Зраджений гетьман

Зраджений гетьман Ярослава Дегтяренко Осiнь 1658 року. Цар Олексiй оголошуе Украiнi вiйну. Лесько, намагаючись повернути кохання Олесi, дiзнаеться, що вона вийшла замiж за iншого. З розбитим серцем хлопець кидаеться у вир вiйни, чекаючи нагоди загинути як справжнiй воiн. Але, схоже, на нього покладена важлива мiсiя i помирати йому зарано. Тим часом гетьман Виговський шукае союзникiв, щоб протистояти вiйськовiй агресii Московii. Поки гетьман зайнятий вiйною, усiма забутий Юрась Хмельниченко, пiддавшись на вмовляння свого дядька Якима Сомка, органiзовуе проти Виговського змову. Ситуацiя в краiнi стае напруженою. Чим обернеться для Украiни прагнення волi? Ярослава Дегтяренко Зраджений гетьман Роздiл І Нiжин Йде орда проти ночi. Вона палить мое серце. Вона труiть мою душу. Тож за край рiдний стати я мушу У кривавому герцi!     «Тiнь Сонця». Народна вiйна Що далi Лесь вiд’iжджав вiд Черкас, то бiльше полегшення вiдчував. Його душа наче очистилася вiд мук совiстi перед Олесею. А коли на небокраi постали високi землянi мури зовнiшнiх укрiплень навколо Нiжина й одинадцять дерев’яних веж цитаделi всерединi мiста, Леся охопила радiсть: нарештi вiн повернувся додому! Так, вiн народився в Черкасах, але його справжнiм домом був Нiжин. Тут вiн, осиротiвши, знайшов прихисток, тут жили двi найрiднiшi у свiтi людини – дядечко та сестра. Хлопець пiдстьобнув коня, кваплячись до рiдних, яких не бачив так давно. Утiм, Леся охопила боязкiсть: а чи не оскаженiе дядечко, що вiн покинув службу в хрещеного? Адже вiн так прагнув примостити небожа на тепленьке мiсце. А як подивиться на це сам Федiр Джулай, коли повернеться з походу? Проте хрещений далеко, а дядько вже майже поруч. «Сподiваюся, що радiсть вiд мого приiзду пересилить у ньому гнiв!» – подумав Лесь, в’iжджаючи на обiйстя дядькового дому. І першою, кого вiн зустрiв, була сестра. – Боже мiй! Ганнусю! – здивовано вигукнув Лесь замiсть привiтання. У його пам’ятi сестра була маленькою дiвчинкою, а нинi перед ним стояла зовсiм доросла дiвчина, але невисока й тендiтна. І така гарна! П’ятнадцятирiчна Ганнуся мала дуже бiлу, майже прозору шкiру. Проте цю блiдiсть пожвавлювали русяве волосся, персиковий рум’янець та пухкi вуста, занадто великi порiвняно з дрiбними рисами обличчя. Цi великi губи нагадували напiврозквiтлий бутон черленоi троянди та зовсiм не псували Ганнусиноi краси, а вабили до неi, чарували. Так само, як i ii темно-карi очi. «Треба ж, як вона схожа на покiйну маму!» – подумав Лесь, бо врода пiдрослоi сестрички навiяла образ матерi. Ганнуся кiлька митей дивилася на брата, немов не вiрячи своiм очам, а потiм пiдбiгла й повисла на ньому. У Леся аж серце тьохнуло, i вiн мiцно обiйняв сестру. – Господи! Як же я сумувала за тобою, Лесику! Мiй милий, мiй единий братику! – шепотiла дiвчина, притискаючись щокою до його обличчя. На ганок вийшов сам Якiв Кулябка, або, як його називали небожi, дядечко Яць. Вiн переступив поважний рубiж життя: йому було трохи бiльше шiстдесяти рокiв. Однак старезним Яць не здавався. Навпаки! Невеликого зросту, кругленький i свiженький, мов стиглий гарбузик, з рум’яними, як маки, щiчками Яць так i пашiв здоров’ям, подарованим природою. І грiзного чи солiдного вигляду Кулябка теж не мав. Весь його образ видавав добру, нехитру натуру, i додавали кумедностi вуса, що стирчали в рiзнi боки, немов два маленькi деркачi. Так i було: Яць не виносив манiрностi чи церемонностi, страждав на простоту побуту та звичаiв i в цiлому був веселою та балакучою людиною. А побачивши любого небожа, розплився в щасливiй усмiшцi. – Лесику, синочку ти мiй! Дай же я тебе обнiму! – заголосив старий на весь двiр та мiцненько обняв Леся. – Боже ж мiй! Ми з Ганнусею вже й забули, який ти, – так давно тебе не бачили, красунчику ти наш! Ну, ходiмо в дiм, нiчого на обiйстi стовбичити! – І обнявши обох небожiв, повiв iх у дiм. Дiм був невеличким, дерев’яним, але з мурованим фундаментом i мав комору, свiтлицю й двi кiмнати. Колись вiн належав польському пановi, який утiк з Нiжина в 1648 роцi та загинув у якiйсь битвi. Спадкоемцi якщо й були, то не могли заявити своi права на спадщину – мiсто належало Вiйську Запорозькому. Тому заповзятливий Яць, вирiшивши осiсти в Нiжинi, захопив цей пляц[1 - Земельна дiлянка в мiстi (заст.). (Тут i далi прим. авт.)] з будиночком, бо це був ласий шматок: обiйстя розташувалося в самому серцi мiста, на тiсно забудованiй вуличцi, яка прилягала до Соборноi площi[2 - Нинi Соборноi площi не iснуе. У давнину вона розташовувалася на мiсцi частини скверу Гоголя в сучасному Нiжинi та дiстала назву вiд собору Святого Миколая Чудотворця, який зберiгся до сьогодення. В описувану епоху Соборна виконувала функцii головноi площi мiста.]. Дiм сильно постраждав вiд повсталого люду, ледь не вигорiвши вщент. Але Яць власноруч вiдремонтував його, щоправда, так i не навiв у ньому лоску, який був при колишньому господаревi. Власну родину Якiв втратив давно. Тому, коли померли сестра та зять, узяв пiд опiку iхне потомство. Але осиротiлi дiтки почали мерти одне за одним, наче хто зурочив, i бiдолаха не знав, як зарадити цiй моровiй пошестi. Однак Господь зглянувся на його палкi молитви, i з п’яти дiток двое вижили – найстарший Лесь та наймолодша Ганнуся. Вiдтодi Яць зосередив на цих двох усю свою турботу, прагнучи подарувати iм усе те, чого не вистачало в життi йому самому. – Ти в гостi до нас приiхав? – нишком запитала Ганнуся в сiнях. – Назавжди, – ледь чутно вiдповiв Лесь. Ганнуся стривожилася, зрозумiвши, що зараз буде гучна сварка. Але помилилася. Дiзнавшись новину, Яць почухав вибриту потилицю й промовив: – Воно, може, i на краще, що покинув службу у Хведора. Живеш ти вiд нас далеченько, а ми з Ганнусею сумуемо, тому добре, що кинув. Ганнусю, збирай, дитинко, на стiл. Обiдати час! Обiдати сiли в кухнi, яка була побудована окремо вiд дому. Челядi Кулябка не виносив. Але поки Ганнуся була маленькою, тримав служницю, розумiючи, що для виховання дiвчинки потрiбна жiнка. Але коли небога пiдросла, то швидко позбувся служницi, тим паче, що Ганнуся чудово поралася з господарством. Ледь випивши чарку за приiзд небожа, Яцко почав ненав’язливо випитувати, чому ж той не ужився в Черкасах. – Хрещений пiшов у похiд з гетьманом, а мене залишив удома, щоб я наглядав за наказним полковником, – збрехав Лесь. – Вiн йому не довiряе. А менi таке не подобаеться. Я козак, а не пiдглядник. – Шмаркач ти ще, а не козак, – безцеремонно уточнив Яць. – А шо собi Хведiр мiркуе? Чи тримаеться Виговського? Чи до царя хилиться? – Хрещений вiдданий нашому гетьмановi. Утiм, як i я. Не треба нам iншого гетьмана… – А чи чув ти, що Виговський вiд царя вiдступив та з ляхами замирився? На початку вересня в Гадячi це сталося. Буде тепер Украiна Великим князiвством Руським. Приеднуемося до ляхiв та литвинiв як… м-м-м… вiльнi до вiльних i рiвнi до рiвних! І король обiцяв зберегти всi козацькi привiлеi. Проте все одно козацтво мае королю коритися. Щоправда, не так, як ранiше, але все ж таки його зверхнiсть треба буде визнавати! Лесь здивовано поглянув на дядька. Останнiм часом вiн нiчим не цiкавився, окрiм власноi душевноi рiвноваги. – Менi про це Грицько Гуляницький, полковник наш, писав. Вiн мене шануе, тому часто рiзнi новини пише, – пояснив Яць. Але утаiв, що в Нiжинi вiн зайвi очi та вуха полковника. – Ганнуся ж мене читати та писати навчила! Тож я тепер не гiрший розумник за тебе! – з гордiстю додав старий, бо з дитинства був неписьменним. – Так що, вважай, усе з перших рук знаю! І Хведiр гетьмана теж пiдтримав? Зовсiм вони всi з глузду з’iхали! Допанувалися! – Але… – Шо «але»? Мене iнше турбуе: що тепер, пiсля цiеi угоди, з моiм майном буде? Це якщо сюди шляхта посуне, як гетьман з ляхами домовився, то в мене можуть вiдiбрати все, що накрав пiд час вiйни. І цей пляц, i комори на ринку, i грунт орний, – перерахував своi багатства Яць. Землю й комори вiн здавав в оренду й на цi грошi жив. – І байдуже всiм буде, що покiйний Хмель менi унiверсал дав, що це все до скону мое! – Але чи був якийсь iнший вихiд у гетьмана? – промовив Лесь, обмiркувавши почуте. – Цар хоче знищити всi привiлеi козацтва, перетворити нас на солдатiв. Так менi хрещений говорив. Тож Виговський хоче захистити Украiну. – А що воно таке – Украiна? Що для тебе Украiна? – по-фiлософськи запитував Яцко, дiставши ложку з борщу та тикаючи нею в Леся, який ухилявся, побоюючись, що дядько забруднить йому жупан. – А для тебе? – І вiн ткнув ложкою в Ганнусю, яка злякано вiдсахнулася. – А для iнших що Украiна? Для всiх Украiна – це земля, з якоi можна грошей вибити, от i бiжать сюди! Якби ця земля була безплiдною, то плювали б на неi i ляхи, i москалi! І нам самим було б начхати. Ех, зубожiли душею козаки. Скурвилися! – вигукнув старий у досадi, впустивши ложку в борщ, вiд чого на бiлоснiжну скатертину, яку Ганнуся постелила на честь приiзду брата, полетiли вогнянi жирнi бризки. – Їм тепер головне не лицарство чи воля. Їм головне – отримати собi клаптик землi та з того жити. А на те, що стiльки людей за волю цiеi землi полягло, начхати! Та i яких людей?! За старого Хмеля людей була жменя, та добрих! Де тепер знайдеш таких лицарiв, як тi, з якими я пилявчикам[3 - Пiсля перемоги пiд Пилявцями в 1648 р. козаки зневажливо називали польську шляхту пилявчиками.] часнику втирав? Немае iх! Полягли всi, наче стиглi колоски в полi вiд негоди! – Дядечку, а ти чого хочеш? – запитав Лесь, сподiваючись вiдволiкти дядька вiд журби за минулим життям, бо обличчя старого спотворило страждання. – Я хочу, щоб Украiна була Украiною. І щоб жодна падлюка свого писку сюди не пхала! Нi московська, нi польська! Тiльки от не всi це розумiють! А отi всi мiщани та голота, якi язиками ляпають, що козаки зажерлися, забули, що це ми своiми шаблями iхню свободу обстоювали! І якби не ми, то з них ляхи й досi б у три шкури драли! Плювати iм усiм на Украiну – головне, що козаки панувати не будуть. А не розумiють того, що як послабне козацтво, то прийдуть новi пани – москальськi, якi такi самi зажерливi тварюки, як i ляськi. Дарма тiльки, що ми однiеi вiри! І запам’ятай, небоже, добре запам’ятай, – повчально прорiк Яцко, таки тицьнувши Леся брудною ложкою, – що Украiна починаеться з тебе. Який ти, яка твоя душа, така сама й твоя Украiна буде. І якщо зубожiеш душею, то й Украiна зубожiе! – та незворушно почав сьорбати борщ. Охайний Лесь марно намагався затерти жирну пляму на жупанi, у душi лютуючи на дядечка за зiпсований одяг, але, обдумавши його тираду, усвiдомив, що той мае рацiю. – А як ти ставишся до того, що козацька старшина робить усе на користь лише собi та козацтву? – запитав Лесь. – Козаки ж дбають про своi користi, забуваючи про користь для iнших. Що буде з iншими людьми пiсля угоди з поляками? – Узагалi-то я своi козацькi привiлеi шаблею обстоював, – буркнув Яць, з апетитом налягаючи на борщ. – І не заважав iншим робити так само. Тож хай самi про себе дбають. – А хiба мiстяни чи селяни не воювали разом з козаками? – Воювали. Але ким вони зараз стали? Тими, ким i були до цього, – посполитими. А я готовий знову воювати, бо я з народження козак! А ще не забувай, що здобич ми порiвну дiлили, i я не винен, шо деякi все пропили та прогуляли, а я зберiг та примножив. Їм солодко було пити, тож хай не ремствують, що дехто забагатiв! А взагалi я не знаю, як воно краще буде. Не я булаву тримаю! Хто тримае, той хай i дбае, щоб усiм добре жилося! А менi треба про вас двох подбати, бо як лапи в трунi складу, то хто тодi дбатиме? Нiхто! Ганнусю, насип менi ще борщику. Ти, шельмо мала, смачний вариш! А шо ти далi збираешся робити? – запитав вiн у Леся. – Не знаю, дядечку, – чесно вiдповiв хлопець. – Я дуже скучив за вами та хочу трохи пожити вдома. Але якщо ти менi щось порадиш, то я з радiстю… – А своею довбешкою подумати? Скiльки ти в мене на нали?гачах ходити будеш?! Лесь промовчав та почав iсти борщ, бо дiйсно не уявляв, що робити в життi далi. Удома Лесько нудився. Приятелiв у Нiжинi вiн не мав, тому вiдчував свою самотнiсть ще гострiше, нiж у Черкасах. І в пошуках розради проводив час iз дядьком. Якiв посiдав не останне мiсце в суспiльствi Нiжина та мав шану i серед козацтва, i серед мiстян. Навiть новоявлена нiжинська елiта не гребувала товаришувати з ним, вважаючи його взiрцем козака-лицаря. Бо за зовнiшньою брутальнiстю Яця ховалося козацьке благородство. Але особливо тiснi стосунки Якiв мав з протопопом Максимом Фiлiмоновичем, який часто приходив до нього в гостi. Протопопа Лесь одразу не злюбив. Вiн i сам не мiг зрозумiти, що в цьому освiченому та солодкаво-чемному поповi йому не подобаеться. Панотець, маючи блискучу освiту, частенько затiвав з хлопцем бесiди на богословськi теми. Узагалi Лесь учився так собi, проте мав гарну пам’ять i мiг гiдно пiдтримати бесiду. Але пiп i цьому радiв та хвалив його Кулябцi. Останнiй ледь не лопався з гордощiв – приемно усвiдомлювати, що ти гiдно впорався з вихованням чада. Але бiльше за Фiлiмоновича Леся дратував його небiж Мартин. Хлопець мав батькiв, проте з юностi виховувався у свого дядька. Мартин був пiдкреслено гречний зi старшими, занадто сумирний i побожний, що здавалося неприродним для хлопця двадцяти трьох рокiв. «Добре, що два сини попа навчаються в Киевi, iнакше б я з глузду з’iхав вiд цiеi сiмейки!» – часто роздратовано думав Лесь, бо Мартин завзято намагався втулитися йому в близькi приятелi. Леся не влаштовувала навiть Вiра, донька Фiлiмоновича й подружка його сестри. Дiвчина поводилася скромно й ненав’язливо, але часто прибiгала до Ганнусi в гостi. І майже завжди з нею приходив Мартин, чим доводив Леся ледь не до сказу. Одного жовтневого дня Яць iз Лесем мирно коротали час пiсля обiду, коли до них ввалився розбурханий Фiлiмонович. – Господи Боже мiй! – заволав пiп прямо з порога. – Виговський – зрадник! – Шо? Ти чи просфори переiв? – зневажливо запитав Яць. – З чого ти таке взяв? – Щойно на Соборнiй площi зачитали грамоту його пресвiтлоi величностi Олексiя Михайловича, у якiй сказано, що Виговський зрадив хресне цiлування великому царевi! Господи! Якове Даниловичу, – на москальський манiр звернувся пiп, – тепер вiйна буде! Яць поглянув на Леся, а потiм спiвчутливо заговорив: – Отче Максиме, ти краще сядь i заспокойся. Лесю, налий панотцю чарочку! Максим присiв, випив чарку. А коли заспокоiвся, то розповiв, що в Нiжин прислана царська грамота, у якiй перелiченi всi грiхи та злохитрi промисли Виговського: союз iз татарами, розгром Пушкаря, спроба вигнати воеводу Шереметева з Киева та союз iз Рiччю Посполитою. Загалом усi дii гетьмана задля збереження незалежностi Украiни цар вважав прагненням «церкви Божi розорити i вас, единовiрних православних християн, з-пiд нашоi високоi руки вiдiгнати й учинити у вiчному поневоленнi в ляхiв i татар». Тому Виговський з Івана Остаповича перетворився на зрадника Івашку, i цар Олексiй наказував украiнцям чинити збройний опiр власному гетьмановi та його однодумцям. Розповiвши цю новину, Максим пустився у фiлiппiку, поливаючи гетьмана брудом. Проте Лесь помiтив, що пiп прискiпливо дивиться на Яця, немов намагаеться прочитати його думки. Кулябка лише спiвчутливо слухав i згiдно кивав, наче подiляв усi ремствування попа. А коли Фiлiмонович пiшов, то в задумi запалив люльку, забувши, що Ганнуся забороняе йому курити у свiтлицi. – Ця грамота означае лише одне: цар оголошуе козацтву вiйну пiд вигаданим приводом – зрада гетьмана. А Фiлiмонович – рiдкiсна гнида, – вiдверто мовив Яць. – Вiд однiеi згадки про царя вiн верещить, як свиня за кнурами. Воно й не дивно: два роки тому в обхiд покiйного Хмельницького вiн випросив у царя села Воловицi та Степановки у володiння. А коли навеснi iздив за дорученням Виговського в Москву, то теж отримав у дар багато грошей та соболiв. А на зворотному шляху його перестрiв покiйний Пушкар, гарненько вiдлупцював та всiх соболiв вiдiбрав. А так йому й треба! Фiлiмонович дуже вiдданий царю, бо дуже любить грошi, яких той для нього не шкодуе. Тож будь украй обережним i вiдверто при цiй гнидi своiх думок не виказуй. – Але чому ти тодi з ним товаришуеш, якщо вiн прихильник царя? – обурено запитав Лесь, бо вiд хрещеного знав, що смута Пушкаря й Барабаша почалася iз заохочення царя, проте волiв про це мовчати. – Чому в себе вдома приймаеш? – А тому шо менi тут жити треба! І вам з Ганнусею теж! То навiщо менi вороги? І не тобi менi дорiкати чи вказувати, з ким я маю водитися, а з ким нi! – вибухнув Яць. А потiм скривився, мов кисличку з’iв. Трохи помiркувавши, старий швидко заговорив: – Лесику, я ж такий дурний був! У своему життi нiколи й гроша зайвого за душею не мав. Родичi всi перемерли, i лише жiнка та дiти в мене були. Але я не цiнував iх. Воював та пив. І як же мене дратувало, коли через це дружина менi лисину гризла! А потiм втратив iх усiх… – Якiв гiрко зiтхнув, проте не став розповiдати, за яких обставин згинула його родина. – І лише тодi зрозумiв, що моя Мотронка кохала мене всiм серцем, як нiхто й нiколи не кохав, коли навiки втратив ii, – трохи опанувавши себе, продовжив старий. – Господи, якби ж то вона була жива! Ох! А тут iще мати твоя надумала померти. А за нею й зять з небожами. Довiку Боговi вдячний буду, що хоч ти й Ганнуся в мене залишилися! Немае на свiтi нiчого цiннiшого, нiж родина! І якби не ви, то гiрка була б моя доля. Тому все зроблю для вас, щоб вам добре жилося. І до того ж Фiлiмонович менi довiряе, вважаючи старим дурнем, схибленим на спогадах про минулi походи. І через це вiдвертий зi мною бiльше, нiж треба. Тож не засуджуй мене, синку. Я хоч i старий, проте ще можу Вiйську знадобитися. Лесь отетерiло дивився на дядька: вiн нiколи не бачив його таким. Завжди веселе обличчя Яця стало сумним, а очi – вологими, немов вiн ледь утримував сльози. І його вразила не двоедушнiсть дядька, а своерiдна сповiдь, за якою ховався невисловлений бiль, найпотаемнiшi скорботи та жалкування за минулi помилки. – Лесику, ти в мене ще молодий, тому дурний. І до пуття не зрозумiеш мене. Життя – найкращий учитель, але його наука дуже болiсна. І я не хочу, щоб тебе вчило життя, тому прошу тебе, синку: не роби моiх помилок, – попросив Яць, помiтивши здивування небожа. – Цiнуй те, що тобi Господь посилае. Це одкровення, начебто й просте, змусило Леся замислитися над власним життям. І одразу згадалася Олеся. Згадалося, як затишно з нею було, як свiтилися ii очi вiд кохання. «Якби вона зараз була поруч, то докучала б менi! Та й що далi було з нею робити?! Вона ж бiдна, i дядько з хрещеним не допустили б нашого шлюбу, – виправдовував сам себе Лесь. – Боже! Та що я сам себе обманюю?! Я сумую за нею! Я хочу до неi! Хочу, щоб вона завжди була поруч. Господи, та я ж кохаю ii!» Це вiдкриття приголомшило його так, наче хтось обухом по довбешцi луснув. А потiм Лесевi стало страшно. Так страшно, наче самого дiдька зустрiв. Згадуючи останнi мiсяцi свого життя, згадуючи, як вiн квапився до Олесi на побачення, як божеволiв вiд неi, дурень Лесько нарештi второпав, що власними ж руками зруйнував дароване Богом щастя. «Моя зiронька-доля, яку менi сам Господь пiд ноги кинув!» – гiрко думав вiн, згадуючи знайомство з Олесею. Але що робити тепер, коли сам вiдштовхнув кохану? Помiркувавши, Лесь дiйшов висновку, що треба миритися, i вже зiбрався повернутися в Черкаси, проте життя продиктувало своi умови. До Нiжина дiйшли страшнi новини. Окрiм фактичного оголошення Московiею вiйни Украiнi, нiжинцi дiзналися, що вiйсько гетьмана разом з татарами штурмувало Кам’яне[4 - У сучаснiй Украiнi село в Лебединському районi Сумськоi областi. В описувану епоху перебувало пiд владою Московii i в ньому була фортеця та москальський гарнiзон.], але невдало. Облога затягнулася, через що татари почали скоювати наiзди на найближчi до Кам’яного украiнськi землi та брати людей у полон. Це викликало ремствування козацтва, i тому Виговський змушений був вiдступити назад, в Украiну. А наприкiнцi вересня Данило Виговський, брат гетьмана, знову зазнав поразки вiд воеводи Шереметева, навiть отримавши вiд гетьмана пiдкрiплення. А сам воевода завзято розсилав по Украiнi «Увещевательные статьи», у яких вiв брехливу пропаганду, наголошуючи, що «з давнiх лiт Москва й Киiв пiд единою державою великоруських монархiв», а отже, украiнцi вже на цiй пiдставi мусять схилитися перед царем Олексiем, плюнувши на власну свободу. А ще Шереметев пiдло тиснув на людську жадiбнiсть: у своiх прокламацiях звинувачував Виговського, що той навмисно козакам жалування не платить, як то було передбачено Переяславською угодою 1654 року. Навряд чи москаль не розумiв, що, враховуючи кiлькiсть козакiв, нiяких статкiв жодноi держави не вистачить на це жалування. Але його пiдлiсть падала в благодатний грунт, збiльшуючи ненависть чернi до заможних товаришiв i старшин. Ще люди розповiдали, що Полтава знову повстала проти гетьмана. На початку жовтня туди явився охтирський воевода Телегiн, видав козакам грошове жалування вiд царя та привiв iх до присяги. А ще намагався схопити вiрного Виговському полковника Фелона Гаркушу, але, на щастя, той встиг утекти. Проте не стiльки буремна Полтава була страшною. Жахливiшою була звiстка, що воевода Ромодановський, вiйсько якого разом з гультяями покiйного Барабаша влiтку розорило прикордоннi мiстечка Украiни, веде нове двадцятитисячне вiйсько. І найогиднiше те, що до нього долучилися харкiвськi, охтирськi та сумськi козаки, якi були украiнцями, проте корилися царю, мов жалюгiднi раби. І саме цi слобiдськi козаки захопили Миргород, безсовiсно пограбувавши всiх його жителiв. І ледь Ромодановський вступив у Миргород, як вороже налаштоване до Виговського козацтво принесло присягу на вiрнiсть кацапському царю. Юди! До того ж усi поплiчники покiйних Пушкаря та Барабаша, яким навеснi пощастило втекти вiд помсти гетьмана, приедналися до карального вiйська Ромодановського. У Миргородi воевода настановив полковником Степана Довгаля, якому вдалося втекти з-пiд арешту, а в Полтавi – Кирила, сина покiйного Пушкаря. І з огляду на цi обставини Виговський наказав полковникам Григорiевi Гуляницькому та Петровi Дорошенку пiднiмати своi полки та йти на захист пiвнiчно-схiдних кордонiв Украiни, ставши в Глуховi, Новгородi-Сiверському та Корибутовi. Слухаючи цi новини, Яць кипiв гнiвом та кляв усiх запроданцiв, що аж гай гудiв. Його гнiв пiдiгрiв отриманий вiд Гуляницького лист, у якому полковник вiдверто розповiдав про всi жахи, якi коiли кацапи: «…неприятель жорстокий i немилосердний, Москва наступае безбожна зi свавiльниками, нiкому не спускають, все мечем i вогнем розоряють, церкви Божi й монастирi палять, священникiв, iнокiв i iнокинь усiх пiд меч без усякого милосердя пускають, а зверх того над дiвчатами й попадями наругу чинять, груди урiзують, i малим дiтям не спускають, образам святим очi видовбують i гiрше вiд поган чинять»[5 - Цитата з листа Г. Гуляницького до наказного нiжинського полковника.]. Дивна була позицiя Яця. З одного боку, у нього з’явилася зневага до Виговського за угоду з Польщею. Але з другого, – вiн зненавидiв москалiв, зненавидiв усiх тих украiнцiв, якi iх пiдтримали, i вважав, що треба купочкою триматися та до гетьмана горнутися, бо всi негаразди в державi треба вирiшувати разом, без допомоги сусiдiв. Проте старий козак нiчого не мiг удiяти, окрiм як закликати гнiв Божий на всiх ворогiв Украiни. Лесь, який теж читав цього листа, був iще похмурiшим: його душу краяло лихо, яке спiткало Вiтчизну. Яць уважно спостерiгав за племiнником i, пiдмiтивши його обурення, заявив, що мае намiр вiдправити його до Гуляницького. Воля дядечка ламала всi Лесевi плани з влаштування особистого життя. Але вiн не наважився вiдмовити. «Напишу Олесi листа й попрошу вибачення», – вирiшив хлопець i урочисто мовив: – Мiй батько був скромним кушнiром, але Господь вирiшив, що ти замiниш менi батька. Тож по батьковi й син – я маю боронити Украiну вiд ворогiв, як це робив ти. – Це тебе в колегiумi так розумно говорити навчили? – зневажливо запитав Яць. – Хих! Недаремно я стiльки грошей за твою науку заплатив! Напишу Грицьковi листа, щоб вiн тебе у свiй почет прийняв, i будеш служити! І бережи тебе, синочку, Господь та Пречиста Дiва! Лесь, подякувавши дядечковi, побiг розшукувати сестру, бо хотiв попросити ii про послугу. Сестру вiн знайшов у палiсадничку. Ганнуся завжди мрiяла про великий садок. Але в тiсно забудованому мiстi немае мiсця деревам, тому дiвчина видiлила збоку вiд дому клаптик подвiр’я, де посадила калину, пiвники, барвiнок, мальви, м’яту з любистком та чорнобривцi з нагiдками. Цей крихiтний квiтничок був ii гордiстю, i вона ретельно його доглядала. Ось i зараз дiвчина прибирала квiтник до зими. Але iй заважали: Мартин мiцно тримав Ганнусю за зап’ясток, а вона марно намагалася вирватися, а потiм безцеремонно вдарила його по руцi держаком граблiв. – Злючка! – ображено вигукнув хлопець, потираючи забиту руку. – Не будеш заважати! Краще йди звiдси! Лесь спохмурнiв та швидко рушив до цих двох. – Що тут вiдбуваеться? – так грiзно запитав вiн, що Мартин аж позадкував, а Ганнуся зашарiлася, немов скоiла капость. – Та я оце мимо проходив i зайшов привiтатися, – пробелькотiв Мартин. – Привiтався? – Угу. – От i розумничок! А тепер iди, куди йшов, – порадив Лесь. – У нас iз сестрою е справи, i тому не можемо тебе прийняти, як належить. Дядьковi своему переказуй вiтання! Мартин, похнюпившись, побрiв до ворiт. А ледь вiн зник з очей, Лесь запитав сестру: – І давно вiн до тебе чiпляеться? – Знедавна, – нехотя мовила Ганнуся. – Ти тiльки не думай, що я даю привiд! Але вiдколи я пiдросла, то вiн… Загалом вiн мене з дитинства знае, проте тепер… – Проте тепер, як ти, сестричко, дiвувати почала, то в цьому бевзнi прокинувся апетит?! – роздратовано мовив Лесь. – Вiн же тобi не подобаеться, чому ти дядьковi не поскаржишся? – Ну, вiн менi не настiльки докучае… Та й соромно менi дядечковi таке говорити, – мовила Ганнуся, почервонiвши. Лесь зiтхнув та пригорнув сестру до себе, пообiцявши: – Я поговорю з ним, щоб вiн не чiплявся до тебе. – Нi. Не втручайся! Я сама в змозi впоратися з набридливими залицяльниками, – твердо мовила Ганнуся. А потiм запитала, щоб перемiнити незручну тему: – Ти, мабуть, чогось хотiв вiд мене? Та ти ж моi грядки топчеш! Ану тпрусь звiдси! Лесь розсмiявся, проте обережно вийшов з квiтничка. – Так, я хотiв попросити тебе про послугу. Коли менi прийде лист вiд дiвчини на iм’я Олеся Гориченко, то ти його приховай вiд дядька. Або принаймнi вмов його не читати. Вiддаси його менi, коли я повернуся. – А куди ти iдеш? – У вiйсько Гуляницького. – Господи Боже! – заволала Ганнуся i, впустивши граблi, кинулася братовi на шию. – Лесику, навiщо? Хiба ти не можеш залишитися в Нiжинi? Адже тут теж козаки потрiбнi. – Я вже вирiшив, Ганнусю, бо треба ж менi чимось у життi займатися! Тож не вiдмовляй мене! Ти допоможеш менi? – А що це за дiвчина? – запитала Ганнуся, з тону брата зрозумiвши, що вмовляння будуть марними. – Ну… – зам’явся Лесь. – Добре! Я не лiзтиму у твоi справи, а ти не лiзтимеш у моi. Домовилися? Господи, братику, бережи себе, а ми з дядьком будемо просити за тебе Бога! – вигукнула Ганнуся, мiцно обнiмаючи брата. Лесь написав Катеринi, дружинi хрещеного, i попросив ii потайки вiддати Олесi примирливого листа. «Тiтка нiчого не скаже хрещеному. А Олеся пробачить менi, i ми одружимося. Байдуже на все! Дядько правильно казав, що треба жити своiм розумом!» – думав Лесь. Роздiл ІІ Облога Варви Divide et impera![6 - Роздiляй та володарюй! (лат.)] З дому Лесь поiхав сам, необачно вiдмовившись пошукати собi попутникiв. А в дорозi вiн дiзнався вiд бiженцiв, якi масово тiкали на Приднiпров’я, що москальська армiя пограбувала та спалила Лубни й Мгарський монастир. На щастя, бiльшiсть лубенчан утекла разом з козаками, бо лубенський полковник, бачачи чисельну перевагу ворога, змушений був вiдступити. Полки Прилуцький, Нiжинський та Чернiгiвський вийшли назустрiч вiйську Ромодановського та бiля Пирятина дали йому бiй, який завершився внiчию. І тому вiрнi Виговському козаки вiдступили у Варву. А Ромодановський, пошарпавши Пирятин, кинувся переслiдувати Гуляницького. Леся охопила досада: тепер шлях до Варви повний небезпек. Проте вiн поклався на удачу й поквапився в мiстечко, давши гак на схiд, щоб не потрапити в полон до москалiв, якi, ймовiрно, рухалися туди з боку Пирятина. Майже бiля Варви Лесь зустрiв роз’iзд козакiв. Хлопець не став тiкати: може, це своi. Але п’ятеро воякiв оточили його, тримаючи пiд прицiлом пiстолiв. Вочевидь, вони нишпорили мiсциною, сподiваючись схопити «язика». Уперед виiхав лiтнiй козак та незворушно запитав: – Ти хто такий? – Мое iм’я – Олександр Якимович, родом я з Нiжина, – обережно вiдповiв Лесь. – А що ти тут робиш? – Їду до полковника Гуляницького. Вiн наказав усiм, хто здатен тримати зброю, iти в його вiйсько. А ви, хлопцi, за кого – за своiх чи до царя в холопи записалися? – вкрадливо запитав Лесь у надii, що це своi. – Так ти гетьманський мисколиз! – презирливо вигукнув лiтнiй козак. – Краще бути гетьманським мисколизом, нiж кацапським холуем, як ти! – вiдрiзав Лесь, зрозумiвши, що потрапив до ворогiв. – І не соромно вам, козакам, проти своiх братiв зброю пiднiмати за наказом воевод? Хiба ви забули про честь, що зрадили Вiйсько? – Ти, щеня, будеш менi дорiкати? – насмiшкувато запитав козак та, пiд’iхавши до Леся ближче, навiдмаш вдарив його рукiв’ям нагайки. Але хлопець спритно ухилився, нагнувшись до холки свого коня, одночасно пришпоривши його. Тварина зiрвалася з мiсця. Позаду пролунали пострiли, i Лесь iще нижче пригнувся, розумiючи, що головне – втекти. Лесевi не пощастило: пiдстрелили його коня. Бiдолашна тварина аж перекинулася на скаку, а сам вiн полетiв шкереберть на розмоклу вiд осiннього дощу землю, боляче вдарившись плечем. Лесь швидко схопився i, невiдомо на що сподiваючись, вiдчайдушно побiг пiд захист найближчого гаю. Але його наздогнали та оточили. – Що? Втiк? – запитав той самий лiтнiй козак, насмiшкувато оглядаючи Леся, який важко дихав. – В’яжiть його, а потiм обшукайте. Один з козакiв боляче викрутив Лесевi руки, зв’язав i почав обшукувати. А знайшовши за пазухою листи, розгорнув перший i прочитав уголос. Це був лист до Гуляницького, яким Якiв просив полковника прийняти небожа до себе джурою. – Отже, ти не брехав нам, хлопче, – мовив старий козак. – Що ж, ходiмо з нами до кацапiв, яких ти так зневажаеш, i там розповiси все, що знаеш, бiльш докладно. – А вiн багато може розповiсти, – мовив козак, який обшукував Леся. – Його дядько шпигуе на користь Гуляницького, бо в цьому листi… Несподiвано щось бахнуло, свиснуло, i Лесь вiдчув, що йому на обличчя бризнула якась рiдина. Хлопець з нерозумiнням поглянув навколо себе й побачив, що козак, який читав листа, лежить з прострiленою скронею. «Господи Боже, це ж його кров! – уторопав Лесько, вiдчувши на губах солоний присмак кровi. – Фу!» Вiн ледь здолав нудоту i, замiсть того щоб упасти долiлиць, рятуючись вiд куль, почав плюватися, а потiм терти обличчя об плече, намагаючись витерти чужу кров. І, як на грiх, потерся об забруднене багнюкою. А навколо Леся спалахнула сутичка – хтось оточив загiнчик, обстрiлюючи та не даючи змоги втекти. За кiлька хвилин трьох було вбито, а двох схопили якiсь козаки. Лесь нарештi перестав плюватися й огледiвся – його оточувало з десяток козакiв. «Це, мабуть, роз’iзд iз Варви. Вони в розвiдку пiшли», – зрозумiв вiн i пiдбiг до того, хто здавався йому головним. – Щиро дякую тобi, пане, за порятунок! Якби не твоi хлопцi, то не оминути б менi всiх нещасть полону! Ви ж козаки Гуляницького? Мене до нього з Нiжина вiдправив мiй дядько Якiв Кулябка, – торохтiв Лесь. – Он у того вбитого е листи, якi все пiдтвердять. – А як тебе звати? – усмiхаючись, запитав козак, розумiючи, що хлопець квапиться запевнити, що вiн свiй. – Лесь Якимович. Я ранiше служив… – Та менi це однаково, – вiдрiзав чоловiк. – Поiдеш з нами, а там розберемося. – Тодi розв’яжiть мене, будь ласка! – попросив Лесь. – У Варвi розв’яжемо, – сухо мовив старий козак. – Ти, горобчику, не ображайся. Бог його знае, що ти за птиця така! Козаки швидко пiдiбрали все, що було цiнного в загиблих, вiдловили iхнiх коней, а отаман пiдiбрав листи, сховавши собi за пазуху. Леся й двох бранцiв перекинули через спини коней, прив’язали та квапливо повезли в мiсто. Їдучи в незручному становищi, Лесь злився на таку недовiру. Але потiм уторопав, що в сорочцi народився – вiдбувся лише вбитим конем та брудним одягом, а мiг отримати кулю чи в полонi опинитися. «Дякую Тобi, Боже, що не залишив мене, грiшного! – подякував хлопець. – Сподiваюся, що коли вони прочитають дядькового листа, то вiдпустять мене. От уже ж дiйсно все вдало склалося – хто б мене пустив у фортецю, коли ворог на пiдходi? Тiльки мого Булата шкода! До слiз шкода! Вiн такий лагiдний був!» Дивовижний був варвинський край – високi прадавнi могили-кургани химерно перемежались iз дрiмучими ярами та топкими болотами, перетворюючи цей куточок Украiни на ожилу билину. Мiстечко зручно розташувалося мiж трьох рiчок – з пiвнiчного заходу його захищав Удай, з пiвденного заходу – Варвиця, а зi сходу – Варва. Крiм того, долина Удаю була болотяною мiсциною, порослою густими очеретами та чагарниками, що ще бiльше ускладнювало пiдхiд до мiстечка. Фортеця стояла на доволi високiй горi, яка одним боком примикала до Удаю, утворюючи неприступне урвище, а з iншого ii захищали густi гаi та урочища. Гору увiнчували землянi вали з дерев’яними частоколами та сторожовими вежами, серед яких, немов дiадема, виблискувала баня церкви. Проте нинi цей куточок посилено укрiплювався людьми, якi знайшли тут укриття вiд нелюдiв. Лесь якомога вище пiдняв голову, прагнучи все роздивитися – пагорб перед замковою горою козаки перекопали окопами, насипавши додатковi вали, щоб ускладнити пiдступ до фортецi. Маленький загiн швидко проскакав через цей пагорб, минув мiцну браму з вежею нагорi, опинившись усерединi фортецi, яка кишiла людьми. Адже тут знайшли прихисток не тiльки козаки, а й мешканцi навколишнiх сiл. Леся зняли з коня та вiдвели до Гуляницького. На щастя, Грицько впiзнав його – торiк Лесь вiдвiдував родину й дядечко познайомив iх. Хлопця розв’язали, i вiн одразу ж полiз у кишеню по хусточку та почав вiдтирати бруд i кров з обличчя. – А чому ти вiд Джулая пiшов? – запитав Грицько, прочитавши листи. – А в хрещеного було нудно: вiн панькався зi мною, наче з маленьким. До того ж я жив далеко вiд родини. А тепер попросився до твоеi милостi, щоб бути ближче до дядька та сестри. – Воно й не дивно, що панькався, – придушивши смiшка, мовив Грицько, спостерiгаючи, як Лесь намагаеться хоч трохи вiдтерти одяг. – Але я панькатися не буду! Тож припини хорошитися, мов панна. Потiм пику вiдмиеш. І запам’ятай: тiльки з поваги до твого дядька я беру тебе до себе. Ти щось цiкаве чув у дорозi? Лесь натяк зрозумiв, тому швидко сховав хусточку та докладно й чiтко розповiв усе, що бачив та чув. Гуляницький вислухав i спохмурнiв – звiстка про повторний розгром Данила Виговського пiд Киевом викликала неабияку досаду. «Нинi моi люди единi, хто здатен дати вiдсiч москалям. Треба встояти за будь-яку цiну! Господи, допоможи менi!» – подумав полковник. Джури Гуляницького прийняли Леся приязно, а козаки, якi його спiймали, шляхетно повернули речi, якi забрали з убитого коня. На жаль, такий вiйни закон – здобиччю не гребуе нiхто! А вже ввечерi Лесь вдруге палко дякував Боговi, що встиг опинитися у фортецi, бо пiд мiстечко пiдiйшов авангард москальськоi армii. Звичайно, Ромодановський запропонував козакам здатися, на що його парламентарi отримали вiд усiх трьох полковникiв тверду вiдмову. Тодi воевода здiйснив спробу взяти фортецю рiзким штурмом, кинувши на неi всiх украiнцiв, якi були в його вiйську. Невiдомо, чи Ромодановський сподiвався, що обложенi неохоче будуть битися проти спiввiтчизникiв, чи прагнув, щоб усi зрадники кров’ю довели свою вiдданiсть, але наступ захлинувся – козаки Гуляницького люто вiдбилися й навiть здiйснили вилазку, завдавши ворогу значних втрат. Проте це мало допомогло – становище обложених було складне. Ворог хоч i не стояв пiд самими стiнами, але розташувався по околицях, оточивши Варву щiльним кiльцем. І для такоi невеликоi фортецi людей у Гуляницького було забагато, i невдовзi бракуватиме продовольства. До того ж через листопадову мряку порох зволожуеться, що унеможливлюе використання артилерii. А коли прибуде пiдмога – невiдомо. Та й чи прибуде? Нi, Гуляницький не сумнiвався, що Виговський не кине його напризволяще. Але в самого гетьмана справи поганi через поразку пiд Киевом. Та й невiдомо, чи не кинув цар ще додаткових вiйськ в Украiну, якi можуть дiйти аж до Чигирина. Адже вiйсько Гуляницького, яке було единим боездатним на Заднiпров’i, тепер замкнене у фортецi. І жодна звiсточка сюди не дiйде. Проте вiдважний полковник не зневiрювався – вiн знав, що б’еться за правду. А на чийому боцi правда – на боцi того сам Господь Бог. Потяглися днi осади, впродовж яких Лесь активно брав участь в усiх сутичках, чим здобув певний авторитет серед товаришiв. Воно й не дивно: Лесь суттево змiнився, став серйознiшим i менше переймався своею зовнiшностi. Вiн i сам собi дивувався. Але Лесь, як i всi iншi козаки, жив у постiйному вiдчуттi небезпеки, обтяженому невiдомiстю, напругою, недосипанням, якi породжували почуття безвиходi. А такi умови дуже мiняють людей. Когось у кращий, а когось у гiрший бiк. А ще Леся мучило iнше – чи пробачить йому Олеся? Тож чи нiс вiн варту на вежах фортецi, чи коротав з товаришами години вiдпочинку, але його думки все одно зверталися до неi. Пам’ять, ця жорстока властивiсть розуму, яка позбавляе права на забуття, повертала Леся в минуле лiто, коли вiн разом з коханою гуляв околицями Черкас. Згадувалося йому, як Олеся притискалася губами до його плеча, щоб стримати стогони вiд любощiв, а вiн у знемозi падав поруч з нею на спалену сонцем степову траву. Вiддихавшись, вона схилялася над ним, дивилася так млосно й закохано, а потiм несамовито цiлувала, що Лесько аж досадував, що мiж любощами треба певний час. «Який я тодi був щасливий! – думав Лесь, стоячи в дозорi на вежi, що вiдкривала огляд на Удай. – Я мав усе, що людинi треба для щастя. А тепер невiдомо, чи виживу я, чи загину. Господи Боже, благаю Тебе, тiльки б Олесенька менi пробачила! Я мушу вижити заради неi!» Нiч видалася холодною та вiтряною. І раз у раз хмари то затягували чорне небо, то вiдкривали повний мiсяць, який заливав мертвотним свiтлом Удай, його береги та непролазний гай, що примикав до берега. І ось у цьому свiтлi Лесь побачив якийсь рух на березi рiчки, бiля гаю. Виглядало це так, нiби декiлька людей несуть довгу колоду. Хлопець, придивляючись, навiть перехилився через огорожу вежi. Дiйсно, якiсь люди тягли щось довге. Але вони зупинилися, вочевидь чекаючи, поки мiсяць знову сховаеться. І тут Леся осяяло: користуючись темрявою осiнньоi ночi, ворог робить пiдкоп, щоб закласти мiну, вiд якоi може рухнути частина валу. І вони таскають колоди, щоб укрiпити лаз, бо iнакше самих може засипати. А не помiчали iх тому, що риють уночi, та ще й з того боку, штурм якого ускладнений через гай, отже, не так пильно охороняеться. – Дивись! – неголосно гукнув вiн товариша. – Бачиш он там людей? Молодий козак швидко пiдiйшов i почав придивлятися. Але ворог уже зник у гаю. Тодi Лесь побiг до свого патрона. Гуляницький мiцно спав, бо за днi осади не знав анi хвильки спокою: вiн нарiвнi з усiма вiдбивав атаки, здiйснював вилазки та надихав своiх людей, як мiг. Утiм, як i два iншi полковники. Тому Грицько роздратовано дивився на Леся, але його злiсть одразу ж випарувалася, коли хлопець завершив свою розповiдь. І негайно вiдправив загiн козакiв пiд стiни фортецi. – І я теж пiду! – заявив Лесь. – За яким дiлом? – насмiшкувато запитав Гуляницький. – Бо я не панна! Це я помiтив ворога, тож маю право! – Що ж, iди, синку! – дозволив Грицько. Невеликий загiн безшумно вислизнув з фортецi. І так само безшумно попрямував уздовж гори. Лесь iшов разом з усiма, вiдчуваючи, що серце чомусь б’еться, мов навiжене, а в ротi пересохло. У скупому свiтлi осiннього свiтанку козаки обстежили берег пiд урвищем, але вiн був порожнiй, а саме урвище цiле – жодного слiду пiдкопу чи якихось земляних робiт. У досадi козаки повернулися у фортецю. Трохи згодом Лесь стояв перед Гуляницьким i стоiчно слухав огиднi епiтети, якими його нагороджував розлючений осавула, який очолював цю вилазку. Полковник безсторонньо мовчав, не зупиняючи осавулу й не захищаючи Леся. – Можливо, вiн i помилився, – мовив Гуляницький, коли, нарештi, осавула втомився лаятися. – Але молодi очi не брешуть навiть у пiтьмi! І не такий вiн уже йолоп, щоб йому з переляку примарилося. То, може, це ти чогось не угледiв? – Та як же не угледiв, коли… – А ти лiс оглянув? – Нi, – подав голос Лесь, – нiхто в лiс не ходив, бо осавула побоювався зiткнутися з ворожим роз’iздом. Гуляницький замислився, а потiм знову вiдправив солiдний загiн обстежити лiс. Лесь знову пiшов з усiма й похмуро вештався порожнiм лiсом, не турбуючись про безпеку, бо почувався приниженим вiд звинувачень осавули. Але ж вiн ясно бачив у мiсячному сяйвi людей, якi щось несли! «А може, менi й справдi примарилося i я даремно здiйняв галас?» – подумав Лесь, засумнiвавшись у самому собi. Несподiвано його увагу привернула дивна купа хмизу вперемiшку з опалим листям. Вона була не безформною, а витягнутою уздовж. Лесь iз нерозумiнням дивився на сушняк, сумнiваючись, що природа могла надати таку впорядковану форму, а потiм пiдняв довгий сук та почав розгрiбати листя та прибирати гiлки. І знайшов драбину. Довгу й мiцну. Спецiально зроблену, щоб дiстатися до вершини частоколу фортецi. Лесь осмiхнувся та побiг шукати своiх. Пiзно ввечерi на вежах i галереях частоколу над Удаем скупчилося чимало козакiв. Люди сидiли тихо, прислухаючись до найменшого шурхоту. І як на грiх, нiч знову була темна та вiтряна, а гай бiля пiднiжжя урвища стогнав та скрипiв пiд злим осiннiм вiтром. Лесь теж був на вежi. Тiй самiй, з якоi минулоi ночi побачив ворога. Хлопець вдивлявся в пiтьму, насторожено прислухався, проте вiдчував дивну впевненiсть, що все вдасться. Адже ворог хитро придумав! Навiщо витрачати сили на виснажливi та кривавi штурми, коли можна дiяти хитрiстю – сховати довгi драбини поблизу того мiсця фортецi, де вiдкритий штурм неможливий, отже, це мiсце слабко охороняеться, i вночi тихенько видертися на стiни, вирiзати сторожу та захопити фортецю. План був вiдверто божевiльний, але цiлком реальний для виконання. Адже штурм будь-якоi фортецi був дуже складною справою, тож завжди намагалися долучити фантазiю й хитрощi – у скрутi чи жадобi вбивства людська фантазiя не знае меж. Вочевидь, москалям треба було будь-що зломити гетьманцiв. Лесь оперся на поручнi, звiсившись за край вежi. Усмiхнувся, згадавши, як Гуляницький, дiзнавшись про захованi драбини, з ледь помiтною насмiшкою покосував на осавулу, мовивши: «Ось тобi й личак[7 - Личаки – чоловiче взуття з лика, схоже на росiйськi чи бiлоруськi лаптi. Було поширене на Полiссi.] литовський!», бо саме так той лаяв Леся. Хоча самому Лесевi й слова похвали не сказав. «Досадно, що нi чорта не видно, – подумав хлопець. – Але це найкращий час для нападу». Час тягнувся повiльно, хвилини складалися в години. І вив вiтер. Проте мiж його виттям козаки почали розрiзняти iншi звуки – десь брязнула зброя, десь щось стукнуло, десь пролунали людськi голоси. Але цi звуки здавалися примарними, навiяними скавчанням вiтру, тим паче, що нерви в козакiв були натягнутi до межi, i якби деякi з них на власнi очi не бачили захованих драбин, то списали б iх на марення. Щось неголосно стукнуло об дерев’яну огорожу вежi. Лесь здригнувся, пошарив руками й намацав край драбини. «Лiзуть», – прошепотiв вiн, i його товаришi почали виймати зброю. Сам хлопець притисся спиною до однiеi з чотирьох колод, що пiдтримували дах вежi, i вийняв шаблю. Край драбини все частiше постукував об огорожу – вочевидь, лiзло багато людей. Лесь чекав, шкодуючи, що в кромiшнiй пiтьмi нiчого не видно. Несподiвано хлопець iнтуiтивно вiдчув, що перший ворог уже досяг верху, i махнув шаблею. Пролунав несамовитий, сповнений дикого болю крик, який канув униз. І одразу ж засурмили сурми. Слiпуча хвиля поповзла вежами та галереями частоколу. Це запалили факели, iхне полум’я рвав вiтер, марно намагаючись загасити, i всi – i нападники, i захисники – на мить замружились вiд яскравого свiтла. А потiм розпочалася бiйня. Захисники Варви завзято вiдбивалися, скидаючи нападникiв з частоколу разом з драбинами, безжально рiзали всякого, хто лише траплявся пiд руку. І шум цього побоiща перекрив навiть вереск вiтру. Усi три полковники теж явилися вiдбивати штурм, як належить гiдним военачальникам. Невдовзi ворог вiдступив. Але захисникам вдалося захопити бранцiв, якi виявилися харкiвськими козаками та, не чекаючи допиту з тортурами, повiдали чимало цiкавого. Не маючи сили розгромити впертих гетьманцiв, Ромодановський учинив iнакше – скликав раду, на якiй обрали нового гетьмана. Ним став значний вiйськовий товариш Іван Безпалий, який навеснi був прибiчником покiйних Пушкаря та Барабаша, а пiсля iхнього падiння втiк до Белгорода. Проте через неповний склад ради його обрали лише наказним гетьманом. Дiзнавшись про це, Гуляницький скипiв вiд лютi – це був хитро продуманий розкол украiнського суспiльства: два гетьмани не можуть iснувати одночасно. Тож усi незадоволенi Виговським переметнуться до Безпалого. А таких безмозких людей чимало! Але трохи втiшила всiх трьох полковникiв звiстка, що Виговський вiдправив iм у помiч вiйсько пiд командуванням переяславського полковника Тимофiя Цицюри та наказного гетьмана Скоробагатенка. Проте цi двое не могли самотужки здолати чимале вiйсько, яке Ромодановський стягнув пiд Варву. – Що будемо робити, панове? – запитав Грицько в Дорошенка та Силича, чернiгiвського полковника. – Довго протриматися нам складно – закiнчуються харчi та порох. – Стояти на смерть – це, звичайно, добре, проте користi, що ми тут поляжемо, буде мало. Тiльки слава! Якби ж то зi Скоробагатенком та Цицюрою знестися та з двох бокiв вдарити по москалях, то й дiло б краще пiшло, – мовив Силич. – Нi, не вийде, – зiтхнув Дорошенко. – Сьогоднiшнiй штурм довiв, що Ромодановський прагне нас будь-що знищити й вiдтепер прочiсуватиме округу, мов гребенем вошей. Трое полковникiв замовкли, розумiючи, що единий вихiд – триматися, доки вистачить сил. І зараз найголовнiше, щоб iхнi козаки не занепали духом. Бранцiв Гуляницький наказав повiсити, скинувши в зашморгах з частоколу. Даремно люди благали про помилування, запевняючи, що не з власноi волi пiшли воювати, а з примусу. А опинившись у полонi, сподiвалися на милiсть вiд спiввiтчизникiв, бо загони москалiв, iдучи на допомогу Ромодановському повз Харкiв, пограбували домiвки багатьох козакiв, забрали припаси та худобу, а те, що не змогли забрати, знищили. І з простих козакiв знущалися, принижуючи та називаючи зрадниками, погрожуючи, що як повертатимуться назад, то всiх iх у холопи поведуть. – А так вам i треба! – байдуже мовив на цi жалоби Гуляницький. – Ви чужi для ворога, а для своiх – виродки, бо зрадили власну кров, забувши, що ви украiнцi, дозволивши кацапам плювати вам в обличчя. Тож хоч подохнiть з гiднiстю! Хоча яка може бути гiднiсть вiд зашморгу?! Але куль для вас шкода: iх i так замало. Утiм думка зв’язатися з Цицюрою та Скоробагатенком позбавила Грицька спокою. Вiн розумiв, що його гонець муситиме прокрадатися через мiсцину, яка кишить ворогом. І де знайти таку вправну людину? А якщо вона потрапить у полон i пiд тортурами видасть увесь план, то вiн зазнае поразки. Але дуже хотiлося ризикнути, бо розгром Ромодановського був би вiдчутним ляпасом царевi Олексiю. У полудень 29 листопада до фортецi пiд’iхали козаки, очолюванi Цицюрою. Їх впустили у фортецю, i Тимофiй розповiв новини. З одного боку, прикрi, а з другого, – цiлком стерпнi. Не маючи сили розбити Ромодановського, вiн зi Скоробагатенком запропонував перемовини. Тим паче, що гетьман Виговський пiд Киевом уклав з Шереметевим мир, i останнiй надiслав Ромодановському листа, пiдтверджуючи цю подiю. Тож обидва полковники теж запропонували мир, на який воевода погодився i який був йому вигiдний: на носi грудень, не стояти ж пiд цiею клятою Варвою всю зиму, чекаючи, коли козаки у фортецi перемруть вiд голоду! Тому воевода прийняв вiд полковникiв присягу на вiрнiсть царевi, а тепер пропонував оборонцям Варви теж скласти присягу та передати йому фортецю, пiсля чого вiн усiх безперешкодно вiдпустить. Помiркувавши та згнiтивши своi гордi серця, трое полковникiв погодилися. І 30 листопада, пiсля трьох седмиць облоги, Гуляницький, а разом з ним усi його козаки принесли присягу на вiрнiсть царевi, здали фортецю Ромодановському, який залишив тут невеликий гарнiзон. Пiсля цього Грицько попрямував у Нiжин. А Ромодановський з Безпалим подалися в Ромни, якi стали ставкою незаконного гетьмана. Невiдомо, чим думав Безпалий, коли тягнув лапи до булави. Але коли вхопив, то нарештi второпав, у яку халепу вскочив, – дорогою на них напав невеликий загiн татар, якi прийшли з Цицюрою й Скоробагатенком i вiд яких вдалося вiдбитися. Але якби вiн потрапив у полон i його вiдвезли до Виговського… У найкращому випадку гетьман наказав би його повiсити, а в гiршому – на палю посадити. Тому Безпалий тримався кацапiв, мов воша за кожух. А Лесь, ледь повернувшись додому, одразу запитав сестру про листа вiд Олесi. Але вiдповiдi не було. Хлопець розшукав чоловiка, якого просив про цю послугу. Той повiдомив, що вiддав листа особисто Катеринi, але вiдповiдi вона не передавала. «Господи! Та краще б я загинув у Варвi!» – у розпачi подумав Лесь, зрозумiвши, що Олеся йому не пробачила. Вiн не сумнiвався, що Катерина вiддала iй листа, але не мiг уторопати, чому дiвчина йому не вiдповiла. А потiм розлютився: «Та як вона могла менi не пробачити, коли я так упадав за нею?! Та що вона собi мiркуе? Чи й не краля! А ну ii к грецям! Такого цвiту по всьому свiту! Обiйдуся без неi!» – думав вiн, страждаючи вiд ураженоi гординi. Згодом Гуляницький отримав наказ стати в Конотопi, який був прикордонною фортецею, – вочевидь, Виговський не довiряв укладеному перемир’ю. І Лесь, дiставши благословення вiд дядечка, поiхав разом зi своiм патроном. Роздiл ІІІ Переваги шлюбу зi зрiлим чоловiком Що я тебе кохаю, у тiм грiха не бачу. Про це з невiгласами я й слiв дарма не трачу. Адже кохання мед лiкуе тiльки мужнiх, І шкодить тим, хто мае iншу вдачу.     Омар Хайям Звiстка, що осавула Висоцький одружуеться з власною служницею, викликала серед черкаських обивателiв чималий подив. Якби раптом з’явилися ляхи чи москалi з пушками й почали гатити по мiсту, то й тодi черкасцi здивувалися б менше. Годi й говорити, що в родинi самого Михайла панував не менший подив i навiть розгубленiсть – Настя та Андрiй не знали, як тепер поводитися. Осуджувати батька чи нi? А як триматися з майбутньою мачухою, яка нещодавно прислужувала iм обом? Урештi-решт обое вирiшили мовчати. Андрусевi Олеся завжди подобалася, бо часто покривала перед татом його пустощi. А Настя усвiдомила, що не в правi вказувати батьковi, тим паче, що невдовзi сама замiж пiде. Мабуть, пiде, якщо ii Семен зважиться сватiв прислати! А Горпина взагалi злякалася, згадавши всi заподiянi Олесi кривди: тепер вона, ставши панi, неодмiнно з нею розрахуеться. Тому поводилася так сумирно, що хоч за пазуху клади. Сам Михайло, звичайно, розумiв, що його шлюб викликав загальний осуд, але йому було однаково. Вiн почувався занадто щасливим для таких дрiбничок – здiйснюеться його мрiя, i в нього немов крила за плечима виросли. Єдине, що його турбувало, це втручання Катерини – а чи не розповiсть вона Олесi про листа вiд Леська? Але жiнка мовчала, усiляко уникаючи зустрiчей i з ним, i з Олесею. Вiдколи звiстка про ii весiлля набула розголосу, Олеся почала помiчати, що люди на неi косо дивляться. Хоча Михайло заради пристойностi переселив ii до своеi знайомоi, варто було дiвчинi пройти мiстом, як усi, кому не лiньки, проводжали ii осудливими поглядами. А деякi жiночки, вельми вихованi та побожнi, навiть дозволяли собi вiдпускати на адресу Олесi не зовсiм пристойнi зауваження, при цьому клопоталися, щоб вона iх неодмiнно почула. Обурення поважного жiноцтва зрозумiти не складно: явилося казна-звiдки якесь дiвча та звабило порядного чоловiка, який занадто благородний, щоб не одружитися з нею пiсля такоi хиби. Олеся вдавала, що не помiчае цього цькування – з деякого часу iй стало байдуже на суспiльну думку. У ii душi нiби все пiшло прахом – залишилися тiльки гнiв на Леся та бажання самоствердитися. Напередоднi весiлля до Олесi за звичаем прийшли дiвчата розплести косу. Настя, звичайно ж, допомагала, але вiдчувала нiяковiсть. Треба ж таке – вона з майбутньою мачухою на гульки бiгала! Це усвiдомлювали й iншi дiвчата, тому ховали посмiшки. Несподiвано Настя прошепотiла Олесi у вухо: – Слухай, а як менi тебе називати вiд завтра? Олеся з нерозумiнням подивилася на неi та буркнула: – Як сама забажаеш. – Тодi я не буду називати тебе матiр’ю чи мачухою. Менi якось нiяково. – Я вже сказала, що менi байдуже, – вiдрiзала Олеся. – Лiпше йдiть. Косу ви вже розплели. Дiвчата з полегшенням зiтхнули та швиденько попрощались, кваплячись пiти. Проте Настя затрималася. – Знаеш, Олесю, я не хочу, щоб мiж нами були якiсь недомовки, тому скажу вiдверто: менi не подобаеться цей шлюб. Занадто спритно ти все влаштувала! З’явилася така смирненька та нещасна. На Леська так чiплялася, що вiн змушений був утекти вiд тебе, а виявляеться, ти ще й на батька мого оком накинула, побачивши, що небiдний вдiвець! Спритно ти погналася за двома зайцями – одного все-таки вхопила! Проте я не можу вказувати татовi. Я лише сподiваюся, що пiсля весiлля ти триматимешся так само, як i ранiше, – скромно й доброзичливо. Вiд цих слiв Олеся затремтiла, бо Настя, бездумно повторюючи бруднi плiтки, боляче вдарила по живiй ранi. – Я теж сподiваюся, що ти залишишся такою самою приязною до мене, якою була, – у тон iй промовила Олеся, а потiм ущипливо додала: – І не забувай, що ролi в нас тепер помiнялися. До речi, коли тебе Семен сватати збираеться? Дивись, Настуню, щоб менi на твоему весiллi не довелося пити горiлку з дiрявого кухля[8 - За старовинним звичаем, якщо пiд час шлюбноi ночi виявиться, що наречена втратила дiвочу честь до шлюбу, то ii матерi пiдносять горiлку в надбитому кухлi, а на шию вдягають хомут на знак зневаги за погане виховання доньки.]! А тепер залиш мене саму! Вiд цього морального плювка Настя запаленiла й швидко вискочила з кiмнати. А Олеся гiрко заплакала. «Чого всi такi злi? Хто вони такi, щоб зневажати мене? Я теж така сама людина, як i вони!» – схлипуючи, думала дiвчина. Знову згадався Лесь. Згадалося, як вiн колись заступився за неi. Як сказав: «Моя хистка лiлее, нiколи не дозволяй себе ображати». А потiм сам скривдив ii. Вiд цього ще ряснiше потекли сльози, а в душi ще дужче сколихнулася лють на весь свiт. І нещасна Олеся, витираючи сльози, прошепотiла: «Бiльше нiколи мене нiхто не скривдить! Жодна людина! Богом присягаюся, що бiльше нiколи цього не допущу!» Наступного ранку Олеся, вдягнена в сукню з дорогого кармазину, багато прикрашену шиттям iз золотих шнурiв i тасьми, подаровану до весiлля Михайлом, та у вiнок iз тканинних квiтiв, – у листопадi живих не знайдеш, – чекала Левуся. Адже за звичаем саме вiн мав вести ii до церкви як единий родич чоловiчоi статi. Левко був не в захватi вiд цього весiлля. Кмiтливий хлопчик розумiв, що Олеся йде за нелюба, щоб полiпшити iм обом життя, i йому було до слiз ii шкода. Але вiн нiчого не мiг змiнити. І хай там як, але це буде лiпшим для сестри – кращого нареченого, нiж Михайло, Олесi все одно не знайти, бо нiкому не потрiбна вродлива, але бiдна дружина. Лесь он як за нею упадав, проте змушений був покинути ii – Левко по-своему виправдав вiд’iзд свого дорослого приятеля. Тому вiн з важким серцем, проте з урочистим виглядом повiв свою красуню-сестру в церкву. Для Олесi мов у напiвснi пройшли i вiнчання, i саме весiлля, на яке зiйшлося чимало гостей: хто ж вiдмовиться смачненько поiсти, випити, та ще й при цьому розважитися? І тому весiлля вийшло напрочуд веселим i невимушеним. Фена теж з’явилася, проте люди подивилися на це крiзь пальцi. Отямилася Олеся тiльки тодi, коли жiнки вiдвели ii в комору, де, переодягнувши в нову сорочку, залишили саму. «Ой, i що ж менi тепер робити?!» – думала дiвчина, нарештi усвiдомивши, що через своi мстивi мотиви не врахувала цю iнтимну грань шлюбу. Вона так i стояла посеред комори, час вiд часу скоса позираючи на постiль, за звичаем намощену iз соломи та зi снопом жита замiсть подушок, застелену бiлими простирадлами, коли увiйшов Михайло. Олеся подивилася на нього та швидко опустила очi, повернувшись спиною й вiдчуваючи, що червонiе. Та так червонiе, що аж щоки запекли. Михайло окинув жадiбним поглядом постать дружини, швидко роздягнувся та пiдiйшов до неi ззаду. Обняв, обережно прибрав волосся й почав цiлувати ii шию. Ковзнув губами до плеча, стягнувши з нього сорочку. Торкнувся долонею щоки Олесi, повертаючи ii обличчям до себе. Олеся мiцно заплющила очi, щосили стримуючи себе, щоб не вирватися. «Кохана, подивися на мене!» – прошепотiв Михайло. І, коли Олеся розплющила очi, поцiлував. Спочатку нiжно, а потiм бiльш палко та владно, м’яко вклав ii в лiжко i, лягаючи поруч, задер сорочку та ковзнув долонею по внутрiшнiй частинi ii стегна. – Нi! – скрикнула Олеся та викрутилася з його обiймiв, тому що Михайло торкнувся найпотаемнiшоi частини ii тiла. – Нi, не треба! Не хочу! – i, схопившись, кинулася до дверей. Михайло спiймав ii, затиснув рота, потягнув назад, не зважаючи, що вона вириваеться. Усiвся на лiжко, силою посадивши ii собi на колiна та мiцно притискаючи до себе. Неголосно промовив: «Олесю, не брикайся! Ну, тихiше! Бо тебе весь дiм почуе. Навiщо тобi це?!» Михайла охопила образа вiд того, що вiн гидкий iй. Вiд цього з’явилося бажання зламати ii, змусити пiдкоритися йому. Олеся завмерла, усвiдомлюючи, що його правда. Дiйсно, дурня – тiкати вiд власного чоловiка. Вiд цього всього iй стало невимовно прикро, соромно та гидко. «Олесю, я ж твiй чоловiк, – м’яко наголосив Михайло, – а ти моя дружина. Я не хочу примушувати тебе, але не вiдмовляй менi в любощах. Я дуже сильно бажаю тебе, а кохаю ще сильнiше. Подивися на мене!» Олеся повернулася до Михайла – у слабкому свiтлi свiчки було погано видно його очi, але вона шкiрою вiдчула його погляд. О, як багато може зробити лише один погляд! У ньому не було хiтi, тiльки щире кохання. І Олеся усвiдомила: вона сама обрала Михайла та присяглася перед святими iконами пройти свiй земний шлях з ним, тому не в правi його вiдштовхувати. Вiн же прийняв ii у свое життя такою, якою вона е, – з усiма вадами й перевагами! Тому вона пересилила себе, несмiливо обняла чоловiка та соромливо торкнулася його губ своiми. Але цi несмiливi пестощi роздмухали в Михайловi справжнiй вогонь – вiн швидко стягнув з Олесi сорочку та повалив на лiжко, нетерпляче ковзнув руками по ii тiлi, вiдчуваючи, яке воно пружне i яка шовковиста ii шкiра, iз задоволенням вiдчуваючи, що вона пiдкорюеться йому… Згодом, коли втомлена Олеся мiцно спала, Михайло у свiтлi недогарку переможно дивився на ii обличчя й не мiг надивитися, почуваючись безмежно щасливим. «Дурнi тi, хто вважае, що щастя не купиш за грошi. Я ось купив!» – думав вiн. Першi тижнi замiжжя Олеся жахливо нiяковiла вiд свого нового стану. Нi, Михайло не був з нею суворим, швидше навпаки – лагiдним. Але Олеся все одно губилася перед ним. А щовечора залишаючись iз чоловiком удвох в опочивальнi, вiдчувала пекучий сором, бо виконання подружнього обов’язку приносило неабияке задоволення. Мимоволi молода жiнка порiвнювала Михайла з Лесем. Лесь був палкий, завзятий у любощах, навiть владний, такий, що йому несила було вiдмовити. А Михайло створював iлюзiю ненав’язливостi та невимогливостi, проте пiдступно та вмiло розпалював у нiй шалену пристрасть. Ця обставина мучила Олесю – у ii душi жеврiло кохання до Леся, i вона вважала, що в обiймах Михайла зраджуе цi залишки свого нещасного почуття. Зраджуе й нищить усе те, вiд чого душа палала, а життя вирувало, наче у водограi. Михайло не здогадувався про душевнi страждання Олесi. Вiн отримав те, що хотiв, – жадану жiнку. І почувався безмежно щасливим, наче знову повернувся в безтурботну, сповнену красивих мрiй i смiливих надiй юнiсть. Проте, маючи за плечима досвiд першого шлюбу та врахувавши попереднi промахи, Михайло хотiв, щоб у другому все було iнакше, набагато краще. І вiн прагнув так пiдкорити Олесю, щоб вона й життя свого не уявляла без нього. Вiн бачив ii боязкiсть – вона не вимагала вiд нього анi подарункiв, анi особливоi поваги чи послуху, як робила покiйна дружина майже з перших днiв шлюбу. Навпаки, Олеся соромилася навiть розпоряджатися по господарству на свiй розсуд, постiйно питаючись дозволу або думки чоловiка. А ще в красивих очах Олесi Михайло читав безмежну вдячнiсть за те, що вiн прийняв у свою родину Левка. Однак, незважаючи на це, Михайловi все одно хотiлося вилiпити дружину за своiм смаком, мов Пiгмалiон – Галатею, виховати ii, наче нетямущу дiвчинку. Вiн так i називав ii: «Дiвчинко моя». Олеся не усвiдомлювала чоловiкового виховання – занадто багато горя й страждань iй довелося винести за останнiй час, тому в неi не було сил осмислити це. Одного дня Олеся перекладала Михайловi речi у великiй скринi в iхнiй спальнi. І знайшла маленьку скриньочку, майстерно прикрашену рiзьбленням, наче мереживом, i не змогла не взяти ii до рук. Скриньочка виявилася не замкненою, i, вiдкривши ii, молода жiнка побачила коралi. Та такi гарнi! Не червонi, а нiжно-рожевi, з маленькими перлинками розмiром з горошину, нанизанi через промiжок у кiлька коралових намистин овальноi форми. І вся ця краса складалася з п’яти низок, розташованих одна за одною на невеличкiй вiдстанi: найкоротша мала щiльно прилягати до шиi, а найдовша спускалася до грудей. «Це вiн для мене iх купив! Господи, який же вiн милий!» – зрадiла Олеся. Дiйсно, Михайловi не можна було дорiкнути в скупостi – ще напередоднi весiлля вiн дав Олесi кругленьку суму на придбання одягу, який личить замiжнiй жiнцi. Тодi Олесi було невимовно соромно – це був зайвий натяк, що ii купують з потрухами. Однак вона не стала розмiнюватися на дрiбницi та з користю використала отриманi грошi. Але це намисто… О, це наче цiлющий бальзам на вражене почуття власноi гiдностi! Молода жiнка вертiла його в руках, милуючись кольором коралiв. І, не втримавшись, зняла скромне намисто, яке носила ще дiвчиною, надiла нове та подивилася на себе в ручне люстерко. Намисто виявилося iй до лиця, i Олеся задоволено крутилася перед дзеркалом, уявляючи, як iй заздритимуть усi жiнки через такi коралi. – Ану негайно знiми! – пролунало позаду. Олеся озирнулася – на порозi кiмнати стояв розсерджений Михайло. – А хiба це не для мене? – здивовано запитала вона. – Нi! Не для тебе! Швидко знiмай i поклади на мiсце. І бiльше нiколи не смiй чiпати! – гнiвно промовив вiн. Спочатку Олеся вiдчула сором за свою поведiнку. Але потiм ii охопила лють: урештi-решт, вона його дружина й мае право знати, чого не можна чiпати цих коралiв. І взагалi навiщо так гнiвно з нею говорити, коли можна спокiйно пояснити? – Чиi це коралi? Для кого ти iх приховав? Для Настi? – запитала Олеся таким владним тоном, що Михайло мимоволi пiдкорився та вiдповiв: – Нi, не для неi. Поклади iх туди, де взяла! – Нi, не покладу! Вони менi личать! І я хочу цi коралi! – вiдрiзала Олеся, повернулася до нього спиною та почала знову роздивлятися себе в дзеркало. І тут у головi майнула дурна думка: «Якщо не дочцi й не менi, то кому? Чому вiн не каже? Може, у нього ще й коханка е? Дiйсно, чому ще такий молодий чоловiк стiльки рокiв жив без дружини? У нього точно е коханка! Господи Боже! Оце я вскочила в халепу!» Вiд цiеi надуманоi дурнi миттево спалахнула образа, i Олеся нахабно заявила: – Я твоя дружина й маю право брати те, що подобаеться менi, а своiй коханцi придбаеш новi! – Якiй коханцi? Ти що верзеш? – обурився Михайло, а потiм аж скипiв вiд гнiву: – Та як ти смiеш так зi мною говорити, дурне дiвчисько?! Негайно знiми iх! Я наказую тобi! – Наказуеш менi? – прошипiла Олеся, оскаженiвши вiд цих слiв, та так люто поглянула на чоловiка, що вiн вiдсахнувся. – Отже, дурне дiвчисько?! І ти наказуеш менi, наче я досi твоя наймичка? О, як же дешево коштують твоi обiцянки, пане Висоцький! Та вдавися ти цими коралями! – i, знявши намисто, жбурнула його пiд ноги Михайловi та, iз силою вiдiпхнувши його з дверного отвору, вискочила зi спальнi. Вилетiвши з хати, розлючена Олеся попрямувала до кухнi. – Горпино! – крикнула вона з порога. – Ти бачила в скринi пана рожевi коралi? Чиi це? – Ой, краще не чiпай iх, панi! – порадила Горпина. – Пан нiкому не дозволяе iх чiпати! Навiть панночцi, хоча вона мае повне право iх носити. Цi коралi належали покiйнiй панi Ганнi. Але коли панi померла, то пан сховав намисто й береже, наче якусь святиню, – та вкрадливо запитала, помiтивши, як хазяйка зблiдла вiд цих слiв: – А навiщо ти питаеш? – А воно тобi треба? Іди у свое! – гримнула Олеся та вилетiла з кухнi. «Господи, та хiба ж я знала? Якби знала, то не чiпала б те кляте намисто, – думала вона, нарештi усвiдомивши свою помилку. – А вiн теж хороший: мiг би спокiйно пояснити менi все, а не горлати. Зате я дiзналася, як вiн насправдi до мене ставиться! Отже, вiн досi кохае покiйну дружину, а зi мною одружився, бо схотiлося мати забавку! Господи, та за що ж менi це? Де я так згрiшила, що всi до мене ставляться, наче до якоiсь ляльки, якою можна вертiти та збиткуватися?!» Залишатися вдома не хотiлося, тому Олеся вiдправилася блукати мiстом. Отак безцiльно блукаючи, Олеся знову прийшла до фортецi, де вперше зустрiла Леся. Молода жiнка похмуро окинула поглядом схил та знову видерлася аж до самоi фортечноi стiни. На горi дув вiтер, наганяючи сiрi хмари, вiд чого весь пейзаж, яким вона милувалася торiк, був сумовитим i непривабливим, немов придавлений свинцевим небосхилом, а снiг чомусь нагадував саван. Вiд цiеi похмуростi остаточно зiпсувався настрiй, посилилася образа, проте на подив плакати не хотiлося. Олеся подивилася вниз, пригадала, як вони з Лесем, спускаючись схилом, послизнулися та впали i як вiн ii обнiмав, а вона соромилася. «І чого я тодi була така дурна? – подумала вона. – Така наiвна? Господи, я ж усе свое життя бачила в кожному лише хороше, вiдвертаючись вiд злого, i поплатилася за це. Тож бiльше нiколи не повiрю жоднiй людинi. І бiльше нiкому не дозволю собою вертiти! Присягаюся! А Михайло ще гiрко пошкодуе, що насмiв так зi мною поводитися! Я змушу його зi мною рахуватися! Я змушу кожну падлюку в цьому мiстi поважати мене!» Ось так покiрлива дiвчинка Олеся перетворилася на стерво. Проте це пiшло iй на користь, ще дужче загартувавши й змiцнивши ii душу: позбувшись своеi дитячоi покiрливостi, вона стала сильнiшою. Ще трохи постоявши, Олеся вiдчула, що замерзае, тому мусила повернутися додому. І одразу ж зiткнулася з Михайлом, який чекав на неi в сiнях. – Де ти була? – спокiйно запитав вiн. – Неважливо! – роздратовано кинула Олеся та швидко шуснула в спальню, де зачинилася, вiдмовившись вечеряти. А ввечерi, коли Михайло прийшов ночувати, не впустила його – жбурнула в нього подушкою, порадивши ночувати на пiчнiй лежанцi у свiтлицi, i грюкнула дверима перед самим його носом. Михайло зiтхнув, проте не став влаштовувати сцену. Йому й так було i соромно перед Олесею за свiй гнiв та нестриманiсть, i нiяково перед дiтьми, якi помiтили, що молодята посварилися. А Горпина вiд цього аж душею пiднеслася. «Нарештi! Почалося! – задоволено думала вона, вкладаючись спати. – Скоро пан муситиме частувати цю мерзотницю березовою кашею[9 - Почастувати, всипати березовоi кашi (фразеол.) – побити когось рiзками, покарати.], щоб пiр’я не пiднiмала!» Але Горпина помилилася. За нiч Михайло все ретельно обмiркував i вранцi прийшов до Олесi в кухню. Молода жiнка з важним виглядом смажила оладки для Левка. Вiдчувши апетитний аромат, Михайло облизнувся: вiн теж любив ii оладки! Олеся сердито покосувала на чоловiка та надула губи, передчуваючи сварку. Але Михайло нiжно обняв ii за стан. Вона сiпнулася, щоб вивiльнитися, але вiн наполегливо втримав ii в обiймах. – Олесю, кохана моя, пробач менi! Учора я мав би пояснити тобi все, а не кричати. Це намисто покiйноi дружини. Я познайомився з нею, коли менi ледь виповнилося сiмнадцять, i палко покохав. А як одружився, то подарував iй цi коралi. А потiм ii не стало, i я берiг iх як пам’ять про неi. Навiть Настi не дозволяв iх забрати! І менi дуже важко було побачити коралi на тобi, тому я не стримався. Зрозумiй мене правильно: я хочу, щоб нiхто нiколи iх бiльше не носив. Я подарую тобi iншi… – Та на бiса менi здалися й тi, й iншi?! – вибухнула Олеся. – Справа зовсiм не в коралях! Ти не зважаеш на мою думку! Ти вважаеш мене дурненькою дiвчинкою, забавкою, а не дружиною! Ти збрехав менi, що кохаеш! А зараз лише пiдтвердив це – ти досi кохаеш свою першу дружину, а до мене ставишся як… як… – Олеся аж задихнулася вiд обурення та замовкла, не пiдiбравши пiдхоже порiвняння. На ii подив Михайло не розгнiвався, а нiжно пригорнув до себе. – Олесю, моя дiвчинко, я кохаю тебе! Кохаю до нестями! Але зрозумiй, що ти зовсiм iнша, нiж моя покiйна дружина. Вас неможливо порiвняти та неможливо кохати однаково. З тобою вiдкрилася нова сторiнка мого життя. Ти наповнила його теплом, подарувала менi щастя, i з тобою я знову почуваюсь юним. Ганни вже немае, але в мене е ти! І ти потрiбна менi, моя люба, тому не ревнуй до покiйноi дружини. У нас iз тобою iнше життя, – м’яко говорив Михайло та обережно погладив ii по щоцi. – Ну, не сердься на мене! І пробач! Пробач менi, мое ластiв’ятко! Вiд цих лагiдних слiв Олеся второпала, що мае мiцну владу над серцем Михайла, якщо вiн покiрливо прийшов до неi миритися та вибачатися першим, хоча вона й гарненько завинила перед ним. Тож тепер у неi е перевага! Тому Олеся не стала коцюбитися, а пригорнулася до чоловiка, сховавши обличчя в нього на плечi, на жаль, так i не зрозумiвши, наскiльки мудрий чоловiк iй дiстався. Михайло нахилився до неi, мiцнiше пригорнув до себе, шукаючи ii губи. І тут засмердiло горiлим, i Олеся, вискнувши: «Боже мiй! Оладки!» – викрутилася з його обiймiв, кинулася до печi та витягла з неi пательню з пiдгорiлими оладками. – Ти iх для мене смажила? – запитав Михайло, роздивляючись пательню через ii плече. – Угу, – промимрила Олеся, вирiшивши не розчаровувати його, i засмучено зiтхнула: стало шкода, що братовi менше дiстанеться. – Ти ж iх любиш! – Мое ж ти сонечко! – розчулившись, вигукнув Михайло. – Та пес iз ними, з оладками! Лiпше поцiлуй мене, бо скучив за твоiми солодкими вустами! Пiсля цiеi сварки в стосунках подружжя встановилася iдилiя. Михайло змiнив тактику – почав поводитися, наче закоханий парубок, та не втомлювався залицятися до Олесi, нiби вони й не одруженi. Завжди примудрявся розважити свою молоденьку дружину чимось цiкавеньким; умiло виражав увагу та турботу, не кажучи вже про пристрасть. Вiд цього сердечко Олесi трохи вiдтаяло, вiдгукнулося теплом, бо вона почала розумiти, що значить бути коханою жiнкою, якою дорожать i прагнуть захистити вiд халеп цього свiту. Це усвiдомлення захищеностi приносило глибоке моральне задоволення, тiшило самолюбство та породжувало повагу до чоловiка. І ця повага певним чином замiнювала любов – Олесi почало здаватися, що вона потроху закохуеться в Михайла. Така гармонiя в шлюбi цих двох була швидко помiчена черкаськими обивателями та викликала заздрощi. Нiхто не сумнiвався, що Олеся пiшла за Висоцького з користi, i всi з нетерпiнням чекали, коли вiн поплатиться за свою недолугiсть: ця дiвка покаже йому, як коржi з маком iсти. Однак, бачачи щасливого та квiтучого Михайла, який не гребував з’являтися на людях з молодою дружиною, люди почувалися обдуреними. Однак не втрачали надii та завзято спостерiгали за подружжям. А дехто навiть пустив плiтки, що це не Олеся звабила Висоцького, а вiн – ii. А що? І таке в життi бувае! У Михайла вже волос сивiе, голова шалiе, а дiвка молода, як горiх, отже, так i проситься на грiх! До того ж дехто пригадав, що за Олесею спочатку Лесь волочився, а потiм рiзко ii кинув та поiхав. Так ось де собака порився: пан Висоцький поласував чужою дiвчиною так, що бiдоласi Леську тiльки й залишилося, що поiхати звiдси! Цi плiтки породили спiвчуття до нещасних закоханих, а нi в чому не винний Михайло миттево перетворився на лиходiя та розпусника. Не варто й говорити, що обсмоктування цих подiй подарувало плiткаркам чимало солодких годин – от умiють же деякi люди влаштувати собi дозвiлля, обговорюючи iнтимнi таемницi чужого життя! До Михайла, звичайно, доходили цi плiтки, але вiн чхати на них хотiв. Йому лестило з’являтися з Олесею на людях – вiн помiчав, як iншi чоловiки нескромно поглядають на його двадцятирiчну дружину та заздрять йому. Дiйсно, Олеся, будучи в зенiтi юностi, вигiдно вiдрiзнялася вiд дружин Михайлових приятелiв, якi були вже в лiтах, занадто обтяженi побутом та народжуванням потомства, тож давно втратили легкiсть та пустотливiсть молодостi. До того ж бiльш пильно придивившись до своеi Олесi, Михайло з вдоволенням пiдмiтив, що його дружинонька, окрiм краси, мае ще й витонченi манери. Нi, в нiй не було шляхетського лоску: дочцi полтавського козака нiде було навчитися свiтських манер. Але Олеся мала вроджене почуття тактовностi та делiкатностi, що вкупi з жiночою достойнiстю чудово замiнювало шляхетнiсть. У серединi лютого почалася Масляна, i за давнiм звичаем замiжнi жiнки святкували Колодiй. Спочатку жiноцтво вешталося подвiр’ями, чiпляючи всiм дiвчатам i парубкам колодочки на знак покарання за безшлюбнiсть. Причому останнi мусили вiдкуповуватися хмiльним. А потiм весела та пiдпила юрба жiноцтва посипала до Фениного шинку, щоб пристойно виконати обряд. У шинку жiнки поклали на стiл сповите, як немовля, полiнце, разом вигукнувши: «Народилась Колодка!» І, взявшись за руки, пiшли хороводом навколо столу, весело приспiвуючи тi самi пiснi, що й на хрестинах. Обiйшовши колодку тричi, жiночки дiстали своi вузлики та швидко накрили на стiл. І ледь вони встигли випити по чарцi, як розчинилися дверi й на порозi з’явилася Олеся з торбинкою в руцi. І така ошатна! У пiдiбранiй зi смаком свитi iз сукна насиченого бордового вiдтiнку, з шалевим комiром, пiдбитим чорним хутром, i в кораблику з парчi, який iй дуже личив. Олеся теж вирiшила вiдсвяткувати Колодiй як годиться. Проте вештатися подвiр’ями ii не запросили, i вона явилася в шинок. Повисла тиша. Жiнки нiяк не могли вибачити колишнiй наймичцi шлюб з Висоцьким, тому недобре на неi дивилися. Олеся помiтила цей мовчазний осуд, але й оком не зморгнула, ввiчливо привiталася та, пiдiйшовши до Фени, прив’язала iй на лiву руку гарно прикрашену колодочку. Чим вельми досадила всiм присутнiм, бо дорiкати рiзноокiй шинкарцi безшлюбнiстю не збирався нiхто. А потiм рушила до столу, але зупинилася – жiнки щiльно сидiли на лавах, i жодна з них не ворухнулася, щоб звiльнити для неi мiсце. Олеся нахмурилася, але тут Катерина, дружина полковника Джулая, посунулася, запросивши: – Сiдай поруч зi мною, Олесю, якщо зважилася прийти… Що там у тебе смачненького в торбинцi? Олеся, гордовито пiдiбгавши губи, почала дiставати пирiжки, вареники iз сиром, пiдсмажену до рум’яноi скоринки ковбасу та штофчик наливочки власного виробництва. Катерина з ледь помiтною насмiшкою спостерiгала за нею, а потiм скуштувала пирiжок, похвалила. Завдяки мудростi Катерини напруження потроху спало, i жiноцтво загомонiло про рiзнi дрiбнички, з апетитом почало iсти, запиваючи страви медом чи горiлкою. Олеся сидiла з незворушним виглядом, бо шматок не лiз у горло – вона мiркувала, як дошкулити всiм жiнкам за зневагу до себе. Катерина мовчала, лише нишком спостерiгала за Олесею, бо iй не давала спокою одна думка. Нарештi жiнка не витримала й запитала: – Як тобi живеться в замiжжi? – Добре, – сухо мовила Олеся. – А чому ти за Висоцького пiшла? Олеся скинула на Катерину здивований погляд, а потiм вiдповiла, зважуючи кожне слово: – Бо вiн обiцяв подбати про мого братика, якому треба чоловiче виховання та мiсце в життi. І слова свого Михайло дотримав. Я розумiю, що вам усiм, порядним i побожним, не подобаеться наш шлюб. Але менi це байдуже! Я щаслива з Михайлом, як нiхто з вас! – Брешеш, дитинко. Ти вже нещасна, а в майбутньому гiрко пошкодуеш про це замiжжя. Коли йдеш за чоловiка з користi, то невдовзi вiн остогидить, як собацi – редька. – А тобi яке дiло? – крiзь зуби процiдила Олеся, ледь стримуючись, щоб не послати Катерину до бiса. – Чому ти не схотiла з Лесем миритися? – вiдверто запитала Катерина. – Адже вiн писав тобi, бажав помиритися. – Що?! – вигукнула Олеся так голосно, що ii почули на протилежному кiнцi столу. Катерина уважно подивилася на неi та, дочекавшись, коли на них перестали звертати увагу, неголосно запитала: – Хiба Михайло не вiддавав тобi листа вiд Леся? – Якого листа? – видихнула Олеся, вiдчуваючи, як у скронях почала пульсувати кров. – За тиждень до вашого весiлля Лесь прислав листа, а я попросила Михайла вiддати його тобi. Я знала, що ви зустрiчаетеся потайки, бо Федiр був проти. Вiн навiть лаявся з Лесем через тебе, як повернувся з Полтавського походу. Але Лесик усе одно бiгав до тебе. І поiхав лише через сварку з тобою. А потiм охолов i хотiв помиритися, якщо надiслав лист. Але, вочевидь, Висоцький обдурив нас обох, бо наступного ж дня оголосив про ваше весiлля. Господи, дiвчинко, що з тобою? – злякалася Катерина, бо Олеся побiлiла, мов полотно. – Зi мною все добре, – глухо вимовила молода жiнка. – Вибач, панi, але менi треба йти, – i швидко пiдвелася й вибiгла геть. Катерина пiдхопилася та кинулася за нею. Фена, яка уважно спостерiгала за ними, теж побiгла слiдом. Олеся, вискочивши з шинку, зупинилася. У головi гуло, а у вухах дзвенiло. «Господи, але чому вiн так? Навiщо обдурив мене?» – прошепотiла Олеся. По щоцi скотилася сльоза. Але швидко просохла. – Олесю, почекай! – пролунав позаду голос. – Куди ти йдеш? Тобi ж зле! Олеся озирнулася – до неi пiдбiгли Фена та Катерина. Молода жiнка нахмурилася, а потiм твердо пообiцяла: – Не турбуйся, панi, я не видам тебе, – i, щоб уникнути розпитувань, квапливо пiшла вулицею в сiрi лютневi сутiнки. Фена нахмурилася, а потiм мiцно вхопила Катерину вище лiктя й прошипiла: – Що ти iй наговорила, стара злидне? Кажи! – Нiчого, Фено, – покiрливо мовила жiнка та гiрко зiтхнула. – Нiчого, окрiм правди. І, вивiльнившись, пiшла в шинок. Насуплена Фена пiшла слiдом. «Нiчого. Згодом Олеся менi все розповiсть», – вирiшила вона. Повернувшись додому, Олеся усамiтнилася в спальнi, поки не увiйшов Михайло. – Що трапилося, кохана? – запитав вiн, запалюючи каганець. – Чому сидиш у темрявi? Невже хтось iз того курника насмiв тебе скривдити? Олеся похмуро поглянула на нього, а потiм запитала: – Михайле, скажи менi правду: чому ти вирiшив одружитися зi мною? Висоцький здивовано витрiщився на дружину. Але по-своему витлумачив ii запитання. Присiв поруч з нею i, вiдкрито дивлячись iй в обличчя, заговорив: – Тому що покохав! Покохав шалено й пристрасно. І ладен життя вiддати, аби тiльки зробити тебе щасливою, аби ти тiльки не вiдала смутку чи прикрощiв. Знаеш, Олесю, я розумiв, що шанси в мене невеликi, бо ти була захоплена тим покидьком, який так бездумно розтоптав твое життя. Але коли ти погодилася, то я… О, кохана, менi бракуе слiв, щоб описати, яким щасливим я був. І менi байдуже, що думають про наш шлюб усiлякi ханжi! Щось пояснювати чи доводити таким марно. Вони нiколи не зрозумiють, як це – кохати й жити заради коханоi! – говорив Михайло, а потiм почав розпускати шнурiвку Олесиного святкового корсета. Потягнув шнурок, яким був стягнутий комiр ii сорочки, нетерпляче оголив ii плечi та груди, почав пожадливо цiлувати, шепочучи: – Я так кохаю тебе! Олесенько, не зважай на дурних плiткарок! Не муч себе, мое блакитнооке сонечко! Олеся з кам’яним обличчям слухала цi зiзнання. «Безглуздо вже йому чимось дорiкати – я його дружина, i менi нiкуди вiд нього дiватися. Вiн обдурив мене, бо по-справжньому кохае. І його кохання повернуло менi гiднiсть. Вiдтепер я мушу вiкувати з ним, бо така моя доля», – вирiшила молода жiнка i, намацавши застiбки вiд шкiряного пояса чоловiка, розстiбнула iх, спiймала його губи, вiдповiдаючи на пристрасть. Роздiл IV Гетьманськi утруднення Нам не пристало занепадати духом.     Марк Туллiй Цицерон На пiвдень вiд Киева, на високiй горi, убезпеченiй з трьох сторiн глибокими балками, височiе над Днiпром невеликий, але мiцний замок. А поруч з ним – мiстечко, оточене лiсами та ярами. Це Ржищiв. Колись цей замок належав магнатовi й киiвському воеводi, поляковi Янушевi Тишкевичу, та був одним iз символiв польського панування на украiнськiй землi. А нинi Ржищiв був вiльний. Тут у груднi 1653 року вiдбулася перша зустрiч гетьмана Хмельницького з царським послом Бутурлiним щодо майбутнього союзу, який затвердили наступного року в Переяславi. А в груднi 1658 року Ржищiв став тимчасовою ставкою гетьмана Виговського, який мусив боронити Украiну вiд Московii. Іван, прочинивши стулку замкового вiкна, похмуро дивився на прадавнiй, ще не скутий кригою Днiпро, який поворонiв, здiймав невеликi хвилi вiд грудневого вiтру, немов гнiвався на нього, що вiн такий безталанний гетьман. Дiйсно, осiннi военнi невдачi на кордонах з Московiею та пiд Киевом, вибори наказним гетьманом Безпалого сильно вдарили по владi Івана. – Ваша милосте, закрийте вiкно. Холодом дуе, – пролунав позаду голос Юрiя Немирича. – Не здуе! – огризнувся Іван. Немирич зiтхнув. Знедавна характер завжди ввiчливого, спокiйного й зваженого Виговського зiпсувався. «Воно й не дивно, – подумав Юрiй. – Мала цяцька булава, та важка, мов камiнь могильний». – Нещодавно я писав коронному канцлеровi Пражмовському, просячи прислати хоч стiльки-то вiйська, але вiн менi не вiдповiв. І кримський хан теж мовчить, – несподiвано мовив Виговський, бо на початку грудня вiдправив у Крим послом генерального писаря Грушу просити вiйськовоi допомоги. – Юрiю, нам бiльше нi в кого шукати помочi! Ще в жовтнi я писав шведському королю Карловi Густаву, повiдомляючи, що менi не вистачае сил для боротьби з Московiею, але вiн мовчить. А брат короля досi не вiдповiв вам? Немирич заперечливо похитав головою. Користуючись знайомством, придбаним на службi у Швецii, Юрiй у жовтнi писав братовi короля, вiдверто просячи його переконати Карла Густава укласти перемир’я з Польщею та надати Украiнi вiйськову допомогу. – Швецiя, як вiдомо вашiй милостi, веде переговори з Московiею. І я впевнений, що в цьому випадку цар буде бiльш поступливим, нiж з поляками. Якщо цар i король укладуть мир, то нашi справи кепськi: у царя будуть повнiстю розв’язанi руки, i вiн кине всi сили в Украiну. А Швецiя буде зв’язана вiйною з Польщею, i обидвi вони навряд чи нададуть нам хоч якусь допомогу. Менi дуже шкода, що шведи скисли, але я доклав усiх сил для сприяння миру мiж Польщею та Швецiею, який нинi вигiдний Украiнi, – похмуро мовив Юрiй. – Занадто високi вимоги вони висувають одне одному. – Цього миру бажае й Мехмед Герай. Про це менi пiд Гадячем говорив Карач-бей. Хан давно мрiе з’еднатися з Польщею й нами, щоб спiльно вдарити по Московii. Але ж гонорове панство нiзащо не дослухаеться здорового глузду! О, клятий шляхетський гонор! – у досадi вигукнув Виговський. – Нинi шляхта муситиме дослухатися до голосу розуму, бо iнакше нашкодить своiй краiнi. – Інодi я шкодую, що уклав угоду з Рiччю Посполитою, – вiдверто мовив Виговський. – Вiрних вiйськ у мене мало, бо частина населення тяжiе до Московii, сподiваючись отримати для себе користь, а частина ненавидить Московiю, але й не може прийняти Гадяцьку угоду, тож ставиться до мене вкрай вороже. Добре, що Яновi Казимиру вистачило розсудливостi заборонити шляхтi повертатися у своi маетки в Украiнi. Бо iнакше власний народ змiв би мене, наче буря – пил. – Краще бути пiдданим католицького короля та вiльно користуватися своiми привiлеями, нiж вiрним холопом православного царя, фанатичного й тиранського, та повнiстю залежати вiд волi iстоти, в якоi замiсть душi прогiрклий церковний елей, – твердо мовив Немирич. – Шкода, що це розумiють лише одиницi! Православ’я зiграло з козаками злий жарт. Якщо в часи Богдана це було гасло, пiд яким усi едналися, то тепер Олексiй використовуе його для розколу украiнцiв. Пiдлостi йому не позичати: вiн розсилае петицii, називаючи мене богомерзенним зрадником, бо я, бачте, не тiльки його, благочестивого помазаника Божого, зрадив, а ще й православ’я зраджую, бо прагну вiддати Украiну латинам. Але щоб схилити на свiй бiк усiх, хто вiрить у його брехню, йому треба показати вiйськову мiць. Тож великоi вiйни не уникнути. І якщо я програю ii, то Украiна втратить волю. За два минулi роки люди втомилися вiд смути, втомилися тiкати, ховатися й будуть згоднi на будь-яку владу, яка забезпечить спокiй. Юрiй не встиг нiчого вiдповiсти, бо у дверi постукали. Увiйшов джура й повiдомив, що вiд великого коронного гетьмана Польщi прибуло вiйсько пiд командуванням коронного обозного Андрiя Потоцького. Іван гiрко всмiхнувся, згадавши 1648 рiк i битву пiд Корсунем, яку батько Потоцького ганебно програв, а сам Андрiй улiтку в Барi потрапив у полон до полковника Кривоноса. А тепер Потоцький прийшов допомагати Вiйську Запорозькому! Але побачивши цю «пiдмогу», Іван досадливо скривився, бо прибуло майже чотири тисячi польських жовнiрiв, а це занадто мало. «Господи, впертi ляхи! Якби вони мене послухали та замирилися зi Швецiею, то я б зараз не мучився!» – подумав Іван, бо це все вiйсько, що могла видiлити польська корона в умовах продовження вiйни зi Швецiею. Якби ж то Виговський знав, що самi поляки розраховували отримати вiд нього вiйсько для вiйни зi Швецiею чи Московiею, то, мабуть, посатанiв би. Але, на щастя, Іван цього не вiдав, тому приязно зустрiв Потоцького. Згодом польське вiйсько перебралося на Заднiпров’я[10 - Заднiпров’я – тогочасна назва Лiвобережноi Украiни. Правобережна називалася Приднiпров’ям.] й розташувалося на схiд вiд Киева, щоб якомога щiльнiше оточити Шереметева. Утiм, лише на допомогу сусiдiв Іван не розраховував i порiвняно з минулим роком рiшуче намагався змiцнити свою владу всiма засобами. Вiн вiдправив на Волинь комiсарiв наймати всiх охочих тамтешнiх жителiв у свое вiйсько, бо Гадяцька угода давала йому на це право. У пiдвладних йому заднiпровських полках Іван стратив усiх прихильникiв царя. І, незважаючи на перемир’я, направив вiйсько, яке осадило Ромодановського в Лохвицi, сподiваючись видворити його з Украiни. Марно воевода намагався вирватися з облоги – втративши не менше тисячi воякiв, змушений був повернутися в мiсто, де не вистачало продовольства. Вiрнi гетьмановi полковники Богаченко, Джулай i Гаркуша спробували взяти Новi Санжари, але заколотникам спiльно з москалями вдалося встояти попри вiдчутнi втрати. 16 грудня наказний гетьман Скоробагатенко намагався взяти Ромни, де засiв самозванець Безпалий, але зазнав невдачi. Цi дрiбнi невдачi висотували Івана, позбавляли надii на перемогу. Але вiн не зневiрювався: випадало й гiрше за його насичене пригодами життя. Івановi необхiдно було вiдкинути москалiв аж до кордонiв Украiни, щоб у майбутньому запобiгти вiйнi на власнiй землi. Тому вiн готувався до походу на Заднiпров’я. Тим паче, що Мехмед Герай нарештi люб’язно прислав у помiч вiйсько. Узагалi Мехмед розгорнув бурхливу дiяльнiсть[11 - Хан Мехмед IV Герай справдi здiйснював тиск на короля Яна Казимира й виношував плани створити коалiцiю Криму, Украiни, Польщi та Швецii для вiйськового приборкування Московii.] – постiйно тиснув на Яна Казимира, вимагаючи поновити вiйну з Московiею в Литвi, щоб змусити Олексiя роз’еднати свое вiйсько, а у випадку вiдмови погрожував розiрвати приязнi стосунки. А його вiзир Сефер-Газi-ага наполегливо радив коронному канцлеровi замиритися зi Швецiею. Мехмед Герай навiть вiдправив до турецького султана прохання прислати навеснi вiйська сiлiстрiйського пашi, а також молдавськi та волоськi, щоб якомога бiльшими силами вдарити по Московii. Демко та Іванко, як i ранiше, служили в гетьмана, невiдлучно слiдуючи за ним. Тому обидва дуже зрадiли, коли в Ржищiв приiхала Марiя. Звичайно, пiсля серпневого розгрому пiд Киевом Яненко туди не повернувся, бо Шереметев з нього б лика надер. І уряд полковника посiв гнида Дворецький, який вельми спiвчував москалям. Тому Павло залишався у вiйську Данила Виговського й оселив дружину в Бiлiй Церквi, бо так було зручнiше самiй Марiчцi: вона була недалеко вiд коханого. Але тепер Павло отримав наказ стояти з козацькими загонами в Острi, тому майже примусово вiдправив кохану в Чигирин до своеi рiдноi сестри. З мамою Демко востанне бачився восени й зараз ужахнувся: вiдтодi Марiя розповнiла, але мала змучений i хворий вигляд. – Матусю, як ти почуваешся? – запитав Демко, коли мати перестала його обнiмати. – Вигляд маеш дуже поганий. – Утомилася в дорозi, – сухо мовила Марiя. – А де Іванко? Вiн здоровий? Я хочу його побачити. Розшукай менi його! Проте Іван, довiдавшись про приiзд мачухи, прибiг сам. Спочатку хлопець побоювався, що зненавидить цю жiнку, яка здавна володiла серцем його батька. Але Марiя поставилася до нього так само лагiдно, як i до Фрузi. І ця лагiднiсть розтопила недовiру – Марiчка зумiла замiнити Івановi матiр. Утiм, вона теж прикипiла до пасерба, даруючи йому любов, як i Демковi. А ще Іван був не такий гордовитий, як Фрузя. Демко дивився, як Іванко горнеться до його матерi, цiлуе iй руки, розпитуе про батька та розказуе про своi дiльця, а мати його уважно слухае й лагiдно всмiхаеться. Проте хлопець не ревнував, бо Іван давно став для нього рiдним. – Моя мила мачухо, – жартiвливо мовив Іванко, – дивно, що тато вiдпустив тебе вiд себе. Але найдивнiше: як ти на це погодилася?! – хихикнув вiн, бо знав, як улiтку вiдчайдушна мачуха врятувала його батька. – А чи добре ти почуваешся? Ти така змучена. Марiчка трохи пом’ялася, немов збираючись iз духом, а потiм мовила: – У нас буде дитина. Саме тому Павлусь наполiг, щоб я переiхала до його сестри в Чигирин, бо не хоче, щоб я поневiрялася по чужих кутках. Демко наче закляк, а Іван вiд подиву й рота вiдкрив. А Марiя мимоволi вiдчула сором. Усе-таки iй уже сорок рокiв, i iншi жiнки в цьому вiцi онукiв бавлять, а вона… Марiчка гiрко зiтхнула та мовила, звертаючись до Івана: – Бог дуже щедрий. Вiдiбравши двох дiтей, подарував менi тебе та Фрузю, а тепер i третього на додачу. Тiльки б цей малюк здоровим народився! Але вiн так штовхаеться, що неодмiнно буде здоровеньким i жвавим. – Обов’язково! Я щасливий, що невдовзi в мене з’явиться брат або сестричка! Не журися, мамо, не треба! – мовив Іванко й нiжно стиснув руку мачухи. – Можливо, Господь виявить бiльшу щедрiсть i поверне тобi твоiх дiтей. – Якби твоi слова та Йому у вуха! Але Павлусь зiзнався, що не знайшов i слiду Олесi та Левка. Демко квапливо вийшов. Нi, його не пожолобила ця звiстка. Вiн бачив, що мати щаслива з Яненком, i радiв цьому. Але втрата брата та сестри висiла важким каменем на серцi. І навiть помста Пушкаревi нiчого не змiнила, бо не повернула любих рiдних. Часто в пам’ятi поставали картини дитинства, коли вони гралися втрьох, i вiд цього ставало ще болючiше. Але Демко швидко заштовхав свiй бiль якомога далi в серце – так легше жити. На жаль, гетьман не вiдпустив хлопцiв, тому наступного дня Марiя поiхала в супроводi джур чоловiка. Вона проiхала через Черкаси, де зупинилася на нiчлiг, але не зважилася розпитати мiстян про дiтей. Прикро, що Марiчка змирилася зi своею втратою та не хотiла краяти собi серце безплiдними розпитуваннями. Та й пiзня вагiтнiсть була важкою, а зимовий шлях – виснажливим. Тому бiдолашна жiнка квапилася дiстатися Чигирина, щоб у спокоi виносити цього малюка. «Ти моя крихiтна радiсть, – думала Марiчка, гладячи живiт i вiдчуваючи, як дитя брикаеться у вiдповiдь. – Коли ти народишся, то знищиш увесь мiй смуток». На початку сiчня Виговському донесли, що 26 грудня Московiя та Швецiя уклали перемир’я[12 - 20 грудня 1658 р. мiж Швецiею й Московiею було укладено перемир’я на 3 роки, за яким до Московii тимчасово переходили 30 завойованих лiфляндських мiст, а Швецiя взяла на себе зобов’язання не допомагати полякам нi людьми, нi фiнансами, нi дипломатично. Бiльше того, проектувався навiть росiйсько-шведський союз проти Польщi.] й цар Олексiй збираеться вiдправити в Украiну ще одне вiйсько на чолi з князем Трубецьким. Цей москаль був такий самий грубий, жорстокий i пихатий, як i Шереметев, i так само ненавидiв украiнське вiльнолюбство. Проте не в цьому рiч – нове царське вiйсько красномовно свiдчило про намiри людинолюбного царя мечем i кров’ю зламати волю Украiни. Тому Виговський поквапився на Заднiпров’я. 10 сiчня вiн прибув у Переяслав. А 13 сiчня до нього несподiвано прибуло посольство вiд Олексiя, яке очолювали Григорiй Булгаков та Фiрс Байбаков, той самий, який торiк побував у покiйного Пушкаря, а потiм у Москвi повнiстю виправдовував цього заколотника. Посли везли царську вiдповiдь на посольство Кравченка, якого гетьман вiдправив послом до царя восени, уклавши пiд Киевом перемир’я з Шереметевим. Іван серцем вiдчув, що приiзд цього посольства не вiщуе нiчого доброго, тому зважився на вiдчайдушний крок. Посли ледь встигли зупинитися на квартирi в якогось заможного мiстянина, тому дуже здивувалися, коли до них явився гетьман власною персоною. Увiчливо привiтався. І так само ввiчливо наказав своiм джурам почати обшук. – Іване Остаповичу, та чи розумiеш ти, що коiш?! – заволав Булгаков, бо це була неабияка крамола. – Ми посланцi його пресвiтлоi величностi! – А чому не Івашка-зрадник? – пiдштрикнув Виговський. – Чому ти так нервуешся, пане Булгаков? Невже його величнiсть доручив тобi щось таке таемне, що слiд приховати вiд мене? Хлопцi, ретельнiше шукайте! Трусiть усе, навiть iхнi спiднi штани! – Твоя милосте, iм справдi е що приховувати, – мовив Іванко, який, усiвшись на стiл, розбирав папери з невеликоi, оббитоi шкiрою скриньки. – Буде краще, якщо ти сам це прочитаеш. – Не смiй чiпати! – вигукнув Байбаков та кинувся до Яненка. Але шлях йому перегородив Демко. Зустрiвшись iз ним поглядом, Фiрс злякався: у гарних темно-голубих очах хлопця було стiльки ненавистi, що не залишалося сумнiвiв, що вiн безжально вб’е його просто на мiсцi. Москаль вiдступив, люто зиркаючи на гетьмана та джур, якi без докорiв сумлiння порпалися в його речах. Виговський почав читати. Це були накази послам, як поводитися в Украiнi. Зокрема, усiма можливими засобами наголошувати, що присланi вони не до гетьмана, а до чернi Вiйська Запорозького, яка вища за гетьмана й мае «реальну» владу. Тож усi царськi грамоти посли мали б вручити не Виговському, а скликати раду та зачитати простим козакам. Також наказувалося зачитати листи Кравченка, адресованi козацькiй старшинi. Цими листами Кравченко просив старшину вiдправити вiд себе до царя нове посольство з повинною, бо iнакше Олексiй кине в Украiну велике вiйсько. Мало того, Булгакову наказувалося шпигувати, щоб з’ясувати, чи мае Виговський шану серед простого козацтва, скiльки мае прихильникiв, чи мав пiсля вiдправлення посольства Кравченка зносини iз сусiднiми державами. А офiцiйна грамота наказувала Виговському розпустити власне вiйсько, спровадити татар, вiдмовитися вiд вiйськовоi допомоги сусiдiв i негайно послати царевi чолобитну, якою визнати свою «провину та зраду». А в лютому явитися в Переяслав на нову раду, на якiй козаки мали б обрати нового, вiдданого Олексiевi гетьмана. – Отже, його величнiсть хоче пiдкорити Украiну руками самих украiнцiв, настановивши за допомогою брехнi зручного для себе гетьмана, – спокiйно мовив Виговський, коли прочитав усi папери. Але його карi очi ще бiльше потемнiли вiд гнiву. – Та як ти смiеш так говорити про пресвiтлого царя?! – вигукнув Булгаков. – Я хотiв бути вiрним Олексiевi, але вiн сам змусив мене стати до зброi, – вiдкарбував словами Іван. А потiм дав джурам знак iти геть. Хлопцi забрали все, навiть несписанi аркушi паперу. І пiр’я з каламарями прихопили. Цей трус мав гарнi наслiдки – розпочати пiдготовку новоi ради посли не змогли. А наступного дня Булгакову наказали явитися до гетьмана на офiцiйну аудiенцiю. Іван прийняв його, солодкаво всмiхаючись. Дiйсно, що тепер робити та говорити пословi, у якого вiдiбрано всi папери? – Іване Остаповичу, так сталося, що всi грамоти вiд його величностi Олексiя Михайловича вже в тебе, тож я чекаю твоеi вiдповiдi, – холодно мовив Булгаков. – А яку вiдповiдь ти хочеш почути вiд мене, москвине? Що я покiрливо визнаю себе винним у тому, що не скорився царевi, бо захищаю волю власноi Батькiвщини? Невже його величнiсть забув, на яких умовах Вiйсько Запорозьке уклало з ним союз? А хiба мало кровi пролили козаки, вiдвойовуючи для нього землi в Литвi? І нинi всi усобицi та бунти вiдбуваються за прямим наказом Олексiя. Його воеводи пiдбурюють мiй народ, нахабно поширюючи брехню, що начебто я порушив присягу та зрадив православ’я. Але невже Олексiй забув, що я присягав йому на дружбу, а не на те, щоб його воеводи володарювали украiнськими мiстами та панували над моiм народом? Нiколи того не буде! І не буде ради в Переяславi! Я нiколи не допущу цього, щоб ви за своiм смаком настановляли козакам гетьманiв! – Ти ж iз Шереметевим мир уклав! Ти ж присягу принiс, а тепер збираеш вiйсько проти його пресвiтлоi величностi! Татар i ляхiв кличеш! Ти зрадник! – вигукнув розлючений Булгаков. – Угу. Уклав. Але чого ж Шереметев не пiшов з Киева, якщо хотiв миру? Чому Ромодановський узявся пустошити Заднiпров’я й розпоряджаеться там, наче це вiн гетьман? Невже ти гадаеш, що цi двое свавiльничають без вiдома царя? Це Олексiй вiддав iм такий наказ. Ще й Трубецького з вiйськом збираеться прислати, i не бреши менi, що це для вiйни з Польщею чи для приборкання свавiльникiв. Запам’ятай: я буду гнати ваших воевод, поки вистачить сил тримати в руцi шаблю! Іди геть з очей моiх! Пiсля цiеi аудiенцii обидва посли за вже встановленим звичаем опинилися пiд арештом. І в цей же день у Переяслав несподiвано завiтав Станiслав Беневський, якого прислав король Ян Казимир. Івана цей вiзит насторожив, тому вiн вирiшив спочатку прийняти поляка таемно. Приймав вiн Станiслава в тому самому залi переяславського замку, у якому торiк на нього тиснув Хитрово, вимагаючи поступок в обмiн на булаву. – За якою справою приiхав, Станiславе? – минаючи етикет звернення, довiрчо запитав Іван, ледь Беневський встиг присiсти в крiсло навпроти нього. Беневський гiрко всмiхнувся i, трохи повагавшись, заговорив: – Я приiхав з дорученням, яке, передчуваю, буде неприемним вашiй милостi. Угода, пiдписана восени, не влаштовуе бiльшiсть шляхти… – Я вже пiшов на суттевi поступки, – перебив його Виговський, зрозумiвши, що Беневський приiхав вiдновити торг щодо незручних для Польщi умов. – Так, але ваша ясновельможна милiсть мае розумiти, що зробленi поступки не суттевi та не влаштовують анi шляхту, анi короля. І, крiм того, серед церковних прелатiв пануе неабияке обурення через вимогу скасування унii. – Моя милiсть ясно висловилася ще пiд Гадячем: Украiна приеднуеться до Речi Посполитоi як Велике князiвство Руське, як вiльне до вiльних i рiвне до рiвних. І унiя мае бути скасована! Подобаеться це гоноровим панам чи нi, але на менше я не погоджуюся. – Мосцепане[13 - Звернення трапляеться в документах тiеi епохи й рiвнозначне французькому «монсеньйор».] гетьмане, справи дуже поганi, – зiтхнув Станiслав. – Якщо до укладення нашоi угоди вона мала чимало прихильникiв, то нинi, пiсля оголошення узгоджених умов, навiть ii прихильники обуренi. Такою, яка вона е зараз, сейм ii не ухвалить. Навiть можливiсть нашого альянсу опинилася пiд загрозою зриву. – А хiба не ти майже клявся менi, що король i шляхта приймуть цi пункти? Отже, ти брехав? – спокiйно запитав Іван. – Я роблю все, що в моiх силах, i переконую всiх незадоволених. Але я нiчого не можу вдiяти. – Станiславе, мiй народ здобув собi свободу власною кров’ю. Ти розумiеш це? Ти розумiеш, що цар спритно тисне на побожнiсть мого народу? Якщо я погоджуся на збереження унii, то втрачу всiх, хто розумiе користь нашого альянсу! І жоден простий козак не потерпить паплюження православ’я, бо пiд цим гаслом запекло бився десять рокiв свого життя! Якби твiй народ мав менший гонор, то не було б усього цього – анi вiдторгнення Украiни вiд Речi Посполитоi, анi ii союзу з Московiею. Не було б десяти рокiв кровопролитних вiйн. Не було б навiть вашоi теперiшньоi вiйни зi Швецiею й нашоi з Московiею. Невже життя вас нiчого не навчило? – Я й сам усе це розумiю, але не маю снаги вкласти цю думку в голови iнших! – А я не зраджу iнтересiв своеi Батькiвщини та релiгii, – твердо мовив Виговський. – Бiльше жодних поступок не буде. А якщо будете затято стояти на своему, то я в пiдданство до турецького падишаха пiду, але в колишню неволю не повернуся. І тодi вам усiм буде непереливки за ваш нiкчемний гонор! – Іване! – жалiбно вигукнув Станiслав, зрозумiвши, що нiчого не доб’еться вiд гетьмана. – Це мое останне слово, пане Беневський, – жорстко мовив Іван i вийшов. Станiслав почав терти праву скроню рукою так, нiби вона в нього нестерпно болiла. Вiн щиро хотiв втiлення цiеi угоди, бо розумiв, що це пiде на користь рiднiй Польщi. І чудово розумiв, що Польща мае пiти на суттевi поступки Украiнi, якщо бажае з нею миру. Але Станiслав мусив виконувати накази короля та сейму, у яких його особиста думка важила мало. У цьому й полягала трагедiя цiеi людини. У наступнi днi Станiслав марно намагався вмовити Виговського – той твердо стояв на своему. Лише згодився вiдкликати своiх комiсарiв, якi наймали для нього вiйсько на Волинi, тим паче, що людей уже й так набрали. Але Іван, гарненько помiркувавши, вдався до iнтриги – вiдправив посольство до турецького султана Мехмеда з проханням прийняти Украiну в пiдданство та допомогти вiйськом у боротьбi з Московiею. О, цей споконвiчний козир, – пiдданство, – який козацькi гетьмани завжди викидали в скрутi! Адже якщо султан задовольнить прохання, то цим Виговський натисне на Польщу, яка не може допустити такого посилення впливу Туреччини просто в себе пiд боком. І вiдпустив Булгакова та Байбакова, передавши Олексiевi листа, в якому вiдверто заявив, що, бачачи явне небажання царя бути Украiнi добрим союзником та другом, як за Хмельницького було, змушений був укласти союз iз Рiччю Посполитою. «Прошу твою величнiсть сприйняти цю звiстку без гнiву й не намагатися щось змiнити силою. Бо iнакше проллеться велика кров серед православних на радiсть усiх неприятелiв», – писав Виговський. Утiм, рiшучостi та твердостi Івана було замало. Вiн знову рушив вiйсько до Лохвицi, щоб iще раз спробувати вибити звiдти Ромодановського. Навiть забрав з-пiд Киева бiльшу частину польського вiйська. На щастя, Шереметев був практично знешкоджений – мiсцину навколо Киева щiльно оточили козацькi вiйська, i москалi не мали змоги збирати харчовi стацii з населення, через що в них почався падiж коней. Але сам Ромодановський, скориставшись коротким перепочинком перед другою облогою, повернувся до Белгорода. Його замiнив князь Куракiн зi свiжими силами. Сподiваючись стримати прихiд Трубецького та змусити його боронити власну землю, Виговський наказав Гуляницькому, якого призначив сiверським наказним гетьманом, робити наiзди на московськi села та мiстечка. Козаки з прикордонних сотень охоче пустошили тi мiсцини, грабуючи та забираючи людей у полон. З цiею ж метою тритисячний козацько-татарський загiн напав на Путивль, проте штурмувати його не став. Сам Гуляницький не давав спокою самозванцю Безпалому, який перебував у Ромнах. До того ж вiдважному Грицьку без бою здалося мiстечко Смiле, яке належало царевi. Але в самого Виговського ратнi справи йшли не так вдало. Пiд Лохвицю вiн вiдправив Юрiя Немирича та Івана Скоробагатенка. Розпочалася велика битва, яка тривала з ранку до полудня. Козакам вдалося зламати опiр кiнноти, яка була слабкою ланкою в москальському вiйську, розсiяти ii так, що, тiкаючи, москалi потовкли своiх же пiхотинцiв. Усе вiйсько Куракiна змушене було тiкати та засiсти за фортечними стiнами Лохвицi. Потiм москалi розповiдали у свое виправдання, що ця «прикрiсть» сталася через невправнiсть вождiв. Немирич i Скоробагатенко тричi штурмували Лохвицю, але марно. На жаль, у веденнi вiйни пiд захистом фортечних стiн москалi були дуже вправнi. Залишивши частину вiйська пiд Лохвицею, Виговський рушив на буремний Миргород та обложив його, сподiваючись повернути мiсто пiд свою владу. На четвертий день облоги до Виговського явився миргородський протопiп Пилип з повинною: мiстяни та сам Степан Довгаль, послухавшись гетьманських унiверсалiв i його, попа, вмовлянь, бажали здатися на милiсть гетьмана. Помiркувавши, Іван вирiшив спочатку вислухати Довгаля. Гетьман i заколотник з’iхалися так, щоб iх бачили i миргородцi з мурiв мiста, i гетьманцi. З Довгалем явилася вся верхiвка полку та вiйт з урядниками. Навiть полковi корогви принесли на знак покори! – Мiй ясновельможний пане гетьмане, – почав Довгаль. – Дослухавшись твоiх умовлянь, а також умовлянь панотця Пилипа, я прошу вибачити менi та всiм миргородцям нашi провини. Якщо твоя мосць зволить скарати мене горлом[14 - Скарати на горло, горлом караний (заст.) – стратити, страчений.], то я з гiднiстю прийму кару, бо заслужив ii. Але присягаюся, що почав бунтувати проти твоеi милостi лише тому, що не розумiв твоiх iстинних намiрiв i бажань, повiрив наклепам твоiх злостивцiв, через що потрапив у полон омани. Утiм, як i iншi. Тож смиренно просимо в тебе ласки та вибачення. – Та невже?! – уiдливо сказав Виговський, не довiряючи цiй щиростi. – Насправдi я досхочу наiвся царського пiдданства. І не через тебе, а через них моя земля у вогнi, – чесно зiзнався Степан. – Тож краще я буду на боцi свого гетьмана, нiж пособником кацапiв. – Чому я маю вiрити тобi? Ти зрадив не тiльки мене i Вiйсько, а й свого царя. Тож навiть якщо ти присягнеш на вiрнiсть, то не матиму вiри твоiй присязi. – Пане гетьмане, москалi прийшли сюди не як друзi, а як господарi. Вони та iхнi посiпаки пограбували мiй рiдний Миргород. Вони хоч й однiеi вiри зi мною, але поводяться гiрше вiд татарина та турка, тож бiльше не буду iм служити, – щиро мовив Степан. Виговський усмiхнувся. Узагалi-то вiн iз задоволенням стратив би Довгаля, бо той, хто одного разу зрадив, зрадить знову. Але Іван вирiшив його помилувати, щоб iншим, хто все ще бовтаеться мiж власним гетьманом i царем, було принадно переходити на його бiк. Тому Виговський вибачив миргородцiв, а тi видали йому москальську залогу драгунiв, яка стояла в мiстi з осенi. Пiсля цього гетьман вирушив у бiк московського кордону. Прикладу Миргорода наслiдували тi мiста, якi зазнали розорення вiд москалiв. І Виговський охоче вибачав усiх, хто каявся. Але всi тi мiста, якi вперто стояли на боцi Олексiя, безжально спустошував, дозволяючи татарам брати в полон тамтешнiх жителiв. Такою була плата за помiч, адже безкоштовно нiхто не воюватиме. Роздiл V Царськi утруднення Грошi – нерв вiйни.     Марк Туллiй Цицерон Червонi, мов свiжа кров, стiни Престольноi палати Теремного палацу Кремля були майстерно розписанi золотими квiтами, химерними й вигадливими, якi перемежалися iз зображеннями гербiв земель, захоплених Московiею. А ще цi квiти були обрамленням для золотого орла, намальованого над оббитим червоним оксамитом царським троном, який дивився в рiзнi боки своiми неприродними головами, немов видивляючись ворогiв цього другого Романова на тронi Московii. А з такоi ж червоненькоi стелi з трикутними арками дивився Спаситель на престолi, оточений московськими святителями, насупленими й непривiтними, немов iх обурювала ця розкiш, яка приголомшуе своею варварською пишнiстю, через що й вабить до себе. А можливо, таке враження справляв присмерк, який створювали кольоровi скельця у стрiлчастих, вузьких вiкнах. Проте чотирьох бояр ця розкiш не вражала, бо вони неодноразово милувалися нею. Адже в Престольну палату, яка сполучалася з опочивальнею царя, могли входити лише найближчi бояри. Тому цього лютневого дня тут зiбралися Борис Іванович Морозов, царський вихователь i свояк; Ілля Данилович Милославський – тесть[15 - Морозов був одружений з рiдною сестрою царицi Марii Милославськоi.] i царя, i Морозова; князi Микита Іванович Одоевський та Якiв Кудентович Черкаський. Але навiщо цар iх покликав, вони не знали. І обговорювати це побоювалися через близькiсть спальнi, де Олексiй за своею звичкою спав пiсля обiду. Ілля Милославський, старий i згорблений, тулився до гарячоi грубки, викладеноi кахлями з червоним вiзерунком, та кутався в багату шубу. Морозов задивився у вiкно. А два князi сидiли на лавцi вздовж стiн, позираючи на дверi царськоi опочивальнi, оббитi позолоченою шкiрою. Рипнули дверi, якi вели до Соборноi палати, i в них прослизнув думний дяк Алмаз Іванов. Бояри зi злобою покосували на дяка, якого не любили за нешляхетне походження та велику довiру царя. А Алмаз незворушно шмигнув ближче до царського трону. Невдовзi дверi спальнi вiдчинилися, i вийшов цар Олексiй. Бояри миттево схопилися та схилилися в поклонi. Усупереч манiрному давньому етикету Олексiй пропустив обряд цiлування його руки та дозволив усiм сiсти: усе-таки це були найближчi люди. Залишився стояти тiльки Алмаз, але лише тому, що розташувався по праву руку Олексiя. Бояри вичiкувально дивилися на царя, знемагаючи вiд цiкавостi, що ж таке могло статися, що через цю раду побожний Олексiй за своею звичкою навiть на вечiрню не пiшов. – Я зiбрав вас усiх тому, що менi необхiднi вашi поради, – почав Олексiй. – На сьогоднi моею головною турботою е Мала Русь. Івашка зрадив мене, уклавши угоду з Польщею, – вiн вiдверто написав менi про це в листi, який привiз Булгаков, нахабно вимагаючи вiд мене не гнiватися на нього. І розпочав проти мене похiд. І вельми вдало! Його козаки пустошать моi прикордоннi землi, захопили Смiле, напали на Путивль та багато дворянських маеткiв спалили й пограбували. Кримський хан i польський король прислали Виговському вiйська в помiч. Шереметев обложений у Киевi, але дiзнався, що в Бiлiй Церквi стоiть лях Чарнецький[16 - Прихiд вiйська Чарнецького в помiч гетьмановi Виговському був дезiнформацiею, якiй повiрив воевода.] з чималим вiйськом, а невдовзi Тетеря приведе ще вiйська вiд короля. І доносили менi, що татарськi орди йдуть пiд Тамбов i Козлов. Але найгiрше, що бусурманський собака Мухамед Гiрей[17 - Росiйська вимова родового iменi кримських ханiв некоректна. Правильно – Гераi, що вiдповiдае i середньовiчнiй вимовi, i сучасним нормам тюркськоi вимови.] домовляеться з польським королем, примушуючи його замиритися зi Швецiею i, об’еднавшись, разом воювати проти мене. У сiчнi я вiдправляв посольство в Польщу з пропозицiями миру, але впертi ляхи не бажають iти на поступки. Тож на сьогоднi моему богохранимому царству загрожуе велика вiйна з Кримом, Польщею та Малою Руссю, до якоi може залучитися навiть Швецiя попри укладений мир. А вiйськ у мене немае! – А хiба армiя Трубецького ще не зiбрана? – запитав Ілля Милославський, який нiколи не брав участi в походах, тож нiчого не тямив у ратнiй справi. – Їх нi з кого збирати! Якщо ранiше Розрядний приказ брав по однiй людинi з двадцяти п’яти дворiв, то нинi мусить брати одного з десяти, а то й з чотирьох дворiв. І набранi з холопiв вояки або занадто молодi й недосвiдченi, або старi калiки й тiкають за будь-якоi зручноi нагоди! Але навiть тих, що залишилися, оплачувати нiчим: моя скарбниця порожня, – похмуро пояснив Олексiй. Бояри скрушно зiтхнули. Скарбниця Московii була виснажена вiйнами минулих рокiв з Польщею та Швецiею. А збiльшення чисельностi армii тiльки посилило цю скруту. Навiть якщо вдасться вичавити з населення достатню кiлькiсть людей для армii, то все одно потрiбнi грошi. Зазвичай москальськi вiйська харчувалися завдяки грабункам та мародерству на тiй землi, де стояли або проходили. Але командирiв для цих воякiв наймали з iноземцiв, яким треба було платити мiсячний корм. А у випадку iхньоi смертi половина цiеi суми щомiсячно виплачувалася вдовам i дiтям. І це не рахуючи плати для стрiльцiв, якi роками служили в армii! А тут iще Олексiй замислив грошову реформу[18 - Монетна система Московii була вiдсталою (в обiгу були срiбнi копiйки (0,48 г чистого срiбла), деньгi, полушки) та не мала великих номiналiв, що ускладнювало розрахунки великими сумами. А плани з пiдкорення Украiни, у якiй дiяла розвинена захiдноевропейська монетна система, вимагали створення единоi грошовоi системи для обох краiн. Тому Олексiй у 1654 р. розпочав грошову реформу: з наявних у його скарбницi захiдноевропейських талярiв перекарбовували рублi. Рубль мав вагу таляра – вiд 28 до 30 г чистого срiбла, але мав би дорiвнювати 64 срiбним копiйкам вагою 45 г, тому був неповноцiнною монетою. До того ж був неякiсного карбування. Тодi почали карбувати рублi з ознакою (ефимки) – на талярi ставили спецiальне клеймо. Але срiбла не вистачало, тому випустили мiднi грошi, якi номiналом дорiвнювали срiбним копiйкам. Спочатку населення охоче приймало новi грошi, але невдовзi розчарувалося в них через махiнацii чиновникiв, якi наводнили ринок фальшивими мiдними грошима, що призвело до зростання цiн. Крiм того, купiвля талярiв була державною монополiею – таляри скуповували по 50 срiбних копiйок, а перепродували по 64 копiйки. Податки збирали лише срiблом, а виплати зi скарбницi здiйснювали мiддю, що посилювало зубожiння населення. Тому в 1662 роцi спалахнув Мiдний бунт, унаслiдок якого карбування мiдних копiйок припинили.]. Але його скарбниця не мала достатнiх запасiв золота та срiбла для карбування власноi монети. Тому Олексiй наказав карбувати мiднi, примушуючи люд користуватися цими грошима, а податки платити срiблом. І через це населення починало притримувати срiбнi грошi, що боляче било по виснаженiй скарбницi. Тож усi п’ятеро розумiли, що Украiна з ii родючою землею, з розвиненими промислами й торгiвлею iз Захiдною Європою, з ii хоробрими козаками, якi воюють власним коштом, дуже ласий шматок, який мусить належати Московii для ii змiцнення. – Що ви мовчите?! – гримнув Олексiй. – Менi нiчим оплачувати вiйсько! Бояри перезирнулися. А потiм Ілля Милославський неквапно заговорив: – Я можу лише порадити пресвiтлому государевi наказати всiм, хто мае добрi срiбнi копiйки чи рублi, обмiняти iх у Приказi Великоi казни на мiднi за встановленою твоею величнiстю цiною. Звичайно ж, меншою, нiж потрiбно. Або пiдвищити податки. Але в жодному разi не вiдмовлятися вiд мудрого рiшення про карбування мiдних грошей. – Мабуть, твоя правда, – погодився Олексiй пiсля деяких роздумiв. – Так i зроблю. Морозов пiдмiтив, що тесть зiтхнув з полегшенням. Борис усмiхнувся. З деякого часу йому доносили, що грошовi майстри почали рiзко багатiти. Не треба великого розуму мати, щоб уторопати, що й майстри, i приставленi до них наглядачi привозили на Грошовий двiр мiдь, з якоi карбували монети для себе. «Отже, мiй тесть покривае цих злодiiв![19 - Милославський, здiйснюючи контроль за карбуванням мiдних грошей, зловживав своiм службовим становищем. І це призвело до Мiдного бунту 1662 р. Коли були викритi всi махiнацii, Милославського помилували, а простим грошовим майстрам у покарання рубали руки й ноги та виселяли з родинами до Сибiру.] – зрозумiв боярин, бо нагляд у цiй справi був доручений Милославському. – Ось чому вiн так хоче зберегти карбування мiдякiв!» Проте промовчав: усе-таки тесть! – Але що робити з Малою Руссю? – запитав Олексiй. – Менi б не хотiлося великоi вiйни через неi iз сусiдами, але я не можу вiддати ii Польщi! – Твоiй величностi не варто забувати про приниження, якого завдали тобi ляхи, вимагаючи прийняти католицтво в обмiн на польську корону. А покарати iх ти можеш лише руками козакiв, – несподiвано мовив князь Черкаський. Узагалi князь був сином кабардинського князя Кудента й колись мав iм’я Урускан. Його батько, шукаючи захисту в Московii вiд смути на власнiй батькiвщинi, став вiрним царським холопом. А тепер син, прийнявши православ’я, наслiдував батька та став Яковом Кудентовичем. Проте холопство в Олексiя щедро окупалося: Черкаський отримав боярський чин i став найближчим радником царя. – Щоб прихилити черкасiв на свiй бiк, – знову заговорив Якiв, бо цар прихильно на нього подивився, – твоiй величностi варто запропонувати тим холопам такi самi умови угоди, якi запропонували ляхи. Вони щиро вiдданi православ’ю, тож вiдкинуть латинство, бо в Малiй Русi чимало черкасiв, якi вiдданi тобi через твою щиру побожнiсть та чисту вiру в Господа Бога нашого. Головний козир твоеi величностi – вiра. Наскiльки менi вiдомо, частина черкасiв обрала собi гетьманом Безпалого. Але пiсля походiв Шереметева та Ромодановського з’явилося чимало незадоволених iхнiми звiрствами. Тож задля запобiгання великiй вiйнi варто пiти на поступки… – Та що ти таке кажеш?! – викрикнув Ілля Милославський. – Якi можуть бути поступки Івашцi? – Не перебивай! – суворо осмикнув тестя Олексiй. – Якiв Кудентович мудро радить, – несподiвано подав голос Алмаз. – Якщо твоя величнiсть запропонуе таку саму угоду, як i ляхи, то бiльшiсть черкасiв охоче пiде на це через православ’я. – А якщо та угода мiстить такi пункти, якi не до честi государевого iменi та не до користi його величностi? – запитав Морозов. – Менi привезли копiю тiеi угоди, i я читав ii його величностi, – мовив дяк. – Якщо государ зволить мене вислухати, то я можу порадити ствердити з Вiйськом Запорозьким нову угоду з такими самими пунктами, як i в угодi з ляхами. А ще обрати нового гетьмана, якому видiлити побiльше мiст i земель на його булаву. Тiльки таким чином можна замиритися з черкасами. – А як бути з воеводськими залогами? Як бути з козацьким реестром? А податки? – запитав Олексiй. – Угода, укладена пiд Гадячем, дае гетьмановi багато влади. А я не хочу вiдмовлятися вiд пiдкорення Малоi Русi. І менi вигiдно завоювати ii не зброею, а мирним шляхом. – Мiй государю, – несподiвано подав голос Одоевський, який весь цей час мовчав i лише уважно слухав iнших. – Вислухай вiрного холопа твого. Коли я за твоею ласкою вирушив з тобою в похiд пiд Смоленськ, то уважно спостерiгав за козаками. Простi люто ненавидять ляхiв, але iхня старшина прагне бути панами, як i польська шляхта. І старшина розумiе, що це буде можливим лише тодi, коли вони матимуть свого сильного гетьмана. Тож найперше, що треба зробити, це замiнити Виговського такою людиною, яка буде тобi коритися. Ромодановський та Шереметев учинили дурiсть, силою схиляючи черкасiв до покори. Але якщо Виговський мае шану серед бiльшостi козакiв, то на сьогоднi варто забути всi його зради та вибачити йому. І варто укласти з ним новi статтi, у яких врахувати всi його побажання. На безвихiдь можна погодитися вивести навiть тi залоги, якi вже стоять у Малiй Русi. Загалом зробити все, щоб замиритися з Вiйськом i не допустити його вiдходу з-пiд твоеi високоi руки до Польщi. А пiсля цього знищити Рiч Посполиту руками самих козакiв. Якщо вона паде, то козакам бiльше нiде буде шукати собi союзникiв. Ти уклав мир зi Швецiею, i Карл Густав двiчi подумае, перш нiж пристати на пропозицiю Мухамеда Гiрея про союз проти тебе. А коли твоя держава змiцниться, то тодi ти зможеш остаточно пiдкорити собi Малу Русь, бо в тебе не буде суперникiв. Тож дай таемний наказ Трубецькому, де опиши все, що я насмiв порадити тобi. Але це за умови, що Виговського люблять у Вiйську! Але якщо його ненавидять, то Трубецькой повинен дати козакам такого гетьмана, який iм до смаку. І вже в цьому випадку ти, государю, можеш в обмiн на булаву вимагати вiд нового гетьмана все, чого твоя душа забажае[20 - Цар Олексiй дiйсно проводив таемну раду 7 лютого 1659 р. i прийняв на нiй таке лукаве рiшення, схвалене всiма боярами, згаданими в цьому роздiлi.]. Вислухавши Одоевського, Олексiй задоволено осмiхнувся, бо порада була вельми слушною. «А вiн голова! Ну не даремно ж вiн упорався зi створенням Соборного уложення, яке змiцнило мою владу[21 - Соборне уложення – звiд законiв Московii, прийнятий Земським собором у 1649 р., який дiяв до 1832 р. Князь Одоевський очолював комiсiю, яка займалася укладенням зводу.]!» – подумав цар. – Бог подарував тобi гострий i великий розум, Микито Івановичу, – мовив Олексiй, – бо ти дав менi мудру пораду. І Господь благословив i передав менi, государевi, правити та судити по правдi люди своя на сходi й заходi, на пiвднi й пiвночi. Тож я зроблю все, щоб повернути собi Малу Русь, цю вiдторгнуту гiлку вiд моеi держави, бо така воля Творця. – Мiй государю, не повинно бути межi твоiй владi та величi, бо твоi влада та велич вiд Бога. Але вияви твоеi справедливоi влади завжди зм’якшуються твоiми побожною лагiднiстю та глибоким смиренням. Тож хто, як не ти, може мудро правити черкасами! – улесливо мовив Одоевський, що ще бiльше сподобалося царевi. Вiн знав, що Олексiй вважае себе побожним людинолюбцем. Проте пiдмiтив, що цар бажае iншим добра лише тому, що його злить, коли люди своiм горем i скаргами руйнують його тихi особистi радостi. І Одоевський розумiв, що це не по-християнськи. Адже iстинний християнин не повинен гребувати роздiлити скорботу ближнього свого. Проте чхати хотiв на цi тонкощi: головне – вислужитися, щоб змiцнити власне становище. Задоволений Олексiй вiдпустив усiх, окрiм Алмаза. Дяковi вiн надиктував два накази для Трубецького. Перший, офiцiйний, наказував воеводi скликати раду в Переяславi, де вичитати перед козацтвом «усi злохитрi намiри Івашки Виговського з метою передати Украiну в неволю ярма латинського». Змiстити його та обрати нового гетьмана, який мав би погодитися на воеводськi залоги, реестр у десять тисяч козакiв та збiр податкiв у царську казну. А ще приiхати до Олексiя на поклiн i особисто перед ним скласти присягу. І вiдмовитися вiд претензiй на землi в Литвi та не мати жодних зносин iз сусiднiми державами! А другий, таемний наказ був складений точнiсiнько так, як радив Одоевський. «Колись я був боязкий i нерiшучий. Не знав, як i правити. Але тепер я став сильним i впевненим: Бог зробив i зробить усе, щоб змiцнити мою владу, бо я помазаник Його», – задоволено думав Олексiй. Вiн не розумiв, що вiн лише людина, яку Господь тiльки з Йому одному вiдомих мiркувань поставив на чолi народу, рабського та темного, а водночас заздрiсного, пожадливого й ненависного до всiх тих, хто живе краще вiд нього. Олексiй Микитович Трубецькой отримав обидва накази в Севську, де був призначений збiр його вiйська, i мiцно замислився, бо обидва накази були складнi для виконання. Йому краще, нiж у Москвi, була вiдома ситуацiя в Украiнi, що складалася не на користь Московii. Самозванець Безпалий скаржився на Гуляницького, козаки якого постiйними наiздами не давали йому спокою. А в Ромнах, його ставцi, почалися ремствування через грабунки та огидне поводження москальськоi залоги, яка там стояла. І виникла загроза, що Ромни стануть на бiк Виговського. До того ж козаки Гуляницького разом з татарами пустошили околицi прикордонних московських мiст Недригайлова, Хоружiвки, Тернiв, Сум. А брехливi пропагандистськi грамоти Шереметева, у яких той закликав украiнцiв повстати проти Виговського, переконливо дiяли лише на голоту Полтавщини та Миргородщини. А сам гетьман з козацьким i татарським вiйськами йшов до кордонiв Украiни, що красномовно свiдчило: навряд чи Виговський погодиться миритися з царем навiть за умови задоволення його вимог. «Великоi вiйни не уникнути, бо хохлiв треба душити лише силою. Добре, що цар дозволив менi дiяти на власний розсуд, i поможи менi Бог вгамувати цих холопiв зброею», – мiркував князь. І в усi мiста, якi ще були на боцi царя, розсилав порох, кулi та вiйськовi загони для посилення тамтешнiх гарнiзонiв. 20 лютого до Трубецького прибув пiддячий Григорiй Старков, якого цар вiдправив послом до Виговського. Мiсiею пiддячого було домовитися з гетьманом про перемовини. Цей приiзд лише роздратував Трубецького, бо вiн розумiв, що марно домовлятися – Виговський не повiрить жодному царському слову. Але вiдправив посла, забезпечивши його охороною. Старков знайшов гетьмана пiд Зiньковом, який той, намагаючись знищити прибiчникiв Безпалого, обложив, маючи у своему розпорядженнi близько тридцяти тисяч козакiв, татар i найманцiв, та запропонував розпочати перемовини з князем Трубецьким. На що Виговський заявив, що не проти перемовин, але лише пiсля того, як усi москальськi вiйська заберуться геть, а цар надасть залiзнi гарантii, що Трубецькой не вступить зi своiм вiйськом в Украiну. «Ви, москалi, поводитеся на нашiй землi так, немов це земля ворога, – грабуете й плюндруете села та мiста, вбиваете беззбройних жителiв або в полон ведете. Гiрше вiд поган чините! А царськi воеводи лише бунти проти мене заводять та пiдтримують усiляких гультяiв. Тож допоки не заберетеся звiдси, нi про що домовлятися не буду, – твердо мовив Виговський. – А якщо цар не погодиться на це, то буду спiльно з татарами та турками воювати проти тих його воевод, якi насмiли зазiхнути на спокiй та вiльностi моеi землi». Дiзнавшись про це, Трубецькой одразу ж звернувся до жителiв Зiнькова з умовляннями «великому государю служити та проти зрадника Івашки Виговського, черкасiв i татар стояти мiцно та мужньо, на спокусливi листи Івашки не спокушатися» та перебрався до Путивля, ближче до украiнського кордону. 17 березня Виговський був змушений зняти безплiдну облогу добре укрiпленого Зiнькова та повернутися в Чигирин. Змучене зимовими кампанiями вiйсько потребувало перепочинку. І, крiм того, необхiдно було пiдготуватися до нового походу, який був невiдворотний. «Жоднi перемовини не дадуть користi й не приведуть до примирення – Олексiй сам оголосив менi вiйну та нiколи нiчим не поступиться, втiм як i я – йому, – мiркував Іван, повертаючись додому. – Вiн лише тягне час, щоб висотати моiх козакiв, а потiм знищити. Господи, якби ж то поляки не зрадили та прийняли угоду! Боже, благаю Тебе, допоможи!» У березнi мав вiдбутися сейм, на якому шляхта повинна була затвердити Гадяцьку угоду. Але приiзд Беневського в сiчнi запевнив Івана, що не все так гладко зi схваленням цiеi угоди. Тому стривожений гетьман задля захисту iнтересiв Украiни вiдправив послами у Варшаву свого рiдного брата Федора Виговського та Григорiя Лiсницького, який усе ще вважався миргородським полковником. Роздiл VI Кара на двох Зiрки горять, а де ж зоря, Що долею озветься? Я кличу знов свою любов, Вона навiк е в серцi.     В. Кудрявцев. Стожари Наприкiнцi березня Лесь за дозволом Гуляницького приiхав погостювати додому. Про це полковника попросив Яць, бо дуже хотiв побачити небожа. Усю зиму Лесько разом з козаками Гуляницького сумлiнно воював, тому зрадiв можливостi побачити рiдних. Тим паче настало вiдносне затишшя: козаки обмежувалися лише дрiбними сутичками з москалями. Але вдома Лесь не знаходив собi мiсця. Його гнiв на Олесю поступився мiсцем нестерпнiй тузi за нею. Вiн уже був ладен пробачити iй вiдмову, аби тiльки обняти, притиснутися до ii грудей, вiдчути, як вона пестливо гладить пальчиками його обличчя, а потiм палко цiлуе. Ця туга висотала Леся душевно та фiзично – вiн змарнiв, схуд i мало чим цiкавився в життi. Навiть став менш прискiпливий до своеi зовнiшностi, чого ранiше нiзащо б не допустив. Якiв уважно спостерiгав за небожем i бачив, що того щось мучить. Але що? Звичайно, у таку безглузду причину втечi вiд Джулая старий не повiрив. І розумiв, що небiж не розкаже правди. Тому потайки давно написав Федору листа, де прямо запитав, чому Лесько поiхав iз Черкас. Федiр, по-своему витлумачивши вiд’iзд похресника, дав вiдповiдь, яка цiлком вдовольнила цiкавiсть Якова. Проте старий хитрун мовчав, вирiшивши почекати, коли небiж не витримае й поскаржиться. Але Лесько вперто мовчав, тому Яць не витримав i одного дня приступив до «допиту». – Лесю, я вирiшив тебе оженити, – дiловито почав Яць. – І вважаю, що тобi непогано пiдiйде донька Фiлiмоновича. Посаг у неi хороший, ii таточковi ти теж подобаешся, тож я до неi сватiв зашлю. – А може, треба мене спочатку спитати? – невдоволено мовив Лесь. – А навiщо тебе питати? Яка тобi рiзниця? Чи Вiрка, чи iнша, головне, шо жiнка в тебе буде. А як на мене, то хай хоч свинка, аби невiстка була! – Вибач, дядечку, але я не хочу одружуватися, – твердо мовив Лесь. – А хiба ти забув, що я тобi про себе розповiдав? Невже хочеш ось так микатися в життi, як я? – вкрадливо запитав Яць. – У нас рiзнi долi! – вiдрiзав Лесь. – Я взагалi не хочу одружуватися, тому що менi не треба такого горя, яке спiткало тебе! – А чому ж тодi вiд дiвки з Черкас утiк, якщо такого горя не треба? – ехидно запитав Якiв. – Вiд такоi собi Олесi, яка в якогось черкаського козачка челядницею служить? Шо це за дiвка така? Лесь злякано скинув на дядька очi. Вiн напружено мiркував, звiдки Яць мiг про це дiзнатися. Нi, навряд чи його видала сестра. Це мiг зробити лише хрещений. – Звiдки ти про це дiзнався? – запитав вiн. – Дiзнався! І хочу знати, чому ти вiд неi тiкав, мов чорт вiд ладану, а тепер нудишся бiлим свiтом, наче проклятий? Ну, шо мовчиш? Я ж можу й сам до цiеi дiвицi поiхати та про все ii розпитати! Лесь болiсно скривився, бо потрапив у безвихiдь: вiн чудово знав, що ексцентричний дядечко дiйсно не погребуе поiхати до Олесi та душевно з нею потеревенити. І Яць такий, що витрусить з покiрливоi дiвчини всi подробицi iхнього роману, i тодi… Тодi гнiву дядечка не буде меж, бо його поняття про честь та порядну поведiнку чоловiка йдуть врозрiз iз його, Лесевими, поняттями! І ось як тепер вiдбрiхуватися? «Нiяк!» – подумав хлопець, вирiшивши повинитися та сподiваючись, що щиросердне зiзнання пом’якшить дядькiв гнiв. – Я справдi гуляв з Олесею. Ледь побачивши ii, я наче збожеволiв i все ходив за нею, хоч вона й не хотiла зi мною спiлкуватися, бо працювала наймичкою в такого собi Висоцького. І через це вважала, що не рiвня менi. Але я все одно домiгся ii. А потiм вона почала вимагати шлюбу. А одружуватися менi не хотiлося. Тому я ii кинув. Але все одно бачив ii хоч мигцем, i це було нестерпно. Мене непереборно вабило до неi, а миритися я не хотiв. І тому поiхав з Черкас, – зiзнався Лесь. Яць скинув сивi брови – вiн добре знав норов небожа, тому й запiдозрив, що Лесько йому трохи недобрехав. – Щось я не зрозумiв, чого це вона вимагала вести ii до шлюбу, якщо спочатку навiть спiлкуватися не хотiла? А ти чого не хотiв, якщо вона тобi так полюбилася? – запитав старий. Лесь зiтхнув. Марно було пояснювати дядьковi, що страх втратити свободу пересилив у ньому кохання до Олесi, – вiн би все одно його не зрозумiв. А ще не хотiлося розповiдати про невдалу спробу помиритися, яка була ще бiльш принизливою, бо Олеся ним знехтувала. Лесь глянув дядьковi в очi – Яць вичiкувально дивився на нього, усiм своiм виглядом натякаючи: «Не смiй, паршивцю, обдурити мене, бо я все одно докопаюся до iстини!» – Я звабив ii, – зiзнався Лесь, – тому вона вимагала шлюбу, – i нахилив голову, очiкуючи дядькового гнiвного вибуху. Але Яцко й бровою не повiв. Вiн повiльно пройшовся кiмнатою. Зупинився бiля вiкна. – Пiдiйди сюди, – наказав вiн. – І подивись у вiкно. Лесь пiдiйшов i, глянувши, побачив сестру. Ганнуся, мов маленька, бiгала подвiр’ям, весело граючись iз песиком, дражнячи його та радiючи його витiвкам. Щiчки дiвчини зарум’янилися, очi сяяли, i вона була така мила, така гарна, що Лесь, замилувавшись, лагiдно всмiхнувся. – Ганнуся в нас дуже гарна! Чи не так? – запитав Якiв. – І ти ii дуже любиш. Он як лагiдно всмiхнувся! А тепер уяви, що явиться якийсь шелихвiст на кшталт тебе. Вродливий, зухвалий, ласий до дiвок. Поманить ii, покрутиться коло неi, а потiм шморгне та кине, наче якийсь непотрiб. От тодi твоя Ганнуся й змарнiе! Шкода тобi буде сестру? Лесь скинув на дядька розгублений погляд. – Але до чого тут Ганнуся… – почав вiн i замовк, усе второпавши. – Зрозумiв до чого? – криво осмiхнувшись, запитав Яць i рiзко врiзав небожевi по обличчю так, що той вiдлетiв аж до печi. В очах у Леся потемнiло, у головi загуло, а з носа миттю зацебенiла кров, капаючи на пiдлогу. Вiн дiстав хусточку, щоб зупинити ii, насторожено позираючи на дядька, який повiльно пiдходив до нього, потираючи кулак. – Отже, сестру тобi шкода, а тiеi дiвчини ти не пошкодував? – запитав Яць. – А тобi не спадало на думку, що та дiвчина може бути вагiтною вiд тебе? І от що цiй нещаснiй, збезчещенiй та покинутiй тепер робити? Не здогадуешся? Це ж твоя дитина. Твоя плоть i кров! Тобi було солодко, а все iнше неважливо, чи не так? Та хто ти такий, щоб ось так жорстоко ламати чуже життя? Ось так бездумно його розтоптати? Сучий ти сину! Лесь мовчав. Тiльки зараз йому дiйшло, якого лиха вiн наробив. Дiйсно, вiн жодного разу не замислився про наслiдки, якi його кохання може мати для Олесi, а думав тiльки про себе. «Може, Олеся завагiтнiла вiд мене, i Висоцький ii вигнав. І вона взагалi не отримала мого листа! – подумав Лесь. – Господи, та чого я одразу про це не подумав? І чому я восени одразу не сказав дядьковi правди та не поiхав до неi сам?! Боже, знову я припустився помилки!» – Збирайся! – наказав Яць. Лесько винувато поглянув на дядька та зiтхнув, вирiшивши, що той виганяе його з дому. «Що ж, так менi й треба!» – подумав вiн. Якiв здогадався про це та насмiшкувато осмiхнувся. – Поiдеш у Черкаси й привезеш Олесю сюди, а потiм одружишся з нею, – наказав вiн. – Ти справдi цього хочеш, дядечку? – запитав Лесь, не повiривши своiм вухам. – Ти не погребуеш таким шлюбом? Хрещений був проти Олесi, бо вона незаможна, i ми з нею зустрiчалися потайки… – Твiй хрещений – жмикрут i пожадливий дурень! – обiрвав його Яць. – Вiн, мабуть, забув, як сам змолоду й сорочки зайвоi не мав, а тепер запишався, мов чумацька воша! Теж менi полковник! Таких полковникiв, як баб, – по сiм за цибулю знайти можна! І ти кохаеш Олесю, – упевнено мовив старий. – Я ж це по твоiй пицi бачу! Ти вже весь запаршивiв вiд туги за нею! – Дядечку, в Олесi е маленький братик. А що менi з ним робити? – запитав Лесь, згадавши про Левка – не може ж вiн покинути хлопчика напризволяще. І коротко розповiв сумну iсторiю Олесi та Левка. – Господи! І як же тобi вистачило совiстi ось так познущатися з цiеi бiдолахи, з якою доля й так обiйшлася занадто жорстоко?! – обурено вигукнув Яць, а потiм наказав: – І брата ii теж привезеш сюди. Не об’iсть мене це хлоп’я! І давай, швидше збирайся, сволото! Гидко бачити твою безсоромну пику! Щоб уже досвiту твоiм духом тут не смердiло! Лесь швидко вискочив зi свiтлицi та побiг до колодязя вiдмити кров з обличчя. І, як на грiх, у сiнях зiткнувся з Ганнусею. – Боже, Лесику! – вигукнула дiвчина, побачивши його скривавлене обличчя. – Хто це тебе так? – Дядечко, – сухо вiдповiв Лесь, намагаючись утекти вiд сестри. Пiсля цiеi розмови йому було соромно дивитися iй в очi. І ставало страшно вiд однiеi думки, що з його любою сестричкою теж хтось може так пiдло вчинити, як вiн – з Олесею. «Боже, який же дохiдливий урок дав менi дядько! Навiть у колегiумi рiзками так добре не пояснювали!» – думав Лесь, тiкаючи вiд сестри та не розумiючи, що Яцко Кулябка прожив гiрке життя, яке йому теж багато чого дохiдливо пояснило. Але Ганнуся побiгла слiдом за ним. – Але чому? За що? Чим ти завинив? – стривожено питала дiвчина, бо дядько жодного разу не пiднiмав на брата руки. – Дай я тобi зiллю води! – Ганнусю, я завтра поiду, – мовив Лесь, коли вмився. – Через сварку з дядьком? – Нi. Розумiеш, сестричко, у Черкасах я зустрiв дiвчину, яку покохав. І це через неi я службу кинув, бо хрещений був проти нашого кохання, адже вона проста служниця, – брехав Лесько. Але не мiг же вiн розказати сестрi правди! – І я гадав, що дядько теж буде проти. Але дядечко бажае, щоб я привiз ii сюди та одружився з нею, тому завтра я iду в Черкаси забрати мою Олесю до нас, – i замовк, з подивом подумавши: «Господи Боже, вона ж дiйсно моя! Моя Олеся!» Ганнуся здивовано дивилася на Леся, але потiм щасливо всмiхнулася, радiючи, що любий брат знайшов свое щастя, лагiдно обняла його за шию, пригорнулася. – Я так рада за тебе, братику! Пошли тобi Господь щастя з твоею Олесею! – сказала дiвчина, але потiм спохмурнiла й запитала: – Але чому дядечко так сильно вдарив тебе? За що? У тебе тепер нiс опухне! – Ганнусю, серденько мое, краще не питай, бо я не можу тобi пояснити. – Добре. Колись сам усе розкажеш, – мудро вирiшила Ганнуся. Наступного ранку Лесько поiхав. «Олеся менi пробачить, бо кохае! – впевнено думав вiн. – Мене нiхто нiколи не кохав, крiм неi, i я бiльше нiколи не зраджу ii кохання. Але чому ж вона не вiдповiла менi? Може, хрещений перехопив листа? Так, це вiн втрутився, i Олеся досi нiчого не знае. Господи, тiльки б з нею було все гаразд i вона не пiшла з Черкас!» Коли Лесь приiхав у Черкаси, Федора не було вдома, i його зустрiла лише Катерина. Зустрiла радо, бо любила хлопця. – Мiй ти хлопчику! Я так сумувала за тобою! Хоч ти менi й не рiдний, але я вже так звикла тебе за сина мати! Лесику, дай я на тебе помилуюся, – вигукувала жiнка i то обнiмала, то милувалася ним. Але потiм спохмурнiла та запитала: – А ти назавжди повернувся? – Нi, тiтонько, я… – Лесь на мить зам’явся та запитав: – Ти вiддала Олесi мого листа? Вона не вiдповiла менi. Що з нею? – Чому ти тодi сам не приiхав? – запитала Катерина, ховаючи очi. – Я у вiйсько Гуляницького пiшов. І весь листопад просидiв у Варвi в облозi. «Господи, будь проклятi всi цi вiйни», – гiрко всмiхнувшись, подумала жiнка. На очi навернулися сльози, але вона опанувала себе й заговорила: – Шкода, синочку, що тодi ти сам не змiг приiхати. Я просила Висоцького вiддати твого листа Олесi, але вiн не вiддав, а наступного ж дня оголосив про iхне весiлля. А через седмицю вони одружилися. – Що?! – Лесь аж пiдскочив. – Я дуже шкодую, що тодi сама не пiшла й не поговорила з нею до весiлля, – зiзналася Катерина. – Це моя провина. Але занадто вже мене обурило, що Олеся тобою знехтувала. Лише на Масницi я зважилася поговорити з нею. Тодi й дiзналася, що Висоцький ii обдурив – не вiддав твого листа, а покликав замiж, пообiцявши дбати про ii брата. Може, якби вона знала правду, то не пiшла б за нього. Утiм, яка тепер рiзниця?! Минулого вже не виправиш. Лесь слухав i не вiрив вухам. Усе що завгодно, але тiльки не це! Але ж Катерина не стала б йому брехати. Згадалося йому, як Михайло спiймав iх з Олесею у своему дворi. Згадалося, якою люттю горiли його очi. Отже, це була не лють, а ревнощi, бо Висоцький сам накинув оком на Олесю. На його Олесю! – Господи, чому саме Висоцький? – прошепотiв бiдолашний хлопець. – Тому що вiн заможний, синку, – мовила Катерина. – Вiн просто купив цю дiвчинку, бо збожеволiв вiд неi. І тепер ледь не лопаеться вiд гордощiв, що вона його дружина, i готовий на руках ii носити. Боже, Боже, ось що можуть грошi! Синку, не побивайся за нею! Якби вона мала гiднiсть, то не продалася б йому навiть у скрутi. І не буде iй щастя в цьому шлюбi! Вона вже нещасна! Я життя прожила й бачу, що вона нiколи не покохае Висоцького. Навiть звикнути до нього не зможе, i невдовзi вiн iй остогидне. Якщо вже не остогидiв! – Олеся нiколи б не продалася! Нi! Хто завгодно, але тiльки не вона! Тут щось iнше, – мовив Лесь i, схопившись, вискочив з хати, що Катерина не встигла його зупинити. Лесь побiг до обiйстя Висоцького, але, добiгши до початку вулицi, на якiй той жив, зупинився. Ну не може ж вiн прийти у двiр i запитати Михайла: «Навiщо ти забрав у мене кохану?» Тому вiн залишився тут у надii побачити або саму Олесю, або хоча б Левка. «А що, як вона не схоче зi мною говорити? – промайнуло в головi. – Та чому ж не схоче?! Невже вона вiдмовиться хоча б пояснити менi?!» Леську пощастило: невдовзi з’явився Левко. Дивно, але без Андруся. Побачивши свого сердечного приятеля, хлопчик зрадiв, пiдбiг до нього та приязно привiтався. Лесь сумно всмiхнувся, згадавши, як безсовiсно користувався Левком, щоб пiдiбратися до Олесi. – Чому ти поiхав i нiчого нiкому не сказав? Я так сумував за тобою! А де ти був весь цей час? – запитав хлопчик. – То не важливо, де я був, – ухильно вiдповiв Лесь. – Левусю, менi треба поговорити з Олесею. Це дуже важливо! Ти можеш погукати ii? – Не можу. Олеся тепер замiжня. Ти, мабуть, уже знаеш. Тож сам розумiеш, що iй не личить бачитися з тобою, як ранiше, – вiдповiв Левко. А потiм нахмурився й промовив: – Краще не шукай з нею зустрiчей – не хочу, щоб про сестру плiтки пiшли. – Левцю, будь ласка, допоможи! – у розпачi вигукнув Лесь. – Менi дуже треба з нею поговорити! Ну, будь ласка! Левусю, якби ти знав, як менi зараз важко! Якщо я не поговорю з нею, то не знаю, як менi жити далi! Благаю тебе! Христом Богом прошу – допоможи! Але Левко лише заперечливо похитав головою та пiшов. Тодi Лесь зняв з пояса свiй кинджал з рукiв’ям з рогу степового сугака й наздогнав хлопчика. – Вiн тобi завжди подобався, – промовив вiн. – Якщо покличеш менi Олесю в гай за мiстом, то вiн твiй! Очi Левка загорiлися – цей кинджал з прозорим рукiв’ям був вершиною його хлопчачих мрiй. Вiн дивився на омрiяну штучку й вагався. Але спокуса здолала – хлопчик вихопив з рук Леся кинджал i, кинувши «Чекай мене тут!», пiдтюпцем побiг вiдпрацьовувати хабар. Олесю Левко знайшов у кухнi саму – вона готувала вечерю. Хлопчик смикнув сестру за рукав, змушуючи нахилитися до нього, i неголосно заговорив: «Там Лесь повернувся. Хоче тебе бачити. Вiн просив, щоб ти прийшла таемно в гай за мiстом». Олеся й бровою не повела. Тiльки ii руки затремтiли так, що вона ледь не впустила горщик, який тримала на рогачу, збираючись ставити його в пiч. Вона швидко опанувала себе, поставила горщик на припiчок i почала повiльно терти руки рушничком. – Де ти його побачив? – нарештi запитала Олеся. – Та стояв на поворотi в нашу вулицю. – Передай Лесевi, що завтра вранцi я чекатиму його у Фени в шинку. А потiм сходиш до Фени й розкажеш iй це все – вона не вiдмовить менi. – Сестричко, ти впевнена, що воно тобi треба? – Треба, Левцю, треба, мое сонечко. Швидше бiжи й скажи йому, щоб уранцi чекав мене у Фени. Левко зiтхнув i вибiг з кухнi. І треба ж такому статися, що iх пiдслухала Горпина! Вiкно кухнi було вiдчинене, i мегера все чула. І одразу ж пригадала плiтки, що за хазяйкою волочився Лесько. Вона невимовно зрадiла, бо уява намалювала iй неймовiрно гарну картину: хазяiн ловить свою дружиноньку на перелюбствi з цим молодиком. А потiм гарненько лупцюе! А може, i полу вiдрiже й до суду звернеться[22 - За законом перелюбство вважали злочином проти моралi та розглядали в судовому порядку. Спiйманим на перелюбствi чоловiковi та жiнцi вiдрiзали поли одягу як доказ злочину. Покаранням за доведене перелюбство було публiчне пороття. Також чоловiк i дружина засуджених були в правi вимагати розлучення, яке безперешкодно отримували.]! І ненависну хазяйку публiчно вiдшмагають! Мерзотниця вирiшила почекати ранку, щоб одразу ж пiсля того, як Олеся пiде, усе розповiсти хазяiновi. Наступного ранку Олеся поквапилася в шинок. Вона й сама не могла зрозумiти, чому iй так хочеться побачити колишнього коханця? Чому так хочеться ще раз зазирнути йому в очi? Адже ця зустрiч нiчого не змiнить у ii життi. Фена, побачивши Олесю, посатанiла, бо ще вчора ввечерi категорично вiдмовила Левковi, розумiючи, що подружка збираеться вчинити дурiсть. І досхочу вилаяла ii за недолугiсть. – Не лай мене, Фено, – попросила Олеся, втомившись вислуховувати докори. – Так, можливо, я роблю помилку, але мушу його побачити. – Та чи бiс тебе поплутав?! – Феночко, iди, будь ласка! Жiнка зiтхнула та пiшла. А у дверях зiткнулася з Лесем, люто на нього зиркнула, але вийшла. Лесь увiйшов i мовчки втупився в Олесю. Вона сидiла на ослiнчику, красиво розправивши спiдницю та гордовито скинувши голову, наче королева на тронi. За нiч Лесько трохи оговтався вiд свого несподiваного нещастя й продумував розмову з Олесею. Але коли побачив ii, то всi заготовленi промови вмить випарувалися з голови, поступившись мiсцем коханню, – вiн дивився на неi й не мiг надивитися. І одразу помiтив, що Олеся дуже змiнилася за цi мiсяцi. Особливо ii погляд: колись лагiдний i покiрливий, нинi був крижаний, пронизливий, насторожений. А ще Лесевi було незвично бачити ii в намiтцi. Та й не личила вона Олесi, подумав вiн, бо перед очима поставав ii образ iз розплетеним волоссям. Ранiше вiн часто бавився ii косою, розплiтаючи ii та милуючись, як пасма згортаються в природнi кучерi. Лесь зробив крок до Олесi, щоб присiсти поруч, але вона владно заборонила: – Нi! Не пiдходь! Навiщо ти хотiв мене бачити? – Щоб запитати, чому ти пiшла за Висоцького. – А в Черкаси повернувся назавжди? – Я приiхав по тебе. Я писав тобi… – Знаю, – перебила його Олеся. – Знаеш? – здивувався Лесь. «Отже, вона читала мого листа!» – подумав вiн, i його вiдразу охопив гнiв. – Якщо знаеш, то чому ж знехтувала мною? Чому продалася цьому одороблу? Господи, та якби ти тiльки знала, як я страждав i тужив за тобою! Як мучився без тебе! Я вижив лише заради тебе! Тож чому ти так зi мною вчинила? Вiдповiдай! Олеся сумно всмiхнулася, подивилася йому в очi – у поглядi Леся вигадливо сплелися бiль, образа та мука. І Олеся усвiдомила, що зараз Лесь страждае так само сильно, як минулоi осенi страждала вона. І вiн кохае ii. І завжди кохав! Тiльки запiзно зрозумiв це й запiзно явився до неi. – А чому ти сам не приiхав по мене тодi? – запитала Олеся. – Чому приiхав тiльки зараз? Лесь вiдвернувся, вiд гнiву не бажаючи пояснювати, де був у той час i чим займався. – Що ти менi писав у тому листi? – запитала Олеся, але хлопець мовчав. – Що ж, вочевидь, я нiколи про це не дiзнаюся. Михайло не вiддав менi твого листа. Правду менi розповiла Катерина. Але тодi я вже була дружиною Михайла. Ти питав мене, чому я пiшла за нього. Так от тому пiшла, щоб дошкулити тобi. Рано чи пiзно ти б дiзнався про це. Адже ти принизив мене, Лесю. Розтоптав, спаплюжив, ледь не згубив. І я так мрiяла помститися тобi. Довести, що можу знайти кращого за тебе чоловiка. Але ж якби я отримала твого листа вчасно, то я б… – голос Олесi затремтiв. Вона пiдвелася i, щоб приховати свое страждання, пройшлася кiмнатою. – Я так кохала тебе! І вiрила у твою взаемнiсть. І саме тому вiддалася тобi. Я мрiяла, щоб лише ти единий у цьому свiтi кохав мене все життя, i менi не треба було бiльшого. А ти… Ти розтоптав не лише мою честь, а й душу. Тодi, коли ми посварилися, я все чекала, що ти прийдеш миритися. Я сподiвалася, що потрiбна тобi. Але ти вiдвертався вiд мене, хоч i бачив, як я мучуся. Тепер ти усвiдомив, як менi було гiрко й боляче, бо нинi сам почуваешся зрадженим i покинутим. Але ти сам у цьому винен. Це ти кинув мене, а не я – тебе. – Але чому саме за Висоцького? – крiзь зуби процiдив Лесь. – Тому що Михайло давно кохав мене, але мовчки, не смiючи натякнути про це навiть поглядом. І вiн бажав мене не менше за тебе, але бачив у менi людину, а не забавку. Тому змовчав про твого листа, щоб одружитися зi мною. Вiн навiть не зважив, що я була твоею коханкою! Михайло врятував не просто мое пропаще життя, а й мою душу. Вiн навчив мене цiнувати саму себе, а моему братиковi замiнив батька. А чи зробив би ти для мене й Левка стiльки, скiльки зробив Михайло? Нi. Ти дбав лише про свое задоволення, забуваючи, що тримав мое життя у своiх руках. Олександре, невже ти не усвiдомлював того, що я тобi щойно сказала? Невже ти настiльки жорстокий, що навiть зараз дбаеш лише про свою уражену гординю? Лесь слухав ii, i з кожним словом його душу охоплювала гiркота, бо Олеся сказала правду. – Так, я мерзотник, але ти кохаеш цього мерзотника! Чи не так, Олесенько? Інакше чого б ти сюди прийшла? Ти прийшла ще раз поглянути на мене, тому що кохаеш! – упевнено мовив Лесь. Олеся знiтилася, але промовчала. Тодi вiн продовжив: – Олесенько, узагалi-то я приiхав не докоряти, а щоб забрати тебе з Левком. Але я спiзнився… Безглуздо вже пояснювати чому! Ти пiшла за Висоцького, щоб покарати мене, але ж ти саму себе покарала! Чи не так? Олеся мовчала, бо усвiдомила, що кохае Леся попри його пiдлiсть. Просто образа затьмарила це почуття. «Нiчого вже не можна виправити, – подумала вона. – Я втратила його навiки! Не треба було з ним бачитися. Я зробила собi тiльки гiрше!» – i подивилася Лесевi в очi. Багато чого прочитав Лесь у ii поглядi – i сум, i жаль, i любов. Згадалося йому, як колись цi темно-голубi очi сяяли шаленим коханням i скiльки в них тодi було обожнювання й нiжностi. Стiльки ж, скiльки й зараз! І Лесь не витримав – рвучко обняв Олесю, вiдчуваючи, як гучно калатае ii серце, а вона сховала обличчя на його плечi, проте не обняла у вiдповiдь. Але вiн цього не помiтив. – Ти кохаеш мене, Олесенько, зiронько моя? – пошепки запитував Лесь. – Так, – прошепотiла вона. – Моя зiронько-доле! Тiкаймо звiдси! Киньмо все й поiдьмо туди, де нiхто не дiзнаеться про наше минуле, – рiшуче запропонував Лесь, а потiм почав жагуче цiлувати ii обличчя, нiс, губи. – Байдуже на все! Будемо тiльки ти i я! – шепотiв вiн мiж поцiлунками. – І ми знову будемо щасливi, як колись! Навiть iще щасливiшими! Я присягаюся тобi, що бiльше нiколи тебе не залишу! Повiр менi! Я був справжнiм дурнем! Пробач менi та повiр! Ну, що ж ти мовчиш, кохана?! Олеся рiшуче вивiльнилася з Лесевих обiймiв. Вiдвернулася, важко переводячи дух, i твердо промовила: – Олександре, бiльше нiколи не шукай зi мною зустрiчей. Ти мусиш вирвати зi свого серця кохання до мене. Мiж нами бiльше нiчого не може бути: ми через дурiсть втратили одне одного. Я нiколи не збезчещу iм’я Михайла зрадою. Вiн мiй чоловiк, i його честь – моя честь. Тому лiпше забудь мене, а я забуду тебе! Прощавай! – i вискочила з кiмнати. Олеся майже бiгла вiд шинку, i з кожним кроком у нiй народжувалися якiсь досi не знанi гiркота й жаль, нiби разом з Лесем вона залишила щось дуже важливе, життево необхiдне, те, що зiгрiвало ii душу та освiтлювало життя. Але й додому вона пiшла не одразу, а трохи пройшлася мiстом, щоб приборкати почуття. Повернувшись додому, Олеся непомiтно шуснула в хату, прагнучи остаточно заспокоiтися на самотi. І дуже злякалася, коли слiдом за нею влетiв Михайло. Розлючений, тремтячи вiд гнiву. Уранцi, переконавшись, що Олеся дiйсно пiшла в шинок, Горпина розшукала господаря та все йому розповiла. Михайло б iй не повiрив, якби ще вчора доброзичливцi не донесли йому, що Лесь справдi повернувся. За мiсяцi свого шлюбу Михайло пiзнав звичайне людське щастя, заплющивши очi на те, що кохае лише вiн. До того ж Олеся робила все, щоб бути йому гарною дружиною. А тепер, коли Лесько розповiсть iй правду, його маленький, ретельно збудований свiт сiмейного щастя розвалиться. І Михайла охопив жах. Висоцький побiг до шинку, проте нiкого там не застав, окрiм Фени. Розминувся з Олесею та Лесем. Тодi розлючений Михайло притис Фену, i та неохоче пiдтвердила, що Олеся дiйсно бачилася з колишнiм коханцем, але iхня зустрiч минула дуже швидко. «Не турбуйся! Не встигли вони тобi роги наставити! – пiдштрикнула Фена. – Швидко поговорили про щось i розiйшлися». Насправдi Феночка, прагнучи вберегти подружку вiд помилки, пiдслухувала, готова втрутитися в разi потреби. І, дiзнавшись правду, неабияк розгнiвалася. Вона завжди поважала Михайла, але тепер… Тепер Фена остаточно розчарувалася в людях. Але покази Фени Михайла не заспокоiли. У його розбурханiй свiдомостi виникла здогадка, що Олеся та Лесь домовилися втекти разом. Але ж вона нiзащо не кине брата! Тому Михайло побiг додому, щоб схопити та замкнути Левка, а потiм шантажувати ним дружину, забувши, що обидва хлопчики пiшли на заняття в школу при церквi. – Навiщо ти бачилася з Лесем? – одразу запитав Михайло, зi зловтiхою спостерiгаючи переляк у ii очах. – Хто видав мене? – холодно запитала Олеся, розумiючи, що безглуздо вiдпиратися. – Горпина розповiла. Вона чула, як ти призначила Леську зустрiч у Фенки! Життя тебе нiчого не навчило, якщо варто було йому свиснути, i ти побiгла до нього, мов сука – до кобеля! Шльондра! – дурiючи вiд образи, крикнув Михайло дружинi просто в обличчя. Терпiння Олесi луснуло. Вона пробачила йому обман з листом, але принижень не подаруе! Тому Олеся вiдважила Михайловi такого ляпаса, що вiн аж вiдступив вiд неi на крок. – Та як ти смiеш звинувачувати мене в зрадi, коли сам обдурив мене?! – закричала Олеся. – Ти приховав вiд мене Лесевого листа й наступного ж дня оголосив про наше весiлля! Михайло здивовано дивився на дружину, бо нiколи не бачив ii такою – красивi очi палахкотiли шаленством, а пухкенький «бантик» вуст засiпався вiд гнiву. – Так! Я давно знаю про це! – мовила Олеся, помiтивши його подив. – На Масницi Катерина все розповiла! А сьогоднi я бачилася з Лесем, щоб дiзнатися, чому вiн менi писав. Вiн хотiв зi мною помиритися, бо кохае. Але ти влiз мiж нами! Михайле, ти розумiеш, що зламав долi двох людей заради своеi примхи? Адже я для тебе забавка. Лялька, якою ти бавишся, мов розпещене дитя, не турбуючись, що можеш зламати мене! А тепер ти ще й насмiв принизити мене брудними пiдозрами, повiривши мерзотницi, яка колись ледь не вбила мене?! – крикнула вона та вискочила з хати. Олеся прибiгла в кухню, де була Горпина. Та, ледь побачивши хазяйку, пополотнiла. А посатанiла Олеся схопила рогач та кинулася на Горпину. – Ти чи збожеволiла?! Господи Боже! Рятуйте мене! Ой, мамочко! – заволала жiнка, бо Олеся з усiеi сили навiдмаш вдарила ii рогачем. – Ненавиджу тебе! Уб’ю, сучко! – верещала Олеся, несамовито лупцюючи нещасну Горпину, яка стислася бiля стiни, закриваючи голову руками. – Та допоки ти будеш з мене збиткуватися та ще й оббрiхувати перед чоловiком?! Пусти! – закричала вона, бо Михайло прибiг слiдом i вхопив ii, мов оберемок, вiдтаскуючи вiд Горпини. – Олесю, ти ж ii вб’еш! – крикнув Михайло. – Господи, та чи в тебе бiс вселився?! – i потягнув дружину геть з кухнi, на обiйстя. Як на грiх, Андрусь i Левко в цей час повернулися зi школи й отетерiло спостерiгали, як Михайло тягне Олесю, яка лаеться на весь двiр i намагаеться вдарити його рогачем, але не може дiстати за своею спиною. – На Бога, хлопцi, заберiть у неi рогач! – крикнув Михайло, ледь втримуючи розлючену дружину. Коли хлопцi вiдiбрали рогач, Олеся отямилася, вирвалася з рук чоловiка й втекла в хату. У спальнi молода жiнка присiла на лiжко й замислилася про майбутне. Їi життя нерозривно пов’язане з Михайлом, але яким воно буде пiсля цiеi сварки? «Я мушу присадити його, щоб вiн завжди пам’ятав, що це вiн завинив передi мною, а не я – перед ним», – вирiшила Олеся, криво осмiхнулася та почала повiльно збирати своi речi, прислухаючись, чи не йде чоловiк. Незабаром увiйшов Михайло. – Що ти робиш? – запитав вiн, побачивши, як вона акуратно ув’язуе свiй одяг у вузол. – Хочу пiти звiдси. – До Леська? – Господи! Нi! Не до нього! Пiшли ви двое до бiса! Я не хочу жити з жодним з вас, бо ви обидва обдурили мене! Я чого завгодно чекала вiд тебе, але тiльки не брехнi й безглуздих звинувачень. І пiсля всього, що ти сьогоднi наговорив менi, я не хочу з тобою жити. Ти розчарував мене! – мовила Олеся таким тоном, що Михайло миттево почувся винуватим. – Куди ти пiдеш? – Це не твоя справа! – Олесю, ти не можеш пiти вiд мене, бо належиш менi за законом! Та й це буде ганьба для тебе! – О, нi! Це ти оганьбився, повiривши Горпинi, цiй гнидi! Це ти, – з особливою iнтонацiею пiдкреслила Олеся, – спочатку обдурив мене, а тепер ще й принизив. Михайле, я чесно розповiла тобi про свiй зв’язок з Лесем. Так, я припустилася помилки, але я кохала й хотiла належати коханому. І нiчого менi бiльше не було треба! А пiшовши за тебе, я намагалася бути тобi гарною дружиною, бо цiнувала твое кохання. І саме тому вибачила тобi брехню, жодним словом не обмовившись, що все знаю. Але принижень я не стерплю. Може, у твоiх очах я й шльондра, але шльондра з гiднiстю! Михайло слухав дружину, i до нього поступово доходило, що вiн скоiв дурiсть. А ще второпав, що до пуття не розумiв дружини – це був вогонь, який пiдступно ховався пiд шаром попелу, але при найменшому подиху вiтру грiзно спалахував, знищуючи все на своему шляху. І йому не вистачатиме цього вогню, бо вiн несамовито кохае ii й дiйсно завинив. – Олесю, благаю тебе, не йди! – вигукнув Михайло. – Так, я спалив той клятий лист, бо розумiв, що тодi не бачити менi тебе, як своiх вух. І зараз я приревнував тебе! Але навiщо ти до нього ходила? – Щоб раз i назавжди сказати йому: не шукай зi мною зустрiчей, бо я маю чоловiка, якого шаную й бережу його чесне iм’я! Але мiй чоловiк вважае мене шльондрою! – спритно тиснула на його почуття провини Олеся. Та ще й пiдпустила дрожi в голос. А потiм з награним горем затулила обличчя руками. Михайло заковтнув наживку – кинувся до неi, мiцно пригорнув до себе. – Кохана, пробач менi за це все! Благаю, пробач, бо без тебе менi не жити на свiтi! – покiрливо просив вiн. А потiм вiдняв ii руки вiд обличчя, зазирнув в очi. – Олесю, не мовчи, будь ласка! Олеся вивiльнилася з його обiймiв i демонстративно повернулася спиною. Михайло поклав руку на ii плече, але вона, знизавши плечем, скинула ii. Задумливо пройшлася кiмнатою, а потiм зажадала: – Пообiцяй, що вiритимеш менi. І бiльше нiколи не смiй ревнувати мене до жодного молодика! Я при святих iконах клялася бути тобi вiрною дружиною й дотримаю клятви, тож бiльше не принижуй мене пiдозрами. – Обiцяю! – І вижени Горпину! – наказала Олеся. – Але куди я ii прожену? Ти ii так вiдлупцювала, що вона тепер зляже. І через складний норов ii нiхто не схоче найняти. – А менi байдуже! Учора вона ледь не вбила мене, сьогоднi оббрехала, а завтра отрути менi в iжу пiдсипле! Я не хочу терпiти ii в нашому домi. Михайло замислився, а потiм погодився, розумiючи, що вiд Горпини дiйсно самий клопiт. – Я сама пiдберу собi служницю, – вирiшила Олеся, розкладаючи речi по мiсцях, i з задоволенням помiтила, що чоловiк покiрливо кивнув. «Що ж, Михайле, ти хотiв мати мене за забавку навiть цiною мого щастя, тож тепер муситимеш за це платити. І будеш мене слухатися й виконувати будь-яку забаганку! І горе тобi, якщо насмiеш мене ослухатися! – подумала Олеся, зрозумiвши, що вiдтепер ii влада над чоловiком не мае меж. – Тiльки от Лесь… Господи, саме вiн був моею долею! Отче, дай менi сил забути свое едине кохання! Ох, вiн навiки залишиться в моему серцi!» Наступного ранку Михайло, не зважаючи на благання й сльози Горпини, дав iй щедрий розрахунок i розпрощався. А Олеся негайно зайнялася пошуком новоi служницi. Сусiди порадили iй юну дiвчину, сироту на iм’я Наталка, яка мешкала в селi пiд Черкасами. І, особисто переговоривши з дiвчиною, Олеся взяла ii на роботу. Але вигнання Горпини справи не вирiшило – стосунки мiж подружжям набули незручностi. Михайло не мiг позбутися почуття провини перед дружиною. А Олеся почала вiдчувати до нього якесь дивне вiдчуження та байдужiсть, хоча всiма силами приховувала це. Щоправда, щиро зрадiла, коли полковник Джулай, повернувшись додому, призначив Михайла полковим суддею. А коли оголосили новий похiд, то Олеся аж зiтхнула з полегшенням. Нi, вона не бажала Михайловi смертi, але була рада позбутися його товариства на певний час. «Так буде краще. Ми обое охолонемо й знову зможемо жити, як ранiше», – вирiшила молода жiнка. Тому тепло попрощалася з чоловiком, вимагаючи берегти себе. Роздiл VII Утруднення королеви …Чи був це план Варшави? Навряд чи. Здаеться, це стало виявом вже традицiйноi ii безпорадностi, коли йшлося про вирiшення ключових для життя держави питань.     П. Кулаковський. Козацьке посольство на сейм 1659 року Лiтня жiнка мала слiпуче бiлу й нiжну, як мережива на ii одязi, шкiру обличчя, шиi та грудей, що, здавалося, ось-ось вистрибнуть з глибокого декольте вишуканоi сукнi. Їi майже зiв’ялоi краси не псували анi друге пiдборiддя та пухкенькi щiчки, рожевi вiд умiло накладених рум’ян, анi повнота тiла, анi вiковi зморшки. Так, француженка Марiя Луiза Гонзага де Невер, королева Польщi, у своi сорок сiм рокiв була все ще приваблива. І не тiльки врода була перевагою королеви, а i ii легкий норов i розум, якi, на жаль, поеднувалися з амбiтнiстю та пристрастю до iнтриг, що значно ускладнило iй життя. Дивною була доля Марi. Колись родичi мрiяли видати дiвчину за молодшого брата французького короля Людовiка XIII. Проте цей шлюб не входив у плани кардинала Рiшелье, i тому мадемуазель де Невер ув’язнили в монастирi. Згодом у мадемуазель запалав роман з фаворитом Людовiка XIII де Сен-Маром, але Рiшелье вважав такий шлюб не гiдним дiвчини з дому герцогiв Мантуанських, бо Сен-Мар був простим дворянином. Ось так завдяки кардиналовi красуня Марi залишалася старою дiвою, допоки до неi не посватався польський король Владислав IV Ваза. Але лише тому, що посварився з домом Габсбургiв та замислив масштабну вiйну з Туреччиною, тож прагнув пiдтримки Францii та мав неабияку потребу в грошах, якi тридцятитрирiчна Марi отримала б у посаг. Звичайно, Марi не вiдмовилася й вирушила в Польщу, прагнучи пiсля бурхливоi молодостi отримати спокiйне сiмейне життя з лiтнiм Владиславом. Але надii бiдолахи пропали, коли вона ще в дорозi отримала вiд чоловiка подарунки, серед яких була яскраво-червона пiдбита горностаем оксамитова шубка, до рукава якоi був причеплений папiрець з власноруч зробленим написом Владислава «Для Ядвiги»[23 - Цей епiзод зображений у книзi Є. Карновича «Нариси й оповiдання зi старовинного побуту Польщi».]. Потiм Марi дiзналася, що це давнiшня коханка короля. Звичайно, пiсля цього сiмейне життя в пари не задалося. Тим паче, коли «доброзичливцi» донесли королю про бурхливi любовнi пригоди королеви в молодостi. Побожний Владислав обурився настiльки, що почав називати дружину Людовiкою – мовляв, не гiдна вона iменi Богородицi. І навiть подумував про розлучення! Ой, чия б гарчала, а його б мовчала: 1648 року Владислав помер на руках у Ядвiги, з якою не поривав зв’язку навiть у шлюбi. Повдовiвши, Людовiка замислилася. Становище королеви-удови, яка животiе на жебрацькi подачки iз завжди порожньоi королiвськоi казни, ii не влаштовувало. Повернення у Францiю теж: там пiд неослабним оком кардинала Мазарiнi вже не вдасться зайнятися iнтригами з таким розмахом, як у молодостi. А за два роки шлюбу амбiтна Людовiка здобула чимало прибiчникiв у Польщi, потроху збiльшуючи вплив. Тому вона пiшла за Яна Казимира, молодшого брата покiйного чоловiка, неврiвноваженого та слабовiльного, який зовсiм не годився в королi й потребував вольовоi дружини. Знову красуня-француженка отримала не шлюб, а союз за полiтичним розрахунком. Проте для Яна Людовiка стала справжньою опорою, бо саме вона втримала його вiд зречення пiд час окупацii Польщi шведським королем[24 - Ідеться про подii 1655—1660 рр. (Шведський потоп), коли Швецiя окупувала бiльшу частину Речi Посполитоi.]. Але самiй королевi вже набридло залежати вiд якихось королiв чи примх долi: бурхлива молодiсть вимагала спокiйноi старостi. Тому на заходi життя перед Людовiкою постала турбота – змiцнення королiвськоi влади та передача польського трону своему родичевi. І для цього королевi потрiбен був союзник, здатний стримати свавiлля шляхти. На цю роль вiдмiнно годилося Вiйсько Запорозьке. Ще пiд час перемовин про альянс мiж Вiйськом Запорозьким i Рiччю Посполитою Людовiка активно листувалася з Виговським, сподiваючись ласкою схилити його до укладання угоди, i намагалася переконати якомога бiльше шляхти в ii доцiльностi. А коли у вереснi 1658-го пiд Гадячем угоду нарештi склали й пiдписали, королева зiткнулася з новою проблемою: 12 березня 1659 року розпочався сейм, який мав затвердити угоду, але змiст пунктiв не влаштовував бiльшiсть шляхти, i вона наполягала на iх переглядi. Ситуацiя ускладнилася прибуттям козацького посольства, бо пiсля перших аудiенцiй усiм стало зрозумiло, що козацтво не збираеться поступатися жодним пунктом. Навпаки, козаки бажали доповнити iх на свою користь. Звичайно, Людовiка пильно стежила за перебiгом сейму. Тому дуже зрадiла вiзиту Беневського, який мiг усе розповiсти бiльш докладно. І водночас насторожилася: навiщо вiн прийшов зрання? Станiслав довго розкланювався перед Людовiкою й говорив барвистi комплiменти, як було заведено в Польщi, мимоволi зиркаючи в ii декольте. Завдяки Людовiцi шляхтянки перейняли французьку моду, але не всяка панi зважувалася наслiдувати королеву в глибинi цього елемента сукнi. Нарештi королевi набридла ця прелюдiя до справжньоi мети вiзиту, i вона вишукано обiрвала лестощi: – Найбiльше, що мене здивувало з перших днiв життя в Польщi й досi дивуе, так це вмiння шляхти так красиво говорити. Треба мати кам’яне серце, щоб не розчулитися вiд такоi химерностi фраз. – О, нехай вибачить менi ваша величнiсть за мою стараннiсть, та чи можна залишатися мовчазним, бачачи вас цього весняного ранку, чарiвнiсть якого блякне поруч з вашою вродою? Навiть камiнь, i той би заговорив з вами, моя королево! А я ж не камiнь. – А я передусiм жiнка, а вже потiм королева, тож вередливо бажаю, щоб пан супроводжував мене на прогулянцi. Дивiться, який чудовий весняний день! Ходiмо в сад! – запропонувала Людовiка з таким милим безладдям i кокетством, немов була не лiтньою королевою, а юною фрейлiною. Вона подарувала Беневському таку сонячну усмiшку, що той аж почервонiв вiд задоволення, квапливо подав королевi руку та повiв ii в садок Королiвськоi вiлли. Їi Людовiка особливо любила через чудовий краевид на Вiслу та розкiшний квiтник, вiддаючи перевагу перед Королiвським замком. У часи шведськоi навали вiлла була безбожно пограбована вояками, проте тепер ii вiдремонтували, i Людовiка знову могла тут жити й збирати в садовiй альтанцi лiтературний салон. Королева прагнула прищепити Польщi культуру Францii, у якiй лiтературнi салони мали популярнiсть. – А як протiкае сейм? – поцiкавилася Людовiка, спираючись на руку Беневського й грацiйно крокуючи алеями садка. – Шляхта за своею звичкою пиячить чи, не шкодуючи сил, працюе на благо Вiтчизни? – Справи нашi вельми неприемнi, – сухо мовив Станiслав. – Було б краще, якби шляхта пиячила, нiж обговорювала угоду з Вiйськом Запорозьким. – Що ви таке говорите?! – Вашiй величностi неодмiнно вiдомо, що бiльшiсть шляхти дуже незадоволена змiстом угоди, для укладення якоi ви доклали стiльки сил. І бiльшiсть необачно вимагае поступок вiд Вiйська. Я вже розповiдав вашiй величностi пiсля моеi зимовоi поiздки в Украiну, що гетьман дуже впертий i вiдмовився переглянути умови. Посли лише пiдтвердили його твердiсть. Тож я побоююся, що сейм не затвердить цiеi угоди й усi нашi зусилля пiдуть коту пiд хвiст… Вибачте менi цю грубiсть, моя королево! – схаменувся Станiслав. – Охоче вибачу, – з легкою усмiшкою мовила Людовiка. – Тим паче, що ви, пане, засмученi, бо всiею душею прагнете користi для Вiтчизни. Утiм, як i я, бо Польща давно стала для мене другою Батькiвщиною. Але невже для Виговського настiльки принципове скасування унii? – Так. Украiнцi дуже побожнi. Інодi iхня побожнiсть не поступаеться побожностi католикiв та завзяттю панотцiв езуiтiв. А цар Олексiй безсоромно тисне на iхню побожнiсть, бреше, мов ярмарковий крамар, що Виговський хоче знищити православ’я. Тож гетьман наполягае тiльки на повному знищеннi унii. – Питання унii не було б таким болючим, якби не обурювався папський нунцiй П’етро Вiдонi. Насправдi всiм прелатам байдужа вiра. Цiннiсть мають лише церковне майно та доходи з нього, якi втратили й втратять унiати, а вiдповiдно i Папа. Звiдси й незадоволення нунцiя, – вiдверто мовила королева, що Станiслав аж закляк, бо не очiкував таких влучних слiв вiд цiеi чарiвливоi жiнки. – Ця угода обов’язково мае бути прийнята сеймом незмiнною, – знову заговорила Людовiка. – Менi добре вiдомi ii пункти, i я вважаю iх зручними. Так, мене не бентежить, що Вiйсько Запорозьке перетвориться на князiвство Руське та матиме бiльше прав, нiж князiвство Литовське! Усi козаки – лицарi з народження та мають шануватися як народ лицарський. Варто лише згадати пана Тетерю як взiрець козака-лицаря. Вiн мае такi гарнi манери! І такий освiчений! І завжди вбраний зi смаком! Ох, пане Беневський, а ви не ревнуете мене до нього? – прощебетала Людовiка. – Моя прекрасна королево! Несамовито ревную! І готовий розтерзати кожного, на кого ви прихильно подивитеся, але не смiю навiть заiкатися про свое обурення, бо ви не давали менi такого наказу, – вiдповiв Станiслав, галантно цiлуючи пухкеньку ручку Людовiки. – Адже серед усiх панiв королiвства я ваш найвiдданiший слуга й прихильник! Узагалi-то мiж цими двома не було нiчого плотського. Просто королева любила флiрт, а Беневський вправно задовольняв ii бажання. – Тож треба чинити по-справедливому й ушанувати хоробрих лицарiв! І цю угоду треба протягти через сейм у ii нинiшньому виглядi! Їi не можна урiзати! Менi розповiдали, що ви несамовито захищаете альянс iз козаками, – знову защебетала Людовiка. – Навiть вдаетеся до хитрощiв, умовляючи панство прийняти угоду в незмiнному виглядi, а в майбутньому не виконати або змiнити неприемнi пункти. Чи не так? – Я намагаюся дотримати свого слова, яке дав гетьмановi Виговському. А майбутне в руках Божих, тож я покладаюся лише на волю Його, – стримано вiдповiв Станiслав, бо дiйсно завзято захищав угоду всякими правдами й неправдами, переконуючи всiх незгодних. – На сьогоднi важливо вiдiрвати козакiв вiд Московii. – На сьогоднi важливо, щоб ця угода була ухвалена в незмiнному виглядi, – твердо мовила Людовiка. – А Украiна вже й так вiдiрвана вiд варварськоi Московii, якщо погодилася повернутися до освiченоi Речi Посполитоi! Беневський гiрко зiтхнув, розумiючи, що королева мрiе про нездiйсненне. Поступово з думкою про необхiднiсть примирення з козаками звиклися всi й навiть вбачали в цьому користь передусiм для себе. Особливо тi шляхтичi, якi мали маетки в Украiнi й сподiвалися на iхне повернення. Але прочитавши самi пункти, багато шляхтичiв зазнали розчарування. Тож у провiнцiйних сеймиках i в Посольськiй iзбi запанувало обурення, i кiлькiсть прибiчникiв угоди танула на очах. Адже бiльшiсть iз них обмежено мiркувала, що Гадяцька угода дасть iм можливiсть вiдновити лад, який iснував до 1648 року. До того ж вiдчутно загострилася боротьба мiж двома партiями – австрiйською та французькою, яку очолювала королева. Людовiка бажала проголосити наступним польським королем когось зi своiх французьких родичiв iще за життя Яна Казимира, бо родич забезпечив би iй спокiйну старiсть та посилив вплив Францii на сходi Європи. Але для цього необхiдно було змiнити сам уклад Речi Посполитоi[25 - Головною вадою королiвськоi влади в Речi Посполитiй була ii виборнiсть: король обирався вiльними голосами шляхти та не мiг призначати наступника чи агiтувати на його користь. Королева Людовiка бажала запровадити принцип vivente rege – обрання наступника ще за життя владущого короля. Цей принцип значно посилив би позицii монарха, що не могло сподобатися шляхтi, яка свято берегла своi золотi привiлеi та вiльностi (право вiльного обрання короля; право на рокош – офiцiйний бунт проти короля; право liberum veto (вiльного вето) – незгоди лише одного шляхтича з прийняттям закону чи рiшення сеймом тощо).]. А Вiйсько Запорозьке як третiй рiвноправний член шляхетськоi республiки значно укрiпило б королiвську владу та дозволило б Людовiцi втiлити ii плани в життя. Тож королевi були вигiднi примирення зi Швецiею та угода з Украiною. І ця авантюристка, яка не втратила завзяття навiть на схилi життя, активно iнтригувала, вмовляла, тиснула на Яна Казимира, домагаючись бажаного. Проте польський трон вабив iмператора Священноi Римськоi iмперii Леопольда І Габсбурга, який теж хотiв посадити на нього свого родича, щоб не допустити поширення впливу Францii. Ця партiя мала бiльше прибiчникiв, нiж французька, бо пiд час окупацii Польщi Швецiею Леопольд надавав полякам суттеву допомогу. Але насправдi бiльшiсть шляхти второпала, що Гадяцька угода – засiб втiлення амбiтних планiв Людовiки, якi порушать золотi шляхетськi вiльностi, а дворянство Польщi трималося за них, як вошi за кожух, не розумiючи, що iхнi дорогоцiннi вiльностi гублять Вiтчизну. Станiслав покосував на шляхтянок з почету Людовiки, якi слiдували за ними на невеликiй вiдстанi. – Чи не вважатиме ваша королiвська милiсть образою пропозицiю спуститися до Вiсли на самотi? – запитав вiн. Людовiка зробила знак фрейлiнам залишатися на мiсцi й покрокувала до рiчки, витончено пiдхопивши подiл, щоб не забруднити його через розмоклий грунт пiсля вчорашнього дощу. – Що пан хоче повiдомити менi наодинцi, щоб не чули моi фрейлiни? – холодно запитала королева, коли ii наздогнав Беневський. – Невже пан вважае, що якась iз них може шпигувати на користь моiх злостивцiв? – Я не смiю навiть думати про таке, але волiю не залучати стороннiх у те, що мушу сказати вам, моя королево. Його милiсть король хоче пiти на поступки шляхтi в обхiд iнтересiв Вiйська Запорозького – переписати угоду так, як того бажае сейм. І саме цю урiзану угоду вiн запропонуе Виговському. Людовiка спохмурнiла, бо це суттево руйнувало ii плани. «Господи! Який же вiн бевзь! – зi злом подумала вона про чоловiка. – Безвольний, дурний йолоп, який тiльки здатний волочитися за жiночими спiдницями й танцювати на балах попри подагру! Боже, за що Ти покарав цей народ таким королем, а мене – таким чоловiком?» – Король уже ухвалив рiшення? – сухо запитала Людовiка. – Сподiваюся, що нi. Але на короля сильно тисне Бiдонi, погрожуючи гнiвом Папи. Також свою руку доклав i познанський воевода Ян Лещинський, який ранiше завзято наполягав на згодi з Вiйськом, а тепер став противником цiеi угоди. Ваша величнiсть знае, що до його порад король завжди дослухаеться. Крiм того, масла у вогонь пiдливае австрiйський посол. Загалом буде прийнята кастрована угода, тож благаю вашу величнiсть негайно вирушити до короля та вiдмовити його вiд цього хибного кроку. Ви мусите докласти всiх зусиль, щоб переконати його, – просив Станiслав. – А якщо Виговський пiдпише цю, як ви зволили висловитися, кастровану угоду? – запитала Людовiка пiсля певних роздумiв. – Вiн не пiде на це, бо це вiдверте самогубство: просте козацтво й старшина такого йому не пробачать. Тож вiн замириться з Московiею, i ми вже вдруге втратимо Украiну. – А ви вiрний друг i щирий патрiот, пане Беневський, – мовила Людовiка й квапливо пiшла до свого почту. Станiслав потрусив слiдом за королевою та iз задоволенням почув, як вона наказала закладати карету, щоб iхати до короля в Королiвський замок. Незважаючи на наближення полудня, Ян Казимир перебував у лiжку, бо почувався зле: шляхта завжди бурхливо святкувала сейм, i на вчорашньому бенкетi було чимало випито хмiльного й знищено iдла, що не могло не позначитися на самопочуттi п’ятдесятирiчного короля. Людовiка квапливо увiйшла в опочивальню чоловiка. – Доброго ранку, ваша величносте, – уiдливо мовила вона, дрiбно хекаючи вiд задишки. – Чи не були б ви такi люб’язнi придiлити менi кiлька хвилин, – i, не чекаючи згоди, вiдiслала слуг i присiла на край лiжка. – Ваша величнiсть мали б помiтити, що менi зле, – сухо мовив Ян. Людовiка прискiпливо подивилася на чоловiка, оцiнюючи ступiнь плачевностi його похмiлля. Вiд природи Ян Казимир мав непривабливi риси обличчя, i цю непривабливiсть посилювали шрами вiд вiспи, запалi щоки та зморшки. Утiм, зовнiшнiсть короля вiдповiдала його натурi: Ян не мав притаманного польськiй нацii почуття гумору, був скритним, схильним до депресii та не любив рiдноi Польщi. Вiн усе життя провiв у тiнi свого старшого брата Владислава й марно намагався здобути собi хоч якийсь трон, через що пережив чимало пригод i халеп. У дворiчному вiцi мати Яна, незадоволена його другорядною роллю[26 - Батько Яна Казимира король Сигiзмунд III був одружений з Анною Австрiйською з династii Габсбургiв (не плутати з iспанськими Габсбургами), а пiсля ii смертi – з ii молодшою сестрою Констанцiею. Остання ненавидiла Владислава (пасинка та рiдного племiнника) i прагнула добитися корони для Яна. Примiтно, що Ян Казимир доводився королю Іспанii Пилипу IV Великому i його рiднiй сестрi Аннi Австрiйськiй, королевi Францii, двоюрiдним братом (iхнi матерi – рiднi сестри).], мрiяла проголосити його московським царем[27 - Ідеться про подii польсько-московськоi вiйни 1609—1618 рр., коли внаслiдок вдалоi облоги Смоленська поляками москвини вiд безвиходi вирiшили призвати на царство королевича Владислава.], а пiсля смертi батька – посадити на польський трон. Але перемiг Владислав, якого любила та поважала бiльшiсть шляхти. Уже дорослим Ян узяв участь у кiлькох вiйнах, зокрема в Тридцятирiчнiй вiйнi на боцi Священноi Римськоi iмперii, показавши себе непоганим воякою. Потiм король Владислав намагався зробити його герцогом Курляндським, але сейм наклав veto на цю затiю. Тодi на запрошення короля Іспанii Пилипа IV, свого двоюрiдного брата, Ян вирушив у Португалiю, щоб стати ii вiце-королем. Але у Францii, у Тулонi, королевича схопили за наказом кардинала Рiшелье, який запiдозрив його в шпiонажi на користь Габсбургiв, i заточили у в’язницю на два роки. А пiсля свого звiльнення королевич-авантюрист, вiдчувши потяг до пiднесеного, вступив до ордену езуiтiв i навiть став кардиналом. Але вишукування духовних скарбiв на цiй царинi одразу втратило принаднiсть, коли помер брат Владислав. Ян розпрощався з рясою та поквапився в Польщу, де завдяки iнтригам таки отримав корону. – Ви мали б звикнути до похмiлля – занадто часто пиячите, – сухо мовила Людовiка, анiтрохи не спiвчуваючи чоловiковi. – Менi стало вiдомо, що ви збираетеся змiнити умови альянсу з Вiйськом Запорозьким. Це правда? – Угу. – Яне, ви тямите, що коiте? Ви усвiдомлюете, що ви не король, а лялька, якою вертять усi кому не лiньки? – жорстко запитувала Людовiка. – Невже у вас зовсiм немае почуття власноi гiдностi, що ви дозволяете шляхтi командувати вами? Ви маете наполягти на своему… – Господи, як ви всi менi набридли зi своiми iнтригами та шкурними iнтересами! – вибухнув Ян. – Яка менi користь iз того, що посилиться моя влада? Я все одно не передам ii своему синовi! Та й не маю його! А клопотатися заради ваших iнтересiв чи iнтересiв iмператора Леопольда не хочу! – Справа не в чиiхось iнтересах. Ви не маете права вiдмовлятися вiд своiх планiв! Ви мусите дбати про посилення рiдноi Польщi… – Та чхав я на Польщу! Набридла менi ваша Польща! Волiю дивитися на собаку, нiж на поляка![28 - Ян Казимир дiйсно говорив такi слова, бо, на жаль, не любив польськоi культури. Але коли саме вони були сказанi, встановити не вдалося.] – безтактно заявив Ян Казимир. – Чому я мушу дбати про неi, коли сам польський народ[29 - Пiд «польським народом» Ян Казимир мае на увазi шляхту, яка володiла полiтичними правами, а не простих полякiв.] настiльки дурний, що не може чимось поступитися сьогоднi заради кращих перспектив у майбутньому? Людовiко, я так стомився вiд усього цього! І в мене голова болить! Людовiка зiтхнула, пiдсiла до чоловiка ближче та почала лагiдно гладити його поголену голову. Руки в неi були м’якi й прохолоднi, i Ян аж замугикав вiд задоволення. – Яне, я розумiю вашу втому й розчарування власним народом, – лагiдно заговорила королева. – Але ж згадайте, як ви поневiрялися життям, поки не посiли трон батька. Невже ви марно зазнали стiльки розчарувань i пригод? Ранiше ви були такi сильнi, тож не здавайтеся й нинi. Тим паче, що я поруч! І ми з вами… – Не вмовляйте мене, Людовiко. Учора я вiдправив до Виговського Перетятковича, секретаря Беневського, з новими пунктами, на якi вiн муситиме погодитися, бо в нього немае iншого виходу. – Ви вiдправили для цiеi важливоi справи таке убозтво, як секретар?! Та як ви… – А Беневський i Євлашевський навiдрiз вiдмовилися, бо вони, бачте, присягали Виговському пiд Гадячем, що не порушать умов цiеi угоди! – перебив королеву Ян. – Тож кому ще це довiрити, як не такiй дрiбнiй людинцi, яка ледь не луснула вiд гордощiв?! Тим паче, що у винагороду йому пообiцяли шляхетство. – Гетьман нiколи не пiдпише нових пунктiв! – вигукнула Людовiка. – І ви навiки втратите Украiну! – Становище гетьмана настiльки складне, що вiн погодиться – його ненавидить чернь, ним незадоволенi низовi козаки, старшина теж, а Московiя люто наступае на Украiну, – говорив Ян Казимир. – І в умовах вiйни з Московiею зрив альянсу з нами позбавить його союзника. А ще таке не сподобаеться Мехмедовi Гераю, бо це руйнуе його власнi плани на вiйну з Московiею. Тож я наполегливо раджу вашiй величностi вгамуватися й не краяти свого пiднесеного серця цiею надокучливою угодою. І благаю вас дати менi спокiй. – Нехай помилуе Господь вашу грiшну душу, бо Вiн давно покарав вас вiдсутнiстю розуму, – крiзь зуби процiдила Людовiка, зрозумiвши, що спiзнилася, люто зиркнула на Яна та швидко вийшла з кiмнати. Ян лише знизав плечима та перевернувся на бiк – голова нестерпно болiла чомусь лише з одного боку, тому вiн заплющив очi, сподiваючись заснути. «Вона дiйсно маленький ефiоп, який осiдлав слона»[30 - Вислiв належить Вавжинцевi Яновi Рудавському, рiчпосполитому iсториковi, правниковi та ксьондзовi, авторовi працi «Історiя Польщi вiд смертi Владислава IV до Оливського миру, в 9 книгах».], – подумав вiн. Роздiл VIII Щит Чоловiк i дружина повиннi бути подiбнi рукам й очам: коли рукам боляче – очi плачуть. А коли очi плачуть – руки витирають сльози.     Святий Іоан Золотоуст – Ох! – не стримала вигуку Марiчка, бо дитя в животi боляче вдарило пiд ребра. – Що таке, панi? Невже зле стало? – з тривогою запитала Олена Виговська, яка сидiла поруч. – Нi. Штовхаеться сильно. І поперек ние, – поскаржилася Марiчка. – Подай панi подушку пiд спину та ослiнчик пiд ноги, – наказала гетьманша однiй з дiвчат зi свого почту. – Не варто. Буде краще, якщо твоя милiсть дозволить менi пiти додому, – попросилася Марiя. – Так, звичайно. Але нам буде сумно без тебе, мила панi! – щиро зiзналася Виговська, однак наказала пiдготувати вiзок, щоб Марiю вiдвезли додому. Така турботливiсть не була дивною: Олена завжди лагiдно ставилася до людей. А Марiчка ii особливо вабила: гетьманша одразу здогадалася про ii просте походження, але цiнувала ii людськi якостi та розчулювалася вiд пiзнього материнства. Тому панi Яненко-Хмельницька завжди була бажаною гостею при своерiдному дворi панi Виговськоi. Вiдколи чоловiка обрали гетьманом, Олена переiхала до Чигирина з Киева, бо мешкала в домi свекра, i завела тут геть iншi порядки, нiж тi, якi побутували при покiйному Хмельницькому та його третiй дружинi Ганнi Золотаренко. Чигиринцi довго згадували ii приiзд: кортеж Виговськоi супроводжувала сотня ошатних козакiв, музи?ки, а сама вона iхала у французькiй каретi. За гетьманшею у вiзках слiдували вичепуренi родички та молоденькi дiвчата, а замикала кортеж цiла армiя челядi. А ще Олена привезла власних кравця та кондитера, що взагалi було нечувано. Тому всi дружини козацькоi старшини, якi мешкали в Чигиринi, вважали за щастя бути вхожими до гетьманшi. Приемно поласувати iноземними солодощами чи пошити собi вишукане вбрання! І, вiдповiдно, зникли гучнi й веселi бенкети, якi були при Хмельницькому, бо Олена iх не любила, своiм прикладом нав’язуючи чигиринцям стриманiсть i скромнiсть. При дворi гетьманшi жiночки зазвичай вишивали, читали, слухали музику, гуляли, вiдвiдували церкву. А iнодi беззлобно обговорювали чуже особисте життя – як же без цього? Але Марiю товариство козацьких шляхтянок лише обтяжувало, бо вона почувалась у ньому чужою. З юностi в Чигиринi в неi залишилися приятельки, з якими були спiльнi спогади й iнтереси. Але Оленi, сестрi Яненка, цi приятельки не подобалися. Хоча саму Марiчку вона прийняла приязно й так ретельно дбала про неi, що та iнодi почувалася калiкою. А ще Олена Яненко доводилася двоюрiдною сестрою дочцi покiйного Хмельницького Оленi, яка була в шлюбi з Данилом Виговським, братом гетьмана. Тож не дивно, що Олена й Фрузя були бажаними й частими гостями в гетьманшi й, вiдповiдно, залучили до цього Марiчку. Тож яка може бути дружба мiж панi Яненко-Хмельницькою та простими козачками, коли до неi ласкава сама Виговська?! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=50368405&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Земельна дiлянка в мiстi (заст.). (Тут i далi прим. авт.) 2 Нинi Соборноi площi не iснуе. У давнину вона розташовувалася на мiсцi частини скверу Гоголя в сучасному Нiжинi та дiстала назву вiд собору Святого Миколая Чудотворця, який зберiгся до сьогодення. В описувану епоху Соборна виконувала функцii головноi площi мiста. 3 Пiсля перемоги пiд Пилявцями в 1648 р. козаки зневажливо називали польську шляхту пилявчиками. 4 У сучаснiй Украiнi село в Лебединському районi Сумськоi областi. В описувану епоху перебувало пiд владою Московii i в ньому була фортеця та москальський гарнiзон. 5 Цитата з листа Г. Гуляницького до наказного нiжинського полковника. 6 Роздiляй та володарюй! (лат.) 7 Личаки – чоловiче взуття з лика, схоже на росiйськi чи бiлоруськi лаптi. Було поширене на Полiссi. 8 За старовинним звичаем, якщо пiд час шлюбноi ночi виявиться, що наречена втратила дiвочу честь до шлюбу, то ii матерi пiдносять горiлку в надбитому кухлi, а на шию вдягають хомут на знак зневаги за погане виховання доньки. 9 Почастувати, всипати березовоi кашi (фразеол.) – побити когось рiзками, покарати. 10 Заднiпров’я – тогочасна назва Лiвобережноi Украiни. Правобережна називалася Приднiпров’ям. 11 Хан Мехмед IV Герай справдi здiйснював тиск на короля Яна Казимира й виношував плани створити коалiцiю Криму, Украiни, Польщi та Швецii для вiйськового приборкування Московii. 12 20 грудня 1658 р. мiж Швецiею й Московiею було укладено перемир’я на 3 роки, за яким до Московii тимчасово переходили 30 завойованих лiфляндських мiст, а Швецiя взяла на себе зобов’язання не допомагати полякам нi людьми, нi фiнансами, нi дипломатично. Бiльше того, проектувався навiть росiйсько-шведський союз проти Польщi. 13 Звернення трапляеться в документах тiеi епохи й рiвнозначне французькому «монсеньйор». 14 Скарати на горло, горлом караний (заст.) – стратити, страчений. 15 Морозов був одружений з рiдною сестрою царицi Марii Милославськоi. 16 Прихiд вiйська Чарнецького в помiч гетьмановi Виговському був дезiнформацiею, якiй повiрив воевода. 17 Росiйська вимова родового iменi кримських ханiв некоректна. Правильно – Гераi, що вiдповiдае i середньовiчнiй вимовi, i сучасним нормам тюркськоi вимови. 18 Монетна система Московii була вiдсталою (в обiгу були срiбнi копiйки (0,48 г чистого срiбла), деньгi, полушки) та не мала великих номiналiв, що ускладнювало розрахунки великими сумами. А плани з пiдкорення Украiни, у якiй дiяла розвинена захiдноевропейська монетна система, вимагали створення единоi грошовоi системи для обох краiн. Тому Олексiй у 1654 р. розпочав грошову реформу: з наявних у його скарбницi захiдноевропейських талярiв перекарбовували рублi. Рубль мав вагу таляра – вiд 28 до 30 г чистого срiбла, але мав би дорiвнювати 64 срiбним копiйкам вагою 45 г, тому був неповноцiнною монетою. До того ж був неякiсного карбування. Тодi почали карбувати рублi з ознакою (ефимки) – на талярi ставили спецiальне клеймо. Але срiбла не вистачало, тому випустили мiднi грошi, якi номiналом дорiвнювали срiбним копiйкам. Спочатку населення охоче приймало новi грошi, але невдовзi розчарувалося в них через махiнацii чиновникiв, якi наводнили ринок фальшивими мiдними грошима, що призвело до зростання цiн. Крiм того, купiвля талярiв була державною монополiею – таляри скуповували по 50 срiбних копiйок, а перепродували по 64 копiйки. Податки збирали лише срiблом, а виплати зi скарбницi здiйснювали мiддю, що посилювало зубожiння населення. Тому в 1662 роцi спалахнув Мiдний бунт, унаслiдок якого карбування мiдних копiйок припинили. 19 Милославський, здiйснюючи контроль за карбуванням мiдних грошей, зловживав своiм службовим становищем. І це призвело до Мiдного бунту 1662 р. Коли були викритi всi махiнацii, Милославського помилували, а простим грошовим майстрам у покарання рубали руки й ноги та виселяли з родинами до Сибiру. 20 Цар Олексiй дiйсно проводив таемну раду 7 лютого 1659 р. i прийняв на нiй таке лукаве рiшення, схвалене всiма боярами, згаданими в цьому роздiлi. 21 Соборне уложення – звiд законiв Московii, прийнятий Земським собором у 1649 р., який дiяв до 1832 р. Князь Одоевський очолював комiсiю, яка займалася укладенням зводу. 22 За законом перелюбство вважали злочином проти моралi та розглядали в судовому порядку. Спiйманим на перелюбствi чоловiковi та жiнцi вiдрiзали поли одягу як доказ злочину. Покаранням за доведене перелюбство було публiчне пороття. Також чоловiк i дружина засуджених були в правi вимагати розлучення, яке безперешкодно отримували. 23 Цей епiзод зображений у книзi Є. Карновича «Нариси й оповiдання зi старовинного побуту Польщi». 24 Ідеться про подii 1655—1660 рр. (Шведський потоп), коли Швецiя окупувала бiльшу частину Речi Посполитоi. 25 Головною вадою королiвськоi влади в Речi Посполитiй була ii виборнiсть: король обирався вiльними голосами шляхти та не мiг призначати наступника чи агiтувати на його користь. Королева Людовiка бажала запровадити принцип vivente rege – обрання наступника ще за життя владущого короля. Цей принцип значно посилив би позицii монарха, що не могло сподобатися шляхтi, яка свято берегла своi золотi привiлеi та вiльностi (право вiльного обрання короля; право на рокош – офiцiйний бунт проти короля; право liberum veto (вiльного вето) – незгоди лише одного шляхтича з прийняттям закону чи рiшення сеймом тощо). 26 Батько Яна Казимира король Сигiзмунд III був одружений з Анною Австрiйською з династii Габсбургiв (не плутати з iспанськими Габсбургами), а пiсля ii смертi – з ii молодшою сестрою Констанцiею. Остання ненавидiла Владислава (пасинка та рiдного племiнника) i прагнула добитися корони для Яна. Примiтно, що Ян Казимир доводився королю Іспанii Пилипу IV Великому i його рiднiй сестрi Аннi Австрiйськiй, королевi Францii, двоюрiдним братом (iхнi матерi – рiднi сестри). 27 Ідеться про подii польсько-московськоi вiйни 1609—1618 рр., коли внаслiдок вдалоi облоги Смоленська поляками москвини вiд безвиходi вирiшили призвати на царство королевича Владислава. 28 Ян Казимир дiйсно говорив такi слова, бо, на жаль, не любив польськоi культури. Але коли саме вони були сказанi, встановити не вдалося. 29 Пiд «польським народом» Ян Казимир мае на увазi шляхту, яка володiла полiтичними правами, а не простих полякiв. 30 Вислiв належить Вавжинцевi Яновi Рудавському, рiчпосполитому iсториковi, правниковi та ксьондзовi, авторовi працi «Історiя Польщi вiд смертi Владислава IV до Оливського миру, в 9 книгах».