Михайло Драй-Хмара

Михайло Драй-Хмара Сергiй А. Гальченко Митцi на прицiлi До книги увiйшли вибранi твори видатного украiнського поета, перекладача, вченого-фiлолога М. Драй-Хмари, зокрема поезii зi збiрки «Проростень», вiршi рiзних рокiв, щоденниковi записи, листи до родини, нарис «Украiнцi», автобiографii. Подано тексти матерiалiв слiдчоi справи. За т. з. контрреволюцiйну дiяльнiсть М. Драй-Хмара був засуджений до непосильноi працi у виправних концтаборах, де вiн загинув 1939 року. Михайло Драй-Хмара Передмова, упорядкування та примiтки С. А. Гальченка С. А. Гальченко висловлюе найщирiшу вдячнiсть Валентинi Сергiiвнi Пеговiй за неоцiненну допомогу у пiдготовцi до друку матерiалiв, що увiйшли до цiеi книжки. У виданнi збережено орфографiю, пунктуацiю, стилiстику документiв i авторських текстiв. Серiя «Митцi на прицiлi» заснована у 2018 роцi Художник-оформлювач А. В. Нотова © С. А. Гальченко, передмова, упорядкування, примiтки, 2018 © А. В. Нотова, художне оформлення, 2018 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018 Неокласик – сталiнський золотовидобувач Сергiй Гальченко Хронологiя життевого i творчого шляху видатного украiнського поета, перекладача, вченого-фiлолога Михайла Панасовича Драй-Хмари не е багатою на якусь участь у якихось епохальних подiях, що творилися на його очах у перiод iсторичних переломiв. Вiн мав талант вiд Бога – бути поетом i вченим-словесником, знавцем дев’ятнадцяти мов i мiг би реалiзувати свiй талант якнайповнiше лише за сприятливих умов, але цього не сталося через штучнi обставини людомористичноi системи, яка перемелювала у своiх жорнах усе те, що нiбито загрожувало ii iснуванню. Жертвами сталiнськоi тоталiтарноi системи стали мiльйони безневинних людей, розстрiляних у катiвнях НКВС чи замучених на виснажливих роботах у неiсходимому Сибiрi, в Ухтпечлазi, на Колимi чи в Карагандинських концтаборах. Михайло Драй-Хмара добував золото – вимивав його iз золотоносного пiску i породи у холодних колимських рiчках, що передчасно обiрвало його життя. Серед нечисленних бiографiчних документiв М. Драй-Хмари, якi дiйшли до нас, е «Трудовий список» (тобто трудова книжка), конфiскований пiд час арешту 5 вересня 1935 р. На перших ii сторiнках автор власноруч 8 липня 1930 р. записуе вiдомостi, пiдтверджуючи iх вiдповiдними документами, починаючи з дати народження 28 вересня (за старим стилем) 1889 р. («Свидетельство Полтавской Дух. Консистории» вiд 8 квiтня 1910 р. ч. 9930). Далi: нацiональнiсть – украiнець; соцiальний стан – селянин – «син козака-селянина» («Посемейный список» 1910 р.); освiта – вища; професiя – професор слов’янськоi фiлологii зi стажем 15 рокiв (пiдтверджуеться трьома документами. Див. текст матерiалiв слiдчоi справи, що повнiстю друкуеться в цьому виданнi. – С. Г.) Орiентуючись на «Данi про проходження служби», що теж повнiстю друкуються в роздiлi «Слiдча справа», спробуемо вiдтворити в загальних рисах бiографiю М. Драй-Хмари. Що ж було конфiсковано у квартирi М. Драй-Хмари пiд час обшуку i арешту 6 вересня 1935 р.? Із дуже узагальненого списку видно, що, крiм паспорта, профспiлкового та вiйськового квиткiв, було вилучено журнали: «Червоний Шлях» (64 прим.), «Життя й Революцiя» i «Лiтературно-Науковий Вiстник» (153 прим.), «Украiна» за редакцiею М. Грушевського (4 прим.), «Нова Генерацiя» (21 прим.), «Лiтературний ярмарок» (10 прим.), «Шлях» (14 прим.); видання творiв В. Винниченка (11 прим.), М. Вороного (4 прим.), Л. Троцького «Литература и революция» (1 прим.), М. Грушевського «Історiя украiнськоi лiтератури» (22 прим.), «Украiна в епоху капiталiзму» (4 прим.) i «Украiнська нова лiтература» (14 прим.), «Украiнськi думи», «Украiнський народ» та iншi видання (8 прим.). Слiдчi Сергiевський i Косило забрали навiть газету «Известия» за 1917 р. (4 прим.). Пункт четвертий цього конфiскаторського списку «Разная переписка и один комплект фотоснимк[ов]» – без зазначення кiлькостi документiв. Тут, очевидно, була листiвка за 1911 рiк вiд болгарки Наташi, яка 1910 р. приiжджала в село Малi Канiвцi до свого дiда-помiщика i в яку закохався юний Михайло Драй. За цю листiвку пiсля арешту його звинувачували у зв’язках iз закордоном. У протоколi допиту М. Драй-Хмари вiд 21 листопада 1935 р. начальник 4 вiддiлення Особливого вiддiлу НКВС Писарев поставив таке запитання: «У Вас изъято большое количество националистической литературы, изданий в период гражданской войны, в последние годы. Вся эта к.-р. литература по своему содержанию подлежала уничтожению. Для чего Вы ее продолжали хранить у себя?» О т в е т: «Я не знал о том, что вся эта украинская литература, которая хранилась у меня, подлежит уничтожению. Я также не знал о том, что запрещение на эту литературу относится к частным лицам. Я свою библиотеку не просматривал вообще с 1933 года». 19 лютого 1936 р. старший лейтенант державноi безпеки Писарев в останньому пунктi обвинувального заключення у справi М. П. Драй-Хмари за статтею 58 (4, 11) Карного кодексу УРСР записав таке рiшення: «Перечисленная в протоколе обыска националистическая литература – изъята и подлежит уничтожению». Таке одноосiбне рiшення затвердив помiчник начальника особливого вiддiлу Управлiння державноi безпеки НКВС УРСР i КВО капiтан держбезпеки Самойлов. А вже наступного дня, 20 лютого 1936 р. у постановi, пiдписанiй Писаревим i Самойловим, зазначалося: «Перечисленную в протоколе обыска с № 5 по № 23 националистическую литературу в количестве трехсот семидесяти трех (373) экземпляров – СЖЕЧЬ». В актi вiд 20 лютого 1936 р., пiдписаного тим же Писаревим i його помiчником Бондаренком, засвiдчено факт знищення цiеi лiтератури: «Уничтожена литература в количестве трехсот семидесяти трех (373) экземпляров, изъятая у Драй-Хмары М.А. во время его ареста 5/IX.1935 г., согласно протокола обыска от того же числа (л. д. № 9)». Донька поета Оксана Михайлiвна Ашер згадувала про втраченi матерiали (переклади) пiд час арешту: «Закiнчено (перед арештом. – С. Г.) переклад першоi частини “Божественноi комедii” Данте i перекладено з другоi частини бiльше половини». Улiтку (1935 р.) дружина Михайла Панасовича з донькою перебувала у своiх батькiв у Бiлiй Церквi. Драй-Хмара залишився у Киевi, де часто зустрiчався з М. Рильським i читав йому свiй переклад «Божественноi комедii». Хоча Рильський не знав iталiйськоi мови, вiн був зацiкавлений у цьому перекладi. Другий фатальний арешт прийшов 4 вересня 1935 року (у всiх документах слiдчоi справи зазначаеться дата 5 вересня). Усю нiч до ранку енкаведисти робили трус у примiщеннi Драй-Хмари (на вул. Садовiй, № 1, кв. 5). «Усе шукали якоiсь зброi, якоi нiколи не було. Забрали все, що мало цiннiсть, рукописи, книжки. Тодi був сконфiскований грубий зошит – переклад «Божественноi комедii» Данте, але чомусь у протоколi цей переклад не був зазначений»[1 - Оксана Ашер. Передмова до вид.: Драй-Хмара М. П. Лiтературно-наукова спадщина / Михайло Драй-Хмара; упорядкування С. А. Гальченка, А. В. Рiпенко, О. Ф. Томчука. – К.: «Наукова думка», 2002. – С. 30.]. Крiм звинувачення М. Драй-Хмари в украiнському нацiоналiстичному русi i причетностi до якоiсь мiфiчноi контрреволюцiйноi органiзацii, йому iнкримiнували зв’язки iз «Польською органiзацiею вiйськовою» («ПОВ») i ii ймовiрними членами – поляками Г. Г. Полiтуром (аспiрант Інституту польськоi культури), Л. Г. Кржижевським, В. Ф. Пищалком, Л. Корицинським, якi були засудженi 1933 р. М. Драй-Хмара нiбито був залучений членами «ПОВ» до викладацькоi роботи в польських педвишах, де читав лекцii, в яких вiдображалися нацiоналiстичнi контрреволюцiйнi настанови в питаннях нацiонального порядку, зокрема щодо викладання слов’янських мов. Для пiдсилення своеi версii слiдчий долучив до справи М. Драй-Хмари витяги з протоколiв допитiв Г. Г. Полiтура (19 жовтня 1933 р.), Л. С. Кржижевського (25 жовтня 1933 р.), В. Ф. Пищалка (19 вересня 1933 р.), Л. Корицинського (28 червня, 2 липня 1933 р.). Викладач Польського педiнституту В. Ф. Пищалко 19 вересня 1933 р. нiбито подав такi свiдчення, якi зафiксованi у протоколi допиту: «Большое влияние уделялось организации вопроса воспитания студенчества в националистическом духе. Для этой цели Сохацким (директор Польського педiнституту. – С. Г.) был укомлектован лекторский и профессорский состав института лицами, враждебно настроенными к Соввласти. Достаточно указать, что основные дисциплины читались ДРАЙ-ХМАРОЙ, ВИННИЦКИМ, ВУЙЦИКОМ (усi три колишнi викладачi Кам’янець-Подiльського унiверситету. – С. Г.), РУДНИЦКИМ (викладач Польського педвишу). Леон Корицинський 28 червня 1933 р. свiдчив, що разом iз проф. М. Драй-Хмарою, «с которым я сблизился, мы протаскивали теорию индоевропеизма языкознания, что он ее проводил, а я наиболее развитой среди студентов, молчал, а аудитория была слепой». На другому допитi 7 жовтня 1935 р. слiдчий (начальник 4-го вiддiлення О. В. Писарев) ставив дуже дивовижнi запитання, на якi М. Драй-Хмара не мiг дати точноi вiдповiдi: коли i за що i чи одночасно були заарештованi його колеги по роботi в Кам’янець-Подiльському унiверситетi, в Інститутi мовознавства в Киевi, в Польському педiнститутi в Киевi, але найголовнiше – про лiтературне угруповання неокласикiв (Рильський, Зеров, Филипович) як нацiоналiстичну контрреволюцiйну органiзацiю. Чи мiг киiвський професор дати конкретнi вiдповiдi, коли, хто i за що був репресований радянською владою? Звичайно ж нi, але мусiв (яким чином – це вже iнше питання) вiдповiдати. Із його вiдповiдей довiдуемося про його перший арешт: «ГРИНЧЕНКО был арестован вместе со мной, в феврале 1933 года. Вместе же нас впоследствии и освободили. […] КУРИЛО Е.Б. была арестована в Киеве, в 1933 году, примерно в тот же период, когда был арестован и я. ТРОХИМЕНКО был арестован несколько ранее меня. Сейчас он находится в ссылке. […] О причинах ареста этих лиц я не знаю». Слiдчий домагався визнання, що група неокласикiв (Зеров, Филипович i Рильський) була нацiоналiстичною органiзацiею, на що одержав узагальнену неконкретну вiдповiдь: «Ми отражаем, по существу, единое националистическое стремление». Донька М. Драй-Хмари Оксана Ашер згадувала, що ii батька було вперше заарештовано в лютому 1933 року, але звiльнено iз в’язницi через три мiсяцi. НКВС видав звiльненому довiдку, що йому мають виплатити зарплату за два мiсяцi, але нiхто не збирався виплачувати платню звiльненому з роботи вченому, якого виключили навiть iз спiлки наукових працiвникiв, а з бiблiотек вилучили його твори. До другого арешту у вереснi 1935 р. не можна було влаштуватися на роботу бiльше нiж на мiсяць. Навiть деякi знайомi i вчорашнi друзi перестали вiтатися з опальним професором-неокласиком. Не можна було друкувати пiд власним прiзвищем навiть переклади, а тому М. Драй-Хмара просив М. Рильського поставити свое iм’я пiд його перекладом. Але й це не вирiшувало скрутних матерiальних проблем. Протоколи допитiв М. Драй-Хмари (а iх усього чотири – за 19 вересня, 7 жовтня, 15 жовтня, 21 листопада 1935 р.) засвiдченi пiдписами ув’язненого: «Показания мне зачитаны. С моих слов записано правильно, в чем и подписываюсь». (19 вересня 1935 р.). «Показания с моих слов записаны правильно, мною прочтены, в чем и подписываюсь». (7 жовтня 1935 р.). «Показания с моих слов писаны правильно, в чем и подписываюсь». (21 листопада 1935 р.). Пiд протоколом допиту за 15 жовтня 1935 р. пiдпис М. Драй-Хмари вiдсутнiй. Враження вiд прочитання протоколiв надзвичайно сумне не через вiдповiдi М. Драй-Хмари, який, не обмовляючи своiх друзiв i колег, на першому допитi 19 вересня 1935 р. (чомусь лише через два тижнi пiсля арешту) став зiзнаватися у своiх «провинах». «В периоде 1921–1922 гг. я особой активности в националистической деятельности не проявлял, глубоко анализируя ошибки петлюровщины. В 1923 году я переехал в Киев, где у меня наметился резкий рецидив в сторону возврата к националистической деятельности и воз[з]рениям. […] Националистические воззрения мои под влиянием указанных выше людей (Єфремова i Могилянського. – С. Г.), посещения вечеров Историко-филологического о[бщест]ва окрепли. […] Ярко выраженных политических настроений, направленных против Соввласти, у меня не было. У меня было недовольство национальной политикой, которое находило отражение в моей литературной деятельности. (Це вже самообмова, бо в лiтературнiй творчостi навiть натяку на це не було. – С. Г.). Я был враждебно настроен против Соввласти, отражая стремление националистов-контрреволюционеров, ставших на путь борьбы с Соввластью. Я отражал это в своей литературной деятельности. Я таким образом поставил себя в ряды активных поборников украинского националистического к.-р. движения на Украине». А пiд цими словами власноручне свiдчення М. Драй-Хмари: «Показания мне зачитаны. (Навiть не прочитанi ним особисто! – С. Г.). С моих слов записаны правильно, в чем и подписываюсь. М. Драй-Хмара». І в цьому, i в iнших протоколах допитiв i постанов вражае «ерудицiя» допитувача (слiдчого) – начальника 4-го вiддiлення особливого вiддiлу УДБ НКВС УРСР Писарева, який дуже багато знав i про оточення М. Драй-Хмари в Кам’янець-Подiльському унiверситетi, i про атмосферу в лiтературно-наукових колах мiста Киева пiсля переiзду 1923 р. сюди письменника. Складаеться враження, що такi запитання готували професiйнi фiлологи, iсторики, тогочаснi полiтологи, як i вiдповiдi самого Драй-Хмари, якому вже зачитували iх пiсля вiдповiдного психофiзичного опрацювання, тобто побиття. Щоб пiдсилити доказовiсть звинувачень проти М. Драй-Хмари, Писарев долучив до слiдчоi справи витяги з протоколiв допитiв iмовiрних членiв «Польськоi органiзацii вiйськовоi» Г. Г. Полiтура, Л. С. Кржижевського, В. Ф. Пищалка i Корицинського, а також копii заяв М. К. Зеров (вiд 15 листопада i 3 грудня 1935 р.), П. П. Филиповича, протоколи допитiв М. М. Вороного (вiд 11, 14 i 15 квiтня 1935 р. i 8 лютого 1936 р.), протоколи допитiв М. К. Зерова (вiд 11 лютого 1936 р.) i М. С. Козуба (вiд 11 червня 1935 р.). Але й цього було замало, i тому слiдчий влаштовуе очнi ставки М. Драй-Хмари iз М. К. Зеровим (13 лютого 1936 р.), М. М. Вороним (17 лютого 1936 р.), П. П. Филиповичем (17 лютого 1936 р.). З-пiд першого трьохмiсячного арешту 1933 р. М. Драй-Хмару було звiльнено через недоведення його провини. Пiсля другого арешту каральнi органи мусили «накопати» достатню кiлькiсть компромату, щоб виправдати свое iснування. Планувалося щось на зразок колективного процесу над заарештованими нацiоналiстами-неокласиками i iхнiми прихильниками, але хоч якоюсь мiрою непоступливiсть М. Драй-Хмари, проявлена ним пiд час слiдства, стала причиною того, що його справу було виокремлено. У вже згадуваному звинувачувальному заключеннi, пiдписаному Писаревим 19 лютого 1936 р., подаеться iнформацiя (довiдка), що в лютому 1936 р. згiдно з вироком Вiйськового трибуналу Киiвського вiйськового округу М. Зеров, П. Филипович i М. Лебiдь уже засудженi за статтею 54-8 i 11 на 10 рокiв виправно-трудових таборiв, а М. М. Вороний i М. С. Козуб – на вiсiм рокiв ВТТ. Позицiю М. Драй-Хмари пiсля завершення «слiдства» Писарев сформулював так: «Свое участие в националистической к.-р. деятельности с 1916 по 1929 г. ДРАЙ-ХМАРА подтверждает частично, указывая на наличие в своей деятельности националистических ошибок и тенденций, не переросших в активные формы националистической к.-р. деятельности. Признавая свое примиренчество к национализму, ДРАЙ- ХМАРА отрицает свое участие в активной к.-р. деятельности совместно с ЗЕРОВЫМ, ФИЛИППОВИЧЕМ, ЛЕБЕДЕМ и другими. Учитывая националистическую контрреволюционную деятельность ДРАЙ-ХМАРЫ на протяжении ряда лет, изобличение его националистической деятельности осужденными соучастниками, П о л а г а л бы Дело за № 101, по обвинению ДРАЙ-ХМАРЫ Михаила Афанасьевича, 1889 г. рождения, уроженца села Малые Каневцы, Чернобаевского района, Киевской области, ныне жителя г. Киева, быв[шего] профессора украиноведения, снятого с работы за национализм, быв[шего] профессора вузов при Центральной Раде, ранее арестовывавшегося за националистические к.-р. проявления, – совершении преступлений, предусмотренных ст. 54-8 и 11 УК УССР – направить на рассмотрение Особого Совещания НКВД СССР с ходатайством о заключении ДРАЙ-ХМАРЫ М.А., как социально опасного, в концлагерь, сроком на ПЯТЬ лет». 1. Вiйськовий прокурор КВО Перфiльев, розглянувши обвинувальний висновок, 21 лютого 1936 р. за поданими матерiалами слiдства «нашел», що «а) ДРАЙ-ХМАРА с 1916 года примыкал к украинскому националистическому движению. При Петлюре, Центральной Раде и Гетмане на Украине ДРАЙ-ХМАРА работает по воспитанию кадров для этих правительств. б) С 1923 года ДРАЙ-ХМАРА имел тесную связь с ЕФРЕМОВЫМ (осужденным по делу «СВУ») и активно работает в Историко-литературном обществе, проводившем к.-р. националистическую работу. в) В дальнейшем ДРАЙ-ХМАРА входит в группу неоклассиков на Украине и совместно с ними ведет большую к.-р. националистическую работу. г) Показаниями ЗЕРОВА, ФИЛИППОВИЧА, ВОРОНОГО ДРАЙ-ХМАРА уличается в совместной к.-р. работе, переросшей в 1935 году до признания индивидуального террора как метода борьбы с Соввластью на Украине. 2. Материалы дела недостаточны для предания ДРАЙ-ХМАРЫ суду ВТ КВО по признакам ст. 54–11 и 54-8 УК УССР, но характеризуют ДРАЙ-ХМАРУ как активного к.-р. националиста, социально опасного. П о л а г а ю Дело ДРАЙ-ХМАРЫ передать на разрешение Особого Совещания при НКВД СССР на предмет заключения такового в концлагерь». 28 березня 1936 р. Особлива нарада при НКВС СРСР у Москвi розглянула справу М. П. Драй-Хмари i постановила: «Драй-Хмару Михаила Афанасьевича – за к.-р. деятельность заключить в исправтрудлагерь сроком на ПЯТЬ лет, считая срок с 5.9.35 г. Дело сдать в архив». Четвертого квiтня 1936 р. московськi вершителi людських доль, направивши витяг цитованоi постанови, дали ще й письмове розпорядження щодо М. Драй-Хмари: «…надлежит направить с первым отходящим этапом в гор. Владивосток, в распоряжение начальника ПЕРПУНКТА СЕВВОСТЛАГа НКВД, для направления на Колыму. Дату направления подтвердите к 5/V-36 г. НКВД взять на ОСОБЫЙ УЧЕТ, согласно приказа № 257/с-33 г.». Другого червня 1936 р. в четвертому листi М. Драй-Хмари, написаному по дорозi на заслання (за 700 км до Хабаровська), повiдомлялося, що його вивезли з Киева 16 квiтня, позбавивши можливостi попрощатися з родиною i взяти хоч якiсь речi, насамперед одяг у далеку й невiдому дорогу. Про страждання видатного поета-неокласика i перекладача, вченого-фiлолога розповiдають часто езоповою мовою його пiвсотнi листiв iз заслання до родини за 1936–1938 роки, а п’ятдесят перший – до доньки Оксани, позбавленоi батькiвськоi опiки, iз фатальним останнiм реченням: «Будь строга к себе, ибо ты сирота, судьба в твоiх руках. Татуньо». Активну наукову дiяльнiсть М. Драй-Хмара (тодi ще пiд батькiвським прiзвищем Драй) розпочав ще у студентськi роки, коли за порадою i за пiдтримки професорiв Унiверситету св. Володимира здiйснив перше вiдрядження за кордон, насамперед до Загреба в Хорватiю, для вивчення iсторико- лiтературноi спадщини А. Качiча-Мiошiча. Вiн працював у бiблiотеках унiверситету та Югославськоi академii, але шестигодинний робочий день тих наукових закладiв не влаштовував студента з Киева, i вiн з ласкавого дозволу академiка А. Мусiйча бере для вивчення книжки додому. Пiсля Загреба Михайло iде до Београда (Белграда), де ознайомлюеться iз сербськими часописами, яких не було в Хорватii, а весь вiльний час присвячуе вивченню сербськоi i хорватськоi мов. У спадщинi А. Качiча-Мiошiча молодий дослiдник виокремив твiр «Razgovor ugodni naroda slovinskoga», зацiкавився стилем i джерелами, якi лягли в основу його творення. Свiй науковий звiт молодий дослiдник-ерудит М. Драй завершуе таким висновком: «Пiснi Качiча не мають того, чим багатий народний епос i що становить його найхарактеристичнiшу рису – вони не мають поетичноi вигадки. Шукаючи iсторичноi iстини, Качiч знехтував поезiею. Щодо видань i перекладiв “Razgovora”, то я внiс декiлька доповнень до того, що зробили моi попередники. Деякi видання я охарактеризував; подав латинськi, нiмецькi й iталiйськi переклади “Razgovora”, якi належали рiзним авторам»[2 - Звiт про подорож за кордон студента М. П. Драя (Червень 1913 р.). Див. вид.: Драй-Хмара М. Лiтературно-наукова спадщина. – Киiв: Наукова думка, 2002. – C. 471.]. Професор Унiверситету св. Володимира А. Лук’яненко 1914 р. високо оцiнив «з усiх поглядiв монографiчне дослiдження цього великого твору видатного сербо-хорватського поета» початку другоi половини XVIII ст. i просив керiвництво факультету нагородити талановитого автора, який «володiе точно науковими методами сучасного iсторично-лiтературного дослiду», золотою медаллю, а працю надрукувати в «Университетских известиях». Обидва побажання професора були виконанi. Але 1923 р. пiсля повернення iз Кам’янця-Подiльського в Киiв проф. М. Драй-Хмара, купуючи квартиру на вул. Садовiй, 1, змушений був продати першу i едину в життi нагороду – золоту медаль. Найпершим наукову публiчну оцiнку працi студента М. Драя «Інтермедii I половини XVIII ст.» дав проф. В. Перетц в «Отчете об экскурсiи русской филологии въ С.-Петербургъ» (Университетскiя Изв?стiя. – Кiев. – 1912. – Июль. – С. 91–93). Надзвичайна працелюбнiсть, яку М. Драй-Хмара успадкував вiд свого батька (мати стала жертвою пiд час епiдемii тифу в Малих Канiвцях, коли розносила пирiжки хворим селянам, залишивши напiвсиротами п’ятирiчного Михайлика i його двох сестер), iнтерес до живоi мови i ii iсторii, i не лише украiнськоi, потяг до вивчення iнших мов сформували в ньому унiверсальний тип ученого-фiлолога, який не мiг оминути пам’яток як давнього, так i сучасного йому письменства. Пiд час роботи в 1918–1923 рр. у Кам’янець-Подiльському унiверситетi, ректором якого був колишнiй мiнiстр освiти i вiросповiдань УНР Іван Огiенко, М. Драй-Хмара у цьому мiстi ознайомився в Людмили Кузьминськоi iз апракосом XIV ст., написаним на пергаментi: 35 аркушiв цього орiентовно шестисотлiтнього манускрипта, знайдено було ще в серединi XIX ст. неподалiк вiд Мiнська на фiльварку Масютинщина «в розритому фундаментi якоiсь стародавньоi будiвлi, очевидно церкви». А 1923 р. вчений переписав ще нiким не дослiджену пам’ятку, назвавши ii Менським апракосом, оскiльки ii знайдено було неподалiк вiд Мiнська (за тогочасним правописом – Менськ) i написав, а 1931 р. видав наукову працю «Фрагменти Менського пергаменованого апракоса XIV в.» (К., 1931. – 106 с.), обсяг якоi значно перевищував оригiнал. У першому роздiлi «Палеографiя. Графiка» е пiдроздiли «Палеографiчна характеристика пам’ятки» (А. Загальнi уваги. Б. Лiтери та iх уживання), «Графiчнi особливостi пам’ятки» i «Огрiхи». В останньому вчений-мовознавець робить такий висновок: «…обидва писарi не дуже розумiлися на церковнослов’янських формах, вiд яких, мабуть, далеко вже вiдбiгла iхня жива говiрка, але в другого писаря огрiхiв куди бiльше, нiж у першого»[3 - Драй-Хмара М. Твори. – Киiв: Наукова думка, 2015. – С. 480.]. У роздiлi II «Фонетика» е пiдроздiли: 1. Пiвденнослов’янськi риси (А. Голоснi. Б. Приголоснi). 2. Схiднослов’янськi риси (Русизми) (А. Голоснi. Б. Приголоснi). 3. Бiлорусизми (А. Голоснi. Б. Приголоснi). Роздiл III «Морфологiя» мае такi пiдроздiли: 1. Пiвденнослов’янськi риси (А. Деклiнацiя. Б. Коньюгацiя). 2. Схiднослов’янськi риси (Русизми). (А. Деклiнацiя. Б. Коньюгацiя). 3. Бiлорусизми. До четвертого роздiлу «Синтакса й лексика» автор дае таку примiтку: «В цьому роздiлi ми не вiдмежовуемо русизмiв вiд балканiзмiв, бо бiльшiсть синтаксичних явищ, зафiксованих у нашiй пам’ятцi, розвивалася i на пiвденнослов’янському, i на схiднослов’янському грунтi. Очевидячки, явища цi мають спiльне корiння у праслов’янськiй мовi»[4 - Драй-Хмара М. Твори. – Киiв: Наукова думка, 2015. – С. 514.]. У «Загальних висновках» М. Драй-Хмара стверджуе, що «Менськi фрагменти XIV в. являють собою копiю з церковнослов’янського апракоса, копiю, в якiй заховалися пiвденнослов’янськi та спiльнi схiднослов’янськi риси i в яку переписувачi-бiлоруси (iх було двое) внесли особливостi живоi бiлоруськоi мови»[5 - Там само. – С. 532.]. Наведена вище структура цiеi унiкальноi мовознавчоi працi демонструе глибокi знання вченого в галузi iсторii слов’янських мов i навiть iхнiх дiалектiв. Щось подiбне можна сказати i про iншi науковi працi М. Драй-Хмари – монографiю «Леся Украiнка. Життя й творчiсть» (К., 1926. – 156 с.), статтi «Поема Лесi Украiнки “Вiла-посестра” на тлi сербського та украiнського епосу» (1929) i «Бояриня» (вступна стаття до драматичноi поеми Лесi Украiнки у виданнi: Леся Украiнка. Твори. – К.: Книгоспiлка, 1929. – Т. 8. – С. 87—109); статтю «Генеза Шевченковоi поезii “У тiеi Катерини хата на помостi”» (1930). Особливий iнтерес проявляв М. Драй-Хмара до бiлоруськоi лiтератури. Вiн переклав украiнською i написав широку передмову до збiрки Максiма Багдановiча «Вiнок» (К.: ДВУ. – 36 с.), писав про творчiсть Янки Купали. Серед перекладiв iз iнших мов найбiльше було перекладено з французькоi. Вiн планував навiть видати антологiю французькоi поезii у власних перекладах. Про це свiдчить i великий зшиток – рукописнi списки деяких поезiй французькою мовою, а помiж рядкiв – переклади украiнською. Цей зшиток – це невелика частина архiву М. Драй-Хмари, яка пiсля його репресii зазнала поневiрянь разом iз родиною – дружиною Нiною Петрiвною i донькою Оксаною по краiнах Європи, доки опинилася аж за океаном, куди вони переiхали в пiслявоеннi роки. Лише 1989 року родина Драй-Хмари передала в Украiну через заступника, а згодом директора Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни Миколу Жулинського збережену нею найдорогоцiннiшу частину рукописiв поета. Крiм згаданого зшитка переважно з чернетками оригiнальних творiв i перекладiв, Нiна Петрiвна i Оксана Михайлiвна подарували Украiнi щоденник 1920-х рокiв i листи iз заслання – лiтературнi шедеври концтабiрного зразка. Саме цi раритети дали можливiсть видати у 2012 i 2015 роках у видавництвi «Наукова думка» об’емнi томи лiтературно-науковоi спадщини. Перший пострiл у Драй-Хмару пролунав 1928 року пiсля публiкацii сонета «Лебедi» в альманасi «Лiтературний ярмарок» (1928. – Кн. 1. – С. 113). Заангажованi радянською iдеологiею критики Б. Коваленко, М. Новицький i В. Коряк побачили в ньому пропаганду контрреволюцiйних iдей, ворожiсть диктатурi пролетарiату й соцiалiзму. Проте Микола Хвильовий по-iншому трактував цей твiр: вiн побачив у ньому долю п’ятьох вiдомих украiнських поетiв-неокласикiв. У четвертiй книжцi «Лiтературного ярмарку» за 1928 р. М. Драй-Хмара надрукував свiй переклад сонета французького поета Малларме i лист iз поясненнями щодо свого сонета «Лебедi»: «В останнiх двох терцинах свого сонету (“О, гроно п’ятiрне нездоланих спiвцiв” i т. д.), що особливо вразили моiх критикiв, викликавши у них почуття непевности i сумнiву, я натякаю на п’ятьох поетiв “Абатства”, що зреклися еготизму i, наблизившись до сучасности, розбили лiд “одчаю i зневiри”, в якому замерз темний генiй Малларме. Це тi поети, що заснували Кретейльську комуну, заробляючи фiзичною працею на хлiб насушний i самi друкували своi книжки. Нещодавно деякi з них побували i в нашiй краiнi. Імення iхнi – Жюль Ромен, Жорж Дюамель, Шарль Вiдрак, Рене Аркос, Александр Мерсеро». Украiнського поета заполонила творчiсть цих французiв, iхня любов до людини i взагалi фiлософiя здоровоi думки, яка надае сил вiдважно дивитися у майбутне життя. Наiвним i обмеженим псевдокритикам, якi намагалися знайти в сонетi Драй-Хмари якусь опозицiю до сучасностi, автор радить «не шукати «особенного смысла» в лiтературному творi», а «обращать внимание на видимую цель и намерения автора». М. Драй-Хмара навмисно iронiчно вживае росiйськi слова, взятi з iнструкцiй для цензорiв епохи царизму. Але недолугi критики недозрозумiли навiть такоi прозороi iронii поета. Б. Коваленко надрукував у «Лiтературнiй газетi» статтю «Драй-Хмара виправдовуеться», де продовжував своi нападки на автора «Лебедiв», шукаючи в них контрреволюцiйний змiст. Другим пострiлом у Драй-Хмару був арешт у лютому 1933 р., але через три мiсяцi його випустили на волю, бо в слiдчих ще не вистачало бiлих ниток, щоб шити чорнi справи. Але цей арешт повнiстю перекреслив наукову кар’еру вченого i викладача – вiн став по сутi безробiтним вигнанцем у золотоверхому Киевi, де кожний навчальний заклад мав би за честь надати кафедру такому професору, а науковi академiчнi iнституцii – запропонувати виконання престижних лiнгвiстичних чи лiтературних проектiв. Але вiн не мiг слiпо виконувати постанови i рiшення чергових компартiйних з’iздiв i пленумiв, а також настанов вождiв пролетарських лiтературних угруповань. Мiж арештами М. Драй-Хмара готуе збiрки поезiй «Соняшнi маршi» i «Золотий обрiй», де вже частково приглушуе свiй талант, сковуе свою поетичну думку. Вiн надае перевагу поетичним перекладам. Готуючи перше в незалежнiй Украiнi видання лiтературно-науковоi спадщини М. Драй-Хмари (вийшло у киiвському видавництвi «Наукова думка» 2002 р.), я звернувся до доньки М. Драй-Хмари Оксани Михайлiвни Ашер iз проханням написати передмову до цiеi книжки, оскiльки вона, випускниця Сорбонни, вже видала монографiю про свого батька англiйською i французькою мовами. Вона радо виконала це прохання i невдовзi надала власноруч написану на жовтому паперi надзвичайно цiкаву статтю, де пiсля вступу е два роздiли «Портрет Михайла Драй-Хмари» i «Бiографiчний нарис», у яких подано найстислiшi i найточнiшi вiдомостi про свого батька – людину «вище середнього зросту, з ясним волоссям i життерадiсним обличчям, з усмiшкою бiлих зубiв i замрiяними очима», надзвичайно акуратним у всьому. Вiн був джентльменом iз артистичним смаком, спортсменом-любителем, який, будучи вправним ковзанярем, у киiвський перiод свого життя «захоплював глядачiв своiм вальсуванням з фiгурами на льоду», «легко перепливав Днiпро в Киевi», «влiтку брав участь у грi у волейбол i крокет», захоплювався тенiсом, кохався у мистецтвi (мав картини Василя Кричевського). Маючи м’який баритон, вiн любив спiвати iз донькою улюбленi украiнськi пiснi, а в товариствi друзiв «мiг бути чарiвним: жартував, танцював, мiг заграти на фортепiано вальс i частину увертюри з опери «Євгенiй Онегiн», «не шкодував для гостей: нi вишиваних украiнських скатерок, нi дорогого вина, нi вишуканих страв». «Щирiсть аж проситься», – так казав про нього М. Зеров, якого, як видно зi слiдчоi справи М. Драй-Хмари, слiдчi змусили (вибили!) якiсь несусвiтнi обвинувачення проти багаторiчного друга. Про арешт, слiдство i незаслужене покарання М. Драй-Хмари «розповiдають» матерiали слiдчоi справи, якi варто читати iз розумiнням тих обставин, в якi його запроторили. Чи можна вiрити деяким зiзнанням у своiх помилках самого М. Драй-Хмари? Вiн не мiг нiчого не говорити. Йому пропонували засвiдчити вже пiдготовленi слiдчим (а швидше всього якимись головнiшими режисерами i консультантами нагорi) версii своiх помилок, тобто грiхiв перед радянською владою. Але вiн був твердий i стриманий щодо оцiнок своiх колег i лiтературно-наукових побратимiв. Чи можна довiряти свiдченням М. Зерова, П. Филиповича, М. М. Вороного? Нi в якому разi – нi! Навiть у власноручно написанiй заявi-зiзнаннi М. Зерова, написанiй, без сумнiву, пiд диктовку, дуже мало е схожостi iз калiграфiчним почерком Миколи Костьовича. Очевидно, фiзичнi тортури, нiчнi допити, постiйне безсоння, утримання в камерi пiд особливим контролем поставили професора в нелюдське становище, у стан прострацii. До подiбного стану були доведенi i П. Филипович, i М. М. Вороний, якi навiть на очних ставках у присутностi М. Драй-Хмари повторювали те, що з них уже вибили слiдчi. Листи М. Драй-Хмари iз концтаборiв, по яких його перекидали, збереглися не повнiстю. Деякi з них пропали ще в Белебеi (Башкирiя), куди було вислано Нiну Петрiвну, – iх просто скурив господар того помешкання, де вона тимчасово проживала. Авторовi цих рядкiв за багаторiчну роботу з архiвами украiнських письменникiв довелося прочитати не одну сотню, а може й тисячу листiв iз концтаборiв – М. Зерова, М. Кулiша, М. М. Вороного, Г. Епiка (це iз Соловкiв), Остапа Вишнi (iз Ухтпечлагу), М. Драй-Хмари (iз Колими). Називаю лише кiлька iмен письменникiв, а ще ж були художники, артисти, режисери i несть числа тим жертвам сталiнiзму. Працюючи 1989 р. в Ухтинському архiвi Ухтпечлагу (Ухта – колишне мiсто Чиб’ю, столиця Ухтпечлагу), я довiдався, що в тому архiвi в картотецi зафiксовано 20 мiльйонiв справ репресованих, якi пройшли через цей материк ГУЛАГу в 1929–1953 рр. Яку треба було мати репресивну машину в найбiльшiй за всю iсторiю iмперii зла, щоб так боротися iз власним народом, знищуючи, насамперед, його iнтелект… Михайло Драй-Хмара загинув на сороковому роцi життя. За однiею версiею, вiн помер, виснажений хворобами, про що довiдуемося i в його листах. За iншою – вiн став у шерензi на мiсце молодого зека, коли розстрiлювали кожного п’ятого золотошукача через недовиконання норми, визначеноi табiрною владою. Читаючи i перечитуючи першу поетичну збiрку «Проростень» (1926) та деякi твори, що залишилися в рукописах, а також переклади поетiв, зокрема французьких, про яких навiть забули на iхнiй Батькiвщинi, переконуешся в могутностi неупокореного, багатогранного таланту, який знищила жорстока i антилюдська репресивна система. «Лежавши на печi, держави не збудуеш», – читаемо в поемi М. Драй-Хмари «Поворот». Вiн мрiяв бути будiвничим своеi держави Украiна i докладав до цього всiх зусиль. В одному з листiв до рiдних вiн зiзнався, що вся його провина в тому, що вiн – украiнець. Так, вiн був украiнцем i Людиною з великоi лiтери. Твори Драй-Хмара Михайло Автобiографiя I 1921 р.[6 - Датуеться за змiстом документа.] Приват-доцент Михайло Опанасович Драй-Хмара Curriculum vitae[7 - Curriculum vitae – хронiка життя (лат.).] Народився на Полтавщинi в с. Малих Канiвцях Золотонiського пов[iту][8 - Нинi Чорнобаiвського району Черкаськоi обл.] 28-го вересня року 1889. Року 1910-го скiнчив Колегiю Павла Галагана у Киевi i того ж року вступив до Киiвського унiверситету Св. Володимира, записавшися в число слухачiв фiлологiчного факультету. Скiнчивши унiверситет, я року 1915-го був залишений при унiверситетi для пiдготовки до професорського звання. Пробуваючи в унiверситетi, я працював в фiлологiчному семiнарi академiка В. Перетца протягом трьох рокiв. В обсягу слов’янознавства я працював пiд керуванням проф. О. Лук’яненка. Влiтку 1913 р. iздив за кордон до Австро-Угорщини та Сербii з метою студiювання сербо- хорватського письменства. Там я працював у загребських та бiлгородських бiблiотеках. Пiд час перебування Киiвського унiверситету в Саратовi я одержав командировку до Петербургу, де працював у акад. Шахматова, проф. П. Лаврова, проф. І. Бодуена де Куртене, проф. Л. Щерби та iн[ших], студiюючи кашубську мову та рез’янськi говiрки. В Петербурзькому унiверситетi я слухав лекцii сербського професора Белiча. Лiтом 1917 p. до 1918-го викладав лекцii по iст[орii] украiнського письменства на вчительських курсах в Кам’янцi, Гайсинi та Ольгополi. В 1918 р. був обраний на катедру слов’янських мов та письменства в Кам’янецькому унiверситетi, де працюю до цього часу. Працi: 1) Інтермедii по списку Погодiна 18 в. – (див. «Отчет проф. В. Перетца о поездке ист[орико]-фил[ологического] [семинария] в Петербург»). 2) Ізмарагд та його киiвськi списки (див. – В. Перетц. «Историко-филолог[ический] семинарий (первое пятилетие)»). 3) Маргарiт та його редакцii. 4) «Razgovor ugodni naroda slovinskoga» Андрiя Качича- Мiошича (праця, за яку iст[орично]-фiлолог[iчний] фак[ультет] Киiв[ського] ун[iверситету] дав менi золоту медаль i яку призначив до друку в «Университетских Известиях». 5) Говiрка с. Малих Канiвцiв Золотон[iського] пов[iту] на Полтавщинi. 6) Качич-Мiошич i його роля в iсторii сербо-хорватського письменства («Записки Кам’ян[ець]-Под[iльського] унiв[ерсите]ту», т. II). М. Драй-Хмара II 14 вересня 1929 р. Curriculum vitae Народився р[оку] 1889 в с. Малих Канiвцях Чорноб[аiвського] р[айону] на Шевченкiвщинi. Син селянина. Учився спочатку в сiльськiй, а потiм у мiськiй повiтовiй школi. Р[оку] 1906 вступив, як стипендiат, до Колегii П. Галагана, де вчився протягом чотирьох рокiв. Закiнчивши Колегiю, подався на iсторично-фiлологiчний факультет Киiвського унiверситету, який закiнчив р[оку] 1915. Бувши студентом, чотири роки працював у «Семинарии рус[ской] фил[ологии]» акад[емiка] Перетца, де зачитав три реферати (див. «Сем[инарий] рус[ской] филологии]». К., 1912, стор. 31). Р[оку] 1913 був вiдряджений за кордон для науковоi працi в бiблiотеках Загреба, Београда та Будапешта. Наслiдком цього була моя робота «Razgovor ugodni Kacica-Mio?icа», за яку Історично-фiлологiчний факультет Киiвського унiверситету нагородив мене золотою медаллю. Р[оку] 1915 я був залишений при Унiверситетi, щоб готуватися до професорського звання. Бувши професорським стипендiатом, працював у Петроградi пiд керiвництвом акад[емiка] Шахматова та проф[есора] Бодуена де Куртене. Повернувшися р[оку] 1917 на Украiну, читав лекцii з украiнськоi лiтератури на учительських курсах у Кам’янцi[-Подiльському], Ольгополi та Гайсинi. Р[оку] 1918 мене обрано на катедру слов’янознавства при Кам[’янець]-Под[iльському] унiверситетi, де я пробув аж до 1923 р. Протягом п’ятьох рокiв я там зачитав такi курси: iсторiя польськоi мови та лiтератури, iсторiя чеськоi мови та лiтератури, iсторiя сербськоi мови та лiтератури, iсторiя болгарськоi мови та лiтератури, стародавня слов’янська мова, слов’янознавство, iсторiя украiнськоi мови тощо. Р[оку] 1920 я був за редактора «Записок Кам[’янець]-Под[iльського] унiверситету», а р[оку] 1921—[19]22 – за декана факультету соц[iально-] гум[анiтарних] наук. Р[оку] 1923, коли при Кам[’янець]-Под[iльському] ІНО була вiдкрита науково-дослiдча катедра iсторii та економiки Подiлля, я брав участь у роботi цiеi катедри, керуючи секцiею мови та лiтератури. Бажаючи iнтенсивнiше працювати на науковому полi, я переiхав р[оку] 1923 до Киева. Протягом п’ятьох рокiв я працюю тут при науково-дослiдчiй катедрi мовознавства, керую й семiнаром польськоi та чеськоi мови й лiтератури. Р[оку] 1924—[19]25 я працював у Комiсii для складання словника живоi украiнськоi мови (див. передмову до другого тому «Рос[iйсько]-укр[аiнського] словника». Поруч з науковою працею я проваджу тепер i педагогiчну: читаю украiнознавства в КСГІ, де маю посаду нештатного професора першоi групи. Протягом останнього десятирiччя не раз брав участь у громадськiй працi: р[оку] 1922-[19]23 був за голову мiсцевкому при Кам[’янець»]-Под[iльському] ІНО; тодi ж працював у профспiлцi «Робос» як представник кам[’янець]-под[iльських] вишiв; останнiми часами прочитав чимало лекцiй з iсторii украiнськоi та бiлоруськоi лiтератури в мiсцевкомах ВУАН, КМІ, КСГІ, Д[ому] уч[ених], у вiйськовiй школi iм. Каменева та на вчительських з’iздах (з доручення СНР); цього року брав участь у лiтературнiй комiсii при Домi учених, виступаючи з доповiдями лiтературного характеру. М. Драй-Хмара 14/ІХ-[19]29 р. Поезii Збiрка «Проростень» (1919–1926) «Пiд блакиттю весняною…» Пiд блакиттю весняною сушить березень поля, i спiвае пiдо мною очервонена земля. Був там гроз кривавий подих, дощ топив людей, звiрят, — та iз нурт iз темноводих вирнув новий Арарат. І дзвенять стожарно дуги: мир хатам убогим! мир! Вже нiхто не вiзьме вдруге вас в невольницький ясир! Вiтер, вiтер з хмарних кубкiв… Став ковчег посеред гiр, i, як Ной, я жду голубки: хочу вийти на простiр! 1922 «Розлютувався лютий надаремне…» Розлютувався лютий надаремне: скоро з стрiх закапае вода, вийде в поле вiл пiд’яремний, i я помандрую, як Сковорода. Передо мною вiдкритi всi дороги (не обмину й мишачоi нори) — понесу в саквах своiх убогих сiромахам на вихлiб дари. Бiдний сам, я не йду на хитрi влови: з серця в серце наллю я пiсень, — хай i в них блакитнiе новий, осяйний, безсмертний день! 1922 «Ще губи кам’янi…» Ще губи кам’янi дахiв високих пожадливо бузу татарську ссуть , ще безматень у вульнi велетенськiм не зворухнувся: грузно спить,— а вже набряклими повiками за мiстом моргае хтось i пальцями нервово по ринвi стукотить. Бульвари. Снiг таранкуватий — як стародавнiй мармур, а коло прикорнiв чорнiе: провалились рани… І сльози (не моi – дубiв померклих) мое обличчя й руки кроплять. Чого ви плачете, незрячi? Нехай брудною дергою вкриваеться дорога, нехай замiсть блакитi висне повсть,— та вiрте: скоро, скоро до нас веселик прилетить, i ще послухаем музик, коли i в хатi найбiднiшiй, i в найубогiшiм кварталi, i в кожнiм мiсцi, в кожнiм серцi заквiтнуть сонячнi троянди. Гринджолами мовчазно кожух проiхав. 1923 «Я полюбив тебе на п’яту…» Я полюбив тебе на п’яту, голодну весну: всю – до дна. Благословив i путь прокляту, залиту пурпуром вина. Орлицею на бiй летiла ти, добросерда, а не зла. Я бачив кров на юних крилах i рану посеред чола… І знов горбатiла Голгота там, де всмiхалися лани, вилазив ворог на ворота, кричав: розпни ii, розпни! І гiркоту цiеi муки пили ми з повного вiдра i, мовчки поеднавши руки, були як брат i як сестра. 1924 «На горi розцвiтае яблуня…» На горi розцвiтае яблуня, розцвiтае бiлим шатром. Вiтер iй: – Стережись! на зваблювання, на чари твоi – буруном! А вже небо в квiтчастих паволоках: хмарна галич бiду пасе. Ой, яруе вiтер в червоних таволгах : як зiрветься – ввесь цвiт знесе! 1919 «Горять священнi орифлами…» Горять священнi орифлами революцiйноi весни. Ми ждем i вiрим коло брами. Горять священнi орифлами, i сонце в грудях i над нами, i сонцем заквiтчались сни. Горять священнi орифлами революцiйноi весни. 1924 «Мене хвилюе синiй обрiй…» Мене хвилюе синiй обрiй i вiтер весняний, рвачкий, що всi думки моi недобрi розмае, як пухкi хмарки. І синявою молодою сповняеться ущерть душа… Он журавлi понад грядою назустрiч з вирiю спiшать. Не треба дум, вагань не треба: трудний до сонця перелiт, — та в голих, у безлистих вербах вже грае вiтер на весь свiт! 1925 «Долi своеi я не кляну…» Долi своеi я не кляну: бути луною, будить луну. Вiршником був я рунних полiв — гнiвом на дукiв дух мiй горiв. Пiсня – посестра, степ – побратим, — вольная воля трьом нам усiм. Двiчi я зрадив нiжну сестру. Потiм побачив: без неi умру… Втрете ми стрiлись на чужинi, як запалали першi огнi, i положили святий зарiк — не розлучатись навiк. Брате мiй, сестро, любi моi, вiтер жене нас у дивнi краi. З вiтром ми щирi: вiтер – наш друг, — хто цей розiрве четверокруг? Я i посестра, вiтер i степ — нiжнiсть i воля, сила i креп . Бути луною, будить луну, — долi своеi я не кляну. 1925 «Я свiт увесь сприймаю оком…» Я свiт увесь сприймаю оком, бо лiнiю i цвiт люблю, бо рала промiннi глибоко урiзались в мою рiллю. Люблю слова ще повнодзвоннi, як мед пахучi та п’янкi, слова, що в глибинi бездоннiй пролежали глухi вiки. Епiтет серед них – як напасть: уродиться, де й не чекав, i тiльки ямби та анапест потроху бережуть устав. Я славлю злотокосу осiнь, де смуток мiй – немов рубiн, у перстень вправлений; ще й досi не випав з мого серця вiн. Дивлюся й слухаю: прозоро спiвае струмiнь битiя, i вiриться, що скоро-скоро так само заспiваю я. 1925 Шехерезада I Я п’ю прив’ялу тишу саду, як стигне пiзнiй холодок, i слухаю Шехерезаду, що знае тисячу казок. До мене простягла долонi: «Я жду давно тебе, – прийди!» А на блакитнiй оболонi зринае срiбний молодик. За садом царина i поле. Гей, скiльки йде туди стежок! Не переслухаю нiколи Шехерезадиних казок! 1922 II Стогнала нiч. Вже гострi глицi проколювали бiльма дня, i синьо-золотi грiмницi дражнили вiдгульня-коня. Розбурхалася хмар армада, — а ти, опалена, в огнi, ти, вся любов i вiчна зрада, летiла охляп на конi. Пiд копитом трiщали ребра, впинались очi в образи, — а ти розплiскувала цебра передсвiтанноi грози. Із бур, о молода гонице, ти пролила свое дання — i свiтом гомiн i стрiлицi дзвiнкокопитого коня. 1923 III Помережав вечiр кучерявий льодяними гратами вiкно. Жовтожарнi там горять заграви, голубе кипить вино. А за гратами останню мичку допрядае скалоокий день. Бачу усмiх твiй крiзь снiжну мжичку, чую голос вiтряних пiсень. Доки ти манитимеш з надземних, зачарованих тобою берегiв? Я не хочу потороч таемних i важких, морочних снiв. Поведи мене в простори снiговii, де метелиця розгониста гуля i смерком дрiмае й леденiе пiд пухнатими заметами рiлля. 1924 IV Я побачив тебе з трамваю. Ти все та ж: голуба й ясна, — тiльки я, тiльки я не розмаю снiгового сна. Ти прийшла у вербляницю1: «Здрастуй! Про мене – хай верби цвiтуть: не топтатиму синього рясту, у глуху виiжджаючи путь». Ожило у душi незабутне… Золотiе бань вiнок, i спiвае в далеке майбутне трамвайний дзвiнок. 1924 Прощання з Подiллям Прощайте, товтри круглогрудi, i ти, гнiздо Кармелюка, де й досi бойовi погуди — мов червеницi чумака, i ви, яри крутоберегi, де стiльки раз лилася кров… Прощайте, скомнii, береки1: побачимось не скоро знов. Минуть роки, i кров зашерхне, i висхне Збруч, мутна рiка, i тiльки пiсня не померкне, як гнiв i нiж Кармелюка. 1923 «І знов, як перший чоловiк…» І знов, як перший чоловiк, усiм тваринам дав я ймення: я зорi сестрами нарiк, а мiсяць – побратим у мене. І всяку душу я живу нарiк, натхненний, по вподобi, а сам на самотi живу: моя душа – безводна Гобi. В свiчадi зоряного сна я бачу добрi й злi години… У кого серце вiщуна, тому не обiймать людини. 1922 «Лани – як хустка в басамани…» М. Хвильовому Лани – як хустка в басамани , а з пiдметiв2 низьких долин заносить духом конопляним, i вигорiлим тхне полин. Самотнiй, з журавлем, колодязь над полем журиться давно. Вмочае сонце в сонну потязь золототкане полотно. Як вiл, iде поволi днина. Застигла колова шулiк. Коли ж задзвонить тут машина, засяе електричний вiк? 1923 «Вона жива i нежива…» Вона жива i нежива лежить у полi нерухомо. Не зранять сонячнi слова передосiнньоi утоми. Над баштанами соннi оси, замовкли коники в стернi, i ледве чуть, як в гущинi тече червоноките просо. І двi копи – плече в плече — над нею тужать, злотомитрi, а лiто бабине в повiтрi комусь на смерть кошулю тче. За магалою мрiе млин, немов приколотий метелик. Не чути вiтру з верховин: ласкава тиша сон свiй стеле. 1922 «Наставила шовкових кросен…» Наставила шовкових кросен i павутинням обвела: густий кармiн i синя мла,— над ними – ясноока осiнь. З гарману сонце золоте скотилось на пухку солому, а сум вертаеться додому, мiй сум, що восени росте. У вирiй потягли гагари, i тужить десь вечiрнiй дзвiн: за ними серце навздогiн, вiддаючи останнi дари. Не дожене: мов та бджола, воно блукае манiвцями… О серце, оповите снами, чому ти не дзвiнка стрiла? 1923 «Серпневий прохолонув вар…» Серпневий прохолонув вар . Напрявши гарусноi пряжi, мережа кучерявi мажi вечiрнiм золотом гаптар . Ще зелено в блiдiй поливi, як на осiннiх косах верб, а вже кладе хтось тiнi гливi на тонко викреслений серп. Померкло горяне горно. Вдягае нiч жалобне рам’я. О, хто це ранить утлу пам’ять? День одгорiв. Давно. 1923 «Зорiти нiч i бути з вами…» Зорiти нiч i бути з вами, холодно-росянi поля, i слухать, як гуде з нестями i стугонить вночi земля… Як в темрявi усе завмерло! Хрусткий на серцi стигне лiд, i з неба падають, мов перли, огненнi сльози Персеiд . 1921 Слiпа Суха зима. Земля – як жужiль, така моруга i стара, а десь на пiвднi бiлий кужiль пряде метелиця-кура. В замурзанi глухi квартали вступае вечiр гомiнкий, кладе на голоснi цимбали новiтнього життя ланки. І чийсь терпкий, лунавий голос безсило в’еться круг стовпа: струнка, немов порожнiй колос, пiд лiхтарем спiва слiпа. Та спiв ii перебивають, сплiтаючися повсякчас, майданiв гул, дзвiнки трамваiв i гомiн рiзномовних мас. В розкритий рот, в незрячi очi — студений вiтер, пилюга… «О, де лiта моi дiвочi?» — на брук, на тротуар ляга. Питае у людей, у вiтра, за що iй муки цi терпiть, — що скаже стоголова гiдра i що iй вiтер прошумить? Ах, вiтер сам над мiстом тужить, — ну, що для нього ця журба? І завжди тупо i байдуже на неi позира юрба. Суха зима. Земля – як жужiль, така моруга i стара, а десь на пiвднi бiлий кужiль пряде метелиця-кура. 1925 Мати I На чолi вiнчик паперовий i хрест вощаний у руках. Не усмiхнуться чорнi брови, хоч квiтне усмiх на устах. В журбi васильки й рута-м’ята. Задумавсь ладан в синiх снах, i сумно-сумно пташенята квилять у неi в головах. 1921 II Убогий цвинтар i ворота, — та як побачить, як обнять? Встрягають нiжки у болото: веснiе – журавлi летять. Не розлучила матiр з сином i невблаганно-люта смерть — i вiн розцвiв над нею крином, любов’ю сповнений ущерть. 1921 «На смерканнi. Гасне вечiр…» На смерканнi. Гасне вечiр, потопае в сизiй млi — i розтанув серця глетчер1 в дивних пахощах землi. Жду. Чи прийдеш, добрий, нiжний? В темну синь через зенiт плине Лебiдь бiлоснiжний, розгорнувши вiльний лiт. Застила туманом очi (очi повнi зоряниць) — i збагнути серце хоче таемницю таемниць. Мить – як безвiк. Безгомiння. Ось прислухайсь, не диши… Чуеш радiсне квилiння несамотньоi душi? 1919 Пам’ятi С. Єсенiна Над ним лиш чорний прапор мае, i десь на стiнах кровi слiд, — а в серцi вiн ще й досi сяе, мов золотий метеорит. Я пам’ятаю вечiр тьмяний над Петербургом голубим: морозний блиск, i вiтер п’яний, i над Ісаком – сизий дим1. Огнями розцвiла естрада, i вийшов вiн, як ясний день. Душа була бентежно-рада i слухала дзвiнких пiсень. Блакитноокий, кучерявий, стрункий, як ясень молодий, вiн ще не знав гiркоi слави: уперше вiн прийшов сюди. В сорочцi простiй i в каптанi, неначе вчора iз села, а очi тихi, як у ланi, i нiжнiсть iз очей пливла. По залi голос малиновий розливсь, як весняний струмок, i в кожнiм жестi, в кожнiм словi — вишневi пахощi думок. І досi, як живi: березки над ставом, бiля кошениць, спiвучiсть польовоi стежки i тепле мукання телиць. Життя ще не було пропито серед повiй та гультяiв, i був вiн, як ядерне жито перед грозою нових днiв. Хвилини споминiв чи жалю — i наче вiтер запашний дихнув на урочисту залю диханням золотистих нив. Уже минуло десять рокiв, той весняний одцвiвся сад… Ми не почуем його крокiв — i як вернути iх назад? Над ним лиш чорний прапор мае, i десь на стiнах кровi слiд, а в серцi вiн ще й досi сяе, мов золотий метеорит. 1926 «Ой, колом сонце догори!..» Ой, колом сонце догори! Стежки протряхають. Засинив волохатий сон яри. Ідуть до гаю. «Ти чув, як свищуть бабаки?» «Уже майдан зазеленiв». «А вчора дикий голуб прилетiв». «А в вербах виткнувся рогiз пухкий». Прийшли i точать сiк з берез крiзь очеретянi цiвки i рвуть солодкi спичаки в прозорiм холодi озер. Пускають сонечко з руки: яку то доля вкаже путь? І стежать, як спарованi повзуть червоноспиннi козачки. Ой, колом сонце догори! Стежки протряхають. Засинив волохатий сон яри. Ідуть iз гаю. 1922 «За водою зозуля куе…» За водою зозуля куе, сонцем бризка клечальна недiля, а дитина тi бризки – в запiлля… Сонце добре, не скаже: – Мое! Берегами дзвенить луна (на тiм боцi спiвають дiвчата): – Пiсне, пiсне, чого, сумна, заквилила в смарагдах свята? Нахилилась до вуха мого, як дiвча, кучерява завода: – Ой дитино, ще буде нагода — пiдростеш, так узнаеш чого. 1921 Дощ Ой, з-за греблi чорна стiна! І шумить, шумить завода… Налетiв, немов сарана — не втечеш з города. Розiгнулись полiльниць спини: – Пiд калину тiкать мерщiй? Не сховае й кущ калини: як з вiдра линув грiмiй . 1921 «Розлив свiй гнiв i стих…» Розлив свiй гнiв i стих. Струмки рокотять яром, i райдуга стожаром дзвенить у стих. А вiн вже на луцi! Не слухаеться татка: заголить ноженятка i в мандрiвцi! Кругом скалки, огнi… Нахилиться дитина — горить в руках зорина, — чи то ж у снi? Ах, сон той – вiщий дзвiн: курить, мете снiжниця, а вiн у пiснi сниться — мов наздогiн. 1920 На побережжi Жайворонить високий крилас, а кругом – верболозовi нетрi. Метелик непрудкокрилий плутаеться в повiтрi. Любо йти на озера й луки: в цю благодатну мить благословляють незримi руки тих, в кого серце болить. Нiхто не нагонить iззаду, i спереду не видно нiкого. Лози. Пiски. Левади. Я загубив дорогу. 1924 Кримськi цикади (З Махара ) Із виноградних лоз, що понад шляхом в’ються, у сяйвi ранку я почув отут уперше, немов сопiлки звук тремтячо-металевий, цикади пiсню. Здавалося, вона декламувать хотiла чиiсь гекзаметри, такi дзвiнкi й прозорi: з запалом, без цезур почне… i на четвертiм замовкне нагло. Колись… давно… оцим напiвантичним краем у сяйвi ранку йшов ще юний грецький вiршник. На море дивлячись, вiн скандував напам’ять свого Гомера. Уривок той малий, гекзаметра пiвчверта, перейняла в лозi тямка ii прамати, а нинi ви його повторюете дзвiнко, моi цикади! «На прю стае холодний ранок…» На прю стае холодний ранок: ще схiд дрiмае в сизiй млi, а голубий, як льон, серпанок затлiвсь над скибами рiллi. Іду. За рiчкою спiвають десь пiвнi – скрiзь такий простiр i чуть, як верховiттям мае широколистий осокiр. Пiдбилась високо зiрниця i гасне, мiниться ген-ген — i раптом: огняна зiниця новiтнiй озирае день. 1920 «Бреду обнiжками й житами…» Бреду обнiжками й житами. Кругом волошки, дикий мак. а гони вбiк – бiжить ланами, переливаеться байрак. Не диха вiтер. Сонце – в плечi. По межах, де збуяв пирiй, стрибають коники й щебече десь жайворонок угорi. І в сяйвi все палае й млiе, а в далинi, де небосхил з землею злився, бовванiють горби смарагдових могил. 1920 «Менi сниться: я знов в Подiлах…» Менi сниться: я знов в Подiлах, на гарячiй землi лежу. Голубiе юга сизокрила, i дзвенить над ухом жук. А кругом молоко гречки, наче море яке запашне… Сонце спустило вервечки i колисае мене. Я з землею зрiсся – не вирну, тiльки чую пiд спiв бджоли, як ремигають сумирно десь на стернi воли. 1926 «Ласкавий серпень. П’яне сонце…» Ласкавий серпень. П’яне сонце диктуе ще яркi слова. Не першина менi огонь цей, а так хмелiе голова, i хтось у серцi радiсть множить легку, як срiбне волоконце. Ще зацвiтуть удруге рожi: для всього буде вороття. Серпневий день такий погожий, мов перший день життя. 1926 Завiрюха Летить над мiстом завiрюха, неначе вiдьма зла, а мiсто тiльки щулить вуха: ух, як хурчить мiтла! Загруз трамвай. На вiкнах бiльма, i слiпнуть лiхтарi… На чорта нам такого фiльма? доволi жартiв, гри! Та нi ж! Чорти зняли гармидер i крутять, валять з нiг, а хтось iз мiлiонiв вiдер шпурля на землю снiг. Чого ж ми стали? – iдьмо, iдьмо!.. Куди там iхать? – Стiй! Регоче сивокоса вiдьма, шалiе снiговiй. 1926 В село Блискучий снiг, колючий вiтер, гудуть натягнутi дроти. Шляхiв нема, немов хто витер, i важко проти вiтру йти. Навколо снiгова пустеля, холодна осяйна краса, а зверху вiковiчна стеля — чужi й порожнi небеса. А де ж тi стрiхи кострубатi? — Скрiзь кучергани намело, i нi однiсiнькоi хати — неначе згинуло село. За революцiю вмирало, терпiло вiйни, голод, мор, i от для нас – рятунок рало, для нього – страта i розор. За кучерганом за високим он Ленiн iз ясним чолом: – Ось тут, ось тут воно, пiд боком курою замело кругом… І знову грузько я ступаю, а в очi пилом снiговiй… О серце, серце, бийсь до краю, поки хоч крапля е надiй! Замети розтопи сльозами, огнем палючим розпали, або вже розiрвись з нестями, розвiйсь, як пригорща золи! Блискучий снiг, колючий вiтер, думки – натягнутi дроти. Шляхiв нема, немов хто витер, — а треба йти! 1925 Вiршi рiзних рокiв Молода весна Одцвiтають пiвонii! Кров’ю забагрилась навколо земля, — то владичиця смерть над любов’ю, над красою трiумф свiй справля. Переможная, спис твiй i в мене у скривавлених грудях стремить, але серце цвiстиме огненне, як остання весна зашумить! 1920 «Хмелiють хмари, хвилюють в трансi…» Хмелiють хмари, хвилюють в трансi. Повстань, титане молодий! Хай запалають протуберанцi: на бiй, на бiй! На сходi гомiн, спiв буревiю, пiднось скрижаль золоторун… Я огневiю, полуменiю: я твiй вiстун! Рубiнять рани. Веснiе. Вранцi. Мечi на трупах ворогiв: палають гнiвно протуберанцi — свiтанний бiй! 1921 «Ревно забилось в тривозi…» Ревно забилось в тривозi: – Хто ж ти – мiй ворог чи друг? Я – на останнiй дорозi, серед проклятих яруг. Нидiю в замкненiм колi. Морок густий навкруги — вже не побачу нiколи сонця твого корогви. Сон не присниться пророчий — в серце хтось цвяха забив. В темряву вiчноi ночi — зiр мiй слiпий. 1923 «Справдились навiснi вироки…» Справдились навiснi вироки (нi раб, нi цар iх не уник) — зв’ялив весняр блакитноокий свiтанного життя бильник. Не скаже батько: «Милий сину», i не пригорне син його, як я маленьку домовину до серця пригорнув свого. Роз’ятрив нам весняр унози, улучив лучник боляче, — та не впадуть на вiчко сльози з невиплаканих очей! 1923 «Бiлi вишнi, ще й бiлi морелi…» Бiлi вишнi, ще й бiлi морелi: – Здрастуй, золота Харито ! — Розплiтае хмарам джерегелi пустотливий вiтер. Як бджола в саду вишневiм, знову п’еш ти й знову раниш, а на ранок, як пiсок у жменi, розтечешся i пiдманиш. Тiльки синь днiпрова не пiдманить, ще сильнiша, як Харити очi… Гонить вiтер хмарнi каравани: буде дощик проти ночi. 1926 З циклу «Слiпi» Ми сонця-радостi не бачимо: ми – слiпi. Ми навiть горя не оплачемо в нiмiй журбi. Кривавий деспот випив очi нам огнем вiйни — i от навiки потолочено життя лани. О свiте ясний, свiте радiсний, ти згас навiк, А бiль шалений, бiль ненависний, живе – не зник! 1926 Поетовi Павловi Тичинi Люблю твою пiсню нову, ii могутнiй язик, радiю кожному слову, що входить у твiй словник. В голубих садах мистецтва розцвiтае вона, як мак: в нiй горить не миру, не жрецтва, а буяння i гнiву знак. І обняти в нiй кожного радий, будь то турок, вiрмен чи лях, ти Вкраiнi, майбутнiй Гелладi, простилаеш всесвiтнiй шлях. 1926 Маленькiй Оксанi Коли на груди ляже камiнь i дихать не дае менi, коли, не приспаний роками, розбудить жаль думки страшнi; Коли отрутою гiркою налита вщерть душа моя i плакать нишком, самотою уже не в силi я, — тодi голiвку злотокосу я до грудей своiх тулю, дитячий лепет п’ю, як росу, i оживаю, i люблю. І знову вiра воскресае у серцi стомленiм моiм, а сльози… iх уже немае, i жаль розвiявся, як дим. 1926 «Здрастуй, липню кучерявий!..» Здрастуй, липню кучерявий! Із дванадцяти братiв тiльки ти м’якi отави стелеш на моiй путi; тiльки ти один зi мною слухаеш пiд скрип гарби, як вечiрньою добою перепели б’ють в забiй, як бджола летить iз поля до пахучих щiльникiв i в душi ростуть поволi ритмiв золотi разки. 1926 Перед грозою Перший проiхав фургон — загуркотали колеса на позахмарнiм мосту… Загуркотали – i стихло. Сонце сховатися встигло за рядовину пухнату, густу. Раптом розквiтнули плеса — огнянi й синi, як льон. З неба летять стрiмголов золотохвостi гадюки — мовкне, мов мертва, земля. Вiтер розкрилюе крила — чоло тополя схилила. Темрява вкрила поля. Знятi над жертвою руки — зараз поллеться кров! 1926 Крутi Шипшина й терен при дорозi, а в далинi – полки дубiв. Трясуся на скрипучiм возi, спускаючись з крутих горбiв. Лягае м’яко курява на гречку, на тернясте поле… Колись гула тут татарва, тепер золотокрилi бджоли. Та ще шулiка угорi когось пасе хижацьким оком i навiва думки старi про те, що гине з кожним роком Останнiй жолоб – i зненацька бiленька церковка, хати… Тут зародились «Люборацькi» , тут жив Антосьо: це – Крутi. 1926 «Пiвдень. Сонце. Спека…» Пiвдень. Сонце. Спека. Хлiб зiв’яв, посох. З голубого глека золотий пiсок. Опускае крила млявий суховiй, — де ви забарились, хмари дощовi? 1926 «Прийшло на рано…» Прийшло на рано: розцвiв кармазин i в тiнь пiшов. Через майдани пливуть тумани, мов бiлий шовк. А в полi хори перепелинi, блищить роса. Кругом простори, як в синiм морi, дзвенить коса. І враз огнисте схватилось сонце (там в’яжуть жень). Встае барвистий i променистий трудовий день. 1926 «І кожен день кудись в трамваi…» І кожен день кудись в трамваi, i кожен день не те, що треба, — а десь i Ганг, i Гiмалаi, i спокiй голубого неба. Та неминучого не зрушиш, i вколешся, рвучи троянди: не в нас цвiтуть великi душi, не наш борець Махатма Гандi ! 1926 «Над озером рiдкий туман…» Над озером рiдкий туман мололи невидимi жорна, i граб крiзь сiрий караван темнiв, мов шибениця чорна. На ньому колихались трупи… Чи, може, то здавалось так, бо й горбики були – як струпи, а небо – як гнилий чардак. Нудьга морочна i стара, немов iсторiя Вкраiни, смоктала серце… То – мара, то – демон сивоi руiни. 1926–1927 «Накинув вечiр голубу намiтку…» Накинув вечiр голубу намiтку на склений обрiй, на вишневий сад, i бачу я крiзь ажурову сiтку сузiр’iв перших золотавий ряд. Село затихло: нiч коротка влiтку, i зморений косар спочити рад. Десь кумкають жаби, i срiбну нитку пряде одноголосий хор цикад. Вслухаюся в чуйну, дрiмливу тишу, боюсь ii сполохать, ледве дишу, — i раптом тиша переходить в шум: земля як мiдь дзвенить i лине д’горi, ростуть дерева, колосiють зорi, i б’ють джерела свiтозарних дум. 1927 Із циклу «Море» І Нiде нi човна, нi вiтрила, — лиш хмар верблюжi табуни, чаiнi гостророгi крила та бiлопiннi буруни. Мiй човен у блакитнiм крузi: далеко в море однесло. Прозорi плавають медузи, зiтхае золоте весло. І легко-легко дишуть груди, а очi сонце п’ють i п’ють… Внизу – чайки, вгорi – верблюди, а гомону землi не чуть. II На п л я ж i Лежу нерухомо, як камiнь. Пiсок – гарячий черiнь, а сонце жалить голками i прискае золотом в синь. Позаду гора. Веранда. Кошлатить вiтрець течii. За молом бiлiе шаланда, i хвилi гойдають ii. III Солоний вiтер подув iз моря, напнув вiтрило i щоглу гне. Шумливi хвилi iз вiтром спорять, човна гойдають, несуть мене. Стемнiли хвилi, i баранцями укривсь широкий морський простiр. Он бiла чайка летить над нами — i прямо в море, у самий вир! 1927 Провесiнь Минеться скоро день февральний жорстокосердий i скупий, — i задзвенить залiзо ральне: оратай вийде у степи… І над великою рiкою грiзний заграе льодолам — тисячеустою луною розляжеться як грiм кругом. Поодчиняе сонце брами, розкрае череслом блакить i над похмурими хатами веселий вiтер зашумить. Веснуй, о весно, над землею, розвiй зимовий бiль тугий, пролий на снiгову кирею коновку яроi жаги! [1925–1928] Лебедi Присвячую своiм товаришам На тихiм озерi, де млiють верболози, давно приборканi, i влiтку, й восени то плюскоталися, то плавали вони, i шиi гнулися у них, як буйнi лози. Коли ж дзвiнкi, як скло, надходили морози i плесо шерхнуло, пiрнувши в бiлi сни, — плавцi ламали враз тi крижанi лани, i не страшнi для них були зими погрози. О гроно п’ятiрне нездоланих спiвцiв, крiзь бурю й снiг гримить твiй переможний спiв, що розбивае лiд одчаю i зневiри. Дерзайте, лебедi: з неволi, з небуття веде вас у свiти ясне сузiр’я Лiри, де пiнить океан кипучого життя. 1928 Черкаси Присвячую черкаським друзям Днiпром, сосновим бором i смолою повiяло од споминiв моiх. Як солодко вечiрньою добою, коли ще моря гомiн не затих, чекати ритмiв iншого прибою! Я сам iх зустрiваю. Лиш горiх, та гори, та пожовклi кримськi трави. ………………………………………………. Октави родяться… Донедавнiй сум пливе з очей моiх за синi гори i лине до Днiпра, де срiбний шум кипить пiд веслами, коли простори п’янiють од весни, од ярих дум i каламутять виднокруг прозорий! Нехай минущий утривае час — нiколи не забуду я Черкас. І дому на горi я не забуду, де вчився, де гiмназiя була… Даруйте, дехто, може, не без нуду пригадуе собi журнал, «Кола», iнспектора, латинника-маруду, — а я смiюсь, не пам’ятаю зла: далеко одiйшли од нас мундури, i карцер, i гiмназiальнi мури. Та я тодi до них не скоро звик, як, сiвши на дубовiй шкiльнiй лавi, уперше став ламати свiй язик на кшталт столичний, i слова ласкавi мiняти на чужi; немов iндик, повторював я чудернацькi вправи. Дарма! Наука в голову не йшла: я серцем линув тiльки до села. Менi ввижалися лани, дiброви, завода, кучерява i лунка; я чув лелiння рiдноi розмови i тихий шепiт верб коло ставка… А хитрий ментор вирушав на «лови», — i раптом кремезна його рука мене виводила iз царства мрii — в «кутку» зникали всi моi надii. З «кутка» я оглядав товаришiв. Зайдиголови бралися на штуки: однi з кишень пускали горобцiв, а другi, миттю натягнувши луки, стрiляли в них. Щоб заглушити гнiв «iхтiозаврiв», брав мiж закаблуки пружини кашкетовi «камчадал» i бринькав, i iржав, як Буцефал. Тодi iшов директор на пiдмогу. Вся класа становилася у фронт, коли з’являвся вiн бiля порогу. Суворий звiздознавець брав «на понт», та всi мовчали, й певну перемогу ми здобули б, якби не Горизонт: пiдлиза, боягуз, душа лакейська. ……………………………………………… «Мисливцям» вовчий видали бiлет, «музикам» же по три за поведiнку поставили, i походив кастет по зраднику, як пiзно з скейтiнг-ринку вертавсь додому (стрiвшись t?te-?-t?te, вiн довго пам’ятав оцю нагiнку), — а потiм все пiшло, як i ранiш, i вiчно з «олiвцем» дражнився «книш». Урок скiнчився. Дзигарi iз зали пробили три – пора додому йти. І всi ми йшли голоднi, як шакали, бешкетник на стовпах писав хрести, гульвiси ж у кондитерськiй питали, чи продаються ярма й хомути, i в електричнi дзвоники дзвонили, тiкаючи вiдтiль, що було сили. 1928 В Галичинi І Сонце зайшло за Днiстром. Скрiзь, куди око погляне — одсвiт на водах багряний. Сонце зайшло за Днiстром. Кров’ю взялася рiка. Мов блискавиця iз тучi, червiнь палае на кручi. Кров’ю взялася рiка. Звiдки ж тече ота кров? З Галичини? З Буковини? Бачать Карпат верховини, звiдки тече ота кров. Бачать i стогнуть вони! – «Тiло роз’iли кайдани, давнi вiдкрилися рани» — бачать i стогнуть вони. – Встали примари старi: Лаща , Чарнецького2 тiнi! Серед новоi Руiни встали примари старi. Хто там на вежi живий? Слухай: вiд брата i ката воля козацька розп’ята! Хто там на вежi живий? Сонце зайшло за Днiстром. Скрiзь, куди око погляне, одсвiт на водах багряний. Сонце зайшло за Днiстром. II (З Й. Махара) Немов обiдранi курки, що тупо долi ждуть лихоi, стоять невкриванi хатки в фаталiстичному спокоi. Солома й глина – от i все, чим залiпили трухлу сошку, а вiтер стiнами трясе, i кожна хилиться потрошку. Лиш соняшникiв юна сiч, пiднявши золотi забрала, зорить на сонце – вiч-у-вiч, i в поглядi – пиха зухвала! А бiля плоту схудлий пес протяжно вие в дике поле — оце ж i край такий увесь, i скрiзь таке убозтво голе! 1928 «Померкло сяйво позолот…» Померкло сяйво позолот на древнiх банях Ярослава, i сонце – як затертий злот, i слава – як гiрка неслава. Забуто свято перемоги, усякла печенiзька кров, — зосталися слiди убогi: руiни брами та церков. Стою над порохом вiкiв i думаю: пройшло могутне… І раптом череда гудкiв неждане розрива майбутне. 1929 «Ми тiльки гралися з тобою…» Ми тiльки гралися з тобою — душа коханням не цвiла, — а за широкою рiкою тремтiла голуба iмла. І ми пiшли туди обое рожевий ранок зустрiвать. Гудiли вiтровi гобоi i пахла росяна трава. Пустило сонце гострi жала, ти пiснi зачала спiвать i пiснею причарувала мене, веснянко степова. Тодi любов, як снiп горючий, що мчиться в колесi з гори й Купала осявае з кручi, шалено вибухла й горить. Із того часу, мов примара, iду я за тобою вслiд. Над нами громовиць отара, а помiж нас тернистий глiд. Поперед мене, легкокрила, у далеч полинула ти. Хотiв би стать – i вже несила од тебе очi вiдвести. Не знаю, що це: щастя? мука? — цей весняний трояндний герць? Я тiльки знаю, що розлука чиесь розiб’е з наших серць. Ми вже не граемось з тобою, i туга коло уст лягла… Скажи: що робиш ти зi мною? куди мене ти завела? 1929 Любцi колессi У серцi троянди i буз: несе менi радiсть антена, прозору, як тiло медуз, легку, як мазурки Шопена. Я нюхаю свiтло i звук, я чую, як грае промiння, я бачу: на цвинтарi мук нове проростае насiння. О пращури прийшлих вiкiв, в музику закоханi дiти, для вас я всю душу розрив, скарби, найдорожчi у свiтi. У серцi троянди i буз: несе менi радiсть антена, прозору, як тiло медуз, легку, як мазурки Шопена. 1929 «По клiтi кованiй, з залiзними дверима…» По клiтi кованiй, з залiзними дверима, зневажений, але величнiший, нiж бард, в незриме дивлячись тужливими очима, усе з кутка в куток ступае леопард. Повiльний, гордий хiд – мов огниками блима плямиста шерсть. Кругом розмови, смiх, газард, а в’язень в джунглях снить, де пуща несходима, де гнуться лотоси i квiтне пишний нард. Поете, це – твоя така химерна доля: пручатись, борсатись у путах суети i марити про рай, як Пiко Мiрандоля . До синiх берегiв, мов золота гондоля, пливе замрiяна твоя журба… а ти… а ти волочиш тут кайдани Атта Троля . 1929 «Спустившися на саме дно копальнi…» Спустившися на саме дно копальнi, шахтар в печi, немов пiдземний гном, рубае вугiль чи руду кайлом, прорiзуе фершлаги, штреки дальнi. Не в сон химерний, не в тiла астральнi, — в огонь, в доменний, золотий Гольфштром камiнний перетворюеться лом — залiзу й крицi гiмни трiумфальнi. Поете, поринай у вир буття, у буднi, в хащi днiв, у твань життя, i ти здобудеш дивнi самороди. Шлiфуй, обточуй райдужний опал, вкладай всю душу в дорогi клейноди, для людства – це найвищий iдеал. 24. IX.1930, Сочi Victoria Regia[9 - Вiкторiя королiвська (лат.).] Три ночi ти, красуне величава, цвiтеш, розклавши на водi листи, великi i округлi, мов щити, а серед них хрещатий Лебiдь плава. Як гiрський снiг, спочатку ти бiлява, а потiм у зенiтi лiпоти, немов фламiнго, рожевiеш ти, нарештi, огневiеш, мов заграва. Це – дивна путь моiх метаморфоз серед метелиць, хуртовин i гроз, ясна, чудесна, райдужна трiада. Мiй перший квiт – то лiлiевий дзвiн, у другому – трояндних мрiй принада, в останнiм – пристрастi яркий рубiн. 1930 На могилi Руданського Майфетовi й Зерову Мов на Голгофу, йшли ми на могилу, закинуту в далекiй сторонi. Важке зiшестя й розшуки труднi серед бескеття, ялiвцю i пилу. Нарештi бачимо: плиту похилу, розколотий надгробок в гущинi, слова напiвзатертi, неяснi i написiв пустих силенну-силу. Занедбаний, осиротiлий прах! У чужинi, на диких цвинтарях оселю мае наш бездомний генiй. Прообраз його днiв – Лаокоон, а й смерть його в борнi непримиреннiй не заквiтчае лавром пантеон. 29-30.VIII.1930, Сочi «Прекраснiший за «Весну» Боттiчеллi…» Грановському Прекраснiший за «Весну» Боттiчеллi , зiв’яв ще на зорi твiй юний цвiт: холодний, сiрий, лицемiрний свiт для тебе був страшнiший вiд пустелi. Самотнiх мук порвалися орелi… Свiй передсмертний кинувши привiт, ти зупинив орлиний гордий лiт i в море скочив з Бронзовоi скелi. Усе поглинула довiчна тьма. У жаднiй монографii нема про тебе навiть споминки дрiбноi. Коли над морем стане Скорпiон , а з темряви подмуть сумнi гобоi, я згадую тебе, як скорбний сон. 7. IX.1930, Сочi На Хортицi Тут Сiч стояла, тут гули майдани, димилися козацькi куренi, змагались семеряги i жупани, лунали гордi i сумнi пiснi. А нинi все це вкрили баклажани, картопля, морква, огiрки ряснi, i лиш могили, древнi дiдугани, нагадують колишнi буйнi днi. Та глянь на пiвнiч: там крицевi зводи черкаються об небо. Мов титан, потужний мур розсiк днiпровськi води. А на горi здiймаються заводи. То степу дух новий, то Днiпрельстан, грiзний владар могутньоi природи. 1930 Чернiгiв Чернiгове, за смiлого Мстислава на Сiверi ти голосно гримiв, змагаючись iз мiстом Ярослава, та гомiн той заглух у млi вiкiв. Коли ж Руiна надiйшла кривава i Киiв у борнi, як вир, кипiв, ховався в затишку монастирiв ти, господарячи, – яка неслава! А нинi ти над тихою Десною зорiеш золотом князiвських бань, укрившись ярою садовиною. Тепер уже не станеш ти до бою, не потечеш до литвина на брань: тяжить Могила Чорна над тобою? 1930 Киiв Ти – перло в Володимировiм гронi, заправлене в смарагд, де кожна грань, мов Маргарита в сiвернiй Коронi, горить красою дивних осявань. Полинь угору в радiсному дзвонi, трусни шапками бароккових бань, прокиньсь, дивись, як пруть червонi конi, скакаючи через твою басань. Потлiли горностаевi кереi, i шабля, i бунчук, i булава. А ти… ти непорушний, як вереi . Схилився над пергаменом мiнеi , — ти не жива: ти – всiчена глава на золотiй тарелi Саломеi . 4. IX.1930 Подiл Спустилося Трикутника сузiр’я на води Днiпровi, на тьмяний брук, на синю сутiнь оболонських лук, — i занiмiло з подиву узгiр’я. На плесi пада ще вiтрильне пiр’я; луна перекривляе томний звук; а мiст в намистi з огняних опук горить, як свiтла мрiя надвечiр’я. Зачудувався Володимир-князь, уздрiвши з кручi променисту в’язь: «Якi чудеснi огнянi простори! А я… Пощо менi ця височiнь? Померк мiй хрест i потемнiли гори…» І, знявшись, вiн пiшов у далечiнь. 28. VIII. – 8.X.1930, Сочi Чудо Задушливе повiтря, камiнь, мури (все це позаду, мов кошмарний сон)… Крислатих кленiв юний батальйон вгорi вже стеле свiтлi шевелюри. Дуби бiжать з гори, мов буйнi тури… Обабiч сосни – цiлий храм колон (а в небi тiльки смужка – синiй льон, — i ледве мрiють золотi бордюри). І враз прорвалось смоляне шатро: який розгiн! Блищить, як змiй, Днiпро, на обрii – казкове Межигiр’я… Пiд ним димуе сиза оболонь… А над мостом пiднялося сузiр’я, — зайнявсь Подiл. Огонь, огонь, огонь… 6. IX.1930, Сочi Кам’янець Немов химера кам’яна, в погордi ти знявся вище вiд потужних скель, вигадливий i гожий, як рондель1, чудний, як карб на оттоманськiй чордi. Довкола Смотрич, наче кiнь на кордi2, а в центрi мiнарет, мов журавель, що нерухомо став серед осель, замрiявшись у голубому фйордi3. Яка застиглiсть i суворiсть форм! Яка довершенiсть пропорцiй, норм! Поема, вирiзьблена iз гранiту. Але заглянь у темнi очi веж: там жах середньовiччя, тьми i гнiту, i кров, i гвалт, i заграви пожеж. 30—31.VIII.1930, Сочi Мiсто майбутнього Пiвкола, прямокутники, квадрати; будинки iз бетону, крицi й скла; скрiзь радiомузика, автомати, i над усiм – звитяжний знак числа. Кругом сади. На iхнi пишнi шати спадае водограiв срiбна мла, а з неба, де горять яснi блавати , спливае золотиста мушмала . Тут мешкае одна сiм’я-громада, де слiв – в’язниця, люпанар i кат — не знають, i де кожен труд – вiдрада. Кинджала не кривавить помста й зрада: братерство тут – найвищий маестат , а можний розум – всеедина влада. 1930 Кошмар Вже рiдше цокотять мотори й конi, вщухае гомiн, шум мiський – i я поволi засипаю на балконi. Але насупроти, мов манiя, мигае мур увесь у свiтлих плямах, i тiнь на ньому в’еться, як змiя. Вiн безперестану в очу. Це замах на мiй чутливий i тривожний сон. Я – нiби в’язень в електричних рамах. Строкатий мур тремтить, як махаон … Важкi, солодкi пахощi ясмину до мене лащаться з усiх сторон. Вони струмують тихо, без упину, i я, гойдаючись на них, мов труп набальзамований, у безвiсть рину. Глухi удари чути – гуп i гуп — неначе слухаеш десь пiд водою далекий стугон велетенських ступ. Усiм еством я прагну супокою — не думаю, не мрiю, не дишу — хоч день минулий дражнить боротьбою. Та надаремно я втекти спiшу вiд болю, вiд образ, вiд гнiву й злоби — вони мене вигонять на сошу . Іду… так холодно… Хрустять суглоби в ногах, – не попадае зуб на зуб — зловiщi передвiсники хвороби. Довжезний темний шлях. Змокрiлий чуб показуе, що вiн пiшов угору. Так, так – вiн в’еться круг горба, мов шруб . Нiде анi душi. Лиш шепiт бору порушуе пiвнiчний супокiй. Знесилившись, я падаю вiд змору. Але крiзь сiть напiвзакритих вiй вбачаю, як до мене щось потворне, страшне повзе у темрявi нiчнiй. Я чую, як воно пiд себе горне i хмиз, i труск, i всякий вiтролом i лiзе впрост, як щось непереборне. Мене обняв смертельних жах. Кругом усе принишкло – лiс, чагар i трави, — схилившись перед чорним повзуном. Так звагом наближаються удави… Я скам’янiв вiд дива i страху, як скам’янiли сосон щiльнi лави. Дивлюся в нiч, похмуру i глуху, — i бачу тiльки балухи блискучi та волохату ворушку доху. Пiд нею м’язи рухаються гнучi, що посувають цей крицевий блиск униз, до самого пiднiжжя кручi. Тут я лежу. Вже близько василiск, почварна гадина, бридка й погана. Ось-ось розiтнеться гадючий писк. Але це чари чи якась омана, що непорушно я лежу отут, хоча до мене смерть iде неждана? І раптом лапи, мов тугий хомут, душивши, обхопили мою шию — на мене наваливсь потужний лут. Прокинувшись вiд болю, я аж вию, здригаюся пiд черевом слизьким, пручаюсь, нiгтями дорогу рию. Над нами пил густий встае, мов дим. Я не даюсь, напружую всi сили, змагаючись iз дивоглядом цим. От-от полопаються в мене жили i мозок вискочить iз голови, поки я скину тяж цiеi брили. Та в звiра кров дзюрчить iз-пiд брови, стiкаючи менi на скроню й чоло, i очi лупають, як у сови. Сопiння, стогiн, виляски навколо. Вже потвар сморiд з рота вирига i набiк хилить товстом’ясе воло. Я бачу, що моя прийшла черга, i пальцями впинаюся в горлянку — хребет зiгнувсь у звiра, мов дуга, — я дужче роздираю чорну ранку. Вже кров аж цебенить йому з ушей, а я душу, щоб знищить до останку… Нарештi збляк крицевий блиск очей, з грудей звалилася важка потвора, на пальцях в мене юшка, наче глей. Я звiв очима. Галява простора. За лiсом, наче скибка кавуна, ущербний мiсяць. Мла напiвпрозора. Ступити хочу… Раптом глибина мене хвата. Я падаю, зомлiлий, на труп скривавленого душмана. І з трупом я лечу кудись, безсилий. Навколо безпросвiтна тьма лежить, i душить сморiд, задхлий i прогнилий. Перехопило дух. Жахлива мить! Я мчуся у безодню, у геену, де небуття, де темний хаос спить. Я бачу вiчну темряву страшенну, i серед тишi чорноi небес пишучу руку великоогненну i трое слiв: мене, текел, фарес .[10 - Примiтка автора: «Закiнчити хворобою?»] 8—20.IX.1930, Сочi Переквiтуе квiтень Переквiтуе квiтень, Перешумить весна, І буде тихе лiто, Глибiнь ясна. В глибiнь загляне осiнь, Пожуриться сама, І пiд гудiння сосон, Впаде зима. Та дням нема спокою: На весну скресне снiг, — Дивись – стежки знайомi, Слiди од нiг. І знов цвiтуть черешнi, І зеленiе луг… Сьогоднiшне, вчорашне — Незмiнний круг. І я в цiм крузi з вами — Душа ще молода: Спадаю й пiдiймаюсь, Як днiпрова вода. 1930 Донбас Ввесь закутий в чорний дим (тiльки й видно пiрамiди глею), оповитий пилом вугляним, ти гориш в землi i над землею. Над тобою заграви горять, коли сиплють кокс у пащi домен, i, немов титанова печать, позначае червiнь кожен комин. Крiзь валець повзе огненний змiй, i киплять, киплять уключ мартени, iскри з цебер, мов зiрчастий рiй, розлiтаються пiд спiв сирени. Ти – добра пiдземного владар, що над ним тяжать вiкiв замети. В твоiх надрах риеться шахтар, ходить клiть, снуються вагонети. Бийся, не спиняйся нi на мить, о крицеве серце iндустрii! Хай лiхтар в копальнях мерехтить, хай цвiтуть залiзнокрилi мрii… 27. VIII.1930, Сочi «Виходь на путь сувору i тверезу…» Виходь на путь сувору i тверезу, не зупиняйсь, не оглядайсь назад. Вже роздягнув i дуба, i березу похмуристий, холодний листопад. На обрii лягли залiзнi смуги, пронизанi стовпами димарiв. Там не цвiтуть жовтавi рожi туги — там полум’ям цвiтуть i праця, й спiв. Ламай традицiй вiковiчну скелю, обтрушуй прах невольного життя. Хто випив келех чарiвного хмелю, тому назад немае вороття. 1930 Лист до Оксани Привiт тобi, мое ластовенятко, що, з рiдного полинувши гнiзда, десь пурхаеш над голубим Днiстром, над рипами, куди во врем’я оно водив i я тебе, мою маленьку, щоб глянути з високих берегiв на пагорки й на доли бессарабськi, укритi скрiзь лiсами кукурудзи та прегустим зеленим виноградом! Привiт твоiм сестричкам дорогим, що мiряють босенькими ногами вузькi стежки вiд хати до альтанки, де, певно, всi ви граетеся разом, до мурiв тих, що захищають сад вiд буйних вод, якi бiжать в долину з глибоких рип пiсля рясноi зливи, i до Днiстра, де ви щоднини двiчi полощетесь, немов тi каченята, забувшись геть про менторський наказ супутницi своеi тьотi Лелi! Привiт твоiй бабунi дорогiй, що любить нас i свiтить нам, як сонце. (Люби ж i ти ii, моя хороша, i ласкою, дитячим, нiжним словом плати за все те щире, добре, тепле, що виплива iз золотого серця бабусеньки). І дорогому дiдi, що повiда вам про «життя й науку», що молодий ще мае в грудях запал, не дивлячись на свiй похилий вiк, i в пiжмурки десь, певно, з вами грае, — й йому привiт! А тiтонькам твоiм, що схожi геть одна до однiеi, немовби двi краплиночки води, легенько хай згадаеться!.. (Легенько згадаеться… Так мiй дiдусь, небiжчик, бувало, все казав, як чарку пив на покутi у день якийсь святковий). І всiм, i всiм – привiт, поздоровлення! Тобi ж, мое ластовенятко любе, ще й поцiлунок в личко рожевеньке, присмагле, мов смачний iржiвський зарзал… Так, пишуть нам, що ти засмагла, доню, що виросло у тебе на голiвцi волоссячко, яскраве, золотисте, i що ти вся немов у сяйвi ходиш. Ми дякуем за те, що пишеш часто. Як радiсно уп’яте i вдесяте читать твоi листи, де ти виводиш своi… нi, нi, не кривульки – легеньке мереживо струнких дитячих лiтер, iз-за яких несмiло визирае i почуття, i перша думка – те, що зветься в нас душа… О щебетушко, як мило ти розповiдаеш нам про трусика, що пасся у горошку i що його за хвостика з-пiд муру, куди втекти вiн, зляканий, хотiв, ти витягла; про молоду троянду, що вкрилася пахучими квiтками; про те, як ти наiлася вишень та жовтоi малини й як тобi це запивать прийшося «iноземцем»; про чорного Розбоя, що вже став великий пес; про те, що дiдя мае покликати «найстройчика», щоб вiн полагодив скрипуче пiанiно; про Валiка, що дуже часто б’еться; про котеня, яке ти любиш «сильно», et cetera, et cetera… Несила переказать усi переживання, пов’язанi з чудесними листами, що пише iх маленька, нiжна ручка. Оксаночко, ну як же твiй щоденник, в якому ти повинна вiдбивати усе життя iржiвськоi сiмейки, як вiршики, обiцянi у травнi? Ще не дзвенять? Натхнення десь немае? Чом не спiва душа про сонце, квiти i про Днiстер, що води каламутнi аж з-пiд Карпат несе? Який вiн бистрий, запiнений – неначе кiнь у милi! Ну, а чому б не написать тобi про виноград, що спiе на городi, до сонечка простягуючи грона, мов пальчики дитячi на молитвi? Про ваш садок, як яблука i грушi вже налились солодким винним соком? Про вулики, де бджiлки золотi бринять, гудуть, пахучий мед на лапках приносячи з гречок молочно-бiлих? Багато тем – аби була охота писати! Це – найголовнiша рiч. Ну, а як е таке святе бажання, ти обмилуй одну цiкаву тему i в образах собi це уяви, щоби вона, немов жива, постала перед твоiм зiрким духовним оком. І коли ти живе це все уздриш, мiркуй, яким добiрним, влучним словом вiддати мисль чи образ, бо слова — мов камiнцi тi рiзнокольоровi, що iх колись любила ти збирать на берегах Гурзуфа, Ялти й Сочi: те гостре, те безбарвне, як вода, те лащиться, мов гожий панський цуцик, те жалиться, як нiби кропива, те запашне, неначе кримський персик, а те смердить, як розбовток в яечнi. Ну, годi вже менi пащекувати: наговорив гречаноi я вовни Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/s-a-galchenko/mihaylo-dray-hmara/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Оксана Ашер. Передмова до вид.: Драй-Хмара М. П. Лiтературно-наукова спадщина / Михайло Драй-Хмара; упорядкування С. А. Гальченка, А. В. Рiпенко, О. Ф. Томчука. – К.: «Наукова думка», 2002. – С. 30. 2 Звiт про подорож за кордон студента М. П. Драя (Червень 1913 р.). Див. вид.: Драй-Хмара М. Лiтературно-наукова спадщина. – Киiв: Наукова думка, 2002. – C. 471. 3 Драй-Хмара М. Твори. – Киiв: Наукова думка, 2015. – С. 480. 4 Драй-Хмара М. Твори. – Киiв: Наукова думка, 2015. – С. 514. 5 Там само. – С. 532. 6 Датуеться за змiстом документа. 7 Curriculum vitae – хронiка життя (лат.). 8 Нинi Чорнобаiвського району Черкаськоi обл. 9 Вiкторiя королiвська (лат.). 10 Примiтка автора: «Закiнчити хворобою?»