Та сама я

Та сама я Джоджо Мойес До зустрiчi з тобою #3 Лу Кларк намагаеться покiнчити зi своiм минулим i переiздить до Нью-Йорка. В Англii вона залишае Сема, який колись допомiг iй оговтатися вiд болю втрати. А тепер Лу фактично тiкае вiд чоловiка, прирiкаючи iхнi стосунки на випробування вiдстанню. У великому мiстi дiвчина починае життя спочатку i влаштовуеться на роботу до заможного сiмейства Гопнiкiв. Вона вiдразу опиняеться у вирi iхнiх таемниць та пристрастей, розчиняючись у чужiй родинi. Лу не вистачае часу навiть на коротку розмову iз Семом, який щодня вiддаляеться… Але коли одного дня доля випадково зiштовхуе ii з чоловiком на iм’я Джошуа Райан, усе змiнюеться. Та от чи змiнить нове кохання саму Лу? Чи зможе вона нарештi вiднайти щастя i припинити розриватися мiж минулим та майбутнiм?. Джоджо Мойес Та сама я Для любоi Саскii: з гордiстю носи своi смугастi панчохи Перш за все пiзнай себе; i тiльки тодi – самовдосконалюйся.     Епiктет 1 Саме вуса нагадали менi про те, що я бiльше не в Англii, – товста сiра багатонiжка, що надiйно приховувала верхню губу чоловiка; сiльськi вуса, ковбойськi вуса, мiнiатюрнi вусики бiзнесменiв. Удома таких вусiв не побачиш. Я не могла вiдiрвати вiд них очей. – Мем? Єдиною людиною з такими вусами, яку я бачила вдома, був мiстер Нейлор, наш учитель математики. До того ж у його вусах завше було повно крихiток вiд печива – а ми рахували iх на уроках алгебри. – Мем? – Ой. Перепрошую. Чоловiк у формi рiзким порухом товстого пальця запросив мене пройти вперед. Його погляд не вiдривався вiд екрана. Я чекала в кабiнцi, вiдчуваючи, як пiт вiд довгоi подорожi повiльно випаровуеться з моеi спини. Вiн пiдняв руку й поворушив чотирма пухкими пальцями. Лише через декiлька секунд я усвiдомила, що так вiн просить мiй паспорт. – Ім’я. – Там написано, – вiдповiла я. – Ваше iм’я, мем. – Луiза Елiзабет Кларк. – Я зазирнула за його стiйку. – Хоча мене нiхто не називае Елiзабет. Уже пiсля того, як мене так назвали, моя мати усвiдомила, що це звучатиме як Лу Лiззi. А якщо промовити дуже швидко, то взагалi виходить якась нiсенiтниця. Хоча мiй тато каже, що це досить пiдхоже iм’я. Не те щоб я не любила свое iм’я, все ж таки воно мое. Я маю на увазi, навiщо вам такi дивачки у краiнi. Ха! – Мiй голос нервово вiдскочив вiд скляноi перегородки. Чоловiк вперше поглянув на мене. У нього були мiцнi плечi та погляд, пiд котрим, здавалося, було неможливо поворушитися. Вiн не усмiхався i до того ж дочекався, поки зникне й моя усмiшка. – Пробачте, – мовила я. – Люди в формi змушують мене нервуватися. Я озирнулася й побачила залу паспортного контролю, довжелезну чергу, що, немов змiя, звивалася безлiч разiв, перетворившись на непроглядне, вируюче море людей. – Якось дивнувато стояти у тiй черзi. Вiдверто кажучи, це найдовша черга в моему життi. Я вже навiть хотiла розпочати складання свого списку подарункiв на Рiздво. – Покладiть руку на сканер. – Вiн завжди такий великий? – Сканер? – Вiн насупився. – Потiк людей. Але вiн бiльш не слухав. Вiн роздивлявся щось на екранi. Я поклала пальцi на маленький сенсор. І тодi задзвонив мiй телефон. Мама: «Ти приземлилася?» Я вже хотiла написати вiдповiдь вiльною рукою, але чоловiк сердито подивився на мене. – Мем, користуватися мобiльним телефоном заборонено. – Це лише моя мама. Вона хоче знати, чи все гаразд. Я прибрала телефон iз його поля зору та нишком вiдправила iй смайлик. – Мета поiздки? «Що це?» – миттево вiдповiла мама. У телефонному листуваннi мама почуваеться мов риба у водi й тепер робить це швидше, нiж розмовляе. А це вона робить iз надсвiтловою швидкiстю. «Ти знаеш, що мiй телефон не показуе цi маленькi малюночки. Це SOS? Луiзо, скажи, що в тебе все гаразд». – Мета поiздки, мем? Вуса чоловiка нервово сiпнулися. Вiн повiльно додав: – Що ви робитимете тут, у Сполучених Штатах? – У мене тут нова робота. – А саме? – Я працюватиму на одну родину в Нью-Йорку. В Центральному парку. На коротку мить брови чоловiка трохи пiднялися догори. Вiн ще раз перевiрив мою адресу, вочевидь, щоб переконатися у моiх словах. – У чому полягае ваша робота? – Це трохи складно пояснити. Щось на кшталт оплачуваноi компаньйонки. – Оплачуваноi компаньйонки? – Так, щось типу того. Я працювала на цього чоловiка. Я була його компаньйонкою, а також давала йому лiки, гуляла з ним i годувала. Насправдi це не так дивно, як воно звучить, до речi – в нього були паралiзованi руки. Нiякого збочення. Насправдi моя остання робота скiнчилася чимось бiльшим, бо дуже складно не зблизитися з людьми, за котрими доглядаеш, а Вiлл – той чоловiк – виявився просто чудовою людиною, i ми… Що ж, ми закохались одне в одного. Промовивши це, я вкотре вiдчула, як на очi навертаються сльози. Я жваво витерла iх рукою. – Отже, гадаю, якось так я i працюватиму. За винятком романтичного аспекту. І годування. Працiвник iммiграцiйноi служби мовчки витрiщався на мене. Я спробувала усмiхнутися. – Зазвичай я не плачу пiд час розмов про роботу. Незважаючи на мое дивне iм’я. Ха! Але я кохала його. А вiн кохав мене. А потiм вiн… Що ж, вiн вирiшив обiрвати свое життя. Отже, це щось на кшталт спроби розпочати все знову. – Тепер сльози безупинно та страшенно недоречно котилися з моiх очей. Я не знала, як iх зупинити. Здавалося, уже нiщо не допоможе. – Пробачте. Мабуть, це через рiзницю в часових поясах. Вдома зараз була б майже друга ночi, правильно? До того ж я бiльш про нього не говорю. Я маю на увазi, у мене тепер е новий хлопець. І вiн просто чудовий! Вiн фельдшер! І сексуальний! Це як виграти в лотерею хлопцiв, так? Сексуальний фельдшер? Я почала копирсатися у сумочцi в пошуках носовоi хустинки. Пiдвiвши очi, я побачила, що чоловiк простягнув менi коробку з серветками. Я взяла одну. – Дякую. Отже, у будь-якому разi, мiй друг Натан – вiн iз Новоi Зеландii – працюе тут, i саме вiн допомiг менi отримати цю роботу, i я поки що не знаю, що саме робитиму, окрiм того, що доглядатиму жiнку одного багатiя, котра страждае вiд депресii. Але я вирiшила, що цього разу я житиму так, як хотiв Вiлл, бо до цього я робила все неправильно. Все закiнчилося тим, що я влаштувалася на роботу в аеропорту. Я завмерла. – Нi – ой – я не кажу, що це погано – працювати в аеропорту! Я впевнена, що iмiграцiйна служба – це дуже важливо. Дуже важливо. Але у мене е свiй план. Тут я кожного тижня робитиму щось нове, а також завжди казатиму «так». – Казатимете «так»? – Погоджуватимуся на все нове. Вiлл завжди казав, що я сама позбавляю себе всього нового. Це i е мiй план. Офiцер ще раз продивився моi документи. – Ви неправильно заповнили роздiл з адресою. Менi потрiбен поштовий iндекс. Вiн простягнув менi бланк. Я подивилася номер на роздрукованому папiрцi й записала його тремтливими пальцями. Я поглянула лiворуч, на чергу, котра ставала дедалi неспокiйнiшою. На початку сусiдньоi черги двое офiцерiв опитували китайську родину. Жiнка почала сваритися, i iх повели до боковоi кiмнати. Раптово я вiдчула себе неймовiрно самотньою. Офiцер нахилився вперед, щоб подивитися на людей, що чекають своеi черги. А тодi просто поставив штамп у паспортi. – Нехай щастить, Луiзо Кларк, – сказав вiн. Я витрiщилася на нього. – І це все? – Так, усе. Я усмiхнулася. – Ой, дякую! Це дуже мило з вашого боку. Я маю на увазi, дуже дивно опинитися на iншому кiнцi свiту геть на самотi, тож менi дуже приемно зустрiти тут першу хорошу людину, i… – Ви повиннi йти, мем. – Звiсно. Перепрошую. Я зiбрала своi речi та вiдкинула спiтнiле пасмо волосся з обличчя. – І, мем… – Так? – Цiкаво, що ще я зробила неправильно. Вiн не вiдводив очей вiд екрана. – Будьте обережнi з тим, чому казатимете «так». Натан, як i обiцяв, чекав на мене в залi прибуття. Я нiяково оглянула натовп, майже впевнена в тому, що нiхто не прийде, але вiн стояв посеред юрби та розмахував широкою долонею над метушливими головами. Вiн пiдвiв i другу руку, розтягнувши рот в усмiшцi. Крiзь натовп вiн пробрався до мене i, мiцно обiйнявши, пiдняв на руки. – Лу! Побачивши його, я вiдчула, як щось усерединi раптом стиснулося – щось, пов’язане з Вiллом, його втратою та незагоеними ранами, якi болять iще дужче вiд нелегких семи годин у лiтаковi, – на щастя, вiн тримав мене так мiцно, що в мене був час, аби опанувати себе. – Ласкаво просимо в Нью-Йорк, Коротулько! Я бачу, твiй вишуканий смак i досi з тобою. Вiн iз усмiшкою оглянув мене. Я розправила свою тигрову сукню в стилi 1970-х. Я подумала, що виглядатиму в нiй як Джекi Кеннедi Онассiс[1 - Жаклiн Був’е (пiсля першого шлюбу – Кеннедi, пiсля другого – Онассiс, широко вiдома як Джекi) – перша ледi США у 1961—1963 роках. (Тут i далi прим. пер.)]. Якби Джекi Кеннедi ще й розлила каву собi на колiна в лiтаку. – Я дуже радий тебе бачити. Вiн пiдхопив моi свинцевi валiзи, немов вони були наповненi пiр’ячком. – Ну ж бо. Треба вiдвезти тебе додому. Моя машина в ремонтi, тож мiстер Г. позичив менi свою. Затори страшеннi, але доiдеш iз шиком. Машина мiстера Гопнiка була гладкою, чорною та величезною, немов автобус. Дверi зачинялися зi стриманим глухим клiком, що свiдчило про шестизначний цiнник. Натан завантажив моi валiзи до багажного вiддiлення, а я, зiтхнувши, вмостилася на пасажирському сидiннi. Я перевiрила телефон, вiдповiла на чотирнадцять повiдомлень вiд матерi, написавши iй, що я вже в машинi й зателефоную завтра, потiм вiдповiла Семовi, котрий сказав, що сумуе за мною. Та додала смайлик iз поцiлунком. – Як справи в хлопця? – запитав Натан, зиркнувши на мене. – Усе добре, дякую. Я додала ще декiлька смайликiв, так, про всяк випадок. – Не дуже засмутився через те, що ти поiхала? Я знизала плечима. – Вiн розумiе, що це необхiдно. – Усi ми розумiемо. Просто тобi знадобилося трохи бiльше часу, от i все. Я вiдклала телефон, вiдкинулася у крiслi та почала читати незнайомi назви, що блимали за вiкном: «Магазин шин Майло», «Тренажерний зал Рiчi», машини швидкоi допомоги, вантажiвки, занедбанi будинки з облiзлою фарбою та скрипучими сходами, баскетбольнi майданчики, водii, що п’ють щось iз величезних пластикових стаканiв. Натан увiмкнув радiо, i я почула голос чоловiка на iм’я Лоренцо, який говорив про бейсбол. На коротку мить менi здалося, що я перебуваю в якiйсь умовнiй реальностi. – Отже, завтра розпочнемо все налагоджувати. У тебе вже е iдеi? Я подумав, що спершу варто дати тобi виспатися, а вже потiм зводити тебе на снiданок. А в першi ж вихiднi ти просто повинна вiдчути Нью-Йорк на повну. – Звучить чудово. – Вони повернуться з замiського клубу аж завтра ввечерi. Минулого тижня вони трохи посварилися. Я все розповiм, але тiльки коли ти вiдiспишся. Я витрiщилася на нього. – Нiяких секретiв, чи не так? Це ж не буде… – Вони не схожi на Трейнорiв. Звичайнiсiнька багатенька родина з деякими труднощами. – Вона хоч добра? – Вона просто чудова. Вона… непроста жiнка. Але чудова. Вiн також. Я вже давно зрозумiла, що можна не сподiватися на бiльш точний опис вiд Натана. Вiн замовк – Натан нiколи не любив надто плiткувати, – а я просто сидiла в iдеальному «мерседесi» з кондицiонером, силкуючись побороти хвилi сну, що вперто намагалися накрити мене з головою. Я подумала про Сема, котрий, мабуть, зараз спить у залiзничному вагонi в декiлькох тисячах миль вiд мене. Я пригадала Трiну й Тома, що туляться в моiй маленькiй квартирi у Лондонi. У моi думки врiзався голос Натана: – Тiльки подивися. Я пiдвела очi, здавалося, повнi пiску, i побачила Бруклiнський мiст, Мангеттен, що мерехтить мiльйоном зазубрених уламкiв свiтла, приголомшливий, лискучий, донезмоги грандiозний та прекрасний. Краевид був настiльки знайомий iз телебачення та фiльмiв, що просто неможливо усвiдомити, що бачиш його реально. Я пiдскочила у крiслi, приголомшена тим, що ми iдемо саме туди, до найвiдомiшого мегаполiсу на планетi. – Цей краевид нiколи не старiе, га? Трiшки бiльший за Стортфолд. Саме у цей момент я усвiдомила: це мiй новий дiм. – Привiт, Ашоку. Як справи? Натан котив моi валiзи мармуровим вестибюлем, а я роздивлялася чорно-бiлу плитку пiд ногами та латуннi поруччя, намагаючись не спiткнутися та прислухаючись до власних крокiв, що розходилися луною в просторiй кiмнатi. Це нагадало менi вхiд до величезного i трохи старовинного готелю: лiфт iз полiрованоi латунi, червоно-золотi лiврейнi килими, дещо похмура стiйка рецепцii. У повiтрi пахло бджолиним воском, вiдполiрованим взуттям та грiшми. – Усе гаразд, друже. А це хто? – Це Луiза. Вона працюватиме на мiсiс Г. Портье у формi пiдвiвся з-за свого столу i простягнув менi руку. В нього була широка усмiшка, а його очi, здавалося, бачили все на свiтi. – Приемно познайомитись, Ашоку. – Британка! У мене е двоюрiдний брат у Лондонi. У Кройдовнi. Ви знаете Кройдовн? Ви живете десь поблизу? Вiн такий великий хлопець, може, ви зустрiчалися? – Я не була в Кройдонi, – вiдповiла я. І додала, побачивши, як згасла його усмiшка: – Але обов’язково його навiдаю, коли наступного разу буду в тих краях. – Луiзо, ласкаво просимо до Лаверi. Якщо вам щось знадобиться, якщо вам щось незрозумiло, одразу кажiть менi. Я працюю двадцять чотири на сiм. – Вiн не жартуе, – зауважив Натан. – Інодi менi здаеться, що вiн i спить пiд тим столом. Вiн жестом вказав на тьмяно-сiрий службовий лiфт у заднiй частинi вестибюля. – Трое дiтей, котрим нема ще й п’яти, друже, – сказав Ашок. – Повiрте, робота тут рятуе мою нервову систему. Не можу сказати те саме про свою дружину. – Вiн широко всмiхнувся. – Справдi, мiс Луiзо. Якщо вам щось знадобиться, я до ваших послуг. – А як щодо наркотикiв, повiй та публiчних будинкiв? – прошепотiла я, коли за нами зачинилися дверi службового лiфта. – Нi. Тiльки квитки до театру, бронювання столикiв у ресторанах та послуги найкращих хiмчисток, – вiдповiв Натан. – Це ж П’ята авеню. Боже мiй, чим ти займалася в Лондонi? Резиденцiя Гопнiкiв становила шiстсот п’ятдесят квадратних метрiв другого та третього поверхiв готичноi будiвлi з червоноi цегли, це дуже рiдкiсний дуплекс для цiеi частини Нью-Йорка, що свiдчило про заможнiсть багатьох поколiнь сiм’i Гопнiкiв. Як розповiв менi Натан, Лаверi – це зменшена копiя знаменитоi будiвлi Дакота, а також один iз найстарiших кооперативiв на верхньому Іст-Сайдi. Нiхто не може купити або продати тут квартиру без схвалення ради мешканцiв будинку, котрi, як правило, категорично налаштованi проти будь-яких змiн. І поки розкiшнi кондомiнiуми по той бiк парку, з iхнiми ресторанами, тренажерними залами, дитячими садками, панорамними басейнами, радо приймали новi грошенята – росiйських олiгархiв, зiрок естради, китайських сталевих магнатiв та мiльярдерiв, що збили капiтал у сферi технологiй, – мешканцi Лаверi насолоджувалися старою доброю класикою. Цi апартаменти передавалися iз поколiння в поколiння; iхнi жителi вже давно навчилися миритися з системою трубопроводiв 1930-х рокiв i навiть припинили боротися за дозвiл змiнити щось бiльш масштабне, нiж перемикач свiтла, – вони просто мовчки спостерiгали за тим, як навколо них змiнюеться Нью-Йорк, як люди зазвичай мовчки iгнорують жебрака з картонною табличкою. Я ледве встигла розглянути велич самого дуплекса, з його паркетною пiдлогою, високою стелею та дамастовими шторами завдовжки в поверх, коли ми попрямували до примiщення прислуги, що ховалося десь у закутках другого поверху, у самому кiнцi довгого вузького коридору, який тягнувся з кухнi, – аномалiя, що була нормою в давнину. Бiльш новi або реконструйованi будiвлi не мають примiщень для прислуги: тепер економки та нянi мають виiжджати з Квiнсу або Нью-Джерсi на свiтанку й повертатися додому вже затемна. Але родина Гопнiкiв володiла цими крихiтними кiмнатками з самих перших днiв життя будiвлi. Їх не можна було вiд’еднати чи продати, i хоч офiцiйно вони були прив’язанi до основноi резиденцii, багато хто хотiв зробити з них комори для зберiгання речей. Нескладно зрозумiти, чому саме. – Ми прийшли. – Натан вiдчинив дверi й поставив моi валiзи. Моя кiмната була розмiром приблизно три на три метри. У нiй було двоспальне лiжко, телевiзор, комод i шафа. У кутку стояло невеличке крiсло, оббите бежевою тканиною. Його сидiння втомлено провисало вiд попереднiх мешканцiв кiмнати. Крихiтне вiконце, можливо, виходило на пiвдень. Або на пiвнiч. Або на схiд. Було складно сказати, адже воно впиралося у цегляну стiну сусiдньоi будiвлi, такоi високоi, що можна було побачити небо лише за умови, якщо притиснутися обличчям до скла i вивернути шию. Трохи далi по коридору я побачила спiльну кухню, яку я дiлитиму з Натаном та економкою, чия кiмната була навпроти. На моему столi лежав акуратний стосик iз п’яти темно-зелених сорочок поло, а також щось схоже на чорнi штани з дешевим тефлоновим блиском. – Вони не казали тобi про унiформу? Я взяла до рук одну з сорочок. – Це лише сорочка i штани. Гопнiки вважають, що з унiформою набагато простiше. Усi знають свое мiсце. – Якщо хочеш бути схожим на професiйного гольфiста. Я зазирнула до крихiтноi ванноi з коричневого мармуру, що з лiтами вкрився плiснявою та водним каменем. Поруч iз душовою кабiною стояв i маленький унiтаз, що, здавалося, походив аж iз 1940-х. На поличцi лежало мило в паперовiй обгортцi та засiб вiд тарганiв. – Насправдi за мангеттенськими мiрками це дуже щедро з iхнього боку, – пояснив Натан. – Я знаю, що кiмната трохи обтрiпана, але мiсiс Г. каже, що ми можемо вдихнути у неi нове життя. Декiлька додаткових ламп та швидка поiздка до магазину декору, i все заграе… – Менi все подобаеться, – мовила я. Я повернулася до нього. – Я в Нью-Йорку, Натане. Я насправдi тут, – мiй голос тремтiв. Вiн стиснув мое плече. – Саме так. Ти насправдi тут. Я насилу розiбрала валiзи, перехопила iжi, котру Натан, як справжнiй американець, називав «iжа на винос», продивилася декiлька з 859 каналiв на своему маленькому телевiзорi, бiльшiсть iз яких, здавалося, безупинно крутили матчi з американського футболу, рекламу засобiв для покращення травлення або ж низькосортнi детективнi шоу, а потiм заснула. Я здригнулася i прокинулася о четвертiй сорок п’ять ранку. Ще декiлька хвилин була збита з пантелику далеким i незнайомим звуком сирени та низьким риком вантажiвки, а тодi увiмкнула свiтло, пригадала, де я, i вiдчула радiсне хвилювання. Я дiстала з сумки ноутбук i написала повiдомлення Семовi. «Ти тут? Цiлую». Трохи почекала, але вiдповiдi не було. Вiн казав, що його збивае з пантелику ця рiзниця в часi. Я вiдклала ноутбук i спробувала заснути (Трiна казала, що коли я не висплюся, то виглядаю геть як сумна кобила). Але незнайомi звуки великого мiста, зокрема сирени, не збиралися мене вiдпускати, тому о шостiй я встала з лiжка та прийняла душ, намагаючись iгнорувати iржу у водi, що не лилася, а бризкала навсiбiч. Я одяглася (у бiрюзову блузку з короткими рукавами й зображенням Статуi Свободи та джинсовий сарафан) i вирушила на пошуки кави. Невпевнено iдучи коридором, я намагалася пригадати, де саме розташована кухня для персоналу, яку Натан показував напередоднi. Вiдчинила дверi й побачила жiнку, яка обернулася та здивовано уп’ялася на мене. Вона була кремезна i немолода, а ii волосся лежало акуратними темними хвилями, немов у кiнозiрки 1930-х рокiв. Мала гарнi темнi очi, але куточки ii губ були опущенi донизу, немов у постiйному несхваленнi. – Гм… доброго ранку! Вона продовжувала пильно дивитися на мене. – Я – я Луiза? Новенька? Помiчниця… мiсiс Гопнiк? – Вона не мiсiс Гопнiк. – Жiнка не спромоглася пояснити, що саме мала на увазi. – А ви, мабуть… – Я ламала свiй утомлений мозок, намагаючись пригадати iм’я, але це було безнадiйно. Ну ж бо! – Прошу менi вибачити. Сьогоднi в мене каша замiсть мозку. Складний перелiт. – Мене звати Іларiя. – Іларiя. Ну звiсно. Пробачте. Я простягнула руку. Але жiнка проiгнорувала мiй жест. – Я знаю, хто ти. – Гм… Ви можете показати менi, де Натан тримае свое молоко? Я просто хотiла випити кави. – Натан не п’е молока. – Хiба? Ранiше пив. – Ти хочеш сказати, що я брешу? – Нi. Я зовсiм не мала цього на ув… Іларiя вiдступила влiво та жестом указала на самотню шафку, удвiчi меншу за iншi. – Ось ця твоя. Тодi вона вiдчинила холодильник, щоб поставити сiк на мiсце, i я помiтила повну дволiтрову пляшку молока на ii полицi. Вона зачинила дверi й невблаганно подивилася на мене. – Мiстер Гопнiк повернеться о шостiй тридцять сьогоднi ввечерi. Одягни перед зустрiччю унiформу. Жiнка вийшла в коридор, голосно ляскаючи пiдошвами своiх капцiв. – Приемно познайомитися! Я впевнена, ми з вами бачитимемося дуже часто! – крикнула я iй навздогiн. Певний час я просто дивилася на холодильник, а потiм вирiшила, що вже не надто рання година для того, щоб десь купити молоко. Урештi-решт, це ж мiсто, яке нiколи не спить. Сам Нью-Йорк, можливо, й не спав, а от будинок Лаверi був сповнений до того щiльною тишею, що, здавалося, у повiтрi витала немала доза зопiклону[2 - Зопiклон – снодiйне, яке мае седативну, протисудомну, амнестичну й анксiолiтичну дiю. Сприяе розслабленню м’язовоi тканини.]. Обережно зачинивши за собою дверi, я вийшла до коридору й вiсiм разiв перевiрила, чи не забула гаманець i ключi. На щастя, рання година та сплячi мешканцi будинку дали менi можливiсть трохи краще оглянути мiсце, де я опинилася. Ступаючи по плюшевому килиму, я рушила до виходу, коли почула собаку, який гавкав з-за одних дверей – дзвiнкий, обурений протест, – а також лiтнiй голос, що невиразно щось бурмотiв. Я поквапилася та, не бажаючи брати на себе вiдповiдальнiсть за те, що розбудила мешканцiв будинку, пiшла не до сходiв, а прямiсiнько у службовий лiфт. У вестибюлi було безлюдно, тож я тихенько вислизнула на вулицю, у самий вир галасу та свiтла. Усе це вкупi вразило мене настiльки сильно, що менi довелося зупинитися на хвилинку, щоб зберегти свое вертикальне положення. Просто передi мною простягався неоглядний зелений оазис Центрального парку. Злiва, на люднiй вулицi, кремезнi чоловiки в комбiнезонах вивантажували ящики з фургона, а за цим дiйством спостерiгав полiцейський, схрестивши на грудях м’язистi руки. Старанно дзижчала пiдмiтальна машина, виконуючи свiй обов’язок. Таксист балакав з якимсь чоловiком через опущене вiкно машини. Я подумки пiдмiчала усi ознаки Мiста великого яблука. Кiннi екiпажi! Жовтi таксi! Неймовiрно високi будiвлi! Поки я роздивлялася все довкола, повз мене пройшли двi переляканi туристки з дiтьми у вiзочках та кавою в пластикових стаканах – вони, вочевидь, i досi вiдходили вiд змiни часових поясiв. Мангеттен тягнувся в усiх напрямках, величезний, цiлований сонцем, бурхливий та блискучий. Моя втома зникла разом iз зорею. Я зiтхнула на повнi груди й рушила з мiсця. Моi губи мимоволi розтяглися в широкiй усмiшцi, але я була безсила. Я пройшла вiсiм кварталiв, так i не зустрiвши жодного маркету. Я звернула на Медiсон-авеню та опинилася серед величезних вiтрин розкiшних магазинiв, ресторанiв, затемнених вiкон та позолочених готелiв, чиi швейцари у лiвреях навiть не дивилися у мiй бiк. Я пройшла ще п’ять кварталiв, усвiдомлюючи, що тут не так уже й легко випадково зустрiти бакалiйну крамницю. Нью-йоркськi закусочнi чекали мене на кожному розi. У них працювали вирядженi офiцiантки та чоловiки в бiлих капелюхах iз кирпатими крисами, але все виглядало таким грандiозним i блискучим, що, здавалося, навряд чи мене там чекатиме просто омлет i чашка чаю. Люди, яких я зустрiчала на своему шляху, були або туристами, як я, або ж спортсменами-бiгунами у термобiлизнi та навушниках, i кожен намагався якомога швидше оминути безпритульних, що дивилися на них, пiднявши вгору своi насупленi свинцевi обличчя. Нарештi я натрапила на величезну мережеву кав’ярню, в котрiй, здавалося, зiбралася добра половина жайворонкiв Нью-Йорка, схилившись над своiми телефонами або ж годуючи на подив радiсних дiтлахiв пiд нейтральну музику, що грала з колонок на стiнi. Я замовила капучино та мафiн, котрий, перш нiж я встигла заперечити, бариста розрiзав на двi половини, розiгрiв i змастив маслом, не вiдриваючись вiд розмови про бейсбол зi своiм колегою. Я сплатила за свое замовлення, сiла за столик, поклала перед собою мафiн, загорнутий у фольгу, i вiдкусила шматочок. Це була найсмачнiша рiч у моему життi, навiть не беручи до уваги втому та голод пiсля перельоту i змiни часових поясiв. Просто передi мною, за вiкном, простягався ранковий Мангеттен, а мiй рот по черзi наповнювався то липким масляним мафiном, то гарячою мiцною кавою, даючи волю моему всюдисущому внутрiшньому монологовi (Я п’ю нью-йоркську каву в нью-йоркськiй кав’ярнi! Я iду нью-йоркською вулицею! Просто як Мег Райан! Або Дайан Кiтон! Я у справжньому Нью-Йорку!). На коротку мить я зрозумiла, що саме Вiлл намагався пояснити менi два роки тому: саме тi двi хвилини, поки мiй рот був набитий незнайомою менi iжею, а очi диви-лися на незнайомий краевид, я iснувала лише в цьому моментовi. Я жила, я вiдчувала, уся моя iстота була готова отримувати та приймати нове. Я була в одному-единому мiсцi на землi. А потiм, геть недоречно, двi жiнки за сусiднiм столиком учинили кулачну бiйку, розкидавши довкола каву та булки, поки баристи пiдскочили, щоб iх розняти. Я струсила крихти з сарафана, закрила сумку i вирiшила, що, ймовiрно, вже час повертатися до Лаверi. 2 Коли я увiйшла, Ашок сортував величезний стос газет, складаючи iх у нумерованi стопки. Вiн випростався з усмiшкою. – Що ж, вiтаю вас, мiс Луiзо. Як пройшов ваш перший ранок у Нью-Йорку? – Дивовижно. Дякую. – Ви наспiвували «Let the River Run»[3 - «Let the River Run» – пiсня, що стала саундтреком фiльму «Дiлова дiвчина» 1988 року, з музикою i текстами Карлi Саймон.], мандруючи вулицями? Я сторопiла. – Звiдки ви знаете? – Усi так роблять, коли вперше приiздять на Мангеттен. Дiдько, навiть я так iнодi роблю, хоч i не виглядаю як Меланi Грiффiт. – Поблизу геть немае продуктових магазинiв? Менi довелося йти пiшки близько мiльйона кiлометрiв, щоб випити кави. До того ж я й гадки не маю, де купити молоко. – Мiс Луiзо, варто було спитати мене. Ходiть сюди. Вiн жестом указав за свiй стiл i вiдчинив дверi, покликавши мене до темного, обшарпаного та захаращеного офiсу, котрий дисонував iз латунню та мармуром вестибюля. На столi стояв ряд екранiв спостереження, серед них був старий телевiзор i величезний облiковий журнал, а також чашка, декiлька книжок iз м’якими обкладинками та безлiч фотографiй усмiхнених беззубих дiтей. За дверима стояв старезний холодильник. – Ось. Берiть. Потiм повернете. – Усi швейцари це роблять? – Нiхто так не робить. Але в Лаверi все iнакше. – Тож де люди роблять покупки? Вiн скривив обличчя. – Люди в цьому будинку не роблять покупок, мiс Луiзо. Вони навiть не думають про покупки. Б’юся об заклад, добра половина з них вважае, що iжа вже готова просто з повiтря з’являеться на iхнiх столах, магiя. – Вiн озирнувся, знизивши голос. – Ставлю на те, що вiсiмдесят вiдсоткiв жiнок, що тут живуть, уже рокiв п’ять не заходили на кухню. Зауважте це, а половина жiнок взагалi не харчуються, i крапка. Коли я здивовано витрiщилася на нього, вiн знизав плечима. – Багатii не живуть як ми з вами, мiс Луiзо. А багатii Нью-Йорка… що ж, вони не живуть як будь-хто iнший. Я взяла пакет молока. – Вам доставлять усе, що забажаете. Ви звикнете. Я хотiла запитати його про Іларiю та мiсiс Гопнiк, котра, як з’ясувалося, геть не була мiсiс Гопнiк, а також загалом про родину, котру менi належить зустрiти. Але вiн помiтив когось у коридорi. – Ну, доброго ранку, мiсiс де Вiтт! – Що всi цi газети роблять на пiдлозi? Це мiсце схоже на жалюгiдний газетний кiоск. Крихiтна стара роздратовано цикнула на стоси «Нью-Йорк Таймс» та «Волл-стрит Джорнал», котрi чоловiк не закiнчив розпаковувати. Незважаючи на ранню годину, жiночка була виряджена, немов зiбралася на весiлля: малиново-рожеве пальто, червоний капелюх-таблетка та величезнi строкатi сонячнi окуляри на ii маленькому зморшкуватому обличчi. У руцi вона тримала повiдок, на котрому вела мопса, що хрипiв i войовничо дивився на мене (принаймнi менi так здалося, адже насправдi його очi були спрямованi у рiзнi боки). Я нахилилася, щоб допомогти Ашоковi прибрати газети з ii шляху, але пес iз гарчанням стрибнув у мiй бiк, тож я вiдскочила назад, ледве не перечепившись через «Нью-Йорк Таймс». – Ай, заради бога! – прокректав тремтячий, але владний голос. – Ви менi ще собаку засмучувати будете? Зуби мопса ледь не зiмкнулися на моiй нозi. Моя шкiра й досi вiдчувала його дихання. – Благаю, подбайте про те, щоб до нашого повернення цього безладу тут не було. Я вже не раз казала мiстеровi Овiцу, що ця будiвля йде до занепаду. І, Ашоку, я залишила смiттевий мiшок бiля своiх дверей. Будь ласка, прибери його, iнакше увесь коридор смердiтиме мертвими лiлiями. Сам тiльки Бог знае, хто посилае лiлii як подарунок. Суцiльний траур. Дiне Мартiне[4 - Дiн Мартiн – американський спiвак, актор, комiк i кiнопродюсер iталiйського походження.], ходiмо! Ашок пiдняв свого кашкета. – Безумовно, мiсiс де Вiтт. Вiн дочекався, поки вона пiде. А тодi зиркнув на мою ногу. – Цей пес ледве не вкусив мене! – Так. Це Дiн Мартiн. Краще тримайтеся вiд нього подалi. Вiн найзлiший мешканець цього будинку, а це вже вам не порожнi слова. – Вiн повернувся до своiх газет, переклавши наступний стос собi на стiл, але зупинився, щоб завадити менi допомогти. – Не переймайтеся, мiс Луiзо. Вони дуже важкi, а у вас попереду купа роботи. Гарного вам дня. Вiн пiшов геть, перш нiж я встигла запитати, що саме вiн мав на увазi. День минув як у туманi. Ранок я витратила на те, щоб привести до ладу свою маленьку кiмнатку, прибрати у ваннiй та поставити фотографii Сема, батькiв, Трiни й Тома, аби додати затишку. Натан повiв мене у закусочну бiля Колумбус-серкл, де я iла з тарiлки розмiром з автомобiльну шину та випила стiльки мiцноi кави, що моi руки вiбрували дорогою додому. Натан показав менi мiсця, що можуть стати у пригодi: цей бар працюе допiзна, у цьому фургонi роблять смачнющий фалафель, а тут можна безпечно зняти готiвку… Мiй мозок кипiв вiд надлишку нових мiсць, новоi iнформацii. Десь пiсля обiду я раптом вiдчула втому та слабкiсть у ногах, тож Натан, взявши мене пiд руку, вiдвiв до квартири. Я була щаслива знов опинитися у тихiй темнiй будiвлi з лiфтом. – Подрiмай, – порадив вiн, коли я скинула туфлi. – Хоча на твоему мiсцi я не став би спати бiльше години, а iнакше – порушиш режим дня. – Коли, ти кажеш, повернуться Гопнiки? – У мене потроху почав заплiтатися язик. – Зазвичай бiля шостоi. Зараз третя, тож у тебе ще е час. Ну ж бо, лягай. Скоро знову вiдчуеш себе людиною. Вiн зачинив дверi, i я з вдячнiстю вiдкинулася на лiжку. Я вже майже заснула, але раптом усвiдомила, що так i не зв’язалася з Семом, тому повiльно потяглася за своiм ноутбуком. Я вiдкрила месенджер. «Ти там?» Минуло декiлька хвилин, i з булькаючим звуком дзвiнка з’явився вiн, у залiзничному вагонi, схиливши свое величезне тiло над екраном. Сем. Фельдшер. Людина-гора. Мiй новий хлопець. Ми, як дурнi, довго усмiхалися одне одному. – Привiт, красуне! Як справи? – Добре! – вiдповiла я. – Я можу показати тобi свою кiмнату, але вона така маленька, що дай Боже не зачепити стiни екраном. Я повернула ноутбук, щоб вiн мiг побачити мою маленьку спальню в повнiй красi. – Менi подобаеться. Адже у нiй е ти. Я подивилася на сiре вiкно за його спиною й одразу ж уявила атмосферу: дощ тарабанить у дах вагона, вiкна затишно запотiли, дерево, волога, кури за вiкном ховаються пiд вiзком, що протiкае. Сем дивився на мене, i я витерла очi, раптом пригадавши, що геть не фарбувалася. – Ти вже був на роботi? – Так. Менi сказали, що можна повертатися до обов’язкiв вже через тиждень. Сподiваюся, я вже буду в достатньо хорошiй формi, щоб пiдняти тiло, не зiрвавши шви. – Вiн iнстинктивно поклав руку на живiт, саме туди, куди влучив пострiл усього декiлька тижнiв тому, – звичайний виiзд на виклик ледве не вбив його, але змiцнив нашi стосунки, – i я пiдсвiдомо вiдчула його бiль. – Я хочу, щоб ти був поруч, – мовила я, перш нiж встигла себе зупинити. – Я також. Але це лише перший день твоеi пригоди, усе буде чудово. Уже через рiк ти сидiтимеш тут… – Не тут, – зауважила я. – У твоему готовому будинковi. – У моему готовому будинковi, – погодився вiн. – І ми разом дивитимемося фотографii на твоему телефонi, а я потайки думатиму: «Боже, за що, коли вона вже замовкне та припинить розповiдати про свiй Нью-Йорк?» – Тож ти напишеш менi? Лист, повний любовi й туги, просочений самотнiми сльозами? – Ой, Лу. Ти ж знаеш, що поганий iз мене письменник. Але я телефонуватиму. І вже через чотири тижнi приiду до тебе. – Ти маеш рацiю, – мовила я, вiдчуваючи, як стискаеться мое горло. – Гаразд. Я подрiмаю. – Я також, – мовив вiн. – Я думатиму про тебе. – По-брудному та по-еротичному? Або ж по-романтичному, в стилi Нори Ефрон? – А що з цього не наразить мене на неприемностi? Ти добре виглядаеш, Лу, – трохи помовчавши, додав вiн. – А ти якось… нездорово. – Саме так я i почуваюсь. Мало того, що втомився, так ще й хочеться вибухнути. Це навiть збивае мене з пантелику. Я поклала руку на екран, i вiн слiдом зробив те ж саме. Я уявила його дотик на своiй шкiрi. – Люблю тебе. – Менi й досi було трохи соромно вимовляти цi слова. – І я тебе. Я б поцiлував екран, але, боюся, ти побачиш лише мое волосся у носi. Я склала ноутбук i з усмiшкою поринула у свiт сновидiнь. У коридорi хтось верещав. Я прокинулася, нiчого не розумiючи, спiтнiла, частково й досi увi снi, та примусила себе прийняти вертикальне положення. За дверима й справдi верещала жiнка. У моему запамороченому мозку пронеслися тисячi думок, заголовки про вбивства, Нью-Йорк i те, як краще повiдомити про злочин. На який номер тут зазвичай телефонують у таких випадках? Точно не 999, як в Англii. Я тiльки марно ламала собi голову, так i не вживши необхiдних заходiв. – Чого я повинна це терпiти? Чого я повинна сидiти та всмiхатися, поки цi вiдьми мене ображають? Ти не чув i половини з того, що вони сказали! Ти ж чоловiк! У тебе у вухах стоiть фiльтр на такi речi! – Люба, благаю, заспокойся. Будь ласка. Ти обрала недоречне мiсце i час. – Завжди тобi все не те! Завжди тобi заважають стороннi вуха! Може, менi купити окрему квартиру, тiльки щоб було де з тобою сваритися? – Я не розумiю, чому ти так засмутилася через цi дрiбницi. Тобi треба просто… – Нi! Щось гепнулося на дерев’яну пiдлогу. Вiд сну не залишилося й слiду, мое серце калатало, мов навiжене. Важка тиша. – Тепер ти скажеш менi, що це була сiмейна релiквiя. Пауза. – Що ж, так, так, була. Приглушений схлип. – Менi начхати! Менi начхати! Твоя сiмейна iсторiя от-от мене задушить! Ти мене чуеш? Задушить! – Агнес, люба. Тiльки не в коридорi. Ну ж бо. Ми можемо обговорити це пiзнiше. Я тихенько сидiла на краю свого лiжка. Приглушенi ридання, тиша. Я трохи почекала, а тодi пiдвелася й навшпиньки пiдiйшла до дверей, притиснувшись вухом. Нiчого. Я подивилася на годинник – четверта сорок шiсть вечора. Я вмилася i швидко переодягнулася у свою форму. Розчесавшись, тихенько вийшла зi спальнi й завернула за рiг коридору. І зупинилася. Далi по коридору, бiля кухнi, лежала молода жiнка, згорнувшись у клубок. Старший чоловiк, обiйнявши ii обома руками, напiвсидiв на пiдлозi. Одне його колiно було пiдiгнуте, а друге – витягнуте, немов вiн упiймав ii, та не витримав ваги. Я не бачила ii обличчя, але з-пiд темно-синьоi сукнi грубо стирчала довга тонка нога, а аркуш бiлого волосся затуляв обличчя жiнки. Кiсточки на пальцях у неi побiлiли вiд ii мiцноi хватки. Я стала як укопана i мимоволi ковтнула слину. Чоловiк пiдвiв погляд. Я впiзнала мiстера Гопнiка. – Не зараз. Дякую, – м’яко мовив вiн. Мiй голос застряг десь у горлi, серце калатало просто у вухах, так голосно, що навiть вони, мабуть, його чули, тож я швидко позадкувала до своеi кiмнати. Наступну годину я намагалася вiдволiктися на телевiзор, але моiх думок не покидав образ цих переплетених людей. Я було хотiла написати Натановi, але геть не знала, що сказати. Натомiсть о п’ятiй сорок п’ять я вийшла з кiмнати, обережно рушивши до головноi частини квартири. Минувши величезну iдальню, котра була бiльше схожа на гостьову спальню, та ще двое зачинених дверей, я тихо йшла на далекий звук тихоi розмови. Урештi-решт я дiйшла до вiтальнi й зупинилася просто перед вiдчиненими дверима. Мiстер Гопнiк сидiв бiля вiкна, закотивши рукава своеi блiдо-блакитноi сорочки й закинувши одну руку за голову. Здавалося, вiн говорив по телефону. Вiн жестом запросив мене увiйти, не припиняючи розмову. Злiва вiд мене на рожевому диванi, нервово натискаючи на айфон, сидiла блондинка – мiсiс Гопнiк? Вона переодяглася, i я на мить розгубилася. Я знiяковiло дочекалася, поки вiн завершить розмову та пiдведеться, як менi здалося, не без зусилля. Я зробила крок йому назустрiч i потиснула чоловiковi руку. Вона була теплою, м’якою i сильною. Молода жiнка нi на мить не вiдiрвалася вiд телефона. – Луiзо, радий, що ви вже влаштувалися. Сподiваюся, вас забезпечили усiм необхiдним. Так кажуть, коли не очiкують, що ти будеш щось просити. – Усе просто чудово. Дякую. – Це моя дочка, Табiта. Таб? Дiвчина пiдвела руку, натягнувши щось на кшталт усмiшки, й одразу ж повернулася до свого телефона. – Прошу пробачити Агнес за те, що ii тут немае. Вона прилягла на годинку. Голова розколюеться. Це були довгi вихiднi. На коротку секунду його обличчя затьмарила сумна тiнь. Нiчогiсiнько в його поведiнцi не натякало на те, що я бачила лише годину тому. Вiн усмiхнувся. – Отже… сьогоднi ви повнiстю вiльнi, а з завтрашнього ранку супроводжуватимете Агнес усюди, куди вона захоче вирушити. Ваша офiцiйна посада називаеться «асистентка», тож вiд вас очiкуеться пiдтримка в усьому, що iй захочеться робити протягом дня. У неi дуже напружений графiк – я попрохав свого асистента внести вас до сiмейного календаря, тож ви отримаете його електронною поштою, одразу з усiма оновленнями. Краще перевiряйте близько десятоi години вечора – саме в цей час ми зазвичай вносимо останнi змiни. Завтра ви познайомитеся з рештою нашоi команди. – Чудово. Дякую. Почувши слово «команда», я одразу ж уявила собi футболiстiв, що працюють у цiй квартирi. – Що на вечерю, тату? – Табiта поводилася так, нiби мене не iснуе. – Я не знаю, люба. Я думав, ти хотiла кудись пiти. – Я не впевнена, що переживу це сьогоднi. Мабуть, я просто залишуся вдома. – Як забажаеш. Тiльки подбай про те, щоб Іларiя про це знала. Луiзо, у вас iще е запитання? Я щосили намагалася пригадати хоч щось. – Ой, i мама попрохала запитати, чи ти знайшов ту маленьку картину. Мiро[5 - Жуан Мiро-i-Ферра – каталонський художник, скульптор i графiк. Один iз найвiдомiших митцiв-сюрреалiстiв.]. – Люба, я на це бiльш не куплюся. Картина належить цьому будинковi. – Але мама сказала, що це вона обрала ii. Вона за нею сумуе. А тобi вона навiть i не подобалася нiколи. – Не в цьому рiч. Я перенесла вагу з однiеi ноги на другу, не впевнена, чи мене вже вiдпустили. – Нi, тату, рiч саме в цьому. Мама неймовiрно сумуе, а тобi геть начхати. – Вона коштуе вiсiмдесят тисяч доларiв. – Мамi начхати на грошi. – Ми можемо обговорити це пiзнiше? – Пiзнiше ти будеш зайнятий. Я пообiцяла мамi, що вирiшу це питання. Я невпевнено зробила крок назад. – Тут нема чого вирiшувати. Ми з нею розрахувалися пiвтора року тому. Тодi я й поставив крапку. Ой, люба, а ось i ти. Тобi вже краще? Я озирнулася. Жiнка, яка тiльки-но увiйшла до кiмнати, була приголомшливо красивою, хоча зовсiм не мала на обличчi макiяжу, а ii бiляве волосся було зiбране у вiльний вузол. На ii високих вилицях злегка виднiлося ластовиння, а форма очей натякала на слов’янську спадковiсть. Я припустила, що вона приблизно мого вiку. Вона босонiж пiдiйшла до мiстера Гопнiка й поцiлувала його, обвивши шию чоловiка рукою. – Значно краще, дякую. – Це Луiза, – мовив вiн. Вона обернулася до мене. – Моя нова союзниця, – мовила жiнка. – Твоя нова асистентка, – виправив мiстер Гопнiк. – Вiтаю, Луiзо. – Я потиснула ii тонку руку. Я вiдчула, як вона дослiдила мене очима, немов намагаючись щось зрозумiти, а потiм усмiхнулася, i я мимоволi вiдповiла iй взаемнiстю. – Іларiя пiдготувала тобi хорошу кiмнату? – Їi голос був м’яким, а в акцентi ховалося щось схiдноевропейське. – Так, iдеальну. Дякую. – Ідеальну? Ах, тобi так просто догодити. Ця кiмната розмiром iз комiрку. Якщо тобi щось не подобаеться, кажи нам, i ми вирiшимо будь-яке питання. Чи не так, любий? – Хiба ти сама не жила в кiмнатi навiть меншiй за ту, Агнес? – мовила Табiта, не вiдриваючись вiд телефона. – Здаеться, тато розповiдав менi, що ти жила в кiмнатi з п’ятнадцятьма iншими iммiгрантами. – Таб. – Голос мiстера Гопнiка був м’яким, але застережливим. Агнес зробила короткий вдих i пiдняла пiдборiддя. – І справдi, моя кiмната була навiть менша. Але дiвчата, з котрими я жила, були дуже люб’язнi. Тому це не створювало жодних незручностей. Якщо поряд добрi та вихованi люди, можна витримати все що завгодно, чи не так, Луiзо? Я проковтнула слину. – Так. До вiтальнi увiйшла Іларiя та голосно прокашлялася. Пiд ii бiлим фартухом ховалася така сама унiформа, як i в мене. Вона навiть не поглянула в мiй бiк. – Вечеря готова, мiстере Гопнiк, – заявила вона. – Іларiе, люба, а на мене вистачить? – запитала Табiта, закинувши руку на спинку дивана. – Гадаю, я сьогоднi залишуся. Вираз обличчя Іларii миттево став теплим i ласкавим. Передi мною стояла геть iнша людина. – Звiсно, мiс Табiто. Я завжди готую трохи бiльше по недiлях, на той випадок, якщо ви вирiшите залишитися. Агнес стояла посеред кiмнати. Менi здалося, що я помiтила спалах панiки на ii обличчi. Вона стиснула щелепи. – Тодi я хочу запросити Луiзу також повечеряти з нами, – мовила жiнка. У повiтрi зависла коротка тиша. – Луiзу? – перепитала Табiта. – Так. Було б непогано познайомитися з нею належним чином. У тебе е плани на вечiр, Луiзо? – Гм… нi, – затнулася я. – Тодi вечерятимеш iз нами. Іларiе, ти сказала, що приготувала бiльше, чи не так? Іларiя зиркнула на мiстера Гопнiка, котрий, здавалося, був зайнятий чимось у своему телефонi. – Агнес, – трохи помовчавши, почала Табiта. – Ти ж розумiеш, що ми не iмо з персоналом? – Хто це «ми»? Я не знала, що тут е якийсь звiд правил. Агнес простягла руку вперед i з демонстративним спокоем стала роздивлятися свою обручку. – Любий? Ти забув дати менi звiд правил? – З усiею повагою, я не сумнiваюся в тому, що Луiза дуже мила, – мовила Табiта, – але е певнi кордони. І вони iснують заради комфорту кожного з нас. – Я буду рада, навiть… – почала я. – Я не хочу завдавати будь-яких… – Що ж, з усiею повагою, Табiто, але я б хотiла, щоб Луiза сьогоднi повечеряла зi мною. Вона – моя нова асистентка, i ми проводитимемо кожен день разом. Тому я не бачу жодних перешкод тому, щоб пiзнати ii хоч трохи краще. – Немае нiяких перешкод, – погодився мiстер Гопнiк. – Татку… – Перешкод немае, Таб. Іларiе, будь ласка, накрий стiл на чотирьох. Дякую. Іларiя розширила очi. Вона поглянула на мене, гнiвно стиснувши губи, немов уся ця пародiя на iерархiю – моiх рук справа, а потiм рушила до iдальнi й почала рiшуче стукати та дзвенiти столовим приладдям. Агнес тихо видихнула й вiдкинула волосся з обличчя. А потiм змовницьки всмiхнулася, крадькома зиркнувши на мене. – Ну, що, ходiмо за стiл, – мовив мiстер Гопнiк приблизно через хвилину. – Луiзо, може, ти вип’еш iз нами? Це була не вечеря, а мовчазне, болiсне жахiття. У мене вселяли благоговiйний страх величезний стiл iз червоного дерева, срiбнi столовi прибори та кришталевi келихи, недоречнi для моеi унiформи. Мiстер Гопнiк здебiльшого мовчав та двiчi виходив, щоб вiдповiсти на робочi дзвiнки. Увага Табiти була зосереджена на айфонi, поки дiвчина демонстративно iгнорувала всiх iнших, а Іларiя подала курку в соусi з червоного вина та спецiй iз таким обличчям, як сказала б моя мама, немов ii вiслюк ударив. Можливо, лише я чула той грюкiт, iз яким передi мною поставили тарiлку, а також невдоволене фиркання Іларii. Агнес майже не торкалася своеi тарiлки. Вона сидiла навпроти мене та, час од часу зиркаючи на чоловiка, грайливо балакала зi мною, немов я – ii нова найкраща подружка. – Отже, це ти вперше у Нью-Йорку, – мовила вона. – Де ще ти була? – Гм… мало де. Я пiзно почала подорожувати. Декiлька рокiв тому я була в Європi, а до того… Маврикiй. І Швейцарiя. – Америка геть iнакша. Кожен штат вiдрiзняеться вiд iншого, особливо для нас, европейцiв. Я вiдвiдала лише декiлька, iз Леонардом, але таке вiдчуття, немов усе це рiзнi краiни. Тобi тут подобаеться? – Дуже подобаеться! Я маю намiр скористатися кожною можливiстю, що запропонуе менi Нью-Йорк. – Дуже схоже на тебе, Агнес, – солодко прощебетала Табiта. Агнес проiгнорувала дiвчину, не зводячи з мене очей. Вони були гiпнотично чарiвнi, мигдалеподiбнi. Менi двiчi довелося нагадувати собi закрити рота, втупившись на неi. – Розкажи менi про свою родину. У тебе е брати? Сестри? Я старанно описала свою родину, та врештi-решт зрозумiла, що це скорiш звучить як розповiдь про Волтонiв, а не про Аддамiв. – А твоя сестра тепер мешкае у твоiй квартирi в Лондонi? Із сином? Вона приiде вiдвiдати тебе? А твоi батьки? Вони сумуватимуть за тобою? Я пригадала, що тато сказав менi на прощання: «Не поспiшай повертатися, Лу! Ми зробимо джакузi з твоеi староi спальнi!» – Ой, так. Дуже сумуватимуть. – Моя мати плакала першi два тижнi, коли я поiхала з Кракова. А в тебе е хлопець? – Так. Його звати Сем. Вiн фельдшер. – Фельдшер! Як лiкар? Як мило. Будь ласка, покажи менi його фотографiю. Я люблю фотографii. Я дiстала телефон iз кишенi й вiдшукала свою улюблену фотографiю Сема, де вiн сидить на моiй терасi у своiй темно-зеленiй унiформi. Вiн тiльки-но повернувся з роботи i, тримаючи чашку чаю у руцi, усмiхаеться менi. За його спиною сiдало сонце, тож тепер, дивлячись на фотографiю, я добре пам’ятала, що саме вiдчувала в той момент, коли мiй чай стигнув бiля мене, а Сем терпляче чекав, поки я зроблю достатньо фотографiй. – Такий красунчик! Вiн також приiде до Нью-Йорка? – Гм, нi. Вiн будуе будинок, тож зараз це було б трохи складно. До того ж вiн iще й працюе. Очi Агнес розширилися. – Але вiн мае вiдвiдати тебе! Ви не можете жити у рiзних краiнах! Як можна любити чоловiка, якщо вiн не поруч? Я без Леонарда геть не можу. Я навiть не люблю, коли вiн iде у дводеннi вiдрядження. – Так, здаеться, ти намагаешся подбати про те, щоб завжди бути бiльш-менш поруч, – мовила Табiта. Мiстер Гопнiк вiдвiв погляд вiд тарiлки, зиркнув спочатку на дружину, а потiм – на дочку, але промовчав. – І все ж, – мовила Агнес, розправляючи серветку на колiнах, – Лондон не так уже й далеко. А любов – це любов. Чи не так, Леонарде? – Саме так, – погодився вiн, i його обличчя ненадовго пом’якшало вiд ii усмiшки. Агнес простягнула руку й погладила руку чоловiка, i я вiдвела очi до своеi тарiлки. У кiмнатi повисла тиша. – Узагалi-то, гадаю, я поiду додому. Щось мене нудить. – Табiта гучно вiдсунула стiлець i кинула серветку на тарiлку, i бiлий льон умить просочився червоним винним соусом. Менi довелося побороти в собi бажання врятувати серветку. Вона пiдвелася й поцiлувала батька у щоку. Вiн простягнув вiльну руку й нiжно взяв руку дiвчини. – Поговоримо протягом тижня, татку. Вона обернулася. – Луiзо… Агнес. Тодi коротко кивнула i вийшла з кiмнати. Агнес провела ii поглядом. Менi здалося, що вона пробурмотiла щось собi пiд нiс, але Іларiя почала збирати тарiлки з таким гуркотом, що важко було розiбрати слова. Коли Табiта пiшла, схоже, увесь бойовий дух покинув тiло Агнес. Вона немов зiв’яла в своему крiслi, ii плечi раптом похилилися, а ключицi випнулися вперед, коли жiнка опустила на них голову. І пiдвелася. – Гадаю, менi час повертатися до своеi кiмнати. Дуже дякую за вечерю. Було дуже смачно. Нiхто не став сперечатися. Рука мiстера Гопнiка вiдпочивала на столi з червоного дерева, а пальцi гладили руку дружини. – Побачимося вранцi, Луiзо, – мовив вiн, не дивлячись на мене. Агнес похмуро дивилася на нього. Я вийшла з iдальнi та пришвидшила крок, iдучи повз кухню, щоб уявним кинджалам, котрi жбурляе в мене Іларiя, не вдалося влучити. Приблизно через годину менi надiйшло повiдомлення вiд Натана. Вiн пив пиво з друзями в Бруклiнi. «Чув, тобi довелося пройти хрещення вогнем. Як почуваешся?» У мене не було сил на дотепну вiдповiдь. А також на те, щоб запитати, звiдки вiн про це дiзнався. «Скоро стане легше, варто лишень звикнути до них. Обiцяю». «Побачимося вранцi», – вiдповiла я. На секунду я злякалася – на що я тiльки-но пiдписалася? – але тодi опанувала себе й нарештi заснула. Цiеi ночi менi наснився Вiлл. Вiн снився менi дуже рiдко – ранiше це мене засмучувало, адже я сумувала так сильно, що iнколи здавалося, нiби хтось пробив дiру просто у мене в грудях. І взагалi припинив снитися, коли я зустрiла Сема. Але ось знову вiн явився менi на свiтанку, немов живий. Вiн сидiв на задньому сидiннi свого шикарного чорного лiмузина, як у мiстера Гопнiка, i я бачила його на другому боцi вулицi. Я вiдчула полегшення вiд того, що вiн i досi живий, але iнстинктивно знала, що маю завадити йому зробити те, що вiн збирався зробити. Моею роботою було зупинити його. Але кожного разу, коли я намагалася перетнути вулицю, передi мною з’являвся новий потiк автомобiлiв, котрi гарчали так голосно, що менi не вдалося анi докричатися, анi дiстатися до нього. Вiн сидiв, такий далекий, зi своею гладкою карамельною шкiрою, ледь помiтною усмiшкою на губах, що промовляють щось водiевi. В останнiй момент вiн помiтив мене – його очi трохи розширилися, – i я прокинулася, спiтнiвши й заплутавшись ногами в ковдрi. 3 Вiд: [email protected] Кому: [email protected] Пишу похапцем – у мiсiс Г. зараз урок гри на пiанiно, – але я намагатимуся писати тобi листи кожного дня, щоб принаймнi вiдчувати, нiби ми спiлкуемося. Я сумую за тобою. Будь ласка, напиши менi у вiдповiдь. Я знаю, що ти ненавидиш електроннi листи, але зроби це заради мене. Будь лаааааска. (Уяви моi цуценячi очi.) Але ж це не справжнi ЛИСТИ!     Люблю тебе, Луiза     Цiлую – Ну, доброго ранку! Уперши руки у боки, передi мною стояв величезний афроамериканець у спандексi. Я завмерла на порозi кухнi у своiй футболцi та самих лише трусах. Клiпаючи очима, я намагалася зрозумiти, чи це менi сниться. – Ви, мабуть, мiс Луiза? Вiн схопив мою руку своею величезною долонею i став ii трусити з таким ентузiазмом, що я мимоволi пiдстрибнула на мiсцi. Я поглянула на годинник. І справдi шоста п’ятнадцять. – Я Джордж. Тренер мiсiс Гопнiк. Я чув, ви пiдете з нами. Не можу дочекатися! Я одразу ж прокинулася вiд неспокiйних заплутаних снiв, якi на автопiлотi вели мене коридором, – зомбi, що шукае кофеiн. – Гаразд, Луiзо! Треба бiльше пити! Чоловiк пiдхопив двi пляшки води та зник у коридорi, легко пiдстрибуючи на ходу. Я налила собi кави, коли до кухнi увiйшов Натан, уже одягнений. Вiд нього пахло лосьйоном пiсля голiння. Вiн поглянув на моi голi ноги. – Я тiльки-но зустрiла Джорджа, – мовила я. – Вiн навчить тебе всього, що стосуеться сiдниць. У тебе ж е кросiвки? – Ха! – Я зробила ковток своеi кави, але Натан чекав на вiдповiдь. – Натане, нiхто не попереджав мене про спорт. З мене поганий бiгун. Я маю на увазi, я – суцiльний антиспорт, типовий мешканець дивана. Ти й сам це знаеш. – Натан налив собi кави й додав води до кавоварки. – До того ж цього року я впала з будинку. Пам’ятаеш? Я вже нiколи не буду такою, як колись. Це тепер я жартую з цього, але тодi, коли я, горюючи за Вiллом, упала п’яна з парапету свого лондонського будинку, було геть не до смiху. Лише бiль у стегнi не дае забути про це. – Все буде гаразд. До того ж ти асистентка мiсiс Г. Це твоя робота – завжди бути поруч, приятелько. Якщо iй захочеться побiгати, ти бiгатимеш за компанiю. – Вiн ковтнув кави. – Отож припини цю панiку. Тобi сподобаеться. Вже через декiлька тижнiв будеш сильнiша за самого Джорджа. Тут усi займаються спортом. – Але ж зараз шоста п’ятнадцять. – Мiстер Гопнiк прокидаеться о п’ятiй. Ми тiльки-но завершили його заняття. А от мiсiс Г. любить поспати довше. – Тож коли ми бiжимо? – О шостiй сорок. Вони чекатимуть на тебе у вестибюлi. Ще побачимося! – Вiн помахав рукою й пiшов. Агнес, звiсно, була однiею з тих жiнок, котрi вранцi виглядають iдеально: чиста шкiра, трохи сонне обличчя, але це навiть сексуально. Їi волосся вiльно лежало у хвостi, а топ та штани для бiгу робили з неi типову супермодель у неробочий час. Вона галопом спустилася до вестибюля, немов скаковий кiнь у темних окулярах, i пiдвела елегантну руку в привiтаннi, немов було ще зарано для розмов. У мене ж iз собою була лише одна пара шортiв та футболка, у котрiй я виглядала немов пухкий рiзнороб. Я геть не встигла поголити пахви, тож щiльно притиснула лiктi до бокiв. – Доброго ранку, мiсiс Г.! Джордж завзято простягнув Агнес пляшку води. – Усi готовi? Вона кивнула. – Ви готовi, мiс Луiзо? Сьогоднi бiжимо лишень шiсть iз половиною кiлометрiв. Мiсiс Г. хоче придiлити бiльше уваги вправам для пресу. Ви ж розiм’ялися? – Гм, я… У мене не було анi пляшки, анi води. Проте ми рушили. Я й ранiше чула вислiв «взятися за дiло», але, як виявилося, до Джорджа я по-справжньому не розумiла, що вiн означае. Вiн рушив коридором зi швидкiстю, як менi здалося, шiстдесят п’ять кiлометрiв на годину, i коли я думала, що ми от-от зупинимося бiля лiфта, вiн вiдчинив дверi, що ведуть до сходiв, i ринув назустрiч першому поверховi. Минуючи Ашока, я встигла вловити лишень його невиразне привiтання. Я б помолилася, та рання година завадила менi пригадати потрiбнi слова. Я ледве пленталася позаду цих двох скакунiв, для котрих бiг був радше розвагою, анiж катуванням. Моi коротенькi кроки нiяк не встигали за iхнiми, а кiстки струшувалися кожного разу, як пiдошви торкалися землi. Крiм усього цього, ухиляючись, менi доводилося вибачатися перед кожним камiкадзе-пiшоходом, що траплявся менi на шляху. Мiй колишнiй, Патрiк, полюбляв бiгати. Це нiби капуста грюнколь – одна з таких речей, котрi точно iснують, можливо навiть кориснi для здоров’я, але, вiдверто кажучи, не вартi того, щоб витрачати на них свое життя. «Ну ж бо, ти можеш!» – благала я себе. «Це саме той момент, щоб не здаватися! Так! Ти бiгаеш у самому Нью-Йорку! Це нове життя!» Декiлька крокiв i справдi здалися менi легкими. Але тодi машини рушили суцiльним потоком, свiтлофор спалахнув червоним, i ми зупинилися на тротуарi. Джордж та Агнес легко пiдстрибували на мiсцi, а я просто намагалася дихати позаду. Опинившись на протилежному боцi дороги, ми рушили до Центрального парку. Звуки машин поступово стихли, i ми опинилися в зеленому оазисi, що називають серцем мiста. Пробiгши лише пiвтора кiлометра, я вже зрозумiла, що це була погана iдея. Хоч я скорiш iшла, анiж бiгла, моi груди судомно здiймалися вiд задишки, а стегно протестувало болем. Найбiльшою вiдстанню, яку я пробiгла за останнi роки, були десять метрiв до автобуса, на котрий я навiть не встигла. Я пiдвела очi й побачила Джорджа та Агнес, якi ще й розмовляли пiд час бiгу. Я не могла дихати, а цi двое ще й балакали. Я пригадала батькового приятеля, в якого стався серцевий напад, поки вiн бiгав. Тато завжди приводив це як наочний приклад того, що спорт – це небезпечно. Може, треба було попередити про своi травми? А що, як я от-от викашляю легеню просто посеред парку? – У вас усе гаразд, мiс Луiзо? Джордж розвернувся до мене й позадкував бiгом. – Вiдмiнно! – Я усмiхнулася й пiдвела великi пальцi догори. Я завжди мрiяла побачити Центральний парк. Але ж не так! Цiкаво, що б сталося, якби я просто впала та померла у свiй перший робочий день. Як би вони доставили мое тiло додому? Я ухилилася, щоб не зiштовхнутися з жiнкою та трьома близнюками у вiзочку, який вона везла. «Благаю, Боже, – я поглянула на двох людей, що з легкiстю бiгли передi мною. – Коли ж хтось iз вас уже впаде? Не обов’язково ламати ногу, можна просто розтягнути м’яз. Словом, щось таке, що болить лише добу та лiкуеться шляхом лежання на диванi, пiднявши ногу догори, та переглядом телевiзора». Я вiдчула, що вiдстань мiж нами все бiльшае i я нiчогiсiнько не можу з цим удiяти. Ну що це за парк такий, iз пагорбами? Мiстер Гопнiк розлютився б, якби побачив, що я не супроводжую його дружину. І сама Агнес, мабуть, зрозумiе, що я просто дурна опецькувата англiйка i геть нiякий не союзник. А менi на замiну знайде когось стрункого та гарного, хто краще розумiеться на спортивному стилi. Саме в цей момент мене перегнав якийсь старий. Вiн поглянув на мене, тодi зиркнув на свiй фiтнес-трекер i пiдстрибом побiг далi, слухаючи щось у навушниках. Йому було близько сiмдесяти п’яти рокiв. «Ой, ну годi вже». Я провела його поглядом i тодi помiтила кiнний екiпаж. Я прискорилася й пiдбiгла до конюха. – Гей! Гей! Я можу попрохати вас пiдвезти мене до он тих бiгунiв? – Яких бiгунiв? Я вказала на крихiтнi фiгурки вдалинi. Вiн подивився на них, а потiм знизав плечима. Я вилiзла на карету й сiла позаду нього, поки вiн легким рухом поводiв переконав коня рушити у потрiбному напрямку. Таку поiздку навряд чи назвеш типовою для Нью-Йорка. Ми наблизилися до цiлi, i я поплескала його по плечу, щоб вийти. Ми проiхали десь менше чотирьохсот метрiв, проте я майже iх наздогнала. Я насилу зiстрибнула вниз. – Сорок баксiв, – заявив конюх. – Що? – Сорок баксiв. – Але ми й пiвкiлометра не проiхали! – Ледi, такi у нас цiни. Вони й досi про щось спiлкувалися. Я дiстала двi банкноти по двадцять доларiв iз задньоi кишенi та жбурнула iх у чоловiка, а потiм сховалася за каретою й продовжила бiгти саме в той момент, коли Джордж обернувся та побачив мене. Я знов пiдвела великi пальцi догори, немов увесь цей час бiгла позаду. Чоловiк нарештi зглянувся надi мною. Вiн помiтив, як я куль-гаю, i пiдбiг ближче, поки Агнес розтягувала м’язи, розставивши довжелезнi ноги, немов неймовiрно гнучкий фламiнго. – Мiс Луiзо! У вас усе гаразд? Принаймнi менi здалося, що це Джордж. Я бiльше нiчого не бачила, моi очi заливав пiт. Я зупинилася та, спершись руками на колiна, спробувала перевести дух. – У вас якiсь проблеми? Щось ви трохи почервонiли. – Трохи… заiржавiла, – зойкнула я. – Проблема… зi стегном. – Ви зазнали травми? Треба було сказати! – Я не хотiла… нiчого пропустити! – мовила я, витираючи очi руками. Чудово, тепер вони печуть. – Де саме болить? – Лiве стегно. Перелом. Вiсiм мiсяцiв тому. Вiн узявся за мое стегно й повернув мою ногу вперед i назад, щоб вiдчути, як вона рухаеться. Я щосили намагалася не скривитися. – Знаете що, гадаю, на сьогоднi з вас досить. – Але я… – Нi, розвертайтеся, мiс Луiзо. – Ой, ну якщо ви наполягаете. Яке розчарування. – Зустрiнемося з вами вдома. – Вiн так енергiйно поплескав мене по спинi, що я ледь не впала обличчям на землю. А тодi, радiсно помахавши на прощання, вони побiгли далi. – Ну як вам, мiс Луiзо? – запитав Ашок, коли я пришкандибала через сорок п’ять хвилин. Виявилося, у Центральному парку не так уже й важко загубитися. Я зупинилася, щоб вiдлiпити просякнуту потом футболку вiд спини. – Неймовiрно. Обожнюю. Увiйшовши до квартири, я виявила, що Джордж та Агнес повернулися додому ранiше за мене на цiлих двадцять хвилин. Мiстер Гопнiк казав, що Агнес мае дуже щiльний графiк. Враховуючи те, що його дружина не працюе та не виховуе нащадкiв, вона – найбiльш зайнята людина з тих, кого я зустрiчала. Пiсля того, як Джордж пiшов, менi дали пiвгодини на снiданок (на Агнес чекав накритий стiл з омлетом iз самих лише яечних бiлкiв, а також якiсь ягоди та срiбний кухлик iз кавою; а я з’iла мафiн, що залишив для мене Натан у кухнi для персоналу). Пiсля цього ми провели пiвгодини у кабiнетi мiстера Гопнiка, поки його асистент, Майкл, виписував усi заходи, якi Агнес вiдвiдуватиме цього тижня. Офiс мiстера Гопнiка був взiрцем типовоi маскулiнностi: усi поверхнi виконанi з темного дерева, а полицi завантаженi книжками. Ми сидiли у м’яких крiслах навколо журнального столика. Позаду нас, на величезному письмовому столi мiстера Гопнiка, стояв ледь не десяток телефонiв та блокнотiв. Перiодично Майкл благав Іларiю принести йому ще кави, i вона пiддавалася, усмiхаючись лише йому. Ми обговорили змiст промови для зустрiчi щодо благодiйноi органiзацii Гопнiкiв, благодiйну вечерю в середу, поминальний обiд i фуршет у четвер, виставку, а також концерт у Метрополiтен-оперi в Лiнкольн-центрi у п’ятницю. – Спокiйний тиждень, – мовив Майкл, не вiдриваючи очей вiд айпеда. Сьогоднiшнi плани Агнес включали вiзит до перукаря о десятiй (три рази на тиждень), вiдвiдини дантиста (планове чищення), обiд iз колишньою колегою, а також зустрiч iз декоратором iнтер’еру. О четвертiй у неi запланований урок гри на фортепiано (двiчi на тиждень), велотренажер о п’ятiй тридцять, а потiм вечеря з мiстером Гопнiком наодинцi у ресторанi в центрi мiста. Я буду вiльна о шостiй тридцять вечора. Здавалося, Агнес була цiлком задоволена планом на день. А може, рiч лише у пробiжцi. Вона переодягнулася в синi джинси та бiлу сорочку, пiд якою ховався величезний кулон iз дiамантом. Довкола жiнки витала стримана хмарка дорогих парфумiв. – Схоже, усе правильно, – мовила вона. – Добре. Я маю зробити декiлька дзвiнкiв. Здавалося, вона вирiшила, що я знаю, де шукати ii пiсля того. – Якщо е сумнiви, просто чекай на неi в коридорi, – прошепотiв Майкл, коли вона пiшла. Вiн усмiхнувся, на мить забувши про свою професiйну маску. – Коли я тiльки починав, я й гадки не мав, де iх шукати. Наше з тобою завдання – це бути поруч у найпотрiбнiший момент. Але водночас не переслiдувати iх до вбиральнi. Як менi здалося, вiн був лише трохи старший за мене, але виглядав так, наче народився привабливим, iз витонченим смаком та в начищених до блиску черевиках. У мене склалося таке враження, нiби усi у Нью-Йорку, окрiм мене, були саме такими. – Ти довго тут працюеш? – Трохи бiльше року. Їм довелося розпрощатися зi своiм старим секретарем, бо… – Вiн знiяковiло замовк. – Ну, новий старт i все таке. А потiм, через деякий час, вони вирiшили, що iм замало лише одного асистента на двох. Ось для чого ти й потрiбна. Тож привiт! – Чоловiк простягнув менi руку. Я потиснула ii. – Тобi тут подобаеться? – Дуже. Я навiть не знаю, хто з них менi бiльше подобаеться. – Вiн широко всмiхнувся: – Вiн дуже розумний. І такий привабливий. А вона просто лялечка. – Ти з ними бiгаеш? – Бiг? Ти знущаешся? – Вiн здригнувся. – Це не для мене. Хоча, якби з Натаном… О, Боже мiй. Із ним би я попотiв. Хiба вiн не красунчик? Вiн запропонував менi промасувати плече, i я миттево закохався. І як тобi вдалося стiльки з ним пропрацювати i не накинутися на цi смачненькi австралiйськi кiсточки? – Я… – Не вiдповiдай. Якщо це все ж сталося, я не хочу про це знати. Ми маемо залишатися друзями. Так. Я маю спуститися на Волл-стрит. Чоловiк вручив менi кредитку («Про всяк випадок – вона завжди забувае свою. Все одно вiн за все платить») та електронний планшет i показав, як установити PIN-код. – Тут е всi контактнi номери, якi можуть тобi знадобитися. А також усе, що стосуеться календаря, – мовив вiн, прокручуючи сторiнку на екранi вказiвним пальцем. – Кожна людина позначена своiм кольором: мiстер Гопнiк – синiм, мiсiс Гопнiк – червоним, а Табiта – жовтим. Ми бiльш не ведемо ii розклад, бо вона живе далеко вiд дому, але все одно корисно знати заздалегiдь, коли вона може бути тут, а також про всi сiмейнi зобов’язання, такi як зустрiчi довiрених осiб або ж членiв благодiйного фонду. Ти повинна завжди перевiряти електронну пошту, щоб слiдкувати за будь-якими змiнами в розкладi. Обов’язково перевiряй усе двiчi. Помилки в розкладi – едина рiч, яка гарантовано зводить його з розуму. – Гаразд. – Кожного ранку ти повинна продивлятися ii пошту, щоб зрозумiти, що саме вона хоче робити цього дня. Я ж перевiрятиму разом iз тобою, бо iнодi вона вiд чогось вiдмовляеться, а вiн бере це на себе. Тому нiчого не викидай. Зберiгай листи у двох стосах. – Скiльки ж запрошень iм надходить кожного дня? – О, ти навiть не уявляеш. Гопнiки – надзвичайно важливi люди. Це означае, що iх запрошують на всi можливi заходи, а вiдвiдують вони лише крихiтний вiдсоток вiд усього. Пiсля них iдуть тi, кого запрошують лише на половину заходiв i хто вiдвiдуе сто вiдсоткiв вiд усього. – А пiсля цих хто? – Непроханi гостi. Тi, хто рветься навiть на вiдкриття фургону з бурiто. Але й iх можна зустрiти на свiтських заходах. – Вiн зiтхнув. – Суцiльний сором. Я продивилася сторiнку розкладу, зокрема на цей тиждень, i жахнулася, побачивши райдужне мiсиво кольорiв. Я спробувала приховати свою внутрiшню панiку. – Що означае коричневий колiр? – Це розклад Фелiкса. Це кiт. – Навiть у кота е свiй розклад? – Це лише вiдвiдування грумерiв, ветеринарiв, стоматологiв-гiгiенiстiв i таке iнше. Ох, нi, цього тижня в нього ще зустрiч iз фахiвцем з поведiнки. Мабуть, знов напаскудив там, де не можна. – А фiолетовий? Майкл перейшов на шепiт. – Колишня мiсiс Гопнiк. Якщо бачиш фiолетову клiтинку поряд iз заходом, то це означае, що вона також буде присутня. – Здавалося, вiн збирався щось додати, але раптово задзвонив телефон. – Так, мiстере Гопнiк… Так. Звiсно. Так, буде зроблено. Зараз пiдiйду. Чоловiк поклав телефон до сумки. – Гаразд. Менi час iти. Ласкаво просимо в команду! – Скiльки нас тут? – запитала я, але вiн уже вибiгав iз примiщення, прихопивши з собою пальто. – Через два тижнi на тебе чекае фiолетова клiтинка. Гаразд? Я тобi напишу. І вдягай звичайний одяг, коли виходиш на вулицю! Бо виглядаеш так, немов працюеш у «Гоул Фудз». День минув як у туманi. Через двадцять хвилин ми вийшли з дому й сiли в машину, що вiдвезла нас до розкiшного салону за декiлька кварталiв. Я вiдчайдушно намагалася виглядати немов людина, що все свое життя провела у величезному чорному автомобiлевi з кремовим шкiряним салоном. Я сидiла у куточку, поки жiнка з дивною зачiскою «пiд лiнiйку» мила та вкладала волосся Агнес. А через годину машина вiдвезла нас до стоматологiчноi клiнiки, де я знов сидiла в залi очiкування. Мiсця, котрi менi довелося вiдвiдати, були однаково тихими та вишуканими, а також неймовiрно далекими вiд божевiлля на вулицях шаленого мiста. Я вдягла одне з моiх найбiльш адекватних убрань – синю блузу з якорями, а також смугасту спiдницю-олiвець, та щодо цього хвилюватися не довелося: все одно я була невидимкою. Немов у мене на лобi було написано: «ПРИСЛУГА». Я почала помiчати й iнших асистентiв, що блукали довкола, дивлячись у телефони, сновигали iз чистою бiлизною з хiмчистки або ж iз кавою у картонних пiдставках. Я задумалася, чи не маю я запропонувати каву Агнес, або ж можна просто викреслювати пункти зi списку. Бiльшу частину часу я не зовсiм розумiла, навiщо я там потрiбна. Усе й без мене працювало, як годинник. Здавалося, я була просто людиною-бронежилетом, що захищае Агнес вiд навколишнього свiту. Тим часом жiнка вiдволiклася вiд телефонноi розмови польською для того, щоб попрохати мене зробити замiтку на планшетi: – Треба запитати в Майкла, чи сiрий костюм Леонарда випраний. І, можливо, зателефонувати мiсiс Левицькi щодо моеi сукнi вiд «Жiваншi» – здаеться, я трохи схудла з тих пiр, як востанне ii вдягала. Може, ii вдасться вшити. Вона пiрнула до своеi величезноi сумки вiд «Прада», дiстала пластикову смужку таблеток i кинула двi до рота. – Води! Я огледiлася i знайшла пляшку в кишенi в оббивцi дверей. Вiдкрутивши кришку, я дала воду жiнцi. Машина зупинилася. – Дякую. Водiй – чоловiк середнiх рокiв iз густим темним волоссям i щоками, що пiдскакували при ходьбi, – вийшов, щоб вiдчинити перед нею дверi. Коли вона зникла у ресторанi, привiтавши швейцара, немов старого друга, я хотiла вийти за нею, але водiй захряснув дверi. Я залишилася на задньому сидiннi. Я просто сидiла, гадаючи, що ж менi робити тепер. Перевiрила телефон. Визирнула у вiкно, мрiючи про яку-небудь сендвiчну. Постукала ногою. Нарештi я пiрнула уперед, до переднiх сидiнь. – Мiй тато залишав нас iз сестрою в машинi, коли сам iшов до пабу. Вiн приносив нам кока-колу, а також пачку маринованоi цибулi «Монстер Манч», i це заспокоювало нас на цiлих три години. – Я пальцями постукала по колiну. – У наш час за це можна потрапити до в’язницi за жорстоке поводження з дiтьми. Але зауважте, що «Монстер Манч» була нашим абсолютним фаворитом. Ми увесь тиждень чекали на цей день. Водiй промовчав. Я нахилилася трохи далi, щоб мое обличчя було лише у дюймi вiд нього. – Отже. Як довго це може тривати? – Скiльки триватиме, стiльки й триватиме. – Вiн зиркнув на мене у дзеркалi, але миттево вiдвiв погляд. – І ви завжди просто чекаете тут? – Це моя робота. Я посидiла з хвильку, а потiм поклала руку на передне сидiння. – Я Луiза. Нова асистентка мiсiс Гопнiк. – Приемно познайомитися. Вiн навiть не обернувся. Це були останнi слова, що я почула вiд нього. Вiн устромив диск до стереосистеми. – Estoy perdido[6 - Я загубився (iсп.).], – мовила жiнка iспанською. – Dо`nde estа` el ban~o?[7 - Де ванна кiмната? (iсп.)] – Ес-ТОЙ- пер-ДІ-до. ДОН-де ес-ТА ель БА-ньо, – повторив водiй. – ?Cuа`nto cuesta?[8 - Скiльки коштуе? (iсп.)] – КуАН-то КУЕС-та, – пролунала його вiдповiдь. Наступну годину я провела, сидячи у машинi та витрiщаючись у айпед. Хоч я й намагалася не слухати лiнгвiстичнi вправи водiя, менi все одно здавалося, що я маю займатися чимсь бiльш корисним. Я написала Майкловi на електронну пошту, але вiн просто вiдповiв: «Це твоя обiдня перерва, люба. Смачного! Цьомаю!» Я не стала казати йому, що в мене немае з собою iжi. У розiгрiтому автомобiлi мене поступово почала накривати хвиля втоми та знесилення. Я cперлася головою на вiкно, подумки переконуючи себе в тому, що це нормально – почуватися нiяково у новому середовищi. До всього доводиться звикати. Особливо коли тебе силою вибивають iз твоеi зони комфорту. Нiби здалеку долинув до мене останнiй лист Вiлла. А потiм нiчого. Я здригнулася i прокинулася, коли дверi вiдчинилися. До машини залiзла Агнес, ii обличчя було бiлим, а щелепи мiцно стиснутi. – Усе гаразд? – запитала я, випроставшись у крiслi. Ми рушили мовчки, повiтря раптом стало густим та важким вiд напруження. Вона обернулася до мене. Я схопила пляшку води й простягла ii жiнцi. – У тебе е цигарки? – Гм… Нi. – Геррi, в тебе е цигарки? – Нi, мадам. Але можна купити. Я помiтила, як у неi тремтить рука. Вона полiзла в сумку, дiстала невеличку пляшечку з пiгулками, i я передала iй воду. Жiнка зробила декiлька ковткiв, i я помiтила сльози на ii очах. Ми зупинилися бiля аптеки, i я усвiдомила, що повинна вийти з автомобiля. – Якi? Я маю на увазi, якоi марки? – «Мальборо лайтс», – вiдповiла жiнка й потерла очi. Я вискочила – ну, скорiш вилiзла, бо моi ноги й досi здригалися в судомах пiсля ранковоi пробiжки, – й купила пачку, думаючи про те, як усе-таки дивно купувати цигарки в аптецi. Повернувшись до машини, я почула, як вона волае на когось польською по телефону. Вона завершила дзвiнок, вiдчинила вiкно та запалила цигарку, глибоко затягнувшись. Агнес запропонувала й менi. Я похитала головою. – Не кажи Леонарду, – мовила вона, i ii обличчя пом’якшилося. – Вiн ненавидить цигарки. Ми просто сидiли мовчки, поки жiнка палила цигарку короткими гнiвними вдихами й видихами – менi аж стало боязко за ii легенi. Тодi вона загасила недопалок, стиснувши губи у внутрiшнiй лютi, й махнула рукою у бiк Геррi. Поки Агнес училася музикувати, я ненадовго залишилася наодинцi зi своiми девайсами. Повернувшись до своеi кiмнати, я поборола в собi бажання впасти на лiжко, бо тодi я бiльше не пiднялася б. Натомiсть я сiла за маленький письмовий стiл, написала Семовi листа та зазирнула до календаря, переглянувши плани на наступнi декiлька днiв. Раптом я почула музику, що вiдлунням грала у квартирi, – щось мелодiйне та прекрасне. Я завмерла, щоб послухати цей чарiвний звук; i як людський розум може створити щось настiльки генiальне? Я заплющила очi, дозволивши звуку протiкати крiзь мене. Я пригадала той вечiр iз Вiллом, коли вiн зводив мене на мiй перший концерт, коли вiн примусив мене розкрити очi та вперше побачити свiт. Наскiльки ж усе-таки жива музика бiльш об’емна за музику в записi – вона приховуе в собi щось глибоке й незбагненне! Гра Агнес на фортепiано виходила з якоiсь далекоi частини ii свiдомостi, котра не мала жодного стосунку до зовнiшнього свiту; це було щось уразливе й нiжне. Я мимоволi вiдзначила, що йому б також сподобалося. Дуже сподобалося б. Саме в той момент, коли мелодiя перетворилася на дещо справдi магiчне, Іларiя увiмкнула пилосос, заглушивши звук невблаганним машинним ревом та гуркотом. Гра припинилася. У мене загудiв телефон. «Прошу, скажи iй вимкнути пилосос!» Я пiднялася з лiжка й пiшла на пошуки Іларii, котра, схилившись над машиною, завзято пилососила пiдлогу просто бiля студii Агнес. Я проковтнула слину. В Іларii було дещо таке, що вiдштовхувало, примушувало вагатися, перш нiж звернутися до жiнки, незважаючи навiть на те, що вона була единою людиною, нижчою за мене в радiусi декiлькох кiлометрiв. – Іларiе, – почала я. Вона не зупинялася. – Іларiе! – Я стояла перед нею доти, доки iй не набридло мене iгнорувати. Вона вдарила ногою по кнопцi й сердито зиркнула на мене. – Мiсiс Гопнiк запитала, чи не могли б ви пропилососити як-небудь iншого разу. Вона не чуе музику. – І коли, на ii думку, я повинна прибирати цю квартиру? Іларiя плюнула, досить голосно, щоб це було чутно по той бiк дверей. – Гм… можливо, у будь-який iнший момент протягом дня, окрiм цих сорока хвилин? Вона висмикнула вилку з розетки та з торохтiнням потягла за собою пилосос. Жiнка подивилася на мене з такою люттю, що я ледь не вiдсахнулася. Настала коротка тиша, i врештi-решт знов заграла музика. Коли за двадцять хвилин пiсля того з кiмнати вийшла Агнес, вона скоса зиркнула на мене й усмiхнулася. Перший тиждень роботи просувався ривками, як i перший день. Я просто чекала на сигнали вiд Агнес, так само, як колись мама придивлялася за нашим старим собакою, коли бiдолашний страждав на нетримання сечi. Може, ii треба вивести на прогулянку? Що вона хоче? Де менi на неi чекати? Я щоранку бiгала з Агнес та Джорджем, вiдстаючи на пiвтора кiлометра, махаючи iм здалека та киваючи на свое стегно. Скiльки ж часу я змарнувала, сидячи у вестибюлi та пильно дивлячись у свiй айпед кожного разу, коли хтось проходив повз мене, аби тiльки створити оману бурхливоi дiяльностi. Кожного дня до мене пiдходив Майкл i пошепки iнструктував з того чи iншого питання. Здавалося, усе його життя проходило в бiгах мiж квартирою, офiсом мiстера Гопнiка на Воллстрит, iз двома телефонами в однiй руцi, речами з хiмчистки на плечi та кавою в другiй руцi. Хоча чоловiк завжди чарiвно усмiхався, я й гадки не мала, чи взагалi подобаюся йому. Із Натаном я зустрiчалася геть рiдко. Здавалося, вiн не тiльки працював, а й жив за графiком мiстера Гопнiка. Інодi вiн працював i о п’ятiй ранку, i о сьомiй вечора – цiлодобово, коли це знадобиться. – Я тут працюю не просто так, – пояснював Натан. – Я працюю тут, бо здатен на те, на що не здатнi iншi. Інодi вiн зникав надовго, а потiм я дiзнавалася, що вони з мiстером Гопнiком за нiч злiтали кудись до Сан-Франциско або ж Чикаго. Мiстер Гопнiк страждав на таку форму артриту, котра потребувала постiйного нагляду, тому вони з Натаном займалися плаванням та спортом по декiлька разiв на день, щоб дотримуватися правильного режиму дня. Окрiм Натана та Джорджа, тренера, котрий приходив кожного ранку, iншими постiйними вiдвiдувачами апартаментiв були: Прибиральники. Як з’ясувалося, iснувала певна рiзниця мiж Іларiею (домогосподаркою) та iншими прибиральниками. Двiчi на тиждень до квартири навiдувалася команда з трьох жiнок i одного чоловiка, що начищали до блиску кожен куточок. Вони нiколи не розмовляли, тiльки тихенько радилися одне з одним стосовно робочих питань. У кожного з них було по величезному ящику екологiчно чистих засобiв для прибирання, а через три години усi вони йшли геть, поки Іларiя кривила нiс, нюхаючи повiтря, та несхвально перепротирала плiнтуси. Флорист, котрого привозив фургон щопонедiлка, розставляв по всiй квартирi гiгантськi вази з iдеальними букетами. Декiлька ваз були настiльки великими, що iх довелося нести аж двом чоловiкам. Вони обов’язково знiмали взуття на входi. Садiвник. Так, дiйсно. Коли я вперше почула це, у мене ледь не сталась iстерика («Ви взагалi усвiдомлюете, що ми на другому поверсi?»), але потiм я зрозумiла, що довгi балкони в заднiй частинi будiвлi заставленi горщиками з маленькими деревцями та квiтами, котрi також треба поливати й доглядати. Балкон i справдi виглядав просто чудово, але, окрiм мене, туди геть нiхто не виходив. Фахiвець iз поведiнки домашнiх тварин. Крихiтна, схожа на пташку, японка з’являлася о десятiй ранку кожноi п’ятницi, майже годину спостерiгала за Фелiксом здалека, потiм оглядала його iжу, його туалетний лоток, мiсця, де вiн спав, опитувала Іларiю на предмет його поведiнки, а потiм давала поради щодо iграшок та кiгтеточки для нього. Фелiкс не звертав на неi жодноi уваги, кiт лише спав та вилизувався – максимум, на який вiн здатен. Команда постачальникiв iжi приiжджала двiчi на тиждень: пiд наглядом Іларii вони розвантажували величезнi зеленi скринi з продуктами. Одного дня менi на очi потрапив чек: за цi грошi можна було б годувати усю мою родину – а може ще й сусiдiв – протягом декiлькох мiсяцiв. І це ще без урахування майстра з манiкюру, дерматолога, викладача з фортепiано, людини, що обслуговуе та мие автомобiлi, майстра, котрий ремонтуе несправностi в будинку, замiнюе лампочки та налаштовуе кондицiонер. Також до квартири час од часу навiдувалася худорлява жiнка з яскраво-рудим волоссям та, принiсши з собою величезнi пакети з одягом, дивилася, як Агнес усе це примiряе. «Нi. Нi. Нi. Ой, просто iдеально, люба. Дуже мило. А це дуже пасуватиме до тiеi сумочки вiд “Прада”, що я показувала тобi минулого тижня. А тепер треба вирiшити, що ми вдягнемо на свято». Крiм того, до нас приходив винороб, чоловiк, що розвiшував картини, а також жiнка, яка пере штори, чоловiк, котрий шлiфуе паркетнi пiдлоги у вiтальнi штукою, схожою на газонокосарку, та багато iнших. Із часом я звикла зустрiчати незнайомих менi людей. Я навiть не пригадую, щоб протягом перших двох тижнiв у квартирi було менше п’яти людей. Це тiльки називалося сiмейним будинком. Менi ж бiльше здавалося, що це просто робочий простiр для мене, Натана, Іларii та нескiнченноi команди пiдрядникiв, спiвробiтникiв i всiх iнших, хто сновигав тут iз ранку до пiзньоi ночi. Інодi, пiсля вечерi, колеги мiстера Гопнiка переходили до його кабiнету, а потiм, приблизно через годину, роз’iжджалися по домiвках, бурмочучи щось про дзвiнки до Вашингтона або Токiо. Здавалося, цей чоловiк узагалi нiколи не припиняв працювати, за винятком того часу, що вiн проводив iз Натаном. Навiть пiд час вечерi обидва його телефони лежали на столi з червоного дерева i час од часу дзижчали, немов бджоли в пастцi. Інодi я помiчаю, як Агнес посеред дня зачиняеться в гардеробнiй – мабуть, единому мiсцi, де можна сховатися, – i тодi думаю: чи бувае цiй жiнцi тут затишно хоч колись? Мабуть, це i е причиною того, чому вони зникають на вихiднi. Звiсно, якщо в iхнiй замiськiй резиденцii немае такоi кiлькостi персоналу. – Нi. Це едине мiсце, яке iй вдалося вiдвоювати, – вiдповiв Натан, коли я про це запитала. – Вона сказала йому вiддати колишнiй жiнцi замiський будинок. А натомiсть отримала скромне мiсце бiля моря. Три лiжка. Одна ванна кiмната. Нiякого персоналу. – Вiн похитав головою. – Це означае, що й Таб не поiде з ними. А вона не дурна. – Гей, ти. Сем був у своiй формi. За моiми розрахунками, вiн тiльки-но завершив змiну. Вiн провiв рукою по волоссю й нахилився вперед, щоб роздивитися мене краще на пiксельному екранi. Вiдтодi як я поiхала, мене вперто переслiдувала одна думка: «Як ти могла поiхати вiд цього чоловiка на iнший континент?» – Ти вийшов на роботу? – Так… – Вiн зiтхнув. – Не найкращий день. – Чому? – Донна звiльнилася. Я не могла приховати свiй шок. Донна – прямолiнiйна, смiшна, врiвноважена – iнь, коли вiн – янь, його голос розсудливостi. Їх неможливо уявити одне без одного. – Що? Чому? – У ii батька рак. Агресивний. Невилiковний. Вона хоче побути з ним. – Ой, Боже. Бiдолашна Донна. Бiдолашний ii батько. – Так. Це жахливо. До того ж тепер менi доведеться працювати з кимось iншим. Не думаю, що мене поставлять iз новачком. Тож я припускаю, що це буде хтось з iншого вiддiлення. Вiдтодi, як ми почали зустрiчатися, Семовi вже двiчi призначали зустрiч iз дисциплiнарним комiтетом. Я мала певний стосунок до однiеi з них, а тому й досi вiдчувала свою провину. – Ти сумуватимеш за нею. – Так. Вiн виглядав трохи втомленим. Менi хотiлося обiйняти його крiзь монiтор. – Вона врятувала мене, – мовив вiн. Вiн геть не схильний до рiзких заяв, але цi три слова прозвучали дуже гостро. Я й досi з жахливою яснiстю пам’ятаю ту нiч: рана Сема кровоточить просто на пiдлогу карети швидкоi, а Донна – втiлення спокою – лише дае менi чiткi iнструкцii та робить усе можливе до приiзду iнших колег-медикiв. Я все ще вiдчуваю той смак страху, тваринний i металевий, усе ще вiдчуваю тепло кровi Сема на своiх руках. Я здригнулася, намагаючись вiдiгнати вiд себе страшнi спогади. Менi не хотiлося, щоб Сема захищав хтось iнший. Вони з Донною були справжньою командою. Двое людей, котрi нiколи одне одного не пiдведуть i водночас не можуть без нещадних кпин одне з одного. – Коли вона йде? – Наступного тижня. Вона отримала особливий дозвiл, враховуючи ii сiмейнi обставини. – Вiн зiтхнув. – Ось так. Гарнi новини – твоя мама запросила мене на обiд у недiлю. Здаеться, ми iстимемо ростбiф. Ой, а ще твоя сестра попросила мене навiдатися до них у квартиру. Не дивися так на мене – вона запитала, чи не можу я вiдремонтувати радiатори. – Ну, от i все. Ти в пастцi. Моя сiм’я схопила тебе, немов венерина мухоловка. – Без тебе усе це буде дивно. – Може, менi варто просто повернутися додому. Вiн спробував усмiхнутися, та в нього не вийшло. – Що? – Нiчого. – Продовжуй. – Я не знаю… Таке вiдчуття, немов я втратив двох улюблених жiнок. До мого горла пiдступив клубок. Мiж нами висiв привид третьоi жiнки – його сестри, яка померла вiд раку два роки тому. – Семе, ти не втр… – Не звертай уваги. Я кажу нiсенiтницю. – Я й досi твоя. Просто невеличка розлука, але це ж ненадовго. Вiн надув щоки. – Я не очiкував, що менi буде так погано. Я навiть не знаю, радiти менi чи сумувати. – Усе буде добре. Просто один iз тих днiв. Я мовчки дивилася на нього. – Гаразд. Ось наш план. Спочатку пiди нагодуй курей. Бо вони тебе заспокоюють. До того ж природа – це завжди корисно. Вiн трохи випростався. – Що пiсля цього? – Приготуеш собi соус болоньезе. Той, приготування якого займае цiлу вiчнiсть, iз вином, беконом та всiм iншим. Тому що неможливо почуватися погано пiсля чудових спагетi. – Кури. Соус. Гаразд. – А потiм ти увiмкнеш телевiзор i знайдеш справдi хороший фiльм. Щось, на що можна вiдволiктися. І нiяких реалiтi-шоу. Нiяких реклам. – Вечiрня терапiя з Луiзою Кларк. Менi це подобаеться. – А потiм, – я замислилася на секунду, – подумаеш про те, що до нашоi зустрiчi залишилося трохи бiльше трьох тижнiв. А це означае ось що! Та-даа! – Я пiдняла майку до самоi шиi. Кумедно, що Іларiя вирiшила зайти до моеi кiмнати з чистою бiлизною саме в цей момент. Вона завмерла як укопана з рушниками у руцi й витрiщилася на моi голi груди та чоловiче обличчя на екранi. Тодi швидко зачинила дверi, бурмочучи щось собi пiд носа. Я спробувала прикритися. – Що? – Сем усмiхався, намагаючись зазирнути за межi екрана. – Що вiдбуваеться? – Економка, – мовила я, поправляючи свiй топ. – О Боже. Сем вiдкинувся в своему крiслi. Вiн щосили реготав, тримаючись рукою за живiт, немов захищаючи свiй шрам. – Ти не розумiеш. Вона ненавидить мене. – А тепер ти ще й Мадам Вебкам. – Вiн ледь не хрюкав вiд смiху. – Тепер мое iм’я буде заборонене в спiльнотi домогосподарок вiд Нью-Йорка до самого Палм-Спрiнгса. Я трохи почекала, а потiм i сама засмiялася. У Сема неймовiрно заразливий смiх. Вiн усмiхнувся. – Ну, Лу, ти зробила це. Ти розвеселила мене. – Мiнусом для тебе буде те, що це перший i останнiй раз, коли я показала тобi своiх дiвчат на камеру. Сем нахилився вперед i послав менi поцiлунок рукою. – Так, добре, – мовив вiн. – Гадаю, могло бути ще гiрше. Пiсля iнциденту з веб-камерою Іларiя не розмовляла зi мною ще два днi. Вона вiдверталася кожного разу, коли я входила до кiмнати, миттево знаходячи собi заняття, немов сам лише мiй погляд може якось ii забруднити чи зганьбити. Пiсля того, як вона штовхнула менi чашку кави кухонною лопаткою, Натан помiтив, що мiж нами щось вiдбуваеться, i запитав мене про це, але я й гадки не мала, як би це йому пояснити, а тому пробурмотiла щось про чисту бiлизну та необхiднiсть мати можливiсть зачинитись у власнiй кiмнатi, сподiваючись, що цими словами я не погiршила й без того не найкращу ситуацiю. 4 Вiд: [email protected] Кому: [email protected] Гей, Смердючко! (Чи може безталанна мандрiвниця називати так свою шановану сестру-бухгалтера?) У мене все гаразд, дякую. Моя начальниця – Агнес – моя ровесниця, вона дуже мила. Тож це навiть бонус. Ти нi за що не повiриш, де я була! Учора ввечерi я iздила на бал у сукнi, котра коштуе бiльше, нiж я заробляю за мiсяць. Я почувалася немов Попелюшка. За винятком того, що в мене сестра-красуня (так, треба звикати. Ха-ха-ха-ха!). Я рада, що Томовi подобаеться в новiй школi. Не переймайся про фломастер – ми завжди зможемо пофарбувати ту стiну. Мама каже, що це ознака його творчого самовираження. Ти знала, що вона намагаеться вмовити тата пiти у вечiрню школу, щоб навчитися краще виражати своi почуття? Вiн десь вичитав, що на цих заняттях вчать тантрi. Сам тiльки Бог знае, звiдки вiн це взяв. Коли вiн зателефонував менi, я вдала, нiби так воно i е. Тепер я почуваюся трохи винуватою, бо вiн, бiдолашний, панiкуе, що йому доведеться показувати свого приятеля перед купою незнайомцiв. Я чекатиму новин. Особливо про побачення!!!     Сумую за тобою, Лу     Цiлую P. S. Якщо батьковi й справдi доведеться показувати свого приятеля перед купою незнайомцiв, я не хочу знати НІЧОГО. У соцiальному календарi Агнес було безлiч зустрiчей у великосвiтському товариствi Нью-Йорка, але благодiйна вечеря Нiла та Флоренс Стрейджерiв балансувала десь на вершинi. Усi гостi були одягненi в жовте – щодо чоловiкiв, то це жовтi краватки, – а довкола блимали спалахи фотоапаратiв iз провiдних журналiв, вiд «New York Post» до «Harper’s Bazaar». Дрес-код був формальним, жовтi сукнi – просто неймовiрними, а квитки коштували всього лише тридцять тисяч доларiв за стiл. І це ще найдешевшi, десь у кутку зали. Я знала це, бо мала пiдготуватися до кожного заходу Агнес, а це був не просто захiд, судячи з рiвня пiдготовки (манiкюр, зачiска, масаж, додатковi тренування з Джорджем), а також iз ii нестабiльного емоцiйного стану. Вона ледь не вiбрувала вiд напруження, зриваючись на Джорджа з самого ранку, – вiн дав iй то надто складнi вправи, то надто довгу дистанцiю. Просто неможливо. Джордж, спокiйний, немов сам Будда, сказав, що все гаразд, вони просто прогуляються додому, а ендорфiнiв i вiд прогулянки вистачить. Виходячи з дому, вiн пiдморгнув менi, немов усе йшло чiтко за планом. Мiстер Гопнiк, немов у передчуттi, приiхав на обiд додому i знайшов ii в гардеробнiй. Я забрала чисту бiлизну в Ашока та скасувала ii сеанс вiдбiлювання зубiв, а потiм сiла у вестибюлi, не знаючи, що робити далi. Коли вiн вiдчинив дверi до спальнi, я почула ii приглушений голос: – Я не хочу нiкуди йти. Хоч що б вона казала, мене дивувало те, що мiстер Гопнiк усе одно проводив з нею стiльки часу. Натана не було вдома, тож я не могла обговорити це з ним. З-за рогу з’явився Майкл. – Вiн i досi тут? – запитав. – Мiй трекер чомусь перестав працювати. – Трекер? – На його телефонi. Тiльки це й допомагае менi розумiти, де вiн знаходиться половину часу. – Вiн у ii гардеробнiй. Я не знала, що ще сказати, наскiльки можна довiряти Майкловi. Але стало складно iгнорувати звуки гучних голосiв, що долинали з кiмнати. – Здаеться, мiсiс Гопнiк не дуже хоче кудись iти сьогоднi ввечерi. – Фiолетова клiтинка. Я тобi казав. І тодi я пригадала. – Колишня мiсiс Гопнiк. Колись це був ii вечiр, i Агнес про це знае. Це й досi ii вечiр. Крiм того, там будуть ii старi гарпii. Не дуже доброзичливi ледi. – Що ж, це багато чого пояснюе. – Вiн – важлива фiгура в благодiйних акцiях, а тому не може не з’явитися на цьому заходi. До того ж Стрейджери – його старi друзi. Але цей вечiр – один iз найскладнiших для них обох. Минулого року це був повний провал. – Чому? – Ой. Вона йшла туди, немов ягня на заклання. – Вiн скривив обличчя. – Бiдолашна сподiвалася, що вiдшукае там нових друзiв. Із того, що менi розповiдали, ii там просто знищили. Я здригнулася. – А вiн не може пiти один, без неi? – Ой, люба, ти й гадки не маеш, як це тут працюе. Нi. Нi. Нi. Вона мае пiти. Вона мае натягнути широку усмiшку та позувати для фотографiй. Тепер це ii робота. І вона про це чудово знае. Але цього, як бачиш, недостатньо. Голоси стали рiзкiшими. Ми почули вереск Агнес, а потiм м’який, благальний голос мiстера Гопнiка. Майкл подивився на годинник. – Я повернуся до офiсу. Зробиш менi послугу? Напишеш менi, коли вiн вийде? Вiн мае пiдписати п’ятдесят три документи до третьоi години. Люблю тебе! Вiн послав менi поцiлунок рукою й пiшов. Я просто сидiла, намагаючись не слухати лайку в iншому кiнцi коридору. Я продивилася подii в календарi, намагаючись знайти собi хоч якесь застосування. Повз мене пройшов Фелiкс, пiднявши хвоста знаком питання. Здавалося, цю iстоту геть не турбувала людська метушня. І тодi вiдчинилися дверi. Мене помiтив мiстер Гопнiк. – Ах, Луiзо. Ви можете зайти на хвилинку? Я пiдскочила та майже побiгла туди, де вiн стояв. Вiд бiгу до мене миттево поверталися спазми у м’язах. – Я хотiв дiзнатися, чи вiльнi ви цього вечора. – Вiльна? – Для участi в заходi. У благодiйному. – Гм… звiсно. – Я з самого початку розумiла, що на мене чекае ненормований робочий графiк. Принаймнi це означало, що менi не доведеться перебувати в одному примiщеннi з Іларiею. Можна скачати фiльм i подивитися його на айпедi в машинi. – Ну ось. Що ти думаеш iз цього приводу, люба? Здавалося, Агнес плакала. – Вона може сiсти поряд зi мною? – Я усе влаштую. Вона, тремтячи усiм тiлом, зробила глибокий вдих. – Тодi гаразд. Мабуть. – Сiсти поряд… – Добре. Добре! Мiстер Гопнiк перевiрив свiй телефон. – Гаразд. Менi вже час iти. Побачимося в головнiй танцзалi. О сьомiй тридцять. Якщо я розберуся з цiею конференцiею ранiше, то дам тобi знати. Вiн пiдiйшов до жiнки та, взявши ii обличчя обома руками, поцiлував ii. – Усе добре? – Усе добре. – Я люблю тебе. Дуже сильно. Поцiлувавши ii ще раз, вiн пiшов. Агнес знову зiтхнула. Вона поклала руки на колiна, а потiм подивилася на мене. – У тебе е жовта бальна сукня? Я витрiщилася на жiнку. – Гм. Нi. Саме такоi й нема. Вона окинула мене оком, наче намагаючись прикинути, чи влiзу я в щось iз ii речей. Здаеться, ми обидвi знали вiдповiдь. Тодi вона рiшуче випросталася. – Зателефонуй Геррi. Нехай вiдвезе нас до «Саксу». За пiвгодини я вже стояла в роздягальнi, поки двое продавчинь намагалися заштовхнути моi груди до сукнi без бретель кольору вершкового масла… Менi аж довелося пожартувати, що пiсля цього iм доведеться зi мною одружитися. Нiхто не смiявся. Агнес насупилася. – Надто весiльна. Ще й робить ii талiю товстою. – Це тому, що в мене товста талiя. – У нас е чудова коригувальна бiлизна, мiсiс Гопнiк. – Ой, я не знаю, чи… – У вас е щось у стилi п’ятдесятих? – запитала Агнес, не вiдриваючи очей вiд телефона. – Це вирiшить проблему з талiею, а разом iз тим обiйде питання зросту. У нас немае часу на пошиття новоi сукнi. – О котрiй годинi ваш захiд, мадам? – Ми маемо бути там уже о пiв на восьму. – Ми встигнемо перешити сукню для вас, мiсiс Гопнiк. Террi доставить ii вам о шостiй. – Тодi давайте примiримо он ту сукню, кольору соняшника… i ось цю, iз блискiтками. Якби я знала, що того дня мiрятиму сукнi за тридцять тисяч доларiв, то не стала б вдягати смiшнi трусики з таксою та бюстгальтер, що тримаеться на самiй лише шпильцi. Цiкаво, скiльки ще разiв менi доведеться показувати своi груди незнайомцям цього тижня. Я задумалася, чи доводилося iм коли-небудь бачити таких пампушок, як я. Продавчинi були надто ввiчливi, аби вказати на цей мiй недолiк, проте не припиняли наполегливо рекомендувати «коригувальну» бiлизну. Дiвчата просто несли сукню за сукнею, борючись iз вигинами мого тiла, немов iз дикою твариною, доти, доки Агнес, що весь цей час сидiла на м’якому крiслi, не вигукнула: – Так! Це воно. Як тобi, Луiзо? І довжина просто iдеальна, i ця прозора пiдкладка. Я подивилася на свое вiдображення у дзеркалi. Я не впiзнала людину навпроти. Мою талiю стягував тугий корсет, а груди випиналися в iдеальному декольте. Завдяки жовтому кольору моя шкiра просто сяяла, а довга спiдниця робила мене вищою i геть не схожою на себе. Те, що я не могла дихати, не мало жодного значення. – Зробимо тобi високу зачiску та пiдберемо сережки. Ідеально. – Ми дамо вам знижку в розмiрi двадцяти вiдсоткiв на цю сукню, – мовила одна з продавчинь. – Пiсля тогорiчного заходу в Стрейджерiв ми бiльш не продаемо багато жовтих суконь… – Я зiтхнула з полегшенням. Але тодi поглянула на етикетку. Усього лише $ 2,575. Моя мiсячна зарплатня. Помiтивши, як я зблiдла, Агнес махнула рукою однiй iз жiнок. – Луiзо, перевдягайся. У тебе е якi-небудь туфлi? Можемо збiгати до взуттевого магазину. – У мене е туфлi. Багато. У мене були золотi атласнi човники, котрi нiбито пасували б до сукнi. Менi не хотiлося, щоб рахунок за мое вбрання вирiс iще бiльше. Я повернулася до кабiнки та обережно вилiзла з сукнi, фiзично вiдчуваючи ii цiну, а коли вдягнулася, почула розмову Агнес i продавчинь. Жiнка пiдiбрала сумку та якiсь сережки, швидко окинула iх оком та, здавалося, нарештi заспокоiлася. – Запишiть на мiй рахунок. – Звiсно, мiсiс Гопнiк. Я пiдiйшла до каси. Коли ми виходили з магазину, я, тримаючи пакети у руках, тихо запитала: – Тож ви хочете, щоб я була дуже обережна? Жiнка здивовано поглянула на мене. – Із сукнею. Погляд Агнес i досi здавався порожнiм. Я перейшла на шепiт. – Можна зберегти етикетку, щоб повернути ii наступного дня. Знаете, якщо на неi нiхто не пролле вино, а також якщо вона не смердiтиме цигарками. Може, треба побризкати ii освiжувачем. – Повернути? – У магазин. – Навiщо ii повертати? – запитала вона, сiдаючи до машини, поки Геррi складав пакети до багажника. – Не дивися так на мене, Луiзо. Ти думаеш, я сама не знаю, як ти хвилюешся? У мене нiчого не було, коли я сюди приiхала. Ми навiть мiнялися одягом iз подругами. Але цього вечора ти вдягнеш гарну сукню i сидiтимеш поряд зi мною. Тобi не можна бути в унiформi. Сьогоднi ти нiякий не персонал. І я з задоволенням за це заплачу. – Гаразд. – Ти зрозумiла. Так? Сьогоднi тобi не можна бути персоналом. Це дуже важливо. Я, трохи ошелешена неочiкуваним поворотом подiй, думала про величезну сумку в багажнику, поки машина пробивалася крiзь мангеттенський рух. – Леонард сказав, що ти доглядала чоловiка, котрий помер. – Доглядала. Його звали Вiлл. – Вiн сказав, ти вирiшила почати нове життя. – Я намагаюся. – А також те, що ти тут нiкого не знаеш. – Лише Натана. Жiнка задумалася. – Натан. Я думаю, вiн хороша людина. – Дiйсно хороша. Вона подивилася на своi нiгтi. – Ти говориш польською? – Нi, – мовила я i одразу ж додала: – Але я можу вивчати, якщо вам… – Ти знаеш, що для мене складно, Луiзо? Я похитала головою. – Я не знаю, хто… – Агнес завагалася та, мабуть, передумала говорити те, що збиралася. – Я хочу, щоб ти стала менi подругою сьогоднi. Гаразд? Леонард… вiн буде зайнятий роботою. Буде багато спiлкуватися, спiлкуватися з чоловiками. Але ти будь зi мною, гаразд? Поруч. – Як скажете. – І якщо хтось запитае, то ти – моя давня подруга. Ми познайомилися, коли я жила в Англii. У школi. І нiяка не асистентка, гаразд? – Зрозумiло. Познайомилися у школi. Здавалося, ii задовольнила моя вiдповiдь. Вона кивнула й вiдкинулася на спинку сидiння. Решту дороги жiнка мовчала. Готель «Нью-Йорк Палац», у якому проводився захiд Фонду Стрейджерiв, був настiльки великим, що це виглядало майже комiчно: казкова фортеця з двориком та арочними вiкнами, усiяна лiврейними лакеями у блiдо-жовтих бриджах. Здавалося, що архiтектори цiеi будiвлi надихнулися яким-небудь великим старим европейським готелем, скопiювали вишуканi карнизи, мармуровi вестибюлi та дрiбнички з позолотою i вирiшили додати усього i якомога бiльше, присипавши весь цей шик чарiвним пилом дiснеiвськоi феi та назвавши свiй витвiр авторським. Мене не покидало вiдчуття, що передi мною ось-ось з’явиться карета з гарбуза та самотнiй кришталевий черевичок на червоному килимi. Коли ми пiд’iхали, я побачила шикарне примiщення, мерехтливi вогники, а також море жовтих суконь. Я мало не засмiялася, та Агнес була настiльки напружена, що я не наважилася. До того ж корсет так сильно стягував мою грудну клiтку, що вдихни я трохи глибше – i вiн би трiснув по швах. Геррi висадив нас бiля головного входу, а сам припаркував машину бiля ряду здоровезних чорних лiмузинiв. Ми пройшли повз натовп роззяв на тротуарi. Чоловiк взяв у нас пальто, i я вперше побачила сукню Агнес. Вона виглядала дивовижно. Їi бальна сукня вiдрiзнялася вiд моеi або ж вiд суконь бiльшостi жiнок – це була неоново-жовта конструкцiя з височезними геометричними фiгурами на плечах. Їi волосся було невблаганно гладко зачесане назад, а у вухах висiли двi величезнi золотi сережки з дiамантами. Це мало виглядати екстраординарно. Але ось, iз вiдчуттям слабкого падiння в животi я усвiдомила, що деякою мiрою це занадто – геть недоречно у цiй старомоднiй величi готелю. Вона просто стояла, поки звiдусюди поверталися здивованi голови лiтнiх жiночок у жовтих шовкових обгортках, тугих корсетах – усiх iх поеднували широко розплющенi очi та пiдведенi брови. Агнес здавалася розгубленою. Вона озиралася навсiбiч, мабуть, намагаючись вiдшукати свого чоловiка. Навряд чи вона заспокоiться, поки вiн не вiзьме ii за руку. Інодi, дивлячись на них, я помiчала, як жiнка видихае з полегшенням, коли пiдтримка в його особi поряд. – Ваша сукня просто дивовижна, – зауважила я. Вона поглянула на мене зверху вниз, немов пригадавши, що я також тут. Раптом я почула клацання фотоапаратiв – разом iз тим мене ослiпили яскравi спалахи свiтла. Я вiдiйшла вбiк, щоб не зiпсувати кадр Агнес, та чоловiк махнув менi рукою. – Ви також, мадам. Ось так. І усмiхнiться. Жiнка усмiхнулася, зиркнувши на мене, немов переконуючись, що я й досi не втекла. І тодi з’явився мiстер Гопнiк. Його хода здалася менi трохи напруженою – Натан казав, що в нього видався важкий тиждень. Чоловiк поцiлував дружину у щоку. Вiн пробурмотiв щось iй у вухо, i жiнка всмiхнулася, щиро та наiвно. Вони мiцно трималися за руки, i саме в той момент я подумки зауважила, що, хоч цi двое пiдтверджують будь-якi стереотипи, було в них щось абсолютно непiдробне та справжне. Це спонукало мене задуматися про Сема. Я не змогла уявити цього чоловiка в смокiнгу i з метеликом. Йому б тут точно не сподобалося. – Ім’я, будь ласка? – Бiля мого плеча з’явився фотограф. Мабуть, думки про Сема примусили мене це зробити. – Гм. Луiза Кларк-Фiлдiнг, – вимовила я, навмисне пiдкреслюючи свiй британський акцент. – З Англii. – Мiстере Гопнiк! Подивiться сюди, мiстере Гопнiк! Я позадкувала у натовп, поки фотографи знiмали подружню пару. Його рука лежала на спинi дружини, ii плечi були розпрямленi, а пiдборiддя – гордовито пiдняте догори, немов цей вечiр належить iй. Чоловiк, просканувавши поглядом усю залу, зупинив очi на менi. Вiн пiдвiв Агнес. – Люба, я маю поспiлкуватися з людьми. Ви впораетеся, якщо я вас залишу? – Звiсно, мiстере Гопнiк, – вiдповiла я, немов вiдвiдую подiбнi заходи кожного дня. – Ти скоро повернешся? – Агнес уперто не вiдпускала його руку. – Я маю поговорити з Вейнрайтом та Мiллером. Я пообiцяв iм, що придiлю десять хвилин розгляду цiеi угоди. Агнес кивнула, але вираз ii обличчя видавав небажання вiдпускати його. Коли жiнка рушила до вестибюля, мiстер Гопнiк нахилився до мене. – Не дозволяй iй багато пити. Вона нервуеться. – Так, мiстере Гопнiк. Вiн кивнув та демонстративно озирнувся довкола. А тодi лукаво пiдморгнув менi. – Чудово виглядаеш, – мовив чоловiк i одразу ж зник у натовпi. Зала була переповнена людьми в жовтому i чорному. На менi був браслет iз чорного та жовтого намиста, котрий менi подарувала Лiлi, дочка Вiлла, перш нiж я покину Англiю; i як же сильно менi захотiлося вдягти своi смугастi панчохи! Усi цi жiнки виглядали так, немов усе свое життя носили лишень нуднi вбрання. Крiм того, мене вразило те, якими худими бiльшiсть iз них були – вдягли своi крихiтнi плаття, обороняючись гострими ключицями. Жiнки певного вiку в Стортфолдi зазвичай плавно розходилися вшир, ховаючи зайвi сантиметри в кардиганах чи довгих джемперах («Ця кофтинка прикривае моi стегна?»), та безуспiшно втiшали себе, купуючи нову туш для вiй чи роблячи нову стрижку. У моему рiдному мiстi, якщо придiлятимеш забагато уваги собi, люди подумають, що в тебе якийсь нездоровий рiвень егоiзму. Але жiнки в цiй залi виглядали так, немов догляд за собою i е iхньою роботою. У моему полi зору не було жодноi зачiски, котру не можна було б назвати бездоганною, i жодноi жiнки, не схожоi на модель. Навiть ледi невизначеного вiку (було важко сказати, враховуючи кiлькiсть ботоксу та фiлерiв) мали такий вигляд, неначе вони нiколи не чули про целюлiт. Я подумала про Агнес, ii персонального тренера, дерматолога, перукаря та майстера манiкюру – тепер це й ii робота. Вона мае робити все це лише заради того, щоб не осоромитися на заходах на кшталт цього. Агнес повiльно просувалася крiзь натовп та, гордовито тримаючи голову, усмiхалася друзям свого чоловiка, котрi пiдходили, щоб привiтатися, поки я нiяково топталася позаду. Неможливо було не помiтити, що цими друзями були самi лише чоловiки. Лише вони усмiхалися iй. Жiнки ж, тi, котрим не ставало грубостi просто розвернутися й пiти, удавали, немов iх щось раптом вiдволiкло, i вiдверталися, щоб не взаемодiяти з Агнес. Декiлька разiв я помiчала, як мiнявся вираз облич цих жiнок, немов присутнiсть Агнес – це якийсь проступок чи навiть ганьба. – Добрий вечiр, – промовив голос просто бiля мого вуха. Я пiдвела погляд i вiдсахнулася. Передi мною стояв Вiлл Трейнор. 5 Урештi-решт, я навiть рада, що кiмната була переповнена людьми, бо коли я позадкувала, побачивши примару, то не впала – мене пiймали одразу декiлька чоловiкiв у костюмах. Вибачившись та подякувавши iм, я усвiдомила свою помилку. Це був не Вiлл – у нього була така сама зачiска i колiр волосся, такий самий карамельний вiдтiнок шкiри, та все ж не вiн. Мабуть, я надто голосно охнула, бо чоловiк сказав: – Пробачте, я вас налякав? – Я… нi. Нi. – Я поклала руку собi на щоку, не вiдриваючи вiд нього погляду. – Ви… ви просто дуже схожi на одного мого знайомого. Колишнього знайомого. – Я вiдчула прилив кровi до мого обличчя та грудей. – З вами все гаразд? – Ой, матiнко. Так, усе добре. Я в порядку. – Я почувалася неймовiрно безглуздо. Здавалося, мое обличчя це видавало. – Ви з Англii. – А ви – нi. – Я навiть не з Нью-Йорка. Я бостонець. Джошуа Вiльям Райан Третiй. – Чоловiк простягнув менi руку. – Вас навiть звати однаково. – Перепрошую? Я потиснула руку. Зблизька вiн вiдрiзнявся вiд Вiлла. У нього були темно-коричневi очi та низький лоб. Але спiльних рис було значно бiльше, i це геть вибивало мене з колii. Я насилу вiдвела вiд нього погляд, усвiдомивши, що й досi не вiдпустила руку незнайомця. – Перепрошую. Я трохи… – Дозвольте менi запропонувати вам напiй. – Я не можу. Я маю бути зi своею… своею подругою, он там. Вiн подивився на Агнес. – Тодi я принесу вам обом по напою. Буде досить – гм – легко знайти вас. Вiн усмiхнувся й торкнувся мого лiктя. Я намагалася не витрiщатися йому вслiд. Коли я пiдiйшла до Агнес, чоловiка, що розмовляв iз нею, вiдтягла вбiк його дружина. Агнес пiдвела руку, немов збиралася щось сказати, але раптом зрозумiла, що ii покинули просто посеред бесiди. Вона сердито подивилася на мене. – Пробачте. Застрягла в натовпi. – З моею сукнею щось не так? – прошепотiла менi жiнка. – Я припустилася величезноi помилки. Вона помiтила. У порiвняннi з усiма iншими вона виглядала надто яскраво, радше вульгарно, анiж авангардно. – І що менi робити? Це катастрофа. Треба термiново перевдягтися. Я спробувала порахувати, скiльки часу це забере, якщо вона зараз поiде додому. Навiть якщо на вулицях немае заторiв, на це пiде не менш нiж година. До того ж завжди е ризик, що вона взагалi не повернеться… – Нi! Нiяка це не катастрофа. Зовсiм нi. Це просто… – Я зробила паузу. – Знаете, до такоi сукнi необхiдний вiдповiдний настрiй. – Що? – Просто розслабтеся. Тримайте голову прямо. Немов вам узагалi начхати. – Жiнка витрiщилася на мене. – Мене цього навчив один друг. Чоловiк, на котрого я працювала. Вiн казав, щоб я носила своi смугастi панчохи з гордiстю. – Своi що? – Вiн… Ну, вiн казав, що це нормально – вiдрiзнятися вiд iнших. Агнес, ти виглядаеш у сотнi разiв краще за будь-яку з цих дiвиць. Ти просто красуня. І сукня в тебе неймовiрна. Тому просто покажи усiм iм середнiй палець. Знаеш що? Ти маеш повне право вдягатися так, як тобi заманеться. Жiнка пильно дивилася на мене. – Ти справдi так думаеш? – О, так. Вона зробила глибокий вдих. – Ти маеш рацiю. Я сама стану цим середнiм пальцем. – Жiнка випростала плечi. – А чоловiкам взагалi начхати, що на тобi за сукня, чи не так? – Абсолютно. Вона всмiхнулася i розумiюче поглянула на мене. – Їх хвилюе лише те, що пiд сукнею. – Оце так вбрання, мадам, – мовив Джошуа, з’явившись бiля мене. Вiн вручив нам по тонкому келиховi. – Шампанське. Єдиним жовтим напоем був лiкер «Шартрез» – мене ледь не знудило лишень вiд його зовнiшнього вигляду. – Дякую. – Я взяла келих. Вiн простягнув руку Агнес. – Джошуа Вiльям Райан Третiй. – Ви, напевне, вигадали це iм’я. Вони обое здивовано подивилися на мене. – Нiкого за межами мильних опер не можуть так звати, – мовила я, i тiльки тодi зрозумiла, що не треба було це озвучувати. – Гаразд. Що ж. Ти можеш називати мене Джош, – спокiйно вiдповiв вiн. – Луiза Кларк, – представилася я, а тодi додала: – Перша. Його очi пiдозрiло звузилися. – Мiсiс Леонард Гопнiк. Друга, – мовила Агнес. – Але ви, мабуть, i самi це знали. – Ваша правда. Ви притча во язицех. Його слова могли приземлитися важко, але чоловiк сказав це з теплотою. Я помiтила, як плечi Агнес трохи розслабилися. Як розповiв Джош, вiн прийшов сюди зi своею тiткою, бо ii чоловiк був у вiдрядженнi, а iй геть не хотiлося бути самiй. Вiн працюе у фiрмi, що спецiалiзуеться на цiнних паперах, i веде переговори з iнвестицiйними менеджерами та хеджевими фондами про те, коли краще ризикувати, а коли – нi. Як вiн сказав, його спецiалiзацiя – це акцii та позики. – Я й гадки не маю, що все це означае, – мовила я. – Здебiльшого я також. Звичайно, вiн був просто чарiвним. Раптом у кiмнатi стало трохи затишнiше. Вiн приiхав iз Бек-Бею, тiльки-но перебрався до квартири в Сохо, котру сам називав кролячою норою, а та-кож набрав два з половиною кiлограми, бо в центрi Нью-Йорка просто неймовiрно хорошi ресторани. Вiн ще багато чого розповiв, але я вже не пам’ятаю, бо просто витрiщалася на нього увесь цей час. – А як щодо вас, мiс Луiзо Кларк Перша? Чим ви займаетеся? – Я… – Луiза – моя подруга. Приiхала до мене в гостi з Англii. – І як вам Нью-Йорк? – Менi тут дуже подобаеться, – мовила я. – І досi голова йде обертом. – А Жовтий бал – один iз ваших перших соцiальних заходiв. Що ж, мiсiс Леонард Гопнiк Друга, ви не станете розмiнюватися на дрiбницi. Вечiр набирав обертiв, полегшений другим келихом шампанського. За вечерею мене всадили мiж Агнес i чоловiком, котрий, так i не представившись, звернувся до мене лише один раз, запитавши в моiх грудей, кого з присутнiх вони знають, а потiм вiдвернувся, переконавшись, що мало кого. За наказом мiстера Гопнiка я слiдкувала за тим, як п’е Агнес, i, помiтивши його погляд, швидко пiдмiнила ii повний келих на мiй майже порожнiй. Вiн усмiхнувся, i я з полегшенням видихнула. Агнес надто голосно розмовляла з чоловiком справа. Вона гучно смiялася й активно жестикулювала. Усiм iншим жiнкам за столом було близько сорока чи бiльше, i кожна з них зиркала на Агнес, а потiм одна на одну, немов подумки критикуючи ii. Це було жахливо. Мiстер Гопнiк сидiв з iншого боку стола, але я помiчала, як часто вiн дивиться на дружину. Незважаючи на його усмiшку та зовнiшню врiвноваженiсть, його щось непокоiло. – Де вона? Я нахилилася до Агнес, щоб краще ii чути. – Колишня Леонарда. Де вона? Ти маеш з’ясувати це, Луiзо. Я не розслаблюся, поки не дiзнаюся, де вона. Я вiдчуваю, що вона десь поряд. Фiолетова клiтинка. – Я пiду пошукаю, – мовила я i, вибачившись, пiдвелася з-за столу. Я стояла бiля величезного стенду коло входу до iдальнi. На ньому було роздруковано близько восьмисот iмен, та я й гадки не мала, чи перша мiсiс Гопнiк i досi носить це прiзвище. Побачивши Джоша, я подумки вилаялася. – Когось загубила? Я перейшла на шепiт. – Менi треба з’ясувати, де сидить перша мiсiс Гопнiк. Ти не знаеш, яке в неi тепер прiзвище? Агнес хоче… знати, де вона. Вiн насупився. – Вона трохи нервуеться, – додала я. – Боюся, я не маю гадки. Але моя тiтка може знати. Вона знае кожного тут. Зачекай-но. Вiн легко торкнувся мого голого плеча й пiрнув у iдальню, поки я намагалась удати, немов шукаю пiвдесятка друзiв у списку гостей. Вiдверто кажучи, я просто намагалася вiдволiктися, щоб знов не розчервонiтися в його присутностi. Чоловiк повернувся приблизно за хвилину. – Вона й досi Гопнiк, – повiдомив вiн. – Тiтка Ненсi думае, що могла бачити ii бiля столу аукцiонiв. – Вiн провiв наманiкюреним пальцем вздовж списку iмен. – Ну ось. Стiл пiд номером 144. Я пройшовся повз потрiбний стiл та вiдшукав жiнку, що цiлком пiдходить пiд ii опис. Трохи за п’ятдесят, стрiляе дротиками з отрутою, якi виймае з сумки вiд «Шанель»? Їi посадили якомога далi вiд Агнес. – Ой, дякувати Боговi, – зiтхнула я. – Вона буде неймовiрно рада. – Вони можуть бути досить моторошними, цi нью-йоркськi свiтськi левицi, – зауважив вiн. – Я не звинувачую Агнес у тому, що хоче знати, де вона. В англiйському суспiльствi йде така сама запекла боротьба? – В англiйському суспiльствi? Ой, я не… я не часто вiдвiдую подiбнi заходи, – пояснила я. – Я також. Вiдверто кажучи, я так втомлююся на роботi, що здебiльш просто замовляю щось iз сусiднiх ресторанiв. А ти, Луiзо, чим займаешся? – Гм… – Я розгублено поглянула на телефон. – Ой, матiнко. Я маю повертатися до Агнес. – Ми ще побачимося? Який у тебе стiл? – Тридцять другий, – бовкнула я, перш нiж встигла зрозумiти, що не мала цього казати. – Тодi до зустрiчi. – Усмiшка Джоша ненадовго зачарувала мене. – Я хотiв тобi сказати, ти дуже гарна. – Вiн нахилився ближче й перейшов на шепiт. – Вiдверто кажучи, твоя сукня подобаеться менi значно бiльше. Ти вже сфотографувалася? – Що? – Ось так. – Вiн випростав руку, i перш нiж я встигла зрозумiти, що вiдбуваеться, вiн зробив селфi – нашi голови в декiлькох сантиметрах одна вiд одноi. – Ну ось. Дай менi свiй номер, i я надiшлю тобi фото. – Ти хочеш надiслати менi нашу спiльну фотографiю. – Ти вiдчуваеш прихованi мотиви? – Вiн широко усмiхнувся. – Тодi гаразд. Я залишу ii собi на пам’ять. Пам’ять про найгарнiшу дiвчину на балi. Звiсно, якщо ти не хочеш, щоб я ii видалив. Ось, тримай. Можеш видаляти. – Вiн простягнув менi телефон. Я подивилася на фото i затримала палець над кнопкою. – Якось це грубо – видаляти когось, кого ти тiльки-но зустрiв. Але, гм… дякую… i за те, що допомiг менi знайти стiл ворога. Дуже мило з твого боку. – Завжди до ваших послуг. Ми всмiхнулися одне одному. Перш нiж сказати ще щось, я втекла до свого столика. Я порадувала Агнес хорошими новинами – вона голосно видихнула, – а потiм з’iла свою вже холодну рибу, сподiваючись, що моя голова припинить дзижчати. Вiн – не Вiлл. У нього iнший голос. У нього iншi брови. Вiн – американець. І все ж було щось таке в його поведiнцi – самовпевненiсть у поеднаннi з гострим розумом, погляд, котрий зачаровував i примушував забути про все на свiтi. Я озирнулася, пригадавши, що не запитала в Джоша, де вiн сидить. – Луiзо? Я глянула направо. Агнес пильно дивилася на мене. – Менi треба до вбиральнi. Менi знадобилася десь хвилина, щоб пригадати, що я також маю iти. Ми повiльно рушили до дамськоi кiмнати, поки я намагалася не шукати очима Джоша. Усi погляди були спрямованi на Агнес, i це нiяк не пов’язано з ii сукнею – усiх приваблював ii магнетизм, невловимий людському оковi. Вона впевнено йшла вперед, розпрямивши плечi та гордовито тримаючи голову, – королева. Тiльки-но ми опинилися в туалетi, вона впала на крiсло у кутку та жестом попрохала мене дати iй цигарку. – Боже мiй. Ох i вечiр. Я скоро помру, якщо ми не поiдемо додому. Гардеробниця – жiночка за шiстдесят – пiдвела брову й вiдвернулася. – Гм, Агнес, не думаю, що тут можна палити. Здаеться, iй було начхати. Мабуть, коли в тебе купа грошей, можна не думати про правила iнших людей. Урештi-решт, що вони зроблять – виженуть ii? Вона пiдпалила цигарку й полегшено затягнулася. – Тьху. Ця сукня така незручна. А цi стринги, вони впиваються в мене, немов сирорiзка! – Вона звивалася перед дзеркалом, задираючи сукню та нишпорячи пiд нею наманiкюреною рукою. – Треба було взагалi без трусiв iти. – Але загалом усе гаразд? – запитала я. Жiнка усмiхнулася. – Все гаразд. Деякi люди здалися менi вельми милими. Цей Джош дуже люб’язний, i мiстер Пiтерсон, що сидить справа вiд мене, також. Усе не так уже й погано. Можливо, колись люди нарештi приймуть той факт, що в Леонарда нова дружина. – Їм просто потрiбен час. – Потримай це. Менi потрiбно пi-пi. – Вона вручила менi наполовину викурену цигарку i зникла в кабiнцi. Я взяла цигарку двома пальцями, немов бенгальський вогник. Ми з гардеробницею переглянулися, i вона здригнулася, нiби кажучи: «Що тут удiеш?» – О Боже, – пролунав голос Агнес iз кабiнки. – Менi доведеться знiмати всю сукню. Їi неможливо задерти. Потiм застiбнеш менi блискавку. – Добре, – погодилася я. Гардеробниця пiдвела брову. Ми обидвi намагалися не смiятися. До туалету зайшли двi жiночки середнього вiку. Вони несхвально поглянули на цигарку. – Рiч у тому, Джейн, що це просто схоже на якесь безумство, – мовила одна з них, зупинившись перед дзеркалом, щоб перевiрити зачiску. Не знаю, навiщо робити це щоразу: волосся кожноi присутньоi було настiльки залаковане, що навiть найстрашнiший ураган був би безсилим. – Я знаю. Ми ж бачили це вже мiльйон разiв. Але зазвичай iм вистачае благопристойностi, щоб принаймнi триматися гiдно. Бiдолашна Кетрiн, уявляю, яка вона розчарована. Нiякоi поваги. – Так. Їй було б значно легше, якби ii мiсце зайняв хтось хоч трохи бiльш пристойний. – Твоя правда. Їi поведiнка така банальна. На цих словах обидвi жiнки обернулися на мене. – Луiзо? – почувся приглушений голос iз кабiнки. – Ти можеш зайти сюди? Я знала, про кого йдеться. Це було зрозумiло, тiльки-но я поглянула на iхнi обличчя. У повiтрi зависла коротка тиша. – Ви розумiете, що тут не можна палити? – багатозначно мовила одна з жiнок. – Справдi? Менi дуже шкода. – Я загасила недопалок у раковинi й намочила його водою. – Ти можеш допомогти менi, Луiзо? Блискавку заклинило. Вони миттево все зрозумiли. Збагнувши, що до чого, жiнки змiнилися на обличчi. Оминувши iх, я пiдiйшла до кабiнки, постукала двiчi, i мене впустили. Агнес стояла у бюстгальтерi, а чудернацька жовта сукня застрягла на ii талii. – Що… – почала вона. Я притиснула пальцi до губ, мовчки вказавши на дверi. Вона озирнулася, немов крiзь стiну можна щось побачити, i скривилася. Я розвернула ii спиною до себе. Блискавка, розстiбнута майже до кiнця, застрягла на ii талii. Я смикнула декiлька разiв, а потiм дiстала телефон iз сумки й увiмкнула лiхтарик, намагаючись зрозумiти, що саме заважае застiбцi. – Ти можеш це виправити? – прошепотiла вона. – Я намагаюся. – Ти повинна. Я не можу вийти в такому виглядi. Агнес у крихiтному бюстгальтерi стояла в декiлькох сантиметрах вiд мене, я вiдчувала теплi хвилi дорогих парфумiв, що виходили вiд ii блiдого тiла. Я вiдчайдушно маневрувала навколо жiнки, мружачись над блискавкою, але, здавалося, це було неможливо. Їй потрiбно було мiсце, щоб зняти сукню, i тодi я б змогла спробувати виправити ситуацiю, а iнакше – нiяк. Я подивилася на неi та знизала плечима. На жiнку було боляче дивитися. – Навряд чи я зможу зробити це тут, Агнес. Тут мало мiсця. І я нiчого не бачу. – Я не можу вийти в такому виглядi. Вони скажуть, що я шльондра. – Їi руки у розпачi злетiли до обличчя. Гнiтюча тиша за дверима дала менi зрозумiти, що жiнки чекали, що ж буде далi. Усе було давно зрозумiло. Ми застрягли. Я вiдступила назад i, думаючи, похитала головою. Ось воно! – Середнiй палець, – прошепотiла я. Їi очi розширилися. Я пильно подивилася на жiнку, а потiм коротко кивнула. Вона насупилася, та врештi-решт ii лице прояснилося. Я вiдчинила дверi кабiнки й вiдiйшла. Агнес зробила глибокий вдих, випросталася та пiшла повз жiнок, немов супермодель за лаштунками: верхня частина сукнi висить на талii, а два крихiтних трикутники бюстгальтера ледве закривають блiдi груди. Вона зупинилася посеред кiмнати й нахилилася вперед, щоб я змогла обережно стягнути з неi сукню. Тодi вона безтурботно розпрямилася, тепер геть оголена, за винятком двох шматочкiв мережива. Я не наважилася дивитися на обличчя жiнок, але, накинувши жовту сукню собi на руку, почула драматичне зiтхання, фiзично вiдчула вiбрацii в повiтрi. – Що ж, я… – почала одна з них. – Швейний набiр, мадам? – Бiля мене з’явилася гардеробниця. Вона дiстала невеличку сумочку, поки Агнес витончено сидiла на крiслi, скромно склавши довгi блiдi ноги пiд себе. До вбиральнi увiйшли ще двi жiнки, iхня розмова миттево обiрвалася вiд видовища, що перед ними постало. Одна з них кашлянула, i обидвi вiдвернулися, намагаючись говорити на якiсь повсякденнi теми. Агнес сидiла у крiслi, немовби перебувала у блаженному невiданнi. Гардеробниця простягнула менi шпильку, i кiнчиком я враз пiдчепила нитку, котра заплуталася у блискавцi. Обережно смикнувши за неi, я вивiльнила ii з застiбки. – Дiстала! Агнес пiдвелася, взялася за простягнену руку гардеробницi та елегантно повернулася до жовтоi сукнi, яку ми обидвi пiдняли навколо ii тiла. Я плавно застiбнула блискавку, i кожен дюйм сукнi тiсно обтягнув ii шкiру. Вона розпрямила вбрання навколо своiх безмежних нiг. Гардеробниця простягнула жiнцi лак для волосся. – Ось, – прошепотiла вона. – Дозвольте. Вона нахилилася вперед i швидко збризнула зачiску Агнес. – Це пiдтримае форму. Я усмiхнулася. – Дякую. Дуже мило з вашого боку, – мовила Агнес. Вона дiстала купюру в п’ятдесят доларiв зi своеi вечiрньоi сумочки та вручила ii жiнцi. А тодi з усмiшкою повернулася до мене. – Луiзо, люба, повернiмося до нашого столу? Велично кивнувши двом жiнкам, Агнес пiдвела пiдборiддя й повiльно пiшла до дверей. Настала тиша. Гардеробниця широко всмiхнулася, поклавши грошi до кишенi. – А ось це, – раптом мовила вона, – справдi гiдно. 6 Наступного ранку Джордж не з’явився. Нiхто мене не попереджав. Я, сонна i втомлена, сидiла у вестибюлi в шортах о пiв на сьому ранку. Так i не дочекавшись нiкого, я усвiдомила, що, мабуть, зустрiч скасували. Агнес спала аж до дев’ятоi, а Іларiя несхвально цикала, зиркаючи на годинник. Агнес надiслала менi повiдомлення з проханням скасувати усi плани, що були цього дня. Натомiсть вона заявила, що хотiла би прогулятися бiля водосховища у парку. День видався вiтряним, тож ми гуляли, обмотавшись шарфами та сховавши руки до кишень. Усю нiч я думала про лице Джоша. Воно й досi не давало менi спокою, i я задумалася, скiльки двiйникiв Вiлла зараз ходить по цiй планетi. У Джоша були важчi брови, iнший колiр очей та, очевидно, iнший акцент. Але все-таки. – Знаеш, що ми робили з подругами, коли були з похмiлля? – перервала моi думки Агнес. – Ми йшли до японського ресторану бiля Гремерсi-парку, iли локшину i говорили, говорили, говорили… – Тодi ходiмо. – Куди? – Їсти локшину. Дорогою можемо заiхати за твоiми подругами. Вона з надiею подивилася на мене, але потiм опустила погляд i копнула ногою камiнець. – Я не можу. Тепер усе iнакше. – Ти не повинна iхати до них у машинi Геррi. Ми можемо взяти таксi. Я маю на увазi, можна вдягтися простiше i подружньому завiтати до них. Усе буде добре. – Я ж сказала. Тепер усе iнакше. – Вона обернулася до мене. – Я вже намагалася, Луiзо. Декiлька разiв. Але моi подруги дуже допитливi. Їм хочеться знати все про мое життя. А коли я розповiдаю iм правду, вони починають поводитися… дивно. – Дивно? – Колись ми були рiвнi, розумiеш? А тепер вони кажуть, що я нiколи не зрозумiю iхнiх проблем. Бо я багата. Нiби в мене просто не може бути жодних проблем. Вони поводяться зi мною так, немов я геть iнша людина. Немов блага мого життя для них – образа. Як скаржитися на економку людям, у котрих навiть власного житла немае? – Вона раптом зупинилася. – Коли я вийшла за Леонарда, вiн дав менi грошей. Весiльний подарунок, щоб менi не доводилося просити в нього увесь час. І я дала трохи Паулi, своiй найкращiй подрузi. Я дала iй десять тисяч доларiв, щоб вона розрахувалася з боргами й почала усе спочатку. Спершу вона була щаслива. Я також! Усе заради подруги! Щоб iй бiльше не довелося турбуватися, як i менi! – Раптом ii голос став сумним. – А тодi… вона стала мене уникати. Вона стала iншою, у неi завжди не було для мене часу. Поступово я зрозумiла, що вона ображаеться за те, що я iй допомогла. Не навмисне, але тепер кожного разу, коли ми бачимося, усе, про що вона думае, – це те, що винна менi грошi. Вона горда, дуже горда. Вона не хоче жити з цим почуттям. Отже, – жiнка знизала плечима, – вона не пiде зi мною на обiд i не вiдповiсть на моi дзвiнки. Грошi забрали в мене подруг. – Проблеми е проблеми, – мовила я, усвiдомивши, що вона чекае на вiдповiдь. – Не мае значення, чиi вони. Вона вiдступила вбiк, щоб пропустити малюка на самокатi. Задумливо провiвши його поглядом, вона зиркнула на мене. – У тебе е цигарки? Цього разу я була готова. Я дiстала пачку з рюкзака та простягнула iй. Не знаю, чи варто було заохочувати ii до курiння, але вона – моя начальниця. Вона вдихнула i випустила довгий шлейф диму. – Проблеми е проблеми, – повiльно повторила вона. – А в тебе е проблеми, Луiзо Кларк? – Я сумую за своiм хлопцем. – Певною мiрою я сказала це лише для того, щоб запевнити себе в цьому. – А крiм того, нi, немае. Тут просто… чудово. Я тут щаслива. Вона кивнула. – Пам’ятаю це вiдчуття. Нью-Йорк! Завжди новi видовища. Завжди щось хвилююче. А тепер я просто… Я сумую… – Вона замовкла. На секунду менi здалося, що жiнка от-от заплаче. Але тодi вона опанувала себе. – Ти помiтила, як вона ненавидить мене? – Хто? – Іларiя. Вiдьма. Вона завжди була тут економкою, а тому Леонард не звiльнить ii. Так що я приречена на неi. – Можливо, колись вона звикне й навiть стане прихильною до тебе. – Вона скорiш пiдсипле менi миш’яку. Я бачу, як вона на мене дивиться. Вона бажае менi смертi. Ти знаеш, як це – жити з людиною, котра бажае тобi смертi? Я й сама побоювалася Іларii. Але я промовчала. Ми мовчки йшли далi. – Колись я працювала на людину, котра, як менi здавалося, також мене ненавидить, – зiзналася я. – Поступово я зрозумiла, що я тут нi до чого. Вiн просто ненавидiв свое життя. А коли ми познайомилися трохи ближче, то одразу ж порозумiлися. – Вiн коли-небудь «випадково» спалював твою улюблену сорочку? Або пiдкладав засiб для миття тобi до спiдньоi бiлизни, щоб у тебе свербiла пiхва? – Гм… Нi. – Або п’ятдесят разiв подавав тобi iжу, яку ти ненавидиш, щоб виставити тебе примхливою гадюкою? Чи, може, пускав про тебе плiтки, мовби ти якась проститутка? Мiй рот мимоволi вiдкрився, мов у золотоi рибки. Я закрила його й похитала головою. Вона вiдкинула волосся вiд обличчя. – Я люблю його, Луiзо. Але таке життя просто нестерпне. Мое життя нестерпне… – Агнес знову замовкла. Ми стояли, дивлячись на людей, що проходили мимо: ролерблейдери, дiти на триколiсних велосипедах, закоханi парочки та правоохоронцi в формi. Температура повiтря раптово впала, i я мимоволi здригнулася вiд холоду. Вона зiтхнула. – Гаразд. Ходiмо додому. Побачимо, яку ще з моiх улюблених речей ця вiдьма спалила сьогоднi. – Нi, – заперечила я. – Ходiмо на локшину. Хоча б удвох. Ми взяли таксi до Гремерсi-парку й зупинилися бiля коричневоi будiвлi на досить бруднiй вулицi. Здавалося, тут простiше простого пiдхопити якусь кишкову iнфекцiю. Але тiльки-но ми вийшли з машини, Агнес, здавалося, миттево полегшало. Поки я розплачувалася за таксi, вона кинулася вгору сходами й пiрнула до якоiсь харчевнi з темним iнтер’ером. Їi зустрiла молода японка i обвила Агнес обома руками, немов вони були старими друзями. Тримаючи Агнес пiд руку, жiнка вимагала розповiсти, де ж та була увесь цей час. Агнес зняла берет i невиразно пробурмотiла, що була дуже зайнята останнiм часом, вийшла замiж, переiхала, але не стала уточнювати, наскiльки змiнився рiвень ii життя. Я помiтила, що на нiй була ii обручка, але не та, iз величезним дiамантом, котру можна використовувати замiсть гантелi, а скромнiша. Коли ми опинилися всерединi, я побачила перед собою геть iншу людину. Агнес умить стала смiшною, живою, гучною, з рiзким, кудкудакаючим смiхом, вона стала жiнкою, у котру закохався мiстер Гопнiк. – Тож як ви познайомилися? – запитала я, сьорбаючи гарячий рамен. – З Леонардом? Я була його масажисткою. – Жiнка зробила паузу, нiби чекаючи, що я буду шокована, але коли цього не сталося, опустила голову й продовжила: – Я працювала у «Сент-Реджiс». Вони щотижня посилали до нього масажиста – зазвичай Андре. Вiн просто чудовий. Але одного дня Андре захворiв, тож я поiхала замiсть нього. Думала, вiн типовий чоловiк з Волл-стрит. Бiльшiсть iз них, розумiеш, повнi лайна. Вони тебе навiть за людину не вважатимуть. Не привiтаються, навiть не розмовлятимуть iз тобою… Деякi з них просять… – вона перейшла на шепiт, – щасливого фiналу. Розумiеш, про що я? Мовби ти проститутка. Тьху. Але Леонард, вiн був дуже люб’язним. Коли я прийшла, вiн потиснув менi руку, запитав, чи я не хочу англiйського чаю. Йому дуже сподобався мiй масаж. Це було одразу зрозумiло. – Що зрозумiло? – Що вона вже давно його не торкаеться. Його дружина. Це було очевидно. Вона була холодною, холодною жiнкою. – Агнес опустила очi. – А вiн дуже страждав. У нього болiли суглоби. Це було ще до Натана. Натан був моею iдеею. Щоб Леонард був сильним та здоровим. Але в будь-якому разi я просто хотiла зробити йому хороший масаж. Навiть затрималася бiльш нiж на годину. Я слухала його тiло. Вiн був неймовiрно вдячний. І тодi вiн попросив мене приiхати й наступного тижня. Андре не дуже зрадiв, але що ж я могла зробити? Тодi я почала iздити до нього двiчi на тиждень. Інодi вiн запрошував мене на чай, i ми розмовляли. А потiм… Було складно. Тому що я зрозумiла, що закохуюсь у нього. Це заборонено. – Як лiкар i пацiент. Або вчитель i учень. – Саме так. – Агнес зробила паузу, щоб покласти галушку до рота. Я ще нiколи не бачила, щоб вона так багато iла. Вона пережувала. – Але я не могла припинити думати про цю людину. З таким сумом. І з такою нiжнiстю. Вiн був такий самотнiй! Урештi-решт я сказала Андре, щоб вiн поiхав замiсть мене. Я не могла продовжувати. – І що сталося потiм? – Я припинила жувати. – Леонард приiхав до мене додому! До Квiнсу! Вiн звiдкись дiзнався мою адресу й приiхав до мене на своiй великiй машинi. Ми з подругами сидiли на пожежнiй драбинi й палили цигарки, i тодi вiн вийшов з автомобiля й сказав: «Я хочу з тобою поговорити». – Як у «Красунi»! – Так! Саме так! Коли я пiдiйшла до нього, то побачила, що вiн був дуже сердитий. Вiн запитав: «Я тебе якось образив? Я ставився до тебе неналежним чином?» Я похитала головою. Вiн ходив туди-сюди, а потiм заявив: «Чому ти бiльш не приiздиш? Я бiльш не хочу Андре. Я хочу тебе». І тодi, як iдiотка, я розплакалася. Я дивилася, як ii очi наповнюються сльозами. – Я розплакалася просто посеред вулицi, посеред дня, поки моi подруги дивилися. Я вiдповiла: «Я не можу сказати». І вiн знов розiзлився. Вiн запитав, чи його дружина грубо повелася зi мною. Чи щось сталося на роботi. Нарештi я зiзналася: «Я не можу бiльше приiздити, бо ви менi подобаетеся. Дуже подобаетеся. Але це геть непрофесiйно. А я не можу втратити роботу». Вiн подивився на мене i промовчав. Геть нiчого не вiдповiв. Тодi сiв у свою машину й поiхав. А я подумала, що бiльше нiколи його не побачу. І до того ж утрачу роботу. Наступного дня, дорогою на роботу, я так нервувалася… Дуже нервувалася, Луiзо! У мене аж живiт розболiвся! – Бо ти думала, що вiн розповiв твоему босовi. – Саме так. Але знаеш, що сталося, коли я приiхала? – Що? – На мене чекав величезний букет червоних троянд. Найбiльший букет у моему життi, iз прекрасним оксамитовим ароматом. Настiльки м’яким, що хотiлося доторкнутися. І жодноi записки. Але я одразу все зрозумiла. А пiсля цього – щодня на мене чекав новий букет. Наша квартира була переповнена трояндами. Моi подруги вже почали скаржитися на той аромат. – Вона розсмiялася. – А потiм вiн нарештi знов приiхав до мене додому, я спустилася, i вiн попросив мене сiсти до нього в машину. Ми вмостилися на задньому сидiннi, вiн попросив водiя пiти на прогулянку, а потiм зiзнався, що з нашоi першоi зустрiчi тiльки й думае що про мене. Вiн сказав, що варто менi лише сказати одне слово, i вiн покине дружину i ми будемо разом. – І ви навiть не цiлувалися? – Нiчого такого. Звiсно, я масувала його сiдницi, але це iнше. Вона глибоко вдихнула, смакуючи приемнi спогади. – Я знала. Я знала, що ми маемо бути разом. І я сказала. Я сказала «так». Я, зачарована, слухала. – Того ж вечора вiн поiхав додому та повiдомив дружину, що хоче розлучення. Вона розлютилася. Так розлютилася… Вона запитала чому, а вiн вiдповiв, що не може жити у шлюбi, де нема любовi. Уже вночi вiн зателефонував менi з готелю й запитав, чи не хочу я приiхати до нього. І ось ми в його номерi в «Рiтц Карлтонi». Ти зупинялася в «Рiтц Карлтонi»? – Гм… Нi. – Я увiйшла, вiн чекав на мене бiля дверей, немов йому не сидiлося, а потiм сказав, що розумiе, ця ситуацiя – неймовiрно стереотипна, що його тiло скалiчене артритом, але якщо е хоч найменший шанс того, що я справдi хочу бути з ним, то вiн зробить усе, щоб зробити мене щасливою. Бо вiн щось вiдчувае, розумiеш? Що ми спорiдненi душi. Ми обiйнялися й нарештi поцiлувалися, а потiм ми не спали цiлу нiч, бо розмовляли, розмовляли, розмовляли… Про наше дитинство, наше життя та нашi мрii. – Це найромантичнiша iсторiя, яку я чула. – А потiм ми займалися сексом, о Боже, в мене було таке почуття, що цей чоловiк не робив цього роками, розумiеш? У цей момент я закашлялася, плюнувши шматок рамену на стiл. Пiдвiвши очi, я помiтила, як на нас дивляться декiлька людей з-за сусiднiх столикiв. Агнес говорила надто голосно. До того ж активно жестикулювала. – Ти не повiриш. Здавалося, вiн роками накопичував цей голод та енергiю. Вiн аж пульсував! Першоi ночi вiн був ненаситний. – Гаразд, – пискнула я, витираючи рота серветкою. – Зустрiч наших тiл – це було магiчно. Пiсля цього я обiйняла його, а вiн лежав у мене на грудях. Я пообiцяла, що тепер йому не доведеться накопичувати енергiю. Розумiеш? У ресторанi стояла глуха тиша. Позаду Агнес сидiв молодий чоловiк у каптурi. Вiн обернувся та, з ложкою в ротi, витрiщився на неi. Помiтивши мiй погляд, iз гуркотом впустив столовий прибор. – Це… це дуже мила розповiдь. – І вiн дотримуеться своеi обiцянки. Усе, що вiн казав, – правда. Ми дiйсно щасливi разом. Дуже щасливi. – Вона трохи змiнилася в обличчi. – Але його дочка мене ненавидить. Його колишня дружина мене ненавидить. Вона звинувачуе мене в усьому, хоча сама навiть не кохала його. Вона сказала всiм, що я вкрала в неi чоловiка. Я не знала, як вiдповiсти. – Щотижня я маю ходити на цi прийоми та коктейльнi вечiрки, усмiхатися й прикидатися, нiби й гадки не маю, що вони про мене говорять. Нiби я не помiчаю, як цi жiнки на мене дивляться. Я не така, як про мене кажуть. Я володiю чотирма мовами. Граю на фортепiано. У мене е диплом iз лiкувального масажу. Знаеш, якою мовою говорить вона? Мовою лицемiрства. Дуже складно завжди удавати, що тобi не боляче, розумiеш? Наче тобi начхати. – Люди змiнюються, – з надiею сказала я. – Із часом. – Нi. Не думаю, що це можливо. На секунду Агнес задумалася. А тодi знизала плечима. – У будь-якому разi, бiльшiсть iх досить старi. Може, хтось iз них скоро помре. Того ж дня, поки Агнес дрiмала, а Іларiя займалася своiми справами внизу, я подзвонила Семовi. Моя голова й досi йшла обертом пiсля вчорашнiх подiй та зiзнань Агнес. Здавалося, нiби я опинилася геть в iншому мiсцi. Коли ми повернулися до квартири, вона сказала, що в неi таке вiдчуття, немов я ii подруга, а не асистентка. «Як же добре мати людину, котрiй можна довiритися». – Я отримав твоi фотки, – сказав Сем. У них був уже вечiр, i поряд iз ним стояв Джейк, його небiж. Я почула музику, що грала у фоновому режимi. Вiн пiднiс телефон ближче до рота. – Ти дуже гарна. – Я бiльш нiколи в життi не вдягну таку сукню. Але в цiлому менi дуже сподобалося. Їжа, музика, банкетна зала… Найдивнiше те, що люди цього навiть не помiчали. Вони не бачать далi власного носа! Там була одна стiна, повнiстю прикрашена гарденiями та гiрляндами. Величезна стiна! А також там був найсмачнiший у свiтi шоколадний пудинг – iз чотирма шоколадними пiр’ячками та крихiтними трюфелями, i жодна жiнка не з’iла свiй десерт. Жодна! Я спецiально обiйшла усi столи, щоб перевiрити. Я ледве втрималася, щоб не скласти тi трюфелi собi до сумки, але подумала, що вони можуть розтанути. Б’юся об заклад, iх просто викинули. Ой, а ще кожен стiл був по-рiзному прикрашений, але на кожному було жовте пiр’я у формi рiзних пташок. У нас була сова. – Звучить непогано. – Там був бармен, котрий робив коктейлi в залежностi вiд твого характеру. Варто було лише розповiсти про себе три факти, i вiн одразу робив коктейль. – А для тебе зробив? – Нi. Хлопцю, iз котрим я розмовляла, дiстався коктейль пiд назвою «Солоний пес», тому я боялася, як би менi не приготували «Воскресительку трупiв» чи «Слизький сосок». Тому я просто пила шампанське. Просто шампанське! Що я таке кажу? – Із ким, кажеш, ти розмовляла? – запитав вiн, витримавши коротку паузу. Витримавши таку ж паузу, я вiдповiла: – Ой… просто цей хлопець… Джош. У костюмi. Вiн склав нам з Агнес компанiю, поки ми чекали на мiстера Гопнiка. Ще одна пауза. – Звучить чудово. Щоб не мовчати, я почала переривчасто бурмотiти нiсенiтницю. – І, найголовнiше, нам не довелося перейматися тим, як дiстатися додому, бо на вулицi на нас чекав автомобiль. Навiть коли треба просто в магазин. Куди б ти не пiшов, водiй завжди чекатиме на вулицi. Виходиш – i та-да! Ось вона, твоя блискуча велика чорна машина. Залазь. Поклади сумки до багажника. Тiльки вони якось по-iншому його називають. Нiяких нiчних автобусiв! Нiякого метро, де люди топчуться по твоiх чоботях. – Свiтське життя, га? Ти й додому повертатися не захочеш. – Ой. Нi. Це навiть не мое життя. Я почуваюся як дармоiд. Але все ж це унiкальний шанс побачити це все зблизька. – Менi час iти, Лу. Я обiцяв Джейку зводити його до пiцерii. – Але… але ж ми навiть не поговорили. Що вiдбуваеться? Розкажи, що в тебе нового. – Іншим разом. Джейк голодний. – Гаразд! – Я якось голосно це пискнула. – Передавай йому привiт! – Добре. – Я люблю тебе, – мовила я. – Я також. – Ще один тиждень! Я вже рахую днi. – Менi час iти. Поклавши слухавку, я вiдчула себе якось неправильно. Я не зовсiм зрозумiла, що тiльки-но вiдбулося. Я нерухомо сидiла на краю свого лiжка. А тодi поглянула на вiзитку Джоша. Вiн дав ii менi, притиснувши до моеi долонi та закривши пальцями. «Зателефонуй менi. Я покажу тобi цiкавi мiсця». Взявши вiзитку, я ввiчливо всмiхнулася. Що, звiсно, могло означати що завгодно. 7 «Фокс-Коттедж», вiвторок, 6 жовтня Люба Луiзо! Сподiваюся, у тебе все добре в Нью-Йорку. Мабуть, ти спiлкуешся з Лiлi, але я багато думала пiсля нашоi останньоi розмови. На горищi я знайшла декiлька листiв Вiлла, ще з часiв, коли вiн жив у мiстi, тож я подумала, що тобi сподобаеться. Ти й сама знаеш, як вiн любив подорожувати, а тому подумала, що, може, ти захочеш пiти його слiдами. Я й сама прочитала декiлька; це викликало в мене досить змiшанi почуття. Можеш залишити iх у себе до нашоi наступноi зустрiчi.     Із найкращими побажаннями, Камiлла Трейнор Нью-Йорк 06.12.2004 Люба мамо! Я б зателефонував, але рiзниця у часi не дуже збiгаеться з моiм тутешнiм розкладом, тому я подумав, що шокую тебе листом. Здаеться, це мiй перший лист iз часiв Прайорi-Манор. Я не був створений для школи-iнтернату, чи не так? Нью-Йорк просто неймовiрний. Здаеться, просто неможливо не пройнятися енергiею цього мiста. Кожного ранку, о п’ятiй тридцять, я вже на ногах. Моя фiрма розташована на Стоун-стрит у фiнансовому районi. Найджел допомiг менi влаштуватися в офiсi (i не десь у куточку, а бiля вiкна з шикарним виглядом на водойму – цi речi багато що значать у Нью-Йорку), i колеги з роботи також непоганi. Скажи татовi, що в суботу я зi своiм босом i його дружиною ходив до опери, в Мет[9 - Метрополiтен-опера (Мет) – провiдний театр у США, один iз центрiв свiтовоi музичноi культури.], на виставу пiд назвою «Небезпечнi зв’язки»[10 - «Небезпечнi зв’язки» – единий великий художнiй твiр французького генерала, винахiдника i письменника Шодерло де Лакло.] . Багато снiданкiв iз клiентами, софтбол iз колегами. Тiльки вечорами трохи самотньо: моi колеги всi одруженi та з дiтьми, тому гуляю сам… Я зустрiчався з кiлькома дiвчатами – нiчого серйозного (здаеться, тут вони сприймають «побачення» за розвагу), – але в основному свiй вiльний час проводжу в тренажернiй залi та з давнiми друзями. Тут багато людей iз Шипменсу, але деяких я знаю зi школи. Все ж таки свiт такий тiсний… Хоча бiльшiсть iз них геть змiнилися. Вони стали жорсткiшими та злiшими, анiж тi люди, котрих я пам’ятаю. Мабуть, це все вплив великого мiста. Точно! Сьогоднi ввечерi я побачуся з дочкою Генрi Фарнсворта. Пам’ятаеш ii? Вона була гордiстю Стортфолдськоi школи верховоi iзди на понi. Тепер вона вiдкрила себе з нового боку: якийсь там гуру шопiнгу. (Навiть не смiй нi на що сподiватися, я роблю це заради Генрi.) Я хочу зводити ii до свого улюбленого стейк-хаусу, на верхньому Іст-Сайдi: вони подають стейки розмiром iз ковдру. Сподiваюся, вона не вегетарiанка. Здаеться, тут у кожного е своi харчовi заморочки. Ой, минулоi недiлi я сiв на електричку i вийшов на Бруклiнському мостi, щоб просто погуляти бiля води, як ти менi радила. Найкраще, що я зробив дотепер. Здавалося, що я всерединi одного з раннiх фiльмiв Вудi Аллена – знаеш, тих самих, де мiж ним i головною героiнею завжди була рiзниця у вiцi рокiв так десять. Скажи татовi, що я зателефоную йому наступного тижня, i обiйми за мене собаку.     Люблю, Вiлл. Цiлую Пiсля тiеi миски дешевоi локшини в моiх вiдносинах iз Гопнiками щось змiнилося. Менi стало зрозумiлiше, чого вiд мене очiкуе Агнес. Їй потрiбна людина, котрiй можна довiритися, на котру можна покластися. Це, а також дивна осмотична енергiя Нью-Йорка означали, що тепер кожного ранку я пiдскакувала з лiжка так, як робила тiльки в часи роботи на Вiлла. Побачивши мене, Іларiя щоразу закочувала очi, а Натан косо дивився, немов я приймаю якiсь наркотики. Але все було просто. Менi хотiлося добре виконувати свою роботу. Менi хотiлося витиснути все до останньоi краплини зi свого перебування в Нью-Йорку, працюючи на цих чудових людей. Менi хотiлося висмоктати сiк iз кожнiсiнького дня, як це робив би Вiлл. Я знов i знов перечитувала цього першого листа, а коли нарештi звикла до того, що чую його голос у своiй головi, вiдчула дивну спорiдненiсть iз ним, нас об’еднувало те, що ми обое тiльки-но приiхали до нового мiста. Я просто так не здавалася. Кожного ранку бiгала з Агнес та Джорджем, а iнколи навiть примудрялася протягнути до кiнця маршруту без нудоти. Я вивчила всi мiсця, куди ходить Агнес, що iй там знадобиться, що вона вдягне та що треба принести додому. Я завжди чекала на неi в коридорi, маючи iз собою воду, цигарки або ж зелений сiк, перш нiж вона встигне попрохати щось iз цього. Коли iй треба було вiдвiдати снiданок iз жахливими тiтками, я спецiально намагалася бiльше жартувати, щоб вона надто не нервувалася, а потiм надсилала iй анiмацii з пандами, що пукають, або ж людьми, що падають з батутiв, щоб пiдняти iй настрiй пiд час iди. А потiм, у машинi, я вислуховувала ii сльозливi розповiдi про те, що вони сказали чи не сказали iй, спiвчутливо кивала та погоджувалася. «Так, вони просто нестерпнi, пiдлi iстоти. Висохлi, як палицi. Безсердечнi». Я навчилася зберiгати спокiйний вираз обличчя, коли Агнес захоплювалася розповiдями про прекрасне, прекрасне тiло Леонарда, а також про його безлiч, безлiч прекра-а-асних навичок майстерного коханця. Крiм того, я навчилася не смiятися, коли вона вимовляла деякi слiвця польською, такi як «cholernica», так вона називала Іларiю – економка все одно нiчого не розумiла. Я досить швидко зрозумiла, що Агнес не вмiе зупинятися вчасно. Тато завжди говорив, буцiм я кажу перше, що приходить в голову, але у мене це не було «гидка стара шльондра» польською! Або ж «Ти можеш собi уявити, як ця жахлива С’юзан Фiтцволтер робить собi депiляцiю? Це як здирати бороду з закритоi мiдii. Бр-р». Це зовсiм не означае, що Агнес – погана людина. Гадаю, з усiм тим тиском, який вона постiйно вiдчувала, iй довелося поводитися таким чином, аби тiльки ii помiтили. А я стала для неi вiддушиною. Опиняючись поза межами свiтського суспiльства, вона лаялася та чортихалася, а потiм, дорогою додому, вiдновлювала свою душевну рiвновагу, готуючись знов побачити свого чоловiка. Я розробила стратегii того, як повернути трохи веселощiв у життя Агнес. Один раз на тиждень, не вписуючи це до розкладу, ми посеред дня зникали в кiнотеатрi на майданi Лiнкольна, щоб подивитися дурнi та огиднi комедii, хрюкаючи вiд смiху та набиваючи рота попкорном. Ми примушували одна одну йти до неймовiрно дорогих бутикiв на Медiсонавеню та примiряти найгiрше вбрання, котре тiльки могли вiдшукати. Оцiнюючи одна одну з серйозним обличчям, ми запитували: «А у вас е це в яскраво-зеленому кольорi?», поки продавцi, зиркаючи на сумочку Агнес вiд «Бiркiн», пурхали довкола та засипали нас комплiментами. Одного дня Агнес переконала мiстера Гопнiка приеднатися до нас, i я дивилася, як вона, позуючи, немов модель подiуму, перемiряла цiлу колекцiю клоунських штанiв перед ним, намагаючись розсмiшити чоловiка, а вiн щосили стримувався, щоб не зареготати. «Ти така пустунка», – врештi-решт мовив вiн, з любов’ю хитаючи головою. Але настрiй менi пiднiмала не робота. Рiч у тому, що я почала трохи краще розумiти Нью-Йорк, а вiн, у вiдповiдь, прийняв мене. Не так уже воно й складно – жити у мiстi iммiгрантiв: поза розрiдженою стратосферою повсякденного життя Агнес я була просто ще одною людиною, котра пролетiла декiлька тисяч миль, щоб бiгати мiстом, працювати, замовляти iжу з собою та вчитися уточнювати принаймнi три речi, котрi я хочу додати до кави i в сендвiч, просто щоб звучати як мiсцева. Я дивилася, я навчалася. Ось що менi вдалося вивчити про нью-йоркцiв за перший мiсяць. 1. У моему будинку нiхто нi з ким не розмовляе. Гопнiки не розмовляють нi з ким, окрiм Ашока, котрий розмовляе з усiма. Лiтня жiнка з другого поверху, мiсiс де Вiтт, не розмовляе з парочкою з Калiфорнii, що живе в пентхаусi, а високопоставлена пара з третього поверху якось iшла коридором, притиснувшись носами до своiх айфонiв та гиркаючи одне одному iнструкцii в мiкрофон. Навiть дiтлахи на першому поверсi – гарно одягненi маленькi манекени в супроводi молодоi фiлiппiнки – не вiталися, а мовчки дивилися у плюшевий килим. Коли я всмiхнулася дiвчинi, ii очi розширилися, немов я зробила щось украй пiдозрiле. Жителi Лаверi просто виходили з будiвлi, миттево пiрнаючи в чорнi машини, що терпляче чекали на узбiччi. Здавалося, вони чудово вiдрiзняли iх. Мiсiс де Вiтт, як я помiтила, була единою людиною, котра взагалi спiлкувалася з кимось iз сусiдiв. Вона постiйно балакала з Дiном Мартiном, а також бурмотiла собi пiд носа, шкутильгаючи блоком, про «клятих росiян i тих жахливих китайцiв» з будинку, який стояв за нашим, що змушували власних водiiв чекати надворi двадцять чотири години на добу сiм днiв на тиждень, блокуючи вулицю. Вона голосно скаржилася Ашоковi або ж адмiнiстрацii будинку на те, як гучно Агнес грае на фортепiано, а якщо ми перетиналися з нею в коридорi, жiнка не пропускала можливостi щось несхвально буркнути. 2. А от у магазинах було навпаки – усi з тобою розмовляють. Консультанти вiд тебе не вiдстають анi на крок, схиливши голови набiк, нiби для того, щоб краще тебе чути, та запитують, чи не потрiбна тобi допомога. Я не отримувала стiльки уваги ще вiдтодi, як нас iз Трiною пiймали на крадiжцi батончика «Марс» на поштi, коли менi було вiсiм рокiв. А наступнi три роки, коли ми ходили туди за льодяниками, мiсiс Баркер нас прикривала, як справжнiй таемний агент. Усi продавцi Нью-Йорка, як один, бажають тобi гарного дня. Навiть якщо ти купиш лише пакет апельсинового соку чи газету. Спочатку, натхнена iхньою люб’язнiстю, я вiдповiдала: «Ой! Вам також гарного дня!», тим самим вибиваючи iх iз колii, немов я просто не розумiла правил нью-йоркськоi ввiчливоi бесiди. А що стосуеться Ашока – нiхто не переступав порiг, не перекинувшись iз ним хоча б декiлькома словечками. Але це лише бiзнес. Вiн чудово знав свою роботу. Завжди запитував, чи в тебе все гаразд, чи всього тобi вистачае. «Ви не можете ходити у зношених туфлях, мiс Луiзо!» Вiн мiг дiстати парасольку з рукава, немов фокусник, щоб провести тебе до узбiччя, а також зi стриманою спритнiстю брав чайовi. Вiн умiв дiставати долари просто з рукавичок, скромно дякуючи автоiнспекторовi за те, що той звiльнив дорогу для доставляння хiмчистки, а також викликав таксi одним лише змахом руки. Вiн був не лише портье нашого будинку, вiн був його серцем. Завдяки йому все жило i процвiтало, пульсувало i кипiло. 3. Нью-йоркцi – тi, що не сiдають у лiмузини, тiльки-но покинувши будинок, – ходять дуже, дуже швидко, крокуючи вздовж тротуарiв, маневруючи у натовпi, немов у кожного з них е по сенсору, що допомагае не врiзатися у перехожих. У руках вони тримають телефони чи паперовi стакани з кавою, а о пiв на сьому ранку принаймнi половина з них уже займаеться спортом. Кожного разу, сповiльнюючи крок, я чула лайку у мiй бiк або ж вiдчувала, як чиясь сумка б’е мене по спинi. Я припинила носити бiльш декоративнi туфлi – тi, в котрих можу лише шкандибати, своi в’етнамки, а також смугастi босонiжки на платформi в стилi сiмдесятих – i перейшла на самi лише кросiвки, щоб вiльно рухатися за течiею замiсть ставати перешкодою в цьому потоцi. Я люблю думати про те, що як поглянути на мене зверху, то нiзащо не вiдрiзниш вiд загальноi маси. Декiлька перших вихiдних я також багато гуляла. Спочатку я сподiвалася, що ми з Натаном гулятимемо разом, знаходитимемо новi мiсця. Але виявилося, що вiн уже знайшов собi друзiв – типових чоловiкiв, котрих не цiкавить жiноча компанiя, якщо до цього вони не заллють у себе декiлька келихiв пива. Вiн проводив багато часу в тренажерному залi, а кожнi вихiднi зникав на побаченнях. Коли я запропонувала йому сходити до музею або ж прогулятися по Гай-Лайн, вiн знiяковiло всмiхнувся i сказав, що в нього вже е плани. Тому я рушила сама, пройшлася Мiдтауном до Мiтпекiнг-дiстрiкт, до Гринвiч-Вiлледж, Сохо, маневруючи мiж вулицями, роздивляючись усе, що привертало увагу. Я не випускала з рук мапу, щосили намагаючись запам’ятати напрямок руху автостради. Я помiтила, що Мангеттен дуже рiзноманiтний: е в ньому i типовi хмарочоси, i мощенi вулички бiля Кросбi-стрит, де кожен другий схожий на модель або ж iнстаграм-блогера, що пише про правильне харчування. Я просто блукала вулицями без певноi мети. Знайшовши салатерiю, я замовила собi щось iз кiнзою та чорними бобами, бо нiколи не куштувала анi того, анi другого. Я зайшла до метро, щосили намагаючись не бути схожою на туристку, коли купувала квиток i натрапила на тутешнiх божевiльних, а потiм, бiгом повернувшись на вулицю, ще хвилин десять намагалася перевести дух. Пiсля цього я пройшлася вздовж Бруклiнського мосту, як це робив Вiлл, i вiдчула неймовiрну легкiсть усерединi – вiд мерехтiння води, вiд гулу автостради пiд ногами, вiд голосу в моiй головi. «Живи смiливо, Кларк». Я зупинилася на пiвдорозi й завмерла, споглядаючи Істрiвер. У той момент я вiдчула щось легке й невловиме, схоже на запаморочення. У той момент я не належала до жодного мiсця на землi. Ще одна галочка в списку. Поступово я припинила щоразу пiдмiчати новi враження, бо так чи iнакше майже все було новим i дивним. Пiд час тих перших прогулянок я побачила: Чоловiка, переодягненого в жiнку, що iхав на велосипедi та спiвав пiснi з мюзиклiв у мiкрофон. Деякi перехожi навiть аплодували. Чотирьох дiвчат, що стрибали на скакалках мiж двох пожежних гiдрантiв. Вони синхронно пiдстрибували, i я припинила плескати у долонi тiльки тодi, коли вони зупинилися, сором’язливо всмiхнувшись менi. Собаку на скейтбордi. Коли я розповiла про це своiй сестрi, вона сказала, що я п’яна. Роберта Де Нiро. Принаймнi менi здалося, що це був Роберт де Нiро. Це був раннiй вечiр, а я сумувала за домiвкою, коли вiн пройшов повз мене на розi Спрiнг-стрит i Бродвею. Я мимоволi вигукнула: «Боже мiй! Роберт Де Нiро!» Вiн, так i не обернувшись, мовчки пiшов далi, тож я не змогла переконатися, чи то таки був вiн або ж просто якийсь випадковий перехожий. Можливо, вiн подумав, що я – божевiльна, котра розмовляе сама з собою, але менi все ж таки хочеться вiрити у те, що це був саме вiн. Нехай буде так. Моя сестра знов звинуватила мене в тому, що я п’яна. Я надiслала iй фотографiю, але вона сказала: «Це може бути будь-чия потилиця, дурненька!» – й додала, що я не тiльки п’яна, а ще й нетяма. Саме в той момент я припинила сумувати за домiвкою. Менi хотiлося розповiсти про це Семовi. Хотiлося розповiсти йому про все у прекрасних рукописних листах або ж принаймнi у довгих електронних, котрi можна було б зберегти чи роздрукувати, а потiм знайти на горищi нашого будинку i показати нашим онукам. Але я була така втомлена, що все, на що спромоглася, – це написати повiдомлення про те, як я втомилася. «Я так втомилася. Я сумую за тобою». «Я також». «Нi, справдi я дуже втомилася. У мене е сили лише на те, щоб дивитися рекламу по телевiзору та заснути пiд час чищення зубiв, поки зубна паста розтiкаеться по моiх грудях». «Гаразд, ти перемогла». Я намагалася не думати про те, як рiдко вiн писав менi. Я намагалася нагадати собi про те, що вiн виконуе справжню, важку роботу, рятуе життя i змiнюе свiт, поки я просто сиджу бiля салонiв краси та бiгаю Центральним парком. Його керiвник змiнив розклад. Тепер вiн працюе чотири ночi поспiль i досi чекае, щоб йому призначили нового партнера. Здавалося б, тепер ми повиннi були почати бiльше розмовляти, але цього не сталося. Вечорами я писала йому, що вiльна, але зазвичай це був час, коли вiн заступае на свою змiну. Інодi я почувалася жахливо, немов я просто вигадала його. «Один тиждень, – запевнив вiн мене. – Ще один тиждень». Наскiльки важко це може стати? Агнес знову грала на фортепiано. Вона грала, коли була радiсна чи сумна, сердита чи нещасна, кожного разу обираючи емоцiйнi, бурхливi етюди, затуляючи очi та погойдуючись на табуретi, поки ii руки блукали вгору i вниз клавiшами. Минулого вечора вона грала ноктюрн[11 - Ноктюрн – поширена назва музичних, переважно iнструментальних, композицiй, що навiянi поетичним настроем ночi.]. Навiть коли вона з головою занурювалася у свiт музики, я розумiла: вона грае для нього. Я бачила, з яким трепетом вiн перегортав сторiнки для неi, мовчки сидячи поруч. Завершивши гру, вона всмiхалася йому, а вiн нахилявся, щоб поцiлувати ii руку. Я випадково побачила це, коли проходила повз дверi. Я сидiла в кабiнетi, переглядаючи плани на тиждень, i вже дiйшла до четверга (благодiйний снiданок, присвячений Дитячому фондовi боротьби з раком, «Одруження Фiгаро»), коли почула, як хтось стукае в параднi дверi. Іларiя була з фахiвцем iз поведiнки домашнiх улюбленцiв – Фелiкс знов зробив дещо непристойне в офiсi мiстера Гопнiка, – а тому я вийшла й вiдчинила. Передi мною стояла мiсiс де Вiтт, вона пiдняла свою тростину догори, немов готувалася вдарити мене. Я iнстинктивно пригнулася i тiльки тодi, коли вона ii опустила, випросталася, про всяк випадок захищаючись долонями. Менi знадобилася секунда, аби усвiдомити, що вона використовувала палицю, щоб постукати у дверi. – Я можу чимось допомогти? – Скажи iй припинити цей пекельний галас! – Їi крихiтне личко було багряне вiд лютi. – Перепрошую? – Масажистцi. Цiй нареченiй зi шлюбноi агенцii. Називай як завгодно. Я чую це неподобство через увесь коридор. На жiночцi було зелено-рожеве пальто в стилi Пуччi 70-х рокiв, а також смарагдовий тюрбан. Мене вразило те, як сильно я образилась на ii слова. – Гм, взагалi-то Агнес – фiзiотерапевт за освiтою. І це не неподобство, а Моцарт. – Менi начхати, навiть якби диво-кiнь грав на казу своiм сама знаеш чим. Скажи iй припинити. Вона мешкае в квартирi. Вона повинна мати повагу до iнших мешканцiв! Дiн Мартiн загарчав на мене, немов погоджуючись iз хазяйкою. Я хотiла сказати щось iще, але його очка, що дивилися в рiзнi боки, надто вiдволiкали та збивали з пантелику. – Я перекажу вашi побажання кому потрiбно, мiсiс де Вiтт, – мовила я, вмить одягнувши фiрмову усмiшку. – Що означае «перекажу»? Не треба просто «переказувати». Я хочу, щоб ти примусила ii зупинитися. Вона зводить мене з розуму своею убогою пiанолою. Удень i вночi, цiлодобово! Колись це був тихий i мирний дiм. – Але, вiдверто кажучи, ваш пес завжди гав… – Інша була анiтрохи не краща. Гидка жiночка. Завжди ходила коридорами зi своiми крякаючими подружками, кря-крякря, позаймають усе узбiччя своiми машинами-переростками. Тьху. Я не здивувалася, коли дiзналася, що вiн промiняв ii на iншу. – Я впевнена, що мiстер Гопнiк… – Фiзiотерапевт за освiтою. Боже милий, тепер це так називаеться? Тодi я взагалi головний парламентер Органiзацii Об’еднаних Нацiй. – Вона промокнула обличчя хусткою. – Наскiльки я розумiю, в Америцi можна стати ким захочеш – у цьому ii принада. – Я усмiхнулася. Жiночка звузила очi. Я стримувала посмiшку. – Ти англiйка? – Так. – Я сподiвалася, що вона пом’якшиться. – А чому ви питаете? У вас е родичi з Англii, мiсiс де Вiтт? – Не кажи нiсенiтницю. – Вона оглянула мене з голови до п’ят. – Я просто думала, що в англiйок мае бути почуття стилю. Вона розвернулася та, зневажливо махнувши рукою, пошкутильгала геть, а Дiн Мартiн ображено озирнувся на мене. – Це та навiжена стара вiдьма з квартири навпроти? – вигукнула Агнес, коли я м’яко зачинила дверi. – Тьху. Нiчого дивного в тому, що до неi нiколи нiхто не приходить. Жахливий висохлий шматок suszony dorsz[12 - Suszony dorsz – сушена трiска (пол.).]. У повiтрi зависла коротка тиша. Я почула, як вона гортае сторiнки. І тодi Агнес заграла гучну драматичну мелодiю, щосили вдаряючи по клавiшах та втискаючи педаль у пiдлогу. Я знову вдягла фiрмову усмiшку й, зiтхнувши, подивилася на годинник. Ще двi години. 8 До мене прилiтае Сем, вiн пробуде тут до вечора понедiлка. Вiн забронював для нас готель у двох кварталах вiд Таймс-сквер. Ураховуючи слова Агнес про те, що нам потрiбно бути поруч, я попрохала ii вiдпустити мене трохи ранiше. Вона сказала «можливо» з нiбито позитивною iнтонацiею, хоча в мене склалося чiтке враження, що приiзд Сема на вихiднi анiтрохи ii не радував. Та все-таки я бадьоро рушила до Пенсильванського вокзалу й сiла на потяг до аеропорту. Приiхавши трохи ранiше, я ледь не тремтiла вiд хвилювання. На табло прильотiв було сказано, що лiтак Сема вже приземлився, а це означало, що вiн зараз чекае на свiй багаж. Я поспiшила до туалету, щоб ще раз перевiрити свою зачiску та макiяж. Трохи спiтнiла вiд поспiху та переповненого потяга, я пiдправила туш для вiй i помаду, а також швиденько розчесалася. На менi були бiрюзовi шовковi кюлоти, чорна сорочка поло й чорнi чоботи. Менi хотiлося бути схожою на себе, але водночас виглядати так, немов я невловимо змiнилася, стала бiльш загадковою. Я ухилилася вiд утомленоi на вигляд жiнки з величезною валiзою на колесах, бризнула на себе трохи парфумiв i з осудом подивилася на жiнку в дзеркалi, котра зустрiчае коханого в мiжнародних аеропортах. Проте, хоч як би сильно калатало мое серце, я вийшла й нервово подивилася на табло. Ми не бачилися лише мiсяць. Цей чоловiк бачив мене в будь-якому станi: зламану, перелякану, сумну, веселу й усе одно полюбив мене. Вiн той самий Сем. Мiй Сем. Нiщо не змiнилося з того дня, коли вiн уперше подзвонив у моi дверi та знiяковiло запросив мене на побачення через домофон. На табло й досi було написано: «В ОЧІКУВАННІ БАГАЖУ». Я спробувала зазирнути за огорожу, знов переконалася, що моя зачiска в порядку, й уп’ялася у подвiйнi дверi, мимоволi усмiхаючись на радiсний вереск пар, котрi зустрiлися пiсля довгоi розлуки. Вже через хвильку це будемо ми. Я глибоко вдихнула, помiтивши, що в мене спiтнiли долонi. Із зони прильотiв виходила цiвка людей, i мое обличчя поступово почало набувати нетерпляче-сердитого виразу – брови пiднялися, немов у полiтика, котрий помилився в натовпi. Дiставши хустку з сумки, я знов просканувала юрбу. Там, у декiлькох метрах вiд мене, у шаленому потоцi людей, стояв Сем, на голову вищий за всiх iнших, i сканував натовп, як i я. Я невиразно вибачилася перед людиною праворуч i кинулася до нього. Вiн рiзко обернувся й випадково огрiв мене сумкою по гомiлцi. – Ой, дiдько. Усе добре? Лу?.. Лу? Я вхопилася за ногу, намагаючись не вилаятися. Моi очi наповнилися сльозами, а голос зламався. – Де твоя валiза?! – сказала я, зцiпивши зуби. – Не можу повiрити, що я пропустила наше возз’еднання! Я була в туалетi! – Я приiхав лише з ручною поклажею. – Вiн поклав руку менi на плече. – Як твоя нога? – Але ж я усе спланувала! У мене навiть е табличка! – Я дiстала роздрукований i ламiнований папiрець iз пiджака, намагаючись iгнорувати пульсуючий бiль у гомiлцi. НАЙПРИВАБЛИВІШИЙ ФЕЛЬДШЕР НА СВІТІ. – Цей момент мав стати визначним у наших вiдносинах. Один iз тих моментiв, про котрi згадуеш iз теплом у серцi: «Ах, пам’ятаеш, як я тодi зустрiла тебе в аеропорту?» – Цей момент усе одно дуже приемний, – з надiею промовив вiн. – Я радий тебе бачити. – Радий мене бачити? – Дуже радий. Я дуже радий тебе бачити. Пробач. Я виснажений. Геть не спав. Я потерла ногу. Ми з хвилину просто дивилися одне на одного. – Нi, менi не подобаеться, – мовила я. – Тобi доведеться знов iти. – Куди? – До огорожi. Щоб я змогла зробити те, що хотiла, – затамувати дух, а потiм пiдбiгти до тебе, i тодi ми поцiлуемося й почнемо все спочатку. Вiн витрiщився на мене. – Серйозно? – Воно того варте. Ну ж бо. Будь ласка. Йому знадобилося ще декiлька секунд, щоб переконатися, що я не жартую. Тiльки тодi вiн розвернувся й пiшов туди, звiдки прийшов. Декiлька людей невдоволено цикнули, зиркаючи на нього. – Досить! – голосно вигукнула я. – Цього вистачить! Але вiн мене не чув. Вiн просто йшов, аж до самих дверей – у мене навiть зародився страх, що вiн може сiсти в лiтак i полетiти додому. – Семе! – закричала я. – ДОСИТЬ! Раптом уся увага була спрямована на мене. Тодi нарештi обернувся й вiн. Чоловiк рушив до мене, i я пiрнула пiд огорожу. – Я тут! Семе! Це я! – Я розмахувала табличкою, а вiн усмiхався вiд безглуздостi цiеi ситуацii. Кинувши папiрець на пiдлогу, я кинулася до нього, i цього разу вiн не став бити мене – вiн пiдхопив мене на руки, i ми поцiлувалися, просто як у кiно, самозабутньо i з насолодою, без усiляких думок про неприемне дихання вiд кави. Якось так це було. Я вже точно не пам’ятаю. Опинившись в обiймах Сема, я забула про все на свiтi: про сумки, про людей та про косi погляди з натовпу. Боже, це вiдчуття його великих рук, що стискали мене, його м’яких губ, що цiлували мене. Менi не хотiлося вiдпускати його. Втупившись обличчям у його мiцну шию, я вдихнула запах його шкiри – кожною клiтинкою свого тiла я вiдчула, як сильно сумувала. – Тепер краще, божевiльна? – запитав вiн, коли я нарештi вiдпустила його. Мабуть, помада була розмазана по моему обличчю, бо в мене майже миттево з’явився висип. Його обiйми були такими мiцними, що в мене заболiли ребра. – О так, – мовила я, не в силах припинити усмiхатися. – Набагато краще. *** Ми вирiшили залишити сумки в готелi, а потiм кудись вирушити. Я говорила цiлковиту нiсенiтницю – безладний потiк думок i спостережень, що без фiльтра покидав мiй рот. Вiн дивився на мене так, як дивляться на свого собаку, котрий смiшно танцюе, – з радiстю i стриманою тривогою. Але коли позаду нас зачинилися дверi лiфта, вiн притягнув мене до себе, обхопив мое обличчя обома руками i знов поцiлував. – Це щоб я нарештi замовкла? – запитала я, коли вiн мене вiдпустив. – Нi. Я хотiв зробити це усi довгi чотири тижнi, i я маю намiр робити це стiльки, скiльки зможу, аж поки не полечу до-дому. – Гарно сказано. – Репетирував усю дорогу. Я дивилася, як вiн вiдчиняе дверi нашого номера, й у тисячний раз подумала, як сильно менi пощастило зустрiти його в той момент, коли я не вiрила в те, що коли-небудь когось покохаю. Я почувалася iмпульсивно та романтично, як героiня недiльного кiно. – І-i-i, ми прийшли. Ми зупинилися на порозi. Кiмната була навiть меншою за мою кiмнатку в Гопнiкiв: коричневий килим i двоспальне лiжко з бордово-помаранчевою ковдрою. Годi й мрiяти про шикарну бiлу постiльну бiлизну. Я намагалася не думати про те, коли тут прибирали востанне. Коли Сем зачинив за нами дверi, я поставила сумку й, обiйшовши лiжко, зазирнула до ванноi. Там на нас чекав лише душ i нiякоi ванни, а якщо увiмкнути свiтло, то починав верещати вентилятор, немов неслухняний малюк на касi супермаркету. У кiмнатi стояв стiйкий запах поеднання старого нiкотину й освiжувача повiтря. – Тобi не подобаеться. – Його очi пильно сканували мое обличчя. – Нi! Вона iдеальна! – Кiмната не iдеальна. Пробач. Я забронював ii на сайтi одразу пiсля нiчноi змiни. Хочеш, щоб я пiшов униз i запитав, чи е у них iншi кiмнати? – Я чула, як дiвчина на рецепцii казала, що бiльше мiсць немае. У будь-якому разi, усе чудово! Тут е лiжко й душ, до того ж ми в центрi Нью-Йорка, а також ми нарештi разом. Що може бути краще? – От дiдько. Треба було порадитися з тобою. Я нiколи не вмiла брехати. Вiн узяв мою руку i стиснув ii. – Усе добре. Справдi. Ми стояли й дивилися на лiжко. Я затулила рота рукою, намагаючись придушити в собi бажання сказати те, про що думаю. – Треба перевiрити, чи тут немае блощиць. – Серйозно? – Іларiя каже, iх зараз усюди повно. Плечi Сема перекосилися. – Навiть у найшикарнiших готелях. Я ступила вперед i рiзко вiдкинула ковдру, нахилившись, щоб роздивитися бiлу ковдру й матрац. Пiдiйшла трохи ближче й придивилася бiльш пильно. – Чисто! – мовила я. – Це чудово! Готель без блощиць! Я пiдвела великi пальцi догори. – Ура! У повiтрi зависла важка тиша. – Ходiмо прогуляемося, – мовив вiн. Ми вирушили на прогулянку. Принаймнi розташування готелю було справдi чудове. Ми обiйшли з пiвдюжини кварталiв аж до шостоi авеню, потiм зигзагами повернулися до п’ятоi. Я щосили намагалася якомога менше розповiдати про свое життя в Нью-Йорку, а Сем просто мовчав. Вiн тримав мене за руку, а я йшла поряд i намагалася не дивитися на нього увесь час. У тому, що вiн тут, зi мною, було щось несподiвано дивне. Я помiтила багато дрiбних деталей: подряпину на його руцi, невеликi змiни довжини його волосся – i пiймала себе на тому, що намагаюся пригадати, як вiн виглядав до мого вiд’iзду. – Ти тепер не кульгаеш, – зауважила я, коли ми зупинилися бiля Музею сучасного мистецтва. Мене бентежило те, що вiн мовчить, немов цей готельний номер усе зiпсував. – Ти також. – Я бiгала! – вiдповiла я. – Я тобi казала! Щоранку в Центральному парку з Агнес i Джорджем, ii тренером. Ось, подивись, якi в мене м’язи! Сем стиснув мое стегно i притягнув його до себе. – Уже можна вiдпускати, – мовила я, коли люди навколо почали витрiщатися. – Пробач, – мовив вiн. – Я сумував за тобою. Я й забула, що вiн бiльше любив слухати, анiж розмовляти. Знадобився певний час, аби вiн розповiв хоч щось про себе. У нього нарештi з’явився новий партнер. Пiсля двох невдалих спроб – юнака, котрий зрозумiв, що вiн не хоче бути фельдшером, i Тiма, члена профспiлки середнiх рокiв, що, як виявилося, ненавидить усе людство (не найкращий характер для такоi роботи), – його поставили у пару з жiнкою, яка нещодавно переiхала й хотiла працювати десь бiля дому. – Яка вона? – Вона не Донна, – мовив вiн, – але непогана. Принаймнi вона знае, що робить. Минулого тижня вiн зустрiчався з Донною за чашкою кави. Хоч хiмiотерапiя не допомагала ii батьковi, Донна маскувала смуток пiд сарказм та жарти, як вона робила завжди. – Менi хотiлося сказати iй, що вона не повинна ховати почуття, – пояснив вiн. – Вона знае, через що пройшла моя сестра. Але, – вiн косо подивився на мене, – усi ми переживаемо горе по-своему. Сем розповiв, що в Джейка у коледжi все добре. Вiн передавав менi привiт. Його батько, чоловiк Семовоi сестри, кинув клуб пiдтримки людей, що втратили своiх близьких. Сказав, що це не для нього, хоча це й допомогло йому припинити спати хтозна з ким. – Йому зараз дуже важко. Коли ти поiхала, вiн узагалi закрився в собi. – А ти як? – Ай. Я в порядку. Його слова прозвучали просто, але в моему серцi щось тьохнуло. – Це не назавжди, – сказала я, коли ми зупинилися. – Я знаю. – До того ж на нас чекають неймовiрнi вихiднi! – Що ти вже придумала? – Гм, нiчого такого. Здебiльшого це ти роздягаешся. Потiм вечеря. Потiм ти знов роздягаешся. Можливо, прогулянка Центральним парком та iнша туристична банальщина типу поiздки на поромi до Стейтен-Айленду, також Таймс-сквер, а ще шопiнг в Іст-Вiлледжi, а потiм – смачнюча iжа, приправлена роздягненим тобою. Вiн широко всмiхнувся: – А ти роздягатимешся чи це стосуеться тiльки мене? – О, звiсно, це пропозицiя «два в одному». – Я поклала голову йому на плече. – Чесне слово, я б так хотiла, щоб ти подивився, де я працюю. Можливо, познайомився б iз Натаном та Ашоком i всiма iншими. Мiстер i мiсiс Гопнiк поiдуть iз мiста, тож iз ними ти, мабуть, не зустрiнешся, але принаймнi матимеш уявлення про те, як я тепер живу. Вiн зупинився й повернув мене обличчям до себе. – Лу. Менi начхати, що ми робимо, поки ти зi мною. – Промовивши це, вiн трохи почервонiв, немов i сам здивувався своiм словам. – Це дуже романтично, мiстере Фiлдiнг. – Ось що я тобi скажу. Якщо ми збираемося сьогоднi роздягатися, я маю термiново щось з’iсти. Де тут можна роздобути якоiсь iжi? Ми проходили повз Радiо-сiтi-мьюзiк-хол, оточений височезними офiсними будiвлями. – Я бачу кав’ярню, – мовила я. – Ой, нi, – мовив вiн, плескаючи у долонi. – Ось мiй хлопчик. Справжнiй нью-йоркський фургон швидкого харчування! – Вiн указав на один iз усюдисущих фургонiв, на котрому висiла табличка «бурiто на будь-який смак». – Готуемо бурiто за вашим рецептом! – Я дочекалася, поки вiн замовив собi величезне бурiто, що пахло гарячим сиром та жирним м’ясом невiдомого походження. – Ми ж сьогоднi все одно не збиралися нiкуди йти, так? – Вiн широко розкрив рота, щоб укусити свiй обiд. Я не втрималася i розсмiялася: – Будь-що, аби тiльки ти не заснув. Хоча, здаеться, вiд цього бурiто можна впасти в харчову кому. – Матiнко, як це смачно. Хочеш укусити? Вiдверто кажучи, я хотiла. Але на менi була гарна спiдня бiлизна, i я не хотiла, щоб моi пухкi боки псували усю картину. Тому я терпляче дочекалася, поки вiн завершить трапезу, голосно обсмокче пальцi й викине серветку до смiтника. Вiн зiтхнув зi щирим задоволенням. – Гаразд, – мовив вiн, взявши мене за руку. Раптом у мене з’явилося блаженне вiдчуття спокою. – Що стосуеться оголення. Ми мовчки вирушили назад до готелю. Менi бiльше не було нiяково, i часу та вiдстанi вже не iснувало. Менi бiльше не хотiлося говорити. Менi просто хотiлося вiдчути дотик його шкiри. Хотiлося належати тiльки йому, повнiстю й цiлком. Ми попрямували вниз Шостою авеню, повз Рокфеллер-центр, i я вже не помiчала туристiв, що траплялися нам на шляху. Здавалося, мене захищала невидима бульбашка у виглядi теплоi руки, що обiймала моi плечi. Кожен його рух здавався менi важким. У мене ледь не перехоплювало дух. Я мимоволi подумала, що готова постiйно жити в розлуцi, якщо кожна зустрiч буде такою приемною. Ми ледве встигли увiйти до лiфта, коли вiн повернув мене й притиснув до себе. Ми поцiлувалися, i я розтанула, забувши про все на свiтi, – кров так пульсувала в моiх вухах, що я не почула, як вiдчинилися дверi лiфта. Ми, хитаючись, вийшли. – Штука для дверей, – мовив вiн, гарячково мацаючи кишенi. – Штука для дверей! Куди я ii подiв? – Ось, – мовила я, дiставши ключi з задньоi кишенi. – Дякувати Боговi, – мовив вiн, захряснувши за нами дверi. – Ти й гадки не маеш, як довго я про це мрiяв, – прошепотiв вiн менi у вухо. Уже за двi хвилини я лежала на бордовому покривалi. Поки пiт сохнув на моiй шкiрi, я мимоволi подумала, чи зiпсую я атмосферу, якщо просто зараз вдягну трусики. Незважаючи на те, що блощиць я не знайшла, було в цьому покривалi щось таке, вiд чого менi хотiлося вiдгородитися, принаймнi поки я гола. Десь поряд я почула голос Сема. – Пробач, – пробурмотiв вiн. – Я знав, що буду радий тебе бачити, але не настiльки. – Усе гаразд, – мовила я, повернувшись до нього обличчям. Вiн охопив мене обома руками так, що я не могла рухатися. Я нiколи не розумiла жiнок, котрi кажуть, що вiдчувають себе в безпецi зi своiм чоловiком, але саме так я почувалася iз Семом. Його напiвзаплющенi очi наполегливо боролися зi сном. Я подумки прикинула, що в Англii зараз приблизно третя ночi. Вiн нiжно поцiлував мене в нiс. – Дай менi двадцять хвилин, i я буду знов готовий. Я легко провела пальцем по його обличчю, уздовж його губ, а потiм посунулася, щоб вiн укрив нас обох ковдрою. Я закинула на нього ногу, щоб торкатися його кожним сантиметром свого тiла. Навiть це розпалило в менi бажання. Не знаю, що саме в Семi примушувало мене так змiнюватися, але я постiйно вiдчувала голод, безупинно. Я навiть не впевнена, чи могла б торкнутися його шкiри, не вiдчуваючи iнстинктивний потяг до нього. Менi достатньо було лише поглянути на його плечi, на його масивнi руки, на по-дитячому м’яке темне волосся в мiсцi, де його шия переходила у голову, щоб умить вiдчути жагу. – Я люблю тебе, Луiзо Кларк, – м’яко мовив вiн. – Кажеш, двадцять хвилин? – з усмiшкою вiдповiла я, мiцнiше обiйнявши його. Незабаром вiн, немов у прiрву, провалився в глибокий сон. Я довго дивилася на нього, гадаючи, чи можна його розбудити i як саме це зробити, але потiм пригадала, яка втомлена була сама, коли тiльки-но прилетiла. Тодi я подумала про те, що до поiздки вiн ще й вiдпрацював тиждень дванадцятигодинних змiн. До того ж на нас чекае цiлих три днi разом. Зiтхнувши, я вiдпустила його й вiдкинулася на спину. Стемнiло, i лиш далекi звуки вулицi доносилися з-за вiкна. Мене сповнювало мiльйон почуттiв, i я насторожилася, вiднайшовши в собi розчарування. «Стоп», – твердо мовила я собi. Моi очiкування на цi вихiднi були надто високi – зустрiвшись iз реальнiстю, вони впали, немов суфле при контактi з повiтрям. Вiн поряд, ми знов разом, i вже через декiлька годин ми знов будемо разом. «Засинай, Кларк», – вмовляла я себе. Я обгорнула його руку навколо себе, вдихаючи аромат його теплоi шкiри. І заплющила очi. Пiвтори години пiсля того я лежала на дальньому боцi лiжка, оновлюючи стрiчку новин «Фейсбуку» на телефонi, – виявляеться, моя мати просто обожнюе мотивацiйнi цитати i не може зупинитися виставляти фотографii Тома у шкiльнiй формi. На годиннику було пiв на одинадцяту, а про сон я вже забула й мрiяти. Я вилiзла з лiжка й пiшла до туалету, не вмикаючи свiтло, щоб Сема не розбудив вереск вентилятора. Я вагалася, чи варто знов лягати. Сем солодко спав у центрi лiжка, залишивши менi трохи мiсця по краях. Я лiниво подумала, чи достатньо йому пiвтори години сну. Та все ж таки прослизнула назад, притиснулася до його теплого тiла та, повагавшись секунду, поцiлувала його. Тiло Сема впiзнало мене навiть увi снi. Його рука притиснула мене до себе, ковзнувши уздовж усього мого тiла, а губи поцiлували мене, повiльно, сонно й дуже нiжно, – i я вигнулася вiд задоволення. Я пiдсунулася трохи ближче, вiдшукавши в темрявi його руку. Нашi пальцi сплелися, i я, не втримавшись, зiтхнула вiд задоволення. Вiн хотiв мене. У тьмяному свiтлi Сем розплющив очi, i я зазирнула у них iз любов’ю. Із подивом я помiтила бажання у сонному поглядi. Вiн мовчки дивився на мене. – Привiт, красунчику, – прошепотiла я. Вiн начебто спробував щось вимовити, але так i не знайшов у собi сил. Вiн подивився убiк. І раптом вiдсахнувся. – Що? – запитала я. – Що я такого сказала? – Пробач, – мовив вiн. – Зачекай. Вiн кинувся до вбиральнi, захряснувши за собою дверi. З-за дверей донеслося «О Боже» i звуки, почувши котрi я вперше зрадiла гучнiй витяжцi. Я непорушно сидiла на лiжку, а потiм пiдвелася i вдягла футболку. – Семе? – Я притиснулася вухом до дверей, але одразу ж вiдсахнулася. Мабуть, лише справжня любов може не вiдштовхнути при таких звукових ефектах. – Семе? Усе в порядку? – Так, – пробубонiв вiн. Вочевидь, усе геть не в порядку. – Що вiдбуваеться? Довга тиша. Звук змиву. – Я – гм – здаеться, я отруiвся. – Серйозно? Що я можу зробити? – Нiчого. Просто… просто не заходь сюди. Гаразд? – Пiсля цих слiв знов почулися звуки блювоти й тихоi лайки. – Не заходь. Наступнi години двi минули саме так: по один бiк дверей вiн намагався пережити страшну сутичку зi своiми внутрiшнiми органами, по другий – знервована я у самiй лише футболцi. Вiн так i не впустив мене до себе – гадаю, гордiсть не дозволила. Людина, котру я побачила майже о першiй ночi, була блiда як стiна i з голови до нiг укрита потом. Я вмить пiдскочила на ноги, але вiн вiдсахнувся, мов не очiкував побачити мене. Я простягнула руку, немов це допомогло б, якби такий велетень, як вiн, почав падати. – Що я можу зробити? Може, викликати лiкаря? – Нi. Просто… просто треба перечекати. Важко дихаючи i тримаючись за живiт, вiн плюхнувся на лiжко. Його очi були обрамленi темними колами, а погляд спрямований у нiкуди. Буквально. – Я принесу тобi води. Я подивилася на нього. – А взагалi-то я краще збiгаю до аптеки й куплю тобi чогось для травлення. Вiн навiть не вiдповiв, а просто впав на бiк, спрямувавши погляд кудись у далечiнь. Його тiло й досi було вкрите потом. Придбавши необхiднi лiки, я подумки подякувала мiсту, котре не просто нiколи не спить, а й цiлодобово пропонуе порошки для травлення. Сем, пихкаючи, прийняв один пакетик, а потiм, вибачившись, знов побiг до вбиральнi. Час вiд часу я передавала йому пляшку води через щiлину у дверях, а потiм урештi-решт взагалi увiмкнула телевiзор. – Пробач, – пробурмотiв вiн, хитаючись, коли вийшов з убиральнi приблизно о четвертiй ранку. Пiсля цього знесилено впав на покривало й провалився у тривожний сон. Укрившись готельним халатом, я проспала декiлька годин, та коли прокинулася, то виявила, що вiн i досi спить. Я прийняла душ i одягнулася, а потiм тихенько вийшла до холу готелю, щоб купити кави в автоматi. Менi було трохи недобре. Принаймнi у нас було ще цiлих два днi. Коли я повернулася до номера, Сем знову був у вбиральнi. – Менi дуже шкода, – вкотре вибачився вiн. Я розкрила штори – у денному свiтлi вiн виглядав ще бiлiшим за простирадла. – Я не впевнений, що в мене сьогоднi вистачить сил хоч на щось. – Нiчого страшного! – вiдповiла я. – Може, до обiду полегшае, – пробубонiв вiн. – Чудово! – Можливо, не для поiздки на поромi, але… Менi не хотiлося б опинитися… – …у громадському туалетi. Я розумiю. Вiн зiтхнув. – Не так я уявляв цей день. – Усе добре, – утiшала його я, лягаючи поруч у лiжко. – Досить казати, що все добре, – роздратовано мовив вiн. Я трохи завагалася, та потiм холодно сказала: – Гаразд. Вiн скоса подивився на мене. – Пробач. – Досить вибачатися. Ми мовчки сидiли, дивлячись просто перед собою. А потiм вiн простягнув руку до мене. – Послухай, – урештi-решт мовив вiн. – Мабуть, я ще полежу пару годин. А потiм менi стане краще. Не треба сидiти зi мною, якщо не хочеш. Можеш пройтися по магазинах або ще щось. – Але ж ти тут лише до понедiлка. Я не хочу покидати тебе. – Я нi на що не здатен, Лу. У Сема був такий вигляд, немов вiн хотiв би вдарити стiну, якби у нього були сили. Прогулявшись два квартали, я купила декiлька газет i журналiв. Потiм купила великий стакан кави, булочку з висiвками i простий бiлий бублик на випадок, якщо Сем зголоднiе. – Припаси, – мовила я, скинувши покупки на свiй бiк лiжка. – Зараз як засяду за журнали… Саме так ми й провели увесь день. Я прочитала кожнiсiнький роздiл «Нью-Йорк Таймс», включаючи бейсбольнi звiти. Повiсивши знак «Не турбувати» на дверi, я просто спостерiгала за тим, як вiн дрiмае, сподiваючись побачити рум’янець на його щоках. Можливо, йому от-от стане краще i ми зможемо прогулятися при денному свiтлi. Можливо, можна просто вийти до бару готелю. Як же набридло лежати. Гаразд, можливо, йому стане краще завтра. О дев’ятiй сорок п’ять, коли я вимкнула телевiзор, прибрала усi газети з лiжка i вляглася пiд покривало, единою частиною тiла, котрою ми торкалися, були переплетенi кiнчики пальцiв. У недiлю вiн прокинувся трохи бадьорiшим. Гадаю, рiч у тому, що йому просто не було чим блювати. Я принесла йому трохи бульйону – з’iвши його, Сем заявив, що готовий пiти на прогулянку. Через двадцять хвилин ми бiгом повернулися до готелю, i вiн знов зачинився у вбиральнi. Як же вiн сердився! Я намагалася переконати його, що все гаразд, але, здавалося, це тiльки бiльше його дратувало. Я не бачила нiчого жалюгiднiшого, анiж розлючений двометровий чоловiк-гора, у котрого немае сил навiть на те, щоб пiдняти склянку води. У момент, коли мое розчарування почало бути очевидним, я вирiшила ненадовго залишити його. Менi хотiлося прогулятися вулицями й нагадати собi, що це нiякий не знак, що це нiчого не означае i що цi думки в мене з’являються лише через недосип i замкнутий простiр, у котрому я застрягла на двi доби, а також через чоловiка з харчовим отруенням та недостатню звукоiзоляцiю вбиральнi. Але бiльш за все мене засмучувало те, що вже недiля. Вже завтра на роботу. А ми не зробили нiчогiсiнько з того, що я планувала. Ми не сходили на спортивний матч, а також не покаталися на поромi. Ми не пiднялися на вершину будiвлi Емпайр-Стейт i навiть не прогулялися в парку Гай-Лайн, тримаючись за руки. Того вечора ми просто сидiли у лiжку, поiдаючи рис у його випадку та геть несмачний курячий сандвiч – у моему. – Вже набагато краще, – пробурмотiв вiн, коли я вкрила його ковдрою. – Чудово, – вiдповiла я. А потiм вiн заснув. Я б не витримала ще один вечiр у телефонi, а тому тихенько пiдвелася, залишила записку й пiшла геть. Я почувалася нещасною й по-дивному сердитою. Навiщо вiн з’iв щось, вiд чого йому стало погано? Чому йому не стало краще? Урештi-решт, вiн же фельдшер. Чому вiн не обрав кращий готель? Я серед галасу дорiг спустилася до Шостоi авеню, запхнувши руки до кишень. Лише через деякий час я усвiдомила, що прямую додому. Додому. Ось так я i зрозумiла, що тепер називаю це мiсце домом. Ашок стояв бiля дверей i балакав з iншим портье, котрий пiшов геть, тiльки-но побачив мене. – Привiт, мiс Луiзо. Хiба ви не повиннi бути з вашим хлопцем? – Вiн хворий, – вiдповiла я. – Харчове отруення. – Ви жартуете? І де вiн тепер? – Спить. Я просто… не хочу сидiти в тiй кiмнатi ще дванадцять годин. Раптом я вiдчула, що ось-ось заплачу. Мабуть, Ашок це помiтив, бо жестом запросив мене до будинку. У своему маленькому кабiнетику вiн закип’ятив воду й зробив менi м’ятний чай. Поки я сидiла за його столом i сьорбала гарячий чай, вiн час од часу визирав до стiйки, щоб переконатися, що мiсiс де Вiтт немае поруч. Інакше вона обов’язково звинуватила б його в утриманствi. – Так чи iнакше, – мовила я, – чому ви на посту? Я думала, тут буде нiчний портье. – Вiн також хворий. Моя дружина зараз дуже на мене сердиться. Вона мала пiти до книжкового клубу, але тепер iй нема кому доручити дiтей. Вона сказала, що якщо я проведу тут iще хоч один вихiдний, то вона сама поговорить iз мiстером Овiцом. А цього я нiкому не побажав би. Вiн похитав головою. – Моя дружина – грiзна жiнка, мiс Луiзо. Їi краще не засмучувати. – Я б запропонувала свою допомогу. Але, мабуть, уже треба повертатися до Сема. – Будь розумницею, – мовив чоловiк, коли я вручила йому свою чашку. – Вiн подолав довгий шлях, щоб побачити тебе. І повiр менi, йому зараз куди гiрше, анiж тобi. Коли я повернулася до кiмнати, Сем уже не спав: спершись на купу подушок, вiн дивився зернистий телевiзор. Коли я вiдчинила дверi, вiн пiдвiв погляд. – Я просто хотiла прогулятися. Я… я… – Не хотiла бiльше стирчати тут зi мною. Я мовчки стояла у дверях. Його голова була втоплена в плечi. Вiн виглядав блiдим i страшенно пригнiченим. – Лу… якби ти тiльки знала, як менi зараз важко… – Це… – Я вчасно зупинила себе. – Справдi, – мовила я. – Усе ж добре. Я увiмкнула душ, допомогла йому пiдвестися й помила його волосся, вичавлюючи усе до останньоi краплi з маленькоi готельноi пляшечки шампуню. По його плечах сповзали пiннi патьоки. Вiн мовчки взяв мою руку й поцiлував мiй зап’ясток – поцiлунок вибачення. Я поклала рушник йому на плечi, i ми пiшли до спальнi. Важко зiтхнувши, вiн вiдкинувся на лiжку. Я зняла свiй одяг i лягла поруч, бажаючи не вiдчувати таку порожнечу. – Розкажи менi щось таке, чого я про тебе не знаю, – попрохав вiн. Я повернулася до нього. – Ой, ти знаеш про мене все. Я – вiдкрита книга. – Годi тобi. Потiш мене, – тихо говорив вiн бiля мого вуха. Менi нiчого не спадало на думку. Я й досi була розчарована й сердита через цi вихiднi, хоча це дуже егоiстично з мого боку. – Гаразд, – мовив вiн, зрозумiвши, що розповiдi вiд мене йому не дочекатися. – Тодi почну я. Я бiльш нiколи не iстиму нiчого, окрiм грiнок. – Смiшно. Вiн уважно подивився на мене. А потiм знов заговорив, цього разу незвичайно тихо. – Вдома усе геть непросто. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=39746193&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Жаклiн Був’е (пiсля першого шлюбу – Кеннедi, пiсля другого – Онассiс, широко вiдома як Джекi) – перша ледi США у 1961—1963 роках. (Тут i далi прим. пер.) 2 Зопiклон – снодiйне, яке мае седативну, протисудомну, амнестичну й анксiолiтичну дiю. Сприяе розслабленню м’язовоi тканини. 3 «Let the River Run» – пiсня, що стала саундтреком фiльму «Дiлова дiвчина» 1988 року, з музикою i текстами Карлi Саймон. 4 Дiн Мартiн – американський спiвак, актор, комiк i кiнопродюсер iталiйського походження. 5 Жуан Мiро-i-Ферра – каталонський художник, скульптор i графiк. Один iз найвiдомiших митцiв-сюрреалiстiв. 6 Я загубився (iсп.). 7 Де ванна кiмната? (iсп.) 8 Скiльки коштуе? (iсп.) 9 Метрополiтен-опера (Мет) – провiдний театр у США, один iз центрiв свiтовоi музичноi культури. 10 «Небезпечнi зв’язки» – единий великий художнiй твiр французького генерала, винахiдника i письменника Шодерло де Лакло. 11 Ноктюрн – поширена назва музичних, переважно iнструментальних, композицiй, що навiянi поетичним настроем ночi. 12 Suszony dorsz – сушена трiска (пол.).