П’ятнадцятирічний капітан

П’ятнадцятирiчний капiтан Жуль Верн Бiблiотека пригод Дiк Сенд ? молодший матрос, який мрiе про пригоди та подорожi безкраiми морськими просторами. І от йому, простому юнзi, випадае нагода стати… капiтаном! Справжнiм капiтаном китобiйноi шхуни "Пiлiгрим". Тепер вiн, п'ятнадцятирiчний хлопець, мае проявити себе у небезпечних пригодах, зазирнути в обличчя смертельнiй небезпецi, перемогти примхливу стихiю та пiдступи лихих людей i зберегти життя екiпажу. Готовi вирушити у неймовiрну мандрiвку разом iз Дiком? Жуль Верн П’ятнадцятирiчний капiтан Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля» 2019 ISBN 978-617-12-6463-2 (fb2) Жодну з частин цього видання не можна копiювати або вiдтворювати в будь-якiй формi без письмового дозволу видавництва Переклад Володимира Верховеня Адаптацiя, передмова, пiслямова, примiтки Андрiя Клiмова Художники Андрiй Печенiзький, Галина Печенiзька Електронна версiя зроблена за виданням: Верн Ж. В35 П’ятнадцятирiчний капiтан / Жуль Верн ; пер. В. Верховеня ; адаптацiя, передмова, пiслямова, прим. А. Клiмова ; худож. А. Печенiзький, Г. Печенiзька. – Харкiв : Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2019. – 240 с. : кол. iл. – (Серiя «Бiблiотека пригод», ISBN 978-617-12-4214-2). ISBN 978-617-12-5901-0 Один з найвiдомiших та найзахопливiших романiв Жуля Верна. Дiк Сенд – молодший матрос, який мрiе про пригоди та подорожi безкраiми морськими просторами. І от йому, простому юнзi, випадае нагода стати… капiтаном! Справжнiм капiтаном китобiйноi шхуни «Пiлiгрим». Тепер вiн, п’ятнадцятирiчний хлопець, мае проявити себе у небезпечних пригодах, зазирнути в обличчя смертельнiй небезпецi, перемогти примхливу стихiю та пiдступи лихих людей i зберегти життя екiпажу та пасажирiв. Готовi вирушити у неймовiрну мандрiвку разом iз Дiком? Історiя про шляхетнiсть, мужнiсть, щиру дружбу та перемогу добра над злом. УДК 821.133.1 © Depositphotos.com / emirsimsek, AxelWolf, JMcreation, bioraven, lianella, обложка, 2019 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2019 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2018 Мрiйник i провидець Книжки видатного французького письменника й гуманiста Жуля Верна протягом багатьох десятилiть були джерелом натхнення для вчених, винахiдникiв i мандрiвникiв. Вiн захоплював мiльйони читачiв, змушуючи повiрити у свою мрiю, i майже всi його передбачення невдовзi справджувалися. Жуль Верн був единим на той час, хто мiг одним поглядом охопити всю нашу планету, побачити ii в усьому розмаiттi та едностi. А про його неймовiрну iнтуiцiю годi й говорити. Лише згадаймо, що героi його роману «Із Землi на Мiсяць», опублiкованого ще 1865 року, вирушають у космос з того мiсця на пiвостровi Флорида в США, де нинi розташований космодром Канаверал, а приземляються всього за три милi вiд тiеi точки, де 1969 року здiйснив посадку космiчний корабель «Аполлон-11». Жуль Верн народився 1828 року в багатому портовому мiстi Нантi в родинi адвоката. Коли йому виповнилося двадцять рокiв, батьки вiдрядили юнака навчатися до Парижа, де вiн мав здобути юридичну освiту. Проте iхнi надii не справдилися. Молодий Жуль Верн виявився одним iз тих, кого в романi «Дiти капiтана Гранта» вiн пiзнiше сам назве «ковалями власноi долi». Через рiк юнак покинув навчання заради лiтературноi дiяльностi. Вiдтак на нього чекали десять рокiв напiвголодного i невлаштованого життя в мансардах, i хоча в кишенях молодого письменника часто гуляв вiтер, вiн завжди щиро вiрив у свою щасливу зiрку. Восени 1862 року побачив свiт перший роман письменника «П’ять тижнiв на повiтрянiй кулi», який одразу завоював визнання читачiв i був перекладений майже всiма европейськими мовами. Услiд за першим романом невдовзi вийшли друком справжнi шедеври – «Подорож до центру Землi» (1864), «Із Землi на Мiсяць» (1865), «Дiти капiтана Гранта» (1868), «20 тисяч лье пiд водою» (1870), «Навколо свiту за 80 днiв» (1872), «Таемничий острiв» (1875) та «П’ятнадцятирiчний капiтан» (1878). Цi книжки принесли Жулю Верну всесвiтню популярнiсть. Аж тепер письменник, що у своiй уявi побував у найвiддаленiших та найекзотичнiших краiнах, змiг дозволити собi справжнi подорожi – вiн обiйшов на своiй яхтi береги всiеi Європи й вiдвiдав Сполученi Штати, а ще перетнув Атлантичний океан на славетному «Грейт Істерн» – найбiльшому колiсному пароплавi, що будь-коли iснував. Був у Жуля Верна i досвiд повiтроплавця, щоправда, невеликий – його единий полiт на повiтрянiй кулi тривав усього 24 хвилини. З 1871 року письменник назавжди оселився в Ам’енi, де з головою поринув у роботу. Протягом сорока рокiв, починаючи з 1862-го, Жуль Верн створив 66 романiв. Цi книжки можна подiлити на «романи про науку» та «романи про незвичайнi подорожi», але насправдi письменник створив зовсiм новий жанр лiтератури – казку, в якiй на змiну вiрi в чудеса прийшла вiра у всемогутнiсть знання та силу людського духу. До «незвичайних подорожей» належить i роман «П’ятнадцятирiчний капiтан», який ви зараз тримаете у руках. Це справжнiй гiмн мужностi та незламностi юного Дiка Сенда, чудова панорама природи Екваторiальноi Африки, а водночас – палкий протест проти поневолення людини людиною. Варто пам’ятати, що в тi часи, коли було написано «П’ятнадцятирiчного капiтана», у колонiях европейських держав усе ще процвiтала работоргiвля – ганебна пляма на сумлiннi нашоi цивiлiзацii. Слава Жуля Верна не в’яне й досi. Уже у нових поколiнь юних читачiв завмирае серце, коли вони стежать за небезпечними пригодами його героiв – учених i дивакiв, що прагнуть до недосяжноi мети, людей iдеi, обов’язку й моральноi сили, часом кумедних i наiвних, але завжди привабливих i життелюбних. Уперше в його книжках з’являються й прообрази сучасних «супергероiв» – шляхетних i мужнiх борцiв з несправедливiстю й пригнобленням… Уже на схилi вiку, вiдповiдаючи на запитання репортера австрiйськоi газети, Жуль Верн зауважив: «Працюючи над своiми романами, я завжди дбаю про те, щоб з-пiд мого пера не вийшли жодна сторiнка, жодна фраза, якi не змогли б прочитати й зрозумiти навiть дiти… Мое життя сповнене справжнiх i уявних пригод. Я бачив багато дивовиж, але ще дивнiшi створила моя фантазiя. І менi страшенно прикро, що я змушений завершувати свiй земний шлях на порозi епохи, яка обiцяе безлiч чудес!» Частина перша. Шхуна «Пiлiгрим»   Роздiл перший Другого лютого 1873 року шхуна «Пiлiгрим» перебувала у вiдкритому морi. Цей невеличкий вiтрильник водотоннажнiстю чотириста тонн, споряджений у Сан-Франциско для полювання на китiв, належав багатому калiфорнiйському судновласниковi Джеймсу Велдону. Вже багато рокiв поспiль «Пiлiгрим» плавав пiд командуванням капiтана Галла i вважався одним з найнадiйнiших кораблiв Велдоновоi флотилii. Славетному китобоевi цього року дуже не щастило: ще задовго до кiнця промислового сезону, на початку сiчня, саме в розпал лiта у Пiвденнiй пiвкулi, Галл змушений був покинути мiсця полювання. У трюмах шхуни не було й половини здобичi. І головною причиною невдачi капiтан вважав додатково набрану команду, що складалася з людей випадкових, дармоiдiв та гультiпак. Невелика постiйна команда шхуни – п’ятеро досвiдчених морякiв i один молодший матрос – також була невдоволена мiзерними результатами промислу. У серединi сiчня, коли шхуна прибула до Оклендського порту в Новiй Зеландii, капiтан Галл марно намагався набрати нову команду – бiльшiсть мiсцевих китобоiв уже понаймалися на iншi судна. Вiн уже був намiрився вийти з Окленда, аж раптом дружина власника шхуни попрохала його взяти на борт пасажирiв. Галл погодився одразу, адже iй вiн вiдмовити не мiг. Мiсiс Велдон, ii п’ятирiчний синочок Джек, Нен, лiтня няня-негритянка, i дивакуватий родич Велдонiв, якого всi називали «кузеном Бенедиктом», саме тодi вимушено перебували в Оклендi. Вони супроводжували мiстера Джеймса Велдона в дiловiй поiздцi й збиралися разом з ним повернутися до Сан-Франциско. Але перед самим вiд’iздом малий Джек серйозно захворiв, i судновласник мусив виiхати з Новоi Зеландii сам-один. Одужання хлопчика затяглося, i три довгi мiсяцi розлуки з чоловiком здалися мiсiс Велдон такими нескiнченними, що вона щиро зрадiла появi «Пiлiгрима» в Оклендському порту. Із вiтрильним судном капiтана Галла завжди все було гаразд, тож за сприятливоi погоди по обидва боки екватора можна було б дiстатися до Сан-Франциско за сорок-п’ятдесят днiв навiть попри те, що шхуна мала затриматися для розвантаження в одному з чилiйських портiв, трохи вiдхилившись вiд прямого курсу. Зате згодом, за сприятливого вiтру, «Пiлiгрим» мав продовжити свiй шлях не вiдкритим морем, а вздовж американського узбережжя… Утiм навiть вiдкрите море не лякало мiсiс Велдон – вона була смiливою тридцятирiчною жiнкою i звикла дiлити з чоловiком незручностi й незгоди далеких морських подорожей. До того ж мiцний i надiйний «Пiлiгрим» вважався одним з найкращих американських китобiйних суден. Мiсiс Велдон мала врiвноважену вдачу й мiцне здоров’я; отже, коли нагода трапилася, вона вирiшила неодмiнно нею скористатися… Родичевi мiсiс Велдон, який супроводжував ii в цьому плаваннi, було десь рокiв п’ятдесят. Радше сухорлявий, анiж худий, довготелесий, з величезною кучмастою головою та окулярами в золотiй оправi, що раз у раз сповзали на самiсiнький кiнчик довгого носа, кузен Бенедикт iз його недоладною зовнiшнiстю був людиною доброю й беззахисною, як доросле дитя. Мiсiс Велдон ставилася до нього, мов до старшого брата маленького Джека, й не надто сподiвалася на кузенову допомогу в разi серйозноi небезпеки. Однак цього сумирного славного чолов’ягу, геть безпорадного в найбуденнiших життевих ситуацiях, усi любили за добру вдачу, а його незграбна хода й одвiчна неуважнiсть викликали тiльки приязнi усмiшки у всiх, хто його знав. Мiстер Бенедикт вважав себе насамперед ученим-ентомологом! Вiн був пристрасним дослiдником i колекцiонером комах i цiлковито присвятив себе iх вивченню. Тож усе, що не мало стосунку до ентомологii, для нього навряд чи iснувало, хоча й ледарем кузена Бенедикта не можна було назвати, адже вiн нiколи не тинявся без дiла. Вiн був невимогливий i невибагливий, нечутливий до спеки й холоднечi – аж так, що часом забував про iжу й питво, якщо його вчасно не нагодувати й не напоiти. Усе життя цього дивака було присвячене комахам, та й супроводив вiн мiстера й мiсiс Велдон до Новоi Зеландii саме через свою непогамовну пристрасть до нових вiдкриттiв. Йому й справдi вдалося збагатити свою колекцiю кiлькома унiкальними знахiдками, з-помiж яких був новозеландський жук-стафiлiн, представник хижих твердокрилих, який вважався неабиякою рiдкiстю. Тепер же кузен Бенедикт прагнув якнайшвидше дiстатися додому, до Сан-Франциско, у свiй робочий кабiнет. Звiсно, для певностi вiн застрахував усю свою безцiнну колекцiю й упакував ii в особливу вологонепроникну бляшанку, яку зазвичай носив на паску через плече. Заклопотаний своiми думками i солодкими мрiями, вiн, здавалося, навiть не помiтив, як шхуна вiдпливла… На вiдмiну вiд кузена, мiсiс Велдон ретельно пiдготувалася до вiд’iзду, хоча й поспiшала, аби не затримувати вiдплиття судна. Двадцять другого сiчня «Пiлiгрим» узяв на борт чотирьох пасажирiв. Коли останнi приготування скiнчилися i настав час знiматися з якоря, капiтан Галл пiдiйшов до своеi пасажирки. – Мушу вас попередити, мiсiс Велдон, – неголосно мовив вiн, – вiдповiдальнiсть за ваше рiшення плисти на «Пiлiгримi» через океан лежить на нас iз вами порiвну. – Вашi слова дещо дивнi, капiтане, – усмiхнулася мiсiс Велдон. – Усе вирiшено, i вiдступати запiзно. – Я кажу так, бо не маю щодо цього жодних вказiвок вiд вашого чоловiка. До того ж «Пiлiгрим», попри всю його надiйнiсть, не вельми пристосований для перевезення пасажирiв. Я повинен вибачитися за те, що на моему суднi немае звичних для вас вигод, як на пакетботах, до яких ви звикли… – Скажiть, мiстере Галл, – перебила його жiнка, – як ви гадаете: якби мiй чоловiк був тут, чи наважився б вiн вирушити в це плавання разом зi мною i нашим сином? – Авжеж, – кивнув капiтан. – Я й сам не вагаючись узяв би на борт свою сiм’ю. Зрештою, «Пiлiгрим» – чудове судно, i я впевнений у його надiйностi. – Це головне, мiстере Галл. Щодо браку вигод, то це мене не бентежить, – мовила мiсiс Велдон, узявши за руку сина.– Я не з тих вередливих пасажирок, сер, якi завжди нарiкають на тiсноту кают i брак розваг. – Сказавши це, вона усмiхнулася маленькому Джековi. – Ми рушаемо, синку! Корпус судна здригнувся, загримiли якiрнi ланцюги. А за чверть години «Пiлiгрим», наставивши вiтрила, вийшов з Оклендського порту у вiдкрите море, взявши курс на узбережжя Пiвденноi Америки… Але через три днi плавання несподiвано повiяв дужий схiдний вiтер, i шхуна була змушена змiнити курс. Другого лютого капiтан з досадою побачив, що його судно й досi перебувае у значно вищих широтах, нiж вiн хотiв би, i не мае жодноi можливостi рухатися просто до захiдних берегiв Пiвденноi Америки.   Роздiл другий Погода й далi стояла гарна, а схiдний вiтер, крiм невеликоi затримки та вiдхилення вiд обраного курсу, бiльше нiчим не загрожував «Пiлiгримовi». Мiсiс Велдон почувалася на борту шхуни як у себе вдома – ii з сином i нянею поселили в капiтановiй каютi, единiй бiльш-менш зручнiй на суднi. Капiтан перебрався до порожньоi сусiдньоi каюти, що призначалася для помiчника капiтана (оскiльки екiпаж «Пiлiгрима» був укомплектований не повнiстю, Галл обходився без помiчника). Кузена Бенедикта поселили в крихiтну комiрчину на носi шхуни. На снiданок i обiд мiстер Галл i пасажири судна сходилися до колишньоi капiтановоi каюти. Досвiдчений екiпаж китобiйного судна жив, як дружна родина. Майже всi постiйнi матроси були американцями з калiфорнiйського узбережжя i добре знали одне одного, адже плавали разом уже четвертий рiк поспiль. Лише один чолов’яга на суднi був родом iз Португалii, хоча й добре знав англiйську мову. Звали його Негоро. Вiн запропонував своi послуги капiтановi Галлу пiсля того, як колишнього кока, неохайного й пришелепуватого, довелося списати на берег в Оклендi. На вигляд Негоро мав близько сорока рокiв. Середнього зросту, жилавий, сухорлявий, з густим темним волоссям i смуглявою шкiрою, цей неговiркий португалець справляв враження людини потайноi й сильноi. Вiн уникав спiлкування з матросами, але свою справу знав – у капiтана досi не було до нього жодних претензiй. Та все ж Галл жалкував, що не встиг зiбрати достатньо вiдомостей про минуле нового члена своеi команди. Негоро, схоже, не був професiйним моряком, а деякi його зауваження свiдчили про те, що людина вiн освiчена. Цiлiсiнькими днями португалець порався у своему крихiтному камбузi, лише зрiдка з’являючись на верхнiй палубi, щоб подихати свiжим повiтрям, а з настанням ночi, погасивши вогонь у плитi, зникав у своiй каютi на носi, де одразу лягав спати. Особливо старанно Негоро уникав молодшого матроса, якого звали Дiк Сенд. Цей п’ятнадцятирiчний моряк був дитиною невiдомих батькiв i вирiс у притулку. Ім’я Дiк, скорочене вiд Рiчард, дали сиротi на честь перехожого, який пiдiбрав немовля i принiс його до притулку. Прiзвище Сенд нагадувало про мiсце, де його знайдено, а саме на пiщанiй косi Сендi-Гук у гирлi рiчки Гудзон, поблизу входу до Нью-Йоркського порту. Хлопчина був кремезний, але навряд чи мав вирости високим. Свiтловолосий, з блакитними очима, енергiйний, вiн з першого погляду привертав до себе увагу розумним i смiливим виразом обличчя. На вiдмiну вiд бiльшостi однолiткiв, Дiк був серйозний i скупий на слова та жести. У своi п’ятнадцять вiн уже вмiв ухвалювати рiшення i доводити справу до кiнця – моряцьке ремество непогано його загартувало. З чотирьох рокiв вiн навчався читати, писати i рахувати в однiй з благодiйних початкових шкiл, а у вiсiм природжена пристрасть до моря привела Дiка юнгою на судно, що здiйснювало рейси до пiвденних краiн. Капiтаном корабля, на якому Дiк Сенд розпочав свою нелегку службу, був не хто iнший, як мiстер Галл. Дуже скоро вiн звернув увагу на допитливого смiливого пiдлiтка i заприятелював з ним. Пiсля повернення до порту старий моряк розповiв про хлопця Джеймсовi Велдону, визначивши таким чином назавжди Дiкову долю – багатий судновласник узяв сироту пiд свое заступництво. Вiн оддав його до школи в Сан-Франциско, пiклувався про нього, а потiм увiв у свою сiм’ю. Закiнчивши школу, Дiк Сенд, уже молодшим матросом, ступив на борт китобiйного судна, що належало його опiкуновi… Можна собi уявити, як зрадiв юнак зустрiчi з мiсiс Велдон i маленьким Джеком на «Пiлiгримi»! Дiк був безмежно вiдданий i вдячний родинi Велдонiв, що вже кiлька рокiв була йому за рiдну. Мiсiс Велдон ставилася до нього, як справжня мати, а ii маленького сина Дiк любив, немов свого молодшого братика. Мiсiс Велдон i собi високо цiнувала Дiка i знала, чого вартий iхнiй вдячний вихованець. Вона завжди могла цiлком покластитися на нього. Плавання за гарноi погоди у вiдкритому морi, коли всi вiтрила поставленi й не потребують постiйноi уваги, залишало юнаковi багато годин дозвiлля, тож увесь свiй вiльний час вiн присвячував маленькому Джековi. Обидва вони – i юний матрос, i Джек – видиралися вгору вантами i стрiлою ковзали вниз по снастях на палубу; i кожноi митi Дiк Сенд був поруч, ладний завжди пiдтримати хлопчика, якщо його руки раптом ослабнуть. Мiсiс Велдон без остраху спостерiгала за цими вправами, радiючи, що ii син, який щойно одужав пiсля важкоi хвороби, мiцнiе на очах i набираеться сили на свiжому морському повiтрi. Отже, морська подорож iз Новоi Зеландii до Америки тривала, але постiйний схiдний вiтер почав дратувати капiтана Галла – йому нiяк не вдавалося поставити «Пiлiгрим» на правильний курс. Крiм того, шхуна через непередбачену затримку, досягнувши тропiка Козерога, могла потрапити в смугу штилiв, тодi Пiвденна Екваторiальна течiя вiдкинула б ii далеко на захiд. Мiстер Галл змушений був чекати, поки погода змiниться. Ранок другого лютого 1873 року видався напрочуд сонячним. Пiсля снiданку, годинi о десятiй, Дiк Сенд iз Джеком, за своiм звичаем, вмостилися на салiнгу фок-щогли, звiдки океан було видно як на долонi аж до обрiю. Пiд ногами у них надималося полотнище фока, а над головами трiпотiв брамсель. Дiк саме взявся пояснювати хлопчиковi, чому «Пiлiгрим», хоча й помiтно нахиляеться на борт, iдучи за вiтром, усе ж не перекидаеться – бо вiн правильно навантажений i збалансований в усiх своiх частинах. Несподiвано маленький Джек спинив його, схвильовано прошепотiвши: – Що це там таке, Дiку?! – Ти щось помiтив? – Дiк Сенд звiвся на реi на весь зрiст i приставив долоню дашком до очей, прикриваючи iх вiд яскравого сонця. – Авжеж! Онде! Пильно поглянувши туди, куди показував Джек, молодий матрос загукав щосили: – Лiворуч за курсом пiд вiтром – схоже, напiвзатонуле судно!   Роздiл третiй Дiкiв вигук збурив увесь екiпаж – матроси, тi, хто був вiльний вiд вахти, повибiгали на палубу. Капiтан Галл зiйшов на мiсток, за ним iншi пасажири. Лише Негоро, здавалося, геть не цiкавила ця несподiвана зустрiч в океанi, бо португалець залишився в своему камбузi. Темний предмет, що його помiтив Джек, погойдувався на хвилях десь милi за три вiд «Пiлiгрима». – Цiкаво, що воно таке? – спитав один з матросiв. – Здаеться, плiт iз затонулого корабля, – невпевнено припустив iнший. – А раптом там рятуються люди… вцiлiлi пiсля кораблетрощi!.. – вигукнула мiсiс Велдон. – Навряд! На мою думку, це якась велетенська морська тварина! – заявив кузен Бенедикт. – До того ж уже мертва. Подiбне траплялося… – Здаеться, ви помиляетеся, сер, – заперечив капiтан. – Це не плiт, а перехилений на бiк корпус корабля, затоплений водою. Коли пiдiйдемо ближче, про все дiзнаемося… – Я теж вважаю, що це корабель, – промовив Дiк Сенд, – i навiть бачу, як виблискуе на сонцi його оббитий мiддю кiль. Капiтан Галл, обернувшись до стерничого, наказав: – Болтоне, тримай просто на цей предмет! Вiн трохи лiвiше вiд нашого курсу. Але занадто не наближайся, щоб вiн раптом не пом’яв нам боки… За чверть години «Пiлiгрим» пiдiйшов до загадкового предмета так близько, що сумнiвiв не залишалося, – це дiйсно був корабель, що зазнав катастрофи й лiг на лiвий борт так, що його палуба тепер стояла майже прямовисно. На кораблi не вцiлiла жодна щогла, снастi були обiрванi й телiпалися безпорадно й безладно, у скулi[1 - Скула (морськ.) – вигин, що утворюеться в мiсцi сполучення борту i днища судна.] штирборту[2 - Штриборт – правий борт судна.] зяяла велика дiра, частина обшивки була вдавлена всередину трюму. Дiк Сенд вигукнув: – Цей корабель зiткнувся з iншим судном! – Очевидно, – погодився капiтан Галл. – Але чому вiн одразу не затонув? Це вкрай дивно… – А що трапилося з командою? – обережно спитала мiсiс Велдон. – Сподiваюся, що корабель, який наскочив на це судно, узяв його екiпаж на свiй борт, – вiдповiв капiтан, спохмурнiвши. – Але могло статися так, що команда пiсля зiткнення змушена була рятуватися на корабельних шлюпках. Оскiльки ж на борту немае жодноi з них, я схиляюся до думки, що так i було: вся команда покинула пошкоджене судно… Морська практика знае безлiч подiбних випадкiв. – А може, мiстере Галл, там хтось залишився? – Малоймовiрно, – промовив капiтан. – Нас би вже давно помiтили й подали бодай якийсь сигнал… Проте ми зараз це перевiримо! Болтоне! І капiтан подав стерничому знак пiдвести «Пiлiгрим» якомога ближче до напiвзатонулого судна. – Тихiше! – Дiк Сенд пiднiс руку. Всi вмовкли. – Ану!.. Здаеться, чути собачий гавкiт… Справдi, з корабля долинав хрипкий гавкiт, що перемежовувався з глухим гарчанням. Пса видно не було – очевидно, вiн не мiг вибратися з пiдпалубного примiщення. – Врятуймо хоча б собаку, капiтане, – сказала мiсiс Велдон. Вiдстань мiж кораблями становила десь триста футiв. Несподiвано всi, хто був на палубi, побачили, як над бортом розбитого судна вигулькнула голова здоровенного пса. Учепившись переднiми лапами у фальшборт, вiн розпачливо завив. – Тримайся, собачко! – вигукнув малий Джек. Виття припинилося, i пес вiдповiв дитинi глухим гавкотом. Шлюпку вже спустили на воду. Капiтан Галл, двое матросiв i Дiк Сенд стрибнули в неi. Аж ось на палубi «Пiлiгрима» несподiвано з’явився кок, i собака люто загарчав. Досi вiн нiби благав про порятунок, а тепер навiть не дивився у бiк шлюпки, що наближалася. Негоро, мигцем глянувши на розлюченого пса, насупився i знову сховався в камбузi. На появу португальця нiхто не звернув уваги, але всiх здивувала поведiнка тварини – пес знову зайшовся з несамовитим гавкотом. «Невже там е люди i вони живi?» – подумала мiсiс Велдон. – Що це коiться iз собакою? – здивувався Галл, коли шлюпка обходила корму корабля, щоб пристати до його штирборту, майже повнiстю зануреного у воду. Та ось увагу капiтана привернув напис, який вiн побачив просто перед собою: «Вальдек». Окрiм назви корабля, не було жодних вказiвок на краiну чи порт приписки, що суперечило всiм правилам мореплавання. Проте за формою корпусу та деякими iншими характерними деталями досвiдчений моряк упевнено визначив, що цей корабель водотоннажнiстю п’ятсот тонн – американський. Широка пробоiна, що утворилася пiсля фатального зiткнення в борту «Вальдека», пiднялася над водою. Оглянули палубу – нiде нiкого. – Коли трюм почала заповнювати вода, баласт зрушився, судно перехилилось, i пробоiна пiднялася над поверхнею води, – зауважив капiтан. – Саме тому «Вальдек» досi не пiшов на дно… На палубi корабля було зметено геть усе, стримiв тiльки оцупок грот-щогли. Вона, певно, зламалася вiд удару i впала за борт, потягши за собою вiтрила й такелаж[3 - Такелаж – оснастка, загальна назва усiх снастей на суднi.]. Але навколо судна не було видно жодних уламкiв, через що Галл вирiшив, що кораблетроща сталася багато днiв тому i далеко звiдси. Судно було в такому станi, що перша ж велика хвиля неодмiнно мала потопити його. Тим часом пес поводився дедалi дивнiше. Побачивши людей у шлюпцi, вiн вiдбiг по прямовисно нахиленiй палубi до вiдчиненого центрального люка i заклично загавкав, просунувши в нього морду. Дiк Сенд, який досi уважно стежив за собакою, сказав: – Здаеться, там хтось усе-таки е… – Схоже на те, – спохмурнiв капiтан. – Але якщо там хтось i вцiлiв пiсля зiткнення, то, найпевнiше, давно загинув од спраги й голоду, адже камбуз i комори затопленi. Боюся, що ми знайдемо на цьому кораблi лише трупи нещасних. – Нi, сер! – вигукнув Дiк Сенд. – Тварина поводилася б iнакше. Тут живi, мiстере Галл! Вiн голосно покликав собаку. Охлялий пес озирнувся, стрибнув у воду i, ледве ворушачи лапами, поплив до шлюпки. Коли його втягнули в човен, вiн насамперед кинувся не до сухаря, який простяг йому юнак, а до вiдерця з прiсною водою. Шлюпка на кiлька футiв одiйшла од «Вальдека» – веслярi шукали мiсце, де зручнiше пристати. Але пес, мабуть, подумав, що вони вирiшили плисти геть. Вiн, жалiбно повискуючи, схопив Дiка за полу матроськоi куртки i потягнув у бiк свого корабля. Цi дii пса рятiвники зрозумiли без слiв. Нарештi шлюпка причалила до борту. Матроси надiйно пришвартували ii до якоiсь скоби, а капiтан iз Дiком Сендом, покликавши собаку, зiйшли на палубу. До центрального люка iм довелося добиратися майже поповзом, а дiставшись до нього, вони обережно спустилися трапом униз. У напiвзатопленому трюмi не виявилося жодного вантажу. За баласт на суднi правив пiсок; саме вiн своею вагою тепер утримував його в такому нахиленому станi. – Тут нема кого рятувати, повертаймося на палубу,– мовив капiтан Галл. Але пес, який залишався на палубi, зустрiв людей безугавним гавкотом. Намагаючись привернути увагу капiтана, вiн розвернувся i поповз на черевi у бiк матроського кубрика, нiби кличучи за собою Дiка i капiтана… Там, на пiдлозi у кубрику, лежали п’ятеро нерухомих напiвголих чорних тiл. Здавалося, вони були мертвi. Юнак, схилившись над одним з них, стиха мовив: – Сер, вiн начебто дихае… Цi бiдолахи живi! Капiтан негайно покликав матросiв. – Доставити всiх на борт «Пiлiгрима»! – наказав вiн. Винести непорушнi тiла з кубрика було справою нелегкою, але невдовзi усiх п’ятьох таки вдалося повантажити в шлюпку. Вони все ще були непритомнi, хоча капiтан Галл сподiвався, що все минеться: вода i лiки, що були на борту «Пiлiгрима», мали швидко вiдживити цих виснажених людей. Шлюпка попрямувала до шхуни, де людей з потрощеного корабля за допомогою талiв пiдняли на борт. Не забули й про собаку. – Бiдолахи! – вигукнула мiсiс Велдон, побачивши врятованих чорношкiрих. – Почекаемо, поки вони почнуть приходити до тями, – промовив капiтан. – Найбiльше зараз цi люди потребують води, а потiм iм можна буде дати трохи рому. Обернувшись до камбуза, вiн покликав: – Негоро! Почувши це iм’я, пес вищирив зуби i неголосно загарчав. Проте кок не показувався i не вiдгукувався. – Негоро! – голоснiше повторив капiтан Галл. Шерсть на рудому загривку настовбурчилась, собака знавiснiло гарчав. Португалець нарештi вийшов iз камбуза, та щойно ступив на палубу, як пес несамовито рвонув до нього i стрибнув, намагаючись схопити кока зубами за горлянку. Негоро вiдкинув пса ударом черевика; двое матросiв насилу втримали собаку вiд новоi атаки. – Негоро, ви ранiше знали цього пса? – спитав Галл. – Звiдки, сер? – стенув плечима кок. – Зроду не бачив цiеi скаженоi тварюки! – Дуже дивно!.. – пробурмотiв Дiк Сенд.   Роздiл четвертий Капiтан Галл напрочуд добре знав, що работоргiвля, попри заборону, все ще поширена по всiй Екваторiальнiй Африцi. Вiддавна попит на «чорний товар» залишався високим навiть у цивiлiзованих краiнах. І хоча у прибережних водах континенту крейсували англiйськi й французькi вiйськовi кораблi, але судна работорговцiв, як i ранiше, везли з Анголи й Мозамбiку повнi трюми негрiв-невiльникiв. І хоч широти в океанi, де тепер перебував «Пiлiгрим», були осторонь вiд звичайних шляхiв невiльничих суден, Галл був майже певен, що цi ледь живi чорношкiрi належали до партii рабiв, яку «Вальдек» вiз для продажу до однiеi з iспанських колонiй на тихоокеанському узбережжi Пiвденноi Америки. На «Пiлiгримi» врятованих оточили якнайбiльшим пiклуванням. Мiсiс Велдон, якiй допомагали няня Нен i Дiк Сенд, одразу ж напоiла iх прохолодною водою – невеличкими порцiями, з ложки, немов малих дiтей. І невдовзi питво, якого вони так довго не мали, трохи рому та кiлька ковткiв мiцного бульйону повернули бiдолахам сили. Не минуло й години, як один з них, старий рокiв шiстдесяти, що чудово говорив англiйською, вже мiг до ладу розповiсти, що з ними трапилося. – Що стало з вашим кораблем? – найперше, що спитав у старого капiтан Галл. – Днiв десять тому, вночi, коли всi спали, на нас наскочило якесь судно, – вiдповiв той. – А куди подiлася команда «Вальдека»? – Не знаю. Коли ми оговталися й пiднялися на палубу, там нiкого не було, сер. – І той корабель, що зiткнувся з вашим, навiть не затримався, щоб пiдiбрати потерпiлих? – Нi. – Можливо, вiн дiстав пошкодження i затонув? – Нi, сер, – похитав головою старий, – ми встигли помiтити, як те судно втiкало. – А екiпаж «Вальдека» мiг перебратися на нього? – Сподiваюся, що так i сталося, сер… Капiтан насупив брови. Що ж, таке траплялося не раз. Його пам’ять зберiгала чимало подiй на морi, коли пожадливiсть i жорстокiсть брали гору над людянiстю. Далi вiн поцiкавився: – Звiдки йшов «Вальдек»? – Із Мельбурна. – Отже, ви не раби?! – О нi, сер! – очi старого негра зблиснули, вiн навiть спробував випростати плечi.– Ми – вiльнi громадяни Америки зi штату Пенсильванiя! З подальшоi розмови з’ясувалося, що молодшi супутники старого вже народилися вiльними людьми, а сам вiн, бувши замолоду невiльником, здобув свободу, щойно у Сполучених Штатах було скасовано рабство. Пiзнiше всi п’ятеро найнялися на роботу на плантацii неподалiк Мельбурна в Пiвденнiй Австралii. Пропрацювавши там три роки i призбиравши грошей, вони вирiшили повернутися додому, в Америку. П’ятого сiчня «Вальдек» вийшов з порту Мельбурна, а через сiмнадцять дiб у вiдкритому океанi зiткнулися два кораблi. – Ми спали собi, сер, – оповiдав далi старий, – аж раптом нас розбудив страшенний гуркiт. Коли ми повибiгали на палубу, щогли вже попадали за борт, а «Вальдек» лежав на боцi, але, на щастя, не затонув одразу. Ось так ми й опинилися на напiвзатопленому суднi за тисячi миль вiд найближчоi землi… Цього найстаршого негра звали Том. Вiн був тямущим, мав енергiйну вдачу i за свое довге трудове життя набув великого досвiду. На роботу до Австралii вiн вирушив разом зi своiм сином Батом. Іншi чорношкiрi – Остiн, Актеон i Геркулес – працювали на плантацii плiч-о-плiч з батьком i сином i так само разом вирiшили вертатися додому. Всi четверо Томових супутникiв були високi на зрiст, кремезнi, мов молодi дубки, – на невiльничих ринках Центральноi Африки за них дали б найвищу цiну. Навiть зараз, коли вони були вкрай виснаженi, в них легко прозирали особлива краса i всi чудовi риси, властивi iхнiй расi. Покинутi пiсля кораблетрощi «Вальдека» майже без iжi та питноi води, вони не впали в розпач i не втратили надiю на те, що iх помiтить якийсь корабель. З моменту катастрофи до появи «Пiлiгрима» харчувалися тiльки тим, що знайшли в буфетi кают-компанii. Бочки з прiсною водою, поприв’язуванi на палубi, розбилися вiд удару, а камбуз, де зберiгалися овочi, крупи i спиртнi напоi, затопило водою. Тому найбiльше негри потерпали вiд спраги, i вчора всi знепритомнiли. Шлюпка з китобiйноi шхуни нагодилася саме вчасно, коли загибель бiдолах здавалася вже неминучою. У капiтана не було жодних пiдстав сумнiватися в правдивостi цiеi розповiдi, та й Томовi супутники пiдтвердили кожне його слово. Шостою живою iстотою, врятованою з пошкодженого судна, був пес на iм’я Дiнго. Його доля також виявилася непростою. Пiд час одного з колишнiх рейсiв капiтан «Вальдека» знайшов геть охлялого вiд голоду сторожового пса на захiдному березi Африки, бiля гирла рiчки Конго. Йому сподобався цей породистий собака, i вiн узяв його на борт. Проте Дiнго байдуже ставився до рятiвника-капiтана, нiколи не лащився до нього. Здавалося, вiн усе ще сумуе за своiм колишнiм господарем, з яким його, мабуть, розлучили силомiць. Єдине, що нагадувало про таемниче минуле Дiнго, це двi лiтери – «С» i «В», вигравiюванi на його нашийнику. Це був дужий, мускулястий, напрочуд спритний пес iз густою темно-рудою шерстю й бiлуватими плямами на мордi – з тих собак, якi можуть сам на сам смiливо стати до бою з ведмедем i не вагаючись кидаються на ягуара. Вдачу пес мав досить спокiйну, проте не надто товариську, i часто був засмучений i пригнiчений. До того ж вiн, здаеться, недолюблював чорношкiрих i намагався триматися осторонь вiд них. Поки врятованi негри перебували на борту «Вальдека» пiсля кораблетрощi, Дiнго жодного разу до них не пiдiйшов. Проте саме вiн, як уже вiдомо читачевi, допомiг капiтановi Галлу зробити ще одну шляхетну справу… Тепер слiд було довершити ii i допомогти порятованим, якi ще й втратили всi своi кошти та документи, повернутися на батькiвщину. Отже, «Пiлiгрим», розвантажившись у чилiйському порту Вальпараiсо, рушить далi на пiвнiч уздовж американського берега до Калiфорнii. Там – як великодушно пообiцяла новим пасажирам мiсiс Велдон – вони матимуть гостинний прийом у домi ii чоловiка Джеймса Велдона. А вже вiн неодмiнно потурбуеться про те, щоб усi п’ятеро змогли повернутися до своеi рiдноi Пенсильванii.   Роздiл п’ятий Надвечiр другого лютого напiвзатоплений корпус «Вальдека» зник за кормою «Пiлiгрима». Усе ще вiяв схiдний вiтер, але вiн вiдчуттно слабшав i невдовзi остаточно вщух – шхуна потрапила в смугу глибокого штилю. Мiсiс Велдон, ii син, няня, кузен Бенедикт i новi пасажири не нарiкали й терпляче подiляли разом з командою всi незручностi тривалого плавання на непристосованому суднi. Капiтан Галл, вирiшивши, що кубрик затiсний (там уже розташувалися п’ятеро матросiв), улаштував Тома з його супутниками на баковi. А втiм, цi загартованi, мужнi чоловiки, призвичаенi тяжко працювати у складних умовах, були невибагливi. До того ж ледве вони трохи оклигали i змiцнiли, як одразу ж почали залюбки допомагати матросам i бралися до будь-якоi роботи, не бажаючи сидiти без дiла. Маленький Джек тепер мав аж трьох друзiв: Дiка Сенда, темношкiрого велетня Геркулеса i пса Дiнго, що скоро став улюбленцем усього екiпажу. Хлопчик радiсно верещав, коли Геркулес, справжнiсiнький гiгант заввишки шiсть iз гаком футiв, пiдкидав його високо в повiтря або носив по палубi, поставивши на долоню витягнутоi руки. – А тобi не важко? – Та ви ж мов та пiр’iнка, мiстере Джек! – бiлозубо всмiхався Геркулес. – Тодi пiднiми мене високо-високо! Джек зумiв прихилити до себе i Дiнго. На борту «Пiлiгрима» поведiнка пса разюче змiнилася: вiн став бiльш доброзичливим до людей i тепер охоче грався з хлопчиком. І тiльки Негоро намагався уникати собаки, що бозна-чому вiдразу зненавидiв кока. Проте любов до собаки не позначилася на прихильностi Джека до давнього друга – Дiка Сенда. Юнак, як i ранiше, проводив зi своiм маленьким приятелем усi вiльнi вiд вахти години. Якось мiсiс Велдон завела з капiтаном розмову про Дiка Сенда. – Запевняю вас, – палко вигукнув Галл, – цей юнак стане чудовим моряком, справжньою гордiстю американського флоту. Дiк мае вроджений хист мореплавця, швидко вчиться морськоi справи, до того ж наполегливий i працелюбний. – Можу додати, – сказала мiсiс Велдон, – що вiн чесний i добрий юнак, а душа його не злобива, хоча йому довелося зазнати чимало лихого на своему вiку. Обов’язок, вiдповiдальнiсть i мужнiсть для нього – насамперед. Коли ми повернемося до Сан-Франциско, мiй чоловiк оддасть Дiка до морського училища, щоб вiн змiг стати справжнiм капiтаном… У цю мить на палубi з’явився кузен Бенедикт. Нi на кого не зважаючи, вiн пройшов повз, а потiм сiв навпочiпки i заходився обмацувати шви й щiлини в обшивцi борту. – Що ви там шукаете, кузене? – обiзвалася до нього мiсiс Велдон. – Як що? – сердито обернувся дивак. – Та ж комах, кузино Велдон… – Нелегке ж ви поставили собi завдання, – посмiхнулася жiнка. – У капiтана Галла на шхунi бездоганна чистота. Чи добре ви почуваетесь? – Дякую вам, кузино. Почуваюся непогано… – ентомолог випростався й пiдiйшов ближче. – Але менi кортить якомога скорiше висiсти на берег! – На жаль, мiстере Бенедикт, вам навряд чи вдасться у вiдкритому морi поповнити свою колекцiю, – зауважив капiтан. – Хiба що кiлькома тарганами з трюму, хоча я не певен, що й там ви знайдете цiкавi для вас екземпляри… До речi, давно хотiв спитати: чому ви так дивно придивляетеся до нашого Дiнго? Вiн вам не подобаеться? – Авжеж… мабуть… – пробурчав кузен Бенедикт. – Рiч у тiм, що ця мерзенна тварина не справдила моiх сподiвань, сер. Я сподiвався знайти в його шерстi бодай якихось… якихось комах, властивих тiльки захiдноафриканськiй фаунi. – О боже! – вигукнула мiсiс Велдон, а капiтан засмiявся: – Ви шукали на ньому блiх, i пес це стерпiв? – Що ви тямите в ентомологii, ледi! – сухо вiдказав учений. – На вiдмiну вiд вас, дотепникiв, у мене на суднi з’явився хоча б один уважний слухач – високоповажний мiстер Геркулес. Ось кому моя колекцiя справдi цiкава. – Бiдолаха Геркулес, – шепнула мiсiс Велдон, коли ii кузен бундючно пiшов собi геть. – Тепер нашому велетневi доведеться до кiнця плавання милуватися жуками i сонечками… Море всi днi було спокiйним, слабкий вiтер постiйно змiнював напрям i ледве напинав вiтрила, тому «Пiлiгрим» майже не посувався на схiд. Капiтан Галл нетерпляче чекав, коли змiниться погода. Поки кузен Бенедикт прилучав Геркулеса до таемниць ентомологii, мiсiс Велдон навчала сина читати i писати. Для цього вона користувалася дерев’яними кубиками, на яких червоною фарбою були написанi великi лiтери. Хлопчик уже знав алфавiт, i йому дуже подобалося вчитися граючись – складати з кубикiв слова. І саме ця гра привела до несподiваноi й незвичайноi подii. Ранком дев’ятого лютого Джек разом зi старим Томом був на палубi й зосереджено вiдшукував потрiбну лiтеру на викладених рядочком кубиках. При цьому вiн раз у раз вiдганяв Дiнго, який вертiвся поруч. Раптом пес завмер, завиляв хвостом i, схопивши зубами один з кубикiв, одбiг убiк. – Дiнго, ну вiддай, будь ласка! – вигукнув Джек, коли пес поклав кубик перед собою на палубу. Але той знову пiдбiг до кубикiв i, схопивши ще один, прилаштував його поряд з першим. На кубиках були лiтери «С» i «В». Почувши Джековi крики, прибiгли мiсiс Велдон, капiтан i Дiк Сенд. Хлопчик розповiв iм про те, що сталося. – Дiнго вмiе читати, – палко запевняв вiн, – а тепер вiн нiкого не пiдпускае до цих кубикiв i не вiддае iх менi… Не звертаючи уваги на загрозливе гарчання Дiнго, Дiк Сенд забрав у нього кубики, кинув iх до купи iнших, а потiм перемiшав. І Дiнго знову вибрав два кубики з тими самими лiтерами! – Дуже дивно! – мовила мiсiс Велдон. – «С» i «В» – тi самi лiтери, що й на нашийнику собаки, – пробурмотiв капiтан Галл. – Стривайте, адже ми знаемо, що пес пробув на «Вальдеку» всього два роки… Так, Томе? – Авжеж, сер. Капiтан «Вальдека» знайшов Дiнго на захiдному узбережжi Африки. Вiн сам про це казав… – І нiхто не знае iменi його колишнього господаря? – Нiхто, сер. – Якщо це так, – замислено промовив Галл, – можливо… Утiм, я думаю, що це просто випадковий збiг… – Вам про щось нагадують оцi лiтери на нашийнику Дiнго, мiстере Галл? – запитала мiсiс Велдон, коли капiтан несподiвано замовк. – Уся справа в iменi… Спробую пояснити, мiсiс Велдон. 1871 року, тобто два роки тому, один французький учений-географ спробував перетнути Африку iз заходу на схiд. Розпочати свою експедицiю вiн планував саме з гирла рiчки Конго… Звали цього смiливця Самюель Вернон. Про його подальшу долю нiчого не вiдомо. Гадаю, вiн або загинув в екваторiальних лiсах, або ж його схопили тубiльцi… Але що цiкаво, його iнiцiали збiгаються з тими лiтерами, якi вибирае Дiнго… – Виходить, цей пес мiг належати… – Самюелю Вернону, – пiдхопив капiтан. – Але якщо мое припущення правильне, Дiнго виявився щасливiшим за свого хазяiна: йому вдалося повернутися назад до гирла Конго, там його i знайшов капiтан «Вальдека»… Втiм, усе могло бути зовсiм не так, це лише мое припущення. Але як iнакше пояснити, що собака знае саме цi двi лiтери? – Невже цей француз наважився вирушити в таку експедицiю сам-один? – здивовано вигукнув Дiк Сенд. – Нiчого не можу тобi сказати, Дiку. Певно, хтось його супроводжував, адже зазвичай наймають невеликий загiн носiiв-тубiльцiв… Аж раптом на палубi показався Негоро. Нiхто, крiм капiтана Галла, не помiтив, яким поглядом португалець уп’явся в собаку, що й далi охороняв кубики з лiтерами «С» i «В». Побачивши кока, пес загрозливо вишкiрив iкла i глухо загарчав. Негоро одразу ж повернувся до камбуза, щось злiсно бурмочучи. – Схоже, тут якась таемниця, – примружив очi капiтан, що пильно спостерiгав за цiею короткою сценкою. – Але як собака мiг навчитися розрiзняти лiтери абетки? – i далi чудувався Дiк Сенд. – Цього я достеменно не знаю, – знизав плечима Галл. – Перед нами тiльки беззаперечний факт: iз двадцяти шести лiтер латинськоi абетки Дiнго вибрав двi; iншi вiн навряд чи знае. Отже, були якiсь дуже вагомi причини, що змусили пса запам’ятати саме цi лiтери… – Ех, сер, – вигукнув юнак, – якби Дiнго умiв говорити! Вiн би враз розтлумачив нам, що означають цi лiтери i чому вiн так гострить зуби на нашого кока! – Та ще й якi! – розсмiявся капiтан, показавши на Дiнго, який саме позiхав, роззявивши свою широку iкласту пащу. Частина друга. Небезпечне полювання   Роздiл перший Молодший матрос невiдь-чому вiдчував неприязнь до Негоро, хоча судновому коковi досi не було за що докоряти. Проте на деякий час Дiк Сенд геть забув про португальця, бо на шхунi тiльки й розмов було, що про Дiнго. Його одностайно визнали найученiшим псом на свiтi, який вмiе не тiльки читати, а може, навiть i писати краще за деяких матросiв. – Ось побачите, – казав стерничий Болтон, – одного чудового дня цей пес пiдiйде до мене й спитае: «Куди тримаемо курс? З якого румба дме нинi вiтер?» І що вдiеш – доведеться вiдповiсти… – Існують же балакучi птахи, – пiдхоплював iнший матрос, – тi самi граки чи папуги! Чом би й собацi не заговорити, якби вiн схотiв? Капiтан Галл кiлька разiв розкладав кубики перед мордою пса, i Дiнго завжди безпомильно i не вагаючись вибирав тi самi – з лiтерами «С» i «В». За цим дослiдом якось спостерiгав кузен Бенедикт, але ентомолога поведiнка Дiнго анiтрохи не вразила. – Не лише собаки такi кмiтливi, – поважно промовив вiн, – на свiтi iснуе чимало iнших розумних тварин. Але всi вони керуються лише iнстинктом. Наприклад, щури, що втiкають з корабля, приреченого на загибель… або ж бобри, якi вмiють передбачати повенi. Згадайте також вiслюкiв з iхньою чудовою пам’яттю… папуг, що виголошують цiлi промови… А комахи з iхнiм дивовижним iнтелектом! Мурахи можуть позмагатися з нашими архiтекторами, а водянi павуки-срiблянки, не знаючи законiв фiзики, будують водолазнi дзвони з бульбашок повiтря… Нi, цей Дiнго – звичайнiсiнький сторожовий пес, хоча й породистий… Тiльки кок не подiляв загального захвату i ще стараннiше, нiж будь-коли, уникав зустрiчей з улюбленцем команди. Взаемна неприязнь кока й собаки щодень бiльшала. Плавання тривало; та частина Тихого океану, де в очiкуваннi погожого вiтру дрейфував «Пiлiгрим», виглядала одноманiтною i геть пустельною. Насправдi ж тут скрiзь вирувало життя – i пiд водою, i над нею. З палуби пасажири шхуни могли спостерiгати, як завзято полюють на дрiбних рибок зграi морських птахiв, як гойдаються на хвилях жмути морських водоростей, як кружляють над шхуною буревiсники, а високо в небi ширяють велетенськi альбатроси. Жодне судно не з’являлося в цих широтах; та раптом на поверхнi моря пасажири помiчали легкий пiнистий слiд, хвиля колихала уламок дошки, i всi бралися розмiрковувати, якi подii могли бути з цим пов’язанi. Ранком десятого лютого погода трохи змiнилася, набридливий штиль закiнчився, вряди-годи вiяв рвучкий вiтер i щоразу змiнював напрям. Капiтан Галл сподiвався, що коли вiтер посилиться i повiе на пiвнiчний захiд, «Пiлiгрим» зможе, нарештi, пiдняти всi вiтрила i надолужити згаяний через штиль час. Мiсiс Велдон прогулювалася палубою, коли помiтила, що поверхня моря стала червонувато-бурою, нiби воду забарвила кров. – Поглянь, Дiку, – вигукнула вона, – чому вода мае такий дивний колiр? Може, це якiсь особливi водоростi чи морська трава? – Нi, мiсiс Велдон, – вiдповiв юнак, який у цей час грався iз Джеком неподалiк. – Такий вiдтiнок водi надае сила-силенна крихiтних рачкiв. Зазвичай ними живляться великi морськi ссавцi, тому моряки називають iх «китовою юшкою». – Ходiть усi сюди! – гукнула жiнка. – Капiтане, кузене Бенедикт! Джеку, поглянь на воду – ти нiколи такого не бачив! Кузене, бачите цю величезну червонясту пляму на морi? Це мiкроскопiчнi рачки, щось подiбне до ваших комах… – Нiсенiтниця! – буркнув ентомолог, короткозоро вдивляючись у воду. – Щодо нiсенiтницi, мiстере Бенедикт, ви помиляетеся, – зауважив капiтан Галл. – Це головна iжа китiв, iхнi улюбленi ласощi. Коли ми, китобоi, натрапляемо в сезон на таку зграю рачкiв у морi, то мерщiй готуемо гарпуни i вельботи[4 - Вельбот (букв. «китовий човен») – легка веслова шлюпка з гострим носом i кормою.]. Адже десь неподалiк неодмiнно бенкетуе кит… – Як величезний кит може наiстися такими дрiбними рачками? – здивовано спитав малий Джек. – Що ж тут дивного, друже? – усмiхнувся капiтан. – Адже готують кухарi поживнi страви з манних круп i борошна! От i китовi, коли вiн натрапляе на таку червону воду, треба тiльки розтулити рота якомога ширше – смачна юшка для нього вже готова! І тодi безлiч рачкiв опиняються в його шлунку точнiсiнько так само, як суп у твоему животику… При цьому ласун може так захопитися бенкетом, що не помiчае нiчого навколо, дозволяючи наблизитися до нього. Це найбiльш слушний момент, щоб його загарпунити… Несподiвано, нiби пiдтверджуючи капiтановi слова, пролунав гучний вигук вахтового матроса: – Кит на обрii! Капiтан пильно подивився на море i, охоплений мисливським запалом, побiг на нiс шхуни. Справдi – за чотири милi з пiдвiтряного борту «Пiлiгрима» море немов кипiло. Досвiдчене око китобоя навiть на такiй вiдстанi не могло помилитися: серед багряних хвиль то з’являвся, то знов зникав великий морський ссавець. Проте який це кит, визначити було важко: iх iснуе чимало видiв, i кожен мае своi вiдмiнностi. Кит був ще надто далеко, i капiтан Галл нетерпляче стежив за ним – тiльки за виглядом фонтанiв водяноi пари, що вихоплювалися з його дихала, коли вiн з’являвся на поверхнi, можна було визначити, до якого виду вiн належить. Якщо це так званий гладкий кит, то варто було ризикнути – надто вже спокуслива здобич для полювання… – Це не гладкий кит! – нарештi вигукнув капiтан. – У тих фонтани вищi й тоншi. Але й не горбач. Коли чуеш шум, схожий на вiддалене дуднiння канонади, можна впевнено сказати, що маеш справу з горбачем… Що скажеш, Дiку? – Менi здаеться, капiтане, це смугач, – вiдповiв Дiк Сенд. – Погляньте, з якою силою вихоплюються фонтани. Та й водяних струменiв у них нiби бiльше, нiж пари. – Твоя правда, Дiку! Така особливiсть властива смугачам. Саме один iз них зараз спокiйно обiдае i навiть гадки не мае, що за ним стежать! – Дуже великий смугач… – Авжеж! – схвильовано вигукнув капiтан Галл. – Щонайменше футiв сiмдесят завдовжки. – Оце так-так! – вигукнув боцман Говiк. – Загарпунити б iз пiвдюжини таких, тодi ми б ущерть набили всi трюми. У нас порожнi двiстi бочок для китового жиру, i половину з них ми могли б заповнити просто зараз… – Слушно кажеш, – пробурмотiв капiтан, не вiдводячи погляду вiд поверхнi моря. – Але загарпунити такого смугача – справа непроста. – Галл обернувся до мiсiс Велдон: – У цього кита хвiст страшний, i до нього слiд наближатися вкрай обережно. Наймiцнiший вельбот розлiтаеться на трiски вiд удару його хвоста. – Такий смугач – добряча здобич! Ще й дуже вигiдна!.. Варто б усе ж нам з ним привiтатися, шкода просто так пройти повз!.. – один поперед одного вигукували матроси. Що й казати – усiй командi кортiло пополювати. А в серцi капiтана Галла змагалися досада i сумнiви. Тим часом кит, немов потужний магнiт, приваблював погляди всiх, хто був на палубi. – Людей нам бракуе… – замислено мовив Галл. Але потiм, уже охоплений нестримним бажанням, звернувся до команди: – А що, друзi? Впораемося? – Впораемося! – в один голос збуджено загукали матроси. Капiтан усмiхнувся: – Тодi готуйтеся! Ану, чи здатний я ще як слiд метнути гарпун…   Роздiл другий Спокуса була величезна! Мiсiс Велдон поцiкавилася, чи не занадто ризиковане таке полювання. – Цiлком безпечне, – заспокоiв ii Галл. – Нам часто випадало полювати на китiв з одним вельботом, хоча зазвичай користуються двома i навiть трьома, але жодного разу ми не опинялися у критичнiй ситуацii. Та й зараз, запевняю, серйозна небезпека нам не загрожуе – анi китобоям, анi шхунi. Тим часом пiдготовка до полювання завершувалася. На «Пiлiгримовi» було ще три вельботи i шлюпка, якi зазвичай усi спускалися на воду пiд час полювання на кита. Але нинi капiтан мав у своему розпорядженнi всього п’ятьох матросiв – один китобiйний екiпаж. Галл з досвiду знав, що полювання буде нелегким, тому вжив усiх застережних заходiв. Не могло бути й мови про те, щоб скористатися допомогою Тома та його товаришiв, адже керування шлюпкою пiд час полювання на кита до снаги тiльки досвiдченим китобоям. Один хибний поворот стерна чи недоладний змах весла у момент нападу на тварину можуть стати фатальними. Замiсть себе на шхунi капiтан Галл залишив Дiка Сенда, сподiваючись, що полювання не забере багато часу. – Слухаюсь, капiтане! – виструнчився Дiк.– Я виправдаю вашу довiру. І хоча йому страшенно кортiло й собi взяти участь у полюваннi, але юнак розумiв: краще буде, якщо мiсце в шлюпцi займе досвiдченiший китобiй. Четверо матросiв сядуть на весла, боцман Говiк стане за кормове весло, що править за стерно, а капiтан Галл займе мiсце гарпунера. Його завдання – поранити кита i пильно стежити за мiцною й тонкою линвою з поплавцем, закрiпленим на держаку гарпуна, а потiм, коли кит знову пiднiметься на поверхню, добити його важким списом. Вiдтак здобич потрiбно буде прибуксирувати й пришвартувати до борту судна i обробити, позрiзавши з неi жир… Слiд сказати, що це складна й важка робота для всiеi команди. Але зрештою нiщо не вiщувало бiди, й тихе море мало посприяти китобоям у полюваннi… Китобiйний вельбот спустили на воду з лiвого борту, i четверо матросiв одразу ж посiдали в нього. Боцман скинув iм два гарпуни й пару довгих важких списiв з гострими наконечниками. До цього вiн додав п’ять бухт мiцноi й тонкоi линви – по шiстсот футiв у кожнiй. Коли одна бухта розмотуеться, матроси швидко сточують ii з кiнцем iншоi, хоча iнодi й пiвмилi линви бувае замало – так глибоко здатний пiрнути кит. Нарештi все китобiйне знаряддя було складене на носi вельбота. Зайнявши своi мiсця, команда чекала наказу вiддати швартови; останнiм у вельбот мав спуститися капiтан Галл. Перш нiж вiдчалити, капiтан ще раз окинув поглядом «Пiлiгрим», що лежав у дрейфi. Вiтрила були поставленi як слiд, снастi гарно натягненi. Дiковi Сенду, можливо, лише кiлька годин доведеться самому командувати судном, та Галл iще раз покликав до себе юнака i дав йому останнi настанови. – Пильнуй! – сказав вiн. – Може статися, що «Пiлiгримовi» доведеться пiти за нами, тодi Том та його друзi допоможуть тобi впоратися з вiтрилами, якщо ти iм усе гарненько розтлумачиш… Добре, якщо вiтер трохи посвiжiшае. Але, хай там що станеться, Дiку, не покидай судно! – Слухаюсь, капiтане! – Якщо в гонитвi за китом ми запливемо занадто далеко, я дам тобi сигнал: пiднiму вимпел на кiнцi багра. – Не хвилюйтеся, сер, я не спускатиму з вельбота очей! – Чудово, Дiку. І бiльше витримки! Пам’ятай, що тепер ти – помiчник капiтана. Будь гiдний цього звання… Юнак промовчав, лише щоки його вкрив легкий рум’янець. Мiстер Галл ступив крок до мотузяного трапа, щоб спуститися в шлюпку, й подумав, який славний цей хлопчина – скромний i рiшучий. Поки вельбот вiддалявся, пасажири пiднялися на надбудову в носовiй частинi «Пiлiгрима», щоб не пропустити жодноi подробицi цього небезпечного i через це ще бiльш захопливого полювання. Розмiренi змахи двох пар весел швидко наближали до мети маленьке суденце з китобiйною командою на борту, а кит-смугач спокiйнiсiнько трапезував за три милi вiд шхуни. Вже за пiвгодини китобоi змогли гарненько роздивитися майбутню здобич. Здавалося, що величезний кит поринув у сон. Очевидно, вiн наситився i тепер дрiмав. Завдовжки могутнiй ссавець сягав не менше вiсiмдесяти футiв. Капiтан Галл, проте, покладався не на щастя, а на досвiд i майстернiсть своеi команди. Передусiм вiн наказав стерничому нечутно пiдкрастися до сплячого кита проти вiтру. Боцман незворушно повiв шлюпку по краю червонястого поля на водi, в центрi якого плавав кит, обходячи його i вибираючи зручне мiсце для атаки. – Увага, Говiку! – сказав капiтан. – Тепер починайте по спiралi наближатися на потрiбну вiдстань, а я наготую гарпун. Спробуемо захопити цього сонька зненацька. – Слухаю, сер! Вiтер увесь час дме в наш бiк. – Чудово! – Галл озвався до матросiв: – Веслуйте тихенько, хлопцi! Весла, заздалегiдь обмотанi смужками шкiри, не рипiли в кочетах i тихо занурювалися у воду. Вельбот ковзав по водi, як по маслу – цiлком нечутно. Смугач не ворушився, а вельбот, обходячи його по колу, потроху вiддалявся вiд «Пiлiгрима». – Повiльнiше! – стиха скомандував веслярам Галл. – Схоже, наша рибка щось почула, – пробурмотiв Говiк, – вона тепер сопе не так гучно, як досi… За п’ять хвилин мисливцi наблизилися до кита на вiдстань кабельтова. Боцман випростався на повний зрiст i скерував шлюпку до лiвого боку смугача, намагаючись, проте, триматися на безпечнiй вiдстанi. Капiтан стояв на носi човна, широко розставивши ноги i стискаючи в руцi гарпун, нацiлений у товстелезну китову спину, що горбом випиналася над водою. – Приготуватися! – пошепки наказав Галл. – Слухаюсь! – вiдповiв боцман, мiцнiше стискаючи стерно. – Пiдходь! Вельбот порiвнявся з китом. Зараз мисливцiв i здобич роздiляло менше десяти футiв. Смугач, як i ранiше, погойдувався на хвилях. Кит, якого захопили пiд час сну, легко стае здобиччю китобоiв, проте капiтан зволiкав – щось його зупиняло. «Якась дивна застиглiсть! – подумав Галл. – Не схоже, що цей вайло просто заснув. Щось iз ним не те!» Те саме спало на думку i боцману, який витягував шию, намагаючись роздивитися, що вiдбуваеться праворуч вiд кита. Але час було дiяти. Схопивши гарпун точно посерединi ратища, капiтан Галл прицiлився, а потiм щосили метнув його у бiк смугача. – Заднiй хiд!!! – одразу скомандував вiн. Матроси щосили налягли на весла, i вельбот рвонув назад, намагаючись уникнути смертоносного удару хвоста пораненого гiганта. І в ту ж мить почувся вигук боцмана, що нарештi збагнув причину загадковоi непорушАностi тварини: – Маля! Ми застали ii за годуванням китеняти! Поранена гарпуном самиця саме перекинулася на бiк, i тепер усi китобоi побачили його. Галл знав: якщо поряд китеня, полювання стае удвiчi небезпечнiшим. Проте, усупереч його очiкуванням, самка смугача не напала на вельбот одразу. Вона стрiмко розвернулася, вихопившись iз води усiм своiм могутнiм тiлом, вiдтак напрочуд швидко рушила вперед, а потiм пiрнула. Китеня не вiдставало вiд матерi. На вельботi встигли як слiд роздивитися смугачиху й оцiнити належним чином. Ця молода самиця була надзвичайно велика, i було б справдi шкода пiсля вдалого початку полювання вiдмовитися вiд такоi багатоi здобичi. Почалася вiдчайдушна гонитва – вельбот мчав по хвилях стрiлою, поступово вiддаляючись вiд «Пiлiгрима». Та все ж веслярi не могли змагатися з морським велетнем, а линва, закрiплена на гарпунi, розмотувалася з такою швидкiстю, що вiд тертя об борт човна ось-ось могла спалахнути. Та кит i не думав зупинятися; навпаки – вiн усе глибше пiрнав пiд воду. Капiтан Галл приточив другу бухту, потiм третю, але i ii вистачило ненадовго… Очевидно, гарпун не зачепив жодного важливого органу смугачихи, а це вже було поганим знаком. Крiм того, здавалося, що тварина зовсiм не мае намiру пiднiматися на поверхню, щоб поповнити запас повiтря. – Хай йому бiс! – спересердя вигукнув капiтан. – Здаеться, ця шалена матуся готова розмотати усi нашi п’ять бухт! Нiколи такого не бачив! – Схоже, вона задумала вiдтягти нас якнайдалi вiд «Пiлiгрима», – похмуро додав боцман. Матроси занепокоiлися – шанси вполювати здобич ставали примарними. Аж ось i п’ята бухта розмоталася майже наполовину, i раптом туго напнута линва нiби ослабла. – Ура! – вигукнув боцман. – Здаеться, втомилася! Капiтан Галл, пiднявши вимпел на вiстрi багра, подав шхунi сигнал пiдiйти ближче. Дiк Сенд з допомогою Тома i його друзiв негайно пiдняв вiтрила, проте вiтер був слабким, i «Пiлiгримовi» нiяк не вдавалося пiдiйти до вельбота. Тим часом, як i передбачали китобоi, поранена смугачиха пiднялася на поверхню океану, щоб подихати. Гарпун усе ще стирчав в ii боцi, й тепер вона, здавалося, чекае, коли з’явиться з глибини китеня. Галл наказав веслярам налягти на весла, i незабаром вельбот знову пiдплив до смугачихи. Двое матросiв-веслярiв склали своi весла i озброiлися довгими списами. – Увага! Цiльтеся гарненько, хлопцi, не схибте! Ти готовий, Говiку? – Авжеж, капiтане, – насупився боцман, – але менi не подобаеться, що пiсля такоi скаженоi гонитви наша матуся раптом затихла, немов зачаiлася! – Менi це теж здаеться дивним… – Треба бути пильними! – Твоя правда, але ж не кидати почате! Вперед! – азартно скомандував Галл. Несподiвано самиця смугача стрепенулася, змахнула хвостом i за раз здолала добрих пiвсотнi футiв. – Стережися! – закричав Галл. – Зараз вона вiзьме розгiн i шугне на нас! Назад, боцмане, швидше! Боцман вчасно вiдвернув вельбот убiк, i смугачиха за iнерцiею проскочила повз нього. Матроси одночасно метнули списи, а величезна тварина знову рвонула до шлюпки, ледь не вистрибуючи з води i викидаючи два фонтани води й пари, забарвленi кров’ю. Ця спроба обiйшлася самицi дорого – вона отримала ще кiлька глибоких ран. Шаленiючи вiд болю i лютi, вона знову й знову намагалася напасти на людей – причину свого болю. Третя атака виявилася вдалою – боцман упав на дно шлюпки, зламавши пiд час падiння свое стернове весло. Капiтан Галл кинув вiдчайдушний погляд у бiк «Пiлiгрима». Але що мiг вдiяти Дiк Сенд, коли йшлося про майже цiлковитий штиль i застиглу шхуну? Вiн мiг би узяти з собою двох-трьох наймiцнiших негрiв i дiстатися до вельбота на шлюпцi. Але й це було неможливо, адже капiтан суворо наказав йому в жодному разi не покидати корабля. А тим часом самиця смугача, прикриваючи своiм тiлом китеня, знову атакувала вельбот китобоiв. Боцман Говiк бiльше не мав чим змiнити курс вельбота, i капiтан Галл зрозумiв, що вiдтепер усi вони приреченi. Матроси нажахано схопилися на ноги, а наступноi митi нищiвний удар хвостового плавця смугачихи пiдкинув вельбот високо в повiтря, розламавши його на три частини. Кiлька хвилин на цьому мiсцi вирував водяний смерч iз бризок i рожевоi вiд кровi пiни… Коли за чверть години «Пiлiгрим» дiстався до мiсця жахливоi трагедii, там не було вже жодних слiдiв китобоiв. Тiльки на поверхнi води, що побурiла вiд кровi, плавали дрiбнi уламки вельбота. Океан поглинув капiтана Галла разом з його вiрними матросами. Частина третя. Капiтан Сенд Роздiл перший Жах, скорбота i вiдчай охопили пасажирiв «Пiлiгрима», якi щойно стали свiдками страшноi трагедii. Усi були приголомшенi загибеллю майже всього екiпажу судна. Бачити на власнi очi жахливу трагедiю i не мати анi найменшоi можливостi зробити бодай щось для порятунку товаришiв… Яка лиха доля послала цього смугача назустрiч шхунi? Мiсiс Велдон мовчки впала на колiна. Маленький Джек став навколiшки поряд з нею i заплаканою нянею Нен; Дiк Сенд, старий Том та iншi негри стояли, сумно схиливши голови. Їхнi губи безгучно промовляли слова молитви. Кузен Бенедикт приголомшено дивився на пустельний океан… Нарештi мiсiс Велдон, не пiдводячись iз колiн, тихо мовила: – Помолiмося за нещасних i попросiмо у Господа сили й мужностi для тих, хто вцiлiв! З усiеi команди «Пiлiгрима» за капiтана, боцмана й матросiв на борту вiдтепер залишався тiльки Дiк Сенд – п’ятнадцятирiчний юнак, майже хлопчик. Саме йому належало не тiльки замiнити досвiдчену команду, а й узяти на себе вiдповiдальнiсть за долю пасажирiв: мiсiс Велдон та ii близьких. Були ще п’ятеро темношкiрих чоловiкiв, готових до будь-яких випробувань i працi, але вони геть нiчогiсiнько не тямили у морськiй справi. Дiк застиг на палубi, схрестивши руки на грудях. Вiн не мiг одiрвати очей вiд мiсця, де зникли в морськiй безоднi капiтан Галл i всi китобоi з «Пiлiгрима». Потiм обвiв поглядом обрiй. На сотнi миль довкола – тiльки небо i вода. Жодного судна, в якого можна було б попросити допомоги або хоч би пересадити на його борт мiсiс Велдон i Джека. Сам вiн не збирався покидати «Пiлiгрим» i готовий був зробити все можливе, щоб привести корабель до найближчого порту… Цiеi митi за три кроки вiд Дiка Сенда на палубi з’явився кок Негоро. Хоч португалець бачив увесь перебiг трагiчноi гонитви за китом, але його обличчя залишалося незворушним, нiби нiчого не сталося. – Ви хотiли поговорити зi мною? – обернувся юнак до суднового кока. – Нi, – холодно вiдповiв Негоро. – Якби я й хотiв поговорити з кимось, то радше з мiстером Галлом чи боцманом… – Ви ж знаете, що вони обое загинули! – вигукнув Дiк. – Хто ж тепер командуе судном? – зневажливо посмiхнувся португалець. – Я! – не вагаючись, вiдповiв Дiк Сенд. – Ви?! – Негоро презирливо стенув плечима. – П’ятнадцятирiчний капiтан? – Саме так – п’ятнадцятирiчний капiтан! – рiшуче вiдповiв юнак. – «Пiлiгрим» не залишиться без капiтана, – мiсiс Велдон пiдiйшла до них i твердо глянула в обличчя Негоро. – Його iм’я – Дiк Сенд. Затямте це, сер. Накази капiтана не обговорюються. Кок глузливо вклонився, щось невиразно буркнув i пiшов до свого камбузу. – Тепер доля корабля, а з ним i нашi долi – у твоiх руках, Дiку, – мiсiс Велдон обiйняла юнака. – Я вiрю, що ти впораешся! Вiтер тим часом дедалi дужчав, i судно вже залишило за кормою мiсце недавньоi трагедii. Дiк Сенд поглянув на вiтрила, а потiм обвiв пильним поглядом людей, що зiбралися на палубi. Вiн не переоцiнював своiх сил, проте, хоч якою важкою була вiдповiдальнiсть, що лягла на його плечi, ухилитися вiд неi було б ганьбою. Пасажири «Пiлiгрима» – усi до единого – можуть цiлком звiритися на нього, i вони ж стануть його опорою i пiдтримкою. Негрiв iз «Вальдека» неважко буде навчити ставити й згортати вiтрила чи стояти за стерном. Гiрше було те, що самому юнаковi бракувало потрiбних знань, аби визначати за допомогою приладiв i астрономiчних спостережень точне мiсце розташування «Пiлiгрима» у вiдкритому океанi. І то саме тепер, коли корабель так далеко вiдхилився вiд курсу. Вiн мiг послуговуватися тiльки компасом i лагом, з допомогою яких можна тримати курс i визначати пройдену судном вiдстань, але цього було замало… Мiсiс Велдон, здавалося, розумiла, що коiлося в його душi. – Том i його товаришi – славнi люди. Ти можеш покластися на них, Дiку, – сказала вона. – Я знаю. Вони допоможуть менi вести шхуну – за гарноi погоди це неважко. Якщо ж погода зiпсуеться… З Божою помiччю ми й це здолаемо. – Ти можеш сказати, де «Пiлiгрим» зараз? – тихо спитала жiнка. – Капiтан Галл тiльки вчора нанiс на мапу мiсце розташування корабля. – А ти зможеш вести судно потрiбним курсом? – Сподiваюся. Я триматиму на схiд, до пiвденноамериканського узбережжя, а там ми дiстанемося до Вальпараiсо, де мали розвантажитися. – Наша мета зараз – будь-який найближчий американський порт. Головне для нас – дiстатися до берега. – Аякже, мiсiс Велдон, – упевнено вiдповiв Дiк Сенд. – Не хвилюйтеся. Американський берег сягае так далеко, що ми неодмiнно до нього пристанемо. Запевняю, що доставлю вас у безпечне мiсце. Крiм того, цiлком можливо, що на нашому шляху трапиться яке-небудь судно, що здiйснюе каботажнi рейси. Вiтер зараз пiвнiчно-захiдний, i якщо вiн не змiниться, ми дуже швидко побачимо землю… – юнак усмiхнувся. – Домчимо стрiлою. Але спершу нам з вами необхiдно поглянути на мапу й уточнити, де ми тепер. Дiк поспiшив до каюти капiтана Галла i принiс звiдти штурманську мапу з учорашнiми координатами судна. Навряд, щоб за минулу добу шхуна пройшла дуже велику вiдстань. Мiсiс Велдон почала пильно роздивлятися мапу. – Ми ще досить далеко вiд мети, – промовив Дiк Сенд, – але все ж вам не варто хвилюватися. Курс нам вiдомий, вiтер сприятливий i з кожною годиною дужчае. Тому не втрачаймо терпiння… – Тодi вперед! – вигукнула мiсiс Велдон i повторила: – Я переконана, що ти впораешся, Дiку! – Друзi, – звернувся юнак до Тома i його супутникiв, – вiдтепер на «Пiлiгримовi» немае iншоi команди, крiм вас. Вiд вашоi допомоги, спритностi та кмiтливостi залежить дуже багато, i передусiм порятунок усiх нас. – Капiтане Дiк, – на диво серйозно мовив старий Том, – четверо моiх хлопцiв i я разом з ними охоче станемо вашими матросами. – Усi ви, звiсно, не моряки, – усмiхнувся юнак, – але у вас е головне: неабияка сила i роботящi руки. – Командуйте, сер! – Нам слiд дiяти обережно, – почав Дiк, – я не хочу ризикувати й ставити водночас усi вiтрила; нехай ми втратимо у швидкостi, зате подбаемо про безпеку. Таке рiшення диктують обставини… Зараз ми розподiлимо обов’язки. Я стоятиму за стерном стiльки, скiльки менi стане снаги. Проте комусь iз вас на деякий час доведеться змiнювати мене. Томе, хочете за стерно? Користуватися судновим компасом не так уже й складно, ви швидко навчитеся тримати правильний курс. Вiд iнших знадобляться сила, спритнiсть i увага. Я покажу кожному з вас, що треба робити за рiзних обставин, тож вам треба тiльки точно виконувати моi вказiвки… – Ми готовi! – виструнчився старий Том, немов справжнiй вiйськовий моряк. – Тодi до роботи, матроси!   Роздiл другий Головним завданням для Дiка Сенда було ретельно стежити за курсом i швидкiстю «Пiлiгрима» i щодня наносити на мапу пройдений шлях. Для цього справдi було цiлком достатньо компаса i лага. На шхунi був гвинтовий лаг iз циферблатом. Користуватися цим приладом юнак мiг навчити навiть найнедосвiдченiших матросiв. Та слiд було врахувати головне джерело помилок – океанськi течii. Будь-якi розрахунки тут були марнi, тiльки астрономiчнi спостереження давали змогу визначити точне мiсце розташування корабля в океанi. Але молодий капiтан ще не мав потрiбних знань з астрономii, тому наказав своiм помiчникам кидати лаг за борт щопiвгодини, а сам заносив покази до суднового журналу. На «Пiлiгримi» було два компаси. Один був установлений в нактоузi, просто перед очима стерничого. Його картушка, яку вдень освiтлювало сонце, а вночi двi лампи, постiйно вказувала курс шхуни. Другий компас був на стелi каюти капiтана Галла. Спершу Дiк хотiв одвести «Пiлiгрим» назад – до берегiв Новоi Зеландii. Цей перехiд був би коротшим. Напевно, вiн так би й зробив, коли б не ходовий пiвнiчно-захiдний вiтер, що дедалi дужчав. Урештi Дiк Сенд вирiшив плисти до берегiв Америки. За такого вiтру був сенс спробувати поставити головнi вiтрила, i це вдалося юнаковi, хоч i не без певних труднощiв. Ранiше, коли Дiк за сигналом капiтана Галла з вельбота повiв «Пiлiгрим» до мiсця катастрофи, на суднi були пiднятi тiльки скiсний грот, клiвер, фок i марсель. Негри допомогли йому виконати цей маневр, тим паче, що хитавицi й вiтру тодi майже не було. Тепер, щоб шхуна йшла повним ходом, слiд було поставити всi допомiжнi вiтрила. Найвiдповiдальнiшу i найскладнiшу частину роботи молодий капiтан узяв на себе, а в iншому поклався на своiх тямущих i сильних помiчникiв, однак пам’ятаючи, що завзяття велетня Геркулеса слiд контролювати. Коли маневр удався, Дiк Сенд полегшено зiтхнув. Том, що весь цей час стояв за стерном, звiльнився з вахти, i Дiк став на свое мiсце. «Пiлiгрим», ледь нахилившись на правий борт, стрiмко мчав на схiд. Плаский кiльватер, що залишався за кормою на водi, свiдчив про чудову форму пiдводноi частини судна та його високi морехiднi якостi. Нова команда з чорношкiрих матросiв зiбралася на палубi, готова виконати будь-яке завдання свого капiтана. Але поки сила i напрямок вiтру не змiнювалися, у команди не було жодноi роботи, тож усi могли звести дух. Мiсiс Велдон, яка уважно спостерiгала всю епопею з пiдняттям вiтрил, полегшено зiтхнула, потисла руку молодому капiтановi й, вiдчувши велику втому через хвилювання останнiх годин, разом iз сином та нянею пiшла перепочити до своеi каюти. Лише кузен Бенедикт замислено походжав палубою шхуни. Вiн нiби й не помiтив, як враз змiнилося життя на суднi. Звiсно, його неймовiрно засмутила загибель безталанних мисливцiв – капiтана Галла та iнших членiв команди, яку вiн ще й бачив на власнi очi. Проте вже невдовзi ентомолога опанувала звична задумливiсть. Тiльки раз кузен Бенедикт трохи пожвавився: коли йому врештi вдалося натраптти на борту «Пiлiгрима» на цiкавого для нього представника комашиного свiту. Вiн нагодився саме вчасно, бо Негоро намiрився безжально розчавити ногою величезного таргана. Вчений обурено напосiвся на суднового кока. Втiм, португалець спокiйнiсiнько пустив його гнiвнi слова повз вуха. А увагу кузена Бенедикта тепер цiлком поглинув порятований од неминучоi смертi тарган. Негоро бiльше не поривався ставити пiд сумнiв авторитет п’ятнадцятирiчного капiтана. Вiн i далi рiдко з’являвся на палубi, а коли до нього зверталися, мовчки виконував усi вказiвки. Та Дiк Сенд, як i ранiше, не довiряв судновому коковi. Юний капiтан твердо вирiшив: якщо португалець бодай у чомусь його не послухаеться, вiн його замкне у трюмi на весь час плавання. Няня-негритянка Нен, вправна кухарка, чудово зможе його замiнити. Проте португалець, очевидно здогадуючись, що за ним пильно стежать, поводився бездоганно i надзвичайно обережно. Життя на «Пiлiгримi» знову йшло своiм звичним плином, але того першого дня Дiковi довелося перейматися усiм: вiн силкувався дати всьому лад на суднi, щоб зарадити будь-яким несподiванкам. Проти ночi вiтрильнi кораблi зазвичай зменшують площу вiтрил, згортаюаючи верхнi. Робиться це з обачностi, щоб корабель не наражався на несподiванi шквали, тодi судну не страшна рiзка змiна погоди. Але Дiк не став цього робити: йому не хотiлося зменшувати швидкiсть судна, поки воно не вибралося з цiеi пустельноi частини океану. Крiм того, молодому капiтановi довелося простояти на вахтi першу нiч, щоб самому пильнувати за роботою його недосвiдченоi команди… Надвечiр дванадцятого лютого, через два днi пiсля загибелi капiтана Галла, погода зiпсувалася: вiтер раптово подужчав, почалася хитавиця. Десь опiвночi на шхунi сталася прикра пригода: компас, що висiв у капiтановiй каютi, мабуть, через хитавицю, зiрвався з мiцного бронзового кiльця, впав i розбився. Дiк Сенд, який на той час знову стояв за стерном, дуже засмутився, дiзнавшись про це. Тепер у нього залишився тiльки компас. Удень, поки молодий капiтан вiдпочивав, за стерном стояли Том або його син Бат – потроху обое ставали непоганими стерничими. Часто пiд час свого короткого вiдпочинку юнак розмовляв з матiр’ю маленького Джека, а сам Джек став нерозлучний з Дiнго. Дiк високо цiнував пiдтримку i поради цiеi смiливоi й розумноi жiнки. Інодi вiн показував iй на мапi шлях, пройдений «Пiлiгримом» за день, додаючи з натхненням: – Як бачите, мiсiс Велдон, якщо утримаеться вiтер, уже за кiлька днiв ми з вами споглядатимемо береги Пiвденноi Америки! Негри дедалi краще опановували матроське ремество, а старого Тома юний капiтан призначив боцманом i старшим по вахтi. Шхуна досi перебувала в пустельнiй частинi океану, де можна було не боятися зiткнення iз зустрiчним кораблем. Проте Дiк Сенд постiйно вимагав вiд вахтових якнайбiльшоi пильностi. З настанням темряви вiн обов’язково наказував запалювати ходовi вогнi на бортах шхуни: зелений лiхтар на правому i червоний – на лiвому. Молодий капiтан намагався не проминути жодноi дрiбницi й щоночi стояв на мiстку бiля стерна. Через кiлька безсонних ночей Дiк вiдчув, що страшенно втомився; вiн ледве тримав стерно i врештi дав собi перепочинок на кiлька годин. На мiстку його заступив Том, а Геркулес iз Актеоном тим часом несли вахту на баковi. Низькi хмари всуцiль заснували небо: стояла така пiтьма, що з палуби неможливо було розгледiти горiшнi вiтрила. На кормi ледь свiтився нактоуз, а на палубi судна панував густий морок. Близько третьоi години ночi старого Тома почав змагати сон. Його стомленi очi заплющилися, i вiн ненадовго задрiмав, стоячи бiля стерна. Тим часом на палубi промайнула чиясь швидка тiнь. То був Негоро. Нечутно пiдкравшись до суднового компаса, кок швидко поклав пiд нактоуз якийсь важкий предмет, а потiм так само швидко зник. Цим предметом був залiзний брусок, що одразу ж змiнив покази компаса. Тепер стрiлка приладу вказувала на пiвнiчний схiд, а загальне вiдхилення вiд правильного курсу сягало чотирьох румбiв, тобто становило майже половину прямого кута… Отямившись вiд своеi раптовоi дрiмоти, Том кинув погляд на компас i подумав, що шхуна збилася з курсу. Вiн повернув стерно, вважаючи, що виправляе помилку, а насправдi скерував корабель на пiвденний схiд. Вiдтодi «Пiлiгрим» продовжував рухатися з колишньою швидкiстю, але вже геть iншим курсом.   Роздiл третiй На шхунi був барометр, i Дiк Сенд непогано на ньому розумiвся. Вiн добре засвоiв тi кiлька настанов, що iх устиг дати йому капiтан Галл. Протягом наступних десяти днiв «Пiлiгрим» продовжував свiй шлях без особливих пригод, при цьому барометр безперервно падав. Це провiщало наближення тривалоi негоди. Юного капiтана не так тривожила думка про близьку бурю, як те, що на обрii досi не було жодних ознак берега, який, за його розрахунками, вже мав би з’явитися. Дiковi Сенду вже доводилося бути учасником трьох далеких плавань на китобiйних суднах, тобто перетинати цю частину Тихого океану. І щоразу сюди навiдувалися то американськi, то англiйськi, то iспанськi трансокеанськi пароплави. Але тепер, вдивляючись удалину, вiн не бачив жодного корабля з тих, що обслуговують пасажирськi лiнii, якi з’еднують двi пiвкулi. Юнак не полишав надii або пересадити своiх пасажирiв на борт зустрiчного судна, або ж попросити про допомогу кiлькох досвiдчених матросiв i, можливо, офiцера, що мае штурманськi навички. Але море й досi було пустельним. Це його дивувало, проте Дiк навiть не пiдозрював, що тепер «Пiлiгрим» перебувае набагато пiвденнiше, нiж вiн гадав. Сильнi течii в цiй частинi океану i неправильнi покази компаса, який Негоро зiпсував своею злочинною рукою, призвели до значного вiдхилення шхуни вiд курсу… Дiк стояв на баковi, марно оглядаючи обрiй крiзь пiдзорну трубу. «Пiлiгрим» добряче хитало. – Нiчого не видно, Дiку? – запитала мiсiс Велдон, пiдходячи до нього i прикриваючись долонею од вiтру i солоних бризок. – Нiчого, – похмуро вiдповiв юнак. – Я дуже здивований. Вiтер дужчае, туман розвiявся, але берега не видно, хоча вiн мае бути зовсiм поряд. – Ти не мiг помилитися в своiх обчисленнях, Дiку? – Я роблю все, що належить: вiд того дня, коли загинув капiтан Галл, я ретельно стежу за швидкiстю i записую покази приладiв… Пiсля того як вiтер подужчав, ми проходимо близько ста вiсiмдесяти миль на добу, i начебто все йде чудово, проте… Найдивнiше те, що на своему шляху ми досi не зустрiли жодного судна, якi часто курсують у цих водах! Зрозумiло, мiсiс Велдон, я почувався б значно спокiйнiше i впевненiше, якби ви з Джеком були у безпецi, на якомусь iншому суднi, бо думки про ваше благополуччя й безпеку непокоять мене… – Ти нi в чому не винен, Дiку. Адже я сама вирiшила плисти на «Пiлiгримi»… То ти вважаеш, що змiг би самостiйно впоратися з кораблем? – Звичайно! Мiсiс Велдон усмiхнулася, погладила юнака по руцi й мовчки вiдiйшла – його рiшучiсть i виваженiсть дещо пiдбадьорили жiнку. Двадцятого лютого барометр провiщав дощ, а в цю пору року заразом слiд було очiкувати й сильного вiтру. Та оскiльки дощ довго барився, Дiк Сенд зрозумiв, що негода буде тривалою. Так воно й сталося. Молодий капiтан мусив ужити застережливих заходiв, щоб вiтер не позривав вiтрила на «Пiлiгримi» i не пошкодив такелаж. А через сильну хитавицю й недосвiдченiсть чорношкiрих матросiв це виявилося справою нелегкою. Дiк Сенд разом з Батом i Остiном не без зусиль прибрали брамсель. Якби падiння барометра не було таким зловiсним, вiн би не став цього робити, але коли вiтер набирае ураганноi сили, тодi конче треба не просто зменшити площу вiтрил, а й полегшити щогли, спустивши на палубу брам-рею. Коли цю двогодинну роботу було завершено, шхуна пiшла рiвнiше. Протягом трьох наступних днiв сила i напрям вiтру вiдчутно не змiнювалися. Небо грiзно супилося, над морем навис густий туман. Дiк почав непокоiтися. Вiн увесь час перебував на палубi й майже не вiдпочивав. Близько четвертоi години дня на палубi показався Негоро, який тепер рiдко виходив зi свого камбуза. Дiнго цього разу не вибiг, як завжди, i не загавкав на суднового кока – очевидно, дрiмав десь у закутку. Португалець трохи постояв, уважно вдивляючись в обрiй. Чи то Негоро нiчого не тямив у морськiй справi, чи геть не розумiв, що й довгi високi хвилi, i швидкiсть руху хмар, i вiтер, що дедалi дужчае, провiщають бурю, яка вже лютуе десь поблизу i от-от наздожене корабель. Проте обличчя португальця й далi було незворушним i не виказувало анi найменшого занепокоення. А його губи скривилися в якiйсь зловтiшнiй посмiшцi. Потiм кок спокiйно пiшов до камбузу… Одна обставина залишалася незмiнно сприятливою для «Пiлiгрима» – судно йшло пiд ходовим вiтром. Навiть якби вiн перетворився на бурю, зрештою, шхуна тiльки швидше досягла б американського узбережжя. Корпус корабель мав надiйний i мiцний; Дiка Сенда турбувала едина думка: як уникнути помилок надалi, коли доведеться причалювати до незнайомого берега? Непокоiли його й грози, що зривалися несподiвано, переходили у зливи, – тодi навколо «Пiлiгрима» майже увесь час клубочився густий туман. Інодi вахтовий годинами нiчого не бачив перед собою, i судно доводилося вести навмання. «Пiлiгрим» непогано тримався на хвилях, та все ж його добряче хилитало. На щастя, мiсiс Велдон не брала морська хвороба, зате ii маленького сина вона жорстоко мучила, i жiнка не полишала хлопчика. Кузен Бенедикт переносив усi випробування зi стiйкiстю комах, у товариствi яких вiн проводив бiльшу частину часу, вивчаючи свою колекцiю, начебто був не у вiдкритому океанi, а у себе в кабiнетi. Що ж до негрiв-матросiв, то всi вони й далi старанно виконували судновi роботи, слухаючись наказiв юного капiтана. Дев’ятого березня, через двадцять сiм днiв пiсля загибелi капiтана Галла, Дiк стояв на баковi. Том уже вкотре опускав лаг за борт. Старий перевiрив, чи мiцно прилад прив’язаний до лiня, i закинув його у хвилi. – О господи, капiтане! – несподiвано вигукнув вiн. – Що сталося, Томе? – Лiнь лопнув! – Том розгублено дивився на оцупок у своiх руках. Це видавалося дуже дивним. «Невже новий лiнь мiг перетертися через те, що ним часто користувалися?» – сумнiвався Дiк Сенд. Проте це сталося, i лаг затонув. Вiдтепер Дiк бiльше не мав змоги визначати швидкiсть судна. У юного капiтана з усiх приладiв залишився тiльки компас. Якби ж вiн знав, що покази компаса неправильнi! Через три днi барометр упав iще нижче; погода швидко псувалася, насувався потужний ураган. Швидкiсть вiтру досягла шiстдесяти миль на годину i далi зростала. Налетiв шквал, який зiрвав уже зарифлений марсель, одне iз залишених на суднi вiтрил, яке Дiк не встиг прибрати, i понiс його клаптi в океан. Дiк Сенд думав тiльки про одне: ось-ось мав з’явитися берег, i тодi погано кероване судно на шаленiй швидкостi налетить на прибережнi рифи або скелi й неминуче розiб’еться. Вiн побiг на бак – жодних ознак землi попереду не було, хоч як пильно юнак вдивлявся в iмлисту далечiнь. Злiсна посмiшка промайнула на смуглявому обличчi Негоро, який знову з’явився на палубi, немов примара.   Роздiл четвертий Це був справжнiй ураган, один з тих жахливих буревiiв, якi викидають на берег кораблi, що стоять у портах на якорях, зривають з будинкiв дахи i з корiнням викорчовують столiтнi дерева. Усi вiтрила на «Пiлiгримi» довелося прибрати, шхуну шалено пiдкидало на величезних валах, що котилися океаном, кiльова хитавиця була такою сильною, що судно, йдучи носом проти хвилi, iнодi переставало слухатися стерна. Дiк Сенд нi на мить не полишав стерна. Вiн i його помiчники поприв’язувалися за пояси мотузками, щоб iх не змило хвилею в море. Іншi пасажири за наказом капiтана сидiли по своiх каютах. Палубнi люки були щiльно задраенi. На щастя, «Пiлiгрим» був правильно завантажений, i, попри жахливу хитавицю, вантаж у трюмах не зрушився з мiсця. Дiк весь цей час майже не спав, i мiсiс Велдон наполягла, щоб вiн бодай трохи перепочив. Чотирнадцятого березня близько пiвночi юнак покинув свiй пост, аби поспати хоч зо двi години, залишивши замiсть себе Тома й Бата. Обидва були в кормовiй надбудовi, де тим часом сталося пригода. Несподiвано до них пiдiйшов Негоро, який украй рiдко виходив на корму. Здавалося, вiн хотiв завести з ними якусь балачку. Раптово шхуна вiд удару шквалу так рiзко нахилилася на борт, що батько й син не встигли навiть глянути на кока, як Негоро впав i, напевно, його би змило за борт, коли б вiн не вхопився за нактоуз. Том вiдчайдушно скрикнув, злякавшись, що кок пошкодить компас. Дiк Сенд прокинувся вiд цього крику й одразу прибiг на корму. Але вiн не побачив, як португалець, швидко схопившись на ноги, дiстав з-пiд нактоуза якусь залiзяку i пожбурив ii за борт. – Що тут сталося? – Клятий кок упав i зачепив компас! – старий показав на Негоро. Молодий капiтан занепокоено схилився над нактоузом. «Хух!» – йому вiдлягло вiд серця: компас був цiлий i неушкоджений. – Що ви тут робите о такiй порi? – спитав у кока Дiк. – Що хочу, те й роблю. Хiба не можна? – нахабно вишкiрився Негоро. Тiеi ж митi важка Геркулесова рука лягла на плече португальця. – Капiтане Сенд, – продуднiв велетень, – дозвольте менi пожбурити цього негiдника за борт. Акули зрадiють подарунковi. – Ще не час… – обличчя Дiка Сенда спохмурнiло. – Негоро! Я забороняю вам пiднiматися на мiсток! І затямте собi – за першого ж порушення наказу я всаджу вам у голову кулю… Забирайтеся геть! Геркулес прибрав руку, i Негоро випростався. Проходячи повз гiганта, вiн пробурмотiв крiзь зуби: – А ти, клята чорномаза мавпо, начувайся: з тобою я ще поквитаюся! Поглянувши на стрiлку компаса, юнак був уражений тим, що напрям вiтру так рiзко змiнився за короткий час. Шхуна йшла колишнiм курсом, але хвилi, замiсть накочуватися з корми, тепер били в ii лiвий борт. Дiковi довелося негайно змiнити курс на чотири румби, щоб вiтер дув з корми, як ранiше. Вiн i не здогадувався, що Негоро, прибравши з-пiд компаса залiзний брус, знову змiнив положення його стрiлки… Увесь тиждень буря не вщухала нi на мить. Аж до двадцять шостого березня вiтер безперервно лютував, не даючи можливостi поставити вiтрила. Нарештi буря почала потроху стихати. «Пiлiгрим» мчав на пiвнiчний схiд, долаючи не менше двохсот миль на добу, а землi все не було! Куди ж подiлася Америка, хоч Пiвденна, хоч Пiвнiчна? На це запитання не було вiдповiдi. Дiковi Сенду вже давно закрався у серце сумнiв: чи не припустився вiн часом якоiсь жахливоi помилки у своiх обчисленнях? Без лага, без другого компаса, за яким можна було б перевiрити покази головного, якщо той зiпсований, юнак почувався геть безпорадним. Увесь час, вiльний вiд вахти бiля стерна, вiн вдивлявся в мапу. Усе нiби йшло як слiд, от тiльки берега досi не було видно… Та ось одного дня вiн нарештi почув, як Геркулес, що стояв на вахтi, гукае: – Земля! Земля!!! Дiк щодуху побiг на бак. Геркулес – не моряк, тому мiг помилитися. – Де? – вигукнув вiн. – Там! – вiдповiв велетень, указуючи на ледве помiтну цятку на пiвнiчному сходi обрiю. Серце в юного капiтана шалено калатало, коли вiн набачив у просвiтку мiж хмарами щось схоже на гiрську вершину. Очевидно, то був якийсь мис на американському континентi. – Нарештi! – вигукнув юнак, не тямлячись вiд радостi. Омрiяний берег був тепер усього за десять миль з пiдвiтряного боку. «Пiлiгрим», що плив без вiтрил, не мiг тримати курс прямо на мис, але за сталого напряму вiтру неминуче повинен був пiдiйти до землi ще до полудня. Трохи постоявши на носi, молодий капiтан повернувся до стерна, щоб змiнити старого Тома. За кiлька годин обрiй прояснився, i Дiк Сенд виразно побачив скелястий виступ, та хоч як вiн намагався розгледiти лiнiю узбережжя, що мала б простягтися за мисом, ii не було видно. Тодi вiн узяв пiдзорну трубу i повiльно оглянув усю схiдну частину обрiю. Там не видно було анi клаптика землi… нi скелястих, нi низьких берегiв… Пополуднi помiчена вранцi вершина зникла далеко позаду шхуни. Юнак збiг униз по трапу i влетiв до каюти, де були мiсiс Велдон, маленький Джек, стара Нен i кузен Бенедикт. – Острiв! – засмучено вигукнув вiн. – Це був лише острiв! – Острiв, Дiку? Але який? – спитала мiсiс Велдон. – Зараз подивимося на мапi. Земля, яку ми помiтили… Це може бути тiльки острiв Пасхи. Жодних iнших островiв у цiй частинi океану немае… – Отже, цей острiв залишився позаду? І як далеко вiн лежить вiд американського узбережжя? – Нас далеченько вiднесло вiтром… Хвилинку… Острiв Пасхи лежить на вiдстанi близько двох тисяч миль вiд континенту, – вiдповiв Дiк i заклопотано насупив чоло. – Нiчого не розумiю… Виходить, «Пiлiгрим» практично не зрушив з мiсця! Чи це буря вiднесла нас у протилежний бiк? Як могло статися, що ми й досi так далеко вiд континенту? Мiсiс Велдон… Я не годен пояснити… Хiба що компас у нас несправний. Зате тепер ми, принаймнi, знаемо, куди нас загнала буря, а не пливемо навмання! Щойно вона вщухне, ми зiйдемо на берег… Дiк щосили прагнув, щоб вiтер ущух, небо прояснилося, а iхня шхуна перестала бути забавкою стихiй. Тодi днiв за десять усi вони, нарештi, ступлять на землю Пiвденноi Америки. Добре й те, що мiцно збудований i чудово оснащений «Пiлiгрим» майже не постраждав вiд несамовитоi стихii. Вiн утратив один лише марсель, але без нього, зрештою, можна обiйтися. Жодна крапля води не просочилася в трюм судна крiзь ретельно законопаченi шви корпуса й палуби. Та й помпи були цiлком справнi. Ось чому появу на обрii острова Пасхи юнак усе ж вважав за щасливу ознаку.   Роздiл п’ятий Сподiвання п’ятнадцятирiчного капiтана начебто починали справджуватися. Буря потроху вщухала, i хоча море й досi було бурхливим, вiтер потроху слабшав, повiльно змiнюючись на захiдний. Ще зарано було думати про те, щоб напинати вiтрила, проте Дiка втiшало бодай те, що над ранок хитавиця стала вiдчутно меншою. Уранцi на палубу почали виходити пасажири. Мiсiс Велдон перша залишила каюту i пiднялася на мiсток. За останнi кiлька днiв Дiк страшенно схуд i змарнiв. – Мiй любий капiтане! – промовила вона, простягаючи руку для привiтання. – Доброго ранку, мiсiс Велдон, – усмiхнувся Дiк. – Усе ж вам не варто було виходити на палубу, тут i досi небезпечно. Я ж просив вас… – Щось пiдказуе менi, що буря вже вщухае. – Ви не помилилися. Погода полiпшуеться, – погодився Дiк Сенд. – Вiтер слабшае. Сподiваюся, найгiрше вже позаду. – Дай боже Дiку! Але скiльки тобi довелося зазнати, бiдний мiй хлопчику! Тобi треба вiдпочити… – Я не вiдчуваю втоми, – заперечив юнак. – Головне для мене – безпека пасажирiв «Пiлiгрима». Залишилося тiльки привести шхуну в порт. – Дiку, – схвильовано мовила мiсiс Велдон, – анi я, анi мiй чоловiк нiколи не забудемо того, що ти зробив! – Що ви, мiсiс Велдон… – пробурмотiв Дiк. – Я лише виконував свiй обов’язок, та й годi. Ви ж самi призначили мене бути за старшого на кораблi. – Колись, щойно ти скiнчиш навчання, тебе призначать повноправним капiтаном судна – одного з тих, що належать торговому дому Джеймса Велдона. У найбезнадiйнiших обставинах ти повiвся як справжнiй чоловiк. А для мене ти воiстину став рiдним сином… Двадцять дев’ятого березня вiтер вщух, i Дiк Сенд наважився поставити фок i марсель, щоб збiльшити швидкiсть ходу «Пiлiгрима» i лягти на колишнiй курс – на схiд. Пiд орудою молодого капiтана чорношкiрi матроси бадьоро взялися до дiла. Без особливих труднощiв командi вдалося пiдняти вiтрила, згорнутi перед бурею; цього було досить, щоб забезпечити шхунi швидкiсть двiстi з гаком миль на добу. Наступного дня небо все частiше почало просвiчуватися крiзь хмари, в розриви мiж ними пробивалися променi ще блiдого сонця й золотили поверхню океану. Погода справдi дедалi кращала. На суднi повiдкривали всi люки, аби провiтрити примiщення. Свiже, насичене сiллю повiтря увiрвалося в трюми, кубрик, кают-компанiю. Мокрi вiтрила розклали сушитися на палубi, розпочалося генеральне прибирання – молодий капiтан не мiг допустити, щоб його корабель увiйшов у порт брудним i пошарпаним. Швидкiсть шхуни Дiк Сенд тепер вимiрював лише за кiльватером – слiдом, що його залишае судно за кормою. Спосiб цей був дуже приблизним, та все ж юнак не сумнiвався, що земля з’явиться на обрii не пiзнiше, нiж за тиждень. – Чудово, мiй любий, – мiсiс Велдон зазирнула в штурманську мапу. – Як ти гадаеш, де нам удасться висiсти? – Десь на узбережжi мiж Чилi й Перу, – Дiк показав на довгу, химерно порiзану берегову смугу. – Точнiше визначити важко. Там чимало дрiбних бухт, але напевно сказати, яка з них виявиться найближчою до нас, поки неможливо. Та хоч де б ви висiли на берег, звiдусiль зможете повернутися до Сан-Франциско. Пароплави «Тихоокеанськоi судноплавноi компанii» регулярно заходять в усi головнi порти узбережжя, а звiдти – пряма дорога на Калiфорнiю. – Хiба ти не збираешся вести «Пiлiгрим» до Сан-Франциско? – Авжеж! Проте найперше я хотiв би зробити двi речi: посадити вас на комфортабельний пасажирський пароплав, а потiм, якщо менi пощастить знайти штурмана й кiлькох досвiдчених матросiв, навiдатися до Вальпараiсо i нарештi розвантажити нашi трюми. Саме так учинив би капiтан Галл… – Роби, як вважаеш за потрiбне, Дiку, – кивнула мiсiс Велдон. – Про все це ми ще встигнемо поговорити… А тепер скажи менi: ти, здаеться, боявся без лоцмана наближатися до незнайомого берега… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/zhul-vern-2/p-yatnadcyatirichniy-kapitan/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Скула (морськ.) – вигин, що утворюеться в мiсцi сполучення борту i днища судна. 2 Штриборт – правий борт судна. 3 Такелаж – оснастка, загальна назва усiх снастей на суднi. 4 Вельбот (букв. «китовий човен») – легка веслова шлюпка з гострим носом i кормою.