Міфи та легенди українців

Мiфи та легенди украiнцiв Юрiй Павлович Винничук Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури Як Господь створив землю, звiдки пiшли гори, як з’явилися на свiт чоловiк та жiнка, звiдкiля узялися зорi, грiм та блискавка, як було засновано Киiв, як помер Олег, як хрестилася княгиня Ольга… Мiфи та легенди, зiбранi вiдомим письменником-украiнознавцем Юрiем Винничуком, зберiгають у народнiй пам’ятi й передають майбутнiм поколiнням знання про iсторичне минуле украiнського народу, пояснюють причини виникнення рiзних явищ природи, а також навчають правил, яких мае дотримуватися людина протягом усього свого життя. Мiфи та легенди украiнцiв © Ю. П. Винничук, укладання, 2015 © Л. П. Вировець, художне оформлення, 2015 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010 Легенди про створення свiту Як архангел Михаiл Сатану закував Перше не було нi неба, нi землi, була тiльки тьма i вода, змiшана з землею, так неначе кваша, а Бог лiтав святим духом понад водою, котора шумiла пiною. От раз Бог ходить по водi та бачить на нiй бульбашку з пiни, що ворушиться. Дихнув на неi i сказав: – Нехай буде янгол. І вилiз з бульбашки маленький чорненький чоловiчок з хвостом i рiжками, та тiльки без крил. Бог дав цьому створiнню iм’я Сатанаiл i двое крил i мовив до нього: – Лiтай так, як i я. А янгол каже: – Не можна, Господи. Бог йому дав ще двое крил i сказав: – Лiтай. – Не можна, Господи, – вiдказуе янгол. Бог йому дав ще двое. От вiн i лiтае. Тодi Бог сотворив свiт i дав янголу меч. На другий день Бог сотворив небо. На третiй день Бог каже до шестикрилого серафима: – Пiрни пiд воду, вiзьми жменю землi, скажи при цьому: «Во iм’я Господне, iди, земле, зi мною», – i неси нагору до мене. Сатанаiл пiрнув на дно, взяв звiдти жменю землi та й мiркуе собi: «Навiщо я казатиму «Во iм’я Господне»? Хiба я чимось гiрший вiд Бога?» Ось вiн i каже: – Во iм’я мое земля йде зi мною. Випiрнув нагору, глянув – а землi в жменi нi порошинки. Бог i каже йому: – От бачиш – хотiв обдурити мене, не послухатися i вчинити по-своему, та не вдалося, пiрнай знову. Сатанаiл знову пiрнув на дно, набрав у жменю землi, затиснув ii в кулак, проте все одно не сказав так, як велiв йому Бог. Упертий, як усякий чорт, вiн i цього разу сказав по-своему: – Во iм’я мое iде земля зi мною. Випiрнув нагору, розняв кулак, дивиться – а землi знову нема нi порошинки. Бог каже йому: – Ти таки знову хотiв учинити по-своему i не слухаешся мене. Однак твоя затiя надаремна: нiчого з того не буде. Пiрнай утрете i кажи так, як тобi наказано. Сатанаiл пiрнув утрете, набрав у жменю землi й каже: «Во iм’я Господне», – потiм раптом спохопився та й мiркуе собi: «Перше земля вислизала в мене з кулака тому, що я легко тримав, тепер я ii затисну так, що вже не вислизне». Та й знову сказав по-своему: «Во iм’я мое iде земля зi мною». Випiрнув нагору, дивиться – а землi знову нема, хоч вiн i затиснув ii обома руками. Одначе оскiльки вiн, бравши землю, все ж пом’янув iм’я Боже, то в нього пiд нiгтями лишилося трошки землi. Бог бачить, що i втрете Сатанаiл не виконав його повелiння, i каже йому: – Нi, видно, з тебе нiчого доброго не буде, якщо ти не мiг виконати навiть такоi дрiбницi. Нiчого робити, виколупай ту землю, яка лишилася в тебе пiд нiгтями, i давай ii сюди, – досить буде i цiеi. Сатанаiл виколупав. Бог узяв ту землю, посипав ii по водi, – i раптом з’явився на водi гарний пагорок, а на ньому – зелень i дерева. Бог присiв iз Сатанаiлом на цьому пагорку вiдпочити. Оскiльки Бог почувався дуже втомленим, то прилiг на травi i заснув. Тодi Сатанаiла взяли заздрощi, чому вiн не такий дужий i могутнiй, як Бог. І вирiшив вiн утопити Бога. Взяв Сатанаiл Бога на руки й хотiв кинути у воду, – i раптом бачить диво: перед тим вода була вiд нього не далi як за крок, а тепер вiдiйшла крокiв на десять, а на ii мiсцi стала земля. Однак Сатанаiл не збентежився цим i побiг до води, щоб кинути в неi Бога. Та скiльки вiн не бiжить до неi, а вода вiд нього iде щораз далi й далi, i Сатанаiл нiяк не може добiгти до неi. Бiг вiн, бiг – i раптом опинився якимось дивом на тому ж самому мiсцi, звiдки взяв Бога на руки. Глянув вiн ненароком убiк i бачить, що вода вiд нього тут не далi, як за два кроки. Вiн давай туди бiгти, аби таки втопити Бога. І раптом знову сталося те ж саме, що й першого разу: вiн бiжить до води, а вона вiд нього вiдходить. Бiг вiн, бiг – i раптом знову опинився на колишньому мiсцi. Поклав вiн тодi Бога на землю й мiркуе: «Земля ця тоненька, як шкаралупа: от викопаю яму, прокопаюся до самоi води та й кину туди Бога». Копав вiн, копав, аж поки зовсiм не знемiгся, – спiтнiв увесь i викопав глибочезну яму, однак до води так i не докопався (от чому на свiтi Божому так багато землi, i от чому вона така груба: то ii чорт набiгав, бажаючи звести зi свiту Бога). Тим часом Бог прокинувся та й каже: – Ось бачиш тепер, який ти безсилий порiвняно зi мною – нiчого не можеш зробити зi мною, як не хотiв би ти того: земля й вода скоряються менi – тому, хто iх створив, а не тобi. А в тому, що через тебе земля стала такою великою, нема ще лиха. Я населю ii рiзними людьми i тварями, а яма, яку ти щойно викопав, знадобиться для тебе самого на пекло. Потiм Бог став населяти землю рiзними створiннями: вiдразу ж злiпив iз землi людину, дмухнув на неi, – i вона стала ходити i розмовляти. Потiм створив усiх iнших живих тварей i звiрiв – усiх по парi, щоб вони могли плодитися. Пiсля того Бог пiшов на небо i забрав iз собою Сатанаiла. Чи довго, чи недовго жили вони на небi, тiльки Сатанаiл так вислужився перед Богом, що Бог подарував йому золоту корону на голову. Якось Боговi треба було кудись пiти на якийсь час, i вiн залишив на небi керувати всiм Сатанаiла, наказавши йому, коли послати на землю дощ, коли вiтер, коли град, коли тепло. А тодi додав: – Якщо тобi самому сумно буде, то ось макiтра з водою: умочиш у неi пальця, крапнеш – i з тiеi краплi зробиться такий самий, як i ти, i тодi вже не сумуватимеш, тому що буде з ким розважитись. Промовивши це, Бог пiшов з неба. Щойно Вiн вийшов за ворота, Сатанаiл прожогом до макiтри, умочив пальця, крапнув краплю води i бачить – справдi з’явився достоту такий самий, як вiн. Тодi вiн став умочати у воду разом усi десять пальцiв i понастворював багато тисяч таких чоловiчкiв. Робив вiн iх, робив доти, доки вистачило води, коли ж викрапав усю воду, дивиться – а чоловiчкiв стiльки, що свiту Божого не видно. Тодi Сатанаiл мiркуе собi: – Ось тепер я цар так цар, е в мене свое вiйсько, е в мене своi слуги, е в мене свое царство. Тепер я вже нiкого не боюсь i Бога на небо не пущу, а правуватиму тут сам. І от Сатанаiл наказав своiм слугам, щоб вони ставили йому царський престол. Через якийсь час престол був готовий. Сата-наiл видряпався на престол, розсiвся, наiжачився й каже до свого вiйська, щоб воно уважно стежило, коли Бог буде летiти назад на небо, i не пустило б Його. А Бог тим часом побував там, де Йому треба було, i летить назад на небо. Раптом бачить – на небi сила-силенна маленьких чоловiчкiв, i кожне в Нього кидае – той каменем, той оцупком, той грязюкою, хто чим попало. А Сатанаiл нап’яв на голову подаровану йому Богом корону, сидить на престолi й орудуе ними, щоб заступали Богу дорогу та не пускали Його на небо. Однак Бог усе ж злетiв на небо i, дуже розгнiваний на Сатанаiла, прокляв його, взяв жезл, штовхнув ним поставлений Сатанаiловими слугами престол – i той престол разом iз Сатанаiлом i всiма його слугами звалився на землю. Бог сказав: – Амiнь! – І кого цей «амiнь» де застав у повiтрi, коли вiн падав на землю i не встиг ще долетiти до неi, той i лишився висiти там до Страшного суду. І нинi, коли хтось iз людей iде або iде i зачепить головою або чимось iншим висячого у повiтрi слугу Сатанаiла, в ту ж хвилину в цю людину неодмiнно й учепиться «блуд», i вона збочить з дороги. Ось чому тi, хто проходить чи проiздить, збиваються з дороги («блудять»). Проклятий i скинутий з неба Сатанаiл звiдтодi ходить зi своiми слугами i чинить добрим людям зло. А Бог на небi замiсть Сатанаiла створив собi незлiченну кiлькiсть гарненьких хлопчикiв i назвав iх «янголами». З-помiж усiх янголiв Вiн особливо полюбив одного i дав йому iм’я Миха. Цьому Мисi Вiн звелiв пильно стежити за Сатанаiлом i всiляко перешкоджати йому чинити людям зло. Ось i став Миха стежити за Сатанаiлом. Стежив, стежив, але успiху не досяг особливого, бо в Сатанаiла було шiсть крил, а в Михи лише двое, через що Сатанаiл постiйно втiкав од Михи. Тодi Миха заявив Боговi, що вiн нiчого не може вдiяти iз Сатанаiлом, тому що Сатанаiл, маючи шiсть крил, значно швидше лiтае i Миха не може впантрувати за ним. При цьому Миха попросив Бога, щоб Бог вiдiбрав подаровану Сатанаiловi золоту корону i вiддав би ii йому. Бог сказав на це Мисi: – В такому разi вирушай на землю, розшукай Сатанаiла, потоваришуй iз ним i запроси його у глибоке море купатися. Перед тим як купатиметеся, побийся об заклад, хто довше просидить пiд водою, i коли за третiм уже разом Сатанаiл пiрне, ти хутчiш виходь на берег, вiзьми Сатанаiлову корону i тiкай на небо. А я тим часом заморожу море, так що поки Сатанаiл проб’еться з-пiд криги, ти встигнеш утекти з короною. Миха вчинив так, як звелiв йому Бог: вирушив на землю, розшукав Сатанаiла, потоваришував iз ним, i стали жити обидва разом. Якось Миха запрошуе Сатанаiла купатися i вибрав для цього найглибше море. Миха роздягся, роздягся також i Сатанаiл, зняв i корону й лишив ii на березi. Купаються. Миха й каже Сатанаiлу: – Ану, хто довше зможе пробути пiд водою – я чи ти? Сатанаiл каже: – Я. А Миха каже: – Я. І ну сперечатися. Сатанаiл i рече: – Та що тут сперечатись? Спробуймо негайно: пiрнем обидва разом i побачимо, хто довше сидiтиме у водi. Пiрнули. А Миха тiльки-но сховав голову, як зразу ж i випiрнув i дивиться, де Сатанаiл. Вода в морi прозора, як скло. І бачить вiн – сидить Сатанаiл на самому днi. Сидiв вiн сидiв та й став пiдiйматися вгору. Тодi Миха швидесенько спустився на дно, сiв i сидить. Сатанаiл випiрнув, дивиться, а Миха ще сидить у водi. «Кепськi справи, – таки вiн пересидiв!» – подумав Сатанаiл. А Миха випiрнув та й каже: – А що? Хто довше сидiв у водi – га? – Ну, давай ще раз! – каже Сатанаiл. Пiрнули знову. Сатанаiл опустився на дно, а Миха миттю випiрнув i став дожидатися, коли Сатанаiл стане виринати, щоб тодi самому знов сховатися у воду. І знову вчинив так само, як перше: тiльки-но Сатанаiл став пiдiйматися вгору, Миха пiрнув i випiрнув потiм декiлькома хвилинами пiзнiше Сатанаiла. Сатанаiл знову каже: – Давай ще раз спробуемо. Якщо й цього разу ти мене пересидиш, то так уже й бути, тодi вже здамся – будь ти тодi в цьому дiлi першим. Пiрнули. Сатанаiл знов опустився на дно, а Миха вiдразу ж випiрнув, вийшов на берег, схопив свою одежу i Сатанаiлову корону й ходу на небо. А Бог наказав тодi морозу, щоб вiн заморозив те море на цiлих три сажнi. Сатанаiл сидiв пiд водою, доки стало сили. Та ось уже не може довше сидiти. Вiн нагору… Коли це щось негаразд: крига не пускае. Вiн тодi знову на дно – та як уперся ногами, як пiдскочив, як ударив у кригу головою, то крига на всьому морi затрiскотiла. Вiн удруге зробив те ж саме – крига трiско-тить на тому мiсцi, де Сатанаiл ударив, трiскотить. Потрiскалась, однак не ламаеться. Тодi Сатанаiл утрете вдарив з такою силою, що вискочив з-пiд криги просто нагору. Дивиться – Миха вже на серединi шляху мiж небом i землею, мчить з його короною. Сатанаiл за ним навздогiн, i оскiльки в нього було шiсть крил, а в Михи всього лиш два, то вiн летiв швидше, нiж Миха, i став того наздоганяти. От Сатанаiл уже зовсiм недалеко, от-от наздожене Миху, та тут якраз на небi з’явився Бог i кинув Мисi величезний вогненний меч, мовлячи: – Бери, захищайся! Миха впiймав на льоту меча, а Сатанаiл уже бiля нього, хоче забрати корону. Тодi Миха змахнув мечем i вiдрубав у Сатанаiла з одного боку три крила, а сам мерщiй далi тiкати. Сатанаiл, як пiдстрелений, з вiдрубаними крилами, отак каменем i полетiв донизу й гепнувся на землю. Тодi Бог вiдокремив од iменi Са-танаiла склад «iл» i додав його до iменi янгола свого Михи, внаслiдок чого Сатанаiла стали звати просто Сатана, а Миху – Михаiл. З цього часу Сатана зробився найлютiшим ворогом Михаiла i став вигадувати, як би захопити його i що б йому заподiяти, якiй би карi пiддати за те, що вiн його знедолив: вiдняв корону й вiдрубав крила. От Сатана викопав глибоку яму в землi й закопав у ту яму навмисне вилитий з цiею метою величезний i грубий чавунний стовп, поприроблював до стовпа кiлька ланцюгiв: для шиi, для рук, для нiг – i так мiцно все зробив, що якби кого прикути до того стовпа тими ланцюгами, то вiн би до кiнця свiту з них не вирвався. Коли Сатана скiнчив усi цi приготування, то вдягнув на себе тi ланцюги, прикував себе ними до стовпа й спробував, чи мiцно стоiть стовп. Як смикнув Сатана, то земля здригнулася, а стовп i не похитнувся. Тодi Сатана зняв iз себе ланцюги й каже: – Коли потрапиш до моiх рук тепер, ненависний Михаiле, то не вирвешся бiльше вiд мене з цiеi в’язницi! Як би там не було, а я все-таки тебе захоплю й засаджу сюди! Коли дивиться, проходить повз нього якийсь старенький Дiдок. – Здоровi були, паночку! – Добридень, Дiду! – А що це ви спорудили, паночку? – Тюрму таку, Дiду. – Яка ж це тюрма? Я щось не можу цього зрозумiти. – Який же ти нездогадливий! Ходи-но, ставай сюди – я тебе закую, то й побачиш. Дiдок став. Сатана надiв на нього всi тi ланцюги й позамикав. Та що Дiдок був старенький i худенький, то вiн легко вивiльнив з ланцюгiв поступово то руку, то ногу, так що нiчого не виходило. Тодi Сатана сказав: – Вилiзай лишень звiдти, Дiду, ти старий i дуже худий для цiеi тюрми, а я ii спорудив для такого славного козака, як сам. Дивись, як я влiзу в кайдани, то на менi буде добре. Сатана надiв на себе кайдани, сам iх приладнав, позамикав i питае: – А що, Дiду, добре? Га? – Амiнь! – прорiк Дiд. Ту ж мить все залiзо злилося, скувалося докупи саме собою, й Сатана лишився в ньому вiкувати до суду Божого. А Дiдом тим був не хто iнший, як Сам Бог. Пiсля цього бачить Сатана, що йому непереливки – в ту бiду, яку готував для iншого, вскочив сам, – скликав усiх своiх слуг i наказав iм гризти залiзо, щоб визволити його з неволi. І гризуть чорти те залiзо цiлий рiк до Святого Великодня, вже залишаеться iм зовсiм мало гризти, аби визволити свого Люцифера, iнодi бувають такi роки, що залишаеться прогризти не бiльше дюйма, та як тiльки священик проголосить у церквi на Великдень: «Христос воскрес!» – в ту ж мить залiзо, яке вони гризли, стае таким само грубим, як i було, – нiби наростае. Вони знову починають його гризти, гризуть, гризуть, – лишаеться тiльки перекусити, та прийде Великдень, i воно знов удвiчi наростае. Так воно собi йшлося з року в рiк, так i нинi ведеться. Земля Ото як задумав Господь сотворити свiт, то i говорить до найстаршого ангела Сатанаiла: – А що, – каже, – архангеле мiй, ходiмо творити свiт! – То ходiмо, Боже! – каже Сатанаiл. Ото вони й пiшли над море, а море таке темне-темне – сказано: безодня! Ото Бог i каже до Сатанаiла: – Бачиш, – каже, – отую безодню? – Бачу, Боже! – Іди ж, – каже, – у тую безодню на самее дно та достань менi жменю пiску. Гляди ж тiлько, як будеш брати, то скажи про себе: «Беру тебе, земле, на iм’я Господне». – Добре, Боже! Впiрнув Сатанаiл у самую безодню над самий пiсок, та й заздрiсно йому стало. – Нi, – каже, – Боже! Приточу я i свое iм’я, нехай буде разом i твое, i мое. І бере вiн той пiсок та й каже: – Беру тебе, земле, на iм’я Господне i свое! Сказав – сказав. Прийшлося виносити, а вода йому той пiсок так i змивае. Той так затискае жменю, але де вже Бога ошукати! Заким вигулькнув iз моря, так того пiску як не було: геть вода змила! – Не хитри, Сатанаiле, – каже Бог, – iди знову, та не приточуй свого iм’я! Пiшов знову Сатанаiл, але чорт чортом, – знову примовляе: – Беру тебе, земле, на iм’я Господне i свое, – i знову пiску не стало. Аж за третiм разом сказав уже Сатанаiл: – Беру тебе, земле, на iм’я Господне. І ото уже несе та й не стискае: так i несе на долонi, щоб то вода змила. Але дарма: як набрав повну руку, то так i винiс до Бога. І взяв Господь той пiсок, ходить по морi та й розсiвае. А Сатанаiл давай облизувати руку: «Хоч трохи, – думае, – сховаю для себе, а потiм, – думае собi, – землю збудую!» Ото Господь розсiяв. – А що, – каже, – Сатанаiле, нема бiльше? – А нема, Боже! – То тра благословити! – каже Господь та й благословить землю на всi штири частi. І як поблагословив, так тая земля i зачала рости. Ото росте земля, а тая, що у чорта в ротi, i собi росте. Далi так розрослася, що i губу розпирае. Бог i каже: – Плюй, Сатанаiле! Той i зачав плювати та харкати: то де плював, то там виростали гори, а де харкав, то там скали… От через що то у нас i земля нерiвна! Воно ще, кажуть, що нiбито тi скали та гори Бог знае доки б росли, а то Петро та Павло як закляли iх, то вони вже i не ростуть. А ото вже Господь i каже до Сатанаiла: – Тепер, – каже, – Сатанаiле, тiлько б посвятити землю. Але нехай вона собi росте, а ми вiдпочиньмо. – А добре, Боже! – каже Сатанаiл. І лягли вони спочивати. Господь спить, а Сатанаiл i думае утопити Бога, щоб землю забрати. І ото пiдняв його та й бiжить до моря. Спершу на полудень – бiжить та й бiжить, а моря нема, вдарився на пiвнiч – i там не видати, побивався на всi штири частi свiта – нiгде нема моря: звiсно, земля уже так розрослася, що в самее небо уперла краями, та й де вже там тее море! Бачить вiн, що нiчого не вдiе, – несе Бога на те саме мiсце, та й сам коло него лягае. Полежав трохи та й будить Бога: – Вставай, – каже, – Боже, землю святити. А Бог йому й каже: – Не журись, Сатанаiле! Земля моя свячена! Освятив я ii сеi ночi на всi штири боки! Звiдки пiшли гори Як Бог творив свiт, то на самий перед сотворив небо. А потому ангелiв, а потому звiзди на небi, а потому мiсяць. Але звiзди не свiтили. І наказав Бог ангелам, жеби звiзди були свiтлi. А найстаршому, найбiльшому ангеловi сказав: – На тобi грудку глини, iди на мiсяць i вержеш (кинеш) ii там, бо там ще землi нема. З тоi грудки буде земля. А як будеш метати, то скажеш: «Рости i множися на Божу славу». І там будуть церкви, i будуть люде менi пiсню спiвати. А вiн собi подумав, той ангел: «Що, все на Божу славу, а на мою нiчого?» І повiдае: – Рости i множися на мою славу, а не на Божу. А з того нiчого не було, не виросла на мiсяцi земля. Приходить Господь Бог та й питае його: – Метав-ис? – Метав-им. На мою славу. А воно нiчого не виросло. Сотворитель свiту каже: – Все, теперка пiдемо оба метати. На тобi грудку глини, i я беру грудку глини. Я буду метати, i то буде на мою славу. А ти говори: «На Божу славу». А вiн собi подумав: «Я не вержу. Але не маю де сховати, бо не маю одежi. Вержу собi в рот, пiд язик», – думае вiн, i заховав грудку пiд язиком. А Господь метав i говорив: – Множися i рости! Де е глина, там най росте. І зачала глина рости ангеловi в ротi. А вiн, ангел, зачав випльовувати ii. І наплював гiр по всьому свiту… Там, де глина впала, зробилися гори, а з слини – камiння. Тому такi гори суть на свiтi. Де е гори, то все той ангел наплював. Як було створено чоловiка Чоловiка, кажуть, вилiпив Господь з глини i дав йому зовсiм свою святую постать, на бiду тiлько зоставалась iще жменя глини. Де ii подiти? Господь i прилiпив межи ногами, а з тоi жменi i зробилось грiшнее тiло та й згубило чоловiка. Бо якби не воно, любенько жив би собi Адам у раю, – а то нi! Прожив день та й засумувався: сказано, надiйшла грiшная думка. Але Господь все-таки не хоче дати йому жiнки: «Лучче, – думае собi, – дам я йому приятеля, приятель все-таки лучче, як жiнка». Ото й говорить до чоловiка: – Не сумуй, Адаме! Стане, чого хочеш! Вмочи в росу мiзинний палець та й стрiпни перед собою, – то й приятель буде! Гляди ж тiлько, – Господь каже, – не трiпай позад себе! А Адам – чи забувся, чи що: вмочив цiлу руку та як стрiпне навiдворiт! Так i з’явилось п’ять чортякiв. Глянув Адам – та в ноги! А чортяки давай пазури вмочати та трiпати позад себе. То такого ж то iх намножилось, що аж небо трiщало. Поглянув Господь, якого лиха наробив Адам, та й наказав своiм ангелам усiх чортiв iз неба позганяти. То як посипались iз неба тii чорти, то де которий Бога спом’янув, то там i остався: которий на небi – на небi зостався, которий на землi – на землi остався, а которий у повiтрi – у повiтрi зостався. Але все чорти чортами. Тi, що на землi, пiдтинають чоловiка. Тi, що пiд небом, дрочаться з Богом, за то iх Господь побивае своiм громом. Бувае так, що чорт сховаеться часами за християнина, то Господь i християнина убивае громом, але за то йому грiхи вiдпускае, а часами чорт ховаеться в землю, то громова стрiла i в землi його побивае, але через сiм лiт громова стрiла виходить iз землi, i кажуть, що вона помагае вiд кольки. А тi чортяки, що на самiм небi, тi каждого вечора свiтять на небi своi смолянii свiчки, але ангели ходять з мечами та й зганяють iх iз неба. І летить чорт iз неба, як ясна пасмужка, i скiлько раз християнин скаже «амiнь» – на стiлько сажнiв вiн залiтае в землю, а як часами нiхто не скаже, то вiн по землi так i розiллеться смолою. Як було створено жiнку Ото Господь iзнов приходить до Адама та й каже: – А що, Адаме? Либонь, тобi жiнки треба? Адам поглянув, тiлько облизався. – Та вже нiчого з тобою робити, – каже Господь, – треба тобi й жiнку дати! І наслав на нього сон, виламав у него лiвее ребро, а з того ребра i сталася жiнка. І не натiшився Адам, як побачив жiнку, але живо переконався, що де чорт не може, там бабу пiшле. Там десь у раю були такi яблука, що Бог заказав iх iсти. Жiнка як заглянула, то й причепилася до чоловiка: – Дай та дай! Адам i каже, що не можна, а вона: – То так ти мене, – каже, – любиш, що жалiеш i яблучка для мене! Адам i каже: – Їж уже, коли хочеш, тiлько хоч мене до грiха не доводь! Але де вже жiнка та до чого не доведе! Як iз’iла сама, так i зачала припрошати чоловiка. Що вже вiн не вiдмовлявся, але мусив скоритися! Ото вже iсть i чоловiк. Тiлько що ковтае, аж надходить Господь! Так тее яблуко в горлi й осталось, – i тепер воно на горлi у всякого чоловiка. Подивився Господь i зараз дае Адамовi лопату i жменю насiння та й каже до него: – Отак, Адаме: не хотiв-есь шануватись, так тепер кровавим потом iди дороблятися хлiба! Та й вигнав його iз раю аж на саму землю. Як з’явилася коняка Ото засiяв Адам, запрiгся в борону та й волочить. І так-то йому тяжко тую борону тягнути, а чорт iззаду сидить на боронi та й смiеться… І поглянув Господь та й каже до свого ангела: – Бачиш, – каже, – того чорта на Адамовiй боронi? – Бачу, – каже. – Пiди ж, – каже, – та зроби з того чорта коняку для Адама! Ото ангел i пiшов, та як закинув на чорта оброть, то так з него i сталася коняка. Тогдi ангел i каже до Адама: – Розпрягайся, чоловiче, та запрягай коня! Господь дае тобi худобину! Ото з тоi коняки i почалися нашi конi. Смерть Жие собi Адам. Ото вже його Господь i дiточками поблагословив, така-то йому втiха та радiсть, що, здаеться, вiчно хотiв би жити, а до того ще й здоров’я йому служило. Ото й говорить Адам до Бога: – Боже, Боже! Не умру я, бо я сильний чоловiк! – Сильний ти, сильний, – говорить йому Бог, – а все-таки умерти мусиш! Заболить у тебе голова, защемлять руки, заломить тобi ноги, i ти таки умреш. Не вiрив Адам, поки був молодий, а прийшла пора – мусив повiрити. Розболiлась голова, розщемiлись костi, – сказано, у старого. Бачить Адам, що недалеко до смертi, та й каже до свого сина: – Сину, – каже, – сину! Пiди, – каже, – до раю та принеси менi звiдти золотого яблучка, бо отее вже находить на мене остатня година! Пiшов син до раю, але замiсть яблучка принiс тiлько прута, яким Бог Адама виганяв iз раю. Адам i казав зробити з него три обручi i положити на голову. Але де вже вiд смертi та що поможе! Воно-то голова нiби й перестала болiти, а вмерти все-таки вмер. І як умер вiн iз тими обручами, так його з ними i поховали, i ото з тих обручiв i виросло три дерева – кипарис, кедрина i треблаженне древо. Потоп Одного часу задумав Господь затопити землю i витопити всiх людей, якi тiлько були, та й каже до iдного святого чоловiка: – Роби ти, – каже, – корабель, святий чоловiче, бо я хочу землю затопити!.. От той чоловiк i зачав робити корабель: теше стовпи, пилить дошки, – сказано, щоб усе до мiри було. А чорт, як на збитки, прийде уночi та й усю його працю переробить не до мiри: там надрубае, там надпилить, там переструже, так що анi способу разом поскладати. А чоловiк бiдний нiчого й не знае: все теше та й теше, а тих i не змiряе… Аж Господь iзнов говорить до него: – Складай, праведниче, корабель! Взавтра потоп буде! Ото i кидае вiн тесати та пилити, зачинае складати… Але що вiзьме – усе не до мiри: то тонке, а то коротке… Що тут робити у свiтi Божому? А взавтра потоп! Заламав вiн руки та й стоiть над дошками. А Бог йому i говорить з неба: – Не журися, чоловiче мiй! Що довше, те стули, i буде коротке, а що коротке – натягни, то й буде довге, та кiнчай живо корабель, бо узавтра потоп! Тiлько скiнчив вiн корабель, аж земля i зачала в морi потопати. Злiтаються пташки, збiгаються звiрi, а той вiдбирае зi всього по парi i впускае в корабель, iден тiлько сильний птах-носорожець не хотiв iти в корабель, за те його i покарав Господь, щоб вiн не гордiв зi своеi сили… Ото упiрнула земля. Пливе корабель, пливе i носорожець, а птахи, бiднi птахи, так i кричать, так i б’ються в повiтрi. Уже, бiднi, i iз сили спадають, нiгде вiдпочити, – а носорожець пливе собi, i рiг його, як вiха, стирчить над водою. От тi птахи i сiдають на той рiг, сiдають та й сiдають, а носорожець тримае. Далi не витримав та так i впiрнув головою в воду. Птахи позлiтали та й знову сiдають, а носорожець iзнов у воду головою. І злiтали, i сiдали, аж поки зовсiм не втопили носорожця. Ото ж то тепер i пропали носорожцi з корiнням i насiнням. Загибель велетнiв Пiсля того як розмножились сини людськi, в них народилися вродливi доньки. І коли сини неба, янголи, побачили iх, то, зачарованi ними, сказали один одному: виберемо собi дружин з племенi людей i народимо дiтей. Головний ватаг янголiв Самiяз на чолi двохсот соратникiв пiднявся на гору Арадiс. Крiм нього ватагами були Уракабарамеель, Акiбеель, Тамiель, Рамуель, Данель, Езекеель, Саракуял, Азаель, Армерс, Батрааль, Ана-не, Заребе, Самсареель, Ертаель, Турель, Йомiаель, Аразеаль… Вiд парування цих янголiв iз людськими доньками народилися велетнi. Вони були тридцять лiктiв (приблизно десять метрiв) завбiльшки, пiдпирали головами попiд чорнi хмари i переступали гори i долини. Як переступав дуба й уколовся в ногу, взяв найгрубшого дуба одною рукою i викинув з землi i казав, що в бодяк уколов! Один другому з руки в руку через Днiстер i через Дунай сокиру подавав. Але тих людей уже тепер по потопi нема нiде. Як мав бути потоп, то ся явили середнього роду люди й орали на полi плугом. А велет iшов з далекоi дороги додому i взяв на одну долоню штири воли з плугом i двох орачiв та принiс додому i показав мамi: – Ади, мамо, якi там на полi хробачки риють. А мама казала: – Вiднеси, сину, назад там, вiдкiль узяв, бо то пiсля нас будуть такi люди. А пiсля середнього роду настане черга на третiй рiд людей. І вони будуть такi завеликi, як з кукурудзи качанки, що будуть дванадцять iх у однiй печi молотити, а як здибле чоловiк середнього роду таких маленьких людей, то також збере на долоню i принесе мамi на показ. Велети насипали вали й високi могили в украiнських степах. Плем’я первiсних велетнiв було могутнiм i неврiвноваженим. Велети пожирали все, що виростили люди, i незабаром харчiв забракло. Вони стали кидатись на усе живе, пожираючи сире м’ясо i п’ючи кров. Вiд грiшних янголiв люди перейняли i багато корисного, i не менше шкiдливого. Азазiель навчав людей робити мечi, ножi та iншу зброю, панцирi, дзеркала, браслети й рiзнi прикраси; навчив пiдводити брови, використовувати коштовне камiння, а тому люди дуже розбестилися. Амазарак навчив чаклунства i чарування та вiдкрив силу i властивостi корiння. Армерс навчив, як боронитися перед чарами. Варкаял навчив читати зорi, Акiбеель – уживати магiчнi знаки, Тамiель навчив астрономii, Арарадель – пiзнавати обертання мiсяця. Але злочини велетнiв врештi обурили людей настiльки, що тi пiднесли свiй голос, i голос iхнiй дiйшов до неба. Тодi Михаiл, Гавриiл, Рафаiл, Суриiл та Уриiл поглянули на землю й побачили потоки кровi i всякi злочинства. Янголи сповiстили Всевишнього про те, що вчинили грiшнi янголи. – Вся земля, – оповiдали вони, – наповнилась кров’ю й нечестям. І ось, душi померлих волають, i волання iхне доходить до врат неба… Люди не можуть врятуватися вiд нечестя, яке паплюжить лик землi. Ти знаеш про всi справи ще до iхнього початку, Ти все знаеш, що вони вчинили, i Ти нiчого не кажеш нам: що ми маемо вчинити з ними за такi беззаконня? Бог розгнiвався на них за те, що вони забули Його закон i жили в розпустi, сварилися мiж собою, проливали кров, як воду, i вирiшив знищити iх до пня. Тодi Вiн послав Арсаяла до сина Ламеха. – Сповiсти йому, – сказав Вiн, – вiд Мого iменi про те, що гряде велика руiна, бо вся земля загине, води потопу розiллються всiею землею, i все живе загине. Але ти вкажи йому, як вiн може врятуватися, i повiдай йому, що рiд його розповсюдиться по всiй землi. Потiм Господь звернувся до Рафаiла: – Зв’яжи Азазiеля i кинь його в пiтьму, i прожени в пустелю, що розташована в Дудаелi, пошли на нього дощ з важкого й гострого камiння; оточи його пiтьмою… Хай вiн нiколи не бачить свiтла, i коли надiйде день суду, накажи ввергнути його в полум’я. Потiм Господь прорiк до Гавриiла: – Пiди до злих i розбещених синiв перелюбства, винищи поколiння сторожiв iз середовища людей, озброй iх один проти одного, нехай вони загинуть вiд своiх власних рук, днi iхнi скоро скiнчаться. Вiдтак Господь прорiк до Михаiла: – Пiди i сповiсти Самiяза про кару, яка чекае на нього i всiх, хто чинив злочини та жив у нечистотi. Зв’яжи iх пiд землею на сiмдесят родiв до дня суду й руйнування, до останнього вселюд-ного суду. Тодi вони будуть кинутi в провалля вогненнi на муки й залишенi там на цiлу вiчнiсть. Вигуби всi душi, вiдданi нечестивим насолодам, винищ поколiння сторожiв, бо вони пригноблювали синiв людських, вимори усiх гнобителiв, знищ усяке лиходiйство. Натомiсть люди праведнi отримали вiд Господа обiтницi й нагороди. За iншою легендою, Бог довго думав, як знищити велетнiв, але нiчого придумати не мiг. Тодi Вiн порадився з царем «iншоi землi». А цар цей iм’ям Азазел був двоголовим велетнем. Вiн порадив Боговi наслати такий потоп, щоб вода залила всю землю, окрiм однiеi високоi могили, яку цар лишив собi для порятунку. Бог послухався тiеi поради, i велетнi були потопленi. Загинули також двоголовi люди iнших земель, лишився живим тiльки iхнiй цар, що був на могилi. Вiн спав пiд час потопу, а коли прокинувся, то побачив, що залишився всього з однiею лиш головою: Бог покарав його за те, що вiн дав таку жорстоку пораду для винищення своiх братiв. Вiд цього царя пiшов рiд людський, але вже звичайного зросту. Звiдки чорти взялися Сотворив Господь свiт i зробив усе зовсiм як треба, тiльки треба було ще свiт перехрестити. – Як би то нам перехрестити свiт? – каже Господь. – Я знаю як, – каже святий Петро. – Ну, роби, як собi знаеш. Святий Петро закликав до себе чорта та й каже до нього: – Вези мене до тоi води, що бачиш перед собою, а я тобi за те зроблю все, що ти хочеш. – Добре, – каже чорт, – завезу тебе, тiльки нароби менi помiчникiв, бо я сам не можу управитись у свiтi. Святий Петро обiцяв йому наробити помiчникiв, i чорт взяв його на плечi i потащив. Але вони заiхали на самий край свiта, а води нема. Тiльки вода показалася в тiй сторонi, звiдкiль вони виiхали, чорт завернувся та й iде назад; але, проiхавши знову увесь свiт поперек, – води не знайшли, тiльки побачили воду на правiй сторонi свiта. Чорт уже не знае, що йому i робити, так змучився, але мусить iхати. Приiхавши на правий край свiта, знову не знайшли води, тiльки щось бiлiе перед ними, нiби вода. Чорт знову йде, але як доiхав до кiнця свiта, святий Петро каже: – Досить, уже ми свiт перехрестили, тепер я тобi скажу, як маеш помiчникiв собi наробити: встань рано в суботу, вiзьми води та i бризкай назад себе: скiльки буде поза тобою бризкiв, стiльки буде чортiв. Чорт зробив тее, i з тоi пори на свiтi робиться гiрше та й гiрше, бо чортiв робиться бiльше та й бiльше. А найкраще зробив би святий Петро, якби одурив чорта, бо одурити таку погань – нема грiха. Доля i недоля Було два брати – багатий i бiдний. От попросився бiдний брат до багатого пшеницю жати. Жне вiн день, жне другий. Увечерi першого дня господиня пiшла додому зварити дiтям вечерю, а вiн цiлу нiч жне собi. Коли чуе – хтось збирае колосся, снопи складае, соломою шелестить. Думав – чи ж не краде хто? На ранок дивиться – все цiле. Увечерi другого дня знову господиня пiшла додому зварити дiтям вечерю, а вiн жне собi вночi та жне. Знову чуе – братова Доля (то була вона) збирае колосся i пiдтикае iх пiд копи. Вiн тодi впав на землю й лежить. Господинi, мiж тим, нiчого не сказав. На третю нiч хазайка кличе його з собою вечеряти: – Хоч кулешику поiси – все ж у ротi м’якше стане. Але вiн не пiшов: «Потерплю, – мiркуе собi, – спитаю, що воно таке ходить…». Знову щось iде, збирае колосся, переносить снопи. – Ну, скажи правду, що ти таке: чи погане, чи добре? Хто ти? – питае бiдний брат. – Я – братова Доля; ти хоч перервись, та все’дно нiчого не буде з цього дiла; вiн же п’е, гуляе, а я за нього працюю. – Де ж моя Доля? – Пiд колодою лежить гола. – А як менi дiйти до неi? – Іди, а як побачиш, що лежить гола пiд колодою, то i е твоя Доля. Пiшов вiн i знайшов. – Доле моя, Доле! Чого це ти лежиш, чому нiчого не робиш? Лежиш усе – нi попереду тебе, нi позаду тебе нiчого нема: чим ти займатимешся? – Я хочу сидiти за прилавком. – Як же ти сидiтимеш за прилавком? – Попроси в брата 50 копiйок або карбованця, накупи стрiчок i хрестикiв – то я торгуватиму. Пiшов вiн до брата; а брат п’е та гуляе – знати його не хоче. – Позич менi, брате, одного карбованця. – Коли ж ти вiддаси? Де ти вiзьмеш? Бiдний повалився йому в ноги. – Та позич уже, – сказали тi, що гуляли з багатим. Позичив. Накупив тодi бiдний брат стрiчок i хрестикiв – i мав зиск; накупив бiльше, додав хусточок – i знов узяв бариш. Вирiшив вiн пiсля того торгувати рiзним дрiбним крамом, придбав конячину. Коли вiн iхав до мiста за крамом, хлопчаки почали насмiхатися з нього i ну кидати камiнцi у прив’язану позад вiзка скриньку. Приiхав вiн у мiсто, подивився, а в скриньцi – коштовне камiння… Понiс вiн скарб государю iмператору, а той звелiв вiдсипати йому грошей стiльки, скiльки коштувало те камiння. І став вiн з того часу багатiем. Доля бiдного брата Жили собi колись два брати – один бiдний, а другий багатий; у бiдного були дiти, а в багатого iх не було; до всього ж цього – бiдний був ще й калiкою. Брати жили разом. Тiльки раз багатий брат i каже бiдному: «Яка користь менi з того, що я годуватиму твоiх дiтей?» Взяв i вiддiлив його: дав йому одного куцого бика, а бiльше нiчого. Продав бiдний того бика, збудував хижку й живе собi, бiдуючи. А брат його насiяв пшеницi десятин двадцять, а може, й тридцять. Надходять жнива. Бiдний i каже своему синовi: «Ходiмо, синку, наймемось до дядька: може, нажнемо яку десятину пшеницi». Найнялись вони карбованцiв за п’ять чи там за шiсть. Цiлий тиждень косили вони на тiй десятинi, тому що, вiдомо, – той калiка, а те ще мале. Ну, й було, отож, так: сьогоднi субота, а завтра недiля; косили вони цiлий день, нiчого не iвши, а ввечерi батько й каже: – Ходiмо, синку, до дядька: чи не дасть вiн нам повечеряти, своiм же робiтникам вiн варить iсти, – може, й нам дасть чого-небудь. Пiшли. Багатий брат питае: – А що – скiнчив уже з десятиною? – Та скосив, – вiдповiдае, – у снопи пов’язав, тiльки не позносив. – Е-е, – каже багатий брат, – це вже не робота! Зараз же складай у копи! І не дав iм iсти. Заплакав бiдний брат i пiшов iз сином на цiлу нiч складати снопи, хоч з ранку самого не мали вони в ротi нi росинки, нi макового зернятка. Носили вони так доти, що ось-ось уже й свiтатиме. Позносили, нарештi, все. Батько й каже тодi: «Приляжмо, синку, та хоч вiдпочинемо трохи: дядько твiй – спасибi йому – нагодував нас». Дитина, звичайно, натомилась, упала й миттю заснула; а батько обiперся на лiкоть та й давай тужити, що нiчого iсти нi йому, нi дiтям. Дивиться, нивою, де вiн косив, ходить простоволоса жiнка в бiлiй сорочцi. Бiдний брат i мiркуе: – Господи! Хто ж це такий ходить, що нiбито боiться до мене пiдiйти? Ану запитаю – що воно таке?.. Слухай! Хто ти? – А я, – каже, – Доля твого брата. – Що ж ти тут блукаеш? – А збираю колосся i в снопи iх втикаю, щоб жоден не пропав. «Ех, Господи! – подумав бiдний брат. – Як би менi впiймати ii та дiзнатись, де моя Доля?» Пiдкликав вiн до себе братову Долю та й схопив ii. – Доле мого брата! Скажи менi, де ж моя Доля? – Е! Та ти хiба впiймаеш свою Долю? Твоя Доля – бути купцем. – То скажи, як знайти менi свою Долю? – А ось як, – каже. – Вставай зараз, iди хутчiше додому та поквапся, не гаючись, до мiста, аби ще до ранку ти був там. І стрiнуться тобi три «панночки» – двi в однаковiсiньких сукнях, а третя – в iншiй. Коли вони йтимуть, попереду iх гратиме музика, а вони танцюватимуть; i ось та, третя, i е твоя Доля. Ти стань позаду цiеi «панночки» та вдар ii так, щоб вона впала на землю. Приходить бiдний калiка до мiста. І справдi – все так i е, як казала йому братова Доля. – Господи милостивий! Я й тепер нещасний, а що ж зi мною буде, як я вдарю таку панi? Доведеться жити в дядьковiй хатi (у в’язницi)!.. Ех, нехай буде, що буде! – сказав вiн та й двигнув що було сили панночку по вуху! Вона впала, озирнулась i каже: – Е! Знайшов-таки ти мене тут! Ти думав, я нивою ходитиму та колосся збиратиму? Нi, я купцюю! Взяла вона тодi його й повела до себе. А в неi було двi величезнi крамницi з товарами. Вона його гарно вбрала, тому що вiн був геть обшарпаний; надiла на нього новi чоботи i весь одяг, а тодi заходилася навчати його: – Тепер у нас у мiстi продають з публiчного торгу в одного купця два будинки. Поснiдаемо зараз та й пiдемо туди, бо треба поспiшати на аукцiон. Тiльки дивись – виступлять два купцi та й почнуть торгувати, а ти виступиш третiм. Питатимуть: «Хто що дае за цi два будинки?» Ти не озивайся, мовчи – нехай тi купцi свою цiну складають. Один дае двi тисячi, другий – чотири, а як вигукнуть утрете: «Хто бiльше?» – то ти тодi вже тiльки набавляй. Поiхали на аукцiон, i вiн купив тi два будинки. Прожив у мiстi рокiв зо три, а може, й чотири, i було вже зовсiм забув про жiнку й дiтей. Та от якось згадав i звелiв кучеровi, щоб той запрiг коней; сiв, поiхав у свое село й зупинився бiля своеi халупки. – Пiди, – каже кучеровi, – спитай, чи не пустять нас переночувати? А слiд сказати, що коли вiн iхав з мiста, то набрав з собою всiляких напоiв та наiдкiв, бо добре знав, що жiнка не iвши сидить вдома. Набрав i одежi дiтям. Кучер, коли послав його господар, пiдбiг до халупки й питае: – А що – господар удома? – Не те, що не вдома, а хтозна, чи й живий на свiтi: вже чотири роки, як його вбили чи зарiзали. – А чи не впустиш ти нас, господине, переночувати? – Чого ж не впустити? Ночуйте!.. Купець потiм i питае, чи нема в неi чого повечеряти. – І-i! – вiдповiла хазяйка. – Сама сиджу не iвши й дiти моi голоднi! Скiльки купець не розмовляв з нею, а вона так i не впiзнала його. Послав купець кучера ставити самовар, той ставив – не ставив, а самовар уже кипить. Посадив купець кучера за стiл, посадив i хазяйку з дiтьми, – а вже скiльки вiн цукру того понакладав у чашки, то i – Господи! Випили вони чай. Хазяйка вже так дякуе купцевi, так дякуе: – Хоч у душi, – каже, – посолодшало, а то дiти зовсiм було попухли не iвши. Посидiли потiм, погомонiли. Купець звелiв кучеру внести всi напоi та наiдки. Повечеряли. Хазяйка й дiти дякують купцю, чолом б’ють у ноги за те, що напоiв i нагодував iх. А вiн i каже: – Нi, хазяйко, цим лише вiд мене не вiдбудешся – я ще з тобою спати ляжу. – Нi, нi, пане, – вiдповiдае хазяйка, – цього вже нiяк не можна, бо як коли-небудь повернеться мiй чоловiк i дiзнаеться про те, то вiн мене потовче. – Невже ти справдi не хочеш вiдмовитися вiд свого чоловiка? – спитав купець. – Якщо так, то я знайду собi й кращу за тебе. – Хiба мiй чоловiк такий, як ви? Мiй чоловiк бiдний i вбогий, та ще й калiка до того ж, а ви – пан. Давай тодi купець показувати рiзнi прикмети, поки жiнка, нарештi, не впiзнала його; а коли впiзнала, вiн гарно вбрав дiтей i каже синовi, з яким колись косив у свого брата: – Нумо, збiгай, синку, до свого дядька, котрий не дав нам i кусня хлiба, коли косили в нього. Скучив я за ним – побачитись хочу. А було це вночi. Побiг хлопчак до дядьковоi хати й гукае: – Дядю! – А що? – Ходiть до нас! – А що там у вас? – Приiхав батько в бричцi, тройкою коней! – Хiба що батьковою? – смiеться дядько, та все ж пiшов. Приходить, привiтався – не впiзнае брата в купцевi. – Невже ти мене не впiзнаеш? – питае купець. – Як же я можу впiзнати тебе, коли ти ранiше був тяжким злидарем, а тепер став таким багатiем? Упiзнали, нарештi, один одного й давай тодi пити та гуляти. От i почав багатий брат випитувати, як той розбагатiв. Купець розповiв йому про свою Долю. Тодi брати розпрощалися; купець забрав дiтей i жiнку i переiхав з ними жити до мiста. І нинi вони живуть у Бердянську. Злиднi Водному селi жив чоловiк – здаеться, й роботящий, однак весь час дiло в нього не йшло на лад: б’еться, як риба об лiд, а нiяк не може вибитися з убозтва. Якось вiн замислився: «Що за притичина така, що я нiяк не розживуся? Невже мене Злиднi обсiли?» А йому хтось та й вiдповiдае: «Бо й справдi обсiли, i скiльки б ти не бився, не розбагатiеш, доки ми будемо в тебе». Чоловiк був не дурень. Розкинув трохи думками туди й сюди та й питае: – Та хiба вас багато в мене розвелося? – Багато, – озвалося те ж саме. – А чому ж вас не видно? – знов питаеться. – Це ми такi маленькi, що нас нiхто не бачить. – Де ж ви помiщаетесь? – Та ми будь-де можемо бути. Саме тодi чоловiковi схотiлося понюхати тютюну, i вiн вiдкрив рiжок. – А ось тут, у рiжку, вмiститесь? – питае. – Аякже! – вiдгукнулось те, i вмить почувся голос з рiжка: – Ось ми вже всi в рiжку! Чоловiк швидко заткнув рiжок закладкою, а далi гайда до занедбаного млина i поклав рiжок пiд вал. Вiдразу ж пiсля цього все в чоловiка пiшло чудово: чи сам зробить, чи iншим накаже що робити, – все йому вдаеться. З’явився в нього достаток, а там i багатство. В тому ж селi жив великий багатiй, та тiльки такий заздрiсний, що й Боже ти мiй! Вiн страшенно ремствував i досадував, як, бувало, розживеться хтось iнший. Особливо ж злостився вiн з приводу того, що недавнiй злидар раптом наздоганяе його в маетностi. Довго сушив вiн голову, аби вiдгадати, як це бiдняк так швидко розбагатiв, та нiчого не мiг придумати. От вiн i пiдiйшов до колишнього бiдняка жартом та й вивiдав, нарештi, вiд нього самого, чому той багатiе. А вивiдавши усе, заздрiсний багатiй дiстався до того млина, де бiдняк сховав рiжок iз Злиднями, вийняв його з-пiд вала й випустив Злиднiв на волю. Багатiй думав, що Злиднi знову повернуться до бiдняка; однак вони побоялись повернутися до свого колишнього господаря, який мiг знову зле позбиткуватися над ними, та й пiшли до заздрiсного багатiя, на нове мiсце. Звiдтодi багатiевi все як ножем вiдтяло: в усьому вiн став зазнавати збиткiв, i невдовзi статок його пiшов прахом. Худоба виздихала, коней покрали, вiвцi попропадали; хлiб перестав родити; а врештi-решт пожежа зовсiм знищила все подвiр’я, й тiк, i клуню, i заздрiсний багатiй став таким само бiдняком, в якого ранiше оселилися Злиднi. Покаявся вiн тодi, та було вже пiзно: лихо не минулось. Одна лиш утiха й лишилася в нього – розповiдати людям, через що скоiлося з ним таке лихо. Частенько вiн тодi казав iншим: «Кайтесь на менi й не мислiть нiкому зла, а найгiрш iз заздростi». Свята Недiля Ми тому не працюемо в недiлю, що Бог подарував цей день Недiлi i при тому сказав: «На тобi цей день, тiльки дивися ж сама, щоб люди тодi не працювали». Недiля подякувала Боговi. А спочатку, кажуть, люди працювали i в Недiлю, та було це дуже давно, а тепер припиняють працювати вже в суботу ввечерi, пiсля заходу сонця, тому що Свята Недiленька покарае так, що й Господи! Якось iхали дорогою два чоловiки, i заiхали вони до одного села. Хотiли було розпитати, як iхати далi, та нiде не видно було нi душi. Аж от дивляться – в хатi свiтиться. Ось один другому та й каже: – Ти лишайся бiля воза, а я пiду розпитаю про дорогу й запалю люльку. Пiдходить вiн пiд вiкно, коли бачить – стоiть верстак, за ним сидить молодиця i тче, а всi решта сплять – хто на лавi, хто на печi, хто на долiвцi. Стоiть вiн пiд вiкном – чекае, що з усього цього вийде? Коли входить до хати хороша-прехороша панна, та така ж гарна, як сонечко святее: червона та ясна, i питае молодицю: – Що ти, – каже, – жiнко добра, робиш? – Та ось лишилося трошки доткати полотна, то я хочу скiнчити, щоб воно не валялось. – А хiба тобi не буде для цього понедiлка? – Та буде й понедiлок, тiльки я вже поспiшаю скiнчити, щоб воно не валялось. – Ну, ти закiнчуй, а я зачекаю. А чоловiк усе стовбичить пiд вiкном, дивиться, що буде. Ось молодиця закiнчила ткати, взяла ножа й хотiла вiдрiзати. – Дай, – каже панна, – я тобi вiдрiжу, а ти потримай. – Добре, – каже молодиця. Взяла полотно i тримае. А Недiля взяла нiж, пообтинала iй шкiру на руках, – а тiй i не боляче зовсiм – здаеться, нiби панна крае полотно. Тодi Недiля кинула нiж, здерла з молодицi шкiру, повiсила ii на верстатi й каже: – Ось тобi за те, щоб ти не працювала, коли зайде недiля. Чоловiк той страшенно злякався, побiг чимскорiш до воза, i вони з товаришем вiдразу ж поiхали далi. Пiд’iхали до корчми i спинилися ночувати. Прокинувся вiн другого дня й розповiдае: – Чи снилося менi, а чи бачив це я насправдi, сам не знаю… – І розповiв по порядку все, що вiн бачив учора. Зiбрались люди, пiшли до тiеi хати, дивляться, коли на верстатi справдi висить шкiра, а обдерте тiло лежить на долiвцi. Тодi той чоловiк сказав, що це Недiля покарала молодицю за те, що та працювала. З того часу люди покинули працювати в недiлю. Свята п’ятниця Найголовнiша робота, яку суворо заборонено в п’ятницю i ввечерi проти п’ятницi, – прядiння. Жiнцi, котра пряде у п’ятницю, на тому свiтi «пробивають горло клоччям», а на цьому свiтi в неi не родитимуть коноплi, якi, до того ж, випиватимуть горобцi. Сидiла якось одна дiвчина пiд п’ятницю i пряла. Коли чуе – «щось» пiдходить пiд вiкно. – А ти, дiвко, прядеш? – Пряду, – вiдповiдае. Вона (П’ятниця) раптом як кине у вiкно горстку веретен та й каже: – На ж тобi цi веретена: щоб ти iх до свiтанку всi запряла; а коли не запрядеш, – каже, – то не житимеш бiльше на свiтi! – І пiшла собi. Дiвчина злякалась. «Що ж менi в свiтi Божому робити тепер?» – гадае собi, тому що як швидко не пряди, а бiльше двох чи трьох веретен не напрядеш. Мiж тим П’ятниця шпурнула iй штук двадцять веретен. Що тут робити? Взяла вона, та на одне веретено нитку напряла, на друге нитку, на трете… аби пошвидше, тодi викинула всi iх за вiкно та й зачинилася. Трохи згодом П’ятниця знову пiдходить до вiкна. – А, – каже, – здогадалася, зрозумiла, що зробити; щастя твое! Десь ловко навчилася, а то iнакше – не жити б тобi бiльше на свiтi; знала б ти, як прясти проти п’ятницi! Дiвчина вiд жаху так i впала ницьма. В одного чоловiка було три невiстки. Одна з них цiлий рiк нездужала i дала обiтницю нiчого не робити в п’ятницю – так само, як у недiлю. Іншi двi невiстки почали смiятися з неi за те, що вона нiчого не робить по п’ятницях. Якось у п’ятницю одна з них пiшла воду носити, а друга стала мички микати, третя ж, котра дала обiтницю, сiла собi на печi й сидить. Ось перша змикала цiле повiсмо, причому – нi з того нi з сього – в неi заболiла голова, i вона заснула; друга п’ять разiв принесла води. Раптом до хати входить дiвчина, сама П’ятниця, заглянула на пiчку i каже тiй, котра нiчого не робила: – Ти нiкому нiчого не розповiси? – Нi. – Дивися ж, що я робитиму, i наказуй усiм, щоб по п’ятницях не працювали. Тодi взяла голову тiеi невiстки, котра змикала повiсьмо конопель, розколола ii, зняла череп, геть-чисто всю кострицю всипала в голову, пiсля чого зшила ii шовком, як вона ранiш була. Дiвчина пiшла з хати, а невiстка та прокинулась i все хапаеться за голову: надто вже вона розболiлася в неi. Невiстка, котра нiчого не робила, всмiхнулась при цьому. – Чому ти смiешся? Це ти менi наврочила за те, що я багато мичок намикала! Сама, либонь – Свята Явдоха (Євдокiя), сидиш собi на печi, нiчого не робиш! Вона з тiеi пори захворiла, а третя невiстка все лиш посмiюеться, однак таемницi не розкривае. Возили хвору i до лiкарiв уже – нiхто не допомагае, i вона так промучилась цiлий рiк, що хоч помирай. Раптом третiй невiстцi, яка не працювала по п’ятницях, являеться якось увi снi Свята П’ятниця i каже: – Скажи хворiй, щоб вона дала таку обiтницю: хай поститься п’ятнадцять п’ятниць i найме п’ятнадцять молебнiв у п’яти церквах, – тодi вона одужае. Вона розповiла все хворiй, але та не звернула на це нiякоi уваги. Тодi П’ятниця явилася до неi самоi увi снi i каже: – А чи знаеш, що е у твоiй головi? – Не знаю. – А хочеш знати? – Хочу. – Якщо не хочеш дiла сполнять, то помреш, залишиш сиротами дiтей. – Виконаю дiло, – пообiцяла тодi хвора. П’ятниця сказала: – Висякайся на землю! Сякнула вона – i з носа почала випадати костриця. – Дивись, що в твоiй головi! Хвора впала на колiна; тодi почала поститися i молитися. Знову явилась П’ятниця, наслала на неi глибокий сон, розпорола голову, вимила, вичистила, зцiлила, а кострицю всю склала на купку. Хвора прокинулась, розплющила очi, глянула, а перед нею лежить уся костриця, яку вона намикала з мичок. – Бiльше не чинитимеш так? – спитала П’ятниця. Хвора зареклася так робити. Сонце i чорти Колись на «сходi сонця» жила надзвичайна красуня – «панна», а тiльки-но, бувало, сонце сходить, «панна» його вимие, гарненько витре – ось чому сонце ранiше свiтило значно яскравiше, нiж тепер. Сонце, заходячи, опускаеться в море, яке сповивае землю, як яечний бiлок оточуе жовток. Пiд землею ж е iнший свiт, i коли настае день, у нас бувае нiч. Коли згодом сонце пiдходить до сходу, то, за Божим велiнням, його пiдiймають тисяча чортiв, бо саме воно своею силою вийти з того свiту не може, до того ж сонце зовсiм обпалюе iх, i вони, ледве живi, вiдразу ж кидаються у рiчку i, вимахуючи руками, щезають. З тiеi тисячi крапель, якi обтрушують при цьому зi своiх рук чорти, народжуеться нова тисяча чортiв; вони також пiдiймають сонце, обпалюються, кидаються в рiчку i, зникаючи самi, плодять натомiсть нових. Ось чому нерозважно чинять тi, хто, вмиваючись, стрiпуе руками, тому що скiльки впаде при цьому крапель, стiльки народиться на свiтi чортiв. В одному селi, розповiдають у Вiнницькому повiтi, був дiм, в якому нiхто не мiг жити, тому що там оселився диявол. У тому ж селi жив убогий чоловiк, такий убогий, що в нього не було навiть власного притулку. Пiшов злидар до пана, якому належав дiм, i став просити дозволу там оселитися. Пановi було байдуже, i вiн дозволив. Бiдняк з радiстю пiшов у ту домiвку i при входi мовив: – День добрий, пане-господарю! – Здрастуй, – вiдказав чорт, вийшовши з кутка. – Приймiть мене в компанiю. – А що ж, можна; лиш скажи своiй жiнцi, щоб вона нiколи не займала нiчим ось цього кутка, – тодi тобi буде добре. І справдi, прожив злидар у тiй домiвцi чимало часу, i велося йому непогано. Не раз показував йому чорт свое добро, грошi, на яких завжди сидiв. Якось чорт i каже йому: – Надiйшла моя черга викочувати сонце, i не знаю, чи повернуся назад, бо нас там багатьох воно обпалюе; коли загину, то пришлю свого товариша сповiстити, що мене вже бiльше нема на свiтi. І пiшов. Багато спливло часу, а чорта все нема й нема. Якось приходить пiд вiкно iнший чорт i каже: – День добрий! – Дай, Боже, здоров’я, пане! – вiдповiдае злидар. Тодi чорт каже: – Якщо вiн був твоiм паном, то бувай же здоров: тепер уже все твое, що лишилось в оселi, бо твого пана спалило сонце. Сонцева хата Жили собi чоловiк iз жiнкою, i було в них двое дiтей – син i донька. Донька була така красуня, що вродливiшоi за неi в усьому свiтi не знайти. Сонце, як тiльки вгледiло ii, вiдразу ж уночi i вкрало собi в дружини. Брат прокинувся i, коли впевнився, що сестри немае, не гаючись узяв торбину i пiшов туди, де сонце заходить, щоб вiдняти у нього сестру. Йде вiн та йде. Коли не стало в нього хлiба, вiн зайшов до одного чоловiка й каже: – Дайте подорожньому кусень хлiба. – Нажни копу жита, тодi дам тобi цiлу хлiбину, а коли не нажнеш, то й шматка не дам. Ось вiн пiшов на поле; жав, жав та не нажав ще й трьох снопiв, а Сонце взяло та й зайшло. Господар i каже: – Ну, якщо так, то не дам я тобi хлiба. Пiшов брат голодний. Заходить до мiрошника, випрохав у того макiтру борошна i понiс, щоб продати, а Вiтер узяв та й розвiяв борошно. Заплакав брат i пiшов далi. Йде, йде – прилiг одпочити та й заснув, а Мороз узяв i вiдморозив йому пальця. Прокинувся брат, заплакав i пiшов собi далi… Приходить туди, де заходить Сонце, а назустрiч йому сестра. – Де б менi сховати тебе, – каже сестра, – бо коли прийде Сонце, воно тебе спече. Взяла та й пустила його в льох. Тiльки-но вона повернулась до хати, аж з’являеться додому Сонце. Скинуло своi шати, повiсило iх на погрiбнику i також заходить до хати. Сестра питае: – А шати ти де подiло? – Повiсило на погрiбнику, – вiдповiдае Сонце. – Там у льоху мiй брат, вiн до цього часу вже спiкся! Побiгла туди, дивиться – брат уже ледь-ледь дихае. Сестра облила його водою; вiн ожив i пiшов iз сестрою в хату до Сонця. Бачить – за столом сидить Сонце, а на лежанцi – Сонцева мати, така губата… Привiтався брат iз Сонцем, пообiдав там чи повечеряв, а Сонце й каже: – Час уже менi сходити, та я втомилося – хiба ти йди замiсть мене?.. Одягнув брат Сонцевi шати, вилiз драбиною на небо i зламав пiсля того драбину. Йде та йде вiн небом, коли приходить на те мiсце, де Сонце снiдае. Сiв вiн, наiвся, напився; тодi потрощив полумиски й склянки та й пiшов далi. Йде та йде, коли зустрiчае Вiтра. Як ухопить його за чуба, та навкiл себе, та як став бити, примовляючи: – Ось тобi борошно! Ось тобi борошно! Вiтер давай кричати й дмухати i надмухав таку хмару, що й Господи! Схопилася буря i стала кушпелити. Брат злякався i вiдпустив Вiтра. Буря тодi вщухла, i брат пiшов собi далi. Приходить на полудень, а там стоiть золоте крiсло, де Сонце спочивае, i стiл з рiзними наiдками i напоями. Вiн сiв, наiвся, напився, лiг одпочив i пiшов собi далi. Йде та йде, коли зустрiчае Мороза. Як ухопить його за чуба та ну його бити; Мороз просився-просився, нарештi, вирвався i втiк. Брат вилаяв його i пiшов далi. Приходить на захiд сонця, а там стоiть драбина, якою Сонце спускаеться на землю. Брат спустився на землю, поламав i цю драбину. Пiсля того пiшов вiн до Сонцевоi хати, скинув iз себе шати i питае сестру: – Де Сонце? – Спить, – вiдповiдае сестра. – Ну, то тiкаймо! Коли Сонце прокинулося, побачило, що iх нема, розгнiвалось i хутчiй на небо, щоб настав день. Прибiгае до драбини, а драбина, виявляеться, зламана. Сонце поки стало ii лагодити, то вже й обiдати час, а воно все ще не сходить; люди вельми дивуються. Нарештi, якось полагодило драбину, вилiзло на небо, дивиться, а iсти нiчого: все порозливано, порозбивано. Пiшло воно далi. Приходить на полудень, – коли й там те ж саме. Пiшло воно далi, зустрiчае Вiтра. – Хто це накоiв таке? – питае Сонце. – А це той, що йшов замiсть вас, – вiдповiдае Вiтер, – та ще й мене побив, i Мороза побив. Сонце давай тодi сварити брата. Приходить на захiд – коли нiяк злiзти. Сонце давай волати щосили. Почула мати його, при-лагодила якось драбину, i воно, нарештi, злiзло. – Ну й хитрий же, чортiв син! – каже. – Накоiв вiн менi такого, що тепер не з’являтимусь на люди цiлий тиждень. Полiзло на небо й попросило Вiтра, а вiн як нагнав хмару, як почав перiщити дощ, а Мороз як притиснув – стало так зимно, що померзли ягнята… Та вже якась вiдьма зробила так, що вщух дощ, тому що ii ягнята померзли. Зорi Зорi – це дiти сонця, уособлюванi в образi маленьких хлопчикiв. Вони створенi Богом для освiтлення землi i влаштованi так, що вiльно можуть переходити з одного мiсця на iнше. Зорi нерозривно пов’язанi з людиною. Тiльки-но хтось народжуеться, Бог вiдразу ж запалюе на небi його свiчу у виглядi новоi зорi. Скiльки душ живе на землi, стiльки й свiчок (зiрок) горить на небi. Якщо людина веде доброчинне життя, то ii свiча-зоря горить на небi ясним, чистим свiтлом; а коли вона веде негоже життя, то ii свiча-зоря горить тьмяним, слабким свiтлом. Зорi утворюють сузiр’я, а iх наш народ називае вiдповiдно до форми, яку вони утворюють: «Вiз» (Велика Ведмедиця), «Квочка» (Плеяди), «Чепiга» (Гiади), «Дiвка воду несе» (Орел), «Пасiка» (Мала Ведмедиця), «Хрест» (Лебiдь), «Волосожар» (Волосся Веронiки), «Свiтова» та «Вечiрня зiрниця» (Венера) та деякi iншi. Чумацький Шлях вважали дорогою в Єрусалим. Хто лиш iде до Єрусалима, мусить обрати для себе дороговказом Чумацький Шлях i нiколи не зiб’еться на манiвцi. Падучi зорi – це душi людей, якi помирають; вiдьми крадуть iх, щоб потiм ними чарувати: на чий двiр упаде зiрка, там неодмiнно буде небiжчик – помре дитина. По смертi людини зоря ii падае навстрiч душi, що вiдходить; той, хто помiтив падучу зiрку, хреститься i вимовляе тричi «амiнь». Грiм i блискавка Грiм бувае тодi, коли пророк Ілля i архiстратиг Михаiл ведуть вiйну з чортом, який дражнить Бога, через що Бог i намагаеться вбити його, зiбравши перед тим хмари. Бог, Ілля та Михаiл стрiляють у Сатану. Куди б’е грiм, там i сховався чорт; а коли грiм уразить людину, то тодi чорт сховався пiд ту людину. Чорти вiд переслiдування переховуються в оселях, церквах i в живих iстотах; але стрiла Михаiла вражае iх нещадно навiть у церквi пiд престолом i всерединi людини. До того ж убитiй через чорта громом людинi прощаються вчиненi нею грiхи. Пiд час грози не можна iсти i взагалi вiдкривати рота, щоб не дати змоги проникнути туди чорту; не слiд також спiвати, бо, спiваючи, людина веселить чорта, який весь час тодi в’еться навколо неi, i ось грiм, маючи намiр убити чорта, вбивае разом з ним i того, хто спiвае, бо чорт устигае сховатися пiд нього. Якщо гроза застане когось у дорозi, то треба зiйти з дороги i йти або iхати узбiччям, бо в цей час «враг» крутиться по дорозi вихором, i грiм може вбити замiсть нього ту людину, котра йде або iде дорогою. Особливо не слiд ставати й сiдати пiд скелi, де найзручнiше переховуватися чортовi вiд переслiдування, бо громовi стрiли вiдскакують вiд камiння. Так само пiд час грози не слiд стояти пiд дубом чи вербою, де е житло чорта i куди вiн найчастiше ховаеться вiд грози. Коли грiм ударить у дерево i запалить його, це означае, що чорта вбито, i звичайно вiн перетворюеться у таких випадках на смолу, яку знаходять на мiсцi спалених дерев. За найнадiйнiший сховок людинi пiд час грози може правити лiщина. Якось дуже давно диявол сказав Боговi: – Я сховаюсь так, що ти мене не вб’еш. – Нi, вб’ю, – вiдповiдае Бог. – Я сховаюсь пiд людину! – каже диявол. – А Я вб’ю й людину i за те дам iй царство небесне. Диявол став перераховувати пiсля того всi предмети, пiд якi можна сховатися, та забув згадати про лiщину, чому пiд нею лиш i можна порятуватися вiд громовоi стрiли. Один мисливець проходив з рушницею поблизу величезноi скелi. Була сильна гроза. Пiшов дощ, i мисливець сховався пiд навiсом скелi. Тодi, коли гримiв грiм i спалахувала блискавка, диявол спокiйнiсiнько сидiв пiд навiсом скелi; та тiльки-но вщухало, вiн виходив з-пiд скелi, ставав догори ногами i починав дражнити Бога. Гримiв грiм, та вiд його удару диявол миттево ховався пiд скелю i таким чином рятувався. Мисливець усе це бачив, але спочатку не наважувався вистрiлити «в панича маленького, в камi-зельцi, безп’ятого i з пазурами на руках i ногах». Довго дивився мисливець на витiвки диявола, та, зрештою, вибравши слушну хвилину, вистрiлив у «панича». Куля так i протяла того; та коли мисливець пiдiйшов до мiсця, де перекидався диявол до прострiлу, то побачив лише пролиту смолу. У цей час пiдлетiв до мисливця архiстратиг Михаiл з рушницею на плечах i став дякувати, пропонуючи дати йому все, чого вiн лиш забажае, за зроблену послугу. Мисливець попросив собi у винагороду рушницю, що була в Михаiла, бо дуже вже вона йому запала в око. Михаiл почав було вiдкручуватися, кажучи, що рушниця його для мисливця зовсiм непридатна. Та врештi-решт змушений був поступитись. Помiнялись вони рушницями з такою умовою, що коли мисливцевi чомусь згодом не сподобаеться архiстратигова рушниця, то вiн мае право вимагати розмiну. І став з того часу мисливець полювати з архiстратиговою рушницею; що, бувало, не вгледить, усе вб’е без похибки, хоч би то був щонайменший звiрок. Звуку пострiлу з архiстратиговоi рушницi зовсiм не можна було вiдрiзнити вiд звуку грому. У селi, де жив мисливець, був великий ставок. Вийшов якось мисливець на ставок пополювати i бачить зграю диких качок. Прицiлився, вистрiлив – i вбив усiх до одноi. Зiбравши качок, вiн пiшов до помiщика того села. – Де ти набрав стiльки дичини? – питае помiщик. – Настрiляв на вашому ставку! – вiдповiдае мисливець. Помiщик нiзащо не хотiв вiрити, побачивши таку величезну кiлькiсть качок, i питае: – А в який час дня ти стрiляв? Мисливець вiдповiв. – Так, – сказав помiщик, – якраз саме в той час я чув удар грому. Звiдтодi мисливець став боятися архiстратиговоi рушницi i пiшов на умовлене мiсце, щоб розмiнятися. Архiстратиг Михаiл погодився. Мисливець, узявши свою рушницю, вiдразу ж пiшов на полювання i побачив, що тепер i його рушниця стала незрiвнянно кращою, нiж була ранiше. Звiдки взялася кропива У великому лiсi жив старий лiсник з донькою-красунею Марусею. Батько щодня ходив на полювання, а дочка займалася хатнiми роботами. Чи сидить пiд вiкном за роботою, чи збирае в лiсi хмиз, чи йде до рiчки по воду – дзвiнка пiсня скрiзь видае ii присутнiсть. Веселий смiх Марусi також нерiдко порушував тишу темного лiсу. І сподобалась красуня Маруся водяному вужу, який жив за рiкою, в озерi. Тiльки-но пiдходила до рiчки Маруся, вiдразу ж на протилежному березi з’являвся парубок i слухав спiви Марусi, не зводячи з неi очей. Спочатку Маруся, як тiльки вгледить, бувало, незнайомця, вiдразу замовкала; та оскiльки вiн завжди починав благати ii спiвати далi, то Марусi несила було вiдмовити йому в цьому, i потiм, непомiтно для себе самоi, почала чимдалi частiше приходити до рiки не лише по воду, але i з роботою i подовгу просиджувати на березi. Маруся розгледiла, що незнайомець стрункий, молодий i гарний; лише якийсь незрозумiлий смуток помiчала вона i в словах, i в поглядах його. Проминула весна, i лiто було вже на спадi. Якось до старого лiсника, в його скромну хатину ввiйшов розкiшно вдягнений молодик з товаришами, такими ж, як i вiн, i став просити руки красунi Марусi. При цьому вiн назвався володарем озера i лук довкола. Лiсник дякував за честь, та не бажав розлучатися з единою дочкою, а тим паче – видавати ii замiж за людину, зовсiм йому невiдому. Та коли Маруся пояснила батьковi, що вона вже давно знайома з парубком i давно любить його, лiсник змушений був прийняти освiдчення незнайомця i вiдпустити з ним свою доньку, бо це було ще тодi, коли шлюб не освячувався церквою, а вершився лише з благословення самих батькiв. Дiставши благословення, молодий i молода сiли в чудову карету i в супроводi почту поiхали з подвiр’я старого. Лiсник зi сльозами на очах проводжав свою красуню Марусю аж до ворiт i тодi, востанне поцiлувавши та благословивши ii, голосно заридав, дивлячись услiд каретi, яка швидко несла вдалеч його единий скарб. Карета незабаром пiд’iхала до рiки. Молодий цьвохнув – i на рiцi з’явився гарний мiст iз залiзними поручнями. Переiхали на той берег. Знову цьвохнув наречений – i мосту наче й не було. Ось i озеро. Карета, не зупиняючись, в’iхала в озеро i занурилася на дно. Маруся опинилася у дивовижному кришталевому палацi, що палахкотiв усiма кольорами райдуги. Маруся прожила в цьому пiдводному палацi з чоловiком-вужем декiлька рокiв щасливо i мала вже двох дiтей – хлопчика Василька та дiвчинку Горпинку. Схотiлося якось Марусi навiдати свого старого батька. Довго не давав згоди вуж, щоб вiдпустити жiнку з дiтьми до тестя, та, нарештi, поступився перед ii проханнями й сльозами, взявши при тому наперед iз жiнки клятву свято берегти його таемницю: не вiдкривати батьковi, що чоловiк ii – вуж. Знову де не взявся чудовий екiпаж. Вуж iз жiнкою й дiтьми посiдали у нього i вiдразу ж опинилися на березi озера. Поiхали далi квiтучим лугом до рiки i спинилися на березi ii. Тут вуж вийшов з карети, нахилився над водою – i раптом перекинувся через рiку гарним дерев’яним мостом, яким Маруся з дiтьми переiхала на той бiк. Пiд’iжджаючи до рiдноi тихоi хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинцi, щоб вони нiзащо не вiдкривали дiдовi, хто iхнiй батько, не казали б, що iхнiй тато вуж, iнакше з усiма ними станеться велике лихо. Старий лiсник дуже зрадiв, побачивши пiсля стiлькох рокiв розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком i онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то ii, то дiтей i, пригортаючи, дорiкав, що не спромоглися ранiше навiдати його. Маруся хвалилася батьковi, що вони з чоловiком живуть у чудовому палацi, що чоловiк ii надзвичайно багатий, а головне – досi дуже любить ii. Та тiльки-но старий лiсник починав розпитувати дочку про те, чи далеко вiд рiки iхнiй палац, бо нi про який палац поблизу рiки вiн нiколи не чув, як веселiсть вiдразу ж полишала Марусю i замiсть точних вiдповiдей вона вiдмагалася непевним: – Нi, недалеко, зовсiм неподалiк, – i поспiшала змiнити тему розмови. Це видалося лiсниковi пiдозрiлим; вiн зрозумiв, що тут криеться якась таемниця, i вирiшив вивiдати ii вiд онучат. По обiдi, коли Маруся, на прохання батька, прилягла вiдпочити, лiсник повiв Василька й Горпинку в сад, почав пригощати iх рiзними фруктами i, пригортаючи, запитав Василька: – Скажи менi, Васю, як ви в каретi переiхали через рiчку? Адже вона дуже глибока, нi мосту, нi порома на нiй немае. Як же ви через неi переiхали? – Тато зробив мiст, ми й переiхали, – вiдповiв Василько. Та Горпинка заперечила: – Нi, не так: тато лiг на воду i сам зробився мостом, а ми по татовi й переiхали; вiн i зараз ще лежить мостом i чекае, поки ми переiдемо назад, на той бiк рiки. – Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом? Хоч Василько i зупиняв сестру i нагадував iй про заборону матерi, та Горпинка захопилась своею балачкою i все розповiла дiдовi: i де вони живуть, i хто iхнiй батько, i що вiн лежить зараз через рiчку гарним дерев’яним мостом. Дiд розцiлував онучку, обдарував дiтей рум’яними яблуками i солодкими грушами, лишив iх бавитися в саду, а сам пiшов у повiтку, взяв гостру сокиру, попрямував до рiки i порубав мiст на друзки. Погостювавши у батька до вечора, Маруся сiла з дiтьми в карету, i вони швидко поiхали до мосту. Пiд’iжджають до рiки – мосту немае, а на березi, де був мiст, – о жах! – всюди кров. Зразу ж зрозумiла Маруся все. – Хто ж iз вас, дiти, – чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, – розповiв дiдусевi, що батько ваш зробився мостом? Хто? – вигукнула, ридаючи, Маруся. – Що ж ви мовчите! Ти, Васю? – Нi, мамо, я нiчого не казав дiдусевi, – вiдповiв Василько крiзь сльози. – А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усiх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постiйно так само точать черв’яки, як зараз мое серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його менi!.. А ти, мiй милий Васильку, будь запашним васильком. Люди насолоджуватимуться твоiми пахощами i завжди триматимуть тебе у своiх оселях i в своiх церквах! І ще дужче заридала Маруся i полетiла в лiс зозулею, а дiти лишились на березi рости: Василько – запашним васильком, а Горпинка – жалкою кропивою. Звiдки взялися Петровi батоги, або ж Цикорiй Ішов якось Спаситель з учнями Своiми з одного поселення в iнше. І треба було проминути луки, на яких хлопчаки пасли овець. Побачивши Господа, пастушата кинули своi отари, побiгли з батiжками на шлях, яким iшов Спаситель, i оточили його зусiбiч, так що заважали йти далi. Гримнув на них апостол Петро, аби розступилися, але пастушата, не звертаючи жодноi уваги на його гримання, й далi сiкалися до Спасителя, цiлували йому руки, ноги та краi одежi. – Ось я вас! – знову гримнув на них апостол Петро i вхопив було в одного з пастушкiв батiжок, якого той тримав у руках. Але пастушок, не випускаючи зi своiх рук батiжка, став плакати й виривати його з рук Петра. Той поступився перед хлопчиком, вiддав його батiжок, а сам, нахилившись, зiрвав бадилинку i, розмахуючи нею, раз у раз повторював: – Геть з дороги, а то скуштуете мого батiжка! Пастушата з веселим смiхом розступилися й дали, нарештi, дорогу Спасителевi. Петро кинув тодi бадилинку, що була в нього в руках, i мовив жартома: – А що? Либонь злякалися? Вiзьмiть тепер собi й мiй батiжок! Хлопчаки пiдняли кинуту апостолом Петром рослину й назвали ii Петровим батогом. А оскiльки квiти в цiеi рослини нагадують за своею формою китицю, то й пастушата почали з тих пiр прикрашати своi батiжки «махорками» (китицями) зi шкiри. Квiтень в гостях у Березня Веснянi мiсяцi не живуть у мирi. Колись-то, кажуть, Березень кликав до себе в гостi Квiтня. Той i поiхав возом. Березень напустив на нього дощ. Мiсив, мiсив Квiтень грязюку та й вернувся. Березень заморозив грязь i закидав снiгом. Квiтень зважився iхати саньми. Пiшла розталь, ушкварив дощ, i Квiтень знову вернувся. Тодi Квiтень i хвалиться Травневi: – Так i так, – каже, – двiчi збирався до Березня в гостi i нiяк не доiду: поiду возом – грязь заважае; поiду саньми – розталь не дае ходу. Травень i навчае його: – Як хочеш доiхати, бери, – каже, – вiз i клади на нього сани i човен. Зробив Квiтень, як казав Травень, i махнув до Березня в гостi. Березень напустив снiг, а той склав вiз i човен на сани i поiхав далi; полив дощ: розлилася вода всюди, – той склав вiз i сани в човен i знов поiхав. Приiздить Квiтень до Березня, а той i очi витрiщив: – Як ти, – каже, – зумiв доiхати в таку лиху негоду? – І не доiхав би вовiки, – каже Квiтень, – та спасибi Травневi: навчив. – Ну, стiй же, Травню, я тобi крилечки вбгаю, – каже Березень. З того часу мiж Березнем i Травнем немае ладу: що в Травнi зацвiте або зросте ранне, то березневий мороз i вигубить. Днiпро i Десна Днiпро i Десна – це брат i сестра – були колись люди. Як виросли вони, батько i мати поблагословили iх у дорогу. Змовились вони вийти ранком i полягали спати. Десна любила спати i проспала ранок, а Днiпро проснувся на зорi, порозвертав гори, порозчищав гирла i зарив степами. Десна проснулась, аж брата немае. Вона пустила ворона вперед i побiгла слiдком. Летить ворон i, як тiльки нагонить Днiпра, всякий раз i крякне. Що поверне Десна до Днiпрового гирла, то вiн убiк – i подався далi. Багато разiв Десна пiдвертала до Днiпра, багато разiв повертав вiн убiк (тому вiн такий i кручений). На ворона напав рябець i давай битися. Чи довго бились, чи нi – Днiпро побiг до моря. Як почула Десна вiд ворона, що Днiпро далеко, прихилилась до брата i злилась з його гирлами. Тепер вона тече лiвою стороною, а Днiпро правою. Де е острови i скелi серед рiчки, там розходиться Днiпро з Десною. Як ясний день, то видно, де Днiпро, а де Десна: в Днiпрi синя вода, а в Деснi мов жовта; Десна тече тихо, Днiпро – прудко. Про Днiпро i Десну е пiсня: Десна Днiпру рiдна сестра, Десна Днiпра спереджала, Гори, кряжi становила, Днiпра-брата не спинила; Ще й ворона посилала, А в Киевi в Днiпр упала… Жалуеться Лиман морю, Що Днiпр узяв свою волю, Своi гирла прочищае, Лиман-море засипае… Птах Кук Це такий велетенський птах, що як розкрие крила, то вшир на шiстнадцять крокiв, а пера його завбiльшки в дев’ять крокiв. Якось послав був один цар вивiдникiв справдити, чи дiйсно е такий птах, i привезли йому перо на сорок п’ядей, а грубе на пiвтретя лiктя. Не схожий вiн до жодного птаха, окрiм того, що лiтае. Нiс у нього, як найбiльший човен. А ноги мае такi, що два дуби з коренями виривае. І мае око одне, як цебер завбiльшки. І був то птах, який пожер велетнiв. І саме Господь послав його на землю, щоб вiн винищив велетнiв. Велетнi намагалися вбити Кука, стрiляли в нього iз велетенських лукiв, шпурляли в нього скелями, але птах вiдбивався вiд них, як вiд пiщинок. Кук жив ще до потопу i був першим царем над усiма птахами. Але цар iз нього був поганий, бо вiн жер своiх пiдданих. Сова заганяла йому птахiв у розкритий дзьоб. Кук слухався жiнки, i жiнка йому нараяла, аби зiбрав усiх пташок, повбивав iх i зробив з iхнiх кiсток гнiздо. Коли ж позлiталися усi птахи, то не виявилося крука, i птахи два днi без iжi сидiли та чекали на нього. Врештi третього дня крук прилетiв i пояснив, що лiтав свiтами, роззираючись, чого бiльше – гiр чи долин. – І чого ж бiльше? – поцiкавився Кук. – Долин. – Брешеш, мае бути порiвну. – Долин бiльше, бо я i ту гору за долину рахую, де вода стоiть. Кук вiдпустив птахiв на пошуки харчiв i звелiв зiбратися наступного дня. Але i наступного дня не з’явився крук, а прилетiв аж на третiй i сказав, що рахував, якого дерева бiльше – сухого чи зеленого. – І якого бiльше? – спитав Кук. – Сухого. – Брешеш, – не повiрив Кук. – Мае бути порiвну. – Але я рахував за сухе i те, в якого бодай одна гiлка засохла. І знову Кук вiдпустив птахiв на пошуки харчiв та звелiв iм зiбратися завтра. І знову крук пропав, чекали його два днi, доки вiн не прилетiв i не сказав, що цього разу рахував чоловiкiв i жiнок. – І кого ж було бiльше? – спитав Кук. – Жiнок. – Брешеш! – заперечив Кук. – Жiнок бiльше, – стояв на своему крук. – Бо я i того чоловiка за жiнку рахую, котрий своеi жiнки слухаеться. Тiльки зараз Кук зрозумiв свою помилку i вiдпустив птаство. Але так сталося, що птахи довiдалися про намiри Кука i вирiшили вибрати нового царя, а старого вбити. Убити Кука зголосився Сокiл, але при однiй умовi – що Кука хтось виманить на дерево. І тут виявилося, що Кук жив у норi пiд горою, на вершинi якоi рiс розлогий дуб, але Кук дуже рiдко злiтав на дерева. Птахи попросили Зозулю, щоб вона виманила його. Але Зозуля саме сидiла на яйцях i не могла вiдлучитися. Птахи обiцяли висидiти яйця за неi. Якби ж то вони здогадувалися, що iм це доведеться робити вiчно! Отже, Зозуля пiдлетiла до нори та почала дрочитися з Куком. – Куку! Куку! Кук розсердився, вилiз iз нори, а вона шуг на дуба. Кук знову сховався в нору. Так вона його зачiпала доти, доки вiн таки не помчався за нею навздогiн i не злетiв на дуба. У ту ж мить кинувся на нього каменем Сокiл та забив його. Кук упав з дерева, i хоч лежав непорушно, але птахи боялися пiдступити ближче. Тодi пiдлетiла Зозуля i стала кукати, але Кук не вiдзивався. Врештi вона сiла бiля нього i засмiялася: – Хи-хи!.. Куку по Куку! Птахи вибрали королем Сокола. А Зозулинi яйця вiдтодi мусять висиджувати iншi птахи. Страхопуд На Закарпаттi, бiля гори Петрос, жив у глибокiй норi Страхопуд. Це велетенське чудовисько було подiбним водночас i до людини, i до звiрини. Голову мав людську, але величезну, як у здоровенного вола. А писок – як у ведмедя, а тiло заросле шерстю. Ходило страховище i на чотирьох, i на двох ногах. Страхопуд любив вилазити зi своеi нори, спускатися до села, сiсти на грунi й спостерiгати за людьми. Коли ж вiн голоднiв, то так ревiв, що земля дрижала, дерева тремтiли i листя сипалося. Вiд страху люди втiкали, ховалися, щоб iх страховище не бачило. А Страхопуд ревiв i ревiв: – Я голо-о-о-ден! І мусили люди щоп’ятоi доби вiддавати йому якусь худобу; аж ось настав такий час, що худоби забракло – вже все пожер Страхопуд. І тодi до нього пiшло двое дiтей-близнюкiв, хлопчик i дiвчинка. І поки дiвчинка, зiйшовши на одну гору, вiдвертала Стра-хопудову увагу, хлопчик з другоi гори розстрiляв його з лука. В останньому передсмертному поривi потвора досягла дiвчинку i вбила. Люди спалили потвору, а гори на честь дiтей назвали Петрос i Близниця. Морськi люди Коли переводив Мойсей народ еврейський через Чермне (Червоне) море, пiд час утечi евреiв з Єгипту, Бог звелiв йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув – i води розiйшлися в обидва боки, звiльняючи рiвну дорогу на протилежний берег. Щойно тiльки евреi вийшли з дна моря, як наспiли «фараони» (тобто египтяни) i собi кинулися бiгти дном моря. Як уже вони були посерединi, Бог прорiк до Мойсея: «Махни рукою на море!» Мойсей махнув. Води зiмкнулися, i вiд «фараонiв» не лишилося й слiду. Люди фараоновi перетворилися на риб з головами людськими. І конi, i зброя перетворилися на риб, i на рибах з коней шерсть кiнська, i шкура на них завтовшки з палець. Пiвриби-пiвжiнки, що живуть у морi, називаються мемозина-ми. Вони мають великi перса i чудове волосся, вродливi й надiленi знадливим голосом, дуже гарно спiвають та так, що море затихае i не хвилюе, а люди можуть заслухатися навiки. Їм приписують створення всiх вiдомих у народi пiсень i казок. Склавши нову пiсню, вони записують ii на каменi i кидають на берег. Там само розповiдаеться про моряка, що був очевидцем саме такого випадку: «Оце, – каже, – п’ють горiлку бурлаки, а на камiнь дивляться. П’ють i дивляться, а потiм давай спiвать бурлацьких…» По суботах, коли зазвичай грае море, на поверхню його випливають «морськi люди» й починають спiвати рiзних пiсень, а чумаки стоять у цей час на березi й навчаються вiд них, а потiм розвозять всюди по мiстах i селах. Часто траплялося, що мемозини своiм спiвом присипляли цiлi кораблi – геть уся корабельна залога поринала в глибокий сон, i тодi вони перекидали корабель або виводили на скелi й кидали напризволяще. Вiдiгнати iх вдавалося тiльки гарматними пострiлами. Бог для них i iжу особливу призначив. Чоловiки-фараони iнколи виходять на берег i марширують закутi в залiзо, а зброя iхня аж ряхтить вiд сонця. Морськi люди з нетерпiнням чекають, коли настане кiнець свiту. Пiд час шторму вони вистрибують з води i, переслiдуючи корабель, весь час питають: – Чи скоро настане кiнець свiту? Бувалi морцi на те вiдповiдають: – Вчора свiт скiнчився! Вчора! Впiймати Морську людину дуже важко, бо вона здатна перерiзати хвостом будь-яку сiть. Одного такого були впiймали i три днi тримали у шаплику. Вiн сидiв, скулившись i витрiщивши очi, та коли врештi випустили його в море, вiн почав стрибати й плескати в долонi. Святий Юрiй та бiдний вовк Вув собi бiдний вовк, що трохи не здох з голоду: нiде нiчого не пiймае. От i пiшов до святого Юрiя, котрий звiрами порядкуе, просити iжi. Приходить до нього та приставився таким бiдним, таким бiдним, ще гiрше, нiж був. – Святий Юрiю, – каже, – милостивий, дай чого iсти, бо пропаду з голоду. – А чого тобi iсти? – Чого дай, то дай. – Отам на луках пасеться попова кобила, вона нiяк не пiдбiжить, оту й з’iж. От вовк мерщiй вiд святого – трюх-трюх – так бiжить! Та до кобили: – Здорова була, кобило. Казав святий Юрiй, щоб я тебе з’iв. – Що ж ти таке, що ти мене будеш iсти? – Вовк! – каже. – Та брешеш, – собака. – Їй-богу, – каже, – вовк. – Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене iсти? – А з голови. – Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже ти наважився мене з’iсти, то починай з хвоста. Поки доiси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситiшаю. Тодi ти й закусиш ситеньким. – Чи так, то й так, – каже вовк. Та зараз до хвоста. Як потягне за хвiст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знае вже, чи на сiм, чи на тiм свiтi. А кобила як дремене – аж курява встала. От вовк сидить собi та й думае: «Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!» От вiн знов потяг до святого Юрiя просити iжi. – Святий Юрiю, – каже, – милостивий. Дай хоч трохи попоiсти, а то опухну з голоду. – Хiба, – каже святий Юрiй, – тобi кобили мало? Вовк лаеться: – Хай, – каже, – з неi шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наiвся, а мало пики не розбила… – Ну, коли так, – каже святий Юрiй, – то пiди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’iж. Пiшов вовк. Баран пасеться над яром. – Здоров, баране. – Здоров. – Казав святий Юрiй, щоб я тебе з’iв. – А що ти таке, що iстимеш мене? – Вовк, – каже. – Та брешеш, – собака. – Нi, iй-богу, – каже, – вовк. – А коли ж ти вовк, то як ти мене iстимеш? – Як iстиму? З голови почну, та й увесь мiй – не як. – Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже наважив мене з’iсти, то стань краще он там над яром i рот роззяв, а я сам так туди й ускочу. – Ставаймо, – каже вовк. От став вiн якраз над кручею – така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяе: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк – беркиць у яр… Добре наiвся. Сiв тодi сердега та й плаче: – Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?… Думав-думав та й пiшов знову просить iжi до святого Юрiя. – Святий Юрiю, – каже, – милостивий. Чого дай, то дай попоiсти, а то пропаду з голоду. Святий Юрiй каже: – Такий з тебе iдець. Тобi якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою робити: пiди, там чоловiк по дорозi згубив сало – то й твое, воно нiкуди не втече. Послухав вовк, прийшов на мiсце – аж лежить сало. Вiн сiв та й думае: «Добре, з’iм я його. Але ж воно солоне – пити захочеться. Пiду спершу нап’юся, а тодi вже й з’iм». Пiшов. Поки там до рiчки та од рiчки, а чоловiк оглядiвся, що нема сала, – повернувся – коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От сiв та й плаче: – Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки не iвши п’е. Сидiв-сидiв, а iсти аж-аж-аж… Йде знову до святого просити iжi. – Святий Юрiю, – каже, – милостивий! Чого дай, то дай попоiсти, а то вiку не доживу. – Та й набрид же ти, – каже, – з тiею iжею. Та що вже з тобою говорити, пiди, там, недалечко вiд села, пасеться свиня, – оту й з’iж. Пiшов. – Здоров, свине. – Здоров. – Казав святий Юрiй, щоб я тебе з’iв. – А що ти таке, що ти будеш мене iсти? – Вовк! – Брешеш, – собака. – Нi, – каже, – вовк. – Хiба ж, – каже, – вовковi iсти нiчого? – Нiчого, – каже. – Коли ж, – каже, – нiчого, то сiдай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть. – Чи так, то й так. Вези. Сiв на свиню. Прибiга в село, а свиня як закувiка – аж вовк перелякався. – Чого се ти, – каже, – кричиш? – Та це ж я, – каже, – скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство. Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами… Хто що запопав. У вовка аж дух сперло од страху. От вiн потихеньку до свинi: – Скажи, чого це так багато народу бiжить? – Та це ж, – каже, – для тебе. От народ як зсадив вовка, як почав перiщити, то вже йому й iсти перехотiлося – насилу живий вирвався. Як дремене, та прямо до святого Юрiя. – Святий Юрiю, – каже, – милостивий. Дай чого-небудь хоч крихiтку попоiсти, а то от-от кiнець вiку. Святий Юрiй каже: – Пiди, там он iде кравець. Нападеш на нього та й поживишся. Ледве потопав вовк. Перестрiва на дорозi кравця: – Здоров, чоловiче. – Здоров. – Казав святий Юрiй, щоб я тебе з’iв. – А що ти таке, що станеш мене iсти? – Вовк, – каже. – Брешеш, – собака. – Нi, – каже, – iй-богу вовк. – Та й малий же ти з бiса. Ану, давай я тебе помiряю. Та як укрутить у хвiст руку – i давай мiряти аршином! Мiряв його, мiряв – уже тому вовковi й дихати не хочеться, а вiн усе мiряе. Та приказуе: – Аршин вздовж, аршин впоперек! Доти мiряв, поки й хвiст у руцi зостався. Вовк як чкурне! Та годi вже до святого Юрiя, побiг до вовкiв: – Вовчики-братики, таке й таке лихо. Вони давай гнатися, давай гнатися за тим кравцем. Що тут у свiтi робить? Той бачить – бiда. Аж стоiть дерево. Вiн на те дерево: залiз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають… Куций i каже: – От як ми зробимо: я стану насподi, а ви всi на мене, усi на мене, один зверх другого, аж поки досягнемо вражого сина… Стали вони один зверх одного – така драбина. От уже одному вовковi стати i кравця дiстати. Кравець бачить, що непереливки, та й каже: – Понюхаю хоч напослiдок табаки. Тiльки-но понюхав, та як чхне: – Апчхи! А спiдньому вчулося, що той верхнього мiря та каже: «аршин!» Та як пирсне вiдтiля, а вовки як посиплються наниз, та драла… Злiз тодi кравець з дерева та й пiшов собi безпечно додому. Живе собi з молодицею та iсть книшi з паляницею. І я там був, мед-пиво пив, по бородi текло, а в рот не попало. От вам i казка, а менi бубликiв в’язка, менi колосок, а вам грошей мiшок. Лiтописнi легенди Святий Андрiй на киiвських горах Андрiй навчав у Синопi. Коли прийшов до Корсуня, дiзнався, що неподалiк Днiпрове гирло. І рушив у Днiпрове гирло. Звiдти поплив угору по Днiпрi та принагiдно прийшов i став пiд горами на його березi. Вставши вранцi, сказав до учнiв, що були з ним: – Чи бачите цi гори? На цих горах возсiяе благодать Божа i буде великий город, i Бог збудуе багато церков. І пiднявся на цi гори, поблагословив iх i поставив хрест, i, помолившись Боговi, зiйшов iз цiеi гори, де опiсля був Киiв. І поплив угору Днiпром. Заснування Киева Були три брати: один на iм’я Кий, другий Щек, а третiй Хо-рив, i iх сестра Либiдь. Кий жив на горi, де сьогоднi спуск Боричiв, Щек жив на горi, що сьогоднi зветься Щекавиця, а Хорив на третiй горi, яка назвалася Хоревиця. Вони побудували мiсто в iм’я свого найстаршого брата i назвали його Киiв. Навколо града був лiс i великий бiр; вони ловили в ньому звiрiв. Були-бо мудрi й розумнi. Називались полянами, а вiд них походять поляни в Киевi i донинi. А деякi, нетямущi, говорили, що Кий був перевiзником, бо бiля Киева був перевiз тодi з того боку Днiпра; тому й казали: на перевiз на Киiв. Якби Кий був перевiзником, то не ходив би до Царго-рода. Але цей Кий княжив у своему родi. Обри й дулiби Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ur-y-pavlovich-vinnichuk/mifi-ta-legendi-ukrayinciv/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.