Кирило Розумовський

Кирило Розумовський Володимир Іванович Милько І. А. Коляда Знаменитi украiнцi Останнiй гетьман Лiвобережноi Украiни. Його дiяльнiсть спiвпадала iз настроями iмператрицi Єлизавети, i вiдбувалася у фарватерi полiтики Петербурга, однак при цьому вiдчутно зменшився тиск на украiнський традицiйний устрiй самоуправлiння, хоча й навiть не порушувалося питання про можливiсть вiдносин з iншими державами або власну фiнансову систему. І. А. Коляда, Вадим Милько Кирило Розумовський «…старайся схватить фортуну за чуб…»     Кирило Григорович Розумовський Вiд авторiв Кирило Розумовський – останнiй гетьман Украiни-Гетьманщини (1750—1764). Життя цiеi людини – приклад неймовiрноi примхливостi долi. З’явившись на свiт у родинi простого украiнського козака i почавши свою кар’еру з випасу громадськоi худоби, Кирило Розумовський завдяки своему брату Олексiю опиняеться в Петербурзi, отримуе блискучу на той час освiту i в 1746 роцi стае президентом Імператорськоi академii наук i мистецтв. А в 1750 роцi його чекае ще один несподiваний поворот долi – завдяки складнiй мiжнароднiй обстановцi росiйська iмператриця Єлизавета Петрiвна вирiшуе вiдновити в Украiнi iнститут гетьманства, i вибiр правительки падае на Кирила Розумовського. Незважаючи на досить суперечливi оцiнки дiяльностi останнього гетьмана Украiни-Гетьманщини, необхiдно зазначити, що К. Розумовський, наскiльки мiг, намагався бути корисним своiй Батькiвщинi. «Урядування Розумовського, – пише вiдомий iсторик Гетьманщини О. Лазаревський, – було бiльш тяжким од всiх його попередникiв, хоча, може бути, останнiй гетьман був найкращою людиною з усiх правителiв ХVІІІ вiку». Козацька Украiна У XVIII ст. Лiвобережна Украiна i Киiв з невеликими околицями перебували у складi Росii, Правобережна з Прикарпаттям – у складi Польщi. Закарпаття й Буковина залишалися вiдповiдно у складi Угорщини, що перейшла пiд Австрiю, та Молдови, яка була васалом Османськоi iмперii. Таким чином, територiя, на якiй проживало бiльше половини украiнцiв, знаходилася пiд владою Польщi, а приблизно чверть украiнцiв жила пiд владою Росiйськоi iмперii. На територii Лiвобережноi Украiни у цей час iснувало три полiтичних утворення: Гетьманщина, або Малоросiя, Запорiзька Сiч i Слобiдська Украiна. Гетьманщина ще певний час продовжувала зберiгати деяку автономiю. Козацьку державу очолював гетьман, який юридично обирався Генеральною вiйськовою радою. При гетьманi дiяла рада старшин, що збиралася тричi на рiк на великi свята. Фактично обрання гетьмана було справою, що погоджувалася мiж старшиною та царською владою i остаточно вирiшувалася в Петербурзi. За полкового устрою гетьман мав величезну владу – вiн визначав, хто буде вписаний в компут (особливий перепис козацькоi старшини) i стане козаком, вiн призначав старшин, займаючому старшинську посаду належало мати рангову землю як плату за службу, i саме гетьман своiми унiверсалами роздавав старшинi села, хутори, млини, ставочки та iн. Але гетьман був повнiстю залежним вiд царськоi влади. І тому единим способом змiнити очiльника козацькоi держави або хоча б вплинути на нього став донос, i цим способом старшина широко користувалась. В свою чергу, доносами користувався i гетьман, а царська милiсть полягала у тому, що розслiдування скарг доручалось тому, на кого скаржилися. Така нестiйкiсть службовоi позицii старшини компенсувалась енергiйним збагаченням, що подекуди набувало безсоромних форм. Наприклад, батько майбутнiх графiв Безбородькiв, генеральний писар Андрiй Безбородько за хабарi роздавав урядовi посади у такiй кiлькостi, що навiть найбiльша уява не могла знайти цьому пояснення. Вiйськова (з часiв Б. Хмельницького – генеральна) старшина складалася з писаря, обозного, двох суддiв, двох осавулiв, хорунжого, бунчужного та пiдскарбiя. Генерального писаря iноземцi називали канцлером, оскiльки його функцii вiдповiдали аналогiчним функцiям канцлера у Європi. Генеральний обозний завiдував артилерiею i всiею iнженерною справою та мав власну велику канцелярiю. Генеральнi осавули – вiйськовi чиновники для особливих доручень, щось на зразок ад’ютантiв. Такi ж функцii виконували хорунжi та бунчужнi, у яких вiд iсторичних ролей охоронцiв гетьманських клейнодiв залишились тiльки назви. Посада генерального хорунжого була фактично щаблем до полковницькоi. До генеральноi старшини належали також бунчуковi товаришi, якi жодних спецiальних функцiй в урядi не мали, але, служачи у полках, пiдпорядковувалися гетьманськiй владi так, як i генеральна старшина. Територiя Гетьманщини у ХVІІІ ст., як i ранiше, подiлялася на вiйськово-адмiнiстративнi одиницi – полки i сотнi. Полкова й сотенна старшина водночас була i вiйськовою, i адмiнiстративною владою. Сотня повинна була поставити близько ста збройних козакiв, але найчастiше вона складалася з сорока-п’ятдесяти чоловiк. Сотнi подiлялися на куренi, до яких входили чотири-п’ять сiл. Сотенний уряд дiяв у сотенному мiстечку. Полкових мiст наприкiнцi XVII – серединi XVIII ст. було десять: Стародуб, Чернiгiв, Нiжин, Прилуки, Киiв, Переяслав, Лубни, Гадяч, Полтава, Миргород. Полк налiчував вiд 7—8 до 20 сотень i в середньому близько 1000 козакiв. Столицею Гетьманщини пiсля розгрому i спалення Батурина росiйськими вiйськами пiд час вiйни зi шведами став Глухiв (сучасна Чернiгiвщина), невелике мiстечко неподалiк вiд росiйського кордону. Продовжували iснувати також значною мiрою своя система права i судочинства, мiське самоуправлiння, нацiональнi збройнi сили – козацьке вiйсько. Але автономiя Гетьманщини значно обмежувалася: було вiдсутне право на самостiйну зовнiшньополiтичну дiяльнiсть, збройнi сили пiдпорядковувалися росiйському командуванню, судочинство i адмiнiстрацiя знаходилися пiд постiйним контролем, вiдтак гетьманський уряд в окремi перiоди замiнювався спецiальними органами росiйськоi адмiнiстрацii для управлiння Гетьманщиною – Малоросiйською колегiею (1722—1727 рр.) або Правлiнням гетьманського уряду (1734—1750 рр.). Украiнська церква стала митрополiею Православноi Росiйськоi церкви, керованою з часiв Петра I державною установою – Священним Синодом. Тепер перейдемо до наступного полiтичного утворення – Запорiзькоi Сiчi. Пiсля повернення у 1734 р. на контрольованi Росiею територii аж до знищення ii Катериною II у 1775 р. вона була фактично самостiйною. Козацькi зимiвники, критi очеретом рибальськi хати були розкиданi вiд Інгулу й Бугу до Кальмiусу. У мирний час на цiй територii було багато козацьких форпостiв, що вели розвiдницьку службу; у роки вiйни, крiм участi в бойових дiях у складi пiхоти та особливо iррегулярноi кiнноти, запорожцi стали неоцiненними охоронцями зимових аванпостiв, бо у XVIII ст. вiйна зазвичай припинялась восени. По тiм росiяни й турки вiдводили вiйська на зимовi квартири, але татари робили набiги саме взимку, по снiгу. Тож охорона зимових квартир системою кiнних аванпостiв покладалась виключно на запорожцiв. Слобожанщина мала такий самий полковий устрiй, як i Гетьманщина, але пiдпорядковувалася безпосередньо росiйським властям, натомiсть Лiвобережна Украiна мала свого гетьмана i Генеральну Вiйськову Канцелярiю, що здiйснювали державно-владнi функцii, у тому числi й вiйськовi. Отже, до початку 80-х рр. XVIII ст., коли було скасовано полково-сотенний устрiй (i особливо до лiквiдацii 1764 р. гетьманства), незважаючи на те, що росiйський уряд утискував козацьку Украiну, вiдбирав вiд неi рештки державностi, поступово перетворюючи ii на провiнцiю iмперii, Лiвобережна Украiна, зокрема Гетьманщина, в очах украiнського народу впродовж столiття символiзувала всю Украiну, а украiнська старшина, яка перебрала вiд козацтва роль полiтичного лiдера, продовжувала боротьбу за збереження ii широких автономних прав. Пiсля смертi царя Петра І Росiя вступила в «епоху двiрцевих переворотiв», яка тривала з 1725-го по 1762 рiк. Цей перiод характеризуеться захопленням полiтичноi влади, що супроводжуеться боротьбою придворних груп i здiйснюеться, як правило, за пiдтримки гвардiйських полкiв. 1741 рiк увiйшов у iсторiю Росii як рiк чергового перевороту, в результатi якого росiйською iмператрицею стала Єлизавета Петрiвна, молодша дочка Петра І. 25 квiтня 1742 р. вiдбулася коронацiя Єлизавети Петрiвни. Обрання К. Розумовського на гетьманство Велике значення для подальшоi долi Украiни-Гетьманщини мало правлiння доньки Петра Великого – росiйськоi iмператрицi Єлизавети Петрiвни. За iснуючою вже традицiею пiсля ii сходження на престол були обранi депутати вiд украiнського старшинського уряду для клопотання в украiнських справах перед новою росiйською iмператрицею. Дiяльнiсть украiнськоi делегацii при царському дворi, що тривала майже цiлий рiк, виявилася досить успiшною: було видано iмператорський указ щодо зменшення податкового тиску на населення Украiни (з огляду на величезнi збитки, що iх зазнав украiнський народ внаслiдок утримання росiйського вiйська пiд час вiйни з Туреччиною); виключне право на розмiщення як вiйськових частин, так i заiжджого росiйського чиновництва в Гетьманщинi отримала мiсцева старшина; категорично заборонялося росiйським помiщикам, якi мали маетки в Украiнi, закрiпачувати мiсцеве населення. У зв’язку з постiйними скаргами вiд усiх верств населення, а також козацькоi адмiнiстрацii усiх рiвнiв на частi випадки насилля i наруги щодо них з боку офiцерiв росiйських гарнiзонiв, останнi отримали суворе попередження: пiд страхом тяжкого покарання не припускатися у майбутньому подiбних дiй. Було пiдтверджено мiськi привiлеi Киеву, одержанi ним вiд Петра І, зокрема на прохання киiвськоi мiськоi влади i усiх мiщан пiдтверджувалися права останнiх на iхнi прибутки i нерухомiсть. До того ж мiським мешканцям Киева дозволялася вiльна торгiвля рiзними промисловими i продовольчими товарами та володiння угiддями, сiножатями, вигонами (за наданi переваги i пiльги кияни повиннi були щорiчно сплачувати до державноi скарбницi 600 крб.); скасовувалася заборона Генеральноi Вiйськовоi Канцелярii 1739 р. щодо традицiйного права переходу украiнських селян з мiсця на мiсце у межах кордонiв Украiни-Гетьманщини. Пiк надзвичайноi прихильностi росiйськоi придворноi верхiвки до всього украiнського припав на лiто 1744 р., коли iмператриця Єлизавета Петрiвна здiйснила тривалу подорож до Украiни-Гетьманщини, зокрема до мiст Глухова i Киева, а також вiдвiдала рiднi мiсця свого фаворита Олексiя Розумовського – мiстечко Козелець на Чернiгiвщинi. (Пiсля царя Петра І це були першi вiдвiдини Украiни росiйським монархом.) Сама ж поiздка Єлизавети Петрiвни вiдзначалася надзвичайною помпезнiстю i урочистiстю. 16 жовтня 1749 р. було видано царський указ, яким оголошувалося про вiдправлення до Глухова спецiального царського представника графа І. Гендрикова для присутностi на виборах нового гетьмана Украiни. Водночас з С. – Петербурга були вiдпущенi додому з багатими подарунками й украiнськi депутати, якi перебували там досить тривалий час. Цi депутати привезли до Глухова царську грамоту, одержану в Колегii iноземних справ, у якiй йшлося про те, що «быть в Малой России гетману по-прежнему». Водночас у цiй грамотi iмператриця Єлизавета Петрiвна урочисто пообiцяла своiм вiрним пiдданим, малоросiйському народу «все вольности, права и привилегии, которые от времени принятия под державу Всероссийскую гетмана Богдана Хмельницкого с Войском Запорожским и со всем Малороссийским народом… имели, свято, ненарушимо и цело содержать…» Зрозумiло, що подiбнi заяви росiйського правлiння були лише формальними декларацiями, однак найпрогресивнiша частина украiнськоi старшини, плекаючи надii на вiдновлення украiнськоi державностi зразка Б. Хмельницького, вхопилася за цю рятiвну для Лiвобережноi Украiни як автономii соломинку. Отже, сценарiй «обрання» гетьмана, розроблений i санкцiонований у Петербурзi, почав втiлюватися в життя. У сiчнi 1750 р. до Глухова прибув граф І. Гендриков, першочерговим завданням якого було ознайомлення украiнськоi старшинськоi верхiвки з бажанням Петербурга бачити на посадi гетьмана саме молодшого брата фаворита iмператрицi Олексiя Розумовського Кирила. Це означало, що процедура виборiв буде лише формальною, оскiльки «побажання» росiйськоi столицi украiнськiй старшинi слiд було розумiти як наказ. Але, щоб зберегти хоч видимiсть законностi та традицiйностi обрання нового гетьмана, 18 сiчня 1750 р. на зiбраннi в Генеральнiй Вiйськовiй Канцелярii генеральна старшина, виконуючи наполягання графа І. Гендрикова, звернулася до росiйськоi царицi Єлизавети Петрiвни з окремим «проханням» дозволити «обрати» гетьманом Кирила Григоровича Розумовського. Через мiсяць пiсля цього царський посланець зiбрав у Глуховi вiйськову старшину, включно до сотникiв, а також представникiв вищого православного духовенства в Украiнi. На цьому зiбраннi й було оголошено про «всенародне» бажання обрати в гетьмани графа Кирила Розумовського. 22 лютого 1750 р. мешканцi Глухова стали свiдками урочистоi подii, що ознаменувала початок нового i, як виявилося, останнього за часiв Росiйськоi iмперii етапу розвитку Украiнськоi держави. З самого ранку за гарматними пострiлами, що пролунали як сигнал, на мiському майданi зiбрався великий натовп. Сюди прибули й усi десять козацьких полкiв. За даними Генеральноi Вiйськовоi Канцелярii, що надiйшли з усiх десяти полкових канцелярiй, на обрання гетьмана до м. Глухова прибуло 5318 чол. старшини («вiйськових чинiв») i рядових козакiв. Окрiм того, там перебували ще три компанiйськi полки загальною кiлькiстю у 217 чол., а також солдати Глухiвського гарнiзону. Водночас у будинку, вiдведеному для графа І. Гендрикова, почали збиратися представники старшини та украiнського вищого духовенства на чолi з митрополитом Тимофiем Щербацьким. О 9-й годинi ранку розпочалася церемонiя обрання гетьмана. З двору росiйського посланця у супроводi загону озброених козакiв, росiйських гренадерiв i вiйськових музикантiв виiхала споряджена карета, у якiй знаходилися граф І. Гендриков зi своiми асистентами та секретар Колегii закордонних справ Степан Писарев. Останнiй тримав у руках велику срiбну з позолотою тацю, на якiй лежала царська Жалувана грамота на гетьманство. Слiдом за каретою представники старшини (зокрема, генеральноi: суддя Яким Горленко, пiдскарбiй Михайло Скоропадський, писар Андрiй Безбородько, хорунжий Микола Ханенко, бунчужний Дем’ян Оболонський, а також бунчуковi товаришi Іван Гамалея, Якiв Маркович, Федiр Ширяй, Іван Жоравка, Ілько Журман та iн.) несли росiйськi та украiнськi прапори, а також гетьманськi клейноди: булаву, бунчук i печатку. З прибуттям карети на майдан, де знаходився спецiально споруджений постамент, царська грамота й гетьманськi клейноди були покладенi на два столи. Прапороносцi стали обiч столу. Поруч розташувалися почеснi гостi й генеральна старшина, а решта панства – навколо. Вiдкрив урочисте зiбрання Глухiвськоi ради 1750 р. граф І. Гендриков, який нагадав про волю iмператрицi Єлизавети Петрiвни вiдновити гетьманство в Украiнi й закликав присутнiх «избрать меж себя из природных своих людей гетмана, по малороссийским своим правам и вольностям, вольными голосами». Потiм С. Писарев голосно зачитав Жалувану грамоту, а митрополит Т. Щербацький висловив глибоку подяку царицi Єлизаветi Петрiвнi. За давнiм козацьким церемонiалом граф І. Гендриков, повертаючись на всi боки, кiлька разiв голосно запитав присутнiх, кого вони бажають собi в гетьмани? Вiдповiдь, вже давно пiдготовлена, була одностайною – графа Кирила Григоровича Розумовського! Та особливо голосно вигукували iм’я молодшого Розумовського найобiзнанiшi щодо всiх деталей цiеi церемонii кола – старшина й духовенство. За стародавнiм козацьким звичаем усi присутнi тричi прокричали: «Графа Кирила Григоровича Розумовського!», що означало остаточну вiдповiдь. Пiсля святковоi канонади з 101 гармати й пострiлiв з козацьких рушниць царську Жалувану грамоту й гетьманськi клейноди занесли до Миколаiвськоi церкви, де вiдбулася урочиста лiтургiя. Потiм у резиденцii І. Гендрикова пройшов великий бенкет, пiд час якого генеральна старшина подарувала особисто господарю 10 тисяч крб., а всiй графськiй свитi – 3 тисячi крб. Не забули й за простолюд, якому на вiдзначення свята, що пiд гуркiт гармат тривало допiзна, видiлили понад 200 вiдер горiлки. Грошовi витрати з державноi скарбницi на органiзацiю й проведення самого свята виглядали наступним чином: стiл для почесних гостей й козацькоi старшини обiйшовся у 100 крб., купiвля «простого вина» для козакiв i солдатiв глухiвського гарнiзону – у 245 крб., iншi витрати («потребные расходы») становили 180 крб. Загальна сума витрат становила 525 карбованцiв. Чудернацькою видавалась украiнцям ця церемонiя «обрання» гетьмана. Бiльшiсть були щиро радi цiй подii: саме слово «гетьман» мало для них вiдбиток якоiсь чарiвностi й магiчностi, до того ж козацтву було надано багато привiлеiв, i всi тiшились сподiваннями на новi привiлеi iз Петербурга, хоча саме обрання нагадувало прямий примус до присяги. Тому старi козаки мовчки хитали головами, вiдчуваючи, що прийшли новi часи, якi назавжди змiнили героiчну епоху П. Конашевича-Сагайдачного та Б. Хмельницького. Вони нiколи навiть у снi не могли побачити таку церемонiю обрання на гетьманство. Та й сам Кирило Григорович Розумовський, як вiдзначали його рiднi пiзнiше, не вважав себе справжнiм гетьманом Украiни, називаючи останнiм справжнiм гетьманом Украiни Івана Мазепу. Царським указом вiд 5 червня 1750 р., iмператриця Єлизавета Петрiвна затвердила «обрання» К. Розумовського гетьманом Лiвобережноi Украiни (хоча офiцiйно вiн титулувався «…всея Малыя России обеих сторон Днепра… гетман»), а у жовтнi того ж року пiд його владу передали й Запорiзьку Сiч. Резиденцiею нового гетьмана стало мiсто Батурин, що свого часу зазнало жахливих руйнувань i пограбувань за наказом Петра I з боку росiйського карального загону, очолюваного князем О. Меншиковим. Що стосуеться повноважень гетьмана К. Розумовського у планi призначення на посади, то в спецiальному указi iмператрицi 1750 р. йшлося, що нiхто не може бути пожалуваним у будь-який чин без спецiального донесення про конкретного претендента ii Імператорськiй Величностi. Вiдбулися змiни i у вiдправленнi церковних лiтургiй. Зокрема, виконуючи указ iмператрицi, киiвський митрополит зробив спецiальне розпорядження. Згiдно нього нового гетьмана у всiх церквах мали згадувати, як «благородного Кирилла гетмана». Але як вiдомо, подiбне титулування не сподобалося самому К. Розумовському, i через певний час митрополит розiслав нове розпорядження, за яким наказував «ясновельможного господина Малыя России, обеих сторон Днепра и войска Запорожского гетмана, Е. И. В. действительного камергера, Императорской Санкт-Петербургской академии наук президента, лейб-гвардии Измайловского полка подполковника и ордена Святого Александра Невского, также Польского Белого орла и Гольштинского Святыя Анны кавалера, Российской империи графа Кирилла Григорьевича Разумовского» iменувати, як «высоко и благоуродженного графа Кирилла Григорьевича, гетмана Малыя России». Але справа на цьому не завершилася, i вже через рiк митрополит розсилае у всi епархii нове розпорядження, у якому К. Розумовського наказано згадувати, як «высоко и благоуродженного сиятельного графа Кирилла Григорьевича, гетмана Малыя России». В особливих випадках, коли священики не можуть вимовити таке формулювання, дозволялося його спрощувати до «сиятельного графа Кирилла Григорьевича». Окрiм цього, у 1750 р. iмператриця Єлизавета Петрiвна пiдписала ряд наказiв, за якими гетьман К. Розумовський при урочистих та публiчних церемонiях отримував мiсце поряд з генерал-фельдмаршалами, вважаючись рiвним iм. До того ж новообраному гетьману передавалися всi прибутки iз гетьманських маетностей (грошима, хлiбом, вином та iншими продуктами), якi були зiбранi до його обрання. Нарештi, так як Кирило Григорович «против других гетманов имел ту отличность», що був графом Росiйськоi iмперii, а iмператриця Єлизавета Петрiвна мала до його персони особливу довiру, то було наказано у грамотах, що вiдправлялися до нього iз Колегii закордонних справ, до титулу гетьмана додавати предикат (звернення): «высоко и благорожденного». Імператриця також наказала спецiально для К. Розумовського виготовити новi клейноди з прикрасами iз дорогоцiнного камiння вартiстю до 1 500 крб. Для цього були розробленi навiть спецiальнi креслення. Але зважаючи на час, необхiдний для iх виготовлення, на момент обрання гетьманом Кирило Григорович отримав ще старi клейноди. 13 березня 1751 р. новообраний гетьман, який все ще залишався у Петербурзi, урочисто присягнув в придворнiй церквi iмператрицi Єлизаветi Петрiвнi «верным, добрым и послушным рабом и подданным быть… чин гетманства над Войском Запорожским и над народом малороссийским верно и постоянно содержать и все то войско и народ малороссийский к верности, к службе и послушанию приводить и ни с которыми посторонними государями без ведома и без указу Е. И. В. никакой переписки и пересылки собою не иметь…» Виголосивши й пiдписавши присягу, текст якоi засвiдчував повну залежнiсть гетьмана Украiни вiд Росii, К. Розумовський одержав з рук росiйськоi iмператрицi Єлизавети Петрiвни гетьманську булаву та iншi клейноди. Так з волi доньки того, хто руйнував украiнську державнiсть, було вiдновлено гетьманське управлiння в Лiвобережнiй Украiнi, якою став правити не чужинець, а «его сiятельство, граф Кирило Григорович Розумовський, яко природный Малой Россiи сын», людина-представник вищоi петербурзькоi елiти, рiдний брат всемогутнього царського фаворита, а тому це породжувало у козацькоi старшини сподiвання на реальне вiдновлення автономних прав Гетьманщини. Брати Розумовськi Як вже згадувалося вище, у листопадi 1741 р. в Петербурзi стався черговий двiрцевий переворот, внаслiдок якого росiйський iмператорський престол посiла дочка Петра І – Єлизавета Петрiвна. Ця подiя мала велике значення i для Украiни, ii подальшоi долi, адже фаворитом iмператрицi на той час був Олексiй Розумовський, украiнець за походженням. Народився Олексiй на хуторi Лемешi (нинi село Козелецького р-ну Чернiгiвськоi обл.) у родинi реестрового козака Григорiя Розума та його дружини Наталii Розумихи. На сьогоднiшнiй день iснують двi версii щодо походження роду Розумовських та iх прiзвища. Так, бiограф родини Розумовських кiнця ХІХ ст. князь О. Васильчиков е автором бiльш поширеноi версii, за якою прiзвище Розум е насправдi прiзвиськом, яке отримав дiд Олексiя та Кирила вiд односельчан за постiйно повторюваний ним вираз у сп’янiлому станi «що то за розум, що то за голова». Натомiсть сучасний iсторик О. Путро опираеться на данi вiршованого родоводу, що був створений на замовлення видатним украiнським фiлософом Михайлом Козачинським i вручений О. Розумовському у 1744 р. У цьому родоводi походження Розумовських виводилося вiд вiдомого князiвського роду Рожинських. Прадiдом Олексiя та Кирила нiбито був Роман Рожинський, який за кмiтливiсть i природний розум був вiдомий у народi як Роман Розум. Таке ж прiзвисько носив i дiд братiв Якiв, але не за п’янi вислови, а «от важности и расторопности ума». На жаль, перевiрити достовiрнiсть князiвського походження роду Розумовських неможливо, оскiльки документальних даних про перехiд Якова з шляхетського стану до козацького, як це сказано у родоводi, немае. Та з упевненiстю можна говорити про власне родину Олексiя та Кирила Розумовських. Так, iх батько Григорiй полюбляв погуляти у шинку на заробленi ним грошi, залишаючи досить часто свою сiм’ю без коштiв. Натомiсть мати Наталiя була жiнкою розумною та розсудливою, ii поважали на хуторi та у найближчих селах. Всього у подружжя Розумiв було шестеро дiтей: сини Данило, Олексiй та Кирило i дочки – Агафiя, Анна та Вiра. Про першого сина, Данила, вiдомо лише те, що вiн був набагато старшим вiд своiх братiв та помер, коли найменшому – Кирилу – виповнилося трохи бiльше 10 рокiв. Дивовижно склалася доля середнього сина Григорiя Розума Олексiя. Спочатку вiн був пастухом громадськоi худоби, але приваблива зовнiшнiсть, гарний голос та бажання навчатися привернули до нього увагу мiсцевого духовенства. Та Григорiй Якович не пiдтримував цi нахили свого середнього сина, тож Олексiй змушений був таемно ходити на навчання до дяка сусiднього села Чемер. Одного разу, повертаючись iз шинку, батько побачив сина, що читав книгу. До цього вже не раз дiставалось Олексiю за свою любов до науки. Цього разу сп’янiлий Григорiй схопився за сокиру та кинувся за сином, що почав кружляти навколо будинку. Побачивши, що йому не врятуватися вiд батькiвськоi руки, хлопець кинувся навтiкача з двору i бiльше не повертався до отчого дому. Оселившись у чемерського дяка, Олексiй продовжував вчитися грамотi та церковному спiву i на свята виступав у складi мiсцевого церковного хору. На Рiздвянi свята 1731 р. через с. Чемер проiжджав, повертаючись з Угорщини, росiйський полковник Федiр Вишневський i випадково почув у мiсцевiй церквi спiв молодого козака Олексiя Розума. Чудовий голос i приваблива зовнiшнiсть юнака зробили свою справу – Ф. Вишневський запросив його до Петербурга спiвати у придворному хорi, на що Олексiй охоче погодився. І нiбито за три днi до Рiздва 1731 р., коли полковник Ф. Вишневський зустрiв старшого сина Григорiя Розума, його дружинi Наталii наснився вiщий сон – начебто у ii козацькiй хатi пiд дубовим сволоком засяяли водночас i сонце, i мiсяць, i зорi. Цей сон, незважаючи на глузування сусiдiв, вона розтлумачила як пророцтво казкового майбутнього ii дiтей. Так 22-рiчним юнаком О. Розумовський потрапив до придворного хору у Петербурзi. У столицi на Олексiя чекала приемна несподiванка. Тут вiн зустрiв багато землякiв. У першiй половинi ХVІІІ ст. при iмператорському дворi була мода на все етнографiчне украiнське, починаючи з украiнських пiсень та музики i закiнчуючи украiнськими стравами. Дворянство вищого рангу користувалося послугами украiнських бандуристiв, бандурщиць, «малоросиянок-воспевальниц»; придворнi ж спiваки при царському дворi набирались виключно з «черкассов» (украiнцiв). До речi, тодi майже всi вищi церковнi посади в столицi обiймали саме вихiдцi з Украiни. Проте у придворному хорi Олексiй Розум перебував недовго. Сталася подiя, що остаточно визначила його майбутню долю: цесарiвна Єлизавета Петрiвна, яка вiдвiдувала богослужiння у придворнiй церквi, була вражена чудовим голосом молодого украiнського спiвака. Коли ж на вимогу царiвни юнак постав перед нею, глибоке почуття охопило Єлизавету Петрiвну. Високий, стрункий, смаглявий, з гарними чорними очима, Олексiй Розум припав до душi молодiй царiвнi. У своему щоденнику Елизавета писала, що вiн був одним з найкрасивiших чоловiкiв, яких вона бачила на своему вiцi. Чудовий голос та прекрасна зовнiшнiсть стала причиною зарахування молодого спiвака до капели Єлизавети Петрiвни. Щоправда, як стверджують iсторики, другий фактор мав перевагу над першим. Це пiдтверджуеться тим, що невдовзi Олексiй Розум втратив голос, але був переведений до оркестру бандуристiв i продовжував користуватися прихильнiстю цесарiвни. Пiсля цього розпочинаеться кар’ерне сходження козацького сина поневоленоi Украiни до найвищих посад та титулiв iмперii-поневолювачки. Так, досить скоро вiн вже був управляючим (гоф-iндендантом) двору та маетками Єлизавети Петрiвни. Саксонський дипломат Георг фон Гельбiг повiдомляв, що захоплення цесарiвни Єлизавети Петрiвни спiваком з придворноi капели не було таемницею для iмператрицi Анни Іоанiвни. Навпаки, це захоплення могло допомогти iй реалiзувати намiр усунути доньку Петра Великого вiд права престолонаслiдування. Тому, за словами iноземного дипломата, вона досить поблажливо ставилася до ii амурних захоплень. Слiд сказати, що, як i при великому царському дворi, при дворi Єлизавети Петрiвни перебувало чимало украiнцiв. Були тут, скажiмо, такi спiваки, як Тарасевич i Божок, слiпий бандурист Григорiй Михайлов, камер-лакей Іван Федорович Котляревський, секретар Петро Мирович та iн. Особливе значення, мабуть, мала й та обставина, що сама цесарiвна Єлизавета Петрiвна володiла маетностями в Украiнi, а ii духiвниками були вихiдцi з Украiни (отець Костанцiй i колишнiй священик ii вотчини з с. Понорницi Чернiгiвського полку Федiр Дуб’янський). Це украiнофiльство та становище Олексiя при дворi ще бiльше посилилося пiсля сходження Єлизавети Петрiвни на царський престол. Так, у нiч перевороту з 24-го на 25 листопада 1741 р. О. Розумовський супроводжував ii, коли вона об’iжджала вiйськовi казарми та займала палац. Також пiзнiше певний час Олексiй Григорович пильнував дiм царiвни, де перебували повалена iмператриця Анна Леопольдiвна та ii син – iмператор Іоанн Антонович з сестрою. У день коронацii Єлизавети Петрiвни Олексiю Григоровичу (та iншим найближчим фаворитам государинi) було пожалувано звання обер-егермейстера, росiйського графа i нагороджено орденом Святого Андрiя Первозванного. Окрiм цього вiн отримав також численнi маетностi та звання генерал-фельдмаршала. «Воронцов и Разумовский, – писав саксонський дипломат Пецольд у приватному листуваннi через рiк пiсля перевороту, – люди, не имеющие никакого понятия о военном деле, были однако же зачислены в лейб-кампанию по той причине, чтобы дать им возможность пользоваться жалованьем, сопряженным с такими должностями, и тем самим уменьшить расходы по кассам». По сутi увесь iмператорський двiр, запобiгаючи перед могутнiм фаворитом (до речi, вже не Розумом, а Розумовським), пристосовувався до його смакiв. Саме при ньому постiйно функцiонувала iталiйська опера, у якiй, поряд з вiдомими спiваками з Європи, виступали й украiнськi спiваки. (Серед останнiх красою свого голосу особливо видiлявся Марко Полторацький.) Великою популярнiстю користувалися також i украiнськi бандуристи, а на двiрцевих бенкетах найпрестижнiшими вважалися саме украiнськi страви. При дворi плiткували, що «всемилостивейшая государыня с Алексеем Григорьевичем Разумовским живет блудно». А поза очi його називали навiть «ночным императором». За спогадами сучасникiв, Альоша, як любила називати iмператриця свого фаворита, як i його батько, полюбляв випити i пiсля цього траплялися випадки побиття ним придворних вельмож та слуг. Майбутня iмператриця Катерина ІІ писала про Олексiя Розумовського, що, не маючи будь-якоi освiти, вiн мав широкий розум; обдарований почестями, вiн, однак, не вирiзнявся гордiстю. За ii словами, головними рисами його характеру були щедрiсть i великодушнiсть, але вiн був крутим на вдачу i важким на руку у нетверезому станi. Сучасники також зазначали, що Розумовський був ласкавий та поблажливий, привiтний у поводженнi з молодшими, любив клопотатися за нещасних i користувався загальною любов’ю. Поступово Олексiй Григорович став також i законодавцем чоловiчоi моди при царському дворi, пiклувався про свiй бездоганний зовнiшнiй вигляд i першим почав носити дiамантовi гудзики на сюртуку, а також зiрку, ордени i еполети. Граючи в карти, вiн часто навмисне програвав i вдавав, що не бачить, як його грошову ставку обкрадають придворнi, котрi потiм особливо вихваляли щедрiсть О. Розумовського. Могутнiсть Олексiя Розумовського не могли не позначитися й на становищi його численноi родини в Украiнi, з якою вiн пiдтримував постiйнi зв’язки i допомагав матерiально. З часом усi його родичi стали заможними людьми й зайняли чiльнi мiсця серед представникiв украiнськоi панiвноi верхiвки. Існуе навiть оповiдь про те, що пiд час вiзиту до Петербурга, його мати – стара Наталiя Розумиха – у блискучому царедворцi не впiзнала свого сина. Тодi Олексiю довелося роздягнутися i за родимими плямами на тiлi довести, що вiн дiйсно ii син. Пiд час цих же вiдвiдин столицi iмператриця Єлизавета Петрiвна подарувала Наталii Дем’янiвнi, жiнцi розумнiй, яка, однак, дотримувалася патрiархальних звичаiв, звання статс-дами. Коли стару Розумиху, уже перевдягнену в усе «панське», як вона висловлювалася, повезли до палацу, вона впала на колiна перед велетенським дзеркалом iз позолотою: свое вiдображення у ньому вона прийняла за царицю. При дворi iмператрицi Єлизавети Петрiвни навiть плiткували, що мати О. Розумовського була чаклункою i своiми чарами нiбито приворожила Єлизавету Петрiвну до свого сина. На грошi, якi iй надсилав Олексiй, пiсля смертi чоловiка вона викупила шинок у Лемешах i жваво там шинкувала. Розбагатiвши, Наталiя Розумиха поспiшила видати дочок замiж – старшу Агафiю за ткача, середню Анну за закрiйника, молодшу Вiру за реестрового козака. У подальшому iмператриця Єлизавета Петрiвна також пiклувалася про безпеку та добробут матерi свого фаворита. Так, у листi до киiвського полковника Антона Танського вона писала: «Благородный господин полковник, я уповаю, что вы, г. полковник, по сему письму не оставите иметь великую благосклонность к охранению двора нашего гоф-интенданта Алексея Григорьевича матери его Натальи Демьяновны Разумовой, что в прилучившихся ей нуждах и являемых ей обидах особливейшим охранением содержать изволите; ибо сие зависит в диспозиции вашего благородия, в чем полагаясь на вас, остаюсь вам доброжелательной». Подiбна особлива увага iмператрицi Єлизавети Петрiвни (не без протекцii Олексiя Розумовського) була звернута i на молодшого брата фаворита Кирила, доля якого виявилася не менш дивовижною, нiж доля його брата, до того ж вона бiльш тiсно була пов’язана з долею Украiни-Гетьманщини. Практично все дитинство майбутнього гетьмана пройшло за випасанням батькiвських волiв. «Сыновья мои родились счастливыми: когда Алеша хаживал с крестьянскими ребятишками по орехи и грибы, он их всегда набирал вдвое более, чем товарищи, а волы, за которыми ходил Кирюша, никогда не заболевали и не сбегали с дома», – говорила пiзнiше стара Наталiя Розумиха. Хоча у тi часи дружина Григорiя Розума не могла похвалитися щасливим життям. Так, ii чоловiк спився i помер. Старший син теж помер, залишивши на виховання матерi малолiтню дочку, а середнiй син (Олексiй) пропав без вiстi. Голодних дiтей не було чим годувати. Але у цей тяжкий час з нею, як розповiдають, трапився щасливий випадок. Шукаючи виходу iз цiеi складноi ситуацii, Наталiя Розумиха вирiшуе йти в Козелець, щоб милостинею заробити хоч якiсь грошi. Вже йдучи мiстом, вона знайшла нiж, оздоблений золотом, продавши який, вiдслужила молебень у церквi та купила дiтям хлiба. До того ж саме цього дня, прийшовши додому, Наталiя Дем’янiвна отримала першу звiстку про сина Олексiя, вже досить вiдомого на той час у Петербурзi. Із глухого села до царського двору за допомогою брата Олексiя у 14-рiчному вiцi (народився 1728 р.) потрапляе i Кирило Розумовський. Мiж придворними ходили плiтки, що коли по Кирила, який буцiмто саме пас свиней, приiхав офiцер зi столицi, той зi страху залiз на дерево. У столицi Росiйськоi iмперii молодший брат фаворита iмператрицi Єлизавети Петрiвни пiд опiкою кращих тогочасних педагогiв i вихователiв, зокрема письменника-драматурга Олександра Сумарокова та поета-iсторика Івана Єлагiна, здобував належну освiту. Для подальшого навчання у березнi 1743 р. Олексiй Григорович вiдправив свого молодшого брата на два роки в Європу пiд вигаданим iм’ям – як росiйського дворянина Івана Івановича Обiдовського, «дабы учением наградить пренебреженное поныне время, сделать себя способнее к службе Ее Императорского Величества и фамилией своей впредь собою и поступками своими принести честь и порадование». Наставником при ньому було призначено Григорiя Миколайовича Теплова, якому судилося впливати не тiльки на подальше життя молодшого Розумовського – майбутнього гетьмана, а й на остаточну долю самоi украiнськоi державностi. Григорiй Теплов, за офiцiйною версiею, вважався сином опалювача груб у архiерейських покоях, а якщо вiрити придворним плiткам – був позашлюбним сином ректора Киево-Могилянськоi академii, епископа, сподвижника Петра І Феофана Прокоповича. Перед вiд’iздом молодший Розумовський отримав вiд Олексiя «…братскую инструкцию». У нiй йшлося про необхiднiсть поводитися благопристойно, у вiдповiдностi з православною релiгiею; уникати розваг та непристойних вчинкiв. При виникненнi будь-яких проблем йому рекомендувалося звертатися за допомогою до Г. Теплова i без поради останнього не витрачати грошей та не вирiшувати важливих питань. Головним в iнструкцii Олексiя Розумовського був заклик до сумлiнного навчання, що допомогло б зробити з Кирила освiченого iмператорського чиновника, яким вiн мiг стати пiсля повернення. А зважаючи на тогочасний статус старшого брата при дворi iмператрицi Єлизавети Петрiвни, Кирило Розумовський мiг смiливо розраховувати на достойне «працевлаштування». Подiбна iнструкцiя була складена i для наставника майбутнього гетьмана. Головним завданням Г. Теплова було спостереження за Кирилом, його здоров’ям та навчанням. Пiклуючись про брата, Олексiй видiлив необхiднi для його перебування за кордоном грошi. При цьому вiн рекомендував рацiонально iх витрачати. Всього лист для Г. Теплова складався з 16 пунктiв i детально iнструктував наставника майбутнього гетьмана щодо поведiнки пiд час перебування за кордоном. Перебуваючи у Європi, Кирило Розумовський одержав грунтовну освiту, навчаючись, зокрема, в Нiмеччинi (Кенiгсберг, Берлiн, Геттiнген) пiд керiвництвом таких вiдомих на той час учених, як Ф. Штрубе i Л. Ейлер. Обранi членами Імператорськоi академii наук i мистецтв, вони тривалий час мешкали у Петербурзi. Пiсля Нiмеччини К. Розумовський продовжив навчання також у найпрестижнiших навчальних закладах Францii та Італii. Навеснi 1745 р. Кирило Розумовський повернувся до Петербурга. Отримавши невдовзi досить високий придворний чин дiйсного камергера та кавалера Голштинського ордена Св. Анни, молодий Кирило поринув у веселе й безтурботне життя вельможi (ще перебуваючи на навчаннi в Європi, вiн разом зi своiм старшим братом в червнi 1744 р. був удостоений графського титулу) елизаветинського двору. Двохрiчна подорож дуже змiнила Кирила Розумовського. Вiн добре розмовляв як нiмецькою, так i французькою мовами, навчився тактовно поводитися у вищому придворному середовищi. «Отсутствие гениальных способностей вознаграждалось в нем страстною любовью к отчизне, правдивостью и благотворительностью, качествами, которыми он обладал в высшей степени и благодаря которым он заслужил всеобщее уважение», – так висловлювався про молодого Кирила саксонський дипломат Георг фон Гельбiг. За свiдченням же цесарiвни Софii Августи Фредерiки Ангальт-Цербськоi, майбутньоi росiйськоi iмператрицi Катерини IІ, маючи гарну зовнiшнiсть i гострий розум, вiн зумiв досягти у вищому свiтi загальноi шани i любовi. Вона з симпатiею писала у своiх мемуарах, що Кирило Григорович користувався особливою популярнiстю й успiхом у придворних красунь. Саме таким з’явився при дворi iмператрицi Єлизавети Петрiвни колишнiй син козака i саме таким вiн залишався протягом всього наступного життя. Численнi почестi i величезне багатство не зiпсувало Кирила Розумовського як людину. Вiн завжди був добрий та великодушний у ставленнi до пiдданих; щедрий у милостинях; завжди був вiдкритим, щирим та лагiдним з усiма i проявляв гострий розум iз характерною жартiвливiстю. Особиста прихильнiсть до нього iмператрицi Єлизавети Петрiвни посилилася ще й престижним одруженням у 1746 р. iз родичкою царицi, ii внучатою сестрою Катериною Іванiвною Наришкiною, яка отримала величезний посаг: близько 40 000 крiпакiв, будинок у Москвi на Воздвиженцi, пiдмосковнi села Петровське, Троiцьке, Котли, пензенськi вотчини Чернишове, Єршове та iн. Того ж року, маючи вiд роду 18 рокiв, Кирило Розумовський, «в рассуждении усмотренной в нем особливой способности приобретенного в науках искусства», був призначений президентом Імператорськоi академii наук i мистецтв – головноi науковоi установи Росii. Таке призначення пояснювалося не лише прихильнiстю царицi Єлизавети Петрiвни до братiв Розумовських, але й тогочасною офiцiйною полiтикою ii уряду, спрямованою проти засилля нiмцiв у найважливiших сферах життя краiни i, зокрема, в науцi. Так, першi чотири президенти Імператорськоi академii наук i мистецтв були нiмцями за походженням. За таких обставин молодий Кирило Розумовський, маючи за плечима досить пристойну европейську освiту, а головне, будучи довiреною особою iмператрицi, став президентом Академii наук i мистецтв. Тим часом у полiтичному життi Украiни назрiвали визначнi подii. Ще пiд час подорожi Єлизавети Петрiвни у 1744 р. в Украiну представники старшинськоi верхiвки передали iмператрицi у Глуховi чолобитну з проханням про вiдновлення гетьманства. І хоч цариця, зважаючи на пiдтримку прохання з боку свого фаворита Олексiя Розумовського, поставилася до iдеi цiлком прихильно, вона, безперечно, враховувала полiтику своiх попередникiв, особливо батька, Петра І, спрямовану на всiляке обмеження й повну лiквiдацiю автономii Украiни-Гетьманщини. Надзвичайно важливим i серйозним для iмператрицi та ii уряду було й питання щодо кандидатури гетьмана. Цiлком ймовiрно, що в серединi 40-х рокiв XVIII ст. найреальнiшим претендентом на цю посаду мiг бути Олексiй Розумовський, та згодом iмператриця зупинила свiй вибiр на його молодшому братi, який на той час уже увiйшов у вир свiтського життя i став досить помiтним його учасником. Але вирiшальним поштовхом до прийняття iмператрицею Єлизаветою Петрiвною рiшення про вiдновлення в Украiнi гетьманства стало ускладнення на той час мiжнародного становища Росii: на заходi назрiвала вiйна з Пруссiею, а на пiвднi – з Туреччиною. Не бажаючи у такiй ситуацii викликати невдоволення украiнськоi старшини й розпалювати ii сепаратистськi настроi, iмператриця Єлизавета Петрiвна 5 травня 1747 р. пiдписала Указ «О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям». При цьому офiцiйним представникам генеральноi старшини, зокрема Я. Лизогубу, М. Ханенку й В. Гудовичу, якi перед тим вже тривалий час перебували у Петербурзi, однозначно дали зрозумiти, що мова може йти про обрання в гетьмани тiльки молодшого брата фаворита Єлизавети Петрiвни – Кирила Розумовського. Одначе через те, що останнiй не поспiшав мiняти блиск столицi на гетьманськi турботи i на сiре, буденне, як йому здавалося, життя в глухiй провiнцii, сам термiн проведення обряду «обрання» гетьмана значно затягнувся i вiдбувся лише на початку 1750 р. За цей час у Кирила Григоровича народилися дочка й син (Наталка й Олексiй), а сам вiн одержав почесний чин пiдполковника лейб-гвардii Ізмайловського полку. У сiчнi 1750 р. депутати В. Гудович i М. Ханенко (Я. Лизогуб на той час уже помер у Москвi) привезли до Глухова царську грамоту, одержану в Колегii закордонних справ, у якiй йшлося про те, що «быть в Малой России гетману по-прежнему». Пiд останнiм визначенням, зокрема, малися на увазi сумнозвiснi умови, на яких пiсля погрому Украiни Петром І у 1709 р. гетьманом став Іван Скоропадський. Найпередовiша й найсвiдомiша частина украiнськоi старшини жадiбно вхопилася навiть за цю досить хитку можливiсть вiдродити, а може й змiцнити украiнську державнiсть, здобуту в тяжкiй борнi сто рокiв тому, що потерпала пiд важким чоботом росiйського централiзму. Отже, за розробленим i санкцiонованим Петербургом сценарiем вiдбулося «обрання» гетьмана Украiни. У серединi липня 1751 р. новообраний гетьман К. Розумовський iз величезною свитою прибув до Глухова, де йому влаштували помпезну зустрiч. Нерозлучним супутником гетьмана залишався Г. Теплов, який прибув iз ним в Украiну у чинi колезького радника. Незабаром вiн очолив вiдновлену Кирилом Розумовським гетьманську канцелярiю i поступово прибрав до своiх рук адмiнiстративну дiяльнiсть. Користуючись необмеженим довiр’ям з боку гетьмана, Г. Теплов став негласним повелителем Лiвобережноi Украiни, хоча це викликало невдоволення матерi гетьмана, староi Наталii Розумихи. Гетьман К. Розумовський, як i попереднi гетьмани, поступово став найбiльшим землевласником в Украiнi й одним iз найбагатших помiщикiв всiеi Росii. Згiдно з царським указом вiд 5 червня 1750 р. йому дарувалися мiста Батурин, Почеп i Ямпiль з повiтами, значна частина Гадяцького замку з мiстечками й селами, а також чимало дворiв з Шептакiвськоi, Чеховськоi й Бикiвськоi волостей та iнших маетностей – загалом 10 107 дворiв. Тодi ж у пiдпорядкування нового гетьмана, тобто «на уряд», перейшли усi маетностi, що належали перед тим гетьману Данилу Апостолу. Тiльки у рангових володiннях К. Розумовського, що були мало не в усiх полках, знаходилося 9 628 селянських дворiв i бездвiрних хат. Щоправда, це було вдвiчi менше, нiж мали гетьмани Іван Мазепа й Іван Скоропадський (вiдповiдно 19 654 i 19 882 двора рангових), i власне, на це скаржився К. Розумовський в одному з своiх листiв до Петербурга. Однак якщо врахувати володiння, подарованi йому царським урядом (тобто приватнi), то навряд чи були в нього пiдстави для подiбних скарг. У 1764 р., одразу пiсля лiквiдацii гетьманства, К. Розумовському «пожаловали в потомство» до 8 000 дворiв. Згiдно з ревiзiею 1782 р. в семи повiтах Новгород-Сiверськоi губернii у власностi Кирила Григоровича перебувало 74 177 крiпакiв, а в росiйських губернiях – понад 45 000 (І. Мазепа мав в росiйських маетках до 11 000 крiпакiв). Поступово, iз посиленням впливу Олексiя Розумовського на iмператрицю Єлизавету Петрiвну та приходом до влади Кирила, родина Розумовських встановила тiснi стосунки, у тому числi й родиннi (через шлюби), з багатьма старшинськими сiм’ями. Зокрема, близькими родичами Розумовських стали Журмани, Жоравки, Кочубеi, Валькевичi, Апостоли, Галагани та iн. Виконуючи бажання численних родичiв, гетьман на пiдставi своiх унiверсалiв (без царських указiв) почав роздавати iм у володiння не лише окремi маетностi, але й цiлi сотеннi мiстечка з вiльним населенням. Саме у цей час у гетьманських унiверсалах уперше з’явилося таке формулювання «в вечное и потомственное свое и наследников своих владение», за яким представники старшини, i передусiм численнi родичi К. Розумовського, поспiшали одержати вiльнi поселення, що подекуди ще збереглися. Щодо масштабiв такого пограбування вiльних маетностей старшиною у перiод гетьманства Кирила Григоровича, то це можуть засвiдчити наслiдки офiцiйних ревiзiй 50-х – початку 60-х рокiв XVIII ст. в Украiнi-Гетьманщинi. Так, за ревiзiею 1751 р. iз вiльних маетностей в усiх полках нараховувалося 2 859 дворiв i 26 бездвiрних хат, в 1753 р. – вiдповiдно 1 723 i 1 852, в 1764 р. – 963 i 367. Слiд зазначити, що певна доля цих маетностей дiсталася й грузинським феодалам, котрi проживали на той час в Украiнi. Зокрема, на початку 1850-х рокiв за гетьманськими унiверсалами iм було роздано в 4 полках (Лубенському, Миргородському, Прилуцькому й Полтавському) 1 113 дворiв i 556 бездвiрних хат. Пiсля 1760 р. К. Розумовський пiд тиском феодалiв спецiальним унiверсалом здiйснив новий крок на шляху закрiпачення украiнського селянства, заборонивши переселятися на новi мiсця й забирати при цьому свое майно без письмового дозволу панiв. У 1763 р. цей унiверсал був пiдтверджений вiдповiдним царським указом. Таким чином, як ми пересвiдчилися вище, доля братiв Розумовських, якi були синами звичайного козака Григорiя Розума, склалася дивовижним чином. Звичайний випадок – зустрiч полковника Федора Вишневського зi старшим iз братiв, Олексiем, викликав цiлу низку подiй, якi не лише принесли славу i пiднесення родини Розумовських, але i суттево вплинули на iсторичну долю Лiвобережноi Украiни-Гетьманщини. Невiдомо, яким чином склалася б доля Гетьманщини i чи мала б вона ще хоч одного гетьмана пiсля Данила Апостола, якби не випадковий збiг обставин: гарна зовнiшнiсть та чудовий голос Олексiя, такт i витонченiсть натури Кирила, якi зробили свою справу. В особi братiв Розумовських Украiна отримала не тiльки впливових iмперських сановникiв, що поступово увiйшли до вищоi столичноi аристократii, але i можновладцiв, що нiколи не забували про свою батькiвщину – Украiну. Президент І мператорськоi Академii наук i мистецтв 18-рiчний вiк для одних – це лише початок дорослого життя, для Кирила ж Розумовського це був вiк чергового кар’ерного злету. Через рiк пiсля повернення iз-за кордону, у 1746 р. К. Розумовський до своiх численних титулiв та пожалувань додав i посаду президента Імператорськоi Академii наук i мистецтв, яка приносила йому 3 000 крб. щорiчно. Виступаючи з першою промовою перед академiками, Кирило Григорович зазначив, що його головним завданням на посадi президента Академii мае стати заохочення ii членiв до плiдноi працi на користь держави та суспiльства. «Я во всякое время буду пользоваться вашими добрыми советами, и своей главнейшею обязанностью буду считать достижение благоденствия этого учреждения и довольствования каждого его сочлена в особенности…» – сказав К. Розумовський. Зважаючи на те, що пiсля вступу Єлiзавети Петрiвни на престол у зв’язку з вiдсутнiстю бажаноi для царицi кандидатури посада голови Академii була вакантною, ii члени привiтно зустрiли нового президента. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/i-a-kolyada/kirilo-rozumovskiy/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.