Врятувати Тараса Шевченка

Врятувати Тараса Шевченка Олександр Дюлович Гаврош Машина часу Фантастична повiсть Олександра Гавронiа «Врятувати Тараса Шевченка» е продовженням книжки «Музей пригод», яка вийшла друком у видавництвi «Фолiо» 2018 року. Одного разу побачивши у Музеi Шевченка вже знайоме крiсло-гойдалку – загадковий портал перемiщення у часi, – директор Музею раритетiв Роман Лук'янович Попадинець вирiшуе вiдправитися у XIX столiття, щоб урятувати Тараса Григоровича вiд 10-рiчного заслання у казахськi степи. Разом з ним вирушають у мандри часом син Попадинця Ясь та юна хранителька музейних фондiв Яна Приймак. Героям доведеться пережити цiлий калейдоскоп карколомних пригод – вони побувають у Киевi XIX столiття, познайомляться з Афанасьевим, який згодом стане Афанасьевим-Чужбин-ським, поспiлкуються iз самим Великим Кобзарем… А чи вдасться iм порятувати його, ви зможете дiзнатися, прочитавши цю захопливу книжку з веселими малюнками. Гаврош Олександр Дюлович Врятувати Тараса Шевченка У великих людей великi й недолiки. Роздiл 1 Ясь невдоволено застогнав i, не розплющуючи очей, став лапати долонею по тумбочцi бiля лiжка, де вiбрував телефон. Нарештi вiн його пiймав i приклав слухавку до вуха. – Алло! – видавив вiн iз себе таким розбитим голосом, начебто цiлу нiч тягав мiшки з камiнням. – Ти ще спиш? – почувся у слухавцi схвильований голос Яни Приймак, головного зберiгача Музею раритетiв. – А що – не можна? – буркнув хлопець i розплющив одне око. Годинник на стiнi показував пiв на десяту. – Ого! – аж присiв на лiжку вiд несподiванки семикласник. Нiчого собi! Вiн же школу проспав! – Слухай, де твiй тато подiвся? Тут його з мiнiстерства шукають, а телефон не вiдповiдае, – торохтiла у слухавцi Яна. – Нiчого не розумiю! – крутив навсiбiч великою круглою головою Ясь. – Чому вiн мене не розбудив? У мене ж сьогоднi – контрольна з математики! – Передай Романовi Лук’яновичу, щоб негайно подзвонив у музей! – прощебетав дзвiнкий Янин голосок на прощання. – Це дуже важливо! – Дуже важливо! – зiтхнув Ясь i кинув смартфон на лiжко. Що це, бляха, робиться? Суцiльний хаос! Вiн злiз iз лiжка i почалапав босими ногами на кухню. «Та!» – голосно гукнув вiн у суцiльну тишу. Але нiхто не обiзвався. Хiба що Мейс заторохкотiв у своiй клiтцi. «Оце так татко! Ось як вiн дбае про дитину!» – Ясь невдоволено зморщив рожеве повне личко i налив собi у склянку води з кулера, половину якоi одразу випив. Далi поставив ii на стiл i глипнув на холодильник. Там зазвичай тато залишав йому записку пiд магнiтиком iз побажаннями на день. Але цього разу нiчого, крiм видiв кiлькох вiдвiданих мiст, не було. Нащо заводити дiтей, якщо потiм на них немае часу? «Справдi дивно! – почухав себе Ясь пiд лопаткою i широко позiхнув. – Так, iз контрольною я вже обламався. Може, це й на краще. Що там у нас iще сьогоднi?» На звичному мiсцi на плитi не виявилося синьоi мисочки з традицiйною ранковою вiвсянкою, i це ще дужче спантеличило Яся. Адже на тата це було зовсiм не схоже. «Дядя Рома напевно не ночував удома», – нарештi осяйнула школяра думка. Вiн вiдкрив холодильник i став зосереджено вивчати його вмiст. «Де ж вiн запропастився?» – думав Ясь, намащуючи сливовим варенням скибку хлiба. На його дзвiнки телефон тата вiдповiдав стандартним: «Абонент поза зоною досягнення». Гарячий чай трохи збадьорив пiдлiтка, i його голова стала мислити яснiше. «Так, учора я його не дочекався. Дивився фiльм про загублену цивiлiзацiю майя i заснув. Навiть не пригадую, як ноутбук вимкнув», – вiн iще раз позiхнув на весь рот. Значить, востанне вони бачилися з татом добу тому, коли Ясь побiг до школи, а батько – у свiй Музей раритетiв, де вже п’ять рокiв працював директором. Нiчого надзвичайного з минулого ранку Ясь не пригадував. Традицiйна iхня розмова в стилi, коли син не дуже хоче слухатися i тато змушений додавати обертiв. Останнiм часом iхнi стосунки загострилися. «Перехiдний вiк, – зiтхав Роман Лук’янович. – Гормони грають!» «Ну, постривай, татусю! – задоволено гмикнув Ясь, одягаючи джинси. – Спробуй ще раз менi дорiкнути, що я – егоiст i думаю тiльки про себе. Я тобi пригадаю, як ти мене залишив самого на нiч! Та ще й без попередження!» Щоправда, ранкову браваду пiдгризав черв’ячок сумнiву. Адже вони з татом жили лише удвох. І, попри неймовiрну зайнятiсть, Роман Лук’янович Попадинець нiколи не забував про единого сина. Ясна рiч, бувало, вiн затримувався i приходив додому серед ночi, коли Ясь уже спав. Але батько завчасно про це повiдомляв. Ясю пригадалася iхня остання телефонна розмова, коли вiн повертався вчора зi школи додому. Батько був чимось заклопотаний i навiть не спитав про оцiнки. Лише нагадав про борщ у холодильнику й одразу поклав слухавку. «Щось-таки вiдбуваеться», – зiтхнув хлопчина i вже завдав рюкзак на плечi, аж тут знову завiбрував смартфон. – Нарештi! – вигукнув вiн уголос i заходився дiставати мобiльник з кишенi. Але це, на жаль, був не тато. – Ну що, з’ясував? – заторохкотiла Яна з музею. – З мiнiстерства вже вдруге дзвонили! – Тато не ночував удома… – зiтхнув Ясь. – І я не знаю, що про це й думати. Пiсля минулорiчноi пригоди на свято Миколая вони подружилися з Яною i часто жартома переписувалися. Деколи навiть збиралися утрьох з директором на спiльнi прогулянки Киевом, де ностальгiйно згадували свою таемничу подорож у минуле. – Як не ночував? – аж присiла Яна у своему кабiнетi. – А так! – То, може, щось трапилося? Учора вiн пiшов з роботи ранiше. Галюню попередив, що може з’явитися аж у понедiлок. Однак не був цiлком певний. – Ого! – присвиснув Ясь. – Сьогоднi ж тiльки п’ятниця. – Слухай! Може, в нього «тее-то як його» – амурнi пригоди? Вiн останнiм часом якийсь дивний. – У нього нема часу на такi дурницi! – сердито буркнув Ясь. Йому була чомусь неприемна думка, що в батька може бути iще хтось, окрiм нього. Хоча мама подалася за океан десять рокiв тому, вона, здаеться, все ще перебувала з татом у шлюбi. Однак батьки майже не спiлкувалися. – Може, слiд звернутися у полiцiю? – раптом стишила голос Яна. – А раптом трапилося щось жахливе? Ясь уявив могутню постать тата, який важив понад сто кiлограмiв при зростi пiд 190 сантиметрiв, його великi окуляри, сiточку веселих зморщок бiля очей, бiлий неслухняний чуб i свiтлi вусики, i зрозумiв, що до школи вiн сьогоднi вже не пiде. Хлопець скинув рюкзака на пiдлогу i почав роззуватися. – Цi батьки гiршi за малих дiтей. Я пориюся у татовiй кiмнатi. Може, щось розкопаю, – вiдказав Янi. – О’кей! А я попрошу в Галюнi ключа i подивлюся, що робиться в його кабiнетi. Молода секретарка директора Галина Бiлозуб була першою подружкою Яни Приймак, яка завiдувала фондами музею. Кожен ранок вони починали з кави i свiжих плiток. Тож намовити Галю-ню вiдчинити кабiнет було нескладно. Тим паче що Роман Лук’янович сам просив провiтрювати кiмнату за його вiдсутностi. Вiн любив свiже повiтря i навiть узимку влаштовував собi короткочаснi протяги. Тато займав меншу кiмнату в невеликiй квартирi Попадинцiв, але зате тут панувало його царство. Стiл був завалений книжками та паперами. На стiнi висiла якась дивна картина, що, як стверджував директор музею, вiн намалював разом з вiдомою художницею. З кутка виглядав портрет Шевченка, подарований Романовi Попадинцю ще на першому курсi. Пiд стiною тулилися стоси лiтератури. – Так, синашу, Шерлок Голмс починае розслiдування! – Ясь уявив себе вiдомим детективом, для чого навiть начепив на носа темнi окуляри. На руки вiн одягнув зимовi шкiрянi рукавички, аби не залишати вiдбиткiв пальцiв. Пiсля чого став переглядати папери на столi. Книжки були переважно шевченкiвськоi тематики: спогади сучасникiв про Шевченка, двотомний Шевченкiвський словник, «Труди i днi Кобзаря», тритомнi матерiали Кирило-Мефодiiвського товариства, кольоровий альбом-путiвник «Нацiональний музей Тараса Шевченка». Ясь згадав, що останнiм часом батько справдi багато говорив про Шевченка. Навiть пропонував подивитися разом новий художнiй фiльм про украiнського генiя, але хлопець вiдбрехався, що мае вчити уроки. Хоча насправдi у той час грав у «танчики» з однокласником у мережi. Ясь уже перебрав усi папери на столi, але нiчого суттевого, що могло би якимось чином вказати на причину зникнення батька, не знайшов. Роль Шерлока Голмса почала його втомлювати. І вiн уже намiрився щосили буцнути шкiряного м’яча, який весь час плутався пiд ногами, аж тут знову завiбрував мобiльний. «Лялечка» – висвiтилося на екранi. Останнiм часом школяр вдавав iз себе дорослого кавалера. Особливо пiсля того, як Яна пiдстриглася i замiсть задерикуватих кiсок у стилi Пеппi Довгапанчоха стала носити ефектне каре, що цiлком змiнило ii образ. Тепер вона виглядала як вишукана французька мадам. – Ну? – якомога грубiшим голосом мовив хлопець до слухавки, вдаючи iз себе «крутого перця». – Я знайшла… – таемниче мовила зберiгачка фондiв. – І що? – Ясевi вiд хвилювання одразу пересохло в ротi. – У нього на столi записка. Цитую: «5 квiтня. Музей Шевченка. Треба спробувати зараз. Завтра буде пiзно!» Першi два речення пiдкреслено. – Нiчого не зрозумiв. Що «треба спробувати»? – Це з’ясуемо пiзнiше. Головне – ми знаемо час i мiсце. – Але 5 квiтня було вчора! – Так, i зранку до четвертоi години Роман Лук’янович був на роботi. Отже… – Отже, перед таемничим зникненням вiн мав зайти в музей Шевченка! – вiдгадав думку Яни школяр. – Ти думаеш, вiн там? – Не знаю… Але, вочевидь, шеф там планував бути. – Гаразд! Я шурую туди. – Мерщiй! І зателефонуй менi просто з музею! Ясь висипав з кишенi куртки залишки соняшникового насiння шиншилi Мейсону, що аж запищав вiд радощiв, i перехрестився на вирiзану з липовоi дошки iкону святого Миколая, що висiла в коридорi. Так вiн зробив уперше. Тiльки тепер хлопець починав розумiти, що без батька не уявляе свого життя. Хоч, будучи разом, вони спiлкувалися небагато. Здебiльшого мовчали за екранами своiх гаджетiв. Але вже сама батькова присутнiсть наповнювала iхне помешкання спокоем i безпекою. Старий усе-таки був гiдний поваги, попри запальний характер. Це був згусток енергii, ходяча кульова блискавка, яку, не дай Боже, залишити в замкнутому просторi: все рознесе i всiх дiстане! Батько був для нього всiм: i татом, i мамою. Єдине, що дiдом не був. Бо найстарший Попадинець жив пiд Киевом, i частину лiтнiх канiкул Ясь проводив у нього на пасiцi у селi. Роздiл 2 До музею Тараса Шевченка недалеко – можна дiстатися пiшки. Треба було лише пiднятися вгору через Ботанiчний сад до станцii метро «Унiверситет», а там уже спуститися бульваром. Ясь був у цьому музеi кiлька рокiв тому, коли вони приходили на екскурсiю цiлим класом. Тодi ще зробили спiльне фото на пам’ять з учителькою лiтератури Оксаною Миколаiвною бiля Шевченковоi картини «Катерина». Тато iх похвалив за оригiнальнiсть i розповiв, що це найбiльше свое полотно Шевченко намалював для тодiшнього украiнського олiгарха Василя Тарновського. Адже скоробагатьки ХІХ столiття пiдтримували украiнську культуру (на вiдмiну вiд нинiшнiх). Авжеж, тато все знав! На превеликий подив школяра, на мiсцi колишнього парадного входу до музею вiн побачив… стiну! І складалося враження, що вона там стояла завжди. Так було все бездоганно опоряджено пiсля реконструкцii. Вхiд до музею тепер розташовувався аж за рогом. Ясь присвиснув, коли побачив у внутрiшньому дворику сучасний скляний палац iз прозорою стелею. Бiла лискуча плитка вигравала на сонцi, яке щедро лилося крiзь скляний дах. На стiнах висiли модернi свiтлини фотографа зi Швейцарii. При входi обабiч розташовувалися двi прозорi будки – охоронця i касирки. Ясь дивився на цей ультрасучасний дизайн i думав, що, мабуть, таким чином хочуть пiдкреслити, що Шевченко належить не тiльки минувшинi. Вiн пiдiйшов до охоронця i запитав, чи не бачив вiн тут учора ось цього чоловiка. Школяр показав свiтлину батька в телефонi, де вони стояли обiйнявшись бiля ялинки на Новий рiк. – На жаль, я вчора не чергував! – знизав плечима охоронець. – А хто це такий? – Мiй предок! – зiтхнув пiдлiток. – А що з ним трапилось? – Нiчого! Ми з ним iнодi зустрiчаемося у музеях. Ясь купив вхiдний школярський квиток i перейшов iз модерного скляного атрiуму в двоповерховий палац ХІХ столiття. Вiн швидко обiйшов зали першого поверху, де, зрештою, мало що стосувалося Шевченка. Тут теж розвiсили чорно-бiлi виставки фотохудожникiв. Далi пiднявся мармуровими пишними сходами на другий поверх, де починалася експозицiя про Тараса Шевченка. Хлопчик походжав залами, час вiд часу зупиняючись перед якимсь унiкальним експонатом, навiть не вiдаючи, що йому шукати. Найбiльше його вразила посмертна маска поета. Вiн довго вдивлявся в бiле гiпсове обличчя Шевченка, обрамлене чорною тканиною. Йому здалося, що нiс у Кобзаря трохи викривлений вправо. «Чому так?» – мiркував Ясь, забувши про мету своiх вiдвiдин. Вiн навiть схопив пальцями власного носа i теж став хилити його праворуч. – Що ти робиш, хлопчику? – засмiялася доглядачка зали, яка нечутно увiйшла за ним. Це була висока худорлява жiнка в окулярах. – Та так… – затнувся Ясь. – Думаю, чому нiс криво росте? – Як криво? – здивувалася тiтонька у чорнiй спiдницi й бiлiй кофтинi i, вийнявши маленьке люстерко, зазирнула до нього. – Ви тут учора випадково не чергували? – раптом випалив Ясь. – Чергувала. – А пам’ятаете всiх вiдвiдувачiв? – А чого ж нi? На жаль, iх не так багато. І поки ви розглядаете експонати, я встигаю роздивитися вас. Трапляються оригiнальнi типи. Ясь згадав, як вiн крутив свого носа, i засоромився. – А цього чоловiка часом не бачили? – тицьнув школяр пальцем у смартфон. Жiнка уважно подивилася на екран i замислено проказала: – Ну як не бачила? Це ж, здаеться, директор Музею раритетiв. Дуже допитливий чолов’яга i багато знае. Ми ще з ним трохи посперечалися про медальйон з волоссям Шевченка. Вiн наполягав, що його слiд вiддати вченим на дослiдження ДНК. – А коли вiн учора тут був? Це дуже важливо! Будь ласка! – Нi, вiн був не вчора, а в понедiлок чи у вiвторок. Дуже ретельно оглядав усю експозицiю i щось записував у свiй нотатник. – Ви впевненi? – Якби вiн заходив учора, то ми би з ним продовжили дискусiю. А чому ти так цiкавишся? – Просто ми з ним домовилися зустрiтися в музеi Шевченка. – Так у Киевi ж е ще два Шевченкiвських музеi! Це будинки, в яких жив Тарас Григорович. Уточнiть у директора, про який iдеться. Тут вiн, здаеться, вже все побачив що хотiв. Пройшовши до наступноi зали, Ясь миттю залiз в Інтернет на смартфонi i прочитав про меморiальний будинок у провулку Тараса Шевченка та про хату на Прiорцi. У першому помешканнi поет жив у 1846 роцi, а в другому – у 1858-му. Для початку Ясь обрав той, що найближчий – поруч iз майданом Незалежностi. Решту експозицii вiн оглянув побiжно i поквапився на вихiд. Цiкаво, що батько тут так пильно розглядав? Вiн добре знав свого тата. Старий буркотун даремно не буде витрачати жодноi хвильки. Якщо вiн сюди зайшов, значить, у важливiй справi. Але чому – Шевченко? Який це мае стосунок до Музею раритетiв, що спецiалiзуеться на iсторii друкарства та давнiх книжках? В атрiумi стояв галас. До музею прибула чергова група молодших школярiв, якi стовпилися бiля каси. – Я хочу сувенiр! – гукала дiвчинка у великих окулярах, тицяючи пальцем на репродукцii картин Шевченка у вiтринi. Вчителька марно намагалася заспокоiти своiх вихованцiв. Кiлька хлопчикiв у вишиванках здавали речi у гардероб. «Напевно, фотографуватимуться бiля “Катерини”, мальки голопузi!» – усмiхнувся Ясь i вискочив надвiр. Пiсля довгоi сплячки весна нарештi забуяла на повну силу. Температура сягала вже двадцяти градусiв, тож довелося розщiпнути модну спортивну курточку з капюшоном. Семикласник швидко крокував Хрещатиком до майдану Незалежностi, думаючи, як зреагуе батько, коли дiзнаеться, що вiн прогуляв школу. Пiднiме лiву брову i прогуде: «І це син великого батька? О сором на мою вчену голову!» Однак у мене е поважна причина – я його розшукував! А це краще, нiж тупо сидiти за партою, коли, можливо, твоiй найрiднiшiй людинi потрiбна допомога», – виправдовував вiн себе. Про трагiчнi речi, якi могли статися з батьком, Ясь думати не хотiв. Мабуть, через свiй юний вiк, коли життя здаеться свiтлiшим i приемнiшим, а всi проблеми – тимчасовими. З майдану вiн пiднявся вгору провулком, що вiв до Софiйськоi площi, i незабаром стояв перед старовинною хатою з трьома вiкнами на вулицю. Меморiальна дошка повiдомляла, що тут у 1846—1847 роках жив видатний украiнський поет i художник Тарас Шевченко. Це був найстарiший Шевченкiвський музей у свiтi, вiдкритий ще дев’яносто лiт тому. Ясь гадав, що хата буде маленькою, глиняною, пiд солом’яною стрiхою, яку часто зображують у «Кобзарi», але будинок виглядав цiлком пристойно. Навiть як на нашi часи. Зроблений з мiцних соснових колод, покладених на кам’яний напiвпiдвал, дбайливо потинькований. Крiзь високi дерев’янi ворота школяр зайшов на доглянуте подвiр’я. На схiдцях ганку бiлява жiночка розмовляла по мобiльному. Тож роздивлятися навсiбiч при нiй не випадало. Семикласник рiшуче рушив до одчинених дверей музею. Лiворуч у маленькiй кiмнатцi мiстилася каса, а праворуч – коридор-тераса, яка, либонь, колись слугувала мешканцям для приемного спiлкування за чаем. Однак тепер тут за комп’ютером сидiв охоронець у синiй формi, що спостерiгав на монiторi за вiдеокамерами, якi показували музей iззовнi i всерединi. Однак не це привернуло увагу хлопця. У кутку, за блискучим самоваром на крихiтному столику, вiн побачив те, що змусило прискорено забитися його серце. Сумнiвiв бiльше не лишилося: батько мусив бути тут. Ясь вискочив надвiр, щоб термiново порадитися з Яною. На щастя, бiлокура музейниця з дрiбними кучерями, як у баранця, вже закiнчила розмову i подалася в кiмнату для наукових працiвникiв. «Овечка Берта!» – охрестив ii одразу Ясь, характер якого iнодi ставав нестерпним. Школяр обiйшов меморiальний будиночок збоку i сiв на лавицi пiд товстезним деревом, на якому висiла табличка: «Шевченкова шовковиця – охороняеться законом». Роздiл 3 – Не може бути! – аж верескнула Яна Приймак, через що на неi невдоволено покосувала чергова в залi стародрукiв. Дiвчина щiльнiше притиснула телефон до вуха i вiдвернулася до загратованого вiкна, з якого вiдкривався чудовий вид на Днiпро. – А я тобi кажу: таке саме крiсло-гойдалка! – гув зi слухавки голос Яся. – Ось такi дрова, лялечко! – Ти добре роздивився? – Я зараз куплю квиток i буду на це крейзануте крiсло витрiщатися до закриття музею. – Ти тiльки без мене нiчого не роби! – збуджено заговорила Яна. – Я спробую швидше вiдпроситися. – Ха! Хвилюешся, мала, що без тебе вирушу за татом? – Ти чув? Дочекайся мене! Я тебе дуже прошу – будь розумним! Не натупи! Ясь щось прогугнявив у слухавку i припинив розмову, бо на сусiдню лавицю присiли двi музейнi тiтоньки i запалили цигарки. Вони зацiкавлено глянули на схвильованого хлопця, що, похапцем збираючись на пошуки батька, навiть не встиг зранку вгамувати темне розпелехане волосся i знайти у шафi щось миролюбнiше за чорну майку iз зображенням черепа i написом «Born to die». Школяр пiдтягнув блискавку спортивноi курточки аж пiд шию i дiловито попрямував до музею. Там купив квиток i став поволi оглядати експозицiю. Однак його голова мiркувала зовсiм про iнше. Адже поруч, за кiлька крокiв вiд нього, стояло таке саме плетене крiсло-гойдалка, як у Музеi раритетiв. Рiк тому, у нiч на Святого Миколая, завдяки цьому таемному мiжчасовому переходу iм утрьох удалося потрапити до Киево-Печерськоi лаври початку XVII столiття. Якби цей клятий ненажера Мейс не перегриз пруття на крiслi, машина часу досi би справно працювала. О, скiльки би вони могли зробити корисних i важливих вiдкриттiв для науки! Однак усе лишилося в минулому. Багато разiв Ясь, Яна чи тато сiдали у крiсло i промовляли чарiвнi слова. Проте диво Святого Миколая бiльше не повторювалося. Ясь навiть навмисне спробував це зробити у рiчницю iхньоi неймовiрноi мандрiвки у часi. Вирахував точно годину – але мiжчасовий портал не вiдкрився. – Цей будинок належав чиновнику Івану Житницькому, – долинав iз сусiдньоi кiмнати монотонний жiночий голос заступницi директора, що проводила екскурсiю для шiстьох поважних гостей з якоiсь азiйськоi краiни, судячи по iхнiх смаглявих обличчях та вузьких очах-щiлинках. – Вiн був удiвцем, мав чотирьох дiтей i, аби прожити, мусив здавати кiмнати внайми. Крiм Тараса Шевченка, тут мешкав iще художник Сажин та лiтератор Афанасьев-Чужбинський. Вони приятелювали i провели тут цiлий 1846 рiк – один iз найщасливiших у життi Кобзаря… «Треба випробувати це крiсло…» – билася в головi хлопчини едина думка. Вiн навiть не розглядав унiкальнi краевиди Киева середини ХІХ столiття, зробленi Шевченком та Сажиним. Просто дивився крiзь них вiдсутнiм поглядом, аби не привертати зайвоi уваги. – Як бачите, тут було шiсть кiмнат i ще двi кiмнати нагорi, у мансардi. У напiвпiдвалi знаходилася кухня та покоi для прислуги, – продовжувала екскурсовод з хмарою дрiбних бiлих кучерикiв на головi. Вона була у пурпуровому довгому в’язаному светрi, в чорних лосинах i коротких чобiтках, що пiдкреслювали стрункiсть нiжок. – Ми точно не знаемо, де була кiмната Тараса Шевченка, але думаемо, що оця, яка вiкнами виходить на вулицю… «Прикольна тiтонька, як i мiй старий, – згадав Ясь улюблену камуфляжну камiзельку батька. – Але, псячi лапи, як же сiсти у те крiсло, якщо там постiйно стовбичить охоронець?» – тер чоло вiн, бо не знав, як це зробити. Вiд напруження в нього заболiла голова. – Нi-нi, вам заходити в цю кiмнату не можна! Я сама вам звiдси все розкажу, – сварила когось iз настирливих гостей заступниця директора. – Ось цю люльку зi слоновоi кiстки Шевченковi подарував iсторик Костомаров, про що свiдчить i дарчий напис. А ось сорочка Тараса Григоровича, пошита його сестрою… Ясь намагався оглядати експозицiю якомога повiльнiше, щоб уловити момент, коли охоронець вийде iз заскленоi веранди. Музей був облаштований так, що в ньому все добре прослуховувалося. Одна кiмната переходила в iншу по колу, i мiж ними не було дверей. – А тут Шевченко з друзями полюбляли чаювати вечорами. Бачимо мiдний самовар, плетене крiсло, в якому було зручно сидiти, насолоджуючись чудовою киiвською природою. Адже тодi на Козиноболотнiй вулицi нараховувалося лише дванадцять будинкiв… Пропоную вам пiднятися на другий поверх, аби подивитися мансарднi кiмнати, де знаходилися художнi майстернi Шевченка i Сажина. Гостi завзято затупотiли ногами по сходах. Охоронець, спортивний чорнявий парубiйко рокiв двадцяти п’яти, пiдвiвся i широко простягнув обабiч руки, випростовуючи спину, аж у нiй щось хруснуло. Мабуть, сидiти цiлий день перед екраном було нелегко. Вiн глипнув на монiтор, але нiкого не побачив, бо куток, у якому принишк Ясь, камера не фiксувала. Школяр, зрозумiвши, що його не помiтили, завмер не дихаючи у Шевченковiй кiмнатi. Вiн уткнувся поглядом у дешеве вороняче перо, яким писав Тарас Григорович, маленький ножик для оправки пер, пiсочок, котрим посипали свiжосписаний аркуш, аби чорнило не розтеклося. «Повна торба! А може, я й самого Шеву побачу i на-вiть автограф вiзьму! Ото всi вiд заздрощiв сказяться!» Омрiяне крiсло стояло за кiлька крокiв, i тепер Ясь мiг його уважно роздивитися. Нарештi згори знову почувся тупiт десятка нiг, i екскурсовод запропонувала зробити спiльну фотографiю на по-двiр’i Житницьких – у садочку, який був джерелом наснаги для всесвiтньо знаного поета i художника. Коли всi гомiнливою зграйкою подалися на двiр, охоронець, дiставши з кишенi запальничку i пачку сигарет, теж вийшов за ними. Але закурив на сходах, аби бачити звiдтiля свое робоче мiсце. Проте куточок iз плетеним крiслом i самоваром зi сходiв не проглядався. Слiд було скористатися цим неймовiрним шансом негайно. Тим паче що в будь-яку мить могла повернутися й «овечка Берта», яка фотографувала поважних азiатiв на iхнi дорогi камери. «Хай вибачить менi Яна, але кращоi нагоди бiльше не трапиться… – мигнуло блискавкою в головi школяра. – Повелитель темряви не може чекати! Вперед, героi!» Вiн тiнню вискочив зi сховка й обережно присiв у плетене крiсло на верандi. Ногами вiдштовхнувся вiд пiдлоги, аби воно прокрутилося довкола осi, й, заплющивши очi, промовив: «Свято наближаеться!» Саме цi слова були ключем-перепусткою минулого разу. Напевно, збоку все це виглядало кумедно, але, як не дивно, за мить у крiслi нiкого не вияви-лося… Докуривши, охоронець помiтив, що крiсло-гойдалка обернене боком, та ще й злегка похитуеться. Вiн одразу гукнув заступницю директора, яка тепло прощалася з гостями бiля ворiт. – Марино Андрiiвно, знову з цим крiслом халепа! – охоронець показав у куточок заскленоi веранди. – А що сталося? – Таке враження, нiби в ньому хтось сидiв! – Справдi, щось до цього експоната останнiм часом занадто велика увага, – згадала заступниця директора вчорашнiй трафунок, коли поважний дебелий пан будь-що хотiв у ньому вмоститися. І, попри пояснення, що це заборонено, вiн вперся, як вiслюк. Поки врештi-решт не домiгся свого. – А той школяр уже вийшов? – згадала кучерява екскурсовод про хлопчика, який самотньо оглядав експозицiю. – Ой, я якось не зауважив, – знiтився охоронець i глипнув на монiтор. – Мабуть! – Дивний хлопчина: все так ретельно оглядав, що менi захотiлося з ним познайомитися. Тепер дуже мало таких учнiв. Їм зараз не Шевченко в головi, а комп’ютернi iгри. Охоронець удруге знiтився, бо сам полюбляв, коли не було вiдвiдувачiв, погратися в «стрiлялки». Тож подумав, що заступниця директора натякае на нього. – А той вчорашнiй нахаба так i не прийшов за записником? – запитала Марина Андрiiвна. – Нi, – простягнув охоронець синю книжечку, що лежала в нього на столi. – Нехай буде у вас! – махнула рукою заступниця директора i зайшла у науковий вiддiл, який слугував спiльною кiмнатою для музейникiв. Тут зазвичай за кiлькома комп’ютерами сидiли шевченкознавцi. А дарма! Бо якби Марина Кононенко, що так i не захистила дисертацiю про мову творiв Шевченка, розгорнула записник, то знайшла би там чимало цiкавого. Роздiл 4 Яна Приймак уже тричi набирала номер сина директора, але капосний хлопчисько вiдключив телефон. Ох уже цi тинейджери! Завжди iз себе щось корчать! Останнiм часом цей школярик взяв собi за моду називати ii «лялечкою». Мовляв, тепер вiн буде нею опiкуватися. Смiх та й годi! Адже вона на десять рокiв старша за нього! Ото кадр росте! Як iз ним справляеться Роман Лук’янович? Чи, може, справдi мобiльний у Яся розрядився. Або… Проте Яна не хотiла вiрити у найфантастичнiшу версiю, поки не побачить усього на власнi очi. Уже мiсяць, як вона остаточно розчарувалася у своему хлопцевi Борисовi, який виявився самозакоханим егоiстом. Схоже, окрiм комп’ютера, футболу i пива його бiльше нiчого не цiкавило. З ним навiть нема про що поговорити! За рiк iхнiй зустрiчей той не прочитав жодного книжки. Бевзь та й годi! А вона – бевзиха, якщо на такого повелася. Тож коли вони розiйшлися, одразу пiдстриглася, аби круто змiнити iмiдж i почати жити по-новому. Їi зачiска стала сенсацiею в музеi: усi звертали на неi увагу i говорили купу комплiментiв. Що ж, непоганий спосiб пiдняти самооцiнку пiсля особистоi драми. З Музею раритетiв Яна вирiшила добиратися напрямки тролейбусом, бо до метро треба було чалапати пiшки iще хвилин п’ятнадцять. Але iй не пощастило, бо тролейбус, як на зло, застряг у заторi, який розтягнувся на пiвкiлометра, так що довелося все одно бiгти до пiдземки. Цих двадцяти хвилин якраз i не вистачило дiвчинi, аби встигнути до закриття музею. Коли вона прибiгла, дверi Меморiального будинку Шевченка вже зачиняли на сигналiзацiю. Молодий охоронець курив на ганку, поки заступниця директора шукала ключi у сумочцi. – Невже… зачинено? – розгубилася дiвчина, бачачи, що запiзнилася. Вона ладна була розплакатися од вiдчаю. – Так, на сьогоднi вже все! Тож приходьте завтра! Ми в суботу працюемо! – пiдбадьорила ii Марина Андрiiвна. – Завтра? – прикусила губу Яна. – А хлопчика ви тут не бачили? Семикласник, такий кругловидий чорнявий. – Був тут один, але пiшов, – музейниця поправила окуляри, що висiли на шнурочку в неi на грудях. Знала би вона, як ii охрестив Ясь. – Господи, сталося непоправне! – в Яни на очах забринiли сльози. Акторка з неi була чудова. – Лише ви можете врятувати ситуацiю! – А що таке? – стривожився охоронець i глипнув на годинник. Вiн квапився додому. – Ми можемо зайти в музей? Менi треба випити води… – заблагала Яна. Марина Андрiiвна глянула на охоронця. Той знизав плечима. Щось забагато довкола iхнього музею коiлося дивного. Досвiдчена музейниця вiдчувала, що все це не просто так, i жiноча цiкавiсть перемогла. – Ви ще не ввiмкнули сигналiзацiю? – запитала вона охоронця. – Не встиг, – усмiхнувся той, гасячи недопалок. Заступниця прочинила дверi, i вони опинилися в музейнiй тишi. Тут не вiдчувалося, що ви знаходитеся в самому центрi Киева, посеред тисяч людей i машин. Тим часом Яна напружено мiркувала, як викрутитися iз ситуацii. Щойно потрапили у коридор, дiвчина одразу зауважила плетене крiсло у куточку. Тепер його ще й вiдгородили од вiдвiдувачiв червоною стрiчкою. Так вирiшила Марина Андрiiвна, аби вберегти експонат вiд надмiрноi уваги останнiх днiв. Вони зайшли до кабiнету наукових працiвникiв, i музейниця налила дiвчинi пiвсклянки мiнералки з пластиковоi пляшки «Моршинська». – Ну, розповiдай! – подивилася уважно жiнка в зеленi очi дiвчини. – Розумiете… Як би вам це сказати… – не знала з чого почати Яна i поправила тендiтною долонею модну зачiску. Їi саморобнi сережки-висюльки грайливо дзенькнули. Вона озирнулася, зауваживши, що охоронець залишився надворi. – Я вiдкрию вам таемницю… Але благаю: нехай це залишиться мiж нами! – Гаразд! Я обожнюю таемницi… – усмiхнулася дослiдниця, яка любила просиджувати в архiвах, вишукуючи все, пов’язане з Шевченковим перебуванням у Киевi. – У вашому музеi е незвичайна рiч… І е пiдстави думати, що через неi… можна потрапляти в минуле! – Яна глибоко видихнула i зиркнула, яке враження справили ii слова. Обличчя панi Марини на мить закам’янiло, а потiм знову ожило: – Та тут кожен експонат е своерiдною стежкою в iсторiю. Головне – мати палку уяву! – Ви менi не вiрите? Гаразд, тодi скажiть, чи був тут учора високий огрядний блондин п’ятдесятирiчного вiку? – Той рiдкiсний нахаба? Авжеж! Вiн ще й свiй записник у нас забув! – А ви знаете, що це – директор Музею раритетiв? – Директор музею? Хто би мiг подумати! – сплеснула руками панi Марина. Бо таких музейних керiвникiв вона зроду не зустрiчала. – Чому ж вiн не представився? – Мабуть, хотiв зберегти iнкогнiто! Не вiрите? Покажiть його записник! – Марино Андрiiвно, ви самi замкнете музей? Бо менi сьогоднi електричкою добиратися аж на Чернiгiвщину! Треба поспiшати, бо людей буде, як оселедцiв у бочцi! П’ятниця ж! – нетерпляче гукнув знадвору охоронець. На вихiднi вiн iздив допомагати матерi порядкувати в господарствi. А точ-нiше – на вечiрки до кирпатоi веселухи Настi, яка жила по сусiдству. – Гаразд! Ідiть! – не замислюючись вiдповiла заступниця директора, зосереджено мiркуючи зовсiм про iнше. Яна швидко розгорнула синiй нотатник на першiй сторiнцi i показала написане згори великими буквами: «Р. Л. Попадинець». Пiд ним стояв номер мобiльного. – Бачите, наш директор завжди так пiдписуе своi блокноти, бо постiйно iх губить. – Так, я чула це прiзвище… То ви прийшли за нотатником? Певно, йому соромно вдруге з’являтися нам на очi. Повнiстю морально розкладений тип. – А що вiн учора такого утнув? Вiн у нас великий дивак… – Це ми вже зрозумiли. Дивак, як ви кажете, на всю голову! Уявляете, вiн усiвся на експонат i не хотiв з нього вставати! Довелося кликати на допомогу охорону. Зав’язалася навiть словесна перепалка. І поки ми гукали полiцiю, вiн… зник. – А ви можете показати цей експонат? – вдалася до хитрощiв Яна. Вiд напруження вона вп’ялася у свою м’яку долоню бiлими лакованими нiгтиками. Марина Андрiiвна попростувала у коридор i розв’язала червону стрiчку бiля крiсла-гойдалки. – Ваш директор, перепрошую, важить понад центнер! Голова як казан, а розуму – нi ложки! Вiн же мiг просто розвалити це стареньке крiсло! – розгнiвано проказала музейниця. – Я це так не залишу i буду на нього скаржитися! – А як вiн сiв? Ось так? – мовила Яна i кiшкою прошмигнула у крiсло. – Що ви робите? – спантеличилася заступниця директора. – Це якась божевiльня, а не музей! Вона хотiла гукнути на допомогу охоронця, але згадала, що щойно його вiдпустила. – Негайно встаньте! Що ви собi дозволяете? – простягнула вона руку дiвчинi. Однак тiй нiчого не залишалося, як промовити заповiтнi слова: «Свято наближаеться!» i крутнутися з крiслом на 360 градусiв. Коли гойдалка опинилася знову перед очима музейницi, то була вже порожньою! Марина Андрiiвна хитнулася, нiби випила забагато своiх лiкiв вiд мiгренi, вiдступила кiлька крокiв i присiла на стiл охоронця. – Що вiдбуваеться? – потерла вона пальцями скронi. – Це неможливо! Дiвчиська нема! Страхи Господнi, де ж воно подiлося? Музейниця начепила на нiс окуляри, уважно озирнула все довкола, навiть заглянула у сусiдню кiмнату, але всюди панувала мертва тиша. Нiде нiкого… – Агов? Ти де? Негайно виходь! – гукнула панi Марина, вслухаючись у тривожну мовчанку. – Я повинна зачинити музей! Це вже не смiшно! Панi Марина вiд постiйного читання мала проблеми з очима, тому на свiй зiр не вельми покладалася. Вочевидь, коли крiсло закрутилося, дiвчина вискочила до iншоi кiмнати. – Так, треба випити пiгулки… – жiнка обхопила обома руками голову, бо вiд хвилювання iй аж памороки забило. Про всяк випадок вона квапливо зачинила музей iзсередини, аби нiхто чужий не зайшов i не вийшов, i пiшла по мiнералку до свого кабiнету. Випивши заспокiйливе, Марина Андрiiвна взяла до рук для самооборони дерев’яну булаву, яку подарували директрисi на ювiлей, i ще раз пройшлася музеем. Бiля крiсла-гойдалки вона задумано зупинилася. Дослiдниця навiть присiла на нього, але потiм рiзко пiдхопилась i вiдiйшла на безпечну вiдстань. – Так, музеевi загрожуе небезпека… Це очевидно! – мовила вона вголос. – Але для початку слiд прохолонути i про все помiркувати зважено. Що ж робити? Викликати слiдчих зi службовими собаками? А якщо нiчого не знайдуть? Вона ж щойно сама обiйшла всi кiмнати. Всюди тихо, спокiйно. Охоронець Петро вже, мабуть, на вокзалi. Запiзниться на електричку, то буркотiтиме цiлий тиждень, що залишився без харчiв… До того ж пенсiйного вiку директриса мала на неi зуб, гадаючи, що перспективна заступниця хоче ii пiдсидiти. Тож скандал з полiцiею краще оминути, бо його використають проти неi самоi. Адже вона була на змiнi за головну. Тож далекоглядна Марина Андрiiвна вирiшила покластися лише на себе i про всяк випадок, так би мовити, для заспокоення власного сумлiння, сьогоднi заночувати в музеi. Адже невiдомо, чи отi дивнi вiдвiдувачi звiдси вибралися, а тут – 9 тисяч безцiнних експонатiв! Тим паче що вона й так пiсля смертi матерi жила сама. Хай уже ii чорний, як сажа, кiт Отелло вибачить. За двадцять рокiв роботи в музеi таке на ii пам’ятi траплялося вперше. Якщо пiдозри пiдтвердяться, завтра доведеться викликати полiцiю. Хай ретельно все обстежать. А з понедiлка приiде директриса з вiдпустки, то нехай вона вже морочить голову з дурнуватими вiдвiдувачами. Марина Андрiiвна ввiмкнула сигналiзацiю на дверях i вiкнах, а сама зачинилася на ключ у кiмнатi для наукових працiвникiв i зашторилася цупкими фiранками. Вона записала на аркушi останнi слова, що промовила екзальтована молода модниця, яка назвалася Яною. Це був слоган iз вiдомоi реклами «Кока-коли»: «Свято наближаеться!» Перед тим як пильно проштудiювати нотатник зухвалого директора Музею раритетiв, Марина Андрiiвна вирiшила прочитати все про нього в Інтернетi. «Це ж треба назвати ii при всiх «викопною решткою»! – обурювалась шевченкознавиця, згадуючи вчорашню драстичну сцену. – А вiн тодi хто? Твердолобий баранисько!» І вона була недалека вiд iстини, враховуючи, що за гороскопом Роман Лук’янович був якраз Овном. Попереду в дослiдницi мови творiв Шевченка була цiла нiч, яку вона вперше збиралася провести на робочому мiсцi. Особисте ii життя не склалося, i вона з головою поринула в роботу. Мама постiйно просила ii придивлятися до чоловiкiв, ад-же як важко доживати вiку на самотi. Але Марина поступово змирилася з невтiшною жiночою долею, хоча iй ледь перевалило за сорок i нерозквiтла потреба любити переповнювала ii. Та й виглядала вона доволi спокусливо, особливо в обтягуючих лосинах. Однак усi гiднi чоловiки вже поодружувалися, а тi, що були вiльними, не викрешували у нiй потрiбноi iскри. Тому Шевченко, кiт Отелло i ранковi пробiжки заповнювали до решти ii розмiрене життя. Роздiл 5 Останнiм часом у Ромашки, як друзi лагiдно називали директора Музею раритетiв, почалася чорна смуга. «Емоцiйне вигорання», – пояснив йому знайомий психоаналiтик, з яким вони час вiд часу грали у великий тенiс. – Ти перестав отримувати кайф вiд життя. Подивися на себе: чоловiк у розквiтi сил, а виглядаеш, як загнаний кiнь. Присвяти вже нарештi час собi! – радив йому спаринг-партнер, коли вони пiсля гри сидiли в кав’ярнi «Олiмп» бiля спортивного комплексу. – Через десять-п’ятнадцять рокiв загнеш-ся – i гаплик. А хто буде ставити малого на ноги? – Ясь взагалi вiдбиваеться вiд рук. Геть неконтрольований стае! – зiтхав Роман Лук’янович. – Правильно! Бо ти нiчого, окрiм своеi роботи, не бачиш! Знайди вже собi нарештi жiнку! Музейнику потрiбна муза! – А як же син? – Та вiн тiльки виграе, якщо вдома з’явиться жiноча рука! Ти ж спiлкуешся з ним, як у казармi: тiльки накази вiддаеш. «Де ж ту музу знайти? – критично оцiнив себе у дзеркало Ромашка, згадуючи вчорашню розмову. – Е, хай та модна психотерапiя западеться! Як iз жiнкою бабитись, краще присвятити себе науцi. Украiна потребуе жертовноi працi. Геть спокуси! Працюватоньки! Працюватоньки! Вперед за генiем!» Роман Лук’янович цiкавився Шевченком завжди. Недарма йому на першому курсi подарували портрет Кобзаря. Ззаду на дерев’янiй дошцi яснiв чорнильний напис: «Ромку! Якби Шевченко був живий, вiн потиснув би тобi руку!» i пiдписи його невгамовних однокурсникiв. Але останнiми днями вiн став справжнiм шевченкоманом. Перелопатив про Кобзаря книжки, що були у музейнiй бiблiотецi, передивився всi документальнi i навiть художнi фiльми. Директор став кепсько спати. Його мучило якесь нерозв’язне питання, про яке вiн не хотiв нiкому зiзнаватися. А все почалося у понедiлок, коли йому до рук потрапила нова книжка-каталог «Меморiальний будинок-музей Тараса Шевченка в Киевi». Розмовляючи по телефону, вiн знiчев’я гортав 30-сторiн-кову кольорову брошуру, що прийшла поштовою розсилкою до музею, поки його око не затрималося на свiтлинi веранди. Тут був сфотографований самовар на кутовому столику та плетене крiсло-гойдалка. Позаду стояла лакована шафа, а на стiнi висiв масивний дерев’яний годинник. – Так-так, у недiлю обов’язково – матч-реванш. Переможцю – велике пиво, – за iнерцiею мовив директор у слухавку i вже хотiв перегорнути сторiнку, та його чiпкий мозок щось зупиняло. Вiн пiдняв окуляри на чоло i вже зблизька став роздивлятися фото. Поки його не шокував здогад: крiсло-гойдалка було вельми схоже на те, що стояло в iхнiй потаемнiй кiмнатi. Неймовiрно! Треба iх обов’язково порiвняти. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45062500&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.