Максим Рильський

Максим Рильський Вiкторiя Леонтiiвна Колесник Володимир Євгенович Панченко Митцi на прицiлi До видання увiйшли матерiали, що висвiтлюють драматичну iсторiю цькування видатного поета, перекладача, громадського дiяча Максима Рильського (1895–1964). У 1920-тi роки його причетнiсть до угруповання «неокласикiв» викликала гострi напади офiцiйноi критики, що закiнчилося арештом Рильського у 1931-му. В жовтнi 1947 року вiн знову зазнав безжально-несправедливоi критики, вiдкритого полiтичного гонiння з боку лiтераторiв i партiйних дiячiв за «буржуазно-нацiоналiстичний ухил, вiдсутнiсть бiльшовицькоi iдейностi». Дух тих часiв живе у статтях, архiвних матерiалах, поетичних творах, спогадах, промовах, резолюцiях, що включенi до цього збiрника, як нагадування про жорстокi уроки тоталiтаризму ХХ столiття. Максим Рильський Автори-упорядники В. Є. Панченко, В. Л. Колесник Видавництво висловлюе подяку Киiвському лiтературно-меморiальному музеевi М. Рильського за науковi консультацii та наданi фондовi матерiали У виданнi збережено орфографiю, пунктуацiю та стилiстику текстiв Максима Рильського, статей i документiв Серiя «Митцi на прицiлi» заснована у 2018 роцi Автори-упорядники В. Є. Панченко, В. Л. Колесник Передмова В. Є. Панченка Художник-оформлювач Р. В. Варламов © В. Є. Панченко, В. Л. Колесник, упорядкування, 2019 © В. Є. Панченко, передмова, 2019 © Р. В. Варламов, художне оформлення, 2019 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2018 Поет у лещатах «народноi держави» © В. Є. Панченко, текст, 2018 1 Драматична iсторiя Максима Рильського е гiрким пiдтвердженням дiагностики Івана Франка, який ще в 1903 р. спрогнозував, що соцiал-демократична «народна держава», теоретично змодельована Марксом, Енгельсом i Лассалем, ставши реальнiстю, наляже «страшним тягарем на життя кождого поодинокого чоловiка». Вона вiдбере в нього свободу i намагатиметься контролювати все, навiть думки: «Власна воля i власна думка кождого чоловiка мусила би щезнути, занидiти, бо ану ж держава признае ii шкiдливою, непотрiбною. Виховання, маючи на метi виховувати не свобiдних людей, але лише пожиточних членiв держави, зробилось би мертвою духовою муштрою, казенною. Люди виростали б i жили би в такiй залежностi, пiд таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютнiших полiцiйних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою…»[1 - Франко І. Що таке поступ? // І. Франко. Зiбр. творiв: у 50 т. – Т. 5. – К., 1986. – С. 41.] Максимовi Рильському судилося жити в тiй «народнiй тюрмi» понад сорок рокiв. Дебютував вiн збiркою вiршiв «На бiлих островах» ще за часiв Петра Столипiна (1910), а пiшов у засвiти в липнi 1964-го, коли завершувалася короткочасна й суперечлива хрущовська «вiдлига». Чи були в його бiографii роки, коли можна було почуватися «свобiдним» чоловiком? Риторичне запитання. Столипiн реалiзував гасло «Россия для русских», а Сталiн руками своiх опричникiв робив усе, аби «кальоним железом» випекти будь-якi мрii про «украiнське вiдродження», яке оголошувалося не просто химерою, а контрреволюцiею… Виходить, що тiльки останнi вiсiм-десять рокiв життя Рильського були бiльш-менш спокiйними… Якщо шукати глибинних причин драми Максима Рильського i тисяч украiнських iнтелiгентiв, репресованих комунiстичним режимом, то можна дiйти висновку, що всi вони були приреченi ще… в 1848 р., коли Маркс i Енгельс у своему «Манiфестi Комунiстичноi партii» сформулювали iдею диктатури пролетарiату як унiверсального засобу виправлення iсторii i встановлення царства справедливостi. За задумом творцiв «Манiфесту», шлях до Утопii (соцiалiзму, комунiзму…) мало прокласти тотальне насилля. «А хто були б ii (утопiчноi «народноi держави». – В. П.) сторожi? Хто б держав би кермо тоi держави?» – допитувався через 55 рокiв пiсля появи «Манiфесту» Іван Франко. І вiдповiдав: «/…/ Тi люди мали би в своiх руках таку величезну власть над життям i долею мiлiонiв своiх товаришiв, якоi нiколи не мали найбiльшi деспоти. І стара бiда – нерiвнiсть, вигнана дверима, вернула би вiкном: не було би визиску робiтникiв через капiталiстiв, але була би всевладнiсть керманичiв – усе одно, чи родовитих, чи вибираних – над мiлiонами членiв народноi держави». У СРСР керманичем стала бiльшовицька партiя, яка «бажала захопити в своi руки державну власть» (Франко i це передбачив: партiя захоче пiдмiнити державу). А контролювати думку «пожиточних членiв держави» доручено було спецслужбi (ЧК, ДПУ, МВС, КДБ), iсторiя якоi починалася зi скромноi «75-i кiмнати» в Смольному, де господарював Володимир Бонч-Бруевич (до речi, дослiдник Сковороди). Через комунiстичне затьмарення у ХХ ст. пройшли рiзнi краiни, проте в iсторii радянських репресiй важливо не пропустити ту особливiсть, що диктатуру пролетарiату росiйськi бiльшовики взялися запроваджувати в краiнi з могутньою традицiею iмперськоi деспотii, власне – у «тюрмi народiв». І вони цю традицiю не тiльки не похитнули, а й примножили… У днi прощання iз Максимом Рильським про драму поета з вичерпною точнiстю написав Євген Маланюк: «Максим Рильський – в нашу страшну, цинiчно-пiдлу добу фактично був бранцем i закладником нацiональноi культури в лапах немилосердного ворога, який, кожноi хвилини! – мiг його не лише кинути до буцегарнi з забороною «писати й малювати», а й просто «злiквiдувати», змусивши перед тим перейти всi стадii морального душогубства: каяття, визнання «помилок», поганьблення друзiв працi й життя та, хоч i вимушеноi, але завжди жахливоi хули на власний Народ i власну Батькiвщину. /…/ І якщо в його творчостi траплялися «пiснi про Сталiна», оди до Іллiча, похвали для Маяковського й навiть одна посвята Молотову (!), то автор iх прекрасно знав, що то все – то така ж сама данина, як пиття кумису в ханськiм наметi ХІІІ ст. І знав також, що для нащадкiв то будуть лише лiтературнi прийоми, хоч i досить шибеничного стилю. Рильський залишився фiзично живий i, хоч полонений, чим далi, тим виразнiше намагався продовжувати ту чиннiсть, яку вже не могли виконувати замордованi ворогом Зеров i Филипович, Нарбут i Леонтович, Курбас i Кулiш. Без галасу i зайвих жестiв. Як той вояк, що до кiнця вiдстрiлюеться на останнiй заставi, хоч бачить, що залога вже перебита, а пiдмога жахливо запiзнюеться»[2 - Маланюк Є. Над могилою Максима Рильського // Є. Маланюк. Земна мадонна. – Братислава, 1991. – С. 327–328.]. 2 Але перед тим, як за Рильського взялися чекiсти, вiн зазнав атак з боку братiв-лiтераторiв[3 - На початках творчого шляху М. Рильський почув i чимало прихильних слiв про свою поезiю (див., наприклад, Зеров М. Максим Рильський. «Пiд осiннiми зорями» // Музагет. – 1919. – № 1–3; Филипович П. Лiрика Максима Рильського // Книгар. – 1919. – № 22; Зеров М. Лiтературний шлях Максима Рильського // М. Зеров. До джерел. – К., 1926). Зрештою, прихильнi оцiнки як оригiнальноi поетичноi творчостi М. Рильського, так i його перекладацькоi працi, не раз звучали й пiзнiше, аж до кiнця 1920-х рр. (див.: Родзевич С. Адам Мiцкевич. «Пан Тадеуш» // Життя й революцiя. – 1928. – № 4; Норд В. (Мисик В.) Де розходяться дороги // Плуг. – 1929. – № 2. Норд-Мисик, зокрема, вiтав поему М. Рильського «Сашко», вважаючи, що ii поява «вiщуе якийсь новий етап» у творчостi поета; цiкавi спостереження висловлено щодо перегукiв «Рильський – Фет», а також сковородинiвських мотивiв у збiрцi «Де сходяться дороги» – «викiнченiй i майстернiй книзi»).]. Особливо старався Якiв Савченко (1890–1937), маленький поет iз великими амбiцiями. Можливо, це саме його мав на увазi Микола Зеров, коли писав у листi до Павла Тичини (27 травня 1924 р.): «Ми ж з вами знаемо, чого вартий наш украiнський селючок, коли вiн починае кар’еру робити. Жаднiсть, заздрiсть, готовнiсть усiм пожертвувати – аби тiльки мати черевики з гострими носками i сидiти в кав’ярнi в ролi законодавця i арбiтра «elegatiarium». Всi вони однаковi, i тi, що УНР будували, i тi, що до УСРР зараз примазуються…»[4 - Лист М. Зерова до П. Тичини вiд 27 травня 1924 р. // М. Зеров. Украiнське письменство. – К., 2003. – С. 1040.] Ця вбивча характеристика стосувалася, зрештою, не тiльки Якова Савченка, а й численних савченкiв, лiтературноi шантрапи, яка поспiшала захопити команднi висоти, щоб звiдти обстрiлювати тих, хто своiм талантом заважав iм, претендентам на роль «законодавцiв i арбiтрiв». Сiрi боялися яскраво-кольорових, тому волiли пошвидше розправитися з ними (втiм, попри свою демонстративну «революцiйнiсть», Савченко також не вцiлiв пiд час репресiй 1937 р.). У вереснi 1923-го Якiв Савченко виступив у «Бiльшовику» з розгромною статтею «Украiнська неокласика» – здаеться, то була його перша гучна критична канонада по Зерову, Рильському й Филиповичу. Ущипнувши принагiдно письменникiв iз групи «Ланка», «котрi iдеологiчно загрузли в нацiональнiй романтицi» (Косинка – Осьмачка – Пiдмогильний), Савченко зосередив вогонь саме на «неокласиках». Вiн, «глашатай» революцiйного мистецтва, наступав i звинувачував: «На правому боцi – другi люде, другий патос i цiлi. З легенькоi руки М. Зерова «правобережцi» здобули назву, до речi, дуже «учену» – неокласикiв. Неокласики не течiя, не шукання, а зовсiм виразна школа. Репрезентована вона поки-що М. Рильським та Фiлiповичем – поетами. Гарольди iхнi – Зеров, Якубський, Петров. /…/…дiяльнiсть iх, не довга своею iсторiею, стала помiтним явищем в украiнськiй лiтературi. Неокласики виступили одностайно, цiлим фронтом (бiльше – прилюдними лекцiями й докладами), з чималим задором, з претензiями на домiнуючу й сiнтезуючу ролю в украiнськiй поезii останнього дня. Вони, мовляв, той пуп, де сходяться найбiльшi досягнення украiнського поетичного мистецтва – формальнi здобутки, культура слова, мелодiйна ритмiка i т. инш. (про iдеологiю хитренький хохол Зеров замовчуе, не вiдкривае «неокласичних» карт). Вони, – по iхнiй декламацii, – стоять на твердому грунтi сьогодняшньоi дiйсности (!) i побуту. /…/…надто вже ясно, з яких рiвчакiв тече неокласична «цiлюща» вода». /…/Авраам родi Ісаака, Ісаак родi Іакова, Іаков – 12 синiв, а цi 12 разом вилупили спочатку Зерова, потiм Якубського, а вже нарештi двох близнюкiв, М. Рильського й П. Фiлiповича»[5 - Савченко Я. Украiнська неокласика // Бiльшовик. – 1923. – 12 вересня.]. Утiм, Филиповича-поета Савченко вважав «дуже невиразним», тому взявся «проробляти» передусiм Максима Рильського, чия поетична збiрка «Синя далечiнь» побачила свiт нещодавно, в 1922 р. «Рильський – поет минулоi епохи, чужоi нам культури. З далекоi далечини долiтае до нас його замрiяний, розслаблений голос. – Починав своi фiлiппiки Я. Савченко. – Сьогоднiшнiй день, наша боротьба, героiчна колективна воля трудящих, iх патос – це все цiлком чуже для Рильського. Доба соцiяльноi революцii не попала в його свiдомiсть…»; «З манерою справжнього трубадура, озброений мандолiною чи лютнею (…), а також доброю шпагою, що ще «пам’ятае Єрусалим», Рильський задумано й шляхетно трубадурить…»; «Минулий свiт – йому рiдний (…) Псiхологiчно, а значить, i класово – феодалiзм його стiхiя…»; «Революцii Рильський не прийняв. (…) Вiн – гнилизна тоi класи й тоi культури, що революцiя змела в смiтники iсторii…» Максим Рильський тiльки-но повернувся до Киева. П’ять рокiв, вiд лiта 1918-го, вiн провiв у рiдних краях, на Житомирщинi. Деякий час працював у Сквирськiй продовольчiй управi, що ii очолював брат Іван, у садовому вiддiлi повiтового земства. У 1919 р. почав учителювати: спочатку в с. Вчорайше, потiм у Романiвцi, де в будинку Рильських вiдкрили семирiчку. Викладав украiнську мову, лiтературу й iсторiю. Неохочий до полiтики, вiн продовжував жити в своему свiтi – займаючись педагогiчною працею, занурюючись у книжки, переховуючись вiд численних мобiлiзацiй (одного разу довелося побувати в заручниках у якоiсь iз «армiй», що набiгали на Романiвку). Утiм, знав вiн i душевне сум’яття: це засвiдчував, зокрема, його «драматичний малюнок» «Бенкет», надрукований у журналi «Шлях» (1918, № 6–7). У центрi цього «малюнка» – Поет, у серцi якого «вiчно йде вiйна». Внутрiшньо роздвоений, вiн мучиться, намагаючись зробити вибiр мiж боротьбою i втечею вiд дiйсностi. Тих, хто обрав Битву, Поет славить i благословляе, проте сам перед випробуваннями капiтулюе i, зрештою, добровiльно йде з життя… Характерна колiзiя! Цiлком можливо, що «Бенкет» було написано невдовзi пiсля трагедii пiд Крутами, де загинули Максимовi ровесники… Романiвка принесла в поезiю молодого Рильського спокiйно-споглядальнi настроi. Вiн повернувся до «гамсунiвських» мотивiв своеi iдилii «На узлiссi» (1917). Лiричний герой тiеi написаноi октавами iдилii нагадував лейтенанта Глана з повiстi Кнута Гамсуна «Пан»: «милий самотник» iз «пiдлiсноi хатини», вiн утiшався тихими «бесiдами» з книжками, маленькими радощами життя, довколишньою гармонiею природи, мисливськими й рибальськими удачами, розмовами в тiсному гуртку приятелiв, згадками про любовнi «чари недопитих вин»… «Бурям i турботам» автор «Лiсовоi iдилii» охоче протиставляв «тиху пристань мислi i роботи»; «модним вибрикам i крикам» – «старосвiтськi теми», а естетовi Оскару Вайльду – украiнського «чумака, що варить кашу з салом!». Утiм, герой Рильського свiдомий того, що його самота рано чи пiзно скiнчиться, а серце покличе до громади. Його «заратустрiвський» iндивiдуалiзм не принциповий i не тотальний. У ньому бiльше молодоi жаги самоутвердження, анiж вiдстояноi життевоi фiлософii… Пiд знаком Гамсуна М. Рильський написав чимало вiршiв, що увiйшли до його збiрок «Пiд осiннiми зорями» (1918) i «Синя далечiнь» (1922). Перша з них навiть повторювала назву одного з творiв Гамсуна: Рильський не ховався зi своiми симпатiями. Значна частина «Синьоi далечiнi» – це романтичнi польоти уяви мрiйливого книжника, залюбленого в антику, в Байрона й Метерлiнка, Гайне i Пушкiна, Сергiя Аксакова й Вальтера Скотта… Уява легко переносила поета в Шампань, Венецiю, Севiлью, Верону… Його герой – уже знайомий за збiркою «Пiд осiннiми зорями» й iдилiею «На узлiссi» мандрiвник, якому добре в мисливськiй хатцi чи в куренi, де вiд випадкового гостя можна почути розповiдi про пригоди в екзотичних краях. Самiтник, вiн, проте, не видаеться аскетом чи анахоретом, оскiльки повсякчас оточений мiфологiчними й лiтературними героями. Ось вони, поруч: Зевс, Афродiта, Трiстан i Ізольда, Чайльд-Гарольд, Манфред, Кармен, Беатрiче, Джоконда, Глан… А ще: кiпрiди, сирени, кентаври, ероти, тритони, мули… Багатовiкова культурна реальнiсть так само була для Рильського джерелом поетичного натхнення, як i життя довкола. У нього безлiч «спiврозмовникiв» i «вiчних супутникiв». Книжний свiт для нього – не кабiнетна схоластика, а жива, багатоголоса й багатолика, витворена фантазiею, дiйснiсть. Взорування на класику, на античнi й середньовiчнi взiрцi для автора «Синьоi далечiнi» – то щось цiлком сокровенне, глибинно-iнтимне. У його поезii зазвучав гекзаметр, у ритмах якого забринiли навiть любовнi переживання («Нашу шлюбну постелю вквiтчали троянди пахучi…», «Грiм одгримiв, i солодкою млостю спокою…»). То, звичайно, була екзотика: любовна лiрика, написана в часи соцiалiстичноi революцii – гекзаметром! А ще ж М. Рильський охоче звертався до таких поетичних форм, як сонет i октава. І образна мова його також просякнута духом античностi: «Бiлоодежна Дездемона»; «богоданнi звуки», «ширококрилий дух», «срiбнолукий» юнак, «вогко-гарячi вуста»… З таких i подiбних iм мiкрообразiв поставала особлива атмосфера «Синьоi далечiнi». У нiй поедналися погiдна яснiсть славлення молодостi й кохання, поклонiння богам, мистецтво збирання винограду – i тривожний неспокiй утiкання бентежноi душi в якийсь iнший, вiльний вiд скверни, оповитий поезiею солодкий свiт… Збiрка «Синя далечiнь», отож, явила читачам 1922 р. поета уяви, володаря поетичноi держави, «столицею» якоi, можливо, був «спiвучий Лангедок». Хоча присутня тут i рiдна Романiвка, власне – романiвський свiт з усiею його предметнiстю й конкретнiстю, з поезiею рибальства, згадками про друзiв, вiдчуттям простого щастя присутностi в цьому земному свiтi… А Якову Савченку все це видалося пiдозрiлим. Рильський для украiнськоi лiтератури, написав вiн, «явище неприродне й чуже». Критик ставав прокурором: «Неокласiка в украiнському письменствi не тiльки реакцiя i протест проти полiтичних i соцiяльних форм, данних революцiею, вона в такiй же мiрi опозiцiя (i активна) проти революцiйних течiй в самому мистецтвi, ii завдання – затримати прискорений темп революцiйних процесiв в поезii, законсервувати ледарство, пасивнiсть, звиклi форми, образи, банальнi свiтогляди, застерегти в письменствi почесне мiсце для мiщанина, зручно улаштуватись на затишному «парнасi». Пiд кожним поглядом, роль неокласiки – негативна! Як культурний чинник неокласiка вносить розложення, елементи загнивання, безсилого скиглиння. Вiд неi вiе духом сморiду й смерти, бо вся вона не з живими, а з мертвими – проти живого…»[6 - Савченко Я. Украiнська неокласика // Бiльшовик. – 1923. – 16 вересня.] У лiтературну сферу, як бачимо, привносився дух запеклоi класовоi боротьби, нетерпимостi, нiгiлiзму в ставленнi до культурноi спадщини. Лiтературна дискусiя пiдмiнювалася полiтичним окриком самозваного «законодавця i арбiтра», який узяв на себе мiсiю речника «единоправильних» поглядiв… І звернiмо увагу на календар: 1923 рiк. Ще начебто далеко до 1937-го, а в повiтрi вже витае дух iнквiзицii. Бо до влади вже прийшла Утопiя! Та сама, яка, за словами фiлософа, неминуче потребуе насилля. Вона продукуе савченкiв, себто – волонтерiв-iнквiзиторiв. Так само, зрештою, як i савченки витворюють специфiчну атмосферу тиранii… Що залишалося Максимовi Рильському пiсля гарматних пострiлiв зi шпальт «Бiльшовика»? Вiн звернувся до редакцii газети з вiдкритим листом (надрукований 25 вересня 1923 р.), у якому пояснював: «…мое життя, моi погляди й звички до i пiд час революцii дуже далекi од тiеi назадницькоi iдеологii, яку бачить дехто в моiй лiрицi, моя дiяльнiсть (дуже скромна) на громадсько-освiтньому полi мае характер зовсiм не чужий даному менту. /…/ Щодо iдеологii «Синьоi далечiнi», то 1) назва i основний настрiй книжки – порив у синю далечiнь, у те море невiдомого (не тiльки минулого, а й майбутнього) – е зовсiм законний i зрозумiлий у поета-лiрика. /…/ 2) i Навсiкая, i Афродiта, i Фауст, i строга сонетна форма – все це, на мою думку, завоювання людини /…/. Смiшно було б думати, що нiби людська культура за тисячi лiт не дала нiчого такого, що могло б тепер людство взяти з собою на смiливий корабель, котрий пливе до будучини. 3) Старi мотиви – от що менi зосiбна iнкримiнуеться. Дiйсно, «тиша», «удки» i тому подiбний аксаковський причандал якось не гармонiюе нiби з «грохотом современности». Зауважу тiльки, що це мотиви не «феодальнi», а просто сiльсько-патрiархальнi. /…/ Не вiрю, щоб людина взагалi могла остiльки омашинити свiй дух, щоб остаточно вiдрiктись вiд любовi до природи. /…/ Коли вернемось до моiх речей, то справдi – дивно читати в 1922—23 рр. про «рибальство», «спокiй» i т. п. Це не значить, що я весь час революцii лише спокiйно ловив рибу, а тiльки вказуе на одну особливiсть моеi психологii: я можу одгукуватись лiричним вiршем тiльки на минуле, на те, що «одстоялось» у душi i може мати прозору форму, питому моiй манерi. Інакше писати не можу. В останнi часи в моiй лiрицi вiдносно мотивiв iде еволюцiя, i що вона дасть – побачить читач. В кожнiм разi сучаснiсть заговорила»[7 - Рильський М. Лист до редакцii газети «Бiльшовик» // М. Рильський. Зiбр. творiв: у 20 т. – Т. 13. – К., 1986. – С. 12–14.]. Завершуючи листа, М. Рильський згадав навiть «т. Троцького», який пояснював «пролетарським письменникам», що «нiхто не вимагае од поетiв неодмiнно оспiвування фабричноi труби чи повстання проти капiталу i що сама iнтимна лiрика мае право на iснування» (стаття Л. Троцького «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво» – в перекладi Гео Шкурупiя! – з’явилася на сторiнках «Бiльшовика» одразу пiсля розгромноi публiкацii Я. Савченка, – мовби «на пiдмогу» Рильському). Вiдповiдь Максима Рильського прозвучала цiлком гiдно: вiн нiчого не зрiкався, не розкаювався; повторив укотре, що тисячолiтня «людська культура» аж нiяк не заважае «смiливому кораблю» плисти «до будучини»; пояснив, що любов до природи знайома не тiльки «феодалам», а й простому селяниновi; зiзнався, що його муза озиваеться передусiм на те, що «одстоялось» у душi, а не на «грохот современности»… Хоча, хай там як, – а сучаснiсть таки «заговорила» i в його словi… Сучаснiсть заговорила в збiрцi М. Рильського «Крiзь бурю i снiг» (1925). Для поета починався час повернення з уявного екзотичного Лангедока в цiлком реальну Романiвку. Самiтництво й ескапiзм змiнювалися вiдчуттям активнiшоi, нiж досi, присутностi в суспiльному життi… 3 Але критика вульгарно-соцiологiчного кшталту все ж зробила свою справу: в серединi 1920-х «неокласикiв» (а отже й М. Рильського) почали шельмувати й у партiйних документах. Партiя не тiльки не знiмала з порядку денного гасло класовоi боротьби, а навiть постiйно нагадувала про його актуальнiсть. «Як не припиняеться у нас класова боротьба взагалi, так само вона не припиняеться i на лiтературному фронтi», – зазначалося у резолюцii ЦК РКП(б) вiд 18 червня 1925 року[8 - Культурне будiвництво в Украiнськiй РСР. – Т. 1. – К., 1959. – С. 92.]. В умовах «пролетарськоi диктатури» лiтературi вiдводилася, по сутi, iдеологiчна, агiтпропiвська роль. Партiя, надавши сама собi право «керувати лiтературою», прагнула «структурувати» лiтературне середовище за соцiально-класовим критерiем: ось письменники пролетарськi (iм «бронювалося» право на гегемонiю!), ось селянськi, ось «попутники»… Обов’язок «виховувати» письменникiв покладався на «марксистську (комунiстичну) критику»… Киiвськi «неокласики» з iхнiм стiйким iнтересом до культурноi традицii античноi та пiзнiших епох за таких обставин швидко потрапили пiд пiдозру. Про це свiдчила, зокрема, резолюцiя пленуму ЦК КП(б)У «Про пiдсумки украiнiзацii» (2–6 червня 1926 р). 10-й пункт цiеi резолюцii стосувався саме М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича: «Тепер серед украiнських лiтературних угруповань типу неокласикiв та в колах вищоi iнтелiгенцii ми помiчаемо iдеологiчну роботу, розраховану саме на задоволення потреб ростущоi украiнськоi буржуазii. Характерним для цих кiл е прагнення спрямувати економiку (! – В. П.) Украiни шляхом капiталiстичного розвитку, тримати курс на зв’язок з буржуазною (! – В. П.) Європою, протиставляти iнтереси Украiни iнтересам iнших радянських республiк»[9 - Культурне будiвництво в Украiнськiй РСР. – С. 16.]. Нищiвний присуд! Далi в документi згадано й гасло М. Хвильового «Геть вiд Москви!» та його ж заклик орiентуватися на Європу; «вiдродження нацii» оголошено «буржуазною реставрацiею»; взорування на Європу (звiсно ж, «капiталiстичну») – намаганням «украiнськоi дрiбноi буржуазii… вiдмежуватися вiд цитаделi мiжнародноi революцii – столицi СРСР – Москви»… Ось так: виявляеться, за всiею цiею гучною риторикою ховався банальний страх бiльшовицькоi Росii втратити Украiну! «Неокласикiв», отже, прив’язали до пiдступноi «украiнськоi дрiбноi буржуазii» (iнерцiя такоi, украй вульгарноi, оцiнки творчостi невеликого гуртка киiвських лiтераторiв даватиметься взнаки аж до кiнця 1980-х!). 25 серпня 1926 р. Полiтбюро ЦК КП(б)У в постановi «Про стан преси на Украiнi» суворо нагадувало редакцii журналу «Червоний шлях»: «прихильний курс /…/ на стару формацiю «европеiзованоi» (суто-буржуазноi) украiнськоi iнтелiгенцii (неокласики тощо)» – рiч неприпустима. Такий самий закид зроблено й редакцii журналу «Ваплiте»[10 - Там само. – С. 29—330.]… Про вплив «антипролетарських течiй» на «неокласикiв» нагадувала й постанова Полiтбюро ЦК КП(б)У «Полiтика партii в справi украiнськоi художньоi лiтератури» (15 травня 1927 р.). Марксистськiй критицi рекомендувалося, не втрачаючи пильнiсть, «товариськи (! – В. П.) допомагати окремим письменникам та лiтературним групам, що виявили помилки та збочення з певного пролетарського шляху i стали перед загрозою нацiоналiстичного полону»[11 - Культурне будiвництво в Украiнськiй РСР. – С. 54.]… Чи ж дивно, що «допомагати» заблуканим узялися не тiльки «марксистськi критики», а й дехто з поетiв, як, наприклад, Володимир Сосюра, автор суворого вiрша «Неокласикам» (червень 1926 р.)? Чужi для вас гудки, комсольцi, пiонери, й не в силi ви пiти життю наперекiр… Застиг ваш мертвий зiр у мармурi Венери, вам сниться мертвий Рим – залiзний той вампiр. Що ж, марте про Париж i Грецiю вивчайте, Дивiться на життя крiзь килим i трюмо Та рибочку ловiть… Але назавжди знайте, що потягти назад себе ми не дамо! «Рибочку ловiть» – то вже було адресовано персонально Максимовi Тадейовичу Рильському! 4 Цiкаво, що своерiдний ескапiзм Максима Рильського зазнав критики одразу з двох бокiв: i зсередини (Киiв, Харкiв), i з табору украiнськоi емiграцii (Прага). Характерною в цьому сенсi е майже одночасна поява поетичного «Посланiя» Євгена Маланюка («Лiтературно-науковий вiстник», 1926, грудень) i статтi Валер’яна Пiдмогильного «Без стерна» («Життя й революцiя», 1927, № 1). До поезii Рильського Маланюк мав сентимент здавна. Ще в таборi для iнтернованих украiнських воякiв (Польща) вiн писав в однiй iз статей, що «Рильський – поет европейського масштабу»[12 - Маланюк Є. Про динамiзм: (з приводу статтi Д-ра Донцова «Про молодих») // Веселка (Калiш). – 1923. – Ч. 1—12. – С. 7.]. А кiлькома мiсяцями ранiше, в сiчнi 1923 р., iз-пiд пера Євгена Маланюка з’явився захоплений вiрш, присвячений авторовi збiрки «Синя далечiнь»: Ще молитесь, далекий брате, Серед Звенигородських пiль. Ще не стомились карбувати В коштовних ямбах вiчний бiль. Краси веселий кондотьере, Несете хрест свiй та, ген-ген, Серед похмуро-рiдних прерiй; Ви – еллiн, схимник i Гоген! Навколо хащi й печенiги, А в кельi – тишi нiжний спiв, Реторти, циркуль, колби, книги І Ви алхiмiк мудрих слiв. Але минуло кiлька рокiв – i Маланюк змiнив свое ставлення до «схимника i Гогена» та його життя в «кельi»: у «Посланii» зазвучав осуд поетового «схимництва»! «Посланiе» було реплiкою в дискусii на тему «Украiна чи Малоросiя?», тон у якiй задавав Микола Хвильовий. Маланюковi рефлексii над поезiею Рильського потрапили в широкий контекст його геополiтичних вiзiй про Європу й Украiну, про «Християнський Ренесанс» i про причини нацiональноi поразки. Створюючи ефект контрапункту, Маланюк «зiштовхнув» двi цитати, вiдшуканi ним у «Синiй далечiнi» («А я б хотiв у тишi над вудками / Свое життя непроданим донести») – i в збiрцi 1926 р. «Тринадцята весна» («Одбирае людина в людини Життя… / Так i треба, так треба, краiно, / Украiно моя!»). Цi рядки Рильського стали двома епiграфами на початку «Посланiя». Маланюк вважав, що в них вiдбилися двi рiзнi життевi фiлософii: у першому випадку – мрii про втечу вiд дiйсностi й пошук насолод, у другому – сувора воiнська мужнiсть людини, котра переймаеться долею Украiни. Мовляв, «правдивий син Сковороди», який мрiяв про вудки, тишу й «непродане життя» у згодi з чистою, як кришталь, совiстю, тепер-таки «збагнув криваву мудрiсть свiта, / солону iстину буття». Адже на те була причина: яросний вiтер iсторii, який розтрощив «келii» i порвав не тiльки вудки, а й книги… Докiр за рибальськi втiхи пiд час тяжких нацiональних випробувань продиктовано почуттям болю за поета, каже автор «Посланiя». «Еллада скитськая в кровi»; «власний Рим» так i не вiдбувся, – тож хiба годиться, затамувавши жах, ховатися у лозняках?! До Рильського Маланюк повернеться i в епiлозi до «Посланiя» – тепер уже в контекстi своiх пророкувань щодо «Християнського Ренесансу», а також iнвектив, суттю яких е болiсна нацiональна самокритика («Прогаяли великi днi / Скалiченi й маленькi люди…»). Ведучи мовчазну розмову з Рильським, вiн i собi дорiкнув: Чи ж не трагiчно, що коли Вiтри iсторii гули Над скитським степовим простором, Ми не гукали «диким хором», Бо нас тодi так вабив Блок… Колишня зосередженiсть на «естетських» утiхах для Євгена Маланюка 1926 р. – грiх: вiн став прихильником войовничо-будiвничоi поезii. Тож i його ставлення до поезii i самоi постатi Максима Рильського двоiсте: почасти осудливе, почасти виправдальне: «Це не Ви / Труiли ту слiпу i хвору / Потвору припонтiйських пiль. / Ви – лиш рефлекс вiдвiчних хвиль, / Ви – лиш iнерцiя Еллади, / Еллади скитськоi…» Маланюкiв гнiв адресований передусiм тiй-таки «потворi припонтiйських пiль», себто покiрнiй, слабосилiй Малоросii, яка й дiтей своiх поколiння за поколiнням зрощувала занадто «мрiйливими», слухняними, байдужими до власноi долi: «Ви син самоi серцевини / Слабоi нацii, якiй / Понад майбутне Украiни / Дорожче теплий супокiй – / Їй барва кровi серце крае…» Чи знав Максим Рильський про адресоване йому (i не тiльки йому) «Посланiе»? Судячи з матерiалiв його слiдчоi справи 1931 р., – знав. Проте Маланюковi вiн тодi не вiдповiв… Валер’ян Пiдмогильний у статтi «Без стерна» також дорiкав Рильському за втечу вiд дiйсностi в краiну мрiй; за «специфiчну побожнiсть» у ставленнi до рибальства; за «комплекс дикунства» (себто – за поетизацiю самiтницького «первiсного життя» серед незачепленоi цивiлiзацiею природи)… Чимало полемiчних суджень висловив вiн щодо поетичного трактування Рильським природи, кохання i мистецтва, часом навiть iронiзуючи над польотами уяви автора «Синьоi далечiнi» (характерними в цьому сенсi е мiркування критика про комплекс «далекоi царiвни», «неземне» мистецтво, екзотику незвiданих краiв у перших збiрках Рильського). Пiдмогильний вважав, що «мрiйний човен поета» вiдносить його далеко в бiк вiд «грiшноi» дiйсностi; що М. Рильський – «повний внутрiшнiх противенств Дон Кiхот дитячих мрiй», тож завершував вiн свою статтю рiшучим закликом: «Будь цiльний, поете! Через якi хочеш моря веди свiй корабель, але ти веди, а не воля бур». Пiдмогильний, як бачимо, докоряе Рильському за те, що його романтичний «корабель» пливе мовби «без стерна», наослiп (звiдси – по-максималiстськи суворий фiнал статтi: «М. Рильському нема чого очей в’язати – i так вiн слiпий»). І все ж, попри полемiчнi перехльости, статтю В. Пiдмогильного не варто ставити в один ряд зi схожими на публiчнi доноси памфлетами Я. Савченка. Це все-таки фахова полемiка, хай i загострена мiжгруповою лiтературною боротьбою: у 1926 р. Пiдмогильний разом iз Плужником, Антоненком-Давидовичем, Косинкою, Марiею Галич, Осьмачкою, входив до групи «Ланка», яка оформилася пiсля розриву цих письменникiв зi старшими вiд них «неокласиками» (певний час i тi, й тi збиралися пiд «дахом» Аспису – Асоцiацii письменникiв). Складнiше було з розгорнутою рецензiею Бориса Якубського на поетичну збiрку М. Рильського «Де сходяться дороги» («Не в ритм з добою», «Лiтературна газета», 1929, № 7). Лiтературознавець, дуже близький до «неокласикiв», зокрема – Миколи Зерова, Якубський несподiвано оголосив нову збiрку поета «явищем реакцiйного романтизму»! Тут уже йшлося, по сутi, про речi iдеологiчнi: «поривання всiх зв’язкiв з дiйснiстю, симпатiя до всього старого, ота сама «свiтова скорбота», що шукае самотности, сповненоi розчаруванням…» Якубський демонстрував, що сам вiн уже iдеологiчно «перелаштувався» на новий лад… Рильський вiдреагував на рецензiю вчорашнього «майже неокласика» iронiчним вiршем, що поширювався у лiтературних колах у списках. Були в ньому й саркастичнi строфи: Як корячат i ковалят (себто – прибiчникiв одiозних критикiв В. Коряка i Б. Коваленка. – В. П.) Побачивши перед собою, Додолу пада лiтерат, — Це означае в ритм з добою. А як пiд лайку, свист i зик З несхиленою головою Поет прожити хоче вiк, — Ну, певна рiч: не в ритм з добою. …………………… Нехай живе учений муж, Що кличе уперед до бою! Нехай накульгуе чимдуж За Коряком i за добою! А ми – ми славимо буйне Життя з блакиттю i грозою, І як доба нас дожене, — То й ми пiдемо в ритм з добою. Заключнi рядки вiрша свiдчили: Максим Рильський зовсiм не вважав, що його поетичний корабель пливе «без стерна». Вiн навiть зухвало дражнив своiх опонентiв – мовляв, нехай доба наздоганяе нас, тодi й будемо йти з нею в одному ритмi. Календар показував ще тiльки початок 1929 року. Дискусii, гумор тодi ще були можливi. 5 А восени 1929-го почалася iсторiя зi «Спiлкою визволення Украiни» (себто – сфабрикованою радянською спецслужбою справою, стратегiчною метою якоi був розгром украiнськоi iнтелiгенцii). Репресii наздогнали Максима Рильського рiвно через рiк пiсля того, як у Харковi вiдбувся показовий процес над обвинуваченими у справi «СВУ». 19 березня 1931 р. (у день народження поета!) чекiсти виписали ордер на його арешт, i Рильський опинився у Лук’янiвськiй тюрмi. Звинувачували його в причетностi до таемноi украiнськоi контрреволюцiйноi органiзацii, у якiй вiн начебто був одним iз керiвникiв «вiйськового вiддiлу». Протоколiв допиту пiдозрюваного в архiвi КДБ, де зберiгалася справа № 272, не виявлено; натомiсть, до нас дiйшли лише «Автобiографiя» М. Рильського, написана ним 23 березня 1931 р., а також низка свiдчень («Моi знайомi», «Додатковi свiдчення Максима Тадеевича Рильського» вiд 30 березня, 1, 4, 8, 9, 17 i 28 квiтня)[13 - Документи зi справи 272 уперше опублiкованi Нiлою Пiдпалою та Богданом Рильським у журналi «Киiв», 1991, № 2 (передрук – у кн. «З трудiв i днiв Максима Рильського». – К., 2009; за цим виданням я iх далi й цитую). «Протоколiв допитiв у справi немае», – стверджував син поета Богдан Рильський (див.: Рильський Б. Мандрiвка в молодiсть батька. – К., Молодь, 1995. – С. 1).]. До Лук’янiвки поета повели пiд конвоем iз вулицi Бульйонськоi (нинi – Казимира Малевича): там, у будинку № 14 вiн мешкав iз дружиною Катериною Миколаiвною, 11-рiчним пасинком Георгiем та 4-мiсячним сином Богданом. На допити возили на Інститутську, в примiщення ДПУ. Максим Тадейович добре пам’ятав цей будинок: ранiше тут розмiщувалася музична школа, в якiй викладав Микола Вiталiйович Лисенко (в домiвцi композитора Рильський мешкав у своi гiмназiйнi часи). В автобiографii, написанiй пiд наглядом слiдчих, Рильський намагався розставити акценти так, щоб вiдгородити себе вiд пiдозр. «В нашiм домi, в нашiй сiм’i завжди панував революцiйний дух», – писав вiн, i це було правдою, тiльки ж… Серед революцiонерiв, якi переховувалися у Рильських, був i Володимир Винниченко, «старий вовк украiнськоi контрреволюцii», якого з’iзд Рад у Харковi ще в 1920-му оголосив «поза законом». Своею людиною у романiвськiй домiвцi Тадея Розеславовича й Меланii Федорiвни Рильських був Левко Юркевич, той самий, який ще в 1913 р. рiзко полемiзував зi Сталiним i Ленiним щодо нацiонального питання… Рильський згадуе, як ще 10-рiчним хлопчиком (себто, в 1905-му) разом iз приятелем, проходячи повз «волостное правление», спiвав «Марсельезу» й «Дубинушку», – i нарiкае, що в киiвськiй гiмназii бракувало «вiдповiдного революцiйного середовища». А водночас шпетить себе за те, що «провадив досить легковажне життя, цiкавився бiльше полюванням, гулянками тощо» (вiн i далi не раз згадуватиме про «чарку», постiйно педалюючи тему своеi легковажностi). Вiдхрещуеться вiд «буржуазноi» газети «Рада», в якiй вiн начебто «не друкувався», вмiщуючи «своi речi в iнших тодiшнiх журналах» (серед «iнших журналiв» були й «Украiнська хата», i редагований Микитою Шаповалом «Шлях», що перебрав естафету вiд «Украiнськоi хати»!). Намагаеться дистанцiюватися вiд унiверситетськоi «украiнськоi громади» («був усього, здаеться, на одних тiльки зборах»), а також вiд петлюрiвцiв, гетьманцiв i денiкiнцiв. Наголошуе на своiх добрих стосунках з «еврейською люднiстю» (чи не тому, що серед бiльшовикiв загалом, а серед чекiстiв – зокрема, було чимало представникiв цiеi людностi?!). Охоче фiксуе 1923 рiк як «рiк зламу» в своему «внутрiшньому життi»: звiдтодi його свiтогляд еволюцiонував «вiд пасивно-споглядального до активно-сучасного»… Згадуе й гурток «неокласикiв»: «Щодо так званого «неокласичного угруповання», то органiзацii такоi нiколи не було, а було кiлька поетiв (та й есть вони), що напiвжартома так себе назвали»… Зрештою, зiзнаеться, що «титул «неокласика»» для нього «гидкий»… Одне слово, автобiографiя написана так, щоб наперед зняти з себе усякi пiдозри. Проте вже наступний документ зi слiдчоi справи № 272, датований 30 березня 1931 р., показуе, що з Рильським добряче «попрацювали» слiдчi: «додатковi свiдчення», написанi всього через тиждень, суттево вiдрiзняються вiд змiсту й тону «Автобiографii». Фактично, це самообмова поета. Тепер вiн уже обвинувачуе себе! Картае за роздвоенiсть («тяжку борню двох половин свого «Я»), за зв’язки «з деким iз носiiв так званоi «украiнськоi iдеi»». Слiдчих, вочевидь, найбiльше цiкавили контакти Рильського з Андрiем Нiковським, одним iз фiгурантiв у справi «СВУ». І Максим Рильський починае грати в запропоновану йому гру: вiн визнае, що «пiдпав пiд його (Нiковського. – В. П.) iдейний вплив», «став знаряддям верхiвки СВУ»… Перелiк «грiхiв» наводити немае сенсу: пiдслiдний називав iх явно з чужого голосу… У свiдченнях М. Рильського згадуеться чимало iмен письменникiв, музикантiв, видавцiв, тож закономiрно виникае запитання, чи не зашкодило це тим, кого називав поет? Вiдповiсти на нього, не знаючи геть усiх нюансiв багатьох слiдчих справ, непросто. Про бiльшiсть своiх знайомих Рильський висловлювався цiлком нейтрально; осуд стосувався хiба що тих, хто вже був засуджений у справi «СВУ» (А. Нiковський, С. Єфремов, В. Ганцов, В. Дурдукiвський…). Причому, не йшлося про якийсь фактаж, «компромат»: усе обмежувалося загальними словами. Ось, для прикладу, що писав М. Рильський про педагога й лiтератора Л. Пахаревського: «взагалi завжди Пахаревський здавався менi не тiльки цiлком лояльним до радянськоi влади, а навiть бiльше – завзятим прибiчником нового життя»; трохи згодом ця характеристика коригувалася: «хоч вiн i додержувався завжди революцiйноi фразеологii, але в ньому можна було вiдчути отой самий повiв iдеi «украiнського вiдродження», якому я часом улягав…» «Повiв iдеi «украiнського вiдродження»» – так квалiфiкувався «грiх» Пахаревського, до якого сам Рильський одразу й приеднався! Це характерний штрих: головний «обвинувачений» у свiдченнях Максима Рильського – сам Максим Рильський. Намагаючись розiбратися в усьому, що сталося i що вiдбуваеться тепер, вiн ревiзував свое життя i своi вчинки, щоб, зрештою, зiзнатися: «гостро засуджую свiй дотеперiшнiй шлях»… Але якщо «засуджую», то за що?! А ось за що: «Я винен не так у тому, що робив, як у тому чого не робив (! – В. П.), хоч i повинен був робити». Це називалося «злочинна пасивнiсть». Дивовижна рiч: у «народнiй державi», виявляеться, можна було добряче отримати на горiхи не за СКОЄНЕ, а за НЕСКОЄНЕ! Ну чим не iлюстрацiя до Орвелла? Слiдчi ДПУ, як вiдомо, були майстрами психологiчного ламання своiх «клiентiв». Про це iхне диявольське «мистецтво» Максим Тадейович через багато рокiв розповiдав синовi Богдану: «Батько пояснював, що тривале перебування в тюрмi, одноманiтнi, вiд допиту до допиту повторюванi запитання, безглуздi звинувачення слiдчого, усвiдомлення власноi безпорадностi i цiлковитоi незахищеностi – все це психологiчно ламало не тiльки слабодухих. Вривався терпець, людина була вже не в силах перебувати у невiдомостi щодо своеi подальшоi долi i йшла на самообмову, аби тiльки щось змiнилось, хай i на гiрше, хай буде табiр з реальним строком, тiльки б припинилось це животiння…»[14 - Рильський Б. Мандрiвка в молодiсть батька. – К.: Молодь, 1995. – С. 7.] Протримавши Максима Рильського рiвно пiвроку в Лук’янiвцi, його, зрештою, випустили на волю (19 вересня 1931 р.). Богдан Рильський згадував, що коли наступного дня «батьки поiхали до мiста й гуляли бульваром Шевченка, батько знепритомнiв. Мама потiм казала, що це трапилося вiд свiжого повiтря…» Серед тих, хто пiдтримав поета у важкi для нього днi, був Остап Вишня. Невдовзi Рильський, аби прийти до тями пiсля пережитого, поiхав до щойно вiдкритого будинку творчостi в селi Лука над Сулою, а потiм – у мiстечко Остер на Деснi. Очевидно, там написалася й частина вiршiв, що увiйшли до збiрки М. Рильського «Знак терезiв» (1932). Збiрка ця мала засвiдчити цiлковиту «радянiзацiю» Рильського. Побачила вона свiт у видавництвi «Рух» «до ХV роковин Жовтневоi революцii». Коментатори пояснювали, що «Знак терезiв» – це «творчий вiдгук» поета на постанову ЦК ВКП(б) вiд 23 квiтня 1932 р. «Про перебудову лiтературно-художнiх органiзацiй». Сам автор iз цим погоджувався: «Це вiн, той квiтень торiшнiй, помiг менi восени здати збiрку «Знак терезiв», таку далеку вiд збiрок попереднiх – i «по-хорошому», здаеться менi, далеких…»[15 - Див.: Лiтературна газета. – 1933. – 27 квiтня.] Вiдкривалася нова книжка М. Рильського вiршем «Декларацiя обов’язкiв поета й громадянина». Укладаючи в 1960 р. свiй десятитомник, поет вiдмовився вiд деяких строф «Декларацii…». В однiй iз них вiн згадував Є. Маланюка (пiд час слiдства 1931 р. Рильського звинувачували в тому, що вiн не дав рiзкоi вiдповiдi авторовi «Посланiя»): Право – це слово дрiбне! От обов’язок – слово! Хай тут легенько iкнеться Пановi Маланюковi! Вiн iз хрестом та з мечем (Бутафорська тандита!) — Серп i молот несемо Ми у свiт! Вiдмовився М. Рильський i вiд цiеi строфи: Рекрутом завжди будь Стати готовим до бою. Та не за Польщу чи Жмудь Маеш пiднести зброю. Сину краiн, Украiн! Наша отчизна – праця! Нацiя – тiльки трамплiн До еднання всiх нацiй. Все-таки, дух 1960 р. (кульмiнацiя хрущовськоi «вiдлиги»!) iстотно вiдрiзнявся вiд гнiтючоi атмосфери року 1932-го, коли поети мали почуватися «рекрутами» й людьми без нацiональноi прикмети, а критики вiтали iхню «радянiзацiю» (характерною була назва однiеi з рецензiй 1933 р., авторка якоi (Л. Ю., себто Єлизавета Старинкевич. – В. П.) не приховувала своеi радостi вiд того, що Рильський пiсля перебування у Лук’янiвцi узявся за публiцистично-плакатне декларування своеi полiтичноi заангажованостi соцiалiстичною вiрою: «Юнiсть пiсля старостi. Про нову книжку М. Рильського «Знак терезiв», – так називався вiдгук Старинкевич, умiщений у «Лiтературнiй газетi» (1933, 30 квiтня, – кульмiнацiя Голодомору!). Пiсля збiрки «Знак терезiв» М. Рильський видав поему «Марина» (1933), збiрки «Киiв» (1935), «Лiто» (1936), «Украiна» (1938), «Збiр винограду» (1940). То був для нього час, коли промовляти доводилося «чужим» голосом, постiйно прислухаючись до офiцiйних, партiйних «камертонiв». Хоча без догматичноi критики не обiйшлося i цього разу (див., наприклад, статтю Самiйла Щупака «Про одну iсторичну поему («Марина») в «Лiтературнiй газетi» вiд 24 травня 1935 р.). Нова смертельна загроза для Максима Рильського виникла у 1935-му, пiсля арешту Миколи Зерова. Протоколи дописiв i заяви Зерова свiдчать, що слiдчих найбiльше цiкавив епiзод, який стосувався одного з останнiх днiв 1934 р. (приблизно 26 грудня). Микола Костьович тодi зайшов додому до Максима Тадейовича, аби перемовитися щодо списку творiв Валерiя Брюсова, що iх вони мали включити до збiрки перекладiв росiйського поета. Крiм Рильського, Зеров застав у нього вдома молодого поета Сергiя Жигалка. «Розмова вiдбувалася мiж мною i Рильським, – писав М. Зеров у своiй заявi слiдчому Лiтману, датованiй 8 травня 1935 р. – Рильський зауважив, що поети логiчного ладу, як Брюсов, менше близькi йому i менше йому промовляють, нiж поети з безпосереднiм лiричним обдаруванням – це й стало приводом перейти до цитування рiзних поетiв, головним чином росiйських, починаючи з Фета. З украiнських авторiв читалися окремi речi Шевченка, Кулiша (1), Щоголева (1). Окремi мiсця Рильський коментував, звертаючись до Жигалка, дуже коротко, iнодi просто вказавши на той чи iнший образ або технiчний прийом. Потiм Жигалко пiшов; перед тим я кiлькома словами обмiнявся з ним про м. Бориспiль, його батькiвщину. Увiйшла дружина Рильського i за щось йому дорiкнула. Потiм пiшов я, домовившись скласти список вiршiв Брюсова наступного дня» (письмова заява М. Зерова слiдчому вiд 8 травня 1935 р.)[16 - Галузевий державний архiв СБУ. – Ф. 6. Спр. 48570-фп.]. Найбiльше пiдозр у слiдчого Лiтмана викликав вiрш Пантелеймона Кулiша «До кобзи», продекламований – серед iнших – у помешканнi Рильського: Лiтман уперто повторював, що зустрiч поетiв насправдi була «траурным совещанием», на якому вони словами Кулiша про «мертвих братiв» поминали розстрiляних нещодавно лiтераторiв Григорiя Косинку, Дмитра Фалькiвського й Олексу Влизька (невдовзi пiсля вбивства С. Кiрова всi трое були звинуваченi в тероризмi i розстрiлянi). Зеров намагався довести, що вiрш «До кобзи» «не е анi прославленням борцiв минулого, нi, тим паче, солiдаризацiею з ними. Його тема – могуть i сила слова. Вiрш написаний у першу рiчницю смертi Шевченка i незабаром був надрукований (1862 р.) – звiдси й образ кобзи, що символiзуе для автора творчiсть народну i творчiсть Шевченка». А щодо рядкiв Кулiша «Гей, хто на сум благородний багатий, / Сходьтеся мовчки до рiдноi хати, / Та посiдаймо по голих лавках, та посумуймо по мертвих братах», – то Зеров наполягав, що в останньому рядку йдеться не про загиблих, а про вбогих братiв: отож, усе це не бiльше, нiж «типова лiберально-дворянська фраза» (мовляв, журимося за вбогими «меншими» братами, та й тiльки)… Чи переконали слiдчого Лiтмана такi показання? З усього видно – нi… Цiкаво, що в справi Миколи Зерова фiгуруе чимало обвинувачених, проте Максима Рильського серед них немае! Хоча, за логiкою речей, саме вiн, господар квартири, де вiдбувалося «траурное совещание», мав би бути пiдозрюваним № 1… Що це означало? Невже пiсля самообмов 1931 р. i пiсля всього, що було написано поетом згодом, його вже вирiшили не чiпати? Навряд. Над Рильським знову згущувалися хмари; йому загрожував новий арешт. Порятунком для поета стала «Пiсня про Сталiна», покладена на музику Левком Ревуцьким (ii текст уперше надруковано в «Лiтературнiй газетi» 12 березня 1936 р.). Валер’ян Ревуцький, племiнник композитора, згадував, що «Пiсня про Сталiна» була створена на замовлення високопоставленого партiйного функцiонера Андрiя Хвилi напередоднi першоi Декади украiнськоi культури в Москвi (1936 р.). По сутi, то був вибiр без вибору… А в 1939 р. Максим Рильський став поетом-орденоносцем. Хоча, як пiзнiше розповiдав Микита Хрущов, його життя в часи сталiнщини не раз висiло на волосинцi. Пережити такi неймовiрнi «кульбiти» було, ясна рiч, зовсiм непросто. 6 Вiйна 1941–1945 рр., хоч як парадоксально, стала для пiдсоветськоi лiтератури часом вiдносноi творчоi свободи. Але невдовзi пiсля ii завершення Сталiн усе швидко повернув на круги своя. Знову почалися репресii. Як свiдчать архiвнi документи КДБ, Максим Рильський узагалi мiг не дожити до завершення Другоi свiтовоi: його могли вбити за тим самим сценарiем, що й Ярослава Галана! Принаймнi такого висновку дiйшли дослiдники iсторii радянськоi спецслужби І. Бiлас[17 - Див.: Бiлас І. Максим Рильський // Лiтературна Украiна. – 1994. – 23 березня.], Д. Веденеев та С. Шевченко[18 - Див.: Веденеев Д., Шевченко С. Украiнськi Соловки. – К.: ЕксОб, 2001.]. Вони з’ясували, що навеснi 1945 р. оперативна група НКДБ УРСР по Захiднiй Украiнi спланувала спецопрацiю, метою якоi була пiдривна робота всерединi структур ОУН на Волинi. Маючи вiдповiдний досвiд, чекiсти створили легендований (фiктивний) «Провiд ОУН на схiдних украiнських землях», представники якого (насправдi – агенти КДБ) повиннi були проникнути в справдешнiй оунiвський центр. А щоб утертися в довiру до нацiоналiстiв, киiвськi «сценаристи» придумали, крiм усього, ще й таке: на руках у агентiв, якi видавали себе за представникiв «Проводу ОУН на схiдних землях», був адресований Максимовi Рильському лист, у якому «Провiд…» закликав поета припинити «запроданство», iнакше помсти вiд рук оунiвцiв йому не уникнути… Однак Службi безпеки ОУН вдалося переграти чекiстiв. Пiдiсланих агентiв викрили й перевербували, а грiзний «лист Рильському», складений у високих кабiнетах НКДБ УРСР, чудом уцiлiв, ставши звiдтодi iсторичним документом… Неабияких морально-психологiчних тортур зазнав Рильський у 1947–1948 рр. Навеснi 1947-го Сталiн прислав у Киiв свого «намiсника» Лазаря Кагановича, який пiсля «лiберала» Хрущова мав тут «закрутити гайки». Ідеологiчна кампанiя не забарилася. Головним об’ектом атаки стали Максим Рильський, Юрiй Яновський та Іван Сенченко, яких звинуватили в усiх смертних грiхах, передусiм, звiсно, в буржуазно-нацiоналiстичному ухилi… Кульмiнацiею iнспiрованих партiею нагiнок став вересневий (1947 р.) пленум правлiння СРПУ, головну доповiдь на якому виголошував Олександр Корнiйчук, який нещодавно перебрав з рук Рильського керiвництво письменницькою Спiлкою. Тема доповiдi – красномовна: «Про виконання Спiлкою радянських письменникiв Украiни постанови ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” i “Ленинград”». Корнiйчук лютував: «Твори Рильського вiдiрванi вiд сучасностi, iгнорують боротьбу украiнського народу з побудови нового соцiалiстичного суспiльства, позбавленi свiдомостi й почуття нацiональноi гордостi. Рильський в своiх творах висловлюе антинароднi нацiоналiстичнi погляди, вихваляе реакцiйних украiнських нацiоналiстичних дiячiв типу Антоновича, Науменка, Русова та iн., в прикрашеному виглядi зображуе старий помiщицько-капiталiстичний лад, намагаеться вiдродити реакцiйну теорiю мистецтва для мистецтва…»[19 - Див.: Вiтчизна. – 1947. – № 10.] На голову Рильського i двох його колег по перу посипався град убивчих звинувачень. Виступаючи перед учасниками пленуму, Каганович назвав Максима Тадейовича «петлюрiвцем», а слова одного з вiршiв Рильського («Я – син Краiни Рад») квалiфiкував як полiтично двозначнi: мовляв, рiзнi бували ради, була й Центральна Рада, – тож чи не ii сином уважае себе поет?! Згiдно з «ритуалом», до розносноi iдеологiчноi кампанii мала долучатися й лiтературна молодь. Микола Руденко (згодом – легендарний украiнський правозахисник) згадував, як його й iнших представникiв «молодняка» готували до публiчного виступу проти Рильського. Був виклик до ЦК, був «iнструктаж». «Конкретнi настанови ми отримували вiд Леонiда Новиченка, який тодi завiдував сектором лiтератури в ЦК КПУ, – пояснював М. Руденко у спогадах «Найбiльше диво – життя». – Саме вiн i запропонував менi виступити на нарадi молодих письменникiв iз критикою поеми Максима Рильського «Мандрiвка в молодiсть». Новиченко доволi прозоро натякнув, що це особисте доручення Кагановича, а вiн тiльки передае його. Проте слiд зауважити, що Леонiд Миколайович передавав його не без приемностi. /…/ Далеко пiзнiше я усвiдомив, що виконував роль бездушноi зброi в руках сталiнського сатрапа…»[20 - Руденко М. Найбiльше диво – життя. – К.; Едмонтон; Торонто. – С. 170–171. Час каяття настане i для Л. Новиченка, автора 2-томовоi працi «Поетичний свiт Максима Рильського» (К., 1980, 1993): вiн жалкуватиме, що, працюючи в апаратi ЦК КП(б) пiд «проводом» Л. Кагановича, «змушений був брати участь у «реалiзацii» на украiнському грунтi «iдей» вiдомих постанов московського ЦК з питань лiтератури i мистецтва», тож той перiод виявився для нього «найбiльш нещасним i безславним» у життi (дiсталося тодi й самому Л. Новиченку: його також звiльнили з посади за «нацiонал-ухильництво»!).] Утiм, М. Руденко зауважуе, що «видатнi письменики, яких ми пiддали моральному катуванню, нiскiльки на нас не ображалися. Вони вже не раз потрапляли в такi ситуацii i добре розумiли, що нiхто з нас не мiг вiдмовитися вiд Кагановичевого доручення». Була, отож, у тому драматичному дiйствi 1947 р. якась жорстока «театральнiсть»; умови «гри» для учасникiв «спектаклю» були очевидними, проте хiба вiд того ставало легше? Л. Новиченко, посилаючись на «свiдчення поiнформованих осiб», стверджуе, що Л. Каганович таемно готував пленум ЦК КП(б)У з головним питанням на черзi деннiй: «Про нацiоналiстичний ухил у Компартii Украiни»[21 - Новиченко Л. Поетичний свiт Максима Рильського. – Книга друга (1941–1964). – К.: Інтел, 1993. – С. 81.], – i це означало, що мав повторитися 1937 рiк… Сталося, однак, по-iншому: наприкiнцi 1947-го Кагановича вiдкликали до Москви… А репресивна машина за iнерцiею продовжувала свою лиху справу. Тим паче, що добровiльних «iнквiзиторiв» у таких випадках завжди вистачае. Однi савченки вiдiйшли, iншi прийшли на iхне мiсце – й iм’я iм легiон. Одна з найбiльш одiозних статей 1947 р. належала перу Леонiда Хiнкулова («Чому лiтають ластiвки» – журнал «Днiпро», 1947, № 12). Їi назва нагадувала про давнiй вiрш М. Рильського, в якому були такi рядки: Хай собi кружляе, обертаеться Хоч круг лампочки земля стара! Ластiвки лiтають, бо лiтаеться, І Ганнуся плаче, бо пора… І хоч Ганнуся Максима Рильського переживала те, що задовго до неi вiдбувалося iз пушкiнською Тетяною Ларiною («Пришла пора – она влюбилась…»), – для Хiнкулова нi гра ремiнiсценцiй, анi усмiшка поета щодо натхненних ластiвок, якi лiтають за тiльки iм вiдомими законами, не мали жодного значення. Вiн запiдозрив Рильського в…агностицизмi, в «iдеалiстичному запереченнi можливостi пiзнання законiв навколишнього свiту»! І то було не едине звинувачення на адресу поета. На карб Рильському було поставлено й те, що в юностi вiн друкувався в «декадентському, буржуазно-нацiоналiстичному журналi «Украiнська хата»»; що й сам вiн був декадентом; що належав до групи «неокласикiв»; що «в його творах послiдовно втiлюються iдеi, чужi марксизму-ленiнiзму»… Дiсталося Рильському й за поему «Мандрiвка в молодiсть», цього разу за його «всепрощаючу, примирюючу лагiднiсть до всього минулого», зокрема – за сентиментальнi згадки про киiвську «гiмназiю Науменка», в якiй колись навчався Максим Рильський (Хiнкулов називае директора цiеi гiмназii Володимира Науменка «мерзенним ворогом украiнського народу, украiнсько-нiмецьким (!? – В. П.) нацiоналiстом»)… До «ворогiв» потрапили також однокласник поета Юрко Русов, професор Володимир Антонович, «активний дiяч украiнськоi буржуазно-нацiоналiстичноi контрреволюцii» Володимир Самiйленко… Та що там «вороги»: Хiнкулов обурюеться навiть тим, що у вiршi «Лист до рiдного краю» зi збiрки «Вiрнiсть» жодного разу не згадуеться слово «колгосп»! Усе це, звiсно, було б смiшно, якби не було сумно. Адже подiбнi курйози, абсурднi звинувачення свiдчили про ту саму безпросвiтнiсть тоталiтаризму комунiстичного зразка, над якою невдовзi смiятиметься у своiй антиутопii «1984» колишнiй симпатик комунiстичноi iдеi Джордж Орвелл. Писалася вона, як вiдомо, в 1948 р., тож виходить, що кагановичi й хiнкулови випереджали Орвелла, демонструючи сутнiсть «царства справедливостi» вже й не на аркушах паперу, а «у формах самого життя»… *?*?* Для Максима Рильського-поета 1947 рiк був нищiвним: повернути собi втрачений голос вiн не мiг ще протягом багатьох рокiв. Рильський багато працював як перекладач, охоче брав участь у пiдготовцi видань класикiв, – проте атмосфера, що панувала в «народнiй державi», сковувала його талант, змушувала постiйно озиратися, зловживати вiршованою риторикою. Однак душа його все ж зумiла вiдновитися i для високоi творчостi: останнi роки життя поета будуть ознаменованi появою книжок, що свiдчитимуть про ренесанс Рильського. Ту нетривалу фiнальну пору його творчого спалаху назвуть «третiм цвiтiнням» – цвiтiнням пiсля пережитих жорстоких морозiв… Володимир Панченко Неокласики: не в ритм з добою? Украiнська неокласика Якiв Савченко ?І? Украiнська поезiя за 6 рокiв революцiйноi боротьби, почавши в 1917 роцi майже з одноi ноти й одним голосом (за виемком Семенка, що щепив галузки футуризму), нинi досягла тоi межi, де ясно позначились тi основнi лiнii, по котрим пiде далi кожний iз напрямкiв в украiнськiй поезii в своему процесi формальних надбань, а також точнiшого й чiткiшого обкреслення своiх свiтоглядiв та теоретичного обгрунтовання. Власне, зараз не тiльки намiченi лiнii диференцiацii – вони вже факт, що мають за собою i певну традiцiю, i певну, бiльшу чи меншу культуру («Панфутуристи», «Гарт», «Плуг», «Неокласики», а також група молодих письменникiв, котрi й iдеологично загрузли в нацiональнiй романтицi: Косинка, Осьмачка, Пiдмогильний, – формально ж плутаються на обнiжках згаданих угруповань). Цей факт – i сам по собi, i по своiм реальним наслiдкам – явище вiдрадне й глибоко сiмптоматичне. Воно свiдчить про те, що не тiльки поезiя, а все украiнське письменство в цiлому ступило на шлях нормального й соковитого розвитку, инакше кажучи, почало мати постiйний, так мовити, оплоднюючий кровообмiн. З другого боку, це явище також свiдчить про те, що утворився в нашому письменствi насичений кров’ю резерв, без котрого поступу в культурi не може бути. І коли нашвидку i здалеку оцiнити фактичну суму придбання нашим письменством за часи революцii од незвичайноi досi для нього диференцiацii мистецькоi думки, стилiв, форм, теоретичних катехизисiв, можна було б зопалу сказати: поз Росiю, чи через Росiю (думаю i поз, i через, Росiя – осередок пролетарськоi революцii. На Вкраiнi пiд ударами Жовтня вперше працюючi маси стали до культурного будiвництва. Цi два фактори дали основний змiст i напрямок згаданим угрупованням) летить шлях украiнського письменства до нечуваних, ще вершин i обрiiв. В усякому разi на багато миль далi вiд себе: такого нудного й затяганого, – вiд своiх розкуйовдженостi та iнтелiгентськоi псiхопатичноi космичности. В такiй загально-зовнiшнiй оцiнцi наслiдкiв широкоi й чiткоi диференцiацii в нашому письменствi е безперечно правильнi прогнози: льот ширшання його, глибока певнiсть i радiсний захват свiдомости вiд своiх невичерпуваних i ще зовсiм не промовляе змарнованих сил, у котрих чорноземна мiць мас. Це вже нiким незаперечене дання. Я не хочу таким занотованням, ще раз (i в котрий раз!) ставити питання – чи маемо майбутне, чи нi – на цю дiлему дав остаточну вiдповiдь Жовтень. Просто радiю з «летунами». ІІ І от все-таки, коли пiдiйти цiлком об’ективно, з марксистським методом до самоi природи дiференцiацii в нашому письменствi (поки-що тiльки в поезii. Проза Хвильового – не од стовбура, а сама з себе, може з чужого стовбура – Іванов? Пiльняк? Нiкiтiн? Косинка – метушиться, i бiльше бризкае фел’етонним мазивом) побачимо «ненормальнi» викривлення на правому боцi фарватеру розгалуження. На одному лiвому боцi: («панфутуризм», «Гарт», i «Плуг») органичне вростання сил по проекцiям комунiстичноi культури, активна боротьба за новий побут, за рацiоналiзацiю життя, повiльне, але певне втягування творчих сил в процес практичного будiвництва по всiх дiлянках пролетарськоi дiйсности, творення органiзованоi псiхики, схематизацiя новоi людини, а найголовнiше – iндустрiалiзацiя всього життя i зосереджена воля – в майбутне! В цьому патос «лiвого крила» в украiнському письменствi. Патос цей – iдеологично й формально, – в найбiльшiй мiрi, так мовити, найтемпераментнiше виявлено у панфутуристiв. У «Гарта» й «Плуга» – не так певно й чiтко. Творча воля iх розведена дуже романтикою, або метафiзичною космичнiстю. На правому боцi – другi люде, другий патос i цiлi. З легенькоi руки М. Зерова «правобережцi» здобули назву, до речi, дуже «учену» – неокласикiв. Неокласики не течiя, не шукання, а зовсiм виразна школа. Репрезентована вона поки-що М. Рильським та П. Фiлiповичем – поетами. Гарольди iхнi – Зеров, Якубський, Петров. Зрештою, скiльки б не було активних сил серед неокласикiв украiнських, треба признати, що дiяльнiсть iх, не довга своею iсторiею, стала помiтним явищем в украiнськiй лiтературi. Неокласики виступили одностайно, цiлим фронтом (бiльше – прилюдними лекцiями й докладами), з чималим задором, з претензiями на домiнуючу й сiнтезуючу ролю в украiнськiй поезii останнього дня. Вони, мовляв, той пуп, де сходяться найбiльшi досягнення украiнського поетичного мистецтва – формальнi здобутки, культура слова, мелодiйна ритмiка i т. инш. (про iдеологiю хитренький хохол Зеров замовчуе, не вiдкривае «неокласичних» карт). Вони, – по iхнiй декламацii, – стоять на твердому грунтi сьогодняшньоi дiйсности (!) i побуту. Правда, неокласики «вещi» не творять, не оперують конструктивними прiнцiпами, але по самiй природi iхньоi умiлости (iхне твердження) вони конструктивнi: «коли дiйснiсть «конструктивна», значить i ми «конструктори», бо ми ж дзеркало ii». Я тут не переказую науки неокласикiв. Вони ii не мають. Вони ii не вмiють створити – нi з чого. Та й самi вони, – хоч i дуже «ученi люде», – вигадати сякоi-такоi – про людське око, – теорii невдатнi. А, може, з властивого iм «такту» i не хочуть починати небезпечне дiло з «теорiями», бо надто вже ясно, з яких рiвчакiв тече неокласична «цiлюща» вода. Кожна лiтературна школа в цiлiй своiй сумi, незалежно вiд того, скiльки складових частин входить в неi i якi частини ii зумовлюють, або домiнують, – може бути грубо подiлена на двi частини: на формальну культуру (фактура) та iдеологiю, при чому домiнуюча, органично-творча роля належить останнiй, поскiльки вона перша виростае з складноi сiстеми соцiяльно-економичноi структури. Певна рiч, що все це в повнiй мiрi можна та й треба пристосувати i до неокласикiв. Вони ж претендують на «школу», цiлком сформовану й добре органiзовану. Родословна украiнських неокласикiв – формальна, по-де-куди й iдеологiчна, – стара, як свiт: Авраам родi Ісаака, Ісаак родi Іакова, Іаков – 12 синiв, а цi 12 разом вилупили спочатку Зерова, потiм Якубського, а вже нарештi двох близнюкiв, М. Рильського й П. Фiлiповича. Спинимось на формальнiй культурi украiнських неокласикiв. Досить нашвидку проглянуто двi книжечки Рильського й Фiлiповича («Синя Далечiнь» i «Земля й Вiтер»), – щоб довго не розгадувати iхнього секрета – тим паче, що вiн один у iх обох, – i Рильський i Фiлiпович обидва чужоземцi, обидва учнi – перший талановитий, другий, здаеться, з надiями – росiйського неокласицизму. Рекомендацiя нiби-то не погана. Росiйський неокласицизм пройшов складнi етапи. Свою яснiсть i повнокровну застиглiсть вiн узяв в свого таки джерела – Пушкiна. Це, так би мовити, iхне кастальське озеро, з котрого п’ють всi. Од Пушкiна у них трагична темпераментнiсть ямбу, обережна пропорцiональнiсть i привiтна легкiсть образу. З цiею спадщиною росiйський неокласицизм був в тiсному сiмбiозi з сiмволiстами. Тут вiн дещо розгубив з своеi спадщини, але зате придбав од сiмволiстiв вишукану риму, еластичну, з рiжними несподiваними ухиленнями вiд канону композiцiю, i взагалi, навчився зручно володiти словесним матерiалом. Це може бути iхнiм активом, але вiд сiмволiстiв росiйськi неокласики мають i поганi придбання: абстрактне образне мислення, розмягчену мрiйнiсть плюс сантiментальнiсть, плюс консерватизм i загостренi iндiвiдуалiстичнiсть, плюс мистецька догматика. А це, в загальних рисах, подвiрна книга росiйського неокласицизму. За ними слiдом пройшли й украiнськi новоспеченi неокласики (проте i Рильський i Фiлiпович довго лежали на кухнi). Ногами вони в Пушкiнi, головою в сiмволiзмi – в росiйському Рильський, Фiлiпович – росiйському й украiнському, – а дiлами – в украiнськiй поезii. Звiсно, це тiльки схема, може, подекуди й помилкова. Обидва поети в своiй творчости пiдпадають пiд перехресний огонь окремих росiйських поетiв. Рильський нiяк не виб’еться з пiд впливу Аненського (не кажучи вже про постiйне джерело його творчостi – Пушкiна), инколи Мандельштама. Фiлiпович так само тягне свою нитку вiд Мандельштама, або Аненського. Часом звучать Блоковськi ноти, инколи Брюсовськi, а дуже часто – переспiвуе молодого Олеся. Все ж таки, Рильський – сильнiший i органiзованiший поет. У Рильського в формальнiй культурi хоч i переважають росiйськi елементи, росiйськi трафарети: композiцii, архiтектонiки, […строфинки] (нерозбiрливо) образу, – почуваеться й власна культура, те творче напруження, що властиве лише орiгiнальним поетам. Рильський инколи мае силу вийти за штамп. Фiлiпович в цьому вiдношенню – дуже невиразний. Форма його вiршiв механичним порядком дана, а не органично. Спамяти, з чужого зразку. Не майстернiсть, а версiфiкацiйну навиклiсть. І через те, що й технiка версифiкацii що до кiлькостi зразкiв невелика у нього, – його поезii вражають небагатим вибором «експонатiв» – iх стiльки, скiльки його память може зафiксувати – не бiльше. Своiх же власних зразкiв формальноi будови вiршу Фiлiпович не дае, принаймнi не дав у першiй книжцi. Тут вiн цiлковито перебивав копii з росiйських поетiв, а инколи копii в копiй. Так само i в патосi обох неокласикiв е чимале вiддалення. Рильський застиглий, вщолочаний, але сховано-темпераментний. Фiлiпович – галасливий i ходульний. Патос його дрiб’язковий i непереконуючий, з неприемними нотками фальшованоi надуманоi щирости й безпосередностi. І це тому так, що його патос – ремiнiсценцii. В росiйськiй мистецькiй культурi е багато стереотипiв на рiжнi нюанси псiхики, емоцiй, настроiв. От цi стереотипи Фiлiпович знае на пам’ять i пристосовуе iх до вiдповiдних об’ектiв в своiй творчости. Кожний волевий чи емоцiональний iмпульс до творення у Фiлiповича обов’язково при самому зародженню розряджуеться, натикаючись на запобiгливе пiдказування його пам’яти, на готове клiше. Фiлiпович, загалом кажучи, перевантажений чужими зразками форми, чужими методами будови вiршу, чужими настроями й образами. Увесь цей вантаж убивае Фiлiповича, застуе його самого. До речi, доводиться дивуватись тiй оцiнцi, котру здобули i Фiлiпович i Рильський, як техники вiршу, вiд Харкiвськоi критики. Тов. Коряк аж захлинувся вiд захоплення перед безперечною «майстернiстю» цих поетiв, картаючи iх лише шкiдливу iдеологiю та мотиви. На гасло т. Коряка – вiдгукнулись i иншi. Та так простiсенько i починають: Поети добрi, майстри не аби якi, от тiльки шкода – змiст, iдеологiй прив’яли. А тоб усе було добре. Хоч у «Плуг», або «Гарт» приймай iх. Отже, коли мiж Рильським i Фiлiповичем е значнi вiддалення i певний розбiг дорiг, – перший намацав нарештi свiй шлях, повiрив (о, це багато значить для поета) в правдивiсть i несхибнiсть його, другий плутаеться на чужих стежках, – то все-таки мiж ними е багато спiльного, бiльше спiльного, нiж рiжного, е те, що творить з них обох цiлком виразних представникiв неокласичноi школи. Це спiльне полягае не тiльки в одному генезесi iхньоi формальноi культури, не тiльки в тому, що вони обидва пройшли абсолютно тотожнi етапи розвитку. Це тiльки, так мовити, передумови до того, що найбiльше iх (i мабуть навiки) сполучуе i дае однакове офарблення iхньому свiтоглядовi. Маю тут на увазi iхне вiдношення до дiйсности, спосiб приймання i усвiдомлення ii, i нарештi, форми виявлення ii – в своiй творчости. *?*?* Неокласицизм в мистецтвi (французький, руський, а тепер – украiнський) завше був тим рупором, через який кричав i корчився певний стан громадського свiтовiдчування тоi групи, що в наслiдок революцii та рiжних змiн в класових взаемовiдносинах, була позбавлена полiтичних i соцiяльних прав, i через те, неокласика була завше опозицiею, протестом, реакцiею проти данних форм громадського ладу, громадського битiя. Таку точнiсенько роль виконуе зараз i украiнська неокласiка. Щоб довести це твердження, даемо слово згаданим поетам по черзi. Рильський – поет минулоi епохи, чужоi нам культури. З далекоi далечини долiтае до нас його замрiяний, розслаблений голос. Сьогоднiшнiй день, наша боротьба, героiчна колективна воля трудящих, iх патос – це все цiлком чуже для Рильського. Доба соцiяльноi революцii не попала в його свiдомiсть, не стала нiяким чинником до нового свiтовiдчування. Комплекс його уявлень, його настроi, воля – iдуть далекими берегами, вiд нас. Рильський, в якомусь розвмягченi сидить на березi з удками i марить… марить… марить… Йому сняться Джiоконди, Мадонни, римськi iмператори, Дiани, Дiониси, боги й богинi, стародавнi парки з нiмфами й сатирами, алеi, де колись гуляли при мiсяцi прекраснi панни i мрiяли, як i Рильський, про лицарiв i герцогiв з чорними кучерями. Ввижаеться йому бучне заливання феодального панства, або турнiри середневiчних лицарiв. От межi його поетичноi iндiвiдуальности. «Трiстан коня сiдлае І iде в дальну путь ……………… Ізольда бiлорука. Ридае за вiкном». (Cт. 34). Од «нудноi» революцiйноi дiйсности, неприйнятоi поетом, чужоi й ворожоi йому, поет повертаеться в свiт звичних йому образiв i настроiв, його найбiльше вабить романтика середневiчча, романтика феодальноi доби (тут пропущений роздiловий знак) згадае вiн, примiром, часи Шекспiра – англiйського феодалiзму, – i вже сниться Рильському: «Блукав я сам у браконьерськiм строi, В гаях зелених Англii староi, А вколо, в затуманенiй далi Приходили i блазнi й королi». («Шекспiр», ст. 53). Вiд «староi Англii» подасться поет до митичноi Грецii, – така знайома йому, добре уторована панськими поетами, стежка: «Не плети для мене Золотого невода, Ти, що уродилась Із морськоi пiни. Не буди, богине, Ти ночами темними У душнiй постелi Серця молодого». («Сафо до Афродiти», ст. 47). Або запалиться поет любовним екстазом. Зараз же е готовий зразок – трубадуровськi (также доба феодалiзму) пiснi прекрасним дамам. З манерою справжнього трубадура, озброений мандолiною чи лютнею (не знаю, на чому грали трубадури), а також доброю шпагою, що ще «пам’ятае Єрусалим», Рильський задумано й шляхетно трубадурить: «Панi! В гаях поспiвають каштани, Бродить кабан у пожовклих кущах ……………………………. Пси моi чують ревiння ведмедя, Рвуться i плачуть. Залився мiй рiг «Прощайте, мiледi!» У вiдповiдь: Смiх». («Стародавнiй роман», ст. 28). Вiд «стародавнього роману» звернеться поет до своеi музи, i в молитовному благанню жерця, просить ii не «зрадити його», бо, мовляв, вiн i так вже «випив кубок лиха до дна». Перед Рильським переходить вся краса минулоi феодальноi пори, ii культура, ii мiти й легенди, ii шляхетнiсть, музика й танцi панських палацiв, турнiри лицарiв за серце дами. Все це обвiяно у Рильського солодким смутком, терпкою тугою. В колi цих образiв живе постiйно Рильський. Минулий свiт – йому рiдний, його свiт. Псiхологично, а значить, i класово – феодалiзм його стiхiя. За межi цього кругу Рильський не хоче й не може вийти. Над ветхим порохом «бiлоодежних Дездемон», над руiнами панськоi величi – «горько плачет» Рильський, виспiвуючи на всi лади, i навiть з великим темпераментом, феодальне гнойовище. Революцii Рильський не прийняв. Клас робiтникiв принiс другу культуру, другий побут, другi форми працi, иншу лiрику й стремлiння. Тут немае нi Дездемон, нi Джiоконд, нi п’яного полювання, нi турнiрiв, нi богiв i богинь. Таке все «буденне»: сiльське господарство, промисловiсть, антирелiгiйна пропаганда, виховання комунiстичного суспiльства, важка праця i т. и. Зникли палаци, зникли пани з псарнею, зникла музика в маетках, «дикi» селяне порозбивали в парках статуi нiмф i аполонiв. Не трубить рiг, не виють гончаки. Все безслiдно минуло. Все згинуло. Розумiеться, Рильський не звертае жадноi уваги на таку дiйснiсть. А коли й повернеться до неi з своiх мандрiвок по феодальних краiнах, то говорить про неi з мукою, з роспачливою утомою: «Ходи собi шумливими шляхами, Гукай, кричи, роби акторськi жести, — А я б хотiв у тишi над удками Свое життя непроданим донести». (Cт. 35). Революцiя для Рильського – пустиня без радости, без надii, без втiхи: «Поете! Живемо в пустинi Сред камiння та людей, — І тiльки мак небесно-синiй Єдина втiха для очей». («П. Савченковi», ст. 48). Справдi, яка може бути втiха для Рильського в тiй величi героiчноi боротьби, що провадять пригнобленi, коли йому ввижаеться велич гнобителiв. Протест Рильського проти революцii – не активний. В ньому немае волi, активноi емоцii. Тiльки неприймання, заперечення. І найменшого намiру, – так або инакше, усвiдомити непереможнi закони i псiхику нашоi доби – i таким чином, ввiйти в процес, в контакт, з життям. І в цьому, мабуть, найбiльш характерна риса всiеi книжки його «Синя далечiнь». Синя далечiнь одвела його в тi краi, де йому солодко марити й вмiрати. З тих краiн Рильський до нас не поверне. Вiн – гнилизна тоi класи й тоi культури, що революцiя змела в смiтники iсторii. Для украiнськоi лiтератури – Рильський явище неприродне, чуже. Якесь зайве кiльце, що порушуе загальну звязь процесу розвою, що вносить дiзгармонiю в сiнтез досягнень мистецькоi украiнськоi думки. Основ для творчости, будь яких традицiй в укр. письменствi для Рильського немае. Вiн – рослина з чужого поля. Сюди попав випадково. В цьому його трагедiя. *?*?* Другий неокласик – П. Фiлiпович, i значно слабiйший за Рильського, але iз бiльшими данними до акцii, до прийняття дiйсности, поки що ходить на ходулях клiкушества, в мантii аполонового жерця, i так само, як Рильський, пливе берегами минулого, перебувае в тяжкому конфлiктi з революцiйною дiйснiстю. Вiн не такий «дворянин», як Рильський, але намагаеться все таки одягтись в тогу «арiстократа». Свiт приймае не в його реальному значiнню, не в причиновiй звязi явищ, – а метафiзико-символiстично, через iнтелiгентсько-мiщанське свiтоiснування. Передовсiм – революцiя. Вона для нього, для його рафiнованих i заляканих нервiв – жах, кров, руiна. Революцiя – катастрофа iдей, свiтогляду, i побуту, загибiль всього, що лише й рiдне Фiлiповичовi. Псiхологично, цiлою своею культурою Фiлiпович тiсно звязаний з буржуазним вiком, з буржуазною добою. Там його початок, там межi його iндiвiдуальности, там всi вагони права, моралi, естетики. І все це к чорту полетiло од пролетарськоi революцii. Розсипалось на порох. Що ж дивного, що слабонервний поет, з закостенiлою буржуазно-мiщанською вдачею, розгублено, в паницi став перед фактом катастрофи його свiту? Звiдцi всi його «качества»: i солоденька сiмволiка, i мiстика, i цiлковите неприйняття дiйсности революцii. А також – шукання спокою, затишку, тишi, шукання рятунку й утiхи. «На поталу камiнним кригам, На глуху наругу вiтрам, На зневагу звiрям, що плигом Проминуть i квiтку i храм, Оддам i трiвожну душу І холодний спокiй думок, І вартую, надiюсь, мушу Виглядати, чи йде Пророк». (Ст. 11). Фiлiповичовi потрiбний Пророк, щоб розвiяв жах революцii, щоб дав йому надii, щоб виправдав його власне iснування. Такого пророка жде поет. За роспукою й трiвогою, за зовнiшнiми фактами в революцii – Фiлiпович нiчого не бачить, не хоче придивитись уважнiше, не почувае ходу нових творчих сил, нового життя. «Тiнi людей камiнь — Важко моiм очам. Бачу блакитнi плями Неба дешевий крам. А серед вулиць купи — Всiх заведе одчай. . . . . . . . . . . День умiра. Убого Никне небесне шатро. Мiсто прокляте Богом! Кинув тебе i чорт». (Ст. 15). Мiсто – мiсце горожанськоi вiйни. Воно перебуло величезнi змiни за час революцii. Облоги, голод, жебрацтво. Обивательська маса проклинала тих, хто спричинився до цього. Фiлiпович, з одного боку, як бард завмiраючоi буржуазноi класи, з другого, – як типовий виразник мiщанства, – по своему iндiвiдуальному маштабу, разом з обивательщиною проклинае революцiйне мiсто. Йому важко серед нього. В шуканню собi рятунку, спокiю й тишi, поет виспiвуе «красу i прелесть» природи, безлобнiсть трав i квiток, iх стан – щастя для поета. Вiн сам хоче стати, як рослина, як роса. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/viktoriya-kolesnik/maksim-rilskiy/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Франко І. Що таке поступ? // І. Франко. Зiбр. творiв: у 50 т. – Т. 5. – К., 1986. – С. 41. 2 Маланюк Є. Над могилою Максима Рильського // Є. Маланюк. Земна мадонна. – Братислава, 1991. – С. 327–328. 3 На початках творчого шляху М. Рильський почув i чимало прихильних слiв про свою поезiю (див., наприклад, Зеров М. Максим Рильський. «Пiд осiннiми зорями» // Музагет. – 1919. – № 1–3; Филипович П. Лiрика Максима Рильського // Книгар. – 1919. – № 22; Зеров М. Лiтературний шлях Максима Рильського // М. Зеров. До джерел. – К., 1926). Зрештою, прихильнi оцiнки як оригiнальноi поетичноi творчостi М. Рильського, так i його перекладацькоi працi, не раз звучали й пiзнiше, аж до кiнця 1920-х рр. (див.: Родзевич С. Адам Мiцкевич. «Пан Тадеуш» // Життя й революцiя. – 1928. – № 4; Норд В. (Мисик В.) Де розходяться дороги // Плуг. – 1929. – № 2. Норд-Мисик, зокрема, вiтав поему М. Рильського «Сашко», вважаючи, що ii поява «вiщуе якийсь новий етап» у творчостi поета; цiкавi спостереження висловлено щодо перегукiв «Рильський – Фет», а також сковородинiвських мотивiв у збiрцi «Де сходяться дороги» – «викiнченiй i майстернiй книзi»). 4 Лист М. Зерова до П. Тичини вiд 27 травня 1924 р. // М. Зеров. Украiнське письменство. – К., 2003. – С. 1040. 5 Савченко Я. Украiнська неокласика // Бiльшовик. – 1923. – 12 вересня. 6 Савченко Я. Украiнська неокласика // Бiльшовик. – 1923. – 16 вересня. 7 Рильський М. Лист до редакцii газети «Бiльшовик» // М. Рильський. Зiбр. творiв: у 20 т. – Т. 13. – К., 1986. – С. 12–14. 8 Культурне будiвництво в Украiнськiй РСР. – Т. 1. – К., 1959. – С. 92. 9 Культурне будiвництво в Украiнськiй РСР. – С. 16. 10 Там само. – С. 29—330. 11 Культурне будiвництво в Украiнськiй РСР. – С. 54. 12 Маланюк Є. Про динамiзм: (з приводу статтi Д-ра Донцова «Про молодих») // Веселка (Калiш). – 1923. – Ч. 1—12. – С. 7. 13 Документи зi справи 272 уперше опублiкованi Нiлою Пiдпалою та Богданом Рильським у журналi «Киiв», 1991, № 2 (передрук – у кн. «З трудiв i днiв Максима Рильського». – К., 2009; за цим виданням я iх далi й цитую). «Протоколiв допитiв у справi немае», – стверджував син поета Богдан Рильський (див.: Рильський Б. Мандрiвка в молодiсть батька. – К., Молодь, 1995. – С. 1). 14 Рильський Б. Мандрiвка в молодiсть батька. – К.: Молодь, 1995. – С. 7. 15 Див.: Лiтературна газета. – 1933. – 27 квiтня. 16 Галузевий державний архiв СБУ. – Ф. 6. Спр. 48570-фп. 17 Див.: Бiлас І. Максим Рильський // Лiтературна Украiна. – 1994. – 23 березня. 18 Див.: Веденеев Д., Шевченко С. Украiнськi Соловки. – К.: ЕксОб, 2001. 19 Див.: Вiтчизна. – 1947. – № 10. 20 Руденко М. Найбiльше диво – життя. – К.; Едмонтон; Торонто. – С. 170–171. Час каяття настане i для Л. Новиченка, автора 2-томовоi працi «Поетичний свiт Максима Рильського» (К., 1980, 1993): вiн жалкуватиме, що, працюючи в апаратi ЦК КП(б) пiд «проводом» Л. Кагановича, «змушений був брати участь у «реалiзацii» на украiнському грунтi «iдей» вiдомих постанов московського ЦК з питань лiтератури i мистецтва», тож той перiод виявився для нього «найбiльш нещасним i безславним» у життi (дiсталося тодi й самому Л. Новиченку: його також звiльнили з посади за «нацiонал-ухильництво»!). 21 Новиченко Л. Поетичний свiт Максима Рильського. – Книга друга (1941–1964). – К.: Інтел, 1993. – С. 81.