Українські традиції та звичаї

Украiнськi традицii та звичаi Збiрка Видання знайомить нас з багатим i рiзноманiтним свiтом народних звичаiв, за якими жили украiнцi з давнiх-давен до нашого часу. Звичаi, якi ми отримали у спадщину вiд дiдiв-прадiдiв, не втратили свого значення й сьогоднi. Вони е найдорожчою скарбницею духовноi культури украiнського народу. Украiнськi традицii та звичаi Живi джерела мудростi народноi Вiдомий украiнський поет В. Симоненко, звертаючись до сучасника, закликав: В океанi рiдного народу Вiдкривай духовнi острови. Такими духовними островами в життi украiнцiв завжди були народнi традицii та звичаi. Вони вироблялися протягом багатьох столiть i е складовою частиною не лише iсторii нашого народу, а й сьогодення. Значною мiрою народнi традицii та звичаi визначають витоки украiнськоi нацii, тi риси духовного i матерiального життя, якими ми вирiзняемося з-помiж iнших народiв. Але перш нiж звертатися до культурно-побутовоi спадщини украiнцiв, слiд усвiдомити, яка рiзниця iснуе мiж звичаем i традицiею. Якщо звичай – це форма поведiнки, прийнята певною суспiльною групою, що регулюе широку сферу суспiльних справ, то традицiя е передачею вiд одного поколiння до iншого того, що е змiстом народноi культури (звичаiв, поглядiв, вiрувань, способiв мислення й виховання, морально-етичних норм тощо) i визнаеться суспiльно важливим як для сучасного, так i для майбутнього народу. Украiнцi, як одна з найдавнiших нацiй у свiтi, мають багатi й своерiднi народнi традицii та звичаi. Завдяки iм вони вiдомi у свiтi як працьовитi, помiркованi, щирi, гостиннi й дотепнi люди, з багатою мистецькою фантазiею та витонченим смаком, великим потягом до знань, шанобливим ставленням до свого родоводу та близьких i зневажливим – до безбатченкiв, тобто тих, хто забувае звичаi свого народу. Нинi, як i багато столiть тому, народнi традицii та звичаi е одним iз головних чинникiв вiдродження украiнського народу, його нацiональноi свiдомостi та людськоi гiдностi, адже в цих життедайних джерелах – душа народу. Кожний з нас е спадкоемцем великоi скарбницi народноi культури, продовжувачем ii традицiй та звичаiв. А це неможливо без iхнього грунтовного знання. Саме в цьому й мае стати у пригодi юному читачевi наша книга. Морально-етичнi народнi норми Протягом багатьох столiть украiнський народ створював i вдосконалював певнi морально-етичнi норми свого життя. Вони були тiсно пов’язанi з народним свiтоглядом, вiдбивалися на способi життя й рисах характеру украiнцiв. Головним джерелом народноi моралi завжди були повага i любов до вiльноi працi, особливо хлiборобськоi. Вшановувалися й рiзнi ремесла, до яких украiнцi мали неабиякий хист. Свiдчення тому можна знайти хоча б у славнозвiсному «Описi Украiни» Г. де Боплана. На його думку, серед украiнських козакiв «трапляються знавцi усiх ремесел, необхiдних людинi: теслi для будiвництва житла i човнiв, стельмахи, ковалi, зброярi, кожум’яки, римарi, шевцi, бондарi, кравцi та iншi. Вони добре виготовляють селiтру, якоi вельми багато на цих землях, i роблять з неi чудовий гарматний порох. Їхнi жiнки прядуть льон i вовну, роблять з них полотно i тканини для щоденного вжитку. Всi вони добре вмiють обробляти землю, сiяти, жати, випiкати хлiб, готувати всiлякi м’яснi страви, варити пиво, хмiльний мед, брагу, оковиту тощо». Працелюбнi, вправнi, досить кмiтливi, здiбнi до сприйняття нового – так характеризують украiнцiв у багатьох етнографiчних джерелах та iсторичних пам’ятках. Саме ставленням до працi вони вимiрювали, чого варта людина, i засуджували або зневажливо ставилися до ледарiв. Недарма серед украiнських народних приказок кiлькiсть тих, що присвячена цим темам, чи не найбiльша. Ось лиш деякi приклади: «Як дбаеш, так i маеш», «Хто пiзно встае, в того хлiба не стае», «Вставай до сходу сонця, працюй до ночi, то iстимеш калачi», «Де господар не ходить, там нивка не родить», «Добрий чоловiк без роботи, що бджола без меду», «Праця – то здоров’я, лiнивство – то хвороба», «Робочому росте горб на плечах, а лiнивому – на животi», «Буде той голодний, хто жнивами шукае холодочку», «Люди працювали, а вiн повiтрям торгував», «В умiлого руки не болять», «Робота мучить, кормить i учить». Таке ставлення до працi е суттевою складовою украiнськоi ментальностi. Не менш важливими морально-етичними чинниками для украiнцiв було утвердження в життi iдеалiв добра, краси, гуманних взаемин, знання й повага до свого родоводу, почуття високого громадянства. Украiнська народна педагогiка мала цiлеспрямовану й досконалу систему родинного виховання дiтей та молодi. Шанобливе ставлення до традицiй попереднiх поколiнь, повага до старших, потяг до знань i навчання виховувалися родиною в дiтях змалечку, а селянськi братства i громади прищеплювали молодi звичай суспiльного вирiшення важливих питань. Усi цi моральнi принципи теж знаходили вiдображення в народнiй мудростi: «Яке дерево, такi його квiти, якi батьки, такi й дiти», «Голова без розуму, як лiхтар без свiчки», «Мудрий нiхто не вродився, а навчився», «Здобудеш освiту – побачиш бiльше свiту», «До булави треба голови», «Робота спiльна – як пiсня весiльна», «Добре там живеться, де гуртом сiеться й ореться». Украiнцi прагнули злагоди в сiмейних стосунках, з любов’ю й нiжнiстю ставилися до дiтей, з повагою й дбайливiстю – до батькiв. Вони розумiли, що вiд фiзичного й морального здоров’я сiм’i, охорони материнства й дитинства, пiклування про сирiт, удiв, калiк, старих, знедолених залежить духовне благополуччя народу. Цi головнi принципи родинного життя стисло, образно i точно викладенi в таких народних висловах: «Вiд родини йде життя людини», «Не потрiбен i клад, коли у чоловiка з жiнкою лад», «Чоловiк у домi – голова, а жiнка – душа», «На сонцi тепло, а бiля матерi добре» тощо. В основi народного iдеалу родинного життя було прагнення створити сiм’ю щасливу, здорову, наповнену дитячим багатоголоссям (до недавнього часу украiнськi подружжя мали зазвичай шес-теро-восьмеро дiтей), мiцну i дружню. Недарма юнак i дiвчина до шлюбу дружили мiж собою, на весiллi iх супроводжували дружби й дружки, а шлюб називався одруженням. Якщо воно було вдале, то в народi про добре подружжя казали, що вони «зрiвнялися з людьми», а якщо невдале – то «свiт собi зав’язали». Незважаючи на плин часу, суттевi змiни в полiтичному, економiчному та культурному життi нашоi краiни, морально-етичнi норми сучасних украiнцiв зберегли й донинi своi головнi принципи, бiльш того, в умовах незалежноi держави вони вiдроджуються й поширюються в усiх верствах суспiльства. Громадськi звичаi «У гуртi то й смерть не страшна», – були впевненi украiнцi. А що вже казати про такi «дрiбницi», як орання, чи жнива, чи будування хати. Взаемодопомога була, мабуть, ключовим поняттям у громадському побутi нашого народу i необхiдною умовою iснування, коли кожен приходив на допомогу iншому, коли всi почувалися единим цiлим, не замикаючись на своiй сiм’i. Громада мала таке ж велике значення, як i родина. Власне, це i була родина – велика i дружна, яка подiляла радощi i розраджувала в горi. Кожен вiдчував плече громади i у свою чергу будь-коли ладен був пiдставити власне плече сусiду. Готовнiсть допомогти ближньому переконливо свiдчила про високi морально-етичнi якостi селян, про те, що вiдома на весь свiт душевнiсть украiнцiв – це не порожнi слова. Та й вiдпочинок у великому колi односельчан був веселiшим: «У гуртi i каша iсться», – казали з цього приводу нашi пращури. Життя у громадi, або сiльськiй общинi (ii ще називали територiальною громадою, адже вона об’еднувала своiх членiв саме за цим принципом), зобов’язувало украiнцiв дотримуватися певних правил. Адже громада регулювала не тiльки виробничi (землеробськi) процеси, а й усi сфери життя своiх мешканцiв. Нашi пращури прислуховувалися до думки громади, щоб не викликати осуду. Протягом багатьох столiть виробився цiлий кодекс громадського життя, сформувалися громадськi звичаi. І якщо нiхто не порушував цих законiв, життя у громадi було тихим, мирним i спокiйним. Традицii сiльськоi територiальноi громади виникли в Украiнi з приходом сюди феодальних вiдносин. І трималися дуже й дуже довго – аж до початку ХХ столiття, хоча, звiсно, не повною мiрою. Громада була самоврядним колективом. Його очолював отаман, якого обирали всiм селом. Пiзнiше замiсть отамана була введена посада вiйта. Усi важливi питання обговорювалися на громадському сходi. Його ще називали вiче, або копа. Це була така собi рада старiйшин, адже кожну сiм’ю представляв голова родини, найстарший чоловiк (або голова дворища). Молодi та жiнкам вхiд на такi збори був заборонений. Зрiдка допускалися на схiд i отримували право голосу вдови, якi самостiйно вели господарство. Почесне мiсце на «копi» належало старiйшинам села, найповажнiшим чоловiкам. До iхньоi думки завжди дослухалися. Члени громадського сходу збиралися на майданчику бiля церкви або корчми, а з приходом холодiв ховалися вiд морозiв у спецiальну громадську або найняту для цього хату, а то й в корчму. На порядку денному завжди було чимало важливих питань: тут вирiшували, коли орати у цьому роцi, як розподiлити землю, кому допомагати вдовам, як покращити стосунки з помiщиком i захистити своi права. Крiм того, на громадському сходi розбирали всiлякi конфлiкти мiж селянами – не тiльки земельнi, а й майновi, iнколи родиннi та iншi. Дуже часто рiшення сходу записували у спецiальну книгу. Цi рiшення, як правило, оскарженню не пiдлягали. Приймаючи те чи iнше рiшення, громада спиралася не лише на урядовi законодавчi акти, а й на так зване звичаеве право та общинну, вироблену столiттями мораль, що грунтувалася на звичаях предкiв. Звичаеве право передусiм стосувалося землi. Це було дуже актуальним, адже тривалий час, коли iснувала колективна власнiсть на землю, члени громади мали спiльнi (громадськi) землеволодiння. Споконвiку для украiнського народу мiрилом заслуг була праця: хто скiльки вклав у землю, той вiдповiдно мав i отримати. На цьому грунтувався i звичай першого займання вiльних земель i отримання на них власностi. Хто перший вклав у неi свою працю, той мiг i займати певну територiю. Цей звичай, нiде не прописаний у правових актах, називався «займанщиною». До звичаевого права належав i поширений у деяких районах Украiни земельний передiл, що мав забезпечити справедливий розподiл землi. Цей передiл вiдбувався в межах громадського сходу. Усю громадську землю дiлили на шматочки, а потiм вiдбувалося жеребкування. Це завчасно обговорювалося, важливими показниками були кiлькiсть осiб у селянському дворi (або родинi), а також заслуги господаря, його праця та поведiнка всiх членiв родини. Керуючись звичаевим правом, вирiшували i земельнi та iншi власницькi суперечки, визначали, кому i що мае переходити у спадок. Інколи пiд час громадського сходу влаштовували народний копний суд. Вiн також вiдбувався на основi звичаевого права i народноi моралi. Особливого поширення така форма розгляду справ набула у XVII—XVIII столiттях на Закарпаттi, Прикарпаттi та Волинi. На копному судi розбирали головним чином справи, що ми тепер називаемо кримiнальними – крадiжка, навмисний пiдпал, побиття тощо. Злодiй, який посягнув на чуже майно, звiсно, не чекав, доки з ним розбереться народний суд, часто вiн намагався втекти iз села. Тодi пiсля заяви потерпiлого громада «вела слiд» – якщо вiн приводив до iншого села, там за злодiя мала взятися вже iнша громада, хоча вiн i не робив нiчого поганого ii мешканцям. У Прикарпаттi та на Полiссi злодiя розшукували тiльки у присутностi потерпiлого. Утiм, крадiжки траплялися не дуже часто, украiнцi довiряли один одному (казали: «Ми ж одна громада»), навiть дверей нiколи не замикали. Бойки, наприклад, коли всiею родиною виходили в поле, пiдпирали дверi палицею – це означало, що в хатi нiкого нема. Щоб не порушувати справедливостi, на судi потерпiлий мав надати доказiв на пiдтвердження злочину. Це могли бути якiсь особливостi крадених речей, а також синцi та пошкодження на тiлi (у разi нападу). Одним iз покарань був такий цiкавий звичай, що мав назву «брати грабiж», – потерпiлому дозволялося взяти у кривдника певну рiч або худобу (це залежало вiд того, що вiн скоiв). Найбiльший вплив громада мала при iснуваннi колективноi власностi на землю. Скасування колективноi (ХУІІІ столiття) i поширення приватноi власностi на землю дещо послабило позицii громади, однак до зникнення цього об’еднання i його законiв не привело. Це й зрозумiло: адже i на своiй власнiй землi треба було так само орати та сiяти, будувати хати, i питання взаемодопомоги не було зняте, воно залишалося актуальним. Та й питання моралi теж не вiдiйшли у минуле. «Моя хата скраю» – цей сумнiвний принцип у громадському життi допомагав дуже рiдко. Ставши одноосiбними володарями певних дiлянок, селяни все одно прагнули допомагати один одному як члени однiеi родини. Люди продовжували гуртом виконувати найважчi роботи. Одним iз найпоширенiших звичаiв, що тримався дуже довго, була толока. Суть ii полягала в наданнi безкоштовноi допомоги односельцям за пригощання (господар пригощав усiх, хто допомагав). Толокою виконували найважчi роботи в полi – орання, сiвба, жнива, – а також господарськi справи – будування хати, копання криницi та iнше. Бувало, що на толоки йшли лише чоловiки (так званi чоловiчi толоки). Це, наприклад, вiдбувалося пiд час орання. Були й суто жiночi толоки (господинi збиралися дерти пiр’я, лущити кукурудзу тощо). На жнива влаштовувалися спiльнi толоки. Слiд зауважити, що толочани не завжди працювали заради щедрого пригощання, що влаштовував iм господар. Траплялося й так, що той не мiг нiчого iм запропонувати, а допомогти все одно було потрiбно. Тож iснував i iнший рiзновид толок, який селяни часто називали «помiч». Помiч – це «вдовин плуг», допомога сиротам, хворим, постраждалим вiд стихii (наприклад, повенi чи пожежi). «Працювати за спасибi» – цей вислiв у такому випадку не був саркастичним. Адже спасибi, щире i вiдверте, варте найважчоi роботи. По-iншому селяни не могли: що вiзьмеш з удовицi, iз сирiт? Їм дати треба, а не взяти в них – так думали всi украiнцi, за дуже рiдкiсними винятками. І працювати «за спасибi» не вважали принизливим, навпаки, вбачали у цьому свiй обов’язок. Працювати на толоках (за пригощання чи без нього) зазвичай не вiдмовлялися: нiхто ж не знае, що станеться з ним завтра, чи не буде потрiбна i йому рука допомоги. У народi казали: «Без толоки, як без руки – нi хати не зробиш, нi сiно не скосиш». Хоч би яка важка робота була, толоки завжди проходили з пiснями та жартами, тому на перший погляд нагадували якесь свято з певними трудовими обрядами. Пiд час жнив, у спеку, важко було втамувати жагу. Коли влаштовували толоки, робили величезнi «термоси» з холодною водою. Бiля ниви ставили велику бочку, а в неi – ще одну, трохи меншу. Порожне мiсце мiж стiнками набивали тирсою. Навiть у спекотний день вода в такiй бочцi залишалася прохолодною i добре втамовувала спрагу. Тож толочани могли почуватися бiльш комфортно. Такi «термоси» забезпечували господарi або, якщо працювали на вдову, i самi толочани. Інший дуже поширений вид взаемодопомоги називався супряга. Вiн полягав у тому, що господарi (зазвичай сусiди) на деякий час об’еднували свою худобу та сiльськогосподарський реманент i спiльно виконували певнi роботи на землi, спочатку в одного, потiм – у другого. Так, наприклад, для оранки селяни об’еднували двi-чотири пари волiв (а такоi кiлькостi худоби в одному господарствi зазвичай не було), якi вправно тягли важкий плуг, спочатку по однiй нивi, потiм – по другiй. Окрiм орання, до супряг вдавалися при вивезеннi гною та перевезеннi снопiв. На вiдмiну вiд толоки, де економiчний чинник часто був непомiтним, у супрязi вiн був очевидний. Адже окрiм бажання допомогти мали на оцi й власнi цiлi. І це допомагало селянам виживати. У супрягу вступали сусiди, або родичi, чи куми. Серед жiнок були поширенi роботи пiд назвою оденки. Господинi збиралися взимку в однiй хатi i робили свою роботу: шили, вишивали тощо. Дуже часто працювали усi разом, щоб комусь допомогти. А потiм робили на користь iншоi господинi тощо – нiхто не мав залишитися в накладi. Так усiм миром працювали в селi (до речi, iншi назви громади – «мир», «село»). «Із громади по нитцi, бiдному сорочка» – ця приказка вiдповiдала дiйсностi. Однак громадськi звичаi громада виявляла не тiльки в роботi. Так, вона ревно стежила за виконанням звичаiв, за порушенням традицiй, вiдiгравала суттеву роль не тiльки у виробничих процесах. Без участi громади не минала жодна важлива подiя. Питання про будiвництво важливих об’ектiв – млина, церкви або школи, про допомогу сиротам, призначення опiкунства теж вирiшувала громада. Тож невiрно думати, що громада «виникала» в життi селянина тiльки пiд час роботи або судових непорозумiнь – з нею було пов’язане все життя. Так, незабаром пiсля народження дитину прилучали до громади, до теплого дружного кола. Громада була присутня скрiзь – на хрестинах, на весiллi (коли гуляли не всiм селом, то все одно запрошували найповажнiших представникiв громади). Виховували дитину не лише батьки, а й вся громада. Будь-який старший ii представник мiг зробити зауваження молодшому про неналежну поведiнку. А той, у свою чергу, мав вислухати i не сперечатися. Проте дитячi та молодецькi пустощi – то були дрiбницi, громада навiть iх не засуджувала (усi колись були дiтьми), це був лише виховний момент. Головне, щоб дiти змалку розумiли, що осуд або схвалення громадою – то важливi речi. Що ж по-справжньому засуджувала громада? Непристойну поведiнку, зраду, брехню, пияцтво, сварки, погане ставлення до батькiв, коли iх кидали напризволяще тощо. І, звичайно, позашлюбнi стосунки та, не дай Боже, позашлюбну дитину. Можливо, ставлення до дiвчат з позашлюбною дитиною було й жорстоким, але селяни вважали це показовим виховним прикладом для молодi. Як уже зазначалося, вхiд до громадського сходу молодi був закритий. Але це не означало, що молодь не була пов’язана з громадою. По-перше, вона залежала вiд того, що там вирiшать на громадському сходi старшi, а по-друге, вона входила до молодiжних громад, що були поширенi по всiй Украiнi. Як тiльки хлопець чи дiвчина пiдростали, вони мали право вступити вiдповiдно до парубочоi та дiвочоi громади. Щоправда, вiк вступу до громад чiтко окреслений не був. Для хлопцiв – 16—18 рокiв, дiвчата ставали повноправними членами громади десь з 15 рокiв. Існувало також внутрiшне роздiлення молодiжних громад на старшу та молодшу. Парубочу громаду очолював отаман (береза), дiвочу – старша дiвчина, iнколи серед дiвчат не було чiтко вираженого лiдера. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45164136&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.