Філософія грошей

Фiлософiя грошей Георг Зимель Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки У досить розлогому i змiстовно розмаiтому творi «Фiлософiя грошей» класик нiмецькоi соцiологii й фiлософii культури Георг Зимель (1858–1918) розкривае перед читачами той багатий на фiлософськi сенси свiт, в якому грошi поступово перетворюються iз самого лише засобу обмiну на рушiя господарських вiдносин i навiть на визначальний чинник мiжлюдських стосункiв модерного суспiльства. Книга стане у пригодi не лише фахiвцям-науковцям, а й усiм тим, хто волiе дiзнатися про те, чим же насправдi е грошi, що повсякчас детермiнують наше життя. Георг Зиммель Фiлософiя грошей © В. Терлецький, І. Андрущенко, переклад украiнською, 2019 © В. Терлецький, пiслямова, 2019 © О. Гугалова-Мешкова художне оформлення, 2019 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2017 * * * Цей том серii «Бiблiотека класичноi свiтовоi науковоi думки» мiстить украiнський переклад твору знаного нiмецького фiлософа i соцiолога Георга Зимеля «Фiлософiя грошей». Ми пропонуемо увазi читачiв украй вагомий текст одного з класичних мислителiв XX столiття, присвячений соцiально-фiлософському дослiдженню одного з найзагадковiших феноменiв людськоi культури, що вiн мае неабиякий вплив на розвиток суспiльства, – феномену грошей. Автор твору не переймаеться питаннями, скажiмо, про iсторичну генезу грошей або про конкретнi рецепти збiльшення статкiв. Натомiсть iдеться про сутнiсть i природу цього засобу обмiну товарiв, про субстанцiю грошей, про кореляцiю грошей iз психiчними уявленнями людей, що визначають грошову вартiсть товарiв чи послуг, зрештою, про умови виникнення i стрiмкого поширення грошових стосункiв мiж людьми. Як демонструе Зимель, такi риси модерного суспiльства, як iндивiдуальнiсть, свобода i подiл працi викарбували специфiчну соцiальну структуру, що уможливила панiвний статус грошей аж до сьогодення. Передмова Кожна сфера дослiдження мае двi граничнi межi, в яких рух думки з точноi форми переходить у фiлософську. Припущення пiзнання взагалi, як аксiоми кожноi особливоi царини, переносять його виклад i перевiрку з цiеi останньоi в бiльш принципову науку, чия мета, що перебувае в нескiнченному, е такою: мислити без припущення – мета, у якiй окремi науки вiдмовляють собi, позаяк не роблять жодного кроку без доказу, а отже, без припущень об’ективноi й методичноi природи. Фiлософiя, яка зображуе й дослiджуе цi припущення, для себе вповнi не може усувати такi припущення; тут наявна вiдповiдно остання точка в пiзнаннi, у якiй наказ i заклик до недовiдного з’являеться в нас, i яка, звiсно, нiколи остаточно не буде безсумнiвною через поступ довiдних моментiв. Якщо початок фiлософськоi царини позначае тут нiби нижню граничну межу точного, то ii вища перебувае там, де завжди фрагментарнi змiсти позитивного знання прагнуть доповнюватися завдяки остаточним поняттям до якоiсь картини свiту i стосуватися цiлостi життя. Якщо iсторiя наук дiйсно показуе фiлософський спосiб пiзнання як примiтивний, як самий лише перехiд [?berschlag] через явища у загальнi поняття – то цей попереднiй метод все ж таки зайвий стосовно багатьох питань, а саме тих, що приналежать особливо до оцiнок i найзагальнiших взаемозв’язкiв духовного життя, на якi досi не можлива нi точна вiдповiдь, анi вiдмова вiн них. Так, мабуть, навiть досконала емпiрiя настiльки мало замiнила б фiлософiю як якесь тлумачення, забарвлювання й iндивiдуально вибране увиразнення дiйсного, як завершення механiчного вiдтворення явищ робило б зайвим образотворче мистецтво. На пiдставi цього визначення мiсця фiлософii загалом властивi такi права, якi вона мае в одиничних предметах. Якщо мае бути якась фiлософiя грошей, то вона може перебувати лише по цей бiк i по той бiк економiчноi науки про грошi: з одного боку, вона може подавати припущення, якi, закладенi в психiчнiй конституцii, у соцiальних стосунках, у логiчнiй структурi дiйсностей i вартостей, надають грошам iхнього сенсу й iхнього практичного становища. Це не е питанням про виникнення грошей: бо останне належить до iсторii, а не до фiлософii. А ми так високо поцiновуемо той зиск, який добувае розумiння певного явища iз його iсторичного постання, все ж таки змiстовий сенс i значення посталого часто базуеться на взаемозв’язках поняттевоi, психологiчноi, етичноi природи, якi не часовi, а чисто предметнi, якi хоч i реалiзуються iсторичними силами, але не вичерпуються у випадковостi iх. Значливiсть, гiднiсть, змiст права або, скажiмо, релiгii, або пiзнання перебувае цiлком потойбiч питання про шляхи iх iсторичного здiйснення. Перша частина цiеi книжки таким чином розгортатиме грошi iз тих умов, якi тримають iхню сутнiсть i сенс iхнього iснування. Історичне явище грошей, iдею й структуру якого я намагаюся розвинути iз почуттiв вартостi, iз практики щодо речей та iз стосункiв взаемностi людей як iх припущень, мае на метi тепер друга, синтетична частина, в iх впливах на внутрiшнiй свiт: на почуття життя iндивiдiв, на сполучення iхнiх доль, на загальну культуру. Отже, тут iдеться, з одного боку, про взаемозв’язки, якi за своею сутнiстю були б точними i зокрема пiдлягали б дослiдженню, але при теперiшньому станi знання такими не е i тому мають трактуватися згiдно з фiлософським типом: у загальному переходi, у представленнi окремих процесiв через вiдношення абстрактних понять; з iншого боку, йдеться про психiчнi спричинення, якi назавжди будуть справою гiпотетичного тлумачення i мистецького наслiдування, що нiколи цiлком не вiдокремлюване вiд iндивiдуального забарвлення. Це розгалуження принципу грошей разом iз розвоями й оцiнками внутрiшнього життя так само далеко перебувае позаду економiчноi науки про грошi, як проблемна сфера першоi частини перебувала перед нею. З одного боку, сутнiсть грошей слiд розтлумачувати з умов i обставин загального життя, з iншого – навпаки, сутнiсть i формування останнього – iз дiевостi грошей. Жоден рядок цих дослiджень не мав на думцi нацiональну економiю. Це означае, що явища оцiнки й купiвлi, обмiну i засобу обмiну, форм виробництва i майнових вартостей, якi нацiональна економiя розглядае з певноi точки зору, тут розглядаються з якоiсь iншоi. Лише те, що ii схильна до нацiональноi економii сторона е практично найбiльш заiнтересованою, найгрунтовнiше опрацьованою, найточнiше зображуваною – лише це обгрунтовуе позiрне право цiлковито вважати iх «фактами нацiональноi економii». Але так само, як явище засновника релiгii в жодному разi не е лише релiгiйним явищем, а може дослiджуватися також у категорiях психологii, можливо навiть патологii, загальноi iсторii й соцiологii; так само, як вiрш е не тiльки фактом iсторii лiтератури, а й естетичним, фiлологiчним, бiографiчним фактом; так само, як узагалi точка зору певноi науки, що завжди заснована на подiлi працi, нiколи не вичерпуе цiлiсть реальностi – так само i те, що двi людини взаемно обмiнюють своi продукти, в жодному разi не е тiльки фактом нацiональноi економii; бо такого факту, тобто того, чий змiст був би вичерпаний його образом у нацiональнiй економii, взагалi немае. Радше той обмiн цiлком так само легiтимно може трактуватися як психологiчний, iсторично-звичаевий, навiть як естетичний факт. І навiть розглянутий як факт нацiональноi економii, вiн не досягнув тим самим кiнця якогось зазубня, а навiть у цьому формуваннi вiн стае предметом фiлософського розгляду, який перевiряе його припущення в неекономiчних поняттях i фактах та його наслiдки для неекономiчних вартостей i взаемозв’язкiв. У цьому колi проблем грошi е тiльки засобом, матерiалом або прикладом для зображення тих вiдношень, якi iснують мiж найбiльш зовнiшнiми, реалiстичними, випадковими явищами i найбiльш iдеальними можливостями iснування, мiж найглибшими потоками окремого життя й iсторii. Сенс i мета цiлого лише така: iз поверховостi економiчноi подii видобувати напрямну в остаточнi вартостi й значливостi всього людського. Абстрактна будова фiлософськоi системи тримаеться на такiй вiдстанi вiд одиничних явищ, особливо практичного iснування, що вона, власне, лише постулюе iх порятунок з iзоляцii й бездуховностi, навiть неприемностi першого погляду. Але тут вiн мае виконуватися на якомусь прикладi, на якомусь такому, який, як i грошi, не тiльки показуе байдужiсть суто економiчноi технiки, а так би мовити е самою iндиферентнiстю, оскiльки цiлком усе iхне цiльове значення полягае не в них самих, а лише в iхньому перетвореннi в iншi вартостi. Отже, тимчасом як тут протилежнiсть мiж позiрно найбiльш зовнiшнiм й несуттевим та внутрiшньою субстанцiею життя напружуеться до крайньоi межi, вона мае замирюватися у найбiльш ефективний спосiб, якщо ця одиничнiсть, несучи i пiдтримуючи, уплiтаеться не лише в цiлий обсяг духовного свiту, а проявляе себе як символ суттевих форм руху цього свiту. Єднiсть цих дослiджень, отже, полягае не в твердженнi про якийсь одиничний змiст знання i в його поступово зростаючому доказi, а в можливостi, що може бути продемонстрована, знаходити в кожнiй одиничностi життя цiлiснiсть його сенсу. – Величезною перевагою мистецтва над фiлософiею е те, що воно покладае собi щораз одиничну, чiтко описану проблему: людина, ландшафт, настрiй – i тепер кожне ii розширення до загального, кожне долучення бiльших рис вiдчуття свiту даеться сприймати неначе збагачення, подарунок, немов незаслужене ощасливлення. Натомiсть фiлософiя, чиею проблемою одразу е сукупнiсть iснування, зазвичай звужуеться стосовно величi цiеi проблеми i дае менше, нiж вона, здаеться, зобов’язана. Тут же, навпаки, зроблена спроба сприймати проблему гранично обмежено i як невелику, щоб вiддавати iй належне через ii розширення i виведення до тотальностi та до найзагальнiшого. З методичного погляду цей основний намiр можна висловити у такий спосiб: пiд iсторичний матерiалiзм треба пiдмурувати один ярус, таким чином, що включення економiчного життя в причини духовноi культури помiчае ii пояснювальну вартiсть, але якраз тi самi економiчнi форми визнаються як результат глибших оцiнок й течiй, психологiчних, навiть метафiзичних припущень. Для практики пiзнання це мае розвиватися в нескiнченнiй взаемностi: до кожного тлумачення якогось iдеального утворення завдяки економiчному мусить долучатися вимога осягати це останне з його боку з iдеальних глибин, тодi як для цих глибин знову потрiбно знаходити загальний економiчний пiдмурок, i так далi у нескiнченне. У такому чергуваннi й переплетеннi поняттево протилежних принципiв пiзнання постае для нас практичною i живою еднiсть речей, що здаеться невiдчутною нашому пiзнанню i все ж обгрунтовуе його взаемозв’язок. Указанi разом iз цим намiри й методи не можуть вимагати жодного принципового права, якщо вони не могли б слугувати змiстовому розмаiттю фiлософських засадничих переконань. Сполучення одиничних i поверхових моментiв життя iз його найглибшими й найсуттевiшими порухами та iх тлумачення згiдно з його сукупним сенсом може вiдбуватися на пiдгрунтi як iдеалiзму, так й реалiзму, як розсудноi, так i вольовоi, як абсолютистськоi, так i релятивiстичноi iнтерпретацii буття. Те, що наступнi дослiдження вибудовуються на однiй iз цих картин свiту, яку я вважаю за найбiльш вiдповiдний вираз сучасних змiстiв знання й напрямiв емоцiйного життя, iз рiшучим вилученням протилежноi, у найгiршому випадку може надавати iм роль простого шкiльного прикладу, того, що коли воно об’ективно невiдповiдне, тим бiльше вирiзняеться своiм методичним значенням як формою майбутньоi правильностi. Змiни в другому виданнi нiде не стосувалися суттевих мотивiв. Але я напевно спробував, завдяки новим прикладам i викладам, передусiм завдяки поглибленню пiдвалин, здобути бiльшу можливiсть для зрозумiлостi й прийнятностi цих мотивiв. Аналiтична частина Роздiл перший. Вартiсть i грошi I Той порядок, у якому речi з’являються як природнi дiйсностi, грунтуеться на припущеннi, що вся розмаiтiсть iхнiх властивостей спираеться на певну еднiсть сутностi: рiвнiсть перед законом природи, сталi кiлькостi матерii й енергii, здiйсненнiсть найбiльш вiдмiнних явищ замирювати одне в одне вiдстанi першого погляду до цiлковитоi спорiдненостi, рiвноправностi всього. Хоча, при ближчому спостереженнi, це поняття означае лише те, що витвори механiзму природи як такi перебувають потойбiч питання про право: iхня непорушна визначенiсть не допускае жодного виокремлення, вiд неi не можна дiйти нi до пiдтвердження, нi до заперечення iхнього буття i сутностi. Та все ж ця iндиферентна необхiднiсть, що становить природничо-наукову картину речей, не задовольняе нас стосовно них. Не переймаючись iхнiм порядком у тому рядi, ми надаемо iхнiй внутрiшнiй картинi iншого [порядку], в якому все-рiвнiсть цiлком порушена, в якому найвище пiднесення одного пункту межуе з найрiшучiшим приниженням iншого, найглибшою сутнiстю якого е не еднiсть, а вiдмiннiсть: ранжирування за вартостями. Суто за природним iснуванням i змiстом неможливо встановити вартiсть предметiв, думок, подiй; i iхнiй порядок, здiйснений згiдно з вартостями, значно вiдхиляеться вiд природного порядку. Безлiч разiв природа нищить те, що з погляду його вартостi мало б потребувати найдовшого тривання, i зберiгае найбiльш безвартiсне, навiть те, що вiдбирае простiр для iснування у сповненого вартостi. Тут не маеться на увазi принципова ворожiсть i цiлковите взаемовилучення обох рядiв; адже це завжди означало б якийсь стосунок одного до другого i в результатi поставав би диявольський свiт, але вже визначений з позицii вартостi, хоча i з протилежним знаком. Радше спiввiдношення мiж ними е абсолютною випадковiстю. З тiею ж iндиферентнiстю, з якою природа одного разу пропонуе нам предмети наших вартiсних оцiнок, другого разу вона вiдмовляе нам у них; тож якраз випадкова гармонiя обох рядiв, реалiзацiя вимог, що походять iз ряду вартостей, за допомогою ряду дiйсностi не менше виявляе цiлковиту вiдсутнiсть принципу iхнього спiввiдношення, нiж протилежний випадок. Той самий змiст життя може усвiдомлюватися нами i як дiйсний, i як вартiсний; але внутрiшньо пережитi долi, вiдчутi в першому i в другому випадках, мають абсолютно рiзний сенс. Ряди природних подiй можна було б описати з цiлковитою повнiстю, не натрапивши тут на вартостi речей, – точно так само, як шкала наших вартiсних оцiнок [Wertungen] зберiгае свiй сенс незалежно вiд того, як часто i чи взагалi ii змiст трапляеться в дiйсностi. До так званого готового, всебiчно визначеного в його дiйсностi об’ективного буття тепер долучаеться тiльки оцiнка, мов свiтло й тiнь, що походять не з нього самого, а лише звiдкiлясь. Проте потрiбно триматися подалi вiд того кривотлумачення, нiби утворення уявлення вартостi, як психологiчний факт, тим самим може уникати становлення згiдно з законами природи. Якийсь надлюдський дух, котрий з абсолютною повнiстю осягав би свiтовi подii згiдно з законами природи, поряд з iншими фактами цих подiй знайшов би i той, що люди мають уявлення вартостi. Але для нього, того, який пiзнае суто теоретично, цей факт не мав би жодного сенсу i жодноi значущостi понад його психологiчне iснування. Те, що тут заперечуеться в природi як механiчна каузальнiсть, е лише предметним, змiстовним значенням уявлення вартостi, тодi як психологiчна подiя, що перетворюе той змiст на факт нашоi свiдомостi, безсумнiвно, приналежить до природи. Вартiсна оцiнка, як дiйсний психологiчний процес, становить частину природного свiту; але те, що ми маемо на увазi пiд нею, ii поняттевий сенс, е чимось таким, що незалежно протистоiть цьому свiтовi i настiльки мало е його частиною, що воно, розглянуте з особливоi точки погляду, радше е цiлим свiтом. Ми рiдко даемо собi звiт у тому, що все наше життя в його свiдомiй частинi пробiгае у почуттях вартостi i в зважуваннях вартостi та й узагалi дiстае сенс i значення лише через те, що елементи дiйсностi, механiчно розвиваючись, понад свiй предметний умiст [Sachgehalt] мають для нас безмежно розмаiтi мiри й види вартостi. Кожноi митi, коли наша душа е не лише незацiкавленим вiдображенням дiйсностi, – а такою вона, можливо, не бувае нiколи, бо навiть об’ективне пiзнання може походити тiльки з його вартiсноi оцiнки, – вона живе у свiтi вартостей, який охоплюе змiсти дiйсностi в повнiстю автономному порядку. Тим самим вартiсть утворюе певною мiрою протилежнiсть до буття i неодноразово порiвнювана з ним саме як всеохоплююча форма i категорiя картини свiту. Кант наголошував, що буття не е властивiстю речей; адже коли я скажу про об’ект, який досi iснував лише в моiх думках: вiн iснуе, то через це вiн не здобувае жодноi новоi властивостi; бо iнакше вже iснувала б не та сама рiч, про яку я перед цим думав, а якась iнша. Таким чином, якщо я назву рiч вартiсною, то через це iй не додасться нiякоi новоi властивостi; адже вона оцiнюеться якраз через тi властивостi, якими володiе: саме ii вже всебiчно визначене буття пiдноситься у сферу вартостi. Це спираеться на спроможностi нашого мислення до глибокого аналiзу. Ми здатнi мислити змiсти картини свiту, абсолютно не зважаючи на iхне реальне iснування чи не-iснування. Комплекси властивостей, що iх ми називаемо речами, разом з усiма законами iхнього взаемозв’язку i розвитку ми можемо уявляти в iхньому суто предметному, логiчному значеннi та (цiлком незалежно вiд цього) запитувати: чи здiйсненi, де i як часто здiйсненi всi цi поняття або внутрiшнi споглядання. Так само, як цього змiстовного сенсу i визначеностi об’ектiв не торкаеться питання, чи повторюються вони в буттi, так само мало стосуеться них й iнше питання, чи займають вони певне мiсце i яке саме мiсце в шкалi вартостей. Якщо ж це мае приводити нас, з одного боку, до теорii, а, з другого – до практики, про змiсти мислення ми мусимо запитувати в обох, i в обох аспектах нам не уникнути вiдповiдi. Радше в кожному випадку пiдлягати висловленню мае недвозначне «буття» чи «небуття», i в iерархii вартостей кожна мусить мати для нас цiлком визначене мiсце – вiд найвищих, через байдужiсть аж до негативних вартостей; адже байдужiсть являе собою вiдхилення вартiсноi оцiнки, що може бути дуже позитивною сутнiсною рисою, на ii тлi завжди перебувае можливiсть iнтересу, якою саме в даний момент не користаються. Принципове значення цiеi вимоги, що зумовлюе всю конституцiю нашоi картини свiту, звичайно, змiнюеться зовсiм не через те, що наших пiзнавальних засобiв часто замало для рiшення щодо реальностi понять i так само часто не вистачае обсягу i певностi наших почуттiв для вартiсного ранжирування речей, особливо для ранжирування постiйного чи загальнозначущого. Стосовно свiту самих лише понять, предметних якостей i визначень перебувають величнi категорii буття i вартостi – всеохоплюючi форми, що запозичують свiй матерiал зi свiту чистих змiстiв. Спiльним для обох е характер фундаментальностi, тобто неможливiсть бути зведеним один до одного або до простiших елементiв. Тому буття якоi-небудь речi безпосередньо нiколи логiчно не доказове; навпаки, буття е початковою формою нашого уявлення, яку можна вiдчути, пережити, в яку можна повiрити, але ii не може дедукувати той, хто з нею ще не обiзнаний. Якщо вона через чинення, що знаходиться потойбiч логiчного, бодай раз набула окремого змiсту, то логiчнi взаемозв’язки приймають ii в себе i тримають настiльки, наскiльки самi вони сягають цього змiсту. Звiсно, як правило, ми можемо сказати, чому допускаемо певну дiйснiсть: саме тому, що вже допустили якусь iншу, визначеностi якоi змiстовно пов’язанi з тiею першою. Хоча перша дiйснiсть може бути доведена лише через такий самий зворотний рух до ще фундаментальнiшоi дiйсностi. Однак у такому регресi мусить бути останнiй член, буття якого дане через безпосередне почуття переконання, ствердження, визнання або точнiше: дане як таке почуття. Точно так само поводить себе вартiсть щодо об’ектiв. Усi докази для вартостi такого об’екта означають лише примус визнавати вартiсть, що була вже припущена для якогось об’екта i безсумнiвна в цю мить, також за iншим, тепер розглядуваним об’ектом. Те, з огляду на якi мотиви ми це робимо, мае бути встановлено пiзнiше; тут лише зазначимо, що те, що ми осягаемо через докази вартостi, завжди становить лише переведення iснуючоi вартостi на новi об’екти, а не сутнiсть самоi вартостi та не пiдставу, чому вартiсть початково прикрiпилася до того предмета, який згодом поширюе ii на iншi. Якщо ж е вартiсть, то iснують i шляхи ii здiйснення, можна рацiонально осягнути ii подальший розвиток, адже вiн дотримуеться – принаймнi частково – структури змiстiв дiйсностi. Але те, що [Da?] ii дае, – це першофеномен. Усiлякi дедукцii вартостi увиразнюють лише умови, з огляду на якi вона з’являеться, зрештою, цiлком неопосередковано, проте не створюючись iз них – так само, як усi теоретичнi докази можуть лише пiдготовлювати умови, з огляду на якi постае те почуття ствердження або iснування. Як мало можна було б сказати, що ж, власне, е буття, так само мало можна вiдповiсти на питання стосовно вартостi. І саме через те, що вони в такий спосiб мають формально однаковий стосунок до речей, вони так само чужi одне одному, як мислення i протяжнiсть у Спiнози, оскiльки виражають те саме, абсолютну субстанцiю, однак кожне у свiй спосiб i вповнi для самого себе, одне нiколи не може переходити в iнше. Вони нiде не стикаються, бо в осяганнi речей запитують про цiлковито рiзне. Але з цим недотичним спiвiснуванням [Nebeneinander] дiйсностi й вартостi свiт у жодному разi не розiрваний на безплiдну двоiну, при якiй нiколи не вгамовувалася б потреба духу в едностi – навiть якби його доля i формула його пошуку полягала в тому, щоб без кiнця рухатися вiд множинностi до едностi та вiд едностi до множинностi. Вище вартостi й дiйсностi лежить те, що спiльне для них: змiсти, те, що Платон, врештi, мав на думцi пiд «iдеями», характерне, якiсне, пiдвладне поняттевому схопленню в дiйсностi й у наших оцiнках, те, що однаковою мiрою може входити i в один, i в iнший порядок. Однак нижче обох них лежить те, з чим вони спiльнi: душа, що i одне й iнше приймае у свою таемну еднiсть або витворюе з неi. Дiйснiсть i вартiсть суть нiби двi рiзнi мови, якими змiсти свiту, що логiчно взаемно пов’язуються i значущi в iдеальнiй едностi, те, що називали його «що», розтлумачуються единiй душi – або ж мови, якими душа може виражати чистий образ цих змiстiв, що сам по собi перебувае ще потойбiч цiеi протилежностi. Й обидва цi узагальнення iх, пiзнавальне i оцiночне, мабуть, iще раз будуть охопленi метафiзичною еднiстю, для якоi мова не мае жодного слова, хiба що в релiгiйних символах. Либонь, iснуе якийсь грунт свiту, з погляду якого вже немае чужостей i розбiжностей, що iх ми вiдчуваемо мiж дiйснiстю i вартiстю, де обидва ряди розкриваються як один-единий – нехай так, що цiеi едностi взагалi не торкаються тi категорii, вона перебувае над ними в пiднесенiй iндиферентностi, нехай так, що вона означае цiлком гармонiйне, однорiдне в усiх точках переплетення обох iх, яке розтягуеться тiльки нашим способом схоплення нiби неякiсним органом зору, спотворюючись до фрагментiв i взаемовиключних напрямiв. Характер вартостi, як вiн ранiше виявився в його контрастi з дiйснiстю, тепер зазвичай позначають як ii суб’ективнiсть. Оскiльки один i той самий предмет водночас може посiдати в однiй душi найвищий, а в iншiй – найнижчий ступiнь вартостi, i, навпаки, всебiчна й остаточна вiдмiннiсть об’ектiв узгоджуеться з тотожнiстю iхньоi вартостi, то, здаеться, пiдставою оцiнки залишаеться тiльки суб’ект з його нормальними або, у виглядi винятку, тривалими чи мiнливими настроями i способами реакцii. Навряд чи потрiбно згадувати, що ця суб’ективнiсть не мае нiчого спiльного з тiею, якiй вiддана сукупнiсть свiту, бо ж вiн е «мое уявлення». Адже суб’ективнiсть, що висловлюеться про вартiсть, протиставляе ii готовим, даним об’ектам, у повнiй байдужостi щодо того, в який спосiб самi вони стали дiйсними. Інакше кажучи: суб’ект, що охоплюе всi об’екти, iнший за того суб’екта, який протиставляе себе iм, при цьому зовсiм не береться до уваги суб’ективнiсть, яку вартiсть подiляе з усiма об’ектами. Їi суб’ективнiсть також не може мати сенсу довiльностi: уся та незалежнiсть вiд дiйсного не означае, нiби воля то тут, то там могла б розподiляти вартiсть з нiчим не зв’язаною або примхливою свободою. Свiдомiсть радше наперед знаходить ii як факт, в якому вона безпосередньо так мало може змiнити, як i в дiйсностi. Пiсля вилучення цих значень спершу залишаеться тiльки негативне значення суб’ективностi вартостi: те, що вартiсть притаманна самим об’ектам не в тому самому сенсi, як колiр чи температура, бо останнi, хоча i визначенi нашими властивостями чуттiв, все ж супроводжуються почуттям безпосередньоi залежностi вiд об’екта – почуттям, вiд якого, порiвняно з вартiстю, легко вiдмовлятися нас навчае осягнута iндиферентнiсть мiж рядом дiйсностi та рядом вартостi. Щоправда, бiльш iстотними й плiдними за це визначення е тi випадки, в яких психологiчнi факти, здаеться, все ж заперечують його. Бодай у якому, емпiричному чи трансцендентальному, сенсi можна говорити про «речi» на вiдмiну вiд суб’екта, iхня «властивiсть» у жодному випадку не е вартiстю, а становить судження про них, що перебувае в суб’ектi. Однак нi глибокий сенс i змiст поняття вартостi, нi ii значення у межах iндивiдуального душевного життя, нi пов’язанi з нею практично-соцiальнi подii та формування достатньо не збагненнi разом з ii приписуванням до «суб’екта». Шляхи до цього збагнення починаються у такому шарi, з погляду якого та суб’ективнiсть виявляеться чимось суто попереднiм i, власне, не дуже iстотним. Розмежування мiж суб’ектом i об’ектом не настiльки радикальне, як запевнюе про цi категорii цiлком легiтимний розподiл i практичного, i так само наукового свiту. Душевне життя розпочинаеться радше зi стану iндиферентностi, в якому «Я» i його об’екти перебувають iще не розмежованими, в якому враження або уявлення наповнюють свiдомiсть, але при цьому носiй цих змiстiв iще не вiдокремився вiд них самих. Той факт, що в актуально визначеному, у даний момент дiйсному станi певний суб’ект, який його мае, мусить вiдрiзнятися вiд змiсту, що ним вiн володiе, – це тiльки другорядне усвiдомлення, розкладання заднiм числом. Вочевидь, розвиток pari passu[1 - Тiею ж мiрою (лат.).] приводить до того, що людина промовляе до самоi себе «Я» i що вона визнае за сущi самi по собi об’екти поза цим «Я». Коли метафiзика iнодi гадае, мовляв, трансцендентна сутнiсть буття абсолютно едина, потойбiч протилежностi суб’екта – об’екта, то це знаходить свiй психологiчний вiдповiдник у простiй, примiтивнiй наповненостi змiстом уявлення, як це можна спостерiгати в дитинi, яка ще не говорить про себе як «Я», а в рудиментарний спосiб можна спостерiгати, мабуть, упродовж усього життя. Ця еднiсть, з якоi категорii суб’екта й об’екта розвиваються тiльки одна з iншою i через процес, який потрiбно ще розглянути, здаеться нам суб’ективною лише тому, що ми пiдступаемо до неi з поняттям об’ективностi, сформованим тiльки згодом, i тому, що ми не маемо жодного слушного вислову для таких едностей, а зазвичай називаемо iх вiдповiдно до одного з однобiчних елементiв, у взаемодii яких вони виявляються в наступному аналiзi. Так, стверджували, мовляв, усiлякi дii за своею абсолютною сутнiстю цiлковито егоiстичнi, тодi як егоiзм мае якийсь зрозумiлий змiст все ж тiльки в межах дiй i на противагу корелятивному йому альтруiзмовi; так, пантеiзм усю сукупнiсть буття назвав Богом, про якого, однак, можна здобути бодай яке позитивне поняття лиш у його вирiзненнi з-помiж усього емпiричного. Це еволюцiонiстське вiдношення мiж суб’ектом i об’ектом повторюються, зрештою, в найбiльшому масштабi: духовний свiт класичноi давнини вiдрiзняеться вiд Нового часу головно через те, що тiльки останнiй допровадив, з одного боку, до повноi глибини i гостроти поняття «Я» – як воно досягло свого апогею у невiдомому давнинi значеннi проблеми свободи, – з другого боку, до самостiйностi й iнтенсивностi поняття об’екта, як воно виражено в уявленнi непорушноi законностi природи. На вiдмiну вiд пiзнiших епох, давнина ще не дуже вiддалилася вiд стану iндиферентностi, в якому уявляються змiсти як такi, без розкладного проектування на суб’ект i об’ект. Цей розгалужувальний розвиток в обидва його боки, здаеться, пiдтримувався одним i тим самим мотивом, який, проте, дiяв у рiзних шарах. Адже свiдомiсть бути суб’ектом сама е вже певного об’ективацiею. Тут криеться першофеномен особистiсноi форми духу; те, що ми можемо розглядати, знати, оцiнювати самих себе немов який-небудь «предмет», те, що ми все ж розкладаемо як еднiсть вiдчуте «Я» на уявлювального «Я» – суб’екта i на уявленого «Я» – об’екта, але при цьому воно не втрачае своеi едностi, бiльше того у цiй внутрiшнiй грi противностi [Gegenspiel] його еднiсть, власне, тiльки й усвiдомлюеться – це е фундаментальним досягненням нашого духу, що визначае все його формування. Взаемне вимагання суб’екта й об’екта тут зближено нiби в однiй точцi, воно охопило самого суб’екта, якому зазвичай протистоiть увесь свiт як об’ект. У такий спосiб людина, щойно вона усвiдомлюе саму себе, промовляе до самоi себе «Я», реалiзовуе засадничу форму свого ставлення до свiту, свого сприйняття свiту. Як за сенсом, так i за психiчним розвитком перед цiею формою лежить просте уявлення змiсту, яке не запитуе про суб’ект i об’ект, яке ще не зробило подiлу мiж ними. І з iншого погляду: сам цей змiст, як логiчне, поняттеве утворення, не менше перебувае потойбiч рiшення мiж суб’ективною й об’ективною реальнiстю. Будь-який довiльний предмет ми можемо мислити суто за його визначенням i його взаемозв’язком, анiтрохи не переймаючись питанням, чи даний або чи може бути даний цей iдеальний комплекс якостей i як об’ективне iснування. Звичайно, коли такий чистий предметний умiст [Sachgehalt] мислиться, вiн е уявленням i в цьому стосунку суб’ективним утворенням. Однак суб’ективне тут – це тiльки динамiчний акт уявлення, функцiя, що приймае той змiст [Inhalt]; сам вiн мислиться якраз як щось незалежне вiд того, що стае уявленим. Наш дух мае прикметну здатнiсть мислити змiсти як незалежнi вiд того, що вони стають мисленi – це якась його первинна властивiсть, що не може далi редукуватися; такi змiсти мають своi поняттевi або предметнi визначеностi й взаемозв’язки, що iх хоча i можна уявляти, проте вони не розчиняються в цьому, а значущi попри те, чи приймаються, чи нi вони моiм уявленням, а також попри те, чи приймаються, чи нi вони об’ективною реальнiстю: змiст уявлення не збiгаеться з уявленням змiсту. Наскiльки мало можна позначати як суб’ективне те примiтивне, недиференцiйоване уявлення, що полягае цiлковито лише в усвiдомлюваннi певного змiсту, бо воно ще взагалi не занурилося в протилежнiсть «суб’ект – об’ект», настiльки ж мало е чимось об’ективним цей чистий змiст речей або уявлень; вiн так само вiльний вiд цiеi диференцiйованоi форми, як i вiд ii протилежностi, i спершу готовий являти себе в однiй або в другiй. Суб’ект i об’ект народжуються в тому самому актi, в логiчному аспектi, коли чисто поняттевий, iдеальний предметний умiст, по-перше, даеться як змiст уявлення, по-друге, як змiст об’ективноi дiйсностi – а в психологiчному аспектi, коли ще позбавлене «Я» [ichlose] уявлення, що в станi iндиферентностi мiстить особу i рiч, розходиться в самому собi та мiж «Я» i його предметом постае вiддаль, через яку кожне з них тiльки й дiстае свою сутнiсть, що вирiзняеться на тлi iншого. Цей процес, що, зрештою, створюе нашу iнтелектуальну картину свiту, здiйснюеться i в межах вольовоi практики. Тут також розмежування на суб’екта бажання, насолоди й оцiнки та на розцiненого як вартiсть об’екта не охоплюе анi всiх психiчних станiв, анi цiлком усiеi предметноi систематики практичноi сфери. Оскiльки людина насолоджуеться тiльки яким-небудь предметом, то тут мае мiсце вповнi единий у собi акт. У таку мить ми маемо певне вiдчуття, що не мiстить анi усвiдомлення об’екта як такого, що стоiть навпроти нас, анi усвiдомлення «Я», що було б вiдокремленим вiд його стану в даний момент. Тут трапляються явища найглибшого i найвищого рiзновиду. Грубий потяг, особливо потяг безособово-загальноi природи, лише сам собою хоче звiльнитися на якомусь предметi, йому вага лежить лише на його задоволеннi, байдуже, чим його досягнуто; свiдомiсть заповнюеться винятково насолодою, не звертаючись з рiзними акцентами нi до свого носiя, з одного боку, нi до свого предмета – з iншого. З другого погляду, вельми пiдвищена естетична насолода засвiдчуе ту саму форму. Також тут «ми забуваемо самих себе», але i мистецький твiр ми вiдчуваемо вже не як щось нам протистiйне [Gegen?berstehendes], бо душа вповнi злилася з ним, вiн так само знадив ii до себе, як вона вiддалася йому. І тут, i там протилежнiсть мiж суб’ектом i об’ектом або ще, або вже не зачiпае психологiчного стану; процес усвiдомлення, що по-новому розпочинаеться, тiльки викликае тi категорii з природноi едностi того стану i тiльки тепер розглядае чисту насолоду змiсту, з одного боку, як такий стан суб’екта, що протистоiть об’ектовi, з другого боку, як дiю об’екта, незалежного вiд суб’екта. Це напруження, що роздiляе наiвно-практичну еднiсть суб’екта й об’екта та тiльки-но породжуе обох iх – одного в iншому – для свiдомостi, спершу створюеться завдяки самому лише факту бажання. Коли ми бажаемо того, чого ще не маемо, але бажаемо ним насолоджуватися, його змiст виступае перед нами. Щоправда, у розвиненому емпiричному життi готовий предмет стоiть перед нами i його тiльки й бажають з огляду на це – вже тому, що крiм подiй волiння чимало iнших, теоретичних i емоцiйних, подiй сприяють тому, що психiчнi змiсти стають об’ективованими; однак у межах самого лише практичного свiту, з огляду на його внутрiшнiй порядок i його збагненiсть, постання об’екта як такого i його бажання суб’ектом е корелятивними поняттями, по сутi обома сторонами процесу диференцiацii, що розщеплюе безпосередню еднiсть процесу насолоди. Стверджують, мовляв, наше уявлення про об’ективну реальнiсть походить iз опору, якого ми зазнаемо з боку речей, особливо за допомогою чуття дотику. Це вiдразу можна перенести на проблему практики. Ми бажаемо речей тiльки потойбiч iхньоi безумовноi готовностi вiддачi нашому вжитку i нашiй насолодi, тобто коли вони протистоять саме цьому якомусь опоровi; змiст стае предметом, щойно вiн протистоiть нам, i то не лише в його вiдчутiй непроникностi, а i на вiдстанi ще-не-насолодження, суб’ективним аспектом якоi е бажання. Як колись казав Кант: можливiсть досвiду е можливiстю предметiв досвiду – бо здiйснювати досвiд означае, що наша свiдомiсть формуе чуттевi вiдчуття у предмети, – тому можливiсть бажання е можливiстю предметiв бажання. Таким чином здiйснений об’ект, схарактеризований через вiдстань суб’екта, бажання якого намагаеться ii так само зафiксувати, як i подолати, називаеться вартiстю [Wert]. Мить самоi насолоди, в якiй суб’ект i об’ект стирають своi протилежностi, наче споживае вартiсть; вона знову виникае тiльки у вiдмежуваннi вiд суб’екта як супротивного, як об’екта. Такi тривiальнi досвiди: що велике майно ми справдi поцiновуемо як вартiсть тiльки тодi, коли втратили його; що проста вiдмова вiд бажаноi речi часто надiлена певною вартiстю, якiй тiльки дуже незначною мiрою вiдповiдае досягнута насолода вiд неi; що вiддаленiсть вiд предметiв наших насолод – у будь-якому безпосередньому i переносному сенсi вiддалення – виявляе iх у сяючому свiтлi i збiльшенiй привабливостi, – усе це е похiдними, модифiкацiями, змiшаними формами того засадничого факту, що вартiсть бере початок не в цiлiснiй едностi моменту насолоди, а коли ii змiст як об’ект вiдокремлюеться вiд суб’екта i виступае для нього тiльки тепер бажаним, для здобуття якого потрiбно подолання вiдстаней, перешкод i труднощiв. Знову пiдхоплюючи вищевказану аналогiю: врештi-решт, не реальностi, мабуть, потрапляють у нашу свiдомiсть через опори, що iх вони чинять нам, а тi уявлення, з якими були б пов’язанi вiдчуття опору i почуття перешкоди, називалися б об’ективно реальними, такими, що перебувають незалежно вiд нас поза нами. Тож досягти речей не тому важко, що вони вартiснi, а ми називаемо вартiсними тi речi, якi завдають перешкод нашому бажанню iх досягти. Коли це бажання немов розбиваеться об них або призупиняеться, iз них походить певна значливiсть [Bedeutsamkeit], до визнання якоi нiчим нескута воля нiколи не вiдчувала б у собi спонуки. Понад те, вартiсть, яка у такий спосiб водночас з’являеться з бажаючим «Я» як його корелят в одному й тому ж самому процесi диференцiацii, пiдпорядкована наступнiй категорii; ця остання е тiею самою, що мала значущiсть i для об’екта, здобутого теоретичним уявленням. Там виявилося, що змiсти, якi, з одного боку, реалiзованi в об’ективному свiтi, з другого – живуть в нас як суб’ективнi уявлення, обiймаючи потойбiч обох своерiдну iдеальну позитивну якiсть [Dignit?t]. Поняття трикутника або поняття органiзму, причиновiсть або закон тяжiння мають певний логiчний сенс, певну значущiсть своеi внутрiшньоi структури, з якою вони хоча i визначають своi здiйснення в просторi й у свiдомостi, проте, навiть якби справа нiколи не дiйшла до таких здiйснень, вони належали б до далi нерозкладноi категорii значущого або значливого i безумовно вiдрiзнялися б вiд фантастичних або суперечливих поняттевих утворень, з якими вони повнiстю однаковi вiдносно фiзичноi або психiчноi нереальностi. Аналогiчно – iз модифiкацiями, зумовленими змiною сфери – поводить себе вартiсть, яка долучаеться до об’ектiв суб’ективного бажання. Так само, як певнi твердження ми уявляемо як iстиннi, iз тiею супровiдною свiдомiстю, що iхня iстина незалежна вiд того, що вони стають уявленими, так само ми вiдчуваемо стосовно речей, людей, подiй, що вони не лише нами вiдчуваються як вартiснi, а були б вартiснi, навiть якби iх нiхто не поцiновував. Найпростiшим прикладом е та вартiсть, яку ми приписуемо способу переконання [Gesinnung] людей: моральному, шляхетному, енергiйному, прекрасному. Чи виявляються такi внутрiшнi якостi у вiдповiдних вчинках, що уможливлюють або змушують до визнання iхньоi вартостi, або чи рефлектуе сам iхнiй носiй над ними iз почуттям власноi вартостi, – це нам здаеться байдужим не лише для факту iхньоi вартостi, а ця байдужнiсть до визнавання i усвiдомлення iх якраз становить характерне забарвлення цих вартостей. І далi: iнтелектуальна енергiя i той факт, що вона пiдносить до рiвня свiдомостi найбiльш потаемнi сили i порядки природи; влада i ритм почуттiв, якi в тiсному просторi iндивiдуальноi душi все ж перевершують з безмежною значливiстю увесь зовнiшнiй свiт, навiть якщо слушним е песимiстичне твердження про надмiрнi страждання; те, що потойбiч людини природа взагалi рухаеться з надiйнiстю непохитних норм, що множиннiсть ii формоутворень усе-таки допускае глибоку еднiсть цiлого, що ii механiзм анi не пiдлягае тлумаченню згiдно з iдеями, анi не вiдмовляеться витворювати красу i грацiю – з огляду на все це ми уявляемо собi так: свiт якраз вартiсний, байдуже, вiдчувае свiдомiсть цю вартiсть, чи нi. І це зводиться аж до економiчноi величини вартостi, яку ми приписуемо об’ектовi мiновоi торгiвлi, навiть якщо нiхто не готовий погоджуватися на вiдповiдну цiну або навiть якщо вiн узагалi не користуеться попитом i залишаеться непроданим. Також у цьому напрямi виявляе себе фундаментальна здатнiсть духу: змiстам, якi вiн уявляе в собi, водночас протиставляти себе, уявляти iх, начебто вони незалежнi вiд того, що стають уявленими. Звiсно, будь-яка вартiсть, яку ми вiдчуваемо, до певноi мiри якраз е почуттям; однак те, що ми маемо на увазi пiд цим почуттям, становить сам по собi i для себе значливий змiст, що психологiчно хоч i реалiзуеться почуттям, але не тотожний йому i ним не вичерпуеться. Вочевидь, ця категорiя стае потойбiч суперечного питання про суб’ективнiсть чи об’ективнiсть вартостi, позаяк вона вiдхиляе корелятивнiсть до суб’екта, без якоi не можливий «об’ект»; радше вона являе собою якесь трете, iдеальне, що хоча i входить у ту подвiйнiсть, але не розходиться в нiй. Вiдповiдно до практичного характеру ii сфери вона мае особливу форму вiдношення до суб’екта, чого бракуе стриманостi лише абстрактно «значущого» змiсту наших теоретичних уявлень. Цю форму можна позначати як вимогу або домагання. Вартiсть, яка властива якiйсь речi, особi, стосунку, подii, наполягае на тому, щоб бути визнаною. Це наполягання як подiя, природно, може траплятися тiльки в нас, суб’ектах; проте, коли ми його виконуемо, вiдчуваемо, що цим ми не просто задовольняемо якусь нами самими поставлену вимогу до нас самих – звичайно, настiльки ж мало, як ми змальовуемо якусь визначенiсть об’екта. Значення якого-небудь тiлесного символу полягае в тому, щоб збуджувати в нас релiгiйне почуття; моральна вимога певних життевих обставин полягае в тому, щоб перетворювати або облишити незмiнними iх, розвинути далi або залишити нерозвинутими iх; вiдчуття обов’язку полягае в тому, щоб не залишатися байдужим до великих подiй, а реагувати на них нашим внутрiшнiм еством [Innerlichkeit]; право чогось образного полягае в тому, щоб не просто бути сприйнятим, а з’являтися у зв’язках естетичного поцiнування – усе це е тими домаганнями, якi хоча i вiдчуваються або здiйснюються винятково всерединi «Я», не знаходячи якогось вiдображення чи предметноi пiдпори в самих об’ектах, але, як домагання, iх настiльки мало потрiбно помiщати в «Я», як i в предмети, яких вони стосуються. Хоча пiд кутом зору природноi предметностi таке домагання i може видаватися суб’ективним, а з позицii суб’екта – чимось об’ективним; насправдi, це третя категорiя, що не може складатися з тих двох, нiби щось помiж нами i речами. Я казав, що вартiсть речей належить до тих змiстовних утворень, якi ми, уявляючи iх, усе ж вiдчуваемо водночас як щось самостiйне в межах того, що стае уявленим, як щось вiдокремлене вiд тiеi функцii, завдяки якiй воно живе в нас; це «уявлення» в тому випадку, коли вартiсть утворюе його змiст, при докладнiшому розглядi становить саме певне вiдчуття домагання, а та «функцiя» – вимогу, що як така не iснуе поза нами, але за своiм змiстом усе ж походить iз царства iдеального, яке перебувае не в нас, яке i не властиве об’ектам вартiсноi оцiнки як якась iхня якiсть; радше воно полягае в тому значеннi, яке вони запосiдають для нас як суб’ектiв через свое становище в порядках того царства iдеального. Ця вартiсть, яку ми мислимо незалежно вiд того, що вона стае визнаною, являе собою метафiзичну категорiю; як така вона точно так само перебувае потойбiч дуалiзму суб’екта й об’екта, як i безпосередне насолодження перебувало по цей бiк нього. Це останне е конкретною еднiстю, до якоi ще не застосовано тi диференцiйованi категорii, а та перша [вартiсть] е абстрактна чи iдеальна еднiсть, в чийому для-самого-себе-сущому значеннi вона знову зникла – так само, як у всеохоплюючому зв’язку свiдомостi, що його Фiхте називае «Я», зникла протилежнiсть емпiричного «Я» й емпiричного «Не-Я». Так само, як насолоду не можна назвати суб’ективною в момент повного злиття функцii з ii змiстом, бо жоден протистiйний об’ект не виправдовуе поняття суб’екта, так i ця для себе суща, сама по собi значуща вартiсть не е нiчим об’ективним, бо вона мислиться незалежно якраз вiд суб’екта, який ii мислить; щоправда, вона з’являеться в межах суб’екта у виглядi вимоги того, щоб стати визнаною, але i через невиконання цiеi вимоги вона нiчого не втрачае вiд своеi сутностi. Для вiдчуттiв вартостi, у яких пробiгае щоденна життева практика, не береться до уваги ця метафiзична одухотворенiсть поняття. Тут йдеться тiльки про вартiсть, що iснуе в свiдомостi суб’ектiв, i про ту об’ективнiсть, яка виникае в цьому психологiчному процесi вартiсноi оцiнки як ii предмет. Вище я показав, що цей процес формування вартостi здiйснюеться зi зростанням вiдстанi мiж тим, хто насолоджуеться, i причиною його насолоди. І тимчасом як величина цiеi вiдстанi змiнюеться – вимiряна виходячи не з насолоди, в якiй вона зникла, а iз бажання, яке виникае з нею i яке вона прагне подолати, – тiльки тепер з’являються тi вiдмiнностi в наголошеннi вартостi, якi можна розрiзняти як суб’ективнi й об’ективнi. Принаймнi для тих об’ектiв, на оцiнцi яких грунтуеться економiка, вартiсть, правда, становить корелят бажання – так само, як свiт буття е мое уявлення, так i свiт вартостi е мое бажання; але попри ту логiчно-фiзичну необхiднiсть, що кожен потяг бажання очiкуе на свое задоволення вiд певного предмета, у багатьох випадках вiн за своею психологiчною структурою все-таки спрямовуеться на саме це задоволення, так що сам предмет е цiлком байдужим, якщо тiльки вiн вгамовуе потяг. Якщо чоловiка може вдовольнити будь-яка жiнка без iндивiдуального вибору, якщо вiн iсть усе, що тiльки може жувати i перетравлювати; якщо вiн спить на будь-якому лiжку, якщо рiвень його культурних потреб може бути задоволений найпростiшим, прямо вiд природи запропонованим матерiалом – то практична свiдомiсть ще цiлковито суб’ективна, вона сповнюеться винятково власним станом суб’екта, його збудженням i заспокоенням, й iнтерес до речей обмежуеться тим, що вони являють собою безпосередню причину цих наслiдкiв. Щоправда, це приховуе наiвна потреба в проекцii примiтивноi людини, ii спрямоване назовнi життя, що самозрозумiло сприймае внутрiшне ество. Однак саме лише свiдоме бажання не завжди може важити за достатнiй покажчик дiйсно дiевого вiдчуття вартостi. Легко осяжна доцiльнiсть у керуваннi нашими практичними силами досить часто подае нам предмет як вартiсний, тодi як те, що нас властиво збуджуе, полягае не в його змiстовному значеннi, а е суб’ективним задоволенням потреби, яке вiн повинен надати нам. Із цього стану – який, звичайно, мае вважатися не завжди першим у часi, а найпростiшим, фундаментальним, немов систематично першим – свiдомiсть скеровуеться на сам об’ект двома шляхами, якi, проте, знову об’еднуються. Щойно та сама потреба вiдкидае певну множину можливостей задоволення, iмовiрно, навiть усi до единоi, отже, там, де стае бажаним не тiльки задоволення взагалi, а й задоволення певним предметом, започатковуеться принципове звернення вiд суб’екта до об’екта. Звiсно, можна було б заперечити: мовляв, у кожному разi все-таки йдеться лише про суб’ективне задоволення цього бажання; тiльки в останньому випадку сам потяг уже iз самого себе диференцiйований таким чином, що його може задовольняти точно визначений об’ект; отже, i тут предмет оцiнюеться тiльки як причина вiдчуття, але не сам по собi. Однак це заперечення скасувало б розглядувану рiзницю, якби диференцiацiя потягу винятково таким чином дiйсно загострила його до одного-единого об’екта, який задовольняе потяг, що задоволення iншими взагалi було б виключено. Утiм, це доволi рiдкiсний виняток. Ширший базис, iз якого розвиваються навiть найбiльш диференцiйованi потяги, початкова загальнiсть потреби, що мiстить якраз лиш те, щоб мати прагнення, але ще не мiстить жодноi окремоi визначеностi мети, зазвичай i надалi залишаеться тим пiдгрунтям, на якому звуження бажань задоволення тiльки й усвiдомлюють свою iндивiдуальну особливiсть. Тимчасом як витонченiсть суб’екта обмежуе обшир об’ектiв, що задовольняють його потреби, предмети свого бажання вiн чiтко протиставляе всiм iншим предметам, якi також вгамовували б потребу саму по собi, але попри те iх тепер уже не шукають. Згiдно з вiдомими психологiчними дослiдами [Erfahrungen] ця рiзниця мiж об’ектами в надзвичайнiй мiрi спрямовуе свiдомiсть на них i виявляе iх у нiй як предмети самостiйноi значливостi. На цiй стадii потреба здаеться визначеною предметом, практичне вiдчування в тiй мiрi, в якiй потяг уже не грунтуеться на будь-якому, навiть можливому, задоволеннi, а дедалi бiльше скеровуеться своiм terminus ad quem замiсть terminus a quo[2 - Хронологiчна кiнцева межа, точка – хронологiчна початкова межа, точка (лат.).]; тож збiльшуеться простiр, що його запосiдае у свiдомостi об’ект як такий. Усе це перебувае ще i в такому зв’язку. Наскiльки людина приневолена своiми потягами, свiт для неi становить, власне, нерозрiзнювальну масу; адже оскiльки вiн означае для неi лише сам по собi нерелевантний засiб задоволення потягу i ця дiя, крiм того, може випливати з рiзноманiтних причин, то з предметом у його самостiйнiй сутностi тривалий час не пов’язуеться жоден iнтерес. Але те, що ми потребуемо зовсiм особливого, одного-единого об’екта, пiдносить до чiткоi свiдомостi той факт, що ми взагалi потребуемо якогось об’екта. Втiм, ця свiдомiсть певною мiрою е бiльш теоретичною свiдомiстю, яка зменшуе слiпу енергiю потягу, що спрямований тiльки на свое власне тамування. Тимчасом як диференцiювальне загострення потреби плiч-о-плiч прямуе з послабленням ii елементарноi сили, у свiдомостi з’являеться бiльше мiсця для об’екта. Або з другого погляду: позаяк витонченiсть i спецiалiзацiя потреби змушуе свiдомiсть до бiльшоi вiдданостi об’ектовi, солiпсистська потреба втрачае певну величину сили. Послаблення афектiв, тобто безумовна вiдданiсть «Я» своему почуттевому змiстовi в даний момент, скрiзь перебувае у взаемовiдношеннi з об’ективацiею уявлень, iз iхнiм виставленням [Неraussetzung] у протистiйну нам форму iснування. Так, наприклад, можливiсть висловитися е одним з найпотужнiших засобiв заспокоення афектiв. У словi внутрiшнiй процес проектуеться мовби назовнi, тепер його мають перед собою немов сприймане утворення i заразом виведена запальнiсть афекту. Заспокоення пристрастей i уявлення об’ективного як такого в його iснуваннi й значеннi суть лише двома боками одного й того самого засадничого процесу. Звернення внутрiшнього iнтересу вiд самоi лише потреби та ii задоволення до об’екта за допомогою зменшеноi кiлькостi можливостей задоволення можна здiйснити i збiльшити, вочевидь, точно так само з боку об’екта – коли вiн задоволення робить складним, рiдкiсним, досяжним тiльки кружними шляхами i через докладання особливих зусиль. Навiть якщо ми припускаемо дуже диференцiйоване, спрямоване на цiлком вибранi об’екти бажання, то i воно сприйматиме свое задоволення все ще вiдносно, як i самозрозумiло, поки задоволення не запропонуе себе без труднощiв i опору. Вiд чого залежить пiзнання властивого значення речей, так це вiд вiддалi, яка утворюеться мiж ними i нашим сприйманням [Aufnehmen]. Це лиш один з багатьох випадкiв, коли треба вiдступати вiд речей, покладати мiж нами i ними певний простiр, аби здобути iх об’ективного образу. Певно, такий образ не менш суб’ективно-оптично визначений, нiж нечiткий або спотворений образ при занадто великiй чи занадто малiй вiдстанi; тiльки з внутрiшнiх пiдстав доцiльностi пiзнання суб’ективнiсть дiстае специфiчного наголосу саме в крайнiх точках вiддалi. Початково об’ект iснуе лише в нашому стосунку до нього, зовсiм розчинений у ньому i постае перед нами тiльки в тiй мiрi, в якiй вiн одразу вже не вкладаеться в цей стосунок. До властивого бажання речей, що визнае iхне для-себе-буття, намагаючись якраз подолати його, справа доходить лише там, де бажання i виконання не збiгаються. Можливiсть насолоди, немов якийсь образ майбутнього, мусить бути вiдокремлена вiд нашого стану в дану мить, щоб ми бажали речi, якi перебувають вiд нас на вiддалi. Так само, як у сферi iнтелекту початкова еднiсть споглядання, яку ми спостерiгаемо ще в дiтей, тiльки поступово розпадаеться на усвiдомлення «Я» i усвiдомлення протистiйного йому об’екта, так i наiвна насолода тiльки тодi допускатиме свiдомiсть значення речi, начебто повагу до неi, коли рiч вислизае вiд неi. Також тут проступае зв’язок мiж послабленням афектiв бажання i починаючою об’ективацiею вартостей, коли зменшення елементарноi запальностi волiння i вiдчування сприяе усвiдомленню «Я». Доки особистiсть нестримно вiддаеться миттьовому афектовi, цiлковито сповнюеться i охоплюеться ним, «Я» ще не може виформуватися; радше усвiдомленiсть «Я», що перебувае потойбiч його окремих збуджень, може виявляти себе тiльки тодi як постiйне [das Beharrende] в усiлякiй змiнi цих збуджень, коли кожне з них бiльше не захоплюе цiлу людину; радше вони мусять залишати неохопленою яку-небудь частину ii свiдомостi, що утворюе iндиферентну точку iхнiх протилежностей, тож лише певне iх зменшення й обмеження дозволяе виникнути «Я» як завжди однаковому носiевi неоднакових змiстiв. Але так само, як «Я» i об’ект у всiх можливих сферах нашого iснування становлять корелятивнi поняття, що ще нероздiльнi у початковiй формi уявлення i тiльки диференцiюються з неi, одне в iншому, – так i самостiйна вартiсть об’ектiв могла б розгортатися тiльки в протилежностi до самостiйного посталого «Я». Лише вiдштовхування, що ми iх зазнаемо вiд об’екта, труднощi в його досягненнi, час очiкування i час дiяльностi, що закрадаються помiж бажання i задоволення, роздiляють «Я» i об’ект, якi у безпосередньому спiв-перебуваннi потреби й задоволення мiстяться нерозвинутими i без особливого наголосу. Нехай дiеве тут визначення об’екта полягае у самiй лише його рiдкiсностi – вiдносно до його бажаностi – або в позитивних зусиллях iз його засвоення, у кожному разi тiльки через це вiн встановлюе ту вiдстань мiж ним i нами, що дозволяе, нарештi, надавати йому певноi вартостi потойбiч того, що вiн стае просто спожитим. У такий спосiб можна сказати, що вартiсть об’екта хоча i грунтуеться на тому, що його бажають, проте на такому бажаннi, що втратило свою абсолютну властивiсть потягу [Triebhaftigkeit]. Однак об’ект, якщо вiн повинен залишатися економiчною вартiстю, так само мало може збiльшувати свою величину вартостi до того рiвня, при якому вiн практично дiе немов абсолютний об’ект. Вiдстань мiж «Я» i предметом його бажання може ставати такою великою – нехай через об’ективнi труднощi надбання, нехай через надмiрно високу цiну, нехай через сумнiви звичаевого або iншого рiзновиду, що опираються прагненню до нього, – що справа не доходить до жодного реального вольового акту, а бажання або згасае, або стае невиразним хотiнням. Вiдстань мiж суб’ектом i об’ектом, зi зростанням якоi постае вартiсть принаймнi в економiчному сенсi мае, отже, нижню i верхню межу, тож формулювання, нiби рiвень вартостi дорiвнюе рiвневi опору, що протистоiть досягненню бажаних речей згiдно з природними, виробничими i соцiальними можливостями [Chancen], не вiдповiдае становi речей. Певно, залiзо не було б жодною економiчною вартiстю, якби його досягненню не протистояли бiльшi труднощi, нiж, скажiмо, при досягненнi повiтря для дихання; але, з iншого боку, цi труднощi мусили знизитися до певного рiвня, щоб залiзо взагалi можна було переробити на те багатство знарядь, яке зробило його вартiсним. Або так: стверджують, мовляв, твори плiдного маляра при однаковiй мистецькiй досконалостi були б менш коштовними, нiж твори менш продуктивного; це слушно тiльки вище певноi якiсноi межi. Адже потрiбно якраз вказати на певне багатство витворiв якогось маляра, щоб одного разу вiн узагалi зажив тiеi слави, яка пiдвищуе цiну його картин. Далi, в деяких краiнах iз паперовою валютою саме рiдкiснiсть золота призвела до того, що простолюд узагалi вже не може приймати золота, коли воно йому випадково запропоноване. Бо саме вiдносно шляхетних металiв, чию придатнiсть до грошовоi субстанцii зазвичай угрунтовують на iхнiй рiдкiсностi, теорiя не мае права не помiчати того, що це значення рiдкiсностi може з’являтися тiльки вище якоiсь вельми високоi численностi, без якоi цi метали взагалi не могли б служити практичнiй потребi в грошах i, отже, зовсiм не могли б досягати тiеi вартостi, якою вони володiють як грошовий матерiал. Мабуть, лише практична ненаситнiсть, жадання якоi поширюеться понад будь-яку дану величину добра i якiй через це кожна вартiсть здаеться занадто мiзерною, нехтуе тим, що не рiдкiснiсть, а певне середне мiж рiдкiснiстю i не-рiдкiснiстю утворюе умову вартостi в бiльшостi випадкiв. Як показуе нескладне мiркування, момент рiдкiсностi може вносити ранжирування в значення чутливостi рiзницi; момент численностi – у значення узвичаення. Як i життя скрiзь визначаеться пропорцiею обох цих фактiв – тим, що ми так само потребуемо рiзницi й змiни його змiстiв, як i узвичаення до кожного з них, – так i ця загальна необхiднiсть являе себе тут у спецiальнiй формi, що вартiсть речей потребуе, з одного боку, якоiсь рiдкiсностi, отже вирiзнення себе i особливоi уваги, а, з другого боку, певноi широчини, численностi i тривання, щоб речi взагалi переступали порiг вартостi. На одному прикладi, який зовсiм далекий вiд економiчних вартостей i саме тому придатний для унаочнення також iхньоi принциповоi сторони, я хочу зобразити загальне значення вiддалення для об’ективно уявленоi оцiнки: на естетичному прикладi. Те, що ми тепер називаемо втiхою вiд краси речей, розвинулося вiдносно пiзно в iсторii людства. Адже хоч би скiльки ще й тепер виявляв ii окремий випадок безпосередньо чуттеве насолодження, ii специфiчне все ж грунтуеться на свiдомостi поцiновувати рiч [Sache] i насолоджуватися нею, а не е тiльки станом чуттевоi чи надчуттевоi збудженостi, що його вона викликае в нас. Кожна культурна людина з великою певнiстю в принципi розрiзнятиме мiж естетичною i чуттевою втiхою вiд жiночоi краси, хоч би як мало вона, мабуть, могла вiдмежувати одне вiд одного цi компоненти всього свого почуття стосовно цього окремого явища. В одному стосунку ми вiддаемося об’ектовi, в iншому – предмет дае себе нам. Навiть якщо естетична вартiсть, як i будь-яка вартiсть, може бути чужою для властивостi самих речей i поставати якоюсь проекцiею почуття на них, все ж iй притаманна досконалiсть цiеi проекцii, тобто змiст почуття немовби повнiстю входить у предмет i виявляеться значливiстю з властивою нормою, що протистоiть суб’ектовi, виявляеться чимось, чим е предмет. Бодай як в iсторично-психологiчному планi дiйшли до цiеi об’ективноi, естетичноi втiхи вiд речей, все ж чи неодмiнно пов’язана примiтивна насолода ними, iз якоi мусить походити будь-яка вища, лише з iх суб’ективно-безпосередньою придатнiстю до ужитку [Genie?barkeit] i кориснiстю? Імовiрно, дуже просте спостереження дае нам ключ для цього. Якщо який-небудь об’ект викликае в нас велику втiху чи схвалення, то при кожному наступному поглядi на цей об’ект у нас присутне почуття втiхи, i навiть тодi, коли вже не йдеться про його використання чи насолодження ним. Ця втiха, що нагадуе вiдлуння, мае цiлком властивий психологiчний характер, визначений тим, що тепер ми бiльше нiчого не волiемо вiд предмета; мiсце конкретного стосунку, що ранiше пов’язував нас iз ним, тепер заступае саме лише його споглядання як причина приемного вiдчуття; тепер ми його не зачiпаемо в його буттi, тож наше почуття пов’язуеться лише з його явищем, але не з тим, що е споживчим у ньому в будь-якому сенсi. Коротко кажучи, тимчасом як ранiше предмет був вартiсним для нас як засiб для наших практичних або евдемонiстичних цiлей, тепер вiн е самим лише образом споглядання, що приносить нам утiху, коли ми при цьому ставимося до нього стриманiше, на бiльшiй вiддалi, не торкаючись його. У цьому, менi здаеться, вже наперед сформованi вирiшальнi риси естетичного, яке одразу проявляеться без жодних сумнiвiв, якщо це перетворення [Umsetzung] вiдчуттiв простежити вiд iндивiдуально-психологiчного до родового розвитку. Вже давно хотiли вивести красу з корисностi, однак, як правило, залишалися в неуцькому огрубiннi прекрасного, позаяк занадто наближували одне до одного. Цього огрубiння даеться уникнути, якщо зовнiшню доцiльнiсть i чуттево-евдемонiстичну безпосереднiсть досить далеко вiдсунути назад в iсторiю роду, таким чином, щоб iз образом цих речей у нашому органiзмi було пов’язано подiбне до iнстинкту чи до рефлексу почуття задоволення, яке стае дiевим в окремому iндивiдi, що успадкував цей фiзично-психологiчний зв’язок, навiть без усвiдомлення чи iснування корисностi предмета для нього самого. Менi не потрiбно зупинятися на контроверзах про успадкування таким чином набутих зв’язкiв, оскiльки для нашого контексту досить того, що явища пробiгають так, немовби [als ob] набутi властивостi е спадковi. Так, прекрасним для нас було б спочатку те, що виявилося корисним для роду, i сприйняття чого викликае в нас через це задоволення, хоча ми як iндивiди не мали якогось конкретного iнтересу до цього об’екта – що, звичайно, не означае нi одноманiтностi, нi сковування iндивiдуального смаку середнiм рiвнем чи рiвнем роду. Тi вiдлуння загальноi корисностi сприймаються усiм рiзноманiттям iндивiдуальних душ i далi розвиваються до наперед зовсiм не визначених особливостей – тож, мабуть, можна було б сказати, що те вiдокремлення почуття задоволення вiд реальностi його початковоi спонуки перетворилося б, зрештою, на форму нашоi свiдомостi, незалежно вiд тих перших змiстiв, якi спонукали ii формування, i вона виявляе готовнiсть приймати в себе будь-якi iншi [змiсти], якi вростають у неi завдяки психiчнiй констеляцii. У випадках, коли ми ще маемо спонуку до реалiстичного задоволення, наше почуття стосовно речi не е специфiчно естетичним, а конкретним, воно зазнае метаморфози щодо неi тiльки через певне вiддалення, абстрагування або сублiмацiю. Тут дуже часто трапляеться, що пiсля встановлення певного зв’язку якийсь зв’язувальний елемент втрачае чиннiсть, бо бiльше не потрiбнi його послуги. Зв’язок мiж певними корисними об’ектами i почуттями задоволення став настiльки мiцним у родi внаслiдок успадкованого або якось iнакше переданого механiзму, що тепер уже простий погляд на цi об’екти перетворюеться для нас на задоволення, навiть без того, щоб ми насолоджувалися iх кориснiстю. На пiдставi цього можна пояснити те, що Кант називае естетичною незаiнтересованiстю, байдужнiстю до реального iснування предмета, якщо дана тiльки його «форма», тобто його зримiсть; звiдси те прославлення i та надземнiсть прекрасного – остання викликана часовою далечiнню реальних мотивiв, на грунтi яких ми вiдчуваемо естетичне; звiдси в уявленнi, мовляв, прекрасне е чимось типовим, надiндивiдуальним, загальнозначущим – адже родовий розвиток давно геть вичистив iз цих внутрiшнiх порухiв усе специфiчне, суто iндивiдуальне в окремих мотивах i досвiдах; звiдси досить часта неможливiсть рацiонально обгрунтовувати естетичне судження i та протилежнiсть, в яку воно iнколи ставить себе до того, що корисно або приемно нам як iндивiдам. Увесь цей розвиток речей вiд iхньоi вартостi корисностi до iхньоi вартостi краси являе собою процес об’ективацii. Коли я називаю рiч прекрасною, ii якiсть i значення у зовсiм iнший спосiб незалежна вiд диспозицiй i потреб суб’екта, нiж коли вона суто корисна. Доки речi тiльки такi, вони замiннi, тобто кожна може замiняти iншу рiч, яка мае той самий результат при використаннi. Щойно вони постають прекрасними, вони дiстають iндивiдуальне для-себе-буття, тож вартiсть, яку одна рiч мае для нас, зовсiм не може замiнитися вартiстю iншоi речi, яка у своему рiзновидi так само прекрасна. Нам не треба простежувати генезу естетичного iз цих мiзерних натякiв у багатствi iх формоутворень, аби пiзнати: об’ективацiя вартостi виникае у вiдношеннi вiддалi, яке утворюеться мiж суб’ективно-безпосереднiм витоком оцiнки об’екта i нашим вiдчуттям його в даний момент. Чим бiльше вiддалена у часi i забута як така кориснiсть для роду певноi речi, яка спочатку дозволяе пов’язати iнтерес i вартiсть iз предметом, тим чистiшою е естетична втiха вiд самоi лише форми i споглядання об’екта, тобто тим бiльше вiн протистоiть нам iз власним достоiнством, тим бiльше ми надаемо йому значення, що не розчиняеться в тому, що вiн у випадковий спосiб стае суб’ективно спожитим, тим бiльше той стосунок, в якому ми оцiнюемо речi тiльки як засiб для нас, звiльняе мiсце для почуття iхньоi самостiйноi вартостi. Я обрав цей приклад через те, що об’ективувальна дiя того, що я називаю вiддаленням, особливо унаочнюеться на часовiй вiдстанi. Звичайно, цей процес е iнтенсивним i якiсним, так що суто символiчною е кiлькiсна характеристика через певну вiддаль. Тому однаковий ефект може бути викликаний рядом iнших моментiв, як це фактично вже було показано: через рiдкiснiсть об’екта, через труднiсть досягнення, через необхiднiсть вiдмови. Навiть якщо в цих суттевих для господарства випадках значливiсть речей завжди становить значливiсть для нас i через це залишаеться залежною вiд нашого визнання, усе-таки вирiшальний момент полягае в тому, що згiдно з цими лiнiями розвитку вони протистоять нам мов сила до сили, як свiт субстанцiй i сил, якi своiми властивостями визначають, чи задовольняють вони нас i наскiльки саме задовольняють нашi бажання, i наскiльки вони вимагають вiд нас боротьби i зусиль, перш нiж вiддадуть себе нам. Тiльки коли постае питання вiдмови – вiдмови вiд вiдчуття, на якому, зрештою, лежить вага, – мае мiсце спонука до спрямування свiдомостi на предмет цього вiдчуття. Стан, що його стилiзуе уявлення раю i в якому ще не роз’едналися суб’ект i об’ект, бажання i виконання – стан не якоiсь там iсторично обмеженоi епохи, а такий, що постае всюди i в дуже рiзноманiтних ступенях, – такий стан, звiсно, приречений до розладу, але саме через те i знову до замирення: сенс будь-якого вiддалення полягае в тому, щоб воно долалося. Туга, зусилля, жертовнiсть, якi рухаються помiж нами й речами, i е тим, що повинно спрямовувати iх до нас. Вiддалення i наближення суть замiннi поняття також у практичному досвiдi, кожне припускае iнше й обидва утворюють сторони того стосунку до речей, який ми суб’ективно називаемо нашим бажанням, а об’ективно – iхньою вартiстю. Звiсно, спожитий предмет ми маемо вiддалити вiд себе, щоб його знову бажати; однак на противагу далекому це бажання е першим щаблем наближення, першим iдеальним стосунком до нього. Це подвiйне значення бажання – що воно може виникати лише на вiддалi щодо речей, яку воно прагне якраз подолати, але все-таки вже припускае яке-небудь близьке буття мiж речами i нами, щоб узагалi вiдчувати наявну вiддаль – Платон висловив у прекрасних словах, мовляв, любов е середнiм станом мiж володiнням i не-володiнням. Необхiднiсть жертви, той досвiд, що бажання недарма вгамовуеться, е лише загостренням чи посиленням цього спiввiдношення: вiн доводить до найбiльш переконливоi свiдомостi вiддаленiсть мiж нашим теперiшнiм «Я» i насолодою речей; одначе саме через те, що вiн спрямовуе нас на шлях до подолання вiддаленостi. Цей внутрiшнiй розвиток до одночасного зростання вiддалi й наближення виразно постае i як iсторичний процес диференцiацii. Культура спричинюе збiльшення обводу iнтересiв, тобто периферiя, на якiй перебувають предмети iнтересу, дедалi бiльше вiдсуваеться вiд центру, себто вiд «Я». Проте ця вiддаленiсть можлива лише завдяки одночасному наближенню. Якщо для сучасноi людини вiтальне значення мають об’екти, особи й процеси, що вiддаленi вiд неi на сотнi чи тисячi миль, то вони спершу мусять бути наближенi до неi порiвняно з первiсною людиною, для якоi взагалi не iснуе таких; тому для цiеi останньоi вони взагалi перебувають iще потойбiч позитивних визначень: близькiсть i вiддаленiсть. Обидва поняття зазвичай розвиваються тiльки у взаемодii на пiдставi того iндиферентного стану. Сучасна людина мусить працювати зовсiм iнакше, докладати цiлком iншоi iнтенсивностi зусиль, нiж первiсна людина, тобто вiдстань мiж нею i предметами ii волiння надзвичайно бiльша, набагато жорсткiшi умови перебувають мiж обома ними; однак зате набагато бiльшою е величина того, що вона наближуе до себе iдеально, через свое бажання, i реально, завдяки своiй жертовнiй працi. Процес культури – саме той, який переводить суб’ективнi стани потягу i насолоди в оцiнку об’ектiв – дедалi швидше розпорошуе елементи нашого подвiйного ставлення близькостi та вiддаленостi щодо речей. Суб’ективнi процеси потягу i насолоди об’ективуються у вартостi, тобто з об’ективних спiввiдношень перед нами виростають перешкоди, нестатки i вимоги якоi-небудь «цiни», через якi причина або предметний умiст потягу i насолоди взагалi тiльки вiдступають вiд нас i разом з цим в одному й тому самому актi перетворюються для нас на властивий «об’ект» i на вартiсть. Отже, поняттево-радикальне питання про суб’ективнiсть чи об’ективнiсть вартостi поставлене взагалi хибно. Особливо ж його рiшення в сенсi суб’ективностi дуже помилково грунтуеться на тому, що жоден предмет не може досягти цiлковитоi загальностi мiри вартостi, а вона змiнюеться вiд мiсця до мiсця, вiд особи до особи, навiть вiд години до години. Тут криеться змiшення суб’ективностi й iндивiдуальностi вартостi. Те, що я бажаю насолоджуватися або насолоджуюся, звiсно, е чимось суто суб’ективним, у цьому не мiститься жодного самостiйного наголосу на свiдомостi чи iнтересi для предмета як такого. Але тепер настае зовсiм новий процес, процес оцiнки: змiст волi i почуття набувае форми об’екта. Останнiй же протистоiть суб’ектовi з певною мiрою самостiйностi, надаючи себе йому або вiдмовляючи йому, пов’язуючи з його здобутком вимоги, через якi початковий волевияв його вибору пiднесено до законного порядку, в якому суб’ект спiзнае цiлком необхiднi долi й умовностi. Для цього зовсiм не вагомий той факт, що змiсти, якi набирають форми об’ективностi, не тотожнi для всiх суб’ектiв. Припустiмо, що все людство здiйснило б в точностi однакову оцiнку, то тим самим у неi не побiльшало б жодноi мiри «об’ективностi» понад ту, якою вона володiе вже в цiлком iндивiдуальному випадку; адже коли оцiнюеться певний змiст узагалi замiсть того, щоб функцiонувати суто як задоволення потягу, як насолода, вiн перебувае на об’ективнiй вiддалi вiд нас, яка встановлена низкою предметних визначеностей: перешкодами, необхiдною боротьбою, здобутком i втратою, зважуваннями i цiнами. Пiдстава, через яку знов i знов ставиться хибне питання про об’ективнiсть чи суб’ективнiсть вартостi, е такою: що в розвиненому емпiричному станi ми наперед знаходимо необмежене число об’ектiв, якi постали такими iз чисто уявлюваних причин. Але щойно в нашiй свiдомостi перебувае якийсь готовий об’ект, то, звiсно, йому притаманна вартiсть, яка, як видаеться, мiститься винятково на боцi суб’екта; перший аспект, з якого я виходив, розташування змiстiв у ряди буття i вартостi, здаеться просто синонiмiчним до iх подiлу на об’ективнiсть i суб’ективнiсть. Щоправда, при цьому не зважають на те, що об’ект волi як такий е чимось iншим, нiж об’ект уявлення. Навiть якщо обидва вони дуже добре можуть перебувати в тому самому мiстi просторового, часового i якiсного рядiв, жаданий предмет зовсiм iнакше протистоiть нам, означае для нас щось цiлком iнше, нiж уявлений об’ект. Я нагадаю аналогiю любовi. Людина, яку ми любимо, зовсiм не е таким самим утворенням, яке ми уявляемо вiдповiдно до пiзнання. При цьому я маю на увазi не вiдхилення чи фальшування, якi, скажiмо, привносить афект у пiзнавальний образ. Адже цей образ завжди залишаеться в сферi уявлення i в межах iнтелектуальних категорiй, бодай як модифiкувався iхнiй змiст. Однак грунтовно iншим е спосiб, у який кохана людина е для нас об’ектом, на вiдмiну вiд iнтелектуально уявленоi людини; попри всiляку логiчну тотожнiсть вона означае для нас щось iнше, приблизно так, як мармур Венери Мiлоськоi означае для кристалографа щось iнше, нiж для естетика. Так, певний елемент буття, рекогносцирований за певними визначеностями як «один i той самий», може ставати для нас об’ектом у зовсiм рiзнi способи: уявлення i бажання. В рамках кожноi з цих категорiй протиставлення суб’екта й об’екта мае iншi спонуки й iншi наслiдки, тож тiльки спричинюеться плутанина, коли практичний стосунок мiж людиною та ii об’ектами ставлять перед тiею альтернативою мiж суб’ективнiстю i об’ективнiстю, яка може мати значущiсть лише у сферi iнтелектуального уявлення. Бо хоча вартiсть певного предмета i не об’ективна в тому самому сенсi, як його колiр чи вага, то з цiеi причини вона в жодному разi не суб’ективна у вiдповiдному цiй об’ективностi сенсi; така суб’ективнiсть радше притаманна якомусь забарвленню, яке виникае внаслiдок чуттевоi омани, або якiйсь якостi речi, яку iй приписуе хибний висновок, або якомусь буттю, реальнiсть якого навiюе нам марновiрство. Натомiсть практичне ставлення до речей витворюе цiлком iнший рiзновид об’ективностi: через те, що обставини дiйсностi вiдтiсняють змiст бажання i насолоди вiд самоi цiеi суб’ективноi подii i тим самим створюють для них своерiдну категорiю, яку ми називаемо iх вартiстю. У межах економiки цей процес пробiгае так, що змiст жертви або вiдмови, який постае мiж людиною i предметом ii бажання, водночас може бути предметом бажання iншоi людини: одна мусить вiдмовитися вiд певного володiння або певноi насолоди на користь iншоi, щоб спонукати цю останню до вiдмови вiд того, чим вона володiе i чого бажае та перша людина. Я доведу, що i економiку iзольованих виробникiв для власного споживання е змога редукувати до цiеi самоi формули. Отже, два утворення вартостi переплiтаються одне з одним, i потрiбно використати одну вартiсть, аби здобути iншу вартiсть. Тим самим явище мае такий перебiг, немовби речi взаемно визначали свою вартiсть. Адже коли вони вимiнюються одна на одну, кожна набувае практичного здiйснення i мiри своеi вартостi в iншiй. Це являе собою найбiльш вирiшальний наслiдок i вираження вiддалення предметiв вiд суб’екта. Доки вони безпосередньо близькi йому, доки диференцiйованiсть бажань, рiдкiснiсть трапляння, труднощi й опори в досягненнi не вiдтiсняють iх вiд суб’екта, доти вони для нього е так би мовити бажанням i насолодою, але ще не предметом обох iх. Вказаний процес, разом з яким вони стають цим предметом, завершуеться через те, що спецiально для цiеi мети виготовляеться предмет, що вiддаляе i водночас долае вiддаль. Тим самим здобуваеться найчистiша економiчна об’ективнiсть, виокремлення предмета iз суб’ективного стосунку до особистостi; i коли це виготовлення вiдбуваеться для iншого, який береться за вiдповiдне виготовлення для того першого, предмети вступають у взаемне об’ективне вiдношення. Форма, яку набирае вартiсть в обмiнi, уводить вартiсть у ту описану категорiю, яка перебувае потойбiч строгого сенсу суб’ективностi й об’ективностi; в обмiнi вартiсть постае надсуб’ективною, надiндивiдуальною, не стаючи предметною якiстю i дiйснiстю в самих речах: вона з’являеться нiби як вимога речi, що сягае поза межi iманентноi предметностi речi, будучи вiдданою лише за вiдповiдний еквiвалент i будучи здобутою лише за такий еквiвалент. «Я», хоч i загальне джерело вартостей узагалi, настiльки далеко вiдступае вiд своiх сотворiнь, що вони можуть вимiрювати своi значення одна по однiй, без зворотного стосунку щораз до «Я». Це чисто предметне спiввiдношення вартостей мiж собою, яке здiйснюеться в обмiнi i спираеться на нього, мае, однак, свою мету вочевидь у завершальному суб’ективному iх споживаннi, тобто в тому, що нас цiкавить iх бiльше число й iнтенсивнiсть, нiж це було б можливо без цiеi вiддачi та об’ективного врiвноваження мiновоi торгiвлi. Як казали про божественний принцип, мовляв, пiсля надання елементам свiту iхнiх сил вiн вiдступив i полишив iх на взаемну гру цих сил, тож тепер ми можемо говорити про об’ективний свiт, що дотримуеться своiх власних вiдношень i законiв; але так само, як божественна сила це iз-себе-встановлення [Aus-sich-heraussetzen] свiтового процесу обрала як найпридатнiший засiб для найбiльш досконалого досягнення своiх цiлей за допомогою свiту, так i в рамках економiки ми надаемо речам вбрання вартiсноi величини немов iхньоi власноi якостi, а потiм полишаемо iх на процеси обмiну, об’ективно визначений тими величинами механiзм, взаемнiсть безособових впливiв вартостей – з яких вони, придатнi до вжитку в бiльшiй та iнтенсивнiшiй мiрi, повертаються до своеi кiнцевоi мети, яка була iхнiм вихiдним пунктом – вiдчування суб’екта. Разом iз цим обгрунтований i розпочатий той напрям утворення вартостi, в якому здiйснюеться економiка i наслiдки якого пiдтримують сенс грошей. До його викладу ми i маемо тепер звернутися. II Технiчна форма для економiчного обiгу створюе царство вартостей, яке бiльш або менш повно вiдокремлене вiд свого суб’ективно-особистiсного пiдгрунтя. Наскiльки iндивiд купуе предмет, позаяк вiн цiнуе i бажае споживати його, настiльки ж вiн дiйсно виражае це бажання лише разом iз та в предметi, що його вiн обмiнюе на тi вартостi; тим самим суб’ективний процес, в чиiй диференцiацii та збiльшувальнiй напруженостi мiж функцiею i змiстом цей останнiй постае «вартiстю», перетворюеться на об’ективне [sachlichen], надособистiсне вiдношення мiж предметами. Особи, яких iхнi бажання i поцiнування спонукають до здiйснення або того, або цього обмiну, реалiзують цим для своеi свiдомостi лише вартiснi спiввiдношення, змiст яких уже мiститься в самих речах: величина якогось одного об’екта вiдповiдае за вартiстю певнiй величинi iншого об’екта, i ця пропорцiя, як щось об’ективно домiрне i нiби законне, так само стосуеться до тих особистiсних мотивiв (iз яких вона походить i в яких вона закiнчуеться), як ми сприймаемо це вiдповiдно в об’ективних вартостях моральноi й iншоi сфери. Так принаймнi видаеться явище вповнi розвиненого господарства. В ньому предмети циркулюють за нормами i мiрами, якi чiтко встановленi в будь-яку дану мить i з якими вони протистоять iндивiду як об’ективне царство; вiн може бути причетним до нього або не бути причетним, проте якщо вiн хоче цього, то спроможний цього лише як носiй або виконавець цих потойбiчних йому визначеностей. Господарство прагне до певного – нiде вповнi недiйсного i нiде вповнi нездiйсненого – ступеня розвитку, на якому речi взаемно визначаються своiми мiрами вартостi мов за допомогою якогось самодiяльного механiзму – не зашкоджуючи питанню, наскiльки суб’ективне почування перейняло в себе цей механiзм як свою передумову або як свiй матерiал. Але саме через те, що за певний предмет вiддаеться якийсь iнший, уся його вартiсть набувае зримостi й вiдчутностi, якоi вiн узагалi приступний. Взаемнiсть компенсування, яким будь-який об’ект господарювання виражае свою вартiсть в iншому предметi, виокремлюе обох iх iз iхнього простого значення почуття: вiдноснiсть визначення вартостi означае ii об’ективацiю. При цьому припускаеться засадниче ставлення до людини, в чийому почуттевому життi, звiсно, розгортаються всi процеси оцiнки, те ставлення так би мовити вросло в речi, i надiленi ним вони вступають у те взаемне зважування, яке е не наслiдком iхньоi господарськоi вартостi, а вже ii носiем або змiстом. Отже, факт економiчного обмiну вiдокремлюе речi вiд злитностi [Eingeschmolzensein] в самiй лише суб’ективностi суб’екта i дае iм змогу, iнвестуючи iхню економiчну функцiю в них самих, взаемно визначатися. Практично дiеву вартiсть надае предметовi не те, що вiн один стае бажаним, а те, що стае бажаним якийсь iнший. Їi характеризуе не вiдношення до суб’екта вiдчуття, а те, що цього вiдношення досягають тiльки цiною жертви, тодi як з iншого погляду ця жертва здаеться споживчою вартiстю, а сама та цiна здаеться жертвою. Тим самим об’екти дiстають певноi взаемностi компенсування, яка в цiлком особливий спосiб виявляе вартiсть як iм самим об’ективно притаманну властивiсть. Оскiльки домовляються про предмет – а це означае, що фiксуеться жертва, яку вiн являе собою, – його значення для обох контрагентiв виявляеться радше чимось таким, що стоiть поза ними самими, начебто iндивiд сприймае це останне лише в свое вiдношення до самого себе; i ми згодом побачимо, яким чином навiть iзольоване господарство, ставлячи перед господарником вимоги природи, накладае на нього таку саму необхiднiсть жертви за набуття об’екта, тож i тут подiбне вiдношення, яке змiнило лиш одного з носiiв, може надiляти предмет тим самим самостiйним, незалежним вiд його власних об’ективних умов значенням. Бажання i почуття суб’екта, звичайно, стоять за усiм тим як спонукальна сила, але з неi самоi по собi не могла б походити ця форма вартостi, яка радше притаманна лише компенсуванню об’ектiв мiж собою. Господарство спрямовуе потiк оцiнок через форму обмiну, створюючи нiбито мiжцарство помiж бажаннями, з яких струмениться будь-який рух людського свiту i задоволення споживання, в яке вiн виливаеться. Специфiчнiсть господарства як особливоi форми вiдносин i поведiнки полягае – якщо не лякатися парадоксального вислову – не так у тому, що воно вимiнюе вартостi, як у тому, що воно вимiнюе вартостi. Звiсно, те значення, яке речi набувають у та разом iз обмiном, нiколи не бувае цiлком iзольованим поряд iз iхнiм суб’ективно-безпосереднiм значенням, що початково i вирiшуе про вiдношення; радше обидва вони взаемно приналежнi, як взаемно приналежать форма i змiст. Щоправда, об’ективний i досить часто також панiвний над свiдомiстю iндивiду процес так би мовити абстрагуеться вiд того, що iснують вартостi, якi утворюють його матерiал, i здобувае свою найвластивiшу сутнiсть в iх рiвностi – приблизно так, як геометрiя знаходить своi задачi лише у вiдношеннях величин речей, не долучаючи субстанцiй, тiльки в яких реально iснують тi вiдношення. Те, що не лише розгляд господарства, а саме господарство так би мовити в реальнiй абстракцii складаеться iз охопноi дiйсностi процесiв оцiнки, не е таким дивним, як спершу здаеться, щойно ясно усвiдомимо собi, наскiльки широко людська поведiнка обраховуе за допомогою абстракцiй у рамцях будь-якоi психiчноi сфери. Сили, вiдношення, якостi речей – тiею мiрою, якою до них належить i наша власна сутнiсть – об’ективно утворюють едине сплетiння [Ineinander], яке розщеплюеться на множиннiсть самостiйних рядiв або мотивiв тiльки долученими нашими iнтересами i з метою iх опрацювання нами. Так, будь-яка наука дослiджуе явища, якi тiльки пiд встановленим нею кутом зору мають якусь замкнену в собi еднiсть i чiтке вiдмежування вiд проблем iнших наук, тодi як дiйснiсть не переймаеться цими розмежувальними лiнiями, а кожен фрагмент свiту являе собою конгломерат завдань для рiзноманiтних наук. Так само наша практика виокремлюе iз зовнiшньоi або внутрiшньоi комплексностi речей однобiчнi ряди й тiльки у такий спосiб створюе великi системи iнтересiв культури. Те ж саме проступае в дiяльностi почуття. Там, де ми маемо релiгiйнi або соцiальнi вiдчуття, де ми налаштованi меланхолiйно або приязно до свiту, завжди наявнi абстракцii iз цiлого дiйсностi, якi сповнюють нас як предмети нашого почуття – нехай так, що наша здатнiсть до реакцiй схоплюе iз запропонованих вражень лише тi, якi належать тому чи цьому спiльному поняттю iнтересу; нехай так, що вона сама собою надае будь-якому предметовi певного забарвлення, чия пiдстава, закладена в самому предметi в його цiлостi, разом iз обгрунтуваннями iнших забарвлень переплiтаеться в об’ективно нерозрiзнену еднiсть. Тож i це становить одну з формул, в якiй можна викласти ставлення людини до свiту: з абсолютноi едностi й нерозривноi переплетеностi речей, в якiй кожна тримае iншу i всi iснують з однаковим правом, наша практика не менш, нiж наша теорiя, безперервно абстрагуе одиничнi елементи, щоб сполучити iх у вiдноснi едностi й цiлостi. Ми не маемо жодного стосунку до тотальностi буття, хiба що в зовсiм загальних почуттях: тiльки коли на пiдставi потреб нашого мислення i наших дiй ми постiйно видобуваемо абстракцii з явищ i надiляемо iх вiдносною самостiйнiстю суто внутрiшнього взаемозв’язку, самостiйнiстю, яка вiдмовляе об’ективному буттю тих явищ у безперервностi свiтових рухiв, ми здобуваемо визначене в своiх деталях ставлення до свiту. Господарська система, звичайно, в такий спосiб заснована на абстракцii, на вiдношеннi взаемностi обмiну, балансi жертви i набуття, тодi як у дiйсному процесi, в якому ця система реалiзуеться, вона нерозривно злита зi своiм пiдгрунтям i своiм результатом: бажаннями i споживаннями. Але ця форма iснування не вiдрiзняе ii вiд решти сфер, на якi ми розкладаемо сукупнiсть явищ задля наших iнтересiв. Вирiшальним для об’ективностi господарськоi вартостi, яка [об’ективнiсть] вiдмежовуе господарську сферу як самостiйну, постае принципове перевищення значущостi [G?ltigkeit] вартостi поза межi одиничного суб’екта. Внаслiдок того, що за певний предмет мусить бути даний якийсь iнший, виявляеться, що вiн чогось вартий не лише для мене, а й сам по собi, тобто також для когось iншого. В господарськiй формi вартостей рiвняння «об’ективнiсть = значущiсть для суб’ектiв узагалi» знаходить одне зi своiх найвиразнiших виправдань. Через еквiвалентнiсть, яка взагалi тiльки з нагоди обмiну стае усвiдомленою i набирае iнтересу, у вартостi зростае специфiчна характерна риса об’ективностi. Адже хоч би яким суто особистiсним або лише суб’ективно вартiсним був кожен з елементiв – те, що вони рiвнi один одному, становить об’ективний момент, що не мiститься в жодному з цих елементiв окремо i все ж не перебувае поза ними. Обмiн припускае об’ективне вимiрювання суб’ективних оцiнок, але не в сенсi часового передування, а так, що обидва вони iснують в одному актi. Тут слiд ясно усвiдомити, що множину стосункiв мiж людьми можна вважати обмiном; водночас вiн е найбiльш чистою i сильною взаемодiею, яка зi свого боку означае людське життя, щойно воно хоче здобути якогось матерiалу й змiсту. Спочатку досить часто не звертали уваги на те, як багато з того, що на перший погляд видаеться суто однобiчно виконаною дiею, фактично включае взаемодiю: промовець здаеться для зiбрання единою постаттю, яка провадить i впливае, вчитель – для класу, журналiст – для своеi публiки; фактично кожен у такiй ситуацii вiдчувае визначальну i керiвну зворотну дiю на позiр суто пасивноi маси; для полiтичних партiй усюди залишаються чинними слова: «Я ваш ватажок, отож я мушу йти за вами»; ба, один видатний гiпнотизер нещодавно наголосив, мовляв, при гiпнотичному навiюваннi – вочевидь, у найбiльш вирiшальному випадку чистоi активностi, з одного боку, i при безумовнiй пасивностi [Beeinflu?heit], з iншого, – вiдбуваеться складно описувана дiя загiпнотизованого на гiпнотизера, без якоi ефект не був би досягнутий. Але будь-яку взаемодiю потрiбно розглядати як певний обмiн: усяка розмова, усяка любов (навiть там, де на неi вiдповiдають iншими почуттями), усяка гра, усякий погляд на себе. І якщо, здаеться, iснуе вiдмiннiсть, нiби у взаемодii дають те, чого самi не мають, а в обмiнi лише те, чого мають, то це все ж виявляеться безгрунтовним. Справдi-бо, те, що здiйснюють у взаемодii, завжди може бути лише власною енергiею, вiддачею власноi субстанцii; i навпаки, обмiн вiдбуваеться не задля предмета, яким ранiше володiв iнший, а для власного емоцiйного рефлексу, яким ранiше не володiв iнший; бо ж сенс обмiну – сума вартостi пiсля нього бiльша, нiж сума вартостi перед ним – усе ж означае, що кожен дае iншому бiльше, нiж вiн сам володiв. Звiсно, взаемодiя е ширшим, а обмiн вужчим поняттями; правда, в людських стосунках перша з’являеться переважно в таких формах, якi дозволяють ii розглядати як обмiн. Наша природна доля, яка кожен день сполучае з безперервностi набуття i втрати, надходження i вiдтiкання змiстiв життя, одухотворяеться в обмiнi, свiдомо покладаючи одне з них замiсть iншого. Той самий духовно-синтетичний процес, який iз послiдовностi речей узагалi створюе «одне-поряд-з-iншим» i «одне-для-iншого», те саме «Я», яке, внутрiшньо пронизуючи чуттевi даностi, вбудовуе в них форму своеi власноi едностi – разом iз обмiном схопили той природно даний ритм нашого iснування i зорганiзували його елементи в осмислену пов’язанiсть. І якраз обмiн господарських вартостей найменше уникае забарвленостi жертви. Там, де ми обмiнюемося коханням, ми зазвичай геть не знаемо, що робити з виявленою в цьому внутрiшньою енергiею; коли ми ii вiддаемо, ми – незважаючи на зовнiшнi наслiдки цiеi дiяльностi – не приносимо собi жодноi користi; коли в розмовi ми повiдомляемо iнтелектуальнi змiсти, то з цiеi причини вони не применшуються; коли ми презентуемо образ своеi особистостi нашому оточенню, приймаючи в себе образ iнших, цей обмiн у жоден спосiб не зменшуе нашу власнiсть. При всiх цих обмiнах збiльшення вартостi вiдбуваеться не через пiдрахунок набуття i втрати, а внесок кожноi сторони перебувае або цiлком потойбiч цiеi протилежностi, або вiн сам по собi е вже набуттям, його можна лише вiддати, так що вiддяку ми вiдчуваемо як якийсь незаслужений подарунок попри наш власний дарунок; натомiсть господарський обмiн – хай вiн стосуеться субстанцiй або працi, або iнвестованоi в субстанцii робочоi сили – завжди означае жертву якогось по-iншому корисного товару, хоч би скiльки в кiнцевому результатi переважало евдемонiстичне примноження. Те, що будь-яке господарство е взаемодiею, i то в специфiчному сенсi жертовного обмiну, може вiдхиляти той закид, який висунули проти ототожнення господарськоi вартостi взагалi iз мiновою вартiстю. Мовляв, навiть зовсiм iзольований господар – який не купуе i не продае – все ж мусить складати оцiнку своiм виробам i засобам виробництва, отже, мусить утворити незалежне вiд усякого обмiну поняття вартостi, якщо його видатки i прибутки повиннi перебувати у правильному спiввiдношеннi. Щоправда, цей факт доводить якраз те, що вiн повинен спростовувати. Адже будь-яке зважування, чи виправдовуе певний продукт певнi витрати на працю або iншi матерiали, для господарюючого суб’екта е точно таким самим, як i оцiнка при обмiнi того, що вiддають за те, що одержують. Тобто, щодо поняття обмiну часто учиняеться та невтямливiсть, внаслiдок якоi про певне вiдношення, про певний стосунок говорять так, немовби вiн був чимось поза тими елементами, мiж якими вiн вiдбуваеться. Втiм вiн означае лише стан або змiну в будь-якому такому станi, однак нiщо з того, що iснуе помiж ними, в сенсi просторового вiдокремлення об’екта, що перебувае помiж двома iншими. Коли обидва акти або змiни стану, що вiдбуваються в дiйсностi, узагальнюють у поняттi «обмiн», спокусливо напрошуеться уявлення, нiби разом iз обмiном вiдбулося щось поряд iз або над тим, що вiдбуваеться в одному i в другому контрагентах – на кшталт того, як поняттева субстанцiалiзацiя в поняттi «поцiлунку», яким також «обмiнюються», зваблювала б уважати поцiлунок за щось, що перебувае десь поза обома парами вуст, поза iхнiми рухами i вiдчуттями. З огляду на його безпосереднiй змiст обмiн становить лише каузально пов’язану дворазовiсть того факту, що суб’ект тепер мае щось, чого ранiше не мав, i за це вiн не мае чогось, що ранiше мав. Але тодi той iзольований господар, який мусить приносити жертву для досягнення певних результатiв, поводить себе точно так, як той, хто здiйснюе обмiн – лише з тiею вiдмiннiстю, що його контрагентом е не другий бажаючий суб’ект, а природний порядок i закономiрнiсть речей, якi зазвичай настiльки мало сповнюють нашi бажання без якоiсь жертви з нашого боку, наскiльки це робить iнша людина. Його обчислення вартостi, згiдно з якими вiн визначае своi вчинки, назагал точно такi самi, як при обмiнi. Для господарюючого суб’екта як такого, певно, цiлком байдуже, чи пускае вiн у землю субстанцii або робочi сили, що перебувають у його володiннi, чи вiддае iншiй людинi, якщо тiльки результат вiддачi для нього однаковий. Цей суб’ективний процес жертвування i набування в окремiй душi в жодному разi не е лише чимось другорядним або вiдтвореним порiвняно з мiжiндивiдуальним обмiном, а навпаки: обмiн мiж вiддачею i здобутком в iндивiдi становить засадниче припущення i немов суттеву субстанцiю будь-якого двостороннього обмiну. Цей останнiй – тiльки пiдвид того першого, а саме такий, при якому вiддача спонукувана вимогою iншого iндивiда, тодi як ii, з таким самим успiхом для суб’екта, можуть спонукати речi та iхня технiчно-природна властивiсть. Надзвичайно вагомо здiйснювати цю редукцiю господарського процесу до того, що вiдбуваеться дiйсно, тобто в душi кожного господарюючого. Через те, що при обмiнi цей процес взаемний, зумовлений таким самим процесом в iншому [iндивiдi], не можна пiддаватися помилцi з приводу того, що натуральне i так би мовити солiпсичне господарство зводиться до тiеi самоi основноi форми, що i двостороннiй обмiн: до процесу зрiвноваження мiж двома суб’ективними процесами в iндивiдi; цього останнього самого по собi не торкаеться другорядне питання, чи походить спонукання до нього вiд природи речей, чи вiд природи людини, чи воно суто натурально-господарське, чи мiново-господарське. Отже, всi вiдчуття вартостi, якi викликанi об’ектами, що пiдлягають придбанню, загалом можуть бути досягнутi лише через вiдмову вiд iнших вартостей, так само, як i подiбна вiдмова полягае не тiльки в тiй безпосереднiй працi для нас самих, що постае працею для iнших, а досить часто в цiлком безпосереднiй працi для наших власних цiлей. Тим самим стае особливо помiтно, що обмiн рiвно настiльки продуктивний i утворюе вартiсть, наскiльки i властиве так зване виробництво. В обох випадках iдеться про те, щоб отримувати товари за цiною iнших, якi вiддають, i то так, щоб кiнцевий стан виявлявся збiльшенням почуттiв задоволення порiвняно зi станом перед такою акцiею. Ми не в змозi наново створювати нi матерiали, нi сили, а можемо тiльки перемiщати данi матерiали й сили так, щоб якомога бiльше тих, що перебувають у рядi дiйсностi [Wirklichkeitsreihe], водночас сходили до ряду вартостi [Wertreihe]. Але це формальне перемiщення в межах даного матерiалу обмiн мiж людьми здiйснюе точно так, як обмiн iз природою, який ми називаемо виробництвом, отже, обидва вони належать до того самого поняття вартостi: в обох iдеться про те, щоб порожне мiсце вiдданого заповнити об’ектом бiльшоi вартостi, i тiльки в цьому русi об’ект, що перед тим був злитий iз потребуючим i споживчим «Я», вiдокремлюеться вiд нього i перетворюеться на вартiсть. На цей глибокий взаемозв’язок мiж вартiстю i обмiном, який дае змогу зумовлювати не лише останнiй через першу, а й першу через останнiй, вказуе вже однаковiсть того обсягу, в якому обидва вони угрунтовують практичне життя. Хоч наскiльки наше життя здаеться визначеним через механiзм i об’ективнiсть [Sachlichkeit] речей, насправдi ми не можемо зробити жодного кроку i мислити жодноi думки без того, щоб наше вiдчування не надiляло речей вартостями i не скеровувало вiдповiдно до них нашi дii. Однак самi цi дii виконуються за схемою обмiну: вiд найницiшого задоволення потреб аж до набуття найвищих iнтелектуальних i релiгiйних благ завжди мусить встановлюватися вартiсть, аби здобувати iншу вартiсть. Що тут становить вихiдний пункт, а що наслiдок, мабуть, не можна визначити. Адже або обох iх не можна вiдокремлювати у фундаментальних процесах, а вони утворюють еднiсть практичного життя, яку ми – позаяк ми не можемо безпосередньо схоплювати ii як таку – звiсно, розкладаемо на тi моменти; або ж мiж обома вiдбуваеться нескiнченний процес, i то так, що хоча будь-який обмiн зводиться до вартостi, а ця вартiсть зi свого боку зводиться до певного обмiну. Утiм плiднiшим i властиво пояснювальним, принаймнi для нашого розгляду, е шлях вiд обмiну до вартостi, бо протилежне видаеться нам бiльш вiдомим i самозрозумiлим. – Те, що вартiсть постае перед нами результатом жертовного процесу, виявляе нескiнченне багатство, яким наше життя завдячуе цiй основнiй формi. Прагнення якомога бiльшого зменшення жертви i ii болiсного вiдчуття спонукае нас вiрити, що тiльки ii цiлковите зникнення пiднесе життя до його найвищого вартiсного рiвня. Однак при цьому ми проглядаемо, що жертва не завжди е зовнiшнiм бар’ером, а внутрiшньою умовою самоi мети i шляху до неi. Загадкову еднiсть нашого практичного ставлення до речей ми розкладаемо на жертву i здобуток, перешкоду i досягнення, i коли життя в своiх диференцiйованих стадiях часто вiддiляе в часi iх обох, ми забуваемо, що якщо мета була дана нам без такоi перепони, яку потрiбно здолати, вона вже геть не буде тiею самою метою. Опiр, що його мае знищувати наша сила, тiльки й дае iй можливiсть виявити себе; грiх, пiсля здолання якого душа пiдноситься до спасiння, тiльки й забезпечуе iй ту «радiсть на небесах», яка там не пов’язана iз праведниками з самого початку; будь-який синтез потребуе одночасно дiевого аналiтичного принципу, який i заперечуе його (бо вiн без нього був би не синтезом багатьох елементiв, а абсолютною одиницею), i так само будь-який аналiз потребуе синтезу, в чийому скасуваннi вiн i полягае (адже аналiз все ще вимагае певного сполучення [Zusammengeh?ren] приналежностi, без якого вiн був би самою лише незв’язнiстю: навiть найзаклятiша ворожiсть являе собою ще бiльший зв’язок, нiж проста байдужiсть, а байдужiсть – ще бiльший [зв’язок], нiж просте не-знання-одне-про-одного). Коротко кажучи, перешкоджаючий протилежний рух, усунення якого якраз i означае жертву, часто е (а з огляду на елементарнi процеси, мабуть, навiть завжди е) позитивним припущенням самоi мети. Жертва в жодному разi не належить до категорii того, що не-повинно-бути [Nicht-sein-Sollenden], як могли б навiвати поверховiсть i жадiбнiсть [Habgier]. Вона становить не лише умову одиничних вартостей, а, в рамцях господарськоi сфери, яка нас тут цiкавить, умову вартостi взагалi; не лише цiну, яку потрiбно сплатити за одиничну, вже встановлену вартiсть, а й цiну, тiльки через яку можна дiйти до вартостей. Обмiн здiйснюеться в двох формах, на якi я хочу тут натякнути лише для вартостi працi. Оскiльки iснуе прагнення дозвiлля або простоi гри сил, яка сама себе задовольняе, або уникнення самого по собi обтяжливого зусилля, будь-яка праця безперечно е жертовнiстю. Щоправда, поряд iз цими спонуками мiститься певна величина латентноi робочоi енергii, з якою [величиною] ми або знаемо, що робити, або яка виявляеться через потяг до добровiльних, не викликаних нi потребою, нi етичними мотивами видiв працi. За цю величину робочоi сили, чия вiддача сама по собi не становить жодноi жертовностi, конкуруе множина вимог, для сукупностi яких ii не вистачае. Отже, при будь-якому використаннi сили потрiбно жертвувати одним або багатьма можливими i бажаними ii використаннями. Якщо силу, з якою ми виконуе працю А, ми не можемо iз користю використати для працi В, то та перша геть не коштуе нам жертви; те саме чинне також для В, якщо ми здiйснюемо ii замiсть А. Отже, те, що – при евдемонiстичному пом’якшеннi – вiддаеться, являе собою не працю, а якраз не-працю [Nichtarbeit]; ми платимо за А не жертву працi – адже вiддавати цю останню для нас, як ми тут припускаемо, саме по собi не становить жодних труднощiв, – а вiдмову вiд В. Тож та жертва, яку ми вiддаемо в обмiнi при працi, одного разу е так би мовити абсолютною, iншого разу вiдносною: страждання, що ним ми переймаемося, одного разу е безпосередньо пов’язаним iз працею стражданням – де вона виявляеться зусиллями i муками, iншого ж разу воно е непрямим стражданням – де ми можемо досягати одного об’екта лише при вiдмовi вiд iншого, при евдемонiстичнiй невагомостi або навiть позитивнiй вартостi самоi працi. Тим самим навiть випадки охоче виконаноi працi зведенi до форми сповненого зречення обмiну, яким скрiзь характеризують господарство. Те, що в предметах iснуе певний рiвень вартостi, з яким вони вступають у вiдношення господарства, коли кожен iз двох об’ектiв якоiсь трансакцii для одного з контрагентiв означае жаданий здобуток, а для iншого – принесену жертву: це мае чиннiсть, мабуть, для розвиненого господарства, але не для тих засадничих процесiв, якi тiльки й утворюють його. Така логiчна складнiсть, що двi речi могли б мати рiвну вартiсть лише в тому разi, якщо спершу кожна з них мае певну вартiсть для себе, виявляеться, мабуть, через ту аналогiю, що i двi лiнii могли б бути однаково довгими лише тодi, коли кожна з них уже мала б певну довжину перед порiвнянням. Однак, точнiше придивившись, вона мае цю довжину насправдi тiльки в момент порiвняння з iншою. Адже визначення своеi довжини – вона ж бо не «довга» безумовно – вона не може дiставати через саму себе, а лише через iншу довжину, якою вона вимiрюеться i якiй вона саме цим надае подiбну послугу, хоча результат вимiрювання залежить не вiд самого цього акту, а вiд будь-якого вимiрювання, наскiльки воно незалежне вiд iншого. Пригадаймо категорiю, пiд якою нам стае збагненним об’ективне судження вартостi, яке я назвав метафiзичним: вимога, що розгортаеться у стосунку мiж нами й речами, здiйснювати певне судження, змiст якого все-таки не полягае в самих речах. Так поводить себе i судження про довжину: вiд речей спрямовуеться до нас нiби домагання, щоб ми здiйснювали його з певним змiстом, але цей змiст наперед не накреслений у речах, а пiдлягае реалiзацii лише завдяки акту в нас. Те, що довжина встановлюеться взагалi тiльки в процесi порiвняння i, отже, прихована для одиничного об’екта як такого, вiд якого вона залежить, легко заховуеться вiд нас через те, що iз одиничних вiдносних довжин ми абстрагували загальне поняття довжини – в якому, отже, якраз вiдкинута визначенiсть, без якоi не може бути жодноi конкретноi довжини – i тепер, проектуючи це поняття на речi, вважаемо: цi останнi спочатку все ж узагалi мусять мати довжину, перш нiж ii можна окремо визначити через порiвняння. До цього додаеться те, що iз численних, утворюючих довжину порiвнянь викристалiзувалися надiйнi масштаби, завдяки порiвнянню з якими визначаються довжини всiх одиничних просторових утворень, так що цi довжини тепер, нiби утiлення того абстрактного поняття довжини, видаються далекими вiд вiдносностi, позаяк хоча все i мiряеться по ним, проте вони самi вже не вимiрюються – це не мiзернiша помилка, нiж коли гадають, нiби яблуко, яке падае, притягуеться землею, але земля не притягуеться яблуком. Зрештою, якась довжина, сама по собi притаманна одиничнiй лiнii, увижаеться нам внаслiдок того, що в ii одиничних частинах ми маемо вже множиннiсть елементiв, у спiввiдношеннi яких полягае множина. Якщо ми уявимо, нiби в цiлому свiтi iснуе лише одна едина лiнiя, то вона взагалi не була б «довгою», бо iй бракувало б кореляцii з iншими лiнiями, – через що в загально визнаний спосiб i не можна висловити жодного визначення мiри про свiт як цiле, бо поза собою вiн не мае нiчого такого, у вiдношеннi з чим вiн мiг би мати певну величину. Одначе в такому становищi фактично перебувае будь-яка лiнiя, поки ii розглядають без порiвняння з iншими, вiдповiдно, без порiвняння ii частин одна з одною: вона не коротка, не довга, а перебувае ще потойбiч всiеi цiеi категорii. Отже, ця аналогiя замiсть спростування вiдносностi господарськоi вартостi радше пояснюе ii. Якщо ми мусимо вважати господарство спецiальним випадком загальноi живоi форми обмiну, вiддачi за певний здобуток, то вже з самого початку ми припускатимемо в рамцях ii i такий випадок: вартiсть здобутку не приноситься так би мовити у готовому виглядi, а почасти або навiть цiлковито приростае до бажаного об’екта тiльки через мiру потрiбноi для цього жертви. Звiсно, цi випадки, настiльки частi, наскiльки ж вагомi для вчення про вартiсть, здаеться, заховують у собi якусь внутрiшню суперечнiсть: нiби вони спонукають нас приносити жертву вартостi за речi, якi для нас самi по собi безвартiснi. Все ж розумним чином нiхто не вiддае певноi вартостi, не одержуючи за це принаймнi вартостi однакового рiвня, i, навпаки, мета одержати свою вартiсть тiльки цiною, яку ми мусимо дати за це, може траплятися лишень у спотвореному свiтi [verkehrtenWelt]. Звичайно, це вже слушно для безпосередньоi свiдомостi, навiть бiльш слушно, нiж уважае та популярна позицiя в iнших випадках. Фактично вартiсть, яку суб’ект вiддае за iншу вартiсть, для самого цього суб’екта (за фактичних обставин даного моменту) нiколи не може бути бiльшою за ту, на яку вiн вимiнюе. Будь-яка протилежна позiрнiсть грунтуеться на змiшуваннi дiйсно вiдчутоi суб’ектом вартостi з тiею, яка притаманна вiдповiдному предметовi обмiну згiдно з iншою середньою оцiнкою [Taxierung] або такою, що здаеться об’ективною. Так, хтось при голодоморi вiддае клейнод за шматок хлiба, бо за даних обставин останнiй йому бiльше вартiсний, нiж перший. Однак певнi обставини завжди належать до того, що з об’ектом пов’язуеться певне вiдчуття вартостi, бо кожне таке вiдчуття тримаеться на цiлому багаточленному, охопленому сталим плином, пристосуванням i перетворенням, комплексi нашого почування; вочевидь, принципово байдуже, чи цi обставини одноразовi, чи вiдносно постiйнi. Тим фактом, що голодний вiддае клейнод, вiн недвозначно доводить, що хлiб йому бiльше вартiсний. Отже, не пiдлягае сумнiву, що в момент обмiну, принесення жертви, вартiсть вимiняного предмета утворюе межу, до якоi найбiльше може пiднiматися вартiсть вiдданого предмета. Зовсiм незалежно вiд цього мае мiсце питання, звiдки ж бере той перший об’ект свою так потрiбну вартiсть, i чи не з жертви, яку вiн мае принести за це, так що еквiвалентнiсть мiж здобутком i цiною встановлювалася нiби a posteriori та на пiдставi цiеi жертви. Незабаром ми побачимо, як часто вартiсть психологiчно виникае в спосiб, що видаеться нелогiчним. Але якщо вона одного разу стала дiйсною, то, звичайно, i для неi не менше, нiж для вартостi, конституйованоi в будь-який iнший спосiб, iснуе психологiчна необхiднiсть вважати ii за принаймнi таке ж велике позитивне благо, як жертвування за неi – негативне. Насправдi, вже поверховому психологiчному розгляду вiдомий ряд випадкiв, у яких жертва не лише збiльшуе вартiсть мети, а навiть сама продукуе ii. Спершу це е задоволенням вiд випробування сил, вiд подолання труднощiв, а часто задоволенням вiд суперечностi, яке висловлюеться в цьому процесi. Необхiдний кружний шлях до досягання певних речей часто постае нагодою, а часто i причиною вiдчувати iх як вартостi. У стосунках мiж людьми, найчастiше i найвиразнiше в еротичних, ми помiчаемо, як стриманiсть, байдужiсть або вiдмова запалюють якраз пристрасне бажання перемогти цi перешкоди i спонукають нас до зусиль i жертв, цiль яких, певно, часто не видавалася б нам гiдною без цих опорiв. Для багатьох людей естетичний результат [Ausbeute] вiд великих сходжень на Альпи не був би бiльш вартим уваги, якби вони не вимагали цiни надзвичайних зусиль i небезпек та лишень через це дiставали увиразнення, привабливостi й присвяти. Принаднiсть старожитностей i курйозiв часто не iнша; якщо до них не мають жодного естетичного або iсторичного iнтересу, то вiн замiнюеться простою складнiстю iх досягання: вони вартiснi настiльки, скiльки вони коштують, що в такому разi тiльки в другу чергу видаеться так, нiби вони коштують так багато, як вони вартiснi. Далi: будь-яка моральна заслуга означае, що тiльки заради морально бажаного вчинку мусять бути поборенi та пожертвуванi протилежнi потяги i бажання. Якщо вiн вiдбуваеться без якогось подолання, мов самозрозумiлий успiх неприборканих iмпульсiв, то йому все-таки не в тому самому сенсi приписують – хоч яким об’ективно бажаним е його змiст – суб’ективно моральну вартiсть. Радше лише через жертву ницих i все ж спокусливих благ досягаеться рiвень моральноi заслуги, i вiн тим вищий, чим звабливiшi спокуси i чим глибшою i всеохопнiшою була iх жертва. Якщо ми придивимося, якi людськi звершення удостоюються найвищих пошанувань i поцiнувань, то вони завжди е тими, якi виявляють або принаймнi здаеться, що виявляють, максимум заглиблення, витрати сил, постiйноi концентрацii всiеi сутностi – отже, тим самим також максимум зречення, жертвування всiм стороннiм, вiддачi суб’ективного об’ективнiй iдеi. І якщо на противагу цьому естетична продукцiя i все легке, грацiйне, плинне зi самозрозумiлостi потягу розкривае непорiвнянну принаднiсть, то ця остання завдячуе своею особливiстю все ж i ширяючому поряд почуттю тягаря i жертви, якi зазвичай виступають умовою такого самого здобутку. Рухливiсть i невичерпна здатнiсть до комбiнацiй наших психологiчних змiстiв часто викликае те, що значливiсть певного зв’язку переноситься на його пряме обертання, приблизно так, як асоцiацiя мiж двома уявленнями так само здiйснюеться через те, що вони приписуються одне одному, як i через те, що вони заперечують одне одного. Цiлком специфiчну вартiсть того, що ми здобуваемо без подоланоi трудностi i мов подарунок щасливого випадку, ми вiдчуваемо все ж лише на грунтi того значення, яке для нас мае саме важко роздобуте, вимiряне жертвою – це е тiею самою вартiстю, але з негативним показником, i ця остання [вартiсть] е первинною, з якоi може виводитися та перша, але не навпаки! Звiсно, це можуть бути перебiльшенi або винятковi випадки. Щоб знайти iхнiй тип в усьому обширi господарськоi сфери вартостi, здаеться, спочатку потрiбно господарнiсть, як специфiчну вiдмiннiсть або форму, поняттево вiдмежувати вiд факту вартостей як загального, або вiд iх субстанцii. Якщо ми сприймемо вартiсть як щось дане i наразi не дискусiйне, то пiсля всього попереднього безсумнiвно принаймнi те, що господарська вартiсть як така притаманна певному предметовi не в його iзольованому для-себе-буттi, а лише внаслiдок використання iншого предмета, що вiддаеться за нього. Дикий плiд, якого збирають без зусиль i який не обмiнюють, а безпосередньо споживають, не е господарським товаром; за такий його можна вважати в крайньому разi тодi, коли його споживання заощаджуе, скажiмо, якусь iншу господарську витрату. Але якби всi потреби способу життя були задоволенi таким чином, що жертва не пов’язувалася б iз жодною точкою, то люди якраз не господарювали б, так само мало, як птахи, риби або мешканцi казковоi краiни. Бодай яким шляхом два об’екти А i В стали вартостями: господарською вартiстю А стае тiльки через те, що я мушу дати за нього В, а В тiльки через те, що я можу одержати за нього А – при чому, як зазначалося, принципово байдуже, чи здiйснюеться жертва шляхом вiддачi певноi вартостi iншiй людинi, отже, шляхом мiжiндивiдуального обмiну, або в сферi iнтересiв iндивiдууму, шляхом пiдрахунку зусиль i результатiв. В об’ектах господарства цiлковито не знайти нiчого, крiм значення, яке кожен iз них прямо або непрямо мае для нашого споживання, i вимiну, що вiдбуваеться мiж ними. Оскiльки, як визнано, самого лише першого ще не вистачае для того, щоб зробити предмет господарським, то тiльки останнiй може додавати йому специфiчноi вiдмiнностi, яку ми називаемо господарською. Щоправда, це вiдмежування вартостi i ii господарськоi форми руху штучне. Якщо спочатку господарство здаеться самою лише формою в тому сенсi, що воно вже припускае вартостi як своi змiсти, аби могти залучити iх у рух зрiвноваження мiж жертвою i здобутком, то насправдi той самий процес, що утворюе припущенi вартостi для господарства, можна наступним чином викласти як витворювача [Erzeuger] самих господарських вартостей. Господарська форма вартостi перебувае мiж двома граничними межами: з одного боку, мiж бажанням об’екта, яке долучаеться до передбаченого почуття задоволення вiд володiння i споживання ним, з iншого – мiж самим цим споживанням, яке, придивившись докладнiше, не становить жодного господарського акту. Справдi, тiльки якщо допускають щойно викладене – що вiдбуваеться, мабуть, загалом, – що безпосередне споживання дикого плоду не е господарською дiею i саме воно, отже, не являе собою господарськоi вартостi (хiба що воно якраз заощаджуе виробництво господарських вартостей), – то i споживання самих властивих господарських вартостей бiльше не е господарським: бо акт споживання в цьому останньому випадку абсолютно не вiдрiзняеться вiд такого акту в першому випадку: чи плiд, який хтось iсть, вiн випадково знайшов, украв, сам дiстав або купив – це для нього не утворюе найменшоi рiзницi в самому актi iжi та його безпосереднiх наслiдках. Як ми побачили, предмет узагалi ще не е жодною вартiстю, доки вiн як безпосереднiй збудник вiдчуттiв iще злитий iз суб’ективним процесом, утворюючи нiби якусь самозрозумiлу компетенцiю нашоi почуттевоi спроможностi. Вiн мусить бути спершу вiдмежований вiд цiеi спроможностi, аби набути для нас властивого значення, яке ми називаемо вартiстю. Адже не тiльки певно те, що бажання саме по собi взагалi не могло б обгрунтовувати жодноi вартостi, якби воно не наштовхувалося на перешкоди: якби будь-яке бажання без боротьби i вповнi знаходило свое задоволення, то нiколи не виник би не тiльки господарський обiг вартостей, а й саме бажання нiколи не пiднялося б до значного рiвня, якби воно вiдразу могло задовольнятися. Тiльки вiдтермiнування задоволення перешкодою, побоюванням, що об’ект може вислизнути, напружене докладання зусиль для цього, пiдсумовуе моменти бажання: iнтенсивнiсть волiння i безперервнiсть здобування. Але якби навiть найвища сила бажання виникла суто зсередини, то об’ектовi – як багато разiв наголошувалося, – який задовольняе його, все ж не приписувалася б жодна вартiсть, якби ми одержували його в необмеженiй повнотi. В такому разi для нас вагомим був би цiлий рiд, iснування якого гарантуе нам задоволення наших прагнень, а не та часткова величина, якою ми фактично оволодiли, бо ii так само без великих зусиль можна замiнити iншою; але i та сукупнiсть при цьому набувала б свiдомостi вартостi лише на пiдставi думки ii можливого недолiку. В цьому випадку наша свiдомiсть була б просто сповнена ритмом суб’ективних бажань i задоволень, не пов’язуючись до опосередкувального об’екта. З одного боку, потреба, з iншого – споживання окремо для себе не мiстять анi вартостi, анi господарства. Обидва здiйснюються одночасно тiльки через обмiн мiж двома суб’ектами, кожен з яких вiдмову iншому перетворюе на умову вiдчуття задоволення, вiдповiдно, через його подiбнiсть у солiпсистському господарствi. Внаслiдок вимiну, тож господарства, водночас виникають вартостi господарства, оскiльки вiн е носiем або продуцентом дистанцii мiж суб’ектом i об’ектом, яка суб’ективний почуттевий стан переводить в об’ективну оцiнку. Вище я вже наводив пiдсумок Кантового вчення про пiзнання: умови досвiду водночас е умовами предметiв досвiду – пiд чим вiн мав на увазi те, що процес, який ми називаемо досвiдом, i уявлення, якi утворюють його змiсти або предмети, пiдлягають одним i тим самим законам розсуду. Предмети можуть входити в наш досвiд, досвiдчуватися нами через те, що вони суть уявлення в нас, i та сама сила, яка утворюе i визначае досвiд, виявляе себе в утвореннi тих предметiв. У тому самому сенсi ми можемо сказати тут: можливiсть господарства водночас е можливiстю предметiв господарства. Саме процес мiж двома власниками об’ектiв (субстанцiй, робочих сил, прав, будь-чого, що пiдлягае передаванню), який приводить iх у названий «господарством» стосунок, а саме у стосунок взаемноi вiддачi, водночас тiльки й пiдносить кожен з цих об’ектiв до категорii вартостi. Тепер усунена труднiсть, що загрожуе з боку логiки, мовляв, вартостi все ж спершу iснують, мусять бути як вартостi, аби вступати у форму i рух господарства, а саме усунена завдяки осягнутому значенню того психiчного стосунку, який ми позначали як дистанцiю мiж нами i речами; адже вiн диференцiюе початково суб’ективний почуттевий стан на суб’екта, який тiльки й передбачае, бажае певнi почуття, i на об’екта, який протистоiть йому, тепер мiстить у собi вартiсть – тодi як дистанцiя зi свого боку встановлюеться в сферi господарства через обмiн, тобто через двосторонне спричинення меж, перешкоди, вiдмови. Отже, вартостi господарства витворюються в тiй самi взаемностi та вiдносностi, в якiй полягае господарнiсть вартостей. Обмiн являе собою не додавання двох процесiв давання i приймання, а якесь нове трете, що виникае тодi, коли кожен з обох процесiв перебувае в абсолютному «водночас» причини i дii iншого. Через це з вартостi, яку надае об’ектовi необхiднiсть вiдмови, постае господарська вартiсть. Якщо вартiсть загалом зростае в тому iнтервалi, який побiльшують перешкоди, вiдмови, жертви мiж волею та ii задоволенням, то не мае передувати – якщо процес обмiну полягае у тiй взаемнiй зумовленостi приймання i давання – жоден процес оцiнки, який лише цей об’ект перетворюе на вартiсть для лише цього суб’екта. Однак потрiбне для цього здiйснюеться eo ipso[3 - Тим самим (лат.).] в актi обмiну. В емпiричному господарствi природно здавна призвичаiлися надавати речам знак вартостi [Wertzeichen], якщо вони вступають в обмiн. Те, що тут маеться на увазi, становить лише внутрiшнiй, так би мовити систематичний сенс поняття вартостi та обмiну, який в iсторичних явищах живе лише в рудиментарному виглядi або як iхне iдеальне значення, не та форма, в якiй вони живуть як дiйснi, а та, яка показуе iх у проекцii на площину об’ективно-логiчного, не iсторично-генетичного розумiння. Це переведення господарського поняття вартостi iз характеру iзолювальноi субстанцiйностi в живий процес вiдношення можна далi пояснити на пiдставi тих моментiв, якi зазвичай розглядають як конституенти вартостi: придатнiсть i рiдкiснiсть. Придатнiсть виявляеться тут як перша, обгрунтована в устроi господарюючого суб’екта умова, едино лише за якою певний об’ект може стояти на порядку денному для господарства взагалi. Щоб вiн досягнув конкретного рiвня одиничноi вартостi, до неi мусить долучитися рiдкiснiсть, як визначенiсть самого ряду об’ектiв. Якщо господарськi вартостi хочуть зафiксувати через попит i пропозицiю, то попит вiдповiдав би придатностi, а пропозицiя моменту рiдкiсностi. Адже придатнiсть вирiшувала б, чи маемо ми взагалi попит на предмет, рiдкiснiсть – яку цiну ми маемо дати за нього. Придатнiсть виступае як абсолютна складова господарських вартостей, як така складова, величина якоi мусить бути визначена, щоб тепер вона разом iз ними вступала в рух господарського вимiнювання. Рiдкiснiсть, правда, з самого початку потрiбно допускати як суто вiдносний момент, позаяк вона означае винятково кiлькiсне спiввiдношення, в якому перебувае даний об’ект до наявноi сукупностi рiвних йому, отже, вона взагалi не торкаеться якiсноi сутностi об’екта. Але придатнiсть, здаеться, iснуе перед будь-яким господарством, будь-яким порiвнюванням, будь-яким стосунком до iнших об’ектiв i, як субстанцiйний момент господарства, узалежнюе вiд себе його процеси. Та обставина, дiевiсть якоi тут описана, перш за все не правильно позначаеться поняттям придатностi (або корисностi). Те, що насправдi мають на увазi, являе собою бажанiсть об’екта. Бо ж будь-яка придатнiсть не спроможна спонукати до господарських операцiй iз предметом, якщо ii наслiдком не е його бажанiсть. А фактично це не завжди так. Яке-небудь «прагнення» може бути спiвзвучним з якимось уявленням корисних нам речей, проте дiйсне бажання, що мае господарське значення i започатковуе нашу практику, не стаеться навiть щодо того, коли йому протидiють тривала бiднiсть, конституцiйна iнертнiсть, вiдведення до iнших сфер iнтересiв, байдужiсть почуття до теоретично визнаноi користi, осягнута неможливiсть досягання та iншi позитивнi й негативнi моменти. З iншого боку, ми бажаемо i, отже, по-господарськи оцiнюемо рiзноманiтнi речi, якi без довiльного розширення слововжитку не можна позначати як кориснi або придатнi; якщо ж, допускаючи це, всяке господарське бажання хочуть пiдвести пiд поняття придатностi, то все-таки логiчно необхiдно – бо, з iншого боку, не все придатне також е бажаним – встановити бажанiсть об’ектiв як остаточно вирiшальний момент для господарського обiгу. Однак навiть пiсля цiеi коректури вiн у жодному разi не е абсолютним моментом, що уникае вiдносностi оцiнки. Бо, як ми побачили ранiше, по-перше, саме бажання не доходить до свiдомоi визначеностi, якщо мiж об’ектом i суб’ектом не з’являються перешкоди, труднощi, жертви: ми дiйсно бажаемо тiльки там, де споживання предмета вимiрюеться за промiжними iнстанцiями, де принаймнi цiна терпiння, полишення iншого прагнення або споживання вiдсувае вiд нас предмет на дистанцiю, волiння подолати яку i становить його бажання. Тож його господарська вартiсть, по-друге, яка пiднiмаеться на пiдставi його бажаностi, може вважатися пiдвищенням або сублiмацiею закладеноi вже у бажаннi вiдносностi. Адже на практичну, тобто таку вартiсть, що входить в господарський процес, бажаний предмет перетворюеться лише через те, що його бажанiсть порiвнюеться з бажанiстю якогось iншого предмета i тим самим взагалi набувае мiри. Тiльки якщо е другий об’ект, щодо якого я чiтко усвiдомлюю, що хочу вiддати його за перший об’ект, або перший за цей другий, кожен з них мае визначувану господарську вартiсть. Для практики початково настiльки ж мало iснуе якась одинична вартiсть, як i для свiдомостi початково iснуе одиниця. З рiзних бокiв було наголошено, що двiйка давнiша за одиницю. Шматки поламаноi палицi потребують якогось слова для множини, цiлою е «палиця» як така, i в позначеннi ii як «однiеi» палицi мiститься спонука тiльки в тому разi, якщо, скажiмо, двi палицi розглядаються в якому-небудь вiдношеннi. Таким чином, просте бажання об’екта ще не веде до того, що вiн мае господарську вартiсть – бо ж у самому собi вiн не знаходить потрiбноi для цього мiри: лише порiвняння бажань, тобто взаемозамiннiсть [Tauschbarkeit] iхнiх об’ектiв, фiксуе кожного з них як визначену за своiм рiвнем, отже, господарську вартiсть. Якби ми не володiли категорiею рiвностi [Gleichheit] – однiеi з тих фундаментальних категорiй, якi з безпосереднiх одиничностей сформували картину свiту, але якi тiльки поступово розвиваються до психологiчноi дiйсностi, – то жодна настiльки ще вагома «придатнiсть» i «рiдкiснiсть» не витворили б господарського обiгу. Те, що два об’екти рiвною мiрою бажанi або вартiснi, через брак зовнiшнього масштабу можна встановити лише так, що обох iх замiнюють один на одного в дiйсностi або в думках, не помiчаючи жодноi рiзницi – так би мовити абстрактного – вiдчуття вартостi. Ба, початково ця замiннiсть не могла показати рiвностi вартостi як якоiсь об’ективноi визначеностi самих речей, а рiвнiсть могла бути нiчим iншим, як тiльки iм’ям для замiнностi. – Інтенсивнiсть бажання сама по собi ще не мае жодного пiдсилювального впливу на господарську вартiсть об’екта; адже оскiльки ця вартiсть знаходить вираження лише в обмiнi, то бажання може визначати ii лише настiльки, наскiльки воно модифiкуе обмiн. Навiть якщо я дуже пристрасно жадаю якийсь предмет, то цим ще не визначений його еквiвалент в обмiнi. Справдi, або я ще не маю предмета: тодi мое бажання, якщо я його не виявляю, не справлятиме жодного впливу на вимогу теперiшнього власника, вiн вимагатиме радше лише мiри свого власного iнтересу до цього предмета чи мiри середнього [iнтересу]; або сам я маю предмет – тодi або моя вимога ставатиме настiльки високою, що предмет узагалi вилучаеться iз мiнового обiгу, отже, в цьому аспектi вже не буде жодною господарською вартiстю, або вона буде змушена опускатися до тiеi мiри iнтересу, яку приймае претендент на цей предмет. Тож вирiшальним е наступне: господарська, практично дiева вартiсть нiколи не е вартiстю взагалi, а за своею сутнiстю i своiм поняттям являе собою певну кiлькiсть вартостi; ця кiлькiсть узагалi може ставати дiйсною лише через вимiрювання двох iнтенсивностей бажання одне одним; форма, в якiй вiдбуваеться це вимiрювання в рамцях господарства, е формою вимiнювання жертви i здобутку; таким чином, господарський предмет не мае абсолютного моменту вартостi в його бажаностi, як поверхово здаеться, а ця бажанiсть, винятково як фундамент або матерiал – дiйсного чи мисленого – вимiнювання, викликае у предметi певну вартiсть. Вiдноснiсть вартостi – згiдно з чим данi, бажанi речi, що збуджують вiдчуття, перетворюються на вартостi тiльки у взаемностi процесу вiддачi й обмiну, – здаеться, пiдштовхуе до висновку, що вартiсть е нiчим iншим, як цiною, i що мiж обома ними не може бути жодних рiвневих рiзниць, тож iх неодноразове розпадання [Auseinanderfallen] спростовувалося б теорiею. Звiсно, остання стверджуе: до вартостi взагалi нiколи не дiйшли б, якби не з’явилося те загальне явище, яке ми називаемо цiною. Те, що якась рiч суто економiчно чогось варта, означае, що вона менi чогось варта, тобто що я готовий вiддавати щось за неi. Вартiсть як така може розкривати будь-якi своi практичнi дiевостi лише тодi, коли вона еквiвалентна iншим вартостям, себто коли вона взаемозамiнна. Еквiвалентнiсть i взаемозамiннiсть суть замiннi поняття, обидва виражають той самий стан речей у рiзних формах, немов у станi спокою i в русi. Що може хвилювати нас у цiлому свiтi, приписуючи речам, понад наiвно суб’ективне iх використання, ще й своерiдноi значливостi, яку ми називаемо iхньою вартiстю? Їхнiй рiдкiсностi самiй по собi i для себе це не може вдатися. Бо якби вона iснувала просто як факт i в якийсь спосiб не пiдлягала модифiкацii з нашого боку – чим вона е не лише завдяки продуктивнiй працi, а й через змiну власника, – то ми сприймали б ii як природну i внаслiдок вiдсутнiх вiдмiнностей, мабуть, зовсiм навiть неусвiдомлювану визначенiсть зовнiшнього космосу, яка не виокремлюе речi понад iхнi змiстовнi якостi. Вона походить тiльки з того, що за речi мусить бути щось сплачено: терпiння очiкування, зусилля пошуку, докладання робочоi сили, вiдмова вiд чогось iншого, гiдного бажання. Отже, без цiни – спочатку цiни в цьому широкому значеннi – не дiйти до жодноi вартостi. Дуже наiвно це вiдчуття виражае вiра деяких полiнезiйцiв: якщо не сплатити лiкаревi, то не дiятиме лiкування, яке вiн прописав. Те, що з двох об’ектiв один вартiснiший за iнший, i внутрiшньо, i зовнiшньо видаеться лише так, що суб’ект готовий вiддати, мабуть, останнiй за перший, але не навпаки. У практицi, ще неускладненiй багатьма членами, висока або мiзерна вартiсть може бути лише наслiдком або виразом цiеi безпосередньоi практичноi волi до обмiну. І коли ми кажемо, що однi речi ми вимiнюемо на iншi, бо вони рiвновартiснi, то це являе собою лише ту неодноразово повторювану поняттево-мовну iнверсiю, з якою ми так часто гадаемо, що кохаемо когось, оскiльки вiн володiе певними властивостями – тодi як ми тiльки позичили йому цi властивостi, позаяк ми кохаемо його, або з якою ми виводимо моральнi iмперативи з релiгiйних догм, тодi як насправдi ми вiримо в цi останнi, бо тi першi е живими в нас. Цiна за своею абстрактною сутнiстю збiгаеться з економiчно об’ективною вартiстю; без цiни взагалi не вдалося б провести розмежувальноi лiнii, яка вiддiляе вартiсть вiд суб’ективного споживання предмета. Справдi-бо, вислiв, мовляв, обмiн припускае рiвнiсть вартостi, не правильний з позицii суб’ектiв, що укладають угоду. А i В можуть обмiнювати мiж собою свое майно б i в, оскiльки обидва останнi рiвновартiснi. Однак А не мав би жодного приводу вiддавати свое б, якби вiн дiйсно одержував би за це лише рiвновелику для нього вартiсть в. Для нього в мусить означати бiльшу величину вартостi за ту, яку вiн посiдав досi в б; i так само В мусить бiльше набувати, нiж утрачати при обмiнi, щоб вступати в нього. Отже, якщо для А в вартiснiше за б, а натомiсть для В б вартiснiше за в, то це, звiсно, урiвноважуеться об’ективно, з позицii якогось спостерiгача. Але ця рiвнiсть вартостi не iснуе для того контрагента, який бiльше отримуе, нiж вiддае. Якщо ж вiн переконаний мати справу з iншим за правом i справедливiстю й обмiнювати рiвновартiсне, то для А це можна висловити так: об’ективно вiн хоча i надае В рiвне за рiвне, цiна (б) становить еквiвалент для предмета (в), проте суб’ективно вартiсть в для нього, звичайно, бiльша за вартiсть б. Однак вiдчуття вартостi, яке А пов’язуе з в, в собi е все-таки певною еднiстю i в самому ньому вже не може сприйматися той подiл, який вiдмежовуе об’ективну величину вартостi вiд величини суб’ективного додатку. Тож винятково лише той факт, що об’ект вимiнюеться, тобто становить певну цiну i коштуе певну цiну, проводить цю межу, в рамцях своеi суб’ективноi величини вартостi визначае таку частину, з якою вiн вступае в обiг як об’ективний еквiвалент. Не менш повчальне для нас iнше спостереження, а саме, що обмiн жодним чином не зумовлений передуючим уявленням об’ективноi рiвностi вартостi. Справдi, якщо придивитися, як обмiнюе дитина, iмпульсивна й, мабуть, також примiтивна людина, то вони вiддають яке-небудь довiльне майно за певний предмет, якого вони пристрасно бажають саме в цю мить, незалежно вiд того, чи загальна оцiнка, чи самi вони при спокiйному обмiрковуваннi вважають цiну занадто високою. Це не суперечить домовленостi, нiби будь-який обмiн мусить бути вигiдним для свiдомостi суб’екта, i то через те, що вся ця акцiя суб’ективно перебувае ще потойбiч питання про рiвнiсть або нерiвнiсть об’ектiв обмiну. Це являе собою одну з тих рацiоналiстичних самозрозумiлостей, якi цiлковито непсихологiчнi: будь-якому обмiновi передувало зважування мiж жертвою i здобутком, та воно мусить привести принаймнi до якогось прирiвнювання iх обох. Сюди належить об’ективнiсть щодо власного бажання, яку зовсiм не виявляють тi вказанi душевнi настроi. Неосвiчений або збентежений розум [Geist] далеко не вiдмовляеться вiд миттевого увiнчання [Aufgipfelung] своiх iнтересiв для здiйснення порiвняння, якраз у теперiшнiй момент вiн волiе лише одного, i через це вiддача iншого зовсiм не постае вiдступом вiд жаданого задоволення, отже, зовсiм не цiною. З огляду на необдуманiсть, з якою дитячi, недосвiдченi, несамовитi iстоти засвоюють собi «за будь-яку цiну» саме це бажане, менi видаеться радше ймовiрним, що судження про рiвнiсть е тiльки результатом досвiду таких багатьох, здiйснених без будь-якого зважування змiн посiдача. Цiлком однобiчне, геть захоплююче дух бажання мусить заспокоiтися лишень через володiння, щоб узагалi допускати iншi об’екти до порiвняння з ним. Надзвичайна вiдстань виокремлення, яка iснуе в неосвiченому i не-опанованому дусi мiж його iнтересом у дану мить i всiма iншими уявленнями й оцiнками, спонукае обмiн, перш нiж справа дiйшла до судження про вартiсть, тобто про спiввiдношення рiзних величин бажання. Той факт, що при сформованих поняттях вартостi й достатньому самоопануваннi судження про рiвнiсть вартостi передуе обмiну, не може вводити в оману щодо ймовiрностi, що тут, як часто бувае, рацiональне спiввiдношення розвинулося тiльки з психологiчного, перебiг якого вiдбуваеться в протилежному напрямi (навiть у душi ???? ???? е тим останнiм, що ?????[4 - «Для нас» i «за природою» (грец.).] е першим), i що змiна посiдача, виникла iз суто суб’ективних iмпульсiв, у такому разi тiльки й повiдомляе нам про вiдносну вартiсть речей. Якщо вартiсть е нiби епiгоном цiни, то тотожним положенням здаеться те, що iхнi рiвнi мусять бути рiвними. Я покликаюся тут на вище вказану констатацiю: в будь-якому iндивiдуальному випадку жоден контрагент не сплачуе тiеi цiни, яка за даних умов йому занадто висока для набутого. Коли у вiршi Шамiсо розбiйник iз наставленим пiстолем змушуе спостигнутого [den Angefallenen] продати йому за три бацена[5 - Бацен [Batzen] – срiбна дрiбна монета, що карбувалася в XV–XVI ст. у Швейцарii, державах Пiвденноi Нiмеччини, а згодом у Сiлезii й Пруссii. Один бацен дорiвнював чотирьом крейцерам. Через малий номiнал цi дзвiнкi грошi виявилися дуже зручними для дрiбноi торгiвлi. – Прим. перекл.] годинника i перснi, то за таких обставин – бо ж тiльки так вiн може врятувати свое життя – обмiняне йому дiйсно варте цiеi цiни; нiхто не працював би за жебрацьку платню, якби вiн не перебував у становищi, в якому вiн фактично знаходиться, вiддаючи перевагу цiй платнi порiвняно з неробством. Позiрнiсть парадоксу в твердженнi про еквiвалентнiсть вартостi й цiни у кожному iндивiдуальному випадку виникае тiльки тому, що в них вносяться певнi уявлення iнших еквiвалентностей вартостi й цiни. Вiдносна стабiльнiсть спiввiдношень, якi визначають множину дiй обмiну, з iншого боку, аналогii, що фiксують поки ще коливальне спiввiдношення вартостi згiдно з нормою вже iснуючих, викликають такi уявлення: з певним об’ектом пов’язаний саме цей i цей певний iнший об’ект за його вартiстю як мiновий еквiвалент, обидва цi об’екти, вiдповiдно, цi сфери об’ектiв, мають рiвну величину вартостi, i якби незвичайнi обставини спонукали нас вимiнювати цей об’ект iз вищими або нижчими нього вiдповiдниками вартостi, то вартiсть i цiна якраз i розпалися б – хоча фактично вони спiвпадають у кожному окремому випадку з урахуванням його обставин. Проте не потрiбно забувати, що об’ективна i справедлива еквiвалентнiсть вартостi й цiни, яку ми перетворюемо на норму фактичноi й одиничноi еквiвалентностi, чинна лишень за цiлком певних iсторичних i технiчних умов i з iхньою змiною одразу розпадаеться. Мiж самою нормою i тими випадками, якi вона характеризуе як вiдмiннi або як адекватнi, тут, отже, iснуе не загальна, а так би мовити тiльки числова рiзниця – приблизно так, як говорять про надзвичайно високого або надзвичайно низького iндивiда, мовляв, вiн, власне, вже геть не людина; тодi як це поняття людини становить лише щось посередне, що втрачало б свiй нормативний характер тiеi митi, коли бiльшiсть людей виростала б або зменшувалася б до однiеi чи iншоi з тих конституцiй, якi в такому разi правили б за едину «людську» конституцiю. Осягнення цього, звiсно, вимагае енергiйного звiльнення вiд укорiнених i практично цiлком виправданих уявлень про вартiсть. У будь-яких розвинених спiввiдношеннях цi уявлення мiстяться в двох шарах, перебуваючи одне над одним: один з них утворений iз традицiй суспiльноi сфери, бiльшостi досвiдiв, вимог, що виявляються чисто логiчно; iнший – iз iндивiдуальних констеляцiй, потреб даноi митi, примусу випадкового оточення. Порiвняно зi швидкою змiною в останньому шарi, вiд нашого сприйняття приховуеться повiльна еволюцiя першого шару i його утворення з сублiмацii цього останнього шару, й вiн виявляеться як предметно [sachlich] виправдане, як вираження об’ективноi пропорцii. Де при обмiнi вiдчуття вартостi жертви i здобутку за даних обставин принаймнi рiвнi – бо iнакше його не здiйснив би жоден суб’ект, який узагалi порiвнюе, – але жертва i здобуток, вимiрянi за тими загальними визначеннями, в результатi дають розбiжнiсть, там говорять про розпадання вартостi й цiни. Найвиразнiше це з’являеться за обох тих – зрештою, майже завжди об’еднаних – припущень, що, по-перше, одна якiсть вартостi важить за господарську вартiсть безумовно i, отже, два об’екти визнаються рiвновартiсними лише настiльки, наскiльки в них мiститься рiвна величина тiеi фундаментальноi вартостi; i, по-друге, певна пропорцiя мiж двома вартостями з’являеться як буттево-повинна [sein-sollende] iз наголошенням не лише об’ективноi, а й моральноi вимоги. Наприклад, уявлення, мовляв, властивий вартiсний момент в усiх вартостях полягае в упредметненому в них, суспiльно необхiдному робочому часi, було використано в обох спрямуваннях i таким чином надае – безпосередньо або опосередковано застосовний – масштаб, який у змiнних прибуткових або збиткових рiзницях коливае вартiсть щодо цiни. Щоправда, спершу потрiбно залишити цiлком вiдкритим факт того единого масштабу вартостi, чому ж робоча сила перетворилася на вартiсть. Вона навряд чи була б такою, якби вона, працюючи з рiзними матерiалами i створюючи рiзнi продукти, цим не давала в результатi можливiсть обмiну, або якби ii виконання не вiдчувалося як певна жертва, яку приносять за здобуття ii результатiв. Робоча сила теж зараховуеться до категорii вартостi лише через можливiсть i дiйснiсть обмiну, зовсiм незважаючи на ту обставину, що в рамцях цiеi категорii згодом вона може надавати масштабу для решти ii змiстiв. Отже, якщо робоча сила також е змiстом будь-якоi вартостi, вiн дiстае свою форму як вартiсть тiльки через те, що вона входить у вiдношення жертви i здобутку або цiни i вартостi (тут у вузькому сенсi слова). Згiдно з цiею теорiею у випадках розбiжностi цiни й вартостi контрагент вiддавав би якусь величину безпосередньо упредметненоi робочоi сили за мiзерну величину тiеi ж сили, з якою [величиною], однак, пов’язанi iншi – такi, що не репрезентують робочу силу, – обставини таким чином, що вiн все ж здiйснюе обмiн, наприклад, задоволення невiдкладноi потреби, захоплення, ошукування, монополii тощо. В широкому й суб’ективному сенсi тут також продовжуе iснувати еквiвалентнiсть вартостi й вiдповiдника вартостi, тодi як едина норма робочоi сили, що уможливлюе iхню розбiжнiсть, навiть зi свого боку не уникае генези з обмiну свого характеру вартостi. Згiдно з усiм цим якiсна визначенiсть об’ектiв, яка суб’ективно означае iх бажанiсть, не може забезпечувати домагання витворювати абсолютну величину вартостi: завжди тiльки вiдношення бажань одне до одного, що здiйснюеться в обмiнi, перетворюе iхнi предмети на господарськi вартостi. Це визначення безпосереднiше проступае в iнших, порiвняно з конститутивно чинними моментах вартостi, в мiзерностi або у вiдноснiй рiдкiсностi. Обмiн е нiчим iншим, як мiжiндивiдуальною спробою вдосконалити незадовiльнi стани, що виникають iз мiзерностi товарiв, тобто якомога зменшити суб’ективну величину нестачi шляхом розподiлу даного запасу. Вже звiдси насамперед випливае загальна кореляцiя мiж тим, що називають (звiсно, у справедливо критикований спосiб) вартiстю рiдкiсностi [Seltenheitswert] i тим, що називають мiновою вартiстю. Проте тут цей зв’язок вагомiший у протилежному напрямi. Я вже наголошував, що мiзернiсть товарiв навряд чи мала б за наслiдок iх оцiнку, якби вона не пiдлягала модифiкацii з нашого боку. Такою вона е якраз у подвiйний спосiб: або через вiддачу робочоi сили, яка об’ективно збiльшуе запас товарiв, або через вiддачу об’ектiв, якими вже володiють, i ця друга у виглядi змiни посiдача усувае рiдкiснiсть вiдповiдного найбiльш бажаного об’екта для суб’екта. Таким чином, спочатку можна, либонь, сказати, що мiзернiсть товарiв порiвняно зi спрямованими на них бажаннями об’ективно зумовлюе обмiн, але обмiн зi свого боку тiльки й перетворюе рiдкiснiсть на момент вартостi. Помилкою в багатьох теорiях вартостi е те, що вони, за передумови даностi придатностi й рiдкiсностi, економiчну вартiсть, тобто мiновий процес встановлюють як щось самозрозумiле, як поняттево необхiдний наслiдок тих засновкiв. Однак у цьому вони в жодному разi не правi. Якби, скажiмо, поряд iз тими припущеннями перебувало аскетичне зречення, або якби вони спонукали тiльки до боротьби чи пограбування – що досить часто i мае мiсце, – то не виникло б жодноi економiчноi вартостi i жодного економiчного життя. Етнологiя повiдомляе нам про дивнi довiльностi, коливання, невiдповiдностi понять вартостi в примiтивних культурах, щойно на порядку денному стоiть щось бiльше за найнагальнiшi щоденнi природнi потреби. Звiсно, немае жодного сумнiву, що це вiдбуваеться внаслiдок – у крайньому разi у взаемодii з – iншого явища: неприязнi примiтивноi людини до обмiну. Чимало пiдстав важили для неi. Якщо тiй людинi бракуе об’ективного i загального масштабу вартостi, вона постiйно мусить побоюватися бути ошуканою в обмiнi; якщо продукт працi завжди виготовлений нею самою i для неi самоi, вона тим самим вiдчужуе якусь частину своеi особистостi i дае злим силам владу над собою. Можливо, неприязнь природноi людини до працi походить iз того самого джерела. Тут також iй бракуе надiйного масштабу для обмiну мiж зусиллям i результатом, вона теж побоюеться бути ошуканою природою, чия об’ективнiсть постае перед людиною непередбачуваною i лякливою, поки у випробуваному i впорядкованому обмiнi з природою вона не встановила дистанцii i щодо своеi власноi поведiнки та категорii об’ективностi. Отже, зануренiсть у суб’ективнiсть при ставленнi до предмета показуе людинi нездiйсненнiсть обмiну – як натурального, так i мiжiндивiдуального, – який збiгаеться з об’ективацiею речi та ii вартостi. Фактично це так, немовби перше усвiдомлення об’екта як таке викликало якесь почуття жаху, немовби разом iз цим певна частина «Я» сприймалася як вiдiрвана вiд нього. Звiдси одразу з’являеться мiтологiчне i фетишистське тлумачення, якого зазнае об’ект – тлумачення, яке, з одного боку, гiпостазуе це почуття жаху, надае йому едино можливоi для примiтивноi людини збагненостi, а, з iншого боку, все ж пом’якшуе його i, олюднюючи об’ект, знову наближуе останнiй до замирення iз суб’ективнiстю. На пiдставi цього стану справ пояснюеться чимало явищ. Спершу самозрозумiлiсть i поважнiсть пограбування, суб’ективного i невнормованого заволодiння безпосередньо бажаним. Ще набагато ранiше гомерiвських часiв у вiдсталих грецьких землях збереглося пiратство як легiтимний промисел, ба в багатьох примiтивних народiв насильницьке пограбування вважаеться навiть шляхетнiшим, нiж чесна сплата. І це останне цiлком зрозумiле: при обмiнi та сплатi пiдпорядковуються певнiй об’ективнiй нормi, перед якою сильна й автономна особистiсть вiдступае на заднiй план, до чого вона часто якраз не схильна. Через це взагалi виникае зневага до торгiвлi з боку дуже аристократично-норовливих натур. Але через це обмiн сприяе i спокою стосункiв помiж людьми, позаяк вони визнають у ньому iнтерсуб’ективну, в однаковiй мiрi надпорядковану над ними об’ективнiсть [Sachlichkeit] i нормування. Як слiд припустити вiд початку, мае мiсце ряд опосередкувальних явищ мiж чистою суб’ективнiстю змiни посiдача, якi являють собою пограбування i подарунок, до його об’ективностi у формi обмiну, в якому речi обмiнюються вiдповiдно до рiвноi величини вартостi, що мiститься в них. Сюди належить традицiйна взаемнiсть дарування. В багатьох народiв побутуе уявлення, що подарунок можна приймати лише в тому разi, якщо е змога вiддячити на це вiддарунком, набути його так би мовити заднiм числом. Це прямо переходить у регулярний обмiн, якщо вiн, як часто трапляеться на Сходi, вiдбуваеться так, що продавець «даруе» об’ект покупцевi – проте лихо останньому, якщо вiн не робить вiдповiдний вiддарунок. До цього належить так звана прохальна праця [Bittarbeit], яка мае мiсце в цiлому свiтi: збирання сусiдiв або друзiв для пiдмоги при нагальних роботах без сплати за це винагороди. Принаймнi усюди звично щедро пригощати прохальних працiвникiв i влаштовувати iм за можливiстю невелике свято, так що, наприклад, про сербiв повiдомляють, мовляв, лише заможнi мають змогу дозволити собi скликати таке добровiльне товариство працiвникiв. Звичайно, ще й сьогоднi на Сходi та часто навiть в Італii не iснуе поняття вiдповiдноi цiни, яка i для покупцiв, i для продавцiв утворювала б певну межу i фiксацiю суб’ективних переваг. Кожен продае так дорого i купуе так дешево, як вiн здатен досягти вiд протилежноi сторони, обмiн становить винятково суб’ективну акцiю мiж двома особами, завершення якоi залежить тiльки вiд хитростi, жадання i наполегливостi сторiн, однак не вiд речi та ii надiндивiдуально обгрунтованого спiввiдношення з цiною. Оборудка полягае саме в тому – як розтлумачував менi один римський торговець антикварiатом, – що продавець вимагае забагато, покупець пропонуе замало i так потроху вони наближаються аж до прийнятноi точки. Отже, тут виразно помiтно, як об’ективно вiдповiдне виявляеться iз взаемноi протидii суб’ектiв – цiле [являе собою] входження передуючих обмiновi вiдносин у вже загальне мiнове господарство, яке, однак, ще не досягнуло своiх наслiдкiв. Обмiн уже присутнiй, вже iснуе об’ективна подiя мiж вартостями, однак його виконання цiлком суб’ективне, його модус i його величини прив’язанi винятково до вiдношення особистих якостей. – Мабуть, тут i криеться остаточний мотив для сакральних форм, законноi фiксованостi, гарантii завдяки публiчностi й традицii, якими надiлена торгова оборудка, либонь, в усiх раннiх культурах. Цим досягнута над-суб’ективнiсть, якоi вимагае сутнiсть обмiну i яку ще не вмiли утворити через речове [sachliche] вiдношення самих об’ектiв. Доки обмiн та iдея, що мiж речами мае мiсце щось на кшталт рiвностi вартостi, були чимось новим, справа взагалi не доходила до угоди, якщо два iндивiда мали укласти ii мiж собою. Тому скрiзь i аж до глибокого Середньовiччя ми знаходимо не лише публiчнiсть мiнових оборудок, а передусiм новi встановлення щодо величин обмiну вживаних товарiв, ухилятися яких не мала права жодна пара контрагентiв шляхом приватних домовленостей. Звiсно, ця об’ективнiсть механiчна i зовнiшня, вона грунтуеться на мотивах i силах поза межами окремого акту обмiну. Предметно [sachlich] вiдповiдна об’ективнiсть звiльняеться вiд такого апрiорного закрiплення та враховуе сукупнiсть особливих обставин, що мають бути подоланi завдяки тiй формi. Проте задум i принцип е однаковими: надсуб’ективна фiксацiя вартостi в обмiнi, яка тiльки пiзнiше знаходить бiльш предметний, iманентний шлях. Свобiдно i самостiйно виконаний iндивiдами обмiн припускае певну оцiнку [Taxierung] згiдно iз закладеними в речi [Sache] масштабами, а тому на попереднiй стадii обмiн мусить бути змiстовно зафiксований i ця фiксацiя мусить бути соцiально гарантована, бо iнакше iндивiдовi забракло б якоiсь вихiдноi точки для оцiнки предметiв; як i подiбний мотив, так i, либонь, примiтивна праця всюди дiстала соцiально врегульованого спрямування i способу здiйснення, тут також сутнiсна рiвнiсть мiж обмiном i працею, точнiше, належнiсть останньоi до першого, виявляеться вищим поняттям. Рiзноманiтнi вiдношення мiж об’ективно чинним – як iз практичного, так i з теоретичного погляду – i його соцiальним значенням i визнанням зазвичай неодноразово трапляються таким чином в iсторii: соцiальна взаемодiя, розповсюдження, нормування надае iндивiдовi тiеi гiдностi i сталостi життевого змiсту, яку пiзнiше вiн набувае iз його речового [sachlichem] права i доказовостi. Так, дитина вiрить у будь-який стан речей не iз внутрiшнiх пiдстав, а тому, що вона довiряе особам, що повiдомляють [iй про нього]; йме вiру не чомусь, а комусь. Так, у своему смаку ми залежимо вiд моди, тобто вiд соцiального розповсюдження певноi поведiнки й оцiнки, поки самi, досить пiзно, не навчимося естетично розцiнювати рiч. Так, необхiднiсть для iндивiдуума поширювати себе поза самого себе i водночас у цьому поширеннi набувати певноi надособистiсноi стiйкостi й сталостi: у правi, в пiзнаннi й у звичаевостi – це видаеться силою традицii; на мiсцi цього спершу неодмiнного нормування, що хоча i виходить за межi одиничного суб’екта, але ще не за межi суб’екта взагалi, поступово виростае нормування, що походить iз знання речей та iз втручання iдеальних норм. «Поза-нами», якого ми потребуемо для своеi орiентацii, набирае легше приступноi форми соцiальноi загальностi, перш нiж воно виступае перед нами як об’ективна визначенiсть реальностей та iдей. Отже, у цьому сенсi, що суцiльно характеризуе культурний розвиток, обмiн початково е справою соцiального встановлення, поки iндивiдам достатньо не вiдомi об’екти та iхнi власнi оцiнки, щоб час вiд часу фiксувати самi норми обмiну [Tauschraten]. Тут мимоволi напрошуються сумнiви, мовляв, цi суспiльно-узаконенi цiновi такси [Preistaxen], згiдно з якими зазвичай вiдбуваеться обiг у всiх не повнiстю розвинутих культурах [Halbkulturen], все-таки можуть бути лише результатом багатьох попереднiх мiнових акцiй, що спочатку вiдбулися мiж iндивiдами в сингулярнiй i поки незафiксованiй формi. Однак це заперечення не йде далi закидiв проти мови, звичаю, права, релiгii, одне слово: проти всiх тих засадничих форм життя, якi виникають i панують у групi як цiлiснiй, i якi тривалий час умiли пояснювати лише завдяки винайденню одиничного; тодi як вони певно вiд початку виникли як мiжiндивiдуальнi утворення, як взаемодiя мiж одиничними i багатьма [людьми], так що iх походження не може бути приписано жодному iндивiдовi окремо. Я вважаю за цiлком можливе, що попередником соцiально фiксованого обмiну був не iндивiдуальний обмiн, а певний рiзновид змiни посiдача, який узагалi не був обмiном, скажiмо, пограбування. У такому разi мiжiндивiдуальний обмiн був би нiчим iншим, як мировою угодою, а обмiн i фiксований обмiн виникли б як якийсь единий факт. Певну аналогiю з цим пропонували б тi випадки, де примiтивне викрадення жiнок передувало екзогамнiй мировiй угодi з сусiдами – викрадення, яке засновуе i регулюе купiвлю i обмiн жiнок. Тож запроваджена цим принципово нова форма шлюбу вiдразу встановлюеться в своiй фiксованостi, що випереджае iндивiдуума. При цьому свобiднi особливi угоди такого рiзновиду мiж одиничними людьми в жодному разi не мають передувати, а разом iз цим типом водночас дане також соцiальне регулювання. Передсудом е погляд, мовляв, будь-який соцiально врегульований стосунок мусив iсторично розвинутися зi змiстовно однакового стосунку, який, проте, вiдбуваеться в суто iндивiдуальнiй, соцiально неврегульованiй формi. Те, що йому передувало, могло бути радше тим самим змiстом у цiлком iншiй за видом формi стосунку. Обмiн виходить за межi суб’ективних форм засвоення чужого майна, пограбування i подарунку – цiлком вiдповiдаючи тому, що подарунки ватажку i збиранi ним грошовi штрафи суть першi ступенi податкiв – i у виглядi першоi надсуб’ективноi можливостi на цьому шляху знаходить соцiальне врегулювання, яке зi свого боку тiльки й пiдготовлюе об’ективнiсть у предметному сенсi; насамперед разом iз цим суспiльним нормуванням у ту свобiдну змiну посiдача мiж iндивiдами проникае об’ективнiсть, яка становить сутнiсть обмiну. З усього того випливае: обмiн – це соцiологiчне утворення sui generis[6 - У своему родi (лат.).], витокова форма i функцiя мiжiндивiдуального життя, яка шляхом логiчних висновкiв у жодному разi не випливае iз тiеi якiсноi й кiлькiсноi властивостi речей, яку позначають як придатнiсть i рiдкiснiсть. Радше навпаки, обидвi вони розвивають свое вартiсноутворювальне значення тiльки за припущення обмiну. Там, де з якихось причин виключений обмiн, принесення жертв iз метою здобутку, усяка рiдкiснiсть бажаного об’екта не може перетворити його на господарську вартiсть, поки знову не з’явиться можливiсть того вiдношення. – Значення предмета для iндивiдуума завжди полягае лише в його бажаностi; його якiсна визначенiсть вирiшальна для того, що вiн повинен робити для нас, i якщо ми маемо його, перебуваемо в позитивному стосунку до нього, для цього його значення цiлком байдуже, чи iснують окрiм нього багато, мало або немае жодного екземпляра його рiзновиду. (Я тут не викладаю окремо випадки, в яких сама рiдкiснiсть знову стае певним рiзновидом якiсноi визначеностi, що робить для нас предмет гiдним бажання, як-от: у старих поштових марках, рiдкiсних речах, старожитностях без естетичноi або iсторичноi вартостi тощо.) Зрештою, вiдчуття рiзницi, яке потрiбно для споживання у вузькому сенсi слова, усюди може бути зумовленим якоюсь рiдкiснiстю об’екта, тобто тим, що вiн використовуеться якраз не скрiзь i не завжди. Однак ця внутрiшня психологiчна умова використання не стае практичною вже тому, що вона мусила б вести не до подолання, а якраз до консервування, навiть до зростання рiдкiсностi, чого не вiдбуваеться вiдповiдно до досвiду. Те, про що практично тiльки й може йтися крiм прямого ii [рiдкiсностi] використання, залежного вiд якостi речей, е шляхом до того самого використання. Доки цей шлях довгий i важкий, долае жертву терпiння, розчарувань, працi, незручностей, зречень тощо, ми називаемо предмет «рiдкiсним». Безпосередньо це можна висловити ось так: речi не тому важко дiстати, що вони рiдкiснi, а вони рiдкiснi тому, що iх важко дiстати. Сам по собi був би нiкчемним незмiнний поверховий факт, що iснуе мiзерний запас певних благ, щоб задовольнити всi нашi бажання. Існуе чимало об’ективно рiдкiсних речей, що рiдкiснi не в господарському сенсi; чи е вони цими останнiми, про це вирiшуе едино лише така обставина: яка потрiбна мiра сили, терпiння, вiддачi для iх набуття в обмiнi – жертви, якi природно припускають, що об’ект стае бажаним. Важкiсть досягання, тобто величина жертви, що приноситься в обмiнi, постае властивим конститутивним моментом вартостi, iз якого рiдкiснiсть складае лише зовнiшне явище, лише об’ективацiю у формi кiлькостi. Часто не звертають уваги на те, що рiдкiснiсть чисто як така все ж являе собою тiльки негативне визначення, суще характеризуе через несуще. Однак несуще не може дiяти, будь-який позитивний наслiдок мусить походити iз позитивного визначення i сили, для якого те негативне виступае нiби тiльки тiнню. Цi ж конкретнi сили, вочевидь, е силами, докладеними лише в обмiнi. Тiльки не слiд уважати применшеним характер конкретностi через те, що тут вiн не притаманний одиничнiй сутностi як такiй. Вiдноснiсть мiж речами мае своерiдне становище: вона сягае понад одиничне, iснуе лишень у множинностi як такiй i все ж не е суто поняттевим узагальненням i абстракцiею. У цьому також виражаеться глибокий стосунок вiдносностi до усуспiльнення [Vergesellschaftung], що е найбiльш безпосереднiм унаочненням вiдносностi в матерiалi людства: суспiльство являе собою надсингулярне утворення, яке все-таки не абстрактне. Завдяки суспiльству iсторичне життя уникае альтернативи: або пробiгати в самих лише iндивiдах, або в абстрактних загальностях; суспiльство е таке загальне, яке водночас мае конкретну життевiсть. Через це з’являеться своерiдне значення, яке мае обмiн, як господарсько-iсторичне здiйснення вiдносностi речей, для суспiльства: вiн пiдносить одиничну рiч та ii значення для одиничноi людини з iхньоi сингулярностi, однак не в сферу абстрактного, а в життевiсть взаемодii, яка е немов тiлом господарськоi вартостi. Хоч би як точно дослiджували якийсь предмет щодо його для себе сущих визначень, господарськоi вартостi не знайдуть, бо вона полягае винятково у тому взаемовiдношеннi, яке встановлюеться на пiдставi цих визначень мiж багатьма предметами, кожен з яких зумовлюе iншого та повертае йому те значення, яке вiн прийняв вiд нього. III Перш нiж iз цього поняття господарськоi вартостi я розвину поняття грошей як ii апогею i найчистiшого вираження, саму ii потрiбно встановити в принципово визначену картину свiту, щоб згiдно з нею розкрити фiлософське значення грошей. Адже тiльки коли формула господарськоi вартостi паралельно прямуе формулi свiту, найвищий ступiнь здiйснення першоi може претендувати на те, що, понад межi свого безпосереднього явища або точнiше: якраз у самому ньому, допоможе тлумачити буття [Dasein] взагалi. Безладне нагромадження перших вражень, якi нам пропонуе певний об’ект, ми зазвичай органiзовуемо так, що його постiйну i суттеву субстанцiю вiдмежовуемо вiд його рухiв, забарвлень, призначень, мiнливiсть яких залишае незмiнною сталiсть його сутностi. Це членування свiту на постiйнi ядра плинних явищ i випадковi визначення сталих носiiв зростае до протилежностi абсолютного й вiдносного. Так само, як ми вважаемо, що в нас самих ми вiдчуваемо якесь психiчне буття, чие iснування i характер грунтуеться лише в ньому самому, якусь остаточну, незалежну вiд усього «поза-нами» iнстанцiю, i цю останню ми ретельно вiддiляемо вiд тих наших думок, переживань i рiзновидiв розвитку, якi стають дiйсними або вимiрними тiльки через спiввiдношення з iншими, – так само в свiтi ми шукаемо субстанцiй, величин i сил, чие буття i значення обгрунтовано едино лише в них, i вiдрiзняемо iх вiд будь-яких вiдносних iснувань i визначень: вiд усiх тих, якi тiльки через порiвняння, дотикання або реакцiю iнших е тим, чим вони е. Напрям, у якому розвиваеться ця протилежнiсть, наперед визначений нашими фiзично-психiчними нахилами i iхнiм стосунком до свiту. Хоч би як тiсно в нашому iснуваннi були пов’язанi рух i спокiй, активнiсть назовнi i зосередженiсть усередину, що свою вагомiсть i свое значення вони знаходять тiльки одне в одному – один бiк цих протилежностей, спокiй, субстанцiйне, внутрiшньо стiйке в наших життевих змiстах ми вiдчуваемо все ж як властиво вартiсне [Wertvolle], як остаточне порiвняно з мiнливим, неспокiйним, зовнiшнiм. Продовженням цього стае те, що мислення в цiлому вiдчувае своiм завданням знаходити непохитне i надiйне за перемiнностями явища, за рухами туди-сюди, та веде нас вiд залежного-одного-вiд-одного [Aufeinander-Angewiesenen] до самодостатнього, до угрунтованого на самому собi. Таким чином ми здобуваемо сталих точок, що орiентують нас у плутанинi явищ i надають нам об’ективного вiдображення того, що ми уявляемо в самих собi як наше вартiсне й остаточне. Аби розпочати з найбiльш поверхових застосувань цiеi тенденцii, так, наприклад, свiтло вважають витонченою субстанцiею, яка струмениться з тiл, тепло вважають речовиною, тiлесне життя вважають активнiстю субстанцiйних життевих сил, так, психiчнi процеси вважають такими, що спираються на особливу субстанцiю душi; мiтологii, якi за громом шукали якогось громокидача, пiд землею знаходили мiцний пiдмурок, щоб вона не впала, на небеснi свiтила помiщали духiв, якi проводять iх по iхнiм орбiтам, не менше дошукуються якоiсь субстанцii для сприйнятих визначеностей i рухiв, яким вона не лише притаманна, а, власне, становить, саму дiеву силу. І абсолютне розшукуеться понад самими лише вiдношеннями речей, понад iхньою випадковiстю й часовiстю: раннi способи мислення не можуть змиритися з розвитком, iз мiнливiстю всiх земних форм у тiлесному й духовному, а усякий вид живих iстот для них е незмiнною думкою про творiння; iнституцii, форми життя, оцiнки вiддавна були абсолютно такими, якими вони е тепер, явища свiту важать не лише для людини та ii органiзацii, а вони самi по собi i для себе е такими, як ми iх уявляемо. Коротко кажучи, перша тенденцiя мислення, якою воно замiряеться скерувати заплутаний плин вражень у спокiйне рiчище та з його коливань видобути сталий змiст, спрямовуеться на субстанцiю i на абсолютне, порiвняно з якими всi одиничнi процеси i вiдношення зводяться до попереднього ступеня, що його потрiбно подолати для пiзнання. Із наведених прикладiв випливае, що цей рух знову став зворотнiм. Потому як майже всi культурнi епохи побачили окремi пiдходи до цього, основним напрямом сучасноi науки можна назвати те, що вона розумiе явища вже не через i не як особливi субстанцii, а як рухи, носii яких нiби все далi i далi вiдсуваються у невластиве [Eigenschaftslose]; вона намагаеться виражати притаманнi речам якостi у виглядi кiлькiсних, отже, вiдносних визначень; замiсть абсолютноi стабiльностi органiчних, психiчних, етичних, соцiальних формацiй вона вчить про невпинний розвиток, в якому кожен елемент посiдае обмежене мiсце, що може бути встановлене тiльки через спiввiдношення з його «передшим» i «пiзнiшим»; вона вiдмовляеться вiд сущоi само по собi сутностi речей i задовольняеться встановленням вiдношень, якi з’являються мiж речами i нашим духом, з точки погляду цього останнього. Те, що позiрний спокiй Землi е не тiльки складним рухом, а що цiле ii мiсце у Всесвiтi iснуе лише через взаемовiдношення з iншими матерiальними масами – це е дуже простим, проте дуже вирiшальним випадком переходу вiд сталостi й абсолютностi змiстiв свiту до iх розчинення у рухах i вiдношеннях. Утiм, як видаеться, все це, навiть якби воно було цiлковито здiйснено, все ж уможливлюе, навiть вимагае, якоiсь сталоi точки, якоiсь абсолютноi iстини. Справдi-бо, саме пiзнання, що виконуе те розчинення, зi свого боку, здаеться, уникае плину вiчного розвитку i лише порiвняльноi визначеностi, на якi воно вказуе своiми одиничними змiстами. Розчинення абсолютноi об’ективностi змiстiв пiзнання у способах уявлення, значущих тiльки для людського суб’екта, все-таки десь припускае остаточнi пункти, якi далi вже не вивiднi; але плин i вiдноснiсть психiчних процесiв не може торкатися тих припущень i норм, згiдно з якими ми тiльки й вирiшуемо, чи мають нашi пiзнання дiйсно цей або якийсь iнший характер; суто психологiчне виведення, в якому повиннi розчинятися будь-якi абсолютно об’ективнi пiзнання, потребуе ж певноi аксiоми, яка сама знову не може мати суто психологiчного значення, не стаючи хибним колом. Це е не лише якимось пунктом надзвичайноi вагомостi для загального споглядання речей, на якому вибудовуеться все наступне, а й для багатьох його подробиць це настiльки взiрцево, що потребуе докладнiшого розгляду. Безсумнiвно, iстину якого-небудь положення можна пiзнати тiльки на пiдставi критерiiв, якi з самого початку певнi, загальнi й поширюються понад одиничне; цi критерii можуть бути обмеженi окремими сферами i в свою чергу можуть випроваджувати свою легiтимацiю з iще вищих критерiiв; тож певний ряд пiзнань надбудований один над одним, кожне з них значуще лише за умови iншого. Але щоб не ширяти в повiтрi, власне, щоб узагалi бути можливим, цей ряд десь мусить мати якийсь остаточний грунт, якусь найвищу iнстанцiю, яка всiм наступним членам надае своеi легiтимацii, сама не потребуючи такоi легiтимацii. Це та схема, до якоi мае долучатися наше фактичне пiзнання, i яка всю його зумовленiсть i вiдноснiсть пов’язуе з бiльше не зумовленим знанням. Одначе, яким е це абсолютне пiзнання – цього ми нiколи не можемо знати. Його дiйсний змiст нiколи не можна визначити з тiею самою певнiстю, яка iснуе щодо його принципового, так би мовити формального iснування, бо процес розчинення у вищi принципи, спроба ще далi вивести досi остаточне, нiколи не може дiйти до свого кiнця. Отже, бодай яке положення ми знайшли як остаточно обгрунтоване, як положення, що стоiть над зумовленiстю всiх iнших, залишаеться можливiсть i його визнавати як суто вiдносне i зумовлене вищим положенням; i ця можливiсть являе собою якусь позитивну вимогу, оскiльки iсторiя знання багато разiв здiйснила ii. Звiсно, пiзнання, можливо, десь i мае свiй абсолютний базис; але ми нiколи не можемо твердо встановити, де воно його мае, а тому, щоб догматично не завершувати мислення, кожен востанне досягнутий пункт ми мусимо трактувати так, немовби вiн був передостаннiй. Унаслiдок цього цiле пiзнання в жодному разi не набирае скептичного забарвлення, як i взагалi змiшувати релятивiзм i скептицизм е настiльки грубим кривотлумаченням, як i учинене стосовно Канта кривотлумачення, коли його перетворення простору i часу в умови нашого досвiду звинувачували як скептицизм. Звiсно, обидвi позицii слiд так оцiнювати в тому разi, якщо однiеi з протилежних позицiй вiд початку дотримуються як безумовно правильного образу дiйсностi, так що будь-яка теорiя, що заперечуе ii, виявляеться потрясiнням «дiйсностi». Якщо поняття вiдносного конструюють так, що воно логiчно вимагае абсолютного, то цього останнього, природно, не можна усунути без суперечностi. А проте подальший хiд нашого дослiдження якраз покаже, що не потрiбно абсолютного як поняттевого корелята до вiдносностi речей; ця вимога, радше, е перенесенням з емпiричних вiдношень – де, звичайно, «вiдношення» пiдноситься мiж елементами, якi самi по собi i для себе перебувають потойбiч нього i в цьому аспектi суть «абсолютнi» – на те вiдношення, що тiльки й лежить в основi будь-якоi емпiрii. Якщо наразi допускаеться, що наше пiзнання десь може володiти абсолютною нормою, якоюсь лише через саму себе легiтимованою остаточною iнстанцiею, але змiст ii для нашого поступового пiзнання мусить залишатися в невпинному плинi та кожен досягнутий у даний момент [змiст] вказуе на ще глибший i бiльш достатнiй для його завдання – то це не бiльше скептицизм, нiж загалом допущене: хоча всi подii природи пiдкоряються безумовним законам, що не дозволяють винятку, але цi закони як пiзнанi пiдлягають постiйному корегуванню i приступнi нам змiсти цiеi законностi завжди iсторично зумовленi й позбавленi тiеi абсолютностi iх загального поняття. Отже, наскiльки мало можна вважати суто зумовленими, суб’ективно чи вiдносно iстинними остаточнi припущення завершеного пiзнання, настiльки ж можна i слiд уважати такими кожне одиничне припущення, яке трапляеться нам у даний момент як виповнення цiеi форми. Те, що кожне уявлення iстинне тiльки у спiввiдношеннi з iншим, навiть якби iдеальна система пiзнання, яка, проте, перебувае для нас у нескiнченному, i мiстила вiдокремлену вiд цiеi зумовленостi iстину, – це, мабуть, характеризуе релятивiзм нашоi поведiнки, що аналогiчним чином значущий в iнших сферах. Для людських усуспiльнень [Vergesellschaftungen], можливо, iснують норми практики, якi, спiзнанi надлюдським духом, могли б називатися абсолютним i вiчним правом. Воно мусило б бути юридичною causa sui[7 - Причина самоi себе (лат.).], тобто свою легiтимацiю мало б у самому собi, адже так само, як воно запозичувало б ii вiд якогось вищого нормування, так i це останне, а не те право, означало б абсолютний, значущий за всiх обставин правовий припис [Rechtsbestimmung]. Тепер, справдi, немае жодного змiсту закону, що мiг би висувати претензiю на вiчну незмiнюванiсть, а радше кожен змiст мае тiльки тимчасову значущiсть, яку йому дозволяють iсторичнi обставини та iхня змiна. І вiн набувае цiеi значущостi в тому разi, якщо саме його встановлення [Setzung] е вже легiтимним, а не довiльним, на пiдставi вже наперед iснуючоi правовоi норми, з якоi випливае усунення старого правового змiсту з тiею самою легальнiстю, як i його попередне iснування. Отже, кожен правовий лад мiстить у собi сили – i то не лише зовнiшнi, а й iдеально-правовi – для своеi власноi змiни, розширення або скасування, тож, наприклад, той закон, що його законодавство передае парламенту, спричиняе не тiльки легiтимнiсть закону A, який скасовуе виданий тим самим парламентом закон B, а й перетворюе його навiть на правовий акт, якщо парламент вiдмовляеться вiд своеi законодавчоi влади на користь iншоi iнстанцii. З iншого погляду це значить: кожен закон мае свое достоiнство як таке тiльки через його спiввiдношення з iншим законом, жоден не мае його через самого себе. Саме так, як якийсь новий i настiльки вже революцiйний змiст пiзнання може випроваджувати свою довiднiсть для нас тiльки зi змiстiв, аксiом i методiв дотеперiшнього стану пiзнання, хоча i повинна бути допущена як iснуюча якась перша iстина, яку не можна довести, проте яку ми нiколи не можемо досягти в ii самодостатнiй певностi – так само нам бракуе угрунтованого в самому собi права, хоча його iдея ширяе над рядом вiдносних правових приписiв, кожен з яких залежить вiд легiтимацii iншим. Звичайно, i наше пiзнання мае першi аксiоми, якi бiльше не доказовi для нас у кожну дану мить, бо без них справа не дiйшла б до вiдносних рядiв похiдних доказiв; однак вони якраз не мають логiчного достоiнства доведеного, вони для нас iстиннi не в тому самому сенсi, як це останне, i наше мислення зупиняеться на них як остаточних пунктах лише доти, доки воно не спроможне пiднестися над ними до ще вищого, яке в такому разi зi свого боку доводить дотепер аксiоматичне. Певна рiч, вiдповiдним чином iснують абсолютно й вiдносно передправовi [vorrechtliche] стани, в яких емпiричне право встановлюеться на пiдставi сили або з iнших пiдстав. Щоправда, воно встановлюеться якраз не з правовоi позицii; мабуть, воно чинне як право, щойно воно мае мiсце, але те, що воно мае мiсце, не становить жодного правового факту; йому бракуе достоiнства всього того, що спираеться на закон; i, справдi, прагнення будь-якоi влади, що встановлюе таке безправне право [rechtlose Recht], полягае в тому, щоб вiднайти або вигадати яку-небудь його легiтимацiю, тобто вивести його з уже iснуючих прав – це нiби шанування того абсолютного права, що стоiть потойбiч усього вiдносного i нiколи не може бути схоплене ним, а для нас знаходить свiй символ лише у формi безперервного виведення кожного актуального правового припису iз такого припису, який перебувае перед ним. Однак навiть якби цей зворотнiй рух у нескiнченне не утримував наше пiзнання в зумовленостi, то йому, мабуть, вдалося досягти своеi iншоi форми. Якщо простежити доказ певного положення в його обгрунтуваннях i цi останнi знову в iхнiх i т. д., то, як вiдомо, знайдемо, що доказ можливий, тобто зi свого боку доказовий, тiльки в тому разi, якщо припустимо уже як доведений той перший доказ, завдяки якому пiдлягае доведенню положення. Наскiльки це, показане для певноi дедукцii, робить ii примарною, немов хибний циркулярний висновок [Zirkelschlu?], настiльки ж незбагненно, що наше пiзнання, розглянуте як цiле, було б охоплене цiею формою. Якщо обмiркувати величезне число припущень, що надбудованi одне над одним i губляться у нескiнченному, вiд яких залежить кожне змiстовно визначене пiзнання, то, здаеться, зовсiм не виключено, що ми доводимо положення A завдяки положенню B, однак положення B – через iстину C, D, E тощо, зрештою, воно довiдне тiльки через iстину A. Слiд допустити лише достатньо довгий ланцюг аргументацii C, D, E тощо, так що його повернення до свого вихiдного пункту не пiддаеться усвiдомленню, на кшталт того, як i величина Землi приховуе вiд безпосереднього погляду свiй вигляд кулi i викликае iлюзiю, начебто по нiй можна було просуватися вперед у прямому напрямку до нескiнченного; i той взаемозв’язок, який ми допускаемо в рамцях нашого пiзнання свiту: вiд кожноi його точки завдяки доказам ми можемо дiстатися до будь-якоi iншоi – здаеться, роз’яснюе це. Якщо ми не хочемо раз i назавжди догматично зупинятися на такiй iстинi, яка за своею сутнiстю не вимагала б жодного доказу, то цiлком природно вважати цю взаемнiсть само-доведення за основну форму – немов довершено помисленого – пiзнання. Пiзнання е таким вiльно ширяючим процесом, чиi елементи взаемно визначають свое мiсце, як це роблять матерiальнi маси в силу тяжiння; подiбно до цього iстина тодi е спiввiдносним поняттям [Verh?ltnisbegriff]. Те, що наша картина свiту в такий спосiб «ширяе в повiтрi», впорядковано тiльки тому, що це робить сам наш свiт. Це в жодному разi не випадковий збiг слiв, а вказiвка на засадничий взаемозв’язок. Властива нашому духовi необхiднiсть пiзнавати iстину завдяки доказам або переносить ii пiзнаваннiсть у нескiнченне, або перетворюе ii на коло, оскiльки одне положення iстинне лише в спiввiдношеннi з iншим, а це iнше, зрештою, лише в спiввiдношеннi з тим першим. Тодi цiле пiзнання так мало було б «iстинним», як i цiле матерii – тяжким; лиш у спiввiдношеннi частин мiж собою мали б значущiсть тi властивостi, якi не можна було б виповiсти про цiле без суперечностi. Ця взаемнiсть, в якiй внутрiшнi елементи пiзнання забезпечують собi значення iстини, як цiле, здаеться, пiдтримуеться подальшою вiдноснiстю, що iснуе мiж теоретичними i практичними iнтересами нашого життя. Ми переконанi, що всi уявлення про суще суть функцii особливоi фiзично-психiчноi органiзацii, якi в жодному разi не механiчно вiддзеркалюють його. Радше, картини свiту комахи з ii фасетковими очима, орла з його зоровою здатнiстю, якiй притаманна навряд чи уявлювана нами гострота, протея европейського [Grottenolms] з його рудиментарними очима, наших власних очей, а також незлiченно iншi картини мусять мати цiлковито докорiнну вiдмiннiсть, iз чого можна зробити безпосереднiй висновок, що жодна з них не вiдтворюе позапсихiчного змiсту свiту в його самiй по собi сущiй об’ективностi. Принаймнi так негативно схарактеризованi уявлення становлять, однак, припущення, матерiал, директиву для наших практичних вчинкiв, завдяки яким ми пов’язуемо себе зi свiтом, як вiн iснуе вiдносно незалежно вiд нашого суб’ективно визначеного уявлення: ми очiкуемо вiд нього певних зворотних дiй на нашi впливи, i вiн здiйснюе iх для нас, принаймнi загалом, у правильний, тобто корисний нам спосiб, як i здiйснюе вiн такi самi дii також для тварин, чия поведiнка визначаеться картинами, що вповнi вiдрiзняються вiд саме цього свiту. Втiм, це вельми примiтний факт: зробленi на пiдставi уявлень дii, якi, певно, не мають жодноi однаковостi з об’ективно сущим, на грунтi нього все ж досягають успiхiв такоi обрахованостi, доцiльностi й точностi, що при пiзнаннi тих об’ективних вiдношень, хоч би якими були цi останнi самi по собi, вони не могли б бути бiльшими, тодi як iншi дii, а саме тi, що вiдбуваються у зв’язку з «хибними» уявленнями, виливаються у суцiльно реальнi шкоди для нас. І ми так само бачимо, що i тварини пiддаються оманам й виправним помилкам. Що ж тепер може означати «iстина», яка змiстовно дуже рiзна для них i нас, крiм того, зовсiм не збiгаеться з об’ективною дiйснiстю, а проте так певно веде до бажаних наслiдкiв дii, немовби цi останнi мали мiсце? Це, здаеться менi, можна пояснити тiльки завдяки такому припущенню. Вiдмiннiсть органiзацii вимагае того, що кожен вид для збереження себе i досягнення своiх суттевих життевих цiлей мусить практично поводити себе в особливий спосiб, що вiдрiзняеться вiд iнших. Чи мае дiя, що скеровуеться i визначаеться певним утворенням уявлення, кориснi наслiдки для дiевцiв – цього, отже, ще не можна вирiшити за змiстом такого уявлення, збiгаеться вiн чи нi з абсолютною об’ективнiстю. Радше це залежатиме едино вiд того, до якого успiху веде це уявлення як реальний процес в органiзмi, у взаемодii з рештою фiзично-психiчних сил та з огляду на особливi життевi потреби того органiзму. Якщо ми говоримо тепер про людину, мовляв, зберiгаючи життя й сприяючи життю вона дiе лише на пiдставi iстинних уявлень, а руйнiвно – на пiдставi хибних, то що555 iнше за своею сутнiстю повинна означати ця «iстина», яка для кожного надiленого свiдомiстю виду е змiстовно iншою i для жодного не постае вiдображенням речей самих по собi, нiж саме те уявлення, яке у зв’язку з усiею спецiальною органiзацiею, ii силами i потребами веде до корисних наслiдкiв? Початково вона не е корисною, позаяк вона iстинна, а навпаки: почесним титулом iстинного ми надiляемо тi уявлення, якi, дiевi в нас як сили або рухи, спонукають нас до корисноi поведiнки. Тому iснуе стiльки принципово вiдмiнних iстин, скiльки iснуе принципово вiдмiнних органiзацiй i життевих запитiв. Та чуттева картина, що становить iстину для комахи, вочевидь, не була б такою для орла; адже якраз та сама картина, на пiдставi якоi комаха доцiльно дiе у зв’язку своiх внутрiшнiх i зовнiшнiх обставин, схиляла б орла у зв’язку його обставин до цiлком безглуздих i згубних дiй. Цi пiзнання зовсiм не позбавленi нормативноi непохитностi: так, будь-яка iстота, що уявляе, володiе принципово встановленою «iстиною», яку ii уявлення може схоплювати чи хибити в окремому випадку; закон тяжiння залишаеться «iстинний» незалежно вiд того, пiзнаемо ми його чи нi – попри те, що вiн був би не iстинним для iстот з iншими просторовим утворенням, категорiями мислення, числовими системами. Для нас «iстинний» змiст уявлення мае своерiдну структуру, вiн хоча повнiстю i залежний вiд нашоi iстоти – бо рiзниться вiд iнакше влаштованоi iстоти, – проте повнiстю незалежний вiд своеi фiзичноi реалiзацii у своiй вартостi iстинностi [Wahrheitswert]. Коли данi, з одного боку, iстота з ii конституцiею та ii потребами, а, з iншого – об’ективне буття, то е iдеально встановленим, що555 е iстина для цiеi iстоти. Оскiльки ця iстина означае найсприятливiшi для iстоти уявлення, то, виходячи з них, вiдбуваеться певний вiдбiр серед психологiчних процесiв iстоти: кориснi фiксуються звичайними шляхами селекцii та утворюють у своiх сукупностi «iстинний» свiт уявлень. І насправдi ми не маемо жодного iншого остаточного критерiю для iстини певного уявлення про суще, крiм того, що з розпочатих у зв’язку з нею дiй випливають бажанi наслiдки. Звiсно, тiльки якщо через вказаний вiдбiр, тобто через культивування певних способiв уявлення, цi останнi на тривалий час усталилися як доцiльнi, то вони утворюють помiж собою царство теоретичного, яке вирiшуе на користь будь-якого нещодавно посталого уявлення згiдно з теперiшнiми внутрiшнiми критерiями про належнiсть або протилежнiсть до нього – саме так, як положення геометрii вибудовуються одне на одному згiдно з внутрiшньою строгою автономiею, тодi як самi аксiоми i методичнi норми, згiдно з якими взагалi можлива ця побудова i цiла ця сфера, не пiдлягають геометричному доказовi. Цiле геометрii, отже, значуще геть не в тому самому сенсi, в якому такими е ii одиничнi положення; тим часом як останнi довiднi в ii межах, одне через iнше, те цiле значуще лише через вiдношення до того, що лежить поза ii межами: до природи простору, до способу нашого споглядання, до неодмiнностi наших норм мислення. Хоча в такий спосiб нашi одиничнi пiзнання i можуть пiдтримувати одне одного, коли встановленi норми i факти перетворюються на докази для iнших, проте iх цiле мае свою значущiсть лише вiдносно до певних фiзично-психiчних органiзацiй, iхнiх умов життя та сприятливостi для iхнiх вчинкiв. Поняття iстини, як якогось вiдношення уявлень одне до одного, що не притаманне жодному з них у виглядi абсолютноi якостi, пiдтверджуеться, зрештою, i щодо одиничного предмета. Пiзнати предмет, констатуе Кант, означае: в розмаiтому його споглядання досягнути едностi. Із хаотичного матерiалу нашого уявлення свiту, безперервного плину вражень, ми виокремлюемо одиничнi [враження] як належнi одне одному, групуемо iх у едностi, якi ми тодi позначаемо як «предмети». Щойно сукупнiсть вражень, яку потрiбно зiбрати до едностi, ми дiйсно зосередили в таку еднiсть, то тим самим ми пiзнали предмет. Утiм що ж iнше може означати ця еднiсть, окрiм функцiонального сполучення, вказування-одне-на-одного i залежностi-одне-вiд-одного [Aufeinanderhinweisen und -angewiesensein] саме тих одиничних вражень i матерiалiв споглядання? Єднiсть елементiв все ж таки не е чимось поза самими елементами, а постае такою формою iхнього спiльного буття [Zusammenseins], що перебувае в них самих i репрезентована лише ними. Якщо предмет на кшталт цукру як такого я пiзнаю завдяки тому, що плиннi через мою свiдомiсть враження – бiлий, твердий, солодкий, кристалiчний тощо – я сполучаю у еднiсть, то це означае, що я уявляю цi змiсти споглядання як пов’язанi однi з одними, що за цих даних умов iснуе зв’язнiсть, тобто взаемодiя мiж ними, що один iз них наявний в цьому мiсцi й у цьому взаемозв’язку, позаяк мае мiсце iнший, i так обопiльно. Так само, як еднiсть соцiального тiла, або соцiальних тiл, як еднiсть означае тiльки взаемно здiйсненi сили притягання i зчеплення його iндивiдiв, суто динамiчне вiдношення мiж ними, так i еднiсть одиничного об’екта, в духовнiй реалiзацii якоi полягае його пiзнання, е нiчим iншим, як взаемодiею мiж елементами його споглядання. Навiть у тому, що називають «iстиною» мистецького твору, спiввiдношення його елементiв мiж собою може бути набагато значливiшим порiвняно з вiдношенням до його об’екта, нiж зазвичай усвiдомлюють собi це. Якщо не зважати на портрет, при якому проблема ускладнюеться через суто iндивiдуальний сюжет, то на пiдставi малих складових елементiв не сприйматимуть анi враження iстини, анi враження не-iстини творiв образотворчого i красномовного мистецтва, вони – тiею мiрою, якою вони iзольованi – перебувають iще потойбiч цiеi категорii; або з iншого погляду: митець свобiдний з огляду на початковi елементи, з яких далi формуеться мистецький твiр; тiльки коли вiн обрав певний характер, стиль, певний елемент кольорiв або форми, певний тон настрою, то цим самим наперед зумовлено зростання наступних частин. Тепер вони мусять сповнювати очiкування, якi були викликанi спочатку посталими елементами. Цi останнi можуть бути як завгодно фантастичними, довiльними, нереальними; щойно iх продовження вiдносяться до них гармонiйно, зв’язано, далi розвиваючи iх, цiле утворюватиме враження «внутрiшньоi iстини», байдуже, чи збiгаеться яка-небудь його окрема частина iз зовнiшньою для нього реальнiстю i тим самим задовольняе домагання «iстини» в звичайному i субстанцiйному сенсi, чи нi. Істина мистецького твору означае, що вiн як цiле виконуе обiцянку, дану нам його частиною нiби добровiльно – i то будь-якою довiльною частиною, бо саме взаемнiсть вiдповiдностi надае кожнiй окремiй частинi якостi iстини. Навiть в особливих нюансах мистецького iстина е, отже, вiдносним поняттям, вона реалiзуеться як спiввiдношення мiж собою елементiв мистецького твору, а не як жорстка однаковiсть мiж будь-яким iз них i зовнiшнiм йому об’ектом, що утворюе його абсолютну норму. Тож якщо пiзнання взагалi повинно означати: пiзнавати предмет в його «едностi», то це значить, як було сказано з iншого боку, пiзнавати його в його «необхiдностi». Обидва [формулювання] тiсно взаемопов’язанi. Необхiднiсть – це певне вiдношення, завдяки якому взаемна чужiсть двох елементiв перетворюеться на еднiсть, адже формула необхiдностi така: якщо е А, то е В; це необхiдне вiдношення означае, що А i В суть елементи певноi едностi буття або подii – причому «необхiдне вiдношення» означае вповнi едине, лише через мову розкладене i знову складене вiдношення. Вищезгадана еднiсть мистецького твору, вочевидь, точно така сама, як ця необхiднiсть; бо ж вона виникае внаслiдок того, що рiзнi елементи мистецького твору взаемно зумовлюють себе, один необхiдно мае мiсце, якщо даний iнший, i так обопiльно. І не тiльки серед пов’язаних у такий спосiб речей необхiднiсть постае явищем вiдношення, а й сама по собi та за своiм чистим поняттям. Справдi-бо, з обох найзагальнiших категорiй, з яких ми будуемо пiзнавальну картину свiту: iз буття i законiв, жодна окремо не мiстить необхiдностi. Те, що взагалi iснуе дiйснiсть, не стае необхiдним через жоден закон, жодному логiчному законовi чи законовi природи не суперечило б те, якби взагалi не було жодного iснування. І настiльки ж мало «необхiдно» те, що iснують закони природи; радше вони е самими лише фактами, як-от буття, i тiльки якщо вони iснують, пiдвладнi iм подii «необхiднi»; не може бути жодного закону природи, що мусять бути закони природи. Те, що ми називаемо необхiднiстю, мае мiсце лише мiж буттям i законами, воно становить форму iх спiввiдношення. Обидва вони суть самi лише принципово незалежнi одна вiд одноi дiйсностi: адже буття мислиме, не пiдпорядковуючись законам, i комплекс законiв був би значущим навiть у тому разi, якби не було жодного пiдвладного йому буття. Тiльки коли обидва вони мають мiсце, формоутворення буття дiстають необхiдностi, з якою або у формi якоi буття i закони виявляються елементами едностi, що безпосередньо не може бути схоплена нами: вона [необхiднiсть] е вiдношенням, яке зав’язуеться мiж буттям i законами, не будучи властивим жодному з них для самого себе, а опановуючи буття лише через те, що е закони, [i] будучи притаманне законам як iхнiй сенс i значення лише через те, що мае мiсце буття. Наближаючись до цiеi самоi мети з iншого боку, релятивiзм з огляду на принципи пiзнання можна сформулювати так: конститутивнi засади, що раз i назавжди виражають сутнiсть речей, переходять у регулятивнi, якi становлять лише точки перспективи [Augenpunkte] для поступу пiзнання. Якраз останнi та найвищi абстракцii, спрощення або узагальнення мислення мусять залишати догматичну претензiю завершувати пiзнання. Мiсце твердження «Речi поводять себе так i так» – у зв’язку з найбiльш крайнiми та найзагальнiшими поглядами – радше мае заступити твердження «Наше пiзнання мае поступувати так, немовби речi поводять себе так i так». Разом iз цим дана можливiсть дуже адекватно виразити спосiб i шлях нашого пiзнання, його дiйсне вiдношення до свiту. Множинностi наших сутнiсних сторiн, а також однобiчностi, що шукае виходу зi скрути будь-якого одиничного поняттевого вислову для нашого стосунку до речей, вiдповiдае та iз них виникае те, що жоден такий вислiв не задовольняе загалом i на тривалий час, а радше зазвичай iсторично знаходить свое доповнення протилежним твердженням; внаслiдок цього в незлiченнiй кiлькостi iндивiдiв утворюеться непевне коливання [Hin- und Herpendeln], суперечлива плутанина або неприязнь до всеохопних засад. Якщо ж конститутивнi твердження, що встановлюватимуть сутнiсть речей, перетворюються на евристичнi, що визначатимуть лише нашi пiзнавальнi шляхи через фiксацiю iдеальних цiльових точок [Zielpunkte], то це, вочевидь, дозволяе одночасну значущiсть протилежних принципiв; тепер, коли iхне значення полягае лише у шляхах до них, можна прямувати ними почергово, i при цьому все ж настiльки мало суперечити собi, наскiльки суперечать собi, скажiмо, з чергуванням iндуктивного i дедуктивного методу. Тiльки розчиненням догматичних непохитностей у живi, плиннi процеси пiзнання встановлюеться його дiйсна еднiсть, коли його остаточнi принципи стають практичними вже не у формi взаемного вилучення, а залежностi-одне-вiд-одного, взаемного само-викликання i само-доповнення. Так, наприклад, розвиток метафiзичноi картини свiту рухаеться мiж еднiстю i множиннiстю абсолютноi дiйсностi, що обгрунтовуе всi одиничнi явища. Наше мислення влаштовано таким чином, що мусить прагнути однiеi з них немов якогось остаточного завершення, однак не у змозi завершитися однiею з них. Тiльки коли всi вiдмiнностi й множинностi речей замиренi в однiй сукупностi [Inbegriff], iнтелектуально-почуттевий потяг до едностi знаходить свое заспокоення. Проте щойно досягнута ця еднiсть, як-от у субстанцii Спiнози, виявляеться, що з нею нiчого не можна зробити для розумiння свiту, вона потребуе принаймнi другого принципу, аби стати плiдною. Монiзм пiдштовхуе поза своi межi до дуалiзму або плюралiзму, але пiсля його покладання знову починае впливати потреба в едностi; отже розвиток фiлософii, як i розвиток iндивiдуального мислення, спрямовуеться вiд множинностi до едностi та вiд едностi до множинностi. Історiя мислення показуе марнiсть бажання здобути одну з цих позицiй як остаточну; структура нашого розуму в його ставленнi до об’екта радше вимагае рiвноправностi iх обох i досягае ii, формуючи монiстичну вимогу в такий принцип: будь-яку множиннiсть унiфiковувати, наскiльки це можливо, тобто так, немовби ми повиннi закiнчувати абсолютним монiзмом; а плюралiстична вимога така: не зупинятися на жоднiй едностi, а кожну дослiджувати щодо ще простiших елементiв i пар сил, що ii породжують, тобто так, немовби кiнцевий результат повинен бути плюралiстичним. – Так само стоять справи, якщо простежити плюралiзм у його якiсному значеннi: в iндивiдуальнiй диференцiйованостi речей i призначень [Schicksale], iх виокремленнi згiдно з сутнiстю i вартiстю. Мiж цим виокремленням i сполучнiстю наших моментiв iснування коливаеться наше найбiльш iнтимне вiдчуття життя: комусь життя здаеться стерпним тiльки так, що люди насолоджуються його щастям i його апогеями в чистому вiдокремленнi вiд усякого страждання i всякоi нудьги, принаймнi вони утримують цi вбогi моменти вiд будь-якого контакту з тим, що мiститься серед них або навпроти них. А потiм комусь знову здаеться величчю, ба властивим завданням, вiдчувати втiху i страждання, силу i слабкiсть, чесноту i грiх як одну еднiсть життя, одне постае умовою iншого, кожне освячуе i стае освяченим. У своiй чистiй спiвмiрностi принципам цi протилежнi тенденцii рiдко усвiдомлюються; проте в зародках, цiлях, фрагментарних дiях вони безперестанно визначають нашi настанови щодо життя. Навiть якщо певний характер видаеться цiлком зорiентованим на одне з цих спрямувань, воно все-таки постiйно перехрещуеться з iншим, у виглядi вiдхилення, тла, спокуси. Протилежнiсть мiж iндивiдуалiзацiею й унiфiкацiею життевих змiстiв роздiляе не людей мiж собою, а людину – хоча ii особистiсно-внутрiшня форма, вочевидь, розвиваеться у взаемодii з ii соцiальною формою, що перемiщаеться мiж iндивiдуалiстичним принципом i принципом соцiалiзацii. Суттеве тут становить не змiшання життя iз обох цих спрямувань, а iхню залежнiсть-одне-вiд-одного у формi евристики. Здаеться, немовби наше життя виконуе якусь едину основну функцiю або полягае в нiй, яку ми не схоплюемо в ii едностi, а мусимо розкладати на аналiз i синтез, якi утворюють найзагальнiшу форму навiть тiеi протилежностi та взаемодiя яких немов заднiм числом вiдновлюе еднiсть життя. Але оскiльки одиничне в своему виокремленнi i для-себе-буттi домагаеться абсолютного права на нас та в нас, i еднiсть, яка збирае в собi всяке одиничне, висувае якраз саме цю безкомпромiсну вимогу, то виникае суперечнiсть, при якiй життя, звiсно, досить часто зазнае страждання i яка перетворюеться на логiчну суперечнiсть через те, що кожна зi сторiн для своеi стiйкостi припускае iншу: жодна з них не мала б предметно мислимого сенсу або психiчного iнтересу, якби iй не протистояла iнша немов ii «протилежний жереб». Так виникае тут – i так само в незлiченних iнших парах протилежностi – своерiдна труднiсть: безумовне зумовлюеться, i то через iнше безумовне, яке зi свого боку знову залежить вiд того першого. Те, що в такий спосiб вiдчуте як абсолютне все-таки е вiдносним, менi здаеться, не дозволяе жодного iншого принципового розв’язку, крiм того, що абсолютне означае певний шлях, напрям якого, продовжуючись у нескiнченне, залишаеться встановленим, байдуже, наскiльки довгим е скiнченний вiдтинок, з огляду на який фактично проходиться той шлях. Рух у рамцях будь-якого вiдрiзку, доки вiн саме тривае, пробiгае так, немовби вiн повинен завершуватися абсолютним кiнцевим пунктом, що мiститься в нескiнченному, i цей сенс напряму залишаеться тим, чим вiн е, навiть якщо рух з якоiсь точки змiнюе лiнiю напряму, що пiдлягае тiй самiй нормi. У цiй формi залежностi-одного-вiд-iншого спрямувань думки трапляються як загальнi, так i спецiальнi пiзнавальнi комплекси. Якщо розумiння сучасностi шукають з полiтичного, соцiального, релiгiйного або iнших поглядiв культури, то його можна здобути лише iсторичним шляхом, отже, через пiзнання i розумiння минувшини. Проте сама ця минувшина, вiд якоi до нас дiйшли тiльки фрагменти, мовчазнi свiдчення та бiльш або менш недостовiрнi повiдомлення й традицii, улягае нашому тлумаченню i живе для нас тiльки-но з досвiдiв безпосередньоi сучасностi. Хоч би скiльки було потрiбно для цього перетворень i якiсних змiн, у кожному разi сучаснiсть, яка е для нас неодмiнним ключем для минувшини, зрозумiла лише завдяки iй самiй, а минувшина, зрозумiти яку нам дозволяе винятково сучаснiсть, узагалi не приступна без поглядiв i чуйностей [F?hlbarkeiten] саме цiеi сучасностi. Всi iсторичнi образи витворюються в цiй взаемностi елементiв тлумачення, жоден з яких не дае заспокоiтися iншому: завершальну збагненнiсть перенесено в нескiнченнiсть, бо кожна досягнута в одному з рядiв точка для ii розумiння нами вказуе на iншi. Схожим чином стоять справи з психологiчним пiзнанням. Кожна людина, що протистоiть нам, для безпосереднього досвiду становить лиш автомат, який витворюе звуки i жестикулюе; те, що за цiею сприйманiстю [Wahrnehmbarkeit] приховуеться душа i якими е процеси в нiй – це ми можемо розкрити лише цiлком за аналогiею з нашим власним нутром [Innern], яке е едина, безпосередньо вiдома нам душевна сутнiсть. З iншого боку, знання «Я» збiльшуеться тiльки в знаннi iнших, ба фундаментальне розчленування «Я» на спостережливу i спостережну частину здiйснюеться лише за аналогiею спiввiдношення мiж «Я» й iншими особистостями. Отже, якраз саме це знання мусить орiентуватися на сутностi поза нами, яких ми можемо тлумачити тiльки за допомогою психiчного пiзнання нас самих. Таким чином, знання про психiчнi речi являе собою мiнливу взаемодiю мiж «Я» i «Ти», кожне саме вiд себе вказуе на iншого – немов постiйне вимiнювання i обмiнювання елементiв один на одного, в якому iстина витворюеться не менше, нiж господарська вартiсть. І, зрештою, прямуючи ще далi: новочасний iдеалiзм виводить свiт iз «Я», душа, згiдно зi своiми рецептивностями i продуктивними силами формування, створюе свiт – единий, про який ми можемо говорити i який для нас реальний. З iншого боку, цей свiт все-таки е джерелом душi. Із вогняного клубка речовини, у виглядi якого ми можемо мислити собi попереднiй стан Землi й який не допускав нiякого життя, поступовий розвиток привiв до можливостi живих iстот, i вони, спершу ще суто матерiальнi й бездушнi, зрештою, витворили, хоча i невiдомими шляхами, душу. Якщо ми мислимо iсторично, то душа, з усiма ii формами i змiстами, постае продуктом свiту – саме цього свiту, який усе-таки (позаяк вiн е уявленим свiтом) водночас е продуктом душi. Якщо обидвi цi генетичнi можливостi фiксуються в жорсткiй поняттевостi, то з них випливае жахлива суперечнiсть. Однак iнакше буде, якщо кожна важить за евристичний принцип, що перебувае з iншою у вiдношеннi взаемодii та взаемного чергування. Нiщо не заважае спробi виводити будь-який довiльний даний стан свiту з психiчних умов, якi спродукували його як змiст уявлення; але так само нiщо не стоiть на завадi наступнiй спробi зводити цi умови до космiчних, iсторичних, соцiальних фактiв, з яких могла виникнути надiлена цими силами й формами душа; образ тих зовнiшнiх для душi фактiв зi свого боку знову може бути виведений iз суб’ективних припущень природничо-наукового й iсторичного пiзнання, а цi знов-таки iз об’ективних умов iхньоi генези, i так до необмеженого. Звичайно, пiзнання нiколи не розгортаеться в цiй чистiй схемi, а обидва напрями змiшуються цiлком фрагментарно, уривчасто, випадково; проте iхню принципову суперечнiсть усувае перетворення обох iх на евристичнi принципи, завдяки яким iхня взаемна протидiя розчиняеться у взаемодii, а iхне взаемне заперечення – у нескiнченному процесi дiяльностi цiеi взаемодii. Я наведу тут тiльки два приклади, один дуже спецiальний, другий дуже загальний, в яких вiдноснiсть, тобто та взаемнiсть, в якiй пiзнавальним нормам надаеться iхнього значення, бiльш визначено розповсюджуеться у форму послiдовностi, змiнювання [Alternierung]. Змiстовна сполучнiсть понять i глибоко закладених елементiв картини свiту часто виявляеться саме таким ритмом взаемного в часi чергування. Так у межах економiчноi науки можна розумiти спiввiдношення мiж iсторичним i спрямованим на загальнi закони методом. Звiсно, будь-який господарський процес може бути виведений у зрозумiлий спосiб лише з особливого iсторично-психологiчного збiгу обставин. Щоправда, таке виведення завжди вiдбуваеться за передумови певних, закономiрних взаемозв’язкiв; якби над одиничним випадком ми не поклали в основу загальнi спiввiдношення, безперервнi спонуки, регулярнi ряди дiй, то зовсiм не могло б бути жодного iсторичного виведення, а радше цiле розпалося б на хаос атомiзованих випадкiв. Звичайно, далi можна допустити, що тi загальнi закономiрностi, якi уможливлюють пов’язування мiж наявним станом або подiею i його умовами, також зi свого боку залежать вiд вищих законiв, так що самих iх е змога визнавати як лиш iсторичнi комбiнацii; вiддаленi в часi минулi подii й сили надали речам довкола нас i в нас таких форм, якi, видаючись тепер загально i надiсторично чинними, формують випадковi елементи пiзнiшого часу до iх особливих явищ. Отже, тодi як обидва цi методи, що догматично встановленi й кожен з яких окремо претендуе на об’ективну iстину, потрапляють у непримиренний конфлiкт i взаемну негацiю, органiчне сплетiння [Ineinander] для них стае можливим у формi змiнювання: кожен перетворюеться на евристичний принцип, тобто вiд кожного вимагаеться, щоб у будь-якому пунктi свого застосування вiн шукав свого обгрунтування з вищоi iнстанцii в iншому. Не iнакше стоять справи iз самою найзагальнiшою протилежнiстю в рамцях нашого пiзнання: протилежнiстю мiж Apriori та досвiдом. Те, що всякий досвiд окрiм його чуттево-рецептивних елементiв мусить виявляти певнi форми, якi властивi душi та завдяки яким вона взагалi формуе те дане у виглядi пiзнання – це ми знаемо з часiв Канта. Тому це нами немов привнесене Apriori мусить мати абсолютну значущiсть для всiх можливих пiзнань i позбавлене будь-якоi змiни й будь-якоi виправностi досвiду, як чуттево й випадково виниклого. Однак такiй упевненостi, що мусять бути норми такого рiзновиду, не вiдповiдае настiльки ж велика впевненiсть, якими саме вони е. Багато з того, що якийсь час вважали за a priori, пiзнiше було визнано як емпiричне й iсторичне утворення. Тож якщо, з одного боку, стосовно всякого наявного явища завдання полягае в тому, щоб шукати в ньому понад його чуттево даний змiст постiйнi апрiорнi норми, якими воно оформлено, – то поряд iз цим iснуе максима: стосовно кожного одиничного Apriori (проте в жодному разi не щодо Apriori взагалi!) спробувати вiдшукати генетичне зведення до досвiду. Це взаемодiюче пiдтримування i ця залежнiсть-одне-вiд-одного методiв е чимось цiлком iншим, нiж дешева компромiсна мудрiсть змiшання i половинчастостi принципiв, при якiй втрата одного зазвичай буде завжди бiльшою, нiж здобуток iншого; радше тут iдеться про те, щоб у кожнiй сторонi пари протилежностi вiдкрити якусь дiевiсть, яка не мае бути обмежена. І хоча кожен iз цих методiв завжди залишаеться чимось суб’ективним, через ту вiдноснiсть iх застосування вони, здаеться, все ж вiдповiдно виражають саме об’ективне значення речей. Тим самим вони долучаються до загального принципу, який скеровував нашi дослiдження про вартiсть: елементи, кожен з яких змiстовно е суб’ективний, у формi свого взаемного вiдношення можуть набувати або репрезентувати те, що ми називаемо об’ективнiстю. Так, вище ми вже бачили, як самi лише емпiричнi вiдчуття [Sinnesempfindungen] через те, що вони зчiплюються одне з одним, позначають або створюють для нас предмет. Так, особистiсть – настiльки стале утворення, що йому приписували якусь особливу субстанцiю душi – принаймнi для емпiричноi психологii постае через взаемнi асоцiацii й апперцепцii, якi вiдбуваються мiж одиничними уявленнями; цi перебiжнi й суб’ективнi процеси в силу своiх взаемовiдношень, що не мiстяться в жодному з них окремо, витворюють особистiсть як об’ективний елемент теоретичного i практичного свiту. Так виникае об’ективне право, коли суб’ективнi iнтереси й сили одиничних людей урiвноважують себе, взаемно визначають свое мiсце та свою мiру, шляхом обмiну домаганнями й обмеженнями набувають об’ективноi форми балансування i справедливостi. Таким чином iз одиничних бажань суб’ектiв викристалiзувалася об’ективна господарська вартiсть, позаяк у наявностi була форма рiвностi й обмiну, i цi вiдношення могли мати таку об’ективнiсть [Sachlichkeit] i надсуб’ективнiсть, якоi бракувала тим елементам як одиничним. Тож тi методи пiзнання, мабуть, будуть лише суб’ективними й евристичними; але через те, що кожен знаходить свое доповнення в iншому i саме завдяки йому знаходить свою легiтимацiю, вони наближаються – хоча i в нескiнченному процесi взаемного виникання – до iдеалу об’ективноi iстини. Отже, вiдношення уявлень, що означае iстину, здiйснюеться або як розбудова в нескiнченне, оскiльки при принципово допущеному заснуваннi пiзнання на вже не вiдносних iстинах самi ми нiколи не можемо знати, чи дiйсно дiйшли до цiеi об’ективно [sachlich] остаточноi iнстанцii, тож, iз кожноi досягнутоi iнстанцii знову робиться вказiвка на шлях до ще загальнiшоi i глибшоi; або iстина полягае у вiдношеннi взаемностi в рамцях якраз того самого комплексу уявлень та ii довiднiсть взаемна. Проте обидва цi порухи думки пов’язанi своерiдним подiлом функцiй. Неодмiнним видаеться розглядати наше духовне буття [Dasein] в двох категорiях, що доповнюють одна одну: згiдно з його змiстом i згiдно з процесом, що як подiя свiдомостi тримае або здiйснюе цей змiст. Структура цих категорiй надзвичайно рiзна. Психiчний процес ми маемо уявляти в образi неперервного плину, йому не вiдомi непорушнi зупинки, а постiйно, мов у органiчному зростаннi, один душевний стан переливаеться в наступний. У зовсiм iншому аспектi виявляються змiсти, що абстрагованi з такого процесу та полягають в iдеальнiй самостiйностi: як певний комплекс, як якась ступенева будова, система одиничних понять або положень, один змiст рiшуче вирiзняеться на тлi iншого; логiчно опосередкувальний член мiж двома змiстами хоча i зменшуе розмiр вiдстанi, однак не ii перервнiсть – немов щаблi драбини чiтко вiддiляються один вiд одного i цим все ж надають засiб для неперервного руху тiла по ним. Якщо ж мислення в своiх найзагальнiших пiдвалинах i розглянуте як цiле, здавалося, рухаеться по колу, оскiльки воно мусить «пiдтримувати себе завдяки власному ширянню» i не мае жодноi ?o? ???[8 - Точка опертя (грец.).], яка надавала б йому пiдпори поза ним, – то цим позначено спiввiдношення мiж змiстами мислення. Цi останнi взаемно становлять якесь пiдгрунтя, так що кожен одержуе вiд iншого свiй сенс i вiдтiнок, вони, утворюючи пари протилежностей, що вилучають себе, все-таки взаемно вимагають один одного для створення досяжноi нам картини свiту, кожен зi змiстiв, через цiлий ланцюг пiзнаванного, перетворюеться на довiд iншого. Натомiсть процес, в якому це спiввiдношення психологiчно реалiзуеться, додержуеться неперервного, прямолiнiйного перебiгу часу, за своiм власним i внутрiшнiм сенсом вiн прямуе в нескiнченне, хоча смерть iндивiдуума i скiнчае його шлях. На обидвi тi форми, якi роблять примарним пiзнання окремо, однак якраз уможливлюють у цiлому, подiляються обидвi цi категорii, пiд якi його пiдводить наша рефлексiя: пiзнання розгортаеться за схемою regressus in infinitum[9 - Рух назад у нескiнченнiсть (лат.).], нескiнченноi неперервностi, у безмежнiсть, яка в кожну дану мить все-таки е обмеженiстю – тодi як його змiсти виявляють iншу нескiнченнiсть: нескiнченнiсть кола, де кожна точка становить початок i кiнець та всi частини взаемно зумовлюють одна одну. Той факт, що взаемнiсть потвердження на дiлi [Gegenseitigkeit des Bewahrheitens] зазвичай приховуеться вiд погляду, стаеться з тiеi самоi пiдстави, з якоi безпосередньо не помiчаеться i взаемнiсть тяжiння. Справдi, оскiльки в будь-яку дану мить величезна множина наших уявлень приймаеться поза всяким сумнiвом i дослiдження на iстиннiсть у цю мить зазвичай стосуеться лише одного одиничного уявлення, то рiшення про саме цю iстиннiсть ухвалюеться згiдно з гармонiею або суперечнiстю з уже наявним, припущеним як вiрогiдний сукупним комплексом наших уявлень – тодi як iншим разом яке-небудь уявлення iз цього комплексу може ставати сумнiвним, i уявлення, що тепер мае бути перевiреним, може належати бiльшостi, яка вирiшуе про нього. Надзвичайна кiлькiсна невiдповiднiсть мiж актуально саме сумнiвною i такою, що вважаеться актуально вiрогiдною масою уявлень, тут так само приховуе вiдношення взаемностi, як i схожу невiдповiднiсть спричинювало те, що тривалий час помiчали тiльки силу тяжiння Землi для яблука, але не таку силу тяжiння яблука для Землi. І так само, як унаслiдок цього певне тiло, здавалося, мае тяжiння як свою самостiйну якiсть, бо лише воно могло бути констатовано однiею стороною спiввiдношення, так й iстина може вважатися властивою одиничним уявленням самою по собi i для себе визначенiстю, бо взаемнiсть у зумовленостi елементiв, у якiй полягае iстина, взагалi стае непомiтною при зменшувальнiй величинi одиничного порiвняно з масою (у даний момент не сумнiвних) уявлень. – «Вiдноснiсть iстини» у тому сенсi, мовляв, усе наше знання уривчасте i жодне не таке, що не пiдлягае вдосконаленню, часто виголошують iз такою виразнiстю, яка перебувае у своерiднiй невiдповiдностi з ii всебiчною безперечнiстю. Те, що ми тут розумiемо пiд тим поняттям, вочевидь, е чимось цiлком iнакшим: вiдноснiсть – це не послабне додаткове визначення до, врештi, самостiйного поняття iстини, а становить сутнiсть самоi iстини, е тим способом, у який уявлення перетворюються на iстини, так само, як i вона е тим способом, у який об’екти бажання перетворюються на вартостi. Вона не означае, на кшталт того тривiального застосування, якогось вiдбирання в iстини, вiд якоi, власне, можна було б очiкувати чогось бiльшого згiдно з ii поняттям, а якраз навпаки, позитивне виповнення i значущiсть ii поняття. Там iстина значуща, попри те, що вона вiдносна, тут же вона значуща саме через те, що вона така. Великi теоретико-пiзнавальнi принципи скрiзь страждають на ту складнiсть, що вони, наскiльки самi вони е вже пiзнаннями, мусять пiдпорядковувати свiй власний змiст судженню, яке вони виказують про пiзнання взагалi, i при цьому або стають порожнiми, або усувають самих себе. Догматизм може засновувати надiйнiсть пiзнання на певному критерii мов на якiйсь скелi, однак на чому тримаеться ця скеля? Те, що пiзнання взагалi придатне до надiйностi, слiд уже припустити, щоб виводити цю придатнiсть iз того критерiю. Твердження про надiйнiсть пiзнання мае за свое припущення надiйнiсть пiзнання. Цiлком вiдповiдно, мабуть, скептицизм висувае ненадiйнiсть i ймовiрнiсть помилки будь-якого пiзнання в iх принциповiй неспростовностi або навiть стверджуе неможливiсть iстини, внутрiшню суперечнiсть ii поняття: цьому результатовi мислення про мислення слiд пiдпорядкувати також його, саме скептичне мислення. Тут дiйсно дане згубне коло: якщо все пiзнання оманливе, то таким е i сам скептицизм, чим вiн у такому разi усувае самого себе. Зрештою, критицизм виводить будь-яку об’ективнiсть, усяку суттеву форму пiзнавальних змiстiв iз умов досвiду: те, що сам досвiд е чимось чинним, вiн не може довести. Здiйснювана ним критика всього трансцендентного i трансцендентального тримаеться на тому припущеннi, проти якого не може спрямовуватися подiбне критичне питання, не позбавляючи самого критицизму грунту пiд ногами. Тож принципам пiзнання тут, здаеться, загрожуе типова небезпека. Коли пiзнання перевiряе самого себе, воно стае суддею у власнiй справi, воно потребуе якоiсь позицii потойбiч самого себе та стоiть перед вибором: або свое самопiзнання звiльняти вiд необхiдностi перевiрки чи нормування, якi воно накладае на всi iншi пiзнавальнi змiсти, i тим самим залишати за спиною привiд для нападiв – або пiдпорядковувати самого себе цим законам, а сам процес – тим результатам, до яких сам вiн тiльки й провадив, тим самим уникаючи руйнувального циркулярного висновку, як це найяскравiше виявило самознищення скептицизму. Єдино лише релятивiстичний принцип пiзнання не вимагае для самого себе жодного винятку iз самого себе: вiн не руйнуеться через те, що сам вiн чинний лише вiдносно. Адже навiть якщо вiн – iсторично, предметно, психологiчно – чинний лише в змiнюваннi й балансуваннi з iншими, абсолютистськими i субстанцiалiстськими [принципами], то саме це вiдношення до його власноi протилежностi саме ж релятивiстське. Евристика, що являе собою тiльки наслiдок або застосування релятивiстського принципу до категорiй пiзнання, може вiдмовитися вiд нього без будь-якоi суперечностi з тим, що сама вона е евристичним принципом. Питання про пiдставу принципу, яке не включене в царину самого принципу, не буде згубним для релятивiзму, бо вiн цю пiдставу вiдсувае в нескiнченне, тобто всяке абсолютне, яке на позiр являе себе, вiн прагне розчинити в певному вiдношеннi, а з абсолютним, яке постае пiдставою цього нового вiдношення, знову поводить себе так само – процес, якому за своею сутнiстю не вiдомий жоден стан спокою i евристика якого усувае альтернативи: заперечувати абсолютне чи визнавати його. Адже все одно, чи висловлять це так: мае мiсце певне абсолютне, проте його можна схопити лише в нескiнченному процесi; чи так: мають мiсце лише вiдношення, але вони можуть заступити абсолютне тiльки в нескiнченному процесi. Релятивiзм здатен робити радикальну поступку, що дух, звiсно, може ставити себе потойбiч самого себе. В тих принципах, що зупиняються лише на однiй думцi й тим самим виключають вiдношення в його нескiнченнiй плiдностi, з’являеться самосуперечнiсть: дух повинен судити про самого себе, вiн або сам був пiдвладним своему остаточному присуду, або уникнув його, й обидва вони однаковою мiрою викорiнюють свою чиннiсть. Утiм релятивiзм одразу визнае: над кожним виказаним нами судженням стоiть якесь вище судження, що вирiшуе, чи правильне те перше; але це друге, утворена нами вiдносно нас самих логiчна iнстанцiя, саме знову потребуе (розглянуте як психологiчний процес) легiтимацii через якесь вище судження, в якому повторюеться той самий процес – нехай вiн продовжуеться у нескiнченне, нехай так, що змiнилася легiтимацiя мiж двома змiстами судження або що один i той самий змiст один раз функцiонував як психiчна дiйснiсть, а iнший раз як логiчна iнстанцiя. Одначе цей погляд i щодо iнших принципiв пiзнання усувае небезпеку самозаперечення, на яку iх наражае пiдпорядкування iх самим собi. Так само не слушно, що коли скептицизм заперечуе можливiсть iстини, сама ця гадка мусить бути неiстинною, як i те, що песимiстична думка про ницiсть всього дiйсного перетворюе сам песимiзм на ницу теорiю. Справдi-бо, фундаментальна здатнiсть нашого духу полягае в тому, щоб оцiнювати самого себе, ставити свiй власний закон над самим собою. Це е нiчим iншим, як вираженням або розширенням початкового факту [Urtatsache] самосвiдомостi. Наша душа мае не субстанцiйну еднiсть, а лише ту еднiсть, яка випливае iз взаемодii суб’екта й об’екта, на яку вона подiляе саму себе. Це не випадкова форма духу, що могла б бути й iнакшою, не змiнюючи нашоi сутi, а його вирiшальна сутнiсна форма. Мати дух означае нiщо iнше, як могти здiйсняти це внутрiшне вiдмежування, перетворювати самого себе на об’ект, мати змогу знати самого себе. Те, що немае «жодного суб’екта без об’екта i жодного об’екта без суб’екта», передусiм здiйснюеться в самiй душi, вона як знаюча [die wissende] пiдноситься над самою собою, такою, що вже знае [die gewu?te], i тодi, коли вона знову знае це знання самоi себе, ii життя принципово пробiгае в progressus in infinitum[10 - Поступ у нескiнченне (лат.).], чия вiдповiдно актуальна форма, нiби його перерiз, являе собою рух по колу: психiчний суб’ект знае себе як об’ект, а об’ект як суб’ект. Тодi як релятивiзм як принцип пiзнання прямо вiд початку засвiдчуе себе разом iз пiдпорядкуванням самому собi, яке стае згубним для стiлькох абсолютистських принципiв, вiн тiльки найчистiше виражае те, що вiн виконуе i для тих iнших принципiв: легiтимацiю духу судити про самого себе, однак щоб результат цього процесу судження, хоч би яким вiн вийшов, не робив примарним сам процес. Адже це ставлення-себе-потойбiч-самого-себе [Sich-jenseits-seiner-selbst-Stellen] тепер виявляеться грунтом усякого духу, вiн водночас е суб’ект i об’ект, i тiльки якщо нескiнченний у собi процес знання-самого-себе, оцiнки-самого-себе перериваеться на якому-небудь членi i цей останнiй мов абсолютний протиставляеться всiм iншим, на самосуперечнiсть перетворюеться те, що пiзнання, яке в певний спосiб оцiнюе себе, водночас вимагае для себе – аби могти виказувати це судження – якогось винятку зi змiсту цього судження. Релятивiстичний погляд неодноразово сприймали як применшення вартостi, достовiрностi й значливостi речей, причому не звертаеться увага на те, що лише наiвне дотримання якогось абсолютного, яке i поставлено саме пiд питання, могло вказати це мiсце релятивному. В дiйсностi справи стоять радше навпаки: через продовжене у нескiнченне розчинення у взаемодiях будь-якого непорушного для-себе-буття ми взагалi тiльки й наближаемося до тiеi функцiональноi едностi всiх елементiв свiту, в якiй значливiсть кожного елемента осяюе промiнням кожен iнший. Тому релятивiзм ближчий навiть до своеi крайньоi протилежностi, до спiнозизму з його всеохопною substantia sive Deus[11 - Субстанцiя, або Бог (лат.).], нiж це можна було б припустити. Це абсолютне, що не мае жодного iншого змiсту, крiм загального поняття буття взагалi, отже, включае в свою еднiсть все, що взагалi е. Одиничнi речi, звiсно, бiльше не можуть мати жодного буття для себе, якщо все буття згiдно зi своею реальнiстю так само вже унiфiковано в тiй божественнiй субстанцii, як воно утворюе еднiсть згiдно зi своiм абстрактним поняттям, а саме як суще взагалi. Всi сингулярнi сталостi й субстанцiальностi, всi абсолютностi другого порядку тепер настiльки повно розчинилися в тiй субстанцii, що можна прямо сказати: в такому монiзмi, як спiнозiвський, цiлком усi змiсти картини свiту перетворилися на вiдносностi. Всеохопна субстанцiя, абсолютне, що едино лише зосталося, тепер може залишатися поза увагою, змiстовно не змiнюючи дiйсностей, – експропрiаторку експропрiюють, як Маркс описав формально такий самий процес, – i фактично зостаеться релятивiстична розчиненiсть речей у вiдношеннях i процесах. Зумовленiсть речей, яку конституюе релятивiзм як iхню сутнiсть, лише для поверхового погляду або при не достатньо радикальному продумуваннi релятивiзму може здаватися такою, що вилучае думку про нескiнченностi. Радше слушним е протилежне. Бо конкретна нескiнченнiсть видаеться менi мислимою тiльки двома шляхами. По-перше, як висхiдний або схiдний ряд, в якому кожен член залежить вiд iншого i робить залежним вiд себе третього: це, мабуть, вiдбуваеться стосовно до просторового розташування, до каузальноi передачi енергii, до часовоi послiдовностi, до логiчного виведення. Те, що розширюе цю форму ряду, пропонуе нам, по-друге, взаемодiя в стисненiй формi, що повертаеться до себе. Якщо певна дiя, яку справляе один елемент на iншого, стае для останнього причиною, вiдбиваючись на тому першому якоюсь дiею, яка, проте, вiддана так, що зi свого боку знову перетворюеться на причину певноi зворотноi дii, i гра розпочинаеться наново: то цим дана схема дiйсноi нескiнченностi активностi. Тут наявна iманентна безмежнiсть, порiвнювана з безмежнiстю кола; бо i вона виникае лишень у повнiй взаемностi, з якою кожен його вiдрiзок визначае кожному iншому його мiсце – на вiдмiну вiд iнших лiнiй, що повертаються до себе, кожна точка яких не зазнае такоi самоi взаемодiючоi визначеностi вiд усiх iманентних сторiн. Там, де нескiнченнiсть упроваджуеться в субстанцiю або постае у виглядi мiри абсолютного, вона залишаеться все ще надзвичайно скiнченною. Якраз тiльки зумовленiсть будь-якого змiсту буття [Dasein] iншим змiстом, який так само зумовлений – нехай якимось третiм, в якому повторюеться те саме, нехай тим першим, з яким вiн переплiтаеться у взаемодii – скасовуе скiнченнiсть буття. Тож, цього, можливо, достатньо у виглядi вказiвки на ту фiлософську позицiю, в якiй багатоманiтнiсть речей може набувати певноi остаточноi едностi розгляду, i ця остання впорядковуе в найширший взаемозв’язок вище дане тлумачення господарськоi вартостi. Через те, що основна риса всякого пiзнаваного iснування, залежнiсть-одного-вiд-iншого i взаемодiя всього iснуючого, приймае в себе економiчну вартiсть i надае ii матерii цього життевого принципу, тiльки тепер стае зрозумiлою внутрiшня сутнiсть грошей. Адже в них знайшла свое найчистiше вираження i апогей вартiсть речей, зрозумiла як iхня господарська взаемодiя. Хоч би яким було – в жодному разi не безсумнiвно встановлене – iсторичне походження грошей, у кожному разi з самого початку певно те, що вони не могли раптово увiйти в господарство як готовий елемент, що репрезентуе iх чисте поняття, а розвивалися лише iз наперед iснуючих вартостей, i то таким чином, що грошова якiсть, властива якою-небудь мiрою кожному взагалi обмiнному об’ектовi, в бiльшiй мiрi виявилася в певному одиничному об’ектi, i вiн виконував функцiю грошей спочатку так би мовити ще в особистому союзi зi своiм попереднiм значенням вартостi. Чи розiрвали або чи можуть розiрвати грошi повнiстю цей генетичний зв’язок iз вартiстю, яка не е грiшми, ми маемо дослiдити в наступнiй главi. В кожному разi нескiнченнi помилки спричинювало те, що сутнiсть i значення грошей поняттево не були вiдокремленi вiд визначеностей тих вартостей, в яких вони сформувалися як пiдвищення iхньоi якостi. Проте спершу ми розглянемо грошi тут без уваги до того матерiалу, що е iхнiм субстанцiйним носiем; адже певнi властивостi, якi за його допомогою приедналися до них, залучають грошi в ту сферу благ, якiй вони протипоставленi як грошi. Вже на перший погляд грошi утворюють нiби якусь сторону, а сукупнiсть оплачених ними благ – iншу сторону, тож якщо йдеться про iхню чисту сутнiсть, iх дiйсно треба розглядати суто як грошi та вiдокремлювати вiд усiх другорядних для них визначень, якi знов-таки злагоджують iх iз цiею стороною, що протистоiть iм. У цьому сенсi знаходять визначення грошей як «абстрактноi майновоi вартостi» [Verm?genswert]; як зримий предмет вони е тiлом, в яке вбралася господарська вартiсть, абстрагована вiд самих вартiсних предметiв; воно порiвнюване зi звуком слова, який хоча i е акустично-фiзiологiчною подiею, але все свое значення для нас мае лиш у внутрiшньому уявленнi, яке вiн пiдтримуе або символiзуе. Якщо ж господарська вартiсть об’ектiв полягае у взаемному вiдношеннi, в яке вони (як обмiннi) вступають, то грошi, отже, являють собою досягнуте самостiйностi вираження цього вiдношення; вони суть репрезентацiя абстрактноi майновоi вартостi, бо iз господарського вiдношення, тобто iз взаемозамiнностi предметiв, диференцiюеться факт цього вiдношення i на вiдмiну вiд тих предметiв набувае поняттевого – та зi свого боку пов’язаного зi зримим символом – iснування. Це становить особливе здiйснення того, що спiльне для предметiв як господарських предметiв – у дусi схоластики його можна було б позначити i як universalia ante rem, i як in re, i як post rem[12 - Загальнi поняття перед рiччю, в речi, пiсля речi (лат.).], – а тому загальна потреба людського життя не виявляе себе так повно в жодному зовнiшньому символi, як у постiйнiй потребi грошей, що гнiтить бiльшiсть людей. Грошова цiна [Geldpreis] певного товару означае мiру взаемозамiнностi, яка iснуе мiж ним i сукупнiстю решти товарiв. Якщо грошi сприймають у тому чистому сенсi, який не залежить вiд всiх наслiдкiв iхньоi конкретноi репрезентацii, то змiна грошовоi цiни означае, що змiнюеться вiдношення обмiну мiж одиничним товаром i сукупнiстю решти товарiв. Якщо величина товару А пiдвищуе свою цiну з однiеi марки до двох, тодi як усi iншi товари B C D E зберiгають свою цiну, то це означае зрушення вiдношення мiж А i B C D E, зрушення, яке можна було б висловити i так, що цi останнi впали в цiнi, тодi як А зберегло свою цiну. Лише бiльша простота вислову спонукае вiддавати перевагу першому способу уявлення, саме так, як при змiнi розташування певного тiла щодо картини його середовища ми кажемо, воно рухалося, наприклад, зi сходу на захiд, тимчасом як фактичне явище так само правильно можна описати як рух всього середовища (включно зi спостерiгачем) iз заходу на схiд, при спокоi того тiла. Так само, як становище тiла притаманне йому не як його окрема визначенiсть для себе, а лише як вiдношення до iнших становищ, тож при будь-якiй змiнi того становища i цi останнi, i саме те перше можуть бути позначенi як дiяльний або як пасивний суб’ект – так i будь-яку змiну вартостi А в рамцях господарського космосу, оскiльки сама ii вартiсть полягае лиш у вiдношеннi до останнього, з таким самим правом i тiльки бiльш незручно можна позначити як змiну B C D E. Ця релятивнiсть, як вона стае безпосередньо практичною в натуральному обмiнi, тепер кристалiзуеться у виразистiсть вартостi в грошах. В який спосiб це може вiдбуватися – це складае предмет пiзнiшого дослiдження. Положення: А вартуе однiеi марки, геть вихолостило з А все те, що не господарське, тобто не становить вiдношення обмiну до B C D E; ця марка, розглянута як вартiсть, е вiдокремленою вiд свого носiя функцiею А в його вiдношеннi до решти об’ектiв господарськоi сфери. Все, чим могло бути А самим по собi i для себе, виступаючи iз цього простого вiдношення, тут цiлком байдуже; кожне А1 або А2, яке якiсно вiдрiзняеться вiд першого, дорiвнюе йому, оскiльки воно так само коштуе одну марку, позаяк, або точнiше: через те, що воно мае таке саме вiдношення кiлькiсно визначеного обмiну до B C D E. Грошi е «чинне» [das Geltende] безумовно, а господарська цiна [Gelten] означае, що щось коштуе [gelten], тобто обмiнне на щось iнше. Всi iншi речi мають певний змiст i тому коштують [чогось]; грошi, навпаки, мають свiй змiст вiд того, що вони чиннi [gilt], вони постають застиглою в субстанцii чиннiстю [Gelten], чиннiстю речей без самих речей. Будучи в такий спосiб сублiматом вiдносностi речей, самi грошi, здаеться, уникають ii – так само, як норми дiйсностi не пiдлягають тiй самiй вiдносностi, яка пануе над дiйснiстю, i то не попри, а саме через те, що iхнi змiсти е такими вiдношеннями мiж речами, якi зросли до самостiйноi життевостi, значення i непохитностi. Все буття закономiрне, проте саме тому закони, яким воно пiдлягае, самi знову не закономiрнi: ми рухалися б у колi, якби допустили такий природний закон змiсту, що мусять бути закони природи – причому, звiсно, я залишаю вiдкритим питання, чи все ж не легiтимне це коло через те, що воно належить до фундаментальних порухiв думки, якi повертаються до самих себе або спрямованi на якусь кiнцеву мету, що мiститься в нескiнченному. В такий спосiб норми – iх можна назвати разом iз Платоном i Шопенгавером iдеями, зi стоiками logoi[13 - Тобто hoi lo555goi sperma555tikoi – сiм’я чи паростки розуму (грец.).], iз Кантом Apriori, з Гегелем ступенями розвитку розуму – суть нiщо iнше, як види i форми самих вiдносностей, якi розвиваються мiж одиничностями дiйсностi, формуючи iх. Самi вони вiдноснi не в тому самому сенсi, як пiдвладнi iм одиничностi, бо вони е самою iхньою вiдноснiстю. На цьому пiдгрунтi стае зрозумiло, що грошi, як абстрактна майнова вартiсть, виражають нiщо iнше, як вiдноснiсть речей, яка i становить вартiсть, а проте водночас, мов спокiйний полюс, протистоiть вiчним рухам, коливанням, зрiвноваженням тих речей. Оскiльки грошi не виконують останнього, вони дiють уже не згiдно зi своiм поняттям, а як одиничний об’ект, що злагоджений з усiма iншими. Тiльки зовсiм помилково можна було б заперечити проти цього, що в грошовiй позицi i вексельнiй оборудцi грошi все ж купуються за грошi, i що вони через це – попри те, що тут вони перебувають у чистотi свого поняття – засвоюють вiдноснiсть одиничних вартостей, яких вони все ж не мають, а якими вони лише повиннi бути. Те, що грошi виражають вiдношення вартостi безпосередньо вартiсних речей мiж собою, звичайно, звiльняе iх вiд цього вiдношення i включае iх в iнший порядок. Утiлюючи розглядуване вiдношення з його практичними наслiдками, вони самi дiстають певноi вартостi, з якою вони не лише вступають у мiнове вiдношення до всiх можливих конкретних вартостей, а з якою вони також у рамцях властивого iм порядку, що перебувае потойбiч конкретностi, можуть виявляти вiдношення мiж своiми величинами. Одна величина представляе себе як теперiшня, iнша – як обiцяна, одна – як прийнята в однiй сферi, iнша – в iншiй; це е тими модифiкацiями, що ведуть до взаемних вiдношень вартостi, зовсiм не завдаючи шкоди тому фактовi, що об’ект, в частковi величини якого вони входять, сам являе собою як цiле вiдношення мiж об’ектами iншого значення вартостi. Як зазначалося, з тiеi подвiйностi iхнiх ролей – поза i в межах рядiв конкретних вартостей – походять численнi труднощi як у практичному, так i в теоретичному трактуваннi грошей. Оскiльки вони виражають спiввiдношення вартостi благ, допомагають вимiрювати i вимiнювати останнi, вони долучаються до свiту безпосередньо корисних благ мов певна сила цiлком iншого походження – чи то у виглядi схематичного масштабу потойбiч усiляких видiв вiдчутностi, чи то у виглядi мiнового засобу, який, однак, лише перемiщаеться мiж цими останнiми, наче етер свiтла мiж важкими тiлами [Ponderabilien]. Але щоб могти виконувати цi послуги, якi грунтуються на мiсцi грошей поза всiма iншими благами, грошi е початковими, а через те, що вони виконують iх, вони самi, зрештою, постають конкретною або сингулярною вартiстю. Тим самим вони сходять до ланцюгiв i умов ряду, якому вони водночас все-таки протистоять: у своiй вартостi вони стають залежними вiд пропозицii i попиту, кошти на iх виробництво справляють (хоча i мiнiмальний) уплив на цi останнi, вони постають у рiзновартiсних якостях тощо. Нарахування вiдсоткiв е таким вираженням цiеi вартостi, яке притаманне iй як носiю ii функцiй. Або з iншого погляду: подвiйна роль грошей полягае в тому, що вони, з одного боку, вимiрюють спiввiдношення вартостi обмiнюваних товарiв, а, з iншого боку, самi вступають в обмiн iз ними i таким чином самi репрезентують величину, що пiдлягае вимiрюванню; справдi, вони вимiрюють себе знову-таки, з одного боку, тими благами, якi утворюють iх еквiваленти, з iншого боку, самими грiшми; адже, як вище вже наголошувалося, за самi грошi не лише сплачують грiшми, що виражають чиста грошова оборудка i вiдсоткова позика, а грошi однiеi краiни перетворюються на мiрило вартостi для грошей iншоi краiни, як показують коливання валюти. Отже, грошi належать до тих нормувальних уявлень, якi самi себе пiдкоряють нормi, якi е ними самими. Всi такi випадки виявляють первиннi, хоча i розв’язнi ускладнення й циркулярнi рухи думки: критянин, який зображуе всiх критян брехунами i в такий спосiб, потрапляючи пiд свою власну аксiому, викривае брехню свого власного висловлювання; песимiст, котрий називае кепським увесь свiт, тож його власна теорiя також мусить бути такою; скептик, який через принципове заперечення всякоi iстини не може обстояти навiть iстини самого скептицизму тощо. Таким чином грошi, як масштаб i засiб обмiну, перебувають над вартiсними речами i, позаяк цi послуги спочатку вимагають якогось вартiсного носiя, а потiм надають самому iхньому носiевi певноi вартостi, грошi залучаються помiж тi речi та мiж тi норми, якi походять iз них самих. А оскiльки, зрештою, оцiненим постають не грошi, простий вираз вартостi, а предмети, то змiна цiни означае якесь зрушення iх вiдношень мiж собою; самi грошi – завжди розглянутi за цiеi iхньою чистою функцiею – не зрушилися, а iхне «бiльше» або «менше» становить саме те зрушення, абстраговане вiд його носiiв i оформлене в самостiйний вираз. Це мiсце грошей, вочевидь, е тим самим, що, розглянута як внутрiшня якiсть, називаеться iхньою безякiснiстю або неiндивiдуальнiстю. Перебуваючи мiж iндивiдуально визначеними речами, в змiстовно однаковому вiдношеннi до кожноi з них, самi по собi вони мусять бути вповнi iндиферентними. І тут грошi являють себе лише найвищим щаблем розвитку в рамцях безперервного ряду, одного з логiчно складних, проте винятково значливих для нашоi картини свiту, в якому один член, хоча й утворений цiлком за формулою ряду i як вияв його внутрiшнiх сил, водночас виступае з ряду, у виглядi потенцii, що доповнюе або опановуе, або утворюе певну сторону щодо нього. Вихiдний пункт ряду складають цiлком незамiннi вартостi, чия своерiднiсть, звiсно, легко згладжуеться внаслiдок аналогii з грошовим збалансуванням. Для бiльшостi того, чим ми володiемо, мае мiсце замiнник, принаймнi у найширшому сенсi слова, так що сукупна вартiсть наших засобiв для iснування залишалася тiею самою, якби ми одне втрачали i замiсть цього здобували iнше: евдемонiстичну суму можна втримати на тому самому рiвнi за допомогою дуже рiзних елементiв. Щоправда, цiеi взаемозамiнностi позбавленi певнi речi, i то – на чому тут лежить вага – не лише через ту мiру щастя, яку нам не могло надавати так само жодне iнше володiння, а в силу того, що вiдчуття вартостi пов’язано саме з цим iндивiдуальним утворенням, а не з почуттям щастя, що спiльне для нього й iнших утворень. Тiльки хибний реалiзм понять, який оперуе iз загальним поняттям як iз повноцiнним представником одиничноi дiйсностi, запевняе нас, що вартостi речей ми вiдчуваемо за допомогою редукцii до якогось загального знаменника вартостi, за допомогою скерування до якогось осередку вартостi, в якому вони являють себе лише кiлькiсно вищими або нижчими, але в остаточнiй iнстанцii однорiдними вартостями. Радше досить часто ми оцiнюемо iндивiдуальне, бо волiемо саме цього i нiчого iншого, якому ми надаемо, мабуть, такоi самоi або вищоi величини значення щастя для нас. Витонченi способи вiдчуття дуже точно вiдрiзняють мiру почуття щастя, яку нам дае певне володiння, але через яку воно стае порiвнюваним i обмiнним з iншими, вiд його специфiчних визначеностей, що лежать потойбiч його евдемонiстичних наслiдкiв, визначеностей, внаслiдок яких те володiння для нас так само вартiсне i тому може бути тепер цiлком незаступним. Із невеликою модифiкацiею, втiм дуже показово це проступае тодi, коли особистi збудження або переживання надiлили предмет, сам по собi нерiдкiсний i заступний [fungibeln], незамiннiстю для нас. Через втрату такого предмета нас за жодних обставин не може втiшати вповнi однаковий екземпляр того самого роду – але набагато бiльше може це якийсь предмет [ein Gut], який належить зовсiм iншим якiсним i почуттевим комплексам, яке взагалi не нагадуе про нього i вiдхиляе будь-яке порiвняння з ним! Ця iндивiдуальна форма вартостi заперечуеться в тiй самiй мiрi, в якiй об’екти стають обмiнними, так що грошi, носiй i вираз взаемозамiнностi як такоi, е найбiльш неiндивiдуальним утворенням нашого практичного свiту. Оскiльки речi вимiнюються на грошi – не так у натуральному обмiнi! – вони подiляють цю неiндивiдуальнiсть, i недолiк тiеi специфiчноi вартостi в певнiй речi не можна виразити чiткiше, нiж так, що ii мiсце заповнюе ii грошовий еквiвалент, не вiдчуваючи тут якоiсь прогалини. Грошi – це не тiльки абсолютно заступний предмет, яким, отже, може бути без розрiзнення замiнена будь-яка величина через довiльнi iншi частини, а вони так би мовити уособлюють цю заступнiсть [Fungibilit?t] речей. Обидва полюси, мiж якими перебувають всi вартостi взагалi, суть такi: з одного боку, безумовно iндивiдуальне, чие значення для нас полягае не в якiйсь загальнiй величинi вартостi, що точно так само репрезентована в якомусь iншому об’ектi та мiсце якоi в рамцях нашоi системи вартостей не заповнюване нiчим iншим; з iншого боку, безумовно заступне; мiж обома ними рухаються речi з рiзними ступенями замiнностi, визначеноi згiдно з тим, якою мiрою вони взагалi замiннi, i згiдно з тим, якою величиною багатоманiтностi iнших об’ектiв вони замiннi. Це можна зобразити i так, що в будь-якiй речi розрiзняють аспект ii незамiнностi й аспект ii замiнностi. Про бiльшiсть речей можна сказати – з приводу чого нас, звичайно, часто уводить в оману, з одного боку, перемiннiсть практичних вiдносин, а, з протилежного – обмеженiсть i впертiсть, – що кожен предмет подiляе обидвi визначеностi; навiть продажне за грошi i замiнне на грошi при стараннiшому вчуваннi [Hinf?hlen] все-таки часто мають такi предметнi якостi, чиi нюанси вартостi вповнi не можуть бути замiненi жодним iншим володiнням. Тiльки межi нашого практичного свiту вiдзначаються тими явищами, в яких кожна з цих визначеностей нескiнченно мала: з одного боку, надзвичайно мiзернi за числом вартостi, вiд яких залежить збереження нашого «Я» в його iндивiдуальнiй цiлостi, отже, при яких не йдеться про взаемозамiннiсть; з iншого боку, грошi – абстрагована iз речей iх взаемозамiннiсть, – чия абсолютна неiндивiдуальнiсть пов’язана з тим, що вони виражають вiдношення мiж iндивiдуальнiшим, i то таке, яке завжди залишаеться тим самим при нескiнченнiй змiнi цього iндивiдуальнiшого. Ця придатнiсть грошей замiщати будь-яку спецiально визначену господарську вартiсть – бо iхня сутнiсть пов’язана не з ними, а лише з iх вiдношенням, в яке може вступати кожна довiльна вартiсть – пiдтримуе безперервнiсть господарського ряду подiй. Цей ряд живе мов у ендосмосi та екзосмосi: у виробництвi й споживаннi благ. Проте це становить лише його матерiал i все ще залишае вiдкритим питання про безперервнiсть або перервнiсть його форми. Кожне споживання спочатку робить якусь прогалину в сталостi певноi господарськоi лiнii, а його вiдношення до виробництва замало врегульоване i забагато полишене на долю випадку, щоб утримувати у неперервностi хiд цiеi лiнii. Їi можна уявити як iдеальну лiнiю, яка проводиться через конкретнi об’екти, скажiмо, порiвнювальну з напрямком променю свiтла в його вiдношеннi до часток етеру, що коливаються. В плин, що омивае рiзко вiдмежованi одна вiд одноi зовнiшнi речi, скеровуе iхнi вартiснi значення одне в одне, тепер вступають грошi для урiвноваження того загрозливого порушення. Вiддаючи грошi за певний предмет, який я волiю споживати, я вмiщаю iх у прогалину руху вартостi, яка виникае або, радше, виникла б через мое споживання. Примiтивнi форми змiни майна, пограбування i подарунок, за своею iдеею не допускають цього доповнення безперервностi, з ними щоразу призупиняеться так би мовити логiчний взаемозв’язок у тiй iдеальнiй лiнii господарськоi течii. Тiльки обмiн еквiвалентiв спроможний встановити цей взаемозв’язок згiдно з принципом, а згiдно з фактом – тiльки грошi, якi можуть нiвелювати будь-яку нерiвнiсть, що не пiдлягае усуненню в натуральному обмiнi, i, будучи заступником, заповнюють розрив [Hiatus] тiеi лiнii, який виникае через вилучення споживаного об’екта. Втiм це реальне мiсце всерединi господарського ряду вони можуть здобувати, вочевидь, лише завдяки своему iдеальному мiсцю поза ним. Адже грошi, либонь, не могли б урiвноважувати всякий одиничний об’ект i бути мiстком мiж довiльно рiзними об’ектами, якби вони самi були «одиничним» об’ектом; у тiх вiдношеннях, у формi яких здiйснюеться безперервнiсть господарства, грошi можуть вступати з абсолютною достатнiстю у виглядi доповнення i замiни тiльки в силу того, що вони, як конкретна вартiсть, е нiчим iншим, як утiленим у вiдчутну субстанцiю вiдношенням самих господарських вартостей. Далi, цей сенс грошей емпiрично виявляеться як константнiсть вартостi, яка, вочевидь, пов’язана з iх заступнiстю та безякiснiстю i в якiй зазвичай убачають одну з найприкметнiших i найдоцiльнiших властивостей грошей. Довжина рядiв господарських акцiй, без якоi справа не дiйшла б до безперервностi, органiчного взаемозв’язку i внутрiшньоi плiдностi господарства, залежить вiд стабiльностi вартостi грошей [Geldwert], бо лише ця стабiльнiсть уможливлюе далекогляднi обчислення, багаточленнi справи, довгостроковi кредити. Доки увага звернута на цiновi коливання одиничного об’екта, не можна визначити, чи змiнюеться його вартiсть, а вартiсть грошей залишаеться стабiльною, чи справи стоять навпаки; константнiсть грошовоi вартостi випливае тiльки тодi як об’ективний факт, коли пiдвищенням цiн якогось товару або сфери товарiв вiдповiдають зменшення цiн iнших товарiв. Загальне пiдвищення всiх цiн на товари означало б зниження грошовоi вартостi; щойно вiдбуваеться перше, таким чином порушена константнiсть грошовоi вартостi. Це взагалi можливо лише через те, що грошi, крiм свого чисто функцiонального характеру як виразу спiввiдношення вартостi конкретних речей, мiстять певнi якостi, якi спецiалiзують iх, перетворюють на предмет ринку, пiддають iх певним кон’юнктурам, кiлькiсним зрушенням, власним рухам, отже, витiсняють iх з iхнього абсолютного мiсця, яке вони посiдають як вираз вiдношень, на мiсце вiдносностi, тож вони, коротко кажучи, бiльше не е якимось вiдношенням, а мають вiдношення. Лише в тiй мiрi, в якiй грошi, зостаючись вiрними своiй чистiй сутностi, уникли всього того, вони володiють константнiстю вартостi, яка, отже, пов’язана з тим, що цiновi коливання означають не змiни iхнього вiдношення до речей, а тiльки змiннi вiдношення речей мiж собою; а цi останнi знов-таки включають те, що пiдвищенню однiеi речi вiдповiдае зниження iншоi. Таким чином, наскiльки грошi дiйсно володiють сутнiсною для них властивiстю стабiльностi вартостi, вони завдячують iй своiм завданням у чистiй абстрактностi виражати в собi – самою лише своею величиною – господарськi вiдношення речей, або тi вiдношення, через якi речi стають господарсько вартiсними речами, не вступаючи при цьому в цi вiдношення. Тому i функцiя грошей тим нагальнiша, чим об’емнiше i жвавiше вiдбуваються змiни господарських вартостей. Там, де вартостi товарiв зафiксованi досить визначено i надовго, е пiдстави вимiнювати iх in natura[14 - У природному виглядi, натурально (лат.).]. Грошi вiдповiдають становi перемiни iхнiх взаемних вiдношень вартостi, бо вони пропонують абсолютно правильне i гнучке вираження для будь-якоi змiни цих вiдношень. Те, що господарська вартiсть певноi речi полягае у визначеному в усiх аспектах мiновому вiдношеннi до всiх iнших речей, найбiльше вiдчуваеться, вочевидь, через змiннiсть цих вiдношень, оскiльки будь-яке часткове зрушення зазвичай вимагае наступних рухiв зрiвноваження i в такий спосiб завжди наново сприяе усвiдомленню вiдносностi в рамцях цiлого. Позаяк грошi е нiчим iншим, як виразом цiеi вiдносностi, ми розумiемо наголошений в iншому мiсцi факт, що потреба в грошах певним чином пов’язана iз коливанням цiн, а натуральний обмiн – iз iхньою фiксованiстю. Так визначений чистий сенс грошей i теоретично, i практично яснiше проступае, певна рiч, тiльки зi сформованим грошовим господарством; носiй, в якому цей сенс виявляе себе тiльки в поступовому розвитку, початково утримуе грошi ще в рядi самих об’ектiв, просте вiдношення яких вони, власне, призначенi символiзувати. Для середньовiчноi теорii вартiсть постае чимось об’ективним: теорiя велить продавцевi, мовляв, вiн повинен вимагати «справедливу» цiну за своi товари, i намагаеться принагiдно зафiксувати ii за допомогою цiнових такс [Preistaxen]; потойбiч вiдносин покупцiв i продавцiв речi самiй по собi i для себе притаманна ii вартiсть як властивiсть ii iзольованоi природи, разом iз якою вона вступае в акт обмiну. Це уявлення про вартiсть – вiдповiдно до субстанцiйно-абсолютистськоi картини свiту цiеi епохи – е особливо природне при натурально-господарських вiдносинах. Дiлянка землi за виконану службу, одна коза за пару взуття, клейнод за двадцять панахид – це були тi речi, з якими настiльки безпосередньо пов’язувалися певнi iнтенсивностi вiдчуття вартостi, що iхнi вартостi могли видаватися об’ективно вiдповiдними одна однiй. Чим безпосереднiше вiдбуваеться обмiн i в чим простiших вiдносинах – тож i не множиннiсть порiвняльних вiдношень диктуе об’ектовi його мiсце, – тим швидше вартiсть може виявлятися властивою визначенiстю об’екта. Однозначна певнiсть, з якою здiйснювали в такий спосiб обмiн, вiдображувалася в тому уявленнi, нiби воно утворилося в силу об’ективноi якостi самих речей. Тiльки поява одиничного об’екта в багаточленному виробництвi та в рухах обмiну, що сягають всебiчно, дае збагнути, що його господарське значення потрiбно шукати в його вiдношеннi до iнших об’ектiв, i так обопiльно; проте це збiгаеться з поширенням грошового господарства. Те, що сенс господарського об’екта як такого полягае в цiй вiдносностi i те, що сенс грошей сходить до того, щоб дедалi чистiше перетворити себе на вираз цiеi вiдносностi – обидва цi моменти стають ближчими свiдомостi тiльки у взаемодii. Середньовiччя допускае безпосередне вiдношення мiж об’ектом i грошовою цiною, тобто таке вiдношення, яке трималося на самiй по собi сущiй вартостi будь-якого з них i яке внаслiдок цього могло i, отже, також повинно було бути приведено до об’ективноi «правильностi». Помилка цього субстанцiалiстського погляду в методичному планi така сама, як i коли хотiли стверджувати безпосереднiй зв’язок мiж iндивiдуумом i змiстом якого-небудь права, i то в такий спосiб, що сутнiсть цiеi людини, якою вона е сама по собi i для себе та незважаючи на те, що перебувае поза нею, мае якусь «справедливу» претензiю на це повноваження – як, скажiмо, це вiдбувалося в iндивiдуалiстичному уявленнi «прав людини». В дiйсностi право все-таки е лише якимось вiдношенням мiж людьми i здiйснюе себе лише в iнтересах, об’ектах або у всевладдi, якi ми називаемо правовим змiстом, «правом» у вузькому сенсi слова, i якi самi по собi i для себе взагалi не мають жодного визначуваного, в них самих помiтного «справедливого» або «несправедливого» вiдношення до iндивiдуума. Тiльки якщо те вiдношення iснуе i закрiпилося в норми, цi останнi, нiби охоплюючи заразом одиничну людину й одиничний змiст, iз самих себе можуть характеризувати як справедливе повноваження того вiдношення розпоряджатися цими нормами. Так, звiсно, може бути якась справедлива грошова цiна для якогось товару; проте лише як вираз певного, зрiвноваженого в усiх аспектах мiнового вiдношення мiж цим товаром та iншими товарами, а не як наслiдок змiстовноi сутностi товару для себе i грошовоi суми для себе, якi, радше, зовсiм незв’язно протистоять одне одному, потойбiч справедливого i несправедливого. Те, що значення грошей: репрезентувати в собi господарську вiдноснiсть об’ектiв (вiд чого вiдгалужуються iхнi практичнi функцii), не наявне у виглядi готовоi дiйсностi, а на кшталт усiх iсторичних утворень лишень поступово прояснюе свое явище до чистоти поняття, яке ми мислимо як iхне покликання [Beruf] i iхне мiсце немов у царствi iдей, – це знаходить свою подiбнiсть у тому, що про всi товари можна сказати, мовляв, у певному сенсi вони е грiшми. Будь-який предмет b, що обмiнюеться на a, i його теперiшнiм власником – на c, в цьому аспектi, потойбiч його речових якостей, вiдiграе роль грошей: вiн становить вираз того факту, що b, a i c обмiннi один на одного, i тiеi мiри, в якiй вони е такими. Вiдбуваеться це з незлiченною кiлькiстю предметiв, i ми справдi помiчаемо, що чим далi ми повертаемося до розвитку культури, тим бiльше число цiлком рiзноманiтних об’ектiв у досконалiший або рудиментарнiший спосiб виконують функцiю грошей. Доки предмети ще вимiрюються один одним in natura[15 - У природному виглядi, натурально (лат.).], тобто вимiнюються один на один, iхнi суб’ективнi та iхнi господарсько-об’ективнi якостi, iхне абсолютне та iхне вiдносне значення ще перебувають у нероз’еднаному станi; вони перестають або можуть переставати бути грiшми в тiй самiй мiрi, в якiй грошi перестають бути споживчими товарами. Грошi дедалi бiльше перетворюються на вираз господарськоi вартостi, бо сама вона е тiльки-но вiдноснiстю речей як обмiнних одна на одну, але зi свого боку ця вiдноснiсть в об’ектах, що перетворюються на грошi, бiльше i бiльше опановуе iншi iхнi якостi, поки вони не стануть, зрештою, нiчим iншим, як посталою у виглядi субстанцii самою вiдноснiстю. Якщо шлях до грошей виходить iз натурального обмiну, то (ще в рамках цього останнього) його напрямок обраний тiльки тодi, коли один единий об’ект мiняють не на iнший единий об’ект, а на множиннiсть iнших об’ектiв. Якщо корову вiддають за раба, вбрання – за талiсман, човен – за зброю, то процес зважування вартостi ще вповнi не порушений, вiн не вiдбуваеться через редукцiю об’ектiв до якогось загального знаменника, нiби його однаковi кратнi тiльки й могли обчислити тi об’екти. Якщо тим часом отару баранiв приймають за будинок, десять обтесаних колод – за прикрасу, три мiри напою – за помiч у працi, то еднiсть цих комплексiв (баран, колода, мiра напою) становить той спiльний масштаб, чие кратне, по-рiзному оформлене, мае мiсце як в одному, так i в iншому мiновому об’ектi. При неподiльних предметах вiдчуття вартостi психологiчно не так легко залишае чiтко окреслену еднiсть одиничного. Однак щойно починаеться торгiвля з приводу того, чи не варта прикраса, либонь, дванадцяти або, можливо, i восьми колод, то i вартiсть прикраси, попри ii зовнiшню нерозкладнiсть, вимiрюеться вартiстю однiеi колоди, i, здаеться, ii можливо скласти iз восьмикратного, дванадцятикратного i, врештi, десятикратного цiеi колоди. Тим самим вартiсть обох мiнових предметiв стае спiвмiрною одна однiй у цiлком iншому сенсi, нiж коли такий розклад певного мiнового об’екта не увиразнював за вартiстю обох iх у силу однiеi й тiеi ж едностi. В обмiнi на грошi ця комбiнацiя доведена тiльки до ii найвищоi форми, грошi становлять такий подiльний мiновий об’ект, чия еднiсть виявляеться сумiрною для вартостi будь-якого абияк неподiльного еквiвалентного об’екта i тим самим полегшуе (або i припускае) вiдокремлення абстрактноi вартостi в ньому вiд ii прив’язаностi до його конкретно-спецiального змiсту. Взаемна вiдноснiсть господарських об’ектiв, що ii психологiчно важче впiзнати при обмiнi неподiльними одиницями – бо тут кожен об’ект так би мовити володiе в собi цiльною вартiстю, – бiльше проступае через зведення до якогось спiльного знаменника вартостi, тож найбiльше – до грошей. Ранiше ми бачили, що тiльки вiдноснiсть створюе вартiсть об’ектiв в об’ективному сенсi, бо тiльки вона ставить речi на певну дистанцiю до суб’екта. І для обох цих визначень грошi являють собою апогей i утiлення, наново доводячи цим свiй взаемозв’язок. Позаяк грошi нiколи не можуть споживатися безпосередньо (винятки, що мають бути викладенi пiзнiше, заперечують iхню властиву сутнiсть!), самi вони уникають будь-якого суб’ективного вiдношення; потойбiчне суб’екта, що взагалi репрезентуе господарськi вiдносини [Verkehr], упредметнене в них, а тому вони i сформували в собi щодо усяких iхнiх змiстiв найбiльш доцiльнi узанцii [sachlichsten Usancen], найбiльш логiчнi, суто математичнi норми, абсолютну свободу вiдносно особистiсного. Позаяк вони суто засiб для властиво засвоюваних об’ектiв, за своею внутрiшньою сутнiстю вони перебувають на неусувнiй дистанцii до бажаючого i споживаючого «Я»; а оскiльки вони суть неодмiнний засiб, що перемiщаеться мiж цим «Я» i об’ектами, вони i iх вiдсувають на дистанцiю до нас; правда, вони знову скасовують ii, але, роблячи це i передаючи тi об’екти суб’ективному використанню, вони якраз позбавляють iх об’ективно господарського космосу. Вiдстань, яка вiддалила суб’ективне й об’ективне з iхньоi початковоi едностi, так би мовити тiлесно постала в грошах – тимчасом як, з iншого боку, iхнiй сенс, домiрно вище розглянутiй кореляцii дистанцii й близькостi, полягае в тому, щоб наближувати до нас iще недосяжне. Взаемозамiннiсть, в силу якоi взагалi тiльки й iснують господарськi вартостi, бо вони через неi дiстають свого об’ективного буття-одне-для-одного [F?reinandersein], i вона в одному актi все ж об’еднуе вiддалення вимiняного i наближення обмiняного, здобула в грошах не лише свого технiчно найбiльш завершеного засобу, а власного, конкретного iснування, що зосереджуе в собi всi значення тих вартостей. Фiлософське значення грошей ось таке: в рамках практичного свiту вони е найбiльш вирiшальною зримiстю, найбiльш виразною дiйснiстю формули загального буття, згiдно з якою речi знаходять свiй сенс одна в однiй, i ця взаемнiсть вiдношень, в яких вони перебувають, означае iхне буття [Sein] й iхню сутнiсть [Sosein]. До основних фактiв психiчного свiту належить те, що спiввiдношення мiж багатьма елементами iснування ми утiлюемо в особливi утворення; останнi, звичайно, являють собою також субстанцiйнi сутностi для самих себе, але iхне значення для нас вони мають лиш у виглядi зримостi певного спiввiдношення, яке вiльнiше або тiснiше прив’язано до них. Так, обручка, проте i кожен лист, кожна застава, як i кожна унiформа службовцiв постае символом або носiем звичаевого або iнтелектуального, юридичного або полiтичного стосунку мiж людьми, ба, кожен сакраментальний предмет е субстанцiйним вiдношенням мiж людиною i ii Богом; телеграфнi дроти, що сполучують краiни, е такими субстанцiями не менше, нiж вiйськова зброя, яка виражае iхню сварку, субстанцiями, якi навряд чи мають якесь значення для одиничноi людини як такоi, однак мають певний сенс лише в тих вiдносинах мiж людьми i людськими групами, якi кристалiзувалися в них. Звiсно, уявлення стосунку або вiдношення вже може важити за абстракцiю, оскiльки реальнi лише тi елементи, чиi взаемно спричиненi стани ми таким чином об’еднуемо у властивi поняття; тiльки метафiзичне заглиблення, що його мае на метi пiзнання в своему емпiричному спрямуваннi, однак понад своiх емпiричних меж, можливо, усувае цю подвiйнiсть, бо воно бiльше взагалi не залишае iснувати жодних субстанцiйних елементiв, а кожен iз них розчиняе у взаемодiях i процесах, носii яких пiдвладнi тi й самi долi. Втiм, практична свiдомiсть знайшла форму для об’еднання процесiв вiдношення або взаемодii, в яких вiдбуваеться перебiг дiйсностi, iз субстанцiйним iснуванням, в яке практика мусить вбирати якраз те абстрактне вiдношення. Така проекцiя самих лише вiдношень на особливi сфери становить одне з найбiльших звершень духу, позаяк у ньому дух хоча й утiлюеться, але лише для перетворення тiлесного на вмiстище [Gef??] духовного i тим самим для надання цьому останньому повнiшоi i життевiшоi дiевостi. Здатнiсть до таких утворень святкувала свiй найвищий трiумф разом iз грошима. Адже найчистiша взаемодiя знайшла в них найчистiшу репрезентацiю, вони е вiдчутнiстю найабстрактнiшого, одиничним утворенням, яке здебiльшого мае свiй сенс у надодиничностi [?bereinzelheit]; i таким е адекватний вираз для ставлення людини до свiту, що його вона може схоплювати завжди лише в конкретному i сингулярному, проте дiйсно схоплюе його лише в тому разi, якщо це сингулярне для неi перетворюеться на тiло живого, духовного процесу, який усяке одиничне переплiтае одне з одним i так тiльки й творить iз нього дiйснiсть. Це iхне значення не змiнилося б, навiть якби предмети господарства володiли вiдноснiстю своеi вартостi не вiд початку, а тiльки у виглядi певноi мети розвитку. Бо поняття, за допомогою якого ми визначаемо сутнiсть певного явища, часто-густо ми можемо черпати зовсiм не з нього самого, а лише iз бiльш розвинених i чистих явищ. Сутнiсть мови ми не запозичуемо iз перших звукiв белькотання дитини; у дефiнiцii тваринного життя нас не збиватиме з пантелику те, якщо вона дуже недосконало здiйснена в перехiдних вiд рослин iстотах; тiльки за найвищими явищами психiчного життя ми часто розпiзнаемо сенс його нижчих явищ, попри те, що ми взагалi не можемо, мабуть, засвiдчити його в самих цих останнiх; навiть чисте поняття ряду явища [Erscheinungsreihe] часто постае тим iдеалом, який нiде цiлком не здiйснений у самому рядi, однак через те, що ряд прагне до цього, вiн дiйсно пояснюе його сенс i вмiст. Отже, таке значення грошей: у собi репрезентувати вiдноснiсть бажаних речей, через яку вони перетворюються на господарськi вартостi – не заперечене тим, що вони мають iще iншi сторони, що применшують i роблять незрозумiлим його. Якщо господарська вартiсть полягае у мiновому вiдношеннi об’ектiв вiдповiдно до нашоi суб’ективноi реакцii на них, то якраз iхня господарська вiдноснiсть поступово розвиваеться тiльки з iншого iхнього значення та в iхньому сукупному образi, або ж сукупнiй вартостi, вповнi нiколи не може опанувати його. Вартiсть, яка долучаеться до речей через iхню взаемозамiннiсть, або така метаморфоза iхньоi вартостi, внаслiдок якоi вартiсть перетворюеться на господарську, хоча i дедалi чистiше й сильнiше проступае в речах разом iз екстенсивним та iнтенсивним зростанням господарства – той факт, який Маркс виражае як вилучання споживацькоi вартостi на користь мiновоi вартостi в суспiльствi, що виробляе товари, – але цей розвиток, здаеться, нiколи не може дiйти до свого завершення. Лише грошi, згiдно зi своiм чистим поняттям, досягли цiеi крайньоi точки, вони е нiчим iншим, як чистою формою взаемозамiнностi [Tauschbarkeit], вони утiлюють той елемент або ту функцiю в речах, через яку речi е господарськими, яка означае хоча i не iхню тотальнiсть, але, мабуть, тотальнiсть грошей. Наскiльки ж iсторичне здiйснення грошей репрезентуе цю iх iдею, i чи не тяжiють вони в тому здiйсненнi разом iз певною частиною своеi сутностi до якогось iншого центру – це мають зобразити дослiдження наступноi глави. Роздiл другий. Субстанцiйна вартiсть грошей I Дискусiю про сутнiсть грошей усюди пронизуе таке питання: чи е i чи мусять бути грошi – для виконання своеi служби вимiрювання, обмiну i репрезентацii вартостей, – самi якоюсь вартiстю, чи для цього достатньо того, щоб вони були самим знаком i символом, без власноi субстанцiйноi вартостi, на кшталт фiшки, яка репрезентуе вартостi, не бувши сутнiсно однаковою з ними. Увесь предметний та iсторичний розгляд цього питання, що сягае граничних глибин вчення про грошi й вартiсть, був би зайвим, якби його вiд початку вирiшила часто наголошена логiчна пiдстава. Мовлять, засiб вимiрювання мае бути таким самим, як той предмет, який вiн вимiрюе: мiра для довжин мусить бути довгою, мiра для ваги мусить бути важкою, мiра для мiсткостi мусить бути просторово протяжною. Тому мiра для вартостей мусить бути вартiсною. Хоч би якими незв’язними були двi речi в усiх своiх iнших визначеннях, що iх я мiряю одна по однiй, вони мусять узгоджуватися з огляду на ту якiсть, з погляду на яку я iх порiвнюю. Безглуздою була б усяка кiлькiсна й числова рiвнiсть або нерiвнiсть, яку я висловлюю щодо двох об’ектiв, якби вона не стосувалася вiдносних кiлькостей однiеi й тiеi самоi якостi. Безумовно, це узгодження в якостi не може бути навiть занадто загальним; наприклад, красу архiтектури не можна прирiвнювати або ж не прирiвнювати до краси людини, хоча в обох них мае мiсце едина якiсть «краса», а лише спецiальнi архiтектурнi або ж спецiальнi людськi красоти дають в результатi можливiсть для порiвняння мiж собою. Якщо ж при цiлковитому браку будь-якоi спiльноi властивостi порiвняннiсть прагнуть убачати у тiй реакцii, яка пов’язуе суб’екта, що вiдчувае, iз предметами; якщо краса будiвлi й краса людини мають бути порiвнюванi за мiрою розради, яку ми вiдчуваемо при спостереженнi однiеi й iншоi, то i тут, при позiрнiй вiдмiнностi, висловлювалася б якась однаковiсть якостей. Адже однаковiсть впливу, що проступае в тому самому суб’ектi, безпосередньо означае однаковiсть об’ектiв у тому вiдношеннi, про яке тут iдеться. Два зовсiм рiзних явища, що викликають однакову радiсть в тому самому суб’ектi, при усiй своiй вiдмiнностi мають певну однаковiсть сили або стосунку до того суб’екта, – немов порив вiтру i людська рука, коли обидвi вони ламають гiлку дерева, при всiй непорiвнянностi iхнiх якостей все-таки виявляють однаковiсть енергii. Хай би як несхожими одне на одне були матерiал для грошей i все те, вартiсть чого вимiрюють за його допомогою, однак вони мають узгоджуватися в тому пунктi, що обидва мають вартiсть; i навiть якщо вартiсть узагалi е нiчим iншим, як суб’ективним вiдчуванням, яким ми вiдповiдаемо на враження речей, то принаймнi та якiсть (хоча вона й не може бути iзольована), через яку вони взагалi так би мовити впливають на людське чуття вартостi, у них обох мусить бути тiею самою. Тож у силу того факту, що воно порiвнюеться з вартостями, тобто, вступае в кiлькiсне рiвняння з ними, грошi не мають бути позбавленi вартiсноi якостi. Цьому рядовi мiркувань я протиставляю iнший, що дае вiдмiнний результат. Звiсно, у вищезгаданому прикладi ми можемо порiвнювати силу вiтру, що ламае гiлку дерева, iз силою руки, що робить те саме, лише остiльки, оскiльки ця сила якiсно однакова у них обох. Однак силу вiтру ми можемо вимiряти i за товщиною гiлки, яку вiн зламав. Щоправда, зламана гiлка сама по собi i для себе ще не виражае кiлькостi енергii вiтру так, як ii може виражати зусилля руки; але спiввiдношення сил мiж двома поривами вiтру i, отже, вiдносну силу окремого пориву, мабуть, можна вимiряти за тим, що один розтрощив гiлку, а iнший ще не змiг ii пошкодити. І цiлком вирiшальним здаеться менi наступний приклад. Найбiльш неоднорiднi об’екти, якi нам узагалi вiдомi, полюси картини свiту, зредукувати яких одного до одного не вдалося анi метафiзицi, анi природознавству – це матерiальнi рухи й явища свiдомостi. Чиста екстенсивнiсть одних i чиста iнтенсивнiсть iнших досi не дали змоги вiдкрити жодноi точки, яку вважали iхньою еднiстю у загально переконливий спосiб. Утiм за змiнами зовнiшнiх рухiв, що у виглядi подразнень зачiпають нашi чуттевi апарати, психофiзик може вимiрювати вiдноснi змiни iнтенсивностi усвiдомлених вiдчуттiв. Отже, оскiльки мiж квантами одного i квантами iншого чинника iснуе константне спiввiдношення, величини одного визначають вiдноснi величини iншого, без неодмiнностi iснування якогось якiсного вiдношення або однаковостi мiж ними. Тим самим порушений той логiчний принцип, який, здаеться, робить залежним придатнiсть грошей вимiрювати вартостi вiд факту iхньоi власноi вартостi. Певна рiч, слушно таке: величини рiзних об’ектiв можна порiвнювати лише тодi, якщо вони е однiеi й тiеi самоi якостi; тож, де вимiрювання може вiдбуватися лише шляхом безпосереднього рiвняння мiж двома величинами, там воно припускае якiсну однаковiсть. Але там, де мае бути вимiряна якась змiна, рiзниця або певне спiввiдношення двох величин, для iх повного визначення достатньо того, щоб пропорцii вимiрювальних субстанцiй вiдображалися в пропорцiях вимiряних субстанцiй, без потреби iснування якоiсь сутнiсноi однаковостi мiж самими субстанцiями. Таким чином, прирiвнюватися можуть не двi речi, що якiсно вiдмiннi, а двi пропорцii мiж двома якiсно вiдмiнними речами. Два об’екти m i n можуть перебувати в якому-небудь спiввiдношеннi, однак воно абсолютно не е якiсноi однаковостi, так що жоден iз них безпосередньо не може слугувати за масштаб для iншого; наявне мiж ними вiдношення може бути вiдношенням причини i дii, або символiчним вiдношенням, або спiльним вiдношенням до чогось третього, або ще якимось. Нехай даний об’ект a, про який менi вiдомо, що вiн е 1/4 m; далi, нехай даний об’ект b, про який менi вiдомо лише те, що вiн становить якусь часткову величину n. Якщо ж постае певне вiдношення мiж a i b, яке вiдповiдае вiдношенню мiж m i n, то звiдси випливае, що b мусить дорiвнювати 1/4 n. Попри всiляку якiсну неоднаковiсть i неможливiсть прямого порiвняння мiж a i b, все ж кiлькiсть одного можливо визначити за кiлькiстю iншого. Так, наприклад, мiж певною величиною iжi та миттевою потребою в харчуваннi, для повного вдоволення якоi вистачило б тiеi величини, звiсно, не iснуе жодного вiдношення однаковостi; проте якщо дано стiльки iжi, що цим задовольняеться якраз половина тiеi потреби, то таким чином я можу безпосередньо визначити, що ця наявна величина дорiвнюе половинi тiеi першоi величини. Отже, за таких обставин наявнiсть загального спiввiдношення достатня для того, щоб вимiрювати одне одним величини членiв [вiдношення]. Якщо ж можливо розглядати вимiрювання об’ектiв грошима як таке, що вiдбуваеться згiдно з цiею схемою, то в цьому аспектi безгрунтовна безпосередня порiвняннiсть обох i тим самим логiчна вимога вартiсного характеру самих грошей. Аби вiд цiеi такоi самоi лише логiчноi можливостi дiйти до дiйсностi, ми припускаемо тiльки зовсiм загальне спiввiдношення мiри [Ma?verh?ltnis] мiж величиною товарiв i грошовою величиною, як воно виявляеться у (звiсно, часто прихованому i багатому на винятки) взаемозв’язку мiж зростаючим грошовим запасом i зростаючими цiнами, зростаючим товарним запасом i спадаючими цiнами. Згiдно з цим ми утворюемо, залишаючи за собою усяке докладнiше визначення, поняття сукупного товарного запасу, сукупного грошового запасу i вiдношення залежностi мiж ними. Справдi-бо, кожен одиничний товар являе собою певну частину тiеi наявноi сукупноi товарноi величини; якщо ми назвемо останню а, то перший буде 1/m a; цiна, яку вiн зумовлюе – це вiдповiдна частина тiеi сукупноi грошовоi величини, тож вона, якщо ми назвемо ii b, дорiвнюватиме 1/m b. Отже, якби нам були вiдомi величини a i b, i якби ми знали, наскiльки велику частину продажних вартостей узагалi становить певний предмет, то ми знали б i його грошову цiну [Geldpreis], i навпаки. Тому цiлком незалежно вiд того, чи мають яку-небудь якiсну однаковiсть грошi i той вартiсний об’ект, тож байдуже до того, чи е першi самi вартiстю, чи нi, певна грошова сума може визначати або вимiрювати вартiсть предмета. – При цьому завжди слiд мати на увазi повнiстю релятивний характер вимiрювання. Абсолютнi величини, якi встановлюються еквiвалентно одна однiй, тим самим вимiрюються в цiлком iншому сенсi, нiж частковi величини, про якi тут iдеться. Скажiмо, якби припускалося, що сукупна сума грошей (за певних обмежень) утворювала еквiвалент для сукупноi суми предметiв продажу, то це ще не треба було б визнавати за вимiрювання одного iншим. Якраз тiльки вiдношення обох iх до людини, що встановлюе вартiсть, i до ii практичних цiлей е тим, що ставить iх у вiдношення еквiвалентностi мiж собою. Наскiльки сильною е тенденцiя до того, щоб грошi взагалi i товар узагалi одразу ж розглядати як вiдповiдне одне одному, показуе наступне явище, що поставало в багатьох мiсцях. Якщо якесь дикунське плем’я мае певну натуральну одиницю обмiну i вступае у вiдносини з вище розвиненим сусiдом, що володiе металевими грiшми, то часто з натуральною одиницею поводяться як з рiвновартою монетною одиницею сусiда. Так, стародавнi iрландцi, коли вони вступили у стосунки з римлянами, свою одиницю вартостi, корову, прирiвнювали до однiеi унцii срiбла; дикi гiрськi племена в Аннамi[16 - Королiвство Аннам (Анам) – центральна частина територii сучасного В’етнаму, що з останньоi чвертi XIX до середини XX ст. перебувала пiд протекторатом Францii пiд час колонiзацii нею Індокитаю. Столицею Аннама було м. Гюе. – Прим. перекл.], що займаються лише натуральним обмiном, за основну вартiсть мають буйвола, i при iхнiх вiдносинах iз культурними мешканцями рiвнини одиниця вартостi цих останнiх, срiбний брусок певноi величини, оцiнюеться подiбно до буйвола. Така сама головна риса чинна в дикому племенi неподалiк Лаосу: вони займаються лише мiновою торгiвлею, а iхньою одиницею е залiзна мотика. Проте вони вимивають рiчкове золото, яке продають сусiдським племенам i яке становить единий предмет, що його вони зважують. Для цього вони не мають жодного iншого засобу, крiм кукурудзяноi зернини, а тому продають одну кукурудзяну зернину золота за одну мотику! Оскiльки одиниця товарiв натурального обмiну так само унаочнюе або репрезентуе iдею вартостi всього обширу об’ектiв, як i грошова одиниця – iдею вартостi комплексу грошей, то формулювання «одне на одне» постае лише наiвно вираженою еквiвалентнiстю розглядуваних сукупностей. Мабуть, можна допустити, що спiввiдношення одиниць вiдчуваеться як принаймнi символiчне зображення спiввiдношення цiлостей. Якщо ж еквiвалентнiсть лежить в основi останнiх нiби як дiеве, хоча й не вiдоме Apriori, то над його суб’ективною випадковiстю встановлюеться об’ективна пропорцiя мiж частковими величинами. Адже тепер дiйсно iснуе щось, що точно однакове з обох бокiв: а саме, дрiб мiж кожною з двох наявних часткових величин i абсолютною величиною, до якоi належать цi одиничнi. Повна зрiвноваженiсть усяких зрушень i випадкових нерiвномiрностей в утвореннi цiни припущена в тому разi, якщо в сферi обмiну «грошi-товари» будь-який товар так вiдносився до своеi цiни, як усi економiчно дiевi в даний момент товари – до всiх дiевих у даний момент грошей. При цьому цiлковито не вагомо, чи мае це останне [вiдношення] якусь поняттеву, якiсну спорiдненiсть з iншим. Отже, якщо якийсь товар коштуе 20 m, то це е 1/n грошового запасу взагалi; тобто, за вартiстю вiн становить 1/n запасу благ узагалi. Через це опосередкування 20 m можуть уповнi вимiрювати його, хоча загалом вони вповнi вiдмiннi вiд нього; при цьому знов i знов потрiбно наголосити, що припущення простого вiдношення мiж усiма товарами i всiма грiшми е цiлком попереднiм, грубим i схематичним. Те, що товар i його мiрило мусять мати однакову сутнiсть, становило б слушну вимогу, якби одиничний товар можна було безпосередньо прирiвняти до певноi грошовоi вартостi [Geldwert]. Але суто для цiлей обмiну i для оцiнки вартостi треба визначати спiввiдношення рiзних (вiдповiдно, всiх) товарiв мiж собою (отже, результат дiлення одиничних товарiв на усi iншi) i прирiвнювати до суми грошей, себто до вiдповiдноi частки дiевого грошового запасу; i для цього потрiбна лише яка-небудь чисельно визначувана величина. Якщо товар n так спiввiдноситься iз сумою А всiх продажних товарiв, як грошовi одиницi а спiввiдносяться iз сумою B всiх наявних грошових одиниць, то економiчна вартiсть n виражена завдяки a/B. Той факт, що цього здебiльшого не уявляють таким чином, полягае в тiм, що В так само, як i А, цiлковито самозрозумiлi – бо iхнi змiни не легко сприймаються нами, – а тому окремо зовсiм не усвiдомлюються в своiй функцii як знаменники; те, що нас цiкавить в одиничному випадку, е виключно чисельники n i a. Через це могло постати уявлення, немовби n i a самi по собi i для себе, безпосередньо й абсолютно вiдповiдають одне одному, для чого вони, зрозумiло, мусили би бути однаковою сутнiстю. Те, що той загальний чинник, що обгрунтовуе вiдношення взагалi, потрапив у забуття, або ж впливав лише фактично, а не свiдомо, був би прикладом для однiеi з найбiльш докорiнних рис людськоi природи. Обмежена спроможнiсть сприймання нашоi свiдомостi, з одного боку, i доцiльнiсть у заощадженнi зусиль ii застосування, з iншого – спричиняють до того, що з незлiченних аспектiв i визначень певного об’екта iнтересу до уваги дiйсно береться завжди лише незначне число. Рiзним точкам зору, з яких виходить вибiр i ранжирування усвiдомлюваних моментiв, вiдповiдае те, що цi останнi можуть класифiкуватися в якiйсь систематичнiй поступовостi; вона починаеться з того, що з певного ряду явищ зважаеться лише на те, що спiльне для всiх них, у кожному явищi усвiдомлюеться лише та пiдвалина, яку воно подiляе з iншими; протилежна крайня ланка шкали позначае це в тому разi, якщо в кожному явищi свiдомим стае якраз лише те, чим воно вiдрiзняеться вiд усякого iншого, абсолютно iндивiдуальне, тимчасом як загальне i фундаментальне залишаеться нижче порогу свiдомостi. Мiж цими обома крайнощами в найрiзноманiтнiших градацiях перемiщаються тi точки, якi, немов сторони всiеi сукупностi явищ, привертають найбiльшу свiдомiсть. Цiлком пересiчно можна сказати тепер, що теоретичнi iнтереси вказуватимуть свiдомостi бiльше на спiльностi, практичнi – бiльше на iндивiдуальнiсть речей. Для метафiзично зацiкавленого мислителя iндивiдуальнi вiдмiнностi речей досить часто зникають як несуттевi, допоки вiн залишаеться прикутий до таких загальних уявлень, як буття або становлення, що спiльнi всiм речам безумовно. Навпаки, практичне життя всюди вимагае того, щоб в людях i у вiдносинах, що торкаються нас, iз найвиразнiшою свiдомiстю були схопленi вiдмiнностi, своерiдностi, нюанси; тодi як загальнолюдськi властивостi або спiльнi пiдвалини всiх розглядуваних вiдношень не потребують жодноi особливоi уваги немов самозрозумiлi, ба навiть така увага може висвiтлювати iх часто лише з великими зусиллями. Наприклад, у родинному життi стосунки його членiв мiж собою свiдомо вибудовуються на досвiдi тих особистiсних якостей, якими кожен вiдрiзняеться стосовно усiх iнших, тодi як загальний характер родини зазвичай зовсiм не е предметом особливого зважання для всiх причетних до нього – так мало, що часто тiльки вiдстороненi взагалi спроможнi описати його. Проте це не заважае тому, що така загальна i несвiдома пiдвалина все ж стае психологiчно дiевою. Індивiдуальнi властивостi членiв родини фактично вестимуть до виникнення дуже рiзних стосункiв мiж ними, залежно вiд того загального характеру i тону, що пануе в усiй родинi; лишень цей останнiй складае звичайно непомiтне пiдгрунтя, на якому тi властивостi можуть виявляти своi однозначно визначенi наслiдки. Цiлком те саме чинне для ширших кiл. Наскiльки всi стосунки мiж людьми взагалi тримаються на особливих умовах, якi привносить кожен одинець, настiльки ж вони стають фактично дiйсними в свiй визначений спосiб лише через те, що крiм них самозрозумiло наявними е певнi цiлком загальнолюдськi факти i передумови i вони утворюють нiби загальний знаменник, до якого тi iндивiдуальнi вiдмiнностi виступають визначальними чисельниками i тiльки так витворюють тотальнiсть стосунку. Цiлком такий самий психологiчний стосунок може iснувати i вiдносно грошовоi цiни [Geldpreis]. Прирiвнювання мiж вартiстю певного товару i вартiстю певноi грошовоi суми означае не рiвняння мiж простими чинниками, а пропорцiю, тобто рiвнiсть двох дробiв, знаменник яких постае, з одного боку, сумою всiх товарiв, а, з iншого боку, сумою всiх грошей – звичайно, i те, й iнше ще потребуе значних детермiнацiй – певноi господарськоi сфери. Рiвнянням вона стае через те, що обидвi цi суми встановлюються як еквiвалентнi одна однiй з практичних пiдстав a priori; або, точнiше: практичний стосунок, в якому ми орудуемо обома категорiями, в теоретичнiй свiдомостi вiдображаеться у формi еквiвалентностi. Проте, оскiльки це являе собою загальне обгрунтування всiх рiвнянь мiж одиничними товарами й одиничними цiнами, то вона не усвiдомлюеться, а утворюе несвiдомо сприяючий чинник для тих одиничних членiв, едино якi викликають iнтерес, а тому едино усвiдомленi, чинник, без якого вони взагалi не мали б можливостi будь-якого вiдношення. Надзвичайна вагомiсть того абсолютного i фундаментального рiвняння була б так мало неймовiрною через його неусвiдомленiсть, ба якраз перетворювалася б на настiльки ймовiрне, як це вiдповiдно мае мiсце у наведених аналогiях. Звiсно, за припущення якихось самих по собi безвартiсних грошей одинична грошова цiна зовсiм незв’язно перебувала б поряд iз тим товаром, вартiсть якого вона повинна виражати, якби розгляд обмежувався цими обома моментами; не можна було б знати, через що якийсь один об’ект, а не iнший, мав би зумовлювати цiлком визначену, вищу або нижчу цiну. Але щойно у виглядi абсолютного припущення всього цього вiдношення сума всього продажного встановлюеться еквiвалентною сумi всiх грошей – у тому сенсi «суми», який мае бути розглянутий згодом, – то визначенiсть цiни кожного одиничного товару виявляеться просто дробом мiж його вартiстю й тiеi загальною вартiстю, яка повторюеться у формi дробу мiж його цiною i сукупною грошовою величиною. Я ще раз вкажу на те, що тут немае жодного кола [доказу]: придатнiсть певноi суми грошей вимiрювати вартiсть одиничного товару грунтуеться на вiдношеннi рiвняння всiх грошей з усiма товарами, а саме ж воно вже припускае вимiрнiсть одного iншим; питання про те, чи вимагае будь-яке вимiрювання якоiсь сутнiсноi однаковостi мiж об’ектом i мiрилом, таким чином, звiсно, вже не стосувалося б цього конкретного випадку, щоб залишатися нерозв’язно поеднаним iз його припущенням. Тим часом вимiрювання вiдносних величин фактично можливо лише на пiдставi того, що iхнi абсолютнi величини стоять у якомусь вiдношеннi, яке не мае бути вимiрюванням або однаковiстю. Певна рiч, мiж товщиною залiзноi труби i певною гiдравлiчною енергiею не iснуе жодноi однаковостi й можливостi для вимiрювання; але якщо цi двi iнтегрувальнi частини утворюють механiчну систему з певною потужнiстю, то (якщо дана певна модифiкацiя цiеi останньоi) за умов вiдомоi менi змiни гiдравлiчноi енергii я можу точно вимiряти, який дiаметр використаноi в системi труби. Нехай товари взагалi та грошi взагалi i не вимiрювальнi однi одними; досить того, що вони вiдiграють певну роль для життя людини в рамках ii практичноi системи цiлей, аби кiлькiсна модифiкацiя одних була покажчиком для такоi модифiкацii iнших. Для цiеi редукцii значення будь-якоi грошовоi величини як такоi до дробу, який ще цiлком не окреслюе те, з якоi саме абсолютноi величини вiн складае цю визначену частину, вагомо те, що римляни називали своi монети – за винятком особливо обгрунтованих випадкiв – не згiдно з абсолютною, а згiдно з вiдносною вагою. Так, ас означае лише цiле з дванадцяти частин, яке так само може бути пов’язано зi спадковiстю, як i з мiрою або вагою, i так само може встановлюватися для фунта, як i для будь-якоi довiльноi його частини. І те, що тут стае свiдомою й дiевою суто вiдноснiсть мiри, не змiнюеться навiть тiею гiпотезою, вiдповiдно до якоi ас iз прадавнiх часiв мав значення мiдного бруска з абсолютно визначеною вагою. Тепер слiд дещо точнiше здiйснити вже вказане обмеження в поняттi сукупноi грошовоi величини [Gesamtgeldquantum]. Те, що не можна просто сказати, мовляв, iснуе стiльки купувальних грошей, скiльки iснуе купiвельних товарiв, не зумовлено невимiрною кiлькiсною вiдмiннiстю, що мае мiсце мiж всiма накопиченими товарами, з одного боку, i всiма накопиченими грiшми, з iншого. Адже оскiльки немае жодного спiльного мiрила для них обох, як i для якiсно однорiдних речей, то мiж ними взагалi не iснуе жодного безпосереднього «бiльше» або «менше». Жодна величина товарiв сама вiд себе не мае певного вiдношення до певноi грошовоi величини, бо принципово всi цiлi грошей були б досяжнi з довiльно зменшеною грошовою величиною. Наскiльки це може вiдбуватися в дiйсностi без перешкод для обiгу, показуе такий повiдомлений факт: кiлька столiть тому в Росii були такi дрiбнi срiбнi монети, що iх узагалi вже не можна було взяти руками зi столу, а iх висипали з гаманця на стiл i вiддiляли суму, що потрiбно було сплатити, пiсля чого обидвi сторони злизувати язиком своi частини i випльовували iх назад у гаманець. Можна було б сказати: хоч би яким був абсолютний обсяг грошового запасу, вiн завжди залишаеться – допоки виконуе службу грошей – однаково «грiшми»; видозмiнюеться лише величина, яку цi знаки або екземпляри репрезентують в iншому вiдношеннi, себто розглядаючи як якийсь матерiал, але iхня величина як грошей внаслiдок цього не мае змiнюватися. Тому те пряме порiвняння всiх товарiв i всiх грошей узагалi не дае жодного висновку. Непропорцiйнiсть мiж сукупнiстю грошей i сукупнiстю товарiв, у виглядi знаменника тих дробiв, що виражають вартiсть, тримаеться, радше, на тому фактi, що грошовий запас як цiле перебувае в набагато швидшому оборотi, нiж товарна вартiсть [Warenwert] як цiле. Справдi, нiхто не дозволить – наскiльки вiн може уникнути цього – спокiйно лежати досить iстотнiй сумi грошей, а цього, справдi, майже завжди можна уникнути; але жодному торговцевi не вiдвернутися вiд того, що значнi частини його запасу довго лежатимуть без дiла, поки вони не розпродадуться. Ця вiдмiннiсть темпiв обороту стае набагато бiльшою, якщо врахувати тi об’екти, якi пропонуються не для продажу, але попри те продажнi принагiдно й для спокусливоi пропозицii. Отже, якщо в основу покладати дiйсно сплаченi цiни за одиничнi товари i запитувати про грошову величину, що пiсля цього була б потрiбна для закупiвлi всього запасу, то, певна рiч, зрозумiло, що вона незмiрно перевищуе фактичний грошовий запас. На пiдставi цiеi точки зору потрiбно сказати, що iснуе набагато менше грошей, нiж товарiв, i що дрiб мiж товаром i його цiною зовсiм не дорiвнюе дробовi мiж всiма товарами i всiма грiшми, а – як легко випливае з попереднього – значно менший за останнього. А проте нашу засадничну пропорцiю можна врятувати двома шляхами. Справдi, по-перше, сукупну товарну величину [Gesamtwarenquantum], яка входить у неi, можна розглядати як таку, що перебувае в актуальному русi продажу. Висловлюючись по-аристотелiвськi, непроданий товар е товаром лише «за можливiстю», вiн перетворюеться на товар «за дiйснiстю» тiльки у момент, коли вiн продаеться. Так само, як грошi е дiйсно грiшми тiльки-но в ту мить, коли вони купують, тобто виконують функцiю грошей, так i вiдповiдно товар [е дiйсно товаром] тiльки тодi, коли вiн продаеться; перед тим вiн був об’ектом для продажу лише в силу i в рамках якоiсь iдеальноi антиципацii. З цiеi позицii цiлком самозрозумiлим, навiть тотожним видаеться положення, що iснуе лише стiльки грошей, скiльки iснуе об’ектiв для продажу – причому, звiсно, в грошi включенi також усi грошовi субститути, що уможливленi кредитом або безготiвковим платiжним обiгом [Giroverkehr]. Щоправда, товари, якi в дану мить перебувають у спокоi, в жодному разi не е господарсько недiевими, i господарське життя безмежно змiнилося б, якби товарний запас раптом почав рухатися будь-якого моменту настiльки вповнi, як це робить грошовий запас. Утiм при докладнiшому розглядi товарний запас, що перебувае в спокоi, як на мене, тiльки в трьох аспектах впливае на дiйснi купiвлi за грошi: на темп грошового обiгу, на залучення [Beschaffung] грошових матерiалiв або грошових еквiвалентiв, на спiввiдношення грошових видаткiв iз резервами. Але цi моменти вже справили свою дiю на дiйснi обороти, пiд iхнiм впливом утворилося емпiричне спiввiдношення мiж товаром i цiною, i вони, отже, зовсiм не перешкоджають розумiнню сукупноi величини товарiв у вищевказанiй фундаментальнiй пропорцii як такого, що складаеться iз купiвель, якi дiйсно вiдбуваються в будь-який момент. По-друге, це можна визнати також як наслiдок того факту, що та ж сама грошова величина – оскiльки вона не споживаеться на кшталт товарiв – виступае посередником у необмеженому числi оборотiв i внаслiдок стрiмкостi своеi циркуляцii зрiвноважуе незначний характер своеi сукупноi суми порiвняно з сукупною сумою товарiв, яка iснуе в будь-який iзольований момент. У деяких кульмiнацiйних пунктах грошовоi системи [Geldwesen] цiлком безпосередньо унаочнюеться те, яку дедалi незначну роль вiдiграе грошова субстанцiя в опосередкованих нею зрiвнюваннях вартостi: у 1890 роцi французький банк переказав на контокорентний рахунок 135-кратне вiд фактично сплачених на нього грошей (54 мiльярди на 400 мiльйонiв франкiв), а Нiмецький Райхсбанк навiть 190-кратне. В рамцях сум грошей, що функцiонують i з огляду на якi вiдбуваеться визначення грошовоi цiни товарiв, дедалi меншою величиною стае грошова сума порiвняно з тим, що виникае з неi внаслiдок ii функцiонування. Тому хоча й не про окремий момент, а, либонь, про певний тривалий перiод можна сказати, що загальна величина грошей, що перебувають в обiгу в цей перiод, вiдповiдае загальнiй сумi проданих у цей перiод об’ектiв. Одинець усе ж здiйснюе своi видатки, особливо вiн зголошуеться на цiни для бiльших придбань не на пiдставi iх спiввiдношення з його готiвкою [Geldbestand] в даний момент, а порiвняно з його сукупними надходженнями протягом тривалiшого перiоду. Так, у нашiй пропорцii грошовий дрiб може дорiвнювати товарному дробовi через те, що його знаменник мiстить не субстанцiйно наявну грошову величину, а ii кратне, що мае визначатися числом оборотiв за певний перiод. З таких позицiй даеться розв’язати антиномiю мiж узагалi наявними й актуальними товарами як еквiвалентами грошей i зберегти чиннiсть твердження, що мiж сукупною сумою товарiв i сукупною сумою грошей у замкненiй господарськiй сферi не може бути жодноi принциповоi диспропорцii – хоч би як сперечалися про правильне спiввiдношення мiж одиничним товаром i одиничною цiною, хоч би скiльки виникало коливань i диспропорцiй у тому разi, якщо психологiчно закрiпилася певна величина розглядуваних дробiв i внаслiдок об’ективних зрушень поряд iз нею стала пiдходящою iнша [величина], головно хоч би як стрiмке зростання обiгу робило вiдчутними тимчасовий брак оборотних засобiв. Імпорт i експорт металу, що походять iз браку або надлишку грошей у певнiй краiнi порiвняно з iх товарними вартостями, являють собою лише збалансування в якiйсь господарськiй сферi, дiлянки якоi утворюють краiни-учасницi, й означають, що загальне, у цiй господарськiй сферi зараз дiйсне спiввiдношення мiж ними знову встановлюеться через те зрушення, якого воно зазнало в якiйсь окремiй частинi. За таких припущень на питання про те, чи е цiна домiрною, чи нi, була б дана безпосередня вiдповiдь на пiдставi двох попереднiх питань: по-перше, яка сума грошей i яка сума об’ектiв для продажу дiевi в даний момент i, по-друге, яка частина останньоi величини складае об’ект, про який зараз iдеться. Останне питання е справдi вирiшальним, i рiвняння мiж об’ектним дробом i грошовим дробом може бути об’ективно й обчислювально iстинним або хибним, тодi як при рiвняннi мiж об’ектами взагалi та грiшми взагалi може йтися лише про доцiльнiсть або недоцiльнiсть, але не про iстину в сенсi логiчноi доказовостi. Це спiввiдношення сукупностей мiж собою певною мiрою мае значення аксiоми, яка зовсiм не iстинна в тому самому сенсi, як одиничнi положення, що грунтуються на нiй; тiльки останнi доказовi, тимчасом як вона не може вказувати нi на що, з чого ii логiчно можна було б вивести. Тут проявляться методична норма неабиякоi значливостi, для якоi я волiю навести приклад iз зовсiм iншоi категорii вартостей. Головне твердження песимiзму полягае в тому, що сукупнiсть буття виявляе перевагу страждання над радощами; свiт живих iстот, розглянутий як еднiсть, або i його середне, багато хто вiдчувае бiльше як бiль, анiж втiху. Однак таке твердження з самого початку не можливе. Справдi-бо, воно припускае, нiби втiха i бiль, як якiсно однаковi величини з протилежними знаками, можна зважити i компенсувати безпосередньо одне одним. Проте насправдi цього зробити не можливо, позаяк для них немае жодного спiльного мiрила. Із жодноi величини страждання самоi по собi i для себе не можна запозичити, наскiльки велика величина радостi потрiбна для того, аби його врiвноважити. Як стаеться, що такi вимiрювання все ж безперервно вiдбуваються, що i в буденних справах, i при обставинах долi, i в усiй сукупностi окремого життя ми виказуемо судження, мовляв, мiра радостi виявилася нижчою мiри болю або перевищила ii? Це можливо не iнакше, нiж на пiдставi того, що досвiд життя навчае (точно або неточно) нас про те, як фактично розподiленi щастя i нещастя, скiльки в середньому потрiбно змирятися зi стражданням, аби цим здобути певну величину втiхи, i скiльки страждання й втiхи виявляе типовий людський жереб. Тiльки якщо про це iснуе яке-небудь уявлення, бодай яке несвiдоме i невизначене, е змога сказати, що в окремому випадку було заплачено дорого – себто, завеликою величиною страждання – за задоволення, або що окрема людська доля виявляе перевагу болю над ii радiстю. Саме те середне [der Durchschnitt] не е, однак, «несумiрним», оскiльки радше постае тим, по чому в одиничному випадку тiльки й визначаеться спiввiдношення вiдчуттiв як домiрних або недомiрних – так само мало, як можна сказати, що середне людей було б великим або малим, позаяк це середне щойно дае те мiрило, по якому вимiрюеться одинична людина, а лишень вона може бути великою або малою; так само, як тiльки дуже двозначно можна сказати, нiби «час» проминае швидко або повiльно – радше проминання часу, себто, у виглядi середнього досвiдчений i вiдчутий темп подiй взагалi, е вимiрювальною величиною, в якiй виявляеться стрiмкiсть або повiльнiсть перебiгу одиничних переживань, без того щоб саме те середне було б стрiмким або повiльним. Таким чином, твердження песимiзму, нiби середне людського життя виявляе бiльше страждання, нiж втiхи, так само методично неможливе, як i твердження оптимiзму, мовляв, воно включае бiльше втiхи, нiж страждання; вiдчування сукупних величин втiхи i страждання (або, висловившись iнакше, iхнього посереднього, що припадае на iндивiдуума чи на перiод часу) е тим першофеноменом [Urph?nomen], сторони якого не можуть порiвнюватися одна з одною, бо для цього потрiбно було б якогось мiрила, що перебувае поза обома ними i в однаковiй мiрi iх охоплюе. Тип пiзнання, про який тут iдеться, може бути достатньо схарактеризований таким чином. У наведених i в багатьох iнших сферах первиннi, утворюючi iх елементи самi по собi не порiвнювальнi, оскiльки вони рiзноi якостi, тобто, не можуть вимiрюватися один одним або якимось третiм. Однак той факт, що якийсь один елемент узагалi наявний в такiй мiрi, а iнший – в iншiй мiрi, зi свого боку утворюе мiрило для оцiнки сингулярного i часткового випадку, подii, проблеми, в чому спiльно дiють обидва елементи. Коли елементи одиничного випадку повторюють пропорцiю сукупних величин, вони мають «правильне», себто нормальне, середне, типове спiввiдношення, тодi як вiдхилення вiд цього видаеться «перевагою» одного з елементiв, «несумiрнiстю». Звичайно, самi по собi i для себе цi елементи одиничних випадкiв так мало володiють якимось спiввiдношенням правильностi чи хибностi, рiвностi чи нерiвностi, як i iхнi сукупностi; вони радше тiльки набувають його через те, що мiри сукупних величин утворюють абсолютне, згiдно з яким оцiнюеться одиничне, як вiдносне; проте саме абсолютне не пiдлягае визначенням порiвнянностi, якi воно зi свого боку уможливлюе для вiдносного. – Цьому ж типовi [пiзнання] могло б приналежати спiввiдношення мiж об’ектом продажу i його грошовою цiною. Мабуть, обидва вони змiстовно геть не мають нiчого спiльного одне з одним, якiсно настiльки неоднаковi, що кiлькiсно непорiвняннi. А втiм, оскiльки все продажне i всi грошi разом складають економiчний космос, то цiна певного товару могла би бути «вiдповiдною» цiною, якщо вона репрезентуе ту частину дiевоi сукупноi грошовоi величини, яку складае товар вiд дiевоi сукупноi товарноi величини. Не однакова «вартiсть» у товарi й у певнiй грошовiй сумi мае обгрунтовувати iхню взаемну сумiрнiсть; грошова цiна, радше, не повинна мiстити жодноi вартостi взагалi або принаймнi жодноi вартостi в такому ж самому сенсi, а мае утворювати лише той самий дрiб з усiма грiшми взагалi, який утворюе товар з усiма товарними вартостями взагалi. – Навiть розвiй iндивiдуального господарства показуе, як залежить грошова цiна певного товару вiд його спiввiдношення iз сукупнiстю товарiв. Люди кажуть: ми жертвуемо грошима – що саме по собi це для нас нелегко, – лише коли ми одержуемо домiрний еквiвалент вартостi. Будь-яке заощадження на тiй жертвi вважаеться за позитивний здобуток. Щоправда, воно е прибутком лише через те, що уможливлюе принесення тiеi ж самоi жертви при якiйсь iншiй нагодi. Якби я не знав, що робити з грiшми, я одразу вiддав би все свое грошове майно за якийсь один об’ект, за який його вимагали. Отже, домiрнiсть цiни означае лише те, що я – як пересiчна iстота, – сплативши ii, мушу мати в залишку ще стiльки, щоб купити iншi так само бажанi речi. Витрати на одиничний предмет мають керуватися тим, що я хочу купити ще iншi предмети крiм нього. Якщо хтось регулюе своi приватнi видатки таким чином, що його витрати на кожен сорт товарiв пропорцiйнi його сукупному доходу, то це означае, що його витрати на одиничне так спiввiдносяться з його витратами на цiле господарство, як значення придбаного одиничного об’екта спiввiдноситься зi значенням такоi сукупностi бажаних ним i приступних йому об’ектiв, яка пiдлягае придбанню. І ця схема iндивiдуального господарства, вочевидь, виступае не лише аналогiею господарства взагалi, а з ii цiлковитого застосування мусить випливати встановлення середнiх цiн: постiйнi суб’ективнi зважування у результатi мусять витворювати об’ективне спiввiдношення мiж товаром i цiною, яке, отже, так само залежить вiд пропорцii мiж дiевим сукупним товарним запасом i сукупною грошовою величиною, як i – зберiгаючи всi модифiкацii – вiд пропорцii мiж сукупними потребами одиничного i наявним для них його сукупним грошовим доходом. Уся дотеперiшня дедукцiя жодним чином не торкалася питання, чи е грошi в дiйсностi якоюсь вартiстю, чи нi; потрiбно було довести лише, що iхня функцiя вимiрювати вартостi не нав’язуе iм характеру якоiсь власноi вартостi [Eigenwert]. Однак ця проста можливiсть все ж звiльняе шлях для пiзнання не лише iхнього дiйсного ходу розвитку, а передусiм iхньоi внутрiшньоi сутностi. – На примiтивних ступенях господарства споживчi вартостi всюди постають у виглядi грошей: худоба, сiль, раби, тютюн, хутра тощо. Хоч би в який спосiб розвинулися грошi, в кожному разi на початку вони мусили бути певною вартiстю, яку безпосередньо вiдчували як таку вартiсть. Те, що найбiльш вартiснi речi вiддають за надрукований аркушик, можливо тiльки при дуже великому поширеннi та надiйностi цiльових рядiв [Zweckreihen], якi гарантують, що безпосередньо безвартiсне надалi допомагае нам здобути вартостi. Так, логiчнi ряди висновувань, що ведуть до цiлком переконливих висновкiв, можна проводити через самi по собi неможливi або суперечливi члени – проте лише в тому разi, якщо мислення цiлком певне в своему напрямi та своiй правильностi; примiтивне мислення ще коливаеться, в однiй iз таких точок воно одразу втрачало б свое спрямування i свою цiль, а тому мусить виконувати своi функцii в таких положеннях, кожне з яких для себе якомога конкретне i явно правильне – звiсно, цiною рухливостi мислення i вiддалi його цiлей. Вiдповiдно i реалiзацiя рядiв вартостей за допомогою безвартiсного надзвичайно пiдвищуе iхне поширення i доцiльнiсть, але може здiйснюватися тiльки при розвиненiй iнтелектуальностi одиничних i постiйнiй органiзацii груп. Нiхто не буде таким дурним, щоб вiддавати певну вартiсть за щось, чого вiн безпосередньо взагалi не може використовувати, якщо вiн не певен у тому, що це щось опосередковано знову може бути перетворено у вартостi. Отже, можливо лише так, що обмiн початково був натуральним обмiном, тобто таким, що вiдбуваеться мiж безпосереднiми вартостями. Допускають, що об’екти, якi особливо часто вимiнювалися i перебували в обiгу внаслiдок iхньоi загальноi бажаностi, отож особливо часто порiвнювалися з iншими предметами за вартiстю, швидше всього психологiчно могли перерости в загальнi мiри вартостi. Мабуть, у вирiшальнiй протилежностi до щойно здобутого результату, згiдно з яким грошi самi по собi i для себе не повиннi бути жодною вартiстю, тут ми помiчаемо, що спочатку якраз найнеобхiднiше i найвартiснiше схильне до того, щоб ставати грошима. Найнеобхiднiше я в жодному разi не розумiю тут у фiзiологiчному сенсi; радше, наприклад, потреба у прикрасах може вiдiгравати панiвну роль у вiдчутих «необхiдностях»; на кшталт того, як ми i справдi чуемо про природнi народи, що прикраси iхнiх тiл, або використанi для цього предмети, бiльш вартiснi для них, нiж усi тi речi, якi ми уявляемо як бiльш нагально необхiдними. Оскiльки необхiднiсть речей для нас завжди е лише певним наголосом, що його наше почуття надае iхнiм самим по собi цiлком рiвноправним – точнiше: самим по собi взагалi не «виправданим» – змiстам, i який залежить винятково вiд цiлей, якi ми собi ставимо, то з самого початку жодним чином не можна вирiшити, що ж то властиво е тi безпосередньо нагальнi вартостi, що придатнi набирати характер грошей; неодмiнним допущенням видаеться менi лише те, що цей характер початково пов’язаний iз такими вартостями, якi через свою вiдчуту необхiднiсть виявили особливу частiсть вимiнювання на багатоманiтнiсть iнших речей. Вони не могли б постати анi як засiб обмiну, анi як мiрило вартостi, якби вони не були вiдчутi за своiм матерiалом як безпосередньо вартiснi. Якщо ми порiвняемо з цим теперiшнiй стан, то безсумнiвним е той факт, що грошi для нас бiльше не вартiснi через те, що iхнiй матерiал здавався б нам безпосередньо необхiдним, якоюсь неодмiнною вартiстю. Жодна людина европейськоi культури не вважае сьогоднi монету вартiсною на тiй пiдставi, що з неi можна виготовити якийсь предмет прикраси. І вже тому сучасна вартiсть грошей не може зводитися до iх вартостi металу, бо шляхетний метал тепер наявний у набагато бiльших кiлькостях, аби знаходити ще вигiднiше використання, нiж суто для цiлей прикрашання i технiчних цiлей. Якщо уявити такий перехiд – як це мiститься у висновках теорii металевоi вартостi грошей – як здiйснений, то це створило б таку плетору предметiв iз шляхетного металу, що iхня вартiсть мала б знизитися до мiнiмуму. Те, що грошi так оцiнюють з огляду на iхне можливе перетворення [Umsetzung] в iншi металевi об’екти, можливо лише за тiеi умови, що це перетворення не вiдбуваеться або вiдбуваеться тiльки в зовсiм малiй мiрi. Отже, хоч би як на початку розвитку, тобто при дуже мiзернiй наявностi шляхетних металiв, використання iх як прикрас визначило iх грошову вартiсть, цей зв’язок усе-таки зникае в мiру iх збiльшеного виробництва. Цей розвиток спирався ще й на те, що примiтивна людина, як я наголошував, хоча й уважае за вiтальну необхiднiсть певним чином прикрашати себе, але пiзнiше формування шкал вартостi залучае цей iнтерес фактично в категорiю «зайвого» чи «надлишкового». У сучасному життi культури прикраса абсолютно вже не вiдiграе тiеi соцiальноi ролi, яку ми з подивом знаходимо в етнологiчних, а то ще навiть у середньовiчних повiдомленнях. І ця обставина мае слугувати для применшення значення грошей, яким вони завдячують своему матерiаловi. Можна сказати, що вартiсть грошей дедалi бiльше переходить вiд iх terminus a quo до iх terminus ad quem[17 - Вихiдний, початковий пункт – кiнцевий, крайнiй пункт (лат.).], i таким чином металевi грошi, стосовно психологiчноi порiвняльноi чинностi iхньоi матерiальноi вартостi, перебувають на однаковому рiвнi з паперовими грiшми. Матерiальну безвартiснiсть цих останнiх не можна вважати незначною через те, мовляв, вони були лише вказiвкою на метал. Проти цього говорить уже той факт, що навiть цiлком непокритi паперовi грошi все ж цiнуються як грошi. Адже навiть якби вказали на полiтичний примус, який самостiйно надав таким паперовим грошам iхнього курсу, то це якраз i означае, що, крiм пiдстав безпосереднього i матерiального використання, iншi пiдстави можуть надавати i тепер фактично надають певному матерiаловi грошовоi вартостi. Зростаюча замiна готiвкових металевих грошей паперовими грiшми i рiзноманiтнi форми кредиту неодмiнно справляють зворотний вплив на характер металевих грошей – приблизно так, як у сферi особистого [im Pers?nlichen] хто-небудь, хто постiйно дозволяе представляти себе iншим, зрештою, не спiзнае жодного iншого поцiнування, крiм заслуженого його представникам. До чим бiльших i рiзноманiтнiших служiнь призначенi грошi i чим швидше циркулюе одинична величина, тим бiльше iхня функцiональна вартiсть мусить переростати субстанцiйну вартiсть. Сучасний розвинений грошовий обiг [Verkehr], вочевидь, прагне до дедалi бiльшого вилучення грошей як субстанцiйного носiя вартостi, i вiн мусить прагнути до цього, позаяк i найбiльш iнтенсивного виробництва шляхетного металу не вистачало б для готiвкового забезпечення всiх оборотiв. Безготiвковий платiжний обiг, з одного боку, i мiжнародне вiдправлення векселiв – з iншого, постають лише помiтними пунктами цiеi загальноi тенденцii, про чиi раннi й характернi явища трактуватиме останнiй роздiл цiеi глави. У цiлому справа виглядае так: чим примiтивнiшi господарськi уявлення, тим бiльше вимiрювання i припускатиме чуттево-безпосереднього спiввiдношення мiж порiвняними вартостями. Щойно зображений погляд – що рiвняння вартостi мiж певним товаром i певною грошовою сумою означае рiвнiсть дробу, який iснуе мiж обома ними як чисельниками й економiчно розглядуваними сукупними величинами всiх товарiв i всiх грошей як знаменниками – вочевидь, скрiзь дiевий за фактом, бо тiльки вiн дiйсно перетворюе якийсь один iз видiв об’ектiв на грошi; а оскiльки грошi як такi виникають лишень поступово, то й цей модус розвиватиметься з примiтивнiшого модусу безпосереднього порiвняння об’ектiв, що можуть вимiнюватися. Найнижчий ступiнь характеризуе, мабуть, такий випадок, про який повiдомляють iз островiв Новоi Британii[18 - Острова, що входять до складу Архiпелагу Бiсмарка i розташованi в пiвденнiй частинi Тихого океану. Сьогоднi вони е частиною держави Папуа-Нова Гвiнея. – Прим. перекл.]. Тубiльцi використовують там у виглядi грошей нанизанi на шнур мушлi каурi, що iх вони називають деварра. Цi грошi використовуються для купiвлi за мiрами довжини: довжиною у лiкоть тощо; як правило, за рибу дають стiльки деварра, якою е ii довжина. Крiм того, про сферу вжитку грошей каурi принагiдно повiдомляеться, мовляв, тип купiвлi такий, що рiвна мiра двох товарiв вважаеться за рiвновартiсну: наприклад, мiра зерна важить за однакову мiру мушель каурi. Тут безпосереднiсть у еквiвалентностi товару i цiни, вочевидь, досягае свого найповнiшого i найпростiшого вираження, порiвняно з якою зiставлення вартостi, що не зводиться до кiлькiсноi конгруенцii, вже являе собою вищий духовний процес. Рудимент тiеi наiвноi оцiнки рiвностi рiвних величин мiститься в тому явищi, про яке сповiщав Мунго Парк[19 - Мунго Парк [Mungo Park] (1771–1806) – шотландський дослiдник Центральноi i Захiдноi Африки. – Прим. перекл.] у XVIII ст. щодо деяких захiдно-африканських племен. Там в обiгу були залiзнi грошi у формi прута [Stangenform] i вони слугували для позначення величин товарiв, так що певну мiру тютюну або рому називали прутом тютюну, прутом рому. Тут потреба розглядати вартiсну рiвнiсть як кiлькiсну – вочевидь, потужна, чуттево вражаюча пiдпора примiтивного утворення вартостi – заховуеться в мовний вислiв. Деякi iншi явища при дуже вiдмiнному виглядi все ж належать до того самого принципового вiдчуття. З мiста Ольвiя на Днiпрi, однiеi з мiлетських колонiй, до нас дiйшли стародавнi бронзовi монети, що мають форму риб, iз написами, якi ймовiрно означають тунця i вершу. Вiдтак припускають, що той рибальський народ первiсно використовував тунця як одиницю обмiну i – мабуть, в силу вiдносин iз сусiдськими племенами, що перебували на нижчому щаблi розвитку – при запровадженнi монет вважав за необхiдне зобразити вартiсть одного тунця на монетi, яка однаковiстю своеi форми безпосередньо унаочнювала цю рiвновартiснiсть i замiннiсть; тим часом в iнших мiсцях, менш переконливо i все ж не вiдмовляючись вiд зовнiшньоi вiдповiдностi, на монетi карбували лиш образ предмета (вiл, риба, сокира), який [предмет] утворював основну одиницю в добу обмiну i вартiсть якого саме i представляла монета. Таке саме основне вiдчуття пануе в приписi Зенд-Авести[20 - Тобто коментована частина «Авести» – релiгiйноi лiтературноi пам’ятки Стародавнього Ірану, що е водночас священною книжкою зороастризму. – Прим. перекл.], мовляв, лiкар у виглядi гонорару за зцiлення домовласника повинен вимагати вартiсть одного поганого вола, за зцiлення сiльського голови – вартiсть вола середньоi добротностi, за зцiлення мiського пана – вартiсть вола високоякiсного, а за зцiлення намiсника провiнцii – вартiсть четвiрки [волiв]; натомiсть за зцiлення дружини домовласника йому належить вартiсть ослицi, за зцiлення дружини сiльського голови – корова, за зцiлення дружини мiського пана – кобила, а за зцiлення дружини намiсника – верблюдиця. Однаковiсть статей в об’ектi послуг i в оплатi послуг тут також засвiдчуе схильнiсть засновувати рiвноцiннiсть вартостi й еквiвалента на безпосередньо зовнiшнiй однаковостi. Так само стоять справи з тим фактом, що на початку свого розвитку грошi зазвичай складалися з частин, якi мали велику кiлькiсть i були важкими: хутра, худоба, мiдь, бронза, або з безлiчi частин, як-от грошi каурi; сюди належить той факт, що першi вiдомi нам банкноти, що збереглися, походять iз Китаю кiнця XIV ст. i мають 18 англiйських дюймiв завдовжки та 9 дюймiв завширшки. Тут iще продовжуе дiяти тенденцiя селянськоi прикмети: «багато помагае багатому», на користь якоi говорить природне почуття, яке можна спростувати тiльки добiрною й проаналiзованою емпiрiею. І найбiльшi монети зi шляхетного металу ми знаходимо майже винятково у народiв iз нерозвинутою або натурально-господарською культурою: найбiльшими золотими монетами вважають лоол аннамiтiв[21 - Тобто мешканцiв Аннаму. – Прим. перекл.], що вартував 880 марок, японський обанг (220 марок), бента Ашантi[22 - Ашантi – держава у Захiднiй Африцi, що iснувала з кiнця XVII до кiнця XIX ст. Сьогоднi переважна частина ii територii розташована в Республiцi Гана. – Прим. перекл.]; також срiбна монета Аннаму мала вартiсть 60 марок[23 - Наводячи назви цих монет, як i в iнших випадках, автор, як правило, додержуеться нiмецького правопису кiнця XIX – початку XX ст., який вiдрiзняеться вiд пiзнiшоi ортографii. Так, «обанг» здебiльшого пишеться сьогоднi як «обан». При перекладi ми все ж вiдтворюемо авторську позицiю. – Прим. перекл.]. На пiдставi того самого почуття значення величини право карбування найбiльших монет часто залишаеться за найвищими можновладцями, тодi як меншi (навiть iз того самого металу!) монети викарбовуються нижчими iнстанцiями: так, великий цар Персii карбував великi грошi, а сатрапи – малi золотi монети, на чверть меншi. Характер досить значноi величини iнколи властивий навiть не лише примiтивним формам металевих грошей, а й тим рiзновидам грошей, що передували iм: слов’яни, котрi в I ст. нашоi ери перебували мiж Зале й Ельбою та були надзвичайно диким природним народом, у формi грошей послуговувалися льоновими хустинками; купiвельна спроможнiсть такоi хустинки складала 100 курей, або пшеницi для 10 чоловiк на один мiсяць! І навiть у розвиненiй грошовiй системi помiтно, як поняття грошей сповнюються дедалi мiзернiшими вартостями металу. Середньовiчний гульден був золотою монетою вартiстю в один дукат – сьогоднiшнiй гульден нараховуе 100 мiдних крейцерiв; колишнiй грош був чималою (grossus)[24 - Великий (лат.).] срiбною монетою; колишня марка складала один фунт срiбла, фунт стерлiнг мав вартiсть 70 марок. У примiтивних, натурально-господарських вiдносинах грошовий обiг стосувався взагалi не дрiбних щоденних потреб, а лише вiдносно бiльших i вартiснiших об’ектiв, i схильнiсть до симетрii, властива всiм нерозвиненим культурам, також щодо них опановуе грошовий обмiн, та для зовнi великого теж вимагае зовнi великого знака оплати: те, що виняткова кiлькiсна неоднаковiсть явищ все ж допускае однаковiсть сили, значення, вартостi, зазвичай осягаеться тiльки вищим рiвнем освiти. Там, де практика налаштована на виконання рiвнянь, спершу потрiбна якомога наочна безпосереднiсть рiвностi, як це показуе кiлькiсна могутнiсть примiтивних грошей порiвняно з ii еквiвалентами. Абстракцiя, яка згодом визнае дрiбнi шматочки металу як вiдповiдник якого-небудь найбiльш обсягового об’екта, пiдiймаеться в тому самому напрямi, з огляду на ту мету, що одна зi сторiн рiвняння вартостi функцiонуе вже геть не як вартiсть сама по собi i для себе, а лише як абстрактне вираження для вартостi iнших. Тому i мiрча функцiя грошей, яка з самого початку найменше прив’язана до матерiальностi iхнього субстрату, найменше змiнилася внаслiдок перемiн сучасного господарства. Пропорцiйне спiввiдношення мiж двома величинами вже не встановлюеться через безпосередне прикладання iх одна до одноi [Aneinanderhalten], а в зв’язку з тим, що кожна з них мае певне вiдношення до iншоi величини й обидва цi вiдношення е однаковими або неоднаковими одне одному – це являе собою один iз найбiльших зроблених людством поступiв, вiдкриття нового свiту з матерiалу старого. Два звершення цiлком рiзного рiвня трапляються нам – вони стають порiвнянними, бо вiдносно тiеi мiри зусилля, яку кожен iз виконавцiв мав докласти, вони виявляють однакове напруження волi й однакову вiдданiсть; двi долi вiддаленi одна вiд одноi на шкалi щастя – проте вони одразу набувають якогось вимiрного спiввiдношення, якщо кожну розглядати за мiрою тiеi заслуги, завдяки якiй ii носiй гiдний або негiдний ii. Два рухи, що мають повнiстю вiдмiннi швидкостi, набувають якоiсь сполучностi й однаковостi, щойно ми спостерiгаемо, що прискорення, якого зазнае кожен iз них порiвняно зi своею початковою стадiею, однакове в обох них. Не лише для нашого почуття вимальовуеться певний рiзновид сполучностi мiж двома елементами, якi хоча й чужi один одному в iхнiй субстанцiйнiй безпосередностi, але iхнi вiдношення до третього i четвертого елемента однаковi; а саме завдяки цьому один iз них перетворюеться на фактор для вираховностi iншого. А тепер поглянемо далi: хоч би якими непорiвнянними були двi особи в своiх визначуваних властивостях, все ж вiдношення до якоiсь третьоi людини започатковують певну рiвнiсть мiж ними; щойно перша виявляе таку саму любов або ненависть, панування або покору стосовно третьоi, як друга стосовно якоiсь четвертоi, то цi вiдношення тут пiдпирають чужiсть для-себе-буття тих осiб якоюсь глибшою i суттевiшою рiвнiстю. Нарештi, останнiй приклад. Досконалiсть найрiзноманiтнiших мистецьких творiв ми не могли б порiвнювати один з одним, iхнi вартостi не впорядковувалися б у зв’язок якоiсь iерархii, якби кожен не мав певного вiдношення до специфiчного iдеалу свого рiзновиду. Із проблеми, матерiалу, манери стилю будь-якого мистецького твору для нас виростае певна норма, i його дiйснiсть мае до неi вiдчутне вiдношення близькостi або вiддаленостi, яке, вочевидь, може бути однаковим або порiвнянним при найбiльшiй багатоманiтностi творiв. Завдяки цiй можливiй однаковостi такого вiдношення з одиничних, самих по собi цiлком чужих один одному творiв тiльки й постае естетичний свiт, якийсь точно припасований порядок, якесь iдеальне сполучення за вартiстю. І це поширюеться не лише на космос мистецтва; те, що з матерiалу наших iзольованих поцiнувань узагалi виникае сукупнiсть однакових або ступеневих значливостей, що навiть дисгармонiйне як таке вiдчуваеться лишень через вимогу одноманiтного порядку i внутрiшнього спiввiдношення вартостей мiж собою – цiею суттевою рисою наша картина свiту всюди завдячуе нашiй здатностi взаемно зважувати не лише двi речi, а й вiдношення двох речей до двох iнших та узагальнювати iх в едностi судження рiвностi або подiбностi. Грошi, як продукт цiеi фундаментальноi сили або форми нашого нутра [Inneren], являють собою не лише ii подальший приклад, а е так би мовити нiчим iншим, як ii чистим утiленням. Адже вартiсне спiввiдношення речей, яке мае реалiзовуватися в обмiнi, грошi можуть виражати тiльки так, що спiввiдношення одиничноi суми з якимось добутим знаменником е таким самим, яке iснуе мiж вiдповiдним сумi товаром i сукупнiстю товарiв, що враховуються для обмiну. За своею сутнiстю грошi – це не вартiсний предмет, частини якого випадково мали б таку саму пропорцiю мiж собою або з цiлим, як iншi вартостi мiж собою; iхнiй же сенс вичерпуеться в тому, щоб виражати вартiсне спiввiдношення саме цих iнших об’ектiв, що iм вдаеться за допомогою тiеi здатностi розвинутого духу: прирiвнювати вiдношення речей навiть там, де самi речi не володiють жодною однаковiстю або подiбнiстю. А оскiльки ця здатнiсть поступово розвиваеться з примiтивнiшоi здатностi безпосередньо оцiнювати або виражати однаковiсть або подiбнiсть двох об’ектiв, то й виникають вище згаданi явища, в яких також грошi намагалися привести у таке безпосередне вiдношення до iх еквiвалентiв. У сучасному господарствi розпочинаеться розглядуваний перехiд, наприклад, у меркантилiзмi. Прагнення урядiв дiставати в краiну якомога бiльше готiвкових грошей, правда, ще керувалося принципом «багато помагае багатому», але завершальну мету, якiй вони мали допомагати, становило функцiональне пожвавлення промисловостi й ринку. Крiм того, поступ полягав у тому осягненнi, що вартостi, якi мали служити цiй метi, не потребували субстанцiйноi форми грошей, а радше безпосереднiй продукт працi як такий уже репрезентував вирiшальну вартiсть. Справи стояли приблизно так, як iз цiлями попередньоi полiтики: роздобути лише якомога бiльше землi й «залюднити» ii якомога бiльшою кiлькiстю людей – аж до XVIII ст. якомусь державниковi навряд чи спадало на думку, що справжнiй нацiональнiй величi можна посприяти iнакше, нiж здобуттям землi. Втiм за певних iсторичних обставин виправданню таких цiлей не перешкоджало те осягнення, що вся ця субстанцiйна повнота значлива тiльки як пiдвалина динамiчного розвитку, а цей останнiй, зрештою, вимагае лише дуже обмеженого пiдгрунтя рiзновиду тiеi повноти. Виявилося, що для пiдвищення виробництва i багатства дедалi непотрiбнiшою стае фiзична присутнiсть грошового еквiваленту i навiть тодi, коли «багато» грошей жадають уже не заради них самих, а задля певних функцiональних цiлей, цi останнi можуть досягатися нiби у вiльно ширяючих процесах, виключаючи тi грошi – як це особливо доводить сучасний мiжнародний товарообмiн. Значення грошей виражати вiдноснi вартостi товарiв, згiдно з нашими вище викладеними мiркуваннями, цiлком незалежне вiд якоiсь власноi вартостi, що наявна в них самих; так само, як байдуже для шкали для вимiрювання просторових величин, чи ii склад iз залiза, дерева або скла, оскiльки враховуеться лише вiдношення ii частин одна до одноi, вiдповiдно, до якоiсь третьоi величини, так само та шкала, яка пропонуе грошi для визначення вартостей, не мае нiчого спiльного з характером iхньоi субстанцii. У цьому своему iдеальному значеннi як масштабi й виразi для вартостi товарiв вони залишилися зовсiм незмiнними, тимчасом як у виглядi промiжних товарiв, засобiв для зберiгання i транспортування вартостi вони почасти змiнили свiй характер, почасти збираються змiнювати його ще далi: iз форми безпосередностi й субстанцiальностi, в якiй вони спершу виконували цi зобов’язання, грошi переходять в iдеальну форму, тобто, вони виконують своi дii як сама лише iдея, що пов’язуеться iз яким-небудь представницьким символом. Тим самим розвиток грошей, мабуть, упорядковуеться в глибоку тенденцiю культури. Рiзнi культурнi шари можна характеризувати вiдповiдно до того, якою мiрою i в яких пунктах вони мають безпосередне вiдношення до предметiв своiх iнтересiв, i, з iншого боку, де вони послуговуються опосередкуванням символами. Наприклад, чи сповнюються релiгiйнi потреби символiчними службами i формулами або ж безпосереднiм звертанням iндивiдуума до свого Бога; чи виявляеться повага людей одне до одного в твердо встановленому схематизмi, що позначае взаемнi позицii за допомогою певних церемонiй, або ж у неформальнiй чемностi, вiдданостi й респектi; чи здiйснюються купiвлi, згоди, угоди через просте оголошення iхнiх змiстiв, або ж вони тiльки легалiзуються i завiряються зовнiшнiм символом церемонiальних дiй; чи звертаеться теоретичне пiзнання безпосередньо до чуттевоi дiйсностi, або ж воно мае до дiла з ii представництвом через загальнi поняття i метафiзичнi чи мiтологiчнi символи – все це належить до найбiльш докорiнних вiдмiнностей спрямувань життя. Звiсно, цi вiдмiнностi не стiйкi; внутрiшня iсторiя людства радше показуе безперестанне пiднесення i зниження мiж ними [Auf- und Absteigen]; з одного боку, символiзацiя виростае iз реальностей, але водночас, як зустрiчний рух, символи постiйно розчиняються i редукуються до iхнього початкового субстрату. Я наведу лише один-единий приклад. Уже тривалий час сексуальнi справи перебували пiд покровом унаслiдок вихованостi й сорому, тимчасом як слова, що iх позначали, вживалися ще повнiстю безцеремонно; лишень в останнi столiття слово було поставлено пiд тi самi обмеження – символ увiйшов у почуттеве значення реальностi. Втiм у найновiтнiший час знову намiчаеться роз’еднання цього зв’язку. Натуралiстичний напрямок мистецтва вказав на недиференцiйованiсть i несвободу вiдчування, яке пов’язуе зi словом, отже, з простим, використаним для мистецьких цiлей символом, тi самi вiдчуття, що i з самою рiччю; зображення непристойного ще не е непристойним зображенням, i потрiбно вiдокремлювати вiдчуття реальностi вiд символiчного свiту, в якому рухаеться будь-яке мистецтво, також натуралiстичне. Мабуть, у зв’язку з цим постае загальна бiльша свобода освiчених верств у обговореннi делiкатних об’ектiв; там, де припускаеться об’ективний i чистий спосiб думання [Gesinnung], дозволено висловлювати всiляке ранiше заборонене – вiдчуття сорому знову звернено винятково до речi та знову свобiднiше допускае слово, як сам лише ii символ. У найвужчих i найширших сферах спiввiдношення мiж реальнiстю i символом настiльки коливаеться, i можна було б, либонь, уважати – наскiльки мало такi загальностi можуть брати на себе свiй тягар доказу, – що або кожен рiвень культури (i, зрештою, кожна нацiя, кожен осередок, кожен iндивiдуум) виявляе особливу пропорцiю мiж символiчним i безпосередньо реалiстичним розглядом своiх iнтересiв; або саме ця пропорцiя в цiлому постiйна й змiнi пiдлягають лише предмети, в яких вона представляе. Проте е змога навiть визначити дещо специфiчнiше, себто особливо показове проступання символiки так само властиве дуже примiтивним i наiвним станам культури, як i дуже високорозвиненим i складним; i, з погляду на об’екти, верхобiжний [aufw?rtsschreitende] розвиток дедалi бiльше звiльняе нас вiд символiв у сферi пiзнання, але в практичних сферах вiн усе бiльше приневолюе нас. Порiвняно з тьмяною символiкою мiтологiчних свiтоглядiв сучасна виявляе геть не порiвнянну безпосереднiсть у схопленнi об’ектiв; натомiсть екстенсивне й iнтенсивне накопичення життевих обставин тягне за собою те, що ми набагато бiльше мусимо оперувати з iх узагальненнями, стисненнями i представництвами в символiчнiй формi, нiж це було потрiбно в простiших i тiснiших стосунках: символiка, що на нижчих рiвнях життя так часто становить кружний шлях i марнотрату сил, на вищих рiвнях якраз слугуе доцiльностi й заощадженнi сил при опануваннi речами. Тут, скажiмо, можна згадати про технiку дипломатii, i то як у мiжнародному, так i в партiйно-полiтичному сенсi. Певним е вiдношення реальних владних величин, яке вирiшуе про результат протилежностi iнтересiв. Але цi величини мiряються одна з одною якраз уже не безпосередньо, тобто, у фiзичнiй боротьбi, а стають представленими через самi лише уявлення. За репрезентантом будь-якоi колективноi влади у сконцентрованiй потенцiйнiй формi стоiть реальна сила його партii, i точно мiрою цiеi останньоi його голос дiевий i його iнтерес може досягти здiйснення. Вiн сам е немов символ цiеi влади; iнтелектуальнi рухи мiж репрезентантами рiзних владних груп символiзують той перебiг, якого набрала б реальна боротьба, i то так, що переможений настiльки точно покоряеться iх результату, немовби вiн перемiг у нiй. Я пригадую, наприклад, перемовини мiж працiвниками i працедавцями задля уникнення загрози страйку. Тут кожна партiя зазвичай iде на поступки лишень до того пункту, до якого, згiдно з ii оцiнкою сил, ii змушував би страйк, що дiйсно вибухае. Ultima ratio[25 - Крайнiй засiб, останнiй аргумент (лат.).] уникають через те, що наперед схоплюють його результати в пiдсумовуючих уявленнях. Якби це представництво i вимiр реальних сил завжди було напевно можливе завдяки самим лише уявленням, то взагалi можна було б позбавитися будь-якоi боротьби. Та утопiчна пропозицiя – вирiшувати майбутнi вiйни за допомогою шаховоi партii мiж полководцями – настiльки абсурдна через те, що кiнець партii в шахи не дае жодноi пiдстави для того, яким же був би кiнець збройноi вiйни, i, отже, не може справдi успiшно унаочнювати й представляти цього останнього; натомiсть, скажiмо, вiйськовi навчання, в яких знайшли б повного символiчного вираження все вiйсько, всi шанси, увесь розум командування, за неможливого припущення iх вiдновлення, звiсно, могли б робити зайвою фiзичну боротьбу. Багатство моментiв – сил, субстанцiй i подiй, – з якими мае працювати розвинуте життя, пiдштовхуе до концентрацii його у всеохопних символах, з якими вiдтепер рахуються люди; певно, що випливае той самий результат, що мав би мiсце, якби оперували з усiм спектром одиничностей, тож цей результат одразу мав би чиннiсть для цих одиничностей, до яких вiн застосовний. Це мае ставати бiльш можливим у тiй мiрi, в якiй кiлькiснi вiдношення речей немов усамостiйнюються. Поступальна диференцiацiя нашого уявлення спричинюе до того, що питання «скiльки» зазнае певного психологiчного вiдмежування вiд питання «що», хоч би як дивно це виглядало з логiчного погляду. Насамперед i найуспiшнiше це вiдбуваеться в утвореннi чисел, коли зi стiлькох-то багатьох речей видобуваеться «так багато» i «стiльки» й усамостiйнюеться у властивi поняття. Що сталiшими стають поняття за своiм якiсним змiстом, то бiльший iнтерес спрямовуеться на iхнi кiлькiснi вiдношення, i, зрештою, iдеалом пiзнавання вважають розчинення всiх якiсних визначеностей дiйсностi у чисто кiлькiснi. Це виокремлення i наголошення на кiлькостi полегшуе символiчне поводження з речами: справдi, позаяк змiстовно найбiльш вiдмiннi речi все ж можуть узгоджуватися саме в кiлькiсних аспектах, то такого роду вiдношення, визначеностi, рухи однiеi з речей спроможнi передавати чинний саме для них образ iншiй речi; найпростiшими прикладами е, скажiмо, фiшки [Rechenmarken], що переконливо унаочнюють нам числовi визначення довiльних об’ектiв, або ж вiконний термометр, який у числах градусiв показуе нам певний ступiнь очiкуваних вiдчуттiв тепла. Це уможливлення символiв завдяки психологiчному виокремленню кiлькiсного з речей, що сьогоднi видаеться нам, звiсно, дуже самозрозумiлим, являе собою духовне дiяння з надзвичайними наслiдками. Можливiсть грошей також зводиться до нього, позаяк вони, незважаючи на усiляку якiсть вартостi, в числовiй формi репрезентують ii чисту величину. Вельми показовий перехiд вiд якiсно визначуваного до кiлькiсно символiчного вираження подае одне повiдомлення з Давньоi Росii. Там хутро куницi попервах важило засобом обмiну. Але впродовж розвою вiдносин величина i краса окремих хутряних шкурок втратила будь-який вплив на iхню обмiнну спроможнiсть, кожна шкурка важила за цiлковито лише одну й однакову будь-якiй iншiй. Виняткове значення iх числа, яке випливае звiдси, спричинило до того, що при збiльшеннi обороту за грошi використали просто окрайок шкурки, аж поки, врештi, у виглядi засобу обмiну не почали ходити вичиненi шматочки шкiри, що, ймовiрно, штампувалися урядом. Тут доволi помiтно, як редукцiя до чисто кiлькiсноi точки зору пiдтримуе символiзацiю вартостi, на якiй тiльки й базуеться цiлком чисте здiйснення грошей. Натомiсть видаеться, немовби з самого початку лиш iдеальнi грошi не задовольняють вищi господарськi запити, хоча брак вiдношення до будь-яких безпосереднiх вартостей – який залучае iх до всякого однорiдного вiдношення – годиться для особливо далекого поширення грошей. Прикметне розповсюдження грошей каурi, що були дiйсними вже 1000 рокiв тому в значнiй частинi Африки, ранiше – у районi Індiйського океану, а в доiсторичнi часи – у Європi, навряд чи було б можливим, якби вони не були такими чисто iдеальними. Найбiльш крайнi протилежностi вартостi грошей поеднуються на нижчих ступенях господарства; з одного боку, трапляються такi абсолютно конкретнi за вартiстю грошi, як грошi з великоi рогатоi худоби або бавовняна сировина, що на Фiлiппiнах була в обiгу у формi великих грошей, а, iншого боку, такi абсолютно iдеальнi грошi, як грошi каурi, як грошi iз кори тутового дерева, що iх вiдкрив Марко Поло у Китаi, а також екземпляри порцеляни з китайськими iероглiфами, якi правили за грошi в Сiамi[26 - Теперiшня назва краiни – Таiланд. – Прим. перекл.]. Певний функцiональний розвиток понад тi конкретнi за вартiстю рiзновиди грошей був започаткований там, де на засоби обмiну перетворюються хоча i натуральнi товари, але такi, що водночас були особливими експортними товарами: тютюн у Вiрджинii, рис у Каролiнi, сушена трiска в Ньюфаундлендi, чай у Китаi, хутра у Массачусетсi. В експортному товарi вартiсть певною мiрою психологiчно виступила iз тiеi безпосередностi, яка мае мiсце при споживаннi грошей як товару [Geldware] на внутрiшньому ринку. Щоправда, найщасливiшу середину мiж абстрактними рiзновидами грошей, що наведенi вище, i споживчими грошима все ж являють собою прикраси-грошi, отже золото й срiбло, бо вони не такi чудернацькi та безглуздi, як першi, i не такi грубi й незвичайнi, як останнi. Вочевидь, вони виступають тим носiем, який водночас найлегше й найвпевненiше скеровуе грошi до того, що вони стають символом; стадiя цього пов’язування мусить вiдбутися для досягнення максимуму iхньоi продуктивностi, i здаеться, що ближчим часом грошi цiлковито не зможуть вийти з неi. Якщо вториннi символи – як iх можна назвати на вiдмiну вiд наiвноi символiстики наiвних душевних станiв – дедалi бiльше замiнюють безпосереднi вiдчутностi речей та вартостей для практики, то тим самим надзвичайно збiльшилося значення iнтелекту для способу життя. Щойно життя вже не пробiгае мiж чуттевими одиничностями, а може визначатися абстракцiями, середнiми числами, узагальненнями, то, зокрема, в стосунках мiж людьми iстотна перевага надаватиметься швидшому i точнiшому виконанню процесiв абстракцii. Якщо там, де в дикi часи публiчний порядок мiг утворюватися лише через фiзичну силу, сьогоднi для цього потрiбна проста поява чиновника; якщо простий пiдпис зовнiшньо i внутрiшньо безумовно зобов’язуе нас; якщо помiж вельми чуйних людей обережний натяк слова або ж вираз обличчя достатнiй для того, щоб на тривалий час визначити iхнi стосунки, якi серед людей нижчого культурного рiвня з’являються тiльки пiсля довгих дискусiй або практичних учинкiв; якщо через якийсь пiдрахунок на паперi нам можуть принести жертви, до яких нерозумного примушують лише реальним впливом вiдповiдних чинникiв – то це значення символiчних речей i вчинкiв, вочевидь, можливе тiльки при дуже високому рiвнi iнтелектуальностi, тiльки при наявностi настiльки самостiйноi духовноi сили, що вона не потребуе появи безпосереднiх одиничностей. Я виклав це з тiею метою, щоб увиразнити впорядкування грошей i в цю течiю культури. Принцип заощадження сил i субстанцiй, що стае дедалi ефективнiшим, веде до щодалi бiльшого поводження з представниками й символами, якi не мають жодноi змiстовноi спорiдненостi з тим, що вони представляють; тож цiлковито те саме спрямування мае i те, коли операцii з вартостями виконуються на такому символi, який все бiльше втрачае матерiального стосунку до остаточних реальностей своеi сфери й постае суто символом. Ця форма життя припускае не лише надзвичайне збiльшення психiчних процесiв – яких, скажiмо, складних психологiчних передумов вимагае лишень покриття банкнот резервом готiвки! – а також iх пiдвищення, принципове звернення культури до iнтелектуальностi. Те, що життя iстотно налаштоване на iнтелект, а вiн важить за практично найбiльш вартiсну з-помiж наших психiчних енергiй – це, звичайно (як ще докладнiше покажуть наступнi мiркування) прямуе рука в руку iз прониканням [Durchdringen] грошового господарства; хоч би як там було в торговельнiй сферi, особливо там, де йдеться про чистi грошовi оборудки, iнтелект, безсумнiвно, володiе сувереннiстю. Посилення iнтелектуальних, абстрагувальних здатностей характеризуе той час, коли грошi дедалi бiльше перетворюються на чистий символ i стають байдужими до своеi власноi вартостi. II При всьому тому слiд дотримуватися того погляду, що в такий спосiб визначаеться лише напрямок розвитку, розвитку, який розпочався з дiйсною вартiстю матерiалу для грошей, скоординованою з усiма iншими вартостями. Тому мають бути спростованi деякi природно посталi уявлення, якi, мабуть, узгоджуються з нашими уявленнями про безвартiснiсть [Wertlosigkeit] грошовоi субстанцii, коли вони наголошують на вiдмiнностi грошей вiд усiх iнших вартостей i за допомогою цього прагнуть довести, що грошi принципово не можуть бути такою ж самою вартiстю, як iншi вартостi. Як це часто бувае, тим самим у формi кристалiзацii й випередження було встановлено те, що може здiйснюватися лише у нескiнченному наближеннi. Із вiдхилення догматичноi вартостi грошей ми не маемо права впадати в догму iхньоi не-вартостi [Nichtwert], до якоi могли б спокушати такi уявлення. Здаеться, нiби навiть найкориснiшiй об’ект, аби функцiонувати як грошi, мав би вiдмовитися вiд своеi корисностi. Якщо, наприклад, в Абiссiнii[27 - Тепер ця краiна називаеться Ефiопiя. – Прим. перекл.] особливо обтесанi шматки кам’яноi солi курсують як розмiнна монета, то вони е все-таки грошима лише через те, що iх не вживають як сiль. На побережжi Сомалi ранiше у виглядi грошей циркулювали шматки блакитноi бавовни, кожен у два лiктi завбiльшки; хоч би яким великим це був поступ у сенсi грошового обiгу порiвняно з матерiальними грошима [Zeuggeld], яких розрiзають i складають як завгодно, все ж ця форма вжитку намiчае якраз тенденцiю до вiдмови вiд використання матерiалу як знаряддя [des Zeuges als Zeug]. Можлива користь золота й срiбла для технiчних i естетичних цiлей не може бути реалiзована доти, доки вони циркулюють у виглядi грошей; i так стоять справи з усiма рiзновидами грошей. Із рiзноманiтних впливiв, з якими матерiали для грошей вливаються в нашi сфери цiлей, вони мусять приховувати всю решту, якщо iх вплив повинен з’являтися у формi грошей. В ту мить, коли вони розвивають свою практичну, естетичну або iншу вартiсть, вони уникають обiгу, вони вже не грошi. Всi iншi вартостi можна порiвнювати одна з одною й вимiнювати iх за мiрою iх величини корисностi, щоб засвоювати якраз останню; проте з цього ряду вповнi виступають грошi. Адже щойно iх застосували у тому самому сенсi, що й одержаний еквiвалент, вони бiльше не будуть грiшми. Особливiй придатностi шляхетних металiв як матерiалу для грошей, можливо, сприяло те, що з будь-якого формування для iншоi мети вони надто легко можуть перетворюватися в грошову форму; а тому в кожну дану мить вони анiтрохи не стоять перед альтернативою: бути або грiшми, або прикрасою; iнакше висловившись: функцiонувати або як грошi, або як споживча вартiсть. Звiсно, либонь саме через це грошi знову залучаються в iншi категорii вартостi. Адже якщо я купую один метр дров, то я оцiнюю i iхню субстанцiю лише за тим, що вони можуть зробити для мене як паливо, а не за якимось iншим, скажiмо, крiм того ще можливим використанням. Однак у дiйсностi справи стоять зовсiм iнакше. Якщо стверджують, мовляв, вартiсть грошей полягае у вартостi iхньоi субстанцii, то це означае, що вона полягае в тих аспектах або силах цiеi субстанцii, згiдно з якими або iз якими вона якраз не е грошима. Безглуздя, яке, здаеться, тут мiститься, вказуе на те, що грошi не необхiдно потребують пiдтримки субстанцiй, якi «самi по собi», тобто в iнших вiдношеннях суть вартiснi, а достатньо того, якщо лише здатнiсть функцiонувати у виглядi грошей переноситься на яку-небудь зазвичай незначну субстанцiю. Потрiбно перевiрити, чи дозволяе така вiдмова вiд усiх тих функцiй вартостi, на яких засновують необхiдну вартiсть грошовоi субстанцii, по праву висновувати про можливiсть грошей, якi, мовляв, з самого початку е грошi i бiльше нiчого. Тут iдеться про вкрай вагоме явище об’екта з багатьма функцiональними можливостями, з яких здiйснюватися може лише одна з них, вилучаючи iншi, а також iдеться про питання, як саме ця здiйснена можливiсть модифiкуеться в своему значеннi й своiй вартостi внаслiдок вiд ступання на заднiй план решти. Заради шуканого розумiння, що спрямоване на спiвiснування рiзних можливостей, мабуть, можна пiдкреслити те, як ця послiдовнiсть багатоманiтних функцiй впливае, зрештою, на ту функцiю, що переживае iнших. Якщо покаяний грiшник повинен мати бiльшу вартiсть для звичаевого ладу свiту, нiж праведник, котрий нiколи не оступався, то звичаевий рiвень першого все ж не виводить таке поцiнування з того моменту, коли вiн дiйсно наявний – адже за припущенням етичний змiст саме цього моменту не вiдрiзняеться вiд стану праведника вiд початку; вiн мае випроваджувати його iз попереднiх, iнакше спрямованих у звичаевому планi моментiв, а також iз того факту, що цi моменти тепер уже не iснують. Або ж якщо пiсля потужних перешкод для нашоi дiяльностi, пiсля зовнiшньоi примусовостi ii спрямування, знову з’являеться свобода й самовизначення, то з нашою дiею тепер пов’язуеться специфiчне почуття блага i цiнностi, яке струмениться зовсiм не з окремих змiстiв почуття або удачi дiяльностi, а винятково з того, що усунена форма залежностi: точно та сама дiя, долучаючись до неперервного ряду незалежних вчинкiв, була б позбавлена саме цiеi привабливостi, що струмениться з простого скiнчення [Vorbeisein] тiеi попередньоi форми життя. Такий результат несущого для сущого виявляеться дещо модифiкованим i ближчим для нашого спецiального питання – при всiй змiстовнiй чужостi – у тому значеннi, яке мае безпосередне почуттеве життя для лiричного або музичного мистецького твору. Справдi-бо, наскiльки лiрика й музика побудованi на силi суб’ективних внутрiшнiх порухiв, настiльки iхнiй характер як мистецтва все ж вимагае подолання iх безпосередностi. Грубий матерiал почуття разом iз його iмпульсивнiстю, його особистiсною обмеженiстю, його неврiвноваженою випадковiстю хоча й утворюе передумову мистецького твору, але чистота останнього вимагае якоiсь дистанцii до них, якоiсь звiльненостi вiд того матерiалу. Цiлковитий сенс мистецтва, як для творцiв, так i для споживачiв, полягае в тому, що воно пiдносить нас над безпосереднiстю ставлення до нас самих i до свiту, а його вартiсть пов’язана з тим, що це ставлення ми залишили позаду себе, що воно впливае як щось, що бiльше не присутне. І коли кажуть, мовляв, це е вiдлунням того автохтонного почуття, тiеi найбiльш початковоi схвильованостi душi – вiдлунням, яким живе привабливiсть твору мистецтва, то тим самим якраз i визнаеться, що його специфiчне полягае не в тому, що спiльне для безпосередньоi й естетичноi форми почуттевого змiсту, а в тому новому тонi, якого дiстае остання форма тiею мiрою, якою вже вiдзвучала перша. І, нарештi, найвирiшальнiший i найзагальнiший випадок цього типу, на якого мало зважають в силу того, що вiн глибоко включений у нашi фундаментальнi оцiнки. А саме, менi видаеться, нiби величезне число життевих змiстiв, привабливiстю яких ми насолоджуемося, рiвнем цiеi привабливостi завдячуе тiй обставинi, що заради них ми залишаемо невичерпаними незлiченнi шанси iнших насолод i того, що виявляе себе нам. Не лише в проходженнi-повз-одне-одного людей, в iх розходженнi пiсля короткого контакту, ба в цiлковитiй чужостi щодо незлiченноi кiлькостi людей, котрим ми i котрi нам могли б дати щось найвище – не лише в цьому самому по собi полягае королiвське марнотратство, розкута величнiсть iснування, а потойбiч цiеi власноi вартостi не-насолодження вiд нього випромiнюеться якась нова, збiльшена, сконцентрована привабливiсть на те, чим ми зараз дiйсно володiемо. Те, що з незлiченних можливостей життя на дiйснiсть перетворилася саме ось ця, надае iй переможного тону, тiнi непозбавленоi, невикористаноi повноти життя утворюють ii трiумфальний супровiд. Навiть те, що дають людям, свою вартiсть для них часто добувае з того, що залишають у себе, ба рiшучо приховують вiд них. Дружня самовiддача, особливо комусь, хто у чомусь перебувае на нижчому рiвнi, втрачае для нього свою вартiсть, якщо вона надто значна, якщо занадто мало залишено для себе. Що бiльше вiдчувае обдарований, що ще щось мають для себе, чого йому не дають, то значливим для нього постае те, що йому взагалi не даеться, якась частка себе. І так, зрештою, стоять справи у значеннi наших учинкiв i нашоi творчостi для нас самих. Раптовi, обов’язковi вимоги часто навчають нас тому, що ми маемо обдарування i сили для завдань, що досi були найвiддаленiшими для нас, маемо енергiею, що назавжди залишилася б латентною, якби ii не викликала якась випадкова скрута. Це вказуе на те, що в кожнiй людинi крiм сил, якi вона виявляе, ще дрiмае невизначена множина iнших потенцiй, що, зрештою, з кожноi людини могло б стати багато чого iншого, нiж фактично стало. А якщо з цих багатьох можливостей життя дозволяе справджуватися лише дуже обмежене число, то воно тим бiльше виявляеться значливiшим й коштовнiшим, чим виразнiше ми вiдчуваемо, зi скiлькох можливостей воно являе собою вибiр, скiльки форм дiяльностi залишаються нерозвиненими i мусять передавати свою величину сили тим [багатьом можливостям], аби вони досягали розгортання. Жертвуючи так якоюсь повнотою самих по собi можливих справджень [Bew?hrungen], аби дiйти до певного справдження, це останне являе собою немов екстракт набагато бiльшого обсягу життевих енергiй i з вiдмови вiд iх розвитку видобувае певне значення i загостренiсть, певний тон добiрностi та зосередженоi сили, яких воно – сягаючи понад безпосередньо сповнену тим справдженням сферу нашоi сутностi – перетворюе на осереддя i представника всього ii обсягу. Грошi спершу можуть залучатися в цей загальний тип утворення вартостi. Певно, слушним е те, що iншi вартостi матерiалу для грошей мусять перестати функцiонувати, щоб вiн ставав саме грiшми; правда, вартiсть, якою вiн як такий володiе i яка дозволяе йому як такому функцiонувати, може бути визначена тими можливостями використання, вiд яких вiн мусить вiдмовитися. Як в усiх щойно розглянутих випадках, вiдчута вартiсть здiйсненоi функцii складаеться з ii позитивного змiсту i супутньоi заперечностi будь-яких iнших [функцiй], над жертвою яких пiдноситься та функцiя. Дiяльним тут е не те, що цi iншi функцii дiють, а те, що вони не дiють. Якщо вартiсть певного об’екта визначае те, що жертва приноситься заради нього, то вартiсть грошовоi субстанцii як такоi полягае в тому, що слiд пожертвувати всiма ii можливостями використання, аби вона була грiшми. Цей спосiб оцiнки природно мае бути дiевим двосторонньо, себто матерiал для грошей мае зазнавати i певного пiдвищення вартостi iнших рiзновидiв його корисностi шляхом вiдмови вiд його використання у виглядi грошей. Якщо вампум[28 - Намисто. – Прим. перекл.] [Wampum] iндiанцiв складався iз мушель, якi слугували за грошi, але також носилися як ремiнець для прикрас, то цi функцii, вочевидь, знаходяться у чистiй взаемодii: навiть значення мушель як прикраси цiлком певно зберегло особливий обертон поважностi внаслiдок того, що заради неi вiдмовилися вiд безпосередньо можливого використання iх як грошей. Увесь цей тип можна розглядати як випадок вартостi рiдкiсностi. Зазвичай вiн зображуеться лише так, що об’ект вiдповiдае певнiй потребi, що наявна в багатьох iндивiдiв або наявна в бiльшiй iнтенсивностi, нiж спроможна покрити дана величина об’екта. Якщо ж тут рiзнi потреби, яким може слугувати однаковий об’ект, конкурують за той самий об’ект – бодай у того самого iндивiдуума, бодай мiж багатьма iндивiдуумами, – то i вiн природно грунтуеться на обмеженостi запасу, яка не дозволяе, щоб кожна з цих потреб знаходила свое задоволення. Якщо обiгова вартiсть, скажiмо, збiжжя зводиться до того, що маеться не досить збiжжя, аби одразу вдовольнити голод, то обiгова вартiсть матерiалу для грошей зводиться до того, що його наявно не достатньо, щоб окрiм потреби в грошах ним задовольнити ще всi iншi, спрямованi на нього потреби. Отже, наскiльки далеким е те, наче вiдмова вiд iншого використання применшуе метал як грошi до одного рiвня вартостi iз тими матерiалами, якi зазвичай цiлковито не пiдлягають використанню, тепер помiтно саме в тому, що можливi, але нездiйсненнi використання найбiльш iстотно сприяють вартостi, яку мае метал як грошi. Ще безпосереднiше, нiж спростована гадка про безвартiснiсть матерiалу для грошей, переконае нас наступна думка у тому, що грошi не можуть бути жодною вартiстю. Якщо ми уявимо абсолютно могутню особистiсть, котрiй у певнiй сферi належало б деспотичне право розпорядження всiм, хоч би чого iй забажалося – як кажуть про ватажкiв пiратiв у Пiвденному морi[29 - Пiвденна частина Тихого океану. – Прим. перекл.], що вони «не можуть грабувати», бо iм все належить iз самого початку, – то така iстота нiколи не мала б спонуки до присвоення собi i грошей цiеi сфери, позаяк вона i так мае змогу безпосередньо опановувати все те, що вона могла б мати за грошi. Якби грошi були б вартiстю, що долучалася б до iнших наявних вартостей, то ii бажання так само могло б спрямовуватися на ту вартiсть, як i на цi iншi. Якщо ж це, вочевидь, не вiдбуваеться у вигаданому тут випадку, то, здаеться, можна висновувати, що грошi дiйсно е лише чистим представництвом реальних вартостей, яких вони вже не потребують з тiеi причини, що нам цi вартостi приступнi навiть без грошей. Однак ця проста думка припускае те, що555 вона доводитиме: грошовий субстрат не мае жодноi власноi вартостi, що чинна ще поряд iз його грошовою функцiею. Адже якби вiн мав таку, то його мiг би бажати i той можновладець, хоча, звiсно, не заради його значення як грошей, а заради його iншоi, себто субстанцiйноi вартостi. Натомiсть якщо з самого початку бракуе цiеi вартостi, то ii брак не потрiбно знову доводити. Крiм цiеi логiчноi недостатностi такий випадок, певна рiч, пояснюе характерний вартiсний рiзновид грошей. Ту вартiсть, якою володiють грошi як такi, вони здобули як засiб обмiну; отже, там, де вони не дають нiчого для обмiну, вони i не мають жодноi вартостi. Адже iхне значення як засобу для зберiгання i транспортування явно не посiдае того самому становища, а е певним дериватом iхньоi мiновоi функцii, без якоi вони нiколи не могли б виконувати тi iншi функцii, тодi як вона сама незалежна вiд цих останнiх. Наскiльки мало грошi мають iще якусь вартiсть для того, кому з певноi пiдстави безвартiсними е товари, що можуть бути придбанi за грошi, настiльки ж мало грошi мають iще якусь вартiсть для того, хто не потребуе жодних грошей для придбання товарiв. Коротко кажучи, грошi постають вираженням i засобом вiдношення, залежностi-одне-вiд-одного людей, iхньоi вiдносностi, яка задоволення бажань однiеi людини завжди робить взаемно залежним вiд iншоi; отже, вони не мають мiсця там, де немае жодноi вiдносностi – хiба що бiльше взагалi нiчого не жадають вiд людей, хiба що над ними перебувають на абсолютнiй вершинi, себто, нiби без жодного вiдношення до них, – i задоволення будь-якого бажання може бути досягнуто без обопiльноi послуги. З цього погляду свiт грошей вiдносився до свiту конкретних вартостей так, як мислення i протяжнiсть у Спiнози: один свiт узагалi не може втручатися в iнший, оскiльки кожен уже для себе i на своiй мовi виражае увесь свiт; тобто, сума вартостей узагалi складаеться не iз суми вартостей речей плюс суми вартостi грошей, а iснуе певна величина вартостi, яка реалiзована, з одного боку, в тiй формi, а, з iншого – у цiй. Якби грошi були вповнi зредукованi до цiеi вартостi i якби вони вiдкинули усiляку координацiю з речами, що вартiснi самi по собi i для себе, то тим самим у сферi економiчного перетворилося б на дiйснiсть те вельми дивовижне уявлення, що лежить в основi платонiвського вчення про iдеi. Глибока незадоволенiсть вiд досвiдчуваного свiту, до якого, однак, ми прикутi, спонукала Платона допустити якесь надемпiричне, пiднесене над простором i часом царство iдей, яке мiстить властиву, спокiйну у самiй собi, абсолютну сутнiсть речей. На користь цього земна дiйснiсть, з одного боку, вивiльнилася вiд усього справжнього буття i усього значення; а, з iншого боку, вiд них все-таки щось вiдбилося на неi, принаймнi у виглядi бляклоi тiнi того сяючого царства абсолютного вони були причетнi до нього i таким кружним шляхом все ж здобували, зрештою, якоiсь значливостi, у якiй iм самим по собi i для себе було вiдмовлено. Це ж вiдношення тепер фактично знаходить повторення або потвердження у сферi вартостей. Дiйснiсть речей, як вона перебувае перед суто пiзнавальним духом, нiчого не знае – так ми констатували на початку цих дослiджень – про вартостi; вона розгортаеться в тiй байдужiй закономiрностi, яка так часто руйнуе найшляхетнiше й уберiгае найницiше, бо вона якраз не чинить згiдно з ранжированими порядками [Rangordnungen], iнтересами й вартостями. І це природне об’ективне буття ми пiдставляемо пiд якусь iерархiю цiнностей, ми створюемо в рамках нього певне членування на добре i погане, шляхетне i нiкчемне, коштовне i безвартiсне – таке членування, що геть не торкаеться самого того буття в його конкретнiй дiйсностi, проте вiд якого йому припадае будь-яке значення, яке воно може мати для нас i яке ми (при всiй ясностi щодо його людського походження) все ж вiдчуваемо в цiлковитiй протилежностi до всiлякого простого настрою i суб’ективного погляду. Вартiсть речей – як етична, так i евдемонiстична, як релiгiйна, так i естетична – ширяе над ними мов платонiвськi iдеi над свiтом: посутньо чуже i властиво недоторканне царство, кероване згiдно з власними внутрiшнiми нормами, однак воно ж надае свого вигляду i своiх барв тому iншому царству. Економiчна ж вартiсть постае у виведеннi з тих первинних, безпосередньо вiдчутих вартостей, зважуючи один з одним iхнi предмети в тiй мiрi, в якiй вони пiдлягають вимiнюванню. А в цiй сферi – байдуже, як вона конституйована – економiчна вартiсть запосiдае таку саму своерiдну позицiю до одиничних об’ектiв, яка притаманна вартостi взагалi: це е якийсь свiт для себе, що членуе i ранжируе конкретнiсть об’ектiв згiдно з власними, не закладеними в самих об’ектах нормами; впорядкованi i розгалуженi за своiми економiчними вартостями речi утворюють цiлком iнший космос, нiж це робить iхня природно-законна, безпосередня реальнiсть. Якби грошi справдi були нiчим iншим, як вираженням для вартостi речей поза ним, то вони вiдносилися б до останнiх так само, як iдея, яку Платон уявляе також субстанцiйно, як метафiзичну сутнiсть, вiдноситься до емпiричноi дiйсностi. Рухи грошей: зрiвноваження, накопичення, вiдтiкання – безпосередньо репрезентували б вартiсне спiввiдношення речей. Свiт вартостей, що ширяе над дiйсним свiтом, на позiр незв’язно, а проте безумовно пануючи над ним, знайшов у грошах «чисту форму» своеi репрезентацii. І так само, як дiйснiсть, iз спостереження i сублiмацii якоi перетворилися в життя iдеi, стае в тлумаченнi Платона згодом самим лише вiдображенням цих останнiх, так i господарськi вiдносини, градацii i флуктуацii конкретних речей виявляються дериватом iх власного деривату, себто представниками i тiнями того значення, яке притаманне iх грошовим еквiвалентам. Жоден iнший рiд вартостей пiд цим кутом зору не знаходиться у сприятливiшому становищi, нiж це роблять економiчнi вартостi. Якщо релiгiйна вартiсть утiлюеться в священиках i церквi, етично-соцiальна вартiсть – в управлiнцях i помiтних iнституцiях державноi влади, пiзнавальна вартiсть – у нормах логiки, то жодна з них вiдокремлено не перебувае над конкретними вартiсними предметами чи процесами, жодна бiльше не е суто абстрактним носiем вартостi й нiчим iншим, навряд чи в якiй-небудь вартостi настiльки точно вiдображаеться сукупнiсть розглядуваноi сфери вартостi [Wertprovinz]. Цей характер чистого символу економiчних вартостей становить той iдеал, до якого пориваеться розвиток грошей, нiколи не досягаючи його вповнi. Вiн початково перебувае (цього слiд безумовно дотримуватися) в одному ряду з усiма iншими об’ектами вартостi i його конкретна субстанцiйна вартiсть зважуеться порiвняно з цими об’ектами. Зi збiльшенням потреби у засобах обмiну i у масштабах вартостi вiн дедалi бiльше перетворюеться iз одного члена вартiсних рiвнянь на iх вираження, i тому все бiльше стае незалежним вiд вартостi свого субстрату. А проте вiн не може позбутися залишку субстанцiйноi вартостi, i то, власне, не iз внутрiшнiх пiдстав, що випливають iз його сутностi, а в силу певних недосконалостей економiчноi технiки. Одна з них стосуеться грошей як засобу обмiну. Як ми бачили, замiна власноi вартостi грошей суто символiчним значенням може вiдбуватися з огляду на те, що пропорцiя мiж одиничним товаром i економiчно дiевою в дану мить сукупною товарною величиною за певних модифiкацiй дорiвнюе пропорцii мiж певною сумою грошей i економiчно дiевою в дану мить сукупною грошовою величиною; те, що знаменники цих дробiв дiють лише практично, але не свiдомо, бо не вони, а тiльки змiннi чисельники становлять реальний iнтерес, що визначае дiйсний обiг; i те, що через це в такому обiгу, мабуть, вiдбуваеться безпосередне рiвняння мiж товаром i грошовою сумою, яке, звiсно, спираеться на цiлком iншу основу, нiж первинне рiвняння мiж об’ектом i субстанцiйною вартiстю грошей, останне з яких поступово переходить у те перше. Навiть якщо допускаеться цей розвиток, то чинники, що складаються з вiдповiдних сукупних сум вартостей, в кожному разi перебувають мiж вельми мiнливими межами, iнстинктивно добутий орiентовний розрахунок, в якому вони дiють, завжди може бути лише дуже неточним. Мабуть, це i е пiдставою для того, чому не можна повнiстю вiдмовитися вiд безпосереднього вирiвнювання вартостi мiж товарами i грошима. Частки властивоi, матерiальноi вартостi, що криються в грошах, являють собою ту пiдпору i те доповнення, яких ми потребуемо, бо нашого пiзнання не вистачае для точного визначення тiеi пропорцii, при якiй, правда, була б зайвою сутнiсна рiвнiсть мiж вимiряним i мiрою, тобто власна вартiсть грошей. Проте допоки вiдчуваеться i на практицi господарювання виявляе себе те, що ця зумовлена пропорцiя не може мати жодноi точностi, вимiрювання ще потребуе певноi якiсноi едностi масштабу вартостi iз самими вартостями. Можливо, не буде нецiкавим з’ясувати собi вiдповiдний випадок iз естетичного використання шляхетних металiв. З приводу Лондонськоi виставки 1851 р. один знавець повiдомляв про рiзницю англiйськоi й iндiйськоi обробок золота й срiбла: при англiйськiй обробцi виробник, мабуть що, старався якомога бiльшу кiлькiсть металу втиснути в мiнiмум оформлення; при iндiйськiй же обробцi «емалювання, iнкрустування, пробивання тощо застосовуються так, що на мiзерно можливу величину металу припадае найбiльш можлива величина вмiло завершеноi обробки». Утiм для естетичного значення навiть цiеi останньоi, певно, не байдуже те, що небагато металу, в якому виражаються форми, все ж е шляхетним металом. І тут форма, тобто саме лише спiввiдношення субстанцiйних частин, опанувала субстанцiю та ii власну вартiсть. Але навiть якщо це може заходити так далеко, що маса металу мае всього тiльки зникаючу вартiсть, то цей мiнiмум завжди мусить бути ще шляхетним матерiалом, аби найвищою мiрою прикрашати предмет i ним естетично насолоджуватися. Його властива матерiальна вартiсть тут уже, звiсно, не стоiть на порядку денному, а лише те, що взагалi лишень найшляхетнiший матерiал е адекватним носiем для завершеного формального спiввiдношення частин. Зрештою, очевидно, що те зведення вартостi матерiалу грошей до принципу доповнення чи змiцнення порiвняно з самими лише вiдношеннями, якi не можуть бути достатньо забезпеченi, становить лише тлумачення процесiв, що вiдбуваються цiлком нижче порогу свiдомостi господарюючих суб’ектiв. Господарчi взаемодii взагалi пробiгають у такiй дивовижнiй доцiльностi, в такому витончено зорганiзованому тiсному переплетеннi незлiченних елементiв, що треба було допустити якийсь дух – котрий все оглядае i мае в розпорядженнi надiндивiдуальну мудрiсть – як iх керманича, якщо не волiють звертатися до несвiдомоi доцiльностi життя людського роду. Свiдомого бажання i передбачення одиничного не вистачало б для утримування господарчого пожвавлення в тiй гармонii, яку воно виявляе поряд iз усiма своiми жахливими дисонансами i недостатностями; радше мусять бути допущенi несвiдомi досвiди й обрахунки, що пiдсумовуються в iсторичному перебiгу господарства i регулюють його. Завжди не можна забувати того, що несвiдомi уявлення не постають достатнiм пояснення, а е лиш якимось допомiжним вираженням, яке вибудовуеться, власне, на хибному висновку. Певнi вчинки i думки виникають у нас на пiдставi певних уявлень, низки висновкiв тощо. Але щойно першi з’являються в нас без цих антецедентiв, ми висновуемо, нiби саме цi останнi, тiльки в несвiдомiй формi, вже були все-таки присутнi. Поза сумнiвом, це логiчно невиправдано. Той суто негативний факт, що в цьому випадку ми не усвiдомлюемо жодних обгрунтувальних уявлень, ми приховано обертаемо на позитивний, що присутнi несвiдомi уявлення. Насправдi ми геть нiчого докладного не знаемо про такi процеси, що пропонують психiчний результат без процесiв свiдомостi, якi його обгрунтовують, i несвiдомi уявлення, досвiди, висновки являють собою лише вираження для того, що тi процеси перебiгають так, немовби в основi iх лежали свiдомi мотиви й iдеi. Проте потяговi до пояснення поки що не залишаеться нiчого iншого, як вишукувати останнi i трактувати iх як – несвiдомо – дiяльнi причини, наскiльки вони становлять простий символ дiйсного перебiгу. При теперiшньому станi знання неминучим, а тому легiтимним постае те, що утворення вартостi, iх фiксацii та флуктуацii тлумачать як несвiдомi процеси згiдно з нормами i формами свiдомого розуму. Друга спонука до того, щоб уповнi не розчиняти грошi в iх символiчному характерi, полягае бiльше в iхньому значеннi як елементi обiгу. Наскiльки мiновi функцii грошей, розглянутi абстрактно, могли б виконуватися за допомогою самих лише грошових знакiв [Zeichengeld], настiльки жодна людська сила з достатньою гарантiею не могла б захистити iх вiд зловживань, що згодом виринають самi собою. Функцiя i обмiну, i вимiрювання будь-яких грошей, вочевидь, пов’язана з певним обмеженням iх кiлькостi, як звикли казати, з iх «рiдкiснiстю». Тобто, якщо чинна та пропорцiя мiж одиничною величиною i сукупною величиною товарiв i грошей, то вона, мабуть, незмiнна при кожному довiльному зростаннi грошей i з таким самим значенням може продовжувати iснувати для цiноутворення. Тодi лише при збiльшеннi знаменника грошовий дрiб показував i пропорцiональне збiльшення чисельника, не змiнюючи його значення. Однак ця пропорцiйнiсть змiни фактично не вiдбуваеться при дуже iстотному зростаннi грошей. Тимчасом як у дiйсностi знаменник грошового дробу дуже збiльшуеться, чисельник спочатку залишаеться тим самим, прилаштувавшись в усiх вiдносинах обiгу до нового пiдгрунтя. Отже, цiна, що складаеться з абсолютноi величини чисельника, поки що не змiнилася, тодi як вiдносно, себто щодо грошового дробу, вона стае набагато меншою. Внаслiдок цього власник новоi грошовоi маси, тобто спершу уряд, перебувае в надзвичайно сприятливому становищi порiвняно з усiма продавцями товарiв, пiсля чого згодом неодмiнно мають з’являтися реакцii вповнi найтяжчих потрясiнь обiгу, i то особливо з тiеi митi, коли надходження самого уряду потрапляють у девальвованi грошi. Чисельник грошового дробу – цiна товарiв – звiсно, тiльки тодi пропорцiйно пiдвищуеться, коли, по сутi, видано надмiрний грошовий запас уряду. Отже, вiн знову знаходиться стосовно пiдвищених цiн своiх потреб зi зменшеним грошовим запасом – ситуацiя, в якiй спокуса запобiгти iй новою емiсiею грошей здебiльшого нездоланна i спонукае наново розпочинати гру. Я навiв це лише як тип численних i так часто розглядуваних невдач довiльних емiсiй паперових грошей. А такi емiсii вабливо виринають самi собою, щойно немае жорсткого прив’язування грошей до такоi субстанцii, збiльшення якоi обмежене. Так, зовнi протилежне явище доводить це ще рiшучiше. В XVI ст. один французький державник запропонував у майбутньому бiльше не використовувати срiбло як грошi, а карбувати монети iз залiза – i то з тiеi точки зору, мовляв, маса iмпорту срiбла з Америки позбавляе цей метал його рiдкiсностi. Якщо натомiсть прийняти метал, який узагалi дiстае певну вартiсть винятково через державне карбування, то тут, мовляв, була бiльша гарантiя для потрiбноi обмеженостi грошовоi величини; тимчасом, якби який-небудь власник срiбла безпосередньо мав разом iз ним також грошi, то бракувало б усякоi межi для iх маси. Ця показова пропозицiя виявляе дуже зрозумiле вiдчуття того, що шляхетний метал як такий не е придатним матерiалом для грошей, а постае останнiм лише остiльки, оскiльки вiн встановлюе неодмiнну межу для виготовлення грошей; тож якщо вiн перестае робити це, його мiсце мае заступати якийсь iнший субстрат, до обмеженостi якого мають бiльшу довiру – як i загалом тiльки певнi функцiональнi якостi шляхетних металiв надають iм переваги у виглядi засобiв циркуляцii, а якщо ж iм iз певноi пiдстави забракло iх, то iхне мiсце заступае iнший засiб обороту, що лiпше квалiфiкований iз цього погляду: за загальним визнанням у Генуi 1673 р. жахлива якiсть i незлiченна вiдмiннiсть монет, якi надiйшли в оборот, спричинили до того, що обiг базувався на векселях i переказах. Звiсно, сьогоднi ми знаемо, що тiльки шляхетнi метали або ж лишень золото дають гарантiю для потрiбних якостей, особливо для кiлькiсного обмеження, i що паперовi грошi уникають небезпеки зловживання шляхом довiльного збiльшення тiльки через цiлком певнi прив’язування до вартостi металу, якi зафiксованi або законом, або самим господарством. Наскiльки дiева доцiльнiсть цього обмеження – так що воно може повнiстю опанувати навiть початковою iндивiдуальною вигодою, – показуе, наприклад, наступне явище. Пiд час Громадянськоi вiйни у Сполучених Штатах фактично була вилучена циркуляцiя паперових грошей (грiнбекс) у захiдних штатах; хоча вони i були законним платiжним засобом, нiхто не наважувався повертати в них узяту золотом позику, при чому вiн одержав би прибуток у 150 %. Навiть на початку XVIII ст. схожим чином стояли справи з казначейськими бонами, що iх видавав французький уряд, перебуваючи у великiй грошовiй скрутi. Хоча вiн i встановив законом, що чверть будь-якого платежу мае виконуватися цими бонами, проте дуже скоро вони впали до вкрай мiзерноi частки своеi номiнальноi вартостi. Такi випадки доводять, наскiльки самi закони обiгу консервують значення металевих грошей. І вони можуть це робити не лише згiдно з типом наведених прикладiв. Коли Банк Англii мiж 1796 i 1819 рр. уже не викуповував своi банкноти, знецiнення iх щодо золота склало, зрештою, лише 3–5 %; однак внаслiдок цього цiни на товари пiдвищилися на 20–50 %! І там, де примусовий курс валюти дозволяе перебувати в обiгу винятково паперовим грошам i розмiнним монетам, найтяжчоi шкоди можна уникнути лише тим, що ажiо[30 - Рiзниця мiж емiсiйним курсом i номiнальною вартiстю грошових знакiв, цiнних паперiв або золотих монет. – Прим. перекл.] на тривалi перiоди показуе завжди лише мiнiмальнi коливання, а це можливо з його боку лише шляхом точного обмеження емiсiй паперових грошей. Це неодмiнне регулювальне значення золото мае (а ранiше його мало i срiбло) не в силу його вартiсноi рiвностi з предметами, обмiн яких воно опосередковуе, а в силу його вiдносноi рiдкiсностi, яка перешкоджае наповненню ринку грiшми i тим самим стоiть на завадi постiйного руйнування тiеi пропорцii, на якiй грунтуеться еквiвалентнiсть товару з певною грошовою величиною. А руйнування цiеi пропорцii вiдбуваеться з обох бокiв. Надмiрне збiльшення грошей викликае в народу песимiзм i недовiру, внаслiдок чого люди намагаються, наскiльки це можливо, вiдказатися вiд грошей i повернутися до натурального обмiну або до боргового зобов’язання [Obligation]. Оскiльки це послаблюе попит на грошi, то знижуеться вартiсть – яка i полягае в попитi – грошей, що перебувають в обiгу. А оскiльки iнстанцiя, що емiтуе грошi, пiдвищеним збiльшенням протидiе цьому зменшенню вартостi, то пропозицiя i попит дедалi гострiше мусять не вiдповiдати одне одному i circulus vitiosus[31 - Хибне коло (лат.).] намiчених протидiй все бiльше знижуе вартiсть таких грошей. Недовiра до спричиненоi державним карбуванням оцiнки вартостi грошового субстрату – порiвняно з надiйнiстю чистоi вартостi металу – може набирати i такоi форми, що в пiзнiй Римськiй республiцi монета циркулювала, власне, лише в роздрiбному обiгу, натомiсть гуртовий обiг послуговувався переважно грошима на вагу; вважалося, що лише так вiн буде захищений вiд полiтичних криз, партiйних iнтересiв i впливiв уряду. Пiсля всього цього, звичайно, здаеться, нiби шкiдливiсть нiчим не обмеженого збiльшення грошей можна приписувати не власне йому самому, а тiльки способу його розподiлу. Лиш оскiльки грошi, що створенi iз нiщо, знаходяться спочатку в однiй руцi та звiдти поширюються нерiвномiрним i недоцiльним чином, виникають тi потрясiння, гiпертрофii та перебоi; видаеться, iх можна уникнути, якщо знайти той спосiб, який розподiляе грошову масу або рiвномiрно, або згiдно з певним принципом справедливостi. Так, стверджувалося, що якби кожен англiець раптом знайшов у своiй кишенi певну суму грошей подвоеною, то внаслiдок цього хоча i з’явилося б вiдповiдне пiдвищення всiх цiн, але воно нiкому не було б вигiдним; вся рiзниця полягала б у тому, що фунти, шилiнги i пенси треба було рахувати бiльшими цифрами. Разом iз цим вiдпав би не лише закид проти грошових знакiв, а й виявилася б перевага збiльшення грошей, яка грунтуеться на тому емпiричному фактi, що бiльше грошей завжди означало також бiльше обiгу, задоволення, влади i культури. Наскiльки розгляд цих конструкцiй, що базуються на цiлком непiдвладних реалiзацii припущеннях, небагато чого вартуе заради нього самого, все ж вiн веде через пiзнання реальних вiдносин, якi спричинюють до того, що поступове розчинення субстанцiйноi вартостi грошей нiколи вповнi не може досягти своеi крайньоi точки. – Припустiмо як даний той iдеальний стан, в якому збiльшення грошей дiйсно спричинюе до рiвномiрного пiдвищення будь-якого iндивiдуального майна, то один iз висновкiв: все залишаеться по-старому, бо всi цiни рiвномiрно пiшли у гору, суперечить iншому, який збiльшенню грошей приписуе пожвавлення i пiдвищення всього обiгу. Щоправда, спокусливо напрошуеться уявлення, мовляв, у цьому випадку залишаються незмiнними стосунки мiж iндивiдами, тобто соцiальна позицiя кожного з них помiж тим, хто стоiть вище, i тим, хто стоiть нижче нього; натомiсть об’ективнi культурнi блага продукувалися б у жвавiший, iнтенсивнiший i екстенсивнiший спосiб, тож, зрештою, життевi змiсти i насолоди життя кожного одиничного, взятi абсолютно, пiдвищилися б разом iз загальним соцiальним рiвнем, але без змiни в цьому останньому чогось у спiввiдношеннях багатства чи бiдностi, що визначаються лише його вiдношенням до iнших. Можна вказати на те, що сучасна господарсько-грошова культура вже тепер зробила доступною для бiдного низку благ (публiчнi заклади, можливостi здобуття освiти, грошова допомога тощо), яких ранiше був позбавлений навiть багатий, не перемiстивши цим вiдносне мiсце обох них на користь першого. Певно, сама по собi вартуе розгляду така можливiсть: пропорцiйно розподiлене збiльшення грошей збiльшуе об’ективну культуру, отже, (взятий абсолютно) i змiст культури окремого життя, тодi як незмiнними залишаються вiдносини мiж iндивiдами. Проте якщо придивитися ближче, то те суттеве досягнення все-таки може реалiзовуватися лишень так, що збiльшення грошей – принаймнi спочатку – справляе вплив за посередництвом нерiвномiрного розподiлу. Грошi, винятково соцiологiчне, в обмеженнi до одного iндивiдуума зовсiм безглузде утворення, можуть спричинювати яку-небудь змiну стосовно даного статусу лише як змiну вiдносин мiж iндивiдами. Пiдвищена жвавiсть й iнтенсивнiсть обiгу, яка йде за грошовою плеторою, зводиться до того, що з нею посилюеться жадання iндивiдiв бiльших грошей. Хоча i хронiчним е бажання якомога бiльше скерувати у власну кишеню вiд грошей iнших людей, проте воно досить загострюеться, вочевидь, лише тодi, коли, пiдштовхуючи одиничного до особливого напруження зусиль i заповзяття, йому особливо виразно i настирливо приходить усвiдомлення свого меншого майна порiвняно з iншими; у цьому сенсi кажуть: les affaires – c’est l’argent des autres[32 - Оборудки – це грошi iншого (фр.).] Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48670288&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Тiею ж мiрою (лат.). 2 Хронологiчна кiнцева межа, точка – хронологiчна початкова межа, точка (лат.). 3 Тим самим (лат.). 4 «Для нас» i «за природою» (грец.). 5 Бацен [Batzen] – срiбна дрiбна монета, що карбувалася в XV–XVI ст. у Швейцарii, державах Пiвденноi Нiмеччини, а згодом у Сiлезii й Пруссii. Один бацен дорiвнював чотирьом крейцерам. Через малий номiнал цi дзвiнкi грошi виявилися дуже зручними для дрiбноi торгiвлi. – Прим. перекл. 6 У своему родi (лат.). 7 Причина самоi себе (лат.). 8 Точка опертя (грец.). 9 Рух назад у нескiнченнiсть (лат.). 10 Поступ у нескiнченне (лат.). 11 Субстанцiя, або Бог (лат.). 12 Загальнi поняття перед рiччю, в речi, пiсля речi (лат.). 13 Тобто hoi lo555goi sperma555tikoi – сiм’я чи паростки розуму (грец.). 14 У природному виглядi, натурально (лат.). 15 У природному виглядi, натурально (лат.). 16 Королiвство Аннам (Анам) – центральна частина територii сучасного В’етнаму, що з останньоi чвертi XIX до середини XX ст. перебувала пiд протекторатом Францii пiд час колонiзацii нею Індокитаю. Столицею Аннама було м. Гюе. – Прим. перекл. 17 Вихiдний, початковий пункт – кiнцевий, крайнiй пункт (лат.). 18 Острова, що входять до складу Архiпелагу Бiсмарка i розташованi в пiвденнiй частинi Тихого океану. Сьогоднi вони е частиною держави Папуа-Нова Гвiнея. – Прим. перекл. 19 Мунго Парк [Mungo Park] (1771–1806) – шотландський дослiдник Центральноi i Захiдноi Африки. – Прим. перекл. 20 Тобто коментована частина «Авести» – релiгiйноi лiтературноi пам’ятки Стародавнього Ірану, що е водночас священною книжкою зороастризму. – Прим. перекл. 21 Тобто мешканцiв Аннаму. – Прим. перекл. 22 Ашантi – держава у Захiднiй Африцi, що iснувала з кiнця XVII до кiнця XIX ст. Сьогоднi переважна частина ii територii розташована в Республiцi Гана. – Прим. перекл. 23 Наводячи назви цих монет, як i в iнших випадках, автор, як правило, додержуеться нiмецького правопису кiнця XIX – початку XX ст., який вiдрiзняеться вiд пiзнiшоi ортографii. Так, «обанг» здебiльшого пишеться сьогоднi як «обан». При перекладi ми все ж вiдтворюемо авторську позицiю. – Прим. перекл. 24 Великий (лат.). 25 Крайнiй засiб, останнiй аргумент (лат.). 26 Теперiшня назва краiни – Таiланд. – Прим. перекл. 27 Тепер ця краiна називаеться Ефiопiя. – Прим. перекл. 28 Намисто. – Прим. перекл. 29 Пiвденна частина Тихого океану. – Прим. перекл. 30 Рiзниця мiж емiсiйним курсом i номiнальною вартiстю грошових знакiв, цiнних паперiв або золотих монет. – Прим. перекл. 31 Хибне коло (лат.). 32 Оборудки – це грошi iншого (фр.).