Дай спокій

Дай спокiй Марiя Джоан Хайленд Бестселер Роман талановитоi iрландськоi письменницi Марii Джоан Хайленд – це напружена психологiчна драма, оповiдь у якiй ведеться вiд iменi пiдлiтка. Джону Ігану лише 11. Вiн скрупульозно веде «журнал брехнi» i стрiмко дорослiшае в умовах катастрофiчноi нестачi батькiвськоi любовi i сiмейного тепла. Пронизлива iсторiя незвичного хлопчика залишае щем на серцi i нестримне бажання приголубити власну дитину. Марiя Джоан Хайленд Дай спокiй Шановний читачу! Спасибi, що придбали цю книгу. Нагадуемо, що вона е об’ектом Закону Украiни «Про авторське i сумiжнi право», порушення якого караеться за статтею 176 Кримiнального кодексу Украiни «Порушення авторського права i сумiжних прав» штрафом вiд ста до чотирьохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв творiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання i матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Повторне порушення караеться штрафом вiд тисячi до двох тисяч неоподатковуваних мiнiмумiв доходiв громадян або виправними роботами на строк до двох рокiв, або позбавленням волi на той самий строк, з конфiскацiею та знищенням всiх примiрникiв, матерiальних носiiв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудiо – i вiдеокасет, дискет, iнших носiiв iнформацii, обладнання та матерiалiв, призначених для iх виготовлення i вiдтворення. Кримiнальне переслiдування також вiдбуваеться згiдно з вiдповiдними законами краiн, де зафiксовано незаконне вiдтворення (поширення) творiв. Книга мiстить криптографiчний захист, що дозволяе визначити, хто е джерелом незаконного розповсюдження (вiдтворення) творiв. Щиро сподiваемося, що Ви з повагою поставитеся до iнтелектуальноi працi iнших i ще раз Вам вдячнi! Стюарту Ендрю М’юр (Якби був хтось, схожий на тебе) 1 Сiчень, недiля – похмурий зимовий день, i я сиджу за обiднiм столом з татом i мамою. Батько сидить спиною, ступнями сперся на стiну, на колiнах книжка. Мати праворуч вiд мене, ii книжка спочивае на столi. Я сиджу поруч. Мое крiсло розвернуте до вiкна. Вiдчуваю тепло вiд печi. У центрi столу чайник з гарячим чаем, а в кожного з нас чашка i тарiлка. На тарiлках бутерброди з шинкою та iндичкою, i якщо ми захочемо ще iсти чи пити – всього повно. Комiрчина забита. Час вiд часу ми вiдриваемось вiд читання, щоб поговорити. Це приемне вiдчуття, немов ми одна людина, яка читае книжку, а не трое окремих i самотнiх людей. Такi днi прекраснi. Крiзь маленьке квадратне вiконце я бачу вузьку сiльську дорогу, яка веде до мiстечка Горi, за нею – заснiжене поле. За тим полем снiгу – хоча зараз я не бачу його – дерево, бiля якого я проходжу кожного ранку, а за деревом через двi милi – нацiональна школа мiста Горi, куди я повернуся пiсля рiздвяних канiкул. На розi вулицi, лiворуч вiд головних ворiт, – пошта, на нiй знак, який указуе на Дублiн, пiд ним менший знак, указуе на кладовище. Ще два днi ми будемо разом, утрьох, i я цього хочу. Бiльше менi нiчого не треба. * * * Коли я бачу, що мама дочитуе останню сторiнку, я беру колоду карт i пiдсовую iй пiд лiкоть. Скоро вона вiдкладе книжку i запропонуе менi зiграти. Я заглядаю iй в обличчя i чекаю. Раптом вона закривае книжку i встае. – Джоне, – каже вона, – ходiмо зi мною. Вона веде мене до коридора, подалi вiд батька. Вона забирае мене геть iз його очей як непотрiб. – Ходiмо. І лиши свою книжку тут, – каже вона. Ми стоiмо бiля крутого пiдйому вузьких сходiв, якi ведуть до спальнi моiх батькiв – единоi кiмнати на горищi, – i вона схрещуе на грудях руки i притуляеться до поручнiв. Шкiра на ii руках холодна i бiла як крейда. – У мене сьогоднi особливий вигляд? – питае вона. – Нi. Чому? – Ти знову витрiщаешся. Ти витрiщався на мене. – Я просто дивився, – кажу я. Вона вiдхиляеться вiд поручнiв i кладе руки менi на плечi. Їi зрiст 5 футiв 10 дюймiв[1 - Близько 178 см. – Тут i далi: прим. ред.], i, хоч я лише на пiвтора дюйма нижчий, вона тисне на мене, доки я не присiдаю. Їi тiло нахилилося вперед, i ii сiдницi випнулися. – Ти витрiщався на мене, Джоне. Не можна так дивитися. – Чому я не можу дивитися на тебе? – Тому що тобi одинадцять. Ти вже не дитина. Мене вiдволiкло нявкання нашоi кiшки Крiто, яка була зачинена в комiрчинi пiд сходами разом зi своiми черговими кошенятами. Я хочу пiти до неi. Але моя мати тисне ще дужче. – Я просто дивився, – сказав я. Я хочу сказати, що в роздивляннi речей немае нiчого дитячого, але мое тiло трясеться пiд ii руками i я занадто сильно тремчу, щоб щось казати. – Навiщо? – питае вона. – Навiщо так витрiщатися на мене? Вона робить боляче моiм плечам, i ii вага неймовiрна. Вона здаеться легшою, i меншою, i гарнiшою, коли сидить за столом або на моему лiжку, коли розмовляе зi мною, смiшить мене. А зараз я злий на неi, за те що вона висока, за те що вона така велика, така важка, i за те, що вона робить великим мене, занадто великим для мого вiку. – Я не знаю навiщо. Менi просто подобаеться це, – сказав я. – Може, слiд позбутися цiеi звички? – Чому? – Бо це дратуе. Неможливо розслабитися, коли на тебе так витрiщаються. – Вибач, – кажу я. Вона випростовуеться i вiдпускае мене. Я подаюся вперед i цiлую ii бiля рота. – Ну добре, – каже вона. Я цiлую ii вдруге, але коли я огортаю своiми руками ii шию, аби притягнути ближче, щоб обiйнятися, вона вiдступае. – Не зараз, – каже вона, – тут холодно. Вона розвертаеться, i я йду за нею на кухню. Темне кучеряве волосся мого батька скуйовджене, спадае йому на очi. – Зачини дверi, – каже вiн, не вiдриваючись вiд книжки. – Вони зачиненi, – кажу я. – Добре, – каже вiн, – нехай будуть зачиненi. Вiн посмiхаеться своiй книзi: «Френологiя та кримiнальний череп». Мiй батько не працюе три роки, стiльки ж ми живемо тут, у котеджi його матерi. До того як ми переiхали до бабусi, вiн працював електриком у Вексфордi, але вiн ненавидiв свою роботу – казав про це щовечора, повертаючись додому. Тепер, замiсть того щоб ходити на роботу, вiн читае. Вiн каже, що готуеться до вступних iспитiв у Трiнiтi-коледж, i що з цим не буде жодних проблем, бо минулого року вiн склав тест Менса з вiдмiнним результатом. – Подивись у вiкно, – кажу я матерi. – Снiг летить горизонтально. – Так, – каже вона. – Наче борошно крiзь сито, еге ж? – Борошно не летить горизонтально крiзь сито, – кажу я. Їi язик показався, щоб облизати куточок рота, i залишився зовнi. Я нахиляюся через стiл, щоб доторкнутися до нього. – У тебе такий холодний язик, – кажу я. Батько дивиться на нас, i губи матерi щiльно стуляються. – Я наче ящiрка, – каже вона. Вона посмiхаеться менi. Я посмiхаюся у вiдповiдь. – Дивна парочка, – каже батько. Крiто мовчить. Вона, мабуть, рада чути нас i знати, що ми поряд. Я продовжую читати «Книгу рекордiв Гiннеса», мою улюблену книжку. У мене е всi ii випуски, окрiм 1959, i це один з моiх рiздвяних подарункiв кожного року. Лишилося кiлька сторiнок до завершення нового видання 1972 року, i я майже закiнчив читати вчетверте роздiл «Людина». У «Книзi рекордiв Гiннеса» повно чудес, наприклад китайський монах з найдовшими нiгтями. За двадцять сiм рокiв вiн виростив iх двадцять два дюйми завдовжки [2 - Близько 56 см.], i на фото вони чорнi й закрученi, як баранячий рiг. Найкращi – це iлюзiонiсти i люди типу Блондена, який перейшов по канату через Нiагарський водоспад, або Йоганн Хурлингер, який iшов на руках понад п’ятдесят днiв. Вiн пройшов на руках 871 милю.[3 - Близько 1402 км.] Одного дня я опинюся в «Книзi рекордiв Гiннеса», помiж iнших людей, якi не хочуть, щоб iх забули або не помiтили. Я поб’ю значний рекорд або зроблю щось видатне. Я не бачу iншого сенсу жити, окрiм того, що я можу робити щось краще за iнших або зможу робити те, що нiхто бiльше не може. Я згинаю сторiнку з фотографiею найнижчоi у свiтi жiнки, i вона опиняеться навпроти найвищого чоловiка. Його звати Роберт Першинг Вадлов, i його зрiст 8 футiв 11,1 дюймiв[4 - Близько 2 м 72 см.]. Коли йому було одинадцять, його зрiст був уже 6 футiв 7 дюймiв[5 - 1 м 93 см.]. Цiкаво, чи почав його голос ламатися ранiше за мiй? Цiкаво, а що було б, якби я став гiгантом. Я все ще непокоюсь через це, але не так сильно вiдтодi, коли я вирiшив, що не опинюся в «Книзi рекордiв Гiннеса» як потвора. Я потраплю туди з кращих причин. Найнижчу жiнку звали Паулiна Мустерс, i вона була 1 фут 11,2 дюйми заввишки[6 - Близько 59 см.]. Коли я притулив ii фото до найвищого чоловiка, вона походила на якусь рiч, що випала в нього з кишенi, не на людину взагалi: людина не може бути iншiй людинi по колiно. – Дивись, – кажу я матерi. – Ця лiлiпутка як iграфка. Я вже знаю, що вона скаже. – Іграшка, – каже вона. – Не перегинай свою книжку, – каже батько. – Добре, – кажу я. – І ти майже не доторкнувся до бутерброда, – каже вiн. – Я не хочу до нього торкатися, – кажу я. Мати ляпнула по моiй руцi. – Ти не доiв свiй бутерброд просто для того, щоб це сказати? – Нi. – Тодi з’iж. Але хлiб уже зачерствiв i зараз шоста година, час пити чай. Мати встае i виглядае у вiкно. Снiг перестав. Вона витирае руки об свiй светр i ставить чайник з водою на пiч. Вона вiдкривае холодильник i дiстае пакунок. – Будеш це? – питае вона батька. Вiн чеше пiдборiддя i не вiдповiдае. Вчора вiн зголив бороду, i тепер видно ямку; темний вертикальний рiвчачок у плотi його пiдборiддя. Вiн чеше його цiлий день, наче хоче розгладити складку. – Майкле, ти хочеш це до чаю чи нi? Вiн дивиться на пакунок. – Нi, – каже вiн. – Я б хотiв копченоi риби. – Нi, – каже мати. – У нас немае копченоi риби. Моя мати ненавидить готувати. – Тодi я буду ту рибу з пакета, – каже вiн. – Тодi ти будеш, – каже вона. Вони посмiхаються одне одному. Іншою посмiшкою, не такою, яку вони використовують для мене. Те, що мiй батько називае рибою з пакета, – це iжа, зварена у водi: квадратний кусок риби в прозорому пластиковому пакетi, повному бiлого соусу. – Можна я потримаю це? – питаю я. – Якщо ти так хочеш, – каже мати. Я беру в неi пакет i причавлюю пластик, м’який, як волога вовна. – Схоже на золоту рибку, яку я виграв в Батлiнсi, – кажу я. – Іди до мене, – каже батько й обiймае мене. Але його руки надто тиснуть на мою шию, а в нього дуже мiцна хватка. – Припини обiймати мою шию, – кажу я. – Боляче. – Вiддай пакет з рибою, – каже вiн. Я вiддаю йому рибу в пакетi, i вiн гладить ii. – Не погоджуся з тобою, – каже вiн. – Цей пакет бiльше схожий на пакет зi шмарклями, нiж на золоту рибку. Батько розсмiявся, i я розсмiявся, хоч менi i не сподобалося, що вiн порiвняв мiй обiд зi шмарклями. Мати вiдiбрала рибу i поклала ii в каструлю з водою. Я зазирнув в обличчя батьковi. – Татку, розкажеш менi iсторiю? – Яку iсторiю? – Будь-яку. Батько прочистив горло i випростався на стiльцi, перед тим як почати. – Добре. Ця iсторiя про Тантала, якого боги послали стояти по пояс у водi. Взимку вода була холодною, а влiтку гарячою. Коли Тантал захотiв пити i в нього пересохло в ротi, вiн нахилився напитися, i вода вiдступила, а коли вiн зголоднiв i потягнувся до гiлок, усiяних смачними фруктами, гiлки пiднялися вгору, i вода з iжею були недосяжними. І так було з Танталом… – Декiлька днiв, – каже мати. – Як покарання за те, що вiн не мив руки перед чаем, а потiм вiн улаштував собi бенкет зi смаженою куркою i шоколадним морозивом i бiльше нiколи не голодував i не вiдчував спраги. Вiн посмiхаеться i каже: – Мий руки. Я мию руки та уявляю Тантала, який облизував губи, коли нахилявся до води. По дорозi до кухнi я пiдходжу до книжковоi полицi у вiтальнi, де мiй батько тримае своi довiдники i пiдручники. Я гортаю енциклопедiю, доки не знаходжу потрiбну сторiнку. Це Сiзiф з червоним знаком оклику бiля iменi. Я поставив цей знак минулого року. Я повертаюся до кухнi. – Тантал дуже нагадуе Сiзiфа, – кажу я. – Можна сказати, вони обидва страждають однаково. Мiй батько засмiявся. – Ти згадав це сидячи в туалетi? – Я не був у туалетi. Я просто мив руки i тодi згадав. Я обережно дивлюся йому в обличчя. Вiн не смiеться з мене, то ж я поступаюся. – Так, – кажу я. – Я ясно бачу Сiзiфа, який штовхае вгору великий камiнь, i цей камiнь котиться прямiсiнько бiля Сiзiфа вниз до пiднiжжя гори. Я бачу, як Сiзiф стоiть там, дивиться на камiнь, що котиться, сам сумний i мовчазний, а тодi штовхае його знову вгору. А камiнь скочуеться на те саме мiсце, знову i знову. Я думаю, вiн почуваеться точно як Тантал. – Обидва не можуть допхати велику коричневу штуку туди, куди хотiлося б, – каже мiй батько i смiеться так, що на очах виступають сльози. Тепер уже i мати смiеться. – Принесiть хто-небудь бiдному чоловiковi склянку води. Я схоплююсь i несу батьковi склянку води i коли сiдаю на мiсце, мати цiлуе мене в нiс, дякуючи менi. – Добре мати тебе пiд рукою, – каже вона. – Думаю, ми залишимо тебе у себе. – Добре, – кажу я. Коли батько допив воду, я помiтив, що на його куртцi неправильно застiбнутi гудзики. Вiн робить це навмисно i часто на знак того, що вiн у доброму гуморi. Я нахиляюся i тягнуся до верхнього гудзика. – Можна поправити тобi гудзики? – питаю я. – Нi, нi! – смiеться вiн. – Ти зруйнуеш мiй недбалий обеззброюючий вигляд. Вiн у гуморi – судячи з гудзикiв, тож я йду навколо столу i хапаю його за другий гудзик. Вiн кричить i смiеться. – Вiдчепися, риб’яча мордо! Вiдчепися вiд мене! – Лише чотири гудзики! – кричу я у вiдповiдь. Менi вдаеться розстiбнути ще один гудзик, i тодi вiн встае i йде до вiкна. Вiн стоiть i дивиться, обличчя раптом стае серйозним; досить гри. – Боже правий. Думаю, вона повертаеться сьогоднi. – Сьогоднi? – питаю я. Вiн говорить про мою бабусю, свою матiр, яка повернеться з Леопардтаунських перегонiв у вiвторок. Лишилося всього два днi побути з ними наодинцi. – Нi, – каже вiн. – Фальшива тривога. Ми сiдаемо, i вiн продовжуе читати. Я розвернутий до буфета, тож я бачу чорно-бiлий весiльний портрет 1960 року. Батьковi тодi було двадцять сiм, вiн був навiть красивiший, нiж тепер, бо в нього було довше волосся. Матерi двадцять шiсть. Вона i зараз така ж гарна. Майже всi у Вексфордi знали про стосунки моiх батькiв i те, як кожен з них розiрвав заручини з iншими. Кажуть, що кожен зупинявся подивитися на них, коли вони йшли вулицею: вони були як кiнозiрки. На фото у них щасливий вигляд, батько позаду матерi, на 4 дюйми[7 - 10 см.] вищий за неi, це робить ii маленькою. Менi подобаеться, як вони разом розрiзають торт, мамина рука на татовiй, обидва тримають довгий бiлий нiж. Я некрасивий, надто довготелесий, i мiй нiс уже завеликий для мого обличчя. Мабуть, батькам важко дивитися на мене, гадаючи, чи е якась надiя, що я стану таким же гарним, як вони. Я повертаюся до «Книги рекордiв Гiннеса» i читаю на сторiнцi 398 про те, що рекорд поховання живим у трунi стандартного зразка належить iрландцю Тiму Гейзу. Вiн був похований на 240 годин, 18 хвилин i 50 секунд. Вiн вилiз назовнi 2 вересня 1970 року. Дивно, що я про нього не чув. Може, колись я зустрiчав його. Вже майже сьома година, i менi стае нудно. Я кладу своi ступнi на маминi ступнi, а вона витягае своi ступнi з-пiд моiх i кладе на моi. Ми робимо це знову i знову, доки батько не дивиться на нас i не трясе головою. Я не подаю виду, що помiчаю, але це повiльне трясiння головою миттево зупиняе маму, i вона встае i дивиться на годинник. – Тобi краще покiнчити з цим, – каже вона батьковi. Вона говорить про кошенят Крiто, яких треба вбити до повернення бабусi. – Одну хвилину, – каже вiн. – Будь ласка, зроби це до того, як хтось почне давати iм iмена, – каже мама. – І, Джоне, ти залишаешся зi мною. – Менi байдуже, – кажу я. – Я збирався допомогти цього разу. – Менi теж байдуже, – каже вона. Зараз вона дивиться на батька. – Просто позбудься iх до того, як повернеться твоя мати, бо цьому не буде кiнця. Батько назвав кiшку Крiто на честь близького друга Сократа, який найбiльше плакав бiля його смертельноi постелi. Менi подобаються чорно-бiлий писок Крiто та ii довгi бiлi шкарпетки. Мати кивае батьковi, i вiн встае. – Ну, ходiмо тодi, – каже вiн. – Зараз побачимо, з чого зроблений цей хлопчик. Я йду за ним до комiрчини пiд сходами. Вiн зiгнувся i полiз у темiнь, мiж пилосмоком i лопатою. Вiн каже менi ввiмкнути свiтло i потiм тягне за хвости шiстьох кошенят, щоб вiдiрвати iх вiд соскiв Крiто. Вiн кладе iх до «сумки», яку зробив, заправивши свою куртку в штани. – Все добре, – кажу я Крiто. – Ми вiзьмемо iх на прогулянку. – Ти впевнений, що готовий до цього? – питае батько. – Так, – кажу я. – Тодi пiди вiзьми мiшок бiля печi й вiднеси до ванноi. Зустрiнемося там. Вiн сказав це так, нiби ми зустрiнемося десь далеко, але котедж – це невелике мiсце, i нiхто навiть не може загубитися в ньому: ти заходиш у параднi дверi i стоiш у коридорi, i якщо ти повернеш праворуч, то iдеш через кухню, з кухнi ти можеш або повернутися до коридора, або пiти до вiтальнi. У вiтальнi двое дверей, i ти можеш вийти знову до коридора, де ти натрапиш на дверi до ванноi, i тодi, зробивши декiлька крокiв, бачиш дверi до моеi спальнi, а тодi в заднiй частинi котеджу ти побачиш спальню моеi бабусi. А в самому кiнцi коридора чорнi дверi, якi ведуть до маленького саду. Єдина пригода – це пiднятися вузькими сходами до спальнi батькiв. Я поклав мiшок бiля нiг батька. – Добре. Засунь iх сюди. Я беру кошенят (усi вони чорно-бiлi, як Крiто) iз пазухи мого батька i складаю iх у мiшок, поки вiн наповнюе ванну гарячою водою. Мое обличчя спiтнiло через пару. – Вони не дуже пручаються, – кажу я. – Мабуть. у мiшку затишно. – Не будь м’яким, – каже вiн. – Подай менi те крiсло, я сяду, i вiзьми собi стiлець. Вiн посунув свое крiсло ближче до ванни, я сiв на стiлець бiля крана на випадок, якщо йому знадобиться бiльше води. Вiн занурюе мiшок у гарячу воду. Мiшок спливае на мить, а тодi тоне. Мiшок рухаеться, бо всерединi рухаються кошенята. – Скiльки часу зазвичай на це потрiбно? – питаю я. Батько знизуе плечима. – По-рiзному. Ми не розмовляемо. Його нога смикаеться вниз i вгору, повiтрянi бульбашки випливають на поверхню води. Я хитаюсь на стiльцi, i менi нi за що вхопитися. Я майже падаю i хочу сiсти на пiдлогу, але я не кажу цього. – Боже, татку, – кажу я. – Вони так рухаються. Може, треба було зробити iм якийсь укол чи що? Вiн не вiдповiдае. Вiн витрiщаеться на воду, закусивши губу. Голiвки кошенят пнуться з темноi тканини мiшка. Бульбашок меншае. – Це так довго, – кажу я. Вiн повернувся до мене. – Ти здатен на це чи нi? Якщо нi, йди до матусi i допоможи на кухнi. Моя мати не на кухнi. Вона за дверима, у моiй спальнi. Я чую, як вона спiвае. – Я здатен на це, – кажу я. Наодинцi батько каже менi деякi речi, якi викликають у мене змiшане почуття збудження i роздратування. – Дiдько, – каже вiн. – Напевне, вода недостатньо гаряча. Вiн встае з крiсла i витягае мiшок з води. Я злажу зi стiльця i дивлюся, як батько намагаеться розв’язати вузол на мiшку. Кошенята все ще рухаються. – Швидше, – кажу я. – Випускай. Вузол не пiддаеться, аж ось мiшок розв’язаний. У батька почервонiли обличчя i шия. Вiн висипав чотирьох кошенят на пiдлогу, вони звиваються i лiзуть одне на одного. Їхнi маленькi ребра пiдiймаються i опускаються пiд мокрим темним хутром. Якби вони не нявчали, не можна було б зрозумiти, що це кошенята. – Я знав, що ти iх випустиш, – кажу я. – Я знав, що ти не можеш iх убити. Мiй батько повертаеться до мене, бере в руку кошеня, замахуеться i розбивае його голову об край ванни. Звук трощiння черепа гучний i гострий, як вiд зламаноi навпiл лiнiйки. – Ти тупий слабкий малий вилупок, – каже вiн. Вiн тримае забите кошеня за хвiст над ванною. Я хочу, щоб воно було живе, i все ще сподiваюся на це, але кров капае з його черепа i вух i воно не рухаеться. Я знаю, що, скорiше за все, воно мертве. Кровi не так уже й багато, але достатньо, щоб натекти на дно ванни i пофарбувати поверхню води в рожевий. Кровi меншае, потiм вона зупиняеться. Я не дивлюсь на батька i потiм, без попередження, вiн пiднiмае з пiдлоги наступне мокре кошеня i б’е його головою об край ванни. Я ще не бачив, щоб його обличчя було настiльки червоним. Коли вiн потягнувся за наступним кошеням, його рука тремтiла. – Припини! – кажу я. – Будь ласка, припини. Вiн дивиться вниз. Тi кошенята, що ще в мiшку, вже не рухаються. – Це природно, – каже вiн, його груди здiймаються i падають. – Ти повинен зрозумiти, що це природно. Я дивлюсь на нього. – Хiба тобi не сумно? – питаю я. – Чому менi мае бути сумно? Вiн встае. – Це лише те, що роблять фермери кожного дня протягом тижня, щоб роздобути iжу для твого столу. Я обережно дивлюся на нього, i тут щось сталося. Я знаю – я впевнений – вiн бреше. Його обличчям пробiгае блискавична самовдоволена посмiшка, i потiм вiн хмурнiе. Також е щось фальшиве в тому, як вiн сказав: «Це лише те, що роблять фермери кожного дня протягом тижня, щоб роздобути iжу для твого столу» (такого вiн ранiше нiколи не казав). Вiн бреше, що йому не сумно. – Тобi справдi не сумно? Вiн витрiщаеться на мене, я витрiщаюся у вiдповiдь, його карi очi стають чорними. – Нi. Зовсiм нi. Вони ще навiть не мають душi. А тобi саме час ставати бiльш жорстким. – Але ти розтрощив iм голови. Це не змушуе тебе почуватися винним перед ними? – Нi, точно нi. Я казав тобi. У цьому немае нiчого сумного. Вони лише волохатi опаришi. – Ти смiливий, – кажу я, i одразу пiсля цього мене знудило. Я блюю, без попередження, на пiдлогу у ваннiй, за кiлька дюймiв вiд голови кошеняти i за дюйм вiд ступнi батька. З мене вийшло вiдро жовтоi отрути. Вiн збрехав менi, i через це мене знудило. Вiн вiдiйшов назад i покликав матiр: – Гелен, iди допоможи нам з цiею бридотою. Я прибираю своi черевики з калюжi жовтого блювотиння i блюю знову. Я дивлюсь униз, щоб вiн не бачив мого обличчя. – Ісусе, – каже вiн. – Бiдне слабке хлопча. Прийшла мати з ганчiркою в руцi i побачила на пiдлозi мое блювотиння. – Майкле? Що сталося? – Його знудило, – каже батько. Я дивлюсь на ii черевики. Це батьковi. Вона не повинна носити його взуття. Я хочу, щоб вона щось сказала, але вона витрiщаеться на мое блювотиння i нiчого не каже. Я йду до неi, i вона все одно мовчить. – Вони всi мертвi, – кажу я, протискуюсь мiж мамою i татом i виходжу в дверi. Мати прийшла до мене в кiмнату о пiв на дев’яту i сiла на край мого лiжка. – Джоне, пiди скажи татковi «добранiч». – А може, ляльковий театр? – питаю я. Інодi ввечерi, перед тим як лягти спати, моя мати влаштовуе менi ляльковий театр. На картоннiй коробцi з-пiд яблук намальованi штори, з бокiв отвори для ii рук. Ця коробка стоiть у моiй кiмнатi бiля мого лiжка, а ляльки зберiгаються в моiй шафi. – Не думаю. Не сьогоднi, Джоне. Вона встае. – Ходiмо. Треба сказати «добранiч». Батько у своему крiслi бiля вогню. Зазвичай, коли я приходжу до нього казати «добранiч», вiн розсувае ноги, якщо вони схрещенi – ставить iх рiвно. Але навiть так я завеликий, я сiдаю йому на колiна, жартома, щоб вiн спитав мене, чи розчесав я своi зуби, щовечора той самий жарт, i ми смiемося. Але, побачивши, що я заходжу до вiтальнi, вiн продовжуе тримати своi ноги перехрещеними i дивиться на мене так, наче нiколи ранiше не бачив мене бiля свого крiсла. Вiн змахуе волосся з очей, i артерiя на його лiвiй скронi пульсуе в одному ритмi з дiдусевим годинником; наче ртуть пульсуе в ковбаснiй шкiрцi, бридкiй i гарячiй. – Добранiч, татку, – кажу я. – Добранiч, – каже вiн. – Добранiч, – кажу я ще раз. Вiн робить вигляд, що не почув. Я повертаюсь у лiжко i деякий час читаю. Заходить мати. – Все добре? – питае вона. – Так, – кажу я. – Якщо хочеш, сьогоднi можеш почитати довше, – каже вона. Вона в татовiй пiжамi, i краi штанiв волочаться по пiдлозi. – Чому сьогоднi все по-iншому? – питаю я. – Нi, сьогоднi все як завжди, Джоне. – О, – кажу я, – ти впевнена? – Так, любий. Я впевнена. Вона пiдходить ближче до лiжка. Я сiдаю i нахиляюся вперед. Замiсть того щоб поцiлувати мене, вона торкаеться комiрця моеi пiжами. – Солодких снiв, – каже вона стiнi позаду мене. Але ii голос лагiдний, i коли вона йде, я щасливий, але лише на мить, доки не розумiю, що в мене клубок у горлi, i самопочуття погiршуеться. Я чую, як на вулицi талий снiг стiкае до каналiзацii, i я чогось боюся, хоча i не знаю, чого саме. Я замислився, як це – бути впевненим у тому, що людина бреше. Завтра я перевiрю «Книгу рекордiв Гiннеса», чи приймаються заявки на детектор брехнi. 2 Мати надворi в машинi – чекае на мене, щоб поiхати зi мною в мiсто i купити новi штани. Я вирiс зi своiх старих. На виходi з кухнi я проходжу повз батька, який читае за столом. Вночi вiн поховав кошенят на задньому дворi i поставив на них камiнь. Вiкно моеi спальнi в боковiй стiнi будинку, i, коли я встаю, я бачу за парканом вузеньку дорогу, яка веде на кладовище. І хоча я не виглядав у вiкно вчора вночi (я грiвся пiд ковдрою), я знав, що мiй батько шукае камiнь, бо вiн гучно стукав ногою. – Привiт, – кажу я. Перед ним тарiлка наполовину з’iденоi кров’яноi ковбаси. Я наближаюсь до нього i питаю: – Про що книжка? Вiн пiднiмае на мене очi. – Про тi самi речi, про якi була тодi, коли ти питав минулого разу. – О, – кажу я. – Злочинцi i кримiнологiя, – каже вiн i чухае колiно. – Якi злочинцi? – Вродженi злочинцi Ломброзо. Злочинцi, якi не можуть утриматися вiд порушення закону. Халат у нього занадто короткий, i його колiна i бiлi волохатi литки стирчать iз-пiд столу. – Як грабiжники i вбивцi? – питаю я. – Мама чекае. Побачимось пiзнiше. І в мене е подарунок для тебе. – Останнього разу ти забув. Сильний вiтер захряснув дверi, й вiн подивився на мене так, нiби це моя провина. – Я не забув, – каже вiн. – Але цей подарунок дуже гарний. Ось побачиш. Вiн опускае очi на книжку, i я дивлюся на його широкий рот. Я думаю: а що, як я пiдiйду до краю столу i поцiлую його на прощання? Йому це сподобаеться чи вiн роздратуеться? Зазвичай я можу сказати, чи вiн у гуморi для поцiлунку, але сьогоднi у нього такий вигляд, нiби вiн хоче i не хоче, щоб я був поруч. Я пильно придивляюся до нього. Вiн знову чухае колiно, тодi дивиться на мене. – На що ти витрiщаешся? – Нi на що. – Бувай, синку. Гарного тобi дня з мамою. Я вийшов. Мати витирае зсередини лобове скло рукавом свого пальта. Я сiдаю в машину. – Чому ти затримався? – Я говорив з татком. Холодно сьогоднi, а в машинi ще холоднiше. Я притуляю пальцi до долонi й дивуюся, як моя долоня може бути теплою, коли пальцi вже такi холоднi, наче iх повiдбивали. Я мiцно обхопив свое тiло руками i застиг. Я хочу спитати маму, чи вважае вона, що батько вступить до унiверситету, i, якщо так, чи переiдемо ми в Дублiн. Менi подобаеться тут, але Дублiн також подобаеться, i це лише за двi години звiдси. У Дублiнi легше зустрiтися з людьми з «Книги рекордiв Гiннеса». – Ти хочеш повернутися до школи наступного тижня? – Не дуже. Тим самим рукавом, яким протирала скло, вона витерла в себе пiд носом. – Хочеш носовичок? – питаю я. У мене е в кишенi. Я витираю iй носа носовичком, а вона в цей час веде машину, i я думаю, куди подiвся рожевий носовичок, який я подарував iй на Рiздво. Кiнчик ii носа червоний i навколо края нiздрi тоненька блакитна жилка. Не пам’ятаю, щоб я бачив ранiше цю жилку чи темну родимку на ii пальцi, з якоi росте три чорнi волосини. – Коли тебе востанне мiряли в школi? – питае вона. – Може, нам треба знову поговорити з лiкарем? – Я на пiвтора дюйми[8 - Близько 4 см.] нижчий за тебе, – кажу я. – Мiй зрiст рiвно п’ять футiв вiсiм з половиною дюймiв[9 - Близько 174 см.]. – Ми просто хочемо слiдкувати за всiм. І все. Може, краще поговорити про це з лiкарем? – Немае про що говорити. Я просто високий. І все. – Що стосовно всiх iнших речей? – Немае iнших речей! Я просто високий. Вона вiдкашлюеться i збавляе швидкiсть. – Що стосовно статевого дозрiвання? У тебе це може початися рано. – Ну. Не почалося. То про що тодi говорити? – Але подивися на своi ноги, – каже вона. – Вони майже не вмiщаються в машину. А руки! Великi, як чоботи-заброди. – Я такий уже декiлька тижнiв. Вони такi вже щонайменше три тижнi. – Ясно. У тебе черговий стрибок росту. Може, поговоримо з лiкарем? Що скажеш? Незабаром пiсля мого десятого дня народження мiй голос почав ламатися, як у хлопцiв iз шостого класу. Але шостий клас – це лише на один клас старше за мене зараз, i мiй голос i зрiст уже не турбують мене так, як ранiше. Окрiм того, у школi я завжди вiдчуваю себе дивакуватим. Я нервуюся, i, хоч менi це i не подобаеться, я звик до цього. Я маю лише одного друга в школi. Його звати Брендон, i я потоваришував з ним у свiй перший день у школi Горi. Вiн спитав мене, чи вмiю я робити паперовий вертолiт, i на перервi ми сiли на пiдлогу i спробували його зробити. Бiльшiсть хлопцiв не люблять мене, бо я мовчазний i не граю з ними, не займаюся спортом. Я не надто подобаюся моiй шкiльнiй учительцi, мiс Колiнз, бо в мене не дуже з iрландською, а вона знае, що як я захочу, то в мене вийде досить добре. Я не зразковий учень; трете, четверте, а iнодi й нижче – п’яте мiсце на тестах. Але я не тупий. Хочу сказати, що менi хочеться бути розумнiшим, нiж я е, i було б непогано гарно писати тести, докладаючи менших зусиль. Але я знаю, що знайду спосiб вiдзначитися i справити враження речами бiльш важливими, нiж розум. Мати нiяк не хоче мiняти тему. – Джоне, будь ласка, слухай, коли я тебе питаю. Тебе дражнять через твiй зрiст? Іншi дiти дражнять тебе? – Нi, – вiдповiдаю я. – Вони навiть не звертають уваги. Вони звертають увагу. Інодi вони обзивають мене Тролем, так звали монстра з казки про трьох козенят, який жив пiд мостом. А перед Рiздвом моi дядько Джек i дядько Тонi гостювали в нас кiлька днiв. Вони грали з батьком у карти. Дядько Джек зайшов до ванноi, коли я мився перед тим, як пiти спати. У дядька Джека велика борода, i вiн сором’язливий, часто в нього наче клубок у горлi з’являеться, i слова застряють, i вiн зовсiм не може нiчого сказати. Але того вечора вiн напевно хильнув склянки зо двi, бо здавався щасливим. Вiн дав менi фунт i спитав про школу. Я трохи поговорив з ним, i вiн сказав: – Говорити з тобою – це наче говорити з лялькою черевомовця, тiльки самого черевомовця немае. Пiзнiше, коли я поклав фунт собi до скарбнички, я взагалi пожалкував про те, що говорив з ним. Говорити з п’яним – це те саме, що говорити з твариною. Ми чекаемо на розi, доки дiти перейдуть дорогу. Мама витирае вiтрове скло. Потiм вона повертаеться до мене. – Якщо ти колись захочеш поговорити з доктором Раяном або мiс Колiнз, дай менi знати. Ми з твоiм батьком тебе дуже любимо. – Добре, – кажу я, розмiрковуючи, чи е серед тих, хто переходить дорогу, той, хто вмiе читати по губах. – Любий хлопчику, ти поговориш з мiс Колiнз, якщо тебе щось турбуе? Якщо е якась проблема? – Я вже поговорив, – кажу я. – Все гаразд. Я не говорив з мiс Колiнз про мiй зрiст чи голос. Я просто хочу все владнати; це все, що менi потрiбно. Ми переiжджаемо через вибоiну на дорозi i в’iжджаемо до маленького метушливого мiстечка, де ми купимо менi новi штани. Пiсля магазину я йду до бiблiотеки за рогом, доки мати в аптецi. Я беру книжку про детекцiю, i бiблiотекар допомагае менi замовити ще одну книжку з Вексфордськоi бiблiотеки, значно бiльшу. Я кажу iй, що заберу ii дорогою зi школи наступного тижня. 3 Четвер, вечiр, я сиджу на своему лiжку, iм банан i читаю книжку, коли ii машина заiхала на гравiй. Моя бабуся повернулася з Дублiна. Я встаю з лiжка i прислухаюся бiля дверей. Вона на парадних сходах, розмовляе з Йозефом, чий фургон припаркований з п’ятьма iншими за двi милi звiдси. Напевно, вiн чекав на повернення бабусi. Вона дае йому трохи грошей, i вiн каже: – Дякую, мiсiс Іган. Ви справжнiй друг. У вас немае яблука для Неддi? Неддi – це строкатий кiнь Йозефа, який витрiщаеться i фиркае на мене кожного разу, коли я його бачу. Бабуся йде на кухню, бере яблуко i дае його Неддi. – Ти гарний коник, – каже вона. Вона зачиняе переднi дверi, i я повертаюсь у лiжко; менi чути, як вона йде у свою спальню, а тодi в кухню, а потiм до мене. Я б хотiв, щоб вона лишила мене в спокоi. Завжди, коли вона заходить у мою кiмнату, я хочу натягти ковдру на голову, сподiваючись, що вiдключуся i прокинуся тодi, коли вона пiде. – Я повернулась, – каже вона, ввалюючись до моеi кiмнати i обдивляючись мене з голови до нiг великими вибалушеними очима глибоководноi риби. – Привiт, – кажу я. – Ти скучив за мною? – Так, – кажу я. – Сподобалось на перегонах? – О, так. І ще я бачила у Дублiнi твою тiтку Евелiн. – Чудово. – Розкажу тобi казку: принiс зайчик дров в’язку, поколов iх дрiбненько, моя казка коротенька. Ненавиджу цi казочки. Я хочу сказати «Йди звiдси», але не можу. Це ii котедж, i я волiю в ньому жити. Вона сiдае на мое лiжко i хапае мою руку, я не зупиняю ii. Ми жили в двокiмнатнiй квартирi з блiдо-зеленими стiнами, просмердiлiй цвiллю i мишачою сечею. Але коли батько втратив роботу, а маминоi платнi не вистачало на оренду, декiлька мiсяцiв по тому бабуся запросила нас жити у неi. У мого дiдуся була ювелiрна крамниця, яку вiн вiдписав бабусi. Вiн помер, коли менi було сiм, i бабуся продала крамницю разом з усiма коштовностями. Щодо мого батька, частина грошей вiд продажу крамницi мае належати йому. – Іде коза рогата, – каже вона, накидаеться на мене i встромляе своi холоднi пальцi менi пiд праву пахву, встромляючи нiгтi. – Я знаю, де тобi лоскотно, – каже вона. – Я знаю де! Отут! Я вириваюся i вiдхиляюся. Я хочу, щоб вона мене лоскотала, але я знаю, що на початку це приемно, а в кiнцi нi. Що бiльше я ухиляюся, то сильнiше вона встромляе нiгтi менi пiд пахвою. Ми не розмовляемо, i я прикидаюся, нiби менi смiшно i приемно, i тиша пiд час цих епiзодiв робить iх ще дивнiшими, наче ми обидва розумiемо, що я прикидаюся. Вона зупиняеться. – Можна менi гостинцi? – питаю я. – Може, так. А може, й нi. – Будь ласка, – кажу я. До того як бабуся встигла вiдповiсти, мама з усiеi сили вiдчиняе дверi до спальнi, так, що вони вдаряються об стiну. Можливо, вона ненавмисно. Їi обличчя пашить, i шия також, ii очi великi i блакитнi. Вона на вигляд гарнiша пiсля повернення зi свого лялькового театру, i я знаю, що вона нiколи не стане занадто старою чи бридкою i нiколи не буде такою, як бабуся. Коли мама говорить, я дивлюся на ii рот – саме такий, яким i мае бути красивий рот. Коли говорить потворна людина, ii губи схожi на надрiзане тiсто, яке закривае чорну дiрку. Я часто пильно придивляюсь до облич: чи красивий рот, чи належний у нього вигляд, чи вiн огидний i схожий на криву рану, що вiдкриваеться i закриваеться. – Джоне, час пити чай, – каже мама. Я кладу наполовину з’iдений банан пiд подушку. Я не люблю iсти банани на людях. – Ти можеш взяти банан iз собою, якщо хочеш. Мама так говорить про мiй банан, наче це домашня тваринка. – Нiчого, – кажу я. – Я доiм пiзнiше. – Як знаеш, – каже вона. Ми сидимо за кухонним столом i iмо курячий суп-пюре. Бабусина сумка лежить на пiдлозi бiля дверей, а ii пальто – на спинцi ii крiсла. Зазвичай, коли вона повертаеться з Дублiна, то просить мене вiднести пальто i сумку до ii кiмнати, а коли я повертаюся з ii капцями, вона дае менi гостинцi. Щось не так сьогоднi. Вона скидае черевики на пiдлогу, i запах нейлону i поту заповзае на стiл, а потiм у мiй курячий суп. Я спостерiгаю, як вона iсть, i мене нудить вiд ii поведiнки за столом. Батько поводиться майже так само. Порiвняно з мамою вони немов дикi собаки. Вони наповнюють кухню такими звуками, як у туалетi вiд сцяння, i я хочу заткнути собi вуха. Вони цокотять ложками по тарiлках, плямкають язиками, i ти вже не можеш думати нi про що iнше. Ми доiли суп, i бабуся iде до буфета i повертаеться з шiстьма булочками з кремом i куском весiльного торта. Торт вкритий марципаном i смердить свiжою фарбою. Я кладу двi булочки собi на тарiлку i встаю з-за столу. Я хочу iсти у своiй кiмнатi. Але батько простягае ноги передi мною, тож я не можу вийти. – А куди це ти зiбрався? – каже вiн з гнiвом, занадто раптовим i занадто готовим, наче вiн накопичував його з недiлi. Бiль, не гострий, але й не тупий, метнувся з сечового мiхура прямо в горло. – Нiкуди, – кажу я i сiдаю на мiсце. – Отже, – каже батько бабусi, – ти гарно провела час у Дублiнi? Бабусина помада розмазана по булочцi, на носi крем. Їi рот повний мокрого хлiба, варення i крему, але вона навiть не завдае собi клопоту проковтнути мокре мiсиво перед тим як говорити. – Пречудово. Пiсля перегонiв я поiхала до крамницi Евелiн i трохи посидiла в неi бiля вогню. Евелiн – це старша сестра моеi матерi. Батько з бабусею розмовляли, а ми з мамою спостерiгали за ними, чекаючи, доки щось трапиться. Коли батько з бабусею разом за столом, це часто закiнчуеться скандалом. Пiсля чаю бабуся випила склянку хересу, i ii плечi опустилися вiд задоволення. Їi голова звiсилася, очi заплющилися, а потiм голова нарештi впала. Батько посунув свое крiсло, i скрегiт розбудив ii. Вона дивиться на нього, перелякана. – Де твоя борода? – питае вона, щойно прокинувшись. Мама i я смiемося. – Я хочу знати, що трапилось з обличчям мого сина, – каже вона. – Його немае, все м’яке й поголене. Ледве вона сказала це, як ii очi заплющилися, а голова вклалася на груди. – Пiдйом! – кричить батько. – Стiл тобi не лiжко. Вона розплющуе очi. – Це мiй дiм, i якщо я захочу, буду спати в комiрчинi пiд сходами. Менi стало цiкаво, де зараз Крiто, i я почав ii кликати: – Кс-кс-кс! Крiто! Крiто! Батько похмуро глянув на мене, пiдвiвся i мовчки вийшов. Якщо бабуся виграе на перегонах бiльш нiж п’ятдесят фунтiв, вона повезе мене в табiр Батлiнз чи в цирк, якщо поруч е якийсь. Минулого року в Батлiнзi була виставка «Неймовiрнi чудеса свiту». Там були фотографii гiгантiв i лiлiпутiв; чоловiка без рук, який грав на пiанiно ногами; сiамських близнюкiв, одвернутих одне вiд одного, щоб поцiлуватися зi своiми нареченими. Ми з бабусею сидiли в першому рядi i дивилися фiльм про чоловiка, який перетнув Нiагарський водоспад у бочцi, i реконструкцiю трюка Гаррi Гудiнi, де вiн звiльнився вiд гамiвноi сорочки i ланцюгiв. Справжне iм’я Гудiнi – Ерiх Вайс. Вiн народився у 1874 i помер у 1926 роцi. Моя тiтка Евелiн побувала на Нiагарському водоспадi. Коли вона повернулася додому, то сказала: – Дивiться, яка в мене гарна засмага. Але вона стала товстiшою, нiж була до подорожi. І на ii засмагу нiхто не дивився. Моя мати каже, що тiтка Евелiн власними зубами рие собi могилу. Я чекаю на зустрiч з тiткою Евелiн, бо вона розказуе менi iсторii зi своеi подорожi. Вона розповiдае менi про мiстечко з пагорбом Клiфтон Гiлл, вкритим музеями та милими кафе, кунсткамерами, домами чудес, неоновими лiхтарями та неймовiрними розвагами. Вона каже, що мiсто бiля Нiагарського водоспаду – це наш спосiб позмагатися з природою. – Потвора природна – гiгантський водоспад i людське шоу потвор. І все це разом там, у Нiагарi. Менi спало на думку, що я можу потрапити до Нiагари швидше, якщо тiльки бабуся допоможе. – Ти виграла? – питаю я, торкаючись ii плеча. Вона прокидаеться. – То що, ти щось виграла на перегонах? – Цього разу нi, – каже вона. – Але перемога – це не головне. – То ти не виграла на перегонах? – кажу я. – Нi, – каже вона. – Але я гарно провела час. Раптом у мене запаморочилось у головi, наче я втрачаю рiвновагу. – Ти справдi нiчого не виграла на перегонах? – питаю я. – Нiчого. Я вже сказала тобi, – каже вона. – Я не виграла жодного пеннi. Я опустив очi. – Я зроблю ще чаю, – каже мама. – Вiзьми бабусинi пальто i сумку i вiднеси до ii кiмнати. Я принiс пальто i сумку до ii спальнi. Всерединi ii великоi кiмнати здаеться, що ти перебуваеш в iншому будинку чи шале на кшталт того, де ми зупинялися у Батлiнзi. Я ставлю ii сумку на лiжко i вiдкриваю. Їi гаманець аж розпирае вiд грошей. Я дивлюся на дверi, а потiм починаю рахувати грошi, сортуючи купюри. П’ятдесятки, двадцятки й п’ятiрки стовпчиками. Деякi банкноти пожмаканi, декiлька розiрваних. Я порахував один раз, потiм рахую знову, мое серце калатаеться, вистрибуючи з грудей. Мене от-от знудить. Я мчу до ванноi, вiдкриваю холодну воду i схиляю голову над унiтазом. Мене вирвало жовтою рiдиною, як минулого разу. Майже все блювотиння я спрямував в унiтаз, решту витер туалетним папером. У ротi присмак гiркого помаранчевого соку. Я проходжу повз кухню i заглядаю всередину. Бабуся п’е чай i розмовляе з мамою. Я повертаюся до ii спальнi i дивлюся на грошi: сiмсот сорок п’ять фунтiв! Я молюся Господу, щоб вiн затримав бабусю на кухнi i мене не спiймали, i моi руки тремтять, коли я беру трохи грошей собi. Я кладу iх у кишеню, але я не крадiй. Це лише потрiбнi менi докази того, що я не уявляв такого багатства, i того, що вона бреше. Я йду до своеi кiмнати i не виходжу звiдти весь день. Я не хочу, щоб хтось бачив моi тремтячi руки. Я загороджую дверi комодом i знову рахую грошi. Я взяв дев’яносто фунтiв. Я сортую купюри на маленькi купки. Три двадцятки, двi десятки, два п’ятiрки. Сховаю грошi пiд матрац i пiзнiше вирiшу, що з ними робити. О дев’ятiй мати прийшла до моеi спальнi сказати «добранiч». – Як тут наш задавака? – каже вона. – Добре. – Що робиш? – Думаю. – Ти забагато думаеш. Обережно, бо станеш вiдлюдником. Не знаю, чому те, що хтось проводить час за мiркуванням, когось дивуе. Є тисячi речей, про якi варто думати. Коли ти розмiрковуеш, життя перетворюеться на великий парк розваг. Коли ти заходиш до парку, тобi хочеться покататися на всiх атракцiонах. Я б сказав iй це, але вона може подумати, що я смiшний, i почати смiятися, а я не в гуморi для смiху. – Добре, – кажу я. – Припиняю. Можеш трохи побути зi мною? Вона зачиняе дверi i сiдае на мое лiжко. – Почухаеш менi ступнi? – питаю я. – Тодi висунь iх з-пiд ковдри. Вона робить менi масаж нiг, я дивлюсь на неi. – Ти сумний, – каже вона. – Тому що батько брехун. – Що значить «батько брехун»? Я хочу розказати iй, що бабуся теж брехуха, але тодi вона дiзнаеться, що я залазив до ii гаманця, i може запiдозрити мене. – Вiн брехун. І в мене е докази. Я блював, бо вiн збрехав менi. Вiн збрехав, що йому не сумно. – Ти блював вiд вигляду мертвих кошенят. Я сiдаю. – Нi, – кажу я. – Я блював, бо зрозумiв, що вiн бреше. Якщо я скажу тобi, як я це зрозумiв, обiцяеш не казати татковi? – Давай, скажи менi. – Обiцяеш? – Обiцяю. Скажи. – Присягаешся, що не скажеш? – Клянуся. Кажи. – Я давно пiдозрював, що батько брехун. Інодi вiн обiцяе щось зробити, i я знаю, що вiн не виконае обiцянки. Інодi вiн каже, що повернеться додому до полудня, i я знаю, що вiн не повернеться. Я пiдозрюю його дуже давно. Просто менi були потрiбнi докази. Тепер я iх маю, тому що я блював. Я знаю, що батько брехун. – Що ти верзеш? Ти блював, бо був засмучений. Твiй батько не брехун. – Не тiльки через це. Я бачив, як змiнилося його обличчя, коли вiн брехав, i я чув, як змiнився його голос, i бачив, як затрусилися руки. Вона встае i йде до дверей, не обертаючись до мене. – Ти стомлений i засмучений, – каже вона. – Лягай спати. Побачимося вранцi. – Але… Вона вийшла. Я перевiрив у «Книзi рекордiв Гiннеса», чи був хтось зi здiбнiстю викривати брехню. Нiкого. Я напишу iм i скажу, що можу викривати брехню. Якщо вони вирiшать перевiрити мене i я пройду тест, то можу потрапити до книги, i не через те, що я поб’ю чийсь рекорд (як, наприклад, поiдання найбiльшоi кiлькостi яець чи вiдпускання найдовших вусiв), а через те, що я можу робити унiкальнi речi. Можливо, треба написати до музею Рiплi «Вiриш чи нi!». Вони можуть мною зацiкавитися. Над моiм лiжком висить фотографiя Роберта Лероя Рiплi. Вiн стоiть, обiймаючи за плечi чоловiка на iм’я Ель Фусiладо, «Страченого», який вижив пiсля розстрiлу. Обличчя Ель Фусiладо вкрито шрамами вiд куль, але вiн посмiхаеться, щасливий бути з Рiплi. Принаймнi, за свiй талант я отримаю грошi для подорожi до Нiагарського водоспаду. Я прислухаюся, чи не повернувся батько: цiкаво, чи вiн прийде до моеi спальнi з подарунком? Я дiстаю коробку з-пiд лiжка i роздивляюся листiвки i брошури, якi тiтка Евелiн присилала менi з Нiагари. Я точно знаю, якою мае бути моя подорож. По-перше, це будемо ми з мамою, i я хочу, щоб ми сидiли вдвох у великому лiтаку i дивились у вiкно на водоспад Хорсшу, найбiльший водоспад, а потiм приземлилися в аеропорту Нiагари. І я хочу, щоб нас двох сфотографували в кабiнi разом з пiлотом i другим пiлотом. Я хочу, щоб ми промокли пiд бризками водоспаду, а потiм висохли (це буде влiтку) по дорозi на Клiфтон Гiлл до парку розваг, де безлiч атракцiонiв i, найголовнiше, музей Рiплi «Вiриш чи нi!». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=40527032&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Близько 178 см. – Тут i далi: прим. ред. 2 Близько 56 см. 3 Близько 1402 км. 4 Близько 2 м 72 см. 5 1 м 93 см. 6 Близько 59 см. 7 10 см. 8 Близько 4 см. 9 Близько 174 см.