На лезі клинка

На лезi клинка Джо Аберкромби Вiйна мiж Союзом i варварами Пiвночi неминуча. Союзу загрожуе король-самозванець Бетод, котрий зумiв вогнем i мечем об'еднати пiвнiчнi племена, а з пiвдня не менша загроза йде вiд кровожерних гуркiв. І от у цей фатальний для держави час з'являеться Перший з-помiж магiв Баяз, котрого вже давно вважали мертвим. Намагаючись врятувати свое дiтище – Союз, вiн збирае команду: мага Юлвея i пiвнiчанина-дикуна Логена Дев'ятипалого, несамовиту рабиню Ферро i самозакоханого офiцера Джезаля. Ситуацiю ускладнюе ще й Інквiзицiя, очiльник якоi, архiлектор Сульт, покладаючись на калiку-iнквiзитора Глокту i йому подiбних, плануе захопити владу. Джо Аберкромбi На лезi клинка Кiнець Логен мчав мiж деревами, ковзаючи босими ногами по мокрiй землi, тванi i вогких соснових голках. Вiд бiгу йому дерло у грудях, а в головi бушувала кров. Вiн спiткнувся i розпластався на землi, ледь не протявши собi грудей власною сокирою. Так i лежав, вiдсапуючись, вдивляючись у тiнистий лiс. Усього мить тому Шукач був поряд iз ним, це точно, а тепер наче крiзь землю запався. Куди запропастились iншi, також загадка. Ото вже лiдер – погубив усiх своiх хлопцiв. Треба було би спробувати повернутись, але його оточили шанка. Вiн вiдчував, як вони рухалися мiж деревами, а iхнiй запах бив йому у нiздрi. Здавалося, нiби десь злiва кричали, – мабуть, там точилася боротьба. Логен повiльно звiвся на ноги, намагаючись не шумiти. Трiснула гiлка, i вiн вмить обернувся. На нього летiв спис. Загрозливий на вигляд спис, з яким на нього нiсся шанка. – Чорт! – лайнувся Логен. Вiн кинувся вбiк, послизнувся i впав ниць, а тодi з трiском покотився через чагарник, щомитi чекаючи, коли у його спину встромлять спис. Важко дихаючи, звiвся на ноги. В нього знову цiлилось блискуче наконеччя, але Логен ухилився i сховався за широким стовбуром дерева. Щойно вiн визирнув – плоскоголовий зашипiв i замахнувся списом. Логен лише на мить вигулькнув з iншого боку, а тодi вiдскочив, обiгнув дерево одним стрибком i, заволавши на все горло, рубонув сокирою. Лезо iз хрускотом увiгналось у череп шанка. Пощастило, втiм, Логен вирiшив, що на дрiбку удачi вiн заслужив. Плоскоголовий завмер, приголомшено клiпаючи. Тодi захитався, по його обличчю текла кров. Врештi каменем упав на землю, видерши сокиру з пальцiв Логена, i затiпався бiля його нiг. Логен спробував вхопитись за рукiв’я сокири, але шанка якимось чином досi тримав свiй спис i його наконеччя шалено хилиталось у повiтрi. – А-а! – скрикнув Логен, коли спис черкнув його руку. Вiн вiдчув, як на його обличчя впала тiнь. Ще один плоскоголовий. І то до бiса кремезний. Уже летить в стрибку, витягнувши руки. Нема часу, щоб вирвати сокиру, нема часу, щоб вiдскочити. Логен розкрив рота, але сказати нiчого не встиг. Та й що тут, зрештою, скажеш? Вони разом гепнулись на мокру землю i покотились по багнюцi, колючках та зламаних гiлках. З гарчанням дерли i товкли одне одного. Логен з розмаху влетiв головою в окоренок, аж у вухах задзвенiло. Вiн мав десь нiж, але не мiг згадати, де. Вони котилися й котилися по схилу, i свiт кружеляв разом з ними, i Логен хитав головою, щоб позбутися дзвону у вухах, i побiжно задушити кремезного плоскоголового. І кiнця тому не було видно. Розбити табiр бiля ущелини здавалося чудовою iдею – пiдкрастись ззаду було неможливо. Проте тепер, коли Логен зiсковзнув на животi з краю скелi, ця iдея втратила свою привабливiсть. Його руки шкребли сиру землю. Саме багно та брунатнi сосновi голки. Його пальцi намагалися за щось вхопитися, але спробуй вхопи порожнечу. Вiн почав падати. З горла вирвався притлумлений зойк. Руки у щось вчепились. Це був корiнь дерева, що стирчав iз землi на самiсiнькому краю ущелини. Логен погойдувався у повiтрi, сапаючи, але тримався мiцно. – Ха! – вигукнув вiн. – Ха! Вiн був досi живий. Кiльком плоскоголовим не прикiнчити Логена Дев’ятипалого. Вiн спробував пiдтягнутись до краю скелi, але не змiг. Щось важенне вчепилося в його ноги. Вiн глянув униз. Ущелина була глибокою. Дуже глибокою, з прямовисними кам’янистими схилами. То там, то сям з розколин визирали дерева, що росли прямо в повiтрi, тягнучись гiллям до порожнечi. Далеко внизу вирувала рiчка – швидка i люта, вона шумувала, омиваючи визублене чорне камiння. Все це, ясна рiч, не втiшало, однак справжня проблема знаходилась ближче. Кремезний шанка усе ще був з ним i, мiцно вчепившись брудними руками в його лiву ногу, поволi розгойдувався з боку на бiк. – Чорт, – пробурмотiв Логен. Оце так встряв. За свое життя вiн встиг побувати у бувальцях, але йому завжди щастило виплутатися, щоб потiм спiвати про це пiснi. Втiм, щось гiрше за цю ситуацiю важко було уявити. Це змусило його задуматись про власне життя. Тепер воно здавалося йому гiрким i марним. Нiкому воно не принесло добра. Було сповнене жорсткостi i болю, помiж якими – однi лише розчарування та негаразди. Його руки починали втомлюватись, у передплiччях пекло. Не схоже було, щоб кремезний плоскоголовий збирався найближчим часом падати. Ще й бiльш од того, за цей час вiн пiдтягнувся вище по нозi, а зараз зупинився i свердлив його поглядом. Якби на мiсцi шанка опинився Логен, вiн би, найпевнiше, помислив: «Мое життя залежить вiд ноги, на якiй я вишу – краще не ризикувати». Людина радше спершу рятуватиме себе, а не вбиватиме свого ворога. Проте, на жаль, шанка мислили iнакше, i Логен про це знав. Тож вiн не надто здивувався, коли плоскоголовий розтулив пащеку й увiп’явся зубами в його литку. – А-а-а! – застогнав Логен, вiдтак заверещав i взявся з усiх сил товкти своею босою п’ятою, аж поки з голови шанка не почала юшити кров, але той не переставав кусати, i що сильнiше Логен копав, тим бiльше його руки зiсковзували зi слизького корiння. Вiн вже тримався за самi його кiнчики, та й тi могли обламатися будь-якоi митi. Логен спробував забути про бiль у долонях, печiю в руках та про зуби плоскоголового, що вп’ялися в ногу, а натомiсть подумати, як чинити далi. Треба падати. Вибiр був так собi – камiння або вода, тож розмiрковувати нема про що. Коли маеш якусь проблему, краще ii взяти i вирiшити, анiж потiм усе життя боятись. Так сказав би Логенiв батько. Тож вiн мiцно вперся вiльною ногою в кам’янисту поверхню, востанне глибоко вдихнув, i з останнiх сил метнув свое тiло у порожнечу. Логен вiдчув, як його ногу вiдпустили спершу зуби шанка, потiм – чiпкi руки, i на мить вiн звiльнився. А тодi почалося падiння. Швидке падiння. Повз нього, шалено обертаючись, промайнули стiни ущелини – сiрий камiнь, зелений мох, клаптi бiлого снiгу. Логен повiльно перевернувся у повiтрi, безцiльно махаючи руками i ногами – надто наляканий, щоб закричати. Зустрiчний вiтер шмагав по очах, шарпав за одяг, не давав вдихнути. Вiн побачив, як кремезний шанка врiзався у скелю. Переламався, вiдбився вiд неi i полетiв, – без сумнiву, мертвий. Видовище було приемне, втiм, Логенова радiсть тривала недовго. Його зустрiла вода. Вона вдарила Логена у бiк, немов оскаженiлий бик, вибила з легенiв повiтря, висадила з голови всю тяму, i затягнула в глибоку, холодну темряву… Частина перша Тягне до себе людину залiзо[1 - Цитата з «Одiссеi» Гомера. Переклад Бориса Тена. (Тут i далi прим. пер.)].     Гомер Вцiлiлi Плескiт води. Це було перше, що вiн почув. Плескiт води, шелестiння дерев i пташине поклацування вперемiж зi щебетанням. Логен ледь-ледь розплющив очi. Крiзь листя пробивалося слiпуче, яскраве свiтло. Оце i е смерть? Але чому ж тодi так боляче? Лiвий бiк увесь горiв. Вiн спробував вдихнути на повнi груди, але похлинувся, викашляв воду i сплюнув твань. Застогнав i, важко дихаючи крiзь зцiпленi зуби, навкарачки видерся на берег, а там уже перевернувся на спину i розвалився поблизу рiчки на моховi, мулi та гнилому хмизняку. Якийсь час вiн так i лежав, вдивляючись крiзь чорне гiлля у сiре небо. З його запаленого горла виривався хрип. – Я досi живий, – прокректав вiн сам до себе. Досi живий, на якi способи не бралися б природа, шанка, люди i звiрi. Отак лежачи навзнак, мокрий як хлющ, вiн почав смiятись. Це був свистячий, булькаючий смiх. Що би там не говорили, а виживати Логен Дев’ятипалий вмiв. Болотистим узбережжям рiчки просвистiв холодний вiтер, i Логенiв смiх поволi стих. Так, вiн був живий, але чи надовго – це питання питань. Логен сiв, здригаючись вiд болю. Похитуючись, звiвся й обiперся об стовбур найближчого дерева. Вичистив вiд бруду нiс, очi та вуха. Врештi задер мокру сорочку, щоб оцiнити ушкодження. Внаслiдок падiння весь бiк був у синцях. Ребра вкрили синi та багрянi плями. Хоча кожен доторк до них озивався болем, але, схоже, обiйшлося без переломiв. На ногу було страшно глянути: не нога, а криваве мiсиво, i все це завдяки старанням шанка. Болiло добряче, але вiн досi мiг нею рухати, а це найголовнiше. Нога йому ще знадобиться, аби звiдси вибратись. Нiж, як зазвичай, висiв у пiхвах на поясi, i Логен був неабияк цьому радий, бо знав iз досвiду, що ножiв багато не бувае, а цей нiж був напрочуд годящим. Проте перспектива все ще видавалась безрадiсною. Вiн був сам-один у лiсi, який кишiв плоскоголовими. Логен не уявляв, де знаходиться, але мiг орiентуватись по рiчцi. Усi рiчки текли на пiвнiч, вiд гiр до холодного моря. Слiд iти вздовж рiчки на пiвдень, проти течii. Триматися рiчки, а тодi пiднятися на Високогiр’я, куди шанкам зась. Це був його единий шанс. В цю пору року там буде холодно. Страшенно холодно. Вiн поглянув на своi босi ноги. Так вже сталося, що шанка навiдались саме тодi, коли вiн зняв чоботи й обрiзав мозолi. Плаща на ньому теж не було – вiн сидiв бiля багаття. Так вiн не протягне у горах навiть дня. Його руки та ноги за нiч почорнiють, i вiн мало-помалу загине, перш нiж дiстатися гiрських перевалiв. Якщо до того не помре з голоду. – Чорт, – буркнув вiн. Потрiбно було повертатися до табору. Вiн мiг лише сподiватись, що плоскоголовi пiшли, залишивши щось по собi. Щось таке, чим вiн мiг скористатись для виживання. І хоча сподiвань вже назбиралося забагато, проте вибору в нього не було. В нього нiколи не було вибору. Доки Логен знайшов потрiбне мiсце, пустився дощ. Великi краплi прилiпили його волосся до черепа i наскрiзь промочили одяг. Вiн притиснувся до порослого мохом стовбура i визирнув, щоб роздивитися привал. Серце бухало в грудях, а пальцi правицi до болю мiцно стискали слизьке рукiв’я ножа. Вiн побачив почорнiле коло на мiсцi колишнього багаття, обрамлене напiвспаленим галуззям i втоптаним попелом. Побачив велику колоду, на якiй сидiли Тридуба i Доу, коли вигулькнули плоскоголовi. Побачив i шматки порваного та поламаного начиння, де-не-де розкиданi по галявинi. Вiн нарахував трое мертвих шанка, що скрючилися на землi. В одного iз грудей стирчала стрiла. Трое мертвих, а живих начебто нема. Пощастило. Пощастило вижити, та й усього. Як завжди. Втiм, вони могли повернутись будь-якоi митi. Варто було поквапитись. Логен вибiг з-за дерев i взявся нишпорити по землi. Його чоботи досi лежали там, де вiн iх залишив. Вiн схопив iх i, стрибаючи колами, натягнув на своi задубiлi ноги, при цьому через поспiх ледь не гепнувшись в болото. Плащ теж був на мiсцi, заткнутий пiд колодою, приношений i пошарпаний за десять рокiв негод i вiйни, порваний i заново зашитий, без половини рукава. Дорожнiй мiшок лежав безформною купою неподалiк у чагарнику, а його вмiст розсипався по схилу. Логен припав до землi i, затамувавши подих, почав збирати все назад. Шматок мотузки, стара глиняна люлька, кiлька смужок сушеного м’яса, голка i нитка, пом’ята фляга, всерединi якоi досi хлюпала випивка. Все потрiбне. Все знадобиться. На гiлцi висiла подерта ковдра, мокра й наполовину вкрита зашкарублою грязюкою. Логен стягнув ii й усмiхнувся. Пiд ковдрою лежав його старий щербатий казанок. Вiн перекинувся набiк – певно, пiд час сутички збили з вогнища. Логен узяв його до рук, цей випробуваний, добре знайомий, хоча й пом’ятий i почорнiлий за багато лiт служби казанок. Вiн був у нього вiддавна. Пройшов з ним не одну вiйну, перетнув Пiвнiч i повернувся назад. Пiд час походiв вони всi разом у ньому готували, всi разом з нього iли. Форлi, Мовчун, Шукач, всi загалом i кожен зокрема. Логен ще раз оглянув табiр. Трое мертвих шанка, але жодних жертв з-помiж його людей. Можливо, вони все ще десь поблизу? Мабуть, якби вiн ризикнув пошукати… – Нi. Вiн сказав це тихо, пошепки. Треба дружити з головою. Сюди наскочила цiла зграя плоскоголових. Сила-силенна. Вiн не уявляв, скiльки часу пролежав на березi рiчки. Навiть якщо кiльком хлопцям i вдалося втекти, шанка полюватимуть на них, будуть вистежувати iх по лiсах. Немае сумнiву, що iхнi трупи тепер розкиданi по гiрських долинах. Єдине, що Логен мiг зробити, це рушити в гори, i спробувати врятувати власне нiкчемне життя. Треба бути реалiстом, як би при цьому не було боляче. – Тепер е тiльки ти i я, – мовив Логен, запихаючи казанок в мiшок i закидаючи його на плече. Вiн закульгав геть так швидко, як мiг. Вгору, до рiчки, до гiр. Тiльки iх двое. Вiн i його казанок. Єдинi вцiлiлi. Питання «Чому я це роблю?» – в тисячний раз запитував себе iнквiзитор Глокта, кульгаючи по коридору. Хоча стiни були поштукатуренi i побiленi, проте досить давненько. Саме мiсце мало похмурий вигляд, а повiтря вiддавало вологою. Вiкон тут не було, оскiльки коридор знаходився глибоко пiд землею, i вiд лiхтарiв у кожний закуток тяглися хиткi тiнi. «Чому взагалi може хотiтися таке робити?» Кроки Глокти вистукували на брудних плитках пiдлоги незмiнний ритм. Спершу впевнене цокання правого каблука, тодi стукiт цiпка, а вiдтак безкiнечне човгання лiвоi ноги зi знайомим штриканням у щиколотку, колiно, задницю та спину. Цок, стук, бiль. Такий був ритм його ходьби. Час вiд часу брудну однотоннiсть коридору скрашали важкi дверi, окутi й оббитi поточеним залiзом. Проходячи повз однi з них, Глоктi причувся притлумлений болiсний зойк. «Цiкаво, що за бiдного дурня там допитують? Який злочин вiн скоiв або ж не скоiв? Якi таемницi розкривають, яку брехню виявляють, яку зраду розвiнчують?» Однак йому не довелося довго гадати. Його думки перервали сходи. Якби Глоктi дали можливiсть катувати одну людину, будь-яку людину, вiн, безумовно, взявся би за винахiдника сходiв. Коли Глокта був молодий i багато хто робив йому пошанування, ще до тих прикрих подiй, вiн нiколи не звертав особливоi уваги на сходи. Вiн перескакував по двi сходинки за раз i весело чимчикував собi у справах. Тепер усе iнакше. «Вони усюди. Без них не перейти iз поверху на поверх. А крiм того, спускатись завжди гiрше, нiж пiднiматись – цього люди не усвiдомлюють. Коли пiднiмаешся, то падаеш, зазвичай не так звисока». Вiн добре знав цей сходовий марш. Шiстнадцять сходинок, витесаних з гладкого каменю, трохи потертих ближче до центру, трохи вологих, як i все навколо. Поручня не було, тож вхопитися нi за що. «Шiстнадцять ворогiв. Справжне випробування». Глокта змарнував чимало часу, перш нiж вигадав найменш болючий метод спуску сходами. Вiн рушив боком, наче краб. Спершу палиця, тодi лiва нога, а потiм права. Особливо болiло тодi, коли вiн спирався на лiву ногу, вiд чого ще й пекельно штрикало в шиi. «Чого у мене так болить у шиi, коли я спускаюсь сходами? Може, шия приймае на себе мою вагу? Таке може бути?» Так чи iнак, а болiло нестерпно. Глокта спинився за чотири сходинки вiд пiднiжжя. Вiн майже подолав iх. Його рука тремтiла, стискаючи макiвку цiпка, а лiва нога пекла, мов навiжена. Вiн намацав язиком ясна в тому мiсцi, де колись були переднi зуби, глибоко вдихнув i зробив крок уперед. Нога страшно пiдломилась, i вiн завис у повiтрi, вивертаючись та похитуючись, в той час як у головi, немов у казанi, закипiли страх i вiдчай. На наступну сходинку вiн ступив, наче п’яничка, чiпляючись нiгтями за гладку стiну i повискуючи вiд переляку. «Тупий, безмозкий телепню!» Цiпок стукнув об пiдлогу, незграбнi ноги перебороли камiнь, i вiн опинився внизу, якимось дивом не впавши. «А ось i вона. Та страшна, прекрасна, тягуча мить мiж ударом по мiзинцю i появою болю. Скiльки у мене часу до його приходу? Як боляче буде, коли це станеться?» Вiдсапуючись iз роззявленим ротом бiля пiднiжжя сходiв, Глокта вiдчув, як його охоплюе трепетне передчуття. «Починаеться…» Мука була невимовною: весь його лiвий бiк, вiд нiг до голови, скувала нестерпна судома. Вiн мiцно зажмурив водянистi очi i затиснув рот правицею так сильно, що аж хруснули суглоби пальцiв. Рештки зубiв у зцiплених щелепах скреготали вiд натуги, але тонкий, уривчастий стогiн усе ж зiрвався з його вуст. «Я кричу чи смiюсь? Як розрiзнити?» Вiн важко сапав, дихаючи через нiс, з якого йому на руку булькали шмарклi, тим часом як скоцюрблене тiло тремтiло, силуючись не впасти. Судома минула. Глокта обережно, одна за одною, поворушив руками-ногами, щоб оцiнити ушкодження. Його нога палала, ступня затерпла, а в шиi з кожним порухом штрикало, вiддаючись у спинi болiсними кольками. «Загалом, навiть непогано». Вiн iз зусиллям нагнувся i двома пальцями вхопив свiй цiпок, а тодi пiднявся i затиллям долонi витер шмарклi та сльози. «Оце-то так. Може, менi сподобалось? Для бiльшостi сходи – це звична справа. Для мене ж – пригода!» Глокта побрiв коридором, тихо посмiюючись сам до себе. Вiн все ще ледь помiтно усмiхався, коли дiстався своiх дверей i, човгаючи, увiйшов всередину. Брудна бiла коробка з двома дверима, розташованими одне проти одного. Стеля була незручно низькою, а свiтло палючих ламп било в очi. Один куток геть вiдсирiв, i облiзла штукатурка взялася пухирями, поцяткованими чорною цвiллю. Хтось намагався вiдтерти довжелезний шлейф кровi з однiеi стiни, але, видно, не надто старався. Практик Фрост стояв в iншому кiнцi кiмнати, склавши жилавi руки на широких грудях. Вiн кивнув Глоктi, виражаючи не бiльше почуттiв, анiж камiнь, i Глокта кивнув у вiдповiдь. Мiж ними стояв подертий i заплямований дерев’яний стiл, прибитий до пiдлоги, а обабiч нього примостились два стiльцi. На одному з них сидiв голий товстун. Його руки були мiцно зв’язанi за спиною, а на голову надiтий коричневий мiшок. Часте, приглушене дихання чоловiка було единим звуком у кiмнатi. Хоч тут, пiд землею, стояв холод, але з товстуна лився пiт. «Правильно робить, що пiтнiе». Глокта закульгав до iншого стiльця, акуратно зiпер свiй цiпок об край стiльницi i, тамуючи бiль, поволi, обережно сiв. Вiн розiм’яв шию, покрутивши нею влiво-вправо, а тодi розслабив тiло i прийняв близьку до зручноi позу. Якби у Глокти була можливiсть потиснути руку однiеi людини, будь-якоi людини, вiн, безумовно, потиснув би руку винахiднику стiльцiв. «Вiн зробив мое життя майже стерпним». Фрост мовчки виступив з кутка i затиснув порожнiй вершечок мiшка мiж двома пальцями – м’ясистим i блiдим вказiвним та товстим i бiлим великим. Глокта кивнув i практик зiрвав мiшок – Салем Ревс заклiпав вiд рiзкого свiтла. «Нахабне, бридке свиняче рило. Нахабна ти, бридка свиня, Ревсе. Плюгавий кабанюра. Б’юся об заклад, ти готовий зiзнатися прямо зараз, готовий торочити без упину, аж доки нам всiм не набридне». На щоцi чоловiка красувався великий темний синець, i ще один на щелепi, над подвiйним пiдборiддям. Коли його водявi очi пристосувалися до свiтла, вiн упiзнав Глокту, котрий сидiв навпроти нього, i його обличчя раптом сповнилось надiею. «Не на того, ой не на того вiн покладае надiю». – Глокто, ви мусите менi допомогти! – заскиглив вiн, нахилившись уперед, наскiльки дозволяли пута, i слова полилися з нього нестримним потоком розпачу. – Я помилково звинувачений, ви ж знаете, я невинний! Ви прийшли менi допомогти, правда? Ви мiй друг! У вас тут е зв’язки. Ми ж друзi, друзi! Ви могли би замовити за мене слiвце! Я невинна людина, це помилка! Я… Глокта пiдняв руку, вимагаючи тишi. Якусь мить вiн уважно розглядав знайоме обличчя Ревса так, нiби бачив його вперше, а тодi повернувся до Фроста: – Я мав би знати цього чоловiка? Альбiнос не вiдповiв. Нижню половину його обличчя приховувала маска практика, а верхня не виказувала жодних емоцiй. Вiн спостерiгав за в’язнем на стiльцi, не зводячи пильного погляду рожевих, як у трупа, очей. Вiдколи Глокта зайшов у кiмнату, вiн навiть жодного разу не клiпнув. «Як йому це вдаеться?» – Це я, Ревс! – прошипiв товстун. Тон його голосу поступово набував вiдтiнку панiки. – Салем Ревс. Ви знаете мене, Глокто! Ми разом були на вiйнi до того, як… самi знаете… ми друзi! Ми… Глокта знову пiдняв руку i вiдкинувся на спинку стiльця, постукуючи нiгтем по одному iз зубiв, так наче про щось замислився. – Ревс. Ім’я менi знайоме. Купець, член Гiльдii мерсерiв[2 - Мерсери – торговцi вишуканим крамом. Термiн з’явився в 12 ст. в Англii, де мерсерами називали торговцiв шовком i оксамитом.]. Подейкують, iз багатiiв. Тепер згадав… – Глокта нахилився вперед i зробив театральну паузу. – Вiн зрадник! Його схопила Інквiзицiя, його майно конфiсковане. Вiн, бач, збирався ухилитись вiд сплати королiвського податку. У Ревса вiдвисла щелепа. – Королiвського податку! – крикнув Глокта i гупнув кулаком по столу. Товстун дивився широко розкритими очима i облизнув зуб. «Справа зверху, другий ззаду». – Втiм, де нашi манери? – запитав Глокта, не звертаючись нi до кого конкретного. – Знали ми одне одного колись чи нi, а от з моiм помiчником вас точно належним чином не познайомили. Практику Фросте, привiтайтеся з цим товстуном. Фрост вдарив долонею, але удар був такоi сили, що Ревс умить злетiв зi стiльця. Стiлець зi стукотом хитнувся, проте не впав. «Як йому таке вдаеться – не перекинувши стiльця, збити людину на землю?» Ревс з якимось клекотом – мордою у плитку – розпластався на пiдлозi. – Вiн нагадуе менi кита, що викинувся на берег, – тупо сказав Глокта. Альбiнос схопив Ревса попiд руки, пiдняв i закинув назад на стiлець. Зi щоки Ревса крапала кров, зате його свинячi оченята тепер посерйознiшали. «Бiльшiсть людей удари ламають, але трапляються такi екземпляри, кого вони гартують. Нiзащо б не сказав, що цей товстун – сильна людина, та, зрештою, життя сповнене несподiванок». Ревс сплюнув кров на стiл. – Ви зайшли надто далеко, Глокто, так i знайте! Мерсери – шанована гiльдiя; ми маемо вплив! Вам це просто так не минеться! Мене знають люди! Моя дружина вже зараз подае клопотання королю, щоб той розглянув мою справу! – Ваша дружина, кажете, – Глокта сумно всмiхнувся. – Ваша дружина – напрочуд вродлива жiнка. Вродлива i молода. Здаеться менi, навiть замолода для вас. Здаеться менi, що вона скористалася можливiстю позбутися вас. Що вона показала нам вашi бухгалтерськi книги. Всi до одноi. Обличчя Ревса побiлiло. – Ми переглянули iх, – Глокта показав на уявний стос паперiв злiва, – а потiм переглянули й iншi, у скарбiвнi, – показав iнший стос справа. – І уявiть собi, яким було наше здивування, коли суми з якогось дива не зiйшлися. Крiм цього, було зауважено нiчнi вiзити ваших працiвникiв до складiв у старому кварталi, незареестрованi малi човни, хабарi службовцям, пiдробка документiв. Менi продовжувати? – запитав Глокта, зi щирим осудом похитуючи головою. Товстун хапнув повiтря й облизав губи. Перед в’язнем поклали перо i чорнило, а також заяву-зiзнання, детально заповнену чудовим, акуратним почерком Фроста – залишалося поставити лише пiдпис. «Я його випатраю тут i зараз». – Зiзнавайтеся, Ревсе, – тихо прошепотiв Глокта, – i безболiсно завершимо цю чорну справу. Зiзнавайтеся i назвiть своiх поплiчникiв. Ми й без того знаемо, хто вони. Так нам усiм буде легше. Я не хочу тебе калiчити, повiр – це не потiшить мене. «Нiщо не потiшить». – Зiзнайся. Зiзнайся i тебе пощадять. Заслання в Енглiю не таке страшне, як його малюють. Там теж можна насолоджуватися життям, а заодно i щоденною чесною працею на службi в короля. Зiзнавайся! Ревс дивився на пiдлогу, облизуючи зуб. Глокта вiдкинувся на спинку стiльця i зiтхнув. – Або не зiзнавайся, – додав вiн, – i тодi я принесу iнструменти. Фрост пiдiйшов ближче, i його широка тiнь закрила обличчя товстуна. – Бiля докiв знайшли тiло, – тихо мовив Глокта, – опухле вiд морськоi води i страшно, страшно понiвечене… таке, що й годi впiзнати. «Уже готовий говорити. Вiн повний, стиглий, от-от лусне». – Коли покалiчили – до чи пiсля смертi? – запитав вiн спокiйно у стелi. – До того ж ким був загадковий покiйник – чоловiком чи жiнкою? – Глокта знизав плечима. – Хто його знае? У дверi рiзко постукали. Обличчя Ревса смикнулось на звук, знову сповнившись надii. «Ну не зараз же, чорт забирай!» Форст пiдiйшов до дверей i ледь-ледь прочинив iх. Йому щось сказали. Зачинивши дверi, Фрост нахилився, щоб прошепотiти це щось Глоктi на вухо. – Тсе Феверар, – почулося нерозбiрливе шамкання, з якого Глокта зрозумiв, що за дверима стоiть Северард. «Що, вже?» Глокта усмiхнувся i кивнув, немов це були гарнi новини. Обличчя Ревса дещо спохмурнiло. «Чому чоловiк, який займався таемною справою, не здатен приховати своi емоцii в цiй кiмнатi?» Але Глокта знав, чому. «Важко залишатися спокiйним, коли ти переляканий, беззахисний, самотнiй, як перст, а твоя доля в руках людей, якi не вiдають милосердя. Кому не знати цього краще, нiж менi?» Вiн зiтхнув i, надавши голосу найапатичнiшого тону, спитав: – Ти бажаеш зiзнатися? – Нi! В свинячих очках в’язня знову спалахнула непокора. Вiн не зводив настороженого погляду та мовчки посмоктував зуба. «Несподiвано. Дуже несподiвано. А втiм, ми тiльки почали». – Що, муляе зуб, Ревсе? Глокта знав про зуби геть усе. Над його власним ротом попрацювали кращi з кращих. «Або гiршi з гiрших – це ще як подивитись». – Схоже, менi доведеться зараз тебе покинути, але я подумаю про твiй зуб. Я гарненько помiркую, що з ним робити. – Вiн взявся за палицю. – Я хочу, щоб ти подумав про мене, про те, як я взяв близько до серця твiй зуб. А ще хочу, щоб ти гарненько помiркував про пiдписання зiзнання. Глокта незграбно пiдвiвся, випростовуючи хвору ногу. – Втiм, гадаю, що тобi може бути достатньо i звичайного мордобою, тож залишу тебе на пiвгодини в товариствi практика Фроста. Рот Ревса викруглився – вiд здивування у нього вiдiбрало мову. Альбiнос пiдняв стiлець разом iз товстуном i повiльно розвернув його до себе. – У цiй справi вiн, безумовно, найкращий. Фрост дiстав пару пошарпаних шкiряних рукавичок i взявся акуратно натягувати iх на своi грубi бiлi руки, палець за пальцем. – Ти ж завжди любив мати все найкраще, еге ж, Ревсе? Глокта рушив до дверей. – Зачекай! Глокто! – заволав Ревс через плече. – Зачекай, я… Практик Фрост затиснув рот товстуна рукавичкою i приклав палець до своеi маски. – Ш-ш-ш, – шикнув вiн. Дверi, клацнувши, зачинились. Северард прихилився до стiни в коридорi, сперши одну ногу на штукатурку. Вiн немелодiйно насвистував пiд маскою i водночас погладжував свое довге тонке волосся. Коли в дверях з’явився Глокта, вiн випростався i легенько вклонився, а бiсики в його очах видали усмiшку. «Постiйно вiн усмiхаеться». – Очiльник Келайн бажае вас бачити, – мовив вiн iз помiтним акцентом простолюдина, – i, як на мене, вiн ще нiколи не був таким сердитим, як сьогоднi. – Северарде, бiдолахо, ти, мабуть, добряче налякався. Шкатула у тебе? – Так. – Дiстав звiдти щось для Фроста? – Дiстав. – І для своеi дружини, сподiваюсь, теж? – О, так, – сказав Северард, а його очi заблищали сильнiше, нiж зазвичай. – Моя дружина житиме в достатку. Якщо вона у мене колись буде. – Добре. Я поспiшу вiдповiсти на виклик очiльника. Коли мине п’ять хвилин з початку мого вiзиту, зайдеш зi шкатулою. – Просто ввалитися до нього в кабiнет? – Можеш хоч пику його почикрижити ножем, менi байдуже. – Буде зроблено, iнквiзиторе. Глокта кивнув i розвернувся, щоб iти собi, аж нараз обернувся. – Тiльки не треба насправжки його чикрижити, гаразд, Северарде? Практик усмiхнувся очима i вклав свiй страшний нiж назад у пiхви. Глокта закотив очi до стелi, а тодi пошкандибав, постукуючи цiпком по плитах i тамуючи бiль у нозi. Цок, стук, бiль. Такий був ритм його ходьби. Кабiнетом очiльнику слугувала велика i по-багатому опоряджена горiшня кiмната в Будинку питань – кiмната, в якiй все було надто великим i надто пишним. Одну iз обшитих дерев’яними панелями стiн займало велетенське, вигадливе вiкно, з якого виднiлися чепурнi сади у внутрiшньому дворi. Посеред барвистого килима, привезеного з теплих екзотичних краiв, стояв не менш велетенський i химерно оздоблений стiл. А над величним камiном, всерединi якого догорав маленький кволий вогник, висiла голова кровожерноi звiрюки з якоiсь холодноi i не менш екзотичноi мiсцини. Утiм, на фонi самого очiльника Келайна його кабiнет здавався дрiбним i сiрим. Це був дебелий, червонощокий чолов’яга вiком пiд шiстдесят, який iз чохом компенсував рiдiюче волосся пишними, сивими бакенбардами. Його побоювались навiть члени Інквiзицii, але Глокта не вiдчував до нього страху, i вони обидва про це знали. Перед столом стояло величеньке, вишукане крiсло, але очiльник мiряв кiмнату кроками, кричучи i розмахуючи руками. Глокту посадили на щось безумовно дороге, але явно задумане так, щоб сидячому було максимально незручно. «Втiм, це мене не повинно непокоiти. Незручнiсть – то моя стихiя». Поки очiльник сварився, Глокта розважався тим, що уявляв, як над камiном замiсть голови кровожерноi звiрюки висить голова Келайна. «Цей окоренкуватий дурень точно такий самiсiнький, як i його камiн. З вигляду приголомшливий, а всерединi пустопорожнiй. Цiкаво, як би вiн зреагував на допит? Я би почав iз його дурнуватих бакенбардiв». При цьому на обличчi Глокти покоiлася маска уваги та пошани. – Що ж, Глокто, цього разу ти перевершив навiть самого себе, скажений калiко! Коли мерсери дiзнаються про це, вони з тебе шкуру здеруть! – З мене вже здирали – i це лоскiтно. «Чорт забирай, закрий пельку i всмiхайся. Де той пришелепуватий свистун Северард? Щойно закiнчу тут, то здеру з нього шкуру». – Ото вже молодчага Глокта, ото придумав, ой, тiльки би не луснути зо смiху! Ухилення вiд сплати королiвського податку! Очiльник побуряковiв, настовбурчивши бакенбарди. – Королiвського податку? – закричав вiн, пирскаючи слиною на Глокту. – Та вони всi вiд нього ухиляються! Мерсери, спайсери[3 - Спайсери – торговцi прянощами.] – всi! Кожен Господнiй йолоп, котрий мае човен! – Але цього разу все робилося так вiдкрито, очiльнику. Нас це зачепило. Тож менi здалося, що варто було… – Тобi здалося? – Келайн розчервонiвся i аж пашiв вiд гнiву. – Тобi прямо сказали: не займати мерсерiв, не займати спайсерiв, не займати жодну з великих гiльдiй! Вiн походжав все швидше й швидше. «Такими темпами ти увесь килим витреш. Великим гiльдiям доведеться купувати тобi новий». – Але ж тобi здалося, га? Що ж, вiн мае повернутися на волю! Нам доведеться його вiдпустити, а тобi – повчитися просити вибачення на колiнах! Ну i ганьба! Ти вiддав мене на глум! Де вiн зараз? – Я залишив його в товариствi практика Фроста. – Цiеi шамкаючоi тварини? – Очiльник у розпачi вчепився за волосся. – В такому разi вже нiчого не вдiеш, га? Вiн буде схожий на казна-що! Не можна вiдправляти його на волю в такому виглядi! Тобi гаплик, Глокто! Гаплик! Я негайно йду до архiлектора! Негайно! Раптом широкi дверi розчахнулись, i до кiмнати неквапливою ходою увiйшов Северард iз дерев’яною шкатулою у руках. «Саме вчасно». Очiльник, роззявивши вiд гнiву рота, мовчки дивився, як Северард грюкнув шкатулою об стiл, вiд чого у нiй аж щось брязнуло. – Що це у дiдька мае озна… Северард вiдкинув кришку, i Келайн побачив грошi. «Всi тi прекраснi грошенята». Вiн затнувся на пiвсловi, а його рот завмер, силячись сформувати наступний звук. Спершу вiн виглядав здивованим, тодi спантеличеним, i, зрештою, настороженим. Келайн стиснув губи i поволi опустивсь у крiсло. – Дякую, практику Северарде, – сказав Глокта. – Можете йти. Поки Северард неквапливо виходив, очiльник замислено погладжував своi пишнi бакенбарди, а його обличчя поступово прибирало звичного рожевого вiдтiнку. – Конфiскували у Ревса. Тепер це, звичайно, власнiсть Корони. Я вирiшив, що варто вручити шкатулу вам, як моему безпосередньому керiвнику, щоб ви передали ii у скарбiвню. «Або щоб ти купив ще бiльшого стола, кровопивце». Глокта нахилився вперед, склавши руки на колiнах. – Гадаю, ви могли би сказати, що Ревс зайшов надто далеко, що ним почали цiкавитись, що потрiбен був показовий приклад. Зрештою, не можна, щоб всi думали, нiби ми нiчого не робимо. А цей арешт налякае великi гiльдii, поставить iх на мiсце. «Це налякае великi гiльдii, щоб ти змiг доiти iх ще сильнiше». – І ви завжди можете сказати, що я скажений калiка, i звинуватити в усьому мене. Глокта бачив, що очiльнику це починало подобатись. І хоча той намагався цього не виказувати, але його бакенбарди тремтiли вiд побаченоi купи грошей. – Гаразд, Глокто, гаразд. Нехай. – Вiн простягнув руку й обережно закрив шкатулу. – Але якщо ти ще колись надумаеш вчинити щось подiбне… порадься спершу зi мною, добре? Я не люблю сюрпризiв. Глокта iз зусиллям пiдвiвся i пошкандибав до дверей. – А, i ще одне! – Інквiзитор силувано обернувся. Келайн суворо дивився на нього з-пiд своiх густих, пишних брiв. – Коли я пiду розмовляти з мерсерами, менi знадобиться зiзнання Ревса. Глокта широко всмiхнувся, показавши зяючу прогалину в переднiх зубах. – З цим не буде проблем, очiльнику. Келайн був правий. Ревс в жодному разi не мiг повертатись на волю в такому виглядi. Його губи були розсiченi i закривавленi, боки почорнiли вiд синцiв, голова завалювалась набiк, а лице запухло так, що його б i мама рiдна не впiзнала. «Одне слово, вiн виглядае як людина, готова до зiзнання». – Навряд чи тобi сподобались останнi пiвгодини, Ревсе, ой навряд чи. Хтозна, можливо, це були найгiршi пiвгодини твого життя. Втiм, я розмiрковую про те, що ми можемо тобi запропонувати, i як би це не звучало сумно… це були не найгiршi пiвгодини. Можна навiть сказати, розкiшнi пiвгодини. Глокта нахилився вперед, зупинившись всього за кiлька дюймiв вiд розквашеного носа Ревса. – Порiвняно зi мною, практик Фрост – маленька дiвчинка, – прошепотiв iнквiзитор. – Кошеня. Коли за тебе вiзьмусь я, Ревсе, ти будеш згадувати про цей час з ностальгiею. Ти благатимеш мене про пiвгодини з практиком. Я зрозумiло висловився? Ревс мовчав – тiльки чути було, як у його зламаному носi свистить повiтря. – Покажи йому iнструменти, – прошепотiв Глокта. Фрост зробив крок вперед i широким, театральним рухом вiдкрив начищений ящик. Це була витончена, майстерна робота. Коли кришка вiдкрилася, численнi внутрiшнi полички припiднялись i висунулись, демонструючи iнструменти Глокти в усiй iхнiй убивчiй красi. Там були леза усiх розмiрiв i форм, голки, вигнутi та прямi, пляшки з олiею та кислотою, цвяхи i гвинти, затискачi i щипцi, пили, молотки i зубила. Метал, дерево i скло переливалися в яскравому свiтлi ламп, вiдполiрованi до дзеркального блиску та наточенi до смертельноi гостроти. Лiве око Ревса цiлком закрила багряна пухлина, але праве, жахаючись i вражаючись, пробiглося по iнструментах. Призначення одних було страхiтно очевидним, а от призначення iнших – страхiтно неясним. «Цiкаво, що лякае його бiльше?» – Здаеться, ми говорили про твiй зуб, – пробурмотiв Глокта. Око Ревса сiпнулося в його бiк. – Чи, може, ти бажаеш зiзнатися? «Ну ось, вiн у мене на гачку. Зiзнавайся, зiзнавайся, зiзнавайся, зiзнавайся…» У дверi рiзко постукали. «Чорт забирай, знову!» Фрост прочинив дверi i звiдти долинув короткий шепiт. Ревс облизав набряклу губу. Зачинивши дверi, альбiнос нахилився, щоб прошепотiти Глоктi на вухо: – Тсе арфiгектог. Глокта закляк. «Грошей було недостатньо. Поки я плентався сюди з кабiнету Келайна, старий виродок доносив на мене архiлектору. Отже, менi кiнець?» Вiд цiеi думки вiн вiдчув колюче збудження. «Що ж, спершу розберусь iз цiею товстою свинею». – Скажи Северарду, що я скоро буду. – Глокта повернувся назад до в’язня, але Фрост поклав свое бiле лапище йому на плече. – Нi, арфiгектог, – Фрост показав на дверi, – вiн туд. Зага. «Тут?» Глокта вiдчув, як засiпалася повiка. «Чому?» Вiн пiднявся, вiдштовхнувшись вiд краю стола. «Невже завтра мене знайдуть у каналi? Мертвого й опухлого… i невпiзнаваного?» Ця думка викликала в нього лиш одне вiдчуття – спокiйне полегшення. «Бiльше не буде сходiв». Зовнi, в коридорi, стояв архiлектор Інквiзицii Його Величностi. Бруднi стiни позаду нього видавалися майже брунатними – настiльки бездоганними були його довга бiла мантiя, бiлi рукавички та копиця бiлого волосся. Йому було за шiстдесят, але стареча немiч не позначилася на ньому. Високий, чисто виголений, стрункий – кожен дюйм його постатi вiддавав елегантнiстю. «Вiн виглядае як чоловiк, який нiколи в життi не був заскочений зненацька». Вони вже зустрiчалися якось шiсть рокiв тому, коли Глокта вступив до Інквiзицii, i за цей час, здавалось, архiлектор зовсiм не змiнився. Архiлектор Сульт. Один iз наймогутнiших людей у Союзi. «Один iз наймогутнiших людей в цiлому свiтi, як на те пiшло». За ним, немов гiгантськi тiнi, нависали двое кремезних, мовчазних практикiв у чорних масках. Коли в дверях з’явився кульгавий Глокта, архiлектор зобразив на обличчi усмiшку. За нею крилося багато чого. «Трохи презирства, трохи жалю, ледь помiтна часточка загрози. Але нi краплини радостi». – Інквiзиторе Глокто, – мовив вiн, простягнувши одну руку в бiлiй рукавичцi долонею донизу. На його пальцi зблиснув перстень iз чималим багряним самоцвiтом. – Служу i корюся, Ваше Преосвященство. Глокта не мiг стриматись i скривився, коли змушений був поволi нахилитися, щоб торкнутися губами персня. Цей важкий i болiсний маневр тривав, здавалося, цiлу вiчнiсть. Коли вiн нарештi спромiгся пiдвестись, Сульт спокiйно дивився на нього своiми холодними, блакитними очима. Цей погляд означав, що вiн уже цiлком зрозумiв Глокту, i той не справив на нього враження. – Ходiмо зi мною. Архiлектор повернувся i поплив коридором. Глокта накульгував позаду, а просто за ним крокували мовчазнi практики. Сульт рухався з невимушеною, млявою впевненiстю, а позаду нього шурхотiли елегантнi поли його мантii. «Виродок». Згодом вони дiсталися дверей, схожих на його власнi. Архiлектор вiдiмкнув iх i вони зайшли всередину, а практики, склавши руки на грудях, зайняли своi мiсця обабiч дверного проходу. «Отже, приватна бесiда. Бесiда, яка для мене, мабуть, буде останньою». Глокта переступив порiг. Побiлена, але брудна коробка, стеля занизька, освiтлення заяскраве. Замiсть вiдсирiлоi плями на стiнi виднiлася велика трiщина, але в усьому iншому кiмната не вiдрiзнялася вiд його власноi. Тут також був благий стiл, дешевi крiсла i навiть абияк затерта пляма вiд кровi. «Цiкаво, чи не намальованi вони задля ефекту?» Один iз практикiв раптом гучно грюкнув дверима. Малося на думцi, що Глокта вiд несподiванки пiдстрибне, але на такi фокуси вiн не куплявся. Архiлектор Сульт зграбно опустився на одне iз крiсел i пiдсунув до себе з iншого боку столу важкий стос жовтуватих паперiв. Вiн вказав рукою на друге крiсло – те, на яке садовлять в’язня. Глокта розумiв, чим це може для нього закiнчитись. – Я бiльше люблю стояти, Ваше Преосвященство. Сульт усмiхнувся до нього. Вiн мав гарнi, гострi, бiлоснiжнi зуби. – Нi, не любите. «Тут вiн правий». Глокта незграбно опустився на мiсце в’язня, коли архiлектор перегорнув першу сторiнку своеi пачки документiв, спохмурнiв i ледь похитав головою, немовби побачене його надзвичайно розчарувало. «Можливо, подробицi моеi славетноi кар’ери?» – Нещодавно до мене завiтав очiльник Келайн. Вiн був надзвичайно розлючений. – Сульт вiдiрвав жорсткий погляд блакитних очей вiд паперiв. – Розлючений через вас, Глокто. Вiн озвучив чимало скарг з цього приводу. Сказав менi, що ви неконтрольований i небезпечний, що ви дiете, не думаючи про наслiдки, що ви – божевiльний калiка. Вiн вимагав усунути вас iз його вiддiлу. Архiлектор усмiхнувся холодною, злою посмiшкою, якою Глокта всмiхався до своiх в’язнiв. «Тiльки зубiв у нього бiльше». – Пiдозрюю, що вiн хотiв, аби вас усунули… взагалi. Вони зустрiлись поглядами з рiзних бокiв столу. «Зараз та мить, коли я маю просити пощади? Мить, коли я повинен повзати по пiдлозi i цiлувати твоi ноги? Що ж, менi не дуже треба тiеi пощади, а для повзання я надто незграбний. Твоiм практикам доведеться вбити мене сидячого. Перерiзати менi горлянку, проломити голову – без рiзницi. Головне, щоб скорiше». Але Сульт не поспiшав. Його акуратнi руки в бiлих рукавичках вправно гортали сторiнки, а тi собi шелестiли та потрiскували. – У нас в Інквiзицii обмаль таких, як ви, Глокто. Шляхетного походження, iз чудовоi сiм’i. Чемпiон з фехтування, хвацький офiцер кавалерii. Чоловiк, якого колись готували на найвищi пости. Сульт змiряв його поглядом, наче заледве мiг повiрити у сказане. – Це було до вiйни, архiлекторе. – Певна рiч. Новина про ваш полон всiх неабияк вразила i мало хто сподiвався, що ви повернетеся живим. Вiйнi не було кiнця, збiгали мiсяцi, i, зрештою, надiя зовсiм згасла, але коли пiдписали перемир’я, ви виявилися серед в’язнiв, яких передали Союзу. – Вiн кинув на Глокту прищурений погляд: – У полонi ви заговорили? Глокта не стримався i вибухнув гучним реготом. Той регiт прокотився дивною луною по холоднiй кiмнатi. Такий звук тут рiдко почуеш. – Чи заговорив я? Я говорив, аж доки не затерп язик. Розповiв iм усе, що змiг. Прокричав кожну таемницю, яку коли-небудь чув. Я молов, наче шаленець. А коли розказав усе, що знав, то почав вигадувати. Я всикався i скавулiв, наче дiвчинка. Так роблять всi. – Але не всi виживають. Два роки у в’язницях Імператора. Нiхто, крiм вас, навiть року не протримався. Лiкарi запевняли, що вам назавжди бути прикутим до лiжка, але вже через рiк ви подали заяву до Інквiзицii. «Ми обидва це знаемо. Обидва були цьому свiдками. Що ти вiд мене хочеш i чого так довго тягнеш? Таке враження, що деяким людям просто подобаеться звук власного голосу». – Менi казали, що ви покалiчений, понiвечений, що вас не зцiлити, що вам не можна довiряти. Однак я хотiв дати вам шанс. Щороку якийсь дурень виграе Турнiр, а у вiйнах народжуеться чимало перспективних солдатiв, проте ваше досягнення – цi два пережитi роки – було унiкальним. Отож вас вiдправили на Пiвнiч керувати однiею iз наших копалень. Яке у вас склалось враження про Енглiю? «Помийна яма, сповнена насилля i корупцii. Тюрма, де як невинний, так i винуватий стали рабами в iм’я свободи. Смердюча дiра, в яку ми вiдправляемо тих, кого ненавидимо та цураемось, щоб вони виздихали вiд голоду, хвороб чи важкоi працi». – Вона була холодною, – вiдповiв Глокта. – До пари вам. Ви мали всього кiлька друзiв в Енглii. Пару чоловiк з Інквiзицii i жодних приятелiв-засланцiв. Вiн висмикнув з-помiж паперiв подертого листа i пробiгся по ньому критичним поглядом. – Очiльник Гойл казав менi, що ви були холодним, наче риба, без запалу. Вiн вважав, що з вас нiчого путнього не вийде, що ви не принесете йому жодноi користi. «Гойл. Цей виродок. Цей кат. Краще не мати запалу, нiж мiзкiв». – Але через три роки видобуток збiльшився. Ба, навiть подвоiвся. Тож вас вiдправили назад до Адуа працювати пiд орудою очiльника Келайна. Я гадав, що, можливо, ви навчилися в нього дисциплiни, але, схоже, помилявся. Ви вперто все робите на власний розсуд. – Архiлектор кинув на нього похмурий погляд. – Вiдверто кажучи, я гадаю, що Келайн вас боiться. Гадаю, вони всi вас бояться. Їм не подобаеться ваш гонор, вашi методи, ваш… особливий пiдхiд до нашоi роботи. – А якоi ви думки, архiлекторе? – Чесно? Я не впевнений, що й менi надто подобаються вашi методи, i сумнiваюсь, що ви заслуговуете на такий гонор. Однак мене радують вашi результати. Навiть дуже. Вiн з ляскотом вiдклав стос паперiв i сперся на них однiею рукою, нахилившись через стiл до Глокти. «Як я нахиляюся до своiх в’язнiв, коли вимагаю у них зiзнання». – У мене е для вас завдання. Завдання, яке личитиме вашим здiбностям незмiрно краще, нiж переслiдування дрiбних контрабандистiв. Завдання, яке реабiлiтуе вас в очах Інквiзицii, – архiлектор витримав довгу паузу. – Я хочу, щоб ви заарештували Зеппа дан Тойфеля. Глокта спохмурнiв. «Тойфеля?» – Мiнцмейстра, Ваше Преосвященство? – Його самого. «Придворний мiнцмейстр. Впливова людина iз впливовоi сiм’i. Завелика риба для мого маленького акварiуму. Риба, що мае авторитетних друзiв. Арештувати таку людину небезпечно. Навiть смертельно небезпечно». – Чи можу я запитати, навiщо? – Не можете. Цими питаннями перейматимусь я. Ви зосередьтеся на тому, щоб отримати зiзнання. – Зiзнання в чому, архiлекторе? – Як це у чому – в корупцii i державнiй зрадi! Схоже, що наш приятель мiнцмейстр пiдходив дуже нерозсудливо до деяких особистих справ. Схоже, що вiн брав хабарi, i спiльно з Гiльдiею мерсерiв збирався обдурити короля. Тому було б дуже корисно, якби високопоставлений мерсер вказав його iм’я у зв’язку з якоюсь брудною справою. «Навряд чи можна вважати збiгом той факт, що саме зараз такий високопоставлений мерсер сидить у моiй кiмнатi для допитiв». Глокта стенув плечима. – Коли люди починають говорити, дивом дивуешся, якi iмена спливають на поверхню. – Чудово. – Архiлектор махнув рукою. – Можете йти, iнквiзиторе. Я прийду по зiзнання Тойфеля завтра, в цей же час. Дивiться, щоб воно у вас було. Глокта повiльно дихав, шкутильгаючи назад по коридору. «Вдих, видих. Спокiйно». Вiн не очiкував, що покине кiмнату живим. «А тепер я раптом опинився у впливових колах. Особисте завдання для архiлектора: вичавити зiзнання в державнiй зрадi з одного iз найнадiйнiших службовцiв Союзу. Так, я у найвпливовiших колах, але чи надовго? І чому обрали мене? Через моi результати? Чи тому, що мене не шкода?» – Я щиро прошу вибачення, що сьогоднi нас весь день переривають – все шастають туди-сюди, як у борделi. Потрiсканi i розпухлi губи Ревса скривилися в сумнiй посмiшцi. «Вiн ще й усмiхаеться в таку хвилину – дивовижно. Але всьому настае кiнець». – Будемо вiдвертi, Ревсе. Нiхто не прийде тобi на допомогу. Нi сьогоднi, нi завтра, нi будь-коли. Ти зiзнаешся. Питання лише в тому, коли i в якому станi. Немае сенсу тягнути – це нiчого тобi не дасть. Окрiм болю. А болю у нас предостатньо. Було важко розгледiти вираз на закривавленому обличчi Ревса, але його плечi опустились. Тремтячою рукою вiн умочив перо в чорнило i ледь нахиленим почерком вивiв свое iм’я внизу заяви-зiзнання. «Я знову перемiг. Чи болить моя нога менше? Чи повернулись моi зуби? Чи допомогло менi те, що я згубив чоловiка, котрого колись звав своiм другом? Чому ж тодi я це роблю?» У вiдповiдь вiн почув лише шкрябання пера по паперу. – Прекрасно, – сказав Глокта. Практик Фрост перегорнув документ. – А це список твоiх спiльникiв? Вiн лiниво пробiгся поглядом по iменах. «Купка молодших мерсерiв, три корабельних капiтани, офiцер мiськоi варти i пара дрiбних митникiв. Вкрай невигадливий рецепт, що тут казати. Ану спробуемо додати трошки перцю». Глокта перевернув заяву i вiдправив ii через стiл. – Додай до списку iм’я Зеппа дан Тойфеля, Ревсе. Товстуна це спантеличило. – Це той, що мiнцмейстр? – пробурмотiв вiн крiзь розпухлi губи. – Вiн самий. – Але я з ним навiть не знайомий. – То й що? – накинувся Глокта. – Роби, як я кажу. Ревс завагався, привiдкривши рота. – Пиши, товста свинюко. Практик Фрост хруснув пальцями. Ревс облизав губи. – Зепп… дан… Тойфель… – мимрив вiн, записуючи. – Прекрасно, – Глокта обережно закрив ящик зi своiми по-вбивчому прекрасними iнструментами. – Я радий, що сьогоднi нам обом вони не знадобляться. Фрост замкнув кайдани на зап’ястях в’язня, пiдняв його на ноги, i повiв до дверей в глибинi кiмнати. – Що тепер? – кинув Ревс через плече. – Енглiя, Ревсе, Енглiя. Не забудь прихопити щось тепле. Дверi за ним лунко зачинилися. Глокта поглянув на список iмен в руках. Зепп дан Тойфель замикав список. «Одне iм’я. На перший погляд, таке саме, як i iншi. Тойфель. Просто ще одне iм’я. Але яке небезпечне!» Северард чекав в коридорi, як завжди всмiхаючись. – Накажете вiдправити товстуна в канал? – Нi, Северарде. Вiдправ його наступним човном в Енглiю. – Ви сьогоднi милосерднi, iнквiзиторе. Глокта пирхнув. – Милосердям було би кинути його в канал. Цей кабан не протягне на Пiвночi навiть шести тижнiв. Забудь про нього. Сьогоднi ввечерi нам потрiбно заарештувати Зеппа дан Тойфеля. Северард звiв брови. – Невже мiнцмейстра? – Його самого. Прямий наказ Його Преосвященства архiлектора. Схоже, що наш мiнцмейстер брав хабарi вiд мерсерiв. – Яка ганьба! – Вирушаемо одразу, щойно стемнiе. Скажи Фросту, щоб вiн був готовий. Худий практик кивнув, i його волосся при цьому хитнулося. Глокта розвернувся та пошкандибав коридором, стукаючи палицею по брудних плитах i тамуючи пекучий бiль в нозi. «Чому я це роблю? – спитав вiн себе знову. – Чому я це роблю?» Нiкудишнiй вибiр Логен прокинувся вiд болiсного поштовху. Вiн лежав у незграбнiй позi, сперши викручену голову на щось тверде i притиснувши колiна до грудей. Вiн розплющив соннi очi всього на мiлiметр. Було темно, але звiдкись линуло блiде свiтло. Свiтло крiзь товщу снiгу. Його охопила панiка. Вiн нарештi зрозумiв, де знаходиться. Логен нагрiб снiгу бiля входу в крихiтну печеру, щоб втримати хоч яке тепло. Поки вiн спав, мабуть, снiжило, вiдтак вхiд замело. Якщо хуртеча була сильна, надворi могло добряче навалити снiгу. Якщо замети будуть вищi людського зросту, вiн може нiколи не вибратися звiдси. Вийде, що вiн дерся сюди з гiрських долин лише для того, щоб померти в якiйсь кам’янiй дiрi, такiй тiснiй, що навiть нiг не простягнути. Логен, як тiльки мiг, закрутився у вузькому просторi, взявся рити снiг занiмiлими руками, борсаючись у ньому, змагаючись з ним, пробиваючи його, i при цьому кленучи все на чiм свiт стоiть. Свiтло ринуло раптово, i було воно рiзке й яскраве. Вiн вiдкинув зi свого шляху останнi грудки снiгу i вибрався крiзь пробитий отвiр на свiже повiтря. На кришталево-блакитному небi сяяло сонце. Вiн звiв до нього обличчя, заплющив заслiпленi очi i пiдставив свое тiло промiнню. Вiд холодного повiтря дерло в горлi. Прямо-таки рiзало. У ротi страшно пересохло, а язик нагадував кепсько обтесану колоду. Логен зачерпнув у долонi снiгу i запхав у рот. Коли снiг розтанув, вiн ковтнув. Вiд холоду заболiла голова. Звiдкись несло цвинтарним смородом. То був не лише вогкий i кислий запах його поту, сам по собi неприемний, – смердiла ковдра, що вже почала гнити. Два ii шматки вiн обвинув навколо рук i прив’язав до зап’ясть мотузкою на подобу рукавиць, а ще один – навкруг голови, нiби брудний, смердючий каптур. Черевики були набитi клаптями пiд зав’язку. Решту вiн обгорнув навколо свого тiла пiд плащем. Сморiд вiд ковдри був нестерпний, але цiеi ночi вона врятувала йому життя, що, на думку Логена, було вдалим компромiсом. Вона смердiтиме ще гiрше, перш нiж вiн зможе ii позбутись. Похитуючись, Логен пiдвiвся на ноги i роззирнувся. Вузьку, крутосхилу долину засипало снiгом. Їi оточували три величнi вершини – гори темно-сiрого каменю i бiлого снiгу, що стримiли на тлi небесноi синяви. Вiн знав iх. Вони, власне, були його давнiми друзями. Єдиними, що залишились. Вiн знаходився у Високогiр’i, на вершинi свiту. Вiн був у безпецi. – У безпецi, – прохрипiв вiн без особливоi радостi. У безпецi, бо це мiсце було надiйно захищене вiд iжi. У безпецi, бо це мiсце було надiйно захищене вiд тепла. Нi те, нi iнше його тут не турбуватиме. Нехай вiн i втiк вiд шанка, але це мiсце мертвих, i якщо не почати рухатися, можна стати одним iз них. Логен i так вже дико зголоднiв. Його живiт перетворився на величезну болючу дiру, яка зазивала його пронизливими криками. Вiн порився в мiшку i дiстав останню смужку м’яса: стару, залежану i брудну, схожу на сухий прутик. Цього було замало, аби вгамувати голод, але дiватися нiкуди. Вiн вгризся в неi зубами – смакувало, наче шкiра зi старого черевика, – а опiсля закусив снiгом. Логен приклав долоню до чола i поглянув на пiвнiч, углиб долини, звiдки прийшов вчора. Земля повiльно спадала, снiг i камiння переходили у сосновi узгiр’я, дерева – у звивисту смугу пасовиськ, а зеленi пагорби – у море, що виднiлося на горизонтi, як вузенька блискуча смужка. Батькiвщина. Вiд цiеi думки Логену стало не по собi. Батькiвщина. Там жила його сiм’я. Його батько – мудрий i дужий, хороший чоловiк, достойний ватажок свого народу. Його дружина, його дiти. Це була гарна сiм’я. Вони заслуговували на кращого сина, кращого чоловiка, кращого батька. Там само жили його друзi. Старi й новi. Було би добре знову iх побачити, ой як добре. Поговорити з батьком у довгiй залi. Побавитись iз дiтьми, посидiти з дружиною коло рiчки. Побалакати про тактику з Тридубою. Пополювати iз Шукачем у гiрських долинах, несучись через лiс зi списом i регочучи мов навiженi. Нараз Логен вiдчув нестерпну тугу. Вiн ледь не задихнувся вiд болю. Бiда крилася в тому, що всi вони були мертвi. Зала перетворилась на кiльце обгорiлих колод, а рiчка – на стiчну канаву. Вiн нiколи не забуде, як, перетнувши пагорб, побачив унизу, в долинi, спаленi руiни. Як нишпорив серед попелу, шукаючи хоч якiсь натяки на те, що комусь вдалось утекти, а тим часом Шукач посмикував його за плече i просив дати собi нарештi спокiй. Самi лише трупи, зiтлiлi до невпiзнання. Потiм вiн припинив пошуки. Вони всi мертвi – а якими ж iм iще бути, якщо iх застали шанка? Вiн сплюнув у снiг коричневим вiд сухого м’яса згустком. Мертвi, задубiлi i зогнилi чи згорiлi дотла. Вони возз’едналися з землею. Логен зцiпив зуби i стиснув кулаки пiд смердючими клаптями ковдри. Вiн мiг би повернутись до руiн приморського селища ще раз, востанне. Кинутись в атаку, роздираючи горло войовничим криком, достоту як у Карлеонi, де вiн втратив палець, але зажив слави. Вiн мiг би звiльнити свiт вiд кiлькох шанка. Розiтнути iх, як тодi розiтнув Шаму Безсердечного – вiд плеча до пуза, так що аж нутрощi вивалились. Вiн мiг би помститися за своiх батька, дружину, дiтей, друзiв. Непоганий кiнець для того, кого прозвали Кривавою Дев’яткою. Померти, вбиваючи. Та й пiсню згодом би склали непогану. Але в Карлеонi Логен був молодим i сильним, а за його плечима стояли друзi. Натомiсть зараз вiн був слабким, голодним i як нiколи самотнiм. Вiн убив Шаму Безсердечного довгим, гострезним мечем. Логен поглянув на свiй нiж. Може, вiн i непоганий, але дiдька лисого ти ним помстишся. Та й хто спiватиме пiсень? Шанка мали страшнi голоси i ще гiршу уяву, та й навряд чи вони впiзнають його у смердючому голодранцевi, пiсля того як нашпигують сагайдаком стрiл. Мабуть, iз помстою доведеться зачекати, принаймнi, доки вiн не знайде бiльшого клинка. Зрештою, треба дивитись на речi реально. Можна рушити на Пiвдень i стати мандрiвником. Там завжди знайдеться робота для чоловiка з його здiбностями. Нехай важка i чорна, але робота е робота. Слiд зiзнатися, це був непоганий варiант. Не залежати нi вiд кого, крiм себе, не перейматись чужими рiшеннями, не вiдповiдати за чужi життя та смерть. Звичайно, на Пiвднi в нього були вороги. Але Кривава Дев’ятка завжди давав собi раду з ворогами. Вiн знову сплюнув. Тепер, коли набралось трохи слини, Логен вирiшив добряче поплюватись. Все, що в нього залишилося, це слина, старий казанок i декiлька смердючих клаптiв ковдри. Померти на Пiвночi чи жити на Пiвднi – от i весь вибiр. І вибiр цей нiкудишнiй. Треба рухатись вперед. Вiн завжди так робив. Якщо ти вижив, рухайся вперед, бо не важливо, заслуговуеш ти на життя чи нi. Згадай загиблих. Пом’яни iх добрим словом. А тодi рухайся вперед i сподiвайся на краще. Логен глибоко вдихнув холодне повiтря, а тодi видихнув. – Прощавайте, моi друзi, – прошепотiв вiн. – Прощавайте. Вiн закинув мiшок через плече, розвернувся, i почав пробиратись крiзь глибокий снiг. Вниз, на Пiвдень, подалi вiд гiр. Досi сльотило. Легка мжичка, яка запорошила все довкола, збиралася на гiллi, на листi, на хвоi, а вiдтак щедро зривалася вниз великими краплями, що просочувалися крiзь i без того вогкий одяг Логена i стiкали по шкiрi. Вiн зачаiвся у мокрому чагарнику, нечутний i непорушний. Дощовi краплi бiгли по його обличчю, по блискучому вiд вологи лезу ножа. Логен наслухав усi порухи лiсу, вбирав у себе усе розмаiття його звукiв – нескiнченну метушню комашнi, слiпе вовтуження кротiв, лякливу шамотню оленiв, повiльне пульсування соку в стовбурах старих дерев. Кожна жива iстота в лiсi шукала собi iжу до смаку, i Логен також не був винятком. Вiн зупинив свiй вибiр на тваринi, яка обережно пробиралася крiзь хащi неподалiк, справа вiд нього. Смакота. В лiсi запала цiлковита тиша, тiльки краплi дощу одна за одною зривалися з гiлок. Свiт змалiв до Логена i його майбутньоi здобичi. Коли йому здалося, що тварина пiдiйшла достатньо близько, вiн вистрибнув i повалив ii на землю. Це був молоденький олень. Вiн хвицав i виривався, але Логен був сильним i швидким, тож за мить всадив у його шию ножа i перерiзав горло. З рани ринула гаряча кров, заливаючи Логену руки i стiкаючи на мокру землю. Вiн пiдняв тушу i закинув ii собi на плечi. Із цього м’яса буде гарна юшка, а якщо ще додати якихось грибiв, тодi взагалi вийде смакота. А попоiвши можна запитати поради в духiв. Пуття з них мало, але товариство йому не завадить. Коли вiн дiстався до свого привалу, сонце вже хилилося за обрiй. Згаданий привал якраз годився герою з такою могутньою статурою – над ямою в землi на двох великих жердинах покоiлася добряча купа мокрих гiляк. Всерединi вже добре пiдсохло, та й дощ втих. Сьогоднi ввечерi вiн розпалить вогонь. Логен уже давно не дозволяв собi такоi розкошi – мати власне багаття. Пiзнiше, попоiвши й вiдпочивши, Логен набив люльку шматочком чаги. Вiн знайшов ii кiлька днiв тому бiля коренiв дерева – великi, вологi жовтi нарости. Логен вiдламав собi добрячий шматок, але лише зараз вона пiдсохла так, що можна було курити. Вiн дiстав з багаття палаючу гiлку i пiднiс ii до заглиблення в люльцi, пахкаючи з усiх сил, доки гриб не задимiв, вiддаючи знайомим солодкувато-землистим запахом. Логен закашлявся, випустив коричневий дим i задивився на мерехтливе полум’я. Його думки перенеслися в iншi часи, до iнших вечорiв та iнших багать. Там шкiрився Шукач, i вогонь виблискував на його загострених зубах. Навпроти сидiв кремезний, наче гора,Тул Дуру, котрий смiявся так, що аж у вухах виляскувало. Був там i завжди трохи наляканий Форлi Найслабший, в якого без кiнця нервово бiгали очi. Був i Руд Тридуба, i Хардiнг Мовчун, котрий нiчого не говорив. Вiн завжди був таким, за що його й прозвали Мовчуном. Всi вони були тут. Тiльки не навсправжки. Бо всi вони вже упокоiлися, возз’едналися з землею. Логен вибив попiл з люльки у багаття i вiдклав ii подалi. Бажання курити щезло начисто. Правий був його батько. Нiколи не варто курити одному. Вiн вiдкрутив кришку своеi потовченоi фляги, набрав повний рот i спорснув на багаття. В холодне повiтря здiйнялися омахи полум’я. Логен витер губи, смакуючи гарячий, гiркий присмак, а тодi вiдкинувся на вузлуватий стовбур сосни i почав чекати. Збiгло чимало часу, перш нiж вони явились. Їх було трое. Вони тихо виринули з танцюючих тiней помiж дерев i повiльно попливли до багаття, i що ближчали вони до вогню, тим чiткiшали iхнi форми. – Дев’ятипалий, – мовив перший. – Дев’ятипалий, – вторив другий. – Дев’ятипалий, – додав третiй, i iхнi голоси лунали так, наче це говорив сам лiс. – Щиро запрошую вас до мого багаття, – сказав Логен. Духи присiли i втупились у нього порожнiм поглядом. – Сьогоднi вас лише трое? Першим заговорив дух, що сидiв справа: – Пiсля кожноi зими нас прокидаеться все менше. Ми останнi, хто залишився. Мине ще кiлька зим, i ми теж поринемо в сон. І тодi нiкому буде вiдповiсти на твiй заклик. Логен похмуро кивнув. – До вас доходили якiсь новини з нашого свiту? – Ми чули, що чоловiк упав зi скелi, вибрався з води живим i перетнув Високогiр’я на початку весни, а був вiн закутаний у гнилу ковдру, проте ми не вiримо в цi чутки. – Дуже мудро. – Бетод веде вiйну, – мовив середнiй дух. Логен спохмурнiв: – Бетод завжди веде вiйну. Вiн тiльки це i робить. – Так. Завдяки тобi вiн перемiг у стiлькох битвах, що сам себе нагородив золотим капелюхом. – Нехай вiн горить у пеклi, недоносок, – лайнувся Логен, сплюнувши в багаття. – Що ще? – На пiвнiч вiд гiр повсюди гасають шанка i все пiдпалюють. – Вони люблять вогонь, – додав середнiй дух. – Авжеж, – погодився той, що сидiв злiва, – навiть бiльше, нiж ваш рiд, Дев’ятипалий. Вони люблять його i бояться. Дух нахилився вперед. – Ми чули, що у вересовищах на Пiвднi тебе шукае чоловiк. – Могутнiй чоловiк, – додав середнiй дух. – Старожитнiй Маг, – докинув той, що сидiв злiва. Логен нахмурився. Вiн чув про цих магiв. Якось йому трапився вiдьмак, але його було легко вбити. Вiн не мав жодних надприродних сил – принаймнi нiчого такого Логен не помiтив. Але маг – це вже iнша справа. – Ми чули, що маги сильнi та мудрi, – мовив середнiй дух, – i що подiбний маг може чимало дати звичайнiй людинi i показати небаченi речi. Однак маги також хитрi, i iхнi шляхи несповiдимi. – А чого вiн хоче? – Спитай його. Духи не надто переймались справами людей i завжди були скупi на подробицi, та все ж це було краще, нiж звичнi розмови про дерева. – Що робитимеш, Дев’ятипалий? Логен на мить замислився. – Вирушу на Пiвдень, знайду мага i спитаю, що йому вiд мене треба. Духи кивнули. Вони нiяк не виказували, хороша це, на iхню думку, iдея чи погана. Їм було все одно. – Що ж, прощавай, Дев’ятипалий, – мовив дух, що сидiв справа. – Мабуть, ми бiльше не побачимось. – Вже якось обiйдусь без вас. Логенiв дотеп вони не оцiнили. Духи пiднялись i почали вiддалятись вiд вогню, поволi зливаючись з темрявою. Згодом вони зовсiм щезли, але Логен змушений був визнати, що вiд них було бiльше користi, нiж вiн сподiвався. Завдяки iм у нього з’явилася мета. Вранцi вiн вирушить на Пiвдень i там знайде мага. Хтозна, може, вiн виявиться непоганим спiврозмовником. Зрештою, це краще, нiж за так отримати у груди купу стрiл. Логен дивився на вогонь, поволi киваючи самому собi. Вiн згадував iншi часи та iншi вечори бiля багаття, коли був не один. Гра з ножами В Адуа стояв чудовий весняний день, i сонце просвiчувало крiзь гiлля червоного кедра, кидаючи плямистi тiнi на гравцiв, що сидiли пiд ним. Внутрiшнiм двором гуляв приемний вiтерець, тож карти доводилось мiцно тримати в руках або ж притискати склянками чи монетами. На деревах цвiрiнькали пташки, а з дальнього краю газону долинало клацання ножиць садiвника, вiд чого по високих бiлих будiвлях чотирикутного подвiр’я пробiгало тихе, приемне вiдлуння. А чи втiшить гравцiв величенька купа монет у центрi столу, залежало, звичайно, вiд карт, що iх вони тримали у руках. Наприклад, капiтану Джезалю дан Лютару та купа, безумовно, подобалась. Вiн виявив у себе незвичний талант до гри, коли його призначили у Королiвський полк – талант, яким капiтан користався, щоб вигравати значнi суми у своiх товаришiв по службi. Вiн походив з багатоi сiм’i i в грошах, очевидно, не мав потреби, але гра дозволяла йому пiдтримувати iлюзiю ощадливостi, i при цьому тринькати грошi, наче матрос. Щоразу, коли Джезаль бував удома, батько нудив усiх розмовами про те, як його син чудово плануе видатки, а пiвроку тому купив йому в нагороду капiтанський чин. Це не втiшило його братiв. Так, вiд грошей, безумовно, була користь, та й принизити близьких друзiв – неабияке задоволення. Джезаль напiвсидiв-напiвлежав на лавцi, витягнувши одну ногу i вивчаючи поглядом обличчя iнших гравцiв. Майор Вест так вiдхилив свiй стiлець назад, що, здавалося, мав от-от беркицьнутися з нього. Вiн пiдняв свою склянку до сонця i милувався тим, як крiзь бурштиновий напiй сочиться свiтло. На його губах сяяла легка, загадкова посмiшка, яка наче казала: «Хоча я i не з шляхетноi сiм’i i маю нижчий соцiальний клас, але я перемiг у Турнiрi i завоював прихильнiсть короля на полi бою, а це робить менi честь, тому ви, дiтки, краще слухайтесь i не цвiрiнькайте». Втiм, вiн уже вилетiв iз гри, та й, на думку Джезаля, надто трясся над своiми грошима. Лейтенант Каспа, нахилившись уперед, хмурився i, почухуючи свою рудувату бороду, зосереджено вглядався у карти, так наче нiяк не мiг втямити, якоi вони мастi. Вiн був приемним хлопцем, але нiкудишнiм гравцем в карти, i завжди дуже дякував, коли Джезаль купляв йому випивку за його ж власнi грошi. А втiм, вiн мiг цiлком собi дозволити програш: його батько був одним iз найбiльших землевласникiв Союзу. Джезаль часто помiчав, що трохи дурнуватi люди в розумному товариствi завжди корчать iз себе викiнчених придуркiв. Вже втративши грунт пiд ногами, вони щосили намагатимуться бути потiшними кретинами, не вплутуючись у суперечки, з яких нездатнi виплутатись, i тому вони швидко стають душею компанii. Розгублено-зосереджений вираз Каспи наче говорив: «Я не розумний, але чесний i симпатичний, що значно важливiше. Розум переоцiнюють. О, а ще я надзвичайно багатий, так що всi мене i так люблять». – Мабуть, я зрiвняю ставку, – сказав Каспа i кинув на стiл жменю срiбнякiв. Монети розлетiлись, з веселим дзеленчанням зблиснувши на сонцi. Джезаль автоматично пiдрахував iх подумки i додав до загальноi суми. Можливо, вистачить на новий мундир? Каспа завжди трохи тремтiв, коли мав гарнi карти, але це був не той випадок. Сказати, що вiн блефував, було би для нього завеликою честю; найiмовiрнiше, йому просто набридло сидiти без дiла. Джезаль не сумнiвався, що вiн складеться, як дешева палатка, пiд час наступного кола ставок. Лейтенант Джеленгорм спересердя кинув своi карти на стiл. – Саме лайно сьогоднi! – з обуренням мовив вiн. Вiн вiдкинувся на спинку стiльця i згорбився iз похмурим виглядом, нiби хотiв сказати: «Я великий, мужнiй i запальний, тому мене всi повиннi поважати». Однак поваги вiд Джезаля за картярським столом вiн так нiколи i не заслужив. Може, запальна вдача i варта чогось у бою, але там, де на кону грошi, вона тiльки шкодить. Жаль, що карти випали так собi, iнакше Джезаль мiг би обiбрати його на пiвплатнi. Джеленгорм осушив свою склянку i потягнувся за пляшкою. Залишився лише Брiнт, наймолодший i найбiднiший iз гурту. Вiн облизав своi губи з виразом одночасно обережним i певною мiрою вiдчайдушно-розпачливим, а сам його вигляд наче казав: «Я не молоде i зелене, i я не голодранець. Я можу собi дозволити програти цi грошi. Я настiльки ж важливий, як i решта». Сьогоднi в нього було багато грошей; мабуть, вiн щойно отримав свою платню. Мабуть, це все, що вiн мав, аби якось виживати наступнi кiлька мiсяцiв. Джезаль планував забрати в нього всi цi грошi i розтринькати iх на жiнок i випивку. Треба було змусити себе, щоб не загиготiти вiд самоi думки про це. Спершу треба було виграти партiю. Брiнт вiдкинувся на спинку стiльця i замислився. На рiшення йому мiг знадобитися якийсь час, тож Джезаль взяв зi столу свою люльку. Вiн запалив ii вiд лампи, що стояла поряд саме для цiеi мети, i випустив у бiк кедрового гiлля незугарнi кiльця диму. На жаль, Джезаль i близько не вмiв курити так, як грати в карти, а тому бiльшiсть кiлець виходили просто недоладними клубками жовто-коричневого диму. А якщо вже бути до кiнця чесним, то вiн взагалi не любив курити. Вiд диму йому ставало зле, але курiння було дуже модним i дуже дорогим, i Джезаль прокляв би себе, якби вiдмовився вiд чогось модного просто тому, що воно йому було не до смаку. Крiм того, пiд час останнiх вiдвiдин мiста батько купив йому прекрасну люльку зi слоновоi кiстки, i Джезалю вона дуже личила. Якщо подумати, то його братам i це теж не сподобалось. – Роблю ставку, – сказав Брiнт. Джезаль скинув ногу з лавки. – Пiдвищую ставку на сто марок чи десь бiля того. – Вiн зсунув всi своi монети у центр столу. Вест всмоктав повiтря крiзь зуби. Одна монетка злетiла з верху купи, впала на ребро i покотилася по дереву. Вона приземлилась на плитняк внизу iз безпомильно впiзнаваним звуком падаючих грошей. На iншому кiнцi газону садiвник iнстинктивно смикнув головою, а тодi продовжив пiдстригати траву. Каспа вiдкинув своi карти, так наче вони обпiкали йому пальцi, i похитав головою. – Чорт забирай, але гравець iз мене нiкудишнiй, – простогнав вiн i вiдкинувся на шорсткий брунатний стовбур дерева. Джезаль дивився прямо в очi лейтенанта Брiнта з легкою, апатичною посмiшкою. – Вiн блефуе, – пробурмотiв Джеленгорм, – не давай йому тобою попихати, Брiнте. – Не робiть цього, лейтенанте, – мовив Вест, але Джезаль знав, що Брiнт не послухае, оскiльки вiн змушений був продовжувати вдавати, що може дозволити собi такий програш. Брiнт не зволiкав i безпечним жестом присунув всi своi монети. – Тут сотня, плюс-мiнус, – Брiнт з усiх сил старався поводитися впевнено перед старшими офiцерами, але в його голосi вiдчувалась чарiвна нотка iстерii. – Годиться, – сказав Джезаль, – зрештою, тут усi своi. Що у вас, лейтенанте? – Земля. – Очi Брiнта трохи гарячково блищаливи, коли вiн показував своi карти товариству. Джезаль насолоджувався напруженою атмосферою. Вiн супився, знизував плечима, здiймав брови, замислено чухав голову. Вiн спостерiгав, як вiдповiдно до змiн на його обличчi, змiняюеться обличчя Брiнта. Надiя, розпач, надiя, розпач. Нарештi Джезаль виклав своi карти на стiл. – О, ти диви. У мене знову сонця! На обличчя Брiнта боляче було глядiти. Вест зiтхнув i похитав головою. Джеленгорм спохмурнiв: – Я був упевнений, що вiн блефуе, – виправдався вiн. – Як йому це вдаеться? – запитав Каспа, запустивши щиглем вiльну монетку по столу. Джезаль стенув плечима. – Головне у грi – гравцi, а не карти. Вiн почав збирати пригоршнями купу срiбнякiв, а блiдий Брiнт тiльки дивився, зцiпивши зуби. Грошi приемно подзенькували, сиплячись у мiшечок. Принаймнi приемно для Джезаля. Одна монетка скотилася зi столу i впала бiля Брiнтового чобота. – Ви не могли би менi подати, лейтенанте? – запитав Джезаль з солоденькою посмiшкою. Брiнт рiзко зiрвався на ноги, зачепивши стiл, вiд чого срiбняки i склянки пiдстрибнули та брязнули. – У мене справи, – сказав вiн хрипким голосом, а тодi грубо проштовхнувся повз Джезаля, пхнувши його об стовбур дерева, i поспiшив до краю двору, де з похиленою головою зник в офiцерськiй казармi. – Ви це бачили? – Із кожною миттю Джезаль все бiльше розпалювався вiд обурення. – Дiдько би його вхопив, хiба це ввiчливо так мене штурхати? Тим паче, що я старший офiцер! У мене е всi причини подати на нього рапорт. При згадцi рапортiв здiйнявся хор несхвальних голосiв. – Просто вiн не вмiе програвати, от i все! Джеленгорм суворо глянув спiдлоба. – Не треба так знущатися з нього. Вiн небагатий i не може дозволити собi програвати. – Якщо вiн не може дозволити собi програвати, то хай не береться грати! – роздратовано огризнувся Джезаль. – Хто сказав йому, що я блефую? Краще би тримав пельку на замку! – Вiн новенький, – втрутився Вест, – i просто хоче стати своiм у нашiй компанii. Хiба ти забув, як сам був новачком? – Ти що менi, батько? Джезаль пам’ятав, як був новеньким з болiсною яснiстю, i згадка про це його трохи присоромила. Каспа змахнув рукою. – Не переймайтесь, я позичу йому грошей. – Вiн iх не вiзьме, – заперечив Джеленгорм. – Ну, це вже його справа. – Каспа заплющив очi i повернув обличчя до сонця. – Спекотно. Видно, що зима скiнчилась. Вже, мабуть, пiшло за полудень. – Чорт! – вигукнув Джезаль, зриваючись на ноги, i почав збиратись. Садiвник кинув рiвняти газон i поглянув на них. – Чому ти нiчого не сказав, Весте? – А хiба я тобi батько? – запитав майор. Каспа захихотiв. – Знову спiзнилися, – сказав Джеленгорм, надуваючи щоки. – Лорд-маршал цьому не зрадiе! Джезаль схопив свою зброю для фехтування i побiг у дальнiй кiнець газону. Майор Вест подрiботiв за ним. – Ну ж бо! – крикнув Джезаль. – Вже наздоганяю вас, капiтане, – мовив вiн. – Вже наздоганяю. – Випад, випад, Джезалю, випад, випад! – гаркав лорд-маршал Варуз, луплячи його стеком по руцi. – Ай! – скрикнув Джезаль i знову пiдняв металеву палицю. – Я хочу, щоб ваша права рука рухалася, капiтане, щоб вона кидалась, мовби змiя! Я хочу, щоб мене ослiпила швидкiсть ваших рук! Джезаль зробив ще кiлька незграбних випадiв неповоротким шматком залiза. Це була справжня мука. Його пальцi, зап’ястя, передплiччя i плече горiли вiд натуги. Вiн весь просяк потом, що злiтав з його обличчя великими краплями. Маршал Варуз легко вiдбивав його жалюгiднi потуги. – Тепер бий! Бий лiвою! Джезаль з усiх сил, що iще зостались у лiвiй руцi, замахнувся великим ковальським молотом, цiлячи у голову старого. Вiн ледь пiднiмав цю кляту залiзяку – i це якщо був у формi. Маршал Варуз без особливих зусиль вiдступив убiк i врiзав йому стеком в обличчя. – Ай-ай! – заволав Джезаль i, спотикаючись, вiдступив назад. Несподiвано молот вислизнув iз його руки i гупнув йому просто на ногу. – А-а-а! – Металевий держак брязнув об пiдлогу, i коли Джезаль зiгнувся до забитих пальцiв ноги, нараз вiдчув пекучий бiль вiд того, що Варуз шмагнув його по задницi. Ляскiт вiд удару прокотився подвiр’ям, i Джезаль упав ницьма землю. – Стидобисько! – вигукнув старий. – Ви соромите мене перед майором Вестом! Майор хитнувся на крiслi назад i затрясся вiд тамованого смiху. Джезаль втупився в бездоганно начищенi чоботи маршала, не вiдчуваючи нагальноi потреби пiднiматись. – Пiдйом, капiтане Лютар! – гукнув Варуз. – Якщо не ваш, то мiй час ще в цiнi! – Добре, добре! Джезаль знесилено пiдвiвся, хитаючись пiд палючим сонцем, хапаючи ротом повiтря й обливаючись потом. Варуз пiдiйшов ближче i принюхався до його подиху. – Ви сьогоднi вже пили? – обурено запитав вiн, i його вуса настовбурчились. – І вчора ввечерi, звичайно, теж! Джезалю було нiчого вiдповiсти. – Та чорт вас забирай! У нас купа роботи, капiтане Лютар, i сам я ii не зроблю! До Турнiру залишилося чотири мiсяцi – чотири мiсяцi, щоб зробити з вас майстра фехтування! Варуз очiкував на вiдповiдь, але Джезаль не змiг нiчого вигадати. Вигадками вiн займався тiльки для того, щоб догодити батьковi, але йому чомусь здавалось, що старий солдат не схоче iх слухати, та й ударiв з нього уже вистачало. – Ет! – кинув Варуз Джезалю i вiдвернувся, стиснувши стек обома руками за спиною. – Маршале Вар… – почав Джезаль, але не встиг скiнчити, як старий солдат крутнувся i штрикнув його прямо в живiт. – Кха-кха, – закашлявся Джезаль, осiдаючи на колiна. Варуз навис над ним. – Зробите для мене невеличку пробiжку, капiтане. – А-а-ах! – Пробiжитесь звiдси до Великоi вежi, а там пiднiметесь угору, до парапету. Я знатиму, коли ви доберетесь, бо ми з майором будемо насолоджуватися на даху грою в квадрати[4 - Вигадана гра, подiбна до шашок.]. – Вiн вказав на шестиповерхову будiвлю позаду себе. – Звiдти чудово видно верхiвку вежi. Я побачу вас у монокль, тож цього разу ви не змахлюете! І вiн луснув Джезаля по потилицi. – Ай! – зронив Джезаль, потираючи голову. – Щойно з’явитеся на даху, побiжите назад. Ви бiгтимете щодуху, я в цьому певен, бо якщо ви не повернетесь до того, як ми закiнчимо гру, побiжите знову. Джезаль скривився. – Майор Вест – чудовий гравець у квадрати, тож у мене пiде десь пiвгодини на те, щоб у нього виграти. Рекомендую не зволiкати. Джезаль iз зусиллям пiдвiвся i, пошепки кленучи на чiм свiт стоiть, пiдтюпцем побiг до арки в дальньому кiнцi двору. – Вам треба пришвидшитись, капiтане! – кинув Варуз йому вслiд. Джезалевi ноги були мовби шматки свинцю, але вiн пiдстьобнув iх. – Вище колiна! – весело повчав майор Вест. Джезаль протупотiв проходом, повз воротаря, котрий сидiв бiля дверей i дурнувато посмiхався, i вибiг на широкий проспект. Вiн пробiг повз обвитi плющем стiни Унiверситету, сапаючи i тихо проклинаючи Варуза i Веста, а тодi минув майже глухий, масивний Будинок питань, головнi ворота якого були щiльно замкненi. По дорозi йому зустрiлися кiлька непримiтних клеркiв, якi поспiшали то туди, то сюди, але загалом у цей пообiднiй час в Агрiонтi панувала тиша, i Джезаль не стрiв нiкого цiкавого, доки не дiстався парку. У затiнку бiля озера пiд крислатою вербою сидiли три вишуканi молодi ледi разом iз пiдтоптаною компанйонкою. Джезаль одразу ж набрав ходу i змiнив змучений вираз на безтурботну усмiшку. – Дами, – привiтався вiн, майнувши повз них. Вiн почув, як вони захихотiли позаду, i мовчки порадiв за себе, але наполовину збавив темп, щойно зник iз iхнього поля зору. – А щоб тебе грiм побив, Варузе, – буркнув вiн сам до себе, ледь волочучи ноги дорогою на Алею Королiв, але тут йому знову довелося прискоритись. Всього за двадцять крокiв кронпринц Ладiсла щось проповiдував своему барвистому почету. – Капiтане Лютар! – вигукнув Його Високiсть, i тiльки сонце заблистiло на його вигадливих золотих гудзиках. – Бiжiть щодуху! Я поставив тисячу марок на вашу перемогу у Турнiрi! Джезаль знав з авторитетних джерел, що принц поставив бiля двох тисяч марок на Бремера дан Горста, але все одно низько вклонився, наскiльки це було можливо пiд час бiгу. Принцова компанiя франтiв засвистiла i мляво прокричала йому вслiд щось пiдбадьорливе. – Довбнi нетесанi, – прошипiв Джезаль, хоча вiн i був би радий опинитись серед них. Вiн проминув велетенськi кам’янi статуi: справа верховнi королi, котрi владарювали впродовж шестисот рокiв, а злiва трохи меншi статуi вiрних слуг. Перед тим як звернути на Площу маршалiв, Джезаль кивнув великому магу Баязу, але чаклун, як завжди, вiдповiв насупленим несхвальним поглядом, благоговiйний ефект якого лише трохи послаблювала бiла смуга голубиного послiду на його кам’янiй щоцi. Через засiдання Вiдкритоi Ради площа була майже порожньою, i Джезаль змiг спокiйно пройтися до ворiт Палати вiйськовоi слави. Там йому кивнув коренастий сержант, i Джезаль задумався, чи вiн, бува, не з його роти – зрештою, всi рядовi солдати виглядали для нього однаково. Вiн не звернув уваги на кивок, i побiг далi помiж високих бiлих будiвель. – Прекрасно, – пробурмотiв Джезаль. Бiля дверей Великоi вежi сидiли Джеленгорм i Каспа, якi палили люльки i реготали. Негiдники, напевно, здогадались, що вiн бiгтиме цiею дорогою. – За честь i славу! – заволав Каспа, дзеленькнувши шпагою у пiхвах, коли повз пробiг Джезаль. – Не змушуй лорд-маршала чекати! – додав вiн навздогiн, вiдтак Джезаль почув гучний регiт його друга-велетня. – Клятi бовдури, – захекано вимовив Джезаль, штовхнувши плечем важкi дверi, коли ж почав бiгти крутими гвинтовими сходами, вiдчув, як запекло у горлi. Це була чи не найвища вежа в Агрiонтi: сходи налiчували двiстi дев’яносто одну сходинку. – Клятi сходи, – знову вилаявся вiн. На сотiй сходинцi його ноги горiли вогнем, а у грудях аж гуло. На двохсотiй вiд його сил не залишилось i слiду. Решту шляху Джезаль просто плiвся, i кожний крок здавався йому мукою, та все ж вiн випав через башточку на дах i притулився до парапету, клiпаючи вiд яскравого свiтла. З пiвденного боку мiсто виднiлося мов на долонi – безкiнечний килим бiлих домiвок, що простягалися навколо вилискуючоi затоки. З iншоi сторони Агрiонт виглядав ще бiльш приголомшливо. Яскраве плетиво величних будiвель, що громадяться один за одним, перемежовуються зеленими галявинами i розлогими деревами, оточене широким ровом i височенною стiною, всiяною сотнею високих башт. Алея Королiв протинала його навпiл по центру i впиралася в Осередок лордiв, бронзовий купол якого сяяв у променях сонця. За ним стирчали довгi шпилi Унiверситету, а далi майорiв похмурий i неосяжний Будинок Творця, що нависав над усiм сущим, наче чорна гора, кидаючи довгу тiнь на будiвлi внизу. Джезалю здалося, нiби вiн побачив, як десь вдалинi на моноклi маршала Варуза зблиснуло сонце. Вкотре вилаявшись, вiн рушив до сходiв. Джезаль вiдчув неабияке полегшення, коли нарештi дiстався даху i побачив, що на дошцi досi залишалось ще кiлька бiлих фiгур. Маршал Варуз привiтав його похмурим поглядом. – Вам дуже пощастило. Майор вибудував винятково непробивну оборону. – На губах Веста засяяла усмiшка. – Ви, мабуть, якось завоювали його повагу, хоч вам поки не вдалось завоювати мою. Джезаль зiгнувся, впершись руками в колiна. Вiн важко дихав, пiт градом скрапував на пiдлогу. Варуз взяв зi столу довгий футляр, пiдiйшов до Джезаля i зняв застiбку. – Покажiть нам вашi стiйки. Джезаль узяв короткий клинок в лiву, а довгий – у праву руку. Пiсля важкого залiза вони здавалися легкими, як пух. Маршал Варуз вiдступив на крок назад. – Починайте. Вiн прийняв першу стiйку – праву руку витягнув, а лiву притиснув до тiла. Леза пурхали та переплiтались у повiтрi, сяючи у надвечiрньому сонцi, поки Джезаль з вiдточеною вправнiстю змiнював позицii. Врештi, вiн скiнчив, й опустив клинки по швах. Варуз кивнув. – У капiтана швидкi руки, еге ж? – Просто неймовiрнi, – сказав майор Вест, широко всмiхаючись. – До бiса краще, нiж виходило у мене. Лорд-маршал був менш вражений. – Не згинайте так сильно колiна у третiй стiйцi i старайтесь бiльше витягувати лiву руку в четвертiй, але в усьому iншому… – вiн витримав паузу, – задовiльно. Джезаль зiтхнув з полегшенням. Це була дiйсно висока похвала. – Раз! – вигукнув старий, трiснувши його по ребрах краем футляру. Джезаль осiв на пiдлогу, заледве спромiгшись вдихнути. – А от над рефлексами слiд попрацювати, капiтане. Треба завжди бути напоготовi. Завжди. Якщо у вас в руках клинки, тримайте iх обидва напоготовi. – Так точно, сер, – прохрипiв Джезаль. – І витривалiсть у вас нiкудишня – он пихкаете, нiби короп. Менi достеменно вiдомо, що Бремер дан Горст пробiгае десять миль на день i зовсiм не втомлюеться. – Маршал Варуз нахилився над ним. – Вiдтепер ви будете робити те саме. О, так. Щоранку о шостiй на вас чекае коло навкруг стiни Агрiонта, а потiм година спарингу з майором Вестом, який люб’язно погодився побути вашим напарником. Я переконаний, що вiн зможе помiтити усi дрiбнi недолiки вашоi технiки. Джезаль скривився i потер ребра. – А щодо гулянок, то iм пора покласти край. Я аж нiяк не проти веселощiв, коли на те е привiд, але у вас ще буде час на святкування пiсля Турнiру, якщо ви, звичайно, гарно попрацюете, щоб перемогти. А до тих пiр дотримуйтесь здорового способу життя. Ви мене зрозумiли, капiтане Лютар? – Вiн нахилився ще нижче, ретельно вимовивши кожне слово: – Здорового… Способу… Життя… Капiтане. – Так точно, маршале Варузе, – пробурмотiв Джезаль. Через шiсть годин вiн був п’яний, як чiп. Регочучи, мовби божевiльний, вiн вивалився на вулицю – голова у нього йшла обертом. Холодне повiтря шмагонуло його по обличчю, нiкчемнi будиночки пливли i хилитались, а слабо освiтлена вулиця нахилилася, мов потопаючий корабель. Джезаль мужньо переборов напад блювоти, зробив непевний крок на вулицю i обернувся до дверей. Його зустрiло пливке яскраве свiтло i гучнi звуки реготу та крики. Хтось кустратий вилетiв iз таверни i вдарив його у груди. Джезаль вiдчайдушно спробував вхопитися за нього, проте втратив рiвновагу i гепнувся так, що аж земля задвигтiла. На якусь мить в очах потемнiло, а тодi Джезаль виявив, що лежить в грязюцi, а верхи на ньому сидить Каспа. – Прокляття! – просипiв вiн, вiдчуваючи у ротi в’язкий i неповороткий язик. Джезаль скинув лiктем лейтенанта, що знай собi хихотiв, перевернувся, пiдвiвся, похитуючись, i знову спiткнувся – вулиця навколо гойдалась. Каспа лежав на спинi у грязюцi, давлячись вiд смiху. Вiд нього несло дешевою випивкою i кислим запахом курива. Джезаль зробив мляву спробу обтрiпати бруд з мундира. На його грудях була велика мокра пляма, вiд якоi пахло пивом. – Прокляття! – промимрив вiн удруге. – Коли це я обляпався? Нараз його увагу привернули якiсь крики з iншого боку дороги, де у проймi дверей зчепилися два чоловiки. Джезаль примружився, намагаючись розгледiти у пiтьмi хоч щось. Здоровань тримав якогось чепурного чолов’ягу i, схоже, зав’язував йому за спиною руки. Тепер вiн натягав йому на голову щось на кшталт мiшка. Джезаль клiпнув, не вiрячи своiм очам. Це був не найпрестижнiший район, але подiбне було перебором навiть тут. Дверi таверни розчахнулися, i звiдти вийшли Вест i Джеленгорм, провадячи п’яну бесiду, – щось там про чиюсь сестру. Яскраве свiтло протяло морок вулицi, висвiтивши жорстоке борюкання двох заводiяк. Бiльший з них був одягнений у все чорне, а нижню половину його обличчя закривала маска. Вiн мав бiле волосся, бiлi брови i бiлу, як молоко, шкiру. Джезаль втупився у бiлого диявола через дорогу, i той вiдповiв йому лютим поглядом своiх прищурених рожевих очей. – Допоможiть! – кричав пронизливим, наляканим голосом чолов’яга з мiшком на головi. – Допоможiть, я… Альбiнос грубо врiзав йому в дiафрагму, i той, охнувши, зiгнувся навпiл. – Гей, ти! – крикнув Вест. Джеленгорм вже перебiгав вулицю. – Що таке? – здивувався Каспа, зiпершись на лiктi посеред дороги. В головi у Джезаля творився безлад, але його ноги тяглися за Джеленгормом, тож вiн пошкандибав за ними, тамуючи страшну нудоту. Вест рушив за ним. Бiлий привид зiрвався i став помiж ними i своею жертвою. Із затiнку жваво виступив ще один чоловiк, високий i худий, теж iз маскою i в чорному, проте цей мав довге жирне волосся. Вiн пiднiс одягнену в рукавичку руку. – Джентльмени, – його невдоволений простацький голос глушила маска, – джентльмени, прошу вас, ми тут у справах короля. – Король веде своi справи вдень, – гаркнув Джеленгорм. Маска новоприбулого ледь сiпнулась, коли вiн усмiхнувся. – Тому ми й потрiбнi йому вночi, розумiеш, друже? – Хто цей чоловiк? – Вест показав на чолов’ягу з мiшком на головi. В’язень знову почав борюкатись. – Я Зепп дан… о-ох! Бiла потвора втихомирила його, бахнувши кулаком в обличчя, вiд чого чоловiк осiв на дорогу. Зцiпивши зуби, Джеленгорм поклав руку на ефес своеi шпаги, i бiлий привид кинувся вперед з небаченою швидкiстю. Зблизька вiн здавався ще масивнiшим, нелюдськiшим i страшнiшим. Джеленгорм мимоволi зробив крок назад, перечепився за нерiвнiсть на дорозi i з гуркотом гепнувся на спину. В головi Джезаля загудiло. – Назад! – заволав Вест. Вiн з тихим дзенькотом висмикнув iз пiхов свою шпагу. – С-а-а-а! – прошипiла потвора, стиснувши величезнi, наче пара брил, кулаки. – А-арх, – пробулькав чоловiк з мiшком на головi. Серце Джезаля впало. Вiн глянув на щуплявого чоловiка, i той усмiхнувся у вiдповiдь самими лише очима. Як можна усмiхатися в таку годину? Джезаль здивувався, коли побачив, що у в руках у худого був довгий, страшний нiж. Звiдки вiн там узявся? Джезаль п’яними рухами почав намацувати свою шпагу. – Майоре Вест! – долинув голос iз тiнi вiддалiк. Джезаль невпевнено спинився, наполовину оголивши клинок. Джеленгорм у забрудненому в болотi мундирi з натугою звiвся на ноги i дiстав власну шпагу. Блiда потвора не зводила з них пильного погляду, не вiдступаючи нi на крок. – Майоре Вест! – почувся вдруге голос, який тепер супроводжували стукiт i шурхiт. Обличчя Веста збiдло. З тiней, сильно накульгуючи i вистукуючи палицею по землi, виринула постать. Очi чоловiка закривав крислатий капелюх, але на його вустах грала дивна посмiшка. Джезаль вiдчув раптовий напад нудоти, помiтивши, що в ротi чоловiка не було чотирьох переднiх зубiв. Чоловiк пошкандибав до них, незважаючи на оголенi клинки, i простягнув вiльну руку Вестовi. Майор повiльно вклав свою шпагу у пiхви, взяв його руку i легенько потис. – Полковник Глокта? – хрипко запитав вiн. – Ваш покiрний слуга. Правда, я бiльше не армiець. Тепер я служу Королiвськiй Інквiзицii. Вiн повiльно пiднiс руку i зняв капелюха. Його обличчя було мертвотно блiдим i покраяне глибокими зморшками, а сиве волосся – коротко пiдстрижене. У глибоких, темних впадинах по-гарячковому блистiли очi, при цьому лiве око було значно вужчим за праве, мало рожевий обiдок i сльозилось. – А це моi помiчники: практики Северард, – довгов’язий удавано вклонився, – i Фрост. Бiла потвора поставила в’язня на ноги одним рвучким рухом. – Зачекайте, – сказав Джеленгорм, зробивши крок вперед, але Інквiзитор м’яко поклав йому на передплiччя руку. – Цей чоловiк – в’язень Інквiзицii Його Величностi, лейтенанте Джеленгорм. Здоровань спинився, здивований, що його назвали на ймення. – Я усвiдомлюю, що ви дiете зi шляхетних мотивiв, але вiн злочинець i зрадник. Я маю ордер на його арешт, пiдписаний самим архiлектором Сультом. Повiрте менi, вiн не заслуговуе на вашу допомогу. Джеленгорм насупився i кинув злiсний погляд на практика Фроста. Блiдий диявол виглядав наляканим. Десь таким же наляканим, як камiнь. Вiн без особливоi натуги закинув в’язня собi на плече i пiшов вверх вулицею. Той, кого назвали Северардом, усмiхнувся очима, заховав ножа у пiхви, ще раз вклонився i неквапливою ходою рушив за своiм напарником, насвистуючи щось нерозбiрливе. У iнквiзитора затрiпотiла лiва повiка, i по його блiдiй щоцi покотилися сльози. Вiн обережно витер iх затиллям долонi. – Прошу вибачити мене. Справдi, бо це трохи дивно, коли чоловiк не може дати раду власним очам, еге ж? Кляте плакуче желе. Інодi я думаю, що краще взагалi його позбутись i ходити з пов’язкою. – У Джезаля закрутило в животi. – Скiльки вже минуло часу, Весте? Сiм рокiв? Вiсiм? На скронi майора засiпався м’яз. – Дев’ять. – Нiчого собi. Дев’ять рокiв. Уявляеш? Здаеться, нiби це було всього лише вчора. Якщо не помиляюся, ми розiйшлися на гiрському гребенi? – Так, на гребенi. – Не переймайся, Весте, я тебе нiтрохи не виню. – Глокта дружньо ляснув майора по передплiччю. – Принаймнi за те, що сталося. Я пам’ятаю, ти намагався мене вiдмовити. Зрештою, в Гуркулi у мене вистачало часу, щоб про це подумати. Я взагалi багато думав. Ти завжди був менi гарним другом. А тепер молодий Коллем Вест – майор у Королiвському полку. Неймовiрно. Джезаль не мав жодного уявлення, про що вони тодi говорили. Зараз вiн тiльки хотiв зблювати, а потiм лягти спати. Інквiзитор Глокта повернувся до нього з усмiшкою, ще раз демонструючи огидну прогалину в зубах. – А це, мабуть, капiтан Лютар, на якого всi покладають неабиякi надii в прийдешньому Турнiрi. Маршал Варуз – суворий вчитель, правда? – Вiн слабко махнув палицею в бiк Джезаля. – Випад-випад, так, капiтане? Випад-випад. Джезаль вiдчув, як всерединi нього закипае гнiв. Вiн кахикнув i втупився у своi ноги, бажаючи, аби свiт перестав крутитись. Інквiзитор по черзi очiкувально поглянув на кожного з них. Вест виглядав блiдим. Джеленгорм був брудний i сердитий. Каспа досi сидiв серед дороги. Жодному з них нiчого було сказати. Глокта прокашлявся. – Що ж, мене кличе обов’язок. – Вiн силувано вклонився. – Але я сподiваюся незабаром побачитися з вами всiма. Джезаль спiймав себе на думцi, що сподiваеться нiколи бiльше не побачити цього чоловiка. – Може, ми могли б якось знову пофехтувати? – промимрив майор Вест. Глокта добродушно засмiявся. – О, я був би радий, Весте, але нинi трохи покалiчений для таких забав. Якщо ви шукаете, з ким би зiйтися на шпагах, то я впевнений, що практик Фрост вам не вiдмовить, – Глокта скосив очi на Джеленгорма, – але змушений попередити, що вiн б’еться зовсiм не як джентльмен. Бажаю вам усiм приемного вечора. – Вiн насунув глибше капелюха, поволi розвернувся i побрiв геть по тьмавiй вулицi. Три офiцери спостерiгали його шкандибання у тягучiй, незручнiй тишi. Нарештi до них приеднався Каспа. – Що це, взагалi, таке було? – запитав вiн. – Нiщо, – промовив Вест крiзь зцiпленi зуби. – Краще назавжди про це забути. Зуби i пальцi «Часу обмаль. Треба дiяти швидко». Глокта кивнув Северарду, на що той всмiхнувся i стягнув мiшок з голови Зеппа дан Тойфеля. Мiнцмейстр був дужим, величавим чоловiком. Його обличчя вже почало пухнути вiд синцiв. – Що це все означае? – загорлав вiн iз вдаваними обуренням i бравадою. – Ви знаете, хто я такий? Глокта пирхнув. – Звичайно, знаемо. Невже ти гадаеш, ми тiльки те й робимо, що навмання хапаемо на вулицi першого-лiпшого? – Я придворний мiнцмейстр! – заверещав в’язень, намагаючись звiльнитися вiд своiх пут. Практик Фрост i далi дивився на нього без жодних емоцiй, склавши руки на грудях. Тим часом залiзо в жаровнi почало червонiти. – Як ви смiете… – Та скiльки можна переривати! – крикнув Глокта. Фрост люто копнув Тойфеля в гомiлку i той зойкнув вiд болю. – Як наш в’язень пiдпише заяву-зiзнання, якщо в нього зв’язанi руки? Звiльнiть його, будь ласка. Тойфель пiдозрiло роззирався, поки альбiнос розв’язував йому зап’ястя. Аж тут вiн помiтив сiкач. Нагострене до дзеркального блиску лезо аж сяяло у рiзкому свiтлi лампи. «Прекрасна рiч, i тут нi додати, нi вiдняти. Тобi б вiн не завадив, правда, Тойфелю? Впевнений, що тобi хочеться вiдрубати менi голову». Глокта майже сподiвався на те, що вiн це зробить – його права рука, здавалося, тягнулася до сiкача, але натомiсть лише вiдпихнула заяву-зiзнання. – О, – мовив Глокта, – так мiнцмейстр у нас праворукий. – Праворукий, – прошипiв Северард у вухо в’язню. Тойфель прищурено дивився на iнший бiк столу. – Я знаю тебе! Ти Глокта, так? Тебе схопили в Гуркулi, а потiм катували. Занд дан Глокта, правильно? Що ж, повiр менi, цього разу ти догрався! Тут i до ворожки не треба йти! Коли верховний суддя Маровiя дiзнаеться про це… Глокта зiрвався на ноги, аж стiлець скреготнув по плитках. Його лiва нога люто запекла, але вiн на це не зважав. – Поглянь на це! – прошипiв Глокта i широко розкрив рота, щоб наляканий в’язень мiг добре роздивитися його зуби. – «Або на те, що вiд них залишилось». Ти бачиш? Бачиш? Коли вони рвали зуб зверху, то залишали знизу, а коли рвали знизу, залишали зверху, i так по всiй щелепi. Бачиш? – Глокта розсунув щоки пальцями, щоб Тойфелю було краще видно. – Вони робили це маленькою стамескою. Вiдламували щодня по шматочку. Це зайняло мiсяцi. Глокта силувано сiв, а тодi широко всмiхнувся. – Блискуча робота, правда? А яка iронiя! Залишити половину зубiв так, щоб з них не було нiякого пуття. Зазвичай я iм тiльки суп. Мiнцмейстр зглитнув. Глокта помiтив, як по його шиi прокотилася крапля поту. – І зуби – це був лише початок. Щоб ти знав, я змушений навiть сцяти сидячи, як жiнка, i в тридцять п’ять рокiв не можу самостiйно пiдвестися з лiжка. Вiн вiдкинувся на спинку крiсла i, скривившись, випростав ногу. – Кожен мiй день – це маленьке пекло. Кожен день. Отож, скажи менi, ти справдi вважаеш, що мене можуть налякати твоi дурнуватi погрози? Глокта неспiшно вивчав свого в’язня. «Вже геть не такий впевнений, як був до цього». – Зiзнайся, – прошепотiв вiн, – i тодi ми зможемо вiдправити тебе до Енглii, i знайдемо навiть ще трохи часу на сон. Обличчя Тойфеля поблiдло майже як у практика Фроста, проте вiн не зронив нi слова. «Незабаром сюди явиться архiлектор. Найвiрогiднiше, вiн уже в дорозi. Якщо до того часу зiзнання не буде… ми всi вiдправимося в Енглiю. І це в кращому випадку». Глокта взявся за свою палицю i пiдвiвся на ноги. – Менi подобаеться вважати себе митцем, але мистецтво потребуе часу, а ми згайнували пiввечора, шукаючи тебе по всiх борделях мiста. На щастя, практик Фрост мае гарний нюх i чудово орiентуеться на мiсцевостi. Вiн може зачути щура в купi гною. – Щура в купi гною, – повторив Северард, чиi очi яскраво блищали у сяйвi жаровнi. – У нас жорсткий графiк, тому дозволь менi сказати прямо: ти зiзнаешся в наступнi десять хвилин. Тойфель фиркнув i склав руки на грудях. – Нiзащо. – Тримайте його. Фрост схопив в’язня ззаду i, вчепившись в нього залiзним хватом, притиснув праву руку до боку. Северард взявся за його лiве зап’ястя i розчепiрив пальцi на подряпаному столi. Глокта стиснув гладеньке рукiв’я сiкача i потягнув його до себе, шкребучи лезом по дереву. Вiн поглянув на руку Тойфеля. «Якi гарнi в нього нiгтi! Такi довгi i блискучi. З такими нiгтями в копальнi не надто напрацюешся». Глокта високо здiйняв сiкач. – Чекай! – заволав в’язень. Бах! Важке лезо глибоко врiзалось у стiльницю, акуратно вiдтявши нiготь на середньому пальцi Тойфеля. Вiн задихав частiше, а на його чолi заблистiли краплi поту. «Ось тепер ми побачимо, що ти насправдi за чоловiк». – Гадаю, ти здогадуешся, до чого все хилиться, – мовив Глокта. – Так вчинили з одним капралом, якого схопили разом зi мною – вiдрiзали щодня по шматочку. Але ж i сильним вiн був чоловiком, дуже сильним! Вони дiйшли вище лiктя, перш нiж вiн помер. Глокта знову здiйняв сiкач. – Зiзнавайся. – Ти не зможеш… Бах! Сiкач вiдтяв Тойфелю самий вершечок середнього пальця. На стiл полилася кров. Очi Северарда всмiхалися у свiтлi лампи. У Тойфеля вiдвисла щелепа. «Але бiль прийде пiзнiше». – Зiзнавайся! – загорлав Глокта. Бах! Сiкач вiдтяв вершок безiменного пальця Тойфеля i невеличке кружальце середнього пальця, яке, трохи прокотившись, злетiло на пiдлогу. Обличчя Фроста здавалося висiченим iз мармуру. – Зiзнавайся! Бах! Кiнчик вказiвного пальця Тойфеля злетiв у повiтря. Його середнiй палець поменшав на одну фалангу. Глокта зупинився, витираючи пiт зi свого чола затиллям долонi. Його ногу корчило вiд напруги. На плиточки з рiвномiрним кап-кап-кап скрапувала кров. Тойфель дивився на своi вкороченi пальцi широко розплющеними очима. Северард похитав головою. – Блискуча робота, iнквiзиторе. – Вiн пустив одне iз кружалець плотi по столу. – А яка точнiсть… Я в захватi. – А-а-а! – закричав мiнцмейстр. «А ось i прийшов бiль». Глокта знову здiйняв сiкач. – Я зiзнаюсь! – заверещав Тойфель. – Я зiзнаюсь! – Прекрасно, – весело сказав Глокта. – Прекрасно, – сказав Северард. – Пгекгасно, – сказав практик Фрост. Безмежна, пустельна пiвнiч Маги – стародавнiй, загадковий орден, якому вiдомi таемницi свiту i пiдвладне мистецтво магii. Вони настiльки мудрi i могутнi, що простолюду такi мудрiсть i могуть навiть не снилися. Принаймнi подiбний ходив поговiр. Маг такого рiвня повинен знати, як знайти людину, навiть якщо ця людина – одна на безмежнiй, пустельнiй Пiвночi. Але якщо вiн i знав, як це зробити, то не надто поспiшав. Логен почухав свою кошлату бороду i замислився, з якоi причини великий маг затримуеться. Мабуть, вiн заблукав. Логен вдруге запитав себе, чи не краще було залишитися в лiсах, де принаймнi вистачало iжi. Але духи направили його на Пiвдень, а якщо пiти вiд пагорбiв на Пiвдень, то прийдеш до цих посохлих вересовищ. Тут вiн i чекав на голодний шлунок, у негоду, серед кущiв вересу i багна. Його чоботи все одно подерлись, тож вiн розбив свiй жалюгiдний табiр недалеко вiд дороги, щоб краще бачити наближення чаклуна. Пiсля вiйн на Пiвночi зосталося достолиха рiзношерстоi небезпечноi наволочi: солдати-дезертири, якi стали розбiйниками, селяни, якi втекли зi своеi спаленоi землi, некерованi вiдчайдухи, яким нiчого втрачати, i так далi. Однак Логена це не хвилювало. Нiкому було лiзти у цю глухомань. Нiкому, крiм нього i мага. Тож вiн посидiв, почекав, спробував знайти iжу, нiчого не знайшов, i взявся чекати далi. В цю пору року вересовища часто заливали раптовi зливи, але вечорами вiн все одно намагався розпалитити з гiлок маленьке, курне багаття, щоб хоч трохи пiдтримати свiй хиткий моральний дух i принадити якого-небудь подорожнього чаклуна. Цього вечора йшов дощ, але якийсь час тому вiн скiнчився, та й пiдсохло достатньо, щоб розпалити вогонь. Тепер Логен повiсив над багаттям казанок i готував юшку з залишкiв м’яса, яке принiс iз собою з лiсу. Вранцi йому доведеться знову вирушати у пошуках iжi. Маг може наздогнати його згодом, якщо вiн iще йому потрiбний. Вiн помiшував свою невибагливу страву i розмiрковував, повертатися завтра на Пiвнiч чи рухатися далi на Пiвдень, коли нараз почув тупiт копит на дорозi. Кiнь один, i хода його неспiшна. Логен вiдкинувся на плащ i став чекати. Почулося iржання, а за ним побрязкування упряжi. З-за пагорба вигулькнув вершник. Через блiде сонце, яке висiло низько на обрii, Логен не мiг добре його розгледiти, але видно було, що вершник почувався у сiдлi скуто i незграбно, як людина, котра не звикла до подорожей. Вiн обережно направив свого коня у сторону багаття i зупинився за декiлька ярдiв. – Доброго вечора, – привiтався вершник. Вiн виглядав зовсiм не так, як уявляв собi Логен. Це був худорлявий, хворобливий з вигляду молодик з темними колами навколо очей, довгим волоссям, що через мряку поприлипало до голови, i нервовою усмiшкою. Вiн видавався радше мокрим, анiж мудрим, i аж нiяк не таким могутнiм, що простим людям i не снилося. Загалом вершник виглядав голодним, холодним i хворим, що цiлком вiдповiдало самопочуттю Логена. – Хiба в тебе не повинно бути якоiсь патерицi? Молодика це здивувало. – Я не… як би це сказати… е-е… Я не маг. – Вiн затих i нервово облизав губи. – Духи казали менi очiкувати мага, але вони часто помиляються. – Он як… ну, я – учень мага. Але мiй учитель, великий Баяз, – i вершник шанобливо схилив голову, – не будь-хто, а Перший з-помiж магiв, котрий осягнув високе мистецтво i глибоку мудрiсть. Вiн велiв менi знайти вас, – здалося, що вiн раптом засумнiвався, – i привести… ви ж Логен Дев’ятипалий? Логен пiднiс лiву руку i поглянув на блiдого молодика крiзь прогалину на мiсцi свого середнього пальця. – Ох, ну добре. – Учень мага хотiв було зiтхнути з полегшенням, але раптом осiкся. – Ой, тобто… е-е… менi шкода, що так вийшло з пальцем. Логен розсмiявся. Це сталося вперше з того часу, як вiн вибрався з рiчки. Нiчого такого смiшного хлопець не сказав, але Логен посмiявся вiд душi. Це було приемне вiдчуття. Хлопець усмiхнувся i з великою бiдою якось зсунувся з сiдла. – Я Малакус Кей. – Малакус який? – Кей, – мовив вiн, прямуючи до вогню. – Що це за iм’я таке? – Я зi Староi Імперii. Логен нiколи не чув про подiбне мiсце. – З iмперii, кажеш? – Ну, так, колись вона була iмперiею, наймогутнiшою краiною Земного кола. – Молодик незграбно присiв бiля багаття. – Але слава минулих днiв давно зiв’яла. Тепер це просто велетенське поле бою. – Логен кивнув. Вiн добре знав, про що йдеться. – Вона знаходиться далеко, на заходi свiту. Учень мага вказав рукою кудись у простiр. Логен знову засмiявся. – Там схiд. Кей сумно усмiхнувся. – Я провидець, але, схоже, не надто здiбний. Учитель Баяз вiдправив мене на вашi пошуки, але менi не поталанило, i пiд час негоди я заблукав. – Вiн вiдкинув з очей волосся i безпомiчно розвiв руками. – У мене був в’ючний кiнь iз провiантом, i ще один кiнь для вас, але я загубив iх пiд час бурi. Боюся, з мене нiкудишнiй мандрiвник. – Схоже на те. Кей дiстав з кишенi флягу i простягнув ii Логену. Той вiдкрив ii i хильнув. Гарячий напiй полився його горлом, зiгрiваючи Логена до кiнчикiв волосся. – Що ж, Малакусе Кею, ти загубив своi харчi, але зберiг дещо справдi важливе. Мене нелегко змусити всмiхнутись цими днями. Щиро прошу тебе до мого багаття. – Дякую. – Учень затих i простягнув руки до куцого полум’я. – Я не iв уже два днi. Вiн захитав головою, метляючи туди-сюди волоссям. – Це був… важкий час. – Хлопець облизав губи i поглянув на казанок. Логен передав йому ложку. Малакус Кей вирячився на нього круглими очима. – Ти вже iв? Логен кивнув. Це була неправда, але нещасний учень виглядав голодним, як вовк, а iжi там ледь вистачало на одного. Вiн зробив ще один ковток iз фляги. Цього поки що вистачить. Кей з насолодою накинувся на юшку. Коли вона скiнчилось, вiн вишкрiб рештки з казанка, облизав ложку, а потiм ще й край казанка. Потiм вiдкинувся на валун. – Логене Дев’ятипалий, я перед вами у вiчному боргу – ви врятували менi життя. Я зовсiм не сподiвався, що ви виявитеся таким люб’язним господарем. – Ну, якщо чесно, то на твоему мiсцi я теж уявляв когось iншого. Логен знову прихилився до фляги й облизав губи. – Хто цей Баяз? – Перший iз магiв, який осягнув високе мистецтво i глибоку мудрiсть. Боюся, що вiн буде мною дуже невдоволений. – Отже, його слiд остерiгатись? – Ну, – нерiшуче промовив учень, – у нього трохи запальний характер. Логен вкотре хильнув. Тепло ширилося його тiлом – перше тепло, яке вiн вiдчув за багато тижнiв. Якусь мить тривала пауза. – Що вiн вiд мене хоче, Кею? Мовчання. З iншого боку багаття долинуло тихе хропiння. Логен усмiхнувся i, загорнувшись у плащ, також лiг спати. Учень прокинувся вiд раптового нападу кашлю. Ранок тiльки починався i все навколо тонуло в густому туманi. Воно, мабуть, було на краще. Тамтешнi краевиди могли похизуватися лише милями бруду, камiння i жалюгiдного коричневого дроку. Хоча все було просякнуте холодною росою, Логеновi таки вдалося розпалити сяке-таке вогнище. Волосся Кея прилипло до його хворобливо-блiдого обличчя. Вiн перекинувся на бiк i сплюнув на землю мокротиння. – А-а-ах, – прохрипiв Кей i, закашлявшись, знову сплюнув. Логен навантажив рештки свого скупого начиння на нещасного коня. – Ранку, – мовив вiн, поглянувши на бiле небо, – хоч i не доброго. – Я помру. Я помру i менi бiльше не треба буде нiкуди йти. – У нас нема iжi, тож якщо ми тут залишимося, ти таки помреш. Тодi я зможу тебе з’iсти i повернутись назад через гори. Учень кволо усмiхнувся. – Що будемо робити? «А й справдi, що?» – Де ми знайдемо Баяза? – У Великiй пiвнiчнiй бiблiотецi. Логен нiколи не чув про таку, але й книжками вiн не надто цiкавився. – А де вона? – На пiвдень звiдси, бiля великого озера. Це десь чотири днi iзди. – Ти знаеш туди дорогу? Учень незграбно пiдвiвся i став, трохи похитуючись, дихаючи коротко i часто. Вiн був блiдий, наче привид, а на його обличчi блищав пiт. – Гадаю, що так, – промимрив учень без натяку на впевненiсть. Нi Кей, нi його кiнь не протягнуть чотирьох днiв без iжi, навiть якщо iм пощастить не заблукати. Першим дiлом треба знайти харчi. Незважаючи на бiльший ризик, найлiпше було йти на пiвдень по дорозi, що тяглася через лiс. Їх могли вбити розбiйники, але там вони мали кращi шанси роздобути якийсь харч, та й iнакше все одно би iх убив голод. – Краще iдь верхи, – сказав Логен. – Я загубив коней, тож менi i йти пiшкодрала. Логен приклав долоню до чола Кея. Чоло було гарячим i вологим. – У тебе гарячка. Ти i iдь верхи. Учень не намагався сперечатись. Вiн опустив очi на порванi чоботи Логена. – Тобi пiдiйдуть моi чоботи? Логен похитав головою. – Вони для мене замалi. – Вiн опустився навколiшки над тлiючим вогнем i стиснув губи. – Що ти робиш? – У кожного вогнища е дух. Я покладу цього собi пiд язик, щоб ми пiзнiше могли розпалити ще одне багаття. Кей виглядав надто хворим, щоб дивуватись. Логен всмоктав духа, вiдкашлявся вiд диму i здригнувся вiд гiркого присмаку. – Ти готовий вирушати? Учень пiдняв руки у безнадiйному жестi. – Я вже зiбраний. Малакус Кей любив говорити. Вiн говорив, коли вони перетинали вересовища дорогою на пiвдень, i коли сонце важко пробивалося крiзь свинцеве хмаровиння, i коли вже пiд вечiр вони увiйшли в лiс. Хвороба нiяк не позначилася на його красномовствi, але Логена це не тривожило. З ним уже давно нiхто не говорив, а крiм того, розмови допомагали забути про ноги. Вiн був голодний i втомлений, але найбiльше Логена мучили власнi ноги. Вiд його старих шкiряних чобiт залишилися самi клаптi, пальцi на ногах були подертi i порубцьованi, а гомiлка досi пекла вiд зубiв шанка. Кожен крок був неабияким випробуванням. Ранiше його звали найстрашнiшою людиною Пiвночi, а тепер вiн боявся найменших гiлочок та камiнцiв на дорозi. В цьому крилася певна iронiя. Вiн скривився, наткнувшись ногою на камiнчик. – … Отже, я сiм рокiв навчався у майстра Захаруса. Вiн великий маг, п’ятий iз дванадцяти учнiв Джувенса, надзвичайна людина, – в очах Кея все, пов’язане з магами, виглядало надзвичайним. – Майстер Захарус вирiшив, що менi пора вiдправитись до Великоi пiвнiчноi бiблiотеки i навчатись у Майстра Баяза, щоб отримати власний посох. Втiм, тут менi доводиться нелегко. Майстер Баяз надзвичайно вимогливий i… Кiнь зупинився й фиркнув, сiпнувся i зробив нерiшучий крок назад. Логен принюхався до повiтря i спохмурнiв. Десь поряд знаходились люди, i вони, крiм усього, добряче смердiли. Вiн мав би помiтити iх ранiше, але вся його увага була прикута до нiг. Кей поглянув на нього згори. – Що таке? Нiби у вiдповiдь на його питання десь за десять крокiв попереду з-за дерева вийшов чоловiк, а трохи далi – ще один. Вони, без сумнiву, були наволоччю. Бруднi, зарослi, одягненi в подертi шматки розмаiтого хутра та шкiри. Загалом, чимось схожi на Логена. У худорлявого, котрий стояв злiва, був спис iз зазубленим наконечником. У велетня справа – важкий, поцяткований iржею меч i старий, погнутий шолом iз шпичаком на верхiвцi. Вони, вишкiрившись, рушили вперед. Логен озирнувся через плече на звук, що долинув ззаду, i його серце завмерло. Третiй чоловiк, iз великим чиряком на обличчi, обережно скрадався за ними, стискаючи в руках важку сокиру. Кей нахилився в сiдлi, дивлячись на них круглими вiд страху очима. – Вони розбiйники? – Та ти в нас, блядь, провидець, – процiдив Логен крiзь зцiпленi зуби. Вони спинилися за крок чи два попереду. Той, iз шоломом, схоже, був ватажком. – Гарний кiнь, – гаркнув вiн. – Позичите його нам? Той, котрий тримав списа, вишкiрився, взявшись за вуздечку. Тепер все стало ще гiрше. Мить тому здавалося, що гiрше вже не буде, але доля пiдсобила. Логен сумнiвався, що з Кея буде хоч якесь пуття у сутичцi. Отже, залишався вiн один проти трьох або й бiльше чоловiкiв, iз самим тiльки ножем. Якщо вiн не почне дiяти, iх iз Малакусом пограбують i, цiлком ймовiрно, вб’ють. Треба дивитися реально на подiбнi речi. Логен вдруге роздивився трьох розбiйникiв. Вони не очiкували опору вiд двох неозброених чоловiкiв – спис тримали горизонтально, а меч був опущений до землi. Вiн не знав, яка там ситуацiя у третього iз сокирою, але тут уже доводилося покладатись на удачу. Прикра правда в тому, що той, хто б’е першим, зазвичай б’е останнiм, тож Логен повернувся до чоловiка з шоломом i виплюнув духа йому в обличчя. Дух спалахнув у повiтрi i жадiбно накинувся на розбiйника. Голову чоловiка оповили танцюючi омахи полум’я, а його меч упав додолу. Вiн вiдчайдушно вхопився за обличчя руками, i вони теж загорiлись. Чоловiк iз криками кинувся геть. Кiнь Кея злякався вогню i, форкаючи, став дибки. Приголомшений побаченим, худорлявий позадкував, але Логен кинувся на нього, схопив однiею рукою ратище i вдарив його головою в обличчя. Нiс нападника хруснув вiд удару Логена, i вiн, спотикаюсь, вiдсахнувся – по пiдборiддю в нього струменiла кров. Логен притягнув його назад, смикнувши на себе спис, широко замахнувся правою рукою i врiзав йому по шиi. Розбiйник, булькочучи, упав на землю, i Логен вирвав спис у нього з рук. Вiн вiдчув за спиною якийсь рух, припав додолу i вiдкотився влiво. Сокира розiтнула повiтря в нього над головою i глибоко ввiйшла у бiк коня, забризкавши землю краплями кровi та розiрвавши попругу. Чирякомордий вiдскочив, крутнувшись услiд за своею сокирою. Логен стрибнув на нього, але пiдвернув ногу на камiнцi i, зойкнувши вiд болю, похитнувся, нiби п’яний. Стрiла, пущена звiдкись з-помiж дерев позаду, просвистiла повз його обличчя i зникла в кущах по той бiк дороги. Кiнь форкав i хвицався, дико закотивши очi, а тодi рвонув дорогою у скаженому галопi. Сiдло зiрвалось зi спини коня, i Малакус Кей iз криком полетiв у кущi. Замислюватися про нього не було часу. Логен войовничо рикнув i накинувся на чоловiка з сокирою, цiлячись списом йому в серце. Той здiйняв сокиру, щоб вiдхилити вiстря – вiдхилив, але недостатньо високо. Спис проткнув плече, вiд чого чоловiка розвернуло. Ратище гучно трiснуло, Логен втратив рiвновагу i полетiв уперед, збивши з нiг чирякомордого. Пiд час падiння вiстря списа, що стирчало у противника зi спини, залишило глибокий порiз на головi Логена. Логен вхопився обома руками за сплутане волосся власника сокири, вiдтягнув його голову назад, а тодi з усiеi сили вдарив об камiнь. Похитуючись i борячись iз запамороченням, вiн зiрвався на ноги i витер кров з очей – якраз вчасно, щоб помiтити стрiлу, що вилетiла з-помiж дерев й увiп’ялась у стовбур за один-два кроки вiд нього. Логен помчав до стрiльця. Вiн його нарештi запримiтив – це був хлопець рокiв чотирнадцяти, котрий саме тягнувся за наступною стрiлою. Логен дiстав свого ножа. Хлопець готувався до наступного пострiлу, але в його очах уже металася панiка. Вiн зачепився пальцями за тятиву i всадив стрiлу собi в руку, чому неабияк здивувався. Логен був уже близько. Хлопець замахнувся на нього луком, але вiн пригнувся i стрибнув вперед, тримаючи нiж обома руками. Лезо ввiйшло хлопцевi нижче пiдборiддя, пiдняло його у повiтря, а тодi зламалося у нього в шиi. Хлопчина впав зверху на Логена, i гострий уламок ножа розсiк йому руку. Всюди лилася кров: iз порiзу на Логеновiй головi, iз рани на його руцi, iз зяючоi дiрки у горлi хлопця. Логен вiдкинув труп, обiперся на дерево i почав хапати ротом повiтря. Серце калатало як скажене, у головi бухала кров, а шлунок вивертало. – Я досi живий, – прошепотiв вiн. – Досi живий. На головi й руцi почали пульсувати рани. Ще два шрами. Могло бути значно гiрше. Вiн знову витер iз очей кров i пошкандибав назад на дорогу. Смертельно зблiдлий Малакус Кей стояв, втупившись у три трупи. Логен взяв його за плечi i швидко оглянув. – Ти поранений? Кей не зводив очей iз тiл. – Вони мертвi? Труп здоровила у шоломi досi димiв, сповнюючи повiтря огидно апетитним запахом. Логен помiтив, що на ньому були непоганi чоботи – значно кращi за його власнi. У чирякомордого була надто викручена шия, щоб вiн зостався живим, та й, окрiм того, з нього стирчав поламаний спис. Логен перевернув ногою худорлявого. На його закривавленому обличчi застиг вираз здивування – очi дивилися на небо, рот вiдкритий. – Мабуть, пробив йому трахею, – пробурмотiв Логен. Його руки були в кровi. Вiн стиснув одну руку iншою, щоб вони не так тремтiли. – А той, що за деревами, теж?.. Логен кивнув. – Що сталося з конем? – Вiн утiк, – промимрив Кей у розпачi. – Що будемо робити? – Подивимось, чи е в них харчi. – Логен показав на задимлений труп. – І допоможеш менi зняти з нього чоботи. Уроки фехтування – Тисни його, Джезалю, тисни! Не соромся! Джезаль був тiльки радий слухатись. Вiн стрибнув уперед, зробивши випад правою. Вест уже втратив рiвновагу i вiдступив назад – вiн був не в формi i ледь-ледь вiдбивався своею короткою шпагою. Сьогоднi вони змагалися напiвзагостреними клинками, щоб додати боротьбi трохи азарту. Заколоти ними не вдалось би, а от болiсно подряпати раз-другий, якщо постаратись – цiлком можливо. Джезаль збирався подарувати майоровi подряпину за вчорашне приниження. – Отак, завдай йому! Випад-випад, капiтане! Випад-випад! Вест незграбно рубонув, але Джезаль передбачив удар i вiдбив клинок, все ще напосiдаючи, i бив з усiх сил. Вiн хльоснув лiвою, тодi ще раз. Вест вiдчайдушно вiдбивав удари, аж поки вперся у стiнку. Нарештi Джезаль до нього добрався. Вiн весело зареготав, роблячи ще один випад своiм довгим клинком, але його суперник несподiвано ожив. Вест вислизнув i вiдбив випад iз прикрою твердiстю. Джезаль затнувся, втратив рiвновагу та вражено ахнув, коли вiстря меча увiйшло у щiлину помiж двома каменями, вiдтак клинок вирвався з його затерплоi руки i застряв, похитуючись, у стiнi. Вест рвонув вперед, проскочив пiд другим клинком Джезаля i врiзався у нього плечем. – О-ой! – зойкнув Джезаль i, похитнувшись, повалився на пiдлогу, намацуючи рукою свiй короткий клинок. Клинок ковзнув по камiнню, i лорд-маршал Варуз спритно спинив його своiм чоботом. Затуплене вiстря Вестовоi шпаги нависло над горлом Джезаля. – Дiдько би його вхопив! – вилаявся вiн, коли усмiхнений майор простягнув йому руку. – Так, – пробурмотiв Варуз, важко зiтхнувши, – i справдi, дiдько би тебе вхопив. Сьогоднi ти виступив ще огиднiше, нiж вчора, якщо таке взагалi можливо! Ти знову дав майору Весту обвести себе навкруг пальця! Джезаль сердито вiдмахнувся вiд руки Веста i пiдвiвся на ноги. – Вiн нi на мить не втрачав контролю над боем! Ти дозволив, щоб тебе заманили в пастку, а тодi обеззброiли! Обеззброiли! Навiть мiй внук не допустився би цiеi помилки, а йому всього вiсiм! – Варуз гупнув об пiдлогу палицею. – Можете менi, будь ласка, пояснити, капiтане Лютар, як ви збираетесь перемогти у фехтувальному двобоi, коли лежатимете на землi без зброi? Джезаль насупився i потер потилицю. – Нi? В майбутньому, якщо ви впадете зi скелi зi зброею, я хочу, щоб там, унизу, ваш понiвечений труп мiцно стискав ii у мертвих пальцях, зрозумiло? – Так, маршале Варуз, – промимрив невдоволений Джезаль, подумки бажаючи, щоб старий виродок сам кинувся зi скелi. Або Великоi вежi. Цього вистачить. Майор Вест може скласти йому компанiю. – Надмiрна впевненiсть – це бич фехтувальника! Ти повинен ставитись до кожного суперника так, наче вiн твiй останнiй. А щодо нiг, – Варуз скривив губи вiд огиди, – то коли ти iдеш у наступ, то все чудово, але коли справа доходить до вiдступу, починаеться справжня катастрофа. Майор тебе тiльки торкнувся, а ти вже впав, нiби зомлiла школярка. Вест посмiхався до нього. Йому це подобалось. Неймовiрно подобалось, хай його. – Кажуть, що у Бремера дан Горста опорна нога – наче сталевий стовп. Наче сталевий стовп, розумiеш?! Мовляв, легше зрушити Будинок Творця, нiж його. Лорд-маршал вказав пальцем на обрис велетенськоi вежi, що нависала над будiвлями двору. – Будинок Творця! – заволав вiн сердито. Джезаль шморгнув носом i стукнув чоботом об пiдлогу. Вже всоте вiн роздумував над тим, щоб все покинути i бiльше нiколи не братися за фехтувальний клинок. Але що скажуть люди? Батько був ним безмежно гордий i без кiнця хвалився його майстернiстю усiм, хто бажав слухати. Вiн спав i бачив, як його син змагаеться на Площi маршалiв перед ошалiлим натовпом. Якби Джезаль покинув все це зараз, його батько помер би вiд ганьби, i тодi прощавай посада, прощавайте грошi i прощавайте амбiцii. Безумовно, його братам такий поворот сподобався би надзвичайно. – Головне – це рiвновага, – просторiкував Варуз. – Вся сила йде вiд нiг! Вiдтепер у твое тренування входитиме година на колодi. Щодня. – Джезаль скривився. – Отже, маемо: пробiжка, вправи з важкою палицею, стiйки, година спарингу, знову стiйки, i година на колодi. – Лорд-маршал задоволено кивнув. – Поки що цього вистачить. Побачимося завтра о шостiй ранку – i щоб дивився на свiт тверезими очима. – Варуз насупився. – Дивився. На свiт. Тверезими. Очима. – Я не можу це робити безкiнечно, розумiеш, – сказав Джезаль, важко кульгаючи до своеi квартири. – Скiльки цих страшних знущань може витримати людина? Вест посмiхнувся. – Це квiточки. Я ще не бачив, щоб старий виродок так м’яко до когось ставився. Ти йому, мабуть, дуже подобаешся. Зi мною вiн i близько не був таким приязним. Джезалю не вiрилось. – Хiба може бути ще гiрше? – Я не мав такоi пiдготовки, яка е у тебе. Вiн змушував мене тримати важку палицю над головою з обiду до вечора, доки вона не падала менi на голову. – Майор ледь скривився, нiби сама згадка про це була болiсною. – Вiн змушував мене збiгати на Велику вежу i назад у повному обладунку. Вiн займав мене спарингом чотири години на день. Щоденно. – Як ти це витримав? – В мене не було вибору. Я не дворянин. Фехтування було моiм единим шансом вибитися в люди. Та й, врештi-решт, це дало своi плоди. Скiльки ти знаеш простолюдинiв, котрi служать у Королiвському полку? Джезаль стенув плечима. – Якщо подумати, то дуже мало. Будучи дворянином, вiн вважав, що iм там взагалi не мiсце. – Але ти iз шанованоi сiм’i, i вже капiтан. Якщо переможеш у Турнiрi, перед тобою вiдкриються всi дороги. Лорд-камергер Хофф, верховний суддя Маровiя, навiть сам Варуз, якщо вже на те пiшло – всi вони у свiй час стали переможцями Турнiру. Переможцi правильноi кровi завжди сягають висот. Джезаль пирхнув. – Як твiй друг Занд дан Глокта? Ім’я каменем повисло у повiтрi. – Ну… майже завжди. – Майоре Вест! – пролунало позаду них. До них поспiшав присадкуватий сержант зi шрамом на щоцi. – Сержанте Форест, як ся маете? – запитав Вест, тепло поплескавши солдата по спинi. Вiн мав пiдхiд до селюкiв, але Джезаль завжди нагадував собi, що й Вест вiд них недалеко втiк. Вiн, можливо, й освiчений, i в чинi офiцера, i так далi, але, якщо замислитись, у нього все одно було бiльше спiльного з сержантом, нiж iз Джезалем. Сержант радо усмiхнувся. – Усе добре, сер, дякую. Вiн з повагою кивнув Джезалю: – Доброго ранку, капiтане. Джезаль вiдповiв йому стриманим кивком i вiдвернувся, розглядаючи проспект. Вiн не бачив жодного сенсу у панiбратствi мiж офiцером i рядовим солдатом. Тим паче, з таким потворно пошрамованим. А потворнi люди Джезаля взагалi не цiкавили. – Чим можу прислужитись? – запитав Вест. – Сер, маршал Бурр бажае бачити вас на невiдкладнiй нарадi. Наказано зiбрати усiх старших офiцерiв. Вест спохмурнiв. – Я скоро буду. Сержант вiддав честь i пiшов. – А це з якоi причини? – недбало кинув Джезаль, спостерiгаючи, як якийсь клерк бiжить за папiрцем, що випав у нього з рук. – Через Енглiю i короля пiвнiчан Бетода. – Вест вимовив це iм’я морщачись, так нiби вiд нього гiрчило в ротi. – Кажуть, вiн перемiг усiх своiх ворогiв на Пiвночi i тепер пориваеться воювати з Союзом. – Ну, якщо йому хочеться вiйни, то вiн ii отримае, – безтурботно сказав Джезаль. На його думку, вiйни були нi чим iншим, як чудовою нагодою здобути славу i просунутись по службi. Із подувом легкого вiтерцю повз його чобiт пролетiв папiрець, навздогiн якому бiг захеканий клерк. Джезаль вишкiрився, коли той пронiсся повз нього, зiгнутий майже вдвое, у незграбнiй спробi спiймати аркуш. Майор схопив брудний документ i простягнув його чоловiку. – Дякую, сер, – мовив клерк, чие спiтнiле обличчя осяяла жалюгiдна вдячнiсть, – дуже вам дякую! – Нема за що, – пробурмотiв Вест, на що клерк улесливо вклонився i поспiшив геть. Джезаль засмутився. Йому подобалось спостерiгати за цiею гонитвою. – Може початися вiйна, але зараз це найменша з моiх проблем. – Вест важко зiтхнув. – Моя сестра приiхала в Адуа. – Я не знав, що в тебе е сестра. – Як бачиш, е, i вона тут. – І що з того? – Джезаль не мав особливого бажання слухати про сестру майора. Може, Вест i вибився в люди, але решта його сiм’i була явно не варта уваги Джезаля. Його цiкавили бiднi, простi дiвчата, якими вiн мiг скористатись, i багатi дворянки, з якими вiн мiг якось одружитись. Всi iншi його не цiкавили. – Розумiеш, моя сестра може бути чарiвною, але водночас вона трохи… незвичайна. Коли вона не в гуморi, краще не траплятися iй на очi. Скажу чесно, я би краще мав справу з бандою пiвнiчан, нiж iз нею. – Та годi тобi, Весте, – неуважно мовив Джезаль, не надто зважаючи на те, що каже, – я певен, що вона не така вже й нестерпна. Майор повеселiшав. – Ой, як я радий це чути! Їй завжди кортiло побачити Агрiонт на власнi очi i я роками обiцяв, що сам усе iй покажу, щойно вона приiде. Ми, власне, домовилися на сьогоднi. У Джезаля з’явилося лихе передчуття. – А тепер через цi збори… – Але в мене тепер так обмаль часу! – заскиглив Джезаль. – Я буду перед тобою в боргу. Зустрiнемось у моiй квартирi за годину. – Зачекай… Але Вест вже розвернувся i пiшов. «Тiльки б вона не була страшною», – думав Джезаль, повiльно наближаючись до квартири майора Веста i неохоче пiднiмаючи кулак, щоб постукати. Тiльки би вона не була опудалом. І дурепою теж. Нема нiчого гiршого, нiж пробути пiвдня у компанii безмозкоi дiвулi. Його рука була на пiвдорозi до дверей, коли з того боку долинули голоси на пiдвищених тонах. Вiн винувато зупинився в коридорi, прикладаючи вухо все ближче до дерева в надii почути про себе щось приемне. – … а де твоя служниця? – почувся приглушений голос майора Веста, який видавався надмiру роздратованим. – Менi довелося залишити ii в будинку, там купа роботи. Нiхто не заглядав у нього вже кiлька мiсяцiв. Сестра Веста. У Джезаля завмерло серце. Вона мала низький голос, як у товстунки. Джезаль не мiг собi дозволити, щоб його бачили в Агрiонтi пiд руку з товстою дiвчиною. Це могло зiпсувати його репутацiю. – Але ж ти не можеш ходити по мiсту сама! – Я дiсталася сюди без проблем, хiба нi? Ти почав забувати, хто ми такi, Коллеме. Я можу обiйтися без прислуги, тим паче, що для бiльшостi тутешнiх я сама як прислуга. Крiм того, за мною наглядатиме твiй друг, капiтан Лютар. – Це ще гiрше, i ти сама це прекрасно знаеш! – Ну, звiдки менi було знати, що ти будеш зайнятий. Я гадала, в тебе знайдеться час побачитися з власною сестрою. Вона не видавалася дурепою, що було добре, а лише товстою, а тепер ще й сварливою. – Хiба я не буду у безпецi з твоiм другом? – Вiн непоганий хлопець, але чи буде йому безпечно з тобою? Джезаль не зрозумiв, що саме майор хотiв сказати цим невеличким зауваженням. – Та й гуляти Агрiонтом на самотi, з ледве знайомим тобi чоловiком? Не придурюйся, я тебе добре знаю! Що подумають люди? – Срати на людей. Джезаль вiдсахнувся вiд дверей. Вiн не звик чути вiд дам такi слова. Товста, сварлива i груба, чорт забирай. Це може бути ще гiрше, нiж вiн очiкував. Джезаль окинув оком коридор, роздумуючи над тим, щоб втекти, i вже почав вигадувати виправдання. Але, на його нещастя, вiн почув, як хтось пiднiмаеться сходами. Непомiченим вшитися звiдси не вдасться. Доведеться просто постукати в дверi, а там чи пан, чи пропав. Вiн зцiпив зуби i злiсно загупав у дверi. Голоси рiзко змовкли, i Джезаль натягнув на обличчя непереконливу дружню усмiшку. Вперед, до страждань. Дверi розчахнулися. Джезаль чомусь очiкував побачити нижчу, товстiшу версiю майора Веста в сукнi. Вiн неабияк помилявся. Вона, можливо, мала трохи повнiшу фiгуру, нiж диктувала мода, адже хiтом сезону були худорлявi дiвчата, але назвати ii товстою язик не повертався. У неi було темне волосся i темна шкiра – трохи темнiша, нiж вважалось iдеальним. Джезаль знав, що дами по змозi повиннi уникати сонця, але дивлячись на неi, вiн зовсiм не мiг згадати, чому. Їi очi були дуже темнi, майже чорнi, на противагу модним у цьому сезонi блакитним, але те, як вони блищали у тьмяному свiтлi кiмнати, заворожувало. Вона всмiхнулася йому. Це була дивна усмiшка – один кутик ii рота пiднявся вище за iнший. Вiн знiяковiв – складалося враження, нiби вона знала щось смiшне, чого не знав вiн. Та все ж у неi були чудовi зуби – бiлi та блискучi. Джезалiв гнiв швидко сходив нанiвець. Що довше вiн на неi дивився, тим сильнiше вона його приваблювала – i тим менше зв’язних думок залишалося у нього в головi. – Вiтаю, – мовила вона. Вiн звично розтулив рота, але нiчого не вимовив. У головi було порожньо. – Ви, мабуть, капiтан Лютар? – Е… – Я сестра Коллема, Ардi. – Вона ляснула себе по лобi. – Але ж я i дурепа! Коллем вам, звичайно, все про мене розказав. Ви ж iз ним добрi друзi. Джезаль нiяково подивився на майора, який виглядав трохи вибитим з колii, i вiдповiв йому похмурим поглядом. Навряд чи варто було зiзнаватись, що до цього ранку вiн не мав жодного уявлення про ii iснування. Джезаль спробував вигадати хоча б вiддалено кумедну вiдповiдь, але на думку не спадало нiчогiсiнько. Ардi взяла його за лiкоть i, не замовкаючи нi на секунду, втягнула до кiмнати. – Я знаю, що ви прекрасний фехтувальник, але менi також казали, що ваше слово навiть гострiше за шпагу. Причому настiльки, що до друзiв ви йдете зi шпагою, оскiльки ваше слово надто небезпечне. Вона поглянула на нього очiкувально. Тиша. – Ну, – промимрив вiн, – так, я трохи фехтую. Жалюгiдно. Просто жахливо. – Це точно той самий Лютар, чи до нас завiтав якийсь садiвник? Вона оглянула його з дивним виразом, який було непросто розтлумачити. Мабуть, такий же вираз мав Джезаль, коли оглядав коня перед покупкою: обережний, уважний, пильний i навiть трохи зневажливий. – Схоже, навiть садiвники мають прекрасно пошитi мундири. Джезаль майже не сумнiвався, що його образили, але вiн був надто зайнятий вигадуванням дотепiв, щоб придiляти цьому зайву увагу. Вiн зрозумiв, що пора щось сказати, бо iнакше доведеться провести весь день у нiяковiй тишi, тож вiн розкрив рота i поклався на удачу. – Перепрошую, якщо я здався вам приголомшеним, але майор Вест геть непривабливий чоловiк. Тож хiба я мiг очiкувати, що його сестра виявиться такою кралею? Вест пирхнув вiд смiху. Його сестра вигнула брову i почала рахувати бали, загинаючи пальцi. – Трохи образливо для мого брата, що добре. Трохи кумедно, що теж добре. Чесно, що тiшить, i надзвичайно приемно для мене, що, звичайно, прекрасно. Хоч i сказано трохи запiзно, але загалом варте мого очiкування. – Вона поглянула Джезалю в очi. – Може, друга половина дня i не мине намарно. Джезаль сумнiвався, чи сподобалось йому останне зауваження i те, як вона на нього дивиться, але йому подобалось дивитися на неi, тож вiн був ладен i надалi все iй вибачати. Жiнки, яких вiн знав, особливо вродливi, рiдко говорили щось дотепне. Вiн припускав, що iх просто вчили посмiхатися, кивати i слухати, поки розмовляють чоловiки. Загалом Джезаля такий стан справ влаштовував, але сестрi Веста личила кмiтливiсть, i тим вона його неабияк зацiкавила. Ардi, безумовно, не була товстою чи сварливою – тут сумнiвiв не залишалось. А щодо вульгарностi, то хiба вродливi люди можуть бути вульгарними? Вони просто… незвичайнi. Вiн почав мiркувати про те, що друга половина дня, як вона сказала, можливо, мине i не марно. Вест рушив до дверей. – Схоже, менi пора залишити вас удвох, щоб ви могли спокiйно одне з одного понасмiхатись. Мене очiкуе лорд-маршал Бурр. Не робiть того, що не зробив би я, гаразд? Зауваження, здавалось, стосувалося Джезаля, але Вест дивився на свою сестру. – В такому разi нам дозволено все, що душа забажае, – зауважила вона, зустрiвшись поглядом з Джезалем. На свое здивування, вiн залився рум’янцем, як маленька дiвчинка, кашлянув i втупився у своi черевики. Вест закотив очi. – Заради усього святого, – мовив вiн, зачиняючи за собою дверi. – Бажаете випити? – запитала Ардi, наливаючи у келих вино. Наодинцi iз вродливою молодою жiнкою. Хоча для Джезаля це i не було щось надзвичайне, проте вiн все одно почувався менш впевнено, нiж зазвичай. – Так, дуже вам дякую. Так, випивка – це саме те, що треба, щоб заспокоiти нерви. Вона подала йому келих i наповнила ще один собi. Вiн замислився, чи слiд молодiй дамi пити в цей час доби, але було би безглуздям про це говорити. Зрештою, вона ж не його сестра. – Скажiть менi, капiтане, звiдки ви знаете мого брата? – Ну, вiн мiй командир i ми разом фехтуемо. – Його мiзки потроху вiдновлювали роботу. – Втiм… ви це i так знаете. Вона всмiхнулася йому. – Звичайно, але моя гувернантка завжди казала, що молодим чоловiкам треба давати виговоритись. Джезаль невдало закашлявся i пролив трохи вина на свiй мундир. – От чорт! – сказав вiн. – Ось, потримайте хвилинку. Вона тицьнула йому свiй келих, i Джезаль бездумно взяв його, i тiльки тодi зрозумiв, що у нього зайнятi руки. Коли вона почала тицяти його в груди бiлою хустинкою, вiн не мiг противитись, хоча така ii поведiнка була доволi зухвалою. Чесно кажучи, вiн, можливо, й опирався би, якби вона не була такою красунею. Джезаль мiркував, чи вона хоч усвiдомлюе, яка прекрасна картина постае перед його очима у викотi ii сукнi. Ну, звичайно, нi, куди там. Вона просто новенька тут, i поки що далека до вишуканих манер, це ж звичайна сiльська дiвчина i все таке… але ж яка картина, чорт забирай! – Ну ось, так краще, – сказала вона, хоча тицяння хустинкою нiчого не змiнило. Принаймнi на його мундирi. Ардi забрала в нього келихи, хутко перехилила свiй, звично закинувши голову, i поставила iх на стiл. – Будемо йти? – Так, звичайно. Ой, – i Джезаль подав iй свою руку. Ардi, невимушено теревенячи, вела його коридором i вниз сходами. Вiн занiмiв вiд шквалу словесних випадiв, а його оборона, як ранiше цiлком слушно зауважив маршал Варуз, була слабкою. Джезаль вiдчайдушно вiдбивався, поки вони перетинали широку Площу маршалiв, але вiн заледве був спроможний вставити сяке-таке слово. Здавалося, що саме Ардi жила тут роками, а неотесою iз провiнцii був Джезаль. – Це там Палата военноi слави? – Вона кивнула на нависаючу стiну, яка вiдокремлювала штаб армii Союзу вiд решти Агрiонта. – Саме так. Там знаходяться кабiнети лорд-маршалiв i таке iнше. А ще казарми, арсенали, i, е-е… – Джезаль затнувся. Йому нiчого бiльше не спадало на думку, але Ардi прийшла на допомогу. – Отже, мiй брат зараз десь там. Вiн, мабуть, досить знаменитий солдат. Першим прорвався крiзь пролом пiд час облоги Ульрiока i тому подiбне. – Так, майора Веста тут дуже шанують… – Але вiн бувае таким занудою, правда? Дуже полюбляе виглядати загадковим i заклопотаним. Вона зобразила легку, вiдсторонену посмiшку i замислено потерла пiдборiддя, достоту як робив ii брат. Ардi передала образ настiльки чудово, що Джезаль мав би засмiятися, але вiн почав переживати, що вона йде надто близько бiля нього, i надто iнтимно тримае його за руку. Нi, вiн аж нiяк не проти. Радше навпаки, але на них дивляться люди. – Ардi, – мовив вiн. – А це, напевно, Алея Королiв. – Е-е, так, Ардi… Вона роздивлялася величну статую Харода Великого, чий суворий погляд був спрямований кудись у далечiнь. – Це Харод Великий? – запитала вона. – Е-е, так. У темнi вiки, задовго до Союзу, вiн воював за те, щоб возз’еднати Три Королiвства. Харод Великий став першим верховним королем. «Ну ти й дурень, – подумав Джезаль, – вона це i без тебе знае, всi це знають». – Ардi, я гадаю, що твiй брат був би… – А це Баяз, Перший з-помiж магiв? – Так, вiн був найвiрнiшим радником Харода. Ардi… – Це правда, що для нього досi тримають мiсце у Закритiй радi? Джезаля захопили зненацька. – Я чув, що там стоiть вiльний стiлець, але я не знав, що… – Вони всi виглядають такими серйозними, правда? – Е… Гадаю, тодi були серйознi часи, – вiдказав вiн, криво усмiхаючись. Проспектом на величезному, змиленому конi, вiдсвiчуючи на сонцi золотими крильцями шолома, нiсся лицар-герольд. Дрiбнi службовцi розбiгалися, даючи йому дорогу, i Джезаль також спробував м’яко вiдвести Ардi вбiк. На його превелике здивування, вона не рухнулася з мiсця. Кiнь пролетiв за кiлька дюймiв вiд неi, так близько, що вiтер здiйняв ii волосся Джезалю в обличчя. Вона обернулася – вiд хвилювання ii щоки розрум’янилися, а в усьому iншому на нiй нiяк не позначився близький подих смертi. – Це був лицар-герольд? – запитала вона, коли знову взяла Джезаля пiд руку i повела вглиб Алеi Королiв. – Так, – пискнув Джезаль, гарячково намагаючись оволодiти своiм голосом. – На лицарiв-герольдiв покладена велика вiдповiдальнiсть. Вони передають послання короля у кожний куточок Союзу. – Його серце втишилося. – І навiть за Кругле море, в Енглiю, Дагоску i Вестпорт. Їм довiрено говорити вiд iменi короля, i тому вони можуть розмовляти лише про королiвськi справи, i нi про що iнше. – Коли я добиралася сюди, з нами на човнi був Федор дан Хаден, лицар-герольд. Ми розмовляли декiлька годин. – Джезаль зробив безуспiшну спробу приховати свое здивування. – Ми говорили про Адуа, про Союз, про його сiм’ю. До речi, згадувалось i твое iм’я. Джезаль знову не спромiгся приховати збентеженiсть. – У зв’язку iз прийдешнiм Турнiром. – Ардi нахилилася до нього ще ближче. – Федор висловив думку, що Бремер дан Горст розiб’е тебе в пух i прах. Джезаль ледь не похлинувся, але зробив гарну мiну при поганiй грi. – На жаль, багато хто дотримуеться цiеi ж думки. – Але, сподiваюся, що не ти? – Е… Вона зупинилась i стисла його долоню, серйозно поглянувши йому в очi. – Я впевнена, що ти здолаеш його, що б там не казали. Мiй брат дуже гарно про тебе вiдгукуеться, а вiн скупий на похвалу. – Е-е, – промимрив Джезаль. – В його пальцях приемно поколювало. Їi очi були такi великi i темнi, що вiн вiдчув, що розгубив усi слова. Вона якось по-особливому покусувала свою нижню губу, i через це вiн забував про все на свiтi. Прегарну, пухку губу. Вiн i сам був би не проти ii трохи покусати. – Що ж, дякую, – Джезаль дурнувато всмiхнувся. – Так ось вiн який – парк, – сказала Ардi i вiдвернулась вiд Джезаля, милуючись зеленню. – Вiн навiть гарнiший, нiж я уявляла. – Е-е… ага. – Це так чудово – бути в серцi всього! Я провела пiвжиття на задвiрках. Тут, мабуть, ухвалюють стiльки всього важливого, i тут так багато видатних людей. – Ардi провела рукою по листю верби, що росла бiля дороги. – Коллем хвилюеться, що на Пiвночi може розпочатися вiйна. Вiн переймався моею безпекою. Мабуть, тому й хотiв, щоб я приiхала сюди. На мою думку, його хвилювання даремнi. А ви як гадаете, капiтане Лютар? За кiлька годин до цього вiн був у блаженному невiданнi щодо полiтичноi ситуацii, проте зараз потрiбна була якась осмислена вiдповiдь. – Ну, – мовив вiн, напружено згадуючи iм’я, а тодi з полегшою продовжив, – цього Бетода не завадило би провчити. – Кажуть, на його боцi двадцять тисяч пiвнiчан. – Вона нахилилася до нього i прошепотiла: – Варварiв. Дикунiв. Я чула, вiн iще з живих полонених здирае шкiру. Джезаль подумав, що навряд чи це годяща тема розмови для молодоi ледi. – Ардi… – почав було вiн. – Але я впевнена – поки нас захищають такi чоловiки, як ви i мiй брат, нам, жiноцтву, нiчого турбуватися. І вона вiдвернулась та подрiботiла далi дорiжкою. Джезалю знову довелось прискоритись, щоб ii наздогнати. – А то Будинок Творця? – Ардi кивнула в бiк похмурого обрису велетенськоi вежi. – Так, це вiн. – І туди нiхто не заходить? – Нiхто. Принаймнi за мое життя такого не траплялось. Мiст суворо охороняеться. Вiн кинув на вежу похмурий погляд. Тепер йому здавалось дивним, що вiн нiколи про неi не замислювався. Коли живеш в Агрiонтi, на вежу не звертаеш уваги. Просто сприймаеш ii як належне. – Гадаю, вежу опечатали. – Опечатали? Ардi наблизилась до нього майже впритул. Джезаль озирнувся, але на них не дивились. – Хiба не дивно, що нiхто туди не заходить? Хiба це не загадково? Вiн майже вiдчував, як вона дихае йому у шию. – Я маю на увазi, чому би просто не знести дверi? Джезаль вiдчув, що йому надзвичайно важко зосередитись, коли Ардi так близько. Вiн задумався на мить, на одну жахливу i захопливу мить, чи вона, бува, не флiртуе з ним? Але ж нi, звичайно, нi! Вона ще не звикла до мiста, от i все. Проста собi сiльська дiвчина… хоча вона нахилилася зовсiм близько. Якби тiльки вона була трохи менш звабливою чи трохи менш впевненою! Якби тiльки вона була трохи менш… сестрою Веста! Вiн прокашлявся й окинув оком дорiжку, марно сподiваючись знайти, на кого вiдволiктись. По дорiжцi йшло кiлька людей, але жодного з них вiн не знав, окрiм… Чари Ардi раптом розсiялись, i Джезаль вiдчув, як його шкiрою забiгали мурашки. В iхнiй бiк кульгала, спираючись на палицю, скоцюрблена, надто тепло вдягнена як для такого сонячного дня постать. Чоловiк iшов, згорбившись i з кожним кроком наче здригаючись, тому швидшi перехожi намагалися оминати його стороною. Джезаль спробував вiдвести Ардi вбiк, поки вiн iх не помiтив, але вона вмiло вивернулась i попростувала прямо до кульгаючого iнквiзитора. Вiн звiв голову, коли вони наблизились, i його очi зблиснули, впiзнаючи Джезаля. У того завмерло серце. Тепер подiтись було нiкуди. – О, капiтане Лютар, – дружньо мовив Глокта i, присуваючись трохи заблизько, взявся трясти йому руку, – радий вас бачити! Я вражений, що Варуз вiдпустив вас так рано. Певно, вiн на схилку лiт злагiднiв. – Лорд-маршал, як i ранiше, надзвичайно вимогливий, – огризнувся Джезаль. – Сподiваюся, моi практики не завдали вам клопоту того вечора. – Інквiзитор сумно похитав головою. – У них нема жодних манер. Жодних манер. Проте у своiй справi вони найкращi! Присягаюся, що в короля не знайдеться ще двох настiльки цiнних слуг. – Гадаю, ми всi, кожен на свiй лад, цiннi для короля. Голос Джезаля прозвучав трохи войовничiше, нiж йому хотiлось би, проте якщо Глокту це й зачепило, то вiн того нiяк не виявив. – Безперечно. Я, до речi, не впевнений, чи знайомий з вашою подругою. – Мабуть, нi. Це… – Насправдi ми зустрiчались, – сказала Ардi, подаючи руку iнквiзитору, чим неабияк здивувала Джезаля. – Ардi Вест. Глокта звiв брови. – Не може бути! Вiн силувано нагнувся, щоб поцiлувати ii руку. Джезаль побачив, як його губи скривилися вiд болю, коли вiн випростався, але незабаром беззуба посмiшка повернулась. – Сестра Коллема Веста! Але ж ти й змiнилась. – Сподiваюсь, що до кращого, – засмiялася вона. Джезалю стало вкрай незручно. – Ще б пак! – вiдповiв Глокта. – Ви теж змiнилися, Занде. – Ардi раптом спохмурнiла. – Наша сiм’я так за вас переживала. Ми всi сподiвалися, що ви повернетеся цiлим i неушкодженим. – Джезаль помiтив, як обличчя Глокти сiпнулось вiд судоми. – А коли почули, що вас понiвечили… Як ви почуваетесь? Інквiзитор зиркнув на Джезаля холодними, мов у смертi, очима. Джезаль втупився у своi чоботи, вiдчуваючи, як до горла пiдступае страх. Вiн не мав жодноi причини боятися цього калiку, чи не так? А все ж вiн вiддав би все, аби опинитися зараз на фехтуваннi. Глокта витрiщився на Ардi – його лiве око ледь посмикувалось, – i вона вiдповiла йому спокiйним поглядом, сповненим тихоi стурбованостi. – Я в порядку. Наскiльки це взагалi можливо. – Його обличчя набуло дивного виразу. Джезалю зробилося моторошно. – Дякую, що запитала. Справдi. Нiкого iншого це не цiкавить. Запала нiякова тиша. Інквiзитор крутнув шиею, i в нiй щось голосно хруснуло. – Ох! – мовив вiн. – Так краще. Що ж, було приемно знов побачитися з вами – з вами обома, а зараз мене кличе обов’язок. Вiн подарував iм ще одну огидну усмiшку, а тодi пошкандибав геть, пiдволiкуючи лiвою ногою по гравiю. Ардi понуро дивилася на його скрючену спину, поки вiн, повiльно похитуючись, даленiв. – Це так сумно, – тихо промовила вона. – Що? – пробурмотiв Джезаль. Вiн думав про великого бiлого виродка на вулицi, про його прищуренi рожевi очi. Про чоловiка з мiшком на головi. «Ми всi, кожен на свiй лад, цiннi для короля». «Безперечно». Джезаль мимоволi здригнувся. – Вони з братом були доволi близькi. Вiн жив у нас одного лiта. Моя сiм’я так цим пишалася, що було аж соромно. Вони з Коллемом щодня фехтували i вiн завжди перемагав. А як вiн рухався! Це треба було бачити. Занд дан Глокта. Вiн був справжньою зiркою Союзу, – на ii вустах знову майнула знаюча пiвусмiшка. – А тепер, кажуть, цiею зiркою стали ви. – Е-е… – протяг Джезаль, сумнiваючись, хвалить вона його чи насмiхаеться. Вiн не мiг позбутись вiдчуття, що того дня вiн програв двiчi – один раз брату i один раз сестрi. Втiм, вiн неабияк радiв, що бiльшого прочухана дiстав вiд сестри. Ранковий ритуал Стояв сонячний лiтнiй день, i в парку не було де яблуку впасти, стiльки там юрбилося всiляких гуляк. Полковник Глокта рiшуче крокував на якусь надзвичайно важливу зустрiч, а люди кланялись i чемно розступалися, щоб дати йому дорогу. На бiльшiсть вiн не зважав, даруючи свою блискучу посмiшку лише справдi впливовим. Цi кiлька мазунчикiв долi всмiхались у вiдповiдь, тiшачись, що iх помiтили. – Гадаю, ми всi, кожен на свiй лад, цiннi для короля, – заскиглив капiтан Лютар, тягнучись до шпаги, але Глокта був зашвидкий для нього. Його клинок майнув, наче блискавка, проткнувши всмiхненому дурню шию. Кров бризнула на обличчя Ардi Вест. Вона радiсно заплескала в долонi, не зводячи iз Глокти сяючих очей. Лютар, схоже, був здивований, що його вбили. – Ха. Безперечно, – сказав Глокта з усмiшкою. Капiтан упав ницьма, а з його пробитого горла продовжувала цебенiти кров. Натовп схвально загудiв, i Глокта винагородив його низьким, грацiйним поклоном. Юрба загула з новою силою. – О, полковнику, не варто, – промуркотiла Ардi, коли Глокта злизав кров iз ii щоки. – Що не варто? – гримнув вiн, обiймаючи ii, i вони злилися у затяжному поцiлунку. Натовп збожеволiв. Вона охнула, коли вiн вiдiрвався вiд неi, i звела на нього палкий погляд своiх великих темних очей, злегка розтуливши губи. – Вас викгикае арфiгектог, – мовила вона з милою усмiшкою. – Що? Юрба стихла, хай iй грець, i в нього почав терпнути лiвий бiк. Ардi нiжно торкнулася його щоки. – Арфiгектог! – заволала вона. У дверi загупали. Глокта рiзко розплющив очi. «Де я? Хто я? О нi. О так». Вiн одразу збагнув, що спав погано, бо його тiло викрутилося пiд ковдрами, а обличчя уткнулося в подушку. Весь лiвий бiк закляк. У дверi загупали голоснiше. – Арфiгектог! – долинув з-за дверей шепелявий рев Фроста. Глокта спробував пiдняти голову з подушки, i його шию водномить пронизав бiль. «Нiчого так не збадьорюе думку, як перша судома». – Гаразд! – прохрипiв вiн. – Дай менi хвилинку, чорт би його вхопив! Альбiнос розвернувся i, важко ступаючи, посунув углиб коридору. Якусь мить Глокта лежав нерухомо, а тодi обережно, потихеньку-помаленьку зрушив правицю, вiдтак, хриплячи вiд напруження, спробував перекинутись на спину. Вiн стиснув руку в кулак, оскiльки в лiвiй нозi почало колоти. «Якби лише вона зоставалася нечутливою». Але бiль вже швидко розходився тiлом. На додачу до нього долинув сморiд. «А щоб тебе, я знову обiсрався». – Барнаме! – гукнув Глокта i, сапаючи, став чекати, в той час як його лiвий бiк мстиво пульсував. «Де цей старий довбень?» – Барнаме! – заволав вiн на все горло. – Ви в порядку, сер? – долинув з-за дверей голос слуги. «В порядку? В порядку, старий бовдуре? Коли це я, на твою дурнувату думку, востанне був у порядку?» – Нi, хай тебе! Я закаляв лiжко! – Я нагрiв вам воду для ванноi, сер. Ви можете встати? Одного разу Фросту вже доводилося вибивати дверi. «Можливо, краще залишати iх вiдкритими на нiч, але хiба я тодi зможу виспатись?» – Гадаю, якось впораюсь, – прошипiв Глокта, втиснувши язика в порожнi ясна, i тремтячими руками видерся з лiжка на крiсло, що стояло поряд. Його страшна, безпала нога сiпалася, залишаючись непiдвладною йому. Вiн зиркнув на неi з лютою ненавистю. «Клята мерзота. Огидний, негодящий кусень м’яса. Чому вони тебе просто не вiдрубали? Чому цього досi не зробив я?» Але вiн знав, чому. Маючи ногу, вiн мiг хоча би вдавати iз себе напiвлюдину. Вiн вдарив свое покалiчене стегно, i вмить про це пожалiв. «Бовдур, бовдур». Спину пройняв бiль, який був трохи слабшим, нiж мить тому, але вiн щосекунди дужчав. «Спокiйно, спокiйно, давай без бiйок». Вiн почав легенько розтирати всохлу шкiру. «Нам нiкуди дiтися одне вiд одного, тож нащо мене мучити?» – Ви можете дiйти до дверей, сер? Глокта поморщився вiд смороду, взявся за палицю i повiльно, з мукою, звiвся на ноги. Вiн побрiв через кiмнату i ледь не послизнувся на пiвдорозi, проте змiг втриматись, що коштувало йому пекучого болю. Вiн повернув ключ у замку, спершись об стiну, щоб утримати рiвновагу, i заледве вiдiмкнув дверi. Барнам стояв по той бiк з витягнутими руками, готовий його зловити. «Яка ганьба! Тiльки подумати, що мене, Занд дан Глокту, найкращого фехтувальника Союзу, мусить цурпелити до ванноi стариган, щоб я мiг змити власне гiвно. Ох i смiються, напевно, зараз усi тi недоумки, котрих я перемiг, якщо вони досi мене пам’ятають. Я би теж смiявся, якби не було так боляче». Але вiн перемiстив вагу на iншу ногу i вчепився в плечi Барнама без жодних нарiкань. «Який, зрештою, сенс скаржитись? Краще полегшити собi життя. Наскiльки це можливо». Глокта глибоко вдихнув. – Ступай поволi, нога ще не вiдiйшла вiд сну. Вони скакали i спотикалися коридором, який був трохи завузьким для них обох. Здавалося, нiби до ванни була цiла миля. «Або бiльше. Я б радше волiв пройти сто миль тодi, нiж дiйти до ванноi зараз. Але в цьому мое нещастя, еге ж? Назад повернення нема. Нi зараз, нi потiм». Пара приемно грiла вогку шкiру Глокти. З допомогою Барнама, який тримав його пiд руки, вiн повiльно пiдняв праву ногу й обережно опустив ii у воду. «Чорти б його взяли, ну i гаряче». Старий слуга допомiг йому закинути iншу ногу i, тримаючи його попiд пахви, опускав, мов дитину, доки вiн не занурився у воду по шию. – А-а-а… – Глокта розплився у беззубiй усмiшцi. – Гаряче, як у кузнi Творця, Барнаме, саме так, як я люблю. Тепло розiйшлося по нозi, i бiль трохи спав. «Але не зник. О, нi, вiн нiколи не зникае. Проте так краще. Значно краще». Глоктi навiть здалося, нiби вiн може прожити ще один день. «Варто навчитись цiнувати у життi дрiбницi – наприклад, теплу ванну. Коли дрiбницi – це едине, що у тебе залишилось, не цiнувати iх неможливо». Практик Фрост чекав на нього внизу, у крихiтнiй iдальнi, втиснувшись своею неосяжною фiгурою у низеньке крiселко бiля стiни. Глокта опустився на друге крiсло i вловив запах вiд паруючоi миски кашi, з якоi пiд кутом, навiть не торкаючись краю, стирчала дерев’яна ложка. В животi у нього забурчало, а рот наповнився слиною. «Мiж iншим, всi симптоми сильноi нудоти». – Ура! – вигукнув Глокта. – Знову каша! Вiн поглянув на непорушного практика. – Ота каша – радiсть наша! Хай iз гречки, хай з пшона, чи iз медом вiвсяна – люба всяка нам вона! Рожевi очi навiть не клiпнули. – Це дитяча пiсенька. Менi ii наспiвувала мама. Хоча цю розмазню я так нiколи i не iв, але зараз, – вiн зачерпнув цiлу ложку, – я вiд неi просто в захватi. Фрост продовжував дивитися на нього незворушним поглядом. – Корисна, – сказав Глокта, набиваючи рота солодкою масою i зачерпуючи ще одну ложку, – смачна, – ковтнув iще, – а головне, – цього разу вiн ледь не вдавився, – ii не треба розжовувати. – Вiн вiдсунув ледь почату миску i кинув услiд ложку. – М-м-м, – протягнув вiн. – Як снiданок гарний, то i день видасться незлецький, згоден? Вiн нiби розмовляв iз побiленою стiною, хоча стiна, мабуть, була би емоцiйнiшою. – Отже, архiлектор знову хоче мене бачити? Альбiнос кивнув. – І що ж, на твою думку, наш славетний очiльник може хотiти вiд таких, як ми? Фрост знизав плечима. – Гм-м-м… – Глокта злизав з порожнiх ясен рештки кашi. – Ти не знаеш, вiн у гарному настроi? Знову рух плечима. – Ну-ну, поволi, практику Фросте, не розказуй менi все зразу, я за тобою не поспiваю. Тиша. Барнам зайшов у кiмнату i забрав зi столу миску. – Бажаете ще чогось, сер? – Авжеж. Великий напiвсирий кусень м’яса i гарненьке хрумтливе яблуко. – Вiн перевiв погляд на практика Фроста. – Я любив яблука, коли був малим. «Скiльки вже разiв я так жартував?» Фрост вiдповiв йому порожнiм поглядом – вiн навiть не усмiхнувся. Глокта повернувся до Барнама, i старий видав втомлену посмiшку. – Ну, гаразд, – зiтхнув Глокта. – Але ж людинi треба мати надiю? – Звичайно, сер, – пробурмотiв слуга, прямуючи до дверей. «А справдi треба?» Кабiнет архiлектора мiстився на верхньому поверсi Будинку питань, i пiднятися туди була ще та заморока. А найгiрше, що коридори аж кишiли людьми. Практики, клерки й iнквiзитори сновигали туди-сюди, наче мурахи по купi гною, що мае от-от завалитися. Щоразу, коли хтось поглядав на нього, Глокта шкандибав вперед, усмiхався i гордо задирав голову. А як тiльки вiдчував, що вiн на самотi, зупинявся i хапав ротом повiтря, стiкав потом i лаявся, розтирав i ляскав ногу, щоб повернути ii до стражденного життя. «Чому вiн сидить так високо?» – запитував вiн себе, шкутильгаючи по тьмяних проходах i гвинтових сходах будинку-лабiринту. Коли Глокта дiстався приймальноi, вiн був виснажений i важко сапав, та ще й натер рукiв’ям палицi лiву руку. Секретар архiлектора пiдозрiло розглядав Глокту з-за великого темного столу, що займав половину кiмнати. Навпроти нього стояли крiсла, на яких вiдвiдувачi могли понервувати, а великi подвiйнi дверi кабiнету пiдпирали два дебелi практики, чиi кам’янi, стоiчнi обличчя здавалися частиною iнтер’еру. – У вас призначена зустрiч? – запитав секретар рiзким голосом. «Тобi ж вiдомо, хто я такий, пихатий ти засранцю». – Звичайно, – огризнувся Глокта. – Чи ти думаеш, що я стiльки прошкутильгав, щоб оцiнити твiй стiл? Секретар зверхньо глянув на нього. Це був блiдий, вродливий молодик з копицею свiтлого волосся. «І оцей зарозумiлий п’ятий син якогось дрiбного дворянина з надмiру активними стегнами гадае, що може мене принижувати?» – Ваше iм’я? – запитав той iз презирливою усмiшкою. Терпець Глокти увiрвався ще пiд час пiдйому. Вiн врiзав палицею по стiльницi так, що секретар ледь не вилетiв з крiсла. – Ти що, абсолютний дебiл? Скiлькох ти знаеш iнквiзиторiв-калiк? – Е-е… – зам’явся секретар, а його рот почав нервово сiпатись. – «Е-е»? Це таке число? Говори! – Ну, я… – Я Глокта, довбню! Інквiзитор Глокта! – Так, сер, я… – Вiдiрви свою товсту дупу вiд стiльця, бовдуре! Не змушуй мене чекати! Секретар зiрвався на ноги, поспiшив до дверей, вiдкрив iх i чемно вiдступив в сторону. – Так краще, – гримнув Глокта, шкандибаючи за ним. По дорозi вiн поглянув на практикiв. Вiн мiг майже поклястись, що один iз них легенько всмiхався. З часу його останнiх вiдвiдин – а це було шiсть рокiв тому – кабiнет майже не змiнився. Це була величезна кругла кiмната, де стелю-купол прикрашали вирiзьбленi морди гаргульiв, а з единого величезного вiкна виднiлися шпилi Унiверситету, значна частина зовнiшньоi стiни Агрiонта i загрозливий обрис Будинку Творця. Стiни кабiнету здебiльшого займали полички i шафки, напхом напханi акуратно впорядкованими файлами та паперами. Де-не-де з бiлих стiн позирали темнi портрети, одним з яких було величезне зображення нинiшнього короля Союзу, який виглядав як мудрий i суворий молодик. «Безперечно, намальований до того, як вiн став безпомiчним стариганом. Нинi вiн зазвичай виглядае не стiльки владним, скiльки слинявим». У центрi кiмнати стояв важкий круглий стiл, поверхню якого вкривав надзвичайно детальний малюнок карти Союзу. Кожне мiсто, яке мало вiддiлення Інквiзицii, було позначене коштовним каменем, а посерединi здiймалася крихiтна срiбна копiя Адуа. Архiлектор сидiв за цим столом на старовинному високому крiслi, заклопотаний розмовою з iншим чоловiком: худорлявим, лисiючим, невдоволеним старим у темнiй мантii. Побачивши Глокту, Сульт усмiхнувся, а вираз iншого чоловiка майже не змiнився. – О, iнквiзиторе Глокта! Радий, що змогли прийти. Ви знайомi з генеральним iнспектором Халлеком? – Не мав такоi приемностi, – вiдповiв Глокта. «Хоча не схоже, щоб у цьому могло бути щось приемне». Старий бюрократ пiдвiвся i без особливого ентузiазму потис руку Глокти. – А це один з моiх iнквiзиторiв, Занд дан Глокта. – Так-так, – пробурмотiв Халлек. – Здаеться, ви ранiше служили в армii. Якось я бачив, як ви фехтуете. Глокта постукав палицею по нозi. – Навряд чи це було недавно. – Так. Запала тиша. – Схоже, що генеральний iнспектор скоро отримае чи не найбiльше пiдвищення, – сказав Сульт. – Мiсце у самiсiнькiй Закритiй радi. «У Закритiй радi? Справдi? Це таки найбiльше пiдвищення». Втiм, схоже, що Халлек був не надто радий. – Я тодi вважатиму, що це питання вирiшене, коли Його Величнiсть виявить бажання мене запросити, – огризнувся вiн, – i не ранiше. Сульт вмiло обiйшов це гостре питання: – Я впевнений, що ти единий кандидат, якого Рада рекомендуватиме, оскiльки кандидатура Зепп дан Тойфеля бiльше не розглядаеться. «Наш старий знайомий Тойфель? А для чого розглядалася його кандидатура?» Халлек спохмурнiв i похитав головою. – Тойфель. Я працював з ним десять рокiв. Вiн менi нiколи не подобався, – «як i, схоже, будь-хто iнший», – але я аж нiяк не вбачав у ньому зрадника. Сульт сумно похитав головою. – Ми всi глибоко враженi, але ось його зiзнання, написане чорним по бiлому. – Вiн пiднiс складений аркуш iз сумною мiною. – Побоююсь, що коренi корупцii можуть тягнутись дуже глибоко. Кому не знати про це краще, як менi – людинi, котрiй, на жаль, доводиться полоти цей забур’янений сад? – А й справдi, справдi, – пробурмотiв Халлек, похмуро киваючи. – Низький вам за це уклiн. І вам, iнквiзиторе. – О, нi, що ви, – вiдказав Глокта скромно. Всi трое подивилися одне на одного iз вдаваною взаемоповагою. Халлек вiдсунув крiсло. – Що ж, податки самi себе не зберуть. Менi пора повертатися до роботи. – Гарних останнiх днiв на службi, – сказав Сульт. – Даю тобi слово, що король скоро пошле по тебе. Халлек дозволив собi тонюсiньку усмiшку, а тодi силувано кивнув i гордо рушив геть. Секретар вивiв його з кабiнету i зачинив за собою важкi дверi. Запала тиша. «Але чорта з два я ii порушуватиму». – Гадаю, тобi цiкаво знати, що все це означае, правда, Глокто? – Така думка спадала менi на ум, Ваше Преосвященство. – Не сумнiваюсь. Сульт пiдвiвся з крiсла i, склавши руки в бiлих рукавичках за спиною, пройшов до вiкна навпроти. – Свiт мiняеться, Глокто, свiт мiняеться. Старий порядок вiдходить у минуле. Вiрнiсть, обов’язок, гордiсть, честь. Всi цi поняття вже давно не в модi. Що ж прийшло iм на замiну? – Вiн на мить зиркнув через плече i скривив губи. – Жадоба. Купцi прибрали до рук владу у краiнi. Банкiри, крамарi, купцi. Нiкчемнi людцi з нiкчемними думками та нiкчемними амбiцiями. Люди, якi вiрнi лише собi, зобов’язанi лише власним кишеням, якi гордяться лише тим, що ошукують своiх конкурентiв, якi вимiрюють свою честь лише срiбняками. «Ну, про твое ставлення до купцiв можна бiльше не питати». Сульт сердито глянув у вiкно, а тодi повернувся назад. – Нинi складаеться враження, що будь-чий син може здобути освiту, вiдкрити свою справу i розбагатiти. Гiльдii купцiв – мерсери, спайсери i тому подiбне – постiйно збiльшують своi багатства i вплив. Зарозумiлi вискочки-простолюдини диктують правила тим, хто за правом кровi вищий за них. Товстими, жадiбними пальцями вони перебирають струни влади. Споглядати це майже нестерпно. – Вiн здригнувся, мiряючи кроками кiмнату. – Я буду з вами чесний, iнквiзиторе. – Архiлектор зробив широкий жест рукою, так нiби його чеснiсть була безцiнним подарунком. – Союз ще нiколи не здавався настiльки сильним, нiколи не контролював стiльки земель, але за фасадом ми слабкi. Нi для кого не секрет, що король уже геть неспроможний хоч щось ухвалювати. Кронпринц Ладiсла – блазень, оточений пiдлабузниками i бовдурами, якого хвилюють лише азартнi iгри та ганчiр’я. Принц Рейнолт значно краще годиться на роль державця, але вiн молодший iз братiв. Закрита Рада, яка повинна керувати цим дiрявим кораблем, напхом напхана шахраями й iнтриганами. Однi, можливо, вiрнi, iншi – точно нi, i при цьому кожен намагаеться перетягнути короля на свiй бiк. «Як сумно, бо ж очевидно, що всi вони мали би тягнути його на твiй бiк?» – Тим часом Союз в облозi ворогiв, небезпеки чигають як за нашими кордонами, так i всерединi. У Гуркулi з’явився новий могутнiй iмператор, який готуе краiну до наступноi вiйни. Пiвнiчани теж ополчились i шастають кордонами Енглii. У Вiдкритiй Радi дворяни вимагають, щоб iм повернули старi права, а в селах люди хочуть, щоб дали новi. – Вiн важко зiтхнув. – Так, старий порядок вiдступае, i нiхто не мае сил чи духу, щоб його втримати. Сульт затнувся, поглянувши на один iз портретiв: на ньому був зображений кремезний, голомозий чоловiк, одягнений у все бiле. Глокта легко його впiзнав. «Золлер, найвеличнiший iз архiлекторiв. Невтомний поборник Інквiзицii, герой катiв i бич зрадникiв». Вiн лиховiсно позирав зi стiни, немовби навiть пiсля смертi самим лише поглядом мiг спалити запроданцiв. – Золлер, – прогримiв Сульт. – За його часiв усе було iнакше, скажу я тобi. Нi невдоволених селян, нi крутiiв-купцiв, нi набундючених дворян. Якщо люди забували свое мiсце, iм нагадували про нього розпеченим залiзом, а будь-який буркотливий суддя, котрий наважувався про це скиглити, зникав безслiдно. Інквiзицiя була шляхетною установою, куди потрапляли тiльки найкращi i найкмiтливiшi. Служити королю i викорiнювати невiрнiсть були для них единими бажаннями i нагородою. «О так, то був чудовий час». Архiлектор опустився назад на свое мiсце i нахилився над столом. – А тепер у нас третi сини збiднiлих дворян можуть набивати кишенi хабарами, а напiвзлочинна наволоч – розважатися катуванням. Нашi зв’язки з королем з кожним роком слабшають, а бюджет без кiнця зменшують. Колись нас боялись i поважали, Глокто, але зараз… – «Ми цирк на дротi». Сульт насупився. – Зараз поважають менше. Плетуться численнi iнтриги i зради, i я побоююсь, що Інквiзицiя вже неспроможна давати собi раду зi своiми завданнями. Чимало очiльникiв утратили мою довiру. Їх бiльше не цiкавлять iнтереси короля, держави, та й взагалi будь-якi iнтереси, крiм iхнiх власних. – «Очiльникам? Не можна довiряти? Та як таке може бути?!». – Сульт спохмурнiв ще бiльше. – Тепер iще й Фiкт помер. Глокта пiдняв очi. «Оце вже новина». – Лорд-канцлер? – Широкий загал дiзнаеться про це завтра вранцi. Вiн помер раптово кiлька днiв тому, коли ти клопотався коло свого знайомого Ревса. Його смерть досi викликае деякi питання, але ж йому було майже дев’яносто. Дивно, що вiн взагалi стiльки прожив. Його називали золотим канцлером, найбiльшим полiтиком свого часу. Просто зараз його зображення вирубують у каменi, щоб встановити на Алеi Королiв. – Сульт пирхнув. – Найбiльший подарунок, на який тiльки можна сподiватися. Очi архiлектора звузились до блакитних щiлин. – Якщо ти до сих пiр по-дитячому уявляв собi, що Союзом керуе король або балакучi дурники-пустомелi голубоi кровi з Вiдкритоi Ради, то можеш про це назавжди забути. Основна влада зосереджена в Закритiй радi. Особливо тепер, коли захворiв король. Дванадцять чоловiкiв у дванадцяти великих, незручних крiслах, i я серед них. Дванадцять чоловiкiв iз зовсiм рiзними iдеями, i двадцять рокiв вiйни та миру Фiкт нас врiвноважував. Вiн зiштовхував лобами Інквiзицiю i суддiв, банкiрiв i вiйськових. Вiн був вiссю, на якiй оберталось Королiвство, фундаментом, на якому воно трималось, i його смерть залишила по собi дiру. Багато зяючих дiр, якi люди намагатимуться чимскорiше заповнити. У мене е передчуття, що дурнуватий скиглiй Маровiя, цей чуйний верховний суддя, цей самозваний захисник простолюду, буде першим у черзi. Це нестiйка i небезпечна ситуацiя. – Архiлектор гупнув кулаком по столу. – Ми повиннi подбати про те, щоб нею не скористалися не тi люди. Глокта кивнув. «Здаеться, я розумiю, що ви маете на увазi, архiлекторе. Ми повиннi подбати про те, щоб ситуацiею скористалися ми i тiльки ми». – Гадаю, не потрiбно нагадувати, що пост лорд-канцлера – один iз найвпливовiших в королiвствi. Збiр податкiв, скарбниця, монетний двiр короля – все це знаходиться в його руках. Грошi, Глокто, грошi. А грошi – це влада, як ти i сам прекрасно знаеш. Нового канцлера обиратимуть завтра. Першим кандидатом був наш колишнiй мiнцмейстр, Зепп дан Тойфель. «Ага. Щось менi пiдказуе, що його кандидатуру бiльше не розглядатимуть». Сульт скривив губи. – Тойфель був тiсно пов’язаний з гiльдiями купцiв, особливо з мерсерами. – Його глум змiнило роздратування. – Крiм того, вiн доводився приятелем верховного суддi Маровii. Тому, як бачиш, з нього навряд чи вийшов би добрий лорд-канцлер. «І справдi. Навряд чи». – На мою думку, генеральний iнспектор Халлек – значно кращий варiант. Глокта скосив очi на дверi. – Вiн? Лорд-канцлер? Сульт з усмiхом пiдвiвся i пiдiйшов до шафи у стiнi. – А бiльше й нiкого обирати. Всi ненавидять його i вiн ненавидить усiх, окрiм мене. Ще й бiльш од того, вiн закоренiлий консерватор, який ненавидить купцiв i все, що вони обстоюють. – Вiн вiдкрив шафу i дiстав два келихи та пишно оздоблений графин. – Будемо мати в Радi нехай не дружне, але принаймнi прихильне обличчя, тим паче, що до решти вiн буде ставитися в бiса вороже. Кращу кандидатуру годi й уявити. Глокта кивнув. – Вiн виглядае чесним. «Але не настiльки чесним, щоб я довiрив йому покласти мене у ванну. А ви б йому довiрились, Ваше Преосвященство?» – Так, – пiдсумував Сульт, – вiн буде для нас дуже корисним. – Архiлектор наповнив два келихи темно-червоним вином. – І як бонус, я також домiгся призначення нового прихильного мiнцмейстра. Кажуть, що мерсери собi вже всi лiктi обкусали вiд лютi. Та й виродок Маровiя не надто радий цьому. – Сульт захихотiв. – Однi гарнi новини, i дякувати за це слiд тобi. – Вiн простягнув один iз келихiв. «Отрута? Я повiльно помру вiд судом i заблюю прекрасну мозаiчну пiдлогу архiлектора? Чи просто впаду лицем на його стiл?» Але в нього не було вибору, окрiм як взяти келих i добряче хильнути. Вино мало незвичний, але гарний смак. «Мабуть, привезене з якоiсь прекрасноi, далекоi мiсцини. Якщо я тут помру, менi хоча б не доведеться долати всю оту тьму-тьменну сходинок». Але архiлектор теж пив, доброзичливо усмiхаючись. «Схоже, що я таки доживу до вечора». – Так, ми зробили гарний перший крок. Зараз небезпечнi часи, але небезпека i шанси часто ходять парою. – Спиною Глокти пiшло дивне вiдчуття. «Що це – страх, амбiцii чи i те, й iнше?» – Менi потрiбен помiчник, який допоможе владнати справи. Людина, яка не боiться очiльникiв, купцiв чи навiть Закритоi Ради. Людина, яка вмiе дiяти непомiтно, обережно i безжально. Людина, яка вiддана Союзу до самоi костi, але водночас i не мае друзiв серед урядовцiв. «Людина, яку всi ненавидять? Людина, яка прийме на себе удар, якщо все покотиться пiд три чорти? Людина, за якою навряд чи хтось сумуватиме?» – Менi потрiбен незалежний iнквiзитор, Глокто. Людина, яка дiятиме поза контролем очiльникiв, людина, надiлена лише моiми повноваженнями. Людина, пiдпорядкована тiльки менi. – Архiлектор здiйняв брову, немовби ця думка спала йому на голову просто зараз. – Менi здаеться, що ти чудово пiдходиш на цю посаду. Що думаеш? «Я думаю, що людина, яка обiйме цю посаду, матиме силу-силенну ворогiв i лише одного друга». Глокта глянув на архiлектора. «І цей друг може бути не надто надiйним. Думаю, що людина, яка обiйме цю посаду, може протриматись не надто довго». – У мене е якийсь час на роздуми? – Нi. «Небезпека i можливiсть часто ходять парою…» – Тодi я згоден. – Прекрасно. Я щиро вiрю, що це початок довгоi i плiдноi спiвпрацi. – Сульт усмiхнувся з-за краю келиха. – Знаеш, Глокто, з усiх купцiв, що порпаються у нас в королiвствi, найбiльше я не люблю мерсерiв. Значною мiрою через iхнiй вплив Вестпорт приеднався до Союзу, i саме завдяки грошам Вестпорту ми виграли Гуркську вiйну. Король, звичайно, нагородив iх безцiнними торговими правами, але з того часу iхнiй гонор став просто нестерпним. Вони так задирають носи i таке собi дозволяють, що можна подумати, нiби вони власноруч бились у тих битвах. Високошанована Гiльдiя мерсерiв. – Вiн пирхнув. – Менi спало на думку, що якщо вже твiй приятель Ревс дав нам можливiсть так гарно пiймати iх на гачок, то було би шкода вiдпускати нашу здобич на волю. Глокта неабияк здивувався, але йому наче вдалось це приховати. «Тиснути далi? Навiщо? Якщо мерсерiв вiдпустити, вони продовжать платити, i вiд цього всiм буде тiльки краще. Зараз вони наляканi i слабкi – думають-гадають, кого назвав Ревс, хто стане наступним у черзi. Якщо ми продовжимо тиснути, iх це може зачепити, а то й взагалi знищити. Тодi вони перестануть платити, i багатьом людям це не сподобаеться. Зокрема i декому у цiй будiвлi». – Я можу легко продовжити свое розслiдування, Ваше Преосвященство, якщо ви того бажаете. Глокта знову вiдсьорбнув з келиха. Вино i справдi було чудове. – Ми повиннi бути обережними. Обережними i надзвичайно ретельними. Грошi мерсерiв течуть, як молоко. У них е багато друзiв, навiть серед найвищих кiл дворянства. Брок, Хюген, Ішер i чимало iнших. Деякi з них – найвпливовiшi люди в краiнi. Вiдомо, що кожен iз них у свiй час припадав до тiеi цицьки, а дiточки зазвичай кидаються у плач, коли в них вiдбирають молоко. – На мить його обличчя протяв жорстокий оскал. – Та все одно, якщо доведеться привчити дiтей до дисциплiни, то без плачу не обiйтися… кого той слимак Ревс назвав у своему зiзнаннi? Глокта страдницьки нахилився вперед, пiдсунув до себе Ревсову заяву-зiзнання, розкрив ii i пробiгся знизу догори по списку iмен. – Про Зепп дан Тойфеля ми знаемо. – О, ми знаемо i любимо його, iнквiзиторе, – сказав Сульт, всмiхаючись, – але, гадаю, цього пана можна вже спокiйно викреслити зi списку. Хто там iще? – Подивiмось, – Глокта неквапливо повернувся до заяви. – Є Харод Полст, мерсер. «Пусте мiсце». Сульт нетерпляче махнув рукою. – Вiн пусте мiсце. – Солiмо Скандi, мерсер з Вестпорту. «Теж пусте мiсце». – Нi, Глокто, нi, ми можемо знайти когось цiкавiшого за цього Солiмо як-його-там, еге ж? Цi дрiбнi мерсери не становлять жодного iнтересу. Вирви корiнь i листя саме зiв’яне. – Безперечно, архiлекторе. У нас е Вiллем дан Робб – дрiбний дворянин, перебувае на посадi молодшого митника. Сульт замислився, а тодi похитав головою. – Далi е… – Зачекай! Вiллем дан Робб… – Архiлектор клацнув пальцями. – Його брат Кiрал – один iз джентльменiв Королеви. Вiн зневажливо повiвся зi мною на свiтському прийомi. – Сульт усмiхнувся. – Так, Вiллем дан Робб, заарештуй його. «Ну що ж, занурюемось глибше». – Служу i покоряюся, Ваше Преосвященство. Чи потрiбно вказати якесь конкретне iм’я? Глокта вiдставив порожнiй келих. – Нi. – Архiлектор вiдвернувся i повторив свiй жест рукою. – Нехай виказуе кого завгодно. Менi байдуже. Перший з-помiж магiв Озеро тягнулося вдалечiнь, обрамлене крутими скелями i мокрою зеленню, а його поверхню – гладку i сiру, скiльки сягало око – поколював дощ. Варто сказати, що в таку погоду Логенове око сягало недалеко. Інший берег мiг бути всього за сто крокiв, але тихi води здавалися глибокими. Дуже глибокими. Логен уже давно покинув спроби залишатися сухим, i вода стiкала по його волоссю на обличчя, скрапувала з носа, з пальцiв, з пiдборiддя. Волога, втома i голод стали частиною його життя. Якщо подумати, так часто бувало й ранiше. Логен заплющив очi i прислухався, як вистукуе по шкiрi дощ, як вода плюскотить по гальцi. Вiн став бiля озера навколiшки, вийняв корок iз фляги i занурив ii, спостерiгаючи, як здiймаються бульбашки, поки вона наповнюеться водою. Малакус Кей вийшов iз кущiв, дихаючи коротко i часто. Вiн упав на колiна, доповз до кореневища дерева i вiдхаркнув мокротиння на гальку. Його кашель зробився надсаднiшим, i тепер виривався прямо з нутрощiв, стрясаючи всю грудну клiтку. Вiн виглядав ще блiдiшим, нiж був на початку, i помiтно худiшим. Логен i сам трохи схуд. Зрештою, то були нужденнi часи. Вiн пiдiйшов до виснаженого учня i присiв навпочiпки. – Дайте менi хвилинку, – Кей прикрив запалi очi i закинув назад голову, – всього одну хвилинку. Його рот залишився вiдкритим, а на тонкiй шиi проступили жили. Навiть живим вiн виглядав як мрець. – Не залежуйся, бо потiм можеш уже не встати. Логен простягнув флягу. Кей навiть не пiдняв руку, щоб ii взяти, тож Логен притулив флягу йому до губ i легенько нахилив. Кей важко зглитнув, закашлявся, а тодi його голова вiдкинулась на дерево, наче камiнь. – Ти знаеш, де ми? – запитав Логен. Учень здивовано клiпнув, дивлячись на воду, так нiби побачив ii вперше. – Схоже, це пiвнiчний бiк озера… там десь мае бути стежка. – Його голос перейшов у шепiт. – На пiвденному боцi е дорога з двома каменями. – Раптом вiн рiзко закашлявся, а тодi важко зглитнув. – Пiдеш дорогою, перейдеш через мiст, i ти на мiсцi, – прохрипiв вiн. Логен поглянув на мокрi дерева вздовж берега. – Скiльки туди йти? Вiдповiддю була тиша. Вiн поторгав хворого за кiстляве плече. Кей заклiпав, розтулив повiки i втупився в нього туманними очима, стараючись сфокусуватись. – Скiльки йти? – Сорок миль. Логен замислився, цикаючи крiзь зуби. Кей не протягне сорок миль – вiн i сорока крокiв сам не зробить. По очах учня було видно, що вiн це розумiв. Логен вважав, що Кей скоро помре – десь через кiлька днiв. Вiн знав i дужчих чоловiкiв, яких здолала гарячка. Сорок миль. Логен ретельно мiркував, потираючи пiдборiддя великим пальцем. Сорок миль. – От зараза, – буркнув вiн. Логен притягнув мiшок i розкрив його. У них ще залишалося трохи харчу, але небагато. Кiлька смужок жорсткого сушеного м’яса й окраець заплiснявiлого чорного хлiба. Вiн подивився на тихе озеро. Принаймнi питноi води у них буде вдосталь. Логен дiстав iз мiшка свiй важкий казанок i поклав його на гальку. Вони довго були разом, але уже не було що готувати. Не можна прив’язуватись до речей, коли ти серед дикоi природи. Вiн пожбурив мотузку в кущi, а тодi закинув полегшений мiшок собi через плече. Очi Кея знову зiмкнулися, вiн ледь дихав. Логен досi пам’ятав той перший раз, коли йому довелося когось покинути, пам’ятав так, нiби це сталося вчора. Дивно, що iм’я хлопчика забулось, але його обличчя досi стояло перед очима. Шанка вiдгризли йому шматок стегна. Добрячий шматок. Вiн усю дорогу стогнав, не мiг iти. Рана почала гноiтись, вiн так i так помирав. Їм довелось його покинути. Нiхто не звинувачував у цьому Логена. Хлопець був надто малим, вiн взагалi не повинен був iз ними йти. Йому не пощастило, так бувае з кожним. Вiн кричав до них, поки вони спускалися з пагорба похмурим, мовчазним гуртом, схиливши голови. Логену здавалося, що вiн чув крики, навiть коли хлопець залишився далеко позаду. Вiн i досi iх чув. Коли йшли вiйни, все було iнакше. Люди постiйно вiдбивались вiд колон на тривалих маршах у холоднi мiсяцi. Спершу вони тяглися у хвостi, потiм тяглися позаду, i врештi вкладалися на землю. Холоднi, хворi, пораненi. Логен затремтiв i втягнув голову в плечi. Спочатку вiн намагався iм допомогти. Тодi радiв, що не лежав серед них. А згодом переступав через трупи, майже iх не помiчаючи. З часом ти розумiеш, хто бiльше не пiдведеться. Вiн поглянув на Малакуса Кея. Ще одна смерть у глухоманi нiчого не змiнить. Зрештою, треба дивитись на речi реально. Учень вирвався зi свого неспокiйного сну i спробував пiдвестись. Його руки нестримно трусились. Вiн звiв погляд на Логена – його очi яскраво блищали. – Я не можу пiднятися, – прохрипiв вiн. – Знаю. Я взагалi здивований, що ти так довго протягнув. Зараз це було уже не так важливо. Логен знав дорогу. Якщо вдасться знайти стежку, можна спробувати подолати двадцять миль на день. – Залиши менi трохи харчiв… тодi, можливо… коли дiстанешся до бiблiотеки… хтось… – Нi, – сказав Логен, зцiпивши зуби. – Менi самому потрiбнi харчi. Кей видав дивний звук, щось середне мiж кашлем i хлипанням. Логен нагнувся, вперся правим плечем в живiт Кея, i обхопив рукою його спину. – Без них я не пронесу тебе сорок миль, – додав вiн, а тодi випрямився i закинув учня собi на плече. Логен рушив узбережжям, притримуючи Кея за куртку, i тiльки мокра галька рипiла у нього пiд ногами. Учень навiть не рухався, просто висiв, як мiшок з вогким ганчiр’ям, а його слабкi руки стукались позаду об ноги Логена. Зробивши десь iз тридцять крокiв, Логен розвернувся i поглянув назад. Казанок самотньо лежав бiля озера i поволi повнився дощовою водою. Вони багато через що пройшли разом – вiн i казанок. – Прощавай, старий друже! Казанок промовчав. Логен обережно поклав свою тремтячу ношу на узбiччя, розiм’яв спину, що нила, почухав брудну пов’язку на руцi, i вiдпив з фляги води. Вода була единим, що вiн мав у ротi того дня, тож голод допiкав його до самих печiнок. Добре, що хоч перестало дощити. У життi варто навчитись цiнувати дрiбницi – наприклад, сухе взуття. Тим паче, якщо дрiбницi – це едине, що у тебе залишилось, i в цьому разi не цiнувати iх неможливо. Логен сплюнув у багнюку i розтер затерплi пальцi. Одне можна сказати точно – це мiсце було важко не помiтити. Над дорогою здiймалися два каменi: древнi i пощербленi, в основi покритi зеленим мохом, а вище – сiрим лишайником. Вони були змережанi постираною рiзьбою – рядками букв, написаними не лише незрозумiлою, але й невiдомою Логену мовою. Утiм, складалось неприемне враження, нiби вони радше застерiгають, анiж вiтають. – Перший закон… – Що? – здивовано запитав Логен. Кей перебував у неприемному станi помiж сном i явою ще з того часу, вiдколи вони два днi тому покинули казанок. Власне, за цей час казанок мiг видати бiльше осмислених звукiв. Того ранку Логен, прокинувшись, помiтив, що Кей ледве дихае. Вiн був цiлком упевнений, що учень помер, але хлопець досi кволо чiплявся за свое життя. Що там не кажи, а Кей не здавався без бою. Логен опустився навколiшки i вiдкинув мокре волосся з його обличчя. Кей раптом схопися за його зап’ястя i подався вперед. – Забороняеться, – прошепотiв вiн, вирячивши на Логена очi, – торкатись Потойбiччя! – Що? – Говорити з демонами, – прохрипiв вiн, хапаючись за пошарпаний плащ Логена. – Істоти, що живуть по той бiк свiту, брехливi. Ти не повинен з ними розмовляти! – Не буду, – промимрив Логен, гадаючи, що мае на увазi учень. – Не буду, даю слово. Хоча давати його було нiкому. Кей повернувся до судомного напiвсну. Логен закусив губу. Вiн сподiвався, що учень прокинеться знову, але не дуже у це вiрив. Хоча, мабуть, той Баяз зможе щось зробити – зрештою, вiн Перший з-помiж магiв, котрий осягнув глибоку мудрiсть i все таке. Тож Логен вкотре закинув Кея собi на плечi i рушив повз старезнi каменi. Дорога стрiмко пiднiмалася до скель над озером – мiсцями припiднята, а мiсцями глибоко висiчена у кам’янистому грунтi. Вона була добряче понищена i побита часом, поросла бур’янами. Вона то опускалася, то пiднiмалася, тож геть спiтнiлий Логен незабаром почав задихатися, а нiг вiн уже давно не чув. Його темп пiшов на спад. Логен знав, що це втома. Не просто вiд сходження чи непосильного марш-кидка з напiвмертвим учнем на плечах, чи вiд марш-кидка за день до того, чи навiть вiд битви у лiсi. Вiн втомився вiд усього. Вiд шанка, вiд вiйн, вiд усього свого життя. – Я не можу iти безкiнечно, Малакусе, не можу безкiнечно боротись. Скiльки цих страшних знущань може витримати людина? Менi потрiбно хвильку посидiти. На нормальному, блядь, крiслi! Хiба я багато прошу? Хiба багато? З цим настроем, лаючись i нарiкаючи на кожному кроцi, i з Кеем, котрий стукався головою об його зад, Логен пiдiйшов до моста. Мiст був простим i водночас грацiйним, i таким же древнiм, як дорога, i через те весь зарослий плющем, i тягнувся вiн десь на двадцять крокiв над запаморочливою ущелиною. Далеко внизу рiчка билася об щербате камiння, здiймаючи шум i яскравi бризки. По той бiк мосту мiж двома моховитими скелями стримiла стiна, зведена так майстерно, що годi було визначити, де природне переходило в штучне. У стiнi виднiлися единi старовиннi дверi, оббитi мiдддю, позеленiлою вiд часу та вологи. Обережно ступаючи по слизькому камiнню, Логен звично замислився про те, як би було найкраще штурмувати цю споруду. А нiяк. Навiть якщо мати тисячу вiдбiрних бiйцiв. Перед дверима був лише вузький кам’яний виступ – нiде поставити драбину чи замахнутись тараном. Стiна сягала десь iз десять крокiв у висоту, а брама здавалась мiцною, наче камiнь. А якщо вони ще й мiст зруйнують… Логен перехилився через край i зглитнув. Падати було далеко. Вiн глибоко вдихнув i загупав кулаком по мокрiй зеленiй мiдi. Чотири сильних громохких удари. Вiн гупав так у браму Карлеона пiсля битви, i мiщани поквапились здатись. Але зараз нiхто не квапився. Логен зачекав. Постукав ще раз. Зачекав. Вiн все бiльше промокав вiд туману, що пiднiмався вiд рiчки. Логен зцiпив зуби i пiдняв руку, щоб постукати знову. Вiдкрилася вузька щiлина, i на нього з-за товстих грат холодно глянула пара водявих очей. – Хто це там? – гаркнув грубий голос. – Мене звати Логен Дев’ятипалий. Я… – Не знаю такого. Логен сподiвався на привiтнiше вiтання. – Я прийшов, щоб побачити Баяза. Йому не вiдповiли. – Першого з… – Так. Вiн тут. Проте дверi не вiдчинили. – Вiн не приймае вiдвiдувачiв. Я казав про це останньому посланцю. – Я не посланець, зi мною Малакус Кей. – Малака хто? – Кей, учень мага. – Учень? – Вiн дуже хворий, – повiльно промовив Логен. – Вiн може померти. – Кажеш, хворий? І може померти? – Так. – Як там тебе, скажи ще раз, звати… – Та вiдкрий ти цi йобанi дверi! – Логен намарне помахав кулаком перед щiлиною. – Будь ласка! – Ми не впускаемо всiх пiдряд… зачекай. Покажи менi своi руки. – Що? – Покажи руки. Логен пiдняв руки вгору. Водянистi очi поволi пройшлися по його пальцях. – Їх дев’ять. Одного немае, бачиш? – Вiн пiднiс обрубок до щiлини. – Дев’ять, так? Треба було з цього i починати. Брязнули засуви, i дверi зi скрипом прочинилися. З iншого боку на нього пiдозрiло дивився лiтнiй чоловiк, який згинався пiд вагою старомодного обладунку. Вiн тримав довгий меч, який був для нього заважким. Вiстря меча шалено танцювало, хоча вiн силкувався втримати його вертикально. Логен пiдняв руки. – Я здаюсь. Старий воротар не усмiхнувся. Вiн щось невдоволено буркнув, коли Логен проминув його, а тодi закрив важкi дверi, накинув засуви, розвернувся i поплентався геть, не сказавши бiльше нi слова. Логен рушив за ним вузькою долиною, яку всiвали дивнi будиночки – побитi негодою, вкритi мохом, напiвзаглибленi у стрiмкi скелi, що з’еднувалися з гiрським схилом. На порозi одного iз будинкiв працювала за прядкою понура жiнка, яка змiряла Логена похмурим поглядом, коли вiн з непритомним учнем на плечi проходив повз неi. Логен вiдповiв iй посмiшкою. Вона була аж нiяк не красунею, але вже пройшло стiльки часу, вiдколи вiн… Жiнка пiрнула в дiм i грюкнула за собою дверима, покинувши прядку на дворi. Логен зiтхнув. Стара магiя досi дiяла. Наступним будинком була пекарня з присадкуватим димарем. Вiд запаху свiжого хлiба у порожньому шлунку Логена забурчало. Трохи далi смiялися i грались, бiгаючи довкола низенького старого дерева, кiлька темноволосих дiтлахiв. Вони нагадали Логеновi його власних дiтей. Нi, вони не були на них схожi, просто його охопила печаль. Треба визнати, що Логен був трохи розчарований. Вiн очiкував побачити щось мудрiше, i значно бiльше борiд. Але цi люди не здавались надто мудрими. Вони виглядали як будь-якi iншi селяни. Схожий вигляд мало i його сiльце до приходу шанка. Вiн задумався, чи потрапив у те мiсце, що треба. А тодi вони звернули за поворот. Попереду у скелю були вбудованi три величезнi, гострi вежi. Вони з’еднувалися в основi, але розходились вище, i були вкритi темним плющем. Здавалось, нiби вони значно старiшi навiть за мiст чи дорогу – такi давнi, як сама гора. Бiля пiднiжжя веж купчилося розмаiття iнших будiвель, що тулились до краiв широкого двору, на якому люди займались щоденними справами. Худа жiнка на ганку збивала масло. Приземкуватий коваль намагався пiдкувати невгамовну кобилу. Старий голомозий м’ясник у заляпаному фартуху, дорубавши м’ясо якоiсь тварини, тепер мив закривавленi руки в коритi. А на широких сходах перед найвищою iз трьох веж сидiв величний стариган. Вiн був одягнений в усе бiле, мав довгу бороду, гачкуватий нiс i бiле волосся, що спадало з-пiд бiлоi шапочки. І це нарештi вразило Логена. Перший з-помiж магiв, безперечно, виглядав, як треба. Помiтивши Логена, вiн зiрвався зi сходинок i поспiшив до нього, трiпочучи бiлою мантiею. – Поклади його тут, – пробурмотiв вiн, вказавши на галявину бiля колодязя, i Логен опустився навколiшки та якомога обережнiше поклав Кея на землю, тамуючи нестримний бiль у спинi. Старий нахилився над Кеем i приклав до його чола вузлувату руку. – Я принiс назад твого учня, – тупувато сказав Логен. – Мого? – Хiба ти не Баяз? Старий розсмiявся. – О нi, я Веллс, наглядач Бiблiотеки. – Я Баяз, – долинув з-за спини голос. До них поволi йшов, витираючи руки об ганчiрку, м’ясник. Вiн виглядав лiт так десь на шiстдесят, але був коренастим, мав виразне, покраяне борознами обличчя i коротко стрижену бороду. На головi в нього не було нi волосини, i денне сонце яскраво виблискувало на його смаглявiй макiвцi. М’ясник не був вродливим чи величним, але коли вiн наблизився, в ньому усе ж проявилось дещо особливе. Впевненiсть, вiдчуття владностi. Цей чоловiк звик наказувати i пiдкоряти. Перший з-помiж магiв взяв лiву руку Логена i тепло стиснув ii помiж своiх долонь, а тодi повернув ii й оглянув обрубок втраченого пальця. – Отже, ти Логен Дев’ятипалий. Той, кого звуть Кривавою Дев’яткою. Я чув iсторii про тебе, хоч i не вилазив з бiблiотеки. Логен спохмурнiв. Вiн здогадувався, якi iсторii могли дiйти до старого. – Це було давно. – Звичайно. У кожного з нас е минуле, еге ж? Я не звик судити-рядити про людей, покладаючись на поголос. Баяз усмiхнувся. Широкою, приемною, бiлоснiжною усмiшкою. На його зморшкуватому обличчi з’явився дружнiй вираз, але в глибоко посаджених, блискучих зелених очах ховалася твердiсть. Кам’яна твердiсть. Логен заусмiхався у вiдповiдь, хоча вже зараз розумiв, що не хотiв би мати цього чоловiка за ворога. – І ти повернув наше заблукале ягня до стада, – Баяз похмуро подивився на Малакуса Кея, який нерухомо лежав на травi. – Як вiн? – Гадаю, вiн житиме, сер, – сказав Веллс, – але треба забрати його з холоду. Перший з-помiж магiв клацнув пальцями, i понад будинками луною прокотився грiм. – Допоможiть йому. Пiдбiг коваль, який вхопив Кея за ноги, i вони разом iз Веллсом понесли учня через високi дверi до бiблiотеки. – Отже, майстре Дев’ятипалий, я покликав тебе i ти вiдгукнувся, а це свiдчить про гарнi манери. Нехай на Пiвночi манери тепер не в модi, але я, щоб ти знав, iх цiную. Я завжди вважав, що на ввiчливiсть треба вiдповiдати ввiчливiстю. А це ще що таке? Старий воротар спiшив через подвiр’я, добряче захекавшись. – Два вiдвiдувачi за день? Що ж далi буде? – Майстре Баяз! – хрипко випалив воротар. – Бiля брами вершники, добре озброенi i на конях! Кажуть, що у них термiнове повiдомлення вiд короля Пiвночi! Бетод. Хто ж iще. Духи казали, що вiн вручив собi золотого капелюха, та й хто iнший наважився би назвати себе королем Пiвночi? Логен ковтнув повiтря. Пiсля останньоi зустрiчi з ним у нього не залишилось нiчого, крiм самого лише життя, але й тут йому пощастило бiльше, нiж iншим, значно бiльше. – Ну що, майстре? – запитав воротар. – Менi сказати, щоб вони пiшли геть? – Хто iх очолюе? – Якийсь молодий франт з кислою мiною. Каже, що вiн – син короля чи щось на кшталт цього. – Кальдер чи Скейл? Вони обидва кислi. – Гадаю, що молодший. В такому разi це Кальдер – то вже щось. Що цей, що iнший були покручами, але Скейл був значно гiршим. А коли вони вдвох, то краще iх зовсiм уникати. Баяз на мить задумався. – Принц Кальдер може увiйти, але його люди повиннi залишитись за мостом. – Так, сер, за мостом. – І захеканий воротар поспiшив назад. О, Кальдеровi це сподобаеться. Логена неабияк розвеселила думка про те, як так званий принц тупо кричить через ту маленьку щiлину. – Вже король Пiвночi, можеш собi уявити? – Баяз втупився порожнiм поглядом кудись углиб долини. – Я знав Бетода ще до того, як вiн став великим цабе. Ти також його тодi знав, чи не так, майстре Дев’ятипалий? Логен спохмурнiв. Вiн знав Бетода, коли той був практично нiким – дрiбним вождиком, схожим на багатьох iнших. Логен прийшов до нього, щоб просити допомоги в боротьбi з шанка, i Бетод ii надав, але за певну цiну. Тодi цiна здавалась невеликою i цiлком виправданою. Просто воювати. Вбити кiлькох людей. Логеновi завжди було легко вбивати, а Бетод здавався чоловiком, за якого варто боротися – вiдважним, гордим, безжальним i неймовiрно амбiтним. Це були якостi, якi Логен тодi цiнував, якостi, якими вiн, на його думку, i сам володiв. Але час змiнив iх обох, i цiна зросла. – Ранiше вiн був кращим, – задумливо промовив Баяз, – але е голови, яким корона не пасуе. Ти знаеш його синiв? – Краще, нiж хотiлось би. Баяз кивнув. – Вони справжнi гiвнюки, правда? І, боюсь, що гiвна iм уже нiколи не позбутися. Тiльки уяви того довбня Скейла на тронi. Тьху! – Чаклун здригнувся. – Майже хочеться побажати його батьковi довголiття. Майже, але не зовсiм. До них пiдбiгла маленька дiвчинка, яку Логен бачив за грою з iншими дiтьми. У неi в руках був вiнок iз жовтих квiтiв, i вона простягнула його старому чаклуну. – Я сама його зробила, – мовила вона. Логен почув швидкий тупiт копит, що все ближчав. – Для мене? Це так мило. – Баяз взяв у неi квiти. – Прекрасна робота, моя люба. Сам Творець не зробив би краще. Вершник iз гуркотом влетiв на подвiр’я, рiзко подав назад коня i спiшився. Кальдер. Роки були милосерднiшi до нього, нiж до iнших, i тут не посперечаешся. Вiн був одягнений у чорнi шати, прикрашенi темним хутром. На його пальцi виблискував великий червоний самоцвiт, а на рукiв’i меча спалахувало золото. Вiн вирiс i погладшав, хоч i не настiльки, як його брат Скейл, i все ж таки достатньо. Втiм, його блiде, пихате обличчя виглядало майже таким самим, як Логен пам’ятав, а тонкi губи увесь час презирливо кривилися. Вiн кинув вiжки жiнцi, котра збивала масло, i жваво рушив через двiр, спопеляючи усе навколо поглядом, i тiльки вiтерець розвiвав його довге волосся. Коли зоставалося з десяток крокiв, вiн помiтив Логена. У нього вiдвисла щелепа. Спершу Кальдер з переляку вiдступив на пiвкроку назад, а його рука смикнулася до меча, проте за мить вiн уже всмiхався своею тонкою холодною усмiшкою. – Бачу, ти завiв собi пса, Баязе? Краще слiдкуй за ним, бо вiн уже колись кусав хазяiна за руку, – його усмiшка стала ще бiльше схожою на змiiну. – Я можу його приструнчити, якщо хочеш. Логен стенув плечима. Погрози – для дурнiв i боягузiв. Хтозна, як Кальдер, а Логен не був нi тим, нi iншим. Якщо збираешся вбити, краще не балакати, а дiяти. Балачки дозволять лише твоему супротивнику пiдготуватися, а це нiкуди не годиться. Тож Логен промовчав. Якщо Кальдеру так хочеться, то нехай вважае це слабкiстю – так навiть краще. Може, бiйки i знаходять Логена невiдрадно часто, але вiн сам уже давно облишив iх шукати. Другий син Бетода скерував свое презирство на Першого з-помiж магiв. – Мiй батько буде невдоволений, Баязе! Те, що моiм людям доводиться стояти за брамою – вияв неповаги! – Що ж тут вдiеш, якщо поваги у мене насправдi обмаль, принце Кальдере, – спокiйно вiдповiв чаклун. – Крiм того, не занепадай духом. Вашого останнього посланця не пустили через мiст, тож, як бачиш, ми робимо успiхи. Кальдер насупився. – Чому ти не вiдповiв на виклик мого батька? – У мене надто мало часу, – Баяз пiднiс вiнок. – Вiнки самi себе не плетуть. Принц не всмiхнувся. – Мiй батько, – гаркнув вiн, – Бетод, король Пiвночi, наказуе тобi прибути до нього в Карлеон! Кальдер прокашлявся. – Вiн не… – принц зiрвався на кашель. – Що? – запитав Баяз. – Ну ж бо, говори, дитино! – Вiн наказуе… Принц знову закашлявся, захлинувся i почав душитись. Схопися за горло. Здавалося, нiби повiтря застигло. – Наказуе, га? – Баяз насупився. – Повернiть iз царства мертвих великого Джувенса. Вiн може менi наказувати. Тiльки вiн, i нiхто iнший. Чаклун ще бiльше спохмурнiв, i Логеновi довелось притлумити дивне бажання вiдiйти подалi. – А ти не можеш. І твiй батько теж не може, хай би як вiн себе не величав. Кальдер повiльно опустився навколiшки, його обличчя перекосилось, очi наповнилися слiзьми. Баяз змiряв його поглядом. – Чого ти вбраний в усе чорне? В тебе хтось помер? Тримай, – i вiн накинув на голову принца вiнок. – Трохи яскравих барв тобi не завадить. Передаси своему батьковi, щоб вiн приходив сам. У мене нема часу на дурнiв i молодших синочкiв. В цих справах я старомодний. Люблю говорити з головою коня, а не з його задом. Ти мене зрозумiв, хлопче? – Кальдер хилився набiк, вирячивши почервонiлi очi. Перший з-помiж магiв змахнув рукою. – Можеш iти. Принц силувано вдихнув, закашлявся i, похитуючись, пiдвiвся, а тодi пошкандибав до коня i залiз у сiдло – вже не так грацiйно, як злазив. По дорозi до брами вiн кинув через плече вбивчий погляд, який виглядав не дуже переконливо, позаяк обличчя принца полум’янiло, наче вiдшмагана дупа. Логен збагнув, що широко всмiхаеться. Вже давно вiн так не тiшився. – Наскiльки я розумiю, ти вмiеш говорити з духами. Це захопило Логена розполохом. – Що? – Говорити з духами, – Баяз похитав головою. – В нашi часи це винятковий дар. Як вони? – Хто, духи? – Так. – Їхнi ряди рiдшають. – Скоро вони всi поснуть, еге? Магiя витiкае зi свiту. Так усе влаштовано. За роки моi знання збiльшились, зате сила зменшилась. – Здаеться, Кальдера ви вразили. – Та-а… – Баяз змахнув рукою. – Це дрiбницi. Маленький фокус iз повiтрям i плоттю – нiчого складного. Нi, повiр менi, магiя слабшае. Це факт. Закон природи. Але ж яйце можна розбити по-рiзному, правда, друже? Коли пiдводить один iнструмент, треба братись за iнший. Логен не зовсiм розумiв, про що йдеться, але не мав сили перепитувати. – А й справдi, – пробурмотiв Перший з-помiж магiв. – Яйце можна розбити по-рiзному. До речi, ти виглядаеш голодним. Вiд однiеi згадки про iжу Логенiв рот заповнився слиною. – Так, – промимрив вiн. – Так… Я був би не проти перекусити. – Звичайно. Баяз приязно поплескав його по плечi. – А потiм, мабуть, у ванну? Нi, цей сморiд нас жодним чином не дратуе, ну нiскiлечки, просто менi здаеться, що немае нiчого приемнiшого, нiж зануритись в гарячу воду пiсля довгого походу, а твiй похiд, пiдозрюю, був справдi довгим. Ходiмо зi мною, майстре Дев’ятипалий, тут ти у безпецi. Їжа. Ванна. Безпека. Логеновi довелося стримуватися, щоб не заплакати, коли вiн волiкся за старим у бiблiотеку. Добродiйник Надворi стояв спекотний-преспекотний день, сонце яскраво свiтило крiзь вiтражнi вiкна, мережачи хрестиками дерев’яну пiдлогу приймальнi. У цю полудневу годину повiтря в кiмнатi було таким теплим i парним, що здавалося, наче це кухня, де закипае суп. Фортiс дан Хофф, лорд-камергер, розчервонiвся та спарився у своiй оздобленiй хутром мантii, i всю другу половину дня його настрiй ставав дедалi паскуднiшим. Харлен Морроу, його помiчник з питань аудiенцiй, виглядав ще гiрше, втiм, йому, крiм спеки, ще доводилось боротися зi страхом перед Хоффом. Обидва дуже хвилювались через щось свое, але принаймнi вони хоч сидiли. Майор Вест у своiй розцяцькованiй параднiй формi обливався потом. Вiн уже майже двi години стояв в однiй i тiй самiй позi, заклавши руки за спину i зцiпивши зуби, поки лорд Хофф сердився, бурчав i гарчав на прохачiв i всiх iнших присутнiх. Вест вже не вперше за цей день палко бажав опинитися в парку, пiд деревом, з пляшкою питва в руках. Або, наприклад, в льодовику, замурованим в кригу. Будь-де, тiльки не тут. Стояння на вартi пiд час цих жахливих аудiенцiй не надто подобалось Весту, але могло бути й гiрше. Це могли пiдтвердити вiсiм солдатiв, котрi пiдпирали стiни: вони були у повному обладунку. Вест чекав, коли один iз них знепритомнiе i з грюкотом серванта з кухонним начинням гримнеться на пiдлогу, що, безперечно, неабияк обурило би лорд-камергера, але поки всi вони якось тримались на ногах. – Чому в цiй проклятiй кiмнатi завжди не та температура? – Хофф вимагав вiдповiдi, так нiби спека була для нього особистою образою. – Одну половину року тут заспекотно, iншу – захолодно! Тут зовсiм нема чим дихати! Чому цi вiкна не вiдкриваються? Чому нам не видiлять бiльшу кiмнату? – Е-е… – промимрив стривожений помiчник, поправляючи на мокрому перенiссi окуляри, – прохання про аудiенцiю завжди розглядалися тут, шановний лорд-камергере. – Вiн затнувся, помiтивши грiзний погляд свого начальника. – Це… е-е… традицiя. – Я це знаю, довбню! – гримнув Хофф, чие обличчя аж пашiло вiд спеки та гнiву. – Хто взагалi запитував твоеi нiкчемноi думки? – Так, тобто, нi, – зам’явся Морроу, – тобто, так точно, мiлорде. Хофф насуплено похитав головою, оглядаючи кiмнату в пошуках нового джерела роздратування. – Скiлькох нам треба ще сьогоднi витримати? – Е… ще чотирьох, ваша свiтлосте. – До дiдька всiх! – гаркнув камергер, соваючись на величезному крiслi i метляючи своiм хутряним комiром, щоб хоч трохи остудитись. – Це нестерпно! – Вест мовчки погодився. Хофф схопив зi столу срiбний кубок з вином i добряче приклався до нього. Вiн був любителем випити i, власне, пив ще з полудня, але добрiшим вiд цього не ставав. – Хто наступний бовдур? – запитав вiн вимогливо. – Е… – Морроу примружено глянув крiзь окуляри на довгий документ, проводячи по кривулястому письму замащеним чорнилом пальцем. – Наступний Гудмен Хiс, фермер iз… – Фермер? Ти сказав: «фермер»? Отже, ми повиннi сидiти у цiй скаженiй спецi i слухати ниття якогось клятого простолюдина про те, як погода вплинула на його овець? – Прошу, мiлорде, – промимрив Морроу, – але схоже, що… е-е… Гудмен Хiс… е-е… мае правомiрну скаргу на свого… е-е… помiщика, i… – Чорт би iх усiх побрав! Мене вже верне вiд усiх цих скарг! – Лорд-камергер зробив ще один ковток вина. – Заводьте цього недоумка! Дверi вiдчинились, i Гудмена Хiса впустили всередину. Аби пiдкреслити диспозицiю влади в кiмнатi, стiл лорд-камергера розмiщувався на високому пiдвищеннi, тому бiдолаха хоч i стояв, а йому все одно доводилось дерти очi вгору. Вiн мав чесне, але дуже худе лице, а в тремтячих руках стискав подертого капелюха. Вест з огидою сiпнув плечима, коли крапля поту стекла по його спинi. – Ти Гудмен Хiс, правильно? – Так, мiлорде, – пробурмотiв селянин iз сильним акцентом, – я прибув iз… Хофф обiрвав його з неперевершеною грубiстю. – І ти постав перед нами, щоб просити аудiенцiю з Його Величнiстю верховним королем Союзу? Гудмен Хiс облизав губи. Вест задумався, який шлях тому селяниновi довелося пройти, щоб ось тут iз нього шили дурня. Найiмовiрнiше, дуже довгий. – Мою сiм’ю позбавили землi. Наш помiщик сказав, що ми не платили за оренду, але… Лорд-камергер вiдмахнувся. – Очевидно, що цю справу мае вирiшувати Комiсiя з питань землекористування i сiльського господарства. Його Величнiсть король пiклуеться про добробут усiх своiх пiдданцiв, незалежно вiд iхньоi жадiбностi. – Веста ледь не пересмикнуло вiд такоi зневаги. – Але не слiд сподiватися, що вiн придiлятиме увагу кожнiй незначнiй дрiбницi. Його час безцiнний, зрештою, як i мiй. На все добре. На тому i скiнчили. Двое солдатiв вiдкрили подвiйнi дверi, щоб спровадити Гудмена Хiса. Обличчя селянина зовсiм зблiдло, а пальцi стисли криси капелюха. – Добрий мiлорде, – мовив вiн, затинаючись, – я вже звертався до Комiсii… Хофф зиркнув таким лютим поглядом, що фермер враз затнувся. – Я сказав, на все добре! Плечi селянина опустились. Вiн востанне обвiв поглядом кiмнату. Морроу з величезною цiкавiстю розглядав щось на дальнiй стiнi, уникаючи його погляду. Лорд-камергер лише сердито позирав, розлючений через цю непростиму трату часу. Веста вернуло вiд того, що вiн е частиною всього цього. Хiс розвернувся i з пониклою головою поплiвся геть. Дверi зачинилися. Хофф бахнув кулаком по столу. – Ви це бачили? – Вiн гнiвно оглянув присутнiх, що задихалися вiд спеки. – Ну i нахабство! Ви це бачили, майоре Вест? – Так, мiлорд-камергере, я все бачив, – сухо вiдказав Вест. – Це було неподобство. На щастя, Хофф не вловив його iронii. – Неподобство, майоре Вест, саме так: неподобство! Якого бiса всi перспективнi молодi люди йдуть в армiю? Я хочу знати, хто дозволяе цим жебракам сюди являтись! Вiн зиркнув на помiчника, який, ковтнувши повiтря, втупився у своi документи. – Хто наступний? – Е-е… – пробурмотiв Морроу, – Костер дан Каулт, магiстр Гiльдii мерсерiв. – До дiдька, я знаю, хто вiн такий! – огризнувся Хофф, змахуючи свiжу порцiю поту з обличчя. – Як не клятi селяни, то клятi купцi! – гаркнув вiн на солдатiв бiля дверей так гучно, що чути було навiть в коридорi. – Що ж, впускайте цього загребущого крутiя! Складно було уявити людину, яка би настiльки рiзнилася вiд попереднього прохача, нiж магiстр Каулт. Це був крупний, вгодований чоловiк, обличчя якого було настiльки ж пухким, наскiльки очi – жорсткими. Його пурпурове вбрання, оздоблене ярдами золотоi нитки, виглядало так хвалькувато, що, мабуть, навiть сам iмператор Гуркула посоромився би таке носити. Магiстра супроводжувала пара старших мерсерiв, чий одяг не надто поступався пишнотою. Вест задумався, чи мiг би Гудмен Хiс заробити на таку мантiю за десять рокiв. Вiн вирiшив, що нi, навiть якби його не позбавили землi. – Мiлорд-камергер, – прощебетав Каулт i манiрно вклонився. Хофф привiтав голову Гiльдii мерсерiв так холодно, як тiльки мiг: здiйняв брову i ледь помiтно порухав губою. Каулт взявся чекати на привiтання, бiльш годяще для такоi персони, як вiн, проте намарне. Вiн голосно прокашлявся. – Я прибув, щоб просити аудiенцiю з Його Величнiстю… Лорд-камергер фиркнув. – Весь сенс цiеi сесii в тому, щоб визначити гiдних уваги Його Величностi. Хто не просить аудiенцii з ним, той помилився дверима. Стало очевидно, що ця бесiда пройде так само безуспiшно, як i попередня. Вест подумав, що в цьому була якась страшна справедливiсть. До великих i малих тут ставились абсолютно однаково. Очi магiстра Каулта ледь звузились, але вiн повiв далi. – Шановна Гiльдiя мерсерiв, скромним представником якоi е я… – Хофф голосно вiдсьорбнув вина, i Каулт був змушений на мить спинитись. – …стала жертвою найзловмиснiшого i найобурливiшого нападу… – Налий ще, гаразд? – крикнув лорд-камергер, замахавши порожнiм кубком перед Морроу. Помiчник хвацько зiрвався з крiсла i схопив графин. Каулту довелося зачекати, зцiпивши зуби, поки булькало вино. – Продовжуй! – заревiв Хофф, махнувши рукою. – Ми не будемо сидiти тут до ночi! – Найзловмиснiшого i найпiдступнiшого нападу… Лорд-камергер прищурився. – Кажеш, нападу? Простий напад – це парафiя мiськоi варти! Магiстр Каулт скорчив гримасу. Вiн i його супутники вже почали пiтнiти. – Йдеться не про звичайний напад, мiролд-камаргере, а про вiроломну i зрадницьку атаку, нацiлену на те, щоб заплямувати блискучу репутацiю Гiльдii i нашкодити нашим дiловим iнтересам у Вiльних мiстах Штирii та по всiй територii Союзу. Атаку, влаштовану певними пiдступними елементами Королiвськоi Інквiзицii, i… – Я почув достатньо! Лорд-камергер здiйняв свою велику руку, закликаючи до тишi. – Якщо це торгiвельне питання, його повинна розглядати королiвська Комiсiя з питань торгiвлi i комерцii, – Хофф говорив повiльно i чiтко, як директор школи, який звертаеться до свого найгiршого учня. – Якщо це правове питання, його повинно розглядати вiдомство верховного суддi Маровii. Якщо це питання внутрiшньоi роботи Королiвськоi Інквiзицii, тобi треба домовитися про зустрiч iз архiлектором Сультом. У будь-якому разi, не схоже, щоб ця справа пiдлягала розгляду Його Величностi. Голова Гiльдii мерсерiв розтулив було рота, але лорд-камергер перебив його, пiднявши голос вище нiкуди. – Наш король формуе Комiсiю, обирае верховного суддю i призначае архiлектора, щоб самому не займатись усiляким дрiб’язком! Як не дивно, лiцензii певним гiльдiям купцiв вiн надае з тiеi ж самою метою, а не для того, щоб торговцi… – його губи скривились у презирливу усмiшку, – …гребли грошi лопатами! На все добре. І дверi вiдчинились. Вiд останнього зауваження обличчя Каулта спаленiло вiд гнiву. – Можете бути впевненi, лорд-камергере, – холодно мовив вiн, – що ми шукатимемо допомоги в iншому мiсцi, i при цьому дуже наполегливо. Хофф довго свердлив його очима. – Шукай, де хочеш, – гаркнув вiн, – i так наполегливо, як тобi заманеться. Тiльки не тут. На… все… добре! Якби можна було заколоти фразою «на все добре», голова Гiльдii мерсерiв вже лежав би мертвий на пiдлозi. Каулт кiлька разiв моргнув, а тодi сердито розвернувся i покрокував геть з усiею гiднiстю, яку змiг в собi знайти. Його два лакеi пiшли вслiд, трiпочучи своiми пишними мантiями. Дверi зачинилися. Хофф знову грюкнув по столу кулаком. – Неймовiрно! – вибухнув вiн. – Якi зухвалi свинi! Чи вони справдi думають, що можуть нехтувати королiвським законом i водночас просити у короля захисту, коли щось йде не так? – О, нi, – вiдказав Морроу, – звичайно… Лорд-камергер проiгнорував свого помiчника i зi злою посмiшкою повернувся до Веста. – Хоча стеля тут низька, проте чомусь менi здаеться, що над ними вже кружляло кiлька стерв’ятникiв, чи не так, майоре Вест? – Дiйсно, мiлорде-камергер, – пробурмотiв Вест, який уже заледве терпiв цю спеку i бажав лише одного – щоб цi муки нарештi скiнчились. І тодi вiн змiг би повернутись до своеi сестри. Його серце завмерло. Вона стала ще бiльш проблемною, нiж вiн пам’ятав. Розуму iй не бракувало, але Вест боявся, що сестра могла собi тим розумом нашкодити. От якби вона вийшла замiж за якогось чесного чоловiка i жила собi щасливо! Становище Веста i без цього було хитким, i бракувало лише, щоб сестра влаштувала щось виняткове. – Стерв’ятники, стерв’ятники, – бурмотiв до себе Хофф. – Огиднi птахи, але i з них е користь. Хто наступний? Спiтнiлий помiчник почувався ще незручнiше, нiж дотепер, намагаючись пiдiбрати правильнi слова. – Група… дипломатiв? Кубок лорд-камергера завмер на пiвдорозi до рота. – Дипломатiв? Вiд кого? – Е… вiд так званого короля Пiвночi, Бетода. Хофф вибухнув вiд смiху. – «Дипломатiв»? – реготнув вiн, витираючи обличчя рукавом. – Ти хотiв сказати – дикунiв! Помiчник непереконливо загиготiв. – О, так, мiлорде, ха-ха! Звичайно, дикунiв! – Але небезпечних дикунiв, чи не так, Морроу? – посуворiшав лорд-камергер, i його добрий гумор вмить вивiтрився. Гиготiння помiчника застрягло десь у горлi. – Дуже небезпечних. Треба бути обережними. Впускайте iх! Дипломатiв було четверо. Двое найменших були суворими бородатими велетнями, вкритими шрамами, одягненими у важкi, потовченi обладунки. Їх, звичайно, обеззброiли при входi в Агрiонт, але вони все одно здавались небезпечними, й у Веста склалось враження, що вони залишили бiля входу цiлу гору важкого старого озброення. Саме такi люди никали зараз бiля кордонiв Енглii, недалеко вiд дому Веста, у сподiваннi вiйни. За ними зайшов старий з довгим волоссям i пишною бiлою бородою, i теж у пом’ятому обладунку. Через усе його обличчя тягнувся червоний шрам, зачiпаючи око – слiпе i бiльмувате. Втiм, на вустах чоловiка сяяла усмiшка, а його приемнi манери напрочуд вигiдно контрастували iз похмурiстю решти послiв, зокрема i четвертого, котрий замикав процесiю. Йому довелося нахилитись, щоб не зачепити наголовень дверей, що був заввишки не менш нiж сiм футiв. Чоловiк був закутаний у грубий коричневий плащ iз картуром, що закривав його обличчя. Коли вiн випростався, нависнувши над рештою присутнiх, в кiмнатi начебто стало тiснувато. Лякав уже самий його неймовiрний рiст, але було i ще щось, що розходилось вiд нього нудотними хвилями. Це вiдчули солдати бiля стiн, якi неспокiйно засовались. Вiдчув помiчник з питань аудiенцiй, який, обливаючись потом, раптом засмикався i почав порпатися в документах. І тим паче вiдчув майор Вест. Його шкiру, незважаючи на спеку, пройняв холод, i кожна волосинка на тiлi стала дибки пiд пропотiлим мундиром. Лише Хофф, здавалось, залишився незворушним. Вiн змiряв чотирьох пiвнiчан похмурим поглядом, а гiгант у каптурi вразив його не бiльше, нiж Гудмен Хiс. – Отже, ви посланцi Бетода. – Вiн спробував слова на смак, а тодi виплюнув: – Короля Пiвночi. – Так, – вiдповiв усмiхнений старий i низько вклонився на знак поваги. – Я Гансул Бiлоокий. Його голос був звучним i приемним, без найменшого акценту, зовсiм не таким, як очiкував Вест. – І ви емiсар Бетода? – розважливо запитав Хофф, зробивши ще один ковток iз кубка. Вест вперше був радий, що лорд-камергер знаходиться з ним в однiй кiмнатi, але потiм вiн глянув на чоловiка в каптурi, i вiдчуття тривоги повернулось. – О нi, – заперечив Бiлоокий, – я тут всього лише як перекладач. Ось емiсар короля Пiвночi. – Вiн нервово блимнув зрячим оком на темну постать у плащi, так наче навiть йому було страшно. – Фенрiр. Вiн протягнув «ер» наприкiнцi iменi, так що звук наче розтяв повiтря. – Фенрiр Страховидло. Промовисте iм’я, нiчого не скажеш. Майор Вест згадав пiснi, якi чув у дитинствi – iсторii про кровожерливих велетнiв, що жили у горах далеко на Пiвночi. На мить у кiмнатi запала тиша. – Гм-м, – незворушно протягнув лорд-камергер. – І ви бажаете аудiенцiю з Його Величнiстю верховним королем Союзу? – Саме так, мiлорде-камергер, – вiдповiв старий воiн. – Наш голова, Бетод, дуже шкодуе про ворожнечу мiж вашим i нашим народами. Вiн бажае лише найкращих стосункiв з пiвденними сусiдами. Ми привезли з собою пропозицiю про мир вiд нашого короля вашому i подарунок на знак нашоi доброзичливостi. Оце й усе. – Так-так, – сказав Хофф, вiдкинувшись на високому крiслi i широко всмiхаючись. – Приемне прохання з приемним пiдходом. Ви можете зустрiтися з королем завтра, на Вiдкритiй Радi, де оголосите свою пропозицiю i покажете ваш подарунок перед першими особами королiвства. Бiлоокий шанобливо вклонився. – Щиро вам дякую, мiлорде-камергер. Вiн рушив до дверей, i двое похмурих воiнiв пiшли вслiд за ним. Чоловiк у плащi на мить затримався, а тодi теж повiльно розвернувся i, нахилившись, вийшов. Тiльки коли дверi зачинились, Вест змiг спокiйно вдихнути. Вiн похитав головою i стенув спiтнiлими плечима. Пiснi про гiгантiв, аякже. Просто кремезний чоловiк у плащi, та й по всьому. Хоча, з iншого боку, наголовень був таки досить високим… – От бачите, майстре Морроу? – Хофф виглядав надмiру задоволеним собою. – Не такi вони вже й дикуни, як ви казали! Менi здаеться, ми наблизились до розв’язання нашого пiвнiчного конфлiкту, а ви як вважаете? Помiчник думав зовсiм iнакше. – Е… так, звичайно, мiлорде. – Так, авжеж так. Як то кажуть, багато галасу даремно. Стiльки песимiзму i балачок про поразку вiд наших неспокiйних громадян на Пiвночi, га? Вiйна? Ха! – Хофф знову гепнув рукою по столу, розплескавши вино iз кубка. – Цi пiвнiчани на таке не здатнi! Ви й оглянутися не встигнете, як вони подадуть на членство в Союзi! Побачите, чи я був правий, еге ж, майоре Вест? – Е… – Добре! Чудово! Принаймнi ми зробили щось корисне за сьогоднi! Ще одне слухання, i вибираемось iз цiеi клятоi печi! Хто в нас там, Морроу? Помiчник насупився i поправив на носi окуляри. – Е… наступний Йору Сульфур, – сказав вiн, ламаючи язика об незнайоме iм’я. – Хто-хто? – Е… Сульфiр чи Сульфор, щось таке. – Нiколи про нього не чув, – буркнув лорд-камергер. – Що вiн за чоловiк? Якийсь пiвденець? Тiльки не ще один селюк, благаю! Помiчник заглянув у своi нотатки i хапнув повiтря. – Емiсар? – Добре, але вiд кого? Морроу аж зiщулився, нiби дитина, яку ось-ось мали висiкти. – Вiд Великого Ордену магiв! – випалив вiн. На мить запала приголомшлива тиша. У Веста здiйнялися брови i вiдвисла щелепа. Вiн припустив, що таке саме, мабуть, непомiтно вiдбулось за солдатськими заборолами. Вест за звичкою поморщився, очiкуючи на реакцiю лорд-камергера, але Хофф усiх здивував, вибухнувши дзвiнким реготом. – Прекрасно! Нарештi якась забава. Давненько тут не було мага! Впускайте чаклуна! Не треба його затримувати! Йору Сульфур дещо розчарував. Вiн був одягнений у простий, запилюжений з дороги одяг i, щиро кажучи, виглядав не надто краще, нiж Гудмен Хiс. Його посох не був оббитий золотом, а його навершшя не увiнчував кристал. Та й очi мага не палали мiстичним вогнем. Вiн виглядав як цiлком звичайний чоловiк, якому за тридцять, трохи втомлений, наче пiсля тривалоi подорожi, але загалом тримався перед лорд-камергером цiлком невимушено. – Доброго дня, панове, – мовив чаклун, спираючись на посох. Вест нiяк не мiг визначити, звiдки вiн родом. Явно не iз Союзу, бо його шкiра була надто темною, але й не з Гуркула чи далекого пiвдня, бо для цього вона була надто свiтлою. Не з Пiвночi i не зi Штирii. Отже, звiдкись далi, але звiдки? Придивившись до нього уважнiше, Вест помiтив, що його очi мали рiзний колiр: одне було блакитним, а iнше зеленим. – І вам доброго дня, сер, – вiдповiв Хофф, вдаючи щиру усмiшку. – Моi дверi завжди вiдчиненi для Великого Ордену магiв. Скажiть, чи я маю приемнiсть говорити з самим великим Баязом? Сульфура це спантеличило. – Нi, хiба мене не так представили? Я Йору Сульфур, а майстер Баяз – голомозий. – Вiн провiв рукою по своiй кучерявiй каштановiй чупринi. – На проспектi стоiть його статуя. Але я кiлька рокiв мав честь навчатись пiд його орудою. Вiн наймогутнiший i наймудрiший учитель. – Звичайно! Хто би в цьому сумнiвався! То чим ми можемо вам прислужитись? Йору Сульфур прокашлявся, немов збирався розповiсти якусь iсторiю. – Пiсля смертi короля Харода Великого Баяз, Перший з-помiж магiв, покинув Союз. Але вiн дав клятву, що повернеться. – Так, так, це правда, – загиготiв Хофф. – Абсолютна правда. Кожен школяр це знае. – І вiн заявив, що про його повернення оповiстить хтось iнший. – Це теж правда. – Ну, – мовив Сульфур, широко всмiхнувшись, – ось я i прийшов оповiстити. Лорд-камергер залився смiхом. – Ось вiн i прийшов! – кричав вiн, гупаючи рукою по столу. – Харлен Морроу дозволив собi трошки реготнути, але замовк, як тiльки усмiшка на вустах Хоффа почала тлiти. – За час моеi роботи лорд-камергером про аудiенцiю у короля просили три члени Великого Ордену магiв. Двое були однозначно божевiльнi, а один виявився надзвичайно вiдважним крутiем. – Вiн нахилився вперед, впершись лiктями у стiл, i склав пальцi дашком. – Скажiть менi, майстре Сульфур, який ви маг? – Нi той, нi iнший. – Зрозумiло. Тодi у вас е документи. – Звичайно. Сульфур сягнув рукою за лацкан плаща i дiстав маленький лист, скрiплений бiлою печаткою, з единим дивним символом. Вiн спокiйно поклав його на стiл перед лорд-камергером. Хофф насупився. Вiн узяв документ у руки i перевернув його. Уважно роздивившись печатку, Хофф рукавом змахнув з обличчя пiт, а тодi вiдколупнув вiск, розгорнув цупкий аркуш паперу i почав читати. Йору Сульфур не виказував жодних ознак тривоги. Його нiби не зачiпала спека. Вiн пройшовся кiмнатою, киваючи озброеним солдатам, i зовсiм не засмутився, коли вони йому не вiдповiли. Раптом вiн повернувся до Веста. – Тут страх як спекотно, правда? Я не здивуюсь, якщо цi бiднi хлопцi знепритомнiють i гепнуться на пiдлогу iз грюкотом серванта з кухонним начинням. Вест моргнув. Вiн якраз думав про те саме. Лорд-камергер обережно вiдклав листа на стiл, i тепер на його обличчi не залишилось навiть тiнi вiд нещодавнiх веселощiв. – Менi здаеться, що обговорювати це питання у Вiдкритiй Радi буде недоречно. – Згоден. Я сподiвався на приватну аудiенцiю з лорд-канцлером Фiктом. – Побоююсь, що це неможливо, – Хофф облизав губи. – Лорд Фiкт помер. Сульфур спохмурнiв. – Дуже прикро. – Авжеж, авжеж. Нам усiм його не вистачатиме. Мабуть, я i кiлька iнших членiв Закритоi Ради могли би вам допомогти. Сульфур схилив голову. – Як скажете, мiлорде-камергер. – Я спробую щось влаштувати десь пiд вечiр. А поки ми знайдемо в Агрiонтi якесь житло… що найкраще подобало би вам. Вiн подав знак вартi i дверi вiдчинилися. – Дуже вам дякую, лорде Хофф. Майстре Морроу. Майоре Вест. Сульфур чемно кивнув кожному з них по черзi, а тодi розвернувся i пiшов. Дверi знову зачинилися, а Вестовi залишилось лише гадати, звiдки цей чоловiк знав його iм’я. Хофф обернувся до свого помiчника з питань аудiенцiй. – Негайно йди до архiлектора Сульта i передай, що ми повиннi термiново зустрiтися. Пiсля цього зайдеш до верховного суддi Маровii i лорд-маршала Варуза. Скажеш iм, що це питання надзвичайного значення, i нi слова комусь iншому, окрiм цих трьох. – Вiн погрозив пальцем перед спiтнiлим обличчям Морроу. – Нi слова! – Помiчник продовжував дивитися на нього крiзь перекошенi окуляри. – Ну ж бо! – гаркнув Хофф. Морроу зiрвався на ноги, перечепився за подiл своеi мантii, а тодi вибiг через бiчнi дверi. Вест зглитнув – в ротi у нього зовсiм пересохло. Хофф обвiв довгим, жорстким поглядом усiх присутнiх у кiмнатi. – А щодо усiх вас, то щоб нiкому нi слова, iнакше наслiдки будуть вкрай неприемними! А тепер геть, усi геть! Солдати, побрязкуючи обладунками, поспiхом покинули кiмнату. Вест не чекав другого запрошення i поспiшив за ними, залишивши замисленого лорд-камергера самiсiнького у своему високому крiслi. Коли Вест зачинив за собою дверi, його думки були похмурi i заплутанi. Уривки старих оповiдок про магiв, побоювання про вiйну на Пiвночi, згадки про велетня у каптурi, що зростом майже сягав стелi. До Агрiонта того дня навiдалось кiлька дивних i кiлька лиховiсних чужинцiв, i Вест почувався трохи схвильованим i пригнiченим. Вiн намагався вибавитися вiд цих думок, переконати себе, що все це маячня, але тодi його думки повертались до сестри, котра носилася Агрiонтом, як остання дурепа. Вест подумки застогнав. Мабуть, вона зараз iз Лютаром. Якого дiдька вiн iх познайомив? Вест чомусь очiкував побачити ту саму незграбну, хворобливу, язикату дiвчину, якою пам’ятав ii вiддавна. Вiн був неабияк вражений, коли його порiг переступила ця жiнка. Вест заледве ii впiзнав. Вона, поза всяким сумнiвом, перетворилась у жiнку, i то доволi вродливу. Натомiсть Лютар був чванливим, багатим i симпатичним, i самовладання в нього не бiльше, нiж у шестирiчноi дитини. Вiн знав, що вони зустрiчались iще, i навiть не один раз. Звичайно, лише як друзi. Інших друзiв в Ардi тут не було. Лише як друзi. – Чорт! – вилаявся вiн. Це те саме, як посадити кота бiля сметани i сподiватися, що вiн не лизатиме ii. Чому вiн усього не продумав? Це буде клята катастрофа! Але що вiн мiг тепер вдiяти? Лютар втупився нещасним поглядом вглиб коридору. Нiщо так не змушуе забути про свое нещастя, як нещастя iншого, а Гудмен Хiс виглядав насправдi жалюгiдно. Вiн сидiв самотою на довгiй лавi з блiдим, як у смертi, обличчям, i дивився в нiкуди. Схоже, селянин просидiв тут увесь цей час, поки заходили i виходили мерсери, пiвнiчани та маг. Вiн нiчого не сподiвався, проте йти йому не було куди. Вест окинув поглядом коридор. Поблизу нiкого не було. Хiс не помiчав майора – його рот був вiдкритий, очi осклiлi, а подертий капелюх лежав забутий на колiнах. Вест не мiг покинути цього чоловiка напризволяще – йому не дозволяло серце. – Гудмене Хiс, – мовив Вест, наблизившись, i селянин здивовано звiв очi. Вiн схопився за капелюх i почав пiдводитись, бурмочучи вибачення. – Нi, будь ласка, не вставайте. Вест сiв на лаву. Вiн потупив очi в землю, не в змозi зустрiтися з чоловiком поглядом. Повисла нiякова тиша. – У мене е товариш, який працюе у Комiсii з питань землекористування i сiльського господарства. Можливо, вiн вам чимось допоможе… Вест затнувся, засоромившись, i втупився вглиб коридору. Фермер силувано всмiхнувся. – Я був би дуже вдячний за будь-яку послугу. – Так, так, звичайно, я зроблю все, що зможу. Нiчого путнього iз цього не вийде, i вони обидва це добре знали. Вест скривився i закусив губу. – Краще вiзьмiть оце, – i вiн всунув свiй гаман в обм’яклi, зашкарублi пальцi селянина. Хiс поглянув на нього з роззявленим ротом. Вест вiдповiв йому швидкою, нiяковою посмiшкою, а тодi пiдвiвся i хутко рушив геть. – Сер! – гукнув йому вслiд Гудмен Хiс, але Вест вже вiддалявся коридором, не озираючись назад. Список «Чому я це роблю?» Обрис будинку Вiллема дан Робба чорнiв на тлi безхмарного нiчного неба. Це була непримiтна будiвля – двоповерхова домiвка, огороджена низькою стiнкою з воротами спереду, як сотнi iнших на цiй вулицi. «Наш давнiй знайомий Ревс жив у розкiшнiй величезнiй вiллi бiля ринку. Робб справдi мав би просити суттевiшi хабарi. Проте вiн, на щастя, цього не робив». На всiх модних вулицях мiста було свiтло, як удень, i п’янi гуляки юрбилися там до свiтанку. Однак ця вiдокремлена бiчна вулиця знаходилась далеко вiд яскравих лiхтарiв i цiкавих очей. «Можна спокiйно працювати». За рогом будинку, на верхньому поверсi, у вузькому вiкнi горiла лампа. «Добре. Наш товариш вдома. Проте вiн досi не спить – треба бути обережними». Вiн обернувся до практика Фроста i показав на рiг будинку. Альбiнос кивнув i одним непомiтним рухом перетнув вулицю. Глокта зачекав, доки вiн дiстанеться огорожi i зникне в тiнях пiд будинком, а тодi повернувся до Северарда i вказав на переднi дверi. Довгов’язий практик на мить усмiхнувся йому очима, а тодi, згинаючись, швиденько подрiботiв геть, перехилився через низьку стiнку i безшумно приземлився з iншого боку. «Поки що все йде чудово, але тепер настала моя черга рухатись». Глокта задумався, навiщо вiн узагалi прийшов. Фрост i Северард були цiлком спроможнi розiбратись з Роббом власноруч – вiн iм тiльки заважатиме. «Я ще й можу гепнутись на дупу i тим самим сповiстити бовдура про нашу присутнiсть. То навiщо ж я iшов?» Але Глокта знав, навiщо. До горла уже пiдступало хвилювання. Вiн нiби знову почувався живим. Інквiзитор обмотав кiнець палицi шматком дрантя, а тому змiг тихенько пiдiбратись до стiни, не наробивши забагато шуму. До того часу Северард уже вiдкрив ворота, притримуючи петлю однiею рукою, щоб вона не скрипiла. «Гарна робота. Я би все одно не перебрався через ту малу стiну – якоi б висоти вона не була». Северард опустився навколiшки перед вхiдними дверима i длубався вiдмичкою у замку. Вiн притулився вухом до дерева i зосереджено щурився, в той час як його руки вправно робили свою справу. Серце Глокти билося наче шалене, а шкiру поколювало вiд напруги. «Ах, азарт полювання!» Щось легенько клацнуло раз, потiм знову. Северард згрiб своi блискучi вiдмички в кишеню, а тодi простягнув руку i потихеньку, обережно повернув ручку дверей. Дверi беззвучно вiдчинилися. «Який вiн попри все вмiлий хлопчина! Без нього i Фроста я – простий калiка. Вони моi долонi, руки та ноги. А я – iхнiй мозок». Северард прослизнув всередину, i Глокта рушив за ним, здригаючись вiд болю щоразу, коли доводилося спиратись на лiву ногу. В коридорi було темно, але зверху на сходи падала смуга свiтла, вiд якоi поручнi кидали на дерев’яну пiдлогу чуднi, кривулястi тiнi. Глокта показав на сходи, на що Северард схвально кивнув i почав навшпиньках крастися до них, тримаючись якомога ближче до стiни. Здавалося, що минула вiчнiсть, перш нiж вiн туди дiстався. Коли вiн ступив на третю сходинку, вона ледь рипнула. Глокта сiпнувся, а Северард завмер на мiсцi. Вони почали вичiкувати, зацiпенiвши, мовби статуi. Нагорi було тихо. Глокта з полегшенням видихнув. Северард якомога повiльнiше рушив вгору, м’яко долаючи сходинку за сходинкою. Наблизившись до верху сходiв, вiн притулився до стiни й обачливо заглянув за рiг, вiдтак зробив останнiй крок i безшумно зник з очей. В дальньому кiнцi коридору з тiней виринув практик Фрост. Глокта здiйняв брову, але той похитав головою. «Внизу нiкого». Вiн повернувся до вхiдних дверей i почав iх обережно закривати. Тiльки коли дверi зачинились, вiн повiльно вiдпустив ручку, так що тiльки защiпка тихенько клацнула. – Ви повиннi це побачити. Глокта здригнувся вiд раптового звуку, обернувшись так рiзко, що здалося, наче його спину клинком проштрикнули. На верху сходiв стояв Северард, вперши руки в боки. Вiн повернувся й рушив у бiк свiтла, а Фрост, забувши про обережнiсть, побiг услiд за ним. «Чому нiхто не може жити на першому поверсi? Обов’язково треба лiзти нагору». Принаймнi йому бiльше не треба було зберiгати тишу, важко пiднiмаючись за практиками по сходах – його права нога тиснула на дошки, а лiва по них човгала. Яскраве свiтло лампи лилося з вiдкритих дверей вглибинi горiшнього коридору, тож туди Глокта i пошкандибав. Вiн переступив порiг i зупинився, намагаючись вiддихатись пiсля пiдйому. «Нiчого собi, оце погром». Велика книжкова шафа, що стояла бiля стiни, була перекинута, i книжки, розгорутi i згорнутi, валялися по всiй пiдлозi. На столi перекинувся келих iз вином, i порозкидуванi там пожмаканi папери, перетворились на вогкi червонi клаптi. На лiжку панував цiлковитий безлад – половина покривала була на пiдлозi, подушки та матрац порiзанi, де не глянь, повсюди – пiр’я. Гардероб вiдкритий, i одна половинка дверей трималася лише на однiй петлi. Всерединi висiло кiлька подертих костюмiв, але бiльша частина одягу купою валялась поряд. Пiд вiкном на спинi лежав вродливий молодик, втупившись у стелю – рот розкритий, обличчя блiде. Було би брехнею сказати, що йому перерiзали горло. Його розсiкли з такою силою, що голова заледве трималася шиi. Кров забризкала усе довкола: порваний одяг, порiзаний матрац, саме тiло. Кiлька кривавих вiдбиткiв долонь були на стiнi, на пiдлозi – величенька калюжа доволi свiжоi кровi. «Його вбили сьогоднi. Мабуть, якихось кiлька годин тому. Або хвилин». – Навряд чи вiн зможе вiдповiсти на нашi питання, – сказав Северард. – Навряд чи. Глокта окинув оком безлад. – Схоже, вiн мертвий. Але що його вбило? Фрост втупився у нього рожевими очима, припiднявши бiлу брову. – Отгута? Северард залився лунким смiхом. Навiть Глокта дозволив собi реготнути. – Звичайно. Але як наша «отрута» сюди влiзла? – Чегез вiдкгите гiкно, – пробурмотiв Фрост, показуючи на пiдлогу. Глокта зашкандибав кiмнатою, намагаючись не торкатися ногами чи палицею липкоi сумiшi кровi та пiр’я. – Отже, наша «отрута», як i ми, побачила свiтло лампи. Залiзла через нижне вiкно, а тодi тихо пiднялась по сходах. Глокта кiнцем палицi повернув долонi трупа. «Кiлька крапель кровi з шиi, але жодних слiдiв на суглобах або пальцях. Вiн не боровся. Його заскочили зненацька». Глокта нахилився вперед i придивився до глибокоi рани на шиi. – Один сильний удар. Мабуть, завданий ножем. – І Вiллем дан Робб востанне протiк, – мовив Северард. – І в нас стало одним стукачем менше, – сказав Глокта замислено. В коридорi кровi не було. «Безлад безладом, а наш убивця доклав неабияких зусиль, аби не замастити ноги пiд час обшуку кiмнати. Вiн не був лютим чи наляканим. Просто виконував свою роботу». – Убивця був професiоналом, – промимрив Глокта. – Вiн прийшов сюди з метою вбивства. Можливо, потiм вiн трохи доклався до того, аби замаскувати це пiд крадiжку зi зломом, хтозна. Так чи iнакше, архiлектор не зрадiе труповi. Вiн поглянув на своiх двох практикiв. – Хто наступний у списку? Цього разу, безперечно, без боротьби не обiйшлося. «Хоч i з однiеi сторони». Солiмо Скандi розвалився на боцi, втупившись у стiну, так немов соромився вигляду своеi розтятоi i подертоi нiчноi сорочки. На його передплiччях виднiлися глибокi порiзи. «Це вiн марно намагався вiдвернути клинок». Вiн повз по пiдлозi i залишив кривавий слiд на вiдполiрованому до блиску деревi. «Це вiн марно намагався утекти». Вiн зазнав невдачi. Його прикiнчили чотирма сильними ударами ножа у спину. Глокта вiдчув, як його обличчя сiпнулось вiд вигляду кривавого трупа. «Одне тiло може бути збiгом. Два – тiльки змовою». У нього затремтiла повiка. «Тi, хто це зробив, знали, що ми прийдемо, знали, коли i за ким саме. Вони на крок попереду. Цiлком можливо, що наш список спiльникiв уже перетворився на список трупiв». Позаду Глокти щось заскрипiло, i вiн рiзко смикнув головою, вiд чого у затерплiй шиi штрикнуло. То було просто вiдкрите вiкно, яке гойднув вiтер. «Заспокойся, ну ж бо. Заспокойся i все обмiзкуй». – Схоже, вельмишановна Гiльдiя мерсерiв вирiшила влаштувати невеличке прибирання. – Звiдки вони могли дiзнатися? – пробурмотiв Северард. «А й справдi, звiдки?» – Мабуть, вони бачили список Ревса, або iх повiдомили, хто туди потрапив. «А це означае…» Глокта торкнувся язиком своiх порожнiх ясен. – Хтось з Інквiзицii е виказувачем. Вперше в очах Северарда зникла посмiшка. – Якщо вони знають, хто в цьому списку, то й знають, хто його склав. Вони знають про нас. «Мабуть, список поповнився на ще три iменi? В самому низу?» Глокта заусмiхався. «Як захопливо». – Боiшся? – Одне скажу точно: я цьому не радий. – Вiн кивнув на труп. – Отримати нiж у спину – не в моiх планах. – Як i не в моiх, Северарде, повiр. «Але справдi. Якщо я помру, то нiколи не дiзнаюсь, хто нас зрадив. А менi хочеться дiзнатись». Стояв ясний весняний день, i в парку було повно ледарiв й нероб усякого штибу. Глокта нерухомо сидiв на лавцi, у холодку пiд розлогим деревом, поглядаючи то на мерехтливу зелень, то на виблискуючу воду, то на веселих, п’яних, строкатих гуляк. Люди тiснилися на лавках навкруг озера, валялись парами й компанiями на травi, пили, балакали i нiжились на сонцi. Здавалося, навколо нiде й голцi впасти. І все одно нiхто не сiдав бiля Глокти. Час вiд часу хтось пiдбiгав, ледь вiрячи у те, що йому пощастило знайти таке гарне мiсце, але за мить на лавцi вимальовувався Глокта. Тодi обличчя людей витягувались i вони розверталися або проходили повз, так наче й не збиралися присiсти. «Я вiдлякую iх, як чума, але, мабуть, воно й на краще. Не треба менi iхне товариство». Вiн перевiв погляд на гурт молодих солдатiв, котрi веслували на човнi по озеру. Один iз них хитко пiдвiвся i щось розказував, тримаючи в руцi пляшку. Човен небезпечно захитався, i його товаришi закричали, щоб вiн сiв. Із невеликою затримкою до Глокти долинули невиразнi, далекi вибухи реготу. «Дiти. Якi вони юнi! Якi невиннi! Іще не так давно я теж був серед них. Хоча здаеться, що минуло тисячолiття. Ба, навiть бiльше. Здаеться, це був iнший свiт». – Глокто. Інквiзитор пiдняв очi, затуляючись вiд сонця рукою. Це нарештi прийшов архiлектор Сульт – висока, темна постать на фонi блакитного неба. Коли той iз холодком глянув униз, Глоктi здалося, що вiн виглядав трохи втомленiшим, зморшкуватiшим i змарнiлiшим, нiж зазвичай. – Сподiваюся, це щось важливе. – Сульт вiдкинув поли своеi довгоi бiлоi мантii i плавно опустився на лавку. – Простолюдини знову пiдняли бунт бiля Кельна. Якийсь помiщик-iдiот повiсив кiлькох селян, а нам тепер це розгрiбати! Що складного в тому, щоб керувати полем бруду i купкою землеробiв? Нiхто не просить добре до них ставитись, але ж не треба iх вiшати! – Вiн кинув гнiвний погляд на галявини, а його рот витягнувся у сувору лiнiю. – Сподiваюся, це щось збiса важливе. «Тодi я намагатимуся не розчарувати». – Вiллем дан Робб мертвий. Нiби щоб пiдкреслити слова Глокти, п’яний солдат послизнувся i беркицьнувся за борт човна, шубовснувши у воду. За мить долинув гучний регiт його друзiв. – Його вбили. – Гм. Бувае. Бери наступного зi списку. Сульт пiдвiвся на ноги i насупився. – Я не думав, що ти будеш узгоджувати зi мною кожну дрiбницю. Тому й найняв тебе на цю роботу. Працюй далi! – гаркнув вiн i розвернувся, щоб пiти. «Не треба поспiшати, архiлекторе. Бiда здорових нiг у тому, що iм хочеться постiйно метушитись. От коли рухатись важко, ти десять разiв подумаеш, перш нiж ступити хоч крок». – Наступного чоловiка зi списку теж спiткало лихо. Сульт обернувся, трохи здiйнявши брову. – Невже? – Як i всiх решта. Архiлектор стиснув губи i повернувся на лавку. – Усiх? – Усiх. – Гм-м… – замислився Сульт. – Це вже цiкаво. Виходить, мерсери влаштували зачистку? Я аж нiяк не очiкував вiд них такоi нещадностi. Часи усе-таки змiнилися, ой змiнилися… – Вiн затнувся i почав поволi супитись. – Гадаеш, хтось показав iм список Ревса, так? Ти гадаеш, що хтось iз наших зраджуе. Тому й покликав мене сюди, так? «А ти гадав, що я просто не хотiв пiднiматися сходами?» – Щоб вбили всiх до одного? Кожного, хто був у нашому списку? І саме тiеi ночi, коли ми йшли iх арештовувати? У такi збiги я не вiрю. «А ви вiрите, архiлекторе?» Схоже було, що нi. Його обличчя геть спохмурнiло. – Хто бачив заяву-зiзнання? – Я i двое моiх практикiв, звичайно. – Ти абсолютно у них впевнений? – Абсолютно. Повисла пауза. Некерований човен потроху вiдносило, поки солдати повзали по ньому, задерши весла догори, а чоловiк у водi плескався i реготав, забризкуючи своi друзiв. – Заява якийсь час лежала у моему кабiнетi, – пробурмотiв архiлектор. – Можливо, ii бачив хтось iз моiх пiдданих. Можливо. – Ви абсолютно у них впевненi, Ваше Преосвященство? Сульт вiдповiв Глоктi довгим, пронизливим поглядом. – Цi б не наважились. Вони мене добре знають. – Залишаеться очiльник Келайн, – тихо мовив Глокта. Архiлектор заговорив, ледь розтуляючи вуста. – Тут треба бути обережним, iнквiзиторе, дуже обережним. Ти ступаеш на небезпечну територiю. Як би там не здавалося, а очiльниками Інквiзицii стають не дурнi. У Келайна е багато друзiв – як у Будинку питань, так i поза ним. Впливових друзiв. Будь-яке звинувачення в його бiк повинно бути пiдкрiплене найпереконливiшими доказами. – Сульт на мить замовк, очiкуючи, поки iх мине компанiя дам. – Найпереконливiшими доказами, – повторив вiн пошепки, як тiльки вони вiдiйшли. – Ти повинен знайти цього вбивцю. «Легко сказати». – Звiсно, Ваше Преосвященство, але поки що мое розслiдування зайшло, так би мовити, у глухий кут. – Не зовсiм. У нас на руках е ще одна карта. Власне, сам Ревс. «Ревс?» – Але, архiлекторе, вiн уже десь в Енглii. «Пiтнiе у копальнi абощо. Якщо йому узагалi вдалося стiльки протриматись». – Нi. Вiн тут, у Агрiонтi, сидить пiд надiйним замком. Я подумав, що краще його притримати. Глокта зробив усе можливе, щоб приховати здивування. «Розумно. Дуже розумно. Схоже, архiлекторами теж стають не дурнi». – Ревс буде твоею наживкою. Я попрошу свого секретаря передати Келайну повiдомлення про те, що я змилостивився. Що готовий дозволити подальшу дiяльнiсть мерсерiв за умови жорсткого контролю. Що вiдпустив Ревса на знак доброi волi. Якщо джерело витоку – Келайн, то, гадаю, вiн повiдомить мерсерiв, що Ревса вiдпустили. Гадаю, вони вiдправлять до нього вбивцю, щоб покарати його за довгий язик. Тодi, гадаю, i можна буде взяти душогуба на гарячому. Ну, а якщо вiн не прийде, що ж, продовжимо пошуки зрадника – зрештою, ми нiчого не втрачаемо. – Чудовий план, Ваше Преосвященство. Сульт вiдповiв йому холодним поглядом. – Звичайно. Тобi треба буде десь працювати – подалi вiд Будинку питань. Я видiлю кошти, вiдправлю Ревса твоiм практикам i сповiщу, коли Келайну надiйде повiдомлення. Знайди менi убивцю, Глокто, i натисни на нього. Натисни так, щоб йому повилазило. Солдати спробували витягнути свого мокрого товариша на борт, але човен шалено загойдався, а за мить раптом перекинувся, покидавши всiх у воду. – Менi потрiбнi iмена, – прошипiв Сульт, свердлячи очима солдатiв, якi борсалися у водi. – Менi потрiбнi iмена, докази, документи i люди, якi встануть на Вiдкритiй Радi i покажуть пальцем. – Вiн поволi пiднявся з лавки. – Тримай мене в курсi. З цими словами Сульт розвернувся i пiшов до Будинку питань, гравiй на дорiжцi хрускотiв пiд його ногами, а Глокта дивився йому вслiд. «Чудовий план. Я радий, що ви на моему боцi, архiлекторе. Ви ж на моему боцi, правда?» Солдатам вдалося витягнути перевернутий човен на берег, i тепер вони стояли, мокрi як хлющ, i кричали одне на одного, очевидно, втративши свiй гарний гумор. Одне iз весел досi плавало у водi, поступово наближаючись до мiсця, де озеро переходило в течiю. Згодом воно пройде пiд мостом i припливе, минаючи високий мур Агрiонта, до фортечного рову. Глокта спостерiгав, як весло повiльно крутиться у водi. «Це помилка. Треба бути уважним до деталей. Легко забути про дрiбницi, але без весла човен нiчого не вартий». Вiн окинув поглядом кiлька iнших облич в парку. Його увагу привернула гарна пара, що сидiла на лавцi бiля озера. Молодик щось тихо говорив дiвчинi iз сумним, серйозним виразом обличчя. Вона рвучко пiдвелась i поспiшила геть, затуляючи лице руками. «Ах, бiль нещасного кохання! Ти вiдчуваеш втрату, гнiв i сором. Здаеться, що розбилися всi твоi сподiвання. Який поет написав, що нема болю гiршого, нiж бiль розбитого серця? Сентиментальна херня. Вiн не був у в’язницях Імператора». Інквiзитор усмiхнувся, розтулив рота i намацав язиком порожнi ясна на мiсцi переднiх зубiв. «Розбитi серця з часом гояться, а от зламанi зуби – нi». Глокта глянув на молодика. Той дивився, як дiвчина, ридма ридаючи, iде геть, i на обличчi в нього був ледь помiтний вираз втiхи. «Молодий паскудник! Цiкаво, чи вiн розбив стiльки ж сердець, як i я замолоду? Зараз у це важко повiрити. Менi лише щоб пiдвестися, треба чи не пiвгодини набиратися вiдваги. А единi жiнки, якi останнiм часом через мене плакали, це дружини тих, кого я вiдправив на заслання в Енглiю…» – Занде. Глокта обернувся. – Лорд-маршале Варуз, яка честь. – О, нi-нi, не вставай, – сказав старий солдат, сiдаючи поряд на лавку зi спритнiстю вчителя фехтування. – Гарно виглядаеш, – додав вiн, навiть не глянувши на Глокту. «Ти хотiв сказати, що виглядаю, наче калiка». – Як ти, давнiй друже? «Я калiка, пихата ти срако. І що ти там казав про друга? За всi роки з часу мого повернення ти не побачився зi мною навiть разу. Це ти вважаеш дружбою?» – Терпимо, лорд-маршале, дякую. Варуз незручно засовався на лавцi. – Мiй останнiй учень, капiтан Лютар… ти, мабуть, його знаеш? – Ми знайомi. – Бачив би ти його стiйки. – Сульт сумно похитав головою. – У нього е здiбностi, хоча вiн i нiколи не досягне твого рiвня, Занде. «Ну, не знаю. Я сподiваюсь, що одного дня вiн стане таким же калiкою, як я». – Але цих здiбностей достатньо, щоб перемогти. Просто вiн ними нехтуе. Занедбуе iх. «Ох, яка трагедiя! Менi так сумно, що могло би знудити. Якби тiльки я зранку щось поiв». – Вiн лiнивий i впертий, Занде. Йому бракуе мужностi. Самовiдданостi. У нього просто не лежить до цього душа, а час збiгае. От я й подумав, якщо в тебе, звiсно, е час, – Варуз всього на мить поглянув Глоктi в очi, – може, ти би змiг поговорити з ним, заради мене. «Уже не можу дочекатися! Я все життя тiльки й мрiяв про те, щоб повчати цього скиглiя. Та як ти смiеш, ти, старий, зарозумiлий довбню? Ти збудував на моiх успiхах репутацiю, а коли менi знадобилася допомога, зник. А тепер приходиш, просиш про допомогу i називаеш мене своiм другом?» – Звичайно, маршале Варуз, я буду радий з ним поговорити. Що завгодно для старого друга. – Чудово, чудово! Я переконаний, що тобi вдасться все змiнити! Я треную його щоранку в тому дворi бiля Будинку Творця, де колись тренувалися ми з тобою… – Старий маршал нiяково затнувся. – Я навiдаюсь, як тiльки дозволить обов’язок. – Звiсно, твiй обов’язок… Варуз уже почав було пiдводитись, очевидно, щоб якомога швидше пiти. Глокта простягнув руку, вiд чого старий солдат на мить завмер. «Не хвилюйтеся, лорд-маршале, я не заразний». Варуз легенько потиснув його руку, немов боявся, що та вiдлетить, а тодi впiвголоса попрощався i рушив геть, високо тримаючи голову. Коли вiн минав промоклих солдатiв, вони, трохи знiяковiвши, вклонилися й вiддали честь. Глокта випростав ногу, прикидаючи, чи варто вставати. «І куди я пiду? Нiчого не станеться, якщо я посиджу ще хвилинку. Не варто квапитись. Не варто». Пропозицiя i подарунок – І вперед! – рявкнув маршал Варуз. Джезаль похитнувся в його бiк, чiпляючись пальцями нiг за краi колоди у вiдчайдушнiй спробi втримати рiвновагу, а тодi зробив кiлька незграбних випадiв – просто для того, щоб не здавалось, нiби йому все одно. Чотири години щоденних тренувань давалися взнаки, i вiн почувався бiльш нiж виснаженим. Варуз насупився i вiдбив тупий клинок Джезаля, рухаючись по колодi так легко, нiби це була садова стежка. – І назад! Джезаль вiдхилився на п’яти, дурнувато помахуючи лiвою рукою, щоб хоч якось втримати рiвновагу. Вище колiн у нього все нестерпно болiло вiд напруги. Нижче колiн болiло гiрше, значно гiрше. Варузовi було за шiстдесят, але вiн не виявляв жодних ознак втоми. Вiн навiть не спiтнiв, витанцьовуючи по колодi i розмахуючи клинками. Натомiсть Джезаль важко сапав, гарячково вiдбиваючи удар лiвою рукою – вiн втрачав рiвновагу, i його права нога повсякчас телiпалась у повiтрi, шукаючи опори на колодi. – І вперед! Джезалевi литки зсудомило, вiн хитнувся, змiнюючи напрям i роблячи випад у бiк нестерпного старого, проте Варуз не вiдступив. Натомiсть вiн пригнувся, ухиляючись вiд вiдчайдушного випаду, i збив його з нiг затиллям долонi. Джезаль завив, коли двiр навколо нього перекинувся з нiг на голову. Ногою вiн боляче вдарився об край колоди, а вiдтак розпластався на травi, врiзавшись пiдборiддям у землю так, що аж зуби клацнули. За мить вiн трохи прокотився, а тодi вiдкинувся на спину, сапаючи, наче риба, яку раптом витягли з води. Нога нила у тому мiсцi, де вдарилась об колоду. Зранку в нього з’явиться ще один страшний синець. – Це жах, Джезалю, жах! – закричав старий солдат, спритно зiкочивши на галявину. – Ти вихитуешся на колодi так, неначе це канат! Джезаль перевернувся, лаючись, i почав силувано зводитися на ноги. – Це товстий шмат дуба настiльки широченний, що на ньому загубитись можна! Лорд-маршал наочно продемонстрував, що мае на увазi, вдаривши коротким клинком по колодi так, що полетiли трiски. – Менi здалося, ви сказали: «вперед», – простогнав Джезаль. Варуз рiзко звiв брови. – Капiтане Лютар, ти справдi думаеш, що Бремер дан Горст дае своiм суперникам достовiрнi свiдчення про власнi намiри? «Бремер дан Горст намагатиметься мене побороти, стара ти паскудо! Твоя робота – допомогти менi побороти його!» Ось що Джезаль думав, але йому вистачило клепки не казати цього вголос. Натомiсть вiн безглуздо захитав головою. – Нi! Нi, не дае! Вiн робить усе можливе, аби обдурити i заплутати свого суперника, як i повиннi робити всi вмiлi фехтувальники! Лорд-маршал ходив взад-вперед, хитаючи головою. Джезаль знову задумався, чи не послати все пiд три чорти. Йому набридло щовечора падати виснаженим у лiжко, i це тодi, коли вiн мав би лише починати гульню. Йому набридло прокидатися щоранку з болем i синцями, щоб укотре провести чотири нескiнченнi години у такому порядку: бiг, колода, палиця i стiйки. Йому набридло падати на дупу вiд ударiв Веста. Але найбiльше йому набридло терпiти знущання цього старого йолопа. – … Сумне видовище, капiтане, ой сумне. Менi здаеться, у вас тепер виходить навiть гiрше… Джезаль нiяк не мiг перемогти у Турнiрi. Нiхто цього вiд нього й не очiкував, тим паче вiн сам. То чому би це не облишити все це i не повернутися до карт та вечiрнiх гулянок? Хiба не цього вiн хотiв вiд життя? Але що тодi вiдрiзнятиме його вiд тисячi таких самих молодших синiв дворян? Джезаль вже давно вирiшив, що хоче стати кимось особливим. Можливо, теж лорд-маршалом, а згодом i лорд-камергером. Одне слово, кимось важливим i впливовим. Вiн хотiв мати серйозне мiсце у Закритiй Радi й ухвалювати щось доконечно важливе. Вiн хотiв, щоб люди плазували перед ним, всмiхалися й ловили кожне його слово. Вiн хотiв, щоб люди шепотiли йому вслiд: «Он iде лорд Лютар!» Чи був би вiн щасливим, якби назавжди зостався багатшою, розумнiшою i вродливiшою версiею лейтенанта Брiнта? Тьху! Нiчого було про це й думати. – … Перед нами лежить неймовiрно довгий шлях, i ми не встигнемо його пройти, якщо ти не змiниш свого ставлення. Твоi навики двобою жалюгiднi, витривалiсть досi слабка, а про вмiння зберiгати рiвновагу краще взагалi помовчати… І що би подумали люди, якби вiн все кинув? Як повiвся би його батько? Що сказали би його брати? А iншi офiцери? Вiн виглядав би боягузом. А ще була Ардi Вест. В останнi кiлька днiв вона не виходила у нього з голови. Чи вона нахилятиметься так само близько, якщо вiн кине фехтувати? Чи говоритиме з ним тим самим нiжним тоном? Чи смiятиметься з його жартiв? Чи зводитиме до нього цi великi, темнi очi так, що вiн майже вiдчуватиме ii подих на своему обличчi… – Ти слухаеш, хлопче? – гримнув Варуз. Джезаль вiдчув на своему обличчi не лише його подих, а й краплi слини. – Так, сер! Навики двобою жалюгiднi, а витривалiсть слабка! – Джезаль нервово зглитнув. – Про рiвновагу краще взагалi мовчати. – Правильно! Я починаю думати, хоча менi важко в таке повiрити пiсля усього клопоту, якого ти менi завдав, що в тебе справдi не лежить душа до фехтування. – Вiн кинув на Джезаля спопеляючий погляд. – А що ви думаете, майоре? Вiдповiддю було мовчання. Вест скоцюрбився на стiльцi, склавши руки на грудях, i набурмосено свердлив очима простiр. – Майор Вест? – крикнув лорд-маршал. Той розгублено звiв очi, нiби лише щойно усвiдомив iхню присутнiсть. – Перепрошую, сер, я задумався. – Я бачу. – Варуз втягнув крiзь зуби повiтря. – Схоже, нiхто не хоче зосереджуватись цього ранку. – Джезаль вiдчув значне полегшення вiд того, що гнiв старого знайшов iншу жертву, але радiсть його була дочасна. – Прекрасно, – гримнув старий маршал, – буде по-твоему. Із завтрашнього ранку ми починатимемо кожне тренування з плавання у ровi. Однiеi-двох миль вистачить. – Джезаль зцiпив зуби, щоб не закричати. – Холодна вода чудово бадьорить дух. І нам, мабуть, доведеться починати трохи ранiше, коли ваш розум найсприйнятливiшмй. А це означае, що ми будемо зустрiчатися о п’ятiй. Тим часом, капiтане Лютар, я раджу вам подумати, для чого ви сюди приходите – щоб виграти Турнiр чи просто аби насолоджуватись моiм товариством. – Вiдтак вiн крутнувся на пiдборах i попростував геть. Джезаль зачекав, доки Варуз покине двiр, перш нiж зiрватись, але щойно старий вiдiйшов на достатню вiдстань, вiн з люттю пожбурив своi клинки об стiну. – Чорт забирай! – крикнув вiн, коли шпагги брязнули об землю. – Чорт! – Вiн озирнувся, шукаючи, що копнути так, щоб не було дуже боляче. Його погляд зупинився на стiйцi колоди, але Джезаль зовсiм не розрахував удар, тож йому довелось боротися з бажанням вхопитись за забиту ногу i стрибати, як бовдур, на iншiй. – Чорт, чорт! – лютував вiн. Веста це, на жаль, не вразило. Вiн пiдвiвся з насупленим виразом, готовий рушити услiд за маршалом Варузом. – Ти куди? – запитав Джезаль. – Подалi звiдси, – кинув Вест через плече. – З мене досить. – Тобто? Вест зупинився й обернувся до нього. – Як би вражаюче це не звучало, але у свiтi е проблеми серйознiшi. Джезаль стояв з вiдкритим ротом, дивлячись, як Вест крокуе з двору. – Та хто ти взагалi такий? – крикнув вiн услiд Весту, коли впевнився, що той пiшов. – Чорт, чорт! Вiн захотiв копнути колоду ще раз, але вчасно спохопився. Джезаль повертався до квартири у кепському настроi, а тому оминав шумнi райони Агрiонта, притримуючись тихих вуличок i садкiв, якi лежали в сторонi вiд Алеi Королiв. Вiн iшов, гнiвно втупившись у ноги, щоб нi в кого зi знайомих не виникло бажання з ним розмовляти. Однак удача була не на його боцi. – Джезалю! Це був Каспа, котрий гуляв зi свiтловолосою дiвчиною в дорогiй одежi. З ними була сувора на вигляд жiнка середнiх лiт, – безумовно, гувернантка дiвчини абощо. Вони помилуватися якоюсь невеличкою скульптурою у непримiтному дворi. – Джезалю! – ще раз гукнув Каспа, махаючи над головою капелюхом. Дiватися було нiкуди. Вiн зобразив на лицi сяку-таку подобу посмiшки i рушив в iхнiй бiк. Блiда дiвчина всмiхнулася, коли Джезаль наблизився, але хай там як, а вiн не вiдчув до неi симпатii. – Знову фехтував, Лютаре? – безглуздо запитав Каспа. Джезаль стiкав потом i тримав пару клинкiв для фехтування. Всi знали, що вiн кожного ранку фехтуе. Не треба мати витончений розум, щоб вловити тут зв’язок, з чим Каспi не пощастило, адже клепки йому явно бракувало. – Так. Як ти здогадався? Джезаль не планував так рiзко обривати бесiду, а тому додав силуваний смiшок, i за мить на обличчях дам знову засяяли посмiшки. – Ха-ха! – засмiявся Каспа, який був завжди готовий стати мiшенню для жартiв. – Джезалю, дозволь вiдрекомендувати тобi мою кузину, ледi Арiсс дан Каспу. А це мiй командир, капiтан Лютар. Так от яка вона, ця знаменита кузина. Одна з найбагатших спадкоемиць Союзу, з чудовоi сiм’i. Каспа постiйно розпинався про те, яка вона красуня, але Джезалю ледi Арiсс дан Каспа видалася блiдою, худою i хворобливою. Вона мляво всмiхнулась i подала йому свою кволу, блiду руку. Вiн якомога недбалiше торкнувся ii губами. – Дуже приемно, – пробурмотiв вiн без будь-якого задоволення. – Прошу вибачити мiй вигляд, я щойно з тренування. – Так, – писнула вона високим, пронизливим голосом, як тiльки впевнилась, що вiн закiнчив говорити. – Я чула, ви чудовий фехтувальник. – Поки вона шукала, що сказати, повисла пауза, аж нараз ii очi засяяли. – Скажiть, капiтане, фехтування справдi дуже небезпечне? Яка банальна нiсенiтниця! – О нi, мiледi, ми тренуемось лише затупленими клинками. Можна було розказати бiльше, але Джезаль повважав, що це не вартуе його зусиль. Потiм вiн кволо всмiхнувся, i вона також. Бесiда зависла над безоднею. Джезаль вже збирався вiдкланятись, оскiльки тему фехтування, очевидно, було вичерпано, але Арiсс вiдрiзала йому шлях до вiдступу, знайшовши iнший предмет для розмови. – А скажiть менi, капiтане, чи справдi на Пiвночi буде вiйна? Їi голос майже зовсiм стих пiд кiнець речення, але гувернантка не зводила з неi схвального погляду, безперечно, задоволена розмовними навичками своеi пiдопiчноi. А нехай тобi. – Менi здаеться… – почав Джезаль. На нього очiкувально дивилися свiтло-блакитнi очi ледi Арiсс. «Блакитнi очi – абсолютна херня», – вирiшив вiн. Джезаль розмiрковував, у чому вона бiльший неук – у фехтуваннi чи в полiтицi? – А як ви вважаете? Опiкунка ледь нахмурила брови. Ледi Арiсс, здавалось, захопили зненацька, i вона трохи зашарiлась, пiдбираючи слова. – Ну, е-е… так би мовити… Я впевнена, що все… буде добре? «Дякувати долям, – подумав Джезаль, – ми врятованi!» Пора було вшиватися звiдси. – Звичайно, що все буде добре. – Вiн витиснув iз себе ще одну посмiшку. – Було дуже приемно з вами познайомитись, але побоююсь, що скоро у мене служба, тож доведеться вас покинути. – Вiн вклонився з холодною формальнiстю. – Лейтенанте Каспа, ледi Арiсс. Каспа, як завжди, дружньо поплескав його по плечу. Його нетямуща, сухорлява кузина невпевнено усмiхнулась. Гувернантка спохмурнiла, коли вiн проходив повз, але Джезаль не надав цьому уваги. Вiн прибув до Осередку лордiв саме в той час, коли члени ради поверталися з перерви на обiд. Джезаль привiтався з вартою у вестибюлi стриманим кивком, а тодi рушив через велетенськi дверi центральним проходом. Поки Джезаль добирався попри вигнуту стiну до свого мiсця за високим столом, безладна колона найвельможнiших людей королiвства наступала йому на п’яти, сповнюючи лункий простiр човганням крокiв, бурчанням i перешiптуваннями. – Як фехтування, Джезале? Це був Джеленгорм, котрий вперше явився завчасно i користався з нагоди, щоб потеревенити перед приходом лорд-камергера. – Бувало й краще. А ти як? – О, я чудово провiв час. Менi поталанило зустрiти ту кузину Каспи, як ii… – Вiн спробував згадати iм’я. Джезаль зiтхнув. – Ледi Арiсс. – Так, точно! Ти ii бачив? – Так трапилось, що я на них щойно наткнувся. – Ух! – вигукнув Джеленгорм, стиснувши губи. – Хiба вона не шикарна? – Угу. Джезаль знуджено вiдвернувся, дивлячись, як повiльно займають своi мiсця вельможi в оздоблених хутром шатах. Точнiше, вiн дивився на вибiрку з iхнiх найменш улюблених синiв та найнятих речникiв. Нинi мало хто з магнатiв являвся на Вiдкриту Раду особисто – хiба якщо мав якусь iстотну скаргу. Багато хто навiть не присилав когось замiсть себе. – Клянуся, вона одна iз найшикарнiших дiвчат, яких я бачив у життi. Я знаю, що Каспа постiйно ii хвалить, але хiба таке опишеш словами. – Угу. Члени ради почали розсiдатись по своiх мiсцях. Осередок лордiв мав форму театру, де мiсце глядачiв займали головнi шляхтичi Союзу, i сидiли вони великим пiвколом на з’еднаних лавах, роздiлених по центру проходом. Як i в театрi, деякi мiсця були кращими за iншi. Найменш впливовi люди сидiли позаду, в глибинi зали, а впливовiсть присутнiх зростала з наближенням до переду. Перший ряд вiдводився для голiв наймогутнiших родин або тих, кого вони присилали натомiсть. Представники з Пiвдня, iз Дагоски i Вестпорта, сидiли злiва, найближче до Джезаля. Вiддалiк справа знаходилися представники з Пiвночi та Заходу – з Енглii та Старикланду. Бiльшiсть мiсць посерединi призначалася старiй шляхтi Мiддерланду – серця Союзу. Справжнього Союзу, як вважали вони. І як вважав сам Джезаль. – Який стан, яка грацiя, – захоплено щебетав Джеленгорм, – яке прекрасне волосся, яка молочно-бiла шкiра, якi дивовижнi блакитнi очi! – І така купа грошей. – О так, i це теж, – усмiхнувся здоровань. – Каспа каже, що його дядько навiть багатший за батька. Тiльки уяви собi! І в нього усього одна дитина. Вона отримае всi марки до останньоi. Всi до останньоi! – Джеленгорм насилу стримував свiй захват. – Як же поталанить тому чоловiковi, котрий ii обкрутить! Нагадай менi, як ii звати. – Арiсс, – вiдповiв Джезаль кисло. Всi лорди або iхнi повiренi iз шарудiнням i нарiканнями вже порозсiдались по мiсцях. Людей явилося небагато: бiльша частина мiсць зосталася незайнятою. Утiм, так було майже завжди. Якби Осередок лордiв справдi був театром, його власники вже давно змушенi були би пiдшуковувати нову п’есу. – Арiсс… Арiсс… – Джеленгорм зацмокав губами, нiби iм’я залишило на них солодкий присмак. – Пощастить тому чоловiковi, який ii вхопить. – Так, авжеж. Пощастить. Звiсно, якщо для нього грошi важливiшi за розмови. Джезаль подумав, що вiн би радше одружився iз гувернанткою. Вона хоча би видалась йому не такою безхребетною. До зали якраз увiйшов лорд-камергер. Вiн почав пробиратися до пiдвищення, на якому – приблизно там, де в театрi була сцена, – височiв стiл для обраних. Услiд за ним спiшив табун секретарiв i клеркiв у чорних мантiях, кожен з яких був так або iнак навантажений важкими книгами та стосами офiцiйних документiв. Лорд Хофф у своiй темно-червонiй мантii, що лопотiла позаду, був напрочуд схожий на величного i рiдкiсного птаха, якого переслiдувала остогидла зграя гайвороння. – А ось i старий хрiн, – прошепотiв Джеленгорм, просуваючись бочком до свого мiсця по iнший кiнець столу. Джезаль заклав руки за спину i прийняв свою звичну позу: ноги трохи розставленi в сторони, пiдборiддя високо задерте вгору. Вiн окинув поглядом солдатiв, якi рiвномiрно розтяглися вздовж вигнутоi стiни, проте кожен iз них, як зазвичай, стояв непорушно i був у повному обладунку. Джезаль глибоко вдихнув i налаштувався на кiлька годин нелюдськоi нудьги. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=40102712&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Цитата з «Одiссеi» Гомера. Переклад Бориса Тена. (Тут i далi прим. пер.) 2 Мерсери – торговцi вишуканим крамом. Термiн з’явився в 12 ст. в Англii, де мерсерами називали торговцiв шовком i оксамитом. 3 Спайсери – торговцi прянощами. 4 Вигадана гра, подiбна до шашок.