Дим

Дим Володимир Худенко Дiя роману вiдбуваеться наприкiнцi 1990-х рокiв. Межа тисячолiть вiдображаеться у людських долях низкою подiй – як малозначущих, здавалось би, обмежених вузьким родинним колом, так i епохальних, усесвiтнiх. Важко осягти масштаб i значущiсть того, що вiдбуваеться, спостерiгаючи за подiями очима звичайноi людини. Однак, що не вiдбувалося б у краiнi, у свiтi, для багатьох лишаються найголовнiшими одвiчнi людськi цiнностi: кохання, родиннiсть, спадкоемнiсть поколiнь. Книга розрахована на широке коло читачiв. Володимир Худенко Дим I «Привiт, Іро! Ось я вже шiсть днiв знаходжусь у повiтрянодесантнiй учебцi за сорок п’ять кiлометрiв вiд Каунаса, Литовська РСР, неподалiк вiд залiзничноi станцii Гайжюнай. Напишу детальнiше, як я потрапив сюди. У Сумах я був iз Колею (я писав), але одинадцятого травня його з хлопцями повезли в Пiвнiчний Вiйськово-морський флот. А мене вранцi дванадцятого травня в чотири години ранку посадили в потяг i повезли через Украiну, потiм через Бiлорусь, i нарештi в Латвiю. На другий день в три години ночi були в Каунасi. Чекали до шести годин ранку електричку, приiхали в Гайжюнай, до речi – там знiмався фiльм «В зонi особливоi уваги», потiм нарештi приiхали в учебку. Тут нас розформували, переодягли, i ось я пишу. А в думках я вдома. Згадую нашi останнi вечори, як в останнiй день ми ходили до твоеi садиби, i думаю про тебе. В учебцi я буду пiвроку, вийду сержантом та поiду в частину, а може, й залишать тут. Зi мною тут пацан iз Пiдлипного, Сергiй Руденко. Іринко, вибач, що не написав ранiше – не було часу, i так пишу ось на перекурi, правда, я не курю. Вибач за почерк – пишу на вiйськовому квитку». Йвановича ховали на початку похмуроi вiтряноi осенi, коли днями ще бува й свiтлiло, а над вечiр вже наганяло хмари. І ночi стояли холоднi, сумнi, i тужно, пронизливо вило округою. Та й ховали не без клопоту. Спочатку довго не могли найти путнiх копачiв, а потому – бортовоi машини. За мiсяць перед тим колгосп, чи то пак СТОВ, офiцiйно й безповоротно збанкрутував, i ввечерi хлопцi порозганяли колгоспну технiку до себе по дворах. Антон тодi й сам, оставшись на колгоспному дворi аж до смерку, плюнув i, кинувши в кузов чужу запаску та двi порожнi канiстри, погнав свiй ГАЗон до дому тихою безлюдною вуличкою. А вже одчинивши ворота, вгледiв Ірину на порозi, i на ii нiме запитання лиш важко махнув рукою, буркнув: – А я знаю? І загнав машину в двiр. А через тиждень-два (до кого як) до шоферiв навiдався бувший завгар. Наказав зiгнати технiку до комiр. Ірина тодi не вмовчала: – Куди ти потаскав машину? – До комiр, – не втямив Антон. – Ок чому? – Поголовний велiв, сама не чула? – І хто вiн тобi такий? – Завгар, а хто? Який тебе дзелик вкусив? – Так заберуть же… – Та чи вона й так моя? Іди ось не капай… – Зо мною полайся, як бiльш нi з ким! – Звиняйте, ваше високородiе. Ну, словом, одвiз тодi Антон машину, як i решта. У кого, правда, пiзнiш забрали, а в сусiда його через дорогу трактор i досi в кiнцi городу, в берегах стоiть, бо загнав у хащi так, що не можна тепер витягти. А оце вже як треба було везти Йвановича на цвинтар, то машини i не найшлось. Антон сам ходив iз парубками до комiр, а там, виявляеться, охорона вже, i все якiсь не нашi – чи конотопськi, чи бог iх зна. Словом, вийшов до них той Поголовний… вiн не Поголовний нiякий, ясна рiч, то прозивають так, отож вийшов вiн до них i каже, мовляв, – так i так, нема машини, не дам машини, про iнвентаризацiю якусь плiв… Виходило так, що орендатор тепер тут буде, i теж не наш, а всi в нього пайовики, а оцей же кабан Поголовний у нього так як управитель. – Тобi ж на зборах, такий-сякий, постановили, щоб давав бортову на похорони! – не вмовкав Антон. – Ти ж сам у клубi клявся й божився, чорти б тебе видерли раком!.. А вiн, падлюка, лиш смiеться. Щось плете таке… – Пройде опис, тодi й видiлимо бортову… – А… Понтiй Пилат! Антон махнув рукою та розвернувся назад, як не побiг через сiльповський парк. І завше у нього так – то лаеться, що i небу жарко, а всi округ лише смiються. Видно, того й не вробив на посадах – вiн же й сам трохи завгаром був, цей Антон. Рокiв два всього, чи й менше. А що вiн – лаеться-лаеться, а вони, iроди, лиш смiються, нiхто його серйозно не сприймав. Догнали його хлопцi, окликнули. Давай, мовляв, до Бондаря сходимо, у нього ж е бортовушка, те та се. Бондар – то ще один орендатор, iхнiй, iз села. Антон пирхнув – бозна, чи вона, та бортовушка, ще й iздить… Ідiть самi, а я онно до Панаса, хай лаштуе кобилу, раз так. Бачте, як виходить – проробив чоловiк весь вiк на грузовiй машинi, а на цвинтар станем пiдводою везти… Машина, правда, найшлась-таки. Як уже сходив Антон до Панаса та вернувся на дворище покiйного, з Іриною там перекинувся словом – вона лаштувала на стiл з бабами, словом – явились хлопцi, кажуть – впросили Бондаря, i машина наче на ходу. Але за кермо кого з iхнiх орендатор пускати не схотiв нi в яку, послав свого Чуба, а вiн, той Чуб – п’яниця з п’яницi, i не прохмеляеться зроду-вiку. Ну, так i вийшло – явився Чуб захмелений, i ще щось варнякати почав, Антон його вилаяв i в Христа i в Божу Матiр, а тодi полiз у кузов вимiтати звiдти полову – той Чуб не стямився хоч кузов вимести, як iхав. Тодi стали ждати попа, i ждали години зо двi, аж завечорiло. Антон сам хотiв було ще зранку iхати за попом, та зголосився Валерка – покiйного Йвановича син, у нього ж i машина своя, ну хай… Поiхали вони удвох iз жiнкою, i довго iх не було. Антон усе то стояв iз чоловiками як надолобень, смалив без ладу цигарки i балакав бозна й про що – то за рибу, то за футбол… Про що на тих похоронах балакати? А то заходив у хату i стояв у сiнях в напiвтьмi – позирав скоса на мерця; той лежав серед зали в трунi, висохлий, сiрий, аж чорний. * * * Вмер вiн минулоi ночi, похмуроi, вiтряноi осiнньоi ночi. Антон тоi ночi довго не мiг влягтися, а влiгшись, ворочався на постелi, вставав, вдягався, виходив у двiр подимiти – Ірина давно вже спала. Вiн ходив по двору розхристаний, слухав, як вие вiтер, як брешуть собаки по селу, як сунуть машини по Роменськiй трасi. Обережно прочинив хвiртку, аби не збудити Ірину в хатi, та вийшов iз двору. Нiде по вулицi не свiтилось, i зiр не видно було за хмарами, а берiзка над воротами хилилась пiд тужним вiтром, губила зiв’яле листя. Вернувся у двiр, так само без лязкоту причинив хвiртку. Пройшов по садку, тодi на вибраний город, тодi далi городом… Шурхотiло кукурудзиння неламане, пiдвивав досадний вiтрюга, а далi, аж там за болотами, свiтило собi вогнями сусiдне Жовтневе. Дивно навiть – як розпався Союз, так в Карабутовiм одразу майже й погасло вуличне освiтлення, виходить – нiчим стало платити за струм. А в Жовтневi тому досi галасуе… Хоча чого й нi – там поля агрофiрма одна орендуе, всi при дiлi в селi, i саме ж село багатше буде. Всмiхнувся сам до себе – уперше за нiч розвiяв трохи тугу неясну. Жовтневе. Ірина. Згадав, як парубкував, як проводив ii з клубу болотом поночi. Або як сам ходив у те Жовтневе до школи… Так i познайомився з нею, бо ж там були курси i можна було здати на права в старших класах. Скiльки всього згадалось! Особливо отой раз – як гуляли поночi парком коло садиби, i коло ставкiв, тенiсних кортiв запущених, зарослими алейками тими. Коло ЇЇ садиби, ЇЇ алейками… Вiн збиткувався тодi з неi, не в зло, ясна рiч: – А оце б жила тут як паничка – зроду б з таким, як я, не здибалась! – Та ось припини! – вона смiялася дзвiнко, але й опускала очi. – Точно так, ваше високородiе! – Бовдур! Всмiхнувся про себе, й наче полегшало. Ой свiте правий – дурiсть яка юнацька, дитяча навiть. Щось вiдволiкло його… Вглядiвся. Здалося, наче пiд самим Жовтневим – на грунтовiй дорозi од ферми – хтось блискае лiхтариком. Вглядiвся ще – наче й нема. Чи мо’ здалося? Розвернувся, зiтхнув, побрiв, похилившись, у хату. Там, уже в сiнях, як вiшав куртку, одчув таке, наче пройшов хтось у нього за спиною, наче навiть половиця скрипнула. Вiн розвернувся рiзко. – Ірино? Тиша. Клацнув вимикачем – порожнi сiни, нi душi. Зайшов до господи – Ірина спить собi, як i до того. – Приверзеться… – тихо мовив сам до себе. – Чи вже дрiмаю на ходу? Влiгся, i наче навiть сон прийшов, а тут лементують у дворi, в шибку затарабанили. Явилась баба Маня в сльозах, каже – нема Йвановича. Одмучився. * * * Йванович той був Антону ледь не за батька. Мати Антонова пiсля школи вступила в конотопське медучилище, там же, в районi, i стрiла чоловiка – росiянина, сина вiйськового. Пiсля навчання одразу й побрались – вона стала фельдшером в тутешньому медпунктi, а вiн – бухгалтером в колгоспнiй конторi. Пожили недовго – Антонiв отець безпробудно пив i воювався, лупив дружину немислимо i ганяв по дворищу, вона часто, заплакана, ховалася з малою дитиною на руках у хащах край городу i ночувала по сусiдах, в того ж Йвановича i баби Манi он… Вона, Антонова мати, була жiночкою тихою, беззлобною – обох батькiв ii не стало у вiйну, i росла вона на утриманнi в одноi далекоi родички з Путивля, котра, та родичка, од неi одхрестилася зразу, як дiвчина кiнчила восьмирiчку. Тож i оборони в неi не було нiякоi, нi тут у селi, нi будь-де. Але спочатку ще жили хоч як – купили за кредит в колгоспi непогану, хоч i стареньку хату, придбали Антона, ростили його. Хазяiн прохмелявся i каявся – якось жили… Та одного разу – Антону того року якраз було в школу – отож якось конторське начальство не видержало безпробудного п’янства батька i заслало його од себе аж на тракторний стан якимось рахiвником – аби од себе подалi. З кимось не зладив вiн там у конторi, а норов мав гарячий, непримиренний, горiлкою ще бiльш розпалений. Отож i там, на тракторному станi, вiн не вробив. Пригода та i досi неясна, темна… Буцiмто був вiн ще зранку чумний, а день саме видався душний, прогiрклий, сонце палило нестерпно – був липень, середина лiта. Бачили, як вискочив старий Савельев зi своеi комiрки i так наче за кимось побiг-погнався, от тiльки нiкого не було у дворi, нi на дорозi – жадноi душi. А бiг вiн i бiг, мiж тракторiв i сiвалок, по розпеченому асфальту двору, кричав щось непевне i бiг, заледве не добiг до токарноi i там простягся – розбив голову об якусь борону. І розбив-бо, хвала богу, не так щоб дуже, в усякому – викликали жонку з медпункту, викликали швидку з району i одправили в тамтешню лiкарню. Вiн ще й белькотiв щось, немов марив. Трактористи, хто був тодi на таборi, клялись i божились, що так воно все й сталось – вибiг iз комiрки, бозна за ким женучись. А то балакали рiзне – може, побився з ким, а чи штовхнув його хто на ту злощасну борону навмисне? Нi, клялись i божились, що сам впав. Та врештi, як Антонова мати навiдалась до нього в лiкарню, то вiн там, прийшовши трохи до тями вже, сам ii запевняв, що бiг, що спiткнувся i впав, а за ким бiг – бозна, а чого бiг – не знае сам. Але був веселий навiть, наказував, аби привезла наступного разу з дому книжку якусь i маленькi шахи, а то тут у палатi, мовляв, нудьга. Вона й поiхала назад у село – а то що ж там, дитина сама, i хазяйство iсти просить… Не дождалась i операцii, а мала вона бути пiд вечiр, i старший Савельев на тiй операцii вмер. Операцiя була там нiбито й дрiб’язкова, а чого ж вiн тодi вмер – нiхто до ладу не знав. Вiрнiше, мати либонь що знала, але Антону мало розказувала – щось там iз кiсткою носа, чи вправляли якусь кiстку, а вона провалилась усередину, аж до мозку, i ще вiдкрилась кровотеча i не могли спинити, а вiн до всього не прохмелився з учорашнього, а вiдкласти нiяк… Словом – доля. Так бувае – казала мати, iнколи бувае. На жаль. * * * Пiсля того Йванович i став Антону ледь не за батька. Не те щоб вже бозна-як, але допомагав матерi – то пошле когось iз шоферiв привезти те та се, то город виорати, то випише по лiвiй накладнiй машину вугiлля iм. Сам бува щось полагодить на дворищi чи в хлiвi, або з бабою Манею поможуть город посадити на весну, а на осiнь викосить бадилля, обкосить обнiжки, загребе та попалить, напустить диму по вулицi. Баба Маня, бувало, посидить з Антоном, або й iсти зготуе, як у матерi яка комiсiя в медпунктi трапиться чи в мiсто треба проскочити, а як вже Антон пiдрiс, то Йванович вчив його уму-розуму – то штахетник iз дощок змайструють, то в велосипедi колесо заклеiти як, чи спицi пiдтягнути, чи цепок – розкаже. А як надходила iм черга по вулицi корiв пасти, то пасли в основному Йванович iз Антоном – той займав з одного кутка, а той – з iншого, так i гнали вдвох скотину туманними вранiшнiми вулицями. Бувало, що й так – за життя-буття балакали, хоча Йванович i був по натурi мовчкуватий. Та й Антон такий же самий. Йванович в ту пору був завгаром у колгоспi, це вже потiм, ближче до пенсii перевiвся на пожарку чергувати, вже ж i здоров’я здавало, а оцей самий Поголовний на його мiсце став. Може, тодi й пiшло все в колгоспi прахом? Хоча воно ж усе якось докупи – нового голову з району прислали, перебудова, затим Союз розпався… Хто його зна. Баба Маня весь вiк до самоi пенсii робила прибиральницею в школi, а жили ж вони з Савельевими на однiй вулицi, майже по сусiдству, тiльки не зовсiм поруч – через пустир. На тому пустирi ранiш було двi хати, а у вiйну вони згорiли – гехнули по них реактивним снарядом, нашi гехнули звiдкись iз-за Жовтневого, були там позицii iхнi, а тут – нiмецькi. Це старi люди так казали, або той же Йванович, мовляв – довго так було, тут нiмцi – там нашi, i нашi розвiдники ночами приходили через болото в село, шастали там у берегах, а нiмцi iх шукали. Як же вони не додивились, усе не мiг втямити Йванович, що на тих дворищах нiяких нiмцiв i пелеху не було – одна хата пустувала, а в другiй жила мати з дiвчинкою – Йванович ту дiвчинку знав добре, була вона трохи менша за нього. І, мовляв, тодi як прилетiв снаряд – того Йванович не бачив, то вже розказували йому; так от – тодi як прилетiв снаряд, то жiнка вийшла якраз на крилечко, примружилась на сонце, а воно як засвистить, засвистить… Погорiло все – хати пiд солом’яною стрiхою, хлiви литi, а на хлiвах сiно, а пiд хлiвами та ще поруч чагарник, запущений сад з висушеними тинами… Йванович казав, що в них у старiй хатi тодi побило осколками вiконницi, i важкi вiконницi, товщиною в два пальцi, були в дiрках, як решето – така сила. Йванович i сам од вiйни, виходить, постраждав, хоча вже й пiсля неi – пасли з хлопцями корiв у берегах i пiдiрвались там на мiнi. Одного хлопчину вбило, а ще одного разом зо Йвановичем же – лише покалiчило. У того другого щось iз ногою було, а Йвановичу два пальцi на правицi ледь не одтяло – бецман та вказiвний. Хвала богу, пришили в лад, лише довелось на час переучуватись усе лiвою робити. Так до смертi Йванович i остався дворуким – i писати мiг обома, лишень погано. Не розбереш майже. Вiн мало про вiйну розказував, i все чудне якесь – то все згадував, як в останне передвоенне лiто йшли вони з покосiв i бачили три сонця в небi, ну чисто тобi три сонця, а потiм знову стало одне. Або як лежав осiнньоi ночi на теплiй печi i бачив у вiкно над пiччю якесь блискуче покотьоло – воно снувало двором невисоко, а потiм чкурнуло на той самий пустир i там зникло… Чи там тодi пустиря не було ще? Вiн сам не пам’ятав. Інколи повiдав, як нiмцi заходили в село – чванливi, гордовитi, йшли рiвними рядами, а як вiдступали, то були бруднi i худющi, неохайнi, та все цупили з придорожнiх дерев яблучка-дички. Або, бувало, заходився дивуватись, чого це, мовляв, у вiйну лiтаки iнакше лiтали, нiж нинi – не так високо, та й з гулом iнакшим, бомбовози – казав вiн на них, бомбовози! – так i казав… Нiби й розумна людина, а ото таке. * * * У шiстдесят лiт Йванович вийшов на пенсiю, i на його ювiлей зiйшовся ледве не весь колгосп. І голова, i Поголовний, i завферми, i бухгалтера-диспетчери, i рядовi колгоспники. Прийшов навiть голова сiльради та директор школи з завучем. Приiхав син з дружиною та дiтьми. Всi сидiли, випивали i iли, бажали довгих лiт i мiцного здоров’я, навiть заспiвали пiд баян «Два кольори» та «Рiдна мати моя». А для самого Йвановича те все було ой як невесело, вiн позирав на те збiговисько, як на власний похорон. Був блiдий, як стiна, i якийсь такий немов… вимучений? А як виходив до хлопцiв, що димiли на вулицi, то лише бубонiв пiд носа: «Шiстдесят – це все, шiстдесят – це все…» Вiн давно таке казав, i чим ближче до пенсii, тим сумнiшим робився. І нiби як наврочив, а чи мо’ одчував що. Мабуть, не прожив i року пiсля того – стали вiдмовляти нирки. За мiсяць перед смертю так узагалi через кожнi два днi мусив iздити в районну лiкарню на очистку кровi. Теж не близький свiт – коли син возив, а коли мусили й наймати кого, Антон i наймав в основному. Зробився слабий, задихався – не мiг як слiд i на вулицю вийти по потребi, усе спинявся, вiдпочивав, хапав безкровними губами повiтря. А ночами не спав нiяк, похмурими вiтряними ночами вiн лежав на постелi напiвсидячи, а над ним нависала баба Маня – то поправляла подушки, то розважала розмовами; вона й сама не лягала до свiту. Так i мигтiло вiкно iхньоi хати з дороги од смерку й до свiту, як хто ще, правда, й ходив чи iздив тою дорогою в таку пору. Антон з Іриною провiдували iх ледь не кожного дня, поривались чим помогти, але баба Маня на те лиш сумно одповiла Іринi: «Чим тут, дочко, поможеш? А смертi ждати – на те помiчникiв не треба». І кидалась усоте жалiтись. Не зло, а ото так сумно, понуро: «Не спить всеньку нiч, а нi таблетки тi, нi уколи не помагають… Нi та больниця iхня. Ляже – задихаеться, добре, як ото задрiмае хоч сидячи. А я вже над ним. І так всеньку нiч, аж поки й свiтае». А сам Йванович охочий зробився до розмов, дужче, нiж при здоров’i – видно, тим тугу свою розганяв. Розпитував усе ослаблим голосом, що там у селi, в колгоспi. Антон оминав тему банкрутства i не повiдав, як описували майно в конторi, як голова ховався по кущах вiд якихось приiжджих бандитiв… Йванович, ясна рiч, i так знав, що справи там кепськi, але, видно, теж не хотiв зайвий раз нервувати – не дуже й розпитував вже за подробицi. Зате Ірина вже його розважала – до неi як до продавщицi стiкались усi мiсцевi плiтки, i карабутiвськi, i з окружних сiл, навiть i з району дещо доходило. А бувало, Йванович раптом посеред розмови похмурнiв i починав жалiтись сам, i так якось для нього незвично, по-дитячому навiть: «Не сплю. Не можу влягтися – ляжу й задихаюся. А сидячи хiба й заснеш? І так все ’дно дихати нiчим… Вийшов на вулицю, так чотири рази спинявся, сiдав – не можу, задихаюсь». І очi його сльозились у такi митi. Перед тим днем, як вiн вмер, вони в нього були, а вiн, казала баба Маня, якось одразу серед ночi зробився поганий i забалакуватись став. Ще казала, що просив курити, а цигарок в хатi якраз i не найшлось, i нi жменьки махорки – Йванович вже лiт десять, як не курив. Антон йому вже хоч у труну пачку цигарок вклав. * * * Поховали Йвановича, а Антон наче мало що й пам’ятав iз того похорону. Пам’ятав усяку нiсенiтницю – як бiгав ото в пошуках копачiв та машини, як зчепився з Поголовним, як тодi довго ждали попа. Тодi як явився той пiп з двома жiночками – чи пiвчими, чи матушками, чи як iх там в бiса? Як тодi той пiп повагом входив у хату, забаскаличився над покiйним – покривало там йому не таке, те та се… «А чого ж не таке, – подалась баба Маня, – я ж iще ранiш приготувала, у бабiв випитала…» Нi, не таке, треба в нього купувати, причепився й до хрестика чи до чого там ще, Валерка полiз мовчки за грошима. – А греби ж твою матiр… – просичав крiзь зуби Антон, стоячи в сiнях. – Антош… – поклала йому руку на плече Ірина. – Ось хай. Де вона й взялась тiльки, та Ірина? І завше з нею так – як з ним, Антоном, щось не те, так вона вже й тут. А вiн наче одразу, через куртку та сорочку, одчув тепло ii руки, одразу наче весь обм’як, повеселiв. Завше з тою Іриною так. І все згадувалась якась нiсенiтниця з того похорону – то як ставали на поворотах, i батюшка окидав суворим поглядом натовп. Деякi чоловiки там курили, не ховаючись навiть. – Ви хоч би шапки поскидали, – суворо буркнув пiп. Тодi йшли через тi комори, i подумалось Антону, що це ж i стара машина Йвановича тут тепер – та сама бортова, яку просили з обiду ще, i пожарка, на якiй вiн перед пенсiею робив. Пожарку на зборах теж постановили оддати селу, але кому це тепер болить? Чи й оддадуть? А бензин же ж хто купить – сiльрада? А ремонтувати хiба по черзi будуть? А запчастини? А пожежна команда що ж – за бажанням? Чи й стюмляться? Ото така дурниця верзлася, як iшли на той цвинтар. Тодi на цвинтарi пам’ятав, як голосила баба Маня. Щиро, але наче трохи по-навченому – на кого залишив, та як же ж я без тебе… Валерка стояв понурий – очi на мокрому мiсцi, але стояв смирно. Жiнка до нього тулилась, а старша дочка трохи осторонь – опустила голову. За тим згадувалось, як пiп виспiвував вiчную пам’ять, а якiсь старi баби у Антона за спиною гомонiли впiвголоса: – Цей батюшка ох i спiвае гарно, ох i гарно!.. А отой шпотiвський у покiйноi Палажки так тiльки бубонiв собi пiд носа… Аллах акбар…Чи вам тут концерт?.. – хотiв було буркнути Антон, але вмить спохватився. Як уже одчитав панотець, то стали пiдходити прощатись, i баба Маня прощалась останньою. Голосила, примовляла, а тодi трохи примовкла, i хтось iз копачiв хотiв було вже накривати, а баба Маня як зойкне: – Пiдождiть! Я ще не попрощалась, ще нi! Наче хотiла вдержати Йвановича на цьому свiтi. Тодi забивали труну гвiздками, i глуха луна розносилась стареньким цвинтарем пiд похмурим осiннiм небом. Спускали на рушниках, i один рушник не змогли витягнути – застряг. Махнули рукою i бросили. Тодi знов нiчого, i згадуеться зразу, як iшли вже назад, i Антонiв сусiд iз другого боку, Пашка Маоцзедун, – прозивали так, бо той служив на китайському кордонi колись, так от – той Пашка в Антона попросив цигарку i закурив, а спереду них iшла ота Валерчина старша дочка з якоюсь не нашою дiвчиною, чи то подругою, чи бозна… І от вони iдуть i гомонять, а Антон наче мимоволi прислухався. – Я… я считаю, что нужно… нужно воспринимать как данность, – говорила Валерчина старша. – Так или иначе ведь все умирают. Пашка курив трошки спереду, i дим летiв Антону в лице. II «Привiт iз Литви! Дорога Іринко, сьогоднi пiсля обiду отримав вiд тебе листа, за який тобi дуже вдячний. Напишу трошки про себе. Служба моя йде нормально. Вже зробив два стрибки з лiтака. Напишу детальнiше. Другого числа в нас увечерi була попередня пiдготовка, а наступного дня встали о пiв на п’яту ранку та побiгли на аеродром за шiсть кiлометрiв. Прибiгли туди, парашути вже були там, одяглись. Багато разiв перевiряли перед стрибком. Стрибало нас по дев’ять чоловiк iз сержантом. Словом – стрибнули чудово. Правда, погода була не дуже, часом накрапав дощ та був вiтер. Але лiтаки не припиняли роботу, один за одним злiтали та сiдали. Пiсля стрибкiв поiли. Почали вкладати парашути на наступний стрибок з автоматом. Вкладали цiлу нiч до п’ятоi ранку. Поспали двi години, i на заняття. Займалися три години, i начальник штабу наказав усьому особовому складу нашого взводу поспати до обiду. П’ятого числа прокинулись о шостiй ранку на стрибки. Стрибнули, i одразу наш взвод заступив на добу в караул. Ну от i все, така моя служба, Іринко». Ледь впоралися з тими похоронами та одбуванням, а Ірина вже смикнула Антона – треба йти до Маоцзедунiв, мае ж дзвонити Лариса зi Смоленська. Так i пiшли вдвох вуличкою, сяк-так розпрощавшись iз бабою Манею, саме смеркло вже. В Антона телефона не було, а в тих Маоцзедунiв був – дали iм недавно номер бувшоi ферми карабутiвськоi. Отож i дзвонила Лариса сама iм, бо звiдси в Росiю дорого, а ще ж од чужих людей. Домовились, що подзвонить вона сьогоднi, о дев’ятiй вечора – у них уже о десятiй, виходить. Мали б домовлятися, коли iхатимуть. Коли iх зустрiти… – Ну что, братиш… билеты вы взяли? – донiсся гортанний Ларисин голос iз далекого мiста в чужiй краiнi. – На когда? Я вот все же думаю – давайте мы вас встретим в Брянске, а? Можем даже и машиной… А то чего вы будете трястись, а?.. Нет, ну правда! Время терпит вполне, – вона, як завжди, не давала Антону вставити слова. – Ларо, тут цей… – почав вiн нiяково. – Іванович вмер. Ну, ти знаеш, я… – О, Господи! – Лариса примовкла на хвилю. – Когда? – В цю нiч. Оце поховали, хай царствуе. Чуеш, Ларо, я… – вiн знов зам’явся. – Антош, брось, я поняла, я все поняла. – Три дня… Три дня осьде ’дбудемо, i ми тут як тут. Ну просто зараз нiяк. Та й не до дiла, сама розумiеш. – Антош, конечно! Все нормально, даже не думай ничего. – Я все тягнув iз квитками через це… Ларо, ти прости. Ну так, так хотiлось, на розпис щоб i на вiнчання… – вiн повiв рукою. – Нор-ма-льно все! Антош, ну не оправдывайся, ну ей-богу! – нiжно заговорила сестра на тому кiнцi дроту, i вiн вiдчув, як вона всмiхаеться. – Приедете после, ну подумаешь, опоздаете на пару деньков – дел-то!.. А мы… Мы знаешь что – мы специально в Талашкино сделаем такую выездную свадьбу, а?.. Для своих, отличная идея, по-моему! В общем, ты не бери в голову даже… – Пробач, що я тобi такi новини… тут. – Да перестанешь ты или нет оправдываться? Вот упрямый черт! Когда мне позвонить в следующий раз? – Я з Конотопа… чи… словом, сам тебе наберу, як будуть квитки, добре? – Конечно, хорошо. Ириша там? – Тут, де ж iй бути. – Дай-ка ей трубочку, хм… дамский разговор, – Лариса знову всмiхнулась там, у Смоленську. – Даю, даю, – всмiхнувся i Антон мимоволi. * * * Антон в загальних рисах знав, що там у них за «дамський разговор». По-перше, Лариса за нього, Антона, вельми переймалася. Бувае так – немов i родичi не близькi, сьома вода на киселi, а родичаються дужче, нiж близькi. Лариса йому двоюрiдна сестра. Мати ii, виходить, старшого Савельева менша сестра, вернулась ще при Союзi назад на батькiвщину – працювала там в дорожньо-будiвельному управлiннi i отримала у власнiсть будинок в селищi Талашкiно, за десять кiлометрiв вiд Смоленська. Там було цiле селище в селищi – спецiально для будiвничих, так воно i називалось ДРСУ-1. Дiд iхнiй, отой самий вiйськовий, помотавшись по гарнiзонах (у Конотопi вони пожили недовго) теж на старiсть, як овдовiв, переiхав до дочки, а дочка та, Антонова тiтка, виходить, була ще до всього й видним комсомольським функцiонером… Словом – окрiм того будинку, були в них ще в Смоленську, здаеться, двi квартири. Але про все по порядку – Лариса родичалася з Антоном, вiн iздив iнколи до них в Росiю, а вона сюди навiдувалась, коли могла. І на iхне з Іриною весiлля приiжджала оце, i з Іриною потоваришувала гарно – знайшли вони спiльну мову, словом. Видно, просила вона Ірину, по-перше, Антона пiдтримати, як-не-як – на два весiлля по похорону, бо не встигли Антон з Іриною побратись – спочила Антонова мати, а тепер ось мала Лариса там, в Смоленську, замiж виходити – захворiв Йванович i вмер врештi. Лариса знала, що Йванович був Антону за батька, то й переймалася тепер за брата. Що вже там на те ii весiлля, мовляв – встигнуть не встигнуть, хай лишень не сумуе дуже. Либонь, таке вона i казала Іринi, а ще ж i те, друге… Словом – Лариса давно вже радила iм, та що там радила – наполягала, щоби перебирались вони до них у Смоленськ. Хотiла вiддати iм отой будинок у Талашкiно. Казала, мовляв, знаю, що ви, особливо Антон, до мiста не дуже охочi, тож живiть там – там скрiзь як село, i городик е, i тихо, i пройдеш по дорозi метрiв сто – тут тобi i рiченька в очеретах, тут тобi i поле неозоре, i дiбровка в полi. А пройдеш в iнший бiк метрiв двiстi – тут тобi i селище мiського типу з панельними брежневками та магазинами-ларьками. А зупинка автобусна там ледь не пiд самим домом – два кроки пройти. До обласного центру десять хвилин iзди маршруткою, а маршрутки тi ходять одна за одною. І роботу вам обом найдемо, дуже навiть легко, тут зарплати навiть вищi. Чого ви, мовляв, у тому селi своему гибiете? Але Антон противився. І прямо наче не вiдмовляв, боячись, либонь, образити сестричку ненароком, але все ж бурчав ото – та хай, та подивимось, та хтозна, як воно… Був вiн узагалi по натурi неповороткий, не схильний до рiзких рiшень. Отож i вирiшила Лариса помiняти тактику – загiтувати спочатку Ірину, а там уже хай вона Антона допиляе. Вона за Ірину Антону завше казала жартома: «Та твоя дворянка – вона розторопнiша, нiж ти, буде». Треба, мабуть, розказати й за «ту дворянку», а то що це ми все «дворянка, дворянка», а ок чому – й хтозна. * * * Десь у кiнцi сорокових приiхав у Жовтневе i став там на квартиру один хлопчина – iнженер по мелiорацii. В окрузi тодi з великим розмахом осушували предковiчнi болота округ сiл, нiби як пiд пасовиська, а всю воду вiдти зганяли в водосховище «Ромен», що сягало аж сусiднього району. Ну став хлопчина на квартиру i став, поробив тут трошки, потiм узяв та й оженився на однiй жовтневськiй дiвцi, звiв власний будинок i залишився в селi, а працював в управлiннi того ж водосховища. В новий дiм вiн одразу пiсля весiлля привiз звiдкись i старого дiда – свого батька. Дiд був старий, але рослий i дужий, ходив завжди витягнувшись, як струна, i пихтiв постiйно люлькою чи самокруткою товщиною в палець. Мав довгу молочну бороду i таке ж волосся, а характер мав тяжкий – так казали в селi. Нi з ким вiн не говорив багато, нi з рiднею, нi з iншими дiдами по вулицi – так ото, поздоровкаеться сухо, та i все. Навiть в господi був нелюдимий, жарт хiба – навiть по iменi нiкого не називав, як кажуть, зроду. Навiть невiстку чи рiдного сина кликав завше «ти» i бiльш нiяк. Ото «ти, йди сюди», або «ти в хатi чи де ти е?», «ти в лавку йти будеш?». І ото розумiй, як хочеш, до кого то вiн – до невiстки, чи до сина, чи до онука, що народився пiзнiш у них. Пiсля народження дитини сiм’я прожила разом не так i довго – чоловiк найшов десь коханку i пiшов з дому. Жив спочатку в Нехаiвцi, тут поруч iз Жовтневим над водосховищем такий хуторок невеличкий е, а потiм з новою сiм’ею перебрався кудись на Донбас, розказували навiть, що працював на шахтi, а пiзнiш нiбито загинув десь у тих краях – чи то вбила якась банда, чи то втрапив у банду сам… Хтозна. А от дiд, старий Кандиба, остався з невiсткою й онуком у селi. Дивний був дiд, що й казати. По селу говорили, що вiн i пенсii мовбито нiякоi не отримуе, а на що живуть – бозна, чи на самоi невiстки трудоднi? Правда, вiн чоботар непоганий був, той дiд, та й узагалi – рукатий дiдок, лише не надто охоче брався за роботу комусь. А ще бувало хто з села iнколи бачив, як в пiзню годину, в присмерку вечорiв дiд той задвiрками проходжуеться до панського парку i того мiсця, де садиба була, i церква Великомученицi Катерини, i старий покинутий цвинтар, проходжуеться там зарослими алейками, випрямившись, як струна, склавши руки за спиною. Якось жили вони, i дiд той жив довго – пережив i сина, i невiстку, i доживав вiку вже у дорослого внука тут же, у селi, няньчив правнукiв. Було, катае старшого на вiзочку або сидить пiд двором на лавi, дитина на руках, а вiн люлькою пихтить. Вже й лаялись на нього, а все без ладу – як крикне дiд своiм громовим голосом: «У мене зроду й голова не болiла, зроду! А ви одно мiкстуру свою п’ете i дiтей нею запихаете! Хай привчаеться ото до диму – здоровiшим буде…» Ото такий був дiд. Але остання дивина сталась iз дiдом рокiв за два до смертi. А саме – народилась Ірина, i дiда як пiдмiнили, дiвчинка стала в нього улюбленицею, та ще й якою! Варто сказати, що вiн едину ii називав по iменi. Та, власне, сам же i наказав наректи дiвчинку Іриною. Пояснив скупо, що так, мовляв звали його покiйну сестру, i оця дитина, мовляв, як двi краплi води на неi схожа. Врештi старий Кандиба вмер, проживши бiльше нiж дев’яносто лiт. Перед смертю вiн усе заповiдав онуку, щоби поховали його на тому старому запущеному цвинтарi коло колишньоi церковки, але онук на те лишень лаявся, мовляв, що ви ото, дiду, надумали, га? Цвинтар той з дня на день розкидати думають, там уже бозна од коли нiкого не ховають, та й узагалi – не мелiть ото дурниць! Врештi в один iз погожих осiннiх вечорiв дiд спокiйно собi лущив кукурудзу на порозi, а тодi одiйшов до сну. А на ранок прокинувся i позвав онука. – Де Іринка? – спитав його. – Спить онно ще, – одповiв той. Іринцi тiй тодi рочкiв два-три було, здаеться. – Чого ви, дiду? – Вмирати буду, – зiтхнув старий Кандиба. І тут же важко видихнув. І вмер. Поховали його, ясна рiч, на новому сiльському цвинтарi, а через скiлькись рокiв сталась iще одна дивина – остання дивина, пов’язана з цим дивним дiдом. Було се вже, либонь, в перебудову, Ірина саме вчилась у старших класах. Приiхали якось до дворища Кандиб двi якiсь машини не нашi, i пройшли якiсь мiськi люди в двiр. Там не дуже й довго поговорили з батьком Ірини, i одбули собi, а по селу пiсля того випадку поповзли всякi неймовiрнi чутки. Хто казав, що то були якiсь газетярi столичнi, а хто навiть – що то, мовляв, якiсь родичi Кандиб iз-за кордону, i родичi, що важливо, заможнi. А хто й узагалi повiдав, що Ірина, чогось саме Ірина, тепер спадкова дворянка, i iй, мовляв, по закону належить пiвсела i ще якiсь там неймовiрнi гектари землi, i оте все, де старий парк, i ставки, i садиба де була – також ii. Оце розбагатiють Кандиби тепер! – заздрiсно вигукували пустобрехи по вулицях. Але нiхто, врештi, не розбагатiв – хоч iще довго, та по сей день аж, як, бувало, хто з Кандиб що купував, так i зачиналось – то, мабуть, з тих грошей, що iм iз-за границi прислали, за валюту, не iнакше. Чогось саме натякали на валюту. Воно й можна зрозумiти людей – часи саме непростi наставали. Але виявилось, так у всякому разi розказувала Антону сама Ірина, що приiжджали то дiйсно якiсь нiби як газетярi. Але були серед них i не нашi, а чи правда iноземцi, чи нi – бозна. Батько чогось усе на них казав, що то поляки – i казав те чогось презирливо. Вони дiйсно розпитували батька за старого Кандибу, за його минуле життя, але батько мало чим iм помiг, бо мало що за життя того дiда знав сам. У всякому – за його минуле життя. А окрiм цього – за старою звичкою самого ж дiда, що й знав, не надто розказував, озираючись i замовчуючи те та се. Ірина це знала напевне – поiхали вони вiд них незадоволенi i бiльше не приiжджали. І грошей, ясна рiч, нiяких не присилали – то вже тут додумали. І родових грамот нiяких не вручали. А справдешня iсторiя старого Кандиби туманна i уривчаста, в усякому разi – такою ii знали в сiм’i, i такою ii запам’ятала сама Ірина. * * * Дiд мовби й справдi був iз тих Кандиб – тих самих, що до революцii володiли цукровим заводом у Дубов’язiвцi, оцiею садибою в Жовтневому, тодiшнiй Куриловцi, чималими надiлами землi та й ще багато чим. Це був старий козацько-дворянський рiд, що сягав своiм корiнням ще Речi Посполитоi, а пiсля Хмельниччини та Гетьманщини став малоросiйським дворянським. Бозна з ким там той дiд перебував у якому родинному зв’язку, але вiдомо було – вiд нього ж самого – що вiн сам у Куриловцi не жив, лише бував у гостях, ще хлопцем. Вiн мовбито навчався десь за кордоном, чи то аж у Францii, i там його й застала Перша свiтова вiйна. Вiн повернувся на батькiвщину i пiшов добровольцем в армiю, але про той час вiн мало що розказував. Один раз мовбито обмовився про Охтирський гусарський полк ii iмператорськоi високостi княгинi якоiсь там – чогось усiм та його обмовка запам’яталась. Але мабуть що служив у кiннотi, бо коней любив, ставився до них iз великою нiжнiстю i багато про них знав. А одного разу так i геть проговорився – онук, Ірин батько себто, хлопчаком бувши, грався з малечею в козаки-розбiйники, i дiд взяв та i вистругав йому таку гарну дерев’яну шабельку, рукатий був дiд, а тодi пустився довго i наче аж замрiяно розказувати, як орудують справжню шаблею, та чим шабля вiдрiзняеться од шашки, та як шашкою рубати з коня на ходу… Та мабуть що рубака дiд був добрий, бо взнали од сина його через бабу, що мав вiн до революцii якiсь нагороди – чи георгiiвськi хрести, чи ще якiсь, – мабуть же, було за що. Але про те вiн, знову ж таки, мало розказував, а як онук допитувався, кого дiд рубав шашкою, то той отвiчав, що «бiлополякiв». Кiлька разiв вiн згадував, як навеснi вiсiмнадцятого року лежав у госпiталi в Криму пiсля поранення, i там його, як вiн сам казав, «догнали бiльшовики». Пiсля того вiн, за його ж словами, i вiдвоював хоч на час – служив десь на Чернiгiвщинi на залiзницi якимось писарем, а пiзнiш – десь землевпорядником в селi. Та десь у двадцятому роцi вiн таки потрапив на польський фронт, а чи вже сам знов визвався, чи його мобiлiзувала Червона армiя – бозна. В усякому разi вiн раз iще обмовився, що самого товариша Будьонного знав, – хтозна, чи то справдi так, чи то вiн смiявся лише. Пiсля тих подiй життя його було неясне – закинуло його кудись в Росiю чи Бiлорусь, була в нього якась сiм’я, i дiти, i от цього сина, котрий iнженер по мелiорацii, в тiй сiм’i ще не було, а тодi та перша сiм’я кудись дiлась. Дiвся i сам дiд – i дiвся ж рокiв на п’ятнадцять чи й усi двадцять. Оцей син, котрий iнженер по мелiорацii, народився аж десь в Середнiй Азii, чи в Казахстанi десь, хоча мати його також украiнка, як i батько. Були i ще дiти вiд того шлюбу, але де вони тодi подiвались, хтозна. Про цей час дiдового життя скупо повiдав лише син, поки ще жив у Жовтневому, а сам дiд про це й не обмовлявся нi разу. Ото таке в основному i знала його сiм’я та сама Ірина. Та й навiть цi скупi й непевнi вiдомостi вони тримали ж при собi i не розбовкували кому попало до сих пiр. А ще ж пак щодо самоi Ірини… Дiд казав, що вона, Ірина, дуже схожа, ну просто як двi краплi води схожа на якусь iз його менших сестер, котра жила в оцьому самому помiстi до революцiй i вiйни i котру вiн дуже любив. Та друга Ірина мовбито не дожила й до свого повнолiття – померла вiд тифу в двадцятому роцi десь на пiвднi Росii. * * * Хтозна, як у дитячому вiцi, а юнкою Ірина була страх якою красивою – в усякому, так вважав Антон. Висока, струнка, худорлява, з блiдою, аж наче хворобливо блiдою шкiрою, з густим свiтло-русим волоссям, у котрому темнi пасма межували зi свiтлiшими, а риси обличчя – рiвнi, правильнi, навiть… вишуканi? Хтозна, чи правду казав ото старий Кандиба щодо схожостi Ірини з давно померлою його сестрою, але нi на кого зi своiх Ірина i справдi наче не була схожа – нi на батька з матiр’ю, нi на старших брата з сестрою. У задумi або при спокiйнiй розмовi ii рiвнi брови завше трошки наче вигинались догори, а правий кутик губ опускався, од чого здавалося, що вона журиться за чим або навiть ось-ось заплаче, але то була омана – вона могла тут же добродушно усмiхнутись, тепло, невимушено. Але якщо, наприклад, вивести ii з терпiння, що бувало вкрай рiдко, образити абощо, то ii вираз обличчя мiнявся на рiвний, строгий, немов у якоi скульптури, вона вирiвнювалась станом, витягувалась, як струна i просто-таки спопеляла кривдника тяжким поглядом неймовiрних очей, котрий мало хто витримував, i Антон також. Їi очi були дивнiшi за все – темно-сiрi з зеленуватим вiдтiнком, з поволокою, великi, i iх пронизливий погляд немов виринав з якоiсь неймовiрноi, недосяжноi i нелюдськоi глибини. Зрештою – цiлком можливо, що то лише закоханий Антон вважав ii аж такою красунею i багато чого про неi додумував собi, як i всi закоханi, але можна сказати з упевненiстю, що в жовтневськiй школi не один вiн на неi задивлявся. Але вибрала вона чогось саме його. І йому абсолютно щиро не був зрозумiлий такий ii вибiр аж до сих пiр. Багато було кращих за нього – бiльш бiдових, бiльш розумних, бiльш… Навiть зовнi вiн наче нiчим особливим не вирiзнявся – не надто високий, лише трошки вищий за саму Ірину, чорнявий, ледь-ледь смаглявий, кароокий, плечi розправленi, але не такi вже й широкi… Може, одна лиш деталь була особлива в ньому iз зовнiшнiх – проковзувала в нього iнодi така лукавенька, навiть глузлива посмiшка, причому вiн сам у такi хвилi зазвичай нiчого лукавого i глузливого й на думцi не мав. Ірина сама йому якось про се сказала, мовляв – мружишся, як циган. Вiн, правда, одразу, смiючись, зауважив, що нiяких циган в роду наче й не мав, а вона натомiсть приказала – не дивись на мене так, бо я нiяковiю. І дуже видно було при цьому, що iй так нiяковiти подобаеться. Пiсля того Антон подумав, що, може, в тiй його посмiшцi що i е, але, ясна рiч, подумав те просто жартома. В цiлому ж ii вибiр так i лишився для нього нерозгаданою таемницею аж до сих пiр. Ще зi школи норов у Ірини, з одного боку, був наче й простий, невибагливий, але разом з тим iз погордою, хоча, може, це й не те слово. Не те щоб вона була гордовита, зовсiм нi, але завше трималась трохи наче осторонь од решти, трошки в самотинi, хоч i мала подруг, товаришiв. Вона нiколи не допускала зайвого панiбратства або чого такого – завше спиняла отим тяжким поглядом будь-кого, хто без дозволу порушував ii простiр. Вона часто бувала в довгiй задумi, в отiй своiй немов печалi, i не любила, коли ii в такi хвилi вiдволiкали. Та знову ж таки – може, то лише закоханий Антон того всього про неi додумував, i вона б сама посмiялася, аби вiн або хто iнший розказав iй про таку ii значущiсть в його очах. Скорiше за все, так i було б. * * * Так-сяк впорались iз хазяйством того вечора, а вечеряти й не стали. Перехопив кожен щось там на похоронi, а хоч би й нi, то все одно – шматок до горла не лiз. На вечiр знов повiяв пронизливий вiтрюга i нагнало хмари, берiзка пiд двором тiльки й шелестiла пiдв’ялим листом, а гуси в хлiвi уривчасто гелготiли. Як зайшли перегодя в хату, то Антон вгледiв, одчув скорiше, що Ірина хоче почати розмову – либонь, про похорон, буде його втiшати. Тож вiн ii випередив – мовив з легкою усмiшкою: – Подивимось серiал, може? Ірина любила вечорами дивитись якийсь один американський серiал, а Антон його не любив – як вона дивилась, то вiн зазвичай або читав який детектив з бiблiотеки, або виходив на вулицю потеревенити з чоловiками, що, як i вiн, не були прихильниками того видовиська. У тому серiалi йшлося про якусь вбиту дiвчину в маленькому американському мiстечку – мабуть, то як на iхнi мiрки маленькому – про розслiдування ii вбивства, хоча Антон те розслiдування не розумiв, та й взагалi мало чого розумiв у iхньому заморському життi, а тоi вбитоi дiвчини йому було чогось шкода. – Та якось не хочеться… – знiяковiла Ірина, здивована його пропозицiею. – Настрiй не той наче. Та й ти ж не любиш? – Навпаки, – знизав плечима Антон, – вiдволiктись трохи… Давай. Вони ввiмкнули свiй старий радянський телевiзор «Електрон» – подарунок на весiлля вiд Іриного брата. Тодi вiн ще був бозна-якою розкiшшю, кольоровий, з широким екраном. Але пройшло рокiв зо два, i всi стали купувати iмпортнi, ну як усi – у кого на те були грошi, ясна рiч. У селi, варто сказати, не дуже у кого ще й були. Серiал уже йшов, хоча й недовго. Ірина спочатку ще трошки нiяковiла, iй було, видно, не дуже зручно зараз дивитись серiал, – у таку хвилю. Проте через кiлька хвилин вона, як завше, втупилася в екран i трошки навiть звеселiла – Антону того й треба було. Вiн i сам намагався уважно стежити за перипетiями того далекого незрозумiлого життя, iнколи питаючись у дружини: – Так а це хто? Що за тип? – Це хлопець покiйноi, – зацiкавлено пояснювала вона. – Тiеi школярки, що вбили… – Постiй, так а… А отой перший тодi хто? – То теж хлопець, тiльки таемний. – Таемний? – Ну, про нього нiхто не знав – тiльки вона i ii подруга, найближча. Ота чорнява на вiдео, пам’ятаеш? – Ну. – Вони зустрiчалися з Лорою… – Хто зустрiчався? – Ну, вона i цей хлопець, мотоциклiст. А подруга за це знала. – Так а чого вони тепер разом? – Хто? – Ну, вiн i ця подруга? – Тю, так вона ж була в нього закохана, з самого початку – ти що, не втямив? – Ну в принципi… А шериф за це знав? – Не шериф, а агент ФБР – ти iх плутаеш. Звичайно, знав, а як же? Вiн iз самого початку здогадався. – Так оця друга точно не Лора? Чи як там ii… – Нi-i! Це ii двоюрiдна сестра усього лиш. Але дуже на неi схожа, просто як двi краплi води! – уперше за день, трошки ще несмiливо, засмiялась Ірина. А нiччю, як уже вляглися, Антону приснився дивний i несподiваний сон. Вiн чогось ждав, що присниться Йванович – так бувае, що мертвi сняться живим, особливо зразу пiсля свого похорону, але цього разу Антону приснилося дещо геть iнше. Спочатку як простий спогад – снилось, як вiн повертався додому з Афганiстану. Ось потягом у Конотоп, курний залюднений перон залiзничного вокзалу, привокзальна площа здавалась такою крихiтною, зелень каштанiв у тихому парку, затим – автовокзал, автобусом в Дубов’язiвку. Може, мама й образиться, що не спершу до неi? Душна коробка розбитого ЛАЗа, хтось його взнав раптом – хтось далекий, розмитий, загублений в далечi прожитих лiт; асфальтована дорога, неба голубiнь i вiддаленi села за пшеничними нивами. Досадна нерiвна дореволюцiйна брукiвка, вулички глухого смт. Осьде й вокзал, i швидко найшлась попутка – хтось iхав грузовою якраз у саме Карабутове, ну нiчого, – вийду в Полтавцi, тодi пiшки. Хутiрцi в нивах, розбитi дороги. Полтавка виситься на пригiрку – одна вуличка, городики в кукурудзиннi i ставочок iз затхлою водою, затягнутий ряскою, оброслий очеретами й осокою, десь пiд берегом хлюпочуться качата, але iх не видно з дороги, тополина алея дороги тягнеться в далечiнь, де-не-де хатки, а людей немае, душить червнева спека, душно в м’ятiй парадцi. Зняв берет, витер пiт iз чола. Рушив рiвною дорогою через поле, через пшеничнi висохлi ниви. Котяться хвилi пшеницею, здiймаеться курява над розпеченим асфальтом дороги, тополi придорожнi стелять тiнi, шелестять листям берiзки. Село. Жовтневе. Тракторний стан, ферма. З кимось поздоровкався за руку, од когось одмахнувся, смiючись. Сiльрада. Квiткова доглянута клумба, червоняста пляма прапора пiд поривами вiтру. Ще один ставочок iз прогнилою кладкою, хлюпочуться качата, тягне прохолодою, болотною сирiстю. І ось та вулиця, i вiн пiдходить. Але пiдходить чогось не до ii дому… Чи до ii? Чудне все якесь! Осьде дорога, брукiвка, i парк там же, на краю села, тiльки красивий, доглянутий. Лавки i якiсь статуi подекуди, i так приемно, покiйно в тiнечку, конi десь заiржали вiддалiк. А он i сама садиба, високi вiкна, балкон, i колони ганку, i стiни, увитi плющем. І на ганку дiвчина, вона озирае парк, раптом помiчае його, Антона, i бiжить, бiжить до нього. Тримае в однiй руцi подiл сукнi, а сама сукня якась чудернацька – довга до землi i досить широка, свiтла, чи, може, бiла, з високою талiею i вiдкритими плечима, i ще чимсь таким, чи вишивкою, чи мереживами… Сама дiвчина простоволоса, свiтло-руса з темними пасмами… Вона кричить… – Антоне! Іринка! Антон рушае назустрiч. Сам вже бiжить, кинувши спортивну сумку на землю, пiдтримуючи рукою свiй десантний берет, на грудях дзеленчать брязкальця нагород – «За бойовi заслуги», орден Червоного прапора… Ірина простягае до нього тонкi тендiтнi руки в рукавичках… І вiн ловить ii в своi обiйми. III «Привiт з Литви! Привiт, дорога Іринко, ось вирiшив написати тобi невеликого листа. Ось i минають моi останнi днi в учебцi Гайжюнай, сьогоднi здав свiй останнiй екзамен – вогневу пiдготовку. Словом – екзамени здав вiдмiнно. Увесь взвод вийшов вiдмiнникiв – двадцять чоловiк. Сьогоднi вже точно сказали, хто куди iде на розподiл. Я та ще один пацан iз мого взводу iдемо служити в Афганiстан, там е таке мiсто Баграм. Отож, дорога Іринко, бiльше не пиши менi на цю адресу. Двадцять третього жовтня ми лiтаком Іл-76М вiдлiтаемо з аеродрому Гайжюнай. Іринко, я тебе дуже люблю i прошу тебе – якщо вiд мене бiльше не буде листiв, може, й зовсiм не буде, то ти не переживай. І, будь ласочка, нiкому нiчого не кажи. Чекай на мого листа. Я напишу, тiльки-но прилечу. Чекай на мого листа, а через пiвтора року й мене самого. Ну ось i все, що я хотiв тобi написати. Погода в нас уже холодна. Сьогоднi вранцi нам видали зимову форму, та ми ii ще не одягали. Твiй Антон». Сяк-так одбули й тi тужливi три днi. На ранок четвертого вiтер стих ще до свiту, i подвiр’я з вуличкою вкутались у низький туман. Ірина совалась коло печi, а Антон в цей час наносив води од колодязя, вичистив у корови й свинi, нарубав iм гарбуза, дав зерна курям та гусям, словом – те та се… Ірина пройшла в низькому туманi по двору, торохнула дiйницею. Антон зiтхнув, дивлячись iй услiд, i поплiвся до загону з гусьми, одчинив там ворота. У млявому передранiшньому свiтлi iхня вузенька вуличка Чубаря здавалася тихим струмком чи рiчечкою, що пролягла мiж людських дворiв – туман там купчився та ходив хвилями над мокрим асфальтом дороги. З ночi розхмарило, i останнi досвiтнi зорi згасали тепер в вишинi над селом. А над жовтневськими болотами тьмяно, вже й геть по-осiнньому, розгоралась заграва. – Вже й осiнь… – чогось скорбно зiтхнув сам про себе Антон. – Ану гиля, так вас нехай!.. – прикрикнув на гусячий табунець. Вiн виламав замашну лозиняку в кленових хащах при дорозi й неспiшно рушив, пiдганяючи нею табун. Гуси гелготiли та били крилами – десь iз нижньоi вулички iм отвiчали й чиiсь чужi, то тут, то там по селу час од часу заходились собаки. Прогнав табун повз пустир, повз сиротливу хатину покiйного Йвановича на горбочку – в вiкнi на верандi свiтилось, той свiт несмiливо пробивався крiзь заростi бузку попiд двором. А сама хата й дворище неначе займались огнем од городу та берегiв – i копиця сiна за хлiвом, i висохле кукурудзиння на межi пломенiли у свiтанковiм промiннi. Антону так здалося на мить, що то не вранiшня заграва, а палае дворище, i округ не досвiтнiй туман розстелився, а дим. Вiн одвернувся i погнав собi далi, повернув униз по гравiю i спускався по ньому в береги – тут думали колись, ще при Союзi, стелити асфальтовану дорогу, та якось усе руки не доходили, а тепер вже, видно, й не дiйдуть. Злiва он також стелиться в зiв’ялих бур’янах пiд’iзна дорiжка та висяться над нею заiржавiлi облущенi ворота покинутого пiонерського табору. Курна дорога стелиться вздовж його територii i повертае до тракторного стану, а тодi аж далi в поля. Сама ж територiя всього за якiсь кiлька рокiв забур’янiла, заросла бугилою та пирiем. Одвiдси вниз спускаеться глиниста заглиблена стежка в береги, по обидва боки обросла чагарниками та низькими деревцями, що аж сплiталися над нею, утворюючи такий собi затемнений тунель. Через нього зазвичай i зганяли гусячi табуни з двох прилеглих вулиць, через нього ходили й болотами в Жовтневе чи ще за чим в береги. Самi ж береги – то зарослi мiсцини на краю околичних городiв села, чистий тобi лiс, де лиш подекуди траплялись галявинки та поодинокi ставки-копанки. На галявинках ще косили час од часу сiно або припинали коней, але загалом береги все бiльше заростали верболозом вперемiшку з глухою кропивою й чередою, обплiтались берiзкою й диким хмелем так, що не пройдеш. До всього земля була вогка, торф’яниста, устелена перегнилим листям та струхлими гiлками. Колись, у давнiшi часи, тут уже починалось болото, таке страшне й непрохiдне, що прямоi дороги мiж Карабутовим та Жовтневим i геть не iснувало i, як казали старожили, незважаючи на панську садибу пiд боком, мiсцевi люди навiть ходили одбувати панщину кудись свiт за очi – чи аж у Самбiр, чи бозна-куди. Болото було не просто собi рiвним полем, як зараз, лише з трясовиною, а чистим тобi лiсом з такими деревами i травами, яких нинi й не стрiнеш у тутешнiх мiсцях. І птаства тут було незлiченно, i також усякого чудного. Потiм, уже пiсля вiйни, болото осушили, а дерева викорчували, тодi болото i стало рiвним полем зi смужками мелiорацiйних каналiв, окопiв або гребель, як тут казали, але ще не таким тривким було те поле, як зараз – тут були торфовища. Ще Антоновi батько з матiр’ю, як i бiльшiсть селян, рiзали тут торф вручну для власних груб та печей. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/volodimir-hudenko/dim/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.