Грішна

Грiшна Тесс Геррiтсен Джейн Рiццолi та Мора Айлс #3 Бостон приголомшуе жахлива звiстка: у мiсцевому монастирi жорстоко вбито молоду послушницю. А незабаром стаеться ще одне вбивство: у закинутому ресторанi знайдено понiвечене тiло невiдомоi жiнки. Здаеться, що цi два злочини аж нiяк не пов’язанi мiж собою. Детектив Рiццолi та судмедексперт Айлс починають складне розслiдування. Крок за кроком вони заглиблюються в минуле жертв. Незабаром вони дiзнаються, що у священних стiнах монастиря коiлося таке, про що черницi волiли б мовчати. Спокуси та страшнi секрети, таемницi iндiйського селища Бара, моторошнi подii минулого… І тепер прийшов час спокути… Тесс Геррiтсен Грiшна Tess Gerritsen The Sinner © Tess Gerritsen, 2003 © DepositPhotos.com / Kesu01, tonyoquias, обкладинка, 2019 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2019 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2019 Для моеi матерi, Рубi Том, з любов’ю Подяки Я щиро вдячна: Пiтеровi Марсу та Брюсовi Блейку за можливiсть проникнути в сутнiсть роботи департаменту полiцii Бостона. Маргарет Грiнволд за дозвiл побачити свiт судмедекспертизи. Джинi Сентрелло за невгамовний ентузiазм. Лiндi Мерроу, редакторцi, про яку письменник може лише мрiяти. Селiнi Волкер, моiй дивовижнiй трудiвницi по той бiк Атлантики. Джейн Беркi, Дональдовi Клiрi та прекраснiй командi в агенцii Джейн Ротросен. Мег Ралi, моiй агентцi, захисницi та провiднiй зорi. Кращих не бувае. І моему чоловiковi Джейкобу, який стiльки рокiв лишаеться моiм найкращим другом. Пролог Андхра-Прадеш. Індiя Водiй вiдмовився везти його далi. Ще милю тому, одразу пiсля закинутого хiмiчного заводу «Октагон», вимощена дорога поступилася мiсцем зарослiй грунтовцi. Водiй почав скаржитися, що заростi подряпають йому автiвку, до того ж колеса могли вгрузнути у твань, якою був укритий шлях пiсля останнiх дощiв. І що з ними тодi буде? Застрягнуть за 150 кiлометрiв вiд Гайдарабада. Говард Редфiлд вислухав цей потiк протестiв, знаючи, що це здебiльшого вiдмовки для приховування справжньоi причини, з якоi водiй не бажав туди iхати. Бо ж мало хто здатен просто визнати, що боiться. Редфiлд не мав вибору – мусив далi йти пiшки. Вiн нахилився вперед, до водiя, й вiдчув запах його поту, щось на кшталт запаху дичини. У дзеркалi заднього огляду, на якому висiло, постукуючи, намисто, побачив пильний погляд темних очей. – Ви ж почекаете на мене? – спитав Редфiлд. – Тут, на дорозi. – Довго? – Може, з годину. Скiльки буде треба. – Кажу вам, там немае на що дивитися. Там нiкого бiльше немае. – Просто зачекайте, гаразд? Зачекайте. Як приiдемо до мiста, заплачу вдвiчi бiльше. Редфiлд взяв наплiчника, вийшов iз кондицiонованого автомобiля й одразу потонув у морi вологи. Востанне вiн ходив iз наплiчником, коли блукав Європою злиденним студентом, i тепер, знову надiваючи його на кволi плечi в п’ятдесят один рiк, почувався самозванцем. Одначе аж нiяк не збирався йти кудись у цiй парилцi без пляшки очищеноi питноi води, репеленту, сонцезахисного крему й лiкiв вiд дiареi. І без камери: залишити камеру вiн точно не мiг. Пiтнiючи в пообiднiй спецi, вiн глянув на небо й подумав: «Чудово, сонце вже сiдае, а в сутiнках з’являються москiти. Що ж, малi вилупки, вечеря йде до вас». Редфiлд рушив уперед. Висока трава закривала шлях, вiн спотикався у вибоiнах, трекiнговi черевики до щиколоток угрузали в твань. Було помiтно, що транспорт не iздив тут мiсяцями й мати-природа швидко повертала собi колись утрачену територiю. Мандрiвник зупинився, важко дихаючи, вiдмахуючись вiд комах. Озирнувшись, зрозумiв, що автомобiля вже не видно, i йому стало не по собi. Чи можна було довiряти водiевi, розраховувати, що вiн зачекае? Вiн навiть сюди вiз його неохоче, i поки iх кидало в рiзнi боки, бо дорога ставала гiршою й гiршою, водiй нервувався дедалi бiльше. Казав, що тут були поганi люди, тут сталися жахливi речi. Вони обидва можуть зникнути, i хто тодi iх шукатиме? Редфiлд пiшов далi. Вологе повiтря неначе огортало його. Вiн чув, як у наплiчнику плюскоче вода, i вже вiдчував спрагу, однак не зупинився, щоби попити. Денне свiтло втримаеться ще хiба що з годину, тож треба ворушитися. У травi дзижчали комахи, i йому здавалося, наче у склепiннi гiлок над головою вiн чуе пташинi голоси, одначе зовсiм не схожi на пташок, яких вiн чув ранiше. У цiй краiнi все здавалося дивним, нереальним; Редфiлд плентався вперед, наче у трансi, i пiт цiвками стiкав по його грудях. Ритм його власного дихання прискорювався з кожним кроком. Якщо вiрити мапi, треба було пройти всього лиш пiвтори милi, однак здавалося, що вiн йде вже цiлу вiчнiсть, i навiть свiжий шар репеленту не лякав москiтiв – у вухах голосно дзижчало, i все Редфiлдове обличчя перетворилося на сверблячу маску з пухирiв. Вiн укотре спотикнувся й приземлився на колiна у високу траву. Виплюнув зелень, що набилася в рот, поки переводив дух, припавши до землi. Виснаження й збентеженiсть були такi сильнi, що вiн вирiшив: час повертатися, сiсти на лiтак до Цинциннатi, пiдiбгавши хвоста. Зрештою боягузтво значно безпечнiше. І значно комфортнiше. Редфiлд важко зiтхнув, сперся рукою об землю, щоб вiдштовхнутися, й завмер, дивлячись у траву. Помiж зеленi щось зблискувало – щось металеве. То був усього лиш дешевий олов’яний гудзик, але в ту мить вiн здався йому знаком. Талiсманом. Редфiлд поклав його в кишеню, пiдвiвся й пiшов далi. За кiлькасот футiв дорога несподiвано роздалася у велику просiку, оточену високими деревами. Бiля дальнього ii краю стояла самотня споруда – приземкувата будiвля зi шлакоблокiв з iржавим бляшаним дахом. Перестукувалися гiлки, трава йшла хвилями пiд нiжним вiтерцем. «Це саме те мiсце, – подумав Редфiлд. – Усе сталося саме тут». Раптом власне дихання здалося йому надто гучним. Серце калатало, вiн зняв наплiчника, розстебнув його й дiстав камеру. «Задокументуй усе, – подумав вiн. – “Октагон” спробуе виставити тебе брехуном. Вони зроблять усе можливе, щоб дискредитувати тебе, тож мусиш бути готовий захищатися. Мусиш довести, що кажеш правду». Вiн вийшов на галявину, до купи почорнiлого гiлля. Ко?пнув його ногою, здiйнявши хвилю вугiльного смороду, й вiдступив. Спина похолола. То були рештки похоронного багаття. Спiтнiлими руками Редфiлд зняв накривку об’ектива й почав знiмати. Робив знiмок за знiмком, притискаючись оком до видошукача. Рештки спаленоi хатини. Дитяча сандалька у травi. Шматок яскравоi тканини, вiдiрваний вiд сарi. Хоч куди б вiн дивився, всюди бачив смерть. Вiн розвернувся праворуч – перед видошукачем промайнув гобелен зеленi – i саме збирався зробити ще одне фото, але палець завмер на кнопцi. На межi кадру шаснула якась фiгура. Редфiлд опустив камеру й випростався, вдивляючись у дерева. Тепер нiчого не було видно, лише похитування гiлок. Ось – невже це справдi рух десь на периферii зору? Вiн мигцем побачив щось темне помiж дерев. Мавпа? Треба було знiмати далi. Денне свiтло швидко згасало. Вiн поминув кам’яний колодязь, наближаючись до будiвлi з бляшаним дахом, зиркаючи праворуч i лiворуч. Штани шурхотiли у травi. Здавалося, наче дерева мають очi та спостерiгають за ним. Бiля споруди Редфiлд побачив обпаленi стiни. Перед дверима лежала купа попелу й почорнiлих гiлок. Ще одне похоронне багаття. Вiн обiйшов його, зазирнув у дверi. Спершу йому мало що вдалося розгледiти в тiй тьмянiй кiмнатi. Там було ще темнiше, нiж надворi – самi вiдтiнки сiрого й чорного. Вiн зупинився на мить, щоб очi звикли. Спантеличено вiдзначив блиск води в керамiчному глеку. Запах спецiй. Хiба ж це можливо? За спиною в нього хруснула гiлочка. Редфiлд рiзко розвернувся. На галявинi стояла самотня постать. Дерева навколо них завмерли, навiть птахи замовкли. Постать рушила до нього, дивно посмикуючись, i спинилася на вiдстанi кiлькох футiв. Камера випала в Редфiлда з рук. Вiн позадкував, охоплений жахом. То була жiнка. І вона не мала обличчя. 1 Їi називали Королевою Покiйникiв. Хоча нiхто й нiколи не казав цього докторцi Морi Айлс напряму, вона iнколи чула це прiзвисько, вимовлене пошепки в неi за спиною в мандрiвцi похмурим трикутником мiж судом, мiсцем смертi та моргом. Бувало, що й розрiзняла у сказаному похмурий сарказм: «Ха-ха, от i вона, наша готична богиня, вийшла набрати собi свiженьких пiдданих». Інодi в шепотiннi вчувалося тремоло тривоги, немов у перегукуваннi занепокоених благочестивих вiрян, помiж яких проходить нечестивий чужинець. Тривога тих, хто не може зрозумiти, чому вона обрала для себе шлях по слiдах смертi. Вони питають себе: невже iй це подобаеться? Невже доторк до захололоi плотi, сморiд розкладання приваблюють ii настiльки, що вона ладна вiдвернутися вiд живих? Вони вважають, що це не може бути нормальним, кидають на неi неспокiйнi погляди, завважуючи дрiбнi подробицi, що лише пiдкрiплюють iх на думцi про те, що вона дивна птаха. Шкiра кольору слоновоi кiстки, чорне волосся, пiдстрижене графiчно, мов у Клеопатри. Червона пляма помади. Ну хто ще мае нафарбованi губи на мiсцi злочину? Переважно iх бентежить ii спокiй, цей холодний королiвський погляд, яким вона дивиться на жахи, якi самi вони заледве здатнi перетравити. На вiдмiну вiд них, вона не вiдводить очей. Навпаки, схиляеться вперед, роздивляеться, торкаеться. Нюхае. А пiзнiше, пiд яскравим свiтлом лабораторii для розтинiв, рiже. Мора i зараз рiзала, розтинала скальпелем холодну шкiру, пiдшкiрний жир, що виблискував масляно й жовтувато. «Цей чоловiк любив гамбургери й картоплю фрi», – думала вона, розрiзаючи ребра спецiальними ножицями й пiднiмаючи трикутний щит грудноi кiстки так, як хтось iнший вiдчиняе дверцята шафи, щоб вiдкрити прихованi за нею скарби. Серце лежало в губчастiй колисцi легень. П’ятдесят дев’ять рокiв воно качало кров тiлом мiстера Семюела Найта, росло разом з ним, старiшало разом з ним, трансформувалося з сухих юнацьких м’язiв у цю жирну плоть. Усi насоси зрештою пiдводять – так сталось i з мiстером Найтом, коли вiн сидiв у готельному номерi в Бостонi з увiмкненим телевiзором, а на столику поряд з ним стояла склянка вiскi з мiнiбару. Мора не питала себе, якими могли бути його останнi думки, чи було йому боляче чи страшно. Хоча вона дослiдила найпотаемнiшi його куточки, розiтнула його шкiру й тримала в руках його серце, мiстер Семюел Найт лишався для неi мовчазним i невибагливим чужинцем, хоч i залюбки пропонував розкрити своi таемницi. Мертвi мають терпiння. Вони не скаржаться, не погрожують, не пiдлабузнюються. Мертвi не роблять тобi боляче – це властиво тiльки живим. Докторка Айлс працювала спокiйно й ефективно: розiтнула органи грудноi порожнини, виклала вивiльнене серце на дошку. За вiкном кружляв перший грудневий снiг, бiлi пластiвцi шурхали об скло, вкривали провулки. Однак тут, у лабораторii, було чутно лише, як бiжить вода й сичить вентилятор. Йошима, ii помiчник, пересувався моторошно тихо, передбачав ii прохання, наче матерiалiзувався там, де був iй потрiбен. Вони працювали разом лише пiвтора року, але вже дiяли як единий органiзм, пов’язаний телепатiею двох розсудливих логiкiв. Не потрiбно було просити його переставити лампу: це вже було зроблено – свiтло лилося на вологе серце, ножицi чекали на дотик ii рук. Темна, поцяткована стiнка правого шлуночка та бiлий апiкальний шрам розповiли iй сумну iсторiю цього серця. Застарiлий iнфаркт мiокарда кiлькамiсячноi, а то й кiлькарiчноi давнини знищив частину лiвоi стiнки шлуночка. А тодi, десь протягом минулоi доби, стався новий iнфаркт. Тромб перекрив праву коронарну артерiю, зупинив плин кровi до м’язiв правого шлуночка. Мора взяла зразок тканини для гiстологii, вже знаючи, що побачить пiд мiкроскопом. Коагуляцiю й некроз. Вторгнення бiлих клiтин, що рухаються, мов оборонна армiя. Можливо, мiстер Семюел Найт думав, що неприемне вiдчуття в грудях – то просто розлад травлення. Завеликий був обiд, не варто було iсти стiльки цибулi. Може, «Пепто-бiсмол» зарадить. А можливо, були й зловiснiшi знаки, на якi вiн вирiшив не зважати: вiдчуття тягаря на грудях, задишка. Авжеж йому не спало на думку, що це може бути серцевий напад. Що наступного дня вiн помре вiд аритмii. Тепер його серце лежить на дошцi – вiдкрите, розтяте. Мора подивилася на позбавлений органiв торс чоловiка. «Ось i кiнець вашого вiдрядження до Бостона, – подумала вона. – Нiяких несподiванок. Усе природно, окрiм вашого ставлення до власного тiла, мiстере Найт». Задзижчав iнтерком. – Докторко Айлс? То була Луiз, ii секретарка. – Так? – Вас детектив Рiццолi, на другiй лiнii. Будете говорити? – Зараз. Мора стягла рукавички, пiдiйшла до телефона на стiнi. Йошима, який промивав iнструменти в раковинi, вимкнув воду, розвернувся до неi, пильно дивлячись мовчазними, тигрячими очима, вже знаючи, про що говорить дзвiнок вiд Рiццолi. Коли Мора нарештi повiсила слухавку, побачила в його поглядi запитання. – Щось рано сьогоднi починають, – сказала вона. Тодi зняла халат i вийшла з моргу, щоб поповнити свое королiвство ще одним пiдданим. Ранковий снiгопад обернувся на зрадливу сумiш снiгу й сльоти, машин для прибирання не було видно. Мора обережно iхала вздовж Джамайка Рiвервей, покришки шурхотiли в глибокiй шузi, двiрники шкребли вкрите памороззю скло. Це була перша в сезонi хурделиця, i водii ще звикали до таких умов. Кiлька автiвок уже злетiло з дороги: вона проминула патрульне авто, що мигтiло вогнями, i патрульний разом з водiем тягача дивились на автомобiль, що перекинувся на узбiччя. Їi «Лексус» трохи повело, бампер крутнуло до зустрiчноi смуги. Панiкуючи, вона вдарила по гальмах, вiдчула, як спрацьовуе автоматичний блок занесення, й повернулася на свою смугу. «До бiса це все, – подумала, вiдчуваючи, як калатае серце. – Повертаюся до Калiфорнii». Скинула швидкiсть i тепер майже повзла, байдужа до сигналiв за спиною чи до того, скiльки автiвок цим затримувала. «Уперед, обганяйте, iдiоти. Я багато таких водiiв бачила в себе на столi». Дорога привела ii до Джамайка-Плейн, району на заходi Бостона, повного статечних старих маеткiв i широких газонiв, мирних паркiв i променадiв над рiчкою. Влiтку це мiсце було чудовим тiнистим прихистком вiд гамору та спеки мiста, але сьогоднi, коли вiтер проносився порожнiми галявинами пiд похмурими небесами, воно здавалося занехаяним. Будинок, який шукала Мора, здавався найнепривiтнiшим з усiх, ховався за високою камiнною стiною, оповитою задушливою плутаниною плюща. «Барикада, щоб вiдгородитися вiд свiту», – подумала вона. З вулицi було видно лише готичнi пiки шиферного даху i слухове вiконце на висотi, яке темним оком дивилося на неi. Патрульне авто бiля ворiт пiдтвердило, що адреса правильна. Інших автомобiлiв поки було мало – група ударних вiйськ до прибуття бiльшоi армii кримiналiстiв. Вона припаркувалася на протилежному боцi вулицi й опанувала себе, готуючись до першого пориву вiтру. Щойно вийшла з автомобiля, пiдошва чобота поiхала на слизькому, i Мора заледве втрималася, вчепившись у дверцята авто. Знову випроставшись, вiдчула, як по литках тече крижана вода з краю пальта, що вмочилося в шугу. Кiлька хвилин вона стояла, не рушаючи з мiсця, здивована тим, як швидко все сталося, i сльота обпiкала ii обличчя. Вона подивилася на той бiк вулицi, на патрульного, який сидiв у автомобiлi, спостерiгав за нею i точно бачив, як вона послизнулася. Вiдчувши укол гордостi, вона схопила свою валiзку, що лежала на передньому сидiннi, грюкнула дверцятами й рушила через укриту ожеледицею дорогу, намагаючись триматися з якомога бiльшою гiднiстю. – Усе гаразд, док? – гукнув у вiкно патрульний iз турботою, якоi iй зовсiм не хотiлося. – Усе добре. – Ви б обережнiше зi своiми чобiтьми. У дворi ще слизькiше. – Де детектив Рiццолi? – Вони всi в каплицi. – І де це? – Не пропустите – дверi з великим хрестом. Мора пiдiйшла до ворiт, але вони були зачиненi. На стiнi висiв металевий дзвiн, вона потягла за мотузку – середньовiчний звук поволi розчинився в м’якому шурхотi мокрого снiгу. На бронзовiй табличцi пiд дзвоном був напис, частково прихований гiлкою пожовклого плюща: Абатство Грейстоунз Сестринство Богородицi Божественного Свiтла «Хоч жниво велике, та робiтникiв мало; тож благайте Господаря жнива, щоб робiтникiв вислав на жниво Свое». З iншого боку ворiт раптово з’явилася вбрана в чорне жiнка – так тихо, що Мора злякалася, побачивши, що крiзь грати на неi дивиться обличчя. Воно було старе, зморшкувате, немовби провалювалось у себе, однак очi були живi та яскравi, як у пташки. Черниця мовчала, запитували самi лише очi. – Я докторка Айлс iз лабораторii судово-медичноi експертизи, – сказала Мора. – Мене викликала полiцiя. Ворота з вищанням вiдчинилися. Мора ввiйшла у двiр. – Я шукаю детектива Рiццолi. Здаеться, вона в каплицi. Черниця вказала на протилежний бiк двору. Тодi розвернулася й повiльно почовгала до найближчих дверей, залишивши Мору саму. Снiжинки кружляли й танцювали помiж голками мокрого снiгу, наче бiлi метелики навколо своiх важконогих родичiв. Дорога до каплицi вела прямо через двiр, але камiння пiд ногами вкривав лiд, а Моринi чоботи вже показали свою неспроможнiсть упоратися з такою поверхнею. Тож натомiсть вона пiрнула у вузьку накриту галерею, що оперiзувала двiр по периметру. Це був прихисток вiд сльоти, який, одначе, не захищав вiд вiтру, що пронизував ii пальто наскрiзь. Жiнка була шокована цим холодом, що знову нагадав iй, яким жорстоким може бути грудень у Бостонi. Майже все життя вона провела в Сан-Франциско, де снiг був нечастою радiстю, а не тортурами, як от цi жалкi голки, що кололи iй обличчя, залiтаючи пiд дах. Мора перейшла ближче до стiни й тiснiше вкуталася в пальто, проминаючи темнi вiкна. За воротами ледве чутно шумiли автомобiлi на Джамайка Рiвервей. Але тут, у цих стiнах, жила лише тиша. Мiсце здавалося безлюдним, за винятком лiтньоi черницi, яка ii впустила. Саме тому таким шоком було побачити три обличчя, що дивилися на неi з-за одного з вiкон. Черницi стояли за склом мовчазною живою картиною, немов привиди в темних одiяннях, i спостерiгали, як чужинка заходить дедалi глибше в iхне святилище. Три погляди в унiсон проводжали ii. Вхiд до каплицi був перекритий жовтою полiцейською стрiчкою, яка провисла, облiплена кiркою мокрого снiгу. Мора пiдняла стрiчку, пройшла пiд нею й вiдчинила дверi. Спалах камери заслiпив ii, вона завмерла, поки дверi з тихим сичанням зачинялися в неi за спиною. Коли нарештi зморгнула яскраве полум’я з сiткiвки й перед очима прояснiло, Мора побачила ряди дерев’яних лав, побiленi стiни й величезне розп’яття над вiвтарем. Зала була холодна, сувора, а вiтражi вiкон робили ii ще похмурiшою, бо пропускали дуже мало свiтла. – Зачекайте там i дивiться пiд ноги, – озвався фотограф. Мора опустила очi до кам’яноi пiдлоги й побачила кров. І слiди – хаотичний вiзерунок слiдiв iз медичним смiттям: ковпачки вiд шприцiв, розiрванi упаковки, якi лишила по собi бригада швидкоi допомоги. Але тiла не було. Вона обвела поглядом ширше коло: шматок затоптаноi бiлоi тканини в проходi, червонi бризки на лавах. У цьому холодi вона навiть бачила свое власне дихання, i iй здавалося, що температура падае ще нижче, доки вона читала кривавi слiди, вивчала плями, що рухалися мiж рядами лав, й усвiдомлювала, що тут сталося. Фотограф знову взявся знiмати, кожен спалах бив Морi по очах. – Привiт, док! – Попереду здiйнялася грива темного волосся: детектив Джейн Рiццолi пiдвелася на ноги й помахала iй. – Жертва тут. – А що за кров тут, бiля дверей? – То вiд iншоi жертви, сестри Урсули. Хлопцi зi швидкоi повезли ii до лiкарнi Святого Франциска. У центральному проходi ще бiльше кровi та слiди, якi ми хочемо зберегти, тож краще обiйдiть злiва, попiд стiною. Мора спинилася, щоби вдягнути паперовi бахiли, тодi рушила по периметру кiмнати, притискаючись до стiни. Лише зоставивши позаду перший ряд лав, вона побачила тiло черницi. Жiнка лежала горiлиць, чорне вбрання здавалося чорною плямою у великiй червонiй калюжi. Їi руки вже обгорнули пакетами, щоби зберегти докази. Вiк жертви заскочив Мору зненацька. Та черниця, яка впустила ii, тi, кого вона бачила у вiкнi, – всi вони були лiтнiми. А ця жiнка була значно молодша. Їi обличчя було тендiтне, у свiтлих блакитних очах застиг моторошний спокiй. Голова була непокрита, бiляве волосся було заледве дюйм завдовжки. Кожен страшний удар лишив свiй слiд на головi, формуючи викривлену корону. – Їi звати Камiлла Маджiннес. Сестра Камiлла. Родом iз Г’яннiспорта, – прохолодно й дiловито мовила Рiццолi. – Стала першою тутешньою послушницею за п’ятнадцять рокiв. Планувала постригтися в черницi у травнi. Детектив помовчала, тодi додала: – Їй було всього лиш двадцять. – Злiсть нарештi пробила фасад спокою. – Така молода. – Так. Схоже, вiн добряче ii вiдмолотив. Мора вдягнула рукавички й присiла, роздивляючись тiло. Знаряддя вбивства лишило на скальпi рванi рани, з розiрваноi шкiри стирчали шматки кiстки, просочувалася сiра речовина мозку. Хоча обличчя залишилося майже неушкодженим, набуло темно-пурпурового кольору. – Вона померла, лежачи долiлиць. Хто ii перевернув? – Сестри, якi знайшли тiло, – вiдповiла Рiццолi. – Намагалися намацати пульс. – Коли жертв знайшли? – Зранку приблизно о восьмiй. – Детектив глянула на годинника. – Майже двi години тому. – Ви знаете, що сталося? Що розповiли сестри? – З них важко щось витягнути. Лишилося всього чотирнадцять черниць, i всi вони зараз шокованi. Думають, що в безпецi тут, пiд Божим захистом, а тодi до них вдираеться якийсь божевiльний. – Є ознаки вторгнення? – Нi, але ввiйти до абатства неважко. Усi стiни поросли плющем, можна спокiйно перебратися. До того ж е заднi ворота, що виходять у поля, де в черниць городина. Злочинець мiг увiйти i звiдти. – Слiди? – Є кiлька. Але надворi iх уже мав засипати снiг. – Тож ми не знаемо, чи справдi вiн вдерся сюди. Його цiлком могли впустити через головнi ворота. – Це орден самiтниць, док. Нiкого не впускають у цi ворота, окрiм парафiяльного священика, який приходить служити месу й вислуховувати сповiдi. Є ще жiнка, яка працюе в будинку священика. Їй дозволяють приходити з дочкою, коли дитину немае на кого лишити. Це все. Бiльше нiхто не зайде без дозволу абатиси, i сестри нiкуди не виходять, хiба що до лiкаря i в разi термiнових родинних потреб. – З ким ви вже встигли поговорити? – З абатисою, матiнкою Мерi Климент. І з двома черницями, якi знайшли жертв. – Що вони розповiли? Рiццолi похитала головою. – Нiчого не чули, нiчого не бачили. Навряд чи iншi теж матимуть що сказати. – Чому це? – Ви бачили, якi вони старi? – Це не значить, що вони всi не при розумi. – Одна з них не при собi пiсля iнсульту, ще у двох – хвороба Альцгеймера. Бiльшiсть ночують у кiмнатах, що виходять на iнший вiд двору бiк, тож вони й не могли нiчого помiтити. Спочатку Мора просто схилилася над тiлом Камiлли, не торкаючись його, вiддаючи загиблiй останню мить гiдностi. «Тепер нiщо не завдасть тобi болю», – подумала вона. Тодi почала обмацувати скальп i вiдчула, як зсуваються пiд шкiрою уламки кiстки. – Численнi удари. Усi по тiм’ю й потилицi… – А синцi на обличчi? Це просто синюшнiсть? – Так, до того ж застигла. – Отже, били ззаду i згори. – Нападник вочевидь був вищий за неi. – Або ж вона стояла навколiшки, а вiн – над нею. Мора завмерла, торкаючись холодноi плотi, уявляючи цю юну черницю, що стояла на колiнах перед нападником, а на ii схилену голову сипалися удари – ця картина краяла серце. – Що за вилупок дубасить черниць? – мовила Рiццолi. – Що, чорт забирай, коiться з цим свiтом? Мора поморщилася вiд цих слiв. Хоча вона й не могла пригадати, коли востанне була в церквi, а вiрити взагалi перестала багато рокiв тому, така лайка у святому мiсцi ii бентежила. Ось вона, сила дитячих переконань. Хоча тепер святi та iхнi дива були для неi не бiльше нiж казками, вона нiколи не наважилася б лаятися перед розп’яттям. Та Рiццолi була надто розлючена, щоб стежити за словами навiть у святому мiсцi. Їi волосся було бiльш скуйовджене, нiж зазвичай, дика чорна грива блищала вiд розталого мокрого снiгу. Кiстки рiзко й гостро видiлялися пiд блiдою шкiрою, очi жаринками свiтилися вiд лютi в напiвмороцi каплицi. Праведний гнiв завжди був для Джейн Рiццолi пальним, сутнiстю того, що штовхало ii на полювання за чудовиськами. Однак сьогоднi здавалося, що вiн охоплюе ii, мов лихоманка, i ii обличчя схудло, наче ii зсередини iв вогонь. Мора не хотiла живити це полум’я. Вона говорила рiвним голосом, ставила дiловi запитання – науковиця, яка мае справу з фактами, а не з емоцiями. Вона взяла руку сестри Камiлли, випробувала лiктьовий суглоб. – М’який, трупного зацiпенiння немае. – То минуло менше п’яти-шести годин? – Тут ще й холодно. Рiццолi пирхнула, видихаючи хмаринку пари. – Та невже. – Гадаю, трохи вище нуля. За таких умов трупне зацiпенiння може настати пiзнiше. – Наскiльки? – Неможливо визначити. – А що з ii обличчям? З тими синцями? – Трупнi плями можуть з’явитися за пiвгодини. Це не допоможе нам дiзнатися часу смертi. Мора розкрила валiзку, дiстала хiмiчний термометр для вимiрювання навколишньоi температури. Оглянула багатошаровий одяг жертви й вирiшила не вимiрювати ректальну температуру, доки тiло не перевезуть до моргу. Свiтла в примiщеннi було мало – не те мiсце, де вона могла б достовiрно виключити сексуальне насильство, перш нiж устромляти термометр. Вiдсуваючи одяг, також можна пошкодити докази. Тож натомiсть вона взяла шприц для проби склоподiбного тiла на посмертний рiвень калiю. Це допоможе встановити час смертi. – Розкажiть про другу жертву, – мовила Мора, встромляючи голку в лiве око загиблоi й поволi набираючи склоподiбну рiдину. Рiццолi з огидою застогнала й вiдвернулася. – Бiля дверей знайшли сестру Урсулу Роуленд, iй шiстдесят вiсiм рокiв. Мiцна виявилася стара, кажуть, ворушила руками, коли ii заносили до швидкоi. Ми з Фростом приiхали саме тодi, як вони вже iхали. – Вона сильно постраждала? – Я ii не бачила. Останне, що ми чули з лiкарнi Святого Франциска, – те, що вона на операцii. Численнi трiщини черепа, крововилив у мозок. – Як i в цiеi жертви. – Так. Як i в Камiлли. – У голосi Рiццолi знову задзвенiв гнiв. Мора пiдвелася, затремтiла. Їi брюки змокли вiд краю пальта, здавалося, наче литки скутi кригою. Телефоном iй сказали, що мiсце злочину – всерединi будинку, тож вона не взяла з авто анi шарфа, анi вовняних рукавиць. Та це примiщення без обiгрiву було не набагато теплiшим за вкритий ожеледицею двiр. Вона сунула руки в кишенi, дивуючись, як Рiццолi, яка теж не мала анi теплих рукавиць, анi шалика, стiльки витримала в цiй крижанiй каплицi. Здавалося, що детектив носить джерело тепла з собою, в лихоманцi своеi лютi, i хоча губи в неi вже посинiли, вона, схоже, не поспiшала до теплiшого мiсця. – Чому тут так холодно? – запитала Мора. – Не уявляю, як тут можна проводити служби. – Їх тут i не проводять. Цю частину будiвлi взимку нiколи не використовують: опалення надто дороге. Та й черниць тут живе так мало. Для меси вони послуговуються маленькою капличкою в домi священика. Мора згадала трьох черниць у вiкнi – всi вони були лiтнi. Цi сестри – вогнi, що згасають, зникають один за одним. – Якщо каплиця не використовуеться, – мовила вона, – то що жертви тут робили? Рiццолi зiтхнула, видихаючи пару, мов дракон. – Нiхто не знае. Абатиса сказала, що востанне бачила Урсулу й Камiллу пiд час вечiрньоi молитви, приблизно о дев’ятiй. Коли зранку вони не з’явилися – сестри пiшли iх шукати. Навiть i не думали, що знайдуть тут. – Стiльки ударiв у голову. Скидаеться на щиру лють. – Але ж гляньте на обличчя, – завважила Рiццолi, показуючи на Камiллу. – Обличчя вiн не зачепив, наче пожалiв. Це вже щось менш особисте. Наче вiн цiлив не в неi, а в те, чим вона е. Що вона уособлюе. – Владу? – припустила Мора. – Силу? – Цiкаво. Я б радше сказала, щось на зразок вiри, надii та милосердя. – Що ж, я вчилася в католицькiй школi. – Ви? – пирхнула Рiццолi. – Нiколи б не подумала. Мора глибоко вдихнула холодне повiтря й подивилася на розп’яття, пригадуючи роки, проведенi в Академii святих немовлят-мученикiв i всi тi тортури, якi вигадувала сестра Магдалена, викладачка iсторii. Тортури були емоцiйнi, не фiзичнi, i жiнка, що iх завдавала, швидко визначала, хто з дiвчат, на ii думку, був непристойно впевнений у собi. У чотирнадцять рокiв найкращими друзями Мори були не люди, а книжки, вона легко розбиралася з домашнiми завданнями й цим пишалася. Саме це й накликало на неi гнiв сестри Магдалени. Заради Мориного ж добра цю нечестиву гордiсть власним iнтелектом слiд було перетворити на покiрнiсть, i сестра Магдалена завзято взялася за це завдання. Вона висмiювала Мору в класi, писала принизливi коментарi на полях ii бездоганних робiт i голосно зiтхала щоразу, як дiвчина пiднiмала руку, щоби щось запитати. Зрештою Мора пiдкорилася й замовкла. – Вони мене залякували, – сказала вона. – Черницi. – Не думала, що щось може вас злякати, док. – Я багато чого боюся. Рiццолi засмiялася. – Тiльки не мерцiв, так? – У свiтi е речi, значно страшнiшi за мерцiв. Вони залишили тiло Камiлли на ложi з холодного камiння й рушили по периметру зали назад, до залитого кров’ю мiсця, на якому знайшли ще живу Урсулу. Фотограф закiнчив свою роботу й пiшов, у каплицi лишилися тiльки Мора та Рiццолi – двi самотнi жiнки, голоси яких вiдлунювали помiж аскетичних стiн. Мора завжди вважала церкви унiверсальними святилищами, де може знайти втiху навiть той, хто не вiруе. Але вона не бачила втiхи в цьому похмурому мiсцi, яким, зневаживши святi символи, пройшлася смерть. – Сестру Урсулу знайшли тут, – мовила Рiццолi. – Вона лежала головою до вiвтаря, ногами до дверей. Наче розпростерлася перед розп’яттям. – Цей тип – просто бiсова тварюка, – сказала детектив. Злi слова шматочками льоду злiтали з ii вуст. – Ось iз чим ми маемо справу. Чи псих, чи якийсь обдовбаний мерзотник шукав поживи. – Ми не знаемо, чи це був чоловiк. Рiццолi махнула рукою до тiла сестри Камiлли. – Думаете, це могла зробити жiнка? – Жiнка може вимахувати молотком. Розтрощити череп. – Ми знайшли слiд. Тут, серед проходу. Як на мене – чоловiчий, дванадцятий розмiр. – Хтось iз парамедикiв? – Нi, iхнi вiдбитки видно тут, бiля дверей. Той, що в проходi, – iнший. Це його слiд. Подув вiтер, загрюкав вiкнами, дверi зарипiли, наче iх смикали невидимi руки, прагнучи увiйти. Губи Рiццолi посинiли, обличчя стало блiде, мов у мерця, але вона не показувала жодного бажання знайти теплiше примiщення. Надто вперта, щоб здатися першою. Визнати, що вона дiйшла до краю своiх можливостей. Мора опустила очi до кам’яноi пiдлоги, на якiй лежала сестра Урсула, i не змогла заперечити те, що пiдказував Рiццолi iнстинкт, – що цей напад був актом безумства. Вона бачила божевiлля тут, у цих кривавих плямах. В ударах по черепу сестри Камiлли. Або божевiлля, або щире зло. Здалося, що спиною пробiг холодний вiтер. Вона випросталася, тремтячи, й зупинила погляд на розп’яттi. – Страшенно холодно, – сказала Мора. – Тут можна десь зiгрiтися? Випити кави? – Ви тут закiнчили? – Я бачила все, що треба. Решту нам покаже розтин. 2 Вони вийшли з каплицi, переступили жовту стрiчку, яка на той час уже впала з дверей i лежала, вкриваючись кригою. Вiтер трiпотiв iхнiми пальтами, шмагав по обличчях, поки вони йшли до галереi, примружившись вiд хвиль снiгу. Увiйшовши в похмурий передпокiй, Мора завважила легкий, мов шепiт, дотик тепла до зацiпенiлого обличчя. Пахло яйцями, старою фарбою й цвiллю староi системи обiгрiву, що ганяла пил. Дзенькiт посуду повiв iх тьмяним коридором до кiмнати, залитоi флуоресцентним свiтлом, яке здавалося надто сучасним для цього мiсця. Рiзке й безжальне, воно освiтлювало зморшкуватi обличчя черниць, якi сидiли за старим столом. Тринадцятеро – нещасливе число. Всю увагу вони зосередили на квадратиках яскравоi квiтчастоi тканини, шовкових стрiчках i тацях з висушеною лавандою та пелюстками троянд. «Час рукодiлля», – подумала Мора, дивлячись, як покрученi артритом руки згрiбають трави й зав’язують стрiчками мiшечки. Одна з черниць скоцюрбилася в iнвалiдному вiзку. Їi скрутило набiк, лiва рука пазурем лежала на пiдлiкотнику, обличчя провисало, наче маска, що наполовину розтанула. Жорстокi наслiдки iнсульту. Утiм, це вона першою помiтила двох непроханих гостей i кволо застогнала. Іншi сестри пiдвели голови, розвернулися до Мори та Рiццолi. Коли Мора вдивлялась у цi обличчя, iй стало моторошно вiд тiеi слабкостi, яку вона в них побачила. Це були не тi суворi, владнi образи, якi вона пам’ятала з дитинства. Вони дивилися спантеличено, шукали в нiй вiдповiдей щодо цiеi трагедii. Їй було нiяково вiд цього нового статусу – так нiяковiе дитина, коли, виростаючи, вперше усвiдомлюе, що помiнялася ролями з батьками. Рiццолi запитала: – Хтось може пiдказати, де детектив Фрост? Вiдповiла змучена на вигляд жiнка, яка щойно вийшла з сусiдньоi кухнi з тацею чистих чашок i блюдечок. Вона була вбрана у вицвiлий синiй светр iз масними плямами, крiзь бульбашки та воду на лiвiй руцi сяяв крихiтний дiамант. Мора подумала, що це не черниця – радше ii найняли доглядати за цим як нiколи немiчним товариством. – Вiн досi розмовляе з абатисою, – сказала жiнка. Вона кивнула на дверi, на зморщене, насуплене чоло впало пасмо темно-русявого волосся. – Їi кабiнет далi по коридору. Рiццолi кивнула. – Я знаю дорогу. Жiнки вийшли з рiзко освiтленоi кiмнати, пiшли коридором. Мора вiдчула протяг, шепiт холодного повiтря – наче повз неi пройшов привид. Вона не вiрила в життя пiсля смертi, але, йдучи слiдами тих, хто нещодавно помер, iнодi питала себе, чи не залишив iхнiй кiнець свого вiдбитку, слабкого сплеску енергii, який могли вiдчути тi, хто йдуть за ними. Детектив постукала у дверi абатиси, тремтливий голос вiдповiв: – Заходьте. Увiйшовши в кiмнату, Мора вiдчула подiбний до витончених парфумiв аромат кави. Побачила темнi дерев’янi панелi та просте розп’яття на стiнi над дубовим столом. За столом сидiла згорблена стара черниця. Окуляри перетворювали ii очi на величезнi блакитнi озера. Вона здавалася такою ж старою, як ii немiчнi сестри, якi сидiли за столом, i окуляри були такi важкi, наче тягнули ii донизу, обличчям у стiл. Та очi, що дивилися крiзь тi товстi скельця, були живi й свiтилися розумом. Баррi Фрост, напарник Рiццолi, поставив чашку на стiл i ввiчливо пiдвiвся. Фрост був схожий на абстрактного молодшого брата: единий коп у вiддiлi розслiдування вбивств, який мiг повестися в кiмнатi для допитiв так, що пiдозрюванi вiрили, що вiн – iхнiй найкращий друг. А також единий коп у вiддiлi, який був не проти працювати в парi з вибуховою Рiццолi, яка навiть зараз похмуро зиркала на його каву, безсумнiвно, вiдзначивши для себе, що, поки вона тремтiла вiд холоду в каплицi, ii напарник затишно розсiвся у цiй теплiй кiмнатi. – Матiнко настоятелько, – мовив Фрост, – це докторка Айлс iз лабораторii судово-медичноi експертизи. Док, це матiнка Мерi Климент. Мора потиснула абатисi руку. Вона була скрючена, шкiра натягнута на кiстках, мов сухий папiр. Мора помiтила, що з-пiд чорного рукава визирае бежевий край. То он як черницi витримували життя в цiй холоднiй будiвлi: пiд вовняним убранням у абатиси ховалася довга тепла бiлизна. Крiзь товстi скельця окулярiв на Мору дивилися спотворенi блакитнi очi. – Лабораторiя судово-медичноi експертизи? Це значить, що ви лiкарка? – Так. Патологоанатом. – Вивчаете причини смертi? – Саме так. Абатиса замовкла, немовби збиралася з мужнiстю для наступного запитання. – Ви вже були в каплицi? Бачили… Мора кивнула. Вона хотiла обiрвати запитання, що мало йти слiдом, але була неспроможна на грубощi стосовно черницi. Навiть у вiцi сорока рокiв чорнi ряси змушували ii нервуватися. – Чи вона… – Їi голос згас до шепоту. – Чи сестра Камiлла сильно страждала? – Боюся, вiдповiдi на це ми поки не маемо. Це буде вiдомо лише пiсля… огляду. Мора мала на увазi – пiсля розтину, але це слово здавалося надто холодним, надто клiнiчним для слуху матiнки Мерi Климент. Та й вона не хотiла вiдкривати жахливу правду – те, що насправдi чудово уявляла, що сталося з Камiллою. Хтось напав на молоду жiнку в каплицi. Хтось переслiдував ii, коли вона нажахано бiгла до вiвтаря, зiрвав з неi бiлий серпанок послушницi. Коли удари трощили ii череп, коли ii кров бризкала на лави, вона все одно рухалася вперед, аж поки не впала на колiна до його нiг, переможена. Навiть тодi нападник не зупинився. Навiть тодi продовжував бити ii по головi, наче розбивав яйце. Уникаючи допитливих очей настоятельки, Мора кинула короткий погляд на дерев’яне розп’яття на стiнi за столом, але зустрiч iз цим владним символом не була простiша. Утрутилася Рiццолi: – Ми ще не бачили iхнiх кiмнат. Як завжди, йшлося iй всього-на-всього про справи, всього-на-всього про те, що слiд робити далi. Матiнка Мерi Климент клiпнула, проганяючи сльози. – Так. Я саме збиралася провести детектива Фроста нагору, до iхнiх келiй. Рiццолi кивнула. – Як будете готовi. Абатиса провела iх угору сходами, освiтленими лише тьмяним свiтлом, що падало крiзь вiтражнi вiкна. У ясний день сонце розмалювало б стiни яскравими кольорами, але цього похмурого ранку на них були тiльки плями рiзних вiдтiнкiв сiрого. – Горiшнi келii здебiльшого стоять порожнi. З роками довелося переселити сестер по однiй вниз, – мовила настоятелька. Вона пiднiмалася повiльно, хапаючись за поруччя й наче пiдтягуючись угору, крок за кроком. Мора майже чекала, коли ж вона покотиться донизу, i трималася позаду неi, напружуючись щоразу, як абатиса тремтiла й завмирала. – Сестру Джасiнту нинi сильно турбуе колiно, тож вона теж перебралася на перший поверх. А тепер ще й сестрi Хелен стало важко дихати. Нас лишилося так мало… – Вам доводиться утримувати велику будiвлю, – завважила Мора. – І стару. – Абатиса зупинилася перевести дух i додала з сумним смiшком: – Вона стара, як i ми. І так дорого нам обходиться. Ми думали, що доведеться ii продати, але Господь знайшов спосiб зберегти ii. – Як? – Минулого року з’явився спонсор, почали потроху робити ремонт. На даху вже лежить нова черепиця, а тепер ще й горище утеплене. Далi плануемо замiнити систему опалення. – Черниця глянула на Мору. – Вiрите чи нi, але зараз тут доволi затишно, якщо порiвняти з минулим роком. Абатиса глибоко зiтхнула i знову взялася долати сходи, раз по раз брязкаючи вервицею. – Нас тут було сорок п’ятеро. Коли я вперше приiхала до Грейстоунз, усi келii були зайнятi, обидва крила. Але тепер ми товариство лiтнiх. – Коли ви приiхали сюди, матiнко настоятелько? – запитала Мора. – Я стала послушницею у вiсiмнадцять рокiв. Був один юнак, який хотiв зi мною одружитися. Боюся, я поранила його гордiсть, коли обрала Бога замiсть нього. – Вона зупинилася й озирнулася. Мора вперше помiтила гульку слухового апарата пiд ii апостольником. – Вам, певно, важко це уявити, докторко Айлс. Те, що я колись була така молода. Так, Морi було важко, навiть неможливо уявити матiнку Мерi Климент iнакшою за цю немiчну стару жiнку. Точно не жаданою дiвчиною, за якою упадали чоловiки. Вони пiднялися нагору, перед ними простягався довгий коридор. Завдяки тому, що низька темна стеля утримувала тепло, тут було теплiше – майже затишно. Голi балки були чи не столiтнiми. Абатиса пiдiйшла до других дверей i завагалася, торкнувшись ручки. Нарештi вона повернула ii, i дверi прочинилися, сiре свiтло з кiмнати залило обличчя черницi. – Це кiмната сестри Урсули, – м’яко мовила вона. Там заледве вистачило б мiсця на всiх присутнiх. Фрост i Рiццолi увiйшли, але Мора лишилася бiля дверей, обвела поглядом полицi з книжками, горщики, в яких буяли африканськi фiалки. Вiкно з вертикальними перетинками й низька стеля з балками надавали кiмнатi середньовiчного вигляду. Охайна студентська мансарда: просте лiжко й шафа, письмовий стiл i стiлець. – Лiжко заправлене, – завважила Рiццолi, дивлячись на акуратно заправленi простирадла. – Це ми зранку й побачили, – вiдповiла матiнка Мерi Климент. – Вона вчора не лягала спати? – Радше встала рано. Мае таку звичку. – Наскiльки рано? – Сестра часто прокидаеться за кiлька годин до утренi. – До утренi? – перепитав Фрост. – Це нашi ранковi молитви, починаються о сьомiй. Минулого лiта вона завжди зранку вже була в саду: любить працювати на землi. – А взимку? – спитала Рiццолi. – Для чого iй так рано вставати? – У кожну пору року е робота для тих, хто досi спроможний працювати. Так багато сестер стали зовсiм безпораднi. Цього року довелося найняти мiсiс Отiс – вона допомагае нам готувати. Та й навiть з ii допомогою ми заледве здатнi впоратися з усiм. Рiццолi вiдчинила шафу. У нiй висiв суворий гардероб у чорних i коричневих тонах. Анi натяку на яскравий колiр чи оздобу – то було вбрання жiнки, для якоi Божа робота була найважливiшою i яка обирала одяг лише для того, щоби служити Йому. – Вмiст цiеi шафи – ii единий одяг? – запитала Рiццолi. – Вступаючи до ордену, ми даемо обiтницю бiдностi. – Тобто ви вiддаете все, що маете? Матiнка Мерi Климент вiдповiла терплячою усмiшкою – так усмiхаються до дитини, яка поставила безглузде запитання. – Це не так важко, детективе. Нам залишаються книжки, кiлька особистих дрiбниць. Як бачите, сестра Урсула обожнюе своi африканськi фiалки. Але так, приходячи сюди, ми залишаемо позаду майже все. Наш орден – орден споглядання, ми не дозволяемо зовнiшньому свiтовi вiдвертати нашу увагу. – Перепрошую, матiнко настоятелько, – заговорив Фрост. – Я сам не католик, тому не дуже розумiю. Що ви маете на увазi пiд спогляданням? Вiн говорив спокiйно й чемно, тож абатиса усмiхнулася йому теплiше, нiж до того Рiццолi. – Ми ведемо замислене життя, повне молитов, усамiтнення з Господом i роздумiв. Саме тому ми замикаемося за стiнами, не пускаемо вiдвiдувачiв. У самотi ми знаходимо втiху. – А що, як одна з вас порушить правила? – запитала Рiццолi. – Викинете ii? Мора побачила, як Фрост скривився вiд такого рiзкого запитання напарницi. – Дотримання правил добровiльне, – пояснила настоятелька. – Ми дотримуемося iх тому, що хочемо того. – Але ж мае час вiд часу траплятися таке, що якась черниця прокинеться зранку i скаже: «Щось менi хочеться на пляж». – Не бувае такого. – Мусить бути. Вони ж просто люди. – Не бувае такого. – Нiхто не порушуе правил? Не перелазить через стiни? – Ми не маемо потреби виходити з абатства. Мiсiс Отiс купуе продукти. Отець Брофi дбае про нашi духовнi потреби. – А листи? Телефоннi дзвiнки? Навiть у в’язницях суворого режиму час вiд часу дозволяеться комусь зателефонувати. Фрост зболено похитав головою. – Ми маемо телефон для надзвичайних випадкiв, – вiдповiла черниця. – І хто завгодно може ним скористатися? – Для чого iм це? – А пошта? Вам приходять листи? – Деякi з нас обирають вiдмову вiд листування. – А якщо хочеться вiдправити комусь листа? – Кому? – Хiба це мае значення? На обличчi матiнки Мери Климент застигла натягнута усмiшка штибу «Боже-дай-менi-терпiння». – Можу тiльки ще раз повторити, детективе. Ми не в’язнi. Ми самi обираемо таке життя. Тi, хто не погоджуються з цими правилами, можуть пiти. – І що вони робитимуть у зовнiшньому свiтi? – Ви, схоже, думаете, що ми нiчого не знаемо про той свiт. Однак деякi нашi сестри служили у школах чи лiкарнях. – Менi здалося, що ваше усамiтнення не дозволяе виходити за стiни монастиря. – Інодi Господь закликае нас виконувати Його завдання за межами ордену. Кiлька рокiв тому сестра Урсула вiдчула Його поклик до служiння за кордоном i дiстала дозвiл жити поза орденом, не зрiкаючись своiх обiтниць. – Але повернулася. – Минулого року. – Їй не сподобалось у великому свiтi? – Їi мiсiя в Індii виявилася непростою. Мало мiсце й насильство: на селище напали терористи. Тодi вона й повернулася до нас. Тут вона знову почувалась у безпецi. – Сестра Урсула не мала родини, до якоi могла б повернутися? – Їi найближчим родичем був брат, який помер два роки тому. Тепер ми – ii родина, ii дiм – у Грейстоунз. Коли ви, детективе, вiдчуваете втому вiд свiту i прагнете втiхи, чи ж ви не повертаетеся додому? – м’яко запитала абатиса. Схоже, вiдповiдь засмутила Рiццолi. Їi погляд перемiстився до стiни, на якiй висiло розп’яття, i так само швидко втiк. – Матiнко настоятелько? У коридорi з’явилася жiнка в масному синьому светрi, подивилася на них порожнiми, байдужими очима. З кiнського хвоста вибилося ще кiлька пасм, вони обрамляли кiстляве лице. – Отець Брофi каже, що вже iде розбиратися з репортерами. Але iх стiльки телефонуе, що сестра Ізабелла щойно просто зняла слухавку з телефона. Не знае, що iм вiдповiдати. – Зараз прийду, мiсiс Отiс. – Абатиса розвернулася до Рiццолi. – Як бачите, у нас чимало справ. Будь ласка, залишайтеся тут стiльки, скiльки буде потрiбно. Я буду внизу. – Поки ви не пiшли, – затримала ii детектив. – Скажiть, у котрiй iз кiмнат жила сестра Камiлла? – Четвертi дверi. – Вони не замкненi? – На цих дверях немае замкiв, – мовила матiнка Мерi Климент. – І нiколи не було. Увiйшовши в кiмнату сестри Камiлли, Мора одразу вiдчула запахи хлорки й олiйного мила. Так само як у сестри Урсули, в цiй кiмнатi було вiкно з вертикальними перетинками, що виходило у двiр, й низька стеля з дерев’яними балками. Однак якщо кiмната Урсули створювала вiдчуття обжитоi, келiю Камiлли так ретельно вiдчищали й вiдмивали, що вона здавалася стерильною. Вибiленi стiни були голi, лише дерев’яне розп’яття висiло проти лiжка. Воно мало бути першим, на чому зупинявся погляд Камiлли, коли вона прокидалася вранцi, – символ зосередженостi ii буття. Це була келiя для покаяння. Мора подивилася на пiдлогу й побачила мiсця, так сильно вичищенi, що дерево помiтно посвiтлiшало. Вона уявила собi, як юна послушниця, стоячи на колiнах, намагаеться вiдтерти дротянкою… що? Плями, яким по сто рокiв? Слiди жiнок, якi жили тут до неi? – Боже, – втрутилася Рiццолi. – Якщо охайнiсть – це майже праведнiсть, то ця жiнка була святою. Мора пiдiйшла до столу пiд вiкном, на якому лежала розгорнута книжка. «Свята Бригiта Ірландська. Бiографiя». Вона уявила, як Камiлла читае, сидячи за цим столом, i свiтло з вiкна грае на ii нiжному обличчi. Їй стало цiкаво, чи в теплi днi Камiлла колись знiмала бiлий серпанок послушницi, дозволяючи вiтерцю з вiкна обвiвати ii стрижене бiляве волосся. – Тут кров, – мовив Фрост. Мора розвернулася й побачила, що вiн стоiть бiля лiжка, дивлячись на зiм’ятi простирадла. Рiццолi зняла верхнiй шар, вiдкрила яскравi червонi плями. – Менструальна кров, – завважила Мора. Фрост зашарiвся й вiдвернувся. Навiть одруженi чоловiки бувають дуже делiкатнi, коли йдеться про iнтимнi подробицi жiночоi тiлесностi. Пролунав дзвiн, знову привернувши Морину увагу до вiкна. Вона дивилася, як iз будiвлi вийшла черниця вiдчинити ворота. У двiр увiйшло четверо гостей у жовтих дощовиках. – Кримiналiсти приiхали, – сказала вона. – Я спущуся до них, – вiдповiв Фрост i вийшов iз кiмнати. Мокрий снiг досi йшов, шурхотiв проти вiкна, i паморозь спотворювала двiр за склом. Мора побачила розмиту постать Фроста, який вiтався з кримiналiстами. Новi чужинцi, що порушують спокiй абатства. А там, за стiнами, iх ще бiльше – чекають своеi можливостi вторгнутися. Вона побачила, як повз ворота повiльно проiхав фургон телеканалу – безсумнiвно, знiмаючи. Як вони так швидко дiсталися сюди? Невже запах смертi такий сильний? Вона розвернулася до Рiццолi. – Джейн, ви ж католичка, чи не так? Детектив пирхнула, перебираючи речi в шафi Камiлли. – Я? Недовчила катехiзис. – Коли ви втратили вiру? – Приблизно тодi ж, коли перестала вiрити в Санта Клауса. До конфiрмацii так i не дiйшла, i це й досi бiсить мого батька. Господи, яка нудна шафа. «Подивимось, чорну рясу менi сьогоднi вбрати чи коричневу?» От як дiвчина при своему розумi може захотiти стати черницею? – Не всi черницi носять ряси. Ще з часiв другого Ватиканського собору. – Так, але вся ця непорочнiсть нiкуди не подiлася. Уявiть – не мати сексу до кiнця своiх днiв. – Не знаю, – вiдповiла Мора. – Може, це навiть полегшення – бiльше не думати про чоловiкiв. – Не впевнена, що це можливо. Рiццолi зачинила дверi й узялася повiльно оглядати кiмнату, шукаючи… що? Морi було цiкаво. Може, ключ до особистостi Камiлли? Розгадку того, чому ii життя обiрвалося так рано й так жорстоко? Але Мора не бачила жодноi пiдказки. У цiй кiмнатi й слiду не лишилося вiд ii мешканки, i це, можливо, була найкрасномовнiша пiдказка. Молода дiвчина постiйно мие, постiйно тре, витирае бруд. Грiх. Рiццолi пiдiйшла до лiжка, стала накарачки, зазирнула пiд нього. – Боже, там так чисто, що хоч iз пiдлоги iж. Порив вiтру струсонув вiкно, задзвенiв сльотою й кригою. Мора вiдвернулася й дивилася, як Фрост iз кримiналiстами йдуть до каплицi. Один iз хлопцiв раптом послизнувся на брукiвцi, замахав руками, щоб не впасти. Мора подумала: «Усi ми вiдчайдушно намагаемося встояти на ногах. Опираемося спокусi, так само як i земному тяжiнню. А коли зрештою падаемо, то це завжди стае несподiванкою». Кримiналiсти ввiйшли до каплицi. Вона уявила, як вони збираються мовчазним колом, дивляться на кров сестри Урсули, видихаючи хмаринки пари. За спиною щось голосно гупнуло. Мора розвернулась i з тривогою побачила Рiццолi, яка сидiла на пiдлозi, поряд iз перевернутим стiльцем, низько опустивши голову. – Джейн. – Мора схилилася над нею. – Джейн? Рiццолi вiдмахнулася. – Усе гаразд. Усе гаразд… – Що сталося? – Просто… здаеться, надто рiзко встала. Голова трохи крутиться… Рiццолi спробувала випростатися, але знову опустила голову. – Вам треба лягти. – Не треба менi лягати. Дайте хвилинку вiддихатися. Мора пригадала, що Рiццолi ще в каплицi мала не дуже добрий вигляд: надто блiде обличчя, надто темнi губи. Вона припустила, що детектив просто замерзла. Але тепер вони були в теплiй кiмнатi, а Рiццолi виглядала такою само виснаженою. – Ви сьогоднi снiдали? – запитала Мора. – Ну… – Не пригадуете? – Так, наче поiла. Щось. – І що це значить? – Шматок тосту, гаразд? – Вона вiдкинула руку Мори, нетерплячим жестом вiдмовляючись вiд будь-якоi допомоги. Та сама люта гордiсть, через яку з нею бувало так важко працювати. – Здаеться, в мене грип. – Ви впевненi, що це все? Рiццолi прибрала волосся з лиця й поволi випросталася. – Так. І не варто було пити стiльки кави вранцi. – Скiльки? – Три… чи чотири чашки. – Хiба це не занадто? – Я потребувала кофеiну. Але тепер вiн проiдае дiрку в мене в шлунку. Мене нудить. – Я проведу вас до ванноi. – Нi, – знову вiдмахнулася Рiццолi. – Я здатна дiйти сама, гаразд? Вона повiльно пiдвелася, трохи постояла, наче невпевнена в своiх ногах. Тодi розправила плечi й вийшла з кiмнати ходою, що вже нагадувала ii звичний гонор. Звук дзвона бiля ворiт знову привернув Морину увагу. Вона дивилася, як лiтня черниця знову вийшла з будинку й почовгала по брукiвцi вiдчиняти ворота. Новий вiдвiдувач не мусив нiчого пояснювати – черниця вiдчинила одразу. До двору ввiйшов чоловiк у довгому чорному пальто, поклав долоню на плече черницi втiшним жестом, що свiдчив про близькiсть. Вони разом пiшли до будiвлi, чоловiк не поспiшав, пiдлаштовуючись до ii покручених артритом нiг, схилившись до неi так, наче не хотiв пропустити жодного ii слова. Серед двору вiн раптом зупинився й пiдвiв голову, наче вiдчув, що Мора спостерiгае за ним. На мить iхнi погляди зустрiлися крiзь вiкно. Вона побачила худе виразне обличчя, чорне волосся, скуйовджене вiтром. І бiлий проблиск пiд пiднятим комiром чорного пальта. Священик. Коли мiсiс Отiс сказала, що отець Брофi вже iде, Мора уявила собi лiтнього, сивого чоловiка. Але зараз на неi дивився молодий – не старший сорока рокiв. Вони з черницею пiшли далi, i Мора бiльше iх не бачила. Двiр знову спорожнiв, але на витоптаному снiгу лишився запис про всiх тих, хто перетинав його нинi зранку. Скоро приiдуть санiтари з моргу зi своiми ношами й залишать ще слiди. Мора глибоко зiтхнула, страхаючись повернення до холодноi каплицi й того похмурого завдання, що iй ще належало виконати. Тодi вийшла з кiмнати i спустилася вниз, чекати на свою команду. 3 Джейн Рiццолi стояла бiля вмивальника у ваннiй, дивилася на себе у дзеркало, i те, що вона бачила, iй не подобалося. Вона не могла не порiвнювати себе з елегантною докторкою Айлс, яка завжди здавалася по-королiвському незворушною, наче все було пiд контролем: жодна чорна волосинка не вибиваеться з зачiски, блискучий червоний розчерк помади на бездоганнiй шкiрi. Те, що Рiццолi бачила в дзеркалi, не було анi незворушним, анi бездоганним. Скуйовджене волосся, наче в духа баншi, чорнi кучерi закривають блiде змучене обличчя. «Я сама не своя, – подумала вона. – Я не впiзнаю цю жiнку. Коли я встигла перетворитися на незнайомку?» Тiлом раптом прокотилася чергова хвиля нудоти, вона заплющила очi, намагаючись ii побороти, опираючись так, наче вiд цього залежало ii життя. Та сама сила волi не могла стримати невiдворотне. Затиснувши рота рукою, Джейн стрiмко метнулася до найближчоi туалетноi кабiнки – i встигла саме вчасно. Випорожнивши шлунок, вона трохи затрималася над унiтазом, не наважуючись вийти з безпечноi кабiнки. Думаючи: «Це мусить бути грип. Будь ласка, нехай це буде грип». Коли нудота вщухла, вона почувалася такою виснаженою, що сiла на унiтаз i притулилася до бiчноi стiни. Вона думала про те, скiльки роботи попереду, скiльки опитувань треба провести, як бентежно буде намагатися витягти хоч щось корисне з цих шокованих i мовчазних жiнок. А гiрше за все – триматися осторонь, до виснаження триматися осторонь, поки кримiналiсти шукають своi мiкроскопiчнi скарби. Зазвичай Джейн була однiею з тих, хто першими кидаеться шукати докази – бiльше доказiв, з тих, хто б’еться за контроль над кожним мiсцем злочину. І ось вона сидить у туалетi, не наважуючись ступити у вир подiй, в якому завжди прагнула бути. Волiе сховатися тут, у блаженнiй тишi, де нiхто не побачить сум’яття на ii обличчi. Цiкаво, що помiтила докторка Айлс – можливо, й нiчого. Мертвi наче завжди цiкавили ii бiльше за живих, i на мiсцi вбивства тiло привертало всю ii увагу. Нарештi Рiццолi випросталася й вийшла з кабiнки. У головi стало яснiше, шлунок заспокоiвся. Привид староi Рiццолi нарештi повертався в тiло. Бiля вмивальника вона набрала в рот крижаноi води, змиваючи кислий присмак, тодi хлюпнула водою на обличчя. «Зберися, дiвчинко. Не нюняй. Якщо хлопцi побачать дiрку в твоiй бронi, то цiлитимуть тiльки туди. Це завжди так». Вона взяла паперового рушника, витерла лице i вже збиралася викинути його у смiття, та завагалася, пригадуючи лiжко сестри Камiлли. Кров на простирадлi. Вiдро було наполовину повне. Серед зiбганих паперових рушникiв Джейн побачила згорток туалетного паперу. Долаючи огиду, вона розгорнула його, i хоча вже знала, що в ньому буде, все одно була вражена виглядом менструальноi кровi iншоi жiнки. Детектив весь час мала справу з кров’ю i щойно бачила величезну калюжу ii пiд тiлом Камiлли. І все одно ii значно бiльше шокувала ця використана прокладка. Вона була важка, просочена. «Ось чому ти встала з лiжка, – подумала Джейн. – Тепло, що протiкае мiж стегнами, волога на простирадлi. Ти встала, пiшла до туалету, помiняла прокладку, викинула використану в смiтник». «А тодi… що ти зробила тодi?» Рiццолi вийшла з ванноi, повернулася в кiмнату Камiлли. Докторка Айлс уже пiшла, тож вона була в кiмнатi сама – дивилася насуплено на скривавленi простирадла, цю едину яскраву пляму в позбавленiй кольорiв кiмнатi. Тодi пiдiйшла до вiкна й визирнула надвiр. Тепер шар сльоти й снiгу вкривали численнi слiди нiг. За воротами до стiни пiд’iхав iще один фургон телевiзiйникiв, зупинився, виставив супутниковi антени. Історiя мертвоi черницi у ваших вiтальнях. Джейн подумала, що це напевно буде головна новина випуску о п’ятiй: усiм цiкаве життя черниць. Вiдмовляешся вiд сексу, замикаешся за парканом, i всiм стае цiкаво, що ж ховаеться пiд твоею рясою. Нас iнтригуе непорочнiсть, нас цiкавлять люди, якi повстають проти найпотужнiшоi з потреб, вiдвертаються вiд того, що призначено нам природою. Їхня чистота робить iх спокусливими. Погляд Рiццолi ковзнув через двiр до каплицi. «Ось де я маю зараз бути, – подумала вона. – Тремтiти вiд холоду з кримiналiстами, а не сидiти в цiй кiмнатi, де вiдгонить вiдбiлювачем». Але тiльки з цiеi кiмнати вона могла уявити собi те, що мала побачити Камiлла, повертаючись iз мандрiвки до вбиральнi темного зимового ранку. Вона мала побачити свiтло у вiтражних вiкнах каплицi. Свiтло, якого там не мало бути. Мора стояла осторонь, коли двое санiтарiв розстеляли чисте простирадло та обережно переносили на нього сестру Камiллу. Вона завжди спостерiгала за тим, як тiла забирають з мiсць злочину. Інодi санiтари виконували це завдання з професiйною зверхнiстю, iнодi – з помiтною огидою. Але час вiд часу Мора бачила в iхнiх дiях особливу нiжнiсть. Таку увагу мали маленькi дiти: iхнi голiвки обережно пiдтримували, зацiпенiлi тiла нiжно погладжували крiзь мiшок. До сестри Камiлли поставилися з тiею ж увагою, з тiею ж скорботою. Вона вiдчинила дверi каплицi, коли вони викочували ношi, й поволi рушила за ними до ворiт. За стiнами вже юрмилися новинарi, тримали камери напоготовi, щоби спiймати класичну iлюстрацiю трагедii: тiло на ношах, помiтно людський обрис пластикового мiшка. Хоча жертви не видно, вони вже мусили почути, що це молода жiнка, тому, дивлячись на мiшок, усi подумки розгортатимуть його. Ця безжальна уява порушуватиме спокiй Камiлли так, як нiколи не зможе Морин скальпель. Ношi викотилися за ворота абатства, i хвиля репортерiв й операторiв посунула вперед, не зважаючи на крики патрульного, який намагався iх стримати. Лише священику вдалося вгамувати цю зграю. Разючий силует у чорному стрiмко вийшов з-за ворiт i врiзався в натовп, перекрикуючи хаос сердитим голосом. – Бiдолашна сестра заслужила на повагу! Чому б не проявити ii? Дайте дорогу! Навiть репортерiв iнодi можна присоромити – деякi з них вiдiйшли, пропускаючи санiтарiв. Але телекамери й далi записували, як ношi завантажують до автомобiля. А тодi iхнi голоднi очi знайшли нову жертву: Мора щойно вислизнула з-за ворiт i прямувала до свого авто, кутаючись у пальто так, наче воно могло закрити ii вiд поглядiв. – Докторко Айлс! Що ви можете сказати? – Чи вiдома причина смертi? – Є ознаки сексуального насильства? Поки репортери напосiдали на неi, вона метушливо шукала в сумочцi ключi, вiдмикала замок. Їй вдалося вiдчинити дверцята, коли вона почула, як хтось кличе ii. Цього разу – стривожено. Мора озирнулася й побачила, що на тротуарi лежить чоловiк, над яким схилилося ще кiлька людей. – Це наш оператор! – гукнув хтось. – Потрiбна швидка! Мора ляснула дверима автомобiля й поспiшила до них. – Що сталося? – запитала вона. – Вiн послизнувся? – Нi, вiн просто бiг… i наче перекинувся… Вона присiла бiля нього. Чоловiка вже перекотили на спину, i вона побачила, що йому за п’ятдесят – кремезний, обличчя темне. У снiгу поряд iз ним лежала телекамера з лiтерами WVSU. Вiн не дихав. Мора закинула йому голову, вiдкривши м’язисту шию, щоб дати доступ повiтрю, й схилилася вперед для штучного дихання. Вiд запаху застояноi кави й сигарет ii мало не знудило. Вона подумала про гепатит, про СНІД i тi мiкроскопiчнi жахи, якi можна пiдчепити вiд рiдин тiла, i змусила себе накрити його рота своiм. Видихнула, побачила, як пiднiмаеться грудна клiтка, як легенi наповнюються повiтрям. Видихнула ще двiчi, тодi спробувала намацати на соннiй артерii пульс. Немае. Вона хотiла розстебнути чоловiковi куртку, але хтось уже робив це для неi. Мора пiдвела очi й побачила, що священик став навколiшки навпроти неi i вже вимiрював чоловiковi груди, шукаючи орiентирiв. Вiн поклав долонi на грудину й глянув на неi, чекаючи команди почати масаж серця. На його обличчi вона побачила разюче синi очi й похмуру рiшучiсть. – Качайте, – сказала Мора. Священик взявся за справу, рахуючи вголос iз кожним натисканням, щоб вона могла розрахувати штучне дихання. Без панiки – спокiйний голос чоловiка, який точно знае, що робить. Вона не мусила ним керувати, вони працювали разом, наче завжди були командою, i двiчi мiнялися мiсцями, щоб дати другому вiдпочити. Коли приiхала швидка, брюки Мори змокли наскрiзь вiд стояння в снiгу, i попри холод вона пiтнiла. Незграбно пiдвелася й виснажено дивилася, як санiтар вводить крапельницю й ендотрахеальну трубку, як ношi з чоловiком вантажать до автомобiля швидкоi. Камеру, яку впустив оператор, пiдiбрав iнший спiвробiтник WVSU. «Шоу мусить тривати», – подумала Мора, дивлячись, як репортери скупчилися навколо автомобiля, незважаючи на те, що тепер iшлося про нещастя iхнього колеги. Вона розвернулася до священика, який стояв бiля неi. Його штани теж були мокрi вiд розталого снiгу. – Дякую за допомогу, – мовила вона. – Здаеться, ви не новачок у реанiмацiйних заходах. Вiн усмiхнувся, знизав плечима. – Лише з манекеном. Не думав, що колись доведеться застосувати цi знання. – Вiн простягнув iй руку. – Я Денiел Брофi. Ви судмедекспертка? – Мора Айлс. Це ваша парафiя, отче Брофi? Вiн кивнув. – Моя церква – за три квартали звiдси. – Я ii бачила. – Як думаете, ми його врятували? Мора похитала головою. – Коли реанiмацiя тривае так довго, а пульс не з’являеться, прогноз невтiшний. – Але е шанс, що вiн виживе? – Невеликий. – Я навiть волiю думати, що ми зробили щось хороше. – Вiн глянув на репортерiв, якi зосередилися на швидкiй. – Дозвольте провести вас до автомобiля, щоб нiхто не тицяв вам в обличчя камерами. – Ви – iхня наступна жертва. Сподiваюся, ви готовi. – Я вже пообiцяв зробити заяву. Хоча й не зовсiм розумiю, що саме вони хочуть вiд мене почути. – Це канiбали, отче Брофi. Вони хочуть лише вашого м’яса. І намагатимуться вiдiрвати чималий шматок. Священик засмiявся. – Тодi мушу iх попередити, що м’ясо буде жилаве. Вiн провiв Мору до автомобiля. Мокрi брюки липнули до нiг, вiд пронизливого вiтру тканина вже мало не затвердла. Повернувшись до моргу, доведеться перевдягтися в хiрургiчний костюм, а цi добряче просушити. – Якщо вже я робитиму заяву, – мовив священик, – е щось таке, що я мушу знати? Можете щось менi пiдказати? – Вам треба поговорити з детективом Рiццолi. Вона веде розслiдування. – Думаете, це був окремий напад? Чи iншi парафii теж мають пiдстави для хвилювання? – Я вивчаю лише жертв, не нападникiв. Нiчого не можу сказати про мотиви. – Це лiтнi жiнки. Вони не можуть себе захистити. – Знаю. – То що iм сказати? Усiм тим сестрам, якi живуть у релiгiйних спiльнотах? Що навiть за цими стiнами вони не в безпецi? – Нiхто з нас не бувае повнiстю убезпеченим. – Це не та вiдповiдь, яку я волiв би принести iм. – Одначе едина, яку iм варто почути. – Мора вiдчинила дверцята. – Отче Брофi, мене ростили католичкою. Я вважала, що черницi недоторканнi, але щойно бачила, що зробили з сестрою Камiллою. Якщо таке сталося з черницею, то нiхто не застрахований. Вона сiла всередину. – Щасти вам iз пресою. Я вам спiвчуваю. Отець Брофi захряснув дверцята й пильно подивився на неi крiзь вiкно. Попри привабливiсть його обличчя, Морину увагу привернув саме комiрець священика. Усього лиш вузька бiла смужка, яка, втiм, вирiзняла його з-помiж iнших. Робила недосяжним. Вiн помахав iй рукою й озирнувся на зграю репортерiв, що сунули на нього. Мора побачила, як вiн випростався, глибоко вдихнув, а тодi рушив iм назустрiч. «Зважаючи на результати анатомiчного дослiдження та вiдомостi про гiпертензiю суб’екта, я вважаю, що смерть була спричинена природними причинами. Найiмовiрнiше, що за добу до смертi стався гострий iнфаркт мiокарда, а за ним – шлуночкова аритмiя, яка й стала смертельною. Імовiрна причина смертi: летальна аритмiя пiсля гострого iнфаркту мiокарда. Надиктувала докторка Мора Айлс, судово-медичне бюро штату Массачусетс». Мора вимкнула диктофон i подивилася на надрукованi дiаграми, на яких ранiше зафiксувала орiентири тiла мiстера Семюела Найта. Старий шрам вiд апендектомii. Синюшнi набряки на сiдницях i задньому боцi стегон, де збиралася кров у тi години, коли вiн сидiв на лiжку вже мертвий. Свiдкiв того, як мiстер Найт провiв своi останнi хвилини в тому готельному номерi, не було, однак вона могла уявити, що вiн вiдчував. Раптове трiпотiння у грудях. Можливо, кiлькасекундна панiка, коли вiн усвiдомив, що це трiпоче його серце. А тодi – поступове сповзання в чорноту. «З вами легко», – подумала вона. Надиктувати короткий висновок – i можна вiдсунути справу мiстера Найта вбiк. Це коротке знайомство завершиться ii прiзвищем, нашкрябаним на звiтi про розтин. На столi лежали й iншi звiти – стос розшифрованих записiв, що потребували перегляду й пiдпису. А в морзi своеi черги чекало ще одне знайомство – Камiлла Маджiннес, аутопсiю якоi було призначено на дев’яту наступного ранку, коли Рiццолi та Фрост могли бути присутнi. Навiть зараз, коли Мора гортала звiти, роблячи помiтки на полях, вона не могла не думати про Камiллу. Ранковий холод каплицi ii не покинув, тож, працюючи за столом, вона не знiмала светра, закутана вiд спогадiв про той вiзит. Вона пiдвелася перевiрити, чи висохли вовнянi брюки, повiшенi над радiатором. «Годиться», – подумала, швидко розпустила зав’язку й вислизнула з лiкарських штанiв, якi носила весь день. Знову опустившись у свое крiсло, Мора трохи посидiла, роздивляючись квiтковий вiзерунок на стiнi. Їi робота була похмура, тож для протидii цьому вона оздобила свiй кабiнет нагадуваннями про життя, а не про смерть. У кутку кiмнати розростався фiкус у горщику – щасливий об’ект уваги як Мори, так i Луiз, бо обидвi постiйно метушилися навколо нього. На стiнi висiли зображення квiтiв у рамах: букет бiлих пiвонiй i синi iриси. Ще на одному плакатi була ваза зi столистими трояндами, такими пишними, що стебла згиналися пiд вагою пелюсток. Коли стос документiв на столi Мори ставав надто великим i вага смертi здавалася нездоланною, вона дивилася на цi зображення, думала про свiй садок, про запах родючоi землi та яскраву зелень весняноi трави. Думала про рiст, а не про смерть. Не про гниття. Однак цього грудневого дня весна здавалася далекою як нiколи. У вiкно стукав крижаний дощ, i думка про поiздку додому викликала жах. Цiкаво, чи мiськi служби вже посипали дороги сiллю або ж там досi ковзанка, якою автiвки носяться, мов хокейнi шайби? – Докторко Айлс? – озвалася в iнтеркомi Луiз. – Так? – Вам телефонуе доктор Бенкс. На першiй лiнii. Мора завмерла. – Це… доктор Вiктор Бенкс? – тихо перепитала вона. – Так. Сказав, що представляе мiжнародну органiзацiю «Єдина Земля». Мора не вiдповiла. Вона не зводила очей з телефона, руки на столi неначе кригою взялися. Вона майже не усвiдомлювала того, як у вiкно летить сльота. Чула лише, як калатае ii серце. – Докторко Айлс? – Дзвiнок мiжнародний? – Нi. Вiн ще ранiше залишав повiдомлення. Вiн у готелi «Колонада». Мора сковтнула. – Я не можу зараз вiдповiсти. – Вiн уже вдруге телефонуе. Каже, що ви знайомi. «О так. Це точно». – Коли був перший дзвiнок? – запитала вона. – Сьогоднi по обiдi, ви ще були на виiздi. Я лишила повiдомлення у вас на столi. Мора знайшла три рожевi налiпки, що сховалися пiд стосом документiв. Ось воно: «Доктор Вiктор Бенкс. Телефонував о 12:45». Вона витрiщилася на це iм’я, у шлунку крутило. «Чому саме зараз? – подумки спитала. – Стiльки мiсяцiв минуло, чому ти раптом менi телефонуеш? Чому думаеш, що можеш повернутися до мого життя?» – Що менi сказати? – спитала Луiз. Мора глибоко вдихнула. – Скажiть, що я перетелефоную. «Як буду готова, чорт забирай». Вона зiбгала папiрець i кинула його у смiття. А за мить пiдвелася, нездатна зосередитися на паперах, i вдягла пальто. Луiз була здивована, побачивши ii у дверях кабiнету, готову до негоди. Мора зазвичай iшла звiдси останньою i майже нiколи не виходила ранiше нiж о пiв на шосту. Зараз була заледве п’ята, i Луiз саме вимикала комп’ютер. – Спробую випередити затори, – пояснила Мора. – Гадаю, ви вже запiзнилися. Бачили, яка там погода? Бiльшiсть офiсiв у мiстi вже зачинилися. – Коли це? – О четвертiй. – То чому ви тут? Треба було iхати додому. – Мене чоловiк забирае. Мое авто на ремонтi, пам’ятаете? Мора скривилася. Так, Луiз зранку говорила iй про свое авто, але вона, звiсно ж, забула. Як завжди, була така зосереджена на мертвих, що недостатньо уваги придiляла голосам живих. Вона дивилася, як Луiз загортаеться в шарф, вдягае пальто, й думала: «Я надто мало слухаю. Не даю собi змоги познайомитися з людьми, поки вони ще живi». Навiть пiсля року роботи тут вона мало знала про особисте життя своеi секретарки. Нiколи не бачила чоловiка Луiз, знала тiльки, що його звати Вернон. Не могла пригадати, анi де вiн працюе, анi ким, почасти тому, що Луiз зрiдка говорила про особисте. «Може, це я винна? – спитала себе Мора. – Може, вона вiдчувае, що менi не хочеться слухати, що менi комфортнiше з моiми скальпелями й диктофоном, анiж iз почуттями тих, хто мене оточуе?» Вони разом пройшлися коридором, до виходу на паркувальний майданчик для персоналу. Без розмов – просто двое людей, що рухаються в одному напрямку. Чоловiк чекав на Луiз у автiвцi, двiрники вiдчайдушно згортали мокрий снiг. Мора помахала iй на прощання, коли вони вiд’iжджали, й помiтила ошелешений погляд Вернона, якому, певно, стало цiкаво, що це за жiнка – вимахуе так, наче знае iх. Наче вона взагалi хоч когось знае. Мора перетнула парковку, ослизаючись на ожеледицi, ховаючи голову вiд жалко?го крижаного дощу. Мала зробити ще одну зупинку. Виконати ще один обов’язок, перш нiж день закiнчиться. Вона поiхала до лiкарнi Святого Франциска, провiдати сестру Урсулу. Хоча Мора востанне працювала в лiкарнi пiд час iнтернатури багато рокiв тому, спогади про останнiй етап стажування у вiддiленнi iнтенсивноi терапii лишались яскравими й неприемними. Вона пригадувала хвилини панiки, вiдчайдушних спроб думати крiзь туман невиспаностi. Пригадала нiч, коли на ii змiнi померло трое пацiентiв i все йшло не так… Тепер не вдавалося ввiйти до iнтенсивноi терапii й не зустрiти привидiв колишнiх обов’язкiв i давнiх невдач. Це вiддiлення в тутешнiй хiрургii мало центральний пост медсестер в оточеннi дванадцяти боксiв для пацiентiв. Мора зупинилася бiля реестратури, показала посвiдчення. – Я докторка Айлс iз лабораторii судово-медичноi експертизи. Можна подивитися карту вашоi пацiентки, сестри Урсули Роуленд? Черговий спантеличено подивився на неi. – Але ж пацiентка не померла. – Детектив Рiццолi попросила дiзнатися, в якому вона станi. – А. Карти лежать он там. Номер десять. Мора пiдiйшла до стелажа, дiстала з комiрки карту номер десять. Розгорнула на попередньому операцiйному звiтi. Висновок був написаний нейрохiрургом вручну, одразу ж пiсля операцii: «Локалiзовано й осушено велику субдуральну гематому. Вiдкритий скалковий перелом iз правого тiм’яного боку черепа очищено вiд уламкiв. Дуральний розрив зашито. Повний звiт про операцiю надиктовано. Доктор Джеймс Юень». Вона повернулася до нотаток медсестер, проглянула змiни стану пацiентки пiсля операцii. Внутрiчерепний тиск стабiльний завдяки введенню «Маннiтолу» й «Лазиксу» внутрiвенно та примусовiй гiпервентиляцii легень. Здаеться, зробили все, що було можливо, лишалося тiльки чекати, щоб побачити, якими будуть наслiдки такоi травми. Тримаючи карту, Мора пiдiйшла до боксу номер десять. Полiсмен, який сидiв бiля дверей, кивнув iй, упiзнавши. – Привiт, докторко Айлс. – Як справи в пацiентки? – запитала вона. – Наче без змiн. Здаеться, ще не прийшла до тями. Мора глянула на затягнутi завiси. – Хто там iз нею? – Лiкарi. Вона постукала по одвiрку й зайшла за завiсу. Бiля лiжка стояли двое чоловiкiв, один – високий азiат iз проникливим темним поглядом i густою гривою сивого волосся. «Нейрохiрург», – подумала Мора, побачивши iм’я на бейджi. Поряд iз доктором Юенем стояв молодший чоловiк, рокiв тридцяти: бiлий халат напинався на широких плечах, довге бiляве волосся було зiбране в охайний хвiст. «Герой-коханець, а не лiкар», – подумки пирхнула вона, дивлячись на засмагле обличчя й глибоко посадженi сiрi очi чоловiка. – Вибачте за вторгнення, – мовила Мора. – Я докторка Айлс, iз лабораторii судово-медичноi експертизи. – Судмедекспертиза? – дещо спантеличено перепитав Юень. – Хiба ж не зарано для вас? – Детектив, яка веде цю справу, попросила перевiрити стан пацiентки. Знаете, була ще одна жертва. – Так, ми чули. – Я завтра робитиму розтин. Хотiла порiвняти характер травм обох жертв. – Навряд чи ви зможете щось побачити пiсля операцii. На рентгенiвських знiмках i сканах, зроблених, коли ii привезли, буде видно бiльше. Мора подивилася на пацiентку й не могла не погодитися. Голова Урсули була щiльно замотана бинтами, рани змiнилися, виправленi рукою хiрурга. Вона була в глибокiй комi, дихала за допомогою машини. На вiдмiну вiд витонченоi Камiлли, Урсула була жiнкою кремезною, масивною, з широкими кiстками i простим круглим обличчям дружини фермера. М’ясистi руки обплетенi крапельницями, на лiвому зап’ястку браслет iз попередженням «алергiя на пенiцилiн». Над правим лiктем був негарний шрам, товстий i бiлий – наслiдок староi, погано зашитоi рани. Може, сувенiр з роботи за кордоном?.. – Я зробив у операцiйнiй усе, що мiг, – сказав Юень. – Будемо сподiватися, що лiкар Сатклiфф зможе не допустити ускладнень. Мора подивилася на бiлявого лiкаря, який з усмiшкою кивнув iй. – Я Метью Сатклiфф, ii терапевт, – мовив вiн. – Вона вже кiлька мiсяцiв у мене не була. Я лише нещодавно дiзнався, що вона в цiй лiкарнi. – Маете номер ii племiнника? – запитав у нього Юень. – Коли вiн зателефонував, я забув його взяти. Вiн сказав, що поговорить з вами. Сатклiфф кивнув. – Маю. Буде краще, якщо я спiлкуватимуся з родиною. Триматиму iх у курсi. – В якому вона станi? – запитала Мора. – Я б сказав, що стабiльна, – вiдповiв Сатклiфф. – А з погляду неврологii? – розвернулася вона до Юеня. Вiн похитав головою. – Надто рано говорити. В операцiйнiй усе було непогано, але, як я саме казав лiкаревi Сатклiффу, навiть якщо вона прийде до тями, – а цього може й не статися, – цiлком можливо, що вона нiчого не пам’ятатиме про напад. Ретроградна амнезiя – звична справа для травм голови. У нього спрацював пейджер, вiн вiдволiкся. – Вибачте, мушу перетелефонувати. Лiкар Сатклiфф поiнформуе вас про ii медичну iсторiю. Вiн широкими кроками вийшов. Сатклiфф простягнув Морi стетоскопа. – Можете оглянути ii, якщо хочете. Вона взяла стетоскопа й пiдiйшла до лiжка. Трохи поспостерiгала, як пiднiмаються й опускаються груди Урсули. Їй нечасто доводилося оглядати живих, довелося зробити паузу, пригадати своi клiнiчнi навички, гостро усвiдомлюючи, що Сатклiфф е свiдком того, якою непрофесiйною вона почуваеться з тiлом, у якого досi б’еться серце. Мора так довго працювала з мертвими, що з живими тепер почувалася незграбою. Сатклiфф стояв в узголiв’i, загрозливо нависав над нею зi своiми широкими плечима й пильним поглядом, дивився, як вона свiтить лiхтариком в очi пацiентцi, як пальпуе шию. Пальцi ковзали теплою шкiрою, такою вiдмiнною вiд холодноi, замороженоi плотi. Вона зупинилася. – У соннiй артерii з правого боку немае пульсу. – Що? – Злiва пульс сильний, а от справа немае. – Вона потяглася по карту, розгорнула на нотатках з операцiйноi. – Ось, анестезiолог тут згадуе: «Вiдзначено вiдсутнiсть правоi сонноi артерii. Найiмовiрнiше – анатомiчна варiацiя норми». Сатклiфф насупився, засмагле обличчя розчервонiлося. – Я про це зовсiм забув. – То це давня знахiдка? Вiдсутнiсть пульсу з цього боку? Вiн кивнув. – Це вроджене. Мора вставила стетоскоп у вуха й пiдняла лiкарняну сорочку, вiдкриваючи великi груди Урсули. Незважаючи на шiстдесят вiсiм рокiв, шкiра була досi блiда й молода на вигляд. Десятилiття пiд захистом чернечоi ряси вберегли ii вiд старiння пiд сонячним промiнням. Притискаючи голiвку стетоскопа до грудей черницi, вона почула рiвне сильне серцебиття. Пульсацiю непереможеного серця людини, що вижила. До боксу зазирнула медсестра. – Лiкарю Сатклiфф? Рентгенологи просили передати, що знiмки грудноi клiтки готовi, можна спуститися. – Дякую. – Лiкар перевiв погляд на Мору. – Можемо переглянути й знiмки черепа, якщо хочете. У лiфтi вони спускалися разом iз шiстьма дiвчатами-волонтерками – свiжi юнi обличчя, блискуче волосся. Вони хихотiли помiж собою, кидаючи оцiннi погляди на лiкаря Сатклiффа. Та попри свою привабливiсть, вiн не звертав на них уваги, не зводив серйозного погляду з номерiв поверхiв, що змiнювалися на табло. «Принаднiсть бiлого халата», – подумала Мора, пригадуючи власнi пiдлiтковi роки, коли вона працювала волонтеркою в лiкарнi Святого Луки в Сан-Франциско. Лiкарi здавалися iй недоторканними. Недосяжними. Тепер вона сама була такою й добре знала, що бiлий халат не захищае вiд помилок. Не дае непогрiшимостi. Вона дивилася на дiвчат у накрохмалених унiформах i згадувала себе шiстнадцятирiчну – не таку реготушку, як вони, тиху й серйозну. Навiть тодi свiдому темних сторiн життя, приваблену мiнорними мелодiями. Дверi лiфта роз’iхалися, дiвчата висипалися з нього сонячною бiло-рожевою зграйкою, лишили Мору наодинцi з Сатклiффом. – Вони мене втомлюють, – промовив вiн. – Стiльки енергii. Якби ж я мав хоча б десяту частину, особливо пiсля нiчноi змiни. – Вiн зиркнув на Мору. – У вас вони часто бувають? – Нiчнi змiни? Ми чергуемося. – Гадаю, вашi пацiенти не чекають вiд вас оперативностi. – У вас, в окопах, життя iнакше. Чоловiк розреготався й раптом перетворився на бiлявого серфера з усмiхненими очима. – Життя в окопах. Саме так iнодi й здаеться. Наче ми на фронтi. Рентгенiвськi знiмки вже чекали на них на столi адмiнiстратора. Сатклiфф занiс великого конверта до кiмнати для перегляду, закрiпив знiмки й натиснув на вимикач. Свiтло пронизало зображення черепа. Кiстку помережали трiщини, схожi на блискавки. Мора побачила двi окремi рани. Перший удар припав на праву скроневу кiстку, вiд нього вниз, до вуха, пiшла тонка трiщина. Другий, сильнiший, iшов слiдом за першим – вiн зiм’яв череп, проламав його всередину. – Спочатку вiн ударив ii збоку, – сказала вона. – Як ви знаете, що то був перший удар? – Тому що перша трiщина зупинила поширення перехресноi вiд другого удару. – Вона показала на трiщини на знiмку. – Бачите, як ця лiнiя зупиняеться тут, дiйшовши до першоi трiщини? Сила удару не може перетнути пролом. Це свiдчить про те, що удар у праву скроню був першим. Можливо, вона вiдвернулася. Або ж не бачила його, i вiн пiдiйшов збоку. – Заскочив ii зненацька, – припустив Сатклiфф. – І цього удару вистачило, щоб вона похитнулася. Тодi вiн ударив знову, вже далi, ось тут. – Мора показала на знiмку другу трiщину. – Цей удар був сильнiший, – сказав вiн. – Розтрощив черепну кiстку. Лiкар зняв рентгенiвськi знiмки, повiсив томограму. Комп’ютерна томографiя дозволила iм зазирнути у череп людини, вiдкриваючи мозок шар за шаром. Мора побачила кров, що просочилася з розiрваних судин: дедалi вищий тиск крововиливу мусив стискати мозок. То була травма, потенцiйно не менш небезпечна за ушкодження в Камiлли. Утiм, анатомiя й витривалiсть у рiзних людей рiзнi. Значно молодша черниця не пережила цих ран, тодi як серце Урсули продовжувало битися й тiло не бажало вiдпускати душу. Це не диво – хiба що примха долi, як коли дитина падае з шостого поверху й дiстае самi лиш подряпини. – Дивно, що вона взагалi вижила, – пробуркотiв Сатклiфф. – Менi теж. – Мора глянула на нього. Свiтло з апарата освiтлювало половину його обличчя, перетинаючи кутастi вилицi. – Цi удари завдавалися, щоб убити. 4 «У Камiлли Маджiннес були молодi кiстки», – думала Мора, дивлячись на рентгени на негатоскопi моргу. Роки ще не сточили суглобiв послушницi, не зiбгали хребцiв, не кальцифiкували хрящову тканину ребер. Тепер вони цього й не зроблять. Камiлла опиниться в землi, ii кiстки навiки залишаться молодими. Йошима зробив рентген повнiстю вдягненого тiла – звична пересторога, щоб не пропустити кулi чи iншi металевi фрагменти, що могли застрягнути в одязi. Окрiм розп’яття та булавок на грудях, металу на рентгенi видно не було. Мора зняла знiмки торса, i жорстка рентгенiвська плiвка мелодiйно дзенькнула, згинаючись, в ii руках. Вона взяла знiмки черепа, закрiпила iх затискачами. – Господи, – пробелькотiв детектив Фрост. Пошкодження черепа були жахливi. Одного з ударiв вистачило, щоб загнати фрагменти кiстки значно глибше за ii загальний рiвень. Хоча Мора ще не зробила жодного розрiзу, вона здогадувалася, що побачить усерединi. Розiрванi судини, туго наповненi кров’ю пазухи. І мозок, набряклий пiд тиском кровi. – Розповiдайте, док, – сухо й по-дiловому озвалася Рiццолi. Цього ранку вона мала здоровiший вигляд, увiйшла до моргу звичною швидкою ходою, як справжня воiтелька. – Що ви бачите? – Було три окремих удари, перший влучив сюди, у тiм’я. – Вона показала на трiщину, що спускалася вперед по дiагоналi. – Іншi два удари – в потилицю. Я припускаю, що тодi вона вже лежала обличчям донизу, безпорадна й розпростерта. Саме тодi останнiй удар розтрощив череп. Фiнал був такий жорстокий, що вони з детективами трохи помовчали, уявляючи жiнку, що лежить на пiдлозi, обличчям на холодному каменi. Нападник заносить руку, стискаючи смертельну зброю. Тишу в каплицi порушуе звук, з яким розколюеться кiстка. – Забили, наче маленьку тваринку, – завважила Рiццолi. – Вона не мала жодного шансу. Мора розвернулася до столу, на якому лежала Камiлла Маджiннес, досi у просоченому кров’ю чернечому вбраннi. – Роздягнемо ii. Йошима чекав, убраний у рукавички й халат привид лабораторii. Вiн мовчки спритно зiбрав на тацi потрiбнi iнструменти, змiнив кут ламп, пiдготував тару для зразкiв. Мора навiть не мусила нiчого говорити: погляду вистачало, щоб вiн прочитав ii думки. Спочатку вони зняли чорнi шкiрянi черевики, практичнi й незугарнi. Тодi спинилися, дивлячись на кiлькашаровий одяг i готуючись до того, чого ще нiколи не робили, – до роздягання черницi. – Спочатку треба зняти апостольник, – мовила Мора. – Це що? – запитав Фрост. – Пелерина на плечах. Тiльки от я не бачу застiбок спереду. І не бачила нiчого на рентгенi. Перевернемо ii на бiк, я подивлюся ззаду. Тiло, застигле у трупному зацiпенiннi, було легке, немов дитяче. Вони перекотили ii на бiк, Мора роз’еднала краi пелерини. – Липучка, – повiдомила вона. Фрост здавлено засмiявся. – Не може бути. – Зустрiч сучасностi й середньовiччя. Мора зняла апостольник, згорнула його, поклала на пластикове простирадло. – Я розчарований. Черницi з липучками. – А ти хотiв, щоб вони лишалися в темних вiках? – спитала Рiццолi. – Просто думав, що вони бiльше шанують традицii, якось так. – Не хочу розбивати ваших iлюзiй, детективе Фрост, – мовила Мора, знiмаючи з черницi розп’яття на ланцюжку, – але нинi деякi ордени навiть мають власнi веб-сайти. – Нiчого собi. Черницi в Інтернетi. Це виносить мозок. – Схоже, далi нарамник, – припустила Мора, вказуючи на накидку без рукавiв вiд плечей до п’ят. Вона обережно зняла його через голову жертви. Тканина, просочена кров’ю, зовсiм зашкарубла. Мора поклала ii на iнше пластикове простирадло, разом зi шкiряним поясом. Лишився останнiй шар вовни – чорна тунiка, вiльно задрапована на стрункiй фiгурi Камiлли. Останнiй захист скромностi. Мора багато рокiв роздягала мертвi тiла, однак нiколи не вiдчувала такого небажання оголювати жертву. Ця жiнка обрала життя, приховане вiд чоловiчих очей, однак зараз ii насильно розкриють, мацатимуть, братимуть мазки з отворiв. Вiд перспективи такого вторгнення Мора вiдчула гiркоту на язику й зупинилася, щоб опанувати себе. Побачила запитання в очах Йошими. Якщо його все це й бентежило, вiн цього не показував. Його кам’яне обличчя здавалося единим джерелом спокою в кiмнатi, де повiтря повнилося емоцiями. Жiнка повернулася до роботи. Разом iз Йошимою вони зняли з жертви тунiку. Вона була широка, ii вдалося стягнути, не порушивши зацiпенiння рук. Пiд нею виявився ще одяг – бiлий бавовняний каптур, що сповз на шию, спереду прищеплений булавками до скривавленоi футболки. Тi булавки, якi показав рентген. Ноги закривали товстi чорнi колготки. Спочатку зняли iх, вiдкривши бiлi бавовнянi панталони – абсурдно скромнi, призначенi прикрити якомога бiльше тiла. Бiлизна староi жiнки, а не квiтучоi молодоi дiвчини. Пiд бавовною випиналася прокладка. Як Мора й запiдозрила з кривавих плям на простирадлi, в жертви була менструацiя. Далi вона зайнялася футболкою. Розстебнула булавку, ще липучки й стягнула з неi каптур. Однак через трупне зацiпенiння футболку зняти було не так просто. Мора взяла ножицi й розрiзала ii посерединi. Тканина розiйшлася, вiдкривши ще один шар. Це заскочило ii зненацька: тканина тiсно огортала груди, скрiплена попереду двома булавками. – А це для чого? – спитав Фрост. – Схоже, вона перев’язала груди, – вiдповiла Мора. – Чому? – Не маю жодного уявлення. – Може, це замiсть бюстгальтера? – припустила Рiццолi. – Не уявляю, чому вона замiнила б його цим. Погляньте, як тiсно зав’язана тканина. Це мало бути незручно. Рiццолi пирхнула. – Наче бюстгальтери бувають зручнi. – Це ж не щось релiгiйне? – запитав Фрост. – Не частина вбрання? – Нi, звичайний еластичний бандаж. Такий можна купити в аптецi, перетягнути вивихнуту ногу. – Але звiдки нам знати, що зазвичай носять черницi? Тобто вони ж пiд цими рясами спокiйно можуть мати чорне мереживо й сiтку. Нiхто не засмiявся. Мора подивилася на Камiллу. Їi раптом вразила символiчнiсть перев’язаних грудей. Прихованiсть, пригноблення жiночностi, утиск до повноi покори. Про що думала Камiлла, коли перев’язувала груди, коли еластичний бандаж торкався ii шкiри? Чи вiдчувала огиду до цього нагадування про ii жiночнiсть? Може, почувалася дедалi чистiшою, поки груди зникали пiд шарами тканини, сплющуючи ii форми, заперечуючи сексуальнiсть? Вона розстебнула булавки, поклала iх на тацю. Тодi, з допомогою Йошими, почала розгортати бандаж, поступово оголюючи тiло. Навiть еластична тканина не могла змусити здорову плоть стати зовсiм непомiтною. Останнiй шар було знято, вiдкрилися стиглi молодi груди зi слiдами бандажу на шкiрi. Іншi жiнки пишалися б такими грудьми, а Камiлла Маджiннес ховала iх, наче соромилася. Лишилося зняти тiльки один предмет одягу. Бавовнянi труси. Мора взялася за еластичний пояс, потягла бiлизну вниз по стегнах. На прокладцi було лише кiлька краплин кровi. – Прокладка свiжа, – завважила Рiццолi. – Схоже, вона ii саме змiнила. Та Мора дивилася не на прокладку. Вона не зводила очей з живота, який мiшком висiв помiж тазових кiсток, що випирали. На бiлiй шкiрi видiлялися срiблястi смуги. Вона мовчала, усвiдомлюючи значення цих смужок i думаючи про замотанi груди. Тодi повернулася до тацi, на яку поклала бандаж, i взялася поволi розгортати його, вивчаючи тканину. – Що ви шукаете? – спитала Рiццолi. – Плями, – вiдповiла Мора. – Кров i так видно. – Не кров… Вона замовкла. На бандажi, розкладеному по тацi, вiдкрилися темнi кола там, де висохла рiдина. «Господи, – подумала Мора. – Хiба ж це можливо?» Вона глянула на Йошиму. – Пiдготуймо ii до огляду таза. Асистент насупився: – Порушити зацiпенiння? – М’язова маса невелика. Камiлла була стрункою жiнкою, це полегшить завдання. Йошима перейшов до краю столу. Мора тримала таз, вiн взявся знизу за лiве стегно й потягнув, згинаючи його. Порушення трупного зацiпенiння було брутальною, неприемною процедурою – примусовим розриванням зацiпенiлих м’язових волокон. Воно вочевидь нажахало Фроста, який, пополотнiвши, вiдступив вiд столу. Йошима сильно штовхнув, i Мора вiдчула, як рветься м’яз. – О Боже, – вiдвернувся Фрост. Однак до стiльця бiля вмивальника нетвердою ходою рушила Рiццолi. Упала на нього, опустила голову на руки. Стоiчна Рiццолi, яка нiколи не скаржилася на видовища чи сморiд у залi для аутопсii, – тепер вона, схоже, не була здатна витримати навiть етап пiдготовки. Мора пiдiйшла до столу з другого боку i знову взялася за таз, поки Йошима працював iз правим стегном. Навiть вона вiдчула, як до горла пiдкотила нудота, поки вони боролись iз зацiпенiнням тiла. Пiд час навчання найбiльшу огиду в неi викликало стажування в ортопедичнiй хiрургii. Свердлення й розпилення кiсток, груба сила, потрiбна для роз’еднання стегна. Тепер, чуючи, як рвуться м’язи, вона вiдчувала той самий жах. Праве стегно раптом зiгнулося, i навiть на спокiйному обличчi Йошими промайнула огида. Однак не було iншого способу ретельно оглянути генiталii, а вона вiдчувала потребу якнайшвидше пiдтвердити своi пiдозри. Вони вивернули стегна, Йошима спрямував лампу чiтко на промiжнiсть. У вагiнальному каналi стояла кров – ранiше Мора припустила б, що це нормальна менструальна кров. Але тепер вона була ошелешена побаченим. Взяла марлю, обережно витерла, вiдкриваючи слизову оболонку. – Вагiнальний розрив другого ступеня на шiсть годин, – сказала вона. – Будете брати мазки? – Так. І доведеться вирiзати все блоком. – Що вiдбуваеться? Мора подивилася на нього. – Я нечасто таке роблю, але зараз вирiзатиму всi органи таза разом. Прорiжу лобкову кiстку й дiстану iх. – Гадаете, було сексуальне насильство? Мора не вiдповiла. Пiдiйшла до тацi з iнструментами, взяла скальпель. Перейшла до торса, взялася робити V-подiбний розрiз. Задзижчав iнтерком. – Докторко Айлс? – пролунав голос Луiз. – Так. – Дзвiнок на першiй лiнii. Це знову Вiктор Бенкс з органiзацii «Єдина Земля». Мора завмерла, опустила скальпель. Кiнчик леза торкнувся шкiри. – Докторко Айлс? – повторила Луiз. – Я зайнята. – Сказати, що ви перетелефонуете? – Нi. – Вiн уже втрете сьогоднi телефонуе. Спитав, чи можна зв’язатися з вами, коли ви будете вдома. – Не давайте йому мiй домашнiй номер. – Вiдповiдь пролунала рiзкiше, нiж хотiлося. Мора помiтила, що на неi озирнувся Йошима. Фрост i Рiццолi теж дивилися, вона це вiдчувала. Глибоко вдихнула й промовила вже спокiйнiше: – Скажiть докторовi Бенксу, що я зайнята. І повторюйте це, доки вiн не перестане телефонувати. Пауза. – Так, докторко Айлс, – нарештi вiдповiла Луiз, схоже, дещо ображена цим дiалогом. Це вперше Мора так рiзко говорила до неi, доведеться знайти спосiб якось це залагодити. Дiалог схвилював ii. Вона опустила очi на тiло Камiлли Маджiннес, намагаючись зосередитися на роботi. Але думки розбiгалися, рука нетвердо тримала скальпеля. Іншi це помiтили. – Чого це «Єдина Земля» до вас причепилася? – запитала Рiццолi. – Хочуть пожертви? – Це нiяк не стосуеться «Єдиноi Землi». – То в чому рiч? – тиснула далi детектив. – Цей тип вас переслiдуе? – Я просто намагаюся його уникати. – Здаеться, вiн досить наполегливий. – Ви собi не уявляете. – Хочете, зроблю так, що вiн вiдчепиться? Скажу, куди йому пiти? Рiццолi говорила не лише як коп – то була жiнка, яка не терпiла набридливих чоловiкiв. – Це особиста справа, – вiдповiла Мора. – Якщо потрiбна допомога, то просто скажiть. – Дякую, але я впораюся. Мора притиснула скальпеля до шкiри, понад усе волiючи облишити тему Вiктора Бенкса. Глибоко вдихнула й подумала про iронiю того, що сморiд мертвоi плотi турбував ii менше, нiж саме звучання його iменi. Живi мучили ii бiльше, нiж коли-небудь спроможуться мертвi. У морзi нiхто не мiг iй зашкодити, нiхто не мiг зрадити. У морзi вона контролювала ситуацiю. – То що це за тип? – запитала Рiццолi. Це цiкавило iх усiх. І Морi рано чи пiзно доведеться вiдповiсти. Вона занурила лезо у плоть i дивилася, як шкiра розчахуеться, наче бiла завiса. – Мiй колишнiй чоловiк, – вiдповiла вона. Мора зробила V-подiбний розрiз, вiдгорнула клаптi блiдоi шкiри. Йошима розрiзав ребра секатором, тодi пiдняв трикутник ребер i грудини, вiдкривши нормальнi серце й легенi, здорову печiнку, селезiнку й пiдшлункову залозу. Чистi, здоровi органи молодоi жiнки, яка не зловживала тютюном i алкоголем i прожила недостатньо для того, щоб ii артерii звузилися й забилися. Дiстаючи органи й вiдкладаючи iх у металевий таз, Мора майже не коментувала побачене, швидко рухаючись до наступноi мети – огляду органiв таза. Блокове видалення органiв таза зазвичай використовувалось у випадку смертельних згвалтувань, адже передбачало значно детальнiший огляд, нiж за звичайноi аутопсii. Процедура видалення вмiсту таза не належала до приемних. Мора не здивувалася, що Фрост вiдвернувся, поки вони з Йошимою пиляли лобкову кiстку. Але й Рiццолi вiдсахнулася вiд столу. Тепер нiхто не згадував дзвiнки Мориного колишнього чоловiка, нiхто не хотiв вiд неi особистих подробиць. Розтин раптом став надто зловiсним для розмов, i Мора цим до певноi мiри тiшилася. Вона пiдняла блоком усi тазовi органи, зовнiшнi генiталii та лобкову кiстку, перенесла на препарувальну дошку. Ще до розрiзу матки з ii вигляду вже знала, що ii побоювання справдилися. Орган був бiльшим, нiж мав би бути, дно пiднiмалося вище рiвня лобковоi кiстки, стiнки були губчастi. Мора розрiзала матку, вiдкриваючи ендометрiй, товстий i просочений кров’ю. Вона подивилася на Рiццолi, рiзко спитала: – Ця жiнка минулого тижня виходила за межi абатства? – Востанне Камiлла виходила з абатства в березнi, вiдвiдувала рiдних на Кейп-Код. Так Мерi Климент сказала. – Тодi треба обшукати територiю. Негайно. – Чому? Що ми шукаемо? – Новонародженого. Схоже, це надзвичайно вразило Рiццолi. Вона пополотнiла й витрiщилася на Мору. Тодi перевела погляд на тiло Камiлли Маджiннес, яка лежала на столi. – Але… вона була черницею. – Так, – вiдповiла Мора. – І нещодавно народила. 5 Коли Мора вийшла з роботи, знову йшов снiг. Нiжнi мереживнi снiжинки кружляли бiлими метеликами, м’яко сiдали на припаркованi автомобiлi. Сьогоднi вона вже була готова до негоди i взула поношенi напiвчобiтки з рифленими пiдошвами. І навiть так все одно була вкрай обережна, перетинаючи паркувальний майданчик, – ковзала на притрушенiй снiгом кризi, готова до можливого падiння. Нарештi дiставшись до свого авто, Мора з полегшенням зiтхнула й почала шукати ключi в сумочцi. Так зосередилася на цьому, що не звернула уваги на те, як поблизу з грюкотом зачинилися дверцята iншого автомобiля. Лише почувши кроки, розвернулася до чоловiка, який нинi наближався до неi. Вiн зупинився за кiлька крокiв, мовчки. Просто стояв i дивився на неi, ховаючи руки в кишенях шкiряноi куртки. Снiжинки осiдали на бiлявому волоссi, застрягали в охайно пiдстриженiй бородi. Вiн подивився на ii «Лексус» i сказав: – Я так i зрозумiв, що це твiй. Завжди в чорному, завжди тяжiеш до темноi сторони. І чие ж iще авто буде таке доглянуте? Мора нарештi повернула собi здатнiсть говорити. Голос був хрипкий. Чужий. – Що ти тут робиш, Вiкторе? – Схоже, тiльки так я мав змогу тебе нарештi побачити. – Влаштувавши засiдку на парковцi? – То он як ти це бачиш? – Ти сидiв тут, чекаючи на мене. Я б сказала, що це засiдка. – Ти не дала менi вибору. Так i не перетелефонувала. – Не мала нагоди. – Не лишила свiй новий номер. – Ти про нього не питав. Вiн подивився на снiг, що сипався з неба, мов конфетi, й зiтхнув. – Що ж. Усе як у давнi часи, правда ж? – Надто схоже на давнi часи. Вона розвернулася до автiвки, натиснула на кнопку. Замок клацнув. – Не хочеш дiзнатися, чому я тут? – Менi треба йти. – Я прилетiв аж у Бостон, а ти навiть не питаеш навiщо. – Гаразд, – подивилася вона на нього. – Навiщо? – Три роки, Моро. Вiктор пiдiйшов ближче, вона вiдчула його запах. Мило й шкiра. Снiг, що тане вiд тепла тiла. «Три роки, – подумала вона, – а вiн майже не змiнився. Так само по-хлопчачому схиляе голову, зморшки вiд смiху в кутиках очей тi ж самi. І навiть у груднi його волосся здаеться вицвiлим на сонцi, не штучно вибiлене – це чеснi бiлявi пасма вiд багатьох годин, проведених надворi». Вiктор Бенкс наче випромiнював свою власну силу тяжiння, i вона була так само пiдвладна iй, як усi iншi. Вiдчула, як ii знову тягне до нього. – Невже ти жодного разу не замислювалася про те, що це могла бути помилка? – запитав вiн. – Ти про розлучення? Чи про шлюб? – Хiба ж не очевидно, про що я? Якщо вже стою тут i говорю до тебе. – Ти довго чекав, щоб про це сказати. Мора знову розвернулася до автомобiля. – Ти не одружилася вдруге. Вона зупинилася. Озирнулася на нього. – А ти? – Нi. – Тодi, гадаю, з нами обома однаково важко жити. – Ти не встигла про це дiзнатися. Мора засмiялася – гiркий, неприемний звук серед бiлоi тишi. – Це ти завжди був на шляху до аеропорту. Завжди мчав рятувати свiт. – Не я втiк вiд шлюбу. – Не в мене був роман. Вона вiдвернулася й смикнула за дверцята. – Чорт забирай, можеш зачекати? Послухай мене. Його рука зiмкнулася на ii передплiччi, i вона злякалася вiд того, скiльки лютi вiдчула в цьому русi. Пильно подивилася на нього, холодним поглядом, наче кажучи, що вiн надто далеко зайшов. Вiктор вiдпустив ii руку. – Пробач. Господи, я не так усе це уявляв. – А чого ти чекав? – Що мiж нами щось лишилося. «Так воно i е», – подумала вона. Лишилося навiть забагато, саме тому не можна було дозволити цiй розмовi тривати далi. Мора боялася, що ii знову затягне. Уже вiдчувала, як це вiдбуваеться. – Слухай, – мовив Вiктор. – Я в мiстi всього лиш на кiлька днiв. Маю завтра зустрiч у Гарвардськiй школi охорони здоров’я, а пiсля цього зовсiм вiльний. Скоро Рiздво, Моро. Я подумав, що можна провести свята разом. Якщо ти вiльна. – А тодi ти знову вiдлетиш. – Принаймнi можемо хоч трохи надолужити. Ти не можеш взяти кiлька вихiдних? – У мене робота, Вiкторе. Я не можу просто так ii покинути. Вiн зиркнув на будiвлю i з недовiрою засмiявся. – Не знаю, як ти могла обрати таку роботу. – Темна сторона, пам’ятаеш? Це я. Чоловiк подивився на неi, його голос став нiжнiший. – Ти не змiнилася. Анiскiльки. – Ти теж, i саме в цьому проблема. Вона сiла до автомобiля й захряснула дверцята. Вiн постукав у вiкно. Мора глянула на нього – вiн дивився на неi, на вiях блищали снiжинки, i вона не мала вибору, окрiм як опустити скло й продовжити розмову. – Коли ми знову зможемо поговорити? – запитав Вiктор. – Я маю iхати. – Тодi пiзнiше. Сьогоднi. – Не знаю, коли буду вдома. – Ну ж бо, Моро. – Вiн нахилився ближче. М’яко промовив: – Ризикни. Я зупинився в «Колонадi». Потелефонуй менi. Вона зiтхнула: – Я подумаю. Чоловiк простягнув руку, стиснув ii плече. Його запах знову здiйняв хвилю теплих спогадiв – про ночi, коли вони спали пiд свiжими простирадлами, переплiвши ноги. Про довгi повiльнi поцiлунки з присмаком свiжих лимонiв i горiлки. Два роки шлюбу лишили по собi незабутнi спогади, хорошi, так само як i поганi, i в цю мить, коли його рука лежала в неi на плечi, хорошi переважали. – Я чекатиму твого дзвiнка, – сказав вiн. Уже вважаючи себе переможцем. «Невже вiн вважае, що це так просто? – дивувалася вона, виiжджаючи з паркувального майданчика в напрямку Джамайка-Плейн. – Одна усмiшка, один дотик – i все пробачено?» Колеса раптом повело на крижанiй дорозi, Мора вхопилася за кермо, негайно сфокусувавшись на тому, щоб опанувати авто. Вона була така збуджена, що не усвiдомлювала, як швидко iде. Заднi колеса «Лексуса» повело, прокрутило в пошуках точки опори. Лише вирiвнявши автомобiль, Мора дозволила собi видихнути. І знову вiдчути лють. «Спочатку ти розбив менi серце. А тепер ще й мало не вбив». Іррацiональна думка, але вже як е. Вiктор надихав на iррацiональнi думки. Коли Мора зупинилася через дорогу вiд абатства Грейстоунз, вона почувалася виснаженою. Трохи посидiла всерединi, беручи емоцii пiд контроль. «Контроль» – вона жила цим словом. Вийшовши з автомобiля, ставала публiчною особою, видимою для преси й правоохоронцiв. Вони розраховували на ii спокiй i розсудливiсть, тож такою вона й буде. Часто вистачало навiть просто такою здаватися. Вона вийшла й цього разу перейшла дорогу впевнено, не ослизаючись. Уздовж вулицi вишикувалися полiцейськi автiвки, у своiх фургонах сидiли двi знiмальнi групи, чекаючи на сенсацiйний розвиток подiй. Зимове свiтло вже вицвiтало у вечiр. Мора теленькнула у дзвiн, i з тiней постала черниця в чорному вбраннi. Вона впiзнала Мору i впустила ii без жодного слова. У дворi снiг вкрили десятки слiдiв. Це було зовсiм iнше мiсце, не таке, як того ранку, коли Мора вперше ввiйшла сюди. Сьогоднi подобу спокою порушували пошуки. У вiкнах свiтилися вогнi, у галереi чулося вiдлуння чоловiчих голосiв. Ступивши до передпокою, Мора вiдчула запах томатного соусу й сиру – неприемнi пахощi, що викликали спогади про пiсну й неапетитну лазанью, яку так часто подавали в лiкарняному кафетерii, коли вона проходила там студентську практику. Вона заглянула до iдальнi й побачила сестер за мовчазною вечiрньою трапезою навколо столу. Побачила, як тремтливi руки пiдносять виделки до беззубих ротiв, як зморщеними пiдборiддями течуть цiвки молока. Бiльшу частину своiх життiв цi жiнки провели, самотньо старiючи за стiнами. Чи вiдчував хтось iз них жаль за тим, що вони пропустили, як iнакше могли б прожити життя, якби просто вийшли за ворота й не повернулися? Ідучи далi коридором, Мора почула чоловiчi голоси, чужi й бентежнi в цьому жiночому домi. Двое копiв помахали iй, впiзнаючи. – Привiт, док. – Щось знайшли? – запитала вона. – Поки нi. Уже згортаемося на нiч. – Де Рiццолi? – Нагорi. У спальнях. Пiднiмаючись сходами, Мора побачила ще двох членiв пошуковоi партii: униз спускалися полiцейськi кадети, якi, схоже, щойно закiнчили школу. Юнак iз досi поцяткованим прищами обличчям i дiвчина з тiею маскою вiдчуженостi, яку так часто задля самозбереження вдягали копи-жiнки. Упiзнавши Мору, обидва з повагою опустили очi й розступилися, пропускаючи ii. Це змусило ii вiдчути себе старою. Невже вона така страшна, що цi юнаки не бачать живоi жiнки з ii переживаннями? Утiм, вона досконало вдавала невразливу, навiть зараз. Ввiчливо кивнула, вiтаючись, не зупиняючи на них погляду. Усвiдомлюючи пiд час пiдйому, що вони дивляться на неi. Вона знайшла Рiццолi в кiмнатi сестри Камiлли: детектив сидiла на лiжку, згорбившись вiд утоми. – Схоже, всi, крiм вас, уже йдуть додому, – завважила Мора. Рiццолi розвернулася до неi. Очi в неi були темнi, глибоко запалi, обличчя помережане зморшками виснаження, яких Мора ще не бачила. – Ми нiчого не знайшли. Шукали з самого полудня. Але на те, щоб зазирнути в кожну шафу, в кожну шухляду, потрiбен час. А е ще поле й садок на задньому дворi – хтозна, що там пiд снiгом. Вона могла викинути його у смiття кiлька днiв тому. Могла передати комусь за воротами. Ми можемо цiлими днями шукати те, чого тут може й не бути. – А що про це каже абатиса? – Я не говорила iй, що саме ми шукаемо. – Чому? – Не хочу, щоб вона знала. – Вона може допомогти. – Або зробити все можливе, щоб ми його не знайшли. Думаете, цiй епархii потрiбнi новi скандали? Думаете, вона хоче, щоб свiт знав, що черниця цього ордену вбила власну дитину? – Ми не знаемо, чи дитина мертва. Тiльки що вона зникла. – І ви повнiстю впевненi в тому, що побачили на розтинi? – Так. Камiлла була на останньому термiнi вагiтностi. І – нi, я не вiрю в непорочне зачаття. – Вона присiла на лiжко поряд iз Рiццолi. – Батько може бути ключем до цього нападу. Ми повиннi його визначити. – Так, я саме про це й думала. Батько. Як «отець». – Отець Брофi? – Привабливий чоловiк. Ви його бачили? Мора згадала яскравi синi очi, що дивилися на неi над хворим оператором. Згадала, як вiн вийшов iз ворiт абатства, наче вбраний у чорне воiн, щоби стати проти тiеi вовчоi зграi репортерiв. – Вiн мав неодноразовий доступ сюди, – вела далi Рiццолi. – Вiн служить тут месу, слухае сповiдi. Чи ж е щось iнтимнiше за те, щоб розповiдати своi таемницi у сповiдальнi? – Ви маете на увазi, що секс був добровiльний. – Я просто кажу, що вiн хлопець нiвроку. – Ми не знаемо, чи вона зайшла в тяж в абатствi. Хiба Камiлла не навiдувалася до родини в березнi? – Так. Тодi померла ii бабуся. – Час наче пiдходить. Якщо вона завагiтнiла в березнi, зараз був би дев’ятий мiсяць. Це могло статися пiд час ii гостин удома. – Або ж тут, у цих стiнах. – Рiццолi цинiчно пирхнула. – От тобi й обiтниця чистоти. Вони трохи посидiли мовчки, дивлячись на хрест на стiнi. «Скiльки ж недолiкiв у нас, у людей, – подумала Мора. – Якщо Бог е, то чому вiн ставить для нас такi недосяжнi стандарти? Чому вимагае того, чого ми не можемо досягнути?» – Я колись хотiла стати черницею, – мовила вона вголос. – Я думала, що ви не вiруете. – Менi тодi було дев’ять. Я щойно дiзналася, що мене вдочерили. Двоюрiдний брат випустив кота з мiшка, так би мовити, – зi шкоди вибовкав те, що несподiвано все пояснило. Чому я не схожа на батькiв. Чому не було знiмкiв мене немовлям. Я всi вихiднi проплакала у своiй кiмнатi. – Мора похитала головою. – Бiдолашнi батьки. Вони не знали, що робити, тож повели мене в кiно, щоб пiдбадьорити. Ми дивилися «Звуки музики» за сiмдесят п’ять центiв, бо кiно старе. Вона трохи помовчала. – Я вирiшила, що Джулi Ендрюс – красуня i що я хочу бути такою, як Марiя. В орденi. – Гей, док. Хочете, вiдкрию таемницю? – Яку? – Я теж хотiла. Мора подивилася на Джейн. – Жартуете. – Може, я й не здала катехiзис. Але хто може опиратися Джулi Ендрюс? Вони обидвi засмiялися, але смiх був нiяковий i швидко вщух, поступившись мiсцем тишi. – Чому передумали? – запитала Рiццолi. – Щодо ордену. Мора пiдвелася, пiдiйшла до вiкна. Визирнула на темний двiр i сказала: – Просто переросла. Перестала вiрити в те, чого не можна побачити, вiдчути на запах чи торкнутися. Те, що не можна довести наукою. – Почекала трохи. – І вiдкрила для себе хлопцiв. – О так, хлопцi, – засмiялася Рiццолi. – Завжди вони. – Розумiете, це справжня мета життя. З бiологiчного погляду. – Секс? – Розмноження. Цього вимагають нашi гени – щоб ми йшли у свiт i множилися. Ми вважаемо, що контролюемо свое життя, але весь цей час ми просто раби нашоi ДНК, яка наказуе нам народжувати дiтей. Мора розвернулась i з подивом побачила, що на вiях Рiццолi мерехтять сльози. Вони швидко зникли: детектив змахнула iх рукою. – Джейн? – Я просто втомилася. Погано спала. – І бiльше нiчого? – А що ще може бути? Надто швидка вiдповiдь, надто агресивна. Рiццолi сама це зрозумiла й зашарiлася. – Менi треба у ванну, – мовила вона й пiдвелася, наче бажаючи втекти. Бiля дверей зупинилася, озирнулася. – До речi, бачили книжку на столi? Ту, що Камiлла читала. Я пошукала iнформацiю про неi. – Про кого? – Про святу Бригiту Ірландську. Це ii бiографiя. Цiкаво, що в усього е своi святi покровителi. Є святий у капелюшникiв. Свiй у наркоманiв. Чорт забирай, е навiть покровитель у загублених ключiв. – То чия покровителька Бригiта? – Новонароджених, – тихо вiдповiла Рiццолi. – Бригiта – свята новонароджених. Вона вийшла з кiмнати. Мора подивилася на стiл, де лежала книжка. Лише день тому вона уявляла, як за цим столом сидить Камiлла, тихо гортае сторiнки, надихаеться життям молодоi iрландки, якiй судилося стати святою. Тепер постав iнший образ: Камiлла не спокiйна, а змучена, молиться святiй Бригiтi за порятунок своеi мертвоi дитини. «Благаю, вiзьми його у своi всепрощеннi обiйми. Приведи його до свiтла, вiн хоч i нехрещений, та невинний. На ньому немае грiха». Вона роззирнулась у порожнiй кiмнатi з новим розумiнням. Пiдлога без жодноi плями, запах вiдбiлювача й воску – все набуло нового значення. Чистота – метафора для невинностi. Пропаща Камiлла вiдчайдушно намагалася вiдмити своi грiхи, свою провину. Вона, певно, мiсяцями усвiдомлювала, що носить дитину, сховану серед широких складок ii вбрання. Або все ж таки вiдмовлялася приймати реальнiсть? Заперечувала сама для себе, як вагiтнi дiвчата-пiдлiтки, бувае, заперечують власнi набряклi животи? «І що ж ти зробила, коли твоя дитина з’явилася на свiт? Запанiкувала? Або ж спокiйно й холодно позбулася доказу твого грiха?» Мора почула чоловiчi голоси знадвору. Побачила у вiкно неяснi силуети двох копiв, якi вийшли з будинку. Вони обидва зупинилися, щiльнiше вкуталися в пальта, помилувалися снiгом, що блискiтками падав з нiчного неба. Тодi вийшли з двору, i, поки ворота зачинялися за ними, петлi завищали. Мора прислухалася, чи не почуе iнших звукiв, iнших голосiв, але було тихо. Лише спокiй снiжноi ночi. «Так тихо, – подумала вона. – Наче в цiй будiвлi лишилася тiльки я. Забута й самотня». Вона почула рипiння й вiдчула подих руху, наче чиюсь присутнiсть у кiмнатi. Волосинки на шиi раптом стали дибки, вона засмiялася: – Боже, Джейн, не пiдкрадайтеся так… Голос згас на серединi речення. Там нiкого не було. Мить Мора не ворушилася, не дихала – просто дивилася на порожне мiсце. Пусте повiтря, полiрована пiдлога. «Привид» – перша iррацiональна думка, перш нiж логiка повернула собi контроль. Старi дошки в пiдлозi часто риплять, опалювальнi труби стогнуть. То не були кроки, а просто дошки стискалися вiд холоду. Є цiлком розсудливе пояснення того, чому iй здалося, що в кiмнатi хтось е. Однак вона досi вiдчувала присутнiсть, наче хтось спостерiгав за нею. Тепер волосся на руках теж стало дибки, кожен нерв пiдняв тривогу. Щось пробiглося над головою, наче пазурi стукали об дерево. Погляд Мори метнувся до стелi. «Тварина? Вона бiжить геть вiд мене». Вона вийшла з кiмнати. Звуки згори майже тонули в панiчному стукотiннi серця. Але ось – звук вiддаляеться! Гуп-гуп-гуп. Мора побiгла за звуком, не зводячи очей зi стелi, так швидко, що мало не стикнулася з Рiццолi, яка щойно вийшла з ванноi кiмнати. – Гей, що за поспiх? – запитала детектив. – Тссс! – Мора вказала на темнi балки стелi. – Що? – Слухайте. Вони зачекали, напружено прислухаючись, чи не пролунае новий звук. Та крiм калатання власного серця Мора чула лиш тишу. – Може, ви чули воду в трубах, – припустила Рiццолi. – Я саме змивала. – То були не труби. – Що ж тодi ви чули? Судмедекспертка рiзко пiдвела очi до старовинних балок, що йшли вздовж стелi. – Ось. Знову дряпання, в дальньому кiнцi коридору. Рiццолi подивилася вгору. – Що це, в бiса, таке? Пацюки? – Нi, – прошепотiла Мора. – Хоч що б це було, воно бiльше за пацюка. Вона тихо рушила до мiсця, звiдки пролунав звук, детектив – одразу за нею. Без попередження щось затарабанило по стелi, рухаючись у той бiк, звiдки вони прийшли. – Прямуе до iншого крила! – озвалася Рiццолi. Вона першою побiгла вперед, разом вони ввiрвались у дверi в кiнцi коридору, Рiццолi клацнула вимикачем. Вони дивилися на порожнiй коридор. Тут було прохолодно, повiтря було сперте й вологе. Крiзь вiдчиненi дверi було видно закинутi кiмнати й моторошнi, мов привиди, обриси накритих меблiв. Хай би що втiкало до цього крила, нинi воно мовчало, нiчим не видаючи свого мiсцезнаходження. – Ваша команда обшукала це крило? – запитала Мора. – Ми проглянули всi кiмнати. – А що нагорi? Над цiею стелею? – Просто горище. – Що ж, горищем щось бiгае, – тихо промовила Мора. – І воно достатньо розумне, щоби збагнути, що ми за ним женемося. Мора й Рiццолi сидiли, зiщулившись, на верхнiй галереi каплицi, розглядаючи панель червоного дерева, яка, за словами матiнки Мерi Климент, вела до горища будiвлi. Детектив м’яко штовхнула панель – вона безгучно вiдкрилася, i жiнки пильно вдивлялись у темряву за нею, дослухаючись до звукiв. Їхнiх облич торкнувся теплий подих. Технiчний поверх вловлював тепле повiтря, що пiднiмалося вгору, i вони вiдчували, як воно ллеться в отвiр. Рiццолi посвiтила туди лiхтариком. Вони побачили масивне дерево й матовий рожевий колiр нещодавно встановленого утеплювача. Пiдлогою змiiлися електричнi дроти. Джейн перша ступила в отвiр. Мора ввiмкнула свiй лiхтарик i рушила за нею. Там було надто низько, щоб вона могла випростатися на весь зрiст, – довелося згинати голову, уникаючи дубових балок по всiй стелi. Свiтло лiхтарiв падало широкими арками, вирiзало в темрявi коло. За цим колом були невидимi, темнi землi. Вона вiдчула, як прискорилося ii дихання. Низька стеля й затхле повiтря змусили ii почуватися похованою заживо. Вона мало не пiдстрибнула, вiдчувши, як щось торкнулось ii руки. Рiццолi без жодного слова показала праворуч. Дерево порипувало пiд вагою жiнок, коли Джейн вела iх крiзь тiнi. – Стривайте, – прошепотiла Мора. – Хiба не треба викликати пiдкрiплення? – Навiщо? – Для того, що тут ховаеться. – Я не кликатиму пiдкрiплення, якщо ми тут усього лиш вистежуемо енота… – Детектив зупинилася, повела лiхтариком лiворуч, тодi праворуч. – Гадаю, зараз ми над захiдним крилом, стае теплiше. Вимкнiть лiхтарика. – Що? – Вимкнiть. Хочу дещо перевiрити. Мора нерiшуче вимкнула свiтло. Рiццолi теж. У раптовiй чорнотi Мора вiдчула сильну пульсацiю у своiх венах. «Ми не бачимо, що нас оточуе. Що може наближатися до нас». Вона клiпнула, намагаючись змусити очi призвичаiтися до темряви. А тодi помiтила свiтло: крiзь трiщини в пiдлозi пробивалися вузькi смужки, iнодi ширшi – там, де дошки розiйшлися чи отвори на мiсцi сучкiв розширилися вiд сухого зимового повiтря. Кроки Рiццолi рипiли здалеку. Їi силует раптом припав до пiдлоги, голова схилилася. Вона посидiла так, тодi тихо засмiялася. – Це все одно що пiдглядати до хлоп’ячоi роздягальнi у старшiй школi Ревере. – Куди дивитеся? – У кiмнату Камiлли. Ми просто над нею. У пiдлозi е дiрка. Мора пробралася крiзь темряву туди, де зiщулилася детектив. Стала на колiна й зазирнула в отвiр. Вона дивилася просто на стiл Камiлли. Мора випросталася, по спинi несподiвано пробiг холодок. «Хай би що там було, воно бачило мене в тiй кiмнатi. Воно спостерiгало». Гуп-гуп-гуп. Рiццолi розвернулася так швидко, що врiзалася в Мору лiктем. Мора метушливо ввiмкнула лiхтарика, промiнь смикався по всiх напрямках, полюючи на того – чи те, – що було на горищi разом з ними. Мигцем бачила пухнасте павутиння, масивнi балки, що висiли низько над головою. Тут було тепло, несвiже повiтря було задушливе, посилювало панiку. Вони з Рiццолi iнстинктивно стали в обороннi пози, спина до спини, Мора вiдчувала напруженi м’язи детектива, чула ii швидке дихання, поки вони обидвi вглядалися в темряву, шукаючи вiдблиск погляду, дике обличчя. Мора так швидко прочесала поглядом територiю навколо, що за першим порухом лiхтарика пропустила це. Лише вдруге промiнь освiтив нерiвностi на грубих дошках пiдлоги. Вона придивилася, але не повiрила своiм очам. Ступила крок уперед, iз наближенням вiдчуваючи дедалi бiльший жах, коли у свiтлi лiхтарика з’являлися iншi такi само обриси поблизу. Стiльки iх… «Боже правий, це ж кладовище. Кладовище мертвих немовлят». Промiнь затремтiв. Мора, чия рука завжди мiцно тримала скальпеля бiля столу для розтинiв, не могла стримати тремтiння. Вона зупинилася, свiтло лилося просто на обличчя. Блакитнi очi виблискували, наче склянi камiнцi. Вона дивилася на них, повiльно опановуючи те, що бачила. А тодi засмiялася. Спантеличеним хрипким смiхом. Рiццолi вже була бiля неi: свiтло грало на рожевiй шкiрi, лялькових вустах, позбавленому життя поглядi. – Що за дурня, – мовила вона. – Це ж бiсова лялька. Мора посвiтила на iншi предмети поблизу. Побачила гладеньку пластикову шкiру, пухкi кiнцiвки. На неi дивилися склянi очi. – Це все ляльки, – сказала жiнка. – Їх тут цiла колекцiя. – Бачите, як вони викладенi рядком? Наче химернi ясла. – Або ритуал, – тихо додала Мора. Нечестивий ритуал у святому мiсцi. – Боже. От тепер ви мене лякаете. Гуп-гуп-гуп. Обидвi вихором розвернулися, прорiзали темряву лiхтариками, та не побачили нiчого. Звук був слабший. Хай би що було разом з ними на горищi, тепер воно вiддалялося туди, куди не сягало iхне свiтло. Мора перелякано завважила, що Рiццолi дiстала зброю. Це сталося так швидко, що вона й не помiтила коли. – Навряд чи це тварина, – сказала Мора. Детектив помовчала й погодилася: – Я теж так думаю. – Ходiмо звiдси. Будь ласка. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=50793971&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.