Іван Скоропадський

Іван Скоропадський О. Гуржiй Володимир Іванович Милько І. А. Коляда Знаменитi украiнцi Не зi своеi волi став гетьманом, але ставши на чолi пошматованоi, колись великоi, а на той час позбавленоi державностi краiни, на чолi враженого розбратом народу, Скоропадський намагався зробити неможливе, аби якось урятувати цей народ вiд остаточного винищення i зберегти його вiд цiлковитого приниження. І. А. Коляда, Олександр Гуржий, Вадим Милько Іван Скоропадський Нашим батькам присвячуемо Герб роду Скоропадських Родова символiка украiнськоi шляхти, за незначним винятком, була запозичена з польськоi геральдичноi традицii i не мала iсторико-правового обгрунтування (лише окремi представники украiнського дворянства дiставали герби вiд росiйських самодержцiв). Вона з великими труднощами затверджувалася царськими урядовими установами. Герб Скоропадських, що склався на початку XVIII ст., не став винятком iз цього правила, хоча його зображення мiстилося на вiвтарi церкви Гамалiiвського монастиря (Глухiвський повiт), у церквi Йоанна Предтечi (м. Стародуб), на особистих речах та предметах обох гiлок цього роду. Коли 1785 р. Катерина II видала «Жалувану грамоту», якою санкцiонувала запис украiнськоi старшини до дворянських родовiдних книг, Скоропадськi спробували офiцiйно закрiпити й власний герб. У книзi В. Лукомського й В. Модзалевського «Малороссийский гербовник» подано докладний його опис: «На тлi киреi розташовано щит, на лiвiй, срiбнiй половинi якого запорозький козак у червоному одязi тримае самопал, а на правiй, червонiй половинi розмiщено родову емблему Скоропадських – три перехрещенi стрiли вiстрям униз, пов'язанi золотою стрiчкою. Щит пiдтримують двое срiбних коней, а згори його увiнчуе нашоломник iз трьома страусовими пiр'iнами: середньою (червоною) та двома крайнiми (срiбними). Герб прикрашае червона кирея, пiдбита соболями й увiнчана червоною гетьманською шапкою з соболевою обшивкою, що мае аграф iз перлини та двох срiбних пiр'iн. Латинський девiз “Об'еднуе перших” написано червоними лiтерами на срiбнiй стрiчцi». У статтi Р. Климкевича «Герби i рiд Скоропадських» подано таку iнтерпретацiю символiки цього родового знака: «Символiка цього герба й гарна, й е виразною. Червона барва гербового поля означае кров, пролиту за батькiвщину, вона означае теж силу i владу. Гербове титло – три стрiли – символiзують у геральдицi швидкiсть, звиннiсть та нахил предкiв до заглиблення в незнанi сфери духу й науки. Срiбна барва е виразом мудростi, чистоти i непереможностi. Блакитна барва – це ознака вiрностi, постiйностi й вiдданостi. Сполука срiбноi та червоноi барв – першоi для гербового титла, а другоi для щитового поля – символiзуе в лицарськiй геральдицi смiливiсть. Герб Скоропадських – це зразковий витвiр чисто украiнськоi геральдичноi культури козацьких часiв». Герб, як i решту геральдичних атрибутiв Скоропадських, у добу Катерини II затвердити не вдалося. Пройшло ще понад сто рокiв, доки це сталося. Заслуга в цьому належить Петровi Скоропадському – батьковi майбутнього гетьмана Павла Скоропадського. Не рахуючись iз часом та витратами, вiн провадив генеалогiчнi дослiдження, кiлька разiв вiдвiдував Санкт-Петербург, зустрiчався з iмператором Олександром III. Цi зусилля не були марними: справу заслухали у Сенатi, вiдтак передали на розгляд департаменту герольдii, й 27 березня 1884 р. спецiальною ухвалою рiд Скоропадських внесли до шостоi родовiдноi книги Росiйськоi iмперii. В кiнцi того ж року цар затвердив проект герба та родового девiзу. Сучасний дослiдник Г. Папакiн, наголошуючи на унiкальностi герба Скоропадських, вказуе на особливостi, якi вирiзняли його з-помiж геральдичних знакiв iнших вiдомих родин. Це був единий герб нетитулованого роду, який мiстив зображення мантii – атрибута лише монархiв, князiв, принцiв та герцогiв. Лише князi Варшавськi, графи Паскевичi-Ерiванськi й князi Кочубеi отримали в XIX ст. офiцiйний дозвiл на використання цього символу в гербi. На геральдичних знаках Скоропадських також зображувалася своерiдна гетьманська шапка, форма якоi не повторювалася в жодному з iснуючих гербiв знаменитих козацьких родiв i навiть нащадкiв останнього гетьмана – Розумовського. Зверненням до козацьких традицiй, а також свiдченням належностi до когорти гетьманських родiв виступають у гербi щит i фiгура козака з рушницею, що е рiвноправним елементом стрiл, умiщених у другiй половинi щита. Самi стрiли символiзують ратну звитягу та военнi перемоги, але в гербi Скоропадських вони мають особливе розташування: на таку вiдзнаку заслуговували нащадки воiна, який уславився подвигами на полi бою. Існуе також дещо осучаснений вигляд герба Скоропадських, на якому немае гетьманськоi шапки, коней та козака, а мантiя стилiзована пiд дубове листя. Проте головнi родовi символи – схрещенi стрiли й нашоломник iз короною – на ньому зображено. Таким чином, рiд Скоропадських iз середини XVII ст., увiйшовши до числа вiдомих старшинських родiв, поступово iнтегрувавшись в украiнську вiйськово-полiтичну та культурну елiту, посiв у нiй свое вагоме мiсце. Родовiд. Роки кар'ерного зростання Майбутнiй гетьман Іван Скоропадський народився 1646 р. у родинi Іллi Федоровича Скоропадського. Середньовiчнi джерела повiдомляють бiльш-менш достовiрнi вiдомостi про шляхетне походження роду Скоропадських, починаючи вiд дiда майбутнього гетьмана Федора Скоропадського, життя i дiяльнiсть котрого пов'язанi з подiями першоi половини XVII ст. Проте серед iсторикiв немае одностайностi щодо нацiональноi належностi роду: однi вважають, що рiд е польського шляхетського походження, iншi ж твердять про украiнське старшинське корiння. Про знатне походження роду Скоропадських засвiдчуе поданий праправнуком Федора Скоропадського Іваном Михайловичем Скоропадським наприкiнцi XVIII ст. опис герба роду: «герб же предков его и его самого состоял издревле» з трьох срiбних стрiл, перев'язаних «золотими шнурками», «с трема по обоем сторонам щита золотими звездамы в красном поле с короною на верху и страусинными перьями». Про дiда майбутнього гетьмана – Федора Скоропадського – вiдомо, що вiн мав маетки бiля Уманi, де його родина оселилася разом з вiдомими згодом у Гетьманщинi родинами Кочубеiв та Лукомських. Згiдно з сiмейними переказами, вiн загинув у Жовтоводськiй битвi 1648 p., коли селянсько-козацькi вiйська пiд проводом Богдана Хмельницького здобули свою першу визначну перемогу. Але iсторики не заперечують i не пiдтверджують цього факту. Пiсля смертi Федора Скоропадського його син Ілля деякий час мешкав в Уманi, мав трьох синiв – Івана, Василя i Павла. Про батька майбутнього гетьмана Іллю Скоропадського вiдомостей також небагато. Дружиною Іллi Скоропадського була одна з представниць знаменитого ще з доби Великого князiвства Литовського князiвського роду Чарторийських (Чарторижських). Сам Ілля Федорович брав участь у Хмельниччинi. Уже пiсля смертi батька брати Іван та Василь «по причине сильнейшаго нападения от турок и татар на Польщу и тогобочну (Правобережну) Украйну, принуждены были, спасая жизнь свою, лишиться не только движимаго и недвижимаго своего именiя, с граматами и дипломами, им жалованными от королей польских, но к усугубленiю всего того, лишились и брата своего меньшаго Павла, взятаго тогда татарами в плен» (1674). Пограбованi, з незначними залишками майна, Іван та Василь змушенi були переселитися на лiвий берег Днiпра та стати на службудо гетьмана Івана Самойловича (1672—1687). Щоправда, вiдомий дослiдник iсторii родин «малоросiйськоi» старшини В. Модзалевський пише про перехiд на Лiвобережну Украiну всiх трьох братiв, але джерела цього факту не пiдтверджують. Згiдно джерел, згадки про перебування i службу Павла на Лiвобережжi стосуються тiльки початку XVIII ст. Такоi думки дотримувався i вiдомий iсторик Олександр Лазаревський. Найвiрогiднiше, що до того часу молодший Скоропадський продовжував залишатися в татарському полонi, в якому пробув близько ЗО рокiв. За гетьманування Івана Самойловича Павло, розшуканий якимось козаком, був викуплений братами з неволi 1704 р. Так, у 1715 p., І. Скоропадський згадував, що його брат Павло «при Божой помощи нашим старанiем з многолетной неволе бисурменской турецкой есть освобожден». Уманська трагедiя сталася, коли Івану Скоропадському виповнилося 28 рокiв, i не могла не закарбуватися в його пам'ятi та не позначитися на його характерi. Так, ставши гетьманом, вiн, за свiдченням сучасникiв, дуже спiвчутливо ставився до людей, якi зазнали кривди вiд татарських нападникiв. Оселившись на Лiвобережжi, Іван Скоропадський вступае на службу. Починаеться його кар'ерне сходження. У 29 рокiв (1675 р.) вiн уже вiйськовий канцелярист при гетьманському урядi. І хоча ця посада на той час не дуже значна, однак вона давала можливiсть частiше бувати «на людях», крутитися серед впливових осiб, заводити знайомства з поважними старшинами, представниками духiвництва. Саме у цей перiод на молодого i кмiтливого канцеляриста звернув увагу гетьман Іван Самойлович. Восени цього самого року вiн доручае канцеляристовi Івану Скоропадському вiдвезти до Москви важливого листа. У листi гетьман сповiщав московських чиновникiв про становище козацьких вiйськ i росiйськоi армii на чолi з боярином Г. Ромодановським в Украiнi. Останнiй тодi протистояв полкам правобережного гетьмана П. Дорошенка. 1676 р. І. Скоропадського пiдвищують на посадi до старшого вiйськового канцеляриста. І знову, цього разу з братом Василем – пiдписком Генеральноi вiйськовоi канцелярii, – вiн iде посланцем до столицi Московii. Старший вiйськовий гетьманський канцелярист Іван, можливо, став свiдком «падiння» П. Дорошенка й передачi ним гетьманських «знакiв» І. Самойловичу. У 1678 р. Іван Скоропадський одружився з дочкою чернiгiвського полкового осавула, а згодом – обозного Никифора Калениченка – Пелагеею. Напередоднi весiлля майбутнiй гетьман, один з найбагатших землевласникiв, мав при собi лише «челядника», четверню коней та криту пiдводу – «палубець». Як посаг І. Скоропадський отримав у Чернiговi, навпроти церкви Св. Спаса, двiр, котрий чомусь йому не сподобався, й вiн продав його мiсцевому протопоповi Синдаровському. Собi ж у седнiвського сотника Полетики купив iнший, також у мiстi, й, спорудивши будинок, почав там мешкати. І. Скоропадський також як посаг одержав у Чернiгiвському полку села Полуботки, Пiвцi, за мiстом кiлька ланiв i двiр з «пивоварним великим котлом». Як людину освiчену i письменну Івана Скоропадського можливо й не без протекцii тестя, було призначено на ранг чернiгiвського полкового писаря. Ця посада була досить помiтним щаблем у кар'ерному зростаннi майбутнього керманича Гетьманщини. Як адмiнiстратор І. Скоропадський безпосередньо очолив роботу канцелярii, вiдав дiловодством усього полку. Цей уряд вiн посiдав десять рокiв, аж до 1694 р. Нова посада дозволила Скоропадському придбати деякi великi маетки, зокрема села Бурiвку, Вихвостiв i Дроздовицю, купити кiлька млинiв та окремих «пляцiв» – земельних дiлянок. Один млин, у с Михайлiвка, вiн придбав разом з братом Василем, ще один, в iншому мiсцi, – з тестем. 1685 р. мешканець Седнiвськоi сотнi Леонтiй Войтехович продав полковому писарю за 100 талярiв (великих срiбних високопробних монет вагою до ЗО г) «в вечное владение» млин на р. Смяч. Ще через рiк Скоропадський придбав у Чернiговi, в А. Нетеровича, двiр «и под ним земли саженей 10 в ширину и 22 сажени в длину», заплативши за це 600 золотих. 20 листопада 1693 р. П. Довгуля продав йому «пляц» iз садом та огорожею за 6 кiп (одна копа – 60 грошiв). За «перiод писарства» Іван Скоропадський зарекомендував себе людиною тихою, спокiйноi вдачi, з помiркованими полiтичними поглядами. Вiн умiв знаходити спiльну мову почергово з усiма чернiгiвськими полковниками, при яких служив, – Василем Душним-Борковським (1672—1685), Григорiем Самойловичем (1685—1687), Яковом Лизогубом (1687—1698). А це було дуже непросто, враховуючи iхнi рiзнi суспiльнi уподобання. Як людина здiбна, вiн добре вивчив систему та структуру гетьманського правлiння. Це було особливо важливим за тих умов. Однак фортуна, яка так усмiхалася швидко простуючому по кар'ерних щаблях канцеляристу, у 1687 р. мало не вiдвернулася вiд нього. Скоропадський, як кожен старшина чи козак, повинен був брати участь у всiх вiйськових подiях, якi мали пряме чи посередне вiдношення до Украiни. Так, вiн ходив у Чигиринськi (1677—1678 pp.) i Кримськi (1687 та 1689 pp.) походи. Особливо невдалими виявилися останнi два. В травнi 1687 p., залишивши рiдну домiвку, дружину й малолiтню доньку Ірину (народилася близько 1679 p.), Іван Скоропадський став безпосереднiм учасником рейду пiвторасоттисячного росiйсько-украiнського вiйська (в тому числi пiвсотнi тисяч козакiв з Украiни) пiд керiвництвом боярина Василя Голiцина, фаворита росiйськоi царицi Софii Олексiiвни, проти Кримського ханства. Прагнучи перешкодити наступу московсько-украiнського вiйська, татари пiдпалили степ. Велике полум'я та хмари диму, брак пiднiжного корму для коней змусили об'еднане вiйсько повертатись у червнi 1687 р. назад. Невдача коштувала І. Самойловичу гетьманськоi булави: скориставшись з прагнення царського фаворита перекласти провину за невдалий похiд на iншого, невдоволена полiтикою та поведiнкою Самойловича козацька старшина зробила його головним винуватцем поразки. Лiтописець – сучасник тих подiй – зазначив з цього приводу: «И так того часу скончалося гетманство Івана Самойловича поповича и сынов его, который, на урядi гетманства роков пятнадцать зоставал и мiсяц». Вiд полкового писаря до полковника Падiння гетьмана І. Самойловича означало для чернiгiвського полкового писаря І. Скоропадського втрату пiдтримки найвпливовiшоi особи Гетьманщини. Та попри це, Скоропадському вдалося утриматися на своiй посадi. Джерела свiдчать, що вже з 1687 р. І. Скоропадського пiдтримував новопризначений чернiгiвський полковник Якiв Лизогуб, а завдяки протекцii останнього – й новообраний гетьман Іван Мазепа. Усi вони були тодi разом в Коломаку, коли влада перейшла вiд І. Самойловича до І. Мазепи. 1689 р. І. Скоропадський разом зi своiм тестем Никифором Калениченком брав участь у новому Кримському походi, який i на цей раз закiнчився невдачею. Росiйсько-украiнськi вiйська в складi близько 150 тис. осiб дiйшли до Перекопу. Однак упертий опiр кримських татар, спека, нестача води, масовий падiж коней i хвороби людей змусили головнокомандувача В. Голiцина припинити бойовi дii й повернути свое вiйсько в Лiвобережну Украiну. Хоча багатьох козакiв i старшин охопило тодi глибоке розчарування та невдоволення кримськими походами, для І. Скоропадського вони мали позитивне значення: вiн здобув значний вiйськовий досвiд, який згодом використае, вiдбиваючи напади кримчакiв, коли стане стародубським полковником, а потiм i гетьманом. Вiйськовi походи нiяк не збагатили Скоропадського, не вплинули на його службове становище. І невiдомо, як би склалося особисте життя Івана Скоропадського, коли б не звернув на нього свою прихильнiсть гетьман Іван Мазепа. Останнiй узагалi любив тримати бiля себе людей не хитрих i не самостiйних у дiях, головним чином умiлих виконавцiв власноi волi. За клопотанням гетьмана І. Мазепи за участь у походах полковий писар І. Скоропадський отримуе грамоту царiв Івана та Петра, з пiдтвердженням прав на маетки «за ево верные и радетелние службы». У серединi 1693 р. І. Мазепа направляе чернiгiвського полкового писаря з важливим листом до царя. У листi гетьман iнформуе царя Петра І про суперечки, якi виникли на радi. І звертаеться до свого сюзерена, щоб той допомiг вирiшити це надзвичайно складне питання. Про успiх дипломатичноi мiсii І. Скоропадського у Москвi свiдчить той факт, що вiдразу пiсля повернення додому вiн був переведений з посади полкового писаря у чин генерального бунчужного. Цим самим гетьман увiв І. Скоропадського до елiти тогочасного украiнського суспiльства – вищоi вiйськовоi й цивiльноi влади на Лiвобережжi. На генерального бунчужного покладалися вiйськовi справи, адмiнiстративнi й судовi доручення, зустрiчi та супровiд послiв тощо. За iерархiчним статусом бунчужний прирiвнювався до генерального хорунжого. Наприкiнцi 1693 р. І. Скоропадський серед iнших восьми Генеральних старшин отримав вiд царя подарунок: коштовне сукно, двi пари соболiв i 20 крб. (як офiцiйно зазначалося, за направлення козакiв пiд фортецю Кизикермен, проти Бiлгородськоi орди, й захоплення в полон «многих языков»). Друга половина 90-х pp. XVII ст. стала несприятливою не тiльки для Гетьманщини (1695 p., коли посходили посiви хлiбiв, несподiвано вдарили заморозки й знищили бiльшу частину сходiв. 1697 рiк був неврожайним, а у 1699-му – спалахнула епiдемiя чуми), а й для самого Скоропадського. Можливо, 1699 p., пiд час епiдемii, померла дружина І. Скоропадського – Пелагея. Дочка Ірина лише невиразно зазначила: коли мати вийшла замiж у 1678 р., то з чоловiком прожила «з полтретядцатъ лет». Цього ж 1699 р. у І. Скоропадського з його тестем стався маетковий конфлiкт. Вiн був пов'язаний з тим фактом, що І. Мазепа гетьманським унiверсалом передав першому право на маеток Н. Калениченка – с Івашкове в Чернiгiвському полку, «уволняючи оного ж тестя его Никифора, ради его старости и слабости, от войсковой службы, респектом… пана бунчучного войскового енералного Ивана Скоропадского значних и працовитых при боку нашом услуг», надав йому «ко вспартю и вспоможеню» в «зуполную моц и поссессiю». Пiзнiше це рiшення стане предметом посудовоi тяганини онукiв Калениченка: любицького сотника Івана Савича, значкового товариша Івана, та полкового осавула Михайла Мокрiевича, якi доводитимуть, що с Івашкове мае належати саме iм, бо ним І. Скоропадський «завладел собою по своей власти». У 1701 p. І. Мазепа призначив І. Скоропадського генеральним осавулом. Формально генеральний осавул вважався за рангом п'ятою особою у старшинськiй адмiнiстрацii (пiсля гетьмана, генеральних обозного, пiдскарбiя та писаря). Вiн мав наглядати за станом вiйська й бойового спорядження, правильнiстю складання козацьких компутiв, iнколи провадив спецiальнi «слiдства» щодо зловживань у межах певного регiону, перевiряв права власникiв на маетки. 1705 р. гетьман Іван Мазепа, цiнуючи дипломатичний талант свого генерального осавула, його вмiння залагоджувати досить непростi справи, умiло переконувати спiврозмовника, посилае І. Скоропадського з новою мiсiею до царя Петра І, який у той час перебував у Гродно, де мав зустрiтися зi своiм союзником у Пiвнiчнiй вiйнi – польським королем Августом II Сильним. Іван Скоропадський, зокрема, доповiв царському мiнiстровi Головiну, що козацьке вiйсько як «нестроеве» краще дiе, атакуючи ворога чи при облозi фортецi, чи при захистi обозу, але не в чистому полi. Генеральний осавул доводив: оскiльки козацькi конi постiйно використовуються у вiйськових походах як тяглова сила, вони стають непридатними до швидкого пересування, уповiльнюють дii полкiв. Вiн також скаржився на спiльникiв-полякiв, через «непостоянство» яких одинадцять козацьких загонiв пiд Варшавою не змогли досягти успiху в бойових операцiях. На його думку, перебування гетьмана в Польщi значною мiрою допомогло Августовi II утримати за собою кiлька воеводств. І. Скоропадський повнiстю пiдтримав прохання свого безпосереднього керманича Мазепи про необхiднiсть кращоi координацii дiй украiнських i росiйських вiйськ та про потребу замiнити росiйськi полки Неплюева, «составленные из людей мало ученых и неопытных в военном деле», на тисячу драгунiв чи «саксонцiв». Незадовго до цього Петро І замислив передати Польщi кiлька мiст, що стояли на правому березi Днiпра. Тому через Головiна вiн хотiв довiдатися про можливу реакцiю гетьмана на такий акт. На це І. Мазепа у листi до згаданого царського сановника писав: «Изволили вы желать, чтоб я сообщил вам мое мненiе об уступке полякам сей стороны (заднепрской) Украины. Я во всех случаях, как и в нынешнем, полагаюсь на премудрую волю великаго государя; однако ж предполагаю, что много есть препон и трудностей в исполненiи сего, о чем подробно вам донесет Генеральный мой есаул Иван Скоропадскiй, котораго нарочно посылаю ко двору монаршескому». Посланець мав детальнiше розтлумачити таке гетьманське мiркування: «Главное же неудобство: близкое в таком случае соседство поляков с запорожцами и Крымом. Вы наверно памятуете, – звертаеться далi Мазепа до Головiна, – что в договорах вечнаго мира Россiи с Польшею определено выслать обоюдных комиссаров для окончательного размежеванiя на сей стороне Днепра городов: Канева, Черкаска (Черкас. – Авт.), Корсуня, Чигирина, Крылова и других, с принадлежащими им землями. Города сiи должны непременно оставаться за великим государем, ибо если они отойдут во владенiе поляков, то, кроме многих других затруднены, все малороссiяне перейдуть на сiи сторону Днепра, избегая повинностей, особливо из порубежных полков: Переяславского, Лубенскаго и Миргородскаго, которых жители имеют многiе старинные грунты и угодья на сей стороне, о чем тому же есаулу приказал я словесно вам донести». Нинi важко з певнiстю говорити, що вплинуло на царя: чи тогочаснi полiтичнi обставини, чи резоннi зауваження Мазепи, вмiло й переконливо переданi І. Скоропадським, але факт залишаеться фактом – вирiшення того питання було вiдкладено на багато рокiв. А це ще раз засвiдчило далекогляднiсть гетьмана Івана Мазепи, що доручив цю складну мiсiю генеральному осавулу Івану Скоропадському, людинi, не позбавленiй деяких талантiв. Виконавши доручення гетьмана, генеральний осавул повернувся в Украiну. Перебуваючи на цiй посадi та, мабуть, користуючись прихильнiстю гетьмана Мазепи, Скоропадський продовжуе дбати про зростання своiх статкiв, купуючи новi «пляци» та «грунти». 1706 р. вiдбулося нове кар'ерне зростання Івана Скоропадського – вiн стае стародубським полковником. Ставши першою людиною в полку, вiн дiстае там фактично необмежену владу й величезнi пiльги. Все керiвництво цивiльними, духовними, вiйськовими справами Стародубщини вiдтодi зосереджуеться в його руках. Не переривав вiн i тiсних зв'язкiв з гетьманом. Розумiючи, кому вiн мае завдячувати своею новою посадою, новопризначений полковник дбав про постiйне постачання на «кухню реглянтарскую» всiлякоi звiрини. Для цього полковник надав значнi привiлеi мiсцевим стрiльцям. В унiверсалi вiд 11 лютого 1708 р. вiн наказав мглинському сотниковi, городовому отамановi з усiм «тамошнiм поспiльством» стрiльцiв «до жадной тяглости меской не… потягати» i забезпечувати iм «вiльну» службу (повиннiсть). Ставши гетьманом, І. Скоропадський пiдтвердив попереднi права «своiх» стрiльцiв. Паралельно, щоправда, не так успiшно, по службi просувався i його брат Василь: у кiнцi XVII – на початку XVIII ст. той очолював керiвництво Березнiвськоi сотнi Чернiгiвського полку. 1708 р. стародубський полковник Іван Скоропадський знову отримуе знак особливоi довiри гетьмана до нього. Його прiзвище стоiть першим у списку старшин, котрих гетьман Іван Мазепа посилае до царя Петра І у лютому 1708 p., щоб розiбратися в дуже делiкатнiй справi – справi доносу на володаря гетьманськоi булави про його «зраду». Справа полягала у тому, що полтавський житель, «человек худородный, з жида перехрест», Петро Яценко, пiдмовлений опозицiйно налаштованими старшинами, подав у Москвi на Мазепу «зарукою своею, все лжи превосходящую, скажу», начебто гетьман став царевi «неверен». А незадовго перед тим подiбний «донос» зробив ще й якийсь чернець. У зв'язку з цим І. Скоропадському «со товарищи» доручалося переконати Петра І у необхiдностi передати «кривдникiв» для «слiдства» в Киiв. Старий гетьман дуже не хотiв, «дабы по смерти» про нього «осталася в устах людских мерзкая, проклятого зменническаго имени… память». Мiсiя старшин на чолi з Іваном Скоропадським завершилася вдало, й «непорочнiсть» гетьмана не постраждала. «Клеветникам» же присудили «достойную казнь». Довiрена особа гетьмана І. Мазепи 1708 року iм'я стародубського полковника фiгуруе ще в однiй досить делiкатнiй справi, яка справить неабиякий вплив на його подальшу долю. Це конфлiкт мiж гетьманом Іваном Мазепою та його кумом i генеральним суддею Василем Кочубеем i колишнiм полтавським полковником Іваном Іскрою. Конфлiкт, який мав романтичний пiдтекст. З Кочубеем та його родиною – i то, мабуть, з давнiх часiв у гетьмана були близькi i дружнi зв'язки. Так, О. Оглоблин навiть припустив можливiсть любовного роману мiж І. Мазепою та Любов'ю Федорiвною Кочубей (дружиною генерального суддi). Питання про взаемини Мазепи й судихи Любовi Кочубей залишаються ще не цiлком з'ясованими. Якщо ж погодитись з аргументацiею Ф. Уманця, що генеральний суддя писав донос пiд диктовку своеi дружини, та додати припущення О. Оглоблина про можливий роман мiж кумою i гетьманом, то французьке прислiв'я «шукайте жiнку» не раз в iсторii знаходить свое пiдтвердження. Кочубеiха була досить доброю та глибоко вiруючою жiнкою. Сучасники вiдзначали ii величезний вплив на чоловiка. Але якщо було задiто ii гiднiсть, то про неi говорили, що вона не зупиниться i перед кулею. А тут… Але це тiльки наше припущення, що ревнощi е рушiем вчинкiв, якi змiнюють хiд iсторii… Романтичне кохання Мазепи з донькою Любовi Федорiвни Мотрею в 1704 р. утворило прiрву мiж Кочубеями й Мазепою, особливо ж мiж кумою та кумом, проте й надалi – i не лише про людське око – не переривалися добрi стосунки мiж ними, гучнi бенкети, iнтимнi бесiди, щирi розмови. Але в оточеннi В. Кочубея зростала ворожнеча й ненависть до гетьмана Мазепи, нагромаджувалися всiлякi матерiали, чутки, плiтки, переказувалися необачнi слова Івана Степановича, який мiг iнодi не критися перед генеральним суддею, хоч i не пiдпускав уже його до таемних своiх акцiй. У 1704 р. гетьмановiй обраницi, дочцi генерального суддi Василя Кочубея, Мотрi, виповнилося рокiв 18—22. Вiкова рiзниця мiж ними була вражаючою. Однак тi, хто звинувачуе Мазепу в блудi, не враховують одну iстотну деталь: гетьман домагався руки дiвчини, яка вiдповiдала йому взаемнiстю. Слiд вiдзначити, що за характеристиками сучасникiв гетьман виглядав дуже молодо. І тому зрозумiти молоду Кочубеiвну неважко: Іван Степанович був для неi уособленням мудростi, шанованою всiма людиною. Ось як описуе гетьмана французький посол Жан де Балюз, який зустрiчався з ним у 1704 р. в Батуринi: «Вигляд у нього суворий, очi блискучi, руки тонкi й бiлi, як у жiнки, хоч тiло його мiцнiше, нiж тiло нiмецького рейтара, вершник з нього знаменитий». Учасник шведського походу в Украiну Густав Адлерфельд побачив гетьмана «у вiцi 64-х лiт, середнього зросту» (у 1708 р. йому насправдi було 69 рокiв), вiн «дуже стрункий, iз суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приемноi вдачi й дуже захоплюе своiми жестами». Інший сучасник-анонiм говорив, що «нашi очi полонили гетьмановi бiлi руки, тонкi, повнi грацii, та його горда голова з бiлими буклями, довгi обвислi вуса, а понад усiм цим величнiсть, почуття гiдностi й суворiсть, яку злагiднювала елеганцiя». Навiть у такому вiцi, як зiзналася панi Сенявська французькому послу у Варшавi Францiсу Бонаку, старий Мазепа «приваблюе легко до себе своiм чаром жiнок». Висока ерудицiя, знання мов, вiльне цитування мовою оригiналу античних авторiв, власних вiршiв, вишуканi аристократичнi манери поведiнки (здобутi ще при дворi польського короля) не могли не викликати симпатii, а то й захоплення юноi дiвчини 65-лiтнiм гетьманом. Батьки дiвчини, дiзнавшись про намiр Мазепи одружитися з iхньою дочкою, категорично вiдмовили йому. Довiдавшись про це, Мотря втекла у гетьманський палац. Мазепа, однак, змушений був вiдiслати ii додому. Попри таку шляхетнiсть закоханого, Кочубеi все ж наробили у гетьманськiй столицi «гвалту». Любов Федорiвна, Мотрина мати, звинуватила гетьмана в тому, що вiн «знасиловал блудом» ii дочку. Дiвчина вiд того була у розпачi. З доносу Василя Кочубея на Мазепу видно, що почуття гетьмана до його дочки вiн трактував як «чародiяние», вiд якого вона «возбiситися и бiгати, на отца и матерь плевати». До свого доносу Кочубей додав гетьмановi листи до Мотрi, а також власне звинувачення, буцiмто Мазепа обiцяв дочцi 10 тисяч червоних золотих, тiльки б вона вийшла за нього. Є рiзнi версii подальшоi долi обраницi гетьмана. Перекази про ii самiтництво на полтавському хуторi Іскри, самогубство (втопилась у батуринському ставку), божевiлля, перебування черницею у Пушкарiвському монастирi поблизу Полтави – здебiльшого лiтературного, народно-мiфологiчного походження. Насправдi ii було видано замiж – за гетьманського дворянина Василя Чуйкевича (вважае П. Кропива), а Б. Лепкий – що за Івана Чуйкевича, який був спершу вiйськовим канцеляристом, потiм господарем Гадяцького замку, реентом Генеральноi вiйськовоi канцелярii (1702), а згодом i генеральним суддею. Дiйсно генеральний суддя у 1707 р. оженив свого сина Семена Чуйкевича на однiй iз дочок Кочубеiв. У «Родоводi дворян Чуйкевичiв» зазначаеться, що це була Мотря, хрещениця Мазепи. Іван Мазепа неохоче згоджуеться на весiлля Мотрi з Семеном Чуйкевичем, навiть радить генеральному суддi зачекати: «Як будем з Ляхами в едности, тогда знайдется твоей дочкi жених… шляхтич, который твоей фортунi доброю будет подпорою». 18 травня 1707 р., на другий день пiсля цiеi розмови, Кочубей i Чуйкевичi спiшно повiнчали дiтей. У 1708 p., як пiзнiше згадував в одному з документiв Семен Чуйкевич, «я, будучи оного Кочубея зятем, за вiрность монаршую, в той же справi тяжкую неволю, кайданы и много страдания терпiлем от Мазепи, перве в гор. Батуринi, потом – в Бiлой Церквi, куда также в кайданах и з великою нуждою припроважений билем». Семен Чуйкевич управляв з 1728 р. разом iз Степаном Тарновським генеральною канцелярiею, був призначений у числi «искусных и знатных персон» для перекладу «правных книг». Отже, це була людина високоосвiчена, авторитетна. У 1730 p., згiдно з вибором старшин Нiжинського полку, вiн стае полковим суддею. Згодом один iз нащадкiв Кочубеiв у виданих наприкiнцi XIX ст. записках зазначав, що Мотря «зовсiм не збожеволiла вiд кохання до старого Мазепи, а навпаки – вийшла замiж за полковника Чуйкевича». Хоча тут i сплутано посади полковника й полкового суддi, все ж вiрно передано ii подальший вибiр. Чи щасливим було сiмейне життя Чуйкевичiв, не знаемо. Очевидно, нi. З 1733-го по 1736 рiк iгуменею Нiжинського жiночого монастиря була Меланiя (на думку С. Павленка, це змiнене чернече iм'я Мотрi) Чуйкевичiвна, яка пiсля тяжкоi хвороби померла 20 сiчня 1736 р. Дуже вiрогiдно, що це була Мотря. Любовний роман гетьмана i похресницi вплинув i на долю стародубського полковника. Його прiзвище неодноразово фiгурувало в перебiгу слiдства спочатку в Смоленську, куди «вори» «прiехали с тем своим ложным доношенiем добровольно», а потiм i в Москвi. З «Доношенiя Кочубея государю по статьям» довiдуемося, що якось 11 травня 1707 р., у недiлю, до двору Мазепи «рано зъехалисмося люде, звикле в пана гетмана бывалiи». Туди ж, нiбито несподiвано, без запрошення, заiхав у справах i боярин І. Мусiн-Пушкiн. Пiсля «службы божественной пенiя… и по скончени обеда» Мазепа майже всiх гостей вiдпустив, а залишив В. Кочубея й І. Скоропадського. Далi, зi слiв Генерального суддi, було таке: гетьман радiв, смiявся, пив спиртне з приводу того, що поляки «ратных великого государя людей в городах рубежа Литовского вистинали», бо сподiвався, що вся Литва виступить проти Московii, а це буде на користь Украiнi. Тiльки «на завтрее, в понеделок, господин Шкорупадскiй отпущен зостал до дому своего, в Чернегов». 10 жовтня 1707 р., в п'ятницю ввечерi, всi дверi гетьманського будинку в Киевi було замкнено, й нiхто iз стороннiх не мiг туди пiдступитися. Всерединi ж оселi нiбито сидiли «панове полковники, а дело у их такое, же читают Пакта Комиссiи Гадяцкое, а тая Комиссiя чинилася войску Запорожскому з ляхами за гетмана Виговскаго, в измену его» (1658). В. Кочубей доводив на слiдствi: «И естъ ли ж бы теперь не было о измене намеренiя, то для чего б тую Комиссiю, за Виговскаго учиненную, зисковати и читати в блазнство слушающим?» Ще виразнiше перед полковниками щодо своiх полiтичних намiрiв І. Мазепа висловився 31 червня 1706 p., пiд час застольноi розмови у помешканнi В. Кочубея. Генеральний суддя запевняв: тодi гетьман був «зо всеми особами». Це – рiк призначення І. Скоропадського полковником. А Мазепа нiбито говорив таке: «…Я живу, никогда не маючи совершенной надеи своей целости, всегда небезпечен, жду як вол обуха». Вiн позитивно оцiнював дiяльнiсть попередникiв – І. Виговського й І. Брюховецького, якi «хотели, и зачали были з тое неволе вибиватися, але злые люде им в том перешкодили» (один iз них полтавський полковник М. Пушкар), жалiв, що не може дiйти згоди з кримським ханом про взаемодiю. Сучаснi дослiдники вважають, що до всiх цих свiдчень слiд ставитися дуже обережно, бо вийшли вони з вуст упередженоi людини, та ще й пiд загрозою жорстоких покарань. І хоча вiд бiльшостi звинувачень «у зрадi» гетьмана В. Кочубей та І. Іскра майже вiдразу вiдмовилися, але це не завадило вiдбутися трагiчному кiнцю цiеi драми: 14 липня 1708 р. у Борщагiвцi В. Кочубея та І. Іскру стратили. Дослiдники стверджують також, що Кочубей та Іскра стали жертвами старшинськоi опозицii, що прагнула усунути нерiшучого, пасивного, iнертного, на iхню думку, промосковськи налаштованого Мазепу з гетьманства i взяти курс на здобуття Гетьманщинi бiльш вiльного, самостiйного статусу. Мiсiя ж написання доносу у 1707 р. лягла на генерального суддю Василя Кочубея як на людину, яка тримала образу на Мазепу за доньку, за обмеження майнових iнтересiв родини (погром слобiд). Отож, гетьман І. Мазепа, доручивши справу свого захисту найдовiренiшiй людинi з кола наближених Івану Скоропадському, вчинив досить обачливо та стратегiчно вiрно. Скоропадський успiшно впорався з покладеним на нього завданням. Аргументи стародубського полковника, висловленi царю Петру І, спростували здогади, припущення та оцiнки донощикiв. Але у цей перiод не тiльки «Кочубеева справа» попсувала кровi стародубському полковнику, а й те, що у травнi 1708 р. у Скоропадського зовсiм несподiвано з'явився «конкурент» – полковник Іван Черниш (Чарниш), який кiлька разiв приiздив до Москви, в Посольський приказ, i спочатку вiд iменi гетьмана, а далi й «мимо» нього, «домагался полковничества стародубского». Та полковникова вiрнiсть була оцiнена патроном. З цього приводу І. Мазепа тричi письмово звертаеться до графа Г. Головкiна з проханням не йняти цiй людинi вiри. Переконавшись, що полковництво йому, як мовиться, не свiтить, Черниш обмовив не тiльки гетьмана, Головкiна та «пана таемного секретаря», а й «всевал многiя плевелы о имени монаршеском, и иные многiе непристоинства к возмущенiю народа мало-россiйскаго». Антимосковське повстання І. Мазепи та І. Скоропадський З доносу Кочубея видно, що І. Скоропадський належав до наближених гетьмана. Багато ж дослiдникiв не вважають Скоропадського мазепинцем, бо, як зазначае С. Зеркаль, вiн у критичний момент не послухав І. Мазепу «i на приказ царя Петра І поспiшав до Глухова». Але ситуацiя виглядала дещо iншим чином. І. Мазепа лише ЗО жовтня 1708 р. з Дiгтярiвки, що пiд Новгород-Сiверським, надiслав стародубському полковнику І. Скоропадському листа, в якому виклав причини переходу пiд шведську протекцiю, просив потiснити росiян з мiста: «…Яко естесь правдивий отчизны своей сын, берись до единаго с нами согласiя i для сполной отчизны своей оборони, старайся всеми способами, по данному себе от Бога разуму и искуству, Московское войско из Стародуба искоренить. А если бы ваша милость, для искорененiя того московского гарнизона, в Стародубе находящагося, силы и способу не имел, тогда советуем вашей милости оттуда уходить и к нам в Батурин поспешать, чтоб не попасть в московскiя руки». Та цей лист, який вiз Тимофiй Полугер, був перехоплений росiянами. Ще 27—28 жовтня 1708 р. у Стародуб були направленi один за одним три царськi укази, якi, безперечно, привели у готовнiсть московський гарнiзон. Стародубська старшина, не маючи звiсток вiд гетьмана, почала слухняно виконувати царськi розпорядження. І. Скоропадський за наказом царя прибув у Субочево. Отже, як стверджуе В. Дрожжин, чимало козацьких офiцерiв не встигли зорiентуватися в ситуацii. Саме в такому становищi, мабуть, перебував i стародубський полковник І. Скоропадський. До речi, ще ранiше йому був пiдпорядкований надiсланий І. Мазепою на пiдмогу Чернiгiвський полк. Пiд його зверхнiсть гетьман також вiдправив козакiв Нiжинського та Переяславського полкiв. Зрозумiло, царськi урядовцi оперативно нейтралiзували командування Стародубського, Чернiгiвського, Нiжинського та Переяславського полкiв, i воно, не посвячене в плани старшини, що пiшла з І. Мазепою, не було мобiлiзоване на повстання. Про те, що стародубський полковник та його близькi спiвчутливо ставилися до мазепинцiв, свiдчить промовистий документ – донос Данила Забiли. «Маркович (Андрiй) с сестрою своею гетьманшею Скоропадскою держали мене под караулом… – писав вiн, – во время змены Мазепы, за изменника Мазепу, что я его проклинал и говорил, что Бог поможет нашему императору, что одолеет шведа, а Мазепа проклятый пропав, имя его вовеки пропало, за что он, Маркович, оскорбился великим гневом, мовячи: «Что тебе до того и проклятим за что ты зовешь Мазепу? Як Мазепа выграет, где ты поденишся? – отее тебе смерть кортить!..» Потому вышла гетманша Скоропадская з комнаты, в Глухове, и видя, же я спорусь з А. Маркевичем, тож оскорбилася на мене и говорила подобние слова многие, которых не могу вспомнить; токмо сие мне в память, же казала: «Мы и гетманству сему не рады, що еще Мазепа – в живых гетман и никто не силен у его булаву взять и скинути з гетманства, а мы з нужды хоть взяли (гетманство), то нам сие прощено будет. А ты, хотя и мудрый человек, а проклинаешь Мазепу напрасно…» Стольник О. Дашков, ще не знаючи про пiдсумки виборiв 6—12 листопада 1708 р. у Глуховi, застерiгав Г. Головина: «Ежели оберут гетманом Скуропацкого, надобно иметь и на него око, понеже он есть крефтура Мазепина: он его возтавил и обогатил». Знали про згадане i в дипломатичних колах. Так, французький посол у Стокгольмi Кампредон доповiдав мiнiстровi закордонних справ де Торсi 11 сiчня 1709 p., що «Скоропадський… е особистий приятель Мазепи». Опинившись з великою частиною козацького контингенту у розташуваннi переважаючих сил росiйськоi армii, стародубський полковник змушений був пiдкоритися силi, царськiй режисурi виборiв. Падiння Батурина, поразки Карла XII не додали йому й тим, хто волею долi опинився у ставцi Петра І, ентузiазму шукати зв'язку з мазепинцями. Вони мимоволi стали марiонетками у царськiй полiтичнiй грi. Обрання на гетьманство 1 листопада 1708 р. цар видав населенню всього Вiйська Запорозького, тобто Украiнськоi держави, «Манiфест», яким дозволяв обрати нового гетьмана замiсть «изменившаго Россiи», та обiцяв пiдтвердити всi попереднi права й привiлеi. Причому вкотре наголошувалося, щоб вибори вiдбулися термiново «из верных, знатных и искусных особ вольными гласы, по правам своим». Цього ж дня в слободу Богданiвка (Нiжинський полк), де тодi перебував Петро І «в обозi», прибули старшини, якi не пiшли за І. Мазепою, – І. Скоропадський, полковники чернiгiвський П. Полуботок, переяславський С. Томара (Тамара), наказний нiжинський Л. Жураковський, сотники, «знатне товариство» i рядовi козаки. Всi вони подалися до Глухова у супроводi Бiлозерського драгунського полку, який мав убезпечити проведення важливого державного заходу вiд «препинанiя… вора и изменника». До мiста вони прибули 3 листопада 1708 p., a 4 листопада до Глухова прибув й І. Скоропадський. Їх зустрiв мiсцевий сотник О. Туранський з козаками. Напередоднi виборiв нового гетьмана князь Г. Долгоруков провiв зi старшинами попередню нараду «в интересах царского величества» й «целости Малороссiйскаго краю». Князевi передали списки старшин i козакiв iз зазначенням, вiд яких полкiв вони прибули на елекцiю. Тодi ж учасникам «наради» було зачитано грамоту Петра І щодо виборiв. Увечерi 5 листопада 1708 р. ближнiй боярин знову провiв розмови з полковниками, але цього разу поодинцi. Не виключено, що персональнi розмови І. Долгорукого завершувалися пiдказкою, кого волiв би бачити цар на посадi гетьмана. Так, коли І. Мазепа ще у Борзнi вдавав iз себе смертельно хворого, цар подумав про його наступника. У листi до графа Г. Головина орiентовно вiд 20 жовтня 1708 р. цар писав: «Сегодня получил я ведомость от г. князя Меншикова, что гетмана к прежней ево болезни припала апелепсия… ежели воля Божия какая с оным определитца, чтоб не мешкав, другово, для чего нехудо, чтоб Скуропацкой недалеко был». Особистiсть старого І. Скоропадського його влаштовувала насамперед тим, що стародубський полковник мав м'який, нерiшучий характер, нiчим особливим не видiлявся з-помiж старшини, а вiдтак став би «ручним», надiйним його пiдлеглим. Старшина ще раз поклялася, що зробить усе без затримки й так, як потрiбно монарховi. Вибори призначили на наступний день, домовившись зустрiтися всiм у соборнiй церквi мiста. 5 листопада 1708 р. до Глухова приiхав цар й призначив дату елекцii. Про що згодом, передаючи родиннi перекази, заявляли нащадки майбутнього гетьмана: що iхнiй предок «в присутствии императора Петра Великого в Глухове был избран от всех чинов гетманом». Перед виборами гетьмана 6 листопада 1708 р. вiдбулася церемонiя позбавлення Мазепи гетьманства. На базарну площу було скликано мiсцевий люд, старшин. Усi роздивлялись ляльку, яка нагадувала Мазепу. На нiй була Андрiiвська стрiчка. Детальний опис зганьблення гетьмана зустрiчаемо в листi свiдка i виконавця цього дiяння канцлера Г. Головкiна до П. Толстого: «В начале ево диплом от его царского величества изодран и от его светлости князя Меншикова и от меня, аки обер-комергера, и обоих нас того ордина святаго Андрея кавалеров, во образ Мазепи, от его царского величества ему напред сего всемилостивейше данной орден снят, которого он чрез изменнические свои поступки себя ныне недостойным сочинил». Тобто І. Мазепа був позбавлений жалуваних грамот на гетьманський уряд та найвищоi нагороди – ордена Святого Апостола Андрiя Первозванного, яким, до речi, пiсля його заснування, був нагороджений у 1700 р. другим. Тодi з Батурина гетьман надiслав подяку Петру І, в якiй запевняв царя, що поки «последней капли крови в теле моем станет, служити вам Великому Государю буду всецелою верностию и непременным подданским всесердечнаго всегда радения повиновением. При сем и вручаю мя премилосердной Монаршей милости». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/i-a-kolyada/van-skoropadskiy/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.