Дворушники, або Євангеліє від Вовкулаки

Дворушники, або Євангелiе вiд Вовкулаки В’ячеслав Васильченко У розпалi лiто. Поблизу Киева вiдбуваються таемничi вбивства жiнок, слiд вiд яких тягнеться у давню легенду про вовкулаку. Богдан Лисиця, киiвський професор словесностi, працюючи на прохання свого товариша – головреда газети «Презумпцiя винностi» – кореспондентом, паралельно займаеться пошуком убивцi й написанням статей про це. Розплутуючи клубок неординарних загадок, професор починае розумiти, що все насправдi не так, як здаеться на перший погляд. І опиняеться у вирi таемничих подiй та небезпечних пригод… Дипломант Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» 2012 року. В’ячеслав Васильченко Дворушники, або Євангелiе вiд Вовкулаки Вони вже давно серед нас… ПРИМІТКА АВТОРА Усi персонажi, установи й подii, описанi в романi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами або подiями абсолютно випадковий. ДОВІДКА Дворушники – за украiнським легендами, люди з двома серцями, перевертнi. Присвячуеться поганим людям. Уже хоча б за те, що вони цю книжку нiколи не прочитають.     А… І ще зеленому чаю «Greenfield»… На одинака в лiсi завжди чекае вовк. Еухенiо Фуентес «У лiсовiй глухоманi» У кохання, як в пташки, крила, Пантери iкла, дракона хвiст… Генрi Лайон Олдi «Хабанера» Інколи в цi часи я думаю про горизонт. З горизонтом ви повиннi визначитися. Для цього потрiбно залишити слiд на бiлому. Можливо, ви скажете, що це проста дiя, але кожна дiя, яка змiнюе свiт, – героiчна. Чи я просто себе переконав у цьому.     Стiвен Кiнг «Дьюма-Кi» Напередоднi-1 Сьогоднi Вона знову крастиме… Останнiх два мiсяцi такi крадiжки стали сенсом Їi життя. Хоча нi. Самим життям. Новим ii життям. Мала тверде переконання: усе, що вiдбувалося ранiше, – всього лиш репетицiя. Пiдготовка до нього. Теперiшнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дiвочих снах. Про яке мрiяла в нескiнченних дiвочих мрiях… Пiдхопила Його бiля метро «Житомиська». Стояв з квiтами i вже нетерпляче виглядав. Завжди впiзнавав позашляховик кольору морськоi хвилi. Їi розмальовану «Тойоту». І двох напружених вовкiв, що задоволено бiжать, нанесенi з бокiв авто талановитою рукою майстра аерографii. І могутню вовчу голову з товстою м’язистою шиею на капотi. Великий фейс лiсового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих вiзавi найменших сумнiвiв про силу та спритнiсть. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Вiн знав. Знала машина. Упевненi намальованi вовки… Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого мiста. Крала в усього свiту. Крала в Господа. Упевнено. Смiливо. Не озираючись назад… У тому-то й рiч, що крала. Їхне спiльне божевiлля – це суцiльний злочин… А вони – закоханi злочинцi… Розумiла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душi починала вже навiть остерiгатися. Але та солодка млiсть, той усесвiт щастя, що приносили цi зустрiчi, завжди вчасно затикали роти всiм дванадцятьом головам застережливостi. А iнколи, подiбно до казкового героя-переможця, – просто вiдрубували… Цi постiйнi крадiжки вiдбувались усе частiше. Їхне життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його серединi, не думаеш нi про гальма, нi про те, що колись усе одно доведеться зупинитися, нi про те, що котишся вниз… І насолода вiд запаморочливого польоту вимикае всi iнстинкти, всi системи безпеки… Тепер Вiн перетворився на вовка. Їi вовка. Кохатися з такою стовiдсотковою Вовчицею i не стати Вовком… Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або – викине, як недоношене щеня. Або – загризе. В останне вiрилося бiльше. Але Вона обрала перетворення. Вiн знав, що Тхори, Зайцi й Ведмедi Їi не цiкавили. Не цiкавили навiть Леви. Не потрiбнi. Тiльки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трошки магii – Жiнки i Вовчицi – й одержала, чого прагнула. Хоча якусь дещицю вовчих звичок Вiн усе-таки мав… Вони рушили в бiк Житомира. У цьому напрямку багато дорожнiх готелiв i лiсiв. Є, де сховатися справжнiм Вовку й Вовчицi. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного… Напередоднi-2 Рiзкий звук безжалiсним скальпелем розiтнув iдилiю лiтньоi ночi. Нахабно ввiрвався в безтурботну тишу заколисаного лiсу, розбудивши сонних мешканцiв i околицi. Схожий на приречений крик якоiсь живоi iстоти. Невимовний страждальницький бiль не вмiстився в ньому. Мiльйонами збожеволiлих крапель шугонув через вiнця. Вистачило пiвмитi, щоб цi моторошнi краплi розбризкалися п’янким повiтрям. Ще чверть – i безслiдно розтанули, нiби iх вигадав талановитий штукар. Незрозумiло, правда, для чого. Вiдчуття вибухнули единим порiвнянням: як небезпечна бритва. По венах… Спочатку – нестримний захват, що розривае будь-яку вимiрювальну шкалу. І – при вимкненому на нетривалий час серцi – стрибок iз заплющеними очима в безодню невагомостi. Крилатоi. Бездонноi. Яка не знае, що таке межа. Далi – знищувальне розумiння… Жорстоке. Невблаганне. Позамежне. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ. І нiколи не буде. Ритуал з часiв Адама i Єви. Вiдхiд за невидиму грань. За реальну межу. Ранiше чи пiзнiше. Кому як. Коли в нiмому безсиллi завмирають стрiлки життевого годинника. І тодi здаеться – ВСЕ. КІНЕЦЬ. Але це не так. Не кiнець. Початок. Початок зовсiм iншого шляху. Невiдомого. Незвiданого. Особливого. Який часто починаеться з такого несамовитого крику… Людське життя теж починаеться з крику. Але цей, опiвнiчний, зовсiм iнший. Якийсь незвичний. Мученицький. Неземний. З вiдлунням усесвiтньоi катастрофи. І чогось утраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвiтньо-неземний… Цей жахливий крик приреченоi iстоти, здавалося, належав усе-таки людинi. Чи вже нi?… 1 Звичайний ранок. Ще один. Такий, як учора. І як завтра. За ним настане звичайний день. Мабуть, щастя мае бути саме таким. Звичайне людське щастя. Просте й банальне, як нова пiсняра ще одних «пающiх тр…в». Не вiрите? Запитайте у тих, для кого ранок уже нiколи не настане. Нi звичайний. Нi незвичайний. Нiякий… Та коли подзвонив мобiльний, Лисиця зрозумiв, що сьогоднiшнiй таки незвичайний. Вiн у вiдпустцi. Значить – нiкому нiчого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба! А все ж починалося так чудово: п’ятикiлометрова пробiжка, турнiк i гантелi. Мокра футболка, нiби суперклеем, мiцно прилiпилася до спини. Чергова життева насолода. Їi смачно доповнив зелений «Greenfield». Звична тональнiсть закоханостi у Свiт. Як завжди… А думками гасало море. Його професор – чого там применшувати! – заслужив. Тiльки нiяк не мiг обрати мiсце. Патрiотична «пiдтримка нацiонального виробника» вiдправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варiант, до Херсонськоi областi. Голос зажирiлого космополiта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння. Та хай там як, а iхати потрiбно неодмiнно. Тому що втомився. Вiд суворих трудових буднiв. Вiд усюдисущоi задухи рiдного мiста. Вiд безвiдмовного ноутбука… І ось – дзвiнок мобiльного. Вторгнення на територiю самотнього робiнзона. Його «безлюдний острiв». Беззаперечнi володiння. Мелодiею «вевешноi» «Весни» телефон добивав оторопiлi рештки професорового розслабону. Дисплей висвiчував «Бондаренко». Лисиця натиснув кнопку: – Низькоуклiнне «алло» тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгiдним залишкам усього кримiнального й жахливого в нашому Прекрасному Свiтi. І розповiдае про них iншим. – А ти, Богдане, як завжди: у своему вишуканому стилi? – поставив риторичне питання Бондаренко й вiдразу ж додав: – Прювiт, пане академiку. – Здрав будь, боярине, – увiмкнув жартiвливу церемонiальнiсть Лисиця. – Докладу зусиль, – офiцiйно вiдреагував журналiст. – Чого й вам бажаю. Тiльки з оцiнкою нашого свiту ти трошки поспiшив. Не все таке райдужне й рожеве. – Це ж треба, – награно здивувався Богдан, – а я, черв’як книжковий, пiсля завершення «справи Никонова» вже почав думати, що настають «утопiчнi часи». – Трохи поквапився, – з удаваним жалем сказав журналiст. – Але е й приемнi моменти. – Ну i якi ж, крiм тепла й сонця? – По-перше, у нас помiнявся головний. – Це втiшае. І як новий? – О, цей – просто генiй журналiстики, майстер пера, талановитий до безмежностi… – Вiтаю, Сергiйку, нарештi. Розгледiли лiдерську харизму. І в начальницьке крiсло сiв гiдний претендент. Щиро радий. Це потрiбно вiдсвяткувати. – Спасибi. Але святкувати нiколи. Сам розумiеш: «вiдповiдальна посада», «новi обов’язки», «пошук оптимiзацii роботи колективу»… Та й знаю я твое святкування: знову будеш обпиватися своiм зеленим «Greenfieldом», а менi – гати по печiнцi самоналивною системою «горiлка-оселедець». – Так переходь i ти на чай. – Лисиця раптом зрозумiв усю глибину сказаного. – Причому – без цукру. Краще з медом. – Думка приваблива. І вже починае менi подобатися. – У Бондаренка стартувала естафетi щиростi. – Ох, умiеш переконувати, нейролiнгвiстичний програмiст ти наш… Гаразд. Облишмо жарти. Є серйозна розмова. Зрозумiло – не телефонна. Так що доведеться тобi трохи розвiятися. У напрямку нашого офiсу. Ще пам’ятаеш, де вiн? – Там, де й ранiше, на Золотоворiтськiй? – Абсолютно точно. Навпроти СБУ й прикордонникiв. – Та й до мiськоi управи МВС – рукою подати, – зi знанням видав Лисиця. – Добре влаштувалися, журналiсти-кримiналiсти. – Це точно, – погодився новий головред «Презумпцii». – Гаразд. Я на мiсцi. Коли зможеш – пiдтягуйся. І чай зелений з медом захопи. Починаю нове життя. – Чудово! – видерся на пiк Оптимiзму професор. – Уже збираюся. Правда, в темпi вальсу. На три чвертi. У вiдпустцi ми. – Розумiю, – сяйнув поiнформованiстю Бондаренко. – І це нормально, товаришi, – спародiював Горбачова. – Але зустрiтися треба сьогоднi. – Зобов’язуюся, – поставив пiдпис на договорi. – Домовилися, – ляснув печаткою головред. «Що там у Сергiя завелося таке важливе, що по телефону не змiг сказати? – почав зводити багатоповерхiвку здогадiв. Бажання витикати носа з улюбленого лiгвища не мав. – Хоча давненько й не бачилися. Пiсля зими, по-моему, так жодного разу. Тiльки по телефону та Інтернету. Що ж, мабуть, настав час для пiдзарядки «face to face». І слава Богу. У небесному сценарii завжди все прописано правильно. На користь – так це вже точно». Подивився на годинник: дев’ята двадцять шiсть. І вiдразу штурхонув себе: навiщо? Вiдпускникам на годинники дивитися не дозволяеться. У них часу – безмежжя. У межах, вiдведених на вiдпустку… Вулиця Золотоворiтська впираеться, як це не дивно, у… Золотi ворота. За цим маленьким анклавом давнини на неосяжних просторах океану-мегаполiса скромно прихованi вхiд i вихiд станцii метро. Яка… теж називаеться «Золотi ворота». Так що заблукати в трьох соснах («станцiя метро – iсторична пам’ятка – вулиця») ну дуже складно. Навiть найнеуважнiшому заiжджому гастролеровi, що вперше з’явився в украiнськiй столицi. Богдан же мiг потрапити в потрiбне мiсце навiть iз зав’язаними очима. Але охочих зав’язувати професоровi очi не знайшлося. Тому милувався красою рiдних краевидiв. Поняття «краса» примiряв до всього, що траплялося на шляху. Окрiм смiття й безхатькiв. Але ця некраса, як не намагалася, бажання почуватися щасливим не замрячила. Дверi кабiнету Бондаренка ще без таблички. Без iнформацii про П.І.Б. i неосяжну грандiознiсть посади. Та й кабiнет очiкувано не сяйнув свiжим ремонтом. Часто новий боссссс перебудову починае звiдси. З найважливiшоi стратегiчноi точки. Можливо, це вiра в магiю, що несвiдомо проблискуе навiть у найзапеклiших безбожникiв, наукових атеiстiв i всiляких iнших хом невiрних. Аякже? Попереднiй там сидiв, до того торкався, на те, не доведи Господи, дивився. Залишаючи видимий i невидимий слiд. «Мiтячи» територiю володарювання. Хоча, найiмовiрнiше, новий повелитель босiвського кабiнету затiвав ремонт iз зовсiм iншою метою. Значно банальнiшою: поцупити пiд цей гiпсокартонний галас таку-сяку копiечку. А там, дивись, i гривня з них вийде. Або – евро. Теж непогано. Бондаренка, одягненого в «цивiльне» – якусь пересiчну свiтлу тенiску, а зовсiм не динамiвську футболку, – схоже, нi перший, нi другий здогад не бентежили. Вiн безпорадно борсався у справах, час вiд часу згадуючи про рятувальне коло. Або й узагалi про бригаду вусатих рятувальникiв. – Проходь, сiдай, – вiдiрвався вiд матерiалiв. – Як доiхав? – Шикарно, – мовив Лисиця, але сiдати не став. – Найнадiйнiшим у Киевi транспортом. – Це точно, – погодився головред. – Метро, слава Богу, нiколи не пiдводить… То оце i е воно? Так вiдреагував на пачку зеленого «Greenfieldа» й пiвлiтрову банку з медом, що напiвочiкуваним сюрпризом з’явилися з пакета. – Куди поставити? – хазяйновито поцiкавився професор. – Зараз. Новоспечений керiвник вирiс над столом, наблизився до шафи й вiдчинив дверцята: – Сюди. Професор прилаштував гостинцi, а Бондаренко увiмкнув чайник. Одне з чудес побутовоi технiки слухняно взялося до роботи. – А ти чого шкiру скинув? – смикнув «колишнього журналiста» за сорочку. – Статус, – розвiв руки головред. – Тепер пристрастi демонструвати не можи. Тепер ти – начальник над людями. Об’ективно ставишся до працi й до працiвникiв. Керiвна й спрямовуюча сила. Ось так! Такi тепер ми. «Колишнiй журналiст», хоч i крiзь сльози, але посмiхнувся. Лисиця пiдхопив його посмiшку, а потiм, окинувши оком кабiнет, тоном знавця мовив: – А ти, Сергiйчику, непогано влаштувався. – Та ну його до дiдька це «влаштування», – спорудив незадоволену фiзiономiю. – Менi бiльше подобалося алюрити на територii. На землi, як кажуть у ментiвських колах. Бути вiльним вовком з мiцними ногами. І зубами, звичайно. Особливо не прив’язуючись до певного мiсця. І все встигав. І все виходило. А тепер – ось. – Головред штовхнув ногою стола. – У бюрократи пошився… Су-у-мно. – Я iхав святкувати пiдвищення, а потрапив, схоже, на поминки. Вi-i-iчная пам’ять колишньому розгульному життю. – Богдан завмер ошелешений. – Та амбiвалентно все це, – увiмкнув розумника головред. – Воно немов усе й закономiрно. Солдат, що мрiяв стати генералом, надяг жаданi галiфе. З лампасами. Збулася мрiя iдiота. Живи й радiй. Але… Жах, як хочеться назад. У солдати. В рядовi… Вiдповiдальностi менше – волi бiльше. І творчоi – насамперед. – А дзуськи, шановний мiй пане найголовнiший редакторе, – посмiхаючись, похитав указiвним пальцем Лисиця. – Заяложене «за все треба платити» працюе тут на повну. Як i скрiзь. Усе в нашому мудрому Всесвiтi вiдрегульоване i збалансоване: хочеш бiльше, нiж маеш, – вiддай бiльше, нiж вiддаеш. Так що iм’я «гриб» передбачае «подорож» у кошик… Із вдалим прибуттям до мiсця призначення, пане «Гриб». – Знущайся-знущайся, – награно образився Бондаренко. – Ти он свое уже й забув, мабуть. Притерся до керiвноi посади. – Правду кажучи, спочатку теж вити хотiлося, – напiвшепотом зiзнався Богдан, згадуючи першi днi на посадi завкафа. – Гиденький час. Але потiм, слава Богу, попустило. Тобi теж потрiбно через це пройти. Така собi начальницька iнiцiацiя. Перехiд у нову якiсть. Смерть попередньоi сутностi заради народження новоi. Архетип[1 - Архетип (тут) – формула людськоi поведiнки, зумовлена традицiею, що вироблена певним суспiльством.]. З пiдводного човна не подiтися нiкуди. Ми – багато в чому заручники предкiв. Їхнього способу життя й освоення свiту. – Інiцiацiя, кажеш? – Бондаренко став недоречно серйозним. – Ну. А що? – не зрозумiв такоi змiни Богдан. Нiчого не кажучи, головред залив чай i сiв на мiсце. Чашки запарували. З боку могло видатись, що зараз почнеться магiчний ритуал. Та ж iнiцiацiя. Але хай там як, а швидше, нiж пара, кабiнет заповнила таемниця недоказаного. – Ти теж сiдай, – показав головред на стiлець навпроти. – Серйозну розмову будемо розмовляти, пане професоре. Лисиця сiв, не зводячи здивованих очей. Чиiхось чужих. З собою таких не брав. І нiчого схожого не очiкував. – Є в мене до тебе пропозицiя, – почав iздалеку Бондаренко. – Власне, заради неi я й хотiв зустрiтися. Богдан залишався здивованооким. Вивести могло тiльки те, що мало злетiти з головредових вуст. – Зробiмо так, – не розкривав карти Бондаренко, – я все розповiм, а потiм вирiшимо, як дiяти далi. – Годиться, – по-бiзнесменськи вiдрiзав професор. – Тодi слухай. Я невипадково звернув твою увагу на слово «iнiцiацiя». Наскiльки менi вiдомо (хоча це й небагато) iнiцiацiя – це один з найдавнiших обрядiв родового суспiльства, суть якого – посвята юнакiв у наступний вiковий клас. Обставлявся цей обряд найрiзноманiтнiшими магiчними фiшками, на якi заморочувалися нашi ну дуже далекi родичi. Одна з них – ритуальнi перевтiлення. Найчастiше – у тотемних тварин (ведмедiв, вовкiв). Саме з цим пов’язана легенда про вовкулаку. Перевертня. Людину-Вовка. Я правильно викладаю? – Загалом. – Лисиця знову економить слова. Безтурботний вiдпускник нiяк не може в’iхати, куди хилить Бондаренко. – Добре. Тодi слухай далi. Позавчора вбито жiнку. Молоду. Гарну. З багатих. Знайдено в лiсi. Недалеко вiд Гореничiв. Ну, знаеш, там, де багато крутих особнякiв. З перекушеним чи, скорiше, – роздертим горлом. Як написали експерти, зробив це вовк. Абсолютно справжнiй звiр. З Вишневого навiть привозили блодхаута. Єдиного, до речi, на всю Украiну. Такого песика називають «кривавим собакою». Його надзвичайно вишколений нюх працюе на пошук слiдiв кровi. Для блодхаута достатньо навiть кiлькох молекул, щоб по слiду знайти вбивцю. Адже людина чи iнша жива iстота пiд час руху залишае пiсля себе шлейф запаху. На предметах чи в повiтрi. Головне – це мiнiмум часу, що пройшов з моменту подii. Чим час бiльший, тим шансiв менше. Аромат змiшуеться з iншими запахами, i вiдрiзнити його стае важче або й неможливо взагалi. Та ще й у лiсi. Царствi рiзних запахiв i звукiв. Але цей генiальний песик нiчим не допомiг. Ось так… До речi, незадовго до смертi жiнка мала статевий контакт. Бондаренко говорив якось важко й замовк з ледь помiтною радiстю. Наче закiнчив тяжку непосильну працю. Проте вiдразу ж додав: – Із чоловiком. Почувши останню фразу, Лисиця звiв очi, якими задумливо вивчав пiдлогу: – Тiльки не говори, що тамтешнi мешканцi вiдразу ж почали плiткувати про вовкулаку. – А навiщо? – крiзь щирий сум посмiхнувся головред. – Ти й сам це зрозумiв. – Але ж це вiдверта маячня? – Професор ехидно посмiхнувся й розвiв руки. – Який перевертень? Цього не може бути. – Може, й не може, – погодився Бондаренко. – А може, – й може. – Ну, ти даеш, Сергiйку! – заводився Лисиця. – Уже хто-хто, а ти, як менi здавалося, на таку ересь не здатний. – Вибач, пане професоре, не виправдав. – Головред, схоже, не поспiшав переймати вiру спiврозмовника. Вiн звiвся й принiс чашки, з яких усе ще парувало. – Тiльки я за свое журналiстське життя такого надивився, що скидати з рахунку будь-якi, навiть найбезглуздiшi припущення, якось не маю права чи що… І довiряю тiльки фактам. Тiльки iх звик аналiзувати. І повiдомляти про результати читачам. Тому дивися. – Поклав перед професором документ. Узяв олiвець, щоб використовувати його, як указку. – Ось копiя висновку експертiв. Тут усе чiтко, без сентиментiв, написано. Численнi укуси вовка, плюс його шерсть. А тут – про статевий контакт. Богдан, як зомбi, стежив за рухами олiвця й усе ще нiчого не розумiв. – А ось, – головред поклав новий бюрократичний папiрець, – довiдка з обласного лiсництва. Нiяких вовкiв. Вони для наших краiв, виявляеться, велика рiдкiсть. Якщо не бiльше. Ну? Що скажеш тепер? – А що я можу сказати? – знизав плечима. – Нехай мiлiцiя говорить. Це ii компетенцiя. – Ну, ти й понтовик, Богдане. Ще той, – з ехидною гримасою видавив Бондаренко й надпив iз чашки. Вираз обличчя вiдразу ж змiнився: зелений чай без цукру – напiй не для аматорiв, а… для професiоналiв. Помiтивши це, Богдан посмiхнувся й порадив: – А ти медку додай. – Отруiти мене хочеш? – скривленим фейсом запитав головред. – Навпаки, – знову посмiхнувся Лисиця. – Усе корисне – несмачне, а все смачне – некорисне. Запам’ятай, сину мiй. – Та ну його, – вiдставив чашку роздратовано. – То що там про понти? – нагадав Лисиця i з награною насолодою вiдпив. Бондаренко мимоволi поморщи вся. – Та, кажу, уся ота твоя «компетенцiя мiлiцii» – суцiльнi понти. Вона вiдхреститься вiд усього в прямому й переносному розумiннi. І, до речi, вiд кого я про цю компетенцiю чую? Вiд людини, що вирахувала Естета в Украiнi[2 - Див. В’ячеслав Васильченко. «Гаудеамус», виконаний смертю. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2014. – 304 с.] й Дарувальника Перснiв у Францii?[3 - Див. В’ячеслав Васильченко. Притулок для прудкого бiса: детективний роман – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2013. – 292 с.] Вiд людини, що звикла завжди серйозно ставитися до найдивнiших i найнеможливiших фактiв? І перевiряти iх ще i ще? Що з тобою, «пане детектив»? Чи ти це? – Нiчого особливого, – вiдповiв Лисиця. – Просто, по-перше, – щодо вовкулакiв – це вiдверта нiсенiтниця, елементарна маячня. По-друге – я не детектив, а так – жалюгiдний аматор, перiодично успiшний. Напевно. Ну, а по-трете – зараз у вiдпустцi. Заслуженiй до того ж. І збираюся на море. А ти, Сергiйку, цiкавий своiми розмовами, як стрiлки пiскового годинника. Головред явно не очiкував такого. Його розгублений вигляд палахкотiв красномовнiстю. Лисиця розумiв, що планувалося iнше. – І все ж, – не здавався «колишнiй журналiст», – я тебе не впiзнаю. Вiдомий менi Богдан Лисиця – iнший. І вiд участi в такiй заплутанiй справi не вiдмовився б нiколи. – Тепер дивуватися надiйшла черга Бондаренку. – Ти ж не гiрше за мене розумiеш, що вона непроста. І мiлiцiя з неi елегантно зiскочить. Хоч загибла – дружина серйозного бiзнесмена. Банкiра. Їi, до речi, звали Ольга Довгань. «Ого», – свиснув подумки Лисиця: прiзвище Довгань вiдоме в Киевi. Його власник – людина багата i впливова. – Сам розумiеш, – продовжував Бондаренко, – вiн докладе всiх зусиль, щоб злочин розкрили. Але – мiлiцiя е мiлiцiя. Як би банально це не звучало. Особливо ворушитися не будуть. Ти це й без мене знаеш. – Знаю, – кивнув професор, – але дуже хочеться на море. – А вiдпустки скiльки залишилося? – Двадцять два днi. – Ну, от i чудово. За тиждень розкриеш злочин, а потiм – два тижнi на морi. – Головред посмiхнувся глибокозадоволено. – Ваше прiзвище Бог? – шпигонув на те Лисиця. – Менi здаеться, що керувати моею долею, нехай навiть i в межах двадцяти двох днiв, – суто Господня компетенцiя. Ви так не вважаете, мiй любий друже? Недосконалiсть плану вiдкрилась тiльки зараз. І Бондаренко помiтно скис. Знову випив чаю й, уже не морщачись, прошепотiв: – Прости мене, грiшного, Господи. Без умислу це, без умислу. Каюся. Сьогоднi ж обов’язково забiжу до Володимирського собору й поставлю свiчку… Прости мене, Господи. Прости. – І тричi зосереджено перехрестився. – Стiй-но-стiй-но, Сергiйчику, – заговорив iнтригуюче Лисиця, начебто впритул наблизився до вiдгадки. Залишилося тiльки докласти до пазлу останню частину. Або пiймати вовкулаку за хвоста. І показати цю дивину юрбi цiкавих. – А з якого це дива ти так пiклуешся про мою участь? На завершеного безсрiбника ти, при всiй повазi, ну нiяк не тягнеш. Нумо, колися: що намислив? – Та е тут сякi-такi думченята, – вiдразу пожвавiшав Бондаренко, нiби нарештi опинився у своiй тарiлцi. – Дивись. Новопризначений керiвник (тобто я) мусить показати результат. Причому – не вiдкладаючи в довгу шухляду. Інакше – навiщо ж призначати? Так? – Лисиця кивнув. – Отож. Збiльшити тираж нашоi «Презумпцii» можна тiльки сенсацiйними матерiалами. І вони повиннi не просто дихати сенсацiями. Нам потрiбнi сенсацii ексклюзивнi. Ну як, докумекуеш? – Не надто, – незграбно, нiби чашку з рук, упустив Богдан. – У найзагальнiших рисах. – Чашка гупнула на пiдлогу, i ii стало декiлька. Навiть багато. – Ми будемо вишукувати неординарнi кримiнальнi випадки, розслiдувати й висвiтлювати на сторiнках «Презумпцii». Тепер як? – Безпосереднiй родитель озвученоi iдеi свiтився вiд щастя, як i будь-який батько пiсля звiстки про народження довгоочiкуваного чада. – Ідея – непогана, – без особливого ентузiазму оцiнив почуте Лисиця, – але яким буде втiлення? Тут не все так просто. – Богдан тверезо дивився на свiт, що звичайно виявляв до всього нового вiдверту байдужiсть. – Саме так, пане професоре, саме так. – Бондаренко ставав дедалi веселiшим, немов уже пiсля цих слiв тираж «Презумпцii» неодмiнно пiдскочить до позначки «перший мiльйон». Або наче пив вiн усе-таки не чай. – Щось ти мутиш, Сергiйку, – похитав головою професор, – чогось недоказуеш. – Одне слово, так, – ляснув по столу головред, – пропоную тобi стати спiвробiтником нашоi газети й долучитися до посилення ii тиражних позицiй. Нижня щелепа професора впала на пiдлогу, дорогою наткнувшись на носок черевика. І в такiй позi застигла на якийсь час. Ну, Сергiйчик! Ну, чудило! Та вiд своеi роботи хочеться на море втекти, а тут ще й вiн iз шизонутими пропозицiями! І щелепа крейзiфрогом пострибала блискучим ламiнатом. Схоже, таку реакцiю головред i очiкував. Вiн продовжував мовчати, стежачи за поведiнкою товариша й готуючись утiлити наступний пункт. – Та ти просто з глузду з’iхав! – нарештi вивернув на Бондаренка весь праведний гнiв, пiдзбиравши за довгу паузу. – Ти, часом, тренiнги в божевiльнi не вiдвiдував? З ефективного менеджменту. – Щодо першого – погоджуюсь. Щодо другого – ще нi, але подумаю, – посмiхнувся близькому родичевi розлюченостi. – Знаю, що пропозицiя божевiльна. Знаю навiть те, що збираешся сказати. Бiльше того – усе прекрасно розумiю. Але тут е одна проблема: без тебе менi не обiйтися. Ось дивися: пишеш ти чудово, розуму – ну, тут без варiантiв… Але, що найголовнiше, можеш розплутувати всiлякi загадковi таемницi… І хочеш. Одне слово, менi банально потрiбна твоя допомога. Ну, помiркуй сам: на кого я можу покластись у скрутну хвилину, як не на своiх друзiв? А зараз у моiй кар’ерi – саме така хвилина. Бондаренко замовк, продовжуючи дивитися на Лисицю. Той, ошелешений, теж мовчав, клекочучи справедливим обуренням. А ще кажуть, що в Украiнi немае вулканiв. Проте черговий ковток чаю трохи загасив серцеву пожежу. Слава Богу, обiйшлися без еменесникiв. У блискучих касках. З Местором Чуфричем на чолi. – Добре, – вичавив крiзь зуби, – Господь з тобою. Я згоден. Умiеш ти, Сергiйку, натиснути потрiбну кнопку. Дано. – Стаж, Бодю, стаж, – погодився утiшений головред. – Досвiд i практика, як кажуть, велика рiч. – Це точно, – закивав професор. – А ти можеш, бувалий вовчисько. – Та годi тобi! Не згадуй про вовкiв, а то, не дай Боже, лиха якого накличеш. – Бiльше не буду, – пообiцяв Лисиця, а потiм додав: – А я й не знав, що ти такий забобонний. – Я, Богдане, за свое життя такого надивився й назнався, що тепер вiрю в усi реальнi й нереальнi сили… Навiть у мозок блондинок… Гаразд. Пiдпишемо трудовий договiр, виготовимо посвiдчення i – до роботи. Бондаренко пiдiйшов до копiра. Апарат послужливо заторкотiв, щораз випльовуючи нову сторiнку. – Тримай. – І майже пiд звуки оркестру вручив копii матерiалiв, складенi в пластикову теку. І з усмiхом додав: – Упораешся з цiею справою – i вiдразу на море. Лисиця взяв, зосереджено обнюхав, скуштував на зуб i сказав: – Тодi слухай. Цю нещасну вбив чоловiк, що в багажнику машини привiз вовка. – А може, то жiнка? – посмiхнувся Бондаренко. – А як же статевий контакт? – поставив логiчне запитання. – Без чоловiка не обiйшлося. – Точно, – здався головред, – я про це вже й забув. Постiйно купа нових тем. – Ну, то що? Я до вечора все про цього чоловiка напишу i – вiльний? – пiдморгнув професор. – Дуже… смiшно, – роздiлив паузою слова, роблячи наголос на кожному. – Добре, тодi слухай наступний тост, – нiяк не вгамовувався Богдан. – Ольгу Довгань убив чоловiк, що виготовив механiзм, який мае форму вовчих щелепiв, а весь необхiдний антураж – ну, там шерсть, слину, фекалii – розкидав з пакетикiв. – І все це заради того, щоб почали говорити про вовкулаку або справдi визвiрилися на вовкiв? – Приблизно так, – посмiхнувся Богдан. – А ти – придумав у всю цю колотнечу запрягти заслуженого вiдпускника. – Пiшли оформлятися, генiальний детективе. Лисиця слухняно рушив за головредом: дав слово – тримай. Інакше в його життi не бувало. Принцип. Нiчого не вдiеш. Рiч, за визначенням, непорушна. 2 Теку вiдкрив тiльки вдома. У транспортi робити це не рекомендуеться. Та й бажанням поки не палав. Не любив, коли руйнувались плани. Одразу з’являвся й починав облизуватись мрячливий депресняк. Але Богдан пiддавався рiдко. І смачне облизування найчастiше ловило облизня. Цього разу мусило трапитися так само. Сiв на диван. Почав розглядати принесене. Так. Посвiдчення кореспондента «Презумпцii винностi» Богдана Лисицi. Незадоволений фотофейс швидкоспеченого «журналiста» доповнював сумовиту ксиву. Вона i все, з нею пов’язане, велетенською перешкодою виросли на шляху до омрiяного вiдпочинку. Цього не обiйти. Не перестрибнути. Не проiгнорувати. Можна тiльки пiдiрвати. Але всi знайомi сапери устигли помилитися по разу. Довiдка з лiсництва. Про «рiдкiснi випадки появи вовкiв» на територii, що цiкавила Бондаренка (запит у лiсництво робив вiн). Експертний висновок. Нiчого нового. Усе, як розповiдав головред. Протокол огляду. На галявинi виявлено багато людських слiдiв i залишки недавнього пiкнiка. Натоптали, як на слонячiй дискотецi. Повний гаплик. Далi – три фотографii. Їх вiд слiдчого привiз практикант, коли Богдан зiбрався додому. На першiй – великий план. Галявина. «Тойота-Прадо» кольору морськоi хвилi. З намальованими вовками. Водiйськi дверi вiдчинено. І тiло жiнки. Лежала, розкинувши руки й ноги. Навряд чи цю позу прийняла самостiйно. Коли тобi в горло вчепиться якась тварюка, хапатимешся за життя до останнього. Якщо до цього, скажiмо, не ввели транквiлiзатор. Тодi робитимуть, що захочуть. Але у висновку про якi-небудь хiмiчнi речовини – жодного слова. Виходить, хтось саме так «розклав» уже пiсля смертi. І цей хтось явно не вовк: той такими речами займатися не буде. Не його рiвень. Друге фото «присвячувалося» тiльки жiнцi. На повний зрiст. Тут – нiчого особливого. Туфлi на «низькому ходу». Легка квiтчаста спiдниця. Добре пiдiбрана блузка. Довге золотаве волосся розкидане довкола голови. Дiдько, гарна! Шкода ii. Утiм, некрасиву теж… Хоча наукою доведено, що до фiзично гарних людей (порiвняно з некрасивими) життевий успiх приходить швидше й легше – iз меншою кiлькiстю витрат. Непогане личко налаштовуе до себе iнших. Найпевнiше, Лисиця вiдреагував на красуню так само, як i тi, дослiдженi, – природно. На третiй фотцi можна розгледiти… Стоп. Розгледiти можна, але цього не зробив. Ковзнувши очима великим планом кривавого мiсива, яким стало горло красивоi нещасливицi, заховав фотографiю. Перенiс усе кримiналiстичне добро на робочий стiл. Увiмкнув ноутбук. Перетворився на справжнiсiнького журналiста. Такого собi homo scriptum – людину, що пише. «Страшенно шкода цю молоду жiнку, – почав стукати по клавiатурi. – Скiльки Господь витратив на неi старання, вклав душу в прямому й переносному сенсi. Створив буквально шедевр, але хтось умить зруйнував цей Всесвiт Божоi Любовi… – Зупинився й подумав, не переносячи на вiртуальний аркуш: – Цiкаво, навiщо?… А от це й потрiбно буде вам, шановний пане професоре поки без моря, з’ясувати. І вiдшукати цього герострата. Хоча нi. Герострат пiшов на злочин заради слави. Про нашого «вовкулаку» цього сказати не можна. Вiн зробив усе так, щоб заховати свое iм’я й себе за сiмома замками. Або й за бiльшою кiлькiстю. Стоп. А чому це вбивцею не може бути жiнка? Для статевого контакту з убитою поруч вона мала чоловiка. А потiм… Ого, якi нетрi. Зайдеш, i потiм нiякоi вiдпустки не вистачить, щоб повернутися. Навiть iз компасом. Оце так «влип, очкарик». Ну, Сергiйчик, ну, замутив…». Вiдчув, що починае заплутуватися в густих сiтях думок. Лiками зазвичай ставав зелений чай. Допомiг i цього разу. Правда, ненадовго. Знову «повернувся» до лiсу. А клавiатура, чiтко вiдгукуючись на вивiренi удари, стала втiлювати думане в графiчнi зображення слiв. «Тепер, якщо вiдкинути всi безглуздi здогади (хоча як iх можна вiдкинути: фактiв же менше котячих слiз), що виходить? Убито молоду жiнку. У неi нiчого не вкрали, окрiм, за словами чоловiка, смартфона. Тобто – нiчого коштовного, на що могли б поласитися банальнi грабiжники. Хоча для декого смартфон – межа мрiй. Машина (ця взагалi на нормальну купу тугрикiв тягне), грошi, документи, прикраси – все на мiсцi. Чи, може, щось таки й поцупили, але про нього чоловiк нi сном нi духом? Або в курсi, але вмiло приховуе? Такi «або» можна не рахувати. На початку iх безлiч. Це – нормально. Виходить, пограбування як мотив поки вiдкидаемо. До пори до часу. Далi. Жiнку загриз вовк. Це едине, про що можна говорити з певнiстю. Як, втiм, i про сексуальний контакт. Із чоловiком. Отже, вовк… Варiант № 1. «Випадкова загибель». Жiнка iхала лiсом (куди? навiщо?). Зупинилася (заглух двигун? не стерпiла природноi потреби?). Вийшла (важко повiрити: жiнки, зазвичай, патологiчно бояться темряви, до того ж – у лiсi!) i зазнала нападу вовка. Висновок: надто вже неймовiрно. Якщо навiть опустити факт перебування в нiчному лiсi (приблизний час смертi – 00.45), то з машини при будь-яких розкладах не вийшла б. Заглух двигун – чекала б ранку. Схотiлося пiд кущик – що-небудь придумала б. Дотерпiла до свiтанку. Сяка-така, а проти вовка «Тойота-Прадо» – все-таки фортеця. Але ж нi. Жiнка залишае машину. Безглуздо? Абсолютно. Якщо заглух двигун, можна подзвонити чоловiковi, друзям, знайомим, щоб допомогли. Але вона нiкому не подзвонила. Забула смартфона чи загубила десь? Цiлком iмовiрно. Такий варiант пояснюе багато: i вiдсутнiсть апарата на мiсцi вбивства, i те, що нi з ким не зв’язалася… Багато запитань без вiдповiдей. Але найбезглуздiше – розташування тiла пiсля атаки вовка. Нi. Цей варiант мимо. Неможливий «технiчно». Варiант № 2. «Навмисне вбивство». Жiнку вбили за допомогою вовка. Призначили зустрiч (причому це була знайома або навiть добре знайома людина). Довгань приiхала, довiрливо вийшла з машини. Вимкнула смартфона, тому що спiврозмовник про це попросив (щоб важливiй розмовi не заважали дзвiнки?), або це зробив убивця вже пiсля смертi загиблоi. І сам забрав. Але чому ця «важлива розмова» мусила вiдбутися опiвночi? Невже iншого часу – хай навiть i для суперважливоi розмови – не знайшлося? Це трохи веде у бiк мiстики, про яку потiм. Опинившись поза машиною, жiнка стала беззахисною, i зацькувати ii – робота нескладна. Що характерно, вовк натренований суто на вбивство: «зайвих» укусiв на тiлi немае. Потiм хазяiн вовка розклав уже неживе тiло (навiщо?) i, задоволений, залишив мiсце злочину. Задоволений, бо вийшло все, як планувалося. Убивство е, слiдiв убивцi – немае. Висновок: ближче до правди, хоча й скидаеться на маячню. Ну, хоче людина вбити когось. Є двi тонни давно придуманих способiв. Досконалих, надiйних, перевiрених у тисячах випадкiв. Навiщо вигадувати такий складний велосипед? Хоча… Креативникiв вистачае завжди. Не будемо скидати з рахункiв. Ще образяться. Варiант № 3. «Напад вовкулаки». Цей «клiент» – економне упакування «два в одному». Вiн тобi й чоловiк, вiн тобi й вовк. Щойно красенем писаним був, дивишся, а вже й на звiра лютого перекинувся. На користь цiеi (найбезглуздiшоi) версii говорять вовчi укуси й час загибелi жiнки. Практично – вiдразу пiсля пiвночi. А це – якраз i е «час вовкулакiв». Та й усякоi iншоi нечистi. Плюс – статевий контакт. На цю роль наш перевертень пiдходить якнайкраще. Покохався, а тут – i пiвнiч, час перетворення. Що вдiеш? Хочеш чи не хочеш, а вiд вовчоi шуби й iклiв не вiдкараскатися. Та й жертва пiд боком. Ну й «поживився», не знехтував… Тепер – сексуальний контакт. На згвалтування не схоже. Нiяких слiдiв насильства. Значить, за взаемною згодою. Якби зустрiчалася з коханцем, той обов’язково б вивiв. Точно б не залишив саму… Але навiщо це лiсове рандеву? Та ще й уночi. Та ще й опiвночi. При Ольжиних грошах можна спокiйнiсiнько знайти затишнiше мiстечко. Готелiв зараз – греблю гати. Чи не хотiла свiтитися в готелi? Тодi можна найняти квартиру на добу. Цими послугами Інтернет теж заповнений. А може, захотiлося на природу? Не виключено. Але чому вночi? Щоб здiйснити вбивство! Лiс i нiч – найкращi декорацii для такого спектаклю. Значить, у лiсi опинилася невипадково. І вбивство сплановане. А якщо цей палкий коханець i вбив ii? Зацькував вовком. Теж можливо. Але навiщо? Присутнiсть вовка в цiй картинi явно ii псуе. Веде вiд логiчних припущень у свiт якихось химер. Мiстики. Так. Це якщо йти вiд банального вбивства. Якщо хотiли тiльки вбити. А якщо це – помста? І вовк – ключовий символ? Вказiвка на щось. І машина вовками обмальована. Може, тут десь прихована вiдгадка, чому вовк? А якщо це – вбивство «за особливою формою»? Якийсь невiдомий ритуал. А що? Непогано. Ритуал – надiйна фiшка для вбивства… І для його пояснення…» Роздуми перервав дзвiнок мобiльного. На дисплеi прочитав «Бондаренко». – Я там тобi iнформацiйку про родину Довганя скинув електронкою, – випалив без зайвих люб’язностей. – Працюй. – І вiдключився. Не встиг навiть подякувати. Одразу ж зайшов до Інтернету й «розiрвав» конверт електронного листа. Побачив прикрiплений файл. Вiдкривши, почав читати: «Ольга Володимирiвна Довгань, 27 рокiв. Дiвоче прiзвище Вовчанська. Народилася в мiстi Калинiвка, Вiнницькоi областi. Закiнчила Киiвську мунiципальну академiя естрадного та циркового мистецтв iм. Л. Й. Утьосова (факультет естрадного мистецтва, кафедра сучасноi хореографii). Замiжня майже чотири роки. Чоловiк – Борис Дмитрович Довгань. Банкiр. У минулому – танцiвниця. Працювала в колективi «Рудi Фурii». Нинi – власниця мережi танцювальних шкiл «Феерiя». Бiзнес розвивався успiшно. Батьки справно вiддавали своi кревнi за грацiйнi па ненаглядн их нащадкiв. Жила разом з чоловiком у с. Гореничi неподалiк Киева, у триповерховому особняку. Життя вдалося й пливло-пропливало «собi на втiху». Вийшовши замiж, опинилася в Бога за пазухою. З рядовоi танцiвницi перетворилася на респектабельну бiзнесвумен. І все це, звичайно ж, – завдяки вдалому шлюбу з багатою i впливовою людиною. Цей фiнансовий генiй володiе «BDD-Банком». У минулому вiн – головний економiст на заводi «Арсенал». У дев’яностi разом з Павлом Боярчуком, колишнiм заступником мiнiстра фiнансiв Радянськоi Украiни, i Михайлом Яценком, одним з комсомольських ватажкiв республiканського масштабу, Довгань створюе «J amp;B amp;D-Банк». «Контора» починае набирати оберти. Через кiлька рокiв Боярчук i Яценко зненацька продають свою частину Довганю. Хоча, якщо вiрити такому надiйному джерелу, як плiтки, Довгань серйозно натиснув на своiх компаньйонiв. Причому зробив це за допомогою вiдомого злочинного угруповання Киселя. Пiзнiше подейкували, що Боярчук виiхав за кордон. Чи то до Італii, чи Іспанii. Але слiди загубилися. Яценко начебто теж десь розтанув у закордонних свiтах. Сам же Довгань перейменував банк i почав заправляти в ньому «за своiм образом i подобою». Адже став одноосiбним власником. Фактично богом. Банк добре тримаеться на плаву. І справи Довганя, зрозумiло, iдуть вдало. Ольга – третя дружина банкiра. Перша – директор двадцять другоi школи. Кiлька рокiв тому померла. Вони познайомилися на якiйсь дискотецi. Пам’ятаеш, у вiсiмдесятi роки модними були зустрiчi студентiв рiзних вузiв (тих, де багато дiвчат, з тими, де багато хлопцiв). От i зустрiлися двi самотностi – майбутнiй економiст i майбутня вчителька. Але прожили недовго. Довгань залишив ii заради молодшоi, Надii. Ця – теж економiст. Мешкае на вулицi Саксаганського, сiм, квартира дев’ять. Домашнiй телефон 2332222. Син Дмитро, двадцять рокiв. Навчаеться в Лондонi на фiнансиста. Друга дружина з сином перебувають на повному банкiровому забезпеченнi. Ольга дружила з Дариною Санжак (теж професiйна танцiвниця). Їi телефон 0649204020. Поки – все. Цiлую». – Спасибi, – подякував уголос, посмiхнувшись останньому слову. – Інформацiйка справдi цiкава. Виявляеться, красуня Оля отримала собi шикарне життя пiсля вдалого замiжжя. А до того була звичайною танцiвницею. І тiльки шлюб iз впливовою людиною зробив ii свiтською дамою. Частинкою сучасноi елiти. Однiею з «найкращих людей». Але цим кроком вона, судячи з усього, добряче насолила другiй дружинi Довганя, вiд якоi той мае сина. Виходить, Ольга – розлучниця. Розбила мiцну успiшну родину. Хоча свого часу вона теж постала на руiнах попередньоi… Якщо синовi банкiра двадцять, а одружена Довгань-третя майже чотири роки, то виходить, що в другiй родинi наш Борис Дмитрович прожив фактично «двадцятку». А це вже серйозно. За такий час перетворюються на власнiсть одне одного. А «свое» кожен захищае до останнього. Чим не мотив? До того ж син. Такi жахливi подii, як розлучення батькiв (та ще й через iншу жiнку), хлопцi переносять непросто. Хоча Довгань продовжуе iх утримувати. Обов’язок пам’ятае. А може – вiдкупаеться? Спокутуе грiх? Та хiба ж грошi, навiть великi, замiнять повноцiнну родину? Батькiвське тепло? Турботу? І навiть елементарне перебування поряд. Тут теж може бути мотив. Закiнчивши з iнформацiею, узявся за статтю для тепер уже «своеi» газети… …Минуло чотири години. «Журналiст» накидав чорновики не однiеi, а трьох статей. Роздрукував. Перша закiнчувалася так: «Усе написане цiкаве не тiльки в пiзнавальному планi. Нещодавно на Киiвщинi сталося вбивство молодоi жiнки. Обставини цiеi трагедii та слiди, виявленi на мiсцi злочину, свiдчать, що вбивця хотiв облаштувати все так, аби люди повiрили в появу вовкулаки. Щоб оповити цей жахливий випадок серпанком мiстики. Але слiдство в усьому розбереться. Про його хiд нашi читачi дiзнаватимуться з регулярних публiкацiй. Ми систематично подаватимемо матерiали, оскiльки йдеться не про банальний злочин на побутовому грунтi. На наш погляд, ця подiя заслуговуе докладного висвiтлення. І наша газета це вам обiцяе». Задоволений, випустив iз рук черговi «шедеври». Тi, завернувши химерною траекторiею, плавно приземлилися на стола. Тепер хай полежать. Завтра перечитаемо, пiдкорегуемо i – до друку. Нiщо не завадило солодко потягнутися й позiхнути. «Стоп? – зупинив себе. – А як же звати нашого шанованого автора? Це мусить бути щось таке… Таке… Хо-хо! Краще, нiж Володимир Ярчук, i не придумаеш. Що ж, хай так i буде. Вiдчуемо маску чужого iменi». * * * Фрагмент однiеi зi статей Володимира Ярчука: «Людська свiдомiсть любить усе незвичне, таемниче, незвiдане. Упродовж своеi iсторii homo sapiens вигадала багато способiв розважитись, лоскочучи нерви розповiдями про рiзних фантастичних iстот. Однак з часом наука знаходила неспростовнi докази того, що архаiчнi вiрування людства часто мають цiлком рацiональне пiдгрунтя. Одним iз таких нереально-реалiстичних фактiв е образ людини-перевертня. Вовкулаки… …Про виникнення перевертнiв давньогрецька легенда розповiдае так. Аркадський цар Лiкаон, тиран i безбожник, захотiв посмiятися над Зевсом. Вiн пригостив верховного бога стравою, приготованою з людини. Для чого убив свого семилiтнього сина. Дiзнавшись про це, Зевс вигукнув: «Вiдтепер ти навiки перетворишся на вовка. Вовка серед вовкiв. Це буде твоiм покаранням. Адже смерть була б для тебе карою надто незначною!» У старiй Украiнi вовкулаками (синонiми вовкулак, вовкун) називали людей, виселених за межi територii роду (племенi). Пiдставою для цього ставали надмiрнi грiхи, до яких зараховували зраду рiдноi землi, роду, вбивство, згвалтування, крадiжку та iн. Вiдомо, що для архаiчноi людини простiр дiлився надвое: «свое» (освоене, облагороджене, безпечне, вона там жила) i «чуже» (незвiдане, вороже, що приховуе небезпеку, звiдти виходили всi загрози й приходили всi бiди). Виселення за межi свого простору (що вважалося найжорстокiшим покаранням, архаiчною «вищою мiрою») автоматично перетворювало людину на iзгоя, позбавляло права членства в племенi, робило не таким, як усi. Виселений ставав чужинцем для своiх. Тобто – ворогом… Слово «вовкулака» складаеться з двох частин: вовк та ст.-слов. длака «волосся, шкура» i мае спiльнослов’янське походження. Цей факт вiдображають багато слов’янських мов (природно, демонструючи закономiрнi фонетичнi видозмiни): рос. волколак, укр. вовкулака, бiлор. ваyкалак, польск. wilkolak, лит. vilkolakis, чеськ. vlkodlak, словацьк. vlkolak, серб. вукодлак, болг. вълколак, върколак (звiдки грец. ???????????, ?????????? i рум. pricolic). Гiпотетичне – ст.-слов. влъкодлакъ. Вовкулаки «iснують» у вiруваннях усiх iндоевропейських народiв. У Європi (зокрема i в Украiнi) вовкулацтво вiдоме з найдавнiших часiв. Про нього свiдчить ще Геродот. Історик розповiдае про неврiв – плем’я, мiсцем мешкання якого слугували верхiв’я Днiпра (V ст. до н. е.). Представники цього племенi, використовуючи чари, у певний час мали здатнiсть перевтiлюватися на вовкiв, а з вовкiв – знову ставати людьми. А пiвденнi слов’яни вiрили, що такими перевертнями можуть ставати дiти, народженi вiд зв’язку жiнки з вовкулакою…» 3 Лисиця пiд’iжджав до супермаркету «Новус» на проспектi Палладiна. Тут мав зустрiтися з Дариною Санжак – подругою Ольги Довгань. Домовляючись по телефону, назвав марку авто, колiр i держномер. Дiвчина описала себе: зрiст трохи вищий за середнiй, струнка, бiлi штани, бежева блузка, чорне волосся. Недовге-некоротке. Стоятиме лiворуч входу з великим пакетом «Новус». Уiхавши до зони паркування, згадав орiентири: зрiст, стрункiсть, колiр одягу й волосся. Мiсце – лiворуч. І – великий зелений кульок. Усе сходилось в однiй точцi. Сумнiвiв не було: ця точка – i е Дарина. Та напруженим поглядом вишукувала потрiбну машину. Але – безрезультатно. Потрiбна допомога. Припаркувався на першому ж лiпшому мiсцi й кинувся до дiвчини. – Богдан Лисиця, – вiдрекомендувався пiдбiгши. І обдав вiдкритiстю й надiйнiстю: – Можна допомогти? – Дуже приемно, – звiльняючись вiд ношi, проспiвала дiвчина, – Дарина. – Ну й тоннаж ви тягаете, – вирвалося, коли руки напружилися вiд ваги купленого. – Бiльше немае кому? – У-у, – мотнула головою. – Живу сама… Наймаю квартиру в Коцюбинському. Мама – в Калинiвцi. Брат – на заробiтках у Португалii. Оля… Це слово лягло останнiм мазком у картину вражаючоi самотностi (в усякому разi, так здалося). І Дарина вибухнула риданням. Вiд суму за подругою чи жалостi до себе. Хоча… це майже те саме. – А я вас вiзьму та й вiдвезу додому, – бовкнув Лисиця. Хотiв хоч якось допомогти. – А вам це не складно? – запитала Дарина, втираючись мережаною хустинкою. – Ну що ви, – зрадiв, – навiть приемно. – Тодi можна. Я живу недалеко вiд ДОКу. Знаете, де це? – У найзагальнiших рисах, – щиро зiзнався. – До Коцюбинського доiдемо, а там покажете. Гаразд? – Угу, – спробувала всмiхнутися дiвчина. І це втiшило ii розгубленого спiврозмовника. Дарину посадив спереду. Прилаштував у багажнику важезний пакет. За лiченi секунди Mitsubishi «АSX» уже вибиралася на проспект Палладiна. – Я так розумiю, ви з Олею навчалися разом? – почав розмову, спритно вливаючись у щiльний потiк рiзношерстого транспорту, що невпинно поспiшае Кiльцевою. – Так. І не тiльки в академii. Ми дружили ще в школi. Обидвi ж iз Калинiвки. Танцями займалися також разом. Був там, та вiн i зараз е, такий клуб сучасного танцю «Фея»… Танцювали. Мрiяли пiдкорити столичну сцену. Разом приiхали до Киева. Вступили. Вiдучилися. Оля талановитою була. Дуже сильною. Їi потiм до «Рудих Фурiй» узяли. А мене нi… Дарина замовкла. Уже не плакала, а лише зрiдка уривчасто зiтхала. Лисиця не квапив. Розумiв, що потрiбно вiдiйти. І знову пережити не таке вже й далеке минуле. Увiмкнув музику. – «Sexy, sexy lоver…», – завiв у динамiках Томас Андерс. – О, – рiзко ожила пасажирка й сяйнула засльозiлим срiблом, – це одна з улюблених пiсень Олi. Хотiла зробити номер пiд неi. Але так i не встигла… Лисиця зрозумiв: спiлкування простим не буде. Рана несподiваноi втрати кровоточила. І надiйно перекривала шлях бесiдi, яка ледь-ледь починалася. – Одного разу, пiсля виступу «Рудих Фурiй» у нiчному клубi «Вiдiрвись», Олi вручили вiзитку. Тiльки з iм’ям та прiзвищем. Ну – i номером телефону, звiсно. Проте жодних iнших слiв у таких випадках i не потрiбно. Написане знали без зайвих коментiв. Помiчник того ВІПа настiйливо порадив подзвонити. Обов’язково. Бо… Знову задумалася. Проте цього разу пауза тривала недовго. І дiвчина продовжила: – У нашому свiтi, свiтi мистецтва, чи, точнiше, шоу-бiзу, не все так просто. Успiх часто залежить не вiд таланту. Не вiд щасливого випадку чи розташування зiрок. А всього лиш – вiд одного-единого телефонного дзвiнка. Причому вiн може як вивести на олiмп, так i знищити. Ольга це прекрасно розумiла. Якщо не вiдповiсть – завтра може втратити мiсце. А пробитися до цього колективу було одним з ii стратегiчних завдань. Вибирати не випадало. Подзвонила… Ну, загалом, завертiлося в них… – Що ж ти чудиш, неандертальцю, – вирвалося в Лисицi, коли водiй «Інфiнiтi» пiдрiзав «АSX». Богдан саме хотiв припустити до розвороту на Коцюбинське. – Вибачте… – Десь близько чотирьох рокiв тому, – продовжувала Дарина, кивнувши з розумiнням, – Оля вийшла за Довганя замiж. Говорила, що покохала. Але я вiрила не надто. Хоча… Цiлком могло бути. Вона, знаете, влюбливою була. Легко захоплювалася… Та й вiн цiлком ще зберiгав форму… Завжди iмпозантний. Презентабельний. Косметичнi салони. Процедури… Пiсля весiлля Оля швидко переродилася. Якось одразу сприйняла звички «небожителiв». Представникiв «вищого свiту». Стрiмко ввiйшла в iхне непросте коло. Не гаючись, зайнялася танцювальними школами. Це ii ще дитяча мрiя. Загалом, рiзко стартувала, подруга… Зустрiчатися стали менше. Завжди така заклопотана. У мене ж справи нiяк не клеiлися. Десь iз рiк тому (так, ледве бiльше року) вона менi запропонувала мiсце директора своеi школи на Нивках. Я саме розiйшлася з цивiльним чоловiком (сволота…) i пiшла з колективу. Природно, така пропозицiя – як рятувальне коло. І я погодилася. Та й варiантiв особливих не мала… Я iй дуже вдячна. Але що буде тепер – одному Богу вiдомо… Лисиця слухав Дарину, не перебиваючи. Розумiв, що зараз дiвчина розкриваеться, як на сповiдi. Його появу в життi цiеi загнаноi в кут танцiвницi, схоже, наворожили Вищi Сили. Хуртовина емоцiй, що самотньою вовчицею завивала в ii душi, вимагала виходу. У зовнiшнiй свiт. У вiдкритий космос. Куди-небудь. І це, нарештi, сталося. – Нашi стосунки трохи змiнилися, – дивлячись уперед начебто «для галочки», але нiчого не помiчаючи, продовжувала сповiдатися Дарина. – Згодом мiж нами почала виростати якась межа. Але я все розумiла. Новий спосiб життя, зовсiм iнше коло спiлкування, новi звички неминуче змiнюють людину. Саме це й сталося з Олею. Та я не засуджувала. Все – закономiрно. Інакше трапитися не могло. Дiвчина замовкла. Здавалося, вона втомилася розповiдати, немов це було важкою виснажливою роботою. Потiм, нiби трохи вiдпочивши, з надiею запитала: – А ви не палите? Лисицi не хотiлося розчаровувати, але вибору не залишалося: – На жаль, нi. – Ну чому ж «на жаль»? – здивувалася Дарина. – Це однозначно на щастя. – «На жаль» тому, – почав виправлятися, – що не можу пригостити вас сигаретою. – А, дрiбницi. Не зациклюйтесь, – вiдмахнулася. – Я, от, скiльки вже мрiю кинути, а все бракуе сили волi. Розумiю ж, що це, м’яко кажучи, не дуже потрiбна рiч, а вдiяти нiчого не можу. Напевно, погано хочу, так? – Напевно, – тактовно вiдповiв Лисиця. – Оля теж, до речi, смалила. Коли жили разом (в академii i пiсля, в найманiй квартирi), бувало, як засядемо – й димимо, нiби паровози… Ех, веселенькi часи! Жаль, не повернуться вже… Жили серед труднощiв i надiй. Причому останнi не тiльки врiвноважували першi, а навiть часто й переважували. Шкода, життя коротке, щоб усi надii-мрii збулися. Особливо в Олi… Вона так хотiла дитину… Знову зiбралася розплакатися. Лисиця змикитив: розмовi це не допоможе. Тому запитав: – А ви нiчого дивного в ii поведiнцi не помiчали? Чогось незвичного? Дiвчина якось стрепенулася й плакати, схоже, передумала. Сльози, що наповнили очi, зупинилися на останнiй межi. Ймовiрно, ожилi здогади дiяли швидше, нiж померлi спогади. – Так. Останнiм часом з Олею почало щось коiтися. Приблизно мiсяця з пiвтора тому. Може, трохи бiльше. – І що ж такого могло вiдбутися в ii життi? – По-моему, у неi з’явився коханий. – А як же чоловiк? – мимоволi вирвалось у професора. Дарина подивилася так, немов Лисиця повiдав про вiдкриття Америки. Професор усе вiдразу збагнув. Та дiвчина вирiшила пояснити: – А от ви змогли б устояти перед пристрастю? Нестримною. Всеохопною. Знищувальною. Будучи одруженим. Ви, до речi, одружений? – Не знаю, – знайшов золоту середину (про всяк випадок). І хоч у вiдповiдi на друге питання нiякоi середини бути не могло, бiльше нiчого не сказав. – Думаю, Оля закохалася, – пропустила незграбнiсть Дарина. – Про це говорило багато що. Вона навiть рухатися стала iнакше! Немов скинула з плечей якусь непосильну ношу. Яка гнiтила роками. І не давала бути собою. Очi засвiтилися бажанням жити. Жити для когось iншого. Нi до, нi вiдразу пiсля весiлля такою ii не бачила. І раптом – рiзке переродження… Добробут, грошi, успiх – речi, поза всяким сумнiвом, потрiбнi, але, коли немае кохання, усе стае… сухозлiтками[4 - 1. Дуже тонкi пластинки золота, якими покривають, оздоблюють що-небудь. 2. Срiблястi або золотистi металевi нитки, що йдуть на виготовлення парчевоi тканини, галунiв i т. iн.; мiшура. 3. перен. Щось показне, обманливе.]. Пилом. Для жiнки це надзвичайно важливо… Не думаю, що зречення кохання – порiвнянна плата за матерiальний затишок. Та й чи може кохання взагалi бути платою за що-небудь?… А якщо й може, то хiба е у свiтi те, за що можна було б заплатити таку високу цiну? Дарина подивилася на Богдана, а потiм мовила: – Ви чоловiк. Вам це важко зрозумiти. Професор у душi запротестував, але промовчав: стратегiя. Зараз вона задерлася на царський трон. Ну а заради цiеi примхливоi царицi готовий на будь-якi жертви. Як мудрий доiсторичний правитель. Або, в найгiршому разi, – як третiй син казкових батькiв. Хоча… Може, все саме так, як сказала ця симпатична танцiвниця? – Для Олi з ii мрiйливiстю кохання не було порожнiм звуком. – Дарина продовжувала сповiдь уже з бiльшою охотою. – Серед ii цiнностей воно завжди стояло пiд номером «один». Я бачила, як постiйна боротьба розривала iй серце. Оля вже пiзнала смак заможного життя. І повертатися в минуле не хотiлося. Але… Думаю, вона усвiдомлювала, що це все – не те. Бо прагнула почуття. Приголомшливого. Ураганного. Карколомного. А Борис Дмитрович дати цього не мiг. При всiй повазi до його таланту бiзнесмена й величезних грошей, цим талантом зароблених. Не мiг. Природу не обдуриш. Як i себе. І це провалля глибшало. Так. На людях вона носила маску свiтськоi левицi. Успiшноi. Щасливоi. Задоволеноi. Але в розмовах (та й поведiнцi) раз по раз прослизала якась незадоволенiсть. Прихована, однак ладна вирватись на зовнi. І все через, якщо можна так сказати, любовну незатребуванiсть. Богдан вiдiрвався вiд дороги й подивився на спiвбесiдницю. Та вiдбила погляд i поспiхом додала: – Тiльки не сприймайте це суто фiзично. Ольга вище цього. Їй хотiлось почуттiв. Нестримних. Шалених. Вогняних. Розумiете, Оля мала вiк дозрiлого плода. Потрiбен тiльки дбайливий садiвник, з яким цi почуття можна пережити. – Ну й хто ж вiн, цей садiвник? – Лисиця спецiально наголосив останне слово, хоча така позицiя i так вважаеться «наголошеною». – Не знаю… – Дарина подивилася на професора. – Я намагалася витягти ii на вiдвертiсть, але нiчого не вийшло. Оля вiдразу ж обривала. Спопеляла таким поглядом… І я вiдступала. – Може, iм’я називала? Якось випадково вирвалось? Або чим займаеться? Адреса? Машина? Натяки якiсь? Це все важливо. – Нi. Узагалi нiчого. Нiяких натякiв. Нiяких слiдiв. Нiяких обмовок… Закономiрна поведiнка. Зв’язок, що так змiнив ii, ретельно приховувала. Статус. І робила це вiдмiнно. Актриса… Дiвчина задумалась. Потiм вiдвернулася. Праворуч тягнувся лiс. Вабив непорушною красою. Зачаровував нiмою величчю. Ховав причаену загрозу. Усе це химерно сплiталося в уявленнi про нього. Можливо, Дарина пiд час мовчання думала саме про це? – А ви знаете, як вона загинула? Питання захопило Лисицю зненацька. З несподiванки ледь не випустив керма. Але досвiд спрацював автопiлотом. І люба Асiкс не схибнула нi на градус. А в уявi спалахнула фотографiчна картина: лiс, галявина, автомобiль, жiнка. Криваве розiрване горло. Натюрморт не для слабкодухих. І хоч Лисиця не з таких, людиною чутися не перестав. З усiма ii недосконалостями. Тому й мовчав. Тому й не починав важкоi розповiдi. Вiдтягував якомога далi. – А ви не в курсi? – сказав нарештi. – Плетуть усяке, – вiдповiла Дарина, – але чому вiрити – не знаю. І вовки, й вовкулаки. Жахiття якесь. Звiдкiля взялось на Олину голову… – Я теж чув схоже, – загорiлись професорськi вуха, а далi вогонь перекинувся й на обличчя. Таке дiялось, коли говорив неправду. А робив це ну дуже рiдко й дуже незграбно. – Але сказати щось однозначне… Дiзнаюся бiльше – обов’язково розповiм. – Дякую. Я хочу знати все, хоч це й боляче… Знаете, у мене наче вiдламався шматок серця. І тепер туди вiе полярним холодом. Вибачте. – Знову потяглася до хустинки. Лисиця дивився на дорогу, яка пiдводила любу Асiкс до Коцюбинського. Знав, що тут вона вузька й неякiсна. Слiд бути уважним. Та й здогадувався, що робить Дарина. Але сльозам зарадити не мiг. – Ой, – раптом просiяла дiвчина, – в Олi таке кохання було. Вдома. – «Таке» – це яке? – спробував посмiхнутися. Майже вийшло. – Сильне… Вiн старший за неi на три роки… Прiзвище в нього… Хм… Незвичне. Ведмедеря. Ведмедеря Андрiй. З армii його чекала. Ну знаете, як це бувае? Перше «серйозне» кохання. Ще в школi. Потiм вiн пiшов служити. А коли повернувся, Оля якраз одержувала атестат i збиралася вступати. А вiн вимагав уваги. І хотiв, щоб Оля стала його дружиною. Господинею. Матiр’ю його дiтей. Такою, знаете, берегинею роду. Але вона думала iнакше. Бо в життi хотiла iншого. Значно бiльшого. Прагнула успiху як танцiвниця. Андрiй не був у захватi вiд ii амбiцiй. Буквально звiрiв. Стали виникати сварки. Оля хоч i кохала, та все одно робила по-своему. Не мислила себе завтрашньоi без улюбленоi справи. І його кликала з собою. До Киева. Андрiй же захоплювався лiсом. Просто обожнював його. І залишити не мiг. Бо в них цiла династiя лiсникiв. І дiд, i батько. Трохи згодом закiнчив факультет лiсового господарства в Харковi. Повернувся до Калинiвки. Став працювати лiсником. Та вiн i вирiс у лiсi. Ще й жартував, що його в хащах народила вовчиця. Мабуть, i дружиною хотiв бачити вовчицю. Хм… До речi, в Олi ж дiвоче прiзвище Вовчанська. Дуже не хотiла його змiнювати, але Довгань наполiг. Тодi машину свою вовками розмалювала, протестувальниця. Отака норовлива… З часом з’являлася в Калинiвцi все рiдше. А з Андрiем розiйшлася. Спочатку погрожував, що вб’е ii, а потiм – що себе. Але потроху заспокоiвся. Правда, так i не одружився. Майже весь час у лiсi й пропадае. Як той вовк самотнiй… Ой, ну iх, тих вовкiв… А нещодавно Олi листа прислав. Точнiше, прислав менi. Знаете, конверт у конвертi. А я передала. Що там – не знаю. Але таке було… – Дiвчина знову майнула думками, де химерно змiшувалося минуле з можливим. – Не пара вiн для неi. Оля створена для високого польоту. Андрiй же примагнiчений до землi. І вiдриватися не збирався. Наче прив’язаний… Їхнiй розрив закономiрний. Так мусило статися. А столиця вiдчинила дверi у зовсiм iнше життя. Життя, гiдне ii рiвня, висоти, розмаху особистостi. Олю я в цьому прекрасно розумiла й пiдтримувала. Треба займатися тим, для чого тебе створено. І призначено Вищими Силами. – Спорiднена праця, – видихнув професор. – Що? – не зрозумiла Дарина. – Те, що ви сказали, Сковорода називав «спорiдненою працею». – Точно-точно, щось пригадую з академii. – Цю iдею вiн запозичив у мудрих старцiв античностi. Коли людина живе й творить вiдповiдно до свого призначення, вона входить у гармонiю з природою. Щоб зрозумiти свое призначення, слiд пiзнавати себе. Знайти в собi свiтле начало й розвивати його. Щастя полягае в самовдосконаленнi, чистому сумлiннi й доброму розумi. Це i е справжнiй шлях для людини. – Як правильно сказано, – закивала Дарина, а потiм, спохватившись, додала: – Отам на перехрестi лiворуч. Лисиця увiмкнув лiвий поворотник i, пропустивши «Сiтроена», повернув. – А тепер за гаражами – знову лiворуч. Зробив усе, як наказувала пасажирка. – Ось мiй будинок. Другий пiд’iзд. Ледве втиснувся мiж червоними «Жигулями-п’ятiркою» i синiм «Фольксвагеном-Пассатом». – Обережно дверцятами, – попередив. Вiдстань до «сусiдiв» i справдi мала. Дiвчина зробила все акуратно. Лисиця теж. – До речi, це моя конячка, – показала на «Жигулi». – А чому ж не iздите? – здивувався Богдан. – Їжджу, але рiдко – знехотя вiдповiла дiвчина. – Не дуже далеко. Ще немае такого досвiду, щоб керувати одним пальцем. А зараз iнакше не можна. Машин бiльше, нiж водiiв. Хоч не кожного, хто опинився мiж кермом i сидiнням, можна так назвати. Навiть, коли права мае. Радше проводирем. Здатним тiльки вказувати дорогу. Та ще й iншому, а не собi. – Їздитимете – усе з’явиться… Вправне водiння – усього лиш набiр умiнь. Народжуватись водiем необов’язково. Достатньо просто людиною. Решту зробить навчання. – Богдан пiдморгнув. – Мiй – четвертий поверх, – сказала, ледь посмiхнувшись, i Богдана переклинило. Тiльки зараз побачив, наскiльки Дарина приваблива. Там, у машинi, розглядав ii як «джерело потрiбноi iнформацii». А себе уявляв старателем. Серед пустоi породи вишуковував шматочки благородного металу. Тепер же, на зовсiм трошки, перетворився на звичайну, нормальну, людину. І вона миттево розгледiла, що за «самородок» перед нею. – Як-к-к-ий, ви кажете, по-о-оверх? – пробекав, уражений, збираючись дiставати пакет. – Четве-е-ертий, – здивувалася дiвчина. А Богдановi стало страшно: а що як вона подумае, що вiн глухий? Дефективний якийсь? Не дай Боже. У ii пам’ятi хотiв залишитися цiкавим i сильним чоловiком. Тому, ввiмкнувши сигналiзацiю, легко пiдхопив пакет i рушив сходами. Стiни в пiд’iздi давно вже висумували сум за фарбою. Рука часу досхочу познущалася над ними. Панелi – колись синього кольору, простiр до стелi – брудно-сiрого. Уся ця занедбана гама, здавалося, благала в кожного, хто тут з’являвся вперше, якоiсь особливоi милостинi. Або хоча б спiвчуття. Саме його й кинув у долонi стiн, простягнутi в нiмiй молитвi. Летiв, майже не торкаючись сходiв. Опинившись на потрiбному поверсi, став чекати господиню. Серце гупало так часто й голосно, що, здавалося, заглушувало ii кроки. Дарина пiднiмалась, подзвякуючи ключами. Ось уже й тут. Бiля броньованих дверей iз цифрою «47». Вiдiмкнула звичними рухами. – Будь ласка, – показала всередину квартири. Переступив порiг i поставив пакет на пiдлогу. – Дякую за допомогу, – усмiхнулася дiвчина. – Не знаю, як би я це все дотягла? Зупинка маршрутки далеченько. А тут водii з недавнього часу не зупиняються. – Пусте, – махнув рукою. – Завжди радий. Звертайтеся. – Чашка кави, звiсно, не буде гiдною платою, але я все-таки ризикну… – Кави не п’ю, – мовив, нiяковiючи. – Знайдемо й чай, – запевнила Дарина. – Я б з радiстю, – почав хвилюватися, – але… iншим разом. Поспiшаю. – А вiн буде? – стурбовано запитала дiвчина. Збрехати не вийде, вiдчув професор. – Упевнений, – мовив несмiливо. – Менi здалося, – посерйознiшала Дарина, – що ви належите до тих, хто вмiе тримати слово. Вiдчув заборонений удар. Але усвiдомлення не послабило його сили. Довелося стерпiти. Ледь не заскреготiвши зубами. – У мене е ваш телефон, а у вас – мiй, – сказав, дивлячись не на дiвчину, а крiзь неi. – Думаю, це серйозна запорука… – Домовились, – обiрвала дiвчина. У голосi бринiла вiра, що витискала образу. Дверi зачинилися. Клацнув замок. Навiть крiзь товщу мiцноi сталi вiдчув, що Дарина не хоче розлучатись. Йому не хотiлося теж. Мав ще кiлька секунд, щоб натиснути кнопку дзвiнка. Сказати, що все-таки вiд чаю не вiдмовиться. Але… Не цього разу. На вулицi зателефонував Бондаренковi. Той вiдгукнувся одразу. – Цiкавить мене, Сергiйчику, людинка одна. Колишнiй залицяльник Ольги Довгань. Такий собi Андрiй Ведмедеря. Правда, нiякоi Ольги Довгань тодi ще не було, а була, як ти знаеш, тiльки Оля Вовчанська. Дарина розповiла менi, що мiж ними велика любов палала. Ще та, юнацька. А потiм, правда, згасла. Найiмовiрнiше – з iнiцiативи Ольги, бо чоловiк цей i досi одинакуе. Живе самiтником. Працюе лiсником. Цiкаво дiзнатися про нього бiльше. Вiд лiсника та лiсу i до вовка недалеко. До того ж зi слiв Ольжиноi подруги, вiн тiльки лiсом i живе. Ось так: i лiсом, i в лiсi. Та й убити погрожував, коли дiвчина розiрвала з ним стосунки. Зможеш пробити? – Неможливого для нас немае нiчого. Майже. – І бажано дiзнатися, де вiн був на момент убивства. – Я ж сказав «майже». – Повтори ще раз, бо не розчув… – Дозвольте виконувати? – прогримiв Бондаренко. – А де ж удар пiдбора об пiдбор? – Телефон далеко вiд них. – Гаразд, вибачаю. Отже, виконуйте. – Уже бiжу, mon general. Люба Асiкс завелася з пiвоберта. Схоже, iй подобалося пiдкорятися. А Лисицi подобалося, що iй подобалося. Коли виiхав на Кiльцеву, задзвонив телефон. – Алло, – вiдразу з’еднався з Бондаренком. – Запиши номер. – Головред нiби одержав гран-прi на конкурсi «Мiстер лаконiчнiсть i дiловитiсть». – Звати Брюховецький Микола Степанович. Колишнiй вовчатник. Старенький, правда, але як iнформатор не розчаруе. Поiдеш до нього ставати експертом з вовкiв. Це тобi зараз потрiбнiше за повiтря. – А чи не часто ти почав керувати моiм життям? – напiвжартома поцiкавився Богдан. – По-моему, якраз у дозволених межах. Я ж твiй начальник. – Швидко до ролi шефа призвичаiвся. – А чого тягнути? Таланту органiзаторського дано. Решту здобудемо в бою. Або купимо. – Гаразд. Пришли усе повiдомленням, бо за кермом. – А куди гасав? – Дарину в Коцюбинське пiдвозив. – Ну i? – Ну i iду додому. – З нею? – Сам, звiсно. – Розчаровуеш… – А начебто ранiше був iнакшим? – Час уже й подорослiшати. – Розкриемо вбивство, i вiдразу ж – обов’язково. – Cras, cras et semper cras et sic dilabitur aеtas[5 - Завтра, завтра й завжди завтра, – так минае життя (лат.).], – видав головред латиною. – Я правильно сказав? – Правильно, – посмiхнувся Богдан. – А знаеш, як це буде болгарською? Утре, утре, винаги утре и така минава животъ. – Слухай, полiглоте, ти менi в лiнгвiстику не втiкай. – Куди захочу, туди й утiчу. Я ж на машинi. – Переконав. Гаразд. Хоча… Ну як же все-таки подруга? Гiдна? – Гiдна… Нормальна. – І все? – І все. – Красномовно. – Ти менi заважаеш. Розмови по телефону пiд час руху забороненi. Не змушуй порушувати правила. – Здаюся. До зв’язку. Вiдклавши телефон, додав швидкостi. Будь-що робити найкраще тодi, коли не заважають. І – вiльними руками. Тодi й результат не розчаруе. * * * Фрагмент однiеi зi статей Володимира Ярчука: «Образ вовкулаки – це втiлення давнiх мотивiв перевертництва, що кореняться в архаiчних вiруваннях людства, якi стали основою появи магiчних обрядiв. За однiею з наукових версiй, явище перевертництва пов’язуеться з «iнiцiацiею» (вiд лат. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/v-yacheslav-vasilchenko-12265565/dvorushniki-abo-evangeliie-vid-vovkulaki/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Архетип (тут) – формула людськоi поведiнки, зумовлена традицiею, що вироблена певним суспiльством. 2 Див. В’ячеслав Васильченко. «Гаудеамус», виконаний смертю. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2014. – 304 с. 3 Див. В’ячеслав Васильченко. Притулок для прудкого бiса: детективний роман – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2013. – 292 с. 4 1. Дуже тонкi пластинки золота, якими покривають, оздоблюють що-небудь. 2. Срiблястi або золотистi металевi нитки, що йдуть на виготовлення парчевоi тканини, галунiв i т. iн.; мiшура. 3. перен. Щось показне, обманливе. 5 Завтра, завтра й завжди завтра, – так минае життя (лат.).