Остання красуня Півдня

Остання красуня Пiвдня Френсiс Скотт Фiцджеральд Зарубiжнi авторськi зiбрання Френсiс Скотт Фiцджеральд (1896–1940) – видатний американський письменник, який увiйшов в iсторiю свiтовоi лiтератури своiми творами про життя Америки 1920-х рр. Видавництво «Фолiо» випустило друком у серii «Зарубiжнi авторськi зiбрання» романи Фiцджеральда «Кохання останнього магната», «По той бiк раю», «Нiч лагiдна», а також збiрку оповiдань «Загадкова iсторiя Бенджамiна Баттона». Новели – «Остання красуня Пiвдня», «Буремний рейс», «Кришталева чаша», «Плавцi» й iн., що ввiйшли в збiрку «Остання красуня Пiвдня», – зворушують i хвилюють. «Остання красуня Пiвдня» – це новела, у якiй автор написав про себе, про свiй час, трагiчну любов i мiсце людини в його життi. «Кришталева чаша» – величезна кришталева чаша – символ невезiння й бездушноi розкошi. Подарована до весiлля героiнi, вона тягне за собою низку трагiчних i безглуздих подiй. «Буремний рейс» – розповiдь про те, що буремним може бути не лише рейс, а й людська фантазiя, галюцинацii, ревнощi… Хорошi стосунки й довiра можуть зникнути через дрiбницi. «Плавцi» – всi ми, що плаваемо в океанi життя. Хтось дрейфуе, хтось мчить назустрiч хвилям, хтось дозволяе хвилям нести його на гребенях… Рiзнi новели – рiзнi долi, рiзнi настроi й пiдсумки. Френсис Скотт Фицджеральд Остання красуня Пiвдня © В. Р. Дудик, переклад украiнською, 2019 © О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2019 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019 Остання красуня Пiвдня I Пiсля Атланти, що так зачарувала нас аристократичним, хоча й дещо напускним шармом Пiвдня, Тарлтон не справив особливого враження. Тут було спекотнiше, нiж в iнших мiстах, якi ми вiдвiдали ранiше, – дюжина новобранцiв зомлiла вже в перший день пiд сонячним промiнням Джорджii; й, коли пiд гарячим сонцем бачиш стадо корiв, що чвалають центральними вуличками пiд крики темношкiрих погоничiв, усi нiби впадають у сонливiсть – хочеться порухати рукою чи ногою, аби усвiдомити, що ще живий. Тож я залишився в таборi, дозволивши лейтенанту Уоррену захопити мене розповiдями про мiсцевих дiвчат. Було це п’ятнадцять рокiв тому, i я вже багато чого не пам’ятаю, крiм того, що днi летiли один за одним i були цiкавiшими, нiж тепер; серце мое було спустошеним, бо та, образ якоi бентежив душу протягом трьох рокiв, – вийшла замiж. Я бачив уривки статей i фотографii в газетi. То було «романтичне весiлля пiд час вiйни» – помпезне, але сумне. Я виразно побачив похмуре небесне сяйво, пiд яким вiдбувалася шлюбна церемонiя, i як юного сноба мене охопила бiльше заздрiсть, нiж спiвчуття. І ось настав день, коли я поiхав у Тарлтон пiдстригтися й випадково натрапив на давнього товариша – Бiлла Ноулза, з яким ми свого часу навчалися в Гарвардi. Спочатку вiн служив у пiдроздiлi Нацiональноi гвардii, що стояв у цьому таборi до нас, проте згодом перевiвся в авiацiю й залишився там. – Радий нашiй зустрiчi, Ендi, – сказав вiн iз серйознiстю, що йому не личила. – Подiлюся з тобою всiм, допоки не поiхав у Техас. Розумiеш, у цьому мiстi е тiльки три дiвчини… Я зацiкавився; вбачалася менi якась мiстика в цьому. – А ось i одна з них. Ми стояли навпроти аптеки, тож вiн завiв мене всередину й познайомив iз ледi, яка менi вiдразу не сподобалася. – Інших двое – це Ейлi Келхон i Селлi Керол Хеппер. За тим, як вiн вимовив ii iм’я, я здогадався, що вiн захоплений Ейлi Келхон. Вiн переймався тим, що вона робитиме, коли вiн поiде з мiста, й домагався, щоб ii днi були одноманiтними й нудними. Уже тепер, не вагаючись, можу зiзнатися, що доволi соромiцький образ Ейлi Келхон – ох, яке нiжне iм’я! – тодi ввiрвався у моi думки. У двадцять три неможливо не думати про заборонений плiд, що належить iншому, хоч, якби Бiлл попросив мене, я б iз чистою совiстю, без жодних сумнiвiв, присягнувся б, що пiклуватимуся про неi, як про сестру. Та вiн цього не зробив, тiльки до останку нарiкав, що йому доводиться iхати. Через три днi вiн зателефонував i повiдомив, що наступного ранку iде з мiста, тож хотiв би мене запросити до неi сьогоднi на вечерю. Ми зустрiлися бiля готелю й, насолоджуючись квiтковими ароматами спекотного вечора, пройшлися до середмiстя. Чотири бiлих колони маетку Келхонiв височiли перед вулицею, виноград так густо нависав, звивався й чiплявся лозами за них, що веранда позаду здавалася темною печерою. Коли ми пiдiйшли ближче, дiвчина в бiлiй сукнi вибiгла з будинку, вигукнувши: – Ой, вибачте, я спiзнилася! – i, подивившись на нас, додала: – Чомусь я була певна, що ви десять хвилин як прийшли… Вона замовкла, коли почула, як скрипнув стiлець, й iнший чоловiк, авiатор iз табору Гарi-Лi, вийшов iз пiтьми веранди. – Ох, Кенбi! – привiталася вона. – Як поживаете? Вiн i Бiлл Ноулз, ворогуючi суперники, завмерли в очiкуваннi, в повiтрi запанувала напруга. – Кенбi, любий, я б хотiла дещо сказати вам по секрету, – сказала дiвчина пiсля секундного збентеження. – Вибачте нам, Бiлле. Вони вiдiйшли вбiк. Незабаром надзвичайно невдоволений Кенбi суворо промовив: – Тодi – в четвер, але вже певно. Ледь нам кивнувши, вiн пiшов вниз дорiжкою, а його шпори, якими вiн пiдострожував свiй аероплан, мерехтiли у свiтлi ламп. – Заходьте. Я ще не знаю, як вас звати… І тут я зрозумiв: передi мною – уособлення всього Пiвдня у всiй своiй невинностi. Я б упiзнав Ейлi Келхон навiть тодi, коли б не чув Рута Дрейпера, коли б не читав книжку «Марс Чан». Їi розум був таким витонченим, що вона вдало приховувала його пiд нiжною, чутливою добродушнiстю, з якою вела бесiду, а незмiнна холоднiсть – як наслiдок безкiнечноi боротьби зi спекою. Навколо неi струменiло сяйво благого сiмейства, що походило вiд героiчноi епохи Пiвдня, навiюючи спогади про вiдданих батькiв, братiв, шанувальникiв. В ii голосi можна було почути то сухi нотки суворих капiтанiв-янкi, що вiддавали накази рабам, то змiшанi з нiжними переливами, що вплiталися у якусь ще досi незнану чарiвнiсть цiеi ночi. Я ледь бачив ii в напiвтемрявi, та, коли пiдвiвся, щоб пiти, – не варто було засиджуватися – вона стояла в оранжевому свiтлi, яке лилося у вiдкритi дверi. Невисока на зрiст i бiлява; на ii обличчi було забагато рум’яна, що пiдкреслювала блiда пудра на носi, проте крiзь цю маску вона сяяла, наче зiрка. – Коли поiде Бiлл, я ночами сидiтиму тут – така самотня… Може, якось вiзьмете мене на танцi до замiського клубу? – таке жалюгiдне пророцтво розвеселило Бiлла. – Зачекайте хвильку, – промурмотiла Ейлi. – Всi вашi значки перекрутилися. Пiдправляючи iх, вона ховала в поглядi дещо бiльше, нiж зацiкавлення. Цi очi щось шукали, нiби запитували: «А, може, це ти?» І, як лейтенант Кенбi, я, придушуючи в собi бажання зостатися, зробив крок у нiч, яка раптово стала нудною й нецiкавою. Вони залишилися наодинцi. Минуло два тижнi, i я сидiв iз нею на тiй самiй верандi, та радше вона майже була в моiх обiймах, не торкаючись мене, – як у неi це виходило, не тямлю. Я безуспiшно намагався ii поцiлувати, i цi спроби тривали майже годину. Ми жартували про те, що я недостатньо щирий. За моею теорiею, якщо вона дозволить менi ii поцiлувати, то я закохаюся. Вона сперечалася, наголошуючи на тому, що я не щирий. Скориставшись спокiйною хвилиною на цьому полi двобою, вона розповiла менi про свого брата, який помер, навчаючись на останньому курсi Єльського унiверситету. Вона показала його портрет – привабливе, чесне обличчя з локоном, який так любив вимальовувати Леендекер[1 - Джозеф Крiстiан Леендекер (1874–1951) – видатний художник США, що кiлька десятилiть створював титульну сторiнку часопису The Saturday Evening Post.], – i сказала, що коли зустрiне чоловiка, який справдi буде схожий на ii брата, то вийде за нього замiж. Цей сiмейний iдеалiзм уже остаточно позбавив мене мужностi, й навiть моя зухвала самовпевненiсть не змогла конкурувати з мертвим. Усi вечори минали подiбно до цього, й, по iхньому завершеннi я повертався в табiр, пересичений запахами магнолiй i туманним розчаруванням. Я так i не поцiлував ii. Суботнiми вечорами в замiському клубi ми вiдвiдували водевiлi й танцi, мало коли вона насолоджувалася товариством тiльки одного чоловiка; ми виiжджали на пiкнiки й галасливi «кавуннi» вечiрки, й вона нiколи не замислювалася, що те почуття, яке мене охопило, варто називати коханням. Тепер я розумiю, що це не було тягарем, проте вона була мудрою дев’ятнадцятирiчною дiвчиною й, мабуть, вiдчувала нашу емоцiйну несумiснiсть. Тож замiсть цього я став ii другом. Ми розмовляли про Бiлла Ноулза. Про Бiлла вона замислювалася як про майбутнього чоловiка, бо – хоч вона й не зiзналася б у цьому – зима, проведена в Нью-Йорку, як i бал у Єлi, повернули ii думки на Пiвнiч. Вона сказала, що й не думае про шлюб iз пiвденцем. Поступово я зрозумiв, що вона свiдомо хотiла вiдрiзнятися та й вiдрiзнялася вiд iнших дiвчат, котрi спiвали пiсень темношкiрих i грали в азартнi iгри в замiському барi. Так ось чому Бiлл, я й iншi шаленiли вiд неi. Ми пiзнали ii справжню. У червнi й липнi, коли плiтки про битви й жахiття за морями ледь сягали наших вух, не викликаючи особливих емоцiй, на замiському танцювальному майданчику погляд Ейлi блукав серед високих юних офiцерiв, наче шукаючись щось. Вона обрала кiлькох, щоразу керуючись своею безпомилковою проникливiстю – якщо не брати до уваги випадок iз лейтенантом Кенбi, якого зневажала, проте призначала йому побачення, бо ж «вiн такий щирий» – i протягом усього лiта ми поперемiнно проводили вечори з нею. І от якось вона вiдмовилася вiд усiх побачень – Бiлл Ноулз отримав вiдпустку й повертався до неi. Про подiю ми говорили тоном науковоi об’ективностi: чи зробить вона вибiр? Лейтенант Кенбi, навпаки, зовсiм не був безпристрасним i всiм надокучав. Вiн попередив, що коли вона вийде замiж за Ноулза, вiн пiднiме аероплан на двадцятикiлометрову висоту, вимкне мотор й розiб’еться. Вiн налякав ii – тож я мусив вiддати йому свое останне побачення з Ейлi перед приiздом Бiлла. Суботнього вечора вона та Бiлл Ноулз з’явилися разом у замiському клубi. Вони були красивою парою, тож я ще бiльше вiдчував заздрiсть i сум. Коли вони вийшли танцювати, оркестр заграв «Коли ти пiдеш» – щемливо, зривисто, i я досi чую, як кожен такт вимiрюе безцiннi хвилини того часу. Я зрозумiв, що закохався в Тарлтон, i тривожно озирався, сподiваючись, що раптом iз цiеi теплоi, спiвучоi темряви, що одну за одною виштовхувала пари танцюристiв в органдi й кольору оливок драпi, я побачу чиесь миле обличчя. Коли я танцював з Ейлi, вона раптом запропонувала вийти на вулицю, до авто. Вона прагнула знати, чому чоловiки ii сьогоднi не запрошують на танець. Невже вони думають, що вона замiжня? – А ти збираешся? – Я не знаю, Ендi. Інодi, коли вiн ставиться до мене, як до святинi, – це мене лякае. – Голос ii був хрипким i дещо вiддаленим. – Та потiм… – вона засмiялася. Їi тiло, таке мiнiатюрне й нiжне, повернулося до мого обличчя, i там я мiг би врештi ii поцiлувати, якби не Бiлл Ноулз, вiд якого нас вiддiляло майже три метри. Нашi губи ледь торкнулися, нiби пiзнаючи один одного; та потiм офiцер авiацii вийшов на веранду бiля нас, ззирнувся в темряву й закляк, вагаючись. – Ейлi. – Так. – Ти знаеш, що трапилося сьогоднi пiсля обiду? – Що? – вона виструнчилась, у голосi забринiла напруга. – Хорас Кенбi розбився. Помер одразу ж. Вона повiльно встала й вийшла з машини. – Маеш на увазi, що його вбили? – запитала вона. – Та вони ще не знають, що сталося. Його мотор… – Ох… – Їi хриплий шепiт вирвався крiзь долонi, якими вона раптово закрила лице. Ми безпорадно дивилися на неi, а вона, схиливши голову на автомобiль, придушувала в собi безслiзне ридання. Через хвилину я пiшов за Бiллом – вiн стояв бiля стiни й настирливо намагався вiдшукати ii – i сказав, що вона хоче додому. Я сiв на сходинку бiля клубу. Менi не подобався Кенбi, проте його жахлива, безпричинна смерть для мене була реальнiшою, нiж смертi тисячi невiдомих у Францii. Через кiлька хвилин Ейлi та Бiлл вийшли на вулицю. Ейлi все ще схлипувала, та, побачивши мене, заспокоiлась i пiдбiгла до мене. – Ендi, – заговорила вона швидким, низьким голосом, – сподiваюся, що ти нiкому не розповiси про нашу вчорашню розмову. Маю на увазi про те, що вiн сказав. – Звiсно, нi. Вона довго дивилася на мене, намагаючись пересвiдчитися в моiй обiцянцi. Зрештою, повiрила. Вiдтак зiтхнула так тихо, що я ледь розчув. Їi брови пiднялися в удаваному вiдчаi. – Ендi! Я нiяково втупився в землю, зрозумiвши, що вона хоче сказати про ii несвiдомий згубний вплив, пiд який потрапляють чоловiки. – На добранiч, Ендi, – крикнув Бiлл, коли вони сiдали в таксi. – Добранiч, – сказав я, i ледь не додав уголос: «Дурню». II Менi, звiсно, довелося би прийти до одного з тих моральних рiшень, котрi обирають героi книг, i вдатися до презирства. Та, навпаки, я не сумнiваюся, що вона б i далi легко керувала мною. Через кiлька днiв вона, вправно скориставшись нагодою, жалiсливо промовила: – Знаю, ти вважаеш, що з мого боку думати про себе в такi днi – жахливо, але це такий жахливий збiг подiй. У двадцять три роки я був упевнений у тому, що деякi люди завдяки своiй силi та привабливостi рухають свiтом, а iншi – грають за iхнiми правилами, скривдженi нiкчемнiстю своеi долi. Я сподiвався, що належу до перших. А про Ейлi я й не сумнiвався. Менi довелося переосмислити деякi зi своiх суджень про неi. Розмовляючи з однiею дiвчиною про поцiлунки, – в тi роки люди все ще бiльше говорили про поцiлунки, нiж цiлувалися – я згадав, що Ейлi поцiлувала двох чи трьох чоловiкiв, i то тiльки тодi, коли iй здавалося, що вона закохана в них. Я був збентежений вiд того, що дiвчина вiдреагувала на це невпинним смiхом. – Так це ж правда, – запевняв ii я, раптом усвiдомивши, що вона мае рацiю. – Вона сама менi про це казала. – Ейлi Келхон! Ох, святi небеса! Торiк, весною, хтось iз технiчного коледжу влаштував вечiрку в себе… Був вересень. Тепер нас могли вiдряджати за кордон у будь-який момент. Почалися серйознi тренування для пiдвищення нашоi бойовоi готовностi – остання група офiцерiв прибула з четвертого тренувального табору, який вiдрiзнявся вiд перших трьох тим, що там перебували тiльки офiцери, навiть з окремих пiдроздiлiв спецiального призначення. Вони мали якiсь дивнi iмена – без голосних, за винятком кiлькох молодих чоловiкiв iз Нацiональноi Гвардii, i я нiяк не мiг зрозумiти: чи тi чоловiки насправдi вийшли з пiдпiлля. До нашоi роти приеднався лейтенант Ерл Шоен iз Нью Бедфорда, штату Массачусетс – взiрець наймiцнiшоi фiзичноi статури, яку я будь-коли бачив. Рiст – пiд два метри, чорнявий, мав рум’янець i живi темно-карi очi. Вiн не був достатньо розумним й, безумовно, неосвiчений, i все-таки був хорошим офiцером, темпераментним командиром iз тiею долею зарозумiлостi, що так добре личила вiйськовослужбовцям. У мене склалося враження, що Нью Бедфорд – невелике провiнцiйне мiстечко, й цю зарозумiлiсть Шоена приписував йому. Мiсць у казармах бракувало, тож його пiдселили в мiй офiцерський будиночок. Посеред тижня на стiнi опинилася мiцно прицвяхована салонна фотографiя однiеi дiвчини з Тарлтона. – Вона не якась там простачка, чи щось таке. Вона – дiвчина з привiлейованих кiл i знаеться тут серед поважних вiдомих людей. Наступноi недiлi, пiсля обiду, я зустрiв цю ледi в приватному басейнi за мiстом. Коли прибули ми з Ейлi, то побачили Шоуна, що плескався в iншому кiнцi басейну; його купальний костюм намагався зiсковзнути iз його мiцного мускулистого тiла. – Вiтаю, лейтенанте! Коли я махнув йому, вiн самовдоволено всмiхнувся й пiдморгнув, кивком голови вказавши на дiвчину поруч нього. Потiм тикнув ii в ребро й кивнув головою у мiй бiк. Так вiн нас познайомив. – Хто це з Кiттi Престон? – поцiкавилася Ейлi, й, коли я розповiв iй про нього, сказала, що вiн схожий на кондуктора у трамваi й вдала, нiби шукае свiй квиток. Через мить вiн сильно й красиво поплив кролем через весь басейн i вибрався на бортик з нашого боку. Я познайомив його з Ейлi. – Як вам моя дiвчина, лейтенанте? – командним тоном запитав вiн. – Я казав вам, що вона нiчогенька, еге ж? Вiн кивнув головою до Ейлi, аби вже цього разу наголосити, що його пасiя та Ейлi належать до одного кола. – Як щодо того, аби нам всiм зiбратися та повечеряти в готелi? Через деякий час я залишив iх, здивований, що в Ейлi склалося якесь непевне враження про лейтенанта й вона зовсiм не вважала його привабливим. Та Ерл Шоун був не з тих, хто так легко здаеться. Вiн весело i зовсiм необразливо роздивлявся ii нiжне, тендiтне тiло й навiть вирiшив, що йому з нею краще, нiж з тою, iншою. Хвилиною пiзнiше я побачив iх разом у водi: Ейлi не зрозумiло чого енергiйно вiдпливала вiд нього, а Шоун весело борсався навколо неi та перед нею так, що бризки розлiталися на всi боки; деколи вiн зупинявся й так зачаровано задивлявся на неi, нiбито перед ним вигулькувала русалка. Час летiв, а вiн все кружляв бiля неi. Нарештi, Ейлi пiдiйшла до мене й, глузуючи, прошепотiла: – Вiн мене переслiдуе. Мабуть, думае, що я не сплатила за проiзд. Вона жваво обернулася. Мiс Кiттi Престон дивилася на нас, i по ii обличчю було видно, що це iй дуже не подобаеться. – Ейлi Келхон, менi нiколи б i на гадку не спало, що ви намагатиметеся переманювати чоловiка вiд iншоi дiвчини, – в передчуттi неминучоi сцени Ейлi стояла зi скорботним виглядом. – Я була певна, що ви вищi за це. Голос мiс Престон був низьким, проте в ньому вiдчувалася та напруга, котру радше можна вiдчути, нiж почути, i я побачив, як невиннi, чарiвливi очi Ейлi в панiцi забiгали. На щастя, легкою ходьбою до нас наближався сам Ерл, вигляд якого свiдчив про його бадьорiсть i безтурботнiсть. – Якщо вiн так вам потрiбен, то не варто принижувати себе на його ж очах, – рiзко вiдповiла Ейлi, гордо скинувши голову. Цим жестом вона показала власну гiднiсть, тодi як Кеттi Престон – простакуватiсть i прагнення власностi, або ж, по-iншому, «освiченiсть» переборола «неуцтво». Вона вже збиралася пiти. – Зачекайте хвильку, крихiтко! – гукнув Ерл Шоун. – Як щодо адреси? Можливо, я зателефоную вам якось? Вона подивилася на нього так, що Кiттi повинна була б переконатися у повнiй вiдсутностi зацiкавлення з ii боку. – Цього мiсяця я маю багато роботи в Червоному Хрестi, – вiдповiла вона таким крижаним голосом, як i ii зiбранi снiговi пасма волосся. – До зустрiчi. Дорогою додому вона смiялася. Їi прагнення володiти серцями чоловiкiв мимохiть розчинилося у цiй безглуздiй сценi. – Вона нiколи не втримае цього чоловiка, – сказала вона. – Йому потрiбен хтось зовсiм iнший. – Очевидно, вiн бажае Ейлi Келхон. Цi слова ii задовольнили. – Вiн мiг би подарувати менi свiй компостер, прищепивши його до мене, наче булавку братства. Що за смiх! Якби матiр побачила такого, як вiн, у нашому домi, вона б просто вмерла! До честi Ейлi, треба сказати, що лише через два тижнi вiн завiтав до неi, хоча й був наполегливим, бо вже на наступних танцях у замiському клубi вона показала свою зневагу до його персони. – Вiн такий нахаба, Ендi, – прошепотiла вона менi. – Проте щирий. Вона сказала слово «нахаба», не засуджуючи, як могла б вжити це слово щодо чоловiкiв iз Пiвдня. Вона це усвiдомлювала; ii вухо не вiддiляло голос одного янкi вiд iншого. І так сталося, що мiсiс Келхон не померла, побачивши його на порозi маетку. Уявнi суворi упередження батькiв Ейлi були зручним виправданням, проте, коли це було iй потрiбно, вони вiдразу ж зникали. Їi друзi були враженi. Ейлi, котра завжди була вища за тарлтонське товариство, Ейлi, шанувальники котроi були дбайливими й «наймилiшими» чоловiками з табору, Ейлi та лейтенант Шоун! Я втомився пояснювати, що вона себе так розважае. І, звiсно, щотижня в неi з’являвся iнший кавалер – якийсь офiцер iз Пенсаколи, старий товариш iз Нового Орлеана – та серед цих легких захоплень вона нiколи не забувала про лейтенанта Шоуна. Прийшов наказ вiдрядити групу офiцерiв i сержантiв у порт i сiсти на корабель до Францii. Мое iм’я також було у списку. Упродовж тижня я був на вiйськовому полiгонi, а коли повернувся в табiр, Ерл Шоун одразу причепився до мене з балачками. – Ми б хотiли органiзувати невеличку прощальну вечiрку для своiх у офiцерськiй iдальнi. Тiльки ти, я, капiтан Крейкер i три дiвчини. Я та Ерл мали заiхати за дiвчатами – Селлi Керол i Ненсi Ламар та Ейлi. Бiля парадних дверей нас зустрiв дворецький i сказав, що Ейлi немае вдома. – Немае вдома? – спантеличено перепитав Ерл. – А де ж вона? – Вона не залишила жодноi звiстки: просто сказала, що ii немае вдома. – Що за чортiвня! – вигукнув Ерл. Вiн ходив верандою, а дворецький чекав бiля дверей. Раптом йому щось спало на думку. – Слухай, – сказав вiн менi, – гадаю, вона образилася. Поки я чекав пояснень, вiн суворо сказав дворецькому: – Скажiть iй, що я хочу ii побачити хоч на хвилинку. – Як я повiдомлю iй про це, якщо ледi немае вдома? І знову Ерл задумливо обiйшов терасу. Потiм вiн кiлька раз кивнув i сказав: – Вона ображена через те, що сталося в центрi мiста. Вiн кiлькома словами пояснив менi ситуацiю. – Почекай в машинi, – сказав я. – Здаеться, я можу все владнати. І коли офiцер неохоче вiдступив, я крикнув дворецькому: – Олiвере, скажiть мiс Ейлi, що я хотiв би зустрiтися з нею наодинцi. Пiсля кiлькох невдоволених фраз вiн все-таки рушив у будинок й уже за хвилину повернувся з вiдповiддю: – Мiсiс Ейлi каже, що за будь-яких обставин не хоче бачитись iз тим, iншим джентльменом. Вона каже, що ви можете зайти. Вона сидiла в бiблiотецi. Я очiкував побачити на ii обличчi холодну вiдразу, проте воно було збентеженим, неспокiйним, сповнене розпачу. Очi почервонiли, нiби вона годинами гiрко плакала. – Ох, Ендi, вiтаю, – сказала вона розпачливо. – Я так довго тебе не бачила. Вiн поiхав? – Ейлi, вислухай. – Вислухай, Ейлi! – крикнула вона. – Вислухай, Ейлi! Уявляеш, вiн заговорив до мене. Вiн пiдняв капелюха. За десять крокiв вiд мене вiн стояв там з якоюсь жахливою… якоюсь паскудною жiнкою, тримаючи ii руку, розмовляючи з нею, i коли побачив мене, пiдняв капелюха. Ендi, я не знала, що робити. Менi довелося зайти в аптеку й попросити склянку води, я була так налякана, що вiн пiде за мною, й попросила мiстера Рiча випустити мене через чорний вхiд. Нiколи я не хочу його анi бачити, анi чути. Я казав iй те, що будь-хто сказав би в такiй ситуацii. Я говорив iз нею майже пiв години й не змiг розтопити ii крижану непохитнiсть. Кiлька разiв вона пробурмотiла щось на кшталт того, що вiн «нещирий», а я намагався зрозумiти, що означае для неi це слово. Не перманентнiсть, безумовно. Як я особисто трактував собi, це було особливе ставлення до себе, якого вона очiкувала вiд iнших. Я вже збирався йти. І саме в цей момент з вулицi тричi нетерпляче пролунав автомобiльний сигнал. Це було приголомшливо. Сказано так ясно, нiби Ерл стояв у цiй кiмнатi: «Ну й до бiса вас! Я не збираюся тут цiлу нiч стирчати». Ейлi ошелешено подивилася на мене. Несподiвано на ii обличчi з’явився дивний вираз – воно затремтiло, потiм розпливлося в плаксиву, iстеричну посмiшку. – Хiба вiн не огидний? – кричала вона в безпорадному вiдчаi. – Хiба вiн не жахливий? – Поквапся, – швидко сказав я. – Вiзьми свое пальто. Це наш останнiй вечiр. Я ще досi бачу цей незабутнiй вечiр, мерехтливе сяйво свiчок на грубих стiнах нашоi iдальнi, на обшарпаних, паперових декорацiях, що залишилися пiсля вчорашньоi вечiрки, яку влаштувала рота постачання, сумна музика мандолiни, що десь внизу награвала «Мiй дiм в Індiанi», виказуючи всеосяжну ностальгiю за швидкоплинним лiтом. Цi три дiвчини, загубленi в мiстичному чоловiчому свiтi, теж щось вiдчули – звабливу мiнливiсть, так, нiби чарiвний килимок простелився в якiйсь мiсцинi Пiвдня, i будь-якоi митi посилиться вiтер й вiднесе iх геть. Ми виголошували тости за нас i за Пiвдень. Потiм залишили серветки, порожнi склянки й маленьку частинку минулого на столi i, взявшись за руки, вийшли на мiсячну дорiжку. Вже пролунав сигнал вiдбою. Тишу порушували вiддалене iржання коня, гучне безперервне хропiння, яке нас дуже розсмiшило, i поскрипування шкiряного обрання – це вартовий крокував бiля кордегардii. У той вечiр Крейкер повинен був чергувати; ми, решта, сiли в авто, котре нас чекало, й вiдвезли до Тарлтона дiвчину Крейка. Згодом Ейлi, Ерл, Селлi та я – парами сидiли на широкому чорному сидiннi, вiдвернувшись одне вiд одного, пошепки розмовляли, сховавшись у просторiй тьмi. Ми iхали повз сосновi лiси, з лишайниками й iспанським мохом, не засiяними бавовняними полями вздовж дороги бiлоi, як краi свiту. Ми зупинилися пiд ламаною тiнню млина, дзюрчала вода, пронизливо кричали птахи, i над усiм було сяйво – воно намагалося проникнути всюди: у покинутi халупи темношкiрих, автомобiль, тверджу серця. Пiвдень спiвав для нас. Цiкаво, чи вони пригадують? Я згадую холоднi блiдi обличчя, закоханi очi й шепiт: – Тобi добре? – Так, а тобi? – Ти впевнена? – Так. Раптом ми усвiдомили, що вже пiзно i що все завершилося. Ми поiхали додому. Наступного дня наш пiдроздiл вирушив у табiр Кемп Мiллз, але у Францiю я так i не потрапив. Ми провели холодний мiсяць на Лонг-Айлендi, зi сталевими шоломами та пасками з боку сiли на корабель i згодом повернулися. Вiйна закiнчилася. Я пропустив вiйну. Коли приiхав у Тарлтон, то намагався подати у вiдставку, проте я мав звання офiцера регулярноi армii, тож довелося очiкувати майже всю зиму. Проте Ерл Шоун був одним iз перших, кого демобiлiзували. Вiн прагнув знайти хорошу роботу «допоки ще був вибiр». Ейлi, зi свого боку, не давала жодних обiцянок, проте мiж ними була домовленiсть, що вiн повернеться. До сiчня табори, що протягом двох рокiв владарювали над маленьким мiстом, поступово розформовувались. І тiльки постiйний запах паленого смiття нагадував про колишню активнiсть i суетнiсть. Те, що залишилося вiд життя, зосереджувалося навколо будiвлi, де розмiстився штаб дивiзii разом iз невдоволеними офiцерами регулярноi армii, якi теж пропустили вiйну. І тепер молодi чоловiки Тарлтона поверталися додому з рiзних куточкiв свiту – хтось у канадськiй унiформi, хтось на милицях чи з порожнiми рукавами. Повернувся батальйон Нацiональноi Гвардii, промаршував вулицями – в шерензi були порожнi мiсця як пам’ять про загиблих – а героi назавжди скинули iз себе цю романтику й торгували за прилавками мiсцевих крамничок. На танцях у замiському клубi серед смокiнгiв виринали тiльки кiлька мундирiв. Саме перед Рiздвом несподiвано на один день прибув Бiлл Ноулз, а наступного дня вже поiхав – або вiн поставив перед Ейлi ультиматум, або ж вона, зрештою, зробила свiй вибiр. Інколи я зустрiчався з нею, коли вона не гуляла з героями, що повернулися iз Савани й Августи, проте почувався пережитком часу, що вже вийшов з моди – i справдi так воно й було. Вона з такою непевнiстю чекала на Ерла Шоуна, що зовсiм i говорити про це не хотiла. Коли вiн приiхав, менi залишалося ще три днi до повного звiльнення. Уперше я натрапив на них випадково, коли вони гуляли по Маркет Стрiт, i не думаю, що будь-коли бачив жалюгiднiшу пару; хоч, сподiваюся, такi ситуацii повторювалися в кожному мiстi, де стояли табори. Зовнi Ерл мав такий жахливий вигляд, що годi уявити. На ньому був зелений капелюх iз пером, костюм iз великими розрiзами, прикрашений декоративною тасьмою в гротескному стилi, з якими покiнчили навiть реклама та кiно. Очевидно, що вiн вiдвiдав свого давнього перукаря, бо волосся його було акуратно начесано й прикривало рожеву, виголену шию. Вiн не був у злиднях, проте вас так i обдавало духом танцювальних залiв iндустрiальних мiст i сiльських клубiв – чи бiльшою мiрою – Ейлi. Вона ж ранiше нiколи не уявляла собi такоi реальностi: в цьому одязi зникла навiть природна грацiя його зграбного тiла. Спочатку вiн вихвалявся своею хорошою роботою; цi грошi мали б iх забезпечувати, допоки не випаде «легкий заробiток». Та з того моменту, коли вiн потрапив у ii свiт, сам здогадувався, що в нього немае шансiв. Я не знаю, що сказала Ейлi, або що переважало бiльше – горе чи здивування. Дiяла вона швидко – через три днi пiсля його прибуття я та Ерл iхали потягом на Пiвнiч. – Що ж, прийшов кiнець цьому, – похмуро мовив вiн. – Вона – неймовiрна дiвчина, проте занадто витончена для мене. Сподiваюся, вона вийде замiж за якогось багатого парубка, що забезпечить iй високий статус у суспiльствi. Ненавиджу такоi зарозумiлостi, – i потiм, згодом: – Вона сказала, що готова побачитись зi мною через рiк, проте я нiколи не повернуся. Цей аристократизм по зубах тiльки тим, у кого е грошi, а… «Для мене це неможливо», – хотiв закiнчити вiн. Провiнцiйне суспiльство, у яке вiн iз задоволенням поринув за останнi шiсть мiсяцiв, тепер здавалося йому манiрним, дендiвським й облудно штучним. – Слухай, ти бачив те, що i я, коли ми сiдали на потяг? – запитав вiн через секунду. – Двi чарiвних ледi, зовсiм самотнi. Що скажеш, якщо ми прогуляемось до сусiднього вагона й запросимо iх на обiд? Я вiзьму ту, що в блакитному. Пройшовши пiв вагона, вiн несподiвано запитав, спохмурнiвши: – Ендi, скажи одну рiч. Як гадаеш, вона знала, що ранiше я був водiем трамваю? Цього я iй нiколи не казав. – Звiдки я знаю! III Ця розповiдь наближаеться до однiеi iз найбiльших прогалин, яку я передбачив ще на початку. Протягом шести рокiв, доки я завершував свою освiту в Гарвардi за юридичною спецiальнiстю, розбудовував комерцiйнi аероплани та вкладав грошi в укладання брукiвки, що трiщала пiд колесами вантажiвок, Ейлi Келхон була для мене не бiльше як iм’я на рiздвянiй листiвцi; тим, що теплими вечорами слабко мерехтiло на днi пам’ятi, коли я згадував аромат магнолiй. Інколи якийсь знайомий з армiйського минулого запитував мене: «А що сталося з тою свiтловолосою дiвчиною, що мала такий успiх?» – та я не мiг вiдповiсти. Якогось вечора я зустрiв Ненсi Ламар бiля нью-йоркського Монмартру й дiзнався, що Ейлi заручилася з якимось чоловiком iз Цинциннатi, поiхала на Пiвнiч, щоб познайомитися з його родиною та розiрвала заручини. Вона, як i завжди, мила, i бiля неi незмiнно один чи два шанувальники. Та Бiлл Ноулз i Ерл Шоун так i не повернулися. Десь у цей самий час до мене прилетiла звiстка, що Бiлл Ноулз одружився з дiвчиною, з якою познайомився на кораблi. Ось i все – не такий великий клаптик, аби зшити тi шiсть лiт докупи. Як це не дивно, але про повернення на Пiвдень мене змусила замислитися дiвчина, яку я побачив у сутiнках на маленькiй станцii в Індiанi. Вона, в суворiй рожевiй органзi, кинулася на шию чоловiковi, котрий зiйшов iз потяга й хутко повела його до автiвки, що на них чекала. Менi стисло серце, бо здалося, що вона заманюе його у втрачений свiт лiта моеi молодостi, де час завмер, а чарiвнi дiвчата туманно розпливалися, як i все минуле, що сонно пропливало вечiрнiми вуличками. Гадаю, ця поезiя – чоловiча мрiя пiвнiчанина про Пiвдень. Та тiльки через мiсяць я надiслав Ейлi телеграму й негайно кинувся за нею в Тарлтон. Був липень. Готель Джефферсона здавався, на диво, обшарпаним i старомодним – у iдальнi учасники благодiйного клубу перiодично наспiвували мелодiю, що в пам’ятi моiй давно асоцiювалася з офiцерами та дiвчатами. Я впiзнав таксиста, котрий пiдвозив мене до будинку Ейлi, проте його «Так, лейтенанте» звучало непереконливо. Я був усього одним iз двадцяти тисяч. Це були три загадкових днi. Гадаю, що свiжiсть ii юностi набула дещо зрiлого сяйва, проте я не можу стверджувати це переконливо. Вона й досi була такою ж привабливою, що хотiлося торкнутися тiеi сутностi, що тремтiла на ii губах. Нi… змiни були набагато серйознiшими. Я вiдразу ж помiтив, що вона змiнилася. Нотки гордостi, натяки на те, що вона знала таемницi свiтлих, найкращих довоенних днiв, – зникли з ii голосу; iх не було, бо тепер усе кружляло навколо напiвсмiшних, напiвпрезирливих жартiв про новий Пiвдень. І все було розсiяне з цiеi бесiди – теперiшне, майбутне, вона, я, – аби не змовкати й не залишати часу на роздуми. Ми потрапили на веселу вечiрку на честь молодоi одруженоi пари, й вона була центром нервових веселощiв на нiй. Врештi-решт iй уже не вiсiмнадцять, однак i тепер у ролi одчайдушного блазня вона все ще була привабливою, як i завжди. – Ти щось чула про Ерла Шоуна? – запитав я ii наступноi ночi, коли ми вирушали на танцi в замiський клуб. – Нi, – на хвилю вона стала серйознiшою. – Я часто думаю про нього. Вiн був … – вона завагалася. – Продовжуй. – Я хотiла сказати, що вiн був чоловiком, якого я любила найбiльше, проте це б не було правдою. Насправдi, я нiколи його не любила, бо тодi б вийшла за нього замiж, i неважливо, у якому вiцi, чи не так? – вона з цiкавiстю глянула на мене. – Зрештою, я б так до нього не ставилася. – Це було неможливо. – Авжеж, – погодилася вона невпевнено. Їi настрiй змiнився, вона стала легковажною: – Як же ж цi янкi нас обманювали, бiдолашних дiвчат iз Пiвдня. Боже мiй! Коли ми дiсталися замiського клубу, вона, як хамелеон, розтанула в незнайомому для мене натовпi. На майданчику танцювало нове поколiння, з меншою гiднiстю, нiж те, що я знав, i жоден не став цiею частиною безхарактерного, збудженого суспiльства бiльше вiд Ейлi. Можливо, вона вiдчула, що у своему бажаннi втекти вiд провiнцiальностi Тарлтона йшла за поколiнням, котре не мало послiдовникiв – вона приречена на самiтне блукання. Та тiльки яку вона програла вiйну, сховавшись за бiлими колонами ii веранди, – я не знаю. Думаю, вона помилилася, щось пропустила. Їi дика жвавiсть, що й досi збирала достатню кiлькiсть чоловiкiв, конкуруючи з натовпом молоденьких i свiжих дiвчат, стала визнанням поразки. Я залишив ii будинок, як залишав його в тому червнi, що розчинився назавжди, вiдчуваючи смутне невдоволення. І тiльки набагато пiзнiше, коли ворочався в готельному лiжку, усвiдомив увесь сенс – я був мiцно та невилiковно закоханий у неi. Попри всю несумiснiсть вона все ще була i завжди буде найпривабливiшою дiвчиною, яку я будь-коли знав. Наступного дня я сказав iй це. То був один iз тих спекотних i таких близьких менi днiв, i Ейлi сидiла бiля мене на диванi у притемненiй бiблiотецi. – Ох, нi, я не можу вийти за тебе, – сказала вона, ледь не з жахом. – Я не кохаю тебе таким коханням… Нiколи не кохала. І ти теж мене не кохаеш. Я не хотiла говорити тобi тепер, але вже наступного мiсяця я виходжу замiж за iншого. Ми навiть не хотiли заявляти про заручини, бо я робила це двiчi. Раптом вона зрозумiла, що менi може бути боляче: – Ендi, ну ти ж розумiеш, що це нiсенiтниця, чи не так? Ти знаеш, я б нiколи не зв’язала свого життя з пiвнiчанином. – Хто це? – запитав я. – Вiн iз Савани. – Ти його кохаеш? – Звiсно, кохаю. – Ми посмiхнулися. – Авжеж! А що ти хочеш почути? Вона не сумнiвалася так, як це було ранiше з iншими чоловiками. Вона не могла собi дозволити сумнiватися. Я це знав, бо зi мною вона давно вже не прикидалася. Ця природнiсть, як я усвiдомив, виникла з того, що вона не бачила в менi можливого кандидата. Пiд маскою вродженоi чистокровностi вона завжди була чесною iз собою й не могла повiрити в те, що хтось може кохати ii насправдi, не поклоняючись слiпо ii образу. Ось це вона й мала на увазi пiд словом «щирий»; вона вiдчувала себе спокiйнiше в товариствi таких чоловiкiв, як Кенбi та Ерл Шоун, котрим було не до снаги осуджувати це справжне аристократичне серце. – Гаразд, – сказав я, нiбито вона запитувала мого дозволу на шлюб. – А тепер ти б могла дещо для мене зробити? – Усе, чого забажаеш. – Поiдьмо разом у табiр? – Але ж його вже немае, серденько. – Немае значення. Ми прогулялися до центра мiста. Бiля готелю таксист повторив те саме, що й вона: – Але ж там нiчого немае, капiтане. – Байдуже. Ми все одно iдемо туди. Через двадцять хвилин ми зупинилися бiля незнайомоi широкоi рiвнини, вкритоi новими бавовняними полями й позначеноi де-не-де групками поодиноких сосон. – Хочете, можемо поiхати он туди, де видно дим? – запитав водiй. – Там – нова державна в’язниця. – Нi. Просто iдьте цiею дорогою. Я хочу побачити мiсце, де колись жив. Старий iподром, непримiтний за часiв розквiту табору, тепер його напiвзруйнована трибуна височiла навколо спустошення. Я даремно намагався зосередитися. – Їдьте цiею дорогою, повз групу он тих дерев, а потiм повернiть праворуч… нi, лiворуч. З професiйною вiдразою вiн пiдкорився. – Ти тут нiчого не знайдеш, любий, – сказала Ейлi. – Пiдрядники все знесли. Ми повiльно iхали повз краi полiв. Це мiсце могло бути тут… – Гаразд. Менi треба вийти, – раптом сказав я. Ейлi залишилася в автомобiлi. Вона була чарiвною, коли теплий вiтерець розвiвав ii довге, хвилясте волосся. Це мало бути десь тут. Тодi стройовий огляд був он там, а iдальня, де ми щовечора вечеряли, саме через дорогу. Таксист поблажливо дивився на мене, допоки я ходив туди-сюди по колiна в травi, шукаючи свою молодiсть у вагонцi, чи смужцi покриття чи в заржавiлих консервних бляшанках з-пiд помiдорiв. Я спробував визначитися за смутно знайомою групкою дерев, проте мiрою того, як насувалася темрява, я не був упевнений, що це – саме тi дерева. – Вони збираються вiдремонтувати зруйнований iподром, – крикнула Ейлi з авто. – Тарлтон на схилi вiку стае все зухвалiшим. Нi. Я зрозумiв, що це не тi дерева. Я був упевнений тiльки в одному – мiсце, у якому колись вирувало життя, зникло назавжди, i вже наступного мiсяця зникне Ейлi, i весь Пiвдень щезне для мене назавжди. Популярна дiвчина І Кожного суботнього вечора, приблизно о пiв на одинадцяту, Янсi Боуман втiкала вiд свого кавалера, вигадавши якусь витончену вiдмовку, покидала танцювальний майданчик i прямувала туди, звiдки можна було побачити всiх у барi замiського клубу. Знайшовши поглядом свого батька, вона або кивала йому, якщо вiн дивився в ii бiк, або ж посилала офiцiанта, щоб той привернув його увагу до ii персони. Якщо стрiлки годинника не показували бiльше як «о пiв на одинадцяту», – тобто, якщо батько був у полонi саморобного джину менш як годину, – вiн вставав зi стiльця й дозволяв переконати себе вийти на танцювальний майданчик. «Танцювальним майданчиком» називалася кiмната, заповнена плетеними меблями, котра завжди асоцiювалася iз фразою «Пiдемо потанцюемо». Туди потрапляли за вказiвками «всередину» або ж «вниз по сходах». Це було те безiменне примiщення, в якому вiдбувалися найважливiшi подii, що мали велике значення для всiх замiських клубiв Америки. Янсi знала: якщо iй вдасться затримати батька ще на годину, – вiн спiлкуватиметься зi знайомими, дивитиметься, як вона танцюе, i, навiть, можливо, потанцюе i сам, але таке траплялося дуже рiдко. По закiнченню вечора вона без проблем виведе батька з клубу. За цей час, до опiвночi, коли вже нiхто не танцював, вiн навряд чи змiг би знайти привiд, аби серйозно з кимось зчепитися. Усе це вимагало значних зусиль iз боку Янсi, й чинила вона так не заради самого батька, а, радше, заради себе. Минулого лiта трапилося кiлька неприемних подiй. Якось уночi ii затримала пристрасна тирада одного юнака iз Чикаго, та тут, на порозi танцювальноi зали з’явився батько, що ледь тримався на ногах; його обличчя було червоним, понурi голубi очi звузилися, бо вiн намагався сфокусувати свiй погляд на тих, хто танцюе, й, очевидно, збирався силами запросити на танець першу ж удову, яка б спiймала цей погляд. Через наполегливе прохання Янсi негайно вийти з клубу, вiн безглуздо образився. Пiсля цього Янсi пильно стежила за часом свого фабiанського маневру. Янсi та ii батька вважали найпривабливiшими мешканцями маленького мiстечка на Середньому Заходi. Попри свою залежнiсть вiд хорошого вiскi та жахливого гольфу колiр обличчя Тома Боумана все ще був здоровим. Вiн мав власний офiс у центрi мiста, в якому часто розмiрковував над абстрактними справами, пов’язаними iз нерухомiстю, проте головною його справою життя, як i ранiше, був показ свого привабливого профiлю та невимушених i гречних манер у замiському клубi. За цим вiн i провiв бiльшу частину тих десяти рокiв, що пройшло вiд того, як померла його дружина. Янсi було двадцять, вона завжди трималася на загадково-звабливий манiр, що частково обумовлювався ii млявою природою, а частково засвоеному пiд час поiдки до родичiв в один зi схiдних штатiв в нiжному i вразливому вiцi. Вона була розумною, мiнливою, романтичною пiд сяйвом Мiсяця, i нiяк не наважувалася на вибiр – виходити замiж iз любовi чи з розрахунку, – остання з цих двох абстракцiй здавалася iй реалiстичнiшою, бо втiлювалася в одному з ii ревних шанувальникiв. Мiж iншим вона вела господарство й спритно виконувала всю роботу; дiвчина намагалася пiдтримувати рiвномiрний, спокiйний ритм, щоб хоч якось регулювати постiйнi пиятики батька. Батька вона обожнювала – через його зовнiшнiсть, чарiвнi манери. Йому так нiколи й не вдалося втратити шарму одного з найпопулярнiших учасникiв Єльського братства «Череп i кiстки». Такий шарм став стандартом, за яким вразливий темперамент дiвчини несвiдомо оцiнював усiх знайомих чоловiкiв. Хай там як, а iхнi сiмейнi стосунки зовсiм не нагадували сентиментальну родину, що е центром будь-якого вигаданого сюжету й традицii якоi iснують тiльки в уявленнях старшого поколiння. Янсi Боуман уже вирiшила, що не пройде й року, як вона вийде замiж i покине цей будинок. Вона страшенно нудьгувала тут. Скотт Кiмберлi, який уперше побачив ii в замiському клубi одного вечора в листопадi, погодився з ледi, в котроi гостював, що Янсi – мiнiатюрна витончена красуня. Через надмiрну чутливiсть, що була дивною для такого юнака, – Скотту було всього двадцять п’ять – вiн уникав знайомства, бо хотiв поспостерiгати за ii поведiнкою протягом однiеi казковоi години й проковтнути насолоду, або ж розчарування iхньоi розмови наприкiнцi того сонного вечора. – Вона так i не поборола смуток, що виник через те, що iй не вдалося познайомитися з принцом Уельським, котрий проiжджав повз наше мiстечко, – зазначила мiсiс Оррiн Роджерс, простеживши за його пильним поглядом. – У будь-якому разi, це все ii фрази, тiльки не розумiю – чи це такi жартики, чи це правда. Я чула, що стiни ii кiмнати обклеенi його свiтлинами! – Свiтлинами кого? – Ну цього, принца Уельського. – А хто наклеiв цi свiтлини? – Так же ж Янсi Боуман, та дiвчина, яку ти вважаеш такою гарненькою. – Оцiнюючи ступiнь краси, я впевнений, що всi красунi схожi мiж собою, – розважливо диспутував Скотт. – Так, я теж так гадаю. Та голос мiсiс Роджерс наповнився цiлковитою байдужiстю. За свого життя вона нiколи не розумiла, що iншi люди можуть мати своi думки, допоки сама думка через постiйне повторення не стала звичним фоном для ii вуха. – Поговорiмо про неi, – запропонував Скотт. Зi зневажливою, докiрливою посмiшкою мiсiс Роджерс вдалася до приемного лихослiв’я. Та вечiр тiльки починався. Заграв оркестр, i кiмнатою iз зеленуватими стiнами розлилися приемнi звуки музики, а двi пари з мiсцевоi молодi безтурботно закружляли в танцi, пiдкоряючись ритму. Кiлька апатичних парубкiв один за одним зiбралися бiля входу й на голе око було видно, що iм музика не принесла очiкуваноi радостi. Цi дiвчата та юнаки з дитинства знали один одного, хоч на майданчику й зароджувалися майбутнi шлюби, проте такi стосунки виникали внаслiдок звички, фатальноi покiрностi та навiть нудьги. Тутешнiм вбранням бракувало того блиску, що потрiбен романам, котрi спалахують короткими яскравими вечорами, коли тобi сiмнадцять. У таких мiсцях, як це, думав Скотт, як завжди, шукаючи очима Янсi, вiдбуваеться з’еднання залишкiв найпростiших, найнуднiших, найбiднiших членiв соцiуму; ймовiрно, що групування стимулюе жадобу до бiльш вишуканого життя, нехай не такого прекрасного чи юного. Скотт вiдчував себе старезним дiдом. Та серед цього натовпу була одна людина, узагальнення й осуд не торкалися котроi. Коли серед пар, що танцювали, його очi вiднайшли Янсi Боуман, вiн вiдчув себе набагато молодшим. Вона – реiнкарнацiя всього того, чого танець так i не проявляв, – витонченоi молодостi, гордостi, млявоi свiжостi й краси з вiдтiнком суму й тлiнностi, подiбноi до миттевоi мрii. Їi партнер – один iз тих молодикiв, рум’янi обличчя котрих i досi не сформувалися i на них завжди чомусь проступають незрозумiлi бiлi плями, начебто хтось морозного дня дав iм ляпас, – здавалося, не цiкавив ii зовсiм, тому ii стороннiй, розпорошений меланхолiйний погляд блукав по групках людей, ненадовго затримуючись на чиемусь обличчi чи якiйсь сукнi. – Очi – каламутно-небесного вiдтiнку, – заговорив Скотт до мiсiс Роджерс, – вони мовчать, проте вони прекраснi; а цей нiс, i губи, i пiдборiддя – достеменно аристократичнi. Менi так здаеться, – начебто вибачаючись, додав вiн. – О, вона справдi аристократка, – погодилася мiсiс Роджерс. – Їi дiдусь був сенатором, чи полiтиком, тобто був кимось впливовим в одному з пiвденних штатiв. Їi батько теж мае вигляд аристократа. О, так, iхня сiм’я – неодмiнно вишукана; вони ж аристократи. – Проте iй бракуе жвавостi. Скотт дивився, як жовта сукня виринае й пiрнае у вир пар на танцювальному майданчику. – Вона не дуже полюбляе рухатися. Дивно, що вона зараз так добре танцюе. Вона заручена? А що це за чоловiк, що постiйно перехоплюе ii, он той, хто так недбало заправляе свою краватку пiд комiр i хизуеться екстравагантними косими кишенями? Його роздратувала наполеглива поведiнка цього чоловiка, i такий сарказм справдi був необ’ективний. – О, це… – мiсiс Роджерс нахилилася вперед, краечок ii язика показався мiж губами, – це О’Руркi-молодший. Вiн закохався, гадаю. – А я гадаю, – несподiвано сказав Скотт, – що вам доведеться нас познайомити, коли закiнчить грати музика й вона опиниться поруч. Вони пiднялися й поглядом вiдшукали Янсi – мiсiс Роджерс, маленька, огрядна, нервова, та Скотт Кiмберлi, кузин ii чоловiка, темноволосий юнак, нижчий за середнiй зрiст. Скотт – сирота, що на рахунку мав пiв мiльйона, а в цьому мiстi хлопець опинився через звичайний випадок: вiн запiзнився на потяг. Вони кiлька хвилин марно вдивлялися в натовп. Янсi зi своею млявою привабливiстю та ii жовту сукню бiльше не було видно на танцювальному майданчику. Годинник показував пiв на одинадцяту. II – Добрий вечiр, – у цей момент говорив iй батько, запинаючись, – гадаю, це вже ввiйшло у звичку. Вони стояли бiля бокових сходiв, i за його плечем через склянi дверi Янсi могла бачити з пiвдюжини чоловiкiв, що сидiли за круглим столиком й очi яких горiли веселим блиском. – Не хочеш ще трохи подивитися на танцi? – запропонувала вона, всмiхаючись й демонстративно показуючи свiтську безпристраснiсть, яку зовсiм не вiдчувала. – Не сьогоднi, дякую. Гiднiсть, з якою вiн вимовив фразу, здавалася трохи перебiльшеною, аби викликати довiру. – Просто вийди та подивися навкруги, – наполягала вона. – Сьогоднi тут зiбралися всi, мене цiкавить твоя думка про декого. Це була не найкраща пропозицiя, просто першою, що спала iй на думку. – Я дуже сумнiваюся, що знайду щось там таке, що приверне мою увагу, – виразно вимовив Том Боуман. – Я помiтив, що внаслiдок деяких божевiльних причин мене завжди забирають звiдси й вiдривають вiд життя не менш нiж на пiв години, нiбито я безвiдповiдальне немовля. – Я тiльки прошу тебе побути там недовго. – Ти дуже дбайлива, дякую. Та саме сьогоднi мене цiкавить дискусiя, що вiдбуваеться саме в цьому мiсцi. – Ходiмо, тату. Янсi мiцно взяла його попiд руку, та вiн одразу ж вивiльнився, пiднявши руку – i рука Янсi повисла в повiтрi. – Боюся, що нi. – Прошу тебе, – знову прохала вона, приховуючи свою злiсть через незвичайно тривалу суперечку, – ти зайдеш i подивишся, всього один разочок, i, якщо це тобi надокучить, одразу пiдеш геть. Вiн похитав головою. – Нi, дякую. Не сказавши жодного слова, вiн раптом розвернувся й направився в бар. Янсi повернулася на танцювальний майданчик. Коли вона проходила повз компанiю парубкiв, то кинула iм свiй грайливий погляд i пiсля недовгих роздумiв прошепотiла чоловiку, що опинився бiля неi: – Потанцюеш зi мною, Картi? Я не знаю, де мiй кавалер. – З радiстю, – щиро вiдповiв Картi. – Дуже мило з твого боку. – З мого? Та нi, навпаки. Вона байдуже глянула на нього. Дiвчину не на жарт роздратував власний батько. Наступного ранку за снiданком вона випромiнюватиме арктичний холод, а цього вечора iй доведеться вдовольнитися тим, що в разi найгiршого, батько залишатиметься в барi до кiнця танцiв. Мiсiс Роджерс, сусiдка Боуманiв, несподiвано з’явилася з-пiд ii лiктя, разом iз незнайомим юнаком. – Янсi, – мовила мiсiс Роджерс, манiрно всмiхаючись, – хочу познайомити тебе з мiстером Кiмберлi. Мiстер Кiмберлi гостюе тиждень у нас, тому я б дуже хотiла, аби ви зустрiлися. – Щиро рада знайомству! – з млявою ввiчливiстю Янсi подала руку. Мiстер Кiмберлi запросив мiсiс Боуман на танець, i та байдуже погодилася. Як належить, iхнi руки переплелися, й пiд барабанний ритм вони зробили крок на танцювальний майданчик. Скотту вiдразу здалося, що кiмната й пари, якi кружляли навколо, перетворилися на сiре тло, де була тiльки вона. Яскраве освiтлення ламп, ритм музики, повторення парафраз, мiшанина дiвочих облич – прекрасних, непримiтних або смiшних, – зiбралися в якийсь статичний монолiт, нiби всi вони згрупувалися почтом заради млосних очей Янсi та ii нiжок, що рухаються в такт музицi. – Я постiйно за вами спостерiгав, – просто сказав Скотт, – гадаю, цього вечора вам нудно. – Хiба? – ii каламутно-небеснi очi розкрилися в елегантно-бурлескному захопленнi й стали схожими на тендiтнi iриси. – Чарiвно нудно! – додала вона. Скотт розсмiявся. Вона скористалася такою промовистою фразою й навiть не посмiхнулася, – звiсно без жодного натяку на правдивiсть. Вiн уже чув «вбивчi» словечка цього сезону – «гаряче», «блаженно» й «чарiвно» – кинутi сяк-так в розмовi, та жодного разу слово нiколи не втрачало свого справжнього значення. В устах цiеi манiрноi юноi красунi все звучало невимовно чарiвно. Танець закiнчився. Янсi та Скотт направилися до канапи бiля стiни, але сiсти iм не вдалося – почувся верескливий регiт, i м’язисте дiвчисько, тягнучи за собою знiяковiлого кавалера, пригальмувало перед ними й усiлося саме туди, куди вони збиралися сiсти. – Як грубо! – зазначила Янсi. – Думаю, iй можна знайти виправдання. – У дiвчини з такими щиколотками виправдань немае. Вони вмостилися на двох твердих стiльцях. – Звiдки ви приiхали? – запитала вона Скотта з ввiчливою байдужiстю. – Нью-Йорк. З’ясувавши це, Янсi вперше за час iхнього знайомства затримала свiй погляд на кавалеровi протягом десяти секунд. – А що це за джентльмен iз невидимою краваткою? – безцеремонно запитав Скотт для того, аби змусити ii ще раз подивитися на нього, – вiн буквально вас вичiкував. Я не можу вiдвести вiд нього очей. Вiн такий самий кумедний, як i його одяг? – Не знаю, – протягнула вона, – я заручена з ним тiльки тиждень. – Святий Боже! – вигукнув Скотт, на чолi у нього раптом з’явилися крапельки поту. – Вибачте, я не… – Та я жартую, – засмiялася вона. – Хотiла побачити, що ви на це скажете. Потiм вони розсмiялися вдвох, i Янсi вела далi: – Я не заручена. Жахливо непопулярна. – Їi голос був таким млосним, хоч це й суперечило веселiй ремарцi. – Нiхто нiколи не одружиться зi мною. – Як прикро! – Справдi, – прошепотiла вона, – тому що менi весь час потрiбнi комплiменти, аби жити, а нiхто бiльше не вважае мене привабливою, нiхто не захоплюеться мною. Скотту мало коли бувало так весело. – Чарiвна дiвчинко, – вигукнув вiн, – б’юся об заклад, що ви зранку й до ночi слухаете тiльки комплiменти. – О, авжеж, – вiдповiла вона, вражена такою бесiдою. – Менi не виспiвують дифiрамби, хiба що доводиться випрошувати похвалу. «Усе одноманiтне, – думала вона, розгледiвшись навколо, у властивому для неi песимiстичному манiрi. Тi самi чоловiки – п’янi, а он тi – знову тверезi; тi самi старшi жiнки, що сидять впритул бiля стiн i разом iз ними – одна чи двi дiвчини, що танцювали тут у цей час минулого року». Янсi досягла тiеi стадii, на якiй танцi в замiському клубi здавалися iй майже справжнiсiньким iдiотизмом. Ранiше все нагадувало зачарований карнавал, на якому прикрашенi дорогими коштовностями дiви, припудренi рум’янками пристойностi, пiдносили себе незнайомим i цiкавим чоловiкам, а тепер картина стала бляклою й перетворилася на середнiх розмiрiв залу, в якiй демонструвалися майже непристойнi, оголенi пориви справжнiх невдах. Як багато чого змiнилося за кiлька рокiв! Та самi танцi навряд чи змiнилися, хiба що модними стали оборки й непередбачуванi сальто у мовних зворотах. Янсi була готова до замiжжя. Тим часом Скотт Кiмберлi так i не наважився поставити з дюжину запитань – цьому завадила мiсiс Роджерс, котра наближалася до них. – Янсi, – сказала вона, – тiльки-но телефонував наш водiй i повiдомив, що зламалася машина. Не могли б ви разом iз батьком пiдвезти нас додому? Якщо нi, не соромся, скажи. – Я впевнена, що вiн iз радiстю вас пiдвезе. У нас з’явилося достатньо мiсця, тому що мене пiдвезе дехто iнший. Вона роздумувала, чи зможе батько опiвночi хоча б вийти звiдси самостiйно. Та вiн кермуе в будь-якому станi, – i, окрiм цього, в людей, що просять пiдвезти, немае вибору. – Чудово. Дуже дякую, – сказала мiсiс Роджерс. Пiсля цього мiсiс Роджерс залишила сцену – вона тiльки-но перейшла через грайливий тридцятирiчний вiк, коли замiжнi жiнки вважають, що вони все ще юнi та е persona grata для юнацького кола; жiнка вступила до плеяди сорокарiчних, коли власнi дiти вже тактовно дають зрозумiти, що таке переконання не вiдповiдае дiйсностi. В цей час заграла музика, i нещасний юнак iз бiлими плямами на рум’яному обличчi миттю опинився перед Янсi. Одразу перед перервою, коли мав закiнчитися останнiй танець, Скотт Кiмберлi знову ii перехопив. – Я повернувся, – розпочав вiн, – аби сказати вам про вашу iдеальнiсть. – Не вiрю, – вiдповiла вона. – І, крiм цього, ви говорите це всiм. Мелодiя стрiмкими поривами летiла до фiналу, й вони присiли на зручну канапу. – Я нiкому цього не казав уже три роки, – сказав Скотт. Насправдi не було жодних причин, аби говорити про тих три роки, проте це було сказано досить переконливо для них обох. Їi захоплення зростало. Їй стало цiкаво знати: ким е насправдi Скотт? Вона почала лiниво, нiби знехотя, розпитувати про зв’язок юнака з Роджерсами й закiнчила – вiн навiть не помiтив, як вони дiйшли до цього, – його детальним описом свого помешкання в Нью-Йорку. – Я б хотiла жити в Нью-Йорку, – говорила вона, – на Парк-Авеню, в однiй iз тих бiлих розкiшних квартир iз дванадцяти величезних кiмнат, що коштуе цiлий статок. – Якби я одружився, то теж би хотiв там жити. Парк-Авеню – одна з найпрекраснiших вулиць на свiтi, гадаю, мабуть, тому, що там немае жодних занедбаних паркiв, якi завжди намагаються засадити в мiстах, що створюе штучний ефект природностi. – Отож-бо, – погодилася Янсi. – Ми з батьком тричi на рiк iздимо в Нью-Йорк. І завжди зупиняемося в «Рiтцi». Це було не зовсiм так. Зазвичай вона раз на рiк благала батька – з його байдужiстю до змiн у своему спокiйному iснуваннi – про поiздку в Нью-Йорк, запевняючи його, що просто повинна погуляти там тиждень: порозглядати вiтрини крамничок на П’ятiй Авеню, пообiдати чи випити чаю з колишнiми шкiльними подругами iз «Фармовер», пристати на запрошення сходити в театр зi студентами Єлю чи Принстона, що ненароком опинилися в мiстi. Цi поiздки були незабутнiми; кожна година наповнювалася барвами, i життя по вiнця тонуло в них; танцi у «Монмартрi», обiди в «Рiтцi», де за столиком поруч сидiли вiдомi кiнозiрки чи жiнки з вищого суспiльства, чи тiльки мрii про те, що б вона змогла купити в Хемпеля, Уокса чи Трамбла, якби дохiд ii батька складався ще з додаткових нуликiв. Вона обожнювала Нью-Йорк iз невгамовною, неупередженою пристрастю – обожнювала так, як можуть захоплюватися дiвчата iз Середнього Заходу чи Пiвдня. На яскравих ринках вона вiдчувала, як ii душа поринае в блакить через бурхливу насолоду, тому що для ii очей у цьому мiстi не iснувало нiчого огидного, нiчого мерзенного, нiчого низького. Вона жила в «Рiтцi» лише раз – тодi готель «Манхеттен», у якому вони зазвичай зупинялися, закрився на переоснащення. Вона знала, що бiльш нiколи iй не вдасться вмовити свого батька ще раз зупинитися у «Рiтцi». Через хвилину вона попросила олiвець з папером i нашкрябала записку «Мiстеру Бауману, бар», у якiй йшлося про те, що вiн повинен пiдвезти додому мiсiс Роджерс i ii гостя, «за iхнiм бажанням» – наголосила вона. Дiвчина сподiвалася, що вiн «i на слизькому не спотикнеться». Цю записку вона передала батьковi через офiцiанта. Перед наступним танцем iй повернули записку з коротким «Ок» та його iнiцiалами. Вечiр непомiтно добiг кiнця. Скотт Кiмберлi так часто запрошував ii на танець, як дозволяли правила етикету, й безперервно говорив про ii вiчну й нетлiнну красу, а вона з примхливим пафосом тiльки й очiкувала цього. Крiм того, вiн ще над нею пiдсмiювався, проте iй, здавалося, це не дуже подобалося. Як i всi невпевненi люди, вона навiть не усвiдомлювала, що була невпевненою. Вона повнiстю так i не зрозумiла слова Скотта Кiмберлi, котрий сказав, що ii iндивiдуальнiсть переживе ii навiть пiсля того, як вона постарiе й вже давно перестане думати про це. Понад усе iй подобалося говорити про Нью-Йорк, i пiсля кожноi iхньоi короткоi розмови вона уявляла картину мегаполiсу, дивлячись через плечi Джеррi О’Рурка, Картi Врейдена, чи ще якогось там шанувальника – до якого, як i до всiх iнших, вона була зовсiм байдужою. Опiвночi вона надiслала ще одну записку батьку, повiдомляючи, що мiсiс Роджерс i ii гiсть вже чекають на нього бiля веранди на головнiй дорозi. Потiм, сподiваючись на краще, вона вийшла в зоряну нiч й у супроводi Джерi О’Рурка сiла в його родстер. III – На добранiч, Янсi. Разом зi своiм проводжатим вона стояла на брукiвцi перед невеличким оштукатуреним будинком, у якому жила. Мiстер О’Руркi намагався надати особливого значення своiм словам, розтягуючи голоснi ii iменi. Вiн, майже вдаючись до сили, намагався тижнями перевести iхнi стосунки в романтичнi, та незрозумiла байдужiсть Янсi, що була ii захистом майже проти всього, зводила його спроби нанiвець. Джерi О’Рурк – давня iсторiя. Його сiм’я мала грошi, проте вiн працював у брокерськiй компанii, як i решта представникiв цього юного поколiння. Вiн продавав акцii – акцii тодi були популярними; в днi буму справжня нерухомiсть теж була популярною; потiм автомобiлi стали чимось «новеньким». Тепер акцii – поширена справа серед молодi. Їх продавали тi, хто не знайшов свого призначення. – Не турбуйся, будь ласка. Далi я дiйду сама. – Потiм, коли вже заводив авто: – Побачимось. Через хвилину вiн завернув iз залитоi мiсячним свiтлом вулички за рiг i зник, та гуркiт мотора ще довго було чутно в тишi ночi, нiби заявляючи, що дюжинi втомлених мешканцiв цього кварталу немае мiсця в його бурхливих мрiях. Замислившись, Янсi присiла на сходинки ганку. В неi не було ключа, тож доводилося чекати, коли приiде батько. Через п’ять хвилин на вулицi з’явився родстер i з надзвичайною обережнiстю зупинився бiля великого сусiднього будинку Роджерiв. Полегшено зiтхнувши, Янсi пiдвелася й знеможено рушила тротуаром. Дверцята авто вiдкрилися, й мiсiс Роджерс разом iз незмiнним Скоттом Кiмберлi безпечно ступили на тротуар, проте, на превеликий подив Янсi, Скотт Кiмберлi повернувся до машини, тiльки-но пiдвiв мiсiс Роджерс до ii веранди. Янсi пiдiйшла достатньо близько й побачила, що вiн сiв на мiсце водiя. Коли родстер пiд’iхав до будинку Боуманiв, Янсi помiтила, що ii батько розлiгся на задньому сидiннi й безглуздо хитае головою, борючись iз сонливiстю, що заволодiвала ним. Вона простогнала. Фатальна година зробила свою справу – Том Боуман знову програв битву з алкоголем. – Привiт, – вигукнула Янсi, пiдiйшовши ближче. – Янсi, – пробурмотiв ii батько, невдало симулюючи жваве вiтання. Кiнчики його губ вигнулися в привабливiй насмiшцi. – Ваш батько почуваеться дещо кепсько, тож дозволив менi сiсти за кермо авто, – бадьоро пояснив Скотт, тiльки-но вийшовши та пiдiйшовши ближче до неi. – Миле авто. Скiльки тримаеться? Янсi розсмiялася, проте не дуже весело. – Вiн що, вже паралiзований? – Хто паралiзований? – ображено вигукнув голос з авто. Скотт стояв бiля дверцят. – Допомогти вам вийти, сер? – Я м’жу вийти. Я з’м’жу вийти, – наполегливо вiдповiдав мiстер Боуман. – Просто тр’шки в’д’йтiть, i я з’м’жу вийти. Схоже, хтось налив менi зiпсоване вiскi. – Схоже, iх було достолиха, – холодно й рiзко парирувала Янсi. Мiстер Боуман навдивовижу легко дiстався брукiвки; та це був оманливий успiх, бо майже вiдразу той вирiшив спертися на щось, що бачив тiльки вiн, i вiд падiння його врятувала рука Скотта, яку вiн швидко пiдставив. Чоловiки рушили вслiд за Янсi: вона була в станi несамовитоi лютi й збентеження. А раптом цей хлопець вирiшить, що такi курйози трапляються щоночi? Янсi вiдчувала себе приниженою через те, що сама була присутня тут. Якби щоночi ii батька доносила до лiжка пара дворецьких, вона б навiть пишалася тим, що вiн може дозволити собi таке марнотратство; та тiльки уявiть: iй самiй доводиться волочити його до лiжка – на нiй лежить тягар тривоги й турботи! І, нарештi, ii дратувало те, що тут опинився Скотт Кiмберлi – ii дратувала його готовнiсть допомогти. Пiдiйшовши до укладеного цеглинами ганку, Янсi знайшла ключ у жилетi Тома Боумана й вiдчинила параднi дверi. Через хвилю господаря будинку вмостили в крiсло. – Щиро дякую, – промовив вiн, на секунду протверезiвши. – Присядьте. Не хочете випити? Янсi, принеси трохи крекеру й сиру, якщо щось залишилося, люба. І Янсi, i Скотт розсмiялися над несвiдомою холоднiстю сказаного. – Тобi час у лiжко, тату, – сказала вона; лють боролася з ввiчливiстю. – Подай-но менi гiтару, – попросив вiн, – i я вам щось зiграю. Вiн не торкався цього iнструмента вже рокiв двадцять, якщо не брати до уваги таких вечорiв. Янсi повернулася до Скотта. – Зараз iз ним все буде гаразд. Дякую. Через хвилину вiн задрiмае, i коли я поведу його у лiжко, вiн, наче смиренне ягня, слухняно поплентаеться за мною. – Гаразд… Вони разом пiдiйшли до дверей. – Утомилися? – запитав вiн. – Анiскiлечки. – Тодi, можливо, з вашого дозволу, я б залишився ще на кiлька хвилин, допоки ви не переконаетеся, що з ним справдi все гаразд. Мiсiс Роджерс вручила менi ключ, тож, коли я повернуся пiзнiше, то не потурбую ii. – Та нi, все чудово, – запротестувала Янсi. – Нiчого особливого, вiн не заподiе якихось незручностей. Вiн просто випив зайву склянку, та й наше вiскi – ви ж розумiете! Таке вже ранiше траплялося – торiк, – додала вона. Їi слова iй сподобалися: таке пояснення здавалося переконливим. – Та все ж можна менi залишитися хоч на хвилинку? Вони сiли поруч на плетену канапу. – Я розмiрковую над тим, щоб залишитися в мiстi ще на кiлька днiв, – повiдомив вiн. – Дивовижно! – ii голос знову набув млосного звучання. – Кузен Пiт Роджерс сьогоднi почувався недобре, та завтра вiн зiбрався полювати на качок, тож запросив мене. – Це неймовiрно! Менi до смертi хотiлося пiти на полювання, i батько завжди обiцяв, що вiзьме мене iз собою, та так i не виконав обiцянки. – Ми збираемося на полювання через три днi, а пiсля того, гадаю, я повернуся й буду тут наступнi вихiднi… Раптом вiн притих, нахилився вперед й прислухався. – Що там вiдбуваеться? З кiмнати, звiдки вони тiльки-но вийшли, долинали ламанi звуки музики – то рiзкi, то спокiйнi акорди гiтари. – Це батько! – вигукнула Янсi. А зараз над звуками почувся голос – захмелiлий i нерозбiрливий, меланхолiйно виспiвуючи довгi нотки. Я спiваю мелодiю мiст, І сиджу на залiзничнiй колii, Воля – сенс той единий, що нiс Я з в’язницi. Принiс iз колонii. – Який жах! – поскаржилася Янсi. – Вiн розбудить увесь квартал. Приспiв закiнчився, знову забринiла гiтара, пiсля того прозвучав останнiй передсмертний хрип струн – i все стихло. Через мить почулося неголосне, але виразне хропiння. Мiстер Боуман, задовольнивши своi музичнi потреби, нарештi заснув. – Поiдьмо кататися, – нетерпляче запропонувала Янсi. – Щось я надто перенервувала. Скотт спритно пiдхопився, й вони спустилися до авто. – Куди поiдемо? – поцiкавилася вона. – Та байдуже. – Ми можемо пiд’iхати до Крест-авеню – це наша центральна вуличка – а потiм – до рiчки. IV Коли вони звернули на Крест-авеню, перед ними постав новий собор – величезний i незавершений, схожий на бiлого бульдога, що осiв на вiдгодованих стегнах, нагадуючи одну недобудовану церкву в одному маленькому фламандському мiстечку. Духи чотирьох, залитих мiсячним свiтлом апостолiв, зневажливо вдивлялися на них iз нiш усе ще присипанi бiлим будiвельним матерiалом. Собор ознаменовував Крест-авеню. Другим за величиною об’ектом на вулицi була масивна цегляна будiвля, що належала Р. Р. Камфорду, «борошняному королю», за яким на пiвмилi тяглися претензiйнi приземкуватi кам’янi будинки, збудованi в сумнi дев’яностi. Їх прикрашали жахливi балюстради й арки[2 - В оригiналi porte-cocheres (франц.) – в’iзнi ворота.], пiд якими колись цокали копита чудових коней, другi поверхи були повнiстю вкритi величезними круглими вiкнами. Нескiнченний ряд цих мавзолеiв розбивав маленький парк, де в трикутнику трави з руками, зв’язаними за спиною кам’яною мотузкою, стояв десятифутовий Натан Хейл i меланхолiйно вдивлявся на високий стрiмкий берег млявоi Мiссiсiпi. Крест-авеню бiгла повз цiеi кручi, навiть не пiдозрюючи про ii iснування, тому що фасади будiвель поверталися всередину мiста, до вулицi. Пiсля першоi пiвмилi все змiнювалося – з’являлися екстравагантнi тераси з газонами, гiбриди зi штукатурки й гранiту, що деякою мiрою iмiтували рiзноманiття витончених, мармурових обрисiв Малого Трiанона. Особняки цiеi частини вулицi пролетiли за кiлька хвилин; потiм дорiжка повертала, й авто направилося в напрямку мiсячного свiтла, котре, здавалося, виникло з фари гiгантського мотоцикла, що вулицею мчав прямо на них. Вони проiхали повз коринфськi контури «Храму Християнськоi Науки», повз квартал похмурих i жахливих каркасiв – пустельний ряд споруд iз грубоi червоноi цегли, невдалий експеримент iз пiзнiх дев’яностих; потiм – знову новi особняки з яскраво-червоноi цегли, декорованi бiлим камiнням, залiзнi чорнi паркани та живоплоти по краях квiткових газонiв. Вони швидко зникали, залишившись позаду насолоджуватися своею скороминущою пишнiстю; потiм у мiсячному свiтлi з’явилися приреченi незабаром вийти з моди, як i каркаснi будинки, примiськi особняки, увiнчанi куполами, i найстарiшi будинки Хрест-авеню, побудованi з темного каменю. Раптом дахи стали нижчими, газони бiля будинкiв – меншими, особняки зiщулилися й стали схожими на бунгало. Вони займали всю останню милю вулицi, що закiнчувалася бiля повороту до рiчки, де горду авеню увiнчувала статуя Челсi Арбутнота. Арбутнот був першим губернатором i майже останнiм жителем мiста, в жилах якого текла англосаксонська кров. І хоч Янсi й мовчала всю дорогу, повнiстю вiддавшись своему поганому настрою, свiжий пiвнiчний вiтер листопада все-таки ii дещо заспокоiв. Завтра, подумала вона, доведеться витягнути з комiрки хутрове пальто. – Куди ми приiхали? Авто зменшило швидкiсть, Скотт iз цiкавiстю глянув на помпезну кам’яну фiгуру, що чiтко викарбовувалася в мiсячному свiтлi; одна рука спочивала на книжцi, а вказiвний палець другоi зi зневажливою символiчнiстю прямо вказував на краечок нового незавершеного будинку. – Тут закiнчуеться Крест-авеню, – промовила Янсi, повертаючись до нього. – Це – наша центральна вуличка. – Музей недолiкiв американськоi архiтектури. – Що? – Нiчого, – пробурмотiв вiн. – Я б повинна була розказати вам про мiсто. Та забула. Якщо маете бажання, можемо прогулятися бульваром уздовж рiчки, – чи, може, ви втомилися? Скотт ii запевнив, що не втомився – анiтрохи. Пiд тiнистими деревами цементна дорiжка звузилася, перетворившись на бульвар. – Мiссiсiпi… Як мало для вас вона тепер значить! – несподiвано сказав Скотт. – Що? – Янсi оглянулася. – А. Ви про рiчку… – Гадаю, що для ваших предкiв вона була доволi грандiозним життевим явищем. – Моi предки тут не жили, – мовила з погордою Янсi. – Мое корiння сягае Мерiленда. Батько переiхав сюди пiсля закiнчення Єлю. – Ого! – Скотт ввiчливо вдав здивування. – А мати – звiдси. Батько переiхав iз Балтимора, тому що тутешнiй клiмат корисний для його здоров’я. – Зрозумiло. – Звiсно, я вважаю, що, це – наш дiм, – потiм, поблажливiше, – та загалом мiсце не мае жодного значення. – Авжеж. – За винятком того, що я б хотiла переiхати на Схiд, а батька вмовити просто неможливо, – завершила вона. На годиннику – далеко за пiвнiч, i на бульварi майже нiкого не було. Інколи попереду, на верхiвцi пагорба, з’являлася пара жовтих дискiв, i, коли тi наближалися, вимальовувалися контури припiзнiлого автомобiля. Незважаючи на це, вони були наодинцi з впертою, невсипущою темрявою. Мiсяць зник за хмарами. – Коли дорога наблизиться до рiчки, зупинимось подивитися на воду? – запропонував вiн. Янсi про себе тихо всмiхнулася. Пропозицiя була однiею з тих, яких один iз ii знайомих називав «зрозумiлим натяком для всiх мов свiту», що зводився до створення природноi атмосфери для поцiлунку. Вона замислилася. Чоловiк ще й досi не справив якогось враження на неi. Вiн був красивий, очевидно, при грошах, i – з Нью-Йорка. Пiд час танцiв вiн ii зацiкавив, i симпатiя зростала так швидко, як вечiр, що наближався до кiнця; та потiм ця жахлива ситуацiя з батьком облила крижаною водою iскри почуття, якi тiльки-но починали жеврiти; i зараз – листопад; i нiч – така холодна. Проте… – Гаразд, – несподiвано погодилася вона. Дорога роздiлялася; вони трохи покружляли й зупинили авто на вiдкритому мiсцi, високо над рiчкою. – Ну i? – сказала вона в тишi, що запанувала пiсля того, як вимкнули двигун. – Дякую. – Тобi тут подобаеться? – Майже. Не зовсiм. – А чому? – Зараз скажу, – вiдповiв вiн. – Чому тебе назвали Янсi? – Це сiмейна традицiя. – Дуже гарне iм’я. Вiн нiжно повторив «Янсi» кiлька разiв. – Янсi – в ньому чутно всю витонченiсть Ненсi, та без надмiрноi педантичностi. – А як тебе звати? – запитала вона. – Скотт. – Скотт, а далi? – Кiмберлi. А ти не знала? – Я не розчула. Мiсiс Роджерс якось незрозумiло тебе представила. Зависло коротке мовчання. – Янсi, – повторив вiн, – чарiвна Янсi, очi ii темно-небесного вiдтiнку, душа ii млява. А ти знаеш, чому менi тут не зовсiм подобаеться, Янсi? – Чому? Вона непомiтно наблизила свое обличчя й чекала вiдповiдi, злегка розкривши губи; вiн знав, що та, хто просить, – отримае заслужене. Не поспiшаючи, вiн нахилився й торкнувся ii губ. Вiн зiтхнув, й обидва вони вiдчули якесь полегшення, iм бiльше не потрiбно було грати в те, чого вимагали стародавнi звичаi для подiбних ситуацiй. – Дякую, – сказав вiн те саме, коли вперше зупинив авто. – А тепер тобi все подобаеться? У темрявi вона, не усмiхаючись, дивилася на нього своiми блакитними очима. – Майже; та повнiстю вдовольнитися неможливо, звiсно. Вiн знову нахилився до неi, але вона вiдвернулася й увiмкнула двигун. Настала глибока нiч, i Янсi вiдчула себе втомленою. Якою б не була мета сьогоднiшнього експерименту, ii було досягнуто. Вiн отримав те, про що просив. Якщо йому сподобалося, йому захочеться ще, i це давало iй певнi переваги в грi, яка, як вона вiдчувала, тiльки що почалася. – Я зголоднiла, – поскаржилася вона. – Поiдьмо кудись i поiмо. – Саме тепер, – сумним голосом погодився вiн. – Саме тодi, коли мене почала надихати Мiссiсiпi. – Гадаеш, я гарна? – майже жалiсливо запитала вона, тiльки-но вiдкинулись на спинки сидiнь. – Це не запитання, а нiсенiтниця! – Але я люблю, коли люди менi про це кажуть. – Я саме збирався сказати. Та ти завела мотор. У центрi мiста, в пустельному нiчному ресторанчику вони iли яечню з беконом. Тепер Янсi зблiдла, наче слонова кiстка. Нiч струсила з ii обличчя енергiйну лiнь i томливий вiдтiнок. Вона завела розмову про Нью-Йорк i слухала його розповiдi, допоки вiн не став починати кожне речення з «Ну, гаразд, дивись, ось ти…» Пiсля вечерi вони поiхали додому. Скотт iй допомiг припаркувати авто в маленькому гаражi, й одразу ж бiля парадних дверей вона дозволила йому себе поцiлувати ще раз. А потiм увiйшла в дiм. Велику вiтальню на всю ширину маленького будинку освiчували тiльки червонi вiдблиски передсмертного вогню з камiна. Коли вона виходила з дому, розтопила його i тепер вiн ледь жеврiв. Вона взяла полiно з ящика й кинула його на напiвзотлiле вугiлля, а потiм здригнулася, почувши голос iз напiвтемряви, в яку була занурена дальня частина кiмнати. – Уже повернулася? Це був голос ii батька, ще не достатньо тверезий, проте свiдомий i ввiчливий. – Так. Каталася, – коротко вiдповiла вона, сiдаючи в плетене крiсло навпроти вогню. – Потiм поiхали в центр мiста й там повечеряли. – Зрозумiло. Батько пiдiйшов до крiсла поблизу вогню, зручно всiвся й зiтхнув. Спостерiгаючи за ним краечком ока, – так вона вирiшила показати свою холоднiсть – Янсi помiтила, що за останнi двi години до батька повернулася його звичайна гiднiсть. Його сиве волосся було дещо скуйовджене; на привабливому обличчi знову з’явився легкий рум’янець. І тiльки в очах виступали червонi судини, що нагадувало про недавню пиятику. – Добре розважилася? – А чому це тебе турбуе? – грубо вiдповiла Янсi. – Чому? – Здаеться, ввечерi тебе не турбувало нiчого. Я попросила тебе пiдвезти додому двох осiб, а ти не змiг вести власне авто! – Чорт забери, це я не змiг? – запротестував вiн. – Та в мене б вийшло взяти участь у перегонах на… еранi, нi – на аренi. Це мiсiс Роджерс наполягала, аби ii юний шанувальник вiв авто, то що ж я мiг вдiяти? – Це не ii шанувальник, – рiзко виправила Янсi. З ii голосу зникли всi ознаки млосностi. – Вона такого самого вiку, як i ти. Це ii племiнниця… Я мала на увазi – племiнник. – Ну вибач. – Думаю, тобi доведеться вибачитися ще. Несподiвано вона зрозумiла, що бiльше не тримае на нього зла. Їй було радше його шкода; ii наздогнала думка, що, попросивши пiдвезти мiсiс Роджерс додому, вона зазiхнула на його свободу. Проте насамперед – дисциплiна; попереду – ще багато суботнiх вечорiв. – Я слухаю, – вела вона далi. – Вибач менi, Янсi. – Гаразд. Я вибачаю, – вiдповiла манiрно. – Ну що менi ще зробити, аби ти менi вибачила? Їi голубi очi звузилися. Вона сподiвалася – та ледве наважилася зiзнатися собi в цьому – що вiн поiде з нею в Нью-Йорк. – Так… Подумаемо, – промовив вiн. – Зараз листопад. Якого числа? – Двадцять третього. – Зараз скажу тобi, – вiн задумливо з’еднав кiнчики пальцiв. – Зроблю тобi дарунок. Усю осiнь я хотiв дозволити тобi вiдвiдати Нью-Йорк, та справи йшли кепсько. Вона ледве стримала посмiшку, – нiбито справи для нього мали якесь особливе значення. – Та, якщо ти так хочеш поiхати, я зроблю тобi такий подарунок, – вiн пiдвiвся зi стiльця, перейшов кiмнату й сiв за стiл. – Маю трохи грошей в одному з нью-йоркських банкiв, вони лежать там доволi довго, – говорив вiн, шукаючи в ящику стола чекову книжку. – Я хотiв закрити цей рахунок. Так, подивимося. Тут якраз… – його ручка щось зашкрябала. – Де в бiса промокальний папiр? Вiн пiдiйшов до камiна й рожевий прямокутний папiрець опустився на ii колiна. – Ого! Батьку! Це був чек на триста доларiв. – Ти справдi даси менi такi грошi? – запитала вона. – Не хвилюйся, – запевнив вiн ii й кивнув головою. – Це ще й стане рiздвяним подарунком, адже тобi, мабуть, потрiбна сукня чи капелюшок, чи ще щось. – Ну… – невпевнено почала вона, – Я навiть не знаю, чи зможу прийняти такий подарунок! У мене, взагалi-то, е двi сотнi, сам знаеш. А ти впевнений… – Авжеж! – iз чарiвною безтурботнiстю вiн махнув рукою. – Тобi потрiбне свято. Ти казала про Нью-Йорк, i я хочу, аби ти туди з’iздила. Скажи своiм друзям iз Єлю чи з iнших коледжiв i вони запросять тебе на вечiрку, чи ще кудись. Вiн рiзко сiв на стiлець i глибоко зiтхнув. Янсi склала чек й заховала його в нагруднiй кишенi своеi сукнi. – Н-у-у-у, – м’яко протягнула вона, повертаючись до свого звичного манiру, – ти надзвичайно милий i турботливий, татку. Намагатимусь не поводитися надто екстравагантно. Батько не вiдповiдав. Вiн ще раз тихо зiтхнув й сонно вiдкинувся на спинку крiсла. – Звiсно, менi б дуже хотiлося поiхати, – промовила Янсi. Батько все ще мовчав. Їй здалося, що вiн заснув. – Ти спиш? – запитала вона, цього разу вже весело. Вона нахилилася до нього; потiм випрямилася й пильнiше придивилася. – Батьку, – невпевнено мовила вона. Вiн застиг в однiй позi; рум’янець раптом зник з його обличчя. – Батьку! Вона зрозумiла – i вiд цiеi думки по ii тiлу побiгла мурашва, а залiзнi лещата здавили груди – що в кiмнатi, крiм неi, бiльше нiкого немае. Минула шалена, страшно довга мить, i вона сказала собi, що ii батько мертвий. V Янсi завжди до себе ставилася м’яко – як матiр ставиться до своеi дикоi, розбещеноi дитини. Вона не була дурненькою, не сповiдувала якоiсь впорядкованоi й обмiркованоi власноi фiлософii. Така трагедiя, як смерть ii батька, могла викликати тiльки одну реакцiю – iстеричну жалiсть до себе. Перших три днi промайнули як кошмар; але притаманна цивiлiзацii сентиментальнiсть, зовсiм не схожа на жорстокiсть природи щодо поранених особин, завжди надихала якусь мiсiс Орал, компанiею якоi Янсi до цього часу гребувала, на прояв пристрасного iнтересу до подiбних катастроф. Мiсiс Орал i взяла на себе всi клопоти й турботи, що виникли з похоронами Тома Боумана. На наступний ранок пiсля смертi батька Янсi вiдправила телеграму единiй родичцi, що залишилася в неi, яка жила в Чикаго, але дама, що досi поводилася прихильно, вiдповiсти не зволила. Чотири днi Янсi сидiла нагорi у своiй кiмнатi, слухаючи звуки безкiнечних крокiв i стукiт у дверi, що долинав iз веранди – ii нервознiсть тiльки пiдсилювалася вiд того, що з дверей зняли дзвiнок. Бо так наказала мiсiс Орал! Двернi дзвiнки завжди знiмають у таких випадках! Пiсля похорону напруга зменшилася. Янсi, одягнувшись у нову чорну сукню, оглянула свое вiдображення в дзеркалi трюмо й розплакалася – iй здалося, що вона мае дуже сумний вигляд, але водночас прекрасна. Вона спустилася вниз i сiла читати якийсь кiножурнал, сподiваючись, що не залишиться в будинку одна, коли о четвертiй годинi на Землю опуститься зимова тьма. Того вечора мiсiс Орал сказала служницi carpe diem, i Янсi пiшла на кухню подивитися, чи вона ще не пiшла, коли несподiвано задзеленчав дверний дзвiнок, котрий прикрiпили знову. Янсi затремтiла. Вона почекала хвилину, потiм – пiдiйшла до дверей. Прийшов Скотт Кiмберлi. – Я прийшов, щоб поцiкавитися, як ти почуваешся, – сказав вiн. – Ох! Менi набагато краще, дякую, – вiдповiла вона з тихою гiднiстю, що, як iй здавалося, неодмiнно пiдходить для такоi ситуацii. Вони так i стояли в залi, вiдчуваючи нiяковiсть, згадуючи дещо веселi, а дещо сумнi подii iхньоi останньоi зустрiчi. Годi й уявити собi бiльш непоштиву прелюдiю до такоi жахливоi трагедii. Тепер iхнi розмови не могли бути плавними й спокiйними, а прогалини не заповнювалися фривольними натяками про взаемне минуле, й, окрiм того, в них не було жодних пiдстав на те, аби вiн щиро вдавав, що роздiляе ii горе. – Може, зайдеш? – мовила вона, нервово кусаючи губи. Вiн пiшов за нею у вiтальню й сiв на канапу бiля неi. Вже через хвилину просто тому, що тут був чоловiк – живий, ввiчливий, – вона плакала на його плечi. – Ну, ну! – говорив вiн, обiйнявши ii та безглуздо поплескавши по плечу. – Ну ж бо, тихенько! Вiн був достатньо кмiтливим, аби потiм не надавати цьому жодного особливого значення. Просто позначилося нелюдське напруження останнiх днiв: вона була переповнена почуттями, горем i самотнiстю; з таким же успiхом вона могла б розплакатися на будь-якому iншому першому-лiпшому плечi. Хоча мiж ними й виник природний iнстинкт, таке б сталося навiть тодi, коли б вiн перетворився на старезного дiдугана. Через мить вона вже випрямилася. – Вибач менi, – уривчасто прошепотiла вона. – Та сьогоднi… сьогоднi цей дiм такий похмурий. – Я розумiю, що ти вiдчуваеш, Янсi. – Твое… твое… твое пальто не дуже промокло вiд моiх слiз? Пiсля того, як напруга спала, вони обидва iстерично розсмiялися, i смiх на мить знову повернув iй належне почуття гiдностi. – Я не розумiю, чому обрала саме тебе, аби поплакатися, – знову схлинула вона. – Я справдi не кидаюся просто так на всiх, хто заходить у дiм. – Я вважатиму це… за комплiмент, – вiдповiв вiн, тверезо оцiнивши ii слова, – i важко уявити, як ти почуваешся тепер. – потiм, пiсля паузи. – Що ти тепер збираешся робити? Вона похитала головою. – Я не знаю, – прошепотiла вона, схлипуючи. – Я гадала, що поiду до тiтки в Чикаго й там залишуся на деякий час. – Упевнений, що це – найкраще… Найкраще рiшення. Опiсля вiн не знав, що ще сказати в такiй ситуацii, тому додав: – Так, це – найкраще рiшення. – Що ти робиш… тут, у мiстi? – поцiкавилася вона, судомно схлипуючи й витираючи очi хустинкою. – Ох, я ж тут з… з Роджерсами. Вирiшив затриматися. – Ти був на полюваннi? – Нi, я просто гостював. Вiн не розповiв, що залишився у мiстi заради неi. Вона могла сприйняти це як нав’язливiсть. – Зрозумiло, – мовила вона, так i не зрозумiвши. – Я б хотiв знати, Янсi, чи можу я щось для тебе зробити? Можливо – поiхати в центр i купити щось тобi – що завгодно, щось комусь передати – ти тiльки скажи менi! Або ж ти хочеш все полишити й просто насолодитися свiжим повiтрям? Я б мiг покатати тебе якогось вечора, i нiхто б не побачив тебе. Вiн рiзко увiрвав останне слово, нiбито зрозумiв недоречнiсть цiеi пропозицii. Вони дивилися один на одного iз жахом. – О, нi, дякую! – крикнула вона. – Я справдi не хочу кататися. На його полегшення вiдкрилися вхiднi дверi й увiйшла ледi похилого вiку. То була мiсiс Орал. Скотт одразу ж встав i поспiшив на вихiд. – Якщо ти впевнена, що немае нiчого, що я мiг би для тебе зробити… Янсi познайомила його з мiсiс Орал; потiм, залишивши старшу жiнку бiля камiна, провела його до дверей. І несподiвано ii осiнило. – Зачекай хвилинку. Вона побiгла на другий поверх i тут же повернулася, тримаючи в руцi рожевий папiрець. – Ось про що я тебе попрошу, – сказала вона. – Не мiг би ти взяти у «Першому нацiональному банку» грошi за цим чеком? Ти можеш зробити це будь-коли, коли тобi зручно. Скотт дiстав свiй гаманець i вiдкрив його. – Гадаю, ти можеш отримати готiвку зараз, – запропонував вiн. – О, це не термiново. – Та все-таки, – вiн дiстав три новеньких стодоларових купюри й вiддав iй. – Це надзвичайно мило з твого боку, – промовила Янсi. – Не зовсiм. Чи можу навiдати тебе, коли наступного разу приiду на Захiд? – Авжеж! – Так i зроблю. А сьогоднi я повертаюся додому. Дверi випустили його в снiжну темряву, i Янсi повернулася до мiсiс Орал. Та прийшла, аби обговорити деякi плани. – Отже, крихiтко, що ви плануете робити далi? Нам потрiбно скласти план. Якщо ви вже надумали щось певне, обговорiмо це прямо зараз! Янсi думала. Вона здалася собi такою жалюгiдною й самотньою в цьому свiтi. – Я досi не отримала вiдповiдi вiд тiтоньки. Сьогоднi вранцi я вiдправила iй ще одну телеграму. Вона може бути у Флоридi. – Тодi ви поiдете до неi? – Гадаю, що так. – І дiм вам буде не потрiбен? – Гадаю, що нi. Мiсiс Орал, спокiйна та практична, озирнулася навколо. Їй спало на думку: раз Янсi звiдси з’iде, може, найняти будинок для себе? – А тепер, – вела вона, – дозвольте запитати: чи знаете ви щось про своi фiнансовi справи? – Звiсно, мабуть, – байдуже вiдповiла Янсi; i потiм, ледь не розплакалася. – Грошей було достатньо для д-д-двох; тому мае вистачити на о-одну. – Я не це мала на увазi, – сказала мiсiс Орал. – Ви знаете про деталi? – Нi – Я так i думала, що ви нiчого не знаете. А ще я подумала, що ви повиннi володiти такою iнформацiею – тобто мати докладний звiт про те, де вашi грошi та скiльки iх. Тож я набрала мiстера Хеджа, котрий добре знав вашого батька, й попросила його сьогоднi прийти та подивитися папери. Також вiн збирався зайти в банк вашого батька i взяти фiнансовi звiти по рахунках. Гадаю, ваш батько не написав заповiт. Деталi! Деталi! Деталi! – Дякую вам, – промовила Янсi. – Я вам надзвичайно вдячна. Мiсiс Орал енергiйно кивнула головою три чи чотири рази й пiдвелася. – І оскiльки Хельму я сьогоднi вiдпустила, то, мабуть, сама приготую вам чай. Ви б хотiли чаю? – Гадаю, що так. – Гаразд, я приготую для вас чудовий чай. Чай! Чай! Чай! Мiстер Хедж, представник одного з найдавнiших шведських сiмейств мiста, прибув у дiм Янсi о п’ятiй. Вiн сумно, як i належить, майже похоронно, привiтав ii, сказав, що чув про ii горе й висловлюе глибокi спiвчуття; що допомагав органiзовувати похорон i зараз розповiсть iй все про ii фiнансове становище. Чи, часом, не знае вона про заповiт? Нi? Тодi, мабуть, вiн його не склав. Та заповiт був. Вiн майже одразу знайшов його у шухлядi стола мiстера Боумана, проте з iншими паперами йому довелося розбиратися до одинадцятоi вечора, перш нiж надати бiльше iнформацii. Наступного ранку вiн прибув о восьмiй, поiхав у банк о десятiй, опiсля – вiдвiдав певну брокерську фiрму й повернувся до Янсi ополуднi. Вiн кiлька рокiв знав Тома Боумана, та був зовсiм вражений, коли дiзнався про стан, у якому цей красень-гультяй залишив своi справи. Вiн порадився з мiсiс Орал, i цього вечора стримано повiдомив наляканiй Янсi про те, що вона, практично зосталася без грошей. Посеред розмови принесли телеграму iз Чикаго, з якоi Янсi дiзналася, що минулого тижня тiтка вiдправилася у круiз Індiйським океаном i не плануе повертатися ранiше наступноi весни. Прекрасна Янсi, така щедра й дотепна, завжди на короткiй нозi з усiма прикметниками, не змогла знайти у своему словнику слiв, щоб описати свое горе. Здригаючись, як ображене дитя, вона пiднялася на другий поверх i сiла навпроти дзеркала; розчiсувала волосся, намагаючись вiдволiктися. Сто п’ятдесят разiв провела вона по пасмах, нiбито це була певна процедура, а потiм ще сто п’ятдесят – вiдчувала таке горе, що не могла зупинити нервовi рухи. Вона розчiсувала його, допоки рука не занiмiла, та затим взяла гребiнець в другу долоню й знову почала пригладжувати волосся. Наступного ранку служниця знайшла ii на пiдлозi – вона спала серед бiлизни, яку витягнула з комода й розкидала по кiмнатi. Повiтря було важким й солодким вiд запаху пролитого парфуму. VI Точнiше, якщо не надавати великого значення професiйно похмурому мiстеру Хеджу, Том Боуман залишив грошей достатньо – можна сказати, – бiльш нiж достатньо, щоб забезпечити своi посмертнi потреби. Крiм того, вiн залишив меблi, накопиченi за двадцять рокiв, швидкий родстер з астматичними цилiндрами й двi тисячодоларових акцii одного з ювелiрних магазинiв, якi приносили близько 7,5 вiдсотка доходу. На жаль, цi акцii на бiржi не котирувалися. Коли авто й умеблювання було продано, а оштукатурене бунгало – передано власнику, Янсi з жахом наважилася оцiнити своi ресурси. В неi виявилося близько тисячi доларiв. Якщо iх вкласти у щось, то грошi могли б пiдвищити рiвень доходу до п’ятнадцяти доларiв на мiсяць. І, як бадьоро пiдмiтила мiсiс Орал, цих коштiв якраз вистачило б на кiмнату в пансiонi, яку жiнка пiдшукала для неi. Янсi так зрадiла цiй новинi, що розплакалася. Тож вона вирiшила дiяти так, як i будь-яка приваблива дiвчина в такiй ситуацii. З твердим рiшенням, дiвчина розповiла мiстеру Хеджу, що хоче вкласти тисячу доларiв у видатковий рахунок, опiсля – вийшла з його офiсу й зайшла в перукарню навпроти, щоб зробити зачiску. Це несподiвано пiдняло iй настрiй. Того ж дня вона залишила пансiон i поселилася в невеличкiй кiмнатцi найкращого готелю мiста. Якщо вже доведеться потонути в бiдностi, то робити це слiд розкiшно. У пiдкладку ii найкращого траурного капелюшка було зашито три новеньких стодоларових купюри – останнiй подарунок батька. Чого вона очiкувала вiд них, чому ховала iх так – сама не розумiла. Можливо, вона це зробила тому, що вони потрапили до неi за таких обнадiйливих обставин, i завдяки радiснiй аурi цього заступництва, що вiдбивалася в новеньких хрустких паперових особах, вони могли б купити для неi веселiшi речi, нiж самотнi трапези й вузькi пансiоннi лiжка? Вони ототожнювалися з юнiстю, успiхом i красою; вони якимось дивним чином стали всiм тим, що вона втратила тiеi листопадовоi ночi, коли Том Боуман, увiвши ii в iнший, нерозсудливий свiт, втопився в ньому сам i залишив ii, самотню, шукати шлях назад. У готелi «Гаявата» Янсi прожила три мiсяцi; та потiм вона зрозумiла, що пiсля перших вiзитiв ii товаришiв i вираження спiвчуття останнi, схоже, знайшли якiсь цiкавiшi заняття, нiж проводити час iз нею. Якось до неi зайшов Джеррi О’Рурк i з диким, кельтським вогнем у поглядi зажадав, аби вона негайно ж вийшла за нього замiж. Коли вона попросила час для роздумiв, вiн розгнiвано пiшов геть. Потiм до неi дiйшла iнформацiя, що йому запропонували роботу в Чикаго i тiеi самоi ночi вiн туди й поiхав. Вона розмiрковувала над своiм страхом i невпевненiстю. Їй доводилося чути iсторii про людей, що потрапляли на саме дно життя, у вир смертi. Якось ii батько розповiв iй iсторiю про чоловiка зi свого коледжу, котрий найнявся в шинок i чистив за пляшку пива до блиску мiдне поруччя: також вона знала, що в мiстi були дiвчата, матерi яких гралися з ii мамою, коли ще та була маленькою, та тепер iхнi родини так збiднiли, що вони перетворилися на звичайних дiвчат, якi працювали в крамницях i взяли шлюб з пролетарiатом. Така сама доля переслiдувала i ii – яка нiсенiтниця! За що? У мiстi вона знала кожного, ii запрошували всюди; ii дiдусь був губернатором Пiвденного штату! Вона написала своiй тiтцi в Індiю, а потiм – у Китай, та вiдповiдi не було. Вирiшила, що тiтчин маршрут змiнився, i це пiдтвердила листiвка з Гонолулу, в якiй не було жодного спiвчуття щодо смертi Тома Боумана, проте виявилося, що тiтка разом iз гостями, вiдбувае на схiдне узбережжя Африки. Це стало останньою краплею. Млосна й чуттева Янсi врештi зрозумiла, що залишилися сама. – Чому б вам не пiдшукати роботу на деякий час? – дещо роздратовано запропонував мiстер Хедж. – Безлiч привабливих дiвчат сьогоднi працюють, i просто тому, аби зайняти себе чимось. Наприклад, Ельза Прендергаст веде колонку свiтських хронiк у «Бюлетин», а донька Семпла… – Я не можу, – коротко мовила Янсi, а очi ii замерехтiли вiд слiз. – У лютому я iду на Схiд. – На Схiд? Ви збираетесь до когось у гостi? Вона кивнула. – Авжеж, у гостi, – збрехала вона, – тож не думаю, що на такий короткий перiод часу менi знадобиться робота. Їй хотiлося поскиглити, проте вона впоралася зi сльозами, й обличчя ii набуло зарозумiлого виразу. – Мабуть, я спробую час вiд часу надсилати деякi замiтки, просто так, заради розваг. – Так, це доволi весело, – з деякою iронiею погодився мiстер Хедж – Та, вважаю, що вам не варто квапитися. У вас ще, мабуть, е достатньо коштiв. – Авжеж, ще е. Вона знала, що на рахунку – кiлька сотень. – Гаразд, тодi я впевнений, що хороший вiдпочинок, змiна оточення – саме те, що вам потрiбно. – Так, – вiдповiла Янсi. Їi губи затремтiли, вона встала, ледь тримаючись, щоб не зомлiти. Мiстер Хедж, схоже, е байдужою й холодною персоною. – Так от тому я i iду. Хороший вiдпочинок – те, що справдi потрiбно. – Гадаю, це мудре рiшення. Що б подумав мiстер Хедж, коли б побачив дюжину чернеток одного листа, написаних тiеi ночi, сказати важко. Ось – два перших варiанти. Слова у квадратних дужках – можливi варiанти тексту: Любий Скотт! Не бачила тебе вiдтодi, як я, жалюгiдне дiвчисько, розплакалася на твоему плечi, тож подумала, що напишу й розкажу тобi про те, що незабаром iду на Схiд i хотiла б, аби ти пообiдав [повечеряв] якось зi мною. Я живу в кiмнатi [апартаментах] готелю «Гаявата», очiкуючи на приiзд тiтки, в котроi й збираюся жити [зупинитися], вона повертаеться з Китаю цього мiсяця [весною]. Крiм того, я отримала багато запрошень зi Сходу, тому розмiрковую над тим, що з ними робити. Тож я хотiла б побачити тебе… На цьому варiант увiрвався – його пожбурили в кошик для смiття. Через годину писанини, вийшло ось що: Мiй любий мiстер Кiмберлi! Я часто [iнколи] думала про вас вiд нашоi останньоi зустрiчi. Через мiсяць я збираюся навiдати свою тiтку в Чикаго, тому заiду на Схiд i була б рада зустрiтися з тобою. Останнiм часом я мало куди виходжу, проте мiй терапевт порадив змiнити оточення, тож готуюся порушити правила пристойностi деякими веселими вiдвiдинами на Сходi… Зрештою, з невимушеним вiдчаем вона написала зовсiм просту записку без усяких пояснень чи вивертiв, порвала ii i пiшла спати. Наступного ранку вона розшукала уривки в кошику для смiття, вирiшила, що останнiй варiант – найкращий i надiслала йому точну копiю. Ось вона: Любий Скотт! Хочу тобi повiдомити, що сьомого лютого зупинюся в готелi «Рiтц-Карлтон», приблизно на сiм днiв. Якщо зателефонуеш менi якось дощового вечора, то запрошу тебе на чай.     Щиро твоя, Янсi Боуман. VII Янсi вирiшила зупинитися у «Рiтцi» тiльки тому, що якось сказала Скотту, що завжди рееструеться саме там. Коли вона приiхала в Нью-Йорк – крижаний Нью-Йорк, незрозумiлий загрозливий Нью-Йорк, зовсiм не схожий на те безтурботне мiсто театрiв i побачень у коридорах готелю, котрий вона ранiше знала, – в ii гаманцi було рiвно двiстi доларiв. Бiльшу частину своiх грошей вона вже витратила i тепер iй довелося поступово жертвувати тими священними трьома сотнями, аби замiнити важку чорну траурну сукню, яку вирiшила вже не одягати, на нiжну й милу напiвтраурну. Зайшовши в готель, коли його витончено одягненi клiенти саме збиралися на обiд, вона вирiшила вдати спокiйний i втомлений вигляд. Клерки за конторкою, звiсно, знали, скiльки в неi в гаманцi. Вона навiть уявила, як хлопцi-посильнi насмiхалися над ii iноземними марками, котрi та вiдпарила зi старого багажника батька й приклеiла на свою валiзку. Вiд цiеi останньоi думки вона здригнулася. Можливо, цi готелi й пароплави вже давним-давно вийшли з моди чи просто не iснували взагалi. Вистукуючи пальцями по стiйцi якийсь ритм, вона роздумувала про те, чи зможе вона, якщо забракне готiвки за номер, змусити себе посмiхнутися й пiти з таким невимушеним видом, щоб тi двi багато вдягненi дами, що стояли поруч iз нею, нiчого не запiдозрили? Як небагато потрiбно дiвчинi у двадцять рокiв, щоб повнiстю вiдмовитися вiд самовпевненостi! Три мiсяцi без надiйноi опори в життi залишили незгладимий слiд у душi Янсi. – Двадцять чотири шiстдесят два, – байдуже мовив клерк. Їi серце заспокоiлося, i вона пiшла за хлопцем-посильним до лiфта, мимохiдь байдуже глянувши на двох модно одягнених дам. Їхнi спiдницi – довгi чи короткi? Довгi, помiтила вона. Вона замислилася над тим, на скiльки можна подовжити спiдницю свого нового костюму для прогулянок. За обiдом ii настрiй покращився. Їй вклонився метрдотель. Легкий шурхiт розмов, приглушений гул музики заспокоiли. Вона замовила якусь надзвичайно дорогу страву з динi, яець й артишокiв i, кинувши оком на чек, що лежав бiля ii тарiлки, пiдписала на ньому номер своеi кiмнати. Нагорi, у своiх апартаментах, вона лягла на лiжко й розкрила перед собою телефонний довiдник, намагаючись пригадати всiх своiх колишнiх знайомих iз мiста. Та коли зi сторiнок книжки на неi дивилися телефоннi номери з пихатими префiксами «Плаза», «Сiркл» i «Райндлендер», на неi раптом немов подув холодний вiтер, похитнувши ii й без того нестiйку впевненiсть. Усi цi дiвчата, з якими вона була знайома в школi, або познайомилася десь улiтку на вечiрцi, або навiть пiд час якогось унiверситетського балу – чи могла вона бути цiкавою для них тепер, бiдна й самотня? Вони тонули в любовi, побаченнях, розписавши на тиждень наперед своi легковажнi веселощi. На ii нескромне нагадування про давне знайомство вони могли просто обуритися. А проте вона зателефонувала чотирьом дiвчатам. Однiеi не було вдома, друга вирушила в Палм-Бiч, третя – в Калiфорнiю. Тiльки одна, з якою вдалося поговорити, щиро повiдомила, що лежить у лiжку й хворiе на грип, та коли одужае й зможе вийти з дому – повiдомить Янсi. Потiм дiвчина здалася. Вона вирiшила створити iлюзiю хороших часiв iншим чином. Ця iлюзiя просто необхiдна – це частина ii плану. Вона глянула на годинник – була третя година. Скотт Кiмберлi мав би вже зателефонувати, чи, зрештою, залишити якусь записку. Та, можливо, вiн просто зайнятий – у клубi, ii думки були невпевненi, чи ще десь – купуючи нову краватку, наприклад. Вiн точно зателефонуе о четвертiй. Янсi усвiдомила, що мае дiяти швидко. Вона пiдрахувала, що, якщо обережно витрачати сто п’ятдесят доларiв, то вона зможе прожити ще протягом двох тижнiв – не бiльше. Привид невдачi, страх, що пiсля закiнчення цього строку вона не матиме друзiв i грошей, ще не турбував ii. Уже не вперше для втiхи, чи просто, аби отримати бажане запрошення, чи так, iз цiкавостi, вона обдумано спокушала чоловiкiв; i вперше все ii життя повнiстю залежало вiд результату справи й вперше на неi тиснули нужденнiсть i вiдчай. Найсильнiшими козирями були виховання та походження; всiм прихильникам вона здавалася популярною, бажаною й щасливою. І тепер, частково з нiчого, iй доведеться знову створити такий образ. Скотт якось мав би подумати, що добра половина Нью-Йорка лежить бiля ii нiг. О четвертiй вона пiшла в Парк-Авеню, де свiтило сонце; лютневий день був свiжим i розпиляв аромат весни, високi й такi омрiянi для неi апартаменти вишикувались вуличкою, випромiнюючи бiлоснiжнiсть. Вона повинна жити тут i мати графiк веселощiв на щодень. У цих вишуканих «без запрошення не входити» жiночих крамницях вона повинна проводити своi ранковi години, бездумно витрачаючи й витрачаючи грошi, не замислюючись над цiною; в цих ресторанах вона мусить снiдати ополуднi в товариствi iнших модних жiнок, випромiнюючи аромат орхiдей i, можливо, тримати у своiх доглянутих руках мiнiатюрно-карликового померанського шпiца. Улiтку – ну, що ж, вона вiд’iжджатиме у свiй бездоганний будиночок у Такседо, що стоiть на недосяжнiй висотi, звiдки вона й спускатиметься, щоб вiдвiдувати свiт прийомiв i балiв, перегонiв i поло. В перервах мiж таймами гравцi оточуватимуть ii, всi в бiлих шоломах i костюмах, у всiх – обожнювання в очах, i коли вона у вихорi задоволень мчатиме до якоiсь новоi насолоди, за нею стежитимуть безлiч безсило-ревнивих жiночих очей. Щодва роки, звiсно, вони iхатимуть за кордон. Вона почала планувати свiй типовий рiк: кiлька мiсяцiв жити тут, наступнi кiлька – ще де-iнде, допоки вона та Скотт Кiмберлi не пiзнають добре цi мiсця, переiжджаючи вслiд за найчутливiшими коливаннями барометра моди iз села в мiсто, вiд пальм до сосен. Вона мала не бiльше як два тижнi, щоб зайняти певну соцiальну позицiю. В екстазi рiшучостi, вона пiдняла голову й подивилася на найвищий бiлий хмарочос. – Це буде до болю дивовижно! – прошепотiла вона собi. І майже вперше в життi слова, що виражали вiру в диво, яка заблищала в ii очах, не пролунали як перебiльшення. VII Близько п’ятоi вона хутко вернулася в готель i нервово поцiкавилась бiля стiйки, чи не телефонував iй хтось? На ii глибоке розчарування для неi нiчого не було… А через хвилину в номерi задеренчав телефон. – Це Скотт Кiмберлi. У ii серцi пролунав заклик до боротьби. – О, як ти? Їi голос натякав на те, що вона майже забула цього чоловiка. Говорила не безпристрасно, а з простою ввiчливiстю. Тiльки-но вiдповiла на неминуче запитання про те, як доiхала, – вiдразу ж, несподiвано, почервонiла. Бо в цю мить, з уособлення всiх багатств i втiх, яких вона прагнула, зi слухавки матерiалiзувався простий чоловiчий голос, i ii впевненiсть зросла. Чоловiчi голоси завжди залишалися чоловiчими голосами. Їх можна видозмiнювати; з них можна вилучати мелодiйнi склади, котрi потiм у iхнiх думках, не мають жодного рацiонального пiдтвердження. Голоси чоловiкiв можуть бути скорботними чи нiжними, за ii бажанням – сповненими вiдчаю. Вона зрадiла. Пiддатлива глина – готова й очiкувала на дотик ii рук. – Не хочеш сьогоднi зi мною повечеряти? – запропонував Скотт. – Ну, – тiльки не сьогоднi, подумала вона; слiд змусити його думати про неi цього вечора, – не знаю, чи зможу, – мовила вона. – Мене вже запросили на вечерю та в театр. Дуже шкода. У ii голосi не було вибачливих ноток – вiн звучав ввiчливо. Опiсля, нiби якась радiсна думка тiльки-но заполонила ii мозок – проте, як же у своему розпланованому графiку iй вдасться викроiти трiшки вiльного часу й для нього. – Послухай, а чи не мiг би ти зайти зараз же на чай? Вiн незабаром приiде. Вiн грае у сквош i, тiльки-но закiнчиться гра, вiн примчить до неi. Янсi поклала слухавку й з кмiтливою спритнiстю обернулася до дзеркала – надто напружена, аби всмiхнутися. Вона критично оцiнила своi блискучi очi й матове волосся. Потiм витягла з валiзи сукню кольору лаванди й почала одягатися. Перш нiж спуститися, вона змусила його чекати в холi готелю цiлих сiм хвилин; вiдтак пiдiйшла до нього з привiтною, млявою усмiшкою. – Привiт, – прошепотiла вона. – Як же я рада знову тебе бачити. – Як ти? – i, голосно зiтхаючи, – я втомилася не на жарт. Зранку, вiдтодi як приiхала, нi хвилини вiльного часу: робила закупи, а потiм довелося розiрватися мiж ланчем i денним спектаклем. Купила все, що побачило око. Навiть не знаю, як тепер розплатитися за все це. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48670354&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Джозеф Крiстiан Леендекер (1874–1951) – видатний художник США, що кiлька десятилiть створював титульну сторiнку часопису The Saturday Evening Post. 2 В оригiналi porte-cocheres (франц.) – в’iзнi ворота.