Земля

Земля Кобилянська Ольга Перлини украiнськоi класики Івонiка Федорчук бiльше за все на свiтi любив землю. Вiн шанував та берiг ii, тяжко працюючи на нивi все свое життя. Це – найцiннiший скарб. Інодi йому здавалося, наче земля важливiша за все та всiх. Івонiка плекав надiю, що вона принесе щастя його синам. Не знав, що на неi впаде зерно ненавистi, яке зруйнуе душi рiдних людей. І брат пiде на брата… Ольга Кобилянська Земля Своему батьковi Юлiановi Я. Кобилянському     посвячуе авторка Еs Іiеgt um uns herum gar mancher Abgrund, den das Schicksal grub, doch hier in unserem Herzen ist der tiefste[1 - Кругом нас знаходиться якась безодня, що ii вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша (нiм.).]. І Двi години вiд рiки Серету на Буковинi лежить село Д. Його рiвнi поля пригадували б степ, якби не те, що мiсцями вони западають, мов знеохоченi своiм положенням, творячи плиткi невеликi кiтли, i якби не той великий лiс, що тягнеться по захiднiй сторонi села i творить зелений мур поперек широкоi площини, щоб обмежити ii розмах. Пишний, майже безмежний великан, неначе у вандрiвцi, задержався ось тут та задумався над тихими полями, а недалеко нього, почувши за собою зеленого опiкуна, попiднiмалися сiльськi хати. Тут… i там… i там – розкинулося село. Лiс панський. Власнiсть приватна. Тонкi нiжнi берези попереплiталися з поважними дубами i ясними лiтнiми ночами блистять, мов у срiбло одягненi, iх листя дрижить неспокiйно, а грацiознi, легко повигинанi пнi приманюють до себе нiжнiстю та бiлiстю, мов русалки. Окрiм сього великана, пiдiймаеться з пiль ще кiлька малих лiсових оаз. Зовсiм самостiйно, мов жменею киненi або як висуненi з глибини зеленого великана окремi колонii – так стоять вони, роздiленi нивами, самiтно, i глядять гордо на збiжжя, що хвилюють навкруги них. Вузенькi, майже невиднi стежки в’ються мiж золотистою пшеницею та шовково-шелестячою кукурудзою i ховаються незамiтно в тi лiски… Саме тепер зима. Мешканцi тих хатин, що зверненi лицем до рiвнини, дивляться взимi в сумну, одностайну[2 - Одностайна – одноманiтна.] картину. Нiчого – крiм бiлого простору, що розливаеться далеко, як лиш око засягне. А там уже небес дотикаеться i никне. Горстка хаток, що вiдбiгла вiд великого лiсу i властивого села глибше в поля i що стоiть ось тут, роздiлена лиш садками вiд себе, – та горстка мае той одностайний блiдий вид рiк-рiчно. Та, мабуть, мила iй ота широка просторiнь. На нiй розбiгаються думки свобiдно… а горе, коли розсадить уже грудь людську до крайностi, – гуляе й колишеться враз iз пишним колоссям збiжжя навперейми… Коло вiдокремленоi громадки хатин, мов коло своеi служби, стоiть i малий панський дворик iз величезним садом, неначе зi штивним[3 - Штивний – цупкий, застиглий.] чорно-бiлим треном, i понурився також в одностайну картину. Мешканцi дрiбних хатин, – се постiйнi робiтники в «бояра», i коли iншi селяни виходили рiк-рiчно гуртом на роботу в Молдаву, потративши вибранi грошi вперед у марний спосiб, шукали i шукають вони зарiбку в межах своеi землi. І не було iм з тим лихо. Так, примiром, мае хата заможного газди Василя Чоп’яка, якого жiнка Докiя служила довгi лiта у дворi, iнший вигляд, як iншi сiльськi хати, особливо ж як хати тих газдiв i газдинь, що шукали зарiбку й щастя в Молдавi. Вона мае яснi й чистi вiкна, невеличкий сад iз шляхетними овочами, в зiльнику такi ж самi цвiти, а в хатi всюди взiрцева чистота й лад. Пiд вiкном у старомоднiм комодi, улюбленiй меблi Докii, випрошенiй у панi, i в такiй самiй ще зовсiм гарнiй шафi тримае Докiя неабиякi святочнi спiдницi своi i чорнi дорогi сердаки свого мужа i своеi доньки. По стiнах висять образи iншого походження, ярмаркового. Вона не вiддавалася пустим мрiям i спокусам про золотi гори десь там у Молдавах та iнших чужих краях, а знала працювати в границях своеi батькiвщини. Одним словом, Докiя тiшилася великим поважанням у цiлiм селi. І в дворi ii поважали. Хоч ii чоловiк Василь великий пияк, хоч i не один мiшок найкращого жита або пшеницi мандрував до Мендля, отуди на Гоппляц[4 - Гоппляц (вiд нiм. Hauptplatz) – центральне мiсце, головна площа.], вона все-таки вмiла своею працьовитiстю, своiм розумом i витривалiстю, своiм невтомним трудом усе лихо направити i газдiвство так вести, що дома панував добробут i довгiв не було в них майже нiяких. У дворi навчилася вона й бачила не одно; навчилася кращого ладу i тоншого способу газдування, i наслiдки того кидалися кожному в очi, хто лише вступав у ii гарне обiйстя. Але Докiя не була щаслива. Їi висока стать держалася вправдi завсiди прямо, мов сосна, по ii певнiй ходi й по поставi, трохи штивнiй, можна ii було вмить мiж iншими вирiзнити, однак ii гарне колись обличчя постарiлося передчасно. Мiж гостро зарисованими, високо пiднятими чорними бровами зарились хмарнi зморшки, що не вигладжувалися нiколи, ii очi дивилися майже все понурим, зажуреним поглядом, а коло уст зарисувалася глибока лiнiя болю. Жура гнула ii додолу. Їi чоловiк був пияк i марнотратець, був бурливий мужик, що у хвилях лютостi хапав i за барду[5 - Барда – сокира.], а вона чулася слабою i гризлася будучнiстю своеi одинокоi дитини, доньки своеi Парасинки. Що сталось би з нею, якби вона тепер умерла? Була ще майже дитиною, бо числила ледве шiстнадцять рокiв. Не знала ще газдувати як слiд, не вмiла би зносити примхiв свого нещасного вiтця, анi примхiв iнших людей. Сього всього учить час i неволя… Душечка солодка та добра… одинока потiха мамина… що сталось би з нею тодi?.. Одно, що знала добре й чинила радо – шила та вишивала бiлля, силяла гердани та бодзики[6 - Гердани та бодзики – прикраси з намистин бiсеру та клаптикiв матерii.] i товар випасала. На широкiй толоцi, на рiвних полях минав ii час, – нi, майже зростала тут, шила, глядiла за коровами i волами, що паслися перед ii очима, спiвала пiснi або роздумувала над рiзними казками, що iх чула вiд сеi або тоi i не забувала. Такою була ще ii Парасинка. А що сталось би з землею Василя? Хто дбав би про те, щоб не задовжив ii, щоб ii в час засiвано, щоб iз неi в час хлiб збирано, кукурудзку щоб у час висапувано, жато? А ii красна худоба, ii пишний кiнь – найдорожча штука в ii стайнi! О, на неi, на ту пишну Шагу, мав храп[7 - Мати храп – мати на оцi.] Мендель iз Гоппляцу вже здавна, бо ж вона не була «конем», а просто вогнем, фурiею… На неi можна було й дванадцять мiхiв усадити – се iй зовсiм не вадило кидати очима блискавки, гордо заломлювати шию i летiти чи вгору, чи вдiл шаленим трапом. А вже коли свобiдно лишити iй поводи – земля дуднiла пiд нею. Майже нiколи не тверезий Василь сидiв на фiрi i, як дзвiн, телiпався на всi сторони, що страх так i вiддих запирав. Не перекинеться туй-туй[8 - Туй-туй – ось-ось.] пiд колеса? Страх? Ба! Йому нiколи не лучалися пригоди з нею. Вiн володiв якоюсь демонiчною силою над тою звiриною; i хоч би яка голова в нього задурена, хоч i якою колодою сiдав iз ярмаркiв на фiру, – вона все привозила його цiлого й живого назад додому – прегарна, премудра Шага ii! Василь нiколи не хорував. Часом прийде оббитий, синцями вкритий, закривавлений з корчми, i коли вона при його видi з остраху й вiдрази аж зойкне, аж руки заломить, вiн лише сплюне вперед себе, заклене пiд носом i видряпаеться на пiч. Там перележить два-три днi скулений, а потiм, неначеб не лучалося з ним нiчого, злазить iз печi й береться наново за працю, або йде в поле, або в село. Нi, йому не долягае нiчого, але вона, вона вiдчувае, що вже лиш небагато осталось в ii душi струн, якi лучили ii з життям. Всi iншi повривались одна по другiй немилосердно… Тепер була жура за поля i ii доньку тим страховищем, що сiпало ненастанно тими струнами, гонило сон у чорних ночах, а вднину проганяло мову й усмiх з ii живих уст. У неi був i брат, одинокий лише. Петро було йому на iм’я. Молодший вiд неi, нежонатий, лiт сорок, може, жив коло неi й Василя i помагав у господарствi. Але й вiн спричинявся до ii гризоти. Не женився, а часом i собi запивався. З природи iнтелiгентний, бистрий, серцем м’який, мов дитина, а в роботi був мов вогонь, коли хотiв. Одначе грошi, заробленi фiрманкою або в Молдавi, протрачував i вертав до неi з порожнiми руками. Мав своi жалi. Роiв собi iх часами, особливо ж коли його на Гоппляц мов магiею тягнуло. Вiн вiдступив свое поле сестрi пiд умовою, що мае проживати при нiй до кiнця свого життя, але, впившися, твердив, що вона витуманила те поле у нього, що чигае на його смерть i жалуе йому кожного кусника хлiба i т. iн., i що з нього не буде вже нiколи газда, як iншi люди. Женитися не хотiв, бо, як казав, своеi власноi хати не мав, а в винаймленiй не хотiв сидiти. Гонор не позволяв. Не був iз такого роду, щоб, оженившися, iти зараз на жiноче або комiрне. Вiн походив iз попiвського роду. Пригадував собi ще дiда… В дiйсностi не думав нiколи про женитьбу поважно. В молодих лiтах рвався за фiрманкою, «шалiв», як сам оповiдав, за кiньми, наймаючись то тут, то там, по панах, а пiзнiше не припадали йому сiльськi дiвчата до вподоби, – i його найкращий вiк перейшов, що й сам не стямився, як i коли. Уходив у сiльських дiвчат за якогось недоступного героя, на якого не ялося[9 - Не ялося – не годилося.] iм пiдносити очей. Їм лестило се, наколи вiн закинув до них своiм дзвiнким, геройським, далекосяглим голосом яке-небудь пiдхлiбне слово або, зажартувавши, обняв яку, блискавкою притискаючи ii до себе, але думати про нього, як про жениха, не вспiла нiколи нi одна. Молитов знав стiльки, що й сам дяк, а своiх сiльських товаришiв, що не пiдходили йому пiд пару, трактував iз легковаженням. Убирався гарно, в самi тонкi i дорогi строi[10 - Стрiй – одяг.], жив безжурно з дня на день, одначе був би, без уваги на свою лицарську вдачу, пропав марно, якби не сестра, що, мов добрий дух, сторожила над усiма в своiй хатi i не давала нiкому духом i тiлом пропадати. Парасинку любив над усе. Всi своi теплi, нiжнi почування переносив на молоде, несмiливе дiвчатко, що, мов та пташина, вешталося мiж самими старшими, безжурно та пестливо тулячися то тут, то там. Однак се все не зменшало турботи Докii про будучину доньки. Вона вiдчувала й бачила, що становила одна собою пiдвалину цiлоi будiвлi, в якiй хоронилися муж, брат i донька, але вiдчувала, що сил ii не стане вже надовго. Пiдупадала надто часто на здоров’i, щоби не вiддаватись журливим думкам про будучнiсть. Бачила лиш один вихiд iз того хмарного положення. Вiддати доньку замiж. Але саме тут напотикала на грубий напiр Василя. Вiн любив доньку на свiй лад. Трясся над нею i просто дичiв, коли жiнка натякала про вiддання. Чого дитина мала уступати iз хати так рано? Чи вiн не мав чим годувати ii? Їi одну? Чи був уже такий старий i немiчний, що не мiг газдувати, i вона мае йти в найми? Для кого пишалися лани, для кого здiймалися стоги, як остаточно не для неi?.. А його худоба, що, мов шовк, улискувалась на пасовиську?.. Що Докiя (вона числила до сорок i вiсiм рокiв) стогнала кожноi днини на всi сторони, се була ще замала причина, аби витручати доньку з хати. Їй вiчно все щось не в смак. Ходить, як та хмара, але на те не дивиться нiхто, нiхто ii балакань не слухае. На те вона жiнка, аби язик у неi не стояв за зубами та аби день i нiч стогнала. Але колись, як йому буде того всього забагато i як вона з доброi волi не стулить рота, то вiн iй стулить його. Але тодi вона отворить його знов уже аж за шiсть недiль… Вiн заповiдае се вже давно – але раз… Докiя плакала або розсмiювалася гiрко на такi слова свого чоловiка, а вiдтак умовкала. Говорити було ще гiрше. Вона знала його вже. Упором нiчого не здобувала. А прямо в очi не могла казати йому, що саме його п’янство спонукувало ii до такого гiркого рiшення. Вiн був би кинувся з бардою. А будь-що-будь вона боялася п’яного дикуна. Раз побив ii так, що двi недiлi не здiймалася з постелi. По-тверезому i стiльки не хотiв слухати ii. – Здурiла? – питав i смiявся, i навiть не вiдповiдав iй на ii допити й розложенi перед ним думки. Коли б Парасинка мала раз чоловiка, все пiшло б iншою ходою: особливо ж коли б ii вже не стало (вона лиш того боялася). Вiн не допустив би, аби старий винаймив поле жидовi, – се було би першою його роботою по ii смертi, – або щоби його задовжував. Вiн узяв би газдiвство у своi руки i примусив би пияка сидiти тихо на печi. День i нiч думала про те i, може, сотню разiв перебирала всiх хлопцiв у селi. Роздумувала, хто мав би перебрати ii газдiвство й забрати вiд неi ii скарб на все. Але думки в тiм напрямi кiнчалися кожним разом тяжким зiтханням, кожним разом глибокий смуток налягав на ii душу. В селi було доволi хлопцiв, але нi один не мав стiльки землi, скiльки б вона була бажала, нi один не видавався iй достаточно робучим, чесним i запопадливим. Правда, один був би, але той один мав iще перед собою вiйськову службу… Се ж був Михайло Федорчук, син заможного й дуже порядного господаря. Вiн мав колись унаслiдити поля по своiм батьку й був найчеснiшим хлопцем у селi. Поля його батька граничили з полями Василя, були виробленi й добрi, i на них колисалися рiк-рiчно препишнi збiжжя, мов золотисте море. Аж любо було косити iх, аж любо було працювати на тiм полi! Так, сей один змiг би засватати ii Парасинку, а з бесiд i натякань старого Івонiки, батька Михайлового, визирало те саме бажання. Одначе мiж iх бажаннями станули вiйськовi лiта, i нiяк було iх оминути. Михайло – хлопець сильноi будови, здоровий – мав ще одного молодшого здоровенного брата. Родичi також не були ще надто перестарiлi, могли обходитися без нього в хазяйствi, i тяжко було думати про увiльнення його з вiйська. Вiд сеi осенi за рiк мав вступити в рекрути. Та i на тiм iще не кiнець. При вiйську треба служити 2—3 роки без перерви, а й потiм вiд часу до часу вертати на якийсь час у касарню, переодягатися в цiсарський стрiй i йти на вправи, полишати поле й хату на жiнку й дiти. Чиста недоля! Судьба звернулася до неi хмарною стороною, i нiякi мольби i сльози не змiняли ii постанови. Восени мала Парасинка закiнчити шiстнадцятий рiк. Походила ростом на матiр, вибуяла, мов пальма, вгору, але, зрештою, була ще нерозвинена. Їi члени були худi, майже хлоп’ячi, ii лице дитиняче й вузеньке i без ясного виразу. Докiя ладила вже для неi рушники, постiль i бiлля. Се останне шила собi дiвчина сама. А як прегарно! Неначе швачка! Коли iншi дiвчата й жiнки перепихали й витягали голку крiзь полотно, як патик, вона вживала наперстка й шила такими дрiбонькими штихами, мов маком засiвала. Окрiм того, вишивала на рукавах червоною, жовтою i чорною заполоччю найкращi й найтруднiшi взiрцi з пам’ятi, а вкiнцi складала назад у скриню таке чисте й незiм’яте шитво, неначеб не дотикалася його нiколи руками… Докiя постановила сих м’ясниць невiдмiнно доньку замiж вiддати. Думку з Михайлом мусила закинути; перевести ii в життя було, очевидно, зовсiм неможливо, але зате уложила собi iнший план. Тодорика Жемчук був також заможний хлопець, а в своiх родичiв однiський син, як Парасинка в неi i ii чоловiка – одинока донька. Вiн був увiльнений вiд вiйська i мiг кожного часу женитися. Правда, вiн не був такий гарний хлопець, як Михайло, його i не дуже долюблювали. Вiн був низького росту i обертався все цiлим тiлом, де вистачало не раз лише голову звернути. Штивна була у нього шия. І в цiлостi робив вiн погане враження; та що се мало до речi? Чоловiк до всього звикае. Правду сказавши, чи любила вона Василя, коли йшла з ним до шлюбу? Саме тодi шалiла за одним пишним та, мов паничем, гарним удовиним сином, що став пiзнiше й двiрником[11 - Двiрник – начальник громади, староста.]. Але воно все-таки не було зле, що вона вiддалася за Василя. Вiн був пияк, був вправдi марнотратець, вiн записався Мендлевi на Гоппляцу з душею й тiлом, узлостившись, пiдносив кiлька разiв i руку на неi, але коли сватав ii, мав грошi i поле i не крав чуже добро, як удовин син, ставши двiрником, та не сидiв по кримiналах, як той! Парасинка звикне до Тодорики. Вiн працьовитий i дбайливий, хоч на день ледве десять слiв промовить, зате загляне десять разiв до худоби, десять разiв побiжить у поле, а анi разу до Мендля на Гоппляц. Парасинка буде з ним щаслива. Зразу буде мешкати з його старими, аби навчитися iх ладу, навчитися iх слухати i придивитися старiй матерi, як вона сина доглядае, а потiм заживе з чоловiком сама окремо. Вона буде плакати за мамкою, доньця ii маленька та мила, i мати сама буде день i нiч сльози за донечкою втирати i з туги чорнiти, але вона хоче лише добра доньки i щастя, хоче бачити ii «своею газдинею» i за чоловiком, як ii днi вийдуть i смерть заморозить ii тiло… – Парасинко, доньцю! – сказала вона одноi днини, глибоко зiтхаючи i чорнi брови пiдводячи журливо вгору, коли обi сидiли на призьбi й лупили кукурудзу. – Парасинко, душко, як Бог дасть, то зав’емо твою головку рушником сеi вже зими! Парасинка витрiщилася лякливо хвилину на матiр, а пiсля склонила голову вдолину, а по ii дитинячiм лицi перебiгла темна полумiнь. Вона мовчала. – Ти чуеш, Парасинко? Я таки не жартую: ти вiддашся! Парасинка вiдвернулася вiд матерi, не пiдводячи голови, i сказала: – Я не хочу вiддаватися, мамо! – Ти дурна, душко! Ти ж не знаеш, чому тебе твоя мамка вiддати хоче. Ти ж не видиш, що я все бiльше та бiльше ослабаю, а тато – Боже, прости йому грiхи! – пересиджуе у Мендля, як у рiдного тата свого, задовжуе тайком, як я онодi довiдалася, поля, тратить грошi, – i що з тебе буде, як я замкну очi?.. Парасинка обтерла тайком рукавом сльози, що втиснулися iй раптом в очi, i вiдворкнула[12 - Вiдворкнути – знехотя вiдповiсти.] здавленим голосом: – Я не хочу вiддаватися, мамо! Докiя усмiхнулася гiрким перелетним усмiхом, помовчала хвилю, а потiм уговорювала доньку далi: – Ти вiддашся, Парасинко; ти знаеш, що лише ти утримуеш мене при життi, що лише ти моя потiха! Ти знаеш, що я вiд рання до вечора працюю для тебе й що я все лише хотiла твого добра. Я хочу, аби ти була щаслива, i для того хочу вiддати тебе. Сих м’ясниць засватае тебе Тодорика, я полагодилася вже iз старими. Вони дуже радi, що ти будеш iх невiсткою. Тодориковi родичi мають багато землi, i вiн стане колись багатим господарем! – Тодорика, мамо?.. Але я не хочу Тодорики! – То кого хочеш? – Або я знаю? – То чому ж не хочеш Тодорики? – В нього такий широкий рот, що може собi сам щось до вуха сказати, а очi в нього лежать так близько… що далi зчiпляються докупи. Та й таки я не хочу його! Онодi вiн заздрiв мене коло товару на полi, пiдiйшов до мене i, станувши стовпом передо мною, взявся попiд боки й питав: «Умiеш борщ варити, Параско?» «Я лиш каву варю!» – сказала я, не глянувши на нього. «Ади[13 - Ади – диви.], ади! – каже. – А вмiеш ти мамалигу замiшати? В тебе руки, як патики, такi тонкi та худi!» «Коли замiшаю ii зле, ти ii iсти не будеш!» «Ай! А хто ж ii буде iсти, ти моя панно?» «Той, для кого я зварю мамалигу!» «Розумно кажеш! – промовив, а вiдтак спитав iще: – А вмiеш вишити вже парубоцьку сорочку? Весiльну, га?.. А вмiеш ти хату бiлити, лад у нiй тримати, прати i ткати? А вмiеш ти хлопцiв обiймати й цiлувати?» «Як не буду знати сього всього, ти мене не навчиш!» – вiдповiла я йому i вiдвернулася вiд дурного. «Я тебе навчу», – сказав вiн, розреготавшися, та й вщипнув мене в руку, що я аж крикнула й закляла. Але вiн вiдскочив i вiдбiг. А вiдходячи, накликував ще, смiючися: «Парасинко, я навчу тебе всього, чого ти не вмiеш! Чуеш? Усього, аби ти знала!..» Я не хочу Тодорики, мамо, не хочу його! – закiнчила дiвчина, зворушена своiм оповiданням, i, не стiсняючися, роздула губи люто вперед себе i замовкла. По словах доньки змалювалося на лицi матерi якесь внутрiшне вдоволення. З поведення Тодорики вона заключила, що вiн постановив невiдмiнно засватати ii доньку i що вона може лагодити для неi вiно. – Та що ж там! – сказала спокiйним голосом. – Вiн добрий газда, чемний хлопець… Не пияк i не б’еться на танцi, як iншi! І вiн мае поле!.. – Так, але зате вiн iз циганського роду! – докинула прямо дiвчина. – Хто се казав? – Хто? Михайло сказав се раз коло церкви… Докiя зморщила брови. – А Михайло що мае говорити? Чи вiн був на хрестинах його дiда й баби? Най лише стулить рот, бо хоч вiн хлопець чемний i робучий, хоча i на його тата не можна сказати нiчого, та зате його мамка не з графського роду, та така скупа, що… Ей, де! Пiшлеш по що-небудь до неi, по що найменше, кажу, то все вона того «не мае». А в неi всього доволi. Зараз за хвилю вилiзе, як шило з мiшка, що вона те таки мае! А нехарно[14 - Нехарно – нечисто, брудно.], а закурено в ii хатi, що не дай Господи! Сама виглядае, як би бiльше в коминi пересиджувала, нiж у хатi та по надворку – така чорна. Така з неi газдиня. Лише вiчно прятати все в скриню та ховати перед людьми, так як би люди хотiли iй усе забрати. А то нiкому й у голову не лiзе, що вона там у себе ховае. Най би я хоч казала, що вона мае доньки, а то лише тi два сини, та й така скупа та погана! – Вона каже, як яка газдиня сама чисто ходить, то в головi пустоту мае i нi на якiй роботi не знаеться! – закинула дiвчина. – Вона се каже! Правда, вона не потрiбуе вичiсувати щодня волосся, як дiвчина, i щодня чисте бiлля вбирати не потрiбуе! – вiдповiла Докiя. – Але раз на тиждень може се зробити. Ну, як колись дiстане невiстку, буде вона мати що робити, доки не очистить хати зо смiття, а знадворку не дасть iй лиця. – Кажете, мамо, що невiстка мала би там багато роботи? – спитала живiше Парасинка. – Хоч би i десять разiв було там стiльки роботи, то вже кожна приймилась би того, аби могла лише бути ii невiсткою. Михайла вiзьметься кожна ногами й руками. Другого Михайла нема в селi. Багач, i гарний, i чемний! Але чи вiн вiзьме яку, чи вiзьме з нашого села?.. – Буде, як Бог дасть! – вiдповiла Докiя поважно. – Жiнка призначена чоловiковi, як смерть вiд Бога. Михайло може аж за три роки женитися. А поки що буде тобi дружбою. Тодорика вiзьме його, певно, за дружбу! Так, так, доньцю! – сказала пестливо i глянула з невимовною любов’ю на доньку та погладила ii по щоках i по головi. – Як Бог дасть, то будеш уже сеi зими гарною молодичкою… Такоi газдиньки в селi й не буде. А як твiй тато уп’еться й заведе бiйку в хатi, як стане цiлуватися в рот iз усiма злодiями в селi, в корчмi попiд лавами висиплятися, тодi я прийду до тебе в твою гарну хатку. І я подбаю про те, аби ти мала ii чим украсити – i виплачуся в тебе. Бог так хоче… Бог сам так хоче, доньцю моя. А ти слухай лише мамки, й буде все добре. Буде тобi добре, а менi на душi буде легше. Лише Бог один знае, як я гризуся! Вона змовкла й зiтхнула глибоко, а Парасинка й собi змовчала. Вона знов задумалася про Тодорику, про його широкий рот, яким вiн мiг би сказати собi сам щось до вуха… А вiдтак задумалася, чи буде iй до лиця в бiлiм рушнику. Згадала, як то iншi дiвчата будуть iй завидувати, особливо тi старшi, що ось вона вже «молодиця»!.. Схопилася жваво на рiвнi ноги i пригадала собi щось. Там, у стодолi на снопах, забула волiчку[15 - Волiчка – шерстянi нитки для вишивання.], яку подарувала iй старша о кiлька рокiв вiд неi товаришка Анна, наймичка з двора. Хотiла заховати ii, аби десь не затягнулася, а вiдтак забiгти до Анни оповiсти iй, яку мала з мамою розмову. Що скаже Анна?.. Що скаже Анна на таке? Е, певно, небагато скаже. Все так мало говорить… вiчно задумана… Але вона любить Анну. І мати ii любить Анну. І вуйко[16 - Вуйко – дядько.]… Навiть тато ii, що не дивиться в ту сторону, де вона балакае з дiвчатами, говорить до Анни ласкаво. «Чемна дiвчина! – каже. – Варта доброго газди!..» Ідучи легким, безжурним кроком до стодоли, зiрвала по дорозi листок iз вишнi i, притиснувши його до уст, заграла на нiм якусь протяжну монотонну мелодiю… Було зимою i саме в м’ясницi. Поля й толока лежали покритi грубою верствою снiгу, i день у день обсiювало сонце своiм золотисто-червоним свiтлом поверхню, викликувало луду, кришталеве мерехтiння на нiй i змушувало око мимоволi шукати за темною точкою, на якiй воно спочило би з одностайного, ослiплюючого далеко-широко округ себе бiлива. Неначе зiштивнiле[17 - Зiштивнiле – застигле.] море, простерлася земля з полудня на захiд, i лише з одноi сторони темнiвся лiс. Могуча розтягнена маса, що, мандруючи з далеких сторiн широкою площиною, задержалася тут оглянути бездоганну поверхню. Лiтом, коли вона пишалася яснiшою й темнiшою зеленню, а зимою – коли ставала самiтною пустинею… Смеркалося. Панський дiм стояв похмуро. З його вiкон падало матове свiтло, i лiниво розпростирався довжезний сад за ним. Притикав до толоки, по якiй бiгла лiтом вузька дорога. Але не довго панувала тишина знадвору й усерединi сього дому. До нього добиралася тяжким кроком громадка людей високо заснiженою дорогою. Се були майже самi пановi сусiди. Нинi мали на собi святочнi строi. Докiя i Василь Чоп’як видавали замiж свою однiську дитину, доньку свою Парасинку, за Тодорику, сина Онуфрiя Жемчука, i йшли враз iз донькою й нареченим, з батьками, нанашками[18 - Нананшка – хрещена мати.] i дружбами до пана, щоб просити його на весiлля. Завтра мав вiдбутися шлюб, а позавтра – весiлля. Несли колачi, кури й ширiнки[19 - Ширiнка – хустка.] в дарунок, як того вимагав давнiй звичай. Ішли з музикою, аби заграти пановi й погуляти в його чеснiм домi, аби потрактувати його i його челядь доброю горiвкою, приправленою медом i корiнням. Врештi, зiбралися всi он тут у ясних покоях, i пiд час, коли старий Петро промовляв до пана, – вiн усе любив проводити, – раз по раз низько, з пошаною кланяючися, стояли iншi з шапками в руках, голосно перешiптуючись або розглядаючись цiкаво по хатi. Старий Петро говорив щиро. Йому майже голос вiдбирало – вiн понад усе любив Парасинку, – а Василь, батько, вже лише клiпав мовчки очима. Не мiг уже зробити нинi нiчого порядного, тому й перебрав Петро всякi важнiшi почини газди сього дня на себе… Сама молода викликувала спiвчуття. Незвичайно полохлива, несмiлива й повна дитинячого засоромлення, побачила себе нараз причиною й осередком – головною особою всього руху; на неi глядiли тепер пан i панi, панна й усе окруження; вона мусила на всi запити вiдповiдати, iй нiяк було прятатися за маминi плечi або, щонайменше, заслонити хоч рукавом лице. Вона стояла блiда й глядiла напiввистрашено, напiвглупкувато i лише з натугою видобувала слова до вiдповiдi, коли до неi звертався хто з яким-небудь словом. Мала на собi шовкову рiклю[20 - Шовкова рiкля – шовкова в рiзних пасах сукня без рукавiв, зi станком (половиною плахти), пришитим до спiдницi.], довгий, новий, багато вишитий кожух iз звисаючими кутасами[21 - Кутаси – китицi на одежi для прикраси.]. На шиi багате намисто, срiбнi великi монети, а на головi вiнок iз червоних i бiлих рож. Волосся було в неi розпущене, i з-пiд вiнка розсипалося по волоссю багато до вiнка прив’язаних золотих довгих ниток, що заступали мiсце серпанка. Молодий, одягнений також у новий кожух i сердак, стояв он тут непорадно й обертався все цiлим тiлом до кожного, хто говорив до нього, а наостанку заховався незамiтно за кiлькох старших людей. Всi бачили, що пара не була дiбрана й гарна, що дитина молода не почувала до свого судженого нi iскорки прив’язання, що була нiмим оруддям iншоi волi, – однак горiвка з медом, що кружала раз по раз iз рук до рук, затерла всякi розмахи до глибшого розмiркування, зм’якшила серця, настроiла всiх добротою, i якесь загальне задоволення пробивалося на всiх лицях та розв’язувало несмiливi язики… Пан i панi прийняли запросини на весiлля, поблагословили молодих, – i вся весiльна компанiя вiдiйшла до панськоi кухнi, де завiвся шумний танець. Уся штивнiсть i замiшання, вся несмiливiсть, що все-таки не покидала гостей в освiтлених покоях, зникла нараз, i запанував iнший настрiй. Усi заговорили тут нараз голосно й живо: дехто затягав спiвучим голосом, зовсiм не стiсняючись, а гулящi тупали так сильно ногами, що самi не розумiли свого слова. Мiж усiм тим пробивався тоненький жалiбний голос одноi скрипки i гармонiйнi акорди циганського цимбала. Тоненький голос продирався насилу крiзь грубий гамiр голосiв, тупiт i шолопання нiг, лiтав раз розпучливими, раз веселими варiацiями мiж весiльною компанiею i все неначе навертав ii до себе. За яких кiльканадцять хвиль пiшла вона за ним майже безтямки, i з громадки ще недавно поважних людей зчинився правдивий вихор. Високi, мускулярнi постатi з обгорiлими лицями, з руками, мов залiзними, увихалися вихром iз жiнками й дiвчатами. Марнi й журливi лиця жiночi розсiялися диким радiсним зворушенням, а дiвчата мовчки клонили голови на грудь мужчин. – Грай, музико, грай! – кликав вiд часу до часу Петро на музикантiв, що нi скорше, нi повiльнiше перебирали по струнах смиком i дротиком i глядiли майже в тупiй задумчивостi на вихор, викликаний звуками. – Грай, най гуляю! Най раз погуляю! В мене одна сестрiнка[22 - Сестрiнка – племiнниця.]! – кликав, а вiдтак обвiв велику, ясну свiтлицю грiмким голосом, мов заржавiлою срiбною стяжкою, що аж свiтло задрижало… Шалений жаль обхопив його. Лише вiн був сам-один i не мав пари, не мав нiколи жiнки, анi дитини. Вiн один сам… сам, як стояв он тут тепер. Знов оббiг голос кругом свiтлицю i розбився о стiни в шаленiй розпуцi. – Най раз погуляю!.. Його висока горда постать перевищала всiх, мов дуб, а на його тепер ясно освiтленiм лицi з узад зачесаним довгим волоссям, що спадало на плечi, iз вузьким бiлим чолом, вiдбивався цiлий настрiй його душi. Несамовита вiдвага незвичайноi хвилi i жаль. Анна, панська наймичка, робiтниця в покоях, марна й неначе бронзова статуя, стояла скромно в однiм кутi свiтлицi недалеко свiтла й дивилася великими, зворушеними, нiмим горем переповненими очима нерухомо на одну пару. Молода гуляла з дружбою Михайлом i замкнула очi. Чому?.. Чому?.. Хто замикае очi, коли мае його перед собою? Здавленим вiддихом дивилася Анна на нього. Виринав то тут, то там… то знов там… Його голова ясна й мигае iй в очах… Так чисте золото мигае… Пiд горло iй пiдступило щось i здавило ii. Вона нiчого не мае спiльного з тим вихром, що шалiе он тут перед нею i поривае з собою. Вона бiдна наймичка. Голос скрипки вiдбиваеться гострим зойком в ii смутнiй душi. Хiба би iй лише плакати. І плакала сухими очима… Нiмий бiль товкся в ii грудях, а цимбали й скрипка впивалися чимраз глибше i глибше в ii смутну душу. Їi ледве що сьогоднi хто й замiчае… – Анно, гуляй! – вдарив ii нараз грiмкий голос Петра по душi. – Чого ти стала, як з каменя, та й стоiш? – І, станувши перед нею, пiрвав ii за руку й потяг за собою у вихор. Не усмiхнулася. Пiшла, як до бою. Голос скрипки, жалiбний, роздразнений, кинувся в нестямi, а потiм неначе навiки злучив iх з собою… І ще двое людей не подiляло сьогоднi радостi присутнiх. Се була Докiя, яка з жалю, що донька покидала так вчасно[23 - Вчасно – рано.] ii хату, стала на лицi неначе земля, i батько дружби Михайла, старий Івонiка Федорчук. Обое сидiли в однiм кутi на лавi й сумували. Докiя несказанно терпiла вiд свiдомостi, що «сиротiе»; а по-друге, вона добре бачила, що ii будучий зять не був анi гарний, анi видний хлопець, i що Парасинка улягла ii майже розпучливим мольбам, що виходила за нього. Хвилями вiдзивалося у нiй щось, немов грижа[24 - Грижа – бiль, журба, докiр.] совiстi. Коли, однак, ii погляд стрiчався з постаттю Василя, що, п’яний, то сам гуляв, то, пiдносячи руки мов до наказу надмiрно вгору, викрикував, то смiявся або спiвав, – стягала грiзно чоло в зморшки й затинала зуби, аби не зойкнути вголос iз болю. «Тодорика не пияк, – потiшала себе, – Тодорика порядний хлопець. А хоч вiн i негарний, i непоказний, зате вiн добрий. Парасинка не буде вижидати ночами пияка, не буде бiдувати. Вiн буде шанувати ii. До того в нього земля… Незадовжене поле… iй буде добре за ним. Бог добрий i дасть, що iй, пташцi дрiбнiй та милiй, добре буде!» Старий Івонiка був також нинi потрохи пiдпитий, але в нього бувало се все наслiдком великоi радостi або великого смутку. Скоро лише гульба розпочалася, пересунувся вiн незамiтно до Докii, своеi найближчоi i найщирiшоi сусiдки, кивнув до неi приязно головою i сказав пiвголосом: – Докiйко… кумко… всi нинi веселi, але нiхто не знае, що там у моiм серцi дiеться! – А в моiм, бадiко![25 - Бадiко – звертання до старшого роками.] В моiм нiби лiпше?.. Ей, Боже добрий… Боже! – i, зiтхнувши тяжко й глибоко, вiдсунулася i зробила йому мiсце коло себе. – Та що ви хочете, Докiе? Ви ж вiддаете свою доньку! Вона потакнула головою i усмiхнулася гiрко. – Вiддаю ii! Вiддаю ii, голубку ту мою милу! – вiдповiла, спускаючи голос i вимовляючи кожне слово звiльна й з натиском. Притiм повернула головою за гуляючою донькою i глядiла на неi таким виразом, неначеб вона тиха й мертва лежала перед нею на лавi. – А що я маю казати? Ви знаете, що я нiчого iншого в свiтi не бажав собi, як вашу Парасинку для свого Михайла! Вона буде така, як ви! Добра й чесна газдиня! Усяку роботу знае i лад тримае у хатi. А хата в неi, як та бiла стiна. Нашi поля граничать з собою, становлять одну рiвнину, iх сила однака. А що на них уродиться, однако гарне й добре бувае. Наш товар найкращий у селi, а наша честь, Докiйко, наша честь – вона найголоснiша у селi! О Докiйко, – кликнув болiсно i вдарив зi щирою розпукою кулаком об стiл, що стояв поблизу нього. – Я вас шаную, я вас шаную i кланяюся вам, бо ви – перша газдиня в селi, й усi се знають… Але чому ви не хотiли подержати Парасинку ще зо три роки коло себе? Замiсть вiдповiдi вказала вона хмарним поглядом на Василя, а по якiйсь хвилi додала майже поважно: – Я слабовита. Смерть мене не обiйде, як мiй час прийде… – О смерть! – сказав вiн i похилив смутно голову на груди. – Смерть одна робить, що сама хоче, i мае велику силу проти нас. Та все ж ви не мали чого так спiшитися! – Ви журитеся, що не дiстанете невiстки, бадiко?.. – спитала Докiя. – Не журiться! Нема, вiдай, у селi такоi, що не хотiла би вашого Михайла! Та буде його жiнкою, яку йому Бог назначить. Поки що тiштеся ним, що працьовитий та чесний. По всiх селах навкруги немае йому пари – такий добрий. Вже як вiн колись не стане першим у селi або й двiрником, то, вiдай, доброму й не ступати по землi. Най уже на тiм скiнчиться, що вони не могли побратися. Най уже так буде! І ви хотiли – i я хотiла! А от прийшов такий час, що все iнакше склалося, як би чужою рукою! Так, вiдай, Бог хотiв, бадiко! На тi слова Івонiка замовк. Вiн зложив руки, мов до молитви, i приблизив iх до уст. – Михайлику! – сказав вiн. – Михайлику! Сину ти мiй! Потiм стиснув iх, мов у нiмiй мольбi, i замовк. Великi сльози закрутилися в його очах, i голова легенько в нього задрижала. Був сильно зворушений. Докiя, побачивши се, сама розжалобилася. Вона любила свою Парасинку, але вже так, як вiн любив ось того свого хлопця… мабуть, нiхто на свiтi не любив бiльше своiх дiтей… – А вiдтак у вас е й молодший, Сава! – докинула по хвилi мовчання. У старого змiнився нараз вираз лиця. – Сава… – сказав вiн протяжне й журливо. – Сава вже не Михайло! І вiн мiй син! Адiть[26 - Адiть – дивiться.], Докiйко, тут прирiс менi до серця змалку, як грудка! Я люблю його, бо що – i вiн мiй син! Але вiн – то вже iнша галузь. Росте й горнеться кудись… та не до доброго й не до нас. Вiн роботи боiться, йому танець у головi. Зо стрiльбою[27 - Стрiльба – рушниця.] ходив би день i нiч по полi й по лiсi, а про хату думае лише тодi, коли мамалига на кружок вивернеться. Йому однаково, чи товар поений, чи нi, – коби йому спрага не допiкала. Йому однаково, яка погода надворi, чи се землi i збiжжю по добру, чи се бджолу не вбивае, – коби вiн у своiх збитках мав гаразд, коби йому меду доволi, аби потайком iз горiвкою змiшати та Бог знае з ким випити! – Вiн ще молодий, бадiко! – Молодий! Певно, що ще молодий, мае лише дев’ятнадцять рокiв. Але коли Михайло мав сiмнадцять, то був уже моею правою рукою, так як тепер. Я в його лiтах служив по чужих людях, був бiдний зарiбник i клонився низько перед людьми й Богом. Ну, а маю надiю, що як вiн зросте в лiтах, зросте й розумом, бо розумний вiн уже й тепер… Ой, iще й який розумний!.. Який молодий, а вiн перехитрить вам хоч би й якого заводiяку. Лише його лiнь гризе мене; вiн не любить землi. Дарма, що ходить по нiй, що толочить ii, дарма, що живе з неi, що носить вона його. Вiн i не буде шанувати ii, як вона перейде в його руки. Але вона не перейде в його руки, як вiн не змiниться, – се я йому вже раз говорив i ще буду говорити. – Ідiть, бадiко, йдiть! Ви хочете, аби всi були такi, як ви або ваш Михайло! – А чому ж би нi? Як я можу добрий бути, то чому не може бути й моя дитина така добра? А зрештою… пощо чоловiк живе? Не на те, аби робив, Докiйко, день i нiч тяжко робив?.. Як я колись замкну очi, то хочу, аби моя земля перейшла в робучi руки. Я ii не вкрав i не придбав оманою. Я й моя Марiйка – ми обое доробилися ii, оцими нашими руками дороблялися ii… Вона пiдпливла нашою кров’ю i нашим потом. Кожна грудка, кожний ступiнь може посвiдчити, як нашi крижi угиналися тяжко, дороблюючися ii, як часто голодом i холодом ми годувалися, аби зароблене не йшло на кусник хлiба, але на неi, на грудочки ii! Та про се знае цiле село. Почавши вiд самого пана, що знае мене ще хлопцем, аж до кожного газди й робiтника в селi! – Я знаю, бадiко! Тодi, як мала будуватися колiя в нашiм краю, як мала переходити й через наше сусiдне село, й через он той лiс великий та через он тi трясовицi, якi люди геть-геть здалеку минали… Тодi то було, бадiко! Я знаю! Ви i ваша жiнка наймалися носити камiння, пiсок i шутер[28 - Шутер – гравiй, рiнь, жорства.]. Я знаю. – Аякже, аякже! – притакнув вiн iз розiскреними очима. – Оце все ми носили, а i бiльше ще! Землю, i дрова, й вугiлля… i Бог знае що ще… Всi тi страшнi трясовицi, що блистiли лiсом i полями тут i там – треба було позасипувати, повичерпувати. А хто се робив? Людськi руки. А мiж ними були i моi й моеi Марiйки руки. Марiйка погребла там свое здоров’я. Ви не знаете, Докiйко, – тягнув дальше, – тодi жалували ми собi кусника м’яса. Нiколи вона курки не зарiзала, нiколи яйця одного не зварила, краплi молока не напилася. Все обертали ми в грiш, аж, врештi, доробилися сього, що маемо. Бог один знае, як то було, – все розповiдати не можна. Але ми мали дiти, i iм треба було колись щось лишити. Хто ж мав се iнший зробити? На нас кажуть люди, що ми скупi, але скажiть ви самi, Докiйко, – ви така добра газдиня i самi однi маете в себе усе в руках, – скажiть, чи можна так легко випускати з рук те, чого так тяжко дороблялося? Вона притакнула головою i сказала: – Але тепер можете собi вже лiпше пожити… Тепер маете, слава Богу, вiдки! – Лiпше? Нiби починати тепер те все з’iдати? Нi, Докiйко! Сього ми не можемо! Богу дякувати, ми не потрiбуемо того, мужик багато не потрiбуе! Маемо тепер булками годувати себе, коли ми в найтяжчiм часi мали сил досить вiд чорного хлiба, мамалиги й фасолi? Маю собi каву варити? На те доста нинi панiв! – Вам би бiльше вiдпочивати. Вам i вашiй жiнцi… Вiн розсмiявся. – Ви так говорите нинi, кумо, – сказав, – неначеб ви коли складали руки на спочинок! Чи, може, ви спiчнете, як ваша дитина вийде з хати? Вона заперечила головою. – От же видите! – закинув вiн iз побiдною веселiстю. – Доки менi Бог сил дасть i доки буду жити, буду робити. Бог сам покличе нас уже, аби ми вiдпочили. Наша доля – працювати, тому що й вiдпочинок наш потiм без кiнця. Так уже сам Бог дав, Докiйко! – Так уже сам Бог дав… – повторила вона майже з жалем. – Так… уже сам… Бог… дав! По добрiй хвилинi мовчання, пiд час якоi Івонiка напився з пляшки, що в нього, мов колач, звисала на руцi, – була з глини вироблена в формi колача, – почав наново: – Я навiть i думати не можу про вiдпочинок! Навеснi йде Михайло до бранки[29 - Бранка – призов.], а там… чи довго лишуть вони менi його ще дома?.. За пару мiсяцiв та й настане осiнь, i вже покличуть його. Тодi спаде його часть працi на мене. Не можу навiть думати про те, як я лишуся без нього. – А не можете його вибрати з вiйська? – спитала Докiя зниженим голосом. – Я все зроблю, що зможу. – А пан? – спитала Докiя ще тихше, кивнувши головою в сторону покоiв. – Вiн же вас i вашого хлопця так любить. Вiн помагав вам не раз, якщо треба було. Все вас так хвалить i каже: «Понад Івонiку нема в селi нiкого, такий добрий та ретельний!» – як же не може вам тут помогти? – Я вже говорив iз ним про те! – вiдповiв Івонiка голосним шепотом. – Але вiн каже, що не можна мого хлопця увiльнити. Каже, що в мене е ще молодший син, що ми ще обое здоровi, i через те Михайла не увiльнять. «Навiть i не починай нiчого, – казав вiн, – i не трать крейцарiв, бо однако хлопця тобi заберуть!» Отак сказав менi та ще й додав: «Тi три роки покажуть хлопцевi свiт i подадуть науку, що йому, певно, в життi придасться, – сказав вiн, – нiчого йому не пошкодить, не бiйся!» Знаете, вiн говорив, як говориться. Вiн, може, мае i правду, i цiсаревi треба дати, що йому, як кажуть, належиться! Але, Докiйко! Є тисячi й тисячi жовнiрiв на свiтi, чому ж ще й мiй мае йти туди? Чого маю ще й я тратити свою дитину?.. Адiть на нього, гуляе… Поглянув за гуляючим хлопцем своiм, i голос урвався йому в горлi. – Гуляе. Стiльки й добра його! – вiдповiла Докiя, а потiм повторила журливо: – Чому мае ще й вiн iти? – Я дав би кров свою, коби лиш мiг затримати його! – тягнув далi Івонiка. – Погадайте собi лише, Докiйко… три роки! Три роки лишитися менi без правоi руки. Три роки обробляти менi землю без нього, без нього збирати, без нього сiяти! Бджiлки нашi без нього доглядати, а худоба… ви думаете, що худоба не пiзнае сього також? Гадайте ви собi оце! Я не зможу чистити ii щодня i чесати так, як вiн, а молодий голос знають вони лiпше вiд мого! Коли погадаю на те все, – а я все лише ту одну гадку маю, – то серце цiпенiе менi в грудях iз жалю, i я не виджу свiту перед собою! – Робiть що, бадiко! – обiзвалася Докiя рiшуче й оглянулася обережно довкола себе. – Я хочу так… – вiдповiв вiн. – Маю триста ринських. Бог один знае, як я складав iх докупи! Крейцар до крейцара… вiд року до року… то за хлiб, то за мед… то дещо спродав iз худоби… та й зложив. За них я, може, викуплю сина! – додав тайком, звернувшись близенько до Докii. – Я iх гiрко заробляв, може, принесуть менi щастя. Радо вiддам iх, кому буде треба. І бiльше дав би ще. Я спродав би й мою пару червоних бикiв. – Тi червонi, пишнi бики?! – кликнула Докiя з дива, неначе перелякана. – Того вже не робiть. Шкода велика! – Чому? – сказав вiн. – Я би се радо зробив, коби лиш знав, що Михайло лишиться менi дома. Як будемо жити й будемо здоровi, постараемо собi другi. Коби я iх лиш при собi мав, тi молодi руки, а решта – то все байка. Але руки, Докiйко, руки – то все наше багатство, то наше добро, то наша скарбона![30 - Скарбона – скарб.] – Ну, робiть що, бадiко! Вишукайте собi кого, хто би все робив, а ви лагодьте грошi. – Я пiду до одного знайомого жида в Ч… – До жида, бадiко? А чи буде то добре? – докинула Докiя. – Чому нi! Най собi люди кажуть, що хотять, а вiн може все. Вiн усюди пiде, вiн iз кожним поговорить, вiн умiе з панами говорити, розумiе право, а ми?.. Хоч би ми що й сказали, на нас не дивиться нiхто. Ми нiчого не можемо. Ми кланяемося перед панами, ми цiлуемо iм з обох бокiв руки, але як ми що скажемо, воно все-таки «мужицьке». Не послухае нас нiхто. Як на нас пан крикне, – тягнув вiн дальше, – ми вже… боiмось… вже ступаемо назад. Я се знаю сам по собi, що не можна iнакше. А на жида як крикнеш, то вiн тобi в лице засмiеться. І пановi засмiеться в лице, приступить ближче й таке наговорить, що пан наостанку руку йому подасть. – Вони розумнi, вони все знають! – вiдказала Докiя поважно. – Ой, вони можуть усе! Я знаю, що можуть! – Усе можуть, бадiко! Дивiть лиш, як усюди набиваються! Як лиш на землю набиваються! Онодi iду я до сусiднього села, а там уже у дворi тiм, у панськiм, великiм, жид розсiвся. Давно по подвiр’i цвiти та Бог знае що за деревина росла, тепер жидiвське шмаття порозкладене, на зеленiй муравi сушиться. Бог би вас побив! (погадала я собi). Ще вас i тут не було… Так, вони всюди вмiють улiзти, вони все можуть… – Тому я хочу пiти до Буня Черновецького, знаете його, i нехай вiн робить, нехай що робить. Тому маю ще надiю, що Михайло лишиться менi. Хоч пан i казав, що все на нiщо не здасться, а все ще таки попробую з Буньом. Хоч на душi полегшае. Вiн замовк на хвилину, спустивши голову на груди, незамiтну малу голову, неначеб надумувався над чимсь; але нараз пiдняв ii, пiдняв пляшку з горiвкою бистро вгору, блиснув очима i кликнув: – Але вiдтак, кумо, вiдтак справлю Михайловi таке весiлля, якого ще наше село не видiло! Хлiба та булок куплю в Чернiвцях. Увесь мiй мед пiде в горiвку, самим медом буду частувати. Зарiжу корову, циганiв вiзьму з Глиницi. Гратимуть у мене цiлий тиждень. Десять рокiв будуть люди згадувати, яке весiлля справив Івонiка своему Михайловi! Ух! – гукнув нараз iз несамовитою веселiстю, зiрвався iз молодечою жвавiстю iз лави, гримнув пляшкою до землi так, що аж на дрiбнi куснi розскочилася, а гуляючi на хвилю мов укопанi в гульбi[31 - В гульбi – в танцi.] зупинились. Вiдтак пiрвав Докiю за руку й потягнув у танець. Розпочали його повiльними рухами i кроками. То вправо, то влiво, то вправо, то влiво. Опiсля ставали iх кроки чимраз дрiбнiшi й скорiшi, чимраз палкiшi й дикiшi, а вiдтак неначе шал опанував iх… неначе вихор закрутився на мiсцi… Молодi розгулялись… Заохоченi гульбою старших i iх весiльними розбурханими окликами, розгулялись iще з бiльшим запалом, як досi. Хустки й ленти мигали в повiтрi. Довге волосся металося по плечах, i непогамовна сила якоiсь розкованоi радостi розшалiлася. З грудей виривалися раз по раз дрижачi яскравi ухкання… Ноги топтали землю, а голоси цимбала i скрипок виринали монотонним зойком своiм лякливо то тут, то там… І смiялися, i плакали наперемiну. Анна знов стояла на своему мiсцi. Дивилась, як перше, за гуляючими й за одною головою. Їi поважне смагляве лице неначе о одну вiдтiнь поблiдло, а в очах горiв невгасаючий жаль… Нараз прокинулася. Вiн полишив свою дiвчину i звернувся до неi, – iшов… Гаряча кров обiлляла ii, i перед нею неначе свiт захитався… – Ходи, Анно, погуляемо! – промовив несмiливо й подав iй руку. Вона пiдняла руки, щоб подати iх йому, та в тiй хвилi вмовкла музика. Голосним зойком урвалася одна струна, i все зупинилося на мiсцi. – Зв’яжи, мой… i грай! – крикнув старий Петро, що до нестями розгулявся та нiяк не хотiв переставати. – Нi, вже доста! – кликнув хтось iнший. – Кому доста, той най рушае надвiр! – вiдгукнув вiн. Але iншi не були тоi думки… І струна не давалася так скоро зв’язати, а Докiя, що небавом по гульбi знов усiла, пiднялася зi свого мiсця. Висока й поважна, мов цариця, станула мiж усiма i запросила iх додому. Вже доста тут гуляли. Були прецiнь не в себе й не на танцi. Вже пора додому. Вже аж у хатi потемнiло, так нагуляли. Потомилися, час далi йти, конечне… Не зiткнувшися, розлучилися двi руки. Старий Івонiка прийшов i взяв сина пiд руку. Анна лишилася сама на мiсцi. Кiлька хвиль пiзнiше стало в хатi тихо. Свiтло горiло, як перше, а в кутах ховалася темнота. Анна клячала[32 - Клячати – стояти на колiнах.] перед своею постiллю, де на стiнi висiв почорнiлий дерев’яний хрест iз спасителем, i молилася. У неi судорожно зцiпилися руки над головою, а лице зарилося тiсно у постiль. Нечутно молилася… Великими, глухими очима зазирала нiч крiзь вiкна, а ii тьма, чимраз чорнiша, добиралася поволi, незамiтно до дiвчини… Було весною. В часi бранки. Івонiка подався з Михайлом до мiста, до бранки, Марiйка лишилася дома, а молодший син iх Сава пiшов у поле. Тут, на тих полях, був цiлий iх маеток, якого не лишалося нiколи без дозору. Окрiм хати, що стояла недалеко панського дому, мали ще тут, на полях, два бурдеi[33 - Бурдей – землянка.]. В одному мешкав усе хтось зимою й лiтом, у другiм заховувались бджоли, а в стайнi, що розклалася близько коло тих пивничних мешкань[34 - Пивничнi мешкання – землянки.], розжився iх прекрасний товар. За стайнею дальше стояли стоги зi збiжжям i конюшиною. Там бiлiвся невеликий чистий тiк. Все се лежало, мов у плиткому кiтлi. Подальше розрiсся лiсок, нiби город. Неначе вмисне схилялися тут поля вниз, щоби на цiле майно оце не глядiло цiкаве око. Особливо ж на бджоли й товар. Сей останнiй був гордощами Івонiки. Пара молоденьких бичкiв, пара пишних червоних тiрольських волiв, двi корови й кiлька теляток. Лiтом ночував Івонiка або Михайло з ними у стайнi, а зимою пересиджував у бурдею та надзирав за ними. В сусiдньому селi водилися вiд непам’ятних часiв злодii, а як заходили сюди, так мусили минати поля Івонiки. Тому мусив усе хтось пересиджувати у бурдеях, мов на вартi. Звiдси було близько Івонiцi до всiх його пiль i нив. Тут велися йому бджоли лiпше, чим при сiльськiй хатi на «горi». Сюди звозив усе свое збiжжя, молотив, ховав i спродував, i жив чесно й свобiдно, мов той лiсний птах. Івонiка не любив, як йому хто при роботi приглядався, особливо ж як хто його бджолам придивлявся. Був чомусь переконаний, що вони вiд того поносили шкоду, i майже нiколи не припускав когось чужого до вулiiв. Ішов хто до нього, то вiн се бачив здалеку. Тодi виходив йому вже кiлькадесять крокiв назустрiч, скидав свiй ремiнь iз себе (останнiм лишалося все лихо, яке могло понести вiд гостей у його табор, при гостевi) i таким чином вiдбирав людям нагоду придивлятися уважнiше його майну. Не те щоб вiн, може, побоювався, що той простягнув би руку за чим-небудь у бурдею або коло нього! Нi, Боже борони! Такоi лихоi думки про своiх сусiдiв не був вiн нiколи, помимо стiлькох досвiдiв у своему життi! Вiн лише дуже лякався надто добрих i лихих очей, боявся сили деякого зiлля, яке, замовлене лихими словами й пiдкинене пiд яку рiч, або пiд товарину, або й вулiй, могло довести до великого нещастя, а не раз до смертi. Вiн страхався всяких таких iнших нечистих, чарiвних речей, на яких розумiлися деякi, неначе на хлiбi насущнiм. За своi бджоли, яким було тут на полях, як у раю, боявся вже найбiльше. І була б за них чимала шкода, коли б деякi роi, потягненi лихим оком, осiлися десь на незнаному мiсцi i пропали для нього без повороту! Довкола бурдея пишалася влiтi на широких отих просторах, що десь аж ген на краю злучалися з голубим небом, найкраща пшениця, колисалося в ритмiчних, лагiдних рухах високе золоте жито, а тут i там бiгли зеленi пасма конюшини, обсипанi рожевим пахучим цвiтом, та бiлiли ниви дрiбноi гречки. Пiвмилi заносило вiд них медовим запахом i притягало на силу комашку до себе… В деяких днях, коли небо прибиралося у синявий шовк, а сонце розходилося самим блискучим золотом, коли тепло все переймало i розпирало, добувалося неначе силомiць iз землi наверх, – жилося прегарно! Такi днi були милi для Івонiки. Тодi вiн сам до себе усмiхався та приязно розглядався. Переживав сам стан землi й був iз нею одним. Знав усе, що було любо i збiжжю, i всьому, що пiднiмалося з неi, особливо ж по дощi. Неначе чув i бачив, як земля iз задоволенням розходилась, розкошувала, як ii соки вiдсвiжувались, i як вона, насичена, вiддихала важкими пахощами. В тiм ii вiддиху так i купалося все над нею! Те знали i бджоли його – вони були розумнi i проворнi, i анi одна не лишилася в такiй порi в улiю, хiба котра мусила. Вилiтали поспiшно, лiтали сквапливо, лукувато вiд одноi квiтки до другоi всумiш, схилялись чимраз нижче над землею i бринiли всi враз так вдоволено й важко, що iх бренькiт, зiллявшись в одну струю, становив одностайну, одначе несказанно гармонiйну, сонливу музику, що в тишi заносилася далеко-далеко… Ниви з конюшиною простиралися ген-ген, приманювали кожного до себе, а iхнi бiлi й рожевi цвiти, всумiш зi свiжою зеленню, дрiбним барвним усмiхом своiм до ясного сонця клонилися до легкого пiвсну, уколисуванi одностайним, нiжним бренькотом бджiл. Гарна була земля. У своiх барвах жива й свiжа, шкода лиш, що не говорила. Івонiка любив ii. Вiн знав ii в кожнiй порi року i в рiзних ii настроях, мов себе самого. Вона пригадувала чоловiка i жадала жертви. Як була люта, боявся ii бiльше, як почорнiлого неба, що вiщуе тучу. А бувала люта, коли надармо ожидала дощу, що мав ii скропити, коли тижнями надармо тужила за холодними ситими краплями води, i замiсть води жеврiюче промiння сонця випивало ii соки. Тодi стягалися ii тут i там випуклi сустави i трiскали з гнiву, вона ставала тверда й недоступна i не видавала нiяких плодiв. Тому, що на нiй зеленiло й росло, вiдбирала поживу – воно слабло й ув’ядало, блiдло й переходило поволi, але певно, в окаменiлий стан… Сюди, до бурдеiв, прийшов Сава, молодший син Івонiки. Прийшов напоiти худобу i дати iсти великiй собацi Сойцi, що стояла коло стайнi на припонi. Надiйшов повiльним i лiнивим кроком. Вступив у стайню. Глянув за товаром, що звернув своi великi голови лiниво до нього i дивився, ремигаючи, великими лагiдними очима за ним, – та й вийшов. Не хотiв його напоiти. Верне Михайло, то напоiть. Як пiде до жовнiрiв, вiн ще доста буде за нього робити. Що як що, а се жде його неминуче… Ото якби його вiдiбрали; не надзирав би за ним стiльки, що тепер. Все мав йому чимсь докоряти, чогось учити! Тут вiн не доста пильний, там не зробив роботи як слiд, тут знов забагато ходить йому по селу, там знов забагато на танець i мiж дiвчата втручаеться… Що се такого? Що се мае його обходити? Вiн уже знае, чого ходить стiльки в село й на танець, i вiн, Михайло, думае, що як вiн старший, то вiн – молодший – мае його зараз у всiм слухати! О нi, се таки не так! А вiдтак забороняе йому також вiн i тато сходитися з вуйком Григорiем. «Шибеником» називае вуйка i прямо каже, що коли тато, мама й вiн в той бiк не дивляться, то й вiн не смiе iнакше поступати. Так! І вiн не смiе iнакше поступати? – Га-га!.. Се ще побачимо! Вiн любить чорнооку Рахiру, доньку вуйка Григорiя, i нiколи ii не покине. А що тато з вуйком мав – се його не обходило. Сварилися, то сварилися, вiн тому не винен. Вуйко Григорiй свiдчив фальшиво на тата й сидiв за те кiлька мiсяцiв у арештi, але що се його обходило? Най би тато не фудулився[35 - Фудулитися – пиндючитися, гордувати.] на Григорiя; а то все на нього боком дивився, немов на гадину, а той i розлютився одного разу i вкусив. Одному газдi пропали деякi речi з хати й грошi, а вуйко посвiдчив при судi, що i його тато мав у тiм своi руки. Вiд того часу пiшло пекло. А по-друге, казали, що до Рахiри не годиться йому, Савi, ходити. Вона близька своячка його. Його мами рiдноi сестри донька, – грiх! Та се йому дуже в головi! Хай хто iнший таких грiхiв боiться, йому не страшно перед ними… Григорiй i Рахiра смiялися також iз того. І Григорiй не був дурний. Бачив свiта. Ходив майже щороку до Молдави на роботу i, як вертався вiдти, знав не одно розказувати, що чув, видiв, а що й сам утнув. Не бачив у тiм грiха, що Сава любив Рахiру… А по-друге, хоч якi були бiднi, – бо вони були бiднi зарiбники, що винаймали собi поле й ходили на роботу, особливо ж Тетяна, тiтка його, – то все-таки обдаровували його чим могли, як там прийшов, i угощували, не тряслися над крейцаром, як тато й мама. Тато його не позволяв йому курити, бо сам не курив, а Григорiй усе приносив йому пачку з Гоппляцу, як знав, що в нього вже тютюну не стало, а вiн хотiв курити. В тата пив вiн горiвку лиш 3—4 рази до року – на рiздво, на Великдень, на храм i на Новий рiк або в м’ясницi, – а тут частували його не раз i не два, а по кiлька разiв до тижня. А вже найлiпша була для нього Рахiра… Як Михайло вгадав, що вiн Рахiру любить, i дiзнався, що вiн часами заночовуе у вуйка Григорiя, накинувся на нього i сварив: «Сором нам робиш, Саво! Ти любиш дiвчину пусту, що на неi нi один порядний хлопець у селi не глядить, що ii нiхто порядний за жiнку не вiзьме. Вона погана волошка, циганка. Дивися на ii зуби й на ii рот! Як клубки з м’яса стоять iй в лицi! Чи вона чим причарувала тебе? Дивися, яка вона погана! Чоло волоссям заросло, а очi, як у чортицi або у голодноi собаки!» Вiн не вiдповiв братовi на те нiчого. Взагалi небагато говорив, як той зводив розмову на Рахiру, але ii покинути зовсiм не думав. Як не мiг ii кiлька днiв бачити, бо батько роботою обтяжав, був просто хорий. Ходив, мов затроений[36 - Затроений – отруений.], в’янув усiм тiлом, а лють так i грала в нiм. Тодi й недобре було дразнити його. Не витримував вiн так довго. Як та вода загачена, що найшла цiлою масою i розривае греблю, так i любов його ломила всi згляди й обов’язки проти родителiв, i вiн iшов до неi. Вона нагороджувала його багато за цiлий знiвечений час, i вiн удвое прив’язувався до неi. Мабуть, нi одна дiвчина на свiтi не вмiла так любити, як вона! В ii обiймах вiн неначе змiнився. Своiми великими червоними устами пила з нього всю енергiю i силу; пила його, коли лиш глядiла на нього своiми очима. І пiд тими поглядами, що або смiялися, або iскрами обсипували його, – м’як, ослабав i тратив усяку волю. Їi смiх, голосний, короткий, уриваний смiх виривав його з усякого надумування й поривав iз собою, а слова ii все пiдходили йому пiд його душевний лад. Здавалося, цiле його ество зiбралося лише в те одно почуття, в любов до неi, i стратило розумiння чого iншого. Купався i поринав у тiм чуттi. Вiдчував ii в собi, мов життя, i анi через думку не переходило йому розлучатися з нею. Смiявся з нею над батьком i братом. Що знали вони, як iм обом було! А коли роздразнювали його забороною ходити до Григорiя, грозив, що втече з нею в Молдаву. Так, утече з нею до Молдави, а таки не лишить ii… Вийшов зi стайнi i глянув округ себе. Так тихо й пусто було вокруги. Земля лежала ще чорна й нага, як далеко око сягало, ген аж туди, де небо хилилося; лиш десь-не-десь зеленiлися блiдо пасма озимини й рiзнилися виразно вiд темноi неораноi ще рiллi. Сплюнув перед себе. Страх, як чудно йому тут! Михайло грав на сопiвцi, як пересиджував тут сам, але вiн анi не вмiв грати на сопiвцi, анi не любив того жалiсливого голосiння. Воно його болiло. До чорта! Тепер мусив тут сидiти й нудитись. Жодна людська душа не заходить сюди, нi нiчого живого не побачиш тут. Що мав починати? А сидiти мусив. Саме якби вiдiйшов, влiз би хто й винiс усе з бурдея, тодi мав би що слухати, а врештi, i шкода була б неабияка. Тонкий i стрункий, випрямувався, складав руки назад, пiдiймав голову й поглядав, на хвильку прижмуривши очi, в легко захмарене весняне небо… Робив се з привички. Любив стрiляти птахiв, i коли лише станув де бездiльно, зараз прижмурював очi й шукав чогось пiд хмарами. Часом i зовсiм без намiру. Кiлька птахiв, що переганялось високо пiд хмарами, зникли на хвильку й появились знов, – i звернули його увагу на себе. Вiн слiдив якийсь час за iх грою в повiтрi, а вiдтак стрiлила йому одна думка через голову. Побiг живо до бурдея, зiрвав зi стiни батькову стрiльбу, повернув на давне мiсце, пiдняв стрiльбу догори, замiрився на птахiв i вистрiлив… Добре стрiлив. Як чорна точка, що в шаленiй скоростi зростае, так упала одна пташка до землi. Вiн пiдбiг сквапно в той бiк i глядiв, за чим цiлив. Се був воробець. Вiн розстрiлив його цiлком. Пiдняв i вiднiс його великiй, на ланцюзi прив’язанiй собацi. Вiдтак глядiв хвильку, як вона то кидалася, то жахалася дрiбноi закривавленоi пташки. Опiсля знов дивився пiд хмари i знов ждав… Не добачив уже нiчого бiльше. Гук вистрiлу лякав iх. Вони розлетiлися i зникли. Вiн усмiхнувся. Сього не вдав би Михайло, аби йому й лева пiдставив! Вiн дуже зле стрiляв. Брав стрiльбу до рук так, як ii хiба бере жiнка. Так невдачно! Ну, се раз буде файний жовнiр! Як вiн буде раз у вiйнi на людей стрiляти, коли не вмiе застрiлити навiть зайця? Чи буде й там буком кидати, як кидав за зайцями, як хотiв якого убити?.. Майже уголос розсмiявся. Михайло був баба, хоч був сильний, як медвiдь, i плечi у нього, як у великана, садив на них мiшки, як нiщо; хоч, щоправда, до роботи був здатний, як рiдко хто перший-лiпший. Але серце було у нього м’яке, як тiсто!.. І знов усмiхнувся. Чи його вiзьмуть-таки до вiйська? Вiн хотiв би дуже, аби його вiдiбрали. Тодi не потрiбував би викрадатися до Рахiри, як той злодiй, бо батька не боiться; батько добрий i не каже йому нiчого в очi, а мама нехай собi говорить i сварить скiльки хоче, з того не робить вiн собi нiчого, увечiр вона за ним не пiде, але Михайло… Вiн стояв ще якийсь час, потонувши в гадках… Занiс вiдтак стрiльбу назад на мiсце, замкнув дверi вiд бурдея, а потiм, оглянувшись уважно на всi боки, пiшов спiшним кроком навскiс через поля до неi. Тим часом – се ж було пiзно по обiдi – Марiйка увихалася по хатi. Вона пересиджувала постiйно в сiльськiй хатi коло двору на «горi» i лагодила вечерю. Очiкувала Івонiку й Михайла з мiста. Була се слабосильна, ще доволi молода жiнка з нiжними рисами обличчя, на якiм за першим поглядом було пiзнати, що тяжка, ненастанна праця й жура, що гнiтила ii, надали ii п’ятно старостi. Вона жила у згодi зi своiм чоловiком, поважала й подивляла його у всiх його вчинках, говорила до нього «ви» i сповняла всi його накази й бажання без опору. Було би тяжко сказати, котре з них було стараннiше й пильнiше; лише коли про нього говорено, що вiн незвичайно доброго серця, iй закидувано скупарство. Вона знала про се, i се гнiвало ii чимало. Чи се було скупарство, коли вона все дбала для своiх дiтей, за якi була би вiддала душу? Коли не тратила часу так, як iншi жiнки за балаканкою, сього або того без намислу з хати не давала або надто не роздаровувала? Коли ходила в полатаних речах i не стояла нiколи коло криницi й не прала? Проте вона все була доброю газдинею i мала дома все, що повинно бути в кожнiй хатi i в кожноi доброi газдинi. А хоч нiхто про се не знав, то все з тим було iй добре. Нiхто не знав, скiльки полотна, напрятаного ii власними руками, ховалося в скринi. Скiльки прегарних, чисто вовняних коверцiв висiло на подi[37 - Пiд – горище.]. Скiльки подушок у неi було, скiльки рушникiв i бiлля, скiльки киптарiв i що в тiй бляшанiй круглiй пушцi, в якiй ховав Івонiка своi важнi папери-контракти за поля й усякi iншi цидулки, – що там насподi лежали i банкноти… А що вони найчастiше iли борщ i мамалигу, фасолю i бараболi, – се не мало попросту нiкого обходити. Вона нiколи не журилася тим, що по iнших хатах дiялося i що хто iв або варив. Зрештою, чи iншi iли лiпше? Се хотiла би вона побачити! Навiть Докiя, що все на цiле село хвалилася, що нiхто так добре не вмiе варити, як вона, – варила щодня борщ, а що, може, коли чай пила?.. Ну, тодi, певно, була слаба, або старий Петро з мiста привiз, то й зварила та парили собi роти! Але то вже раз так на свiтi велося, як хто лиш нiчого не давав, не робив дарункiв, нiчого з хати не роззичував, а хотiв i собi дещо оставити, той був зараз «скупий» i того обкидували такими латками, що Матiнко Христова! Вона вже давно про се переконалася, – заглянула пушцi на дно й тому держалася вiд усiх здалека. В неi були лиш три добрi знайомi, з якими ненастанно зносилася. Двi зовсiм старi жiнки, бiлi, як снiг, i одна молодиця. Тi ж старi ставали iй в рiзних пригодах з порадою, а молодиця була товаришкою ii душi i при роботi. Бiльше не стояла за нiчию ласку. Івонiка iшов за нею слiд у слiд. Жив з усiма добре, але у великiй приязнi лиш зi старим Петром. Марiйки й не бачив нiхто нiколи в корчмi. Дуже рiдко коли на ярмарку, а святами або недiлею по обiдi, то, вмiсто пiти де на балаканку в село, лягала на призьбу вiд сонця i спала, а як нi, то вимащувала собi й синам голови й чесала iх гладко й гарно так, як чинила се в часах, коли були ще дрiбними хлоп’ятами, i розмовляла про худобу й землю i про те, як воно – як дасть Бог дочекати – буде в будучностi. Часом ходила з Михайлом або Івонiкою межею в поле i оглядала хлiб… Нинi було iй тяжко на душi, i ii думки були понурi й невiдраднi та й гнули ii додолу. Зранку, як Івонiка й Михайло пiшли до бранки у мiсто, вона накинула на себе сердак i побiгла направцi чорним полем до сусiднього села, до далеко й широко знаноi циганки-ворожки, щоби дiзнатися вiд неi iз карт, чи Михайло останеться дома, чи вiзьмуть його восени вiд неi до вiйська. А ворожка числила щось межи картами та числила, перешiптувала якiсь незрозумiлi слова, а вiдтак сказала iй ось що: «У тебе велика гризота, але ще бiльша журба тебе i твойого чоловiка жде вiдтепер. Перед тобою лежать потоки слiз; вони вкiнцi висохнуть, i ти будеш кров’ю плакати. Пороги суду переступатимеш, за один раз витопчеш стежку до нього… такий тяжкий жаль нестимеш iз собою тою стежкою… Межи бiдних роздаватимеш свое добро i вiд людей будеш утiкати, а те, що тобi наймилiше, пiде вiд тебе якнайдальше, а те, що стоiть вiд тебе подалеку, стане тобi близько серця. Вiд Бога все зависить. Як Бог схоче, так i буде! Вiн може все вiдвернути. Михайло падае додому». Так. Та й з тим вернулася. Була зовсiм прибита. Ворожка все вгадувала, коли було прийти до неi, та й сим разом, мабуть, правду говорила. Тому вона вже тепер плакала, iй було так гiрко на душi, що не могла з собою упоратися. Вона знала, що Михайла обстрижуть, хоч вiн тепер i «додому падав», i що пiде вiд неi восени на два-три роки, а може, й навiки… Вона не сумнiвалася над словами ворожки. Говорила так, що не могла iнакше, як вiрити. А якби й половина того була правдою, то все ii ждало якесь нещастя, ii ждали, – як казала ворожка, – кривавi сльози… Ворожка оця була чарiвницею. Рiзними зiллями i примiвками вiдiбрала власнiй рiднiй сестрi чоловiка, а той, покинувши жiнку й дiтей, прийшов до неi i жив iз нею як чоловiк iз жiнкою, хоч вона була старша й погана. Вона зналася на рiзнiй силi й не говорила на вiтер. До неi зверталися всi дiвчата й хлопцi iз сусiднiх сiл, вона всiм помагала. Одним зiллям, iншим примiвками. Говорила як iз книжки й угадувала з карт, хто приходив до неi з серцем i вiрив у те, що вона говорила. Вона вiрила в те, що вона виворожила… Тихо плачучи, робила тепер одну роботу за другою. Розклала огонь, приставила вечерю, перечислила всi кури й качки i злагодила в клуночок снiдання на завтра. Враз iз дниною мав iти Івонiка з Михайлом орати в поле. Пораючись отак то тут, то там, вона не замiтила, як Сава вступив у хату i, станувши в кутi пiд пiччю, слiдив за нею мовчки напiвглумливо, напiвзчудовано. Вiн був високий ростом, вищий вiд свого брата, але нiжно збудований, як мати. З лиця подобав також на неi i був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собi щось зимного й несупокiйного. З його нiжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро i вiдтручував вiд себе. Очей сих не наслiдив вiн анi вiд тата, анi вiд мами. Коли очi Івонiки були дзеркалом самоi доброти серця й чесноти, погляд у Марiйки м’який, звичайно глибокий i зажурений, в усмiху несказанно лагiдний i гарний, то його очi, великi й сивi, не мали нiчого спiльного з його дитинячо-молодим обличчям. Звичайно неначе гойдалися по землi, колисалися вiд одного предмета до другого, однак коли звернулися раз на що i прикувалися на хвильку до чого, почали миготiти в холодному, мов сталь, блиску й у тiм блиску розходилися. Страхали iменно, коли хотiли щось добачити. Очевидно, змiна i гра його очей була несвiдома, та тому не менше важка… Холодним, мов нiж, зимним блиском, що постепенно змагався, вiдпихав вiд себе, i треба було усмiху його молодих нiжних уст, щоб привабити душу до себе. – Мамо! – перебив нараз тишину дзвiнким голосом. – Чи вечеря ще не готова? Вона прокинулася лякливо й оглянулася. – Ай, най тебе там! – кликнула з високо зморщеними бровами, неначеб вiдчула раптом сильний фiзичний бiль. – Як же ти мене перепудив![38 - Перепудити – перелякати.] – І немов роздразнена тим, тягнула дальше: – Та вже вечерi хочеться? А чому ж ти вернув так скоро з бурдея? Напоiв худобу? Ти мав там сидiти, доки тато не прийде та доки Михайло сам туди на нiч не пiде! – Так! І голоден? – спитав вiн. – Чи я для них борше варю, як вони пересиджують у бурдею! Всiм в однiй порi варю. – Як я голоден, то iх то не болить. – А де ти був досi? Хiба ж усе там, у бурдею? – спитала iдко. – Жаль вам, що ви не були там, де я ходив? – вiдповiв глумливо i стояв, мов стрункий дуб, перед нею i краяв серце холодним блиском очей. – Бог би тебе скарав, Саво! Менi з жури чорно перед очима, а ти ще приходиш i iси мое серце! – Ей, чи то я iм ваше серце? Може, я й тому винен, що ви плачете? Може, ви за мною плачете? Не плачте за мною, бо я ваших слiз не потрiбую. Навiть як умру, не потрiбуете за мною плакати! – Саво! – крикнула вона з жахом. – Мовчiть! – сказав понуро й сам замовк. Глядiв на землю, неначе шукав на нiй кулi, що перебiгла з одного мiсця на друге, та схилив молоде, звичайно блiдаве лице, що стемнiло iз гнiву, який так раптово наплив йому до серця. – Мовчати, кажеш ти! – сказала вона й усмiхнулася гiрко. – Коли я межи людьми чую, як про тебе говорять, я й так мушу мовчати, сину мiй! – тягнула поволi несказанно гiрким голосом. – Навiть не можу перед ними пожалiтися, бо менi соромно. І менi так соромно, що з сорому не раз у землю запалась би, що мiй син вибрав собi дiвчину, яка сорому не мае, доньку чоловiка, що сидiв у кримiналi, що славиться злодiем на цiле село й що твойого тата хотiв до кримiналу упхати, а тепер, де може, безчестить. Його донька така, як вiн, ба навiть ще гiрша, а ти лiзеш до неi, бiгаеш за нею! Га-га-га! Стидайся, Саво! – смiялася зневажливим, гiрким смiхом, а вiдтак утерла сльози з очей. Вiн стояв, як перше, не змiнивши нi пози, нi руху, з похиленою головою i непостiйним поглядом, та слiдив за всiма ii рухами i кроками. Вiн любив свою матiр, здаеться, любив ii бiльше, як тата i брата, але бували хвилi, в яких ненавидiв ii, так як тепер, з цiлоi душi своеi, коли нарiкала на Рахiру i прискала зневагою, як трiйлом[39 - Трiйло – отрута.]. – І тому ви плакали? – спитав вiн поволi з пораженим глумом. Вона глянула на нього, а вiдтак обiзвалася: – Нi, ти не вартий того, аби я за тобою плакала! Я плачу, що Михайло пiде восени в рекрути! Вiн пiдняв брови високо вгору i спитав цiлком зимно й спокiйно: – Тому?.. Ну, то плачте, здоровi, дальше! Я гадав, що маете вже кулешу готову, а ви заводите, як по вмерлих. Як так, то я можу собi знов iти… – Іди, iди, звiдки прийшов! – Я йду, звiдки прийшов, – скипiв вiн, – аби-сьте знали! Аби-сьте таки знали! – І очi його замиготiли зимним блиском. – Іди! – кликнула вона, вибухаючи гнiвом та пiднявши грiзно руку вгору. – Якби ти сьогоднi йшов до жовнiрiв, я би Богу дякувала! Як ти смiешся зi слiз маминих, то нехай собаки плачуть за тобою, а коли тобi слова мами й тата байдужi, то нехай тобi вороги твоi радять. Іди з моiх очей, забирайся! Вiн вiдвернувся i вийшов повiльним кроком надвiр. Тут постояв хвильку, вiддихаючи сильнiше з раптового зворушення. Надумувався, але не пiшов зараз туди назад, звiдки прийшов. Зайшов уперед тихо до стайнi, де стояла одна дiйна корова, i почав там перешукувати. Шниряв за яйцями. Коли повибирав iх з гнiзда, вернувся ще в курник, узяв першу курку, що сидiла скраю пiд рукою на бантах, i висунувся безшелесне на подвiр’я. Аж вiдтак пiшов туди, «звiдки прийшов»… ІІ Марiйка осталася знов сама. Не плакала вже бiльше. Сцена iз Савою прогнала м’якi сльози вiд неi. Несказанно гiрке почуття отуманення запанувало нею i скривило болiсно ii уста. Чому був Сава такий лихий? Чому був такий лихий, коли дитиною був такий добрий i щирий, такий, як Михайло? Чи не працювала вона для обох, вiдколи свiт побачили, чи не жила лише для них? Чим скривдила його? Не годувала iх однаково, не убирала? Як малим, так тепер великим змивала власними руками iх волосся i бiлля; цiлою душею рада була видiти iх добрими газдами, щоби люди шанували iх у селi, щоби шанував iх свiт. А однак… коли Михайло вже змалку вичитував iм iх волю з очей, заходився коло господарства, мов дорослий, працював, гарував[40 - Гарувати – тяжко працювати.], був притiм добрим та лагiдним, мов шовк, Сава був лiнивий i впертий, твердий, мов камiнь, у ротi мав на кожну хвилю повно лихих слiв, що доводили родичiв до роздразнення. Нiколи не мiг при однiй роботi довго видержати, все горiла йому земля пiд ногами; йому було наймилiше, коли мав роботу й дiм за плечима, коли мiг закинути стрiльбу на плечi i брести лiсом та полем. Се знав вiн найлiпше. Вистрiлював усi воробцi iз гороху, а взимi зайцi, що лiзли аж пiд хату в сад i обгризали молодi овочевi дерева. Але се й було все, у що вкладав свою душу! Вiн повинен iти до вiйська замiсть Михайла. Вiн!.. Се було б для нього чистим щастям! Там би, певне, зробили з нього людей! Його приязнь до Рахiри – Боже, скарай ii! – устала[41 - Устати – минути.] би, i з тим покинула би його вся зла натура. Все було би, як Бог любить. Вiдколи з нею сходиться, стае з дня на день гiрший, лiнивiший i твердiший, справляе всiм лише гризоту та жаль. Та й коби ще на тiм скiнчилося! Але як схоче з нею побратися, що тодi? Вона зiтхнула тяжко i глибоко, запалила свiтло коло печi й хотiла саме виглянути надвiр за Савою, чи справдi вiн пiшов – вечеря була вже майже виготовлена, нехай би нiкуди вже не йшов, – коли саме в тiй хвилi дверi знадвору вiдчинилися й увiйшов Івонiка. Вiн ступав мовчки, тяжким кроком, неначеб не бачив нiкого в хатi, прямо до постелi, i почав iз себе здiймати одну рiч по другiй та скидати на постiль. Марiйка дивилася на нього хвилю з переляком, вижидаючи, i не мала вiдваги спитати, що сталося, ii серце само вiщувало, що зайшло щось недоброго. Врештi, вiн обiзвався: – Ми стратили нашого хлопця, Марiе! – сказав, але слова йшли йому так поволi й важко з уст, неначеб мав горло й уста, переповненi слiзьми. – Боже, Боже, Боже! – зойкнула Марiя i вдарила розпучливо долоню об долоню. – Що ви кажете, Івонiко? – Стратили, Марiе, стратили! – Все пропало! – сказала беззвучним голосом. – Чому нас Бог так тяжко карае, Івоне, скажiть, чому? – І по довгiй хмарнiй хвилi, пiд час якоi обое так тяжко мовчали, спитала: – І де ж вiн? – Пiшов просто до бурдея, товару доглянути i плуг злагодити. Хоче, аби ми завтра досвiта йшли орати. Земля жде… Тут вибухла Марiйка нараз голосним плачем. Плакала так гiрко, що, хлипаючи, дрижала всiм тiлом. Спогад, що син був такий добрий i дбалий, i що його саме вiдiбрали вiд них, розiрвав рану в ii душi, i вона вiддалася несамовитому, нестримному жалевi. Такий був Михайло! Просто пiшов до бурдея, не iвши, щоб товару подивитися, за всiм доглянути; аби на завтра пристарати до орання, аби братися до землi, як усе в останнiх днях… І вiн мусив iх покидати – на три роки покидати! – Михайле! – крикнула вона вголос i впала на лаву. Потiм ударила кiлька разiв головою до стiни i стала тяжко проклинати. – Пощо мав iти вiдтак з дому? Пощо? Тi, що його вiдiбрали, бодай би нiколи не зазнали радостi з своiх дiтей! Тi, що придумали вiйсько та се, щоби сини покидали родичiв у найкращому вiцi, бодай би i в гробi не найшли супокою, а тих, що видумали вiйну, нехай Бог скарае, нехай iх тяжко скарае! Землi нехай наiдяться i най подавляться, кров’ю най уп’ються, коли iм уже чого iншого замало на оцiм свiтi. Так, так, так… Вiн мовчав i глядiв понуро перед себе. Йому з жалю серце краялося, але вiн не мав слiв, як вона, на свiй жаль. Вона ж була жiнка… Бив лиш вiд часу до часу рукою по колiнi. Але тут же, саме посерединi прокльонiв, вона вмить прокинулася. – А грошi, Івоне? – спитала з поспiхом, сiдаючи прямо на лавцi, створивши широко очi, в яких ще блистiли сльози. – Що сталося з грiшми, коли Михайла покликали? Вiн махнув рукою, неначеб зрiкався грошей, i не вiдповiв. – Що сталося з грiшми, Івоне? За що забрав iх жид, коли Михайла взяли? – питала, натискаючи. – Жид, Марiе, – вiдповiв iз намiром помирення, – жид десь дiвся! Я його не видiв! Бог знае, що з ним сталося! Може, отуманив мене. Як отуманив мене, то нехай його Бог за те скарае, бо гiрко працював я на тi грошi. Я хотiв усе по-доброму, не жадав задурно своеi дитини вiд них, хотiв iм заплатити, щоби менi його лише лишили, не вiдривали його вiд хати та вiд землi, але коли вже iнакше сталося, то се хiба сам Бог так хотiв. Не журися, Марiе! Як Бог допоможе, зложимо собi знов стiльки, що пропало! Най на тiм скiнчиться. Що вже грошi! Коби руки в мене годнi, а я закуплю пару молоденьких бикiв, вигодую та й за два роки знов буду мати те, що лиха година витуманила. Вона гiрко розсмiялася. – А за що купите молодих бикiв? Зложеними грiшми? Хто iх зложить? Ми? Я вже не годна так працювати, як давнiше, ви не зможете наполовину розiрватися, як хлопець нас покине, будете мусити робiтникiв наймати, бо Сава… Урвала. – Саво! – крикнула голосно й бистро, пригадавши собi хлопця. – Саво, де ти? – І, вiдчинивши нетерпливим рухом дверi, поступила кiлька крокiв за порiг i крикнула в темряву за хлопцем. – Саво, ходи до хати! Тато прийшов! Михайла взяли! Ходи до хати! Надворi панувала тишина… Вокруги виринало iз навислоi нiчноi темiнi галуззя садовини, що обтулювала хату; трохи дальше розляглися поля, а тут i там пiдiймалися iз землi неповоротнi сусiднi хати – i нiчого не перебивало тишини. Небо було захмарене, й лише десь-не-десь блистiли зорi. – Саво! – крикнула Марiйка голоснiше, майже з розпукою, i надслухувала. Але i сим разом надармо. Ось далеко в селi, майже пiд лiсом, брехала собака, i ii брехiт – напiвблагальний, напiвжалiбний – добився, перебиваючи тишину, аж сюди i викликав блискавкою в ii душi враження, що собака була присилена,[42 - Присилена – прив’язана.] а вiдтак згубилася… Роздразнена, вiдвернулася i вступила назад до хати. – Отже, таки пiшов! – сказала гiрко до себе. – Бог би його скарав! – Куди пiшов? – спитав Івонiка. – Куди? Таже до тоi… – вiдповiла нетерпливо i, не докiнчивши речення, люто сплюнула перед себе. Івонiка зiтхнув глибоко й тяжко. В тiй хвилинi тьохнуло в його болем розритiм серцi якесь почуття, мов лихе вiщування, i полишило, крiм дисгармонiйного тону в його сумнiм настроi, ще щось iншого. Вiдчув через хвилю страшну самоту в душi. – Марiе! – сказав понуро, спираючи тяжко голову. – Щоб ти знала, оце мае бути нещастя! – Чи я, може, що iншого кажу? А я що кажу? – вiдповiла вона iдовито. – Ви повчили би його з раз, Івонiко! Хлопець псуеться, став ще гiрше лiнивий i бере слова в уста, що хiба плакати над ними. Ви повчили б його з раз, Івонiко, бо вiн уже й вас перестае боятися. Ви або Михайло вiзьмiться добре до нього, так, аби йому в костях пограло, аби аж почорнiв. Інакше не буде нiчого з нього. І не поможе йому нiщо iнше. Наша хата стала для нього корчмою. Прийде, скаже собi дати iсти й пити, та йде далi. Я не годна iнакше – i прости менi, Господи, грiхи моi, – але я все мушу лише клясти та клясти йому i iй. А найбiльше вже тому старому розбiйниковi Григорiевi. Вiн учить його саме найгiрше! – Так, вiн намовляе його до всього злого! – вiдповiв Івонiка зажурено. – Та й чого вiн хоче? Що я йому винен? Що враз iз ним не хотiв чужого добра гарбати? Що не обкрадав людей i не хотiв товаришити йому в кримiналi? А вiдтак, чи я винен, що у нього землi нема? В ньому вiчно зависть грае, Марiе, я се вже знаю. Вiн видить, що ми маемо й поле, i хату, i худобу, а вiн нiчого, i то його гризе. Але чому не робив так, як ми, Марiе? Його жiнка – твоя рiдна сестра – дiстала вiд свойого батька стiльки пражин поля, що й ти, але коли ми, як тi чорнi воли, гарували вiд рання до вечора, – Бог лиш найлiпший свiдок, – вiн сидiв у корчмi i пропивав пражину за пражиною та пересипляв найкращу пору днини. Лiнивий волошисько! І те, що вона заробляла, заносив вiн до корчми, а як уже не було що з дому виносити, брався до крадiжки. Коли я його краденого бика не хотiв у себе переховати, вiн став моiм найгiршим ворогом. Затроюе менi мою дитину та пхае ii на ту дорогу, якою сам iде, бо не хоче колись сам станути перед Богом. – Аякже! – докинула злобно Марiя. – Гадае, що як Сава вiзьме його гадя, його Рахiрку, то ми таки зараз вiддiлимо йому половину нашоi землi, та вiн буде знов мав за що пити! – Аякже, так вiн думае! – притакнув Івонiка. – Але воно не буде так, як вiн гадае. Сава ще молодий, у нього сьогоднi та дiвчина на душi, а завтра iнша. Але як Михайло пiде до вiйська, вiн буде видiти, що до роботи треба iнакше забиратися, а не, як вiн гадае, гратися лише. То вiн стане iнший, звернеться до землi назад, i вона його вилiчить. Бог нас не опустить. Я все маю надiю. Вiн же ще молодий i дурний, а лиш iншi намовляють його до грiха. Марiйка зiтхнула, а по довшiй хвилi понурого обопiльного мовчання промовила: – Менi серце трiскае, Івонiко, як згадаю, що ви дурно стiльки грошей викинули, а Михайла, проте, взяли. Як се може бути? Де тут правда? Ідiть шукайте жида i вiдберiть грошi назад. Волiла б я була тi грошi на службу Божу дати, як упхати проклятому у грiшну руку! Добре то пан казав, та не слухали ми його доброго слова! Подумайте, Івонiко, стiльки грошей! Вона зойкнула й похитала розпучливо головою. Вiн зарив пальцi у волосся. – Не кажи менi нiчого, Марiе! – сказав здавленим благальним голосом. – Якби ти знала, як у мене на душi, ти й не згадувала би менi про се! Я виджу сам, що воно зле! Воно зле розпочалося – та най уже на тiм скiнчиться. Кожне хоче свою часть мати. Десь щось пiдсунулося i пожерло мою криваву працю, але най уже на тiм скiнчиться. Мовчи вже, Марiе! Михайло iнакше каже. «Не гризiться, тату, – каже, – повернуся, зароблю вам своiми руками удвое стiльки, лише не журiться!» А лiтом, Марiе, – тягнув Івонiка дальше, – як нам Бог допоможе, пiдемо до св. Івана до Сучави й дамо, що зможемо, аби нам хлопець вернувся здоров додому. Дамо панотцям на службу, аби молилися за нас, аби Бог нас не забував, а дiтям нашим аби дав щастя i здоров’я! Не журися, Марiе! Вона сидiла мовчки на лавi пiд пiччю i кивала на його слова головою, а ii уста вряди-годи судорожне дрижали вiд болю. Як Івонiка перестав говорити, встала й поставила на стiл вечерю. Вiд часу до часу утирала долонею сльози, що все на силу тиснулися iй до очей. Михайла не було ще в хатi, але вона мала його й без того перед очима, обстриженого, перебраного, зi смутними очима i змарнiлим обличчям… Другого дня, ще досвiта, ледве що сонце зiйшло, ледве що розгуляло у своiм багрянiм сяевi, потьопав Івонiка з Михайлом орати в поле. Далеко-широко розлягалася тишина. Земля розтягнулася, немов ожидала кого й вiддихала землисто-вогким вiддихом. Легка сiра мряка здiймалася то сям, то там по ii багнистих мiсцях, i вона лиш темно визирала iз сивавого серпанку, коли тим часом ii iншi частi прибралися в нiжну ясну зелень озимини. Небо було чисте й голубе, i в його шаленiй висотi щебетали не виднi оку жайворонки, iх голоси звучали, мов воздухом придавленi трiлери[43 - Трiлер – трель.]. Батько та син висунулися з бурдея в поле. Михайло запрiг препишнi тiрольськоi раси воли до плуга й поганяв iх, а Івонiка став при чепiгах. – Хiба тут почнемо, – звернувся до батька i вказав на довге, чорне, великанське пасмо рiллi, що бiгла мiж двома плахтами зеленоi озимини. – Отут починали ми й тамтого року… – Як хочеш! – вiдповiв добродушно батько. – Воно буде добре й тут! Опiсля перехрестилися оба, сказали майже одноголосне: «Боже помагай!» – i хлопець пiгнав воли з мiсця. Тi поступили повiльним, майже лiнивим кроком уперед, по кожнiм ступеню покивуючи пишними головами у ярмi, а Івонiка справив плуг. Чутно пiрнула чиста, мов дзеркало, блискуча сталь широкого плугового лемеша в землю, роздерла ii i потягла борозну за собою, а по обох боках борозни земля розкришувалася у м’якi куснi. Землi було миле те розорювання ii маси, вона не противилася йому в жодному мiсцi, була м’яка й крихка i грiла своi освiженi сустави в сонцi, а ii вогкий вiддих розходився у воздусi i зраджував ii глибоке вдоволення. Івонiка був нинi сам не свiй. Не кермував добре плугом, бо все наново звертався його погляд вiд плуга до сина, що, обнявши правою рукою одного вола за шию, iшов звiльна, рiвною лiнiею вперед. Оцей хлопець мав його покидати! Сама молодiсть, сила i здоров’я! Коли вiд часу до часу озирався Михайло за батьком, щоб побачити, чи батьковi добре ореться, – сей не мiг надивитися на нього, неначеб не бачив його досi добре, аж нинi. Своiми добрими голубими очима дивився, як би хотiв кожному з очей вичитати бажання, щоб заздалегiдь сповнити його. Чи вiн, батько, не знав досi, який в нього був гарний хлопець? Люди говорили, що вiн йому, старому, з очей витятий, так дуже походив на нього, але вiн сьому не вiрив. Вiн був дрiбноi, слабоi будови тiла, його лице обросло правдивою щетиною, а Михайло був мов образець! І не саме великий, але плечистий i сильний, а з лиця мов у якоi дiвчини, лише що над устами засiявся вус. Дiвчата в селi знали добре, який вiн був, одначе вiн держався вiд усiх так далеко, був такий соромливий i замкнений, що нiхто не мiг про нього сказати, щоб глядiв за одною довше, нiж за другою. Тепер мав його втратити! Три роки не мав бачити його у своiй хатi, хiба що деколи в свята, в чужiй одежi, обстриженого, пересяклого чужими звичаями – вiн верне вже не виключно його скарбом! А гiрка острота при вiйську, перед якою вже кожний наперед дрижав! О, який важкий тягар вложив Господь Бог на нього, вiдбираючи вiд нього сина на такий довгий час! Як буде йому житися без сина? Як буде бурдей визирати без нього? А вже надто, коли зима настане, пiдуть завiрюхи, заметiльницi, мов лихi сили, помчать скажене полями й найгрубший слiд завiють?! Молодий хлопець опирався всьому завзято. Смiючись виходив iз дому i смiючись вертався назад. Мов олень, перескакував весною глибокi шанцi в полях, якими гнала розбурхана вода, а восени, як птах iз висоти, розрiзняв i в найгустiшiй мряцi всi предмети на пустих просторах. – Тату! – перебив нараз Михайло думки батька. – Не пустили б ви мене до плуга? Ви сьогоднi якiсь слабi, i плуг не зариваеться доволi глибоко в землю. Женiть воли, а я буду йти за плугом. Я се так люблю робити, i хто знае, коли знов за плугом ступатиму! Старий зробив синовi мовчки мiсце. Був зворушений i пiшов радо до волiв. Михайло вхопив живо за плуг i обернув його так бистро в землi, що залiзний блискучий лемiш пiрнув глибоко в землю, так, що корiння ростин чутно порозривалося, а великi подовгуватi куснi землi розсипалися грубою стяжкою, хвилюючи лагiдно в один бiк. Мов граючись, розривав срiбний лемiш чорну землю. Часом ховався глибоко в ii крихкiй масi, а часом вискакував, полискуючись ясно у раннiм сонцi, на ii поверхню i пишався рiвними, довгими борознами за собою. – Восени буде вам уже Сава при всiм помагати, тату! – обiзвався Михайло по довгiй хвилi мовчання. – Вiн не дуже охочий до працi, але хто мае вам помагати? Ви мусите його приневолювати до роботи, бо вiн забагато ходить по селi. Через то вiн бутний![44 - Бутний – гордий, чванькуватий.] Ви задобрi, тату, а Сава вмiе використовувати доброту. – Я журюся Савою, Михайле! – Ей, що журитися, нема чим! Вiн ще дурний, наш малий, i трохи впертий, але вiн добрий хлопчисько! – Бог його знае, але вiн часом такий, що мов каменем у серцi стане. – Ну, вiн такий, як я кажу! Якби мав розум, не тратив би часу, плентаючися зi стрiльбою цiлими днями по полi i в лiсi, а приложив би, як ялося[45 - Як ялося – як належить.], руки до землi, яка його годуе, i сидiв би на мiсцi. До того, слухае Григорiя (вiн соромився вимовити перед батьком iм’я Рахiри), а той пiдмовляе його до зла й до всякоi пустоти. Онодi видiв я, як вiн ховав старанно передо мною якесь зiлля, з котрим хотiв щось, очевидно, починати. «Що ти маеш?» – питаю я його. «Що маю? Вгадай!» «Звiдки я можу знати, що ти маеш?» «Коли не знаеш, то не потрiбую тобi казати!» – вiдповiв. Я розсмiявся. «Але ж то з тебе мудра голова!» – кажу я йому i знов смiюся. Хотiв я його побудити до смiху, але вiн заедно[46 - Заедно – постiйно, весь час.] хмарився. «Ну, Саво, – кажу, – маеш зiлля вiд ворожки? Кому хочеш ним поворожити? Хочеш вiдiгнати трутнiв вiд бджiл? На те ще час!» «Хочу ним розiгнати тих, хто менi в дорозi!» – каже вiн. «Ади-ади! – жартував я далi. – Може, хочеш позбутися непрошених свiдкiв тодi, як стрiляеш на зайцiв? Я радив би тобi, аби ти лiпше цiлком лишив, бо тепер не вiльно стрiляти». «Менi вiльно!» «Саво, брате! – кажу йому вже без смiху. – Чому ти такий мрачний?» «Журися лiпше тим, як тобi буде у вiйську, а не мною!» – вiдповiв менi. «Я вже пожурюся тим, як буду там! – сказав я йому. – Але ти залиши се, з чого може вийти бiда. Зiлля добре або лихе годиться лише жiнкам у руки або циганам, але не молодому хлопцевi. Вiзьми лiпше рискаль та обкопай тих пару яблiночок коло бурдея. Най земля коло кореня вiдсвiжиться, щоби цвiли та родили. Як добре, що я обкопував iх досi щороку: липовани[47 - Липовани – росiйськi старообрядцi, якi проживали на Буковинi.] нiколи нашу хату дурно не минали. Йди, Саво, йди!» «Що менi з того прийде?» – спитав, надувшись. «Тобi? Ну, i заговорив знов по розумовi, що й стара баба не перехрестила би тебе! А що мае бджола – як каже тато – з того, що мед збирае? А що мае земля з того, що родить i нас годуе? А що мають тато i мама з того, що мають нас i годують? Що, питаюся? Так уже Бог дав, i так мусить бути! Уважай на все, як я що роблю, щоб i ти так робив, та щоб з тебе стариня[48 - Стариня – батько й мати.] була вдоволена й за мною не сумувала. Так буде i для тебе лiпше». Вiн мовчав. «Саво!» – кажу. Вiн вiдвернувся вiд мене, переносячи свiй зiр iз зiлля на моi ноги. «Саво! – кажу. – Дай менi оце зiлля! Менi сором за тебе, що ти його маеш у руках!» А вiн – подумайте лиш, тату, – зробив у воздусi над бурдеем рукою щось нiби кружево, але так скоро, мов блискавкою. Сплюнув три рази перед себе, кинув менi зiлля пiд ноги i втiк. «Дурню один! – кликнув я, розлючений, вслiд за ним. – Сей раз прощу ще тобi оце бабське ворожбитство, але другий раз не вдасться воно тобi бiльше». Я, тату, – говорив легко зворушений дальше, – i не хочу на нього руку класти. Нехай не згадуе мене лихим словом, коли пiду з дому. Та й я таки люблю його, i менi жаль було б його вдарити. Але я виджу, таки виджу, тату, що його пiдмовляють. – Що пiдмовляють, се певне; воно й не все помагае бити! – вiдповiв старий журливо. – Мама все каже, щоб його бити, але я не можу зважитися. Все гадаю, що з часом прибуде йому розум. Вiн молодий, та й у тiм-то вся бiда. Дурний! З чоловiком, як зi збiжжям. На однiм мiсцi достигае зерно скорше, на iншiм – пiзнiше. Один приходить борше до розуму, iнший пiзнiше. – То правда! – потвердив поважно Михайло. Вiдтак заговорили про землю i як воно буде, як вiн пiде до вiйська. – Як вам буде тяжко, то спродайте молодi бички! – дораджував Михайло батьковi. – Коло худоби треба ходити день i нiч, а ви будете доста мати на своiй головi, хоч би Сава й як ураз iз вами увихався. Слава Богу, у нас е коло чого увихатися. Спродайте iх, та грошi заховайте добре, а як я поверну, то купимо iншу худобу. – Сього я вже не зроблю! – вiдповiв Івонiка. – А якби зробив, то таки зараз на iх мiсце купив би молодi, доглядав би, як ока в головi, бо вони були б твоi, як i оцi, синку мiй. Як вернеш зi служби додому, вiзьмеш iх собi. Нехай вони привезуть тобi скриню i майно твоеi жiнки додому, як дасть Бог дочекати, коли оженишся; я iх уже для тебе придумав. Розпiчнеш iз ними газдувати, а вiдтак, як зi всiм упораешся, спродаш i купиш на iх мiсце iншi, молодi. Вони добрi на початок. Усе, що я за iх слiдом зорав i засiяв, приносило менi хосен[49 - Хосен – користь.]. Михайло почув себе мов полум’ям обнятий. Слова батька викликали у нiм сором, а заразом почуття ляку. Батько думав, очевидно, про якусь багату невiстку, згадуючи про майно жiнки, а вiн мав зовсiм iншi думки… Вiн вiдвернув думки батька вiд себе якимсь питанням про насiння i втiшився вельми, коли побачив, як полем прямував до них Онуфрiй. Се був старий панський побережник, що мешкав пiд малим панським лiсом, мав там свое поле й хатину i сторожив лiса, а часами й сам ще лiпше його обкрадав. Люди в селi прозивали його «дурнуватим», хоч вiн був лише фантаст. Був у походi року 59, служив дванадцять рокiв у вiйську й оповiдав кожному, наймолодшiй дитинi, своi пригоди з того героiчного часу. Притiм закидав тут i там iталiйськими словами, що вправдi не стояли з оповiданнями в жоднiй зв’язi, але мали на цiлi прикрасити оповiдання. Говорив живо iмена значних вiйськових героiв з того походу й зачиняв тим уста слухачам, котрi важилися часом висловити чуднi сумнiви щодо його пригод. Спомини про його при вiйську перебуте життя змiняли його цiлковито, i здавалося, вiн бачив усю велич, усю красу i знеслiсть[50 - Знеслiсть – гордiсть, пишнiсть.] того часу аж тепер, i се поривало його. Вiн пристроював кожний i найдрiбнiший епiзод фантастично, говорив, мов поет, i брехав, вiруючи свято в те, що говорив. При тiм поривав в руки, що йому попалося: рискаль, граблi або й мiтлу – все одно, оскiльки воно походило на оружжя – i, оповiдаючи своi неможливi пригоди, вимахував тим на всi боки слухачам перед носом. В таких хвилях бував такий поважний, що слухачi, смiючись на цiле горло, ставали в слiдуючих хвилях зовсiм поважнi i самi попадали в захват його одушевлення. Влiтi, коли ходив кругом лiсу на вiзитацiю[51 - Ходити на вiзитацiю – робити обхiд.], вiшав перед себе на груди коновку до поливання огородовини i бубнiв на нiй, як у бубен, так що брязкiт розходився по цiлiм лiсi, i вiн тiшився тим, мов дитина. Був жонатий i мав одну доньку й двох синiв. З тих один був злодiй i при однiй крадiжi коней утопився, а другий, iдiот iз уродження, сидiв при батьковi дома. Доньку любив найбiльше, гордився нею i, мабуть, з гордостi раяв кожному хлопцевi брати ii за жiнку, а кожному газдi за газдиню. – Не гадайте, – мовив, – що вона вдалася в мою жiнку! Вона вдалася в мене, i хто ii вiзьме за жiнку, буде менi вiчно дякувати! Чи, може, я лихий господар? Я маю всього подостатком. І справдi, в його городцi було «всьо». Вiн мав найшляхетнiшi овочi, мав малини, суницi, великi ягоди й iншi овочi, що водяться по лiпших садах. Мав грядку паприки, якоi, як хвалився, навiть сам двiрник не мав у своiм городi. Був замолоду в огородника одного боярина в Молдавi помiчником i навчився плекати садовину. В своiм городi мав i малий ставок iз рибою. Все, що в тiм городi росло, носило iм’я «Каisеr»[52 - Імператор (нiм.).] i мало означати тим свое високе i шляхетне походження. Каisег-яблука, Каisег-грушки, Каisег-паприка, – лепетiв, неначе рекомендуючи iх глядачам. Коло хати мав бурдей, як Івонiка в полi, лише багато менший. Там пересиджував iз замилуванням улiтi, а взимi переховував бджоли. Був забобонний, але не в такiй мiрi, як Івонiка. Коли спинився коло вулiiв, командував, голосно викрикуючи, мов мiж жовнiрами, i жив у пересвiдченнi, що вони розумiли i слухали його. Найурочистiша хвилина була, однак, для нього тодi, як витягав свiй вiйськовий абшит[53 - Вiйськовий абшит – документ про увiльнення з вiйська.] i показував його своiм гостям. І вiн не опускав нiколи такоi нагоди, коли мiг похвалитися тим документом. Показував його кожному чужому чоловiковi, що вступив припадково або умисне в його хату. Тодi говорив звичайно: – Прошу покiрно ще пождати! Я ще щось покажу! Виймав iз барвного пуделка[54 - Пуделко – коробка.] цикорii великий, вже аж потемнiлий з самого складання i розвивання аркуш i, розкладаючи його з незвичайно важною мiною перед гостем, питав: – Ну, i що ж? А правда? Припадком[55 - Припадком – випадково.] не мiг у селi нiхто виказатися таким документом, i вiн гордився ним до смiшностi, пересував пальцем по нiм, мов по реестрi своiх предкiв. Вiдтак просив гостя сiдати на липовiй лавцi, що тяглася попiд цiлою стiною вiд одного кута до другого, – про неi вiн говорив, що полишилася йому в спадщинi ще по дiдовi, – та угощував гостя медом. Коли мав у себе гостем когось iз панського дому, надскакував коло нього, мов воробець (був страшно худий i тонкий), раз по раз промовляючи: «Прошу iсти; я знаю, як з панами обходитися; я був у Вiднi, в Італii i в Яссах. Я не тутешнiй сiльський дурбас». До селян говорив: «Їжте, iжте, не стидайтеся! Я знаю, що ви дурний мужик, що не бачив того, що я. Я був у Вiднi, в Італii, у Яссах». Любив дуже горiвку, а що був хоровитий i не мiг як слiд iсти, вмовив себе, що може iсти лиш по горiвцi. Вiд часу до часу посилав свою жiнку за нею, а що й вона не була тому чудотворному напитковi противна, сповняла все радо його бажання в тiм напрямi й ходила радо, хоч i як далеко було вiд iхньоi хати до Гоппляцу, до Мендля, i приносила лiкарства. Нинi нема часу, вiн завдав iй пильну роботу в городi, й тому вибрався сам до Мендля. Крiм того, мав поступити в якiйсь справi до пана й хотiв де з ким побалакати та розвiдатися, що чути нового в селi. Розпiзнав уже здалеку Івонiку з сином i привiтав iх лиш йому властивим способом. Пiдняв, мов дикий, руки вгору i кликав на цiле горло: – Гей, ге-ей! Боже помагай! Вiдтак смiявся. Коли станув уже близько них, пiдняв праву руку вгору, мов пророк, опустив ii доволi нелагiдне, як грудку, хлопцевi на голову й промовив: – Ти вояк. Я чув уже про те. – Вiдтак додав: – Гей, що то буде за ревiння восени, що за зойки! І розсмiявся наново, причiм його добродушне й незвичайно худе лице ставало симпатичне та притягаюче. – Воно не може бути iнакше, тому мусимо все зносити, як Бог дасть! – вiдповiв Івонiка побожно. – Але постiйте й розповiджте, що нового. Як там iз вашими бджолами? – З моiми бджолами? А, добре! Я за них подбав так, що iм лiпше йде, як менi. Коби менi так солодко, як iм. Я вже слабкий, умру незадовго. – Ей що, бадiко! – вмiшався Михайло. – Днi числить Бог, а ми маемо лиш на головi те, аби iх прожити. – Та й аби працювати… – докiнчив Івонiка. – Ми починали нинi орати, та й ореться, слава Богу, добре. Може, буде сього року добре лiто. Як навеснi земля добре ореться, буде добрий рiк. – Отам, на панських ланах, почав уже хтось ще тамтого тижня орати, – докинув Онуфрiй, – та, мабуть, не оралося добре, бо, бачу, не докiнчили загону. – Бо земля була ще мертва. Я бачив! – вiдповiв Івонiка. – Доки Бог святий сам землi не улегшить, нема що зачинати. Перед Благовiщенням нема що зачинати. Часу ще доволi; коби лиш тепер погода настала. – Та так! – притакнув Онуфрiй, оглянувся i сiв на землi, пiдiбравши пiд себе ноги. Вiдтак витягнув з-за ременя тютюн та люльку й закурив. Івонiка й Михайло скористали з тоi хвилi й сiли снiдати. Волам пiдкинули пахуче сiно… – Кажiть, що нового, бадiко Онуфрiю! – спитав весело Михайло, що любив старого балакуна. – Ай, лихо там знае, що нового! – вiдповiв старий, нiби нетерпливо. – Якби я знав, що ти за дiвчатами шпираеш, що вони тобi у головi, то я сказав би тобi, що найжвавiша iз них, весела Марiцена, нанесла своему татовi й мамi гризоту у хату. Ну, дiстала ж уже вона за те вiд свого тата добрих гепакiв у плечi, але все пропало. А той навiть не хоче признатися до бiди. Але се тебе, мабуть, не обходить, га? Ти самий як дiвчина, ну, але люди не мовчать, про те й я розказую. Старий пiшов до панотця i пожалувався, а панотець сказав: «Та що, – каже, – се ще не такий великий грiх, але вiддай дiвчину. Вона ще молода, i як буде порядно з чоловiком жити, то Бог простить iй грiх. Не сватае ii нiхто?» «Та якийсь там сватае!» «Ну, то добре! Пришли обох до мене, принеси, що треба, – i справа скiнчена. Се ще не таке велике нещастя. Буде жити, як Бог приказав, буде все добре». Правда, що се не таке велике нещастя, – мудрував старий дальше, – але-бо се нечесть! Ну, але вона мае поле. Чую, дiстане кiлькадесять пражин поля, грошей зi сотку й телицю. Тому й найшовся борзо жених. Мою Івону не сватае нiхто, хоч понад неi немае чемнiшоi дiвчини в селi. Таке у нас село. Такого не бачив анi у Вiднi, анi в Італii, анi в самих Яссах. Панотець наш задобрi. Я ними комендерував би iнакше, якби я був панотцем. – Дай спокiй панотцевi! – докинув Івонiка. – Йому здаеться, що його нещастя найбiльше. – Воно таки й велика бiда. Де ж, аби добродiйка та вже так запивалася? – докiнчив Онуфрiй. – Онодi билася з двома жiнками у корчмi за якесь полотно. Казала, що мали принести панотцевi на хрестини, та й не принесли. А раз то таки п’яна напала старенького в церквi. Ледве що жiнки вивели ii з церкви. Тодi була така вiйна, як в Італii. А бiднi його чотири панни так плакали i кричали, що аж жаль було. Воно таки так i е, що се нечесть, – тягнув дальше, сплюнувши далеко перед себе крiзь зуби. – Через неi не можуть панни вiддатися, хоч мають грошi i гарне вiно. Та й дивiть, яка сильна, коли хоче. П’е, цiлий рiк п’е, а у великий пiст i крапельки до рота не вiзьме. Така мiцна! – Старенький панотець погодував би сватiв i самим медом, коби лише прийшли! – сказав Івонiка з почуттям. – Але нiхто не приходить, бо кожний боiться, що й молодi стануть колись запиватися, як стара. Раз, було, приiхав якийсь молодий панич до них, вони прибралися гарно, всi чотири, й позасiдали всi разом за стiл. А старий панотець просив гостя, кажуть, дуже просив, аби собi вибрав одну за жiнку. «Або оцю, або ту, або оту, котру схочете, берiть, вони всi добрi газдинi i чемнi дiти, i всi дiстануть однакове вiно», – приговорював. – Та й, кажуть, молодий хотiв уже одну брати, але як стара довiдалася, що вiн не на панотця вчиться, упилася i завела таку галабурду в хатi, що, кажуть, добре, що ще не набила кого. Така люта була на всiх. Вiн як поiхав, так i не вертав бiльше до них. Бiднi панни з жалю постарiлися й посивiли, та й сидять i донинi. А старий, – додав злобно Онуфрiй, – старий, Боже, прости менi грiхи моi (тут ударив себе долонею кiлька разiв по губах), не гадае вже про нiщо, як лиш се, аби якнайбiльше гроша збити. Так, як би його ще доста не мав! – Не мае вiн його там багато, Онуфрiю! – докинув Івонiка. – Ет, не мае! Коби я стiльки мав та й ви, але бiда, що не маем! – вiдповiв Онуфрiй. – Вiн собi тепер лиш тим голову б’е. Онодi iду з паном на фiрi, а вiн iде. Бiла борода спадае йому по грудях, а сам згорбився майже удвое, бо вiн, бiдний, уже старенький. Йому бiльше як сiмдесят. Вже в нашiм селi вiн бiльше як сорок лiт. Іде, а як побачив нас, уклонився. Пан злiз з брички, подав руку, вклонився та й каже: «Як ся маете, панотчику?» «Зле, зле! – вiдповiв вiн журливо. – Люди не вмирають!» «Ади! – гадаю собi, – диви, який старий мудрий! Хоче, аби ми вмирали. Грошi за похорон брав би, не мае iх досить! Правда, вона п’е, дома сидять чотири дiвцi, але тому маемо ми вмирати?» – На те вiн i панотець, аби нас хоронив, а за похорон грошi брав! – обiзвався Івонiка. – Хоронив сорок рокiв, чому би йому сього й тепер не робити? Іншi те саме роблять! Дурно не зроблять! – Раз приповiдав, що свiт закiнчиться! – обiзвався знов Онуфрiй. – Як закiнчиться, то нащо грошi збивати? На тамтiм свiтi Бог святий самий уже нас погодуе! – Що ви таке говорите, бадiко Онуфрiю! – кликнув Івонiка, що понад усе любив справедливiсть i правду, й тим-то йому оповiдання Онуфрiя нiяк не западали в душу. – Вже як я кажу, то можете вiрити! – кликнув Онуфрiй з притиском i вдарив себе сухим кулаком у груди, що аж у них щось вiдiзвалося. – Я кажу правду. Раз оповiдав людям при однiй клацi[56 - Клака – толока, спiльна робота та частування.] в себе, аби давали бiльше на службу Божу, бо настане кiнець свiту. Ви сього не чули, бадiко Івоне? Ну, врештi, як ви не чули, то й не диво. Ви так рiдко заходите в село або на Гоппляц, що не знаете нiчого. Все лиш пильнуете вашого бурдея та того, що коло нього дiеться. Ви видiли, може, нового професора?[57 - Професор – учитель.] Говорили з ним? – випитував дальше Івонiку. – Нi. – Ну, так знов не знаете нiчого! Вiн так п’е, що може собi з попадею руку подати! Вiн не е делiкатний пан. Як уп’еться, береться зараз iз мужиками за шию. То так не мае бути. Я був в Італii, i я того не бачив. Нашi люди жалують за попереднiм, та й хотiли би, аби вiн назад вернув, але вiн, мабуть, не верне вже. Пан каже, що ми лiпшого не вартi, як оцього, коли не знали тамтого шанувати. Що коли нам доброго вчителя i доброго панотця потрiбно, то нам потрiбно й доброго бука! Всi три розсмiялися весело на оцi слова, а Онуфрiй говорив далi: – Може, пан i правду каже! Бог його знае! Але я вже мушу йти. Не журися, Михайлику, що Марiценка вiддаеться! – звернувся до хлопця, поморгуючи весело очима. – Дивися лише, аби вернув назад додому, так, як я, iз медальйоном, тодi погуляю i поухкаю на твоiм весiллi, хоч який я старий. А як будеш уже при вiйську й пiзнаеш там якого доброго хлопця, що ще щось i мае, то скажи йому, що в Онуфрiя Лопати е дiвчина, гарна, як писанка, i добра, й робуча, i нехай ii сватае. Нехай прийде сам, на храм най прийде i подивиться сам на неi. Як уподобае собi ii, то весiлля може бути в м’ясницi. Вiн не буде жалувати, що вiзьме ii за жiнку, вiн менi вiчно дякуватиме. Скажи йому оце! Оце, та й що в мене е всього, i де я всюди бував, i що я не такий дурний дурбас, як усi iншi мужики в нашому селi. Потiм устав, вийняв люльку з рота, утер його широким рукавом вiд сорочки й заховав люльку за ремiнь. Вiдтак постояв ще хвильку, устромивши очi в землю i в одну точку, роздумуючи над чимось. Врештi, не сказавши бiльше нi слова, подав мовчки батьковi й синовi руку на прощання i, мов невидимою марою потягнений, вiдiйшов поквапним кроком. Батько й син усмiхнулися мовчки i, поснiдавши, взялися назад до розпочатоi працi. III Було в маю. Перед обiдом. Михайло лежав недалеко бурдея в городi, що вибiгав кiнцем у дрiбний лiсок, який притикав iз iнших бокiв до пiль, i пас воли. Довкола бурдея пишалася земля в рiзних пасмах зеленi, а ген далi вiд нього, та все-таки в сусiдствi, лежали два меншi лiски. Один приналежний до сусiднього i званий тому «сусiднiй лiс», а в тiм самiм напрямi недалеко нього лежав малий лiсок панський, де газдував i верховодив старий Онуфрiй. Оба тi лiски, з яких «сусiднiй» був удвое вiд панського бiльший, дiлила вiд себе велика левада, звана багном, задля своеi багнистоi землi. В нiй буяв рогiз, раз у рiк викошуваний, i виростала якась висока трава, на яку нiхто не лакомився. Михайло лежав близько звiрят на землi, наглядаючи, аби не зайшли в конюшину, що росла найближче бурдея, що ii насiння було дорого оплачене; вiн грiвся у весняному сонцi i глядiв пильно за звiрятами, що паслися тiсно коло себе. Думав над своiм будучим життям у мiстi, над поворотом додому, i як опiсля все складеться, а вiдтак спинився думками коло пишних звiрят. Мiшалися, неначе його рiдня, з його будучнiстю. Бачив у душi якесь нове обiйстя, свое обiйстя, чорнооку струнку дiвчину i iх. Вони були тут i там i мимоволi виповняли собою якiсь порожнi мiсця… Чув виразно, як спасали своiми грубими здоровими писками траву, як вiдсапували, бачив дрiбнi крапельки поту на тих теплих пильних писках, iх великi лагiднi очi були отiненi довгими смiшними вiями, а вола були такi широкi, ноги низькi, що вола звисали майже до землi. Препишнi звiрята! Темно-бурi, майже чорно пiдсипанi, з бiлими короткими рогами, i такi ситi й виплеканi, що було мило гладити iх по хребтi. Притiм були спокiйнi й випещенi, мов дiти, i знали його голос дуже добре. Коли вступав до стайнi, звертали своi статечнi голови за ним, простягали шиi, оскiльки се iм ланцюги при яслах позволяли, i нюхали своiми грубими нiздрями у воздусi, чи не принiс iм хлiба або кулешi. І вiн усе приносив iм щось, коли приходив з дому, з села, з «гори» до бурдея, а коли не мав нiчого при собi, то бодай гладив i пестив iх, а се вони також приймали вдячно. За те лизали йому руки, плечi й груди. Були добрi, вдячнi звiрята… Деколи в недiлю або свята, коли надворi була сльота, вiн волiв пересиджувати в бурдею, чим iти додому в село, витягав сопiвку, сiдав на постiль, що стояла рядом iз ними, i грав годинами. Заховувались нерухомо, хiба що жували одностайно. Вiн любив iх, як добрих товаришiв, а тепер, мабуть, ще бiльше, вiдколи дiзнався, що були призначенi для нього. Навкруги панувала тишина. Та не та мертва тишина, що царюе зимою над широкою просторiнню. Тут пишалось життя, куди оком доглянути. Лани з хлiбом зеленiлися, конюшини розцвiталися, у воздусi грав милий запах з цвiтiв сiножатi, буяли рiйно комахи, метелики, бджоли, а високо, невидно, пiд голубим небом розсiвалися жайворонки дрiбними милозвучними перлами. Сонце почало легко припiкати, а яснiсть так i вабила стулювати очi. Коли стулював, бачив прерiзнi барви… Малий садок за бурдеем стояв у самiм розцвiтi й дихав солодкими, сильними пахощами. Мiж молодечою зеленню листя визирав цвiт грушi бiлими в’язочками, там – вишень, слив, а там, глибше, стикаючись уже з лiсом, – блiдо-рожевий цвiт яблiнок. Безлiч бджiл вешталося воздухом, бринячи, привабленi пахощами, як i самим цвiтом, всмоктувалися жадiбно в нiжнi, бiлобарвнi звiздки мiж листям i неначе впивалися iх тоненькою красою… Мiсцями збиралася iх громадка на в’язанках цвiту, i коли ледве замiтний подув вiтру порушив галуззям, вони, мов у грi, хиталися враз iз цвiтами й здавалися якоюсь пренiжною пустотою природи, особливо ж у тих мiсцях, де пишалася садовина в розцвiтi. Довкола саду й бурдея буяла грубою густою верствою зеленi накраплювана бiлим i рожевим цвiтом конюшина; а далi за нею простягалися лани збiжжя, яке легко й ритмiчно колихалося пiд такт подихiв леготу. Далеко й широко нiчого, крiм миготливоi, широкоi зеленi, а десь-не-десь мiж нею горстка поважного лiсу, докупи збита громадка струнких дубiв-сторожiв. Звичайно ледве замiтний бренькiт бджiл творив тут, у тишинi, своерiдну, пренiжну музику, що переводилася воздухом пильно-рiйними хвилями з мiсця на мiсце, оминаючи хiба безцвiтнi пасма землi… Нiжна, ледве замiтна музика мала в собi щось сонливого, однак молодий хлопець був далекий вiд усякого сну. Зрештою, i не звертав зовсiм не неi уваги, зрiс i зжився з нею i не вiдчував ii звучноi гри округ себе. Думав про робiтницю в панських покоях, про Анну, яку любив тайком iз цiлоi душi; думав над тим, як то буде, коли пiде восени з дому й не побачить ii вже скоро. Знав, там, у мiстi, не побачить ii, бо i як би? Вона була наймичка, i нiяк iй було по мiстах iздити. Вправдi ходила чутка, що панi переселиться в мiсто, бо часто занепадала на здоров’i, але чи пустить ii мама з нею в мiсто? Певно, що нi. Се ж була погана жiнка, люта, мов той лихвар, на грошi лакома i гiрша, як деяка мачуха. Все грозила iй, що вiдбере ii вiд панi й видасть замiж за якогось свого горбатого сусiда-вдiвця, як не буде вiддавати iй зароблених на службi у панi грошей. А бiдна давала, що мала, лиш аби могла дальше в панi лишитися i не вертати до дому, якого боялася, мов самого пекла. Вона взагалi була бiдна зi своею матiр’ю-вiдьмою i тим, що була без батькiвськоi опiки – ii батько, чесний газда, як розказували люди, помер давно, а одинокий брат ii, колишнiй вояк при кiннотi, парубок зарозумiлий i язикатий, хiба що бив ii вiд часу до часу, як не пхала йому в руки гроша на тютюн або горiвку. І звiдки мала остаточно набирати стiльки тих грошей? Вона стидалася просити у панi грошей, але вiн не вiрив iй i бив тайком, коли лиш навинулася нагода. Бог знае, вона цiлком була iнша, неначеб не його сестра, хiба що була така струнка, як вiн, як смерека. Вiн був дуб, не парубок. Коли думав про неi, бачив ii перед душею такою, як колись перший раз. На панськiм подвiр’i. Одного разу лупили там кукурудзу. Коло стодоли й кошниць[58 - Кошниця – великий плетений сарай, де сушать кукурудзу.] сидiли робiтники, линки, чоловiки й дiвчата, вiн i вона, i лупили. Вiн i вона сидiли при однiм гуртi, а мiж ними старий Петро, що наглядав за роботою. Кукурудзи мали з одноi купи сипати вже до кошницi. Старий Петро гукнув на одну грубу пикату дiвчину, що неустанно передиралася з одним хлопцем, щоби принесла зi стодоли драбину. Вона вiдповiла, що принесе, але, не рушаючись iз мiсця, гралася найспокiйнiше дальше, перекидаючися з хлопцями кукурудзами. – Ну, сороко, ти оглухла? Не чуеш, що я казав? – гримнув наново Петро на неi, нiби погрозив кулаком. – Я зараз там прийду на твою голову! Та дiвчина, мабуть, знала, що його слова не такi грiзнi, як здавався його грiмкий голос, i, замiсть виконати наказ, почала боротися з хлопцем, що саме в тiй хвилi упхнув iй шумилиння[59 - Шумилиння – листя, в яке загорнутий качан кукурудзи.] за ковнiр. Анна бачила те все. Вона заховувалася цiлий час мовчки й скромно коло роботи, а обзивалася лише тодi, як ii хтось прямо про що питав. Вiн, Михайло, неначе не бачив ii, хоч сидiв проти неi i iх погляди вiд часу до часу стрiчалися. У неi були тихi блискучi очi й часом знiжна усмiхалися. Бачачи, що пустотлива дiвчина вдруге не сповнила наказу, пiднялася вона зi свого мiсця i пiшла сама до стодоли по потрiбну драбину. Петро глядiв хвильку за нею мовчки, а вiдтак посвистав злегка перед себе. – Мой, мой, що за дiвчина! – сказав до громадки коло себе. – Варто, щоби ii порядний хлопець полюбив, а вiдтак засватав. Дiвчина як золото, та й добра! Йому, Михайловi, заграло серце живiше в грудях, а iншi люди поглянули ласкавим оком за нею. За хвилину вона винесла драбину. Ішла повiльним ритмiчним кроком, несла на лiвому раменi довгу драбину, а праву руку сперла на клуб, щоб iти в рiвновазi. Була прегарна в тiй хвилi. Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собi скромну рiклю, що, не стiсняючи ii в рухах, приставала пестливо до ii молодоi, гнучкоi статi, що, на око нiжна, таiла в собi силу та вабила до себе, мов музика, гармонiею жiночностi. Не пiдводила очей, зближаючися чимраз бiльше до громадки людей. Коли станула вже близько гурту, вiн устав iз мiсця i взяв вiд неi драбину, причiм стрiнувся знов iз ii чорними очима. У неi грудь хвилювала злегка. Вона усмiхнулася до нього. Отакою бачить ii тепер у душi. Отакою, як iшла з драбиною на раменi через подвiр’я, однаковим, обережним кроком, та й iз легко спущеною головою… Була чесна дiвчина, про яку й одна душа злого слова не сказала. До того ж знала стiльки прерiзних робiт, про якi iншим дiвчатам в селi й не снилося. Все була коло панни й вивчилася при нiй всячини. Панна говорила з нею, мов iз рiвною собi. А й стидлива була страшенно. Там, де iншi дiвчата лускали зо смiху, штовхаючи одна одну лiктем, нiби потайки, та перешiптуючися, вона соромилася до слiз i була б, мабуть, iз сорому в землю запалася iз-за того, що чула все, особливо ж коли вiн був при тiм. – Гай-гай! – грозив iй раз один хлопчисько, якого висварила за нечемнi слова. – Та уважай, щоби колись галузочка не зломилася! А вона обернулася й ударила його по лицi. Іншi дiвчата засмiялися. Іншi… але вона не була, як iншi. І справдi. У неi був уже – як глумилися деякi хлопцi – «панський розум». Але найбiльше любив ii Михайло, коли усмiхалася, як тодi з драбиною, а загалом за те, що була тиха та добра. Інший раз, де вона йому знов так дуже подобалася, було в сусiдньому селi. Вiн iшов по сiль для товару й мусив саме в тiм селi минати хатину ii мами. Бiдолашну, похилу хатину в серединi малого городця i близько гостинця[60 - Гостинець – шлях.]. Вона стояла в городцi межи темними мальвами й соняшниками, сама як струнка мальва, i помагала мамi чистити горох решетом. Зблизившися до хати, вiн поздоровив ii i станув на хвилину. – Боже помагай, Анно! – сказав несмiливо. – Дякувать! – вiдповiла вона, геть пiд волосся зарум’янiвшися. – Чистите горох? – Ай, певно, що чистимо! – вiдповiла, замiсть неi, грубим голосом стара, витрiщившися на нього недовiрливим поглядом. Вона була дуже погана, оця ii мати. Переднi зуби виставали у неi з рота, як кли[61 - Кли – iкла.]; сорочка на грудях була вiчно розп’ята, а бiлий рушник на головi завсiди перекривлений. Виглядала, коли б i не глянути на неi, як п’яна або як би що лише з ким побилася. Вiн стояв хвилину, дивлячись на неi, як вона, не пiдводячи очей до нього, бачила й вiдчувала його присутнiсть i мовчала. – Я йду до склепу[62 - Склеп – магазин.] по сiль для товарини! – сказав. – Не тяжко йти, як худоба е! – обiзвалася знов стара неприязно. – У нас нема худоби! Мiй чоловiк помер i лишив мене з довгами. Я мусила останне теля продати, щоби його поховати. Тодор (так звався ii син) був при жовнiрах, а оця, – вона кивнула зневажливим рухом за дiвчиною, – помагала лиш ложкою при мисцi. Тепер вiн усе, що заробить, складае для себе – вiн задумуе женитися, – додала злобно, – а оця чiчка[63 - Чiчка – квiтка.] працюе день i нiч для чужих. Боже борони кожного перед такими дiтьми, як я iх маю! Се кара Божа, такi дiти, вороги! Розум i руки у них лише для себе. – Ей, мамо! Вам би таке не говорити! – сказала Анна з легким докором. – І нинi позволила менi панi помогти вам у роботi, хоч i у нас роботи було всюди повно. Я рятую вас, де можу! Але ви нiколи не вдоволенi! – Бо мене лютить те, що тобi чужi пани милiшi, як твоя мамка. Я з тобою доста набiдилася, заки таку вигодувала. Все добре, що панi й панна скажуть або навчать, а все зле, що мама скаже. Гай-гай! – говорила вона твердо далi, пiдкидаючи високо горох в решетi. – Будемо видiти, як далеко ти зайдеш iз твоiми панами! Ти ще не знаеш: панська ласка лише до порога, а там – «марш за дверi!» – Я ж вам усе даю, мамо, що там заслужу, хiба що собi яку одежину справлю! – говорила дiвчина з огiрченням. Їй було соромно за маминi докори перед ним, i вона хотiла немов оправдатися. Вiн за нiзащо в свiтi не смiв думати, що вона для своеi матерi не була добра. – — Ай, певно, «речi»! – глумилася стара. – Вiдколи ти в панiв на службi, то вже й горботку[64 - Горботка – двi плахти, що iх носять замiсть спiдницi.] покинула носити, де ж би, соромно вже! Гай, гай! – Панна каже, що любить мене у спiдницi, ну, i все дае в дарунок спiдницi. Але я можу й горботку носити, сього менi нiхто не забороняе. Але як панна для мене добрi, то чому iх не слухати? – Воно гарно й у спiдницi ходити! – вмiшався вiн несмiливо, хотячи звести розмову на що iнше. Йому було жаль дiвчини, яка ще не мала вправдi слiз в очах, але в голосi було iх уже повно. – Про мене! Але збанок, кажуть, до часу воду носить! – сказала стара. – Ти вже стала гонорна, нiби кухарка. Добре, що навчилася вже в панни в покоях викручуватися та каву варити, то тепер уже мамки не потрiбно. Вже те бiлля, що я виперу, не бiле, а те, що я його вшию, загрубо шите. Але пожди! Я ще тебе колись навчу розуму! Я лиш дивлюся, як то ще довго потривае, на як ще довго твою мамку полишиш, а сама по службах ходитимеш, я лиш дивлюся! Вона усмiхнулася поганим, злобним усмiхом i висипала лютими, роздразненими рухами очищений горох у мiшок, що лежав недалечко на землi. Дiвчина схилилася i помогла. Однак вiн бачив, як вона обтерла скоро рукою сльози, що таки втиснулися iй в очi. Вiдтак мусив iти дальше. Поздоровив стару й молоду i пiшов, але заким вiдiйшов, попросив ще трохи води напитися. Вона винесла йому води й подала через низький плiт. Пив мало. Замiсть того заглянув у ii тихе смагляве обличчя i в очi. Очi, що промайнули в тiй хвилi по нiм, були несказанно сумнi й не говорили саме тепер нiчого до його душi. Неначе засоромлений, перескочив вузький шанець, що дiлив його вiд дороги, i вiдiйшов скоро. Вона йому дуже подобалася, але стара, та стара! Коби Анночка дiсталася раз по правi в його руки, то вибив би iй тi кли напередi, що ними кусала всiх, мов лиха собака. Чарiвниця ота… Вiдтак бачив ii ще частiше. Часами мав дiло на панському подвiр’i, або тато висилав його туди з орудками[65 - Орудки – справи.]. Тодi все перемiнявся з нею кiлькома словами. Не говорила нiколи багацько, але все розумно i скромно, i не смiялася на все горло, як iншi дiвчата. Була iнша, як другi сiльськi дiвчата. Не знав, саме докладно, чим рiзнилася вiд iнших, не застановлявся над тим нiколи глибше. Вiн вiдчував лише слiпо рiзницю. Була нiжнiша й тонких обичаiв. Була в одежi все чиста, а гарне темне волосся ii було в порядку. Воно улискувалося в неi з дня на день, коли тим часом iншi дiвчата розчiсували його лише в недiлю або у свято. У неi не було багато намиста на шиi, але тi цiтки[66 - Цiтки – маленькi мiднi випуклi кружечки.], що iх носила, були завсiди гарнi. Єство самого лiпшого i тоншого лежало в тiм, що зайняло його некультурну, але в основi чисту й добру душу, i його впливовi пiддавався несвiдомо. З нею годi було як-небудь шуткувати, за рукав тягати, зачiпати. Чоловiк так i сам ставався поважним, як опинився близько перед нею. Немов затихала цiлим еством i глядiла ожидаючим поглядом на тi уста, що мали до неi заговорити. А коли i здобувся хто на те, що звернувся до неi легким словом, тодi рум’янiлася, потопаючи в полуменi чистого, дiвочого сорому та усмiхаючись вимушено й змiшано, щоб уже, однак, в останнiй хвилi мати очi вогкi, а уста щоб умовкали цiлковито. На танцi не ходила нiколи. Була майже вiд чотирнадцяти лiт на службi у дворi, а забави й розривки[67 - Розривки – розваги.] ii сiльських ровесниць були для неi цiлковито чужi. Не мала й жодних товаришок мiж сiльськими дiвчатами й товаришувала виключно з донькою Докii, Парасинкою. З iншими не мала що балакати. У неi не було таемниць i любовних справ, якi спонукували дiвчат до шаленого дитячо-безумного смiху й переговорiв. А що панська хата лежала потрохи вiдстронь вiд властивого села i все-таки треба було годину ходу, аби до нього дiстатися, а вона все рвалася як не до одноi працi, то до iншоi, то iй лучалося лиш дуже рiдко забiгти на яку там балаканку. В недiлю ходила до церкви, але й тут не лишалося iй багато часу до бесiди, до ближчого зазнайомлення. По службi, щоправда, зближалися до неi i обступали ii дiвчата, оглядали ii одiж, ii гарно вишиту снiжно-бiлу сорочку, ii маленькi срiбнi ковточки, що дiстала одного разу вiд панi; доторкалися всього пальцями, допитувалися о плату i iдло, яке мала у панiв, дарували iй цвiти, але тому, що по тому всьому вичерпувалися теми правильно, а вона перша не починала наново розмови, так усi розходилися байдужне. Сiльськi хлопцi журилися нею ще менше. Вона була убога, та й тому не мала для них нiякоi вартостi. Не мала нi землi, нi грошей. Землi не мала нiколи, бо ii родичi були бiднi зарiбники, а грошi, коли були у неi хоч i найдрiбнiшi, вiдносила зараз до матерi. Мати ж мучила ii та била доти, доки вона не вiддавала iх до останнього феника. Таким чином була ii будучнiсть обмежена на працю рук, неустанний пострах перед матiр’ю i остротою брата. Пiзнання та свiдомiсть великоi бiдноти, а з тим почуття своеi безповоротностi настроiли ii i без того до поваги й думання склонну натуру поважно до глибини душi. Їi щоденнi сходини з панею i панною, чутливими i благородними жiнками, що ii дуже любили за ii тиху та консеквентну вдачу, вiдiбрало ii еству жорстокiсть i неповоротнiсть некультурноi селянки з першоi руки, а натомiсть надало ii поважнiй душi корму, гнучкостi i свого роду iнтелiгенцii. Не вмiла читати й писати. До писання не складалися ii пальцi, звиклi лиш до «грубшоi» працi, а до читання не ставало часу. Все i всюди манила праця, i свобiдних хвиль в ii скромнiм життi не бувало. Та зате заховала ii дiвоча душа, iз-за умних i щирих наук i присторог благородних жiнок, бiлiсть i чистоту. Пригадувала дику цвiтку, що виростала в затишку лiсу, далеко вiд голосного свiту, або диких голубiв. Старшi, поважнi й багатшi газдинi, як Докiя i кiлька iнших, що бували частiше в панськiй хатi i знали ii добре з пильностi й чемностi взагалi, любили ii i були iй прихильнi. Проти них вона була покiрна й цiлувала iх, при стрiчi в недiлю i свято, в руки. Їм се було мило, i вони, цiлуючи ii в чоло, називали ii «доньцею». Але простiшi не мали для неi серця. Вона навчилася в дворi багато, чого вони не знали i чого дiвчина не могла затаiти – вигладжувати бiлля, варити i т. iн., – а що се незнання тоi роботи не годилося з iхньою гiднiстю газдинь, то вони глумилися з неi i кепкували при кожнiй нагодi. «Вона дивиться лише, аби на нiй сорочка була бiла, – говорили, – але чи ii скриня заповняеться бiллям, се вже ii не обходить. Вiдай, треба буде двi пари волiв, аби потягнули ii скриню до хати чоловiковi, як дiстане якого, бо одна пара не встигне». Або знов: «Вона вмiе бiлля вигладжувати й наперстком шити, але тим вона не доробиться анi землi, анi чоловiка. До землi треба з сапою приступати, а до чоловiка – з повними руками. Але, може, iй придасться коли й наперсток. Лишиться без даху над головою, бо в неi мамка i братчик такi, що за те не тяжко, тодi вона поставить собi його на голову, й вiн iй стане за покривало…» І такi iншi глупостi… Дiвчина знала про те все, i се вiдбирало iй певнiсть у поведеннi й огiрчало. Як тяжко було бути убогою! Чоловiк нi для кого нiщо не значить. То добре, що хоч руки були в неi здоровi. Тi руки поможуть iй, аби iй як тяжко було в життi, бо й що було дiяти? Свiт для всiх. Для багачiв i убогих. І тепер вiн думав про неi. Гiрко було все покидати. Родичi хоч раз-два в рiк прийдуть, але вона? Люди кажуть: «Що мае чие бути, те не мине його!» Вiн мае надiю, що вона буде його. Вiн ii любить. У неi нема нi поля, нi худоби, нi грошей, але вiн ii, проте, любить. Дасть Бог, доробляться. Зате у нього е поле й худоба. А ось хоч би й бики оцi, товаришi його. Вiн задумався на хвилю i не заздрiв, як один з волiв потягнув писком за конюшиною i, смикнувши добру жменю, молов ii пильно, пiднявши голову вiд землi. Не мiг сердитися на нього. Вiн був усе цiкавiший до всього вiд «Лiвого» i був би хто знае що пожер. Стiну злизував, як ясла перед ним були порожнi… Звiрина дивилася живими очима перед себе й молола пильно писком, а вiн аж погладив ii пiд впливом якогось наглого теплого зворушення, яке ним заволодiло. І вона буде iх любити. Хто iх, врештi, не любив би?.. Ей, коби вже до того дiйшло! Потiм зiтхнув i обернувся миттю лицем до землi. Перед ним розстелився час якоiсь будучностi, що, мов земля, заважила на його душi й мов чорним смутком залилася… Робiтниця в панських покоях не знала, як воно зчинилося, що нараз син Івона Федорчука, Михайло, опинився перед ii душею. Думала над тим тiльки, чому весною цвiтуть дерева, зеленiють лани й ластiвка гнiздо лiпить. Воно прийшло було, а коли, було, вона його здалека або зблизька бачила, заходила з нею змiна, з якою не вмiла собi здати справи. Знала, був добрий для неi i не так, як iншi. Вiн був багатший, як iншi газдiвськi сини, але проте говорив iз нею, як iз рiвною собi. Як просив сiрнички, або води, або коли питав, чи пан дома, то все був дуже чемний. Не заходив собi нiколи з нею в жарти й не плiв пустих слiв. Туга за ним зростала в нiй чимраз сильнiше, ставала чимраз бiльш докучлива. Вона ж не була дитиною, iй було вже двадцять рокiв, не була нi глуха, нi слiпа. Знала, що любила його. Неначе злочинство, крила се в своiй молодiй смутнiй душi, не знаючи, що з тим почати, та купала ту свою любов ночами в своiх сльозах… До ворожки боялася йти, а хоч би й пiшла, то що вона iй скаже?.. Вона ж була бiдна наймичка, а вiн – син багатих родичiв. Стала така поважна й похмура, що ii окруження се майже спостерiгло. Вона сама не запримiтила сього. А ii мати та брат усе грозили iй вiд часу до часу, що видадуть ii замiж за горбатого сусiда. У нього була й хата, i поле, i худоба… i вiн був, як говорили, добрий чоловiк… Незамiтно уклалася лiнiя болю коло ii молодих невинних уст… Було се одного вечора в липнi. Анна ходила до жiнки старого Онуфрiя по гриби й саме вертала домiв, iх хатина стояла пiд панським лiском, i вузька стежечка вела вiд неi через поля попри бурдей Івонiки, аж до сiльськоi дороги. Було пiзно. Чудовий, ясний, тихий вечiр. Небо iз незвичайно випуклою глибиною було засiяне зорями, а мiж ними мiсяць жаристий i свiдомий побiди. Далечина була лагiдна й виразиста, а над полями, на якi спала рясно роса, здавалося, розпростерта срiбна сiтка. Нива з гречкою простягалася нiжним бiливом коло високого й буйного жита, а там далi краплi роси блистiли, мов осталi, на житi i пшеницi зачiпленi сльози проти мiсячного свiтла. Десь-не-десь знiмалася з мокрiших мiсць легка, прозора мряка. Глибока тишина панувала всюди, лиш сверщки перекликувалися численно й оживляли широко i далеко далечiнь. Крiм того – жодного звуку. Все стояло неповорушно, штивно, пило спокiй ночi, що наближалася повiльним кроком i гiпнотизувала все магiчним мiсячним свiтлом. Анна йшла спiшно вузенькою стежкою, що вилася майже невидимо скiсно мiж гордим житом. Жито сягало iй майже по груди i було таке пишне й буйне; такого вже здавна на нивах сього села не бачили. Се було саме збiжжя Івонiки, через яке йшла стежкою i яке вiд часу до часу гладила верхи рукою, мов голублячи його до себе. Була поважна, як звичайно. А там, у старого Онуфрiя, чула рiзнi новини. Вiн оповiдав, що до нього заходив онодi Івонiка, хотiв вiд нього купити один штубей[68 - Штубей – вулик.], але Онуфрiй не продав; вiн не продае, як казав, нiкому своiх бджiл, бо своi бджоли мае вiн лиш для себе; йому оповiдав Івонiка, що у нього всi такi згризенi, що Михайло вже в жовтнi забираеться, i що вiн, Михайло, дуже зажурений. Неустанно шукае собi роботи. Ба сее вiзьме в руки, ба тее. Ба йде в поле, ба вештаеться коло товарини, коло бджiл. То знов лагодить щось коло плота, аби його завiрюха i снiги не звалили взимi до землi, то знов покопуе шанцi по полях, щоби в дощових часах не перепоювалася земля надмiрно водою, то знов бере сокиру в руки… Все хоче лишити татовi в порядку, як пiде, бо… може, нiколи не поверне! А Марiя плаче, що далi буде треба керницю для ii слiз копати… Але вони всi дурнi, сказав до неi опiсля Онуфрiй. Вiн був в Італii, у Вiднi, й вернув зате з гонорами додому. Але всi люди в оцiм селi – останнi дурнi, – се сказав вiн Івонiцi на всi його жалi. Вона роздумувала над тим, як то буде, коли молодий хлопець пiде. В ii поважнiй душi зарився вже здавна бiль розлуки i зростав чимраз бiльше. Вона вже здавна знала, що вiн мусив iти; знала се скорше, як усi iншi. У пана, де родину Івонiки любили i шанували, говорили не раз про се, що хлопець не буде й не може бути увiльнений i буде мусити вiдслужити у вiйську свiй час. Але вони не вiрили й усе пробували на рiзнi способи урятувати сина. Тепер же пересвiдчилися, що там правду говорили. З ним самим не говорила вона нiколи про се, що вiн пiде. Вiн приходив тепер доволi часто на панське обiйстя. Перед двома тижнями принiс вiд свого батька меду для панi в дарунок. Передав iй, i вона вiднесла мед до покоiв. Коли хотiла вiдтак миску вимити i йому вiддати чисту, сказав: – Лиши се! (Тикав iй, помимо того, що була бiдна наймичка). Се вже дома зроблять! Що ти робиш, Анно, i як маеш ся? Я iду позавтра з татом на ярмарок на Петра в мiсто. Хочемо одну корову продати й молодi бички купити. Що тобi звiдти привезти? При тiм узяв ii за руку i шукав ii погляду. Жарiюча полумiнь так i обгорнула ii, i вона вирвала руку назад. Вiн, очевидно, жартував. Так питають звичайно, коли iдуть на ярмарок. Лише ii дика душа не могла увiйти в той жарт, i вона вiдповiла майже жорстоко: – Що хочете! – Я тобi принесу файний перстiнь! – сказав вiн непевно. Вiдтак увiйшов один iз слуг у кухню, i вiн вiддалився мовчки. Тепер було вже по Петровiм ярмарку. Вона лиш чула, – старий Івонiка був майже що другого дня у пана, любив усiх дома, мов батька й матiр, – що спродали свою найкращу й найдорожчу корову i що Михайло за нею плакав. Але ii треба було спродати, – оповiдав вiн, – бо не мiг запускатися багато з товаром на зиму. Все те потрiбувало надзору i працi, а вiн сам не зможе всього як слiд допильнувати. Зрештою, йому буде потрiбно грошей, i Михайло буде також при вiйську потрiбувати грошей. Всюди стрiчала його iм’я, чула щось про нього, чула, як його вихвалювали все i все… Ой Боже, нехай уже буде, як Бог схоче! Вона могла свою долю хiба Богу повiрити. Всюди визирало щось смутного, але, певно, вже ii доля була така… Вона схилила голову i прискорила крок. Вже пiзно стало. Нiч настала вже вповнi. Вона оглянулася, а кругом нiчого, лиш поля й поля, лиш небо i звiзди. Ген далеко по однiм боцi, куди вона прямувала, бiлiли заслоненi почасти садовиною стiни поодиноких сiльських хат, а цiлком далеко, на легкiм згiр’i, здiймалися мiж верхiв’ям старих лип два високi комини панського дому. Мала ще перейти цiлу ниву жита Івонiки, вiдтак конюшину, а вiдтак ще минути хату Докii, i аж потiм вийде на дорiжку, що веде до панськоi хати. Близько неi крикнула перепелиця, захована в житi, вiдтак перелетiла iй майже перед лицем; сверщки цвiркали, здавалося, саме коло неi, а якби хто хотiв оглянутися за ними, добачити iх там, звiдки продзвенiло iх цвiркотання, та воно доходило знов з iншого мiсця. Се була iхня сверщкова тайна, якою дразнили нiчних мандрiвникiв. Нараз виринула недалеко постать, розхилювала осторожно обома руками штивне море збiжжя i пiдiйшла прямо до неi. Се був Михайло. Вона перелякалася. Вiн з’явився, неначе з-пiд землi виринув, ii ество пiдлягало могутньому впливовi неожиданоi хвилi й не могло вiд нього освободитися. – Добрий вечiр, Анно! – сказав сердечно, знiмаючи капелюх, i додав iй руку. – Вiдки вертаеш так пiзно? – Вiд Онуфрiя з грибами! – вiдповiла слухняно, мов дитина, тремтячим голосом. Вiн мовчав хвилю i дивився на неi. Стояла перед ним темнява, пряма, замкнена високим житом, мов смерека, ii голова була схилена низько на грудь, а руки спущенi вдiл. Нiч була така погiдна i прозора, така прегарна й тиха, – нiчого, крiм цвiрiнькання сверщкiв… Вiн бачив виразно ii голову i ii сумовито закроенi уста. – Анно! – почав зворушено. – Глянь на мене! Я знав, що ти йшла до Онуфрiя. Я ждав i визирав цiлий час за тобою… хотiв iз тобою поговорити. Сказавши се, поклав обi руки на ii рамена, оглядаючись заразом притiм лякливо позад себе. І вiн був соромливий i полохливий; нiколи в життi не промовляв ще так до дiвчини. А як i вчинив се, то не довiряв i самiй тишинi ночi й мовчазним нивам. Вона позирнула на нього, щоб опiсля опустити очi. Цiла повага ii ества обхопила ii i заволодiла нею цiлковито. До того прилучилося дике зворушення, що замкнуло iй уста. – Анно! – тягнув вiн нiжно далi, притягаючи ii несмiливо до себе. – Ти мовчиш так, як би я хотiв тебе бити; може, тому, що йдеш через мое поле? Сею стежкою йде кожний, хто хоче. Ти можеш десять разiв бiльше вiд iнших ходити, коли схочеш. Я вистелив би тобi сю стежку найкращими килимами моеi мами. Я люблю тебе! Вона поблiдла, глянувши на нього дико зворушеними очима, i мовчала далi. Щастя було таке велике, але й таке несподiване, що вона стала безрадна й не знала, що сказати. – Я люблю тебе, Анно, вже вiддавна! Ти така гарна й добра! Хочу тебе взяти за жiнку, тебе одну! Тебе одну-однiсiньку! Ти мусиш менi сказати, чи ти хочеш i чи любиш мене? Паралiзуюча повага усунулася з ii душi. Вона обвила його шию руками й повисла на нiй. – Ти любиш мене? – прошептала врештi. – Любиш мене, Михайле? Я сього не знала! Я така бiдна… Я нiчого не маю… Я не маю поля… Але я тебе люблю… – Я не питаю за поле, зозулько… – Але я тебе люблю… знаеш? – Хотiв знати… Поцiлувалися. З цiлою повагою, яка була iй властива, пробилася ii глибока любов; з цiлою потугою молодоi лиш десь-не-десь культурою дiткненоi душi розлилася вона тепер i розiгралася гучно. Була цiлком сповнена любов’ю, цiлком перейнята тим надсильним, досi завсiди лиш боязко заховуваним, затаюваним почуванням. Але так, як воно зложилося, було майже не до увiрення. Найпоряднiший, найлiпший хлопець у селi i один iз найпожаданiших любив ii. ЇЇ, що нiчого не мала, була убога, i лиш виставлена на гнiв матерi i штовханцi брата, якою нi один хлопець у селi не журився, яка не iстнiла для нiкого, крiм для своiх хлiбодавцiв. – Я стiльки по ночах наплакалася! Бог один лиш знае! – прошептала тихо, ховаючи соромливо голову на його грудь. – Чому, любко? – питав вiн, гладячи ii чорне, у свiтлi блистяче волосся i притискаючи ii до себе, мов дитину. – Бо так! Як було менi не плакати? Все було таке смутне! В мене нема нi жмiньки землi, нi грошей. Мое серце пiдгризало щось, мов червак. Я анi знала, що ти мене любиш, анi що… – Анi що хочу тебе за жiнку взяти? – докiнчив вiн речення й усмiхнувся. – Але тепер уже знаеш! Тепер не потрiбуеш уже плакати! Вiджени смуток i вiзьми замiсть нього мене! А як тобi знов коли стане на серцi тяжко, то вийди й поцiлуй мене! Доки я ще тут, цiлуй мене! Доки я ще тут… – Та й доки я жива по свiтi ходитиму, Михайле! – сказала, обнявши його дико за шию i надставляючи з несказанною щирiстю молодi, непорочнi уста до поцiлунку. – І доки я по свiтi живий ходитиму! – сказав глибоко зворушеним звуком, iз щирою вiрнiстю й сердечнiстю, i поцiлував ii. Був несказанно щасливий у тiй тихiй, яснiй, мiсячнiй ночi, сильно зворушений i розжалоблений i притiм собi зовсiм новий. З ним нiколи не бувало, як тепер. Було так чудово й гарно i що вона його так дуже любила, оця гарна, розумна, тиха дiвчина, що не мала собi пари й не була нiкому рiвна. – Я тобi перстiнь принiс, що купив на Петра в мiстi! – сказав вiн i витягнув його iз-за ременя. Вiдтак засунув його iй на палець. – Тримайся мене, Анно, як я пiду! – промовив поважно. – А я тобi також слова не зломлю! Скоро поверну, зробимо весiлля! – Ти не повернеш скоро, Михайле! – сказала й зiтхнула. – Чого зiтхаеш? Не зiтхай! Не смути менi ще бiльше серця, я й так iз жалю землi не виджу. Дома не виджу нiчого, крiм слiз. Мама заодно плаче, а тато зiтхае мовчки. Я все собi гадав, що воно не прийде до того. – Я се знала, Михайле! Я чула, як пан i панi говорили, що нiчого не поможе, що ти будеш мусити свiй час вiдслужити. Пан був би порятував, якби було можна. Вони люблять тебе. Тебе, твого тата i твою маму. Я лиш перед своею мамою боюся i перед братом. Вони все грозять менi сусiдом… Вона урвала i притулила, як перше, голову до його грудей. Вiн мовчав хвилину, погладжуючи наново ii голову нiжно, а вiдтак сказав: – Терпи, а не йди за нього! Бог нам допоможе! На Рiздвянi свята дiстану, може, вiдпустку i приiду. У мене е надiя, що все буде добре. Дотримай лиш менi слова, а як я верну з вiйська живий, тодi не буду боятися твоеi мами, нi твого брата. – А твоi родичi, Михайле? – спитала вона i, пiднявши голову, поглянула йому вигребущо й боязко в очi. Вiн здвигнув плечима й усмiхнувся примушено. Знав, що вони не будуть за тим, особливо ж його мати. Вона для нього бажала самоi королiвни, але вiн мав те пересвiдчення в серцi, що здобуде ii для себе. А батько його знов дуже любив його, i коли батько пристане на те, мати мусить пристати. – Ти тим не журися! Оставай лише на дальше у панi й будь менi вiрна та молися за мене, коли буду там. Як там не вмру, буде все добре. Вона почала тихо плакати. Вiн запримiтив се. – Тепер уже плачеш! Я ж iще не пiшов i ще не вмер! Пожди ще з плачем! – потiшав ii, а тим часом огорнуло i його якесь почуття смутку. – Поцiлуй мене радше ще раз! Вiн обняв ii пестливо рукою i пiдняв iй голову. Тут вона схаменулася. – Я мушу вже йти! – сказала полохливо, пригладжуючи собi волосся. – Я забарилася! Боже мiй! Що там скажуть? А я цiлком забулася! Скажу, що в Онуфрiя забарилася. А там, у Докii, вже спустили з ланця великого пса, а менi прийдеться минати ii хату. Вона пiдняла одною рукою з землi кошик iз грибами, а другою обняла ще раз його шию. – Будь здоров, Михайле; добранiч i приходь! Прийди з чим-небудь до пана, щоби я тебе ще бачила! Я буду за тебе молитися i слова не зломлю. Вже най буде, як буде! – Може, чей, не застрiлять мене! – жартував вiн вимушено. – А коли мене й поцiлить яка куля, то, може, не загину вiдразу. Я мiцний, i недурно кажуть, що я як той медвiдь. Сава вимовляеться все тим, коли не хоче мiшки з насiнням виносити на пiд. «У тебе плечi, як у медведя, – каже вiн, – неси ти!» Вона ступила вперед i подалася вперед. – Я вже йду, Михайле, вже пiзно! – Я тебе пiдведу! – Ми не маемо тут обое мiсця, бачиш? Стежка така вузька, а що менi з того, як ти будеш iти за мною? – То я пiду вперед тебе! – вiдповiв вiн весело. – Так я не буду видiти твого лиця. Все одно, чи вперед, чи назад, я хочу видiти твое лице. – То я буду йти побiч тебе. – То хiба жодне з нас не буде йти серединою стежки. Грудою зле йти! – Ще й ослабнеш з того! – сказав вiн iз здержуваним усмiхом, i вона усмiхнулася. – Потолочимо колосся! – сказала вже цiлком лагiдно й щасливо, погладжуючи рукою тяжке золотисте колосся, мiж якими тепер темнiв високий блават[69 - Блават – волошки.]. – А се ж грiх, воно таке гарне! – Так iди ти вперед мене! – промовив вiн. – Нехай тебе добре затямлю! Коли пiду вже геть звiдси, буду мiж чужими й сам чужий, як буду на вартi стояти, буду тебе згадувати. Ідемо обое нашим полем – буду гадати – ти все навперед мене, вузенькою стежечкою, а я за тобою. Вiдтак ти обернешся й усмiхнешся до мене, а я поцiлую тебе… У тiй хвилi вона подалась у ходi з жахом о один ступiнь назад. Заець бiг житом i перебiг блискавкою стежку близько ii нiг. Вона розсмiялася. – Бодай же тебе! Як же я злякалася! – Бо ти дiвчина! – вiдповiв вiн iз легким глумом у голосi. – Я ловлю iх, як мухи! Десь у гущавинi жита обiзвалася знову перепелиця. Вона станула мимоволi i заслухалася. – Перепелиця пiдпiлiтькае, – сказала майже побожно, – а сверщки галасують, мов наймити. – Бо нiч ясна; вони люблять мiсячнi ночi. Галасом своiм заповнюють тишину, мов цiтками! – вiдповiв пiвголосом. Обое звернулися назад до мiсяця i дивилися хвилину в освiтлену, виразну i лагiдну далечiнь i назад – на ту стежку, якою йшли. Перед ними простиралися лани, пишнi й багатi, мiсцями знижуючися, а мiсцями здiймаючися у лагiднi згiр’я. Вони мов збивалися коло лiсових оаз, що темним тлом стояли позад ланiв. – Усе спить! – сказала вона шепотом, неначе боялася голоснiшим гомоном збудити що-небудь у природi. І справдi. Здавалось, що все вокруги спало. Високе, буйне збiжжя, бiлi, срiблистi ниви гречки, а далi струнка понура кукурудза. Легка iмла, що тут i там знiмалася прозорими серпанками над поодинокими мiсцями пiль, здавалося, оберiгала дрiмучу ростину в тихiм снi. Малий лiсок, там ген за ланом, з якого винесла гриби, лежав закутаний у темiнi, а над усiм здiймалось ясне, величаво-високе небо зi своiм блискотом зiрок i м’яким срiбним свiтлом мiсяця, що безгомiнно пронизало темiнь лiтньоi ночi i творило з неi пречудовий, тихий, своерiдний свiт. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51131087&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Кругом нас знаходиться якась безодня, що ii вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша (нiм.). 2 Одностайна – одноманiтна. 3 Штивний – цупкий, застиглий. 4 Гоппляц (вiд нiм. Hauptplatz) – центральне мiсце, головна площа. 5 Барда – сокира. 6 Гердани та бодзики – прикраси з намистин бiсеру та клаптикiв матерii. 7 Мати храп – мати на оцi. 8 Туй-туй – ось-ось. 9 Не ялося – не годилося. 10 Стрiй – одяг. 11 Двiрник – начальник громади, староста. 12 Вiдворкнути – знехотя вiдповiсти. 13 Ади – диви. 14 Нехарно – нечисто, брудно. 15 Волiчка – шерстянi нитки для вишивання. 16 Вуйко – дядько. 17 Зiштивнiле – застигле. 18 Нананшка – хрещена мати. 19 Ширiнка – хустка. 20 Шовкова рiкля – шовкова в рiзних пасах сукня без рукавiв, зi станком (половиною плахти), пришитим до спiдницi. 21 Кутаси – китицi на одежi для прикраси. 22 Сестрiнка – племiнниця. 23 Вчасно – рано. 24 Грижа – бiль, журба, докiр. 25 Бадiко – звертання до старшого роками. 26 Адiть – дивiться. 27 Стрiльба – рушниця. 28 Шутер – гравiй, рiнь, жорства. 29 Бранка – призов. 30 Скарбона – скарб. 31 В гульбi – в танцi. 32 Клячати – стояти на колiнах. 33 Бурдей – землянка. 34 Пивничнi мешкання – землянки. 35 Фудулитися – пиндючитися, гордувати. 36 Затроений – отруений. 37 Пiд – горище. 38 Перепудити – перелякати. 39 Трiйло – отрута. 40 Гарувати – тяжко працювати. 41 Устати – минути. 42 Присилена – прив’язана. 43 Трiлер – трель. 44 Бутний – гордий, чванькуватий. 45 Як ялося – як належить. 46 Заедно – постiйно, весь час. 47 Липовани – росiйськi старообрядцi, якi проживали на Буковинi. 48 Стариня – батько й мати. 49 Хосен – користь. 50 Знеслiсть – гордiсть, пишнiсть. 51 Ходити на вiзитацiю – робити обхiд. 52 Імператор (нiм.). 53 Вiйськовий абшит – документ про увiльнення з вiйська. 54 Пуделко – коробка. 55 Припадком – випадково. 56 Клака – толока, спiльна робота та частування. 57 Професор – учитель. 58 Кошниця – великий плетений сарай, де сушать кукурудзу. 59 Шумилиння – листя, в яке загорнутий качан кукурудзи. 60 Гостинець – шлях. 61 Кли – iкла. 62 Склеп – магазин. 63 Чiчка – квiтка. 64 Горботка – двi плахти, що iх носять замiсть спiдницi. 65 Орудки – справи. 66 Цiтки – маленькi мiднi випуклi кружечки. 67 Розривки – розваги. 68 Штубей – вулик. 69 Блават – волошки.