Іствікські відьми

Іствiкськi вiдьми Джон Апдайк Життя в мiстечку Іствiк розплановане на сто, а то й двiстi рокiв уперед. У цiй тихiй гаванi вже давно не вiдбувалося нiчого цiкавого. Трое подруг – Александра, Джейн i Зукi —збираються щочетверга, щоб якось розважитися. Пiсля чергових посиденьок у мiстi з’являеться таемничий i надзвичайно спокусливий чоловiк iз дивним iм’ям Деррiл Ван Горн. Вiн здобувае прихильнiсть подруг i… навчае магii, адже виявляе iхнi потужнi здiбностi. Та одного разу вони вирiшують покинути Деррiла. Вiн присягаеться помститися iм… Проте жоден чоловiк не в змозi протистояти жiнцi. А надто коли iх трое. І вони – вiдьми. Обережно! Ненормативна лексика! Джон Апдайк Іствiкськi вiдьми Обережно! Ненормативна лексика! І Ковен Се дебелий був чорний, кошлатий чоловiк, i холодом вiд нього вiяло.     Ізобель Гудi, в 1662 роцi Тож як скiнчив свою догану диявол, вийшов вiн з-за кафедри i звелiв усiй компанii пiдiйти й цiлувать його гузно, яке, вони казали, холодне було, як лiд; його тiло було тверде, як залiзо, вони думали, вiн з нього зроблений.     Агнес Семпсон, у 1590 роцi – Все саме так, – сказала Джейн Смарт у своiй поспiшнiй, та все ж змiстовнiй манерi; кожна ii «с» нагадувала шкварчання обвугленоi голiвки щойно згорiлого сiрника, яким дiти припiкають шкiру задля забави. – Зукi казала, що маеток Леноксiв купив якийсь чоловiк. – Чоловiк? – спитала Александра Споффорд, почуваючись вибитою з колii, бо ж така заява пiдкосила умиротворення ii аури того ранку. – З Нью-Йорка, – торочила далi Джейн, майже прогарчавши другий склад, по-массачусетському випустивши «р». – Здаеться, без жiнки й сiм’i. – О. Один з тих. Почувши, як пiвнiчний голос Джейн принiс iй цю звiстку про гомосексуалiста, що приiхав з Мангеттену, аби завоювати iх, Александра вiдчула себе роздiленою в цьому таемничому, пошматованому штатi Род-Айленд. Вона народилася на заходi, де бiлi й фiолетовi гори здiймаються в погонi за нiжними, високими хмарами, а перекотиполе котиться в погонi за горизонтом. – Зукi й сама достоту не певна, – сказала похапцем Джейн, ii «с» пом’якшились. – Виглядае вiн кремезним. Їi вразило, якi в нього волохатi руки. У «Перлi рiелтi» вiн сказав, що йому треба так багато мiсця, бо вiн науковець i мае лабораторiю. А ще володiе кiлькома пiанiно. Александра гигикнула; цей звук, який дещо змiнився з часiв ii дитинства у Колорадо, здавалося б, долинув не з ii горла, а вiд якогось пернатого друга, що вмостився в неi на плечi. Насправдi в неi вже розболiлось вухо вiд телефона. А рука почала нiмiти й поколювала. – І скiльки ж пiанiн може бути в однiеi людини? Здавалося, це образило Джейн. Їi голос наiжачився, нiби переливчаста шерсть чорноi кiшки. Вона сказала, захищаючись: – Ну, Зукi вiдштовхуеться лише вiд того, що сказала iй Мардж Перлi на вчорашнiх зборах комiтету зi встановлення поiлки для коней. Цей комiтет керував встановленням i, пiсля руйнування, переустановленням великоi, блакитноi мармуровоi поiлки для напування коней, яка традицiйно стояла в центрi Іствiка на стику двох головних вулиць; мiсто мало форму букви «Г», втиснуте довкола кострубатого шматка затоки Наррагансетт. На Док-стрит розмiщувалися центровi пiдприемства, а пiд прямим кутом до неi примикала Оук-стрит, на якiй стояли чудеснi великi, старi будинки. Мардж Перлi, чиi жахливезнi канарейково-жовтi оголошення з написом «Продаеться» телiпалися вгору-вниз по деревах i парканах, доки хвилi змiн у економiцi й модi (Іствiк уже кiлька десятилiть був напiвзанепалим i напiвмодним водночас) приносили i виносили людей у мiсто й з мiста, була щедро наштукатуреною пробивною жiночкою, до того ж, якщо взагалi була нею, ще й вiдьмою, котра дотримувалась поглядiв, вiдмiнних вiд Джейн, Александри та Зукi. Вона мала чоловiка – невеличкого, метушливого Гомера Перлi, який постiйно обчикрижував iхнi кущi форзицii аж до цурпалкiв; от у цьому й полягала ця рiзниця. – Папери передали у Провiденс, – пояснила Джейн, просто-таки втискуючи оце «нс» у вухо Александрi. – І з волохатими руками, – протягнула Александра. Бiля ii обличчя промайнула дещо подряпана, поцяткована й часто фарбована чорнота дерев’яних дверцят кухонноi шафки; вона усвiдомлювала всю лють атомiв, що вертiлися й вовтузилась пiд цiею поверхнею, нiби вихор перед змореним зором. Начеб у кришталевiй кулi, вона побачила, що одного разу зустрiне цього чоловiка й закохаеться в нього, i що з цього вийде мало чого хорошого. – А в нього е iм’я? – спитала вона. – А ось це – найтупiша рiч, – сказала Джейн Смарт. – Мардж сказала Зукi, а Зукi сказала менi, але щось прогнало його з моеi голови. Одне з тих iмен з «ван», «фон» чи «де» у ньому. – Просто шикарно, – вiдказала Александра, вiдчуваючи охоту ще трохи побалакати, готуючись бути завойованою. Високий смаглявий европеець, що покинув свое прадавне, фамiльне помiстя, подорожуе, гнаний прокляттям… – Коли вiн мае в’iхати? – Вона казала, що вже скоро. Може, вже й зараз там! Джейн звучала стривожено. Александра уявила собi надто товстi (щодо решти загостреного обличчя) брови своеi спiврозмовницi, якi пiвколом здiймаються над ii темними обуреними очима, чий карий колiр був завжди на тон блiдiший за спогад про нього. Якщо Александра була великою вiдьмою, яка пливла за течiею i завжди розривалася, щоб дiстати враження i водночас злитися з горизонтом, дещо ледачкуватою по своiй сутi й ентропiчно неквапною, то, на противагу iй, Джейн була запальною, невеличкою, заточеною, нiби кiнчик олiвця, а Зукi Ружмон, що цiлий день бiгала у справах центром мiста, збираючи новини й розсипаючи усмiшки, мала мiнливу сутнiсть. Так роздумувала Алексанра, кладучи слухавку. Все подiляеться на три частини. А чари стаються навколо нас, доки природа шукае й вiднаходить незмiннi форми, речi яснi й органiчнi, здатнi складатися докупи пiд кутами в шiстдесят градусiв у рiвностороннiй трикутник – матiр структури. Вона повернулася до закривання банок iз соусом для спагетi; там було соусу для бiльшоi кiлькостi спагетi, нiж зможуть з’iсти вона та ii дiти, навiть якщо накласти на них закляття й на сто рокiв помiстити в iталiйську казку: банка на банцi стояли, ще паруючи, вийнятi з синього казана в бiлу цяточку, на дрижачiй, дзенькiтливiй, круглiй дротянiй сiтцi. Це, певно, неясно подумала вона, якась смiховинна данина ii теперiшньому коханцю – сантехнiку iталiйського походження. Їi рецепт не передбачав цибулi: два зубки часнику, подрiбненого i протушкованого три хвилини (не бiльше й не менше; в цьому й полягала вся магiя) у розжаренiй олii, багато цукру, щоб пом’якшити кислоту, одна натерта морквина, перцю бiльше, нiж солi; втiм чайна ложка накришеного базилiку – ось саме те, сприяе чоловiчiй силi, а дрiбка беладони надае вихiд, без якого чоловiча сила е лише вбивчим перенасиченням. Усе це треба додати до ii власних помiдорiв, якi вона зiбрала власноруч i на кiлька тижнiв розклала доходити на всiх пiдвiконнях, а зараз нарiзала i згодувала блендеру: вiдколи два лiта тому Джо Марiно почав бувати в ii лiжку, цi рослини, пiдв’язанi в саду, де кожного довгого пообiддя пiвденно-захiдне сонце кидало своi навскiснi променi крiзь ряд верб, охопила нестримна плодючiсть. Маленькi кривi гiлочки помiдорiв, м’ясистi й блiдi, нiби зробленi з дешевого зеленого картону, аж ламалися пiд вагою такоi кiлькостi плодiв; у цiй родючостi вловлювалося щось несамовите, якийсь вереск, немов у дитини в iстерицi. З усiх рослин помiдори видавалися iй найлюдянiшими: спраглими, тендiтними i схильними до загнивання. Зриваючи водянистi оранжево-червонi кулi, Александра почувалася, начеб огортае рукою яечка гiгантського коханця. Пораючись на кухнi, вона вгледiла у всьому цьому щось до болю менструальне: цим червоним, як кров, соусом вона згодом полле бiле спагетi. А цi товстi бiлi ниточки невдовзi стануть ii власним бiлим жиром. Ох же ця ii жiноча борня з власною вагою: у вiцi тридцяти восьми рокiв вона помiтила, що та стае чимраз неприроднiшою. Хiба задля привернення кохання вона повинна знехтувати власним тiлом, подiбно до якогось святого невротика з давнiх часiв? Природа е водночас ступенем i змiстом усього здоров’я, тож якщо маеш апетит, його треба вдовольняти, вiдтак вдовольняючи й космiчний порядок. Втiм вона подеколи зневажала себе, обзивала себе ледащом за те, що взяла собi коханця з народу, аж настiльки терпимого до огрядностi. Усi Александринi коханцi за останнi кiлька рокiв пiсля ii розлучення були нездалими чоловiками, яких повиганяли дружини, що володiли ними. Їi власний колишнiй чоловiк, Освальд Споффорд, нинi спочивав на високiй кухоннiй полицi, у банцi зi щiльно закритою кришкою, перетворений на рiзнокольоровий пил. Вона перетворила його опiсля iхнього переiзду з Норвiча, Коннектикут, до Іствiка, коли вивiльнилися ii сили. Оззi був фахiвцем iз хрому й перейшов з фабрики, що виготовляла меблi для громадських мiсць у тому горбастому мiстi, повному облуплених бiлих церков, до конкурентiв, на завод, збудований зi шлакоблоку, завдовжки з пiвмилю, трохи пiвденнiше вiд Провiденса, посеред напрочуд промислового обширу цього невеличкого штату. Вони переiхали сiм рокiв тому. Тут, у Род-Айлендi, ii сили поширились, нiби газ у вакуумi, й вона зменшувала свого любого Оззi, поки той долав свiй звичний маршрут на роботу й додому четвертою автострадою, спершу до розмiру простенького чоловiка – обладунки захисника-патрiарха поспадали з нього в цьому iдкому солоному повiтрi матрiархальноi краси Іствiка, – а тодi аж до розмiру дитини, бо його хронiчнi потреби й таке ж хронiчне прийняття ii способiв iхнього вирiшення зробили його жалюгiдним, керованим. Вiн майже зовсiм був утратив зв’язок iз повсякчас бiльшим всесвiтом усерединi неi. Його голову займали заходи молодшоi лiги iхнього сина й боулiнгова команда заводу. Коли Александра прийняла першого, а за ним i ще кiлькох коханцiв, ii чоловiк-рогоносець своiми розмiрами й сухiстю вже нагадував ляльку, лежачи бiля неi в ii великому, широкому, гостинному лiжку, як якась пофарбована колода, куплена на розкладцi край дороги, чи як опудало дитинчати алiгатора. На час iхнього справжнього розлучення ii колишнiй господар i повелитель просто розсипався на пил – речовину не в тому мiсцi, як колись давно влучно описала це ii мати, – такий собi кольоровий пил, який вона насипала в банку i зберiгала, як сувенiр. Іншi вiдьми, перебуваючи у шлюбi, також вiдчули подiбнi перетворення; так, колишнiй чоловiк Джейн Смарт, Сем, висiв у погребi iхнього ранчо, посеред засушених трав i квiтiв, i вона потроху обскубувала його, по дрiбцi за раз, додаючи у приворотне зiлля, для пiкантностi; а от Зукi Ружмон увiковiчнила свого у пластику й використовувала як капронову скатертинку. Ця остання подiя сталася вiдносно нещодавно: Александра все ще могла уявити собi Монтi, як вiн стоiть на коктейльнiй вечiрцi у своiй картатiй куртцi й петрушково-зелених слаксах, пережовуючи подробицi гольфового раунду того дня й нарiкаючи на по-жiночому повiльну гру в парах, яка затримала iх на цiлий день i через яку вони так i не дограли. Вiн ненавидiв зухвалих жiнок – жiнок-губернаторiв, iстеричних протестувальниць за мир, «дамочок» лiкарiв, Ледi Берд Джонсон,[1 - Клавдiя Альта Тейлор Джонсон (1912–2007) – дружина президента США Лiндона Джонсона. (Тут i далi прим. перекл.)] навiть Лiнду Берд i Люсi Бейнз.[2 - Доньки Лiндона та Клавдii Джонсон, вiдомi громадськi дiячки.] Вiн вважав iх лезбухами. Коли Монтi шкiрився, то виставляв напоказ своi чудеснi зуби – довгi й дуже рiвнi, але не штучнi, а коли роздягався – доволi зворушливi синюватi ноги, набагато менш м’язистi, нiж його засмаглi руки гольфiста. І ще – цi його зморщенi, обвислi сiдницi, що скидалися на розм’яклу плоть жiнки середнього вiку. Вiн був одним з перших коханцiв Александри. А нинi ж бо було дещо чудернацько й по-чудернацькому приемно поставити чашку густоi кави, яку готувала Зукi, на блискучу картату капронову скатертинку, залишаючи на нiй брунатне кружальце. Саме повiтря Іствiка надавало жiнкам сили. Александра ще нiде й нiколи не вiдчувала нiчого подiбного до нього, хiба що, можливо, в одному закутку Вайомiнгу, крiзь який вона проiжджала з батьками, маючи щось iз одинадцять рокiв. Вони випустили ii з машини попiсяти пiд полиновим кущем, i вона подумала, дивлячись, як на цiй землi за якусь мить з’явилася брудна, мокра пляма: «Це не мае значення. Все одно випаруеться». Природа поглинае все. Це дитяче бачення лишилося з нею навiки, разом iз терпким полиновим присмаком того моменту на узбiччi. Іствiк же, своею чергою, щомитi цiлувало море. Док-стрит, ii моднi магазини з ароматичними свiчками й кольоровими вiтражними вiтринами, нацiленими на лiтнiх туристiв, ii старомодний алюмiнiевий дайнер поруч iз пекарнею, ii цирульня поруч iз багетною майстернею, ii невеличкий цокiтливий вiддiл газети, ii довгий, темний будiвельний магазин, яким керують вiрмени, переплiталася з солоною водою, що хлюпала, льопала й ляпала об труби i сваi, на яких частково стояло мiсто, та так, що нестiйкi, пожилованi аквамариновi морськi вiдблиски мерехтiли на обличчях мiсцевих матрон, коли вони виходили iз суперетти[3 - Суперетта – продовольчий магазин самообслуговування.]«Бей», несучи апельсиновий сiк i знежирене молоко, м’ясну нарiзку, цiльнозерновий хлiб i сигарети з фiльтром. А от справжнiй супермаркет, де робили закупи на тиждень, розмiщувався вже на материку, в тiй частинi Іствiка, що колись була сiльгоспугiддям; там у вiсiмнадцятому сторiччi плантатори-аристократи, багатi на рабiв та худобу, робили одне одному дружнi вiзити верхи на конях, а попереду галопом бiг раб, щоб вiдчиняти ворота однi за одними. Нинi ж бо над асфальтованими акрами парковки торговельного центру, посеред окисненого рядками капусти й картоплi спомину, струмують забарвленi свинцевими випарами вихлопнi гази. Там, де впродовж поколiнь буяла кукурудза, цей видатний сiльськогосподарський артефакт iндiанцiв, ведуть свое ремесло крихiтнi заводи без вiкон, iз назвами на кшталт «Дейтапроуб» чи «Комп’ютек»: виготовляють деталi настiльки витонченi, що робiтники змушенi носити целофановi шапочки, аби на крихiтнi електромеханiчнi вироби не сипалась лупа. Род-Айленд, хай i вiдомий як найменший з-помiж п’ятдесяти штатiв, однак мiстить у собi химерну американську широчiнь: заледве дослiдженi стежинки серед промислового скопища, занедбанi садиби й закинутi маетки, незайнятi глибинки, посмугованi рiвними, чорними дорогами, болотистi пустирища й безлюднi узбережжя з обох бокiв затоки – той водяний клин загнаний, немов кiлок, в самiське серце штату, його так влучно названу столицю.[4 - Назва столицi штату – Провiденс – мае значення «провидiння».] «Дальнiй край творiння» i «колектор Новоi Англii», як називав той регiон Коттон Матер.[5 - Коттон Матер (1663–1728) – американський проповiдник i памфлетист, автор численних робiт iз висвiтлення проблем сучасного йому життя.] Нiколи не прагнучи стати окремою державою, населена вигнанцями, такими як чаклунка Анн Гатчiнсон,[6 - Анн Гатчiнсон (1591–1643) – американська релiгiйна дiячка, поборниця руху за свободу вiросповiдання. За своi пуританськi переконання засуджена й вигнана з колонii Массачусетськоi затоки.] котра, оселившись тут, невдовзi померла, це земля несе на собi численнi вигини й виверти. Їi улюбленим дорожнiм знаком е двi стрiлки, що вказують в обидва напрямки. Болотиста, бiдна на вiльний простiр, деiнде вона стала б iгровим майданчиком для вкрай багатих. Вона була прихистком для квакерiв i антиномiстiв – тих останнiх дистилятiв пуританства, – нинi нею керують католики, чиi рум’янi церкви бовванiють, нiби вантажнi судна посеред моря виродськоi архiтектури. Там е металево-зелена пляма, що глибоко вгризлася у дранку часiв Депресii, на яку бiльше нiде не натрапиш. Щойно перетинаеш кордон штату, байдуже де – чи в Потакетi, а чи у Вестерлi, – одразу вловлюеться м’яка перемiна, приходить якась весела нечупарнiсть, презирство до зовнiшнього вигляду, химерська недбалiсть. За фанерними нетрями зяють мiсячнi простори, де лиш занедбана придорожня розкладка iз духом позаторiшнiх гурк?в, видае тужливу, руйнiвну присутнiсть людини. Крiзь ось такий от простiр i iхала зараз Александра, аби кинути оком на маеток Леноксiв. З собою, у свiй мiкроавтобус «субару» гарбузового кольору, вона взяла свого чорного лабрадора Вуглика. Останню партiю стерилiзованих банок соусу лишила охолоджуватися на кухоннiй стiйцi, а на дверцята холодильника, магнiтиком у формi песика Снупi, причепила записку для своiх чотирьох дiтей: МОЛОКО В ХОЛОДИЛЬНИКУ, ОРЕО В ХЛІБНИЦІ, БУДУ ЗА ГОДИНУ, ЛЮБЛЮ. Сiмейство Леноксiв, у днi, коли ще жив Роджер Вiльямс,[7 - Роджер Вiльямс (1603–1683) – англiйський теолог, борець за свободу вiросповiдання.] вигнало вождiв племенi Наррагансетт достатньо далеко, аби на европейський масштаб заснувати на iхнiй землi баронство, i хай такий собi майор Ленокс героiчно полiг у Битвi у трясовинi пiд час вiйни короля Фiлiпа,[8 - Конфлiкт мiж поселенцями Новоi Англii та iндiанцями.] а його прапраправнук Еморi красномовно закликав до вiд окремлення Новоi Англii вiд Союзу на Гартфордському з’iздi 1815 року, родина, в цiлому, почала занепадати. Коли Александра оселилася в Іствiку, в Пiвденному окрузi не лишилося вже жодного Ленокса, окрiм однiеi староi вдови Ебiгейл, що мешкала в сонному, химерному селi Олд-Вiк; вона тинялася сiльськими стежинами, харамкаючи й ухиляючись вiд камiнцiв, якi шпурляли в неi дiтлахи, котрi, коли мiсцевий констебль зажадав вiд них пояснень, заявили, що захищаються вiд ii лихого ока. Обширнi угiддя Леноксiв довгий час перебували в занепадi. Останнiй з наявних представникiв чоловiчоi лiнii Леноксiв забажав побудувати на островi, що розкинувся серед просторiв соляних болiт за Іст-Бiч i все ще належав родинi, цегляний маеток – зменшену, та все ж разючу за мiсцевими масштабами iмiтацiю палацових лiтнiх «котеджiв», що зводились у Ньюпортi в той позолочений вiк. І хоч там i збудували, а потiм, iмпортувавши гравiй, повторно насипали гатку, маеток постiйно потерпав вiд незручностей, стаючи вiдрiзаним у часи припливу, i, починаючи з 1920 року, час до часу заселявся низкою власникiв, i ними ж був i покинутий. Великi шифернi плити на даху, котрiсь рудуватi, котрiсь синювато-сiрi, без нагляду позвалювалися пiд час зимових штормiв i лежали серед високих заростей нестриженоi лiтньоi трави, начеб безiменнi могильнi плити; вправно оздобленi мiднi ринви й жолоби позеленiли й зогнили; орнаментований восьмикутний купол з краевидом на всi точки компаса похилився на захiд; масивнi димарi, сполученi, нiби зв’язки органних труб чи то якiсь грубi, м’язистi горлянки, потребували латання й губили цеглини. Втiм силует маетку, що майорiв здаля, ще й досi зберiгае стриману величнiсть, подумала Александра. Вона припаркувалася на узбiччi дороги, що вела до пляжу, аби роздивитися його через чверть милi заплави. Надворi стояв вересень – сезон високоi води; заплава мiж цим мiсцем та островом перетворилася на шар небесно-блакитноi води, поцяткованоi просоленими верхiвками трав, що вже почали були жовкнути. Мине година, а то й двi, поки можна буде пройти гатку як з того, так i з другого боку. Час перевалив за четверту; навколо панувала тиша, у небi висiла м’яка, трап’яна маса, що затуляла сонце. Колись маеток стояв би схований за облямованою в’язами allеe,[9 - Проiзд (фр.).] що продовжувала гатку аж до центрального входу, але дерева загинули вiд голландськоi хвороби в’язiв i вiд них лишилися самi лиш високi пеньки; iхнi розкидистi крони пообрубували, i тепер вони стояли, нiби загорнутi в савани люди, схилившись, як та Роденова безрука статуя Бальзака. Будинок мав бридкий симетричний фасад iз багатьма вiкнами, що здавалися дещо замалими – особливо на третьому поверсi, що без переходу розмiщався прямо попiд дахом: поверх для прислуги. Александра була в тому домi кiлька рокiв тому, коли, все ще намагаючись поводитись як порядна дружина, поiхала туди з Оззi на благодiйний концерт у бальнiй залi. Не запам’ятала майже нiчого, крiм рядiв кiмнат за кiмнатами, вбого вмебльованих, протхнулих солоним повiтрям, плiснявою й утiхами минулих днiв. Шифер його занедбаного даху злився кольором iз темрявою, що насувалася з пiвночi, – нi, атмосферу каламутить щось бiльше, нiж хмари. З лiвого димаря здiймаеться рiденький бiлий димок. Усерединi хтось е. Той чоловiк з волохатими руками. Майбутнiй коханець Александри. Або, що ймовiрнiше, вирiшила вона, робiтник чи сторож, якого вiн найняв. Вглядаючись аж так далеко, так напружено, вона вiдчула, що в неi розболiлися очi. В ii нутрi, як i в небi, зiбралася темрява, вона почувалася жалюгiдним пiдглядачем. Зараз про жiночу жагу пишуть уже всi газети й журнали; сексуальна рiвнiсть перекинулась, нiби тi дiвчатка з порядних родин, що линуть в обiйми неотесаних рок-зiрок – тих неголених парубiйкiв-гiтаристiв iз нетрiв Лiверпуля чи Мемфiса, що якимось чином здобули своi соромiцькi здiбностi, до тих темних сонць, що перетворюють цих дiтей домашнього виховання на суiцидальних оргiасток. Александрi згадалися ii помiдори: попiд товстою, благодушною шкiркою криеться сiк насильства. Подумала про свою старшу доньку: ось вона сама в кiмнатi слухае тих своiх «Манкiз» та «Бiтлз»… одна рiч для Марсi, iнша – для ii матерi ось так, напруживши зiр, перебиватися пустими мрiями. Вона мiцно заплющила очi, намагаючись вiдкинути цi думки. Повернулася в машину з Вугликом i проiхала пiвмилi прямоi чорноi дороги до пляжу. По завершеннi сезону, якщо поблизу нiкого немае, собаку можна вигулювати без повiдка. Однак днина припала тепла, i вузеньку парковку заполонили старi машини й мiкроавтобуси «фольксваген» iз запнутими вiкнами i психоделiчними смугами по боках; бiля роздягалень i пiцерii, що мiстилася в лiтнiй хибарцi, порозтягавшись горiлиць на пiску й повмикавши радiоприймачi, повлягалася молодь у купальниках iз таким виглядом, нiби лiто i юнiсть нiколи не минуть. На пiдлозi пiд заднiм сидiнням в Александри, з поваги до правил пляжу, лежав моток мотузки для бiлизни. Вуглик огидливо струснувся, коли вона протягнула петлю крiзь його шипований нашийник. Гора м’язiв i завзяття, вiн потягнув ii за собою попри опiр пiску. Вона спинилася, щоб стягнути своi бежевi еспадрильi, i пес захрипiв; вона залишила взуття на жмутику пляжноi трави бiля настилу. Нещодавнiй приплив розбив той настил на шестифутовi сегменти, лишивши по собi на гладенькому пiску бiля самого моря ошмаття вiд пластикових пляшок з-пiд «Клороксу»,[10 - Бренд мийного засобу.] пачок вiд прокладок i пивних бляшанок, якi проплавали так довго, що з них позмивалися написи; цi безiменнi бляшанки виглядали загрозливо, бо на них не було жодного слiду, як на тих бомбах, якi виготовляють терористи, а потiм залишають у громадських мiсцях, щоб зруйнувати систему i, таким чином, спинити вiйну. Вуглик тягнув ii все далi, повз купу оброслих прямокутних каменiв, якi колись були частиною молу, збудованого в часи, коли цей пляж був iграшкою багатих чоловiкiв, а не залюдненим громадським iгровим майданчиком. Цi каменi були з блiдого, поцяткованого чорним гранiту, а з одного з них стримiла пiдпорка з болтами, з роками доведена iржею до крихкостi витворiв Джакометтi. Викиди з радiоприймачiв молодикiв – якийсь легенький рок – омивали ii, доки вона йшла далi, свiдома своеi опасистостi, вiдьомськоi фiгури, яку доводиться маскувати босими ногами, мiшкуватими чоловiчими джинсами i зношеною зеленою парчевою курткою з Алжиру, яку вони з Оззi купили в Парижi пiд час свого медового мiсяця, сiмнадцять рокiв тому. Хоча Александра i вкривалася циганською, оливковою засмагою влiтку, в нiй текла пiвнiчна кров; ii дiвоче прiзвище було Соренсен. Мати торочила iй про забобони щодо змiни прiзвища пiсля замiжжя, та в тi часи Александра лише зубоскалила з магii, а ще iй кортiло робити дiтей. Марсi зачали в Парижi, на залiзному лiжку. Александра заплiтала волосся в грубу косу, що спадала iй по спинi; iнодi вона пiднiмала й пришпилювала ту косу, що нагадувала хребет, до голови. Їi волосся нiколи не було по-вiкiнгiвськи чисто-бiлявим, радше брудно-блiдим, а нинi воно ще й взялося сивиною. Бiльшiсть сивого волосся росло спереду; шия й досi була витончена, нiби в тих дiвчат, що лежали тут, вигрiваючись на сонцi. Гладенькi молодi нiжки, якi вона минала, були карамельного кольору, з бiлим пушком, вишикувалися в ряд, нiби в якiйсь солiдарностi. Бiкiнi однiеi дiвчини, туго натягнуте й просте, як барабан, блищало пiд рiвним свiтлом. Вуглик тягнув усе далi, хропучи, уявляючи собi якийсь запах, жили якоiсь зогнилоi тварини посеред йодованого духу моря. Народу на пляжi поменшало. Молода парочка переплелася в ямцi, що вони вигребли в рябому пiску; хлопець муркотав щось у шию дiвчинi, нiби в мiкрофон. Трiйко перекачаних парубкiв грали у фрiсбi, iхне довге волосся метлялося, коли вони рохкали й горлали, i лише коли Александра навмисне дозволила кремезному чорному лабрадору протягнути себе через широкий трикутник, утворений ними, вони припинили свое нахабне шпурляння й волання. Їй здалось, нiби вона почула слово «карга» чи «нога», що кинули iй навздогiн, коли вона пройшла, але це мiг бути й акустичний фокус, просто хлюпання морськоi води. Вона наближалася до того мiсця, де пощерблений бетон зi спiраллю iржавого колючого дроту нагорi позначав кiнець громадського пляжу; однак там також були купки молодi й шукачiв молодостi, тож вона й далi не могла вiдв’язати бiдолашного Вуглика, попри його постiйне хрипiння через опiр нашийника. Його бажання бiгти обпекло iй руку мотузкою. Море видавалось неприродно спокiйним – застигле, позначене молочними смужками в далинi, там, де один-единий маленький катер гудiв, стоячи посеред площини його рiвноi поверхнi. З другого боку вiд Александри, ближче до неi, по дюнах розповзлася статечна й кудлата гудзонiя; в цьому мiсцi пляж звужувався, прибираючи iнтимностi, як можна судити з гiрок бляшанок i пляшок, палених дощок, шмаття потрощених пiнопластових кулерiв i презервативiв, що лежали, нiби маленькi, висушенi трупики медуз. Бетонна стiна була списана об’еднаними iменами. Осквернення наклало свою руку скрiзь на це мiсце, а океан мiг змити лише слiди вiд нiг. В однiй точцi дюни були достатньо низькi, щоб можна була кинути погляд на маеток Леноксiв, з другого кута й дальшоi вiдстанi: два його димарi стирчали з обох бокiв купола, нiби крила горбатого канюка. Александра вiдчула роздратування й бажання помсти. Нутро нило; ii обурила почута образа – «карга» – i ще бiльша образа на те, що через цю безголову молодь iй заборонено вiдпустити свого пса, свого друга й товариша, вiльно побiгати. Вирiшила очистити пляж для себе з Вугликом, накликавши зливу. Внутрiшня погода завжди мае стосунок до зовнiшньоi; це лише питання змiни течii, що робиться доволi легко, якщо силу надано первинному полюсу – жiнцi. Стiльки видатних сил Александри витекло з самого лише цього вiднаходження власноi природноi сутi, якоi вона досягла аж у зрiлому вiцi. Не ранiше зрiлого вiку вона по-справжньому повiрила, що мае право на iснування, що сили природи створили ii не як якусь там мiзинку й супутницю життя – зiгнуте ребро, як говориться в горезвiсному Malleus Maleficarum,[11 - «Malleus Maleficarum», також вiдомий як «Молот вiдьом» (1486) – вiдомий трактат з демонологii авторства Генрiха Крамера i Якоба Шпренгера.]– а як мiцну опору безнастанного Творення, як доньку доньки й жiнку, чиi власнi доньки, у свою чергу, народять доньок. Александра заплющила очi, Вуглик трусився i скавчав вiд страху, а вона все накликала цей обширний внутрiшнiй бiк себе – цей континуум, що сягае вглиб крiзь поколiння людського роду й батькiв-приматiв, i далi – крiзь ящiрок i риб до морських водоростей, що заварили перше ДНК сироi планети у своiх мiкроскопiчних теплуватих надрах, континуум, котрий в iншому напрямку простягнувся дугою до кiнця всього життя, вiд форми до форми, пульсуючи, кровоточачи, адаптуючись до холоду, до ультрафiолетового випромiнювання, розбухання, до дедалi слабшого сонця, – вона закликала цi такi вагiтнi глибини себе стемнiти, згуснути, викликати лик блискавицi мiж високими повiтряними стiнами. І небо на пiвночi дiйсно загуркотiло, так слабко, що це почув лише Вуглик. Його вуха нашорошились i завертiлися, оживши бiля основи голови. «Мерталiя, Музалiна, Дофалiя», – гучними безмовними складами закликала вона до заборонених iмен. «Онемалiя, Зiтансея, Голдафарiя, Дедульсiара». Незримо Александра стала гiгантською, збираючи докупи снопи цього затихлого вересневого свiту в якiйсь матрiархальнiй лютi, й тодi ii повiки пiднялися, як за командою. Порив холодного вiтру з пiвночi, насув фронту, що схльоснув недоладнi прапорцi на дальнiй роздягалцi прямо зi своiх жердин. З того кiнця пляжу, де щiльнiсть молодого, роздягненого люду була найбiльша, долинуло колективне здивоване зiтхання, а затим, коли вiтер посилився, – захоплене гиготiння, а небо в напрямку Провiденса розступилося, нiби маючи щiльнiсть якогось напiвпрозорого багряного каменя. «Гемiнаейя, Гегрофейра, Геданi, Гiлтар, Годейб». В основi цього атмосферного урвища купчастi хмари, ще кiлька миттевостей тому безневиннi, нiби пущенi на воду ставка квiти, почали клекотати, iхнi краi супроти зчорнiлого повiтря заблищали, як мармур. Навiть видимий простiр змiнився настiльки, що приморськi трави й повзючий солонець бiля голих товстих пальцiв Александри, погнутих i покручених роками носiння туфель, створених чоловiчими бажаннями й нещадними уявленнями краси, виглядали мовби iнвертованi в негатив на фонi пiску, чия потоптана й порита поверхня, зненацька забарвлена в лавандовий колiр, начеб на дулася, як шкiра пузиря, що надимаеться пiд натиском атмосферних змiн. Крикливi молодики, побачивши, як фрiсбi випурхнув геть iз iхнiх рук, мов той повiтряний змiй, кинулися поспiхом збирати своi переноснi радiо приймачi й паки пива, своi кросiвки, джинси й майки-варенки. Дiвчина з парочки, що вигребла собi ямку, була безутiшна: вона ридала, поки хлопець похапцем, незграбно намагався защебнути гачечки на розв’язаному лiфчику ii бiкiнi. Вуглик загавкав у нiщо, в один бiк, а потiм у другий, бо його вуха аж заклало вiд перепаду атмосферного тиску. Вже й неосяжний i непроникний океан, ще кiлька моментiв тому такий спокiйний аж ген до самого Блок-Ай-ленду вiдчув змiну. Його поверхня зморщилась i взялася брижами в тих мiсцях, де ii торкали навальнi тiнi вiд хмар, – вода в тих мiсцях аж скручувалась, майже як щось згорiле. Мотор катера загудiв рiзкiше. Вiтрила далеко в морi розтанули, а повiтря завiбрувало змiшаним ревом допомiжних двигунiв, що запiнили до гаванi. В горлянцi вiтру на якусь мить застрягла тиша, а тодi линув дощ: величезнi крижанi краплi, що лупили, нiби град. Повз Александру протупцяли кроки – то медовоколiрнi коханцi помчали до машин, запаркованих у дальньому кiнцi, бiля роздягалок. Загуркотiв грiм, на вершинi урвища iз темного повiтря, по чиему схилу хутко покотилися невеличкi шквалики блiдiшого, сiрiшого кольору, формами нагадуючи гусакiв, ораторiв, що жестикулюють, та розмотанi клубки ниток. Великi, болючi краплини розсiялися у дрiбнiший, щiльнiший дощ, що бiлiв на смужках, по яких, нiби пальцями по арфi, бринькав вiтер. Александра стояла сумирно, а ii знай обдавало холодною водою; вона цитувала у своему нутрi: «Езоiл, Мусiл, Пурi, Тамен». Бiля ii нiг Вуглик скавчав; вiн обплутав iй ноги мотузкою для бiлизни. Його тiло, шерсть щiльно прилягла до м’язiв, лищало й тремтiло. Крiзь пелену дощу вона побачила, що пляж спорожнiв. Вiдв’язала мотузяний повiдок i вiдпустила пса. Однак Вуглик так i лишився тулитися бiля ii нiг, сполохавшись, коли блиснула блискавка, а за нею й друга, вже подвiйна. Александра порахувала секунди до грому: п’ять. Згiдно з грубим припущенням, шторм, який вона накликала, мав двi милi в дiаметрi, якщо цi спалахи вiдбуваються в самому його серцi. Грiм безтактно гуркотiв i лаявся. Повилазили крихiтнi плямистi пiщанi краби й боком подрiботiли до спiненого моря. Колiр iхнiх панцирiв був настiльки пiсочний, що вони здавалися прозорими. Александра зiбралася з духом i хруснула одним пiд своею босою ногою. Жертва. Завжди мае бути жертва. Це одне з правил природи. Вона затанцювала вiд краба до краба, чавлячи iх. Їi обличчя, вiд волосся й до самого пiдборiддя, впрiло, i, через збудження ii аури, на цiй рiдкiй плiвцi заграли всi кольори веселки. Блискавка продовжувала фотографувати ii. На пiдборiддi в неi було роздвоення, i ще одне, трохи менше, ледь помiтне, на кiнчику носа; врода ж ii походила зi щиростi широкого чола пiд сивокраiми крилами волосся, симетрично зiбраного назад, формуючи косу, i вiд проникливостi ii дещо пукатих очей, сталева сiрiсть чиiх райдужок була стиснута на краях, так, нiби кожна з чорнющих зiниць була антимагнiтом. Їi вуста мали статечну пухкiсть i глибокi кутики, що надавало iм подобу усмiшки. У чотирнадцять рокiв вона вже вимахала до п’яти футiв i восьми дюймiв,[12 - 1,72 м.] а у двадцять – важила сто двадцять фунтiв;[13 - 54 кг.] зараз же ii вага становила десь близько ста шiстдесяти.[14 - 72 кг.] Однiею зi свобод перетворення на вiдьму стало те, що вона перестала постiйно зважуватись. Подiбно до крихiтних пiщаних крабiв, яких годi розгледiти серед пiску, так i Александра, мокра до нитки, вiдчула себе невидимою посеред дощу, нiби вона з ним стала чимось одним, мовби температура ii кровi гармонiзувалася з його. Небо над морем уже вишикувалося в пухнастi горизонтальнi смуги, грiм ущухав до тихенького бубонiння, а дощ – до теплоi мжички. Ця злива нiколи не потрапить у синоптичнi мапи. Краб, якого вона розчавила першим, усе ще рухав клешнями, що нагадували крихiтнi блiдi пiр’iнки, яких торкнувся бриз. Вуглик, нарештi його жах минув, гасав колами, все ширшими й ширшими, додаючи четвернi слiди своiх кiгтiв до трикутних вiдбиткiв лап чайок, мiнiатюрних шкрябок куликiв i пунктирних лiнiй карлючок крабiв. Цi слiди iнших сфер буття – буття краба, що ходить боком, присiвши навшпиньки, й мае очi на патичках! буття молюска, що стоiть на головi у стулковому вiдерцi, ногою забиваючи iжу в рот! – скрiзь були подлубанi дощем. Пiсок, намокнувши, прибрав кольору цементу. Їi одяг (та й навiть бiлизна) поприлипав до шкiри, тож вона вiдчула себе якоюсь статуею Сiгала,[15 - Джорж Сiгал (1924–2000) – американський художник i скульптор. Виготовляв скульптури з бiлого пластиру.] чисто-бiлою, все плетиво ii кiсток i судин нiби лизнув якийсь туман. Александра прокрокувала до кiнця очищеного громадського пляжу, до стiни з широким верхом, i назад. Дiйшла до парковки й пiдняла своi мокрющi еспадрильi там, де й залишила iх, – бiля купки Ammophila breviligulata. Їi довгi, нiби стрiли, стеблинки виблискували, iхнi краi розм’якли вiд дощу. Вона вiдчинила дверцята свого «субару» i повернулася, щоб гучно погукати Вуглика, який зник десь за дюнами: – Сюди, песику! – покликала ця величава повна жiнка. – Сюди, хлопчику! Сюди, мiй хороший! На погляд молодих людей, що скупчилися зi своiми змоклими, укритими пiском рушниками й ганебними дрижаками пiд сiрим дашком роздягалки й навiсом хибарки-пiцерii (пофарбованим у кольори помiдорiв i сиру), Александра виглядала на диво сухою, з ii важкоi коси не вибилося й волосинки, а на ii парчевiй куртцi жодноi мокроi плями. Саме такi непоясненнi враження й поширили у нас в Іствiку чутки про вiдьом. Александра була мисткинею. Не використовуючи нiчого, крiм зубочисток i столового ножа з неiржавiйки, вона витискала й видовбувала невеличкi лежачi й сидячi фiгурки, завжди жiночi, у барвистих костюмах, намальованих поверх оголених контурiв; iх продавали по п’ятнадцять i двадцять доларiв у двох мiсцевих крамничках, що звалися «Дзявкучий лис» i «Голодна вiвця». Александра гадки не мала, хто iх купуе i для чого, чи то пак – для чого вона iх виготовляе або ж хто направляе ii руку. Дар скульпторства зiйшов на неi разом з iншими силами, у той перiод, коли Оззi перетворився на кольоровий пил. Одного ранку вона вiдчула iмпульс, поки сидiла за кухонним столом, дiти були в школi, а посуд – вимитий. Того найпершого ранку вона скористалася пластилiном однiеi з доньок, але зрештою довiрилася глинi поверх напрочуд чистого каолiну, який сама викопувала з невеличкоi ямки бiля Ковентрi – слизького, голого берега, вкритого болотистим бiлим грунтом, на задньому подвiр’i староi вдови, за оброслими мохом уламками вуличного туалету й шасi довоенного «б’юiка», за моторошним збiгом такого самого як той, на якому батько Александри iздив до Солт-Лейк-Сiтi, Денвера, Альбукерке й самотнiх мiстечок помiж ними. Вiн продавав робочий одяг – комбiнезони й синi джинси – ще до того, як вони увiйшли в моду, ще до того, як вони стали народним одягом свiту, костюмом, що вiдкинув минуле. Береш власнi мiшки до Ковентрi й платиш удовi дванадцять доларiв за мiшок. Якщо вони надто важкi, вона допомагае пiдняти: як i Александра, вона була сильна. Попри своi щонайменше шiстдесят п’ять, вона фарбувала волосся у блискучий мiдний колiр i носила бiрюзовi й маджентовi брючнi костюми, настiльки облиплi, що шкiра пiд ременем збивалася у схожi на сосиски валики. Це було мило. У цьому Александра вбачала послання собi: старiти може бути й весело, якщо зберiгати силу. Вдова могла похизуватися високим конячим реготом i великими золотими сережками-кiльцями, вона завжди вiдгортала свое мiдне волосся, щоб продемонструвати iх. Одненький-двiйко пiвнiв виконувало свою непевну, бундючну прогулянку серед високоi трави цього занедбаного подвiр’я; заднiй бiк убогого дощатого будинку цiеi жiнки обдерся до сiрого дерева, однак фасад був пофарбований у бiле. Александра, з просiлим вiд ваги вдовиноi глини задом свого «субару», завжди верталася з цих поiздок збадьорена i звеселена, сповнена вiри в те, що свiт тримаеться на жiночiй змовi. В певному сенсi, ii фiгурки були примiтивнi. Зукi, чи, може, то була Джейн, охрестила iх ii «крихiтками» – куценькi жiночi тiла чотирьох-п’яти дюймiв завдовжки, часто безликi й без стоп, скрученi чи зiгнутi в лежачих позах i важчi, нiж здаються, якщо взяти iх в руку. Здавалося, люди вiднаходили в них якесь заспокоення й виносили iх iз крамничок сталим, безладним потiчком, що повнився влiтку, але не припиняв текти навiть у сiчнi. Александра вилiплювала iхнi оголенi форми, проколюючи пупки зубочисткою й нiколи не забуваючи зробити зарубку, що натякала на щiлинку вульви, протестуючи таким чином проти фальшивоi гладкостi того мiсця в ляльок, з якими бавилася в дитинствi; затим малювала iм одяг: iнодi пастельнi купальники, iнодi до неможливого тiснi сукнi в дрiбний горошок, зiрочку чи лiнii, як у мультяшному океанi. Двох подiбних фiгурок не iснувало, хоча всi вони й були сестрами. Їi дii диктувалися вiрою в те, що подiбно до того, як ми щоранку вдягаемо одяг на свою наготу, так i тут слiд краще малювати, а не вирiзати його на цих первiсних тiлах з лiпленоi глини. Вона обпалювала iх по дюжинi за раз у невеличкiй шведськiй електричнiй пiчцi, встановленiй у майстернi бiля кухнi – незавершенiй кiмнатi, зате з дерев’яною пiдлогою, на вiдмiну вiд сусiдньоi – комiрчини з грунтовою долiвкою, де зберiгалися старi горщики для квiтiв i граблi, сапи, гумовi чоботи й секатор. Будучи самоучкою, Александра займалася скульптурою вже п’ять рокiв – ще з часiв, що передували розлученню, вклад у яке, як i бiльшiсть проявiв ii розквiтлоi iндивiдуальностi, зробила й ця справа. Їi дiти, особливо Марсi, хоча Бен iз малим Ерiком також, просто ненавидiли цих крихiток, вважали iх соромiцькими, а одного разу, одержимi агонiею сум’яття, потрощили партiю, що саме холонула; втiм нинi вони вже змирилися з ними, мовби з дефективними сестричками. Дiти зробленi з глини, яка, певною мiрою, лишаеться м’якою, хоч у iхнiх губах i проявляються непоправнi вигини, а в очах згущуеться глянс уникнення. Джейн Смарт також мала нахил до мистецтва – музики. Щоб якось зводити кiнцi з кiнцями, вона давала уроки гри на пiанiно й час вiд часу замiняла диригентiв хору в мiсцевих церквах, одначе справжньою ii любов’ю була вiолончель; ii вiбродзвоннi, меланхолiйнi тони, вагiтнi печаллю деревини й тiнистою величчю лiсу, в пiзнi, осяянi мiсяцем години теплих ночей линули з прочинених вiкон-ширм ii невеличкого фермерського будиночка, що тулився помiж безлiчi подiбних до нього серед покручених дорiг зведеного у п’ятдесятих масиву, що мав назву Коув-гоумз. Їi сусiди, що мешкали на своiй дiлянцi в чверть акра, чоловiк iз дружиною, дитина й собака, виходили, розбудженi, щоб обговорити, викликати iм полiцiю чи нi. Вони рiдко робили це, знiченi i, може бути, наляканi чимось оголеним, пишнотою й печаллю в грi Джейн. Здавалося, що простiше повернутися в лiжко, заколисуючись двострунними шкалами, спершу третiми, затим – шостими, етюдiв «Поппер», або, знову i знову, чотирма тактами сплетених шiстнадцятих нот (написаних майже цiлком для самоi вiолончелi) другого анданте Бетховенового Квартету № 15 в ля мiнорi. Джейн не мала хисту до садiвництва, i занедбанi заростi рододендрону, гортензiй, туй, барбарисiв i самшиту довкола ii фундаменту приглушували цей потiк звуку з ii вiкон. Це була ера багатьох проголошених прав, i крикливоi музики до того ж, коли в кожному супермаркетi крутили власну музак-версiю[16 - Музак – узагальнена назва фоновоi музики, що програеться в супермаркетах i торгових центрах.] «Satisfaction» i «I Got you, Babe», тож де б тiльки не зiбралося двое-трое пiдлiткiв, скрiзь проголошувався дух Вудстоку. Так неспокiйно привертала увагу до себе не гучнiсть, а тембр пристрастi Джейн: ноти iнколи плутались, проте лишалися в тому ж похмурому й зосередженому тонi. Александра асоцiювала тi темнi ноти з темними бровами Джейн i з тiею палючою настирливiстю в ii голосi, що негайно ж вимагала вiдповiдi, створення формули, яка б допомогла розiбратися з життям, приборкати його секрети, а не дрифтувати, як оце Александра, вiрячи, нiби цей секрет е повсюдний, такий собi елемент без запаху, що витае в повiтрi й живить птахiв i бур’яни. Зукi ж не мала нiчого такого, що можна було б назвати артистичним талантом, зате обожнювала соцiальне життя, а скрутнi обставини, що настали пiсля розлучення, змусили ii стати дописувачкою мiсцевоi щотижневоi газети «Іствiкський вiсник». Коли вона обходила своiм пружним кроком Док-стрит вздовж i впоперек, дослухаючись до плiток i обговорюючи статки магазинiв, яскравi фiгурки Александри у вiтринi «Гавкучого лиса» чи плакат у вiтринi вiрменського магазину будiвельних матерiалiв з оголошенням про камерний концерт в унiтаристськiй церквi з примiткою «Джейн Смарт, вiолончель» викликали в неi той же трепет, що й мерехтiння скляноi гальки в пiску або блискучий четвертак, знайдений на брудному тротуарi, – це було нiби уривок якогось шифру, закопаний серед мотлоху щоденних обов’язкiв, проблиск комунiкацii мiж внутрiшнiм та зовнiшнiм свiтом. Вона любила своiх двох подруг, а вони – ii. Сьогоднi, набравши звiт з учорашнiх зборiв Комiтету засiдателiв у мiськiй радi (нудьга: тi ж самi малоземельнi вдови, що благають про зменшення податкiв) i Комiтету з планування (кворум не зiбрався: Гербi Прiнц був на Бермудах), Зукi не могла дочекатися, коли до неi зайдуть випити Александра iз Джейн. Зазвичай вони збиралися по четвергах, удома в когось iз них. Зукi жила в центрi мiста, що було зручно для ii роботи, однак ii будинок – по сутi мiнiатюрна двоповерхова хатинка 1760 року в такому собi покрученому провулку за Оук, пiд назвою Гемлок-лейн – багато в чому поступався тому просторому фермерському угiддю – шiсть кiмнат, тридцять акрiв, машина-унiверсал, спортивна машина, джип, чотири собаки, – яке колись належало iм з Монтi. Та подруги приносили радiсть, певну оману, що все добре, або ж перерву на чари; зазвичай для своiх посиденьок вони обирали якусь дивну й барвисту одiж. Александра ввiйшла в перськiй шалi, прошитiй золотими нитками, зiгнувшись бiля бiчних дверей на кухню; в руках у неi були, нiби гантелi чи скривавленi речовi докази, двi банки ii гострого томатного соусу, присмаченого базилiком. Вiдьми розцiлували одна одну в щоки. – Тримай, золотце, знаю, тобi бiльше до вподоби щось сухе й горiхове, але, – сказала Александра з тим тремтячим контральто, що бринить глибоко в горлi, начеб росiйська жiнка каже «бело». Зукi взяла гостинцi у своi, тоншi за Александринi, руки; iхнi тильнi сторони були поцяткованi пунктиром вицвiлого ластовиння. – Цьогорiч з якогось дива помiдори повалили, як якась чума, – провадила Александра. – Я вже закатала десь iз сотню банок, а вчора, коли стемнiло, вийшла на город i закричала: «Хрiн вам, гнийте собi!» – Пам’ятаю, щось подiбне було одного року з кабачками, – вiдказала Зукi, старанно ставлячи банки на поличку шафки, з якоi вона iх нiколи не дiставатиме. Як i казала Александра, Зукi полюбляла сухi пiкантнi штуки – селеру, кеш’ю, плов, прецлi – щось таке маленьке, що можна гризти, як тi речi, що тримали на деревах ii пращурiв-мавп. На самотi вона нiколи не сiдала до столу, лише вмочувала в йогурт крекер «Вiт сiнс», стоячи бiля раковини на кухнi чи прямуючи до телевiзора з 79-центовим пакетиком хвилястих чипсiв зi смаком цибулi й мiцним бурбоном. – Я готувала з них геть усе, – сказала вона Александрi, ii активнi руки миготiли на краях ii поля зору, приправляючи оповiдь перебiльшенням. – Хлiб iз кабачкiв, суп iз кабачкiв, салат, фрiттату, фарширувала кабачки м’ясом i запiкала, рiзала на скибки i смажила, рiзала паличками, щоб iсти з соусом, сказитися просто. Навiть молола у блендерi й казала дiтям мастити на хлiб замiсть арахiсового масла. Монтi аж впав у вiдчай; казав, що в нього навiть гiвно вiдгонить кабачками. Хоча цей спогад i стосувався, з усiею приемнiстю й однозначнiстю, днiв ii замiжжя та iхнього достатку, згадка про колишнього чоловiка дещо надламала рамки пристойностi й геть вiдбила намiр Александри засмiятися. З-помiж них трьох, Зукi була розлучена менше всього й до того ж наймолодша. Вона була стрункою рудою, волосся спадало iй по спинi рiвно пiдстриженим снопом, а ii довгi руки були оздобленi ластовинням кедрового кольору олiвцевоi стружки. Вона носила мiднi браслети й пентаграму на дешевому тоненькому ланцюжку навколо шиi. А от що Александрi, з ii важкими еллiнськими рисами обличчя з двома ямками, дiйсно подобалось у зовнiшностi Зукi – це ii зичлива мавпяча опуклiсть: великi зуби Зукi видовжували ii профiль пiд маленьким носом у вигинi, такому собi виступi, особливо верхньоi губи, яка була довшою й мала складнiшу форму, нiж нижня, була трохи припухла обабiч вiд центру, через що навiть мовчанка жiнки видавалась грайливою, мовби вона весь час смакувала веселинки. Їi очi були кольору лiщини, круглi й посадженi доволi близько одне вiд одного. Зукi моторно рухалася посеред гармидеру своеi кухнi: все звалене в купу, раковина заляпана, а попiд нею – запах злиднiв, що тягнеться крiзь усi iствiкськi поколiння, що проживали тут i залишили своi латки в тих сторiччях, коли ще старi, обтесанi вручну будинки на кшталт цього не вважалися милими. Однiею рукою Зукi дiстала з полички шафки банку «Плантерс бiр натс», страх цукристих, а другою – з прогумованоi решiтки на раковинi – маленьку тарiлочку з вiзерунком «пейслi» й латунними обiдками, щоб висипати iх на неi. Хрустячи коробками, вона висипала на тарiлку гiрку крекерiв, довкола шматка сиру гауда в червонiй шкiрцi й паштету з супермаркету, ще й досi загорнутого в обгортку фольги з намальованим усмiхненим гусаком. Сама тарiль була грубо злiплена з коричнюватоi глини, пофарбованоi й обробленоi так, щоб нагадувати краба. Рак. Александра боялась його й бачила його емблему всюди в природi – у гронах чорниць серед занедбаних мiсцин бiля скель i болiт, у виноградi, що зрiе в просiлiй, прогнилiй альтанцi бiля ii кухонних вiкон, у мурахах, що зводять конiчнi гранульованi гiрки у трiщинах ii асфальтованоi алеi, у всiх слiпих i непереборних множинностях. – Тобi як завжди? – спитала Зукi, злегка нiжно, бо Александра, нiби набагато старша за свiй вiк жiнка, зiтхнувши, вклала свое тiло в едину гостинну западину на цiй кухнi – старе, сине м’яке крiсло, аж надто недолуге, щоб тримати його деiнде; на швах iз нього вилазила набивка, а на кутах його пiдлiкотникiв, там, де об нього терлося багато зап’ясть, лишилися здоровi сiрi плями. – Гадаю, усе ще час для тонiка, – вирiшила Александра, бо прохолода, що прийшла кiлька днiв тому разом зi зливою, ще й досi не минула. – Як у тебе з запасами горiлки? Хтось колись розповiв iй, нiби горiлка не лише не повнить, а й не подразнюе шлунок, як джин. Бо ж подразнення, як фiзичне, так i психологiчне, е джерелом раку. На нього хворiють тi, хто лишаеться вiдкритими до самоi його iдеi; усе, що для цього потрiбно, – це щоб сказилася одна-едина клiтина. Природа завжди вичiкуе, пантруе, коли ти втратиш вiру, щоб зробити свiй фатальний стiбок. Зукi всмiхнулася, вже ширше. – Я ж знала, що ти прийдеш. Показала новiсiньку пляшку «Гордонз» iз вiдрубаною головою кабана, що вирячався помаранчевим оком, прикусивши червоний язик мiж зубами й закрученим iклом. Александра всмiхнулась, побачивши це дружне чудовисько. – Побiльше тонiка, будь лаааска. Калорii! Пляшка тонiка засичала в руках Зукi, нiби сварячись. Може, раковi клiтини бiльше нагадують бульбашки вуглекислого газу, що просочуються в потiк кровi, подумала Александра. Втiм, годi про це. – А де Джейн? – спитала вона. – Сказала, що прийде трохи пiзнiше. Готуеться до концерту в унiтаристiв. – З тим гидким Неффом, – сказала Александра. – З тим гидким Неффом, – повторила Зукi, злизуючи з пальцiв хiнiнову воду й заглядаючи в порожнiй холодильник у пошуках лайму. Реймонд Нефф викладав музику в старшiй школi; це був приземкуватий женоподiбний чоловiк, котрий, однак, прижив п’ятьох дiтей вiд своеi нечупарноi, безкровноi дружини-нiмкенi в окулярах у сталевiй оправi. Як i бiльшiсть хороших шкiльних учителiв, вiн був тираном – елейним i наполегливим; у своiй маснiй манерi вiн хотiв переспати з усiма. Останнiми днями з ним спала Джейн. Александра якось була пiддалася кiлька разiв у минулому, але той епiзод настiльки мало зворушив ii, що Зукi, здаеться, й не помiтила його вiбрацiй, його вiдбитку. Сама ж Зукi видавалася цнотливою вiзавi Неффа, але знову ж таки через те, що була вiльною не так давно. Бути розлученою жiнкою в маленькому мiстечку чимось нагадуе гру в «Монополiю»: зрештою обходиш усi поля. Двое подруг хотiли врятувати Джейн, котра в якомусь обурливому поспiху завжди продавала себе задешево. А ще ця його жахливенна дружина, яку вони засуджували, iз тим солом’яним, тьмяним волоссям, пiдстриженим коротко, нiби газонокосаркою, явним малапропiзмом[17 - Помилкове вживання слова з iншим значенням.] i цiею своею банькоокою манерою вислуховування кожного слова. Коли спиш з одруженим чоловiком, то, в якомусь сенсi, спиш i з його дружиною, тож треба, щоб та не була суцiльною прикрiстю. – У Джейн такi прекраснi можливостi, – дещо автоматично сказала Зукi, тим часом шаленими мавпячими рухами порпаючись у льодовiй машинi холодильника й видлубуючи ще кiлька кубикiв. Вiдьма може заморозити воду одним лиш поглядом, проте розморозка подеколи стае проблемою. З чотирьох собак, яких вони з Монтi тримали у кращi часи, двое було срiбно-коричневими веймаранерами, i вона лишила собi одного, Генка; зараз вiн притулився до ii нiг в надii, що вона воюе з холодильником заради нього. – Але вона марнуе себе, – сказала Александра, заповнюючи тишу. – Марнуе в колишньому сенсi цього слова, – додала вона, бо зараз саме тривала вiйна у В’етнамi, i ця вiйна надала цьому слову нового незручного значення. – Якщо вона так серйозно ставиться до своеi музики, iй треба пошукати для неi серйознiше мiсце, якесь велике мiсто. Це страшне марнотратство: випускниця консерваторii цигикае на скрипочцi перед купкою старих глухих курей у зачуханiй церквi. – Там iй затишно, – сказала Зукi так, нiби iм було незатишно. – Вона навiть не миеться, ти помiчала, як вiд неi пахне? – спитала Александра, вже не про Джейн, а про Грету Нефф, а Зукi, за вервечкою асоцiацiй, без проблем усе зрозумiла: iхнi серця билися в одному ключi. – А тi бабусинi окуляри! – згодилася Зукi. – Вона схожа на Джона Леннона. Вона перекривила серйозне, сумнооке, тонкогубе обличчя Джона Леннона. – Тумаю, ми фже мошемо випиць нашь – sprechen Sie wass? – кокетеiелi. З рота Грети Нефф виходив страшнючий неамериканський дифтонг, нiби голосний ламався iй об пiднебiння. Хихикаючи, вони понесли своi напоi в «нору» – невеличку кiмнатку з облiзлими шпалерами з плямистим, збляклим вiзерунком з винограду й кошикiв iз фруктами й опуклою штукатуреною стелею з дивним гострим перехиленням, бо сама кiмната була наполовину втицьнута пiд сходами, що вели до схожого на горище другого поверху. Єдине вiкно тiеi кiмнати, надто високе, щоб жiнка могла виглянути з нього, не ставши на табуретку, мало ромбовi вiтражнi шибки, товсте скло пузирилося й викручувалось, нiби денця пляшок. – Капустяний запах, – перебiльшила Александра, вмощуючи себе з високим срiблястим бокалом на двомiсний диванчик, укритий покривалом з обдертими барвистими френзелями розпущених виноградних лоз. – Вiн носить його на своему одязi, – сказала вона, одночасно думаючи, що це чимось нагадуе iсторiю про Монтi й кабачки, а те, що вона розкривае Зукi такi iнтимнi подробицi, то це аби та здогадалася, що вона також спала з Неффом. Але чому ж? Там же нема чим вихвалятися. Хоча нi, таки е. Як же вiн пiтнiв! От саме через це вона й спала ще й з Монтi; i нiколи не чула запаху кабачкiв. Одним захопливим моментом у тому, що спиш з одруженими чоловiками, е те, яку перспективу вони вiдкривають тобi на своiх дружин: вони ж бо бачать iх так, як не бачить нiхто. Нефф убачав у бiдолашнiй, мерзеннiй Гретi таку собi чудернацьку заквiтчану Гайдi – духмяний едельвейс, який вiн привiз iз небезпечноi, романтичноi височини (вони познайомились у франкфуртськiй пивницi, коли вiн служив у Захiднiй Нiмеччинi замiсть того, щоб воювати в Кореi), а Монтi… Александра зиркнула на Зукi, намагаючись згадати, що казав про неi Монтi. Казав вiн небагато, будучи таким собi нiби джентльменом. Та одного разу дав маху, прийшовши до лiжка Александри пiсля якоiсь важкоi наради в банку, все ще будучи думками там, i бовкнув: «Вона хороша дiвчинка, але притягуе нещастя. Тобто нещастя iнших. Для себе iй вистачае везiння». І це була правда: Монтi втратив силу-силенну родинних грошей, будучи одруженим iз Зукi, та це просто списали на його власну спокiйну дурiсть. От вiн нiколи не пiтнiв. Страждав на гормональну нестачу багатiiв – неспроможнiсть уявити для себе перспективу важкоi працi. Його тiло було майже безволосе, i мав вiн такий жiночий, м’який зад. – Мабуть, Грета добра в лiжку, – сказала Зукi. – Всi тi kinder. Цiлих f?nf. Якось Нефф вiдкрив Александрi, що Грета палка, але повiльна, кiнчае дуже нескоро, зате стараеться наполегливо. З неi б вийшла лиха вiдьма: ох уже цi вбивчi нiмцi. – Треба гарно поводитися з нею, – сказала Александра, повертаючись до теми Джейн. – Учора розмовляла з нею по телефону, була просто вражена, яка вона злюча. Та дамочка просто палае. Зукi оглянула свою подругу, бо ж прозвучало дещо фальшиво. В Александри завелася якась нова iнтрижка, якийсь новий чоловiк. За частку секунди, поки Зукi дивилася, Генк своiм висолопленим сiрим веймаранерським язиком злизав два крекери з тарiлки, поставленоi на старезну соснову скриню, яку торговець старожитностями реставрував пiд кавовий столик. Зукi любила своi пошморганi, старi меблi; в них була якась своя геральдика, як у костюма з лахмiття, вдягненого спiваком сопрано в другому актi опери. Генкiв язик саме повертався за сиром, коли Зукi вловила цей рух краем ока й ляснула його по мордi; та була як гума, нiби жорстка автомобiльна шина, тож вiд удару в неi заболiли пальцi. – Ах ти ж паскудник, – сказала вона псу, а тодi подрузi: – Злiша за всiх? – маючи на увазi iх двох. Вона гучно вiдсьорбнула чистого бурбону. Пила вiскi влiтку i взимку, а причиною цьому, про яку вона вже геть i забула, було те, що ii хлопець у Корнелi якось сказав iй, нiби вiд цього в ii зелених очах починають миготiти золотавi блискiтки. З того ж марнославства вона носила коричневi сонцезахиснi окуляри й замшевий одяг iз тваринним вiдливом. – О, так. Ми з тобою ще в гарнiй формi, – вiдповiла бiльша, старша жiнка, ii думки попливли вiд цiеi iронii до предмета тiеi розмови з Джейн – нового чоловiка в мiстi, з маетку Леноксiв. Проте навiть витаючи десь ген-ген – ii думки, нiби пасажир у лiтаку, котрий, переборюючи вiдчуття страху за свое життя, пiд час злету зиркае донизу, щоб подивуватися глянсовою чiткiстю й славнiстю Землi (будинки та iхнi дахи вирiзняються настiльки чiтко, так майстерно зведенi, а озера – справжнiсiнькi тобi ковзанки, такi, якi нашi батьки заливали на подвiр’ях у Рiздвяну пору, доки ми спали; i все це – правда, навiть мапи – правда!), – вiдмiтила, яка ж Зукi гарненька, хай там несе вона якiсь нещастя чи нi, з цим скуйовдженим буйним волоссям, навiть ii вii виглядають дещо сплутаними пiсля важкого дня набирання текстiв i пошуку вiдповiдного слова пiд жорстким освiтленням; ii фiгура в цьому молочно-зеленавому светрi й чорнiй замшевiй спiдницi така пряма й елегантна, живiт плаский, груди пругкi й високi, зад тугенький, а той великий, широкогубий рот на мавпячому личку такий пустотливий, податливий i прегарний. – О, я знаю про нього! – вигукнула вона, прочитавши думки Александри. – Можу стiльки всього розказати, але хотiла ще дочекатися Джейн. – Я можу й почекати, – сказала Александра, зненацька невдоволено, нiби вiдчувши холодний протяг того чоловiка та його мiсце в ii думках. – Це нова спiдниця? Їй захотiлося торкнутися до неi, погладити ii, цю подiбну до ланi матерiю, i те пружне, елегантне стегно пiд нею. – Дiстала на осiнь, – сказала Зукi. – Надто довга, але зараз такi роблять. Задзвенiв дзвiнок на кухнi: торохтячий, шорсткий звук. – Ця проводка колись спалить весь будинок, – спророкувала Зукi, прожогом кидаючись геть iз нори. Джейн уже встигла ввiйти сама. Виглядала вона блiдою, ii гостре, гарячооке лице навантажене вайлуватим хутряним тем-о-шентером,[18 - Традицiйний шотландський берет iз помпоном.] чиi крикливi клiтинки безладно зливалися з клiтинками на ii шарфi. Також на нiй були гетри в смужку. Вiд Джейн не вiяло фiзичною красою, як вiд Зукi, а по всьому ii тiлу розкинулись невеличкi клаптики асиметрii, однак вона випромiнювала принаднiсть, як той волосок розжарення, що випромiнюе свiтло. Їi волосся було чорне, а рот маленький, строгий i впевнений. Родом вона була з Бостона, i через це здавалося, нiби вона розумiеться на всьому. – Ото той Нефф сука, – почала вона, прочищаючи горло вiд жаби. – Змушував нас знову i знову грати Гайдна. Назвав мою iнтонацiю манiрною. Манiрною. Я розревiлася й назвала його бридким чоловiчим домiнантом. Вона почула себе й не змогла стриматися вiд каламбуру: – Треба було сказати йому домiнувати в домiно. – Такi вже вони е, – легко сказала Зукi. – В такий спосiб вони просять бiльше любовi. Лекса, як завжди, п’е свое дiетичне, «г плюс т». Moi, а я ще бiльше по бурбону. – Не варто цього робити, але менi, курва, так болить, що хоч цього разу побуду неслухняною дiвкою й попрошу мартiнi. – О, крихiтко. Не думаю, що в мене е сухий вермут. – Все пучком, подруго. Тодi просто хлюпни джину з льодом у винний бокал. Може, в тебе раптом е ще трохи лимонноi шкiрки? Холодильник Зукi, такий багатий на лiд, йогурт i селеру, бiдував на решту продуктiв. Вона обiдала в дайнерi «Немо» в середмiстi, за три будинки вiд редакцii газети, якщо минути багетну, цирульню й читальну залу Християнськоi науки, i вже була призвичаiлась навiть вечеряти там через плiтки, якi можна почути в «Немо», – весь той гомiн iствiкського життя навколо неi. Там збиралися старожили, полiцiя й обслуга автостради, рибалки в не-сезон i щойно збанкрутiлi бiзнесмени. – Здаеться, апельсинiв також нема, – сказала вона, тягнучи за двi шухлядки з липкого зеленого металу. – Але я купила персикiв на тiй розкладцi бiля четвертоi автостради. – Чи наважусь персик з’iсти? – процитувала Джейн. – Чи у бiлих флянельових штанах десь на пляжi сiсти?[19 - Маеться на увазi вiрш Томаса Елiота «Любовна пiсня Дж. Альфреда Пруфрока», переклад Вiталiя Кейса.] Зукi здригнулася, дивлячись, як заведенi руки ii спiврозмовницi – одна – сухожила й довга вiд перебирання по струнах, друга – квадратна й повiльна вiд смичка – впилися iржавою, бляклою тертушкою для моркви в зашарiлу щiчку, найрожевiшу частину м’ясистого персика. Джейн вкинула рожеве ошмаття собi у склянку; священну тишу, що западае пiд час накладення будь-якого закляття, пiдсилив слабенький «бульк». – В життi не можна починати пити чистiсiнький джин ось так рано, – виголосила Джейн iз пуританським задоволенням, проте маючи змучений i нетерплячий вигляд. Вона рушила до «нори» тим своiм моторним, пружним кроком. Александра винувато простягнулася й вимкнула телевiзор, де президент, похмурий, сiрощокий чоловiк зi страдницькими нечесними очима, саме виголошував надзвичайно важливе звернення до краiни. – Ну привiтулi, кралечко, – погукала Джейн, дещо за-гучно в такому закритому просторi. – Не вставай, я ж бачу, ти там вигiдно вмостилася. Тiльки-от скажи менi: ота негода вчора – твоiх рук справа? Шкiрка персика в перевернутому конусi ii напою виглядала начеб дещо забарвлена недугою плоть, збережена у спиртi. – Я ходила на пляж, – зiзналася Александра, – пiсля розмови з тобою. Хотiла глянути, чи той чоловiк уже в маетку Леноксiв. – А я вже було подумала, що засмутила тебе, бiдна курочко, – сказала Джейн, – то як, був вiн там? – З димаря йшов дим. Я не пiд’iжджала. – А треба було пiд’iхати i сказати, що ти з вестлендського комiтету, – сказала iй Зукi. – Ходять чутки, нiби вiн збираеться побудувати причал i засипати берег з того боку острова, щоб зробити тенiсний корт. – Таке не пройде, – вiдкинула Зукi Александра. – Там же гнiздяться бiлi чаплi. – Не треба бути такою впевненою, – прозвучало у вiдповiдь. – Вiд того маетку вже десять рокiв не надходять податки в мiсто. Бо якщо його знову приведуть до ладу, то повиганяють багато чапель. – Але ж як гарно! – вигукнула Джейн, радше безнадiйно, почуваючись, нiби про неi забули. До неi звернулося чотири ока, тож довелось iмпровiзувати: – До церкви зайшла Грета, – мовила вона, – вiдразу по тому, як вiн назвав мого Гайдна манiрним, i засмiялася. Зукi видала нiмецький смiшок: – Хо-хо-хо. – Цiкаво, а вони й досi трахаються? – недбало спитала Александра, посеред цiеi невимушеностi в колi подруг вiдпустивши своi думки збирати образи десь iз природи. – І як вiн це витримуе? Це ж нiби брьохатись у бочцi з квашеною капустою. – Нi, – твердо сказала Джейн. – Це скорiше схоже на – як зветься та така блiда бiла штука, яку вони так люблять? – зауербратен.[20 - Нiмецька печеня, маринована кiлька днiв в оцтi й винi яловичина.] – Його маринують, – мовила Александра. – В оцтi, з часником, цибулею i лавровим листом. І, здаеться, чорним перцем. – То це таке вiн тобi розказуе? – грайливо спитала Зукi у Джейн. – Ми про це нiколи не говоримо, навiть у найiнтимнiшi моменти, – гречно вiдказала Джейн. – Усе, про що вiн колись зiзнавався на рахунок цього, було те, що iй треба робити це раз на тиждень, бо почне розкидатися всiм. – Полтергейст, – вдоволено сказала Зукi. – Полтерфрау. – Отож, – сказала Джейн, не вбачаючи в цьому нiякого гумору, – ти маеш рацiю. Вона – невимовно жахлива жiнка. Така педантична, така пихата, така нацистка. А Рей, бiдна душа, – единий, хто того не бачить. – От цiкаво, чи вона щось здогадуеться, – кинула Александра. – А вона й не хоче здогадуватись, – сказала Джейн, натискуючи на це припущення так, щоб останне слово просичало. – Якби здогадувалась, то довелось би щось робити з цим. – Наприклад, дати йому волю, – докинула Зукi. – Але тодi нам би всiм довелось якось справлятися з ним, – сказала Александра, уявляючи собi цього пузатого, впрiлого чоловiка нiби якесь торнадо, ненаситний природний резервуар хiтi. Це було вмiстилище хiтi, пропорцiй якому не iснувало. – Ой, зажди-но, Грето! – вклинилася Джейн, нарештi уздрiвши тут гумор. Всi трое захихотiли. Бiчнi дверi врочисто грюкнули, i сходами вгору поволi помарширували кроки. Це був не полтергейст, а один iз дiтей Зукi повернувся зi школи, де його чи ii затримали позакласнi заходи. Увiмкнувся телевiзор нагорi й зачулося заспокiйливе гуманоiдне бубонiння. Зукi жадiбно закинула в рот дещо завелику жменю солоних горiшкiв; притулила долоню до пiдборiддя, щоб не випадали шматочки. Все ще смiючись, вона плювалася крихтами. – То що, нiхто не хоче послухати про цього нового чоловiка? – Не дуже, – сказала Александра. – Чоловiки – не вiдповiдь, хiба не так ми порiшили? Як часто помiчала Зукi, вона ставала iнакша, трохи складнiша, коли з’являлася Джейн. Наодинцi з Зукi вона не намагалася приховати свое зацiкавлення цим новим чоловiком. Цi двое жiнок мали у своiх тiлах певну спiльну радiсть, яку можна назвати прекрасною, а Александра була достатньо старшою (на шiсть рокiв), щоб займати певну материнську позицiю, коли бували вони вдвох: Зукi жвава й балакуча, Лекса ледача й пророча. Александра мала схильнiсть домiнувати, коли збирался всi трое, будучи дещо сердитою i млявою, змушуючи решту двох приходити в себе. – Вони – не вiдповiдь, – сказала Джейн Смарт. – Але, можливо, вони – питання. Їi джин був випитий уже на двi третi. Шматочок шкiрки персика нагадував немовля, що очiкуе, коли його виштовхають у сухiсть свiту. За ромбовидними шибками дрозди галасливо спаковували день у дорожню сумку присмерку. Зукi встала, щоб зробити оголошення: – Вiн багатий, – сказала вона, – йому сорок два. Нiколи не був одружений, родом iз Нью-Йорка, з однiеi з тих старовинних голландських родин. У дитинствi, вочевидь, мав талант до пiанiно, до того ж iще й винахiдник. Усю велику кiмнату у схiдному крилi, ту, де стоiть бiльярдний стiл, i пральню пiд нею перетворять на його лабораторiю з усiма цими раковинами з неiржавiйки, трубками для дистиляцii й таке iнше, а в захiдному крилi, де в Леноксiв була та теплична, як’i’там, оранжерея, вiн хоче встановити велику ванну, вмонтовану в пiдлогу, а на стiнах прокласти проводку для стереосистеми. Їi круглi очi, зеленкуватi в надвечiрньому свiтлi, сяяли захопленням вiд цього. – Джо Марiно пiдписав контракт на встановлення сантехнiки й розповiдав про це вчора, коли не вдалося зiбрати кворум, бо Гербi Прiнц поiхав на Бермуди, нiкому нiчого не сказавши. Джо не тямив себе з радощiв: нiякоi оцiнки проводити не треба, все лише найкраще, а цiна, хай йому чорт. Тикова ванна восьми футiв у дiаметрi, а оскiльки йому не подобаеться ходити по плитцi, вся пiдлога буде встелена шлiфованим сланцем, який треба замовляти аж iз Теннессi. – Звучить помпезно, – сказала iм Джейн. – А в цього великого транжири е iм’я? – спитала Александра, думаючи, яким же все-таки романтиком i газетним колумнiстом е Зукi, й гадаючи, чи не розболиться в неi голова вiд другоi горiлки з тонiком, коли вона прийде додому, сама, у свiй розкидистий колишнiй фермерський будинок, в якому пануватиме лише стале сонне дихання ii дiтей, ненастанне шкряботiння Вуглика й лиховiсний погляд мiсяця, що складатиме компанiю ii безсоннiсiнькому духовi. Десь на заходi, в лавандовiй далинi, завие койот, а ще далi – трансконтинентальний потяг тягтиме своi тягнучi милi вагонiв, i цi звуки виведуть ii дух з вiкна й розчинять його бадьорiсть у нiжнiй, знебарвленiй зорями ночi. Тут, на дратiвливому, заболоченому сходi все перебувало дуже близько одне вiд одного; нiчнi звуки оточували ii будинок, начеб наiжаченi хащi. Навiть цi жiнки в затишному закутку дому Зукi нависали над нею так, що кожна чорна волосинка рiденьких вусикiв Джейн i рiвний, бурштиновий пушок на довгих руках Зукi, чутливий i статичний, лоскотали очi Александри. Вона ревнувала цього чоловiка, сама лише тiнь котрого так збуджувала ii двох подруг, якi, в iншi четверги, захоплювались тiльки нею, ii по-царському лiнивою вайлуватiстю, мовби в кiшки, що вмiе перестати муркати й почати вбивати. В тi четверги трое подруг викликали примари маленьких iствiкських життiв i змушували iх дзижчати й лiтати по колу в присмерковому повiтрi. За правильного настрою й пiд час третьоi склянки вони могли звести над собою конус влади, нiби намет, аж ген до зенiту, а низом живота вiдчути, хто нездужае, хто поринае в борги, кого люблять, хто скаженiе, хто палае, хто заснув, забувши про своi життевi незгоди; але сьогоднi цього не станеться. Їх потривожили. – Хiба це не смiшно – вся ця iсторiя з iменем? – сказала Зукi, дивлячись, як за вiтражним вiкном згасае денне свiтло. Вона не могла бачити крiзь високi, хиткi ромбовиднi шибки, та перед ii внутрiшнiм поглядом чiтко стояло едине дерево на ii задньому подвiр’i: молода струнка груша, обтяжена плодами – важкими жовтими пiдвiсками, нiби прикрасами на дитячому костюмчику. Нинi кожен день духмянiв сiном i стиглiстю, на узбiччях дорiг жеврiли маленькi, блiдi, пiзнi айстри, розкиданi, як смiття. – Вчора всi називали його iм’я, а ще ранiше я чула його вiд Мардж Перлi, на язику крутиться… – І в мене, – сказала Джейн. – Чорт. У ньому е оте таке маленьке слiвце. – Де, да, дю, – безнадiйно спробувала Александра. Три вiдьми затихли, усвiдомивши, що вони й самi, зi зв’язаними язиками, перебувають пiд закляттям, сильнiшим. Недiльного вечора Деррiл Ван Горн прийшов на камерний концерт в унiтаристську церкву: це був кремезний смаглявий чоловiк iз жирним кучерявим волоссям, що наполовину закривало його вуха й купилося на потилицi так, що в профiль його голова нагадувала пивний кухоль iз товстелезною ручкою. На ньому були фланелевi штани, чомусь розтягнутi пiд колiнами, i пiджак «Гаррiс Твiд» iз латками на лiктях i хитромудро щiльним зелено-чорним вiзерунком. Пiд ним була рожева оксфордська сорочка, з тих, що були моднi в п’ятдесятих, а на ногах його вбрання довершували недоречно маленькi гострi лофери. Вiн вийшов у свiт, аби справити враження. – То ви мiсцева скульпторка, – сказав вiн Александрi пiсля концерту на прийомi, органiзованому в залi церкви для музикантiв та iхнiх друзiв i згуртованому довкола безалкогольного пуншу кольору антифризу. Церква була доволi мила, у стилi грецького вiдродження з порожнистим ганком iз дорiйськими колонами i присадкуватою восьмигранною баштою, на Кокумскассок-вей, праворуч вiд Елм, позаду Оук, ii в 1823 роцi звели конгрегацiоналiсти, але одним поколiнням пiзнiше, 1840 року, вона перейшла до унiтаристiв. У цей ледачий вiк занепаду вiри ii iнтер’ер усе одно був то тут, то там прикрашений хрестами, а на однiй стiнi зали висiв великий повстяний плакат, виготовлений у недiльнiй школi, з египетським тау-хрестом – iероглiфом, що значить «життя», – оточеним чотирма трикутними алхiмiчними знаками основних елементiв. До категорii «музикантiв та iхнiх друзiв» входили всi, крiм Ван Горна, котрий, однак, втиснувся в залу. Люди вже знали, хто вiн такий, i це додало пожвавлення. Коли вiн говорив, звук його голосу не дуже синхронував iз рухами губ i щелепи, i це враження наявностi штучного елементу десь у його мовному апаратi пiдсилювалося дивним, невловимим враженням зшитостi, яке справляли риси його обличчя й надлишок слини, що видiлялася, поки вiн говорив, тож подеколи вiн спинявся пiд час розмови, аби грубо обтерти рукавом пiджака кутики рота. Однак, коли вiн низько схилився, щоб налагодити тiсний зв’язок з Александрою, у ньому вчувалася впевненiсть культурноi й забезпеченоi людини. – Лiплю сякi-такi дрiбнички, – сказала Александра, зненацька почуваючись крихiтною i скромною, стикнувшись з його навислою темною фiгурою. Стояла саме та пора мiсяця, коли вона була особливо сприйнятливою до аур. У цього здатного схвилювати незнайомця вона була блискучого чорно-бурого кольору мокроi бобровоi шкури й непорушно стовбирчила позаду його голови. – Подруги кличуть iх моiми крихiтками, – сказала вона, переборюючи краску. Боротьба з нею змусила ii почувати невеличку слабкiсть у цьому натовпi. Натовпи й новi чоловiки не були чимось звичним для неi. – Сякi-такi дрiбнички, – повторив Ван Горн. – Але ж якi сильнi, – сказав вiн, витираючи губи. – Знаете, в них вiдчуваеться стiльки психiчного соку, коли береш якусь в руку. Вони мене просто нокаутували. Купив усе, що було в – як зветься та крамниця? – «Крикливiй вiвцi»… – «Дзявкучий лис», – сказала вона, – або «Голодна вiвця», двое дверей обабiч невеличкоi цирульнi, якщо колись надумаете пiдстригтися. – Нiколи, якщо сам можу дати цьому раду. Це висушуе моi сили. Мати називала мене Самсоном. Але так, про тi речi. Я купив усе, що було, й показав одному приятелю – дуже невимушеному, чудовому хлопцю, що керуе галереею в Нью-Йорку, прямо на П’ятдесят сьомiй вулицi. Не буду нiчого обiцяти вам, Александро – можна так називати вас? – але якби ви зважились творити в бiльшому масштабi, закладаюся, можна було б улаштувати вам виставку. Може, Марiсоль[21 - Марiсоль Ескобар (1930–2016) – французька скульпторка.] iз вас i не вийде, але вже, хай йому, точно станете новою Нiкi де Сен Фаль.[22 - Нiкi де Сен Фаль (1930–2002) – американська скульпторка французького походження.] Ну знаете, та, що робить «Нани». От у них е масштаб. Тобто, вона точно дае собi волю, а не просто дрiб’язкуе. З деяким полегшенням Александра вирiшила, що цей чоловiк iй не подобаеться. Вiн напористий, грубий, та ще й базiка. Його покупка всiх ii робiт у «Голоднiй вiвцi» – це нiби згвалтування, i тепер iй доведеться пропустити нову партiю через пiчку ранiше, нiж вона планувала. Тиск, який накладала його особистiсть, посилив ii спазми, з якими вона прокинулась того ранку i якi почалися на кiлька днiв ранiше вiд графiка; це одна з ознак раку – збоi в циклi. До того ж iз заходу вона привезла з собою прикрий слiд мiсцевого упередження проти iндiанцiв та чикано,[23 - Американець мексиканського походження.] а Деррiл Ван Горн, на ii погляд, виглядав немитим. На його шкiрi майже проглядалися чорнi цяточки, нiби на пiвтоновому зображеннi. Вiн обтирав свiй рот волохатим тилом долонi, а його губи смикалися вiд нетерплячки, доки вiн обнипував ii серце, шукаючи чесноi та ввiчливоi вiдповiдi. Ладнати з чоловiками – це робота, обов’язок, виконувати який вона вже надто розлiнилася. – Я не хочу бути новою Нiкi де Сен Фаль, – сказала вона. – Я хочу бути собою. Сила, як ви висловились, походить з iхнього маленького розмiру, що дозволяе взяти iх у руку. Стугонiння кровi змусило капiляри в ii обличчi спаленiти; вона усмiхнулася, бо була збуджена, водночас про себе вирiшивши, що цей чоловiк – пройдисвiт, сама лише видимiсть. Але тiльки не його грошi; вони вже точно справжнi. Його очi були маленькi й вогкi та виглядали натертими. – Так, Александро, але ж ким ви е? Не думаючи про велике, так i залишитесь маленькою. Ви не даете собi шансу з такою старо-сувенiрно-крамничною ментальнiстю. Я не повiрив, почувши, як мало правлять за них – якiсь паршивi двадцять баксiв, – коли мова мае йти за п’ятизначнi суми. Вiн по-нью-йоркському вульгарний, збагнула вона, й вiдчула жаль до нього, за те що потрапив у цю нiжну провiнцiю. Пригадала цiвку диму, якою крихкою й хороброю виглядала та. Вибачливо спитала в нього: – То як вам ваш новий будинок? Вже освоiлися? Вiн сказав з ентузiазмом: – Справжнiсiньке пекло. Працюю допiзна, iдеi приходять до мене вночi, а щоранку, десь о сьомiй п’ятнадцять, приходять цi сранi робiтники! Зi своiми сраними радiо! Даруйте за мою латину. Здавалося, вiн розумiе, що слiд перепросити; ця потреба оточувала його, струменiла з кожного незграбного, надто поквапного жесту. – Вам треба якось прийти й подивитися на те мiсце, – сказав вiн. – Менi бракуе порадника. Все життя я жив у апартаментах, де все вирiшують за тебе, а мiй пiдрядник – засранець. – Джо? – Ви знаете його? – Усi знають його, – мовила Александра; треба сказати цьому чужинцю, що ображати мiсцевих – не найкращий спосiб здобути друзiв у Іствiку. Проте цi нестримнi язик i рот продовжували безсовiсно трiпатися: – Такий постiйно ходить у маленькому смiшному капелюсi? Їй довелось кивнути, але, мабуть, не усмiхнутися. Інколи iй ввижалося, нiби Джо не знiмае свого капелюха, навiть коли вони кохаються. – Вiн постiйно кудись ходить на обiд, – сказав Ван Горн. – А все, про що вiн говорить, – це як знову погiршились подачi в «Ред сокс», а в «Петс» i досi немае захисту вiд пасiв. Та й той старий, що робить пiдлогу, також далеко не чарiвник; це безцiнний сланець, майже мармур, виписаний iз Теннессi, а вiн кладе половину нешлiфованим боком догори, i видно слiди вiд кайла. Цi м’ясники, яких ви тут кличете робiтниками, не протягнули б бодай i дня у профспiлцi в Мангеттенi. Без образ, я вже бачу, як ви думаете: «Який сноб», але, гадаю, тим селюкам, що зводять курники, бракуе нормальноi практики; воно й не дивно, чому цей штат так чудернацько виглядае. О, Александро, хай це буде мiж нами: я не тямлю себе вiд цього вашого дратiвливого, холодного вигляду, якого ви прибираете, коли займаете оборонну позицiю й не знаете, що вiдповiсти. А ще у вас гарненький кiнчик носа. Вiн дивним чином випростав руку й торкнувся до нього – невеличкого роздвоеного кiнчика, через який вона стiльки переживала; цей дотик був настiльки швидкий i недоречний, що вона нiколи не повiрила б, що це сталося, якби не прохолодне пощипування, яке вiн залишив. Вiн уже не просто не подобався iй, вона ненавидiла його; однак i досi продовжувала стояти там, усмiхаючись, почуваючись загнаною в пастку й ослабленою та гадаючи, що ж це намагаються сказати iй ii хворi нутрощi. До них пiдiйшла Джейн Смарт. На виступi iй доводилося сидiти з розставленими ногами, саме тому вона була единою жiнкою на вечiрцi, вдягненою в довгу сукню – мерехтливу сумiш аквамаринового шовку й мережив, – на якусь дрiбку, можливо, надто весiльну. – А, la artiste! – вигукнув Ван Горн i взяв ii руку, але не для потиску, а нiби манiкюрник, оглядаючи, поклавши ii на свою широку долоню, затим вiдкинувши, бо хотiв лiву, жилаву, якою вона тримала струни, з блискучими мозолями на тих мiсцях, якими вона струни притискала. З цiеi руки чоловiк зробив нiби сендвiч, поклавши ii мiж двома своiми волохатими лапами. – Яка iнтонацiя, – сказав вiн. – Яке вiбрато й напруга. Справдi. Мадам, ви, певно, вважаете мене нестерпним, але я розумiюсь на музицi. Це едина рiч, що упокорюе мене. Темнi очi Джейн засвiтилися, ба навiть загорiлися. – Тобто ви не вважаете ii манiрною, – сказала вона. – Наш керiвник постiйно повторюе, нiби моя iнтонацiя манiрна. – Ото придурок, – промовив Ван Горн, витираючи слину з кутикiв рота. – У вас е чiткiсть, але це не обов’язково манiрнiсть; iз чiткостi починаеться пристрасть. Без чiткостi beaucoup de rien,[24 - Нiчого не буде (фр.).] еге ж? Навiть ваш великий палець, коли ви граете ставкою: ви вмiете утримати тиск, тодi як багатьом чоловiкам це не вдаеться, бо це дуже боляче. Вiн пiдтягнув ii лiву руку ближче до обличчя i погладив ii великого пальця. – Бачите, ось тут? – сказав вiн Александрi, демонструючи руку Джейн, нiби вiддiливши ii, нiби захоплюючись якоюсь неживою рiччю. – Який прекрасний мозоль. Джейн вiдняла свою руку назад: навколо них почало збиратися багато пильних поглядiв. Унiтаристський священик, Ед Парслi, споглядав усю цю сцену. Ван Горну, ймовiрно, така увага була до вподоби, бо вiн драматично вiдпустив лiву руку Джейн i схопив незахищену праву, що висiла бiля ii боку, i затрусив перед ii приголомшеним обличчям. – Але ця рука, – мало не кричав вiн, – саме ця рука – оце вже справжня ложка дьогтю. Ваша гра смичком. Боже! Вашi спiкато звучать як маркато, вашi легато – як деташе. Люба моя, зв’яжiть тi фрази докупи, ви ж граете не просто ноти одна за одною – пам-парам-пам-пам, – ви граете фрази, ви граете людськi крики! Нiби в мовчазному викрику, напруженi, тонкi губи Джейн широко розкрилися, i Александра помiтила, як сльози формують ще однi лiнзи на ii очах, чий карий колiр завжди був дещо свiтлiший, нiж пам’яталось; це був колiр черепашачого панцира. До них приеднався преподобний Парслi, це був моложавий чоловiк з ледь помiтною аурою фатуму довкола себе; його лице нагадувало гарне обличчя, спотворене дещо викривленим дзеркалом: надто видовжене вiд бакенбардiв до нiздрiв, нiби його постiйно витягують вперед, а надто повнi й виразнi губи викривлювалися в неослабну посмiшку людини, яка знае, що перебувае не в тому мiсцi, не на тiй платформi автостанцii, в краiнi, де не розмовляють жодною вiдомою iй мовою. Попри те, що йому тiльки-но перевалило за тридцять, вiн був надто старий для воiна Руху, що трощить вiтрини й пожирае ЛСД, i це додавало свою лепту до його невiдповiдностi й зайвостi, хоча вiн i органiзовував мирнi маршi з демонстрацiями й читання, а ще вмовляв свою парафiю, що складалася з педантичних, слухняних душ, дозволити обернути свою милу, маленьку, стареньку церковку на пристанище для ватаги призовникiв, що ховаються вiд призову, обладнане койками, електроплитами й бiотуалетами. Натомiсть у цьому мiсцi, де, за збiгом обставин, акустика виявилась чудовою, проводились висококультурнi заходи; певно, будiвельники минулих днiв мали якiсь секрети. Втiм Александра, вирiсши посеред голих земель, перекопаних задля зйомок тисячi фiльмiв про ковбоiв, була схильна вважати, що минуле часто романтизують i що, стаючи теперiшнiм, воно несе в собi ту ж саму цiкаву пустоту, яку ми вiдчуваемо зараз. Ед звiв запитальний погляд – вiн був невисокого зросту, i це була ще одна з його прикростей – на Деррiла Ван Горна. Затим звернувся до Джейн Смарт iз гострою, ухильною ноткою в голосi: – Прекрасно, Джейн. Ви вчотирьох зробили до бiса прекрасну роботу. Як я щойно казав Клайду Гебрiелу, якби ж то iснував якийсь iще спосiб розрекламувати цю подiю, привести сюди ще бiльше народу з Ньюпорта, i хоча я знаю, що його газета зробила все, що могла, вiн сприйняв це як критику на свою адресу; вiднедавна вiн якийсь дуже дратiвливий. Зукi спала з Едом, Александра це знала, а в минулому з ним, можливо, спала i Джейн. У голосах чоловiкiв з’являеться певна якiсть, коли переспиш iз ними, хай це й було багато рокiв тому: якась така шерехатiсть, нiби в нефарбованоi деревини, яку деякий час потримали надворi. Аура Еда – Александра нiяк не могла припинити бачити аури, це почалося разом iз менструальними спазмами – здiймалася тягучими шартрезними[25 - Зеленувато-жовтий колiр.] хвилями неспокою й нарцисизму з його жорстко зачесаного волосся, яке чомусь не мало кольору, хоч i не було сиве. Джейн ще й досi боролася зi сльозами, тож серед цього нiякового моменту на Александру випав обов’язок представити всiх. – Преподобний Парслi… – Облиште, Александро. Ми з вами близькi друзi. Називайте мене Ед, будь ласка. Мабуть, Зукi трошки розповiдае йому про неi, коли спить iз ним, тож вiн i вiдчувае таку близькiсть. Куди б ти не подався, люди завжди знають тебе краще, нiж ти iх; усi люди шпигують. Александра не могла вичавити з себе оте «Ед», бо його аура фатуму була iй дуже вiдразлива. – …це мiстер Ван Горн, нещодавно оселився в маетку Леноксiв, ви, мабуть, чули. – І справдi чув, i ваш вiзит сюди, сер, е приемною несподiванкою. Менi нiхто не казав, що ви поцiновувач музики. – Недороблений поцiновувач, можна й так сказати. Приемно познайомитися, преподобний. Вони потисли руки, i проповiдник сiпнувся. – Тiльки, будь ласка, без «преподобного». Всi, друзi й недруги, кличуть мене Едом. – Еде, шикарна у вас тут будiвля. Мабуть, обходиться вам у вагон грошей на страхування вiд пожежi. – Господь наш заступник, – пожартував Ед Парслi, i його нудотна аура задоволено роздулася вiд цього блюзнiрства. – А якщо серйозно, таке домисько неможливо пребудувати, а старшi парафiяни скаржаться на сходи. Дехто випав з нашого хору, бо не може пiднятися на хори. А ще, як на мене, така пишна будiвля, як ця, з усiма ii традицiйними асоцiацiями, певним чином стоiть на завадi повiдомленню, яке намагаються донести сучаснi унiтаристи-унiверсалiсти. От що б я дiйсно хотiв побачити – це як ми вiдкриемо церкву в адмiнiстративнiй будiвлi прямiсiнько на Док-стрит; там збираеться молодь, i саме там роблять свою брудну роботу бiзнес i торгiвля. – А що в цьому такого брудного? – Даруйте, я не запам’ятав ваше iм’я. – Деррiл. – Деррiле, я так бачу – ви любите водити людей за нiс. Ви чоловiк гострого розуму i знаете не гiрше за мене, що зв’язок мiж нинiшнiми звiрствами в Пiвденно-Схiднiй Азii й новим невеличким фiлiалом, який банк «Олд стоун» вiдкрив бiля суперетти, е прямим i неспростовним; не хочу розводити демагогii. – Ви маете рацiю, друже, не варто, – сказав Ван Горн. – Коли слово бере Мамона, Дядько Сем пiдскакуе. – Амiнь, – сказав Ван Горн. Як же це гарно, подумала Александра, коли чоловiки говорять один з одним. Уся ця агресiя: сорочка до сорочки. Пiдслуховуючи, вона вiдчувала таке ж захоплення, як тодi, коли на прогулянцi в Коув-вудз, посеред пiщаноi мiсцинки, натрапила на безладнi вiдбитки кiгтiв i одну-двi пiр’iни – знак вбивчоi зустрiчi. Ед Парслi оцiнив Ван Горна як банкiра, пiдлабузника Системи, й вiдбивався вiд неприязнi свого бiльшого за розмiрами спiврозмовника як настирливий i недолугий лiберал, безпорадний агент неiснуючого Бога. Ед хотiв бути агентом iншоi Системи, однаково безпощадноi i простороi. Нiби щоб помучити себе вiн носив священицький комiрець, в якому його шия мала дитячий i худорлявий вигляд; для його парафiян такий комiрець був так само незвичайним, як, скажiмо, протест. – Здаеться, я чув, – сказав вiн, його голос звучав статечно у своiй вкрадливiй дзвiнкостi, – як ви висловлювали критику стосовно гри Джейн? – Лише ii гри смичком, – сказав Ван Горн, зненацька сором’язливо зашаркавши, його щелепа засмикалась i закапала слиною. – Я сказав, що все решта було чудово, проте ii гра смичком дещо мiнлива. Господи, тут треба дивитися, щоб не наступити комусь на палець. Тiльки-но я розповiв чарiвнiй Александрi, що мiй водопровiдник геть зовсiм не спритний, як тут виявляеться, що це ii найкращий друг. – Не найкращий, просто друг, – вона вiдчула потребу втрутитися. Той чоловiк, Александра бачила це навiть через плутанину цiеi зустрiчi, мав тваринний дар виводити жiнку на чисту воду, змусити ii сказати бiльше, нiж вона збираеться. Ось вiн щойно образив Джейн, а вона вирячилась на нього з вологим, нiмим обожнюванням побитоi собаки. – Бетховен був особливо шикарний, ви погодитесь? Парслi досi не вiдставав вiд Ван Горна, витягував з нього хоч якусь поступку, починав створювати пакт, основу, на якiй вони зможуть зустрiтися наступного разу. – Бетховен, – сказав дебелий чоловiк зi знудженою владнiстю, – продав свою душу, щоб дописати тi останнi чвертi; був глухий, як тетеря. Всi тi типи з дев’ятнадцятого сторiччя попродавали своi душi. Лiст. Паганiнi. Те, що вони робили, було не людське. Джейн вiднайшла свiй голос: – Я займалася, доки не починали кровоточити пальцi, – сказала вона, дивлячись прямiсiнько на Ван Горновi губи, якi вiн щойно обтер рукавом. – Усi тi жахливi шiстнадцятi ноти у другому анданте. – Продовжуйте займатися, Джейн, крихiтко. Наскiльки вам вiдомо, на п’ять шостих уся справа у м’язовiй пам’ятi. Коли спрацьовуе м’язова пам’ять, серце може починати спiвати свою пiсню. До того ж часу ви в безвиходi. Лише вiдтворюете рухи. Слухайте. Чо б вам якось не зайти до мене i трошки не подурiти з речами для пiанiно й вiолончелi старого Людвiга? Та соната в ля тече як мед, якщо не панiкувати на легато. Чи та в мi мiнорi Брамса: fabuloso. Quel schmaltz![26 - Яка сентиментальнiсть! (фр.)] Гадаю, вона й досi збереглася в цих старих пальцях. Вiн поворушив ними, своiми пальцями, у них перед обличчями. Руки Ван Горна були моторошно бiлошкiрi попiд волоссям, начеб щiльнi хiрургiчнi рукавички. Ед Парслi впорався зi своiм знiяковiнням, повернувшись до Александри i сказавши з нудотною та емничiстю: – Здаеться, ваш друг знае, про що говорить. – Не дивiться на мене, я щойно познайомилася з цим джентльменом, – мовила Александра. – Вiн був обдарованою дитиною, – сказала iй Джейн Смарт, умить ставши якоюсь сердитою й оборонною. Їi аура, зазвичай блiдо-бузкова, взялася посмугованими лiловими хвилями, передвiщаючи збудження, лише не зрозумiло, через котрого з чоловiкiв. Весь зал, на погляд Александри, був заповнений мiшаниною пульсуючих аур, нудотних, нiби сигаретний дим. Вона почувалася зле, розчаровано; забажалося опинитися вдома з Вугликом, тихим поцокуванням пiчки й вичiкувально-холодною, вогкою пластичнiстю глини в мiшках iз ряднини, притербiчених iз Ковентрi. Вона заплющила очi й побажала, щоб це мiсиво довкола неi – збудження, несхвалення, основоположноi незахищеностi та зловiсного бажання домiнувати, що линуло не лише вiд смаглявого незнайомця, – розчинилося. Кiлька лiтнiх парафiянок проштовхувалися крiзь натовп за своею часткою уваги преподобного Парслi, i вiн повернувся, щоб полестити iм. У вихорах кучерiв зачiсок цих жiнок iхне сиве волосся було позначене щонайнiжнiшим дотиком золотого й блакитного. Реймонд Нефф, рясно пiтнiючи й пiдiгрiтий трiумфом концерту, пiдiйшов до всiх них i, з глухiстю знаменитостi витримуючи iхнi одночаснi комплiменти, завоював Джейн, свою коханку й товаришку в музичнiй битвi. Вона також мерехтiла, плечi й шия, вiд напруги концерту. Александра помiтила це й зворушилась. Що знайшла Джейн у Реймондi Неффу? Та й Зукi що побачила в Едовi Парслi? Запахи цих двох чоловiкiв, коли стали близько, були – як на нюх Александри – огиднi, в той час як шкiра Джо Марiно мала якусь солодкаву кислiсть, нiби аромат скислого молока, що здiймаеться вiд макiвки немовляти, коли притуляешся щокою до його пухнасто-кiстлявого тепла. Зненацька вона знову опинилася наодинцi з Ван Горном i злякалася, що доведеться нести на грудях благальну, рудиментарну вагу розмови з ним; утiм Зукi, котра взагалi нiчого не боялася, така вся безпосередня i жвава у своiй репортерськiй ролi, протиснулася крiзь натовп i взялася проводити iнтерв’ю: – Що привело вас на цей концерт, мiстере Ван Горн? – спитала вона, по тому як Александра скромно вiдрекомендувала iх. – Барахлить телевiзор, – така була його понура вiдповiдь. Александра зрозумiла, що вiн волiе починати зближення самостiйно; однак Зукi просто так не скараскаешся, коли вона вже поклала собi розпитувати; ii невеличке, настирливе мавпяче личко сяяло, як нова копiйка. – А що привело вас у цю частину свiту? – таким було наступне питання. – Здаеться, мiй виiзд iз Готема, – мовив вiн. – Там надто багато крадiжок, цiни на оренду захмарнi. А тут доволi недорого. Це пiде в якусь газету? Зукi облизнула губи й зiзналася: – Можливо, згадаю про це в колонцi, яку веду у «Вiснику», вона називаеться «Очi й вуха Іствiка». – Господи, не робiть цього, – сказав той кремезний чолов’яга в мiшкуватому твiдовому пiджаку. – Я приiхав сюди, втiкаючи вiд публiчностi. – А можна поцiкавитись, наскiльки ви були публiчнi? – Якщо я вам скажу, то це також буде публiчнiсть, правда ж? – Можливо. Александра почудувалася зi своеi подруги: яка ж вона бадьоро хоробра. Бронзово-брунатна аура Зукi зливалася iз сяйвом ii волосся. Вона спитала, як i Ван Горн, нiби ухиляючись: – Люди кажуть, нiби ви винахiдник. А якi речi винаходите? – Голубонько, навiть якщо я пояснюватиму вам це всю нiч, ви все одно нiчого не зрозумiете. Здебiльшого я працюю з хiмiкатами. – А ви спробуйте, – не вiдступалася Зукi. – Може, зрозумiю. – Написати про це в «Очах i вухах» – це все одно, що я вiдправлю циркулярний лист своiм конкурентам. – За межами Іствiка не читають «Вiсника», це я вам гарантую. Навiть в Іствiку нiхто його не читае, лише дивляться власнi оголошення. – Послухайте, мiс… – Ружмон. Мiсiс. Я була замiжня. – І ким же вiн був, франко-канак?[27 - Канак – сленгова назва канадцiв американцями.] – Монтi завжди казав, що його предки були швейцарцями. І поводився, як швейцарець. А хiба у швейцарцiв не квадратнi голови? – Чорт його зна. Я думав – це про маньчжурiв. У них щелепи, як тi бетоннi блоки, щоб Чингiсхану було легше складувати iх. – Вам не здаеться, що ми трохи вiдiйшли вiд теми нашоi розмови? – Щодо моiх винаходiв: послухайте, я не можу говорити. За мною стежать. – Як захопливо! Для всiх нас, – сказала Зукi, й усмiшка пiдштовхнула ii верхню губу, апетитно вигнувши ii, та так високо, що аж зморщився нiс, i пiд ним вигулькнула смужка здорових ясен. – А якщо розповiсте це лише для моiх очей i вух? І для Лекси. Ну хiба вона не розкiшна? Ван Горн жорстко повернув свою велику голову, нiби перевiряючи; Александра побачила себе в його налитих кров’ю очах, що раз у раз клiпали, нiби в перевернутий телескоп: страхiтливо маленька фiгурка з роздвоеннями тут i там i пасмами сивого волосся. Вiн вирiшив вiдповiсти на перше питання Зукi: – Останнiм часом доволi багато працюю iз захисними покриттями – лак для пiдлоги, який не здереш навiть ножем для стейкiв, хай-но тiльки вiн застигне, i який можна нанести на розпечену сталь, доки та холоне, щоб вiн злився з молекулами вуглецю; кузов автомобiля втомлюеться ще до початку окислення. Синтетичнi полiмери – ось нове iм’я нашому чудесному новому свiту, люба моя, i все тiльки починаеться. Бакелiт винайшли приблизно в 1907 роцi, синтетичну гуму – в 1910, нейлон – приблизно в 1930. Краще перевiрте цi дати, якщо будете використовувати iх. Рiч у тiм, що наше сторiччя – лише дитинство; синтетичнi полiмери будуть з нами аж до мiльйонного року, чи поки ми не пiдiрвемо себе, може статися й таке, а найпрекраснiше – це те, що сировину для них можна вирощувати, а коли закiнчиться суходiл, ii можна вирощувати в океанi. Посунься, матiнко природо, твою карту бито. А ще я працюю з Великим зв’язком. – І що це за зв’язок? – не посоромилася спитати Зукi. Александра ж просто кивнула, нiби розумiе, що це; iй ще е чого повчитися стосовно подолання нав’язаноi жiночоi рецесивностi. – Це такий зв’язок мiж сонячною й електричною енергiею, – сказав Ван Горн Зукi. – Вiн точно мае iснувати, а як тiльки вдасться пiдiбрати комбiнацiю до нього, то зможемо живити будь-який прилад в будинку прямо вiд даху й матимемо вдосталь залишку, щоб за нiч зарядити свiй електромобiль. Матимемо в достатку чистоi й безкоштовноi енергii. Вже скоро, люба моя, вже зовсiм скоро! – Тi панелi такi потворнi, – мовила Зукi. – В нашому мiстi живе один хiпi, який переробив свiй гараж, щоб грiти воду; от тiльки не розумiю навiщо, бо вiн нiколи не миеться. – Я кажу не про колектори, – сказав Ван Горн. – Вони як «Модель Т».[28 - «Форд Модель Т» – один iз перших автомобiлiв масового виробництва.] Вiн роззирнувся довкола; його голова поверталася, нiби бочка на обiдку. – Я кажу про фарбу. – Фарбу? – сказала Александра, вiдчувши, що треба й собi вступити в розмову. Цей чоловiк принаймнi давав iй привiд подумати про щось iнше, крiм томатного соусу. – Фарбу, – серйозно запевнив ii вiн. – Звичайну фарбу, яку наносять щiткою i яка перетворюе епiдермiс вашого милого будиночка на гiгантську низьковольтну камеру. – Для цього е лише одне слово, – сказала Зукi. – Ага, i яке ж воно? – Струмовражаюче. Ван Горн удав, нiби образився: – От холера, знав би, що ви казатимете такi кокетливi, вiтрянi речi, то не марнував би свiй час на теревенi. Ви граете в тенiс? Зукi виструнчилася. В Александри виникло бажання погладити той довгий, плаский вiдрiзок вiд грудей до талii тiеi жiнки, подiбно до того, як виникае бажання простягнути руку й погладити живiт кота, що лежить на спинi, витягнувшись, а пальцi на його заднiх лапах тремтять у момент цього м’язового екстазу. І як же гарно складена Зукi. – Трошки, – сказала вона, крiзь ii усмiшку визирнув кiнчик язика й на мить затримався на верхнiй губi. – Заходьте якось за кiлька тижнiв, менi тодi якраз встановлять корт. Їх перебила Александра: – На заплавах не можна будувати, – мовила вона. Цей великий незнайомець обтер губи й гидотно змiряв ii поглядом. – Коли заплави забудувати, – сказав вiн своiм недолуго синхронiзованим, злегка гунявим голосом, – то вони бiльше не попливуть. – Там гнiздяться бiлi чаплi, серед мертвих в’язiв, за маетком. – Ж, Е, С, Т, м’який знак, – сказав Ван Горн. – Жесть. Через раптову зiрчастiсть його очей вона почала думати, чи не носить вiн, бува, контактних лiнз. Здавалося, нiби його розмовi заважае постiйна, недбала потуга тримати себе в руках. – О, – мовила вона, i те, що помiтила Александра, дало iй, попри запаморочення, вiдчуття, нiби вона дивиться в глибоку яму. Його аура кудись зникла. Навколо нього, над тiею головою з жирним волоссям, нiчого не було, як у мертвяка чи дерев’яного iдола. Зукi засмiялася, дзвiнко; ii витончений округлий животик, у солiдарностi з дiафрагмою, засмикався пiд поясом замшевоi спiдницi. – Менi це подобаеться. Можна процитувати вас, мiстере Ван Горн? «“Забудованi заплави бiльше не пливуть”, – стверджуе новий, iнтрижний житель». Вiдчуваючи огиду вiд цих шлюбних iгрищ, Александра вiдвернулася. Аури решти присутнiх на вечiрцi почали блякнути, нiби свiтло лiхтарiв уздовж автостради, коли на лобовому склi збираеться багато води. А всерединi себе вона вiдчула, як ii тупо заповнюе тьмяна вологiсть вiд небажаного потягу. Той здоровань – цiлий жмут потреб; вiн був безоднею, що висмоктувала серце з ii грудей. До Александри, белькочучи, пiдiйшла старенька мiсiс Лавкрафт, зi своею крикливо-маджентовою аурою людини, цiлком задоволеноi своiм життям i впевненоi, що потрапить на небеса: – Сендi, люба, нам бракуе тебе в клубi садiвництва. Не можна бути таким вiдлюдьком. – Це я вiдлюдько? Я зайнята. Закривала помiдори, iх стiльки вродило цьогорiч, це просто щось неймовiрне. – Я знаю, що ти пораешся в себе; ми з Горацiем милуемося твоiм будинком щоразу, як iдемо по Орчард-роуд: та миленька клумбочка бiля дверей, засаджена хризантемами. Вже кiлька разiв казала йому: «Давай зайдемо», а тодi така думаю: нi, вона, мабуть, робить тi своi штучки, не треба псувати iй натхнення. Робить тi своi маленькi штучки, або iншi речi з Джо Марiно, подумала Александра: ось на що натякае Френнi Лавкрафт. У мiстечку, як Іствiк, не iснуе секретiв, е лише сфери невтручання. Ще будучи з Озом, щойно переiхавши до мiста, вона провела кiлька вечорiв у компанii милих старих зануд типу Лавкрафтiв; нинi ж бо вона почувалася геть далекою вiд свiту пристойних i нудних розваг, якi вони пропонували. – Зайду якось на збори взимку, коли не буде iнших справ, – сказала Александра, м’якшаючи. – Коли природа дасть менi вiдгул, – докинула вона, хоча й добре знала, що нiколи не пiде, бо вже аж надто далека вiд таких прiсних задоволень. – Менi подобаються слайди з англiйськими садами; у вас вони е? – Ти маеш прийти в четвер, – не вгавала Френнi Лавкрафт, жестикулюючи, як це роблять люди з дрiбними рангами: вiце-президенти ощадних банкiв, онучки капiтанiв клiперiв. – Син Дейзi Робертсон, Варвiк, щойно повернувся додому пiсля трьох рокiв в Іранi, де вiн зi своею милою родиною дуже гарно провiв час, вiн працював там радником, щось пов’язане з нафтою, каже, що Шах робить чудеса: вся ця приголомшлива сучасна архiтектура в iхнiй столицi – ой, як же вона зветься, весь час хочу сказати Нью-Делi… Хоча Александра й знала, що це Тегеран, та допомоги не запропонувала; в неi вселявся диявол. – Хай там як, а Вiкi влаштуе показ фото схiдних килимiв. Розумiеш, Сендi, люба, в баченнi арабiв килим – це сад, домашнiй сад, який вони мають у своiх наметах i палацах в самому серцi тiеi пустелi, який для стороннього ока виглядае абстрактно. Хiба це не вражае? – Правда, – сказала Александра. Мiсiс Лавкрафт прикрасила свою зморшкувату шию, що, нiби вал при дорозi, спадала складками й западинами, низкою штучних перлiв, центральним елементом у якiй було старовинне перламутрове яйце, в яке був банально iнкрустований крихiтний золотий хрестик. Роздратувавшись, Александра звелiла старiй, зношенiй шворцi порватися; фальшивi перлини зiсковзнули з осiлих плечей бабцi й плеядами посипалися долу. Пiдлога зали церкви була встелена ковролiном тьмяно-зеленого кольору гусячого послiду; вiн приглушив стукiт перлин. Натовп не одразу помiтив цю катастрофу, i спершу лише тi, хто перебував у безпосереднiй близькостi, нахилилися пiдiбрати iх. Мiсiс Лавкрафт, ii обличчя зблiдло вiд шоку попiд шаром рум’ян, була надто артритична i крихка, щоб нахилитись самiй. Александра, стоячи на колiнах бiля набряклих нiг староi, озлоблено звелiла натягнутим лямкам на ii колись модних туфлях iз ящериноi шкiри розв’язатися. Озлоблення – воно як iжа: щойно почавши, спинитися вже важко; шлунок розтягуеться, щоб умiстити ще i ще. Александра вирiвнялась i поклала пiвдюжини зiбраних перлин у тремтячу, пожиловану синiм, жадiбно пiдставлену руку своеi жертви. Вiдтак вiдступила, крiзь щораз ширше коло шукачiв, що сидiли навпочiпки. Цi сидячi тiла нагадували гiгантськi капустини з м’язiв, жадоби й тканини; iхнi аури всi змiшалися, як акварелi, ставши сiрими. Їi шлях до дверей заступив преподобний Парслi; на його гарному восковому обличчi проступав фатум Пера Гюнта. Як i в багатьох чоловiкiв, що голяться зранку, вже до вечора на його обличчi пробивалася помiтна щетина. – Александро, – завiв вiн, навмисне опустивши голос до найукрадливiшого, найнижчого регiстру. – Я так сподiвався побачити вас сьогоднi тут. Вiн хоче ii. Йому набридло трахатися з Зукi. Серед нервозностi своеi увертюри вiн випростався й почухав свою чудернацько зачесану голову, а його обрана жертва тим часом скористалася нагодою розстебнути браслет його позолоченого, на вигляд важного годинника «Омега». Вiн вiдчув, як той зiсковзуе, i вхопив цей дорогий аксесуар, який, ще не встигнувши впасти, зачепився на манжетi. Це дало Александрi секунду прослизнути повз мiсиво його зацiпенiлого обличчя – жалюгiдне мiсиво, як довелось iй винувато пригадати; начеб, переспавши з ним, вона врятуе його – на свiже повiтря, благодатне, чорне повiтря. Нiч була безмiсячна. Цвiркуни сюркотiли свою нескiнченну, монотонну, красномовну мелодiю. По Кокумскассок-вей прошмигнули автомобiльнi фари, вже майже безлистi кущi бiля дверей церкви на якусь мить вихопило свiтло, i вони здалися iй схожими на якiсь складнi щелепи, збiльшенi членистi вусики та нiжки комах. У повiтрi вчувався слабкий дух яблук, що роблять сидр iз самих себе, у власних шкiрках, у тих мiсцях, де цi яблука лежали незiбранi, гниючи в занедбаних садках, що оточували територiю церкви – порожню землю, яка виглядала свого землероба. Горбатi обриси машин чекали у сховку гравiйноi парковки. Їi власне невеличке «субару» фiгурувало в ii уявi як тунель гарбузового кольору, на дальньому кiнцi якого мерехтiла тиша ii простацькоi кухнi, вiтальне круть-верть Вугликового хвоста, дихання дiтей, поки тi сплять чи просто вдають, нiби сплять, у своiх кiмнатах, вимкнувши телевiзор, щойно у вiкнах зблиснули ii фари. Вона перевiрить iх, iхнi тiла, кожне у своiй кiмнатi й лiжку, а тодi вiзьме двадцять своiх уже обпалених крихiток, вправно розставлених так, щоб випадково двi з них не торкнулися одна одноi й, бува, не побралися, зi шведськоi пiчки, котра все ще цокатиме, охолоджуватиметься, нiби розповiдаючи iй про все, що вiдбувалося вдома за ii вiдсутностi, – бо ж час пливе скрiзь, не лише в дельтi рiчечки, в якiй ми всi дрифтуемо. Затим, виконавши свiй обов’язок перед крихiтками, сечовим мiхуром i зубами, вона увiйде у просторе королiвство свого лiжка, королiвство без короля, цiлком у ii володiннi. Александра читала нескiнченний роман жiнки з потрiйним iменем i ретушованим фото на блискучiй обкладинцi; кiлька сторiнок ii нескiнченних, плутаних пригод помiж скель i замкiв щоночi слугували для пом’якшення переходу кордону несвiдомостi. У своiх снах вона блукала далеко й довго, понад дахами будинкiв, заходячи в кiмнати, химерно вирiзьбленi з мiшанини ii минулого, але мiцнi на вигляд, поки ii онiричне «я» заходило в кожну з них; привид, сповнений смутною скорботою, коли вона пiдiймала яблукоподiбну подушечку для голок iз материного кошика для шиття й очiкувала, виглядаючи на вкритi снiгом гори, коли зателефонуе ii давно померла подруга. У снах знаки скакали довкола неi так крикливо, як оголошення з пап’е-маше в парку розваг, що закликають невинних туди й сюди. Втiм бачити сни нам хочеться не бiльше, нiж казковi пригоди, що йдуть назирцi за смертю. За спиною в неi шурхнув гравiй. Смаглявий чоловiк торкнувся до м’якоi шкiри в неi над лiктем; його дотик був крижаний, чи то, може, ii лихоманило. Вона пiдскочила, перелякана. Вiн хихикав. – Там щойно сталася до дiдька забавна штука. Стара панi, в якоi розсипалися перлини кiлька хвилин тому, так зрадiла, що перечепилася об власнi туфлi, i тепер усi бояться, що вона зламала ногу. – Яка прикрiсть, – сказала Александра, щиро, хоч i вiдсторонено, ii дух кудись вiдлинув, а серце й досi гупало вiд переляку, якого вiн iй завдав. Деррiл Ван Горн нахилився й заштовхав слова iй у вухо: – Не забудьте, люба. Думайте масштабнiше. Я попитаю в тiй галереi. Тримаймо зв’язок. Солодких снiв. – І ти справдi ходила? – спитала Александра по телефону в Джейн, з неясним, приемним тремтiнням. – А чом би й нi? – впевнено сказала Джейн. – У нього й справдi е ноти Брамсовоi Сонати в мi мiнорi, i грае вiн просто казково. Як Лiбераче, тiльки без усiх тих смiшок. А так зразу й не скажеш: його руки виглядають якось так, нiби ними нiчого не зробиш. – Ти була сама? Менi не йде з голови та реклама парфумiв. У тiй рекламi показували, як молодий пiанiст спокушае свою акомпанiаторку в сукнi з глибоким вирiзом. – Не будь така вульгарна, Александро. Як на мене, то вiн якийсь асексуальний. Та й довкола тиняються всi тi робiтники, разом iз твоiм другом, Джо Марiно, в тому невеличкому картатому капелюсi з пiр’iною. До того ж постiйно реве екскаватор, насипаючи гальку для тенiсного корту. Але там перед тим мусили пiдiрвати валуни. – Йому це так не минеться, це ж заплави. – Не знаю, люба, але вiн мае дозвiл, прикрiплений на деревi. – Бiдолашнi чаплi. – Ой, Лексо, для iхнiх гнiзд е ще цiлий Род-Айленд. Для чого ж тодi природа, якщо вона не вмiе адаптуватися? – Вона може адаптуватися до певноi межi. А далi починае ображатись. На ii кухонне вiкно нависало зморщене жовтневе золо то: велике, подерте виноградне листя з ii альтанки починало братися по краях коричневим. Лiворуч, ближче до ii болота, невеличкий гайок, затремтiвши на вiтрi, випустив жменьку яскравих гострих листочкiв, що, мигтячи, посипалися на траву. – Як довго ти там пробула? – О, – протягнула Джейн, брешучи. – Десь iз годину. Може, пiвтори. У нього справдi е чуття музики, а його манера, коли сидиш з ним сам на сам, не така клоунська, як була на концертi. Вiн сказав, що вiд перебування в церквi, навiть унiтарськiй, його аж тiпае. Гадаю, попри всю його рiзкiсть, вiн доволi сором’язлива людина. – Люба. Ти нiколи не здаешся, так? Александра вiдчула, як губи Джейн Смарт обурено вiдсторонилися на дюйм вiд слухавки. Бакелiт, перший iз синтетичних полiмерiв, сказав той чоловiк. Джейн проказала з сичанням: – Справа не в тому, здаешся ти чи нi, а в тому, що займаешся своею справою. Ти займаешся своею справою, колупаючись у своему садку, вдягнена в чоловiчi штани, а тодi лiплячи своi статуетки, але щоб робити музику – потрiбнi люди. Іншi люди. – Це не статуетки, i я не колупаюсь. Джейн повела далi: – Ви iз Зукi завжди потiшаетеся з того, що я з Реем Неффом, а поки в мiстi не з’явився цей чоловiк, единим, з ким я могла займатися музикою, був Рей. Александра повела далi: – Це скульптури, а через те, що вони меншого масштабу, нiж у Колдера чи Мура, ти звучиш не менш вульгарно за Якйоготам, натякаючи, нiби я маю робити щось бiльшого розмiру, аби якась дорога нью-йоркська галерея могла взяти за них п’ятдесят вiдсоткiв, навiть якби iх i справдi купили, в чому я дуже сумнiваюся. Зараз усе навколо таке модне й жорстоке. – Вiн казав таке? То вiн i тобi зробив пропозицiю. – Я б не назвала це пропозицiею, скорше це типова нью-йоркська безцеремоннiсть i тицяння носа не у своi справи. Вони там, мабуть, всi лiзуть у чужi справи, в якi завгодно справи. – Вiн захоплюеться нами, – не вiдступала Джейн Смарт. – Питав, чому ми живемо тут, марнуючи свою чарiвнiсть на це пустельне повiтря. – Скажи йому, що затока Наррагансетт завжди приваблювала дивакiв, та й що вiн сам робить тут? – Хотiла б я знати, повi… – пропустила «р» у своiй рiвнiй массачусетськiй манерi Джейн Смарт. – Складаеться враження, що там, де вiн жив до цього, справи йшли надто напружено. Та й йому подобаеться весь цей простiр у тому великому домi. В нього три пiанiно, iй-богу, щоправда, одне з них – фортепiано, i тримае вiн його в бiблiотецi; а ще в нього е такi красивi старi книги, зi шкiряними оправами й заголовками латиною. – Вiн пригощав тебе якоюсь випивкою? – Лише чаем. Його лакей – з ним вiн розмовляе iспанською – принiс велику тацю з рiзними настоянками у смiшних старовинних пляшках, вiд яких вiяло, ну знаеш, духом погреба з павутиною. – Ти ж нiби сказала, що пила тiльки чай. – Ну, насправдi, Лексо, може, я трошки й пригубила ожинового лiкеру чи того напою, що дуже полюбляе Фiдель, називаеться мескаль; якби знала, що доведеться давати тобi такий детальний звiт, то записала б назву. Ти доскiпливiша за ЦРУ. – Вибач, Джейн. Певно, просто розревнувалася. Ще й мiсячнi. Вже п’ять днiв, вiд самого концерту, i болить лiвий яечник. Думаеш, це може бути менопауза? – У тридцять вiсiм? Та ну, облиш, люба. – Ну тодi, мабуть, рак. – У тебе не може бути раку. – Чому це не може? – Бо це ти. В тобi надто багато чарiв, щоб захворiти на рак. – Бувають днi, коли менi здаеться, що в мене нема нiяких чарiв. До того ж iншi люди також володiють чарами. Вона думала про Джину, дружину Джо. Мабуть, Джина ненавидить ii. «Вiдьма» по-iталiйськи буде Strega. По всiй Сицилii, розповiдав iй Джо, всi вони дивляться одна на одну скоса. – Бувають днi, коли здаеться, нiби моi нутрощi вузлами покрутило. – Сходи до дока Пета, якщо це тебе справдi турбуе, – сказала Джейн не без спiвчуття. Лiкар Генрi Патерсон був пухкеньким рожевим чоловiчком iхнього вiку, зi зболеними, широкими, вологими очима i м’яким, але впевненим дотиком при обстеженнi. Кiлька рокiв тому вiд нього пiшла дружина. Вiн так i не збагнув чому й бiльше не одружувався. – У нього я дивно почуваюся, – сказала Александра. – Через те, як вiн покривае тебе простирадлом i щось там робить пiд ним. – Бiдолаха, а що йому ще робити? – Не бути таким лицемiром. У мене е тiло. Вiн це знае. Я це знаю. Для чого прикидатися з тим простирадлом? – Бо за такi речi на них подають до суду, – сказала Джейн, – якщо в кабiнетi в цей час немае медсестри. Їi голос прозвучав роздвоено, нiби зображення на екранi телевiзора, коли повз проiжджае вантажiвка. Вона дзвонила поговорити не про це. Мала на думцi щось iнше. – Що ще ти дiзналася у Ван Горна? – спитала Александра. – Ну… тiльки пообiцяй, що нiкому не розкажеш. – Навiть Зукi? – Особливо Зукi. Це стосуеться ii. Деррiл i справдi доволi цiкавий, колекцiонуе геть усе. Залишився на прийомi довше за нас, а я пiшла в «Бронзову бочку» з рештою квартету випити пива… – І Грета була? – О Боже, так. Розповiдала нам про Гiтлера, як ii батьки не зносили його, бо його нiмецька була така груба. Мабуть, виступаючи на радiо, вiн не завжди закiнчував речення дiесловом. – Як же це жахливо для них. – …i, здаеться, ти втекла в нiч пiсля тiеi жахливоi витiвки з перлинами бiдолашноi Френнi Лавкрафт… – Якими перлинами? – Давай тiльки без цього, Лексо. Ти вирiшила по бешкетувати. Я знаю твiй стиль. Ще й туфлi; вiдтодi вона не встае з лiжка, але, думаю, нiчого не зламала; всi розхвилювалися через ii стегно. А ти знаеш, що жiночi кiстки всихаються вдвiчi на старостi? Тому вони й хрускотять. Їй пощастило: просто забилася. – Не знаю, як глянула на неi, одразу подумала, чи буду i я такою ж милою, нудною й настирною в ii вiцi, якщо доживу, в чому сумнiваюся. Це було нiби дивитися в дзеркало на свое понуре майбутне, але менi прикро, я просто оскаженiла. – Все гаразд, сонце; менi вiд того нi холодно нi жарко. Я просто до того, що Деррiл затримався, щоб допомогти з прибиранням, i помiтив, що, доки Бренда Парслi була на кухнi в церквi, складаючи пластиковi стаканчики й картоннi тарiлки, той гiвнюк Ед i Зукi кудись здимiли! Зоставивши бiдолашну Бренду вдавати, нiби все добре; лишень уяви собi, яке це приниження! – Їм i справдi треба поводитись обережнiше. Джейн спинилася, чекаючи, доки Александра скаже щось iще; тут був один момент, який вона мала добрати й висловити, та ii розум був десь-iнде, всерединi неi розгорталися видовищнi образи раку, нiби скупчення галактик, що повагом обертаються в чорнотi, то тут, то там упускаючи смертоносну зiрку… – Вiн такий слабак, – нарештi висловилася Джейн, непереконливо, про Еда. – І чому вона завжди натякае нам, нiби покинула його? А розум Александри вже линув за коханцями посеред ночi: струнке тiло Зукi, нiби лозинка, з якоi зняли кору, тiльки з податливими i м’язистими округлостями; вона була однiею з тих жiнок на гранi хлопчачостi, чоловiчностi, однак ефектних, настiльки близьких до цiеi межi, що iхня жiночнiсть просочилася безвинною енергiею, притаманною чоловiкам, чиi освяченi життя нагадують стрiли, пущенi у ворога рiвними залпами, бо вони наперед навченi вiд своеi жорстокоi хлопчачостi, як треба вмирати. Чому вони не вчать цього жiнок? Тому, що не правда те, що коли маеш доньку, то нiколи не помреш. – Може, пiду в якусь клiнiку, – сказала вона вголос, вiдтрутивши лiкаря Пета, – де мене не знають. – Ну, я придумала б щось, – сказала Джейн, – замiсть того, аби мучити себе. І бути занудою, якщо можна так висловитись. – Гадаю, iнтерес Зукi до Еда, – кинула Александра, намагаючись повернутись на хвилю Джейн, – частково пояснюеться ii професiйною потребою бути в курсi мiсцевих подiй. Хай там як, а найцiкавiше не те, що вона й досi з ним зустрiчаеться, а те, що цей персонаж, Ван Горн, несамовито намагався бути помiченим, тiльки-но з’явившись у мiстi. Це лестить, i я думаю, нам варто замислитись. – Моя люба Александро, в деяких речах ти й досi жахливо не розкрiпачена. Знаеш, чоловiк також може бути звичайною людиною. – Я знаю, е така теорiя, але я ще нiколи не зустрiчала жодного, хто вважав би так. Усi вони зрештою виявляються чоловiками, навiть педики. – А згадай, як ми думали, чи вiн часом не один з них? А тут раптом вiн зацiкавився всiма нами! – А я подумала, що ти його не цiкавиш, вас обох бiльше зацiкавив Брамс. – Так, це правда. Так i е. Справдi, Александро. Розслабся. Ти звучиш, нiби в тебе страшенна течiя. – Це щось жахливе. Завтра буде краще. Не забудь, цього тижня в мене. – О Боже, так. Мало не забула. Я ж дзвоню у ще однiй справi. Я не зможу. – Не зможеш у четвер? Що сталося? – Ну, тобi це не сподобаеться. Але це знову через Деррiла. У нього е кiлька милих невеличких багателiв[29 - Невеличкий, нескладний музичний твiр. Вiд фр. bagatelle – дрiбничка.]Веберна, якi вiн хоче пограти зi мною, а коли я запропонувала п’ятницю, вiн сказав, що до нього приiздять японськi iнвестори, подивитися на його захисний засiб. Я тут ще думала заскочити на Орчард-роуд сьогоднi пiсля обiду, якщо хочеш, один з моiх хлопчикiв просив прийти подивитися, як вони грають в сокер пiсля урокiв, та менi буде достатньо просто хвилинку посвiтити обличчям бiля лiнii… – Нi, дякую, люба, – сказала Александра. – В мене будуть гостi. – О, – голос Джейн перетворився на лiд, темний лiд iз попелом всерединi, нiби намерзлостi на алеi. – Але все можливо, – трохи пом’якшила Александра. – Вiн чи вона точно не знали, чи в них вийде. – Люба моя, я все розумiю. Не треба нiяких виправдань. Це розсердило Александру, ii змушують виправдовуватися, водночас осаджуючи. Тож вона сказала подрузi: – А я ж бо думала, що четверги – нашi священнi днi. – Так i е, зазвичай, – завела Джейн. – Щоправда, гадаю, у свiтi, де бiльше нiчого не iснуе, немае мiсця четвергам. Чому вона так ображаеться? Їi тижневий ритм тримаеться на непорушному трикутнику, на конусi сили. Однак не можна дозволяти голосу розтягуватись i ось так ii видавати. Джейн почала вибачатися: – Всього один раз… – Все гаразд, сонце. Менi лишиться бiльше фаршированих яець. Джейн Смарт обожнювала фаршированi яйця, бiлi й гострющi вiд паприки й дрiбки сухоi гiрчицi, гарнiрованi нарiзаною цибулею чи анчоусами, викладеними на кожному фаршированому бiлку у формi язика ропухи. – Ти справдi завдала собi клопоту приготувати фаршированi яйця? – тужливо спитала вона. – Авжеж нi, люба, – сказала Александра. – Самi лише старi вiдсирiлi крекери i скисла «Вельвеета».[30 - Velveeta – американський бренд топленого сиру.] Менi пора закiнчувати. Годиною пiзнiше, задумано вдивляючись через волохате голе плече (з його зворушливим кисло-солодким запахом дитячоi макiвки) Джона Марiно, коли той, радше зацiпенiло, нiж натхненно, товк ii, а лiжко стогнало й розгойдувалось пiд незвичною подвiйною вагою, Александра мала видiння. Своiм внутрiшнiм зором вона побачила маеток Леноксiв, ясно, нiби на картинцi з календаря, з цiвкою диму, яку спостерiгала того дня, ii жалiсне пасмо пари змiшане з пафосом, з яким Джейн описувала Ван Горна як сором’язливого i, як наслiдок, грубуватого. Дезорiентований, швидше саме таким здався вiн Александрi, схожим на людину, що дивиться крiзь маску чи слухае, заткавши вуха ватою. – Господи, та зберися ж ти, – прогарчав Джо iй у вухо й кiнчив, безпорадно, запалений власною злiстю, його оголене волохате тiло – загартованi роботою м’язи дещо знесилились вiд достатку – смикнулося раз, двiчi, тричi, закiнчуючи з легким тремтiнням, нiби машина через нарiст нагару смикаеться пiсля вмикання запалення. Вона спробувала наздогнати його, проте контакт було вже втрачено. – Вибач, – гаркнув вiн. – Я думав, усе йде прекрасно, але тебе кудись вiднесло. Вiн також повiвся великодушно, пробачивши iй ошматок мiсячних, хоча кровi майже не було. – Це я винна, – сказала Александра. – Цiлком моя провина. Ти молодець. Я налажала. «Вiн грае просто казково», – казала iй Джейн. По пробудженнi вiд ii видiння стеля набула раптовоi чiткостi, нiби вона вперше побачила ii: байдужа, мертва, квадратна площа, кiлька невеличких недолiкiв у обробцi, ледь помiтних через мерехтiння цяточок перед очима, лише коли вона змiнювала фокус, вони починали пливти, як пуголовки у ставку, як раковi клiтини в нашiй лiмфi. Округле плече й бiк Джо були такi ж байдужi й блiдi, як i стеля, i так само гладенько помережанi цими оптичними недолiками, якi зазвичай не належали до ii всесвiту, але вже коли втручалися, то було важко скараскатись iх, важко не помiчати. Ознака старостi. Подiбно до лавини, що котиться з гори, ми збираемо в собi немiчнiсть. Вона обмацала свiй перед – груди й живiт, залитi потом Джо, – i цим цiкавим шляхом ii розум повернувся до насолоди його тiлом, його губчастою текстурою, вагою, лагiдним чоловiчим запахом i дивовижною, у свiтi дрiбних див, справжнiстю. Зазвичай вiн бував не тут. Зазвичай вiн бував iз Джиною. Вiн вiдкотився вiд Александри зi зраненим зiтханням. Вона поранила його середземноморське марнославство. Зверху вiн був засмаглий i лисий, його блискучий череп дещо зморщений, нiби сторiнки книги, залишеноi серед роси, i частиною його марнославства було вiдразу ж надiти свого капелюха. Сказав, що без нього йому холодно. В капелюху вiн набував молодявого профiлю, з гостро гачкуватим носом, таким, як можна побачити на портретах Беллiнi, i з жовчними западинами пiд очима. Свого часу ii привабив цей вайлуватий, розбещений погляд, цей натяк на свинцевоокого barone, чи дожа, чи мафiозi, котрий ставиться до життя i смертi однаково, зi зневажливим прицмокуванням язиком об зуби. Втiм Джо, якого вона звабила, коли той прийшов ремонтувати унiтаз, що тiк цiлу нiч, на перевiрку виявився беззубим у цьому сенсi: побожний буржуа, простий, як латунна шайба, заслiплений батько п’яти дiтей, молодших одинадцяти, родич половинi штату. Сiм’я Джини напакувала рiднею все узбережжя вiд Нью-Бедфорда аж до Бриджпорта. Джо був ненажерливий щодо вiдданостi; його серце належало бiльшiй кiлькостi спортивних команд – «Селтiкс», «Брюiнс», «Вейлерс», «Ред сокс», «Петс», «Тiмен», «Лобстерс», «Мiнетмен», – вона навiть не знала, що такi взагалi iснують. Раз на тиждень вiн приходив i товк ii з такою ж вiрнiстю. Перелюбство було для нього кроком до прокляття, i вiн шанував ще один обов’язок, сатанинський. А ще це було чимось на кшталт засобу контрацепцii; його плодючiсть почала жахати його, i що бiльше його с?м’я поглинала Александра своею спiраллю, то менше лишалося для Джини. Йшло трете лiто iхнього роману, i настав час Александрi завершити його, проте iй подобався смак Джо: солоно-цукровий, як нуга, i те, як мерехтить повiтря на вiдстанi дюйма довкола нiжних зморщок його скальпа. В кольорi його аури не було нiчого загрозливого чи поганого; його думки, як i водопровiдницькi руки, завжди шукали, куди б себе прилаштувати. Доля передала ii вiд виробника хромованоi арматури до ii монтажника. Щоб побачити маеток Леноксiв таким, як у ii видiннi – чiткi цеглини, гранiтнi пiдвiконня, склепiння й численнi вiкна, схожi на очi Аргоса, – так фронтально, довелося б зависнути в повiтрi над болотом. Видiння швидко зменшилося в розмiрах, нiби розчинившись у просторi, манячи ii. Воно стягнулося до розмiру поштовоi марки, i якби вона не заплющила очi, то зникло б, нiби горошина в канавi. Саме поки ii очi були заплющенi, вiн i кiнчив. А зараз вона обм’якла й розтягнулася, начеб цей оргазм частково належав i iй. – Мабуть, пора порвати iз Джиною й почати все заново з тобою, – мовив Джо. – Не будь дурником. Ти не хочеш нiчого такого робити, – сказала йому Александра. Високо у вiтряному небi понад ii стелею гуси летiли ключем на пiвдень, кричучи, нiби заспокоюючи одне одного: «Я тут, ти тут». – Ти добрий римо-католик iз п’ятьма bambini й успiшним бiзнесом. – Ага, то що тодi я роблю тут? – Я наклала на тебе закляття. Все просто. Вирвала твое фото з «Іствiкського вiсника», на якому ти засiдаеш в комiтетi з планування, i розмастила по ньому свою менструальну кров. – Господи, а ти вмiеш бути огидною. – Тобi ж це подобаеться, хiба нi? Джина нiколи не поводиться огидно. Джина завжди така мила, як та Богоматiр. А якби ти був справжнiм джентльменом, до довiв би мене язиком. Кровi небагато, все вже майже закiнчилось. Джо скривився. – Може, якось iншим разом, гаразд? – сказав вiн i роззирнувся довкола в пошуках свого одягу, щоб нап’ялити його пiд капелюх. Попри те, що вiн почав рости вшир, його тiло зберегло охайнiсть; у школi вiн займався спортом, умiв справлятися з будь-яким м’ячем, хай i був надто куценький на зрiст, аби стати справжньою зiркою. Його сiдницi зберiгали пружнiсть, хоча черево й провисло. На спинi спочивав великий метелик iз гладенького чорного волосся, верхнiми кiнчиками крилець огорнувши плечi, а лапками прикрасивши ямочки обабiч нижньоi частини хребта. – Ще треба йти працювати до того Ван Горна, – сказав вiн, заправляючи червоне яечко, що вивалилося з його еластичних трусiв. Це були плавки, рожевого кольору – нова рiч, що йде в комплектi з новою андрогiннiстю. Однiею з пристрастей Джо були змiни в чоловiчiй модi. Вiн був одним iз перших чоловiкiв в Іствiку, якi почали носити джинсовi костюми й вiдчули, що мода на капелюхи повертаеться. – До речi, як там справи? – лiниво спитала Александра, не бажаючи вiдпускати його. Зi стелi на неi опустилося спустошення. – Досi очiкуемо ту посрiбнену втулку, яку мали замовити iз Захiдноi Нiмеччини, а ще довелось виписати з Кренстона лист мiдi, достатнього розмiру, щоб вмiститися пiд ванною i щоб у ньому не було стикiв. Дуже радiтиму, коли закiнчу. Там щось нечисто. Вiн зазвичай спить до обiду, а бувае, приходиш, а там узагалi нiкого нема, тiльки треться той кудлатий кiт. Ненавиджу котiв. – Вони огиднi, – сказала Александра. – Як i я. – Нi, послухай, Ал. Ти mia vacca. Mia vacca bianca.[31 - Моя корiвка. Моя бiла корiвка (iт.).] Моя велика порцiя морозива. Що ще я можу сказати? Тiльки-но спробую завести серйозну розмову, як ти мене спиняеш. – Серйознiсть лякае мене, – сказала вона серйозно. – Та й у випадку з тобою я знаю, що ти просто граешся. Однак гралася з ним саме вона, розв’язуючи шнурiвки на його туфлях iз темно-червоноi дубленоi шкiри, таких, як носять унiверситетськi викладачi, тiльки-но вiн устигав зав’язати iх; зрештою Джо пошаркав геть, переможений у своему марнославствi й охайностi, волочачи за собою шнурiвки. Його кроки убували на сходах, все стихали й стихали, а грюк дверима став нiби маленьким сучком, фарбованим дерев’яним кiлочком, останнiм у наборi матрьошок. У вiкна, що виходили у двiр, зашкреблася пiсня шпакiв; дикi чорницi сотнями притягували iх до болота. Покинута й незадоволена, лежачи посеред свого лiжка, зненацька знову величезна, Александра, вирячившись у порожню стелю, спробувала повернути те напрочуд чiтке й архiтектурне видiння маетку Леноксiв; проте спромоглася викликати хiба примарне залишкове зображення – прямокутник винятковоi блiдостi, начеб на конвертi, який зберiгали на горищi так довго, що марка вiдстала вiд нього без жодного дотику. За вiдновлення маетку Леноксiв узявся винахiдник, музикант та поцiновувач мистецтв СЮЗАННА РУЖМОН Нещодавно вашiй репортерцi випало побувати на островi мiстера Ван Горна – вишуканого красеня з глибоким голосом i елегантно-недбалими, трохи ведмежими манерами, ще недавнього мешканця Мангеттену, а нинi – Іствiка. Саме так, на його островi, бо ж знаменитий «Маеток Леноксiв», придбаний цим новим мiстянином, зусiбiч оточений болотами, а в повiнь – справдешньою рiкою! Цей цегляний будинок в англiйському стилi, зведений близько 1895 року, з симетричним фасадом i масивними димарями з обох бокiв, новий власник плануе переробити пiд рiзнi потреби: використовувати його як лабораторiю для своiх дивовижних експериментiв iз хiмiкатами й сонячною енергiею, концертну залу зi щонайменше трьома фортепiано (на яких вiн грае вiртуозно, вже повiрте менi) i велику галерею, на стiнах якоi висять разючi роботи таких сучасних майстрiв, як Роберт Раушенберг, Клаас Ольденберг, Боб Індiана та Джеймс Ван Дайн. Наразi тривае будiвництво ретельно спланованого солярiю-теплицi, японськоi лазнi, що радуватиме око розкiшним мiдним трубопроводом i полiрованим тиковим деревом, i тенiсного корту з покриттям AsPhlex; приватний острiв бринить вiд звукiв молотка й пилки, а прекраснi бiлi чаплi, котрi традицiйно гнiздяться в затишку територii маетку, шукають тимчасового пристанища десь-iнде. Прогрес мае свою цiну! Ван Горн, хоч i добрий господар, скромно вiдгукуеться про своi iнiцiативи i сподiваеться насолодитися самотнiстю й нагодою зайнятися розумовою працею у своiй новiй домiвцi. «В Род-Айлендi мене приваблюють, – сказав вiн вашiй допитливiй репортерцi, – простiр i краса, притаманнi йому, такi рiдкiснi на схiдному узбережжi в цi неспокiйнi, перенаселенi часи. Тут я нарештi почуваюся як удома». «Це неймовiрна мiсцина!» – додав вiн уже в неформальнiй розмовi, стоячи разом з вашою репортеркою на руiнах старого доку Леноксiв i споглядаючи краевиди болiт, друмлiнiв,[32 - Друмлiн – невеликий пагорб хвилястоi структури, спричинений рухом сходження льоду.] каналу, низькорослих чагарникiв i океану на горизонтi, що вiдкриваються з другого поверху. В самому будинку, з його обширними просторами пiдлоги, встеленоi кленовим паркетом, i високими стелями, прикрашеними гiпсовими розетками для канделябрiв i дентикулярними багетами по боках, було прохолодно того осiннього дня, а бiльшiсть обладнання й меблiв нового «володаря» була все ще спакована в мiцних ящиках, однак цей винахiдливий господар запевнив вашу репортерку, що зовсiм не переймаеться приходом зими. Поверх покрiвлi великого даху Ван Горн плануе встановити сонячнi панелi й таким чином наблизитись до остаточного вдосконалення процесу, який береже в таемницi, що вже в найближчому майбутньому зведе нанiвець спожиток кам’яного вугiлля. Скорiше б уже той день настав! Подвiр’я, нинi полишене на сумах, айлант, черемху та iншi дикi дерева, новий власник уявляе собi як субтропiчний рай, сповнений екзотичноi рослинностi, яку на зиму ховатимуть у ретельно спланованому солярii-теплицi маетку Леноксiв. Старовиннi статуi, що прикрашають алею, колись подiбну до версальськоi, зараз, на жаль, настiльки пошкодженi негодою, що багатьом фiгурам бракуе носiв i рук, тож гордий власник плануе вiдновити iх, установивши скловолокно вздовж величноi алеi (славу якоi так гарно пам’ятають старшi мешканцi цiеi округи) на манiр знаменитих карiатид, що прикрашають грецький Пантеон в Афiнах. Мостову, як сказав Ван Горн з розмашистим жестом, таким характерним для цього чоло вiка, можна вдосконалити, додавши укрiп ленi алюмiнiевi понтоннi секцii на найнижчих дiлянках. «Док буде шикарний, – добродушно кинув вiн з, iмовiрно, краплинкою гумору. – Можна буде iздити на кораблi з повiтряною подушкою до Ньюпорта чи аж до Провiденса». Цю обширну резиденцiю Ван Горн не подiляе бiльше нi з ким, окрiм свого асистента-дворецького мiстера Фiделя Малагера й чарiвного пухнастого кошеняти ангорськоi кiшки, промовисто названого Пальчиком, бо на лапах вiн мае додатковi пальцi. Тож ваша репортерка дiстала нагоду привiтати цю разючо проникливу й теплу людину в нашому казковому регiонi Пiвденного округу, впевнена, що говорила з ним вiд iменi всiх сусiдiв. Отже, маеток Леноксiв знову став мiсцем, вартим уваги! – Ти була там! – ревниво звинуватила Александра Зукi, подзвонивши iй по тому, як прочитала статтю у «Вiснику». – Сонце, це був робочий вiзит. – І чиею ж iдеею був цей вiзит? – Моею, – визнала Зукi. – Клайд не був певний, чи з цього вийде хороший матерiал. Бо, бувае, коли напишеш про те, який це милий дiм i тому подiбне, наступного тижня людину грабують, i вона подае на газету до суду. Клайд Гебрiел, довготелесий змучений чоловiк зi сварливою дружиною-фiлантропкою, був редактором «Вiсника». Зукi вибачливо спитала: – То як тобi стаття? – Що ж, люба, у нiй е барви, але вона трошки безладна, i, чесно кажучи, – тiльки не ображайся – обережнiше з синтаксисом. Вiн у тебе трохи гуляе. – Якщо в статтi менше п’яти абзацiв, то не вказують iм’я автора. Та й вiн напоiв мене. Спершу чаем iз ромом, а далi просто ромом. Той стрьомний латинос усе приносив i приносив його на величезнiй тацi. Я ще такоi нiколи не бачила: здоровенна, як стiл, гравiрована, орнаментована, чи як воно там зветься. – А вiн що? Як вiн поводився? Деррiл Ван Горн. – Ну, чесно кажучи, патякав без угаву. Облив мене слиною з нiг до голови. Я навiть не знала, наскiльки серйозно сприймати деякi речi, як от той понтонний мiст, наприклад. Каже, що цi канiстри, чи як iх там, можна пофарбувати в зелений, щоб вони зливалися з болотною травою. Тенiсний корт також буде зелений, навiть огорожа. До речi, там усе вже майже готово, i вiн хоче, щоб ми всi якось прийшли пограти, доки ще дозволяе погода. – Всi – це хто? – Всi ми: ти, я i Джейн. Менi здалося, ми його зацiкавили, i я розповiла йому трохи, але лише те, що вiдомо всiм, – про нашi розлучення, пошуки себе й так далi. І, особливо, про те, яка ти ласкава. Вiднедавна Джейн здаеться неспокiйною, гадаю, вона шукае собi чоловiка в нас за спинами. Я не про того гидкого Неффа, нi. Грета мiцно тримае його дiтьми. Боже, хiба дiти не заважають усьому? Я зi своiми постiйно жахливо сварюся. Вони кажуть, що мене нiколи нема вдома, а я намагаюсь пояснити тим малим засранцям, що заробляю на життя. Одначе Александру так просто не вiдведеш вiд зустрiчi, про яку вона хотiла почути, – мiж Зукi й отим Ван Горном. – Ти розповiдала йому бруднi штучки про нас? – А хiба е якiсь бруднi штучки? Я просто не пiдпускаю до себе плiток, Лексо, чесно. Тримаю голову високо й постiйно думаю: «Йдiть нафiг», – отак я щодня справляюся з Док-стрит. Нi, звiсно, я не розповiдала нiчого. Як завжди, була дуже обережна. Але вiн був дуже допитливий. Менi здаеться, йому подобаешся ти. – Ну, зате вiн менi не подобаеться. Не люблю таку темну шкiру. І не терплю нью-йоркськоi намаханостi. Та й його обличчя не пасуе до його рота, чи голосу, чи щось таке. – А як на мене, то це доволi привабливо, – сказала Зукi. – Оця його незграбнiсть. – І що ж такого незграбного вiн зробив, розлив ром тобi на колiна? – Ага, а потiм злизав; нi ж бо. Я про його манеру перекидатися з одного в iнше, як вiн показував менi своi скаженi картини – у нього на стiнах висить цiлий статок, – а потiм лабораторiю i трошки пограв на пiанiно. Здаеться, це була «Mood Indigo», жартома перероблена пiд вальс. А тодi побiг надвiр, один з екскаваторiв мало не збив його в яму, а потiм спитав, чи не хочу я подивитися на краевид iз купола. – І ти не ходила з ним у купол! Тiльки не на першому побаченнi. – Серденько, не змушуй мене повторювати, що це було не побачення. Нi. Я подумала, що з мене досить i я вже й так п’яненька, та й маю здати матерiал. Вона спинилась. Минулоi ночi дув сильний вiтер, а цього ранку крiзь кухонне вiкно Александра побачила, що виноградник утратив стiльки листочкiв, що в повiтрi витало вже нове свiтло – те оголене, короткожиле зимове свiтло, яке показуе нам усi особливостi рельефу й те, наскiльки близько стоять будинки наших сусiдiв. – Не знаю, – повела далi Зукi, – але менi здалось, що вiн дуже палко жадае гласностi. Але ж це всього лиш невеличка мiсцева газета. Це нiби… – Продовжуй, – сказала Александра, приклавши лоба до прохолодноi шибки, начебто даючи своему спраглому мозку напитися свiжого, обширного свiтла. – Просто цiкаво, чи його бiзнес i справдi йде так добре, чи це лише видимiсть? Бо якщо вiн дiйсно виготовляе всi цi речi, то мае ж бути десь фабрика? – Гарнi питання. А що вiн питав про нас? Чи то пак, про що ти вирiшила розповiсти йому? – Не розумiю, чому ти реагуеш на це з таким роздратуванням. – І я не знаю. Чесно, справдi не знаю. – Знаеш, я не зобов’язана розповiдати тобi це. – Правду кажеш. Я огидно поводжусь. Продовжуй, будь ласка. Александрi не хотiлося, щоб ii поганий гумор зачинив перед нею вiкно в зовнiшнiй свiт, яке надавали iй плiтки вiд Зукi. – О, – пiддражнюючи, вiдказала Зукi. – Розповiдала, якi ми всi приемнi. Як ми збагнули, що вiддаемо перевагу жiнкам, а не чоловiкам, i так далi. – Це його образило? – Нi, вiн сказав, що також вiддае перевагу жiнкам перед чоловiками. Бо вони е набагато складнiшим механiзмом. – Вiн так i сказав – «механiзмом»? – Щось таке. Послухай, янголе, менi пора бiгти, чесно. Треба ще взяти iнтерв’ю в голiв комiтету стосовно фестивалю врожаю. – В якiй церквi цього року? Пiд час паузи Александра заплющила очi й побачила переливчастий зигзаг, начеб метушливi думки Зукi гравiрували дiамант у невидимiй руцi. – Сама знаеш, в унiтаристськiй. Усi решта вважають його язичницьким. – Можна спитати, як ти ставишся до Еда Парслi останнiми днями? – О, як завжди. Ласкава, але вiддалена. Бренда така нестерпна педантка. – І що ж у нiй такого нестерпно педантичного, вiн часом не казав? Мiж вiдьмами iснувало певне обмеження стосовно сексуальних уподобань, проте Зукi, надолужуючи, вiдiйшла вiд цiеi перепони i вдалася в зiзнання: – Вона нiчого йому не робить, Лексо. А перед тим, як вступити до семiнарii, вiн трохи побачив життя, тож знае, що втрачае. Все хоче втекти кудись i приеднатися до Руху. – Вiн надто старий для цього. Йому вже за тридцять. Вiн не потрiбен Руховi. – Вiн в курсi. Й зневажае себе. А я не можу вiдмовити йому, бо менi його шкода, – крикнула Зукi з протестом. Зцiлення е частиною iхньоi природи, i якщо свiт звинувачуе iх у тому, що вони стають мiж чоловiками й дружинами, вплiтають пiдривнi узи, в’яжуть aiguillette, що зав’язують вузлики iмпотенцii чи емоцiйного холоду в нутрощах шлюбу, напозiр такого мiцного за стiнами чепурних, перекритих будиночкiв, i якщо свiт не лише звинувачуе iх, а ще й палить живцем у язиках обуреного судження, такою е цiна, яку вони мусять сплатити. Це прагнення фундаментальне й iнстинктивне, воно питомо жiноче – зцiлити, прикласти припарку з покiрноi плотi до рани чоловiчого бажання, дати його ув’язненому духу радiсть побачити, як вiдьма висковзуе зi свого одягу i йде нага по мотельнiй кiмнатi з крикливими меблями. Александра вiдпустила Зукi без будь-якого прихованого докору за те, що молодша жiнка продовжуе обслуговувати Еда Парслi. У тишi свого дому, бездiтному ще на двi години, Александра боролася з депресiею, рухаючись пiд ii вагою, нiби якась неповоротка й деформована риба на днi моря. Їi душила власна марнiсть i марнiсть цього будинку – фермерськоi господи середини дев’ятнадцятого сторiччя з маленькими, затхлими кiмнатками й запахом лiнолеуму. Подумала, може, чогось поiсти, щоби бодай якось збадьоритись. Усiм, навiть гiгантським морським слимакам треба харчуватися; харчування е iхньою сутнiстю, а зуби, копита i крила еволюцiонували через мiльйони рокiв маленьких кривавих баталiй. Вона зробила собi сендвiч iз фiле iндички й салату на дiетичному цiльнозерновому хлiбi; це все було принесене зранку з суперетти «Бей», разом iз «Кометом», «Калгонiтом» i свiжим випуском «Вiсника». Тi багато трудомiстких крокiв, яких вимагае приготування обiду, майже захлинули ii: дiстати м’ясо з холодильника й роздерти обгортку пергаментного паперу, знайти майонез на поличцi, де вiн зачаiвся помiж банок iз желе й олiею для салату, вiддерти вiд голiвки салату прилиплу поморщену шкiрку полiетиленовоi плiвки, розкласти всi цi iнгредiенти на столi з тарiлкою, дiстати з шухлядки нiж, щоб намастити майонез, знайти виделку, щоб виловити довгастий огiрочок iз пузатого слоiка з каламутним вiд насiння зеленим маринадом, а затим зробити каву, щоб змити присмак iндички й огiрка. Щоразу, коли вона повертала на свое мiсце в шухлядi невеличкий пластиковий кiвшик, яким вiдмiряла перемелену каву для кавника, в ньому зоставалося трiшки залишкiв кави – у щiлинах, недосяжнi; якщо вона житиме вiчно, цi крихти перетворяться на гору, на пасмо темно-коричневих Альп. На всьому, що оточувало ii в цьому домi, лежав невблаганний налiт бруду: попiд лiжками, за книжками, мiж гребенями батарей. Вона сховала всi iнгредiенти й обладнання, до яких закликав ii голод. Трохи попоралася по дому. Для чого спати на лiжках, якi треба застеляти, i iсти лише з тарiлок, якi треба мити? Жiнкам iнкiв велося легше. Насправдi ж бо вона була, як i казав Ван Горн, механiзмом, роботом, жорстоко свiдомим кожного хронiчого руху. Колись вона була улюбленою донькою, в тому високому захiдному мiстi, головна вулиця якого нагадувала широке й запилюжене футбольне поле, по всiй ii територii, як тi креозотовi кущi, що отруюють грунт навколо себе, розкинулись аптека, магазин канцтоварiв, «Вулворт»[33 - Мережа супермаркетiв.] та цирульня. Вона була життям своеi родини, потiшним, грацiйним чудом, оточеним нудними братами – хлопцями, впряженими в торохтючий вiз чоловiчностi, чие життя становила одна команда за iншою. Їi батько, повертаючись додому зi своiх мандрiвок, де продавав джинси «Levi’s», дивився на маленьку Александру, начеб на якусь рослину, що росте ривками, викидаючи новi пелюстки й паростки пiд час кожноi зустрiчi. Зростаючи, маленька Сендi крала здоров’я й сили у своеi матерi, що дедалi бiльше марнiла, як колись висмоктувала молоко з ii грудей. Вона iздила на конях, i ii дiвоча плiва луснула. Навчилася iздити на довгих, формою схожих на сiдло, сидiннях мотоциклiв, учепившись так мiцно, що на ii щоцi лишався вiдбиток шипiв зi спини куртки хлопця. Мати померла, i батько вiдправив ii на схiд, до коледжу; ii шкiльний куратор обрав котрийсь iз назвою, що звучала доволi безпечно – Коннектикутський жiночий коледж. Там, у Нью-Лондонi, будучи капiтаном команди з хокею на травi й вивчаючи образотворче мистецтво, вона примiряла на себе багато палахких костюмiв чотирьох сезонiв Сходу, як на поштових листiвках зi Сходу, а в червнi мiсяцi, пiсля свого першого року навчання, одного дня вже стояла вся в бiлому, а вже наступного – бiля багатьох убрань дружини, що в’яло висiли у неi в шафi. Вона познайомилася з Озом на Лонг-Айлендi, пiд час прогулянки на яхтi, органiзованiй кимось iншим; стабiльно беручи один за другим напоi в тендiтних скляних фужерах, вiн не виглядав, нiби його щось тривожить чи нудить, i це ii вразило, бо вона почувала як одне, так i iнше. Оззi вона також полюбилася – ii повна фiгура й захiдна, чоловiча хода. Вiтер змiнився, вiтрило стрiпнулося, корабель змiнив курс, його усмiшка заспокiйливо зблиснула на випаленiй сонцем, налитiй джином рожевостi його обличчя; у нього була однобока, сором’язлива усмiшка, дещо схожа на батькову. Це було падiння в його обiйми, але завдяки таким падiнням вона неясно усвiдомила плин життя – рух вiд однiеi сили до iншоi. Вона несла на своiх плечах материнство, клуб садiвництва, автомобiльнi подорожi й коктейльнi вечiрки. Дiлила вранiшню каву з прибиральницею, а опiвнiчний коньяк – iз чоловiком, приймаючи п’яну хiть за примирення. Свiт навколо неi зростав – з-помiж ii нiг вискакувала дитина за дитиною, створюючи додаток до дому, пiдвищення Оза йшли в ногу з iнфляцiею, – i якимось чином вона живила весь свiт, але для себе нiчого не лишалося. Їi депресii погiршились. Лiкар прописав iй тофранiл, психотерапевт – психоаналiз, сповiдник – або-або. На той час вони з Озом жили в Норвiчi, серед звукiв церковних дзвонiв, i коли зимовi пообiддя темнiшали, а школа повертала iй ii дiтей, Александра лежала в лiжку, кожен удар прибивав ii все сильнiше, почуваючись такою ж безформною i смердючою, як i стара калоша чи шкура бiлки, збитоi кiлька днiв тому на автострадi. В дитинствi вона лежала на лiжку, у своему невинному гiрському мiстечку, захоплена власним тiлом, свого роду чужинцем, що прийшов нiзвiдки, щоб ув’язнити в собi ii дух; вона розглядала себе у дзеркало, бачила розщеплення в пiдборiддi й допитливу ямочку на кiнчику носа, вiдступала, щоб оцiнити своi спадистi широкi плечi, груди-гарбузи й живiт, що нагадував перевернуту неглибоку миску, яка нависала над скромним трикутним кущиком i мiцними округлими стегнами, i вирiшила подружитися зi своiм тiлом; могла отримати й гiрше. Лежачи на лiжку, вона чудувалася з власноi щиколотки, повертаючи ii у свiтлi з вiкна, – з пружного проблиску кiсток i сухожиль, вен щонайблiдiшого синього вiдтiнку, якi здiйснювали свiй магiчний процес перенесення кисню, – або смикала руками, пухнастими, повними й заточеними. Потiм, десь на серединi свого шлюбу, ii тiло почало вселяти iй вiдразу, а спроби Оззi кохатися з ним скидалися на якесь злiсне глузування. Їi iстинне тiло було там, назовнi, за вiкнами, це була та осяяна сонцем, напоена водою, вкрита листям плоть тiеi iншоi подоби – свiту, в якому й досi iснувала краса; з розлученням вона мовби вилетiла крiзь те вiкно. Наступного дня пiсля постанови вона була на ногах уже о четвертiй ранку, пiднiмаючи мертвi гороховi пагони й спiваючи пiд мiсяцем, спiваючи пiд тим твердим бiлим каменем iз перекошеним, сумним, безстатевим обличчям – небесним свiдком, – а на сходi жеврiв свiтанок, сiрий, наче кiт. Це iнше тiло також мало душу. А зараз свiт лився крiзь неi, марнувався, витiкав у трубу. Жiнка – це дiрка, як одного разу прочитала Александра в мемуарах проститутки. Насправдi вона почувалася скорiше губкою, анiж дiркою, – важкою, пухкою рiччю на цьому лiжку, що всотуе з повiтря всю марноту й нещастя свiту: вiйни, якi нiхто не виграе, навалу хвороб, через яку всi вимруть вiд раку. Їi дiти сповнювали дiм галасом, такi незграбнi й нужденнi, скубали ii, чiплялися, вимагали ii турботи, та знаходили не матiр, а лише налякане товсте дитя, вже давно не гарне, що бiльше не цiкавило батька, чий прах два роки тому розвiяли з лiтака-опилювача над його улюбленим гiрським лугом, куди всiею родиною вони ходили збирати дикi квiти: альпiйський флокс, синюху з рiзким запахом листочкiв, аконiт, дряквеник та снiжнi лiлii, що цвiтуть у вологих мiсцинах по тому, як сходить снiг. Їi батько брав з собою довiдник з видами квiтiв; маленька Сандра приносила йому для найменування свiжозiрванi жертви, нiжнi суцвiття з соромливими, блiдими пелюсточками i стеблинками, холодними, на думку дитини, бо вони провели всю нiч на гiрському холодi. Ситцевi фiранки, якi Александра з Мевiс Джессап, розлученою декораторкою iз «Дзявкучого лиса», почепили на вiкна спальнi, несли на собi великi пiстрявi вiзерунки з рожевими й бiлими пiвонiями. Складки на тих портьерах утворювали з цих вiзерункiв чiткi клоунськi обличчя, злi, рожево-бiлi клоунськi обличчя з невеличкими розрiзами ротiв; що бiльше дивилася на них Александра, то бiльше з’являлося таких зловiсних клоунських облич – цiлий хор iз них посеред нашарувань пiвонiй. Це були демони. Вони посилювали ii депресiю. Вона подумала про своiх крихiток, як тi чекають, доки вона вичаклуе iх iз глини, i вони здалися iй власними вiддзеркаленнями – глевкими, аморфними. Скляночка чогось або пiгулка зможе пiдняти ii й надати форми, проте вона знала цiну цьому: за двi години буде ще гiрше. Їi сплутанi думки манило, нiби чарiвним човником i синкопiчним торохтiнням машин, до старого маетку Леноксiв та його мешканця – того темного принца, який забрав ii двох сестер, нiби з прорахованою помстою iй. Навiть у його мстивостi й мерзенностi було щось, вiд чого можна вiдштовхнутись i влаштувати собi духовну зарядку. Вона жадала дощу, полегшення, яке принесе його шурхотiння десь там, вище пустоти ii стелi, але, звернувши погляд до вiкна, вона не побачила нiякоi змiни в жорстоко чудовiй погодi надворi. Клен бiля вiкна золотив шибки останнiм вiдсвiтом вiджилого листя. Александра лежала безпорадна на своему лiжку, прибита безупинною безглуздiстю, що iснувала у свiтi. Добряга Вуглик прийшов до неi, внюхавши ii сум. Його блискуче довге тiло, мерехтячи в широкому мiшку собачоi шкури, продрiботiло через овальний килимок iз переплетених ганчiрок i без жодних зусиль заскочило на ii провисле лiжко. Вiн стурбовано взявся лизати iй обличчя й руки, а тодi тицьнувся носом туди, де вона, заради зручностi, розщiбнула своi ствердлi вiд болота «левiси». Вона пiдняла блузу, виставивши ще бiльше свого молочно-бiлого живота, i там вiн знайшов нарiст завширшки з долоню – невеличкий жорсткий горбик бiля пупка, що з’явився кiлька днiв тому i про який док Пет сказав, що вiн не раковий. Запропонував видалити його, але вона побоялася лягати пiд нiж. Вона нiчого не вiдчувала тим наростом, але шкiра навколо нього почала пощипувати, коли Вуглик заходився тицятися в нього носом i лизати його, нiби сосок. Тiло пса випромiнювало тепло i слабкий дух падла. Земля несе в собi всi цi вiдтiнки розкладу й екскрементiв, i Александрi вони не були вiдразливi, а по-своему привабливi, таким собi щiльно сплетеним пледом розкладу. Вуглик зненацька зморився ссати ii. Звалився у вигин, створений на лiжку ii отруеним сумом тiлом. Великий пес похропував увi снi зi звуком рiдини в соломинцi. Александра вдивлялась у стелю, чекаючи, коли щось станеться. Мокрi повiки на ii очах пекли, були сухi на дотик, нiби шкiрка кактуса. А ii зiницi були двома чорними колючками, зверненими всередину. Зукi принесла свою статтю про фестиваль урожаю («Барахолка, Клоун Дак/ Подальшi плани унiтаристiв») Клайду Гебрiелу в його вузенький кабiнет i побачила, як вiн, украй незвично, розпростерся по столу, поклавши голову на руки. Почувши шурхiт сторiнок ii статтi у своiй пiдставцi для паперiв, вiн звiв погляд. Його очi були червонi, от тiльки вона не могла сказати, це вiд слiз, сну, похмiлля чи недосипу вночi. З чуток iй було вiдомо, що вiн не лише пиячив, а й володiв телескопом, за яким, бувало, засиджувався на кiлька годин у себе на задньому ганку, вивчаючи зiрки. Його дубово-блiде волосся, рiденьке на макiвцi, було скуйовджене; пiд очима засiли набряклi синi мiшки, а решта обличчя була тьмяно-сiра, нiби газетний папiр. – Вибач, – сказала вона, – я просто подумала, ти захочеш проглянути це. Майже не пiднiмаючи голови зi столу, вiн примружився на ii аркушi. – Глянути-хуянути, – сказав вiн, знiчений тим, що хтось побачив, як вiн розлiгся тут. – Ця стаття не варта заголовка в два рядки. Може, краще «Пастор-пацифiст полюбляе попатякати»? – Я не говорила з Едом; це був голова його комiтету. – Ой, даруйте. Я забув, що ти вважаеш Парслi великою людиною. – Це не зовсiм те, що я думаю, – сказала Зукi, ставши ще рiвнiше. Цi нещаснi й нещасливi чоловiки, до яких ii вабило волею долi, можуть запросто затягнути тебе з собою, якщо дозволити iм i не дати вiдсiчi. У цiй його огиднiй, сардонiчнiй рисi, яка шокувала декого з працiвникiв i яка зiпсувала йому репутацiю в мiстi, Зукi вбачала замасковане вибачення, перевернене догори дригом благання. Мабуть, у якийсь момент свого життя вiн був красенем i подавав надii, одначе його статнiсть – високе квадратне чоло, широкий, майже пристрасний рот i очi щонайнiжнiшого крижаного блакитного кольору, обрамленi променистими, довгими вiями, – почала марнiти; вiн набирав того висушеного, голодного вигляду завзятого пияка. Клайду було ледь за п’ятдесят. На перфорованiй стiнi за його столом, разом зi зразками шрифтiв для заголовкiв i обрамленими подяками, виданими «Вiснику» в часи iнших керiвникiв, вiн повiсив фотографii своiх доньки й сина, але не дружини, хоча й не був розлучений. Донька, гарненька й невинна, трошки мiсяцелика, була незамiжньою лаборанткою рентгенкабiнету в лiкарнi Майкла Рiза в Чикаго i, либонь, прямувала до кар’ери тiеi, кого Монтi, смiючись, назвав би «дамочкою лiкарем». Син Гебрiела, вiдчислений iз коледжу театральний аматор, провiв лiто в кулуарах театру на гастролях в Коннектикутi й мав батьковi тьмянi очi й образливий гарний вигляд давньогрецькоi статуi. Фелiсiя Гебрiел, дружина, якоi бракувало на стiнi, в молодостi була, певно, жвавим, непосидючим шилом, проте обернулася на гостролицю невеличку жiночку, що нiколи не замовкала. В цi днi й у цьому вiцi ii обурювало геть усе: уряд i протестувальники, вiйна, наркотики, бруднi пiсеньки на WPRO, те, що «Плейбой» вiдкрито продають у мiсцевих драгсторах,[34 - Драгстор – аптека, де окрiм лiкарських засобiв продають дрiбну бакалiю i пресу.] млявий мiський уряд i натовпи нероб у центрi, скандальне вбрання i вчинки лiтнього люду, те, що все зовсiм не так, як могло б бути, якби вона керувала. – Щойно дзвонила Фелiсiя, – кинув Клайд, ухильно вибачаючись за сумну позу, в якiй знайшла його Зукi, – лютувала через порушення цим Ван Горном обмежень стосовно будiвництва на заплавах. А ще каже, що твоя стаття про нього аж надто улеслива; каже, що до неi доходили чутки про його минуле в Нью-Йорку i вони доволi неприемнi. – Вiд кого вона чула iх? – Не каже. Захищае джерело. Мабуть, це гiвно в неi вiд самого Д. Едварда Гувера.[35 - Джон Едвард Гувер (1895–1972) – директор ФБР (1924–1972).] Ця антидружинина iронiя додала його обличчю пожвавлення, вiн часто й ранiше iронiзував стосовно Фелiсii. За тими довговiiми очима щось померло. Обое дорослих дiтей, зображених на стiнi, мали його невловимi риси, як часто думала Зукi: округлi риси доньки, як порожнiй обрис у своiй досконалостi, та й хлопець також чимось по-моторошному пасивний, зi своiми м’ясистими губами, кучерявим волоссям i ясним видовженим обличчям. У випадку з Клайдом ця безколiрнiсть була забарвлена ще й коричневими ароматами ранкового вiскi, сигаретного тютюну й дивного, ядучого духу, яким вiяло вiд його шиi. Зукi нiколи не спала з Клайдом. Однак мала це материнське вiдчуття, що зможе повернути йому здоров’я. Здавалося, вiн тоне, вчепившись за свiй сталевий стiл, нiби за перекинутий човен. – Ти виглядаеш змореним, – устигла сказати йому вона. – Так i е. Сюзанно, так i е. Фелiсiя щовечора сiдае на телефон, як не через одне, то через iнше, а менi лишаеться тiльки пити. Колись я ходив дивитися в телескоп, але зараз менi потрiбен потужнiший, бо через цей ледь видно кiльця Сатурна. – Зводи ii в кiно, – запропонувала Зукi. – Пробував: ходили на iдеально безневинний фiльм iз Барбарою Стрейзанд – Боже, але ж який у тiеi жiнки голос, протинае тебе, як нiж! – але в одному з анонсiв ii дуже обурило насильство, тож вона пiшла й провела половину фiльму, скаржачись менеджеру. Тодi повернулася на другу половину й обурилась, бо iй здалося, нiби там показали забагато цицьок Стрейзанд, коли та нахилилася, вдягнена в таку, знаеш, сукню з початку сторiччя. Той фiльм був навiть не PG, а просто G![36 - Згiдно з американською класифiкацiею кiнофiльмiв, фiльми категорii G призначенi для всiх глядачiв i не мiстять насильства, еротики тощо. PG – наступна категорiя, що вимагае, аби дiти переглядали фiльм у присутностi батькiв.] Там люди спiвали у старих трамваях! Клайд спробував засмiятися, та його губи вже вiдвикли вiд цього, тож було дуже шкода дивитися на той викривлений розрiз, що виник у нього на обличчi. Зукi вiдчула порив задерти свiй шоколадно-коричневий вовняний светр, розстебнути бюстгальтер i дати цьому чоловiковi при смертi присмоктатися до своiх пружних грудей; однак в ii життi вже й так був Ед Парслi, з неi досить i одного страдника-iнтелектуала. Щовечора вона намагалася не думати про Еда Парслi для того, аби, тiльки-но отримавши дзвiнок, помчати, з неабиякою полегкiстю, крiзь затопленi заплави до острова Ван Горна. Ось де вiдбувалась якась дiя, а не тут, у мiстi, де заляпана нафтою вода в порту налiтала на сваi й кидала брижi вiдбитого свiтла на змученi обличчя мешканцiв Іствiка, якi важко сунули до виконання своiх громадянських чи християнських обов’язкiв. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzhon-apdayk/istvikski-vidmy/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Клавдiя Альта Тейлор Джонсон (1912–2007) – дружина президента США Лiндона Джонсона. (Тут i далi прим. перекл.) 2 Доньки Лiндона та Клавдii Джонсон, вiдомi громадськi дiячки. 3 Суперетта – продовольчий магазин самообслуговування. 4 Назва столицi штату – Провiденс – мае значення «провидiння». 5 Коттон Матер (1663–1728) – американський проповiдник i памфлетист, автор численних робiт iз висвiтлення проблем сучасного йому життя. 6 Анн Гатчiнсон (1591–1643) – американська релiгiйна дiячка, поборниця руху за свободу вiросповiдання. За своi пуританськi переконання засуджена й вигнана з колонii Массачусетськоi затоки. 7 Роджер Вiльямс (1603–1683) – англiйський теолог, борець за свободу вiросповiдання. 8 Конфлiкт мiж поселенцями Новоi Англii та iндiанцями. 9 Проiзд (фр.). 10 Бренд мийного засобу. 11 «Malleus Maleficarum», також вiдомий як «Молот вiдьом» (1486) – вiдомий трактат з демонологii авторства Генрiха Крамера i Якоба Шпренгера. 12 1,72 м. 13 54 кг. 14 72 кг. 15 Джорж Сiгал (1924–2000) – американський художник i скульптор. Виготовляв скульптури з бiлого пластиру. 16 Музак – узагальнена назва фоновоi музики, що програеться в супермаркетах i торгових центрах. 17 Помилкове вживання слова з iншим значенням. 18 Традицiйний шотландський берет iз помпоном. 19 Маеться на увазi вiрш Томаса Елiота «Любовна пiсня Дж. Альфреда Пруфрока», переклад Вiталiя Кейса. 20 Нiмецька печеня, маринована кiлька днiв в оцтi й винi яловичина. 21 Марiсоль Ескобар (1930–2016) – французька скульпторка. 22 Нiкi де Сен Фаль (1930–2002) – американська скульпторка французького походження. 23 Американець мексиканського походження. 24 Нiчого не буде (фр.). 25 Зеленувато-жовтий колiр. 26 Яка сентиментальнiсть! (фр.) 27 Канак – сленгова назва канадцiв американцями. 28 «Форд Модель Т» – один iз перших автомобiлiв масового виробництва. 29 Невеличкий, нескладний музичний твiр. Вiд фр. bagatelle – дрiбничка. 30 Velveeta – американський бренд топленого сиру. 31 Моя корiвка. Моя бiла корiвка (iт.). 32 Друмлiн – невеликий пагорб хвилястоi структури, спричинений рухом сходження льоду. 33 Мережа супермаркетiв. 34 Драгстор – аптека, де окрiм лiкарських засобiв продають дрiбну бакалiю i пресу. 35 Джон Едвард Гувер (1895–1972) – директор ФБР (1924–1972). 36 Згiдно з американською класифiкацiею кiнофiльмiв, фiльми категорii G призначенi для всiх глядачiв i не мiстять насильства, еротики тощо. PG – наступна категорiя, що вимагае, аби дiти переглядали фiльм у присутностi батькiв.