пройти Фермопiли й наблизитися до Дельф. Лише цiною неймовiрного напруження зусиль еллiнам вдалося вiдбити цю навалу, однак кельти мiцно закрiпилися у Подунав’i, заснували на ново здобутих землях «царство» Тилiс (на пiвденному сходi сучасноi Болгарii), а частина iх навiть переселилася до Малоi Азii, де згодом утворила державу пiд назвою Галатiя. Проникнення на землi сучасноi Украiни кельти розпочали невдовзi пiсля того як хвилi масштабних мiграцiй ІV – початку ІІІ ст. до н. е. почали слабшати. У цi часи римська республiка, Македонiя, фракiйськi та iллiрiйськi племена, якими були оточенi кельтськi поселення на Балканах, поступово вiдновили сили й почали тиснути на колишнiх завойовникiв. З iншого боку, починаеться славна епоха центральноевропейськоi консолiдацii кельтiв, коли значна частина населення скупчилася на територii Чехii, Моравii, Баварii та Угорщини. У такiй ситуацii кельти починають шукати новi, порiвняно легкодоступнi землi. Упродовж ІІІ – другоi половини ІІ ст. до н. е. вони займають Пiвденну Польщу вiд Нижньоi Сiлезii аж до верхiв’iв Вiсли. Першим регiоном сучасноi Украiни, який зазнав кельтськоi експансii, стало Закарпаття, а точнiше украiнська частина Верхнього Потисся. До приходу кельтiв ця територiя була заселена пiвнiчнофракiйськими племенами (носiями куштановицькоi археологiчноi культури). Подробицi тих буремних подiй достеменно не вiдомi, але чiтко видно, що з середини ІІІ ст. до н. е. куштановицька культура майже раптово занепадае, а на ii мiсцi виникають опорнi пункти кельтiв. Лише деякi мiсцевi традицii простежувано за нових умов, серед них форми виготовлення лiпного посуду, низка особливостей поховального обряду. На думку бiльшостi сучасних дослiдникiв, на Закарпаттi внаслiдок завоювання мав мiсце симбiоз кельтських та мiсцевих культурних елементiв[12 - Котигорошко В. Верхне Потисся в давнину. 1 000 000 рокiв тому – Х сторiччя н. е. – Ужгород: Карпати, 2008. – С. 154.]. Зауважимо, що подiбна ситуацiя була типовою для переважноi бiльшостi iнших регiонiв кельтськоi Європи, де власне кельти становили лише пануючу верхiвку. Латенськi (кельтськi) пам’ятки Закарпаття представленi переважно поселеннями, могильниками та поодинокими похованнями, а також скарбами. Селилися кельти переважно невеликими хуторами, що складалися з кiлькох напiвземлянок типовоi для Центральноi Європи конструкцii, а також господарських ям для зберiгання зерна. Такi поселення були центрами проживання великоi родини. На сьогоднi на територii Закарпатськоi областi Украiни виявлено близько 40 подiбних поселень. Найбiльше поселення кельтiв Закарпаття (можливо, столиця племiнного об’еднання) було розташоване на пiвнiчно-захiднiй околицi сучасного Мукачева, на схилах гiр Галiш (204 м) та Ловачка (306 м). Тут було виявлено кiлька десяткiв жител та ремiсничих майстерень. Мешканцi Галiш-Ловачки, крiм сiльського господарства, займалися обробкою залiза, яке надходило з металургiйного центру у долинi рiчки Ботар (лiва притока р. Тиси). Галiш-Ловачка була не лише виробничим, а й полiтичним центром значноi територii. Про останне свiдчить знахiдка на поселеннi форми для вiдливання монет, а також монетних заготiвок. Рiч у тiм, що кельти, воюючи (i торгуючи) з еллiнами, римлянами та македонянами познайомилися з грошовим обiгом завдяки контактам iз Середземномор’ям, самi заходилися виготовляти золотi, срiбнi та бронзовi монети, якi наслiдували сусiдськi зразки – як виглядом, так i вагою. На самому поселеннi Галiш-Ловачка виявлено 18  срiбних тетрадрахм, 1 дiдрахма й 3 драхми. Бiльшiсть з них виготовлена безпосередньо у майстернях Галiш-Ловачки[13 - Kolnikovа E. Latenezeitlicher burgwall Gali?-Lovacka (Mukacevo) im lichte der m?nzfunde // Карпати в Давнину. Вип. 15. Ужгород, 2002. C. 99–113.]. Традицiйно виготовлення власних монет вважаеться однiею з ознак формування державностi, тому знахiдки у Галiш-Ловачцi засвiдчують iснування тут понад два тисячолiття тому вiйськово-полiтичного утворення з певними ознаками держави. Крiм того, на поселеннi були знайденi i атрибути вождiвськоi влади – металевi деталi вiд бойовоi колiсницi та меч з антеноподiбним рукiв’ям. Нинi встановлено, що весь басейн Верхнього Потисся, який крiм украiнського Закарпаття охоплюе ще й значнi обшири сучасних територiй Румунii, Угорщини та Словаччини, в перiод панування кельтiв становив единий етнокультурний простiр. На його теренах нинi вiдкрито близько 160 поселень, виробничих центрiв, могильникiв, а також три великi поселення-оппiдуми – Земплiн у Словаччинi, Буксентласло в Угорщинi та Галiш-Ловачка в Украiнi. Припускають, що саме цей регiон був саме тим осередком, звiдки частина кельтiв рушила далi на пiвнiч – до Пiвденноi Польщi[14 - Oledzki M. La Tene culture in the Upper Tisza Basin // Ethnographisch-archaologische Zeitschrift. 2000. Vol. 41, № 4. P. 507–530.]. Розквiт культури кельтiв Верхнього Потисся припадае на ІІІ – першу половину І ст. до н. е., тобто тривав бiльш як два столiття. В серединi І ст. до н. е. регiон був завойований племенами дакiв, яких на той час об’еднав талановитий ватажок на iм’я Буребiста. Писемнi джерела одностайно повiдомляють про жорстокий розгром даками коалiцii кельтських племен та спустошення iхнiх земель. Археологiчна ж картина не така сумна: частина кельтських поселень (зокрема, Бакта та Дiйда) продовжували iснувати i пiсля дакiйського завоювання. Самi ж завойовники, як про це свiдчать знахiдки на найбiльшому iхньому городищi Мала Копаня та могильнику в урочищi Челлениця, запозичили чимало рис кельтськоi культури. В археологiчнiй лiтературi ця спiльнота кельтизованих дакiйцiв найчастiше визначаеться як група Падеа-Панагюрськi Колонii. На межi ер греко-римськi письменники згадують проживання у Потиссi, на кордонi з Дакiею, племен анартiв (???????) i теврискiв (?????????). Пiд цими етнонiмами найiмовiрнiше фiгурували певнi змiшанi групи населення, якi виникли вже опiсля походiв Буребiсти. Прикметно, що один епiграфiчний напис з римського мiста Аквiнкума (розташовувався на мiсцi сучасного Будапешта) згадуе таку собi «Юлiю Утту Епону з племенi азартiв». Трете з iмен цiеi панi не що iнше, як теонiм кельтськоi богинi плодючостi й покровительки конярства. Не менш цiкавi процеси за участю кельтiв вiдбувалися у цей час на землях мiж Днiстром та Днiпром. У Пiвнiчному Причорномор’i найбiльш раннiм повiдомленням про кельтiв (галатiв) е вiднайдений в Ольвii Декрет на честь Протогена. Цей документ мiстить докладний перелiк заслуг перед полiсом заможного громадянина Протогена, життя якого припало на те саме буремне ІІІ ст. до н. е. Це був непростий час, вiдомий як «епоха кризи в Пiвнiчно-Захiдному Причорномор’i». Тодi рiзко скоротилася господарська активнiсть у регiонi, припинили свое iснування бiльшiсть античних поселень, а великi мiста не шкодуючи коштiв i зусиль змiцнювали обороннi споруди[15 - Бруяко И. В. О событиях ІІІ в. до н. э. в Северо-Западном Причерноморье (четыре концепции кризиса) // Вестник древней истории. 1999. № 3. – С. 76–91.]. У Декретi, серед iншого, йдеться про матерiальну допомогу, яку Протоген надав Ольвii в умовах загрози нападу на мiсто галатiв (???????) та скiрiв, якi уклали союз для спiльного походу на полiс. До цього союзу долучилися раби та «мiкселлiни» (змiшане еллiно-варварське населення околиць полiса). Навiть войовничi i «непереможнi» скiфи шукали укрiплених мiсць, «боячись жорстокостi галатiв», а iз самоi Ольвii у панiцi тiкало населення. Протоген допомiг iз фiнансуванням вiдбудови мiських укрiплень i напад, найiмовiрнiше, не вiдбувся. Однак перебування нових прибульцiв у Пiвнiчно-Захiдному Причорномор’i вочевидь не було мирним. Не випадково один фрагментарно збережений декрет з Істрii згадуе про якусь «галатську вiйну» у регiонi[16 - Falileyev A. Celtic Dacia. Personal names, place-names and ethnic names of Celtic origin in Dacia and Scythia Minor. Aberystwyth: CMCS, 2007. P. 7.]. Хто ж такi загадковi «галати», звiдки вони прийшли пiд стiни Ольвii? На жаль, однозначноi вiдповiдi на це питання немае, адже дату Декрету на честь Протогена можна встановити лише приблизно. Нещодавне дослiдження родовоi ольвiйськоi просопографii продемонструвало, що перiод найбiльш активноi дiяльностi Протогена припадав на середину ІІІ ст. до н. е.[17 - Нiколаев М. Хронологiя декрету на честь Протогена на грунтi синхронiзацii епонiмного календаря Ольвii //Археологiя, 2012. – № 1. – С. 29.]. У такому разi «галатами» з протогенового декрету могли бути вихiдцi зi згадуваноi нами ранiше з кельтськоi держави Тилiс у Фракii. Опосередковано про це свiдчать знайденi на берегах Днiстровського лиману кельтськi свинцевi монети рiдкiсного «типу Царевець», вiдомi виключно у Пiвнiчнiй та Пiвнiчно-Схiднiй Болгарii[18 - Mac Congail B. Kingdoms of the forgotten. The Celtic expansion in South-Eastern Europe and Asia Minor – 4 -3 centuries B. C. Plovdiv, 2008. P. 44–45.]. Також привертае увагу поховання з латенським мечем iз Вищетарасiвки (Токмакiвський р-н Днiпропетровськоi обл.), яке за характером нагадуе могили кельто-фракiйськоi воiнськоi елiти, знов-таки, з теренiв Болгарii (Паволче, Казанлик, Кальново). На землях Правобережноi Украiни загалом знайдено чимало предметiв латенськоi культури (переважно прикрас), датованих ІІІ ст. до н. е., що свiдчить про певну активiзацiю контактiв iз кельтами. Однак якщо дата Декрету Протогена припадае на межу ІІІ–ІІ ст. до н. е., як це iнколи припускають, батькiвщину «галатiв» слiд шукати у зовсiм iншому регiонi. Їхнi союзники скiри (вiд герм. *Skiroz – «чистi, блискучi») – плем’я германського походження, яке пiзнiшi джерела фiксують ближче до балтiйського узбережжя. Якщо галати прийшли разом iз ними, вони цiлком могли бути вихiдцями з кельто-германського пограниччя десь на далеких вiд Понту Евксинського теренах Чехii та Польщi. У ІІІ–ІІ ст. до н. е. етнонiм «германцi», як узагальнюючий термiн для позначення пiвнiчних «варварiв», ще не вживався, отож творцi декрету на честь Протогена могли вжити добре вiдомий iм термiн «галати». Вони могли називати так i племена бастарнiв, якi на початку ІІ ст. до н. е. раптово з’явилися у Надднiстрянщинi, як потужна вiйськова сила. Македонськi правителi Фiлiп V та його син Персей, якi вели у той час виснажливу боротьбу з Римом, намагалися залучити бастарнiв як союзникiв, мрiючи про створення коалiцii, яка мала б здiйснити напад на Італiю. По тому бастарни упродовж 150 рокiв виступали затятими ворогами Риму, щоправда, перепадало вiд них й iншим, особливо сусiдам. У 179 та 168 рр. до н. е. бастарни переходили через Дунай, грабуючи землi iллiрiйських та фракiйських племен. Через сто рокiв, а саме 74–63 рр. до н. е., вони таки взяли участь у вiйнi Риму з Мiтрiдатом VI Євпатором на боцi останнього (App. Mithr. 69), а на межi 60–50-х рр. до н. е. завдали римлянам (цього разу пiд проводом Гая Антонiя) вiдчутноi поразки, допомагаючи громадянам повсталоi Істрii. Останнiй свiй задунайський похiд бастарни здiйснили у 29 р. до н. е., але були розгромленi Марком Крассом. Частина античних авторiв зараховувала бастарнiв до кельтiв, iнша – вважала iх германцями. Водночас, слiд пам’ятати, що для грекiв та римлян назви «кельти», «германцi», «скiфи» були не бiльше нiж умовними класифiкаторами ворожих племен, якi розрiзняли насамперед за географiчними та полiтичними, але не за етнiчними ознаками. Імовiрно, бастарни були змiшаним конгломератом племен, що вiдображае, зокрема, й iхня назва, яка походить вiд германського «бастарди», «напiвкровки». Окремi племена бастарнiв (сидони та атмони) також мали явно германськi етнонiми. З iншого боку, вiдомо, що македонська дипломатiя розраховувала на союз бастарнiв iз кельтами Подунав’я (скордисками), бо вважала iх родичами. Етнiчний склад бастарнiв еллiнських джерел (або подiбного до них пiзнiшого конгломерату кiмврiв) найкраще вiдзеркалюе знахiдка бронзових шоломiв з Негау (Словенiя), у мiсцях iхнiх давнiх походiв. Два з цих шоломiв мали написи – «Харiгаст, жрець» та «Дубн, убивця кабанiв» – германською та кельтською мовами вiдповiдно! Археологiя пiдтверджуе, що у ІІ–І ст. до н. е. територiю Правобережноi Украiни та Молдови охопили змiни. У басейнах Днiстра та Днiпра у цей час сформувалися поенештi-лукашiвська та зарубинецька археологiчнi культури, до яких згодом долучилися носii пшеворськоi культури з територii сучасноi Польщi. Через значний вплив технологiй та обрядовостi кельтiв усi цi археологiчнi спiльноти отримали назву культур «кельтськоi вуалi» або латенiзованих культур[19 - Див.: Щукин М. На рубеже эр: Опыт историко-археологической реконструкции политических событий III в. до н. э. – I в. н. э. в Восточной и Центральной Европе. – СПб. : Фарн, 1994; Еременко В. «Кельтская вуаль» и зарубинецкая культура. Опыт реконструкции этнополитических процессов III–I вв. до н. э. в Центральной и Восточной Европе. – СПб. : Изд-во Санкт-Петербургского университета, 1997.]. Їхнiми носiями, у рiзних пропорцiях, залежно вiд конкретного регiону, стали германцi, мiгранти з контактних кельто-германських зон, а також мiсцевi нащадки населення скiфського часу. На сьогоднi майже поза сумнiвом, що весь цей строкатий етномовний «коктейль» античнi автори якраз i називали «бастардами», а iнколи – «кельтоскiфами»[20 - Саме такий термiн – ???????????, вживали Дiодор Сiцилiйський та Страбон стосовно найбiльш диких, на iхню думку, пiвнiчних варварiв, якi жили по сусiдству зi скiфами. Докладнiше про проблему кельто-скiфiв та бастарнiв див.: Казакевич Г. Схiднi кельти: культури, iдентичностi, iсторiографiчнi конструкцii. – К., Вiнниця : Нiлан-ЛТД, 2015. – С. 155–204.]. Етнонiм «кельтоскiфи», поза сумнiвом, був суто «кабiнетним», як сказали б сьогоднi, термiном еллiно-римських iнтелектуалiв, однак певна присутнiсть кельтських елементiв у цей час на теренах Украiни вiдповiдними писемними джерелами зафiксована. Зокрема, географ i астроном Клавдiй Птолемей (бл. 90 – бл. 168 рр.) вiдзначав перебування пiвнiчнiше дельти Дунаю племенi бритолагiв, назва якого е однозначно кельтською, а також кельтомовний топонiм Алiобрiкс (вiд кельт. allo- «iнший», -briga «фортеця на пагорбi») (III. 10. 5). Ще кiлька кельтських за походженням топонiмiв Клавдiй Птолемей зафiксував у Надднiстрянщинi – Карродун, Еракт, Метонiй. Найцiкавiша з цих назв – Карродун (кельт. karr- «колiсниця» й dun «фортеця, мiсто»), адже подiбнi топонiми були поширенi на заходi кельтського ареалу[21 - Sims-Williams P. Ancient Celtic place-names in Europe and Asia Minor / P. Sims-Williams. – Oxford, Boston: Blackwelll Publishing, 2006. P. 194–195.]. Той факт, що кельтомовнi назви були поширенi у регiонi, де з археологiчноi точки зору панували пшеворська та поенештi-лукашiвська культура, ймовiрно вказуе, що мова кельтiв була престижним засобом спiлкування тогочасноi племiнноi елiти (незалежно вiд походження, фактично така собi «латина варварського свiту»). Згадаемо також i про суто кельтськi iмена, якi нерiдко мали ватажки войовничих германцiв на рубежi ер. Поенештi-лукашiвська культура в басейнах Прута й Днiстра прийшла на змiну гето-фракiйським старожитностям ранiшого часу. Нинi достатньо переконливо показано, що носii майбутньоi поенештi-лукашiвськоi культури були вихiдцями аж з територii верхiв’iв далекоi Ельби, де контактували ясторфська культура давнiх германцiв та латенська культура кельтiв. Ареал поенештi-лукашiвськоi культури охоплював територiю Середнього та Нижнього Поднiстров’я, межирiччя Пруту й Сiрету, на пiвднi простягаючись до дельти Дунаю, а на пiвночi займаючи землi сучасноi Буковини й частково Подiлля. У серединi І ст. до н. е. нищiвного удару поенештi-лукашiвськiй культурi завдали даки царя Буребiсти. Майже одночасно з поенештi-лукашiвською вiдбувалося формування зарубинецькоi археологiчноi культури, яку наприкiнцi ХІХ ст. вiдкрив В. Хвойка поблизу с. Зарубинцi на Киiвщинi. За часiв розквiту ареал зарубинецькоi культури охоплюватиме величезну площу близько 450 тис. кв. км. у Середньому та Верхньому Поднiпров’i, Пiвденному Побужжi, басейнi Прип’ятi та Десни. На цих теренах дослiджено могильники з кремацiйними похованнями в лiпних глиняних урнах, а також невеликi поселення, розташованi здебiльшого на високих рiчкових мисах, горах (i часом непогано укрiпленi) та у заплавах рiчок. Пам’ятки зарубинецькоi культури близькi поенештi-лукашiвським; свого часу iх навiть об’еднували в одну археологiчну спiльнiсть. Однак наявнi й iстотнi розбiжностi, якi полягають у тому, що на формування зарубинецькоi культури вплинула культура кельтiв iз Подунав’я, а також мiсцеве ймовiрно балто-слов’янське населення Поднiпров’я. Вплив кельтiв помiтний насамперед у поховальному обрядi зарубинецькоi культури. З його характерних ознак (а iх виокремлюють 78) бiльшiсть (62) притаманна також i кельтам iз Балканського пiвострова. Спiльнi риси е у формах та способах орнаментацii лiпного посуду. Крiм того, майже всi зарубинецькi фiбули (застiбки до плащiв) мають прототипи саме серед кельтських пам’яток Пiвденно-Схiдноi Європи. Посеред них власне i фiбула «зарубинецького типу» з трикутним щитком – поза межами зарубинецькоi культури подiбнi поширенi майже виключно на територii колишньоi Югославii, на землях кельтiв-скордискiв. Балканськi елементи з’являються у зарубинецькiй культурi майже одночасно з походами бастарнiв за Дунай у першiй третинi ІІ ст. до н. е., тож пов’язують iх появу саме з поверненням бастарнiв звiдти. Шукаючи землi для поселення, бастарни могли податися аж у Поднiпров’я, яке саме на той час не було перенаселеним. Разом iз ними туди потрапили й певнi групи кельтського населення Подунав’я, спорiдненi з бастарнами, як повiдомляв про це Тiт Лiвiй. Найiмовiрнiше це були жiнки, адже трикутнi зарубинецькi фiбули, виготовленi за кельто-iллiрiйським зразком[22 - Пачкова С. Зарубинецкая культура и латенизированные культуры Европы. – К., 2006. – С. 12, 134, 216–223.], були елементом саме жiночого костюма. До речi, i виробництво лiпноi керамiки, у якому помiтнi елементи кельтськоi традицii, також зазвичай вважають жiночою сферою дiяльностi. Наприкiнцi ІІ – у першiй половинi І ст. до н. е. у зарубинецькiй культурi посилився вплив пiвнiчно-захiдних, «германських» елементiв. З’явилися новi типи речей, викристалiзувався верхньоднiпровський варiант культури, який бiльшою мiрою тяжiе до пам’яток ясторфськоi та оксивськоi культур Пiвнiчноi Нiмеччини та польськоi Прибалтики. Припускають, що цi змiни пов’язанi з проникненням до зарубинецького ареалу племен кiмврiв, вихiдцiв iз пiвострова Ютландii, якi разом зi своiми численними кельтськими та германськими союзниками пройшлися вогнем та мечем майже всiею територiею Європи. Майже одночасно у Верхньому Поднiстров’i з’явилася група носiiв пшеворськоi культури. Усi цi новi групи «варварського» населення, як i ранiше, прагнули переселитися у заможнiшi та теплiшi краi за Дунаем. Саме вихiдцi з ареалiв пшеворськоi та зарубинецькоi культур взяли участь в останньому балканському походi бастарнiв, який 29 р. до н. е. завершився для них катастрофiчною поразкою. Про залучення населення тогочасноi Украiни у балканськi справи свiдчать деякi важливi знахiдки, зокрема, накладка пiхов меча з пшеворського поховання у Гриневi, а також речi з могильника Мутин на Чернiгiвщинi. Тут, у похованнях, датованих у промiжку вiд середини І ст. до н. е. до початку І ст. н. е., було виявлено коштовний середземноморський бронзовий посуд i з-понад десяток комплектiв найкращого (як на той час) воiнського спорядження, зокрема вiдразу п’ять рiдкiсних схiднокельтських шоломiв, виготовлених у Подунав’i. Мутинський комплекс у басейнi р. Сейм е унiкальним з огляду на свою iзольованiсть далеко на сходi ареалу латенiзованих культур[23 - Terpilovskij R. The Mutyn burial site from the turn of eras on the Seym river // Das Jastorf-Koncept und die vorr?mische Eisenzeit im n?rdlichen Mitteleuropa / Eds. Brandt J., Rauchfu? B. Hamburg, 2014. S. 331–345.]. Характер iнвентарю та елементи поховального обряду вказують на пiвнiчно-захiдне походження похованих тут воiнiв, якi ранiше брали участь у вiйнах на Балканах.. На межi ер вплив культури кельтiв на землях Украiни починае слабшати, що насамперед було пов’язане iз занепадом вiйськово-полiтичноi могутностi кельтських полiтичних утворень у Європi, якi остаточно програють вiйськове протистояння Риму – вiд Британii до Галлii. Менше нiж за столiття вiд величезного ареалу поширення кельтських народiв залишилися уламки, деякi з них (Ірландiя, Шотландiя, Уельс, Бретань) збереглися до сьогодення. Слiди давнiх кельтiв Центральноi та Схiдноi Європи загубилися на дорогах тисячолiть, однак спадщина iхньоi iсторii та культури ще довго даватиметься взнаки, зокрема й на теренах Украiни. Еллiни на берегах Понту Евксинського Ольвiя та ii громадяни Михайло Вiдейко У давнiй iсторii земель, що лежать на пiвнiч вiд Понту Евксинського, е цiкава i повчальна сторiнка. Вона про те, як шукали i знайшли свого щастя еллiни двадцять шiсть столiть тому далеко вiд батькiвщини. Навiть збудоване власноруч мiсто так i назвали – Ольвiя, тобто – «Щаслива». Свого часу еллiни заснували декiлька мiст iз подiбною назвою, у рiзних частинах вiдомого iм свiту – вiд берегiв Іберii, Сардинii та Галлii до Кiлiкii i Єфрату. Пiвнiчнопричорноморська Ольвiя вiдома пiд iменем «Ольвiя Понтiйська». Близько восьми сотень рокiв на берегах Бузько-Днiпровського лиману жили люди, вирощували хлiб i виноград, створювали власними руками багато чого необхiдного для життя, торгували iз землями ближнiми i дальнiми. Боронили свое мiсто у лиху годину. Шукали порозумiння iз сусiдами. Однак сьогоднi цi еллiнськi пошуки щастя – хоча вже i перегорнута сторiнка iсторii, однак надзвичайно цiкава та повчальна. З чого починалася Ольвiя… У наш час слова «колонiя», «колонiалiзм» сприймаються, як щось однозначно ганебно-iмперiалiстичне, пов’язане iз гнобленням корiнного населення словом, не цiлком пристойне. Тому нинi для людей, не обiзнаних iз давньою iсторiею, вiдповiдно звучатиме словосполучення «еллiнськi колонii у Пiвнiчному Причорномор’i». Реальнiсть була такою, що Елладу на свiтовiй аренi в давнi часи представляли великi i малi мiста-держави (полiси), якi часом вступали у союзи, а частiше потрапляли пiд владу якого-небудь могутнiшого сусiда, примiром Персii. Включення до складу останньоi означало не лише виплату податкiв на користь царя царiв, але й мобiлiзацiю у випадку вiйни в перську армiю – з перспективою воювати навiть проти таких самих еллiнiв. Тi, кому подiбнi перспективи спiвпрацi з новою владою не подобалися, заходилися шукати в Ойкуменi iншого мiсця для проживання, вiдтак приток переселенцiв на пiвнiчнi береги Понту особливо посилився упродовж VI ст. до н. е., по мiрi розширення меж перських сатрапiй. Одну iз перших колонiй над Понтом Евксинським (а так еллiни назвали Чорне море) було засновано, як показали розкопки, на островi Березань, розташованому у Днiпро-Бузькому лиманi. Утiм у тi давнi часи Березань, можливо, ще не була островом – адже рiвень моря був нижчим на кiлька метрiв. Мешканцi тутешнього селища не тiльки торгували, а й вирощували хлiб, пасли худобу. Дослiдники вважають, що населений пункт мав горде iм’я «Борисфен» – на честь божества рiки, яку ми нинi називаемо Днiпром. На далекий острiв еллiни прибули з Іонii – так у тi часи називали частину Анатолiйського пiвострова. Тут було чимало значних i багатих еллiнських мiст, стрiмко зростаюче населення яких вже не могли прогодувати анi сiльське господарство, анi торгiвля, затиснутi конкуренцiею та податковим законодавством мiсцевих царств. Поки правителi великих i малих царств Азii, запросивши на помiч скiфiв та кiммерiйцiв, дiлили спадщину Ассирii й органiзовували новi iмперii, мешканцi малоазiйських i iнших полiсiв засновували на далеких берегах Середземного та Чорного морiв, вiд Геркулесових стовпiв до Колхiди, одну колонiю за iншою, вирушаючи у небезпечнi подорожi на захiд, на схiд i на пiвнiч. У випадку з Понтом Евксинським мандрiвники не мали особливих конкурентiв. Зi скiфами майбутнi колонiсти цiлком могли близько познайомитися ще у Азii i довiдатися для себе багато нового i цiкавого про краiну за морем, а хтось мiг навiть при нагодi отримати особистi гарантii вождя, а то i персональне запрошення. Давно помiчено, що поява античних колонiй у Пiвнiчному Причорномор’i дивним чином збiгаеться iз пригодами кiммерiйцiв та скiфiв на Сходi. Серед iнших земель еллiни опанували пiвостровом, нинi обмежений Березанським i Бузьким лиманами, а також узбережжя. Згодом кiлькiсть античних поселень у районi бузького лиману досягае значноi кiлькостi. Археологам нинi iх вiдомо бiльш як сто, а скiльки пiшло пiд воду або ще не знайдено – не вiдае нiхто. Як називали кожне з таких селищ невiдомо. Тому сьогоднi вони нанесенi на археологiчнi мапи пiд сучасними назвами: Широка Балка, Чортувате (з порядковими номерами вiд 1 до 7) i тому подiбне. Вигляд усi цi поселення над лиманами мали не надто монументальний. Археологи вже розкопали на них чимало котлованiв вiд звичайних землянок. Вважають, що це рештки жител перших поселенцiв. Коли обживалися, починали зводити комфортнiше житло. Поряд iз землянками трапляються залишки фундаментiв, викладених iз мiсцевого каменю. Стiни на них зводили iз саманних блокiв. Плаский дах вкривали дерном, землею. Такий будинок досить теплий взимку, а ще кращий влiтку, бо захищае вiд спеки. Мiж iншим, такi дахи не е свiдченням того, що мешканцi селищ бiдували. Примiром, розкопки показали, що навiть мешканцi «мiцностiнноi Троi», яка славилася своiми багатствами, проживали у схожих помешканнях iз земляними дахами. Коли власники такоi нерухомостi стали заможнiшими, то почали використовувати вироблену знов-таки на мiсцi масивну (товщиною 3–4 см) керамiчну дахiвку. Їi пiд час розкопок часом знаходять у величезнiй кiлькостi – щоправда, у фрагментованому станi. Тi поселення були рiзних розмiрiв – зовсiм маленькi, соток на двадцять, i величезнi, до 50–80 га. Останнi не поступалися розмiрами багатьом еллiнським мiстам. От тiльки храмiв, стiн та iнших укрiплень вони не мали, отож i не могли виконувати важливi соцiальнi функцii мiста. Це були села, якi вже майже зникли на iнших еллiнських землях, де бiльшiсть населення переселилася до мiст i звiдти вела свое господарство в околицях. Створення мережi поселень не лише розширило i «застовпило» територii, основну частину яких займали оброблюванi поля, але й дало можливiсть на повну використати мiсцевi мiнеральнi та iншi природнi ресурси. Мешканцi поселень на Ягорлицьку i розгорнули виробництво скла, бронзових виробiв, дякуючи наявностi незайманого лiсу в Гiлеi, тодi на дрова вистачало. Виробляли також керамiку, кували залiзо. При цьому шкiдливi виробництва було винесено за межi постiйних поселень. Набiр для торгiвлi з аборигенами включав спочатку нескладнi у виробництвi, але досить ходовi на мiсцевому ринку товари – склянi намиста, вiстря стрiл, металевi прикраси. На кораблях привозили вино, знаменитий мальований лаковий i металевий посуд, дзеркала й багато iнших товарiв. Усе це потрапляло з берегiв Понту досить далеко на пiвнiч, аж до «варварських» мiст Лiсостепу. Поселенцi для дрiбних розрахункiв завели власну монету. Їi вiдливали з бронзи у виглядi стилiзованоi стрiли. Форма була не лише зручною, але й iдеологiчно обгрунтованою: покровителем колонiстiв вважався Аполлон Іетрос, божественною зброею якого були лук та стрiли. Колонiя на iм’я Ольвiя Описане вище вiльне життя над Понтом скiнчилося рокiв за сто-сто п’ятдесят, коли бiльшiсть мешканцiв зосередилася у одному мiсцi, створивши нарештi справжне мiсто. Його iм’я – Ольвiя – нинi досить широко вiдомо у Краi, хоча ще рокiв 200 тому вченi сперечалися, де саме знаходилося неодноразово згадане античними авторами мiсто. Його вулицi й площi повернуто з небуття завдяки археологам, i тепер кожний охочий може оглянути руiни античного мiста на околицi с. Парутине у Миколаiвськiй областi. Мiсто було вирiшено створити пiсля того, як мешканцi окремих селищ не змогли дiйти згоди у рiзних справах. Як було заведено у тi часи, звернулися до оракула Аполлона у Дiдiмах, що поблизу Мiлета. Версiя його вiдповiдi, викарбувана на кiстянiй платiвцi, дивом збереглася i була знайдена пiд час розкопок на островi Березань. Божество для залагодження конфлiктiв порадило заснувати мiсто-державу i назвати його «Олбiополiс». Назву скоротили для зручностi i вийшло: Олбiа. Для сучасних мешканцiв цих земель назва звучить, як «Ольвiя». Мешканцiв мiста у давнi часи iменували «олбiополiтами». Ну i не забуло божество, устами оракула, нагадати, що дякувати мешканцi Олбiополiса за все мають особисто Аполлону Дельфiнiю, а не Аполлону Іетросу, як ранiше. Вiдтак i форму монет змiнили: на змiну «стрiлкам» прийшли бронзовi «дельфiнчики». Вважають, що сiльську округу еллiни, будуючи мiсто, занедбали не через зростання загрози з боку степових сусiдiв, а саме тому, що настав час селищам, що розбагатiли на торгiвлi, ремеслi, словом, на великому й малому бiзнесi, створювати мiсто. Сформувалася громада, полiс, у розпорядженнi якоi було досить грошей та iнших ресурсiв, щоб побудувати нарештi з каменю потужнi стiни та башти, звести гiднi заможного мiста храми та iншi громадськi будiвлi. Мiсто Розташоване на високому березi лиману мiсто складалося з двох частин: нижньоi, бiля води, та верхньоi. Значна частина нижнього мiста нинi затоплена – рiвень води порiвняно з давнiми часами зрiс на кiлька метрiв, тож ця частина доступна нинi лише для пiдводноi археологii. Територiя верхнього мiста не потерпае вiд затоплення, але майже всi давнi споруди давно щезли з поверхнi землi. Рiч у тiм, що досить велике (понад 50 га) мiсто, остаточно залишене понад пiвтори тисячi рокiв тому, з часом перетворилося на джерело будiвельних матерiалiв. З його камiння збудовано турецький Очакiв i сучасне село Парутине i ще багато чого. Тож не дивно, що навiть мiськi укрiплення не збереглися. Адже iх було збудовано з найкращого камiння, тому i розiбрано iх чи не першими. Щоправда, на мiських стiнах свого часу ольвiополiтам довелося заощаджувати – мiсцями вони, як показали розкопки, були складенi взагалi iз саманних блокiв. Зате у вiдповiдальних мiсцях радували око рiвнi ряди кам’яноi кладки. Але на фундаменти знов-таки пускали кладку з саману. Товщина стiн могла досягати 4–4,5 м, тобто вони не лише надавали певний захист вiд стiнобитних машин, але й на них було достатньо мiсця, аби розмiстити воiнiв. Така товщина означае, що висота стiн теоретично могла досягати 8–9 м. Лише зовнiшня i внутрiшнiй бiк стiни були викладенi з оброблених блокiв: промiжок заповнювали ламаним каменем на глиняному розчинi. Стiни й вежi iз зубцями повиннi були мати грiзний i красивий вигляд, як з боку поля, так i зi сторони лиману. Пара масивних прямокутних веж фланкувала головнi ворота. На влаштування рову навколо мiста ольвiополiти час витрачати не стали, напевно, вважаючи стiни достатньою перешкодою проти ймовiрного набiгу скiфськоi кiнноти. Щоправда, з кочовиками ольвiополiти завджи умiли домовлятися i до вiйни справу не доводити. Спочатку було споруджено стiни з боку суходолу. А от гавань укрiпляти не поспiшали – навiть у другiй половинi IV ст. до н. е. вона так само лишалася не укрiпленою як слiд. За мiськими стiнами, за балкою, виникло ще одне мiсто – мiсто мертвих, некрополь Ольвii. Склепи з похованнями громадян рiзного ступеня заможностi, монументальна поховальна споруда найшанованiших – «Зевсiв курган». Про поховальнi звичаi еллiнiв мова пiде у окремому роздiлi, а зараз повертаемося до мiста живих. У верхнiй частинi мiста була головна площа – агора. На пiвнiч вiд неi розташовувалися храми. А навколо – громадськi будiвлi, зокрема для роботи колегiй (про них згодом) та житловi квартали. Головну площу прикрашали статуi визначних громадян. Постаменти, точнiше iх фрагменти з написами, якi докладно пояснюють заслуги перед полiсом, знайдено археологами. Серед них чи не найбiльш вiдомим е постамент до статуi Каллiнiка. Видатний фiнансист (i полiтик) вiдзначився пiд час вiйни з македонянами, якi 331 р. до н. е. ледь не захопили полiс. У громадських будiвлях i поряд iз ними виставляли кам’янi плити iз викарбуваними на них декретами-постановами Ради, аби усi свiдомi громадяни (i не тiльки) мали можливiсть з ними познайомитися. Спочатку мiсто забудовували не дуже розкiшно: у храмах деталi, якi на iсторичнiй батькiвщинi, зазвичай, робили iз мармуру, доводилося замiнювати теракотовими виробами, щоправда, iмпортованими, зокрема iз Мiлета. Одначе з часом Ольвiя багатiла, а коли е золото, буде й мармур, а майстри знайдуться. Розкопки показали, що мармур в Ольвiю потрапляв разом iз кораблями, якi перевозили вiдносно легкi вантажi, тому змушенi були брати баласт. Пiдприемливi еллiни як баласт використовували …мармур. Адже у Понтiйських степах, де родовищ цього звичного для Аттики чи Іонii каменю не було, навiть баласт можна були збути з вигодою мiсцевим виробникам. А тi вже перетворювали баласт на статуi та iншi красивi речi. Було споруджено храм на честь Аполлона Іетроса, для початку теж iз цегли-сирцю. Вiд цiеi споруди збереглася керамiчна прикраса iз написом: «Аполлону Іетросу, (володарю) Борисфена». Було встановлено i виготовленi з каменю вiвтарi. Однак, пам’ятаючи пророцтво, не забули вшанувати окремим святилищем i Аполлона Дельфiнiя, якого вважали патроном новозбудованого мiста. У мiстi було прокладено вулицi, якi перетиналися пiд прямим кутом. Вони роздiлили територiю на безлiч садиб рiзних розмiрiв. Кожну садибу було збудовано вiдповiдно статку й смаку власникiв. Назовнi виходили глухi стiни, складенi з каменю або саману на кам’яному пiдмурку. Стiни вкривали штукатуркою, у багатих будiвлях – кольоровим розписом. Опалювали вiдкритими вогнищами та керамiчними жаровнями. Усе життя такоi садиби зосереджувалося на подвiр’i. Частина будiвель вiд початку мала земляний дах – навiть у мiстi вкритi керамiчною дахiвкою покрiвлi стали нормою, починаючи iз IV ст. до н. е. У кожному господарствi влаштовували пiдземну емнiсть-цистерну для збору води, що стiкала з дахiв. Чиста вода в мiстi перетворилася на розкiш, пити вино було набагато безпечнiше, анiж запаси з цистерн, зробленi взимку чи на початку весни. Про владу i громадян Незважаючи на ту обставину, що полiс за визначенням вважаеться найщирiшим виявом демократii, тобто влади народу, насправдi ситуацiя залежить вiд того, хто саме дiе вiд iменi народу. Реформи i закони Солона (VI ст. до н. е.), звичайно, рiч чудова i гiдна поваги. Але ж гарнi закони мають якось реально дiяти. Так i Ольвiя, хоча й iменувалася «полiсом», на початку iсторii була керована мiсцевими олiгархами, найбагатшими людьми, якi зробили статки на торгiвлi та лихварствi. Адже вiд самого початку серед поселенцiв були люди рiзного статку, а майнова нерiвнiсть неминуче переростае у полiтичну. Демократичним полiсом Ольвiя отримала шанс стати лише у V ст. на тлi розвитку реальноi демократii у материковiй Грецii, яка також стала можлива пiсля перемог у вiйнах iз Персiею. Афiнський флот на чолi з Перiклом пiсля тiеi перемоги трiумфально обiйшов навколо Понту Евксинського, навiдавшись до багатьох полiсiв, не оминувши при цьому Ольвii. Афiнського стратега цiкавили не домовленостi iз мiсцевими олiгархами, а справна сплата мiстом внескiв у казну Афiнського морського союзу. Для чого, власне, i вважалося за необхiдне встановити справжню демократiю. Протрималася така демократiя недовго, закiнчившись знову всевладдям олiгархiв i навiть справжньою тиранiею. Наступну перемогу демократii в Ольвii пов’язують з iменем Еврiсiбiя, сина Сiрiска. Звiльнивши на початку IV ст. до н. е. мiсто вiд влади тирана, пiд покровительством Зевса Елевтерiя вiн встановив справжне народовладдя. Опорою ж демократii стали громадяни-власники землi, i в цей час сiльська околиця мiста переживае чергове вiдродження. Дослiдники вважають, що у тi часи володiння ольвiополiтiв поширилися i на Пiвнiчно-Захiдну Таврику, де збудовано низку форпостiв. Аграрний бiзнес був на пiднесеннi, i вдячнi громадяни почали карбувати на монетах зображення богинi Деметри. Нащадки Еврiсiбiя упродовж кiлькох поколiнь вiдiгравали важливу роль у полiтичному життi мiста. Мiстом керували Народнi збори, а в перервах – Рада. Бiльшiсть документiв, якi дiйшли до нас, видано вiд iменi Ради архонтiв. Законодавча влада при цьому належала Народним зборам, на яких мiг виступити будь-який громадянин (окрiм, ясна рiч, «ворогiв держави»). Дiяло декiлька колегiй, якi вiдповiдали за окремi напрямки мiського життя. Державнi справи перебували у вiданнi колегii з п’яти археонтiв. Мiським ополченням керувала колегiя з шести стратегiв. Стратега обирала та група громадян, яка у випадку вiйни мала дiяти пiд його командуванням. Це мало гарантувати поряднiсть i тямущiсть стратега, якому обльвiополiти ввiряли власне життя (i майно). За мiський благоустрiй та порядок у торгiвлi, безпеку на вулицях вiдповiдала колегiя агорономiв (iх було вiд 3 до 5). Колегiя Дев’яти вiдповiдала за фiнансовi справи, включно з карбуванням монет. Державний банк, тобто храмова скарбниця, був окремою установою пiд наглядом колегii Семи. Благодiйництвом займалася колегiя Сiтонiв – а це продаж хлiба зi знижками, безкоштовнi трапези тощо. Окремо дiяла судова гiлка влади. Теоретично кожного громадянина могли на рiк обрати суддею. Ця система – Народнi збори – Рада архонтiв – колегii – протрималася близько шести сторiч, коливаючись вiд радикальноi i помiрноi демократii до демократii «елiтарноi», яка часом скидалася на звичайнiсiнький олiгархат. Що i не дивно: адже через перiодичнi економiчнi проблеми часами значний вiдсоток громадян-землевласникiв потрапляв у надмiрну залежнiсть вiд кредиторiв. А це вже неодноразово випробовувало на мiцнiсть демократичнi iнститути. Слiд вiддати належне, Народнi збори у кризовi моменти приймали вiрнi рiшення, аби вийти iз ситуацii. Але для цього не обiйтися було без спрямовування полiтичного життя «кращими» (а отже, дуже заможними) людьми типу Каллiнiка (криза з походом Зопiрiона) або Протогена (криза з царем Сайтафарном), якi з власноi кишенi фiнансували нагальнi потреби мiста. Вiдповiдно, подiбнi особи отримували як полiтичний так i фiнансовий контроль над полiсом – i то при справнiй роботi всiх демократичних iнститутiв. Навiть римляни, якi вийшли з часом на береги Понту, вважали за потрiбне зберiгати мiське самоврядування – навiть розмiстивши у Ольвii гарнiзон для захисту вiд «варварiв». Адже мiськi колегii вiдмiнно виконували всi своi обов’язки, забезпечуючи i комфортне та безпечне життя мiста, i перебування у ньому «обмеженого контингенту». Слiд згадати, що у мiстi мешкали не лише громадяни. З часом тут осiло чимало «стороннiх елементiв» – вiд еллiнiв до «варварiв», якi вели у мiстi своi справи, володiли майном, але не мали права голосу в Народних зборах, i вiдповiдних зобов’язань перед мiстом не мали також. Цей прошарок населення був, вiрогiдно досить чисельним та небiдним, що пояснюе рiшення Народних зборiв про надання iм громадянства, iнспiроване Каллiнiком пiд час загрози македонського нападу. Логiка видатного фiнансиста була проста: новоспеченi громадяни не лише отримали право брати до рук зброю, захист мiста ставав для них просто таки священним обов’язком! Вистачало в мiстi i рабiв, якi, до речi, теж потрапили пiд час «македонськоi кризи» до лав ольвiйського ополчення, отримавши волю рiшенням тих-таки Народних зборiв. Таким чином склад мiського населення i повносправних громадян упродовж iсторii мiста весь час досить динамiчно змiнювався як у кiлькiсному, так i якiсному складi. У ІІ–І ст. до н. е. тиск «варварiв» на мiсто, а головне – його околицi значно посилився: на змiну скiфам (з якими завжди якось домовлялися) приходять сармати i гети. І якщо з сарматами знов-таки зумiли домовитися, карбуючи монету вiд iменi iх царiв, то гети пiд проводом легендарного володаря Буребiсти, навiть не вступаючи у перемовини, 48 р. грунтовно пограбували мiсто. Пiсля того розгрому воно якщо i вiдновилося, то лише на частинi територii. Лише звернення до Риму i розмiщення у мiстi та околицях вiдповiдних контингентiв дало мiсту дожити до ІІІ ст., коли на береги Понту та Меотiди з пiвночi прийшли готи. Римський гарнiзон було виведено – у Імперii була безлiч проблем, насамперед внутрiшнiх. Вважалося, що саме готи поклали край iснуванню держави ольвiополiтiв. Однак деякi археологiчнi вiдомостi (знахiдки керамiки, скарбiв тощо) свiдчать: Ольвiя, вiрогiдно, стала.. Данпрастадiром, тобто легендарною столицею готського королiвства, держави, що простяглася вiд берегiв Балтики до берегiв Понту. Адже Ольвiя – найбiльше античне мiсто на територii, контрольованiй готами (55 га територii, стiни i башти, не рахуючи римськоi цитаделi), цiлком могло бути використане, як столиця новоi могутньоi держави. І навiть ця назва, «Данпрастадiр», якось перегукуеться iз iншим, досить вiдомим iм’ям цього населеного пункту – «мiсто борисфенiтiв». Ольвiя проти Македонii (похiд Зопiрiона) Михайло Вiдейко Похiд македонського полководця Зопiрiона у Понтiйськi степи 331 р. до н. е. мав свою передiсторiю. Поховавши убитого змовниками царя Фiлiпа, його син, Александр, 335 р. до н. е. виступив проти мешканцiв Фракii, гетiв i трибаллiв, котрi вiдбили свого часу скiфську здобич i мало не вбили лише чотири роки тому батька. Похiд, як повiдомляють античнi автори, був переможним i успiшним. Вiдзначимо, що зi скiфами молодому македонському царевi зустрiтися на цих землях вже не довелося. Забезпечивши перемогами над сусiдами своi тили у Європi, Александр навеснi 334  р. до н. е. розпочав свiй знаменитий похiд на Схiд. Хто знае, яким чином пiшла б далi iсторiя Краю, коли б Александр iз Македонii спробував повторити похiд Дарiя І проти скiфiв для того, щоб вдарити в тил Дарiю III через Кавказ. Одначе вiн подався завойовувати Персiю бiльш коротким i зрозумiлим еллiнам шляхом. Стосовно того, що вiдбулося в Понтiйських степах десь мiж Гiппанiсом та Істром навеснi, пекучим летом i холодною осiнню 331 р. до н. е. iснуе декiлька версiй давнiх iсторикiв, а ще бiльше версiй, що належать iсторикам сучасним. Уже еллiнськi та римськi автори два тисячолiття тому розходилися у думках, проти кого ж власне було спрямовано похiд вiйська на чолi iз Зопiрiоном – чи то проти перськоi iмперii, чи то проти «непереможних» скiфiв. А може, iхньою метою були останнi острiвцi в еллiнськiй демократii, презентованi полiсами та Понтом Евксинським? Римлянин Помпей Трог вважав, що Зопiрiон пiшов вiйною на скiфiв, але був знищений iз усiею армiею, поплатившись у такий спосiб за «непродуманий початок вiйни iз безвинним народом». Невже скiфи виглядали у очах римлян таким собi «безвинним народом»? Зате iнший римський автор, Макробiй, не говорить уже про скiфiв, а лише про те, що Зопiрiон обложив «мiсто борисфенiтiв», тобто Ольвiю. У працях сучасних iсторикiв, бачимо рiзнi формулювання: «похiд Зопiрiона проти Ольвii», «похiд Зопiрiона проти Скiфiв», «похiд Зопiрiона у Пiвнiчне Причорномор’я» тощо. Отже, якщо пiдсумувати данi древнiх i думки сучасних авторiв то вийде, що у конфлiкт були втягнутi як скiфи, так i борисфенiти. Велич задумiв Александра Навiщо ж могла знадобитися Великому Александру така ризикована вiйськова операцiя? За однiею iз версiй, спочатку цар замислив похiд уздовж пiвнiчного узбережжя Понту Евксинського як зустрiчний – стосовно власного просування вздовж пiвденного берега моря. Цар iз пiвдня, а його полководець iз пiвночi мали переможно пройти шляхами навколо Понта Евксинського. Таким чином, мала би бути створеною iмперiя Александра. А мiсто борисфенiтiв, Ольвiя, мала стати плацдармом у глибинi скiфських володiнь. Маючи у своему розпорядженнi велике мiсто i порт на узбережжi, македоняни змогли успiшно здiйснювати подальшi завоювання. Зерном, зiбраним з Ольвiйськоi околицi-хори, можна було прогодувати чималу армiю, а м’ясний рацiон поповнити за рахунок захопленоi у скiфiв худоби. Задум iз погляду стратегii й вiйськового планування цiлком вiрний i перспективний. Пiдтвердження тому – понтiйська полiтика Риму. Мине три столiття i римляни, просунувшись до берегiв Понту, з того i починатимуть: розмiщуватимуть гарнiзони у приморських мiстах та будуватимуть новi фортецi. Плани Александра пiд впливом подiй змiнювалися блискавично та непередбачувано. Персiя впала разюче швидко. Двi переможних битви (Гранiк, Ісса) завдали смертельних ударiв схiднiй iмперii. Навеснi 331 р. до н. е. пiсля зимiвлi в дельтi Нiлу, мав розпочатися небезпечний, з непередбаченими наслiдками, похiд власне на територiю Персii. На цей час, вiдзначимо, материнський полiс багатьох понтiйських мiст, зокрема Ольвii, iонiйське мiсто Милет, що чинило вiдчайдушний опiр, було пiсля облоги захоплене непереможною армiею Александра. Громадяни й члени iхнiх родин, котрi уцiлiли, були проданi в рабство. Можна собi уявити, яке враження це справило на ольвiополiтiв, та й мешканцiв iнших, вiльних (поки ще) еллiнських полiсiв на берегах Понту! Отже, напередоднi вирiшальноi кампанii проти Персii у тилу македонян лишалися вiльнi, але не цiлком лояльнi еллiни (i передусiм – Ольвiя), а також скiфи. Цiлком логiчним було б спробувати нейтралiзувати можливий альянс представникiв полiсних демократiй i степових «варварiв», органiзувавши проти вiйськову експедицiю iз македонських володiнь у Фракii. Обставини для переможного походу навколо Понту також складалася цiлком сприятливо. Шлях вiд Дунаю до Гаванi Істрiан контролювали дружнi македонянам мешканцi Істрii. Херсонес Таврiйський йшов у фарватерi македонськоi полiтики, керований не стiльки союзницькими, скiльки власними економiчними iнтересами, якi виключали участь ольвiйських конкурентiв у торгiвлi збiжжям та вином. Плани стратегiв Першим на шляху Зопiрiона стояли лише Ольвiя й скiфи, якi на той час уже знали як про сумну долю Мiлета, так i бiльшоi половини перських сатрапiй. Перемога над Ольвiею i скiфами вiдкривала ворота на схiд, а чутки про цю перемогу прокладали шлях далi – подiбно до того, як звiстки про перемоги Александра вiдкривали йому ворота мiст Персii не менш гарантовано, нiж списи й мечi його вiдважних бiйцiв. У самiй Ольвii ситуацiя була критичною. Там назрiвав конфлiкт мiж боржниками й кредиторами. Форс-мажорнi обставини в умовах вiйни, яка три роки спустошувала пiвденнi береги Понту, Малу Азiю, а особливо – падiння цiн на ринку рабiв, не сприяли анi процвiтанню ольвiйськоi економiки, анi своечасному поверненню кредитiв. На додачу в мiстi була п’ята колона, яка таемно спiвпрацювала з македонянами. Пiсля перемоги Фiлiпа над скiфами й вiдступу кочовикiв за Дунай, у Македонii, здаеться, степових «варварiв» взагалi перестали брати до уваги. За три роки, що минули вiд початку перського походу, македонськi стратеги встигли опанувати зовсiм iншу, кардинально вiдмiнну вiд часiв Фiлiпа II Македонського, вiйськову арифметику. До початку походу (334 р. до н. е.) Персiя перевершувала володiння Македонii за територiею у 50 разiв, а за населенням – у 25. Пiдконтрольний Персii флот фiнiкiян панував на Середземному морi. У розпорядженнi царя царiв – чисельне ополчення сатрапiй та навербованi за перське золото тисячi найманцiв-еллiнiв, чудова кавалерiя, не кажучи про гвардiю «безсмертних», колiсних i бойових слонiв, а також сакiв – родичiв скiфiв. Фiнансовi можливостi Дарiя III i Александра теж були не до порiвняння. Проти цiеi потуги – 30 тисяч пiхотинцiв i 5 тисяч вершникiв на чолi iз царем Александром. Разом – 35 тисяч бiйцiв, майже стiльки ж, скiльки у Зопiрiона (вiн привiв у степи 30 тисяч бiйцiв). Ясна рiч, що згiдно з подiбними розрахунками македонських стратегiв анi ополчення ольвiополiтiв, анi кiннi орди скiфiв, навiть у випадку об’еднання, були не до порiвняння з уже розгромленими на обширах Азii армiями Дарiя ІІІ. Навеснi 331 р. до н. е. македонське вiйсько виступило з Єгипту назустрiч вирiшальнiй перемозi над Персiею. У вереснi, бiля селища Гавгамели, вона дала бiй переважаючим силам Дарiя III i перемогла. У голлiвудському фiльмi про Александра е батальна сцена iз цього бою. У нiй дуже яскраво показано атаку перськоi кiнноти, а саме пiдроздiлу кочовикiв-сакiв на вiйсько македонян. Грiзнi вершники у хмарах пилюки одягненi у… скiфськi обладунки i тримають зброю, реконструйованi за матерiалами розкопок курганiв у Пiвнiчному Причорномор’i! І не просто Причорномор’i, а у Лiсостепу, тобто на пiвнiч вiд володiнь власне скiфiв. І от iз цими самими скiфами зустрiлося вiйсько Зопiрiона у Понтiйських степах улiтку 331 року… Невiдредагована iсторiя Ми могли б нiколи не довiдатися подробиць походу та його наслiдкiв, за винятком тих, якi вважали за потрiбне оповiсти нащадкам прихильнi до Александра античнi iсторики. І не довiдалися б нiколи, якби серед руiн Ольвii археологи не натрапили на фрагменти розкiшного мармурового постамента. Першу частину знахiдки – розколоту надвое частину витягли iз землi 1848 р. Наступну, iз дванадцятьма рядками напису, знайшли 1900 року. І лише у травнi 1978 р. усi фрагменти були нарештi зiбранi разом i прочитанi. Цей постамент нинi прикрашае експозицiю Одеського археологiчного музею. Напис датували 20–30-ми рр. IV ст. до н. е. Це була постанова вiд iменi Ради й демосу (тобто народу) Ольвii, а у нiй iм’я людини, якiй сучасники й спiвгромадяни вирiшили вiддячили таким чином за порятунок своеi Батькiвщини. Його звали Каллiник, син Євксена. Саме вiн зумiв знайти шлях до порятунку Ольвii, переконавши демос прийняти заходи для порятунку полiса у безнадiйнiй ситуацii. Через народнi збори було проведено декрет про скасування усiх (!) боргiв. Невiдворотне наближення македонськоi армii зробило ольвiйських фiнансистiв настiльки кмiтливими, що вони усвiдомили одразу декiлька речей: що анi Зопiрiон, анi навiть сам Великий Александр за таких обставин анi виплат, анi вiдсоткiв по кредитам не гарантують, фiнансисти замiсть золота або срiбла отримають хiба матiобули (свинцевi снаряди для пращi), нехай навiть i позначенi iм’ям царя Александра. Ну а мiсто, найiмовiрнiше, буде розграбоване, а громадяни проданi у рабство (як це було в Мiлетi). Якщо ж полiс уцiлiе i збереже незалежнiсть, то, можливо, збережеться бiзнес. Декрет на честь Каллiнiка зафiксував ефективнiсть заходу: «…була досягнута еднiсть жителiв полiса, мобiлiзованi всi сили на оборону й тим самим урятована вiд македонського завоювання сама громада полiса». Так був вирiшений конфлiкт усерединi ольвiйськоi громади. По тому було введено надзвичайнi податки военного часу. Полiсна скарбниця отримала кошти для вiйськових видаткiв. Щоб заповнити лави воiнiв на стiнах мiста, потрiбнi були додатковi людськi резерви. Наступний декрет дав права громадянства тим, хто його не мав. І вони зобов’язанi вiдтепер брати зброю на захист нинi уже свого полiса. Але й цього виявляеться замало. І народнi збори дають волю рабам. Вони теж стануть на стiни. Мiськi стiни, що вже побудовано – довжиною понад 3,5 км, мае хтось захистити. Щоб поставити хоча б по одному бiйцю, i на погонний метр стiни знадобиться бiльше трьох тисяч! Але чи зможе цей рiдкий ланцюжок бiйцiв-ополченцiв вiдбити штурм досвiдченого i випробуваного у боях професiйного вiйська? Не дивно, що у мiстi були люди, якi (до речi, цiлком обгрунтовано) щодо цього сумнiвiв не мали. І теж не сидiли склавши руки. Мовчазнi свiдки подiй Про те, що вiдбувалося на ольвiйськiй землi пiд час походу, значних писемних свiдчень поки що немае. Із землi все ж таки вдалося витягти декiлька цiкавих речей. Серед них – лист Нiкофана, сина Адраста. Поважний Нiкофан на уламку амфори надряпав послання, у якому повiдомляв про вiдправлення коня у подарунок Зопiрiону. Знахiдка листа дала сучасним iсторикам пiдстави для висновку про наявнiсть у Ольвii п’ятоi колони, що вела таемнi переговори iз ворогом. Імовiрно, змову було розкрито. З розправою над змовниками пов’язують знахiдку колективного поховання. У ньому виявлено останки 52 людей, забитих до смертi каменями або розстрiляних iз лука. Бiльш красномовним свiдченням перебування македонського облогового корпуса поблизу Ольвii е знахiдки тих самих матiобул на територii ольвiйського некрополя (поблизу мiських стiн), i на розташованому неподалiк примiському поселеннi ольвiополiтiв. Цi вiдлитi зi свинцю снаряди мають клеймо грецькими лiтерами: BASILEOS ALEXANDROU, що й означае БАСИЛЕВС (тобто цар) АЛЕКСАНДР. Побожнi ольвiополiти, вiдповiдно до прийнятих у тi часи звичаiв, використали подiбнi снаряди для пiдношень у мiськi храми. До року 331 р. нумiзмати вiдносять появу в Ольвii монет зi свинцю. Нетрадицiйний матерiал для тiеi епохи, але символiчний. Фiнал ольвiйських подiй Археологiчнi розкопки Ольвii свiдчать, що мiсто так i не було узяте македонянами. Не знайдено анi слiдiв штурму, анi навiть тривалоi облоги, не кажучи про пожежу, обов’язку супутницю та iндикатор запеклих бойових дiй. Ольвiя опiсля походу Зопiрiона економiчно розквiтла, поширивши володiння на узбережжi лиману. То невже тридцатитисячне вiйсько забралося геть, залякане декретами мiських зборiв та виглядом ополчення з мобiлiзованих цивiльних та учорашнiх рабiв? Античнi джерела мiстять звiстки про те, що Зопiрiон разом зi своiм вiйськом сiв на кораблi, а потiм загинув разом iз флотом i армiею пiд час страшного шторму поблизу узбережжя нинiшньоi Одеськоi областi. Однак маючи пристойний флот, армiя Зопiрона давно б марширувала на Кавказ або у Крим, залишивши у Ольвii для пiдтримки законностi й порядку гарнiзон та команду видужуючих. Адже мiсто на той час ще не мало стiн з боку моря i македонському десанту залишалося б лише дiйти до ворiт i з тилу розiгнати зi стiн i веж ополченцiв. Що ж виявилося небезпечнiшим i нещаднiшим тодi за осiннiй шторм 331 р. до н. е.? Вiдповiдь одна – скiфи. Скiфський слiд у давнiй вiйнi Запланований македонянами марш на Кавказ також проходив би скiфськими землями, не кажучи про те, що скiфiв вiд моря (а вiдтак – вiд прибутковоi торгiвлi) могла вiдрiзати новоявлена македонська наддержава. За таких обставин скiфи навряд чи стали б вiдсиджуватися у безмежних степах. Для постачання багатотисячноi армii, що вiдправилася у далекий похiд, македонянам були потрiбнi опорнi пункти. Такими базами могли стати декiлька мiст: Тiра, Нiконiй (iх руiни нинi розкопують у Одеськiй областi) та Гавань Істрiан (у районi Сухого Лиману пiд Одесою). Гавань Істрiан була останнiм портом на шляху до Ольвii. Вважають, що вона належала мiсту Істрii, на той час – союзному македонянам. Як стверджують археологи, Нiконiй i Гавань Істрiан, було сплюндровано близько 330 р. до н. е. Серед руiн знайдено скарби монет, за якими так нiхто i не повернувся. Отже, господарiв хтось винищив. Претендентiв на здiйснення цього рейду два: ольвiополiти та скiфи. Першi докладно описали подвиги Кiллiника, включно з морським десантом для звiльнення вiд пiратiв святилища Ахiлла Понтарха на нинiшньому островi Змiiному. Але перемога над союзниками македонян до цього переможного реестру внесена не була. Ольвiополiтам навряд чи були потрiбнi руiни на мiсцi еллiнських портiв – вони з бiльшою для себе користю взяли б iх пiд контроль. Залишаються скiфи. Це iхнiй рейд мiг перетворити на дим i попiл продовольчi запаси на базах Зопiрiона, пiдiрвавши постачання ворожоi армii, що зробило б наперед безнадiйним похiд уздовж пiвнiчного узбережжя Понту. Імовiрно, саме отримавши звiстку про загибель Нiконiя та Гаванi Істрiан, полководець був змушений термiново повертатися у Фракiю, щоб якось розв’язати проблеми, а зробити вiн це мiг тепер тiльки морським шляхом. Бо поблизу Гаванi Істрiан i Нiконiя з’явилися загони скiфiв. Тож лишався вiльним лише шлях по морю, непiдвладному кiнним стрiльцям. Але ж не осiннiм штормам… Вiйна на скiфському золотi Серед скiфських скарбiв е ще один слiд тих подiй. У гробницях двох курганiв – Чертомлика й одного iз П’ятибратнiх знайдено золотi обкладки пiхов мечiв iз зображеннями бою мiж скiфами та воiнами, скажiмо так, iз еллiнського свiту. Ще однi пiхви з того ж регiону виставленi у Метрополiтен-музеi. Фахiвцi датують цi вироби другою половиною – кiнцем IV ст. до н. е., тобто саме часом протистояння. З одного боку, перед нами iлюстрацiя до давнього мiфу або епосу. Однак цю сцену цiлком можна було б визначити, як «трiумф скiфськоi зброi». Четверо скiфiв, три пiших i один кiнний, протистоять шести пiшим супротивникам. І цей бiй закiнчуеться не на користь еллiнiв. Їхне шикування порушено, i замiсть незламноi фаланги скiфам протистоять окремi бiйцi. Двое з них уже пораненi, один – стрiлою. Вiдзначимо, що одного з еллiнiв (вiн крайнiй лiворуч, у шоломi iз гребенем) дослiдники йменують «полководцем». Вiн обернувся, призиваючи пiдмогу. При цьому, його от-от уразить зброею скiф, який тримае в лiвiй руцi лук. Другий еллiн намагаеться вiдбити удар списом, що його iнший скiф наносить його соратнику. Можливо, що на обкладцi пiхов викарбувана подiя (скажiмо, загибель еллiнського полководця), яка вирiшила долю невiдомоi нам вiйни. Знахiдка кiлькох iдентичних пiхов для мечiв наводить на думку щодо виготовлення серii «нагородноi зброi». Пiхви було знайдено у похованнях скiфських владик, тож цiлком iмовiрно, що хтось iз них саме виступив у ролi замовника i пояснив майстру подробицi сюжету. Поховання у курганi Чортомлик могло належати верховному володарю Скiфii, а у П’ятибратньому – правителю однiеi з ii областей, то можна припустити, що у цьому военному конфлiктi була задiяна чи не вся скiфська «вертикаль влади». Географiя розташування згаданих курганiв (Чортомлик – у Поднiпров’i, П’ятибратнiй – у Подоннi) унаочнюе, з якоi територii були зiбранi скiфи-переможцi. Навряд чи набiг проти Ольвii або Боспору вимагав «загальноi мобiлiзацii» скiфiв вiд Борисфена до Танаiса. Єдиним суперником, проти якого варто б було збирати таку армiю, тодi було вiйсько непереможного Александра або його полководцiв. Мiг бути ветераном тiеi вiйни знатний скiф, похований у Бабинiй Могилi. Срiбний налобник його бойового коня прикрашало зображення предка скiфiв, котрий спираеться на палицю самого непереможного Геракла. Імовiрно, був учасником переможного походу проти македонських агресорiв також i воiн, похований у Соболевiй Могилi. Серед iнших речей знайдено тут трофейний срiбний килик iз продряпаною на днi грецькою «альфою» (перша лiтера iменi царя македонян). Перелiченi вище кургани (окрiм П’ятибратнього) розташованi у нижнiй течii Днiпра, всього у декiлькох днях шляху вiд Ольвii. Межi ж володiнь iх власникiв перебували пiвденнiше. Вiтчизнянi iсторики, якi почуваються спадкоемцями непереможних степових воiнiв, звичайно, пишуть, що армiю Зопiрiона пiд час вiдступу винищили скiфи. Історики, котрi народилися у краiнах на правому березi Дунаю, через вiдчуття певних родинних зв’язкiв iз трибаллами та гетами вважають, що це саме iх далекi предки розгромили македонян. Що ж про цю подiю насправдi думали самi скiфи або трибалли iз гетами (а головне – як цьому посприяли) ми навряд чи довiдаемося. Вiдступ з-пiд Ольвii не був схожим на трiумфальний похiд. Можна уявити, якi урочистi проводи влаштували македонянам на розкислих вiд осiннiх дощiв шляхах, а то й у вкритому першим снiгом Буджацькому степу скiфи, пам’ятаючи колишню поразку Атея й полон своiх родичiв. Напевне, вони не стали чекати, поки незламна македонська фаланга розгорнеться до бою на рiвнинi. Найiмовiрнiше, степовi воiни використали стару, добру тактику часiв Перськоi вiйни: засипали македонських воiнiв стрiлами. Не менш гарячий прийом на рештки македонського експедицiйного корпуса чекав за Дунаем, де трибалли щепам’ятали про багату здобич, вiсiм рокiв тому перехоплену Фiлiпа Македонського. Це не кажучи про цiлком зрозумiле бажання вiдплати за кривавi рейди Александра чотири роки тому. Археологiчним свiдченням загибелi якоiсь частини македонських бiйцiв у степах може бути знахiдка, зроблена поблизу сучасного молдавського села Оленешть. Тут натрапили залишки захисних обладункiв iз мiтками iх власникiв та iншi речi. Це парадне озброення могло належати офiцерам з армii Зопiрiона. При вивченнi предметiв iз цього скарбу, дослiдниками особливо було вiдзначено той факт, що на бронзових обладунках добре помiтнi слiди ударiв. Так, дещо зi зброi бiйцiв армii Зопiрiона явно перепало скiфам – у похованнях вiд Істра до Танаiса й понинi археологи знаходять античнi бронзовi шоломи й поножi. Одних кнемiд античного зразка в такий спосiб було знайдено кiлька десяткiв. Цiлком iмовiрно, що серед них можуть бути трофеi вiйни iз Зопiрiоном. Іншi законнi власники не повернулися навiть за своiм золотом i срiблом. У 1967 р. у с. Орловка в Одеськiй областi (поблизу переправи через Дунай) у стародавньому бронзовому глечику знайдено скарб монет-статерiв. Вони були виготовленi в малоазiйському мiстi Кiзик мiж 405 i 350 рр. до н. е., а останнiй рiк, коли мiсто випускало таку 330-й до н. е. Зрозумiло, монети могли бути в обiгу досить довго, але пiсля 330 р. кiзикiни повсюдно витiснено золотими, викарбуваними за велiнням Александра з незлiченноi перськоi здобичi. 331 р. до н. е. кiзикiни, захопленi Александром в Азii, цiлком могли бути використанi Зопiрiоном для набору вiйська i забезпечення походу до стiн Ольвii. До того ж часу належать декiлька скарбiв з iстрiйськими монетами, знайденi уздовж iмовiрного шляху наступу чи вiдступу македонськоi армii. За двадцять три столiття законнi власники так i не вилучили своi заощадження iз «земельного банку». Тепер кiзикiни прикрашають експозицiю Одеського археологiчного музею, нагадуючи про подii, що вiдбулися майже 2300 рокiв тому. Скорботна звiстка, яка не засмутила царя Утiм вiйськовi за всiх часiв не схильнi детально описувати своi поразки та вчасно доповiдати про них начальству. Особливо такому, як Александр Великий. Звiстка про загибель армii Зопiрiона дiйшла у ставку Александра на територii Персii через рiк – восени 330 р. до н. е. Збереглися свiдчення, що цар не особливо засмутився невдачею Зопiрiона. Чому? Дехто iз сучасних дослiдникiв припускае, що цар просто не бажав дiлити з ким-небудь славу переможця непереможних скiфiв. А ще восени 330 р. на царя Александра чекали не менш значнi та поважнi справи, нiж пiдкорення Скiфii. Хоч би як там було, скiфи постаралися або буря, але нi Зопiрiон, нi його 30 тисяч бiйцiв у тил до персiв так i не вийшли. Так зненацька скiфи виступили у ролi заступникiв Перськоi держави, владика якоi лише 180 рокiв тому зробив спробу скорити iхнiй край. Що ж отримали у нагороду переможцi Зопiрiона, адже навiть якщо вiйну виграла буря, то виграш однаково повинен був у результатi дiстатися цiлком конкретним еллiнам i «варварам». Найбiльшою нагородою для тих i iнших стала воля. Анi пiвнiчне узбережжя Понта Евксинського, анi Крим так i не було включено у велику iмперiю Александра. Що виграли еллiни? У Ольвii взяла гору (нехай i не дуже надовго) демократiя. Було вiдбудовано старi й закладено новi поселення, оновленi й зведенi новi укрiплення, вiльний i незалежний полiс швидко багатiв на торгiвлi, одне слово, настало економiчне процвiтання. Найкоштовнiшi свiдки цього процвiтання, що дiйшли до наших днiв – виготовленi на монетному дворi Ольвii вже 330 р. до н. е., незабаром пiсля описаних подiй, срiбнi, а пiзнiше й золотi монети. На останнiх – лик Борисфена, а на зворотi – дельфiн i двi букви: OL – тобто «Ольвiя». На срiбних монетах, окрiм Борисфена, помiстили зображення зброi скiфського типу – малого лука у футлярi-горитi й бойовоi сокири на довгому рукiв’i. Двадцять три столiття тому цi монети рознесли звiстку ближнiм i дальнiм полiсам, друзям i ворогам, еллiнам i «варварам»: Ольвiя живе! Ольвiя перемогла своiх ворогiв i процвiтае. А зображення характерноi зброi нагадувало друзям i ворогам: за нами не тiльки давнiй Бог – Борисфен, за нами – Скiфiя. Усвiдомивши значення й важливiсть подiй, що мали мiсце, вдячний ольвiйський демос ще за життя увiнчав нагородами (кiнна статуя, присвячена Зевсу Рятiвниковi, золотий вiнок i тисяча золотих) свого громадянина (i професiйного фiнансиста) Кiллiника. Історiя зберегла свiдчення лише про два випадки, коли еллiн, громадянин полiса, отримав за своi заслуги подiбнi (за значенням i вартiстю) почестi та нагороди. Правителi скiфiв отримали те, чого найбiльше iм належало бажати: славу й багатство, пiдтвердивши трохи пiдупалу вже славу непереможних. Збереглася звiстка про те, що 328 р. до н. е. пiд час переможного походу до Персii посли з далекоi «варварськоi» Скiфii вiдвiдали для якихось важливих переговорiв у його ставку. Оскiльки такого рангу переговори не обходяться без взаемних розкiшних дарункiв, до скiфiв мали потрапити виготовленi еллiнами золотi вироби. Цiлком iмовiрно, що серед золота, знайденого за останнi 150 рокiв, е дарунки, вiдправленi непереможним царем Александром не менш непереможним скiфським володарям. Археологи припускають, що саме iз цiею подiею, можливо, пов’язана серiя золотих горитiв – футлярiв для лука. На сьогоднiшнiй день було знайдено чотири таких вироби: у курганах Мельгуновському, Чортомлик, Мелiтопольському i П’ятибратньому. Варто нагадати, що iдея походу в Скiфiю нiколи не полишала царя Александра. Прийом пiд час перськоi кампанii двох посольств «европейських» скiфiв (328 i 324 рр. до н. е.) переслiдував, як вважають, крiм iншого, мету з’ясування потенцiалу вiрогiдного супротивника. Збираючись пiдкорити Індiю, великий завойовник мрiяв повернутися до Еллади, щоб потiм через Геллеспонт i Пропонтиду пiти у Причорномор’я – з усiма силами, морськими й сухопутними. Перелiк наступних у черзi краiн i земель, що пiдлягали завоюванню, був досить представницький: Аравiя, Лiвiя, Карфаген, Сицiлiя, Італiя… Але вже у травнi 323-го царя не стало, а його плани й задуми плисти до Понту залишилися нездiйсненими. Спадкоемцям великого царя довелося ще повоювати i зi скiфами, i з понтiйськими полiсами. Однак наступнi подii навряд чи до порiвняння iз тим, що очiкувало на цей край у випадку здiйснення великих задумiв Александра. Присягаюся Зевсом та Дiвою (Херсонес Таврiйський) Тетяна Шевченко Херсонес Таврiйський е одним iз визначних античних центрiв Пiвнiчного Причорномор’я. Заснований вихiдцями з Гераклеi Понтiйськоi (в сучаснiй Туреччинi) разом з невеликою групою делосцiв (о. Делос), вiн пройшов свiй унiкальний шлях, що розтягнувся на 2000 рокiв. Херсонес був единим дорiйським, а не iонiйським, центром в регiонi. Це вiдбилося в багатьох фактах i проявах його iсторii та культури. З моменту заснування Херсонес мав усi ознаки автономного демократичного полiса. Найбiльший розквiт вiн переживав у другiй половинi IV–III ст. до н. е., коли зайняв значнi територii Гераклейського пiвострова. До його володiнь увiйшли Керкiнiтiда, Калос Лiмен i меншi населенi пункти. Усi права були затвердженi громадянською присягою. Греки, якi опинилися на вiддалених територiях Таврики, продовжували жити за вже сформованими правилами демократичного полiса. У Херсонесi використовувався календар мiста-засновника Гераклеi Понтiйськоi, до нього вносилися певнi змiни. За написами, вiдомо назви лише п’яти херсонеських мiсяцiв: Гераклеос, Дiонiсiос (лютий), Латойос (липень), Евклейос (березень) i Лiкейос (травень). Вони вiдповiдають святам на честь Дiонiса, вшануванню Аполлона Лiкiя та його матерi Латони, Зевса Евклея (Славного) i Геракла. Кожен мiсяць у грекiв починався iз появою молодого мiсяця i тривав 29 або 30 днiв, що вiдповiдае останнiй i першiй частинi теперiшнiх мiсяцiв. Кiлькiсть днiв у 12 грецьких мiсяцях вiдставала вiд сонячного року, тому раз на кiлька рокiв один з мiсяцiв повторювався. Наприклад, в Ольвii це був перший мiсяць року. Рокам давали своi назви, що походили вiд iмен посадових осiб (епонiмiв), яких обирали строком на один рiк в одних мiсцях на посади жерцiв, в iнших – стратегiв, пританiв, басилевсiв тощо. У кожному мiстi iснували списки епонiмiв, якi (частiше – iх фрагменти) збереглися в кам’яних написах до наших днiв. За цими списками, подii спiввiдносять iз сучасним лiточисленням. У Херсонесi роки називали за iменами басилевсiв, якi виконували релiгiйну функцiю в полiсi. З ІІ ст. до н. е. по ІІ ст. н. е. епонiмними магiстратами були жерцi верховноi богинi Партенос. Тобто епонiмом тривалий час була сама верховна богиня пантеону. Це пов’язують з тривожними часами для жителiв мiста, коли надiятися можна було лише на заступництво богiв. З другоi половини ІІ ст. н. е. роки стали називати за iменами перших архонтiв. Такий перехiд до архонтiв як епонiмiв – властивий для римського перiоду iсторii античних мiст Пiвнiчного Причорномор’я. Тодi у мiстах Боспору, як i в Ольвii та Тiрi, жили за календарем Мiлета, мiста-засновника цих колонiй. Тобто вiдлiк iсторii боспорцi, як i всi греки, вели з героiчноi доби i Троянськоi вiйни. А вже у І ст. до н. е. на Боспорi цей календар правитель Фарнак замiнив на новий. Монети почали датувати понтiйською або боспорською ерою. І лише Херсонес ввiв власне лiточислення, херсонеську еру, що почалася 25 або 24 року до н. е. Однак датування за власною ерою не вiдмiнило назв рокiв за епонiмами. Основним заняттям населення Херсонеса та залежних вiд нього сiльських поселень було землеробство, яке становило основу економiки всiх давньогрецьких центрiв. З початку iснування Херсонеса i протягом подальших столiть не змiнювався характер землеволодiння. Землi були подiленi i розмежованi мiж громадянами, певнi площi залишенi як власнiсть громадських святилищ. Чiтке розмежування в Херсонесi добре збереглося i нинi е зразком для антикознавцiв, поряд з кiлькома античними полiсами в Італii. У найближчiй околицi мiста переважали дiлянки малих i середнiх розмiрiв, а великi поля були нечисленними. Це означае, що тут зосереджувалися володiння дрiбних i середнiх землевласникiв, якi були членами херсонеськоi громадянськоi спiльноти, полiса. На межi ІV i ІІІ ст. спостерiгалися змiни у розмежуваннi: деякi землеволодiння об’еднувалися i ставали бiльшими. Це могло бути наслiдком купiвлi та продажу, оренди храмових земель. Бiльшiсть населення користувалося успадкованими дiлянками, не змiнюючи iх межi. Цi дiлянки свiдчать, що в Херсонесi, як i в iнших пiвнiчнопричорноморських мiстах, не було умов для широкого використання рабiв у сiльському господарствi. Рабство не було провiдною силою в цiй галузi, хоч якась кiлькiсть рабiв при цьому могла використовуватись. На 60 дiлянках могло працювати щонайбiльше 700–800 рабiв, а в господарствi власника найбiльшоi садиби, вiдомоi зараз в околицях мiста на Гераклейському пiвостровi – 40–50 рабiв. У Херсонесi та в його окрузi мешкало за рiзними оцiнками вiд 10 до 25 тисяч осiб. Тож рабство не було основною формою залежноi працi, мали бути iншi. На сьогоднi встановлено, що в Стародавнiй Грецii рабство було лише однiею з форм залежностi. З еллiнiстичного перiоду цих форм стае дедалi бiльше. Вiдтодi соцiально-полiтична структура античного свiту стае строкатою, тож складалися рiзнi форми вiдносин мiж рiзними групами населення. Економiчне пiдкорення чи пряме володiння мало низку рiзних причин. Полiсна органiзацiя передбачала можливiсть експлуатацii як рабiв, так i юридично вiльних осiб, що перебували поза межами громадянськоi спiльноти i були неповноправними, хоча й особисто вiльними жителями полiса. Поряд iз рабством, у римськi часи в Херсонесi iснувала форма експлуатацii, близька за суттю до колонату або клiентели. Таке явище iснувало в тих областях, де значнi обсяги землi концентрувалися в одних руках. Документальними написами в Херсонесi неодноразово засвiдчено наявнiсть iноземцiв. Вони могли купувати, орендувати землю, урiвнюватися в правах iз громадянами за якiсь особливi заслуги, а могли й ставати залежними вiд громадян. Розподiленi також були значнi масиви родючих земель у Пiвнiчно-Захiдному Криму. Втрата цих земель через нестiйке вiйськово-полiтичне становище призвела до значного економiчного спаду. Посилення военноi загрози з боку «варварiв» призводило до тимчасових економiчних i соцiальних криз у полiсi, а в ІІ ст. до н. е. – до повноi втрати володiнь у Пiвнiчно-Захiдному Криму i звернення по допомогу до Понтiйського царства. У зв’язку iз постiйними сутичками з довколишнiми «варварами», верховних богiв полiса Партенос i Геракла вшановують як войовничих захисникiв. Скоротилося виготовлення сiльськогосподарськоi продукцii. Утiм це привело до розвитку промислiв, що забезпечували прожитковий мiнiмум розореного внаслiдок скiфськоi експансii населення. Саме промисли сприяли певнiй стабiлiзацii економiки Херсонеса. З межi ер у Херсонесi починаеться масове будiвництво цистерн для засолення риби i виготовлення рибних соусiв. Соуси користувалися попитом не лише в мiстi, а й на зовнiшньому ринку. Серед продукцii найбiльше цiнувався гарум, або гiсперiйський розсiл, який робили зi скумбрii. Неприемний, надто стiйкий сморiд пiд час його виготовлення, було чути на значнi вiдстанi. Та в Римськiй iмперii вiн коштував дуже дорого, як кажуть, за цiною парфумiв, тож, напевно, для мешканцiв прибуток вiд продажу врiвноважував будь-якi запахи. Із солiнням риби було розвинуто видобуток солi. Їi добували в околицях Херсонеса, для чого використовували до десяти солоних озер, де щороку видобували до 130 пудiв солi. Сусiди грецького населення у Пiвнiчному Причорномор’i прирiвнювали його, напевне, до самого поняття «торгiвля». У Херсонесi iснувало кiлька ринкiв. Один розташовувався на центральнiй площi, агорi. За римського часу ринки мали чотирикутну форму, iх забудовували зi всiх сторiн критими, iнодi двоповерховими портиками, якi з’еднувалися кiлькома ворiтьми з прилеглими вулицями. Обов’язково на агорi будували стою або базилiку. У мiстi iснував спецiальний ринок для продажу свiчок, в’яленоi та солоноi риби, рибних соусiв. Вiдомо, що його збудував Теаген, син Дiогена, поки був агораномом. Торгiвля рибою та рибними продуктами велася в круглiй будiвлi в центрi ринку – павiльйонi. Зовнiшня торгiвля була важливою для Херсонеса. В Римський перiод окремi регiони спецiалiзувалися на продукцii рiзних видiв. З Херсонеса вивозили сiльськогосподарськi вироби, сiль i рiзнi сорти солоноi риби. Натомiсть ввозили залiзну руду, кольоровi метали, вино, оливкову олiю, ремiсничу продукцiю, парфуми в скляному посудi та предмети розкошi. У першi столiття н. е. найбiльше торгували з мiстами Пiвденного Причорномор’я. Красива червонолакова керамiка з Малоi Азii сухопутним шляхом доправлялася до пiвденнопричорноморських мiст Гераклея i Сiнопа, а звiдти вже перевозилася до Пiвнiчного Причорномор’я. Зовнiшньою торгiвлею, та й загалом значними обсягами торгiвлi, займалися представники соцiальноi верхiвки. Їм дарували права римського громадянства, привiлеi, пов’язанi з ними, якi сприяли торговельнiй дiяльностi. Цей прошарок займався гуртовою i морською торгiвлею, тобто дiяльнiстю, що викликала повагу. Такi справи дозволяли накопичувати значнi статки, влаштовувати безкоштовнi для всiх мiщан бенкети i святкування на релiгiйнi свята, будувати або частково фiнансувати громадськi будiвлi, що й було почесним обов’язком громадян. У Херсонесi проживали в цей час ксени, вихiдцi з пiвденнопонтiйських мiст, якi теж жертвували кошти на будiвництво громадських споруд. Цi кошти також були заробленi великою торгiвлею. На противагу цiй морськiй торгiвлi, дрiбний торговець за античностi сприймався людиною, яка обманюе i варта зневаги. Його дiяльнiсть не схвалювала громадянська спiльнота. Тож роздрiбною торгiвлею займалася частина збiднiлих громадян, якi за своiм станом були близькi до вiльновiдпущеникiв. Багато дискусiй завжди викликае торгiвля з мiсцевим, «варварським», населенням. Цiкаво, що розкопками на поселеннях i могильниках мiсцевого населення Таврики вiдкрито дуже мало монет. Їх кiлькiсть не до порiвняння з обсягами привiзноi ремiсничоi продукцii. Це наводить на висновки, що обмiн не завжди спирався на грошi та не завжди був еквiвалентним. Натуральний обмiн мiж бiльш розвинутими i менш розвинутими соцiально-економiчними структурами не мiг бути рiвноцiнним. Тут на перше мiсце виступала споживацька вартiсть товару, яка не завжди вiдповiдала обмiннiй вартостi. Херсонеськi торговцi, з одного боку, i «варварське» населення Криму, з iншого, не були рiвноцiнними партнерами, оскiльки був вiдсутнiй стiйкий еквiвалент, грошi. Розширення посередницькоi торгiвлi з населенням Пiвденно-Захiдного Криму, як i морськоi торгiвлi, разом iз розвитком ремесла, урiвноважувало скорочення сiльського господарства в першi столiття н. е. Вирiшальною при цьому була стабiлiзацiя военно-полiтичноi ситуацii навколо мiста завдяки присутностi римських мiст. При цьому стае строкатим етнiчний склад населення, хоча не внаслiдок варваризацii. Поряд iз греками-нащадками колонiзаторiв жили вихiдцi з iнших районiв античного свiту. Їхнiй соцiальний статус i становище були рiзними. Посилювалася етнiчна взаемодiя рiзних груп населення, ускладнювалася етнiчна структура, що було закономiрним процесом, спiльним для всього античного свiту. Цей процес почався в часи кризи полiса й утворення еллiнiстичних держав. Вiн тривав i в наступнi часи перебування еллiнського свiту пiд iмператорською владою Риму. Гарнiзони Понтiйського царства було введено в Херсонес, Ольвiю та Аполлонiю Понтiйську у Захiдному Причорномор’i. Басилевс Мiтрiдат VІ Євпатор гарантував безпеку цим мiстам, але, з iншого боку, вимагав данину. Податки були надмiрними, як пише Страбон. Понтiйськi вiйська перебували тут довгий час i виведенi були лише на початку І ст. до н. е. на вимогу римського сенату. Для мешканцiв Херсонеса залежнiсть вiд Боспору була обтяжливою. У другiй половинi І ст. до н. е. пiсля прохань громадян Гераклеi, материнського мiста Херсонеса, до Цезаря, мiсту було даровано елевтерiю, на кшталт договору на вiрнiсть Риму. Правовий стан мiст на територii Римськоi iмперii вiдрiзнявся на Сходi i на Заходi. У захiдних провiнцiях переважали мiста з iталiйським правом, а в схiдних i балкано-дунайських, населених переважно греками, проживали громадянськi спiльноти людей перегринського статусу, тобто тих, хто не мав прав римських громадян. Тут використовували таке правове поняття як «елевтерiя» (свобода) i «автономiя», вiдомi грекам ще з V ст. до н. е. Звичайно, поняття елевтерiя дещо втратило значення суверенного полiса з часiв Македонського. В римський перiод воно було наповнене новим значенням i використовувалося при створеннi новоi соцiально-полiтичноi та адмiнiстративноi систем. Херсонесити за допомогою елевтерii бажали звiльнитися вiд сплати данини боспорським басилевсам. Права елевтерii мiсто здобуло лише пiсля невдалих походiв Фарнака проти Риму. Але пiсля смертi Цезаря все змiнилося. Боспорський цар Асандр спробував знову пiдкорити Херсонес, хоча це йому не вдалося, мiсто вiдстояло свою незалежнiсть. Август у 24–25 р. до н. е. врегулював вiдносини Херсонеса i Боспору, iнiцiювавши оборонний союз мiж ними, який проiснував до Римсько-боспорськоi вiйни. Пiд час боспорсько-римського конфлiкту проти басилевса Мiтрiдата ІІІ Херсонес виступив на сторонi Риму, а 47 р. монетний двiр мiста випустив золото iз зображенням нiмфи Херсонас i верховноi богинi Партенос iз луком i списом. Пiзнiше перемогу i завершення вiйни знаменувало зображення Нiки на реверсi монет iз Партенос, войовничою богинею-покровителькою. Так пiдкреслювалися глибокi iсторичнi коренi та незалежна iсторiя. Надалi мiсто стало одним iз опорних пунктiв Римськоi iмперii. Тут iз середини ІІ по третю чверть ІІІ ст. н. е. дислокувалася римська залога, сформована зi складу Мезiйськоi армii. Це дозволило Херсонесу покращити свое полiтичне i економiчне становище. Вiн став центром поширення полiтики i релiгii Римськоi iмперii в Таврицi. Пiсля цiеi вiйни Херсонес отримав певнi привiлеi i римська адмiнiстрацiя взяла на себе обов’язки захищати мiсто вiд «варварiв». У другiй половинi І ст. зовнiшньополiтичне становище Херсонеса ускладнилося через активiзацiю скiфiв та прихiд сарматiв на Таврiйський пiвострiв. Мiсто звернулося до намiсника римськоi провiнцii Мезiя, внаслiдок чого «цар скiфiв був вiдiгнаний вiд осадженого ним Херсонеса, що за Борисфеном», як свiдчить епiтафiя легата провiнцii Тиберiя Плавтiя Сильвана Елiана. На початку ІІ ст. н. е. римськi вiйська були присутнi в Херсонесi i на Ай-Тодорi, що пояснюють початком цiлеспрямованоi полiтики укрiплення вiйськово-полiтичноi присутностi в Подунав’i, де було органiзовано провiнцiю Дакiя. Пiсля виводу вiйськ у 20–30-х рр. ІІ ст. римська адмiнiстрацiя поклала захист Херсонеса вiд «варварiв» на боспорських басилевсiв. У перiод правлiння наступного басилевса Реметалка (131–154 рр.) Херсонес знову просив допомоги в боспорських правителiв. У 40-х рр. ІІ ст. римськi вiйська було вкотре введено в Херсонес або принаймнi на територiю поблизу Херсонеса, в сучасну Балаклаву. З цього часу римськi вiйська довгостроково були присутнi у мiстi та його околицях. Це привело до економiчного пiдйому, що тривав бiльш як сто рокiв, i до укрiплення вiйськово-полiтичних позицiй Римськоi iмперii в Таврицi. У Балаклавi базувалася римська ескадра, стояли вiйськовi кораблi Римського флоту. Про таку iмовiрнiсть свiдчить присвята, викарбувана на замовлення моряка з лiбурни «Стрiла». З середини ІІ ст. до третьоi чвертi ІІІ ст. Херсонес був значною базою римськоi вiйськовоi присутностi, на територii його цитаделi вiйськовослужбовцi проводили суттевi будiвельнi роботи. Це був головний опорний пункт у регiонi. Не виключено, що стратегiчною метою було включення частини Таврики до складу Римськоi iмперii. Але до цього не дiйшло. Натиск «варварiв» на дунайськi кордони призвiв до того, що римськi вiйська були виведенi як з усiх пунктiв Таврики, так i з самого Херсонеса. Лише 250 р. вони знову дислокуються, вже в самому мiстi, залишаються тут недовго i цим закiнчуеться понад столiтня iсторiя римськоi присутностi в Криму. За цей час Херсонес укрiпив свое становище i убезпечив себе вiд навколишнiх «варварських» племен, а також розширив зону власного економiчного впливу. Звичайно, вiд контролю дорiг i своiх пунктiв дислокацii римська вiйськова адмiнiстрацiя також мала економiчнi вигоди. У другiй половинi ІІ ст. н. е. Херсонес знову добивався елевтерii. Вiдiслав посольство до Риму, та це не дало результату. Лише за допомогою знатних людей метрополii Гераклеi Понтiйськоi цих прав вдалося досягти. В Пiвнiчному Причорномор’i лише Херсонес отримав елевтерiю, а Тiра та Ольвiя наприкiнцi ІІ ст. н. е. – автономiю. На вiдмiну вiд елевтерii, права автономii були не такими широкими. Вони гарантували мiсту внутрiшне самоуправлiння. Водночас, внутрiшне життя таких мiст контролювала римська адмiнiстрацiя. Монетне карбування припинилося в Херсонесi за iмператора Галлiена (252–268 рр.), i вiдтодi ринок наповнився боспорськими та римськими монетами. За iмператора Зинона (474–491 рр.) монетне карбування вiдновилося, хоча в обiгу продовжували використовувати бiльш давнi монети. У трактатi Константина Багрянородного «Про управлiння iмперiею» цiлу главу присвячено Херсонесу. Тут йдеться про присутнiсть римських вiйськ у мiстi, про участь херсонесцiв у боспорсько-римських вiйнах межi ІІІ–ІV ст. на боцi iмперii. Написи i археологiчнi данi пiдтверджують, що римська залога, сформована з пiдроздiлiв Мезiйськоi армii, розташовувалася в Херсонесi з середини ІІ ст. iз перервами у другiй чвертi ІІІ ст. аж до 250 р., коли центурiон І Італiйського легiону вiдновив схолу принципалiв на територii цитаделi. В епоху тетрархii тут на короткий час знову з’явилася постiйна римська залога. Це була вексиляцiя, що мала статус формування польовоi армii. Вiйна мiж Римом i Боспором за участю Херсонес, тривала протягом 291–293 рр. Вона була причиною введення в Херсонес римських вiйськ для бойових дiй проти боспорцiв, якi вторглися в межi iмперii. Пiсля успiшного завершення вiйни, вони були виведенi в мiсця постiйноi дислокацii в Подунав’i. Найтяжчим ударом було гуннське нашестя. Та дослiдження останнiх рокiв свiдчать, що Херсонес, як i мiста Боспору, не були вщент зруйнованi, тож антична iсторiя Пiвнiчного Причорномор’я не мусить обмежуватися кiнцем ІV ст. н. е. Вiд полiсiв до Боспорського царства Тетяна Шевченко Полiси на Боспорi Кiммерiйському були розташованi доволi близько один до одного, якщо порiвнювати з iншими дiлянками Пiвнiчного Причорномор’я. Остерiгаючись вторгнення скiфських кочовикiв, вони невдовзi об’едналися в едину державу, що стала однiею з найбiльших в античному свiтi. Еллiни засновували колонii на територii Керченського i Таманського пiвостровiв упродовж VI ст. до н. е. Грецька колонiзацiя дослiджуеться столiттями в багатьох краiнах, i не лише в тих, яких торкнулася грецька цивiлiзацiя. На думку дослiдникiв, термiн «колонiзацiя» – умовний, адже не мае нiчого спiльного з ближчими до нас за часом колонiями Британii та iнших европейських краiн. Ідеться не про колонiзованi мiсцевi племена, а новi античнi центри, «полiси» або тимчасовi «апойкii», заснованi та заселенi самими греками. Причинами iх створення на нових мiсцях були перенаселенiсть i боротьба за землю та воду. Писемнi джерела повiдомляють, що греки були змушенi покинути домiвки через рiзнi бiди: природнi, полiтичнi й особистi. Рiдко згадуеться про комерцiйнi чи сiльськогосподарськi вигоди. Ранiше видiленi причини колонiзацii – експорт металу iз Захiдного i Пiвденного Причорномор’я i зерна – з Пiвночi, з лiсостепу – спростовуються зараз. Була цiла низка причин, i для кожного материнського мiста вони рiзнi. Треба починати з вивчення метрополii. Наприклад, писемнi джерела повiдомляють, що фокейцi i теанцi уникнули рабства, заснувавши Фанагорiю на Боспорi. Греки не тiльки рятували себе вiд небезпек, а й намагалися повернутися до iхнього попереднього способу життя та переваг цивiлiзацii, полiса. Назва Боспору грецькою означае «коров’ячий брiд» i повнiстю спiвзвучна протоцi Боспор Фракiйський мiж Чорним морем i Мармуровим. З коровою цю протоку пов’язували через численнi мiфи про Іо, земну i смертну, дочку правителя, яка стала коханкою Зевса. За однiею версiею, Гера, дружина Зевса, перетворила ii на корову i наслала на неi гедзя, за другою – сам Зевс перетворив Іо на корову, щоб заховати ii вiд Гери. Вiд цiеi довчiпноi комахи Іо, точнiше корова, втiкала i ховалася в багатьох мiсцях Великоi Грецii, а протоку, де вона переходила на протилежний берег, назвали на честь неi. Спочатку одну, Фракiйську, а коли греки своi землi розширили на пiвнiч, – ще й Кiммерiйську. Боспор, або Босфор – просто рiзнi способи прочитання грецьких лiтер. Через iсторичнi оповiдi про те, що скiфи прогнали кiммерiйцiв, на Боспорi часто траплялися назви пов’язанi з кiммерiйцями – Кiммерiйськi переправи, перешийок, стiни, гора Кiммерiй, мiсто Кiмерiк. Греки користовувалися ними столiттями, хоч цього населення вже давно не було на момент переселення перших колонiстiв. Геродот писав, що скiфи зайняли всю Кiммерiю. А гiрськi масиви на захiд вiд Боспору займали таври, що завжди вороже ставилися до грекiв. Їхня назва походить вiд назви гiр. Гори Таврiйськi також мали i мають нинi тезку на територii сучасноi Туреччини. Цього разу на пiвднi краiни, Таврськi. Ранiше традицiйно вважалося, що на Боспорi грецькi переселенцi засновували своi колонii на землях, що належали певним групам мiсцевого населення – кiммерiйцям, скiфам, синдам i меотам. Археологiчнi дослiдження останнiх рокiв спростували цi думки. Мiж добою колонiзацii i мiсцевими пам’ятками iснуе досить суттевий хронологiчний промiжок. Найпершим на Боспорi греки заснували поселення в дельтi Дону. Це були уродженцi мiста Клазомени, що в сучаснiй Туреччинi. Потроху вивчивши цi землi, еллiни обрали найкраще мiсце для нового полiса, зручне для життя, землеробства i морськоi торгiвлi. Це був Пантiкапей, на територii сучасного мiста Керч. Сьогоднi Керч i його передмiстя, розтягнуте вздовж береговоi лiнii, мiстить колись великий, як за тодiшнiми мiрками, Пантiкапей, меншi полiси Мiрмекiй, Тiрiтаку, Порфмiй, Партенiй i Нiмфей. Зручна гавань, сусiдство з переправою, джерела питноi води, родюча земля, вдосталь сировини для будiвництва i ремесел були цiнними для еллiнiв. Та це було тодi, коли захiдна частина Пiвнiчного Причорномор’я вже була зайнята грецькими мiстами. Бiльшiсть мiст Таврики були заснованi вихiдцями з iонiйського мiста Мiлет на заходi Анатолii (територiя сучасноi Туреччини) – Пантiкапей, Феодосiя, Тiрiтака, Мiрмекiй. Рiзнi подii та перипетii впливали на iхнiй iсторичний розвиток, робили мiста самобутнiми, наскiльки це було можливо в межах грецькоi цивiлiзацii. Населення столiттями залишалося грецьким у своiй основi. Образ «варварiв» як ворогiв виявляеться в державних документах i приватних епiтафiях. «Лiсiмаха зi всiма громадянами i ксенами вбив буйний Арес номадiв…» – оплакуе напис на кам’янiй плитi. На вiдмiну вiд бiлих колонiстiв, якi вважали себе пiонерами, греки завжди були другими на нових землях – пiсля героiв, богiв. Перед тим, як вирушити на новi землi, зверталися до загальногрецького святилища в Дельфах або Дiдiмах за порадою. Оракули, тобто провидцi, давали туманнi настанови, якi тлумачi записували як конкретнi вказiвки, куди, в землi якого божества чи героя, слiд рушати. На час заснування цих полiсiв грекам добре вiдомi були мiфи, пов’язанi з цим регiоном. Таврика i Пiвнiчне Причорномор’я – мiфологiчна мiсцевiсть. Це мiсце на Пiвночi, наближене до володiнь Аiда – краiни мертвих. Тут локалiзують мiф про один iз подвигiв Геракла, про золото аримаспiв, описане Арiстеем Проконеським в його поемi «Аримаспея», про святилище таврiв, у якому Іфiгенiя проводила кривавi жертвоприношення, мiсцевiсть, пов’язану з Ахiллом, тощо. Дельфiйський оракул давав орiентири, де засновувати новi мiста, за могилами i мiсцями слави цих героiв та богiв. Потiм мiста, заснованi за порадою дельфiйського оракула, вшановували на рiвнi полiса, – найвищому рiвнi, – Аполлона, покровителя цих святилищ. У мiстах Боспору головним богом, якого вшановували вiд iменi усiеi общини, ще довго був аж нiяк не Зевс, а Аполлон, покровитель колонiзацii. Грецька спiльнота не вiдокремлювала цивiльнi справи вiд релiгiйних, боги були пов’язанi з полiсом абстрактно, але здебiльшого через прямий зв’язок iз землею. Теменос (дiлянка для громадських святилищ i храмiв у мiстi) походить вiд слова «темене» (огорожа, терит). Його видiлення i вiдмежування було частиною заснування полiса, яким керував ойкiст (засновник). У кожного мiста був реальний, смертний засновник. На час кампанii переiзду i заснування вiн ставав королем, вiйськовим лiдером, жерцем, законодавцем. Вiн мiг встановлювати новий соцiальний порядок i був соцiальним реформатором. Пiсля смертi ойкiста, його могила ставала мiсцем вшанування його як героя-засновника. Вiн ще столiттями згадувався як напiвбожество-покровитель у документах, викарбуваних на каменi, епiтафiях, iнодi його зображували на монетi. Забудова мiст вiдбувалася за единою системою. Сiльську територiю засвоювали або пiд час заснування, або одразу пiсля нього. Із середини VI ст. майже кожна колонiя мала велику хору (поселення). Якщо це було неможливим через мiсцеве населення (в Пантiкапеi) – засновували залежнi полiси: Мiрмекiй, Тiрiтака i Порфмiй. Це можна вважати вторинною колонiзацiею. З V i особливо з IV ст. до н. е. вiдбувалося значне розширення територiй iз заснуванням сiльських поселень. Основою економiки було, як вiдомо, землеробство. Та на Боспорi вiд самого початку набуло значного розвитку також рибальство. Рибу експортували за межi Пiвнiчного Причорномор’я. Особливiстю цих краiв було переважання осетрових, коропових, окуневих та оселедцевих сортiв риби. Їх солили i в’ялили. Давньогрецькi автори вiршованими творами описували боспорську солону рибу. Афiней, Архестрат, Страбон. Останнiй писав, що в протоцi Боспор Кiммерiйський осетри такi великi, як дельфiни. Як бачимо, експорт iз найпiвнiчнiших тодi куточкiв Еллади мав неабияке значення. Тож на Боспорi найпершим полiсом 580-х рокiв став Пантiкапей. Спочатку вiн займав найвищу точку Керченського пiвострова – гору Мiтрiдат. Це була природна цитадель, звiдки як на долонi було видно землi та море. Майже в той самий час виникають iншi мiста – Нiмфей, Мiрмекiй, Тiрiтака. Через пiвстолiття – ще з-понад десяток мiст i поселень, зокрема Феодосiя, Кiтей, Порфмiй, Кiмерiк, Патрей, на азiйськiй частинi Боспору – Гермонасса, в давньоруськi часи вiдома як Тмуторокань, Фанагорiя, Горгiпiя, або Синдика, як ii ще називали, Кепи, Ахiллiй тощо. На Таманському пiвостровi вiдомо майже 30 мiст, багато з них зараз пiд морем. Бiльшiсть засновувалась просто на березi моря або рiчок Кубанi. Спочатку заснованi греками мiста iснували як незалежнi i самостiйнi полiси. Деякi з них мали автономне монетне карбування. Найпотужнiший з античних полiсiв регiону, Пантiкапей, першим налагодив грошовий обiг i почав карбувати власну срiбну монету ще у другiй половинi VI ст. до н. е. Іншi мiста – на початку V ст. до н. е. У 480 р. до н. е. мiста, розташованi на берегах Боспору Кiммерiйського, об’еднались у едину державу, хоча цей процес не можна вважати одночасним. Боспорська держава поступово зростала за рахунок приеднання сусiднiх полiсiв. Серед причин об’еднання боспорських мiст на першому мiсцi була необхiднiсть забезпечення спiльного захисту вiд можливого нападу «варварських» племен. Не без впливу мiжнародноi обстановки. Але безперечно, що таке об’еднання диктувалось економiчними iнтересами. Отже, на початку V ст. до н. е., перед загрозою нападу войовничих скiфських номадiв, греки Пiвнiчного Причорномор’я на певний час залишили своi сiльськi поселення. Цi поселення, хора, були iхньою економiчною базою. Втрата земель, сiльських територiй змушувала громадян полiса, а особливо аристократiю, приймати вольовi рiшення i робити рiшучi дii. Узимку скiфи переправлялися через Керченську протоку з приазовських степiв у Синдику. При цьому вони могли й не нападати на грекiв, якщо брали данину, котра в якийсь момент стала вкрай обтяжливою. Виходом було об’еднання окремих мiст. І, оскiльки цей вихiд був дiевим, упродовж десятилiть об’еднанням було створено Боспорську державу, унiкальну для Грецii. До еллiнiстичних держав Македонського було ще далеко. Лише сусiднiй Нiмфей i бiльш вiддалена Феодосiя залишалися на якийсь час осторонь Боспорськоi держави. Релiгiйною пiдставою об’еднання був релiгiйний союз, звичний для грецьких святилищ, навколо святилища Аполлона в Пантiкапеi. При небезпецi з подiбних релiгiйних об’еднань утворювалася симмахiя – военно-оборонний союз. Що й сталося на Боспорi. Тривале згуртування полiсiв у межах Боспорськоi держави залежало вже вiд конкретних iсторичних осiб та подiй. Почалося iснування цiеi держави з династii Археанактидiв. За iхнього правлiння святилище настiльки збагатилося, що почало випуск власноi срiбноi монети. Першого правителя Археанакта обрали на роль стратега з-помiж пантiкапейських громадян. З якогось часу вiн почав правити одноосiбно. Поки нiчого дивного для грецького свiту не спостерiгаеться. В iнших полiсах, i навiть в Афiнах, у цей час була вiдома виборна тиранiя – тимчасова чи пожиттева, династiйна. Таким чином влада першого стратега перетворилася на династiю. Правителi наступноi династii Спартокiдiв, що владарювала з 438-го по 109 р., також iменувалися архонтами для грекiв. А вже для «варварiв» вони – «басилевси», тобто царi, князi чи королi в сучасному розумiннi. Та не будемо нав’язувати грекам власних розумiнь, насаджених нам нашою подальшою iсторiею. Античнi автори називали боспорських правителiв рiзними термiнами: архонти, басилевси, династи, тирани. Титул архонт, який вживали самi боспорськi греки, за своею суттю вiдповiдав полiснiй демократii, хоча не забороняв право на авторитарний тиранiчний режим. Левкон І фактично пристосував над-полiсну державу з цим режимом до полiсного устрою. А от для пiдлеглих «варварiв» вони були басилевси. Отже – басилевси. Вони будують Тiрiтакську оборонну систему з валами i ровами завдовжки 25 км. Укрiплення захищали столицю Пантiкапей, Мiрмекiй, Тiрiтаку, Порфмiй та полiси на азiйському березi. Як наслiдок – скiфи були змушенi перенести прохiд у Синдику ближче до Нiмфея. Полiси азiйськоi частини Боспору пiсля Археанактидiв об’едналися в Синдський союз i почали карбувати власну монету iз написом Синдон i зображенням Геракла, якого вважали своiм покровителем. У той час син Спартока Сатир вважав своiм патроном бога Дiонiса. До Афiнського морського союзу входив Нiмфей. Щороку вiн сплачував податок 1 талант Афiнам. Архонт Боспорського союзу Сатир І прагнув пiдкорення Нiмфея. Нiмфейцi вважали своею заступницею морське божество Іно-Левкотею, сестру матерi Дiонiса Семели, яка виховала осиротiлого бога виноградарства. Нiмфей був першим мiстом на Боспорi та в усьому Пiвнiчному Причорномор’i, де з’явилися виноробнi. Через Гiлона, який для античних авторiв став прикладом зрадника, Нiмфей таки опинився у володiннi Боспорських правителiв. Так чи iнакше, мiсто стало залежним без военних дiй. Воно припинило карбування власноi монети назавжди. Не так безболiсно вдалося пiдкорити Феодосiю. Вона пiдтримувала незалежнi полiтичнi та економiчнi зв’язки з багатьма античними мiстами i володiла единим в регiонi незамерзаючим портом. Вона конкурувала з Сатиром І в експортi зерна, зокрема до Афiн. На своiй монетi карбувала зображення власного героя або засновника (ойкiста), мала флот i мiцнi обороннi мури з баштами. Боспорський правитель брав мiсто в облогу, але так i не дочекався його взяття. Як писав Полiен, вiн помер, дiзнавшись, що втратив свого сина, i зрозумiв, що завдав збиткiв своiй сiм’i та державi. Сина вбила правителька Синдики Тiргатао. Це була дружина-меотка правителя Гекатея, яка скинула свого чоловiка з престолу. Аби повернути цього грека або синда з грецьким iменем на престол, Сатир І вiддав за нього замiж свою дочку, а сина вiддав у заручники свавiльнiй меотцi. Убивши його, вона разом зi своiм вiйськом почала грабувати грецькi мiста, i лише коштовнi дарунки iншого басилевсового сина, Горгiппа, змогли зупинити ii. Синди, землероби, вiд самого початку пiдтримували дружнi вiдносини з греками, тож ця дружба була вiдновлена. Остаточно пiдкорив Феодосiю Левкон (правив 390–349 рр. до н. е.). Цьому сприяли тривалi вiйни та змiцнення держави. Пiд час цих вiйн Феодосii допомагало пiвденнопричорноморське мiсто Гераклея, материнське мiсто Херсонеса. Для захисту Феодосii i, вочевидь, сусiднього Херсонеса та всiеi Таврики, звiдти було надiслало 40 кораблiв та вiйсько озброених вершникiв, гоплiтiв. І лише найнятi скiфськi вершники-лучники остаточно визначили перевагу Левкона І. Їм було наказано розстрiлювати своiх боспорцiв, якщо тi вiдступатимуть у боях. У цьому, а також у значнiй тривалостi вiйни, вбачають небажання грекiв-боспорцiв воювати проти сусiдiв-феодосiйцiв. Навiть пiсля пiдкорення, Феодосiя мала бiльшi права. Вони були закрiпленi в титулатурi Левкона І i його спадкоемцiв. У документах, викарбуваних на каменi, iх iменували архонтами Боспору i Феодосii. Пiсля цiеi перемоги, архонт шляхом военних або дипломатичних дiй приеднав до Боспору всi землi, якi населяли синди, меоти, торети, дандарii та псесси. Спадкоемця престолу Перiсада І давнi автори називали правителем Понту (Чорного моря), а спiввiтчизники в епiтафiях «правителем землi, кордони якоi сягають вершин таврських скель i гiр Кавказу. Пiсля його смертi його вшановували як бога. Причина цьому е. Час його правлiння збiгаеться з появою культу правителiв. І першим правителем-богом став Александр Македонський. Левкон І i Перiсад І завершили створення могутньоi держави. Цьому допомога iдея об’еднання всiх еллiнiв та земель сусiднiх «варварiв». Узунларським i Тiрiтакським валами значнi сiльськi територii було захищено вiд ворожих нападiв. Сiльська хора (поселення) забезпечувала всiм необхiдним боспорцiв, а також давала на продаж хлiб, вовну та шкури. В обмiн на те, до Боспору з рiзних мiст Ойкумени надходили вино, оливкова олiя, одяг i тканини, посуд i ювелiрнi вироби. Найбiльшим мiстом торгових вiдносин були Афiни. У 394 р. було укладено угоду, яка забезпечувала безмитну торгiвлю, а також взаемне видання злочинцiв i пiдозрiлих осiб. Сатиру І в Афiнах встановили вдячну стелу за безмитну торгiвлю хлiбом. В Афiнах, iх портi Пiреях i в Пантiкапеi стояли афiнськi стели з вдячними написами Левконовi І та його синам. Щорiчно Спартокiди продавали Афiнам до 400 тисяч медимнiв (16 380 т) хлiба. Якщо порахувати несплаченi податки, то 540 т вони просто дарували. Як пише Страбон, iз Феодосii за правлiння Левкона вивезли 86 тисяч т зерна. Славетний оратор Демосфен, дiд якого Гiлон, зрадив мiсто Нiмфей, безкоштовно отримував вiд боспорцiв 41 т хлiба. Тож вiн завжди вiддано захищав Спартокiдiв у Афiнах, вiдстоюючи iхне право продавати зерно без податкiв. Боспор у цей перiод посiдав виняткове мiсце серед держав, що пiдтримували вiдносини з Афiнами. Пiсля смертi Перiсада І мiж його синами розгорiлася мiжусобна вiйна. Залучивши вождiв сусiднiх племен сiракiв, Евмел перемiг законного спадкоемця Сатира, який, крiм грекiв, залучився пiдтримкою фракiйцiв. Вiн стратив братiв i iхнiх прихильникiв, хоч i сам правив недовго (309–304 рр. до н. е.). Боспор продовжував процвiтати в цей час. Зросли торговельнi вiдносини з Афiнами, Гераклеею, Сiнопою, iншими мiстами Середземного i Чорного морiв. Евмел перемiг пiратiв на морських шляхах, пiдтримував грекiв у вiйнах iз македонським правителем Лiсiмахом, вивiз тисячу каллатiйцiв на Боспор, коли iхне мiсто було в облозi. За правлiння спадкоемцiв Евмела територiя Боспору почала зменшуватися. Вiдомо, що Афiни звернулися 288 р. до Спартока ІІІ по допомогу, i той надiслав iм у подарунок багато зерна. За це йому в Афiнах на агорi та в Пiреях поставили бронзовi статуi бiля статуй його предкiв. Кроки для покращення торгiвлi робили i на мiсцях. Мiсто Танаiс в азiйськiй частинi було збудоване для розширення обмiну з мiсцевими племенами. Утiм, на час наступного правителя Перiсада ІІ економiчний та военно-полiтичний стан держави погiршився, головно через вторгнення сарматiв. Сiльськi поселення обезлюднiли, а це призвело до втрати головного джерела багатства – зерна. Життя тривало, i мешканцi знаходили iншi способи заробiтку. В ІІІ ст. до н. е. в Мiрмекii та Тiрiтацi розвивалися великi виробничi комплекси. Тут виготовляли вино i солили рибу. В багатьох мiстах працювали бронзоливарнi, залiзообробнi та керамiчнi майстернi. Античнi письменники з цього часу припинили цiкавитись дiяльнiстю боспорських правителiв. Їхнi роки правлiння та iмена дедалi складнiше вiдновити. З написiв у Дельфах та Дiдiмах, вiдомо, що несприятливi обставини змушували боспорських правителiв Камасарiю i Перiсада ІІІ звертатися по поради до вiщунiв у загальногрецькi святилища. За коштовнi дарунки, там iм було видано вдячнi декрети, викарбуванi на стелах. Вiдомо, що останнiм представником династii Спартокiдiв був Перiсад V, спадкоемцiв у нього не було. Пiсля цього Боспор остаточно пiдкорила Понтiйська держава 111–109 рр. до н. е. Причиною входження Боспору до Понтiйськоi держави Мiтрiдата VІ Євпатора без бою i без заперечень, античнi автори називають знемагання вiд протистояння «варварам». Держава iз центром у Сiнопi, що на пiвденному узбережжi Чорного моря, за кiлька столiть зайняла величезнi територii, а ii правителi вважали себе спадкоемцями Ахеменiдiв та Отанiдiв. Крiм Боспору, добровiльно приедналися до Понтiйського правителя i Вiрменська держава, де правив Антипатр. Скiфи пантiкапейськi на чолi зi Скiлуром вчинили державний переворот, не бажаючи переходити пiд владу Мiтрiдата, i вбили Перiсада V. Скiфська держава у Криму також не вiдразу була приеднана до Понту. Тож перехiд грецьких мiст пiд керiвництво Понтiйського басилевса був порятунком вiд внутрiшнiх i зовнiшнiх загроз. Великi мiста спочатку отримали самоврядування, скiфськi вождi – своi родовi землi та союзнi угоди. Скiфи надалi допомагали Євпатору в усiх його вiйнах iз Римом. А от греки невдовзi вiдчули тягар великоi данини. Боспор вiдокремився вiд Понтiйськоi держави пiсля поразки Євпатора у першiй вiйнi з Римом. Басилевс знову пiдкорюе Боспор, спираеться на вiйська скiфiв, таврiв, дандарiiв, якийсь час оселяеться у палацi в Пантiкапеi. Вiн тут i помер 63 р. до н. е., пiсля поразок вiд Риму, втрати значних територiй, зрад i втрат вiд синiв та дочок, повстань мiст Боспору. Рим святкував цю подiю 10 днiв. Його син Фарнак, отримавши з рук Помпея владу, намагався стабiлiзувати положення Боспорськоi держави пiсля вiйн свого батька з Римом. Не дивлячись на зовнiшнi прояви дружнього ставлення до Риму, цей басилевс планував об’еднати пiд своею владою всi колишнi володiння батька. Скориставшись громадянською вiйною мiж Цезарем i Помпеем, вiн зробив спробу силою повернути понтiйський престол. Вирушивши в Малу Азiю для боротьби з римлянами, Фарнак залишив на Боспорi замiсть себе Асандра, давши йому титул архонта. Кампанiя була успiшною, i до кiнця 48 р. Фарнак захопив бiльшу частину Малоi Азii. Та пiсля того був бiй пiд Зеле, де легiони Цезаря рiшуче перемогли, а сам басилевс iз однiею тисячею вершникiв утiк до Сiнопи, звiдки кораблями вирушив на Боспор. Там, зiбравши скiфiв i сарматiв, вiн захопив Феодосiю i Пантiкапей, та того ж 47 р. його розбив Асандр. Асандр, не дiждавшись вiд Цезаря визнання своiх прав на боспорський престол, одружився з Динамiею, дочкою Фарнака i внучкою Мiтрiдата VІ Євпатора, i так узаконив свое владарювання. Шлюб дозволив йому перетворитися з узурпатора на продовжувача традицiй ахеменiдсько-понтiйськоi династii та керувати державою з 50 до 21 р. до н. е. Вiн укрiплював свою державу i намагався пiдкорити Херсонес, про що залишилася оповiдь про херсонеську героiню Гiкiю. Басилевс Аспург був вiдомий военною боротьбою з таврами i скiфами, якi й опинилися пiд його владою мiж 14 i 23 рр. Тодi межi Боспорськоi держави було розширено у захiдному напрямку. Мiтрiдат VІІІ (39–45 рр. н. е.), навпаки, спирався у своему правлiннi на сусiднi «варварськi» племена. Про це свiдчить його титул у державних написах не «друг цезаря i римлян», а як «друг вiтчизни i союзникiв». Вiн намагався звiльнитися вiд протекторату iмперii. Та його брат Котiс видав Клавдiю цi плани, звинуватив його в пiдготовцi вiйни з Римом. Брат отримав у винагороду титул боспорського басилевса, а додому повернувся з римськими вiйськами. У розпочатiй Римсько-боспорськiй вiйнi вiн перемiг, на боцi Риму. Надалi представники боспорськоi династii утвердили родове iм’я Тиберiй Юлiй, чекали пiдтвердження своiх прав на престол вiд кожного з iмператорiв, що часто змiнювали один одного. Рим був необхiдний правителям для захисту вiд сусiднiх племен. Савромату ІІ вдалося виграти велику Боспорську вiйну проти них, що тривала до 193 р. Вiн завоював сiракiв i скiфiв, приеднав Таврику i звiльнив морськi шляхи. З 240 р. на монетi поряд iз портретом басилевса карбували портрет iмператора. У мiстах ставили статуi iмператорiв i хвалебнi написи. Боспор надсилав вiйська до римськоi армii. Вони брали участь у вiйнах iз даками й аланами, iх пiдроздiли стояли в Ольвii, охороняючи мiсто вiд скiфiв i сарматiв. Остаточно змiнили iсторiю Боспору, як i всього античного свiту, масовi нашестя готiв i гуннiв ІІІ–ІV ст. н. е. Це був поступовий розпад держави, припинення карбування монет, пошуки виходу з кризи шляхом надавання гаваней i кораблiв пiратським об’еднанням боранiв, герулiв, остготiв, яких античнi автори називали просто скiфами. Боспорському правителю Тейрану наприкiнцi 70-х рр. ІІІ ст. вдалося позбутися пiратiв, пiсля чого з почестями дружбу з Римом було вiдновлено. Утiм, остаточний удар кочових гуннiв вiдбувся у 70-тi рр. ІV ст. н. е. Мiста не були повнiстю зруйнованi пiсля гуннського нашестя, однак залишалися пiд протекторатом вiйськового об’еднання «варварiв», що простяглося вiд Паннонii до Пiвнiчного Кавказу. Мовна ситуацiя Вступ Юрiй Мосенкiс Мета i завдання роздiлу – коротко окреслити особливостi мовноi карти Украiни І тис. до н. е. До прикметних особливостей цього перiоду, що впливали на формування мовного ландшафту, належать трансформацii державних утворень i мiграцii етносiв, а саме: падiння Мiкенськоi (Грецiя) та Хеттськоi (Туреччина) iмперiй наприкiнцi ІІ тис. до н. е. i пов’язаний iз цим рух «народiв моря», що зачепив i пiвдень Украiни; кельтськi мiграцii, що вiдбувалися на територii на захiд вiд Днiпра; давньогрецька колонiзацiя Пiвнiчного Причорномор’я (гiпотези про грекiв у Чорному морi в ІІ тис. до н. е. потребують дальшоi аргументацii, а метою плавання аргонавтiв спочатку було не узбережжя Чорного моря, а захiдна Мала Азiя). Для сучасноi територii Украiни І тис. до н. е. належить до передiсторii (протоiсторii), посiдаючи промiжну ланку мiж доiсторiею (повна вiдсутнiсть писемних пам’яток) i iсторiею (власнi писемнi документи етносу). Передiсторiя або протоiсторiя – той перiод, коли наявнi писемнi згадки в документах сусiднiх народiв, однак власних писемних текстiв iще немае (або, точнiше, вони невiдомi на цьому етапi розвитку науки, що не виключае вiдкриття iх у майбутньому). Для порiвняння: аналогiчний передiсторичний (протоiсторичний) перiод для праслов’ян – майже все І тис. до н. е., коли маемо частi згадки про слов’янськi племена у грецьких, римських, германських авторiв, однак про власне слов’янськi писемнi тексти цього перiоду майже немае iнформацii. До джерел дослiдження мовноi ситуацii на територii Украiни розгляданого перiоду належать окремi власнi назви (найменування племен, правителiв) та гiпотетично iнтерпретованi територiальнi назви. Однак для всiх власних назв ми знаемо тiльки форму, а не значення, що унеможливлюе iх безсумнiвну iнтерпретацiю i робить будь-якi висновки бiльш або менш гiпотетичними. Взаемодiя мов за своiми закономiрностями та наслiдками iстотно вiдрiзняеться вiд взаемодii певних фольклорно-етнографiчних рис або, наприклад, археологiчних культур. Контакт двох етносiв, що е носiями рiзних мов, нiколи не приводить до утворення спiльноi «змiшаноi» мови – одна з мов обов’язково перемагае, а iнша, переможена, може залишитись у мовi-переможницi лише у виглядi окремих слiв або звукових особливостей. Якою б iнтенсивною не була мiжмовна взаемодiя, лише одна з мов зберiгае свою основу – у виглядi найважливiших слiв, специфiки звучання, структурних рис. Наприклад, чимало слов’янських слiв у румунськiй мовi (за рiзними оцiнками, близько декiлькох десяткiв вiдсоткiв), але основа цiеi мови залишаеться романською, похiдною вiд латинськоi. Іще яскравiший приклад: корейська мова мiстить, за рiзними оцiнками, до 90 % (!) запозичень iз китайськоi мови, однак при цьому ii найважливiшi слова, звуковi та граматичнi риси е не китайськими, а власними, питомими. Сходження (конвергенцiя) культур мае значно бiльше можливостей варiативностi, нiж «злиття» мов. Тому констатуючи синтез культур, необхiдно визначити, яка мова могла виявитися переможницею. Сказане дуже важливе для реконструкцii доiсторичних моделей мовного ландшафту на тiй або iншiй територii. Інша важлива закономiрнiсть: мови кочових народiв (якщо вони не вступають у надто значнi контакти з iншими мовами) зазвичай зберiгають бiльшу близькiсть, нiж мови осiлих етносiв. Так, наприклад, тюркськi мови, поширившись на значнiй територii, все-таки зберiгають iстотну близькiсть мiж собою i е значною мiрою взаемозрозумiлими. Навпаки, мови гiрських народiв, будучи спорiдненими, можуть iстотно вiдрiзнятися одна вiд одноi навiть на близьких територiях завдяки тривалому перебуванню на тому самому мiсцi й окремiшньому розвитку. Природно, що писемнiсть iстотною мовою консервуе мову. Безписемна мова змiнюеться швидше (однак у периферiйних, а не основних словах i рисах), будучи сильно подрiбненою на дiалекти. Але й у дописемний перiод iснують тексти (наприклад, культовi або епiчнi пiснi), якi вiдiграють iстотну роль у змiцненнi сакрального життя або iсторично-державницькоi свiдомостi соцiуму. Такi тексти можуть бути дуже стiйкими в часi й мати наддiалектну природу. Мови свiту «варварiв» Юрiй Мосенкiс Кiммерiйцi (iнодi пишуть кiмерiйцi, однак чинний украiнський правопис передбачае збереження подвоення приголосних у власних назвах) давно привертають увагу не тiльки iсторикiв i археологiв, а й мовознавцiв. Адже це – перший етнос на територii Украiни, згаданий у писемних документах. Вiд кiммерiйцiв у писемних пам’ятках рiзних народiв залишилася тiльки iхня назва у рiзних варiантах (кiммерiйцi, гомер, гiмiрра), а також iмена трьох кiммерiйських царiв – Теушпа, Шандакшатра та Тугдамме (вiдомий також як Дугдамме або Лигдамiс). Найбiльшу загадку, з погляду визначення мови кiммерiйцiв, становить iхня назва. Зазвичай, вважають, що це не була самоназва етносу, однак для бiльш-менш остаточного висновку немае достатнiх пiдстав. Назва кiммерiйцiв (Гомер – нiчого спiльного з давньогрецьким спiвцем) згадана в Бiблii – у перелiку народiв, що розселялися пiсля Всесвiтнього потопу та змiшання мови по зруйнуваннi Вавилонськоi вежi. Епiчними трьома синами Гомера Святе Письмо називае Ашкеназа, Рифата i Тогарму. Перший – це неправильне прочитання iменi скiфiв Ішкуз, друге – можливо, спiввiдносне з назвою Рифейських (Уральських) гiр i вказуе на далекi схiднi контакти кочовикiв, а третiй – або вказiвка на одну з давнiх держав на територii Вiрменii, або навiть iм’я iндоевропейського за своею мовою племенi тохарiв, що прибуло з Європи до Китаю бiльше трьох тисяч рокiв тому (одна версiя не виключае iншоi – дорогою на схiд тохари, як засвiдчуе iхня мова, певний час перебували на Кавказi). Називаючи цi три етноси синами Гомера, Бiблiя таким чином пов’язуе iх iз кiммерiйцями. Те, що скiфи названi першими, означае iх найтiснiший зв’язок iз кiммерiйцями, що мае неабияке значення для висновкiв про мову кiммерiйцiв (див. нижче). Осмислення бiблiйноi назви кiммерiйцiв дае змогу виправити велику iсторичну помилку, що стосуеться цього етносу. Мало не всi дослiдники вважають, що перша згадка про кiммерiйцiв – у Гомеровiй «Одiссеi», де йдеться про iхню краiну в темрявi. Подii поеми вiдбуваються у другiй половинi ХІІІ ст. до н. е. й найдавнiшi ii шари (окремi фрагменти поетичного тексту) сягають цього часу, а цiлiсне текстове оформлення твору вiдбулося у VIII ст. до н. е. Однак доводиться констатувати, що Гомеровi «епiчнi кiммерiйцi» не мають нiчого спiльного з «iсторичними кiммерiйцями». У Гомера кiммерiйцi мешкають на заходi, а в iсторii вони розташованi на пiвнiч вiд Грецii. Темне царство кiммерiйцiв згадане пiсля того, як Одiссей залишив води Італii, попрямував на захiд Середземного моря й навiть вийшов за Геракловi стовпи в Атлантичний океан. Один iз великих Канарських островiв досi мае назву Гомера – саме його згадано в «Одiссеi», як промовисто засвiдчуе детальне дослiдження шляху легендарного плавання. Ця назва острова могла бути переплутана з назвою кiммерiйцiв (бiблiйний Гомер, про якого йшлося вище), наприклад, у якомусь описi фiнiкiйського плавання – у фiнiкiйськiй мовi назви племенi кiммерiйцiв i канарського острова могли звучати майже iдентично. Тому е всi пiдстави зробити «iсторичне закриття»: найiмовiрнiше, давньогрецький спiвець Гомер в «Одiссеi» кiммерiйцiв не згадуе. Ассирiйцi, з якими кiммерiйцi воювали, називають останнiх гiмiрра – назвою, спорiдненою з бiблiйною. У ХІХ ст. iснувало припущення про зв’язок назви кiммерiйцiв iз тюркським позначенням кочiвникiв комру. Для бiльшостi сучасних европейських iсторикiв i археологiв думка про можливе перебування тюркських племен в Украiнi часiв греко-римськоi античностi здаеться фантастичною, а пошук iхнiх мовних слiдiв – ненауковим. Однак слiд пiдкреслити, що перебування тюркiв на територii Пiвнiчного Причорномор’я (сучасноi Украiни) в кiммерiйськi часи не лише не виключене, а й можливе: Геродот згадуе тут плем’я юркiв, яке пiзнiшi античнi iсторики визначають як тюркiв. Деякi сучаснi дослiдники припускають, що йдеться саме про останнiх, а «батько iсторii» помилився першою лiтерою (тодiшнi греки писали все великими лiтерами: ?????? – ??????). За iншою версiею, назва кiммерiйцiв пов’язана з найменуванням кельтського (або германського) племенi кiмврiв, що мешкало на територii сучасноi Данii. На користь цiеi версii може свiдчити повiдомлення римського iсторика Йосифа Флавiя про те, що галати (кельтське плем’я на територii Малоi Азii – сучасноi Туреччини) ранiше звалися гомеритами (тобто кiммерiйцями). Обидвi названi гiпотези не дiстають пiдтримки в сучаснiй мовознавчiй науцi, хоч окремi дослiдники й продовжують обстоювати цi версii. Було також висловлене припущення про те, що мова кiммерiйцiв могла бути пов’язаною з мовою закавказькоi держави Урарту, якiй кiммерiйцi певний час платили данину. У цьому планi особливий iнтерес викликае iм’я кiммерiйського царя Теушпа, пiдозрiло близьке до iменi одного з головних урартських богiв Тейшеба й назви столицi Урарту в перiод розквiту держави – Тушпа. Однак це кiммерiйське iм’я мае й iранськомовну iнтерпретацiю (про що детальнiше йдеться нижче). Ба бiльше, цього кiммерiйського царя iнодi ототожнюють iз легендарним перським царем, вiдомим iз грецьких джерел як Тейспес. Нарештi, iснують думки про зв’язки мови кiммерiйцiв iз фракiйською або вiрменською мовами. Так, наприклад, гiпотеза про можливий зв’язок мови кiммерiйцiв iз вiрменською базуеться, зокрема, на тому, що у грецьких джерелах назва цього етносу починаеться зi звука к, а у схiдних текстах – зi звука г, а така звукова змiна (з г на к) вiдбувалася саме у вiрменськiй мовi. Спецiальноi уваги варта гiпотеза про те, що кiммерiйцi мали окрему мову – хоч i спорiднену з iншими европейськими та iндоiранськими, але не тотожну жоднiй iз них. Припускають, що саме ця своерiдна кiммерiйська мова могла викликати незвичайнi (незакономiрнi з погляду iнших спорiднених iндоевропейських мов) звуковi змiни в балтiйських i слов’янських мовах. На початку ХХ ст. назву кiммерiйцiв – i, вiдповiдно, iхню мову – стали пов’язувати з Кавказом. Такий погляд спираеться на авторитет чiльного кавказознавця ХХ столiття академiка Миколи Марра (1864–1934), який зiставляв назву кiммерiйцiв iз назвою iберiв (давне населення Пiренейського пiвострова, з одного боку, й iнша – не власна, але вiдома з греко-римськоi античностi – назва грузинiв, з другого боку) та областi в захiднiй Грузii – Імеретiя. Бiльше того, названий дослiдник пов’язував навiть найменування кiммерiйцiв i шумерiв. Певна логiка в цьому е – самоназва шумерiв звучала приблизно як кенгер, однак i цi зiставлення е доволi хисткими й навряд чи дають пiдстави пов’язувати мову кiммерiйцiв iз мовами баскiв (мешканцiв Пiренейськоi Іберii, чия мова спорiднена з кавказькими), грузинiв чи тим паче шумерiв. Однак кiммерiйцi все-таки контактували з кавказькими народами. Про це свiдчать грузинське слово гмiрi зi значенням «герой, богатир», i осетинське слово гумiр, що означае «велетень». Фольклорно-мiфологiчнi описи давнiх народiв як велетнiв (або, навпаки, карликiв) вiдомi в рiзних традицiях. Нинi панiвною е думка про належнiсть кiммерiйцiв до iндоiранських народiв. Отже, iхня мова була або iндiйською, або iранською. Іранськомовна присутнiсть у давнiй Украiнi не викликае сумнiвiв – iранськомовними (принаймнi переважно) були наступники кiммерiйцiв – скiфи i сармати. Питання про iндiйськi племена й мови в давнiй Украiнi е набагато дискусiйнiшим, однак i воно цiлковито належить до сфери науки, а не фантазiй. У районi Азовського моря на початку новоi ери мешкали засвiдченi iсторичними джерелами синди, чия назва, найiмовiрнiше, тотожна назвi Індii (Синд), тодi як ми знаемо цю краiну пiд iранською, а не власне iндiйською назвою – Індiя. Давньоримськi iсторики Прiсцiан Цезарейський i Руф Фест Авiен повiдомляють, що на Дону (який тодi мав iндоiранську назву Танаiс) сусiдами савроматiв були синди i кiммерiйцi. Згадка про кiммерiйцiв поряд iз синдами може бути опосередкованим свiдченням на користь iхнiх зв’язкiв, зокрема й мовних (або, принаймнi, тiсних сусiдських контактiв). У контекстi зазначеного погляду було запропоновано iнтерпретацiю назви кiммерiйцiв на основi iндiйських мов: за цiею гiпотезою, iм’я означае «чорноморськi». Однак нинi е популярною й iнша гiпотеза. Найменування кiммерiйцiв суголосне зi словом кiммарас «степ» у мовi хеттiв, чия держава у ІІ тис. до н. е. процвiтала на територii сучасноi Туреччини. Згiдно iз цим припущенням, кiммерiйцi означае «степовики». Перейдемо до iмен кiммерiйських правителiв. Форма iменi царя Теушпа, як iшлося вище, – iранська. Інший цар, Шандакшатра, мае iндоiранське (радше iндiйське, нiж iранське) iм’я. Найскладнiшу проблему становить iм’я Тугдамме, однак i воно мае iранську iнтерпретацiю. Слiд також пiдкреслити, що звукове явище, засвiдчене у варiантах цього iменi (перехiд звука д у звук л: Дугдамме – Лигдамiс) властиве iранським мовам. Таким чином, за всiма вiдомостями сучасного мовознавства, найвiрогiднiшою гiпотезою щодо мови кiммерiйцiв е iранська. Така думка спiввiдносна з iнтерпретацiею цього етносу як передового загону («воiнського союзу») скiфiв. На думку деяких украiнських мовознавцiв, найменування кiммерiйцiв вiддзеркалене в назвi населеного пункту Жмеринка. Назву другого за величиною мiста Вiрменii Гюмрi також пов’язують iз кiммерiйцями. Таври пiвденного Криму – етнос не менш загадковий, нiж кiммерiйцi. Зазвичай, вважають, що вiд них залишилося тiльки це iм’я – нижче буде показано, що це не так. Отже, почнемо з назви народу – можливо, вона допоможе наблизитися до розв’язання загадки його мови. Оскiльки таври вiдомi нам передусiм iз грецьких джерел, то найпростiше звернутися до давньогрецького словника i дiзнатися, що тавр означае «бик». Ця сильна й цiнна в господарствi тварина могла бути родовим символом (тотемом) племенi. Подiбнi назви племен властивi, зокрема, давнiм мешканцям Балканського пiвострова – фракiйцям (що заселяли територii сучасних Румунii та Болгарii) та iллiрiйцям (що мешкали здебiльшого в нинiшнiй Албанii). З iншого боку, така назва могла бути перекладом власноi таврськоi назви або грецькою iнтерпретацiею iншого (подiбного за звучанням, але вiдмiнного за значенням) слова з мови таврiв. Дехто припускае, що кримськi таври – залишки кiммерiйцiв або що вони були тiсно пов’язанi (зокрема й у мовному планi) iз Захiдним Кавказом. Цi гiпотези потребують дальшоi аргументацii. Є спроби iнтерпретацii iх назви на основi iндiйських або iранських мов. Наявнi в давнiх iсторикiв назви скiфотаври, або тавро скiфи мало що дають для розумiння мови таврiв: тут можуть мати на увазi i етномовну близькiсть таврiв i скiфiв (тодi таври виявляються iранськомовними), або змiшання двох рiзних племен i мов. Не раз висловлювали припущення про зв’язок таврiв iз горами Тавр у сучаснiй Туреччинi. Такий зв’язок доволi вiрогiдний (кримськi таври – теж горяни), однак у планi мови вiн може бути iнтерпретований по-рiзному. По-перше, «бики» могли в переносному значеннi символiзувати «гори» (мiфологiчна асоцiацiя рогiв тварини з пiками гiр – порiвняймо вислiв вiдроги гори). Традицiя пов’язувати мiфологiчнi образи бикiв i гiр може бути дуже давньою саме на територii сучасноi Туреччини: вважають, що зображення бикiв у доiсторичному святилищi Чатал-Хююк (VII–VI тис. до н. е.) пов’язанi з Таврськими горами, видимими зi святилища. По-друге, можна спробувати вiдшукати мову, де слово «гора» звучить близько до тавр. Це, наприклад, арабська мова, у якiй одна з назв гiр – тур. Ця назва спорiднена з найменуванням фiнiкiйського мiста Цор, бiльше вiдомого нам пiд його грецьким iменем Тiр. А назва бика в арабськiй мовi – тавр. Гiпотетично можна припустити фiнiкiйську колонiю на пiвденному березi Криму (тодi таврську богиню Дiву можна порiвняти з фiнiкiйською богинею-дiвою Танiт, якiй теж, як i таврськiй Дiвi, приносили людськi жертви), однак археологiчних доказiв цього не виявлено. Окремi мовознавцi вважають, що в основi назви таврiв-горян лежить слово тав, що означае «гора» в деяких тюркських мовах. Вiдповiдно, назва таврiв у перекладi з тюркських мов означае «гiрськi люди» (тав «гора», ер «людина»). Однак ця форма е пiзньою – давнiше вона звучала даг, що не схоже на найменування таврiв. Усупереч поширенiй думцi про назву таврiв як едине мовне свiдчення про них, давньоримський iсторик Аммiан Марцеллiн перелiчуе назви трьох таврських племен – арiхи, сiнхи та напеi. Першу назву варто зiставити з назвою приазовського племенi арехи, що входило до складу об’еднання меотiв. Така схожiсть може свiдчити або про iндiйську, або про захiднокавказьку (спорiднену з абхазо-адигськими) мову таврiв. (Утiм дуже близький за звучанням корiнь реконструюють у скiфськiй мовi, що належить до iранськоi групи – див. нижче.) Третя ж назва дуже нагадуе осетинське (отже, iранськомовне) слово нап «рiд». (Читач, очевидно, згадав тут назву мiста-курорту Анапа, однак i значення цього найменування, i навiть мова, з якоi воно походить, залишаються дискусiйними – найвiрогiднiшою е давньогрецька.) Отже, матерiалiв для скiльки-небудь певних висновкiв про мову таврiв збереглося недостатньо, однак найбiльш вiрогiдними можна вважати припущення про iх iндо-iранську або захiднокавказьку мовну належнiсть. Скiфська мова вiдома сучасним дослiдникам значно краще за кiммерiйську або таврську. Збереглося багато десяткiв власних iмен, iдентифiкованих як скiфськi. Важливу iнформацiю про звуковi особливостi скiфськоi мови («акцент», iз яким скiфи вимовляли давньогрецькi слова) отримано з п’еси давньогрецького комедiографа Арiстофана «Жiнки на святi Тесмофорiй». Давньогрецький iсторик Геродот дав пояснення окремих скiфських слiв – цi пояснення з погляду сучасноi науки виявилися доволi правильними! На основi ретельного аналiзу передусiм iмен мовознавцями укладений короткий (близько 200 слiв) словник скiфськоi мови. Один iз написiв VII ст. до н. е., виконаний анатолiйськими iероглiфами (вживаними в ІІ–І тис. до н. е. на територii сучасноi Туреччини), фiксуе, згiдно iз сучасним дешифруванням, скiфську мову. Припускають, що напис на срiбнiй посудинi, знайденiй у скiфському курганi на територii Казахстану, також вiдображае скiфську мову. Знаки цього напису, зазвичай, порiвнюють iз пiзнiшими тюркськими рунами. Порiвняння цього напису з пакистанською писемнiстю кхароштхi дало можливiсть мовознавцям запропонувати такий (доволi гiпотетичний) переклад: «Ця посудина мае мiстити виноградне вино…». Можливо, майбутнi вiдкриття пiддадуть сумнiвовi загальноприйняту думку про те, що скiфи не мали власноi писемностi. Традицiйно вважають, що скiфи (або, за iншою правописною традицiею, скити) – грецька назва етносу, яка давньогрецькою мовою спочатку звучала як скютхай, а згодом як скiфе. Ця сама назва (однак у дещо видозмiненiй формi) фiгуруе й у Старому Завiтi Бiблii: це один iз нащадкiв Ноя, Ішкуз, iм’я якого пiзнiше було неправильно прочитане як Ашкеназ. В iнших давнiх близькосхiдних джерелах скiфiв називають ашкуза або iшкуза. Неодноразово починаючи з XVIII ст. й до недавнього часу пропонували пояснення назви скiфи (скити) на основi рiзних слов’янських слiв, однак такi iнтерпретацii перебувають поза межами точноi науки. Самоназвою скiфiв (автоетнонiмом) уважають форму сколоти. Однак ця назва насправдi мае спiльне походження з попереднiми: вiд первiсноi форми скуда походить назва сколотiв (одна з найбiльш примiтних особливостей скiфськоi мови – перехiд звука д у звук л). Припускають, що ця назва означае «лучники». Бiльше того, збереглося давньогрецьке повiдомлення про саме таке значення iменi скiфiв! Цiкаво, що в новiтнiй европейськiй науцi першим, хто визначив скiфiв як «лучникiв», був знаменитий фiлософ, математик i мовознавець Г. В. Лейбнiц, який далеко випередив свiй час вiдкриттями в багатьох науках, зокрема й у мовознавствi. Незважаючи на, здавалося б, повну яснiсть цього питання, запропонованi й iншi iнтерпретацii назви скiфiв. Це «тi, що носять гострi шапки», або «тi, що вiддiлилися». Загальновизнаною е нинi думка про належнiсть скiфськоi мови до iранськоi групи iндоевропейських мов. Це означае, що ii близькими родичами е авестiйська, тобто мова «Авести» – зiбрання священних текстiв давньоiранськоi релiгii сонцепоклонникiв (зороастризму – послiдовникiв пророка Заратуштри, якого греки називали Зороастром). Інша родичка скiфськоi – давньоперська, тобто мова клинописних написiв перших iранських царiв (Кiра, Дарiя та iн.). Авестiйська i давньоперська мови iснували приблизно в той самий час, що й скiфська. Найближчою до скiфськоi сучаснi дослiдники вважають бактрiйську мову, яка колись була поширена на сусiднiх територiях Таджикистану, Узбекистану та Афганiстану. Із сучасних мов найближчою до скiфськоi вважають мову пуштунських племен Афганiстану (пашто). Поширена ранiше думка про найтiснiшi зв’язки скiфськоi мови iз сучасною осетинською мовою Кавказу нинi пiддана критицi (див. нижче). Водночас iз наявнiстю окремоi самоназви, скiфи, як свiдчать збереженi давнiми греками iхнi iмена Арiапiф, Арiант, вiдносили себе до ширшого кола арiйських народiв – так називали себе давнi iндоiранцi (звiдси назви предкiв осетинiв алани i держави Іран). Поряд iз тим були висловленi припущення про зв’язок мови скiфiв iз тюркськими або кавказькими мовами. Цi гiпотези не е загальновизнаними. Принаймнi, наявнiсть у складi скiфського етносу носiiв не тiльки iранських, а й кавказьких, тюркських (i навiть монгольських) i, що найважливiше для правильного розумiння iсторii Украiни, слов’янських мов не можна виключати. Вiдомий украiнський археолог Вiктор Петров припускав, що скiфи говорили окремою (не iранською, однак належною до iндоевропейськоi родини) мовою, але ця думка також не дiстала пiдтримки в сучаснiй науцi. Навпаки, становить значний iнтерес припущення про можливiсть впливу на скiфську мову з боку iндiйських (iндоарiйських) мов, у давнину поширених на узбережжi Азовського моря (синди i спорiдненi з ними племена). Зважаючи на величезну територiю поширення скiфiв – вiд Украiни до Монголii та Китаю, iхня мова не могла залишатися единою, вона мала подiлятися на варiанти (дiалекти). Однак вiдомо, що кочовi народи (як, наприклад, носii багатьох тюркських мов) можуть залишатися довгий час дуже подiбними за своiми мовами – на вiдмiну вiд осiлих землеробських i особливо гiрських народiв. Сучаснi дослiдники дедалi частiше говорять про скiфськi мови, нiж про одну мову. Давньогрецькi автори вiдзначають iснування рiзних скiфських племен, що дае змогу з великою вiрогiднiстю припускати певнi мовнi вiдмiнностi. Ранiше дослiдники припускали iснування групи скiфо-сарматських дiалектiв, уважаючи скiфську i сарматську мови близькоспорiдненими, другу – продовженням першоi. Однак тепер бiльш детальнi й поглибленi дослiдження привели сучасних мовознавцiв до висновку, що це не так: сарматська мова не була продовженням скiфськоi. Звуковi явища, якi вiдбувалися в цих мовах, вiдмiннi. Отже, за сучасними поглядами, мова скiфiв не була предком сарматськоi мови та ii нащадкiв – аланськоi й осетинськоi мов. Нинi скiфську мову визначають як «пiвденносхiдноiранську» (йдеться про ii мiсце в групi iранських мов, а не про територiю держави Іран). Коли виникае скiфська мова, вiд якого часу про неi можна (хоч i дуже гiпотетично) говорити як про окрему мовну одиницю? За повiдомленням давньогрецького «батька iсторii» Геродота, скiфське царство утворилось у XVI ст. до н. е. Деякi археологи пов’язують цю дату з початком (хоч i трошки давнiшим) так званоi зрубноi культури (названоi так через поховання у зрубах), яку вважають за мовою iранською. Носii цiеi культури використовували якийсь спосiб запису iнформацii (досi не розшифрований, i навiть тип запису поки що не зрозумiлий), що мiг бути далеким попередником скiфського письма, про яке йшлося вище. Однак не виключено, що скiфська мова мае на територii Украiни значно глибше корiння – за деякими припущеннями, носii всесвiтньовiдомоi трипiльськоi культури (що iснувала на територii Украiни, Молдови та Румунii в VI–IV тис. до н. е.) також могли говорити iндоiранською мовою або мовами. Скiфськими вважають такi назви, як Борисфен (давня назва Днiпра, що може означати «найбурхливiший»), Тирас (давня назва Днiстра, може означати «могутнiй»). Назви значних рiчок Дунай, Днiстер, Днiпро, Дон, де мiститься iндоiранський корiнь дану «вода», також можуть бути скiфськими. Саме до скiфськоi мови уналежнюють запозичене багатьма сучасними мовами слово сатрап, що первiсно означало «намiсник» (провiнцii в Перськiй iмперii). Вiдзначають вплив скiфськоi мови на фракiйську, що пiдтверджуе археологiчнi вiдомостi про зв’язки скiфiв i фракiйцiв (за iншою правописною традицiею, тракiв). Деякi слiди впливу скiфськоi мови знайденi в молодшiй частинi давньоiранськоi священноi книги «Авеста». Для розумiння глибинних витокiв украiнськоi мови важливою е iнформацiя про походження украiнського звука г (вiдсутнього у праслов’янськiй мовi, з якоi походить украiнська) з iранських мов. Взаемодiя слов’янських мов iз iранськими тривала й пiсля розпаду праслов’янськоi едностi у V ст. до н. е. (детальнiше див. нижче). Так, серед iмен (i образiв) язичницьких богiв Киiвськоi Русi Хорс i Симаргл е з походження iранськими, а Сварог – навiть iндiйським (запозиченим, очевидно, вiд синдiв – iндоарiйського племенi, що на початку новоi ери мешкало в районi Азовського моря). Нарештi, якщо спробувати знайти спiльне мовне джерело для iмен трьох братiв – легендарних засновникiв Киева – Кий, Щек та Хорив, то воно також виявиться iранським. У вiрменському варiантi легенди про заснування Киева Кий мае дещо iнше iм’я Куар, тотожне iменi гуннського бога грому. В основi цього iменi – iранське слово хвар «сонце» (це саме слово – джерело вищезгаданого iменi язичницького бога Хорса). Іменi Щек у вiрменськiй легендi вiдповiдае Мелтей, котре тлумачать як «змiй», – це iранський дракон Аждахак. Нарештi, Хорив своiм iменем нагадуе назву давньоiранськоi священноi гори Харайва. Отже, трое братiв утiлюють три рiвнi космосу – верхнiй, небесний свiт (сонце), середнiй, земний свiт (гора) та пiдземний свiт (змiй). Незважаючи на те, що скiфський перiод – дуже яскрава сторiнка передiсторii Украiни, у сучаснiй Украiнi дослiдження скiфськоi мови майже не вiдбуваються. Але варто сподiватися, що це – справа майбутнього. Фракiйська мова могла бути не единою, а подiлятися на численнi дiалекти або навiть окремi мови, серед яких видiляють передусiм дакiйську – мову дакiв (iм’я знаменитого вождя дакiв Децебал означае «цар дакiв»). Низка дакiйських слiв збереглась у румунськiй мовi. Вiрогiдно, стародавнi греки та римляни називали фракiйцями складний конгломерат племен i мов, окремi з яких виявляють, зокрема, вiрменськi паралелi. Так, фракiйське плем’я гети, що мешкало по обидва боки Дунаю, своею назвою нагадуе вiрменське слово гет «рiчка», тодi як назва даки пов’язана з позначенням землi. Отже, були «суходольнi» i «рiчковi» фракiйцi, але не тiльки: назва ще одного фракiйського племенi беси пов’язана зi словом бескид «гора» i назвою гiр Бескиди. Назва iншого фракiйського племенi одриси також означае «гiрськi». Бачимо, що найменування рiзних фракiйських племен пiдпорядкованi единому принциповi й вiдповiдають територiям iхнього розселення. Вiд фракiйськоi мови збереглися численнi iмена людей, назви географiчних об’ектiв та декiлька неоднослiвних написiв – тому сучаснi мовознавцi знають багато десяткiв фракiйських слiв, але мiнiмально знайомi з граматикою цiеi мови. Ранiше суто умоглядно вважали, що фракiйська мова могла бути близькою до албанськоi, грецькоi або фригiйськоi (остання – мова легендарного царя Гордiя, що зав’язав гордiiв вузол, i зовсiм не легендарного Мiдаса – знайдений його надмогильний пам’ятник). Однак виявилося, що цi зв’язки мiнiмальнi, а найближче фракiйська мова спорiднена… з балтiйськими – литовською та пруською (остання вже декiлька столiть е мертвою)! Пояснюючи такi зв’язки, легше припустити переселення з пiвдня на Балтику, нiж навпаки. Тим паче, що латиська та литовська мови успадкували давню назву фортецi (литовське пiлiс, латиське пiлс), спiльну з грецькою (полiс – спочатку «фортеця» й уже потiм «мiсто») та iндiйською (пур). На Балтицi фортецi з’являються значно пiзнiше, нiж на пiвднi. Таку саму назву фортецi можна бачити у фракiйськiй назвi мiста Пулпулдева (сучасний Пловдив у Болгарii – назва збереглася вiд фракiйськоi мови). Немало археологiв i мовознавцiв вважае, що носii знаменитоi трипiльськоi культури спiлкувалися саме фракiйською мовою. Контакти фракiйцiв зi слов’янами засвiдченi не тiльки згаданою назвою болгарського мiста, а й, наприклад, iменем матерi бога Дiонiса Семела, близьким до слов’янського слова земля, i епiтетом самого Дiонiса Сабадзiос, близьким до слов’янського слова свобода (римляни називали цього бога Лiбер – «Вiльний»). Кельтськi мови в передiсторичнiй Украiнi були поширенi з заходу i пiвночi до Днiпра, що вiдображено в окремих найменуваннях (наприклад, назву бойкiв як етнографiчноi групи украiнцiв виводять вiд назви кельтського племенi боiв, звiдки й iнша назва Чехii – Богемiя). У праслов’янськiй мовi (поширенiй i на територii Украiни – див. нижче) видiляють низку слiв, якi могли прийти з кельтських мов, а саме: багно, брага, клiть, корова, лiки, лютий, сало, слуга, тiсто, яблуко, яма та iн. Як бачимо, тут i елементи навколишньоi природи, i споруди, i iжа, i соцiальнi функцii, що свiдчить про широку рiзнобiчну взаемодiю давнiх слов’ян iз кельтами. Деякi з наведених слiв викликають подив: адже предки слов’ян мали використовувати в господарствi корову задовго до контактiв iз кельтами! Таке запозичення можна пояснити тiльки сакрально-культовими чинниками – згадаймо священну роль корови в iрландськiй традицii, яка зберегла численнi архаiзми кельтськоi культури. До слiв культовоi сфери слiд уналежнити й яблуко – кельтський культ священних яблук вiдомий iз мiфологii (легендарний Аваллон – «яблучний» острiв). Утiм серед мовознавцiв немае едностi щодо визначення того, якi запозичення можна вважати достовiрно кельтськими. Окремi мiсцевi назви (передусiм найменування рiчок) гiпотетично свiдчать про те, що в окремих мiсцевостях передiсторичноi Украiни могли мешкати балтськi, фiнно-угорськi та кавказькi за мовою племена. Так, наприклад, притока рiчки Ворскла мае назву Полузiр’я, що може гiпотетично свiдчити про значення назви основноi рiчки «зiрка». А в грузинськiй мовi варсквлавi означае «зiрка». Та коли могла з’явитися в Полтавськiй областi така назва – моделi зв’язкiв iз Кавказом можна будувати для перiодiв вiд неолiту (можлива участь Кавказу в первiсному поширеннi на територii Украiни продуктивного господарства) через епоху бронзи (кавказькi зв’язки катакомбноi культури) до перiоду Киiвськоi Русi (кавказцi у вiйську князя Мстислава – брата Ярослава Мудрого). Однак, на вiдмiну вiд звичайних слiв (загальних назв), для яких ми знаемо звучання i значення, дослiдження власних назв мае iстотну перешкоду: ми маемо справу тiльки з формою, не знаючи ii значення. Тому на такому матерiалi висновки завжди залишаються доволi гiпотетичними. До того ж такi свiдчення дуже важко датувати. Еллiни i римляни Юрiй Мосенкiс Еллiнська мова. Згiдно з iсторичними свiдченнями, давньогрецька мова з’явилася на територii Украiни у VII ст. до н. е. разом iз початком грецькоi колонiзацii Пiвнiчного Причорномор’я. Це був передусiм iонiйський дiалект, оскiльки колонiзацiю здiйснювали перш за все з iонiйських територiй Малоi Азii (сучасноi Туреччини). Слiд звернути увагу на те, що, за деякими припущеннями, протогрецькi дiалекти могли iснувати на територii Украiни ще в IV–ІІ тис. до н. е. Так, багато дослiдникiв припускають, що Усатовська культура (3500–2900 рр. до н. е.) могла бути протогрецькою. Написи на деяких прясельцях пiзнього перiоду трипiльськоi культури (кiнець IV тис. до н. е.) можуть бути прочитанi давньогрецькою мовою. Переконливих свiдчень про перебування на пiвднi Украiни грецьких мореплавцiв ІІ тис. до н. е. (мiнойського й пiзнiшого мiкенського перiодiв) поки що не виявлено. Основною мовою грецьких мiст Пiвнiчного Причорномор’я була, природно, давньогрецька, i назви цих мiст були, звичайно, грецькими (так, Ольвiя означае «щаслива»). Однак вiдомi й винятки: мiсто Пантiкапей мае назву, для якоi припускають iранське походження (гiпотетично означае «рибний шлях»). Змiшання грецькоi мови з iранськими, а саме скiфською, у грецьких колонiях на пiвднi Украiни засвiдчене iсторично. Вiд тих часiв збереглися численнi зразки писемностi. Це рiзноманiтнi декрети, вибитi на мармурових плитах, посвяти до храмiв тощо. Особливу категорiю становлять написи на надгробках, якi дозволяють встановити численнi iмена еллiнiв, якi проживали над Понтом. Збереглися численнi листи – на свинцевих пластинах та фрагментах керамiки. Окрему категорiю пам’яток писемностi складають граффiтi, переважно – посвяти богам, як еллiнським так i мiсцевим. У пiзнiшi часи доля носiiв грецькоi нави у Таврицi на Пiвнiчному Понту виявилася рiзною. Однi мiста або дердави (як-от Пантiкапей i Боспорське царство) припинили свое iснування iз завершенням античного перiоду iсторii (зокрема, потерпiвши вiд навали гуннiв та iнших кочовикiв), iншi згодом увiйшли до складу Вiзантiйськоi iмперii й проiснували до перiоду Киiвськоi Русi (Херсонес, який на Русi називали Корсунем). У Вiзантii грецька стала згодом державною мовою, нею вели документацiю, виконували рiзноманiтнi написи, користувалися також i в побутi, де вона остаточно витiснила латину. Нарештi грецька стала мовою церкви, що мало неабияке значення для збереження ii позицiй навiть в умовах поступовоi асимiляцii ii носiiв наступними завойовниками. Грецька мова Вiзантiйськоi iмперii значно iстотнiше впливала на християнську Русь, нiж на язичницьку, однак i в дохристиянський перiод iз грецькоi мови прийшли важливi запозичення (див. нижче). Латина. На територiю Пiвнiчного Причорномор’я латина потрапляе ще у І ст. до н. е. разом з ii носiями – насамперед вiйськовими, якi брали участь у Мiтрiдатових вiйнах. Наступна експансiя Риму призвела до появи у Ольвii та мiстах Криму обмежених контингентiв вiйськових. Вiд цього перiоду дiйшли латиномовнi написи – фрагменти декретiв, посвят у храмах. Окремою категорiею е надгробки. Кiлькiсть латиномовних написiв, вiдомих з територii Таврики та Пiвнiчного Причорномор’я досить значна. Аналiз текстiв свiдчить про унiфiковане на рiвнi Імперii використання латини, з поправкою на грамотнiсть виконавцiв. Судячи з контексту, очiльники мiсцевоi адмiнiстрацii спiлкувалися з володарями Риму латиною. Пiд час скiфських воен у полон до готiв потрапляе певна кiлькiсть римлян, а самi завойовники околиць iмперii поступають на вiйськову службу, яка була неможлива без володiння хоча б на базовому рiвнi латиною. Вiд тих часiв дiйшли цiкавi документи – легiонерськi дипломи, якi видавали вiдставним вiйськовим. Їх виявлено в ареалi поширення черняхiвськоi культури. До того ж часу вiдносяться i граффiтi виконганi латиною на черняхiвськiй керамiцi, а також окремi знахiдки приладдя для письма, що е свiдченням поширення серед мiсцевого населення не лише мови, але i навичок писемностi. Вiдомо також, що у часи гуннськоi держави у V ст. ii володар Аттiла мав при собi надiсланого римлянами секретаря, який вiв його листування з очiльниками Імперii латиною. З поширенням у Вiзантii грецькоi мови як державноi латинська поступово втрачае своi позицii на землях на пiвнiч вiд Понту. Релiгiя, Мiф, Фiлософiя Релiгiя Онуки Борисфена Оксана Лiфантiй Борисфеном за раннього залiзного вiку iменували сучасну рiчку Днiпро. Геродот писав про неi: «Вона найбiльша серед них пiсля Істру [Дунаю] i, на мою думку, вона найбiльш корисна для людей не лише серед iнших рiк Скiфii, але i загалом всiх iнших, крiм египетського Нiлу, бо з ним не можна зрiвняти жодну iншу рiку. …бо навколо нього найкращi i найбiльш поживнi пасовища для худоби i дуже багато в ньому риби, приемноi на смак, i вода в ньому дуже чиста, порiвняно до iнших iз каламутною водою i ниви навколо нього чудовi, а там, де не засiяно, виростае висока трава. А в його гирлi вiдкладаеться багато солi. І великi риби в ньому без колючих кiсток…»[24 - Тут i далi використано твори Геродота у перекладi А. О. Бiлецького.] (Herod, IV, 53). Вiрогiдно, саме такi сприятливi умови стали причиною заселення Нижнього Поднiпров’я скiфами. Адже вологi луки якнайкраще сприяли розведенню худоби – основi iхнього господарства. Не в останню чергу на вибiр кочовикiв могли вплинути давньогрецькi мiста з iх заможними жителями, якi у бiльшостi випадкiв вiдкупалися вiд нападiв войовничих скiфiв. На думку Геродота, номади з’явилися у Пiвнiчному Причорномор’i внаслiдок обставин, якi вiн описуе у третiй з вiдомих йому легенд про походження скiфського народу, а саме : «…iз кочовиками-скiфами, що мешкали в Азii, воювали i завдали iм чимало прикростей массагети i через це скiфи перейшли за рiку Аракс i прибули в Кiммерiю… Кiммерiйцi, коли побачили, що проти них виступило велике вiйсько, почали радитися, що iм робити… думка бiльшостi зводилася до того, що iм вигiднiше вiддалитися, нiж залишившись наражатися на небезпеку i чинити опiр численним ворогам. Але думка царiв була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою краiну… Отже, першi вирiшили без бою покинути краiну загарбникам i тiкати вiд них, а царi вирiшили краще бути вбитими i похованими на батькiвщинi, але не тiкати з бiльшiстю… Скоро вони прийняли такi рiшення, вони роздiлилися, обидвi iхнi частини стали рiвними в числi i вони почали битися мiж собою. І всiх, що в битвi було вбито, кiммерiйцi поховали поблизу рiки Тiрасу [Днiстра]… Там iх поховали, i пiсля того вони покинули краiну. Згодом прийшли скiфи, знайшли краiну незалюдненою i зайняли ii» (Herod, IV, 11). Очевидно, що цей переказ е мiфiчним. Проте певне зерно правди в ньому е, адже частина номадiв дiйсно прийшла сюди з глибин Азii. Не виключено, що ця хвиля мiграцii була спричинена мiжплемiнними конфлiктами в тому регiонi. На додачу слiд вiдмiтити, що самi скiфи вважали себе народом, який був тутешнiм i жив тут за тисячу рокiв до походу перського царя Дарiя І на Скiфiю (наприкiнцi VI ст. до н. е.). Узаконювала права на цi землi i iх генеалогiчна легенда, переказана Геродотом. Легенди про походження скiфiв «Скiфи кажуть, що iхнiй народ е наймолодший серед усiх народiв, i ось як це сталося. Їхня краiна була пустелею i перша людина, що там з’явилася, був такий, що називався Таргiтаем. Батьками цього Таргiтая, як вони кажуть, але я цьому не вiрю, були, за iхнiм твердженням, Зевс i дочка бога рiки Борисфена. Вiд них походив Таргiтай i у нього було трое синiв: Лiпоксай, Арпоксай i молодший Колаксай. Коли вони були царями, з неба впали на скiфську землю зробленi з золота плуг, ярмо, сокира i чаша. Перший побачив iх старший i наблизився, щоб iх узяти, але все це золото, коли вiн пiдiйшов туди, почало горiти. Вiн вiддалився i тодi до них пiдiйшов другий, але iз золотом сталося те саме… Проте, коли до нього наблизився третiй, молодший, золото згасло, i тодi вiн узяв його собi i пiшов iз ним додому. І старшi брати, пiсля того, що вони побачили, погодилися передати все царство молодшому» (Herod, IV, 5). Тож, за поглядами скiфiв, нащадкiв Таргiтая можна вважати онуками божества (?) рiчки Борисфен. Ця легенда мала i глибоку релiгiйну основу. Адже часто на статусних речах номадiв були присутнi образи мiфiчного предка та його матерi – рiчноi доньки. Прояснюе те, як виглядали прародителька скiфiв iнша версiя генеалогiчного мiфу у еллiнськiй iнтерпретацii. «…еллiни, що мешкають на узбережжях Понту, ось що кажуть про це. …Геракл i щойно вiн прибув до краiни, яка тепер називаеться Скiфiею (бо його там застала зима i мороз), як витяг свою лев’ячу шкуру, загорнувся в неi i тут на нього найшов сон, а його конi… тим часом зникли з божоi волi. Ледве прокинувся Геракл i почав шукати своiх коней, обiйшов усю ту землю i нарештi прибув до краiни, яка називаеться Гiлея. І там в однiй печерi вiн знайшов iстоту подвiйноi природи: наполовину вона була дiвою, а наполовину змiею: до сiдниць ii тiло було жiночим, а нижче – змiiним. Вiн побачивши ii здивувався i спитав ii, чи не бачила вона десь його коней, що зникли. Вона тодi вiдповiла йому, що вони в неi, але вона поверне йому iх, коли вiн iз нею з’еднаеться. І Геракл за таку цiну погодився з’еднатися з нею… Нарештi вона вiддала йому iх i сказала: “Цих коней, що прийшли сюди, заради тебе я врятувала, а ти винагородив мене за мою послугу; вiд тебе я зачала трьох синiв. Коли цi сини виростуть, що менi з ними робити, поясни менi, чи я залишу iх тут (бо цiею краiною володiю лише я сама), чи я вiдiшлю iх до тебе?” …а вiн, кажуть, так iй вiдповiв: “Скоро ти побачиш, що сини вже стали дорослими, зроби те, що я тобi скажу…: хто з них ти побачиш, зможе натягнути оцей лук ось так i зможе пiдперезатися оцим поясом, як я тобi показую, того ти залиш у цiй краiнi. А хто не спроможеться … того ти прожени геть iз цiеi краiни. І коли ти так зробиш, ти i сама будеш задоволена i виконаеш моi вказiвки”. Так вiн узяв один iз своiх лукiв… i передав iй i лук, i пояс, якi носив на тому боцi, де було припасовано золоту чашу, а передавши iх, вiдiйшов. Коли народилися сини, вона спершу дала iм iмена: першого назвала Агатiрсом, другого Гелоном, а останнього – Скiфом. Згодом… сталося так, що двох з ii синiв, Агатiрса i Гелона, – якi не спромоглися виконати запропоноване матiр’ю, вона вигнала з краiни i вони пiшли свiт за очi. Проте молодший iз них, Скiф, виконав запропоноване йому i залишився в краiнi. І вiд Скiфа, Гераклова сина, походять тi, що стають царями скiфiв. І на згадку про ту чашу скiфи i до цього часу носять пiдвiшану на поясi чашу…» (Herod, IV, 8–10). Саме ця грецька версiя легенди пояснюе зображення, присутнi на статусних речах iз поховань скiфськоi елiти. Так, на воронiзькому та куль-обському кубках, показано сюжет, який вважають утiленням мiфу про спроби синiв Геракла натягнути лука[25 - Див. «Золото Скiфii», с. 169.]. Боги скiфiв Завдяки грецьким писемним джерелам дiйшли до нас i свiдчення про скiфську релiгiю. Зокрема ми знаемо iмена iх богiв, хоча й не виключено, що збереглися вони у змiненому еллiнським сприйняттям та мовою варiантi. Так, Геродот перелiчуе богiв, що iх шанують скiфи, та описуе iхнi функцii: «…Богiв вони шанують лише таких: найбiльш за всiх – Гестiю, потiм Зевса i Гею, яку вважають за дружину Зевса. Пiсля цих – Аполлона, Афродiту Уранiю, Геракла i Арея. Цих богiв шанують усi скiфи, а тi, що називають iх царськими скiфами, приносять жертви ще й Посейдоновi. Скiфською мовою Гестiя називаеться Табiтi, Зевс, дуже правильно на мою думку, називаеться Папай, Гея називаеться Апi, Аполлон – Ойтосiр, Афродiта Уранiя – Аргiмпаса, а Посейдон – Тагiмасад. Статуй, жертовникiв i храмiв вони за звичаем не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять» (Herod, IV, 59). Як бачимо, iмена шiстьох скiфських богiв дiйшли до грецького iсторика: Табiтi, Папай, Апi, Ойтосир, Аргiмпаса та Тагiмасад. Геракла у цьому пасажi не названо Таргiтаем. І загалом створюеться враження, що iсторик не бачив зв’язку мiж цими мiфологiчними персонажами. Що ж до iменi бога вiйни, воно з якихось причин лишилось невiдомим еллiнам. Питанню релiгiйних уявлень присвячений окремий корпус лiтератури. Плiдно у цiй галузi працювали М. І. Ростовцев, С. О. Жебелев, В. І. Абаев, Б. М. Граков, М. І. Артамонов, Д. С. Раевський, М. В. Скрижинська, С. С. Бессонова, Г. В. Вертiенко та iн. Зацiкавила дослiдникiв кiлькiсть богiв, що вшановувалися всiма скiфами – семеро. Така кiлькiсть божеств властива для iндоiранських та iндоевропейських релiгiй. Існувало семибожжя i у спорiднених зi скiфами подiбнiстю мови алан, що проживали тут у пiзнiший час. Ця ж традицiя була продовжена нащадками алан – осетинами (единим народом, у якого збереглася дуже змiнена з часом скiфо-сарматська мова[26 - Скiфи не мали власноi писемностi, отже, i iхня мова до нас не дiйшла. На основi згадок певних iмен та скiфських слiв у писемних джерелах iнших народiв, вiдомо, що цi номади говорили мовою схiдно-iранськоi гiлки iндоiранськоi мови iндоевропейськоi мовноi родини.]). Розглянемо напрацювання дослiдникiв у контекстi опису кожного окремого бога у тiй послiдовностi, у якiй iх згадано Геродотом. Табiтi Частина дослiдникiв вважае саме цю богиню верховним божеством скiфiв. Їi iм’я спiввiдносять iз давньоiранським словом tapayati, що означае та, що зiгрiвае. Це певним чином доповнюе порiвняння Табiтi з давньогрецькою Гестiею (богинею домашнього вогнища). Д. С. Раевський наполягав на трактуваннi ii як божества вогню, зокрема жертовного та небесного. Через уживання Геродотом термiна «цариця» вiдносно до Табiтi, було запропоновано вважати ii «дружиною царя», через шлюб з якою душа померлого правителя долучалась до свiту богiв. На думку бiльшостi скiфологiв, саме такий священний шлюб показано на серii золотих аплiкацiй одягу та на довгiй пластинi головного убору з кургану бiля с. Сахнiвка[27 - Див. «Поховальнi звичаi скiфiв», с. 122.]. Папай Цього бога Геродот ототожнюе з еллiнським Зевсом (якого також могли називати батьком / папою). Ім’я Папай вiдоме для бога у фракiйцiв i фрiгiйцiв. Вважаеться, що вiн був небесним божеством у скiфiв. Щодо його зображень iснуе дискусiя, так частина дослiдникiв вбачае його образ на навершi з Лисоi Гори та на окуттi ритона з кургану Карагодеуашх. Проте Д. С. Раевський, наприклад, бачить тут Таргiтая. На його думку, не iснуе переконливих зображень Папая у скiфськiй культурi. Апi – змiедiва Цю богиню давньогрецький iсторик порiвнюе з еллiнською Геею. Це дало пiдстави для трактування Апi як божества землi. Через згадку про шлюбнi стосунки мiж Папаем та Апi, були пропозицii дослiдникiв iз прочитанням цього iменi як ????? – давньоiранське дитяче звертання «мати». Є й iнший варiант перекладу: вiд iранського api, що означае вода. Саме цей варiант союзу неба та води е зрозумiлiшим у контекстi генеалогiчних легенд скiфiв i виведення iхнього роду вiд божества рiки. Так, саме вiд союзу Папая (Зевса) та доньки Борисфена Апi (?) i з’явився прародитель скiфiв – Таргiтай. Отже, е багато пiдстав вважати персонажiв з еллiнськоi та скiфськоi генеалогiчних легенд (змiедiву i доньку Борисфена), а також богиню Апi одним персонажем скiфськоi релiгii. Бiльше того, популярнiсть зображень змiедiви на статусних речах елiти зайвий раз вказуе на важливiсть цього божества для скiфiв. Можна згадати, що частина дослiдникiв вважае цей образ похiдним вiд образу проростаючоi богинi грецького мистецтва, що е можливим виключно у стилiстичному впливi (додавання рослинних пагонiв замiсть iстот, що виходять з тулуба божества), але аж нiяк не в iдеологiчнiй основi образу. До речi, навiть така iконографiя богинi (iз пагонами) може бути пояснена тим, що Апi уособлювала не лише породження води, а й землi. Отже, навiть рослиннiсть ii нижнiх кiнцiвок могла гармонiйно лягти на релiгiйну основу скiфського сприйняття. Аргiмпаса Себто Афродiта Уранiя – богиня плодючостi у грекiв. Існують три варiанти написання iменi цього божества: ?????????,?????????? та ????????. Це породжуе додатковi сперечання щодо ii функцiй у скiфськiй релiгii. Вiрогiдними е покровительство людському родовi, плодючостi худоби та людей, а також ii войовничiсть, подiбна до грецькоi Афiни. У творi Геродота е пасаж про ворожбитiв, якi могли бути саме жерцями Аргiмпаси: «У Скiфii е багато ворожбитiв… А енареi, андрогiни твердять, що мистецтву ворожби iх навчила Афродiта. Вони ворожать iз липовою корою. Спершу розрiзують ii на три смуги, а потiм накручують iх на пальцi, розкручують i так ворожать» (Herod, IV, 67). Досить аргументованим видаеться асоцiювати зображення Афiни на коштовних скiфських та синдо-меотських речах саме з Аргiмпасою. Крiм того, частина дослiдникiв вважае, що на вже згадуваних сценах священного залучення до богинi, зображено саме скiфську Афродiту, а не Табiтi. Ойтосир/ Гойтосир Для iменi цього бога, якого Геродот ототожнював з Аполлоном, лiнгвiстам вдалось пояснити лише другу частину iменi -????? вiд звичного епiтету авестiйських богiв – sura (могутнiй) або вiд давньоiндiйського сura (герой). Гойтосира традицiйно асоцiюють iз iранським Митрою (богом суспiльного порядку), вiн суворо карав людей, якi дали неправдиву клятву (Яшт, Х, 18–20). Водночас через функцii Аполлона i Митри, виводиться сонячна природа Гойтосира та його асоцiювання iз мiфiчними полюваннями. Тому С. С. Бессонова вважае, що саме цього бога показано на пластинi з кургану бiля с. Гюнiвка. Таргiтай / Скiфський Геракл Оскiльки Геродот не називае скiфського iменi бога, якого вiн ототожнюе з Гераклом, на сьогоднi iснуе велика наукова дискусiя з цього приводу. Одна частина дослiдникiв на основi подiбностi образiв Геракала та Таргiтая (синiв Зевса та прародителiв скiфiв) вважае друге iм’я скiфським вiдповiдником грецького iменi бога. Інша – вважае, що скiфський Геракл не пов’язаний iз Таргiтаем. Як аргументи вони використовують такi розбiжностi: у першiй генеалогiчнiй легендi Таргiтай – син дочки Борисфена, а у другiй – Геракл чоловiк змiедiви, а не ii син. Скiфський бог вiйни За вiдсутнiстю згадок реального iменi цього бога, дослiдниками часто вживаеться iнше iм’я – скiфський Арес (Арей). Геродот згадуе, що лише йому скiфи споруджують святилища: «…В центрi областi кожного народу iснуе священна споруда для Арея, яку вони роблять ось як: накладають в’язанки хмизу завдовжки i завширшки до трьох стадiй, але не дуже високi. На них влаштовують чотирикутну площадку, три сторони якоi стримчастi, а на четверту можна зiйти. Щороку вони накладають на цю споруду сто п’ятдесят возiв хмизу, бо через непогоду вона постiйно осiдае. В таку купу хмизу кожен народ встромляе старий залiзний меч, який е символом Арея» (Herod, IV, 62). Тагiмасад Геродот порiвнюе його з Посейдоном i говорить, що його шанують лише царськi скiфи. Божество могло бути богом-покровителем лише царського племенi, проте, анi iм’я, анi ототожнення з грецьким богом, не дае твердих пiдстав для розумiння його функцiй. Не виключно, що Тагiмасад був сонячним кiнним божеством i його могли зображувати, або у виглядi морського коня, або ж вершника. Ритуали з вшанування богiв Про жертвоприношення богам маемо i писемнi згадки, i археологiчнi данi. Такi ритуально вбитi тварини не е рiдкiстю на зольниках (сакральних скупченнях золи) Бiльського городища. Часто тварин спецiально вбивали для покладання у поховання знатного скiфа[28 - Див. «Онуки Борисфена», с. 116.]. Геродот пише: «Жертвоприношення всi вони роблять однаково пiд час усiх свят у такий спосiб. Жертовна тварина стоiть iз двома зв’язаними переднiми ногами, а жрець стоiть позаду вiд тварини, тягне за кiнець мотузки, перекидаючи тварину, коли та падае. Вiн звертаеться до божества, якому приносить жертву, а потiм обкручуе навколо шиi тварини зашморг, устромляе в нього цiпок, крутить у всi боки i так задушуе, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном i не роблячи зливань. І коли вiн уже задушить тварину i обдере шкуру, починае куховарити. …Коли звариться м’ясо, тодi той, що приносить жертву, як присвяту боговi, кидае перед собою якусь частину м’яса i тельбухи. Приносять вони в жертву й iнших тварин i переважно коней» (Herod, IV, 60–61). «…Ареевi вони приносять жертви в iнший спосiб… Цьому мечу [встановленому у купу хмизу] вони щороку приносять у жертву овець та коней, крiм тих жертв, що вони iх приносять iншим богам. А йому вони приносять ще таку жертву. Із кожноi сотнi ворогiв, узятих у полон живими, вони вибирають одного i приносять його в жертву, але не так, як овець. Спершу вони ллють вино на голови, а потiм рiжуть людей над посудиною i вiдносять кров на вершину тiеi купи хмизу i обливають кров’ю меч. Туди наверх вони вiдносять кров, а внизу, бiля священноi споруди, роблять таке. В усiх зарiзаних людей вони вiдрубують разом iз плечем правицю i кидають вiдрубане в повiтря i, закiнчивши всi обряди, вiдходять. А рука, куди впаде, там i лежить, а окремо вiд неi труп зарiзаноi людини» (Herod, IV, 62). Отже, нашi знання про релiгiю скiфiв, з одного боку, е досить грунтовними завдяки Геродоту, але з iншого боку, часто важко вiдокремити реальнiсть вiд домислiв та неправильного розумiння чужих звичаiв. У такому випадку на допомогу приходять данi археологii. Вони дають змогу розкрити глибокий символiзм, що мiстився на зображеннях церемонiальних речей, а отже, i певним чином вiдтворити окремi скiфськi ритуали. Поховальнi звичаi скiфiв Оксана Лiфантiй Дослiдники, якi вивчають поховальну обряднiсть скiфiв, часто використовують тексти давньогрецького iсторика Геродота як об’ективне свiдчення про поховальнi обряди «варварiв». Водночас частина вчених, передусiм фiлологiв та лiтературознавцiв, розглядають iх як лiтературний твiр, вiдкидаючи можливiсть прив’язки до реальних подiй. Сьогоднi завдяки археологiчним дослiдженням маемо у розпорядженнi корпус джерел, незалежних вiд античноi лiтературноi традицii, а саме – матерiали зi скiфських поховальних пам’яток. Завдяки цьому можна зiставити данi, що присутнi у творi Геродота i в археологiчному матерiалi. Таке порiвняння вже проводилось А. І. Іванчиком, проте вiн проаналiзував лише окремi аспекти поховання царя. Спробуемо простежити послiдовнiсть ритуальних дiй, якi проводилися скiфами пiд час похорону. Їх можна умовно подiлити на етапи: пiдготовчий, обряд поховання iз рiзними супровiдними дiями, справляння обряду тризни та роковин. Кожна дiя радше мала певне релiгiйне та практичне пiдгрунтя. Отже, розглянемо кожну iз них докладнiше. Бальзамування тiла Скiфи «…беруть уже пiдготовленого померлого, укривають його тiло воском (перед тим очищують вiд нутрощiв його черево), наповнюють його перетертим купрiем, кмином, насiнням селери, кропом, потiм зашивають черево, кладуть покiйника на вiз i перевозять його до iншого племенi» (Herod, IV, 71). Прямих даних про те, що тiло небiжчика могло бути забальзамованим, поки що немае у Пiвнiчному Причорномор’i. Адже в природних умовах регiону збереження органiчних решток е мiнiмальним. Дотичнi свiдчення маемо iз синхронних курганiв пазирикськоi культури (регiон Алтайських гiр), деякi гробницi яких були законсервованi шаром вiчноi мерзлоти. Згiдно з дослiдженнями, тiла i знатних i пересiчних осiб тут були пiдданi посмертним манiпуляцiям – у них видалялись нутрощi, а порожнини заповнювались масою зi смоли та рiзних рослин. Саме ж тiло вкривалось воском, смолою та олiею. Улаштування могили та супровiднi особи «Там [у Геррах], коли помирае iхнiй цар, вони викопують у землi велику чотирикутну яму, беруть уже пiдготовленого померлого… Потiм, помiстивши покiйника на пiдстилку в могильному склепi, устромлюють у землю з усiх бокiв вiд покiйника списи, а над ними кладуть деревини i вкривають його очеретяними матами. В просторому примiщеннi склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника i куховара, конюха, особистого слугу, вiсника i його коней, а також певну частину його речей i так само золотi чашi (срiбла та мiдi вони зовсiм не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю i споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим». (Herod, IV, 71). Описана Геродотом поховальна споруда – чотирикутна грунтова могила, перекрита дерев’яним накатом та земляним насипом кургану, дiйсно е одним з найбiльш поширених типiв могил у VІІ–V ст. до н. е. Тодi як у постгеродотiвський час, iз ІV ст. до н. е. у знатi домiнують катакомбнi поховання. Померлу знатну особу розмiщували на спецiальному помостi, ложi чи навiть у саркофазi. Якщо скiф мав менший достаток, його тiло клали на спецiальну трав’яну (зокрема очеретяну, як вказано у Геродота) чи тканинну пiдстилку. У поодиноких випадках було простежено обшивання стiн поховальноi камери повстю, не виключно, що iх могли драпiрувати тканинами, що не збереглися до моменту розкопок. Припускаеться також можливiсть використання тканинних навiсiв-балдахiнiв над поховальним ложем чи помостом. На стiнах на спецiальних залiзних крюках часто розвiшували одяг, зброю, паски та iншi речi. У царських та могилах родичiв царя влаштовували окремi камери iз церемонiальним одягом та коштовним iмпортним посудом. Зазвичай, разом iз небiжчиком до могили клали речi вiдповiдно його прижиттевого статусу та роду заняття. У могилах воiнiв знаходимо зброю, в жiночих похованнях – дзеркала, прясла тощо. Кургани знатi вирiзняються багатством та пишнiстю поховального iнвентарю. Для них притаманнi речi, пов’язанi з вiдправленням культiв та бенкетiв, церемонiальна зброя, коштовний iмпортний посуд та обладунок. Найбiльш типовою ознакою е традицiя облаштовувати разом iз заможною персоною супровiдного поховання дружини або наложницi. Парнi поховання притаманнi як архаiчним, до-геродотiвським знатним могилам, так i комплексам IV ст. до н. е. Також важлива деталь – свiдчення про те, що царя у потойбiчнiсть супроводжували залежнi особи: конюхи, чашники, воiни-охоронцi тощо. Особливо ця традицiя була поширена у ІV ст. до н. е., тобто у час найбiльшоi концентрацii влади в руках однiеi кочовоi династii . В кожному курганi знатноi особи було зафiксовано супровiднi поховання людей (до одинадцяти осiб). Майже до всiх поховань людей рiзного соцiального статусу клали так звану напутню iжу. У степових могилах це були передусiм шматки тушi овець, великоi рогатоi худоби та коня. Разом iз м’ясом клали господарчий нiж. Цю iжу могли розмiщувати на дерев’яних пiдносах, на пiдстилках та у казанах. Слiд вiдмiтити, що скiфське суспiльство мало багато соцiальних шарiв, що простежуеться на основi поховальних споруд. Це дало пiдстави дослiдникам видiляти окремi прошарки i у знатному середовищi. Б. М. Мозолевським було розподiлено кургани скiфськоi знатi ІV ст. до н. е. на основi iх висот (вiд 3 до 21 м) та сукупностi рис поховального обряду на чотири групи: могили царiв, родичiв царiв, номархiв (вождi племен) та родових старiйшин. Дещо доповнив цю стратифiкацiю на основi аналiзу розмiрiв курганних насипiв та об’емiв камер i дромосiв (земляних проходiв, що вели до могил) Ю. В. Болтрик. Дослiдник розподiлив iх за п’ятьма групами: могили царiв Скiфii, членiв царськоi родини, родичiв царя, пiлофорiв[29 - Цей термiн «???????????» взятий дослiдником iз твору античного автора Лукiана Самосатського «Скiф або гiсть». Проте не зрозумiло, який саме прошарок скiфського суспiльства мав на увазi давньогрецький письменник.] першого та другого рiвня. Проте питання ранжування курганiв знатi лишаеться предметом жвавих дискусiй. Не дiйшли скiфологи згоди i у питаннях: якi з найбiльших курганiв вiдносити до царських усипальниць та з якими вiдомими за писемними даними скiфськими правителями iх можна ототожнювати. Чiтко простежуеться лише загальна тенденцiя – чим заможнiший похвальний iнвентар та об’еми працi пiдлеглих, тим вищий ранг у похованоi особи. Поховання коней Скiфи були передусiм кочовиками, отже, кiнь був постiйним супутником людини впродовж усього життя. Вiн був i бойовим побратимом i основою вiйськовоi могутностi цього народу. Саме тому кiнське спорядження ошатно оздоблювалося у звiриному стилi – зображеннях, що мали глибокий сакральний сенс для скiфiв[30 - Докладнiше про це див. «Звiриний стиль», с.162.]. Отже, цiлком логiчно, що цей вiрний супутник людини по життю, супроводжував його i в потойбiччя. Добре вiдома традицiя облаштування кiнських поховань обабiч основноi людськоi могили. При цьому кiлькiсть кiнських захоронень, а також пишнiсть iх убранства свiдчить про соцiальний статус iх власника. Окрiм цiлих коней, зустрiчаються окремi черепи або кiстки кiнцiвок. Можливо, тут мало мiсце виготовлення опудал замiсть покладання цiлоi тушi (вiрогiдно, у такому випадку родичi померлого не могли дозволити собi втрату такоi кiлькостi м’яса). Вiдомi i випадки розмiщення коней в однiй могилi з похованим. До бiднiших (?) воiнiв у гробницю могли класти лише вузду без коня. Ю. В. Болтриком та О. Є. Фiалко було помiчено, що у окремих випадках як нагруднi оздоби коней могли використовувати фрагменти дзеркал. На думку дослiдникiв, це було передусiм пов’язано iз сакральним характером люстер. Не виключено, що цим пiдкреслювалась i священнiсть жертви коней-супровiдникiв душi померлого у засвiти. Ритуальна жалоба i тризна «Тi, до яких привозять померлого, роблять те саме, що й царськi скiфи: вiдрiзують кiнчик вуха, стрижуть на головi волосся, дряпають в рiзних мiсцях рамено, вкривають синцями лоб i нiс i проколюють стрiлою лiву руку. Звiдти на возi труп царя перевозять ще далi до пiдвладного iм племенi, а тi, до яких його перед тим привозили, супроводжують його». (Herod, IV, 71). Неодноразово у курганах iз похованнями представникiв скiфськоi елiти фiксуються залишки дерев’яних возiв. Їх можна вважати поховальними возами, згаданими Геродотом. Такi рештки представленi знахiдками колiс та залiзних деталей крiплення. До деталей оздоб таких возiв традицiйно вiдносять i бронзовi навершшя. Вважаеться, що такi вироби оздоблювали дах поховального возу, а дзвiночки, якими вони були оснащенi, мали вiдганяти злих духiв вiд душi небiжчика. Вiдомi i археологiчнi свiдчення про навмисне травмування на поминках. Наприклад, у заповненнi вхiдного колодязя кургану Чортомлик було знайдено кiстки тварин, якi лишились вiд поминальноi трапези та шiсть фаланг людських пальцiв, на яких було простежено ножовi надрiзи. Неодмiнним атрибутом скiфських поховальних пам’яток е рештки тризни, що фiксуються у виглядi слiдiв вогнищ, на яких готували iжу, а також рештки самоi поминальноi iжi (кiстки тварин) та розбитого посуду (особливо амфор). Усе це знаходять у навколокурганному ровi, шарах насипу або бiля кургану. Серед залишкiв тризни можуть траплятися i ритуальнi дарунки покiйному. Прикладом такого приношення е залишки церемонiального головного убору, знайденi у насипу великого аристократичного кургану Лугова Могила. Зазвичай у скiфських курганах слiди тризни концентруються бiля захiдноi перемички (не заглиблена частина рову, прохiд). Це пов’язуеться iз поганським свiтоглядом, коли захiд сонця асоцiювався зi смертю, а душа померлого вiдправлялась до потойбiчного свiту саме у цьому напрямку. Зрiдка у ровах фiксуються поховання собак чи коней (Велика Бiлозерка, Жовтокам’янка), дослiдники припускають, що цi тварини грали роль провiдникiв у засвiти або охоронцiв. Не виключено, що такi ритуальнi проводи душi померлого i подальший священний шлюб душi померлого царя iз богинею показанi на довгiй золотiй пластинi церемонiального головного убору, що була знайдена у курганi поблизу с. Сахнiвка на Черкащинi. Ритуальне очищення «Пiсля похорону скiфи очищуються. Спершу вони змазують голову якоюсь мастю, змивають ii, а пiсля того очищують i все тiло: ставлять три жердини, нахиляючи одну до одноi i обгортають iх товстою вовняною тканиною, закривають нею все навколо, ставлять усередину такого намету з жердин i тканини посудину, а в неi кидають розпеченi каменi… Отже, насiння цих конопель беруть скiфи, потiм залiзають пiд вовнянi тканини i сиплять насiння на розпечене камiння i насiння, падаючи на камiння, горить, димить i дае пару таку густу, що подiбноi до неi не бувае в жоднiй еллiнськiй паровiй лазнi. І скiфи, задоволенi паровою лазнею, кричать радiючи. Отака в них лазня, бо вони, звичайно, зовсiм не миють свого тiла водою. Їхнi жiнки змочують шерехатий камiнь i на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан i потiм цiею густою рiдиною змазують усе тiло та обличчя. І вiд цього вони, по-перше, приемно пахнуть, а по-друге, коли вони потiм знiмають шар цiеi мастi, iхня шкiра стае чистою i блискучою» (Herod, IV, 73, 75). Цю частину ритуалу важко пiдтвердити даними археологii. Проте маемо низку даних про використання скiфами насiння коноплi. Вiдомi його знахiдки у горитах, а також нещодавно було простежено слiди коноплi на золотих конусах iз кургану IV ст. до н. е. могильника Сенгiлiевське-2 на Ставропiллi. Ритуальнi поминки «Коли минае рiк, вони влаштовують нове святкування. Вибирають найкращих слуг iз тих, що залишилися (всi вони скiфи з народження, бо тi, що служать царевi, вiн iх сам обирае собi, а рабiв вiн собi не купуе), отже, з цих слуг п’ятдесят вони задушують i до того ще п’ятдесят коней iз найкращих. У них виймають шлунок, очищують його всерединi, наповнюють соломою i зашивають. Ставлять на двi деревини половину колеса внутрiшньою стороною доверху, а iншу половину кладуть на iншi двi деревини. І таких деревин вони встромлюють у землю багато. Потiм пропускають крiзь тiло коня товсту жердину як до шиi i пiдiймають коня на колеса так, щоб переднi колеса пiдтримували плечi коней, а заднi бiля стегнiв пiдтримували черево. Обидвi ноги звисають, не досягаючи землi. На коней нав’язують вiжки та вуздечки, тягнуть наперед i прив’язують до колiв» (Herod, IV, 72). На жаль, активна оранка земель навколо курганiв, не лишае великих сподiвань на знахiдки подiбних поминальних ритуалiв скiфiв. Проте поодинокi випадки археологiчноi удачi дають надiю на майбутнi вiдкриття. Так бiля вже згаданого кургану Чортомлик, який, на думку Ю. В. Болтрика та О. Є. Фiалко, може ототожнюватися з гробницею царя Атея, було розкопано частину довкола курганного простору. Тут археологи зафiксували кiлька скупчень людських та кiнських кiсток iз деталями вузди. Оскiльки цi знахiдки не були помiщенi в могильну яму, а просто лежали на давнiй похованiй поверхнi, автори публiкацii цiеi пам’ятки пов’язали iх iз рештками мертвих охоронцiв – почту похованого царя. Царськi могили у Геррах Повертаючись до свiдчень Геродота, зауважимо, що заслуговуе на довiру i локалiзацiя царських поховань. Нагадаемо, вiн писав, що: «Могили iхнiх царiв розташовано в мiсцевостi Геррiв, в тому мiсцi, до якого Борисфен судноплавний, пливучи вiд моря… І коли так вони [скiфи] об’iздять iз покiйником усi племена, вони прибувають у краiну Геррiв, яка е областю останнього пiдвладного iм племенi i мiсцем поховання царiв» (Herod, IV, 71). Існуе велика наукова дискусiя щодо локалiзацii мiсцевостi Геррiв. Найбiльшу проблема криеться у iдентифiкацii рiчки Герр, за якою i був названий край. На сьогоднi найбiльш вiрогiдним е ототожнення з однiею iз двох сучасних рiчок – Конки чи Молочноi. Саме це, а також наявнiсть у регiонi так званого Великого Лугу у низинах Днiпра концентрацii i заможних поховань знатi у VII–V ст. до н. е., i найбiльших курганiв скiфськоi аристократii IV ст. до н. е. схиляе до правомiрностi такоi локалiзацii Геррiв. На це вказуе також згадка про судноплавнiсть Днiпра – отже, це мiсцевiсть пiвденнiше порогiв. Поховання рядових скiфiв «Так вони ховають своiх царiв, а iнших скiфiв, коли тi помирають, найближчi родичi кладуть на вози i перевозять iх до домiв приятелiв. І кожен iз них приймае iх i частуе всiх, хто супроводжуе померлого, водночас пiдносячи йому всi тi страви, якими частуе i живих. Отак сорок днiв возять незнатних людей, а вже потiм iх ховають» (Herod, IV, 73). Вiдомi свiдчення, якi пiдтверджують традицiю тривалого прощання з небiжчиком. Зокрема, Ю. В Буйновим та В. Б. Шевченком було помiчено, що в рештках поминальноi iжi, що збереглися в продуктах корозii бронзового казана з невеличкого кургану № 14 бiля с. Черемушна на Харкiвщинi, законсервувалися окислами личинки синiх м’ясних мух. За розмiрами iстот було видно скiльки часу казан iз м’ясом стояв у вiдкритому станi – вiд одного до двох тижнiв. Отже, приблизно стiльки тривало i прощання з померлим. Ще на початку ХХ ст. дослiдникам було зрозумiло, що найбiднiшi за iнвентарем пiдкурганнi поховання належали рядовим общинникам. У подальшому було з’ясовано, що у постгеродотiвський час скiфи почали ховати найбiднiших осiб i у грунтових (без насипiв) похованнях: Мамай-Гора, Скельки у Нижньому Поднiпров’i, Барвiнкова Гора у Поворсклi та iн. Такi невеликi могили не мiстять жодних престижних речей, а лише мiнiмум зброi, посуду та заупокiйноi iжi. Такий поховальний звичай не вiдбився у писемних джерелах, а виявлений лише на основi даних археологii. Отже, iнформатори Геродота, або безпосередньо сам iсторик були знайомi в деталях iз особливостями скiфського поховального обряду. Помiтно, що риси, притаманнi для церемонiалу IV ст. до н. е., Геродоту ще не вiдомi. Описуючи похорон царя, грецький автор розкривае синхронний йому i найбiльш традицiйний варiант поховальноi практики. Саме поеднання даних археологiчних розкопок та писемних джерел дае змогу реконструювати певнi ритуальнi практики скiфiв, а також вiдстежувати змiни у них протягом часу. Боги i Богинi Еллiнiв Тетяна Шевченко Основою релiгii давнiх грекiв був полiтеiзм, багатобожжя. Вiра в силу незлiченних богiв i божеств, що населяють недосяжний Олiмп, iншi численнi гори, лiси, моря i рiки, була спiльною для всiх еллiнiв. Поети описували особливостi життя цих богiв. Олiмпiйських згадували найчастiше, iнших – богiв бiльш вiддалених мiсцевостей – звеличували на мiсцях. Тисячi i десятки тисяч божеств i героiв описали грецькi автори. Завдяки тому, що в античностi фактично не було чiтких релiгiйних канонiв, единоi правильноi догми, поетична думка створила десятки рiзних варiантiв життеписiв i просто пригод богiв. Найвiдомiшими для всiх еллiнiв були мешканцi Олiмпу: Зевс, Гера, Посейдон, Гестiя, Деметра, Персефона, Аполлон, Артемiда, Афiна, Дiонiс, Гермес, Аiд, або за iншою версiею, Плутон, Гефест i Геба. З них останнiх зараховували до олiмпiйських далеко не всi мiфотворцi. Те, що iх усi греки знали, не означало, що вшановували в усiх античних полiсах однаково. Навiть в такому мiстi як Афiни, зовсiм не Зевсовi вклонялися найбiльше. Нiхто не мав сумнiвiв щодо його першостi серед богiв, але головнiшою для мешканцiв мiста була Афiна. Що й казати про iншi мiста Ойкумени, якi берегли свою iсторiю заснування, пам’ятали своiх героiв, вирiшували, хто з богiв бiльше прихильний саме до них. Наприклад, Аполлон допомiг грекам, що заселили береги моря сучасноi Украiни, заснувати своi поселення на новому мiсцi. У кожному з нових полiсiв його вшановували усiею громадою. В Ольвii влаштували святилище на головнiй священнiй дiлянцi мiста, в Пантiкапеi збудували величний храм, найбiльший в усьому Причорномор’i, в Херсонесi зображали на монетах. У Тiрi й Ольвii цей бог очолив пантеони, тобто став головним богом цих мiст. Вiн привiв понтiйських грекiв на нову землю. І як же було йому не дякувати. Звернувшись у святилище Аполлона, хто в Дельфи, а хто в Дiдiми, вони отримали пораду оракула. Вустами пророчицi Аполлон показав iм, куди рушати кораблями, де iх чекае успiх у новому життi. А далi – була iхня iсторiя. Майбутнi херсонесити зустрiли опiр гiрських племен. І тут треба було звертатися до войовничих богiв. Артемiда Партенос (грецькою «Дiва») стала сакральною завойовницею Таврики. Минуть роки, i завойовником значних сiльськогосподарських територiй навколо Херсонеса вважатиметься, поряд з нею, герой Геракл. Вiн також отримае головне мiсце в пантеонi мiст азiйськоi частини Боспору. Керкiнiтiда, що iсторично розвивалася пiд впливом Херсонеса, також, на думку ii мешканцiв, перебувала пiд опiкою Артемiди та Геракла. Ольвiополiти освоiли тиху гавань на лиманi i продовжували вшановувати Аполлона. Утiм, у часи чвар у мiстi виявилося, що допомогти цей бог може краще, якщо називати його вже не Аполлон Іетрос («Лiкар»), а Аполлон Дельфiнiй. Зi змiною iсторичноi ситуацii, у перших столiттях нашоi ери на чолi пантеону Ольвii постае вже герой Ахiлл. Прирiвнявши до бога, мешканцi називали його епiтетом Понтарх. У мiстах Боспору, в Тiрi та Нiконii – своi iсторii стосункiв iз богами. До Афродiти Уранii (Небесноi) зверталися боспоряни вiд iменi усiеi громади. Так, на Олiмпi ця богиня легковажна. Отримуючи освiту, мешканцi Пантiкапею, Феодосii, Нiмфея, Тiрiтаки, Порфмiя i Кiмерiка знали про це з юних лiт. Але лише iй вони були вдячнi за сильну державу, яку об’еднувало мiсто Пантiкапей. В них вона була покровителькою мореплавства, а також самого заснування iхнiх мiст. Храми Афродiти iснували в Пантiкапеi, Нiмфеi, Фанагорii, Горгiпii та Кепах. Громадськi святилища пiдтримувалися у Кiтеi, Мiрмекii, Феодосii й Танаiсi. Еллiнська Афродiта не була таким однозначним божеством. Їi культ мав давнi коренi, i вiв свiй початок вiд культу Великоi Матерi як джерела всього живого. Це один iз найдавнiших i найскладнiших культiв. Тiльки пiзнiше вона стала покровителькою кохання, водночас не втративши своiх захисних i хтонiчних функцiй. Окремi династii Боспорських правителiв упроваджували культи своiх покровителiв, наприклад, Дiонiса. Це не означае, що iнших богiв забували. Зовсiм нi. Були божества, яких вшановували на найвищому рiвнi вiд часу заснування полiса до повного занепаду язичництва. Але це не було прагненням до монотеiзму. Всi iншi боги, яким вклонялися поряд iз покровителем, вiдповiдали за свiй окремий аспект життя населення. Зевс був у пантеонi багатьох мiст Боспору, його символ блискавка зображувався на монетi Керкiнiтiди, Херсонеса. Але найбiльше дарiв отримував той, на кого найбiльш надiялися чи найбiльше боялися. У вiйнi допомагав Арес i йому слiд було принести пожертви перед боем. Землеробськi сподiвання на врожай покладали на Деметру та ii доньку Кору-Персефону. А землеробським давньогрецьке суспiльство було вiд початку i до кiнця. Мiста, торгiвля, вiйни, митцi, поети… Усе так, але основне населення займалося сiльським господарством. Кожен поет не цурався вiйськовоi справи, а кожен, хто заслужив повагу на громадських посадах, – виконував релiгiйнi функцii в громадських святилищах. Земельний надiл був основою належностi до громадянськоi общини. Релiгiйнi свята, пов’язанi з проростанням зерна, стосувалися всiх. За мiфом, це Кора-Персефона поверталася iз потойбiчного свiту, де вона була дружиною Аiда, до своеi матерi Деметри. У творах образотворчого мистецтва вона iз зерном у руцi, своiм символом перебування пiвроку пiд землею, куди ii викрав чоловiк. Так само сезоннi свята, пов’язанi з вирощуванням винограду i виготовленням вина, стосувалися усiеi громадянськоi общини. Спiльнi процесii до храму або до замiського святилища, про якi згадано i в херсонеському написi на мармурi, пожертви, подii у театрi – все це було присвячене Дiонiсовi. На межах сiльськогосподарських земель полiсiв, фактично на межах держав навколо мiст, також iснували святилища. Часто вони були прив’язанi до незвичних природнiх мiсць – мис, коса, ущелина, печера, лiс, якi за вiруваннями грекiв, населяли божества i напiвбожества. Зокрема, в Ольвii iснувало святилище в Гiлеi, священному гаю. Слiди античних святилищ на пагорбах i горах знаходять навколо Нiмфея. Про святилище на мисi Партенiй та жрицю Артемiди Іфiгенiю грецькi поети написали до десятка версiй оповiдей. Завдяки цим мiсцевостям, грецькi боги отримували своi епiклези («епiтети»), якi визначали особливостi iхнього культу. Матiр богiв, усiм вiдома як Кiбела, була Матiр’ю Ідейською в Песинунтi, бiля гори Іда, мала своi епiтети в Кiзiку бiля гори Дiндiмон, в Римi, де вшановувалася на пагорбi Палатин. Нi в Херсонесi, нi в Ольвii, нi на Боспорi нема жодного свiдчення, що греки цих мiст i поселень навколо них називали ii Кiбелою. Матiр’ю богiв – так, рiдше – Матiр’ю Фригiйською, Матiр’ю Ангiссою, а також Матiр’ю Гiлейською. Це при тому, що зображали ii на всiй територii Ойкумени однаково: сидячи на тронi з левом, який стоiть поряд, або якого вона тримае на колiнах чи попирае ногою. Численнi епiтети отримав Аполлон. Окрiм Іетрос i Дельфiнiй, вiдомих в Ольвii, його називали Аполлоном Фебом. Таким iменем пiдкреслювалися його судовi та каральнi функцii. Греки на територii сучасноi Украiни вшановували Борисфена, божество рiки Борисфен (Днiпро), Херсонас, уособлення мiста Херсонес, Тiрас – божество Тiри. Деякi мiста мали культовi нави – Нiмфей, вiд святилища напiвбожественних нiмф, Феодосiя вiд давньогрецького «боголюбна», Нiконiй, вiд богинi перемоги Нiки, Ахiллейон вiд героя Ахiлла. На iнших берегах Чорного моря були мiста, названi на честь iнших богiв: Аполлонiя, Дiонiсополь, Гераклея тощо. Богiв можна було вшановувати всiх. Гiрше було обiйти увагою якесь важливе божество. Якщо якийсь громадянин вважав за потрiбне вшановувати не лише тих богiв, яким влаштовували загальнi урочистостi, вiн мiг робити це вдома, з родиною. Мiг органiзувати навiть релiгiйне об’еднання навколо культу цього бога – колегiю, фiас. У Грецii найчастiше до таких спiлок входили члени фiли або фратрii, об’еднань родiв у межах громадянськоi общини. У деяких полiсах цi союзи приносили пожертви i влаштовували святковi бенкети на честь тих самих богiв полiса – Дiонiса, Зевса, Геракла. Однак вiра у свiй особливий статус змушувала iх додатково, або якось по-особливому вшановувати тих самих божеств. Зокрема, Деметра i Кора-Персефона, Дiонiс, Матiр богiв, а пiзнiше Ісiда, Мiтра потребували таiнств – таемних культiв з iнiцiацiями, випробуваннями перед посвятою, якi називали мiстерiями. Причому, тi самi учасники зi всiма мешканцями мiста брали участь у загально-полiсних святах, а також у цих мiстерiях. Удома, в родинi, пожертви здiйснювалися богам-покровителям сiм’i, вогнища, безпеки в межах огородженоi територii. Це Зевс iз епiтетами Геркей, Ктесiй, як бог комор, огорожi та всього, що в ii межах, Гестiя, богиня вогнища. Родиннi подii – народження дитини, шлюб, смерть родича – супроводжувалися зверненням до богiв з вiдповiдними функцiями. «О, боги!» – звертаються героi грецьких трагедiй, нiби й до всiх богiв. Однак пiд час пологiв найкраще допоможе звернення до Ілiфii, тодi як мешканцям Криту – до Арiадни, а у шлюбi – до Зевса i Гери, до Афродiти. Поховання затребувало пожертви пiдземним богам. І тут ще бiльша рiзноманiтнiсть, не лише вiдповiдно до регiону, а й до окремих поселень, родiв, родин. При загалом однакових уявленнях про життя померлих у царствi Аiда, в архаiчний i класичний перiод, навiть тодi окремi греки, якi брали участь в мiстерiях, чекали на привiлейоване потойбiчне життя. Тож якщо бiльшiсть звертали своi молитви, крiм Аiда, до далеких предкiв-героiв, якi мали зустрiти нового померлого, то учасники таемних культiв закликали бога мiстерiй (Дiонiса, Деметру чи iн.) взяти iх у продовження святкувань та бенкетiв i на тому свiтi. З еллiнiстичного перiоду, хоча варто сказати, що в таких вiддалених античних центрах як пiвнiчнопричорноморськi – з кiнця еллiнiстичного перiоду, уявлення про життя пiсля смертi урiзноманiтнюються. Героiзацii жадали ледь не для кожного померлого родича. В такий спосiб кiлькiсть героiв, напiвбогiв i запозичених богiв зростала. У кожному полiсi через рiзнi шляхи розвитку створилася своерiдна iдеологiчна ситуацiя, яка впливала i на релiгiйний свiтогляд окремоi родини та особи. Оскiльки релiгiя була основою культурного життя давнього населення, вшанування божеств, що належали до полiсного пантеону, мало визначальне значення для консолiдацii населення, а уявлення про цi божества – для обгрунтування реальних подiй громадського значення. В iдеологii вiдображалися особливостi полiтичного, економiчного та культурного розвитку населення. Релiгiйнi уявлення та пов’язанi з ними ритуали були невiд’емною частиною життя людини в античностi. Релiгiя Херсонеса, Пантiкапея чи Ольвii, тобто прийнятi громадянами i членами iхнiх родин iдеологiя i спiльнi культовi дii, вiдрiзнялася вiд релiгii iнших античних полiсiв певними особливостями. За суттю вона була тiею ж – це вiра в силу багатьох богiв, надiлених певними функцiями, а також дii, спрямованi на вшанування цих божеств. Для досягнення прихильностi богiв виконувалися усталенi ритуали, деякi з божеств вважалися бiльш прихильними, або ж навiть покровителями полiса. Про цi особливостi кажуть нам писемнi, епiграфiчнi пам’ятки, зображення богiв i iхнiх атрибутiв на монетах, у скульптурi, рельефi, а також архiтектурнi деталi i археологiчнi рештки храмiв. Іншi культовi знахiдки, особливо тi, що походять iз розкопок жител, е свiдками родинних культiв. Найбiльше згадок давнiх авторiв, Страбона, Плiнiя Старшого, Помпонiя Мели, отримав культ верховноi богинi Херсонеса. Треба тiльки вiдрiзняти свiдчення херсонеського культу вiд мiфiв про таврську кровожерну богиню, теж «Дiву». Зображення на монетах найчiткiше повiдомляе про полiснi культи. За особливостями зображень можна виявити уявлення про божества, а також iсторичнi умови, в яких цi боги набували тих чи iнших функцiй. Інакше кажучи, зрозумiти ситуацiю певного перiоду, коли полiс потребував допомоги чи заступництва тих чи iнших божеств у властивих iпостасях. Для Херсонеса, Ольвii, де карбування здiйснювалося централiзовано, монетнi типи справдi можна вважати суттевим пiдтвердженням полiсного культу. На монетах зображали здебiльшого усталенi образи верховних богiв i атрибути iх культу, а також сюжети з мiфiв, що стосувалися заснування полiса. Символами були Дiонiса – пантера, пiзнiше – бик, Артемiди – лань, Зевса – лев, орел, Аполлона – пiвень, лебiдь, Афродiти – голуб. Античне суспiльство, як i будь-яке iнше традицiйне суспiльство, керувалося релiгiйною свiдомiстю, релiгiйнi уявлення та вiдповiднi практики торкалися усiх сторiн життя кожного члена цiеi спiльноти. Вiдображеннями цих уявлень е не лише зображення богiв у святилищах чи храмах, а й в помешканнях, похованнях, що для невеликого кола кревно спорiднених осiб теж ставали культовими мiсцями. При чому культовими зображеннями були не тiльки самi образи божеств. Релiгiйних уявлень стосувалися i зображення атрибутiв божеств, мiфологiчних учасникiв культу, реальних учасникiв, але в потойбiчному свiтi, деталей, символiв культового дiйства. Участь у громадських культах була органiчною частиною життя громадянина, а нерiдко i негромадянина. Чiтко окресленим було коло полiсних культiв, видавали закони, що регламентували кiлькiсть приношень. Та водночас не iснувало касти жерцiв, яка переслiдувала б шанувальникiв «неофiцiйних культiв», або вимагала коштовних дарiв для храму. Навпаки, законами обмежувалася надмiрнiсть витрат у виявленнi жалоби, чи iнших афектiв, якi перетворювалися на демонстрацiю приватних переваг. До участi в ритуалах полiса особу спонукали релiгiйнi почуття, прагнення досягти блага як для себе, так i для усiеi групи шанувальникiв, а не державнi органи. У традицiйному суспiльствi не йдеться про вiруючих чи невiруючих. Подiл на такi групи з’являеться лише, коли е кiлька iдеологiй, свого роду релiгiйний вибiр. На вiдмiну вiд цiеi ситуацii, культи полiса первинно не були насадженi державою. Добре сказано: селяни античностi не були в опозицii до держави, вони самi були державою. Полiтична iдеологiя зумовлюе економiчнi вiдносини, якi своею чергою базованi на способi господарювання; землеробство породжуе уявлення про залежне вiд природних i надприродних сил iснування людини. І полiс, i сiм’я, i господарство були просякнутi iдеологiею, яка зумовлювала напрями i способи iх розвитку в часi. Для традицiйного суспiльства, якою е кожна землеробська спiльнота, основою iдеологii постають релiгiйнi уявлення. Вони впливали на формування характерних рис еллiнськоi патрилокальноi i патрилiнiйноi сiм’i, на розвиток статусу i прав громадянина, на соцiальнi вiдносини. І нарештi релiгiйнi уявлення охоплювали сам полiс: прихильнiсть богiв до полiса визначалась вдалим виконанням ритуалiв усiма членами общини разом з iхнiми родинами. Родиннi культи починалися там, де закiнчувались полiснi, але не були полярними останнiм. Бiля домашнiх олтарiв вшановували тих же богiв полiса, спрямовуючи до них молитви бiльш особистого характеру, проводили тi ж ритуали очищення, принесення пожертв, спiльноi молитви i трапези. Вiдмiннiстю мiж полiсними i родинними культами була спорiдненiсть учасникiв, а вiдповiдно, i iх кiлькiсть. У поховальнiй процесii брали участь родичi померлого, у процесii, що йшла до святилища вшанувати покровителя полiса – усi члени полiса. Релiгiйне життя не було вiдiрване вiд повсякдення. Вбачають наявнiсть у певнi перiоди, свого роду, моди на той чи iнший тип зображень богiв, яких вшановували вдома. Масовiсть використання якихось фiгурок богiв вказуе на побутування уявлень про заступництво божества, вiри в реальнiсть його допомоги чи то померлому, чи то його живим родичам (у разi покладання фiгурок до могили), або усiм членам сiм’i (у разi зберiгання теракот у домашнiх святилищах). Навiть за всiх особливостей в кожному окремому регiонi процедура вiдправлення культу зберiгалася. Це вiдображае суть традицii: iдеалiзацiю повторюваностi як зв’язку iз предками, героями, божествами, що лежить в основi ритуалу. Ритуал е практичною стороною релiгii, хоча включае в себе сакральне звернення до невидимих сил, переповiдання мiфiв, словом, – все, що бере свiй початок в релiгiйних уявленнях. Уявлення про вiдносини з божествами зумовлювало регулярне i старанне виконання обрядiв, регламентованих кiлькостi принесених дарiв божествам i померлим, очищення перед ритуалом i пiсля проведення поховання, спосiб принесення цих дарiв тощо. Боги i померлi в уявленнях еллiнiв мали владу i контроль над долею живих: так посилювалося усвiдомлення важливостi родинних i полiсних зв’язкiв, так кристалiзувалися найдрiбнiшi деталi ритуалiв, що проводилися сiм’ею. Одним iз основних складових ритуалу було принесення пожертви. Йому передуе приготування: прикрашення жертви, учасникiв, дому, мiсця офiрування, яке свiдчить про небуденнiсть усього дiйства, про вивищення сакрального над повсякденним життям. Пожертвою обирали домашню тварину, найдоступнiшим було принесення дрiбних тварин, навiть домашньоi птицi. Для перемiщення офiрованого до мiсця пожертви влаштовували процесiю, що складалася з учасникiв ритуалу i символiзувала перехiд вiд буденного до сакрального, вiд свiту реального в потойбiчний. Сакральне значення мала не лише територiя святилища, а й шлях до нього. Отже, сам перехiд теж був символiчним перебуванням в потойбiчному свiтi. Така процесiя могла також прямувати вiд дому до храму чи полiсного олтаря, якщо приносилася пожертва на знак вдячностi чи присягання, початку чи закiнчення якоiсь справи. Тодi вона складалася з обмеженоi кiлькостi учасникiв, що виконували роль свiдкiв. Також процесii проходили вiд дому до цвинтаря пiд час ритуалу поховання або вшанування померлого. Зрозумiло, що при жертвоприношеннi на домашньому вогнищi влаштування процесiй не було доцiльним або ж мало символiчний характер. Прямування до мiсця проведення ритуалу супроводжувалося спiвами, танцями, грою на музичних iнструментах. Для кожного могли складати iншi, бiльш властивi танцi чи спiви гiмнiв, змагання музик, авторiв гiмнiв. Процесii були публiчними. Якраз ця частина ритуалу найяскравiше виражае суть традицiйного суспiльства: показовiсть на кожному кроцi життя. Навiть подii суто родинного значення мали набувати розголосу, свого роду, загального визнання, легiтимацii, чому й сприяло проведення ритуалiв. Народження, шлюб, смерть – усе це не було дiйсним без вiдповiдного виконання регламентованих культових дiй. Вшанування божеств при цьому покликане завоювати прихильнiсть не лише вищих сил, а й членiв соцiальноi групи, для чого при похованнi або при шлюбi збиралася уся родина. Визнання новонародженого взагалi вiдбувалося не вiдразу, а за кiлька етапiв: в межах сiм’i, родини, роду, фратрii та усiеi спiльноти. Щоразу вшановувалися божества, влаштовувалися пожертви та спiльне споживання жертовноi iжi. Тобто замiсть законiв дiяла релiгiя. Спiльна трапеза розцiнювалася як символ об’еднання групи, визначення кола близьких. Перед жертвоприношенням передбачалося символiчне очищення: вмивання рук, окроплення водою жертовноi тварини. Це, певною мiрою, теж належить до переходу вiд повсякденного до сакрального, символiзуе готовнiсть до небуденних дiй. Проливаючи кров офiрованоi тварини, жрець не стае нечистим, як це вiдбуваеться при iнших вбивствах. Кров’ю жертви мав бути окроплений олтар, тодi на олтарi спалювалися деякi нутрощi, iншi iстiвнi пожертви, а м’ясо роздiлялося мiж учасниками. Еллiни вживали м’ясо лише пiд час ритуалiв та свят, яке обов’язково було з’iсти на мiсцi жертвоприношення. Шкуру залишали для жерця або святилища, але пожертва могла вiдбуватися i без участi жерця. У кожному культовому випадку все одно був присутнiй лiдер, найчастiше – глава сiм’i чи роду, магiстрат, той, хто приносить пожертву на знак очищення, подяки, вшанування померлого родича. Вiн починае молитву, узливання тощо. У пожертвi впорядковано дii кожного: вмиванням рук i киданням ячменю у вогонь окреслюеться коло учасникiв, визначаеться соцiальний порядок. Кривавi ритуали здiйснювали, найчастiше, перед битвою, на могилi або для очищення. Безкровнi ритуали можна вважати бiльш наближеними до повсякденного життя. Це пожертви домашньому вогнищу перших шматкiв iжi перед ii споживанням, це узливання, вотивнi дари. Принесення звичайноi iжi вiдбувалося при жертвоприношеннi тварини. Важливим при цьому було спалення цiеi iжi. Вогонь у ритуалi вiдiгравав чи не найважливiшу роль. Ритуали без використання вогню вважають доволi рiдкiсними. Можна казати про сакральне значення вогню, який нiколи не згасав у будинку. Безкровним е принесення вотивiв. Загалом дарування чогось вважаеться знаком визначення привiлейованого, вищого. На олтар, до храму приносили першi плоди, твариннi пожертви теж супроводжувалися приношенням iжi. Узливання олii чи вина можна вважати найбiльшим марнотратством, адже вилите неможливо спожити. Принесення вотивiв, iншi ритуали були, свого роду, надiею, оскiльки виконання прохань не було гарантовано. Прохання, подяки, присяги, молитви промовлялися вголос. Виняток становлять молитви до пiдземних божеств. Саме визначення «молитва» е, радше, умовним у цьому випадку. Не було записаних чи рекомендованих текстiв чи то прохання, чи подяки. Молитва тут постае не формулою, а формою звернення до божества: закликали його iм’я, називали якнайбiльше епiтетiв, або ж мiсце, звiдки воно може прийти, а тодi висловлювали своi побажання. Знов-таки, молитва здiйснювалася привселюдно. Усамiтнення, «внутрiшне вшанування божества» стосувалося найперше фiлософiв, iхнiх учнiв, i саме вiд них поклонiння набувае особистого характеру, очевидно, не вiдразу i не на всiх територiях. Людина традицiйного суспiльства, яким була кожна спiльнота, що забезпечувала себе землеробською працею, бачить себе як члена соцiальноi структури, як нащадка предкiв. Тобто усвiдомлюеться свое чiтке мiсце в просторi i часi, змiнити це мiсце можна лише за допомогою визначених обставин i ритуалiв. Давно розробляеться iдея незадоволення духовних потреб iндивiда релiгiею полiса. Але такi процеси пов’язують iз часом кризи самого полiса. Коли ж мовиться про розквiт полiса, треба казати про актуальнiсть та вiдповiднiсть релiгii тогочаснiй полiтичнiй та соцiальнiй ситуацii. Релiгiя предкiв залишаеться близькою для еллiнiв ще довгий час, не дивлячись на нововведення, пiдхопленi соцiальною верхiвкою. Сократ, звинувачений в атеiзмi в такому розвиненому античному центрi як Афiни, був винятком. Якщо божество допомагало, наприклад, у вiйськовiй справi, то допомога ця поширювалась i на все вiйсько (спiльноту), i на одного воiна (iндивiда). Але на винятковостi окремоi особи не наголошувалось. Звiсно, вона була важливою як громадянин, який мае право голосу у вирiшеннi питань, що стосуються всього полiса, як той, хто займае певну посаду в полiсному устроi, як глава родини, як власник земельного надiлу (у межах спiввласностi общини). Такою ж була роль особи i в релiгiйному культi на рiзних його рiвнях: культi полiса, фiли, релiгiйного об’еднання i сiм’i. На кожному з цих рiвнiв вшановували тi ж божества, проводили схожi ритуали, в яких брали участь тi ж громадяни та члени iхнiх сiмей. Вiдмiннiсть полягала в кiлькостi та принципi спорiдненостi учасникiв. На цьому й базувалася давньогрецька релiгiя. Поховальнi звичаi еллiнiв Тетяна Шевченко Поховальнi обряди в Стародавнiй Грецii були вираженням, свого роду, вiдповiдальностi перед померлим родичем, ухиляння вiд якоi суспiльство карало щонайменше осудом. Та ще бiльше цi обряди ставали священним дiйством, учасникам якого вiддавалася шана як наближеним до чогось небуденного, потойбiчного. На перiод поховальних i поминальних ритуалiв задiянi в обрядах вважалися особливими. Зважаючи на страх перед смертю та невiдомим – «нечистими». Такий статус нiби сакралiзував усi дii, якi проводили родичi щодо померлого. Звичайне покладення тiла в могилу ставало цiлим комплексом часто складних i тривалих обрядiв, що супроводжувалися виявленням шани померлому в той чи iнший спосiб, традицiйний для даного родинного кола. Найпростiше слово чи жести, вираженi у визначений момент, набували символiчного, часто зрозумiлого лише обмеженiй групi осiб, змiсту. Правильнiсть зробленого та сказаного пiд час ритуалу впливала на долю померлого i живих. Практично необхiднi дii кристалiзувалися в обов’язковi для виконання обряди. Основним чинником у цьому процесi були уявлення про життя пiсля смертi, турбота про спокiй померлого родича. Уся важливiсть ритуалiв була в точному повтореннi, наслiдуваннi попереднiх поколiнь. Культовi речi, знайденi в похованнях, вiдображають вiрування i уявлення родини похованого про потойбiчний свiт. Деякi з них свiдчать про мiстерiальнi уявлення, пов’язанi з вiдомостями про таемнi ритуали i очiкування на краще, нiж у непосвячених, життя пiсля смертi. Склепи заможних еллiнiв на Боспорi, в Херсонесi мiстять розписи iз зображенням персонажiв вакхiчних мiстерiй на честь Дiонiса або елевсинських на честь Деметри i Кори-Персефони. Самi лише речi з поховань не розкажуть всього про звичаi еллiнiв. Важливим було, до якоi сторони свiту обернений небiжчик. У часи, коли поховання почали робити в родинних склепах, склепи орiентували вхiдними отворами на схiд. У деяких мiстах Пiвнiчного Причорномор’я до початку еллiнiзму в некрополi домiнувало орiентування похованих головою на схiд, тодi як в iнших античних центрах орiентування за сторонами свiту не мало такого значення. Тiло померлого спалювали за наявностi такоi можливостi. На цей обряд витрачалося бiльше затрат i часу. Щоб повнiстю спалити тiло, вогнище треба було пiдживлювати кiлька годин. Тiлоспалення вiдповiдае зацiкавленню заможних родин обстоювати свое давне походження, а вiдповiдно, прагненню долучатися до звичаiв предкiв, адже за архаiки бiльшiсть дорослих небiжчикiв кремували. Кремацii або клали в урну, або просто в яму. Урнами мiг стати рiзний посуд. Спосiб нанесення написiв на цьому посудi теж не був однорiдним. Інодi саме для проведення помпезних i тривалих церемонiй тiло попередньо спалювали. Здiйснення поховального ритуалу включало кiлька етапiв. Прощання, омивання, приготування до змiщення, перевезення на цвинтар, оплакування, узливання i пожертви на честь небiжчика, – все це мало бiльшу вагу, нiж саме поховання. Повне виконання усiх належних ритуалiв, вочевидь, займало багато часу. Церемонiя з ii блиском i урочистостями позначала бар’ер в обрядi переходу недавно живоi особи в стан небiжчика, тобто «наближала смерть духовну». Гомер писав, що тiльки пiсля достойного поховання душа йде в Аiд. Усвiдомлення смертi наставало лише пiсля закiнчення усiх необхiдних етапiв прощання з покiйним для переведення його в статус небiжчикiв. Якщо церемонii прощання неможливо було завершити одразу на другий день пiсля фiзичноi смертi, а це могло бути зумовлено надто великою кiлькiстю учасникiв або перевезенням тiла на батькiвщину, – то виникала потреба якимось чином призупинити фiзичний розклад тiла, тобто зблизити смерть фiзичну з ритуальною. Ця потреба звучить вже в Гомера. Тiла Патрокла i Гектора в «Ілiадi» були дивом збереженi нетлiнними протягом 9 днiв, тiло Ахiлла – 17 днiв, для звершення достойного поховання героiв. Саме боротьба з тлiнням була причиною використання бальзамарiiв, якi часто знаходять у могилах. У них тримали спецiальнi речовини («дорогi масла» в Гомера). Можливо, саме через прагнення призупинити тлiння вибiр падав на обряд тiлоспалення, для продовження ритуалiв уже над кремованими рештками. Помпезнi поховальнi церемонii були способом демонстрацii величi та влади в античному суспiльствi, що вiдображаеться в законах Солона, якi обмежували розкiш приватних поховань. Дiевiсть цих обмежень вiдбилася i на зменшеннi в Аттицi вiдсотка кремацiй з середини VI ст. до н. е., в часи Солона. У Спартi контроль за почестями в похованнi громадян рiзного статусу (басилевсiв, загиблих у бою воiнiв) був бiльш детальний. Тож похованi способом тiлоспалення могли дiйсно належати до багатих верств населення. Тiлопокладення вiдповiдало обставинам, коли поховання можливо або необхiдно було здiйснити одразу пiсля фiзичноi смертi, тобто коли була невелика кiлькiсть родичiв-задiяних у церемонiях прощання з небiжчиком, або коли ситуацiя змушувала скоротити до мiнiмуму розмах i тривалiсть поховальних ритуалiв. Це стосувалося, зокрема, загиблих у бойових дiях. У такому випадку в поховання могли навiть не класти супровiдних речей. У найдавнiших некрополi Херсонеса та iнших мiст Таврики переважна бiльшiсть поховань – тiлопокладення. Тобто приватнi поховання представникiв елiти здiйснювалися з такою ж простотою церемонiею, що й кожного громадянина. За еллiнiстичного перiоду, часу розквiту полiса, поховання представникiв суспiльноi верхiвки вiдбувалося з дотриманням або й ускладненням усiх деталей церемонii, пов’язаноi з культом предкiв. Адже саме походження часто слугувало обгрунтуванням високого соцiального статусу окремих громадян. Спiвiснування кремацii та тiлопокладення пов’язують iз соцiальною нерiвнiстю. Та сама причина збiльшення в еллiнiстичному перiодi кiлькостi речей в могилах, а також покращення iхньоi якостi. Загалом, iнвентар могил в Херсонесi, Ольвii та Тiрi порiвняно бiдний, адже соцiальна та майнова диференцiацiя громадян була слабка. Ознаки змiни у побутi, поява розкошi стосуеться часу з ІІІ–ІІ ст. до н. е. Інша справа – поховальнi комплекси Боспору. Однорiднi могильники його хори не порiвняти з могилами знатi. Саме в могилах з кремацiями зафiксовано коштовнi прикраси, та й розташування деяких iз них свiдчить про високий статус похованих. Двадцять вiдсоткiв кремацiй в херсонеському некрополi за еллiнiстичного перiоду вiдповiдае кiлькостi осiб, належних до найвищого прошарку суспiльства, як i сiм вiдсоткiв за перших столiть нашоi ери, зважаючи на релiгiйнi пошуки, передусiм, серед верхiвки тогочасного суспiльства. В Елладi за класичного перiоду кремацiй бiльше, а за еллiнiстичного кiлькiсть iх скорочуеться, тодi як сам обряд нiяк не вдосконалюеться. Порiвняно простi були i бiльшiсть надгробкiв. Вартiсть iх була доволi високою, тому до еллiнiстичного перiоду найчастiше iх виготовляли з вапняку, мармур використовували тiльки як невеликi вставки. З ІІІ ст. до н. е. бiльш iнтенсивно використовуються мармуровi стели. Тобто iх почали замовляти ширшi верстви населення. Саме тодi зростае кiлькiсть антропоморфних надгробкiв у виглядi голови i плечей. На Боспорi, в Ольвii та в Херсонесi вони вiдомi протягом усiеi античностi. Далекий вiд високохудожнього вигляд антропоморфiв не означае, що iх ставили на могилах не греки. Усi деталi надгробка малювалися фарбою – портрет, символи соцiальноi, гендерноi належностi, можливо, й пiдписи. Антропоморфнi надгробки залишаються в контекстi античноi, а не «варварськоi» поховальноi практики. Їхнi аналоги можна знайти далеко на захiд вiд скiфiв чи синдiв, на територii сучасноi Іспанii та Португалii. Такi стели у виглядi плити у формi голови i плечей були образом померлого, можливо, мали апотропеiчне, захисне значення. Оформлення стел i антропоморфних надгробкiв мало своi вiдмiнностi, залежно вiд перiоду, а також вiкових i статевих вiдмiнностей. Поховання було обов’язком членiв сiм’i. Поховальнi традицii формувалися в порiвняно вузькому колi. Через те поховальнi звичаi мали певнi нюанси в кожнiй родинi. Обряди усталенi в межах сiмейного кола були вiдмiннi в кожнiй родинi. Вони були зумовленi подiями, що стосувалися поховання, та вiдповiдними уявленнями про «своiх» померлих. Ми можемо вiдновити лише загальну картину, свого роду, середне арифметичне, тодi як уся варiативнiсть опускаеться як випадковiсть або незначнi винятки. Речi з поховань дають також iнформацiю про найнижчi пласти релiгiйноi свiдомостi населення – вiрування. Це сфера повсякденного життя, де вiра в надприроднi сили, iхнiй вплив на людину втiлювалася в конкретних дiях, способi поведiнки. Сфери iдеологii та вiрувань у поеднаннi становили свiтогляд еллiна. Вiрування були пов’язанi з такими аспектами життя людини як дiм та землеробська господарча дiяльнiсть. Вшанування померлого вiдбувалося не лише бiля могил. Дiм був не менш важливим осередком ритуалiв, напрямлених на вшанування родинних героiв. Центральне мiсце дому, вогнище, ставало iмiтацiею поховального вогнища, шматки iжi та узливання – повторними дарами для померлого. Дарунки i молитви вiдроджували його присутнiсть в домi, надiляли його надприродною силою для опiки над живими. Культу предкiв стосуються деякi олтарi, зокрема знайденi на територii дворiв житлових будинкiв. На них вшановували покровителiв дому, якими ставали героiзованi предки. Саме у дворi будинку вiдбувалося приготування померлих до перенесення на цвинтар. Цим померлим родичам доручалося оберiгання дому i домочадцiв, покровительство в кожнiй справi та подii родини. Поховальний культ мiстив у собi риси бiльш давнiх забутих вiрувань, мав уже менш зрозумiлi для сучасникiв обряди. Тобто i щодо часiв Платона, i щодо римського перiоду важливою у влаштуваннi поховального ритуалу була родина. Традицii, що бiльш вiддаленi вiд розумiння сучасниками iхнього практичного значення, ставали все бiльш загадковими i мiстичними. Виконання iх перетворювалося на неухильний обов’язок членiв родини. Неприпустимим було упущення якоiсь деталi обряду або неправильне його виконання. Сакралiзувалися дii та предмети, пов’язанi з похованням, i самi дiйовi особи на час виконання своiх обов’язкiв щодо померлого родича. Поховання завжди було не лише обов’язком, а й привiлеем законних спадкоемцiв, закрiпленим у законах багатьох полiсiв. У Афiнах класичного перiоду було встановлено обмеження, за яким у поховальнiй процесii не могли брати участь жiнки бiльш вiддаленi, нiж троюрiднi. А на Хiосi законом дозволялася участь не бiльше як п’яти жiнок-родичок, крiм жiнок-членiв сiм’i. Цим обмежували виявлення розкошi, вивищення багатих родiв, якi запрошували плакальниць, щоб привернути увагу до важливостi свого гену, в грецькому значеннi цього слова. Скiльки б осiб не залучалося до обрядiв, принципом iхньоi участi була кревна спорiдненiсть. У рiдкiсних випадках, за особливi заслуги перед полiсом поховання здiйснювалося за громадський кошт. Тодi до ритуалiв долучалося все населення. Процесiйна хода до могили та обряди на цвинтарi, при яких дiйсно могли бути присутнi всi охочi, не були единим етапом поховання. Цiла низка ритуалiв, проведених у домi померлого, передувала цим публiчним дiям бiля могили. Не менш важливими були i поминальнi ритуали, якi проводилися на некрополi, бiля домашнього вогнища. Поховання було консервативним, непов’язаним з iсторичними чи полiтичними змiнами, що мали вплив на культи полiсного характеру. Окремi ознаки поховальних пам’яток iснували протягом тривалого часу. До еллiнiстичного перiоду бiльшiсть дотримувалися суворих поховальних норм. Ідеологiчна консервативнiсть була базована на землеробських релiгiйних уявленнях. Хтонiчнi культи (культи пiдземних богiв) несхильнi до змiн узагалi. Наприклад, у дорiйському Херсонесi, на вiдмiну вiд iнших некрополiв, де знаходять рiзнi види могил, переважають найпростiшi, грунтовi могили. Боспор славився своiми багатими курганами, в багатьох з яких були похованi еллiни. Були поховання з дорогоцiнним посудом i прикрасами, з привiзними надгробками i складними надгробними конструкцiями, однак вони становлять невеликий вiдсоток, кiлька осiб на поколiння мешканцiв. Дитячi поховання дещо вiдрiзняються. Зовсiм малих хоронили в розбитих амфорах. У Херсонесi такий звичай iснував аж до IV–V ст. н. е. Дитячi поховання були найкраще влаштованими з раннього перiоду. Незмiнними залишались протягом багатьох столiть. З еллiнiстичноi епохи дiтям обкладають могили черепицею, з доби пiзньоi античностi цеглою. Для античноi, як i для багатьох iнших традицiйних культур, найбiльш цiнними вважалися не дiти, а дорослi, особливо чоловiки, надiленi в полiсi виключними правами громадян. Однак емоцii вносили своi корективи в соцiальний устрiй. Водночас поховальний культ не був абсолютно однорiдним. У доволi етнiчно однорiдному середовищi раннiх античних центрiв побутували рiзнi уявлення про життя пiсля смертi. Якими б статичними вони не були, все ж простежуеться iх iндивiдуальний для кожноi окремоi групи (очевидно, кревно спорiдненоi) характер, i вже цi своерiднi риси зберiгалися нащадками тривалий час. Варiативнiсть ставала дедалi бiльшою, що свiдчить про перехiд до вузькородинного поховання, за якого кiлькiсть i якiсть iнвентарю залежала вiд релiгiйних уявлень i забезпеченостi родини похованого. В уявленнях грекiв про життя пiсля смертi неодмiнною була «плата Харону». У могилах вона вiдображаеться в монетах, покладених у руцi, в ротi, бiля голови. Наявнi вони далеко не в усiх могилах. Цi уявлення про життя душi в Аiдi фiксуються в похованнях пiвнiчнопричорноморських некрополiв з еллiнiстичного перiоду, але набувають найбiльшого поширення в першi столiття нашоi ери. Вiдсутнiсть монет у могилах слiд пов’язувати з вiдсутнiстю уявлення про iх необхiднiсть в потойбiчному свiтi. Це не було наслiдком «моди», адже в ситуацii, пов’язанiй зi смертю, поховальна група (сiм’я) керувалася не вподобаннями культурного оточення, а власними емоцiями. Некрополi понтiйських мiст еллiнiстичного перiоду дають приклади «пiдхоронення» пiзнiше померлих членiв сiм’i, але цi приклади рiдкiснi, як i iнвентар в таких могилах. Вiдсутнiсть iнвентарю в цьому випадку може свiдчити про стислий перiод часу, видiлений на поховання, неочiкуванiсть смертi, що могло стати додатковою причиною розташування тiла бiля ранiше померлих родичiв. А ще родичi вiрили в так зване «возз’еднання родини» в потойбiчному свiтi, яке знайшло свое вiдображення у сценах вазопису, надгробних рельефах i епiтафiях. Розписи на вазах вiдповiдали уявленням еллiнiв про вiдносини героiзованих померлих як з божествами, так i мiж собою. Отже, потрапляючи з «цього» свiту в потойбiчний, померлий знаходив свое мiсце серед iнших, яке вiдповiдало сiмейному статусу i родинним вiдносинам в життi реальному. Голова родини продовжуе бути ним i пiсля смертi. Дружина голови сiм’i, помираючи, приеднуеться, зберiгаючи свое залежне вiд нього становище. Дiти теж продовжують соцiальну драбину, коренi якоi – в мiфах про предкiв-героiв. Чоловiка i жiнку одразу на надгробку зображали парою, дорослих дiтей-спадкоемцiв – малими поруч iз ними. При цьому зв’язок мiж померлими та живими, фактично, не припинявся. Вiдбувалися щорiчнi поминальнi святкування, до померлих зверталися по допомогу, нiби вони були близькi i до живих, i до божеств. Так вiдбувалося возз’еднання родини, так об’еднувався реальний свiт iз потойбiчним, живi з померлими. Цi ж уявлення втiлювалися в зображеннях померлих у час потойбiчноi трапези в колi сiм’i на надгробках. Написи на надгробках iз Пiвнiчного Причорномор’я iз зображеннями «потойбiчноi трапези» свiдчать про те, що пам’ятники встановлювали, здебiльшого, на могилах чоловiкiв. «Возз’еднання» родини втiлювалося в рельефi саме як апофеоз померлого чоловiка. Жiнка при цьому зображувалася у фертильному вiцi, тобто в час, коли вона найбiльш корисна була для суспiльства. Щоправда, е винятки. На одному з них жiнка зображена тримаючи за руку хлопчика. Можливо, тут питання в часi смертi матерi, адже пiсля смертi чоловiка вона переходила пiд опiку сина. На деяких надгробках в епiтафiях вказувалося вже не лише iм’я померлого та його батька (чи ii батька та чоловiка), а й родиннi зв’язки живих дедикантiв та вираження iхньоi жалоби чи побажань. У написi ІІІ ст. н. е. на вапняковому олтарi пiсля вiдомостей про померлого (вiк на час смертi i кiлькiсть рокiв на службi) вказано, що пам’ятник спорудив спадкоемець, у чому засвiдчуеться релiгiйний обов’язок – здiйснення достойного поховання. Про усиновлених або звiльнених рабiв, що мали подбати про поховання колишнього господаря, йдеться i в iнших латинських епiтафiях. Вчасно тут нагадати про зв’язок поширення традицii зображення «потойбiчноi трапези» на надгробках з уявленнями про героiзацiю померлих, який пiдводить до розумiння багатьох поставлених питань. Прирiвнювання померлого членами його родини до божества багато в чому пояснюе вiдмiнностi у зображеннях його i його нащадкiв на надгробках. Однiею з особливостей е iдеалiзацiя зображених. Вона може вважатися одним iз засобiв вивищення, звеличення похованих. При цьому дрiбнi зображення «несакралiзованих» родичiв виконувалися бiльш недбало, iнодi схематично. Навiть дарунки в iхнiх руках та одяг були зображенi чiткiше, нiж обличчя. У Грецii за класики на надгробках вiдзначали громадськi заслуги померлого, а за еллiнiзму – бiльш приватнi доброчестя. У Таврицi такий перехiд вiд загальних до приватних цiнностей можна датувати дещо пiзнiшим перiодом. Спочатку iнформацiя на надгробку була напрямлена на суспiльство, перехожих. Додатковi свiдчення, важливi для вузького родинного кола, – на надгробках наступних столiть. Амулети, обереги вiдображають вiрування i суб’ективнi погляди вузького кола осiб. Вiра в магiю i чари iснувала i в класичнiй Грецii, адже часто знаходять звертання до богiв по захист вiд невидимоi небезпеки. В першi столiття нашоi ери функцiю апотропеiв могли виконувати також свiтильники з рельефними зображеннями богiв-покровителiв у потойбiчному життi, наприклад, Геракла чи його атрибутiв. Не менш важливим у розвитку уявлень про потойбiчне життя з цього часу стае нове сприйняття ролi свiтла i вогню в поховальному культi. Звичай тримати при собi обереги, – частинки чогось сакрального, – що набув особливого поширення до римського перiоду, можна пояснити бажанням вiдродити ту саму «незриму присутнiсть» героя чи божества. Частинки землi з могили обожненого померлого могли сприйматися не лише як згадка про нього, а й як символiчна частина героiзованого предка. Як частина вiдображае цiле, так i звичайна грудка землi могла надiлятися захисними властивостями, давати впевненiсть у власнiй безпецi. Тут варто було б наголосити на визначеннi «власна безпека», адже створення оберегiв, фактично, моделей сакрального мiсця чи сакрального предмета, пов’язане з фiзичною вiддаленiстю вiд цього сакрального, неможливiстю бути присутнiм бiля обожненого, а для цього – помiщення його неподалiк. Іншим поясненням е збiльшення потреби в цьому сакральному, зумовлене, очевидно, особливо скрутним перiодом у життi особи, родини чи всього поселення. Бiльш радикальним вираженням такоi тенденцii е носiння оберегу шанувальником цього сакрального при собi. У Херсонесi про наявнiсть такого звичаю свiдчать знахiдки амулетiв у виглядi черепкiв зi згладженими краями i написами-символами в житлах, а також дедалi частiше в римський перiод покладання iх в могилу разом iз тiлом небiжчика. Це може вказувати на ще дужче занепокоення своею незахищенiстю i на iндивiдуалiзацiю шанувальникiв героя. Важливе значення тут мае iхне вiддалення не так вiд мiсць вшанування родинних героiв, як вiд традицii родинного культу загалом. Амулетами були знайденi в похованнях написи-присвяти окремим божествам, зробленi на фрагментах посуду. Також астрагали, антропоморфнi та iншi пiдвiски, золотi лицьовi пластини, що проникають у Херсонес зi схiдних провiнцiй Римськоi iмперii, камiнцi та склянi вироби з отворами для пiдвiшування. Ювелiрнi вироби (печатi, пряжки, бляшки, пiдвiски) могли бути амулетами, що використовувалися за життя, а потiм клалися в могилу з померлим, при цьому всi зафiксованi мiсцезнаходження iх – саме на некрополi. Найбiльше iх у могилах перших столiть нашоi ери. Причини поширення амулетiв слiд вбачати, вочевидь, не стiльки в етнiчнiй строкатостi, зокрема розташованоi в цей час у мiстах римськоi залоги, скiльки у змiнах релiгiйних уявлень, на яких базувалися вiдповiдний розвиток у культовiй практицi. В уявленнях античного свiту про життя померлих видiляють два послiдовнi етапи: ототожнення могили померлого з його новою домiвкою i поступовий перехiд до осмислення вiдокремленостi душi вiд тiла, а звiдси – незалежного вiд похованого тiла життя душi в iншому свiтi. Про це свiдчать написи на надгробках вiд пiзньоеллiнiстичного перiоду до ІІІ ст. н. е. на зразок: «земля мене тут покривае» або «я тут лежу». Докладнiшi вiдомостi щодо уявлень про потойбiчне життя дають вiдомi в Ольвii, на Боспорi i в Херсонесi вiршованi епiтафii. Утiм, нема пiдстав вважати, що цi уявлення також подiляло все населення. Ідеться лише про релiгiйний свiтогляд конкретноi родини, яка органiзовувала поховання i вшанування померлого, або ж поета, якому була замовлена епiтафiя. Водночас iснували уявлення про потойбiчне життя, пов’язанi з мiстерiальними посвятами. Тобто разом з еллiнами, що подiляли загальнi устоi, невеликий вiдсоток громадян чекав пiсля смертi не переходу в Аiд, а достойного життя разом з богами. Вважаеться, що з такими релiгiйними течiями, а також египетськими релiгiйними впливами, вченням орфiкiв, був пов’язаний розвиток iдеi про життя душi в потойбiчному свiтi, де вiдбуваються суд i покарання. Такi змiни вiдбулися ще у V ст. до н. е. Перед тим побутувало уявлення про присутнiсть померлого на мiсцi поховання: вiн iсть i п’е, вмиваеться (приймае узливання). На першому етапi померлий – залежний вiд своiх родичiв, iхнього виконання ритуалiв, годування i узливання, а не вiд своiх вчинкiв за життя. Небiжчик був втiлений в образi поховального пам’ятника, стели чи поховальноi вази, якi встановлювали на могилi, а для вшанування на свята мили i прикрашали. У такий спосiб вiн ототожнювався з мiсцем поховання. Єдина справа при життi, що забезпечить спокiйну смерть – виховати або всиновити спадкоемця, який буде зобов’язаний доглядати могилу, а отже – померлого в нiй. Добре доглядання могили, поминальнi ритуали та витрати на них були покликанi забезпечити спокiйне потойбiчне життя небiжчику. Натомiсть сам померлий мав вiддячувати за турботу: захищати родичiв, посилати успiхи або допомагати у кожнiй повсякденнiй справi. На цьому i грунтувався культ предкiв. Могили перетворювалися на мiсця паломництва членiв родини, iхнiх нащадкiв, усiх кревних родичiв i всиновлених. Із часом мiсце ставало бiльш важливим, нiж далекий у часi предок. Якщо вшанування могили i ii власника давало якiсь успiхи для членiв родини, до культу предка (тобто культу могили) голова роду мiг допускати iнших. Високий соцiальний статус родини доповнював значення культу могили ii предка для полiса. Так вiдбувалася героiзацiя предка. Культи, пов’язанi з пiклуванням про могили, також могли допомагати общинi збiльшувати кiлькiсть земель за рахунок тих, що розташовувалися на територiях, прилеглих до могил або святилища. За змiни полiтичноi ситуацii в Грецii – тривалих воен на далеких землях, заснування колонiй – вiдбулися змiни в релiгiйних уявленнях. Адже релiгiя залежна вiд умов життя, коли вони змiнюються – виникають новi потреби, новi форми релiгii. Вiддаленiсть вiд мiсць могил предкiв, надiлених функцiями покровителiв, призвела до уявлень про вiдокремлене життя померлого-охоронця вiд тiла, похованого в зовсiм iншому мiсцi. Це було пiдставою для героiзацii не лише видатних померлих, а й простих громадян iхнiми живими родичами. Героiзований предок зображувався бенкетувальником на своему надгробку. Цi надгробки подiбнi до рельефiв iз зображеннями «апофеозу» бога-героя Геракла, Дiонiса та iнших богiв (напiвлежачи пiд час бенкету). Перехiд вiд одних уявлень до iнших, як i будь-якi змiни у вiруваннях, не мiг бути раптовим i всезагальним. Бiльш властивi для нових життевих умов уявлення поступово передавалися вiд родини до родини, закрiплювалися в поколiннях i лише тодi вiдображалися в ритуалах. Рiзнi погляди на життя пiсля смертi могли накладатись, спiвiснувати ще протягом тривалого часу. Змiни в уявленнях про потойбiчне життя видно на прикладi некрополiв Причорноморських мiст: в еллiнiстичний час майже зникають поховання у скорченому станi, збiльшуеться кiлькiсть iнвентарю, покращуеться його якiсть. З iдеею героiзацii, близькоi до уявлень про душу, пов’язанi саркофаги у виглядi храму, надмогильнi знаки у виглядi стел, близьких за формою до храму, що перетворювали могилу на мiсце перебування вже душi, а не тiла. Уявлення про окреме iснування душi пiсля смертi лягли в основу релiгiй, що торкнулися грецького суспiльства у наступнi столiття. Вiрування кельтiв Геннадiй Казакевич Інформацii про релiгiйнi та мiфологiчнi уявлення кельтiв у давнiх писемних джерелах на перший погляд збереглося чимало. Це i свiдчення еллiнських та римських авторiв, i виявленi археологами зображення божеств, i навiть записанi за середньовiччя iрландськi саги. Усi вони нiбито говорять про одне й те саме, однак окремi фрагменти iнформацii настiльки розпорошенi у часi та просторi, що скласти з них цiлiсну картину дещо складно. Античнi автори, звичайно, були найраще обiзнанi з вiруваннями кельтiв, однак вони не намагалися розiбратися у них, лише прагнучи пояснити своiм читачам свiт кельтських богiв (у мiру своеi з ним обiзнаностi) на знайомих iм прикладах. Як, зокрема, зробив це Юлiй Цезар: «Бiльше за все вони [галли. – Г. К.] вшановують Меркурiя. Вiн мае бiльше за усiх iнших богiв зображень; його вважають винахiдником усiх мистецтв; вiн також вважаеться вказiвником дорiг i проводирем пiд час подорожей; вважають також, що вiн дуже сприяе наживi грошей i торговельним справам. Також вони вшановують Аполлона, Марса, Юпiтера i Мiнерву. Про цi божества вони мають приблизно такi ж уявлення, як iншi народи: Аполлон виганяе хвороби, Мiнерва навчае початкiв ремесел i мистецтв, Юпiтер мае верховну владу над небожителями, Марс керуе вiйною». Цезар згадував також про мiфiчного першопредка галлiв, якого вiн називае iменем римського бога смертi Дiс Патера. Зi свого боку римський поет Лукан подае аутентичнi iмена кельтських богiв: Тевтатес, Таранiс, Езус. Імена перших двох походять вiд тих самих кельтських слiв, що й давньоiрландськi tuath, «плем’я», та torann, «грiм», вiдповiдно[31 - Щодо кельтських теонiмiв див.: Калыгин В. Этимологический словарь кельтских теонимов. – М., 2006.]. На пiдставi цих та деяких iнших свiдчень було б вкрай спокусливим вибудувати певний кельтський «пантеон», де кожному богу була б притаманна певна функцiя. Однак зробити це неможливо. Епiграфiчнi пам’ятки, представленi лаконiчними написами-посвятами з Галлii рубежу ер згадують уже декiлька сотень iмен рiзних божеств. Зображення кельтських богiв з’являються порiвняно пiзно, адже антропоморфiзацiя божеств (набуття ними людських рис) вiдбувалася поступово. Принаймнi, у першiй половинi ІІІ ст. до н. е. ватажок кельтiв Бренн пiд час нападу на Елладу та Македонiю був спантеличений i тим, що мiсцевi зображували своiх богiв у людськiй особi. Проте напередоднi або одразу пiсля римського завоювання кельти вже розпочали створювати зображення богiв у людськiй подобi й з атрибутами, якi певною мiрою роз’яснюють вiрування у них. Так, галльського Суцелла (i.-е. *su, «добре», та *k’el «вдаряти») зображували з молотом на довгому рукiв’i, що е типовим для образу громовержця. Зображення деяких богiв та богинь з колесом вказуе на iхнiй зв’язок iз солярним мiфом. З уявленням про плодючiсть природи асоцiювався Цернунн, якого зображували з оленячими рогами в оточеннi диких звiрiв або змiй. Поширеними е зображення богинь з рогом достатку або iншими символами плодючостi. Деякi божества постають разом iз тваринами, найчастiше з вепром, биком, птахами тощо. Мав поширення Епони (вiд кельт. *epos, «кiнь») – богинi плодючостi, яку зображували у супроводi коней. Загалом кельтськi божества мали (на вiдмiну вiд еллiнських та римських) малоспецiалiзований характер, хоча iх все ж таки подiлити на певнi категорii. Баррi Канлiфф загалом слушно писав про те, що структура свiту кельтських богiв мала у своiй основi уявлення про бiнарну опозицiю, де божества, пов’язанi з чоловiком, племенем, небом та вiйною протистояли божествам, пов’язаним з жiнкою, мiсцевiстю, землею та плодючiстю[32 - Cunliffe B. The Ancient Celts. Harmondsworth: Penguin, 2000. P. 188.]. Уявлення стосовно протистояння солярного та хтонiчного божеств – одне з найпоширенiших у всiх мiфологiях свiту. У бiльшостi iндоевропейських народiв воно знаходить прояв у мiфi про боротьбу солярного бога (громовержця на колiсницi) з хтонiчним демоном (найчастiше у виглядi велетенського плазуна), який вкрав i заховав у глибини землi або води сили плодючостi (небеснi свiтила, худобу, жiнок). Перемагаючи демона, громовержець установлюе свiтоустрiй. Варiацiею цього мотиву е не менш поширений мiф про першобитву мiж племенем богiв та хтонiчними першородними демонами, очолюваними особливо небезпечною першоiстотою. У цiй битвi боги з початку зазнають поразки, але згодом iм на допомогу прибувае молодий бог, що вiдрiзняеться зовнiшньою красою, культурними й бойовими вмiннями (iнколи вiн походить вiд прадавнього шлюбного союзу, укладеного мiж солярною та хтонiчною силами). Молодий бог очолюе вiйсько богiв у вирiшальнiй битвi, вбивае першоiстоту, а з ii тiла твориться Всесвiт[33 - Конча С. К реконструкции индоевропейской мифологии // Происхождение языка и культуры: древняя история человечества. – 2007. – № 2. – С. 37–41.]. З мiфом про протистояння солярних та хтонiчних сил пов’язанi й iншi найпоширенiшi iндоевропейськi мiфологiчнi мотиви, зокрема, уявлення про божественних близнюкiв, священний шлюб, поединок мiж батьком та сином тощо. Варто пiдкреслити, що в уявленнi давнiх европейцiв опозицiя солярних та хтонiчних сил не ототожнювалася з протиборством добра та зла, характерним для багатьох монотеiстичних релiгiй. Протистояння зрештою призводило протилежнi сили до союзу, що створював необхiднi для людини баланс, гармонiю та продуктивнiсть. Очевидно, схожий мiф iснував i у давнiх кельтiв. На цю думку наводять середньовiчнi iрландськi саги, якi, попри значнi християнськi новацii, привнесенi монахами-переписувачами, зберегли первинний сюжетний архаiзм. Ідеться, зокрема, про Другу битву при Маг Туiред, у якiй вiдбуваеться протистояння мiж Племенами Богинi Дану та демонами-фоморами. Племена тут представляе низка божественних персонажiв – покровитель друiдiв Дагда, король Нуаду, лiкар Дiан Кехт, герой Огма, а також богиня Бригiта. Роль молодого бога вiдiграе Луг. Його епiтети Samildanach, «Майстер усiх мистецтв», Lamfada, «з довгою рукою», у переносному значеннi – «сонячний промiнь» або «блискавка» видають у ньому солярне божество та культурного героя, якого недарма порiвнюють з описаним Цезарем галльським Меркурiем. Поряд iз Бригiтою та Огмою, Луг – одне з небагатьох iрландських божеств, якi були вiдомi на континентi, зокрема у Галлii та Іспанii. Крiм теонiма Lugus, в епiграфiчних пам’ятках згадуеться також група божеств Lugoues[34 - Koch J. T. Lugus // Celtic Сulture: A historical encyclopedia. Vol. III. Santa-Barbara, Denver, Oxford, 2006. P. 1203.]. Слiди культу Луга знаходять також в ономастицi, вiд британського мiста Luguvallium (Карлайл) до племенi Lugii (некельтського!), яке джерела фiксують на територii Польщi. Луг в iрландських творах виступае в образi непереможного воiна, i не випадково головний персонаж iрландського героiчного циклу Кухулiн згадуеться або як син Луга, або як одне з його втiлень. Ще один важливий персонаж Битви при Маг Туiред – Дагда (вiд кельт. *dago-deuo «добрий бог»), дещо гротескний образ якого викликае асоцiацii з хтонiчними божествами плодючостi. Консортом Дагди виступае Моррiган (д.-iрл. mor, «великий», rigain, «правителька»), яка з одного боку е руйнiвною богинею вiйни, жорстокою та владною, а з iншого – асоцiюеться з плодючiстю та багатством. Моррiган, Бодб та Маха утворюють трiаду богинь вiйни, а у сагах про Кухулiна образ богинi плодючостi та вiйни почасти втiлено у войовничiй королевi Медб. Кельти Центральноi та Схiдноi Європи, звичайно, навряд чи вшановували того самого Кухулiна чи Огму, що й давнi iрландцi. Однак у тому, що iхня мiфологiя булла побудована на подiбних засадах та сюжетах, сумнiвiв практично немае. Чи могли запозичити щось з мiфологiчного репертуару кельтiв сусiднi з ними народи? Дослiдники вже неодноразово проводили паралелi мiж, наприклад, кельтськими та слов’янськими богами порiвнюючи функцii та етимологiчно зiставляючи iмена Дагда та Дажбог, Моррiган та Мокошь тощо[35 - Blazek V. Celto-Slavic parallels in mythology and sacral lexicon // Parallels between Celtic and Slavic. Studia Celto-Slavica 1. Coleraine, 2005. P. 74–85.]. Однак проблема подiбних реконструкцiй полягае у тому, що ми замало знаемо як про релiгiю схiдних кельтiв, так i про язичництво раннiх слов’ян. Ще важче шукати слiди давнiх кельтських вiрувань у фольклорнiй традицii сучасних европейських народiв. Не секрет, що вона зберегла тисячолiтнi нашарування архаiчних вiрувань, серед яких цiлком можуть виявитися й кельтськi за походженням. Однак кiлькiсть унiверсальних фольклорних сюжетiв, «мандрiвних мотивiв», пiзнiх християнських та лiтературних запозичень у будь-якiй традицiйнiй культурi настiльки величезна, що знайти, наприклад, в украiнському фольклорi аутентичнi кельтськi елементи майже неможливо. Певне сподiвання на успiх е лише тодi, коли у фольклорi сучасного населення мiсцин, де археологiчно зафiксовано тривале перебування кельтiв, знаходимо щось зовсiм незвичне для слов’янськоi, у нашому випадку, культури, але дивовижно близьке до кельтськоi мiфологii. Наприклад, на Закарпаттi та у прилеглих районах Словаччини поширена легенда про Поган-дiвча – грiзну вершницю та володарку коней, якiй протистоiть коваль. Фольклорний образ Поган-дiвча, не маючи прямих аналогiй на слов’янському просторi, багатьма рисами нагадуе континентальну кельтську Епону та валлiйську Рiаннон. Нагадаемо, що культ Епони мав певне поширення у Балкано-Карпатському регiонi, зокрема, й у племенi анартiв, яке населяло Закарпаття у латено-римський час[36 - Див.: Казакевич Г. Закарпатська легенда про Поган-Дiвча та балканськi культи богинi-вершницi Збiрник статей на вшанування 70-рiччя видатного украiнiста Словаччини Мирослава Сополиги. – К., 2016. – С. 262–272.]. Говорячи про релiгiю давнiх кельтiв, не можна оминути увагою й феномен iхньоi жрецькоi органiзацii – друiдiв. Античнi автори, насамперед еллiнський фiлософ Посiдонiй, який подорожував Галлiею на рубежi ІІ–І ст. до н. е., та Юлiй Цезар, який завоював цю краiну для Римськоi держави у серединi І ст. до н. е., описували друiдiв, як iерархiзований елiтний прошарок, надiлений численними функцiями та привiлеями. До складу його входили власне друiди – освiчена жрецька елiта, вiщуни, якi виконували ритуально-магiчнi функцii, а також барди – знавцi сакральноi та епiчноi поезii. За свiдченнями Цезаря, друiди становили надплемiнний соцiальний iнститут, надiлений значними повноваженнями. Вiн згадував щорiчне зiбрання галльських друiдiв, пiд час якоi обирали верховного жерця та здiйснювали судочинство: «[Друiди] виносять вироки майже по всiх справах, громадських i приватних; чи то скоений злочин або вбивство, чи мае мiсце справа про спадкоемнiсть чи границi, – вирiшують тi ж друiди; вони встановлюють нагороди i покарання; i якщо хтось – чи то приватна особа, чи народ – не пiдкоряються iхньому рiшенню, того вiдлучають вiд жертвоприношень… Хто таким чином вiдлучений, вважаеться нечестивцем i злочинцем, всi його стороняться, уникають розмов з ним, щоб не набути лиха; як би вiн не наполягав, для нього не учиняеться суд, не може вiн отримувати й будь-якi почестi». Також Цезар повiдомляв, що друiди займаються вихованням аристократичноi молодi у дусi патрiотизму та пошани до богiв. Вони звiльненi вiд податкiв i можуть не брати участi у вiйнi (хоча вiдомо, що друг Цезаря, друiд Дiвiтiак командував вiйськом союзного римлянам племенi едуiв). Посiдонiй, при цьому, зазначав, що галли «не тiльки в мирний час, але також i пiд час вiйни сумлiнно пiдкорюються цим людям [друiдам. – Г. К.] та своiм лiричним поетам i так само роблять iх вороги. Часто, коли армii наближаються одна до одноi в бойових порядках з оголеними мечами й пiднятими для атаки списами цi люди виходять помiж ними i зупиняють конфлiкт, наче приборкуючи якихось диких звiрiв. Так, навiть серед найбiльш диких варварiв лють поступаеться мiсцем мудростi й Арес сплачуе данину Музам». Повiдомлення Посидонiя та Цезаря про друiдiв, якi виховували нащадкiв кельтськоi елiти, виносили судовi вироки й припиняли конфлiкти мiж племенами однiею своею появою на полi бою, створили спокусу перебiльшувати значення жрецькоi органiзацii давнiх кельтiв. І варто зазначити, що для багатьох дослiдникiв ця спокуса стала справдi непереборною. Навiть у наукових працях побутували фантастичнi теорii про «корпорацiю» або «орден» друiдiв, який створив таемничу релiгiйну доктрину й мав необмежену владу в кельтському суспiльствi. Одним своiм рiшенням цей «орден» нiбито мiг поставити поза законом цiле плем’я, прирiкаючи його на вимирання. Що вже казати про популярну лiтературу, яка приписувала друiдам будiвництво Стоунхенджу та створення складноi фiлософськоi та езотеричноi системи. Друiдiв порiвнювали з тибетськими ламами й записували до iхнiх лав самого Христа (авжеж, справжнiй Ісус з Галiлеi мiг бути тiльки галлом або галичанином!). У Європi ХІХ–ХХ ст. романтизацiя образу друiдiв дала поштовх виникненню численних осередкiв неодруiдизму, представники яких вважають себе нащадками та спадкоемцями «таемних знань» кельтських мудрецiв та мiстикiв. Щоправда, реальних пiдстав для надмiрного захоплення кельтським жрецтвом не так уже й багато. Рiч у тiм, що у джерелах загалом бракуе iнформацii про те саме «таемне вчення» друiдiв, а щодо прикладiв реального застосування iхньою теократичною «корпорацiею» своеi влади над кельтськими племенами згадок взагалi немае. З аналiзу текстiв випливае, що роль друiдiв у конкретних iсторичних подiях була доволi скромною, тодi як Посiдонiй та Цезар своiми красномовними описами явно намагалися перебiльшити iхню суспiльну вагу. Перший, вiдповiдно до своеi фiлософськоi концепцii, хотiв бачити в друiдах нащадкiв мудрецiв «золотого вiку»; другому друiди були потрiбнi заради збiльшення галльськоi небезпеки в очах римського сенату. Не випадково Цезар детально та яскраво описуе здiйснюванi друiдами людськi жертвоприношення та единий згадуе про походження друiдичноi «доктрини» з Британii. Прагнучи виправдати свою невдалу спробу завоювати Альбiон, та лякаючи своiх спiввiтчизникiв всесильними жерцями пiвнiчних «варварiв», вiн, звiсно, не порiвнював друiдiв iз римськими служителями культу, якi також регулювали питання сакрального та сiмейного права, гарантували мiжнароднi договори, вирiшували питання про кордони тощо. Мiж iншим, зауважимо, що обидва цитованi вище вельможнi друiдознавцi мали величезну полiтичну владу: сам Цезар 63 р. до н. е. був обраний верховним понтифiком, тобто Галлiю вiн завойовував у статусi формального голови римськоi релiгii! Поза межами Галлii та Британii друiди згадуванi також у ранньосередньовiчних iрландських текстах. В Ірландii друiд найчастiше виступае у ролi радника свiтського вождя; вiн тлумачить знамення, пророкуе майбутне, накладае табу тощо. Друiд може, склавши пiсню похвали, пiдвищити статус людини, або навпаки, морально знищити ii шляхом накладання прокляття. Становище iрландських друiдiв справдi було привiлейованим, однак воно мало чим вiдрiзнялося вiд аналогiчного становища жерцiв iнших язичницьких народiв. Що ж стосуеться схiдних кельтiв, то античнi автори – сучасники кельтських мiграцiй, друiдiв у iхньому середовищi взагалi не згадують. Чому? Тому, що на Схiд подалися самi вождi та воiни? А може тому, що еллiни та римляни не надто переймалися релiгiею та суспiльною органiзацiею «варварiв» до часiв Посiдонiя, який i розпочав конструювання «друiдичного мiфу». Поховальнi звичаi кельтiв Геннадiй Казакевич Кельти мали розгалужену систему уявлень про потойбiчне життя й прагнули забезпечити своiх померлих рiзноманiтними предметами особистого вжитку. Це кельтське уявлення лiрично описуе римський поет Лукан: «не тихих долин Ереба i не глибин сумного царства Дiта шукають тiнi мертвих. Той самий дух надихае iх тiло в iншому свiтi. Смерть – середина життя». Інший римлянин, Валерiй Максим, вiдгукувався про вiру кельтiв у життя пiсля смертi з бiльшим скепсисом: «Кажуть, що вони [кельти. – Авт.] беруть у борг суми грошей, якi будуть виплаченi в iншому свiтi, настiльки вони переконанi, що душi людей безсмертнi. Я б назвав iх божевiльними, якби цi вдягненi у штани варвари не вiрили у те саме, у що вiрив грек Пiфагор». Зi вченням Пiфагора про перевтiлення душ, вiру кельтiв у безсмертя порiвнювали й iншi античнi автори – Посiдонiй, Цезар, Тiмаген. Потойбiчний свiт кельтськоi мiфологii досить докладно описаний у творах iрландськоi традицii. Вони розмiщують його пiд землею, всерединi гiр та пагорбiв, пiд водою, але найчастiше на далеких островах на пiвночi, або пiвнiчному заходi, якi були мiсцем щасливого життя. Досить характерними е назви цих казкових краiв: Краiна Радощiв (Tir sorcha), Краiна Жiнок (Tir na mBan), Краiна Юностi (Tir na nOg), Краiна Життя (Tir na mBеo), Краiна або Острiв Яблук (Avallon, Emain Abhlach, Ynys Avallach) та iн. З часiв виникнення латенськоi культури кельти практикували обряд тiлопокладення у супроводi iнвентарю, який визначав статус померлого у суспiльнiй iерархii. Розкопки кельтських некрополiв у Центральнiй Європi засвiдчують, що кiлькiсть чоловiкiв, похованих зi зброею сягае 25 %. Це був прошарок людей, якi брали безпосередню участь у бойових дiях, адже багато похованих мали слiди бойових поранень i травм. Звiсно, не всi вони належали до прошарку знатi, оскiльки могили воiнiв вiдрiзняються за кiлькiстю супровiдних предметiв. Вважаеться, зокрема, що поховання воiнiв iз мечами належали старшим членам родин, головам домашнiх господарств тощо. Пiд час вiйни вони гуртувалися навколо вождя вищого рангу й утворювали ядро його вiйська. Кiлькiсть найбагатших поховань, якi серед iншого мiстили комплект наступальноi та захисноi зброi (меч, кiлька списiв, щит), становить приблизно 5–10 %. У найбагатших могилах знаходять коштовнi посудини для вина, а також залишки поминальноi трапези – кiстки вепра. З античних та iрландських джерел вiдомо, що споживання м’яса дикого кабана було неодмiнним елементом воiнських бенкетiв, а за право дiлити тушу та отримати найкращу ii частку, спалахували навiть кривавi бiйки. В деяких регiонах кельтського свiту, зокрема, у Британii та Пiвнiчно-Захiднiй Галлii, довго трималася традицiя ховати вождiв на бойових колiсницях. Поховання жiнок були iнколи навiть багатшими за чоловiчi. Вони супроводжувалися великою кiлькiстю рiзноманiтних прикрас та посудин для вина. Лише у жiночих похованнях зустрiчаються торквеси – шийнi гривни, якi правили за символ належностi до суспiльноi верхiвки як чоловiкiв, так i жiнок, натомiсть у таких похованнях трапляеться вкрай рiдко. Найбiльше багатих жiночих поховань (Бад Дюркхайм, Клянаспергль, Шварценбах, Вальдальгесхайм тощо) датуеться перiодом початку кельтських мiграцiй. Припускають, що саме вiдтiк чоловiчого населення на пiвдень вiдкрив жiнкам доступ до «соцiальних лiфтiв». Водночас на латенських могильниках часто трапляються поховання з бiдним iнвентарем, або взагалi без нього. Дитячi поховання е рiдкiстю, водночас зустрiчаються парнi поховання чоловiка та жiнки або двох чоловiкiв (воiни-побратими?). Варто вiдзначити, що на кельтських iнгумацiйних похованнях настiльки iстотно позначилися регiональнi вiдмiнностi, що говорити про наявнiсть певного «еталонного» поховального обряд не йдеться взагалi. Уже пiд час епохи мiграцiй кельти почали поступово переходити до обряду кремацii. Однiею з основних причин цiеi еволюцii ймовiрно було пожвавлення контактiв з середземноморським свiтом. Помiчено, що кремацiя була особливо характерною для кельтiв Карпатськоi котловини, i найбiльш раннiй перехiд вiд обряду iнгумацii до тiлоспалення вiдбувся саме на сходi кельтськоi ойкумени, подекуди вже у першiй половинi ІV ст. до н. е. У деяких мiсцевостях довго зберiгалася бiритуальнiсть, але загалом вже у ІІ ст. до н. е. кремацiя стала домiнуючою у бiльшостi кельтських регiонiв. Кремацiйнi поховання здiйснювалися у рiзних за формою та глибиною ямах. Вони зазвичай не мiстять залишкiв поховального вогнища. Безурновi поховання домiнують над урновими. Серед поховального iнвентаря переважають прикраси та предмети озброення. Останнi нерiдко ритуально «вбитi» – зламанi або зiгнутi. Поховання воiнiв часто накривали щитом. У І ст. до н. е. майже по всiй територii континентальноi Європи, що була заселена кельтами, могильники зникають. Вiдтодi вiдомi лише поодинокi поховання або невеликi групи. Кельтськi племена переважно перейшли до поховального обряду, слiди якого не можуть бути зафiксованi археологiею. Найвiрогiднiше, вiдбулася якась еволюцiя звичаю кремацii. Принаймнi Посiдонiй у ІІ ст. до н. е. та Цезар у серединi І ст. до н. е. спостерiгали, як галли спалювали своiх небiжчикiв: «Похорони у галлiв, порiвняно з iхнiм способом життя, пишнi й супроводжуються великими витратами. Усе, що, на iхню думку, подобалося покiйному за життя, вони кидають у вогонь навiть i тварин, i ще незадовго до нашого часу пiсля дотримання всiх поховальних обрядiв спалювалися разом iз померлим його раби та клiенти». Досить специфiчну категорiю кельтських старожитностей становлять слiди ритуальних убивств. З писемних джерел вiдомо, що у Галлii людськi жертвоприношення здiйснювалися раз на п’ять рокiв, при чому в жертву приносили злочинцiв, яких спецiально утримували для цiеi нагоди. Якщо ж злочинцiв не вистачало, жертвами могли ставати й безневиннi люди. Цезар та Страбон яскраво описували, як галли «споруджували велетенську фiгуру з сiна й дерева, потiм кидали туди худобу та рiзних диких тварин, а також людей, i все це спалювали». Крiм того, жертвам перерiзали горло, iх розпинали у святилищах, розстрiлювали з лукiв, наносили удар у спину, а потiм вiщували за судомами вмираючого тiла. Дехто добровiльно зголошувався бути принесеним у жертву: за це вiн, а точнiше його родичi, отримували щедрi подарунки у виглядi золота, срiбла, амфор з вином. Окремi людськi кiстки, черепи (кельти вiрили, що вiдрубана голова супротивника передае переможцю його силу) або цiлi скелети були виявленi у кельтських святилищах на теренах Францii (Рокепертюз, Гурнэ-сюр-Арон, Рибемон-сюр-Анкр, Нантьой-сюр-Ен тощо), Чехii (Лiбенiце), Австрii (Розельдорф) i навiть Туреччини (Гордiон, Каман-Калегююк). Окрiм того, у Британii та Ірландii знайденi так званi «болотянi мумii» зi слiдами ритуального вбивства (Людина з Лiндоу, Князi з Клонiкавен). Здебiльшого цi знахiдки не дають пiдстав стверджувати практикування кельтами масових жертвоприношень людей. Хоча трапляються й виключення, такi як святилище Рiбемон-сюр-Анкр. На його територii було виявлено рештки близько п’ять тисяч принесених у жертву людей (судячи з великоi кiлькостi знайденоi поряд зброi – полонених). Подiбнi знахiдки, звiсно, дають пiдстави засуджувати дикунськi звичаi «варварiв». Проте не варто забувати, що в античному свiтi людськi жертвоприношення не становили чогось екстраординарного, та й стандарти поводження з переможеним ворогом, навiть у середовищi «цивiлiзованих» грекiв та римлян, навряд чи можна називати гуманiстичними. На Сходi Європи власне кельтських поховань виявлено порiвняно небагато. Це пов’язано з тим, що в перiод експансii на сходi Європи кельти вже практикували кремацiю та, ймовiрно, почали перехiд до обряду, слiди якого непомiтнi археологам. На схiднiй периферii кельтського свiту загалом виявлено доволi невелику кiлькiсть латенських поховань, а у Малiй Азii, попри кiлькасотлiтне iснування тут держави галатiв, таких поховань зовсiм немае. Крiм того, вiдомо, що у контактних зонах кельти доволi легко запозичували обряди автохтонних мешканцiв. Так, в Італii кельтськi поховання не завжди можна вiдрiзнити вiд етруських, на Рейнi – вiд германських, у Причорномор’i – вiд фракiйських. Показовий приклад – поховання кельтських найманцiв у столицi Держави Птолемеiв Александрii: всi вони вони були здiйсненi за еллiнiстичним звичаями (без iнвентарю, в урнах-кальпiдах тощо) та супроводжувалися вапняковими надгробками з характерними зображеннями кельтських списоносцiв. При цьому лише частина похованих воiнiв-галатiв мала кельтськi iмена. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51131103&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Новиченкова М. Римське вiйськове спорядження в Таврицi I ст. до н. е – ІІІ ст. н. е. (за матерiалами розкопок святилища Гурзуфське сiдло) – автореферат канд. дис. – Киiв, 2017. 2 (Наум 3, 1–4). 3 1 вершок = 4,445 000 см. 4 Про Хотiвське городище, яке вони намагалися захопити ще у VII ст., див. «На пiвнiч вiд Скiфii», с. 24. 5 Про це докладнiше див. «Скiфо-перська вiйна», с. 30. 6 Докладнiше про це див. у пiдроздiлi про похiд 331 р. до н. е. македонського полководця «Ольвiя проти Македонii (похiд Зопiрiона). 7 Антонович В. Б. Археологическая карта Киевской губернии (Приложение к XV тому «Древности»). Издание Императорского Московского Археологического Общества. – М.: Т-ия М. Г. Воганинова, 1895. 8 Назва походить вiд швейцарського селища La T?ne, де нова культура була вiдкрита. Водночас, ядром ii формування вважаються землi на пiвнiчному сходi сучасноi Францii. 9 Rankin D. Celts and Classical world. London: Routledge, 1996. P. 5–6. 10 Kruta V. Les Celtes de la premi?re expansion historique // Les Celtes. Ed. S. Moscati. Paris: EDDL, 2001. P. 196. 11 Collis J. The European Iron Age. London, New York: Routledge, 2003. P. 126. 12 Котигорошко В. Верхне Потисся в давнину. 1 000 000 рокiв тому – Х сторiччя н. е. – Ужгород: Карпати, 2008. – С. 154. 13 Kolnikovа E. Latenezeitlicher burgwall Gali?-Lovacka (Mukacevo) im lichte der m?nzfunde // Карпати в Давнину. Вип. 15. Ужгород, 2002. C. 99–113. 14 Oledzki M. La Tene culture in the Upper Tisza Basin // Ethnographisch-archaologische Zeitschrift. 2000. Vol. 41, № 4. P. 507–530. 15 Бруяко И. В. О событиях ІІІ в. до н. э. в Северо-Западном Причерноморье (четыре концепции кризиса) // Вестник древней истории. 1999. № 3. – С. 76–91. 16 Falileyev A. Celtic Dacia. Personal names, place-names and ethnic names of Celtic origin in Dacia and Scythia Minor. Aberystwyth: CMCS, 2007. P. 7. 17 Нiколаев М. Хронологiя декрету на честь Протогена на грунтi синхронiзацii епонiмного календаря Ольвii //Археологiя, 2012. – № 1. – С. 29. 18 Mac Congail B. Kingdoms of the forgotten. The Celtic expansion in South-Eastern Europe and Asia Minor – 4 -3 centuries B. C. Plovdiv, 2008. P. 44–45. 19 Див.: Щукин М. На рубеже эр: Опыт историко-археологической реконструкции политических событий III в. до н. э. – I в. н. э. в Восточной и Центральной Европе. – СПб. : Фарн, 1994; Еременко В. «Кельтская вуаль» и зарубинецкая культура. Опыт реконструкции этнополитических процессов III–I вв. до н. э. в Центральной и Восточной Европе. – СПб. : Изд-во Санкт-Петербургского университета, 1997. 20 Саме такий термiн – ???????????, вживали Дiодор Сiцилiйський та Страбон стосовно найбiльш диких, на iхню думку, пiвнiчних варварiв, якi жили по сусiдству зi скiфами. Докладнiше про проблему кельто-скiфiв та бастарнiв див.: Казакевич Г. Схiднi кельти: культури, iдентичностi, iсторiографiчнi конструкцii. – К., Вiнниця : Нiлан-ЛТД, 2015. – С. 155–204. 21 Sims-Williams P. Ancient Celtic place-names in Europe and Asia Minor / P. Sims-Williams. – Oxford, Boston: Blackwelll Publishing, 2006. P. 194–195. 22 Пачкова С. Зарубинецкая культура и латенизированные культуры Европы. – К., 2006. – С. 12, 134, 216–223. 23 Terpilovskij R. The Mutyn burial site from the turn of eras on the Seym river // Das Jastorf-Koncept und die vorr?mische Eisenzeit im n?rdlichen Mitteleuropa / Eds. Brandt J., Rauchfu? B. Hamburg, 2014. S. 331–345. 24 Тут i далi використано твори Геродота у перекладi А. О. Бiлецького. 25 Див. «Золото Скiфii», с. 169. 26 Скiфи не мали власноi писемностi, отже, i iхня мова до нас не дiйшла. На основi згадок певних iмен та скiфських слiв у писемних джерелах iнших народiв, вiдомо, що цi номади говорили мовою схiдно-iранськоi гiлки iндоiранськоi мови iндоевропейськоi мовноi родини. 27 Див. «Поховальнi звичаi скiфiв», с. 122. 28 Див. «Онуки Борисфена», с. 116. 29 Цей термiн «???????????» взятий дослiдником iз твору античного автора Лукiана Самосатського «Скiф або гiсть». Проте не зрозумiло, який саме прошарок скiфського суспiльства мав на увазi давньогрецький письменник. 30 Докладнiше про це див. «Звiриний стиль», с.162. 31 Щодо кельтських теонiмiв див.: Калыгин В. Этимологический словарь кельтских теонимов. – М., 2006. 32 Cunliffe B. The Ancient Celts. Harmondsworth: Penguin, 2000. P. 188. 33 Конча С. К реконструкции индоевропейской мифологии // Происхождение языка и культуры: древняя история человечества. – 2007. – № 2. – С. 37–41. 34 Koch J. T. Lugus // Celtic Сulture: A historical encyclopedia. Vol. III. Santa-Barbara, Denver, Oxford, 2006. P. 1203. 35 Blazek V. Celto-Slavic parallels in mythology and sacral lexicon // Parallels between Celtic and Slavic. Studia Celto-Slavica 1. Coleraine, 2005. P. 74–85. 36 Див.: Казакевич Г. Закарпатська легенда про Поган-Дiвча та балканськi культи богинi-вершницi Збiрник статей на вшанування 70-рiччя видатного украiнiста Словаччини Мирослава Сополиги. – К., 2016. – С. 262–272.