Зверобій

Зверобiй James Fenimore Cooper Бiблiотека пригод Дикi лiси Пiвнiчноi Америки ще населяють войовничi племена iндiанцiв, i мало хто з бiлих поселенцiв наважуеться заглиблюватись у тi хащi. Але хоробрий мисливець на прiзвисько Звiробiй, що вирiс в iндiанському племенi, добре знайомий зi звичаями тутешнiх мешканцiв. Юнак прибувае до берегiв озера Мерехтливе Свiчадо, щоб допомогти своему друговi, могiкану Чингачгуку, наречена якого була викрадена ворожим плем’ям гуронiв. Аби врятувати з полону прекрасну дiвчину, вiдважним друзям-вiдчайдухам доведеться поринути у небезпечнi пригоди. Джеймс Фенiмор Купер Звiробiй Мiстер Купер iз Куперстауна Джеймс Фенiмор Купер, яскравий та самобутнiй талант, «батько» американського пригодницького роману, який першим iз письменникiв Пiвнiчноi Америки досяг всесвiтнього визнання, свою першу книгу створив… побившись об заклад. Якось увечерi в маетку батька – заможного землевласника, засновника селища Куперстаун у штатi Нью-Йорк – Джеймс читав своiй дружинi Деланi, француженцi за походженням, якийсь надзвичайно нудний роман. Утомившись позiхати, майбутнiй письменник вiдкинув книжку геть i заявив, що писати краще – зовсiм не важко. Навiть вiн, людина без лiтературного досвiду, впорався б iз таким завданням. Дружина йому заперечила, мiж ними спалахнула сварка – вiдтак 1820 року на свiт з’явився перший роман Купера – «Осторога», написаний фактично на спiр. Читачiв зацiкавив заплутаний сюжет, але критика зустрiла книжку вельми неприязно. Рiч у тiм, що автор-початкiвець перенiс дiю роману до Англii, про яку вiн, вiдверто кажучи, мало знав, оскiльки ще жодного разу не бував за межами Сполучених Штатiв. Можливо, тому лiтератор вiдмовився поставити свое iм’я на обкладинцi. Зате вже друга книга принесла Куперовi шалену популярнiсть не лише в Америцi, а й у Європi – це був «Шпигун, або Повiсть про нейтральну територiю» (1821). Головною причиною лiтературного успiху стало те, що тридцятирiчний письменник нарештi знайшов своiх героiв – людей «фронтиру», американського порубiжжя, простих i мужнiх, якi живуть не за правилами i законами манiрного суспiльства того часу, а за покликом сумлiння та власним розумом, вiльних i гордих, iнодi схильних до фiлософствування, утiм, постiйно готових до дii. Ще одним персонажем книг Фенiмора Купера стала чудова природа Американського континенту в усiй ii величi та незайманiй красi. Нова знахiдка письменника – образ Натанiеля Бампо, зовнi простакуватого юнака, який невдовзi став улюбленцем европейських та американських читачiв. Скромний i невибагливий, вiн виступае з’еднувальною ланкою мiж двома цивiлiзацiями – европейською, яку принесли з собою бiлi переселенцi, та свiтом корiнних мешканцiв Пiвнiчноi Америки – iндiанцiв. Уперше Неттi Бампо з’являеться в романi «Пiонери» (1823), потiм вiн стае головним героем «Останнього з могiкан» (1826), «Прерii» (1827), «Слiдопита» (1840) i «Звiробоя, або Першоi стежки вiйни» (1841). Про особистi якостi цього персонажа найкраще свiдчать iндiанськi iмена, якi вiн мав у рiзний час: Соколине Око, Звiробiй, Слiдопит, Довгий Карабiн, Шкiряна Панчоха. Успiх п’яти «iндiанських» романiв був просто приголомшливий: ними зачитувалися в усьому свiтi, зокрема i в Росiйськiй iмперii. Купер створив своерiдну пригодницьку епопею, яка охоплюе перiод з 1740 по 1790 рiк, iсторiю наступу переселенцiв на Американський континент, воен мiж колонiальними державами, однiею з яких була тривала Франко-iндiанська вiйна (в якiй, з одного боку, брали участь збройнi сили британських колонiй, а з iншого – французи, володарi Канади, та союзнi з ними iндiанськi племена). Кожна з цих книг – драматичний етап у життi шляхетного i великодушного Неттi Бампо, починаючи з ранньоi юностi й завершуючи досвiдченою, мудрою старiстю. І в усi часи герой не сприймае «цивiлiзаторського» хижацтва своiх одноплемiнникiв, iхнього небажання зважати на права iндiанцiв i презирства до життевого устрою «червоношкiрих бестiй». У серединi 40-х рокiв XIX сторiччя навiть англiйська критика змушена була визнати, що Фенiмор Купер – единий письменник, чий хист оповiдача може дорiвнятися до таланту Вальтера Скотта. Джеймс Фенiмор Купер народився 1789 року у Берлiнгтонi, штат Нью-Джерсi. Невдовзi його батько Вiльям Купер переселився до штату Нью-Йорк i заснував у прикордоннiй областi поселення Куперстаун, яке з часом перетворилося на невелике мiстечко. Початкову освiту майбутнiй письменник здобув у мiсцевiй школi. Потiм, уже юнаком, вiн вирушае до Єльського унiверситету, але, не закiнчивши курсу, 1806 року наймаеться на морську службу, яку проходить на озерi Онтарiо, де на той час будувався вiйськовий флот Сполучених Штатiв. Купер 1811 року одружився з дiвчиною з родини французьких переселенцiв, оселився в Куперстаунi й почав звикати до життя сiльського джентльмена-землевласника. Але пiсля виходу в свiт у 1821 роцi роману «Шпигун» родина Куперiв переiздить до Нью-Йорка, де Фенiмор одразу ж стае помiтною постаттю в лiтературному свiтi та лiдером серед письменникiв, якi обстоювали нацiональну своерiднiсть американськоi лiтератури. 1826 року вiн отримуе пропозицiю обiйняти посаду американського консула в Європi й на довгих сiм рокiв залишае Америку. За цей час остаточно сформувалися три головнi напрямки у творчостi романiста. Один за одним з’являються романи з «великоi п’ятiрки», присвяченi iсторii пiдкорення Америки. Водночас виходять такi «морськi» романи Купера: «Лоцман» (1823), «Облога Бостона» (1825), «Червоний корсар» (1828), «Морська чарiвниця» (1830). Залюбленiсть у море й вiтрильники Купер пронiс через усе життя i вже у зрiлому вiцi створив фундаментальну працю «Історiя американського флоту» (1839). А подорожi Італiею, Іспанiею та Швейцарiею подарували прихильникам його творчостi трилогiю з часiв европейського Середньовiччя: романи «Браво», «Гейденмаер» i «Кат» (1831–1833), в яких читачам вiдкрилися новi гранi письменницького таланту Купера. Останнi дванадцять рокiв життя, найбiльш насиченi та плiднi, письменник провiв у Куперстаунi. За цей час вiн встиг написати сiмнадцять значних творiв, i всi вони присвяченi трьом темам, якi завжди хвилювали письменника: морю, «фронтиру» та критицi тогочасного суспiльства. Помер Джеймс Фенiмор Купер 14 вересня 1851 року. Спадщина письменника – понад тридцять романiв, полемiчнi та сатиричнi твори, п’ять томiв дорожнiх нотаток, а також iсторичнi дослiдження, над якими вiн працював аж до останнiх днiв свого життя. Бiльшiсть iз них сьогоднi становлять цiннiсть хiба що для фiлологiв-американiстiв. Одначе романи про Неттi Бампо i в нашi днi залишаються такими ж захопливими, яскравими i бентежними, нiби щойно вийшли з-пiд пера розумного, доброго i проникливого знавця природи та глибин людського серця. Роздiл 1 Першу сторiнку iсторii освоення Пiвнiчноi Америки перегорнули англiйськi й голландськi колонiсти. На початку сiмнадцятого сторiччя, прибувши до цього дикого краю, вони облаштувалися на узбережжi Атлантичного океану та по берегах рiчки Гудзон – на вузькiй смузi землi вiд гирла до водоспадiв коло верхiв’я. Невдовзi виникли новi поселення на рiчках Могаук i Шогерi. Проте й через столiття цi просторi родючi землi, покритi непролазними лiсами, залишалися таемничими, незвiданими й дикими, а життя тут – сповненим небезпек та неймовiрних пригод… Сяйний безхмарний червневий день золотив верховiття темно-зелених багатолiтнiх дубiв i сосен. Безмовний величний лiс, що простягався на схiд вiд Мiссiсiпi, вiддiляла вiд океану лише вузька смужка заселених i оброблених земель. Здавалося, нiхто, крiм птахiв, якi ширяли в небеснiй блакитi, не в змозi окинути поглядом цi неосяжнi лiсовi простори, покресленi мережею рiчок i всiянi блискучими дзеркалами прохолодних озер… – Нарештi! – пролунав серед тишi переможний вигук, i на галявину, завалену сухим вiтроломом, вибрався широкоплечий чолов’яга – справжнiй велет. Вiн весело обтрусився вiд дрiбного лiсового смiття, немов великий пес, обернувся назад, до гущавини, i голосно гукнув: – Ура, Звiробою, нарештi ми бачимо денне свiтло. Чисте сине небо! Сонце! От воно й приведе нас до озера. Тепер можна передихнути!.. Другий мандрiвець не забарився. Густi хащi заворушились, i на галявину вибрався той, кого назвали Звiробоем. Нашвидкуруч оправивши свою зброю i вкрай пошарпаний одяг, вiн поквапився приеднатися до здорованя, який уже розташувався на привал. – Тобi справдi знайоме це мiсце? – спитав Звiробiй. – Ти не помилився? Чи просто радiеш тому, що ми нарештi виборсалися з вiтролому? – Бодай менi бiльше не зватися Гаррi Непосидою, коли це не тогорiчна стоянка бiлих волоцюг-мисливцiв. Дивися, приятелю, онде слiд вiд куреня – iндiанцi таких не зводять. Поруч джерельце. Помилитися тут неможливо, тепер ми не зiб’емося зi шляху. У нас е компас, сонце в небi, i, по всьому, вже полудень. Мое голодне черево давно волае про поживу – зараз не час балачки розводити. Хутчiш розв’язуй торбину, Звiробою, бо перед дорогою треба добряче попоiсти! Говiркого здорованя звали Гаррi Марч, проте в цих краях за iндiанським звичаем йому дали прiзвисько Непосида, а ще – Поспiшака – за нестримну пристрасть до мандрiв i нерозважнiсть у ставленнi до життя. Маючи на зрiст шiсть з гаком футiв, у своi двадцять шiсть рокiв Марч, проте, мав зграбну статуру, жвавий характер, велетенську силу i вiдповiдну до його кремезноi постатi витривалiсть. Добродушний вираз обличчя Непосиди пом’якшував рiзкiсть його манер, яка цiлком вiдповiдала суворiй простотi прикордонного побуту. Випадковий супутник Гаррi Марча на iм’я Натанiель Бампо, якого звали Звiробоем, в усьому здавався цiлковитою протилежнiстю Непосидi. Вiн молодший за Гаррi на кiлька рокiв, худорлявий i далеко не такий вродливий. Мускуляста фiгура Звiробоя була мiцна i водночас легка. Безшумний у рухах, Натанiель уславився як чудовий мисливець; у всiх, хто запiзнався з цим парубком ближче, його сердечнiсть, щирiсть i чеснiсть неодмiнно викликали почуття довiри. Мало не десять рокiв Звiробiй прожив з iндiанцями племенi делаварiв, якi не лише навчили його всiх хитрощiв полювання, а й дали йому це прiзвисько – за рiдкiсну влучнiсть у стрiльбi. До свого одягу, зшитого майже цiлком з оленячих шкур, вiн, на вiдмiну вiд Непосиди, ставився дуже дбайливо, та особливо пишався своiм мисливським спорядженням. От i зараз замкнене обличчя мисливця полагiднiло, коли вiн, одклавши карабiн, присiв на мох поряд iз Марчем, витяг свого ножа i нiжно провiв рукою по майстерно вирiзьбленiй, оздоблений вигадливим iндiанським орнаментом колодочцi. Помiтивши це, Гаррi Марч лише iронiчно гмикнув. – Берися краще до дiла, друже! – гукнув вiн, запхнувши до рота чималий шмат в’яленоi оленини. – Не барися з iжею, а доведи, що ти по-справжньому зголоднiв i можеш дати собi раду не лише з рушницею. – Забити лань i з’iсти ii – для цього небагато вiдваги потрiбно. От вполювати дику кiшку чи пантеру – зовсiм iнша рiч, – зауважив Звiробiй, одрiзаючи i собi шматок. – Коли я жив у iндiанському поселеннi… – Твоi делавари далеко не героi, – грубо перебив його Марч, – iнакше волоцюги-мiнги не перетворили б твоiх друзiв на слинявих бабiв. Мисливець промовчав, проте спохмурнiв. Важка дорога ненадовго зблизила цих двох, геть несхожих, людей; до того ж мета, заради якоi вони вирушили в дорогу, була у кожного своя. – Усiм вiдомо, що iрокези, або мiнги, як вони себе називають, брехуни, – стримано мовив Звiробiй. – Я певен, коли дiйде до бiйки, то делавари не поступляться хоробрiстю перед будь-яким iншим народом. – Слухай, приятелю, коли в нас уже зайшлося про вiйну, то скажи менi чесно. Тобi шалено таланить на полюваннi, ти навiть прославився в цьому. Але хоча б раз у життi ти стрiляв у живу людину? Доводилося тобi зiткнутися носом до носа з ворогом, який прагне всадити тобi кулю в лоба? – Правду кажучи, жодного разу, – щиро мовив Натанiель. – Делавари мирно уживалися з усiма сусiдами, а сумлiння мое говорить, що людину можна позбавити життя лише у вiдкритiй i законнiй вiйнi. Я заробляю собi на життя карабiном i з цiею зброею в руках не боюся зустрiчi з будь-яким чоловiком мiж Гудзоном та рiчкою Святого Лаврентiя, хоч би до якого племенi вiн належав. На шкурах, якими я торгую, завжди одна дiрка, не рахуючи створених самою природою отворiв. – Та я не про те, – вiдмахнувся Непосида. – Вже й не знаю, чи водитися з тобою, хлопче, якщо ти не знайдеш двоногого звiра понад чотири фути на зрiст, щоб добряче повправлятись у стрiльбi. – Що ти маеш на увазi? – Полювання – воно само собою, i твоi правила нiчого не вартi там, де йдеться про засiдки та скальпи. Пiдстерегти й пiдстрелити iндiанця, особливо пiд час вiйни, – це означае вдатися до його-таки прийомiв. Хiба ти, друже, не навчився дечого у червоношкiрих? Твоя вправнiсть у стрiльбi… – Наша подорож закiнчуеться, Гаррi, й краще б нам негайно розпрощатися. Я тебе зрозумiв. – Звiробiй пiдвiвся. – Неподалiк на мене чекае приятель, який не погребуе мати справу з людиною, яка досi не вкоротила вiку жодному зi своiх ближнiх. – Сядь, не гарячкуй! – Непосида враз схопив мисливця за руку. – Ще не час нам прощатися… І як же це молодий вождь наважився призначити тобi побачення? – поцiкавився вiн. – Зазвичай пройди-делавари о цiй порi року сюди навiть носа ткнути бояться. – Помиляешся. – Звiробiй вiдчув зневагу в голосi Марча, проте, пересиливши себе, знову сiв. – Цими мiсцями спiльно володiють обидва племенi. У мирний час делавари та iрокези тут часто полюють i рибалять. – «Мирний час… спiльно…» Що означае ця маячня? – криво посмiхнувся Марч. – Давно вже немае мирних часiв, братику… Бойовi томагавки нiхто й не думае закопувати в землю. Хотiв би я знати, що сказав би тобi на це старий Том Гаттер – той самий Плавучий Том, про якого я тобi розповiдав. П’ятнадцять рокiв поспiль вiн живе на цьому озерi, тож вважае його своею власнiстю. І можу присягнутися, що без бою не поступиться ним жодному iндiанцевi. За себе й своi володiння вiн готовий битися до кiнця. – Том Гаттер хоч i володiе озером давно, проте не зовсiм законно. Що вiн за один, Гаррi? Якоi породи? – Старого Тома радше слiд вважати водяним щуром, нiж людиною, бо вдачею вiн бiльше нагадуе цю тварюку. Подейкують, замолоду старий був морським блукачем i знався iз самим пiратом Кiдом, якого почепили на шибеницю ще задовго до того, як ми з тобою побачили свiт. Гаттер нiби й оселився тут, прихопивши награбоване добро, – розраховував на те, що королiвськi нишпорки в такiй глушинi його зроду не знайдуть. Отак i живе собi спокiйнiсiнько, розкошуючи, разом зi своiми двома доньками. – Вiд делаварiв-мисливцiв я чув дивовижнi оповiдки про двох молодих бiлих дiвчат, що живуть у тутешнiх краях. А де ж iхня мати, Непосидо? – Померла два роки тому i тепер спочивае пiд водою. – Пiд водою? – здивувався Звiробiй. – Померла i похована у водi – хiба я незрозумiло сказав? Старий утопив тiло дружини в озерi, коли збагнув, що вона заклякла навiки. Можу заприсягнутися, бо сам був на тiй церемонii. А от чи хотiв вiн позбутися клопоту з копанням могили в лiсi, чи вирiшив, що вода краще змивае грiхи, анiж земля, – цього я напевне не знаю… Гадаю, мiсiс Гаттер була гiдною i набожною, наскiльки це можливо для жiнки, змушеноi такий тривалий час жити далеко вiд церковного дзвону. Щоправда, вдачу мала сталеву, а оскiльки й сам Плавучий Том – справжнiй кремiнь, то часом мiж ними, звiсно, кресались iскри. Ось саме тодi iхне минуле й вiдкривалося трохи. Проте я завжди шануватиму пам’ять староi, бо вона була матiр’ю Джудiт. – Те рiзне, що я чував про старшу сестру, менi не вельми до душi. Такi дiвчата менi не до вподоби, – байдуже кинув Натанiель. – Якого бiса! Як ти смiеш патякати про Джудiт Гаттер! – заричав розлючено Марч. – Ти ще жовторотий пуцьвiрiнок, що ледве очi розплющив. Та на Джудiт задивлялися чоловiки, коли iй було лише п’ятнадцять, тобто ще п’ять рокiв тому, а потiм i взагалi не стало вiдбою вiд залицяльникiв. Та вона й плечем не поведе у бiк такого шмаркача, як ти! – Увесь цей твiй запал марний: зараз червень, i на небi жодноi хмаринки, Непосидо, – посмiхнувся Звiробiй. – А втiм, тепер я розумiю, чому ти постiйно повертаешся до цього озера. – Я прощаю твое невiгластво… – пробуркотiв Марч i тiеi-таки митi з добродушним смiхом вигукнув: – Не варто нам сваритися через вертихвiстку тiльки тому, що вона випадково уродилася гарненькою! Джудiт створена для чоловiка, у якого давно прорiзалися всi зуби, тож безглуздо менi бачити в хлопчаковi суперника… Скажи краще, що саме розповiдали делавари про цю вiтрогонку? Урештi-решт, iндiанець може судити про жiнку не згiрше, нiж бiлий. – Я чув, що вона гарненька, розумна, не вульгарна, проте легковажна i занадто полюбляе, коли навколо неi в’ються залицяльники. – От дияволи! Дехто вважае, що червоношкiрi вправнi тiльки в полюваннi та вiйнi, але я тобi скажу: на чоловiках вони знаються так само добре, як на бобрах, а на жiнках – iще краще. Вдача Джудiт достеменно така! Щиро кажучи, приятелю, я одружився б iз цим дiвчиськом ще два роки тому, якби не особливi причини. І перша з них – ii легковажнiсть. – Я вiддаю перевагу лiсу – вiн нiколи не зрадить. – Мисливця не надто цiкавила ця тема. Проте, вiдчувши що Непосида цiлком щирий, вiн поцiкавився: – А яка ж друга причина? – Я не певен, чи схоче вона пiти за мене. Часом я зарiкаюся з’являтися на озерi, та не ладен iз собою нiчого вдiяти… – Спробуй забути цю дiвчину, Непосидо. – Це легше сказати, нiж зробити… І годi вже про неi, приятелю. Хай тебе це не обходить. – Марч нахилився зав’язати торбинку i зi смiшком додав: – Старому Томовi легше жилося б iз однiею Геттi. Менше клопоту. Молодша не така жвава й гарненька, як ii сестричка; на додачу ще й трохи дивакувата, зате спокiйна й надiйна. – Про Геттi Гаттер делавари менi нiчого не казали, хоча обидвi цi птахи з одного гнiзда… – Не дивно. Порiвняно зi своею сестрою Геттi всього лише миловида дiвчина. Їi мало хто бачив. Плавучий Том ii любить, та й Джудiт пiклуеться про сестру. Але менi здаеться, Геттi просто дурненька. Тому i збиваеться зi шляху – то в один, то в iнший бiк. Одначе цього досить, щоб бодай раз накоiти лиха… – Гаррi Непосида замислено окинув похмурим поглядом нiмотний лiсовий простiр. – Знаеш, Звiробою, для мене буде справжнiм жахом дiзнатися пiсля шестимiсячноi розлуки, що Джудiт уже замiжня… Мисливець промовчав. Із рештками провiзii було покiнчено, з розмовами теж, i Непосида заявив, що час рушати в дорогу. Завдавши собi на плечi клунки i прихопивши рушницi, Звiробiй та Гаррi Марч полишили залиту сонцем галявину i знов пiрнули в гущавину лiсу. Роздiл 2 Непосида безпомилково вiдшукав стежку, i тепер обидва подорожнi впевнено простували вперед. Іти iм залишалося недовго. У лiсi панував напiвморок, проте обидва легко ступали сухим i твердим, не захаращеним вiтроломом, грунтом. Пройшовши близько милi, Марч зробив знак зупинитись i почав уважно роззиратись, iнодi затримуючи погляд на стовбурах повалених дерев. – Здаеться, те саме мiсце, – нарештi мовив вiн. – Три сосни, бiла береза з поламаною верхiвкою… Проте не видно нi скелi, нi тих гiлок, що я… – Зламанi гiлки – негодяща прикмета для позначення стежки, – перебив Непосиду мисливець, – вони рiдко ламаються самi, тож викликають пiдозру. Індiанцi довiряють iм тiльки за мирних часiв та на второваних стежках. А дерева скрiзь ростуть не поодиноко. – Твоя правда, Звiробою, але треба враховувати iхне розташування. Дивись: ось дуб i поряд iз ним гемлок. Я чудово запам’ятав цю парочку. – Поглянь – неподалiк iще один дуб поруч iз гемлоком. Тут таких парочок повно. Усi цi дерева в лiсi не дивина, i, боюся, Непосидо, тобi легше спiймати бобра чи вполювати ведмедя, нiж бути провiдником у такiй мiсцевостi… Стоп! Ось, здаеться, справжня прикмета. Придивись уважнiше… Бачиш дивноi форми молоде деревце? Засипана снiгом рослина полягла пiд його вагою i нiколи не змогла б самостiйно знову випростатись i змiцнiти. Їй допомогла людська рука. – Це ж моя рука! – вигукнув Непосида. – Чiтко пам’ятаю: якось я, сам не знаю нащо, допомiг цьому молодому деревцю… Ну, Звiробою, визнаю, у тебе справдi гострий зiр. – Порiвняно з тим, на що здатнi моi iндiанськи брати, це дитячi забавки. До досконалостi менi ще дуже далеко, – знiяковiв вiд похвали мисливець. – Узяти хоча б Таменунда. Щоправда, тепер вiн уже старий, i небагато хто пам’ятае, яким вiн був у розквiтi сил, проте нiщо нiколи не могло сховатися вiд його погляду, гострого, як собачий нюх. Або Ункас, батько Чингачгука, вождь могiкан… – Та годi тобi, хлопче, – посмiхнувся Марч. – Нинi безлiч волоцюг-червоношкiрих швендяе лiсами, i твiй Чингачгук, про якого ти весь час торочиш, просто один iз них. Не надто я вiрю в iхню мисливську майстернiсть. – Чингачгук – найкращий серед волоцюг-червоношкiрих, як ти iх називаеш. Якби вiн змiг повернути своi законнi права, то став би великим вождем. Тепер це лише хоробрий i справедливий делавар. Усi поважають його, та все-таки вiн нащадок вимерлого роду, представник майже зниклого племенi. Чекай! – Звiробiй зупинився. – Дивись! Ось мiсце, яке ми шукаемо. Мисливець указав на стовбур величезноi липи, що вже вiджила свiй вiк i впала вiд власноi ваги. Стовбур лежав, простягшись на землi майже на сотню футiв, i за деякими ознаками пильний погляд Звiробоя одразу розпiзнав у ньому саме те дерево, яке розшукував Гаррi Марч. – Чудово! Ти правильно вгадав! – зрадiв Непосида. – Усе, здаеться, цiле-цiлiсiньке, нiби зберiгалося в бабинiй скринi. Допоможи, приятелю, i вже за пiвгодини ми будемо на водi. Удвох вони старанно взялися до роботи. Найперше Марч квапливо розгрiб i зняв шматки кори, трiски та гiлля, що прикривали широке дупло у товстому кiнцi стовбура. Цю ненадiйну схованку мiг виявити будь-хто з лiсових мешканцiв, якби випадково набрiв на неi; на щастя, цього не сталося. Отож вони спiльними зусиллями витягли з дупла пiрогу – разом iз лавками, веслами i риболовецькими снастями, аж до гачкiв i волосiнi. Пiрога виявилася мiсткою, одначе порiвняно легкою. Природа надiлила Непосиду такою надзвичайною силою, що, вiдмовившись вiд допомоги, вiн легко завдав човна собi на плечi. – Ходи вперед, Звiробою, – звелiв Марч, – ти розсувай кущi, а з рештою я впораюся сам. Прокладаючи Непосидi шлях, мисливець рушив уперед. Ураз вiн побачив широкий просвiт i сонячнi блискiтки на водi, а наступноi митi вони опинилися на пiщанiй косi, що далеко входила в нерухому водяну гладiнь. Неголосний вигук подиву вирвався з грудей Звiробоя – так незвично було побачити пiсля лiсових нетрiв спокiйне i прозоре, мов скло, величезне озеро, облямоване зеленими пагорбами та лiсами. Береги озера мали химернi обриси – помережанi затоками i гострими низькими мисами, проте загалом мiсцевiсть була гористою. Здавалося, високi прибережнi пагорби виростають просто з води. Завдовжки озеро сягало приблизно трьох миль, а завширшки – пiвмилi. На пiвдень воно поступово вужчало. З пiвнiчного боку над ним бовванiла самотня гора. Це мiсце вражало своею величавою безлюднiстю i тишею. Куди не кинь оком – усюди дзеркало води i синява неба над ним. Суцiльним зеленим покривом розляглися хвойнi лiси – iхня щiльна стiна цiлком ховала береги: не було видно анi галявки. Навiть над водою звисало широке густе вiття, пробиваючись до свiтла, – лiс i тут почувався переможцем. Рука людини ще не нiвечила цього первiсного куточка, що купався в сонячних променях. – Яка краса! Сам очищаешся, поглянувши на це! – неголосно вигукнув Звiробiй, захоплено оглядаючи околицi. – Гадаю, сокира iндiанця не зачепила тут жодного дерева… Як тихо! А проте… Тобi не здаеться, Непосидо, що ген посеред озера щось темнiе? На острiв це не схоже, а для човна завелике… – Дженджики-гострослови, офiцери з форту, прозвали те, що ти бачиш, приятелю, Замком Водяного Щура. Старий Том лютуе, коли чуе цю назву, яка, втiм, якнайкраще вiдповiдае його вдачi i способу життя. Це головне житло старого – Гаттер роками сидить там сиднем; але е ще одне – плавуче, на якому вiн курсуе озером. Усi називають його ковчегом. – Щось не видно нi Ноя, нi ковчега, – зауважив мисливець, посмiхнувшись. – Мабуть, плавае вздовж пiвденного берега або стоiть на якорi в якiйсь iз заток, – сказав Марч. – Ну, в дорогу, друже! Наша пiрога вже похитуеться на водi, тож пара таких веслярiв, як ми, за чверть години домчить на нiй до мети. Звiробiй поскладав зброю та дорожнi речi до човна, сам умостився на носi. Непосида сiв на кормi. Пiрога, гнана неквапливими, але мiрними ударами весел, рушила дзеркальною гладiнню до Замка Водяного Щура – житла Тома Гаттера. Обiгнувши мис, парубки неодноразово припиняли веслувати, щоб помилуватися озером. Звiдси вiдкривався його протилежний берег iз пагорбами, порослими густим лiсом. Обриси заток стали ще химернiшими; далеко на пiвдень простяглася долина, якоi ранiше не було видно. – З давнiх-давен ця земля i це озеро належали iндiанцям, – зiтхнув Натанiель. – А тепер? Хто власник цiеi краси? – Нiби ти не знаеш, хлопче, – пробурчав Непосида з iронiчним смiшком. – Британська корона… Проте його величнiсть так далеко звiдси, що нiколи не потривожить старого Гаттера, який вважае себе господарем озера i володiтиме ним, доки живий. Том не скваттер, адже вiн не мае землi. – Мимоволi позаздриш Плавучому Томовi, вiн що день Божий бачить таку красу. – То одружися з Геттi Гаттер – i справу зроблено! – розвеселився Марч. – Можу присягнутися – заради цього старий поступиться тобi всiею дичиною, яку ти захочеш пiдстрелити на вiдстанi п’яти миль вiд озера… Геттi – миле дiвча, хоч i дивакувате. Зате успадкуеш половину добра Плавучого Тома. – А як у цих мiсцях iз дичиною? – пускаючи повз вуха жартики Непосиди, поцiкавився мисливець. – Повнiсiнько. Мисливцi з пастками тут не часто бувають. Я б i сам залюбки пополював у цих лiсах, але бобер тягне в один бiк, а Джудiт Гаттер – в iнший. За останнi два роки через цю дiвку я втратив не одну сотню монет. Проте не в змозi подолати бажання ще раз поглянути на неi. – З обличчя Непосиди враз зникла усмiшка. – А iндiанцi навiдуються до цього озера? – спитав Звiробiй. – Бувае. То поодинцi, то невеликими ватагами. Так уже вийшло, що тубiльнi племена на цих землях не осiли, i озеро дiсталося Гаттерам. Ця частина краiни нiби на нiчийнiй смузi – мисливцi ще й досi можуть вiльно блукати в тутешнiх нетрях. – Тим краще… Якби я був королем Англii, Непосидо, я би видав указ, за яким той, хто зрубав без потреби хоча б один бук чи сосну в цьому пралiсi, пiдлягав вигнанню в безлюднi й мертвi мiсця. Я радий, що Чингачгук призначив менi зустрiч саме на цьому озерi: менi нiколи ще не доводилося бачити краевидiв такоi краси. – Тому що ти жив далеко, серед делаварiв, у мiсцях, де немае озер. Зате далi на пiвнiч i захiд iх скiльки завгодно. Ще надивишся… Еге ж, на свiтi багато рiзноi краси, друже Натанiелю. От тiльки iншоi Джудiт Гаттер не знайти! На це зауваження Звiробiй лише замислено занурив весло у воду. Пiрога летiла, нiби пущена в цiль стрiла, аж доки не спинилася неподалiк незвичайноi споруди, що нiби повисла над водою. Нiкого не було видно, i Непосида з прикрiстю припустив, що в житлi старого зараз нiкого немае, а Звiробiй заходився з цiкавiстю розглядати своерiдну споруду. Замок Водяного Щура розташовувався на вiдстанi чвертi милi вiд найближчого берега, але на пiвнiч i схiд озеро сягало значно далi. Будинок стояв на вiдмiлинi на високих мiцних палях; пiд його днищем хлюпотiла темна вода. Дуже давно старий Том, рибалячи, виявив у цiй частинi озера вузьку обмiлину, що простяглася смугою на кiлька сотень ярдiв. З метою безпеки вiн i спорудив на нiй свiй притулок. – На березi, – пояснив Гаррi Марч, – Гаттеровi жилося скрутно. Його житло тричi пiдпалювали лiсовi волоцюги, в сутичцi з червоношкiрими вiн утратив единого сина, тож на водi почувався, мов у фортецi. Тут виросли його доньки i померла дружина. Очiкувати нападу можна було тiльки з води, i навiть його добро та скальпи навряд чи коштували того, щоб заради них будувати пiрогу. До того ж у таку авантюру встрявати було небезпечно, адже Плавучий Том надбав чимало зброi, а стiни замка були досить мiцнi, щоб захистити невелику родину вiд куль. Мисливець одразу оцiнив задум Гаттера. Атакувати дiм на палях, не потрапивши при цьому в пастку, вельми складно, а тримати оборону в ньому значно легше, нiж у звичайних дерев’яних хатинах. Це була рублена будiвля, стiни якоi зведено з могутнiх соснових стовбурiв (завтовшки близько двох футiв i завдовжки понад дев’ять), поставлених сторч, а не покладених один на iнший, як завжди. У масивному настилi, укладеному на потужнi дубовi палi, Гаттер видовбав жолоби й мiцно скрiпив у них нижнi частини колод. Згори у той самий спосiб вiн настелив широкi дошки, а кути скрiпив скобами. Зрештою старий звiв будинок, оточений зусiбiч водою, незграбний i непоказний зовнi, зате мiцний – зруйнувати його мiг тiльки час. – Том – майстер на вигадки, – мовив Непосида. – Видно, що вiн усю душу вклав у це житло. Там е комин i все, що треба для життя, сам побачиш. Його терпiння i праця немарнi… Того лiта, коли Том розпочав будiвництво, тут, на озерi, зiбралася велика ватага, i всi ми допомагали йому. Знав би ти, скiльки тих клятих колод я попотягав на власних плечах! Та про що там казати? Сокири тiльки й зблискували, коли ми орудували ними в береговому лiсi. Старий пiрат не скупився на харчi, тож ми так весело i всмак вечеряли коло його вогнища, що не вирушили в Олбанi торгувати здобутими шкурами, доки не впоралися з роботою… Тим часом пiрога пiдпливла до причалу – дощаного помосту площею близько двадцяти квадратних футiв. – Старий називае причал своею приймальнею, – з усмiшкою зауважив Марч, прив’язуючи човна до поруччя сходiв. – Гадаю, вдома нi душi. Здаеться, вся сiмейка рушила на прогулянку озером… Поки Непосида обнишпорював причал, мисливець, долаючи знiяковiння, штовхнув незачиненi дверi будинку. Всерединi панувала бездоганна охайнiсть. Вiд спiльноi кiмнати, в яку зазирнув Звiробiй, вузький коридор вiв до спалень. Сама ж ця простора кiмната з вогнищем, найiмовiрнiше, правила водночас за вiтальню, iдальню та кухню. Умеблювання було просте, грубо змайстроване. Зроблений iз чорного дерева старовинний настiнний годинник, стрiлки якого завмерли на одинадцятiй, масивна скриня, простий кухонний посуд, начищений до блиску… Спiймавши себе на думцi, що його цiкавiсть розпалилася не на жарт, Звiробiй зайшов до господи. Вона була розгороджена навпiл, i вiн прочинив першi-лiпшi дверi. Вочевидь, вони вели до кiмнати Гаттерових доньок. Несхожiсть iхнiх смакiв i вподобань одразу впадала у вiчi, попри те що спальня сестер була надзвичайно охайною. Праворуч, бiля низького лiжка Джудiт iз пишною периною, викрашались яскравi мереживнi сукнi, пiд ними стояли зграбненькi шкiрянi черевички з вигадливими срiбними пряжками – таке взуття радше можна було б побачити в гардеробi заможноi мiськоi панянки. А ось i кокетливо прикрашений стрiчками капелюшок. Стiну оздоблювали напiврозкритi вiяла i пара довгих бальних рукавичок, немов виставлених напоказ. Лiворуч усе було скромненьке i простеньке: сиротливо висiло кiлька суконь простiшого крою, зшитих iз вельми грубоi тканини, а про хустинки, рукавички чи капелюшки годi й казати – iх там не було. Чимало води спливло, вiдколи Натанiель востанне заходив до помешкання бiлоi жiнки. Зворушений мисливець вiдчув хвилювання, вiд якого давно вiдвик, – у дитинствi, забiгаючи до материноi спальнi, вiн бачив ii простенькi вдяганки, розвiшанi на таких самих дерев’яних кiлочках, як i скромнi сукнi Геттi Гаттер. Ця схожiсть несподiвано розчулила його. Нетерплячий гучний голос Непосиди вивiв Звiробоя iз задуми, i вiн поквапився повернутися на платформу. Роздiл 3 – Здаеться менi, друже, – вiдкладаючи зорову трубу, мовив Марч, – що погожа днина спонукала старого вирушити на лови в якусь iз його заповiтних мiсцинок. Тож вiн i майнув, покинувши Замок напризволяще, ще й прихопивши iз собою доньок… Повернiмося до пiроги i, замiсть стирчати тут, пошукаймо iх. Заразом я покажу тобi, як знайти те мiсце, де призначив зустрiч твiй Чингачгук. – І все ж менi незрозумiло, – вигукнув Звiробiй, стрибаючи вслiд за Гаррi в човен i беручись за весло, – яка була потреба Гаттеровi ховатися на озерi й тримати молодих дiвчат пiд замком, далеко вiд людей? Кого вiн остерiгаеться? – А iм подобаеться таке життя, особливо молодшiй. Я ж казав тобi, що на березi Томовi жилося неспокiйно, тож вiн i перебрався у фортецю на водi. Ти, хлопче, забув про тутешнiх дикунiв – мiнгiв. Чи е хоч один куточок у наших краях, де не ступала нога пронирливого червоношкiрого? А коли вже вони знайдуть те, чим захочуть оволодiти, ранiше чи пiзнiше проллеться кров. – Так, про мiнгiв я не чув нiчого доброго, Непосидо, – кивнув мисливець. – За словами делаварiв, це плем’я поводиться як запеклi лиходii, особливо на стежинi вiйни… – Те саме можна сказати про всiх червоношкiрих, – перервав Звiробоя велетень, налягаючи на весло. – Вони одним миром мазанi. Звiробiй спохмурнiв i з докором глянув на Марча. – Не суди про iндiанцiв iз чуток, Гаррi. Господь створив людей рiвними, попри колiр шкiри… Зiзнаюсь, я теж вiрю в забобони, особливо щодо жорстокостi мiнгiв, проте завжди намагаюся бути справедливим. Сам я з тубiльцями нiколи не сварився. – Та всi вони наполовину дияволи, хоча ти повсякчас намагаешся переконати мене, що серед твоiх друзяк-делаварiв самi лише янголи! – спалахнув Марч. – Такого не скажеш навiть про нас, бiлих. Ми не безгрiшнi, а iндiанцi й поготiв… – Не гарячкуй даремно, Непосидо. – Звiробiй не любив сперечатися. – Почуття i вчинки людей схожi, але кожен народ мае особливi риси. Бiлий живе в одних умовах, а iндiанець обходиться без парових машин i мiських зручностей. Для нього здобути скальп ворога – геройський вчинок. Для нас це – варварство i злочин. – А оце вже нi, приятелю! Ти давно не жив серед колонiстiв! – вигукнув Непосида. – Особисто для мене прикiнчити дикуна – те саме, що вiдрiзати вуха вовковi на полюваннi чи оббiлувати ведмедя. – Побiйся Бога, Гаррi! Що ти верзеш?! – Хiба ти не знаеш, що в колонii платять однакову винагороду i за ведмедячi шкури, i за скальпи червоношкiрих? Тим паче тривае вiйна. Отже, вся влада – в руках вiйськового командування. Усе як велить закон. – Я тобi скажу так, Непосидо, ганебна це справа. – Мисливець зробив знак Марчевi припинити веслувати, роззирнувся i стишив голос: – Не все пiдкорюеться земнiй владi, i годi сперечатися. Кожному, як-то кажуть, свое. Краще пошукаймо уважнiше твого старого приятеля. На берегах тут справжнiсiнькi нетрi, i завдання це, виявляеться, не таке просте. Мисливець недаремно звернув увагу Марча на порiзане мисами i затоками узбережжя. За густими заростями кущiв i вiттям низькорослих дерев, що звисало аж до води, розгледiти що-небудь було важкувато. Пошуки вирiшили розпочати iз захiдного боку озера. Потiм повернули на пiвдень, пильно вдивляючись, адже нелегко було передбачити, що чекае на них за найближчим закрутом. Пiрога йшла швидко: потужнi сплески весла Непосиди, вмiння Звiробоя маневрувати та його гострий зiр давали можливiсть просуватися без перешкод. Проте надiя Марча вiдшукати ковчег потроху згасала. Вони вже пропливли щонайменше милю вздовж пiвденного берега, i тiльки тодi Непосида згадав, що старий може полювати в гирлi рiчки, яка впадае в озеро. – Щось я не помiтив у цих заростях протоки… – здивувався мисливець. – Бо вона тут затиснута стрiмкими берегами. Ми зараз повернемо до заводi, яку називають Щурячою, оскiльки в нiй мешкають водянi щури… Там Том зазвичай залишае свiй ковчег, а протока зовсiм поряд. Якщо в заводi нiкого не виявиться, це означатиме, що старий вирiшив забратись у верхiв’я рiчки, – припустив Непосида. Пiрога повернула в напрямi, який указав Марч. – У тутешнiх краях, – мовив вiн, – нiколи не знаеш, хто завiтае до тебе на гостину. Чи канадець, чи мiнг – i всi без жодного запрошення. Саме тому Гаттер завжди напоготовi, а небезпеку чуе, мов мисливський собака дичину. – А Замок свiй не зачиняе, – зауважив Звiробiй. – Отже, вiн не боiться незнайомцiв. Утiм, озеро далеченько вiд дороги, що веде до форту та поселення… – Людина завжди знаходить ворогiв швидше, нiж друзiв… – Гаррi Марча знову потягло на балачки. – Однi хапаються за карабiн, бо ти не подiляеш iхньоi думки, iншi – через кепський настрiй, а решта – через брак глузду. Я знав одного колонiста, який образився на свого сусiда тiльки тому, що той глузував iз його зовнiшностi… Тебе, друже, також не можна назвати взiрцем краси, але ж тобi не спадае на думку пристрелити мене тiльки через те, що я тобi про це сказав. Останне зауваження Марча анiтрохи не зачепило Звiробоя. – Особливоi вроди я, може, й не маю, – погодився вiн. – Рiдко знайдеш бiльш показних чоловiкiв, нiж ти, Непосидо, i в цьому я тобi програю. Одначе й потворою себе не вважаю… Мисливцевi нема потреби спинятися бiля кожного джерела, щоб помилуватися власною фiзiономiею у водi. Непосида гучно зареготав. – Ет, хлопче, хоч i добра ти душа, а про свою зовнiшнiсть краще нiкого не питай… Скажiмо, Джуддi Гаттер – розвеселився вiн. – Язичок у дiвчини – гострiший за лезо бритви. – У будь-якому разi, Гаррi, навряд чи вона зможе додати до твоiх слiв щось iще, – посмiхнувся мисливець. – Та й запитувати в неi про це я не збираюся… Здаеться, ми дiсталися мiсця. Ти за своiм базiканням мало не прогавив затоку! – Так чи iнакше, невдовзi ми знайдемо старого! – безтурботно вигукнув Непосида, коли пiрога обiгнула косу, де вода була настiльки глибока, що здавалася чорною. – Старий Том любить ховатися в очеретах… Та пророк iз Гаррi Марча виявився кепський. Ковчега в затоцi не було. Тихо шурхотiв очерет, пiрога нечутно рухалася гладенькою поверхнею темноi води, аж раптом на березi вузькоi коси хруснула суха гiлка. Непосида завмер i потягнувся рукою до рушницi. – Схоже, людина, – сторожко прошепотiв вiн, – для гризуна заважка. – На мале звiря не схоже, – кивнув мисливець. – А для двоногого залегка хода… Ну ж бо, пiджени пiрогу до берега, я погляну, хто там… Марч узявся за весло, i за деякий час мисливець хутко ступив на суходiл. Вiн тихо розсунув сплутане вiття кущiв, пiрнув у заростi й нечутно зник у гущавинi. Непосида почув, як поблизу знову затрiскотiв вiтролом, та це був не Звiробiй. Трьома помахами весла Марч одiгнав пiрогу вiд берега, схопив карабiн, але враз iз заростей вийшов красень олень i пiшов до води. Непосида не вагався жодноi митi. Пострiл пролунав уривчасто й сухо, потiм запала тиша, але звук злякав тварину – олень прожогом стрибнув ув озеро i поплив. Непосида розчаровано скрикнув i хотiв був наздогнати, проте бiля води з’явився Звiробiй i, махаючи рукою, велiв приятелевi повертатися. Пiрога м’яко ткнулася носом у пiсок, мисливець умостився на своему мiсцi й докiрливо мовив: – Нерозумний вчинок, Гаррi. Ти ж не м’ясник, i iжi в нас удосталь. Не оглянувши берега, ти нерозважно спустив курок, а зараз для цього зовсiм непiдхожий час. Вiдлуння твого пострiлу мiг почути хто завгодно. Не слухаючи Звiробоя, Марч скрушно застогнав: – Як же я мiг схибити! Незграбна колода! – А тодi, заспокоюючись, досадливо махнув рукою. – Ну, гаразд. Може, мiй пострiл буде старому Томовi за знак, що гостi близько, i змусить його поставити горщика на вогонь… Пливiмо далi, Натанiелю, пошукаймо ковчег, доки не смеркло. Озирнувшись на гучний сплеск, вони побачили, як олень виринув на мiлководдi, обтрусився й потюпав берегом, щоб за хвильку майнути в лiсовi хащi. Мисливець усмiхнувся: – Думаю, ця тварина вдячна тобi за промах, Непосидо. На щастя, твiй бездумний пострiл сполохав тiльки оленя. Бiльше не варто втрачати обережнiсть, Гаррi! – Досить мене напоумляти, приятелю. Я не новачок на полюваннi! – спалахнув, мов порох, велетень. – І рука мене не зрадила. У всьому винен дурний олень… – Хай буде по-твоему, Непосидо, – примирливо мовив Звiробiй, – хоч я i вважаю, що веслом ти орудуеш значно вправнiше, нiж карабiном… Повертай у глиб закруту. Сподiваюся, ми невдовзi вiдшукаемо протоку… Пiрога попливла вперед, i, коли вигулькнула невисока круча, Непосида, кинувши весло, пiдвiвся на повен зрiст i вигукнув: – Не був тут два роки, а все, як i ранiше! Бачиш он ту скелю? Схожа на бджолиний вулик – таку нi з чим не сплутаеш. Протока десь поруч… Дикунам теж запала в душу ця мiсцина, хоча ввiйти звiдси в рiчку не так просто, як здаеться на перший погляд. Човен стрiмко поплив до кручi. За закрутом глибока протока зi швидкою течiею пiдхопила пiрогу, немов пiр’iнку, й понесла до рiчки, береги якоi густо поросли деревами й чагарями. Звивисте рiчкове русло iз захiдного боку помiтно вужчало, в холоднiй прозорiй водi вiдбивалося сплутане колюче вiття, що не пропускало сонячного свiтла. – Справжнiсiнька засiдка, – поморщився Непосида. – Через те Гаттер i ховае тут свого ковчега. Давай трохи спустимось униз за течiею… – Менi здаеться, в цьому мiсцi навiть пiрога заледве пройде, – неголосно заперечив Звiробiй. Непосида у вiдповiдь лише прискалив око. А щойно човен проминув торочки чагарiв i потрапив у вузький закрут, вiн, не кажучи анi слова, пiдвiвся й мiцно вхопився за найближчу гiлку крислатого куща. Пiрога, погойдуючись, завмерла на мiсцi. Звiробiй мимоволi поклав руку на приклад карабiна – позначилася мисливська звичка. Тут було похмуро i тихо. Непосида кинув весло, нетерпляче промацуючи очима болотистий берег. – Старий волоцюга десь тут поруч… Чуеш, Звiробою, як хлюпае баговиння – мабуть, чалапае по колiна в багнi, оглядаючи своi пастки! – жваво вигукнув вiн, обертаючись до мисливця. – Але, побий мене грiм, я нiде не бачу ковчега. Адже вiн узяв iз собою дочок… Може, сам поплив сюди на човнi, а ковчег з дiвчиськами сховав на вiдкритiй водi? Готовий закластися на найцiннiшу шкуру, що Джудiт не наважиться ступити своiм атласним черевичком у це болото! Найiмовiрнiше, дiвчисько чепуриться бiля якогось джерельця, милуючись своею вродою i сповнюючись зневаги до всього нашого чоловiчого племенi. – Ти несправедливий, Непосидо, – мовив мисливець. – Ми, чоловiки, мало що тямимо не лише в досконалостi молодих жiнок, а й у iхнiх вадах. Не побоюся сказати, що Джудiт Гаттер далека вiд захоплення собою i презирства до будь-кого. Вочевидь, дiвчина разом iз сестрою пораеться коло господарства, доки батько полюе… – …Як приемно хоча б раз у життi почути справедливi слова з чоловiчих уст! – Низький м’який жiночий голос пролунав так близько до пiроги, що велетень мимоволi здригнувся, а Звiробiй присунув карабiн ближче. – Рада бачити вас, мiстере Непосидо, в кращому товариствi, нiж досi. Адже добре слово даеться вам так важко. Ваш супутник поважае жiнок – вам варто в нього повчитися… Гiлки здригнулись, i в просвiт мiж листям визирнуло надзвичайно вродливе жiноче личко – настiльки близько, що Звiробiй мiг би торкнутися його. Дiвчина лагiдно кивнула мисливцевi, а Непосиду обпекла удавано сердитим поглядом, який так-таки змiнився глузливою байдужiстю. Раптова поява Джудiт Гаттер пояснювалася дуже просто. Коли Гаррi Марч потягнув до себе гiлку, пiрога майже ткнулася носом у борт ковчега, схованого густими кущами вiд стороннiх очей. Дiвчинi залишалося лише розсунути гiлля, щоб визирнути i заговорити. Роздiл 4 Плавуче помешкання родини Гаттерiв було надiйно сховане вiд стороннiх очей. За основу йому правила широка плоскодонна баржа з надбудовою з колод, а за якiр – кiлька важких каменюк. Борти цього тимчасового житла були вищi за звичайнi, а простора каюта розгороджена на двi половини – чоловiчу й жiночу. Було тут i немудре кухонне начиння, розмiщене на кормi просто неба. Усе це Звiробiй помiтив, щойно вони з Гаррi Марчем перебралися зi своеi пiроги на ковчег. І доки Непосида, забувши про все на свiтi, залицявся до Джудiт, мисливець iз зацiкавленням продовжував огляд, дивуючись вигадливостi та неабиякому хисту старого Тома. Крок за кроком вiн обстежував баржу, час од часу щось схвально бурмочучи. Обидвi половини каюти були порожнi, й Звiробiй без зайвих церемонiй походжав по всьому ковчегу. У далекому куточку, пiд листяним шатром, на низькiй лавцi сидiла молода худенька дiвчина, зайнята нехитрим рукодiллям. Мисливець зупинився i, зiпершись на дуло свого карабiна, почав скоса ii роздивлятися, намагаючись не злякати. Вiн одразу зрозумiв, що перед ним – молодша Гаттерова дочка. Геттi здалася йому скромною копiею своеi сестри. Симпатична, проте не бiльше, в простенькiй свiтлiй сукенцi, з лагiдним i замисленим виразом блiдуватого обличчя, зосереджено схиленого над шитвом. – Геттi! – неголосно i м’яко гукнув Звiробiй. – Добридень! Гаррi Непосида менi про вас багато розповiдав… У ii дiвочому поглядi промайнуло щось по-дитячому наiвне i надзвичайно довiрливе. – Так, я Геттi Гаттер, молодша сестра Джудiт. Моя мама померла, батько полюе, а ми з сестрою зазвичай сидимо вдома. Ви хто? Ви знаете Гаррi Непосиду? А з Джудiт ви теж знайомi? Якщо нi, то негайно познайомтеся. Непосида сильний i спритний, але поруч iз моею сестрою вiн виглядае не таким уже й красенем. «Господи, – з мимовiльною прикрiстю подумав мисливець, – ось до кого схиляеться серденько цiеi доброi молодоi жiнки. Гаррi Марч! Ось що означае мати привабливу зовнiшнiсть i вправно молоти язиком…» – Як вас звуть? У вас е iм’я? – вивiв його з задуми рiвний голос Геттi. – Батьки охрестили мене Натанiелем, а iндiанцi кличуть рiзними iменами. Одне з них – Звiробiй. – Менi подобаеться. Я теж вас так зватиму. Ви, мабуть, мисливець? Звiробiй не встиг вiдповiсти. Почувся шум i жвавi вигуки. Тож вiн незграбно вклонився дiвчинi, пiдхопив карабiн i поквапився на корму, здогадавшись, що повернувся господар ковчега. – Я чекав на тебе ще минулого тижня, – почув вiн низький, трохи хрипкий i злегка буркотливий голос Тома Гаттера. – До мене дiйшли чутки, що у нас знову неприемностi з Канадою, а менi самому, коли щось трапиться, моiх дiвчаток тут не захистити. Непосида, озирнувшись на мисливця, що саме пiдiйшов, опустив широку лапу на плече старого i добродушно мовив: – Були б у мене в доньках такi лялечки, я би теж почувався так само… Знайомся, Томе, це – Звiробiй, вiдомий бiлий мисливець. Ми з ним разом вiдмахали не одну милю. Мастак у добуваннi дичини… Неприемностi з Канадою, кажеш? Ну, тодi я запишуся в солдати до Джудiт… – Вельми, вельми вдячнi, мiстере Марч, – глузливо перервала велетня дiвчина. – У Джудiт Гаттер вистачить мужностi, щоб постояти за себе. А вам хiба не соромно ховатися за жiночу спiдницю – нiби для ii захисту? – Ласкаво просимо! – Скоса глянувши на доньку, Гаттер подав Звiробоевi мозолясту долоню й енергiйно потис йому руку. – За таких часiв кожна людина потрiбна, i я розраховую на вашу пiдтримку… А ти, Джудi, припни свого язика. Зараз не до жартiв. Вочевидь, на берегах озера вже вештаються червоношкiрi, тож ми можемо зiткнутися з ними будь-якоi митi. – Якщо це справдi так, друзяко, – Непосида враз припинив посмiхатися, – то твоя схованка для ковчега невдала. Таке маскування могло ввести в оману нас зi Звiробоем, але навряд чи таке трапиться з iндiанцем. – Згоден, – кивнув Гаттер, – протока може обернутися пасткою, якщо червоношкiрi нас уже помiтили. Буде важкувато вибратися звiдси в озеро, не спiймавши кулю… Оглядаючи своi пастки, я проплив пiрогою приблизно милю на захiд, аж раптом помiтив свiжий слiд на мокрому моху поблизу болота. Я чудово знаю, який на вигляд вiдбиток босоi ноги мiнга! З усiею обережнiстю я рушив тим слiдом i невдовзi натрапив на зношений, покинутий дикуном мокасин. – Не надто схоже на iндiанця, що йде стежиною вiйни, – засумнiвався мисливець. – Досвiдчений воiн неодмiнно знищив би те, що могло викрити його вороговi. Напевне, це слiд мирного тубiльця. У мене тут призначено зустрiч з одним делаваром. Може, то його мокасин? – Гаррi, а ти впевнений у хлопцевi, який запанiбрата з дикунами, та ще й призначае iм побачення? – Старий окинув мисливця пiдозрiлим поглядом i спохмурнiв. – Можна на нього покластися? – Безперечно, Гаттере! – Дозвольте, я сам усе поясню, Томе, – стримано мовив Звiробiй. – Менi зрозумiла ваша недовiра – ви ж бо бачите мене вперше. Рiч у тiм, що я тривалий час жив серед iндiанцiв i для племенi делаварiв став близькою людиною. Обставини складаються так, що делаварам, можливо, доведеться вийти на стежину вiйни. Тож менi було доручено вирушити до бiлих, щоб напевно дiзнатися, чого вони очiкують вiд вождiв племенi. У поселеннi бiля форту, де мiститься англiйський гарнiзон, доля звела мене з Непосидою, який збирався подорожувати в цi краi. А я саме тут мушу побачитися з молодим вождем, своiм давнiм приятелем Чингачгуком, проте не можу сказати, з якою метою. У вождя е своi плани, та це його таемниця, а не моя… Завтра ввечерi, за годину до заходу, ми зустрiнемось, а потiм кожен iз нас пiде своею дорогою… Тож якби я оглянув той мокасин, одразу визначив би, чи делаваром вiн зшитий. – Доню, мокасин у моiй пiрозi. Подай-но його сюди! – наказав Гаттер. – Я вiрю тобi, хлопче, i не збираюся пхати носа в твоi справи! Моторна Джудiт за мить уже простягла Звiробоевi знахiдку. – Це не делаварська робота, – впевнено мовив мисливець, уважно роздивившись малюнок на розiрваному мокасинi з оленячоi замшi. – Його сплетено на пiвночi, й вiн потрапив сюди з Краiни Великих озер, де мешкають iрокези. – Коли це так, – стривожено вигукнув Гаттер, – то затримуватися тут не можна нi на мить! Небезпека занадто велика: проклятi мiнги не щадять нiкого… І хоча невдовзi зовсiм смеркне, будь-який шерех може нас видати. Хiба ви не чули вiдлуння пострiлу в горах? – Як же, чули, – знiяковiв Непосида. – Адже це я сам спустив курок… – Ох i дурень… Та що вже вдiеш?! – Плавучий Том прислухався. – Зробiмо так… дещо я вже пiдготував. Головний якiр лежить на днi, у мiсцi, де починаеться протока. До нього прив’язано мiцну линву: вибиратися звiдси доведеться тихо, без жердини i весел. Ми втрьох вiзьмемося за линву i почнемо пiдтягувати ковчег до якоря, а Джудiт тим часом попрацюе стерновим… За будь-яку цiну мусимо дiстатися вiдкритоi води, iнакше не потрапимо до Замка i нас тут передушать, мов курчат. А в разi нападу доведеться стрiляти навмання в гущавину. – Звучить розумно, – кивнув Звiробiй. – Уперед, старий пiрате! – протрубив Непосида. – Забираймося звiдси, i що швидше, то краще! Каменюки, що втримували ковчег на мiсцi, були здiйнятi в одну мить, i неповоротка посудина, пiдтягувана за линву трьома парами мiцних чоловiчих рук, повiльно виповзла з-пiд прикриття. Завдяки широкому пласкому днищу баржа рухалася порiвняно легко, але, щоб утримати судно посеред звивистоi рiчки, потрiбнi були величезнi зусилля – течiя кидала баржу то до одного, то до iншого берега. Похмуре свiтло, що сiялося крiзь листя, посилювало вiдчуття небезпеки; сонце ще не зовсiм сiло, проте лiс уже нерухомо завмер, навiть пташинi голоси стишилися. Не складаючи рук, чоловiки просували ковчег до якоря з такою швидкiстю, яку тiльки дозволяла мiцнiсть линви. Тiльки коли вдалинi замайорiло спокiйне дзеркало озера, всi полегшено зiтхнули. Ковчег на мить уповiльнив рух. – Тут трохи свiтлiше! – вигукнув Непосида. – Хоч побачимо засiдку, якщо вже так станеться. – Рано радiеш, Гаррi, – пробуркотiв Том Гаттер. – Не все так просто. Мусимо проминути ще кiлька небезпечних мiсць, а коли вийдемо на вiдкриту воду, то на деякий час станемо геть беззахисними… Ось що! Джудi, сховайтеся з сестрою в каютi й не смiйте витикати звiдти носа, поки я не дозволю. Ми з Непосидою потягнемо линву пiд прикриттям колод – тут вистачить i нас двох. А ви, Звiробою, ступайте вслiд за моiми доньками i стежте з вiкна каюти, що робиться на березi… Тiльки ховайте голову! – додав старий, похмуро гмикнувши. Мисливець мовчки кивнув i причаiвся за вiкном каюти, бiльше схожим на бiйницю. Ковчег повiльно повз листяним коридором, наближаючись до озера. Вiн уже досяг найвужчого вiдтинку протоки, коли Звiробiй несподiвано помiтив те, що змусило його здригнутись i збуджено скрикнути: – Тягни щосили, Непосидо! Вiн спостерiгав за схiдним берегом; а для того, щоб поглянути на протилежний, швидко перебiг через каюту – i саме вчасно! На мiцне дерево, стовбур якого, зiгнувшись дугою, нависав над водою, вже видерлося п’ятеро чи шестеро дикунiв, розфарбованих по-бойовому. Решта чекали своеi черги на березi. Індiанцям було зовсiм не важко зiстрибнути з дерева на дах надбудови, щойно ковчег пропливатиме пiд ним. Висота була невеликою, а гiлки – досить мiцними для таких спритникiв. Сигнал про небезпеку було подано вчасно. Непосида заричав i щосили рвонув линву стертими до кровi руками. Гаттер не вiдставав вiд велетня, i баржа, потроiвши швидкiсть, зрештою встигла вислизнути iз пастки, доки та не закрилася. Що тут почалося! Ірокези з войовничими криками зiскочили з дерева, намагаючись будь-що потрапити на ковчег. Доки однi падали в воду i пускалися плавом за баржею, на стовбур видиралися iншi, проте й вони не досягали мети. Пощастило лише одному червоношкiрому, який зiстрибнув iз дерева першим. Проте i вiн трохи схибив, подряпав бiк i впав на дощату кормову палубу замiсть даху. Коли, оглушений падiнням, iрокез спробував схопитися на ноги, поруч виникла розлючена Джудiт i одним поштовхом скинула дикуна за борт. Дивуючись власнiй смiливостi, дiвчина з цiкавiстю перехилилася над бортом, але Звiробiй обхопив ii за стан i хутко затяг назад до каюти… Коротка мить тишi вибухнула криками десяткiв iндiанських горлянок, i по колодах ковчега застукотiв град куль. Баржа тим часом просувалася вперед – i невдовзi iй уже нiчого не загрожувало. Упоравшись iз першим спалахом гнiву й розчарування, iндiанцi припинили стрiляти – зрозумiли, що марно витрачають набоi. Том Гаттер витяг головний якiр i разом iз Непосидою взявся за весла. Дiвчата насмiлилися вийти з каюти, а Звiробiй влаштувався на кормi, сторожко оглядаючи нерухому гладiнь озера. Швидко наближалася нiч, проте ковчег – принаймнi так здавалося – вже уникнув безпосередньоi небезпеки. Вiн i далi неквапно дрейфував вiдкритою спокiйною затокою, а вечiрнiй бриз нiс його до вiдмiлини, де чорнiв силует надiйноi фортецi Тома Гаттера. Роздiл 5 Озеро, вiдбиваючи яскравi мерехтливi зiрки, як i ранiше, залишалося спокiйним, лише розмiренi сплески весел та неголосний спiв Геттi видавали рух баржi тихою водою. Звiробiй недовго сидiв наодинцi – незабаром до нього пiдiйшла Джудiт i жваво вигукнула: – Кумедно було би поглянути, як линяе бойове розфарбування того iрокеза, якого менi вдалося зiштовхнути за борт. – А я злякався, адже вам загрожувала справжня небезпека, – серйозно мовив мисливець, вдивляючись у нiжне дiвоче обличчя. – Ви були безрозсудно необережнi, Джудiт! – А ви? Ви самi кинулися з каюти, Звiробою… – Коли жiнка в небезпецi, чоловiк мусить прийти iй на допомогу. Тут усе просто. У вiдповiдь Джудiт обдарувала мисливця доброзичливим поглядом, i вiн вiдчув: вiд цiеi митi мiж ними виникла взаемна довiра. – Слова у вас не розходяться з дiлом, Звiробою. Сподiваюся, ми станемо добрими друзями. Ви зовсiм не схожi на нашого спiльного знайомця Непосиду: вiн жваво вмiе пiдтримати розмову, але рiдко пiдкрiплюе своi балачки дiею. – Вiн ваш друг, Джудiт, – заперечив Звiробiй. – Не варто так думати про нього. Гаррi – людина щира i завжди каже те, що вiдчувае насправдi. – Проте вiн не церемониться, коли заходиться про нас iз сестрою, – з легкою зневагою мовила дiвчина. – Будьмо чеснi – адже i вам вiн наплiв чимало всячини про нас? – Ви помиляетеся, – знiяковiв Звiробiй. – Непосида – не зла, чесна людина… i щодо Геттi – вiн не сказав жодного поганого слова… – Ще б пак! – Погляд Джудiт спалахнув i тут-таки похмуро згас. – Я едина, кого вiн постiйно шпигае. А бiдолаха Геттi обожнюе цього шершня… – пробурмотiла вона з гiркотою i поглянула просто в очi спiврозмовниковi. – Мою сестру не зачiпае нiчие лихослiв’я, Звiробою. Немае на свiтi чистiшого створiння, нiж Геттi Гаттер… – Так воно i е, Джудiт, сподiваюся, те ж саме можна сказати i про вас! Гаррi Марч, може, i чув краем вуха якiсь плiтки, проте… проте вiн простий мешканець прикордоння, i я думаю, в ньому говорили його ревнощi, адже вiн усiм серцем кохае вас! Украй збентежений своею несподiваною вiдвертiстю в розмовi з молодою дiвчиною, мисливець не помiтив, як зашарiлося ii личко, але на ньому зразу з’явився вираз невимовноi туги. Джудiт поривчасто схопила його руку i квапливо промовила: – Часто кажуть, нiби раптова дружба закiнчуеться довгою ворожнечею, але я вiрю, Звiробою, – подiбне нас iз вами не стосуеться. Ви перший чоловiк в моему життi, який не лестить менi. Гадаю, ви нiколи не заподiете менi зла… Прошу вас, нехай Непосида нiколи не дiзнаеться про нашу розмову! З цими словами дiвчина розтиснула пальцi й поквапилася до каюти, лишивши спантеличеного юнака на самотi. Звiробiй отямився лише тодi, коли Том Гаттер про щось його спитав. За двi години перед баржею нерухомим силуетом вирiс Замок Водяного Щура. Вiдтодi як Гаррi Непосида з мисливцем полишили його, нiкого там, вочевидь, не було – навкруги панувала глибока тиша. Видершись на платформу, старий звелiв донькам не свiтити свiчок, а пiти до вогнища i нашвидкуруч приготувати вечерю. Вiн не знав, як довго планують пробути в Замку Звiробiй i Непосида, тому вирiшив вiдверто поговорити зi своiми гостями. Крiм того, у ковчегу йому на думку спала одна спокуслива iдея, i старому пiратовi дуже кортiло нею подiлитися. Перш нiж чоловiки увiйшли в дiм, Гаттер iз полегшенням з’ясував, що обидва залишаться тут, а тодi почав iздаля: – Усього на озерi п’ять пiрог. Двi з них, припнутi до баржi, – велика й нова – власнiсть Гаррi. Третя стоiть у доку пiд будинком. На березi е ще два моi човни, обидва надiйно схованi. Навряд чи дикунам пощастить iх вiдшукати… – Помиляетеся, – похмуро мовив Звiробiй. – Коли мiнги щось замислять, нюх у них загострюеться, мов у безхатнiх псiв. – Вiн мае рацiю, Томе, – погодився Непосида. – Якщо тубiльцi вирiшили пограбувати тебе або ще гiрше – вполювати нашi скальпи, то вже завтра до полудня вони знайдуть спосiб дiстатися сюди… Я радий, що моя пiрога в нас напохватi. Почувши слово «скальпи», Гаттер похмуро посмiхнувся. Вiдчувши, що перебувае пiд захистом гостей, вiн дозволив своiй жадiбностi взяти гору над розсудливiстю. – Дикунiв треба випередити! – ховаючи блиск маленьких припухлих очей, збуджено вигукнув вiн. – За скальпи червоношкiрих у Колонii дають великi грошi. Як тобi ця iдея, Гаррi, га? – Чудово! – з готовнiстю кивнув Непосида. – Це як вiдтяти пару вовчих вух. Адже вони нам вороги… – Цей напад може закiнчитися для них так, як iм i не снилося! – Гаттер уже не приховував нетерплячки. – А ви, Звiробою, з нами? Грошi можна добувати не лише полюванням. – Я iншоi думки i не приховую цього. – Звiробоевi геть не сподобався намiр Плавучого Тома. – Нi! Це був розвiдувальний загiн. Цiлком можливо, що iрокези випадково на нас натрапили. На березi – якщо вони розбили там табiр – можуть бути жiнки й дiти. Зазвичай iрокези знiмаються з мiсця всiм племенем… – Тим краще! – холодно мовив Гаттер. – Колонiя платить однаково за будь-який скальп. – Іще раз нi! Я не подiляю вашого прагнення, мiстере Гаттер, заробити грошi вбивством. Рушайте самi, якщо вже вирiшили, а своiх дочок залиште пiд мiй захист. Скажу прямо, ваш намiр ганебний i вкрай небезпечний! – Мисливець спробував пiти, проте Непосида мiцно схопив його за плече. – Гей, не гарячкуй, хлопче, i не вдавай iз себе янгола. Вiйна все списуе… Дай вiдповiдь, коли ти такий моралiст, чому ти не вважаеш ганьбою те, що твоi делавари нападають на табiр супротивника? Мiнги хотiли пролити нашу кров – про це ти думав? А ми ж iх i пальцем не торкнули! – Це iнше. – Звiробiй спохмурнiв i спокiйно продовжив: – Прибери руку, Гаррi. Я попливу з вами, бо певен – не все так просто там, на березi, i без мене ви вскочите в халепу. Але передусiм – i це головне – необхiдно якнайшвидше перегнати до Замка Томовi човни, доки iх не знайшли iрокези… Пiсля короткого обговорення деталей експедицii Непосида вiдвiв мисливця попоiсти, а старий затримався на платформi. На порозi вiн зiткнувся з молодшою донькою i мимоволi обiйняв, поглянувши на ii лагiдне личко. – Ти сумнiша, нiж зазвичай, Геттi, – тихо мовив старий. – Усi ми щойно уникнули великоi небезпеки, тож нам слiд радше радiти, нiж сумувати. – Ти не зможеш так учинити, тату. – Дiвчина випручалась, але потiм притислася до батькових грудей i палко зашепотiла: – Послухай мене! Ти задумав лихе i втягуеш у цю справу Непосиду. Ви не повиннi, ви не маете так робити… – Про що ти, Геттi? – Гаттер терпляче погладив ii по головi. – Негарно пiдслуховувати чужi розмови. Дурненьке дитя… ти багато чого не розумiеш. – Ти штовхаеш Гаррi на вбивство! – Тихше, заспокойся, – набурмосився старий. – Іде вiйна, ти же знаеш, на нас напали дикуни… – Тату! Я чула, що казав Звiробiй. Треба бути добрiшими… i сестра каже, що нападати на iндiанцiв несправедливо й небезпечно, а Джудiт розумнiша за мене. Не проливай людську кров! – Може, твоя сестра й розумнiша, проте в цьому домi все вирiшую я. Отож заспокойся, – м’яко повторив Гаттер. – Ходи до себе, доню, менi треба поговорити з Джудiт, ми незабаром вiдпливаемо. Ви залишаетесь удвох у Замку, тому менi треба дещо з нею обговорити… Чоловiки полишили Замок Водяного Щура, коли запала глибока нiч. Гаттер единий знав, де були сховки з пiрогами; тому вiн стернував, а його молодi супутники обережно занурювали весла в нерухому чорну воду. Яскравi зорi досi мерехтiли на небi, навкруги панувала тиша, проте в повiтрi вiдчувалася тривога, i Звiробiй мимоволi озирнувся на дiм, де лишилися на самотi молодi дiвчата. – Серед бiлого дня, пiд захистом грубих колод, напад дикунiв менi не страшний, – долинув до мисливця тихий рипучий голос старого. – У мене завжди напоготовi чудовi рушницi, й мiй славний «оленебiй» нiколи не дае осiчки. Вночi ж зовсiм iнша справа. Пiрога може пiдпливти непомiтно: iндiанцi знають стiльки всiляких хитрощiв… Я недаремно звiв свое житло на водi, тож у разi вiдкритоi сутички не потраплю в халепу… Нехай дехто з колонiстiв уважае, що мое житло на виднотi – добра мiшень. Проте будь-що краще стояти на якорi в озерi, якомога далi вiд лiсових заростей… Щоб перервати похмуре мовчання Звiробоя, Непосида, хитро примружившись, спитав: – Подейкують, нiби ти, старий, був колись моряком? Ми готовi вислухати кiлька дивовижних iсторiй про битви i потоплення кораблiв… – Хiба мало на свiтi базiк, Гаррi? І ти такий самий, – невдоволено пробуркотiв Гаттер. – Завше суете свого носа до чужого проса! Яке кому дiло до того, ким я був i що бачив замолоду? Найближчi двадцять чотири години значно важливiшi, нiж спогади про подii двадцятичотирирiчноi давнини. – Це правда, – не став сперечатися Марч. – Менi не потрiбна свiчка, щоб вiдшукати шлях до тапчана. А ми зобов’язанi захистити Джудiт i Геттi, не кажучи вже про власнi коштовнi скальпи. Чи не так? Звiробiй, якого мучили поганi передчуття, вперто вiдмовчувався, i розмова у пiрозi на реплiцi Марча скiнчилася. Далi пливли у цiлковитiй мовчанцi. Роздiл 6 Пiрога була така легка i швидкохiдна, що Звiробiй та Непосида веслували без зусиль, i вже за милю вiд Замка виразно проступили обриси берега. – Стiйте… Покладiть весла, хлопцi, – неголосно звелiв Гаттер. – Роздивiмося трохи. Хоч ми зараз i далеченько вiд того мiсця, де на нас напали, це варто зробити. Один iз моiх човнiв заховано зовсiм близько… Тиша висiла над озером, нiчого пiдозрiлого нiхто не помiчав, i було вирiшено вийти на берег. Весла запрацювали знову – i незабаром нiс пiроги з ледь чутним шурхотом торкнувся прибережноi рiнi. Старий i Непосида вийшли на берег, причому юнак прихопив обидвi рушницi. Звiробiй лишився охороняти пiрогу, вiдiгнавши ii на невелику вiдстань вiд берега. Дуплисте дерево – перша з двох схованок – росло бiля пiднiжжя крутого пагорба. Раз у раз спиняючись i прислухаючись до найменших шерехiв, обидва сторожко пробиралися вперед, доки Гаттер самими губами прошепотiв: – Отут… І копнув носаком могутнiй стовбур давно поваленоi староi липи. – Обережно витягни човна, Гаррi, й передай менi весла. Я пiду попереду, а ти не вiдставай нi на крок. – Тримай напоготовi рушницi, Томе, в темрявi я не загублюся. – Береженого Бог береже, – пробурмотiв старий. – Од цих дияволiв можна сподiватися будь-якоi капостi… Проте все обiйшлося. Вони щасливо дiсталися берега, де iх уже очiкував мисливець, щоб допомогти пронести човен крiзь густий чагарник i спустити його на воду. Том Гаттер прямував на середину озера, але невдовзi зупинився i вiдв’язав свою пiрогу. Вирiшив залишити човна вiльно дрейфувати на той час, поки вони пливтимуть до iншого сховку, а забрати вже зворотним шляхом. Потiм наказав плисти до того мiсця, де Непосида невдало стрiляв в оленя. Там, за всiма ознаками, вже були iндiанцi, тож дiяти треба було дуже обачно. Другу пiрогу вiн заховав майже на виднотi – у деревi, поваленому буревiем, просто посеред порослоi соснами пiщаноi коси. На щастя, i тут усе вдалось. Як i першого разу, Гаттер та Непосида вибралися на берег, залишивши мисливця на вартi. Проте, витягши човна зi сховку, Гаррi попрямував не туди, де чекав на них Звiробiй, а проволiк човна пiском i рiнню, зразу спустив на воду й узявся за весло. Зi старим, який пiшов берегом, вони домовилися зустрiтись подалi вiд Звiробоя. Тепер, заволодiвши всiма пiрогами на озерi, обидва вiдчули себе значно впевненiшими i вже не збиралися якнайшвидше полишати берег. Пiдiбравши Гаттера i перемовившись iз ним кiлькома словами, Гаррi Марч потужними гребками погнав човна назустрiч мисливцевi. А потiм вони перебралися до тiеi пiроги, де сидiв Звiробiй. – Ну, схоже, ми таки випередили червоношкiрих, – посмiхнувся Непосида, знову беручись за весло. – Якщо вони захочуть навiдатися до Замка, iм доведеться пускатися плавом… – Веслуйте попiд берегом на пiвдень, – перервав Гаттер. Звiробiй iз подивом поглянув на старого, але промовчав. – Та спершу, щоб переконатися, чи все гаразд, обстежмо бухту. Адже ми не знаемо, чи пiшли звiдси дикуни. Пiрога слухняно рушила в указаному старим напрямку. Але щойно попереду вималювалися обриси високого берега бухти, як човен зупинився: у водi мiнливими вiдблисками мерехтiло кволе свiтло напiвзгаслого багаття на березi. Гаттер знав, що десь тут е джерельце з чистою питною водою, а в самiй бухтi повно риби, i в нього не лишилося анi найменших сумнiвiв: вогонь догорае на стоянцi iрокезiв. Вiн подав знак Непосидi, аби той пересiв ближче. – Нахилися до мене, Гаррi, – прошепотiв старий. – Це не вiйськовий табiр. Навколо цього багаття зараз спочивае стiльки скальпiв, що можна за один раз загребти купу грошви. Вiдiшли ти свого приятеля з пiрогами геть. А ми хутчiше до дiла, як i належить справжнiм чоловiкам. З пропозицiею висадити цих двох на берег, а самому вiдiгнати човни й одв’язати другу пiрогу, пустивши ii за водою, як i першу, Звiробiй погодився проти волi. Але що вдiеш – вiн надто добре знав вдачу прикордонних мешканцiв i навiть не намагався зупинити Гаррi Марча – це було не лише марно, а ще й небезпечно. – Щойно впораешся, лети стрiлою до входу в затоку! – звелiв Непосида. – Що ти дивишся на мене? Твоi повчання тут недоречнi, Звiробою. Не хочеш iти з нами – як хочеш… Сигналом, що час уже забрати нас iз берега, хлопче, буде крик пiрникози – так я дам тобi знати, що забава скiнчилася… Вiдпустивши порожню, без весел, пiрогу повiльно плисти за течiею, Звiробiй розвернув свого човна до мису i знову наблизився до суходолу, пропливши за короткий час понад пiвмилi. Але щойно гострi очi мисливця розгледiли в темрявi стiну нерухомого очерету, як вiн поклав весло i зупинив човна. Ухопившись за гнучку, проте мiцну очеретину, вiн iз хвилюванням став очiкувати завершення безглуздоi та смертельно небезпечноi авантюри Непосиди i Гаттера. Звiдти, де стояла його пiрога, не було видно анi табору, анi вогнища, i Звiробiй мiг покластися тiльки на свiй слух, терпiння та витримку. Довгий час усюди панувала глибока тиша, i зараз вiн не знав, радiти цьому чи сумувати. Вiн потягнувся до карабiна i вже хотiв був зовсiм вибиратися на берег, коли замiсть умовленого сигналу – крику пiрникози – у нiчнiй тишi пролунав нестямний, сповнений жаху, зойк. Мисливець здригнувся – кричала жiнка чи, можливо, дитина. Звiробiй узявся за весла, але завагався, куди скерувати пiрогу. Несподiвано почувся трiск сухого хмизу i гiлля – хтось продирався крiзь гущавину, наближаючись до води. Де й подiлася нерiшучiсть мисливця! Вiдiгнавши пiрогу вiд очерету сильним ударом весла, вiн заходився щодуху гребти i невдовзi вже був бiля самого берега. Майже водночас неподалiк ляснуло разом кiлька рушничних пострiлiв – гучна луна прокотилася лiсом i пагорбами… – Диявол тебе забирай! – почувся лютий вигук Непосиди. – Звiдки ти взявся, розмальована мавпо?! Ось тобi за все!.. Затрiскотiли колючi кущi, i Звiробiй зрозумiв, що велетень iз силою пожбурив од себе iндiанця. Далi, на схилi узбережжя, виник силует Тома Гаттера. Старий помiтив пiрогу i, скотившись iз пагорба, кинувся до води. Звiробiй погнав човна на допомогу старому, проте було вже запiзно. Стрясаючи повiтря прокльонами, Гаррi Марч, облiплений мiнгами, мов ведмiдь мисливськими собаками, гепнувся на мокре прибережне камiння. Уже розпластавшись на березi й продовжуючи вiддирати вiд себе iндiанцiв, велетень iз запiзненням крикнув пiрникозою, одначе настiльки невмiло, що за iнших обставин це викликало б у мисливця лише смiх. Утiм, зараз йому було не до смiху. Нiби засоромившись своеi легкодухоi втечi, Том Гаттер несподiвано знову рвонув назад до берега, щоб врятувати Непосиду. У руцi вiн тримав рушницю, високо пiдiймаючи ii над водою. Та щойно вибрався на суходiл, як його негайно скрутили дикуни. Мисливець уже був готовий встряти в сутичку, але його зупинив пронизливий крик Гаттера: – Тримайся подалi вiд берега, хлопче! Цi дияволи все-таки схопили нас. Моiх дiвчаток тепер нiхто не захистить, крiм тебе. Повертайся до Замка! Протримайся бодай кiлька днiв, поки сюди не прибудуть солдати з форту!.. Страх за долю доньок, страждання i бiль у голосi морського вовка миттево змусили Звiробоя забути про нещодавнi суперечки. – Зроблю все, що зможу, мiстере Гаттер! – прокричав вiн у вiдповiдь. – А потiм проберуся до вас i… – Гей, приятелю, – хрипко урвав його Гаррi Марч, – навряд чи тобi до снаги творити дива. Мiнгiв тут як блiх на шолудивому койотi. Утiкай, i то якнайшвидше. Рятуй човни i бережи дiвчаток… До берега не наближайся в жодному разi! Цi червоношкiрi лисицi врештi-решт знайдуть спосiб напасти на Замок, але ранiше оскальпують нас, або засмажать, або вiдведуть до Канади, що ще гiрше, бо тодi я бiльше не побачу мою Джудiт… Удар iрокезького кулака змусив велетня замовкнути. Почулася люта метушня i придушена брудна лайка Непосиди, а потiм усе стихло. Берег миттево спорожнiв, iз лiсу бiльше не долинало жодного звуку, i мисливець зрозумiв: вирiшувати, як дiяти далi, йому доведеться на власний розсуд. Обережно зануривши весло у воду, Звiробiй поволi, в глибокiй задумi, поплив озером на пiвнiч, щоб нiчний вiтерець дмухав йому в спину. Не подолавши i чвертi милi, вiн знайшов Гаттерову пiрогу i припнув ii до своеi. Проте iншоi пiроги, хай би як видивлявся, не знайшов. Поглянувши на зоряне небо, мисливець вирiшив дочекатися на водi свiтанку. Його охопила смертельна втома вiд усього пережитого за цю довгу нiч, тому вiн скрутився на днi човна i миттево провалився в короткий тривожний сон. Перш нiж повернутися до Замка, йому треба було хоч трохи перепочити. Роздiл 7 Вочевидь, другу пiрогу Тома Гаттера, найлегшу, вiднесло течiею до берега. Прокинувшись у рожевих передсвiтанкових сутiнках, Звiробiй одразу зрозумiв, що саме так i сталося. Повiяв легкий бриз, схiднi схили поступово яснiшали, повiтря над ними дзвенiло вiд пташиного щебету. Вiн негайно схопився на ноги i роззирнувся навсiбiч. Удалинi темнiв на палях Замок Водяного Щура, бiля його пiроги на срiблястiй гладiнi гойдалася ще одна, безмовне озеро лежало в очiкуваннi сходу сонця. Несподiвано мисливець напружився: поблизу далекого мису, зовсiм поряд iз берегом, чорнiла довгаста пляма. Звiробiй схопився за весло i деякий час веслував до краю мису, поки остаточно не переконався, що пляма на водi – не що iнше, як зникла пiрога. Вона була порожня i поступово наближалася до берега, i тiльки раптова змiна вiтру чи людська рука могли б ii вiдiгнати. Ще трохи – i човен ткнеться носом у прибережний пiсок. Та не встиг Звiробiй iще кiлька разiв змахнути веслом, як остаточно зрозумiв, що вiн уже не зможе наздогнати третю пiрогу. Вiтер посвiжiшав, i легке суденце ще швидше попливло до суходолу. Усвiдомивши, що вiн тiльки марнуе сили, Звiробiй присунув карабiн ближче i почав неквапно веслувати до самого краю мису, щоб, порiвнявшись iз ним, круто розвернутись i швидко досягти тiеi дiлянки берега, куди дрiбнi хвилi пiдiгнали пiрогу. Тiеi хвилини мисливець увесь перетворився на зiр i слух. Ситуацiя вимагала надзвичайноi зосередженостi й уваги. Досвiд пiдказував, що якщо iндiанцi блукають берегом, а iхня стоянка в лiсi зовсiм недалеко вiд озера, то щомитi слiд бути напоготовi. Проте серце його билося рiвно, а рухи, як i ранiше, були точнi й неквапливi. Коли хтось i причаiвся в кущах, стежачи за пiрогою, напасти вiн мiг лише тодi, як мисливець наблизиться до суходолу; коли ж засiдки немае, то немае потреби й гарячкувати. За сотню ярдiв од берега Звiробiй устав у човнi на повний зрiст, зробив кiлька рвучких гребкiв i, вiдклавши весло, схопився за зброю. Саме вчасно: в ранковiй тишi оглушливо гримнув пострiл. Куля просвистiла поруч, мало не зачепивши плече. Мисливець упав долiлиць на дно пiроги. Вiдразу на березi пролунав пронизливий лемент – бойовий поклик, а потiм iз кущiв вихопився воiн-iрокез i стрiмголов кинувся до пiроги Тома Гаттера. Саме цього й очiкував Звiробiй. Пiдвiвшись, вiн прицiлився, та не встиг спустити курок. Індiанець нiби щось вiдчув i миттю чкурнув назад у заростi, притискаючи до себе розряджену рушницю. Проте порожня пiрога старого, що стояла бiля самого берега, як i ранiше, залишалася для дикуна ласою здобиччю. Мисливець розумiв, що мiнг вiд неi не вiдступиться. Водночас сам вiн не мав можливостi пiдiбрати човна й одплисти на безпечну вiдстань. Тож вирiшив дiяти вiдкрито. – Виходь, мiнгу, коли ти справжнiй воiн, а не брудний койот! – голосно гукнув мисливець, щойно ступив на пiсок. – Я не хочу кровi i не стрiляю в людей крадькома. У вiдповiдь – мовчанка. Звiробiй був упевнений, що зараз iрокез поспiхом заряджае свою рушницю (якщо, звiсно, вiдразу не пустився навтьоки). – Я знаю, що ти озброений, i не боюся тебе. Тобi, мiнгу, вирiшувати – бути помiж нами миру чи вiйнi, але пiроги ти все одно не дiстанеш! Індiанець, вочевидь розумiючи мову бiлих, сторожко вийшов iз заростей i гордовито витрiщився на мисливця – як господар на непроханого гостя. Потiм вираз його розмальованого обличчя враз змiнився; iрокез опустив свою рушницю i став наближатися, роблячи привiтнi жести. – Там двi пiроги, – дикун миролюбно здiйняв два пальцi, – одна менi, iнша – тобi! – Нi, мiнгу, так не буде! Човни – чужий товар, тобi не належить жоден iз них. Іди своею дорогою, я нiкому не бажаю зла! Розiйдiмося мирно. – Розум старого, язик юнака! – вигукнув iндiанець. – Добре! Хай буде по-твоему. Звiробiй дужим поштовхом ноги вiдiгнав легку пiрогу вiд берега, i там, пiдхоплена течiею, вона виявилася поза досяжнiстю. Ірокез здригнувся, кинув швидкий жадiбний погляд у бiк човна, що вiдпливав, проте знову всмiхнувся з показною приязню. Потiм обличчя дикуна прибрало байдужого виразу. – Прощавай, брате, – хрипко мовив вiн. – Пливи зi своiми човнами до Гнiзда Водяного Щура. Мiнг пiде до табору, скаже вождям: нiде не знайшов пiроги… Індiанець обернувся i спокiйно пiшов у гущавину, тримаючи рушницю пiд пахвою. Та щойно мисливець почав лаштуватися до вiдплиття, як знову вiдчув небезпеку i кинув швидкий погляд на прибережнi заростi. Чорнi хижi очi дикуна, мов очi пуми, що чатуе на здобич, стежили за ним у просвiт мiж гiлками, а дуло його рушницi вже опустилося врiвень iз головою Звiробоя. Ось коли став у пригодi його мисливський досвiд. Вiн блискавично здiйняв карабiн i вистрiлив, майже не цiлячись. Грiм двох пострiлiв злився в один звук, а гори вiдгукнулися протяжною луною. Звiробiй опустив рушницю. А мiнг, пронизливо скрикнувши, мов поранений вовчисько, вискочив на берег i метнув у мисливця свiй томагавк. Проте його погляд уже затуманився, рука ослабла, i Звiробiй легко спiймав за держак топiрець, який просвистiв у повiтрi. Наступноi митi iрокез захитався i, мов снiп, звалився на дрiбну озерну рiнь. Вiн iще дихав, хоча рана, напевно, була смертельною, а його помутнiлий погляд пантрував кожен рух Звiробоя. Індiанець очiкував того, що страшнiше за смерть, – останньоi ганьби… – Дурень, – схилився над ним мисливець, – тобi нiчого бiльше боятися. Скальпувати не в моему звичаi. Я тiльки заберу твою рушницю – як трофей – i вiднесу ii до своеi пiроги. – Стривай! Пити! – прохрипiв iрокез. – Дай бiдолашному iндiанцевi води! Звiробiй узяв пораненого на руки i перенiс ближче до води. Тут вiн допомiг нападниковi втамувати спрагу i постарався, як мiг, полегшити його страждання. Помираючи, мiнг висловив захоплення шляхетнiстю супротивника, як роблять зазвичай iндiанськi воiни. – Старе серце не проливае слiз, – хрипко прошепотiв вiн. – Послухай iндiанця, коли вiн помирае i не мае потреби брехати. Як тебе звати? Мисливець вiдповiв, i поранений знайшов у собi сили пiдняти руку, торкнутися грудей Звiробоя i, задихаючись, промовити: – Несхибне око, прицiл – смерть… Незабаром – великий блiдолиций воiн… Соколине Око – ось твое iм’я… – Індiанець схопив юнакову руку, мiцно стиснув, зiтхнув i завмер. Назавжди. – Твiй дух, червоношкiрий, одлетiв, – сумно пробурмотiв Звiробiй. – Щасливий той, хто зумiв гiдно зустрiти цю мить. Тож i я не мав вибору: мусив або вбити тебе, або загинути… Залишалося вiддати належну шану полеглому вiд його руки воiновi. Тож Звiробiй усадовив мертвого iндiанця, прихиливши його спиною до великоi каменюки – так, нiби той востанне вдивлявся в озерний простiр, осяяний вранiшнiм сонцем. Прихопивши рушницю супротивника i вже йдучи, мисливець подумав: «Жодного з нас не слiд засуджувати… Проте я вперше в життi вбив людину, хоча й дикуна. І менi дуже сумно. Коли б я, примiром, народився делаваром, то мiг би похизуватися своiм вчинком перед усiм племенем. А тепер не знаю, як розповiсти про це навiть найближчому друговi – Чингачгуковi…» Вiн сiв у човен i вже зiбрався вiдчалити, аж раптом iз гущавини вискочив iще один iрокез i пронизливо залементував, помiтивши бiля берега блiдолицього. Негайно з усiх бокiв гiрського схилу йому вiдгукнулося з десяток горлянок. Зволiкати означало загинути. Отож уже наступноi митi Звiробоева пiрога мчала геть од мису, гнана дужими ударами весла. Невдовзi долинуло люте виття – це мiнги, знайшовши померлого, з’юрмилися навколо нього на березi. Проте, варто було iм побачити, що переможець не зняв скальпа з переможеного, як гнiвнi крики змiнилися радiсними: без цього трофея ворожа звитяга не вважалася цiлковитою. Тепер лишалося зв’язати докупи обидвi Гаттеровi пiроги й одiгнати iх до Замка. Узявши на буксир одну, Звiробiй спробував нагнати iншу – ту, яку лишив дрейфувати на озерi. Але дивина: замiсть того, щоб повiльно плисти за вiтром, легке суденце досить швидко просувалось у зворотному напрямку, тобто до берега. Спершу мисливець вирiшив, що пiрогу пiдхопила випадкова пiдводна течiя. Та коли наблизився, збагнув, у чому рiч: на днi пiроги лежав молодий неозброений iрокез i скеровував човен до мису, загрiбаючи долонями, наче веслами. – Гей, мiнгу! – вигукнув Звiробiй. – Коли ти вже вдосталь награвся, то з твого боку найрозсудливiше стрибнути в озеро. Я людина миролюбна, з мене вже досить пролитоi сьогоднi кровi… Вiд несподiванки iндiанець схопився на ноги i, зиркнувши на карабiн у руках мисливця, шубовснув у воду. За хвилину вiн одплив вiд човна, а коли вийшов на берег, караван iз трьох пiрог був уже поза межами досяжностi рушничного пострiлу i рухався до Гаттерового будинку. Мисливець зосередився на веслуваннi й поплив настiльки швидко, наскiльки дозволяли два човни, якi вiн тягнув на буксирi. На сходi сонце пiдбилося високо над горами, i береги заграли всiма барвами смарагду. Стояла така глибока i мирна тиша, що неможливо було повiрити в реальнiсть жорстоких i кривавих подiй, якi щойно вiдбувалися тут. Коли Звiробiй причалював до житла старого моряка, Джудiт i Геттi вже стояли на помостi. Старша сестра, вiдклавши зорову трубу, з тривогою окинула поглядом порожнi пiроги, прив’язанi до човна мисливця. Рум’янець палав на ii щоках. Обидвi дiвчини з неприхованим хвилюванням чекали на Звiробоя. Роздiл 8 І щойно вiн зiйшов на помiст, який правив за причал, сестри завмерли – все, що сталося цiеi ночi, було написано на його втомленому i засмученому обличчi. – Батько?! – з вiдчаем вигукнула Джудiт. – Марно приховувати, що з ним сталося лихо, – промовив Звiробiй. – Мiстер Гаттер i Непосида потрапили до лап мiнгiв, i тiльки небо знае, чим це скiнчиться. Я зiбрав усi пiроги, на озерi не лишилося жодноi, проте небезпека нападу дикунiв, як i ранiше, велика. Мусимо протриматися до прибуття пiдкрiплення з гарнiзону. Офiцери… – Офiцери! – зневажливо перервала Джудiт, зашарiвшись по самi вуха. – Хто зараз може на них покластися? Ми самi повиннi захистити Замок! Кажiть мерщiй, Звiробою, що сталося з нашим бiдолашним батьком i Непосидою? Мисливець докладно розповiв про все, що сталося вночi, не приховуючи нi засудження, нi тривоги з приводу сумноi долi полонених. Сестри мужньо вислухали звiстку про нещастя, як i личить жiнкам, що звикли до негараздiв прикордонного життя. Перекинувшись iз мисливцем усього кiлькома словами, вони запросили його до iдальнi – там уже чекав простий, проте ситний снiданок, якого стало би на всiх трьох чоловiкiв. – Батько похвалив би рибу! – сумно зауважила Джудiт. – Берiть iще, Звiробою… Вiн уважае, що в нашому озерi лососi анiтрохи не гiршi, нiж на океанському узбережжi… – Непосида якось згадав, що ваш батько замолоду був моряком… Несподiвано Джудiт нiби збентежилася. – Часом менi самiй здаеться, що це так, – вiдверто зiзналася вона, – та iнодi я думаю, що це неправда. Усi своi таемницi вiн зберiгае он у тiй скринi. Джудiт кивнула на масивну скриню з дорогого, потемнiлого вiд часу, але колись тонко вiдполiрованого дерева. Кути скринi було мiцно окуто сталевими смугами з вигадливим карбуванням. Ущент напхана всякою всячиною, вся в подряпинах i трiщинах, вона вважалася чимось на кшталт родинноi релiквii. Звiробiй, покосившись на скриню, мовив: – Здiйняти таке вiко нелегко. Ваш батько вiдчиняв скриню коли-небудь? – Я нiколи не бачила, – неохоче вiдповiла Джудiт. – А при менi тато багато разiв здiймав вiко, – озвалася Геттi. – Коли тебе не було поруч, сестро. Але що в нiй, я вам не скажу. Це таемниця мiстера Гаттера… Джудiт i мисливець здивовано перезирнулися, та зразу й забули про скриню, бо Звiробiй перейшов до важливiшого питання. – Сьогоднi ввечерi, – мовив вiн, – у призначеному мiсцi я повинен зустрiтися з моiм другом Чингачгуком. Ірокези – лютi й небезпечнi вороги, вiд них можна очiкувати чого завгодно, i военнi навички, хитрiсть та спритнiсть молодого iндiанського вождя нам стануть у пригодi. Мiнги в жодному разi не повиннi прорватися в Замок, а ми з Чингачгуком знайдемо спосiб звiльнити вашого батька i Гаррi. Джудiт поглянула на мисливця з сумнiвом, проте запитала: – Хто такий цей Чингачгук? Звiдки вiн i чому саме в наших краях ви призначили йому зустрiч? – Зустрiч вiн сам призначив, – вiдповiв Звiробiй. – Чингачгук – могiканин, усиновлений племенем делаварiв. Вiн походить iз родини великих вождiв. Його iм’я означае «Великий Змiй». Батько Чингачгука був видатний воiн i мудрець у своему народi. – Трохи повагавшись, мисливець правив далi: – А причина, яка змусила його призначити менi зустрiч, полягае в тому, що я маю допомогти йому визволити з iрокезького полону дiвчину-делаварку, його наречену. Можу я розраховувати на те, що ви обидвi збережете цю таемницю? – Авжеж, Звiробою! – вигукнули сестри i з суто жiночим нетерпiнням зажадали: – Кажiть далi! – Два мiсяцi тому Уа-та-Уа – так звуть кохану Чингачгука – пiшла з батьком та матiр’ю ловити лососiв до Захiдних ручаiв i безслiдно зникла. Довго про неi нiчого не було чути, аж поки мiй друг не дiзнався, що його наречену викрали мiнги i нiбито хочуть вiддати замiж за одного з молодих iрокезьких вождiв. Ірокези – вороже делаварам плем’я. Перш нiж повернутися до себе в Канаду, вони на якийсь час осiли в цих краях – мабуть, розраховуючи на вдале полювання. Вирушаючи в такi тривалi походи, вони зазвичай беруть iз собою своiх жiнок та дiтей… що i стало причиною необдуманого вчинку вашого батька… – Звiробiй помiтив бiль в очах Джудiт i поспiхом закiнчив: – Ми з Чингачгуком спробуемо звiльнити з полону Уа-та-Уа, якщо, звiсно, вона й справдi тут… – Дай Боже, – замислено мовила Джудiт. – Так чи iнакше, матимемо ще одного друга. Можливо, нам пощастить обмiняти полонених на добро, що зберiгаеться в будинку: маемо порох, хутра, трохи грошей… Адже iндiанцi, як менi вiдомо, не скальпують бранцiв, якщо тi потрапили в полон неушкодженими, – принаймнi доти, доки не починаються тортури. Звiробою! Ви дiйсно вважаете, що на вашого закоханого делавара можна покластися? – Так само, як i на мене! – А ваше серце? Воно теж кимось зайняте? – Чингачгуковi потрiбна моя допомога, тож принаймнi руки в мене мають бути вiльними, – вiдбувся мисливець жартом. – Мое серце належить лiсу, Джудiт. – Жiнцi, яку ви коли-небудь покохаете, Звiробою, можна тiльки позаздрити: вона завоюе чесне серце, яке не знае зради й лукавостi. Джудiт iз гiркою усмiшкою вимовила цi слова, i ii вродливим личком пробiгла похмура тiнь. Звiробiй це помiтив, i вроджена делiкатнiсть пiдказала йому, що краще змiнити тему розмови… До зустрiчi з Чингачгуком було ще багато часу, тож весь день мешканцi Замка готувалися до оборони. Том Гаттер усе чудово передбачив: Замок i ковчег стояли досить далеко вiд берега, проти атаки з води чи спроб пiдпалу господар ужив усiх необхiдних запобiжних заходiв, та й грубi колоди, якби не берестяна покрiвля, не так уже й легко було пiдпалити. Зброя, що зберiгалася в Замку i на баржi, була в належному станi. Джудiт поступово пожвавiшала й тiшилася роботою та розмовами зi Звiробоем, однак ii зажурена молодша сестра досi була мовчазною i зосередженою. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=43699796&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.