Характерник

Характерник Василь Шкляр У другiй половинi ХVІІ столiття в Запорозькiй Сiчi сталася неймовiрна подiя, яку зафiксовано в архiвах тодiшньоi Московii i яку не оминув увагою жоден доскiпливий хронiст козаччини. Та особливого чару ця пригода набувае пiд пером письменника: вiн на основi документальних джерел творить яскраву iсторичну реальнiсть iз життя «лицарiв списа i шаблi». Кошовий Сiрко, кинувши виклик самому царевi, розпочинае велику, вкрай небезпечну гру з Москвою. І треба зробити неможливе, аби в цьому поединку зберегти козацьку честь i гiднiсть матерi Сiчi. Хто просуне голову в пащу скаженого звiра? Василь Шкляр Характерник Частина перша Роздiл I, 1 Року Божого 1673, глибокоi осенi, коли вже листя впало з дерев, на Запорожжя прибилася збiса цiкава кумпанiя iз десяти комонникiв, яких привiв сюди бравий донський козачина Іван Мiюський. Спершу iхнi тiнi було помiчено в густому туманi бiля Кодака, – мокра мла тодi морем залила Дике поле й Великий Луг, i перетомленим подорожнiм здавалося, що вони iдуть уже не степом, а по морському дну, – потiм вони попасли коней на березi рiчки Самари, де прижухла трава досi стояла в колiно, а вже звiдти рушили прямiсiнько на Чортомлик. Зверху верхiвцi скидалися на козакiв, хоча зодягнутi були хто як – той у жупанi, той у семирязi, ще котрийсь в овечiй кожушинi, Іван же Мiюський був у брунатному кунтушi з широкими проймами замiсть рукавiв. По праву руку вiд нього iхав на бiлiй цибатiй кобилi вельми повабний юнак у зеленому, пiдбитому лисячим хутром каптанi й соболинiй шапцi-макiтрi, схожiй на ту, що iх носять московськi царi. Тодi як iншi комонники, звiльна похитуючись у сiдлах, дрiмали, вiн сторожко вглядався десь у далечiнь, хоч бачив не далi, як за п’ять крокiв. Разом з важким осiннiм туманом стояла така потайна напружена тиша, що ii боязко було полохати бодай словом чи кашлем. І все-таки молодик у лисячому каптанi й шапцi, схожiй на перекинуту догори дном макiтру, нетерпляче спитав: – Ще далеко? – Палицею кинути, – вiдповiв Іван Мiюський, принюхуючись до сивоi мли, що тривожно пахла терпким кiнським потом i дьогтем. – Майже приiхали. Та вже за мить його правиця шарпнулась до шаблi. Недалеко й не близько, а так десь за версту вiд Сiчi перед ними зненацька виросли з-пiд землi три чорнi вершники на високих рiзномастих конях – сiрому, вороному й гнiдому. Таких страшидл Іван Мiюський зроду не бачив нi на Дону, нi серед запорожцiв, укупi з якими йому колись доводилося бряжчати шаблею, нi навiть у Персii, куди iх, донцiв, водив одчайдух Степан Разя, чия буйна голiвонька полетiла з плiч на лобному мiсцi в Москвi. А в цих трьох, що вродилися з-пiд землi в туманi, голiв… не було. Так спершу здалося Івановi Мiюському, так увижалося молодиковi в лисячому хутрi та всiм нетягам, що iхали з ними, дрiмаючи в сiдлах. Тепер же вони враз широко розплющили очi й злякано, не клiпаючи, дивилися на безголових примар, що невiдь-яким робом виринули перед iхнiм носом. Вiд несподiванки всi зацiпенiли, нiхто не потягся до шаблi, навiть Іван Мiюський, котрий спершу звично шарпнув рукiв’я, вiдчув, як його правиця зiв’яла й повисла, немов конопляна. Чорти? Мана? Татарськi песиголовцi? Заклякли не тiльки люди. Конi – i тi замiсть того, щоб нагострити вуха, так прищулили iх, що втратили свою гордовиту подобу. І тiльки тодi, як середульший вершник на вороному жеребцi явив iм свою усмiхнену твар, кумпанiя допетрала, що всi трое ховали своi голови в чорних каптурах-клобуках. Вони були зодягнутi в темнi опанчi, схожi на куцi ряси без рукавiв. Глянеш – нi рук, нi голови, самi тулубища чорнiють у туманi. – Хто такi i по що йдете? – спитав середульший вершник, котрий вiдкинув на плечi клобук, i тепер мандрiвцi побачили, що в нього на в’язах е голова, вона поголена, а з тiм’я набiк звисае короткий козацький чуб. Був вiн зовсiм молодий, мав тонкi, не розпушенi вуса, схожi на ластiв’ячi крила. Його яснi карi очi всмiхалися, але вiд тiеi усмiшки холонуло в грудях. Іван Мiюський здогадався, що вони, цi трое, потайки крутилися бiля них давно, бо тепер ще гострiше у нiс йому вдарив крутий дух дьогтю. Правду кажуть старi запорожцi: не лякайся того, що можеш побачити, бiйся невидимого твоему оку. Почувши козацьку мову, Іван Мiюський осмiлiв i вiдповiв спогорда: – Ми донськi козаки. А йдемо на Сiч до кошового Сiрка. Іван був родом iз Таганового Рогу, який здебiльша називали Таганрiг; його прiзвище Мiюський походило вiд назви рiчки Мiус, що впадае в Азовське море, себто в Мiуський лиман, де споконвiку гутiрка була майже така, як на Запорожжi. – Навiщо вам кошовий? – гостро дихнув на нього дьогтем той-таки усмiхнений козак iз молодими очима й тонкими, крильчатими вусами. Іван Мiюський спантеличено заклiпав товстими повiками. Вiн раптом побачив, що допитувач уже сидить не на вороному конi, а на сiрому, i його очi зовсiм не карi, а сiрi. Донець геть розгубився, коли його погляд ковзнув лiворуч i вiн побачив, що вершник, який сидiв на сiрому конi, тепер опинився на вороному. Тим часом цей вершник, щоб показати мандрiвцям, що вiн живий, не намальований, теж вiдкинув клобук за величезну, як добрий гарбуз, голову, стромив у зуби маленьку череп’яну люлечку, дiстав трут та кресало i, вдаривши залiзом об кремiнь, запалив носогрiйку. Гiрка пахощ, перебиваючи запах дьогтю, цiвкою потекла крiзь вогкий туман до Івана Мiюського, наче йому хтось ткнув пiд самiсiнький нiс пучок евшан-зiлля. – Навiщо нам кошовий? – перепитав донець, збираючи докупи думки, розпорошенi такою чуднотою. І, щоб збити пиху прискiпливому козаковi, вiн мовив притишено, але з неабияким натяком: – То е велика тайна. Я можу про це говорити лише з кошовим Сiрком. – Нема його, – похитав головою рiзноокий сiчовик i поськав за вухом свою сiру кобилу. Іван Мiюський побачив, що клята коняка теж усмiхаеться, вишкiривши великi кукурудзянi зуби, якi вiд утiхи не вмiщалися iй у ротi. Тепер донець був певен, що перед ним на сiрiй кобилi сидить у куцiй рясi-опанчi справдешнiй галдовник[1 - Чаклун, характерник. Як i химородник. (Тут i далi прим. авт.)]. Чи химородник? Чи який бiс? – А де вiн? – спитав Іван Мiюський. – Хто? – знов поськав за вухом кобилу галдовник. – Кошовий Сiрко. – А, кошовий? Не знаю. Може, в Тягинi. Може, в Криму. Чи, може, в самому Стамбулi. Або разом i там, i сям, i ще десь. – А це ж як? – Просто. Це ж вам Сiрко, а не чорта рогатого хвiст! – Коли ж вiн повернеться? – втрачаючи рiвновагу духу, поспитав Іван Мiюський. – Коли? Може, завтра, може, через тиждень, а може, й через мiсяць. Повоюе бусурменiв i вернеться. – А наказний е? – Є, – сказав галдовник. – Як же без наказного? Нiяк! – Веди нас до нього, – попросив Іван Мiюський. Вiн уже здогадався, що перед ним Сiрковi пластуни-вивiдувачi, котрi, видно з усього, не спускали iх, донцiв, з очей, починаючи вiд Кодака. – І до наказного не можна, – сказав галдовник, дивлячись одним оком на Івана Мiюського, а другим на юнака в зеленому, пiдбитому лисячим хутром каптанi. Око, яким вiн дивився на Івана, було ще сiрим, а друге вже свiтилося зеленцем. – Як – не можна? – з досадою спитав донець. – Наша тайна буде великим скарбом не тiльки для Запорожжя! Якщо ви нас не приймете, Сiрко вам цього не подаруе. – Не в тому рiч, – мовив галдовник, з цiкавiстю приглядаючись до молодика в лисячому каптанi. Був той справдi милий з лиця, трiшки смаглявий, трiшки довгобразий i в мiру рум’яний – саме стiльки, як личить пiдпарубковi, котрий ще не голився. Вiн весь час мовчав, але, боячись прогавити бодай слово, вуха тримав настовбурченi. Тому в око вiдразу впадав його, можливо, единий гандж – праве лапате вухо було вдвiчi бiльше за лiве. Воно навiть заворушилася, коли Іван Мiюський спитав iз прикрiстю: – То в чому ж причина? Чому нам не можна зайти до Коша? Усмiшка зiйшла галдовниковi з лиця, його очi знов стали карими, i вiн промовив засмучено: – У нас чума. 2 Пошесть занесли на Сiч кам’янець-подiльськi купцi-вiрмени. Вони торгували на сiчовому ринку всiляким цiкавим крамом, а найбiльше кожухами та iншою одiжжю, в тому числi й поношеною. Приiхали трьома возами – Карапет Месропян iз сином Мовсесом та братом Гургеном – i так пiддобрилися до козакiв та отаманiв Шкуринського й Васюринського куренiв, що тi дозволили купцевi Карапету зберiгати у них товар. Спершу все було дуже весело, Карапет Месропян пiднiс козакам на вечерю барило горiлки та хоровац iз сугака[2 - Печене м’ясо iз сайгака.], а потiм уже напiдпитку подарував Гнатовi Пiнчуку саетову сорочину з чужого плеча, яку той вiдразу нацупив на себе. Випив чоловiк, закусив сугаком, убрався в обнову, а десь на третiй чи який день по тому Пiнчук пiсля тяжкоi пропасницi оддав Боговi душу. І хай би вже сам, а то ж забрав за собою i сина свого Каленика – канархиста, пiвчого сiчовоi церкви святоi Покрови. Поки пiдозра впала на купця-вiрменина, що це вiн занiс iз старим лахмiттям чуму до Коша, то вже й пiзно було щось у нього питати. Карапет Месропян, сердега, тут-таки, навiть не вiд’iхавши на Кам’янець, одiйшов на той свiт у гарячцi, а за ним переставилися в муках i брат його Гурген та синок Мовсес. Шкуринськi й васюринськi козаки мерщiй покинули своi куренi, де зберiгався Карапетiв крам, а наказний кошовий отаман Грицько Пелех оголосив карантин. Добре, що якраз перед пошестю Сiрко з бiльшiстю запорожцiв пiшов на Тягиню, людей у Сiчi лишилася жменя. Вiйськовий суддя Степан Бiлий, покликаний бути розпорядником пiд час моровицi, наказав спалити тiла небiжчикiв в урочищi Гостра могила, усiм козакам i старшинам велiв намаститися дьогтем (хоч вони й без того вимазувалися ним вiд усякоi нужi), а поза тим кожному щоденно випивати дьогтю на власну мiрку. За цими мiрками, як i за iншими помiчними заходами, додивлявся iеромонах сiчовоi церкви отець Петро, який дбав не лише про душi козакiв, а й про iхне здоров’я. Було обкурено сiркою навiть церкву, де ще три днi тому спiвав на криласi янгольським голосочком покiйний Каленик Пiнчук. Обкурили вiйськову канцелярiю, пушкарню, всi куренi та будiвлi, де ступала людська нога. Крiм того, сiрку додавали у воду, в горiлку, домiшували в соломаху, щербу та в усю козацьку iду. Суддя Бiлий суворо заборонив виходити й заходити будь-кому на Сiч, приiжджi крамарi, що товклися недалеко за валом, пiсля лихоi вiстки здимiли самi, а козакiв iз прикметами тяжкоi недуги, нехай вибачають, було посаджено до сиквестру[3 - В’язниця, де пiд час пошестi iзолюють хворих.]. Пам’ятаючи, що Карапет Месропян частував запорожцiв печеним сугаком i що дикi тварини, особливо сугаки, гризуни, всiлякi бобри, харсуни[4 - Харсун – тут: борсук.] та бабаки теж розносять чумну пошесть, суддя Бiлий заборонив запорожцям iсти дичину, а також збиратися гуртами поза своiм куренем, танцювати, грати в карти, битися навкулачки. Лише трьом козакам, Сiрковим любленцям iз Пластунiвського куреня – Кириковi, Гирi й Костогризовi дозволялося бiльше, оскiльки вони пильнували пiдступи до Сiчi на випадок з’яви ворога чи пiдозрiлого люду, а цього разу ще й мусили вчасно попередити про чуму кошового отамана Сiрка, коли той вертатиметься з походу. Хоча Кирик, Гиря i Костогриз були тими бестiями, яким не треба дозволяти чи забороняти кудись виходити i заходити, вони, цi Сiрковi любленцi, могли невидимо пройти де хотiли, не лишивши нi слiду, нi знаку. І Сiрка iм не треба було виглядати, вони його чули за сотнi верстов. На щастя, козацька мати Богородиця прийшла запорожцям на помiч ще до повернення кошового. Завдяки молитвам i старанням наказного Грицька Пелеха, суддi Степана Бiлого, отця Петра та всього чесного товариства чума вiдступила ще до морозiв, хоч саме iх вона боялась найдужче. Пошесть вiдiйшла, однак наказний карантину не зняв. Ця безноса трясця з косою мала звичку вертатися без попередження, якщо забулася когось забрати з собою. І тепер Грицько Пелех, вислухавши вiсть пластуна Кирика про велику тайну донцiв, з якою вони прийшли в Сiч, сушив голову, чи прийняти iх, чи хай дожидають Сiрка, аби не брати грiха на душу. Щоб того грiха було менше, вiн покликав на раду суддю Бiлого та писаря Яковину. Зiйшлися у вiйськовiй канцелярii, повсiдалися за важким дубовим столом, вичовганим лiктями до бiлого блиску, i Грицько Пелех розповiв товариству про вiсть, принесену пластуном Кириком, про велику тайну, з якою прийшли до них донцi. – Що будемо робити? – повiв Пелех важкими, як битi таляри, очима. – Це ж той Мiюський, що вже колись заходив до нас? – спитав писар Яковина, аби не мовчати. І пригладив розпушенi коноплянi вуса. – Той. – Чи не Іваном його звуть? – подав голос i Степан Бiлий. – Іваном, – трохи дратуючись, сказав Пелех. – Але я питаюся, як нам бути? Чи приймати iх, чи хай ждуть Сiрка? – Ну, чума немов одiйшла, – знов пригладив вуса писар Яковина. – А карантин не знято, – докинув суддя Бiлий. Наказний Пелех бачив, що iм обом так само, як i йому, – хочеться й колеться. Вони згоряли вiд цiкавостi – з чим прийшли донцi? – але не вгадано було, чим це може обернутися для кожного з них, тому нi проноза Андрiй Яковина, нi старий лис Степан Бiлий не хотiли лiзти поперед батька в пекло. І, щоб довго не розводитися, Грицько Пелех сказав: – Так, давайте прямо. Не крутiть хвостами. – Годилося б коло зiбрати, – дмухнув у вуса писар Яковина, i вони, його вуса, знов розпушилися, немов на вiтрi. – Чи бодай скликати курiнних, – почухав потилицю суддя Бiлий. – Нi, – сказав Пелех. – Карантину ще не знято. Ми навiть до церкви ходимо по одному. Тож вирiшуймо втрьох. Ти, Андрiю, за чи проти? – Пелех втупив очi-таляри в писаря. – Проти чого? – не зрозумiв той. – Ти за те, щоб прийняти донцiв, чи хай ждуть Сiрка? – пояснив Пелех. – Та як сказати. І за, i проти. Не знаю. Я так, як ви двое. – А ти, Степане? – глянув Пелех на суддю. – Я теж отакоi, – i далi крутив рудим пухнастим хвостом суддя. – З одного боку за, а з другого проти. Виходить, як ти, пане наказний, вирiшиш, так i буде. – Гм, – гмикнув наказний Грицько Пелех. – Рiч у тiм, що я теж i за, i проти. – То що ж робити? – спитав Степан Бiлий, хоч йому, як суддi, годилося першому покласти свiй рiшенець. – Еге, – трiпнув вусами писар Яковина. – Заковика. – Якщо не знаеш, як чинити, то покладайся на фортуну, – сказав Пелех. – Сирiч на жереб. Вiн полiз рукою у глибоку пазуху жупана й дiстав срiбного ефимка[5 - Єфимок – срiбна монета, на якiй з одного боку викарбувано двоголового орла, а з другого – царя Олексiя Михайловича на конi.]. – Якщо монета впаде догори орлом, тодi хай заходять. А якщо догори конякою, тодi зась. Згода? – Мудро! – в один голос сказали суддя i писар. Пелех нiгтем великого пальця пiдкинув монету, вона срiбно замерехтiла в повiтрi, потiм, дзенькнувши, вдарилася об дубову стiльницю, пiдстрибнула й не покотилася далi, а лягла перед iхнiми очима догори орлом. Пелех, Бiлий i Яковина вiдчули полегшу, бо всiм трьом вже не стачало терпцю дiзнатися, з чим же прийшли до них донцi. Але нi суддя, нi писар не знали, що на такi випадки наказний Грицько Пелех мав особливого ефимка, на якому з обох бокiв був викарбуваний орел. Проте вiн, наказний Пелех, розвiвши руками, сказав невдоволено: – Ну що ж, нехай приходять. – Ще трохи подумав i пiдняв угору вказiвного пальця: – Але не в Сiч. Приймемо iх за валом у грецькiй хатi, а далi воно покаже. 3 Гостьова грецька хата, де зупинялися чужоземнi посли та iншi поважнi приходьки, майже нiчим не рiзнилася вiд козацьких куренiв, хiба завдовжки була меншою та стояла не в самiй Сiчi, а сажнiв за сто вiд неi. Там, де за ровом, за валами та дубовим палiсадом, що оточували чортомлицький Кiш, у добру годину кипiло свое життя. Тут вирувала ярмаркова торговиця, дружно сусiдували кузня, гончарня, чинбарня, лимарня i, звичайно ж, шинок, а ближче до води, майже над Чортомликом, осiбно стояла грецька хата. Колись грецькi посли приiжджали до запорожцiв iз чолобитною, тут гостювали, та вiдтодi й пiшла така назва. Але зараз i торговиця, й кузня, й гончарня, i шинок дихали пусткою, i ця порожнеча моторошно важнiла вiд густого туману, що сунув сюди з чотирьох рiчок – Базавлука, Прогною, Скарбноi та Чортомлика. Усi вони, яка гирлом, яка боком, тулилися до Сiчi, захищаючи ii вiд орди. Та зараз не видно було нi рiчок, нi Сумського шляху од поля, единого путiвця, що вiв на Сiч суходолом, тому наказний Пелех, суддя Бiлий та писар Яковина побачили донцiв у супроводi Кирика тiльки тодi, як вони вже пiд’iхали до грецькоi хати. Кирик повiв прибульцiв до конов’язi, тимчасом як Іван Мiюський i молодик у зеленому лисячому каптанi, вiддавши козакам поводи, пiшли до посольського куреня, куди iх чемно запросили старшини. Тут вони сiли на широкi лави, застеленi перськими килимами, й Іван Мiюський, сапнувши повiтря своiм чималим горбатим носом, вiдчув рiзкий запах сiрки i дьогтю. – А що, пане наказний, – звернувся вiн до Грицька Пелеха, – чи то правда, що джума[6 - Джума – iнша назви чуми.] вже покинула Сiч? – Показуе на те, – вiдповiв Пелех. – Або що? – Для нас це важнiше, нiж вам, – сказав Іван Мiюський. – Зараз самi зрозумiете чому. Грицько Пелех, суддя Бiлий i писар Яковина, якi сидiли навпроти гостей, аж засовалися на широкiй лавi, так iм не терпiлося почути, з чим прийшли гостi. Пелех переводив своi твердi очi-таляри то на Івана Мiюського, то на молодика, котрий уже розстебнув свого зеленого лисячого каптана, пiд яким була вишнева черкеска. Суддя Бiлий подумав, що взагалi-то воно не зовсiм правильно, що вони оце втрьох будуть вислуховувати донцiв iз таемним зiзнанням. У таких непростих випадках переслухання мав би провадити вiн сам, вiйськовий суддя, а тодi вже виносити питання на старшинську чи й козацьку раду, якщо воно пiддаеться розголосу. Так собi подумав Степан Бiлий i вiдчув, як йому засвербiв кiбчик, наче там у нього справдi був хвiст i ним уже час було покрутити. Писар Яковина не зводив очей з молодика в дорогому каптанi й черкесцi. Вiн одразу помiтив, що в того праве вухо вдвiчi бiльше за лiве, i вбачав у тому якийсь особливий знак. А який – вони зараз дiзнаються. Іван Мiюський теж уважно подивився на молодика й, помiтно вагаючись, запитав: – Менi сказати чи ти, ваше сiятельство, сам скажеш? – Я сам, – мовив молодик i пiдвiвся, поправляючи на головi соболину шапку-макiтру, наче боявся, що вона впаде i розiб’еться. – Я есмь великий московський князь i рiдний син нашого государя Олексiя Михайловича, а зовуть мене царевич Симеон Олексiйович. Вiн примовк, щоб завважити, яке враження справили його слова на старшин, але тi були настiльки приголомшенi, що не подали жодного знаку. Їм сперло дух i зацiпило. Вони навiть не встигли поставити пiд сумнiв таке звiдомлення, як тут озвався Іван Мiюський: – Це чиста правда, панове. І в тому ви ще не раз переконаетеся. – Чи можеш ти потвердити своi слова пiд присягою? – нарештi отверз вуста суддя Бiлий i запитав у донця те, що й годилося спитати суддi. – Присягаюся всiм святим, що е в менi й коло мене! – перехрестився Іван Мiюський. – Присягаюся Господом-Богом i осiняю себе святим хрестом, що перед вами iстинний царевич Симеон Олексiйович, син великого государя й великого князя, володаря усiеi Великоi, Малоi i Бiлоi Русi. – А чим це можна довести? – спитав суддя Бiлий i враз подумав, що за таке запитання можна позбутися голови, якщо царевич виявиться правдивим. – На його сiятельствi е достеменний знак вiд Бога, – сказав Іван Мiюський. Усi трое старшин втупилися у праве вухо молодика, вдвiчi бiльше за лiве, гадаючи, що то i е той знак, але тут-таки кожного з них узяв сумнiв. Вони нiколи не чули, щоб царським знаменням було якесь вухо, хай навiть вiслючоi величини. Навпаки, такий лопух мiг вирости в дiдька чи в якогось перевертня, тому старшини знову витрiщилися на вухо молодика – чи не загострене воно на вершечку i чи немае на ньому волосся? Нi, вухо було округле, гладеньке й рожеве. Здогадавшись, до чого так приглядаються старшини, Іван Мiюський сказав: – У Симеона Олексiйовича знамення на плечi. Вроджений царський вiнець. А на грудях – схрещенi шабля i серп молодого мiсяця. Я це бачив на власнi очi. Та якщо ви, панове, не вiрите, то можете самi поглянути. Симеон Олексiйович заходився знiмати каптан, але наказний Пелех його зупинив. – Не треба, – промовив вiн. – Вiримо. Чи, може, хтось сумлiваеться? – обернувся вiн до суддi Бiлого й писаря Яковини. – Вiруемо, – закивали тi головами, пiдвелися, а разом з ними пiдвiвся й наказний Пелех, i всi трое вклонилися царевичу. – Але нам цiкаво знати, – сказав Пелех, вирiвнюючись у спинi, – з чим припожалували його сiятельство до нашого Коша? – Цiкавiсть ваша зрозумiла, панове, – вiдповiв Іван Мiюський. – Однак тут таке вельбучне дiло, що говорити про нього ми можемо тiльки з кошовим Сiрком. – Он як, – холодно мовив Грицько Пелех. Огрядний суддя Бiлий переступив з ноги на ногу. Йому вже кортiло сiсти, але царевич стояв, скромно опустивши очi на носаки своiх сап’янцiв, через те i старшинам розсiдатись не личило. – Кошовий буде через тиждень-другий, – сказав суддя Бiлий. – Ми знаемо, що вiн у походi, – кивнув горбатим носом Іван Мiюський. – Тому дозвольте нам пересидiти у вас, поки Сiрко повернеться. Нашого донського товариства всього дев’ять душ, окрiм царевича. Щодо харчу, постою i фуражу для коней, то грошi ми маемо. – Ви нас не об’iсте, – сказав Пелех. – Але ж ви чули, що в нас чумний карантин? – Знаемо. – Не боiтеся? – Нi, – похитав головою Мiюський. – Господь-Бог порятував царевича в таких пекельних напастях, що тепер його нiяка джума не вiзьме. Тепер вiн не боiться нi огню, нi меча, нi третього болота. Симеон Олексiйович, можна сказати, постав iз мертвих, як i Син Божий. Але про все ви дiзнаетесь потiм. Скажу тiльки таке: якщо Всевишнiй вирвав його з рук смертi, то, певно ж, вготував для нього особливе призначення. Наказний Пелех, суддя Бiлий i писар Яковина були схвильованi такими словами. Писар згарячу хотiв запитати в Івана Мiюського, чи той не навчався в Киiвськiй академii, що такий одукований. Там вони могли навiть бачитися. Проте Яковина змовчав: хай iншим разом. Старшини порадилися i вирiшили оселити царевича не в грецькiй хатi, де вони оце вели бесiду, а в самiй Сiчi, в окремому куренi, що стояв недалечко вiд Покровськоi церкви для надзвичайних гостей. Показний то був курiнець – укритий гонтом, не очеретом, iз глинобитними вибiленими стiнами, куди вже давно нiхто не заходив, то й чума не навiдувалася. Нехай царевич живе там з Іваном Мiюським, котрий ним опiкуеться, а решту донцiв можна розкидати по куренях. – Тiльки ж нiкому нiчичирк, – приклав до вуст пальця суддя Бiлий, застерiгаючи всiх, щоб нiхто нiде не обмовився про нечуване диво, що так неждано-негадано вчинилося на Запорожжi. А як вийшли надвiр, наказний Пелех вiдстав од суддi й писаря, що проводили царевича з Іваном Мiюським у Сiч, i з густого туману до нього виринув, наче з води, Сiркiв любленець Кирик. – Не спускай з них очей, – сказав Пелех. Роздiл ІІ, 1 Але яке там нiчичирк! Якщо тертий калач Грицько Пелех, старий лис Степан Бiлий та проноза Андрiй Яковина ще могли тримати язики на припонi, то що тут казати про козакiв-донцiв, яких розкидали аж по чотирьох куренях – Корсунському, Медведiвському, Уманському та Кальниболотському. Вкинули по два донцi в кожен курiнь до пари, щоб iм було веселiше. До Кальниболотського потрапили щирi завзятцi Панько Лучка та Гаврусь Мережка, яких хитрi кальниболотцi швидко схилили до картярськоi гри «на секрети», скориставшись тим, що iхнiй курiнний Добривечiр пiшов iз Сiрком на Тягиню. І ось уже пiсля першоi програноi партii необачнi донцi Лучка й Мережка мусили зiзнатися, хто приiхав з ними на Сiч у лисячому каптанi й шапцi-макiтрi. Почувши про царевича, козаки одвiсили щелепи до колiн: до чого воно? Такоi чудасii на Сiчi ще не було. До них приходили всiлякi цабе – гетьмани прибiгали на поклiн, найвищi посли вчащали з тридев’ятих земель, чума приходила, короста, вошi, сарана прилiтала, а царi чи царевичi – нi. – А насеру ж твоiй матерi! – нарештi вигукнув кальниболотський козак Вовкотруб. – І що ж тепер буде? Але нi Панько Лучка, нi Гаврусь Мережка, якi прийшли з Дону разом iз царевичем, не знали, що тепер буде, вони навiть не здогадувалися, чого царевич приiхав на Сiч. А може, й знали, та не хотiли казати. Зате ж яку надiю подали запорожцям! Вони вiдразу почали багатiти думкою, що тепер, нарештi, цар пришле iм давно обiцяне грошове жалування, пришле харчових припасiв, пороху, свинцю, гармат, ядер та доброго сукна на нову одежину, бо ця вже так обносилася та просмердiлася дьогтем, що соромно перед донцями. – Егей, товариство! – затрубив-завив на всю горлянку Вовкотруб. – А чого це старшина приховуе вiд нас, хто прийшов на Сiч? Не було ще такого! – Не було! – закричали козаки. – Треба потрусити цi лукавi душi та витiпати з них усю правду! Може, й жалування вже прийшло, а вони вiдмовчуються! Сiрко б не мовчав! – Треба взяти iх за барки, насеру iхнiй матерi! – i далi трубив Вовкотруб. – Ми не посполитi, щоб нас дурити! – За таке крутiйство iх повiсити мало! – Бач, що вони собi позволяють! – пiдстрибнув, як пiвень, i поплював на долонi Гандрiй Тхорик. Вiн був лисий, без оселедця, зате до бiйки руки свербiли завжди. – Розперезалися, поки немае батька Сiрка! Батько б iх вигнав iз Сiчi, як мене колись вигнав був за те, що я заiхав у вухо одному пiдсудковi. Лучка з Мережкою, не радi, що розбазiкалися перед козаками, втягли голови в плечi й сидiли без голiв. – Яке там вигнати! – закричали кальниболотцi. – Повiсити! – Втопити! – Забити киями, як скажених псiв! Козаки висипали надвiр i побачили, що цiлi ватаги таких, як вони, нетяг вискакують з Уманського, Медведiвського та Корсунського куренiв. Саме звiдти, де оселилися донцi й, видно, теж не втримали язикiв за зубами. На той гамiр повибiгала козачня з iнших куренiв, i за мить увесь Кiш знав про нечуване диво, яке допiру вчинилося на Сiчi, а iм, запорожцям, про те нi гу-гу. Натовп, розганяючи поперед себе туман, попер до куреня наказного Грицька Пелеха, а той уже стояв на порозi. Козаки пiдняли вуса до неба й здiйняли такий гвалт, що туман зовсiм розвiявся. Наказний, дiставши з-за широкого шалевого пояса пiстоль, гахнув у небо, туди, куди здiймалися вуса козакiв. Вуса опустилися вниз, i наказний Пелех звернувся до натовпу з такими словами: – Братiе моя люба, товариство поважане низове, панове-молодцi! Ви можете мене покарати найлютiшою смертю, можете роздерти отут на шматки чи втопити у Чортомлику, як колись Сiрко чорта у ньому втопив, можете повiсити чи спалити на вогнi, як чумного, але перед тим мусите знати, що ми iз суддею Степаном Бiлим та писарем Андрiем Яковиною не розголосили вам про прихiд до нас царевича Симеона Олексiйовича лише на його ревне прохання. Не з руки було нам чинити всупереч повелiнню самого государя-царевича до приходу Сiрка, нашого славного кошового, бо казано ж у Святому Письмi: не накликай на себе бiди, вона, коли схоче, сама прийде. Але раз так сталося, що з Божоi волi ви самi про все довiдалися, то давайте ж, братiе люба, не смiшити людей i покажемо царевичу Симеону Олексiйовичу, що ми товариство статечне, чемне та помiрковане, iз царем у головi, i не будемо знiчев’я порушувати спокiй у нашiй матiнцi Сiчi Запорозькiй. Так сказав Грицько Пелех i, заткнувши пiстоля за пояс, повернувся й спокiйно пiшов у курiнь, а принишкла братiя стояла нi в сих нi в тих. Потiм понуро i присоромлено стала розходитися по своiх касарнях. Пiсля того козакiв як пiдмiнили, вони ходили сiчовим мiстечком шовковi, нiякоi тобi гучноi пиятики, нiякоi сварки, i щодня молилися в церквi святоi Покрови, ставили свiчки i дякували Богородицi, що знов заступила iх у найтяжчу хвилину, вiдвернула чуму, затулила iх покровом своiм од лиха великого; а тут, як на те, ще государ-царевич до них явився, Сiрка виглядае, i тепер братiя козацька сушила голови, як би гiдно та гречно зустрiти кошового. – Я знаю, що треба зробити, щоб потiшити батька! – сказав Гандрiй Тхорик, чухаючи ту мiсцину на тiм’i, де колись рiс оселедець. І вiн напоумив запорожцiв пошити царевичу Симеону Олексiйовичу справдешню царську хоругву з двоголовим орлом, аби вiн, його сiятельство, вийшов iз тiею хоругвою назустрiч батьковi, коли той вертатиметься на Сiч. Так i зробили. Високославний сiчовий кравець Пришийкобилiхвiст викроiв iз дорогоi тафти полотнище, вигаптували на ньому двоголового орла, надiли на древко, i ось, як тiльки надiйшла звiстка, що Сiрко наближаеться з вiйськом до Сiчi, царевич Симеон, а з ним наказний Пелех, суддя Бiлий, писар Яковина, ще деякi значнi та знатнi запорозькi товаришi вийшли за валову браму навстрiч Сiрковi. Кошовий, видно, вертався пiсля вдалого промислу, бо над його вiйськом теж розвiвалася малинова хоругва, i вiд того ясного полотнища отаманове лице вiдсвiчувало малиновою смагою. Та й усе вiйсько цвiло, як макове поле, що простелилося серед зими перед Сiччю, – тодi зо двi тисячi запорожцiв ходило на Тягиню. В обозi, окрiм возiв, навантажених усiляким добром – вiд килимiв, хутра, коштовних вин до срiбного посуду й тютюну, були й полоненi татари. За довгу дорогу вони змирилися з долею i тепер примруженими очицями зиркали на Сiч, якою лякали iх змалечку. Ось вона стояла перед ними i дивилася на свое малинове вiйсько, дивилася на Сiрка, а Сiрко дивився на неi, осiняючи себе хрестом. На татар же Сiч зирила чорною бiйницею з невисокоi дерев’яноi вежi, i, коли там гримнула гармата на честь повернення кошового з козаками, татари подумали, що всмалили по них, i попадали на землю. Наказний Пелех пiдвiв до Сiрка царевича Симеона, який тримав хоругву з двоголовим орлом, i пояснив, хто це такий. Проте Сiрко, зморений з дороги, чи то щось не дочув, чи не подав виду, але вiн лише кивнув головою. Поздоровкався зi старшинами та значними товаришами, привiтав козакiв i сказав, що йому треба якомога швидше перечитати листи, якi за його вiдсутностi надiйшли вiд гетьмана Самойловича. Тi листи зберiгалися у вiйськовiй скарбницi. Сiрко залишив вiйсько на осавула, а сам, подавши знак писаревi Андрiю Яковинi, пiшов до вiйськовоi скарбницi, де нарештi сiв не в сiдло, а на лаву, випростав ноги в рудих чоботях з телячоi шкiри, заплющив очi. – Читай! – велiв вiн Яковинi. Гетьман Самойлович писав, як завжди, одне й те саме. Турок з татарами збираеться йти великими силами на Украiну, з ними злигався Дорошенко, i тут треба забути про всi усобицi та спiльно боронити отчизну. Московський цар Олексiй Михайлович i вiн, гетьман, покладають великi надii на запорожцiв, якi завжди славилися вдалими военними промислами над бусурменами. «Ох i гадюка! Менi б твою булаву хоч на рiк, животина продажна…» – подумав Сiрко i заснув. Писар Яковина читав. Вiн знав, що пiд такi читання Сiрковi добре спиться, а Яковина Сiрка любив. Хоча, якби кошовий не повернувся з Тягинi живий, вiн би волосся на головi не рвав. Сiрко вже на цьому свiтi нажився. Скiльки йому – шiстдесят? Бiльше? Не вгадаеш. – Шiстдесят третiй пiшов, – сказав крiзь сон Сiрко. Яковина похолов. Але читав далi. Читав i думав: «Чорт! Шiстдесят третiй пiшов… А кажуть, що вiн проживае вже трете життя». Яковина любив цього чорта. Але краще б вiн не повернувся з Тягинi. Хай би вiн потiм жив i вчетверте, i вп’яте, але вже без нього, без Яковини… Коли писар дочитав листа, Сiрко прокинувся. Розплющив колючi, в золоту крапочку очi й подивився на Яковину. – Кажу, шiстдесят третiй пiшов, а розуму не набрався. – Хто? – спитав писар. – Нiхто. – Щось будемо одписувати гетьмановi? – Нi, – сказав Сiрко. – Вiн уже знае, що Сiч зачепила чума, i наказав не приймати наших листiв. Баба з воза. – Отак? – Листiв не приймае, а посла свого до нас вiдрядив. Бачив? – Де? – не зрозумiв писар. – Подивись у вiкно. Яковина пiдiйшов до вiкна. Навпроти, бiля куреня кошового, топталася величезна, в людський зрiст, чорна ворона. Писар ii впiзнав. То був гетьманський посланець Трохим Зуб[7 - Очевидно, йдеться про того Зуба, який давав свiдчення у Москвi стосовно описаних тут подiй, що й занесено до актiв Малоросiйського приказу.] у чорнiй крилатiй киреi. Вiн пiджидав кошового. – Хто там? – спитав Сiрко. – Зуб? – Зуб, – сказав писар. – Ну, це надовго. – Пане кошовий… – несмiло озвався писар. – Кажи. – Треба поговорити з цим… царевичем. – Клич, – сказав Сiрко. – Я вже йду до себе. – А Зуб? – Зуб теж нехай слухае i мотае на вус. Усiх, кого треба, клич до мене. 2 У Сiрка, окрiм гетьманського посланця Зуба, зiбралася вся старшина (лише осавул Харко Бiлецький ще клопотався з вiйськом пiсля походу). Прийшли дiди-райцi – Гнилиця, Кваша, Черкас, Щобтискис, Покришка, Перепiчка, ще пiдоспiв дехто зi значних товаришiв, таких, як Гнат Голобля[8 - У давнiх московських актах його помилково називають Грицьком Оглоблею. Це той Гнат Голобля, котрого Сiрко посилав до гетьмана Самойловича з особливими дорученнями, в тому числi й у справi царевича Симеона Олексiйовича.], Хома Лисокобилка, кальниболотський отаман Добривечiр, та так i напхалося повен курiнь. Царевича Симеона з Іваном Мiюським припровадив до кошового писар Андрiй Яковина, але Сiрко посадив високого гостя мiж собою i Грицьком Пелехом. «Таки читав моi думки, бестiя», – холодок пробiг у грудях Яковини. – Тут менi кажуть, що ти називаеш себе сином царя, – звернувся Сiрко до молодика. – Може, хтось iз наших чогось не розiбрав, то розтлумач нам, сiрим: ти е сином государя Олексiя Михайловича, того, що з нашим гетьманом Хмелем колись приятельство завiв, чи, може, ти е чадом котрогось iз менших царiв? Тих, що ходять пiд рукою великого государя. Молодик пiдвiвся, поправляючи на головi соболеву шапку-макiтру, тихо вiдкашлявся в кулак i набрав повнi груди повiтря, але Сiрко застерiг: – Тiльки правду кажи, бо ми тут на Сiчi уже набачилися всiляких пройдисвiтiв. – Кошовий чомусь подивився на гетьманського посланця Зуба, i його колючi очi в бурштинову крапочку взялися лихим блиском – там затрiпотiли крильцями золотi мушки. – З такими в нас розмова коротка. А ти ж iще молодий, жаль буде, коли розгнiваеш брехнею i Бога, i наше чесне товариство. Хлопець зняв з голови шапку, притиснув ii обiруч до грудей, i тут усi побачили, що на очi йому навертаються сльози. – Ну-ну, – сказав Сiрко. – Ти ще юний, але не такий, щоб розпускати нюнi. Ми зiбралися тут не на сльози твоi дивитися, а почути правду. Тобi не соромно рюмсати? – Страмно, – схлипнув царевич i тернув себе шапкою по очах. Його велике праве вухо почервонiло й горiло, як мак. – Але велика кривда мене пропiкае, що ти, отамане, не вiриш менi та ще й залякуеш. Я прийшов на Сiч зi щирим серцем i навiть думки не мав, що зустрiнуть мене з недовiр’ям. – Стривай, – перебив його Сiрко i спантеличено витрiщився на Івана Мiюського. Двi золотi мушки вилетiли з його очей i сiли Мiюському на носа. – Якщо перед нами царевич, син московського государя, то чого ж вiн балакае нашою козацькою мовою? – А ти, пане отамане, вислухай до кiнця. – Іван Мiюський почухав носа. – Вислухай, i тодi всi вiзьмуть у тямки, чого його сiятельство приiхав на Сiч iз Дону, а не з Москви. – Ну-ну, – погодився Сiрко. – Послухаемо. І вся старшина, дiди-райцi, значнi та знатнi товаришi схвально кивнули вусами й наставили вуха на молодика: чого ж це московський царевич балакае козацькою мовою? – Бог свiдок, – знов заговорив гiсть, – я есмь правдивий син великого князя й государя Олексiя Михайловича, а не якогось там царка iз пiдданих йому земель. І звуть мене Симеон Олексiйович. Молодик тричi осiнив себе хрестом, золотi мушки перелетiли на його руку, i всi, навiть пiдслiпуватi дiди-райцi та гетьманський посланець Зуб, побачили, як та рука засвiтилася. – А кого ще крутить сумнiв, той може своiми очима побачити знамення на тiлi царевича, – сказав Іван Мiюський. – Царський вiнець на плечi й молодий мiсяць, перехрещений iз шаблею, на грудях коло серця. – Ну, роздягатися тут нiхто не буде! – сказав Сiрко. – Розумний i так побачить. Кошовий раптом пiдвiвся, скинув шапку i вклонився молодиковi. Услiд за ним пiдхопилися всi запорожцi й шанобливо схилили голови. Трохим Зуб нагнувся так низько, що дiстав оселедцем долiвки. Якась мушка влетiла дiдовi-райцю Перепiчцi в нiздрю, i вiн голосно чхнув: – Апчхи! – Правда, – сказав Сiрко. – Апчхи! – ще раз чхнув старий Перепiчка, аж його сивi вуса пiшли врозлiт. – Будьте здоровi! – зичливо мовив Сiрко до старого, i, коли Перепiчка апчихнув утрете й мушка кулею вилетiла з його волохатоi нiздрi, кошовий велiв накривати сирно[9 - Стiл.] на честь високого гостя. Сiчовi кухарi-кашовари уже були в поготiвлi, бо ж кошовий повернувся з походу, тож бiгцем понаносили стiльки всiлякого iдла та пiйла, що розбiгалися очi. Печена бiлуга й севрюга, з риби ще чилик, билизна i щука, камбала, сула й вирезуб, покраяний на ласi шматки в’ялений сом, тарань та рибець стiкали густим, як олива, жиром. Для дiдiв-райцiв, котрi часом полюбляли солонцювати дрiбненькою рибкою, напражили в’юнiв, бобирiв, явдошок i сцикавок. Риби було якоi хоч уволю, бо через чуму не смажили чотириногоi дичини, вони, цi небораки сугаки, харсуни, бабаки, бобри та всяке дрiбне суслиння якраз i розносили пошесть. Натомiсть кухарi Печиборщ та Неiжкаша насмажили тлустих диких качок – крижнiв, огарiв[10 - Велика руда качка.], кречетiв, ниркiв, крячкiв, яких козаки настрiляли на Базавлуку, – вони там лiтали хмарами, iнодi так затуляючи небо, що серед бiлого дня смеркало. Один крижень був такий велетенський, що Сiрко грiшним дiлом подумав, чи не запекли його домашнього пiвня Горлопана, якого вiн тримав у себе замiсть годинника. Нi, забожилися Печиборщ i Неiжкаша, хто б же пiдняв руку на Горлопана, таку мудру птицю, що поки не закукурiкае, то й свiт не розвидниться. А ще iз м’яса Печиборщ i Неiжкаша принесли пастурми та в’яленоi конини, що ii козаки насмикали пiд Тягинею з-пiд татарських сiдел. Із тих трофейних набуткiв приперли й барило вина та дiжку бузи, а горiлку поставили свою в сулii з такого темного шкла, що п’еш i не бачиш дна. Сiрко пiдняв свiй срiбний кубок за здоров’я царевича Симеона, випив i так голосно крякнув, що на тарелi здригнувся велетень-крижень, – видно, бiдака, подумав, що то подав голос хтось iз качиноi зграi, яка летить його визволяти. Та де вже! Усi запорожцi теж голосно випили, навiть дiди-райцi Гнилиця, Кваша, Черкас, Щобтискис, Перепiчка й Покришка вмочили вуса, а писар Яковина, пiднiсши до рота чару з черленим вином, раптом угледiв, що зверху плавае втоплена мушка-п’яниця. Нiгтем мiзинця Яковина пiдважив ii, викинув з чарки, аж та мушка раптом взяла й полетiла прямо до Сiрка. Яковина не догледiв, де вона сiла, дуже мiзерне було те створiння, зате помiтив, як Сiрковi очi знову взялися позолотою. Чорт! Царевич Симеон i собi поволi вихилив чару тягучого заморського вина, вiд чого його праве вухо, вдвiчi бiльше за лiве, спалахнуло ще дужче. Запорожцi зачудовано дивилися на те вухо, що зацвiло, наче ружа. Симеон Олексiйович випив, однак до iжi не брався, вiн i далi стояв зажурений, опустивши очi пiд сирно, хоч сам Сiрко визнав його сином царя Олексiя Михайловича. Запорожцi ж наминали так, наче молотили у сто цiпiв, смачно плямкали, сьорбали, прицмокували, аж лящало за вухами. Вони вмить роздерли на шматки крижня i вплели його разом iз пупом, печiнкою й серцем, не залишаючи бiдному качуровi жодноi надii на порятунок. Вино булькало в горлянках, вступало у кров, текло по пiдборiддях i вусах. Сiрко, закусивши качиним крилом, натоптав череп’яну люлечку, викресав вогню i пакнув жовтим димком. З рота йому випливло кругле кiлечко, схоже на сережку, що поблискувала у вусi Сiрка. На обiдку сережки внизу темнiла вишнева краплина гранату, а по ii боках тулилися двi дрiбнiшi перлини. Жовте кiлечко диму поволеньки покотилося над столом до Андрiя Яковини. Писар вiдхилився убiк, однак i кiлечко звинулося ближче до нього. «Вiн мене сьогоднi доб’е», – подумав Яковина. Сiрко того нiби й не бачив, вiн обернувся до царевича Симеона, котрий досi стояв, скромно опустивши очi. – Сядь, – чемно припросив кошовий. – Нехай поли не висять. Коли царевич сiв, усiм якось полегшало, випили ще по чарi, i гетьманський посланець Зуб, примруживши зизе око та пiдсмикнувши рукави киреi, звернувся до Симеона з такими словами: – Я незабаром вертатимуся до нашого гетьмана Івана Самойловича, то чи не хотiв би ти написати своею рукою листа до рiдного батечка? Та й самому гетьману можеш написати, а я передам твое письмо прямо з рук у руки. – Гетьмановi передай мiй уклiн усно, що тут писати, – мовив Симеон. – А до царя-батечка я не можу передавати листiв, бо iх так чи так перехоплять бояри. Хiба ти не знаеш, як цi негiдники ненавидять царських дiтей? Вони б усiх государевих спадкоемцiв передушили, аби захопити кормило. Смiшне i дурне ти кажеш, пане Зубе, я дивуюся з тебе. Зуб нiяково примовк i не знав, куди подiти своi замащенi риб’ячим жиром руки. – Про мене, Семене, – буркнув вiн, облизуючи пальцi. Царевич не втямив, що Зуб мовив приказку, i подумав, що це вiн його зневажливо назвав Семеном, через те вирiшив присоромити Зуба ще дужче. – Чи, може, ти здатний передати мого листа прямо в руки царевi? Вхожий ти в государевi палати? – Нi, – вiдповiв Зуб. – До гетьмана можу пiдiйти коли завгодно, а до царя – то й гетьмана сплоха не пустять. – Не пустять, – в один голос пiдтвердили дiди-райцi. – Викотять, як бджоли муху. – Ото ж бо! – сказав Симеон. – І немае у мене такого чоловiка, щоб я мiг передати листа через нього прямо в руки батеньковi. Надто багато ворогiв у мене. Тому прошу всiх вас, панове запорожцi, а особливо тебе, пане кошовий отамане, нiкому з московських людей не говорити про мене. – Боже збав, своя хата – покришка, – сказав дiд Покришка. – У нас на Запорожжi, щоб ти знав, кожна тайна i кожен курiнь пiд покришкою, звiдси не вислизне жоден секрет. – Не вислизне, – затрусили вусами дiди-райцi Гнилиця, Кваша, Черкас, Щобтискис i Перепiчка. – Я так розумiю, що ти до нас прибився не з доброго дива, – мовив Сiрко, посмоктуючи люлечку-черепушку. – Щось же тебе привело саме до нас? Не Іван же Мiюський? – Мене привела до вас сама доля, – сказав Симеон. – Он як! Тодi ми готовi тебе вислухати. Вiд початку i до кiнця. – Добре, – погодився вiн i, кашлянувши в кулак, щоб прочистити голос, розпочав свою неймовiрну оповiдь. Роздiл ІІІ, 1 Вiн сказав, що спершу йому, малому, жилося в царських палатах, як у Бога за пазухою. Вiн був улюбленцем-пестунчиком царя-батенька Олексiя Михайловича й царицi-матiнки Мар’i Іллiвни. Вони зi своiх дiтей нiкого так не любили, як його, навiть дочку Софiю, не кажучи вже про Федора чи Івана. А кого люблять найдужче – тому й дозволяеться найбiльше, i малому Сьомцi (так його тодi називали), вiльно було гуляти де схоче. Батенько Олексiй часто брав його до своеi канцелярii, садовив собi на колiна, i хай там що – чи посли, чи бояри, а Сьомка грався його печаткою, каламарем, гусячим пером або висмикував волосини з царевоi чорноi бороди. Чого вiн тiльки не витiвав, усе йому прощалося. Чи каламар перекине й вилле чорнило на царську грамоту, чи пiдкрадеться до когось iз бояр i надзюрить йому за халяву в чобiт (вiн змалечку терпiти не мiг бояр), чи навiть купку накладе комусь у шапку, – все Сьомцi сходило з рук. Але матiнка Мар’я Іллiвна дуже гнiвалася, коли вiн капостив ii батьковi, а своему дiдусевi Іллi Даниловичу Милославському. Видно, вона тата свого любила не менше за сина, тому сварила Сьомку за каверзи, якi вiн влаштовував дiдовi Іллi Милославському. Ну, дiд дiдом, але ж вiн теж був боярином, то Сьомка i йому давав занюхати табаки. Дражнився з нього, обзивав старим вiслюком або кривою ковiнькою, бо Милославський накульгував трохи, кривий був. – Пiдожди! – перебив Симеона старий Перепiчка. – То ти й тодi з ними балакав по-нашому? У царських палатах? – Ну, здрастуйте! – здивовано подивився на Перепiчку Симеон. – Я тодi вашоi мови не чув i не знав, що така е на свiтi. Звiдки? – Ну, а гетьмани ж нашi, вони що – до царя не заходили? – Ваших гетьманiв бояри туди й на порiг не пускали, – сказав Симеон. – Вони в Малоросiйському приказi[11 - По-теперiшньому – мiнiстерство, що займалося справами Украiни.] поклони били. – Добре, не перебивайте, батьку! – чемно попросив Сiрко старого Перепiчку. – Давайте послухаемо, що було далi. Далi Симеон розповiв, що мiж ним та боярином Милославським розпочалася справжня вiйна. Дiд Ілля то штурхне його непомiтно, то вщипне, то наступить на ногу мов ненароком – це щоб малий тримався вiд нього чимдалi. Вiн поскаржиться матусi, що дiд його кривдить, а вона смiеться, каже, тобi приснилося. Це ти, каже, лихий на дiдуся, хiба то хто насипав йому перцю пiд нiс, коли старенький дрiмав? А хто його ковiньку весь час ховае? І тодi малий сказав матусi таке, чого вона вже нiколи не могла забути: «Якби менi дали хоч три днi поцарювати, я б усiх бояр винищив». – «Усiх? – вражено запитала Мар’я Іллiвна. – І рiдного дiдуся Іллю?» – «А його найпершого!» – вiдповiв Сьомка. Вiдтодi добра матуся почала дивитися на сина вовком. Якщо ти, каже, ображатимеш дiдуся, я тебе з дому вижену. Ну, сварилися, воювали, поки дiло дiйшло до кровi. Раз прийшов до боярина Іллi Милославського нiмецький посол, сидiли вони в iдальнi, полуднували. Малий трiшки вiдхилив дверi до iдальнi, заглянув у щiлину, а на столi такi гарнi яблука на золотiй тарелi! Вiн туди – i хап найбiльше! «Сiмеон! – закричав Ілля Милославський. – Так не культурно!» Нiмецький посол сидить, смiеться: «Яке миле дитя!» – каже, а старий вiслюк нi сiло нi впало вхопив Сьомку за вухо i так крутонув, що був би вiдiрвав, якби нiмець не оборонив. Сьомцi вiд болю свiт перевернувся в очах. Вiн ухопив золоту тарелю (яблука розкотилися по всiй iдальнi) i щосили торохнув Іллю Милославського по головi! Боярин, заюшений кров’ю, вiдкинувся на спинку крiсла i знепритомнiв, а за нiмецьким послом тiльки смуга лягла. На цей шум прибiгла мамка Мар’я Іллiвна, страшна, захекана, бачить – тятька ii лежить у кровi, а Сьомка стоiть, посмiхаеться. Вона в нестямi вхопила зi столу ножа й жбурнула в малого – лезо застрягло йому в стегно. Рана була неглибока, але тяжка – у кров Сьомцi вкинулася якась немiч, вiн злiг у гарячцi. Старий вiслюк Милославський швидко оклигав, а Сьомка став порченим. Цариця Мар’я Іллiвна злякалася, що навiть якщо вiн очуняе, то виросте калiчкою. Вона покликала вiдданого iй боярина, стряпчого Михайла Савостьянова, i звелiла отруiти Сьомку. Мовляв, скiльки ж дитинi мучитися? Скажемо, що Бог забрав, i про це бiльше нiхто не знатиме. Старий Перепiчка та й iншi дiди-райцi покрадьки витирали пучками очi, вдаючи, що вони iх чухають, адже у старших людей iз вiком завжди сверблять передусiм очi, брови й носи. Їм хотiлося багато чого поспитати в царевича Симеона, але вони мовчали. Не тепер. Вони, нарештi, й самi здогадалися, чому в нього таке велике праве вухо i хто його розтягнув. Дiдам кортiло слухати далi. І царевич Симеон продовжив оповiдь. Стряпчий Михайло Савостьянов, хоч був боярином, але до царських дiтей зла не мав. Йому подобався цей веселун-шибеник Сьомка, який капостив пихатим дворянам, а його, Михайла Савостьянова, обминав. І тодi стряпчий тяжко замислився, як би порятувати царевича, щоб i самому не покласти голову на плаху. Так вийшло, що в храмi Василя Блаженного вiн давно запримiтив пiвчого-малолiтка, схожого як двi краплi води на Сьомку. І Михайловi Савостьянову спала безбожна, але едина рятiвна думка – умертвити цього хлопчину замiсть царевича. Якимись хитрощами стряпчий забрав пiвчого до себе, отруiв, перевдягнув у Сьомчин одяг i видав небiжчика за царевича. А Сьомку сховав у своему домi. Нi цар Олексiй Михайлович, нi цариця Мар’я Іллiвна, нiхто, окрiм стряпчого, не мiг знати про таку пiдмiну. У трунi лежав точнiсiнький Сьомка. Єдине, в чому поталанило бiдному пiвчому, – це те, що його поховали з такими почестями, як царського сина. На похорон прибули всi патрiархи, митрополити, архiепископи, прибув навiть сам вселенський патрiарх Паiсiй Олександрiйський, i вони вiдспiвали в церквi архiстратига Михаiла не того небiжчика, за яким голосила вся Московiя. Сьомка, хоч сидiв захований за сiмома замками, чув голосiння тисяч i тисяч людей, якi зiйшлися на похорон. – А що ж цариця – хоч сльозу пустила? – спитав дiд Перепiчка. – Ну, я ж не бачив, – знизав плечима Симеон. – Та ’кий чорт пускав ту сльозу? – сказав Гнилиця. – Як вона сама ж його i вгробила. – Панове, давайте дослухаемо до кiнця, – поштиво перебив дiдiв-райцiв Сiрко. – Ну ви, iй-богу, як дiти. Симеон Олексiйович злегка вклонився кошовому на знак подяки, прокашлявся у кулак i повiв далi. Стряпчий Михайло Савостьянов переховував Сьомку в своему домi, поки вiн набереться сил, а тим часом придумав, як вивезти малого чимдалi з Москви, щоб вiн не потрапив нiкому на очi. Якимсь знайомим чи видним людям боярин не мiг довiрити таку таемницю, тому знайшов двох жебракiв, одного кривого, а другого слiпого й безрукого, дав iм по п’ятдесят золотих червiнцiв i попросив непомiтно вивезти хлопця з Москви, а далi доправити аж до Архангельська, до Бiлого моря, i там десь на пристанi покинути. Царевич добре пам’ятае, як його вивели серед ночi через чорний хiд на подвiр’я, там уже стояло двое людей, вiд яких тхнуло гнилизною й кислятиною, але в темрявi Сьомка спершу й не бачив, що один iз них кривий, а другий слiпий i однорукий. Його поклали на невеличкий дерев’яний возик, де вiн i нiг не годен був випростати, накрили рогожкою, зверху прикидали смердючим лахмiттям i так повезли, мов кота у мiшку. Сьомка далi вже не стулив i ока в тому мулькому возику, цiлу дорогу тремтiв пiд лахмiттям, просякнутим сечею та собачим лайном. Щоб не задихнутися, проробив собi дiрочку в передку i так почав чути дещо iз того, про що говорили старцi. Уже далеко за мiстом, у сутiнках, вiн почув гугнявий голос: «А що, Ілле, може, покинемо його в полi?» – «Та нi, Прокле, – вiдповiв другий. – Боярин дожене, вiдбере червонi, ще й заб’е на смерть». Почувши iм’я Ілля та ще побачивши згодом, що один iз них кульгае, Сьомка ледве не вмер вiд страху – йому здалося, що це старий вiслюк Ілля Милославський везе його покрадьки, щоб десь утопити чи прикопати. Але згодом старцi зупинилися глянути, чи вiн не задушився, i тодi Сьомка роздивився, що нi – у кривого не було жодного зуба в ротi, а на головi замiсть чуба стирчало паршиве струп’я. Другий, слiпий, однорукий, не був такий страшний, вiн дивився на свiт порожнiми очницями, але весь час усмiхався до неба. За Митищами вони вирiшили, що годi тарабанити хлопця на вiзку, нехай чалапае разом iз ними; накинули на Сьомку драну смердючу куцину, пiдперезали очкуром, начепили на плече торбу й повели його аж до Архангельська за двi тисячi верст. По дорозi, коли Сьомка вже збив ноженята до кровi, вони сплели йому з лика лаптi, навчили просити милостиню, i вiн через усi села й мiста переходив з простягнутою рукою, благаючи: «Подайте сиротинi крихiтку хлiба ради Христа. Батько помер, мамка вдавилася». Хтось iз дiдiв-райцiв голосно схлипнув, усi подивилися на Перепiчку, але старий тiльки чмихнув у вуса й гикнув, наче схлипувати вiн i не думав. – Царевича старченям зробили, жмикрути, – обурився Покришка. – А що, по п’ятдесят червоних на рило мало? Однак Симеон сказав, що вiн швидко звик до такого життя i воно йому навiть сподобалося. Мандрувати свiтом куди цiкавiше, нiж нудитися в царських палатах. До того ж кульгавий Прокл i слiпий, однорукий Ілля виявилися чуйними людьми, набагато добрiшими за пихатих бояр. Вони дiлилися з Сьомкою останнiм кусником хлiба, купували йому на базарах льодяники, латали одежину, гоiли вавки, навiть залiкували на нозi ту ядучу рану, що мамка-цариця пробила ножем. Сьомка позбувся порчi в кровi, став зовсiм здоровим. Прокл навiть намагався якось пiдправити йому праве вухо, яке розтягнув боярин Милославський, та це йому нiяк не вдавалося. Кривий казав, що легше розтягнути лiве вухо, щоб обое були однаковi, але то дуже болюча виправа, хай вiн ще подумае. Що Прокл умiв робити безболiсно, то це рвати зуби. У Сьомки хилитався один переднiй, ще молочний зубчик, i кривий зробив так: обв’язав його довгою ниткою на петельку, потiм дав кiнець тоi нитки слiпому, щоб вiн мiцно тримав ii своею единою рукою. Сьомцi звелiв стати навпочiпки. Затим пiдiйшов до нього, швидко спустив штани, присiв i так торохнув Сьомцi пiд нiс, що той покотився. Неприемно, звичайно, зате, коли Сьомка пiдвiвся, не було нi зуба, нi болю. На цьому мiсцi козаки перезирнулися. Всього надивилися на свiтi, а про таке ще не чули. Іншим разом, може б, i посмiялися, але не тепер. Їм жаль було Сьомку. Проте людина до всього звикае. Згодом царевич помiтив, що кривий Прокл i слiпий, однорукий Ілля уже йому не смердять, вiд них не тхнуло не те що гнилизною чи кислятиною, а навiть брудними онучами. Сьомка призвичаiвся до iхнiх запахiв i сам уже тхнув, як старцi. Ішли вони до Бiлого моря, до Архангельська себто, три лiта i три зими. Прошкували двi тисячi верст iз перервами, часом з довгими простоями на цiлу зиму, бо в лютi морози полями далеко не зайдеш. На довший час зупинялися в Ростовi, Ярославлi, Вологдi, Сямжi, Погостi. Чого Сьомка тiльки не набачився за цей час! А скiльки натерпiвся! Страшно згадати. Зате й навчився багато. Кривий Прокл навчив його правильно ходити, бо, виявляеться, люди ноги мають, а рiдко хто правильно пiдбирае крок. Те ступае широко, те дрiбно, те швендяе, те човпе, тодi як кожнiй людинi призначена своя хода. Тож кульгавий навчав Сьомку ходити, а слiпий бачити, бо люди, казав незрячий Ілля, бачать зовсiм не те, що треба, крутять головами, як дятли, хочуть усе схопити, нiчого не прогавити, а подивитися на себе самих не встигають за все життя. Безрукий слiпий Ілля навчив його й плавати, коли вони пiсля двох рокiв поневiрянь дiйшли теплим лiтом до Волги i там вирiшили змити з себе грiхи та бруд. Поблизу нiкого не було, тiльки трохи далi бурлаки тягали важезнi баржi, впиралися, бiдаки, руками й ногами, аж очi iм вилазили на лоба. Прокл, Ілля i Сьомка скинули з себе завошивлене лахмiття, випрали його в рiчцi, щоб висохло, поки вони купатимуться, а тодi в чому мати народила зайшли у воду, накупалися досхочу, i слiпий напрочуд швидко навчив Сьомку плавати по-собачому, тримаючи його единою рукою за чуба. Вони вийшли на берег, повсiдалися на тепле камiння, ждучи, поки висохнуть iхнi випранi лахи, кривий i слiпий повикручували воду зi своiх довжелезних борiд, i Сьомцi так любо стало на душi, наче вiн пiсля купелi наново народився на свiт. «Погляньте на цих придуркiв», – показав кривий Прокл на бурлакiв, поправляючи мiж худими ногами зморшкувату кишку, яку прищикнув, сiдаючи на теплий камiнь. Слiпий, однорукий Ілля, не повертаючи голови в той бiк, де запряженi в шлеi бурлаки волокли баржу, всмiхався до неба. «Бо не туди дивляться, – сказав вiн. – Подивiться на птахiв небесних, що не сiють, не жнуть, не збирають у комори, а Бог iх годуе». Сьомка поглянув у небо, побачив там ластiвок, горобцiв, мартинiв, бакланiв, якi звiльна шугали де кому заманеться, i йому захотiлося до них. «А хiба ми не птахи небеснi?» – сказав кривий Прокл, подивився на Сьомку, i раптом його вузенькi монгольськi очi зробилися зовсiм косими. Кривий тричi перехрестився. «Що там?» – спитав слiпий Ілля. «Вiр не вiр, – затинаючись, прогугнявив беззубим ротом кривий, – а в нашого хлопця на плечi царський вiнець!» Вони ж не знали, кого насправдi ведуть до Архангельська на Бiле море, думали, що боярин спекався якогось байстрюка, нагуляного покоiвкою, а тут почали здогадуватися. Сьомка також ранiше не бачив цього знаку, вiн з’явився, мабуть, пiсля того, як його поховали в чужiй личинi. Господь, угледiвши кривду, вчинену над царевичем, навiки позначив його своiм знаменням. Але Сьомка про те не знав, бо, вiдколи пiшов iз Москви, оце роздягнувся вперше. «А ти, Прокле, ще придивися, що то в нього на грудях», – сказав слiпий, усмiхаючись до неба, де весело лiтали пташки. Кривий Прокл з острахом скосив очi на Сьомчинi груди, i з його беззубого рота вирвався зойк. «Молодий мiсяць, схрещений iз шаблею», – прогугнявив вiн пошепки. І тодi вони обое разом – кривий, косий, беззубий, гугнявий, голий-голiсiнький Прокл та слiпий, однорукий, нагий вiд п’ят до сивоi бороди Ілля вклякли на колiна перед царевичем. «Государ-батюшка, милостивий самодержець наш всемогутнiй, – заблагали вони, пiдвиваючи. – Не вели карати, а вели помилувати!» «Встаньте, – сказав Сьомка. – Ви менi життя врятували, яке там карати. Встаньте, бо нам iз вами ще далеко йти до Архангельська». Слiпий Ілля боязко пiдвiвся, затуляючи долонею дармовиса, що телiпався мiж його кiстлявими ногами, а кривий Прокл, який, побачивши царське знамення, так i лишився косим, смикався на мiсцi й не мiг нi встати, нi зрушити з мiсця. Ранiше навчав Сьомку, як треба ходити, а тут сам анi руш, наче йому вiдiбрало ноги. «Ти он наступив колiном на бороду», – пiдказав йому слiпий Ілля й усмiхнувся до неба, де радiсно щебетали пташки, глузуючи з бiдних бурлакiв. Ошелешений Прокл визволив бороду з-пiд колiна, звiвся на тонкi тремтячi ноги i теж затулив обома руками свого дармовиса. Так вони довго стояли знетямленi, мовби забули, куди i для чого йдуть. Врештi-решт зодяглися, кинули на плечi торби, перехрестилися й потягли в далеку дорогу, бо iм, правду кажучи, давно годилося бути в Архангельську. – Стривай! – не втримався тут старий Гнилиця. – А де ж подiвся той возик, що старцi на ньому спершу тебе возили? Наче ж був у них возик, чи я щось не дочув? Дiди-райцi схвально закивали головами на таке запитання: справдi, куди подiвся возик? Симеон здивовано подивився на Гнилицю i пояснив: – Кривий iз слiпим ще в П’яндi на ярмарку вимiняли за нього шило. Дуже потрiбна рiч у дорозi, шило часто нас виручало. Бо е такi вурки, що й у старця готовi забрати торбу, тодi шило годиться не тiльки як шевське знаряддя, ним боронитися можна. Але перед тим, як скупатися у Волзi, ми промiняли шило на мило. Ми ж у Волзi милися з милом. – Нащо вам здався той возик? – чемно дорiкнув дiдам Сiрко. – Теж менi, знайшли, чим журитися. Ну, як дiти. – Жалько все-таки, – виправдався Гнилиця. – Кривий iз слiпим могли ж далi до Бiлого моря повезти царевича на возику, якщо вже довiдалися, хто ото з ними. Симеон сказав, що йому й так добре йшлося з Іллею i Проклом. Тепер вони годили йому як болячцi, давали все кращеньке з iжi, сплели новi личаки, i вiн iшов легким розмiреним кроком, як навчив його кривий Прокл. Чувся здоровим, пiдростав i мiцнiв день у день, а поки дiйшли до Сямжi, у нього виросли новi зуби замiсть отих молочних, що хилиталися i якi так дотепно виривав кривий. Потiм Прокл ще не раз ставав на колiна перед Сьомкою, просив прощення за таке невiглаське зубодерство. Інодi пiд час перепочинку слiпий iз кривим заводили цiкаву балачку про життя i смерть, долю й недолю, людське щастя i лихо, що ходять у парi й кожне чекае на свою слушну годину – сьогоднi ти цар, а завтра злидар, сьогоднi живий, а завтра мертвий, незважаючи на те, чи ти цар, чи голодранець. То що ж таке життя i як йому догодити, щоб воно годило тобi? Одного разу, коли через рiк вони вдруге купалися в безiменнiй рiчечцi бiля водяного млина, слiпий Ілля сказав: «Життя – це млинове колесо. Як ти литимеш на нього воду, так воно й крутитиметься». Вiн усмiхнувся до неба й додав: «Мое колесо вже розсохлося». Вони вже чули запах Бiлого моря, коли слiпий Ілля тяжко занедужав. Вiн лiг на землю, поклав на груди одну свою руку й сказав, що буде вмирати, пiдоспiла його пора. Он вiн уже бачить за десять ступнiв красуню з косою, яка, усмiхаючись, манить його до себе кiстлявим пальцем. Але хай почекае трохи, бо вiн, Ілля, ще мае дещо важливе повiдати царевичу та кривому Прокловi. І вiн сказав, що боярин хибно послав iх на Архангельськ, бо царевичу треба на Дон. Уся воля тепер забiгла на Дон, i тiльки там з козаками Симеон знайде свое щастя. Донцi, як дiзнаються, хто вiн такий, не вагаючись, пiдуть на Москву, переб’ють бояр i настановлять його царем. Тому слiпий Ілля попросив кривого, косого Прокла спершу доправити царевича до Архангельська, раз вони вже близько до цього мiста, а звiдти хай дiстаються водою i суходолом, як тiльки можуть, на Дон. Слiпий однiею рукою, яка лежала у нього на грудях жовта, як вiск, готова до смертi, потягся пiд свою довжелезну бороду i дiстав iз пазухи ганчiр’яний мiшечок: «Ось тобi, государю, п’ятдесят моiх червоних на щасливу дорогу. Ти дiйдеш, я бачу». Вiн помер, не заплющивши очей, бо iх у нього не було, але слiпий Ілля i мертвий усмiхався до неба порожнiми очницями. Так iз тим загадковим усмiхом його й загрiб кривий Прокл серед поля, i далi вони пiшли вже удвох. 2 В Архангельську знайшли морську пристань, де стояли всiлякi судна, вiтрильники, великi рибальськi човни, весловi струги, баржi й навiть один двощогловий корабель, але кого кривий Прокл не розпитував, нiхто не мiг пояснити, як звiдси випливти на Дон. На Соловецькi острови, де монастир i тюрма вкупi, – будь ласка, вони тут, у Бiлому морi, а Дон – це десь на iншому краю свiту. Тут-таки поруч були й торговi ряди, де продавали повно всiлякоi риби, борошно, шкiру, сукна, мед, вiск, поташ, i Прокл вирiшив купити царевичу шкiрянi чобiтки та каптанчика, зодягнути його якщо не по-царському, то бодай по-людському. Та коли вiн в одного крамаря хотiв розмiняти золотого, вiдразу десь узялися стражники – звiдки в жебрака-обiрванця золотий червiнець? – скрутили бiдного Прокла, обшукали i знайшли цiлу торбинку з iще сорока дев’ятьма червоними. Кривий не мiг пояснити, де вiн узяв такi грошi, тiльки й устиг кивнути Симеоновi, щоб той вiдiйшов чимдалi й не втручався в розмову, бо його теж, обшукавши, пов’яжуть. Бiдолашного Прокла спровадили на Соловки, згодом Симеон сам бачив, як кривого, забитого в колодки, садовили на струг разом з iншими каторжанами. Кривий теж помiтив його здалеку на пристанi й голосно закричав: «На Дон! На Дон!» Проте Симеон у розпачi вирiшив спершу дiстатися на Соловки i спробувати якось викупити Прокла за тi п’ятдесят золотих червiнцiв, що йому дав слiпий. Одного разу йому вдалося пристати до гурту прочан, котрi iхали до Спасо-Преображенського монастиря, i так вiн дiстався на острiв. Але ченцi сказали йому, що, вiдколи свiт, нiкому ще не вдавалося визволитися чи викупитися з пiдземноi монастирськоi в’язницi, куди нi сонце не заглядае, нi муха не залiтае. Симеон поневiрявся там мiсяць, старцюючи бiля брами, та йому не вдалося навiть дiзнатися, де караеться кривий Прокл i чи вiн хоч живий. Одного дня, коли Симеон бiля монастирськоi брами розплакався вiд розпуки, до нього пiдiйшла сама доля. Хтось поклав йому на простягнуту долоню не бублика, не макiвника, а цiлу копiйку. Симеон звiв заплаканi очi й побачив могутнього молодця, зовсiм не схожого на тутешнiх прочан – кармазиновий каптан, сап’яновi чоботи, чорнi вуса, хвацько пiдкрученi вгору. Очi горiли двома смолоскипами. «Чого плачеш, отроче?» – спитав молодець, i Симеон нi сiло нi впало сказав, що хоче на Дон, та не знае туди дороги. «А навiщо тобi на Дон?» – «Там воля», – вiдповiв Симеон. Це так сподобалося молодцевi, що вiн сказав: «Тодi нам по дорозi. Поiдеш зi мною?» – «Поiду». – Чи здогадуетеся, панове, хто то був? – теж поблискуючи очима, як смолоскипами, спитав Іван Мiюський. Дiди-райцi, старшини та й усi, хто був у куренi, знизали плечима i вусами. Вони не здогадувалися. – Може, ти? – спитав старий Лисокобилка в Івана Мiюського. – Нi, не я. – То, може, той стряпчий, що врятував царевича? – як у попiл торохнув дiд Перепiчка. – А чо’ – перевдягнувся в козака та й подався його шукати. – Нi, не стряпчий, – похитав головою Симеон. – Щоб ви довго не думали, скажу. Отаман Степан Разя! Перед тим, як розпочати свою вiйну, вiн приiжджав у Спасо-Преображенський монастир до святого причастя. І далi Симеон розповiв, як вiн гуляв iз Степаном Разею на Дону, Волзi, на Хвалинському[12 - Хвалинське – давня назва Каспiйського моря.] морi, де вони потопили цiлу флотилiю перського князя Мамед-хана. Іван Мiюський може посвiдчити, що Симеон був у отамана за джуру, тому бачив i знае про нього бiльше за iнших. Це ж вiн тодi й навчився гуторити по-козацькому, бо й Разя народився в донськiй станицi Зимовiйська, де всi балакали «як оце ми з вами». Вiн був не Разiн, а Разя, саме так його називали донцi, котрi знали отамана ближче. – А це правда, що Разя возив за собою перську княжну? – спитав гетьманський посланець Зуб таким голосом, наче провадив допит у судi. – Оту кралю, що забрав у перського князя на Хвалинському морi? – Правда, – вiдповiв царевич. – Ми тодi там не одну… персiянку… Ну, ви мене розумiете, – зашарiвся Симеон, i його праве велике вухо спалахнуло, як мак. Дiди, якi давно забули, що це таке, смачно заплямкали губами i закивали головами. Вони розумiли. Тут знову втрутився Зуб: – А чи знав вор[13 - Слово «вор» у Московii означало «пройдисвiт», «лиходiй».], е-е-е… ворохобник Разя, – виправився вiн, – ким насправдi е його джура? – Нi, – вiдповiв Симеон. – Я цього не казав нiкому. Думав признатися вже тодi, як зберемося на такiй силi, щоб iти на Москву громити бояр. – А звався ти як на Дону? – i далi допитувався Зуб. – Матвiй. Я сказав, що мене звати Матвiем, але Разя та його козаки називали мене Матюшкою. – Ага, Матюшка, – повторив Зуб, наче заносив це iм’я до реестру. Симеон розповiв, що якраз перед тим, як Разю схопили, вiн вiдкрив отамановi всю правду. Той дуже зрадiв, сказав, що, маючи такий козир, тепер вiн дiятиме зовсiм iнакше, але наступного дня його скрутили своi ж таки зрадцi. Потiм на Дон приiхав за наказом царя посланник iз великими грiшми, щоб задобрити козакiв i вiдвернути вiд бунту. Симеон хотiв передати через того посланника листа государевi-батеньку, тому мусив вiдкритися i перед ним. Царський повiрений вислухав його зi сльозами на очах, узяв листа, написаного царевичем власноруч, i на прощання обдарував Симеона лисячим хутром та п’ятьма аршинами зеленого сукна. Дiди-райцi примружили очi на його зелений каптан, пiдбитий лисячим хутром, i закивали вусами: так-таки-так. Однак лист не дiйшов до царя – його перехопили бояри, ще й оббрехали посланника, що той увiйшов у змову з бунтiвниками. Йому зiтнули голову на лобному мiсцi. А потiм Симеон якось купався у Дону з козаком Іваном Мiюським i, хоч як ховався вiд нього з Божими мiтками, Іван, – ось вiн не дасть збрехати, – запримiтив царський вiнець на його плечi. Довелося про все розповiсти, й Іван Мiюський сказав, що пiсля того, як придушили донцiв i четвертували Степана Разю, залишаеться надiя тiльки на Сiч та ii славного кошового Сiрка. – Здаеться, я все сказав, – завершив розповiдь Симеон i злегка вклонився Сiрковi та всьому товариству. У куренi стало тихо. Дуже тихо. І тут знов озвався гетьманський посланець Зуб. – Все i не все, – сказав вiн. – Хотiлося б почути, з чим приiхав його сiятельство царевич на Сiч. Якi його дальшi умисли? Симеон, не приховуючи подиву, подивився на Сiрка. – Про це я хотiв говорити окремо й не зараз, – вiдповiв вiн. Кошовий з розумiнням кивнув i пiдвiвся. – Казаному ми вiримо, – повiв вiн очима на Зуба, i гострий гранатовий промiнь iз Сiрковоi сережки вдарив гетьманському посланцевi в очi. – Тому давайте подякуемо царевичу Симеону Олексiйовичу за довiру до нашоi матiнки Сiчi та всього низового товариства. Нехай його величнiсть зостаеться у нас скiльки треба, всi ми шануватимемо його як сина нашого государя. А хто оступиться у вчинку чи словi лихому супроти царевича, той стане перед козацьким судом. Нашi звичаi ви знаете. Дiди-райцi схвально трiпнули вусами: що правда, то правда. Звичаi у них однi для всiх. 3 Ще не прохололи Сiрковi слiди на Тягиню, як вiн уже подався з козаками на новi промисли проти бусурменiв на морських розливах. Зима кошовому в цьому годила – видалася напрочуд м’якою, безснiжною. Сiрко казав: драна зима. Вирушаючи в похiд, вiн наказав старшинам та козакам, якi лишалися в Сiчi, шанувати царевича i берегти його, як ока в лобi. Запорожцi тим тiшилися по-своему. До хоругви з двоголовим орлом вони ще зробили Симеону Олексiйовичу печатку, схожу на ту, яку бачили на царських грамотах, пiдписаних Олексiем Михайловичем. На нiй теж був двоголовий орел, над яким нависали три царськi корони. Виготовили печатку не з казна-чого, а зi срiбних монет-ефимкiв, узятих iз сiчовоi скарбницi, вагою в тридцять золотникiв. Царевич з гiднiстю прийняв подарунок, гречно подякував козакам, пообiцявши, що iм це вiдплатиться сторицею. Поводився вiн скромно i чемно, кирпу не гнув, тихо прогулювався сiчовими вуличками, де його цiкавило все: куренi-касарнi, скарбниця, канцелярiя, пушкарня, майдан, на якому збиралася козацька рада. Щодня заходив у церкву святоi Покрови, вистоював службу Божу разом з усiма козаками. Його скрiзь супроводжував Іван Мiюський, а позаду ще пiдтюпували донцi Пуп, Закусило, Панько Лучка й Гаврусь Мережка. Не бачив нiхто лише Кирика, Гирю i Костогриза, хоч Сiрко дав своiм любленцям окремi напучення щодо царевича. Але то такi прояви, яких бачать тiльки тодi, коли вони самi цього хочуть. Роздiл ІV, 1 Чимало е забобонних людей, котрi щиро вiрять байкам про козакiв-характерникiв, що начебто вони перекидаються на вовкiв чи лисиць, хапають на льоту кулi, перепливають рiчки на ряднах та iздять верхи на дiдьках. Кирик вродився звичайним хлопчиком, хiба трохи кмiтливiшим за iнших, бо виростав сиротою. Вiн ще не з’явився на свiт, як його батько Кирило Лупинiс загинув у бою з поляками пiд Берестечком. Коли Кириковi було, може, з мiсяць, до них у Гордашiвку заiхав сам Іван Богун. Вiд нього пахло грозовим дощем. Як виявилося, полковник Богун був побратимом загиблого Лупиноса. Вiн почекав, поки мати сховае в пазуху блакитну вiд молока цицьку, – саме годувала немовля, – i запитав: – Як звати хлопця? – Кириком, – вiдповiла мати. – Тодi я втрапив туди, – сказав Богун. – Так, як i батька. Вiн розповiв матерi та немовлятi Кириковi, як славно i дивовижно загинув iхнiй чоловiк i батько Кирило Лупинiс. На нього поперла цiла купа розлючених ляхiв iз шаблями, Лупинiс iх клав у покоси налiво й направо, та один гусар, що пiдкрався ззаду, шаблею зiтнув завзятцевi голову. І тут сталося те, чого свiт ще не бачив: Кирило на льоту вхопив свою голову i так обезголовлений, але з головою в руках, проскакав на конi ще сто сажнiв. – Характерником був, – сказав Богун. Чи то мати так часто розповiдала малому Кириковi про приiзд Богуна та загибель батька, чи тут була якась iнша причина, але Кирик запевняв матусю, що тодi, одномiсячним голопуцьком, вiн добре чув розповiдь полковника i навiть запам’ятав, як той поклав у колиску гамана з грiшми й пообiцяв: – Я ще навiдаюся. Кирик рiс, як i бiльшiсть сирiт, мовчазним i вiдлюдькуватим. Вiн часто бачив, як його батьковi стинають голову, а вiн, ухопивши ii в руки, мчить на конi живий. У приходськiй школi Кирик навчався краще за всiх, але школа не давала вiдповiдей на запитання, якi його хвилювали. Кирик не розумiв, чому його навчають писати й читати не тiею мовою, якою розмовляють люди. На таке пряме запитання дяк-учитель сердито вiдповiв: щоб ти, йолопе, був одукований. Кирик дiйшов думки, що мiж одукованими, тобто грамотними людьми, iснуе змова. Вони навмисне вживають малозрозумiле, кострубате церковнослов’янське письмо, аби бiльшiсть людей були неписьменними. Бо якби книжну мову замiнили живою, тодi всi були б грамотними. Варто лише вивчити азбуку – i пиши як говориш. Але це не на руку насамперед самим писарям, якi луплять грошики з кожного сiроми за те, щоб нашкрябати якусь скаргу, суплiку, прохання чи той-таки позов. Та хiба не вигiдна зрозумiла мова тiльки писарям? А дякам, а попам, старостам, канцеляристам? І всiм отим паперовим щурам, що бiля них крутяться? Кирик терпiти не мiг цi казеннi душi. Його цiкавили загадки життя. Чому людина не лiтае, як пташка, якщо вона лiтае увi снi? Звiдки береться i куди дiваеться те, що вiн бачив у своiх сновидiннях? Якщо воно розвiюеться, то як ночами являеться знову через певний час? Чи справдi чоловiк розумнiший за звiрiв або бджолу? Чи можна вгадувати чужi думки? Чому Богун назвав його батька характерником? А якщо можна перенестися в минуле думкою, то чому не можна потрапити туди навсправжки? Ще його хвилювала Христуся. Найкраща дiвчинка в Гордашiвцi. Спершу вона його мало цiкавила, як i всi дiти зi своiми пустими забавками, та пiзнiше вiн побачив Христусю голою-голiсiнькою на лiсовому озерцi i схвилювався. Христуся не була дикою, як бiльшiсть дiвчаток, згодом там-таки, на лiсовому озерцi, вона дозволила допитливому Кириковi розглянути ii всю. Вiн не тiльки дивився, а й торкав тверденькi пуп’янки на ii грудях, якi ще мало чим вiдрiзнялися вiд хлопчачих, а проте бентежили його так, що в Кирика болiв низ живота. Йому хотiлося, щоб Христуся теж його торкалася, але вона цього не робила. Хоча, коли вони були вдвох далеко вiд людей, ii сiрi з прозеленню очi ставали великими i загорялися такою цiкавiстю, що в них лячно було дивитися. Лячно i солодко. Саме тодi, коли Кирик став доскiпливим парубiйком i дедалi частiше згадував Богуна, полковник, як i обiцяв, навiдався знову. Вiд нього пахло грозовим дощем. Вiн сказав матерi, що хотiв би допомогти хлопцевi стати на ноги. Якщо вона не проти, то вiн вiдвезе Кирика навчатися в Киiвську академiю. Мати розтривожилася, однак не перечила. Вона бачила, що в Кириковi живе особлива дорога, яку вiн мусить пройти. Інакше пропаде. Перед тим як сiсти на Богунового коня разом iз полковником, Кирик побiг до Христусi й зiзнався, що вiн ii любить. – А я тебе ненавиджу, – сказала Христуся. – Отак? – Отак. Їдь собi, куди зiбрався. – Вiдкiля знаеш, що я вiд’iжджаю? – спитав вiн. – У тебе на лобi написано. – Тодi прощавай? – Кирик тернув долонею свого лоба. – Іди з Богом, – сказала Христуся. Богун посадив Кирика на коня поперед себе. Вiд полковника пахло грозовим дощем. Коли в дорозi вiн трохи задрiмав, а потiм розплющив очi, то побачив, що поводи в руках у Кирика. Хлопець правив конем так, наче на ньому вирiс i знав дорогу до Киева краще за Богуна. – Мабуть, я тебе не туди везу, – сказав полковник. І правда була за ним. В академii Кириковi не сподобалося. Там теж навчання провадили мертвою мовою. Тiльки до однiеi додалася ще й друга – латинка. Кирик занудьгував. Вiн ще дужче переконався, що в цьому свiтi iснуе якась лукава змова. Люди мовби не живуть, а придурюються. Кривляються, як у вертепах та iнтермедiях, що iх в академii ставили спудеi. Кирика не цiкавили нi тi одноманiтнi вертепи з мальованими вусами та робленими з клоччя бородами, нi злодiйськi забави, коли спудеi налiтали на чужi садки або й на ярмарки, де змагалися мiж собою, хто бiльше вкраде бубликiв чи макiвникiв. Хiба це навчання? Хiба це життя? Кириковi пiд серцем запекла дорога. Вона, ця дорога, жила в ньому й кликала, але вiн ще не знав куди. Кирик зрозумiв, що з академii вiн вийде уже пiдтоптаним парубком i стане якимось писарчуком чи дячком, котрий навчатиме дiтей непевноi грамоти, приставши на лукаву змову. Тому треба звiдси тiкати, поки не пiзно. І Кирик пiшов додому. Мати зрадiла його поверненню. – Уже вивчився? – спитала вона. – Вивчився, – сказав Кирик. Вiн пiшов до Христусi й побачив, що вона стала дорослiшою i ще гарнiшою. – Так швидко вивчився? – спитала Христуся, наче не задоволена тим, що вiн повернувся. – Приходь увечерi до озера, – попросив Кирик. – Я подумаю, – сказала Христуся. Але прийшла. Кирик вперше спiзнав таемницю поцiлунку. Хто вигадав таке диво? Хто перший? Та щойно вiн помирився з Христусею, як знову, мов у тiй казцi, прикотилася Кобиляча Голова. Спершу Кириковi гостро запахло грозовим дощем, а потiм приiхав Богун. На довгому поводi вiн привiв ще одного коня. – Був я в Киевi, знаю, – сказав Богун. – Збирайся, поiдемо. – Куди? – Побачиш. Полковник переконав матiр, що мусить забрати Кирика з собою. Мати не перечила. Вона бачила й вiдчувала в синовi його дорогу. Богун пiдвiв до хлопця запасного коня. Кирик вистрибнув на нього, не стромляючи ногу в стремено, i попросив полковника зачекати. Кирик прискакав до Христусi, як справжнiй козак, i похвалився, що знов вiд’iжджае, але вiн до неi неодмiнно повернеться. Кирик ii дуже любить. Вiн за нею сохне. – Ненавиджу, – сказала Христуся. 2 Через день i нiч вони з Богуном переiхали Дике поле. – Як звати мого коня? – спитав у Богуна Кирик. – А то вже ти сам мусиш його назвати, – сказав полковник. Минали гомiнкi пiнистi Днiпровськi пороги, перепливали кiньми рiчки, стоячи на сiдлах, i якби хтось подивився здалеку, то подумав би, що запорожцi пливуть по водi на своiх пiдошвах. Поки доiхали, Кирик став добрим iздцем, а кiнь його звався Гервасiем. Був таким розумним, що йому личило людське iм’я. Богун привiз Кирика на невеличкий острiв, званий Жаб’ячим, що ховався далеко в плавнях, куди, здавалося, не ступала людська нога. Вони продиралися крiзь густi заростi вiльхи, верболозу, свидини, свербивусу; сполохане птаство зграями випурхувало з чагарникiв, зачiпаючись за колюче гiлля крилами, i з несамовитим кряканням, фурканням, кахканням губило пiр’я. Вужi, гадюки, жаби порскали з-пiд кiнських копит в усi боки; пiд воду ховалися бобри та виднихи[14 - Видри.], а з мiлин визирали здоровецькi, завбiльшки до лiктя, раки, витрiщивши на приiжджих булькатi очi. Богун iз Кириком виiхали на галявинку, де стояла очеретяна хата. Стiни, покрiвля, призьба – все було з очерету. На призьбi сидiв старий у бiлiй полотнянiй сорочцi, у бiлих шароварах i босий. Його вуса й оселедець теж були бiлi, у вусi поблискувала сережка. Старий лущив квасолю i складав ii в бiлий липовий кадiбець. – Привiз? – спитав бiлий дiд. – Привiз, батьку, – вiдказав Богун. – Кирику, це навчитель Кмiта. Кирик приклав руку до серця i вклонився старому. – Ти часом не Кирилiв Лупиносiв син? – звiв той на Кирика несподiвано молодi, наче позиченi, очi. – Його. – Тодi скажи менi, хлопче, – повеселiшав старий. – Чого ось такий добрий бiб, як квасоля, не любить жодна животина, окрiм людини? Навiть кузка в нiй не заводиться. А в цьому бобовi бiльше сили, нiж у горосi чи гречцi. – Що е поживним для людини, не завжди е корисним для животини, – вiдповiв Кирик. – Завелика сила згубна для того, хто не вмiстить ii у кволому тiлi. Це як пара в казанi. Коли ii надмiр, вона зривае покришку. Богун схвально кивнув: велика вода рве греблю. – Гм, – всмiхнувся сам до себе старий. – Ти, я бачу, навчався в Киiвськiй академii? – Було, – зiзнався Кирик. – А що, не можна сказати по-людському все оце, що ти тут нагородив? – Як… по-людському? – Просто, – мовив Кмiта. – Сказати, що квасоля здувае черево. Мiзерне створiння, хоч би й ту мишу, одна квасолина може розiрвати. Полковник Богун схвально кивнув: може розiрвати так, що вiд мишi тiльки хвiст залишиться. Кирик подумав, що академiя справдi його пiдпсувала i вiн вчасно накивав звiдти п’ятами. – Нiчого, – сказав старий Кмiта до Богуна. – Цей гандж ми з нього швидко виб’емо. Богун схвально кивнув: виб’емо. Кмiта показав на кадiбець, майже вщерть наповнений бiлим бобом. – А скiльки тут квасолин? – спитав вiн. – Тисяча i сто двi, – вiдповiв Кирик. – Як ти iх полiчив? – Лiчити треба тому, хто в цьому не впевнений, – сказав Кирик. – Дотепно, – кивнув Кмiта. Вiн узяв iз кадiбця одну квасолину, пiдкинув ii високо вгору i, впiймавши у пригорщ, простягнув перед Кириком два кулаки. – В якiй руцi? – спитав старий. – Нi в якiй. – Як то нi в якiй? – Бо вона в мене, – Кирик розкрив долоню, на якiй лежала квасолина. Полковник Богун аж засвiтився. – То як? – спитав вiн. – Видно, що Лупиносiв син? – Вiзьму його, – погодився Кмiта. – Може, щось i вийде. Менi тут привели ще двох халамидникiв. Їм утрьох буде веселiше. У саджавцi, викопанiй збоку вiд очеретяноi хати, голосно й дружно заскрекотали жаби. – О, вже розходилися, – сказав Кмiта. – Нагадують придибайлам, чий це острiв. – А де вони? – спитав Богун. – Хто – жаби? – Та нi, халамидники. – Пiд водою, – Кмiта показав на саджавку. – Вже давно там сидять i не дихають. Вiн узяв квасолину i кинув ii на воду. Звiдти випiрнули двi страшнi голови в жабуриннi й почали ротами хапати повiтря. – А що, молодцi, – запитав старий, – чи не з’iла там яка жаба мою квасолину? – Нi, – сказала одна навдивовижу велетенська голова, що нею можна було розтрощити Кодацьку фортецю. – Якесь дурне жабеня вхопило та вiдразу ж i виплюнуло! – От бачте, – сказав Кмiта i теж сплюнув собi на босу ногу. – Нiяка холера не iсть квасолi, окрiм людини. А цi халамидники щодня з’iдають повен кадiбець. Ідiть-но сюди, годi розлякувати жабенят, бо це iхнiй острiв. Жаб’ячий. Зазелененi жабуринням пики пiдiйшли i, ковтаючи слину, ласо дивилися на кадiбець iз квасолею. – Це Гиря i Костогриз, – сказав Кмiта. – Я взяв iх за те, що вони веселi й люблять квасолю. У нашому дiлi це головне. На зелених пиках жваво заворушилися жовна i в лад iм ходором заходили борлаки на горлянках Гирi й Костогриза. Кирик подивився на кадiбець. І сторопiв. Квасолi там лишилася якась жменя на денцi. 3 Старий Кмiта iм так i сказав. Ми не будемо ловити на льоту кулi, не будемо перекидатися на вовкiв чи лисиць, не плаватимемо на ряднах, не сiдлатимемо чортiв. Нехай люди в це вiрять, не треба iх розчаровувати, бо легенди завжди цiкавiшi за те, як воно е насправдi. Але ми з вами зможемо дуже багато. Що завжди добре вмiли характерники, то це напустити на чоловiка туману або так його заморочити, що сердега побачить у пеньковi вовка, в трьох застромлених у землю списах – цiле вiйсько, у старiй карзi – вродливу дiвчину, а темноi ночi добачить у конячих вухах чортовi роги. У страху очi великi, i цими настраханими очима чоловiк бачить свiт не таким, як вiн е. Тому характерникiв, казав старий Кмiта, правильнiше називати заморочниками. Але це не якiсь брехуни-штукарi, – навпаки, вони якраз достосовують у доброму дiлi не своi вади, а чужi. Використовують проти слабкоi людськоi натури всi ii смертнi грiхи – боягузтво, пиху, забобоннiсть, жадiбнiсть, блуд, заздрiсть, лiнь, ненажерливiсть. Це якраз тi чужi слабини, якими завжди скористаеться заморочник, щоб досягти мети. Тисячi рокiв люди говорять про характерникiв, але достеменно не знають, хто вони е насправдi, i нiколи не дiзнаються. На те вони й характерники, щоб умiти берегти своi таемницi. Третього дня по тому, як Богун залишив Кирика на островi, Кмiта запитав у нього: – Ти вже обрав собi нове iм’я? – Нi, – сказав Кирик. – Чому? Кожен, хто сюди приходить, бере собi нове iм’я. Так було завжди. Вiд того, як назвешся, залежить багато. Ім’я – знак долi. – А можна я залишуся Кириком? – спитав вiн. – Чому? – Тому що я Кирило Лупинiс, – вiдповiв Кирик. – Мiй батько не загинув, вiн у менi. Я його чую. – Он як! – Кмiта замислився. – Добре, лишайся Кириком. Але тобi буде удвiчi тяжче. Тобi доведеться жити за двох. – Я згоден. – Тяжче буде удвiчi, зате й подужаеш бiльше. Вправляння були чудними, виснажливими, зате веселими. Кмiта навчав iх смiятися вiд нестерпучого болю, як вiд лоскоту, казав, що для лицаря, котрий володiе всiма вiйськовими хитрощами, немае нiчого веселiшого за вiйну. Смiх дае силу, журба ii сушить. Старий часто, немов жартома, розмовляв зi своiми учнями по-татарському, бо якщо знаеш мову ворога, то ти вдвiчi дужчий за нього, казав старий знатник, i так потроху Кирик, Гиря i Костогриз навiть мiж собою часом переходили на кримську гутiрку. Через рiк Кирик умiв на скаку стрiляти з-пiд черева коня з обох рук, «оживляв» нагайку чи палицю на гадюку, безшелесно проходив через очеретянi заростi; через два – мiг «ходити» по водi, бачити вiдразу на чотири боки, шермував шаблею iз заплющеними очима; через три – умiв подати голос будь-якого звiра чи птаха, пробiгав снiгом, не лишаючи слiду, навчився змiнювати колiр своiх очей або й усю подобу. Вправи зi змiною власного обличчя – перелицювання – були щоденними: кожен iз учнiв Кмiти мусив то надимати, то потоншувати своi губи, розширювати й звужувати нiздрi, закандзюблювати чи задирати носа, зламувати брови, вирiвнювати iх шнурком, заокруглювати очi або робити iх косими й пiдпухлими, як у бусурменiв. Так само порухами щiк, вилиць, губiв, носа, брiв, щелеп, пiдборiддя кожен навчився робити свое обличчя пласким, круглим, довгобразим, рум’яним, блiдим, витонченим чи кострубатим. З оселедця на тiм’i Кирик, Гиря i Костогриз могли зробити будь-яку зачiску – чи то покрити чуприною всю голову, чи здiйняти ii кучмою, чи пригладити чуба в галантний левержет[15 - Дослiвно – народжений левом. Вузька смужка волосся вiд тiм’я до чола – зачiска, яку носили давнi велети, гунський вождь Атилла, князь Святослав Хоробрий та деякi значнi козаки.]. На п’ятому роцi вишколу вони вже вмiли напускати на себе чужi обличчя, тобто позичати iх у кого треба пiд слушний момент. Кирик оволодiв пiстолем та мушкетом так, що за двадцять крокiв влучав у комара, з лука прошилював зайцевi на бiгу обидва вуха. Шабля та келеп у його руках мерехтiли так шпарко, що ставали невидимими, а на спис Кирик пiдiймав десятипудового вепра, як жертовне ягня. Та найдужче вiн тiшився тим, що приловчився зупиняти шаблею вiтер, рубати його на дрiбнiшi вiтерцi та змiнювати iхнiй напрямок. Кмiта навчив Кирика, Гирю i Костогриза брати велику вигоду вiд характерноi вдяганки заморочникiв – короткоi чорноi ряси з клобуком, бо рясу, казав старий навчитель, придумали не попи й не ченцi, ii вигадали нашi пращури-характерники, волхви, задовго до Рiздва Христового. Винайшли, бачте, таку рясну, тобто простору, опанчу, через те й назвали ii рясою. І немае хитрiшоi бойовоi одежини, нiж ряса з клобуком, у неi козак може сховатися з головою, так що й не розбереш, хто перед тобою, але це ще не все, бiльше вигод вiд ряси пiзнаете самi, як прийдеться. Пiд рукою Кмiти вони повсякчас муштрували своiх коней до всiляких корисних штукенцiй, i згодом Кирикiв кебетний Гервасiй легко ходив на заднiх ногах, пересувався поповзом, брав слiд не згiрше за вченого пса, перекидався на спину, i тодi Кирик ставав на Гервасiевi копита, а кiнь пiдкидав його вгору так, що Кирик мiг перелетiти через найвищий мур. Пiсля п’яти рокiв навчання Кмiта сказав: – Натомився я з вами, хлопцi, та й ви не iли квасолю даремно. Тепер iдiть до Сiрка, нехай вiн вас випробовуе. Вони втрьох стояли перед старим Кмiтою зовсiм не такi, якими прийшли до нього. Витяглися, набралися розуму, хисту, Гиря рiвно тримав на шиi свою гирю, яка ранiше викручувала йому в’язи то на лiве, то на праве плече; Костогриз свiтив великими й бiлими, мов квасоля, зубами, що ними вiн мiг перегризти найтовще дерево, як той бобер, або легко вiдкусити замка на брамi в’язничних ворiт чи пожувати грати; Кирик же був викапаний Кирило Лупинiс, що загинув пiд Берестечком, вiн якраз досяг його вiку i сприту. Кмiта востанне поглянув на своiх химородникiв, жаль пiдступив йому до двох сердець, якi билися в його грудях по обидва боки бiля ребер. У саджавцi гiрко заголосили жаби, вони вже звикли до Кирика, Гирi й Костогриза, як до рiдних. Жаби всi як одна до найменшого пуголовка випiрнули на поверхню саджавки, верещали, роздуваючи мiхури над вухами, й дивилися на Кирика, Гирю i Костогриза вибалушеними очима. – Цитьте! – сказав iм Кмiта, бо вони додавали старому ще бiльшого жалю. Жаби всi до одноi здули своi мiхури й замовкли. – Еге ж, втомився я, – повторив Кмiта. – Передайте Сiрковi, щоб бiльше до мене нiкого не присилали. Хочу спочити. А ви, як буде нагода, провiдайте старого. Щоб угамувати жалiсть, вiн запалив чудернацьку люльку, що висiла в нього на шнурочку на грудях, – чашечка люльки була лiплена з третього болота, а цибух зроблений iз мiцного конопляного стебла. Запалив, пакнув сивою хмаркою, а коли дим розвiявся, то разом iз ним здимiли й учнi старого Кмiти. Роздiл V, 1 Звiстка про царевича швидко долетiла до гетьмана Івана Самойловича через його посланця Зуба, а вiд гетьмана – до Москви. Ця новина вдарила царя Олексiя Михайловича в самiсiньке серце i так занепокоiла бояр, що вони забули про туркiв, якi ось-ось мали вдертися в iхнi кордони. Цар негайно вiдрядив в Украiну двох надiйних послiв – сотника московських стрiльцiв Василiя Чадуева та пiддячого Малоросiйського приказу Семьона Щоголева. Нехай пiд охороною десятка ратних людей спершу iдуть до гетьмана, вiзьмуть у нього провiдникiв i мчать прямо на Сiч до кошового Сiрка. Вiд Москви до Батурина лежав снiг, а сани, як вiдомо, бiжать удвiчi швидше за колiсний повiз, i вже 21 грудня Чадуев i Щоголев були в Самойловича. Який царевич? – визвiрилися вони на гетьмана. – Який Симеон Олексiйович? Увесь свiт знае, що благовiрний государ Симеон помер ще малолiтком i похований у присутностi вселенського патрiарха Паiсiя та всього московського духовенства. Що там цi вашi запорожцi знов баламутять! Гетьман Самойлович тiльки розвiв руками: управи на них немае. Сотник Чадуев i пiддячий Щоголев попросили дати iм вiйськових товаришiв для супроводу та добрих коней, бо далi саньми не поiдеш. Далi снiгу не було. «У нас взагалi стояли теплi зими, – подумав Самойлович, – поки ви, москалi, не понаносили сюди холоду своiми лаптями». І вiн сказав майже зловтiшно: – А вам не можна на Сiч! – Каму? Нам? – витрiщилися на гетьмана посли. – Там зараз чума, – остудив iх Самойлович. Чадуев i Щоголев розгубилися. А як же… як же туди прийшов цей самозванець? Чи вiн не боiться нi чуми, нi Бога? – Не знаю, – сказав гетьман. – Знаю лиш те, що на Сiчi ще донедавна лютувала пошесть. Я навiть листiв не приймав вiд запорожцiв, щоб не схопити заразу. Вiдрядив туди своiх людей. Посли похнюпили носи: що ж робити? Самойлович теж похнюпився разом iз ними, потiм спитав: – А ви що хотiли? Просити Сiрка, щоб вiн вiддав вам царевича? Чадуев гостро блимнув на гетьмана i застерiг, аби той нiколи не смiв величати самозванця царевичем. Це, щоб ти знав, ошуканець, безбожник i вор. Вони вже знають, що дурисвiт прийшов iз Дону, що вiн пiд рукою розбiйника Стеньки Разiна чинив грабунки i душогубства. Тому його чекае та сама доля, що й головорiза Разiна. А Сiрко мусить видати iм самозванця, якщо вiн не клятвопорушник, адже ще торiк присягав царевi на вiрнiсть, коли його величнiсть вiдпустив кошового з Сибiру. Цар помилував Сiрка, щоб вiн воював татар i туркiв, а не приймав у себе самозванцiв та ворохобникiв. – А це не вiд Сiрка залежить! – сказав Самойлович. – Хiба ви не знаете, що найважливiшi справунки вирiшуе не кошовий, а козацька рада? Як козаки постановлять, так i буде. Чадуев i Щоголев знову похнюпились, але швидко й оговталися: може, з голотою ще легше домовитися, нiж з отим чортом Сiрком. Цар велiв передати, що вже пiдписав указ, за яким запорожцям буде надiслано грошове жалування, харчовi припаси, сукна, ломовi гармати та ядра до них, а також вiн пришле на Сiч гармаша, котрий навчить козакiв ладувати нове оружжя. Тiльки щоб вони, запорожцi, вiрно служили государевi та воювали з бусурменами, а не приймали в себе непевних людей. – Ну, на Сiчi е непорушне правило, – сказав Самойлович. – Туди приходить хто хоче, вiдходить коли хоче, i видавати приходькiв там не заведено. Такий звичай. Один для всiх. Посли надули щоки: так чи iнак, а без самозванця вони до Москви не поiдуть. – Може, та пошесть уже й вiдступила, – мiркував уголос гетьман. – Якщо Сiрко зайшов у Сiч, то вона, либонь, не страшна. Хоча то такий, що не боiться нi чуми, нi тюрми, нi п’яноi куми. Але треба дочекатися моiх людей, що пiшли на Запорожжя. Тi скажуть. Посли, притулившись бородами одне до одного, пошушукалися i вирiшили не сидiти в Батуринi, а вирушати ближче до Сiчi назустрiч гетьманським вiстунам. Бо iм дорога кожна хвилина. Гетьман не посмiв перечити i з почтом сам допровадив послiв та московських ратникiв спершу до Гадяча, а звiдти до козацького мiстечка Омельника, укрiпленого земляною фортецею у нижнiй течii Псла. Тут вони заiхали до омельникiвського сотника Паливоди спитати, чи не було в нього гетьманських посланцiв, бо вони часто зупинялися у Паливоди по дорозi на Сiч i назад. Та замiсть своiх людей Самойлович неждано-негадано застав тут значного запорожця Грицька Пелеха з товаришами. Вони саме полуднували борщем iз карасями та потягували густi наливки, що iх у семи бутлях виставив напоказ сотник Паливода – вiд вишняку i тернiвки до смородинiвки i берсенiвки[16 - Берсень – давня назва агрусу.]. Гультяi! Аби хоч один пiдняв озаддя та вклонився гетьмановi, як велить його чин, але вони тiльки й того, що поклали ложки й пiдвели своi капустянi голови. Лише сотник Паливода чемно кивнув Самойловичу та незнайомцям i припросив iх до столу. Але й Паливода не далеко вiдкотився вiд цих капустяних голiв, бо гетьман нiколи не мiг угадати, до котрого полку належить омельникiвська сотня. Учора вона була записана до Чигиринського (таке, як ходила пiд Дорошенком), сьогоднi – до Кременчуцького, а де опиниться завтра? Іншим разом Самойлович поiхав би далi, але тут вiн багато чого мiг довiдатися, то сiв iз послами до столу. І гетьман почув три новини: одну хорошу, другу погану, а третю таку собi. По-перше, чума вiдступила, карантин на Сiчi знято, тепер туди вiльно заходити, кому дуже треба. – А ти давно звiдти? – спитав Самойлович у Пелеха. – З учора. – То, може, ти бачив там моiх посланцiв? – Бачив, чого ж би я iх не бачив? – Чому вони затримуються? – спитав гетьман. – Ну, я ж сказав. – Пелех виловив дерев’яною ложкою з борщу карася. – Еге, я ж, здаеться, казав: усiм туди вiльно заходити, та не всiм виходити. – Як то не всiм? – А так, що посадили тих посланцiв до сиквестру. Пiд арешт, значить. – Пiд арешт? Моiх людей? Хто посмiв? – От чого не знаю, того не знаю, – сказав Пелех. – Якщо посадили, то, видно, е тут якась пiдспiдка. Самойлович не знав, що й думати. – А Сiрко де? – ковтнув вiн повiтря. – Кошовий? – перепитав Пелех, наче на Сiчi було сiм Сiркiв. – Вiн пiшов на морськi розливи турка бити. Цар велiв йому чинити промисли над бусурменами, вiн i пiшов, ще не спочивши пiсля Тягинi. – То його немае в Сiчi? – Виходить, нема, якщо вiн на морських розливах. То ж, мабуть, брешуть, що Сiрко може бути там i там в один час? – А той?.. – спитав гетьман. – Який? – Ну, самозванець. Вiн же у вас? – А-а-а, царевич? Государ Симеон Олексiйович у нас, – з погордою сказав Пелех. – Сiрко, йдучи на морськi розливи, наказав шанувати його та берегти, як ока в лобi. Тут уже втрутилися Чадуев i Щоголев, заскигливши в один голос, що то не царевич, а брехун, самозванець, пройдисвiт, проява i переступник. Грицько Пелех i розчервонiлi вiд наливки вiйськовi товаришi вражено подивилися на москвинiв. – Ну, знаете! – крутнув головою Пелех. – З такими балачками ви далеко не дiйдете. Краще вкусiть себе за язик i не показуйте на Запорожжя носа. Вас там розiрвуть на шматки! – Розiрвуть i собакам викинуть! – пiдтакнули вiйськовi товаришi. Гетьман шпарко пiдвiвся i подав знак послам: пора! Сотник Паливода хотiв було нагадати, що вони ще не iли, не пили, але не посмiв. Надворi козаки з гетьманського почту, голоднi та злi, вже починали сiкатися до московських ратних людей, та, вгледiвши Самойловича, попринишкали. Гетьман, щоб не гратися з вогнем, поклав едино правильний рiшенець. Вiн зi своiм почтом повертаеться до Батурина, а вони, сотник Василiй Чадуев i пiддячий Семьон Щоголев, нехай паняють на мiстечко Келеберду, а звiдти вже далi на Запорожжя. Вiн, Самойлович, дае iм надiйного провiдника Карпа Вишеньку, а згодом на Сiч ще пiдоспiе його генеральний осавул Черняченко-Чорний. – Нумо ворушiмося, – пiдiгнав iх Карпо Вишенька, змахнувши нагайкою над своiм сiрим коником. – Ворушiмося, панове, бо зимовий день куций, як заячий хвiст. І справдi, скiльки там того дня на Варвари – пучка, а ще як драна зима без снiгу, а ще як туман, то його, того бiлого дня, вважай, зовсiм немае. Вiдразу вже за Омельником впала така густа сiра мла, що, якби не Карпо Вишенька, там би москвинам жаба й цицьки дала. Вони трималися його, як вошi кожуха, не спускали очей з Карпа Вишеньки, що правував конем попереду, розгортаючи iм дорогу в туманi, як у снiгах. Та яка там дорога, вони iхали навпростець полями й байраками, мочарами й кущами, i iхнi конi то спотикалися на грудневому груддi, то зашпортувалися копитами у високiй пожухлiй травi. Туман густiшав, ворушився, дихав холодною сирiстю i неспокоем. Сотниковi Чадуеву та пiддячому Щоголеву ввижалося, що в цьому мороцi, окрiм Карпа Вишеньки та ратних людей, поруч iз ними суне ще хтось невидимий i лихий. До того ж вони вкрай зголоднiли, бо так i не пiдкрiпилися в Омельнику через дурнi погрози та кпини Грицька Пелеха, i тепер перед очима парував гарячий борщ iз карасями, а в животах так скавчало, наче десь у туманi пiдвивали голоднi вовки. Ще iх палила зсередини думка про самозванця. Цi лиходii нi-нi та й з’являються в iхньому Московському царствi, щоб посiяти смуту, незгоду, усобицю мiж государем та боярами, а в пiдсумку – кров i суцiльну розруху. Окаянна держава Московiя, держава-самозванка, – разом подумали Чадуев та Щоголев, злякано глянули один на одного i тут-таки вiдвернулися, ховаючи очi в туман. Послам здалося, що в них на головах завили мертвi соболi, з яких пошили iхнi шапки. Мороз пiшов по шкiрi Чадуева й Щоголева. Скiльки ж iх було, цих ошуканцiв! Самих Лжедимитрiiв пiвдесятка, а ще ж являлися Лжефедiр, Лжепетро, Лжеiвашка… Кожен приносив братовбивчу, батьковбивчу, синовбивчу вiйну. І ось тепер Симеон. Як цим перевертням спадае крамольна думка називати себе царем? Сотник Чадуев i пiддячий Щоголев власними персонами були на похоронi малолiтнього царевича Симеона Олексiйовича. Вiн що – воскрес iз мертвих? Насувалася каламутна нiч. Десь у темрявi скавулiли голоднi вовки, i iм пiдвивали соболi на головах Чадуева й Щоголева. Он же вони, сiроманцi! Попереду в чорнiй iмлi заблимали iхнi очицi. Ратнi люди вхопилися за мушкети. – Хух, – полегшено зiтхнув Карпо Вишенька. – Здаеться, приiхали. Попереду блимали два пiдслiпуватi вiконця корчми, що стояла на в’iздi до сотенного мiстечка Келеберди. 2 Карпо Вишенька сказав, що ця корчма iз заiздом, де можна буде розмiстити на нiч усiх ратних московських людей, та поки що нехай вони перечасують бiля плоту, поки вiн, Вишенька, разом iз Чадуевим та Щоголевим роздивляться, що там i як. Утрьох вони спiшилися, припнули коней до плоту i зайшли всередину до корчми – чималоi хати[17 - Хата – тут у розумiннi кiмната.] о двох вiконцях, низькуватоi в стелi, зате такоi довгоi, що тут можна було розсадити всiх ратних людей i ще двiчi по стiльки. За одним столом у кутку сидiло трое козакiв i, пахкаючи люлечками, з цiкавiстю дивилися на зайшлих прибульцiв. Із люлечок та ще з оселедцiв на поголених головах було видно, що це таки козаки, а не якiсь ченцi-випиваки, хоч усi трое були зодягнутi не в жупани чи кунтушi, а в чорнi короткi ряси. Чадуев, Щоголев i Вишенька, привiтавшись, сiли за сусiднiй стiл iз почорнiлою дубовою стiльницею, i всi трое вп’ялися очима в корчмарку Ївгу, що стояла за шинквасом. На ii вродливому личку застигла чудна усмiшка – Ївга скидалася на зозульку, яка ось-ось почне кувати. – Чого зволить вельможне панство? – спитала вона, обволiкаючи гарячим поглядом московських послiв, бо Вишеньку корчмарка знала як облупленого. Голоднi посли сказали, щоб iм принесли все, чим багата корчма, але Ївга не зрозумiла московськоi мови i подивилася на Вишеньку. – Подай нам п’ять хлiбiв i двi риби, – попросив Карпо. – Бо в нас надворi ще цiла ратна дружина топчеться бiля плоту. Ївга, вiйнувши на них запаскою, поклала на стiл п’ять пiдпалкiв i два в’ялених рибцi. – Та нi, – сказав Вишенька, – ти не второпала. Неси чимбiльше всього, що маеш. Ївга все второпала добре, але гралася з Вишенькою, як i вiн з нею. Вона принесла сулiю з варенухою, поставила на стiл полумиски з квашеною капустою та огiрками, з яшною кашею, вiдтак подала солонину, свинячi вуха й хвости, печену курку, а галушки пообiцяла принести пiзнiше, бо ще варяться. Посли перехилили по чарупинi й накинулися на iдло, забувши про ратних людей, котрi мерзли надворi. Карпо Вишенька про них пам’ятав, але хай, думав, померзнуть москвини, щоб не були такi розумнi, хай скажуть спасибi, що гетьмановi козаки не всипали iм бубни ще в Омельнику. І Вишенька, на вiдмiну вiд Чадуева i Щоголева, iв неквапом, поштиво, час вiд часу визираючи з-поза сулii, що там робить його Ївга. Коли сотник i пiддячий уплели все, що було на столi, а поверх того допхали кишку галушками iз салом та витрусили з борiд крихти на долонi й повкидали до рота, ось тодi вони раптом вiдчули на собi мулькi погляди. Обое повернули в той бiк голови й побачили три пари глузливих очей. Один iз козакiв, високо звiвши здивованi брови, спитав: – Чи це не ви будете тi московськi посли, що iдуть на Сiч? – Ми, – разом вiдповiли Чадуев i Щоголев. – Їдете вклонитися царевичу Симеоновi Олексiйовичу? Посли в один голос вiдповiли, що нiякий вiн не Симеон, не царевич, а самозванець, байстрюк i ошуканець. – Гм, – здивовано гмикнув козачина. – А чи знаете ви такого собi Максима Щербака? – Не ведаем, – сказали посли. – Як нi? – не повiрив козачина. – А так. Не ведаем, i всьо тут. – Та ж його знае все Запорожжя. Вся Украiна по обидва береги Днiпра. – А ми не ведаем. Ведь ми, касатiк, iз Москви, – пояснили Чадуев i Щоголев. – І Москва його знае! – сказав козачина. – Бо вiн там сидiв у тюрмi, поки його викупив iз неволi гетьман Демко Многогрiшний. Який, правда, потiм i сам загримiв на заслання з намови бояр. Дивно менi, що ви не знаете Максима Щербака. Посли розгублено перезирнулися: може, вони щось забули? – А пачьом ми ево должни знать? – спитали вони. – Бо це я! – ткнув у себе пальцем козачина. Посли розгубилися ще дужче. Тут один iз трьох козакiв-чорнорясникiв так чхнув, що погас каганець, пiдвiшений на стiнi бiля столу послiв. – Бач, правда, – сказав Максим Щербак. – Як правда i те, що на Сiч прийшов щирий царевич Симеон Олексiйович. А ви, мабуть, глухi, якщо не чули, як уся Москва гомонiла про те, що замiсть царевича поховали iншого малюка. Глухi чи не дочуваете? Признавайтеся! – Да вроде нет, – вiдповiв Чадуев. – То як же це так, що всi чули про поховання не тiеi дитини, а ви нi? Я он у тюрмi сидiв, то й там усi знали, що замiсть государевого синочка поховали якусь сиротину. А царевича заховала добра душа, бо його хотiли звести зi свiту. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51131063&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Чаклун, характерник. Як i химородник. (Тут i далi прим. авт.) 2 Печене м’ясо iз сайгака. 3 В’язниця, де пiд час пошестi iзолюють хворих. 4 Харсун – тут: борсук. 5 Єфимок – срiбна монета, на якiй з одного боку викарбувано двоголового орла, а з другого – царя Олексiя Михайловича на конi. 6 Джума – iнша назви чуми. 7 Очевидно, йдеться про того Зуба, який давав свiдчення у Москвi стосовно описаних тут подiй, що й занесено до актiв Малоросiйського приказу. 8 У давнiх московських актах його помилково називають Грицьком Оглоблею. Це той Гнат Голобля, котрого Сiрко посилав до гетьмана Самойловича з особливими дорученнями, в тому числi й у справi царевича Симеона Олексiйовича. 9 Стiл. 10 Велика руда качка. 11 По-теперiшньому – мiнiстерство, що займалося справами Украiни. 12 Хвалинське – давня назва Каспiйського моря. 13 Слово «вор» у Московii означало «пройдисвiт», «лиходiй». 14 Видри. 15 Дослiвно – народжений левом. Вузька смужка волосся вiд тiм’я до чола – зачiска, яку носили давнi велети, гунський вождь Атилла, князь Святослав Хоробрий та деякi значнi козаки. 16 Берсень – давня назва агрусу. 17 Хата – тут у розумiннi кiмната.