Археологiя. Дитяча енциклопедія

Археологiя. Дитяча енциклопедiя Анна Эдуардовна Ермановская Енциклопедiя розповiдае про становлення археологii як науки та про найвизначнiшi археологiчнi вiдкриття, якi збагатили нашi знання про минуле людства. Книжка складаеться з трьох частин. Перша присвячена основним поняттям археологiчноi науки; у другiй розповiдаеться про етапи розвитку археологii та найбiльш вiдомi вiдкриття XIX—XX столiття. У третiй частинi йдеться про деякi археологiчнi пам'ятки Украiни. Без сумнiву, ця енциклопедiя може стати у нагодi при вивченнi шкiльного курсу всесвiтньоi iсторii та iсторii Украiни. Дитяча енциклопедiя Археологiя Вступ Уявiть собi, що ми нiчого не знаемо про попереднi поколiння… Такого бути не може, ажде про те, як жили люди в давнi часи, ми знаемо з величезноi кiлькостi документiв, листiв, написiв на пам’ятках, з лiтописiв, хронiк та iн. Чи можна довiряти iнформацii, що в них мiститься? За довгi часи iснування iсторичноi науки ii дослiдники навчилися дiзнаватися про документ майже все – хто, де, коли й навiщо його написав. Рiч у тiм, що кожна писемна пам’ятка вiдбивае характер, освiту, настрiй свого автора та обставини його життя. Зовсiм iнша рiч – пам’ятки речовi, що iх вивчае наука археологiя. Цi пам’ятки не тiльки вiдображають минуле життя, вони е частиною того життя, тобто про давнi часи цi речi свiдчать об’ективно i неупереджено. Коли археологiя ще не була наукою, iсторiя людства вже охоплювала приблизно три тисячi рокiв. Окрiм того, майже половина цього часового вiдтинку була представлена пам’ятками з територii, обмеженоi Альпами та Сахарою. Історична наука тих часiв спиралася лише на письмовi тексти, i для бiльшостi людей вона була перелiком королiв та битв, полiтичних переворотiв та богословських суперечок. Археологiя створила справжнiй переворот в iсторичнiй науцi. Подiбна до потужного телескопу, який розширив поле зору астрономiв, археологiя в сотнi разiв збiльшила перспективу iсторii в минуле. Завдяки археологii людство вiдкрило для себе цивiлiзацii, про iснування яких ще сто п’ятдесят рокiв тому воно навiть не пiдозрювало. Однак декому здаеться, що археологiя – це лише розшуки давнiх пам’яток у степах та пустелях, розкопки давнiх поселень та знахiдки неймовiрних скарбiв. Так, справдi – археологiя завжди пов’язана з активними пошуками, iнодi навiть важкими й небезпечними. Але це ще й робота за письмовим столом – у кабiнетi, в архiвi, в бiблiотецi, бо вченi не тiльки розгадують загадки iсторii, але й шукають шляхи донесення знань про неi до людей. Втiм, навiщо, скажете ви, у ХХІ столiттi, з його комп’ютерами, Інтернетом, мобiльним зв’язком, космiчними кораблями та клонуванням, якiсь палеолiтичнi знаряддя, давнi египтяни та ще давнiшi шумери? Вивчення iсторii й, зокрема, археологii, як не дивно, дае можливiсть сучасному людству усвiдомлювати себе нащадком всiх великих досягнень людського духу, всього, що було створено людськими руками в минулому; допомагае пробуджувати найкращi почуття, вiру в силу розуму, а це так важливо в нашi часи високих технологiй, якi можуть пiдвести людство до кiнця його iснування. Вiд бездумноi гонитви за бiльш досконалою якiстю свого життя людство врятуе хiба що розумiння того, що ми не е першими мешканцями на цiй землi i не повиннi стати останнiми. Ця книжка мае на метi дати загальне уявлення про археологiю як про iсторичну науку. У межах такого видання немае можливостi перелiчити всi вiдкриття i всiх видатних учених, що працювали чи працюють у галузi археологii. Для бiльш докладного знайомства з цiею наукою читач може звернутися до книжок, що вказанi в перелiку використаноi лiтератури. Книжка складаеться з трьох частин. Перша частина присвячена основним поняттям археологiчноi науки. У другiй розповiдаеться про основнi етапи становлення археологiчноi науки й найбiльш вiдомi вiдкриття ХІХ – ХХ столiть. У третiй частинi йдеться про деякi археологiчнi пам’ятки нашоi краiни. Украiна винятково багата на старожитностi рiзних епох i народiв. Стародавнi суспiльства, якi розвивалися на територii Украiни, зробили значний внесок у свiтову цивiлiзацiю. Охопити весь загал археологiчних пам’яток Украiни в межах подiбного видання неможливо. Тому ми звернулися до найбiльш вiдомих археологiчних культур – трипiльськоi, скiфськоi, античних держав Пiвнiчного Причорномор’я та Киiвськоi Русi. До традицiйних пам’яток додано також розповiдь про пам’ятки часiв Запорiзького козацтва. Роздiл I Що таке археологiя i як вона дiзнаеться про минуле Історичнi джерела та археологiя Археологiя – це наука, яка вивчае первiснi, античнi та середньовiчнi речовi iсторичнi джерела i вiдновлюе за ними iсторичне минуле людського суспiльства. «Нiщо в iсторii не зникае безслiдно. Історичне явище може не залишити слiду нi в архiвах, нi в лiтописах, але слiд завжди залишаеться в землi, i справа археолога – його знайти».     А.В. Арциховський Археологiя – самостiйна галузь iсторичних наук. Історiя та археологiя нероздiльнi i становлять укупi едину iсторичну науку, яка використовуе рiзнi види джерел – письмовi та речовi. Цi джерела принципово вiдрiзняються одне вiд одного, вiдрiзняються i методи iхнього вивчання. На археологiчних розкопках «Розкопка – не спорт i не втiха, це серйозна робота, часто важка й завжди вiдповiдальна. He досить знайти речi, треба вгадати думки людини, яка зробила пам’ятку, засоби ii створення, процес роботи, призначення окремих частин або речей пам’ятки; все це так само непросто, як розгадати найскладнiшу iсторичну загадку. Кожен новий курган, могильник дають новий матерiал для вiдповiдi на старi запитання, але ж вони ставлять i новi, якi народжуються як пiд час розкопок, так i пiзнiше, пiд час осмислення iхнiх результатiв».     О. А. Спiцин Історична наука доходить тих чи тих висновкiв, опрацювавши певнi iсторичнi джерела. Так називають всi рештки минулого, якi пов’язанi з дiяльнiстю людини i вiдображають iсторiю людського суспiльства. Продукти i слiди людськоi дiяльностi дiйшли до нас у виглядi джерел речових (рештки знарядь працi, зброi, предметiв побуту, архiтектурних споруд), лiнгвiстичних (мова), етнографiчних (звичаi, обряди), усних (фольклор). З появою та розвитком писемностi виникли письмовi джерела, а в новiтнi часи, завдяки розвитку технiки, – звуковi записи, фото-, кiно– та вiдеодокументи. Археологiя зазвичай вивчае саме речовi джерела. Але iснуе велика кiлькiсть речових джерел, якi мають написи: надгробки, вази, iкони, монети, печатки, герби тощо. Такi джерела стають об’ектами вивчення спецiальних iсторичних дисциплiн: епiграфiки, нумiзматики, сфрагiстики, хронологii, геральдики, метрологii. Епiграфiка вивчае написи на каменях, металовi, глинi, деревi; нумiзматика вивчае монети; сфрагiстика – печатки; хронологiя – системи обчислювання часу; геральдика – герби; метрологiя вивчае рiзнi мiри ваги, довжини, мiсткостi та площi. Археологiчнi пам’ятки та iхнi види В iсторичнiй та археологiчнiй лiтературi використовуеться термiн «пам’ятки». В iсторичнiй науцi «пам’ятка» та «джерело» – синонiми. Будь-який слiд, що залишила людина, – пiрамiда Хеопса чи пляма вiд кострища, – е iсторичною пам’яткою, тому що вона зберiгае пам’ять iсторичного минулого. Сучасний зовнiшнiй вигляд та креслення кургану Речовi джерела (археологiчнi пам’ятки) е численними й рiзноманiтними, i найважливiшi з них – залишки давнiх поселень та поховань. Серед давнiх поселень вирiзняють: – стоянки – залишки вiдкритих, неукрiплених поселень; – городища – залишки поселень, якi мали укрiплення (землянi, глинобитнi, цеглянi, кам’янi); – селища – залишки неукрiплених поселень, якi оточували городища. Давнi поховання подiляються на двi основнi групи. Першу утворюють поховання в ямах без будь-яких насипiв над ними, скупчення таких поховань-могил утворюють могильник. До другоi групи входять поховання в ямах чи без них, над якими насипанi пагорби-кургани. Бiльшiсть курганiв мають правильну округлу форму, iх дiаметр – 4–5 м i заввишки вони 20-150 м. Інодi навкруги кургану знаходять слiди канави, з якоi брали землю, або коло з дрiбного камiння. Так званi «великi кургани» сягають кiлькох десяткiв метрiв у дiаметрi i 15 м висоти. Вони мiстять груповi поховання, поховання царiв, племiнних вождiв. Дольмен До археологiчних пам’яток належать також мегалiтичнi поховання, тобто поховання в гробницях, побудованих з великих каменiв (мегалiт – великий камiнь). Серед них вирiзняють дольмени, менгiри, кромлехи. Дольмени (вiд бретонського dol – стiл та men – камiнь) складаються з кiлькох вертикально встановлених каменiв, покритих величезною кам’яною плитою, яка утворюе пласку кришку. Велика кiлькiсть дольменiв зустрiчаеться в Бретанi (Францiя). Менгiри (вiд бретонського men – камiнь та hir – довгий) – це каменi, що стоять окремо один вiд одного, себто довгi i вузькi стовпи. Найбiльший менгiр (довжина 21 м, вага близько 300 т) знаходиться у Бретанi. Трапляються й великi групи менгiрiв (понад двi тисячi в кожному), якi створюють довгi кам’янi алеi. Інодi каменi розташованi у виглядi кола. Така споруда називаеться кромлех (вiд бретонського crom – круглий та lech – мiсце). Серед археологiчних пам’яток е також рiзьблення iз зображенням людей та тварин, наскельнi малюнки, святилища, копальнi, системи зрошення, давнi ниви, водогони, укрiплення, знайденi кимось скарби. Культурний шар та археологiчна культура Бiльшiсть археологiчних пам’яток люди добули iз землi, вiрнiше, з ii культурного шару. Так в археологii називаеться шар землi на мiсцях поселень, який складаеться з будiвничого та господарського смiття, органiчних речовин, вугiлля та золи з печей, кострищ та пожеж, змiшаних з пiском i глиною, що iх нанесли вiтер та вода. Називаеться вiн культурним тому, що зберiгае в собi рештки дiяльностi людини, тобто рештки ii культури. Культурний шар створюеться й росте повiльно, але неухильно – з року в рiк, iз сторiччя в сторiччя. Його товщина залежить не тiльки вiд часу, але й вiд iнтенсивностi людськоi дiяльностi. На товщину культурного шару мають вплив i матерiали, з яких побудованi споруди: дерево згнивало i додавало до культурного шару кiлька мiлiметрiв, кам’янi та цеглянi споруди руйнувалися i створювали бiльш мiцнi пласти. Особливо товстий культурний шар бувае в мiстах, на городищах, на тепе (горби, на яких довго селилися люди). Найтовстiший культурний шар у свiтi– в давнiх мiстах Месопотамii (20 м) i на деяких городищах Середньоi Азii (34 м). Схема утворення культурного шару: поверхня землi до виникнення культурного шару (1); вiдкладення пiд час iснування будiвлi (2, 3) Культурний шар вiдрiзняеться вiд природних грунтiв, вiн зазвичай темнiший, бо утримуе частинки вугiлля та перегною, рослиннiсть на ньому бiльш густа i яскрава. Археологiчнi пам’ятки з культурним шаром бувають одно– або багатошаровi. Багатошаровi культурнi шари виникають тодi, коли одне i те саме мiсце заселялося людьми кiлька разiв. Одне й те ж поселення могло переходити з однiеi археологiчноi епохи до iншоi. Такi переходи могли вiдбуватися спокiйно, без потрясiнь, але iнодi супроводжувалися катаклiзмами: нападом ворогiв та знищенням населення, природними катастрофами. В такому випадку мiж культурними шарами знаходиться природний шар, який не утримуе культурних решток. Шари землi, якi лежать нижче культурного шару i не утримують решток життя людини, в археологii називають «материком» Археологiчна перiодизацiя Як i кожна самостiйна iсторична наука, археологiя мае власну перiодизацiю. Вона враховуе змiни в характерi та обробцi основних матерiалiв, з яких виготовляли знаряддя працi, предмети побуту, зброю. Вiдповiдно до цього в археологii виокремлюють три основнi перiоди – кам’яний, бронзовий, залiзний вiки, iнодi до них додають i четвертий – мiдний, а кожен iз вiкiв, у свою чергу, подiляють на окремi етапи: кам’яний вiк, наприклад, подiляеться на палеолiт – давньокам’яний вiк (а вiн, у свою чергу, на раннiй, середнiй та пiзнiй), мезолiт (перехiдний вiд палеолiту до неолiту), та неолiт (новокам’яний вiк). Палеолiт почався близько двох мiльйонiв рокiв тому. Для нього характерним е те, що бiльшiсть знарядь працi виготовлялися з каменю. Ознакою мезолiту вважаеться використання мiкролiтiв, тобто дрiбних знарядь, виготовлених з кам’яних пластин розмiром не бiльше 2,5 см. Основною ознакою неолiту на певнiй територii е наявнiсть «неолiтичноi революцii», тобто переходу до господарювання, осiдлого способу життя i пов’язаних iз цим зростання населення та спецiалiзацii ремесла. Слiд зауважити, що така перiодизацiя доволi умовна, вона визначае лише стадii розвитку людського суспiльства, але не датуе археологiчнi матерiали. В рiзних регiонах рiзнi стадii починаються в рiзний час, наприклад, початок кам’яного вiку на територii Украiни вiдносять до так званоi Ашельскоi епохи (1,5–1 млн рокiв тому). Археологiчнi матерiали вiдрiзняються за епохами, а в серединi кожноi епохи – хронологiчно, тобто за часом, i територiально, тобто за мiсцем знахiдки. Археологи зазвичай вивчають велику кiлькiсть знахiдок, якi об’еднанi в певнi групи – комплекси. На пiдставi цих комплексiв археологи вирiзняють так званi археологiчнi культури. Цей термiн визначае насамперед спiльнiсть археологiчних пам’яток та предметiв, якi належать до одного часу й зосередженi на певнiй територii. Археологiчнi культури мають умовнi назви, наданi iм переважно за назвами мiсць перших знахiдок, або найбiльш видатних пам’яток (наприклад, трипiльська культура, майкопська культура), або за найбiльш характерними археологiчними ознаками (наприклад, катакомбна культура, могили якоi зробленi у виглядi катакомб). Інодi археологiчна культура вiдповiдае певному народовi, але часто-густо збiг матерiальноi культури не вiдображуе спiльностi етнiчноi. Предмети катакомбноi культури Робота археолога складаеться з трьох великих етапiв, якi умовно можна назвати польовим, камерально-лабораторним та кабiнетним. Польовi дослiдження Перш нiж почати дослiдження археологiчноi пам’ятки, ii треба знайти. Пам’ятки знаходять випадково або ж шукають наперед обдумано. Щоправда, е пам’ятки, про iснування яких було вiдомо завжди. Це зазвичай величезнi архiтектурнi споруди, як, наприклад, египетськi пiрамiди чи Парфенон. Іншi ж пам’ятки, iнодi цiлi мiста, похованi пiд землею, в торфяних болотах i навiть пiд водою. Отже, перший етап польових дослiджень – це розвiдка. Деякi види пам’яток, такi як кургани, городища, петроглiфи, мегалiти, тепе, знайти неважко, бо вони лежать на поверхнi. Проте, щоб iх виявити, треба мати досвiдчене око. Кургани, городища та тепе можна прийняти за природнi пагорби, i, навпаки, аматори часто сприймають за кургани природнi пагорби. Похованi в землi пам’ятки знаходять зазвичай пiд час проведення якихось земляних робiт: при прокладаннi шляхiв, копаннi котлованiв, при оранцi. Слiд пам’ятати, що пiд час проведення великих земляних робiт мають бути присутнi археологи! Інодi пам’ятки вiдкриваються людинi i без ii участi, – внаслiдок вивiтрювання чи розмиву грунту, пiд час утворення ярiв, у берегових осипах. Наперед обдумано археологiчнi пам’ятки розшукують на пiдставi письмових джерел, усних переказiв та легенд i на пiдставi припущень археологiв. Рiзнi письмовi джерела, вiд лiтописiв до мемуарiв, свiдчать про мiсцезнаходження археологiчних пам’яток, iнодi точно, iнодi приблизно. В лiтописах зазвичай писали про будiвництво мiст та храмiв, зведення укрiплень, палацiв, мостiв. Часто у письмових джерелах згадуеться про облоги, штурми та руйнування мiст пiд час вiйн, про загибель мiст вiд стихiйних лих. У деяких давнiх творах йшлося про географiчне розташування мiст, племен, народiв та держав, наприклад у творах Страбона, Павсанiя, Птолемея та iн. Багато археологiчних пам’яток виявлено на пiдставi усних легенд та переказiв. Часто мiсцевим мешканцям вiдомо про кургани, великi каменi, гроти, наскельнi малюнки, що знаходяться поблизу i пов’язанi з якоюсь легендою. Найчастiше це легенди про скарби, що iх сховали дванадцять розбiйникiв або три брати, про пiдземнi ходи, залiзнi скринi та дубовi домовини. За вказiвками мiсцевих мешканцiв археологи знаходять городища, кургани, iнодi навiть пiдземнi ходи, але ще нiколи нiхто не знайшов дiжок iз золотом та срiблом. Способи визначення пам’яток на мiсцевостi численнi й рiзноманiтнi. Випадково знайдений на поверхнi черепок глиняного посуду, бiльш темна та густа рослиннiсть, пагорб чи заглиблення на поверхнi землi та багато чого iншого привертае увагу археолога. Вiн мае придивлятися до рiзноманiтних слiдiв на поверхнi землi дуже пильно. Наведемо цiкавий випадок iз життя видатного археолога Леонарда Вуллi. «У Вадi Хальфа в Пiвнiчному Суданi я вiв з Мак Івером розкопки храму i частини египетського мiста. Протягом двох мiсяцiв ми не могли знайти в пустелi слiдiв могильника, що мав знаходитися поблизу. Одного вечора ми зiйшли на невисокий пагорб, щоб подивитися на захiд сонця над Нiлом. Ми ремствували на невезiння, аж раптом Мак Івер вказав на долину: вона вся була помережана темними колами, яких ми не бачили ранiше, хоча товклися там цiлими днями. Коли я спустився вниз i пiдiйшов ближче – кола зникли, але за допомогою Мак Івера, який залишався на пагорбi, я зробив у центрi кожного кiльця невеличкi насипи зi щебеню. Наступного дня нашi робiтники-араби вiдкрили пiд кожним насипом квадратнi, вирiзанi в каменi ходи до могил. Давнi землекопи висипали розбите камiння навколо готовоi могили, коли засипали ii, частина камiння залишилася на поверхнi; через чотири тисячi рокiв вже неможливо було помiтити рiзницю мiж камiнням та щебенем, так подiбнi одне до одного вони стали. Але сонячнi променi, що падали протягом п’яти хвилин пiд певним кутом, зробили видимим ледь темнiший вiдтiнок каменiв, видобутих на невеликiй глибинi. Це явище можна було спостерiгати лише з пагорба i, ймовiрно, лише з одного мiсця». Багато археологiчних пам’яток, непомiтних iз землi, можна виявити на якiйсь вiдстанi вiд неi, наприклад з повiтря. Цей спосiб мае назву – аеророзвiдка. Використовуючи аерофотографiю (тобто фотографування з великоi висоти) та оцiнюючи рiзнi показники (рельеф, склад грунту, властивостi рослинностi), археолог може зробити висновки про наявнiсть великих об’ектiв. За допомогою аерофоторозвiдки були виявленi давнi кельтськi та саксонськi поля в Англii, давнi шляхи та римськi табори в Сирiйськiй пустелi, давнi замки та фортецi в Середнiй Азii, трипiльськi поселення пiд Уманню. Цiкавою була iсторiя вiдкриття етруського мiста Спiни. Про це мiсто згадували античнi письменники, i, зокрема, Плiнiй; за iхнiми творами, Спiна була найважливiшим етруським портом, але знайти його не могли i тому вважали, що це мiсто – витвiр уяви давнiх географiв. У 1922 роцi в дельтi рiчки По, в болотах Камаккйо, проводилися мелiоративнi роботи. На осушеному болотi виявився великий етруський некрополь (кладовище). Розкопали 1200 могил, але самого мiста не знайшли. В 1953 роцi проводилися новi мелiоративнi роботи на захiд вiд Камаккйо, в iншiй частинi заболоченоi територii. Знову було знайдено могили, а самого мiста не виявили. Директор етруського музею у Феррарi Неро Альфiерi звернув увагу на незвичнi риски та плями на аерофотографiях, зроблених iнженерами-мелiораторами. Вiн вирiшив провести ретельну зйомку всiеi мiсцевостi, i в 1956 роцi, через 35 рокiв пiсля перших розкопок, Спiна була виявлена. Болота за сотнi рокiв вкрили Спiну, яку мешканцi залишили пiд натиском галлiв. Але на зеленiй ковдрi болотноi рослинностi за допомогою аерофотозйомки вченi помiтили давнi вулицi мiста, канали, портовi споруди. Свiтлi прямокутники на знiмках – це квартали античних будiвель, темнi лiнii – античнi вулицi або канали. Головний канал цiеi античноi Венецii був 20 м завширшки, вiд нього вiдходила велика кiлькiсть вужчих каналiв. Розкопки виявили рештки будiвель на палях. За знайденою керамiкою iх датували IV столiттям до н. е. Спiну важко було знайти, але ще важче було розкопувати: будiвлi були пiд землею на глибинi двох метрiв, а вже на глибинi 0,6 м з’явилися грунтовi води, якi дуже заважали роботi. Аерофотозйомка дае змогу виявляти пам’ятки, що опинилися пiд водою. На черзi – використання для археологiчноi розвiдки космiчних супутникiв Землi. Пiд час археологiчноi розвiдки використовуються i геофiзичнi методи: електророзвiдка, магнiторозвiдка та сейсморозвiдка. Метод електророзвiдки базуеться на рiзницi опорiв струменя, що проходить у грунтi й у культурному шарi. За допомогою електророзвiдки знаходять стiни, рови, могильники. Аерофотозйомка мiста Спiни Пiд час магнiторозвiдки проводяться розшуки таких предметiв, якi мають пiдвищенi магнiтнi властивостi, цi речi вiдiграють роль магнiтiв – iх i фiксують прилади. Так знаходять гончарнi печi, стiни, шляхи, ями та канави, слiди пожеж, залiзнi речi. Сейсморозвiдка використовуе властивостi археологiчних об’ектiв та середовища, в якому вони перебувають, по-рiзному вiдбивати звуковi коливання. Таким чином вiдкриваються могильники, трiщини, стiни й т. iн. У пiдводнiй археологii використовуеться рiзновид сейсморозвiдки – метод звуковоi локацii. Первiсне дослiдження археологiчноi пам’ятки включае ii обмiри, збiр пiдйомного матерiалу i закладання шурфiв. На кресленнях та в щоденниках фiксуеться розташування пам’ятки щодо сторiн свiту, ii форма, розмiри площi та периметра, всi пагорби й заглиблення тощо. Одночасно збираеться пiдйомний матерiал – це давнi речi або iхнi фрагменти (шматочки глиняного посуду, уламки цегли, iнодi знаряддя працi, прикраси). Вони потрапляють на поверхню через розмиви, вивiтрювання або переорювання грунту. Мiсця таких знахiдок також фiксуються. Для того щоб отримати загальне уявлення про пам’ятку, закладають один або кiлька шурфiв[1 - Шурф – вертикальний квадратний колодязь площею 4–6 м .]. Шурфовка допомагае визначити товщину i вмiст культурного шару. Кiлькiсть шурфiв мае бути мiнiмальною, бо вони руйнують культурний шар i дають часткове обмежене уявлення про об’ект. Категорично не можна проводити дослiдження пам’ятки тiльки за допомогою шурфiв. Наступний етап дослiдження – розкопки. Деякi види пам’яток не потребують розкопок – це, наприклад, скельнi написи та малюнки. Розкопуються передусiм поселення, кургани, грунтовi могильники, окремi споруди, захованi в землi. Для того щоб ретельно дослiдити пам’ятку, треба вiдкрити всю ii площину. У ХІХ та на початку ХХ столiття для цього застосовували траншейний спосiб: через площину пам’ятки прокладали траншеi в рiзних напрямках, але таким чином археологи отримували лише розрiз пам’ятки. Якщо пiд час роботи знаходився об’ект, який iшов убiк вiд траншеi, треба було робити боковi вiдгалуження. Тому нинi траншейний спосiб розглядаеться як можливий лише на початковому етапi – для того, щоб простежити товщину культурного шару, площину його поширення. Але вiдкрити всю площину великоi пам’ятки за один сезон, звичайно, неможливо. На пам’ятках, якi розташованi на великiй площинi, закладають спочатку один або кiлька розкопiв, якi з часом розширюються, доки не буде розкопана вся пам’ятка. Деякi пам’ятки розкопуються роками й десятилiттями. Розкопки культурного шару ведуться тiльки вручну, лопатами або ножами. Але в деяких випадках використовуеться i технiка – бульдозери, скрепери, транспортери, електролебiдки. За допомогою технiки видаляеться смiття чи грунт, що не мiстить решток пам’яток, знiмаються курганнi насипи. Пiд час роботи технiки на розкопцi археологи мають ретельно стежити за машинами, щоб своечасно помiтити змiни грунту i спинити технiку. Способи вiдкриття культурного шару рiзняться залежно вiд того, який об’ект дослiджуеться. Поховання та поселення розкопуються з використанням рiзних прийомiв, як i рiзнi види поховань. Унiверсальних прийомiв розкопок немае. Але слiд пам’ятати, що археолог повинен знати не тiльки тип пам’ятки, але й культуру в цiлому. Археолог не може сподiватися, що хтось доробить за нього те, що вiн зробити не встиг або не зумiв. Спостереження за пам’яткою i висновки щодо ii особливостей мають бути зробленi в полi. Унiкальнiсть кожного об’екта розкопок i способiв його дослiдження не заперечуе використання одного з основних методiв археологii. Стратиграфiчний розрiз Стратиграфiчний метод запозичений iз геологii. Суть його полягае у визначеннi хронологii (тобто вiку) пам’ятки за послiдовнiстю культурних шарiв чи поховань щодо геологiчних вiдкладень та один до одного. Закон утворення шарiв твердить, що вiдкладення, яке залягае нижче, давнiше, нiж вiдкладення, яке лежить вище (в археологii цей закон дiе, якщо шари не були пошкодженi – перекопанi, переоранi i т. iн.). Крiм того, закон торкаеться лише порядку утворення шарiв, але не iхнього вмiсту, речi можуть походити з бiльш давнiх епох i потрапити випадково з iншого шару, але не можуть походити з пiзнiшого шару. Для того щоб вiдстежити культурний шар, розкопки проводять горизонтальними верствами. Всi нерiвностi та вигини шарiв вимiрюються точними геодезичними приладами й фiксуються на горизонтальному планi розкопу. Крiм того, обов’язково складаеться стратиграфiчне вертикальне креслення стiн i креслення розрiзiв культурного шару. Документацiя розкопок Пiд час розкопок обов’язково ведеться щоденник, до якого археолог записуе все, що вiн бачить i що неможливо нанести на план. Особливо ретельно дослiджуеться й описуеться структура культурного шару: його колiр, вмiст у ньому золи, вугiлля, перегною, глини i т. iн. З культурного шару беруть проби для хiмiчного аналiзу, який дае змогу з’ясувати, з яких органiчних речовин створився перегнiй, якi породи дерев залишили золу й вугiлля. Коли в культурному шарi виявляють окремi речi, споруди, поховання або iхнi слiди, то замiсть лопат використовують ножi, пiнцети та щiтки. Кожна знайдена рiч зачищаеться щiткою, замальовуеться i фотографуеться в тому положеннi, в якому була знайдена в землi (в археологii iснуе спецiальний термiн – in situ), точка ii знаходження позначаеться на планi. Речi з органiчних речовин (дерево, шкiра, тканина i т. iн.) зберiгають у землi свiй об’ем i форму, але легко деформуються й руйнуються на повiтрi. Для збереження таких знахiдок треба негайно iх законсервувати або принаймнi сховати вiд сонця. Інодi предмети руйнуються, але залишають слiди у виглядi пустот чи вiдбиткiв (найкраще вони зберiгаються в глинi). Пустоти заливають гiпсом, i отримують злiпок зниклоi речi. Ями, колодязi зберiгають слiди дерев’яних крiплень, що вiдбилися на стiнах, по яких реконструюють всю споруду. Велике значення для дослiдження пам’ятки мають визначення та фiксацiя мiсця кожноi окремоi речi i iхнього взаеморозташування. Це особливо важливо при дослiдженнi поселень, що загинули раптово, пiд час якогось лиха. В таких випадках бiльшiсть речей залишаеться на своiх звичних мiсцях – горщики з iжею залишаються в пiчках, у коморах зберiгаються посудини з зерном чи олiею, а це дае змогу зробити висновки про життя i звички давнiх мешканцiв. Ще краще речi i iхне взаеморозташування зберiгаються в похованнях. Ретельна фiксацiя iнвентаря в могилах дае можливiсть вiдновити речi, що зникли. Наприклад, на небiжчиковi зотлiв одяг, але залишилися гудзики, що лежать у тому порядку, в якому вони були на одязi. Якщо вони лежать у ряд i доходять до колiнних суглобiв скелета, то можна стверджувати, що одяг був однобортний i сягав колiн. Якщо гудзики зiбрати, не фiксуючи iхнього розташування, то ми дiстанемо уявлення лише про гудзики, але не про одяг. Слiд розумiти, що пошкодження або руйнування археологiчноi пам’ятки рiвноцiнне знищенню важливого iсторичного документа, якого ще не прочитали. Вiн не розкрив своiх таемниць, отже, ми нiколи не дiзнаемося про щось iз минулого. Розкопки мають проводити лише досвiдченi археологи, а самi пам’ятки потребують ретельного облiку й охорони. Найважливiшi пам’ятки оголошують заповiдниками, i в них органiзовують музеi. Розкопки проводяться лише за спецiальним дозволом, що мае назву «Вiдкритий лист», – вiн видаеться Польовим комiтетом Інституту археологii НАН Украiни. Вiдкритi листи бувають чотирьох категорiй: – форма № 3 надае право на археологiчнi розвiдки та зовнiшнiй огляд пам’ятки без будь-яких земляних робiт; – форма № 2 дозволяе розвiдки та розкопки невеликих за площиною пам’яток (до 20 м ); – форма № 1 дозволяе дослiднику будь-якi археологiчнi роботи; – форма № 4 видаеться в аварiйних випадках для дослiдження пам’яток, яким загрожуе знищення внаслiдок дii стихiйних сил чи пiд час земляних робiт. Важливою частиною роботи археолога е документальне оформлення дослiдження. Пiд час розкопок пам’ятка фактично знищуеться. Тим бiльш ретельним мае бути написання звiту про розкопки. Звiт повинен мiстити такi данi: – вiдомостi про органiзацiю робiт, джерела матерiального забезпечення, учасникiв розкопок та iхнi функцii, завдання дослiдження; – вiдомостi про процес та результати дослiдження пам’ятки, iлюстрованi кресленнями, фотографiями та малюнками; – вiдомостi про методику розкопок; – загальнi науковi висновки, яких дiйшов дослiдник. Крiм того, до звiту додаеться вiдкритий лист, опис усiх письмових, графiчних, фотографiчних та iнших матерiалiв i довiдка вiд установи, що прийняла колекцiю на зберiгання. Лабораторнi дослiдження По закiнченнi польових робiт усi матерiали надходять до лабораторii для подальшоi обробки та вивчення. Ця робота не менш копiтка й вiдповiдальна, нiж розкопки. Вивчаеться форма кожноi речi, визначаеться ii призначення, матерiал, з якого вона була зроблена, технiка ii виробництва, мiсце й час ii виготовлення. Матерiал передусiм пiддаеться камеральнiй обробцi, тобто консервацii, реставрацii та iнвентаризацii. Консервацiя – це така обробка речей, яка захищае iх вiд деформацii та знищення. Так, наприклад, берестянi грамоти (документи, що написанi на верхньому тонкому шарi березовоi кори) розмочують у гарячiй водi з содою, обережно розгортають i затискують мiж герметично закритим склом. Пiд час розкопок гробницi Тутанхамона було знайдено черевики фараона, вишитi бiсером. Збереглися малюнок та форма вишивки, але основа й нитки згнили, i черевики могли розсипатися вiд легкого дотику. Тодi черевики, не доторкуючись до них, обприскали розплавленим парафiном, пiсля того як парафiн захолонув, залили гiпсом i, нарештi, винесли з гробницi. У лабораторii черевики розкрили, а потiм весь малюнок, намистину за намистиною, вiдновили новими нитками на новiй основi, тобто зробили реставрацiю – вiдновлення первiсного вигляду ушкодженоi речi. Засоби реставрацii рiзноманiтнi. Можна сказати, що реставрацiя об’еднуе науку i мистецтво. Масовим археологiчним матерiалом е, насамперед, керамiка. Але цiлi посудини знаходять рiдко, здебiльшого археолог мае справу з уламками. Щоб дiстати чiтке уявлення про форму давньоi посудини та ii мiсткiсть, уламки збирають i склеюють. Інодi порожнини заливають гiпсом, але нiколи не пiдмальовують i не наносять орнаменту. Найчастiше речi реставрують для того, щоб виставити в музеi. Типи фiбул (декоративних брошок у виглядi булавки) Одним з найважливiших завдань лабораторних дослiджень е хронологiзацiя пам’ятки, тобто встановлення ii вiку. В археологii використовують двi системи датування: абсолютну хронологiзацiю i вiдносну хронологiзацiю. За допомогою абсолютноi хронологiзацii встановлюеться час iснування пам’ятки за сучасним календарем, тобто вказуеться число, мiсяць, рiк, столiття, тисячолiття. Вiдносна хронологiзацiя визначае послiдовнiсть подiй, тобто вказуе, яка подiя сталася ранiше, а яка пiзнiше. Для датування пам’яток використовують рiзнi методи. Типологiчний метод. Вiн заснований на видiленнi серед знахiдок типiв речей з властивими лише iм ознаками. Речi одного типу та iхне призначення порiвнюються одна з одною, зi стратиграфiею поселення або з речами iз поховання. Таким чином, археолог вiдповiдае на запитання, до якоi археологiчноi культури належать знайденi речi, i датуе знахiдки. Статистичний метод. Цей метод використовують для обробки масового матерiалу. Радiовуглецевий метод застосовують для визначення вiку пам’яток, що мають органiчнi рештки – дерево, вугiлля, торф, тканини тощо. Заснований вiн на принципi пiдрахунку кiлькостi радiоактивного вуглецю С – 14 у дослiджуваному матерiалi. Що менше радiоактивних розпадiв у пробi, то старiша пам’ятка. За допомогою радiоактивного методу датують пам’ятки вiком до 50–60 тис. рокiв з точнiстю до 50-200 рокiв. Метод дендрохронологii. Вiн полягае в пiдрахунку рiчних кiлець на деревах, що дае можливiсть датувати пам’ятки з точнiстю до одного року. За допомогою цього методу визначають вiк бiльш пiзнiх археологiчних пам’яток, хоча його застосовують i для датування об’ектiв давнiх епох – до 5–8 тис. рокiв до н. е. Інодi застосовують так званi калiброванi дати, якi визначають за допомогою поеднання радiовуглецевих та дендрохронологiчних дат. Метод пилкового аналiзу. Капсула з пилком рослин довго зберiгаеться в грунтi. Цi капсули в рiзних рослин неоднаковi за формою та розмiрами. Визначаючи склад пилку в зразках, палеоботанiки роблять висновки про ландшафт i клiмат стародавнiх епох. Визначивши склад пилку в культурному шарi поселення i порiвнявши його з даними вже датованих перiодiв, можна визначити i вiк пам’ятки. Метод перехресного датування. За його допомогою встановлюеться одночаснiсть iснування двох культур через iхнi зв’язки. Якщо в культурi А знайдена рiч, створена в культурi В, то культура А повинна бути одночасною або пiзнiшою за культуру В. Існують також i iншi методи датування археологiчних об’ектiв, наприклад люмiнесцентний, калiй-аргоновий тощо. Роздiл II Становлення археологiчноi науки та видатнi археологiчнi вiдкриття На початку класичноi археологii Походження термiна «археологiя» Витоки археологii ховаються в глибокiй давнинi. Письмовi джерела свiдчать, що ще в УІ ст. до н. е. вавилонський цар Набонiд (555–538 рр. до н.е.) проводив розкопки фундаментiв палацiв та храмiв. У Британському музеi зберiгаеться призма з написом, яку Набонiд знайшов у фундаментi храму в Сiппарi. Для чого Набонiд проводив цi розкопки, з джерел невiдомо, але можна припустити, що таким чином Набонiд намагався довести, що у Вавилонi, де вiн мешкав та будував багато храмiв, вже були храми харранського бога Сiна, якому вклонявся Набонiд. Термiн «археологiя» в письмових джерелах вперше зустрiчаеться у Платона (427–347 рр. до н. е.) в дiалозi «Гiппiй Старший». Сократ запитуе Гiппiя, про що лакедемоняни (мешканцi Спарти) слухали з найбiльшим задоволенням. Гiппiй вiдповiдае: «Про родоводи героiв та людей, про переселення, тобто про те, як у давнину засновувалися мiста, i взагалi про всю археологiю». Термiн «археологiя» (’???????????) складаеться з двох грецьких слiв: ’ap%axos – «давнiй» та ????8 – «слово», «знання». Вiрогiдно, Платон розумiв пiд археологiею розшуки старожитностей та розповiдi про всi подii вiддаленого минулого. Ймовiрно, те ж саме значення надавав цьому термiновi i грецький письменник Дiодор Сицилiйський (80–29 рр. до н. е.), який, викладаючи подii до Троянськоi вiйни, тобто, з точки зору еллiнiв, доiсторичнi, розповiдае про «еллiнськi археологii». Сучасник Дiодора Дiонiсiй Галiкарнаський назвав свою iсторiю Риму до Пунiчних вiйн «Римською археологiею», а через сторiччя iудейський письменник Йосиф Флавiй написав iсторiю iудейського народу вiд «створення свiту» до Нерона i назвав ii «Іудейська археологiя». Термiн «археологiя» використовують i Страбон, i iншi, насамперед грецькi автори. Всi вони надавали йому значення прадавньоi i навiть первiсноi iсторii. Латинськi автори iмператорського Риму застосовували iнший термiн, але з тим же значенням: antiquitates – старожитностi. В iмператорськi ж часи у Римi виник термiн «antiquarius» – антикварiй, тобто аматор давнини. За середньовiччя термiн «археологiя» був витiснений термiном «старожитностi» i на довгi роки забутий. У середнi вiки антикварiями називали переписувачiв давнiх рукописiв, а в часи Вiдродження – аматорiв, колекцiонерiв та дослiдникiв речових пам’яток, головним чином, витворiв мистецтва класичноi, тобто грецькоi та римськоi, давнини, iншими словами – античностi. У 1767 роцi професор Геттiнгенського унiверситету Християн Готтлiб Гейне вiдродив грецький термiн «археологiя», прочитавши курс лекцiй «Археологiя мистецтва давнини, переважно грекiв та римлян». Але вiдновлений термiн не мав уже того широкого значення, що надавали йому греки. Х. Г. Гейне пiд археологiею розумiв тiльки опис та класифiкацiю пам’яток класичного мистецтва. Це вiдповiдало загальному сприйманню давньоi iсторii. Рiч у тiм, що до початку ХІУ столiття аматорiв та дослiдникiв давнини цiкавили лише витвори мистецтва античностi. Вивчення первiсних старожитностей, а також побутових речових пам’яток (простого посуду, знарядь працi i т. iн.) не входило до кола iхнiх iнтересiв. Розвиток класичноi археологii був пов’язаний з класичною фiлологiею, тобто вивченням давньогрецькоi та латинськоi мов i письмових джерел, написаних цими мовами, а розвиток первiсноi археологii – з природничими науками: геологiею, бiологiею i т. iн. За тривалий час розвитку сформувалися чотири галузi археологii – класична, первiсна, середньовiчна та схiдна археологiя. Маючи спiльнi коренi, цi чотири галузi археологii йшли у своему розвитку рiзними шляхами, але поступово зближувалися i, нарештi, утворили едину науку. Перший вiдомий нам автор, який звернув увагу у своему iсторичному дослiдженнi на речовi пам’ятки минулого, – Геродот (484–425 рр. до н. е.). Вiн детально описуе египетськi пiрамiди, яким уже за часiв Геродота було понад 2000 рокiв, повiдомляе про поселення на полях на озерi Празiас у Македонii, згадуе про давнi поховання кiммерiйських царiв у гирлi Днiстра. В епоху еллiнiзму (IV—І ст. до н. е.) посилюеться iнтерес до давнiх творiв мистецтва. Правителi та вельможi еллiнiстичних держав будували розкiшнi палаци, храми, мавзолеi i в пошуках зразкiв та прикрас зверталися до мистецтва класичноi Еллади. У цi часи великого поширення набув особливий вид лiтератури перiегесiс (??????????) – описи краiн, мiст та пам’яток давнини. Вiдомим перiегетом був Полемон (кiнець ІІІ – перша половина ІІ ст. до н. е). Вiн багато мандрував Грецiею, Передньою Азiею, Італiею та Сицилiею й описував рiзнi старовиннi архiтектурнi споруди, статуi та iншi твори мистецтва. Але його твори дiйшли до нас лише в уривках. Багатий iсторичний матерiал залишив Павсанiй (ІІ ст. н. е.) у творi «Опис Еллади», який охоплюе Аттику, Пелопоннес, Беотiю та Фокiду. Павсанiй цiкавиться перш за все прадавнiми спорудами, докладно розповiдае про храми Зевса в Олiмпii, Аполлона в Дельфах та iн. З 30-х рокiв ХІХ столiття «Опис Еллади» стае настiльною книгою археологiв, якi вивчають класичну Грецiю, основним письмовим джерелом археологiчних пам’яток. Генрiх Шлiман, нiмецький археолог-аматор, завдяки свiдченням Павсанiя знайшов славнозвiсну гробницю мiкенських царiв. Першими колекцiонерами старожитностей, якi вiдомi за письмовими джерелами, були правителi Пергамськоi держави – Атталiди, спадкоемцi першого пергамського царя Аттала І (241–197 рр. до н. е.). Вони мали багато послiдовникiв – у Іст. до н. е. розпочалося справжне полювання за старожитностями. Сучасник цього антикварного ажiотажу Страбон (66 р. до н. е. – 24 р. н. е.) розповiдае про пограбування речей для продажу. Римськi аматори створювали навiть музеi, якими завiдували хранителi (зберiгачi) з титулом «astatuis». Попит на старовиннi речi був такий великий, що створилася верства професiйних «копачiв могил». Пiд час поширення християнства iнтерес до прадавнiх пам’яток зменшився. Античнi пам’ятки руйнувалися, а будматерiали використовувалися для християнських будiвель. Класична археологiя в епоху Вiдродження Подальший розвиток археологii пов’язаний з епохою Вiдродження та розвитком класичноi фiлологii. Засновник гуманiзму Франческо Петрарка вiдродив класичну латину, а його учнi та послiдовники поширили термiн humanitas – людянiсть, запозичивши його в латинських письменникiв. Вiдродження класичноi латини привело до вiдродження античного мистецтва. Захоплення античнiстю охопило широкi кола iталiйського суспiльства. Несподiвана археологiчна знахiдка змусила iталiйцiв замислитися про життя зниклих поколiнь. У квiтнi 1485 року робiтники, якi проводили розкопки за кiлька кiлометрiв вiд Рима, знайшли мармуровий саркофаг, а в ньому мумiфiковане тiло дiвчини незвичноi вроди. Знахiдка (т. зв. фанчулла) викликала в Римi справжню сенсацiю i протягом одного дня мумiю оглянули 20 000 людей. Папа Інокентiй УІІІ наказав потайки поховати мумiю, але ще довго чутки про цю знахiдку бентежили шукачiв старожитностей. У XV столiттi жив i працював невтомний мандрiвник i палкий любитель старожитностей гуманiст Кiрiако Анконський (1391–1452 рр.). Захоплення античними написами спонукае його до вдосконалення знань з латини i вивчення грецькоi мови. Виконуючи доручення венецiанського вельможi Контарiнi, Кiрiако прямуе до Грецii i на Схiд. Цю поiздку у справах вiн широко використовуе для наукових цiлей. Кiрiако об’iздив всю Грецiю, Македонiю, Фракiю, Епiр, малоазiйськi мiста, побував у Сирii, Палестинi, Єгиптi… І всюди вiн списував написи, описував та замальовував всiлякi споруди, збирав давнi речi. Повернувшись додому, Кiрiако видав свiй мандрiвний щоденник – «Записи про давнi речi» з малюнками деяких будiвель. Заслуга Кiрiако перед наукою величезна. Вiн заклав основи епiграфiки, здiйснив свою мандрiвку i зiбрав матерiали невдовзi перед падiнням Вiзантii та встановлення у Грецii влади Османськоi iмперii. «Записи про давнi речi» мали величезний успiх, i кожна освiчена людина вважала за обов’язок мати в себе твори Кiрiако. Жагою до епiграфiки Кiрiако зацiкавив багатьох, i не тiльки вчених, але й людей рiзних професiй. Нащадки назвали Кiрiако «батьком епiграфiки» i «батьком археологii». У 1478 роцi гуманiст Помпонiй Лет (1428–1497 рр.) органiзував у Римi Академiю антикварiiв для вивчення давнiх написiв. Ця академiя стала прототипом майбутнiх археологiчних академiй, iнститутiв та товариств. Не уникли захоплення античнiстю навiть римськi папи та кардинали. Ще Папа Римський Сильвестр II (999-1003 рр.) проводив у Римi розкопки, за що його запiдозрили в пошуках скарбiв. У 1506 роцi Папа Юлiй ІІ (1503–1515 рр.) побудував у Бельведерi у Ватиканському палацi спецiальне подвiр’я для античних статуй. Там зберiгалися знайденi пiд час земляних робiт Аполлон Бельведерський, Лаокоон, Венера Ватиканська – статуi еллiнiстичного мистецтва Грецii, невiдомого до того часу в Італii. Папа Лев Х (1513–1522 рр.) доручив доглядання за ватиканським зiбранням Рафаелю. У1515 роцi Лев Х видав декрет, яким зобов’язував пред’являти папському урядовi кожну знайдену при розкопках рiч. Папа Павло ІІІ (1534–1550 рр.) запровадив особливий комiсарiат старожитностей i розпочав розкопки в термах Каракали (побудованi на початку ІІІ ст.), де були знайденi славетнi скульптури – Фарнезький бик та Геракл, який вiдпочивае. Малюнок Бартоломео Понте. Мумiя дiвчини, знайдена в Римi в 1485 роцi Але захоплення отцiв церкви античнiстю продовжувалося недовго. У 1555 роцi помер останнiй iз пап-збирачiв старожитностей – Папа Юлiй ІІІ. Його смерть збiглася з важливими подiями в iсторii Європи, серед яких було пiдписання Аугсбурзького релiгiйного миру. Католицькiй церквi довелося боротися за вiдновлення свого авторитету i було вже не до старожитностей. Великоi сили набув iезуiтський орден, було встановлено сувору цензуру, багато книжок було проголошено еретичними, вони потрапляли до «спискiв заборонених книжок», або iх просто спалювали. Античне мистецтво було виголошено нечестивим, а статуi давнiх богiв та героiв почали вважати зображеннями бiсiв, вiдьом та iншоi нечистi. Дверi ватиканського подвiр’я для зберiгання статуй було забито Папою Павлом ІУ (1555–1559 рр.). Усе це значно загальмувало розвиток археологii, особливо в Італii. Шукати старожитностi стало просто небезпечно – того, хто на це зважився б, звинуватили в язичництвi, i вiн потрапив би до лап iнквiзицii. Але захоплення античнiстю вийшло за межi Італii i поступово охопило всю Європу, особливо пiд час Італiйських воен, що iх вела Францiя протягом усiеi першоi половини XVІ столiття. Французьке суспiльство пiдпало пiд вплив iталiйськоi культури. Італiйська наука, лiтература та мистецтво набули у Францii великого поширення. З початку XVІІ столiття Францiя на довгi роки стае центром антикварноi та археологiчноi думки. Можна сказати, що до початку XVІІ столiття розкопки були здебiльшого вiдкопуванням витворiв мистецтва заради колекцiонування. Давнi знахiдки розглядалися як прикраси, а не як джерела для пiзнання минулого. Ушкодженi речi вважалися браком, незалежно вiд iхньоi iсторичноi або художньоi цiнностi. Палаци належало прикрашати тiльки цiлими скульптурами, тому часто iх власники вдавалися до реставрацii. Вiдомий такий майже анекдотичний випадок: на саркофазi, що зберiгався в Луврi, було зображено Амура та Психею. В Амура була вiдбита права рука, але кисть руки збереглася: вона торкалася щоки Психеi. Цю кисть французькi археологи перетворили на малюнку на бороду. Ще один француз, який видав каталог Лувра, написав: «Скульптор, який створив саркофаг, не розiбрався в сюжетi – вiн надiлив Психею, одягнену в жiночий одяг, бородою». Першi науковi працi з класичноi археологii Упродовж багатьох рокiв археологiчний матерiал накопичувався, i настав час, коли вiн мав пiддатися науковiй обробцi. Одним з перших, хто зрозумiв наукове значення пам’яток минулого, був французький вчений Клод Пейреск (1580–1637 рр.). Вiн не подiляв мистецтво на «велике» i «мале», з однаковим захопленням вивчав i архiтектуру давньоi Грецii, i витвори давнiх майстрiв Пiвдня Францii. Вiн першим вказав на важливiсть ретельного вивчення речей, докладного вимiрювання пам’яток архiтектури i точних копiй скульптурних витворiв у гiпсових злiпках. Першi спроби систематизувати накопичений археологiчний матерiал були зробленi в галузi епiграфiки. У 1603 роцi гейдельберзький професор Грутер видав величезну збiрку з дванадцяти тисяч написiв, здебiльшого латинських. Ця збiрка мала такий успiх, що на честь ii упорядника поети писали панегiрики та оди. В Англii заступником археологii став сам король Карл І та його оточення. За дорученням графа Томаса Арунделя голландський вчений-антиквар Франциск Юнiй склав «Каталог художника», до якого додав мiркування «Про живопис давнiх». У цiй працi вперше були зiбранi й пiдданi критичному аналiзу свiдчення давнiх письменникiв про мистецтво. У серединi XVІІ столiття у Францii були заснованi Академiя написiв, Академiя архiтектури та Академiя живопису та скульптури. Цi заклади органiзували експедицii, вели роботи по вивченню та систематизацii матерiалу. У 1733 роцi в Лондонi було створено Товариство дилетантiв. Подiбнi товариства та академii були створенi в XVІІ столiттi майже у всiх краiнах Європи. У 1753–1756 роках було засновано i вiдкрито Британський музей у Лондонi, який став одним з найбiльших зiбрань археологiчних знахiдок. Засновником антикварноi справи в Росii став Петро І. У 1718 роцi було видано два укази, за якими треба було збирати «старые надписи, старое оружие, посуду и все, что зело старо и необыкновенно… где найдутся такие – всему делать чертежи, как что найдут». Усi знахiдки мали надходити до Кунсткамери. У1719 роцi вийшла десятитомна праця бенедиктинського ченця Монфокона (1655–1741 рр.), в якiй вiн зробив спробу узагальнити результати дослiджень антикварiв рiзних краiн. Видання Монфокона – 1800 примiрникiв – розiйшлося за два мiсяцi – в XVІІ столiттi таке траплялося нечасто. Ще один вчений-антиквар французький граф Келюс видав «Збiрку египетських, етруських, грецьких та римських старожитностей» у семи томах. Це була перша спроба класифiкувати давнi речi – гемми, монети – за iхнiм матерiалом, художнiми формами та змiстом. Так поступово «наводився порядок» у вивченнi накопиченого матерiалу. Але археологiя все ж сприймалась як наука про речi, без зв’язку з iсторiею. Речовi пам’ятки вважалися джерелами для вивчення людського минулого. Першим, хто використав речовi пам’ятки для вiдновлення картини давнього життя, був французький вчений абат Бартелемi. Вiн товаришував та листувався з графом Келюсом, довго мешкав у Італii i пiд кiнець життя написав книжку «Мандрування юного Анахарсиса до Грецii». Але в XVІІ столiттi успiхи були досягнутi лише в галузi систематизацii та вивчення вже знайденого матерiалу. Здобування цього матерiалу найчастiше вiдбувалося варварським способом. Катастрофа, що вiдкрила шлях до безсмертя У серединi серпня 79 року з’явилися першi ознаки виверження Везувiю. Виверження були i ранiше, але це було найстрашнiшим. Двадцять четвертого серпня сталася справжня катастрофа. Зi страшним гуркотом розверзлася верхiвка вулкану, високо здiйнявся стовбур диму, схожий на гiгантську пiнiю. З неба впала справжня злива з камiння та попелу. Сонця не було видно. На землю падали мертвi птахи, люди тiкали врiзнобiч, тварини ховалися по норах. Катастрофа сталася в ранковий час звичайного сонячного дня. Мiсто Геркуланум було затоплено лавиною грязi з попелу, води та лави. Пiднiмаючись, вона досягала дахiв, затiкала у вiкна та дверi, наповнюючи собою все мiсто, як вода губку, i наглухо замуровувала його разом зi всiм, що не встигло врятуватися. Помпеi. Аерофотозйомка загального вигляду розкопок Помпея загинула по-iншому. Все почалося з вулканiчного попелу, який спочатку можна було просто струсити. Але невдовзi почали падати лапiллi (невеликi шматки пористоi лави), згодом шматки пемзи, по кiлька кiлограмiв кожен. Коли люди зрозумiли, яка безпека iм загрожуе, було вже запiзно. Мiсто огорнули сiрчанi випари; вони заповзали в усi щiлини, проникали пiд пов’язки та хустки, якими люди прикривали обличчя. Цей жах тривав упродовж сорока восьми годин. Коли знову засяяло сонце, мiста Помпея та Геркуланум вже не iснували. У радiусi вiсiмнадцяти кiлометрiв все було зруйновано, ниви вкрилися лавою й попелом. Попiл занесло навiть до Африки, Сирii та Єгипту. Минуло майже сiмнадцять сторiч. У1711 роцi випадково було знайдено Геркуланум. Того ж року розпочалися розкопки. Не було нiякого плану робiт, нiякого контролю. Копав хто хотiв i як умiв. З викопаних ям витягували статуi, iншi речi. Нiякоi уваги не звертали на розташування речей, на предмети побуту (знаряддя працi, посуд), навiть на фрески, якi прикрашали стiни, адже iх неможливо було винести та продати. Потiм ями засипали i починали копати в iншому мiсцi, сподiваючись лише на випадкове везiння. Шкода, якоi завдали цi розкопки, була такою великою й очевидною, що уряд Королiвства Обох Сицилiй нарештi заборонив приватнi розкопки i взяв керiвництво у своi руки. Але головною метою розкопок все ж залишалося здобування витворiв мистецтва, що мають грошову вартiсть. За тридцять п’ять рокiв, упродовж яких велися розкопки у Геркуланумi, було знайдено багато цiкавих i дуже цiнних речей. Карл Бурбонський, король Обох Сицилiй, заснував музей, рiвного якому не було у свiтi. Але здобувачам старожитностей цього було замало, i розкопки було перенесено в iнше мiсце, туди, де, за свiдченнями вчених, лежала Помпея. Розкопки почалися 1 квiтня 1748 року, а вже 6 квiтня було знайдено чудовий настiнний розпис. Дев’ятнадцятого квiтня було знайдено першi останки людини – вона загинула, рятуючись вiд катастрофи, а кiстки мертвоi руки ще тримали кiлька золотих та срiбних монет. Як виявилося пiзнiше, в першi днi розкопок було вiдкрито центр мiста, але розкоп був засипаний, а роботи продовжувалися вже в iншому мiсцi (цiкаво, що з двадцяти чотирьох робiтникiв, якi працювали на розкопках 6 квiтня, дванадцятеро були арештантами, а решта отримували за тяжку працю копiйки). Саме пiд час розкопок Геркуланума та Помпеi виникли сумнiви в правильностi такого ставлення до iсторичних пам’яток. Стала очевидною необхiднiсть використання iнших, бiльш наукових методiв. Чому так сталося? Рiч у тiм, що археологiчний матерiал цих пам’яток був надзвичайно багатий i рiзноманiтний. Вперше перед очима археологiв постали давнi мiста в тому виглядi, в якому iх застало виверження вулкану, зi всiм iхнiм рiзноманiтним побутом, застиглими й законсервованими картинами приватного i громадського життя. Пiд ударами заступiв вiдкривалися картини справжнiх людських драм: було знайдено скелети, на ногах яких ще збереглися рабськi ланцюги, останки матерiв знаходили з дiтьми на руках, хтось устиг схопити своi грошi й коштовностi, але загинув, стискаючи в руках багатство. Помпея. Триклiнiй (iдальня) у домi Моралiста Люди i тварини загинули, але залишилися мiста. У Помпеi в недоторканому виглядi збереглися будинки, храми. У канцелярiях лежали навощенi таблички, у бiблiотеках – сувоi папiрусу, у майстернях – iнструмент, у лазнях – стригалi. На стiнах збереглися передвиборнi заклики голосувати за кандидатiв у магiстрати, а в багатих вiллах – чудовi фрески. З 1860 року розкопки в Помпеi проводилися систематично. За всi роки дослiджень розкопано трохи бiльше, нiж три п’ятих всiеi площi мiста. Перед дослiдниками постало типове римське мiсто. На форумi (головнiй площi) знаходилися храми Юпiтера, Аполлона, Ісiди, Фортуни. Неподалiк був критий ринок. У мiстi зберiглися два театри, меншим з яких був Одеон – критий театр для музичних вистав. Амфiтеатр був розрахований на 20 000 глядачiв. Протягом трьохсот рокiв у мiстi було побудовано три великi лазнi – терми. Збереглася значна кiлькiсть житлових будинкiв, вiлл та лавок, якi дiстали свою умовну назву за iменами власникiв, на честь художнiх витворiв, що були знайденi в цих будинках, або на честь видатних осiб. До ІІ столiття до н. е. належить Будинок фавна, в якому стояла бронзова статуетка фавна. Зала Вiлли мiстерiй у 50 роцi до н. е. була прикрашена чудовими фресками на сюжети дiонiсiйських мiстерiй. На Вiллi папiрусiв знайшли цiлу бiблiотеку зi старовинних папiрусiв. Розкопки в Геркуланумi та Помпеi стали однiею зi сходинок до створення археологiчноi науки. Людиною, яка поеднала захоплення красою витворiв античного мистецтва з науковим аналiзом, став Йоганн Йоахiм Вiнкельман. Вiн народився 1717 року в мiстi Стендалi в родинi бiдного ремiсника. Ще в дитинствi Вiнкельман зацiкавився мiсцевими курганами i разом з друзями багато часу проводив у пошуках давнiх могил. У 1743 роцi вiн став помiчником директора школи у Зеегаузенi, а в 1748 роцi – бiблiотекарем у графа фон Бюнау й оселився поблизу Дрездена. Разом з графом Вiнкельман написав свою першу iсторичну роботу «Історiя германських iмператорiв та германськоi iмперii». В Дрезденi у тi часи перебували найбiльшi в Нiмеччинi колекцii старожитностей та художнiх витворiв. Вивчення цих зiбрань пiдштовхнуло Вiнкельмана до написання «Думок про наслiдування грецьким творам у живопису та скульптурi». Прагнучи побачити античнi твори в Італii, вiн переходить у католицтво i переiздить до Рима. У 1758 роцi Вiнкельман стае бiблiотекарем i зберiгачем колекцii кардинала Альбанi, а в 1763 роцi – головним зберiгачем всiх старожитностей Рима та його околиць. Вiн починае вiдвiдувати розкопки Помпеi та Геркуланума. Три твори Вiнкельмана заклали пiдвалини наукового дослiдження iсторii давнини: «Повiдомлення про розкопки в Геркуланумi», «Історiя мистецтва давнини» та «Невiдомi античнi пам’ятки». В цих творах Вiнкельман вперше виклав iсторiю розвитку античного мистецтва. Вiн створив свою систему, спираючись на свiдчення давнiх авторiв та результати, що iх надали розкопки, за якими автор спостерiгав на власнi очi. З творiв Вiнкельмана починаеться вивчення витворiв мистецтва як iсторичних джерел. Багато тверджень Вiнкельмана були неправильними, деякi – надто поспiшними. На його думку, в Елладi мешкали «люди, якi дорiвнювали богам». Вiн бачив лише римськi копii грецьких творiв, для нього свiт античностi був яскраво-бiлим, строгим i вишуканим. А насправдi свiт давнини був таким строкатим, що навiть важко собi уявити. Справжнi античнi статуi були рiзнобарвними, з очима з коштовного камiння, зi штучними вiями. Грецькi храми теж сяяли барвистими деталями. Але заслуги Вiнкельмана перед наукою важко переоцiнити. У 1768 роцi, повертаючись до Італii пiсля вiдвiдування батькiвщини, Вiнкельман загинув у Трiестi вiд руки злодiя – iталiйця на iм’я Арканджело. Трiумф i трагедiя Генрiха Шлiмана У 1870 роцi розпочав своi розкопки та дослiдження нiмецький археолог-аматор Генрiх Шлiман. Жоден археолог, жодне археологiчне вiдкриття не мали такого широкого розголосу, як Генрiх Шлiман та його знахiдки. Шлiмана знали всi – вiд королiв до вуличних хлопчикiв. Але на долю Шлiмана випало стiльки ж схвалення, скiльки й осуду. Слiд зауважити, що на них Шлiман заслуговував: вiн знайшов гомерiвську Трою, вiн же ii i зруйнував. Генрiх Шлiман Доля Генрiха Шлiмана – цiкавий роман, сповнений пригод, героiзму, страшних занепадiв та неймовiрних злетiв. Шлiман народився 1822 року в невеличкому нiмецькому мiстечку Мекленбург у родинi сiльського пастора. На Рiздво 1829 року батько подарував йому iлюстровану «Всесвiтню iсторiю для дiтей» Еррера. Один з малюнкiв зображував, як Еней залишае палаючу Трою, тримаючи за руку маленького сина. Цей малюнок визначив долю майбутнього автора археологiчноi сенсацii ХІХ столiття. В родинi пастора так часто переказувалися подii Троянськоi вiйни, немов героi Гомера були родичами Шлiманiв. У вступi до своеi книги, присвяченоi Ітацi, Шлiман згадував: «Коли я 1832 року в десятирiчному вiцi подарував батьковi на Рiздво власне викладення головних подiй Троянськоi вiйни та пригод Одiссея та Агамемнона, я i гадки не мав, що тридцять шiсть рокiв по тому, пiсля того, як я на власнi очi побачу мiсця, де розгорталися военнi дii, та вiдвiдаю батькiвщину героiв, iмена яких завдяки Гомеровi стали безсмертними, я запропоную увазi публiки цiлу працю, присвячену цiй темi». ….Але життя е життя. Мати померла, батько розорився. Чотирнадцяти рокiв Шлiман залишив батькiвську домiвку i став на самостiйний шлях. Вiн працював посильним у крамницi, юнгою на кораблi, мандрував пiшки з мiста до мiста, жебракував… нарештi вiн влаштувався агентом до торгового дому в Амстердамi. За цей час Шлiман вивчив кiлька еропейських мов, причому метод вивчення вiн вигадав самостiйно. Фiрма, в якiй працював молодий Шлiман, вела справи з Росiею. У 1846 роцi молодий пiдприемець, вивчивши вже i росiйську мову, як представник торговоi фiрми переiжджае до Санкт-Петербурга i вже через кiлька мiсяцiв вiдкривае власний торговий дiм. А ще якийсь час по тому стае мiльйонером. Тепер вiн – оптовий купець першоi гiльдii, почесний громадянин Санкт-Петербурга, суддя столичного торгового суду i директор Імператорського банку Росiйськоi iмперii. Перебуваючи на гребенi цього успiху, вiн написав: «Небо у дивний спосiб благословило моi торговельнi справи, i наприкiнцi 1863 року я став власником такого майна, про яке не мiг навiть i мрiяти. Тому я вирiшив полишити торгiвлю й цiлком присвятити себе науковим заняттям». У 1870 роцi Шлiман поплив до берегiв Малоi Азii. Важко було уявити, що кiлька тисяч рокiв тому тут вирувало життя, квiтували сади й височiли храми. Годинами Шлiман блукав береговою смугою з книжкою в руках, щось пiдраховував i замальовував, цитуючи про себе рядки «Ілiади». Поруч зi Шлiманом завжди була його дружина – гречанка Софiя Енгастроменос. Стiни Троi Бiографiчнi вiдомостi про Гомера, що дiйшли до нас, дуже недостовiрнi. Греки пiзнiх часiв навiть не знали, звiдки вiн був родом. Сiм мiст, сперечаючись, звуться вiтчизною Гомера: Смирна, Хiос, Колофон, Пiлас, Аргос, Ітака, Афiни. До 70-х рокiв XIX столiття вiдомостi про Трою i взагалi про культуру та iсторiю Грецii до початку I тисячолiття до н. е. обмежувалися свiдченнями Гомера в поемах «Одiссея» та «Ілiада» i кiлькома легендами й мiфами. Однi вченi вважали все це суцiльною вигадкою, iншi припускали якiсь елементи дiйсностi. Шлiман довiряв Гомеровi беззаперечно. Поеми Гомера вперше були надрукованi в 1488 роцi у Флоренцii. План городища Троi II Питання про мiсцезнаходження Троi було суперечливим. У давнину вважали, що Троя знаходилася на мiсцi Нового Ілiона, i саме тут Ксеркс i Александр Македонський здiйснювали своi жертвоприношення. У кiнцi XVIII столiття французький мандрiвник Лешевалье доводив, що Трою треба шукати пiвденнiше, поблизу сучасного села Бунарбашi. Думка Лешевалье панувала в наукових колах протягом XIX столiття, i тому Шлiман розпочав своi розкопки в Бунарбашi. Але Троi там не виявилося, i Шлiман перенiс своi розкопки на мiсце Нового Шона, поблизу пагорба Гiссарлик. Пагорб, на якому почав своi розкопки вчений, приховував багатошарову пам’ятку. Шлiман нарахував сiм поселень, що послiдовно змiнювали одне одне. Потiм з’ясувалося, що iх там було тринадцять. Ахейськi воiни Але Шлiмана не цiкавили цi поселення, вiн шукав гомерiвську Трою. У гонитвi за нею вiн закопувався все глибше й глибше, руйнуючи i засипаючи смiттям все, що йому заважало. Шлiман прийняв за гомерiвську Трою друге (рахуючи знизу) мiсто, що знаходилося у шарi ІІІ тисячолiття до н. е. Вже пiзнiше спiвробiтник та помiчник Шлiмана Вiльгельм Дьорпфельд визначив як гомерiвську Трою VI, що була сильно пошкоджена розкопками Шлiмана. Антична традицiя щодо слiпоти Гомера викликае сумнiви: автор «Ілiади» та «Одiссеi», скорiше, бiльшу частину життя прожив зрячим, бачив яскравi картини природи й буття людей, побував у битвах i, зокрема, на власнi очi бачив Троянську рiвнину. Софiя Енгастроменос, дружина Г. Шлiмана в античних прикрасах Шлiман помилявся, але ще бiльше помилялися вченi – археологи та iсторики, якi стверджували, що вiдкритi Шлiманом старожитностi не давнiшi за ІІІ столiття до н. е., або вважали Шлiмана фальсифiкатором. У мiру надходження матерiалу, а особливо пiсля вiдвiдування розкопок авторитетними вченими кiлькiсть скептикiв значно зменшилася, а коли з’ясувалося, що Шлiман знайшов стiльки золота, що його не в змозi купити жоден музей, Шлiман став найвiдомiшою людиною в Європi, i сам Бiсмарк вважав за честь з ним листуватися. Знаменитий «скарб Прiама» було знайдено 14 червня 1873 року, в останнiй день розкопок, коли Шлiман уже вирiшив повернутися до Європи. На глибинi 28 футiв виявилася стiна, яку Шлiман вважав стiною палацу царя Прiама. Археолог спустився до розкопу, де його увагу привернув невеличкий предмет. Шлiман покликав дружину i прошепотiв: «Вiдiшли робiтникiв, на сьогоднi розкопки закiнчено». Пiзнiше вiн напише: «В страшному поспiху, напружуючи всi сили, ризикуючи життям, бо фортечний крiпосний мур, який я пiдкопував, мiг у будь-яку мить поховати мене пiд собою, я за допомогою великого ножа розкопав клад». Ця знахiдка була справжньою археологiчною сенсацiею ХІХ столiття. Серед речей були двi дiадеми з 2271 кiльця, 4066 пластинок серцевидноi форми та 16 iз зображеннями богiв – все це було iз золота. А ще 24 золотих намистин, сережки, гудзики та голки. Всього скарб мiстив 8700 золотих виробiв, а крiм того, масивна золота чаша вагою 601 г, золотий сосуд та велика кiлькiсть срiбних та електрових (зi сплаву золота зi срiблом) виробiв i ще чотири нефритовi сокири та крихiтнi збiльшувальнi лiнзи, призначення яких невiдомо. Захоплення генiем Гомера привело англiйського фiлолога Уейд-Джерi до припущення, що Гомер сам створив грецький алфавiт на основi фiнiкiйського, для того щоб записати «Ілiаду». Платон захоплювався генiем Гомера, але був розгнiваний легковажнiстю, з якою Гомер зображував богiв, i, щоб уберегти молодь вiд небезпечного впливу, планував заборонити поеми Гомера в iдеальнiй державi, про створення якоi мрiяв. У той вечiр, розглядаючи знахiдки, Шлiман запропонував дружинi вдягнути сережки, намисто та дiадему i сфотографував ii. Доля «золота Шлiмана» «Скарб царя Прiама» Шлiман перевiз контрабандою (в ящиках з-пiд фруктiв) до Нiмеччини. Але частина знахiдок все ж залишилася в Туреччинi – те, що вкрали мiсцевi робiтники. Шлiман передав знахiдки для експертизи нiмецьким ученим. Однак вченi мужi були збентеженi побаченим: iм було очевидно, що багато речей з розкопу належали до рiзних епох. Свою колекцiю Шлiман неодноразово намагався продати за великi грошi: спочатку Британському музею, потiм Лувру, потiм Ермiтажу, але всюди зустрiчав вiдмову. Для вчених вiн був насамперед комерсантом i тому викликав вiдверту ворожiсть. Нарештi, Шлiман подарував колекцiю Берлiнському музею прадавньоi iсторii. Золотi речi зi «скарбу Прiама» У серединi ІІ тисячолiття до н. е. землi Малоi Азii входили до складу Хеттськоi держави. В анналах хеттського царя Тутхалiйi W (1250–1220 рр. до н. е.) згадуються двi мiсцевостi, що знаходилися на пiвнiчному заходi Малоi Азii —Вiлусiя та Труiсая; одну з цих назв, скорiше Вiлусiя, мало мiсто на Гiссарликському пагорбi, яке греки називали Ілiоном (або ранiше Вiлiоном), або Троею. Але в 1941 роцi через нальоти англiйськоi авiацii нiмецька влада наказала перевезти колекцiю до депозитарiю № 5 Прусського державного банку. Через три мiсяцi стае очевидним, що i банк е ненадiйним сховищем вiд бомбування. Безцiннi експонати упакували в дерев’янi ящики й заховали до бетонного бункера протизенiтноi батареi, що розташовувалася на територii Берлiнського зоопарку. Тут «золото Шлiмана» зберiгалося до травня 1945 року. За офiцiйною версiею, зберiгач Шлiманiвського скарбу пан Унферцак незадовго до взяття Берлiна прийшов до радянського командування i повiдомив, що в бункерi схованi унiкальнi речi, якi зникнуть у полум’i наступу або будуть пограбованi. Цей епiзод вiн описав у своiх щоденниках, якi були оприлюдненi тiльки по його смертi, в 1974 роцi. Так золото Троi потрапило до радянського лiтака, що взяв курс до Москви. Частина колекцii – 414 предметiв з бронзи та керамiки – була вiдправлена потягом до Ленiнграда, а iнша, бiльш коштовна (золото, електр, срiбло, гiрський кришталь) – потрапила в Москву, до Пушкiнського музею. Вiдтодi колекцiя стала фактично недосяжною. Їi бачили лише деякi вiдомi вченi, полiтичнi дiячi, члени ЦК КПРС i то лише в 1945–1948 роках. У 1948 роцi колекцiю було перенесено до Особового фонду, куди мали доступ лише його зберiгачi. Тiльки в 1996 роцi, вперше за 50 рокiв, колекцiю побачили люди. Зазвичай вважають, що Шлiман помер, не пiдозрюючи про свою помилку, переконаний, що мета всього його життя досягнута. Але ще в 1873 роцi у своему щоденнику Шлiман записав: «Я знищив те, що шукав. Троя Гомера лежить значно вище…» Висновки Шлiмана, що вiн iх зробив стосовно Троi, пiзнiшi дослiдники в чомусь переглянули: у 1932–1938 американська експедицiя пiд керiвництвом К. Блегена провела розкопки тих дiлянок, яких не торкалися Шлiман та Дьорпфельд. Блеген дiйшов висновкiв, що гомерiвська Троя ХІІІ—ХІІ столiть до н. е. – це так звана Троя VH. А Троя І – маленьке поселення, що виникло на межi rV– ІІІ тисячолiть до н. е.; Троя ІІ (яку Шлiман вважав гомерiвською) iснувала з 2500 по 2300 роки до н. е. Троя V 1800–1300 рокiв до н. е. (яку Дьорпфельд пов’язував з гомерiвським епосом) була мiстом, яке зруйнував землетрус ще до Троянськоi вiйни. «Маска Агамемнона» Крiм Троi, Шлiман проводив розкопки i в европейськiй частинi Грецii, розшукуючи та дослiджуючи гомерiвськi мiста, зокрема столицю Агамемнона Мiкени (1876). У Мiкенах Шлiман вiдкрив знамениту «Левову браму» та багатi поховання. Потiм, дотримуючись свiдчень Павсанiя про мiсцезнаходження могили Агамемнона, вiн розпочав розкопки на мiкенському акрополi i знайшов царськi поховання в шахтових та купольних гробницях. У цих похованнях було знайдено велику кiлькiсть золотих речей, зокрема так звану «Маску Агамемнона». «Маска Агамемнона» Мiкени, акрополь. Реконструкцiя Мiкени, внутрiшнiй двiр палацу Фрагмент золотоi поховальноi маска з Мiкен Царськi поховання в Мiкенах Мiкени. Левова брама У 1884 роцi Шлiман почав розкопки в Тирiнфi, який вважався батькiвщиною Геракла. Пiд час розкопок Шлiман вiдкрив стiни величезного палацу. Як з’ясувалося, в палацi добре зберiгся мегарон з троном та вогнищем – велике примiщення, в якому приймали послiв i влаштовували бенкети. Мегарон був прикрашений фресками iз зображеннями бикiв, танцюристiв та придворних дам. Не менш цiкавими були i «циклопiчнi» мури мiста, якi ще в часи античностi викликали захоплення. Павсанiй порiвнював iх з пiрамiдами. Мiноська та мiкенська цивiлiзацii —першi европейськi цивiлiзацii. За легендою, Проiтiс, правитель Тирiнфу, покликав сiмох циклопiв, якi й збудували цi мури. Подiбнi мури були побудованi i в iнших мiстах, зокрема в Мiкенах. Мури Тирiнфу мали всерединi галереi, перекритi ступiнчастими склепiннями. Блоки, з яких будували стiни, були завтовшки два – три метри, заввишки – один метр. У нижнiй частинi мiста, там, де розмiщувалися господарськi споруди та стайнi, товщина стiн сягала семи – восьми метрiв. Нагорi, де був палац правителя, стiни в товщину сягали 11, а у висоту – 16 м. Акрополь Тирiнфа Внутрiшнiй прохiд у стiнi фортецi Тирiнфа Наслiдком двадцятирiчних розкопок Шлiмана було вiдкриття невiдомого до тих часiв Егейського свiту догомерiвськоi Грецii. Ця давня культура належала до бронзового вiку. Розкопки Шлiмана довели, що раннiй перiод грецькоi iсторii (ІІ тис. до н. е.), що його спецiалiсти вважали легендарним, е фактом. Таким чином започаткувалася археологiя мiкенськоi Грецii. Але цим заслуги Шлiмана перед наукою не вичерпуються. Вiн довiв, що класичнi твори грецьких авторiв правдивi i мiстять достовiрнi вiдомостi. Шлiман встановив стандарти уважного спостереження, ретельного звiту i негайноi публiкацii пам’ятки. Шлiман, який вiдкрив Трою та мiкенську цивiлiзацiю, мiг би прославитися ще бiльше, якби продовжив розкопки на островi Крит, якi розпочав у 1886 роцi. До них його спонукала думка про те, що речi, якi вiн знаходив у Мiкенах та Тирiнфi, дуже схожi на речi, знайденi на островах Егейського моря, i передусiм, на Критi. Шлiман довго домагався права вести розкопки на островi, навiть дiстав дозвiл губернатора. Але власник дiлянки, де, як гадав Шлiман, розташовувався палац критських царiв, запросив надто велику цiну – 100 000 франкiв. Шлiман збив цiну до 40 000 франкiв, але зрештою вiдмовився вiд дiлянки, коли побачив, що вона нарiзана зовсiм не так, як про це було домовлено: замiсть 2500 оливкових дерев на дiлянцi було лише 888. Шлiман, який поклав на науку весь статок, через 1612 оливкових дерев позбавив себе можливостi знайти те, про що вiн тiльки здогадувався. Вiдкриття Егейського свiту У 1890 роцi почав своi дослiдження на островi Крит англiйський археолог Артур Еванс, син Джона Еванса, вiдомого археолога й геолога. Артур Еванс народився в 1851 роцi. Вiн здобув освiту в Харроу, Оксфордi та Геттiнгенi. У 1884 роцi став хранителем Ешмолейського музею в Оксфордi. Спочатку Еванса цiкавили монети, печатки та iероглiфи. Розповiдають, що через поганий зiр Еванс роздивлявся печатки дуже близько i якось помiтив, що знаки на печатках з Грецii i з острова Крит схожi. Лiнiйне письмо В. Глиняна пластинка Еванс приiхав на Крит, щоб переконатися в правильностi своеi теорii, i не мав намiру затримуватися там надовго. Пiд час поiздок по острову вiн звернув увагу на величезнi купи щебеню та на руiни. І Еванс вiдклав дослiдження з писемностi i розпочав розкопки. Через рiк вiн оголосив, що йому потрiбен ще рiк для того, щоб розкопати все, що може бути цiкавим для науки. Але Еванс пробув на Критi п’ятнадцять рокiв. Артур Еванс бiля входу до Кносського палацу До Еванса про Крит було вiдомо ще менше, нiж свого часу знали про Трою, Єгипет, Месопотамiю. Зi свiдчень Гомера, Геродота, Фукiдiда, iз мiфiв та легенд було вiдомо, що на Критi колись була мiцна держава, на чолi якоi стояв цар Мiнос, найсправедливiший з царiв. Але коли це було, хто такi критяни, якою була iхня культура, якою мовою вони розмовляли – все це залишалося таемницею. Пiсля дослiджень Шлiмана Крит вважали мiкенською провiнцiею. Наприкiнцi 70-х рокiв ХІХ столiття на мiсцi давнього Кноссу, можливоi столицi легендарного Мiносу, iнший Мiнос – критський купець Мiнос Калокерiнос виявив руiни якоiсь споруди i кiлька посудин. Було припущено, що це рештки лабiринту, в якому мешкав Мiнотавр. Мiсце знахiдки вiдвiдав Шлiман i вирiшив розпочати розкопки, але не погодився з великою цiною, яку запросив власник дiлянки. Кносський палац Кносський палац Дiлянку купив Еванс i 24 березня 1900 року почав розкопки. Вже на третiй день вiн записав у щоденнику: «Виняткове явище – нiчого грецького, нiчого римського…» Дiйсно, культура Криту виявилася оригiнальною i своерiдною. Руiни, що iх вiдкрив критський купець, були рештками величезного палацу, який Еванс назвав Палацом Мiноса. Площа цього палацу була понад 20 тис. м , вiн мав кiлька поверхiв, пiдземнi ходи та велику кiлькiсть примiщень: палацовi зали, розписанi фресками, житловi кiмнати, коридори, святилища, майстернi, купальнi, комори. У коморах зберiгалися гiгантськi глинянi посудини-пiфоси iз залишками зерна, олii та iн. Палац мав складну систему водогону та каналiзацii. Крiм великоi кiлькостi рiзноманiтних речей – зброi, знарядь працi, прикрас та iн., було знайдено глинянi таблицi з письменами невiдомою мовою. З’ясувалося, що це складове письмо, тобто система, в якiй кожен знак означае склад. Складовi системи використовують близько 80 знакiв. Понад п’ятдесят рокiв вченi рiзних краiн намагалися розшифрувати лiнiйне письмо. Лише 1953 року англiйськi дослiдники М. Вентрiс та Д. Чедвiк прочитали лiнiйне письмо В, а письмо А досi не дешифроване. Таким чином, Евансовi довелося читати iсторiю Криту без текстiв. Фрагмент фрески «Парижанка» Але вiн ii прочитав. Аналiзуючи й зiставляючи всi данi, якi можна було витягти з речових джерел, Еванс встановив перiоди пiдйому та занепаду Критськоi держави, датував цi перiоди з точнiстю до п’ятдесяти рокiв, з’ясував, яким був державний устрiй, релiгiйнi вiрування та обряди, якi зв’язки мав Крит з iншими краiнами, що критяни виробляли, що ввозили та вивозили. Такi масштабнi висновки Еванс змiг зробити тiльки завдяки тому, що на той час вже iснували науковi методи дослiдження. Вiн не тiльки розкопував споруди, що збереглися, та окремi речi, – вiн вивчав кожен шар землi, пiдбирав кожен уламок посуду, кожен шматок штукатурки, визначаючи мiсце, з якого вiн упав (тобто вчений застосовував стратиграфiчний метод). Датував знахiдки Еванс, порiвнюючи iх з аналогiчними речами з Єгипту (тобто застосовував метод перехресного датування). Кносс. Тронний зал у палацi «Фестський диск» Одночасно з Евансом працювала iталiйська археологiчна експедицiя, що дослiджувала давне мiсто Фест. Крiм палацу, дуже схожого на кносський, були знайденi чудовi мiнойськi вази стилю «камарес» та славнозвiсний «Фестський диск» – глиняний диск дiаметром шiсть дюймiв (15,2 см), з витиснутими загадковими знаками по спiралi з обох бокiв. Тавромахii Використовуючи результати дослiджень на Критi, у материковiй Грецii та на островах, Еванс встановив, що Крит з його культурою, яку Еванс назвав мiнойською, був культурним i полiтичним центром Егейського свiту. Тепер вже очевидно, що Крит не був мiкенською провiнцiею, навпаки, Крит впливав на мiкенську культуру. Спiльну культуру Егейського свiту назвали егейською, або крито-мiкенською, датуеться вона III – кiнцем II тисячолiття до н. е. Загинула ця висока цивiлiзацiя через природну катастрофу та вторгнення варварiв з материка. Ритон у виглядi голови бика з Кносса Крито-мiкенська цивiлiзацiя приховуе ще багато таемниць. Досi не прочитано лiнiйне письмо А, яким зроблено написи на глиняних табличках, печатках та посудинах; неясними залишаються релiгiйнi вiрування мiнойцiв; невiдомим е i характер знаменитоi тавромахii – боiв з биком. Початок схiдноi археологii Таемницi народу Нiлу Схiдна археологiя розпочалася з вiдкриттiв, зроблених в Єгиптi. Наприкiнцi XVIII столiття уявлення европейських вчених про Єгипет були вкрай обмеженi. Уривчастi вiдомостi з Геродота та iнших античних авторiв, сповненi незвичайних подiй свiдчення Бiблii, iсторiя тридцяти династiй фараонiв, яку написав египетський жрець Манефон (бл. 300 р. до н. е.), кiлька статуй, що зберiгалися в Римi, два-три обелiски, вкритi iероглiфами, – це все, що мали вченi та археологи. Розеттський камiнь Тридцятого червня 1798 року в Єгиптi, поблизу Александрii, почалася висадка десанту французькоi военноi експедицii на чолi з генералом Бонапартом. Експедицiю супроводжувала група вчених, рiзних за фахом, та художникiв. Пiсля перших перемог Наполеона було засновано Єгипетський iнститут для вивчення краiни. Один з його членiв, Домiнiк Вiвiан Денон, був талановитим художником, а також невтомним, спостережливим i заповзятливим дослiдником. У короткий час вiн проiхав через весь Єгипет вiд Александрii до Сiени, списуючи написи, замальовуючи архiтектурнi споруди, скуповуючи старожитностi. Єгиптяни називали свою краiну Кемi —чорна. Або – Двi Землi, Двi Краiни, Обидвi Краiни, Береги Гора. Пустелю вони називали Червона Земля, а море – Великим Зеленим. Французькi солдати, повертаючись додому, вивозили до Європи багато трофеiв, але Денон привiз iз собою щось набагато цiннiше – велику кiлькiсть папок з малюнками. Вiн дотримувався у своiх малюнках реалiзму i не нехтував жодною подробицею, тому його малюнки стали дуже важливим матерiалом для наукових дослiджень (так, наприклад, зображення невеличкого храму Аменхотепа III залишилося единим – у 1822 роцi храм було зруйновано). На матерiалах Денона Францом Жомаром була написана праця, яка поклала початок египтологii – «Опис Єгипту» у 24 томах тексту та 12 томах таблиць. Єгиптяни вiрили, що людина мислить серцем. Слова: «Вiн не мае серця» означали, що людина не мае розуму. Про розгнiвану людину казали: «Став таким, як верхньоегипетський леопард, коли злиться». Можливостi, що вiдкрилися перед археологами в Єгиптi, були грандiознi. У Єгиптi збереглася величезна кiлькiсть монументальних кам’яних споруд та написiв. Написи вкривали стiни храмiв та гробниць, пiднiжжя статуй та обелiскiв. Особливо цiкавим був так званий Розеттський камiнь, що його знайшов у селищi Розетта артилерiйський офiцер Бушар пiд час копання траншей. Цей камiнь чорного базальту з написом двома мовами (бiлiнгва): давньоегипетською – iероглiфами й демотичним письмом та грецькою – грецьким алфавiтом. Усi три написи, як з’ясували пiзнiше, мiстили один i той самий текст – декрет жерцiв на честь Птолемея V Єпiфана (196 р. до н. е.). Науковий подвиг Жана Франсуа Шампольйона Подальше дослiдження Єгипту пов’язане саме з цим каменем та iм’ям французького вченого Жана Франсуа Шампольйона (1790–1832). Вiн народився в родинi книготорговця в маленькому мiстечку Фiжак. Шампольйон був надзвичайно обдарованим лiнгвiстом. Вiн не володiв величезною кiлькiстю мов, як деякi полiглоти, проте добре знав англiйську, нiмецьку, iталiйську, латинську, грецьку, китайську, коптську, ефiопську, давньоеврейську мови i, як нiхто, вiдчував дух кожноi з цих мов. Оскiльки египетське письмо не передавало голосних звукiв, ми користуемося умовним прочитанням египетських текстiв. Спроби розшифрувати давньоегипетськi iероглiфи робилися неодноразово. З’являлися навiть повiдомлення в наукових колах, що таемниця iероглiфiв розгадана. Проте рiшучий крок у цьому напрямку зробив саме Шампольйон. Спiвставляючи грецький та iероглiфiчний тексти, вiн припустив, що iм’я Птолемея в египетському текстi обведено овальною рамкою – так званим картушем, i таким чином визначив п’ятнадцять iероглiфiчних знакiв. У 1822 роцi Шампольйон зробив доповiдь у Паризькiй Академii про вiдкритий ним метод дешифровки. Жан Франсуа Шампольйон Вiдкриття Шампольйона зовсiм не означало, що вiн навчився вiльно читати всi давньоегипетськi тексти. Вiн тiльки вказав шлях до iхнього розумiння. Рiч у тiм, що iероглiфи подiляються на три типи символiв: пiктограми, або iдеограми, висловлювали цiлi слова у формi малюнка; фонограми висловлювали звуки; детермiнативнi символи мiстили iнформацiю про клас слова. У текстi використовувалися всi три типи символiв. Картуш з iм’ям Птолемея та Клеопатри Таких висновкiв щодо писемностi Єгипту Шампольйон дiйшов, ще не бачивши Єгипту. Вперше вiн побачив його у вiцi тридцяти восьми рокiв i помер через три роки пiсля повернення iз краiни своеi мрii. Першi науковi дослiдження Єгипту Значно бiльше з науковоi точки зору зробив наступний вiдомий дослiдник Єгипту – нiмецький вчений Лепсiус (1810–1884). Його роботам притаманнi ретельнiсть i скрупульознiсть наукових дослiджень. Вiн вивчав египетськi старожитностi методично, дотримуючись строгих наукових прийомiв. Поблизу Мемфiса Лепсiус затримався на пiвроку. Там вiн вiдкрив i обстежив 67 царських пiрамiд та близько 130 гробниць сановникiв i вельмож Давнього царства. Площа Верхнього та Нижнього Єгипту до п’ятого порогу становила близько 50 тис. км . Головною заслугою Шампольйона, i особливо Лепсiуса, було те, що вони вивчали насамперед египетську iсторiю. Лепсiус першим запропонував подiл iсторii Єгипту на три перiоди – Давне царство, Середне i Нове – й дав перелiк у хронологiчному порядку близько тисячi iмен та титулiв царiв, цариць i царських дiтей. Пiсля Лепсiуса залишилася величезна лiтературна спадщина: «Листи з Єгипту, Ефiопii та Синайського пiвострова» з описом його мандрiв, «Пам’ятки з Єгипту та Ефiопii» – зведення всiх вiдкритих i дослiджених ним пам’яток (12 томiв, in folio), з 900 таблицями; весь матерiал розташований в iсторичному порядку) i, крiм того, багато статей на рiзнi теми з iсторii Єгипту. Величезнi колекцii, що зiбрав Лепсiус, були помiщенi до Берлiнського музею, директором якого вiн був. У Єгиптi пiсля Лепсiуса працювали його учнi, але блискуча ера французькоi египтологii почалася з Огюста Марiетта (1821–1881). Священний бик Апiс Вiн народився в Булонi, був археологом-самоучкою. В 1849 роцi Марiетта прийняли до Лувра як асистента. До Єгипту вiн поiхав за дорученням музею для придбання рукописiв. Але, потрапивши до краiни фараонiв, вийшов за межi своiх обов’язкiв i почав розкопки. У перший же рiк Марiетт вiдкрив Серапеум – мiсце поховання священних бикiв Апiсiв, алею сфiнксiв, що вела до святилища. У Серапеумi було знайдено 64 гробницi Апiсiв, велику кiлькiсть приношень богомольцiв, докладнi бiографii божественних тварин. У Гiзi Марiетт завершив розкопки великого сфiнкса, якi розпочав ще Лепсiус. Бiля його пiднiжжя знаходився храм iз червоного гранiту та прозорого алебастру. В цьому храмi стояло сiм статуй фараона Хефрена, сина Хеопса. У гiзькому некрополi Марiетт знайшов понад 300 гробниць вельмож Давнього царства з великою кiлькiстю речей та написiв. Сфiнкса в Гiзi зображено з хусткою на головi. Такi хустки, а ще перуки носили лише шляхетнi люди. Вони зазвичай голили голови (i чоловiки, й жiнки) гострим ножем з кременя, а бороди голили навiть сiльськi бiдняки. Великий Сфiнкс у Гiзi Потiм вiн провiв розкопки в Абiдосi, центрi шанування Осiрiса, де розташований найдавнiший в Єгиптi некрополь. Там було знайдено близько 15 000 написiв. За тридцять рокiв своеi дiяльностi Марiетт провiв розкопки у тридцяти семи мiсцях, i всюди вони були дуже успiшнi. Але розкопки велися не на достатньо науковому рiвнi. Так, наприклад, спочатку вiн не звертав уваги на папiруси, i багато документiв, таким чином, загинуло для науки. Але Марiетт зробив дуже важливий крок – вiн зупинив розкрадання iсторичних пам’яток Єгипту. До нього давнi пам’ятки мiсцевi правителi та населення просто знищували. Кам’янi споруди розтягалися для будiвель, мармуровi статуi перепалювалися на вапно, а те, що збереглося, вивозилося до Європи, причому не тiльки статуi та саркофаги, але й цiлi обелiски. Один обелiск везли до Англii на ланцюгах, зануреним у воду мiж двома кораблями. Марiетт вважав, що всi пам’ятки повиннi залишитися краiнi. У 1859 роцi вiн заснував Каiрський музей, куди з тих часiв надходять всi египетськi старожитностi. Марiетт не випускав iз Єгипту жодноi речi. Одного разу iмператриця Євгенiя, дружина Наполеона III, звернулася до египетського хедiва з проханням подарувати Лувру кiлька експонатiв з Каiрського музею. Хедiв не змiг iй вiдмовити, але натякнув, що влада в музеi належить не йому, а Марiеттовi. Iмператриця звернулася до нього, але Марiетт iй вiдмовив. Нефертiтi Нефертiтi (або Нефр-ет) носила титул «велика царева дружина», але iнша дружина Аменхотепа IV, Кiйа, дiстала титул другого фараона. У нашi часи iноземнi експедицii, що працюють в Єгиптi, можуть вивозити до своiх музеiв тiльки дублiкати оригiнальних речей. Нiмецькi археологи, якi знайшли в руiнах мiста Ахетатон – столицi фараона Ехнатона, статуетку XIV столiття до н. е. (зображення Нефертiтi), вирiшили все ж таки вивезти ii до Нiмеччини. Статуетку облiпили глиною, i археологи, якi давали дозвiл на вивiз знахiдок, не звернули на неi уваги. Голiвка Нефертiтi була виставлена в Берлiнському музеi, i таким чином нiмецькi археологи зiзналися в злочинi. Вiдтодi уряд Єгипту заборонив нiмцям вести розкопки. Єгиптяни пiдмальовували очi, втираючи в шкiру навколо очей зелений порошок з розмолотого малахiту. Мiдь, що входить до малахiту, захищала очi вiд iнфекцii. «Мандрiвнi мумii» Продовжувачем дослiджень Марiетта був його учень Гастон Масперо (1846–1916). З його iм’ям пов’язано сенсацiйне вiдкриття мумiй фараонiв XVIII та XIX династiй. Голова мумii Рамсеса II На початку 1881 року один багатий американець, любитель i цiнувальник мистецтва, поплив угору Нiлом до Луксора, у те саме село, що знаходиться навпроти Фiв – давньоi резиденцii царiв. Вiн хотiв придбати якiнебудь античнi раритети. Торгiвля старожитностями в Єгиптi завдяки дiяльностi Марiетта була заборонена, тому американець шукав спекулянтiв. Нарештi вiн познайомився з одним египтянином, який запропонував йому кiлька нiбито справжнiх та цiнних предметiв. Американець не вагаючись купив папiрус, що добре зберiгся i був рiдкiсноi краси. Статуя Рамсеса II з храму в Карнаку Заховавши папiрус у валiзу, американець негайно виiхав до Європи, де показав цей папiрус експерту. Виявилося, що вiн справжнiй i дуже цiнний. Здивований експерт зацiкавився, яким чином змогли вивезти з Єгипту таку рiдкiсть. Американець все розповiв. Експерт написав докладного листа в Каiр директору музею професору Гастону Масперо. Директор був дуже занепокоений: по-перше, музей втратив надзвичайно цiнну знахiдку; по-друге – в листi розповiдалося про речi з поховання царя XXI династii, про гробницi яких майже нiчого не було вiдомо. Полiцiя дуже неохоче бралася за розшуки осквернителiв поховань, а тому Масперо вирiшив взятися за розшуки самостiйно. Молодий асистент музею поiхав до Луксора i поселився там як багатий колекцiонер, який хотiв би купити щось справдi коштовне за великi грошi. Вiн був справжнiм знавцем старожитностей, обдурити його нiхто не мiг, i це викликало повагу серед «диких» торговцiв Луксора. Одного чудового дня такий торговець запросив «колекцiонера» до своеi лавки i показав йому невеличку статуетку. Храм Рамсеса II в Абу-Симбелi «витесали» зi скелi iперенесли вище за течiею пiд час будiвництва Асуанськоi греблi. Асистент купив цю статуетку – вона також була з поховань фараона XXI династii – i домовився про подальшi зустрiчi. Пiзнiше вiн отримав вiд торговця Абд аль-Расула ще кiлька речей, цього разу з поховань фараонiв XIX та XX династiй. Молодий вчений був впевнений, що знайшов злодiя, – i наказав заарештувати торговця. Щоправда, викриття злочину довелося чекати ще два мiсяцi – Абд аль-Расул вирiшив сам показати мiсце, з якого його родина протягом багатьох поколiнь брала коштовностi для продажу. Виявилося, що село Курна, де мешкала велика родина Абд аль-Расула, суцiльно було населене розкрадачами гробниць. Це ремесло передавалося вiд батька до сина i процвiтало, починаючи з XIII столiття до н. е. За шiсть рокiв до цих подiй, у 1875 роцi Абд аль-Расул випадково знайшов у скелi мiж Долиною царств та Дейр аль-Бахарi велику поховальну камеру – мiсце, де жерцi ховали «мандрiвнi» мумii царiв, намагаючись врятувати iх вiд осквернення. Єгипетськi фараони називали себе Гор, тобто «той, що високо лiтае; той, що перебувае у височинi». Отже, 5 липня 1881 року перед входом до гробницi опинився вповноважений Каiрського музею, якого привiв сам Абд аль-Расул. Цим уповноваженим був не Масперо, який у той час був у вiд’iздi, i не молодий асистент, який викрив злодiiв, – вiн лежав у лихоманцi. Перед гробницею стояв заступник Масперо – Емiль Бругш-бей, брат вiдомого египтолога Генрiха Бругша, у той час – хранитель музею в Каiрi. Спустившись на одинадцять метрiв пiд землю, Бругш побачив те, що не бачив жоден европеець. У першому саркофазi була мумiя Сетi I. Сама камера була дуже великою, саркофаги лежали вперемiшку, деякi були вiдкритi, серед купи речей та прикрас лежали кiлька мумiй. Оглядаючи камеру, Бругш встановив, що тут знаходяться мумii Яхмеса I (1580–1555 рр. до н. е.), Аменхотепа I (1555–1545 рр. до н. е.), Тутмоса III (1501–1447 рр. до н. е.), Рамсеса II (1298–1232 рр. до н. е.) – всього 40 мумiй. Три тисячi рокiв пролежали вони, нiким не потривоженi, поки iх не знайшли злодii. Імена египетських богiв добре вiдомi нам у грецькому варiантi. Насправдi вони звучали iнакше: Осiрiс – Усiрi, Ісiда —Єсiд, Тот – Джехутi, Анубiс —Інпу. Огюст Масперо проводив розкопки систематично, причому дослiджував не тiльки великi центри египетськоi культури, але й околицi. За його iнiцiативою було засновано кiлька провiнцiйних музеiв i побудовано нове примiщення для Каiрського музею. Вiн також написав багато наукових праць, головною з яких е «Давня iсторiя народiв класичного Сходу». Ім’я Аменхотеп означало: Амон задоволений, Ехнатон (Ах-на-Йатi) – корисний сонцю. У 1887 роцi, пiд час перебування Масперо в Парижi, египетськi селяни (фелахи) в мiстечку Тель-ель-Амарна знайшли дерев’янi ящики з клинописними глиняними табличками. На цьому мiсцi в XIV столiттi до н. е. знаходився Ахстатон («Горизонт сонячного диску») – столиця Аменхотепа IV, або Ехнатона, як вiн себе iменував. Цей фараон знаменитий тим, що вступив у боротьбу iз жерцями й проголосив культ единого бога Атона, сонячного диску. Знахiдка фелахiв виявилася частиною державного архiву фараона-реформатора. Так зване тель-амарнське листування – унiкальне iсторичне джерело. Бiльшiсть документiв – листування намiсникiв египетських провiнцiй та володарiв сусiднiх краiн iз центральним урядом Єгипту. Майже всi документи написанi мiжнародною мовою тих часiв – вавилонською. Людина, яка «просiяла» Єгипет Найбiльш видатним археологом, який працював у Єгиптi одночасно з Масперо, був англiець Вiльям Флiндерс Петрi. Скульптурнi зображення фараона Аменхотепа IV (Ехнатона) Рельеф iз зображенням вшанування Атона Народився вiн 3 червня 1863 року в Лондонi. Своi дослiдження з давньоi iсторii вiн почав в Англii i першу друковану працю присвятив неолiтичнiй стоянцi в Стоунхенджi. В 1880 роцi у вiцi двадцяти семи рокiв вiн поiхав до Єгипту, де вiв розкопки впродовж сорока шести рокiв. Дiяльнiсть Петрi в Єгиптi починаеться вiдкриттям у дельтi Нiлу грецького мiста Навкратiса, вiдомого за письмовими джерелами, з храмами на честь Аполлона, Гери, Дiоскурiв, Афродiти i з великою кiлькiстю рiзноманiтних речей. Потiм вiн розкопав мiсто Танiс, яке певний час було столицею Єгипту. У Танiсi вiн виявив будинок юриста на iм’я Бекiеху з великою кiлькiстю папiрусiв. Далi – розкопки у Фiвах, Крокодилополi, Фаюмському оазисi. Флiндерс Петрi остаточно встановив мiсцезнаходження Меридового озера. Поблизу озера вiн вiдкрив мiсто Кахун – «мiсто пiрамiди» – мiстечко робiтникiв, що виникло пiд час будування пiрамiди, а потiм було залишено. Перерахувати всi розкопки, якi проводив Флiндерс Петрi, дуже важко. Вiн був одним з найщасливiших археологiв. Вiн знаходив чудовi пам’ятки там, де iншi вже вiдмовлялися копати. Але, крiм того, вiн був одним iз найсумлiннiших i талановитих археологiв. До методики розкопок Петрi нiчого нового не додав. Вiн просто дуже ретельно дотримувався своiх наукових принципiв: зробити все, щоб пiд час розкопок пам’ятку було максимально збережено, бути уважним до найдрiбнiших подробиць процесу, робити точнi креслення всiх споруд та розкопу з позначками на планi мiсця кожноi знахiдки. Вiльям Флiндерс Петрi Принципово новою у Флiндерса Петрi була iнтерпретацiя, тобто аналiз пояснення речей. Вiн першим засвiдчив на значення керамiки (глиняного посуду) для датування пам’ятки. Керамiку використовували для датування i ранiше, але це була керамiка орнаментована, розписна. Петрi почав вивчати просту керамiку, на яку досi навiть не звертали уваги. Нинi пiд час розкопок не викидають жодного уламка, i тисячi тонн керамiки зберiгають у фондах музеiв усього свiту. Виявилося, що ця проста, неорнаментована або дуже бiдно орнаментована керамiка може дати археологовi дуже багато – за ii формою, за матерiалом, за якiстю випалу, за способами виготовлення та iн. визначаеться час i мiсце ii виробництва, призначення, загальний ступiнь культури людей, якi ii виробляли, ареал розповсюдження i т. iн. Флiндерс Петрi вказав на значення египетських та грецьких речей для перехресного датування порiвняльним методом. Саме цей метод дав змогу згодом встановити абсолютну хронологiю крито-мiкенськоi культури. Крiм того, Флiндерс Петрi мае заслуги i в органiзацii колективних дослiджень. У 1884 роцi вiн заснував Археологiчне товариство, яке в 1905 роцi перетворилося на Британську археологiчну школу в Єгиптi. Багато уваги придiляв вiн iсторii ремесел. Однiею з найважливiших його наукових праць (наукова спадщина Флiндерса Петрi налiчуе 90 томiв) був атлас знарядь працi всiх часiв та народiв, единий у своему родi. Цiкаво, що Петрi, який був видатним фахiвцем у галузi «малих форм» египетського мистецтва (керамiки та пластики), водночас був знавцем найвеличнiших споруд, якi дiйшли до нас вiд давнiх египтян, – величезних надгробних пам’яток, пiрамiд. Дослiдження пiрамiд у Гiзi Петрi почав 1880 року. Вiн улаштував собi помешкання в давнiй гробницi й увечерi заходив до Великоi пiрамiди. Повертався вiн тiльки пiсля пiвночi, сiдав на ящик, який правив йому за стiл, i записував те, що довiдався про пiрамiди: вимiрювання висоти, ширини та довжини ходiв, нахилiв кутiв. Записував вiн також своi гiпотези. «Все боiться часу, але час боiться пiрамiд» Гiпотези про що? Що таемничого було в пiрамiдах, якi протягом тисячолiть стоять на виднотi? Ще Геродот милувався ними. Про пiрамiди було вiдомо, що це – гробницi, велетенськi будiвлi для саркофагiв. Як вони будувалися? Як досягли вони досконалостi й розмiрiв великих пiрамiд? Чому iхне будiвництво занепало? Фараон Джосер Перша пiрамiда була збудована на початку III династii для царя Джосера (Даси). Пiрамiда разом з поминальними спорудами, що до неi належали, уособлюе несподiваний злет кам’яного будiвництва. На самiй спорудi можна побачити слiди зiткнення двох вiкiв – кам’яного з мiдним. На окремих блоках залишилися слiди обробки iхньоi поверхнi камiнними свердлами (близько 400 кременiв було знайдено неподалiк), але таких слiдiв небагато – тобто величезна споруда була побудована здебiльшого за допомогою мiдних знарядь. Нам вiдомо iм’я видатного зодчого, що збудував поховальну споруду для царя Джосера, – Iмхотеп (I-ма-ха-тап). Його шанували в Мемфiсi як бога цiлительства, але ще за життя Iмхотеп був у великiй пошанi у свого володаря. Спадкоемцi Джосера – Xор Сехемхет (Могутнiй нутрощами), Xаба (Ха-бi) та Неферкара Небка (Наф-ку-Рiа Нiбку) полишили своi пiрамiди (ступiнчастi, як i пiрамiда Джосера) незавершеними або зруйнованими. Ступiнчаста пiрамiда Джосера Першою справжньою (в геометричному розумiннi) пiрамiдою був, вiрогiдно, надгробок невiдомого царя в сучасному селi Медум (пiвденнiше Каiра). Вона спочатку також була ступiнчаста, але наступне лицювання перетворило ii на правильну пiрамiду 90 м заввишки. Перший фараон IV династii Снофру залишив двi величезнi пiрамiди, одна 100 м, друга– 99 м заввишки (друга – «надломлена»). Найбiльшою стала пiрамiда сина i спадкоемця Джосера, царя Xуфу (Хеопса, Xуф-i-Xнамi). «Небосхил Xуфу» був 146 м заввишки, довжина кожноi сторони основи перевищувала 230 м, а площина ii дорiвнювала 54 300 м . Але ця пiрамiда перевершувала всi попереднi не тiльки розмiрами. Вражае якiсть, з якою побудована ця пiрамiда. Величезнi вiдграненi брили пiдiгнанi одна до одноi з надзвичайною точнiстю. Лицювальне камiння внутрiшнiх примiщень та на зовнiшнiх схилах зiмкнуте так щiльно, що мiж ними не можна просунути навiть леза ножа, а всерединi – навiть голки, аркуша паперу чи волосини. До наших часiв вона майже не збереглася, але в давнину трикутнi гранi пiрамiди здавалися рiвними, гладенькими поверхнями. Велика пiрамiда була бездоганною, а кожна ii грань з дивовижною точнiстю спрямована до однiеi з чотирьох сторiн свiту. Пiрамiда Снофру мала бути 120 м заввишки, але на висотi 40 м з’явилися трiщини. За порадою вчених висоту пiрамiди зменшили до 97 м, проте вона продовжувала трiскатися. Так з’явилася пiрамiда з надломленими гранями. Страхiтливий тиск кам’яних брил на внутрiшнi примiщення розподiлявся за допомогою розвантажувальних порожнеч, ступiнчастих склепiнь та перекриття. У проходах величезнi плити-заслони вiльно пiднiмалися й опускалися у прорiзях в камiннi. Греки вважали пiрамiди одними iз «семи чудес свiту», але насправдi пiрамiди виявилися «найчудеснiшими». Шiсть «чудес» загинули, а пiрамiди стоять. Середньовiчнi i бiльш пiзнi володарi Єгипту здирали з них лицювання для своiх будiвель, але зруйнувати пiрамiди iм було не пiд силу. Пiрамiди вражали i вражають людську уяву. Ще греко-римськi автори одностайно стверджували, що пiрамiди – царськi гробницi, але в бiльш пiзнi часи багатьом не вiрилося, а комусь i досi не вiриться, що це справдi так. Пiрамiди вважали храмами, мiсцями таемних подiй, господарськими будiвлями, спорудами для спостереження за небесними тiлами, заслонами вiд пiскiв пустелi, iх сприймали за гру природи. Хтось вважав, що такi незвичайнi споруди могли створити лише надзвичайнi iстоти – вихiдцi iз загадковоi краiни Атлантиди, навiть гостi з галактичних свiтiв. Скiльки винахiдливостi було задiяно, щоб на пiдставi розмiрiв Великоi пiрамiди, ii частин, склепiнь та переходiв створити новi закономiрностi, пророцтва та таемничi теорii! Поверховi домисли про пiрамiди вже давно спростованi. Та досi наукова думка шукае вiдповiдi, що таке Велика пiрамiда. Надломлена пiрамiда Снофру Пiрамiди фараонiв IV династii Хуфу, Хафра та Менкаура За допомогою яких знарядь i якими засобами були побудованi пiрамiди? Яким чином кам’яне зодчество досягло такоi чiткостi? Хто будував пiрамiди? Навiщо iх узагалi будували? До комплексу похвальних споруд входили разом з пiрамiдою два храми – один у долинi, другий – поминальний бiля пiднiжжя пiрамiди, та дорога – галерея мiж храмами. Храм – щось на зразок приймальноi зали померлого царя. Масивнi прямокутнi стовпи з полiрованого гранiту пiдтримували стелю. Гранiтнi стiни i пiдлога будiвлi були ретельно вiдполiрованi. Свiтло падало з невеликих отворiв, пробитих у верхнiй частинi стiни i створювало урочистий напiвморок, у якому особливо величними здавалися темнi статуi фараона – владики, що приймае шановних гостей. Вiд цього урочистого залу до пiрамiди вiв довгий критий коридор. Його стiни i пiдлога також були зробленi з полiрованого гранiту. Цим коридором до пiрамiди везли тiло фараона у важкому саркофазi з коштовного камiння. Виготовлення мумii Для того щоб уберегти вiд тлiння тiло царя, яке, на думку египтян, було житлом його душi, його бальзамували. Докладну розповiдь про процес бальзамування для нас зберiг давньогрецький письменник Дiодор, що жив у I столiттi н. е. УГеродота також е свiдчення про бальзамування небiжчикiв. Померлого приносили в примiщення для бальзамування. Тiло клали на пiдлогу, i до нього наближався жрець, що накреслював знаки. На лiвому боцi тiла вiн позначав рискою мiсце, де мав проходити розтин. Потiм пiдходив iнший i ефiопським каменем (можливо, обсидiаном) робив розтин, пiсля чого пускався навтьоки, бо за звичаем у нього з прокльонами кидали камiння всi присутнi. Цi прокльони становили древнiй релiгiйний ритуал, пов’язаний iз спричиненням калiцтва померлому. Пiсля цього до тiла приступали безпосередньо бальзамувальники. Один залiзними гаками через нiздрi витягав з черепа частину мозку. Мозок, що залишився, розчиняли упорскуванням рiзного зiлля. Через надрiз у боцi виймали нутрощi, якi обмивали в пальмовому винi i запашних есенцiях. Потiм iх обгортали тонкими лляними пасмами i вкладали в спецiальнi посудини-канопи, зробленi з глини, алебастру чи порфiру. Мумiя в гробницi Кришки каноп були зробленi у виглядi рiзних голiв. У канопу з кришкою, що зображувала людську голову, складали шлунок i кишки, у канопi з головою шакала лежали легенi i серце, а посудина з головою кiбчика призначалася для печiнки. У цей час тiло небiжчика спочатку натирали кедровою олiею i промивали всерединi пальмовим вином. Потiм на сорок днiв його занурювали в спецiальний лужний розчин. Затим знову промивали вином i просочували рiзними ароматичними смолами, що запобiгали гниттю. Наповнивши тiло зсередини ароматичними речовинами, розтин зашивали i передавали набальзамований труп спецiальним вдягальникам, що прикрашали його. Часто золотили нiгтi на руках i ногах, вставляли очi з кришталю чи слоновоi кiстки. На пальцi рук i нiг надягали перснi. Спорядивши в такий спосiб небiжчика, вдягальники вкривали все тiло шаром клею i починали обмотувати його тонкими лляними бинтами. Обертали, ретельно обмотуючи, пальцi рук i нiг i все тiло багато разiв, адже довжина цих бинтiв становила кiлька сот метрiв. У такий спосiб виготовлялася мумiя – нетлiнне житло для духу Ка, що мав iснувати вiчно. Поховання фараона Дiодор розповiдае, що, коли египетський фараон помирав, уся краiна перебувала у тривалiй жалобi, що продовжувалася сiмдесят два днi. Храми зачиняли, жертв богам не приносили, нiяких урочистостей не вiдбувалося, пахощами не вмащувалися. Усi цi днi египтяни не iли м’яса, не пили вина, не вживали виробiв iз борошна. Посипавши голови попелом, юрби чоловiкiв i жiнок блукали мiстом iз жалобними пiснями, в яких славили чесноти померлого фараона. У день, призначений для поховання, саркофаг iз набальзамованим тiлом фараона ставили на особливi ношi, прикрашенi пишним рiзьбленням i розписом, i з урочистими церемонiями проводжали в останню путь померлого владику, «сина сонця», який пiшов до богiв. Саркофаг з тiлом царя помiщали в склепi всерединi пiрамiди, гранiтнi стiни i стеля якого були ретельно вiдполiрованi. За легендою, перший египетський фараон Менес заснував мiсто Крокодилополь i наказав шанувати в ньому крокодилiв, бо в цьому мiсцi йому врятував життя крокодил. Пiсля шiстдесятирiчного царювання Менеса затягнув пiд воду бегемот. Родичi фараона i жерцi пiклувалися про те, щоб померлому не загрожувала небезпека в загробному свiтi, щоб вiн мiг вiльно пересуватися всерединi своеi гробницi i щоб боги прийняли його як рiвного. Тому часто стiни примiщень усерединi пiрамiд були списанi молитвами i заклинаннями. Особливо ретельнi закляття наносили на дверi, що вели з одного примiщення в iнше чи з коридора до камери. У пiрамiдi фараона VI династii (2600–2400 рр. до н. е.) Пепi бiля перших дверей написано цiлий гiмн, де йдеться про те, що цi «дверi неба» розверзаються тiльки для Пепi, i бiльше нi для кого iншого. Перед другими дверима написано текст, що завершуеться словами: «Коли ж приходить Пепi зi своiм Ка, дверi повиннi вiдчинятися. Присвячено цю пiрамiду Пепi i його Ка». На стiнах, що прилягають до дверей, зображенi стражi дверей – павiани, вовки, леви – закляття проти злих демонiв, що загрожують померлому фараону. Цi тексти, виявленi у великiй кiлькостi, е одним iз найдавнiших надбань релiгiйноi лiтератури. Вченi назвали iх за мiсцем знахiдки «текстами пiрамiд». Розрiз пiрамiди Хеопса Пiклуючись про безпеку духу померлого в загробному свiтi, його родичi не забували i про життево необхiднi речi. У спецiальних примiщеннях зберiгалися коштовностi й рiзнi побутовi речi, що належали фараону. Адже давнi египтяни вiрили, що померлий продовжуе жити й пiсля смертi, що вiн мае потребу у всiх тих речах, що були йому необхiднi за життя. І чудова гробниця царя правила йому за будинок, як i в життi будинком був розкiшний палац. До пiрамiди – священного мiсця упокоення фараона, що став божеством, – простий смертний не смiв наближатися. Однак багатства, що ними наповнили комори царськоi усипальницi, були великою спокусою для грабiжникiв. Будiвники пiрамiд передбачили це. Вхiд до склепу закривався зсередини важким замковим каменем. Пiсля закiнчення похоронних церемонiй з-пiд каменя вибивалися пiдпори, i вхiд до центрального покою пiрамiди, де стояв чудовий гранiтний саркофаг з тiлом фараона, замикався назавжди. Такий же величезний камiнь, спущений униз по похилому ходу до склепу, закривав хiд до коридора. Колодязь, яким спускалися люди, пiсля того як були замурованi всi входи i виходи, засипався. Царське поховання було недоступне для людей i демонiв. Фараон мiг мирно спочивати пiд стометровою громадою пiрамiди, що нависла над склепом. Але всi застороги були марнi. Царськi гробницi пограбували ще в сиву давнину, i до наших днiв збереглися лише порожнi зали та хитромудрi переходи усерединi пiрамiд. Про те, як будувалися пiрамiди, розказав Геродот. Але й самого Геродота вiд часiв будування вiддiляло понад два тисячолiття. Крiм того, вiн писав зi слiв провiдникiв. За Геродотом, працювати над пiрамiдою Хуфу було наказано всiм египтянам. Були зачиненi навiть храми та призупиненi жертвоприношення. Камiння, що його видобували на схiдному березi Нiлу, люди мали волокти до рiчки. Пiсля переправи на суднах на захiдному березi камiння перебирали iншi люди i перетягували до нагiр’я, де i розташовувалося мiсце будiвлi. По сто тисяч чоловiк працювали позмiнно протягом трьох мiсяцiв, отож праця не припинялася упродовж року. Десять рокiв будували тiльки дорогу, якою доправляли камiння до мiсця будiвлi, а пiрамiду будували ще двадцять рокiв. Пiд землею, немовби на островi, улаштували поховальне примiщення, що омивалося водами Нiлу. Надземну споруду, тобто пiрамiду, зводили уступами, а для iхнього лицювання пiднiмали камiння за допомогою дерев’яних пристроiв, що були розставленi на уступах або перемiщувалися з нижнiх уступiв на вищi. Тобто будувалася пiрамiда знизу вгору, а лицювалася згори донизу. Геродот повiдомив, що напис на пiрамiдi увiчнив витрати на харчування робiтникiв (часником та цибулею!) – 1600 талантiв срiбла. Середня вага одного блоку в пiрамiдi становить близько 2500 кг, але трапляються i гiгантськi блоки вагою до 50 тис. кг. Цiй розповiдi довiряли 150–200 рокiв тому, але не нинi. Геродот був упевнений, що на будiвництвi застосовували залiзнi знаряддя, а ми знаемо, що iх в Єгиптi тих часiв не було. Єгиптяни знали «небесне» метеоритне залiзо i виробляли з нього прикраси або магiчнi предмети. Камiння, з якого побудовано пiрамiду, добували в нагiр’i, а з-за Нiлу привозили бiле вапно для лицювання. Нiякого пiдземного острова у Великiй пiрамiдi не iснувало. Срiбного грошового обiгу в Єгиптi також не було. Пересування гiгантськоi статуi Син та спадкоемець Хуфу Джедефра (Дадаф-Рiа, Раджедеф) також побудував пiрамiду, але набагато меншу, нiж батькiвська: довжина сторони основи дорiвнювала 100 м. Хуфу називав себе Сонцем, а Джедефра, перший серед фараонiв, став називати себе «сином Ра», тобто сином Сонця, а це свiдчить, що фараонiвська влада похитнулася. Другий син i спадкоемець Хуфу – Кафра збудував свою пiрамiду поруч з пiрамiдою батька. Вона була гiдною Великоi пiрамiди. Заввишки сягала 143,5 м, а довжина кожноi iз сторiн основи становила 215,5 м. Вона виглядала навiть вищою за пiрамiду Хеопса, бо стояла на пагорбi. Вiрогiдно, що i Великий сфiнкс (висота 20 м) належить Хафровi. Сфiнкса було вирiзьблено з природноi скелi, що залишилася, як гадають, пiсля того, як навколо неi вийняли камiння для будiвлi однiеi з пiрамiд. Царiв-переможцiв вже в Старому царствi зображували у виглядi левiв з людською головою, що тримають у лапах переможених iноземних ворогiв. Отже, i Сфiнкс – це уособлення сили фараона. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/a-e-ermanovskaya/arheologiya-dityacha-encikloped-ya/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Шурф – вертикальний квадратний колодязь площею 4–6 м .