Життя як сон. Одна людина – два життя

Життя як сон. Одна людина – два життя Валерiй Олександрович Псьол Дiмине життя мало чим вiдрiзнялося вiд однокурсникiв. Але на його долю несподiвано випадае важке випробування – йому починають снитися сни, якi не вiдрiзнити вiд реальностi. І з черговим свiтанком життя в кожнiй iз реальностей вiдрiзняеться все бiльше, адже в кожноi з них е свiй сценарiй. Нитки переплiтаються все тугiше, життя вiд сну вiдрiзняеться все бiльше. Чи зможе юнак зрозумiти, що реально? Чи зможе вiн розплутати цей клубок життя? І чим вiн готовий пожертвувати заради кохання? Життя як сон Одна людина – два життя Валерiй Олександрович Псьол А життя таке коротке Заснемо iзнову, душе, Заснемо; але обачно, Не забувши цього разу, Що прокинутися можем Ми за кращого вже часу.     П. Кальдерон © Валерiй Олександрович Псьол, 2017 ISBN 978-5-4490-0189-4 Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero Глава 1. Гроза Ось уже кiлька днiв не припиняв йти дощ. Наче вiн хотiв вибачитися за спекотне лiто, яке ще чекало попереду: напоiти землю i кожну травинку, оживити струмки i рiки, ймовiрно в останнiй раз до глибокоi осенi. У цих краях липень i серпень часто бували жаркими i сухими, так що бiльшiстю жителiв, а багато хто з них займався землеробством, сприймали таку зливу як бальзам на душу. Тут люди не любили бетоннi коробки квартир, а волiли жити в маленьких затишних будиночках. Навколо таких будиночкiв не було галявин з газоном, але були красивi доглянутi фруктовi сади. Далi вiд дороги зазвичай знаходилися невеликi земельнi дiлянки – городи, на яких мiсцевi жителi садили картоплю, помiдори, моркву… Саме тому тут всi так любили лiтнiй дощ. Зазвичай в цей час року молодi люди, гуляючи вулицями невеликого мiстечка, могли собi дозволити прокрастися тихенько в чийсь сад, щоб не розбудити сторожового пса, i нарвати черешень. Стиглi ягоди дуже добре видно на деревi, особливо в мiсячнi ночi. Сьогоднi повинна була б бути саме така нiч – повний мiсяць, високi зiрки i тихий лiтнiй вiтерець – iдеальний час для побачень, коли сама природа створюе всi умови для романтики, i залишаеться лише пiддатися ii поклику. А ще можна пригостити улюблену жменею черешень, перестрибнувши через чужу огорожу i зiрвавши iх з дерева. Дрiбниця, але приемно. Бо ж це хоч i маленький, але героiчний вчинок. Але сьогоднi була не така нiч. Уже кiлька днiв без перестану лив дощ. І зараз вiн став настiльки сильним, що машини, якi iхали назустрiч, через суцiльну стiну дощу можна було побачити хiба що метрiв з двадцяти, i це при включених на дальньому свiтлi фарах. Влiтку, особливо пiд час злив, рiдко, коли дме сильний вiтер, але сьогоднi погода була саме такою – господар собаку з дому не випустить. І будь-яка людина, що народилася сьогоднi на свiт, виглянувши у вiкно, з упевненiстю сказала би, що на дворi стоiть пiзня осiнь. Хiба що листя на деревах все ще зелене i гроза. Так, восени не бувае таких гроз. Спалахи блискавок роздирали небо на частини, а переривчастi удари грому змушували тремтiти навiть металопластиковi вiкна, якi тiльки входили в моду серед мiсцевих жителiв. У таку погоду особливо дивним було б побачити перехожого на вулицi. Навiть мiсцевi алкоголiки, якi збиралися щодня на лавочках бiля дороги або в парку, перенесли своi засiдання в бiльш затишнi лiтнi кухоньки пiд гнiвнi вигуки дружини товариша по чарцi, якому в цей вечiр випало надавати притулок товаришам. Комусь могло б навiть здатися, що якщо зараз вийти на вулицю, то Зевс ударом блискавки миттево покарае тебе за всi грiхи. Але в цiй мiсцевостi було мало забобонних людей. Загартованi комунiстичним минулим, що й сьогоднi ще зрiдка спостерiгались його вiдгомони, тут мало хто ходив до церкви, хiба на Рiздво чи на Великдень. А так люди не бачили Диявола i не вiрили в Бога. І навiть коли в столицi гримiли революцii, тут життя спокiйно йшло своею чергою. Але навiть в цей неспокiйний червневий вечiр все було спокiйно в умах i серцях людей. Майже у всiх. До Єлизавети, а це була невисокого зросту дiвчина з довгим русявим волоссям, постукали в дверi. «Кого це могло принести в таку погоду?» – занепокоено подумала дiвчина. – «Невже це?..» У дверi постукали сильнiше. Єлизавета пiдiйшла до дверей i вiдкрила iх, вже за мить до цього з точнiстю знаючи, кого вона побачить. Так, це був Дмитро. – Ми з тобою вже про все поговорили! Навiщо ти прийшов, та ще й в таку погоду? Захворiти вирiшив? На здоров’я, тiльки мене не чiпай, – вже по одному тону голосу стало зрозумiло, що дiвчина не хотiла бачити свого, тепер вже, напевно, колишнього, хлопця. – Ти просто мене не так зрозумiла. Пробач, – в Дiминому голосi не було i ноти впевненостi. Швидше навпаки, вiн був схожим на робiтника-недотепу, якого викликали на килим до начальства. – Дай шанс, я ж не погана людина. Чи що я не так зробив?.. – Не в тому рiч. Ти хороша людина, але ти не той, хто менi потрiбен, – Лiза так i не збиралася пускати гостя за порiг, тримаючи одну руку опертою на одвiрок, так що волею чи неволею, але вхiд в будинок був закритий. І Дiмi, хоч вiн i стояв пiд невеликим навiсом, але все ж, доводилося терпiти сильнi пориви вiтру, якi раз у раз пронизували його тонку осiнню курточку i пробирали, напевно, до самих кiсток. – Зрозумiй, якщо хочеш повернути мене, розберися спершу в собi, а вже потiм як-небудь i поговоримо. А до тих пiр я не зможу з тобою залишитися. Дмитро стояв на цьому пронизливому вiтрi, що доносив краплi холодного лiтнього дощу i все нiяк не мiг придумати, що ж йому сказати, щоб зберегти своi стосунки. Вiн нiби й думав про це всю дорогу, але зараз, в такий момент, у нього просто не було слiв. Вiдчуваючи, що незручна тиша затягуеться, i Лiза вже через мить зачинить перед ним дверi, хлопець все ж зважився вiдповiсти: – Я люблю тебе, вiриш?.. – Знаю. Але цього замало. Я тебе не люблю. Я закохалася була в зовсiм iншого хлопця, а не в того, в кого ти перетворився. Пробач, але я думаю, у нас навряд чи що-небудь вийде, – спокiйним голосом сказала дiвчина, закривши вхiднi дверi, вiд яких через кiлька миттевостей пiшов глухий гул. Це Дiма вiд лютi, чи радше вiд безвиходi, сильно вдарив лобом об дверi, що тiльки-но зачинилися перед ним, з прощальним стогоном «Лiза», i пiшов в нiч. Лiза ж тим часом була спокiйна, бо знала, що скаже хлопцевi, причому знала вже досить давно. Із жалю вона лише терпiла його останнiм часом. Але кохання на жалю не побудуеш, тому рано чи пiзно це мало статися. Звичайно, можна було хоча б впустити хлопця в будинок, дати йому зiгрiтися, приготувати чаю. Але Лiза занадто добре знала Дмитра. Вiн би сприйняв це як черговий шанс, що було б вкрай жорстоким з ii боку. Краще було сказати все прямо в обличчя. І якщо вiн вже хотiв, то нехай мокне тепер пiд дощем. Дiвчина пам'ятала, яким вона полюбила його. Вона закохалася в того Дiму, який силком цiлував ii. Який, без причини брав ii на руки. Чие слово завжди було законом i який нiколи не думав про наслiдки. Який побив одного хулiгана просто за те, що той дозволив сказати щось грубе та непристойне про неi, його дiвчину. Так, саме таким Лiза покохала його, але вже давно вона не бачила свого хлопця таким. Вiн чомусь одноi митi перетворився на людину, яка труситься над своею дiвчиною, як над останньою копiйкою. На людину вкрай нерiшучу. І зараз Єлизаветi здавалося, ба, навiть бiльше – вона була впевненою, що саме цей новий Дмитро – справжнiй, а не той, старий, якого вона бачила колись. А коли так, то нi про яке кохання, нi про якi стосунки i мови бути не могло. Лiза, хоч i зробила боляче близькiй людинi, але вчинила правильно. Вона це знала. Вже була майже пiвнiч, i ii батьки мирно спали в своiй кiмнатi. «Хоч маму з татом не розбудив», – подумала Лiза. Дiвчина тихенько пройшла до себе, i знову лягла в свое затишне лiжко, сподiваючись якомога швидше заснути, адже вже пiслязавтра ii чекав перший iз таких важливих iспитiв. Можливо, цi iспити вирiшать всю ii подальшу долю, а значить перед ними треба було добре вiдпочити. Готуватися, повторювати щось, вже сенсу нiякого не було, i Єлизавета це прекрасно розумiла. Вона i так на цю пiдготовку вже витратила бiльш нiж достатньо часу, а якщо враховувати ще й той факт, що в школi дiвчина вчилася майже на вiдмiнно, то у неi були всi шанси отримати найвищий бал. З цими думками, а також iз мрiею про свiтле майбутне вона плавно занурилася в сон. Ось воно, доросле життя. І рiвно в той час, коли зiмкнулися дiвчачi вii, годинник пробив пiвнiч. Тiеi ж митi Дмитро все ще стояв недалеко вiд будинку своеi коханоi, дивився порожнiми вiдчуженими очима в ii темне вiкно i потягував промоклу цигарку. Варто сказати, що курити при такiй погодi вкрай незручно. Та й взагалi знаходиться на вулицi пiд час такого шторму вкрай некомфортно, адже дiйсно, чого доброго, i захворiти не довго. Але кого в такi жалiсливi моменти цiкавить здоров'я? Докуривши без зупинки вже четверту сигарету, Дiма зiбрався було розвернутися i пiти додому, як буквально в кiлькох метрах вiд нього вдарила блискавка. Звук грому оглушив хлопця настiльки, що знадобилося декiлька хвилин, щоб знову прийти в себе i усвiдомити, що на вулицi штормова погода, i вiн стоiть один посеред дороги, промоклий до нитки i замерзлий, а значить, пора було якомога швидше йти додому. Хлопець дiстав з промоклоi наскрiзь кишенi телефон. «00:04» свiтилося на його екранi. «Цiкаво, як же це вiн до сих пiр не потонув в моiй кишенi», – про себе посмiхнувся Дiма i повiльно побрiв додому. Вiн i хотiв було йти прибавити кроку, але, здавалося, що i сам Усейн Болт не змiг би пересуватися швидше в настiльки вичавленому станi. Ще й через кiлька хвилин пiсля цього дивного удару блискавки Дмитро знову повернувся до своеi депресii, а значить, знову дiстав пачку сигарет. – П'ять штук залишилося, значить, доведеться йти ще й на заправку за новою пачкою, – звертаючись до себе, неголосно сказав хлопець. Автозаправка була единим в окрузi мiсцем, де можна було вночi купити цигарок. Але для цього хлопцю необхiдно було б зробити немаленький гак, розмiром в декiлька зайвих кiлометрiв. І звичайно, за будь-якоi погоди, а тим бiльше пiд час такого шторму, Дмитру було б лiньки так далеко йти, адже вже вранцi цигарки можна буде купити в магазинi набагато ближче. Але цього разу всупереч будь-якiй логiкi вiн побрiв до заправки. Тим бiльше що хлопець чомусь був упевнений, що вся ця нiчна подорож виллеться йому максимум в легку застуду. Причому ця впевненiсть виходила звiдкiлясь зсередини, так що нiякого страху за свое здоров'я навiть залишатися не могло. За весь той час, що Дмитро йшов за сигаретами, вiн не зустрiв жодного перехожого, лише одна машина проiхала назустрiч. Їi водiй, напевно, подумав про Дiму, що той взагалi втратив глузд, коли по такiй погодi гуляе. А може, вiн i взагалi не помiтив пiшохода, заглиблений в своi думки. Ймовiрно, так i було, адже ця машина якраз бiля нього в'iхала в величезну калюжу, забризкавши хлопця з голови до нiг. Коли Дiма, нарештi, зайшов до свого будинку, була вже майже друга година ночi. Вiн iще раз покурив, стоячи бiля порогу, i, нарештi, увiйшов в тепле примiщення. Втомлений юнак навiть не помiтив, як дiбрався до лiжка, постелив його i лiг пiд ковдру. Тiльки пiсля цього вiн дiстав свiй телефон, подивився на екран, написав повiдомлення, але так i не змiг його вiдправити Єлизаветi. Пiсля кiлькох невдалих спроб написати гарний текст Дмитро поклав телефон на письмовий стiл, лiг на бiк i спробував заснути. Йому здавалося, що заснути швидко не вийде, i вiн буде довго крутитися в лiжку i мучитися без сну, як це часто показують у схожих моментах у фiльмах. Але все вийшло по-iншому. Лише голова торкнулася подушки, втомлений розум вiдключився, i тiло пiдкорилося глибокому сну. Напевно, в такому вичавленому станi нiякi сни не можуть снитися… Вони йому й не снилися. Однак же, цей сон не тривав довго. Напевно, не минуло й пiвгодини, як його телефон задзвонив. Вiдкривши одне око, юнак подивився на екран, на якому свiтився напис «Кохана». Не роздумуючи, хлопець взяв слухавку. В його серцi ще грiлася надiя, хоч i марна, що дiвчина одумаеться i забере своi слова назад. Але вiн твердо знав, що Лiза нiколи не брала своi слова назад i завжди знала, що говорила. – Так? – голос хлопця звучав сонним i втомленим. – Слухай, я так i не зрозумiла, чому ти пiшов додому, та ще й за такоi грози? Чому не залишився у мене переночувати? Батькам вранцi якось би це пояснили, я б щось придумала, врештi-решт. Ти хоч там не сильно замерз? А то, на вулицi якось холодно, – залунав занепокоений голос Єлизавети. – Що? Нi, нормально. Так ти ж сама зачинила передi мною дверi, i … – Дiма був в шоцi. Хоча, це дуже м'яко описувало його стан. Вiн взагалi не розумiв, що коiться. Тут щойно Лiза вдарила перед ним дверима, а тепер телефонувала, нiби нiчого й не вiдбулося. Дмитро нiколи не був майстром в розумiннi дiвчат, але це вже було занадто. – Ти про що? Що за маячню ти зараз несеш? Як це я закрила перед тобою дверi? Ти в своему розумi? Значить, ще й я винна виходжу, так? Нi нормально. Значить, сам розвернувся, пiшов за якоюсь термiновою справою додому i навiть чай не допив, а в пiдсумку ще й я винна виходжу? – Лiз, я… Стiй, який чай? Стривай. Ми не пили нiякого чаю. Ти мене навiть в будинок не запросила. Що це, взагалi це… – Дмитро вже начебто i прокинувся, але все ще не розумiв, чи снилося йому це, чи все насправдi вiдбувалося навколо. Вiн, звичайно, для гарантii вщипнув себе лiвою рукою, i навiть вiдчув бiль. Але все це було настiльки дивним, що не могло вiдбуватися насправдi. – Ти вже що, випив? Ти п'яний? Нiколи не можу зрозумiти, коли ти встигаеш, – в дiвчачому голосi звучала легка, награна образа. Цю ноту було нескладно вловити, особливо Дiмi, що знав Лiзу вже не перший день. – Та нi, я не пив, Богом клянуся. Я просто… – Так ти вже спав? Тодi пробач, що розбудила, – Лiза в черговий раз перебила його. Вона любила це робити, тим паче, коли ii спiврозмовник нiс якусь нiсенiтницю. – Тодi грiйся там, i не думай захворiти. Цiлую, на добранiч. – Цiлую. Доброi, – було чутно, як пiсля цих Дiминих слiв Єлизавета зобразила звук, схожий на поцiлунок, пiсля чого скинула виклик. Хлопець же, так i залишився сидiти з телефоном в руцi, не розумiючи до кiнця, що взагалi з ним коiлося. Прийшовши до тями через декiлька секунд, вiн спробував знову вщипнути себе, тепер якомога сильнiше – нi, вiн явно не спав, а значить, все це не приснилося. Раптом телефон запищав i вимкнувся – сiла батарея. Дмитро взяв зарядний пристрiй i поставив мобiльний на зарядку. Вiн навiть не знав, котра була година, та й це, чесно кажучи, найменше хвилювало його тiеi митi. Взявши на автоматi з кишенi сигарету i запальничку, вiн вийшов на вулицю. – Чорт! – несподiвано навiть для себе вигукнув Дiма. – До чого ж холодно. Юнак швидко закрив вхiднi дверi i повернувся за курточкою. Пiсля чого спробував якомога швидше покурити i привести до ладу своi думки. Для цього вiн розмiрковував вголос. Інодi це дiйсно допомагало знайти вихiд з ситуацii, що склалася. – Так, погода точно не змiнилася, – мiркував Дмитро. – Але ввечерi менi, здаеться, не було так холодно. Начебто, нi. Ага, i вдаривши у Лiзи головою вхiднi дверi, я теж нiчого не вiдчув. Може, це, звичайно, через собачий холод, але навряд чи, – сказав собi юнак, зробивши останню тягу i викинувши цигарку. – Значить, оскiльки зараз я не сплю, то, що ж, було тодi? Може, ми, i правда, пили з Лiзою чай, але чому ж я цього не пам'ятаю? У мене, точнiше, поруч зi мною, вдарила блискавка. Блискавка, хм-м… А що, якщо через це я щось забув, а потiм напридумав собi всякого рiзного. Могло ж i таке бути! А може, це взагалi був сон… Тодi нiчого собi, такий сон! Розповiм завтра Лiзi, ось вона здивуеться. Дмитро швидко зайшов у будинок, зачинив дверi i попрямував до своеi кiмнати. Вiн вже давно не радiв так, як тепер вiд розумiння того, що розлука з Лiзою йому могла тiльки наснитися. Але головне, що iх стосунки все ще не зруйнованi, а значить, iх ще можна зберегти. І до того ж, хтозна, можливо колись йому й знадобиться цей досвiд зi сну або бачення, бо ж раптом те, сталося з ним, було вiщим сном. Недаремно все в ньому було таким реалiстичним. І з твердим рiшенням знову бути з Лiзою собою, замiсть того, щоб боятися ii втратити, юнак вже вдруге за нiч лiг до свого лiжка. – Нехай це був i сон, але все ж, я повiрив у нього, i боляче було нiби по-справжньому. Нi, я тебе бiльше нiколи не втрачу, – з цими словами, сказаними собi для пiдбадьорення, Дмитро сховався пiд ковдрою i знову заснув. Глава 2. Сон До ранку дощ припинився, i лише iнодi на землю падали краплi з мокрих дерев. Але вже до десятоi години ранку листя на деревах висохло пiд теплим, але ще не жарким лiтнiм сонцем. Коли Дмитро прокинувся, а прокинувся вiн того дня рано, навколо вже вирувало життя. Сусiди, якi звикли вставати з першими променями сонця, вже займалися сiльським господарством. Дiминi батьки разом iз невеликою присадибною дiлянкою та городом тримали ще й невелику кiлькiсть худоби. Але юнак, який тiльки недавно приiхав з iнституту тепер не особливо в це вникав. Бiльш того, вiн неодноразово намагався довести своiм батькам невигiднiсть такого промислу, обгрунтовуючи це з економiчноi точки зору, але хiба iм що доведеш? Не можна сказати, що вiдносини у хлопця з батьками були натягнутими – здебiльшого iх взагалi не було. А майже всi розмови мiж цими представниками поколiнь зводилися до «доброго ранку – смачного», але не варто в цьому когось особливо звинувачувати, просто сьогоднi схоже вiдбувалося в бiльшостi сiмей. Люди стали бiльш незалежними, бiльш вiльними, але в той же час бiльш самотнiми, i популярнi сьогоднi соцiальнi мережi тiльки сприяли цьому. Але Дмитро не був яскравим фанатом соцiальних мереж – це лихо обiйшла його стороною. І все ж, як би дивно це не звучало, юнак того дня прокинувся ранiше батькiв, що було вкрай рiдкiсним явищем, адже частiше, навiть майже завжди, мама заходила i будила хлопця до снiданку. Але сьогоднi все було по-iншому. Ще, перед тим як заснути Дiма вирiшив зробити якийсь незвичний вчинок i здивувати тим самим Лiзу. Навiщо? Вiн сам не знав. Просто вiдчував, що повинен був щось зробити. Прокинувшись ще до сьомоi ранку, заправивши лiжко i викуривши ранкову сигарету, Дiма тихенько вийшов iз дому i направився до Єлизавети. З собою цього разу цигарки вiн не брав, адже Лiза завжди була категорично проти того, щоб ii хлопець палив. Варто сказати, що вiдстань мiж ними було немаленькою, так що звичайна прогулянка пiшки займала не менше пiвгодини. І прийшовши до неi, вiд нього вже не залишалося нiякого запаху тютюну. Весь шлях юнак думав про те, що йому вчора наснилося: про ту грозу, про iхне розлучення. І тiльки один факт залишав його в повному нерозумiннi того, що вiдбувалося з ним – що такого термiнового йому потрiбно було вдома, що вiн пiшов вiд Лiзи в сильний дощ. Адже нiяких важливих справ не було, бiльш того, такий вчинок тепер здавався Дiмi дуже дивним, навiть божевiльним. Та й весь вчорашнiй вечiр якось вивiтрився з його голови через цей божевiльний сон, через ту грозу, а можливо, i ще по якiйсь причинi. Вже пiдходячи до Лiзиного подвiр’я, вiн згадав, що хотiв чимось здивувати свою кохану, але не тiльки ж своею присутнiстю в такий раннiй час. Збентежений вiн зупинився на перехрестi. Рука автоматично полiзла до кишенi, але грошей вiн там не знайшов – ще б пак, адже вiн забув удома гаманець. Хоча, з iншого боку, навiщо йому зараз би знадобилися грошi? – Так, заспокойся, треба прийти в себе. Я не маю права виглядати дурником, – неголосно про себе сказав хлопець, поплескавши долонею по щоках. «Хоча зазвичай у мене це непогано виходить», – цю останню частину речення вiн додумав уже без слiв. Раптом його погляд упав на троянди, що росли на сусiднiй клумбi. Обернувшись на всi боки i не помiтивши там нiкого, юнак пiдiйшов до клумби i акуратно зламав собi кiлька квiток. Ясна рiч, що нiякоi гарноi обгортки у нього не виявилося, – це були просто три червонi троянди. І визнавши це досить романтичним, Дмитро пiшов далi. Лiза все ще спала, а тому розбудити ii букетом троянд було б гарним вчинком. Саме так вирiшив Дiма, зупинившись напроти ii будинку. Ближче пiдходити вiн не став, вирiшив зателефонувати та запросити ii вийти. Дiставши телефон з кишенi, i вже за звичкою набравши номер своеi коханоi, юнак рiзко видихнув для впевненостi i натиснув на виклик. Як, напевно, i слiд було очiкувати, Лiза не взяла слухавку. Проте хлопець не зневiрився, i це було абсолютно логiчним, адже вона, напевно, ще спала. Десь у свiдомостi у Дмитра навiть прокралася думка залишити квiти бiля ii дверей, але така iдея була швидко вiдкинута, i вiн зателефонував коханiй ще раз. Потiм iще раз. І ще. Разу з шостого Лiза, нарештi, взяла слухавку. Незважаючи на те, що ii голос був ще досить сонним, в ньому вже була присутня якась нота енергiйностi, а ii жiночний тембр мiг би, напевно, закохати в себе навiть того, хто жодного разу ii не бачив. І це було сильним контрастом того незрозумiлого сонного бурмотiння, яке вчора звучало iз Дiминого роту – Єлизавета добре знала що вiдбуваеться. Вона завжди знала. – І навiщо, скажи менi, ти будиш мене о восьмiй ранку? Тобi що, робити бiльше нiчого? І, по-моему, ми вчора i до цього один одному вже все сказали. Тим бiльше у мене завтра такий важливий iспит. Дай менi виспатися, врештi-решт! – сказавши це, Єлизавета кинула слухавку. Ось вже чого-чого Дмитро точно не очiкував, так це такоi короткоi розмови. Звiсно, у неi завтра iспит, але яка муха ii могла вкусити, що вона така зла? Юнак стояв, оторопiвши, тримаючи в лiвiй руцi квiти, а в правiй телефон. Вiн навiть не помiтив, як знову автоматично набрав ii номер. Але Лiза в черговий раз скинула виклик. – Та що ж це таке з нею! – не витримавши, викрикнув Дiма. Невже для Лiзи настiльки важливим був цей iспит? Так, ясна рiч, вiн був важливим, а сам Дмитро навiть часто допомагав iй до нього готуватися. Тому ii образа або злiсть виглядали якимись дивними, можна було навiть сказати, неприродними. Адже нiяк не могла дiвчина всього за декiлька годин сну так розлютитися. Хоча, саме вона якраз i могла, але не настiльки ж. Виходить, у неi щось трапилося, щось погане. Саме до такого висновку пiсля недовгих роздумiв прийшов Дмитро i почав друкувати iй SMS-повiдомлення. Юнак явно нервував, тому кiлька разiв видаляв написане. Цей процес, таким чином, у нього зайняв не менше п'яти хвилин, хоча на час Дмитро якраз звертав уваги найменше. Упевнившись, що нiчого кращого все одно не напише, вiн вiдправив Лiзi повiдомлення: «Доброго ранку, Сонце, я бiля твого будинку. Виходь, я чекаю». В кiнцi повiдомлення вiн спершу хотiв додати запитання, «Що трапилося?», потiм думав додати слово «цьомки», але зрештою передумав – краще вiн так це запитае, безпосередньо у коханоi, а не за допомогою SMS-листа. Повiдомлення було вiдправлено, але вiдповiдi вiд Лiзи нiякоi не було, i юнак вирiшив, що вона просто одягаеться перш нiж вийти до нього. Так i виявилося. Але що бiльш здивувало хлопця, так це вираз крайнього невдоволення на обличчi дiвчини. І слiд сказати, що навiть ця емоцiя ii тiльки прикрашала. Хоча, нiчого дивного в цьому не було, адже як Дiма знав iз курсу дискретноi математики, що не додавай до одиницi, в нуль вона все одно не перетвориться. «Хм, досить оригiнальний комплiмент», – подумав Дмитро. Єлизавета пiдiйшла ближче, але замiсть того, щоб обiйняти або поцiлувати хлопця, вона зупинилася в двох кроках вiд нього, сказала лише багатозначне «І?», пiсля чого злегка покосилася на квiти. Вiд такоi реакцii у Дмитра просто вiдняло голос, i вiн швидко зрозумiв, що вже нiчого розумного сказати не зможе, тому вирiшив говорити просто. Точнiше, не вiн вирiшив – слова якось самi виривалися з його горла, нагадуючи скорiше мову неандертальця, нiж iнтелiгентноi людини, якою поза всiляких сумнiвiв був Дмитро: – Ну, я це… Вирiшив, як би… Ось, так, ось, – i пiсля своеi явно не Нобелiвськоi промови юнак протягнув дiвчинi квiти. Але Лiза iх брати не стала, а продовжувала просто дивитися на нього. – Пробач, я… Коротше, що трапилося, чому ти така зла? – нарештi, разом з черговим ударом здивування до Дiми знову повернулася здатнiсть нормально говорити. – Тобто, я зла? А чого ти чекав, що я кинуся в твоi обiйми? – голос у Лiзи був спокiйний i незворушний, хоч i трохи суворий. – А що не так? Що взагалi з тобою? Та що в рештi-решт взагалi вiдбуваеться? Чому я нiчого не розумiю? – i тут Дiма точно не брехав, вiн дiйсно нiчого не розумiв: нi що зiпсувало настрiй його коханiй, нi чому вона дивилася на нього з такою неприязню. – Тому що пити треба менше. – Та ти ж знаеш, я максимум там раз на тиждень з хлопцями по келиху пива, а вчора взагалi нi краплi, Богом клянуся. І взагалi, до чого тут це? – Ось навiщо, скажи, ти зараз робиш iз себе дурника? По-моему, вчора ми все обговорили, i вирiшили, що в наших вiдносинах необхiдно поставити, як мiнiмум, паузу i, як мiнiмум, до кiнця моiх iспитiв. І зараз ти приходиш сюди з цими нещасними трояндами, якi вирвав на клумбi, як нi в чому не бувало! – цю останню фразу Лiза сказала, наголошуючи на кожному словi, так, як нiби вона хотiла, щоб цi слова пробивались до самого серця, до самого кiсткового мозку. – І це у мене ще щось трапилося? Все, до побачення! – А?.. – А квiти залиш собi, або пiди i назад посади iх в клумбу, де вирвав, може, виростуть ще, – з цими словами дiвчина посмiхнулася i попрямувала назад до будинку. Це вже був удар нижче поясу. Дмитро, який був майже на голову вище Лiзи, швидко наздогнав ii i схопив за руку. – Почекай, що ти зараз таке кажеш? Ти менi сама вчора вночi дзвонила, i все було нормально, – кажучи це, юнак все ще тримав Лiзу за руку, що iй чомусь явно не подобалося. – Вiдпусти, менi ж боляче, – владно сказала вона, i Дiма слухняно вiдпустив ii зап’ястя, помiтивши на шкiрi дiвчини свiжi червонi слiди – вiн трохи не розрахував сили. – І коли це, скажи на милiсть, я тобi дзвонила? – Не знаю, годинi о третiй ночi, напевно. Я точного часу не пам'ятаю. – О третiй я вже давно спала, i нiяк не могла тобi дзвонити, – тепер уже прийшла черга дивуватися Лiзi. Напевне, тiльки почуття iнтересу i залишало ii на вулицi поруч зi своiм колишнiм. – Так ось, сама дивися! – юнак дiстав телефон i почав перевiряти вхiднi дзвiнки. – Почекай, ну вiн же тут повинен бути, десь-десь тут. Ну не мiг же вiн зникнути. Чорт, як же так? – Дмитро почухав собi потилицю. – Що таке, невже немае? Чи може я просто тобi не дзвонила? – здивування на Лiзиному обличчi махом змiнилося на легку, ледве помiтну посмiшку, але Дiма не звернув на це уваги. Всi його помисли цiеi митi були зосередженi на екранi телефону. – Усе? Я пiшла? Або у тебе може ще якiсь послання е? Може iнопланетян по дорозi бачив? – Та нi. Просто у мене вчора… Точно, в мене батарея сiла вночi, якраз пiсля нашоi розмови. І твiй дзвiнок через це, може, й не зберiгся. Ти що, хiба сама не пам'ятаеш, як ми говорили? Я ще якусь нiсенiтницю нiс. Ну як же так? Ми ж говорили… – Ти постiйно якусь нiсенiтницю несеш. Все, давай, – дiвчина закотила очi i зайшла до будинку, i перед тим, як закрити за собою дверi, додала. – Я пiшла знову лягати спати, а тобi раджу тут не затримуватися i пiти додому. І навiть не думай менi знову дзвонити чи писати. Однак останнi слова Лiзи до Дмитра дiйшли не вiдразу. Ще якийсь час вiн стояв стовпом в ii подвiр’i, не розумiючи до кiнця, що взагалi з ним вiдбувалося, або це не з ним? Може, це з Єлизаветою щось трапилося, чи все ж це вiн сам божеволiе? Трохи оговтавшись, юнак все ж залишив квiти бiля ii порогу, а сам чимчикуючи побрiв додому. Зворотну дорогу Дмитро майже не помiтив, хiба що якийсь знайомий пiдiйшов привiтатися, та мама телефонувала, цiкавлячись, де вiн, i чи буде вiн сьогоднi вдома. Дiма навiть не пам'ятав, що вiн iй вiдповiв, настiльки вiн був шокований останньою розмовою iз Лiзою. Коли вiн вирiшив навiдатись до неi зранку, хлопець мiг чекати чого завгодно, але точно не такого непорозумiння. Ще й ii вхiдний виклик кудись дiвся з пам’ятi його телефону. Всьому цьому мало бути якесь логiчне пояснення, але Дмитро його не знаходив. Вернувшись додому, хлопець помiтив маму на кухнi, точнiше мама першою зустрiла його. – Ти сьогоднi знову вдома не ночував? Дiм, ти ж i так рiдко приiжджаеш з навчання, так тебе i не видно вдома взагалi, – мама не сердилася на нього, вона все чудово розумiла: молодий вiк, закоханiсть. Просто iй хотiлося, щоб хоча б якась увага придiлялася i iм, батькам, адже вони стiльки сил i емоцiй витратили на те, щоб виховати сина, виростити. І тепер майже повне iгнорування – яких батькiв це може влаштовувати? – Та нi, якраз сьогоднi й ночував. Просто ось недавно з ранку по справах виходив, – голос у Дiми був втомленим i байдужим до всього, а на годиннику була всього дев'ята ранку. – Гаразд, по справах, так по справах. Снiдати будеш? – незрозумiло було, повiрила йому мама чи нi, але в даний момент хлопцю було зовсiм не до цього. – Нi, дякую, мам. Я спати, – не очiкуючи нiчого почути у вiдповiдь, Дмитро побрiв до себе в кiмнату, де, не роздягаючись, завалився на лiжко i майже тiеi ж митi заснув. Все-таки емоцiйна перевтома нiчим не слабша фiзичноi. *** О-пiв на першу дня юнака розбудила мама: – Дiм, прокидайся, вже майже година дня, – мама завжди любила округляти час до бiльшого. – Так i весь день проспати можна. – Окей, добре, встаю уже, мам. – Просто я бачила, що ти пiзно сьогоднi прийшов, i не хотiла будити зрання. Я пiду до магазину, а ти розiгрiй собi снiданок, вiн стоiть на плитi, – сказавши це, мама вийшла з кiмнати. І тiльки через кiлька хвилин пiсля розмови Дмитро остаточно вiдкрив очi, встав iз лiжка i пiшов умиватися. Потiм, повернувшись до кiмнату за ранковою цигаркою, його погляд упав на лiжко, яке було постеленим. Це вкрай здивувало парубка, адже вiн точно пам'ятав, що коли прийшов вранцi, то в нього не було нi бажання, нi сил його розстеляти. І тiльки зараз Дiма усвiдомив до того ж, що прокинувся в нижнiй бiлизнi, тодi як лягав спати у верхньому одязi. – Так, однiею цигаркою тут не звiльнишся, – сказав про себе юнак, взяв всю пачку i вийшов на подвiр’я. На вулицi стояла сонячна погода. На небi лиш де-не-де пропливали хмарки. І тiльки бруд пiд ногами говорив про те, що ще вчора тут була страшна злива. Сонце, перебуваючи в зенiтi, вже починало по-лiтньому припiкати, хоч i про спеку говорити ще не доводилося. – Гаразд. Гаразд, стоп. Всьому е логiчне пояснення. Повинно бути логiчне пояснення, – Дiма iнодi говорив сам iз собою, особливо при вирiшеннi якихось складних завдань, якi ставило перед ним життя або професор математики Олег Петрович – розумна людина, але моторошно вимогливий. Говорив хлопець iз собою напiвпошепки i тiльки тодi, коли був на сто вiдсоткiв упевнений, що нiкого поруч немае, i нiхто не вважатиме його божевiльним. Але нiхто навiть i не думав вважати Дiму божевiльним, адже вiн був найзвичайнiсiньким хлопцем, розумним, майже зразковим студентом, люблячим iнодi похизуватися своiм розумом. Вiн був трохи сором'язливим, трохи вродливим, зросту трохи вище середнього i такоi ж звичайноi худорлявоi статури. Загалом, нiяких вiдхилень вiд норми виявлено в ньому не було. – Так, лiжко останнiй раз я розстелив вчора вночi, коли прийшов вiд Лiзи. Сьогоднi вранцi, виходячи до неi, я його заправив. І тут лiжко знову розстелене. Але коли я вранцi лягав спати, все було нормально, – Дiма походжав назад-вперед по подвiр’ю, дотягуючи цигарку. – Як простирадло знову опинилася на лiжку? Яким магiчним чином? На сон все це було явно не схоже, аж надто все, що трапилося вранцi, було реалiстичним. Хоча, стоп, сон. А чом би й нi? Бувають же сни, якi добре запам'ятовуються. Тим бiльше що я останнiм часом дуже переживав за своi стосунки iз Лiзою, ось менi i наснилося, що вони зруйнувалися. Так, так воно i е, сподiваюся. Але як перевiрити це? Точно, зателефонувати… – парубок так i тримав у руцi не пiдпалену другу сигарету i зрозумiв, що якщо i спалить ii, то точно не зараз. Дмитро швидко забiг до будинку i схопив телефон. Вiн люто перегортав телефонну книгу, але нiяких вранiшнiх дзвiнкiв Лiзi, а вiн добре пам'ятав, що сьогоднi вранцi телефонував iй, причому неодноразово, не було. І нiяких SMS вiн iй не писав. Бiльш того, останнiй дзвiнок в телефоннiй книзi значився на «Сьогоднi, 2:54», i це був дзвiнок вiд абонента «Кохана». – Слава Богу! Слава Богу! Наснилося, – прошепотiв Дiма i щасливий впав на лiжко. Однак повний енергii вiн вже через декiлька секунд пiдхопився готувати снiданок i робити каву. Поснiдавши, i попиваючи за столом з чашки каву, Дiма крутив в iншiй руцi телефон. Вiн все-таки зважився зателефонувати Лiзi, щоб остаточно довести собi, що вся ця нiсенiтниця з розлукою йому наснилася. Але, як тiльки вiн про це подумав, то тiеi ж митi дiвчина сама подзвонила йому. – Привiт, Льово. Чим займаешся? Виспався? – Дiма дiйсно був левом по зодiаку, але якось не вiрив у все це, хоча йому, звичайно, було приемно, коли його так називали. Лiза ж, в свою чергу, була козерогом, в зв'язку з чим, вiн свою дiвчину не мiг називати подiбним чином. – Та ось, каву п'ю, думав саме тобi подзвонити. – О, так ти виспався, здорово! Я теж, тiльки ось прокинулася. Ти ж мене завтра проведеш на iспит? – Звiсно, я навiть з тобою з'iжджу. – Але ж тебе не пустять до аудиторii. – А куди вони подiнуться? – Нi, я серйозно, проведеш i побажаеш удачi. Менi б вона не завадила. А iхати зi мною зовсiм не обов’язково, – грайливий голос Лiзи не мiг не пiдняти настрiй. Та вiн би й мертвого з могили пiдняв, не те, що якийсь настрiй. – Я ж сказав, що з тобою поiду. Почекаю на вулицi. Менi все одно завтра робити нiчого, а так хоч тебе пiдбадьорю, – Дiма постiйно говорив своiй дiвчинi, що йому або нiчого робити, або вiн просто нiчим не зайнятий. Звичайно, це не завжди було правдою, але ж хiба е що в свiтi важливiше, нiж кохана людина? – Спасибi, цiлую, кохаю тебе. Гаразд, пiду теж снiдати. – І я тебе кохаю. Смачного, до речi. Лiза поклала слухавку, а Дiма тим часом сидiв iз чашкою кави в руцi, немов зачарований i все думав про щастя. Вiн нiколи не змiг би вiдповiсти на запитання, що ж це взагалi таке, щастя. Та й зараз не змiг би, напевно. Просто, ось це i було щастя. Ось саме ця мить, цi хвилини. У них нiчого особливого не було. Були i бiльш яскравi моменти в життi, але таких миттевостей справжнього щастя було зовсiм небагато. Та й чи були вони взагалi? Яка рiзниця. Тепер вже точно були. Напевно, якби Дмитро був Фаустом, то вiн би прямо цiеi митi промовив рокове: «Зупинись, мить, ти прекрасна!» – i нi про що б не пошкодував. Адже i найвище щастя – воно у кожного свое, його не можна визначити якийсь сумою витрачених або придбаних грошей, якимись матерiальними речами, i навiть якимись певними подiями. Не можна сказати з певнiстю, що якщо ти виграеш в лотерею мiльйон доларiв або твоя улюблена команда виграе у заклятих суперникiв з рiзницею в п'ять м'ячiв, ти будеш абсолютно щасливим. Хтось, може, i буде, але, певна рiч, не всi. Бiологи, звичайно, скажуть, що все це нiсенiтниця, i щастя залежить лише вiд кiлькостi ендорфiнiв, якi видiлив гiпофiз, але, а вiд чого саме тодi залежить така кiлькiсть, – незрозумiло… Всi цi високi роздуми несподiвано перервала мама, яка повернулася з магазину i попросила розiбрати пакети з продуктами. *** Поговоривши з Лiзою iще раз перед сном, i побажавши iй доброi ночi, Дiма й сам направився лягати спати. Незважаючи на те, що за сьогоднi вiн нiчого фактично не зробив, нi з ким не бачився i пiвдня провiв за комп'ютерними iграми, якi непогано допомагали вiдволiктися вiд усiх проблем, лягав спати юнак задоволеним. Адже iхнi стосунки з Лiзою за цей день просто розцвiли – вони жодного разу не посварилися, не було нiяких навiть найдрiбнiших образ чи непорозумiнь. Правда, цей нiчний кошмар змусив добряче понервувати, але оскiльки це був всього лише кошмар, то вiн нiяк не в силах був зiпсувати минулий день. Так, це хороший був день. І як же не хотiлося самому iхати на навчання. А це належало зробити вже пiслязавтра. Глава 3. Іспит Прокинувшись рано вранцi, Дiма вирiшив поголитися. Не те щоб у нього вже була густа чоловiча щетина, але тi рiдкiснi волоски, якi можна було побачити на щоках, все ж доставляли певний дискомфорт. Завтра необхiдно було iхати до унiверситету здавати сесiю, а значить, пiсля сьогоднiшнього дня вiн навряд чи зможе побачити Лiзу в найближчi пiвтора тижнi, отож треба виглядати якнайкраще, щоб iй було за ким сумувати. Не можна сказати, щоб в цьому була певна логiка, але Дмитро просто робив, як вважав за потрiбне. Сьогоднi вночi хлопцю не снилися нiякi кошмари. Бiльш того, йому взагалi нiчого не снилося, а це можна було сприймати як хороший знак. Одягнувши свою улюблену сорочку i почистивши перед виходом туфлi – Дiма завжди робив це в останнiй момент, так що одного разу навiть ледь не спiзнився на автобус, але життя навряд чи чогось вчить в такi моменти, лiнь, як правило, завжди виявляеться сильнiшою, – i юнак вийшов на вулицю. Вже з самого ранку було по-лiтньому тепло, на небi не було видно нi хмаринки, так що день обiцяв бути спекотним. Дiма не поспiшаючи йшов по вулицi в бiк зупинки, де вони з Лiзою домовилися зустрiтися, в навушниках грав Боб Дiлан, в спину припiкало сонце – прекрасний день i гарний настрiй – навряд чи його щось зiпсуе. Але це щось трапилося вже набагато ранiше, нiж цього можна було очiкувати. На зупинцi Єлизавета стояла не одна, поруч iз нею були ii батьки. «Напевно, вийшли доньку проводити», – про себе подумав Дiма i помахав рукою в знак вiтання. Але дiвчина, яка стояла до нього обличчям, i просто не могла цього не помiтити, чомусь просто вiдвела вiд нього погляд. Правда, вже наступноi митi вона сама пiшла назустрiч хлопцю. – Привiт, Сонце, ну як готова до першого iспиту? – посмiхаючись запитав Дiма, коли Лiза була ще крокiв за десять вiд нього. Ще здалеку юнак зазначив, що сьогоднi його кохана виглядала просто чудово. Їi розпущене свiтло-русяве волосся звивалося по плечах вiд подуву легенького вiтерця. Одягнена вона була в трохи сувору бiлу блузу i чорнi брюки, i, не дивлячись на весь цей дiловий зовнiшнiй вигляд, Дiма був захоплений. Так, напевно, саме в такому одязi найкраще вiдкривати дверi в доросле життя, щоб всi тi, хто стояли за цими дверима одразу зрозумiли, що до них зайшла не чергова наiвна школярка, а справжня ледi, левиця. І дiйсно, тiльки Лiза пiдiйшла ближче, як Дмитро почув вiд дiвчини такий строгий голос, якого ранiше йому чути не доводилося. Але що найбiльше лякало його в цьому голосi, так це добре вiдчутна ознака повноi байдужостi. – Навiщо ти сюди прийшов? – Лiза була дуже рiзкою в словах, i цю фразу вона сказала, прямо на коренi вiдрубуючи весь гарний настрiй, який був у хлопця. – Ти що мене переслiдуеш? – Це знову той сон, – тихо про себе сказав Дiма. Вiн швидко зрозумiв це по Лiзиному тембру, по ii нахмуреному обличчю, по всьому, що вiдбувалося навколо. – Який iще сон? Ти про що? Та що ти взагалi тут забув? – Я просто проходив повз, – незважаючи на розумiння того, що все навколо йому просто сниться, Дiма все ж змушений був бодай щось вiдповiдати. – Повз? І куди ж ти, дозволь спитати, йшов? – Я йшов… Я тут, ем-м… – поруч не було жодного мiсця, куди б мiг направлятися юнак, окрiм Лiзиного будинку, тому довелося iмпровiзувати на ходу, що, варто сказати, рiдко, коли нормально виходило у Дiми, i ще рiдше, добре. – Гуляв. Так, я вранцi вийшов прогулятися. Менi не спалося просто. – Тобi не спалося о сьомiй ранку? Не розказуй казок хоча б не менi. Я-то знаю, що ти – любитель довго поспати. Тим бiльше, скажи менi на милiсть, хто виходить на вранiшню прогулянку в сорочцi та туфлях? – Я… Просто, я… – Дiма запнувся на пiвсловi, не знаючи, що й вiдповiсти. – Я просто люблю гарно виглядiти. І я… ем-м… вчора просто лiг спати рано, ну, дуже рано. От i не спиться вже. – Що, сказати нiчого? Забрехався, – засмiялась йому в обличчя Лiза. – Досить вже мене переслiдувати! Це тобi не допоможе. Єлизавета наостанок окинула Дiму повним презирства поглядом. Звичайно, вона розумiла, що вiн брехав. І це було зрозумiло не тiльки по його непевному тремтячому голосу, але i по тому факту, що юнак нiколи вранцi не виходив гуляти, крiм тих рiдкiсних випадкiв, коли у самоi Лiзи виходило витягнути його на ранкову пробiжку. Але одягнений вiн був явно не для пробiжки. Побачивши, що пiд'iжджае автобус, вона розвернулася i пiшла, не сказавши бiльше нi слова. Та слова тут i не потрiбнi були зовсiм. Зате, як тiльки вона сiла в автобус i той вiдправився, а Дiма весь цей час проводжав ii поглядом, не ступивши й кроку, Лiзин батько направився до нього. – Можна тебе на два слова? – неголосно спитав вiн, пiдiйшовши до хлопця впритул. – Так, звичайно. А що ви хотiли? – Дiма здивувався вже тому, що Олександр Петрович пiдiйшов до нього, адже навiть коли вiн зустрiчався з його дочкою, цей статний чоловiк рокiв сорока рiдко, коли розмовляв iз Дiмою. – Слухай, я розумiю, що моя донька тобi подобаеться, але я попереджаю, не ходи за нею. Ще раз Лiза розповiсть менi або мамi, що ти ii переслiдуеш, i тобi прийдеться несолодко. Зрозумiв мене? – Ще б пак, – Дiма стояв з опущеними вниз очима. Вiн i сам розумiв, що недобре вчинив, але хiба ж вiн знав, що все обернеться таким чином? Хiба ж вiн мiг знати, що знову опиниться в цьому несправжньому свiтi? – Дивись менi, я тебе попередив, – сказав наостанок Лiзин батько i пiшов, а Дiма так i залишився стояти наодинцi зi своiми думками, i думати про все, що вiдбувалося з ним останнiм часом. Вiн мав термiново знайти метод, як визначити, сон це чи реальнiсть, щоб потiм знову не потрапляти в схожi ситуацii, адже в обох випадках бiль була справжньою, як фiзична, так i емоцiйна. І з цими думками вiн повiльно побрiв додому. Як розрiзняти, де саме вiн знаходиться, Дiма зрозумiв досить швидко, не пройшло й декiлькох хвилин, – за телефонними дзвiнками. Увi снi, наприклад, Лiза вчора ввечерi йому не телефонувала, тодi, як в реальностi, вiн дуже добре пам'ятав цей дзвiнок. І пiсля перевiрки журналу викликiв на телефонi все швидко стало на своi мiсця. Тепер iнше запитання з'явилося в головi у Дiми. Лякаюче питання: а що, якщо вiн помиляеться? Що, якщо все навпаки? Що, якщо зараз вiн знаходився в реальному свiтi, а йому просто снилися гарнi стосунки з Лiзою? Одне в цьому всьому було зрозумiлим, скоро йому iхати на навчання, а там Лiзи вже не буде поруч, i, може бути, все стане на своi мiсця. Принаймнi, Дiма дуже сподiвався на це. А поки вiн твердо вирiшив тiльки одне: прокидаючись, вiн вiдразу буде звiрятися з телефоном, щоб бiльше не робити дурниць нi в одному зi свiтiв. Так, саме так юнак вирiшив iх називати до того, як вiн зможе вирiшити цю головоломку i дiзнатися правду. Доки ж треба було визначитися, чим займатися днем. Бажання спати вже давно вiдпало, готуватися до сесii не було нi сенсу, нi настрою, тим бiльше, що вiн все одно вчився в унiверситетi на вiдмiнно, i за оцiнки, кому-кому, але йому переживати було точно нiчого. У пiдсумку його вибiр в черговий раз упав на комп'ютернi iгри. Дмитро чудово розумiв, що вони просто вбивають його час, але часу в нього було занадто багато… Цього дня Дiма заснув пiзно ввечерi, спостерiгаючи за однiею з останнiх iгор Na’Vi (украiнська кiберспортивна органiзацiя). Вiн хотiв лише одного – щоб все стало на своi мiсця. Як-небудь, але головне, щоб в життi з'явилася хоча б якась визначенiсть, нехай навiть йому i назавжди доведеться розлучитися з Лiзою. Уже лише при появi такоi думки парубку ставало якось не по собi. Вiн все лежав i думав про причини цих снiв, цих двох рiзних реальностей; про все те, що вiдбувалося навколо. При цьому всьому онлайн-трансляцiя гри Na’Vi лише грала десь далеко на фонi, адже Дiма не звертав жодноi уваги на те, що вiдбувалося на екранi ноутбука. Вiн протягом цiлого дня намагався пригасити своi почуття за допомогою вiдеоiгор. Інодi у нього це навiть майже виходило, але грав вiн сьогоднi з рук геть погано, так, що не раз доводилося вислуховувати гнiвнi i не зовсiм цензурнi тиради на свою адресу вiд товаришiв по командi. Так що до вечора вiн перейшов грати з китайцями, але користi вiд цього виявилося небагато, хоч i Дiму й перестали лаяти, точнiше, взагалi не зрозумiло було, що i кому там говорилося, але i самому виплеснути емоцii не було на кого. Загалом, лягав спати юнак в украй поганому настроi. Заспокоювало одне, що принаймнi завтра йому доведеться знову iхати на навчання. Хоча важко було точно сказати, радувало це його або засмучувало, адже, з одного боку, вiн iхав вiд всiеi цiеi плутанини, але в той же час вiн вiддалявся й вiд Лiзи, i його хвилювала думка про те, що якщо вони зовсiм не розлучилися, то що тодi? І в такому хаосi почуттiв i думок Дiма змiг заснути лише пiзно вночi. І засинав вiн вкрай виснаженим, через що в грудях теплiла надiя, що хоча б цiеi ночi йому нiчого не присниться. *** Дмитро вирiшив поiхати першим автобусом, щоб якомога менше часу мучити себе знаходженням поруч iз Лiзою, розумiючи, що в той же час йому б довелося поiхати так далеко вiд неi. Тому, прокинувшись ще зоря, юнак швидко зiбрав сумку, i збирався було вийти на зупинку, але кинув свiй погляд на телефон, щоб перевiрити, скiльки часу ще залишилося до найближчого рейсу. У верхньому кутку екрану красувався напис «6:12, 3 червня 2013». «Ага, до автобуса залишилося ще цiлих 13 хвилин, значить, можна не поспiшаючи допити каву i на зупинцi ще встигнути покурити», – подумав Дiма, знову сiдаючи на лiжко. Однак, роблячи останнiй ковток кави, йому здалося, що щось тут не так, його не полишало незрозумiлий сумнiв, що вiн щось забув або пропустив. Подумки перевiривши стан сумки, i виявивши, що всi необхiднi речi лежали на мiсцi, Дiма ще раз перевiрив час, тепер на екранi телефону свiтилося «6:17, 3 червня 2013». «Нормально, всти…» – юнак не встиг навiть додумати свою думку, як раптом вiн зрозумiв, що так занепокоiло його – напис «3 червня». – Що за чортiвня?! – неголосно вилаявся Дiма, пiсля чого ще раз дiстав телефон i подивився на дату, але нiчого не змiнилося. Вiн точно пам'ятав, що перший iспит у нього вранцi в середу, п'ятого. Саме тому, вiн сьогоднi, четвертого, збирався виiжджати. Але сьогоднi просто не могло бути трете число, адже третього, тобто вчора, у Лiзи був перший iспит, i вони стояли разом iз нею на зупинцi. Кiлька секунд Дiма сидiв, як громом уражений, пiсля чого швидко дiстав iз сумки ноутбук, ввiмкнув його i нетерпляче чекав, доки той завантажиться. «Це якась помилка. Напевно, дата в телефонi збилася. Таке iнодi бувае. Але в Інтернетi дата завжди правильна, це вже точно. Там е навiть спецiальнi сервери, функцiя яких – точне свiдчення поточноi дати i часу», – думав Дiма, чекаючи повного завантаження пристрою. Нарештi, ноутбук завантажився. Пройшло насправдi лишень трохи менше хвилини, але очiкування в такi моменти бувае особливо тяжким. Вiн вiдразу вiдкрив браузер, ввiв запит i… «6:19:08, 3 червня 2013». – Не може бути, – лише тихо про себе простогнав Дiма i сiв на свою сумку. Значить, весь вчорашнiй день йому приснився. Так, приснився, iншого пояснення й бути не могло. Дмитро розумiв, що тепер вiн ще як мiнiмум годину може поспати, але спати йому не хотiлося. Повернувшись до своеi кiмнати, вiн одразу сiв перегортати телефонну книгу i зрозумiв, що це все виявилося правдою – i вчорашнього дня взагалi не було, вчора було друге червня, а сьогоднi вiн вже рiвно через двi години сяде разом зi своею коханою в автобус. Випивши ще чашку кави i поснiдавши з батьками, якi пiсля цього вирушили на роботу, юнак не поспiшаючи зiбрався: почистив зуби, поголився, надiв улюблену сорочку, сiрi джинси, як завжди почистив перед виходом туфлi, замкнув вхiднi дверi в будинок i вийшов на вулицю. Погода стояла чудова. На небi не було нi хмаринки i вже майже по-лiтньому припiкало сонце. Дiма дiстав навушники i включив музику. Пiсля кiлькох композицiй Scorpions заграв Боб Дiлан, i з першими нотами його пiснi «Blowing In The Wind», з ii першими словами хлопець зупинився. Вiн уже це пережив, вчора, тобто, сьогоднi увi снi, все було так само, аж до найменших дрiбниць. Вiн був так само одягнений, а в навушниках грала та сама пiсня. – Так от значить, яке воно, це дежавю, – Дiма сплюнув на землю i перегорнув левову частку плейлiста, аж до росiйського року, якому було вiдведено небагато мiсця в самому кiнцi. Як не крути, а дежавю виявилося не дуже приемним вiдчуттям. І до того ж, всю дорогу хлопця не покидав страх, що з ним буде все як у тому фiльмi з Бiллом Мюрреем, де вiн вiчно проживав один день. І десь на закутку свiдомостi у Дiми промайнула думка, що вiн би вже навiть цьому не здивувався. Пiдiйшовши нарештi до зупинки, вiн зауважив, що там нiкого не було, i, дiставши з кишенi телефон, юнак швидко розгадав, чому навкруги було пусто – до вiдправлення автобуса залишалося ще не менше двадцяти хвилин. «Значить, Лiза ще просто не вийшла з дому», – заспокоiв себе Дiма i поспiшив до неi назустрiч. Такi прогулянки по п'ять-шiсть кiлометрiв за день стали для парубка вже нормою, так що навiть пiд час навчання вiн часто повертався до гуртожитку iз занять пiшки, хоч там i була вiдстань не менш п'яти кiлометрiв. Зупинка знаходилась вiд Лiзи в п'яти хвилинах ходьби пiшки, так що не було нiчого дивного в тому, що Дiма побачив, як його кохана тiльки виходила з дому. За нею вiдразу стояв ii батько, який мабуть, збирався проводити свою доньку до зупинки. – Олександре Петровичу, не треба, я сам ii проводжу, – вiдразу сказав Дiма. – О! Коли це ти вже встиг сюди дiйти? – посмiхнувся у вiдповiдь чоловiк. – І говорив же я тобi, називай мене просто дядьком Сашком. Нiчого тут менi офiцiал влаштовувати. Олександр Петрович, або просто дядько Сашко був невисоким чоловiком спортивноi статури. А його короткi чорнi вуса, на якi все ж мiсцями пробивалася сивина, робили його добру посмiшку ще добрiшою. – Добре, дядьку, – Дiма й сам посмiхнувся, i його серце забило скажений ритм, ще б пак, адже весь вчорашнiй день i розлучення з коханою йому просто наснилися. – Та менi просто з ранку не спалося, от я i вирiшив прийти провести Лiзу – все-таки перший iспит, перший крок у доросле життя. Так, Лiз? – Так, звичайно, – дiвчина пiдiйшла до Дiми i по-дружньому його обняла. – Привiт. – Гаразд, удачi на iспитi i дивись, щоб без п'ятiрки менi не поверталася, – сказав, посмiхнувшись, дядько Сашко i зайшов назад до будинку. Дiма з Лiзою зустрiчалися вже далеко не перший мiсяць, але при дорослих все ще робили вигляд, що у них були просто теплi дружнi стосунки. Їi батьки, звичайно, все бачили i все розумiли, але при цьому не говорили i слова докору, адже пам'ятали, що i самi колись були молодими. Тим не менш, лише вiдiйшовши вiд будинку на кiлька десяткiв метрiв, Дiма, нарештi, змiг притиснути до себе кохану дiвчину i пристрасно ii поцiлувати. Лiза сьогоднi виглядала просто чудово – злегка завитi локони розпущеного волосся, яке було набагато довше плечей, бiла блуза, що чудово пiдкреслювала ii фiгуру, чорнi строгi брюки i такого ж кольору туфлi. – Прекрасно сьогоднi виглядаеш, – сказав Дiма, повернувшись обличчям до Лiзи. Тим часом вони вже не поспiшаючи пiдходили до зупинки. – Я навiть подумав, що саме в такому одязi, напевно, найкраще вiдкривати дверi в доросле життя, щоб всi тi, хто стоять за цими дверима вiдразу зрозумiли, що до них зайшла не чергова наiвна школярка, а справжня ледi, левиця. У вiдповiдь Лiза посмiхнулася йому, а Дiма навпаки якось нiяково спiткнувся об асфальт i подумав: «Знову це дежавю! Та що ж сьогоднi таке! Але нiчого, все буде добре, все повинно бути добре», – заспокоiв себе вiн i лише трохи мiцнiше стиснув Лiзинi пальцi в своiй руцi – вони, як це й годиться нормальним парам, йшли, тримаючись за руки. Дiма сказав фразу, про яку подумав увi снi, та ще й тими ж словами… В iншiй ситуацii це б сильно занепокоiло його, але тепер вiн був певен: нiщо не зiпсуе йому день, навiть вiдчуття такого сильного дежавю. Незважаючи на те, що вони прийшли до зупинки трохи рано, у Дiми навiть в думках не з'явилося покурити – навiщо самому псувати собi, та ще й своiй коханiй, день? Ось нарештi пiд’iхав автобус i вони, заплативши за проiзд, зайняли вiльнi мiсця. Як, напевно, i годиться перед iспитами, розмова в автобусi здебiльшого йшла про навчання. Перший iспит був з украiнськоi мови та лiтератури, i Дiма, який свого часу закiнчив школу на вiдмiнно, перевiряв Лiзинi знання лiтературних творiв, оскiльки мову було перевiряти, сидячи в автобусi, не так зручно. І все ж говорив вiн iз невеликим побоюванням – боявся навiть словом обмовитися про всi цi його дивнi сни. Нiчого було Лiзi знати про них, та й тим бiльше перед таким важливим iспитом. Дiминих переживань вона, звичайно, не помiтила, оскiльки i сама нервувала не на жарт. Провiвши Лiзу до потрiбноi аудиторii, нiжно поцiлувавши ii i побажавши удачi, юнак ще кiлька хвилин стояв у коридорi, дивлячись на вже зачиненi дверi. Навiть якщо це був i сон, то нехай цей сон тривае вiчно. Такого пiднесеного настрою у парубка, напевно, не було нiколи. Але все ж десь у якомусь куточку розуму зачаiвся страх, що все це було не насправдi. Дiма стояв у коридорi, спершись на пiдвiконня, i всi його думки були спрямованi на те, щоб усвiдомити всю реальнiсть того, що вiдбувалося, щоб загнати цей страх якомога глибше, в найтемнiшi закутки душi, але в пам'ятi раз у раз спливали ще недавнi епiзоди: Лiза, яка дивилася на нього з презирством i вiдверталася вiд нього, ii батько, що погрожував йому. Так, це був просто сон. Але вiн був настiльки реальний, нiбито все це дiйсно сталося вчора. Дiма дивився на дверi, i йому здавалося, що вiн бачив, як вона, Лiза, сидить, читае отриманий бiлет та думае над якимось питанням, злегка схиливши голову. Одне пасмо ii волосся трохи торкаеться парти. Вона трохи посмiхнулася, побачивши легке запитання. Але нi, нiчого з цього Дiма фiзично не мiг бачити. Перед ним були просто зачиненi дверi. І одноi митi йому навiть так захотiлося пiдiйти i вiдкрити цi чортову дверi, щоб перевiрити, чи там ще його кохана, чи не зникла, як мана. І це бажання з кожною миттю лише наростало. І тодi, коли ця iдея майже перетворилася на рiшучiсть, коли невпевненiсть майже досягла свого апогею, дверi аудиторii несподiвано вiдкрилися самi – з них вийшов один з викладачiв, якi контролювали хiд iспиту. І на якусь частку секунди Дiма все ж змiг побачити свою кохану. Вона сидiла за другий партою трохи не в тiй позi, в якiй ii уявляв парубок, але вона сидiла там, справжня. А значить, все нормально, а значить, вiн не сходив з розуму, i значить, йому вона не наснилася. – Молодий чоловiче, ви щось забули? – це той викладач пiдiйшов до Дiми. – Тут взагалi-то iспит вже розпочався. – Так, звiсно, вибачте. Я вже йду, – пробурмотiв парубок i повiльно рушив по коридору в бiк виходу. – Нiчого. Іспит буде йти ще не менше трьох годин, а поки вам, дiйсно, краще почекати на вулицi, – промовив йому вслiд викладач. Та Дiма навiть не обернувся на цi слова – вiн просто не поспiшаючи йшов до виходу, не зовсiм усвiдомлюючи, чи в правильному напрямку вiн iде. Всi його думки до сих пiр залишилися там, бiля вiкна навпроти тих дверей. Але раптом, несподiвано навiть для себе хлопець зрозумiв, що для того, щоб не втратити Лiзу, як це вже сталося увi снi, йому необхiдно щось робити. Вiн i ранiше це знав, але тепер якось по-iншому, набагато переконливiше цi слова прозвучали в його головi. Тепер Дiма зрозумiв свою помилку. Чи надовго вистачить цього його розумiння – питання iнше. Вiн боявся ii втратити, а повинен був цiнувати ii. Одна ця думка, здавалося, змiнить все – вона просто повинна була все змiнити. Парубок зупинився посеред холу на кiлька секунд iз лише одним бажанням – записати цю фразу десь всерединi черепноi коробки, запам'ятати ii назавжди. І тут же вiн зрозумiв, якою мае бути його наступна дiя – вiн вiдразу ж побiжить i купить букет, величезний букет троянд, щоб привiтати Лiзу з першим вдалим iспитом. Недовго розмiрковуючи, юнак майнув у сторону найближчих квiткових кiоскiв. Купивши квiти i повернувшись до будiвлi, де проходив iспит, Дiма сiв на лавку якраз навпроти вхiдних дверей i став чекати, доки його кохана допише iспит. Хвилини здавалися вiчнiстю, але вже дуже скоро хлопець зрозумiв, що його очiкування було того варте. Лiза, яка трохи завчасно закiнчила писати, спускалася по парадних сходах, тримаючи в руках папку для документiв, в якiй крiм iншого, напевно, лежав екзаменацiйний бiлет. На обличчi у дiвчини сяяла усмiшка, яка свiдчила про те, що цей iспит не став для неi нескореною вершиною. І ця посмiшка засяяла ще яскравiше пiсля того, як вона побачила Дiму з букетом троянд. Напевно, цiлий Всесвiт не вартий був би цiеi ii посмiшки, i юнак вiдчув себе несказанно щасливим вiд однiеi думки про те, що саме вiн вартий Лiзиного усмiхненого обличчя. Дiвчина пiдбiгла i кинулася хлопцевi на шию. А Дiма, який в однiй руцi тримав букет, пiдхопив Лiзу iншою i, вiдiрвавши ii вiд землi, якомога сильнiше притиснув до себе. – І що, вже можна тебе привiтати? Як написала? – запитав Дiма, опустивши Лiзу на землю i вручивши iй квiти. – Це, мiж iншим, тобi, з першим успiшним iспитом. Дiвчина взяла до рук букет i в виглядi подяки нiжно поцiлувала Дiму, якому здалося, що в цей момент у нього на спинi виросли маленькi крильця. Лiза ж, яка була тоi митi теж шалено щасливою, поцiлувала парубка вiд самого чистого серця, вiд усiеi душi, яка в цi хвилини була просто кришталево чистою. І лише поцiлувавшись i, насолодившись, таким чином, один одним, вони продовжили свою розмову. – Так, дякую, вони такi гарнi, – насамперед сказала Лiза, все ще дивлячись на букет. – Та буде тобi, ти все рiвно стократ красивiша, – не збрехав Дiма, адже що може бути прекраснiше щасливоi дiвчини. – Так, як iспит пройшов? Розповiдай. – Та вiн взагалi простiшим нiкуди виявився. Уяви, цiлих два питання попалися саме тих, що ми в автобусi повторювали, – про «І мертвим, i живим…» Шевченко i ще про сучасних письменникiв. І тема твору. Менi здаеться, я написала його просто iдеально. Там було про патрiотизм i любов до свого корiння. І я знаеш, що написала?.. Дiма з Лiзою повiльно йшли в сторону зупинки. Вона несла в руках букет квiтiв, а вiн – ii теку iз документами. Вони трималися за руки, i виглядали, напевно, найщасливiшою парою на свiтi. Лiза все розповiдала про iспит, а Дiма просто йшов поряд, посмiхаючись i вiдчуваючи щастя уперемiш з гордiстю – i за неi, i за себе, i, головне, за них. Вийшовши з автобусу, вони попрямували до Лiзи додому – вона попросила, щоб хлопець зайшов до неi, i вони пообiдали разом. Пообiдавши, вдосталь поговоривши з Лiзиними батьками i, в черговий раз, привiтавши ii з успiшним першим iспитом, Дiма повiльно пiшов додому. Вiн знав, що пiд час ii двох наступних iспитiв вже не зможе бути поруч – у нього своя сесiя, на яку треба було виiжджати вже наступного ранку. З кожним кроком, який Дмитро робив у напрямку до дому, величезна куля щастя в його грудях потроху здувалася. І сонце вже не грiло душу, а пекло в спину. Юнак знав, що iде максимум на два тижнi, як вiн i ранiше не раз вiд’iжджав, але йому здавалося, що цього разу йому доведеться пробути цiлу вiчнiсть вдалинi звiдси. Йому навiть здалося це необхiднiстю вiдправитися на канiкули в пекло. Хоча, не можна сказати, що унiверситет був для нього пеклом – вiн був вiдмiнником, i нiяких проблем зi здачею сесii i бути не могло. Проте сам факт черговоi розлуки, хоч i не назавжди, а лише на два тижнi, не мiг не засмучувати його, а цього разу й поготiв, набагато бiльше, нiж зазвичай. Повернувшись додому, Дiма спершу подумав було зiбрати сумку, однак помiтив, що вона стояла вже повнiстю зiбраною. Цей факт змусив його посмiхнутися – ще б пак, вiн же сам ii сьогоднi зранку збирав. Час, що залишився до сну хлопець проводив як зазвичай – листувався iз Лiзою в соцiальнiй мережi «Вконтактi», грав в улюбленi комп'ютернi iгри. Готуватися до першого свого iспиту, до фiлософii, сенсу особливого не було, адже фiлософiя й так була одним з його улюблених предметiв, а значить, майже напевно можна було сказати, що вiн i без необхiдноi пiдготовки отримае з неi максимальний бал. Глава 4. Донецьк Тiеi лiтньоi ночi Дiма спав вкрай погано, кiлька разiв за нiч вiн прокидався. Але в пiдсумку, прокинувшись вже, напевно, в четвертий або п'ятий раз, коли на вулицi вже зiйшло сонце, а настiннi годинники, що висiли навпроти, показували без десяти шiсть, парубок вирiшив остаточно вставати з лiжка. Ще було надто рано, щоб когось будити, хоча батько мав прокинутися вже в найближчi пiвгодини, але навiщо тривожити його сон? Думаючи так, Дiма одягнувся i вийшов на кухню, щоб зробити каву, пiсля чого без зайвоi метушнi вийти на зупинку. Однак всi його думки все ще залишалися у вчорашньому днi, коли вiн зрозумiв, що значить фраза «на сьомому небi вiд щастя». Допивши каву, хлопець неохоче пiшов, нарештi, в сторону зупинки. Вiн так не хотiв iхати, що благав небеса, щоб автобус не вийшов на маршрут, або вiн на нього запiзнився. Щоб автобуси взагалi не iхали в тому напрямку. Таке вже було, i не раз, але всi такi випадки вiдбувалися взимку, коли дороги замiтало метровим, а бувало, i бiльше, шаром снiгу. Тiльки ось де в червнi, скажiть на милiсть, взятися снiговi? Снiгу й не було. Стан дорiг того ранку був оптимальним. Його, звичайно, не можна назвати iдеальним, адже якiсть асфальтного покриття, насправдi, не пiддавалася жоднiй критицi. Але асфальт був нiчим не гiрше, нiж учора, а значить, автобус по ньому довезе куди треба. І бiльш того, як не старався Дiма пiдсвiдомо уповiльнити свiй крок, на автобус вiн все одно не запiзнився. Зайшовши в нього i знайшовши вiльне мiсце в серединi салону, юнак сiл бiля вiкна, дiстав навушники i включив музику. Напевно, не минуло й десяти хвилин, як вiн задрiмав, опустивши голову на скло. Автобус зупинився в одному з мiст на двадцятихвилинну зупинку, i Дiма, як завжди, вийшов з нього взяти собi стаканчик кави i покурити. Разом з тим, вiн дiстав iз кишенi телефон i набрав в ньому повiдомлення своему найкращому друговi й за сумiсництвом однокурснику Василю. У вiдправленому повiдомленнi було вказано час прибуття на автовокзал мiста Донецьк, де й навчався Дмитро. Василь завжди просив, щоб той повiдомляв йому про час свого приiзду – вiн i сумку допоможе донести, вони i поговорять про все, що сталося на минулих вихiдних, i, може, по дорозi ще заскочать до якогось магазину i вiзьмуть собi по пляшцi пива, щоб розмова йшла краще. Юнак знав, що приiде ще до полудня, але, незважаючи на це, вiн розумiв також, що до свого гуртожитку, який знаходився всього в парi кiлометрiв, вiн навряд чи добереться ранiше п'ятоi або шостоi години вечора – стiльки цiкавого потрiбно було розповiсти, стiльки обговорити. Та й не настiльки, в кiнцевому рахунку, iспит був важливою справою, щоб через нього цiлий день витратити на нудну пiдготовку. Лiзi ж, як i обiцяв, хлопець вирiшив зателефонувати тiльки по приiзду в мiсто, щоб не будити ii завчасно. Решту кiлька годин Дiма провiв в напiвдрiмотi, як би досипляючи свiй поганий нiчний сон. – Хлопче! Хлопче! Прокидайся, приiхали, – над Дiмою стояв водiй автобуса, намагаючись його розбудити. – Так-так-так, дякую. Задрiмав я щось, – промимрив Дiма, ще не прокинувшись, i рушив до виходу. Потiм забрав свою сумку з багажного вiддiлення, зупинився закурити i зателефонувати своiй коханiй. Але телефону його рука в кишенi не знайшла. Поклавши цигарку назад до пачки, парубок швидко перевiрив iншi кишенi, а й там його не було. Хлопець нервував, бо ж сьогоднi телефон був для нього всiм. – Зачекайте, стривайте! – кричав Дiма слiдом вiд'iжджаючому автобусу. Той через кiлька секунд зупинився, i його пасажирська дверi вiдчинилися. – Забув що, хлопче? – спокiйним голосом запитав водiй. – Так, телефон. Вiн випав, напевно, – юнак мрiяв, щоб його телефон насправдi випав, тодi як логiка говорила йому про iнше – його мобiльний найiмовiрнiше перебував уже в чужiй кишенi. – Ну, що, гляньмо, може, вiн ще й тут. І Дiма з водiем, який також зайшов до салону, почали нишпорити, шукаючи телефон на пiдлозi, адже якби вiн дiйсно впав, то зараз мiг би закотитись куди завгодно. – Ти хоч номер свiй пам'ятаеш-то? – запитав водiй. Вiн уже, напевно, не раз зiштовхувався з подiбними ситуацiями i точно знав, як швидше вирiшити проблему, що склалася. – Так, звичайно, – сказав Дiма i продиктував водiевi свiй номер, який той вiдразу ж набрав. Пiшли гудки i вже через секунду хлопець змiг з полегшенням зiтхнути – зазвучала знайома мелодiя. Йдучи на звук, вiн за лiченi секунди змiг дiстати свiй мобiльний, що забився в кут пiд заднiм сидiнням та лежав екраном угору. – Дякую, дуже дякую. Ви просто врятували менi життя, – вiдразу подякував Дiма водiевi за допомогу. – Та нема за що. Я тобi взагалi що скажу: тобi дуже пощастило, що вiн отак забився, i що тобi нiхто не подзвонив за весь цей час, а то навряд чи ми б його тепер знайшли, – спокiйно вiдповiв водiй i направився до виходу. – Ще раз дякую! – не переставав говорити слова ввiчливостi Дiма. – Та, добре-добре тобi, не треба подяк, – вiдразу вiдмахнувся вiд нього водiй. – Просто на майбутне будь акуратнiшим та слiдкуй за речами, бо сьогоднi пощастило, а завтра – хтозна. Вiдiйшовши вiд автобусу, Дiма вирiшив в першу чергу зателефонувати Лiзi, але гудкiв не було. Набрав ще раз – знову тиша. Набираючи виклик втрете, хлопець вже дивився на екран телефону, де було написано коротке системне повiдомлення «Call rejected». «Гаразд, прийду до гуртожитку ввечерi та розберуся, хоча, певно, це просто черговий збiй в мережi», – подумав Дiма й вирiшив тепер зателефонувати своему друговi, з яким повинен був зустрiтися. Але не встиг юнак набрати номер Василя, або точнiше Васi, як його звали всi друзi, як той сам зателефонував йому. – Привiт, Дiмон, як ти, уже доiхав? – залунав iз слухавки бадьорий голос друга. – Так, ось тiльки на вокзалi з автобусу вийшов. – Добре, тодi почекай мене там, а я через пару хвилин буду. – Окей, чекаю. – Стiй, де стоiш, зрозумiв? – Так, стою, – вiдповiв Дiма i посмiхнувся. Все-таки, початок дня не можна було назвати поганим. Вiн мало не втратив телефон, але свiт не без добрих людей – допомогли знайти. Колись Донецьк називали бандитським мiстом, але за два роки навчання i життя тут його так нiхто i не обiкрав. Пiсля минулорiчного Євро-12, Донецьк ще бiльше змiнився на краще, так що, тепер вiн був пристойним европейським мiстом. Йому, коли Дiму не обманювала пам’ять, було менше ста п'ятдесяти рокiв, тому нiяких старих районiв тут i бути не могло, зате транспортна розв'язка в мiстi була вiдмiнною – майже не було нiяких пробок. Молоде европейське мiсто в молодiй европейськiй краiни. Чистi величезнi парки, сквери, акуратнi вулицi. А чого тiльки вартий унiкальний парк Кованих фiгур, основними елементами якого було бiльше сотнi скульптурних композицiй, викуваних ковалями iз залiза. А Донбас-Арена! Справдi перлина Донецька! Дiма полюбив це мiсто вiдразу, i до сих пiр любив його, незважаючи нi на що. Звичайно, вiн не хотiв в нього повертатися, адже кохання до однiеi людини завжди сильнiше вiд симпатii мiльйонному мiсту. Але це було не на довго. Юнак дуже сподiвався, що у нього все ж вийде об'еднати цi своi двi палкi любовi в одну – i вже через декiлька мiсяцiв вони з Лiзою будуть жити разом тут, в такому улюбленому i рiдному Донецьку. І все було б вiдмiнно, якби не тополиний пух, який з радiстю зустрiв Дiму i вже поспiшив укласти його в своi обiйми, раз у раз намагаючись потрапити до нього в очi або нiс. І начебто, лише чотири днi не був тут хлопець, але цi чотири днi тяглися настiльки довго, що вiн радiв всьому в мiстi, навiть пуху тополь. А особливо радiв зустрiчi з Васею – його кращим другом, який, може, хоч i навчався гiрше, але в допомозi нiколи не вiдмовляв, i життевих порад завжди давав в надлишку. Причому, це були майже завжди, дiйсно гарнi поради. А значить, була надiя, що i тут вiн чимось допоможе, щось пiдкаже. Тим бiльше що Дiма, як зазвичай, не розмовляв iз ним по телефону протягом вихiдних – вiн був, напевно, одним iз небагатьох не любителiв стiльникового або електронного зв'язку. По можливостi, вважав хлопець, необхiдно завжди розмовляти друг iз другом живцем. І це стосувалося всiх, навiть батькiв. За винятком, напевне, Лiзи, з якою доводилося довго розмовляти по телефону – а як iнакше було пiдтримувати зв'язок на вiдстанi. Але його це анiтрохи не засмучувало, адже почути улюблений голос завжди хотiлося, хоч i оцифрований. І на хвилi всiх цих роздумiв Дiма нарештi побачив радiсне обличчя друга. – Привiт, Дiмон! Сто рокiв тебе не бачив! – кричав Василь, поспiшаючи назустрiч друговi. При зустрiчi вони, як зазвичай це годиться, обнялися, пiсля чого Вася попросився допомогти нести сумку i разом вони рушили з вокзалу. – Що там, розказуй, як пройшли вихiднi? – без особливого iнтересу запитав Дiма. Йому бiльше хотiлося розповiсти про те, що вiдбулося з ним протягом останнiх декiлькох днiв. – Та, так, нормально. Сестра ось приiжджала в гостi, вiдпочили, погомонiли… – До iспитiв готовий? – глузливо запитав Дiма, адже вiн знав, що його друг нiколи не готувався до iспитiв в унiверситетi. – Ще б пак! Я вже придумав, як списувати буду. Послухай, це просто генiально! Через навушники. Адже я саме для цього вже пiвроку не стригся, – заспiшив з вiдповiддю Василь. І дiйсно, його волосся повнiстю приховувало вуха. Хоча, сказати чесно, у Дiми воно було ще на порядок довшим. – А ти як, будеш списувати, доки я не запатентував свою iдею? – П-ф-ф. Нащо менi списувати? Я й так напишу, ти ж знаеш, – засмiявся Дiма. – А то! Куди ти дiнешся? Ти ж у професора улюбленець. Ви, напевно, ще й випиваете разом. Та то мало грiху, ви ж, жуки, п’ете без мене! – звичайно, Дiма з викладачем нiколи не випивав, проте хлопцi дружно посмiялися з цього жарту. – Ти краще розкажи, як там у тебе з Лiзою. І це, ти пиво будеш, щоб розмова краще йшла? А то я вже прикупив по дорозi кiлька пляшечок. – А, от чого, виходить, я тебе тут вже стiльки чекаю! – в жарт вигукнув Дiма. – Винен, каюсь, – засмiявся Василь. – Так тобi доставати пиво? – Ще питаеш? І Вася дiстав зi свого рюкзака двi пляшки пива i вiдкрив iх по черзi за допомогою запальнички. Хлопцi випили по ковтку, закурили, i лише потiм Дiма почав розповiдати про своi вихiднi. Його iсторiя була дещо довшою, нiж у друга, тому вiн спершу не знав з чого почати, але розповiдь пiшла сама собою. Розповiдаючи, Дiмi не хотiлося упускати нiяких подробиць, через що iсторiя цих кiлькох днiв зайняла майже добрих двадцять хвилин. Вася ж лише зрiдка перебивав, уважно слухаючи i дивуючись, почувши про цi незрозумiлi сни або не сни, що ще треба було вирiшити. Закiнчив свою розповiдь Дiма лише за другою пляшкою пива, не забувши додати в кiнцi iсторiю i про майже втрачений телефон, i про те, що нiяк не може чомусь додзвонитися до Лiзи. Вислухавши все i зробивши кiлька ковткiв пива, щоб переконатися, що розповiдь вже закiнчено, Вася, таке вiдчуття, вже був готовий винести свiй вердикт. Тим часом хлопцi вже пiдiйшли до Дiминого гуртожитку i вирiшили сiсти за столиками недалеко вiд нього. – Все? А ти комусь ще дзвонити пробував? Може, у тебе просто мобiльний упав, там щось зламалося, i з якоiсь причини з нього взагалi не можна нiкому подзвонити. Набери мене. Дiма слухняно набрав номер друга, однак виклик пiшов i незабаром телефон у кишенi того задзвонив. – А тепер iще раз набери Лiзу, може вже все налагодилося, – таке враження, що iз усього розказаного останне зацiкавило Васю найбiльше. Дiма вже в черговий раз зателефонував коханiй, але виклик все одно не йшов. – Ось бачиш, нiчого, щоб йому пусто було! Та й чому, зрештою, з усього, що я розповiв, тебе зацiкавило тiльки останне, найменш цiкаве? – Тому що, Дiмон, це останне ми якраз i можемо зараз вирiшити. А над iншим будемо потiм вже думати. Ти ж не забув, що я тобi постiйно говорю? Проблеми треба вирiшувати в мiру iх надходження. Так що, спробуй тепер ii набрати з мого телефону. Якщо й цього разу не вийде, значить це щось у неi з телефоном сталося, – запевнив його Василь. – Та не думаю, адже тодi б сказали, що абонент знаходиться поза зоною покриття, а там мовчали, навiть гудкiв не було, – спробував заперечити Дiма, але його друг як завше був непереконливим. – Це ж МТС, ти що, хотiв вiд них нормального зв'язку? На, телефонуй, i нiчого вiдмовлятися, – з цими словами Вася простягнув Дiмi свiй телефон. Той переписав Лiзин номер i натиснув кнопку «викликати». – О, з твого пiшли гудки! – вже через декiлька секунд радiсно вигукнув Дiма. Але не встиг Василь нiчого вiдповiсти, як Лiза вже взяла слухавку. – Алло? – зазвучав iз динамiку телефону ii голос. – Хто це? – Привiт, Лiз. Це я, Дiма, просто… – i не встиг хлопець закiнчити свою фразу, як Лiза перебила його. – Що, приiхав до Донецька i тепер будеш менi дзвонити з телефонiв всiх своiх друзiв? Я ж тебе просила нормально – залиш мене, i думала, що, може, ще ми коли-небудь i будемо зустрiчатися. Але навiщо ти мене переслiдуеш? Все, не дзвони бiльше! А я i цей номер до чорного списку тепер додам, чий би вiн не був! – гнiвно сказала дiвчина i скинула виклик. Дiма опустив стиснутий в руцi телефон, закрив очi i притулився до одного зi столикiв. Вiн був спустошений. І слова, якi йому зараз говорив Вася, звучали звiдкись здалеку, так що йому не вiдразу вдалося iх розчути. Земля, яка все ще вiдчувалася пiд ногами, таке враження, ось-ось розколеться на частини, i весь свiт здавався у цю мить таким крихким, що плюнь не в ту сторону, i вiн запросто розвалиться на атоми. Все, що вiдбувалося, здавалося Дiмi нереальним, несправжнiм. І вчорашнiй день, коли вони з Лiзою гуляли, коли iздили разом на ii iспит, коли вiн подарував iй букет троянд… Тепер все це здавалося таким далеким дитячим сном. Свiт просто перевернувся, або вiн сам просто збожеволiв. – Агов! Ти чого? Що там таке вже встигло трапитися? – це Вася повернув свого друга в реальний свiт сильним ударом в плече. – Давай розповiдай, нiчого опускати голову. Що вона тобi сказала? – Ну… – Дiма прикладав усiх зусиль, щоб не заплакати на очах у друга, тому перш нiж продовжувати, одним ковтком допив пиво, що залишилося. – Не хочеш горiлки взяти? – несподiвано навiть для себе випалив вiн. – А що, невже все настiльки погано? – швидко все зрозумiв Вася. – Так, а може, i ще гiрше. – А як же iспити? – Та й чорт з ними. Якось напишемо, – Дiма навiть посмiхнувся – настiльки дрiб'язковоi проблемою йому тепер здавалися iспити. – Тодi що, поiхали до мене? А батькам, як зазвичай, скажiмо, що до навчання готуемося. І нормально все буде, що ти розкис, вище носа! – Та просто, вона сказала, що… Ну, щоб я бiльше не дзвонив, розумiеш, i все таке. І ще й в чорний список додала була мене. І тебе, до речi, вже теж. – А мене за що це? Я-то тут причому? – Василь усiма засобами намагався розвеселити свого кращого друга. І у нього це навiть майже виходило. – Допомагаеш такий людям, допомагаеш, робиш iм добро, а вони тебе в чорний список. Я пiд таким не пiдписувався, коли мене народжували. – Та, типу, щоб я у тебе телефон не брав iй дзвонити, – посмiхнувся йому у вiдповiдь Дiма. – Треба ж, як. Гаразд, йдемо до магазину. А з усiм iншим потiм розберемося. До кiнця вечора хлопцi сидiли у Василя в будинку, випиваючи алкоголь, та придумуючи найрiзноманiтнiшi пояснення того, що вiдбувалося останнi кiлька днiв iз Дiмою. Паралельно вони коротали час, граючи в онлайн-iгри. Про завтрашнiй iспит, як втiм, i про iншi, до ранку з них нiхто навiть i не згадував. Хлопцi лягли спати, коли стрiлка на годиннику вже давно перевалила за пiвнiч. Вдосталь наговорившись, награвшись i ще раз сходивши до цiлодобового магазину, вони засинали, розумiючи, що на сон залишалося трохи бiльше чотирьох годин. Нi до якого консенсусу щодо дивних Дiминих снiв вони так i не прийшли, не знайшли також нiякого пояснення i в iнтернетi. І нiхто з них не мiг пригадати, щоб з кимось iз iхнiх знайомих вiдбувалося щось схоже. До того ж у юнакiв з'явилася ще одна тривога – завтра iм доведеться писати iспит, борючись з похмiллям. Головне було тепер не проспати його. *** Вранцi Дiму розбудив уже знайомий йому голос. – Прокидайся, давай. Вже приiхали. – Так-так. Уже запiзнюемося? – не вiдкриваючи очей, запитав хлопець. – Куди запiзнюемося? – вiдповiв йому голос. – Ми вже на вокзалi. Вставай, давай, приiхали вже. Голова у Дiми розривалася вiд похмiлля. У ротi було настiльки сухо, що навiть найсухiша пустеля Атакама здалася б дощовим мiсцем в порiвняннi з ним. Але незважаючи на все, хлопець все ж вiдкрив очi. І на свiй подив побачив перед собою не стiни Василевоi кiмнати, а порожнiй автобус, в якому вiн приiхав учора. Намагаючись прийти в себе, Дiма дiстав телефон з кишенi, щоб подивитися на час. На подив мобiльний був на мiсцi. На екранi значилося «11:46, 4 червня 2013». Юнака це анiтрохи не здивувало – вiн був не в тому фiзичному i душевному станi, щоб чомусь дивуватися. Забравши з багажного вiддiлення свою сумку i подякувавши водiя за комфортну поiздку, вiн вийшов до вокзальних платформ i зупинився, що усвiдомити все, що вiдбувалося з ним. Але те, що вiдбувалося зовсiм не хотiло усвiдомлюватися, i всi думки в головi змiшалися, перетворившись на густий туман. – Гаразд, давай по черзi, – сказав собi Дiма i спробував якомога лаконiчнiше сформулювати все, що було з ним, в думки. – «Це все повторюеться, як i тодi з Лiзою. Тобто позавчора, нi, вчора. Це було все вчора. Сьогоднi все так само. Але ж увечерi я не пив. І в дорозi не пив. Звiдки ж тодi у мене похмiлля? Звiдки це похмiлля, чорт його дери?!» – потiк Дiминих думок скоро перервав телефон – це йому телефонувала Лiза. «Боже, що iй говорити? Що iй говорити? Так, я приiхав, i у мене все добре. Гаразд. І в разi чого, ввечерi я iй сам передзвоню, а доки заспокоiтися треба. Так, а поки скажу, що зайнятий зараз. А якщо спитае чим? Дiйсно, чим я можу бути зайнятий, стоячи посеред вокзалу?» – Дiму охоплювала легка панiка. – «Скажу, що зустрiв на вокзалi тiльки що викладача i розмовляю з ним щодо iспиту. Думаю, нормально буде, вона повiрить», – вирiшивши за кiлька секунд цю маленьку проблему, хлопець взяв слухавку. – Привiт, Сонце! – Дiма намагався говорити якомога спокiйнiше, але тiльки шум автобусiв мiг насправдi гарантувати, що вона не помiтить зовсiм недоречного хвилювання. – Привiт. Ти вже доiхав? Чому не дзвониш? – Та тiльки з автобуса ось вийшов. А доiхав я нормально, майже всю дорогу спав. – Це як зазвичай, нiчого дивного, коли в таке рання виiжджати. – Та й… А у тебе там як, все нормально? До наступного iспиту готуешся? – Дiма крiзь бiль в головi вiдчував, як його мiзки поступово вимикаються, i тому необхiдно було якомога швидше закiнчити розмову. Але i здатися грубим при цьому вiн не хотiв. – Та ти ж сам знаеш… Я вчора розмовляла ще з Вiкою, з моею подругою. І вона знаеш, що?.. – Кохана, вибач, але до мене зараз викладач пiдiйшов, щодо iспиту поговорити, i давай я пiзнiше тебе наберу, добре? – Викладач? Ти ж нiби на вокзалi зараз, – по голосу було чути, що дiвчина йому не повiрила, але зворотного шляху вже не було. – Так, звiсно, на вокзалi. Я i сам здивувався, але ти ж знаеш, як воно бувае. Гаразд, як звiльнюся, я тебе вiдразу ж наберу. Цiлую. – Ну, добре, цiлую. Поклавши слухавку, Дiма пiшов до найближчоi вiльноi лавки, але не встиг вiн зробити й кiлькох крокiв, як телефон знову подзвонив. – Це ще хто? – неголосно вимовим парубок. Це був Василь. – Привiт, Дiмон! Ти вже добрався? – Так, тiльки нащо так кричати, як ненормальний? – голова у Дiми все ще болiла, а тут ще й друг загорлав в мiкрофон свого мобiльного. «І це хто iще з нас ненормальний?» – промайнула в головi думка. – А ти хiба не радий мене чути? – Та нi, не подумай, радий. Просто голова болить дуже. Давай, ти пiдходь, а я тебе тут, на платформi, почекаю. – Окей. Стiй, де стоiш. Зараз буду, – сказав Вася i скинув виклик. Дмитро тим часом дiйшов до лавки i сiв на неi. У його головi в тi хвилини крутилася лише одна думка: «Тiльки б Вася прихопив iз собою пиво, як i того разу». І вже трохи пiзнiше хлопець почав розумiти, що нiякого того разу не було. Але звiдки ж тодi, питаеться, у нього взялося похмiлля? Ця задача залишалася без вiдповiдi, як би не старався вирiшити ii юнак, очiкуючи друга. А ось вже й веселе обличчя Василя, що пливло до нього назустрiч в натовпi перехожих. Обнявшись при зустрiчi, Вася сказав те, чого Дiма найменше очiкував: – Ну, от тебе i запах. Коли ти вже встиг випити? Або це ще залишки вчорашнього? – Повiр, це довга iсторiя. А ти пива, випадково, з собою не брав? А то голова так болить, що зараз, певно, вибухне. – Звичайно, взяв. – Давай тодi спершу темне. – А звiдки ти знаеш, що я купував темне пиво? – здивувався Василь. – Інтуiцiя, та й я ж тебе сто рокiв уже знаю. Мене тобi вже нiчим не здивувати, – вiдповiв Дiма. Хоча насправдi вiн чомусь був абсолютно впевнений в тому, що його друг цього разу вiзьме точно таке ж пиво, а може, навiть те саме, як i вчора, або вiрнiше, сьогоднi увi снi. Але на повiрку виявилося, що лише одна пляшка збiглася. Саме та, яку вiн вгадав. – Що ж, розповiдай, що там у тебе за iсторiя. Зробивши кiлька ковткiв прохолодного пива, Дiма почав розповiдати все, що вiдбувалося з ним, намагаючись не забути жодноi деталi. Як вiн i обiцяв, iсторiя виявилася довгою. – Значить, ти хочеш сказати, що вчора… – закiнчивши слухати Дiмину сповiдь, почав було Вася, як друг його зупинив: – Сьогоднi. – Тихо, я тебе не перебивав. Ти хочеш сказати, що вчора, яке було сьогоднi, ми разом з тобою пили увi снi, а тепер у тебе похмiлля? – коротко пiдсумував Василь. – Це абсурд, такого не бувае. І ще увi снi ти розлучився з Лiзою, а насправдi, у тебе з нею все добре. І цей сон тривае постiйно. Я правильно тебе зрозумiв? – Типу того. – І ти мене не розiгруеш? – як i слiд було очiкувати, Василь не вiдразу повiрив у Дiмину розповiдь. Та й хто б повiрив? – Нi, звичайно, не розiгрую. Я серйозно, i клянусь, що все так i було. – В такому разi я, чесно, не розумiю, що це з тобою вiдбуваеться, якщо все це дiйсно правда. Але точно знаю одне – це ненормально. – Та я й сам розумiю, але мае ж бути цьому якесь нормальне, логiчне пояснення. – Яке пояснення? Ти про що зараз говориш. Може, щось i можна пояснити з усього цього, але як, як я питаю, ти поясниш те, що пив увi снi, а прокинувся з похмiллям? Хiба таке взагалi можливо у нашому свiтi? – Я вже навiть не знаю, що можливо, а що нi. – Сподiваюся, це хоч не заразне? – жартома запитав Василь. – Та нi, це ж не застуда якась, i не грип. – Гаразд, давай спочатку вирiшимо, ти до мене пiдеш ночувати або в гуртожитку залишишся? – змiнив тему Вася. – Я… Давай, до тебе, напевно, – Дiмi просто раптом стало моторошно: вiн i гадки не мав, що буде, якщо вiн засне в двох рiзних мiсцях одночасно. Вiн уже не був упевнений, нi в твердостi грунту пiд ногами, нi в чому-небудь ще, i ще один стрес, нехай навiть i найбiльш неможливий i нелогiчний, йому зараз точно був не потрiбен. Юнак хотiв, що майбутнiй залишок дня i вечiр пройшов в точностi так, як увi снi, або точнiше, в iншiй реальностi. Може, вiн ще сподiвався, це допоможе якось склеiти назад цей крихкий свiт… І за винятком п’ятнадцятихвилинноi розмови з Лiзою, цього вечора все було, як i там, в iншому свiтi. Все було, як i планував Дiма. Своiй коханiй, до речi, вiн так i не наважився розповiсти про те, що коiлося останнiм часом iз ним. І, як це не дивно, Вася повнiсть пiдтримав його в цьому рiшеннi, адже, як вiн стверджував: «Проблеми хлопця – це його особистi проблеми, а проблеми дiвчини повиннi стати iхнiми загальними». Дiма, звичайно, не хотiв розповiдати трохи з iншоi причини – через страх. Хоч вiн i розумiв, що Лiза його кохае, i вiн з нею може дiлитися всiм, але вiн боявся, що раптом вона не зрозумiе. Або вважатиме його божевiльним. Вiн не хотiв ii втратити, i вирiшив для себе, що по можливостi спробуе все вирiшити самостiйно, не турбуючи кохану. – Тим бiльше, це ж для ii блага, адже у неi зараз iспити, i зайвий головний бiль iй нi до чого, – додав Вася. Глава 5. Сесiя Вранцi Вася прокинувся першим i розбудив Дiму. Незважаючи на те, що на годиннику було лише пiв на восьму ранку, на вулицi вже було досить тепло – день обiцяв бути спекотним, а на безкрайньому блакитному небi не було видно нi хмаринки. Поснiдавши, хлопцi разом поiхали до iнституту. Вiд похмiлля у Дiми розривалася голова. І болiла вона ще й вiд того, що на iспит юнаки iхали абсолютно непiдготовленими – був, звичайно, багаж знань, отриманий ранiше, але ж вони не переглянули жодного бiлета, не повторили жодного питання. І вiд усвiдомлення цього на душi ставало ще бiльш гидко. Вася, напроти, був абсолютно впевненим, що спише – в нього i ранiше не раз виходило проробляти таке на iспитах. Дiмi ж було важко дивитись на безтурботне обличчя друга, адже його впевненiсть все бiльше випаровувалася разом iз алкоголем, залишки якого виходили з органiзму разом з потом. Зайшовши до аудиторii i взявши на викладацькому столi собi по бiлету, хлопцi сiли за вiльну парту. Однак не встигли вони прочитати отриманi запитання, як викладач, Геннадiй Степанович, вирiшив iх розсадити, щоб, як вiн сказав, розлучити нерозлучних друзiв. Так як вони сидiли за столом в останньому ряду, а Вася сподiвався списати, то Дiмi довелося пожертвувати собою заради друга. Саме так вiн i сказав, пiшовши до першоi парти. Нарештi отримавши дозвiл писати вiдповiдi на запитання бiлету, Дiма почав вивчати своi завдання – майже всi вони виявилися неважкими, за винятком хiба що дуалiзму Канта, та й гносеологiю хлопець пам'ятав не кращим чином. Прийшовши до висновку, що четвiрка з такими питаннями вiд нього вже точно нiкуди не втече, юнак приступив до вiдповiдей. Звичайно, у дечому йому все-таки довелося iмпровiзувати. І незадовго до закiнчення пари, написавши все, що знав i що зумiв придумати, Дiма одним iз перших пiшов здавати своi вiдповiдi на екзаменацiйний бiлет на перевiрку – про пiдсумкову оцiнку Геннадiй Степанович обiцяв повiдомити вже наступного дня зранку. По дорозi до викладацького столу хлопець оглянувся, щоб подивитися як про просуваеться написання iспиту в однокурсникiв, i до своеi радостi зауважив, що бiльшiсть iз них написали набагато менше нього. Також йому в очi вiдразу кинувся Василь, який щось швидко писав, прикриваючи лiве вухо рукою. Вони домовилися про те, що зустрiнуться пiсля iспиту на курилцi, яка перебувала на вулицi за територiею будiвлi унiверситету. Спускаючись сходами, Дiма раптом подумав, що кожен зi своiх останнiх днiв вiн проживае, нехай i не повнiстю, але по два рази – одного разу увi снi та iншого – в реальностi. А значить, якщо сьогоднiшнiй день вiн ще не проживав, про що юнак точно пам'ятав, то пiзнiше вiн зможе взяти той же бiлет i вiдповiсти на нього набагато краще. Головне тепер було не забути запитання, якi вiн отримав. А як раптом спрацюе. Дiйшовши до курилки, парубок почав ходити там туди-сюди, неголосно повторюючи про себе: «гносеологiя – дуалiзм Канта, гносеологiя – дуалiзм Канта…» І раптом, несподiвано навiть для самого себе, Дiма зупинився – вiн так i не зрозумiв, де сон, а де реальнiсть. Якщо зараз – реальнiсть, то сенсу в данiй затii не було абсолютно нiякого, адже яка кому рiзниця, що з ним станеться увi снi, але якщо все навпаки… Єдиним поки що вiдомим Дiмi способом перевiрити це було зателефонувати Лiзi, адже вiн точно знав, що увi снi вона додала його до чорного списку, на вiдмiну вiд реальностi. Не довго думаючи, хлопець дiстав з кишенi телефон i набрав знайомий номер – виклик вiдмовлявся йти. Повторивши цю операцiю ще кiлька разiв, Дiма переконався – даноi митi вiн знаходився увi снi. Увi снi, в якому вiн якимось незбагненним чином мiг, виходить, бачити майбутне. І вирiшивши нiчого не розповiдати Василю, доки сам все не перевiрить остаточно i не переконаеться в дiйсностi даного твердження, Дiма нарештi дiстав цигарку i пiдпалив. Цiеi ж митi з дверей унiверситету показалося щасливе обличчя друга. Той пiдiйшов ближче, подивився, що нiкого з викладачiв немае поруч i з радiстю почав дiлитися вiдчуттями вiд першого лiтнього iспиту. – Прикинь, Дiмон, у мене все вийшло. Менi сестра сидiла i диктувала вiдповiдi, а вiн навiть нiчого не помiтив, розумiеш, моя схема працюе! Хоча, якщо чесно, то я навiть не знаю, як у мене так iдеально вийшло ii виконати, – не мiг натiшитися Василь. – Диктувала вiдповiдi? А звiдки вона питання знала? – поцiкавився Дiма, який до кiнця ще не зрозумiв суть цього генiального методу списування. – Так, я ж сам iй тихенько через мiкрофон читав усi запитання, а вона вже шукала вiдповiдi в гуглi. Ось поглянь! – Василь розстебнув рукав сорочки i показав друговi приклеений до нього скотчем з внутрiшньоi сторони маленький мiкрофон. – І я ж, виходить, сиджу такий, опершись на руку головою, наче задумався, а сам насправдi тихенько питання читаю. Так деякi ще й по декiлька разiв доводилося перечитувати, бо вона нiчого не чула, глуха тетеря! І знаеш, що найскладнiше? – Що ж? – запитав Дiма. – Найскладнiше – це говорити так, щоб губами при цьому майже не ворушити. А iнакше, сам подумай, сиджу я, пишу iспит i розмовляю сам iз собою – як би це виглядало? Степанович би явно щось запiдозрив. А так, дивись на моi губи, тiльки уважно, – попросив Вася i почав неголосно бубонiти фразу «Особливостi сучасного етапу розвитку суб'ективного iдеалiзму». – Ну як, генiально, правда? – Здорово! А ти майстер, майже нiчого не помiтно, – здивувався генiальному винаходу друга Дмитро. – А тепер подзвони менi i побачиш, як це насправдi працюе! – нiяк не вгавав Вася. – Гаразд, я вiрю, вiрю. – Ось так треба до iспитiв готуватися, а то деякi сидять, зубрять все, ботанами стають. Вчися, поки я живий, студент, – на закiнчення додав Василь. – Ну, добре-добре. Так що, ми пiдемо, вiдзначимо перший iспит, – запропонував Дiма. – Зазвичай цi слова я говорю, але гаразд, пiдемо. Та куди ж ми дiнемося, зрештою! І хлопцi неквапливо пiшли до магазину, продовжуючи i далi обговорювати генiальнiсть списування i неправильнiсть всiеi системи вищоi освiти. Випивши по пляшцi пива, вони роз'iхалися по домiвках. Точнiше, додому поiхав тiльки Вася, Дiма ж попрямував до гуртожитку, який вже багато в чому давно замiнив для нього рiдний дiм. Зайшовши до своеi кiмнати, юнак тiльки й думав, що про те: а раптом завтра або, точнiше, сьогоднi у нього знову попадуться тi ж питання. Це вiдкрие йому масу нових можливостей. Адже якщо вiн увi снi бачить свое майбутне, хоч навiть i всього на один день, то ця можливiсть миттево зробить його мiльйонером. Така перспектива настiльки вразила його, що лише голос Женi, його сусiда по кiмнатi, повернув хлопця до реальностi. – Ти iсти не хочеш? – запитав Женя. – Їсти? – i тiльки почувши це слово, Дiма звернув увагу на почуття голоду, що вже не на жарт розiгралося – ще б пак, вiн вiд самого ранку й крихти хлiба в ротi не бачив, якщо не брати до уваги випиту iм пляшку пива i кiлькох сухарикiв, що висококалорiйною iжею нiяк не назвеш. – Звичайно, давай пообiдаемо. – Тодi дивись, Дiм, у мене салат е, що з дому передали i ще по вiдбивнiй нам буде. – Добре, я тодi зараз макарони поставлю вiдварити. І залиш, напевно, вiдбивнi на завтра, я котлети, що мама пекла, розiгрiю. Якраз по-чесному буде. Згоден? – Так добре. Звариш iх сам, а я поки в душ сходжу? – запитав Євген. – Звичайно, якi проблеми, – погодився Дiма, взяв каструлю, пачку макаронiв i пiшов на кухню. Кухня в гуртожитку була спiльною на весь поверх, але перебувала майже навпроти Дiминоi кiмнати, так що можна було просто поставити iжу на плиту, а самому повернутися до себе. Хоча це частенько грало iз хлопцями злий жарт – повертаючись до кiмнати, вони зазвичай швидко забували про приготування обiду чи вечерi, а згадували про це лише з запахом горiлоi iжi. Готували Дiма з Женею майже завжди разом, у кого що було, тим i дiлилися. Так було набагато зручнiше обом, а оскiльки серед них не було конфлiктних людей, то нiхто не звертав уваги, чию саме iжу вони сьогоднi вживали. Прийшовши на кухню, Дiма поставив на плиту каструлю з водою, однак повертатися до кiмнати не став. Вiн пiдiйшов до вiкна, вiдкрив його i закурив. І вже через кiлька секунд знову повернувся до своiх роздумiв. Вiн уже був бiльш нiж упевнений в тому, що вранцi знову прокинеться у Василевому будинку, не дивлячись на те, що засне тут, у гуртожитку. Бiльш того, прокинеться вiн знову п'ятого червня. Адже яка рiзниця, де i коли ти засинаеш увi снi, реальнiсть вiд цього не змiниш. *** Так i вийшло. Дiма прокинувся в кiмнатi у Васi. І насамперед вiн подивився на телефон – на календарi значилося все те ж, п'яте червня. Його друг ще мирно спав, i Дiма першим дiлом вiдкрив ноутбук i почав повторювати тi питання, якi вiн добре пам'ятав зi свого сну. Прочитавши у Вiкiпедii та ще на кiлькох сайтах все, що присвячувалося гносеологii i дуалiзму Канта, хлопець розбудив друга, не сказавши й слова про те, що до цього сидiв i готувався до iспиту. І лише вийшовши на кухню снiдати, Дiма звернув увагу, що у нього абсолютно не було похмiлля, як нiби вiн i не пив учора зовсiм. Але поки парубок вирiшив не надавати цьому нiякого значення. До унiверситету обидва хлопцi iхали в прекрасному настроi – Вася був упевнений, що спише, а Дiма вiрив, що знае, якi питання йому попадуться. Зайшовши до аудиторii i витягнувши той же екзаменацiйний бiлет, що й увi снi, Дiма вiдразу попрямував до першоi парти, запевнивши друга, що iх би все одно розсадили. Розгорнувши аркуш iз завданням, юнак почав з неприхованою посмiшкою на обличчi перечитувати написане там. Питання про гносеологiю, як i належало, було другим у списку. Перше, трете i п'яте запитання теж збiгалися. Все було один в один, як увi снi, окрiм питання про дуалiзм Канта. Замiсть нього було про Сократа. І найцiкавiше: у Дiми знову був бiлет пiд шiстнадцятим номером, просто сам бiлет тепер трохи змiнився. Юнак сидiв, оперши голову руками i намагаючись прийти в себе. На це знадобилося кiлька хвилин, пiсля плину яких вiн все ж змiг взяти до рук ручку i почав повiльно вiдповiдати на бiлет – все-таки, хоч чотири питання збiглося. Вiдповiдi на чотири запитання вiн знав добре. Дописавши iспит швидше за iнших, Дiма вийшов з аудиторii i почав ходити туди-сюди, раз у раз, поглядаючи на дверi, за якими проходив iспит. Першим з них вийшов Олег, його однокурсник. – А ти чого ще тут? – здивовано запитав той. – Васю чекаю. – Я бачив, вiн там щось строчить i бубонить собi пiд нiс, – при цих словах на Дiминому обличчi промайнула ледь помiтна посмiшка. – Уже сторiнки три вiн написав, напевно. Юнак нiчого не вiдповiв на цi слова. Йому хотiлося якомога швидше розповiсти друговi про все, що йому вдалося вияснити. Тодi Олег продовжив: – Вася що, зубрив цiлу нiч, чи придумав якийсь новий метод списування? – Так, – невпопад вiдповiв Дiма. – Що так? – Ну, а як ти гадаеш? Ти хоч можеш собi уявити, щоб Вася щось зубрив? – Дiмi вже порядком набридла ця розмова, i це було явно видно з його недружнього тону. – Значить, вiн таки придумав, як списати… От, чортяка! Гаразд, я пiду тодi. До завтра, – сказав Олег i направився в сторону сходiв. Дiма знову пропустив слова однокурсника повз вуха. Вiн продовжував стояти пiд дверима, тепер уже майже нерухомо. З аудиторii почали все бiльше виходити студенти, правда Дiма навiть не намагався заговорити хоча б iз кимось iз них, i тi, бачачи його поганий настрiй, вiдповiдали взаемнiстю. І ось, нарештi, одним iз останнiх аудиторiю покинув Вася з сяючою вiд щастя посмiшкою. – Ти до сих пiр тут чекаеш? – запитав вiн. – Мiг би хоч в iдальню пiти або на курилку. – Так-так. Прикинь, чотири з п'яти, – випалив Дiма, ще не обдумавши сказаного. Просто ця фраза вже давно крутилася в нього на язицi. – Чотири з п'яти. Я не знаю, як i чому, але… Але… А у тебе як? – Та нормально в мене все, як i планувалося, – посмiхнувся Вася, хоча його i насторожив вираз обличчя друга. – А ти що на одне питання не змiг вiдповiсти? – Та нi, я все написав, не в тiм рiч – вiдмахнувся Дiма. – Просто тiльки чотири з п'яти спiвпало, розумiеш? – Нi, – ще бiльше здивувався Василь. – Хто i з чим спiвпало? – Та як же ти не розумiеш! З вчорашнiм, ну, тобто, з сьогоднiшнiм iспитом. В ньому були такi ж питання. Але одне зовсiм iнше, не таке, як мае бути. А ти? У тебе все збiглося на екзаменi зi вчорашнiм, тобто, з сьогоднiшнiм? – Нi, почекай, зупинись, стоп, – розмiрено сказав Вася, взявши товариша за плече. – Я взагалi не розумiю, про що ти говориш. Давай зробимо так: зараз ми вийдемо на курилку, i ти менi все спокiйно розкажеш. По черзi i нормально про те, що трапилося. Домовилися? – Гаразд, якi питання, – вiдповiв Дiма i тiльки тепер помiтив, що вони до сих пiр стояли в коридорi навпроти своеi аудиторii. Мовчки вийшовши на вулицю, i привiвши в порядок усi своi думки, якi до цього мчали галопом, Дiма тепер спокiйно почав розповiдати: – Пам'ятаеш, про що ми з тобою говорили вчора? – Про що саме? Ти, звичайно, вибач, але ми багато про що говорили, i в бiльшостi випадкiв ми були вже п'яними. – Ну, я маю на увазi, про всi цi сни i все таке, – спробував роз'яснити товаришу Дiма. – А, так! Згадав, i що ти хочеш сказати? – Загалом так: менi сьогоднi вночi снився весь цей день разом iз сьогоднiшнiм iспитом. Тiльки увi снi все було, нiби наяву, словом, як завше останнiм часом. І я все, що там було, пам'ятаю ось так, як нiби це вчора все вiдбувалося. І запитання, якi менi випали там в бiлетi, i тi, якi тут: чотири з них збiглося у мене. Я думав, звичайно, що всi мали б спiвпадати, але збiглися тiльки чотири. А у тебе скiльки iх було однакових? – А менi звiдки знати? – засмiявся Василь. – Це ж твiй сон, а не мiй. Певно, тобi виднiше. – Так, – запнувся Дiма, втупившись на своi туфлi. – Точно, ти маеш рацiю. Просто воно все настiльки реально було, зрозумiй… – Гаразд, в тiй чи iншiй мiрi я тебе зрозумiв. Але до чого ти ведеш? – Василь досi до кiнця не змiг вловити хiд Дiминих думок. – Ну, ось послухай, що я думав. Я можу бачити увi снi майбутне, причому, менi здавалося, що доволi точно. А виявляеться, що воно лише схоже на те, що вiдбуваеться насправдi. І те, що я бачу, виходить, не зовсiм майбутне. Тобто, звичайно, майбутне, але трохи iнше, розумiеш? – Не зовсiм, – задумано сказав Вася, затягуючись сигаретою. – Хоча постривай. Ти хочеш сказати, що бачиш майбутне увi снi? – Я думав, що бачу його, а виявляеться, що це зовсiм не так, – захотiв теж затягнутися Дiма, але цигарка в його руцi вже згасла. – І? – І я вже почав навiть планувати, як на цьому можна було б заробити. Для прикладу, на ставках у букмекерiв. Просто якби сьогоднi спiвпали всi питання, то це означало б, що тi речi, якi не залежать вiд мене, вiдбуваються однаково в обох свiтах. І знаеш, скiльки грошей можна було б пiдняти, якщо тобi заздалегiдь вiдомi хоча б навiть результати футбольних матчiв? Та ми б вже за тиждень стали мiльйонерами! – закiнчив думку Дiма, викинувши погаслий недопалок. – І коли ти хотiв менi про це сказати? – раптом запитав Василь. – Та взагалi сьогоднi, якби все це, дiйсно спрацювало. – А ти гадаеш, що нiчого не спрацювало? – Та нi ж, в тому-то й рiч, – вiдповiв Дiма i шторхнув ногою невеликий камiнь, який лежав поруч. – Звiсно не спрацювало, хiба не бачиш? – Стривай, – не на жарт зацiкавився iдеею товариша Василь. – Менi здаеться iнакше. Ти ж сам сказав, що чотири з п'яти питань збiглися, хiба не так? – Так, збiглися, але що з того? – тепер уже Дiма не до кiнця розумiв хiд думок друга. – А те, що на вiсiмдесят вiдсоткiв все збiглося. Розумiеш, на вiсiмдесят вiдсоткiв! А значить, ми з вiсiмдесятивiдсотковою гарантiею зможемо знати результати iгор. Хiба це не круто?! Тобто, просто вкладаючи в середньому, на п'ять рiзних матчiв по гривнi, ми в результатi отримаемо гарантовано вiсiм гривень. Це, звичайно, не десять, але це ж все одно вiдмiнно. Адже ми все рiвно в плюсi залишаемося! Вася аж надто швидко загорiвся iдеею, та вiд передчуття одержуваного прибутку вiн просто сяяв на червневому сонцi. Дiма ж, на вiдмiну вiд нього, просто стояв i думав. У цiй бiзнес-iдеi щось було явно не так. І вже швидко вiн змiг знайти суттевий недолiк в планi свого товариша. – А звiдки ти знаеш, що саме вiсiмдесят вiдсоткiв? – задумливо запитав Дiма. – Ну як, ти ж сам сказав, що чотири з п'яти, а це вiсiмдесят вiдсоткiв. З настiльки логiчним твердженням важко було посперечатися, але юнак все ж продовжував: – А де гарантiя, що нiчого не змiниться, i завтра буде теж вiсiмдесят вiдсоткiв, а не шiстдесят, i не двадцять? Слухай, напевно, закриемо цю тему. – Так, ти ж сам ii почав, – обурився Василь. – І сам закриваю ii. – Окей, як знаеш… – неохоче погодився зi своiм товаришем Вася. – А знаеш, до речi, як менi вдалося списати сьогоднi? – Знаю, ти мiкрофон до рукава сорочки зсередини за допомогою скотча приклеiв, а навушник постiйно в лiвому вусi був, – на автоматi вiдповiв йому Дiма. – Звiдки ти знаеш? Я ж тобi цього не говорив ще. – У тому-то й рiч говорив ти менi. Ти про це вiдразу пiсля iспиту розповiдав учора, – Дiма був настiльки втомленим i виснаженим емоцiйно, що не помiтив, що знову сказав те, чого не повинен був знати. Вася пiдняв брови вiд здивування i запитав: – Вчора пiсля iспиту? Тобто, ти маеш на увазi, що в своему снi? – Так, чорт, як же це все складно. Всього тиждень, а то i того менше, зi мною це вiдбуваеться, а я вже заплутався, що повинен знати, а чого не повинен, що ти менi розповiдав, а чого не говорив. Якщо це триватиме ще стiльки ж, боюся, я просто не витримаю. – Може тодi по келиху пива? Хоча б розслабишся, – запропонував Василь. – Не сьогоднi. Ти, якщо хочеш, можеш сам випити, а я до гуртожитку зараз поiду. Менi, вiдчуваю, потрiбно просто вiдпочити. – І що ти пропонуеш? Менi тепер самому пити? Ти, дивись, алкоголiка з мене не роби. – Та, я й не думав. Вибач, але менi дiйсно треба виспатися, – замореним голосом промовив Дiма. – Ай, умовив ти мене. Значить, поiхали тодi по домiвках, – погодився Вася, i хлопцi попрямували до зупинки. Глава 6. Церква Незважаючи на постiйнi iспити, в Дiминому гуртожитку далеко не всi думали про навчання. Дехто, звичайно, намагався здати цiлу купу боргiв за декiлька днiв – вони дописували лабораторнi та практичнi роботи, шукали реферати, переписували в однокурсникiв домашнi завдання, але бiльшiсть студентiв все ж не хотiло змiнювати звичний для себе спосiб життя. Дiма, щоб вiдволiктися вiд проблем, майже щодня виходив з друзями пограти в футбол на майданчику, який знаходився по iншу сторону вулицi. В нього був вiльний час, адже навчався хлопець добре, а значить, i проблем у нього було поменше, нiж у iнших. Тим бiльше талант легко викручуватися з найскладнiших ситуацiй ще жодного разу його не пiдводив. Крiм Василя Дiма нiкому не розповiдав про те, що вiдбувалося з ним. Та й сам вiн став незвично тихим i небалакучим. Постiйне почуття дежавю руйнувало психiку не гiрше того, як вiдбiйний молоток б'е асфальт. Юнак далеко не завжди мiг вiдрiзнити сон вiд реальностi, один свiт вiд iншого. Але ще складнiше було запам'ятати, що вiн говорив уже iншим, а чого ще не розповiдав. Що чув, а чого не повинен був би знати… Наприклад, в його третiй день пiсля повернення до Донецьку, готуючи на кухнi вечерю, Дiма розмовляв зi своiм сусiдом по кiмнатi, Женею. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valeriy-oleksandrovich-psol/zhittya-yak-son-odna-ludina-dva-zhittya/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.