Зловити промінь щастя

Зловити промiнь щастя Свiтлана Олегiвна Талан Вихованцi вiйни, вони мали за розкiш одяг i взуття, за щастя – вiдвiдини кiнотеатру на зекономленi на iжi копiйки… Вони мрiяли, закохувалися, одружувалися й не дiлили дiтей на своiх i чужих… Коли Марiя та Роман побралися, вони були ще зовсiм молодi, але душами вже починали сивiти: далося взнаки життя пiд час нiмецькоi окупацii. Насильство, знущання, голод, смерть проносилися перед дiвчачими i хлопчачими очима, щоб потiм вiдгукнутись у вiйнi за людську гiднiсть i право на спокiйну старiсть… Ранiше книга виходила пiд назвою «Не вурдалаки». Свiтлана Талан Зловити промiнь щастя «Коронацiя слова» створюе для вас нову хвилю украiнськоi лiтератури – яскраву, рiзножанрову, захопливу, – яка е дзеркалом сьогодення i скарбом для майбутнiх поколiнь.     Тетяна та Юрiй Логуш, засновники проекту Мiжнародний лiтературний конкурс романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «Коронацiя слова» був заснований за пiдтримки бренду найпопулярнiшого украiнського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новiтньоi украiнськоi культури. Лiтература, кiно i театр обранi не випадково, адже саме цi жанри е стратегiчними жанрами культури, що формують i визначають зрiлiсть нацii. Метою конкурсу та його завданням е пошук нових iмен, видання найкращих романiв, стимулювання й пiдтримка сучасного лiтературного процесу, кiно й театру i як наслiдок – наповнення украiнського ринку повнокровною конкурентоспроможною лiтературою, а кiно й театру – якiсними украiнськими фiльмами й п’есами. Передмова Свiтлана Талан – вчителька за фахом. У ii бiографii поедналися Сумщина та Луганщина, а у творчостi – гостросоцiальнi мотиви (перший роман «Коли ти поруч» був вiдзначений Всеукраiнським лiтературним конкурсом «Коронацiя слова» за 2011 рiк i розповiдав про долю дiвчини, хвороi на СНІД) i жанр «правдивоi iсторii» (“true story”). Саме такою правдивою iсторiею про життя простоi украiнськоi жiнки та ii родини е пропонований вашiй увазi роман. Можливо, у ньому вiдбилися родиннi перекази, можливо, образ Марiйки – простоi вчительки з украiнськоi глибинки – е в чомусь автобiографiчним, хоча авторка та ii героiня рiзнi за вiком i досвiдом. Життя Марiйки (звiсно, не першоi Марii в iсторii украiнськоi лiтератури; символiчна значущiсть цього iменi часто виявляеться у творах вiтчизняних письменникiв, згадаймо бодай «Марiю» Уласа Самчука) розпочинаеться у тяжкi для украiнськоi iсторii часи – напередоднi Другоi свiтовоi вiйни; саме звiдти походять психологiчнi травми персонажiв твору. У першi повоеннi роки сiльська молодь, незважаючи на матерiальну скруту, докладала всiх зусиль, аби здобути вищу освiту. Для молодшого поколiння, можливо, буде вiдкриттям, через якi випробування пройшли iхнi прадiди та прабаби, котрi не мали нi одягу, нi взуття, а найбiльшим щастям вважали вiдвiдини кiнотеатру на зекономленi на iжi копiйки. Попри такi складнi життевi обставини молодi люди закохувалися, одружувалися, радiли життю. Простi буттевi радостi персонажi роману намагаються знаходити в усьому. Однак не варто вважати, що роман Свiтлани Талан не зачiпае суттевiших проблем: iдеться в ньому i про зраду та довiру, безкомпромiснiсть i пристосуванство, професiйний обов’язок i прагнення до вiри у суспiльствi, що живе за моральним кодексом будiвника комунiзму. У найскладнiшi моменти життя Марiйка приходить до церкви, адже вона – жiнка, котра прагне захистити своiх дiтей (нехай двое з них i нерiднi для неi), зберегти родину, незважаючи на зраду чоловiка. Умiння розумiти та прощати – ось чого навчае авторка на прикладi своеi героiнi. Зрештою, що означае вигук, винесений у назву твору, адже Свiтлана Талан пише не фентезi й не горор? Марiйка та ii чоловiк Роман усе життя працюють у школi, стративши свое здоров’я, щоб на схилi вiку почути вiд «пихатоi червономордоi» суддi: «Ви не дiти вiйни, ви вурдалаки!» Цi слова виявляться фатальними для Романа, а останньою метою в життi Марiйки стане написати книжку, аби довести пихатому червономордому свiту: вони, iхне поколiння, змушене тепер жебрати в держави, таки не вурдалаки. Власне, на протиставленнi добра i зла, людяностi та жорстокостi, совiстi й нахабства побудовано всю розповiдь, часом дещо пафосну, часом – сентиментальну, надмiрно емоцiйну, але щиру. Безперечно, основною читацькою аудиторiею роману «Не вурдалаки» стануть люди старшого поколiння: тi, хто в персонажах Свiтлани Талан упiзнають себе чи своiх батькiв. Проте й молодi, що зараз живе фактично при комунiзмi, корисно буде дiзнатися iсторiю «дiтей вiйни» та, можливо, розвiяти iлюзii про солодке радянське життя, котрi дивним чином з’являються у свiдомостi тих, хто народився вже пiсля розпаду Союзу.     Катерина Романченко Свiтлiй пам’ятi батька, любiй матерi та усiм дiтям вiйни присвячую Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт лиш приходить подiбне кохання.     В. Сосюра Частина перша Спогади з дитинства Кажуть, що на кожне поколiння обов’язково випадають якiсь випробування. Наше поколiння зараз називають дiтьми вiйни. І не лише тому, що на нашу долю припали жахiття вiйни. Ми пережили випробування ще й голодом та бiднiстю. З раннього дитинства вже знали не на словах, що таке важка праця. Дiти вiйни – особливi люди. Про це я знаю з власного життя. Народилась я в мальовничому селi на Полiссi, таких немало в Украiнi. Наша хатинка стояла на пагорбi. Вона була маленькою та старою. Через поважний вiк хата похилилася й увiйшла в землю. Бiля ганку росла величезна дика груша з товстим стовбуром та густим широким вiттям. Влiтку вона давала приемний затiнок лавцi та столу, якi змайстрував батько. Навеснi хатинка, що стояла у тихiй задумi та смутку, опинялася серед буйного цвiту вишень, слив, яблунь та бузку. Коли подих свiжого весняного вiтру легенько торкався квiтучих дерев, з них завiрюхою падав бiлий цвiт на солом’яну стрiху. Тодi наша хатинка переставала бути такою сумною. І вже веселiше тяглася вгору своiм похиленим димарем туди, де снував до неба жайворонок золоту нитку своеi пiснi. А ще бiля хати, попiд тином, мати завжди садила квiти. Найбiльше менi подобалися невибагливi, але такi гордi мальви. Цi квiти радували око цiлiсiньке лiто. До того ж були рiзних кольорiв: i свiтло-рожевi, i бiлi, i яскраво-червонi. Вони були i красивi, i практичнi – з них можна було зробити гарну ляльку. Зiрвеш рожеву квiтку – i вже за хвилинку тримаеш пишну принцесу в рожевому платтячку, вiзьмеш червону – ось i подружка принцеси! Упродовж городу тяглася вузенька дорiжка, поросла м’яким споришем. Вранцi травичка вкривалася росами, стаючи схожою на прохолодний вологий килимок. Якщо побiгти цiею вузенькою росяною стежкою через садок та город, то опинишся бiля самого берега невеличкоi тихоi рiчечки. Сюди ми бiгали щоранку вмиватися. Мила ж не було, але бiля берега росла травичка з бiленькими квiточками, яку ми називали «мило». Якщо ii добре розiм’яти, то вона починала милитися, нiби справжне мило. Бiжиш вранцi до рiчки, над якою завис сивий туман, роси обпiкають босi ноги, аж дух перехоплюе. Хлюпнеш в обличчя холодноi води – де й сон подiвся! Проте одразу вiдчуеш i бадьорiсть, i приплив сил. До самого городу тяглася тиха затока, затiнена старезною вербою з покрученим корiнням. Тато казав, що ii саджав його батько, наш дiдусь. А в тихiй рiчцi вода чиста й прозора, наче кришталь. Влiтку можна було спостерiгати, як зграйки рухливих малькiв гралися у водi, то вискакуючи на сонце, то ховаючись у тiнь верби. Інодi до берега пiдпливала велика повiльна рибина, тикалася носом в оброслий водяним мохом камiнь i подовгу стояла, нiби прив’язана, лiниво поводячи широким хвостом. Узимку крига сковувала рiчку, i тодi можна було прямо з городу потрапити на ковзанку. Та якби ж то дитинство було таке прекрасне, як барвистий та сонячний свiт навколо! Я, Марiя, була в сiм’i найстаршою дитиною. Народилась у 1936 роцi, а через два роки по тому народився братик Сашко. Найменша, Софiйка, з’явилася на свiт у 1941 роцi. Наша мати працювала все життя в колгоспi. Вона була невелика на зрiст, бiлява i мала гарний голос. Батько теж був простим колгоспником. Високий, стрункий та чорнявий красень. А ще у нашiй маленькiй хатинцi з нами проживала таткова сестра, яка не виходила замiж i власних дiтей не мала. Ми трое були iй за рiдних. Звали ii всi Тьотею, i так до неi прилипло це слово, що часом ми забували, яке у неi iм’я – Тьотя та Тьотя. А ще з нами жила материна сестра зi своею донькою Наталiею. І все було б добре, якби в хатi нашiй надовго не оселилися злиднi, хоча батьки трудилися вiд ранку до смерку. Мати працювала в колгоспi, але не за грошi, а за трудоднi. У кiнцi року на трудодень отримувала п’ятдесят або сто грамiв зерна. Тодi брали це зерно та йшли молоти на жорнах, якi були зробленi з двох каменiв. Батько теж працював у колгоспi, але того зерна, що заробляли батьки, на нашу велику сiм’ю не вистачало. Тому тато йшов по сусiднiх селах дивитись, хто будуе нову хату. Вiн пiдходив до людей i запитував, чи не потрiбен iм майстер, щоб покрити ii соломою, бо дуже вправно вмiв це робити. Одного разу тато розкривав солом’яну стрiху i знайшов там шматочок старого жовтого сала. Вiн не сказав про нього господарям, сховав сало за пазуху i принiс додому. Сало було дуже старе, смердюче, пожовкле, майже коричневе, але яким же смачним воно нам здалося! У нашiй родинi тодi було справжне свято. А якось у старiй покрiвлi батько знайшов схованi копiйки. Можливо, вiн i взяв грiх на душу, але господарям не розповiв про знахiдку, принiс тi копiйки додому. Змалечку ми, дiти, були привченi до всякоi роботи. Сашко пас корiвку, без якоi наша родина, напевне, не вижила б. Збере мати зранку йому вузлика, а там окраець хлiба та одна картоплинка, умиеться сльозами, проводжаючи малого, а сама – на роботу. А ми з сестричками беремо мiшки та йдемо в коноплi рвати плоскуху для корiвки. Бiльше зiлля росло i на плантацiях буряка, i на картоплi, але туди ходити не можна було. А коноплi високi, здавалися нам цiлими деревами. Подме вiтер, коноплi зловiсно захитаються, зашумлять, страшно, але що вдiеш? У них можна було сховатися, нарвати бур’яну, щоб потiм насушити його на зиму для корiвки-годувальницi. Хоча насправдi ми рiдко пили молоко. З нього робили сир, збирали вершки, якi Тьотя несла на собi пiшки п’ятнадцять кiлометрiв до мiста, щоб продати на базарi та вторгувати хоч копiечку. Знесе курка якесь яйце – теж на базарi продадуть, самi не iмо, тiльки облизуемося. Рвемо одного разу зiлля в коноплях, а подружка Валя вирiшила мене трохи полякати. – Марiйко, а ти знаеш, що по коноплях ходить дурна Баба, – каже вона, а у самоi очi такi хитрi! – Шуткуеш? – запитую. – Чесне слово! – говорить та вже серйозно. – А ти бачила ii? – запитую, бо стае так лячно. А ще пiднявся вiтер, коноплi над головами розгойдалися, зловiсно зашумiли. – Я не бачила, а ось люди бачили! То, може, пiдемо додому? – Нi! – вiдповiдаю я й починаю швидше запихати зiлля у мiшок. Злякалася я тiеi дурноi Баби не на жарт, але виду не подала. Рву бур’яни, а сама прислухаюся до кожного шелесту. «Якщо з’явиться дурна Баба та поженеться за мною, – розмiрковую, – кину iй спочатку мiшок – нехай його розiрве. Потiм тiкатиму вiд неi та скидатиму iз себе одяг, щоб кинути Бабi. Так i врятуюся». Згадуючи тi часи, я лише згодом, ставши вже дорослою, зрозумiла, як було тяжко матерi, як краялося, рвалося на шматки, пекло болем ii серце. Вранцi, коли вона нас будила, ми всi як один починали скавчати, мов голоднi цуценята: «Хочемо iсти». «Зараз, дiтоньки, зараз, моi любi», – казала мати, нишком витираючи сльози. А сама дiставала варенi картоплянi лушпайки. Щоб нас якось заспокоiти, розповiдала нам вiршика: Плакала киця на кухнi, Аж у неi очi попухли. «Чого це ти, кiсонько, плачеш? Їсти чи питоньки хочеш?» «Нi iсти, нi пити не хочу, Сам кухар сметану злизав, А на мене, кiсоньку, сказав». Розкаже мама вiршика, хоча сама вона до школи не ходила й була неграмотна, дивись, вже й веселiше дiтям стало. Трохи легше було, коли приходила весна. Ми тодi збирали цвiт бiлоi акацii, з якого мати пекла нам оладки. Їси iх – смачно, бо голод такий, що аж живiт до спини прилипае. А там i час цвiтiння конюшини приходить. Назбираемо ii рожевих квiточок, мати розiтре iх у ступцi, щоб спекти оладки. Моя хрещена дала нам одного разу шматочок сала, щоб змащувати пательню для жарки. Той шматочок мати ховала на припiчку, i ми, дiти, як не хотiли iсти, нiколи його не чiпали. Але якось я була вдома сама. Так хотiлося iсти, що аж нудило. Знала, що харчiв нiяких немае, проте, про всяк випадок, позаглядала в чавуни та горщики. Нiде нiчого, хоч вiтру розгуляйся. Але ж я знала, що на припiчку схований шматочок сала. Як згадала про нього, аж слинка потекла! Прислухалася, чи нiхто не йде до хати, та й вирiшила хоча б понюхати той шматочок. «Знаю, що брати не можна, але якщо понюхаю його, то нiчого ж не станеться?» – подумала я та й дiстала той недогризок. А вiн смажений-пересмажений, чорний, зморщений, i жиру вже не видно. Понюхала, а вiн так пахне! Вирiшила, що можна його полизати. Це ж не iсти, тож нiхто не помiтить i не дiзнаеться. Лизнула один раз i майже не вiдчула, який вiн на смак. Ще раз спробувала, а потiм ще, i так захопилася, що не почула, як до хати зайшов братик Сашко. – Ага! Сало iси! – зарепетував вiн. – Злодiйка! Крадiйка! Я все мамi розкажу! Я стою червона, нiби мене обдали окропом. Це ж треба вскочити в таку халепу! І що про мене тато й мама подумають?! – Я не крала, – кажу крiзь сльози. – А що ти тодi з ним робила? – не вгамовуеться малий. – Я… Я його… Лизнула, – зiзнаюся я. – І як? Смачно? – Оченята в братика одразу заблищали. – Хочеш спробувати? – Еге ж! – Тодi пообiцяй, що нiхто про це не дiзнаеться, – кажу я, тримаючи шматочок сала перед самим його носом, щоб подражнити. – Нiхто! – клянеться Сашко, не зводячи очей iз сальця. Я простягла руку, а вiн, як цуценя, почав вилизувати той шматок швидко-швидко, та ще й з усiх бокiв. – Е нi! Ми так не домовлялися! – Я пiднiмаю руку вгору, щоб сало було на безпечнiй вiдстанi. – Ти так все сало злижеш! – А завтра ще полижемо? – з сумом запитуе братик, не в змозi вiдiрвати погляд вiд шматочка. – Подивлюся, чи вмiеш ти тримати язика за зубами, – вiдповiла я та на правах старшоi сестри поклала сало на мiсце. Напевне, з тиждень ми з ним таемно лизали той шматочок. А потiм Сашко не втримався. Прямiсiнько з моiх рук вихопив його й одразу ж ковтнув, як iндик. Я почала ревти, бо зрозумiла, що тепер наша таемниця викриеться, а ще бiльшою прикрiстю стане те, що не буде на чому смажити оладки. Коли мати повернулася додому, то я так вже зревлася, що й говорити не могла, лише хлипала. Сашко iй у всьому зiзнався. Тодi мама вперше вiдлупцювала свою дитину, тобто Сашка. Мене не сварила, бо я сама себе змучила. Коли прийшов тато, то ми вже втрьох сидiли на лавцi та гiрко плакали за тим шматочком, якого вже не було. – Що трапилося? – схвильовано запитав батько. – І що це за життя, коли просвiту не видно? – плачучи, сказала мати та розповiла про пригоду. – Нiчого, моi любi, – попестив нам голiвки батько. – Не весь же вiк ми так будемо бiдувати? – А зараз? Чим маститимемо пательню? – запитала мати, витираючи сльози. – Завтра спробую походити по селу, – вiдповiв батько. – Можливо, хтось дасть шматочок у борг. І вiн дiйсно дiстав десь те сало, а я нiколи за свое життя не взяла чужого. Ми частенько ходили за село збирати щавель. Вiн лише протикаеться iз землi першими несмiливими листочками, а ми вже його весь повищипуемо. Одного разу Валя запропонувала пiти нарвати щавлю на кладовищi. – Там не можна рвати, – сказала я iй. – Чому? – Мама говорила, що з кладовища не можна нiчого iсти, – пояснила я. – А ти не кажи, де нарвали, то вона й не дiзнаеться! – Брехати не можна! – А ти не бреши. Не кажи нiчого – i все. Принеси щавель, поклади на стiл та й мовчи, – повчае мене подруга. Не хотiла я йти на кладовище, але вона так гарно розповiдала, який там великий щавель, скiльки його там багато, що я врештi-решт згодилася. Нарвали ми його, принесла додому, як Валя навчила, поклала на стiл та й мовчу. – Ой, дитинко, – каже мама, – який гарний та великий щавель! І де ж це такий вирiс? – На кладовищi, – одразу ж бовкнула я, бо брехати зовсiм не вмiла. Зiзналася й зараз же вiд сорому розплакалася. – Цить, доню. – Мама притисла мене до своiх грудей. – За те, що сiм’я сьогоднi буде з вечерею – спасибi. Але брехати бiльше не треба. Негарно так. Соромно. Добре? – Я… Я нiколи, нiколи не брехатиму, – кажу я, витираючи сльози. Інодi в нашiй родинi було справжне свято. Це траплялося тодi, коли вдавалося спiймати у рiчцi якусь рибину. У такi днi можна було поласувати i гарячою юшкою, i скуштувати саме м’ясо риби. Але найчастiше таланило взимку, коли рiчку сковувала крига. Дрiбна риба, якоi було в рiчцi повно, починала задихатися. Тодi ми робили ополонку, туди пiдпливала риба, а ми виловлювали ii пiдсакою. Цю рибу зразу не iли, а сушили ii в печi, щоб можна було обмiняти на якийсь iнший харч. Одного разу мати обмiняла два вiдра сушеноi риби на вiдро картоплi. Пам’ятаю, як навеснi пiшли ми з дiвчатами за село до залiзничноi колii, уздовж якоi тягнулася лiсосмуга з акацii. Тiльки почали рвати ii цвiт, як щось загавкало. Я була змалку боязка та полохлива, тож умить принишкла i запитала подружку Валю: – Де це собака гавкае? А вона, щоб посмiятися з мене, каже: – Звiдки тут собаки? То лисиця! Я не на жарт злякалася. Рву бiленькi запашнi квiточки, а сама все дослухаюся: чи, бува, не загавкае та лисиця десь поруч? З часом я трохи заспокоiлася i почала пiдспiвувати дiвчатам. Розгортаю гiлля куща i раптом бачу прямiсiнько перед собою чорного чоловiка iз золотими зубами. Я й заклякла на мiсцi вiд переляку! А той засмiявся та й каже: «Вовка боятися – в лiс не ходити!» Тодi я як заверещу з переляку та як учеплюся у руку подруги! Як потiм з’ясувалося, то був об’iждчик iз залiзничноi колii. А зi мною трапилося лихо. Пiду до школи, мине кiлька годин, а у мене починають нiмiти губи, потiм по них iдуть кольки, доходять до голови, й менi стае зле. Вчителька вiдпустить мене додому, я приплетуся на ватяних ногах до хати, а iсти-пити не хочу i не можу. За тиждень я вже ледь пересувалася – така стала немiчна. – Щось треба з дитиною робити, – сказала тодi мати. А що робили тодi в селах? Привели до мене бабцю-шептуху. Вона щось довго шепотiла над моею головою, а потiм вилила вiск iз розтопленоi свiчечки у воду. – Ось, дивiться! – сказала бабця. Мати з Тьотею подивилися та в один голос: «Лисиця!» Зiзналася я, що нещодавно злякалася ii. Наступного дня з воску вилилися кущi, а через добу – той дядько, якого я так злякалася. Вiдтодi я почала одужувати. На другому кiнцi села було велике озеро, а за ним тягнувся кудись далеко-далеко сосновий гай. Найчастiше мене, як найстаршу в родинi дитину, брала з собою в лiс хрещена мати. Ходили далеко, у тi мiсця, де бувало менше людей. Хрещена назбирае ягiд два великi кошики, а я лише один. Йду додому, i менi соромно повертатися з одним кошиком. Обмию ввечерi ноги у рiчцi, мати прикладе до порепаних пiдошов листя подорожника, примотае ганчiркою, а на ранок знову ходжу босонiж. Але зазвичай iшли до гаю в основному дiти збирати суницi. Увечерi Тьотя нам готувала плетенi з лози кошики, а вранцi, ледь зажеврiло на небi, будила нас йти до лiсу по ягоди. Очi злипаються, але ми пiдiймалися, виходили надвiр – треба йти до лiсу, бо хочеться iсти. Ноги босi, п’яти порепанi, роса обпiкае дитячi нiжки. Перед тим зайшли до сусiдiв, забрали iз собою Валю. – Давайте Петруся розбудимо, – запропонувала подруга. – Навiщо? Нам бiльше ягiд дiстанеться, – кажу я. – А ти знаеш, як той лiс називаеться? – Нi, – зiзнаюсь. – Та яка рiзниця? – «Покiйне»! Ось як! Одне слово вже мене налякало. – А Петрусь вiд нас старший, – не вгамовуеться Валя. – Тож iз ним не так страшно буде. – Чи й не так! – кажу я, а сама вже повертаю до подвiр’я Петрика. Йдемо до лiсу, а навколо так гарно, що я вже й забула про страшну назву лiсу. Обабiч дороги величаво розлiгся лопушняк, зеленiе висока трава, серед якоi завмерли нiжно-голубi дзвiночки. Подалi виглядають iз трави ясноокi ромашки, рожевiе запашна конюшина. А старезний лiс урочисто й поволi суне нам назустрiч. У лiсi стоiть солодкий суничний запах, i ми одразу кидаемося до маленьких кущикiв з рiзьбленими листочками. Не втримуюся, i першi кiлька запашних ягiдок кидаю до рота, довго смакую ними, а руки самi вже швидко снують по травi. Нам поталанило, бо прийшли раненько, i люди ще не встигли визбирати ягiдки. Кладу до кошика не лише стиглi, а й напiвзеленi суницi. Бiльше вже не куштую – не одна ж я голодна! Коли кошик був майже повний, у лiсi чомусь потемнiло. Пiднiмаю голову догори й бачу, як велика темна хмара зачепилася за верхiвки височенних сосен. – Напевне, незабаром буде дощ, – кажу Валi. – Доки не назбираю кошика, додому не пiду, – вiдказуе вона й далi нишпорить руками по травi. – А ти не запитувала Петруся, чому лiс називаеться Покiйне? – Тобi завжди подобаеться мене лякати! – То розповiсти? – Петрусь уже тут як тут! – Чому так лiс називаеться? – Якщо щось страшне, то не треба, – благаю я його, але Петрик уже почав: – Дуже-дуже давно тут не було лiсу, а стояло село, i в ньому жили люди. Посеред села у них була гарна церква. А одного разу все село i навiть церква провалилися глибоко пiд землю. – Не бреши! – кажу я. – Не вiриш?! – Петрусь аж пiдскочив. – Я не брехун i доведу це тобi. Ось iди сюди та приклади вухо до землi. Я слухняно пiдходжу до нього, стаю навколiшки та прикладаю вухо до землi. – Чуеш? – А що я повинна почути? – Мiй дiд казав, якщо добре прикласти вухо до землi та прислухатися, то буде чути, як у церквi дзвони б’ють та пiвнi спiвають! Я завмерла, затамувала подих, i в цей час десь загримiв грiм. Я пiдхопилася, як навiжена, та побiгла з криками чимдуж з лiсу, а за мною й усi iншi. Зупинилися, щоб вiдхекатися, коли вже вибiгли з лiсу. – Ти почула? – запитав Петрусь. – Так! – вiдповiдаю я, хоча й сама не знаю, чи щось чула, чи грому злякалася. І тут Валя розревлася. – Я… Я кошика у лiсi забула, – схлипуючи, сказала вона. Петрусь, хоча й був лише на рiк старший, смiливо заявив: – Боягузки! Чекайте на мене тут. Зараз принесу твого кошика. – А ти справдi чула дзвони? – спитала Валя, коли постать хлопця зникла в гущавинi лiсу. – Справдi! – вiдповiла я. – І чого ти до мене причепилася? Не вiриш – пiди сама й послухай! Валя була набагато смiливiшою i часто лякала, щоб потiм з мене поглузувати. Батьки були на роботi, а в суботу до моiх обов’язкiв належало мастити долiвку червоною глиною. – Ходiмо до берега погуляемо, вiночки поплетемо, – запропонувала Валя. – Не можу, – вiдказую iй. – Треба долiвку мазати. Валя примружуе очi та про щось розмiрковуе, але не довго. А я вже здогадуюся, що подруга щось вигадала, щоб мене вмовити пiти з нею. – Ось зайдеш у хату, а там нiкого немае, – починае Валя. – Ну то й добре, нiхто не заважатиме. – Добре то добре, але коли у хатi нiкого немае, там лiтають янголи. – Нехай собi лiтають, – невпевнено кажу я. – Вони менi не заважають. – Вони не лише лiтають… – таемниче шепоче Валя. – А що вони роблять? – вже тремтячим голосом запитую я ii. – Лiтають i дзвонять у такi маленькi дзвоники! – каже Валя i хитро посмiхаеться. – Брешеш! – кажу я, а у самоi вже мурахи по спинi вiд страху полiзли. – І не брешу! Сама чула! – То у твоiй хатi лiтають янголи, а у нашiй iх немае! – кажу я й показую на прощання Валi язика. У дворi в горщику розводжу глину з водою, беру щiтку та шматок конопляного клоччя. З острахом тихенько переступаю порiг хати. Вслухаюся у тишу. Лячно, дуже лячно, але треба йти досередини. Швидко змазую долiвку – дзвiночкiв янголiв не чути. Але це ще не все. Треба клоччям пiдвести рiвненько по стiнах над долiвкою. Рученята тремтять вiд страху, нiяк не виходить рiвненько, i я починаю тихенько плакати – чи то вiд страху, чи вiд розпачу, весь час прислухаючись, чи не будуть теленькати дзвiночками янголи? У серединi лiта дозрiвав на городi мак. І так уже хотiлося хоча б одну макiвку зiрвати, розкрити рота i висипати в нього стиглi зернятка! Все частiше ми, дiти, почали ходити навколо грядки з маком та скоса на нього поглядати. Це помiтила Тьотя та й каже нам: – Ви ж не здумайте заходити на грядку з маком, а то буде вам лихо. – Яке ще лихо? – запитую, розмiрковуючи, як це вона здогадалася, що нам мак не дае спокою. – На маковiй грядцi живуть русалки! – І що вони нам зроблять? – Залоскочуть до самоi смертi! Ось що! Увечерi Петрусь хвалиться: – А я вже мак куштував! – Сам рвав? – Нi. Мати головку зiрвала та пригостила мене. – Сам не ходи до грядки, – кажу я та розповiдаю те, що почула вiд Тьотi. – Нiяких там русалок немае! – заперечуе Петрусь. – Там живе Баба Киця! Хто б там не жив у тому маковi, але ми обходили цю грядку стороною. Наприкiнцi лiта ми ходили до лiсу, збирали грушi-дички. Їх сушили на печi, а взимку варили узвар. А щоб вiн був солодкий, цукровий буряк випарювали у печi з водою так, щоб рiдина ставала солодкою i слизькою, як слимак. З цiею водою варили кришеники. Гидкий був узвар, аж нутрощi вивертае, а все одно доводилося пити – хотiлося хоча б щось солоденьке скуштувати. Йдемо одного разу великим гуртом до лiсу по грушi. Дорога тяглася через поле. Коли бачимо – на дорозi вовк лежить, i в нього свiтиться око. І хоча нас було багато, полякалися, зупинилися i гадаемо, що нам далi робити. І назад вертатися не можна, i йти лячно. Хлопцi, котрi смiливiшi, знайшли палки й рушили на вовка. Пiдiйшли ближче, придивилися, а то лежить шматок обгорiлого дерева, з якого випав сучок. Ми гадали, що то його око. Посмiялися та й попрямували далi. Менi було п’ять рокiв, коли почалася Велика Вiтчизняна вiйна. Дитяча пам’ять не зберегла всього того, що довелося пережити, лише окремi епiзоди. Ми, дiти, почули це слово, але ще не уявляли, що таке вiйна. Це слово звучало на устах людей як щось страшне, зловiсне, недобре, тому i вимовляли його тихо, з сумом. Пам’ятаю, що був спекотний день, коли селом прокотилося нове слово «мобiлiзацiя». Всiх чоловiкiв збирали на шляху для вiдправки на фронт. Мати взяла за долоньку трирiчного Сашка, на руки – сестричку Софiйку, якiй виповнилося всього три мiсяцi, i ми з татом пiшли до центру. Там уже було багато людей, стояли автiвки. Жiнки, бабусi, молодi дiвчата – всi чомусь плакали, i я розплакалася. – Не плач, Марiйко, – сказав тато i кудись побiг. Повернувся вiн з двома булочками, якi купив у буфетi. Якi ж вони були смачнi! Кругленькi, пухкi, скоринка пахуча, пiдсмажена, золотава. Стiльки рокiв пройшло, а менi все здаеться, нiчого смачнiшого я нiколи не куштувала. Тато поцiлував нас на прощання, залiз до кузова автiвки, яка швидко зникла десь у дорожнiй курявi. Мати плакала, а ми з Сашком iли булочки i не розумiли, чому вона плаче. З того дня, як ми провели тата, почалося очiкування листiв з фронту. Інодi вiн писав. Ми отримували трикутнички i читали, хоча його листи було нелегко прочитати. До школи вiн не ходив, а навчився читати та писати вiд брата, тому в тих листах було мало голосних, майже однi приголоснi. Доводилося швидше здогадуватися, анiж читати. Та хiба це було важливо? Головне, що отримали звiстку з фронту – значить живий. А щоб тато повернувся з вiйни, ми всi щодня пiсля обiду ставали перед образами i молилися: «Спасибi Богу i Матерi Божiй. Дай Бог, щоб тато прийшов додому». Помолимося i вiримо, що Бог почув нашу простеньку, але таку щиру дитячу молитву i з нашим татом буде все гаразд. Одного разу ми отримали вiд нього посилку, в якiй були канцелярськi зошити. Коли в село вступили нiмцi, то на березi рiчки, у кiнцi нашого городу, поставили свою кухню. – Не ходiть туди! – щодня наказувала нам мати. Спочатку ми дослухалися ii застережень i боялися навiть носа поткнути на город. Але дитяча цiкавiсть брала свое. До того ж у нiмцiв були такi привабливi рiзнокольоровi дротики! Як же не пiдiйти ближче та не розгледiти все своiми очима?! Коли вдома не було дорослих, я набралася смiливостi та й пiшла до кухнi. Один iз нiмцiв на березi рiчки якраз чистив пiском великий казан. Дивлюсь, а бiля кухнi лежать привабливi кольоровi дроти. – Пане, дай, – прошу i пальчиком на дроти показую. Вiн, напевне, усе зрозумiв, засмiявся, щось сказав по-своему, погладив мене по голiвцi. А потiм узяв якiсь щипчики i нарiзав шматки дротiв. Схопила я iх та мерщiй бiгти додому. Доки дорослi повернулися, я вже встигла познiмати обмотку, порiзати ii на невеличкi шматочки, нанизати на нитку та зробити намисто. Мама заходить до хати, а я вже красуюся в обновцi. Посварила мене за те, що ослухалася, але, мабуть, не дуже, бо я ще не раз бiгала до берега та просила дроти на намисто. Кiлька разiв один нiмець давав менi виваренi кiстки. Мати доварювала iх, i ми всi ласували. Часто нiмцi навiдувалися до хати за харчами. Старшi нас навчили: тiльки побачите, що зайшли до двору, залазьте на пiч i плачте якнайголоснiше. Заходять вони з автоматами до хати i свое: «яйко», «млеко», а ми ревемо на печi: «Ми нiмцiв боiмося!» Подивляться на нас, порахують нашi голiвки, що з-за комина виглядають, порегочуть та й пiдуть. Напевне, у них теж дiти були. А ось курей у дворi й самi ловили. Повiдривають iм голови i кинуть, а ми позбираемо тi голови та й варимо. Цiлу вiйну у нас прожила корiвка Зiрка. Кiлька разiв нiмцi хотiли забрати ii, однак, подивившись i порахувавши дiтей, залишали. Але якось нiмцiв привiв полiцай. Почали вони виганяти корову з хлiва, аж тут вискочила надвiр Тьотя i стала благати iх не забирати корову, бо дiти з голоду помруть. Вони нi в яку. Тьотя впала на колiна, заходилася благати нiмця, хапати його за руки, молити. Той навiв на неi автомата i мало не застрелив, але ми так налякалися, що не поховалися на печi, а почали ревти прямiсiнько посеред двору. Полiцай не зважав на наш плач, а нiмець подивився на нас, сказав щось тому та й пiшов геть з двору. За ним неохоче поплiвся полiцай. У садку у нас росла велика яблуня. Бiля неi був виритий окiп. Це була яма, на яку зверху поклали дошки й засипали землею. Там завжди стояв напоготовi каганець, а на долiвцi лежало кiлька дощок. Коли запалювали каганець, то на мене наводили жах землянi жаби, якi виповзали зi стiн на свiтло. Їх я боялася бiльше, нiж самих нiмцiв. У пам’ятi залишився епiзод, коли над селом почався бiй двох лiтакiв – нашого та нiмецького. Мати, Тьотя, материна сестра – всi молилися, дивлячись з окопу в небо. Бiй тривав довго. Нам було дуже-дуже страшно. Ревли двигуни лiтакiв, летiли запалювальнi кулi. На двох кiнцях села спалахнули, загорiлися хати, вкритi соломою. У тому бою наш лiтак збили, i лише пiсля вiйни вiдбулося перепоховання льотчика. Одного дня чуемо на вулицi галас, люди кудись бiжать. Побiгли й ми. Люди бiжать на шлях, «нашi», «нашi» – чути повсюди. У селi на красивому бiлому конi попереду iхав бородатий чоловiк. «Ковпак, сам Ковпак» – прошелестiло юрбою. Партизанiв зустрiчали хлiбом-сiллю. Вони дозволили мешканцям села забрати все з нiмецьких складiв. Люди кинулися розбирати харчi. Мати принесла пiвмiшка зерна, а надвечiр повернулася Тьотя, яку ми ледь пiзнали. Вона була вся покусана бджолами, але щiльники з медом таки роздобула. А через день село знову зайняли нiмцi. Вони видали наказ, якщо все не повернуть – розстрiл. Довелося матерi вiддавати зерно, але кiлька кiлограмiв усе-таки засипали у горщик та вночi закопали у садку. Дiйшли чутки, що наших демобiлiзованих односельцiв провозитимуть у вагонах залiзничною колiею за сорок кiлометрiв вiд села. Багато жiнок з вузликами вирушили туди пiшки з надiею побачити своiх чоловiкiв. Почала збиратися i наша мати. – І я хочу до тата! – плакала я. – Не можна, дитинко, це дуже далеко, – сказала мама. – А булочку вiд нього принесеш менi? – Гостинця обов’язково принесу, – пообiцяла мати та додала: – Якщо, звичайно, тата побачу. А повернулася вона за кiлька днiв стомлена, змарнiла. З батьком так i не зустрiлася. Роздала солдатам гостинцi та й пiшла додому. За районним центром був розмiщений концтабiр для радянських вiйськовополонених. Жiнки ходили туди, носили iм хлiб, варену картоплю. – Можливо, i наш там, – бiдкалася мати. – Голодний та холодний. – Хто ж тобi що там скаже? – озвалася Тьотя. – Хлiб за колючi дроти жiнки перекидають, то, напевне, можна побачити, хто там. – Пiду я сама, – сказала Тьотя. – Якщо побачу його, то iншого разу ти сходиш. А зараз залишайся з дiтьми. Так i вирiшили. Мати спекла хлiбину, вiдварила три картоплини, а Тьотя, помолившись перед дорогою, пiшла вранцi, коли на небi ледь почало сiрiти. Цiлий день мати, немов вiдчуваючи щось недобре, не знаходила собi мiсця. І недаремно. Пiзно ввечерi городами прийшла Тьотя. Вона була сама не своя. Зайшла в хату, впала на долiвку та почала так плакати, кричати та рвати на собi волосся, що ми полякалися, залiзли на пiч та притихли, як мишенята у нiрцi. Кинулася до неi мати, допитуеться, що сталося. Тьотя лише голосить. – Що?! Вiн там? Його вбито? – питаеться схвильована мама. – Нi! Нi! – тiльки й сказала Тьотя. – То що ж трапилося?! Ти була там? – Так! – кивае головою. – Вiддала все бiдолашним. – То що ж iще? – Нiмець… Нiмець… Мене спiймав! – голосить. – Згвалтував? – Так! Я не хочу жити! Не хочу! – кричить Тьотя та б’еться головою об долiвку. Для нас було незрозумiло, що трапилося з нашою Тьотею, але ми теж почали хором голосити на печi. З того дня Тьотю неможливо було впiзнати. Завжди роботяща, вона встигала i попоратися, i на своiй швейнiй машинцi людям щось пошити, i за нами приглянути. А то стала задумлива, якась розгублена. Ходить мовчки, мов примара, не розмовляе, не iсть, а як спати полягаемо, чути, як вона плаче. Мати ii заспокоюе, говорить, що не одна вона така, що люди на фронтi гинуть кожного дня, а у них удома маленькi дiти лишаються сиротами – вiйна принесла бiду в кожну оселю. Здавалося, трохи допомогло. Стала Тьотя приходити до тями. Дивиться сумними очима на свiт, та хоч iсти почала. Але одного дня вона знову впала на долiвку, заходилася кричати: «Важка я! Не хочу нiмця! Не хочу!» Ми не розумiли, що з Тьотею, але притихли, лише схлипуемо. Мати нас загнала на пiч, наказала спати. Та куди там, якщо вона про щось iз Тьотею шепочеться. Почули ми, що мати поведе ii до якоiсь бабцi, яка жiнкам допомагае. «Хай би куди мама Тьотю вiдвела, аби та не плакала», – подумала я. Наступнi днi Тьотя то лежала в лiжку, дивлячись порожнiми очима у стелю, то йшла до хлiва, перехилялася над великою дерев’яною дiжкою, ойкала та примовляла: «Не хочу нiмця, не хочу». Кортить спитати, чому вона про якогось нiмця все говорить, а боiмося, що почне знову плакати та голосити. Напевне, життя у ii лонi так жадало з’явитися на свiт, що та бабця не допомогла Тьотi. Незабаром мати нам сказала, що у нас буде братик або сестричка. Ми зрадiли, а Тьотя тихо мовила: «Все одно я його вб’ю». – Не треба, – попросила я. – Ми дитинку будемо няньчити, будемо ii любити. – А я – нi, – чомусь вiдповiла Тьотя. З часом вона змирилася зi своiм станом, i одного ранку ми прокинулися вiд крику немовляти. – Та погодуй же дитинку, – вмовляла мати Тьотю, яка лежала на печi, вiдвернувшись вiд немовляти. – Вона не винна, що Бог дав iй життя. – Я ii погодую, – сказала я. Мати посмiхнулася, а Тьотя не витримала, повернулася, подивилася на дитинку. – Ти поглянь, – сказала мати. – Це не хлопчик, а янголятко! – Дай менi його, – прошепотiла Тьотя i пiднесла малюка до грудей. Стьопа, так назвали хлопчика, дiйсно був схожий на маленького янгола. Волоссячко у нього було русяве, хвилясте, щiчки кругленькi, рожевi, носик невеличкий, кирпатий. Ми так полюбили малюка, що ладнi були будь-кому видряпати очi, хто називав його нiмцем. Тьотя швидко забула, що не хотiла цiеi дитини. Лише частiше стала у Бога просити пробачення… Батько був на вiйнi простим пiхотинцем. Одного разу iх викинули на Донбасi з парашутами на окуповану територiю. Нiмцi одразу ж усiх перестрiляли, а хто змiг живим приземлитися, того знаходили в лiсi та вели на розстрiл. Батька з другом знайшли на землi та повели до яру розстрiлювати. Вони змовилися, що падатимуть у яр ще до того, як пролунають пострiли. Так i зробили: попадали вниз, туди, де було повно трупiв, зачаiлися та лежать. Нiмцi дали по них чергу з автомата та пiшли собi геть. Тата куля не зачепила, а його друга поранило в плече. Напевне, нашi дитячi молитви допомогли. Ночами вони йшли окупованою територiею додому. Люди допомагали. Хто пустить заночувати, зiгрiе, хто нагодуе, хто дорогу пiдкаже. А коли треба було перейти велику рiчку, а мiст охоронявся, дiвчина закидала тата травою у човнi та перевезла пiд самим мостом, пiд носом у нiмцiв. Так батько дiстався рiдноi домiвки. Ми були зовсiм дiтьми, але розумiли, що треба тримати язика за зубами, щоб з татом не трапилося лиха. Чи вже хтось його побачив удома, чи здогадався, бо привiв полiцай до нашоi хати нiмцiв. Тато ледь встиг чкурнути по драбинi на горище. Нiмцi оглянули хату, не знайшли нiкого. А полiцай сказав, що якщо знайдуть батька, то усiх дiтей та дорослих разом iз ним розстрiляють. Коли нiмець полiз вгору по драбинi, то мати завмерла у нiмiй позi, а пiд нею вмить з’явилася калюжа. На тому горищi було геть порожньо, але тато знайшов невеличкий снiп конопель, присiв за ним i тримав його поперед себе руками. Нiмець пiднявся, посвiтив лiхтариком. До цього часу невiдомо, чи вiн дiйсно не помiтив батька, чи пожалiв дiтей, бо не помiтити було неможливо. Спустився нiмець донизу, махнув рукою, мовляв, ходiмо звiдси, та й пiшли вони з хати, а мати впала перед образами на колiна, залилася сльозами. А вже за кiлька днiв село звiльнили, i ми знову проводжали батька на фронт. Пам’ятаю, як поспiхом вiдступали нiмцi. Прокидаемося вночi вiд страшенного гуркоту та шуму. – Що це? – запитую злякано. – Нiмцi вiдступають, – радiсно каже мама. А потiм нам довелося ще три днi сидiти в окопi, бо окупанти познiмали дроти на стовпах i почали пiдривати бомби на своему аеродромi, що розташовувався у нас за селом. Це був вересень сорок третього року. Молитви нашi дiйшли до Бога, i тато, контужений, поранений, але живий, повернувся додому. Матерi вiн привiз якесь картате плаття, а менi – вiскозну хустку та кофтинку з коротенькими рукавчиками в червону i бiлу квiточку. У школу я пiшла у сорок четвертому роцi, коли ще тривала кровопролитна вiйна. Вдягнути не було чого, але Тьотя пошила менi плаття з невибiленого полотна. Потiм його пофарбували у червоний колiр. Скiльки ж то було радощiв! Як менi заздрили моi молодшi! До школи я йшла, не знаючи жодноi букви, не вмiючи рахувати. Але яка була жага знань! Класи були переповненi, у кожному бiльш нiж по сорок учнiв. Серед нас було багато переросткiв, бо за окупацii школа не працювала. За старими партами ми сидiли по трое. Чорнила не було, тому його самi робили з ягiд бузини або соку червоного буряка. Зошитiв теж не було, то писали де прийдеться: мiж рядками старих газет та на клаптиках паперу. Менi ж стали в пригодi канцелярськi книги, якi батько прислав з фронту. А ми в цей час спiвали пiснi про Сталiна, в читанцi на першiй сторiнцi був портрет Ленiна, на другiй – Сталiна. Пiд ним красувався напис: «Спасибi Сталiну за наше щасливе дитинство». На уроках ми розучували пiснi про Сталiна: З пiснею про Сталiна Починаем день, Кращих ми не знаемо На землi пiсень. Або ще така: Із-за гiр та з-за високих Сизокрил орел летить. Не зламати крил широких, Того льоту не спинить. І ми щиро вiрили в те, що Сталiн дуже пiклуеться про нас, дiтей, як пiклуеться рiдний батько. Тому на свята Жовтневоi революцii, Перше травня, День Перемоги старшi хлопцi йшли до лiсу та приносили барвiнок – вiчнозелений плющ. А дiвчатка в’язали вiнки, робили квiти з кольорового паперу, прикрiпляли iх до вiнкiв i прикрашали ними портрети Ленiна та Сталiна. У класi висiла одна лампа, було погано видно, особливо взимку. Але я дуже старалася i вчилася на вiдмiнно. На все життя я запам’ятала першу свою вчительку Надiю Іванiвну. Вона була молода, дуже вродлива i мала довгу чорну косу, яку заплiтала та iнодi вкладала вiнком на головi. Для мене Надiя Іванiвна одразу ж стала iдеалом, бо була дуже велична, гарна i добра. З першого класу я захотiла стати, як вона, вчителькою. Коли прийшла зима, то стало холодно, i менi вирiшили пошити чи то труси, чи гамашi, щоб було у чому ходити до школи. Але тканини ми не мали, i Тьотя пошила менi iх зi староi драноi ковдри. Резинки не було, тож щоб штани не сповзали донизу, вона пришила до них одну пiдтяжку. Обнова виявилася дуже колючою, i менi вона не сподобалася. Щоранку мама будила мене ранiше, щоб вдягти тi штани. – Доню, треба вдягати штани, – казала вона. – Бо змерзнеш. – Не буду! – одразу ж починала плакати я. – Вони кусаються! – Треба, бо застудишся, – вмовляла мене мати. – Нехай! – лементувала я. – Нехай застуджуся, але не буду iх вдягати! – Захворiеш! – Ну то й що?! – не вгамовувалась я. – Тодi ти не зможеш ходити до школи. – Як це? – Я переставала хлипати. – А ось так! Лежатимеш хвора на печi, доки не одужаеш, а iншi дiтки ходитимуть у цей час до школи. – А на моему мiсцi нiхто не сидiтиме? – розмазуючи сльози по обличчю, запитувала я маму. – Хтозна! Прийде новачок до класу, то де ж йому сидiти? Колючi штани, але дуже до школи хочеться! Зiтхала та вдягала iх, а наступного ранку починалося все спочатку. З плаща-намету Тьотя пошила менi пальто. Щоб було теплiше, замiсть вати набили його клоччям iз конопель. Також менi пошили бурки. Взимку вечорами при свiтлi каганця, коли я вже навчилася читати, мама i Тьотя пряли, а я читала. Всi попритихають, а я читаю «Муму» Тургенева. Але найбiльше нам подобалась казка «Сiренька качечка», де йшлося про те, як вона була поранена i не змогла з усiма полетiти у вирiй. Читаю i плачу, а зi мною плачуть усi в хатi. Можливо, тому я все життя люблю тварин i не можу зарiзати навiть курки. Навеснi всiх жiнок збирали у полi. Туди вони приводили своiх корiв, щоб орати колгоспну землю. Одна жiнка спереду тягне корову, а iнша ззаду – плуг. А вдома, щоб зорати город, ми, дiти, впрягалися в нього й тягли його за собою, а мати ходила за ним. Багато дiтей, закiнчивши чотири класи, змушенi були залишити навчання та йти працювати. У мене був дуже великий потяг до знань, то батьки вирiшили, що менi треба ходити до школи далi. …Якщо заглянути до словника iншомовних слiв, то слово «кок-сагиз» тлумачиться як багаторiчна рослина родини складноцвiтих, каучуконос. Мое поколiння знае про цю рослину не з книжок. Вона була виведена штучно з усiм вiдомоi кульбаби, лише в ii коренях було бiльше речовини, з якоi виготовляли потрiбну краiнi гуму. Ми ж, дiти, збирали пушок з рослини, де було насiння. Вивели ii у тридцять шостому роцi, а я почала ходити збирати пушок пiсля першого класу. Для цього Тьотя пошила менi полотняний мiшок iз зав’язками через шию. Збирали двома руками, складали у мiшечки, а ввечерi йшли здавати ланковiй до клунi. Там вона його зважувала та вела облiк. Частенько ми з Валею прокидалися рано i до школи встигали збiгати на поле i назбирати пушку з чужоi ланки, а пiсля урокiв уже йшли на свою. Напроти нас стояла хата, де, як розказували люди, у голод тридцять третього року донька зарубала свою матiр, м’ясо посолила та склала до бочки. – А ти знаеш, де вона голову матерi подiла? – якось спитала Валя. – Звiдкiля менi знати? – Вона ii вiднесла до клунi! – Та йди ти! – Не вiриш – спитай у моеi бабцi. – До якоi клунi? – запитую я, вiдчуваючи, що вже стае лячно. – До тiеi, де ми здаемо кок-сагиз. Сказала отак Валя i забула про все. А я, як iду здавати кок-сагиз, так i дивлюся, чи не лежить та голова у клунi. Сама туди заходити боялася. Спочатку за зiбраний кок-сагиз не давали нiчого, а потiм почали видавати за один кiлограм сто грамiв цукерок-подушечок. У кiнцi тижня я йшла до крамницi, куди вже були переданi списки, й продавчиня давала менi у кульку цукерки. Несу додому, а вони так пахнуть, так ваблять, що сил немае. Так i хочеться хоча б одну скуштувати! Понюхаю, але не iм. Притисну пакетика до грудей i несу додому. Вдома Тьотя (вона була за старшу) сховае iх у скриню, на якiй я спала, щоб потiм по п’ять штук видавати усiм до чаю. А чай з чого? З гiлочок вишнi та смородини. Здавалося б, i вiйна закiнчилася, а жити легше не стало. Селян зобов’язали сплачувати податки. Чи ти маеш, чи нi, – повинен здати державi сорок кiлограмiв м’яса, двiстi сiмдесят лiтрiв молока, дев’яносто яець. І все це безкоштовно. А де те м’ясо? Чи ми самi iли його? А ще примушували купувати облiгацii за грошi. Добре, що хоча б можна було податок сплатити грошима. То яйця самi не iли, здавали, а Тьотя шила людям потроху якусь одежину, заробляла копiйчину, то й сплачували податки. За кожне плодове дерево та кущ теж потрiбно було iх платити. А якщо врахувати, що дерева плодоносять гарно лише раз на два роки, то люди почали вирубувати яблунi, грушi, вишнi та сливи. Село, що колись потопало в садках, швидко стало «лисим». З болем у серцi батько вирубав усi дерева та кущi. Стало порожньо i сумно. Коло нас жила жiнка, яка залишилася вдовою. У неi була донька, моя однолiтка, Нiна. З нею ми мало товаришували, бо вона була хитрою та часто мене обманювала. Мiй батько допомiг вдовi вирубати садок, але один кущ червоноi смородини жiнка попрохала залишити. Прийшло лiто, а у нас нi садочка, нi ягiдки, нi яблучка. Тим часом у Нiни на городi (аж iз вулицi було помiтно!) зачервонiв ягiдками кущ смородини, який ми завжди називали порiчками. Я кiлька днiв ходила на вулицю та заглядала крiзь паркан на той кущ. А вiн ставав з кожним днем ще червонiшим, ще привабливiшим. І ось одного разу я вирiшила сходити до Нiни в гостi. Саме того дня ii мама пiшла в мiсто на базар, тож випадала слушна нагода. Прийшла до Нiни, а та й запитуе: – І чому це ти вирiшила прийти до мене, а не подалася до своеi Валi? – Згадала, що ти мене запрошувала погуляти разом. – А як же Валя? – пiдштрикуе мене Нiна. – Зачекае до завтра, – вiдказую, а самiй стае соромно. Погралися трохи у дворi, а я все нишком зиркаю на кущ порiчок. – Покажи менi, що у вас росте на городi, – схитрувала я, щоб заманити Нiну ближче до куща з ягiдками. – Ходiмо! – з легкiстю погоджуеться сусiдка, i ми вже ходимо вузенькою стежкою. Нiна розповiдае про городину, а я ii не чую, бо вже нiчого не можу чути, можу тiльки бачити один кущ, який весь аж червоний. – А ось це – порiчки! – Ми зупиняемося, не дiйшовши до куща, але я вже добре бачу стиглi ягiдки, якi рясно-рясно облiпили гiлки, сонце в них переливаеться янтарем, не даючи менi спокою. – Але рвати iх не можна, – нiби вгадавши моi думки, застерегла Нiна. – Чому?! – Бо пiд цим кущем похована нехрещена дитина. – І що тепер? – втрачаючи надiю скуштувати ягiд, запитую сусiдку. – Мама сказала, що та дитина прийде й задушить того, хто буде рвати та iсти ягоди, – каже Нiна та ковтае слину. І ми в це вiрили! Якi ж ми були наiвнi, не те що сучаснi дiти: ще розмовляти добре не вмiють, але вправно користуються комп’ютером. Страшенно хотiлося яблук! У нашому селi перед вiйною побудували нову школу на мiсцi, де колись був панський маеток. Зберiгся сад, який так i називали – «панський». Там росли великi старезнi яблунi. І це у пору, коли на сiльських подвiр’ях не було фруктових дерев! Тож ми, дiти, з нетерпiнням чекали лiта, часу дозрiвання на деревах яблук. Тодi до саду збiгалася вся дiтвора села, мов монголо-татарська навала. Хто мiг, залазив на яблунi, а iншi збивали яблука палицями з усiх бокiв. І яка ж то була насолода, коли вдавалося поласувати зеленим, ще не достиглим яблучком завбiльшки з волоський горiх! Особливо щастило тим, хто мiг дiстати яблучко хунтiвки. Воно було не таке кисле i нам здавалося солодким та смачним. А я ще й додому приносила яблучка братикам та сестричкам, бо пам’ятала, що найстарша, тому повинна про них пiклуватися. Попереду мене у класi сидiла дiвчинка Маняша. Їi батько не повернувся з вiйни, а крiм неi у родинi було ще трiйко маленьких дiточок. Вони дуже бiдували, тому Маняша ходила до школи по черзi з сестрою, бо не було у що вдягтися. Дiвчинка частенько приходила на заняття замурзана сажею. То рука в неi була забруднена, то шия, а то й щоки в сажi. Один з хлопчакiв почав з неi насмiхатися та дражнити ii. Удома я розповiла мамi про Маняшу. – А ти ii не дражнила? – поцiкавилася мама. – Нi. А що? – Бо у бiдноi вдови немае чим топити в хатi, а щоб дiти не замерзли вночi, вона iх кладе спати у пiч, – розповiла менi мати. – Як… у пiч? – А ось так, – зiтхнула мати. – Протопить пiч – не так, як треба, а як е можливiсть, тож вона нiякого тепла не дае, а ковдри у них немае, бо давно вже на харчi вимiняли, – i на нiч кладе дiтей у ще теплу пiч. – Там же темно i страшно! – Ось тому дiвчинка i брудна. А що поробиш? Краще вже в сажi, анiж замерзнути, – сказала мама та перехрестилася. Наступного дня у школi той самий хлопчисько знову почав тицяти пальцем у бiк Маняшi та насмiхатися з неi. Я розлютилася на нього не на жарт. І хоча була несмiлива, пiдбiгла до нього ззаду та й луснула долонею його по спинi з усiеi сили. Вiн не очiкував вiд мене такого, тож завмер з роззявленим ротом. – Якщо ти хоча б ще раз зобидиш Маняшу, – закричала я вже з переляку, бо й сама дуже злякалася, – то я… я… я таке тобi зроблю! – І що ти менi зробиш? – Хлопчак нахабно посмiхався. Я зрозумiла, що зараз вiн може мене вiдлупцювати, тому кинулася до нього та вчепилася в його пихате обличчя нiгтями. – Ось що! – верещала я, дряпаючи йому лице. – Ось що я тобi робитиму! – Вiдчепися! – заволав вiн. – Пришелепувата! З почуттям переможця я пiдiйшла до Маняшi та взяла ii за руку. Умить маленька долонька дiвчинки мiцно стисла мою на знак вдячностi, i на замурзаному худенькому обличчi з’явилася несмiлива усмiшка. З того дня ми з нею потоваришували. А одного разу Маняша змогла менi вiддячити. Дiвчинка принесла до школи справжне велике стигле яблуко! Я не знаю, де вона його взяла, але як тiльки школярi помiтили у неi в руках таку розкiш, то враз оточили ii колом i почали канючити: – Дай вкусити! – Дай маленький шматочок! – Залиш «кiсточку». Будь ласка! Так було завжди, коли хтось приносив яблуко чи грушку. Зазвичай давали вiдкусити лiпшим друзям. Я не просила, а лише дивилася на те яблуко жадiбними голодними очима. Маняша пiдiйшла до мене, надкусила яблуко, а потiм розламала навпiл. – Бери! – сказала вона, простягаючи менi пiв’яблука. – Це тобi! – Так нечесно! Ти iй багато дала! – загудiв натовп. Я подякувала подрузi й передала яблуко Валi. Чи то насправдi воно було таке смачне, чи менi здалося, не знаю, але отой солодкий смак запам’ятала на все життя. Лiто сорок шостого та сорок сьомого рокiв видалося дуже спекотним. Земля стомилася вiд спраги, але дощi десь забарилися. Врожаю не було, i для нас настали лихi часи. Вже пiсля Нового року в погребi було порожньо. Не було анi картоплини, анi бурячка, а про хлiб вже й годi говорити. Щоб не вмерти з голоду, дорослi брали мiшок, кочергу та йшли вночi до колгоспу. Там у буртах, засипана землею та соломою, була картопля – единий порятунок вiд голодноi смертi. Багатьох чоловiкiв ловили за цим заняттям i садовили за грати. Але люди робили це знову та ризикували, бо йшлося про життя дiтей, якi пухли вiд голоду. Одного разу пiзно ввечерi ми почули, що тато збираеться йти до колгоспу красти картоплю. Жiнки тихенько плакали, проводжаючи його. – Цитьте, – прошепотiв тато, – бо дiтей побудите. А самi, що б вам не казали, гнiть свое «не знаемо, де вiн». – Господи! – було чути плач матерi. – У мене немае вибору, – це тато. – А якщо спiймають? – зойкнула Тьотя. – Не спiймають, – каже вiн пiдбадьорливо. – Надворi така заметiль, що гарний хазяiн собаку не вижене. Одразу слiди снiгом занесе – i все. А не пiйманий – не злодiй. Я й так довго чекав слушноi нагоди. – Може, обiйдемося якось? – зашепотiла мати. – Як? Не можу бiльше бачити, як дiти дивляться голодними очима. Треба iх рятувати. – Якщо тебе пiймають та посадять… – почала мати. – Не каркай в дорогу, – зупинив ii тато. – Вiдчуваю, що все буде добре. І вiн, не запалюючи свiтла, вдягнувся й пiшов. Та хiба ж ми могли спати?! Попритихали, як мишенятка, та все вслухаемося у тишу. А надворi вiтер вие, завiрюха аж свище, виспiвуе щось жахливе та сумне. Дорослi теж не сплять, але лежать тихо, прислухаються. Час тягнеться нестерпно довго. Моя уява починае малювати найжахливiшi картини, хочеться плакати за татом, але я лежу тихо. Нарештi дверi в сiнях тихенько заскрипiли. Чи то завiрюха так пiдвивае? Потiм прочинилися хатнi дверi, увiрвався холод – вiдчула на собi, бо спала якраз бiля входу на скринi. Але то все неважливо! Головне, що тато повернувся. – Тихо! – наказуе батько. – Все добре! Вiн швидко обтрушуе з кожуха та валянок снiг, ставить кочергу бiля печi та кудись у темрявi ховае заповiтний мiшок. Я трохи заспокоiлася, пошепки подякувала Боговi за те, що тата не спiймали, i вже зiбралася спати, коли у дверi гучно загрюкали. – Вiдчиняй! Негайно! – загримiв чужий голос знадвору. – Господи! Що ж тепер буде?! – зашепотiла перелякана мати. – Спокiйно, – сказав тато, встаючи з лiжка. – Ви нiчого не знаете. Зрозумiли? Закалатало серце в грудях вiд переляку, аж дихати важко стало. Лежу та прислухаюся. Ось тато вiдкривае чужим людям дверi, вони вриваються до хати, i меншi дiти починають плакати вiд страху. – Засвiти свiтло! – наказують чужi дядьки. – А що трапилося? – питае батько й запалюе лампу. – А то ти не знаеш?! – Нi. – І з хати, хочеш сказати, нiкуди не виходив? – Та нi ж бо! Нi. – А чому ж вiд буртiв до твоеi хати слiди ведуть? – Цього не може бути! Богом присягаюся! – божиться бiдний батько. Чоловiк у заснiженому кожусi прискiпливо оглядае татовi валянки. – Кажеш, що з хати не виходив? – Так. – А чому ж вони у снiгу? – Не може бути! – стоiть тато на своему. – Ти брешеш! – вже кричить чоловiк у кожусi пiд плач переляканих дiтей. – На них ще е краплi вiд талого снiгу. – Так то ж я до вiтру надвiр виходив! – До вiтру кажеш? Брешеш, сучий потрух! До колгоспного майна руку простягнув? Ось i на кочерзi сира земля видна! Обшукай хату, – наказуе вiн другому чоловiковi. – Знайдемо картоплю, що накрав – довго ще своiх цуценят не побачиш! Мати не витримуе, закривае долонями лице i починае тихенько плакати. «Все, – думаю, – зараз знайдуть мiшок з картоплею i заберуть нашого тата до в’язницi». Почали вони робити обшук, заглядають усюди, а знайти не можуть. А батько стоiть посеред хати, як з хреста знятий. Скаженiють вiд злостi непроханi гостi, добре розумiють, що тато тiльки-но повернувся з колгоспного поля, а мiшок як крiзь землю провалився. Все обшукали, аж спiтнiли, а картоплi не знайшли. – Знаю, що ти крав, – каже чоловiк у кожусi. – Знаю напевне! – Ви ж самi бачите, що немае в мене картоплi, – запевняе тато. – Якби ж була, то чи не знайшли б ви ii? Шукайте, якщо ваша ласка! Знову почали чужинцi заглядати усюди, а мiшка знайти не можуть! – Іншого разу знайду, тодi не вiдкрутишся! – кинув непроханий гiсть зi злом i вийшов з хати, голосно грюкнувши дверима. Усi з полегшенням зiтхнули, перехрестилися, подякували Боговi. Ще довго не розмовляли, сидiли тихо та все прислухалися: чи не повернуться? Чи, бува, не пiдслуховують пiд вiкнами? Першою до тями прийшла Тьотя. Вона взяла в руки лампу, позаглядала у вiкна, затягла щiльнiше фiранки. – Ти й справдi повернувся з порожнiми руками? – тихо питае Тьотя батька. – Ще б пак! Пiвмiшка картопельки роздобув! – майже пошепки каже той. – Куди ж ти ii приткнув? – дивуеться мати. – У хатi геть усе перерили! Зазирнули у кожну шпарину! А тато посмiхнувся та полiз за пiч. Там вгорi були невеличкi пiчки, де ми завжди сушили одяг, а внизу, схована за бильцями лiжка, була пiчка бiльшого розмiру. Ось туди вiн i встиг засунути мiшок. Усе обшукали, а в те мiсце заглянути не здогадалися. Повеселiли жiнки, зрадiли дiти. Ще б пак! Найближчi днi не голодуватимемо! Картоплю швидко з’iли, i в хатi знову стало сумно – не було чого iсти. Якийсь час iли картопляне лушпиння, та швидко й те закiнчилось. Полiзла мати до скринi, дiстала едину теплу та гарну рiч – свою бiлу вовняну хустку. – Не треба, – каже батько. – Залиш собi. – А дiти? З голоду пухнутимуть? Зараз треба дiтей рятувати, а не про себе думати. Сiв батько на лаву, обхопив у вiдчаi голову руками. А що поробиш? Пiшла Тьотя до мiста та й обмiняла хустку на вiдро картоплi. А в мене почався авiтамiноз, на головi стало випадати волосся i з’явилися три лисини. Вранцi, перед школою, мати довго розчiсувала мене, намагаючись так заплести кiски, щоб не було видно лисин. А тут ще в школi сказали, що приiхав фотограф зробити свiтлини вiдмiнникiв навчання для Дошки пошани. Вчительцi довго прийшлося мене розчiсувати, щоб сховати тi моi лисини. Добре, що на свiтлинi не було видно моеi сукнi. Вона геть вся вигорiла, а на сiдницi була нашита величезна латка iншого кольору. У цей час у школi варили суп iз пшеницi та давали сиротам i бiдним. Я дуже соромилася йти iсти, то вчителька брала мене за руку й вела до столу. А у тому суповi – лише вода та варена пшениця. Інодi мене до себе додому запрошувала перша вчителька – Надiя Іванiвна. Яка ж вона була гарна! Волосся чорне, велика та товста коса була красиво вкладена навколо голови. Дивлюсь на неi з неприхованим захопленням i думаю: «Все одно ходитиму до школи та гарно вчитимуся, щоб стати такою ж, як Надiя Іванiвна. І лисин у мене не буде, а виросте така ж довга та блискуча коса». – Ну що, Марiчко, – каже вчителька, а менi дуже подобаеться, коли вона так до мене звертаеться. – Не передумала бути вчителькою? – Ну що ви?! Нiколи не передумаю! – вiдповiдаю я. Надiя Іванiвна посадить мене за стiл, а я очi на полицi продала. Там стiльки книжок! Як у бiблiотецi. Нагодуе мене вчителька, ще й книжку якусь цiкаву дасть почитати. Лише потiм я зрозумiла, що книжки – то був лише привiд запросити до себе та дати щось поiсти, бо так просто прийти до Надii Іванiвни я соромилася. Інодi мною керував голод, i тодi я рвала квiти, яких було повно насаджено пiд хатою (добре, що хоч iх податком не обкладали!), та несла букет вчительцi. Насправдi ж то був привiд, щоб вона чимось пригостила. Інодi вчителька менi давала коржика або оладку, а частiше пригощала козячим молоком. Надiя Іванiвна приiхала до нашого села на роботу. З собою вона привезла невелику валiзу з одягом, велику – з книжками, а ще привезла з собою… козу. Молоду вчительку поселили на другому поверсi школи, а козу – у шкiльному сараi. Влiтку тварина паслася у «панському» саду, а коли приводила козенят, то Надiя Іванiвна вiддавала iх нам на вiдгодiвлю. Усе лiто ми випасали та вигодовували козенят i сушили траву на зиму. Коли малюки виростали, ми повиннi були одного з них вiддати вчительцi, другого залишали собi. Якою ж радiстю було, коли та коза приводила не двох, а трьох дитинчат! На все життя образ Надii Іванiвни залишався для мене взiрцем краси та душевноi доброти. Іншим учням було не легше. Деякi дiти ходили до школи зовсiм пухлi, а дехто навiть не мiг до неi дiйти, то лежав вдома. Ледь дочекалися ми того року весни. Подекуди ще лежав на полях снiг, а люди посунули з лопатами та сапами на поле, де торiк вирощували картоплю. Перекопували землю та де-не-де знаходили картоплинки. Вони були пiсля зими мерзлi та гнилi, але все одно iх збирали. Називали таку картоплю «гнилушкою». Спочатку ii обмивали, клали у пiч та висушували. Потiм з неi обдирали шкiрку, товкли в ступi та пекли оладки. Наiмося iх, а тодi починаемо блювати. По тому з’явилася лобода, яку теж можна було iсти. А там пiшли щавель, бiла акацiя, конюшина. Їли все пiдряд, навiть листя з липи. Все здавалося смачним, бо завжди хотiлося iсти. Навеснi мати ходила на роботу до буртiв. Там жiнки перебирали картоплю, i iм дозволяли пекти та iсти ii, але це можна було робити лише на мiсцi. Мама сама не з’iсть, а сховае картоплю за пазуху та принесе нам додому. Дiстае ii нам, а вона в сажi, ми похапаемо та iмо. Мати дивиться на нас, посмiхаеться, а у самоi на очах сльози. А нам не зрозумiло, що з нею вiдбуваеться: ми ж iмо, то чому ж вона плаче? Скiнчилися жнива. На полях вже був скошений хлiб, пройшла погребка i стало майже порожньо, але й тодi не дозволяли збирати колоски, що подекуди залишилися. Та людей голод все одно гнав туди. В основному йшли дiти, бо iх можуть лише прогнати, а дорослих могли посадити до в’язницi. Пошила нам Тьотя полотнянi мiшечки, повiсили ми iх на плечi та й пiшли за колосками. Сидимо у лiсi, вдивляемося, чи не iде де об’iждчик. Страшно, але треба йти. Вискакуемо на поле, хапаемо тi колоски тремтячими руками та все оглядаемося. Побачимо якусь людину здалеку – бiжимо щодуху до лiсу, щоб там сховатися. Потiм знову йдемо, переборюючи страхи. Назбираемо у торбинки, несемо до лiсу, де стоiть мiшечок. Туди колоски пересиплемо, i знову на поле. Ноги босi, суха стерня впиваеться в дитячi нiжки, залишаючи в них болючi скабки, але треба йти знову i знову. Йдемо одного разу з Валею з поля. Дуже потомилися, бо ходили по колоски аж до сусiднього села. Спека стоiть. Хочеться i iсти, i пити. Дiйшли до мiсця, де у вiйну був нiмецький аеродром. А там великi ями залишилися пiсля того, як вiдступаючi вiйська пiдривали своi боеприпаси. Стоiть у тих вирвах жовта вода. Я зайшла у неi по колiна. – Яка тепла водичка, – кажу подрузi. – То давай скупаемося! – пропонуе та. Ми огледiлися – нема нi душi навколо. Понапивалися з тiеi ями води, поскидали з себе одяг та й полiзли купатися. Ото тiльки й радостi, що вода тепла! Прийшли додому, я розповiла матерi, де ми купалися. Вона нас висварила, бо вже не раз були випадки, коли дiти пiдривалися на мiнах та снарядах, якi залишилися в землi пiсля вiйни. Одного разу об’iждчик таки нас наздогнав. Ми так захопилися збиранням колоскiв, що не помiтили його. Вiн був на конi, з батогом у руках. Ми запiзно його вгледiли i з криками побiгли до лiсу. Майже бiля лiсу вiн налетiв на нас з брудними лайками та по спинах нас батогом, по спинах! Прийшли додому, плачучи. Одяг на спинi влип у закривавленi рани. Обмила нас мати, вклала поряд на лавцi, обробила рани чистотiлом, щоб знову могли йти за колосками. Зiбранi колоски товкли в ступi металевим товкачем, який називали ломом. Потiм остюки пропалювали на вiтрi у дерев’яних ночвах, i вже тодi пекли хлiб. Скiльки ж того року у нас, дiтей, було роботи! Треба i цвiт акацii рвати, i грушi-дички з лiсу носити та сушити, i колоски збирати. А я ще й на роботу ходила до лiсництва збирати сосновi шишки та на полi кок-сагиз. А якою була радiсною новина, коли сказали, що зернятка жовтоi акацii прийматимуть за грошi! Назбираемо мiшок стручкiв, потiм вдома висушимо, полущимо та бiгом несемо здавати. Восени менi за гарне навчання на урочистiй лiнiйцi в школi подарували справжнi панчохи. Скiльки ж то було радощiв! А на Жовтневi свята я отримала за роботу в колгоспi грамоту ЦК комсомолу. Їi вдома повiсили у рамочцi на стiнi. Взимку знову не стало чого iсти. Пiшли чутки, що люди iздять на Захiдну Украiну та мiняють там речi на зерно. – Поiду я на Захiдну Украiну, – сказав одного разу батько, – бо не виживуть дiти. – О Господи! – схлипнула мати. – Навiщо iхати у таку далечiнь? – втрутилася Тьотя. – Пiду до мiста, можливо, там вдасться щось обмiняти. Ходила вона пiшки до мiста цiлий тиждень, носила на базар речi, мерзла з ними весь день. Ми чекали ii з нетерпiнням та надiею, але щоразу Тьотя поверталася з порожнiми руками та вiдводила вбiк очi. Напевне, у людей вже не було анi зерна, анi борошна. Вийняла мати зi скринi ту сукню, що тато iй з вiйни привiз у подарунок. – Забирай, – каже батьковi. – Вона майже нова. Я кiлька разiв до церкви вдягала, i все. Тьотя дiстала свою хустку, материна сестра свою. Поiхав тато з цими речами на Захiд, а ми почали його чекати. І дочекалися! Привiз вiн тодi пiвмiшка зерна. Яка то була радiсть! У радянськi часи колгоспники мали право тримати присадибну дiлянку площею 0,30 га, незалежно вiд того, скiльки було членiв сiм’i, а службовцям давали по 25 соток. Пiсля вiйни в нашiй родинi було дев’ятеро людей. І ось на своiй дiлянцi були грядки з овочами, посаджена картопля та жито на хлiб. Житнi колоски жали серпами, потiм мололи цiпами, а вже зерно доводилося молоти на саморобному млинi. Хлiба завжди не вистачало на дев’ять ротiв, тож у тiсто додавали терту картоплю. Вiд цього хлiба ставало бiльше, але вiн не пiдходив, був не пухкий, а твердий, як цеглина, до того ж мав дуже неприемний присмак. Бiля нашоi хати було лише 25 соток, тому дали нам ще клаптик городу за селом. Вiд нашоi вулицi вiв провулок на поле, де був цей город. Його ми називали «бiля акацiйок», бо над дорогою росли кущi бiлоi акацii. З п’яти рокiв я сама ходила туди полоти картоплю. Весь час менi було там лячно. Якось почула, як Тьотя розповiдала, що на мiсцi нашого городу була садиба дiда Грицька. Жив вiн усамiтнено та тихо. Одного разу блискавка влучила в його хату, яка згорiла разом з господарем. А на тому мiсцi, де на городi ямка, був льох старого. Я почула цю розповiдь одним вухом i, коли прийду на город, усе ту ямку оминаю. Боязко, бо можна провалитися в льох, а там обгорiлий дiд лежить. А одного дня злякалася не на жарт. Іду провулком на город, пiсеньку наспiвую, аж раптом бачу – стоiть посеред дороги пiвень… без голови! Я так злякалася, що заверещала та побiгла чимдуж додому. – Там!.. Там!.. – захекана та перелякана, тичу кудись пальцем, а сама не можу слова вимовити. – Що трапилося?! – кинулася до мене Тьотя. – Там… – Тебе хтось зобидив? – Нi. – То що ж трапилося? Скажи менi, Марiйко! – Тьотя збризнула мое обличчя холодною водою. – Там пiвень без голови! – випалила я на одному подиху. – З вiдрубаною головою? – допитуеться Тьотя. – Нi! Там, на дорозi, стоiть пiвень, а в нього немае голови! – Такого не може бути! – усмiхнулася Тьотя, зрозумiвши, що нiчого страшного не трапилося. – Дитинко, тобi привидiлося. Заспокойся та йди на город, бо незабаром спека почнеться. – Не пiду! – сказала я. – Я боюся пiвня без голови. Пiшла Тьотя мене провести. Пiдходимо до того мiсця, а там стоiть пiвень… вже з головою! – Ось бачиш, – засмiялася Тьотя, – е у нього голова, а ти що казала? – Ти менi не вiриш, але у нього ii не було – я бачила на власнi очi! Лише пiзнiше я побачила у дворi, як кури можуть ховати голову пiд крило i так стояти на одному мiсцi. Здавалося, що у них насправдi ii немае. Чи я, мале дiвча, могла знати про таку курячу хитрiсть? І взагалi, у селi на той час не було навiть радiо, не те що телевiзорiв. Газети люди не виписували, бо в основному були або малограмотнi, або зовсiм неписемнi. А ми, дiти, вiрили у все що чули. Я навчалася в першому класi, у нас iшов урок письма. Я щось старанно виводила в зошитi, коли крiзь вiдчиненi вiкна увiрвалися звуки музики, якоi я нiколи не чула. Всi учнi завмерли, вслухаючись у тi дивнi звуки. – Це грае духовий оркестр, – пояснила нам Надiя Іванiвна. А вже за хвилину нам сповiстили, що цей день, двадцять першого вересня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року, вважаеться днем визволення нашого села вiд загарбникiв, тому всiх учнiв вiдпустили на свято. Ми побiгли до сiльського клубу, що його було збудовано перед вiйною. Там був великий балкон, на якому розмiстився оркестр. Ми стояли, зачарованi музикою, бо нiколи подiбного не чули, навiть тих музичних iнструментiв не бачили. На звуки оркестру почали пiдтягатися люди з усiх кiнцiв села. Потiм був мiтинг, пiсля нього виступали самодiяльнi актори з мiста. Я нiколи не забуду це свято – перший день нашоi перемоги. Скiльки ж то радощiв було в очах людей! Радощiв i смутку, бо ще тривала вiйна, всi чоловiки були на фронтi, i жiнки не знали, чи повернуться вони додому, чи нi. Що таке смерть, нам було вiдомо не за чутками, бо зiткнулися з нею ще в ранньому вiцi. У голодний сорок шостий рiк у нашому селi з’явилися два нетутешнi хлопчики восьми та десяти рокiв. За плечима у них були торбинки з якимись речами. Дiти ходили селом та вимiнювали домашнi речi на харчi. Якось надвечiр вони постукали до нашоi хати. Привiталися росiйською мовою. Мати пустила iх досередини. – Сiдайте, рiдненькi, – запропонувала вона. – Вiдпочиньте. – Дякуемо, – вiдказали тi в один голос та примостилися на ослiнцi. Сiли, а самi очi продали на стiл, де стояли глинянi полумиски. Там було порожньо. – Хто ви? Звiдки будете? – запитала мама. – Я – Коля, – сказав менший. – А це мiй братик Вася. Ми з Москви. – Як то?! З самоi Москви? – здивувалася мати. – Так. Ми жили з татом та мамою. Батька на вiйнi вбито, а мама померла, – розповiв Вася. – Родичiв у нас нема, то щоб з голоду не померти, ми зiбрали татовi й маминi речi та й пiшли по селах мiняти на харчi. – І так далеко зайшли, – зiтхнула мати. – Бо не всюди можна дiстати iжу, – по-дорослому сказав Коля. – Люди самi голоднi. Голод. – І там, у Москвi, теж голодно? – А звiдки ми вiзьмемо харчi? У дитбудинок не хочемо, тому й мандруемо селами. Усюди люди бiдують. – Так воно й е. А де ж ви ночуете? – Де прийдеться. Інодi люди пускають переночувати, а коли й у лiсi. – А далi? Що ви будете робити, коли надворi стане зимно? – допитуеться мама. – Додому повернемося, – серйозно вiдповiв старший братик. – Дорогу туди я знайду. – Як то? – Люди добрi пiдкажуть. Тiтонько, а вам не потрiбна тепла кофтина? Вона майже нова! – Вася швиденько зняв торбинку з плечей. – Нi, дитинко, – зiтхнула мати. – Нам потрiбнi харчi. – Тодi ми пiдемо далi, – чи то сказав, чи запитав Вася. – Зачекайте. Нiч на порозi. Куди ви пiдете? Повечеряете з нами, вiдпочинете, а завтра вже рушите далi, – сказала мама. Ми потiснилися за столом. На вечерю у нас було по варенiй картоплинi без хлiба та компот iз грушок-дичок, якi ми назбирали в лiсi. А щоб вiн був солодкий, Тьотя натерла цукровий буряк та вiдварила його у водi. Так званий сироп правив замiсть цукру, а вiдварений та вiджатий буряк залишили на снiданок. Хлопчики як за себе кинули тi картоплинки, запили компотом, подякували й одразу ж повеселiли. Вони були чимось схожi на нашого Стьопочку – такi ж гарненькi та бiлявi. Можливо, тому вони швидко з ним потоваришували. Коли старшi впоралися надворi та зайшли до хати, то всi трое спали на долiвцi, обiйнявши один одного. Вранцi братики поснiдали з нами буряком, попили водички та й пiшли. А вже за якусь годину за селом пролунав вибух. Стривоженi люди побiгли туди. Там, на узбiччi дороги, пiд великою липою вони знайшли понiвеченi тiла братикiв. Скорiше за все, тi сiли вiдпочити пiд деревом i на чомусь пiдiрвалися. Ховали хлопчикiв усiм селом. Поруч могили моеi бабусi Одарки викопали селяни яму та поховали iх у однiй трунi. Нiхто не знав iхне прiзвище, тому поставили дерев’яний хрест, де хтось iз чоловiкiв завбачливо вирiзьбив лише iмена. Ми, дiти, дуже плакали, бо так було шкода братикiв. Дорогою додому моя мама ще дужче розплакалася. – Ну досить вже, досить, – почала ii втiшати Тьотя. – Що тепер вдiеш? Смерть не вибирае, старий ти, молодий чи зовсiм дитина. Напевне, така була iхня доля. – Та воно-то так, – схлипнула мати. – Якби ж то я знала, що у тих дiтей вчора була остання вечеря, то не iла б свою картоплинку, а iм би вiддала. Нехай хоча б перед смертю наiлися. – Та чи наiлися б вони твоею маленькою картоплинкою? – зiтхнула Тьотя. – Усi ми голоднi, i дiти голоднi, i не знаемо, чи прийдуть кращi часи, чи помремо вiд голоду… А вже за кiлька днiв трапився у селi ще один трагiчний випадок. Був теплий лiтнiй день, тож я пiшла до рiчки випрати рушничок з кухнi та освiжитися. Стою на дерев’янiй кладцi, рушник намочила у водi i раптом побачила велику рибину. Я й завмерла! «Зараз вона пiдпливе ближче, – розмiрковую собi. – Я ii гепну мокрим рушником по головi, а потiм пiдхоплю руками та й принесу на вечерю. Ото всi зрадiють! Хвалитимуть мене, а я вiзьму собi найкращий шматочок». Я так замрiялась, що аж слинка потекла! А клята рибина, нiби вгадавши моi думки, почала мене дражнити. Пiдпливе ближче, подивиться пильненько, а тодi хвиць хвостом i зникне. Опiсля знову випливае та поглядае на мене. І тут звiдкiлясь з’явилася старша Маняшина сестричка Христинка. Бiжить берегом така весела, пiдскакуе, а разом з нею скачуть по спинi ii чорнi кiски. – Ходiмо на пiсочки, – покликала мене Христинка, – покупаемося. – Тихо, – засичала я, але було вже пiзно. Рибина зникла. – Чому тихо? – Христинка пiдiйшла до мене ближче. – Хотiла рибу спiймати, а ти ii сполохала, – вiдказала я сердито. – Дурненька! – засмiялась дiвчина. – Руками рибу вловити не можна! То пiдеш зi мною? – Нi, – сказала я, хоча мала намiр пiти скупатися, бо тут було i глибоко, i дно рiчки прогрузало. Зазвичай ми ходили купатися «на пiсочки», там був пiсок i на березi, i на днi. Христинка махнула менi рукою на прощання та побiгла далi. Незабаром прогримiв вибух. З кладки менi було видно, як вгору здiйнявся стовп води. Одразу ж люди повибiгали з хат та кинулися туди, де гримнуло. І я за ними. Коли прибiгла на мiсце подii, то побачила натовп людей. Жiнки голосили, а один чоловiк сидiв на пiску. Я пiдiйшла ближче й скрикнула вiд жаху. На березi лежала мертва Христинка. Їi тiло – усе в кровi, i однiеi ноги не було взагалi. – На мiну дитина наступила, то й пiдiрвалася, – сказав чоловiк. – Це ж треба, яке горе! Тут i моi дiтлахи купалися, а воно он як вийшло… – Треба ногу знайти та матiр сповiстити, – сказала якась жiнка. Хтось побiг до матерi Христинки, а чоловiк почав шукати у водi вiдiрвану ногу. Прийшла Тьотя й потягла мене за руку додому. – Там рушник, – сказала я, показуючи на кладку. – То збiгай забери. – Не пiду, – захлипала я. – Боюся! – Чого ти боiшся? – А якщо там нога плаватиме? Христинку так i поховали без ноги, а я ще довго боялася купатися в рiчцi. Все придивлялася, чи нема там ноги загиблоi дiвчини. Мiй дев’ятий клас був багатий на подii. Спочатку Тьотя мене силою потягла до церкви. – Не пiду! – плакала я дорогою. – Я ж комсомолка! – А як тато був на вiйнi, то до кого зверталася з молитвами за допомогою? – До Бога, але ж я тодi була зовсiм мала та дурна! – А Боженько допомiг йому i з полону втекти, i з оточення вийти, i додому повернутися. А ти думала, що б могло з тобою трапитися, якби ти пiшла тодi з Христинкою купатися? Бог тобi зберiг життя. – Все одно не пiду! – сказала я i зупинилася бiля самого порога церкви. – Донечко, – так Тьотя зверталася до мене. – Ось вислухай мене. Ти вже майже доросла, скоро школу закiнчиш, залишиш село, вступиш до iнституту. Тодi вже точно не зможеш пiти до церкви, бо якщо дiзнаються, то виженуть. А тобi потрiбно сходити, сповiдатися, причаститися. Треба Бога попросити, щоб тобi iншу долю дав, не таку, як нам, а кращу. То ходiмо, доки е така нагода. Я погодилася, пiшла та зробила все так, як наказувала Тьотя. У церквi я не довго розмiрковувала, про що благати Всевишнього. Я попросила, щоб Вiн дав менi змогу стати вчителькою. Це було мое найбiльше бажання. Пам’ятаю, як була траурна лiнiйка в школi, коли помер Сталiн. Тодi всi плакали, як за рiдним батьком. Я теж плакала. Сльози моi були щирi. А взимку захворiв наш улюбленець Стьопочка – син Тьотi. Вiн занедужав, заслаб, почав худнути та погано iсти. – Що у тебе болить, мое янголятко? – допитувалася схвильована Тьотя. – Нiчого, – казав хлопчик i прикривав своi великi блакитнi оченята. Потiм вiн почав жалiтися, що у нього болить голiвка. Прийшла фельдшерка та почала давати Стьопочцi якiсь пiгулки, робити йому щодня уколи. Але дитина танула на очах, мов свiчка з воску. – Зробiть будь-що, – благала Тьотя лiкарку, – аби лише вiн одужав. – Я i так роблю все можливе, – сказала та. – Але дитя тяжко хворе. – Що у нього? – Менiнгiт. Тьотя вiдкрила скриню, дiстала едину нову рiч, яка у неi була – вiдрiз на плаття. – Ось, вiзьмiть, – простягла iй. – Вiд щирого серця даю. Ми всi пiдходили до Стьопочки по черзi, гладили його русяве волоссячко, намагалися якось втiшити. Але невдовзi вiн вже майже нiчого не iв, став худеньким-худеньким, однi блакитнi оченята свiтяться. Йому i надалi продовжували колоти уколи, але страшний головний бiль не проходив. Одного разу, коли я прийшла зi школи, вiн мене попросив перенести його на теплу лежанку. – Менi дуже холодно, – тихенько сказав хлопчик. Я взяла його на руки, а вiн уже став легенький, як пiр’ячко. Поклала на лежанку, вкрила кожухом. – Тепер краще? – питаю. – Так, – вiдказуе бiдолаха ледь чутно. – Але все одно зимно. А ввечерi, коли всi були вдома, наш Стьопочка тихенько помер. Тьотя голосила, рвала на собi волосся, билася об землю. – Це за моi грiхи! – кричить несамовито. – Та якi там грiхи?! – мати намагаеться ii заспокоiти. – Ми всi небезгрiшнi. – Нi! Нi! Це мене Бог покарав за те, що хотiла дитину у своему лонi вбити! Пробач менi, мое янголятко! Пробач, дитинко! – побиваеться бiдна наша Тьотя. Наступного дня прийшли однокласники Стьопочки, принесли вiд школи вiнок. Поховали ми його, насилу Тьотю вiдтягли вiд могили, бо хотiла туди за домовиною стрибати. З того часу бiдолашну стало не впiзнати. Вона зробилася тихою, мовчазною та сумною. Краще вже б тужила чи плакала, анiж сидiла мовчки цiлими днями. Дивиться кудись помiж людей, думае про щось свое i нi пари з уст. Покличемо iсти за стiл – не йде. Сидить, нiби й не чуе нiкого. Мати ввечерi з ложки залле iй у рота щось, та мовчки проковтне i знову сидить. Ми вже i плакали, i вмовляли ii – не чуе нас. За кiлька днiв Тьотя нiби прокинулася. Схаменулася, пiдхопилася, кудись побiгла. Ми за нею. А вона впала на колiна перед образами i пробачення у Бога просить. Та так щиро, що ми не втрималися та розплакалися. З того часу тiльки те й робить: то сидить на лавцi у нiмому мовчаннi, то падае перед образами на колiна. Їсти зовсiм вiдмовилася. Матерi вдавалося в день залити iй до рота лише кiлька крапель води. Тьотя почала сохнути, як i ii Стьопочка. Викликали фельдшерку. Та оглянула нещасну й сказала, що тiло у неi не хворе, хвора душа. – Будьте до неi ласкавi та уважнi, – дала вона пораду. Та хiба ж ми не старалися?! Прийдемо, попритуляемося до неi з усiх бокiв, i розмовляемо, i плачемо, але Тьотя нас не чуе – i все. Я вже i книжку «Кривенька качечка» з бiблiотеки принесла. Сиджу, читаю, поглядаю на Тьотю. Хоча б один м’яз на обличчi поворухнувся! На сороковини пiшла з нами Тьотя на кладовище. Побачила могилку сина, згадала. Впала на неi, знову пробачення просить. Попрощалася з дитям та пiшла покiрно за нами додому. Йде така смиренна, така тиха, лише похитуеться, бо стiльки днiв нiчого не iла. Прийшла додому, лягла на дерев’яну лаву, руки на грудях склала. Нiби заспокоiлася, думаемо. Мати взяла ряднину, пiдiйшла до Тьотi, щоб ii вкрити. – Нема у вас, дiтоньки, бiльше Тьотi, – тихо сказала мати. – Померла вона. Вiд туги за дитиною померла. Полегшення у життi вiдчулося на початку п’ятдесятих рокiв. У той час ми вже не голодували, хоча розкошi не зазнали. Я вже не ходила в латанiй-перелатанiй та перешитiй сукнi, а мала ситцевi платтячка. Щолiта я ходила на роботу разом з дорослими в колгосп. Маняша взагалi пiшла працювати пiсля четвертого класу. Їй доводилося робити все нарiвнi з дорослими, не маючи поблажок для свого юного вiку. Вона з нетерпiнням чекала лiта, коли ми з Валею пiдемо на роботу i будемо цiлiсiньке лiто разом. Того лiта, коли я закiнчила дев’ятий клас, ми знову були разом. Зазвичай усi працювали в полi на покосах жита. Його чоловiки стинали косами, а ми, дiвчатка, разом з жiнками брали скошене та в’язали спочатку в снопи, якi складали в полукiпки по тридцять штук, потiм iх звозили на конях у велику скирту, поруч з якою працювала молотарка. Найприемнiшою була обiдня перерва, коли ми похапцем iли, запивали водою з дерев’яноi бочки та швидше бiгли до коней. Найбiльше нам подобалася кобила Ласка. Вона пережила тяжкi повоеннi роки, зорала не один гектар земельки, рятуючи людськi життя вiд голоду. Ласка була вже старенькою, але все ще працювала в колгоспi. Бiжимо наввипередки до кобили, а вона вже радiе, бо знае, що дамо шматочок цукру. А ми втрьох, я, Валя й Маняша, сiдаемо верхи та iдемо до рiчки напувати Ласку. Жартуемо, дурiемо, спiваемо «Три танкiсти похотiли iсти» та заливаемося смiхом. Бiля тихоi заводi зупиняемося. Ласка одразу ж йде пити воду з рiчки, а ми в платтях з криками бiжимо по водi, опiсля пливемо до протилежного берега. Води рiдноi рiчки приемно лоскочуть тiло, знiмають втому, надають сил. Впадемо на зелений морiжок, але лише на мить. Пiдхопимося, нарвемо ромашок, поплетемо вiночки, повбираемося. Доки Ласка скубе на березi травичку, пливемо до неi. Обмиемо iй впалi боки (нехай i вона освiжиться!) та знову повертаемося на поле. Так було майже щоднини. Одного серпневого дня ми повернулися з обiдньоi перерви, а Петрусь почав з нас кепкувати: – Смiливi на Ласцi кататися! Вона добра, лагiдна, на нiй i дитина зможе. А на Зонi боiтеся? Не знаю, хто таку кличку дав чорнiй кобилi, але вона iй пасувала. Зона була молода, норовиста i не кожного пiдпускала до себе. – Якщо такий смiливий, то сам на нiй катайся, – вiдказала я Петрусевi. – А я й катаюсь! А ось ви – боягузки! – Це ми боягузки? – Маняша стала перед ним, зухвало взяла руки в боки. – Ми такi ж, як i ви. У нас рiвнiсть! Чи ти не знав? – Якщо рiвнiсть, то сiдай верхи! – А й сяду! – Маняша гордо скинула голову. – Не слухай дурня, – тихо кажу подрузi. – Ти ж знаеш, що кобила не до кiнця об’iжджена. – Я йому доведу, що дiвчата нiчим не гiршi за хлопцiв! – голосно сказала Маняша. Не встигла я й оком моргнути, як подружка хвацько скочила верхи. І в той же час Петрусь цьвохнув кобилi по стегнах лозиною. Зона заiржала, стала дибки, брикнула задом, й за мить Маняша перелетiла через голову кобили i впала попереду неi. – Навiжений! – заволала я з Валею в один голос. Пiдбiгли ми до подруги. – Як ти? – питаемося. – Нiчого, – кривлячись вiд болю, вiдповiла Маняша. – Кiпчиком дуже вдарилася. – Ну що? Накаталася? – регоче Петрусь. – Ось я тобi… – Маняша показала йому кулака. – Що ти? Пожалiешся мамi? – І пожалiюся! – вiдказала Маняша, пiдводячись. Можливо, вони ще б довго сварилися, але раптом задзвонили у селi дзвони. Всi кинули роботу, повернулися в бiк села. Там вгорi стояв стовп чорного диму. – Пожежа! Хтось горить! Люди кинули роботу, побiгли в село. І ми втрьох побiгли. Дзвони завжди сповiщали про пожежу. Коли дiсталися вулицi, де горiла хата, там було повно народу, усi носили з колодязя воду у вiдрах. – Наша, наша хата! – скрикнула Маняша. Дiйсно, горiло iхне житло. Як навiжена, забiгала Маняша навколо. Вона помiтила своiх двох молодших братикiв, але матерi нiде не було. – Де мама? – питалася бiдолашна людей, але нiхто жiнку не бачив, хоча вона мала бути вдома, бо лише вчора повернулася з лiкарнi, де лiкувала хворе серце. Коли пожежу загасили, на згарищi знайшли обгорiлий труп. Скорiше за все, жiнцi стало зле, коли вона поралася бiля печi, тож так i померла з кочергою в руках. Маняша спочатку плакала, потiм завмерла, нiби закам’янiла. – Я вже нiколи не пожалiюся мамi, – тихо сказала вона, витираючи очi хусткою. Пiсля поховання вдови виникло питання, куди подiти дiтей? Житла не стало, родичiв у них не було. Сусiдка згадала, що у неi залишилася адреса двоюрiдноi сестри батька дiтей. Колись, ще до вiйни, вона приiздила до села в гостi з чоловiком, який був вiйськовим. Мати Маняшi була неграмотною, тому «генеральша» (як ii одразу охрестили в селi) про всяк випадок дала адресу сусiдцi, i та враз вiдбила на поштi телеграму в Москву, а наступного дня отримала вiдповiдь: «Скоро приiду». І справдi, за кiлька днiв приiхала «генеральша». Ледь не все село бiгало, щоб подивитися на ii шовкову сукню в червонi квiточки, яка була стягнена на талii червоним лаковим блискучим паском. А взута вона була в лаковi червонi туфлi на пiдборах з чорною пряжкою. Жiнка мала пихатий вигляд, а ii фарбованi кучерi весь час спадали на лоба та прикривали пiдмальованi вii. Менi ж запам’ятався запах ii парфумiв. Вiд неi незнайомо та приемно пахло. Я була поруч з Маняшою, коли жiнка кинула зверхнiй погляд на мою подругу. – Я прийняла рiшення, – сказала вона, а бiдна Маняша вiд напруження боляче стисла менi руку. – Я заберу тебе у свою родину. – Дякувати Боговi! – вирвалося у Маняшиноi сусiдки. – Глядiтимеш моiх дiтей, – продовжила «генеральша». – У мене двое хлопчикiв, а доглядальницi потрiбно платити грошi. Ти житимеш у нас, ми будемо тебе годувати та вдягати. Згодна? – А братики? – тремтячим голосом запитала Маняша. – Я не сонце, щоб усiх вiдiгрiти, – сказала жiнка. – Вони вже не такi й маленькi, щоб не вижити в дитбудинку. Маняша невтiшно розплакалася, а за нею тужливо затягли братики. Але що вдiеш? Наступного дня дiвчина була блiда як крейда, очi червонi вiд плачу, а в них – страх перед невiдомим майбутнiм. Щоб не травмувати молодших братикiв, якi спали у сусiдки, Маняша поцiлувала iх i тихенько вийшла з хати. Я пiшла проводжати подругу до автобусноi зупинки. Ми йшли мовчки. Попереду «генеральша», за нею – Маняша з приреченим виразом обличчя, поруч з нею крокувала я, а вже за нами потяглися сусiди дiвчини. Коли пiдiйшов автобус, Маняша не витримала. Вона припала менi до плеча, й ми обое розплакалися. – Не плач, – сказала я. – Не можна дорогу поливати слiзьми. – Менi страшно, – прошепотiла подруга. І стiльки в ii словах було болю та вiдчаю, що у мене запекло в грудях. – Все буде добре, – заспокоiла ii я. – Ти писатимеш менi, а коли станемо дорослими, ми обов’язково зустрiнемося. Добре? – Згода, – вiдказала Маняша й усмiхнулася крiзь сльози. – А ти не смiятимешся з моiх помилок, бо я лише кiлька рокiв провчилася в школi? – Ти що, моя дурненька?! Я буду рада звiстцi вiд тебе. Я нiколи, чуеш, нiколи тебе не забуду. І оте яблуко, яким ти мене пригостила, пам’ятатиму все свое життя! – заприсягнулась я Маняшi. – Пора! – дала команду «генеральша», коли автобус зупинився поруч нас, обдавши курявою. Сусiдки мовчки глянули на жiнку. – І не дивiться на мене так, – сказала «генеральша». – З голоду Маняша не помре – це я вам обiцяю. Жiнка взяла валiзу, пропустила поперед себе дiвчину, а потiм повернулася i вже з салону автобуса сказала: – І не «генеральша» я, а «майорша». Це так, до вашого вiдома. Жiнки на те нiчого не вiдказали. Братикiв Маняшi забрали до iнтернату, а вiд неi я не отримала жодного листа, так i не дiзнавшись про ii подальшу долю. Проте свое слово я стримала: я все життя пам’ятаю i ii замурзане личко, i нашу дружбу, i оте незвичайно смачне яблуко… Того ж лiта батько добудував нову хату, i ми справили входини. Як порiвняти з нашою старою похиленою хатинкою, то вона здавалася такою великою, просторою та свiтлою. Новенькi мостини приемно скрипiли пiд ногами, нiби наспiвуючи пiсню. Всюди пахло фарбою та свiжою деревиною. Не встигли ми навтiшатися новим помешканням, як материна сестра заявила: – Я поiду вiд вас. – Коли? Чому? І куди ти поiдеш? – У мами посипалися питання. – До Горпини, що живе на кiнцi села, приiхала ii донька з Донбасу. – Це та, яка перед вiйною вийшла замiж за шахтаря та поiхала з дому? – Саме так. Я розмовляла з цiею жiнкою, i вона менi розповiла, що живе у невеличкому шахтарському мiстечку. Гарно там! І квартири з усiма вигодами дають. – І хто тобi ii там дасть? – у розмову втрутився батько. – Чекае на тебе квартира з водою та вбиральнею! Жили в тiснотi та бiднотi, а тепер i хата е, i не голодуемо. Чого тобi тут не вистачае? – Хочу iншого життя для своеi доньки. Звичайно, я вам усiм вдячна за те, що сприймали мене з донькою як найрiднiших людей, але тепер iншi часи. Я не хочу, щоб моя дитина на весь вiк залишилася працювати в колгоспi та жити в селi. – Ти диви яка! – хмикнув батько. – Мiською захотiлося бути! Руки бруднити набридло! Чи гнiй почав бiльше тхнути? – Зовсiм не так. Доведеться бруднити не лише руки, а й усе тiло, – сказала жiнка, – бо я працюватиму шахтаркою. – Шахтаркою?! – вирвалося в мене. – Але це неможливо! У нашiй соцiалiстичнiй краiнi давно заборонена праця жiнок на шахтах! – Це вас так вчать у школi, – мовила вона, – але зараз не вистачае чоловiчих рук, а шахти повиннi працювати, тому й моi, жiночi руки, знадобляться. – Це неможливо! – знову палко заперечила я. – Там працюють жiнки-шахтарки – так менi сказали. І iм надають житло. Тож я збираю речi та вiд’iжджаю. – Коли? – запитала мама. – Завтра. – Як? Так швидко? А як же Наталiя? – Я поiду з донькою. – О Господи! – У мами покотилися сльози. – Як так можна? Не знаючи куди i як? А якщо там не приймуть тебе на роботу? – Кiлька днiв я зможу пожити у знайомоi жiнки, потiм влаштуюся на роботу, менi дадуть кiмнату в гуртожитку, а опiсля i свою, окрему квартиру. – Гарна казка, – зiтхнув батько. – Але завжди добре там, де нас нема. Можливо, хоча б дитину залиш у нас, доки сама влаштуешся? – Нi! – скрикнула Наталiя. – Я поiду з мамою! Наступного дня ми проводжали iх усiею родиною. Материна сестра вклонилася рiдному подвiр’ю, нiби вiдчуваючи, що вже нiколи сюди не повернеться. А в новiй хатi зосталися тiльки нашi мати з батьком та нас трое. Менi залишалося пожити в батькiвськiй оселi усього рiк. По тому я закiнчу школу та поiду вчитися… Тепер нас називають дiтьми вiйни. Якось це неправильно. Вiйна вмиваеться людськими слiзьми, живиться тисячами загиблих людей, запивае iх людською кров’ю, йде по кiстках, руйнуе не лише мiста та села, але й душi. Вона жорстока, вона – вбивця, вона – розлучниця, вона вiдiбрала, вкрала та зжерла, нещадно проковтнула наше дитинство. Вiйна не може мати дiтей, але нас чомусь називають дiтьми вiйни… Частина друга Із мого щоденника …серпня 1954 р Один з товстих загальних зошитiв, що я купила для навчання, залишила для щоденника. Пiдписала «Зошит номер 1», адже попереду таке цiкаве та довжелезне життя! Скiльки ж буде списано мною таких зошитiв? Один? Два? Нi, iх буде багато, бо стiльки всього цiкавого попереду! Зараз спробую вгадати, що на мене чекае. Спочатку я вступлю до педагогiчного iнституту, закiнчу його, пiду працювати вчителем. Нам, молодому поколiнню, доведеться зробити багато справ, щоб наша держава стала ще кращою. І я працюватиму на благо краiни там, де знадобиться. Колись я зустрiну хлопця, з яким одружуся, i у нас буде… Про що я думаю?! Сором та й годi! Треба думати про iспити, якi вже на носi! І взагалi, навiщо писати здогадки? Попереду прекрасне i довге життя! І я сповнена лише чудових мрiй! …серпня 1954 р Як добре Петрусевi! Вiн на рiк старший за мене з Валею, тож уже навчаеться в iнститутi. А ми трусимося на кожному iспитi, як кролики, боiмося не скласти. Валя якось простiше дивиться на життевi речi. – Не вступлю цього року – приiду наступного! – сказала i смiеться собi. – А менi потрiбно лише зараз! – вперто кажу я iй. – І що змiниться за цей рiк? Ще все життя попереду! Звичайно, менi теж хочеться швидше з гордiстю сказати: «Я – студентка!» Але, якщо цього не станеться, плакати не буду. – А я буду, – кажу я. – Якби ти знала, як моi батьки мрiють, щоб я вступила до педiнституту, вивчилася, стала вчителькою. Я не можу. Не маю морального права не справдити iхнi надii. – А якщо не вийде? Що тодi? – Повинно вийти! – твердо кажу я iй. – До того ж я сама мрiяла стати вчителькою з першого класу. – Як наша Надiя Іванiвна? – Так! Як вона. А тепер не заважай менi вчити, бо точно не складу iспити. Ми з Валею подали заяви до педiнституту. Для мене, для моiх батькiв це було дуже важливо. Змученi тяжкою працею в колгоспi, неграмотнi, вони хочуть, щоб я, найстарша дочка, мала iншу долю. Тому i не забрали мене зi школи пiсля четвертого класу, щоб я йшла в колгосп на роботу. Вони зробили все, щоб я закiнчила школу, стала iнтелiгенцiею, щоб не гнула спину за трудоднi, а могла ходити до школи в новеньких туфельках, у чистому одязi. Я навiть не допускаю думки, що може бути, коли я провалюся. Нi, я повинна вступити до iнституту. І це мае статися цього року, зараз, а не потiм. …серпня 1954 р Не можу навiть повiрити у таке щастя! Сьогоднi я знайшла свое прiзвище у списку тих, хто вступив до iнституту! Спершу я не повiрила, хоча була майже впевнена, що мене зарахують. Я навiть очi протерла i прочитала свое прiзвище ще раз. Серце шалено калатае у грудях, готове iх розiрвати, а менi хочеться i смiятися, i плакати водночас вiд такого щастя. Хiба це не справжне щастя?! Про цей день я мрiяла десять рокiв! Упродовж десяти рокiв я наполегливо, терпляче та вперто йшла до нього. Здiйснилося! Збулося! Тепер я справжня студентка! Я житиму в мiстi, ходитиму на лекцii до поважних викладачiв. Кожен день наближатиме мене до заповiтноi мрii – стати вчителькою. Валя теж вступила. Тепер ми проведемо разом з нею ще п’ять рокiв. Як же гарно на душi! Вона радiе, спiвае, готова обiйняти весь свiт, цей прекрасний свiт, щасливе майбутне i все-все-все! Валя чекатиме вечiрнього потяга, щоб поiхати додому. А я не можу так довго очiкувати. Вийду за мiсто, знiму туфельки та босонiж побiжу швидше додому. Що зараз для мене п’ятнадцять кiлометрiв?! Я не пройду iх, пролечу, щоб якнайшвидше сповiстити батькам радiсну новину. Шкода, що Тьотя не дожила до цього щасливого дня. Вона також радiла б зi мною. …вересня 1954 р Сьогоднi я з Валею знайшла будинок, де можна винайняти кiмнату. Адресу нам десь роздобув Петрусь. – Там добра господиня, – сказав вiн. – Не лаятиметься, бо у неi завжди квартирують студентки. – А якщо ми iй не сподобаемося? – завагалася я. – Щоб ми та не сподобалися? – розсмiялася Валя. – Та такi дiвчата, як ми, на дорозi не валяються! Чи не так, Петю? – Звичайно! – сказав той i подивився на мене якось по-iншому, не так, як завжди. Його погляд був повний нiжностi та захоплення. Я зовсiм знiтилася, зашарiлася, опустила очi й почервонiла. «Ну, Валюшко, начувайся! – думаю про себе. – Завжди ти ставиш мене у незручне становище». – А Нiна? – запитала Валя. – Що Нiна? – Вона ж твоя сусiдка. – Ну то й що? – Вона прохала знайти житло, щоб жити з нами разом. – Якщо Нiна стала студенткою цього ж iнституту, то це ще не означае, що вона повинна жити разом з нами, – сказала я невдоволено, бо чомусь не дуже хотiлося жити iз сусiдкою пiд одним дахом. – Дiвчата, – Петрусь втрутився у нашу розмову, – не сперечайтеся. Хазяйка гарна, але може прийняти на квартиру лише двох студенток. – Ось i добре! – задоволено сказала я, i настрiй у мене зразу полiпшився. Дiйсно, власниця будинку виявилася доброю старенькою. Лiдiя Максимiвна займала одну кiмнатку, а нас провела до iншоi. Стара шафа, стiл для занять, покритий чистою вишиваною скатертиною, полиця для книжок, на якiй у порядку зростання стояли слоники, одне лiжко – ось i все, що могло помiститися в цiй невеличкiй кiмнатцi. Все чистеньке, акуратненьке, прикрашене вишиваними серветками. – А тут наша з вами кухня, – сказала Лiдiя Максимiвна. – Можете на плитi готувати iжу. Подобаеться чи нi? Нам, звичайно ж, сподобалося. – Ми залишаемося, Лiдiе Максимiвно, – вiдповiла за двох Валя. – Коли можна привезти речi? – Та хоч зараз! Ми перевезли своi речi того ж дня. А ввечерi вже спали з Валею на одному лiжку пiд однiею ковдрою. …вересня 1954 р Уранцi Валя заправляла лiжко, коли покликала мене: – Марiйко! – зашепотiла вона. – Йди-но швидше сюди! Я пiдiйшла. – Дивися! Що це? – тикнула вона пальцем на простирадло. Там, на лiжку, в тому мiсцi, де вночi знаходилися нашi ноги, було безлiч маленьких цяток кровi. – І дiйсно, що це? – Давай запитаемо Лiдiю Максимiвну, – запропонувала подруга. – Чи й не дивину побачили! – посмiхнулася господарка. – Це ж ви блощиць натовкли ногами. – Блощиць?! – перепитали ми в один голос. – А то ж кого?! Вам у селi комарi та мухи надокучають, а в нас, у кого дерев’янi будинки, всюди живуть блощицi. Та ви не бiйтеся, великоi шкоди вони вам не завдадуть, – заспокоiла Лiдiя Максимiвна. Коли господарка пiшла, Валя запропонувала: – Давай знайдемо iнше житло. Я боюся блощиць. – Отака завжди смiлива, а маленьких блощиць злякалася! – посмiхнулася я. – Я не жартую. – І де ти посеред навчального року знайдеш житло? Чи ти думаеш, що живеш у великому мiстi, де повно людей, якi здають помешкання? – кажу я iй. – Все одно можна спробувати. – Зваж, що будинки тут майже всi дерев’янi, тож не виключено, що i там будуть блощицi. – Можна пошукати квартиру в цеглянiй будiвлi, – вже не так наполегливо каже Валя. Бачу, що вагаеться. – Ти гадаеш, що знайдеться ще хтось, хто здасть нам кiмнату за таку платню? – Не знаю, – зiтхае Валя. – Якщо у тебе е можливiсть платити втридорога, то шукай, – кажу я. – А я звiдси нi ногою! – Куди я пiду без тебе? – запитуе Валя i обiймае мене за плечi. – Житимемо тут та годуватимемо цих ненажерливих блощиць. Хтось же повинен iх пiдгодовувати, чи не так? Ми засмiялися, i в цей час заходить до кiмнати наша господарка. – Що ви тут, подружки-реготушки, смiетеся? – Весело та радiсно жити, – вiдповiдае Валя. – Хоч би як там було, а вiйну пережили, голод, то тепер уже краще. – А буде ще лiпше, – кажу я iз запалом. – Життя нове будуватимемо, комунiзм! – Я вже не доживу до комунiзму, – зiтхае старенька. – А вам, можливо, доведеться при ньому пожити. – Обов’язково поживемо! Нам, молодому поколiнню, його будувати. Нам при ньому жити. – От i добре, – погоджуеться Лiдiя Максимiвна. – А я думаю про те, що звикну дiвчата, до вас, як до рiдних, а ви знову розлетитеся, мов пташечки, по всьому свiтовi та забудете мене. – Ну що ви, Максимiвно! – кажу я та обнiмаю стареньку за плечi. – Ми будемо до вас навiдуватися. – Дiвчатка, що жили перед вами, теж так обiцяли. А тодi… Втiм, листiвки до свят надсилають, i на тiм спасибi. Одна я залишилася на цьому свiтi, зовсiм одна, – зiтхае вона. – А у вас дiтей немае? – обережно запитую я, дивлячись на стiну сусiдньоi кiмнати, де у рамках висять свiтлини молодих хлопцiв. – Все було у мене, – каже жiнка i не помiчае, як з очей котяться двi сльозинки по зморшках та десь губляться на обличчi. – І гарний чоловiк був, i три сини, як три соколи. Всiх забрала клята вiйна. Нiхто додому не повернувся. Одна тепер радiсть – ваш веселий щебет у хатi почути. Коли Лiдiя Максимiвна пiшла, Валюшка тихо менi шепнула: – Я нiкуди звiдси не пiду. Нехай мене цi ненажерливi блощицi до кiсток з’iдять! – Я – теж, – сказала я. …сiчня 1955 р Я – нездара. Я – телепень. Звiдки в мене була така впевненiсть, що я все, як слiд, вивчила та добре пiдготувалася до iспитiв? На першiй сесii отримала трiйку з геологii. Це неприпустимо. Це – моя перша поразка. Чи то я недовчила, чи викладач був до мене надто суворий – зараз достеменно важко сказати. Але факт залишаеться фактом. Я маю одну трiйку. Це означае, що до наступноi сесii я не отримуватиму стипендiю. З якими очима я поiду додому? Як тепер менi дивитися в очi татовi та мамi? Приiхати й сказати: погляньте, яку нездару ви виховали! Я не справдила надii батькiв. Тепер менi боляче й сумно. Не знаю, що б я робила без Валi, без Петруся. Пiвдня я проревiла вдома. Весь цей час мене намагалася втiшити Валя. – Ну не кiнець же свiту настав?! – каже вона менi, зрозумiвши, що слова втiхи на мене не дiють. – Тебе ж не виключили з iнституту? То чого ж так побиватися? – Як я подивлюся в очi батькам? Вони розраховують на те, що я отримаю стипендiю. Я теж на це сподiвалася. Розумiеш, що це повиннi були бути першi моi грошi у великому життi?! А я iх не матиму, бо я – нездара! – Досить ревти! Вже вся подушка вiд слiз мокра, – заявляе Валя. – А Петрусь надворi вже зовсiм закляк, чекаючи на тебе. – Що йому треба? – Витирай сльози, вдягайся та йди до нього, дiзнайся сама. Неохоче вмиваюся, витираю рушником обличчя. У дзеркало хоч не дивися – очi пухлi, нiс червоний, як у Дiда Мороза. Шкода Петрика, який на морозi аж пританцьовуе. – Чого тобi? – питаю замiсть привiтання. – Ходiмо зi мною. Я тобi щось покажу. – Менi зараз тiльки гуляти, – кажу я, вiдчуваючи, що на очi знову навертаються непроханi сльози. – Ходiмо, – наполегливо каже вiн. – Треба з тобою поговорити. Неохоче беру його пiд руку, кудись плетуся по кучугурах снiгу. Незабаром ми опиняемося на центральнiй вулицi мiста. Там, на головнiй площi, неподалiк пам’ятника Ленiну, височить ялинка. На нiй безлiч скляних рiзнокольорових кульок та «дощика». – Яка краса! – кажу я захоплено. – Ось бачиш! А ти не хотiла йти! Ми, як маленькi дiти, обходимо ялинку, милуючись ii вбранням. – Чи ти бачила таку красу? – запитуе Петрик. – Де? У селi? – я гiрко посмiхаюся. – Можна подумати, що у вас у хатi така була. – Нi в мене, нi в тебе такого не було. Але життя з кожним днем стае кращим. А ще лiпшим його зробити повиннi такi, як я i ти. – Та я ж трiечниця. – Це буде тобi наукою. Треба бiльше сидiти за книжками. Сама подумай, чи можна збудувати нове, краще життя для наступних поколiнь, якщо пiсля кожноi невдачi розпускати нюнi?! На помилках вчаться, а труднощi нас не повиннi зламати, мають лише загартовувати. Пам’ятаеш книгу «Як гартувалася сталь»? – Звичайно! – Їм не легше було, нiж нам. Чи варта ота трiйка таких слiз? – Перед батьками соромно. Вони й так ледь-ледь кiнцi з кiнцями зводять. Була надiя на мою стипендiю… – Треба набратися мужностi, щоб до наступноi сесii добре пiдготуватися. Не вiшай носа! Ходiмо туди! – Петрусь вказуе пальцем на гурт молодих людей, якi зiбралися навколо гармонiста i вже починають щось наспiвувати. Не пам’ятаю, скiльки часу ми спiвали бiля ялинки. Я схаменулася, що вже надто пiзно. – Менi негайно треба повертатися додому, а то Максимiвна не впустить до хати, – кажу я Петрусевi, пiдхоплюю його пiд руку, i ми майже бiжимо. Бiля двору зупиняюся, щоб вiдхекатися, кладу голову Петрусевi на плече. – Дякую, що витяг мене з дому, – кажу я i пiднiмаю очi, щоб на нього подивитися. Не встигла я схаменутися, як Петрусь швидко нахилився до мене та поцiлував у щоку. Як жаром обпекло! На мить я завмерла вiд несподiванки, а потiм схаменулася. – Навiщо? – чомусь запитала я. Швидко повернулася i, не попрощавшись, побiгла до хати, забувши зачинити хвiртку. – Що з тобою? – запитуе Валя, коли я, вся зашарiвшись, влетiла до хати. – Нiчого, – вiдказую. – Тiльки не треба менi брехати. Я ж тебе добре знаю. Я роздягаюся, струшую снiг з одягу. – Я не поiду з Петрусем додому одним потягом, – кажу Валi. – Вiн тебе чимось образив? Так я йому за це всi патли повискубую! – Гiрше! – кажу я та заглядаю в люстерко. Мiсце поцiлунку горить, пече вогнем. – І все ж таки? – Вiн… Вiн мене… поцiлував, – майже шепочу я. – От дурна! – смiеться Валя. – Виходить, наш Петрусь у тебе закохався? – Ти так гадаеш? – перелякано запитую ii. – Хiба кохання таке? – Звiдки я знаю, яке воно? – Нi, – заперечую я. – Кохання не таке. – А яке ж воно? – Не знаю ще, але воно iнакше. …сiчня 1955 р – Не треба так, доню, перейматися, – втiшала мене мати, дiзнавшись про мою трiйку. – Звичайно, прикро, але не для того ми з батьком стiльки рокiв мрiяли про твое навчання. – Я вас так пiдвела, – плачу я. – Не справдила вашi сподiвання. – Марiйко, – батько потер руки. – Звiсно, нам буде трiшки важче, але це не бiда. Ти завжди була старанною у школi, працьовитою вдома. Ми пережили набагато важчi часи. Чи нам звикати до труднощiв? – Пробачте менi, – заливаюся сльозами. – Досить розводити сирiсть, – каже батько. – Робитимемо все можливе й неможливе, щоб ти вивчилася. – Щоб не гнула, як ми, спину все життя в колгоспi, – додае мати. Менi хочеться впасти перед ними на колiна, цiлувати руки, але у нас так не прийнято. А як же я боялася, що батьки скажуть: «Кидай навчання, якщо такий телепень!» – Дякую вам, – кажу я, а мати витирае моi заплаканi очi. – Я обiцяю, що прийде час, коли ви з гордiстю зможете сказати односельцям, нашим сусiдам, родичам та знайомим: «Наша старша донька працюе вчителькою!» – Дай-то Боже! – каже мати i кладе хрест на груди. …травня 1955 р Зiзнаюсь чесно: менi було трiшки заздрiсно, що я не отримую стипендiю, а Валя, яка не так серйозно ставилася до навчання, ii мае. Але це не чорна, а бiла заздрiсть. Ночами уявляю тi сто вiсiмдесят карбованцiв стипендii, якi мала б отримати, i душу давить камiнь образи на саму себе. Але вже нiчого не можна змiнити. Я з нетерпiнням i деяким острахом чекаю наступноi сесii. Тепер я вже не маю жодного права схибити. А зараз iжджу щонедiлi до села. Батьки кладуть менi до валiзи буханець домашнього хлiба, шматочок сала, два лiтри молока, картоплю та цибулю. Я привожу трiшки гречки для супу, а Валя – макарони. Разом з нею ми варимо його, засмажуемо салом, а потiм iмо тричi на день. У складчину набагато легше харчуватися. Наша господарка працюе завгоспом у дитбудинку для сирiт. Вона готуе собi страви на тiй плитi, що й ми. З ii каструлi смачно пахне, але я нiколи не дозволяю собi заглянути пiд кришку. Сьогоднi Валя запитала мене: – Як ти гадаеш, що у неi в каструлi? – Не знаю, – вiдповiла я. – То давай подивимося, – запропонувала подруга. – Не можна! – Чому?! Ми ж не будемо красти, а лише подивимося, що так смачно пахне. – Що лежить там, – я вказала пальцем на каструлю, з якоi йшов такий привабливий запах, – не наша справа. А пiдглядати чи то в спальню чужоi людини, чи в ii особистий щоденник, чи в каструлю – однаково нечемно й негарно. Хочеш, сама заглядай, а я – зась! – Дуже потрiбно! – вiдказала Валя й пiшла до кiмнати. А вже за кiлька хвилин вона додала: – Я не знаю, що на мене найшло. – Ти про що? – Та про тi клятi каструлi господарки! Не можна так! Я ж дiтей навчатиму чесно жити, а сама… Я – свиня! Чи менi не однаково, що там вариться?! – А все одно воно дуже смачно пахне! – сказала я й облизнулася. Валя залилася смiхом, а за нею i я. – Чи не з мене ви так смiетеся? – Лiдiя Максимiвна заглянула до нашоi кiмнати. – Залилися, як циган сироваткою. – Нi! Нi! – в один голос закричали ми з Валею. – То ми вже iсти похотiли, – крiзь смiх сказала Валя. – Так супу хочемо, а вiн ще вариться, то ми вдвох смiшинку проковтнули… Петрусь завжди поруч з нами. Вiн мiй найлiпший друг. З ним можна подiлитися сокровенним, бо за будь-якоi ситуацii пiдтримае морально. Пiсля першого поцiлунку я певний час намагалася його уникати. Зустрiчалися на перервах мiж парами – ховала вiд нього погляд, червонiла й ладна була провалитися крiзь землю. Потiм трохи заспокоiлася. Врештi-решт, нiчого кримiнального не сталося. На Восьме березня у нас було урочисте засiдання. Пiсля нього оголосили танцi. Звичайно ж, Петрусь приплiвся i запросив мене на вальс. Вiдмовляти не хотiлося, бо танцювати так кортить, що аж п’яти горять. Щоки у мене палають, а я кружляю у танку i не вiдчуваю землi пiд ногами. Ще б пак! Хлопцiв в iнститутi навчаеться набагато менше, анiж дiвчат. Кожна зi студенток мрiе про танок iз хлопцем, але юнаки всi зайнятi, тож дiвчата танцюють парами одна з одною. А я вальсую з хлопцем! Петрусь високий, стрункий, гарний. За ним багато дiвчат упадае, а от приклеiвся саме до мене, як той банний листок до заднього мiсця. І чим я його так приваблюю? Сама дивуюся. Інодi я думаю над тим, чи потрiбен вiн менi? Ми росли разом, добре знаемо одне одного. Але дедалi частiше ловлю себе на думцi, що ставлюся до нього так, як до гарного та надiйного друга. А вiн… Усе намагаеться мене поцiлувати. Якщо чесно зiзнатися, менi було цiкаво вiдчути, який от поцiлунок у губи. Одного разу, коли Петрусь проводжав мене додому пiсля занять у бiблiотецi, я йому дозволила себе поцiлувати зовсiм по-справжньому. Виявилося, що у нього теплi та м’якi губи. А ще вони гарячi. Вiд його поцiлунку розiйшлося тепло по всьому тiлу, хоча надворi був мороз. Я злякалася нового почуття i знову втекла додому. Ну чи не дурна? …вересня 1955 р Я вже на другому курсi! Так непомiтно пролетiв перший рiк навчання! Я ще на один крок стала ближче до заповiтноi мрii. Влiтку ходила в гостi до Надii Іванiвни. Вчителька була менi дуже рада. Вона все така ж струнка, красива, гарна, привiтна. Я з не меншим, анiж у дитинствi, захопленням дивилася на ii товсту косу, яка обвивала голову вiнком. Напевне, так само гордо носять корони на головi, як вона косу. Без неi я не могла уявити свою колишню вчительку. Менi здавалося, що та й спить з акуратно заплетеною косою. – Ну що, Марiчко, – питае вона, усмiхаючись, – не перехотiлося бути вчителькою? – Та що ви?! Навiть ще бiльше хочеться! – Пошлють на роботу кудись у забуте Богом i людьми село. Що тодi заспiваеш? – Хтось iз нас повинен i там працювати. Дiти всюди однаковi: що в селi, що в мiстi. – Може бути нелегко. – Я готова до будь-яких труднощiв! – запевняю ii бадьоро. – Це добре, дуже добре, – каже вчителька та погладжуе мое волосся. А менi так приемно, нiби знову опинилася в далекому дитинствi. Надiя Іванiвна приносить менi кухлик молока. – Пий, дитинко, – припрошуе так само, як i колись. – Дякую, – вiдповiдаю я, хоча вже не вiдчуваю себе дитиною. Я п’ю молоко i нiяк не наважусь сказати, що мрiю мати таку косу, як у неi. – Марiчко, у тебе гарне волосся, – каже вчителька. – Вiдпускатимеш косу? – Як у вас! – випалюю на одному подиху i чомусь червонiю. … Ми з Валею живемо, як i на першому курсi, у Лiдii Максимiвни. До речi, вона так зрадiла, коли перед навчанням ми завiтали до неi. – Як добре, що ви знову будете у мене жити! – сказала старенька. – А то я швидко до людей звикаю, а вiдвикаю тяжко. Ледь вийшла хазяйка за дверi, Валя враз привiталася з блощицями: – Ну що, моi дорогенькi, набридло стару кров пити? Ми вже привезли вам молодоi, новенькоi та свiженькоi. Тож гайда всi на нас! Я розсмiялася, а Лiдiя Максимiвна заглянула до кiмнати й сказала: – Як усе-таки приемно чути ваш смiх! А то, коли я вдома сама, вiд тишi аж у вухах дзвенить! …жовтня 1955 р – Слухай, ходiмо погуляемо в парк! – вмовляла мене Валя. – Торiк казала, що не заробила стипендiю, то не маеш права на вiдпочинок. Тепер уже все добре, а ти носа з книжок не виймаеш! – І що ми там будемо робити? – Знаеш, скiльки там по суботах люду?! Грае духовий оркестр, алеями гуляють дiвчата, хлопцi, жiночки з маленькими дiтками. Там усе мiсто! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=49196901&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.