100 важливих подій історії України

100 важливих подiй iсторii Украiни Юрiй Володимирович Сорока Справжня iсторiя Історiя Украiни схожа на мапу, яка мiстить безлiч бiлих плям. І це не простий збiг обставин, а результат цiлеспрямованоi державноi полiтики. Протягом столiть над тими плямами дбайливо працювали сотнi рiзних людей, найнятих владою метрополiй. Цi творцi мiфiв i фейкiв зробили все для того, щоб наша iсторiя, як i сама Украiна, постала перед нащадками у свiтлi, вигiдному для тих, хто намагався асимiлювати спадок Киiвськоi Русi. Проте час завжди розставляе все по своiх мiсцях. Тож у цьому виданнi ми спробували зiбрати подii, якi сформували ту Украiну, котру ми знаемо зараз, i якi сприятимуть ii розвитковi й надалi. Ми намагалися зосередитися на позитивних подiях украiнськоi iсторii, умовно кажучи, на перемогах. Досить довго експлуатувався образ нашоi краiни як безпорадноi жертви, яка постiйно страждае, спiвае сумних пiсень i не здатна протистояти зовнiшньому тиску. Але заглиблення в реальну iсторiю Украiни доводить, що це не так. Голос минулого промовляе до нас iз десяткiв лiтописiв, документiв та iсторичних розвiдок. Вiдчайдушнi героi, незламнi воiни, талановитi творцi, видатнi полiтичнi дiячi, генiальнi фiлософи та науковцi – ось хто творив iсторiю нашоi краiни. І, звичайно, треба, щоб про них та iхнi досягнення дiзналось якомога бiльше наших громадян. Ця книга е спробою об'еднати пiд однiею обкладинкою найвагомiшi моменти нашоi iсторичноi спадщини i продемонструвати, що, попри все, Украiна пам'ятае свое минуле i мае намiр, враховуючи свiй багатющий iсторичний досвiд, будувати власне щасливе майбутне. Ю. В. Сорока 100 ВАЖЛИВИХ ПОДІЙ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ПАНТІКАПЕЙ – НАЙДАВНІШЕ МІСТО НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ І СХІДНОЇ ЄВРОПИ В iсторичнiй науцi прийнято вважати, що створення европейськоi цивiлiзацii вiдбувалося на територii Захiдноi Європи. Саме там з’явились Афiни i величний Рим. Саме звiдти прийшли до нас першi винаходи, протяглися дороги, вченi i воiни саме тих земель залишили опис своiх досягнень на сторiнках лiтописiв. Що ж стосуеться Украiни, про величнi мiста на ii територii, за звичкою, згадуеться вкрай побiжно. Але саме Украiнi випало стати тим тереном, на якому було побудовано Пантiкапей – найдавнiше мiсто на територii Схiдноi Європи. Як доводять дослiдження науковцiв, це вiдбулось у 615—610 роках до нашоi ери. Руiни Пантiкапея розташовуються в межах сучасного мiста Керч на сходi Кримського пiвострова. Засновано мiсто на горi з назвою Мiтридат давнiми греками. Пантiкапей був досить великим для свого часу мiстом – територiя поселення займала близько 100 гектарiв. Стосовно назви прадавнього мiста в ученому середовищi досi тривають суперечки. Деякi дослiдники вважають, що мiсто назване на честь рiчки «Пантiкап», яка колись протiкала повз нього. Іншi доводять, що назва «Пантiкапей» мала значення «Рибний шлях», адже вiдомо, що на давнiй iранськiй мовi «панта» – «шлях», «капа» – «риба». Руiни Пантiкапея На територii Пантiкапея здавна ведуть розкопки археологи. І вони досi не перестають дивувати своiми знахiдками. Так, наприклад, вiдомо, що правителi Пантiкапея здавна карбували власнi грошовi знаки. Першi золотi та срiбнi монети, якi було знайдено у стародавньому мiстi, на аверсi мiстили зображення голови лева, а на реверсi – квадрат. Такi монети карбувалися до останньоi чвертi V сторiччя до н. е., пiсля чого дизайн монет було дещо змiнено. На них з’явилося зображення голови вола i шестикутноi зiрки. Монети Пантiкапея Як вiдомо, покровителем Пантiкапея вiд часу iхнього заснування, як i у прадавнiй Троi, вважався бог Аполлон. Саме йому був присвячений головний храм Пантiкапея. Храми споруджували також на честь Афродiти i Дiонiса. Окрiм храмiв, Пантiкапей славився своiм царським палацом, площею-агорою, а також амфiтеатром. Навколо мiста було збудовано потужну систему кам’яних укрiплень. Поруч знаходився некрополь, який складався з довгих ланцюгiв курганiв, що простягаються уздовж дорiг вiд мiста у степ. З пiвденного боку мiсто оточуе найбiльш значна гряда курганiв, iменована Юз-Оба, що в перекладi – 100 пагорбiв. Пiд насипами цих курганiв похованi представники скiфськоi знатi. Колись тут також розташовувався акрополь з просторими вулицями i площами, милували око розкiшнi храми i палаци. Сьогоднi на iхньому мiсцi можна побачити лише руiни. Розкопки в городищi Пантiкапея на горi Мiтридат Реконструкцiя акрополя античного Пантикапея Теракотовий Геракл iз Керчi Існуе легенда, що Пантiкапей заснований за часiв аргонавтiв сином Еета, царя мiфiчноi краiни Еi. Вiн, переслiдуючи аргонавтiв пiсля крадiжки Медеi i золотого руна, прибув з Колхiди на берег Боспору Кiммерiйського й отримав вiд скiфського царя Агаета дозвiл заснувати тут мiсто. Інша легенда оповiдае, що саме у стародавньому мiстi на територii сучасноi Керчi народився легендарний Геракл. ПЕРЕМОГА СКІФІВ НАД ПЕРСЬКИМ ВІЙСЬКОМ ЦАРЯ ДАРІЯ Наприкiнцi VI сторiччя до н. е. територiя сучасного пiвдня Украiни зазнала навали вiйськ перського царя Дарiя І. Про цей похiд нам вiдомо з праць давньогрецького iсторика Геродота. Геродот У 514 роцi перська армiя переправилася через Фракiйський Боспор. Перси побудували мiст з кораблiв бiля гирла Дунаю i вдерлися у Скiфiю. Протягом мiсяця Дарiй просувався на схiд, переслiдуючи скiфiв. Як указуе Геродот, скiфи виставили проти персiв три вiйськових загони. Але зовсiм не для того, щоби вступати у бiй. За iхнiм задумом, вiддiл пiд командою царя Скопасiса, вiдступаючи, мав вести персiв до берегiв Дону уздовж узбережжя Азовського моря. Решта скiфських воякiв пiд командуванням царiв Іданфiрса i Таксакiса мали на метi заманювати ворога на пiвнiч. За свiдченням Геродота, така тактика скiфiв була цiлком успiшною. Перси на сотнi миль заглибилися на територiю безлюдноi Скiфii. Врештi Дарiй зупинився табором на березi рiчки Оар. Саме тут мала вiдбутись битва перського вiйська зi скiфами, яка обернулась на кумедний iнцидент. Отже, обидвi армii вишикувалися до бою. Розгорнутi для атаки пiдроздiли перського вiйська були готовими атакувати ворога, однак у цей час полем пробiгли зайцi. Тож скiфи, якi були природженими мисливцями, забули про персiв i почали полювання. Бойовi дii закiнчились, не розпочавшись. Таку курйозну iсторiю битви подае Геродот. З огляду на вiдсутнiсть iнших джерел, навряд чи можливо встановити, наскiльки близьким до iстини е виклад давньогрецького iсторика. Можемо припустити лише, що скiфськi полководцi через значну кiлькiсну перевагу супротивника планували iмiтувати бойовi дii, розумiючи, що величезна степова територiя краiни сама е ефективним засобом боротьби з ворожою армiею. «Історiя» Геродота Зображення Дарiя I на давньогрецькiй вазi А становище персiв справдi було не найкращим. Несподiвано для себе Дарiй І зрозумiв, що шансiв на перемогу у нього практично не залишилося. Продовжувати рух далi у ворожi степи було надто небезпечно, тож залишалось одне – вiдступ. Крiм того, навiть повернення до дунайськоi переправи без великих втрат вiд голоду та хвороб вiн мiг вважати успiхом. Іще бiльшим щастям було переправитися через Дунай, адже мiст союзнi Дарiю греки зобов’язувались охороняти лише протягом двох мiсяцiв. Тож, покинувши свiй табiр на рiчцi Оар, цар поспiхом залишив Скiфiю iз найбiльш боездатною частиною своеi армii. Скiфам дiстався величезний обоз i безлiч полонених. У цей час загiн царя Скопасiса пiдiйшов до мосту, який охороняли греки, i дiстав вiд них слово, що мiст буде розведено у зазначений строк. Втiм, як виявилося згодом, греки не поспiшали розводити мiст, зруйнувавши лише його частину зi скiфського боку. Тож коли вiйсько Дарiя пiдiйшло до берегiв Дунаю, мiст було швидко вiдновлено. Перська армiя успiшно переправилася на правий берег рiчки та повернулася додому. Слiд зазначити, що невдалий похiд Дарiя І у Пiвнiчне Причорномор’я об’еднав населення Скiфii у боротьбi проти зовнiшнього ворога. Щодо самого перського царя, то вiн зробив висновки з результатiв невдалоi операцii i бiльше не ходив сам у закордоннi походи, надсилаючи на чолi армii своiх полководцiв. Скiфськi воiни на електровiй чашi з кургану Куль-Оба ПЕРЕМОГА СКІФІВ НАД ЗОПІРІОНОМ – ПОЛКОВОДЦЕМ АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО У 331 роцi до н. е. розпочалася нова iнтервенцiя проти земель, розташованих на пiвднi сучасноi Украiни. Цього разу ii здiйснював намiсник Александра Македонського у Фракii – Зопiрiон. Зiбравши вiйсько кiлькiстю у 30 000 воякiв, вiн виступив вiд пониззя Дунаю до Скiфii. Першою метою македонського полководця стала Ольвiя, розташована на територii Кримського пiвострова. На той час мiсто було вiйськовим союзником скiфських племен. Захопивши Ольвiю, Зопiрiон розраховував позбавити скiфiв пiдтримки. Історичнi джерела вiдзначають, що наближення армii македонського намiсника застало жителiв Ольвii неготовими до оборони. Як згадуеться, напередоднi навали македонцiв мiсто потерпало вiд внутрiшнiх чвар, тож зупинити ворога на вiддалених пiдступах жителi полiса не змогли. Ступiнь небезпеки була оцiнена ними, лише коли Зопiрiон пiдступив упритул до мурiв Ольвii. Внаслiдок цього до рук македонцiв потрапила велика кiлькiсть городян. Цей трагiчний факт пiдтвердили розкопки, пiд час яких на територii Ольвii була виявлена братська могила, хронологiчно належна до часiв облоги мiста фракiйським намiсником. У похованнi знайшли скелети молодих людей, якi зазнали насильницькоi смертi. Однак, як згадуе лiтопис, у цей непростий для Ольвii час знайшовся один мiстянин на iм’я Каллiник, який змiг органiзувати оборону жителiв полiса. Цьому талановитому органiзатору вдалося переконати мiстян полишити чвари й об’еднатися для захисту мiста. Задля перемоги Каллiник запропонував досi неординарний для рабовласницького суспiльства крок – на його вимогу жителi полiса надали волю своiм рабам i дарували права громадянства неповноправним мiстянам. Крiм того, швидкими темпами було укладено новий союз зi скiфами. Вид розкопу Ольвii. Миколаiвська область, Украiна Далi подii розвивалися вкрай несприятливо для македонцiв. Виконуючи союзницькi зобов’язання, скiфське вiйсько виступило на захист Ольвii. Чутки про його наближення насторожили Зопiрiона. Пiсля наради зi своiми командирами вiн прийняв рiшення припинити облогу мiста i повертатися до Фракii. У цьому й була фатальна помилка фракiйського намiсника Александра Великого. Вiдступ через безкрайнi степи Причорномор’я зазнав невдачi, i македонська армiя була оточена численними скiфськими племенами. Зрозумiвши, що утекти не вдасться, Зопiрiон був змушений дати бiй, який завершився для нього повним розгромом i знищенням. Долю своiх воiнiв роздiлив i сам намiсник Фракii. Слiд зауважити, що на цьому скiфи не зупинилися. Слiдом за армiею Зопiрiона, ними було знищене мiсто Нiконiй, яке слугувало базою для македонських вiйськ. Пiсля цього фракiйськi племена, вiдчувши, що влада Македонii над ними ослабла, повстали проти Александра, i розпочалася кровопролитна вiйна. Однак скiфи, цiлком справедливо вважаючи, що iм не треба завойовувати новi землi, участi у нiй не брали. Скоро союзом скiфських племен до Александра Македонського було делеговано посольство, яке й уклало мир мiж скiфами i Ольвiею, з одного боку, та Македонським царством – з iншого. Ольвiя, залишки старовинного житлового кварталу ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ’ЯН VI—VIII СТОЛІТЬ Як повiдомляють iсторичнi джерела, станом на початок VI сторiччя слов’яни були досить численним народом. Нашi предки заселяли територii вiд Адрiатичного моря на пiвднi до Пiвнiчного Льодовитого океану на пiвночi. Вiд пустель Середньоi Азii на сходi до Балтiйського моря на заходi. Вiдомо також, що на той час слов’янськi племена населяли Малу Азiю, Італiю та Іспанiю. Навiть вiдомий арабський географ Х сторiччя Ібн-Хукаль вiдзначав, що у Палермо на Сицилii два з п’яти мiських кварталiв належать слов’янам. К. Лебедев. Князь Ігор збирае данину з древлян у 945 р. Нестор-лiтописець – вiрогiдний автор лiтопису «Повiсть минулих лiт» Протягом тривалого часу дослiдники вважали, що територiя, на якiй мешкали слов’яни, набула таких широких кордонiв пiд час великого переселення народiв ІІ—VI столiть. Але згодом було доведено, що це вiдбулося пiзнiше. Причин розселення слов’ян територiею Європи було досить багато, i така експансiя була зумовлена багатьма об’ективними iсторичними процесами. Особливо цi процеси активiзувались у VI—VIII столiттях. У надрах слов’янського етносу тодi наростав розклад первiсно-общинного ладу, викликаний еволюцiею продуктивних сил i виробничих вiдносин. Значно активнiше розвивалися землеробство i скотарство, набирали сили численнi ремесла i народнi промисли. Бiльш розвиненою стала торгiвля всерединi слов’янського свiту. Демографiчний вибух, викликаний усiма цими чинниками, також призвiв до розселення, адже слов’янам стало тiсно на землях своеi малоi батькiвщини. «Смерть Олега, князя древлянського». Малюнок Тараса Шевченка Значну роль у розселеннi слов’ян Європейським континентом зiграли й зовнiшньополiтичнi фактори. На той час, внаслiдок падiння Римськоi iмперii i просування на пiвдень германських племен, зокрема готiв i вандалiв, цiлiснiсть слов’янських земель була порушена. Цей процес сприяв також вiдособленню слов’ян i подiленню iхнiх племен на групи – схiднi i захiднi. Станом на початок VI сторiччя, завдяки падiнню держави гунiв, слов’яни змогли розселитися на пiвдень, до берегiв Дунаю, i далi, до пiвнiчно-захiдного Причорномор’я, що також призвело до подiлу слов’янського етносу на окремi групи. Подiбнi процеси, завдяки вiдступу готiв, а також занепаду Аварського каганату в VII сторiччi, дозволили слов’янам заселити Балканський пiвострiв i цiлу низку островiв Середземного моря. Водночас слов’яни продовжували заселяти землi Центральноi та Схiдноi Європи. Помста княгинi Ольги древлянам за свого чоловiка Вiдомо, що станом на кiнець VIII сторiччя слов’янами було заселено землi у нижнiй течii Ельби, а також пiвденно-захiдне узбережжя Балтiйського моря. Там, зокрема, проживали племена полабiв, бодричiв, лютичiв та iншi. Внаслiдок розселення на величезних просторах Європейського континенту, де перед цим переважало неслов’янське населення, етнiчна, культурна i мовна спiльнiсть слов’ян почала видозмiнюватися. З часом цей процес призвiв до остаточного подiлу слов’янського етносу на три основнi групи – схiдну, пiвденну i захiдну. Тобто тих, кого згодом легенда iменуватиме нащадками Руса, Чеха i Ляха. На обрii поставала держава, яка мала звеличити слов’ян i голосно заявити про себе на просторах середньовiчноi Європи, – Киiвська Русь. ЗАСНУВАННЯ КИЄВА Не буде перебiльшенням сказати, що мiст з такою багатою iсторiею, яку мае столиця нашоi краiни – Киiв, зовсiм небагато. Не лише на територii Украiни, а й на теренах Європейського континенту. І хоча вона не така давня, як iсторiя колиски захiдноi цивiлiзацii – грецьких полiсiв та Рима, мiсто на Днiпрi мае цiлком заслужений статус одного з найстарiших поселень на територii Схiдноi Європи. Насправдi важко уявити кiлькiсть часу, яку мiстить фраза «Киеву – 1536». Із сивоi глибини столiть до нас промовляе iсторiя словами великого Нестора Лiтописця й iнших творцiв нетлiнноi «Повiстi минулих лiт». «…Сидiв Кий на горi, де нинi узвiз Боричiв, а Щек сидiв на горi, що тепер зветься Щековиця, а Хорив на третiй горi, що прозвалась по ньому Хоривицею. І побудували городок в iм’я старшого свого брата i назвали його Киевом…» В. Васнецов. Нестор Лiтописець (Володимирський собор, Киiв) Саме так описуе лiтопис створення Киева. І саме його сторiнки виводять на арену iсторичних подiй трьох вождiв слов’янського племенi полян: Кия, Щека i Хорива, а також сестру iхню Либiдь. Ім’я останньоi лiтопис не пов’язав з назвами гiр, як iмена братiв. Однак воно навiки закарбоване у назвi правого притоку Днiпра – рiчки Либiдь, що бере свiй початок у районi сучасноi вулицi Радищева. Суперечки щодо правдивостi поданоi Нестором iнформацii виникають у добу Середньовiччя. Так, наприклад, новгородський лiтописець, сучасник Нестора, висловлював думку, що Кий не був князем. З його точки зору, засновник столицi Русi трудився звичайним човнярем, який перевозив людей через Днiпро. Захищаючи свою точку зору, Нестор викладае цiкавi факти з життя князя: Кий вiдвiдав свого часу Вiзантiйську iмперiю, де з пошаною був прийнятий iмператором. Повертаючись у своi землi, князь побудував на Дунаi мiсто Киiвець. Проте ця спроба закрiпитися не мала успiху, позаяк полянський князь був витiснений «племенами, що жили поблизу». Слiд зауважити, що iнформацiя про заснування Киева трьома братами дещо подiбна до iсторii iнших мiфiчних засновникiв мiст – наприклад, Ромула i Рема. Або до легенди про «родоначальникiв усiх слов’ян» Руса, Чеха i Ляха. Цей факт досить довгий час примушував дослiдникiв скептично ставитися до версii заснування Киева з «Повiстi минулих лiт». Однак велика кiлькiсть iсторичних розвiдок, проведених протягом останнього часу, доводить, що князь Кий iснував насправдi. Кий, Щек, Хорив i Либiдь (мiнiатюра iз Радзивiллiвського лiтопису) Руiни Десятинноi церкви. Рисунок 1826 р. Суперечки про правдивiсть або неправдивiсть частини «Повiстi минулих лiт», яка стосуеться заснування Киева, могли тривати безкiнечно. Проте крапку поставили археологи. Дослiдженнями встановлено, що вiд кiнця V сторiччя на Старокиiвськiй горi iснувало поселення, огороджене ровом, земляним валом i дерев’яним частоколом. Це старовинне мiсто, сучасник падiння Риму, стало майбутнiм центром великоi феодальноi держави, яка за часiв Нестора Лiтописця посiдала чiльне мiсце у життi европейськоi цивiлiзацii. За час, який пройшов вiд моменту заснування, Киiв пережив багато величних i сумних перiодiв у своiй iсторii. Але й нинi гордовито демонструе статус великого европейського мiста. Так, станом на 01.05.2018 кiлькiсть населення Киева офiцiйно становить 2 млн 895 тис. осiб. Для порiвняння – кiлькiсть людей, якi проживають у Парижi, – 2 млн 197 тис. А згадуваний вище Рим населяють 2 млн 875 тис. людей. ПОХІД КНЯЗЯ ОЛЕГА НА КОНСТАНТИНОПОЛЬ Рiк 907-й вiд Рiздва Христового для Киiвськоi Русi ознаменувався подiею, пам’ять про яку перетнула межу тисячолiття i досi нагадуе про велич i силу прадавньоi Украiни. Ось що про це пише «Повiсть минулих лiт» Нестора Лiтописця: «У рiк 6415 ( 907) пiшов Олег на грекiв, залишивши Ігоря в Киевi, i взяв же з собою безлiч варягiв, i словен, i чудi, i кривичiв, i мерю, i древлян, i радимичiв, i полян, i сiверян, i в’ятичiв, i хорватiв, i дулiбiв, i тиверцiв, вiдомих як товмачi. Цi всi називалися «Велика Скiфiя». І з цими усiма вирушив Олег на конях i в кораблях, i було кораблiв числом 2000. І прийшов до Царгорода: греки ж замкнули Суд, а мiсто зачинили. І вийшов Олег на берег, i почав воювати, i багато вбивств створили в околицях мiста грекам, i розбили безлiч палат, i церкви попалили. А тих, кого захопили в полон, одних посiкли, iнших замучили, iнших же розстрiлювали, а деяких покидали в море, i багато iншого зла творили грекам, як зазвичай роблять вороги». Слiд зауважити, що вiкiнги, яким офiцiйна iсторiографiя приписуе авторство у створеннi Киiвськоi Русi, звикли дiяти саме таким чином, справедливо завоювавши славу морських розбiйникiв i вiдважних воiнiв. Стосовно князя Олега джерела одностайнi – майбутнiй киiвський князь належав до загону норманських найманцiв, приведених Рюриком зi Скандинавii. Розходяться дослiдники хiба у деталях. Деякi джерела повiдомляють, що Олег був родичем Рюрика, iншi називають князя вояком, якого пiсля смертi Рюрика було проголошено регентом при особi малолiтнього Ігоря i який зробив Киiв своею столицею. Похiд князя Олега на Константинополь Однак, не зупиняючись детально на особi князя, згадаемо його похiд через Руське море, внаслiдок якого Киiвську державу почали боятись i поважати у Вiзантii. Згiдно з мiрками того часу, флот iз двох тисяч човнiв був колосальною силою. Якщо припустити, що цi човни стали прообразом козацьких чайок, на облавку кожноi перебувало 40—50 воякiв. Приблизно таку ж кiлькiсть воiнiв брав на облавок i знаменитий дракар. Якщо взяти за основу цю iнформацiю, легко порахувати, що вiйсько князя налiчувало близько 90 000 осiб. Тож не варто дивуватись, що Вiзантiйська iмперiя не змогла протистояти й пiсля млявоi спроби боронитись здалася на милiсть переможця. Внаслiдок цього киiвський князь отримав можливiсть диктувати своi умови iмператору Льву IV. Пiсля перемовин мiж послами Олега i представниками iмператорського двору 2 вересня 911 року з’явився договiр мiж Руссю та Вiзантiею. Згiдно з умовами договору, руським купцям надавалися значнi привiлеi у торгiвлi з Вiзантiею. Окремим пунктом передбачалося видiлення на територii Константинополя мiсця, де купцi могли не лише проживати протягом шести мiсяцiв, а й вести безмитну торгiвлю й утримуватися коштом державноi скарбницi. Врегульовувалися пунктами договору права морякiв, яких ранiше часто грабували вiзантiйцi. Тепер замiсть грабунку пiдлеглi iмператора зобов’язувалися надавати всебiчну допомогу кораблям з Киiвськоi Русi. Визначався порядок обмiну полоненими i виплата вiйськовоi контрибуцii iмператором. Ф. Брунi. Олег прибивае свiй щит до ворiт Царграда ДУНАЙСЬКІ ЗАВОЮВАННЯ СВЯТОСЛАВА У 967 роцi нашоi ери полiтика князя Святослава, спрямована на завоювання Хозарського каганату, зазнала змiн. Константинополь доводив киiвському князю користь вiд завоювання Балкан. Вiзантiя потерпала вiд войовничоi Болгарii, тому шукала союзника в боротьбi з нею. Це збiгалося з намiрами самого Святослава, який мав намiр, за свiдченнями М. Грушевського, «загорнути пiд себе полудневе слов’янство й стати сильним суперником Вiзантii». Пiд 967 роком «Повiсть минулих лiт» повiдомляе про перший болгарський похiд Святослава: «В лiто 6475 рушив Святослав на Дунай на Болгар». Умовний портрет Святослава Ігоревича iз Царського титулярника, XVII ст. Виставлене супроти киiвського воiнства тридцятитисячне болгарське вiйсько не витримало натиску i вiдiйшло до дунайськоi фортецi Доростол. Дiзнавшись про поразку, болгарський цар Петро захворiв i згодом помер. А скоро майже вся схiдна Болгарiя була завойована Святославом. Як повiдомляе лiтопис, «одолiв Святослав болгар. І взяв вiн вiсiмдесят городiв по Дунаю, i сiв, князюючи тут, у городi Переяславцi, беручи данину з Грекiв». Улiтку 968 року Святослав змушений був залишити Переяславець i поспiшити на допомогу Киеву, який взяли в облогу печенiги. Отримавши перемогу над печенiгами, Святослав зайнявся змiцненням владноi структури Киiвськоi держави. Старшого сина Ярополка вiн посадовив князем у Киевi, Олега – у Древлянськiй землi, а Володимира вiдрядив посадником до Новгорода. Сам же оголосив про намiри укласти союз iз нiмецьким iмператором Оттоном І i створити могутню державу слов’ян на просторах мiж Дунаем i Чорним морем. Пiд час другого походу на Болгарiю, у 969 роцi, Святослав захопив ii столицю, Преславу, полонивши при цьому царя Бориса ІІ. Управитель Болгарii був позбавлений трону i знакiв царськоi влади. Мiж тим у Вiзантii зрозумiли, що мають справу з небезпечним суперником, i стали шукати порозумiння з Болгарiею. 11 грудня 969 року iмператор Никифор Фока був убитий, i престол посiв Іоанн Цимiсхiй. Улещуючи киiвського князя подарунками i обiцянками, вiзантiйцi спробували змусити Святослава вiдступитися вiд Болгарii. Святослав вiдмовився вiд переговорiв. Вiзантiйський хронiст Лев Диякон передае слова князя так: «Я пiду з цiеi краiни не ранiше, нiж отримаю грошову данину i викуп за всi захопленi мною мiста i за всiх полонених. Якщо ж ромеi не хочуть заплатити те, що я вимагаю, нехай вони покинуть Європу, на яку не мають права, i забираються в Азiю». У вiдповiдь Вiзантiя розпочала пiдготовку до вiйни. Навеснi 970 року Святослав заволодiв Македонiею, подолав Балкани i, здобуваючи мiсто за мiстом, невпинно наближався до Константинополя. Імператор Іоанн Цимiсхiй спiшно виступив з багатотисячним вiйськом назустрiч князю. Йому вдалося заволодiти кiлькома населеними пунктами на територii самоi Вiзантii i в Болгарii. Однак сутички у Фракii так i не визначили переможця. У 971 роцi вiзантiйцi зiбрали п’ятдесятитисячне вiйсько i вдарили на Преславу. 14 квiтня 971 року Цимiсхiй заволодiв мiстом й визнав полоненого царя Бориса володарем Болгарii, пiсля чого об’еднане вiйсько рушило на Доростол. Облога Доростола тривала три мiсяцi. Пiсля генеральноi битви, яка вiдбулася 24 липня 971 року, князь Святослав вирiшив вiдновити переговори з вiзантiйцями. Укладена мiж ними угода скасовувала претензii Киiвськоi Русi на кримськi володiння Вiзантii i Болгарiю. Водночас вiйсько Святослава забезпечувалося необхiдними припасами на дорогу, i йому надавався безперешкодний пропуск до кордонiв Русi. Мiнiатюра з Ватиканського манускрипту XIV столiття (хронiка XII столiття Константина Манассiя). Зверху зображено завоювання Святославом Болгарii, знизу – похiд Іоанна Цимiсхiя на Доростол ХРЕЩЕННЯ РУСІ У 988 роцi Киiвська Русь була могутньою державою. Позаду залишилися роки становлення, спроби князя Ігоря продовжити справу Олега у Вiзантii, упокорення древлянського союзу племен Ольгою i походи проти ворогiв «давньоруського спартанця» Святослава. На князiвський престол у Киевi зiйшов син Святослава Володимир, пiзнiше прозваний Великим. Настав час встановлення християнства на землях, пiдвладних Киеву. Володимир залишив по собi славу реформатора, i встановлення християнства – далеко не едина його реформа. Проте навряд чи варто заперечувати, що саме вона мала найвагомiшi наслiдки для Киiвськоi держави. А передували хрещенню такi подii. У 980 роцi князь робить спробу реформування язичницьких вiрувань. Про це повiдомляе «Повiсть минулих лiт»: «…І поставив вiн кумири на пагорбi, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, – а голова його срiбна, а вус – золотий, i Хорса, i Дажбога, i Стрибога, i Сiмаргла, i Мокош. І приносили iм жертви, називаючи iх богами…» Утiм, мае право на життя й iнша версiя подiй, яка з’явилася на початку ХХ сторiччя. Згiдно з цiею версiею, Володимир не облаштовував капищ, натомiсть встановив культ единого бога Перуна. У будь-якому разi швидко з’ясувалося, що реформа не сприяе розбудовi держави, розвитку культури i писемностi, зв’язкам з европейськими краiнами, якi на той час були в бiльшостi християнськими. На фонi такого стану речей у Володимира з’явилась iдея хрещення Русi. Нагода пiдвернулась швидко – у 987 роцi вiзантiйський iмператор Василiй попрохав допомоги у Киева в мiжусобнiй боротьбi з землевласниками. Володимир погодився, але поставив умовою участi у кампанii шлюб iз сестрою iмператора Анною. Зустрiчною вимогою очiльника Вiзантii було хрещення Володимира i запровадження християнства як офiцiйноi релiгii Киiвськоi Русi. Хрещення Ольги у Царградi. Мiнiатюра iз Радзивiллiвського лiтопису Далi подii розвивалися стрiмко. Наприкiнцi 987 року Володимир вiдрядив у розпорядження iмператора загiн у 6000 варягiв. Одразу пiсля перемоги над суперниками iмператор вирiшив порушити договiр i вiдмовити князю у шлюбi з сестрою. Наслiдком цього став рейд Володимира у Крим i облога Корсуня (Севастополь) – мiста, яке вiдiгравало значну роль в економiцi Вiзантiйськоi iмперii. Пiсля того як мiсто захопили, Василiй спорядив флот, з яким до Корсуня вирушила Ганна. Одразу по ii прибуттю вiдбулося хрещення Володимира i шлюб, пiсля чого князь вирушив до Киева виконувати решту своiх обiцянок. «…І коли прибув, повелiв вiн поскидати кумирiв – тих порубати, а других вогню вiддати. Перуна ж повелiв прив’язати коневi до хвоста i волочити з Гори по Боричевому на Ручай, i дванадцятьох мужiв приставив бити палицями… Потiм же Володимир послав посланцiв своiх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на рiцi – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то менi той противником буде…» Такими словами хрещення Русi описуе «Повiсть минулих лiт». Залишаеться додати, що князь Володимир був канонiзований мiж 1240 i 1311 роками Католицькою i Православною церквами як рiвноапостольний святий. В. Васнецов. Хрещення князя Володимира. Володимирський собор, Киiв БУДІВНИЦТВО СОФІЙСЬКОГО СОБОРУ В КИЄВІ Софiйський собор е найдавнiшим храмом Украiни з тих, що збереглися до нашого часу. У Киевi княжих часiв iснувала лише одна церква, яку було споруджено ранiше, – Десятинна. Але, на жаль, будiвля, зведена у 989—996 роках, не збереглася до нашого часу. Побудована князем Володимиром Святославичем Десятинна церква була зруйнована монголами хана Батия пiд час облоги столицi Киiвськоi Русi у 1240 роцi. Протягом тривалого часу iсторiографами вважалося, що Софiйський собор був побудований Ярославом Мудрим у 1037 роцi. «Заложив Ярослав город – великий Киiв, а в города сього ворота е Золотi. Заложив вiн також церкву святоi Софii, премудростi божоi, митрополiю…» На вiдмiну вiд «Повiстi минулих лiт», Новгородський лiтопис датуе спорудження Софiйського собору 1017 роком. Зважаючи на 20-рiчну рiзницю у датах, що iх подають два вирiшальних письменних джерела епохи Киiвськоi Русi, протягом тривалого часу iснувала думка, що у 1017 роцi Софiю було закладено, а у 1037-му будiвництво закiнчено. Утiм, ця версiя не витримуе критики. Рiч у тiм, що лiтопис Нестора i Новгородський лiтопис – не единi документи, у яких згадуеться Софiйський собор. Інформацiю про нього також мiстить саксонська «Хронiка» епископа Тiтмара Мерзебурзького. Саме у нiй знайдено запис про пожежу у Софiйському соборi. Датою смертi нiмецького хронiста вважаеться 1018 рiк, що доводить iснування храму у 1017 роцi. На користь цiеi версii свiдчить також «Слово про закон i благодать», написане митрополитом Іларiоном мiж 1037 i 1050 роками. Цей документ сповiщае, що у 1022 роцi Софiйський собор не лише iснував, але й був вiдомим як на Русi, так i у Захiднiй Європi. Крiм того, Іларiон зауважуе, що будiвництво Софii почав князь Володимир Великий, а завершив його син – Ярослав. Оскiльки Володимир помер у 1015 роцi, виникае припущення, що Софiю заклали ранiше. Це припущення пiдтвердили i дослiдження настiнних написiв у Софiйському соборi, якi були проведенi киiвським ученим С. Висоцьким у ХХ сторiччi. Софiйський собор з дерев’яною дзвiницею (справа) на рисунку Абрахама ван Вестерфельда (1651) Ярослав Мудрий Софiйський собор являе собою надзвичайно красиву будiвлю з тринадцятьма куполами. Таке архiтектурне рiшення не випадкове – кiлькiсть голiв собору символiзуе Ісуса Христа i його дванадцять учнiв-апостолiв. Стiни собору майстерно прикрашенi рiзнобарвними мозаiками та фресками. З iсторичних джерел дiзнаемось, що у давнину при храмi iснував монастир, який у наш час поновив свою роботу. Залишаеться додати, що собор у Киевi будувався за аналогiею iз Софiйським собором у Константинополi як головна будiвля держави. І хоч вiдомо, що його зводили вiзантiйськi майстри, вiн не е копiею константинопольськоi Софii. У наш час найдавнiша споруда Киева, повна назва якоi звучить як Собор Святоi Софii Премудростi Божоi, тiшить око киян i гостей мiста в iсторичному центрi Киева, на територii Софiйського монастиря. Собор е частиною нацiонального заповiдника «Софiя Киiвська». Крiм монастиря i собору, до заповiдника належать Золотi Ворота, Андрiiвська церква, Кирилiвська церква та Судацька фортеця. Софiйський кафедральний собор, початок 1910-х ПЕРЕМОГА НАД ПЕЧЕНІГАМИ У 1036 р Правлiння великого киiвського князя Ярослава вiдзначалося багатьма видатними подiями, за що князя й прозвали Мудрим. І однiею з таких подiй можна вважати перемогу над кочовими племенами печенiгiв у битвi пiд Киевом, яка вiдбулась у 1036 роцi. Перша згадка про печенiгiв з’являеться у «Повiстi минулих лiт». Хронологiчно ii вiдносять до 915 року. Саме тодi князь Ігор уклав з печенiгами договiр, пiсля чого вони перекочували до кордонiв Вiзантii та Угорщини. Втiм, протистояння з кочовиками на цьому не закiнчилось, i у 920 роцi Ігор здiйснив ще один похiд проти печенiгiв. Протягом Х сторiччя протистояння русичiв з печенiгами перiодично переростало у нетривкi ситуативнi союзи, пiсля чого знову поновлювалось. А на початку ХІ сторiччя суперечностi знову поглибилися. Закiнчилося це наступом печенiгiв на Киiв i спробою взяти штурмом столицю Киiвськоi Русi. Ярослав Мудрий. Портрет iз Царського титулярника. XVII ст. Держава печенiгiв на той час уже пережила перiод свого розквiту, але продовжувала залишатися потужним суперником. Вона була подiлена по Днiпру на двi частини з чотирма провiнцiями. Кожна мала у своему складi 5 округiв, якi могли сукупно виставити 40 десятитисячних кiнних загонiв. Ставкою кагана та мiсцем загальноi ради була долина рiчки Рось у нижнiй течii. Загальна кiлькiсть печенiгiв дослiдниками оцiнювалася до 3 млн осiб. З огляду на таку iнформацiю, можемо уявити рiвень небезпеки, яка нависла у той час над Киiвською Руссю. Утiм, остання змогла подолати загрозу i продемонструвати, хто е справжнiм господарем у регiонi. Худ. Б. Чориков. Благородний вчинок молодого киянина (пiд час облоги печенiгами Киева) Облозi Киева печенiгами у 1036 роцi передували деякi подii. А саме – непевна полiтична ситуацiя. Адже саме у той час у Чернiговi помер князь Мстислав, i його брат Ярослав вирушив вирiшувати проблеми об’еднання князiвств у едину потужну державу. Далi шлях князя лежав до Новгорода, де вiн планував посадити на князювання свого сина Володимира. Вiдсутнiстю Ярослава i скористалися печенiги, маючи на метi розорити столицю. Втiм, iхнiм планам не судилося бути втiленими у життя. Ярослав, почувши про загрозу, дiяв миттево. «В лiто 1036, коли Ярослав перебував у Новгородi, прийшла до нього звiстка, що печенiги взяли в облогу Киiв. Ярослав же зiбрав багато воiнiв, прийшов до Киева i прорвався у мiсто свое. А було печенiгiв безлiч. Ярослав виступив iз Киева, приготувався до бою: варягiв поставив посерединi, а на правому крилi – киян, а на лiвому крилi – новгородцiв…» Саме так «Повiсть минулих лiт» описуе подii. Битва, що вiдбулася, не залишила кочовикам жодних шансiв на перемогу. «І став перед мiстом. Печенiги пiшли на приступ i зчепилися на тiй горi, де стоiть зараз собор Святоi Софii: було тут поле чисте тодi. І почалась жорстока сiча, ледве до вечора здолав лютих ворогiв Ярослав. І кинулись печенiги на всi боки тiкати, i не знали, куди бiгти…» Облога Киева у 1036 роцi була, напевне, останньою спробою печенiгiв утвердитися на Русi. Пiсля поразки частина племен розсiялася прикордонними територiями, асимiлювавшись iз мiсцевим населенням. Частина печенiгiв пiшла у Вiзантiю i на територii Схiдноi Європи, декотрi загинули. В степах зароджувалася культура злих i жорстоких половцiв. Перемога руського богатиря над печенiзьким. Радзивiллiвський лiтопис АННА ЯРОСЛАВНА – КОРОЛЕВА ФРАНЦІЇ Анна, одна з трьох дочок Ярослава Мудрого, народилася, ймовiрно, 1024 або 1025 року. Їi доля склалася досить буденно для того часу: усi три дочки киiвського князя – Єлизавета, Анастасiя та Анна – стали королевами европейських монархiй. Єлизавета вийшла замiж за норвезького принца Гарольда Смiливого, а Анастасiя зiйшла на угорський трон. Тож про дочок Ярослава Мудрого було вiдомо в Європi, коли французький король Генрiх I задумав одружитися. Освiту майбутня королева Францii здобула досить гарну. Вона вивчала грамоту, iсторiю, iноземнi мови, математику i живопис. Вiдомо, що Анна Ярославна вiльно володiла кiлькома мовами, зокрема старослов’янською i грецькою. І це у той час, коли в Європi не кожен чоловiк шляхетного походження умiв писати. У 1048 роцi посольство вiд овдовiлого Генрiха I вдруге прибуло до Киева (вiдомо, що першого разу князь Ярослав вiдповiв вiдмовою на прохання руки власноi доньки). І цього разу згоди було досягнуто. Анна Ярославна. Фреска в Софiiвському соборi в Киевi Прибуття нареченоi короля у Францiю було обставлено урочисто. Генрiх I виiхав зустрiчати Анну в Реймс. Адже за традицiею саме в Реймсi коронувалися французькi королi. Тут у травнi 1049 року, у соборi Святого Хреста, вiдбулася церемонiя коронацii Анни Ярославни, i вона стала королевою Францii. Цiкавим е той факт, що на шлюбнiй грамотi донька киiвського князя написала свое iм’я, а Генрiх І замiсть пiдпису поставив хрестик. У свою чергу Анна Ярославна здивувала почет короля, вiдмовившись присягати на латинськiй Бiблii. Вона принесла клятву на Євангелii, писаному слов’янською мовою. Згодом ця книга отримала назву Реймського Євангелiя, i на нiй давали присягу всi наступнi королi Францii, навiть не пiдозрюючи про ii киiвське походження. Роки перебування Анни на королiвському тронi збiглися з економiчним i культурним пiдйомом у Францii, але навiть за таких умов французькi дослiдники цитують рядки з ii листа до батька: «У яку варварську краiну ти мене послав; тут житла похмурi, церкви потворнi i звичаi жахливi…» З цього листа можна зрозумiти, що високоосвiченiй украiнцi, яка виросла в умовах слов’янськоi культури, нелегко було пристосуватися до умов французького вищого свiту того часу. Втiм, факт, що Анна була единою в Європi жiнкою, яка листувалася з Римським Папою, теж говорить про високу ступiнь ii освiченостi. П. Клодт. Вiд’iзд княжни Анни Ярославни до Францii для вiнчання з королем Генрiхом I, ХІХ ст. У 1053 роцi Анна народила королю сина Фiлiпа. Протягом наступних двох рокiв у Анни народилися Роберт i Гуго – усi законнi спадкоемцi короля Генрiха. Також у цей час у короля i королеви народилась донька, якiй дали iм’я Емма. Шлюб Анни i Генрiха тривав недовго – король помер у 1060 роцi. За заповiтом Анна Ярославна була призначена опiкункою спадкоемця престолу Фiлiпа. Однак, залишаючись королевою, офiцiйне опiкунство вона не отримала: опiкуном мiг бути тiльки чоловiк. Тим не менш Анна разом з Фiлiпом I пiдписувала державнi документи, якi збереглися й донинi. Так, на жалуванiй грамотi суасонського абатства iснуе ii власноручний пiдпис кирилицею «Анна королева». Востанне iм’я Анни Ярославни зустрiчаеться у документах 1075 року. Подальша ii доля достатньо не вивчена. Згiдно з даними деяких джерел, вона повернулася до Киева, де й закiнчила свiй шлях. Згiдно з твердженням iнших, померла у Францii i була похована у церквi Вiльерського абатства поблизу мiста Етамп. Якоб де Бi. Королева Анна Ярославна, бл. 1640 р. ПОЯВА «ПОВІСТІ МИНУЛИХ ЛІТ» Напевне, немае у наш час в Украiнi людини, яка б не чула про Нестора Лiтописця i його нетлiнний твiр. «Повiсть минулих лiт» е найдавнiшим серед лiтописiв, що збереглися до наших днiв. Поряд з такими пам’ятками давньоруськоi лiтератури, як «Слово о полку Ігоревiм» i «Слово про закон i благодать», «Повiсть минулих лiт» посiдае настiльки важливе мiсце у нашiй iсторii, що його просто неможливо переоцiнити. Свою назву лiтопис отримав вiд вступного речення, яке промовляе до нас крiзь вiки: «Ось повiстi минулих лiт, звiдки пiшла Руська земля…» У науковому середовищi багато рокiв тривають суперечки щодо обставин початку лiтописання у Киiвськiй Русi, а також про змiст перших лiтописних пам’яток. Навряд чи мають рацiю твердження деяких дослiдникiв радянськоi епохи про iснування «Лiтопису Аскольда» чи «язичницького лiтописання», яке датують епохою княжiння Олега або Ігоря. Загалом такi пам’ятки прийнято вважати науковою мiстифiкацiею. Нинi переважна бiльшiсть дослiдникiв схиляеться до думки, що лiтописання на Русi бере свiй початок з кiнця Х сторiччя. Цi давнi статтi були об’еднанi у лiтописний збiрник, який датують 1037—1039 роками, тобто часом княжiння Ярослава Мудрого. Далi з’явилися Новгородський звiд 1050 року i два Киiвських – 1073 i 1095 року вiдповiдно. Нестор Лiтописець, автор «Повiстi минулих лiт» (скульптура М. Антокольського) На вiдмiну вiд попереднiх документiв, «Повiсть минулих лiт» е беззаперечним доказом лiтописання на Русi, позаяк iснуе фiзично, а не на рiвнi iсторичних реконструкцiй, згадок i домислiв. Лiтопис пережив три редакцii. Перша належить перу Нестора i побачила свiт у головному центрi лiтописання Русi, тобто у Печерському монастирi Киева. Датою ii виходу вважають 1113 рiк. Втiм, слiд зауважити, що твiр Нестора теж не дiйшов до нас у первiсному виглядi. Вiн пережив двi редакцii, якi були зробленi за наказом князя Володимира Мономаха у 1116 i 1118 роках. Це вiдбулося не у Печерському монастирi, з яким у князя склалися далеко не кращi стосунки, а у Видубицькому, що його було засновано неподалiк вiд Киева батьком Володимира Мономаха – великим князем Всеволодом Ярославичем. Редактором виступив iгумен Видубицького монастиря Сильвестр. Однак, спираючись на той факт, що рiзниця мiж виходом оригiналу твору i редакцiями складае усього кiлька рокiв, можемо припустити, що правки князя не мали великого впливу на змiст твору з точки зору iсторичноi науки. Особливо цiнним е те, що Нестор на сторiнках свого лiтопису змiг пов’язати iсторичнi подii, якi вiдбувалися на територii Киiвськоi Русi, з всесвiтньою iсторiею, наголосивши на важливостi ролi, що ii вiдiгравала Русь у розвитку цивiлiзацii. Лiтописець прославив народ Русi, грунтовно дослiдив ii багатовiкову iсторiю i напророчив краiнi славне майбутне. «Повiсть минулих лiт» являе собою головне, а у багатьох випадках – едине джерело з iсторii схiдних слов’ян i Киiвськоi Русi перших столiть нашоi ери. Окрiм iсторичноi цiнностi, «Повiсть минулих лiт» мае й високi лiтературнi якостi, завдяки яким фiлологи й лiтературознавцi мають можливiсть вивчати прадавню украiнську мову. «Повiсть минулих лiт» у Радзивiллiвському лiтописi ПОЯВА ТЕРМІНУ «УКРАЇНА» Вiдомо, що у давнину землi вiд «Сяну до Дону», як поетично iменуеться наша краiна, носили назву Киiвська Русь. Однак вже у XII сторiччi з’явився термiн, який використовуеться й у наш час. Це вiдбулось у 1187 роцi. Саме тодi в Іпатiiвському лiтописi вперше було надруковано слово «Украiна»: «…и плакашася по нем всi переяславци… бе бо князь добр и крепок на рати… и о нем же Украина много постона…» Цi рядки лiтопису пов’язанi зi смертю переяславського князя Володимира Глiбовича, який загинув пiд час походу на половцiв. Зауважимо, що назва «Украiна» зустрiчаеться в Іпатiiвському списку не один раз. Лiтопис також мiстить розповiдь про князя Ростислава Берладника, який «завiтав до Украiни Галицькоi». Не суперечить Іпатiiвському списку i Галицько-Волинський лiтопис, який мiстить рядки про дiяльнiсть князя Данила Романовича Галицького: «…забрав Берестiй, i Угровськ, i Верещин, i Столп’е, i Комов, i всю Украiну…» Дослiдники протягом десяткiв рокiв вiдшукували у лiтописах пiдказки, як можна трактувати назву «Украiна». Деякi з них дотримуються думки, що це синонiм слiв «князiвство» або «земля». Іншi стверджують, що так iменували прикордонну Переяславську землю. Орест Субтельний, наприклад, вважав, що слово «Украiна» означае географiчно Киiвське прикордоння. Інший iсторiограф, Вiталiй Скляренко, стверджуе, що буква «у» означае не «бiля», а «в серединi», тому недоцiльно трактувати «Украiну» як окраiну. Бiльшоi популярностi назва «Украiна» набрала в часи, коли спадок Киiвськоi Русi увiйшов до складу Речi Посполитоi. З цього часу термiн зустрiчаеться в багатьох документах i листах. Тепер таку назву носила територiя Надднiпрянщини. Трохи згодом вона почала ширитись i на iншi територii. У XVII—XVIII столiттях термiн «Украiна» набувае бiльш вагомого полiтичного значення. Хоча протягом довгого часу козацька держава офiцiйно iменувалася в Європi «Вiйськом Запорозьким». Подiл наших територiй мiж Москвою та Рiччю Посполитою у часи Руiни, а також знищення Гетьманщини росiйською владою у 1764 роцi створили серйознi перепони для поширення новоi назви. У цей час термiн «Украiна» знову використовувався у локальному значеннi. Уривок iз Пересопницького Євангелiя (1556), в якому зустрiчаеться слово «украiна»: «пришол в украiни иудейския» Тiльки у XIX столiттi, коли почали формуватися чiткiшi кордони украiнських земель, назва «Украiна» почала дедалi частiше вживатись у повсякденному життi ii мешканцiв. Офiцiйному ж встановленню назви сприяло створення Украiнськоi Народноi Республiки у 1917 роцi. Для чого ж було замiнювати старовинну назву на нову? Вважаеться, що це було своерiдним протестом проти агресивноi полiтики Росii, яка в усi часи мала за мету асимiлювати украiнську нацiю у росiйську. Саме тому Московська iмперiя присвоiла собi назву «Русь», перетворивши ii у XVIII сторiччi на Росiю. Незважаючи нi на що, термiн «Украiна» пройшов чималий шлях вiд своеi появи до офiцiйного визнання в 1991 роцi, коли було проголошено Незалежнiсть. КОРОНУВАННЯ КОРОЛЯ ДАНИЛА Грудневi морози скували розбитi шляхи уздовж Бугу, коли у давнiй столицi волинськоi династii, мiстi Дорогичин, з’явився почет нунцiя Папи Римського Інокентiя IV Опiзо Мiзано. Добiгав до свого завершення 1253 рiк. Довгою вервечкою вершники, вози й критi екiпажi тяглися, зникаючи за мiською брамою. Вони здолали немалий шлях, але труднощi були того вартi. У скринi, запечатанiй особистою печаткою Папи, лежали регалii, якi по перебiгу сторiч нагадають нащадкам, що Украiна колись мала свого короля. Ось що про цю подiю оповiдае Галицько-Волинський лiтопис: «…Прислав папа послiв достойних, що принесли Даниловi вiнець, i скiпетр, i корону, якi означають королiвський сан, кажучи: “Сину! Прийми од нас вiнець королiвства…”» Зауважимо, посольство Папи для самого князя Данила Романовича Галицького не було чимось на кшталт мрii, яка збулася. Навпаки, корона, прислана Папою, стала третьою спробою Інокентiя IV коронувати володаря захiдних руських земель за останнi сiм рокiв. Спершу пропозицiя укласти союз iз римською курiею застала князя у польському Краковi, що дало йому пiдставу вiдмовити. Данило Романович обгрунтував свою незгоду тим, що знаходиться не на рiднiй землi. Друга пропозицiя прийняти королiвську корону надiйшла через кiлька рокiв, але й вона не була прийнята Данилом. Насправдi князь прекрасно розумiв, що Папський престол значно бiльше зацiкавлений у союзi з ним, маючи надiю на перехiд Галицько-Волинського князiвства до католицизму, анiж сам Данило у сподiваннi допомоги проти татар: «Рать татарська не перестае. Зле вони живуть iз нами. Та як можу я прийняти вiнець без пiдмоги твоеi?» Король Данило Зрештою Інокентiй IV пообiцяв оголосити хрестовий похiд проти ординцiв, пiдтвердивши намiри буллою, яку вiз iз собою Опiзо Мiзано, оголошуючи в усiх мiстах Європи. Текст булли закликав володарiв Сербii, Моравii, Чехii, Помор’я i Пруссii стати пiд знамена Данила Галицького i воювати з ним проти монголо-татар. Урочиста коронацiя нового монарха однiеi з найбiльших краiн Європи вiдбулась у храмi Пресвятоi Богородицi мiста Дорогичин. На той час Данилу Романовичу було 52 роки, а очолюване ним князiвство займало простори вiд Бугу на заходi до Днiпра на сходi. У присутностi вищих осiб князiвства папський нунцiй зачитав буллу Інокентiя IV i помазав Данила на королiвство. І хоч обiцяний Папою хрестовий похiд проти руйнiвникiв Киiвськоi держави так i не був утiлений у життя, Русь отримала свого короля. Протягом цiлого сторiччя пiсля описуваних подiй нащадки Данила Галицького iменувалися «королями Русi», адже мали у своему розпорядженнi королiвськi регалii, привезенi папським легатом. Митра греко-католицьких епископiв Перемишльських Що ж до самоi корони, ii доля склалася досить цiкаво. Протягом тривалого часу вона зберiгалась у греко-католицькому соборi Іоанна Хрестителя у Перемишлi. У 1915 роцi командування росiйськоi армii вивезло ii до Петрограда, проте у 1922-му корону було повернуто до Перемишля. На початку Другоi свiтовоi вiйни епископ наказав зняти з корони коштовностi й закопати ii. На жаль, у наш час достеменно невiдомо, де знаходиться релiквiя, яка пам’ятае Данила Романовича Галицького, першого i единого короля Русi. Данило Галицький на поштовой марцi Украiни, 2001 р. Пам’ятник Данилу Галицькому, Львiв ЗАСНУВАННЯ ЛЬВОВА Точноi дати заснування Львова iсторична наука до нас не донесла. Епоха пiзнього Середньовiччя приховуе багато таемниць про подii тiеi пори на просторах Європи. І культурна столиця Украiни, на жаль, не оминула подiбноi участi. Тож перша лiтописна згадка про Львiв датуеться 1256 роком. Звiв мiсто князь Данило Галицький i назвав його на честь свого сина Лева. У лiтописi, який мiстить цю згадку, йдеться й про чималу пожежу, яка сталась у польському мiстi Холм. Як повiдомляе лiтопис, пожежа була такою великою, що ii було видно за багато миль – з мiських укрiплень Львова. Данило Галицький – засновник Львова Протягом певного часу зафiксована у лiтописi дата вважалася першою згадкою про нинiшню столицю украiнськоi Галичини. Однак у 2010 роцi вiдбулася подiя, яка зламала звичнi стереотипи. Львiвський iсторик Іван Паславський зробив вiдкриття, яке зацiкавило европейських дослiдникiв. В однiй з бiблiотек учений виявив французький стародрук, у якому мiстилась iнша версiя заснування мiста. У книзi йшлося про те, що Львiв було засновано до першоi лiтописноi згадки. Йдеться про 1240 рiк, що збiгаеться з датою захоплення Киева кочовиками Бату-хана. Слiд додати, що, на думку Івана Паславського, автор згаданого стародруку – французький iсторик XVII—XVIII сторiч Мiшель Ле Кiен – своiми працями довiв власний авторитет. А отже, джерело можна вважати цiлком солiдним. Панорама Львова А. Гогенберга 1618 р. Центром старовинного Львова була сучасна площа Ринок. Мiсто надiйно захищали укрiплення, побудованi з урахуванням природних чинникiв, а саме пагорбiв Високого замку та рiчки Полтви. Вигiдне розташування мiста Лева на перехрестi важливих торгових шляхiв зумовило його швидкий економiчний розвиток. Наприкiнцi XIII сторiччя мiсто стало вагомим центром ремесла i торгiвлi. В умовах безперервних вiйн iз сусiдами велику роль вiдiграло й стратегiчне розташування Львова у центрi Галицько-Волинського князiвства. Тож легко зрозумiти князя Льва Даниловича, який у 1272 роцi перенiс столицю князiвства з Галича до Львова. Час вносив своi правки в архiтектуру мiста. Пiсля захоплення Львова польським королем Казимиром ІІІ Великим у 1349 роцi центр мiста було перенесено на пiвдень. Цього разу мiсто будувалося за захiдноевропейськими зразками. Спочатку з’явилася центральна площа, а вже навколо неi житловi квартали i лiнiя укрiплень. Загалом система укрiплень Львова створювалася близько 300 рокiв. Спочатку, в другiй половинi XIV столiття, вона складалася з частоколу, рову i валу. Пiзнiше було побудовано мури, один з яких дiстав назву Низького, iнший – Високого. До мiста вели двi брами – Кракiвська i Галицька. Бiля них через рiв перекинули пiдйомнi мости. Дуже важливою частиною укрiплень був Високий замок, закладений у 1360 роцi. Минали столiття, i Львiв змiнювався. Однак над деякими його властивостями час не владний. Львiв i досi залишаеться для усiеi Украiни тим мiсцем, де живе ii душа. Високий замок у Львовi. Гравюра ХVII ст. БИТВА НА СИНІХ ВОДАХ (1362 р.) Битва на Синiх Водах, попри усю ii значущiсть в iсторii Украiни, тривалий час залишалася поза увагою науковцiв. Подii далекого 1362 року, коли украiнське Подiлля нарештi позбулося панування Золотоi Орди, замовчувались, а вiтчизняна iсторiографiя надавала перевагу мiфiчнiй битвi на Куликовому полi, що ii взяла на озброення пропаганда Росiйськоi iмперii, а пiзнiше Радянського Союзу. На вiдмiну вiд Куликовськоi битви, поразка трьох ординських князiв од вiйська князя Ольгерда Гедимiновича в битвi бiля Синiх Вод вiдбулася насправдi, чому е безлiч археологiчних i iсторiографiчних доказiв. Великий князь литовський Ольгерд. Гравюра з «Опису Європейськоi Сарматii», 1578 р. Уперше битва на рiчцi Синюха, яка е притокою Пiвденного Бугу i протiкае територiею сучасних Кiровоградськоi й Миколаiвськоi областей, згадуеться в лiтописнiй оповiдi «Про Подiлля». На жаль, iм’я автора цiеi пам’ятки залишилося невiдомим, але з великою ймовiрнiстю можемо припустити, що написаний твiр на початку тридцятих рокiв XV столiття. Стосовно битви на Синiх Водах лiтопис повiдомляе: «…Коли господарем був на литовськiй землi князь великий Ольгерд i йшов у поле з литовським вiйськом, побив татар на Синiй Водi, трьох братiв: князя Хачебея, Кутлубуга и Дмитрика. А тi три брати Татарськоi землi, отчiчи и дiдичи Подiльськоi землi....» До нашого часу збереглося небагато джерел, якi повiдомляють про перебiг самоi битви. Найдокладнiшим е фрагмент хронiки польського iсторика XVI столiття Мацея Стрийковського. У ньому автор першоi друкованоi iсторii Схiдноi Європи повiдомляе: Мацей Стрийковський «Ольгерд, уклавши угоду про мир з прусськими i лiфляндськими лицарями, вирушив у похiд в Дикi Поля проти татар. З ним виiхали чотири його племiнники, сини новогрудського князя Корiата, княжичi Олександр, Костянтин, Юрiй та Федiр. І коли вони дiйшли до урочища Синi Води, то побачили в полi велику татарську орду, подiлену на три загони. Один загiн вiв султан Кутлубах, другий очолював султан Кочубей, а третiм командував султан Дiмейтер. Ольгерд, побачивши, що татари готовi до бою, вишикував своiх воякiв у шiсть вигнутих загонiв, так щоб татари не могли iх оточити у сутичках та заподiяти шкоди стрiлами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бiй, засипавши ворога густим залiзним градом з лукiв, почали кiлька сутичок, але завдали мало втрат через правильне шикування вiйськ Ольгерда. А литва з русинами з шаблями та списами наскочили на них i в рукопашному бою прорвали лобовi частини та змiшали iх. А iншi з самострiлами наскочили з бокiв й довгими списами скидали iх iз коней, наче вiтер снопи в бурю. Не змiгши витримати лобового натиску, татари почали мiшатися та переляканi тiкати в розлогi поля. На побоiщi залишилися вбитими Кутлубах, Кочубей i султан Дiмейтер, та разом з ними дуже багато мурз й уланiв. Також скрiзь по полях i в рiках лежало повно татарських трупiв». Бiй з татарами Пiсля перемоги князя Ольгерда у битвi на Синiх Водах пануванню татаро-монголiв на украiнських землях було покладено край. Завершувався один з найтрагiчнiших епiзодiв iсторii Русi, який тривав вiд часiв падiння Киева у 1241 роцi. С. Іванов. Баскаки ГРЮНВАЛЬДСЬКА БИТВА (1410 р.) Роковини Грюнвальдськоi битви офiцiйно святкуються у республiцi Литва 15 липня. Битва, яка вiдбулась бiльш нiж шiстсот рокiв тому на територii сучасноi Польщi, вважаеться однiею з найбiльш визначних як для Польщi й Литви, так i для Украiни. Зауважимо, що iсторична наука у Литвi зазнала значно меншого впливу, анiж украiнська iсторiографiя. Москва i ii прихвоснi панували там протягом значно меншого часу i не встигли вчинити з лiтописами й iсторичними документами того, що вони вчинили в Украiнi. І це справжня удача для нас. Середньовiчна держава Велике князiвство Литовське мала у своему складi бiльшiсть сучасних украiнських земель, i литовськi лiтописцi створили багато документiв, якi допомагають зменшувати кiлькiсть бiлих плям украiнськоi iсторii. Але повернемось до подiй у Грюнвальдi. Початок XV сторiччя вiдзначився активiзацiею ордену тевтонських лицарiв, якi бажали розповсюдити свiй вплив на землi Великого князiвства Литовського. Однак iхня експансiя наразилась на активний спротив литовських князiв. Апогей протистояння вилився у широко вiдому битву при Грюнвальдi. 15 липня 1410 року двi армii зiйшлись у битвi, яка мала вирiшити долю Схiдноi Європи на багато рокiв уперед. Вiйськом тевтонiв командував Великий магiстр Ульрiх фон Юнгiнген. Пiд його орудою знаходились 51 хоругва нiмецьких, польських, литовських i прусських лицарiв, загони пiдвладних ордену епископiв, а також союзники, серед яких лицарi з Чехii, Швейцарii, Лiвонii, Сiлезii i Моравii. Загалом, потужне вiйсько, чисельнiсть якого становила до 83 000 бiйцiв. Втiм, якщо реально оцiнювати можливостi Тевтонського ордену, слiд зазначити, що ця цифра завищена. Я. Матейко. Грюнвальдська битва Армiя, що протистояла Юнгiнгену, вiдрiзнялася вiд вiйська тевтонiв як якiстю, так i кiлькiстю. Сили Великого князiвства Литовського, що iх очолював князь Вiтовт, нараховували близько 12 000 бiйцiв. Щоправда, дiяли вони у союзi з польським королем Ягайлом, який стояв на чолi вiйська у 20 000 бiйцiв. Також у складi польсько-литовсько-руського вiйська перебували кiлька тисяч татарських вершникiв пiд командуванням сина знаменитого хана Тохтамиша – Джелал ад-Дiна. Битва вiдбулася в полi мiж селищами Грюнвальд, Танненберг i Людвiгсдорф. Вiйська супротивникiв вишикувалися фронтом, що перевищував два кiлометри, i почали зближення. Розпочали битву татарська кiннота й украiнцi, якi перебували у складi литовського вiйська. Нiмецькi лицарi перейшли у контратаку i скоро почали тiснити супротивника. У вiдповiдь «поляцы тож з кролем своим, припавши, взяли немцов на палаши, a потым навели немцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат дано огню, где зараз немцов килка тысячий полегло. Еднак же немцы, того не уважаючи, шли ослеп на поляки и литву…». Ця атака об’еднаних сил була настiльки вдалою, що тевтонцi не витримали i зламали стрiй, рятуючи власнi життя. Переслiдування i рiзня тривали протягом кiлькох годин. Русь, яка витримала за останнi кiлькасот рокiв безлiч потрясiнь, заявила, що е силою, здатною боротися за власнi права. А. Муха. Пiсля Грюнвальдськоi битви УТВОРЕННЯ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА У 1449 р Середина XIV столiття стала початком розпаду держави Чингiзидiв – Золотоi Орди. Чвари i суперечки, як ранiше це вiдбулось у Киiвськiй Русi, вкрай ослабили владу Каракоруму, водночас посиливши сепаратистськi тенденцii. Саме на фонi цих подiй вiдбулося вiдокремлення у 1449 роцi кримських татар i утворення ними держави – Кримського ханства з правлячою династiею Гераiв на чолi. Першим в iсторii кримським ханом став Хаджi-Герай. Слiд зауважити, що на початку свого iснування Кримська держава була досить слабкою. Постiйна боротьба за владу суттево дестабiлiзувала ситуацiю в Криму. Не сприяло змiцненню ханства i становище в економiцi – до кiнця XVI столiття кримськi татари не знали осiлого землеробства i вели кочовий спосiб життя. Лiтописи так описують побут тогочасного Кримського ханства: «Землю, навiть найродючiшу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама iм приносить, тобто травою для годування худоби». Однак внутрiшнi проблеми татари швидко навчилися вирiшувати шляхом зовнiшньоi експансii. Маючи у своему розпорядженнi сильну армiю, Кримське ханство робило постiйнi набiги на сусiднi землi. Утворення Кримського ханства Зухвалим грабункам сприяв i той факт, що з 1475 року ханство стало васалом Османськоi iмперii. Украiнськi землi були одним з основних об’ектiв татарських набiгiв. Насамперед це було зумовлено розташуванням ханства, яке стало своерiдним плацдармом для мусульманськоi експансii у глиб Європи. Хаджi I Герай, засновник Кримського ханства До складу Кримського ханства, окрiм самого Криму, входили степи на пiвнiч вiд Перекопу, а також частина нижньоi течii Днiпра. З часом до ханства була приеднана частина Кубанi. Вiдомо також, що кримськi хани отримали у подарунок вiд турецького султана частину Бессарабii. Менглi-Герай, який прийшов до влади у 1475 роцi, змiцнив кордони держави. За наказом хана була збудована фортеця Перекоп. Побудували мiсто Очакiв, а столицею ханства став Бахчисарай. Кримське ханство було подiлено на численнi улуси, що належали ханським васалам – беям, якi мали своiх слуг i невiльникiв. За часiв правлiння Менглi-Герая ханство стало досить сильною державою i вiдiгравало значну роль в европейськiй полiтицi. Вiдомо, наприклад, що з Московським князiвством Менглi-Герай мав союз у боротьбi проти Золотоi Орди i Литовського князiвства, що, однак, не заважало йому вважати московських князiв васалами i вимагати вiд них щорiчноi данини. Ханський палац у Бахчисараi Вiд часiв Менглi-Герая мiж заселеною територiею Украiни i Кримським ханством пролягла пустельна степова смуга, вiдома як Дике Поле. Саме ця пустеля стала ареною кривавих зiткнень мiж населенням двох вказаних територiй. Однак, незважаючи на ворожнечу, украiнськi козаки i влада Литви, а пiзнiше Речi Посполитоi часто вступали у тимчасовi союзи з Кримським ханством. ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА Центром виникнення козацтва стало Поднiпров’я, а саме та його частина, що розташована на пiвдень вiд Киева. У XIV—XV столiттях цi землi належали Киiвському князiвству, а пiзнiше Киiвському воеводству Речi Посполитоi. Починаючи з Х столiття землi пiвдня Украiни жили у постiйному очiкуваннi ворожого нападу, як повiдомляе нам М. С. Грушевський у своiй працi «Нарис з iсторii украiнського народу». Виживання вiдбувалось у постiйнiй боротьбi з кочовиками. Тож протягом великого промiжку часу мешканцi Украiни змушенi були поеднувати працю хлiбороба i навички воiна. Слово «козак» мае тюркське походження. Його можемо перекласти як «сторож» або «вояк». Такий термiн гармонуе зi способом життя на прикордонних землях. Як зауважуе М. С. Грушевський: «Разом з войовничiстю i витривалiстю життя на кордонi давало розвиток особистостi, вiдчуттю свободи…» У XIV столiттi територiя по обидва боки Днiпра перетворилася на пустку. Єдиними осередками тут залишилися замки з невеликими гарнiзонами – Канiв, Черкаси, Брацлав, Вiнниця, Остер i Чернiгiв. Поблизу фортець проживали селяни, розташовуючись так, щоб у разi нападу кочовикiв мати змогу опинитись пiд захистом мурiв. Усе населення постiйно жило у страху, фактично на вiйськовому становищi. Як мiщани, так i селяни повиннi були мати коней i зброю, брати участь у походах проти татар, вiдбивати ворожi напади. Як описуе лiтопис XVI столiття мешканця прикордонних територiй: «…йдучи на роботу, вiн несе на плечi рушницю, а до боку чiпляе шаблю або тесак». Першi вiдомостi про козакiв в Украiнi датуються 1470 роком. Хоча цi згадки можна вiднести як до украiнського козацтва, так i до татарських здобичникiв, яких у документах тiеi доби також iменували словом «козак». Чiткiшi згадки про козакiв на землях Киiвщини з’являються у 1492—1499 роках. Козак-бандурист. Близько 1890 р. Полтавський художнiй музей Козацький стан у тому виглядi, як ми звикли про нього чути, формувався досить повiльно. Це вiдбувалося протягом XVI столiття. Уже в серединi цього столiття документи згадують про наявнiсть у Черкасах козакiв у кiлькостi 250 чоловiк. Згiдно з записами 1552 року, «козакують мiсцевi селяни, мiщани, дрiбна шляхта i бояри…». Герб Вiйська Запорозького А вже за кiлька рокiв козацтво отримало офiцiйне визнання польськоi влади. Унiверсалом короля Речi Посполитоi Сигiзмунда ІІ Августа 2 червня 1572 р. було створене реестрове козацьке вiйсько. Своiм указом король доручав коронному гетьману Юрiю Язловецькому найняти з низових козакiв на службу 300 осiб. Вiдтодi у документах зустрiчаеться термiн «реестровi козаки» на противагу нереестровим, якi були поставленi у напiвлегальне становище. Їхнiм осередком стала Запорозька Сiч, розташована у пониззi Днiпра. Першою назву «Сiч» отримала фортеця, побудована князем Д. Вишневецьким на островi Хортиця. Загалом протягом XVI—XVIII столiть столиця низових козакiв змiнювала мiсце свого розташування сiм разiв i остаточно була зруйнована росiйськими вояками за наказом Катерини ІІ у 1775 роцi. І. Репiн. Запорожцi пишуть листа турецькому султановi ВВЕДЕННЯ МАГДЕБУРЗЬКОГО ПРАВА В МІСТАХ УКРАЇНИ Унiкальна для свого часу система мiсцевого самоврядування виникла в саксонському мiстi Магдебург, вiд чого й пiшла ii назва. Це вiдбулось у 1188 роцi. Магдебурзьке право передбачало звiльнення мiста вiд управлiння, судовоi та адмiнiстративноi влади мiсцевих феодалiв-землевласникiв i створення мiського самоврядування. Також Магдебурзьке право закрiплювало права рiзних мiських станiв, таких як купцi, мiщани та ремiсники, встановлювало порядок обрання i функцiонування органiв самоврядування, регулювало взаемовiдносини мешканцiв мiста, визначало покарання за окремi види злочинiв. Безсумнiвно, що надання Магдебурзького права було великим проривом у суспiльному життi того чи iншого середньовiчного мiста, пiдносило на новий рiвень його розвиток. Львiвська ратуша. 1620 р. Найпершим здобутком Магдебурзького права можемо вважати виникнення цеховоi системи виробництва – своерiдних профспiлок того часу. Саме цехи дозволяли ремiсникам, таким як зброярi, кравцi, шевцi, кушнiри, рiзники та iн., виробляти та реалiзовувати свою продукцiю на якiсно вищому рiвнi. Майстри, якi не входили до складу цеху, отримували назву «партачi» й були позбавленi права займатись реалiзацiею продукцii, що теж сприяло пiдвищенню якостi виробництва того чи iншого продукту. Не менш важливим здобутком запровадження Магдебурзького права стали новi правила оподаткування, а також соцiальнi лiфти, якi сприяли розвитку мiст. За рiвнем самоврядування мiста подiлялися на магiстратськi та ратушнi. Магiстратська форма управлiння визнавалась бiльш самостiйною. Ратушу, як орган мiського самоврядування, у кiнцi XVIII столiття мали майже всi мiста Украiни. У самоврядуваннi обидвох типiв ремiсники i купцi звiльнялися вiд влади воеводи й обирали магiстратське управлiння, яке подiлялося на двi колегii: одна керувала зовнiшнiми справами та мiським господарством, друга – судовими справами. Члени першоi колегii називалися «райцi». До другоi входили чиновники на чолi з бурмистром. Обирали представникiв мiсцевоi влади городяни. На територii Украiни Магдебурзьке право з’явилось у XIV сторiччi. Згiдно з iнформацiею деяких джерел, першими мiстами, якi одержали Магдебурзьке право, стали Сянок у 1339 роцi, Львiв у 1356-му, Кам’янець у 1374-му, а також Луцьк у 1432 роцi. Однак iншi джерела приводять аргументи на користь факту, що ранiше Магдебурзьке право прийшло у мiста Закарпаття i вже у 1329 роцi ним користувались Хуст, Вишкове i Тячiв. З часом розповсюдження Магдебурзького права Украiною набирало все бiльш вагомих обсягiв. З метою схилити на свiй бiк заможних мiстян у 1494 роцi великий князь литовський Олександр Казимирович надав Магдебурзьке право Киеву, у своiй грамотi нагадуючи киянам: «Єсмо дали вам право немецкое». Цей документ i е першим писемним пiдтвердженням запровадження Магдебурзького права у Киевi. У XVI столiттi князi Вишневецькi дарували право на самоврядування Лохвицi, Лубнам, Пирятину та Прилукам. У 1752 роцi Магдебурзьке право було даровано гетьманом Розумовським Полтавi, 1758 року грамоту отримав Новгород-Сiверський. До кiнця XVIII столiття Магдебурзьке право одержали майже всi мiста Украiни. Ратуша Магдебургa СТВОРЕННЯ ПЕРЕСОПНИЦЬКОГО ЄВАНГЕЛІЯ Книга – це скарб. Книги бувають рiзними. Однi додають до нашого життевого досвiду важливi деталi. Іншi залишаються з нами на все життя. Однак е серед них i такi, якi переступають межу i стають не просто книгою, а символом. Символом певних обставин, iснування групи людей, iсторичного перiоду. У Пересопницького Євангелiя доля склалася так, що йому судилося стати символом Украiнськоi Нацii. Настiльки важливим, що пiд час iнавгурацii президенти краiни тримають руку не лише на Конституцii, але й на цiй книзi. Книга являе собою фолiант вагою понад 9 кiлограмiв, писаний на пергаментi, й складаеться з 964 сторiнок. У виготовленнi рукопису переплелися традицiя переписування евангельських текстiв i намагання створити шедевр рукопису й мистецтва. Не буде перебiльшенням стверджувати, що книга стала проривом у середньовiчнiй свiдомостi i спробою адаптацii книжковоi слов’янськоi до живоi народноi мови. У цьому ii унiкальнiсть i наукова цiннiсть. У православнiй рукописнiй традицii переписування книг Святого Письма завжди посiдало особливе мiсце. Авторство в таких творах нiколи не вказувалося. Тож анонiмнiсть е особливiстю середньовiчноi християнськоi культури. Цi якостi сповiдали й автори Пересопницького Євангелiя. Скромнiсть, вiдмова вiд особистоi слави, благоговiння i вiдповiдальнiсть за написане – ось риси, притаманнi творцям цiеi книги. Мiнiатюра iз зображенням евангелiста Матвiя Пересопницьке Євангелiе змогло уникнути долi багатьох творiв, iсторiя появи яких залишаеться загадкою. Вiдомо, що роботу над рукописом було розпочато у серпнi 1556 року коштом княгинi Анастасii Заславськоi. Це вiдбулось у монастирi при церквi Святоi Трiйцi, що розташований у мiстечку Дворець. До кiнця 1556 року було написане Євангелiе вiд Матфея i перша половина тексту Євангелiя вiд Марка. Наступного року роботу припинили i вiдновили лише в 1561 роцi, у Пересопницькому монастирi. Тут було дописано Євангелiе вiд Марка, а також Євангелiя вiд Луки та Іоанна. Працю над книгою було завершено 29 серпня 1561 року. Пересопницьке Євангелiе І книга розпочала свiй шлях крiзь вiки. Судячи з усього, нею користувалися досить часто. Це доводить той факт, що палiтурку рукопису змiнювали не менше трьох разiв. У рiзних мiсцях рукопису можемо бачити позначки кiлькома мовами. Цi мiтки належать до рiзних епох. На особливу увагу заслуговуе дарчий напис украiнською мовою, який зберiгся на перших сторiнках книги. Вiн сповiщае про передачу Євангелiя епископовi Переяславському гетьманом І. Мазепою. Саме великий гетьман зробив нову обкладинку рукопису i прикрасив ii коштовним камiнням. Пiсля того як Пересопницький монастир у 1603 роцi було перетворено на езуiтський колегiум, Євангелiе вивезли, i воно досить довго подорожувало. На рукописi помiтнi слiди дощових крапель. Також е напис латиною, який повiдомляе, що рукопис перебував у духовнiй семiнарii Переяслава. Крiм того, на ньому збереглися позначки, якi можна датувати XIX столiттям. У XX столiттi Євангелiе належало Полтавськiй бiблiотецi, а потiм музею Киево-Печерськоi лаври. Вiд грудня 1947 року й до нашого часу книга зберiгаеться у фондах Нацiональноi бiблiотеки Украiни iм. В. Вернадського. ВІДКРИТТЯ ОСТРОЗЬКОЇ АКАДЕМІЇ У 1576 р Острозька академiя, заснована на Волинi вiдомими украiнськими просвiтителями XVI столiття – князями Острозькими, стала далеко не першим навчальним закладом такого роду в Украiнi. Однак ii виникнення, поза всяким сумнiвом, можна вважати важливою вiхою в iсторii нашоi держави. Академiю у мiстi Острог заснував у 1576 роцi князь Василь-Костянтин Острозький. Утiм, князь був не единою людиною, яка сприяла вiдкриттю нового учбового закладу. Значну суму коштiв надала племiнниця князя – Гальшка Острозька. Сприяли вiдкриттю школи й iншi члени родини. Василь-Костянтин Острозький Зауважимо, що в основу дiяльностi академii було покладено традицiйне для середньовiчноi Європи вивчення семи вiльних наук: риторики, граматики, дiалектики, арифметики, геометрii, музики й астрономii. Крiм того, викладалися вищi науки, такi як фiлософiя, богослов’я i медицина. Учнi Острозькоi академii опановували п’ять мов: польську, слов’янську, iврит, грецьку i латину. Унiкальнiсть вищого закладу освiти виявилася i в тому, що в Острозi вперше була проведена спроба поеднати двi культури: православну вiзантiйську i католицьку захiдноевропейську. Саме в Острозi разом з академiею з’явилось i украiнське видавництво – друкарня Івана Федорова. Тут побачили свiт у 1578 роцi греко-слов’янський «Буквар», у 1580 роцi «Новий Завiт», а також у 1581 роцi «Книжка собранiе вещей нужнейших» Тимофiя Михайловича. Були надрукованi «Хронологiя» у 1581 роцi, а також шедевр давньоукраiнськоi полiграфii – «Острозька Бiблiя». Вийшли полемiчнi працi «Ключ царства небесного» i «Календар римський новий». Саме учень Острозькоi академii Мелетiй Смотрицький написав першу фундаментальну слов’янську «Граматику» у 1619 роцi. Гальшка Острозька Викладацькою дiяльнiстю в академii займалися талановитi й освiченi для свого часу люди. Серед них Дем’ян Наливайко, брат ватажка козацько-селянського повстання, випускник академii у Падуi Кирило Лукарис, випускник Кракiвського унiверситету Ян Лятош, грецький вчений Емануiл Мосхопуло та iншi. Першим ректором академii став Герасим Смотрицький, видатний освiтнiй та культурний дiяч, педагог, письменник i поет. Серед випускникiв академii вiд початку було багато людей, якi творили iсторiю Украiни. Серед них гетьман Петро Сагайдачний, перший ректор Киiвськоi братськоi школи Йов Борецький, лаврський архiмандрит Єлисей Плетенецький та iншi. Портрет Івана Федорова роботи І. Томашевича Йов Борецький Припинила свое iснування Острозька академiя у 1636 роцi. Ця прикра подiя сталася завдяки процесам, якi мали мiсце в Украiнi на той час. А саме – католицька експансiя. Онука князя Василя-Костянтина Острозького Ганна-Алоiза не лише прийняла католицьку вiру, а й максимально сприяла дiяльностi ордену езуiтiв, якi на початку XVII столiття були iнструментом експансii Ватикану на украiнськi землi. Однак результати дiяльностi Острозькоi академii не зникли безслiдно. Сформований тут тип вищого навчального закладу був перенесений до Киева, звiдки поширився далi, до Молдовського господарства i Московського князiвства. У наш час академiю вiдроджено, i вона надалi займаеться своею гуманною i потрiбною суспiльству справою. Центральний корпус Нацiонального унiверситету «Острозька академiя» УКРАЇНСЬКИЙ СПАРТАК – САМІЙЛО КІШКА Роки життя козацького гетьмана Самiйла Кiшки припали на перiод становлення украiнського козацтва, який очiкуе на бiльш досконале вивчення iсторичною наукою. Саме тому у його бiографii зустрiчаються неточностi, а дати народження i смертi суперечливi з точки зору рiзних дослiдникiв. Усе ж бiльшiсть iсторiографiв схиляються до думки, що народився Самiйло Кiшка 1530 року в родинi украiнських шляхтичiв з Брацлава. Здобувши цiлком пристойну для свого часу освiту, Самiйло Кiшка почав козакувати уже з двадцятирiчного вiку. Неодноразово брав участь у походах Дмитра Вишневецького, у складi запорозького вiйська протистояв татарським нападам на украiнськi землi. Самiйло Кiшка Наприкiнцi шiстдесятих рокiв XVI столiття, здобувши немалий вiйськовий досвiд i повагу в козацькому середовищi, Самiйло Кiшка очолював морськi походи запорожцiв проти туркiв. Слiд зауважити, що у цей час османський iмператор Селiм ІІ, зазнавши вiдчутних поразок вiд козакiв у Чорному морi, вирiшив задiяти дипломатичнi i вiйськовi важелi впливу на Рiч Посполиту. Тож невдовзi по тому польський король Сигiзмунд ІІ Август зажадав вiд козакiв припинити походи у море. Незважаючи на наказ, Самiйло Кiшка продовжив практику морських походiв, унаслiдок чого у 1573 роцi був розбитий переважаючими силами османiв i потрапив у полон. Розпочався 25-рiчний перiод життя козацького отамана у галернiй неволi. Сигiзмунд II Август Зазначимо, що становище галерних рабiв у Туреччинi було вкрай важким. Галера являла собою судно близько 50 метрiв завдовжки. Уздовж ii бортiв було встановлено лави, на яких, по 5—6 чоловiк за кожним веслом, сидiли гребцi. Невiльники були прикутi до своiх мiсць i тi коли галера йшла на дно, тонули разом з нею. Але навiть у разi, коли корабель виходив з бою неушкодженим, веслярi швидко виснажувались i гинули вiд побоiв i важкоi працi. Саме в таких умовах мусив жити Самiйло Кiшка протягом довгих рокiв. Запорожцi на чайках нападають на турецьку галеру Однак галерна неволя не змогла зломити козацького ватажка. Як i його земляк Марко Якимовський, чий життепис вiдтворено польським iсториком Амбросiем Грабовським у книзi «Короткий опис здобуття в порту Мiтилiнi головноi олександрiйськоi галери i визволення 220 християнських невiльникiв…», Самiйло Кiшка пiдняв на галерi повстання. Це вiдбулось у 1599 роцi. Внаслiдок збройного виступу невiльники, серед яких головним чином були украiнцi й поляки, змогли перебити яничар, захопити судно i вирушити на ньому до гирла Днiпра. Доля була прихильною до Самiйла Кiшки, i за кiлька днiв морськоi мандрiвки, як оповiдають джерела, вiн зустрiвся бiля Тендрiвськоi коси з ескадрою запорозького отамана Семена Скалозуба. Семен Скалозуб Коли Самiйло Кiшка повернувся в Украiну, його знову обирають гетьманом. Пiсля поразки повстань Косинського i Наливайка Самiйло Кiшка шляхом переговорiв досяг визнання Польщею козацтва як суспiльного стану, а у 1600 роцi за сприяння короля Сигiзмунда ІІІ Вази вирушив у похiд на Кримське ханство. У 1601—1602 роках гетьман взяв участь у Лiвонськiй вiйнi зi Швецiею на боцi Речi Посполитоi. Загинув Самiйло Кiшка 28 лютого 1602 року пiд час бою у Лiвонii, але був перевезений на батькiвщину i похований у Каневi. ПОЧАТОК ГЕТЬМАНУВАННЯ П. САГАЙДАЧНОГО І ЙОГО ПОХІД НА МОСКВУ Постать Петра Сагайдачного е яскравим прикладом самовiдданого служiння батькiвщинi. Тому сьогоднi, коли минуло майже 450 рокiв вiд часу його народження, нащадки шанують пам’ять талановитого козацького ватажка, релiгiйного i полiтичного дiяча. Джерела iнформацii про життевий шлях гетьмана, як i у випадку з безлiччю iнших украiнських полiтикiв i вiйськовикiв козацькоi доби, надто скупi. Дату обрання Сагайдачного на гетьманство читаемо з поетичноi оди Касяна Саковича, написаноi по смертi гетьмана у 1622 роцi. З неi ми дiзнаемся, що Сагайдачний прибув на Запорожжя у 1598 роцi. Брав участь у морських i сухопутних походах проти Османськоi iмперii. У 1616 роцi був обраний на посаду гетьмана Вiйська Запорозького. Подiя вiдбулася влiтку, пiсля вдалого походу запорожцiв на османськi мiста Варну та Мiсиврi, а також перемоги над турецьким флотом у гирлi Дунаю. З огляду на те, що Сагайдачний вимагав вiд козакiв залiзноi дисциплiни, гетьманська булава у його руках гарантувала успiх i майбутнiм кампанiям, тож ухвала козацькоi ради було одностайною. Петро Конашевич-Сагайдачний Через рiк пiсля обрання на гетьманство П. Сагайдачний на чолi козацького вiйська бере участь у походi королевича Владислава на Москву. У квiтнi 1617 року Владислав рушив з Варшави на чолi потужного вiйська. Метою походу стала Москва i можливiсть отримати царську корону. На той час корона належала Михайлу Романову, першому московському царю династii Романових. Наприкiнцi вересня пiд Смоленськом вiйсько королевича об’едналося з армiею литовського гетьмана Яна Кароля Ходкевича. Навеснi наступного року вiйсько пiдiйшло до Вязьми. Тут було вирiшено зупинитися табором i очiкувати пiдходу пiдкрiплень. Проте грошей з Варшави не надiйшло, i бiльшiсть найманих жовнiрiв залишили табiр. Аби врятувати королевича, король i уряд Речi Посполитоi звернулися по допомогу до Сагайдачного й отримали ii. П. П. Рубенс. Портрет Владислава Вази 7 липня козаки пiдiйшли пiд одне з найбiльш укрiплених мiст на пiвднi Московщини – Лiвни. Результатом атаки стало захоплення мiста. У полон потрапив воевода Микита Черкаський, iнший воевода, Петро Данилов, загинув у бою. Захопивши фортецю, запорожцi знищили ii захисникiв. 16 липня Сагайдачний атакував Єлець. Потужний гарнiзон було вирiшено розбити, виманивши у поле. За допомогою хитрощiв запорожцi здiйснили цей задум, а наступноi ночi взяли ослаблену цитадель штурмом. Протягом серпня-вересня 1618 року козаками були взятi мiста Скопин, Лебедян, Шацьк i багато iнших. 8 жовтня козацькi полки об’едналися з вiйськом королевича пiд Тушиним, а 11 жовтня розпочали штурм Москви. Зусиллями запорожцiв було захоплено частину мiського муру з боку Арбатських ворiт. Проте далi козакам Сагайдачного просунутися не вдалося. Було ухвалене рiшення перейти до облоги мiста. Водночас московити розпочали переговори зi ставкою Владислава. 11 грудня 1618 року перемовини закiнчилися пiдписанням невигiдного для Москви Деулiнського перемир’я. Незважаючи на те, що П. Сагайдачний виступав за продовження вiйни, вiйська Речi Посполитоi було вирiшено повертати додому. Петро Сагайдачний. Гравюра 1622 р. ЗАСНУВАННЯ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ Заснована у Киевi академiя стала однiею з перших у Схiднiй Європi вищою школою i видатним осередком культури й просвiтництва. Все розпочалося з примiщення, що його передала у дар Киiвському братству у жовтнi 1615 року представниця волинськоi православноi шляхти Галшка Гулевич. Що ж до професорського складу, заклад отримав його завдяки об’еднанню двох iснуючих на той час шкiл. Першою з них була бурса при Киiвському братствi, другою – школа при Киево-Печерськiй лаврi. Вiдомо, що школу при лаврi створив киiвський митрополит Петро Могила. І саме вiн став творцем нового закладу. З часом, уже пiсля смертi митрополита, колегiум почали iменувати на честь творця – Киево-Могилянський. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44592423&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.