Григорій Косинка

Григорiй Косинка Сергiй А. Гальченко Митцi на прицiлi До книги увiйшли двi автобiографii письменника (1923, 1925), незавершене i ненадруковане за життя оповiдання «Фавст» (1923), спогади про Григорiя Косинку його матерi Наталii Стрiлець та дружини Тамари Мороз-Стрiлець, а також вибранi оперативнi документи про стеження за молодим талановитим майстром слова, що розпочалося ще напочатку 1920-х рокiв. Із донесень таемних агентiв (сексотiв) формувалася справа-формуляр, яка велася фактично до арешту Г. Косинки i його розстрiлу у груднi 1934 року. Григорiй Косинка Передмова, упорядкування та примiтки С. А. Гальченка С. А. Гальченко висловлюе найщирiшу вдячнiсть Валентинi Сергiiвнi Пеговiй за неоцiненну допомогу у пiдготовцi до друку матерiалiв, що увiйшли до цiеi книжки. У виданнi збережено орфографiю, пунктуацiю, стилiстику документiв i авторських текстiв. Серiя «Митцi на прицiлi» заснована у 2018 роцi Художник-оформлювач Р. В. Варламов © С. А. Гальченко, передмова, упорядкування, примiтки, 2018 © Р. В. Варламов, художне оформлення, 2018 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018 Кривава офiра Григорiя Косинки Сергiй Гальченко Широкоi науковоi чи художньо-белетристичноi бiографii Григорiя Косинки досi не написано, як i не видано повного зiбрання його творiв. Є двi автобiографii письменника (1923, 1925), що друкуються в цьому виданнi, лiтературнi портрети та дисертацiйнi дослiдження, окремi збiрники творiв i спогадiв про письменника, зiбранi пiсля реабiлiтацii невтомною i вiрною дружиною Тамарою Михайлiвною Мороз-Стрiлець, яка пiсля реабiлiтацii чоловiка по зернятку вишукувала в бiблiотеках, архiвах i у приватних зiбраннях усе, що стосувалося чесного iменi ii чоловiка. Кожну знахiдку вона буквально фетишизувала, дiлилася своею радiстю з друзями. Навiть i за перо вона взялася, щоб своею лiтературною працею (переважно написанням спогадiв про Косинку i його найближче оточення) зафiксувати те, що не пiдлягало забуттю. Тамара Михайлiвна уособлювала тяжку долю украiнськоi жiнки з мужнiм характером. Свое життя вона переповiла, але далеко не повнiстю у своiх спогадах про Григорiя Косинку i його сучасникiв. Ще багато-багато епiзодiв залишилося поза сторiнками ii мемуарiв. Ось один iз них. Пiсля арешту 1938 року ii хворого i вже лiтнього батька, родину Морозiв виселили (викинули!) з квартири. Іди куди хочеш, але кругом однi обмеження – щодо проживання, роботи. Навкруги замкнуте коло. Тоталiтарна система якщо не карае ув’язненням чи смертним вироком, то навiть не дае можливостi на елементарне iснування. Опинившись буквально на вулицi, немолода жiнка iз донькою Тамарою – дружиною розстрiляного письменника Косинки, – не мали де переночувати. Навiть добрi люди боялися пустити в хату, адже це ЧСИР’и – «члены семьи изменников Родины». ЧСИР – i така стаття була в Карному кодексi гуманноi радянськоi системи, яку застосовували для позбавлених прав жiнок i дiтей, тобто членiв родин репресованих осiб. Якiсь добрi люди тимчасово надали для Тамари Михайлiвни з ii мамою сарайчик у дворi будинку, де вони серед усiлякого господарського хламу могли якось переночувати. Але знайшовся один «доброзичливець» (колишнiй вiйськовий), який пронюхав, що двi нещаснi жiнки переховуються в сарайчику, i виселив iх звiдти таким чином: вилив iз дiжки смердючий торiшнiй розсiл з-пiд огiркiв. Подальше проживання в тому помешканнi стало неможливим… * * * Доля подарувала менi радiсть довготривалого спiлкування iз багатьма людьми, i серед них – Тамара Михайлiвна Мороз-Стрiлець, дружина незабутнього Григорiя Косинки. Вона була жiнкою надзвичайно скромною, але мала твердий i наполегливий характер. Наше знайомство вiдбулося в листопадi 1972 р. в Центральному держаному архiвi-музеi лiтератури i мистецтв УРСР, куди вона прийшла оглянути влаштовану мною як науковим спiвробiтником цiеi установи виставку документiв, присвячену 60-рiччю вiд дня народження Андрiя Малишка. Пiд час оформлення тимчасовоi ювiлейноi експозицii iз багатоi рукописноi спадщини поета, подарованою державi його вдовою Любов’ю Забаштою, я помiстив у однiй з вiтрин вiрш, присвячений пам’ятi Григорiя Косинки. Ми тебе шукаем по росинцi В Щербанiвцi, серед тополин, І виходить мати у косинцi Виглядае, чи не прийде син. Не приймав ти пiдлостi нiтрохи, Прогримiв, немов весняний грiм, І стоiть замучена епоха Над безсмертним iменем твоiм. Тамара Михайлiвна була здивована такою несподiваною знахiдкою з такою короткою поетичною характеристикою видатного поета-земляка з Обухiвщини, про яку вона довiдалася лише на виставцi. – А менi Андрiй Самiйлович i не сказав про те, що написав такого вiрша… А вона ж збирала усе-все, що стосувалося пам’ятi Косинки. Вона була в постiйних пошуках. У цьому ii схожiсть iз Варварою Олексiiвною Губенко-Маслюченко – дружиною Остапа Вишнi, яка не проминала нiчого, що стосувалося ii чоловiка. Якось я був свiдком ii обурення, коли Олесь Гончар, надавши для копiювання лист Остапа Вишнi до нього, попросив повернути iй оригiнал. Вона вважала, що лист Остапа Вишнi мае зберiгатися саме в його сiмейному архiвi. Принагiдно зауважу, що цей лист 1991 р. Олесь Терентiйович передав на зберiгання до вiддiлу рукописiв Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни. Тамара Михайлiвна була прекрасною оповiдачкою, але, на жаль, не зафiксувала всього того, що розповiдала, напевно, не тiльки менi. Але й за написане i опублiковане нею (ii прийняли навiть до Спiлки письменникiв Украiни) щира iй вдячнiсть, бо те, що стало документом, уже назавжди залишиться в iсторii. Вона часто приходила на територiю Софiйського собору в Киевi, де прожила найщасливiшi роки свого спiльного життя iз Григорiем Михайловичем, дивилася на вiкна своеi колишньоi квартири. На тому одноповерховому будинку було вдало припасовано унiкальну меморiю – бронзове погруддя Григорiя Косинки роботи скульпторки народноi художницi Украiни Галини Кальченко. Бiля того погруддя завжди була гiлочка вiчнозеленого ялiвцю – символ нев’янучоi любовi дружини до чоловiка. Не проминала Тамара Михайлiвна i майстернi художника Івана Васильовича Батечка, що мiстилася у напiвпiдвалi одного з будинкiв Софiйського заповiдника. А далi, оминувши Святу Софiю, заходила в примiщення колишньоi бурси – до Центрального державного архiву-музею лiтератури i мистецтва УРСР, де в неi були постiйнi якiсь справи. Туди ж вона передала i все те, що пощастило iй урятувати або зiбрати впродовж кiлькох десятилiть пiсля трагiчноi загибелi Григорiя Косинки. У своi спогадах «З криницi болю…» Т. М. Мороз-Стрiлець згадувала як ii подруга iз 1929 р. iз часу вступу до Киiвського художнього iнституту, а потiм i в роки навчання в Киiвському кiноiнститутi Олена Контребинська пiсля опублiкування у груднi 1934 р. вироку про розстрiл 28 осiб у мiстi Киевi «по делам о террористах-белогвардейцах», у тому числi i Григорiя Косинки, примчала до вбитоi горем молодоi вдови i «замiсть сентиментальних слiв заспокоення твердо сказала: – Треба врятувати особистi речi Григорiя Михайловича, збiрочки його творiв, коротше, все, що лишилося пiсля обшуку. Все це я заберу до себе. Ти повинна вiрити, що настануть iншi часи… Чи треба говорити про громадянську мужнiсть i високу людянiсть Олени, яка в той страшний час зумiла не тiльки пiдтримати мене, а й зберегти видання, фотографii, особистi речi Григорiя Косинки! Тепер вони експонуються у ЦДАМЛМ УРСР, у лiтературному музеi УРСР, на батькiвщинi письменника в Обуховi»[1 - Мороз-Стрiлець Т. Голос пам’ятi. Спогади. – К.: «Рад. письменник», 1989. – С. 174.]. Якось до вiддiлу рукописiв Інституту лiтератури iменi Т. Г. Шевченка, де працював 1982 р., прийшла дуже схвильована Тамара Михайлiвна i прямо з порогу промовила, затинаючись: – У мене … д-дуже … приемна … новина. Я нарештi достукалася до архiвiв КДБ. Там сказали, що вiддадуть конфiскованi пiд час обшуку матерiали Григорiя Михайловича. – А чи показували хоч якiсь матерiали, – поцiкавився я. – Н-нi… Не показували, але сказали, що такi матерiали в них е. Я намагався заспокоiти Тамару Михайлiвну, але ще бiльше розтривожив, бо сказав, що не вiрю в те, щоб iз такоi органiзацii щось вiддали «на волю». Мiй песимiзм мав певнi пiдстави, бо до того часу архiви ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ розчиняли своi дверi тiльки особливо довiреним особам iз спецiальними допусками. Так Тамара Михайлiвна й не довiдалась, що ж зберiгалося тодi «в сумних архiвах ГПУ» (В. Сосюра). Сьогоднi ж таких матерiалiв не виявлено. Можливо, iх тодi ж було знищено, як, наприклад, 1980 р. було лiквiдовано (очевидно, спалено чи перемелено на спецiальнiй машинi) справу-формуляр Володимира Сосюри. Тодiшнiй керiвник прес-центру КДБ УРСР полковник В. Попик якось сказав менi, що бачив рукописи В. Сосюри. Я запитав його, чи не була це поема В. Сосюри «Махно», написана 1924 р. i вiднесена 1931 р. в архiви ДПУ його новою дружиною Марiею Гаврилiвною, яка боялася за життя свого чоловiка. Вiдповiдi я не отримав нiякоi. Слiдчоi справи Г. Косинки за 1934 р. досi не виявлено. Отже, не маемо документiв про те фальсифiковане слiдство, як i не маемо опису конфiскованих у процесi обшуку речей чи акта про iх знищення. Такi документи е у слiдчих справах Остапа Вишнi i М. Драй-Хмари. Донедавна залишалася недоступною справа-формуляр № 11454 на Косинку-Стрiльця Григорiя Михайловича, сформована ще органами Держаного полiтичного управлiння УРСР наприкiнцi 1920-х рокiв. Ця справа нинi зберiгаеться в Галузевому державному архiвi Служби безпеки Украiни i в електронному варiантi доступна для всiх бажаючих iз нею ознайомитися. Пiдготувати ii для публiкацii було справою нелегкою через стан збереження документiв, але нинi це зроблено i вона вперше оприлюднюеться у повному обсязi зi збереженням усiх особливостей мови авторiв – творцiв цих документiв. Серед них – найбiльший масив донесень агентури ДПУ, яка творила бiографiю-комромат на молодого прозаiка, талант якого проявився у раннiх творах, але так i не розкрився повнiстю через постiйне переслiдування i передчасну загибель – розстрiл як ворога народу. Справа-формуляр на Косинку-Стрiльця Григорiя Михайловича була заведена, очевидно, не ранiше нiж 1929 р. i не пiзнiше нiж 1930 р. Установчi данi заповнювалися вiд руки на друкованому бланку (недатованому) в Харковi, де зазначалося, що вiн – письменник-попутник, редактор Харкiвськоi радiостанцii Наркомосу Украiни, за соцiальним i полiтичним минулим – колишнiй укапiст, мешкае за адресою: Барачний провулок, б. № 3, кв. 25. У короткiй довiдцi даеться характеристика, що Косинка – яскраво виражений шовiнiст, який не приховуе цього; проповiдуе антисемiтизм, називаючи евреiв бiльшими шовiнiстами, якi ненавидять украiнцiв. Письменник нiбито вiдкрито заявляе про недостатнiсть самостiйностi Украiни i необхiднiсть мати самостiйну украiнську армiю. Автор довiдки робить висновок, що письменник кiно не знае, працюе в редакторатi один рiк. Наведемо кiлька прикладiв iз агентурних донесень на Г. Косинку i його оточення. Ось який список псевдонiмiв секретних спiвробiтникiв (агентiв) за справою-формуляром, якi подавали донесення на Г. Косинку в органи ДПУ: «Б. С.», «№ 7», «Александров», «Журналiст», «Бузько», «Інтернацiоналiстка», «Бiдовий», «Беденский», «Холмский», «Дипломат», «Яге», «Жан», «Матфет», «Леонов», «Кипяч», «Око», «Профессор», «Гауптман», «Квiтнева», «Оль», «Актер», «Литератор», «Овручский», «Обновленная», «Полiтiка», «Немо», «Стелла», «Полiщук», «Активист», «Ильяшенко», «Иванова». Усього – 31 сексот, а ще були донесення невстановлених агентiв. Отже, очевидно велику «небезпеку» бачили спецоргани в особi молодого i талановитого письменника, якого, можливо, бiльше розумiли i цiнували за межами Украiни. Агент «Б. С.» у недатованому донесеннi повiдомляе киiвський оперативний сектор ДПУ (СПО – 2 гр.), що в Киiвському будинку лiтератури щодня збираються в бiльярднiй письменники Косинка, Плужник, Антоненко-Давидович, Тенета. Цi зустрiчi особливо помiтнi пiсля приiзду до Киева Пiдмогильного. Черняк [член КП(б)У], заступник Голови Правлiння ВУФКУ i завiдувач художнього вiддiлу – iдеологiчний керiвник редакторату iз шовiнiстичним ухилом; пiд його керiвництвом працюють «вiрнi йому» Косинка, Загул, Ярошенко, якi часто бувають у нього вдома. У довiдцi (осiнь 1931 р.?) про стан справ у сценарних майстернях вiд сценариста кiнофабрики Косинки, якого мали звiльнити з посади, невiдомий агент зафiксував такi слова: «П’ять рокiв я працюю в кiнематографii, каже Косинка, – але це, очевидно, для Украiнфiльму не мае нiякого значення, бо мене фактично викидають напризволяще. Навiть Микола Олександрович (тобто Микола II) не поступив би так з якимсь небудь столоначальником i залишив би останнього на якiйсь iншiй роботi, якби не було безпосередньоi посади. Я все-таки дещо зробив для украiнськоi культури. Мое iм’я не можна викреслити з iсторii украiнськоi лiтератури. Творча потенцiя в мене е, як нiяк Косинка ще напише оповiдання та повiсть за рiк. Одно слово “не пропаду”. Тодi Косинка ходив дуже скривджений, пригнiчений, з гiрким настрiем, але за декiлька днiв вiн повеселiшав i радиться, чи йти йому редактором до вiддiлу хронiки (Харкiв), куди вiн мав призначення (очевидно, за пiдтримкою Бажана та Борзакiвського)» (Арк. 7). Агент № 7 повiдомляв ДПУ про полiтичну ситуацiю в лiтературному життi Киева пiсля процесу СВУ (9 березня – 19 квiтня 1930 р.), де на лавi пiдсудних «сидiв цiлий ряд буржуазних киiвських лiтераторiв (сам Єфремов – буржуазний iсторик лiтератури, а Нiковський – критик, Старицька-Черняхiвська – письменниця, Івченко – письменник тощо). […] Виявлення буржуазноi iдеологii в лiтературi не вичерпуеться лiтературною роботою одвертих полiтичних ворогiв пролетарiяту. Для Киiва була дуже примiтна i видатна в попереднi роки група так званих “неоклясикiв”. “Неоклясики” були справжньою (нерозбiрливо. – С. Г.), що рiшуче одмежувалася од дiйсности, захоплювалася формою, естетизмом, але разом з тим окремi виступи неоклясикiв вiдбивали й активнiше iдеологiю украiнського нацiоналiзму. Чимало виявилися впливи буржуазноi iдеологii в творах групи письменникiв, що колись об’еднувалися в групi “Ланка”. Ця група iснувала в часи iснування УКП i стояла близько до цiеi партii. Коли кращi “укапiсти” вступили до КП(б)У, “Ланка” не пiйшла за ними i лишилася осторонь вiд генерального шляху рев. лiтератури, пiзнiше в групi “МАРС”, а тепер нiяк не об’еднуються. Проте основне ядро кол. “Ланки” не змiнило свого характеру, найвидатнiшi письменники цiеi (нерозбiрливо. – С. Г.) групи Г. Косинка, Б. Антоненко-Давидович, В. Пiдмогильний. Косинцi критика закидала куркульську iдеологiю (крiм двох-трьох творiв), Б. А.-Давидовичу – нацiоналiзм (особливо повiсть “Смерть” i збiрка нарисiв “Землею украiнською”), Пiдмогильному – фiлософськi i психологiчнi шукання антимарксiвського-буржуазного характеру. […] Основний фронт революцiйноi лiтератури становлять ВУСПП, “Молодняк”, а так само “Плуг” i “Захiдня Украiна”. Косинка Григорiй Михайлович (нерозбiрливо. – С. Г.) Тупий, надзвичайно скупий, загарбливий, пишаеться, гордуе молодшими, клясовiсть максимальна, полiтична неписьменнiсть […] Надмiрно любить бiлiярд, грае щоденно. […] Пiд машкарою байдужостi до сц. боротьби, намагаеться заховати своi клясовi симпатii до куркуля, що його iдеологiею перейнята вся К[осинчина] творчiсть. Вiдмежовуючись вiд соц. т[ематики] в своiх творах, вiн проте прикрашае куркуля, виспiвуе його, обдаровуе всiма ознаками сили. Власницький i нацiоналiстичний свiтогляд приводять його до ненавистости до «чужих» (iнш. нацiй), що ii вiн прикривае, як i взагалi силкуеться приховати свое фашистське обличчя основною ознакою його свiтогляду – “об’ективiзмом”». (Арк. 10–12). Невстановлений секретний спiвробiтник 28 травня 1928 р. повiдомляв, що секретар редакторату (вiн же автокефалiст) Косинка за вiдрядженням Наркомосу iде за кордон. У липнi 1928 р. секретний спiвробiтник «Бузько» доповiдав спецорганам про стан справ на кiнофабрицi. Буцiмто головний редактор Черняк «запросив до редакторства свого приятеля ЗАГУЛА, людину полiтично сумнiвну, а за секретаря став КОСИНКО; це глибоко переконаний представник реакцiйно-селянського, дрiбновласницького свiтогляду й прихований, але ж упертий i хитрий ворог радянськоi влади. Я нi на хвилину не сумнiваюся в тому, що або вся його праця у ВУФКУ детально iнструктована контрреволюцiйною органiзацiею, або вiн мае загальну директиву – шкодити i виконуе ii на власне розумiння. Нiби для того, щоб остаточно добити редакторат, уже напiвмертвий вiд повернення до колегiяльности, КОСИНКА заводить жорстокий бюрократизм, тяганину, iнерцiю, висовуючи принцип “як начальство накаже”, наiграним хохляцьким юмором ховаючи те, “що вiн усе робить не на жарт, а цiлком серйозно”» (Арк. 19–20). Агент «Бiдовий» – чоловiк рiдноi тiтки по матерi Г. Косинки 23 лютого 1929 р. доносив IV слiдчому вiддiленню ДПУ про перебування Г. Косинки разом з Б. Антоненком-Давидовичем на Великдень 1928 р. у рiднiй Щербанiвцi. Не забувае цей господар зауважити, що гiсть Б. Антоненко-Давидович попросив Грицькову тiтку подати замiсть металевих ложок – «нашу рiдну украiнську дерев’яну грушевого дерева ложку». А коли гостi прямували до хати брата Григорiя Косинки Трохима Стрiльця, то Антоненко-Давидович, побачивши гору «Гординний шпиль», запитав «чи не там билися червоно-голодранцi з нашими» (нашi пiдрозумiваються зеленовцi). Сiльський дядько називае землякiв, з якими дружить жiнчин небiж: Терпило Іван Іванович, Терпило Пилип Іванович, Чечко Грицько Логвинович, якi «тiльки мрiють про петлюрiвщину та зеленовщину». (Арк. 24–25). Агент «Беденский» у жовтнi 1929 р. доносив Киiвському окрвiддiлу ДПУ: «Григорiй Косинка безусловно является в данное время идеологом и путеводной звездой всей украинской шовинистической и антисов. интеллигенции» (Арк. 26). У справi-формулярi наявне навiть спецповiдомлення спiвробiтникiв ДПУ про полемiку навколо картини О. Довженка «Земля». Украiнська i навiть росiйська iнтелiгенцiя позитивно сприйняла цей фiльм, але фейлетон пролетарського письменника Д. Бедного, який у студентськi роки складав на честь царя Миколи II хвалебнi вiршi, розкритикував у газетi «Известия» вiд 4 квiтня 1930 р. цей шедевр украiнськоi кiнематографii. Секретний спiвробiтник «Яге» в донесеннi вiд 19 грудня 1930 р. надае «професiйну» оцiнку оповiдання Г. Косинки «Змовини» (журн. «Життя й Революцiя», 1930. – № 7): «Автор заходився змалювати глитайську хитрощ пiд час колективiзацii. Поверхово читаючи, оповiдання здаеться актуальним, але вчитавшись глибше, побачимо що оповiдання обстоюе не колективiзацiю, а навпаки глитайськi господарства. Системою художнiх образiв Косинка малюе глитая i його господарство так, що вам стае шкода i глитая, i його господарство. […] Не оповiдання, а пiдручник, як шкодити колективiзацii. Стопроцентна контрреволюцiя» (Арк. 35). Якийсь М. Кочаковський (очевидно, агент ДПУ) 22 грудня 1930 р. згадував 1926 рiк i подii трирiчноi давностi, коли молодий украiнський письменник «зi старими шовiнiстичними та антирадянськими поглядами» Г. Косинка говорив про листування iз В. Винниченком i про своi плани друкуватися за кордоном через неможливiсть видавати своi твори в Украiнi. Це нiбито спричинить полiтичний скандал, але й вирiшить проблему публiкацii творiв на батькiвщинi. Цей же тип iнформуе, що Г. Косинка працюе у ВУФКУ, «де скупчилися молодi його однодумцi». «В розмовах, якi менi довелося чути, завжди говорить «ми», себто свiдомi украiнськi громадяне, i «вони» – це бiльшовики». Рокiв 3 я вже не мав нагоди чути його розмови. Жонатий на доньцi автокефального мiтрополiта ЛИПКІВСЬКОГО» (Арк. 36). Остання iнформацiя – дезiнформацiя, оскiльки Г. Косинка був одружений на доньцi статиста i знаного в 1920-тi роки украiнського патрiота i активiста автокефальноi церкви Михайла Мороза, репресованого 15 квiтня 1938 р., Тамарi. Як видно iз довiдки за березень 1931 р., над Г. Косинкою органами ДПУ було встановлено зовнiшне спостереження – вiдомому на той час у Європi новелiсту присвоiли кличку «Шляпа». 5 листопада 1931 р. начальник Киiвського оперативного сектора ДПУ УССР Іванов у зв’язку з виiздом до Харкова сценариста Киiвськоi кiнофабрики Г. М. Косинки-Стрiльця просив своiх харкiвських колег-службистiв «встановити його (тобто Г. Косинку. – С. Г.) для надсилки компрометуючих матерiалiв» (Арк. 38). І 23 грудня 1931 р. повiдомлялося, що Косинко-Стрiлець Григорiй Михайлович, 1899 року народження, «уродженець Киева» (так зазначено в iнформацii. – С. Г.), проживае в Харковi по Барачному пров., № 3, кв. 25 на квартирi свого тестя Морозова (справдi – Мороза. – С. Г.) Михайла Ізраiлевича (тут неточнiсть. – С. Г.), який працюе статистиком водгоспу; при ньому була дружина – Тамара Стрiлець (прiзвище чоловiка), яка навчалася в Киiвському кiноiнститутi (у довiдцi – «навчаеться в Киiвськiй кiнофабрицi»). Як видно iз наших уточнень, у довiдцi допущено кiлька неточностей. А вже 11 сiчня 1932 р. харкiвськi оперативники повiдомляли начальника оперсектора ДПУ в мiстi Киевi, що громадянин Г. М. Косинко-Стрiлець «нами в Харковi встановлен» i просили надiслати iм справу-формуляр на нього. У травнi, за повiдомленням родича-сексота «Бiдового», Г. Косинка приiжджав до Щербанiвки i приходив до рiдноi тiтки (дружини донощика) i хвалився, що «в Киiвi iдуть великi арешти, бiльшiсть арештовують офiцерню, i розстрiли iдуть на по[ва]л – по (100) сто чоловiк у нiч – одну фразу добавив – Щось повинно скоiться» (Арк. 48). Якийсь агент «Леонов» 8 жовтня 1931 р. повiдомляв, що на кiнофабрицi е «хор людишек, которые очень гордятся, что они щирые украинцы и которые тайно надеются в конце концов повесить всех жидов и кацапов. Самый честный из них Григорий КОСЫНКО». Цей же агент розповiдав про цiлоденну розмову з Косинкою, цитував слова героя-червоноармiйця iз неназваного оповiдання («Боровся, боровся, а чортзна за що»), переказував нарiкання на складнiсть роботи письменника, пристосуванство критикiв, примiтивнiсть рецензентiв, його захоплення творчiстю Євгена Маланюка i Дмитра Донцова. Найвiдвертiший серед письменникiв Косинка не сидить на мiсцi, а iз Сергiем Жигалком «лазять по хуторах i примiських колгоспах. І про все говорять iз недоброю усмiшкою стряпчого» (Арк. 49). Агент «Кип’яч» 20 грудня 1931 р. повiдомляв, що з Киева, пiсля розгрому центру СВУ, до Харкова починають переiжджати письменники, якi були iдейно зв’язанi з цiею органiзацiею, – Пiдмогильний, Косинка, Плужник i, частково, Тенета. А далi – дуже широкi i грунтовнi характеристики на кожного з них. Із стенографiчною точнiстю задокументованi вислови Г. Косинки, який був, на думку агента, повною протилежнiстю прихованому i надзвичайно обережному В. Пiдмогильному. Косинка, за донесенням «Кип’яча», серед широких кiл громадськостi часто виступае як страдник iз терновим вiнцем обвинувача пiд’яремноi Украiни взагалi, а робiтникiв i селян зокрема. «Взагалi Киiв, – говорив Косинка, – для органiв Радянськоi влади якщо й iснував, то лише для того, щоб шукати там СВУ, вишукувати i добивати голодних «крамольникiв», якi будують змови проти Москви. Я втiк вiд голодноi смертi iз Киева». (Арк. 61). А в Харковi (за словами Г. Косинки) росiйському письменниковi платять за перевидання його творiв бiльше, нiж письменниковi украiнському. Членам лiторганiзацii ВУСПП, здебiльшого хаптурникам, сплачували гонорари вдвiчi бiльшi, нiж йому. «Бувало так, – зiзнавався Косинка, – що я порвав свiй рукопис i кинув йому (видавцевi. – С. Г.) в морду» (Арк. 61). Невстановлений агент у червнi 1933 р. повiдомляв, що Б. Антоненко-Давидович захворiв на черевний тиф, але його вiдвiдують Є. Плужник, Г. Косинка, вдова письменника С. Васильченка та iншi особи, серед яких був iнформатор, який зафiксував висловлювання хворого: «Ага, ось вiзьму та здохну, на кому тодi будуть заробляти Шаблiовський i Ле собi додатковi пайки i за ким тодi буде стежити ДПУ». Дуже розлоге донесення про подii на Киiвськiй кiнофабрицi подала 3 серпня 1933 р. агент «Обновленная». Повний текст цього сумнозвiсного документа зберiгся у справi-формулярi на Григорiя Косинку. Вона повiдомляла, що письменник «поiхав до Харкова реабiлiтуватись i що його таки реабiлiтували i Косинчина “Гармонiя” нiби виходить окремим виданням» (Арк. 22). А наступне ii донесення вiд 19 серпня 1933 р. – iнформацiя про трьох «одiозних» письменникiв: «Антоненко з Плужником та Косинкою рiдше можна було бачить. Взагалi Антоненко пiсля цього свого виступу 10.VI до Будинку лiтератури майже зовсiм не виходить. Зараз вiн лежить хворий. Плужник i Косинка бувають майже щодня i здебiльшого грають у шашки» (Арк. 25). У донесеннi цiеi ж сексотки «Обновленная» вiд 30 червня 1934 р. подаеться iнформацiя про киiвських письменникiв, зокрема про М. Рильського, а також висловлюеться ii здогад про те, що Г. Косинка, який на той час нiде не працював, але мав грошi, якi нiбито заробляв, перекладаючи украiнською мовою Євангелiе. Агент «Журналiст» (очевидно, таки справжнiй професiйний журналiст!) повiдомляв спецоргани 15 червня 1933 р. (рiк голодомору!) про виступ у киiвському Будинку лiтератури харкiвського вченого директора Інституту iм. Тараса Шевченка Є. Шаблiовського. У тому виступi йшлося про «ворожi вилазки в лiтературi», «про послаблення класовоi пильностi» i навiть висловлювалося те, що серед мiсцевих лiтераторiв е «петлюрiвськi пiдспiвувачi», якi проводять свою роботу серед молодi. Нiбито хтось iз старших майстрiв слова умовляв якогось молодого i вже популярного письменника перестати оспiвувати будiвництво (звичайно, соцiалiзму), а продовжувати писати поему про «Мазепу». Присутнi на нарадi Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник i Г. Косинка сприйняли це обвинувачення на свою адресу i перший iз них рiзко виступив проти Є. Шаблiовського, сказавши, що його «насильно заганяють в ряди петлюрiвцiв, критика не звертае уваги на перелом у його творчостi i т. п.». Агент пiд псевдонiмом «Ільяшенко» у донесеннi вiд 31 березня 1934 р. (за вiсiм з половиною мiсяцiв до розстрiлу письменника) детально описуе його творчi задуми. Косинка зiзнавався, що мiг би написати збiрку до 15 новел (12 друкованих аркушiв), але цi твори, на думку автора, не надаватимуться до друку, оскiльки iх вважатимуть контрреволюцiйними. Косинка навiть переповiв сюжет декiлькох новел, бiльшiсть яких розкривае тему голоду в Украiнi в 1933 р., вiд якого (за твердженням письменника) у селах Правобережжя померла мало не бiльшiсть населення. Письменник говорив, що iз двадцяти хат на сiльському кутку залишилося лише 2–3 сiм’i, наводив випадки людоiдства. Агент «Ільяшенко» переповiдае змiст п’яти ще не написаних новел Г. Косинки. Новела 1. Вiдома партiйна дiячка, стривожена слухами про голод у селi, приiжджае туди, де в рiднiй хатi бачить двое страшних створiнь i впiзнае в них своiх братiв. Один iз них, побачивши сестру в лiтньому платтi з оголеними руками, промовляе «М’ясо» i йде шукати сокиру. Вона кидае iм хлiб, на який вони накидаються, i, користуючись цим, iз жахом утiкае. Жiнка сходить з розуму. Новела 2. На печi сидять голоднi дiти. Пацюки обгризли трупи померлих батькiв i намагаються вилiзти на пiч до дiтей. Боротьба дiтей iз пацюками. Сюжетно-психологiчний центр новели «Пацюки». За словам автора – це буде сильнiше, нiж нашестя мишей у вiдомiй поемi Жуковського «Єпископ Гатон». Новела 3. «Експрес С-5» У поiзд, ущерть натрамбований виснаженими селянами, заходить пiд конвоем ДПУ громадянин. Спiвчуття пасажирiв. У купе iдуть кооператори та iнспектор розшуку iз собакою. Всi заснули. Заарештований, якому загрожуе смертна кара, вирiшуе втiкати через вiкно. Але за ним уважно стежить навчена собака. Вагання i муки. Нарештi заарештований розбивае скло i вистрибуе через вiкно. Новели 4 «Бариня» i 5 «Перевесло» призначалися для друкування в радянських виданнях. Перша розповiдае про стару пенсiонерку, осколок капiталiстичних вiдносин, яка пiдлягае виселенню iз монастиря пiд тиском коменданта Сосонкiна. Потiм жiнка несподiвано для себе отримала квартиру (звiдси «советская барыня»). Тут же – професор Пулька; там же фiгуруе дiд. У важкий для колгоспу день пiсля хитань i саботажу вiн кинувся в’язати перевесла i захопив цим прикладом дiвчат. Але агент Ільяшенко значно детальнiше розписуе творчi плани Г. Косинки для спецорганiв, нiж про це згадувала значно пiзнiше вдова письменника. Про новелу «Перевесла» розповiдала згодом у своiх спогадах Тамара Михайлiвна: «Восени 1934 року ми iхали до будинку творчостi у Межигiр’я. Милувалися красою Днiпра та його мальовничими берегами. Григорiй Михайлович декламував Шевченка. А за кiлька хвилин звернувся до мене: – Закiнчу “Перевесла”, одержу гонорар, i поiдемо тодi до Днiпропетровська. – Чому саме до Днiпропетровська? – Адже ти знаеш, що я хочу скласти збiрку “І Днiпро заговорив”. На цю думку надихнули мене рядки Шевченка “Розкуються незабаром закованi люди…” та збiрка пiсень Михайла Драгоманова. Першi новели моеi збiрки мають нагадати епiзоди минулого нашоi краiни, тобто про що “мовчав Днiпро”»[2 - Мороз-Стрiлець Т. Голос пам’ятi. Спогади. – К..: «Рад. письменник», 1989. – С. 169.]. Узагалi тема агентури, або в первiсному формулюваннi сексотства, у радянському суспiльствi е надзвичайно складною. Лише тепер, коли вiдкриваються архiви спецслужб, можна робити дослiдження за цiею дражливою проблематикою, адже навiть засекреченiсть документiв, прибранi псевдо не вберiгають вiд розкриття справжнiх осiб таемних агентiв. Інодi це члени родини вiдомих письменникiв – дружини, зятi, як це було, наприклад, у Володимира Сосюри чи Остапа Вишнi. Але здебiльшого це були люди з найближчого оточення, якi, застрашенi якимись особистими грiхами проти тодiшньоi влади або ж обдуренi фальшивими обiцянками про пiдтримку у справi видання книжок, чи надання якихось почесних звань, нагород тощо, запопадливо строчили своi донесення. Агент Бiдовий iз села Щербанiвки – чоловiк рiдноi тiтки Григорiя Косинки – писав детальнi безграмотнi звiти про приiзди письменника i його друзiв у рiдне село. Але, як можна гiпотетично визначити, – серед агентiв були люди iз найближчого оточення. Важко навiть уявити, що з однiеi розмови агент Ільяшенко змiг почерпнути стiльки iнформацii про творчi задуми Григорiя Косинки – майже детальнi сюжети ще ненаписаних творiв, обсяг майбутньоi книжки. Одна рiч – дати загальну чи полiтичну характеристику поведiнки письменника, а зовсiм iнша – викликати в нього повну довiру на вiдвертiсть, щоб описати те, з чим вiн мiг подiлитися iз близькою людиною. За умов постiйного стеження i критиканства про творчий спокiй Косинка не мiг навiть мрiяти. Вiльнолюбивий характер письменника i небажання пристосовуватися до тодiшнiх умов i писати на догоду системi, враховуючи вимоги вульгарно-соцiологiчноi критики, що змiнювалася буквально зi змiною полiтичних компартiйних директив i постанов, – вiн не мiг. Примусова колективiзацiя, якоi не змогла уникнути його родина у Щербанiвцi, яку «колективiзували» i яка теж була приречена на голодну смерть у 1932–1933 роках, – усе це категорично впливало на фiзичний i моральний стан ще донедавна здорового сiльського молодика. Лiтературнi заробiтки (гонорари) були дуже скромними, i до того ж таким, як вiн протестантам, платили за найнижчими ставками. Доводилося йти переважно на редакторську службу, де мусив читати i виправляти чужi рукописи – у газетi «Вiстi Киiвського губернського революцiйного комiтету», в редакцiях журналiв та видавництв, але цiкавими для нього все-таки були роботи вiдповiдальним секретарем Всеукраiнського фото-, кiноуправлiння (ВУФКУ), у Державному видавництвi Украiни та в радiокомiтетi. У мемуарах сучасникiв чимало згадок про те, як Косинка читав власнi твори на публiчних зiбраннях. Вiн буквально заворожував слухачiв тональнiстю свого голосу (баритона). Своi новели вiн читав напам’ять, професiйно по-акторськи вiдтворюючи дiалоги. Його природжена майстернiсть була вищою за чийсь набутий артистизм. Але не тiльки слухацька публiка чи радiослухачi зачаровувалися оксамитовим баритоном Григорiя Косинки. Про це писали у своiх донесеннях i таемнi агенти пiд нерозгаданими досi псевдо – вони вiдзначали магiчний вплив художнього слова, особливо на молодiжну аудиторiю. На жаль, нiяких фонозаписiв голосу письменника досi не виявлено. Секретнi спiвробiтники (сексоти), якi писали донесення на Григорiя Косинку, – це були люди переважно iз його оточення. Деякi з них (не тi, звичайно, що займалися щоденним постiйним спостереженням, – коли вийшов iз дому, куди пiшов i з ким зустрiчався) умiли, як кажуть, залiзти в душу i «розговорити» свою жертву, яка ставала вiдвертою i розкривала навiть своi творчi плани. У справi-формулярi зiбрано невелику кiлькiсть листування Г. Косинки. Це, переважно, копii тих листiв, якi виготовлялися агентурою пiд час перлюстрацii. Доля оригiналiв цих листiв невiдома. Очевидно, вони втраченi назавжди у веремii тих подiй, у яких опинилися автори тих послань, а згодом i iхнi спадкоемцi. Виняток становлять лише вiсiм листiв Г. Косинки до В. Винниченка за 1923–1928 рр., якi одержував адресат за кордоном i якi збереглися в його особистому архiвi, що донинi перебувае як власнiсть Украiнськоi Вiльноi Академii у США у сховищi Колумбiйського унiверситету (в так званому Бахметьевському архiвi). Їх уперше опублiкував проф. Григорiй Костюк у виданнi: Слово. Збiрник 2. – Нью-Йорк, 1964. – С. 321–328. Втрати родинних архiвiв репресованих письменникiв були величезними, адже «членiв сiм’i зрадникiв батькiвщини» (кримiнальна стаття – «член семьи изменников родины»), зазвичай, виселяли з квартири i позбавляли права на проживання у великих мiстах i населених пунктах. Поспiхом щось продавали (переважно меблi i якiсь речi), роздавали для переховування друзям i сусiдам (архiви, бiблiотеки тощо). Дружина Остапа Вишнi артистка Варвара Олексiiвна Губенко-Маслюченко, яку змусили звiльнити пiсля арешту чоловiка власну кооперативну квартиру в харкiвському будинку письменникiв «Слово», вiдвезла 1934 р. архiв на збереження до своеi тiтки на вулицю Пермську, 13, але переляканi родичi спалили згодом усi папери, залишивши для себе дещо iз побутових речей. Навiть бюст Остапа Вишнi було розбито, а уламки закопано десь у сараi. Про все це довiдався автор цих рядкiв, коли 1983 р. розшукував у Харковi слiди письменницького архiву. Слiдчi пiд час арешту проводили обшуки (труси) i вилучали (конфiсковували) листи, рукописи, документи, книги, газети, журнали, усе, що мало, на iхню думку, нацiоналiстичний характер. Пiсля завершення слiдства або й пiзнiше увесь комплекс конфiскованих матерiалiв знищувався, i в архiвно-слiдчiй справi залишався лише акт на утилiзацiю. У справах-формулярах, якi заводили на певну особу, впродовж усього перiоду стеження концентрувалися компрометуючi матерiали на цю особу i ii оточення. Насамперед, до справи-формуляра потрапляли донесення секретних спiвробiтникiв (сексотiв), пiзнiше названих агентами. Очевидно, слово «сексот», яке в радянському суспiльствi означало «донощик» i мало дуже неприемне забарвлення, тому агентам надавали навiть милозвучнi псевдонiми. У справi-формулярi № 11454 на Г. Косинку збереглося 11 копiй його листiв: три листи до дружини Тамари Мороз-Стрiлець (27, 28, 30 грудня 1931 р.); три листи до брата Андрiя Стрiльця (27 грудня 1931 р., 25 сiчня, 9 лютого 1932 р.); два листи до Степана Васильченка (7 сiчня, 6 лютого 1932 р.) i два листи вiд нього (15 грудня 1931 р., 12 сiчня 1932 р.); один лист до Б. Антоненка-Давидовича (28 грудня 1931 р.). 25 сiчня 1932 р. Г. Косинка писав киiвському товаришевi Івановi Євлашенкову iз Харкова: «Мое життя? Живу, працюю, писав був… Я переважно працюю… новелi, Ванунцю, тiльки вряди-годи сняться менi. Правда, листовно нiколи не можна розмовляти так, як то розмовляють люди за чаркою горiлки… Листи – суха схема людських думок. А менi хочеться розмовляти з тобою так, як розмовляли по-товариському, з дотепами, з жартами… Хай ця розмова, Ванунцю, зачекае на нашу зустрiч: за два-три мiсяцi я збираюся одвiдати Киiв». (Арк. 75). Пiсля перлюстрацii цього листа спiвробiтниками ДПУ (до вручення його адресату) 12 лютого 1932 р. на викладача украiнськоi мови Євлашенка Івана Васильовича була складена довiдка, де подавалися бiографiчнi вiдомостi та зазначалося, що 1931 р. вiн був заарештований органами ДПУ. Отже, тотальне стеження було не лише за Г. Косинкою – талановитим письменником, якого вже знали в Європi, але й за його оточенням. Зв’язки Г. Косинки з украiнськими письменниками, якi проживали за кордоном, – Ольгою Кобилянською, В. Стефаником i, особливо, В. Винниченком, були пiд пильним контролем органiв ДПУ. В автобiографii, написанiй 1925 р., Г. Косинка зазначив: «Моi учителi – Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко». Очевидно, не без впливу малоi прози В. Винниченка Г. Косинка написав i своi першi твори (оповiдання «На буряки» було надруковане в киiвськiй газетi «Боротьба» 4 травня 1919 р.). Перший лист Г. Косинки до В. Винниченка датований 2 червня 1923 р. був, очевидно, не першим, бо в ньому йдеться про лист паризького вигнанця з Украiни вiд 12 травня 1923 р. Г. Косинка зiзнаеться вже вiдомому в Європi письменниковi: «…Скажу щиро: почути Ваше слово про свою творчiсть, тверезе слово художника – це значить не дати потонути серед нашоi сiроi “Адигейщини”»… (Є такий твiр суч. харкiвського Гомера – Вал. Полiщука!). […] «Я перехожу знову, як кажуть, на свою руку: порада Ваша, дорогий товаришу, хороша i я радо ii приймаю, бо, правду кажучи, мене самого лякала фiлософська “суть”, коли кругом клекотить життя, повертае до тебе – i сонце, i матерiю – хочеться тодi подивитись на голi спини дядькiв, гранчастi шиi… ех, люблю я американськi трактори, коли лопатами «тракторують» «осьмуху»!.. […] Коли можна буде – пришлiть гонорар грошима; так само, як будете посилати рiчеву посилку – присилайте все мiцне, але просте: добре було б одержати матерii на пальто, але це хай пiзнiше, тiльки я боюся, що можуть закрутитись подii, а посилки так довго йдуть, одним словом, що можна буде – зробiть… Добре? На днях висилаю Вам одно свое велике оповiдання – друкувати треба без пiдпису, а може Ви прочитаете i зовсiм його не будете друкувати – якась вийшла гола, розхристана, мужицька правда… автору моторошно»[3 - Цит. за вид.: Сергiй Гальченко. Скарби лiтературних архiвiв. – К.: Атопол, 2012. – С. 123.]. У листуваннi Г. Косинки iз В. Винниченком були непорозумiння через пошту. Наприклад, у листi вiд 20 сiчня 1927 р. Г. Косинка повiдомляе про одержання листа iз Францii вiд 21 грудня 1926 р., але при цьому додае, що його листа «паризька пошта чомусь повернула назад – причина: «не знайшли адресата». На нашу думку, бiльше непорозумiнь виникали через органи ДПУ, якi, перлюструючи не лише внутрiшне, а, особливо, закордонне листування, вносило плутанину i не дбало про одержання послань кореспондентiв. Але навiть iз того, що збереглося в закордонному архiвi В. Винниченка та в справi-формулярi Г. Косинки, маемо хоч якийсь невеличкий обсяг епiстолярноi спадщини письменника. Саме в нiй ми знаходимо хоч якусь iнформацiю про обставини, в яких доводилося творити молодому прозаiку: «Надiслати своi новi працi не можу – недрукованi… У Вас е мiй дорiбок за якихось 5–6 рокiв (не працi моеi, а “злиденного” писання за найстрашнiших умов людини); останнi оповiдання “Полiтика”, “Циркуль”, “Мати”, чи зробив я хоч невеличкий прогрес, коли порiвняти цi твори з опов[iданнями] з книги “На золотих богiв”»? (лист вiд 21 лютого 1927 р.)[4 - Цит. за вид.: Сергiй Гальченко. Скарби лiтературних архiвiв… – С. 125.]. У цьому ж листi Г. Косинка дае високу оцiнку оповiданню «Камiнний хрест» Стефаника про «бiль мужицькоi голоти», «що нiякого просвiтку нам не мае», а Винниченко дае надiю: «ми, мовляв, молода нацiя, ми – дужi»[5 - Там само. – С. 127.]. Щоб полегшити роботу перлюстраторам свого листування, Г. Косинка посилае поштовi листiвки: «Так, довгого листа я не одержав, а коротенький, як бачите, дiйшов… Сором: хвастаете Європою, а вона навiть листiв адресатам не може доставляти!» (листiвка вiд 17 сiчня 1928 р.)[6 - Там само. – С. 129.]. У Празi за редакцiею Микити Шаповала 1923 р. продовжуе виходити, але вже щомiсячний суспiльно-лiтературний журнал «Нова Украiна» (1922 р. виходив як двотижневик), де почали друкуватися твори молодих письменникiв iз пiдрадянськоi Украiни – Г. Косинка, В. Пiдмогильний, Т. Осьмачка, М. Івченко та iн.). Серед кiлькох спiвредакторiв цього журналу був i В. Винниченко, з яким найактивнiше починае листуватися Г. Косинка. 26 квiтня 1923 р. В. Винниченко записав у своему щоденнику: «Одержав листа з Украiни вiд Гр. Косинки. Вiн – “неблагонадiйний”. Заявляе про свою приналежнiсть до мого лiтературного напряму, називаючи себе моiм учеником. Посилае книжечку оповiдань “На золотих богiв”. Дiйсно, в нiй дуже помiтний мiй вплив, аж до манери деяких лiричних висловлень, звернень до читача i т. п. Просить допомогти харчовими посилками»[7 - В. Винниченко. Щоденник. 1921–1925. – Едмонтон, Нью-Йорк, 1983. – Т. 2. – С. 209.]. А в записi вiд 7 травня 1923 р. В. Винниченко фiксуе про постанову Комiтету допомоги голодуючим Украiни: надiслати «посилки Косинцi, Пiдмогильному та iншим». Запис вiд 12 травня – про «лист до Косинки (через Ірчана)». 17 серпня 1923 р. – про лист Баб’юку (тобто М. Ірчану), де зазначено: «Про посилку Косинцi 10 доларiв як аванс за видання “На золотих богiв”[8 - Там само. – С. 228.]. У наступних щоденникових записах В. Винниченко нотуе таке: про надсилання листа до Г. Косинки з подякою за одержання книжки «В житах» (21 грудня 1926 р.); про одержання листа вiд Г. Косинки та його книжки i збiрки творiв Ю. Яновського (27 сiчня 1927 р.); про лист до Г. Косинки з проханням зайти до киiвського видавництва «Час» i з’ясувати справу виплати гонорару (8 лютого 1927 р.); про лист до Г. Косинки – довiдатися про стан справ iз надiсланим сценарiем за романом «Соняшна машина» (6 жовтня 1927 р.); про лист до Г. Косинки з обiцянкою «нагримати на паризьку пошту, щоб доставляла його листи…» (9 сiчня 1928 р.); про лист вiд Г. Косинки iз повiдомленням, як в Украiнi iз запоем читають роман «Соняшна машина» i як ii радiсно прийняли лiтературнi кола» (24 сiчня 1928 р.); про лист вiд Г. Косинки з iнформацiею про те, яким популярним на Донбасi став роман «Соняшна машина» («одна бiблiотека купила вiдразу 300 примiрникiв “Соняшноi машини”, стоiть велика черга на книжку! Коротко: читач наш, виходить, мае добрий смак!») (10 лютого 1928 р.). «В сумних архiвах ГПУ» (за словами В. Сосюри) збереглися копii двох листiв С. Васильченка до Г. Косинки i двi вiдповiдi на них. Із них довiдуемося, що вiдомий украiнський письменник наприкiнцi 1931 р. перебував у скрутному матерiальному становищi («полетiли на Євбаз чоботи, одiяло, бiлизна») i тому змушений був писати до Харкова i поклопотатися у видавництвi «ЛІМ» про одержання гонорару. Г. Косинка у листi вiд 7 сiчня 1932 р. звiтував своему киiвському вчителевi: «Подаю точну iнформацiю того, що я зробив: 1. Зважаючи на те, що т. СКРИПНИК мае точно визначенi днi прийому – 7, 17 тощо, я вирiшив, не чекаючи на т. Плужника, зробити вiзиту сам. Нарком прийняв мене сьогоднi 7/I. Я говорив коротко, але зрозумiло: т. СКРИПНИК сказав менi в справi персональноi пенсii, що вiн цiлком стоiть i буде стояти за призначення Вам персональноi пенсii – справа, мовляв, вiдповiдних мистецьких органiзацiй негайно подбати про те, щоб на обговореннi колегii НКО пiднести клопотання… Принципова ж, каже, згода е… А решта – питання часу та нашоi енергii. Щодо гонорару в “ЛІМ’i”, то й на цьому фронтi ми досягли перемог: за розпорядженням т. СКРИПНИКА сьогоднi ж робили в ДВОУ пiдрахунки…» (Арк. 63). 12 сiчня 1932 р. хворий, голодний i надзвичайно делiкатний С. Васильченко, якому лишилося жити сiм мiсяцiв (помер фактично з голоду 11 серпня), просив Г. Косинку не домагатися допомоги – «важка це рiч i гiркий хлiб, куплений на цi кошти». Скаржився письменник на окрлiт (радянську цензуру): у пiдготовленiй до друку книжцi «Збiрка осiннiх новел» «двое з тих оповiдань загриз на смерть – одне недруковане, а друге друкувалося в “Ж[иттi] й Р[еволюцii]”. “Вiтер», може, пам’ятаете, а трете («Осiннiй ескiз») покалiчив i весь мiй збiрничок розсипався (5 новел). То такий менi жаль» (Арк. 65). Класик украiнськоi лiтератури мусив жити в нестерпних умовах – у надзвичайно тiсному помешканнi, яке не можна було назвати квартирою, температура взимку сягала плюс 4 градуси. У цьому виданнi вперше публiкуються у хронологiчному порядку всi оперативнi матерiали, зiбранi у справi-формулярi № 11454 у 2-х томах. Стан збереження переважноi бiльшостi документiв – незадовiльний, здебiльшого, це затухаючi тексти машинописних передрукiв агентурних донесень, копii листiв Г. Косинки i його адресатiв, довiдки, розпорядження, письмовi завдання керiвного аппарату ДПУ i довiдки про iх виконання. На багатьох документах немае дати; вони пiдшитi до справи-формуляра не за хронологiею. Деякi документи довелося датувати орiентовно, щоб дотриматись хронологiчного принципу. На жаль, обсяг цiеi книжки не дозволив опублiкувати найкращi зразки шедевральноi прози Г. Косинки, його листування в повному, але не дуже об’емному обсязi iз В. Винниченком, С. Васильченком, В. Стефаником, О. Кобилянською, М. Івченком та iншими кореспондентами, тобто вперше представити його епiстолярну спадщину. Без сумнiву, давно вже на часi видання збiрки творiв Г. Косинки, окремим додатком до якоi можуть бути документи цiеi горезвiсноi справи-формуляра. Їi документи потребують усебiчного грунтовного коментаря, що е складовою частиною сучасних наукових видань. Сергiй Гальченко Григорiй Косинка (Стрiлець Григорiй Михайлович) Автобiографii Curriculum vitae Я родився, як вiдомо, 17 листопада 1899 p., але нiчого в життi так не люблю, як автобiографiй i – тому буду коротким: Змалку робив поденно по панських економiях (Ужачiвськi та Григорiвськi лани), а коли трохи пiдрiс i вивчився читати, то батько мiй, робiтник Григорiвськоi цукроварнi, i мене поставив на свою стежку: я двi зiми був робiтником на фабрицi. А пiзнiше, здаеться, р[оку] 1914 я рушив iз свого села (Щербанiвка, Киiвського повiту) до Киiва шукати долi… збiрався чистити панам черевики, або дворником зробитись, але випадково, як усе в моему життi, знайшов посаду регiстратора у Земствi, почав самотужки учитись, одвiдувати так званi «Гiмназiяльнi курси» i – скiнчив 6 кл. гiмназii. Багато читав, любив Горького, Винниченка, сам инодi дряпав оповiдання, але палив iх, бо думав i думаю зараз: коли не можеш дати у творчости силу, рiвну найкращим художникам слова, – не псуй паперу!.. Перше свое оповiдання «На буряки» видрукував у газетi «Боротьба» за 1919 р., у мене тодi були «чорнi днi», матерiяльна скрута i – помiстив ради гонорару… Року 1922 вид-во «Слово», у Киiвi, видрукувало мою першу книжку оповiдань (дрiбних) «На золотих богiв». Зараз я е студентом В. І. Н. О. iм. М. П. Драгоманова i – бiльше нiчого, багато, як кажуть, записано в книгу життя, а коли приходиться офiцiйно нотувати – схожий тодi на якогось старого дiда, що плямкаючи, закiнчуе iсторiю свого злиденного життя словами: «багато бiдував, а красних днiв не бачив…» Але я ще цього не кажу, рано! Гр. Стрiлець-Kосинка 18. V.1923 р. Киiв, Святославська 12, пом. 6. Автобiографiя Я з роду чумацького, але батьковi моему довелося вже чумакувати з торбою по наймах… За рiд свiй чумацький я згадав лише тодi, коли читав «Чумаки» Максима Рильського: Ходив чумак до голубого Дону, Де давнiй предок умочив шолом, Суху тараню, жовту i солону, Возив, помахуючи батiжком… Мiй прадiд ще ходив до «голубого Дону», але дiд навiть волiв вже не держав: зубожiв славний рiд чумака Павла Стрiльця – прадiда мого. Року 1899-го, 17 листопада ст. ст., в селi Щербанiвцi, на Киiвщинi, у Наталки й Михайла Стрiльцiв знайшлася перша дитина: Я. Батьки моi жили вбого, бо мало землi мали – 1/8 десятини, батько, як пам’ятаю, по веснi щороку ходив на заробiтки – косар був добрий, – а косарiв на Херсонщинi – в степу, як казав батько, – аж за поли хватали – такий попит… Пiзньоi ж осенi, повернувшись iз заробiткiв додому, батько щороку йшов працювати до григорiвськоi цукроварнi – носив там десь на пасбурах головки цукру. Заробiтки його, як робiтника-чорнороба, були мiзернi: батько все мрiяв виiхати десь на Амур, на землi вiльнi… Змалку – така вже доля всiх селянських дiтей – я пас влiтку скот, а зимою ходив до земськоi школи – в сусiдне село Красне, звiдки родом була мати. Краснянська школа – мiй перший унiверситет. Дитячi лiта ще й досi стоять менi перед очима, тiльки час, здаеться iнодi, заткав iх на якусь хвилину синьою намiткою, – так врiзались вони в пам’ять. Року 1908-го, коли не пiзнiше, батьки спродали господарство – хату й землю, – i всi ми рушили на той далекий та суворий Амур – виiздили були з Украiни навiки. Байкал, повноводна Зея, лiси несходимi, корейцi, китайцi i хата наша березова пiд стiною предковiчного бору – все це до дрiбниць зафiксувала моя пам’ять… Ловив я тодi на Амурi карасi з дiдом Сидоренком – рибалили вдвох так завзято, хоч до неокласикiв записуй нас. Батько й мати – пам’ятаю – мазали ту березову хату, щоб на зиму перейти вже до своеi-таки хати; робiтник-китаець сидiв на пеньку проти сонця, все намагався розказати батьковi щось веселе – вiн кумедно так вимахував короткими руками, цювкав ротом, як птиця, а слiв не зрозумiти… Батько йому на все – «шибко, шанго, ходя, шибко…» Мати поклали вальок глини на призьбу, сiли поруч того китайця та й заходилися плакати так гiрко й страшно, як нiколи до того не плакали: – Я буду в рiднiй сторонi, – казали вони батьковi, – старцiв водити та дiтей годувати… Ти хочеш, мабуть, щоб нас тут, як мишей, хунхузи передавили? Їдьмо додому, я не хочу, щоб моi дiти пропадали десь, як тi щенята… Не треба менi твоеi вольноi землi, не хочу… Яке тут життя? Я, а за мною й два менших брати – Трохим та Андрiй – розплакалися й собi. Китаець заспокоював нас – давав Андрiю якусь цяцьку, щось промовляв незрозумiле. Батько довго стояв мовчки, далi витяг двадцять копiйок – розплатився з китайцем за робочий день, хоч до вечора ще було далеко. – Годi робить, ходя. Не хазяйнувати менi тут. А до матерi: – Не плач, я сам день i нiч думав про домiвку… Хiба я ворог дiтям своiм? Їдьмо назад – я запряжу себе в найми, виплачу хату, город… Хай вона западеться – земля ця. І пiзньоi осенi, коли на Амурi шумить тайга та йдуть ряснi дощi, ми поверталися на Украiну. Така гнила – пам’ятаю – була того року осiнь. День у день дощi, днi хмарнi, повитi сувоями густого туману: повновода Бiра, що недалеко вiд ii берегiв стояла наша хата, от-от мала затопити луги й селища… Вона ревла в тайзi глухо й страшно, а на поверхнi своiй несла до Зеi, як дарунок старшiй сестрi, дерево, копицi сiна, розбитi довбанi човни – все, що злизували по дорозi ii каламутнi хвилi… Додому ми приiхали, мов тi старцi з убогого ярмарку. Батько запiк себе в найми, мати шитвом почали заробляти паляницi, а я пiшов по веснi полоти буряки – двое лiт зряду полов. Перший раз, як малого, прикажчик послав мене збирати кузьку, але пiзнiше я дослужився був аж до двох рядкiв – цiлком оволодiв фахом полiльницi… Восени – я знову в економii – чи то коло машини, чи за погонича коло волiв, або за плугом десь стримиш, – аби не лiнувався робити. У вiльний час я дуже любив книжки читати, отож завжди надокучав батьковi, щоб купили менi в Киевi яку-небудь книжку (батько часто на заробiтки до Киева iздили – дрова грузити, цеглу на будiвлi носити, «лiнiю» десь копати); батько, бувало, привозили на цiлий злотий книжок тих – Шерлок Холмс, Нат Пiнкертон, Бова Королевич – багато всякого мотлоху. Батько мiй був неписьменний, а книжки купував на око – дешеву – раз, а найголовнiш, з малюнками. І горе менi було з Шерлоками Холмсами i Пiнкертонами. Я не читав iх, а буквально пив, – путньоi ж книжки не можна було дiстати, – та й не знав гаразд, чи е такi книжки… Село мое вбоге й дике; школи не було в моему селi. Збирався я пiти в Красне до вчителя попросити книжку, але вiн завжди стояв менi перед очима в золотих гудзиках, бiлоснiжнiй манiжцi – пава якась, а не людина: «Тiбе что, Стрелець?» – «На буряки, – кажу, – ходжу, господiн учитель…» Так я i не посмiв попросити собi в краснянського учителя книжку; батьковi книжки я iнодi й тепер перегортаю – я зберiг iх – вони-бо единi свiдки, книжки цi, моеi дитячоi любовi до слова, до освiти… Не жаль менi тепер, що батько купував iнодi не ту серiю Ната Пiнкертона чи Шерлока Холмса, – але малим я гiрко плакав, коли вiн приносив менi не ту серiю – справдi, який злочин: Джековi в першiй серii загрожувала була смерть, бiльше – квартал великого мiста от-от повинен був вилетiти вiд вибуху в повiтря, – а тут маеш тобi третю серiю: Джек, попиваючи каву й попалюючи сигару, розмовляе з доктором. А друга серiя?.. Нi, батьковi зовсiм байдуже, як пощастило звiльнитися Джековi в другiй серii, – вiн з матiр’ю мае розмову на цiлком протилежну тему: – А ти знаеш, Наталко, – каже вiн, – оселедцi на копiйку подорожчали, то було купиш оселедця за три копiйки, як собаку, а тепер… Пам’ятаю, привiз раз батько дивну книжку – «Конотопську вiдьму» Грицька Квiтки; я смiявся з прiзвища автора – Грицько Квiтка, чому не Пiвонiя, не Деревiй, а просто – Квiтка? За Джековi пригоди мати й слухати не хотiла, а коли я почав iм читати «Конотопську вiдьму», то вони похвалили книжку. «Стародавне життя, – казали, – гарно списав цей Квiтка…» «Конотопська вiдьма» – перша книжка, украiнською мовою писана, що потрапила була менi до рук; Квiтчина повiсть мене дуже вразила й здивувала: е, виходить, люди, що пишуть по-простому, по-мужицькому, а про те, що це книжка украiнського письменника, я й не подумав, де там, я довго ще пiсля «Конотопськоi вiдьми» не знав – «хто ми та чиi ми дiти»… Року 1916-го, цiлком випадково, я познайомився на горi Дитинцi, в Киевi, з гiмназистом К., колись я згадаю детальнiше за нашу першу зустрiч – тепер ще передчасно, – але тов. К. – член молодоi тодi украiнськоi громади – перший скинув з моiх очей полуду русифiкацii: я став нацiонально свiдомим. Не забiгаючи вперед, менi хочеться бодай коротенько розповiсти за свое життя на селi до киiвського перiоду. Так-от: був я двi зими робiтником григорiвськоi цукроварнi – пiдносив до рубок кружки цукру, працював у сушках; влiтку ж, коли баби йшли на прощу до Лаври, то моя баба Оксана завжди й мене брала з собою. «Гришка грамотний, – казали, – таблицi над святими читатиме…» Лiт двое зряду читав я цi таблицi – напам’ять знав, де повинна була стояти «мироточива голова», де угодники божii – Олексiй, Ілля, митрополити всякi й архiмандрити… Читав я добре – голос мав дзвiнкий, сильний, на селi мене часто запрошували псалтир над мерцями читати: сяду було побожно за столом, хустка пiд псалтирем, перед богами горить лампадка, свiчки, в хатi пахне ладаном, смирною, а коло стола товпляться ветхi вiком бабусi: моляться. І тодi зривався мiй голос над словами царя Давида: «Блажен муж, иже не йде на совет нечестивих…» Року 1913-го батько одвели мене до сусiднього села Трипiлля у волость… Довго, пам’ятаю, вони просили волосного писаря, щоб той узяв мене «за мальчика» – копii службовi переписувати. – Такой, iзвiнiть, мальчик розбитной, а дома бедность… Хай вiн у вас, господiн писар, науку проходить… Я його до школи з дорогою душею оддав би, та не хвата, знаете, достаткiв моiх… Я стояв перед волосним писарем струнко, нерухомо, аж поки не почув з його вуст лаконiчну фразу: – Где ты учился? – У краснянськой земськой школi… Писар посмiхнувся собi в пишного вуса, змiряв мою куцу постать, а тодi знiчев’я сказав батьковi: – Бесплатно. Почерк нужно выработать, образовать… Приходи завтра. Батько так сердечно й гаряче дякували за цю ласку писаревi, що шапка упала iм з рук, а вони, задкуючи, низько кланялись аж до дверей… – Слава богу, таки встроiв. За три карбованцi на мiсяць мав я притулок i харчi в далекоi родички баби Трав’янчихи. У волостi служив писарчуком до першоi мобiлiзацii року 1914-го. Всю систему колишнiх управ, усi тi суди селянськi, всю сваволю урядникiв, мирових посередникiв, писарiв та помiчникiв iхнiх я не забуду, здаеться, довiку. Волость залишив я року 1914-го. Платив тодi менi писар п’ять карбованцiв на мiсяць – ледве-ледве на харчi вистачало, а треба ж було зодягнутися, взутися… Дома – в батькiв – сiм’я все прибувала, а злиднi, здавалося, напосiдали все жвавiше й жвавiше: батько вже не мав снаги допомагати ще й менi. Я вирiшив iхати на заробiтки до Киева. До Киева ми приiхали найматися удвох: батько – грузити на березi дрова, а я – невiдомо ще на яку роботу. Цiлу нiч ми розмовляли на пароплавi з батьком, як би то знайти менi кращу роботу; батько раяв менi двiрником десь стати – робота легка, а грамотному, мовляв, чоловiку кращоi й шукати не треба. Або, наприклад, черевики вiд хазяiна чистити; спритний хлопець на три – чотири карбованцi начистить за день, а хазяiновi ж треба платити два. Харчi хазяйськi, хвартух видаеться, щоб одежа не псувалася… Менi бiльше подобалася остання рада: чистити черевики. Я чистив черевики, а коли прийшли з Подолу одвiдати мене батько, я, пам’ятаю, розплакався з жалю: хiба таки менi не можна знайти щось краще, анiж черевики?.. Сидиш на розi, неначе старець який пiд Лаврою. Батько купили два фунти свiжоi булки – ми мовчки iли ту булку на вулицi, в пилюзi. – Що ж я, сину, поможу тобi, як я й сам – добре знаеш – нiколи красних днiв не бачу: як не коса, то лямка… І перший раз я побачив тодi, як скотилися в батька по виду двi сльозини. До речi, випадок у моему життi завжди грав велику роль, бiльше – я глибоко вiрив, що чиясь незрима рука керуе добрими й злими вчинками людей; на сьогоднi, цiлком зрозумiло, смiшно про це говорити, але в моiй уявi – вбогоi мужицькоi дитини, що прийшла до мiста шукати щастя, стояв образ незримоi, фатальноi руки. Справдi, як менi було не вiрити в чарiвну силу того чи iншого випадку в моему життi, коли я абсолютно несподiвано опинився на посадi реестратора повiтовоi земськоi управи – сидiв поруч з «панянками», що iм тиждень тому, може, чистив був черевики?.. Молодiсть свою – отi лiта краснi, що нiколи вже не повернуться, – я прожив у надзвичайнiй матерiальнiй скрутi, часто й густо в запеклiй боротьбi за шматок хлiба. Перебуваючи на службi в земствi, я за порадою одного студента почав ретельно одвiдувати так званi вечiрнi гiмназiальнi курси, – склав пiзнiше iспити за шiсть класiв гiмназii. Року 1920-го я вступив до Киiвського iнституту народноi освiти, дiйшов до третього курсу, але закiнчити iнститут менi не пощастило, головним чином через матерiальну скруту… Писати почав я року 1919-го, коли газета «Боротьба» видрукувала перше мое оповiдання «На буряки», писав я своi першi твори легко: за два – три вечори, не маючи жодного уявлення про технiку прози, стиль, – все це прийшло до мене пiзнiше. Моi учителi – Винниченко, Стефаник, Кнут Гамсун, Васильченко. Мрiю написати колись бодай одну повiсть та десяткiв зо два оповiдань, написати iх так, щоб авторовi не соромно було говорити в iменi украiнськоi лiтератури, не соромно носити почесне iм’я письменника: цього iменi, на мою думку, я ще не заслужив, як не заслужили його й деякi безпардонно прославленi сучаснi письменники. 1925 [Без пiдпису] Фавст Григорiй Косинка Коли догоратиме у вiках остання зоря, – горiтиме моя мисль i страждання, а на чорнiй смузi неба кривавими лiтерами спалахнуть пророчi Франковi слова: Народе мiй, замучений, розбитий, Мов паралiтик той на роздорiжжi, Людським призирством, нiби струпом вкритий!.. В iменi твоему, Фавсте з Подiлля, я пишу цi рядки. Хай наступнi поколiння згадають твое iм’я велике, хай на колiна стануть перед стражданнями твоiми. Дорогий менi, до болю рiдний, Фавсте! Ти не знаеш, зрозумiла рiч, таких слiв страшних, як «народна трагедiя», – чужi й незрозумiлi тобi слова цi. Ти – до примiтиву простий. Адже перед своею смертю – короткою i страшною – ти зумiв тiльки намалювати в камерi ч. 12 маленьку труну з хрестиком i видряпать пiд тiею труною – нiгтем на стiнi – свое iм’я i прiзвище: «Прокiп Конюшина». Оце i все. …Тодi саме Рiздвяноi ночi клепав мороз, коли до нашоi камери перевели з тюремноi «секретки» Конюшину: з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрiв. Губи Конюшинi спухли, вiн ловив i ковтав тепле й важке повiтря камери, а сам робив тремтячими руками дивнi рухи, нiби збирався шатнути у якусь безодню… Вахлюватий селюх, вiн пiдозрiло оглядав усiх присутнiх, до всiх ласкаво посмiхався, шептав щось, а далi несподiвано сiв на краечок нар i голосно, пiд регiт присутнiх, заявив: – Диви, от iсторiя. І тут люди е, га?.. Камера, повторюю, зустрiла слова Конюшини смiхом: уперше, вирiшили всi, довелося людинi познайомитися з тюрмою. Офiцер Кленцов, що любив був залякувати таких новакiв, пильно оглянув Конюшину з усiх бокiв, iронiчно скривив рота i суворо, допитливо звернувся до Конюшини: – Бандит?.. Конюшина мовчав. Тодi офiцер, не стримуючи бiльше смiху, сказав до всiх присутнiх у камерi: – Фавста прiвелi. Пасiдiм больше – Гете увiдiм… А всьо такi, парнiшка, за какiе грехi тебя в нашу камеру прiгналi, а? Конюшина не поспiшав вiдповiдати, вiн звiв стомленi очi на згорбленого Кленцова, на всiх, i несподiвано запитав офiцера з ноткою злоби: – Хiба тобi не однаково? З кутка, недалеко вiкна, пролунав хриплий бас: – Правильно. Молодець Фавст. Так i треба одказувати… Вiн же тебе не питае, чого ти погони згубив? – визвiрився до Кленцова той такий хриплий голос з кутка. Кленцов в’iдливо огризнувся, але його нiхто не пiдтримав. Правда, усiм до вподоби було нове прiзвище, що його дав Конюшинi Кленцов: «Фавст». То нiчого, що сам Конюшина не розумiв, до чого воно – прiзвище таке. Про великого Гете вiн теж уперше чув у камерi… Фавст з Подiлля не знав ще, чи смiються тут з його вахлюватости i вбогости, чи таки пiдтримують проти Кленцова, – тодi ще раз обвiв усiх своiми великими, сiрими очима – побачив глузливу усмiшку на устах Кленцова, але все-таки вирiшив чомусь, що таки пiдтримують його, Фавста з Подiлля. Урочисто витяг з кишенi засмальцьованого кисета, поклав його на бiлi, латками вкритi штани, добродушно засмiявся: – Курiть, хай дома не журяться, – сказав вiн. – Добре тут у вас, а я… Так добре, що й сказати не можу: тепло, затишно, а головне – люди е… Там, де був я… Вiн раптом замовк. – До вiку б гадам таке добро! – вихопився з кутка той таки голос, що пiдтримав був Конюшину проти Кленцова. Фавст здивовано пiдвiв очi: чи не сказав вiн якоiсь дурницi? Здаеться, що нi, але краще йому не цвенькати, бо тюрма – сам знае – не дуже любить балакучих… Тодi здалека, з характерною i притаманною лише селянам дипломатiею, почав був виправдуватися: – Ая. У вас, кажу, тому добре, що – тепло, нари е… – … С-сш! Як вiн менi болить! Проклятий, як вiн менi болить. Пся крев, пся мать, занiмiй. По камерi бiгав у валянках невiдомий Фавстовi чоловiк, з походження i вимови, видно було, поляк, i все лаяв своi зуби, спльовуючи раз-у-раз рiденьку слину з рота. Коли пан Яцькiвський – так звали його – зупинився навпроти Фавста й попросив скрутити йому цигарку, то Фавст щиро почав йому раяти: – Ая, зуби? Знаю. Це якби самогон-первак, а тодi намочити махорки з папороттю й закласти на той пеньок – повiрте, одразу занiмiе. Я знаю. Яцькiвський образився: – Цо? Занiмiе? Ти краще, хлопе, порадь це своему батьковi, розумiеш? Маеш його? Занiмiе. Але Конюшина не бачив, здавалося, нiчого образливого: порада була, як порада. Йому навiть зробилося трохи смiшно, що такий плюгавий панок у валянках, а диви – настовбурчився, розсердився i гасае по камерi з кутка в куток. Знизивши плечима, Конюшина мимоволi задивився на цього гоноровитого панка. А треба знати, що пан Яцькiвський був iз своiм гонором за втiху для всiеi камери: конфедератка, австрiйська шинеля з бiлими орлами, бундючнi вуса, а вже гонору того, що тiльки в’iдливий Кленцов мiг його збити жартуючи: – У пана Яцькiвського, – казав вiн серйозно, – воша теж дурно не лiзе… Чому, поспитаете? Вона завжди шукае iсторичнi межi, що iх позбулися поляки… Яцькiвський, зрозумiла рiч, люто лаявся на такi слова, але хiба можна зупинити Кленцова? – …Пан Яцькiвський, – не звертаючи уваги на лайку, говорив Кленцов, – найбiльше тужить за блискучим минулим Степана Баторiя… А щодо вошей, то я на власнi вуха чув, як вiн запитував одну бльондинку: з якого воеводства, панi? З Бельведеру?.. Це, повторюю, була мiж iншим, побутова дрiбничка, не варта серйозноi уваги, бо сварилися ми день-у-день разiв п’ять-шiсть, коли говорили на такi гострi теми. Я занотовую цю дрiбничку тому, щоб колись намалювати образ Кленцова, як носiя великодержавного шовiнiзму. Пiзнiше, коли Фавст спав поруч мене, йому на свiтанку, – розповiдав, – снилися сади у бiлому цвiту i зелене Подiлля… – Весна, – казав, – часто сниться менi. Ми тлумачили тi сни його так, що швидко Фавстовi ходити за плугом, швидко йому боронувати поле, бо коли сниться тобi щось зелене, то рiч ясна – жити будеш. І село, казав, снилося: тлiло в диму, намiткою бiлою з вишневого цвiту вкривалося, а коли додивлятися до тiеi намiтки, то пахла йому – рiлля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торiчним гноем… І птиця у високому небi кричала. – Такий сон, – говорив менi Фавст. – Що вiн мае значити? Я, пам’ятаю, не вiдповiв тодi Фавстовi, бо з цiкавiстю прислухався до розмови Маламета з паном Яцькiвським: – У тибе болит зуб – говорив Маламет. – я ничево, не протестую… Пусть, у каждаго своя болезнь. Но когда в меня острий колiт, когда з меня кров капает, когда… – i ти ругаеш. Я, как я должен?.. – Кумедiя, iй-богу, – щиро, по-селянському, сказав менi Фавст. – Менi такий сон миленький наснився, а вони – за парашу гризуться… …Поднимайсь! У глухих коридорах свистять вартовi, брязкають ключами, а прославлений на всю тюрму Сторожук, благословляе матюком Христа i нас усiх… Заспана камера встае, кидае жужмом постiль по кутках i, прокашлюючись, стае по-вiйськовому у двi лави, був такий звичай – вибити в арештанта дух протесту, звести його бодай до образу Конончука, що давно вже втратив образ людський. (Декiлька слiв про Конончука. – Авт.). Це – темне i вбоге село, село, яке пiдписуе собi акти обвинувачення трьома хрестиками, а вже пiзнiше, в тюрмi, падае додолу на колiна, коли побачить кришку хлiба; нужа на такому Конончуковi така велика i плiдна, що здаеться iнодi, нiби його тiло схоже на рябе мило… Коли пройде вранiшня повiрка – завжди коротка i занадто вже дiлова – Конончук сiдае, як каже Кленцов, «читати газету»: бльондинки уп’ялись йому в тiло i треба довго шарувати Конончуковi своi кiстки товстою, мужицькою сорочкою, щоб примусити тих бльондинок падати й сипатися на помiст… Висiвки сиплються – така нужа! Обличчя у Фавста кривиться, мов у дитини – вiн от-от, здаеться, розплачеться; важко зiтхае, журно хитае головою i, допомагаючи Конончуковi, бере одну бльондинку за лапки, кладе ii на помiст i дико б’е черевиком… – Отак ii треба! – приказуе Фавст: – Ех, Конончук! Твоя бльондинка, видно, не з Бельведеру? Бачиш, вона не ляскае пiд черевиком, як пана Яцькiвського воша. То воша, можна сказати, iнтелiгентна, панська воша… Правда, господин поручик? Пiсля такоi реплiки, а головне – такого безцеремонного i рiзкого запитання збоку Фавста до Кленцова, – у мене великий сумнiв, що Фавст – незрячий гречкосiй… Хто вiн такий? (Мотив цей розробити. – Авт.). Кленцов польською мовою (вiн сидiв у польських тюрмах, де дають з патронату бiлий хлiб, вряди-годи масло, каву, i книжок – професорська, мовляв, бiблiотека) гне матюки i пильно, з ненавистю й пiдозрою, дивиться у вiчi Фавстовi. – Жаль-жаль, – говорить Кленцов, – що тебе не посадовили до блатних… Жаль, там би одразу бандитський дух вивiявся… Фавст щиро смiеться: – Що менi блатнi, – каже вiн, – адже там скрiзь – ми, а не ви… Офiцера зустрiти, та ще офiцера з лейбиком – другий табак, Кленцов. Справдi, як вони, варвари, тримають вас невинно п’ятий мiсяць?.. Це ж, погодьтеся, некультурно, ая… …Хто такий Фавст? У мене бiльше нiяких сумнiвiв, що це не такий уже звичайний собi «дядюшка» з далекого Подiлля. На цьому мiсцi мiж Фавстом i Кленцовим, як пишуть деякi галичани, завжди розпочинаеться лайка, але сьогоднi обiйшлися обидва без неi; правда, Кленцов устиг все таки огризнутися: – П’ять месяцев, господiн Фавст, ето ещо не трьопка, а ти… ти определьонно пайдьош в земельний камiтет спасать самостейную… – Сволоч ти! – коротко ругнув Фавст. Але наш похмурий, вiчно заляканий карцерами й карами, староста зупинив короткою лайкою обох i, обвiвши очима по всiх кутках камери, наказав ставати в ряди – у двi лави: надходила чергова вiзитацiя тюремного начальства – повiрка по-старому й по-новому. Ще далеко до камери було чути дзвiн острогiв – дзiнь, дзiнь… Блискучi, кавалерiйськi остроги носив, як вiдомо було нам, начальник корпусу № 6 – прищуватий, синьогнiдий якийсь на виду, цинiчно-нахабний – Бейзер (евреi-арештанти дали йому прiзвище – «зла собака»); вiн завжди, коли тiльки одвiдував нашу камеру, дивився в першу чергу на вбоге Конончукове лахмiття – кривив з огидою обличчя, так нiби вiн побачив кубло гадiв, а не постiль Конончукову. Спльовував на долiвку, хоч нам за iнструкцiею категорично було заборонено плювати на пiдлогу. Бейзер переводив своi сухi, зеленкуватi очi, схожi трохи на баранячi, на Фавста – вiн раз-у-раз робив Фавстовi якесь запитання, не було того дня, щоб вiн поминув його в ряду, не поспитавши: – В чьом обвiняют тебя?.. Ми всi з великим напруженням чекали на цю вiдповiдь: цiкаво, за яку провину посадовили цього таемничого Фавста? Висидiти три мiсяцi в «секретцi», знали ми, не всякий зможе… А сам Конюшина Прокiп удавав iз себе – не було нiякого сумнiву – наiвного селюка з Подiлля. Пильно дивилися – разом з Бейзером – у сiрi, гранiтнi Фавстовi очi – там глибоко-глибоко заховано було ненависть i зневагу не тiльки до Бейзера, а до всiх нас; ненависть iнодi iскрами вигравала на чоловiчках, – тодi у Фавста тремтiли з обурення руки, – але вiн завжди умiв стримувати своi чуття – вiн спокiйно вiдповiдав запитанням: – За що? Ая, повстання. Така вiдповiдь нервувала Бейзера, – вiн не мiг стримати свого гнiву, вiн висмикував з чорноi – офiцерського сукна – шинелi руку i, тупаючи ногою, вимахував тiею рукою так, нiби намагався на всю силу вдарити Фавста в обличчя. – Бандит, бога твою мать, а? – оскаженiло вигукнув Бейзер. Ми, арештанти, найбiльше боялися цiеi хвилини сказу: ми були глибоко переконанi, що Фавст, хоч i виснажений докраю, вiдповiв би на удар, бiльше того, вiн готовий був перекусити горлянку… Фавст мовчав. Вiн тiльки скалив своi здоровi, бiлi й рiвнi зуби, а злоба, рiзко пiдкреслена на його мужицькому обличчi, спадала аж на сухi, колись соковитi губи – застигала там, здавалося, разом iз слиною. Вiн ковтав ii, криво усмiхався, а сам дивився на пiдлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; вiн суворо, допитливо, нiби справдi вiд нього так багато залежнi були ми, оглядав кожного; Кленцов, радiючи, очевидно, що Фавстовi була така «баня», – розсмiявся, але Бейзер помiтив таку несподiвану радiсть: – Ей, ти… как тебя? Чево ржош, чему ти радуешся?.. Кленцов вирiвнявся i, зцiпивши зуби на образливе «ти», промовив зi зла: – Арестант – тоже человек… Да. – Сутки карцера, – глухо наказав Бейзер. І Кленцова, без курива i без хлiба, повели кудись з камери. А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста: – Где твоя нара? – запитав. – Третя. Начальник корпусу пильно обдивився з усiх бокiв Фавстове лiжко, торбу, рушника, вишитого з ключем журавлиним… Уже хотiв був рушати з камери, як раптом прочитав видряпане: «Прокiп Конюшина», а внизу – «Христос Воскресе, Галло…» – «Хрiстос Васкресе» – тоже твайо? – запитав з iронiею Бейзер. – У мене Вiн не воскресне… Чого тобi треба? – була Фавстова вiдповiдь. – Трое суток карцера… без хлеба, кровать прiвiнтiть. Бейзер скаженiв. – Кто бросiл окурок? – гукав вiн на всю камеру. – Чашкi, стекло, ложкi, ножi… Проверiть, отобрать!.. На трi дня поднять в камере нари, староста. – Слушаюсь. (Додати деякi деталi. – Авт.). – …Камеру лiшiть на неделю передачi… забил, за окурок – суткi карцера. Я… протест i бандiтiзм. Реплiка якогось копiйчаного меншовика або укапiста: – Ведь билi же когда-то тюрьми, сиделi, живие, людi… За дверима нашоi камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвiн на острогах начальника корпусу № 6 – Бейзера. Старий карцер, де сидiв був Фавст, бачив i чув у своiх кам’яних шорах багато трагедiй: там божеволiли, там вiшалися, розбивали голову об стiнку – всього було, все бачив i чув старий карцер. Аж позеленiв од цвiлi, од вiку свого давнього i слiз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозумiло, вона трохи пiдмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому. Фавст розповiдав свою iсторiю немудру так: – Коли мене Бейзер, – каже вiн, – кинув був до цiеi ями, цвiллю вкритоi, я хотiв просити його, щоб одразу взяли мене на розстрiл… Це була не секретка, нi. Подумай, яка менi рацiя гнити на пнi, коли я знаю свiй кiнець краще за Бейзера? Я загнув йому матюка у вiчко i, повiриш, трохи полегшало… матюкнувся я не тому, що люблю лайку, нi, зо мною трапилося щось таке незрозумiле, що й досi не можу з’ясувати собi. Горiла голова, а тюрма, – уяви собi, наша велика тюрма, виломлюеться з грунтом i летить високо-високо понад борами… І добре пам’ятаю мою суперечку з Бейзером: «Брешеш, нiби кажу йому, – хай скрiзь – тюрми, хай скрiзь карцер i кара, але маеш добрий знак: одна вже виломилася з грунту, летить». І знаеш, я вперше почав тодi так смiятися. Менi стало раптом страшно: що зробили з мене за сiм мiсяцiв? Той дурень даремне Фавста згадував i легенди – я живий ще, хоч моя iсторiя варта теж легенди. …Знаю, менi вже не жити, нема менi повороту до життя – кров’ю харкаю… Дивно, один поет – цiлком хворий, на мою думку, написав два рядки у карцерi: «Слiпе село лютуе, А Украiна кров’ю харкае»… Слiпе село… Тут, у карцерi, засмiявся я на слова слiдчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого? Фавст притулився щокою до холодноi стiнки i тихо шептав: «У моеi рiдноi сестри, чуете?»… Далi вирiвнявся i цитував собi з якогось фiлософа: «Панувати над рабами, обернути кожного на автомат, – такий, здебiльшого, намiр у деспотiв»… …Так знайте, – говорив до стiнки далi, – Прокiп Конюшина нiколи не буде зрадником. Я загину, сотнi й тисячi таких, як я, але нiколи, нiколи не продаватиму сестри своеi. І нiкого не продаватиму. Юдою не буду. Фавст плакав… йому все ще, здавалося, стояв образ слiдчого Однорогова, говорив нiби до нього: – Каже менi Однорогов: «Ти, Конюшина, трудового проiсхожденiя, ти – бедняк, ти получiл образованiе, ти, наконец, не Грицько iлi Омелько какой-то… но, почему, iз какiх побужденiй ти прiмкнул к преступному обществу самостейнiков! Почему прiнял участiе в возстанii?» Конюшина вiдповiдав: – Ая… Пiшов, не можна не йти, бо коли пiдпалили хату Грицьковi та Омельковi, то вони лише тодi за вила i гiднiсть свою згадають, ая… Менi ж, самi сказали, людинi свiдомiй, треба свiдомо i прямо у вiчi вороговi дивитися… Так йому, нiбито, сказав був Фавст, а вiн на це усмiхнувся, дав гарну папiросу: – Кури, мовляв, Конюшина, нашi, а скажи нам, де подiлися вашi, де були бандити? Перехилив Однорогов через стiл голову i, трохи заспаний, процiдив крiзь зуби: – Замахнувся i на всю руку вдарив по зубах. Фавст, пам’ятае, до крови, до кiстки прокусив йому руку ту – тiльки прикладами врятували життя Однорогову, занапастивши Фавстове: його тримали пiсля цiеi iсторii три мiсяцi в так званому секретному пiдвiддiлi. …Днi текли. Конюшина почав кашляти кров’ю, – тодi перевели до загальноi тюрми, до камери Ч. 12. – Дзинь-бом, дзинь-бом… (Подати уривки з пiснi, настрiй. – Авт.). – Слухай, – каже менi Фавст, – вони спiвають цiеi пiснi так, як смуток власний п’ють… Правда, чи? А менi здаеться, нема чого й сумувати: справдi, я пережив був таку велику радiсть i захоплення, що й досi обертом голова йде, як згадаю минуле… Кiнь був у мене – Іскра, а коли виiздила наша сотня з лiсу – у гривах кiнських пiснi цвiли, зеленi бори дороги нам стелили, i ми були самi, як бiр, зеленi – такi молодi й завзятi… На команду: «Кiннота, на конi!» вихром злiтали, острогами дзвонили i стременами бряжчали, аж пiдкови цокотiли в коней – мчали так степами украiнськими; а поруч – бiр, бором – нiч з вогнями йде: тодi горiли бори… І знову спiвали староi тюремноi пiснi: Слишно там iдуть… Где-то, кого-то на каторгу ведуть… – Не спiвайте! Не зацвiтуть, нiколи вже не зацвiтуть пiснi на гривi мого коня! І я все-таки не буду журитися: ми вмираемо в iм’я наступних поколiнь… Пiдiйшов до дверей, довго читав видряпане нiгтем: «Тут була остання нiч… Ми загинули за волю свого народу; той хто одвiдае цю камеру, хай згадае нас… Земля украiнська кров’ю окроплена, вони – гнiй i труп… Люди без волi, без бажання навiть…» Далi все було засмальцоване, так що годi прочитати. Фавст стояв i довго думав: йому не треба було говорити такi слова, не до нього звернена була скарга смертникiв… – «Остання нiч», – зафiксувала його пам’ять. – Коли ця остання нiч прийде до нього, Конюшини? Знесилений упав на залiзне лiжко. Вiн не пам’ятав уже, чи це був сон, чи справдi було колись таке життя? Згадував… – …Сьогоднi – багата кутя, ая… У мене не було ще тодi Іскри, не цвiли пiснi нашi над борами. Стояла мати коло столу, лямпадку перед образами засвiчувала: «Святий вечiр, дiти, надходить, – казали, – не пустуйте!»… І долiвка в хатi, вимазана Оксанкою, блищала, i нашi очi дитячi блищали радiстю i щастям… Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав iх за спiдницю, приказуючи: «Перший пирiжок, мамо, менi!» – «Добре, Яцю, тобi. А кому ж? Тiльки тобi!» – гладили рукою його наiжачену голову й посилали до батька. А батьковi очi свiтилися, мов у святого Миколая на божнику, вiн садовив праворуч себе Яця, а лiворуч – Настусю, i бавив обох, ая… Повз них проходила горда Оксана, вона старша була i робiтниця в матерi найперша; в Оксанчинiй косi, пам’ятаю, маком синiла стрiчка… – «Чиясь файна молода буде», – подумав. А вона повернулася тодi до мене, засмiялася: – Отакоi, паничу наш, – сказала, – на вулицю нiвроку вам, навiдуеться, а дров урубати, то… «хай тато». Пожурила i пристрамила його тодi Оксанка; батько наче не чують цього – сива голова туркоче дiтям якiсь казковi слова: – Ми вже того щастя не зазнаемо, а прийде, дiти, тая… Та всiм убогим людям дадуть землi…» Надходила багата кутя, Святий вечiр. (Наступ Муравйова на село. Руiни, десятий вiдповiдае. Смерть Фавстового батька. Скринi. Хлипало у бур’янах зотлiле село. Образ матерi. – Авт.). – «Надiвай, Оксанко, стрiчки Настi, в’яжи червоного пояса Яцевi». (Змалювати до дрiбниць сцени бою. На чолi загону – Прокiп Конюшина. Фавст-Конюшина збожеволiв у карцерi. – Авт.). Сторожукове пильне око; заспане, пом’яте якесь, мов простирадло у повii, обличчя, мутнi очi, особливi вуса, схожi на тоненькi ковбаси – (пiдливанi), якiсь тютюновим димом; у переднiх яснах – два здоровi, вовчi зуби, валькована шия… Вiн, Сторожук, вклоняться Бейзеровi: – Хилий какой-то… – Смiеться Сторожук. Веселий вiн, звичайно, завжди в такi урочистi хвилини. Мугикае з пiснi два рядки. Нудить Сторожуковi горiлка, тодi йде ригати до раковини, йому нагадують, що треба поспiшати. Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв’язав ii, пiдходить до Конончука, каже: – У вас, дядьку, хвалилися, син е? Але вiн увечорi не принесе сюди – приймiть мою, я буду вашим гостем сьогоднi. Вiн повертався до Кленцова: – Не радiйте, офiцере, з моеi страти… Пам’ятайте: «сотнi поляжуть, тисячi натомiсть стануть до боротьби…» Маламет молився боговi. Вечiр, нiч. Фавст нерухомо сидiв годину, скоса дивився на всiх нас i тихо шептав щось, а далi пiдвiвся, поспитав пана Яцькiвського: – Де, твоя, Яцькiвський, кружечка з (орлами), га? Дайте менi води! Голос зростав, переходив у шепотiння: – Чуете, Сторожук списки читае?… Вiн ще припав був до вiдра й пив воду, але пiсля цього, свiдомого, здавалося нам, вчинку, – вiн уже не приходив бiльше до свiдомости, вiн збожеволiв. Ловив руками повiтря, нiби намагався смикнути за повiд коня… Бiгае по камерi, гукае: – Кiннота, на конi! До бою!.. – Хлопцi, чий кiнь збiжить з Іскрою? Сторожуковi потрiбна кров моя? Маеш ii, пий! Вiн ударив щиколотками по пруговi дверей, розбив до крови руки i, на здивовання усiх, почав малювати на стiнi велику лiтеру… Не скiнчив, а знову гукнув на всю камеру: – Кiннота, на конi! Рiвняйся, до бою ладнайся! На порозi камери стояв Сторожук. Вiн узяв Фавста за скривавлену руку, мiцно стиснув ii, глянув своiми мутними очима на всiх нас i вивiв Конюшину з камери востанне… Камера занiмiла з жаху. У сусiднiй камерi, «етапнiй», спiвали студенти – новаки ще нашоi тюрми: Ой, радуйся, земле, Син Божий народився… А Конончук держав у руках шматок хлiба, що його дав йому Фавст з Подiлля, i ридав. 2. 4. 1923. Сину мiй![9 - ] Наталiя Стрiлець Григорiй Косинка мiй перший син. Народився вiн у 1899 роцi, коли ми жили у селi Щербанiвцi. Батько Грицька Михайло Григорович Стрiлець був селянином-бiдняком. Малоземелля та злиднi примусили нас покинути рiдне село й вирушити шукати кращоi долi поза межами Украiни. Але дарма. В блуканнях «по свiту» (далекий Амур та Байкал) нiчого кращого не знайшли. Поневiрялися по чужих краях з пiвроку, а потiм я умовила чоловiка повернутися на Украiну. На батькiвщинi зустрiли нас ще гiршi злиднi. Михайло став робiтником на цукроварнi, а Грицьковi довелося змалку працювати на панських економiях. Я з болем у серцi казала своему маленькому Грицьковi: «Заробляй, синку, треба… Ми бiднi…» Бажала я кращоi долi своему синовi. Здавалося, що мiй Гриць, серед дiтей його вiку, був не такий, як iншi. Вiн був допитливий, до всього придивлявся, на все звертав увагу й у нього виникало безлiч запитань про навколишнiй свiт. Грицько змалку любив природу. Вже й пiзнiше, коли приiздив додому на село, смiючись казав: «Як i ранiш, безмежне поле зустрiчае – уклiн його жита передають», «Шелестом пшеницi зi мною вiтер розмовляе». А як любив Грицько квiти! Зiрве було, роздивиться пильненько, заплющить очi – пахощi вбирае. То бережно збере й подае менi на втiху, а сам питае: «Розкажiть, мамо, як квiтка зветься i чому синя, а та червона?» Переказували люди, як уже дорослим став, казав: «Моя мати квiти добре знае й кожну назове, i щось розкаже». А надвечiр я тихо наспiвую собi за прядкою, коли бачу – Гриць мiй прислухаеться. Я тодi голоснiше почну спiвати, а вiн аж усмiхнеться. Потiм сам багато знав пiсень i загадував: «Заспiвайте менi, мамо, ту або iншу». Бувало, не спить дитина, на лiкоть рученята поставить, голiвку схилить i слухае, як з вулицi спiв долинае… Пiсня все ближче, ближче… Оченята у Грицька поблискують у темрявi. А коли пiсня покотиться селом, затихаючи в далечинi, тiльки тодi покладе голiвку й спить моя дитина… Полюбилися Грицьковi цi вечiрнi спiви. Коли Грицько пiдрiс, грамотi вчив його мiй батько – дiд Роман, який жив у селi Красному. Дiд Роман привчив Грицька до читання, i з книгою вiн не розлучався. А менi так боляче було, що у дитини для навчання бракувало вiльноi години. Я робила все що могла, аби Гриць працював тiльки улiтку, а узимку ходив до школи. Але наша родина зазнавала великих злиднiв. Крiм Грицька, у мене було ще трое дiтей. Тому батько влаштував його на цукроварню, де вiн працював двi зими. На цукроварнi було йому дуже важко працювати, та й до школи не мiг уже ходити. У 1914 роцi Грицько покинув нас – поiхав до Киева шукати кращих заробiткiв, хотiв ще й вчитися далi. У Киевi добрi люди влаштували його до якоiсь канцелярii на роботу, та й вчився у вечiрнiх класах. У 1920 роцi помер батько Грицька. Залишилося у мене ще п’ятеро дiтей. Усi були малi, а Прiсю носила ще на руках. Отож на плечi Грицька лягли турботи про родину. Григорiй весь час пiклувався про мене, про своiх братiв i сестер. Вони й жили у них у Киевi – вчилися. До останнього дня допомагав як мiг. Сину мiй, твоi теплi слова, глибоку синiвну любов та повагу я в серцi зберегла на все життя. Спогад серце грiе Тамара Мороз-Стрiлець І день не день, i йде не йде, А лiта стрiлою Пролiтають, забирають Все добре з собою.     Т. Шевченко Пригадую 1968 рiк. Готувалися вiдзначити перший ювiлей Григорiя Косинки – 70-рiччя з дня народження. Ювiлейна комiсiя ухвалила зiбрати спогади про Косинку й видати iх до ювiлейноi дати – листопада 1969 року. На пiдготовку й оформлення видання було обмаль часу. Проте встигли, й збiрочка вийшла з друку буквально напередоднi ювiлейного вечора. Стрiлою збiгають лiта… Ось уже наближаеться й 90-рiччя… Пiдготовлено найповнiше видання творiв Григорiя Косинки. При пiдготовцi цiеi книги передi мною постав далекий, але живий образ Григорiя Михайловича: натхненне обличчя, ласкава усмiшка, а лагiднi й пильнi його очi, знов, як i тодi, нiби промовили до мене: – Тамарча! Ти була поруч зi мною десять рокiв. Ти знаеш про мене те, чого нiхто не знае. Майже всi роки мого творчого життя пролинули поруч з тобою. Розкажи про мене. Григорiй Михайлович був середнiй на зрiст. Ходив бадьоро, швидко, з пiднятою, нiби закинутою головою й здавався вищим, нiж був. Волосся свiтло-русяве, хвилясте. Передусiм привертали до себе увагу його блакитнi, що мiнилися аж до синiх, очi – глибокi й променистi. Вловити променi того вогню художникам, що його малювали, якось не щастило. Найвдалiшим був олiйний портрет художника Курочки-Армашевського. Портрет цей, на жаль, загинув. За характером Косинка був доброзичливий, прямодушний, одвертий, м’який. У вчинках i дiях вiдчувалася впевненiсть, i тодi проступали риси вольовоi вдачi. Те, що задумав, те, чого хотiв, досягав i здiйснював. Саме цi риси його характеру впали менi в око вiдразу ж пiсля нашого знайомства. Вперше з Григорiем Косинкою я зустрiлась пiд Новий, 1924 рiк. На зустрiч Нового року Григорiя Михайловича запросив мiй товариш. Згодом вiн розповiв менi, як це вiдбулося: «Зустрiв я Косинку (знайомi вони були з унiверситету) й питаю: – Де зустрiчатимеш Новий рiк? – Та, мабуть, нiде. Щось не накльовуеться нiчого цiкавого, – вiдповiв. – То приходь до нашого гурту, – кажу йому. – І чого це я туди пiду? Що за iнтерес зустрiчати Новий рiк у колi малознайомих? – А у цьому колi буде Тамара Мороз, – сказав я. – Справдi? Тодi прийду. Треба ж нарештi побачити цю дiвчину. Мiж товаришами тiльки й мови: Тамара Мороз та Тамара Мороз, а очi барвiнковi, а очi неповторнi… Що ж, подивимось… Кажи адресу – прийду. Буде про що поговорити з товаришами…» Ми всi уже зiбралися, коли до кiмнати легкою ходою увiйшов Григорiй Михайлович. Стримано вклонився, i я почула: – А, Гриць! От добре, тепер сумно не буде. Коли знайомили нас, то дзвiнко сказав: – Я – Стрiлець. Хтось коло мене тихенько мовив: – Це Григорiй Косинка. – То й що? – сказала я. Григорiй, думаючи, що то я вiдповiла на його слова: «Я – Стрiлець», блиснув очима, трiпнув чубом i мовив: – Та нiчого, щоб знали, оце й усе… Я все чекала й придивлялася, коли вiн виявить себе так, як характеризували менi його товаришi. А вiн майже не брав участi в iграх, веселощах. Протягом вечора мiж нами хоч i були коротенькi розмови, проте вiн якось раптом одходив i спостерiгав за мною бiльше здаля. Я нiяковiла: було ж менi вiсiмнадцять. Товаришi Григорiя зверталися до нього: – Грицю! Чого такий мовчазний? Не пiзнаемо тебе. – Що тобi? Занедужав? Чи, може, з очей? – Атож, – вiдказував Григорiй, – саме з очей… Того вечора ми й не бачили його веселим. Пiд ранок, коли почали розходитись, Григорiй рiшуче, з притиском на першому словi, сказав: – Я проведу панну Тамару додому. Сам проведу. – Схопив мене за руку й звернувся до всiх – Бувайте здоровенькi, друзi! Красненько дякую! Нiч була «мiсячна, зоряна, ясная»… Кружовiем летiв срiблястий снiжок… А ми поволi йшли i йшли… Аж ось уже почало розвиднятися… Хiба ж могло тодi спасти на думку, що ця бiла iскриста дорога е початком спiльного нашого шляху?… Зустрiчалися дедалi частiше. Поступово помiчалася спiльнiсть поглядiв, смакiв, бажань i прагнень. Я ранiше спiвала в украiнському народному хорi, яким керував тодi молодий композитор Михайло Верикiвський. Григорiй Михайлович, виявилося, дуже любив спiв. Збирав пiснi. І я радiла, що могла йому в цьому допомогти. Лiто принесло новi, неповторнi днi, сповненi поезii, щастя, радостi буття… Улюбленi мiсця прогулянок – за Днiпром. На мальовничiй Довбичцi та на чорторийських озерах i луках… Менi подобалось, як Григорiй помiчав i тонко вiдчував явища природи, ii красу. Впивався чарами Днiпра. Розповiдi його були такими барвистими! Здавалося, що й сонце того лiта посмiхалося тiльки нам! Григорiй читав менi Шевченка, Коцюбинського, Дмитра Загула, Лесю Украiнку та багатьох iнших авторiв. Здебiльшого бувало так, що ми обое однаково сприймали й розумiли художнi твори. Проминуло лiто… А восени й побралися. Мiй внутрiшнiй свiт був близьким до духовного свiту Косинки, тогочасного бурхливого життя, й я одразу увiйшла у коло iнтересiв Косинки та його друзiв. З перших рокiв свого свiдомого життя я кохалася у мистецтвi, поезii. Трудовий шлях мiй почався, так би мовити, з «лiтературноi дiяльностi» – розклеювала газети на парканах. У революцiйнi днi, часи громадянськоi вiйни газети виходили малим тиражем. Друкували iх на цупкому (рудому або темно-сiрому обгортковому) паперi, з текстом на одному боцi. Ледь починало розвиднюватися, я з шанькою через плече та цеберком клейстеру поспiшала на вулицю Ленiна, № 19. У цьому будинку були редакцii багатьох газет. Розклеювачiв знайомили з найголовнiшими постановами, розпорядженнями, новинами. Одержували газети: «Комунiст», «Укрроста», «Вiстi Киiвського губревкому», «Бiльшовик» та iншi й на певних, закрiплених за кожним вулицях розклеювали iх на парканах та стiнах будинкiв. За мною були вулицi: Театральна, Велика Пiдвальна, Бульварно-Кудрявська, Чеховський провулок. Швиденько розклеiвши першу пачку, бiгла за другою. За сучасною характеристикою, була ударником. Люди, йдучи на роботу, мали змогу познайомитися з новинами тогочасного бурхливого життя. Часто читали з-пiд рук або запитували: – Дiвчинко, а що там нового? Що варто прочитати найперше? Знайомi знали про мою роботу, називали мене «газетяр» й зверталися: – Розкажи, що цiкавого у газетi. Отож я була й iнформатором новин. Тепер такi функцii виконуе радiо. Тодi про радiо ще мови не було. Й слова такого не чули. Увечерi вiдвiдувала Киiвський робiтничий унiверситет (вiльний слухач, бо ще не пiдiйшов вiк), який мiстився у примiщеннi колишнiх Вищих жiночих курсiв, що на вулицi Чкалова, № 55, у будинку з колонами. Будинок зберiгся. Серед слухачiв унiверситету було багато пiдлiткiв, а також «лiтнiх» людей, такими нам тодi здавалися 20—25-рiчнi хлопцi, навчання яких перервала громадянська вiйна. Я тулилася до юних, таких, як сама. Якось звернула увагу на зграйку дiвчаток, якi щось уважно й захоплено читали. Показали – тоненька книжечка зеленого кольору з смерекою на обкладинцi. Прочитала: «Дмитро Загул. З зелених гiр. 1918. «Час». Дiвчинка гортае сторiнки й читае вголос: Гори, сподiвайся i в нiчку i в день! О, серце, будь смiливим, гордим! І виспiвай душу потоком пiсень, І вмри за останнiм акордом! Потiм iнше: Ти приходиш до мене щоночi В ту хвилину, як мiцно я сплю, Зазираеш в заплаканi очi І шепочеш: не плач… я люблю!.. Слухали в захопленнi – такi спiвзвучнi нашим настроям, думкам рядки… Переписували, що кому до душi. Менi ж дуже хотiлося мати таку збiрочку. До мого заробiтку «газетяра» батьки додали грошей, i я стала власником збiрки «З зелених гiр». Зберiгала я цю збiрочку все життя. Отак вiдбулося мое знайомство з чудовим поетом Дмитром Загулом. Згодом Загул став найближчим нашим з Григорiем другом, до останнiх днiв життя обох митцiв… І збiрочка «З зелених гiр» втрачена… До речi, з Григорiем Косинкою я теж познайомилася спочатку як з автором, зустрiчаючи нариси, статтi, публiкацii у тих газетах, що розклеювала на парканах. Згодом, коли ми бували разом, розповiла йому про це. Григорiй Михайлович був вдачi веселоi, людина з тонким, соковитим гумором. Дотепний, гострий на слово. Робив це непомiтно i з таким виглядом, немов би й не вiн. Одразу й не збагнеш, бувало, чи то жарт, чи правда. А коли починали смiятися, вiн кине погляд i неначе дивуеться: чого це, мовляв, так усiм смiшно?.. І тепер ще згадую про збори, де одним з пунктiв порядку денного був звiт бiблiотеки. Бiблiотекар назвала твори, що iх беруть часто, а потiм тi, що користуються меншим попитом, а далi сказала, що от такий-то роман нiхто не бере. І тут почувся голос Косинки: – Його й вогонь не вiзьме! Гриць швидко помiчав типове в людинi, висмiював негативне. Його характеристики були влучнi, соковитi. Вдало пiдбирав епiтети. Читав чи декламував як справжнiй майстер художнього слова. Голос – дзвiнкий, приемного тембру, чiтка дикцiя. Косинка часто виступав на ювiлейних лiтературних вечорах. Пригадую такий вечiр у сiчнi 1927 року з нагоди 25-рiччя лiтературноi дiяльностi Василя Стефаника. На вечорi Григорiй Михайлович читав новелу Стефаника «Сини» i присвячений письменниковi вiрш Марка Черемшини «Пiд осiнь». Читав так гарно i так зворушливо, що аудиторiя слухала затамувавши подих. Помiтно було глибоку схвильованiсть i сльози на очах слухачiв. У вiдгуках на вечiр у пресi тодi писали: «Надзвичайне враження зробили на аудиторiю «Сини» у читаннi Косинки…» Григорiй Михайлович писав статтi до рiчниць видатних людей. У травнi 1921 року, вшановуючи пам’ять Івана Франка, видрукував статтю пiд назвою «Вiчний революцiонер». У червнi того ж року в газетi «Бiльшовик» з’являеться його велика стаття про Михайла Драгоманова «Слава борцевi за мiжнародну еднiсть трудящих». У 1927 роцi вiдзначали 40-рiччя лiтературноi дiяльностi Ольги Кобилянськоi. Григорiй Михайлович надiслав iй вiтального листа, який зберiгаеться у музеi Кобилянськоi у Чернiвцях. І читанням, i розмовою Григорiй умiв зацiкавити слухачiв, вiн справдi-таки перевтiлювався у кожний персонаж. Тонка iронiя надавала привабливостi його розповiдям. Коли бували у знайомих або збиралися у нас, то просили Григорiя Михайловича розповiсти якусь iсторiю чи випадок. Казали: «Послухаеш Косинку – як у театрi побуваеш…» Де був Косинка, лився потiк доброзичливих жартiв, дзвенiв смiх. У товариствi вiн, як кажуть, був душею, його любили й часто називали Косиночкою, а при зустрiчi зверталися: «А, здоров будь, Косиночко!» Поводився з людьми просто, привiтно. Без зайвого гонору, зверхностi, хоча був уже тодi вiдомим i популярним письменником. Сусiди (жили ми у спiльнiй квартирi) поважали й любили його. Зустрiчаючи лiтню людину чи дитину, вiн нiколи, було, не промине, щоб чогось не запитати або не сказати щось доречне. У сусiдiв була маленька доня Олюнька. Григорiй Михайлович любив побавитися з нею. Читав iй книжечки. А коли вийшла з друку його казка «Зимiвля звiрiв», то першiй iй подарував книжечку i сам прочитав. Олюня полюбила цю казочку. З того часу, стукаючи до Григорiя Михайловича, вона зверталась словами казки: «Пусти, брате, погрiтися». – «Нi, не пущу», – вiдповiдав, як у казцi, Григорiй Михайлович, широко вiдчиняючи дверi й щиро усмiхаючись. В сiм’i був уважний. З глибокою пошаною ставився до моiх батькiв. Нiжно любив свою матусю. У своiй родинi був найстарший, перший син. Окрiм Григорiя, в родинi було ще три хлопцi i двое дiвчат. Про свое дитинство Косинка написав у новелi «На буряки» (1919). Працював ще малим хлопчиною на цукровому заводi, а далi «…року 1914 покинув сухий вишняк коло батькiвськоi хати, а сам рушив на заробiтки до Киева…» (уривок з автобiографii). Роботi на цукроварнi присвячений його нарис «Лист з села» (1919). У Киевi чистив черевики, поневiрявся по рiзних канцелярiях, працюючи кур’ером. Вiдвiдував вечiрнi «гiмназiальнi курси». Склав екстерном iспити за шiсть класiв гiмназii. Лiтературну дiяльнiсть почав з нарисiв, ескiзiв, фейлетонiв, дописiв на актуальнi тогочаснi теми i друкував iх ще до появи новели «На буряки». У 1921 роцi вступив до Киiвського iнституту народноi освiти на iсторико-фiлологiчний факультет. Пiсля смертi батька (1920) на плечi Григорiя лягли турботи про родину. Вiн пiклувався про братiв i сестер, допомагав у всьому. Вони жили у нас i вчилися. Григорiй завжди ставився до них уважно, ласкаво. Був лагiдний по натурi. Любив усе делiкатне, мiнiатюрне. Речi часто називав у зменшенiй формi або iншими, ним самим вигаданими назвами. Часто вживав вираз «нiжно-хороше». Все, що було йому наймилiше, мало епiтет «зоряне», «зоряний». Ще був отакий епiзод: Григорiй одержав листа, де читачi, жартуючи, звернулися до нього з такими словами: «Жаданий, улюблений Косинка!» Ми частенько згадували це звернення. Якось я одержала листа од нього за пiдписом: «Жук». Я не зрозумiла – чому так. Вiн пояснив менi, що це першi лiтери отого звернення «Жаданий, улюблений Косинка». Так «Жук» стало другим iм’ям Григорiя. Вiд мого оклику до нього «Грицю-ю-ю!» згодом лишилося тiльки «Ю». Про це пишу тому, що, може, знайдуться листи, фото або щось iнше, пiдписанi «Жук» або «Ю». З такими пiдписами у мене е фото i книжка. Любив правдивiсть, цiнував людей, якi мають власну думку i гiднiсть. Поштиво ставився i прислухався до старших товаришiв по перу. До молодих сам був доброзичливий i охоче давав поради, допомагав. Коли щось не подобалось, найчастiше говорив: «жахливо», «безглуздя», «просто жах». Ненавидiв пiдлабузництво, безпринципнiсть, самовпевнених хвалькiв. До таких людей ставився з вiдразою. Застережливо i вдумливо прислухався до вiдгукiв на його творчiсть i говорив: «Найбiльше треба остерiгатися похвали, щоб не трапилось отого “запаморочення вiд успiхiв”, бо це зупинить творчiсть. Думка ж письменника повинна поспiшати за часом!» Даючи iнтерв’ю з приводу постанови ЦК вiд 23 квiтня 1932 року про критику, сказав: «…Критикам – не лише виловлювати, як то було досi, iдеологiчнi зриви того чи iншого автора, а допомагати аналiзувати цi ж хиби в свiтлi художнiх засобiв i загального спрямування цiлого твору…»[10 - Лiт. Газета. – 1933. – 27 черв.] Не любив неорганiзованостi, розхристаностi, нехлюйства. Сам був акуратний, одягався охайно. Ультрамодних речей не носив. Якось купила йому картату сорочку. Не схотiв носити й сказав: «Не переконуй, що модно, i не умовляй. Не буду я ii носити. От i все…» Вираз «от i все…» вживав тодi, коли хотiв припинити розмову на цю тему. Природу нашоi землi Косинка любив так палко i так милувався ii красою, що розповiсти про це звичайними словами не можна. Любив вiн зоряне небо i росянi свiтанки, багрянi сутiнки i одвiчну красу Днiпра, повiнь на Днiпрi i широчiнь степiв, шелест жита, квiтування дерев, бiло-синiй пухкий снiг i пахощi вiтру… Та хiба можна про все розповiсти! Казав: «Так цiкаво знати, про що саме спiвають пташки? У них така складна симфонiя…» Довго i уважно спостерiгав було за якоюсь комашиною, кажучи: «Шкода, що я не бiолог, адже так люблю спостерiгати за життям природи. Люблю все живе. Все, що росте, цвiте, спiвае, щебече, бiгае, лiтае, – радуе мене! Де життя – там радiсть i краса, краса…» Милувався наснаженими сонцем кетягами палахкоi калини, гронами жовтогарячоi горобини. Дуже любив квiти. З нетерпiнням чекав появи весняноi квiтки сон-цвiт. Не мiг надивитися на струнку рожу, на бiлi троянди, оксамитовi красолi. Найбiльше ж любив барвистi нiжнi польовi квiти, а серед них бiлi ромашки i червонi косинцi. Квiтка червонi косинцi, як звуть ii на Киiвщинi, по-науковому це – плакун верболистий – Lythrumsalicaria. Вона мае багато народних назв: залiзняк червоний, болотний бурячок, откасник та iншi. Вiд неi походить лiтературний псевдонiм Григорiя Михайловича – «Косинка». Дехто з товаришiв говорив йому: «У тебе таке хороше прiзвище – Стрiлець, воно й пасуе тобi, i раптом такий нецiкавий псевдонiм. Не всi ж знають, що взяв ти його вiд квiтки, думають, що це – хусточка…» Григорiй Михайлович вiдповiдав: «Менi байдуже, що думають. Квiтка ця маловiдома, а вона така нiжна й красива, скромна i разом з тим велична. Квiти приносять радiсть i збуджують у душi людськiй тiльки хороше. Псевдонiм залишаеться, от i все…» Пригадую, були ми якось у Сочiнському будинку творчостi i вперше побачили могутнi магнолii у цвiту з п’янкими пахощами. Григорiя приголомшила краса i цього дерева, i рослинностi навколо. Сказав вiн тодi: «Я думав, що немае нiчого красивiшого за нашi гаi, лани, за рослиннiсть у степах i долинах моеi прекрасноi рiдноi Украiни. Бачу, що природа Кавказу мае свою принаднiсть. Проте сказати, що менi приемнiший п’янкий дух магнолii за пахощi степу, полину, – це ще питання…» І додав: «А давай, Тамарча, пошлемо твоiм подружкам привiт на листку магнолii». Я здивувалася й кажу: «Як це послати поштою листок? А марка?» – «А ти марку приший. Певен, що дiйде. Уяви собi, яка то радiсть – одержати зелений привiт. Це зовсiм не те, що паперова листiвка, хоч би й з найкращим малюнком». Такий лист дiйшов до Киева. Олена К[онтребинська] була зворушена й здогадалася, що то придумав Григорiй Михайлович. Косинка у всьому i скрiзь знаходив i бачив красу i хоч писав прозою, проте мав поетичну чутливiсть, був обдарований вiдчуттям прекрасного i передавав його людям. Змальовуючи природу, вiн створюе такi емоцiйнi образи, що надовго западають у серце. Ось наприклад: «Хай простять менi смуглявi берези!.. Вони в селi Чорному стоять над ставом, мов соромливi дiвчата, що вийшли купатись, розляглися i спустили до колiн своi бiлi сорочки; iх ноги мие зелена вода ставу, стан обiймають сосни, а кучеряве гiлля цiлують вечорами зорi, ранками – сонце; тодi берези ще бiльше соромляться, закривають засмаженими руками-гiллям краечки своiх очей i от-от пирснуть зо смiху, – але на них суворо дивиться дуб, гладить вiтрами лисину осокор, сумно хитае головою стара верба, i поговiр шумить борами… Соромом горять тодi берези: немае де сховатись, присiсти; стоять розперезанi, а сонце сiче над ними червоний оксамит…» Якось товаришi моi сказали: – Хiба можна, прочитавши початок оповiдання «Анархiсти», що звучить як музика, не вiдчути естетичноi насолоди? Ось цей уривок: «Це було лiтом, любий читачу… Сонце золоту пряжу пряло на Днiпрi, а в степу бiлими, як молоко, гречками меди пахли… Нi, нi, я розкажу тобi про мед, але обмину красу… Добре?.. Ми слухали журливу сагу Днiпра, який полоскав нашi ноги i плакав на бiлому пiску: припаде, мов до грудей, до берега, задзвонить, i на камiнцях бринять старечi сльози… Дивувались: “Чудний Днiпро!” А вiн засинiв, напнувся до сонця й покотив золотою отарою в сине небо якусь дивну молитву; видзвонював ii на камiнцях, пестив хвилями, а далi поцiлувався з вiтром, злився над далеким бором iз клаптями бiлих хмар i – поплив залiзний, як кована небесна дорога… На небi гасли свiтовi зорi, кресала бiлий вогонь на сходi зiрниця, а подiлки синьоi ночi тремтiли, застелялись сизим туманом, i тiльки над Днiпром била крилами ще нiч, як заспана птиця…» Не можна обминути й такоi риси Григорiя Михайловича, як любов до тварин. Одного разу, iдучи пiзненько додому, ми побачили руду пухнасту грудочку, що тихенько скавулила. Григорiй якось по-дитячому попросив: «Тамара, давай заберемо, давай!» І подививсь на мене благаючими очима. У цуценяти була симпатична мордочка, а саме таке непосидюче, пронизливе: снувало туди-сюди, а ми все казали: «А зась, а зась!» Оце слово «зась» i стало йому iм’ям. Григорiй Михайлович дуже любив його i розмовляв з ним. Працюючи, Косинка читав написане вголос i звертався до Зася, нiби бачив у ньому друга. Пiдiйдеш, бувало, стиха й заслухаешся з того одноосiбного дiалогу. Я завжди з цiкавiстю слухала, як Косинка читав сам собi i прислухався до ритмiки свого слова. Писав, можна сказати, з голосу. З будь-яким проханням Гриць звертався до мене з такою мiмiкою й словами, що не можна було вiдмовити. Проте iнодi вiдмовляла: хотiла побачити, як воно буде далi. Тодi Гриць починав скаржитися собачатi на мене. Починали тодi кружляти вдвох. Зась гавкав i смикав мене, а Гриць промовляв власними римованими спiваночками прохання. Я записувала цi спiваночки, й так шкода, що вони загинули. Не дивуйтеся всьому розказаному, адже ми були ще такi юнi! У творах Косинки зустрiчаються розмови з живими й неживими предметами. Наприклад: «…Ну, ну… вже й цiлуватися лiзе! Кажу це до сонця…»; «Дзвони, степе! Я довго лежу i слухаю, як дзвонить у такт дзвонiв степу мое серце; лiзе божа корiвка, беру ii нiжно на руку й запитую: “Хочеш на колiна, до сонця?” – “Можна. Так, берись лапками за штани, далi… дурна, падаеш? А я, по-твоему, як держусь?..”» Григорiй Михайлович мав тонкий слух, а от голосу бракувало. Вiн дуже любив спiв i глибоко вiдчував народну пiсню. Казав, що пiсня збагачуе душу. Любив гру скрипки. Про музику казав, що це не розвага, а потреба, вона впливае на почуття й володiе чарiвною силою. А пiсня – це музика i людський голос разом. І жодний iнструмент неспроможний передати мелодiйнiсть такого поеднання. Любив музичнi й вокальнi твори лiричного й героiчного характеру. Назву кiлька: «Думи моi, думи моi» (Т. Шевченка), «Чуеш, брате мiй, товаришу мiй…» (слова Б. Лепкого), «Лiсовий цар» (балада Гете – Шуберта), «Де ти бродиш, моя доле» (дует, слова М. Кропивницького), «Вечiрня пiсня» (Кирила Стеценка), «Вiчний революцiонер» (І. Франка – М. Лисенка). До речi, у Косинки немае твору, в який не вплiталася б народна пiсня, яка не була б органiчно пов’язана з ним. Концертiв ми майже не пропускали, а особливо виступiв прославленоi тодi капели «Думка». До театру ходили часто, особливо на прем’ери нових п’ес у постановцi Леся Курбаса: «Джiммi Хiггiнс» за Сiнклером з участю А. Бучми, «Гайдамаки», «Іван Гус» за Т. Шевченком… Або на вистави франкiвцiв пiд керiвництвом Гната Юри. Пам’ятаю блискуче виконання Гнатом Юрою ролi Швейка в п’есi Я. Гашека «Бравий солдат Швейк». Дивилися п’еси М. Ірчана, М. Кулiша. На дозвiллi Григорiй Михайлович любив пограти у бiльярд. «Я круп не драв, дров не рубав, води не носив, дiжу не мiсив, то хоч кулi покачаю, поганяю», – так говорив. Любив грати в шашки. Проте вiльний час здебiльшого належав книзi. Косинка читав багато. Лiтературу найрiзноманiтнiшу. Назву кiлька улюблених його письменникiв: Т. Шевченко, І. Франко, Леся Украiнка, М. Коцюбинський, Ольга Кобилянська, В. Стефаник, М. Черемшина, М. Гоголь, М. Горький, А. Чехов, О. Пушкiн, В. Гюго, Г. Гейне… Маючи феноменальну пам’ять, Косинка блискуче цитував з прочитаного. Коло його iнтересiв було широке. Вiн безупинно поповнював своi знання. Мене умовляв, щоб я здобувала вищу освiту, й казав: «Вивчись ти, а тодi я поновлюся й закiнчу унiверситет». Через матерiальнi нестатки Косинка тимчасово залишив навчання в унiверситетi пiсля третього курсу. Я навчалась на курсах iноземних мов i мала намiр вступити до фармацевтичного iнституту. Григорiй Михайлович не схвалював такого вибору, але й не заперечував. Вступила ж я на кiно-фотовiддiл малярського факультету Киiвського художнього iнституту. Згодом цей вiддiл реорганiзувався в кiноiнститут, я стала студенткою операторського факультету. Змiнила я свое бажання тому, що захоплювалася мистецтвом, та ще й впливали на мене розмови на мистецькi теми мiж Косинкою i Василем Касiяном, який у 1927 роцi на запрошення Киiвського художнього iнституту приiхав з Праги i оселився у нас. В той час частенько заходили до нас молодi письменники, художники, скульптори. У нашому домi обговорювалися рiзноманiтнi подii тогочасного культурного життя, яке в тi роки було надзвичайно строкате. Усе це й переконало мене, що справдi цiкавiше працювати в галузi мистецтва, нiж мати справу з порошками й мiкстурами. Саме тодi кiномистецтво бурхливо розвивалося. Скiнчивши iнститут, я стала однiею з перших жiнок-кiнооператорiв. Але доля склалася так, що працювати за фахом менi не довелося. Григорiй Михайлович цiкавився моiм студентським життям i був у курсi всiх наших справ. Кажу «наших», бо в тi роки в iнститутах були так званi «бригаднi заняття». Наша бригада складалася з кiлькох хлопцiв i двох дiвчат – мене i Олени Контребинськоi. Найчастiше бригада виконувала своi завдання у нас. Григорiй Михайлович уважно придивлявся до моiх друзiв. Цiкавився поглядами тих, з ким товаришую, iхнiми смаками. Вболiвав за нашi справи. Найближчий мiй друг – Олена Контребинська. Григорiй Михайлович казав про неi: «Вона ставить менi такi запитання, що я з iнтересом обдумую вiдповiдь». Любив поговорити з нею, посперечатися, а iнодi й покартати. А покартати нас було за що! І як часто були ми вдячнi йому за те, що картав… Все йшло на користь у навчаннi, розумiннi життя, взаемовiдносинах з людьми. Хоч сам Косинка й не був вже такий «умудреними опитом», проте мав внутрiшне вiдчуття до всього у життi. В роки нашого навчання у мистецтвi iснували рiзноманiтнi течii: футуризм, кубiзм та iншi «iзми». Цiлком природно, ми з iнтересом спостерiгали за появою цих напрямiв. Пiсля вiдвiдування виставок, перегляду фiльмiв, вистав з новiтнiм оформленням вiдбувався обмiн думками. Сперечалися iнколи аж до пiвночi. Коли Григорiй Михайлович був дома, вiн завжди брав участь у наших розмовах. І все, що казав, було цiкавим, своерiдним, переконливим. Казав, наприклад, так: – Всi оцi новi течii, формалiстичнi збочення абсолютно не потрiбнi для формування радянського мистецтва, бо вони не допомагають його розвитковi, а затримують. Заплутують i шляхи, i творцiв… Я був на виставках. Бачив роботи таких художникiв. Спостерiгав i за вiдвiдувачами. У них цi твори викликали здивування, знизуючи плечами, вони вiдходили. І справдi, це не творчiсть, а жахливе безглуздя i марна витрата фарб. І я не можу не запитати вас: «Скажiть, куди б оце подати петицiю, щоб таким “художникам” не продавали фарби?» Нi, кажу це серйозно. Коли б щось подiбне здiйснити у життi, то тодi б… І в цей момент хтось з моiх товаришiв вигукнув: – Наша стежка червона!.. Всi засмiялися. Косинка знiяковiв i примовк. Це була цитата з його твору «Сходка». Трохи помовчавши, Григорiй Михайлович вiв далi: – Є й у лiтературi подiбнi виверти, формалiстичне штукарство. Послухайте такий автопортрет поета Михайля Семенка: Хайль семе нкоми Йхайль кохайль альсе комих Йхай месен михсе охай Мх йль кмс мнк мих мих. Або ще такий вiрш поета Г. Шкурупiя: Димн домн Гом дамб Жах в томi тем днiв Гонг лун в тiнь бань жени тiл втому. Ми зустрiли цi вiршi смiхом. А Григорiй Михайлович звернувся до нас: – Ну, скажiть менi, Що може дати така поезiя? Та й чи можна назвати поезiею набiр лiтер, складiв? Чи збудить вона думку? Чи вплине на почуття? Чи дасть естетичну насолоду? Адже справжне мистецтво западае у серце i будить думку. Нам потрiбне правдиве вiдображення дiйсностi. Треба, щоб твори мистецтва були зрозумiлими не лише однодумцям автора, та й то з поясненнями, а якнайширшому людському колу i тепер, i наступним поколiнням. Сказано ж бо: Ars longa, vita brevis[11 - Життя коротке, мистецтво вiчне (латин.).]. В однiй iз своiх статей на мистецькi теми про таку поезiю Косинка писав «Ще раз повторюю: маса, дiйсний творець життя, нiколи не зрозумiе iндивiдуальних викрутасiв “панича з примхами”, а таке мистецтво – полова для пролетарiату». Ми погоджувалися з Григорiем Михайловичем. Проте нам кортiло зробити щось «модне», та й завдання давали нам iнодi такого ж характеру. Однiею з творчих дисциплiн нашого факультету була фотографiя. Завдання з цiеi дисциплiни були рiзноманiтнi: на композицiю лiнiйну, обсягову, свiтлову гаму тощо. Ми iнодi робили фотограми. Якось Григорiй Михайлович побачив нашi фотограми й спитав: – А це що за новина? Ми пояснили йому. Вiн кинув на стiл гребiнець i з iронiею сказав: – Може, вам i оце пiдiйде для такого твору? Я схопила той гребiнець. На другий день зробила з нього фотограму. Вийшли розмазанi чорно-сiрi смуги, неначе велетенськi зуби. Був у нас викладач Е., який захоплювався фотограмами. Показала я йому цей «твiр». Йому дуже сподобалось. Дивлячись на неi, вiн прочитав нам цiлу лекцiю. Мовляв, подивiться, яка оригiнальна неречова композицiя. Як тут тiнi й пiвтiнi урiвноважили композицiю i т. д., i т. п. Рекомендую користуватися такими засобами. Увечерi того ж дня ми, смiючись, розповiдали Григорiю Михайловичу про фотограму з його гребiнця i реакцiю викладача. Косинка мовчки, пильно-пильно подивився на нас, а далi з хвилюванням сказав: – Дорогi моi, раджу вам не витрачати часу на таку «творчiсть» i на вiдвiдування виставок подiбних творiв. Ви ж майбутнi митцi! Вам треба розвивати смаки. Це само собою не прийде. А чого ви навчитесь у таких художникiв? Вивчайте творчiсть художникiв-передвижникiв. Готуйте себе вiдчувати нове i цiкаве у життi, а не ставити дiйсне шкереберть i називати це «новим». Придивляйтесь до явищ i подiй i знайдете справдi нове. Недаремно ж кажуть: «Всi люди дивляться, а художник бачить». Фотографуйте все, але таким, як воно е. Не спотворюйте природу, вона така прекрасна, i красу ii нi з чим не зрiвняти… – Потiм вiн додав: – Ось, наприклад, твое фото «У сонячний день» одержало на конкурсi першу премiю… Або «Купання коней»… Прекраснi фото! Отак i працюйте. Фотограми – це не мистецтво. Ще раджу вам брати участь у тематичних конкурсах – це один iз засобiв удосконалення. І я беру участь у конкурсах. Хiба ж не приемно, коли твiй твiр вiдзначають премiю, як оце було з моiм оповiданням «Товариш Гавриш». Коли заходила мова про мистецтво, лiтературу, Косинка говорив з запалом, хвилюванням. Ми iнодi дивувались з його обiзнаностi й говорили йому про це. Одного разу вiн вiдповiв нам: – Письменник повинен знати про все, що дiеться навколо, а у лiтературi i мистецтвi й поготiв! І немае у свiтi такого явища, яке не цiкавило б мене… Значна частина дисциплiн була у нас технiчного характеру, але й це не минало його уваги. Почували ми себе у його присутностi вiльно. Вiн же любив, бувало, незлобливо, але ущипливо пожартувати чи розiграти когось з нас. Ми теж не були у боргу. Хоч зрiдка, але перепадало i йому вiд нас. Про це згадуе у своiх спогадах Олена Контребинська. Товаришi нашоi бригади знали й любили твори Косинки. Частенько цитували iх. Бувало, казали: «Читаеш твiр, i автор розтлумачить усе до кiнця – все просто, як у протоколi: ото вiн сказав, а ото вона, а оце вiд автора. Читачевi лишаеться спокiйно перегортати сторiнки. А Косинку спокiйно не вчитаеш! Бо стаеш учасником дii, переживаеш разом з героями твору. Твiр примушуе помiркувати, бо в ньому е щось недомовлене… Але в цьому i принаднiсть, i краса Косинчиного почерку…» Звертались товаришi до мене з рiзних питань. Я iм iнодi вiдповiдала: «Чого ви питаете у мене? Запитайте в автора». Коли я розповiла Григорiю Михайловичу про нашi розмови, вiн мовив: – Коли твiр викликае активне сприймання, примушуе мiркувати, то це найбiльша нагорода авторовi. Менi приемно, що моi твори знають, цитують… Це мрiя кожного митця… Слово його живе. Твори його цитують. Письменник Микола Ятко розповiдав менi, як у розмовi секретар райкому процитував напам’ять уривки з Косинчиноi «Полiтики» i ще з якогось твору. Ятко мав написати спогади про Косинку й детально описати цей епiзод, але, на превеликий жаль, вiн так несподiвано пiшов з життя… Менi довелося чути, як люди користувалися лаконiчними дiалогами з Косинчиних творiв. Цi вирази увiйшли у розмовну мову людей. Твори Косинки дають наснагу сучасним художникам. Так, у 1965 роцi студент Киiвського художнього iнституту Юрiй Логвин темою своеi дипломноi роботи обрав оповiдання Григорiя Косинки «Гармонiя». Студент художнього iнституту Юрiй Рубашов працюе над iлюстрацiями до творiв Григорiя Косинки. Косинка любив бувати серед людей. Наприкiнцi 20-х рокiв у Киевi на Подолi вiдбувалися традицiйнi так званi «Киiвськi контрактовi ярмарки». Вiдвiдували цi, як iх скорочено звали, «контракти» рiзнi люди. І Григорiй Михайлович ходив на цi ярмарки. Тут добре спостерiгати за виром життя, за людиною, за ii поведiнкою, казав Косинка. Тут можна почути виразнi дiалоги, побачити цiкавi сценки. Коли iхали поiздом, Григорiй шукав мiсця коло гурту людей, а коли пароплавом, вiн завжди був на палубi. Непомiтно встрявав у розмову. Косинка умiв привертати до себе людей – вiдвертим поглядом, доброзичливою усмiшкою. Умiло й у той же час делiкатно вiн скеровував розповiдь спiврозмовникiв у потрiбне йому русло. І люди розкривалися перед ним. Вiн же казав: – Хто людей питае, той розум мае… Часто, гуляючи у саду чи парку, ми сiдали на лавцi так, щоб повз нас проходили люди. Григорiй Михайлович характеризував перехожих, визначав професiю, робив порiвняння. Виходило вдало й кумедно. Такi порiвняння зустрiчаються i в його творах. Наприклад: «Вуйко схожий був здалеку на лелеку, що несподiвано спустився замiсть болота на сивi жита…»; «Молодиця була на вдачу тиха й лагiдна. А Рудиковi нагадувала гарноi породи овечку…»; «Стоiть йому перед очима тонка, на ящiрку схожа iз своiми золотими сережками в ушах циганка…». Природно, невимушено мiг скопiювати будь-кого. Був неабияким фiзiономiстом. З нього, мабуть, вийшов би добрий актор, усi данi були: надзвичайна пам’ять, прекрасна дикцiя, промовисте обличчя, здатнiсть перевтiлюватися. Своi оповiдання Косинка читав напам’ять, та й не тiльки своi, а й iнших авторiв. Бувало, прочитае сторiнку й звертаеться до нас: – Ви стежте за текстом, а я читатиму напам’ять. – Мабуть, ранiш не раз читав i текст уже добре знайомий, – казали йому i загадували читати з iншоi книжки. Результат був той самий. Косинка мав феноменальну пам’ять. Записних книжок з собою не носив. Своi спостереження, побачене, почуте записував дома, та й то не завжди одразу. У Григорiя Михайловича було чимало зошитiв i блокнотiв з записами власних думок, цiкавих висловлювань видатних людей, народних пiсень, приказок, примовок. Фольклорного матерiалу мав багато. – Без такого матерiалу, – вiдзначав, – творити не можна. Фольклор – це скарби. Це безсмертна творчiсть народу, в якiй так правдиво, як нiде, вiдбиваеться дихання епохи. Це криниця мудростi народноi, якоi нiколи не вибереш. Були в нього зошити з так званим сирим матерiалом, до якого входили записи епiзодiв, дiалогiв, фактiв… Зошит з лiтературними портретами персонажiв майбутнiх творiв. Сторiнки творiв ще без назв… Був у Косинки ще найцiннiший, «головний», так вiн його називав, блокнот. У ньому – вже розгорнутi сюжети майбутнiх творiв. Зберiгався «головний» у середнiй шухлядi столу. Письмовий стiл, а точнiше – столик, був у нас один на двох. Лiва сторона Косинчина, права тумба – моя. Стiл стояв перед вiкном (ширше вiкно у будинку Софiйського заповiдника, де тепер мiж вiкнами нашоi квартири встановлено Косинцi меморiал). З вулицi було видно лампу пiд зеленим абажуром. Увечерi, йдучи додому й побачивши «зелений вогник», я радiла, що Гриць уже вдома. Так само й Гриць казав: – «Зелений вогник» – неначе Тамарча мене виглядае. Окрiм «зеленого вогника», на столi тiльки його речi: скляна чорнильниця, маленький прес, глечик з олiвцями i ножиком для розрiзання паперу, попiльниця – морська мушля. Любив, щоб усе було на своему мiсцi – i нiчого зайвого. Цi речi я зберегла. Користувався Косинка частiше олiвцем. Почерк – дрiбний, чiткий. Коли писав чорнилом – завжди однiею улюбленою саморобною ручкою з галузки вишневого дерева. Про неi казав: «Ця ручка запашна, як рiдна земля, як садок весною. Вона з’еднуе мене з природою. Надае менi наснагу й допомагае творити…» Ручка ця також збережена мною. Писав здебiльшого на аркушах великих блокнотiв, бо любив перекидати сторiнки вгору. Творив легко, можна сказати, одразу набiло, майже без виправлень. Перед тим як викласти думки на папiр, довго i ретельно обробляв, вiдшлiфовував у думцi кожне слово, речення, знак. Якось на початку нашого спiльного життя я запитала: – Чого ти не працюеш над отим оповiданням? Такий цiкавий сюжет. А вiн вiдповiв: – Той сюжет ще тiльки зiйшов. Нехай пiдросте, а бур’яну коло нього – полоть менi та полоть у думцi, щоб зацвiв яскраво… Пригадую, коли Григорiй прочитав менi новелу «В житах», я вигукнула: – Ой! Яке тут кожне речення i кожне слово колоритне та соковито-дзвiнке! – Слово – це дiамант: яка оправа, так i сяе, – сказав тодi Косинка. Працював Косинка одночасно над кiлькома сюжетами. Якось я спитала: – Чого ти не кiнчаеш цього оповiдання, а одкладаеш i берешся за iнше? Григорiй Михайлович пояснив, що, працюючи над образами одного твору, вiн не може водночас створювати протилежнi типи й тому вiдкладае твiр, бо мусить мати промiжок часу. З сюжетами й задумами не таiвся. Розповiдав усiм. Коли була написана частина твору, кортiло йому почитати й почути враження. В процесi писання читав менi, знайомим, сусiдам. Спершу сусiди нiяковiли й слухали з напруженням, згодом звикли до отих «хатнiх лiтературних вечорiв». Збиралися у нас охоче. Вислювались вiдверто, щиро. Запитували по все, не соромлячись. Так просив Григорiй Михайлович. – Джерелом моеi творчостi, – казав вiн, – е народ й пишу я для нього. Я хочу бачити читача. Хочу спостерiгати, яке враження справляе мое слово. Побачивши обличчя, очi, навiть те, як людина сидить, хоч i дивитимусь краечком ока, я вiдчую й зрозумiю, що так, а що треба переробити. Сусiди так звикли до цих «лiтературних вечорiв», що частенько самi зверталися: «Чого це ви, Григорiю Михайловичу, уже давненько нас не запрошуете? Як нема свого, то просимо почитати щось iнше. Коли ви читаете, твiр краще западае в душу…» Григорiй Михайлович любив читати новели М. Черемшини, А. Чехова, А. Тесленка, В. Стефаника, а також поетичнi твори. Пригадую, як вiн працював над оповiданням, яке мало орiентовну назву «Софiйськi пiдвали». Персонажами цього твору були люди, що жили у пiдвалi нашого будинку: вдова диякона, старенька баба Ганна, яка ходила по людях прати бiлизну, молода пара робiтникiв, жiнка-шофер i iншi. Косинка читав iм уривки й казав: «Хочу знати думку прототипiв мого твору». Найчастiше розмовляв з бабою Ганною. Дуже цiкаво було спостерiгати за нею пiд час такоi розмови. Майже неписьменна жiнка, вона неначе перероджувалася: оповiдь ii була змiстовною, доладу. Присутнi казали: «Ми не пiзнаемо бабу Ганну, коли вона розмовляе з Григорiем Михайловичем. І як ото вiн умiе вести розмову, що спiвбесiдник розкривае перед ним усю природну мудрiсть, про яку i сам, мабуть, не вiдав ранiш». Коли Григорiй Михайлович вважав, що рiч закiнчена, чи майже закiнчена, читав ii у колi товаришiв лiтературноi групи «Ланка», яка згодом перетворилася у «МАРС» (Майстерню революцiйного слова). Або на так званих «суботниках» у музичному товариствi iм. Леонтовича, на лiтературних вечорах в аудиторii Академii наук та в iнших мiсцях. У 20-х роках такi вечори вiдбувалися часто. Письменники виносили на суд читача своi недрукованi твори. Косинка виступав залюбки. Зали були переповненi. Автори одержували безлiч записок i запитань. Бували й такi, що не стосувалися прочитаного. Косинка вiдповiдав то приказкою, то влучним словом. А iнодi ще й покепкуе з автора записки, якщо вiн того вартий. Цiкаво було на цих вечорах… З великою охотою Косинка вiдвiдував Степана Васильченка. Одному з перших читав йому своi твори. Видатного письменника любив, поважав i цiнував як людину. Васильченко вiдповiдав взаемнiстю. Серед перших слухачiв його творiв були Євген Кротевич, Дмитро Загул. Поезii Дмитра Юрiйовича Григорiй знав i був про них високоi думки, так само як i про його працi з лiтератури, мистецтва. Ми частенько вiдвiдували Загулiв: жили вони недалеко вiд нас, на вулицi Гершунi, тепер Чкалова. Пригадую, як на ювiлейному вечорi з нагоди 20-рiччя лiтературноi дiяльностi Дмитра Загула, у 1926 роцi, Косинка виступав з привiтанням вiд групи «Ланка» i прочитав кiлька поезiй Загула. Дмитро Юрiйович подякував i жартома кинув: «Диви, а я не думав, що у мене е такi виразнi твори!» Дружнi стосунки склалися мiж Косинкою i Рильським. Максим Тадейович вiдгукнувся на вихiд першоi збiрки Косинки «На золотих богiв». Схвальною була його думка й про подальшi твори молодого прозаiка. З родиною Рильських ми зустрiчалися. Зустрiчалися й з Павлом Тичиною. А коли хтось виiздив з Киева, то листувалися. На жаль, збереглася лише одна листiвка Павла Тичини до нас. Багато рокiв я не спiлкувалася з товаришами й друзями Григорiя Михайловича. Наведу тут цитату з Косинчиного оповiдання «Гармонiя», слова, якi все життя були в мене у думцi: «…Я тiльки хочу, щоб ти – а ти молодий i житимеш – побачив, де лежить правда…» І цей день настав. Перше поздоровлення прийшло вiд голови Спiлки письменникiв Миколи Бажана. У своему сердечному листi Микола Платонович повiдомляв про видання творiв Косинки. Упорядкувати збiрку погодився Михайло Стельмах. Це був вияв шанування Косинчиного таланту. Передмову до збiрки написав Максим Рильський. Портрет-гравюру зробив наш вiрний друг в усi часи Василь Касiян. У 1962 роцi збiрка творiв Григорiя Косинки пiд назвою «Новели» побачила свiт. Радiсно було читати хвилюючi, теплi вiдгуки на книжку. І я вiдчула, що з часом iнтерес до творчостi Косинки не згас, як не згасли i дружнi почуття його сучасникiв. Одержавши збiрку творiв Григорiя Косинки, я вiдразу поiхала до Максима Тадейовича. Збiгла тими, багатьом вiдомими, дерев’яними сходинками до його кабiнету, тримаючи високо перед собою «Новели». Рильський, побачивши мене з книжкою, пiдвiвся з-за столу назустрiч. Очi його сяяли, усмiшка була такою радiсною i щасливою, що наверталися сльози… Вiн притис мою голову до грудей. «Ну, от i дочекалися правди!.. Я такий щасливий!..» – сказав вiн. Максим Тадейович подарував менi тодi свою книжку «Зграя веселикiв» з дарчим написом: «Дорогiй Тамарi Михайлiвнi Мороз-Стрiлець у той радiсний день, коли вона принесла менi “Новели” незабутнього друга мого, ii мужа i друга – Григорiя Косинки. М. Рильський, 17 листопада 1962». Дружнiм зустрiчам i листуванню Григорiй Михайлович придiляв немало часу. Листувався вiн з багатьма. Зокрема, з Калiстратом Анищенком (до речi, письменник Калiстрат Анищенко – рiдний дядько Косинки). Всеволоду Іванову, Марку Черемшинi, Мирославу Ірчану писав систематично. Ірчан ще у 1922 роцi у газетi «Земля i воля» надрукував велику статтю про Косинку. Наведу уривок з цiеi статтi: «Вiн художник-маляр, що вмiлою рукою рисуе страхiття горожанськоi вiйни i творить безсмертнi постатi революцiонерiв, якi навiть перед смертю вiд обрiзiв “повстанцiв” серед темноi ночi не вiдрiкаються великих iдей». «…Кожне оповiдання Косинки вiдзначаеться глибокою думкою i вiрнiстю, а через цiлу книжку тягнеться майстерно скрита червона нитка революцiйного духу письменника». «…А ось нарис “В хатi Штурми”. Тут Косинка – надднiпрянський Стефаник. Григорiй Косинка – це безперечно дуже великий здобуток i гордiсть новоi Украiни». В той день, коли приходив лист вiд Стефаника, Григорiй ходив iменинником i одразу бiг до когось iз товаришiв прочитати листа. Василь Стефаник, вiдповiдаючи на привiтання з Радянськоi Украiни з нагоди 25-рiччя його лiтературноi дiяльностi, написав лист-вiдповiдь, у якому е такi рядки: «…Товаришам з “Плугу” мое товариське поздоровлення, з бажанням, щоби-сьте так блискiли, як плуг, що оре Украiну. Особливе поздоровлення посилаю Грицьковi Косинцi, який ущасливив мене своiми творами». Особливо тепло вiдгукнувся Стефаник на книжку оповiдань Григорiя Косинки «В житах». Письменник, окрилений визнанням Стефаника, в березнi 1927 року пише до нього: «Радiсно менi було читати Вашого листа, такий вiн сердечний та батькiвський лист той. Ви, як то годиться батькам, перехвалили свого сина – Косинку з Дiвич-Гори[12 - Дiвич-Гора – мальовнича гориста мiсцевiсть бiля Трипiлля, де народився Григорiй Косинка.]». Моiм обов’язком було стежити за листуванням та критичними матерiалами. Листи Стефаника зберiгалися окремо. Та, на превеликий жаль, нi цих листiв, нi рукописних матерiалiв Косинки, нi закiнчених оповiдань – «Жаль», «Софiйськi пiдвали», «Перевесла» – немае. Косинка охоче вiдгукувався на запросини вiдвiдати райони, села, виступати на лiтературних вечорах. Вiн казав: «Я люблю iздити, люблю спiлкуватися з людьми i лiтераторами iнших республiк. Це завжди принесе щось цiкаве». Пригадую, як на запрошення газети «Нове село» Косинка поiхав до Коростеня з групою киiвських письменникiв, серед них були – М. Бажан, Я. Качура, Я. Савченко, М. Терещенко, Д. Фалькiвський. Розповiдав менi Григорiй i про виступи у залiзничному клубi та в театрi iменi Івана Франка. У листопадi 1933 року група украiнських i росiйських письменникiв – Селiвановський, Жига, Касаткiн, Долматовський, Косинка, Добровольський – зустрiлися на Вседонецькому з’iздi письменникiв. На шахтах були органiзованi лiтературнi вечори. Косинка читав уривки з свого нового оповiдання «Гармонiя», над яким саме в цей час працював. По тому подорожували Донбасом, i Косинка зiбрав матерiал для твору про життя гiрникiв цього краю. Дружинi письменника часто доводиться бути першим слухачем i першим критиком. Така мiсiя випала й менi. Я щаслива з того, що першою чула його чарiвне слово. Писав Григорiй здебiльшого пiзно ввечерi або вночi. Написавши кiлька сторiнок, будив мене й казав: «Слухай-но, Тамаро, як воно виходить?» До зауважень прислухався. «Твоя думка, думка рядового читача, для мене найцiннiша», – любив повторювати. Одного разу як «рядовий читач» я порадила не давати iмен i прiзвищ персонажам одного твору, що починалися з однакових складiв чи навiть лiтер. Побачивши першу лiтеру iменi чи прiзвища персонажу, вже знаеш, про кого йтиме мова. А якщо лiтери, а ще гiрше склади, однаковi – це затримуе читання i навiть дратуе. «Слушне зауваження», – сказав Григорiй Михайлович. У новелi «Циркуль» вiн змiнив прiзвище «Ковальчук» на «Забродчук». Прiзвище головного персонажу цього оповiдання – «Короп». Бувало, наступного дня вiн ненароком почне розмову про читане вночi. Пильно дивиться на мене й слухае. Потiм: «Я хотiв перевiрити, чи ти справдi уважно слухала, чи, може, щось говорила спросоння, аби я вiдчепився». Переконавшись, що не «спросоння», був задоволений. Я, звичайно, знала про його творчi задуми, i знала, над чим саме працюе. Маю книжечку (окреме видання оповiдання «Мати») з дарчим написом: «Зоряному Тамарятi – першому моему критиковi, друговi…» Через кiлька днiв пiсля одруження (1924 р.) я зайшла до редакцii журналу «Нова громада», де працював Косинка. Григорiй Михайлович пiдвiв мене до столу одного з редакторiв журналу i сказав: «Подивись, Тамарча, що Олекса Петрович написав на листку настiльного календаря». Там було написано: «Одружився Григорiй Косинка. Боюся, коли б це не вплинуло на його талант, як це iнодi бувае з письменниками. Цiкаво знати, що то воно буде з Косинки через п’ять, десять рокiв?» Уявляете, як то було «приемно» менi прочитати отаке… Перша збiрочка творiв Косинки пiд назвою «На золотих богiв» вийшла 1922 року. До речi, це одна з перших збiрок украiнськоi радянськоi прози. Основнi твори – «Полiтика», «Анкета», «Мати», «За ворiтьми», «Товариш Гавриш», «Серце», «Змовини», «Гармонiя», «Перевесла» – Косинка написав у перiод з 1924 по 1934 рiк. Закiнчивши твiр, Григорiй Михайлович не поспiшав друкувати. Вiдкладе було й скаже: «Тепер нехай полежить, хай охолоне. А трохи згодом ще перечитаю…» Косинка дуже вимогливо, прискiпливо ставився до себе. В однiй з автобiографiй читаемо: «…писав i палив, бо думав i думаю й зараз, коли не можеш дати у творчостi силу, рiвну найкращим художникам слова, – не псуй паперу!» Ось кiлька назв рецензiй про творчiсть Косинки: «Про сни золотi й слова залiзнi, карбованi», «Чародiй слова», «Поезiя в прозi», «Поет громовицi». Наведу уривки з рецензiй Я. Савченка та М. Рильського на твори Косинки: «Особливого вiдзначення заслуговуе Косинчина мова, вона чудесна. Дзвiнка, активна, економна й образна. Бiльше того, вона просто прозора. Нiчого зайвого, туманного. Найменшоi засмiченостi. Звукова будова ii еластична, глибока i змiстовна… Не один поет може позаздрити такiй iнструментовцi слова…» «…Але повiе свiжим вiтром вiд його дзвiнких, соковитих, бадьорих слiв, – i ми бачимо клаптик життя. Ми почуваемо творця з динамiчним темпераментом, що спiвае хвилям цього часу у такт…» Останнi роки Григорiй Михайлович працював над перекладами творiв класикiв росiйськоi лiтератури: А. Чехова, М. Горького, М. Шолохова, М. Гоголя. Завжди пiдкреслював свою вiдповiдальнiсть: «Перекласти Чехова, щоб зберегти тонкий чеховський гумор i передати оригiнальну стилiстичну манеру цього письменника, – це творча робота. Вона менi приемна i е одним iз засобiв удосконалення мови». Оповiдання А. Чехова у перекладi Косинки було надруковано. На Надднiпрянськiй Украiнi перекладу поеми М. Гоголя «Мертвi душi» украiнською мовою не було. Пригадую, коли Григорiй Михайлович задумав перекласти «Мертвi душi», в розмовi з товаришами сказав: «Я мрiю перекласти “Мертвi душi”. Моя мета – дати переклад стилiзацiйний, бо якщо вiдтворювати тiльки змiст, то краще й не берись. Хочеться менi дати читачевi цей епохальний твiр Гоголя украiнською мовою, зберiгши в перекладi все суто гоголiвське». І переклав. У 1934 роцi книжка вийшла з друку, але без iменi перекладача. Його переклад виходив кiлька разiв «за редакцiею». 1968 року «Мертвим душам» украiнською мовою повернуто iм’я перекладача. Писав Косинка переважно уночi, можливо, тому, що денний час не був у нього вiльний. Вiн частенько жартома казав: «Я повинен десь працювати i заробляти “на пропiтанiе”». Григорiй Михайлович працював у ВУФКУ, сценарному вiддiлi Киiвськоi кiнофабрики, редактором мови Харкiвськоi фабрики кiнохронiки, у редакцiях журналiв. Радiомовлення почало входити в життя в кiнцi 20-х – на початку 30-х рокiв. Саме в цей час Косинка був одним з перших дикторiв у Харковi та Киевi. Пригадую такий випадок. Якось iшла я площею iм. Тевелева у Харковi, бачу, коло гучномовця збираються люди: починалася передача. Чую таку розмову: – Та чекай же, Романе, послухаемо! – А, що там слухати? Щось про тваринництво неначе. – Та це ж Косинка читае, ти, мабуть, ще не чув його. Послухаемо! Передавали лекцiю про вiвчарство, а читав ii Косинка так, нiби це був художнiй твiр. Робота диктора його не приваблювала. Скаржився: «Зачинять тебе у комору, а я люблю працювати на людях, люблю вiдчувати пульс життя, люблю живе оточення». Якось, повернувшись з радiоцентру, сказав менi: «Скорiше б ти, Тамарча, кiнчала iнститут, я мрiю перейти на твое “утримання”. Тодi працюватиму там, де менi подобаеться. Придiлятиму бiльше часу творчiй роботi. Тодi зможу здiйснити своi задуми. Матерiалу у мене багато, а часу бракуе». Час здiйснення його мрii наближався. Я закiнчувала iнститут. Залишився захист диплому. Робота на кiнофабрицi була забезпечена. Адже це був перший випуск Киiвського державного кiноiнституту. Я – оператор з вищою освiтою. Григорiй Михайлович дуже радiв з того i з властивою йому жартiвливiстю нахвалявся: – Чи знаете ви, що мое Тамарча вже кiнооператор! Подумайте тiльки, яка цiкава робота в неi. Тепер вона буде у нас головою родини… А я дала йому навiть «розписку» в тому, що беру його на свое утримання. Мiж iншим, у мене теж була його «розписка», про те, що з кожноi суми гонорару вiн виплачуе менi 10 % на моi особистi потреби i передае iх менi разом з плиткою шоколаду. Одержувала я цi вiдсотки i шоколад завжди справно. Одного разу бiля плитки була прив’язана целулоiдна свинка. Ця iграшка тепер експонуеться в музеi. Я мрiяла мати годинник i збирала грошi. Тепер люди здивуються такiй мрii, бо зараз годинник – звичайна рiч. У 30-х роках годинники продавалися тiльки у комiсiйних крамницях i коштували дорого. Григорiй Михайлович тодi сказав: – От захистиш диплом, добавимо грошей i купимо вже тобi годинника, та ще й вигравiруемо на ньому щось хороше, хороше. Адже восени цього року у нас з тобою збiгаеться чимало, так би мовити, «ювiлейних» дат i приемних подiй. Десять рокiв з дня одруження, твiй день народження, менi виповниться т р и д ц я т ь п’ять, початок твоеi творчоi роботи, переiзд до новоi квартири у «РОЛІТ» (ми вносили пай на будiвництво письменницького кооперативного будинку). Ця осiнь буде переломною у нашому життi й побутi. Вiдзначимо днi нашоi спiльноi юностi, а надалi будемо вже поводитись солiднiше. Отак, у злагодi, iз спiльними iнтересами, як кажуть, душа в душу й крокували у життi разом з надiею на цiкаве творче майбутне обох… Але не так склалося, як гадалося… Не довелося Косинцi бути на моему «утриманнi» жодного дня… Раптовий буран жорстоко розметав красиве вбрання золотоi осенi 1934 року… Ах ця золота осiнь… Ти мала принести нам багато змiн у життi. 1 принесла змiни – кардинальнi, але якi?! Збиралися ми до Межигiрського будинку творчостi, iхали пароплавом. Стояли на палубi, погойдуючись на хвилях днiпрових… Милувалися своерiдною красою зелених берегiв Днiпра. Григорiй Михайлович, вдивляючись у далечiнь, проказав: Здаеться, кращого немае Нiчого в бога, як Днiпро Та наша славная краiна… Чудова природа, прекраснi умови в будинку – все сприяло роботi й вiдпочинку. Григорiй тодi саме працював над оповiданням «Перевесла». На превеликий жаль, я не весь час була у Межигiр’i. Мала кiнчати iлюстративну частину диплому на кiнофабрицi. Незабаром мав вiдбутися захист. Повернувся з Межигiр’я Григорiй Михайлович. Настрiй у нього був чудовий. Його пильнi, добрi очi свiтилися веселими вогниками, а в куточках вуст ледь помiтна смiшинка. Вiн одразу звернувся до мене: – Зоряна моя! «Перевесла» я закiнчив i полюбив це оповiдання. Послухай, прочитаю. Чи сподобаеться тобi? А тодi однесу до журналу, нехай люди читають… Так i було. Останне свое оповiдання «Перевесла» Косинка здав до друку (досi оповiдання не знайдене). Дипломну роботу я закiнчила. Написала слово до захисту i суботнього вечора 5 листопада попросила Григорiя, щоб прочитав його, може, щось виправить. Вiн же менi у вiдповiдь: – А, Тамаря! Не треба братися на нiч за таку серйозну роботу. Завтра недiля, у нас буде час уважно перечитати i зробити так, щоб усе було хороше. Поспiшати не треба. Все в наших руках. Ти згодна? Я погодилась. Завтра, то й завтра. Не прочитав Григорiй мого слова… Ця субота була останнiм днем, коли ми були разом i коли я б а ч и л а його… Останнi слова закарбувалися у серцi i звучать менi всi роки мого самiтнього життя… Як у туманi… Тримаючись на нервах i завдяки пiдтримцi товаришiв, диплом я захистила. Одержала звання «кiнооператор спецiальних методiв кiнознiмання» та вiдрядження на Киiвську кiнофабрику. Сказали менi у вiддiлi кадрiв: – До роботи приступити 18 грудня. І скоiлася страшна трагедiя… Не особиста, нi… Трагедiя нашоi культури, нашого народу… 18 грудня я прийшла на студiю. Дорогою мене зустрiчали мовчазнi, сповненi жаху погляди… Подумала – довiдались, що Косинку заарештували… У вiддiлi кадрiв на мое привiтання майже не вiдповiли, а хтось з товаришiв сказав: – Ти читала сьогоднi газету? – Нi, ще не чи-та-ла-а, – ледве промовила я. – То прочитай. – І подали газету… Полоснув невимовний бiль, обважнiли ноги, скам’янiло в горлi повiтря… 18 грудня 1934 року Косинки не стало. Вiн став жертвою сваволi й беззаконня в часи культу особи. Йому ледь виповнилося тридцять п’ять… У довiдцi Вiйськовоi колегii Верховного Суду СРСР вiд 5 листопада 1957 року сказано: «…Вирок Вiйськовоi колегii вiд 13–14 грудня 1934 року вiдмiнено i справу за вiдсутнiстю складу злочину припинено. Косинка-Стрiлець Г. М. реабiлiтований посмертно». Розвитковi радянськоi культури, украiнськiй лiтературi, чесному служiнню своему народовi присвячував i вiддавав вiн усю пристрасть свого серця… З моеi розповiдi не повинно скластися враження, що Косинка завжди був жартiвливий, безжурний, а життя його було безхмарне. Безперечно, нi. Якби був тiльки таким, то не змiг би з такою силою змальовувати найтоншi нюанси людських переживань. І не був би таким глибоким психологом i знавцем людини. Був вiн звичайною людиною, з усiма притаманними iй властивостями й рисами. Бував у нього й мiнорний настрiй. І причини бували вагомi… Цькували й клювали його в останнi роки немало. У короткому його життевому шляху недоброго на його долю випало бiльше, нiж слiд би однiй людинi. Але гiдностi, бадьоростi не втрачав. Був оптимiст i великий життелюб. Безмежно любив людей i життя у всiй його багатогранностi. А для народу своiм словом встиг зробити тiльки частку того, що мiг… З плином часу рани серця не так ниють, та не загояться вони н i к о л и… Давно вже немае Косинки. Могила його невiдома… Я ж бачу його тiльки живим, з м’якою мудрою усмiшкою, ясними вдумливими очима, повними надзвичайноi життевоi сили… Його молодий голос звучить завжди ласкаво, бадьоро, рiшуче, як у повсякденнiй розмовi, так i в години творчого натхнення. Слово його дзвiнке, прозоре, соковите i, як вогонь непогасний, горить у серцi людському… Та ти й не вмер. Ти пiшов iз життя, але й залишився в ньому, бо е твое живущее слово. Є шанування й увiчнення. Косинчинi розповiдi Минуле у розповiдях живе, тому я переповiдаю тут епiзоди з життя Григорiя Косинки, якi розкривають деякi деталi його творчостi. Гадаю, що читач не без iнтересу познайомиться з окремими моментами створення новел та образiв. «…пахли степом моi дитячi лiта…»     Григорiй Косинка «Бу-х-х!» Прицiлившись з дерев’яноi ложi, ховаючись за вербою, стрiляе хлоп’я. Чи це Демидок з оповiдання “За ворiтьми”? Нi, це Грицько Стрiлець, майбутнiй автор цього оповiдання, баштануе у рiдному селi Щербанiвцi. «Саме я був за дiда-сторожа кавунiв – маленьких кубашок з пiску», – смiючись, розповiдае Григорiй Михайлович. Так бавився у дитинствi Гриць з товаришами. «Стрiляти, бути офiцером, захищати Вiтчизну вiд ворога, злодiiв – мрiяло хлоп’я». Все це було пiд впливом розповiдей його дiда – батька матерi. Дiд Роман, учасник турецькоi вiйни, розповiдав онуку про боi i подii на схiдному фронтi. Цi розповiдi виховували у Григорiя любов до Батькiвщини, вчили боротися за гiднiсть народу та людини. Дiд Роман був письменний. Це вiн учив грамоти свого сина Калiстрата Анищенка, майбутнього письменника, i вчив свого онука Григорiя Косинку – майбутнього письменника-новелiста. Григорiй згадував про першi днi своеi «науки»: «Читати букваря не хотiлося, навiщо, думав, голосити, як те немовля: уа-уа-уа, коли менi вже чотири роки. Інша справа писати палички, такi стрункi, немов солдатики йдуть, а головне, подобалось вмочати перо у чорнильницю – почуваеш себе дорослою людиною, як той писар на повiтi. За кiлька днiв навчання йшов великий дощ. Я був у хатi й стругав з кори човника, пiсля дощу будуть калюжi – мiркував я – мiй човник попливе далеко-далеко… Раптом я почув голос дiда. Тiльки тепер я помiтив, що дiд Роман читае вголос книгу. Цiкавий змiст захопив мене. Я забув про дощ, калюжi, човника й уважно слухав, боючися пропустити жодне слово. Коли дiд замовк, я запитав у нього: – Дiду, можна подивитися книгу? – А навiщо тобi книга? – спитав дiд Роман. – Ти читати не хочеш, то й книга тобi не потрiбна. – Я хочу подивитись, чи там такi самi лiтери, як i в букварi? З того дня менi вже не треба було нагадувати про букваря. Я читав, читав, щоб швидше навчитися самому читати чарiвнi книги». Дiд Роман був з крiпакiв, розповiдав Грицю про тяжку мужицьку долю за часiв крiпацтва. А хлопчик вiдчував, що i в цей час «…п а н н а ш в о р о г». Злиднi в сiм’i примусили Грицька змалку працювати на панських – григорiвських та гусачiвських ланах. «…Працюю, не розгинаючись, стараюсь, зверху пече сонце, а в грудях печiя, i десь глибоко-глибоко думка жеврiе: “Мужицька доля гiрка…” – пише про тi часи Григорiй Косинка у своiй новелi «На буряки». Вiдрадою була, як говорив, зима, бо тодi школа… А там вiдкриття таемниць свiту. Батько Гриця Михайло Стрiлець шукав заробiткiв на Херсонщинi. А на плечi пiдлiтка, старшого у родинi, лягли усi обов’язки дорослих: рубав дрова, носив воду, iздив до млина, няньчив менших дiтей. Пригадую, як Григорiй Михайлович i я iхали пароплавом до Трипiлля i на палубi дiвчата заспiвали: Вiють вiтри, вiють буйнi, Аж дерева гнуться. Ой як болить мое серце, Самi сльози ллються. Я побачила, як Григорiй опустив очi долу й неначе сум з’явився на обличчi. «Коли я чую цю пiсню, – сказав Григорiй Михайлович, – я згадую свое дитинство i матiр. Для мене гiрш за все були ii сльози. Я не мiг бачити iх – мати це знала й завжди казала менi: “Нiчого, сину, я не плачу, самi сльози ллються”. Так я i записав ii слова у новелi “На буряки”. Григорiй завжди з повагою й нiжнiстю говорив про свою матiр. Згадував, як надвечiр за прядкою вона тихо наспiвуе. Знав багато пiсень, збирав iх. У нього було кiлька зошитiв з маловiдомими пiснями. Сам найчастiше наспiвував: Тихо над рiчкою, нiченька темная, Спить зачарований лiс, Нiжно шепоче вiн казку таемную, Сумно зiтха верболiз. Нiчка розсипала зорi срiблястii, Он вони в рiчцi на днi. Плачуть берези по той бiк кудрявii, Здалека линуть пiснi… Згадував, що його мати й квiти добре знала. Кожну назве i щось розкаже: одну вплете у вiнок прислiв’я, про iншу казку розповiсть або легенду пригадае. Григорiй Михайлович дуже любив квiти, завжди дбав, щоб були i в кiмнатi, й бiля дому у Софiйському подвiр’i, де ми найдовше жили. Квiти, говорив Григорiй, нагадують свiтлi хвилини дитинства. Квiти… «Бiлi, червонi, синi, жовтогарячi – в степу, а серед них я – босоноге хлоп’я у полотняних штаненятах з однiею шлейкою через плече…» Григорiй Михайлович пристрасно любив природу. Говорив: «Люблю усе живе, все, що росте, цвiте, спiвае, щебече, бiгае, лiтае, радуе мене. Де життя, там радiсть i краса, краса…» Останнi два роки перебування на селi Григорiй узимку працював на цукроварнi – не мав змоги ходити до школи. Навчання продовжував самотужки. Тому року 1914 покинув сухий вишняк коло батькiвськоi хати, рушив на заробiтки до Киева. Мав на думцi бодай за двiрника «пристроiтися», аби здiйснити свою мрiю – вчитися. У Киевi, щоб заробити на хлiб, чистив панам черевики. Розповiдав, як на розi бiля Золотих ворiт повинен був стояти серед хлопчакiв-чистильникiв. Переповiв менi й жартiвливi примовки, якi приспiвували хлопчики: Шли вы, барин, торопясь, И вступили прямо в грязь, Поднимите ваши ножки, Я почищу вам сапожки. А коли нiхто не пiдходив, то один з хлопчакiв пiдскочить, бувало, й, пiднiмаючи по черзi ноги та розводячи руками, вiдповiдае за барина: Вот одна, а вот другая, Только как же мне стоять, Если обе мне поднять? «А я волiв блукати сам з отим “знаряддям” чистильника. Любив ходити на Володимирську гiрку. Там брудних черевикiв було теж немало. В той же час я мiг милуватися краевидами Днiпра, його зеленими берегами та будиночками Труханового острова. Це було маленькою втiхою в журбi за рiдним селом. Часто сходив униз до пам’ятника Володимировi. Там було спокiйнiше вiдпочивати, почитати. Одного разу я зачитався й не помiтив, як раптом до мене пiдiйшов пан. Я пiдхопився, гадаючи почистити йому черевики. Але вiн зупинив мене й сказав: “Не треба”. Сiв бiля мене й запитав: “Звiдкiля ти? Тобi подобаеться така робота? А ти писати вмiеш?” Потiм ця людина щось писала i, простягнувши менi клаптик паперу, сказала: – Завтра прийдеш на цю адресу й подаси записку». Це була повiтова земська управа. Мене прийняли на «посаду» кур’ера-регiстратора i влаштували вчитися до вечiрних класiв гiмназii. Яке щастя – я маю роботу й вчуся! Ім’я людини лишилося менi невiдомим. Але ii записка – цей маленький клаптик паперу – був початком нового життя». * * * «“Как я провел летние каникулы”, “Как я провел рождественские каникулы”, “Детство – золотая пора” – на такi теми ми писали своi твори на вечiрнiх гiмназiальних курсах. Пригадую, коли було завдання написати про дитинство, я розгублено дивився у чистий зошит й не знав: про що писати, з чого почати? – А почему вы не пишете? – почув я звернення нашого викладача Павла Івановича…» З розповiдей Григорiя Михайловича я уявляла собi Павла Івановича людиною вже похилого вiку, високою на зрiст, з глибокими залисинами, яка мала ласкавi, привiтнi сiрi очi, що дивилися прямо в обличчя спiврозмовниковi. «Павло Іванович був такою людиною, що у кожного викликав бажання бути вiдвертим – розкритися перед ним до кiнця, – говорив Григорiй. – Так було й тепер. Побачивши, що я розгублено мовчу, вiн потихеньку повторив запитання: “Почему?” Я ледь чутно проказав: “Я родился в селе…” “Ну и что же, так и пишите все, как было”. Це було сказано так, що миттю зникли розгубленiсть, сумнiви, вагання. Я впевнено взяв перо i написав про “все, як було”». Григорiй Михайлович розповiдав менi, що вiн тодi описав краевиди рiдного села, хатину, де народився, розповiв про своiх батькiв-селян i про дiда Романа, який вчив його грамотi. І вийшло так, що найбiльше уваги придiлив своiй любовi до книги. Проте не обминув нi злиднiв у сiм’i, нi роботи на панських ланах, нi тих своiх копiйчаних заробiткiв. «За тиждень, – вiд далi Григорiй Михайлович, – повертаючи нам зошити, Павло Іванович сказав, що мiй твiр – один з кращих. Червона масна п’ятiрка прикрасила мiй зошит. Але не вона була причиною радiсного збудження, а слова Павла Івановича: “Вам учиться надо дальше. У вас талант и незаурядннй”. “Це моя мрiя”, – радiсно зiрвалось у мене. О, менi здавалося, що це була найщасливiша хвилина мого життя…» Зi слiв Григорiя Михайловича у мене залишилося враження, що Павло Іванович не шкодував для нього часу; радив, що прочитати, а потiм розпитував, який твiр сподобався, хто з героiв справив на нього враження, хто сподобався? Григорiй Михайлович завжди з хвилюванням та iнтересом чекав розмов з Павлом Івановичем. Завжди пiсля того у нього був пiднесений настрiй. «Лiтературу я студiював з захопленням, – згадував Григорiй. – А час минав… Я склав екстерном iспити за шiсть класiв гiмназii i на той час завершив свое навчання. Я зберiг у пам’ятi поради Павла Івановича, й у мене залишилися зошити з його помiтками та червоними п’ятiрками… І все…» 1919 рiк. Киiв. Тяжкий перiод в iсторii нашоi краiни: голод, холод… Даремне шукання роботи, систематичне недоiдання все частiше наштовхували Григорiя Михайловича на думку, чи не поiхати додому на село? «Складаючи пожитки, – розказував вiн, – я побачив старi своi зошити… Неначе вони повернули мене до дiйсностi, до моiх бажань i прагнень. Менi здалося, що саме тут приховано найдорожче в свiтi. Хiба такi вже страшнi цi тимчасовi злиднi? Я перечитував усi своi твори й в одному з них, де писав про свое дитинство, а саме про роботу на григорiвських та гусачiвських ланах, звернув увагу на чiтку червону рису, ii зробила в свiй час рука не байдужоi менi людини. Павло Іванович так позначав найвдалiшi мiсця наших творiв. “І чому я тодi так мало написав про це – всього декiлька рядкiв?” Уявивши перед собою постать Павла Івановича, згадавши його слова, я вiдчув страшенну силу… Натхнення… Так я написав новелу “На буряки”, яку було надруковано у газетi весною 1919 року». * * * 900 000 пудiв цукру… «І моя дитяча кривавиця вкладена у той цукор», – сказав Григорiй Михайлович, прочитавши у дореволюцiйному довiднику «Рафинадные заводы Россiйской имперiи» зведення про кiлькiсть рiчноi продукцii Григорiвського цукрового заводу. Тодi Григорiй Михайлович розповiв менi, як вiн ще дитиною працював на цьому рафiнадному заводi. Бачив жорстоке ставлення до робiтникiв: тривалий робочий день, мiзерна оплата, нiякоi забезпеченостi, нiякоi турботи про робiтника. Наведу уривок iз нарису «Лист з села», видрукуваний у газетi 1919 року: «Тут же пiд боком Григорiвський цукровий завод, що кидае сизо-чорнi пасма диму i, здаеться, пахне не жомом, а потом робiтникiв, яких експлуатували десятки лiт. Виринають в уявi 49 1/2 коп. за вiсiм годин працi, “подъемка”, бруднi казарми. Ех, певно, панки “Християнсько-незалежноi” вiри не знають, що таке – “подъемка”?! Це 40–50 градусiв жари, горить чуб, ллеться пiт, з плечей капае кров, а на кришталевий цукор з огидою плюють… А поверх цiеi iдилii й краси… урядник з гарним арапником, дуже важкий на руку! “Нерви заспокоюе”. Наше дiло – робить, а урядника – бить, кожний робить свое дiло! І смiх i сльози. В душi кипить бажання помсти виключно класовоi, бо для бiдних один ворог – буржуi, багатii». Особливо запам’ятався Григорiю випадок з одним робiтником. У новелi «Сходка» вiн згадуе про нього, описуючи життя Петра Цюпки, який у минулому був робiтником цукроварнi пана Чорткова. Цюпка у 1905 роцi брав участь у страйку i згодом на цiй цукроварнi втратив працездатнiсть. Григорiй Михайлович яскраво змальовуе байдуже ставлення до людини: «…Так, так. Кров маленькими струмочками стiкае по бородi на груди, я лежав непритомний, а щось смiялось у пасах машини: – Солодкий сахар… ха-ха… Почувся гудок, i вони пiшли робить: хiба що? – В Цюпки нема двадцяти процентiв? Наплювать». Як коротко, стисло i в той же час яскраво та сильно… Його розповiдi я згадую, читаючи i новелу «В хатi Штурми». «…Штурмi на цукроварнi одбило пальцi. Закам’янiли постатi на стiнах; в хатi запанувала тиша i жах, i тiльки знадвору було чути, як шумiв дощ i трясло вiтром шибки: вiчне горе просилось у сiм’ю Штурми…» Григорiй Михайлович в дитинствi був спостережливий та вразливий. Все, що бачив, все, що чув, не минало його уваги й знайшло вiдгук у творах. * * * «На порозi своеi кiмнати видатна артистка Марiя Заньковецька… Зiбране у просту зачiску срiблясте волосся, блiде обличчя, привiтна усмiшка, проникливий погляд темних очей, струнка постать (не дивлячись на похилий вiк). Коли Валер’ян Пiдмогильний назвав мое прiзвище, Марiя Костянтинiвна вiдповiла: – Я знаю, ви так гарно читаете своi твори. Такi слова великоi артистки приемно здивували мене, i я знiяковiв… А через деякий час за ii проханням я вже читав новелу “На золотих богiв”. Пiсля того розпочалась бесiда. Я iй сказав: – Жалкую, що не довелося побачити вас у ролi Олени з п’еси Кропивницького. Марiя Костянтинiвна показала нам свое фото у ролi Олени (я пам’ятаю, у нас було таке фото з дарчим написом: “Григорiю Косинцi в однiй з найулюбленiших ролей. М. Заньковецька”. На жаль, це фото втрачено). Передивляючись ii фотографii у рiзних ролях, ми побачили ii в ролi циганки Ази з п’еси. М. Старицького. Валер’ян Петрович, жартуючи, запитав: – Марiе Костянтинiвно, а майбутне ви навчилися тодi пророкувати? – Нi, але я вiрю, що майбутне нашого народу буде прекрасне i щасливе». У Марii Костянтинiвни був красивий голос, вона любила народнi пiснi i знала iх безлiч. Марiя Костянтинiвна згадувала тi пiснi, що чула iх ще в дитинствi на Чернiгiвщинi, а Григорiй Михайлович переповiдав тi, що спiвають на Киiвщинi. У груднi 1922 року вiдзначали 40-лiття сценiчноi дiяльностi Марii Заньковецькоi. З нагоди цього Григорiй Косинка написав твiр «Заквiтчаний сон» i присвятив його М. К. Заньковецькiй. Вiн розповiдав: «Починаеться оповiдання словами весiльноi пiснi, яку я почув того вечора вiд Марii Костянтинiвни: “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати”. І назвав героiв свого твору Андрiем та Оленкою на спогад про одну з найулюбленiших п’ес Марii Заньковецькоi». У цьому творi е згадка з Косинчиного дитинства: «Була у нас на селi кучерява дiвчина – “моя любов дитяча”. Коли мене “повернули” з Байкалу, ii вже не було. Через хлоп’ячу соромливiсть я не питав нiкого про ii долю». Марiя Костянтинiвна зросла серед природи. Добре знала життя селян, сiльський побут, долю украiнськоi дiвчини та жiнки. Вона правдиво створювала образи на сценi. І того вечора у розмовi вiдзначала, як змiнюеться доля дiвчини й жiнки у наш час. Моя Оленка, говорив Григорiй Михайлович, «червона мачина», кучерява дiвчинка, зросла на селi, а в мiстi стае студенткою-революцiонеркою. Читаючи об’яву на стовпi про хiромантку, посмiхаеться: «Оленка знала чари кращi, нiж хiромантка майбутне: ii бiла, на студентську ногу, кiмната, а особливо вiкно, в кущ троянди заходжене, – знали такi таемницi, яких…» Дiя вiдбуваеться за часiв громадянськоi вiйни. «…Уже немае Андрiя, Оленко… У нас як заспiвали звечора кров’ю кулемети, то до самого ранку не вгавали: крилами били над кручами криваву пiсню, а вона сотала душу села i – чiпляла тоненькi павутинки на заплакану дзвiницю, до хреста…» Григорiй Михайлович говорив: «Слова – “Уже немае Андрiя, Оленко…” нагадають Марii Костянтинiвнi ii монолог: – “Нема мого Андрiя, нема мого сонця” з п’еси Кропивницького». Оленку заарештовано… Вона попереджае катування та розстрiл самогубством у тюрмi… «Таемницi», що знала студентка-революцiонерка, залишилися таемницею… Твiр закiнчуеться словами: «І сумом великим сотаеться над Зеленьками весiльна пiсня матерi Оленки: – “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати..”» «Кожне слово мого твору, – говорив Григорiй Михайлович, – повинно нагадати Марii Костянтинiвнi всi розмови того вечора». * * * «Мандрую», – писав Григорiй Михайлович у листi. Це було влiтку 1924 року. Я знала, що вiн поiхав вiдпочивати до Канева, i раптом таке… Дивно! Повернувшись, Григорiй Михайлович розповiв: «Я дiйсно “мандрував” по селах. Позичив у сина хазяйки стареньке сiльське вбрання: латану сорочку, картуз, а черевики i своi були пiдходящi, днiв п’ять не голився, а тодi закинув через плече цiпок з вузликом та й поiхав… Хотiлося менi подивитись на життя по степових селах та порiвняти з життям рiдноi Щербанiвки. А коротко кажучи, зiбрати матерiал для своiх творiв». «То хiба для цього треба переодягатись у “дрантя”?»– спитала я. «Менi хотiлося вiдчути сьогочасне життя на селi, але не в ролi спостерiгача, а знову побути у шкурi злидаря-заробiтчанина, – вiдповiв Григорiй Михайлович. – Ночував я у бiдняцьких хатах, бачив, як живуть та з чим “господарюють”. А заробити у багатiя тяжче, нiж було колись у пана: “Пшеницю жали за п’ятий снiп, пiвмiтки мотали за хлiбину, а на коноплях тiльки цiпки заробляли”, – розповiдали менi лiтнi жiнки». По селах вiн зустрiв: Марту («За ворiтьми»), Мелашку («Змовини»), Гандзючиху («Гармонiя»). «Такi злиднi, а поруч… Багатi землi у людей: проса – аж хвилi ходять золотистi, в степу безмежному стерня, нема iй кiнця i краю. На горi вiтряки, а в долинi копи й копи…» «Тепер, Тамарча, ти почуеш, навiщо я переодягався. – Молотники потрiбнi? – питаю у високого огрядного чоловiка. – Сiм фунтiв за копу, – бовкнув вiн. – Хай вам iншi молотять за таку цiну, – голосно вiдповiдаю я. Пiдходжу до другого хазяйського двору. Вийшов маленький чоловiчок з в’iдливим зором, пробiг поглядом з голови до нiг i сказав. – Ну так, а як до дiла?.. – І раптом я помiтив, що вiн пильно дивиться на моi руки, а вони у мене бiлi i немае жодного мозоля. – Немае, немае нiчого у мене, немае, – скоромовкою проговорив вiн. Йдучи з двору, я почув жiночий голос: – І навiщо вiдмовив людинi, роботи ж у нас он скiльки! У вiдповiдь були такi слова: – Хто зна, якась пiдозрiла людина. Знайдемо й серед своiх, херсонських. “Мандрую” далi… – А хто тебе сюди направив? – Нiхто не направляв, нiхто не казав, я сам шукаю роботи, – лагiдно вiдповiдаю я, а в думках посмiшка: не можна зiбрати матерiалу, щоб не подражнити собак. А тепер послухай, Тамарча, я розкажу тобi гумористичну пригоду. Уявляеш – не встиг я й порiг переступити в однiй хатi, як мене пiдхопили пiд руки, привiтно приговорюючи: «Просимо, просимо, будь ласка, заходьте!» Були вже добре напiдпитку й не розiбрали, що я стороннiй, та й посадили мене за стiл… Ха-ха-ха! А на столi гори бiлого хлiба, пухкого, як паски. У полумисках ковбаси, кров’янка, ковбики. Самогоновi найпочеснiше мiсце. А за столом розмови: однi радiють, що дозволили торгiвлю, що можна мати власнiсть. Другi згадують, як одбирали худобу, землю. Хтось вигукнув: “Шiсть десятин заграбали та роздали чортам на бабайки! Умру – не забуду: грабiж…” Прислухаюсь я до цих розмов, прикриваючи латку на сорочцi, й радiю – буде що занотувати у блокнот! Вони просторiкували, уминаючи ковбики та пироги, не звертаючи на мене уваги. А я згадав, як пустою юшкою годували дiтей там, де доводилося менi ночувати. Незабаром вибрав влучну хвилину та й пiшов собi геть з такоi господи. Я переконався, що скрiзь однаково живеться бiдаревi, а у багатiiв однi думки – жадоба i оскаженiлiсть до нових соцiальних змiн». Так народилися образи: дiда-пасiчника, жiнки Мартина («Циркуль»), Смолярчука («Гармонiя»), Кушнiра («Полiтика»). Григорiй Михайлович допитливо спостерiгав життя. Вмiв знайти родзинку для своiх творiв. * * * «Увага! Увага! Поiзд Тетерiв – Киiв запiзнюеться на годину», – повiдомили на станцii Ворзель. На перонi зiбралося багато людей: однi сприйняли це повiдомлення нервуючись, iншi – спокiйно, неначе так i повинно бути, мабуть, iм не вперше – вони звикли до такого. Але такоi задоволеноi з приводу цього людини, як Григорiй Михайлович, на перонi не було. Вiн «оком» письменника розглядав людей, а я, як звичайно, спостерiгала за ним. Осторонь на клумаковi сидiв пiдстаркуватий селянин. Вiн увесь час говорив, звертаючись до людей, але, здавалось, люди слухали його неуважно й вiдповiдали неохоче, аби вiдчепитись. А старому було байдуже. Вiн продовжував говорити невiдомо чи до людей, чи до себе. Я помiтила, що вiн привернув увагу Григорiя Михайловича. Спочатку Григорiй здалеку придивлявся до нього, а потiм пiдiйшов. За кiлька хвилин повернувся до мене й сказав: – Ти нудьгуеш? Але пробач, я хочу послухати старого. За якийсь час Григорiй Михайлович, поблискуючи очима, знову пiдбiг до мене й квапливо та збуджено проказав: – Тамарча, подивись уважно на нього! Як вiн розмовляе, яка у нього мiмiка! – й заспiшив до старого. Справдi, цей старий селянин дуже виразно, можна сказати, навiть артистично щось розповiдав: то хитав головою, то розводив руками. По його серйозному обличчю iнодi раптом пробiгала лукава усмiшка, то смiявся, утираючи сльозу, то з обуренням, нiби щось доводячи, стукав кулаком по колiну. До мене долiтали лише окремi слова, тому я не мала уявлення, про що вiн розповiдав. Коли Григорiй Михайлович знову повернувся до мене, я запитала: – Про що вiн розповiдав? – Про свое життя, про людей, що його оточують, про подii, якi вiдбувалися в iхньому селi пiд час громадянськоi вiйни, i всяке iнше. Але справа не в тому про щ о вiн розповiдае, а я к вiн все це передае! Ех! Такий типаж! Аж проситься до фiльму… Раптом всi заметушилися – наближався поiзд. Коли поiзд рушив, Григорiй Михайлович сказав: – Неначе у театрi побував! «Такий типаж» стае персонажем твору «Товариш Гавриш» – це Кiндрат Осика. Пам’ятаю, що новела «Товариш Гавриш» на той час (1925 р.) була майже написана. І раптом Григорiй Михайлович переробляе ii, вставляючи розповiдь старого Кiндрата Осики. Товаришi, вiдзначаючи майстернiсть автора в цьому творi, запитували: – Чому вiн прибiднюеться? Чому написав: «Я, автор, що так невдало переказую оповiдання Кiндрата Осики…»? На це Григорiй Михайлович вiдповiв: – Нiколи не впиваюсь досягнутим. Завжди пориваюся до кращого, адже досконалостi немае краю. * * * «Дай, погадаю!» – звернулась циганка до Григорiя Михайловича, вона з’явилася перед нами, як тiльки ми сiли на садовiй лавицi. – Нi, це менi нi до чого, – з усмiшкою вiдповiв Григорiй. Але циганка не одходила. Ще молода, струнка, немов танцюючи, вигиналася й настирливо умовляла, заглядаючи в очi Григорiю Михайловичу. Була вона дуже красива: мала великi чорнi очi, а бiленькi зуби виблискували на фонi смуглявого обличчя, як перли. – Краще сядь, я тобi щось скажу, – запропонував iй Григорiй Михайлович. – Навiщо це тобi? – потихеньку запитала я. Циганка охоче сiла бiля нього. Григорiй Михайлович звернувся до неi: – Ти смiешся, жартуеш примовками, а очi у тебе сумнi. Чому такi? Раптом циганка розридалась. Ми знiяковiли. А потiм Григорiй Михайлович якось нерiшуче запитав: – Що з тобою трапилось? Циганка розповiла. У неi був чоловiк; мандруючи пiд Киевом, вони йшли повз те село, де у багатiя вкрали коня. Багатiй присiкався до ii чоловiка: «Кому продав?» Вiн бив його, бив, поки чоловiк не вмер. А потiм знайшли злодiя. Пiдхопившись, циганка побiгла й зникла так само раптово, як i з’явилась. Ми мовчки йшли додому. Я не витримала й сказала: – Як тяжко. Краще було б i не питати. – Так, – вiдповiв Григорiй. – Але я не шкодую. З часом я забула про циганку, а коли Григорiй Михайлович працював над оповiданням «Гармонiя», згадала, почувши: «Ще й досi стоiть йому перед очима тонка, на ящiрку схожа, з своiми золотими сережками в ушах циганка, жiнка циганова». * * * «Пособи, браток!» – почув я звернення, що прозвучало серед галасу, а часом i лайки, коло вагонiв. Це було незабаром пiсля громадянськоi вiйни, – розказував Григорiй Михайлович, – коли менi довелося iхати залiзницею у так званiй “теплушцi”. Люди сперечалися за мiсце, штурхаючи один одного, розмiщуючи своi клумаки. Були тут i селяни, були й городяни. Впадала в очi схожiсть пасажирiв – худорлявi постатi, заклопотанi та стомленi обличчя. Зрештою вмостились. І коли поiзд зрушив, настала тиша. І тiльки декiлька хлопцiв у пошарпаних шинелях потихеньку, але жваво розмовляли у кутку, порушуючи тишу. Це були червоноармiйцi, що поверталися додому. Раптом бiля мене обiзвався старий дiдусь: – Якi щасливi хлопцi – смерть обминула iх. – Так… – почув я вiдповiдь людини, що сидiла навпроти мене. Тiльки тепер вiн привернув мою увагу, тiльки тепер я побачив поруч з ним речовий мiшок, на якому лежав вiйськовий кашкет з п’ятикутною зiркою. Я впiзнав у ньому людину, що сказала: “Пособи, браток”. – Я – лiкар… – назвався вiн. У мене миттю промайнуло в думцi: “Хто, як не лiкар, бачив знiвечених вiйною, покалiчених людей; хiба не вiн боровся за життя кожноi людини i хiба не вiн бачив неподолану смерть – смерть вiдважних людей, що боролися за правду та щастя свого народу?” Помовчавши, лiкар почав розповiдати: “Я й мiй товариш, теж лiкар, були на полi й перев’язували поранених. Несподiвано денiкiнцi захопили нас разом з двома червоноармiйцями у полон”. Я не брав участi у iхнiй розмовi, але тепер я прислухався до кожного слова цiеi розповiдi. Лiкар продовжував: “Ранiш я був у росiйськiй армii, пройшов Польшу та Галичину, але такого жорстокого, нелюдського ставлення до полонених, як тут, я не бачив. Ми були свiдками, як штабс-капiтан на дрiбнi шматки, на кривавий мотлох порубав й посiк шаблею обох наших червоноармiйцiв. Й чому вiн тодi не рубонув нас – не знаю. Пiзнiше менi пощастило втекти з полону, а мiй товариш там загинув. Згодом, коли я повернувся у те село, менi переказували селяни, як його катували – голого гнали базаром i шмагали нагайками. Потiм пiдскочив гвардii поручик й зрубав йому голову. Настромив ii на шаблю i пiдняв над переляканою юрбою…” Лiкар замовк. Переборовши хвилювання, продовжував: “Я бачив смерть… Але коли я згадую отаку смерть мого товариша, в мене холоне кров…”» Розповiдь лiкаря була записана Григорiем Михайловичем досить детально. Працюючи над твором «Гармонiя», описуючи денiкiнську армiю, ii жорстоку розправу над полоненими червоноармiйцями-бiльшовиками, вiн знайшов мiсце для цього епiзоду. Пам’ятаю, Григорiй Михайлович тодi мовив менi: – Цiкаво, чи живий цей лiкар? Чи прочитае вiн «Гармонiю»? Даючи образ лiкаря-бiльшовика, який чекае смертi вiд штабс-капiтана, я навмисне пишу: «…навiть вам, повiрте менi, я перев’язав би рану, коли б у цьому була потреба. Я – лiкар…» Нехай гуманiзм та етика лiкаря лунае, як заклик проти будь-якого насильства над людиною. * * * Я любила слухати Григорiя Михайловича. І зараз звучить менi його голос… Розповiдi… Хай простять менi читачi, що я так невдало iх переказую. На трьох китах Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – бiльш нiчого. А серце б’еться-ожива, Як iх почуе!..     Т. Шевченко «Тра-та-телень, тра-та-телень! – виграють на сапах голоднi хлопцi, а пiсня котиться степом, в золотiй пшеницi, кiсники смиче, волошки цiлуе i жартами пестливими берiзку обгортае… Тра-та-телень…» Так згадуе Григорiй Косинка в новелi «На буряки» свое повернення з роботи на панських ланах. «Колосками кланяються жита, шумить од подiлок вiтер, а загорiлi, трохи потрiсканi ноги одбивають якийсь чудний музичний такт: Легка втома… дома…» Григорiй Михайлович з дитинства прислухався до голосiв i звукiв у природi. Знаходив та вiдчував у них музикальний ритм. А тепер ми читаемо в його творах: «Та як задзвонять коси лугом, як зашумить пiд ними росиста трава…» Знаходимо в творах i звуковi порiвняння: «Тихо вигукуючи коротку команду, що шипить у вимовi полякiв, як шелест пашнi, летить кiннота…»; «Я довго лежу i слухаю, як дзвонить у такт дзвонiв степу мое серце…». Григорiй Михайлович володiв тонкiстю слуху, дуже любив спiв, дитиною прислухався до спiву матерi, яка знала багато народних пiсень, i часто можна було почути, як вiн наспiвував: Тихесенький вечiр на землю спадае, І сонце сiдае в темнесенький гай. Або: Та забiлiли снiги, забiлiли бiлi, Ще й дiбровонька, Заболiло тiло, бурлацькее бiле. Ще й головонька. Пригадую, як одного разу вiн, спiваючи, замовк i запитав мене: – Тамара, чи знаеш ти таку бурлацьку пiсню? Ти, царице Катерино, Що ти наробила? Край веселий, гай зелений Панам роздарила. Григорiй Михайлович тодi розповiв: «Коли я ii почув дитиною, запитав у дiда Романа: “Хто це цариця Катерина?” Дiд пояснив: “Це тая цариця, що за ii наказом почалось поневолення та крiпацтво на Украiнi”. О! Скiльки тодi розповiв менi дiд про крiпацьке життя! Здаеться, з цiеi пiснi все й почалось – я зрозумiв, що з пiсень можна довiдатись багато цiкаво. Я запитував кожного: “Чи знаете ви яку-небудь пiсню?” У той час я частенько наспiвував з козацькоi пiснi: А я бiдний, безталанний, Степ широкий – то ж мiй сват, Шабля, люлька – вся родина, Сивий коник то ж мiй брат. Хвилювала мене пiсня про долю чумака, що загинув у далекiй дорозi на заробiтках: А в недiлю рано-вранцi Та й вдарили в дзвiн Це ж по тому чумаковi, Гей, гей, що iхав на Дiн». Григорiй Михайлович казав, що в той час, крiм естетичноi насолоди, народна пiсня для нього мала велике пiзнавальне та виховне значення. Пригадував, як дiд Роман влiтку подарував йому три тоненьких зошити, а на ту зиму вiн не мав змоги вiдвiдувати школу, бо батько влаштував його працювати на цукроварню. Боляче було дивитись на цi чистi зошити, i вiн вирiшив записати до них слова вiдомих йому пiсень. Да сiре утя, Да сiре утя, Да на морi плавае, Да воно ж мое Усе горенько знае. «Так почав я свiй перший зошит. А далi записував всi пiснi. І про улюблену природу: Тихо над рiчкою, нiченька темная, Спить зачарований лiс. І про жiночу долю: Ох, i брали ж ii. За хазяечку, А тепер перевели Та на наймичку. І близькi до моеi долi: “А твiй милий на роботi, Ой да у сахарному заводi!” — “Що вiн робить?” – “Заробляе, Ой да аж пiт очi заливае”. І про крiпацтво, i жартiвливi, i колядки, i щедрiвки – всi пiдряд. Цi зошити я берiг, а коли був студентом, то соромився давати переписувати товаришам пiснi, написанi дитячою рукою. Я переписав пiснi до нового товстого зошита, а тi старi, тоненькi, повикидав, а тепер шкодую за ними». Григорiй Михайлович все життя збирав пiснi й записував iх. Були у нього пiснi вiд стародавнiх до сучасних. Пам’ятаю, коли у 1927 роцi вiдзначали столiття першого збiрника «Малороссийских песен» Михайла Максимовича (у збiрнику було 130 пiсень), з нагоди ювiлею вийшло з друку кiлька книг та брошур, якi поталанило нам придбати. На розi вулиць Великоi Пiдвальноi та Стрiлецькоi в тi часи був кiоск букiнiстичноi та антикварноi книги. На замовлення Григорiя Михайловича ми придбали через той кiоск кiлька збiрникiв рiзних авторiв, виданих у минулi часи. Серед них були: Максимович, Гоголь, Драгоманов та ще ряд iнших авторiв. Як тiльки щастило нам придбати новий збiрник народних пiсень, Григорiй Михайлович кожен раз по них перевiряв своi зошити. У цiй роботi я теж брала участь. При першому нашому знайомствi Григорiй Михайлович запитав у мене, якi народнi пiснi я знаю? І розповiв, що вiн вивчае народну пiсню. Пiзнiше я бачила, як Григорiй працював над кожним рядком новоi пiснi: пiдраховував склади та позначав, яке мiсце займае наголос. А коли була рима, то визначав систему римування. Григорiй Михайлович казав: «Народна поезiя настiльки рiзноманiтна за своею побудовою i за своерiдним ритмом, що цей скарб народноi мудростi скiльки не вивчай, кожен раз зустрiнеш щось нове. Я ретельно вивчаю цю спадщину народноi мудростi i, зокрема, пiсню, яка коротко, стисло вiдбивае iсторичний час життя людини, ii побут, ii погляди, почуття та прагнення». Наша дума, наша пiсня не вмре, не загине… От де, люди, наша слава, слава Украiни! Все життя й творчiсть Шевченка пройшли з народною пiснею. Як вiдомо, Шевченко любив спiв i гарно спiвав. Згадуючи свое дитинство й часи заслання, Шевченко пише: Та сам собi у бур’янi, Щоб не почув хто, не побачив, Виспiвую та плачу. І довелося знов менi На старiсть з вiршами ховатись, Мережать книжечки, спiвати І плакати у бур’янi. Декламуючи цього вiрша у колi друзiв, Григорiй Михайлович сказав: «А я, “щоб не почув хто, не побачив”, читав “Кобзар” у бур’янi». Григорiй ще пiдлiтком довiдався про те, як у сусiдньому селi вчитель за «Кобзар» у засланнi був. Це глибоко вразило хлопця й згодом знайшло мiсце у новелi «Товариш Гавриш». Кiндрат Осика розповiдав: «“Кобзар” Шевченкiв, казали люди, тiльки в учителя Гавриша був, але його, козака, як прищикнули за той “Кобзар”, дак тiльки пiсля революцii виринув!» «Хто, як не Шевченко, своiми творами пробуджував у людей свiдомiсть та закликав боротися за нове життя? Хто, як не вiн, прищепив нам любов до народу, до Батькiвщини? Хто, як не Шевченко, виховував у нас любов, повагу, малюючи свiтлий образ матерi: Слово мамо. Великее, Найкращее слово! Тiльки його словом можна було так глибоко, всебiчно розкрити таемниче твердження стародавньоi народноi пiснi: Тiльки в свiтi правди, – що рiдная мати. Хто з поетiв вмiе примусити читача так усмiхатися, смiятися, гнiватися, сумувати та плакати разом з ним?» Григорiй Михайлович завжди закiнчував так: «Хiба можна перелiчити все те, що приховане в Кобзарi?!» Вiн iз захопленням говорив про майстернiсть, образнiсть та музичнiсть мови Шевченка. Григорiй розповiдав: «Читаючи “Свято в Чигиринi”, у мене перед очима яскраво вимальовувалась постать Кобзаря, його обличчя, мiмiка – те, чого немае в текстi, й менi здавалось, що я не читав, а нiби бачив i чув: Оженився, зажурився — Нiчого немае; У ряднинi ростуть дiти, А козак спiвае: “І по хатi ти-ни-ни, І по сiнях ти-ни-ни, Вари, жiнко, лини, Ти-ни-ни, ти-ни-ни!” “Добре! Добре! Ще раз! Ще раз!” — Кричать гайдамаки. А я в захопленнi, в запалi, ледве стримав бажання поплескати в долонi. Тепер, дорослим, я перечитую й усмiхаюсь. Як майстерно та природно вiдтворено цей епiзод. Злиднi, а люди, шуткуючи, спiвають про цi злиднi – характерна риса нашого народу. Кажучи словами Шевченка: Заспiвае – заспiвають, Аж лихо смiеться. Те саме i в характерi самого Шевченка. У творi “До Основ’яненка”: Батьку ти мiй, друже! Блуджу в снiгах та сам собi: “Ой не шуми, луже!” Цiею пiснею Шевченко з iронiею передае незламнiсть, бадьорiсть духу. Часто у творах Шевченка зустрiчаемо: “виспiвую”, “спiвають”. Спiвае вiн, як автор, спiвають героi. Бувае повний текст пiсень або тiльки назва пiснi, як у наведеному уривку: “Ой не шуми, луже”». Свого часу Григорiй Михайлович детально вивчав творчiсть Шевченка i звертав увагу на те, як Шевченко вмiе коротко, стисло все розповiсти. За його висловом: «Коротке, мудре, талановите слово Шевченка надiлене могутньою силою збуджувати в уявленнi читача новi образи, новi почуття, що поширюють та поглиблюють змiст навiть коротеньких вiршiв. Саме так я стремлю наслiдувати Шевченка в своему словi». Пригадую, як, перечитуючи твори Шевченка, Григорiй часто звертав мою увагу: «Тамарча, послухай: Село! І серце одпочине, Село на нашiй Украiнi — Неначе писанка село, Зеленим гаем поросло. Цвiтуть сади, бiлiють хати, А на горi стоять палати, Неначе диво. А кругом Широколистii тополi, А там i лiс, i лiс, i поле, І синi гори за Днiпром. Тiльки художник може вiдтворити пейзаж в поезii, надаючи йому такi колоритнi барви. Хiба не виникають додатковi уявлення? Хiба перед очима не постае: сонячний день, прозорiсть повiтря, вiдчуття простору – надзвичайна стереоскопiчнiсть пейзажу?» Шевченко у багатьох творах, говорив Григорiй Михайлович, оспiвуе батькiвщину, Днiпро, степи, тополi, вишневi садки, могили в полi, мiсяць, зорi – характерний пейзаж Украiни. Меж горами старий Днiпро, Неначе в молоцi дитина, Красуеться, любуеться На всю Украiну. Шевченко, згадуючи минуле, оспiвуе Днiпро як «свiдка» iсторичних подiй на батькiвщинi. Нема Сiчi; очерети У Днiпра питають: «Де-то нашi дiти дiлись, Де вони гуляють?» Шевченко, борець за щастя народу, передбачаючи майбутне, оспiвуе теж Днiпро: Розкуються незабаром Закованi люде, Настане суд, заговорять І Днiпро i гори! А якоi глибини набувае любов Шевченка до батькiвщини в його хвилюючих словах: Холоне серце, як згадаю, Що не в Украйнi поховають.. Тому що для Шевченка: Здаеться, кращого немае Нiчого в бога, як Днiпро Та наша славная краiна… * * * «Чуден Днепр при тихой погоде…» Їдучи пароплавом, милуючися Днiпром, Григорiй Михайлович, бувало, отак й цитував улюблених своiх письменникiв. Цю сторiнку з твору Миколи Гоголя вiн читав напам’ять до кiнця. Про свое захоплення творами Гоголя розповiдав: «Киiв – першi днi мого перебування у стародавньому мiстi сповненi мрii й надii про навчання. Я дiзнався, що е “публiчна бiблiотека”, е бiблiотека в унiверситетi св. Володимира, але… не для мене». Коли спуститися вулицею Прорiзною та перейти Хрещатик, якраз потрапиш у дверi книжковоi крамницi Леона Ідзиковського. Григорiй згадував, як, приiхавши до Киева, пiдлiтком опинився в цiй книгарнi. Його вразила кiлькiсть книжок: праворуч – книги, лiворуч – книги, всюди книги, рiзнi за розмiром, за кольором обкладинок – аж дух перетинало. На прилавку лежала найбiльша за розмiром книга. Григорiй запитав людину, що звернула на нього увагу: «Скажiть, це бiблiя?» – «Нi, – людина посмiхнулася, – це каталог». А коли побачила розгублене обличчя хлопця, запропонувала подивитися «каталог». Перегортаючи сторiнки, вiн побачив за абеткою прiзвища письменникiв та перелiк творiв кожного. Серед них знайшов знайому назву: «Н. В. Гоголь. “Вечера на хуторе близ Диканьки”», змiст якоi переказував йому ще дiд Роман. З того часу Григорiй частенько заглядав до цього каталогу – «ноги самi заходили до цiеi крамницi». Прикажчик звернув увагу на нього й запитав: «А що ти там все вишукуеш?» Григорiй пояснив, що мрiе купити Гоголя, але в нього все ще не вистачае грошей. Як з’ясувалося, бракувало кiлькох копiйок. «Ми дамо тобi книгу, а коли будуть грошi – донесеш». Григорiй був такий щасливий! Йшов Хрещатиком, мiцно тримаючи обома руками перед собою книгу або притуляючи ii до себе, хотiв скорiше дiйти до Володимирськоi гiрки й розкрити ii там. Читав i перечитував ii безлiч разiв. Коли принiс у крамницю грошi, та сама людина сказала: «У нас е бiблiотека, ходiм, я тебе запишу». З цiеi хвилини книга завжди була з ним. Читав насамперед Гоголя, вiдчуваючи його любов до батькiвщини, до народу. «Тут, бiля пам’ятника Володимировi, – згадував Косинка, – я читав “Страшну помсту”. В цьому творi настрiй епiзодам надае згадка про Днiпро: “Катерина замолчала, потупивши очи в сонную воду; а ветер дергал воду рябью, и весь Днепр серебрился, как волчья шерсть среди ночи”. Читаючи, як Гоголь оспiвуе Днiпро, я згадував Шевченка. “…гуляет Днепр; ему ни до кого нет дела: он бушует…”; “Он, как старик, ворчит и ропщет”; “…тихо враждует он с прибрежными горами, лесами, лугами и несет на них жалобу в Черное море”. Або в iншому мiсцi: “Когда же пойдут горами по небу синие тучи, черный лес шатается до корня, дубы трещат, и молния, изламываясь между туч, разом осветит целый мир – страшен тогда Днепр! Водяные холмы гремят, ударяясь о горы, и с блеском и стоном отбегают назад, и плачут, и заливаются вдали. Так убивается старая мать казака, выпровожая своего сына в войско”. Подивився я тодi на Днiпро, а вiн тече велично, спокiйно, й стало так легко та приемно, й життя, здалось, тече спокiйнiше, а злиднi – дрiбниця. “Чуден Днепр при тихой погоде…” “Пышный! ему нет равной реки в мире”». Григорiй Михайлович частенько звертався до мене: «Ходiмо, подивимося на Днiпро!» Згадую, як одного разу ми бiгли в зливу пiд парасолькою по сходах до Днiпра. Поки добiгли, дощ вщух, а Днiпро ще не заспокоiвся. Григорiй, йдучи берегом, покликав мене: «Тамарча, швидше йди, подивись!» Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=48521773&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Мороз-Стрiлець Т. Голос пам’ятi. Спогади. – К.: «Рад. письменник», 1989. – С. 174. 2 Мороз-Стрiлець Т. Голос пам’ятi. Спогади. – К..: «Рад. письменник», 1989. – С. 169. 3 Цит. за вид.: Сергiй Гальченко. Скарби лiтературних архiвiв. – К.: Атопол, 2012. – С. 123. 4 Цит. за вид.: Сергiй Гальченко. Скарби лiтературних архiвiв… – С. 125. 5 Там само. – С. 127. 6 Там само. – С. 129. 7 В. Винниченко. Щоденник. 1921–1925. – Едмонтон, Нью-Йорк, 1983. – Т. 2. – С. 209. 8 Там само. – С. 228. 9 10 Лiт. Газета. – 1933. – 27 черв. 11 Життя коротке, мистецтво вiчне (латин.). 12 Дiвич-Гора – мальовнича гориста мiсцевiсть бiля Трипiлля, де народився Григорiй Косинка.