1793

1793 Нiклас Натт-о-Даг Восени 1793 року в загидженому озерi Фатбуренi, куди вода змивае смiття з усього Седермальму, знаходять спотворений труп. Розслiдувати справу таемничого покiйника береться Сесiл Вiнге, колишнiй прокурор, який уже не раз допомагав полiцii Стокгольма розкривати злочини. От тiльки здоров’я його щодень гiршае, i схоже на те, що справа буде його лебединою пiснею. Часу залишаеться обмаль, а прийдешня зима обiцяе бути найскладнiшою за останнi десятилiття. Розкриваючи iсторii чотирьох дiйових осiб роману, Нiклас Натт-о-Даг показуе читачевi розкiш i занепад пiслягуставiанськоi доби, торжество плотських бажань i кривавих злочинiв, лиха й вiдчаю – але також i сподiвань та прагнення змiн, що заклали пiдвалини сучасного шведського суспiльства. 1793 Нiклас Натт-о-Даг Видавництво Фабула 2019 Copyright © Niklas Natt och Dag 2017 © В. Криницький, пер. зi швед., 2019 © «Фабула», макет, 2019 © Видавництво «Ранок», 2019 Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо – i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Лукавство породжуе лукавство, насильство породжуе насильство. Томас Турiльд, 1793 Перша частина Привид Індебету Осiнь 1793 року Нас тут усiх охопив сильний страх. Тисячами ширяться чутки, одна незбагненнiша вiд iншоi. Зрозумiти щось достеменно неможливо, бо кожен оповiдач розказуе по-своему, i здаеться менi, що всi вони – трохи поети. Жорстокiсть злочину здаеться надто нечуваною, тож я не уявляю, що про все це думати.     Карл Густав Леопольд, 1793 Мiкель Кардель бовтаеться в холоднiй водi. Правою рукою вiн тримае за комiр Югана Єльма. У бiдолахи з рота виступае кривава пiна. Його шинель набрякла вiд кровi i солоноi води, i коли хвиля виривае товариша з Мiкелевоi руки, вiн кричить, але з горла вириваеться лише стогiн. Єльм стрiмко падае у глибину. Мiкель опускае голову у воду i проводжае тiло поглядом. Його гарячковi думки уявляють щось iнше, глибше, приховане вiд найгострiшого зору. Тисячi скалiчених морякiв наближаються до ворiт пекла. Ангел смертi прикривае iх своiми крилами, i щелепи його кiстлявого черепа кривляться у глузливiй посмiшцi. 1. – Агов! Мiкелю! Пальте[1 - Пальт – шведська страва. Також так називали службовцiв сепарат-варти – одного з пiдроздiлiв служби правопорядку, якi мали виловлювати й доправляти до суду та в’язницi злодюжок, жебракiв i повiй. (Тут i далi – прим. перекладача.)]! Прокинься! Кардель повiльно приходив до тями вiд енергiйних штурханiв. Одразу прокинувся й бiль у колишнiй лiвiй руцi. На ii мiсцi зараз дерев’яна, вирiзана з бука. Протез мае спецiальну виiмку для кукси, прив’язаний до лiктя ремiнцями. Вони боляче врiзаються в шкiру. Мав би вже запам’ятати, що протез треба вiдв’язати чи хоч послабити зав’язки, перш нiж набратися до безпам’ятi. Кардель розплющуе очi. Найперше вiн бачить заляпаний стiл. Доводиться докласти значних зусиль, щоб пiдняти голову – щока приклеiлася до стiльницi. Зрештою йому вдалося випрямитися, але на столi залишилася перука. Вилаявшись, Мiкель вiддер ii, витер брудну щоку й сховав перуку пiд камзол. Капелюх зiм’ятий валяеться на пiдлозi. Абияк Кардель вирiвнюе головний убiр i натягае на голову по самi вуха. Пам’ять поволi поверталася. Вiн заснув у трактирi «Гамбург», нажлуктившись по зав’язку. Краем ока побачив ще кiлькох таких самих вiдвiдувачiв, яких власник пiдвалу вважав достатньо багатими, щоб не викинути в канаву, а залишити на лавках i пiд столами, де вони зустрiчали ранок, а потiм плелися додому слухати докори розлючених дружин. Але це не про Карделя. Вiн калiка й живе сам, тож увесь час – лише його власний. – Мiкелю, треба йти! Знайшли труп у Фатбуренi! Карделя розбудили двое малолiтнiх безхатькiв. Обличчя здавалися знайомими, але згадати iмен вiн не мiг. За ними стоiть Багген, повнотiлий кавалер господинi панi Норстрем. Червонопикий i заспаний, вiн став мiж дiтьми й гордiстю закладу – колекцiею рiзьблених склянок i келихiв, яку завжди тримали замкненою в синiй шафi. У «Гамбургу» дозволяли випити останню чарку засудженим на страту, коли везли iх до Сканстулла на шибеницю. На склянцi, з якоi пив засуджений, вирiзали його iм’я, дату, i замикали трофей у шафi з iншими. Випити з такоi склянки можна будь-кому, але пiд пильним наглядом i за окрему доплату, розмiр якоi залежить вiд слави засудженого. Вважалося, що це приносить удачу. Мiкель так i не зрозумiв чому. Кардель протер очi й збагнув, що вiн досi п’яний. Губи i язик не хотiли слухатися. – Чого вам у дiдька? Вiдповiла старшенька, дiвчинка. Хлопчик iз заячою губою – без сумнiву, ii брат, надто вже схожi мiж собою. Малий скривився вiд Карделевого перегару й заховався за спиною сестри. – Там труп у водi, просто бiля берега. У ii голосi зринали жах i збуджене хвилювання. Кардель вiдчув, що вени на лобi ось-ось луснуть вiд спроб хоч якось зiбрати докупи своi думки. – Так а я тут до чого? – Будь ласка, Мiкелю. Там нiкого немае, а ми знали, що ти тут. Кардель потер скронi, марно сподiваючись на полегшення… Над Седермальмом ледь-ледь сiрiло. Нiчна пiтьма висiла в повiтрi, сонце ще не визирнуло над Сiклою i Данвiкеном. Спотикаючись, Кардель вибрiв з «Гамбургу» i посунув слiдом за дiтьми порожньою вулицею Боргместарегатан. Вiн неуважно слухав розповiдь про те, як бичок хотiв напитися води з Фатбурену i переляканий тiкав у Данто. – Оте вдарилося об його морду й перевернулося… Ближче до озера тротуар закiнчився i почалася багнюка. Востанне Кардель був на березi Фатбурену доволi давно, але вiдтодi тут нiчого не змiнилося. Уже багато рокiв мiська влада збиралася очистити берег, побудувати причали й мiстки, але так нiчого з цього й не вийшло. Та й не дивно – i держава, i мiсто балансували на межi катастрофи. Кому й знати, як не йому – вiн сам постiйно шукав пiдробiтки, брався за будь-яку роботу, адже мiзерноi платнi нi на що не вистачало. Подвiр’я навколо озера перетворилися на невеличкi мануфактури. Усi вони викидали своi вiдходи в озеро, а дерев’янi ящики для смiття були переповненi й на них уже нiхто не звертав уваги. Кардель гучно вилаявся, коли черевик рiзко поiхав масною багнюкою, i йому довелося несамовито махати здоровою рукою, щоб зберегти рiвновагу. – Ваш бичок, мабуть, злякався своеi дохлоi родички. М’ясники, сволота, усе викидають просто у воду. Розбудили мене через гнилу тушу… – Ми бачили обличчя у водi, людське обличчя. Хвилi Фатбурену розбивалися об берег, залишаючи пiсля себе жовтувату пiну. Дiти не збрехали, неподалiк вiд берега у водi справдi щось плавало. Перша думка, яка з’явилася у Карделя, – надто маленьке для людського тiла. – Падаль, як я i казав. Дохла худобина. Але дiвчинка стояла на своему, та ще й братик кивав на кожне ii слово. Зрештою Кардель здався. – Я п’яний. Зрозумiли? У дим. Як чiп. Згадайте про це, коли вас питатимуть, навiщо ви обманом змусили вартового купатися у Фатбуренi i чому таких чортiв отримали вiд нього, коли вiн знову вилiз на берег. Однiею рукою ледве-ледве зняв плащ. З-за пазухи в мокру глину випала перука, про яку вiн геть забув. Байдуже. Обiйшлося це нещастя всього в кiлька рунстюкке[2 - Дрiбна монета.], та i з моди перуки вже виходять, Кардель надяав ii лише для солiдностi, розраховуючи, що ветерановi вiйни в перуцi хтось захоче налити чарочку. Мiкель глянув угору. Високо в небi над Орстафiордом догорали останнi зорi. Вiн заплющив очi, щоб зберегти це вiдчуття краси, i правою ногою ступив у воду. Одразу майже по колiно вгруз у мульке дно озера. Вода залила чобiт. Намагаючись втриматися на ногах, Кардель ступив уперед. Чобiт залишився в намулi. Пiдгрiбаючи рукою, вiн повiльно пiшов далi. Вода мiж пальцями нiби аж в’язка вiд усього того непотребу, який навiть жителi нетрiв Седермальму вирiшили викинути. Сп’янiння завадило йому правильно оцiнити ситуацiю. У животi з’явилося зрадливе вiдчуття панiки, коли на наступному кроцi вiн не намацав пiд ногами дна. Це болото глибше, нiж йому здавалося. Зразу спливли спогади про битву бiля Свенсксунда три роки тому, жахливi чорториi i нищiвний розгром. Вiн обхопив труп, щоб якось втриматися на водi. Спершу подумав, що таки не помилився, це не людина. Найпевнiше, помiчники м’ясника викинули протухлу тушу в озеро, а гнилiснi гази винесли ii на поверхню. Але, перевернувши тiло, вiн побачив обличчя. Навiть не згнило ще, тiльки очницi порожнi. Губи розбитi, жодного цiлого зуба не залишилося. Можна навiть розрiзнити колiр волосся – ранковi сутiнки й брудна вода Фатбурену дуже спотворювали вiдтiнок, але воно безумовно було свiтле. Кардель судорожно вдихнув, пiрнув пiд воду й мало не захлинувся. Вiдкашлявшись, вiн кiлька хвилин нерухомо полежав на водi, тримаючись за мертве тiло. Намагався роздивитися риси обличчя. Дiти на березi нiчого не почули – мовчки стоять, чекають його повернення. Вiн перевернувся у водi й поплив до берега. Витягти тiло на слизький берег, де вода вже його не пiдтримувала, виявилося нелегко. Кардель перевернувся на спину й вiдштовхувався обома ногами, тягнучи тiло за ганчiр’я, що залишилося вiд одягу. Дiтлахи зовсiм не допомагали, навпаки, вiдiйшли й затисли пальцями носи. Вибравшись на берег, Кардель довго вiдпльовувався. – Бiжiть до Слюссену, приведiть сосисок[3 - Сосиски – прiзвисько мiськоi варти Стокгольма в XVII–XVIII столiттях.]! Дiти навiть не думали виконувати розпорядження, лише трiшки вiдiйшли, щоб Кардель до них не дотягся. Побiгли ж, тiльки коли Мiкель махнув на них кулаком: – Бiжiть на пост i приведiть хоч одного бiсового вартового, чорти вас забрали б! Коли iхнi маленькi ноги достатньо вiдбiгли, Кардель нагнувся i виблював. Тиша повисла над берегом, i серед цiеi нiмоi самотностi Мiкель вiдчув, як крижанi обiйми виштовхують повiтря з легень i не дають знову вдихнути. Серце гупае дедалi швидше, кров надимае вени, i все його ество охоплюе страх. Вiн дуже добре знае, що буде далi. Ось iз темряви випливае рука, якоi вiн бiльше не мае. І кожна частинка його тiла вiдчувае, що вона е, вона повернулася, i вона болить, нiби дикий звiр залiзною щелепою гризе ii з м’ясом i кiстками. У панiцi вiн розв’язуе шкiрянi ремiнцi, вiдкидае дерев’янку в глину, хапаеться правою рукою за куксу, мне ii, намагаеться пересвiдчитися, що вона не може болiти, руки бiльше немае, i рана, яка нiбито болить, давно загоiлася. Напад тривае не бiльше хвилини. Нарештi вiн знову може вдихнути, спершу короткий вдих, далi глибше, дихання вирiвнюеться i заспокоюеться. Страх розчиняеться, навколишнiй свiт набувае знайомих обрисiв. Раптовi напади панiки почалися в нього три роки тому, коли вiн повернувся на сушу, втративши руку й друга. Давно це було. Вiн думав, що знайшов спосiб забути про цi жахи. Випивка. Бiйки. Кардель роззирнувся, але навкруги нiкого. Лише вiн i спотворений труп. Мiкель мiцно притиснув обрубок руки до грудей i повiльно гойдався вперед-назад… Не помiтив, як довго чекав мiськоi варти. Тихо сидiв на березi, дивлячись в одну точку. Мокрий одяг холодив, але Карделя досi грiло випите напередоднi. Нарештi прийшли вартовi – двое чоловiкiв у синiх камзолах i бiлих штанях, на плечах телiпалися мушкети з примкнутими багнетами. Обое помiтно п’янi. За це карали, але нiкого покарання не зупиняло. Одного Мiкель навiть знав на iм’я. Хто не мае багато грошей, завжди шукае нагоди залити вином своi бiди, а в трактирах хочеш чи не хочеш – все одно зустрiнешся. – Та це ж Мiкель Кардель вийшов покупатися в мiському нужнику! Ти, може, шукаеш щось цiнне, що кiлька днiв тому ковтнув, а потiм не встиг вчасно пiдставити горщик? Чи дописуеш рапорт про зниклу повiю, яка втонула в озерi? – Стули пельку, Сульбергу. Може, вiд мене i смердить лайном, а от вiд тебе – сивухою. Тобi не завадить пройтися берегом i прополоскати рот, перш нiж будити капрала. Кардель пiдвiвся i випростав спину. Показав на тiло поруч iз собою: – Ось. Калле Сульберг пiдiйшов ближче до трупа й вiдсахнувся: – Фу, чорт! – Ага. Думаю, найкраще буде, якщо один залишиться тут з трупом, а другий хай бiжить на Слоттсбакен i приведе сюди констебля. Кардель узяв камзол i загорнув у нього свiй дерев’яний протез. Зiбрався вже йти, але згадав про чобiт, що залишився в мулi на днi. Поклав згорток, вилаявся i невпевненими кроками пiшов до води. З усiею гiднiстю, на яку був здатен. Чобiт знайшов швидко, але витягти його з багна було непросто. Вартовi потягли соломинку, довша дiсталась Сульбергу – вiн уже пiднiмаеться схилом до мiста. Його напарник сидить мовчки, нi слова, нi посмiшки. Очевидно, йому страшно залишатися сам на сам iз трупом. Кардель кивнув йому й пiшов до свого двоюрiдного брата, що живе неподалiк. Мiкель сподiвався в нього помитися. Може, навiть iз милом. 2. На секретерi лежить аркуш паперу з акуратно накресленою сiткою. Сесiл Вiнге кладе на стiльницю перед собою годинник, вiдщiпае ланцюжок i пiдсувае ближче мерехтливу воскову свiчку. Поряд лежать викрутки, пiнцет, плоскогубцi. Вiн пiднiмае руки, розставляе пальцi. Абсолютно не тремтять. Дуже обережно вiн починае роботу. Знiмае скло, виймае шпильку, яка тримае стрiлочки, знiмае iх iз циферблата й кладе кожну на свою клiтинку аркуша. Знiмае циферблат. Робить усе акуратно, щоб не пошкодити жодноi деталi. Одне за одним повiльно знiмае зубчатi колiщатка й так само кладе кожне на свою клiтинку. Звiльнена зi своеi в’язницi пружина розпускаеться в широку спiраль. Пiд нею бiгунок. Далi анкерний механiзм. Малесенькими, як голочки, викрутками викручуе мiнiатюрнi гвинтики. Поки власний годинник розiбраний, про плин часу Вiнге нагадують церковнi дзигарi – над Ладугорсландом розноситься дзвiн зi Святоi Елеонори, вiд Солоного озера долинають передзвони Святоi Катарiни. Час летить. Повнiстю розiбравши годинник, вiн починае складати його – виконуе всi операцii у зворотному порядку. Кожну деталь, кожен гвинтик на свое мiсце. Його тонкi пальцi зводить судома, вiн знову й знову мае зупинятися, щоб дати м’язам i суглобам перепочити. Вiн стискае i розтискае кулаки, тре долонi одна об одну, простягае руки до колiн. Вiд незручноi пози болять стегна, бiль переходить вище й стае кiлком у спинi, змушуючи постiйно соватися на стiльцi, щоб трохи розiм’ятися. Ось нарештi й стрiлки на своему мiсцi. Вiн вставляе в отвiр крихiтний ключик, провертае i вiдчувае опiр пружини – саме такий, як мае бути. Заводить до кiнця, й одразу лунае знайоме цокання. У головi вже всоте за це лiто зринае та сама думка: ось як мае працювати свiт. Рацiонально й передбачувано, щоб кожне колiщатко мало свое мiсце i рух його можна було точно розрахувати. Але це вiдчуття впевненостi швидкоплинне. Воно стрiмко покидае Вiнге, i навколишнiй свiт, що на кiлька секунд зупинився був, знову оточуе його. Думки починають плутатися. Вiн кладе палець на зап’ясток i лiчить удари серця, поки секундна стрiлка оббiгае циферблат з iменним знаком годинникаря: Бюрлiнг, Стокгольм. Сто сорок ударiв на хвилину. Викрутки й пiнцети розкладенi на своi мiсця, i вiн готовий повторити весь процес ще раз, але розумiе, що час обiдати, а тут i служниця стукае у дверi й кличе до столу. На столi зi скатертиною уже стоiть супниця з синiм вiзерунком. Господар, мотузник Улоф Роселiус, схиляе голову, швидко бурмоче молитву й береться за кришку супницi. Випускае гарячу кришку, люто лаеться i дмухае на попеченi пальцi. Сесiл Вiнге сидить праворуч вiд мотузника i вдае, що його дуже цiкавлять тiнi, якi вiдкидае свiчка. Служниця кидаеться на допомогу з рушником, а запах вареноi рiпи i м’яса розгладжуе зморшки на лобi господаря. За сiмдесят рокiв життя геть вибiлило його чуприну й бороду. Вiн i сидiв, згорбившись. Роселiуса в мiстi знають як праведного чоловiка, що багато рокiв утримуе притулок для бiдних при церквi Святоi Елеонори й щедро жертвуе на це грошi зi свого статку – колись доволi чималого, треба сказати, бо дав йому змогу купити садибу графа Спенса на краю Ладугорсланда. От тiльки старiсть його затьмарена невдалою оборудкою – придбанням лiсопилки у Вестерботтенi, до якоi вiн вдався разом зi своiм сусiдом Екманом, великим чиновником фiнансовоi палати. Вiнге здавалося, що пiсля стiлькох рокiв доброчинноi дiяльностi Роселiус тепер вiдчував образу на весь свiт. І ця похмура кривда висiла над усiм будинком. Вiнге винаймае у Роселiуса кiмнату, i його присутнiсть нiяк не допомагае, навпаки – нагадуе господаревi про скруту. Сьогоднi ж мотузник здаеться ще бiльш пригнiченим, нiж зазвичай, i кожну ложку супу супроводжуе гiрким зiтханням. Коли в мисцi залишаеться супу на самому денцi, вiдсувае ii вiд себе, кладе ложку й прокашлюеться. – Зараз важко давати поради молодi… Для вас жодних авторитетiв не iснуе… Але я таки дещо скажу тобi, Сесiле, i ти, будь ласка, послухай. Я хочу для тебе лише найкращого. Роселiус глибоко вдихае, перш нiж вести далi. – Те, що ти робиш, суперечить природi. Чоловiк мае бути зi своею дружиною. Хiба ти не присягався iй, що в радостi i горi?.. Повертайся до неi. Кров ударила в голову, i блiде обличчя Вiнге зашарiлося. Вiн сам здивувався такiй емоцiйнiй реакцii. Не можна дозволяти почуттям брати гору над розумом. Вiн глибоко вдихнув. У вухах глухо гупае серце. Треба зосередитися, опанувати себе. Вiн мае щось вiдповiсти. Вiнге знае, що вiк анiтрохи не позначився на розумi й кмiтливостi Роселiуса, завдяки яким вiн став головним у своiй гiльдii. Вiн майже чуе, якi думки снують за його зморшкуватим лобом. Напруженiсть мiж ними зростае, але так само швидко i спадае. Старий зiтхае, вiдкидаеться на спинку стiльця i пiднiмае руки в примирливому жестi. – Ми багато з тобою разом пережили. Ти начитаний, кмiтливий. І я знаю, що ти не лиходiй якийсь, а зовсiм навпаки. Але всi цi новiтнi iдеi заслiпили тебе, Сесiле. Ти думаеш, що все можна вирiшити силою думки. Це не так. Почуття так не працюють. Повертайся до дружини, заради вас обох. Якщо ти iй щось зробив – перепроси. – Я роблю це для ii добра. Я добре все обдумав. Цi слова навiть для самого Сесiла пролунали як дитяче виправдання. – Сесiле, не знаю, чого ти хотiв досягнути, але вийшло iнакше. Вiнге нiяк не мiг втамувати тремтiння. Йому довелося покласти ложку на стiл, щоб нiхто не помiтив. На превеликий жаль, голос теж не слухався i слова пролунали радше як шепiт: – Так уже склалося. Роселiус вiдповiв уже значно м’якше, нiж ранiше: – Я бачив ii сьогоднi, Сесiле, твою дружину. На рибному базарi бiля Каттгавет. Вона вагiтна. Живiт уже не сховаеш. Вiнге здригнувся всiм тiлом i зазирнув мотузнику у вiчi: – Вона була сама? Роселiус кивнув i простягнув руку, щоб покласти на Сесiлову долоню, але той швиденько пересунув ii так, щоб старий не дiстав. Вiн зробив це якось iнстинктивно, i сам здивувався. Вiнге заплющуе очi, щоб опанувати себе. Вiн опиняеться у своiй внутрiшнiй бiблiотецi, мiж довгих мовчазних полиць iз книжками. Бере том Овiдiя, розгортае навмання i читае: Omnia mutantur, nihil inherit. Усе змiнюеться, нiчого не зникае. Ось у чому рiвновага, якоi вiн шукав. Коли вiн розплющуе очi, у поглядi вже немае i слiду хвилювання. Сесiл вгамовуе тремтiння в руках, пiдкреслено спокiйно кладе ложку, вiдсувае стiлець i пiдводиться. – Дякую за суп i турботу, але, думаю, вiдтепер я вечерятиму у своiй кiмнатi. Ідучи до виходу, чуе голос мотузника: – Якщо в думках у нас одне, а реальнiсть зовсiм iнша, значить, думки хибнi. Невже ти зi своею класичною освiтою цього не розумiеш? Вiнге нiчого не вiдповiв, просто вдав, що вiдiйшов надто далеко й не почув цих слiв. Сесiл, похитуючись, вийшов з iдальнi до передпокою i пiшов сходами нагору – до кiмнати, яку вiн винаймае у мотузника з початку лiта. Знову перехопило подих i бракуе повiтря. Вiнге зупинився i трохи постояв, щоб вiддихатися. За вiкном на подвiр’i маетку пануе тиша. Сонце вже опустилося. На схилi вниз до Солоного озера розкинувся сад. Мiж вiттям фруктових дерев пробиваеться свiтло з Шеппгольмена, де моряки квапляться закiнчити сьогоднiшню роботу, нетерпляче очiкуючи вiдпочинку. Ще далi бовванiе дзвiниця Святоi Катарiни. Повiвае легкий вечiрнiй бриз. Кожен день мiсто нiби вдихае повiтря з моря, а ввечерi видихае, i тодi вiтер повертае навпаки, з сушi в море. Куркан, старий вiтряк, рипить i двигтить, нiби протестуе проти канатiв, якими прив’язали його крила. Ген вдалинi й побратими його незримо вiдповiдають лише iм вiдомою мовою. Обличчя Вiнге вiдбилось у шибцi. Йому ще немае i тридцяти. Темне волосся, зiбране у хвiст i перев’язане стрiчкою, рiзко контрастуе з блiдим обличчям. Шия обмотана шарфом. Зараз уже не видно, де закiнчуеться обрiй i починаеться небо. На небi виблиснули першi зорi. Свiт… Так багато темряви, так мало свiтла. У верхньому кутi вiкна вiн помiчае яскравий слiд – зоря падае. Коли вiн був малий, часто казали, що треба загадувати бажання, поки зоря падае. Вiн уже давно не звертае уваги на забобони, а от бажання все загадуе… Унизу мiж липами Сесiл помiчае вогник лiхтаря, хоч вiн нiкого й не чекае. Хтось вигукуе його iм’я. Вiнге накидае плащ i сходить униз. Там його зустрiчають служниця Роселiуса i якийсь коротун. Зiгнувшись i впершись руками в колiна, вiн намагаеться вiдсапатися. Служниця вiддае лiхтар до рук Вiнге: – До вас вiдвiдувач, пане. Я б його не пускала до будинку. Вона рiзко розвертаеться i йде досередини, хитаючи головою вiд обурення. Прибулець, виявляеться, не старий, зовсiм хлопчик, безбородий i безвусий. – Ну? – Це ви той Вiнге, який ходить в Інбетук? – Будинок полiцейського управлiння називаеться Індебету, i не iнакше. Але я Сесiл Вiнге, це так. Хлопчак недовiрливо поглянув на нього з-пiд немитоi чуприни. – На Слоттсбакенi обiцяли винагороду тому, хто перший добiжить… – Он як? Хлопчина заправив чуба пiд шапку. – Я прибiг швидше за всiх. Тепер у боцi коле i присмак кровi в ротi, та ще й доведеться спати в мокрому одязi. Я хочу монету за iнформацiю! Малий сказав, i аж сам завмер вiд власноi зухвалостi. Вiнге строго глянув на нього: – Ти ж сказав, що вас таких кiлька. Я просто почекаю iнших, потiм поторгуемося. Вiнге почув, як хлопчина аж скрипнув зубами, проклинаючи свiй довгий язик. Сесiл вийняв гаманець, вибрав потрiбну монету й пiднiс до очей хлопчика, тримаючи великим i вказiвним пальцями. – Але ти щасливчик. Я не дуже люблю чекати. Малий розсмiявся. У нього бракуе обох переднiх зубiв, i через широку щiлину на губу стiкае цiвка слини. – Полiцмейстер хоче негайно бачити пана на Іксмедсгренден. Вiнге кивае нiби сам до себе й простягае руку з монетою. Хлопчина пiдступае на кiлька крокiв, хапае свою винагороду, рiзко розвертаеться i зриваеться бiгти. Перескакуючи низенький кам’яний паркан, мало не падае. Вiнге кричить услiд: – Тiльки ж витрать на хлiб, а не на сивуху! Малий зупиняеться, опускае штани, показуючи Вiнге зад, гучно ляскае по голiй сiдницi й кричить через плече: – Ще кiлька таких доручень, i я буду достатньо багатий, щоб не вибирати мiж хлiбом i випивкою! Вiн трiумфально регоче й вистрибом бiжить у напрямку Ладугорсланду. Тiнi поглинають його фiгуру й залишають Сесiла Вiнге наодинцi з думками про зорю, що впала… Уже кiлька мiсяцiв полiцмейстеровi Югану Густаву Нурлiну обiцяли вiдповiдне посадi помешкання, але далi обiцянок не йшло. Вiн так i жив iз сiм’ею у старiй квартирi за кiлька кварталiв вiд бiржi. Було вже далеко за пiвнiч, коли Вiнге нарештi пiднявся на третiй поверх полiцмейстерового будинку i тепер намагався вiддихатися. Вiн добре чув, що iншi вiзитери розбудили не тiльки начальника полiцii, а й усiх його рiдних. У якiйсь iз кiмнат жiнка намагалася заспокоiти налякану дитину. Нурлiн зустрiв його в передпокоi – без перуки, у формених штанях i камзолi, з-пiд якого визирала нiчна сорочка. – Сесiле, дякую, що прийшов так швидко, незважаючи на пiзню годину. Нурлiн жестом показав на стiлець бiля груби, Вiнге кивнув i сiв. – Катарiна поставила каву, скоро мае бути готова. Полiцмейстер збентежено сiдае на стiлець навпроти й прокашлюеться, нiби це мае допомогти йому озвучити мету цiеi зустрiчi. – Сесiле, недавно з Фатбурену в Седермальмi витягли труп. Якiсь дiтлахи притягли туди п’яного пальта, i той витяг мерця з води. Труп у такому станi… Чоловiк, який менi це розповiдав, десять рокiв у мiськiй вартi, за цей час бачив найгiрше, що може людина зробити iншiй людинi, а все одно так його трусило, нiби ось-ось його виверне. Навiть не зайшов далi порогу. – Наскiльки я знаю мiську варту, у нього це могло бути вiд сивухи, а не вiд побаченого. Вiд цього напiвжарту нiхто не засмiявся, а Вiнге втомлено потер очi. – Югане Густаве, коли ми востанне спiвпрацювали, домовилися, що на цьому все. Я весь рiк допомагав полiцii, але ти сам знаеш, менi треба подбати i про своi справи. Нурлiн пiдвiвся, принiс iз сусiдньоi кiмнати чайник i налив у два горнятка гарячоi кави. – Я тобi надзвичайно вдячний, Сесiле, не уявляеш як. Не можу згадати жодноi справи, де ти не перевершив би моi очiкування. Зважаючи на те, як завдяки тобi покращилися результати роботи полiцii за цей час, комусь могло б здатися, що ти робиш менi велику послугу. Але скажи чесно, Сесiле, хiба це не я тобi роблю послугу? Нурлiн через стiл намагався зловити погляд Вiнге. Вiдпивши ковток кави, начальник полiцii вiдставив горнятко. – Колись ми були молодi, Сесiле, тiльки закiнчили студii права й мрiяли прославитись у судi. Ти завжди був найбiльшим iдеалiстом серед нас, тримався своiх переконань i був готовий заради них на все. Мене життя скрутило, а ти мало змiнився вiдтодi. Моя здатнiсть до компромiсiв привела мене на посаду начальника полiцii. На перший погляд, ми начебто антагонiсти, але послухай: як часто ми мали нагоду й можливiсть виправити щось неправильне? Лише деякi з тих справ, що ти розслiдував, справдi заслуговували твоеi уваги. Фальшивомонетники, що навiть писати не вмiють, вбивцi, якi навiть не змивають кровi своiх убитих дружин з сокир чи молоткiв, гвалтiвники, розбiйники, яких заслiпила лють i пияцтво. Але тут – щось зовсiм iнше, таке, чого нi ти, нi я ранiше не бачили. Якби я знав когось iншого, кому мiг би довiрити таку важливу справу – звернувся б до нього. Але немае! А вулицями вiльно ходить чудовисько в людськiй подобi. Труп вiднесли до Марiiнськоi церкви. Зроби це для мене, i бiльше я тебе нiколи нi про що не проситиму. Вiнге глянув у вiчi Нурлiну, i цього разу вже полiцмейстер не витримав i вiдвiв очi. 3. Помившись бiля колодязя, у позиченiй у родича сорочцi Кардель спустився з Кварнбергет i виплюнув у стiчний жолоб тютюнову жуйку. За рядочком бiлих будiвель, що нiби висiли в туманi з Гульфiорду, проглядае мiсто на островi, перед ним острiвець Рiддаргольмен, а разом вони утворюють загадкового чорного велетня, що здiймаеться над Мелареном, лише де-не-де освiтленого миготливими вогниками. Не встиг Мiкель ступити й кiлькох крокiв, як побачив чоловiка зi слiдами вiспи на обличчi. Той прямував у бiк греблi Полхен. На шиi в нього висiв на ланцюжку срiбний жетон полiцейського. – Вибач, ти не знаеш, що з трупом iз Фатбурену? Я Кардель, це я витяг його кiлька годин тому. – А, чув про це. Ти ж пальт? Вiн зараз у трупарнi в церквi Святоi Марii. Ох, дiдько… Нiколи не бачив нiчого огиднiшого. У вас була така перша зустрiч, що менi й не замакiтрилося б ще раз на це дивитися. Ну, ти знаеш, де труп, далi твоя справа. Менi ще треба занести до свiтанку рапорт у вiддiлок. Попрощалися, i Кардель попiд пагорбом рушив розкислою глиною вулицi Кварнгренд. Досить скоро вiн уже стояв пiд церковними стiнами. Церква Святоi Марii – така ж калiка, як i Кардель. У рiк його народження iскра з пекарнi розпалила страшну пожежу, що проковтнула й перетворила на попiл двадцять кварталiв. Збудована Тессiном дзвiниця тодi провалила гiпсове склепiння церкви. Минуло вже тридцять рокiв вiдтодi, а на вежi досi немае шпиля. По той бiк хвiртки – цвинтар. Карделю здалося, що в цiй тишi мерцi з могил спостерiгають за ним. Аж тут тишу порушив якийсь звук. Спершу в темрявi вiн навiть не зрозумiв, що то за звук, не добрав, що звук мае людську природу. Схоже було на гавкання собаки десь пiд землею. Аж потiм Кардель помiтив на стежцi, що йшла через церковне подвiр’я, якусь фiгуру, i збагнув, що то людина кашляе в хустинку. Кардель непевно застиг, не знаючи, що робити далi. Незнайомець подолав напад кашлю i повернувся до Мiкеля. За спиною чоловiка свiтилося вiкно, i Кардель бачив лише силует, тодi як його освiтило повнiстю. Незнайомець заговорив, спершу тихо, майже пошепки, але з кожним словом все гучнiше. – То це ви знайшли мерця. Кардель. Кардель безмовно кивнув, вирiшивши спершу подивитися, куди далi поведе ця неочiкувана розмова. – Полiцейський не змiг менi сказати вашого повного iменi. Точно ж не Кардель. Мiкель поволi стягнув промоклого капелюха з голови й уклонився. – Хай би краще було так. Жан-Мiшель Кардель, якщо ваша ласка. Побачивши свого первiстка, мiй тато, мабуть, не тямився вiд амбiцiй i надiй. Як бачите, нiчого з того вже не залишилося. Усi звуть мене Мiкель. – Скромнiсть – теж чеснота. Якщо ваш батько цього не розгледiв, це його хиба. Незнайомець ступив кiлька крокiв i став так, щоб освiтило i його обличчя. – Мене звати Сесiл Вiнге. Кардель швидко змiряв його поглядом i зазначив, що вiн молодший, нiж здавалося з голосу. Одяг охайний, хоч i старомодний. Чорний камзол, звужений на талii, з високим комiром. Жилет з майстерно вишитим вiзерунком. Чорнi оксамитовi штани з пряжками на колiнах. Бiла краватка. Довге смолисто-чорне волосся зiбране ззаду червоною стрiчкою. Обличчя страшенно блiде, нiби аж свiтиться. Вiнге високий i худий, неприродно худий. Кардель абсолютно не такий. Вiн з тих чоловiкiв, яких можна зустрiти скрiзь на вулицях Стокгольма, якi зарано розпрощалися з молодiстю, пережили голод i клопiт, втратили здоров’я. Мiкель удвiчi ширший у плечах за Вiнге, по-вiйськовому грубий, масивний торс випирае з-пiд одягу, ноги схожi на колони. Вуха витерпiли стiльки ударiв, що хрящi вже нiби закам’янiли. Кардель знiяковiло закашлявся пiд уважним Сесiловим поглядом. Чомусь склалося враження, нiби той огледiв його з голови до п’ят – а мiж тим Вiнге навiть не поворухнув головою. Кардель iнстинктивно повернувся лiворуч, щоб приховати свою ваду. Здавалося, Вiнге ця незручна мовчанка анiтрохи не бентежить. А от Кардель почувався неприемно i конче мав щось сказати. – Я там на пагорбi зустрiв полiцейського. Ви теж працюете в Індебету, в полiцейському управлiннi? – І так, i нi. Можна сказати, що я позаштатний спiвробiтник. Мене сюди послав полiцмейстер. А ти, Жане-Мiшелю? Що тебе привело до трупарнi Святоi Марii Магдалини цiеi ранньоi пори? Я сказав би, що вчора ти достатньо зробив для покiйного. Кардель сплюнув уявну тютюнову жуйку пiд ноги, щоб виграти собi трохи часу, бо розумiв, що нiякоi притомноi вiдповiдi вiн не мае. – Гаманець загубив. Подумав, що вiн мiг зачепитися за тiло, коли я тягнув його на сухе. Грошей не багато, але все одно варто було пройтися, що як… Вiнге трохи помовчав, перш нiж вiдповiсти. – Я теж прийшов оглянути труп. За цi кiлька годин його, певно, вже помили. Зараз iду поговорити з гробарем. Ходiмо зi мною, Жане-Мiшелю, побачимо, чи знайдеться твiй гаман. Постукали у дверi гробаревого помешкання – однiеi з хатинок пiд церковною стiною. Той вiдчинив. Старий, низенький, ноги кривi, згорблений, на спинi з одного боку горб. Говорить з нiмецьким акцентом. – Пан Вiнге? – Так. – Мене звати Дiтер Швальбе. Ви прийшли через покiйника? Маете ще трохи часу. Перед вранiшньою службою священник його поховае. – Покажи нам, куди йти. – Зараз. Швальбе сiрником запалив двi лампи. Доглянута кицька на столi полизала лапу, почухала за вухом. Швальбе подав одну лампу Карделевi, зачинив за собою дверi й пiшов попереду гостей до низькоi будiвлi на iншому боцi цвинтаря. Перш нiж вiдчинити дверi, Швальбе пiднiс пальцi до рота й коротко свиснув. – Щурi. Краще я налякаю iх, нiж вони налякають мене. Усi кутки кiмнати заставленi рiзним мотлохом. Коси й лопати, старi й новi труни, шматки надгробкiв, що вiдкололися через мороз. Труп, обмотаний плащем, лежить на низькiй лавi. У примiщеннi прохолодно, але добре чути запах смертi. Гробар рукою показав на залiзний гак, куди Кардель повiсив лампу. Швальбе схилив голову, склав руки й знiяковiло переступав з ноги на ногу. Видно було, що вiн чимось занепокоений. Вiнге запитально глянув на старого: – Щось iще? Я маю багато роботи й мало часу. Швальбе втупився у земляну долiвку. – Якщо довго копаеш могили, починаеш помiчати те, чого не помiчають iншi. Мертвi хоч i не можуть говорити, але мають iншi способи висловитися. Цей, що тут лежить… Вiн розлючений. Я ще такого нiколи не вiдчував. Вiд такоi лютi може камiння на стiнах кришитися. Кардель був вражений гробаревою забобоннiстю. Вiн мало був не перехрестився, але рука застигла на пiвдорозi, коли Мiкель побачив скептичний погляд Вiнге. – Ознака мертвого – те, що воно бiльше не живе. Свiдомiсть покинула тiло, i нiхто не знае, де вона зараз, i нам залишаеться лиш сподiватися, що в кращому мiсцi вiд того, яке покинула. А те, що залишилося, не вiдчувае нi дощу, нi сонця. Не iснуе бiльше нiчого, що ми могли б зробити i що б йому не сподобалося. На невдоволеному обличчi Швальбе легко можна було прочитати, що вiн мае купу заперечень. Вiн хмурить своi густi брови й навiть не думае iти. – Не можна ховати людину без iменi. Тодi дух ii не заспокоiться. Може, дасте йому якесь iм’я, тимчасове, поки дiзнаетеся справжне? Вiнге якусь мить подумав, i з виразу його обличчя Кардель зрозумiв: Сесiл знайшов найшвидший спосiб позбутися гробаря. – Думаю, i нам буде легше, якщо якось його назвемо. Маеш якусь пропозицiю, Жане-Мiшелю? Кардель не чекав на таке запитання, тож нiчого не вiдповiдав. Гробар тактовно кашлянув. – Є ж такий звичай, що нехрещеним дають iм’я короля, так? Карделя аж затрусило. Вiн нiби виплюнув iм’я, як якусь гидку на смак iжу: – Густав? Хiба бiдолаха мало ще натерпiвся? Швальбе зморщив чоло. – Тодi, може, якийсь iз ваших Карлiв? Маете iх аж дванадцять, е з кого вибрати. Карл по-вашому значить «мужчина», якщо не помиляюся, так що цiлком пiдiйде. Вiнге повернувся до Карделя. – Карл? Мiкель поряд з мерцем дедалi бiльше поринав у спогади. – Так. Карл. Карл Юган. Швальбе усмiхнувся iм, показуючи гнилi коричневi зуби. – Добре. Ну, то доброi ночi вам, i щоб ви все дiзналися, що хотiли. Пане Вiнге, пане… – Кардель. Швальбе ступив крок до дверей, зупинився, повернув голову й через плече докинув: – Пане Карле Югане. І пiшов мiж трунами, посмiхаючись. Вiнге з Карделем залишилися вдвох у свiтлi лампи. Вiнге пiдняв край покiйникового вкривала. Їхнiм очам вiдкрився обрубок стегна десь на долоню довжиною. Сесiл знову повернувся до Карделя. – Пiдiйди. Скажи, що ти бачиш. Отак лише обрубок справляе на Карделя тяжче враження, нiж весь труп, як вiн його запам’ятав. З першого погляду навiть не мiг би сказати, чи той шматок – частина людського тiла. – Обрiзана нога? Тут небагато скажеш. Вiнге замислено кивнув. Через його мовчанку Карделевi здалося, що вiн виставив себе дурнем, i це його розлютило. Здавалося, ця нiч тривае вже кiлька рокiв, i кiнця-краю iй немае. Вiнге, не зводячи очей з Карделевого обличчя, показав рукою на його лiвий бiк. – Бачу, що й тобi бракуе однiеi кiнцiвки. Кардель завжди намагався приховати свою ваду. Вiн багато тренувався, щоб iнвалiднiсть не впадала у вiчi. Здалеку буковий протез дуже схожий на здорову руку, а тримав вiн його здебiльшого за спиною. Якщо не надто розмахувати лiвою рукою, звiддалiк мало хто помiтить, особливо незнайомець. Особливо вночi. Мiкелевi залишилося лише кивнути. – Менi шкода. Кардель голосно пирхнув. – Я прийшов по загубленi грошi, а не по спiвчуття. – Зважаючи на те, яке бридке тобi iм’я короля Густава, припускаю, що руку ти втратив на вiйнi? Кардель знову кивнув, пiсля чого Вiнге повiв далi: – Я про це сказав лише тому, що ти, виходить, знаеш про ампутацii значно бiльше за мене. Можеш зробити ласку й ще раз глянути на цей обрубок? Що ти бачиш? Цього разу Кардель уважнiше роздивився ампутовану кiнцiвку, досi обмазану глиною, хоч тiло вже й помили, i навiть з милом. І тут йому сяйнуло. Це ж очевидно, як вiн ранiше цього не побачив? – Це не нова рана. Вона вже затяглася. Вiнге кивнув на знак згоди. – Отож. Коли знаходимо тiло в такому станi, одразу припускаемо, що ушкодження стали причиною смертi або вбивця iх завдав, щоб позбутися доказiв. Але тут iнакше. Я не здивуюся, якщо всi чотири кiнцiвки такi. Вiнге показав рукою на iнший бiк лави, Кардель пiдiйшов, разом вони пiдняли з трупа накидку i вiдклали на край. Вiд покiйника пахнуло солодко-кислим смородом смертi, вiд якого Вiнге затулився хустинкою, а Кардель – рукавом. У Карла Югана не було нi рук, нi нiг – вiдрiзанi майже бiля самого тулуба, так близько, як була змога манiпулювати ножем i пилкою. Обличчя без очей – очнi яблука вийнято з очниць. Тiло змарнiле, ребра стирчать. Живiт роздуло гнилiсними газами, пуп вивернутий назовнi, але трохи нижче кiстки таза обтягнутi шкiрою. Грудна клiтка вузька, як у молодоi людини, кiстяк якоi ще не сформувався остаточно. Щоки запали. З усiеi колишньоi людини у найкращому станi залишилося волосся. Пiсля того як труп обмили з милом, свiтлi кучерi просто сяяли на дошках лави. Вiнге зняв лампу з гака й пiднiс, щоб уважнiше оглянути останки. Поволi обходив лаву, роздивляючись цю химеру. – Жане-Мiшелю, пiд час вiйни ти мав бачити багато вийнятих з води тiл. Кардель кивнув. Вiн не звик до такого – об’ективного й рацiонального вивчення мертвого тiла. Нервове напруження розв’язало йому язика. – Багатьох iз загиблих у Фiнськiй затоцi до берега прибило тiльки восени. Ми iх знаходили пiд стiнами фортецi Свеаборг. Усiх, кого не звалила лихоманка, послали виловлювати iх з води. Риба й краби пооб’iдали з них все, що могли. Часом деякi рухалися, то було найстрашнiше. Ще й звуки якiсь видавали… Нiби стогнуть. А всерединi вугрiв повно, i коли тiла виймали, вони так знехотя виповзали, бо iм жерти завадили, бачте… – А якщо порiвняти нашого Карла Югана з тими? – Не схожий. Ми часто виймали трупи й того ж дня, коли вони попадали з палуби. Тiла були блiдi, вимоченi, зморщенi. От на таких схожий. Думаю, Карл Юган не довго плавав Фатбуреном. Може, кiлька годин. Скидаеться на те, що у воду його кинули, щойно стемнiло. Вiнге замислено кивнув. – Скiльки гоiлася твоя рука? Кардель якусь мить подивився на Вiнге, потiм зважився: – Подивiмося разом, щоб мали однакове уявлення. Вiнге допомiг Карделевi засукати рукав камзола на простягнутiй лiвiй руцi, оголивши мiсце, де протез ремiнцями причеплений до лiктя. Кардель звично послабив зав’язки й вивiльнив руку з дерев’янки, що залишилась у Вiнге пiд пахвою. Мiкель показав йому куксу: – Ти вже бачив, як рiжуть людське м’ясо? – Нiколи на живiй людинi. Тiльки раз був на лекцii в анатомiчному театрi, де хiрурги розiтнули жiноче тiло. – Мою операцiю важко назвати прикладом, на якому варто вчитися. Боцман вiдрубав менi понiвечену частину, але коли я дiстався до фельдшера, йому довелося вiдрiзати вище, щоб не було гангрени. Пацiента прив’язують ланцюгами, обмотаними шкiрою – щоб коли буде смикатися, не покалiчив хiрургiв, та й себе ще бiльше. М’якi частини рiжуть ножем, костi – пилкою. Кому пощастить, тому заллють кiлька склянок сивухи, вiн i вимкнеться. А я мав честь витримати все тверезим… Великi жили треба швидко перетискати, а якщо затискач зiскочить – кров фонтаном летить на пiв кiмнати, я бачив. Так швидко втрачаеш багато кровi й зомлiваеш. Якщо все пройде добре, врятують тобi ще шматочок шкiри, щоб вистачило закрити мiсце вiдрiзу, i пришиють голкою просто до живого м’яса. Бачиш, ось шрам у виглядi пiвмiсяця, i видно ще цятки, де голка проштрикувала. Якщо рука не загние, то лишаеться чекати. Може, нова виросте… Кардель посмiхнувся Сесiлу, який уважно його слухав. – Ти знаеш усi стадii гоення на власному досвiдi, нiкому такого не побажаеш. Але… Можеш спробувати визначити, коли Карлу Югану вiдрiзали кiнцiвки? – Дай-но лампу. Тепер Карделева черга обiйти покiйника навколо. Бiля кожного кута лави вiн нахиляеться i, зморщившись, оглядае одну за одною кукси. Затулити носа не може, бо здоровою рукою тримае лампу. Дихае ротом. Кожним видихом намагаеться витиснути гниле повiтря з легенiв. – Наскiльки я можу оцiнити, праву руку вiдрiзали першою. Потiм лiву ногу, лiву руку й останню – праву ногу. Думаю, правоi руки немае вже десь три мiсяцi, бо рана в Карла Югана вже схожа на мою. Права нога… Їi немае, може, десь iз мiсяць. Рана загоiлася незадовго до його останнього плавання. – Отже, чоловiковi по черзi вiдрiзали руки й ноги. Кожна рана перев’язана й загоена, перш нiж вiдрiзали наступну кiнцiвку. Очi вибрали. Немае зубiв i язика. З ран доходимо висновку, що процес перетворення людини на те, що ми тут бачимо, почався влiтку, а завершився кiлька тижнiв тому. Смерть настала день-два тому. Кардель здригнувся, усвiдомивши, до чого веде Вiнге. Сесiл замислено постукав нiгтем по переднiх зубах i додав: – Я сказав би, що смерть була бажана… Вiн узяв край накидки, щоб знову накрити покiйника, але завмер i про щось задумався, перебираючи тканину мiж пальцями. – Дякую за допомогу, Жане-Мiшелю. На жаль, здаеться менi, ти переоцiнив здiбностi нашого покiйника, подумавши, що вiн мiг вкрасти твого гаманця. Вiн досi висить у тебе на поясi пiд камзолом. Це добре видно, i бачив я його ще тодi, як ти нахилився з лампою у руцi. Але ти знав, що вiн на мiсцi, бо хоч як ти напився звечора, аж досi тебе зелений змiй не мiг тримати. Кардель смикнувся i негайно сам себе вилаяв за це, бо тим несвiдомим рухом визнав свою брехню. Це його розлютило, та ще й хмiль вивiтрився, залишилося саме похмiлля. Байдужiсть Вiнге до покiйника була йому неприемна й суперечила його ставленню, бо вiн був людиною, що бачила бiльше смертей, нiж можна побажати вороговi. Кардель сплюнув через плече, щоб якось опанувати себе. – Дiдько, який же ти бридкий тип, Сесiле Вiнге! Не дивно, що ти так добре почуваешся серед мертвякiв! Раз ти такий проникливий, скажу i я тобi дещо про тебе: ти замало iси. Якби я був тобою, бiльше часу проводив би за столом, а менше в нужнику. Вiнге не звернув на те нiякоi уваги. – Щось iнше привело тебе сюди. Не конче казати, що саме. Але чи хочеш ти завершити те, що почав? Хочеш, щоб цей чоловiк упокоiвся з миром? Я маю вiдповiднi повноваження вiд полiцii. Був би вдячний тобi за допомогу й готовий за неi заплатити. Вiнге взяв паузу й подивився на Карделя своiми великими очима. Зараз у них засвiтилося щось, чого ранiше не було видно. Це сяйво i налякало, i схвилювало Карделя. Але найбiльше Мiкель вiдчував утому, вона охопила все його тiло, тож вiн просто стояв мовчки. Вiнге озвався знову: – Можеш не вiдповiдати зараз. Я сьогоднi пiду до управлiння, послухаю, що доповiдатимуть на ранковiй нарадi полiцii. Уже знаю, що я там почую. Полiцiя вiдрапортуе про злочин. Справу перейме державний прокурор, який i так мае багато роботи – i простiшоi, i почеснiшоi. Задля годиться вiн накаже полiцiйним наглядачам Марiiнського приходу розпитати на мiсцi, чи хтось щось бачив i знае. Я не думаю, що це щось дасть. Тiло коштом мiста кинуть у безiменну могилу на пiвнiчному краю цього цвинтаря. Нiхто за ним не плакатиме. Але полiцмейстер попросив мене зробити все можливе. І боюся, що сам я не зможу зробити достатньо. Але Карделевi було потрiбно щось вагомiше, щоб змiнити ставлення до цього чоловiка. Мiкель уже виходив за дверi, коли його наздогнав голос Вiнге: – Якщо надумаеш допомогти, Жане-Мiшелю, знайди мене. Я винаймаю помешкання в Роселiуса в маетку графа Спенса. 4. Будiвля полiцейського управлiння розташована на найвищому мiсцi площi Слоттсбакен. Цей день, як i будь-який iнший, в управлiннi почався з безладу й хаосу. Вiнге клiпае стомленими очима, намагаеться забути, що цiлу нiч не спав, i шукае поглядом – може, хоч в якомусь кабiнетi для нього знайдеться горнятко кави. Люди пiднiмаються i спускаються сходами, багато хто просто тут чекае, бо в коридорах для вiдвiдувачiв мiсця небагато. Усi полiцейськi чиновники досi звикають до нового примiщення i нового начальника. Спiвробiтники самi ще не знають до пуття, де чий кабiнет i в якому крилi яка служба. Управлiння полiцii тут лише рiк з гаком. Недоброзичливцi плiткують, що полiцiя переiхала в цей будинок зi зручного примiщення на Трегорсгатан лише для того, щоб врятувати репутацiю влади. Колишньому власнику Індебету якось вдалося потрапити на аудiенцiю до короля Густава перед самою його смертю. З королiвських покоiв спритник вийшов з купчим актом. Якiсь карлючки, вiддалено схожi на пiдпис монарха, засвiдчували неймовiрну угоду: двадцять п’ять тисяч риксдалерiв за цю занедбану й давно покинуту споруду, де з усiх вiкон дме, влiтку надто жарко, а взимку холодно. Будiвля навдивовижу асиметрична, одним боком похилена до пагорба. Вона височiе i над церквою Святого Миколи, i над пустирищем, звiдки ще не вивезли уламки недавно зруйнованого театру Боллхюсет. На сходах у вранiшнiх сутiнках Вiнге побачив кiлька знайомих облич, а ще бiльше – незнайомих. З огидою глянув на Тойхлера i Нюштедта. Вiдомi на всю столицю своею жорстокiстю, цi двое полiцейських тягли якогось голодранця у порванiй сорочцi. У кров розбите обличчя чоловiка не залишало сумнiвiв: бiдолаха вже зiзнався в усьому, у чому його звинуватили, хай що то було. Секретар Блум, пробираючись крiзь натовп, теж помiтив цю сцену. Зустрiвся поглядом з Вiнге й демонстративно закотив очi. Уже бiльше двадцяти рокiв такi методи допитiв заборонено, але Тойхлер i Нюштедт – нiби люди з iншоi епохи. Люди, що не знайомi з Вiнге особисто, але знають, який вiн на вигляд i як його звати, проходять повз, потупивши очi. Вiдчувае iхнi погляди в спину. Пiднiмаеться сходами й зауважуе, що зi стiни досi нiхто не зняв герба колишнього полiцмейстера. Ще одне свiдчення загального безладу, який пануе в полiцii вiд самоi смертi короля Густава. Минуло майже два роки вiдтодi, коли Якуб Юган Анкарстрем стрiляв на балу в короля Густава Третього, але вiдлуння того пострiлу ще досi розноситься над усiею полiцiею. Спадкоемець престолу Густав Четвертий Адольф мав лише тринадцять рокiв, тож боротьба за владу розгорнулася ще до того, як монарх остаточно програв битву зi смертю. Колишнiй начальник полiцii Нiльс-Генрiк Ашан Лiльенспарре, друг Густава Третього, творець i незмiнний керiвник полiцейськоi служби протягом тридцяти рокiв, побачив нагоду посилити свою владу i вiдкрито демонстрував амбiцii перетворити на марiонетку герцога Карла, недоумкуватого брата колишнього короля, який мав бути номiнальним монархом до повнолiття спадкоемця. Але жадоба влади згубила Лiльенспарре. У полiтичних iграх гору взяв барон Ройтергольм. Почавши вiд iменi герцога Карла фактично керувати державою, барон вислав Лiльенспарре у Померанiю, у колонii. На початку року Ройтергольм призначив прокурора Югана Густава Нурлiна начальником полiцii. Але невдовзi почали ширитися чутки, що барон уже пошкодував про це призначення. Як i бiльшiсть розумних людей, Вiнге знав, чому барон так шкодуе: Нурлiн виявився чесним чоловiком. На третьому поверсi в коридорi виставлено стiльцi. Вiнге помахав руками вгору-вниз i в боки, щоб у змерзлi пальцi потекла кров. Холодне вогке повiтря подразнюе бронхи, i Вiнге доводиться дихати швидко й неглибоко, щоб не напав кашель. Пiд дверима Нурлiнового кабiнету довелося чекати ще з чверть години – на протязi, що гуляе всiма коридорами. Нарештi дверi вiдчинилися, вийшов попереднiй вiдвiдувач, i покликали Вiнге. Як у всьому управлiннi, у кабiнетi Нурлiна пануе безлад. Красивий письмовий стiл завалений купами документiв. Нурлiн стоiть бiля вiкна. На пiдвiконнi задоволено мурчить кицька. Ще б пак, адже господар лагiдно чеше за вушком! Нурлiн i Вiнге – однолiтки, але минулий рiк, сповнений безсонними ночами i тривогами, залишив свiй вiдбиток на обличчi полiцмейстера. Зараз на вигляд йому значно бiльше тридцяти рокiв. Комiр службового камзола немилосердно натирае шкiру, Нурлiн постiйно чухае шию, вона в нього весь час червона. Повернувшись до гостя, начальник полiцii помiчае, як Вiнге дивиться на кицьку, i знизуе плечима. – Єдина iстота, що, перебуваючи тут, зберегла розум i знае, чого хоче. Обережно пiдштовхуе кицьку з пiдвiконня, спираеться плечем на стiну й схрещуе руки на грудях. – То як? Що дав огляд? – Я трохи поквапився, коли сказав, що той полiцейський був п’яний. Його реакцiя була абсолютно природна. Дуже, дуже незвичний злочин. – Я попросив тебе взяти цю справу не лише через твоi знання. Ти офiцiйно не працюеш у полiцii, тож можеш працювати потай. Ройтергольм очей з мене не зводить, просто казиться, коли я роблю полiцейську роботу. Барон бажають, щоб я не порядок у мiстi наводив i робив Стокгольм безпечним для всiх людей, а стежив за виконанням його цензурних приписiв. Ось глянь. Нурлiн узяв аркуш iз зiрваною печаткою. – Цей лист пiдписав барон Густав Адольф Ройтергольм. Вимагае звiту, чому досi немае жодних успiхiв у розслiдуваннi чуток, нiби вiн намагався отруiти спадкоемця престолу. А також нiбито про нього плiткують, що бажання влади викликане iмпотенцiею i схильнiстю до збочень. Барон наголошуе, що чекав достатньо, i тепер вимагае повного звiту про вжитi заходи й досягнутi успiхи. – І що, пошлеш? Звiт. – Оскiльки я жодних заходiв не вживав, то найкраще, мабуть, не посилати нiякого звiту. Вiн зовсiм божевiльний. Звичайний тиран, який не мае друзiв або рiдних, що могли б закликати до гiдноi поведiнки. Пiдбивав ворожку Арвiдсон вiд його iменi говорити з мертвими. Марнославний, запальний i злопам’ятний, зовсiм як король Густав в останнi роки. Страх революцii i зради заражае всiх, чий зад наближаеться занадто близько до можливостi сiсти на престол. Як ти знаеш, покiйний монарх наказав моему попередниковi фiнансувати десятки навушникiв, якi мали доносити на вiльнодумцiв i змовникiв. Звiсно, я не кажу, що серед людей немае невдоволення. Але бiда в тому, що Лiльенспарре послав агентiв шукати зраду не туди, куди треба. Поки короля Густава мучили нiчнi кошмари, нiби iдеi французькоi революцii дiйшли вже й до пiвночi, поки його шпики вишукували змовникiв у трактирах, убивця вирiс серед придворних. Король так боявся народу i так слiпо вiрив, що серед свого почту перебувае в безпецi… Нурлiн махнув рукою в бiк столу. – Я, звiсно, намагаюся вiдбиватися вiд цiеi агентури, та все одно постiйно одержую доноси, i щодалi безглуздiшi. Якийсь Едман доповiдае, що якийсь Нiльсон однiеi дощовоi ночi спiвав перекладену «Марсельезу» у Стренгнесi. Якийсь кавалерист з невизначеними симпатiями пiдозрюе вiдомого баламута Юлiна через сумнiвну брошку для краватки. Кульмер i Огрен за схвалення Вейноса i Фалька прийшли в церкву у довгих штанях. Карлен пiд подушкою ховае книжку Турiльда. Ля-ля-ля… І поки я мушу звертати увагу на це лайно, страждають важливi справи. Але Лiлiенспарре, старий деспот, вважав, що це найважливiше. Ти знаеш, що його тут в управлiннi позаочi називали Дупою? Вiнге кинув погляд на купу паперiв, пiдняв один лист, байдуже подивився на нього й кинув знову на купу. Нурлiн зiрвав з голови перуку й почухав голову. – До мене дiйшло, що барон вже шукае менi замiну. – Знаеш, кого хоче поставити? – Чув, що розглядае кандидатуру Магнуса Ульгольма. Ти його маеш добре знати. – Не знаеш, скiльки ще тут пробудеш? – Нi. Але якщо барон щось надумав, то вже доведе до кiнця. Думаю, немае потреби казати, що Ульгольм не дасть завершити це розслiдування. Тож часу в нас небагато, Сесiле. Вiнге потер перенiсся. Вiд утоми перед очима вже танцювали якiсь кольоровi свiтлячки. – Менi не треба нагадувати, що часу обмаль… Нурлiн жестом запросив Вiнге сiсти. Полiцмейстер розчахнув дверi й гукнув у коридор, щоб iм принесли кави. Це розпорядження стосувалося того, хто був найближче до кабiнету. Сiв на стiлець навпроти й тяжко зiтхнув. – Отже, повернiмося до мерця з озера. Є хоч якась надiя зловити вбивцю? – Я маю пiдстави вважати, що покiйного викинули в озеро всього за кiлька годин до того, як його знайшли. Пошукаю свiдкiв, якi були в тiй окрузi ввечерi. – Схоже на марну працю… Це все? – Є ще дещо. Мрець був голий, але замотаний у накидку. Я такого нiколи ранiше не бачив. Тканина, як на мене, надто дорога для такого вжитку… Треба попитати торговцiв, чи не бачили такоi… Нурлiн, здавалося, зовсiм не слухав. Повiльно кивав, нiби у вiдповiдь на власнi думки. – Головне – працюй тихо. І не лише через Ройтергольма. У народi нуртуе невдоволення. Сам пам’ятаеш, як кiлька мiсяцiв тому натовп на Слоттсбакенi вимагав покарати шляхтича, бо той шпагою подряпав мiстянина. Скрiзь, де е кров, потрiбна особлива обережнiсть. Зроби менi таку послугу. Служниця постукала у дверi й зайшла в кiмнату з кавником i горнятками на олов’янiй тацi. Нурлiн налив кави, i Вiнге з насолодою припав до чашки з гарячим напоем. Кицька, забувши про всяку поштивiсть, скочила господаревi на колiна й зручно влаштувалася. Нурлiн занепокоено подивився на Вiнге. – Вибач на словi, Сесiле, особливо зважаючи на те, що i моя вина в цьому е, але вигляд у тебе кепський. 5. Трактир називаеться «Погибель». Стiни закiптюженi, але, трохи придивившись, можна розгледiти малюнок фрески. Танець мертвих. Селяни й мiстяни, дворяни й священники водять коло навкруг скелета, що грае на смоляно-чорнiй скрипцi. Малюнок справляе на вiдвiдувачiв неприемне враження, тому гостей зазвичай небагато – аж до пiзнього вечора, коли всi в окрузi вже такi п’янi, що декор примiщення iх не займае. Власник трактиру Єдда рiшуче припиняв усi спроби вмовити його побiлити стiну свiжим вапном. «Це малював сам Гоффбру, – люто вiдповiдав корчмар, – це шедевр!» Кардель ненавидiв цю мазню. Особливо вiдтодi, як домовленiсть з Єддою зобов’язувала його залишатися притомним. Трактирник найняв Мiкеля викидайлом – за кiлька шилiнгiв на тиждень i провiзiю за кожного випханого розбишаку. Мiзерня платня не дае змоги прожити, тож будь-який додатковий заробiток не завадить. Зi свого мiсця на лавцi бiля сходiв тисячу разiв за вечiр вiн вiдчувае, як порожнi очi скелета дивляться на нього. Кардель здригаеться i висипае в рот дрiбку тютюну. Передчувае, що нiч не буде доброю, тож напружено чекае ii викрутасiв. У повiтрi весь вечiр висить неприемна тяжкiсть. Тутешнi п’янделиги дедалi голоснiше покрикують над своiми склянками з вином i сивухою, дедалi частiше лунають образи. Раз по раз доводиться вставати й намагатися вгамувати пристрастi. Але в такому станi нiхто нiчого не розумiе, i Мiкель змушений хапати лобуря за шию i викидати за дверi. Компанiя морякiв намагаеться зайти в трактир – усi разом, зчепившись руками, аж доки найслабший здаеться i випадае з ланцюга пiд глузи й кпини всього товариства. П’янi молодики на весь голос спiвають соромiцьку пiсню про позбавлених цноти дiвчат. Тепер Кардель уже впевнений, що добром це не закiнчиться. П’янi хлопцi в компанii – непогамовнi, а неписаний кодекс честi спонукае iх усiх стояти за кожного з гурту. Вiн добре таких знае – сам колись був одним iз них. Подобаються йому цi парубки, але i ненавидить iх люто. Уважно спостерiгае за ними зi свого мiсця, як вовк стежить за овечою отарою – знае напевно, що зловить, питання тiльки – коли саме. Довго чекати не довелося. Якийсь товстун заплутався у власних шнурках i обляпав пивом одного з морякiв. За мить бiдолаху поставили на стiл i змусили танцювати, а самi пiдняли стiл i влаштували хитавицю. Стiл рипiв так, що здавалося, ось-ось розвалиться. При цьому один з розбишак намагався ножем поцiлити в пальцi нiг гладкого танцюриста. Кардель перезирнувся з Єддою, який стояв на iншому боцi зали. Корчмаревi чхати на розлите пиво або кров на пiдлозi. А от меблi грошей коштують. Кардель пiдняв свою здорову руку й пiдтягнув шкiрянi зав’язки дерев’яного протезу. Вiйна навчила Карделя, що в бою немае нiчого шляхетного. Але все одно мае дотриматися певного ритуалу, хоч вiн загалом безглуздий, як i цiлком передбачуванi результати його дотримання. Вiн уже до цього звик. Кладе руку на плече моряковi. Нiма дипломатiя посеред бурi. Показуе, що вони мають заспокоiтися. Хтось кричить йому у вухо. Хтось плюе просто в лице. Мiкель чуе, як у вухах вiдлунюють гучнi удари серця. Усе навколо наливаеться червоним… Але намагаеться опанувати себе. Опускае руки. Моряки переможно регочуть. Коли вiн завдае першого удару, п’янi лобуряки ще не розумiють, що сталося. Дерев’яний протез вирiзано у виглядi розкритоi долонi, тож коли Карделева лiва рука рiзко вилiтае в бiк найближчоi пики, спершу скидаеться на те, що вiн хоче погладити моряка по щоцi. Червоним каскадом розлiтаються зуби. З кожним кроком Мiкель нiби просто спостерiгае за рухами своеi руки. Комусь зламав щелепу, iншому роздробив перенiсся, вибив око… Удари викликають дикий бiль у куксi, але вiд цього вiн лише стае лютiший. П’яна компанiя розбiглася. Останнiй моряк, плачучи, рачкуе до дверей. Кардель копняком викидае його за порiг. Товстун, з якого знущалися п’янi моряки, навiть не злiз зi стола, просто плеще в долонi й усмiхаеться вiд вуха до вуха. Вiн безмежно вдячний. На знак вдячностi замовляе глечик бiлого вина, виголошуе здравицi на честь свого рятiвника. Кардель думае, що цей iнцидент забезпечить спокiй у корчмi аж до закриття. На пiдлозi досi патьоки кровi, усi слiди ведуть до нього. Не звертаючи уваги на Єддинi погляди, бере кухоль i довго п’е вино, аж до дна. Бiйки – та рiдкiсть, що ще може його розважити. Ранiше вiн взагалi активно наривався на бiйку, i в кожнiй перемозi знаходив утiху. Виникала якась iлюзiя контролю над власним життям. Але з вiком втiха все менша. І рука болить. Почуваеться дуже старим, надто старим для такого життя. Добре, що хоч вино ще тiшить. Чоловiк назвався Ісаком Райнгольдом Блюмом. – Я взагалi скальд. До ваших послуг. Кардель пiдняв брову, товстун прокашлявся i продекламував: – Герою! Лиходiiв тьму ти силою зборов! Тiла братiв своiх громиш i проливаеш кров. – Ну, не зовсiм так… Братiв я якраз i не бив. Ти цим на життя заробляеш? Блюм стиснув вуста й припалив люльку вiд свiчки. – Прокляття поета: навкруги самi критики. Утiм, нi, не заробляю. Працюю в полiцейському управлiннi на Слоттсбакенi. Зараз я секретар, iз сiчня. Кардель протягом дня не згадував нi про полiцiю, нi про Вiнге – аж до цих слiв. – А ти знаеш такого собi Вiнге? Сесiла Вiнге. Блюм замислено подивився на Карделя i випустив цiвку диму. – Хто з ним знайомиться, той вже не забуде… – Хто вiн? Можеш менi розповiсти про нього? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48685067&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Пальт – шведська страва. Також так називали службовцiв сепарат-варти – одного з пiдроздiлiв служби правопорядку, якi мали виловлювати й доправляти до суду та в’язницi злодюжок, жебракiв i повiй. (Тут i далi – прим. перекладача.) 2 Дрiбна монета. 3 Сосиски – прiзвисько мiськоi варти Стокгольма в XVII–XVIII столiттях.