Нічний репортер

Нiчний репортер Юрiй Павлович Винничук Подii повiстi «Нiчний репортер» вiдбуваються у Львовi в 1938 роцi. Журналiст Марко Крилович, якого прозвали «нiчним репортером» за його нiчнi репортажi з життя мiського дна, береться розслiдувати вбивство кандидата в президенти мiста. При цьому вiн потрапляе в рiзноманiтнi як любовнi, так i кримiнальнi пригоди, iнколи ризикуючи життям. Марковi неофiцiйно допомагае комiсар полiцii Роман Обух, якого начальство вiдсторонило вiд розслiдування вбивства. А тим часом у справу втручаються нiмецькi й советськi шпигуни, розслiдуванням зацiкавлюеться також польська контррозвiдка. Окремий iнтерес виявляють i кримiнальнi кола. Перед нами постае мальовничий i яскраво описаний злочинний свiт тогочасного Львова, шинки-мордовнi, батяри, заклади для повiй. Читачевi доведеться разом з героями розплутувати загадку за загадкою на тлi тривожного настрою львiв'ян, якi живуть у передчуттi вiйни. Винничук Юрiй Павлович Нiчний репортер Передмова Цю повiсть я почав писати у 1979-му, а у 1980-му завершив з тим, що вона матиме продовження. Великих надiй на публiкацiю я не мав. Писати кримiнал про советський час так, як того вимагала тогочасна ситуацiя, я не мiг, менi це було страшенно нудно та, зрештою, я й не читав нiчого про бравих мiлiцейських слiдчих. Виховувався я на зарубiжних детективах i прочитав iх безлiч, переважно польською i чеською. На ту пору вже лежала без руху перша частина «Дiв ночi», яку опублiкувати я не мiг. Вiдтак до неi додалися гори списаного паперу новоi повiстi, передруковувати весь текст було лiньки. Я видрукував лише один роздiл i послав у журнал «Днiпро» та занiс у львiвський «Жовтень». Редактор «Днiпра» Володимир Дрозд повiдомив, що повiсть про Львiв його не цiкавить. Роман Іваничук, який завiдував вiддiлом прози в «Жовтнi», сказав, що iм теж не пiдiйде. Гори паперу залишилися спочивати до кращих часiв. А потiм я про них забув. Хоча вже з 1990-х можна було те все публiкувати. Та я мав певнi сумнiви щодо того, чи вартуе воно друку. А недавно я залiз у тi папери, став читати i побачив, що вийшла цiлком пристойна повiсть. Я ii набрав на комп’ютерi, допрацював, збагативши реалiями, про якi не мав поняття в тамту советську епоху, i ось вона перед вами. Мiй герой – журналiст, який потрапляе в рiзнi часом небезпечнi пригоди. Вiн випивае i курить. А курить тому, що в той час закурив i я. Мое захоплення цигарками потривало лише чотири роки, а спокусила мене на них дiвчина, з якою я мав роман. Завершився роман, i завершилося курiння. Але розлучитися зi своiм героем я так просто не мiг, бо надто збiгалися з ним усi нашi звички. Як я мiг не випити, якщо герой повiстi бухар? Ми ж з ним одне цiле. І коли вiн падае в обiйми розкiшноi кралi, то я падаю разом з ним. Цiле щастя, що коли його б’ють по головi, я не мушу пити пiгулки вiд болю. Тепер я з непозбувною бентегою дивлюся на ще одну купу паперу, де причаiлося продовження цiеi повiстi, i думаю, чи братися за ii передрук i допрацювання… ДЕНЬ ПЕРШИЙ Четвер 22 вересня 1938 року 1 Сльотавий, хоч i теплий, вересневий день, у вiкнi пливе лiс, потiм – розлогi пасовиська, бiля потокiв бiлiють гуси, в очеретах рачкують хлопчаки, намацуючи риб, – пейзаж простий до нудоти, але й так нема що робити, бо газету, яку прихопив зi собою в потяг, я вже проглянув. Доводиться дивитися у вiкно, а щойно вiдведу погляд, очi моi виловлюють навпроти старушенцiю в усьому чорному, ще й у чорнiй хустинi, може, вона на похорон чи з похорону, ii вуста мiцно стуленi, погляд вiдсутнiй, вона вся заглиблена в себе. Поруч з нею мандрiвний купчик з валiзою, набитою всiляким крамом, точнiше непотребом, з яким вiн ходить вiд дверей до дверей i меле весь час один i той самий текст, бо нi на що iнше не здатен, а потiм, повернувшись додому, виправдовуеться перед дружиною за те, що знову пролетiв, бiльше витратив на дорогу, анiж заробив. Бiля мене вмостилася груба молодиця з широкими клубами i великим бюстом, вона куняе i важко посапуе, наче ковальський мiх, ii сапання мене розморюе, i хочеться теж заплющитися й не думати нi про що. Час вiд часу вона спохоплюеться, полохко роззираеться, навiщось поправляе довгу спiдницю i знову ховаеться у свою мушлю. Купчик питае дозволу взяти газету, прошу дуже, кажу я i подаю йому, вiн втелющуеться в першу сторiнку i скрушно хитае головою – новини не вiщують нiчого доброго, це справдi так. – «22 вересня 1938 року. Італiйцi продовжують воювати в Ефiопii, – читае вiн навiщось упiвголоса. – Ефiопськi партизанськi загони сковують значнi сили iталiйськоi армii. Імператор Хайле Селасiе, який змушений був покинути батькiвщину, виступив з промовою у Женевi». Це добре, це добре, – хитае вiн головою, – що вони сковують iталiйську армiю. Гiтлер не може нею скористатися на повну силу. «На Яблоновських, в дiльницi Львова, густо заселенiй нiмцями, з’ява на вулицi молодика, вбраного в короткi штани i бiлi панчохи до колiн, викликала сенсацiю». Ага, – пiднiмае вiн пальця вгору, – i до нас уже прийшла гiтлерiвська мода. Скоро цих молодикiв стане значно бiльше, мода заразлива… Е-е… «В Народному домi вiдбулося украiнське вiче на пiдтримку автономii Закарпатськоi Украiни». Чи ти ба, – обурюеться вiн, – автономii iм заманулося. Чого доброго i тут забагнуть автономii. Ви чули? Того Бандеру знову намагалися визволити. Але полiцiя не спить, не. «Змову викрито!» Але е й добрi новини: «В Академii Гандлю Закордонного побито шiсть жидiв, в Унiверситетi – двох». Давно пора показати iм iхне мiсце. Ви чули, що е державний план переселення всiх жидiв до Уганди? Чудова iдея! Не вiдчувши вiд жодного з присутнiх нi вiдповiдi, нi схвалення його глибокодумних роздумiв, вiн рiшучим рухом складае газету i кладе на столик. Настае нарештi тиша. Уганда! Так, так, модна останнiм часом тема. Всi деталi майбутнього переселення обговорюються дуже поважно, наша газета теж про це писала, а я навiть брав iнтерв’ю в цадика, який обурювався цими чутками i заперечував, що евреi тiльки й чекають, щоб виiхати до Уганди. Моя мандрiвка до Станиславова така ж несподiвана, як i таемнича, ще вчора я поняття не мав про те, що почув сьогоднi вранцi. А все почалося з дзвiнка i чийогось скрадливого шепоту, який поцiкавився, чи не хотiв би я довiдатися про те, яким чином виросла кар’ера Томашевича, як вiн збагатився, а тепер став найвiрогiднiшим претендентом на посаду президента мiста. Ну, якщо чесно, менi начхати на усiх цих томашевичiв, якi, як квiточки з лайна, раптом розцвiли буйним цвiтом, бо запах лайна з них i так не вивiтрився, але пiсля того, як редактор узяв мене за груди i струснув, а в головi моiй задзенькотiли усi тi пляшки, якi я випорожнив за останнiй мiсяць, коли перебував у невагомому станi, я змушений був отямитися. Інакше б мене знову викинули з газети. Я конче мусив нарештi щось розкопати й написати таке, що викликало б свiжий iнтерес до газети. Недарма ж мене прозвали «нiчним репортером», бо власне я найбiльше й тинявся по рiзних зачучверiлих кнайпах i мордовнях[1 - Мордовня – шинок, в якому часто б’ються.], по пiдпiльних казинах, спелюнках[2 - Спелюнка – злодiйський притон.] i борделях, дiставав по писку, а то й майхром[3 - Майхер – нiж.] по животу, падав обриганий у рiвчак, бо, окрiм як нахлятися з тими, хто хляв, iншого способу добути щось цiкаве чи сенсацiйне не було. Звiсно, щоб вони не мали жодних пiдозр щодо мене, я не повинен був вiд них вiдрiзнятися, мусив говорити iхньою мовою, пити те, що й вони, лаятися, як вони, i реготати, як вони, вгощати в кнайпах повiй, дозволяти iм гладити себе по головi, i не лише по головi, цiлувати мене у вуха i шию, мусив курити опiум в борделi, щоб i там щось вициганити для себе корисне, а потiм, щоб те все не вивiтрилося, виходив до дерев’яного кльозету на дворi i при тьмяному свiтлi жарiвки занотовував ключовi слова, сенс яких нiхто окрiм мене не второпав би. А поволi вже так втягнувся, що не треба було менi й компанii. Я сам собi став компанiею – i це було найгiрше. Та ось я таки отямився. Я сiв перед дзеркалом, подивився на свое неголене обличчя тридцятишестирiчного чоловiка, який нiчого путнього в своему життi не добився, але знайшов на свою сраку безлiч проблем i набив стiльки гудзiв за короткий час, що iншому й за все життя стiльки не набити, подивився i важко зiтхнув: «Марку, ти мусиш виборсатися з тоi трясовини, в яку сам себе затягнув. Мусиш!» Якраз напередоднi редактор заповiв усiм готувати матерiали до виборiв i копати якомога глибше, i то про всiх, незалежно вiд симпатiй. При цьому вiн зi спiвчуттям поглянув на мою втомлену життям мармизу, бо досi я до полiтики не пхався. Моя сфера зацiкавлень зводилася до клiентiв з-пiд темноi зiрки, менi з ними було легко, я серед них був своiм, i навiть, коли мене били по писку, то наступного дня ставили цьмагу[4 - Цьмага, гара – горiлка.], обнiмали i казали: «Ти тiко, Мацьку, не гнiвайся! Йо?» Та йо, йо, бо чого би не йо? Ну, i так ся стало, що Томашевич мене враз зацiкавив, хоча якби не той дзвiнок, то гудзик би вiн мене обходив. Хоча його стрiмкий злет не одного журналiста дивував i змушував розгадувати цю загадку, але без успiху. Невiдомий запропонував зустрiтися в Єзуiтському парку[5 - Єзуiтський парк – парк І. Франка.]. Я мав прогулюватися, а вiн до мене, мовляв, пiдiйде. Файно е. Я поголився, попшикався одеколоном, якого ще зосталося трохи на днi, вбрав чисту, хоч i недбало напрасовану голубу сорочку, поверх неi – темно-синю маринарку, напуцував своi чорнi штиблети i знову поглянув у дзеркало. Хе! На мене дивився дуже пристойний чоловiк, який завше мав шалений успiх в жiнок, допоки не став на них дихати таким перегаром, вiд якого ворони з гiлок падали. Лише тиждень без алкоголю – i ось тобi наслiдок! Я знову той самий, що був. Ранок був шмаркатим, парк безлюдним, з дерев скрапувала вода, пiд ногами лежали мутнi дзеркала калюж i вiдбивали похмуре небо, густi крони i загаслi лiхтарi. Я походжав туди й сюди, заклавши руки за спину, коли раптом почув позад себе той самий вкрадливий шепiт: – Не озирайтесь, пане Крилович. Ідiть неквапно вперед. Отже, якщо вас цiкавить Томашевич, ви мусите з’ясувати, з чого почалися його афери. У цьому вам поможе нотар Йосип Мартинюк, який багато чого знае, бо власне вiн був свiдком того, як Томашевич несподiвано збагатився. І продовжуе збагачуватися, але вже завдяки оцьому… Вiзьмiть. – Тут я вiдчув, що у руку менi кладуть щось схоже на папку. – Не озирайтеся. Вiдрахуйте до двадцяти i можете озирнутися. В калюжi я побачив темну постать в плащi з пiднятим комiром i в капелюсi. То був високий барчистий чоловiк, лiву руку тримав у кишенi плаща, великий палець був назовнi. Вiн теж, мабуть, помiтив свое вiдображення, хоч i не чiтке й таке ж мутне, як сама калюжа, i рiзко розвернувся та закрокував до виходу з парку. Я розгорнув папку й побачив iнтимнi знимки, на яких старшого вiку добродiй обнiмав напiвоголених дiвчат у якомусь борделi. Обличчя того добродiя було зашкрябане так, що розпiзнати нiзащо не вдасться. Що означали цi знимки? Як вiн сказав: «…продовжуе збагачуватися, але вже завдяки оцьому?» Отже, мова про шантаж? Томашевич шантажуе цього пана? Того, кому цi знимки було вислано з пропозицiею викупу? Але це не той, чие вiдображення я побачив у калюжi, бо вiн худий, високий, а добродiй на знимках товстий… Я озирнувся: парк знову обезлюднiв. 2 Цiкаво! Мартинюка я знав давно, але нiколи нi слова не чув вiд нього про Томашевича, не мав поняття, що вiн колись ним займався, та, зрештою, i я ним не цiкавився, але несподiвана пiдказка зiрвала мене з мiсця, i я, не зволiкаючи, того ж таки ранку подався до нотаря. Я був переконаний, що вiн не крутитиме голови, а розповiсть усе, що знае, хоча б задля спомину про колишню студентську дружбу. Мартинюк мав свое бюро на Легiонiв[6 - Легiонiв – пр. Свободи.]. Вранцi ця вулиця була не така запруджена, як вечорами, коли Корсо[7 - Корсо – прогулянкова зона вздовж проспектiв Т. Шевченка та Свободи.] заполонювали сотнi мiщан, що вийшли прогулятися й себе показати, коли треба було пильно дивитися на кожного зустрiчного, щоб не пропустити вiтання i самому гречно привiтатися. Тепер можна було йти швидко, нi з ким не розминаючись, але я не квапився, я думав, чи варто вже сьогоднi головному редакторовi розповiсти про те, чим я збираюся зайнятися, i доходив висновку, що радше нi, краще це зробити, коли стаття вже буде писатися, якщо, звiсно, буде писатися, бо, може, то все нiчого не варте, може, Томашевич – то такий звичайний собi кар’ерович, до якого претензii можуть бути такi ж, як i до сотень iнших. Я увiйшов до брами i пiднявся на поверх. Таблички на дверях не було. Мартинюк не афiшував себе i працював лише з вузьким колом заможних клiентiв, цього йому вистачало на життя. Якщо чесно, я б не хотiв мати з ним справу, бо той темний свiт, в якому вiн крутився, нiчого доброго не мiг вiщувати. Але справа – то одне, а отако мило собi побалакати про когось – iнше. – О, нiчний репортер! – вигукнув вiн, йдучи менi назустрiч з розкритими обiймами. Ця його звичка вдавати безмежно щасливого чиiмсь вiзитом, видно, так i не щезла. – Не грай вар’ята, – охолодив його я. – Ти вже, мабуть, нюхом чуеш, що прийшов я не для колежанських розмов або з пропозицiею вискочити на п’ять дека. – Та вже ж… – вiн опустив руки, i поволi його театральна щаслива маска почала сповзати з обличчя. – Сiдай i не церемонься. Висипай все, що маеш. Вiн гугнявив i, видно, був застуджений. – Висипаю, – сказав я, вмощуючись у крiслi i виймаючи записника. – Мене цiкавить Томашевич. Колись, як з’ясувалося, ти ним займався. Вiн здивовано глянув на мене: – Цiкаво, хто тебе про це поiнформував? – Знаеш, у нас, репортерiв, трапляються цiлком несподiванi контакти. Я не знаю, хто цей чоловiк, але оскiльки наш редактор зобов’язав нас копати довкола всiх кандидатiв на посаду президента мiста, то пiдказка незнайомця якраз в пору. Чому б i не з’ясувати шлях стрiмкого злету Тимошевича до вершин? – А моя iнформацiя тобi потрiбна, звичайно ж, не для того, щоб його оспiвати. Хочеш його скинути з вершин? Маеш якiсь особистi порахунки? – Нi, нiчого такого. Здаеться, там не все чисто з його кар’ерою. – Господи! Та таких, у кого не все чисто з кар’ерою, сотнi. Але чим я тобi допоможу? Я займався ним шiсть рокiв тому. Пiсля того бiльше нiколи не мав нiчого з ним спiльного. Невже тобi така давня iнформацiя чимось допоможе? – То був початок його кар’ери. Шiсть рокiв тому. З чогось треба починати. Я хочу рухатися з того пункту. – Але слухай… – вiн розвiв руками, – в мене вiдтодi не збереглося жодного матерiалу. А з пам’ятi… – Ну, про свою пам’ять прошу менi не нарiкати, якщо ти мiг цiлу годину рецитувати Овiдiя латиною. Вiн усмiхнувся – йому було приемно, що я згадав про ту його рiдкiсну пам’ять. – Добре. У 1932 роцi Галицьке Акцiйне Товариство броварiв поглинуло Товариство шинкарiв, а воно й не заперечувало i з радiстю влилося. То була дуже непопулярна спiлка, бо бiльшiсть шинкарiв так до неi i не долучилися. Отже, iм вигiднiше було стати маленьким колiщатком у великiй машинi. А Товариство броварiв, засноване ще в 1897-му, було i е за кiлькiстю працiвникiв i за величиною капiталу найбiльшим у Польщi. За продукцiею пива Львiв зараз випереджае всi iншi польськi мiста. Коли я цi документи читав уперше, спало менi на гадку, що до об’еднання дiйшло надто нагло. Закон, який встановлював правила злиття товариств, був прийнятий лише рiк перед тим i мав багато бiлих плям. Одну з таких плям, власне, й використали органiзатори злиття. – Зачекай, – перебив я, – поясни, як тобi взагалi спало на думку цим зайнятися. Кого ти представляв? – Мене найняв голова Товариства шинкарiв. Я повинен був припильнувати всю законнiсть злиття i захищати iхнi iнтереси. – Добре. Продовжуй. – Головною бiлою плямою було те, що за приписами Товариства шинкарiв жiнки, власницi шинкiв, узагалi не мали права голосу, хоч i належали до тiеi спiлки. Тому на засiдання, де вiдбувалося голосування про злиття обох товариств, були запрошенi тiльки повноправнi члени – чоловiки. І нiхто не звернув уваги, що параграф другий дiючого закону вимагае голосування усiх членiв, незалежно вiд уставiв окремих товариств. – Ти був присутнiм на тому засiданнi? – Мав би, – кивнув вiн. – Але не був. Голова Товариства шинкарiв запрошення менi надiслав, але я з незрозумiлих причин його не отримав. За якийсь час менi прислали копiю меморандуму. Тобто коли все вже вiдбулося. Таким чином, я не змiг вчасно втрутитися й простежити усю законнiсть того злиття. Але вже в самому меморандумi я знайшов купу недоречностей. Одне тiльки те, що не було дотримано умови другого параграфу, ставило пiд сумнiв усю законнiсть злиття обох товариств. Але не це мене зацiкавило, не те, що вiдбулося на тих зборах. Займали мене подii, якi вiдбулися перед тим i пiсля того. Коли я простудiював конто Товариства шинкарiв за останнi п’ять лiт, то задумався, чи мае пан Томашевич ходити на свободi, чи любуватися небом в чорну кратку. – Ти ще менi не сказав, яку вiн взагалi там ролю грав. – Томашевич у них був секретарем i касиром. А тепер хвильку уваги, – при цих словах Мартинюк пiдвiвся, пiдiйшов до шафи i вiдчинив дверцята. Я побачив рiвнi ряди папок з налiпленими позначками. Вiн вийняв одну з них, хвильку погортав i продовжив: – Ось воно… Членський внесок становив 65 золотих рiчно. Дохiд з членських внескiв за рiк виносив у середньому близько 20 тисяч золотих. Видатки – освiтлення, опалення, податки, страхування, поштовий збiр, витрати на листування, участь у з’iздах i т. д. – неповних 12 тисяч. – Отже, щороку економили 8 тисяч. – Так. Все це йшло у iхнiй фонд. Коли ж Товариство шинкарiв мало злитися з Товариством броварiв, останне конто було… зараз скажу… – вiн перегорнув кiлька сторiнок, – 47 тисяч 920 золотих. Це з останнього щорiчного звiту Томашевича головi Товариства. Цiкаво, що перед реестратором товариств не звiтував, бо його Товариство не було зареестроване. – А як у тебе закралася пiдозра, що звiти були сфальшованi? – Не так вiдразу. Звiсно, вони мали вигляд дещо аматорський, але були достовiрними. Щоб ти зрозумiв, що мене в них насторожило, мусив би зазирнути до балансових звiтiв. До злиття обох товариств дiйшло восени. Умова про злиття була пiдписана в листопадi. А за цiеi обставини мусило Товариство Томашевича пiдготувати свiй балансовий звiт. – Це менi ясно. Проте й досi не розумiю, де тут закопаний пес. Мартинюк усмiхнувся, вочевидь, насолоджуючись тим, як я заковтнув хробачка. – Йдеться про iхнiй фонд. В чорновому звiтi вiн мав 47 920 золотих. А в протоколi передачi фонду шинкарiв у фонд броварiв схуд до 22 тисяч. Рiзниця начебто пiшла на витрати, пов’язанi зi злиттям. – Але ж це логiчно. Вони потребували правникiв… – Як я вже казав, Товариство економило щороку 8 тисяч. Конто зафiксувало звiт за 1931 рiк. Рiк 1932-й не фiгурував, але ж то був майже повний рiк, i можна смiливо додати до тих сорока семи ще тисяч вiсiм. А тепер вiднiми вiд цiеi суми конто, пред’явлене перед злиттям. Вийде 33 920 золотих. А таких витрат вони нiяк не могли зазнати. І головне… витрат не було взагалi. – Як то?.. – здивувався я. – Усе взяло на себе Товариство броварiв. Мало хто про це знав. Але Томашевич був у курсi всiх справ. – І нiхто нiчого не помiтив? – Це було не так легко помiтити. Для цього потрiбнi були три незалежнi одна вiд одноi iнформацii. Перша – чорновий звiт Товариства шинкарiв, який бачив лише голова. Друга – рiчний звiт, який було надiслано реестратору товариств, i бачив його лише реестратор, бо Товариство броварiв було зареестроване. І третя – угода про злиття. Таким чином не було нiкого, хто мiг би бачити усi цi документи вкупi. Кожен з них бачили рiзнi люди. – Але ти бачив? – Лише пiсля того, як у мене закралася пiдозра щодо махiнацiй Томашевича. А в кого такоi пiдозри не виникло, тому, природно, й на гадку не спало звiряти всi цi документи. Тим бiльше, що тут був ще один гачок, – промовив вiн iз таемничою мiною. – Товариство Томашевича втрачало щороку окремих членiв. Не багато, але все ж йому членства убувало. Це й було однiею з причин, чому вони запрагнули злитися з броварами. Друга причина – львiвське пиво пiднiмалося в цiнi, вигiднiше було завозити його з-поза Львова, мiська скарбниця на цьому програвала. Отже, в iнтересах мiста було приспiшити злиття товариств, щоб шинкарi могли отримувати пiльги. Але ж бiльшiсть шинкарiв перебувала поза Товариством, а iнтереси мiста й iнтереси окремих шинкарiв не збiгалися. Шинкарi не мали жодних патрiотичних зацiкавлень наповнювати бюджет мiста. Їм простiше було возити пиво з iнших мiст або продавати, скажiмо, самбiрське пиво пiд виглядом чеського. Тому, коли iдея злиття стала вiдома, шинкарi втратили ще ряд членiв. А що це означае? А те, що той рiк мiг i не принести стiльки прибутку. – Тобто могло й не бути прибутку в 8 тисяч? – Так. Мiй ентузiазм починав малiти. Виходить, все те, що було кiлька хвилин тому поставлене з нiг на голову, тепер знову набрало природного вигляду. – Словом, – зiтхнув я, – ти попав пальцем в небо. – Не зовсiм. – Ти ж не будеш перечити, що коли одна сторона вирiшить покрити всi витрати якоiсь трансакцii, то це не означае, що в другоi сторони витрат не буде взагалi. Томашевич мiг мати безлiч проблем. Може, мусив iздити по рiзних мiстах, де були фiлii Товариства? От тобi й витрати. – Схожих версiй можна накопати ще з десяток. Але я з’ясував ще дещо. Томашевич за кiлька мiсяцiв перед злиттям мало не постав перед судом через борг перед банком. А борг складав якраз 30 тисяч. – І куди пiшли цi кошти? – Можливо, на купiвлю вiлли в Брюховичах. Цього я вже не знаю. Я свиснув вiд несподiванки, хоча мене не покидало вiдчуття, що Мартинюк зараз внесе якiсь уточнення, i справа знову перестане бути кримiнальною. Але вiн мовчав. – Чому ти не договорюеш? Вiн знизав плечима: – Це все. – Як все? – не повiрив я. – А так. Я свою мiсiю виконав, моiх послуг бiльше не потребували. – Ти ж казав, що тебе найняв голова шинкарiв. – Так, але пiсля злиття управа Товариства змiнилася. Головою було обрано iншого чоловiка. Я вiдчув, що вiн втрачае iнтерес до розмови i волiв би мене позбутися. Та тiльки все це мало було схоже на Мартинюка, якого я завше знав, як фанатика. – І ти так просто вiдiйшов вiд справи? – запитав я. – А що менi залишалося? – Якби я тебе не знав стiльки лiт, я б, може, й повiрив. – Гадаеш, я й далi продовжував копатися в цьому? – Звичайно. Інакше це був би не ти. Мусиш договорити правду. Так просто мене не позбудешся. – Аякже, вам, писакам, тiльки що скажи… – Даю слово, що нiчого з того, що скажеш далi, не виплине, якщо ти на цьому наполягатимеш. – Ти даремно так пожвавлюешся. Моя дiяльнiсть в зв’язку з цiею справою дiйсно на цьому припинилася. Просто одного разу я прийшов до своеi канцелярii i застав неймовiрний розгардiяш. Все було потрощене – стiл, крiсла, шафа. Однi папери порванi, iншi розкиданi, а тi, що стосувалися обох товариств, взагалi щезли. Потiм увечерi мене пiдстерегли в темному мiсцi i накопали в свое задоволення. Це було щось нове i запахло смаленим. Я вiдчув, що влiзаю туди, куди лiзти, мабуть, не надто безпечно. Але чи таке зi мною вперше? – Отже, треба починати з нуля, – зiтхнув я. – Знайти усi три документи, потiм з’ясувати, скiльки членiв втратило Товариство за звiтний перiод, i врештi, чи мав Томашевич витрати, пов’язанi зi злиттям, i якi. – Один документ е, копiю я тобi дам. Вiн був у мене вдома, коли вчинили напад на канцелярiю. Вiн стосуеться того боргу, який виплатив Томашевич якраз перед злиттям. – І де цей документ? Вiн потер долонею пiдборiддя. – Треба згадати. Зателефонуй пiзнiше. Тобi доведеться багато чого вiдкопати самому. Тiльки це не така легка справа. Томашевич зараз фiгура набагато значнiша, нiж тодi, коли ним займався я. А все ж i тодi знайшов можливiсть менi зашкодити. А тепер… Я не буду тебе вiдмовляти, але, як на мене, це справа безнадiйна. Що з того, що ти роздобудеш його махiнацii шестирiчноi давностi? Це геть не пояснить нi генези його злету, нi теперiшнього фiнансового становища. За його спиною завше хтось стояв, це було менi давно зрозумiло. Хтось iз верхiв i досi чи то вiд нього залежний, чи то мае перед ним зобов’язання. Вони не дадуть тобi ходу. – А що було з Томашевичем пiсля злиття? – Вiн пiшов звiдти i став працювати у фiрмi, яка торгувала солодом i хмелем. А незабаром став ii головним директором, а вiдтак ендеком. Приеднався до партii народноi демократii… Ну i потрапив до мiськоi ради, бо завдяки йому партiя набрала на десяток крiсел бiльше. Його цiнять. І хтозна, чи незабаром вiн не стане президентом мiста. – До того начеб i йдеться. І це все, що ти про нього знаеш? – Кажу ж: я бiльше ним не цiкавився. Лише одного разу, рокiв два тому, до мене звернулися в справi оболонi на Замарстиновi. Там було пасовисько. І Томашевич купив його чотири роки тому для випасу худоби, бо начебто збирався розводити кiз альпiйськоi породи. Так i було записано в актах. Та раптом на оболонi розпочалося будiвництво. Жодних альпiйських кiз там нiколи нiхто не бачив. Люди, якi мали хати по обидва боки оболонi, почали скаржитися, я iм оформив тi скарги, але суд вони програли. – А будiвництво розпочав Томашевич? – Нi. Вiн перепродав пасовисько вже як мiсце пiд забудову, заробивши в десять разiв бiльше. Я поклав перед ним папку. – Ось, поглянь. Вiн здивовано розгорнув папку i з зацiкавленням став роздивлятися знимки. Я оповiв йому про зустрiч в парку. Висновок його був такий самий, як i мiй: Томашевич шантажував, очевидно, своiх полiтичних опонентiв. Як йому вдалося органiзувати цi знимки з борделю – невiдомо, але ось вони у всiй красi. – Тепер ти бачиш, що я тим бiльше повинен зробити все, аби вiн не став президентом мiста? – запитав я, згортаючи папку. – Твоя справа. Товкти головою в стiну теж приносить свою користь. Стаеш твердолобим. Щодо зубiв, то я вже не певен. Я пiдвiвся i хотiв iти, коли вiн мовби опам’ятався i пригадав собi щось, при цьому вагаючись, чи варто менi те оповiдати. – Стривай, – сказав замислено. – Щоб мене совiсть не мучила, пiдкажу тобi ще дещо. Ти мене запитував про членiв, а нiчого про акцiонерiв. – А акцiонери не були водночас членами? – здивувався я. – Були. Всього було п’ять акцiонерiв. За умовами угоди, акцii померлого акцiонера переходили у власнiсть живих. Пiв року тому померло трое. Нагло. Один за другим. – Отже, зосталося двое… І всi акцii перейшли були iм? – Так. – І хто вони? – Одного ти знаеш. – Та йди! Невже Томашевич? – Вiн. – Хто другий? – Це невiдомо. Імена акцiонерiв тримали в секретi. Вiдомими вони ставали щойно в день смертi. – Як же ти довiдався iм’я Томашевича? – Справа виглядала так. Судово-медична експертиза попри деякi пiдозри полiцii не побачила в тих наглих смертях жодного кримiналу. Просто людська необережнiсть, збiг випадковосте й i т. д. Вiтольд Погоржельський розбився на автi – злетiв з мосту в Днiстер. Роман Корда послизнувся пiд час ожеледi i вдарився потилицею об бровку. А Ян Фурса звернувся до мене i просив поради. Вiн пiдозрював, що тут щось не чисто. Ним опанував страх. Але з такими пiдозрами йти на полiцiю було смiшно. Я порадив йому поки що взагалi не виходити з дому i нiкого не приймати в себе. На запитання, кого вiн пiдозрюе, вiн так промовисто на мене поглянув, що я здогадався i запитав: «Томашевич?» І побачив, як вiн сiпнувся. «Вiн теж акцiонер?» – запитав я. Вiн кивнув. Того другого не хотiв назвати. А за два мiсяцi вiн вчадiв – комин забило сажею. Усi цi два мiсяцi вiн сидiв удома. – Тобто всi смертi трагiчнi. – Розгорни будь-яку газету, – недбало промовив Мартинюк, – це такi буденнi випадки, на якi мало хто увагу звертае. О, будь ласка: лише цiеi ночi вчадiла цiла родина – батько, його донька i двi ii колежанки. Запалили грубку вуглем, а шуберт вiдкрити забули. – То чекай… – роздумував я. – Двое акцiонерiв усе ще живi. А iхнi акцii викупило Товариство броварiв? – Акцii так. Але акцiонери володiли ще чотирма кам’яницями, якi давали стабiльний прибуток, i трьома ресторацiями. Члени Товариства нiчого про це не знали. Хоча все це було придбане за час iснування Товариства. – Тобi про те розповiв той Фурса? – Так. – Отже, хтось i далi перебувае пiд загрозою… – Якщо ти думаеш, що хтось iз цих двох органiзував iхнi вбивства, то це дуже смiливо. Полiцiю в цьому не переконаеш. – Ким були тi, що загинули? – Цi люди не мали нiчого спiльного з шинкарями, як i сам Томашевич, хоча вiн i вважався скромним секретарем. Всi iншi були службовцями банку, вiйськовими, пiдприемцями. Вони створили Товариство з единою метою – нажитися. Товариство було легальним, а от акцiонери – засекреченi. Нiчого подiбного зараз у нас неможливо, а за Австрii такi казуси траплялися. Тим бiльше, що один iз акцiонерiв, пан Корда, належав до цiсарськоi родини. По вiйнi нiхто на це уваги не звернув, i все залишилося, як було. 3 На вулицi було далi мокро й похмуро, сiялася дрiбна мжичка, але така несмiлива, що рiдко хто вiдкривав парасолю, волiючи використовувати ii як паличку. Перехожi увихалися на хiдниках вiд авт, коли з-пiд колiс вилiтали ряснi бризки. Неподалiк брами, з якоi я вийшов, стояв високий чоловiк в сiрому плащi i сiрому капелюсi, насунутому ледь не на очi. Вiн дивився з-пiд лоба на мене так, мовби збирався щось сказати. Щось у ньому було знайомим. Чи не той самий, що передав менi папку зi знимками? Вiн стояв до мене правим боком, не видно було, де його лiва рука. Я вдав, що нiчого не помiтив, хвильку зачекав, доки вiдважиться пiдiйти, закурив, але вiн i не зрушив з мiсця, лише час вiд часу повертав голову в мiй бiк, але якось так знiчев’я, мовби ненароком. Я кинув недопалок до смiтника, перейшов дорогу, перетнув Легiонiв, i пiшов догори Сиктуською[8 - Сиктуська – вулиця Дорошенка.]. Щось мене муляло, щось не давало спокою. Я озирнувся i знову побачив його – вiн iшов згорбившись, з руками в кишенях, наче весь заглибився в себе i своi проблеми. Але, вочевидь, стежив за мною. Зранку я випив лише каву i нiчого не iв, коли зателефонував невiдомий. Тепер я вирiшив зайти до снiданкового покою Мусяловича. Повiсив плаща i парасолю на крiсло за вiльним столиком та пiдiйшов до буфету. Передi мною стояли двi молодички, якi жваво щебетали про забаву, на яку iх було запрошено, але вони ще не визначилися зi своiми сукнями. Вони взяли заливнi язики, салатки i пампухи до чаю. Я добряче зголоднiв, тому вибрав помiдорову зупу, котлет[9 - Котлет – вiдбивна.] з тушкованою капустою i бурячки, розрахувався на касi й отетерiв: за столом, який я зайняв, уже сидiв той самий чоловiк, хоча вiльних столiв було кiлька. Я поставив тацю на стiл, сiв i подивився на нього. Його обличчя було таким сiрим, як i його плащ, очi тривожно бiгали, але в рухах була впевненiсть i рiшучiсть. Його тривога породжувалася не страхом, а звичним станом хижака, який завше мусить бути на сторожi. – Я знаю, ви помiтили, що я стежив за вами, – промовив вiн хрипким голосом. – Але на вулицi я не хотiв розмовляти. – Ви розмовляли зi мною в парку, – вiдказав я, зауваживши, що лiву руку вiн тримае в кишенi, виставивши великий палець. – Маете ще якусь до мене справу? Вiн закашлявся, прикриваючи рота хустинкою. Потiм вiдповiв: – М-м… скорше навпаки. Це я вам потрiбен. – Звiдки така певнiсть? – Нюх, пане Крилович. Нюх… а вiн мене нiгди не пiдводить. – Хто ж ви такий? – Я член органiзацii, яка пильнуе дотримання справедливостi. Ми обстоюемо права робiтникiв. Я бачив, що вiн кпить i геть не скидаеться на робiтника. – О! Щось я нiколи не чув про таку органiзацiю. Менi стало нудно i я почав iсти. Вiн якусь хвилю стежив за рухом моеi ложки, врештi знову заговорив: – Ми зовсiм недавно розпочали нашу дiяльнiсть. – Добре, – кивнув я. – Пояснiть – отi знимки з борделю, якими Томашевич шантажуе, хто там зображений? – Цього я вам не скажу. Вiн шантажуе не одну особу, а кiлькох. – Чого ви домагаетесь? – Справедливостi. Його треба зупинити. – А звiдки я можу бути певен, що ви саме той, за кого себе видаете? Може, ви якраз людина Томашевича? – Ще сьогоднi будете мати можливiсть переконатися. Я дам вам одну адресу в Станиславовi. Чоловiк, до якого ви звернетеся, допоможе у збираннi матерiалiв. – Виходить, мене позбавили будь-якоi iнiцiативи. Гадаете, я самостiйно не доберуся до сутi? – Доберетеся, але це займе далеко бiльше часу. Ми просто хочемо вам допомогти. Самому вам доведеться порпатися надто довго. А вибори не за горами. Уявляете, що буде з державою, коли усiлякi томашевичi займуть вiдповiдальнi пости? – Ого! То ви ще й полiтикою займаетеся. – Не без цього. Ми не були певнi, що вас зацiкавить ця справа. – Ви й зараз не можете бути певнi. – Ваш вiзит до Мартинюка говорить сам за себе. А ще ви сьогоднi ж таки поiдете до Станиславова. Його нахабство мене нервувало, але я вже сидiв на гачку, я вже попався, i протестувати було б марно та й не в моiх iнтересах. – Щось вашi методи стеження мало схожi на поведiнку робiтничоi органiзацii, – закпив я. – Гадаю, ви пробачите нас за цю маленьку сваволю. Часи мiняються, мiняються й методи, все прогресуе. Помiтивши, що вiн збираеться йти, я запитав: – Де менi вас шукати? – Ми вас самi знайдемо. Вiн встав i знову закашлявся, йдучи до дверей, при цьому я чув якесь дивне хрупання, здавалося, що то похрупують його мешти, а на столi, там, де перед тим лежав лiкоть його правоi руки, залишився папiрець. Я сягнув мовби за кошичком з нарiзаним хлiбом i, пiдхопивши записку, сховав ii до кишенi. Робив це якомога непомiтно, хоча гаразд i не усвiдомлював, навiщо така обережнiсть. Але якщо незнайомець не подав менi записку просто в руку, то, мабуть, на це були якiсь причини. Обидвi молодички, завершивши ласування пампухами, виходили з кнайпи i далi щебетали, я зостався в залi сам. При буфетi молода вродлива касирка поправляла на головi зачiску, приглядаючись у дзеркало та надуваючи i без того повнi вуста. Кого тут було остерiгатися? Я закiнчив iсти, розгорнув записку i прочитав: «Станиславiв. Вовчинецька, 38. Пан Дутчак». Вiдтак попросив дозволу зателефонувати. Касирка пiдняла брови: – То не телефонна станцiя, – але тут же вибачливо засмiялася i пiдсунула телефон. Далi вона не зводила з мене очей, але мiй дзвiнок був геть не цiкавим, бо я телефонував на двiрець, щоб довiдатися, коли вирушае потяг до Станиславова. Коли я поклав слухавку, касирка сказала: – В таку погоду? – похитала вона головою. – Передавали – там сильна злива. Навiть блискало. – То нiчого. Справи е справи. – І Бистриця вийшла з берегiв. Так що дороги позаливало. Таке враження, що касирка намагалася мене зупинити й переконати нiкуди не iхати. Може, й вона належить до таемноi органiзацii? – На кого ви працюете? – запитав я. – На кого? Та ж на Мусяловича! Хiба не знаете? З восьмоi ранку до десятоi нас тут трое, бо заля вже повна. З десятоi до першоi я одна, а вiдтак нас знову трое. Але ще тiльки одинадцята, а вже порожньо. І то ся називае снiданковий покiй? Вона зiтхнула. Мала пишне каштанове волосся з бронзовим вiдливом й великi очi, рiвний носик i верхня губка були злегка задертi. Не може бути, щоб така краса не мала кавалерiв. – А коли зачиняетеся? – запитав я. Касирка зацiкавлено поглянула на мене: – А що? Хочете мене запросити на каву? О восьмiй вечора. – Ви вгадали. Як вас звати? – Яся… е-е… тобто Ярина. Ясею мене тут колежанки прозвали. Я перейшов з польськоi на украiнську: – Ну, бачите, iм’я таки свiдчить, ким ви е насправдi. А то вже думав, що прикидаетеся полькою. – Не, де там! Чого би мала прикидатися? Я iх тутка теж називаю скорочено: Гася, Нуся, Вiся… Вона розсмiялася, демонструючи своi гарнi бiлi зуби. – Добре, Ясю, забiжу ще до вас i запрошу на каву. Як будете мати такий гарний настрiй, як зараз. – У мене завше гарний настрiй. 4 Моi спогади про сьогоднiшнiй ранок перебив вигук провiдника: – Станцiя Станиславiв! Усi заметушилися, затраскали дверi в передiлах, перон зустрiв гучною музикою i калюжами, прибиральники змiтали воду на колiю. Злива давно вже ущухла, але слiди ii були повсюдно, хмари розступилися, i сонце ласо випивало калюжi, земля парувала. Вийшовши з двiрця, я запитав у перехожого, поважного пана з наваксованими вусиками: – Перепрошую, як менi потрапити на Вовчинецьку? – А, то е, прошу вас, вiдразу за мостом. Йдiть попри двiрець, вiдтак звертаете праворуч попiд мiст i – просто. І то е Вовчинецька. Вулиця виявилася довгою, забудованою переважно невеликими хатинками, якi потопали в садах, а деколи в хащах. Бiля корчми стояло кiлька возiв, конi неквапно жували овес iз торбин, що були прив’язанi iм до ший, i вiдганяли хвостами мух. Я йшов не поспiшаючи, насолоджуючись сонячною дниною. Незабаром спинився бiля хати, яка нiчим не вiдрiзнялася вiд iнших. – Чи тут мешкае пан Дутчак? – запитав я стару жiнку, що поралася в городчику. Вона спочатку уважно мене роздивилася, потiм гукнула кудись в небо: – Мiську! Злазей! Хтось до тебе прийшов! З вiконця на стриху висунулася кудлата голова. – До мене? А хто то? – Я зi Львова. – А-а, то ви… Заходьте. Я зараз. Я зайшов на подвiр’я. З дверей визирнув чоловiк рокiв за шiстдесят i запросив до хати. – Вас Марком звати? – Так. Ви знали, що я приiду? – Ага… Прошу сюди, – вiн завiв мене на кухню i посадив за стiл. – То ви займаетеся, як я чув, паном Томашевичем… – Мене цiкавить той час, коли вiн був секретарем Товариства. – Я робив там i кiлька разiв навiть провадив ревiзiю. – А тодi, коли ваше Товариство мало злитися з броварами, того року ви робили ревiзiю? – Лиш на початку року, а вже потiм тiсно перед самим злиттям ревiзiя ся не робила, бо мусилисьмо готувати купу рiжного паперу, залагоджувати своi справи. Так, жи ми всьо лишили на Томашевича. – Якi ви страти тодi понесли? – Та шось коло 20 тисяч золотих. Зачекайте, я ту маю кiлька документiв. Вiн вийшов на хвильку i повернувся зi старою, потертою папкою. У папцi лежали всi три документи, про якi говорив Мартинюк. Я ошелешено поглянув на господаря. – Дивуетеся, звiдки я то маю? Я iх сам визбирав. Бачите, сесi копii навiть в нотарiуса завiренi. – Ви що – пiдозрювали Томашевича в махiнацiях? – Не тiко пiдозрював. Я знав, що вiн махлюе. Але не мав доказiв. Вiн забив нам баки, що Товариство мае понести страти при тому злиттi. А я потiм, вже коли ся злили, дiзнався, що всi страти покрило Товариство броварiв. Тодi я почав нишпорити за доказами. Але заки-м iх знайшов, вже було пiзно. Томашевич зара став велике цабе. А я пiшов на емеритуру та й перебрався до Станиславова. Чувем, жи тим дiлом займаеся нотар Мартинюк вi Львовi. Ну, тай махнув рукою. Мене Томашевич обходив, коли робив у нас. А потiм нашо вiн менi ся здав? – А як то було з втратами членiв Товариства шинкарiв? Багато iх вiдходило? – Та трохи вiдсiювалося, але того року бiльше прийшло, як пiшло. – Чим це пояснити? – Ну, видите, коли ми стояли на слизькiм, що не вiдали, чи маемо щезнути, чи нi, то й члени вiдходили. Але як постала така можливiсть злитися з бiльшою i мiцнiшою спiлкою, то тодi й членства побiльшало. – Як вважаете – злиття було вам вигiдне? – запитав я. – Та не, – похитав вiн головою. – Вигiдним воно було тiльки формально. Нам треба було змiцнювати власну спiлку, але нiц з того не виходило. Вона розповзалася по швах. – Це Томашевич подав iдею про злиття? – Так. Але коли нам ту iдею пiдсунув, то вже щось там з’ясував i пiдготував грунт. Так що до нас почали заходити рiжнi добродii i намовляти, аби хутше вирiшувати. – А на тих ваших зборах голосували тiльки чоловiки. Хоча новий закон змiнив цю умову. Повиннi були голосувати всi члени, з жiнками включно. – Всю законнiсть мав стерегти нотар Мартинюк. Але вiн не приiхав на збори. – Ви йому послали повiдомлення? – Послали. Тiко вiн чомусь його не отримав. – А хто саме посилав? – Правду кажучи, мав то зробити голова, але вiн доручив менi. Вiн якраз тодi захворiв i на роботу не ходив. Ми жили по сусiдству, от вiн i звернувся до мене. Але адреси на пам’ять не знав. Тодi я пiшов до Томашевича запитати адресу нотарiальноi контори. Томашевич сказав, жи якраз мае вiдсилати якiсь папери Мартинюковi, то заодно пiшле й те запрошення. – Може таке бути, що вiн його взагалi не вiдсилав? – Тепер я си гадаю, що так воно й було. – Чому голова доручив це вам, а не вiдразу Томашевичу? Адже дiлове листування – обов’язок секретаря. Може, не довiряв Томашевичу? – Хтозна. Тодi вiн нiчого такого не говорив. – Отже, у його вiдсутнiсть усi справи вiв секретар? – Так. – І збори готував вiн? – Голова вийшов на роботу за два днi до зборiв. Так що i вiн там щось готував. – Ви можете точно сказати: Товариство броварiв покрило всi витрати до гроша? Чи, може, все ж таки й вам довелося витратитися? – Чи так всьо до гроша, то я не знаю. Але що Томашевич не тратився нi на правникiв, нi на рахiвникiв, то знаю достеменно. – Але ж вiн напевно iздив до Варшави й назад. Це було необхiдно. – Вiн iздив, але чи се було необхiдно? Товариство броварiв не лише покривало витрати, а й взагалi робило все, що треба. Томашевич мав тiльки пiдготувати документацiю на мiсцi. Але ми тодi про те не знали i думали, що вiн дiйсно ганяе туди-сюди у справах. Навiть якщо й довелося зазнати витрат, то не таких. Найбiльше двiстi золотих, ну гора – триста. Там якийсь папiр купити, папки, те, се… Але то дрiб’язок. – А що ви чули про акцiонерiв Товариства? – Того я вам не скажу. Знав я лиш одного Фурсу. Були й iншi, себто тi, що Товариство заклали. Але що то за люди, я не знав. Вiд них лише надходили вказiвки чи циркуляри через Томашевича, вiн з ними контактував. – Ну, добре, дякую вам, пане Дубчак. Хочу ще встигнути на потяг до Львова. – То ви таки нинi хочете iхати? Я вас проведу. Вiн вручив менi папку i провiв до мосту. 5 Просто з двiрця я знову завiтав до Мартинюка. Вiдразу було видно, що мiй новий вiзит жодноi приемностi для нього не справляе. – Я прийшов за тим документом. Вiн подивився на мене якось насмiшкувато i розвiв руками: – На жаль, нiчим тобi не допоможу. – Як то? – сторопiв я. – Ти ж казав, що маеш його. – Мав, – буркнув вiн невдоволено. – І вже нема? – Нема. – А де ж вiн? – Звiдки я знаю? Нема i все, – вiн вiдвiв очi набiк, вдаючи, що дуже зайнятий чимсь iншим. – Ти знову щось вiд мене приховуеш. – Дурницi. Шiсть лiт минуло. Вдумайся. Був у мене той папiрчик. Але коли? А зараз нема. – Ти хоч шукав його? – Ну, шукав. – Вiн що – вивiтрився? – Може, й так. Просто зараз його в мене нема. – А в кого е? – В банку. – Але ж я не нотар i не адвокат, не маю жодних повноважень перевiряти банкiвськi рахунки. – Я тебе попереджав – це справа безнадiйна, – вiн промовисто зиркнув на мене. – Подумай: навiть якщо виявиться, що Томашевич дiйсно привласнив тi грошi, то коли ти iх повернеш, ощасливиш кожного робiтника знаеш скiлькома золотими? У спiлцi броварiв понад тисячу членiв. В результатi кожен з них отримае по кiльканадцять золотих. Чи варто це такоi бучi, щоб якийсь Ковальський повернув собi таку мiзерну суму? Менi не вкладалося до голови, що це говорить той самий Мартинюк. – Дивно, як рiзко помiнялися твоi намiри, – похитав я головою. – Помиляешся. Все, як було. А ти ж, до речi, ще нiчого не довiв, – провадив вiн, усмiхаючись. – Може виявитися, що Томашевич чистий, як снiг. І що тодi? Чи так, чи сяк – шкура не варта вичинки. – Ти говориш не своiми словами. Чому ти зранку про це мовчав? – Хiба я не казав, що справа безнадiйна? – Казав. Але не намагався мене переконати. Тебе купили? Коли вони встигли? – Ти звар’ював. Твiй напiр заведе тебе колись на лаву пiдсудних. Чого ти добиваешся? – Вiн уже почав гарячкувати i нервово перебирав пальцями по столу. – Нiчого з цього не вийде! Нiчого! Зрозумiв? Не дадуть тобi ходу. І ти ж погориш. Вiн уже втрачав рiвновагу, бо не вдалося йому приховати своiх нервiв, а можливо, й страху. – Не прикидайся, що ти так переймаешся мною, – промовив я глузливо. – Насправдi тремтиш за свою шкуру. А такi томашевичi тим часом… – Ти кипиш тiльки тому, що переконався, що залiз у слiпу вулицю. Чи багато вдалося винюхати в Станиславовi? – Уяви собi. Маю всi три копii документiв. Завiрених нотарiусом. Це прозвучало, як удар грому. Мартинюк раптом поник, мов базилiк, який тиждень не поливали. Вiн клiпав очима i червонiв усе густiше й густiше. – Як… як це тобi вдалося? – Що – фахова заздрiсть? Тобi довелося порпатися стiльки часу, а я за кiлька годин отримав майже всi докази. – Ти сам розумiеш, що цього замало, – голос його був надтрiснутий. Я таки його добряче покатував. – Решту я дiстану i без твоеi допомоги. Але той документ про сплату боргу ти менi таки даси. Або дiстанеш нову копiю з банку. – Це фантастика. Щоб добути нову копiю, треба мати санкцiю. Хто менi ii дасть? Що поясню? Знову почав займатися давно забутою справою? І саме зараз, коли вiн йде на президенти мiста? Це не смiшно. – Тодi дай стару копiю. – Але ж я сказав – не маю. – А зранку мав? – Думав, що мав. – А тепер передумав? Вiн уже втрачав терпець. – Слухай, я хочу спокiйно дожити вiдпущений менi вiк, – промовив крiзь зуби. – Це безглуздо – лiзти на рожен. Я вже не маю запалу, що колись. І перестав бути романтиком. Розумiеш? – Нi. – Ти авантюрист! – Мартинюк закричав, наче його шпигонув хтось ззаду шилом. – Ти сам лiзеш у багно i тягнеш за собою мене! Вони мене зживуть зо свiту! Я вже мав з ними… – Вiн затнувся i тремтячими руками витягнув папiросу та закурив. – А тепер не хочу. – Хто вони? Люди Томашевича? Вони стежили за мною. А тобi зателефонували? – Я схопив його за обшлаги маринарки i струснув ним з люттю, яка самого мене вивела з рiвноваги. – Говори! Це було пiсля того, як я пiшов? – Мартинюк кивнув. – Вони тебе попередили, що для тебе погано закiнчиться, якщо допоможеш менi? Так? Знову кивнув. Я опустив руки, i вiн охляп упав у крiсло. Його жалюгiдний вигляд мене трохи остудив. – Звiдки ж iм стало вiдомо, що я зайнявся Томашевичем? – Мабуть, вони чекали цього. Можливо, довiдалися плани своiх ворогiв. – Ворогiв? Маеш на увазi тут органiзацiю з дотримання справедливостi? Мартинюк здивовано зиркнув на мене, якусь мить вивчав мене з такою уважнiстю, наче хотiв переконатися, чи я остаточно не з’iхав з глузду, потiм розреготався спазматичним смiхом, аж йому сльози виступили. – Що тут смiшного? – сторопiв я. – То це вони пiдiслали тобi iнформатора? – Вони. – І вони допомогли тобi знайти тi документи? – Так. А що? – Та нiчого. Просто такоi органiзацii не iснуе. – Вона недавно створена. – Їi нiколи не було i нема. Хто, як не я, мав би про те знати? Ти попався на гачок, як дурний карась. – Але ж вони менi дiйсно помогли. – Тiльки невiдомо, з якою метою. В Томашевича е не тiльки впливовi друзi, а й впливовi вороги. І теж з верхiв. Ось тобi й органiзацiя. – Дiдько з ними. Я цим зайнявся i не збираюся вiдступати. – Тiльки не вплутуй мене. З мене досить. – Менi потрiбен лише той документ. І я клянуся, що залишу тебе в спокоi. Розумiю, що ти його не тримаеш нi тут, нi вдома. Скажи де, i я сам поiду за ним. – Ну, гаразд. В мого брата на селi, – видушив Мартинюк ледь не з полегкiстю. Його брат був священиком. – В нього та сама парафiя? – Так, в Рудно. Вiн тебе не забув. Можеш смiливо до нього iхати. Але пильнуйся. За тобою обов’язково буде хвiст. Я б не хотiв, щоб i мiй брат мав клопоти. – Я тебе не пiдведу. – Мiж iншим, хто тобi дав тi матерiали? – Колишнiй працiвник Товариства пан Дутчак. – Дутчак? Звiдки вони в нього? Це неймовiрно. Тут щось не те. Йому, мабуть, дали уже готовi папери, щоб вiн iх тобi передав. Сам Дутчак нiколи не мiг би iх роздобути. – Знаеш, менi однаково, хто, як i звiдки. Головне, що вони в мене в руках. До речi, з’ясувалося, що за звiтний перiод членiв Товариства шинкарiв не тiльки не поменшало, а навпаки – побiльшало. – Та йди! Оце номер! – Вiн менi передав i цi данi. Однi члени покидали спiлку, а iншi вливалися. Крiм того Дутчак впевнений, що Томашевич не зазнав жодних витрат. Броварники взяли на себе все. Отже, Томашевичу довелося витратитися хiба на канцелярськi приладдя. – Тобi повезло. Але саме це й викликае в мене пiдозру, чи не розставленi для тебе полапки. А це цiлком можливо. Менi всi цi вiдомостi так легко не давалися. Хтось тобi помагае. Але хто? Це можуть виявитися не дуже поряднi особи. І хтозна, чи, скориставшись твоiми послугами, вони потiм не спрямують свого удару проти тебе самого? 6 Ми колись не раз iздили з Мартинюком до його брата в Рудно, особливо на свята. Все ж таки Рiздво, Великдень i Трiйця мають особливу атмосферу саме десь на селi, анiж у великому мiстi. Але перш нiж пiти на автобус, я довго петляв рiзними вуличками, щоб виявити, чи нема за мною хвоста. Правда, не хотiв при цьому й зрадити себе, що дуже прагну вiдiрватися, а вдавав, наче роблю закупи. В однiй крамницi купив пляшку вина, в другiй родзинки, бо отець iх дуже любить, у третiй, четвертiй i п’ятiй запитав зеландського сиру. У шостiй купив голландський. Часто озирався за вродливими панночками, хоча й не за надто вродливими теж, а за одно придивлявся до перехожих, що прямували у моему напрямку. За якийсь час я почав уже вирiзняти чоловiкiв, якi незмiнно за мною волочилися, вони вдавали, що захопленi розмовою i навiть не пiдводили голiв, коли я озирався. Один з них був огрядний червонопикий бурмило з великою круглою, як гарбуз, головою i бiлим волоссям, а другий – худий глистоподiбний пiцик, який iшов так, нiби пританцьовував. Було непросто позбутися iх, але львiвськi брами наче саме для таких випадкiв створенi. Я пройшовся кiлька метрiв по Легiонiв i пiрнув у наскрiзну браму «Гранд-готелю», звiдки був прямий вихiд на паралельну вулицю – пасаж Гаусмана[10 - Пасаж Гаусмана – вулиця Крива Липа.], але не побiг туди, а спокiйно завернув до буфету. Вони ж, знаючи, що це наскрiзна брама, помчали до другого виходу. Я тим часом вийшов з готелю i взяв таксi. За кiлька хвилин я вже iхав в автобусi в напрямку Рудна. Старший Мартинюк, Антiн, звiсно, мене вiдразу впiзнав. Я виклав на стiл гостинцi, вiн вiдкоркував вино, i ми мило побесiдували, згадуючи старi добрi часи. Потiм я розповiв йому про свое розслiдування, а вiн без зайвих розпитувань взяв з полицi старий календар «Просвiти» i вийняв з нього потрiбного менi папiрчика. – Як гадаете? Буде вiйна? – запитав мене опiсля, киваючи на свiжу газету «Дiло», яка ряснiла тривожними новинами. – Ви там, газетярi, певно, бiльше знаете. – Невiдомо, отче. Гiтлер непередбачуваний, – вiдказав я. – Якщо буде, то, можливо, це ще один шанс для нас. Що скажете? Вiн перебув усi фронти, воював з 1914-го i до 1921-го, але не втратив вiри. – Ця вiйна, мабуть, буде страшнiша за тамту, – сказав я. – Так… Дивiться, що пише кореспондент «Дiла» з Нiмеччини: «Буде чи не буде вiйна? Це е темою всiх розмов каварняних, родинних тощо i в Нiмеччинi, хоча зовнiшньо нi на вулицi, нi в крамницi, нi в банках не вiдчуваеться передвоенного специфiчно-панiчного настрою. Все йде нормальним ходом; одначе нiмецький органiзацiйний хист вже тепер ясно i всюди помiтно. Вже зроблено перепис населення для споживчих карток на випадок вiйни, роздiлено функцii мiж мешканцями кожного дому на випадок повiтряного нападу; спiшно в спецiяльних курсах довчають цивiльне населення, як боронитися вiд бомб та рiжних нещасть, що нестимуть вiйськовi лiтаки; хто не мае ще протигазових масок, мусить iх негайно придбати. На курсi оборони протиповiтряноi атаки, на який ходжу i я, якийсь панок, якого згiдно з сучасною совiтською термiнольогiею треба, мабуть, назвати «висуванцем», питае лектора-iнструктора, чи впускатимуть до пiдземельних захистiв вiд протиповiтряних бомб i жидiв. Учитель терпеливо пояснюе рiжницю мiж протижидiвською нiмецькою полiтикою та елементарною гуманнiстю, i характеристична рiч, що всi слухачi йому спочуваюче притакують». А далi вiн про те, що ви сказали перед тим: «Ще за тиждень перед аншлюсом Гiтлер не знав, що так швидко вiн буде в силi зреалiзувати свою здавна вилелiяну мрiю. Тактична i психольогiчна помилка Шушнiга, вiдсутнiсть помочи французького уряду, нетривкi вiдносини мiж Парижем i Льондоном спонукали його негайно i твердо прийняти свое рiшення (що фактично було б тяжко зробити в демократичнiй державi з ii важким апаратом – парляментом, партiями, групами тощо). Правдоподiбно, що i в сучаснiй кризi нiмецький канцлер не знае, як вiн остаточно поступить». – Ну, власне. Але не тiльки Гiтлер непередбачуваний, а й Сталiн теж. Поки що обое нарощують сили. – І на чиему боцi опинимося ми? – сумно зiтхнув вiн. – Знову як зерна пiд жорнами. – Ну, певно, що анi на нiмецькому, анi на советському. Якщо ми вже раз боронили Польщу, то будемо боронили i вдруге. Може, того разу вона не вiдречеться вiд нас. – Будемо боронили хiба з розпачу, бо встояти не вдасться. – Але, прошу я вас, по Австрii – черга на Чехословаччину, – вiн пiдняв догори вказiвного пальця. – Муссолiнi зажадав плебiсциту в Чехii не тiльки для нiмцiв, але i для полякiв, мадярiв та iнших нацiональностей. А ця «iнша» нацiональнiсть – украiнцi Закарпаття. Якщо вдасться, то вони могли б проголосити свою самостiйнiсть. Що ви на це? – Непогана нагода, отче. Але що бiльше я вчитуюся в такi новини, то все бiльше занурююся в свiй невилiковний песимiзм. – А я не, – похитав вiн головою, – я не. Я вiрю, що того разу нам вдасться. Не хотiлося його розчаровувати в його мрiях i надiях i я перевiв розмову на iншi теми, а вiдтак розпрощався. Була друга, коли я вернувся до Львова i ще з двiрця зателефонував до редакцii. – Де ти волочишся? – вибухнув пан редактор. – Я вiдкопав карколомний матерiал. Лишiть для мене сторiнку на завтрашне число. – Дiдька тобi лисого, а не сторiнку! Вже все спляновано. – За три днi почнуться вибори. Моя стаття повинна з’явитися завтра, iнакше все намарне. Послухайте, пане Левку, якщо моя стаття затримаеться бодай на день, вона вже не буде варта картопляноi лушпайки. Уся робота пiде коту пiд хвiст. Зрештою, самi переконаетесь. Ви ж мене знаете не вiднинi. Я не буду робити з мухи слона. Весь той час, поки я торохтiв, вiн невдоволено бурчав. Врештi видушив: – Та воно так… але… коли ти ii доставиш? – До десятоi вечора привезу в типографiю. – То вона ще не написана? – Вiн аж захлинувся праведним обуренням, i, доки ще не опам’ятався, я сипонув: – Майже написана. На чорно. Мушу то все видрукувати на машинi. Не переживайте, до десятоi привезу. – Ну, дивись. Рiвно о десятiй я накажу набирати сторiнку з заплянованим матер’ялом. – Згода. Пфу-у-у! тепер щодуху додому i за роботу. 7 – А, пане Марку, шо то ви так рано додому? – привiтав мене сторож чи то пак шимон, як називали сторожiв у Львовi. – Маю роботу, а нiде менi так добре не працюеться, як вдома. – А так-так, по собi знаю. В рiдному кубельцi теплiше i затишнiше, як деiнде. Пан Амброзяк був милим уклiнним старушком, iнколи я з ним перекидався кiлькома словами i вгощав чаркою, коли вiн приходив вiтати з Рiздвом чи Великоднем. Сторожi не отримували платнi, але мали право на службове помешкання в партерi i збирали оплату вiд мешканцiв за вiдкривання брами пiсля десятоi вечора. Тому за пiв години до десятоi на вулицях Львова можна було помiтити велике пожвавлення: всi намагалися дiстатися дому вчасно, хоч i було це лише спортивним завзяттям, а не проявом скупостi, бо тi традицiйнi десять грошiв, якi отримував шимон за вiдкривання брами, жодноi поважноi ролi не грали, але за цi грошi вiн мiг купити на вибiр двi булочки, головку капусти або кiльо бульби. Ще сторожам перепадало щось вiд вуличних музикiв та мандрованих продавцiв, яких впускали на подвiр’я, але то все були дрiбнi грошi, бiльше заробляла панi шимонова пранням та вудженням м’ясива для всiеi кам’яницi перед святами. Вулиця Длугоша[11 - Длугоша – вулиця Кирила i Мефодiя.] пiднiмаеться вгору до вильоту вулицi Святого Марка[12 - Святого Марка – вулиця Кобилянськоi.], а потiм спадае на дiл до Супiнського[13 - Супiнського – вулиця Коцюбинського.], по ii лiвому боцi вишикувалися кам’яницi, а праворуч височить сiрий мур, за яким розкинувся унiверситетський ботанiчний сад, повний екзотики. З мого вiкна виднiються в шклярнях пальми, фiговi й цитриновi дерева, навiть справжнiй товстелезний баобаб, i якщо уважно приглянутися, то можна помiтити, як пурхають барвистi пташки. Бiля кожного дерева табличка з латинською назвою рослини. Кажуть, що Карл XII, здобувши Львiв, перескочив той мур на конi, але то хiба мусив бути кiнь з крилами. Тепер пiд тим муром мають зупинку усi песики, а як стемнiе, то не лише песики. Коли я пiзнив до школи, то стрiмкiсть моеi вулички помагала добiгти вчасно. В самому низу прилаштувалася маленька крамничка «Масло, цвяхи, мило, мастило, шварц». Пан Покiзяк, як нема покупцiв, сидить перед входом на ослiнчику i вiтаеться з кожним, хто його минае. Моя кам’яниця виросла на розi Длугоша i, мабуть, найстрiмкiшоi у Львовi вулицi Святого Марка, де розмiстилася старовинна студня зi смачною водою, яка не раз рятувала львiв’ян пiд час облог, коли мiсто було вiдтяте вiд добростанських водотягiв. Я так захоплено клацав на машинi, що й не помiтив, як почало сутенiти, отож, зробив перерву, щоб очi вiдпочили, i, не запалюючи свiтла, пiдiйшов до вiкна, поклавши до вуст папiроску. Сутiнки витiкали з хащiв ботанiчного саду i заполонювали вулицю. Проторохтiв фiякр i зупинився в самому низу на початку Святого Миколая[14 - Святого Миколая – вулиця Грушевського.] пiд лiхтарем, дорожкар[15 - Дорожкар – вiзник, дорожка – фiякр, бричка.] розгорнув газету, користаючи снопиком свiтла, i захопився читанням новин. Я черкнув сiрником та вiдразу ж його погасив, коли мою увагу привернула чиясь тiнь попiд муром: хтось чаiвся за акацiею. Я завмер, катуляючи папiросу у вустах, i став уважнiше вдивлятися. З горiшнього краю вулицi хтось спускався швидким кроком. Тiнь з-за акацii вигулькнула йому назустрiч. Здаеться, це той червонопикий бурмило, що стежив за мною. Вiн нетерпляче зиркав то на браму мого будинку, то на годинник. Коли той, що спускався згори, наблизився, я впiзнав у ньому мого другого переслiдувача. Порiвнявшись, вони перекинулися кiлькома словами, зиркнули в мiй бiк i почали прогулюватися туди й назад. Цiкаво, хто iх пiдiслав? Томашевич чи та дивна органiзацiя? Стаття вже майже готова. Ще година – i я ii завершу. Потiм вичитаю, а вiдтак буду мати ще з пiв години на дорогу до типографii на Зеленiй. Я зашторив вiкна, запалив свiтло i сiв за стiл. О пiв на десяту я склав машинопис учетверо i сховав пiд сорочкою за спиною. Зверху одягнув вiтрiвку, а до внутрiшньоi кишенi поклав машинопис минулорiчноi статтi, яка мала напрочуд вдалу назву «З життя одного афериста». Моя брама не мала вильоту на рiвнобiжну вулицю. Вийти я мусив просто на моiх переслiдувачiв. Я мав знайомого комiсара полiцii Романа Обуха i думав, чи не варто йому зателефонувати, щоб прислав кого-небудь захистити мене. Однак ця спасенна думка навiдала мене запiзно, бо його не виявилося анi в комендатурi, анi вдома, а нi до кого iншого я з такою просьбою звернутися не мiг. Ще можна було б зателефонувати пожежникам i зголосити на вулицi пожежу, але така забава робиться тiльки з телефонноi буди, а не з помешкання. Задорого менi вийде. Я вимкнув свiтло i подивився у вiкно. Тi двое вже не прогулювалися, а помiтивши, що свiтло згасло, стали проти моеi брами i навiть не вдавали, що зайнятi розмовою. Правда, я не вчорашнiй i вже потрапляв у подiбнi ситуацii. Але не скажу, що це було приемно. Моя вуличка фактично рiдко бувала людною, цим вона й подобалася – своiм затишком i меланхолiйним настроем. Але в цiй ситуацii нiчого привабливого не було. Тепер затишок став моiм ворогом. Нiхто менi не прийде на допомогу. Я болiсно роздумував, що маю чинити. Годинник показував за двадцять п’ять десяту. Ну, що ж, зволiкати нема як. Я вiдчинив на кухнi шафку, де зберiгалися крупи, i всипав собi до кишенi двi жменi гороху. Потiм спустився, тихенько пiдiйшов до брами, щоб не почув сторож, i визирнув крiзь вузеньку щiлину. Переслiдувачi стирчали непорушно. Раптом менi здалося, що вони мене вже бачать, бо бурмило вийняв руки з кишень. В правiй руцi щось було. Щось невелике. Револьвер? Я зволiкав. Глянув на годинник – за двадцять десята. Час летить, як скажений. З помешкання шимона долинав брязкiт начиння i запах смаженоi картоплi, шимонова щось чоловiковi вичитувала, а вiн лiниво боронився. Нi, iх я не маю бажання вплутувати в це – вiд тих бузувiрiв на вулицi можна очiкувати всього. Першою думкою було рвучко розчахнути браму й кулею вилетiти на вулицю. Але я пересилив себе i вийшов з брами цiлком спокiйно, навiть не зиркнувши на них. Я йшов, краем ока стежачи за переслiдувачами. Вони рушили водночас зi мною, якийсь час iшли протилежним хiдником, та ось почали переходити вулицю, i я втратив iх з поля зору, лише чув iхнi кроки – однi важкi, слонячi, другi – дрiботливi. Я наддав ходи. Та кроки позаду мене усе ближчали й ближчали. Вони йшли швидше за мене. Як це iм вдавалося? А на вулицi й далi жодноi живоi душi. Пан Покiзяк зачинив свою крамничку i погасив свiтло. Я вже чув за плечима iхнiй надривний сап i шморгання носом. Мабуть, нас роздiляло зо два метри, не бiльше. Я вiдчув жар на своiх плечах. Ну, що ж – либонь пора… І я рвонув, як жеребець на перегонах. Я мчав щодуху, вкладаючи у цей бiг всi своi сили, я бiг, а моi очi дивилися на рятiвне свiтло лiхтаря, де закiнчувалася моя вуличка, i хоч фiякр уже поiхав, але там таки мусить бути людно, i я вже навiть розрiзняв окремi постатi, освiтленi вiтринами. Чути було, як важко хекають моi переслiдувачi, не далеко ж я вiд них одiрвався. Тодi я сипонув позад себе горохом, хтось iз них поiхав ногами i гепнувся, але притьма зiрвався на ноги й, сиплючи прокльони, далi бiг. Зненацька хтось вискочив менi навперейми, я зробив карколомне сальто, перечепившись за його ногу i, охнувши, важко впав на брук. Удар забив менi подих. А за мить мене вже шарпали з усiх бокiв чиiсь руки, i, хоча я ще не зовсiм отямився, але вiдчайдушно намагався захистити внутрiшню кишеню вiтрiвки. Цим спровокував нападникiв, i пiсля короткого борюкання вони врештi добралися до кишенi й забрали папери. – Ось воно! – вигукнув хтось iз них, кинувши оком на заголовок. – Ну, чого став! – кинув другий, i той, до кого звернулися, розмахнувся – в його руцi був той невеличкий предмет, який я уже зауважив, – металева рурка. Зараз вiн опустить ii на мою бiдолашну голову i до самого ранку я дивитимуся захоплюючий сон, який складатиметься з мерехтiння зiрок i спалахiв падаючих метеоритiв. Я викинув руки вперед – це все, що я мiг встигнути, але удар забарився. Раптом пролунав чийсь приглушений скрик, клекотливий хрип, щось чвакнуло, на ноги менi впало чиесь тiло. Я вiдповз назад i не повiрив очам: кiлька чоловiкiв немилосердно гамселили один одного. Той, що впав менi на ноги, худий, довготелесий, звiвся навкарачки i, заточуючись та спльовуючи кров, побiг у темряву. Бурмило з зусиллям вiдiрвався вiд тiеi недружелюбноi компанii i теж кинувся навтьоки. Трое задиханих незнайомцiв залишилося бiля мене. Один з них запитав: – Стаття при вас? – Так. Я впiзнав голос того, що дав менi адресу Дутчака. – Слава богу, – вiн допомiг менi пiдвестися. – Здаеться, ми вчасно наспiли. Вас не дуже потовкли? – Та нi, – промовив я, обтрiпуючи одяг. – Я лише боляче вдарився об брук. – Але ж вони щось витягли у вас iз кишенi. – То стара стаття. Я навмисне ii сховав у куртцi. А ця ось, – я поплескав себе по спинi. – Ви в типографiю? Я глянув на годинник – за вiсiм десята. – Якщо встигну. – Ми вас пiдкинемо на автi. Авто стояло за рогом. – Як вам вдалося так вчасно? – запитав я. – А ми тут прогулювалися неподалiк. Бачимо – комусь хочуть завдати хвилеву клямру[16 - Завдати хвилеву клямру – на якийсь час оглушити з метою грабунку.]. Ну ми й пiдбiгли. – Ви менi так i не скажете, звiдки ви? – Я ж вам уже сказав. – Такоi органiзацii не iснуе. – А ви уявiть собi, що iснуе, i все стане на своi мiсця. Так простiше. Водiй, видно, був неабияким зухом, гнав мов шалений, аж гальма вищали на закрутах. – А тi, що напали на мене, – люди Томашевича? – поцiкавився я. – Напевно. – Уявляю iхнi писки, коли вони принесуть шефовi ту статтю. Як ви гадаете – яким буде його наступний крок? – Вирядить своiх хлопчикiв до типографii, – вiдповiв мiй рятiвник цiлком буденно. – Що? – я отерп. – Томашевич пiде й на це? – Чом би й нi? Цього разу вони можуть прихопити пукавки. Що ви iм зробите голiруч? – Там е охоронець. – Той старигань? Не смiшiть мене. – Ч-чорт… я викличу полiцiю. – І що? Приiде два набурмосених вуйка, покрутяться з годину, пояснять, що у вас, видно, не всi вдома, та й заберуться. – Який же вихiд? – Допишiть в кiнцi своеi статтi ще кiлька слiв. – Кiлька слiв? Яких? – Зовсiм невинних. А я з хлопцями чергуватиму бiля типографii аж до ранку. Ми маемо чим привiтати гостей. – То що я повинен дописати? Вiн продиктував, я занотував i здивувався: – Тiльки й усього? – Звичайно. А ви думали казна-що? – Цi слова для вас мають якесь значення? – Хочемо, щоб було ясно – Томашевич зiйшов назавжди з арени. Щоб нi в кого не закралися сумнiви, що на нього чекатиме суд. Ну, ось ми й на мiсцi. Щасливо. – Дякую за все, – сказав я, вилазячи з авта. – Ми бiльше не побачимося? – Хтозна. Львiв тiсний. Редактор вже на мене чекав i поспiхом вихопив з моiх рук статтю та почав читати, час вiд часу гмикаючи, шлякаючи та огокаючи, а в мiру прочитання черговоi сторiнки вiдразу передавав набiрникам. Коли закiнчив, подивився на мене зi спiвчуттям i зiтхнув: – Ну, не знаю… Не знаю, чим це закiнчиться. Але якщо Томашевич подасть до суду, то цього разу пiдеш до цюпи ти. Так вiн натякав на тi трафунки, коли доводилося йому вiдсиджувати, бо редакцiя не могла собi дозволити заплатити штраф. Я пробув у типографii всю нiч. Невiдомо, чи хтось намагався нам перешкодити, бо друкарськi машини так гучно джеркотiли, що до наших вух не долинуло нiчого пiдозрiлого. На свiтанку з’явилися газетоношi, i я нарештi полегшено зiтхнув – все вже позаду. Я пiшов до вмивальника, кiлька разiв хлюпнув холодною водою в обличчя, потiм витерся чистим газетним папером i вiдчув, що просто валюся з нiг. – Бувайте, хлопцi! – гукнув я. – Передайте шефовi, щоб до обiду мене не рухав. Свiтанок зустрiв мене голосним пташиним щебетом, вулицi щойно почали прокидатися, двiрники якраз припинили шурхати мiтлами i розходилися по своiх закамарках. Я йшов з почуттям виконаного обов’язку, з задоволенням уявляючи, як читають мою статтю тi, хто стояв за Томашевичем, та й сам Томашевич. Але це ще був не кiнець. Я й не здогадувався, що до кiнця ще дуже далеко i що нинiшнiй день – це тiльки початок справжнiх клопотiв. ДЕНЬ ДРУГИЙ П’ятниця 23 вересня 1938 року 1 Мене розбудив дзвiнок. Прокляття! Таки не дадуть вiдiспатися, але, глянувши на годинник, я заспокоiвся – перша! Шiсть годин сну – це навiть бiльше, нiж я розраховував про-спати. Тому я одразу прокинувся невимовною симпатiею до того невiдомого, хто мене цiлком вчасно розбудив. Дзвонив редактор. Голос його був похмурий i захриплий. Таке враження, що це не я, а вiн усю нiч провiв у типографii. Першi ж його слова змусили мене охляп впасти у крiсло i вiдчути, як усерединi все захололо. Я спазматично ковтнув липку слину i прохрипiв: – По-повторiть… – Повторюю: годину тому Томашевича знайдено мертвим. Вiн застрелився. – Зачекайте, я зараз… Я вискочив у лазничку, запхав голову пiд кран, потрусив нею i вiдчув, як там усе знову стае на мiсця. Тодi повернувся i знову приклав слухавку до вуха: – Де його знайшли? – В Брюховичах. Там у нього вiлла. Зараз до тебе iде твiй кумпель – комiсар Обух. Я сказав йому, що ти вдома вiдсипаешся. Я зле зробив? – у його голосi вчувалися кпини. – Та нi. Рано чи пiзно вiн однаково б мене знайшов. – Марку, – тепер це було сказано з теплотою i батькiвською турботою. – Ну? – Ти герой! Чуеш? Тисну тобi граби[17 - Граби – руки.]. Татусьо! Вiн знав, коли мене варто пiдбадьорити, а коли й по шиi дати. В цю мить я б його розцiлував. – Дякую. Я не знав, що так вийде. – Нiчого. Було б гiрше, якби такий жевжик прорвався нагору. Кiнцiвка тобi вдалась – як у воду дивився. Ну, файно. Завтра будеш? – Умгу. – Честь. Я поставив чайник на вогонь i закурив. Як вiн сказав? «Кiнцiвка тобi вдалась?» Я повторив це вголос i тодi зрозумiв: це тих кiлька слiв! Он воно що! Мартинюк правду казав: я потрапив у спритно нарихтовану пастку. Я просто пiдказав Томашевичу вихiд зi становища – застрелитися. Бо тих кiлька слiв не мали жодноi двозначностi, вони звучали цiлком ясно: «Що ж, для пана Томашевича залишаеться тепер лише одна перспектива. Невмолима, невiдворотна i правдива… Там – у шухлядi стола причаiвся рiшенець». Авжеж! Я ж бо думав, що мова про в’язницю! І натяк на те, що в шухлядi стола лежать затвердженi документи кандидата на посаду президента мiста. Якi вiн тепер мусить знищити i вiдмовитися вiд виборiв. Так я собi думав. А однак це не було про в’язницю. Я налив собi кави i сiв бiля вiкна. За вiкном моросив дощ. За кiлька хвилин ввалився Обух, мокрий як хлющ. – Я просто звiдти, – пояснив. – Поки обнишпорив усе довкола тiеi вiлли, вимок до рубця. Дай менi халат, нехай те все пiдсохне. У нас буде довга розмова. Тож зроби i менi кави. І канапку не пошкодуй. Я заварив йому каву, намастив хлiб маслом, зверху поклав сир. Вiн перевдягся в мiй халат i закутався, як лялька. – Я змерз, як пес. Дай менi ще чогось мiцнiшого. – «Stock» вiд Бачевського[18 - Бачевський – фабрикант найкращих горiлок, вiдтак i синонiмом горiлки стало його прiзвище.]? – Те, що треба. Шеф тобi телефонував? – Аякже. – Ти що – спав? – Я всю нiч був у типографii. – Якого чорта? Без тебе не могли, чи що? – Зараз тобi все розповiм. – Але спочатку я. – Вiн перехилив келишок, закусив канапкою, запив кавою i промовив: – Спочатку мушу тобi сказати, що ти свинтус вищоi марки. Стiльки лiт знатися, а ти нi пари з вуст. Якби ти бодай учора передав менi назбиранi матерiали, я б йому не дав так просто вислизнути з рук. Це, зрештою, й не по-товариськи. Чи я тобi мало помагав? Здаеться, вже давно було мiж нами домовлено дiлитися iнформацiею. Я щось не так кажу? – Та так, але на носi були вибори, i я квапився. Газета потребувала скандалу. – Це не виправдання. Ти, бачу, й далi граеш такого собi фiльмового супера. Воно, звичайно, приемно вiдчути себе героем дня, але все мае своi межi. Якби тобi ще одну клепку до голови, то з тебе, може, люди й були б, а так… Словом, ти фраер i бiльше нiц. Але що вже тут пережовувати… Виливай менi все за порядком. Я уважно слухаю. – Там усе в статтi е. – Е-е, не роби з тата вар’ята. Знаемо, що е, а чого нема. Розкажи, як ти цiею справою зайнявся, де знайшов документи i так далi. – Почалося з того, що зателефонував менi невiдомий i запропонував зустрiтися в Єзуiтському парку. Там вiн передав менi оцю папку i пiдказав, у кого я можу довiдатися бiльше про минуле Томашевича. Обух узяв папку i з цiкавiстю переглянув знимки. – Ти його бачив? – запитав. – Вiн стояв за спиною. Правда, я трохи роздивився його вiдображення в калюжi. Але пiзнiше вiн до мене вже вiдкрито пiдiйшов, очевидно, коли переконався, що я клюнув. Решту iнформацii я довiдався в Мартинюка. Я розповiв Обуху все, не приховуючи i вчорашнього iнциденту. Вiн слухав не перебиваючи, вiн завше умiв слухати. Колись ми з ним були не розлий вода, юнаками приедналися до Шостоi стрiлецькоi дивiзii армii УНР пiд командою полковника Марка Безручка. Скiльки ж нам тодi було? По п’ятнадцять. Але вже голоси погрубшали, заросилися вуса, й ми збрехали, що нам по вiсiмнадцять. Пережили ми разом облогу Замостя в 1920 роцi, разом i вискоки уночi робили, забиваючи сонних будьонiвцiв. За оборону Замостя ми отримали медалi, але до украiнського унiверситету вступити не змогли, бо його не було. Ми змушенi були навчатися в Таемному украiнському унiверситетi. Ромко вчився на юридичному, а я на фiлософському факультетi. Коли унiверситет розiгнали, ми довчалися в Празi. А повернувшись до Львова, кожен пiшов своею дорогою – я на роботу в газету, а Ромко, завдяки своiм фронтовим заслугам, змiг дослужитися до комiсара полiцii. Комiсаром полiцii вiн, мабуть, i на емеритуру пiде, бо ранг iнспектора йому не свiтить, хiба би в католицизм перейшов. Що й казати – то колега на амiнь[19 - Колега на амiнь – товариш до смертi.], не раз мене з тарапатiв[20 - Тарапати – клопоти.] витягав, не раз i життя рятував, бо якась сила постiйно мене пхала туди, де можна гудза набити, а фiгу з маком заробити. – Ага, таки попiкся! – радiсно вигукнув вiн, дослухавши мою iсторiю. – А я казав не раз, що твоя самодiяльнiсть до добра не приведе. Ну-ну, сiв ти з ними до авта, i що далi? – Дорогою питаю, що тепер буде чинити Томашевич, а той каже: пошле своiх хлопцiв у типографiю. Це менi, звiсно, не сподобалося. Але вiн запропонував, що буде зi своiми хлопцями чергувати всю нiч. А за це я маю дописати кiлька слiв. – Ага! Це часом не про те, що «в шухлядi причаiвся рiшенець»? – Я винувато кивнув. – Тепер здогадуешся, який рiшенець причаiвся у його шухлядi? – Тепер здогадуюся – там був револьвер. Комусь було вiдомо, що тримае вiн його саме там. – Хе! Тут не треба великого розуму. Бiльшiсть саме там i тримають зброю, щоб була напохватi. – Обух пiдвiвся i став мiряти кiмнату. Мусив притримувати халат руками, бо його атлетична фiгура ледве в ньому вмiщалася. – То тебе, Марку, взули капiта-а-ально. А бач, Мартинюк вiдразу розкусив. То мудрий хлоп. Не такий, як ти, беньо[21 - Беньо – людина, яку легко обдурити.]. Шляк трафить! – Вiн спинився передi мною. – Дав би я тобi зараз доброго лупня! Але ти ще менi потрiбен. Навiть без тоi останньоi клепки. Подумати тiльки! І тобi навiть на думку не спало зi мною зв’язатись! – Чому нi? Спало, коли побачив з вiкна, що мене пантрують. Навiть телефонував тобi. Обух налив собi ще коньяку i сiв на канапу. – Та-ак, поставмо все на своi мiсця. Комусь треба було, щоб Томашевич врiзав дуба. Але делiкатно i без зайвого галасу. Вбити – складно, клопоту не оберешся. Тодi вирiшують iнсценiзувати самогубство. Для цього нацьковують тебе. А ти, як хорт, зачувши запах скандалу, кинувся в атаку. І ось ти публiкуеш свою бомбову статтю. Томашевич читае, гарячково шукае вихiд. Бiда! Мрiям про президентство кiнець! Життя йде пiд укiс! Але кiнцiвка, як i кожна кiнцiвка, особливо врiзаеться в пам’ять. Вихiд е. Вiн у шухлядi. Томашевич iде на вiллу, бере револьвер i стрiляе собi до рота. – До рота? – А я тобi не казав? Але тут, мiй любий, не все купи тримаеться. На мiсцi Томашевича ти б застрелився? – М-м… – замислився я. – Не знаю. – Уяви собi – ти Томашевич. Твоя полiтична кар’ера полетiла шкереберть. Тебе чекае суд. Але суд це тiльки формальнiсть. Ти всього лише втратиш яких двадцять чи там тридцять тисяч золотих. А що тепер такi грошi для нього? Це тодi, коли вiн тiльки починав свою кар’еру, були великi грошi i багато для нього важили. Зараз це при його маетках – крапля в морi. Ну, а кар’ера… При його грошах! Дiдько з нею. Поiде куди захоче i почне все з початку. – До чого ти ведеш? – До того, що ти йолоп царя небесного. Тих кiлька слiв, про якi думаеш, що вони зiграли вирiшальну ролю, – пса вартi. Тi хлопцi так чи iнак все одно чекали б на тебе цiлу нiч. Їм треба було, щоб твоя стаття за будь-яку цiну з’явилася. І знаеш чому? Бо Томашевича було наперед заплановано вбити. Ясно тепер? Твоя стаття мала пояснити причину самогубства. До речi, дуже майстерно нарихтованого. Пояснити всiм, але не менi. Менi якраз тоi клепки не бракуе. – А де докази? – Доказiв нема. – Тодi це просто твоя фантазiя. – Кримiналiст без фантазii, як пiп без кадила. Там, на вiллi, я нiчого не знайшов. Але я бачив саму вiллу. Не може чоловiк, який мае таке багатство, застрелитися з-за дурницi. Були скандали куди гiршi, а нiхто не стрiлявся. – Тобто думаеш, що його було вбито? Але за що? – Якби я це знав, то здогадався б i хто. Взагалi це, сам розумiеш, тiльки пiдозра. Доказiв нi на грiш. Просто здоровий глузд не може прийняти версii самогубства. – Займешся розслiдуванням? – Хе-хе! Ко-ле-го! Я йно тiльки простий собi комiсар Обух з платнею 335 золотих i роблю те, що менi накаже пан iнспектор з платнею 700 золотих, який пильно слухае, що йому скаже пан надiнспектор з такою самою платнею або ж сам пан головний комендант полiцii з платнею 1000 золотих. Менi наказали сьогоднi ж здати рапорт про факт самогубства. Тож я не маю змоги виглуплюватися. Бо завтра мене вже чекають важливiшi справи. Наприклад, пограбування церкви у Винниках. – А ти що – вже подiлився з кимось своiми пiдозрами? – Не треба було й дiлитися. Наш комендант iнспектор Владислав Гождзевскi i шеф штабу контррозвiдки Конарський застали мене на вiллi у той момент, як я нишпорив довкола будiвлi. Якщо перед тобою самогубство, очевидне самогубство, то який дурень буде шукати чиiсь слiди в саду? – Але стiй… – насторожився я, – шеф штабу контррозвiдки? – Уяви собi? – Який дiдько його туди принiс? – От i я над цим задумався. Стiл, за яким сидiв Томашевич, хтось обшукав. В шухлядах був розгардiяш. На пiдлозi лежали розкиданi папки з паперами. В стелажi всi книжки перекинутi. Хтось там щось шукав. В пiдвалi теж слiди шпирання[22 - Шпирання – пошуки.]. Мабуть, шукали щось, що цiкавить контррозвiдку. З того, що я знаю, Томашевич мав частi контакти з Нiмеччиною. – Ну, добре, i що комендант? – Пiдкликав мене i питае: «Чим це ви, голубе, займаетеся?» Я й кажу: «Шукаю слiди». – «Чиi?» – «Ще не знаю». Вiн переглянувся з шефом контррозвiдки i каже: «До семоi прошу, аби рапорт лежав у мене на столi. Про самогубство». Вiн, як з’ясувалося, уже перебалакав з медиками i з фахiвцем з балiстики. Всi вони однiеi думки: Томашевич застрелився. Але, як я зрозумiв, не лише з ними переговорив, iнакше б не почувався так упинено. – А ти так нiчого й не знайшов для своеi версii? – Дещо знайшов. Газети по установах розносять перед восьмою. О восьмiй Томашевич приходить до контори, сiдае за бюрко, переглядае пресу. Так вiн робить щодня. Важко сказати, коли вiн добираеться до твоеi статтi. Скорше за все вiдразу, бо початок ii вже на титульнiй сторiнцi. Огляд преси в нього тривае переважно лише пiвгодини. Отже, вiн читае про себе, i що? Гадаеш, вiдразу запалюеться бажанням застрелитися? Зриваеться з мiсця, кидаеться до авта i мчить на вiллу? Нi. З кабiнету вiн виходить квадранс по дев’ятiй. Що вiн робив стiльки часу? Обдумував свое становище? Телефонував комусь? Знищував якiсь папери? В кабiнетi е грубка, але попелу по паперах там не було, тiльки жужель… Але… – Обух випростався i подивився на мене так, мовби на моему чолi була якась пiдказка. – Але вiн це все мiг зробити й ранiше! Адже про твою статтю вiн уже знав. І йому не обов’язково було аж в конторi запанiкувати. Вiн же ж начебто знав, про що йдеться в статтi. Якого дiдька взагалi було пертися в контору? Мiг з самого ранку, коли йому доповiли, що не вдалося перешкодити виходу номера, поiхати до себе на вiллу… Можна, звiсно, думати, що вiн ще вагався, що якраз та кiнцiвка й добила його. Але це смiшно. Словом, о пiв на десяту вiн виходить з контори. На дворi дощ. Але такий – дрiбненький. Багато людей на таку мжичку взагалi уваги не звертають. А що робить наш самогубець? Вiн заходить до крамницi й купуе парасолю. І не будь-яку, найдешевшу, а таку, знаеш, з рiзьбленою ручкою, з позолоченими шприхами. І йде далi пiд пара-солею до свого авта, щоб не дай боже не застудитися перед смертю. Далi… Дорогою у квiтникарки купуе китицю хризантем, прибрану заячим холодком i букшпаном. – Собi на смерть? – Авжеж, смiшно. Дорога до вiлли займае пiвгодини. Смерть настала о пiв на одинадцяту. – Звiдки знаеш про парасолю? – Бо вона була мокра, а одяг його сухий. І вiн не вiдлiпив з неi цiни. На столi у вiтальнi я застав порожню пляшку шампана, чотири помаранчi, лушпайки по iнших чотирьох i порожне пуделко дорогих чоколядових цукерок фiрми «Нова фортуна». Також там було два келихи. Але пили тiльки з одного. На комодi лежала цупка паперова торбина фiрми «Аякс», з якоi вiн виклав те вгощення. Отже, вiн його привiз iз собою. Для чого? Чекав гостей? Як гадаеш, кого можна вгощати шампаном, помаранчами i цукерками? – Якусь кралю. – І я так гадаю. В креденсi в нього чудовий набiр алкоголю, але якраз анi шампану, анi легкого лiкеру нема. Якби мав завiтати чоловiк, то господар його вгощав би тим, що е, а не вiз би шампана… Тепер питання: хто випив шампан i з’iв цукерки? Томашевич чи його гостя? Далi. В лазничцi я знайшов ще вологу зубну щiтку. Отже, вiн перед смертю ще й зуби почистив. Тямиш? Все вказувало на те, що вiн готувався до вiзиту якоiсь кралi. – Щiтка могла бути вологою ще зранку. – Нi, бо вiн не ночував на вiллi, в нього е помешкання в центрi мiста. Вiн почистив зуби ще раз. Може, вона не любить запаху тютюну. Крiм того, вiн ще й пiдрiвняв собi вусики! На дзеркалi я помiтив обтинки волосинок. На пляшечцi одеколону i на пляшечцi з вiдсвiжувачем для рота залишилися слiди недавнього використання. Не-не, тут без кралi не могло обiйтися. – Гадаеш, його застрелила жiнка? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=45061468&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Мордовня – шинок, в якому часто б’ються. 2 Спелюнка – злодiйський притон. 3 Майхер – нiж. 4 Цьмага, гара – горiлка. 5 Єзуiтський парк – парк І. Франка. 6 Легiонiв – пр. Свободи. 7 Корсо – прогулянкова зона вздовж проспектiв Т. Шевченка та Свободи. 8 Сиктуська – вулиця Дорошенка. 9 Котлет – вiдбивна. 10 Пасаж Гаусмана – вулиця Крива Липа. 11 Длугоша – вулиця Кирила i Мефодiя. 12 Святого Марка – вулиця Кобилянськоi. 13 Супiнського – вулиця Коцюбинського. 14 Святого Миколая – вулиця Грушевського. 15 Дорожкар – вiзник, дорожка – фiякр, бричка. 16 Завдати хвилеву клямру – на якийсь час оглушити з метою грабунку. 17 Граби – руки. 18 Бачевський – фабрикант найкращих горiлок, вiдтак i синонiмом горiлки стало його прiзвище. 19 Колега на амiнь – товариш до смертi. 20 Тарапати – клопоти. 21 Беньо – людина, яку легко обдурити. 22 Шпирання – пошуки.