Володимир Сосюра

Володимир Сосюра Сергiй А. Гальченко Митцi на прицiлi У цьому виданнi маловiдомоi i невiдомоi спадщини видатного украiнського поета-лiрика i полум’яного борця за незалежнiсть Украiни – козака петлюрiвськоi армii у 1918–1919 роках – Володимира Сосюри вмiщено високопатрiотичнi вiршi перiоду визвольних змагань i лiричнi шедеври 1920-х рокiв, частина яких була покалiчена радянською цензурою. Тут представлено твори, якi не друкувалися за життя поета (поема «Мазепа» та деякi вiршi), що зберiгалися в недоступних для читачiв сховищах спецхранiв або поширювалися в копiях як найпопулярнiшi зразки дисидентськоi лiтератури. У книзi вперше друкуються документи iз архiвно-слiдчоi справи дружини поета Марii Гаврилiвни Сосюри, репресованоi у листопадi 1949 року, яку було згодом реабiлiтовано за вiдсутнiстю складу злочину. У науковiй розвiдцi Сергiя Гальченка розкриваються невiдомi сторiнки життя i творчостi неординарноi особистостi – украiнського поета Володимира Сосюри. Володимир Сосюра «Захалявна творчiсть» Володимира Сосюри Бiографiчна довiдка Сосюра Володимир Миколайович (06.01.1898 (25.12.1897) – 08.01.1965) – поет, перекладач. Народився у селищi станцii Дебальцеве (нинi м. Дебальцеве Донецькоi обл.). Трудову дiяльнiсть розпочав у с. Верхне (нинi у складi м. Лисичанська) на Донецькому содовому заводi (1909–1911); у 1914–1918 рр. навчався в трикласному нижчому сiльськогосподарському училищi на станцii Яма (нинi м. Сiверськ Бахмутського району Донецькоi обл.); 1918-й – член повстанськоi робiтничоi дружини Донецького содового заводу; 1918–1919 рр. – козак 3-го Гайдамацького полку армii Украiнськоi Народноi Республiки; восени 1919 – взимку 1920-го – вiйськовополонений денiкiнськоi армii; у лютому – квiтнi 1920 р. – червоноармiець, курсант вiйськових полiтичних курсiв, полiтпрацiвник; навеснi – восени 1921-го – iнструктор преси при ЦК КП(б)У; в 1922–1923 рр. навчався в Комунiстичному унiверситетi iменi Артема, а в 1923–1925 рр. – на робiтничому факультетi Харкiвського iнституту народноi освiти; 1923–1941 рр. – займався виключно лiтературною роботою; 1941–1944 рр. – пропагандист при ЦК КП(б)У, старший науковий спiвробiтник Інституту мови i лiтератури АН УРСР, лiтературний працiвник партизанського штабу, вiйськовий кореспондент фронтових газет; вiйськове звання – пiдполковник. Із 1944-го – на лiтературнiй роботi. Писати вiршi почав росiйською мовою пiд впливом поезii О. Апухтiна, С. Надсона, К. Бальмонта. Першi публiкацii росiйською та украiнською мовами з’явилися в повiтовiй бахмутськiй «Народной газете» (1917, березень) та в лисичанськiй газетi «Голос рабочего». Першу поетичну збiрку «Пiснi крови» пiд прiзвищем «Сюсюра В.» було видано на грошi командира 3-го Гайдамацького полку Омеляна Волоха (Проскурiв, 1918; збiрку досi не вiднайдено). Перебуваючи у вiйську С. Петлюри, писав i друкував своi вiршi в газетi «Украiнський козак». Спогади про свою участь у визвольних змаганнях «З минулого» опублiкував у журналi «Червоний шлях» (1926, № 10), вони згодом увiйшли до автобiографiчного роману «Третя Рота», над яким Сосюра працював iз перервами 1926–1930, 1942 i 1959–1960 рр. (у первiсному варiантi, що не зберiгся, роман-трилогiя складався iз трьох частин: 1) «Володька»; 2) «Крiзь вогонь»; 3) «Поет»). Публiкацiю скороченого варiанта роману було розпочато навеснi 1960-го в газетi «Молодь Украiни», але призупинено вольовим рiшенням тодiшньоi партiйноi номенклатури. За життя поета вийшло понад 80 видань його творiв. Перша книжка «Поезii» (1921), в якiй було передруковано поему «Червона зима» за збiрником «На сполох» (1921), та збiрка «Червона зима» (1922) принесли Сосюрi велику популярнiсть як спiвцевi недавнiх революцiйних подiй в Украiнi, якi вiн намагався показати у свiтлi новоi соцiалiстичноi iдеологii. Але щирiсть i винятковий лiризм його поезii засвiдчили те, що навiть у художнiй лiтературi не можна оминути правдивого вiдображення iсторичних подiй, свiдком яких вiн був. Найталановитiшим твором 1920-х рр., на думку сучасникiв, була поема «Махно» (1924), про яку е згадка в романi «Третя Рота»: «Я написав поему «Махно», за яку стiльки випив горя, що й нащадкам стане», – писав Сосюра. Поема викликала гостру критику, про що йдеться в книзi Ю. Смолича «Розповiдi про неспокiй немае кiнця»: «Повнiстю вона [поема] надрукована не була, не дописана й до кiнця, з’явилися, либонь, лише окремi з неi уривки. […] Поетична сила поеми була величезна. Можливо, ця втрачена поема була одним iз найдужчих Сосюриних творiв», – зазначав Ю. Смолич. За спогадами дружини поета Марii Сосюри, один iз варiантiв рукопису поеми «Махно», боячись за життя свого чоловiка, вона вiднесла 1931 р. в Державне полiтичне управлiння УСРР, про що е згадка на початку поеми «Розстрiляне безсмертя» (1960) («…поему написать нову, // бо першая давно пропала // в сумних архiвах ДПУ»), задумом створення якоi було поновлення втраченоi поеми «Махно». Повний текст цього твору не зберiгся. У збiрках «Осiннi зорi» (1924), «Мiсто» (1924), «Снiги» (1925), «Сьогоднi» (1925) i «Золотi шулiки» (1927) поруч iз шедеврами поетичноi лiрики друкувалися твори, в яких були картини недавнього трагiчного минулого перiоду громадянськоi вiйни в Украiнi 1917–1921 рр. (лiробалада «Перстень») та реалiстичнi образи iз новоi соцiалiстичноi дiйсностi, в якiй розчаровувався поет (поеми «Нальотчиця», «Робфакiвка»). Збiрку «Серце» (1931) було конфiсковано пiсля критичних звинувачень у роздвоеностi таланту поета i нерозумiннi ним тогочасноi соцiалiстичноi дiйсностi. Великоi популярностi, а водночас, вульгарних критичних зауважень здобули iсторичнi поеми «Тарас Трясило» (1925) i «Мазепа» (1928). 1929 р. в журналi «Життя й Революцiя» (№ 1) було надруковано першi чотири роздiли поеми «Мазепа», а над рештою роздiлiв (V–XXVI), прологом i епiлогом поет працював у 1959–1960 рр. Сосюра, на вiдмiну вiд деяких своiх попередникiв (Вольтер, Дж.-Н. Байрон, Ю. Словацький, К. Рилеев, О. Пушкiн та iн.), по-своему трактував образ І. Мазепи. Не iдеалiзуючи його як неординарну особистiсть, поет творив насамперед художнiй образ, а не полiтичний портрет гетьмана. Автору не можна дорiкнути в незнаннi iсторичних чи лiтературних джерел, що, очевидно, й дало йому змогу уникнути тенденцiйностi у вирiшеннi цiеi складноi проблеми. Сосюра намагався розкрити психологiю особистостi І. Мазепи, щоб з’ясувати для себе i для читача не лише мотиви розриву iз царем Петром I, але й показати справжнього борця за суверенну Украiну. У 1920 – 1960-х рр. деякi твори Сосюри поширювалися серед читачiв у рукописних копiях (списках): поеми «Махно», «Мазепа», «Слово» (1930-тi рр.), «Розстрiляне безсмертя» (1960), окремi вiршi та гострi епiграми переважно на сучасникiв-можновладцiв i деяких письменникiв. Творча спадщина Сосюри зазнавала постiйного ревiзування як iз боку офiцiйноi влади, так i вимушеного самоцензурування опублiкованих творiв, що вже стали хрестоматiйними. Із них вилучалися нацiональна символiка i проблематика, нiвелювалися гострi проблеми переслiдування украiнськоi мови тощо. Навiть у поемi «Червона зима» (1921) були замiненi такi поетичнi образи, як «блакитний бiй сердець» – на «гарячий бiй сердець», а «золотосинiй сон» – на «золотобарвний сон». Написаний i опублiкований вiрш «Любiть Украiну» (1944) теж зазнав пiзнiших редагувань у збiрцi «Щоб сади шумiли» (1947). 2 липня 1951 р. в газетi «Правда» з’явилася стаття «Об идеологических извращениях в литературе», в якiй пiддано жорстокiй критицi цей вiрш. Газета «The New York Times» 3 липня 1951 р. опублiкувала статтю «“Правда” б’е по червоних», у якiй давалася критична оцiнка виступу офiцiйного органу КПРС: «“Правда” пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить тему любовi до соцiалiзму i батькiвщини, яка збуджуе в наших серцях великi патрiотичнi почування». Навпаки, писала газета, його вiрш «викликае настроi розчарування i протесту». І. Багряний у передмовi до украiнсько-англiйського видання вiрша Сосюри «Любiть Украiну – Love Ukraine» (вид-во «Украiна», 1952 [США]) писав: «Вiдколи я знав Сосюру особисто, вiн все був у конфлiктi з окупацiйною владою через свою полум’яну любов до свого народу». Сосюра – автор поем на бiблiйну тематику («Каiн», 1948; «Мойсей», 1948; «Христос», 1949; «Ваал», без вказiвки на дату написання але, ймовiрно, 1948–1949), якi теж не друкувалися за життя поета. Серед невиданих книжок Сосюри опинилася i збiрка «Колос викинув ячмiнь», яка готувалася до друку 1950 р., коли дружину поета Марiю Сосюру було репресовано. Рецензент рукопису збiрки засумнiвався в доцiльностi назви збiрки: «Вiдомо з народноi мудростi, що, коли ячмiнь викидае колос, то соловей губить голос» (А. Трипiльський). Лауреат Сталiнськоi премii (1948, за збiрку поезiй «Щоб сади шумiли»; 1947), Державноi премii УРСР iм. Т. Шевченка (1963, за книги лiрики «Ластiвки на сонцi» (1960) i «Щастя сiм’i трудовоi»; 1962). Помер у санаторii пiд Киевом, похований на Байковому цвинтарi. Основнi масиви архiву Сосюри зберiгаються в Центральному державному архiвi-музеi лiтератури i мистецтва Украiни (далi ЦДАМЛМУ) (фонд № 44) та у вiддiлi рукописних фондiв i текстологii Інституту лiтератури iм. Т. Шевченка НАН Украiни (фонд № 139). Зошит iз рукописами поезiй за квiтень 1918 – лютий 1919 зберiгаеться в архiвi украiнського письменника А. Любченка в Торонтському унiверситетi в Канадi. Працi: 1. Твори, т. 1 – 10. – К., 1970 – 71. 2. Вибранi твори, т. 1–2. – К., 2000. 3. Всiм серцем любiть Украiну: вибранi твори. – К., 2003. Лiтература: 1. Бурляй Ю. Володимир Сосюра. – К., 1959. 2. Радченко Є. Володимир Сосюра. – К., 1967. 3. Голос нiжностi i правди: Спогади про Володимира Сосюру. – К., 1968. 4. Моренець В. Володимир Сосюра. – К., 1990. 5. Костюченко В. Бiль аж до краю дороги…: есе. – К., 2004. «Путь моя у камiння закута…» Зацитований у заголовку рядок Володимира Сосюри iз його чи не найпопулярнiшоi лiричноi перлини «Коли потяг у даль загуркоче…», вперше опублiкованоi у журналi «Всесвiт» (1926. – № 17. – С. 17) i включеноi до збiрки «Золотi шулiки» (1927), був вилучений разом iз передостанньою строфою у виданнi «Вибранi поезii» (1936. – С. 74–76. Вiдтодi вiрш друкувався i виконувався спiваками як романс без цiеi строфи: Вже до серця доходить отрута… Як старому колишнього жаль… Путь моя у камiння закута, i на кожному розi печаль… Очевидно, редактору чи цензору не сподобався не лише присутнiй у перших двох рядках мiнорний настрiй, але й насторожив змiст двох останнiх – вiдомий «вкраiнський поет» натякае на те, що вiн перебувае, немовби «у кам’янiм мiшку», тобто в ув’язненнi. Згадаймо для прикладу вiрш Михайла Драй-Хмари, написаний у травнi 1937 р. в концентрацiйному таборi на Колимi: І знов обвугленими сiрниками на сiрих мурах сiрi днi значу, i без кiнця топчу тюремний камiнь, i туги напиваюсь досхочу. І клаптик неба, розп’ятий на гратах, i недрiманне око у «вовчку»… Нi, нi, на вороних уже не грати. Я – в кам’янiм, у кам’янiм мiшку. Умови для творчостi (не побутовi, звичайно) для радянських поетiв були однаковими i на волi, i в ув’язненнi – всюди «кам’яний мiшок», з якого могли виходити у свiт лише хвалебнi оди, пiснi, пеани, гiмни, тобто лише те, що оспiвуе i звеличуе тоталiтарну систему, ii вождя та керiвну й спрямовуючу силу – КПРС. Але i це не рятувало вiд репресiй – навiть найголоснiшi оспiвувачi не уникнули всеперемелюючих жорен. Життя одних обiрвала куля в застiнках НКВС, другим судилося страждати i не повернутися з Колими, Соловкiв, Караганди, а третiм – залишатися на волi, але в «кам’янiм мiшку». «Кам’яним мiшком» могла бути навiть i власна квартира, де цiлодобово очiкували дзвiнка чи стукоту у дверi, або й психiатрична лiкарня, як це не раз траплялося iз В. Сосюрою. Із автобiографiчного роману «Третя Рота» та iз спогадiв сучасникiв вiдомо, що В. Сосюра не раз перебував на лiкуваннi у психушках. Як правило, туди не потрапляють iз власноi волi… Пiсля нещадноi критики публiкацii перших чотирьох роздiлiв поеми «Мазепа» (Життя й Революцiя. – 1929. – № 1) В. Сосюра випустив збiрку «Серце», в якiй, за власними спогадами, «гiперболiзував образ поета, що приходив щоночi п’яний i бив свою бiляву дружину, словом, розкладався, забувши про свое заводське оточення, з якого вийшов» (Третя Рота. – К.: Укр. письменник. – 1997. – С. 273). У газетi «Комунiст» з’явилася критична стаття «Жовта муть», яка стала сигналом для повторного «побиття» поета, а найголовнiше – за розкриття роздвоеноi сутi його творчоi i людськоi особистостi: Рвали душу мою два Володьки в бою; i обидва, як я, кароокi, i в обох ще незнаний, невиданий хист, — рвали душу мою комунар i червоний фашист. Збiрку було конфiсковано, а далi – цькування «лiтературною сараною», голод 1933-го, позбавлення можливостi друкуватися, а значить, i заробляти на хлiб насущний. Все це вивело поета зi стану рiвноваги. Лiтературнi i партiйнi бонзи вважали це за божевiлля. А ближчi лiтературнi «побратими» обзивали В. Сосюру «лiтературним паразитом», який, на жаль, «не сошел с ума большевистски, а сошел с ума националистически» (Я. Городськой), а його поема «Червона зима» – «махновская поэма» (І. Фефер). У 1934 р. особистою машиною В. Затонського, який ще в 1926 р. говорив на засiданнi Полiтбюро ЦК КП(б)У, що з В. Сосюрою необхiдно «расправиться ножом», пiд охороною переодягненого мiлiцiонера поета завезли в будинок божевiльних на Сабурову дачу у Харковi. Незважаючи на тi фiзичнi муки, що довелося витерпiти вiд уколiв, яких не витримувало серце, – це був свого роду порятунок вiд неминучих репресiй. Перечитуючи i роман «Третя Рота», i спогади сучасникiв, закрадаеться думка: чи справдi мав В. Сосюра дiагноз психiчно хвороi людини? Якщо й були симптоми якоiсь хвороби, то наскiльки вони порушили нервову систему? Адже, як вiдомо, навiть у психiатричному «кам’яному мiшку» вiн написав твори, якi не назвеш витвором фантазii божевiльного автора. Дiзнавшись на Сабуровiй дачi, що деяким хворим роблять рентгенознiмки мозку, В. Сосюра попросив професора Юдiна зробити i йому такий знiмок, на що той, показавши собi пальцем на лоба, вiдповiв: – У вас здесь все в порядке. Я: – Зачем же вы меня здесь держите? Вiн: – Инструкции. Менi все стало ясно.     («Третя Рота», с. 280) Олександр Муратов згадуе, як йому довелося вiдвiдати у пiслявоенний час iз своiм батьком Ігорем Муратовим хворого поета у Киiвськiй психiатричнiй лiкарнi: «Зайти туди було дуже не просто. Довго довiдувалися, хто ми, чого йдемо. Кудись телефонували, просили зачекати. Ми терпляче чекали. Врештi-решт нас впустили. Лiкарня, як лiкарня, вiддiлення, як вiддiлення. Та не зовсiм. У коридорi бiля палати Сосюри чергують мордатi санiтари, у яких з-пiд халатiв видно галiфе i чоботи… Хоча нас нiбито нiхто не пiдслуховував, все ж таки Володимир Миколайович притиснув пальця до губiв, показуючи, що нiчого зайвого не слiд говорити. Балакали про якихось спiльних знайомих, згадували iхнi вiршi. Сосюра попросив батька прочитати щось свое, останне. Потiм прочитав свого вiрша. Тепер не пам’ятаю, якого саме. Перед тим, як побачення закiнчилося, Володимир Миколайович тихесенько витягнув з-пiд матраца папiрцi, що були складенi вчетверо, i передав iх батьковi. Той зробив менi пальцем, щоб я пiдiйшов до нього, i засунув папiрцi менi за сорочку. І не спереду, а ззаду, за спиною. Батько був досвiдченим конспiратором, бо пройшов концтабори. І був правий: при виходi його безсоромно обшукали. Мене нi. Але якби i обшукали, то, безсумнiвно, обмацали б тiльки спереду. Що можу сказати? Не справив на мене Володимир Миколайович враження психiчно хвороi людини. Бачив я людей, що несповна розуму, i до цього, i пiсля. Це була зовсiм iнша картина. Те, що Сосюра тодi сказав, могла сказати тiльки цiлком здорова i дуже розумна людина. Але, як i бiльшiсть генiальних поетiв, вiн не поводився як звичайнi люди. Про нього у цьому сенсi розповiдали багато байок» (Муратов О. Як тебе не любити // Киiв. – 2001. – № 5–6. – С. 134). Іще один цiкавий факт перебування В. Сосюри в Павлiвськiй психiатричнiй лiкарнi, де, як вiдомо, вiн потайки писав своi твори. Пiклуючись про iх збереження, вiн намагався передати своi рукописи на волю, що не завжди вдавалося. У киянина Олександра Сакуна зберiгаеться неопублiкований досi вiрш росiйською мовою «Сибирячке», написаний 21 сiчня 1949 року iз присвятою Олександрi Авдiiвнi Юр’евiй, яка працювала тодi в лiкарнi кастеляншею. Цей вiрш був, очевидно, виявом вдячностi поета цiй жiнцi за те, що вона згодилася винести з лiкарнi i зберегти зошит iз його вiршами. Але не встигла вона у своiй киiвськiй квартирi по вул. Жданова на Подолi розкрити цього «крамольного зошита», як з’явився спiвробiтник НКВС i буквально вирвав iз рук цей нiким ще не читаний манускрипт. Можливо, й досi цей унiкальний рукопис лежить поруч iз iншими «захалявними» творами В. Сосюри «в сумних архiвах ГПУ»-МДБ-КДБ. Згадаймо початок поеми «Розстрiляне безсмертя», яку В. Сосюра хотiв поновити наприкiнцi 1950-х рр., як i втрачену поему «Махно» (1924): Безумство бурi свiтовоi одгуркотiло вже давно… Ти знов стоiш передi мною й в поему просишся, Махно!.. Ти просиш (зiр твiй наче жало…) поему написать нову, бо першая давно пропала в сумних архiвах ГПУ. Про iснування у творчостi В. Сосюри так званих «захалявних» творiв було публiчно сказано О. Шумським ще на червневому (1926) пленумi ЦК КП(б)У: «А може, висновки треба зробити тому, що т. Сосюра мае в захалявнiй лiтературi контрреволюцiйнi вiршi». Якi саме твори мав на увазi О. Шумський – сьогоднi здогадатися неважко. Це насамперед поема «Махно», яку вiн як тодiшнiй нарком освiти вже заборонив не лише друкувати, але й читати авторовi пiд час своiх виступiв. Напевно, i О. Шумський, i В. Затонський, i А. Хвиля не могли не знати i про раннi твори, написанi й опублiкованi В. Сосюрою пiд час служби у вiйську С. Петлюри, i про першу поетичну збiрку «Пiснi крови», видану на кошти командира 3-го Гайдамацького полку Омеляна Волоха. До речi, саме О. Волох вiдрядив юного поета до Кам’янця на навчання в старшинську школу, очевидно, не стiльки для того, щоб потiм отримати молодого командира, а швидше всього, щоб зберегти життя В. Сосюрi, адже знаходитися весь час майже поруч iз головним отаманом С. Петлюрою – це вже означало мати якусь безпеку. Сучасники В. Сосюри читали напам’ять його навiть хрестоматiйнi твори, вiдомi в публiкацiях у зовсiм iнших текстових варiантах. Поет Олесь Жолдак розповiдав, посилаючись на В. Сосюру, що первiсний варiант балади «Комсомолець» був таким: * * * …Бiй одлунав… І червонi знамена затрiпотiли на станцii знов… І до юрби полонених сам комiсар пiдiйшов… Аж до кiсток пропiкае очима… Хлопцi стоять перед ним, як мерцi… П’яно хитаеться смерть перед ними, холодно блима наган у руцi… — Є гайдамаки мiж вами!.. Я знаю!.. Кожного кулi чекае печать! — …Стиснуто губи в останнiм одчаi, всi полоненi мовчать… – Всi ж ви такi, як i я, чорнобривi!.. Жалко розстрiлювать всiх!.. Гляньте навколо… i сонце, i ниви… — Вiдповiдь – смiх… — Ну, так пощади не буде нiкому! Вас не згадае замучений край!.. — Вийшов один… i сказав комiсару: Я – гайдамака… Стрiляй!..     1927 Іншi оповiдачi стверджували, що в первiсному варiантi балади не могло бути слова комсомолець, а було украiнець. У В. Сосюри, як, очевидно, нi в кого з украiнських письменникiв, було чимало неопублiкованих творiв, якi не творилися лише для шухляди, оскiльки автор не утримувався вiд iхнього оприлюднення – читав друзям i навiть випадковим знайомим, дарував декому своi рукописи або дозволяв переписувати твори, ще не санкцiонованi до друку Головлiтом. Таким чином, у 1920 – 1960-х рр. значна кiлькiсть сосюринських творiв поширювалася серед читачiв у рукописних копiях, починаючи вiд поем «Махно» i «Мазепа» i кiнчаючи гострими епiграмами на М. Шамоту, Л. Новиченка, І. Стебуна та iнших. Саме твори В. Сосюри були в тi роки чи не найпопулярнiшою самвидавiвською лiтературою. У романi «Третя Рота» В. Сосюра згадуе, як вiн у вiршi «Любiть Украiну!» (1944) у третiй строфi першi два рядки Без неi – нiщо ми, як порох i дим, Розвiяний в полi вiтрами… змiнив на Мiж братнiх народiв, мов садом рясним, Сiяе вона над вiками… У такому переробленому виглядi вiрш було включено до збiрки «Щоб сади шумiли» (1947), за яку автора удостоiли Сталiнськоi премii 1-го ступеня у 1948 р. Але в 1951-му центральна компартiйна газета «Правда» вибухнула знищувальною статтею «Об идеологических извращениях в литературе», яка була, по сутi, iдеологiчним ордером на арешт поета: «Що ж до вiрша «Любiть Украiну!», то пiд ним пiдпишеться будь-який недруг украiнського народу з нацiоналiстичного табору, скажiмо Петлюра, Бандера i т. iн.». Через вiсiм днiв та ж «Правда» надрукувала покаянного листа В. Сосюри, але «побиття» поета вже розпочалося у всеукраiнському масштабi, а в кожнiй республiцi шукали свого Сосюру, якого можна було б звинуватити в любовi (!) до своеi краiни. Олександр Ковiнька розповiдав, що навiть у концтаборi, де вiн тодi перебував, начальство, яке нiколи не читало цього вiрша, змушувало таврувати його автора. Стався навiть курйозний випадок, коли начальник табору, порадившись iз письменником Ковiнькою, замiсть осуду закликав зекiв любити Украiну. Але найдошкульнiше били в Украiнi, згадуючи поетовi i його давнi грiхи – службу в петлюрiвськiй армii, адже вiн щиро зiзнався в цьому у спогадах «З минулого», опублiкованих в журналi «Червоний шлях» ще в 1926 роцi. О. Корнiйчук на письменницькому пленумi «кричав», що В. Сосюра продався за нацiоналiстичний грiш», А. Малишко вмiстив у газетi «Радянська Украiна» статтю («цiлий пiдвал»), в якiй «доводив», що такому поетовi, який «був у петлюрiвських бандах», «не можна вiрити», бо вiн «на кожному вирiшальному етапi становлення Радянськоi влади на Украiнi «був не з нами» (стаття, як тодi практикувалося, очевидно ж, «замовна», iнспiрована iдеологiчним вiддiлом ЦК КП(б)У). Заради справедливостi треба вiдзначити, що промова А. Малишка на похоронi В. Сосюри була зовсiм протилежного змiсту. У «Третiй Ротi» В. Сосюра згадуе кiлька випадкiв, якi спричинилися до написання у травнi 1944 р. вiрша «Любiть Украiну!». Обурення поета викликала поведiнка не лише звичайних людей, в яких було вiдсутне почуття украiнського патрiотизму, але й вiдомих державних дiячiв, якi зневажали рiдну мову. У груднi 1942 р. В. Сосюра, перебуваючи в Москвi, був на прийомi в урядовця високого рангу (голови Президii Верховноi Ради УРСР та члена Полiтбюро ЦК КП(б)У) Михайла Гречухи, який говорив iз поетом лише росiйською мовою. 4 грудня цього ж року В. Сосюра написав М. Гречусi листа з обуренням за зневагу рiдноi мови: «Ви по-украiнськи не говорите. Ви вважаете це нижчим свого високого державного достоiнства, хоча прiзвище у Вас украiнське: «Гречуха», а по сутi – «гречка». […] Коли я був у Вас на прийомi i почав говорити нашою рiдною мовою, то Ви немовби облили мене цебром крижаноi води, вiдповiвши менi по-росiйськи. Я перейшов теж на росiйську мову, зрозумiвши, з ким маю справу. Я не малорос, а украiнець! У мене е нацiональна гордiсть, а у Вас ii немае. У Вас у номерi рояль, розкiшна обстановка, а я «манiяк». Так, можна i без лапок. Я манiакально люблю Украiну! А Ви? Чи любите Ви ii? Нi, Ви не любите Украiни! Своiми сумнiвами в художнiй вартостi написаноi мною за завданням ЦК КП(б)У поеми «Украiна» Ви ударили в серце не мене. Менi на це наплювати! Ви просто не розумiете, не хочете розумiти, не цiкавитесь украiнською поезiею. А художнiй смак – це велика справа. Пiсля розмови з Вами, до i пiд час ii, я побачив, що у Вас художнього смаку немае. Я переконаний, що i музики Ви не розумiете, i рояль у Вас тiльки для меблiв. Ви не розумiете краси, не цiнуете ii, а значить, не розумiете людей. Я не люблю тих, хто державне мислення розумiе, як якусь загальну кабiнетно-телефонну абстракцiю з реально-гардинним флер-д’оранжем. Це не люди, а футляри. […] Менi боляче не за себе, менi боляче, що нами керують люди такого типу, як Ви». Перебуваючи тодi в Москвi, В. Сосюра спiлкувався iз М. Хрущовим, Д. Коротченком, Старченком i при цьому не забував зауважити, якою мовою (украiнською чи росiйською) говорили цi державнi мужi. Очевидно, й тi подii стали теж однiею з причин написання вiрша «Любiть Украiну!». Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкраща частина якоi десятилiттями лежала захованою (заарештованою!) в спецiальних архiвосховищах i була практично недоступною навiть фахiвцям – дослiдникам його творчостi, ще раз переконуемося в тому, яким великим талантом володiв поет: i неперевершений лiрик, i прозаiк (роман «Третя Рота»), i безкомпромiсний полiтик, коли йшлося про Украiну, ii iсторiю, мову i культуру взагалi, а ще – безпощадний сатирик, який у своiх байках та епiграмах не шкодував нi тодiшнього голови Верховноi Ради (байка «Магнат»), нi мiнiстра культури, нi чиновника-пiгмея, який своею нiкчемною рукою «рiзав» тиражi украiнських видань: Небезпека нашiй мовi знов загрожуе… Ножi! Рiжуть, рiжуть воробйови украiнськi тиражi. Або: Ще е, ще е щенята зiнськi на зло культурi украiнськiй… Живуть, як тля, на цiй землi i воробйови, й ковалi. Такого увiчнення заслужили комвидавiвськi чиновники, якi на початку шiстдесятих рокiв доклали рук до скорочення тиражiв украiномовних видань. Не менше дiсталося тодi небезталанним вченим М. Шамотi, Л. Новиченку, І. Бiлодiду за iхню вiрну службу тоталiтарнiй системi. В чернетках поеми «Розстрiляне безсмертя» знаходимо такi рядки: Про вас писати неохота, гер Новиченко i Шамота, та треба. Ти, довготелесий, як штрикать мiг критичним лезом поета серце, повне ран, критичних шавок отаман. Ти вже не раз терзав поета за те, що любить рiдний край. В життi ти просто – спiрохета, в лiтературi – полiцай. В. Сосюра, очевидно, найбiльше з-помiж украiнських письменникiв переймався (i головне – не мовчав!) найнагальнiшими проблемами свого народу – здобуттям незалежностi i збереженням рiдноi мови. У вiдомому тiльки тепер поетичному посланнi «До брата» (31.V.1960) поет в останнiй строфi проголошував: Нi, наша мова не загине, Їi не знищать сили злi! Ти власним свiтлом, Украiно, Сiяти будеш на землi. Цей вiрш В. Сосюра теж пустив ще недрукованим помiж людей i навiть записав у книзi вiдгукiв для вiдвiдувачiв одного з музеiв Украiни. І лояльна дирекцiя давала переписувати цей вiрш деяким екскурсантам. Майже тридцять рокiв цей твiр робив свою справу – не дозволяв приспати нацiональну свiдомiсть. Невже народ мiй мову гудить?! Не вiрю я! Це не народ! Окремi люди. Їм не знати Сяйливих творчостi висот. І хоч людей таких багато, Але нас бiльше! Ми – народ! Я вiрю в тебе, моя мати. Мiй Бог, що дивиться з висот. В народiв iнших старцювати Повiк не буде мiй народ! Нiхто й нiколи не змiг примусити В. Сосюру мовчати. О нацiе моя, роздерта i розбита На табори ворожi i чужi. У кров твою вмочив жидiвський[1 - Пiзнiше В. Сосюра це слово замiнив на «ворожий». – Тут i далi прим. упорядника.] кiнь копита І настромив на леза, на ножi. Цi рядки кiнця двадцятих рокiв (вони збереглися лише в пам’ятi незабутньоi дружини поета – Марii Гаврилiвни), коли для багатьох стало зрозумiлим, що подальший поступ у бездержавнiй краiнi Украiнi – це намагання летiти з поламаними крилами до зiрок: Навколо радости так мало! Який у чорта днiв бадьор, коли ми крила поламали у летi марному до зор. Історiя цього вiрша – «Навколо радости так мало» – вельми цiкава i характерна для епохи, в якiй жив поет (про це буде сказано нижче). Вiрш (пiзнiше його визнано як вступ до поеми «Мазепа») написано влiтку 1927 р. в Одесi. Оригiнал автографа (можливо, авторську копiю) було подаровано бiлоруському поетовi i критику Алесю Дударю, якого вперше репресували в 1927 p., вилучивши в нього в Мiнську i рукопис В. Сосюри. Пiсля третього арешту 1937 р. Дударя розстрiляли, а вiрш украiнського поета пролежав в архiвах КДБ Бiлорусi до 1996 p., коли напередоднi 5-i рiчницi проголошення Незалежностi Украiни керiвник спецслужби Бiлорусi передав його Надзвичайному i Повноважному Пословi Украiни. Аж восени 1996 p. MЗC Украiни передало цей раритет до Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, де вже зiбрано у вiддiлi рукописiв найцiннiшi архiвнi матерiали В. Сосюри. Драматичною була доля багатьох наших нацiональних скарбiв, шляхи до пошукiв яких часто перекривалися чавунними дверима сховищ колишнiх спецхранiв, якi ще й досi залишаються за сiмома печатками. Ми докладаемо багато зусиль, щоб повернути на Батькiвщину нашi культурнi цiнностi, але не маемо можливостей витягти на свiт божий того, що лежить у наших сховищах. Можливо, колись-таки повнiстю розкриються i «сумнi архiви ГПУ», де за свiдченнями i самого В. Сосюри, i його сучасникiв опинилося те, чого не могла сприйняти тодiшня тоталiтарна система. Перша збiрка «Пiснi крови» (1918). Реальнiсть чи авторська легенда? До 90-х роковин вiд дня народження Володимира Сосюри у 1988 р. нами було розпочато публiкацiю невiдомоi спадщини поета. Саме ця ii частина (поеми «Мазепа», «Розстрiляне безсмертя», автобiографiчний роман «Третя Рота» та iншi твори) зберiгалася у спецфондi Центрального державного архiву-музею лiтератури i мистецтва Украiни i була практично недоступна для дослiдникiв, не кажучи вже про ii оприлюднення. Опинилася вона там iще в 1973 р. пiсля передачi до державного сховища родиною поета всього архiву, де його ретельно «проревiзували» спецiальнi служби. Пiсля такоi «ревiзii» з’явилися два описи особового фонду В. Сосюри: один (№ 44) – загальнодоступний для всiх дослiдникiв, i другий – iз лiтерою «С», тобто секретний, що означало на практицi – вiдкритий лише для тих, хто мае допуск, наданий спецiальними службами для роботи з таемними матерiалами. Здаеться, такi допуски мали одиницi з-помiж особливо довiрених лiтературознавцiв, критикiв. Як спiвробiтник архiву-музею, допуск найнижчоi категорii для роботи з таемними документами мав i я, але жодного разу як дослiдник ним так i не скористався: кожну зроблену мною виписку iз «секретних матерiалiв» переглядав працiвник спецчастини i давав чи не давав дозвiл на ii «винос», тобто на використання у своiй працi. 1973 р. у процесi передачi архiву В. Сосюри родиною поета – дружиною Марiею Гаврилiвною i сином Володимиром Володимировичем – до державного архiвосховища менi пощастило, ще до його ревiзii спецслужбами, переглянути цей унiкальний комплекс творчих матерiалiв i прочитати, а дещо навiть переписати з того, що майже на двадцять рокiв буде заховане в недоступному мiсцi. Що ж крамольного iз творчоi спадщини В. Сосюри зберiгалося за масивними чавунними дверима «спецхрану» архiву-музею? Там опинилися рукописи переважно недрукованих творiв – уже згадуванi поеми «Мазепа», «Розстрiляне безсмертя», роман «Третя Рота» та чимало поем («Каiн», «Христос», «Мойсей») i вiршiв, листiв поета i листiв до нього, про якi можна сказати таке: у них В. Сосюра порушував забороненi на той час нацiональнi проблеми, що офiцiйна влада трактувала як прояви нацiоналiзму. Про публiкацiю таких творiв до початку так званоi перебудови й гласностi годi було i мрiяти, але й з iх настанням це зробити було нелегко, адже «спецхрани» не випускали зi своiх сховищ накопичених матерiалiв. У 1985–1987 рр. вже можна було дещо друкувати iз шухляд приватних, але доступ до державних «спецхранiв» залишався обмеженим. Упродовж багатьох рокiв я пiдтримував дружнi стосунки iз родиною В. Сосюри, це, очевидно, i стало причиною того, що в 1987 р. Марiя Гаврилiвна вирiшила передати для публiкацii саме менi три рукописи («Третя Рота», «Мазепа» i «Розстрiляне безсмертя»), якi вона ще з 1973 р. (з часу повноi, здавалось би, передачi архiву поета до архiву-музею лiтератури i мистецтва Украiни) переховувала у своiй квартирi. – Де ж ви зберiгали цi небезпечнi рукописи? – вражено спитав я. – Та он там, зашитими в матрацi, – показала Марiя Гаврилiвна, – у своiй кiмнатi. Колишня ув’язнена сталiнських концтаборiв не була наiвною людиною i, очевидно, знала, що сховати такi товстi рукописи у власнiй квартирi вкрай важко. Напевно, вона покладалася на те, що акт передачi в 1973 р. архiву поета до державного спецсховища приспав недремне око КДБ… Передача до Інституту лiтератури рукописiв згаданих трьох творiв В. Сосюри уможливила iх публiкацiю, що й було зроблено нами з нагоди 90-рiччя поета, яке вiдзначалося у сiчнi 1988 р. У перших двох номерах журналу «Киiв» з’явився роман «Третя Рота», надрукований того ж року видавництвом «Радянський письменник». Журнал «Вiтчизна» опублiкував уривки з поеми «Розстрiляне безсмертя». Тривалою й незрозумiлою донинi була боротьба редакцii журналу «Киiв» за публiкацiю поеми «Мазепа» (1988. – № 12), доки московський критик Юрiй Барабаш не написав грунтовноi статтi «Ще одна лiтературна версiя “Мазепи”». Вихiд у свiт неопублiкованих творiв В. Сосюри спричинив поповнення фондiв вiддiлу рукописiв Інституту лiтератури. Варiанти поем «Мазепа» i «Вiтчизна» передали І. М. Дзюба i П. П. Ребро, а найуважнiший читач моiх сосюринських публiкацiй М. Є. Сиваченко подарував ось таку заяву: До Бюро парткому СРПУ члена ВКП(б) Володимира Сосюри З А Я В А В зв’язку не тiльки з перевiркою партдокументiв, але з морально-полiтичних мiркувань я хочу, щоб Ви мене звiльнили вiд гнiту, що душить мене вже багато-багато рокiв. Я приховав вiд партii кiлька фактiв з моеi бiографii. Я це робив з моральних мiркувань, але я вже бiльше не можу i прошу Вас покарати мене за мiй злочин. Я вважаю, що я не достоiн бути в святих комунiстичних лавах. Я приховав: 1. Що одного мого вiрша «Пiсня ця родилась в темнiм, темнiм гаi…» – було надруковано в однiй з Харкiвських газет в 1918 р. за нiмецькоi окупацii. 2. Деякi моi вiршi друкувалися в вiйськових газетах петлюрiвськоi армii i однiй з газет громадських (здаеться, в лiвоесерiвськiй) в Кам’янцi на Подiллi. 3. Що в 1918 р. <…> на грошi Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збiрку моiх поезiй «Пiснi крови», де на обкладинцi було мое справжне прiзвище – Сюсюра. Правда, прiзвище мое Сосюра, бо так пiдписувався мiй батько, а дiд – навiть «Соссюр». Отже, теперiшне мое прiзвище «Сосюра» не е маскування. Ще до вiйни в будинку творчостi, в Одесi, один молодий болгарський поет спитав мене, чи то моя збiрка «Пiснi крови». Я спочатку сказав, що нi. А потiм довго мучився, пiдiйшов до нього i сказав: «Пiснi крови» – моя збiрка. Вiн менi нiчого не сказав. <…>     3.1 – 49. Спинимося на третьому цитованому пунктi заяви (два iншi не беремо до уваги), де мовиться про збiрку «Пiснi крови», тривалi пошуки якоi поки що не увiнчалися успiхом. Цiеi книжки досi не виявлено нi в бiблiотеках Украiни, нi в зарубiжних книгосховищах. Немае ii i в Книжковiй палатi Украiни. Отже, що це – авторський мiф, витворений у хвилини розпачу чи в станi депресii, що iнодi бувало саме тодi, коли над головою поета згущувалися хмари? Вивченням iсторiй хвороб В. Сосюри годилося б зайнятися медикам, але, як з’ясували фiлологи, у жоднiй iз психiатричних лiкарень, де перебував поет (здебiльшого на примусових лiкуваннях), не знайдено жодних записiв про перебiг захворювань та лiкування. У нашому розпорядженнi лише iсторiя хвороби i смертi В. Сосюри, що сталася 8 сiчня 1965 р. у санаторii в Кончi-Заспi пiд Киевом. Цю фатальну iсторiю зберiг, а точнiше – приховав вiд «архiву» вiдомий терапевт i лiтератор М. Д. Фененко, про що мовитиметься нижче. Чи ж iснувала збiрка, що передувала першим двом книжкам В. Сосюри («Поезii» i «Червона зима»)? Чи могла вона зникнути безслiдно, не потрапивши навiть до бiблiографiчного покажчика Яшека i Лейтеса «Десять рокiв украiнськоi лiтератури» (X., 1928) та iнших бiблiографiчних видань? У «Ваплiтянському збiрнику», виданому Канадським iнститутом украiнських студiй (Торонто: Мозаiка, 1977), було надруковано два вiршi В. Сосюри («Там чорний лотос…» i «Ми любим на словах буть сильними душею…») iз архiву украiнського письменника А. П. Любченка (1899–1945). Публiкуючи цi два вiршi у збiрнику, професор Ю. Луцький подав таку примiтку: «Рукопис збiрки вiршiв В. Сосюри переховуеться в архiвi Любченка. На титульнiй сторiнцi зошиту е напис: «Хай жеве (!) вильна Украiна», а дальше: Вiршi В. Сосюри     На добрий вспомин борцю за волю залитоi сльозами i кров’ю Неньки О. Шаркому вiд В. Сосюри». У блокнотi е 15 коротких поезiй, написаних Сосюрою в перiод вiд квiтня 1918 р. (Верхне) до 15 лютого 1919 р. (Проскурiв) пiд час перебування автора в армii УНР. Розвiдка упорядника про цю збiрку появилася англiйською мовою (Luckyj George S.N. A Luricist’s Record of the Revolution: A Note on an Unpublished Collectionof Versesby Volodymyr Sosyura// Canadian Slavonik Papers. – № 3. – Р. 103–108) i в украiнському перекладi в журналi «Молода Украiна» (березень 1960 р.). (Див. також: Бурляй Ю. Заокеанськi фальсифiкатори // Лiтературна Украiна. – 1962. – 27 лют.). Тут i друкуються лише двi поезii зi збiрки, яка мае в собi бiльше iсторичноi, нiж лiтературноi вартостi («Ваплiтянський збiрник»). У 1999 р. я звернувся iз проханням до професора Ю. Луцького, який перед тим надiслав менi опис архiву А. Любченка, виготовити для архiву В. Сосюри, що зберiгаеться як окремий особовий фонд у вiддiлi рукописних фондiв i текстологii Інституту лiтератури iм. Т. Г. Шевченка НАН Украiни, хоча б копiю того зошита. Вiдповiдь не забарилася: професор повiдомив, що пiвроку тому (у 1999 р.) цю копiю вiн уже надiслав професору В. Моренцю, який, до речi, вперше опублiкував надану йому нами заяву В. Сосюри до бюро парткому СРПУ. В. Моренець надав i нам копiю рукописного зошита В. Сосюри, оригiнал якого зберiгаеться разом iз архiвом А. Любченка в Торонтському унiверситетi в Канадi. Подаемо опис копii рукопису зошита В. Сосюри, оригiнал якого поки що нам недоступний. [1] На спомин («Збулось уже все те, що слухав я до бою…»). Вiрш переписано рукою А. Шаркого, але е правка В. Сосюри у 8-му рядку. Пiдпис А. Шаркого пiд вiршем перекреслено. Без дати. [2] Нi, Нi!.. («Чи сонце встало, чи нiч настала…»). Автограф калiграфiчним почерком В. Сосюри помiж рядками рукопису початку п’еси невстановленого автора (Дiя 1-ша, ява 1). Останнього рядка вiрша немае. Без дати. [3] Зiрницi («Зiрницi нас кличуть, зiрницi нас звуть…»). Травень 1918 р., м. Бахмут. Автограф В. Сосюри помiж рядками рукопису драматичного твору невстановленого автора. [4] Пiсня («Пiсня ця родилась в темнiм, темнiм гаю…»). Червень 1918 р., м. Бахмут. Автограф В. Сосюри помiж рядками рукопису драматичного твору невстановленого автора; впоперек аркуша наявнi записи невстановленоi особи господарського характеру. [5] «Я бачив, блiдий брат з журливими очами…». Грудень 1918 р., м. Сватово. Автограф В. Сосюри. [6] Сок кохання («Чого це так нiжно… задумливi сни…»). Сiчень 1919 р. Автограф Сосюри. Бракуе 3-го рядка вiрша. [7] Послiднiй бiй («Горять, горять вогнi. Новi палають зорi…»). Сiчень 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри. [8] «Там чорний лотос, там чорний лотос…». Сiчень 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри. [9] На вартi («Стою на вартi. Червоний мiсяць…»). 13 сiчня 1919 р., м. Лозова. Автограф В. Сосюри. [10] Що вам?… («Темна нiч нас б’е крилами…»). м. Вапнярка, 8 лютого 1919 р. Автограф В. Сосюри. [11] «Лiг на лани вже морок ночi…». 29 сiчня, ст. Павлиш. Автограф В. Сосюри. [12] «Ми любим на словах буть сильними душею…». Лютий 1919 р., ст. Знам’янка. Автограф В. Сосюри. [13] «Сум червоний… Ранок нiжний…». Лютий 1919 р., м. Проскурiв. Автограф В. Сосюри. [14] Для… («Не сяють спiви цi натхненою красою…»). 24/II/19 р., м. Проскурiв. Автограф В. Сосюри. [15] «До зброi! Як один, хто в грудях серце мае!» 14–15 лютого 1919 р., м. Проскурiв. Текст вiрша пiдписано О. Шарким, про що свiдчить напис В. Сосюри: «Рукою Шаркого». Усi вiршi, крiм першого («На спомин»), було надруковано: Сосюра В. Вибранi твори: у 2 т. – К.: Наук. думка, 2000. – (Серiя «Бiблiотека украiнськоi лiтератури»). Там само надрукованi вiршi «Я знаю: буде час, i сонце ясне стане…» i «То не вiтер вiе iз тьми-домовини…», опублiкованi автором свого часу в газетi «Украiнський козак» 27 червня i 1 липня 1919 р., розшуканi в газетних архiвах Вiнницькоi державноi обласноi унiверсальноi науковоi бiблiотеки iм. К. А. Тимiрязева краезнавцем iз мiста Бара М. Й. Йолтуховським. У кiлькох лiтературних газетах з’явилися повiдомлення про сенсацiйну знахiдку директора Хмельницького лiтературного музею В. Горбатюка у «книгосховищах» Кам’янець-Подiльського унiверситету. Зокрема, газета «Лiтературна Украiна» у святковому номерi, присвяченому Дню незалежностi Украiни (23 серпня 2007 р., № 32/5220), у рубрицi «Публiкацii ЛУ» надрукувала статтю В. Горбатюка «Грiзна зброя “козака Сосюри”», де опублiковано тексти двох вiднайдених вiршiв – «Останнiй бiй» (3 строфи, а не 8, як повiдомлялося в ЗМІ) i «То не вiтер вiе iз тьми-домовини…». В. Горбатюк згадуе там i про збiрку «Пiснi крови», видану у Проскуровi – теперiшньому Хмельницькому, де вiн очолюе лiтературний музей. Багатьох шанувальникiв творчостi В. Сосюри не полишае надiя, що, можливо, саме в Хмельницькому – у мiстi, де видавалася ця збiрка, можна ii вiдшукати. Звичайно, мiсцем ii зберiгання можуть бути рiзнi населенi пункти Украiни чи закордону, адже молодий болгарський поет ще в довоенний час засвiдчив те, що вiн знав (очевидно, й мав) цю збiрку. А поки що можемо будувати лише версii щодо змiсту збiрки «Пiснi крови». Очевидно, до неi могли увiйти в першу чергу опублiкованi в перiодицi вiршi: «Я знаю: буде час, i сонце ясне встане…» (Украiнський козак. – 1919. – 27 черв.), «То не вiтер вiе iз тьми-домовини…» (Украiнський козак. – 1919. – 1 лип.), «Останнiй бiй» (Селянська громада. – 1919. – 3 серп.). А далi – тi, що записанi переважно самим В. Сосюрою до зошита, який опинився в архiвi А. Любченка. Можливо, не все з цього зошита увiйшло до збiрки, але iнших творiв поки що не знайдено. Хочеться вiрити, що перша збiрка «Пiснi крови» врятувалася вiд нищiвних лабет занадто пильних органiв – борцiв з так званим украiнським буржуазним нацiоналiзмом i десь лежить у колишньому чи й нинiшньому сховищi «спецхрану». «Не може ж так буть!» – як писав великий поет,[2 - П. Тичина, вiрш «І Белий, i Блок, i Єсенiн, i Клюев…» (1919).] – щоб лишилися тiльки слiди в згадках автора та його сучасникiв… Архiв В. М. Сосюри Творча спадщина Володимира Сосюри набагато об’емнiша, нiж ii досi знав наш читач. Про це свiдчать публiкацii, що почали з’являтися з 1988 р. у перiодицi, та окремi видання творiв поета, поява яких стала можливою завдяки вивченню його архiву. Пiсля смертi В. М. Сосюри його лiтературна спадщина зберiгалася в родинi поета. Але в 1973 р. за наполяганням вiдповiдних органiв, занепокоених поширенням спискiв деяких поезiй, епiграм, поеми «Мазепа» та iнших творiв, що не друкувалися у виданнях, архiв було передано дружиною поета М. Г. Сосюрою i його сином В. В. Сосюрою на зберiгання до Центрального державного архiву-музею лiтератури i мистецтва УРСР, про що уже згадувалося вище. Передача творчоi спадщини здiйснювалася з одночасним укладанням здавального опису, який був дуже загальним. Автору цих рядкiв, як тодiшньому спiвробiтниковi архiву-музею, доручили пiдготувати iнформацiю про таке цiкаве надходження до науково-iнформацiйного бюлетеня «Архiви Украiни», що зумовило необхiднiсть ознайомлення зi ще не описаним доробком В. Сосюри. Навiть при побiжному ознайомленнi з великим масивом матерiалiв виявили ряд недрукованих вiршiв, епiграм, поем. З архiвних матерiалiв було сформовано особистий фонд № 44, який пройшов науково-технiчну обробку i став доступним для дослiдникiв. За кордоном зберiгаеться, наскiльки нам вiдомо, дуже мало рукописiв поета, вивезених ще в роки вiйни письменником Аркадiем Любченком (1899–1945), колишнiм президентом та вiдповiдальним секретарем лiтературноi органiзацii ВАПЛІТЕ. А. Любченко на початку вiйни не виiхав разом iз евакуйованими письменниками i залишився в Украiнi. Вiдомо, що йому в 1943–1944 рр. не пощастило уникнути застiнкiв гестапо, весною сорок четвертого його було звiльнено. Будучи важко хворим, вiн виiхав за кордон, забравши iз собою весь ваплiтянський архiв, але невдовзi (25 лютого 1945 р.) помер у Нiмеччинi пiд час складноi операцii шлунка. У ваплiтянському архiвi були рукописи не лише В. Сосюри, а й П. Тичини, М. Хвильового, М. Кулiша, Ю. Яновського та багатьох iнших членiв цiеi органiзацii. Їх цiннiсть як джерел iсторii нашоi лiтератури винятково висока, адже то були переважно единi примiрники-автографи. Зокрема, там зберiгаеться збiрка раннiх творiв В. Сосюри, написаних ним у перiод iз квiтня 1918 р. по 15 лютого 1919 р., про що вже мовилось вище. Розвiдки Юрiя Луцького про тi твори з’явилися в закордоннiй пресi англiйською та украiнською мовами, а деякi поезii було надруковано у впорядкованому ним виданнi «Ваплiтянський збiрник», що вдруге вийшов у Канадi 1977 р. (видання Канадського iнституту украiнських студiй). Там само було надруковано цiннi матерiали М. Хвильового, Ю. Яновського, Остапа Вишнi, І. Сенченка, М. Ялового, О. Лейтеса, І. Днiпровського, а також деякi папери до iсторii ВАПЛІТЕ (протоколи, резолюцii, постанови, листування i навiть «Лiтературний щоденник», у який письменники занотовували своi враження). У цьому ж збiрнику вмiщено й вiрш В. Сосюри «Час» iз присвятою М. Хвильовому, написаний в Одесi на дачi Гадзинського 13 червня 1926 р. Поезiю було подано до альманаху «Ваплiте», але, як свiдчить примiтка А. Любченка, ii заборонив Головлiт у липнi 1926 р. Отже, найповнiше зiбрання рукописiв В. Сосюри зберiгаеться в Центральному державному архiвi-музеi лiтератури i мистецтва Украiни, де ще чимало творiв i листiв поета чекають на своiх дослiдникiв. Тексти вiршiв i поем В. Сосюри, як i твори багатьох украiнських письменникiв (П. Тичини, Ю. Яновського, А. Головка, Ю. Смолича та iн.), при перевиданнях зазнали редагування чи й вимушених авторських переробок, а деякi залишилися поза найповнiшими виданнями (так, поза десятитомником 1970–1972 рр.). Унаслiдок таких «доопрацювань», а точнiше – пристосувань до вiдповiдних iдеологiчних вимог часу, – пiд багатьма творами з’явилися двi дати написання. Наприклад, такi вiршi мають подвiйнi дати, якi нiбито вказують на час написання: «Роздули ми горно, ще нерухоме вчора…» (1921–1957), «Снiг» (1921–1957), «На Захiд, на Захiд, на Захiд!..» (1921–1957), «Як сонце до iстоми грiе…» (1923–1957), «У плащi» (1923–1957), «Вулицi» (1923–1957), «Сон» (16.12.1924–1957), «Вiдплата» (1920–1957) та багато-багато iнших. Є й такi твори, в яких зроблено iстотнi правки, але дату доопрацювання не зазначено. У вiршi «І пiшов я тодi до Петлюри…» (1924) у першiй строфi друкувалося спочатку так: Скiльки нас, отаких, попiд мури од червоноi кулi лягло! Проте згодом з’явився iнший варiант: Скiльки нас, отаких, через журу покидали востанне село! Зрозумiло, що у виданнях 1930 – 1980-х рокiв не могли друкувати перший варiант, оскiльки в ньому йшла мова про розстрiли червоноармiйцями бiйцiв повстанських загонiв чи УНР. Подвiйнi дати пiд творами В. Сосюри – це нiби пряма вказiвка на те, що iх пiддавали повторному редагуванню. Якщо в поемi «Червона зима» (дата залишилася 1921 р.) зникли первiснi образи, то з деяких творiв «випали» строфи. У вiршi «Минай, проклята нiч, минай…» вилучено четверту строфу: Кривавi коси хмар, мов згадки про минуле. Обличчя татарви… далекий стяг… Сiрко… Ах… не пiду тепер я по садках Стамбулу, на скелях Хортицi не розкладу огонь… До речi, навiть хрестоматiйний вiрш «Любiть Украiну!» i досi iнодi подаеться не за першопублiкацiею 1944 р., за яку В. Сосюру було пiддано нищiвнiй i безпiдставнiй критицi в статтi «Об идеологических извращениях в литературе», а за пiзнiшою, «причесаною» редакцiею. В останньому рядку третьоi строфи: «Без неi – нiщо ми, як порох i дим, // Розвiяний в полi вiтрами…» замiнено на: «Мiж братнiх народiв, мов садом рясним, // Сiяе вона над вiками…». Суттевi смисловi правки внесено й до четвертоi, п’ятоi, сьомоi i десятоi строф твору, якi приглушували його високий патрiотичний пафос, применшували любов В. Сосюри до Украiни. Проте до 2000 р. жодне з видань не подавало первiсного тексту, i твiр друкувався здебiльшого за «кагановичiвською» редакцiею, нiби й не було знято прокляття, проголошене у згадуванiй горезвiснiй статтi газети «Правда». До повоенних найповнiших видань творiв поета не вносилися вiршi й поеми, де було правдиво змальовано подii громадянськоi вiйни в Украiнi (найкраще це описано у призабутих споминах «З минулого», опублiкованих у журналi «Червоний шлях» 1926 р., а згодом частково внесених до автобiографiчного роману «Третя Рота»), де мовилося про нацiональнi питання чи про репресованих дiячiв науки i культури. У романi В. Сосюри «Третя Рота» згадуеться його поема «Махно», текст якоi в архiвi автора не зберiгся. У першому варiантi рукопису поеми «Розстрiляне безсмертя» (1960) твiр мав назву «Махно». Очевидно, В. Сосюра мав намiр поновити з пам’ятi твiр, над яким працював ще в 1924 р., а точнiше – написати «нову» поему про Махна. У третiй книзi спогадiв Ю. Смолича «Розповiдi про неспокiй немае кiнця» е найширша згадка про поему «Махно», а також пояснення, чому саме поет «стiльки випив горя» за неi: «Рiк пiзнiше Володя написав поему «Махно». То була «бомба» в лiтературному середовищi – i Блакитний знову люто картав Володю, я при тому присутнiй не був. Але на «збiговиську» «гартованцiв» у редакцii «Вiстей», в тому ж кабiнетi Блакитного, вибухла запальна дискусiя: Володя якраз прийшов вiд тодiшнього комiсара освiти Шумського, який дав Сосюрi доброго прочухана. […] <…> Не забути рядкiв, якими пiсля вступу зачиналася поема: Шумлять i клени, i тополi, Лиш не шумить один перон: Лежить зарубаний за волю, Лежить зарубаний за трон… <…> Першi рядки поеми «Махно» були, здаеться, такi: Тебе не бачив i не знаю, Ну, як в архiвах ГПУ Тебе знайти?… Текст цiеi недокiнченоi – у машинопису – поеми Володька подарував був i менi, як, очевидно, ще багатьом товаришам. На превеликий жаль, у подальших життьових перипетiях цього рукопису не стало»     (Смолич Ю. Розповiдi про неспокiй немае кiнця. – К.: Рад. письменник, 1972. – С. 79–81). У 1988 р. у домашньому архiвi Ю. Смолича ми виявили конверт, у якому зберiгалося кiлька аркушiв, списаних калiграфiчним почерком В. Сосюри червоним атраментом. Заголовок «З поеми “Махно”», далi шiстнадцять чотирирядкових строф, а пiсля останньоi пiдпис, дарчий напис i дата: «В. Сосюра. З великою пошаною й дякою за пораду т. П. Панчевi. В. С. 25.11.24. Харкiв». На конвертi, в якому зберiгалися автографи В. Сосюри, е напис рукою П. Панча: «Із поеми «Махно» В. Сосюри (оригiнал)». Очевидно, цей оригiнал подарував Ю. Смоличу П. Панч пiсля ознайомлення iз третьою книгою спогадiв, що вийшла 1972 р., де в споминах про В. Сосюру мовилося найбiльше про цю поему. У бiблiографiчному покажчику Яшека i Лейтеса «Десять рокiв украiнськоi радянськоi лiтератури» (Харкiв, 1928) е двi позицii, на пiдставi яких можна судити про публiкацiю фрагментiв поеми (чи, можливо, задумуваного роману): «Махно» (уривок iз поеми). – 1924. – Жовтневий збiрник. – С. 7 – 14; «Махно»: Над морем сидiв i хитався од болю (з роману «Махно»). – 1924. – Червонi квiти. – № 6. – С. 12–13». Розшукати першу публiкацiю досi не вдалося. Публiкацii в перiодицi кiнця 1980 – початку 1990-х рокiв доти не вiдомоi спадщини В. Сосюри, а також згадки автора цих рядкiв у пресi та у виступах по радiо про втрачену поему «Махно» привернули увагу учителя-пенсiонера О. Т. Лебедя з мiстечка Прилуки на Чернiгiвщинi, який скопiював текст цього твору, за винятком епiлогу, ще в 1928 р. у селi Дмухайлiвцi на Днiпропетровщинi за текстом Карпа Гупала. Останнiй навчався у 1923–1925 рр. у Харкiвському iнститутi народноi освiти й приятелював iз В. Сосюрою. Проте свiй список О. Лебедь подарував В. Сосюрi 1937 р. в Одесi i змiг частково вiдтворити текст поеми лише в 1990 р. Оскiльки цього тексту немае в автографi В. Сосюри, подаемо його за поновленим списком О. Лебедя: Тебе не бачив i не знаю, Ну як в архiвах ГПУ Тебе знайти? Берiзка мае Так сиротливо на снiгу. А там на волi i на тронi, Сьогоднi з нами, завтра – нi, Скажи, чому ти не червоний, Кому, кому твоi огнi? Це ким розкидано патрони? Слiди чиiх чобiт, колiн? Однi рубаються за трони, А другим волi i землi?… А вiтер в вiдповiдь: «Нi-ко-о-о-му…» А вiтер в вiдповiдь: «За всi-i-iх…» Немае для людей зако-о-о-нiв… Немае для людей межi-i-i… А другим – нiч у драну хату, Зола з засмажених долонь. Ага! Таким едина плата — Через плече кленка вогонь… Гуляе вiтер в Гуляй-Полi, Там сонця золоте вино — Усiм одрiзав хлiба й волi Веселий батько наш Махно. Шумлять i клени, i тополi, Лиш не шумить один перон. Лежить зарубаний за волю, Лежить зарубаний за трон. Тут iде повторення тексту, що е в автографi В. Сосюри з архiву Ю. Смолича («Сьогоднi свайба у Степана…»), а далi цiлком невiдомi фрагменти: Уже не лускають насiння Баби на призьбi, на дубках, Тiльки вгорi спокiйно й синьо, Тiльки вгорi незнаний жах… Уже i Керенський, i Троцький — Один погас, другий зiйшов. І голосний гудок заводський Побiдно далi розколов. Був у Махна смуглявий хлопець Його найвiрний ад’ютант. Чудний якийсь, а дiло робить Веселий синьоокий Ян. Ян iз Познанi, та вiйною Його закинуло в Донбас… Ну й Ян з усмiшкою ясною, Ну й Ян – пропаща голова. Уже в душi не пекло Данте, Уже в душi не чорний шал. Замiсть Кропоткiна i Канта На етажерцi «Капiтал». У Примакова чорнi брови, У Примакова губи-квiт. Але од нього слiв любовi Не дочекатися тобi. І знов в душi те пекло Данте. І знов в душi той чорний шал… Тобi Кропоткiна i Канта Хiба замiнить «Капiтал»? (Махно впiзнае Ганну. З новою силою «любов ударила Махна»). Ну, хлопцi, в нас весiлля два — Одружим Яна i Тетяну — Оце такi моi слова. Прийшов до хлопцiв невiдомий, А вмiе, як вона, рубать. Лице знайоме й незнайоме. В лице – одрубанi слова. А хлопцi – блиск, а хлопцi – буря: — Живе хай батько наш Махно! Веселий синьоокий джура Махновi подае вино. Коли його нагнали бiлi, Вiн зачепився за кущi. Тугi жiночi перса бiлi На сонцi блиснули на мить. – Так заливайся ж балалайко Нехай копiйкою життя… Хай день, а вiльний буду я! Пропуски в текстi, фрагменти якого не мiг згадати О. Т. Лебедь, було позначено ним рядком крапок, а в дужках ним самим передано змiст того, що не збереглося в пам’ятi. Першi чотири роздiли поеми В. Сосюри «Мазепа» було надруковано в журналi «Життя й Революцiя» (1929. – № 1. – С. 3 – 15). Пiсля вiршованого роману «Тарас Трясило» цьому другому твору на iсторичну тему, на жаль, не судилося бути повнiстю опублiкованим за життя автора, а його творча iсторiя розтяглася бiльш нiж на три десятилiття. У названому журналi друкувався лише початок твору iз присвятою І. Микитенку, написаний у Харковi влiтку 1928 р., а над рештою роздiлiв (V – ХХVI), прологом i епiлогом поет працював у 1959–1960 рр. Причини такоi тривалоi перерви В. Сосюра пояснюе сам в автобiографiчному романi «Третя Рота»: «Я почав писати поему «Мазепа». Уривок з неi, власне, початок, я послав у журнал «Життя й Революцiя», а там «Мазепу» надрукували, тiльки було зазначено, що то не уривок, а поема! Образ був ще тiльки ембрiоном, а мене навiть за ембрiон почали бити. І очолювали це биття Микитенко i Кулик». Щодо цього «биття» робив пояснення й уточнення син І. К. Микитенка Олег Микитенко у статтi «Друзi чи супротивники?» (Киiв. – 1990. – № 2. – С. 138–149). Вiн згадуе, що в архiвi його батька е «рукописний зошит з текстом поеми «Мазепа» i двома вiршами». «Текст (фрагменти поеми «Мазепа». – С. Г.), як пише О. Микитенко, – займае 43 сторiнки, всього на них мiститься 491 рядок поеми, а також понад 60 закреслених автором. Це, без сумнiву, первiсний авторський текст твору. На таку думку наводить i те, що окремi рядки (близько 30) в публiкацii журналу «Життя й Революцiя» постають iнакше, нiж у рукопису, i те, що деяких фрагментiв, якi е в журнальному текстi, в зошитi немае». О. Микитенко вперше опублiкував за автографом 111 рядкiв окремоi частини поеми «Мазепа» з пiдзаголовком «Провал». Стосовно iсторii тексту твору цей фрагмент мае дуже важливе значення, оскiльки з 1920-х рр. нiяких автографiв цiеi поеми досi не виявлено. Із раннього варiанта поеми зберiгся лише ii «ембрiон» – початок iз чотирьох роздiлiв, який В. Сосюра внiс до редакцii, завершеноi в 1959–1960 рр. Усi наявнi в архiвi поета тексти поеми – це переважно машинописи з авторськими правками i вставками. У бiльшостi авторизованих примiрникiв тексту зафiксовано мiсце й дату написання твору: «Святi Гори – Харкiв (лiто 1928 – лiто 1930). Киiв (осiнь – зима 1959, зима – весна 1960 р.)» (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 6, арк. 136). Можливо, автор згодом помилково зазначив, що й далi працював над поемою навiть у 1929–1930 рр., оскiльки в його архiвi не збереглося жодних слiдiв цiеi роботи. Остання редакцiя поеми мае авторську присвяту дружинi М. Г. Сосюрi, синовi та онукам: Марii – дум блакитнi висi, моi дерзання золотi… Й Володi, Льодi та Орисi що нас продовжують в життi.     ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 1, арк. 2. Не всi авторськi спроби подати в поемi «Мазепа» об’ективну картину реалiй початку XVIII ст. з позицiй сьогодення можна вважати вдалими, цьому завадили, ймовiрно, умови тоталiтарноi держави i багатолiтня перерва мiж написанням окремих частин твору. Але щирiсть, вiдвертiсть i громадянська мужнiсть у розмовi з читачем про найскладнiшi перiоди iсторii Украiни – це головнi ознаки твору. Поема В. Сосюри «Мазепа» ще до повноi публiкацii поширювалася серед читачiв як за авторськими примiрниками, так i в списках. Зокрема, в одному з таких примiрникiв, що згадуеться у статтi В. Яременка «Малий штрих до великоi проблеми, або Материк його душi», е присвята письменниковi В. Минку: Дарую Вам свого «Мазепу», Що впав офiрою Москви. Бо лицарiв чубатих степу Менi нагадуете Ви.     «Киiв», 1990, № 8, с. 67. В. Яременко публiкуе там само i текст вступу до поеми «Мазепа», скопiйований у 1960-х роках за примiрником, що зберiгався у професора А. О. Іщука. Тексту цього вступу немае в архiвi В. Сосюри. Уперше повний текст поеми опублiковано в журналi «Киiв» (1988. – № 12. – С. 77 – 107) iз супровiдною статтею-дослiдженням Ю. Барабаша «Іван Мазепа – ще одна лiтературна версiя. Про поему Володимира Сосюри “Мазепа”» (С. 140–149). У складний повоенний час, коли вже розкритиковано було в 1947 р. М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, В. Сосюра звертаеться до бiблiйноi тематики, пишучи в 1948–1949 рр. поеми «Каiн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (1948–1949 рр.), знаючи, напевно, що iх не надрукують «в роки золотого, кривавого Тамерлана» (так вiн згодом назве епоху сталiнського терору в листi до свого грузинського друга Георгiя Наморадзе). Цi поеми за життя В. Сосюри опублiкованi не були. Усi названi твори надруковано в журналi «Киiв» у 1990–1997 рр. На нашу думку, iх (за винятком поеми «Каiн») варто друкувати не лише в академiчному зiбраннi творiв поета, хоча художня невикiнченiсть цих поем е очевидною. Поему «Розстрiляне безсмертя», як зазначено в рукописних i зведеному машинописному варiантах (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 14–16), було написано навеснi 1960 р. Зберiгся загальний зошит iз автографом початку поеми (22 аркушi), де е первiснi варiанти перекресленоi назви твору («Махно», «Примаков») i визначено остаточний («Розстрiляне безсмертя»). З приводу другого заголовка е й авторське пояснення у текстi цього чорнового незавершеного варiанта поеми: Такий то я, моi братове, хотiв писати про Махна, а написав про Примакова…     ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 2, № 15, арк. 12 зв. Утiм, авторський задум розширювався у процесi роботи над твором. Згадавши про репресованих письменникiв, державних i партiйних дiячiв, В. Сосюра намагався в поетичнiй формi увiчнити десятки iмен, якi на той час поверталися iз небуття. Не обминув вiн i тих, про кого «забули» в часи хрущовськоi вiдлиги (М. Хвильовий, М. Яловий), i перейшов навiть до своiх живих сучасникiв. У поемi е чимало цiкавих сторiнок, гiдних високого поетичного таланту В. Сосюри, але, на жаль, там е i слабкi мiсця, де мовиться про О. Гончара, М. Руденка, А. Хижняка, М. Равлюка та iнших. Згадки про них е доволi суб’ективними. У журналах «Украiна» (1988. – № 1. – С. 8–9) та «Вiтчизна» (1988. – № 1. – С. 93 – 107) було надруковано фрагменти цiеi поеми. Журнальна публiкацiя у «Вiтчизнi» – це лише третина повного тексту твору, але навiть таке оприлюднення викликало невдоволення в одного з «героiв», про що треба сказати ширше. У передмовi до публiкацii нами було дано пояснення: «“Героем” поеми став П. Г. Воробйов – колишнiй начальник Укркниготоргу, «заслуги» якого в скороченнi тиражiв видань украiнською мовою i дiстали належну оцiнку В. Сосюри» (Вiтчизна. – 1988. – № 1. – С. 92). П. Воробйов звернувся до редакцii журналу з протестом, погрожуючи притягти публiкатора до судовоi вiдповiдальностi нiбито за наклеп. Пiзнiше редакцiя журналу надрукувала спростування П. Воробйова (Вiтчизна. – 1988. – № 5). Проте сама характеристика начальника Укркниготоргу iдентична як у рукописному, так i в авторизованому машинописному варiантах. До того ж серед рукописiв В. Сосюри е ще двi епiграми на П. Воробйова («Небезпека» i «Ще е, щенята зiнськi…») та поетичне послання мiнiстру культури Украiни Р. Бабiйчуку, в яких автор засуджуе «продуктивну» дiяльнiсть цього чиновника. Звичайно, причетним (бiльшою чи меншою мiрою) до колишньоi владноi елiти неприемно було читати такi критичнi пасажi (не самi ж, ми, мовляв, це робили)… Об’ективно коiлася-таки та наруга над украiнською лiтературою й мовою, i причетнi мають визнати свою частку вини, – настав час вiдповiдати i за своi вчинки. А поет, крiм того, писав не заднiм числом, вiн мав громадянську мужнiсть у тi роки виступити зi своiм болем i гнiвом. В. Сосюра намагався, де вважав за потрiбне, пом’якшити змiст деяких мiсць; вивчаючи один iз машинописних варiантiв, можна переконатися в тому, що вiн вилучив рядки з критикою М. Стельмаха, А. Хижняка та iнших письменникiв. Із записноi книжки (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 1, № 93) автор не внiс до остаточного варiанта рiзко негативнi характеристики Л. Новиченка та М. Шамоти, переробивши згодом цi фрагменти текстiв на епiграми. Безумовно, поема «Розстрiляне безсмертя» – це твiр, у якому непропорцiйно поеднано талановито написанi фрагменти та окремi не дуже вдалi сторiнки. Чимось подiбною за змiстом до поеми «Розстрiляне безсмертя» е поема «Слово» (без дати; написана орiентовно десь на початку 1960-х рокiв), у якiй В. Сосюра дае негативнi характеристики своiм сучасникам Я. Городському, М. Тардову, Х. Гiльдiну, Івану Ле, Г. Полянкеру, Л. Прiцкеру, Л. Смульсону, А. Малишку, О. Корнiйчуку, Н. Рибаку i стриману, з деякими дорiканнями («З народом треба злитись вам, // а не звисать мостом до нього») – П. Тичинi. Цей твiр присвячено поету І. Гончаренку, а тому, звичайно, про нього сказано лише теплi слова. У доброзичливому тонi В. Сосюра говорить про М. Рильського («Максим Тадейович! Мiй брат! // Людина! Свiтла ти людина, // i слiв, i дiл аристократ. // Це не Бажан i не Тичина»), М. Гарцмана. Останнiй, наприклад, удостоiвся поваги В. Сосюри, бо живе «у пiдвалi // з двома дiтьми i без штиблет, // хоч вiн справжнiсiнький поет. // Поет, як кажуть, то вiд Бога, // Куди там Феферу до нього!..» Бiльшiсть письменникiв В. Сосюра надiлив негативними характеристиками за те, що жили, на його думку, в розкiшних п’ятикiмнатних квартирах, одержували високi гонорари, незважаючи на своi скромнi лiтературнi таланти. Талант лiричний i дерзновенний Пригадуеться, як iще в студентськi роки, у другiй половинi 1960-х, ми мало не з-пiд поли читали окремi твори Володимира Сосюри («Любiть Украiну», «Юнаковi»). Деякi поезii вже тодi ходили по руках, поширювалися у списках. 22 травня 1967 р., пiд вечiр, бiля пам’ятника Тарасовi Шевченку в Киевi зiбралося чимало людей, переважно студентськоi молодi. Читали твори Кобзаря, спiвали пiсень на його слова. Не було промов i нацiональних прапорiв, але всiх читцiв фотографували, помiж натовпом сновигали нишпорки в цивiльному, а довкола Шевченкiвського парку, як з’ясувалося потiм, був «частокiл» мiлiцii. І от один iз промовцiв почав читати вiрш В. Сосюри «Юнаковi». Загальна атмосфера була напруженою. Правоохоронцi намагалися стягти когось iз газона, а той навмисно (демонстративно!) не пiддавався. Було зрозумiло, що шукали привiд для конфлiкту, провокуючи на це тих, хто зiбрався пошанувати пам’ять Т. Шевченка. Лунае поезiя В. Сосюри, а до читця наближаеться (по газону!) кiлька мiлiцiонерiв у високих чинах. О мово рiдна! Їй гаряче вiддав я серце недарма. Без мови рiдноi, юначе, й народу нашого нема. Поглянь! Ідуть сини Росii… І тут «сини», чи точнiше – прислужники Росii, скрутили промовця i потягли до машини. Туди ж волочили ще кiлькох, без сумнiву, спровокованих на конфлiкт iз правоохоронцями. Натовп ринув вiд пам’ятника до червоного корпусу унiверситету, але машини вже зникли. Трохи вгамувавшись, люди знову повернулися до пам’ятника i, порадившись, вирiшили пiти до будинку Центрального комiтету партii, щоб висловити протест тодiшньому першому секретаревi Петру Шелесту. Вирушили невеликими групами, йдучи до Хрещатика хiдниками бульвару Шевченка, але на розi кожного кварталу вже чатували мiлiцейськi пiкети, отож доводилося переходити на протилежний бiк вулицi. Був пiзнiй вечiр, однак на Хрещатику в цю пору ще завжди людно. Перехожi зупинялися, цiкавилися, що це за громади (загалом близько ста осiб) прямують у бiк консерваторii. Вгору вулицею Жовтневоi революцii (теперiшнiй Інститутськiй) iшли бiльш-менш скупчено, але дорогу знову перепиняли мiлiцейськi пiкети, а в напрямку ЦК шугали одна за одною мiлiцейськi та поливальнi машини. До «бiлого дому» дiйти не вдалося: мiлiцiя зумiла взяти демонстрантiв у напiвкiльце, притиснувши iх до одного з будинкiв. У пiд’iздах, у пiдворiттях – всюди була мiлiцiя та особи в цивiльному. Оточення було настiльки щiльним, що в гуртi хтось знепритомнiв. Поливальнi машини з-за мiлiцейського кордону готовi були «привести до тями» протестантiв, якi вимагали звiльнення заарештованих i зустрiчi з першим секретарем ЦК КПУ i мiнiстром внутрiшнiх справ. Приiхав на лiмузинi якийсь дебелий чолов’яга у вишитiй сорочцi, просив розiйтися, обiцяв задовольнити одну вимогу – звiльнити заарештованих. Нарештi зiйшлися на тому, що звiльнених привезуть до пам’ятника Шевченку, куди знову всi повернуться. Так воно й сталося десь за пiвнiч, бо до студентського гуртожитку ми верталися пiшки – була друга година ночi i транспорт уже не ходив. Усi подальшi двадцять рокiв 22 травня, у день пам’ятi Кобзаря, бiля його пам’ятника горланили потужнi репродуктори, аби не було чути людського голосу. Так, задля того, щоб заглушити безстрашних речникiв вiльнолюбноi нацii, започаткували гучний фестиваль «Киiвська весна», а кожного, хто покладав квiти до пiднiжжя, обов’язково фотографували. Не варто стверджувати, що саме поезiя В. Сосюри стала причиною травневого конфлiкту, адже то було нерiвне протистояння: всесильного державного молоха – i нечисленноi, переважно студентськоi молодi, яка кинула виклик цiй людожерськiй системi, що пiсля короткотривалоi «хрущовськоi вiдлиги» знову нагулювала жир для здiйснення нових репресiй, розпочатих у серединi шiстдесятих рокiв. Творчий шлях Володимира Сосюри, як i багатьох великих талантiв у добу тоталiтаризму, був складним, а в окремi перiоди життя – драматичним i навiть близьким до трагiзму. Його особиста драма полягала в тому, що вiн був козаком петлюрiвськоi армii, в 1918–1919 рр. брав участь в украiнських визвольних змаганнях. Можливо, саме це пiзнiше спричинилося до роздвоення унiкального лiричного таланту: вiн стае поетом – спiвцем революцii, котру в своiх споминах «З минулого» (роздiл «Проти червоних») вiдверто називае «жовтневим переворотом». В. Сосюра змушений був писати те, що вимагала система: продукувати твори «на злобу дня», творити «календарну» поезiю – «жовтневi» й «першотравневi» вiршi тощо. Але впродовж творчого життя вiн не мiг приховати в собi те, що розкрило найкращi гранi його поетичного таланту. В. Сосюра був одним iз тих украiнських письменникiв, чию творчiсть, як i бiографiю, представляли читачевi далеко не в повному обсязi. Те, що юний поет пiшов «до Петлюри, як громами в степах загуло» i зi зброею в руках боронив незалежнiсть Украiнськоi Народноi Республiки, тодiшнi iдеологи вважали його великим грiхом перед радянською владою i тому табуювали для сучасникiв, а журнал «Червоний шлях» (1926, № 10) з уже названими споминами Сосюри («З минулого») про той перiод визвольних змагань i участь у них – переховували у спецфондах. Навiть фахiвцi-дослiдники не мали доступу до джерел, у яких вiдображений перiод його творчостi (1918–1920). Нiхто з дослiдникiв нiколи не смiв згадувати вiршi В. Сосюри, опублiкованi влiтку 1918 р. на сторiнках газети «Украiнський козак» – друкованого органу армii УНР. Звичайно, вiршi такого змiсту не могли увiйти навiть до найповнiших видань творiв поета. У спадщинi В. Сосюри е твори, якi не одразу i не просто увiйшли до золотого фонду украiнськоi лiтератури. Є вiршi та поеми, що буквально збуджували суспiльну свiдомiсть – вiд пересiчного читача або слухача i аж до державних дiячiв найвищого рангу. Такою була поема «Махно» (1924), про яку вже мовилося вище. Текст цього твору, напевне, назавжди поховано «в сумних архiвах ГПУ», тобто в недоступних спецсховищах колишнього всемогутнього Державного полiтичного управлiння (ДПУ, росiйською – ГПУ) СРСР чи УРСР. Із найповнiших видань творiв поета, що виходили за радянського режиму, вилучали вiршi й поеми iз правдивим описом подiй так званоi громадянськоi вiйни в Украiнi, де мова йшла про нацiональнi питання чи про репресованих дiячiв науки, культури. У В. Сосюри, як виявилося пiсля вивчення його творчого архiву, що було розпочато нами ще в 1973 р., збереглося чимало неопублiкованих творiв, серед яких найпомiтнiшою е поема «Мазепа», про яку буде сказано окремо. Неопублiкованими за життя В. Сосюри залишилися i його поеми релiгiйноi тематики: «Каiн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (<1948–1949 рр.>). Чому поет у складний пiслявоенний час (пiсля нещадноi критики 1947 р. творiв лiтературних побратимiв – Максима Рильського, Юрiя Яновського, Івана Сенченка) звертаеться до бiблiйноi тематики, не е якоюсь складною загадкою: вiн не мiг, як iншi лiтератори, повнiстю вiддаватися писанню про «щасливу мирну працю радянських людей», а тому заглибився в уявний свiт «золотоi легенди людства» – у Старий Завiт, його улюблену з дитинства книгу, легендарнi сюжети якоi почав творчо переосмислювати у полудень свого вiку. Вiрш В. Сосюри «Любiть Украiну», як i багато iнших творiв поета, не народився просто iз його творчоi уяви, а став полум’яним вислiдом багатолiтнiх переживань за долю Украiни, ii iсторiю, культуру, мову i, найголовнiше, за ii незалежнiсть. «Ти власним свiтом, Украiно, сiяти будеш на землi», – таке пророче передбачення В. Сосюри прозвучить у посланнi «До брата» (1960) за тридцять рокiв до проголошення незалежностi Украiни, i майже стiльки ж пролежало воно за чавунними дверима в спецiальному архiвному сховищi, доки дiйшло до читача. У найскладнiшi перiоди свого життя поет не замовкав, а був «мов вибух динамiту», не проголошуючи гучнi декларацii, а демонструючи справжню синiвську любов до Украiни. У 1927 р. (десятилiття Жовтневого перевороту!) вiн пише в Одесi вiрш «Навколо радости так мало…» (вважаеться одним iз варiантiв вступу до поеми «Мазепа»), де розкриваються найглибшi переживання за трагiчну долю Украiни. Адже зневiреному в iдеях соцiалiзму В. Сосюрi, як i багатьом його сучасникам, довелося вже тодi поламати крила «у летi марному до зорь». Висловлювання В. Сосюри про «печальний образ Украiни», який реально уявлявся йому не вiд фатального Жовтневого перевороту, а «в тьмi тисячолiть» (навiть не вiд часiв Киiвськоi Русi), – могли б скласти окрему книжечку пiд назвою «Любiть Украiну». І то був би ключ до розумiння невеликого за обсягом вiрша «Любiть Украiну», де сконденсовано любов поета до Батькiвщини. І от – немов гроза на безхмарному небi – в газетi «Правда» вiд 2 липня 1951 р. з’явилася нещадна редакцiйна стаття «Об идеологических извращениях в литературе»… А 3 липня 1951 р. газета «The New York Times» друкуе статтю «“Правда” б’е по червоних в Украiнi»: «Москва, 2 липня 1951 р. – «Правда», офiцiйний орган Комунiстичноi партii, сьогоднi пiддав критицi Центральний Комiтет Украiнськоi Комунiстичноi партii за те, що вiн недостатньо переймаеться «iдеологiчними питаннями». Така критика мiститься у довгiй передовiй, у якiй «Правда» виносить догану вiдомому щомiсячному журналовi «Звезда» за те, що вiн надрукував нацiоналiстичну поему «Любiть Украiну», яку написав сiм рокiв тому В. Сосюра. Передова, пiд заголовком «Проти iдеологiчних перекручень у лiтературi», нагадала читачам про визначення Прем’ером Сталiним поняття советського патрiотизму: «Нацiональнi традицii народiв поеднуються гармонiйно у советський патрiотизм зi спiльними життевими iнтересами усiх трудящих у Советському Союзi». «Правда» пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить тему «любовi до соцiалiзму i батькiвщини, яка збуджуе у наших серцях великi патрiотичнi почування». Навпаки, пише газета, його вiрш «викликае настроi розчарування i протесту». «Правда» зазначае: поема говорить про безбарвну, несучасну Украiну безвiдносно до iнших нацiональностей у «Советському Союзi». «Добре вiдомо, що суть нацiоналiзму полягае в прагненнi iзолювати i замкнути себе у власнiй нацiональнiй лушпинi, у прагненнi не бачити того, що об’еднуе трудящi маси советських нацiональностей, i бачити лише те, що вiдокремлюе iх», – говориться в передовицi. Пережитки капiталiстичних звичаiв в умах людей е значно сильнiшi й дiевiшi в царинi нацiональних питань, нiж у будь-якiй iншiй. Вони бiльш живi, тому що можуть маскувати себе нацiональними кольорами». Але найдошкульнiше «били» в Украiнi, згадуючи поетовi його давнi грiхи – службу в петлюрiвськiй армii, адже вiн щиро зiзнався в цьому. Творча спадщина В. Сосюри, як i багатьох iнших украiнських письменникiв, зазнавала постiйного ревiзування з боку офiцiйноi влади. Навiть незавершенi й неопублiкованi твори (поеми «Махно», «Мазепа» та численнi вiршi) вилучали з лiтературного процесу, забороняли, а значить – прирiкали на забуття. Іншi ж твори прискiпливо редагували. Із них вихолощували насамперед нацiональну символiку, проблематику. Так, у поемi «Червона зима» (1921) було замiнено колористично виразнi поетичнi образи нейтральними (про це вже згадувалося вище). До найповнiшого десятитомного видання творiв В. Сосюри, що побачило свiт у 1970–1972 рр., не ввiйшло багато вiршiв, балад i поем, якi друкувалися у двадцятих роках i в перiодицi, i в окремих збiрках чи томах вибраних поезiй. Табуювали майже все, що стосувалося нацiонального питання, особливо мовних проблем, iсторii. У книжцi вибраних творiв поета «Засуджене i заборонене» (Нью-Йорк, 1952) було опублiковано лише деякi вiршi й уривки iз поем, бiльшiсть яких не передруковувалася в Украiнi. Але там не було значноi кiлькостi творiв iз варiантами, що, здавалося, навiчно захованi у «спецхранах» державних архiвiв. Там вони пролежали до кiнця вiсiмдесятих, трохи не до проголошення незалежностi Украiни, коли з майже всього доробку поета було знято офiцiйну заборону. Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкращу частину якоi десятилiттями тримали у спецфондах недоступною навiть для дослiдникiв його творчостi, ще раз переконуешся в тому, яким великим i незнищенним був талант поета. Власть iмущим не вдавалося приручити його нi державними премiями, нi урядовими нагородами. Попри наявнiсть значноi кiлькостi кон’юнктурних творiв (про партiю, з якоi його двiчi виключали, чи про «жовтень», проти поборникiв якого вiн воював у лавах вiйська УНР), В. Сосюра лишався (за його ж словами) «мов вибух динамiта» i мiг потрясати читачiв i слухачiв своею поезiею. Багато його творiв, серед них i неопублiкованi, якi розповсюджувалися у списках, робили велику справу – не давали заснути нацiональнiй свiдомостi. Велика творча iнтуiцiя пiдказувала йому в той час (у травнi 1944 р., коли вже було зламано хребет нацизму), що перемога над «чужинцями в зелених мундирах» може стати заслугою одного народу, а iншi мають розчинитися «в слов’янському морi», точнiше – в росiйськiй культурi. А тому й вiрш «Любiть Украiну!» в багатоголосому хорi пiсень i гiмнiв на честь переможного наступу радянськоi армii i «вождя народiв» Сталiна був чи не единим твором, який нагадував, застерiгав, що Не можна любити народiв других, Коли ти не любиш Вкраiну. В. Сосюра, очевидно, найбiльше з-помiж украiнських письменникiв переймався (i головне – не мовчав!) найнагальнiшими болями свого народу – здобуттям незалежностi i збереженням рiдноi мови. В. Сосюра висповiдався перед читачем у своiй поезii, а ще бiльше – в автобiографiчному романi «Третя Рота». Але, звичайно, його спадщина потребуе нового прочитання й осмислення. Не зайвою була б i наукова бiографiя, жанр якоi сьогоднi став чомусь непопулярним. Отже, слово за дослiдниками творчостi В. Сосюри, якi мають чесно та об’ективно сказати про одного з найвiдомiших украiнських поетiв-лiрикiв XX ст. Згадаймо при цьому позицiю делiкатного Павла Тичини, який у 1957 р. на подарованому В. Сосюрi тритомнику своiх «Вибраних творiв» зробив такий напис: «Дорогому Володимировi Миколайовичу Сосюрi – одному з найбiльших поетiв Радянськоi Украiни, – та нi, – поетiв усього свiту! Лiрик – а разом з тим смiливий, дерзновенний. Задушевний – а разом з тим – бойовий у нього тон, наступальний». Останнi днi земного життя Володимира Сосюри (з iсторii хвороби, смертi i похорону поета) На початку 1980-х рокiв доля звела мене з видатним лiкарем-терапевтом, поетом i перекладачем Миколою Демидовичем Фененком, який на той час працював в академiчному санаторii «Феофанiя». Я давав Миколi Демидовичу читати ще не опублiкованi твори В. Сосюри, а вiн розповiдав менi про останнi днi життя поета, яке обiрвалося 8 сiчня 1965-го в санаторii «Конча-Заспа». Лiкар обiцяв повiдати менi ще багато дечого, але моя путiвка закiнчилася, i я мусив приступати до роботи. На жаль, розповiдi М. Фененка я не записав, а його передчасна смерть, причиною якоi стали недоброзичливцi, котрi завдали лiкаревi-фронтовику й iнвалiду вiйни тяжкоi психологiчноi травми, не дали змоги його доньцi Оксанi завершити навчання в аспiрантурi Інституту лiтератури. Якось поет Олексiй Довгий розповiв менi, як у видавництвi «Днiпро» в 1962 роцi мала вийти збiрка поезiй Лiни Костенко «Зоряний iнтеграл». Їi вже пiдготували до друку, але без дозволу згори, тобто iз ЦК КПУ, книжки тодi не виходили, а тим бiльше такоi опальноi авторки, як Лiна Костенко. І не тiльки ii – ще чимало рукописiв надовго залягало в архiвi видавництва. Побоюючись за долю авторського примiрника «Зоряного iнтеграла» з багатьма правками i вставками в текстi, О. Довгий на свiй страх i ризик забрав ii з архiву видавництва i передав на ознайомлення Г. Кочуру. Мудрий i досвiдчений конспiратор Григорiй Порфирович передав ii «на розгляд» Д. Паламарчуку, який вирiшив «одягнути» рукопис у темно-оранжевi палiтурки, щоб познайомити ще декого з цiею невиданою книжкою. Рукопис розглядала таемна редакцiйна рада – І. Свiтличний, Г. Кочур, Д. Паламарчук, М. Лукаш i звичайно ж О. Довгий. Очевидно, саме з цього примiрника робили самвидавiвськi копii, якi поширювали серед довiрених людей. Напевно, саме за одним iз авторських примiрникiв було видано «Зоряний iнтеграл» за кордоном, а першотекстом стала авторська верстка з видавництва «Днiпро». Але оригiнал единого примiрника збiрки завiдувач редакцii поезii, драматургii та кiнодраматургii О. Довгий вирiшив передати на збереження в надiйнi руки – своему лiкарю М. Фененку, про що я довiдався майже через сорок рокiв. Я одразу ж зателефонував доньцi покiйного лiкаря Оксанi Фененко й попросив пошукати в батькiвськiй бiблiотецi той унiкальний рукопис епохи тоталiтаризму. За кiлька днiв я вже тримав у руках той рiдкiсний примiрник, який приховав поет i редактор О. Довгий, а зберiг лiкар М. Фененко. Тодi ж Оксана Фененко буквально приголомшила мене ще однiею знахiдкою в батькiвському архiвi, – вона принесла й подарувала для архiву В. Сосюри оригiнал iсторii його хвороби, яку вели лiкарi впродовж чотирьох останнiх днiв життя поета. Їi зберiг i не передав до санаторного архiву лiкар i великий патрiот М. Фененко. Отже, погортаемо цю фатальну iсторiю, яка не додасть жодного рядка до творчого спадку поета, але дещо скаже про роки, якi теж були фатальними в його життi. 5 сiчня 1965 р., напередоднi дня народження, В. Сосюра приiхав на лiкування до клiнiчного санаторiю «Конча-Заспа», що належав четвертому управлiнню МОЗ УРСР. Пiд час прийому у хворого поета артерiальний тиск «зашкалював» до 230/120 мм. У санаторно-курортнiй картцi, заповненiй лiкарем 28 грудня 1964 р., зазначено, що 25 вересня 1964 р. В. Сосюра перенiс iнфаркт мiокарда. 5 сiчня хворого оглянув лiкар М. Фененко, якому В. Сосюра поскаржився «на перiодичнi болi в зонi серця, деяку загальну слабкiсть». До iсторii хвороби було записано, що «на гiпертонiчну хворобу хворiе з 1951 року» – iз того найстрашнiшого року, коли поета за вiрш «Любiть Украiну» громили у всесоюзному масштабi. Нагадаемо, що сталося це пiсля публiкацii в газетi «Правда» передовоi статтi «Против идеологических извращений в литературе», де було сказано, що пiд таким твором могли пiдписатися найлютiшi вороги народу Петлюра i Бандера. Твiр мали засуджувати скрiзь – у школах, ВНЗ, на пiдприемствах i навiть, як свiдчив тогочасний в’язень сталiнських концтаборiв Олександр Ковiнька, за колючим дротом. Пiсля такого розгрому тиск кровi пiдвищувався до 250/140 i вище. «Особливо пiдвищувався тиск в 1959 роцi. Тодi лiкувався близько трьох мiсяцiв в Ірпенi, а потiм – у «Кончi-Заспi». 1959 року перенiс iнфаркт мiокарда. Бували головнi болi та запаморочення». Саме в тому 1959 роцi В. Сосюра продовжив пiсля тридцятирiчноi перерви роботу над поемою «Мазепа», активно працював над романом-трилогiею «Третя Рота». М. Фененко в iсторii хвороби записав таке: «25 вересня [1964 р. ] були сильнi болi за грудиною, серцебиття, високий тиск кровi, перебоi в ритмi серця. Хворого було переведено до стацiонару, де болi в серцi затамували й вони бiльше не з’являлися, аж доки лiкувався у стацiонарi. Пiсля виписки додому болi стали з’являтися часто. Виписався додому 2 грудня. Хворий виходить на вулицю, у сквери. Болi в зонi серця стискаючi, нечастi, припиняються пiсля того, як хворий подихае глибоко. Задишки немае. Набрякiв на ногах не бувае. Головнi болi та запаморочення не турбують». Лiкар зi слiв В. Сосюри записав до iсторii й те, що в дитинствi вiн хворiв малярiею, в 1903 р. – гострим ревматизмом. У 1915 р. був ушиб (забiй) голови, а в 1919 р. – забiй голови та грудноi клiтки в зонi серця. У 1920–1921 р. перенiс поворотний тиф. Остаточний дiагноз був таким: «Гiпертонiчна хвороба II – Ш ст. Атеросклероз. Атеросклеротичний та постiнфарктний кардiосклероз. Кардiосклероз. Інфаркт мiокарда передньобоковоi стiнки 25.IX.64 p., (дрiбноосередковий). Розлад жирового обмiну». 6 сiчня (у день народження) лiкар М. Фененко визнав стан здоров’я хворого задовiльним, особливих змiн у станi здоров’я не виявлено. В. Сосюрi було дозволено «прогулянки в межах коридору i можна виходити на подвiр’я до 200 м двiчi на день». Призначено вживати чверть склянки мiнеральноi води «Єсентуки» та необхiднi медичнi препарати. 7 сiчня (Рiздво Христове). «Стан хворого задовiльний. Скарг немае. Сон та апетит в нормi. Об’ективно: шкiра та слизовi оболонки нормального кольору. Пульс – 66 на 1 хв., ритмiчний, достатнього наповнення. Тиск 200/110. Тони серця приглушенi до глухих. II тон акцентовано на аортi. Живiт м’який. Болей при пальпацii немае.     М. Фененко». 8 сiчня в час вiдсутностi лiкаря М. Фененка пiсля прогулянки В. Сосюра повернувся в палату. О 16 год. 30 хв. з’явилися загрудиннi болi, недостача повiтря. Черговий лiкар провiв огляд i призначив необхiднi лiки, строгий постiльний режим, гiрчичники на дiлянку грудей, банки на спину, гарячу ванну для нiг. Через пiвгодини болi вщухли. О 17 год. 15 хв. хворого оглянули головний лiкар санаторiю П. Лазаренко та черговий. Стан хворого визнано «вполне удовлетворительным» (записи в iсторii хвороби украiнською мовою робив лише М. Фененко). О 17 год. 40 хв. i о 18 год. 30 хв. черговий лiкар записував до iсторii хвороби: «Общее состояние и самочувствие вполне удовлетворительные, жалоб нет. Боли в области сердца не беспокоят, дыхание свободное. […] больной в полусидячем положении, самочувствие удовлетворительное». Але… о 19 год. 45 хв. сталося непоправне: «Внезапно наступила смерть». Епiкриз до iсторii хвороби вже записував М. Фененко: «Хворий, Сосюра Володимир Миколайович, 67 рокiв, поступив на лiкування в клiнiчний санаторiй «Конча-Заспа» 5 сiчня 1965 року зi скаргами на перiодичнi, короткочаснi болi в зонi серця, якi рiдко з’являлися, на незначну загальну слабкiсть. Болi мають стискаючий характер, короткочаснi, без iррадiацii, припинялися пiсля кiлькох глибоких вдихiв. Задишки немае. Немае набрякiв на ногах. Головних болiв та запаморочення не бувало. 25 вересня 1964 року перенiс дрiбноосередковий iнфаркт мiокарда передньобоковоi локалiзацii. Лiкувався в санаторii IV Управлiння МОЗ УРСР, звiдки виписався 2 грудня 1964 року. Протягом мiсяця був удома, гуляв по вулицi та у скверi. Стан хворого був цiлком задовiльний. На гiпертонiчну хворобу хворiе з 1951 року. Тиск кровi пiднiмався до високих цифр, 250/140 i вище. У 1959 роцi перенiс iнфаркт мiокарда. Об’ективний стан при вступi до санаторiю. Загальний стан цiлком задовiльний. Хворий ходить. […] Тони серця приглушенi до глухих. II тон акцентовано на аортi. Тиск кровi – 230/120. Над легенями перкуторний звук з незначним коробочним вiдтiнком. Дихання везикулярне, хрипiв немае. […] У санаторii поставили дiагноз: гiпертонiчна хвороба II–III ст. Атеросклероз. Атеросклеротичний аортокардiосклероз, коронаросклероз. ____________________ Перенесено дрiбноосередковий iнфаркт мiокарда передньобоковоi локалiзацii (25.ІХ.64 р.). Ожирiння II ст. Хворому призначено 10-ту дiету, «Єсентуки» № 17 по 1/4 склянки двiчi на день. «Rauvasani» по 1 стол. ложцi натщесерце. Дозволено виходити i прогулюватись у коридорi та у дворi до 200 м двiчi на день. 8 сiчня пiсля прогулянки хворий прийшов у палату i викликав чергового лiкаря. Скаржився на недостатнiсть повiтря, на незначнi загрудиннi болi та вiдчуття страху. Було констатовано напад астми середнього ступеня з незначним набряком легенiв, який тiльки починався. Пульс – 120–130 на 1 хв., аритмiчний, тони серця приглушенi, II тон акцентовано на аортi. Тиск кровi – 200/120. У легенях дихання жорсткувате, вологi, дрiбноосередковi хрипи. Пiсля введеного кордiамiну з атропiном та промедолу внутрiм’язово, нiтроглiцерину пiд язик, ножних гарячих ванночок, гiрчичникiв на зону грудини всi явища припинилися, самопочуття хворого стало задовiльним. Хворий залишався у лiжку в напiвсидячому станi. Пульс – 90–94 на хв. з поодинокими екслурасистолами (нерозб. – С. Г.). Тони серця приглушенi. На аортi II тон акцентований. Тиск кровi – 180/120. Але о 19 годинi 45 хв. раптово настала смерть. Дiагноз. Гiпертонiчна хвороба III ст. церебрально-кардiальна форма. Атеросклероз iз переважним враженням судин головного мозку та серця. Атеросклеротичний та постiнфарктний кардiосклероз. Емфiзема легенiв (нерiзко виражена). Розлад жирового обмiну II ст. Раптова смерть настала, очевидно, внаслiдок гостроi коронарноi недостатностi, хоч i не виключено можливостi крововиливу в життево важливi центри головного мозку.     Лiкар М. Фененко». Лiкар-патологоанатом у пiдписаному ним протоколi додав до визначених дiагнозiв ще й захворювання селезiнки та гострий некроз пiдшлунковоi залози. Смерть В. Сосюри стала великим ударом для його родини i друзiв, для всiеi украiнськоi лiтератури. На похоронi поета виступив А. Малишко, промова якого стала несподiванкою для партiйних i спецiальних органiв. Одразу ж пiсля похорону про виступ А. Малишка доповiдав А. Скаба на засiданнi президii ЦК КПУ. Текст промови, яку записали деякi присутнi на похоронi, поширювався помiж людей. 29 березня 1965 р. голова КДБ при РМ УРСР В. Нiкiтченко надiслав до ЦК КПУ секретне повiдомлення про поширення промови серед молодi й творчоi iнтелiгенцii, долучивши до нього i текст, записаний на похоронi кадебiстською агентурою. Серед усiх доступних нам кiлькох джерел тексту промови найточнiшим е, очевидно, той, який зберiгся в архiвах КДБ (нинi – Служба безпеки Украiни). Тексти повiдомлення i виступу А. Малишка, скопiйованi й опублiкованi проф. В. М. Даниленком, подаються нижче за оригiналами документiв. Інформацiйне повiдомлення КДБ при РМ УРСР до ЦК КПУ про промову А. Малишка на похоронах В. Сосюри 29 березня 1965 р. Секретно Экз. № 1 ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ ИНФОРМАЦИОННОЕ СООБЩЕНИЕ По имеющимся в КГБ при СМ УССР данным, среди отдельной части творческой интеллигенции и молодежи распространяется текст речи, якобы произнесенной поэтом А. Малышко на похоронах В. Сосюры.[3 - В. Сосюра помер 11 сiчня (насправдi 8 сiчня 1965 р.).]     Председатель Комитета госбезопасности при Совете Министров Украинской ССР     В. Никитченко На документi штампи: «Особий сектор ЦК КП Украiни. ТАЄМНА ЧАСТИНА. Вх. № 1091/16 «5» арк. «29» III 1965 р. ПІДЛЯГАЄ ПОВЕРНЕННЮ»; 2. «Контроль»; резолюцiя: «т. Скаба А. Д. Доповiсти. П. Шелест»; помiтка: «На президii про цю промову я доповiдав зразу ж пiсля похорон. Скаба». ГДА СБ Украiни, ф. 16, оп. 3 (1968 р.), спр. 2, арк. 56. Оригiнал. Машинопис на бланку. [Додаток] РЕЧЬ А. МАЛЬІШКО НА ПОХОРОНАХ В. СОСЮРЬІ «Дорогi люди, тяжко, невиносимо тяжко прощатися з тим, хто був тобi вчителем i братом, порадником i другом по зброi i по душi, а прощатися ж треба. Склав своi крила соловей нашоi пiснi, кароокий син Украiни, Володимир Сосюра. Вiддзвенiли червонi зими, вiдпадали його синi зорi, змовкли уста, якi так недавно славили людське кохання, красу i нiжнiсть. Чарiвне його слово, його пiсня поселялись в серцi кожноi людини, робили ii добрiшою, благороднiшою, ласкавiшою. Мудрi люди казали колись: «Життя коротке, та безмежна мука i незгладиме творче ремесло…» Дорогий брате Володимире, обiрвалось твое життя, i ми прощаемось з тобою, та не прощаемось ми з срiбними дзвонами твоеi поезii, з твоiм словом, зiтканим з блакитних небес Украiни, з щедрих дiбров i ланiв, iз (1 сл.[4 - Так у документi.]) революцiй людського серця. Посмутнiла твоя хата, Володимире Миколайовичу, посмутнiли нашi очi, зажурилась Украiна. Та немае краю в тихому Дунаю, та немае процвiтку вiчному дереву життя, а люди сьогоднiшнього дня i прийдешнього поколiння будуть приходити до твоiх пiсенних джерел i черпатимуть в них натхнення i радiсть. І до твого прийдешнього, яке ти розвивав (2 сл.[5 - Так у документi.]) комуни, за яке ми боремось багато лiт, ми прийдемо з твоею пiснею на устах. Такий ти нiжний i тривожний повiк житимеш з нами. Прощай, наш украiнський Бояне, прощай! Той, хто вийшов з народу, повинен вiддати свою душу, свое серце, своi натхнення, вогонь i все життя свое народовi. Ти таким i був. Не було в тебе iнших помислiв, крiм народу, не було в тебе iншоi турботи, як тiльки служити щиро йому, своему вишневому украiнському народу. І коли в тебе була своя радiсть, вона була народна, i коли в тебе були смутки, вони були теж народними. Син революцii, ти почав пiсню i боротьбу пiд ii щитом i прапором. «Зима, зима,[6 - Неточна цитата першого рядка поеми «Червона зима».] а на перонi люди, Бiля вагонiв ми спiваем «Чумака» І радiсть лоскот[но] бентежить нашi груди, Шикують злиднi нас – юнак до юнака». Серце украiнського поета шикуе нас в однi ряди, щоб ми не були безбатченками i людьми, не помнящими родства. Щоб з наших сердець i наших дум виростали Шевченки i Франки, щоб ми не збивали квiти на молодих гiлках нашоi украiнськоi поезii, якi ти так по-батькiвському опiкав. Журиться сьогоднi вся Донеччина за своiм великим сином. Чорнiють вiд смутку копри i далi, плаче Донецький степ вiд великоi туги за своiм спiвцем. Ти був душею робiтничого класу, в столiття внiс цю душу своею поезiю, величчям, безсмертям. «І знов Донеччина, i вiтер верби хилить». Тепер ти не зможеш там бувати, але мiж Донецьких степiв буде ходити твое нiжне i полум’яне слово, яке великий поет мiг написати. «Так нiхто не кохав… Через тисячi лiт Лиш приходить подiбне кохання». Яке безмежне повинно бути почуття людини, що могла так сказати, i як жаль, що i велику любов свою[7 - Так у документi.] хотiли вирвати з твого серця i заслати в далеку Сибiр. Скiльки передчасних сивин пало тодi на твою голову i, мабуть, тепер доречнi були б слова Шекспiра: «Ах, как жестока жизнь и сколько злодеяний!» Хай прокляття впаде на голови тих, що це робили, вкоротивши цим тобi вiку. Ми, осиротiлi, лишаемось з своею великою любов’ю до людей, до слова, до поезii, до великоi нашоi матерi – Украiни. Камiнь розпадеться i дерево тисячолiття розцвiте i опаде, а твоя поезiя залишиться, i хай не ждуть сноби, що наше слово, наша рiдна Украiна зникне, бо Украiна безсмертна, як безсмертний ти в нiй. Холодно тобi зараз, поете, i снiг над тобою йде дуже холодний. Над твоею труною в цей зимовий холодний день ми клянемось, що будемо любити свою мову, свiй кароокий народ, своi звичаi так, як ти заповiв у своему вiршi «Любiть Украiну»: «Любiть Украiну вi снi й наяву, Вишневу свою Украiну! Красу ii вiчну, живу i нову, І мову ii солов’iну». І хай тупiсть кретинiв i невiгласiв, прелатiв i езуiтiв, якi вкоротили твое життя пiсля написання цього вiрша… (2 сл.[8 - Так у документi.])…iх згадае над могилою великого украiнського поета. Пробач, що ми не покрили тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю i не поклали на твое серце червону калину. Ти так те любив. Та червона калина твоеi Украiни червонiтиме в твоему серцi i в твоему словi. Ми б хотiли поховати тебе так, як годиться великому спiвцевi i пронести тебе на своiх плечах по всьому Хрещатику, по всiй нашiй рiднiй землi. Що ж, кажуть «не можна!». А як жаль, що i в цiм ми схиляемось до циркулярiв, а не до вiкових традицiй нашого народу. Ну що ж, тодi ми, невдячнi сини твоi, понесемо тебе на своiх раменах у вiчнiсть i хай майбутне зацвiтае твоiм вишневим украiнським словом, словом революцiйного поета. Прощай, наш сизокрилий орле революцii! Прощай, наш украiнський Бояне! Навiки прощай!     ВЕРНО: (Пiдпис)     ГДА СБ Украiни, ф. 16, оп. 3 (1968 р.), спр. 2, арк. 57–60.     Засвiдчена копiя. Машинопис. Сергiй Гальченко Поетичнi твори ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ! Любiть Украiну, як сонце, любiть, Як вiтер, i трави, i води, В годину щасливу i в радостi мить, Любiть у годину негоди. Любiть Украiну у снi й наяву, Вишневу свою Украiну, Красу ii, вiчно живу i нову, І мову ii солов’iну. Без неi – нiщо ми, як порох i дим, Розвiяний в полi вiтрами… Любiть Украiну всiм серцем своiм І всiми своiми дiлами. Для нас вона в свiтi едина, одна, Як очi ii нiжно-карi… Вона – у зiрках, i у вербах вона, І в кожному серця ударi, У квiтцi й пташинi, в кривеньких тинах, У пiснi у кожнiй, у думi, В дитячiй усмiшцi, в дiвочих очах, І в стягiв багряному шумi… Як та купина, що горить – не згора, Живе у стежках, у дiбровах, У зойках гудкiв, i у хвилях Днiпра, У хмарах отих пурпурових, В огнi канонад, що на захiд женуть Чужинцiв в зелених мундирах, В багнетах, що в тьмi пробивають нам путь До весен i свiтлих, i щирих… Юначе! Хай буде для неi твiй смiх, І сльози, i все до загину… Не можна любити народiв других, Коли ти не любиш Вкраiну. Дiвчино! Як небо ii голубе, Люби ii кожну хвилину… Коханий любить не захоче тебе, Коли ти не любиш Вкраiну. Любiть у трудi, у коханнi, в бою, В цей час, як гудуть батареi… Всiм серцем любiть Украiну свою, — І вiчнi ми будемо з нею.     Травень 1944 р.,     м. Киiв Із книжки «Поезii» (1950) О МОВА МОЯ! О мiсячне сяйво i спiв солов’я, Пiвонii, мальви, жоржини! Моря брилiантiв, це – мова моя, Це – мова моеi Вкраiни. Яка у нiй сила i кличе, й сiя, Яка в нiй мелодiя лине В натхнення хвилини! О мова моя, Душа голосна Украiни! Ти – сурми на сонцi, ти – стягiв гаi, Ти – вибухiв огненних повна, В той час, коли кличе народи в боi Вiтчизна моя многомовна… Ти – мрii фiалок i сон конвалiй, Й гострiша за крицю багнета… Ти душу бiйця пориваеш на бiй В натхненнiм пеанi поета… Тобою звучать i мiста золотi, Й заквiтчанi селами гони… Ти – зброя iдеi. У битвi й трудi Єднаеш сердець мiлiони… Мов райдуги – арки над морем колон, Що в небо музикою лине, Де славить життя золоте жайворон… Це – мова моеi Вкраiни. Це – матерi мова. Я звуки твоi Люблю, наче очi дитини… О мова вкраiнська!.. Хто любить ii, Той любить мою Украiну.     1949 Із книжки «Поезii» (1921) * * * Безладно торохтить по бруку день бездумний, де порох голубий та цокоти копит… Змарнiлий небосхил роздерли нагло труби, де ластiвки кричать про сонце i степи… О липне золотий!.. Твоi байдужi очi нагадують менi холодний блиск озер І ранок голубий, де спiв тремтить дiвочий, мов листя золоте розхристаних берез… Де море шарудить, над срiбним пляжем трави, i шелестiння слiв коханих i простих… О теплий ночi блиск i блиск очей лукавий, де у колисцi вiй гойдався молодик!..     1921 * * * Миколi Хвильовому[9 - Микола Хвильовий (Фiтiльов Микола Григорович; 1893–1933) – украiнський письменник.] Ми на драбинах зор за днем золотодзвонним… Волошковим вiнком годин тривожний бiй… І ранок з нами йде веселий та червоний спiвати про завод i села голубi. Зустрiлись в квiтнi ми. На сонячнi галяви вже вечiр голубий задумливо звисав… i рядом з ним зоря, нервова i смуглява, ховалась за доми, як золота коса… Й нам путь тепер одна. Внизу старе захляле… дим iншого життя нам вiтер з гiр несе, i теплим молоком душа моя проллялась на жито золоте твоiх дзвiнких пiсень…     1921 Із збiрки «Червона зима» (1922) * * * Рипнула дверима осiнь, з пилом закрутився жовтий лист, а за ним простягся по дорозi передсмертний листопаду блиск. І тремтяче перекотиполе притуляеться до нiг благанно, мов шепоче: «Як же рано… як же умирати рано!..» І котиться геть, таке безпорадне i голе… Неба прозорi очi затулило вiями-хмаринами. Вiтер щоки цiлуе, лоскоче, поросям верещить мiж колiнами… І навколо так холодно, холодно, наче в жилах вся кров замерзла! Серце мое, пiснею проколоте, вже не буде нам тепло й весело. Розстилае вечiр рядна, глек зорi червоноточить… Моя пiсня – неоглядна, а душа – печерний хлопчик.     1921 * * * На Захiд, на Захiд, на Захiд!.. Заломила руки зоря. Виють собаки не зря… Електричним поривом, подихом гроз до бою, до бою на Захiд… Перестав вовтузитись i плакать на снiгу розстрiляний мороз… Котяться хвилi широко — хвилi-мовчанки до нiг… Мiсяцю куля влучила в око, — нiч. Але я не впаду до колiн i нiколи не буду спати. На устах запеклася пiна — моя кривава мати… І сичить пiд ногами вiтер… Мов до серця чимсь припекло, мов голосять, жалiються дiти за селом… Електричним поривом, подихом гроз до бою, до бою на Захiд!.. Перестав вовтузитись i плакать на снiгу розстрiляний мороз…     1921 Із збiрки «Осiннi зорi» (1924) * * * Хто розумiе цей жах, коли душа така одинока?… Коли хочеться кривавими пальцями схопити за горлянку небо i видерти йому останне око – Сонце… то розумiе цей жах, коли душа така одинока?… Мое серце – Благбаз[10 - Благбаз – Благовiщенський базар у Харковi.] в часи вiйськового комунiзму, коли далi були такi пахучi, такi червонi… А тепер всi в кровi, i душа, i долонi, — i пропадають моi огнi за муром… О, моя далека Революцiе!.. Одгукнись на моi крики лунко! Скоро буде вечiр i в тихiй кiмнатi зазгучать, заридають солов’i поцiлункiв. Скоро буде вечiр. Коли буде знати про Перекоп кожна дитина, i зацвiтуть електричними зорями i земля, i небо, коли темп життя так змiниться, що будуть вiки за одну хвилину, — тодi прийде кiнець непу… О, моя червiнькова Украiно!.. Коли кожному дурневi стане ясно, що таке пролетарська культура, i будуть легендами i сучаснi подii, i сучасна людина, тодi згадають i про Володимира Сосюру, о, моя червiнькова Украiно!.. А зараз: мое серце – Благбаз в часи вiйськового комунiзму, коли далi були такi пахучi, такi червонi… Простягаю в простори кривавi долонi, де пропадають моi огнi за муром…     Листопад 1922 МАКИ Л. В. Пилипенко[11 - Пилипенко Людмила Володимирiвна – дружина украiнського письменника Сергiя Володимировича Пилипенка (1891–1934), яка мала певне вiдношення до лiтературного процесу в Украiнi.] Менi хочеться ходити з одрiзаною головою Данте на руках i слухать про любов до Беатрiче… Шелестiли жита, хвилювали жита, а мiж ними розкидано маки. Там, ???????????там там, там козаки, козаки, козаки… Мiсто. Нiч. Огненнi крики в повiтрi… Хто це на вухо менi вие тоненько i хитро?… Голову я нахилю, — дивиться грiзно хорунжий… Мамо, а може, я сплю, може, чого занедужав?… Мiсто. Нiч. Огненнi крики в повiтрi… Хто це на вухо менi вие тоненько i хитро… Шелестiли жита, хвилювали жита, а мiж ними розкидано маки. Там, там там, там, козаки, козаки, козаки… Менi хочеться ходити з одрiзаною головою Данте на руках i слухать про любов до Беатрiче.     1923 * * * Оддзвонила давно Революцiя. Чую, чую – бетони кричать… І нiкому тепер не молюся я, й запеклася на серцi печаль. І солодко смiються вiтрини, а снiжинки в розпуцi летять… Десь далеко цвiтуть мандарини i задумано хвилi шумлять…     1923 * * * Не бiля стiнки я, й не кров моя холоне, i вiтер не трiпа розiрвану шинель, — пiд громом i дощем розкидано колони, i б’ють броневики в обличчя нам огнем. Ой, б’ють броневики… Атака на залiзо… Гарячим дзвоном б’е… а в ротi з пилом кров… З розбитим боком смерть по рейках лiзе, лiзе… І кров’ю капотить на щебень семафор… І згадуеться знов далекий полустанок, i од снаряду дим над житом раз у раз… Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне, й свободи на землi ще не прийшла пора?! Де пил i бур’яни, пiд небом Перекопу паруе тепла кров аж до далеких зор… Я чую, як гуде в диму земна утроба, де падали вони пiд орудiйнi зойки… І все, куди не йду, далекий полустанок i од снаряду дим над житом раз у раз… Так хто ж сказав тепер, що наша доля хляне, й свободи на землi ще не прийшла пора?!     1922 * * * Минай, проклята нiч, минай! Розбийся на скалки, стривожена душа!.. Ще довго мандрувать, коханню ще не край. Ша, мое серце, ша!.. Терпкий холодний жах… Вiтри моi коханi… Я мрiю розiп’яв на золотiй стернi. В степах блукае дзвiн над синiми снiгами, i меркнуть димарi в рожевiм туманi… Я – чорний езуiт. Ти не приходь до мене. Не знатимуть вуста египетських очей. Хай в стрiсi шарудить сумний ноктюрн Шопена, i плаче молодик над схиленим плечем… Кривавi коси хмар, мов згадки про минуле… Обличчя татарви… далекий стяг… Сiрко… Ах, не пiду тепер я по садках Стамбула, на скелях Хортицi не розкладу огонь!.. Минай, проклята нiч, минай!.. Розбийся на скалки, стривожена душа!.. Ще довго мандрувать, коханню ще не край. Ша, мое серце, ша!..     1922 * * * Вiрi Б.[12 - Вiра Б. – Вiра Каспарiвна Берзiна (1904–1992) – перша дружина В. Сосюри, яка народила поетовi двох синiв – Олега i Миколу.] Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт лиш приходе подiбне кохання. В день такий розцвiтае весна на землi, i земля убираеться зрання… Дише тихо i легко в синяву вона, простягае до зор своi руки… В день такий на землi розцвiтае весна i тремтить од солодкоi муки… В’яне серце мое од щасливих очей, що горять в туманi надi мною… Розливаеться кров i по жилах тече, нiби пахне вона лободою… Гей ви, зорi яснi… Тихий мiсяцю мiй… Де ви бачили бiльше кохання?… Я для неi зiрву Орiон золотий, я – поет робiтничий останнiй… Так нiхто не кохав. Через тисячi лiт лиш приходе подiбне кохання. В день такий розцвiтае весна на землi, i земля убираеться зрання… Дише тихо i легко в синяву вона, простягае до зор своi руки… В день такий на землi розцвiтае весна i тремтить од солодкоi муки…     1922 * * * Голову розбив я об камiння неба, — на заходi морок, на заходi кров… І в нестямi вiтер утiкае степом, нiби блиск останнiй скинутих корон… О моi шукання, мрii-метеори… Не шумуе листя, в жилах не вино, — мiсяць народився нiби тiльки вчора, а уже блукае на степу давно. Ох мое телятко… Як тебе спiймати, щоб вiки горiло ти в душi моiй… Доки ти од мене будеш утiкати i ховатись раптом в голубiй травi… Я даремно руки в небо простягаю, — на худих долонях тiльки тихий смiх… І розбив об небо голову з одчаю. Вiтер… Снiг…     1922 * * * На шматки порiзав свою душу й зашпурнув iх ген-ген я од себе… І несуться вони метеорами десь по далеких свiтах… В порожнiх грудях тiльки вiтер вiе, i тоскно шарудять снiги… Там посадив я чорную лiлею, в нiй заховалося мое щастя i тре синенькi рученята, i дивиться з благанням навкруги. Снiги, снiги…     1922 МАЛИНОВИЙ ПЛАТОК Я знов один. Покiрно одгорiли далi. Й дарунок твiй – малиновий платок круг шиi лiг. І в золотiй печалi не прилетить в мою кiмнату Бог — не прилетить… i крилами кохання не зашумить привiтно над крильцем. Лиш привид твiй розтанув у туманi i все в сльозах нахилене лице… Гей, на огнi далекого Версалю тебе вели. Блищала тоскно сталь… І, може, де в пiвтемнiй тихiй залi цiлуе хтось вишневii вуста… й сорочку рве… i вже кривавi руки бiля твоiх розкиданих колiн… І весь в кровi вiд огненноi муки уже лечу далеко од землi… І вже внизу крiзь грати зачорнiло, де вартовий карбуе мiрний крок, бiля вiкна знайоме мертве тiло й дарунок твiй – малиновий платок.     1923 * * * У плащi. А очi – зорi синi. Задивились верби в прудковод… Тихий вечiр… золотi колiна… на щоцi од шалi тiнi, тiнi, тiнi… Твiй кривавий, твiй татарський рот… Знову я спокiйний i осiннiй, як тодi, у двадцять другий год. Тiльки вiтер: «Синьому нiрвана…» Тiльки вiтер: «Синьому не жить…» Там, де мiсяць огненний i п’яний в невiдомi i далекi страни на водi дорогою лежить… «Люлi дитиноньцi, Колiньцi люлi…» Дзвонять на зорi, i пахне трава… В ночi далекi (там очi заснулi) будеш йому ти спiвать… Мишенята синi на парканi, то промiння (одгадай чие?…), на травi двi тiнi простяглися п’янi, Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/s-a-galchenko/volodimir-sosura/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 Пiзнiше В. Сосюра це слово замiнив на «ворожий». – Тут i далi прим. упорядника. 2 П. Тичина, вiрш «І Белий, i Блок, i Єсенiн, i Клюев…» (1919). 3 В. Сосюра помер 11 сiчня (насправдi 8 сiчня 1965 р.). 4 Так у документi. 5 Так у документi. 6 Неточна цитата першого рядка поеми «Червона зима». 7 Так у документi. 8 Так у документi. 9 Микола Хвильовий (Фiтiльов Микола Григорович; 1893–1933) – украiнський письменник. 10 Благбаз – Благовiщенський базар у Харковi. 11 Пилипенко Людмила Володимирiвна – дружина украiнського письменника Сергiя Володимировича Пилипенка (1891–1934), яка мала певне вiдношення до лiтературного процесу в Украiнi. 12 Вiра Б. – Вiра Каспарiвна Берзiна (1904–1992) – перша дружина В. Сосюри, яка народила поетовi двох синiв – Олега i Миколу.