Пітер Пен = Peter Pan

Пiтер Пен = Peter Pan Джеймс Метью Баррi Повiсть шотландського письменника Джеймса Метью Баррi (1860–1937) «Пiтер Пен» – це романтична казка про свiт дитинства. Головний герой Пiтер Пен – хлопчик, який не хоче ставати дорослим, – живе у дивовижнiй краiнi Нiколандii разом iз загубленими дiтьми. iм подобаеться жити поряд з феями на деревах, лiтати та повсякчас влаштовувати рiзнi витiвки, але хлопчикам бракуе мами. І iхнiй ватажок Пiтер Пен знаходить дiвчинку Вендi, яка погоджуеться стати iхньою мамою i полетiти у Нiколандiю разом зi своiми двома братами. Про дивовижнi пригоди Вендi, Пiтера Пена, феi Тiнкер Белл та загублених хлопчикiв, про iхню битву з пiратами читач i дiзнаеться, прочитавши цю книжку. Джеймс Метью Баррi Пiтер Пен = Peter Pan Пiтер Пен Роздiл 1 Пiтер Пен порушуе спокiй Усi дiти, крiм лише одного, рано чи пiзно виростають. Наскiльки швидко це стаеться, Вендi з’ясувала самотужки. Якось, коли iй було всього два рочки, вона бавилася в садочку. Зiрвала одну квiтку i побiгла з нею до мами. Мабуть, Вендi цiеi митi була дуже гарненька, бо мама, панi Дарлiнг, поклала ii руку на свое серце й аж заплакала: – І чому ти не можеш залишитися такою назавжди? Тiльки й усього трапилося мiж ними, але вiдтепер Вендi знала, що мусить вирости. Ви про це дiзнаетеся, як тiльки вам виповнюеться два рочки. Два – це початок кiнця. Ця родина жила в будинку № 14 (таким був номер iхньоi оселi на цiй вулицi), i поки не з’явилася Вендi, ii мати була найголовнiшою. Вона була справжньою ледi, з романтичним складом розуму i таким милим глузливим ротиком. Їi романтичний характер нагадував крихiтнi коробочки, одна в однiй, якi привозять iз загадкового Сходу, однак часто стаеться, iх е на одну бiльше. Їi солодкий рот мiг дарувати поцiлунок, якого Вендi завжди прагнула, i його було добре помiтно в правому куточку губ. Життевий шлях панi Дарлiнг був таким: багато джентльменiв, якi були хлопчиками, коли вона була дiвчинкою, виявили одночасно, що вони закохалися в неi, й усi рушили до неi додому, щоб запропонувати своi руку та серце, за винятком пана Дарлiнга, який узяв таксi й усiх випередив i таким чином став ii обранцем. Вiн отримав вiд неi все, крiм внутрiшньоi коробочки i заповiтного поцiлунку. Вiн так i не дiзнався про цю коробочку, а з часом вiдмовився вiд спроби дiстатися й до поцiлунку. Вендi думала, що його мiг би отримати Наполеон, але я можу уявити, як вiн намагаеться, а потiм спалахують пристрастi та грюкають дверi. Пан Дарлiнг вихвалявся перед Вендi, що ii мати не тiльки кохала його, але й поважала. Вiн був одним iз тих експертiв, хто знае все про бiржi й акцii. Звiсно, нiхто цього до пуття не знае, але чоловiк знав бiльше за iнших, тому часто повiдомляв, що акцii пiднялися чи впали, з таким виглядом, що будь-яка жiнка стала б його поважати. Панi Дарлiнг виходила замiж уся в бiлому, вона ще якийсь час захоплювалася малюванням квiтiв, дуже тiшилася тим, наче це була якась гра. Та часом iй це набридало, квiти гинули, а замiсть них з’являлися малюнки дiтей без облич. Вона малювала iх, коли зрозумiла, що треба рухатися далi. Дiти спочатку з’явилися в уявi панi Дарлiнг. Першою народилася Вендi, потiм був Джон, а пiсля нього – Майкл. Через тиждень чи два пiсля того, як Вендi з’явилася на свiт, батьки довго сумнiвалися, чи зможуть вони ii залишити, адже доведеться годувати ще один рот. Пан Дарлiнг страшенно радiв, але вiн був дуже серйозний, сiв на краечок лiжка панi Дарлiнг, узяв ii за руку i полiчив витрати, в той час як вона благально дивилася на нього. Вона хотiла ризикнути: хай буде, що буде, але вiд свого не вiдступиться. Натомiсть чоловiк озброiвся олiвцем та аркушем паперу, i якщо вона плутала його своiми зауваженнями, то доводилося починати все знову. – Не перебивай, – благав вiн ii. – У мене в кишенi е фунт i сiмнадцять пенсiв, а ще два шiстдесят в офiсi. Я можу не пити каву на роботi, це заощадить десять шилiнгiв до двох i дев’яти, i шести, з вашими вiсiмнадцятьма i трьома це буде триста дев’яносто сiм, п’ять iз нульовим залишком у моiй чековiй книжцi становитиме вiсiмсот дев’яносто сiм… Хто там бешкетуе? Вiсiмсот дев’яносто сiм, крапка i додати сiм… Нiчого не кажи! Та ще фунт ти позичила тому чоловiковi, який приходив до нас… Тихо, малеча… Крапка… i завести дитину, але ти вже це зробила! Я сказав дев’ятсот дев’яносто сiм? Так, я сказав дев’ятсот дев’яносто сiм. Питання лише в тому, чи зможемо ми прожити на дев’ятсот дев’яносто сiм фунтiв на рiк? – Ще й як зможемо, Джордже, – запевнила дружина чоловiка. Бо вона була на боцi Вендi, яка була важливiшою за них обох. – Не забувай про свинку, – попередив вiн майже загрозливо i знову почав лiчити. – На свинку – фунт, це те, що я вiдклав, але вважаю, що на це вдасться витратити тридцять шилiнгiв. На кiр треба пiвтора, та й кашлюк обiйдеться не менше нiж половина цього. І вiн продовжував, додавав i вiднiмав, аж поки нарештi кошти на свинку Вендi не урiзали до двадцяти шести, а два види кору вирiшили розглядати, як один. Такi ж переживання з’явилися, коли народилися Джон i Майкл, лiмiт на них був навiть жорсткiший. Але iх також залишили, i незабаром можна було побачити всiх трьох дiтей на вулицi, як вони поважно крокували в школу у супроводi iхньоi доглядальницi, панни Фулсем. Панi Дарлiнг любила, щоб все в будинку було, як належиться, а пан Дарлiнг любив, щоб було так, як в iнших людей. Тому iм була потрiбна нянька. А позаяк родина була бiдна i майже всi грошi йшли на молоко для дiтей, то нянькою стала велика чорна собака-ньюфаундленд, яку звали Нена й яка була нiчиею в той час, коли Дарлiнги забрали ii в родину. Та вона дуже любила дiтей. Дарлiнги знайшли собаку в Кенсiнгтонському парку, де вона вешталася, зазираючи в дитячi вiзочки. Нену дуже не любили недбайливi няньки, яких вона супроводжувала додому i скаржилася на них iхнiм господиням. Нена виявилася справжнiм скарбом, а не нянькою. Вона часто купала дiтей i вставала до них уночi, якщо хтось iз ii пiдопiчних хоча б зойкнув. Звiсно, ii буда стояла прямо в дитячiй кiмнатi. Нянька бездоганно вiдрiзняла кашель, не вартий уваги, вiд кашлю, за якого горло треба було обв’язати старою панчохою. Нена вiрила в старi випробуванi засоби, на кшталт листя ревеню, i не довiряла всiм цим новомодним розмовам про мiкроби i таке iнше. Було чому повчитися, коли нянька вела дiтей до школи, iдучи статечно бiля них, коли малi добре себе поводили, i повертала iх в один ряд, якщо вони вiдхилялися вiд нього. На копанку Джона (в Англii футбол називають копаним м’ячем, копанка – так коротше) днями вона жодного разу не забула його светр i зазвичай носила парасольку в зубах на випадок дощу. В пiдвалi школи е спецiальна кiмната, де дорослi чекають на своiх дiтей, туди й заходила панна Фулсем. Усi сидiли на крiслах, в той час як Нена лежала на пiдлозi, але це була едина рiзниця. Люди намагалися iгнорувати собаку, як нижчу за соцiальним статусом за себе, а тварина зневажала iхнi теревенi. Вона обурювалася вiзитами в дитячу кiмнату друзiв панi Дарлiнг, але якщо вони приходили, то нянька скидала одяг Майкла i синiй обруч Вендi, а потiм гладила волосся Джона. Нена, що не кажи, була взiрцевою нянькою, i пан Дарлiнг чудово це знав, хоча iнодi i непокоiвся, що плiткують щодо цього сусiди. Адже вiн займав високе становище в суспiльствi. Нена також бентежила його, але iнакше. У чоловiка iнодi з’являлося таке вiдчуття, що вона його зовсiм не поважае. – Я знаю, що вона дуже поважае тебе, Джордже, – запевняла чоловiка панi Дарлiнг i робила непомiтний знак дiтям, аби тi були особливо ласкавими з батьком. Часом у дитячiй влаштовували танцi, в них iнодi брала участь i Лiза, едина служниця в будинку. Як кумедно вона виглядала в своiй довгiй спiдницi i чiпцi покоiвки, хоча вона присягалася, коли танцювали, що бiльше нiколи цього не одягне. Веселими були тi гучнi забави! А ще веселiшою була панi Дарлiнг, пiруети котроi здавалися настiльки дикими, що все, що ви могли бачити, була ii посмiшка, а потiм, якщо пощастить, то ви, можливо, отримали б i поцiлунок. Важко було уявити собi простiшу та щасливiшу сiм’ю до того, як з’явився Пiтер Пен. Панi Дарлiнг вперше виявила його, коли наводила лад у думках своiх дiтей. Таку звичку мають усi хорошi матерi. Коли iхнi дiти засинають, матерi прибирають у iхнiх думках, наводять там лад i розкладають по своiх мiсцях усi думки, що блукали там впродовж дня. Якби ви могли не спати (але, звiсно, ви не можете), то побачили б, як рiдна мати прибирае у ваших думках, i вам було б дуже цiкаво спостерiгати за нею. Це зовсiм, як наведення ладу в шухлядах. Ви б побачили ii на колiнах, гадаю, в хорошому гуморi, над деякими з ваших думок, здивовану, де на землi можна взяти таку рiч, що робить вiдкриття солодкими i зовсiм не гiркими, вiд чого з’являються ямочки на щоках. І це так приемно, як гладити кошеня, однак дуже важливе не може залишитись поза вашою увагою. Коли дитина прокидаеться, то всi примхи вже лежать складеними на днi ii розуму, а згори лежать добрi почуття, добряче провiтренi та вичищенi за нiч. Не знаю, чи доводилося вам колись бачили карту розуму людини. Лiкарi iнодi малюють карти iнших частин тiла, i ваша власна може дуже вас зацiкавити. Але дуже важко намалювати карту розуму малоi дитини, думки якоi часто плутаються, i це не дозволяе зосередитись. Там е зигзагоподiбнi лiнii, схожi на позначення стрибкiв температури на картцi, а це, ймовiрно, дорога на острiв, бо Нiколандiя – завжди якийсь острiв, з дивовижними кольорами то тут, то там, з кораловими рифами, зi швидкохiдним кораблем на горизонтi, з дикунами в самотнiх печерах i гномами, з яких виходять чудовi кравцi. Там е ще печери, на днi яких протiкають рiчки, i принцеси, у яких е по шiсть старших братiв, i занедбана хатинка в лiсi, i ще – дуже стара бабуся, а нiс у неi гачком. З цим ще можна впоратися, якби це було все. Бо там е ще перший день у школi, релiгiя, батьки, круглий ставок, вбивства, фiранки, дiеслова, що вимагають давального вiдмiнка, шоколадний пудинг у недiлю, взяття в фiгурнi дужки, балачки, дев’яносто дев’ять i три пенси за самостiйне висмикування зуба тощо. Все це е частиною острова або iншоi мiсцини iз зазначенням конкретного мiсця, i все це доволi заплутано, тим бiльше, що нiчого не залишаеться без змiн. Звiсно, що Нiколандiя створена для добрих справ. Джон, наприклад, жив у лагунi з фламiнго, якi лiтали над ним й яких вiн мiг пiдстрелити. Джон жив у перевернутому човнi, Майкл – у вiгвамi, а Вендi – в куренi з мiцно зшитого докупи великого листя. У Джона не було друзiв, зате Майкл мав нiчних друзiв, а Вендi мала ручного вовка, покинутого своiми батьками в дитинствi. Але в усiй Нiколандii була родинна подiбнiсть, й якби всi стояли поряд, то можна було б сказати, що у них е такий самий нiс абощо. На цих чарiвних берегах дiти, граючись, витягують на берег своi рибальськi човни, сплетенi з верболозу. Ми з вами також бували там. І досi вчуваеться нам шум прибою, хоча ми вже нiколи не висадимося на тому березi. З усiх чудових островiв Нiколандiя найзатишнiший i найкомфортнiший, не надто великий i не задовгий, як ви знаете, з незначними вiдстанями мiж однiею й iншою пригодами i з чудовою природою. Коли ви граетесь у нього щодня, створюючи з крiсел i скатертини, то це жодною мiрою не змушуе когось тривожитись, але на двi хвилини перед тим, як ви лягаете спати, острiв стае дуже реальним. Саме для цього й створенi нiчнi каганцi. Інодi, мандруючи думками своiх дiтей, панi Дарлiнг натикалася на незрозумiлi слова, i найменш збагненним було слово «Пiтер». Вона не була знайома з жодним Пiтером, але в думках Джона та Майкла вiн траплявся дуже часто, а в головi у Вендi зустрiчався мало не на кожному кроцi. Ім’я це було написано в неi бiльшими лiтерами, нiж усi iншi слова. І панi Дарлiнг зауважила, що воно виглядае якось дуже дивно та зухвало. – Так, Пiтер дуже зарозумiлий, – зiзналася Вендi зiтхаючи, коли мама спитала ii про нього. – Але хто вiн, доню? – Вiн просто Пiтер Пен, ти ж знаеш, матусю. Спочатку панi Дарлiнг нiяк не могла згадати, але потiм, подумки повернувшись у свое дитинство, вона раптом згадала про якогось Пiтера Пена, про якого казали, що вiн живе там, де феi. Історii про цього хлопчика були зовсiм дивовижнi. Коли мама була маленька, то вiрила в це, бо частину дитинства Пiтер провiв iз нею, тому жiнка не мала б злякатися. Вона вiрила в нього в тi часи, однак тепер це була замiжня та розумна жiнка, яка наразi вже сумнiвалася, чи iснував цей персонаж насправдi. – Крiм усього iншого, – зауважила матуся донечцi, – йому вже давно час подорослiшати. – О нi, вiн не росте, – запевнила Вендi. – Вiн якраз такий, як я. Вона мала на увазi, що вiн був подiбний на неi розумом i зростом. Дiвчинка не могла збагнути, звiдки вона це знала, просто знала – i все. Панi Дарлiнг вирiшила порадитися з паном Дарлiнгом, але той тiльки поблажливо всмiхнувся. – Згадаеш моi слова, – казав вiн. – Це якась дурниця, яку Нена запхала iм у голови. Собацi цiлком могла спасти на гадку така фантазiя. Не звертай уваги, i воно минеться. Але воно нiяк не миналося, i незабаром нестерпний хлопчисько тихо шокував панi Дарлiнг. У дiтей трапляються дивнi пригоди, якi iх хвилюють. Наприклад, вони можуть згадати, що трапилося з ними тиждень тому, як пережили подii, коли, перебуваючи в лiсi, вони зустрiли свого мертвого батька та бавилися з ним. Саме так одного ранку Вендi випадково вiдкрила панi Дарлiнг щось, що дуже ii стурбувало. На пiдлозi дитячоi кiмнати з’явилося листя, якого там не було, коли дiти лягали спати. Панi Дарлiнг безуспiшно ламала голову над цiею загадкою, аж тут Вендi промовила з поблажливою посмiшкою: – Хочу вiрити, що це знову був Пiтер. – Що ти маеш на увазi, Вендi? – Мабуть, дуже соромно не прибирати за собою, – зiтхнула Вендi. Вона була дуже охайною дiвчинкою. Вендi пояснила цiлком буденним тоном, що, мовляв, Пiтер iнодi з’являеться вночi в дитячiй кiмнатi, сiдае на краечок ii лiжка i виграе на своiх сопiлках. При цьому дiвчинка не прокидаеться, тому невiдомо, звiдки вона про це знае, просто знае, i все. – Що за дурницi ти кажеш, люба! Нiхто не може увiйти в будинок, не постукавши. – Гадаю, що вiн приходить через вiкно, – пояснила дiвчинка. – Кохана, але ж це третiй поверх! – А хiба листя не лежало бiля вiкна, матусю? Це була справжнiсiнька правда. Листя було виявлено неподалiк вiд вiкна. Панi Дарлiнг не знала що й думати, адже Вендi промовляла з такою впевненiстю, що iй неможливо було пояснити, що все це дiвчинка бачила увi снi. – Дитинко, – вигукнула панi Дарлiнг, – чому ти менi про це ранiше не розповiдала? – Я забула, – вiдповiла Вендi безтурботно i поспiшила до снiданку. О, то це все ж таки був сон? А як же тодi бути з листям? Панi Дарлiнг розглянула його дуже уважно. Це було висхле листя, та панi Дарлiнг була впевнена, що в Англii такi дерева не ростуть. Вона повзала по пiдлозi зi свiчкою в руцi, намагаючись виявити ще якiсь слiди. Про всяк випадок жiнка подлубала кочергою в камiннiй трубi та постукала по стiнках камiна. Вона спустила з вiкна спальнi мотузку до самоi землi, але по нiй нiхто не залiз. Звiсно, Вендi все це наснилося. Але iй нiчого не наснилося i це з’ясувалося вже наступного вечора. Про цей вечiр можна сказати, що саме тодi й почалися надзвичайнi пригоди цих дiтей. У Нени був вихiдний, i панi Дарлiнг сама викупала дiтей, поклала iх у лiжечка i кожному заспiвала пiсеньку. І спiвала, поки вони один за одним не вiдпустили ii руку i не подалися в краiну снiв. Все виглядало таким затишним i таким безпечним, що панi Дарлiнг усмiхнулася своiм недавнiм страхам i безтурботно сiла з шитвом бiля камiна. Вона мала закiнчити сорочечку для Майкла, який кожен свiй день народження отримував нову. В камiнi ще горiв вогонь. Дитяча кiмната була освiтлена трьома каганцями. Шитво лежало на колiнах панi Дарлiнг. Потiм ii голова похилилася, але тiльки трiшечки. Жiнка заснула. Погляньте ж на цих чотирьох, Вендi i Майкл – там, Джон – тут, а панi Дарлiнг бiля вогню. Але там мав бути ще й четвертий каганець. Поки жiнка спала, вона побачила сон. Їй здалося, нiби острiв Нiколандiя пiдплив зовсiм близько до будинку i дивний хлопчик iз цього острова заявився до них. Вiн нiкого не стривожив, адже жiнцi здалося, що цього прибульця знали багато жiнок, у котрих немае дiтей. Може, його знають навiть деякi матерi. Увi снi вiн трохи вiдсунув завiсу, яка приховуе острiв Нiколандiю, i вона побачила, що Вендi, i Джон, i Майкл по черзi зазирають у щiлину. Сам по собi сон мiг виявитися незначною дрiбницею, але поки жiнка спала, вiкно в дитячiй розчинилося й якийсь хлопчик зiскочив на пiдлогу. За ним слiдом у вiкно влетiла якась дивна цятка свiтла, не бiльша за ваш кулачок. Цятка, як жива, кидалася по кiмнатi, мабуть, це вона розбудила панi Дарлiнг. Жiнка сiпнулася, прокинулася i побачила хлопчика. Якимось чином вона одразу збагнула, що це був Пiтер Пен. Якби ви, я чи Вендi опинилися б у кiмнатi, то вiдразу ж зауважили, що вiн чимось дуже нагадуе той заповiтний поцiлунок панi Дарлiнг. Прибулець був гарненьким хлопчиком, одягненим у костюмчик iз сухого листя та живицi, що сочиться з дерев. Але найчарiвнiшою рiччю в ньому було те, що вiн мав ще всi своi молочнi зуби. Коли хлопчик помiтив, що господиня кiмнати була вже дорослою, то аж заскреготiв своiми маленькими перлинками. Роздiл 2 Тiнь Панi Дарлiнг зойкнула, i в той самий момент вiдчинилися дверi. Увiйшла Нена, адже ii вихiдний день скiнчився. Вона загарчала i кинулася на хлопчика, але той легким рухом випурхнув у вiкно. Панi Дарлiнг знову зойкнула, але цього разу вже вiд страху, що вiн впаде i розiб’еться, тому хутко побiгла вниз поглянути, що ж сталося з маленьким хлопчиком, але його там не було. Жiнка глянула вгору i в темрявi ночi не помiтила нiчого незвичайного, крiм блукаючоi зiроньки. Вона знову пiднялася в дитячу кiмнату i побачила Нену, яка щось тримала в зубах. Це щось виявилося тiнню хлопчика. Коли вiн пiдскочив до вiкна, Нена кинулася навздогiн, однак не спромоглася схопити прибульця, а от його тiнь утекти не встигла. Вiкно рiзко зачинилося i спiймало ii. Можете бути певнi, що панi Дарлiнг розглядала цю тiнь дуже уважно, але нiчого особливого не виявила. Нена зразу ж таки втямила, що з цiею тiнню робити. Вона повiсила ii за вiкном, що мало означати: «Вiн обов’язково повернеться за нею. Давайте помiстимо тiнь так, щоб вiн мiг ii повернути, не налякавши дiтлахiв». Але, на жаль, панi Дарлiнг не могла допустити, щоб за вiкном щось бовталося. Тiнь була дуже схожа на випрану ганчiрку, яка псувала вигляд будинку. Їй дуже хотiлося негайно показати тiнь пану Дарлiнгу, але той сидiв, обраховуючи, звiдки взяти грошi на зимовi плащi для Джона та Майкла, з мокрим рушником на головi, щоб тримати свiй мозок ясним, тому здавалося дуже недоречним турбувати чоловiка. До того ж жiнка наперед знала, що вiн скаже: – Це все витiвки няньки-собаки. Вона вирiшила акуратненько згорнути тiнь i покласти ii в шухляду креденса, аж поки не трапиться нагода розповiсти про це чоловiковi. Якби ж то! Нагода трапилася через тиждень, та краще б i не було тiеi незабутньоi п’ятницi. Звiсно, п’ятницi. – Менi треба було бути особливо обережною у п’ятницю, – казала вона згодом чоловiковi, який сидiв поруч, а Нена розляглася з iншого боку, тримаючи господиню за руку. – Нi, i ще раз нi, – постiйно повторював пан Дарлiнг. – Це я вiдповiдальний за все це. Я, Джордж Дарлiнг, зробив це. Меа кульпа, меа кульпа, – додав вiн латиною, що означало «моя вина». Вiн отримав класичну освiту. Так вони сидiли вечорами, згадуючи ту фатальну п’ятницю, поки всi, навiть найдрiбнiшi деталi не проявилися у iхнiх головах, як це бувае iз зображеннями зi зворотного боку при поганому друцi. – Якби я тiльки не прийняла запрошення вiд сусiдiв iз будинку № 27! – бiдкалася панi Дарлiнг. – Якби я тiльки не налив своi безглуздi лiки в мисочку Нени, – додав пан Дарлiнг. – Якби я тiльки здогадалася зробити вигляд, що лiки менi подобаються, – промовляли собачi очi, повнi слiз. – Це моя жага до забав, Джордже! – Це мое дурнувате почуття гумору, люба. – Це моя схильнiсть ображатися через дрiбницi, любi пане i панi. А потiм хтось iз них, або й усi разом, плакали, i кожен думав про свое. Нена думала: «Це правда, правда, не можна наймати собаку в няньки». Багато разiв панi Дарлiнг промокала своею хустинкою очi собаки. – То ще той друзяка! – викрикував пан Дарлiнг, а Нена гавкала, наче його вiдлуння. Але панi Дарлiнг нiколи не дорiкала Пiтеру. Лише щось з’являлося у правому кутку ii рота, що не давало вимовляти iменi Пiтера. Так вони сидiли гуртом у спорожнiлiй дитячiй кiмнатi, пригадуючи всi подробицi цього жахливого вечора. Розпочався вiн зовсiм пересiчно, так само буденно, як сотнi iнших подiбних вечорiв. Тодi Нена нагрiла води, щоб викупати Майкла, i на своiй спинi потягла його у ванну. – Не хочу в лiжко! – репетував Майкл, бо вiн завжди вважав, що його слово мае бути останнiм в усьому. – Не хочу, не хочу, Нено, адже ще немае навiть шостоi години. О, люба, люба, я тебе розлюблю, Нено! Кажу ж бо, що не хочу купатися, не хочу, не хочу. Тодi панi Дарлiнг увiйшла в дитячу, одягнена в свою бiлу вечiрню сукню. Вона одяглася завчасу, бо Вендi дуже любила, коли мама одягала це плаття з намистом, подарованим Джорджем. Вона одягла й браслет Вендi на свою руку. Жiнка часто просила в доньки дозволу одягти цю прикрасу, поки та не виросте. А Вендi дуже любила позичати свiй браслет мамi поносити. Остання знайшла двох своiх дiтей, коли тi бавилися в «маму i тата» i розiгрували той момент, коли народилася Вендi, тодi Джон заявив: – Я щасливий повiдомити вам, панi Дарлiнг, що ви тепер стали матiр’ю, – таким тоном, яким мiг би промовити й сам пан Дарлiнг iз такоi нагоди. Вендi танцювала вiд радощiв так, як це зробила б справжня панi Дарлiнг. Потiм так само «народився» Джон, тiльки ще урочистiше, бо народився хлопчик. Коли Нена привезла Майкла з ванноi, i той теж благав, що також хоче народитися, але Джон рiзко сказав йому, що iм уже досить дiтей. Майкл мало не заридав. – Нiкому я не потрiбен, – сказав вiн, i ледi у вечiрнiй сукнi була змушена припинити цю гру. – Менi потрiбен, – заявила вона. – Я хочу ще й третю дитину. – Хлопчика чи дiвчинку? – поцiкавився Майкл не надто обнадiйливо. – Хлопчика. Тодi вiн стрибнув до неi на колiна. Здавалося б, незначна подiя для пана i панi Дарлiнг, але Нена нагадала, що це трапилося мало не вчора ввечерi в дитячiй кiмнатi Майкла. Тепер вони спробували згадати це. – Тодi я увiрвався, як торнадо, чи не так? – зауважив пан Дарлiнг, глибоко себе зневажаючи. Тодi вiн справдi нагадував ураган. Але цей чоловiк заслуговуе виправдання. Вiн також одягався на вечiрку, i все було гаразд iз ним, поки справа не дiйшла до краватки. Це складна справа, маю вам сказати, бо цей чоловiк, який знав усе про бiржу й акцii, зовсiм не вмiв зав’язувати краватки. Інодi краватка здавалася без бою, але бували випадки, коли було б набагато краще, якби пан Дарлiнг проковтнув власну гордiсть i користувався готовими краватками, зав’язаними заздалегiдь. Це був саме такий випадок. Чоловiк увiрвався у дитячу кiмнату, тримаючи в руках неохайно зiм’яту краватку. – Що, що трапилося, любий татку? – Сталося! – репетував вiн дуже голосно. – Ця краватка, вона не зав’язуеться! Чоловiк став небезпечно саркастичним. – Тiльки не на шиi! Хоча на спинцi лiжка вона й зав’язуеться! Збожеволiти, двадцять разiв я зробив це на спинцi лiжка, а на шиi нiчого не вдаеться! О, це вже нi! То вже даруйте. Йому здалося, що панi Дарлiнг не збагнула всiеi серйозностi ситуацii, тому вiн продовжив: – Попереджаю тебе, матiнко. Поки ця краватка не зав’яжеться по-людськи навколо моеi шиi, нi на яку вечерю я не пiду, а якщо ми сьогоднi не пiдемо в гостi, я перестану ходити на службу, i ми будемо голодувати, а нашi дiти опиняться на вулицi. Але й тодi панi Дарлiнг залишалася спокiйною. – Дай менi спробувати, милий, – запропонувала вона i насправдi це було саме те, про що чоловiк i прийшов просити дружину. Своiми м’якими прохолодними руками вона зав’язала йому краватку, в той час, як дiти стояли навколо, щоб побачити, як вирiшувалася iхня доля. Іншi чоловiки обурювалися б, що вона вмiла зробити це настiльки легко, але пан Дарлiнг був занадто тонкою натурою для цього. Вiн подякував дружинi недбало, вiдразу ж забувши про свiй гнiв, i вже за мить гарцював по кiмнатi разом iз Майклом на своiх плечах. – Який ми тодi влаштували безлад, – зiтхнула панi Дарлiнг, згадуючи це. – Наш останнiй безлад, – застогнав пан Дарлiнг. – О, Джордже, а пригадуеш, як Майкл спитав мене: «Мамо, а як ти дiзналася, що це саме я?» – Пригадую! – Вони були такi милi, як гадаеш, Джордже? – І вони були нашi, нашi! А тепер iх у нас немае… Безлад припинився з приходом Нени. Пан Дарлiнг ненавмисно зiткнувся з нянькою i тут же набрався ii шерстi на своi новi штани. І не важливо навiть те, що штани були новi. Це були першi в його життi штани з шовковою стрiчечкою по боках! Звiсно, панi Дарлiнг тут же почистила iх щiткою, але чоловiк знову затiяв балачку про те, яка помилка тримати собаку як няньку. – Джордже, та Нена – просто скарб! – Не сумнiваюся. Тiльки часом я вiдчуваю, що вона сприймае дiтей, як цуцикiв. – О нi, любий! Я впевнена, вона знае, що у них е душа. – Дуже дивно, – зауважив пан Дарлiнг у задумi. – Дуже дивно. Це був той випадок, коли його дружина вiдчувала, що мае розказати чоловiковi про таемничого гостя. Спочатку вiн кепкував над цiеi iсторiею, але вiдразу ж спохмурнiв, коли дружина показала йому тiнь. – Вона менi нiкого знайомого не нагадуе, – сказав вiн, ретельно все розглядаючи. – Але це вказуе на якогось негiдника. Пригадую, що ми саме про це дискутували, – зронив пан Дарлiнг, – коли Нена увiйшла з лiками для Майкла. Бiльше ти нiколи не принесеш пляшечку з лiками в зубах, Нено, i це лише моя вина. Вiн був, без сумнiву, мужньою людиною, та немае жодних сумнiвiв у тому, що вiн повiвся доволi нерозумно з тими лiками. Якщо у пана Дарлiнга i були якiсь слабкостi, то одна з них полягала в тому, що йому здавалося, нiби все життя вiн дуже хоробро приймав лiки. Тому, коли Майкл почав вiдштовхувати ложку з мiкстурою, яку пропонувала Нена, то пан Дарлiнг докоряв: – Будь чоловiком, Майкле. – Не хочу, не хочу! – вередував Майкл. Панi Дарлiнг вийшла з кiмнати за шоколадкою для сина, та пану Дарлiнгу це здалося пустощами. – Мамо, ти не повинна балувати його, – крикнув чоловiк iй услiд. – Майкле, коли я був у твоему вiцi, то приймав лiки без нарiкання. Я казав: «Дякую, любi батьки, що дали менi мiкстуру, щоб усе було гаразд». Вiн справдi вiрив, що все саме так i було, i Вендi також у це вiрила. Тому вона сказала, щоб пiдбадьорити Майкла: – Тi лiки, якi ти iнодi приймаеш, татку, також гидкi, еге ж? – Набагато гидкiшi за те, що п’е Майкл, – хоробро сказав пан Дарлiнг. – Я б iх прийняв зараз, щоб показати приклад Майклу. Та тiльки пляшечка кудись загубилася. Але вона не зовсiм загубилася. Просто якоiсь ночi чоловiк дiстався горiшньоi частини шафи i сховав ii там. Вiн i не здогадувався, що чесна Лiза знайшла пляшечку i повернула ii на полицю над умивальником. – А я знаю, де лiки, татку! – вигукнула Вендi, котра завжди була готова прислужитися. – Я принесу iх. І помчала ще до того, як вiн встиг ii зупинити. Настрiй пана Дарлiнга моментально зiпсувався. – Джоне, – сказав вiн тремтячим голосом, – це дуже пекельна гидота! Густа, липка, вiд якоi аж нудить. – Це скоро закiнчиться, татку, – пiдбадьорив його Джон, коли з’явилася Вендi, тримаючи в руцi склянку. В нiй були лiки. – Я зробила це швидко, наскiльки змогла, – похвалилася вона. – Ти була дивовижно швидкою, – зауважив пан Дарлiнг iз мстивою ввiчливiстю, на яку дiвчинка зовсiм не заслуговувала. – Тiльки Майкл перший, – додав чоловiк завзято. – Перший татко, – наполягав Майкл, пiдозрiливий вiд природи. – Я можу занедужати, – сказав пан Дарлiнг iз погрозою в голосi. – Давай, татку, – прохав Джон. – Припни язика, Джоне, – вiдрубав батько. Вендi трохи здивувалася: – Я думала, що тобi ковтати iх було легко, татку. – Не в цьому рiч, – пояснив чоловiк. – Справа в тому, що у моiй склянцi бiльше, нiж у ложцi Майкла. – Його горде серце мало не вистрибувало з грудей. – Це несправедливо. Я мiг би випити одним духом, але так не годиться. – Тату, я чекаю, – нагадав Майкл холодно. – Легко сказати: «Я чекаю». Я також чекаю. – Татку, ти що, боягуз? – Ти сам боягуз. – Я нiчого не боюся. – Й я нiчого не боюся. – Тодi пий. – Сам пий. Вендi спала на гадку чудова iдея: – Чому б вам не зробити це одночасно. – Гаразд, – погодився пан Дарлiнг. – Ти готовий, Майкле? Вендi полiчила: раз, два, три, Майкл проковтнув мiкстуру, а пан Дарлiнг сховав свою за спину. Тут почулося волання обуреного Майкла. – Ох, татку! – прошепотiла Вендi з докором. – Що ти маеш на увазi цим «татку», – зажадав пояснень пан Дарлiнг. – І годi репетувати, Майкле. Я хотiв випити, але схибив. Це було жахливо, як усi трое дивилися на чоловiка, так, нiби вони зовсiм не поважали його. – Дивiться сюди, – сказав вiн благально, як тiльки Нена вийшла у ванну. – Я просто подумав про гарненький жарт. Виллю своi лiки в миску Нени, i вона буде пити iх, думаючи, що це молоко! Рiдина була кольору молока, але дiти не зрозумiли сенсу гумору свого батька, i тому дивилися на нього з докором, коли чоловiк виливав лiки в мисочку Нени. – Як дотепно, – сказав вiн iз сумнiвом, та вони не посмiли викрити його, коли панi Дарлiнг i Нена повернулися. – Нена – гарний песик, – сказав вiн улесливо. – Я налив трiшечки молочка в твою миску, Нено. Собака махнула хвостом, пiдбiгла до тих лiкiв i почала хлебтати. Потiм вона глянула на пана Дарлiнга з докором, зовсiм не сердито. І показала господаревi велику червону сльозу, на вигляд якоi нам стае так шкода благородних собак, а потiм сховалася в своiй будi. Пану Дарлiнгу було жахливо соромно за самого себе, але вiн не бажав здаватися. У неприемнiй тишi панi Дарлiнг понюхала мисочку. – О, Джордже, – сказала вона, – та це ж твоi лiки! – Дуже добре, – сказав чоловiк iз гiркотою. – Немае жодного шансу розсмiшити когось у цьому будинку. Вендi й далi гладила Нену. – Гаразд, – кричав вiн. – Розпещуй ii! А мене нiхто не приголубив. Та де там! Я ж лише годувальник, навiщо мене голубити – навiщо, навiщо, навiщо? – Джордже, – благала панi Дарлiнг, – тихiше. Слуги можуть почути. У них була лише Лiза, яку вона називала «слугами». – Ну й нехай, – погодився чоловiк необачно. – Клич сюди хоч весь свiт. Але я не дозволю цiй собацi панувати в нашiй дитячiй бiльше нi на мить. Дiти заридали, Нена намагалася з ним помиритися, але чоловiк вiдiгнав собаку вiд себе. Вiн знову вiдчув себе справжнiм чоловiком. – У двiр, у двiр, – кричав вiн. – Твое мiсце – на подвiр’i, i там я посаджу тебе на ланцюг. – Джордже, Джордже, – шепотiла панi Дарлiнг, – згадай, що я тобi розповiдала про того хлопчика. На жаль, вiн нiчого не хотiв слухати. Бо був переповнений намiрами нарештi всiм показати, хто вдома господар. Коли вiн наказав Ненi вилiзти з буди, та не послухалася. Тодi чоловiк поманив ii солоденькими словами, i коли собака вилiзла, схопив ii i поволiк геть iз дитячоi. Вiн жахливо соромився того, що коiть, але все одно не вiдступав. Це все було через його занадто лагiдну вдачу, яка жадала, щоб його поважали. Прив’язавши песика на задньому дворi, нещасний батько повернувся i сiв у коридорi, зi сльозами на очах. У цей час панi Дарлiнг поклала дiтей у лiжечка у незвичнiй тишi та запалила каганцi. Вони чули, як Нена гавкала неподалiк, а Джон зауважив: – Це тому, що вiн посадив ii на ланцюг. Але Вендi виявилася мудрiшою. – Нi. Вона не так гавкае, коли нещаслива, – пояснила дiвчинка, передбачаючи те, що мало статися. – Це iнший гавкiт. Так вона гавкае, коли вiдчувае небезпеку. – Небезпеку? – Ти впевнена, Вендi? – О, так. Панi Дарлiнг сiпнулася та пiдiйшла до вiкна. Воно було надiйно замкнене. Жiнка визирнула назовнi. Нiч була густо поперчена зiрочками. Вони всi якось скупчилися над цим мiсцем, нiби хотiли побачити, що ж тут вiдбудеться. Одна, або й навiть двi найменшi зiроньки пiдморгнули. Та невiдомий страх схопив маму за серце i змусив плакати: – О, навiщо я зiбралася на ту нiчну вечiрку. Навiть Майкл, який уже майже заснув, вiдчув, що вона схвильована, розплющив очi та спитав: – А з нами нiчого не може статися, матусю, якщо у нас свiтяться каганцi? – Нiчого, мiй скарбе, – заспокоiла вона. – Це нiби маминi очi, якi захищають ii дiтей. Вона ходила вiд лiжечка до лiжечка, кожному промовляючи ласкавi слова на прощання, а малий Майкл обiйняв маму за шию. – Мамусю, – схлипнув вiн, – як я тебе люблю! Це були останнi слова, якi вона вiд нього почула на дуже тривалий час. Будинок № 27 розмiстився неподалiк вiд iхнього двору, але нещодавно випав снiг, тому татусь i матiнка Дарлiнги ступали на цьому шляху обережно, щоб не забруднити взуття. Вже нiкого не було на вулицi, тiльки зiрки спостерiгали за ними. Зiрки прекраснi, але вони не можуть нi в що втручатися, а можуть лише споглядати. Це було подiбне на якесь покарання. Але за що, жодна зiронька вже не могла згадати. Так вогники стали скляними очима, якi рiдко промовляють (моргання е мовою зiрок), але найменшим я й досi дивуюся. Вони не дуже любили Пiтера, адже вiн пустун й iнодi дмухав на них, намагаючись загасити. Але i вони були не проти побешкетувати, i тому того вечора вони були на боцi Пiтера й iм дуже хотiлося, щоб дорослi поквапилися пiти. Тому, як тiльки дверi в будинку № 27 за паном i панi Дарлiнг зачинилися, почалося певне хвилювання, а найменша з усiх зiрочок Чумацького Шляху вигукнула: – Тепер ти, Пiтере! Роздiл 3 «Виходь! Виходь!» Ще якусь мить пiсля того, як пан i панi Дарлiнг пiшли з дому, каганцi бiля лiжок трьох дiтей продовжували свiтити яскраво. Це були дуже симпатичнi вогники, та нiхто не може допомогти тим, хто не хоче спати, щоб побачити Пiтера. Але каганець Вендi затрiпотiв i так солодко позiхнув, що двiйко iнших позiхнули також, i, перш нiж вони спромоглися стулити своi роти, всi вогники згасли. Тепер кiмната була освiтлена зовсiм iншим свiтлом, в тисячу разiв яскравiшим за каганцi. І в той час, коли ми розмовляемо про нього, хтось нишпорить по всiх шухлядах креденса, копаеться в шафi, вивертае там усi кишенi навиворiт у пошуках тiнi Пiтера. Це була дiвчинка, яку звали Тiнкер Белл. Вона була одягнена у витончену одiж iз листя, порiзаного квадратиками, за допомогою яких ii фiгуру можна було представити якнайпривабливiше. Вона була трохи схильна до повноти (i нагадувала пухкий силует пiсочного годинника). Через якийсь час пiсля того, як фею закинуло у вiкно подихом маленьких зiрочок, у помешкання залiз i Пiтер. Частину шляху вiн нiс Тiнкер Белл, i його рука все ще була оповита чарiвним пилом. – Тiнкер Белл, – покликав вiн тихесенько пiсля того, як переконався, що хлопцi сплять. – Тiнк, де ти? А та сидiла в глечику, i, маю сказати, iй це дуже подобалося, бо досi iй нiколи не доводилося потрапляти у глечик iз водою. – Ох, та вилазь ти вже з того глечика! Краще скажи, що знайшла, куди вони сховали мою тiнь? Нiжний дзвiн був йому вiдповiддю. Це була чарiвна мова фей. Звичайнi дiти ii не чують, але якщо ви хоча б один раз це почуете, то обов’язково впiзнаете. Тiнк сказала, що тiнь захована у великiй коробцi. Вона мала на увазi креденс, i Пiтер пiдскочив до нього, висунув одну за одною всi шухляди i викинув iхнiй вмiст на пiдлогу. В одну мить вiн знайшов свою тiнь i так цьому зрадiв, що не помiтив, як засунув шухляду разом iз Тiнкер Белл, яка загаялася там. Хлопчик був упевнений, що як тiльки вiн виявить свою тiнь, то зiллеться з нею в едине цiле, як зливаються воедино двi краплi води. Але нiчого такого не сталося i Пiтер страшно перелякався. Вiн принiс iз ванни шматок мила i спробував приклеiти ним тiнь. Але у нього нiчого не вийшло. Тодi вiн сiв на пiдлогу i заридав. Вiн так плакав, що розбудив Вендi i та сiла на лiжку. Однак вона зовсiм не злякалася, побачивши хлопця, який рюмсав, сидячи на пiдлозi. Їй просто стало цiкаво. – Хлопчику, – сказала вона ввiчливим голосом. – Чому ти плачеш? Пiтер також умiв бути ввiчливим, вiн трохи навчився манер у фей. Тому встав i вишукано вклонився. Вендi це дуже сподобалося, i вона йому вклонилася у вiдповiдь iз лiжка. – Як тебе звати? – спитав вiн. – Вендi Мойра Енджела Дарлiнг, – вiдповiла вона з явним задоволенням. – А як тебе звати? – Пiтер Пен. Дiвчинка не сумнiвалася, що його звали Пiтером, але це iм’я здалося iй занадто коротким. – І це все? – Так, – вiдповiв вiн дещо рiзко. Уперше в життi йому здалося, що його iм’я й справдi закоротке. – Даруйте, – сказала Вендi Мойра Енджела. – Немае проблем, – втiшив ii Пiтер. Дiвчинка спитала гостя, де вiн живе. – Другий закрут праворуч, – пояснив Пiтер, – а далi прямо аж до самого ранку. – Яка смiшна адреса! Пiтер зашарiвся. Вперше вiн вiдчував, що, можливо, ця адреса й справдi була кумедна. – І зовсiм нi, – заявив вiн. – Я маю на увазi, – спробувала реабiлiтуватися Вендi, згадавши, що вона все ж таки господиня, – як же ii написати на конвертi? Вона зразу ж таки пошкодувала, що згадала про листи. – Менi не пишуть листiв, – вiдповiв Пiтер презирливо. – А твоiй мамi пишуть? – Я не маю мами, – зауважив вiн. У нього не просто не було мами, але йому мама i не була потрiбна. Вiн узагалi вважав, що мама людинi нi до чого. Але Вендi, однак, одразу вiдчула, що стала свiдком якоiсь трагедii. – О, Пiтере, тепер я не дивуюся, що ти плакав, – сказала дiвчинка, зiстрибнула з лiжка i пiдбiгла до гостя. – Я плакав не через маму, – обурився вiн. – Я плакав, що моя тiнь не хоче до мене прилипати. Й узагалi, я зовсiм не плаксiй. – Вона що, вiдiрвалася? – Так. Тут Вендi побачила, що тiнь валяеться на пiдлозi, зморщена та жалюгiдна. Їй стало шкода Пiтера. – Який жах, – сказала вона, але зараз же всмiхнулася, бо помiтила, що хлопчик намагався приклеiти ii милом. Як справжнiсiнький хлопчисько. На щастя, вона вiдразу збагнула, що треба робити. – Їi слiд пришити, – сказала вона трохи по-дорослому. – Що таке «пришити»? – спитав вiн. – Ти занадто неосвiчений! – Нi, я не такий. Але дiвчинка радiла невiгластву гостя. – Зараз пришию ii тобi, мiй малий хлопчику, – заспокоiла його Вендi, хоча на зрiст вiн був нiтрохи не нижчий за неi. Дiвчинка витягнула свою торбинку для шиття i пришила тiнь до нiг Пiтера. – Попереджаю, що буде трохи боляче, – турбувалася за «пацiента». – О, я не буду плакати, – запевнив Пiтер, який уже вважав, що нiколи ранiше не плакав. Вiн зцiпив зуби i не видав жодного звуку, аж поки його тiнь не була мiцно до нього пришита, хоч вигляд у неi i був дещо пом’ятий. – Їi належало б випрасувати, – задумливо сказала Вендi, але Пiтер, ще той хлопчисько, був iншоi думки. Вiн iз дикою радiстю застрибав по кiмнатi. Бо вже й забув, що тiнь йому пришила Вендi. – Який я розумний! – репетував вiн захоплено. – Ох, який я розумний, просто жах! Доводиться визнати, що це марнославство Пiтера було однiею з його найбiльш захоплюючих принад. І кажучи правду з жорстокою вiдвертiстю, вiн нiколи не був скромним хлопчиком. Але це неабияк вразило Вендi. – Ти хвалько, – вигукнула вона з крижаним сарказмом. – А я, звiсно, нiчого не зробила? – Трiшечки зробила, – зронив Пiтер недбало i продовжував гарцювати. – Трiшечки! – вiдповiла дiвчинка з гiднiстю. – Якщо я не можу бути корисною, то можу принаймнi пiти. – Вона знову залiзла в лiжко i накрилася ковдрою з головою. Для того щоб розбурхати Вендi, Пiтер прикинувся, що вже йде, але це не допомогло, сiв на краечок лiжка i поплескав по ковдрi босою ногою. – Вендi, – сказав вiн, – не уникай мене. Я не можу утриматися вiд кукурiкання, Вендi, якщо настiльки задоволений собою. Проте вона не визирала назовнi, хоча й жадiбно слухала. – Вендi, – продовжив хлопчик голосом, якому жодна жiнка нiколи не змогла б опиратися, – Вендi, вiд однiеi дiвчинки бiльше користi, нiж вiд двадцяти хлопчикiв. Тодi Вендi, як i будь-яка iнша жiнка, хоча iнших там i не було, визирнула з-пiд ковдри: – Ти справдi так гадаеш, Пiтере? – Саме так. – Мабуть, ти таки хороший! – оголосила дiвчинка. – Тодi я знову встаю. І вона сiла з ним поряд на краечку лiжка. Вендi навiть пообiцяла подарувати йому поцiлунок, але Пiтер не знав, що це таке. Тому простягнув руку долонею назовнi. – Можеш поцiлувати ii? – спитав приголомшений хлопчик. – Ти не знаеш, що таке поцiлунок? – Я буду знати, коли ти зробиш це, – вiдповiв гiсть сухо, i щоб не зачепити його почуття, Вендi дала йому наперсток. – А тепер, – сказав Пiтер, – я поцiлую тебе? Вендi вiдповiла трохи манiрно: – Якщо бажаеш… Вона переконала себе досить вимушено нахилити свое обличчя до нього, але той просто вiдiрвав жолудь, що слугував гудзиком на його куртцi, i поклав у руку дiвчинки, так що вона повiльно вiдсунулася туди, де була ранiше, вiдтак галантно гiсть сказав, що Вендi буде носити його поцiлунок на ланцюжку на своiй шиi. Дуже пощастило, що вона справдi повiсила жолудь на той ланцюжок, бо пiзнiше трапилося щось таке, що врятувало iй життя. Коли люди одного кола знайомляться, то в них прийнято цiкавитися вiком один одного. Позаяк Вендi завжди любила робити правильнi речi, то й спитала Пiтера, скiльки йому рокiв. Це було не зовсiм доречне запитання, i робити так було не слiд. Бо прозвучало, як на iспитi з граматики, коли вiдповiдь знають лише англiйськi королi. – Я не знаю, – вiдповiв вiн неохоче, – та я ще молодий. Вiн справдi нiчого не знав про свiй вiк, лише мав пiдозри, але сказав це вiдважно. – Вендi, я втiк iз дому того ж дня, коли народився. Дiвчинка була вельми здивована та заiнтригована, i вона показала це в чарiвнiй свiтськiй манерi, за допомогою дотику до своеi нiчноi сорочки та пiдсунувшись ближче. – Я почув, як мама i тато, – Пiтер знизив голос, – балакали про те, ким я буду, коли виросту i стану чоловiком. – Вiн дуже хвилювався цiеi митi. – А я не хочу стати колись чоловiком, – сказав вiн пристрасно. – Я хочу завжди бути маленьким i розважатися. Тому й утiк i оселився в Кенсiнгтонському парку серед фей. Вона кинула на нього дуже захоплений погляд, i Пiтер подумав, що це тому, що вiн утiк, але насправдi ii захопило його знайомство з феями. Вендi прожила таке тихе сiмейне життя, що знатися з феями iй здалося чимось дивовижно чудовим. Вона стала закидати спiврозмовника запитаннями i це трохи його здивувало. Бо феi були для Пiтера швидше якоюсь неприемнiстю, що трапляеться на його шляху, i нiчого бiльше. Насправдi вiн iнодi любив давати iм на горiхи (прочуханку). Проте загалом iх любив, i тому розповiв про те, як феi з’явилися. – Розумiеш, Вендi, коли в свiтi народилася перша дитина i вперше засмiялася, то ii смiх розсипався на тисячу дрiбних шматочкiв i з кожного з’явилося по феi. З того часу вони й живуть. Балачка добряче втомила дiвчинку, але те, що вiдбувалося у неi вдома, малiй подобалося. – Отже, – продовжував вiн розважливо, – було вирiшено, що у кожного хлопчика i дiвчинки мае бути своя окрема фея. – Обов’язково мае бути? Саме так? – Нi. Дiти зараз дуже розумнi стали, лиш трохи пiдростуть, то бiльше не вiрять у фей. І варто лише якомусь малюковi сказати: «Я у фей не вiрю», й якась iз них умить падае мертвою. Йому вже набридло теревенити лише про фей i хлопчик прислухався, чому ж затихла Тiнкер Белл. – Не розумiю, куди вона подiлася, – зауважив вiн, пiднявся i промовив iм’я Тiнк. У Вендi затрiпотiло серце вiд неспокою. – Пiтере! – заволала вона, хапаючи спiврозмовника за руку. – Ти ж нiчого не маеш на увазi, кажучи, що в цiй кiмнатi е фея? – Вона тiльки-но була тут, – сказав той трохи нетерпляче. – Ти ii не чуеш, еге ж? Вони разом прислухалися. – Я щось чую, – повiдомила Вендi. – Наче якiсь дзвiночки дзеленчать. Той звук чувся з креденса, i Пiтер звеселiв. Нiхто не мiг виглядати таким веселим, як Пiтер, так чудово булькав його регiт. Вiн умiв смiятися, як смiються вперше в життi. – Вендi, – прошепотiв хлопчик трiумфуючи, – здаеться, я засунув ii разом iз шухлядою! Вiн випустив бiдолаху Тiнкер Белл iз шухляди, i та заметушилася в повiтрi, лаючи його на всi боки, не тямлячи себе вiд лютi. – Тобi не можна казати такi речi, – повчав Пiтер. – Звiсно, менi дуже шкода. Але звiдки ж я мiг знати, що ти там сидиш? Та Вендi бiльше не слухала хлопчика. – О, Пiтере, – попросила вона, – нехай вона застигне на хвилинку, бо я хочу ii розгледiти! – Вони майже нiколи не залишаються на одному мiсцi, – зауважив Пiтер. Однак на одну мить Вендi таки побачила романтичний силует, що присiв вiдпочити на годиннику iз зозулею. – Ой, яка гарненька! – здивувалася Вендi, хоча обличчя у Тiнк все ще було спотворене злiстю. – Тiнк, – сказав Пiтер доброзичливо, – ця ледi хоче, щоб ти стала ii феею. Тiнкер Белл вiдповiла зухвало: – Що вона каже, Пiтере? Йому довелося тлумачити. – Вона не дуже вихована. Каже, що ти велика i потворна дiвчина. І що вона – моя фея. Хлопчик спробував вгамувати Тiнкер Белл. – Ти ж знаеш, що не можеш бути моею феею, Тiнк, бо я – чоловiк, а ти – жiнка. На це Тiнк вiдреагувала спересердя: «Ти дурний вiслюк» – i зникла у ваннiй кiмнатi. – Зазвичай вона спокiйна фея, – пояснив Пiтер винувато, – ii назвали Тiнкер Белл, бо вона любить дзеленчати горщиками та чайниками (белл англiйською – дзвiночок). Вони все ще залишалися разом у крiслi, й Вендi продовжувала чiплятися до Пiтера з розпитуваннями: – То ти бiльше не живеш у Кенсiнгтонському парку? – Інодi буваю там… – А де ж ти тепер живеш? – Із загубленими хлопцями. – А хто вони? – Це дiтваки, якi випали з вiзочкiв, поки iхнi няньки витрiшки продавали. Якщо iх за сiм днiв нiхто не знайде, то вони вирушають у краiну Нiколандiю, щоб жити там. А я – iхнiй ватажок. – Як це чудово виглядае! – Так, – погодився Пiтер, – але дуже нудно та самотньо. Розумiеш, у нас там немае дiвчат. – Зовсiм немае дiвчат? – Та немае, бо дiвчатка занадто розумнi, щоб випадати зi своiх дитячих вiзочкiв. Це дуже втiшило Вендi. – Я думаю, – сказала вона, – що дуже гарно так вiдгукуватися про дiвчат. Бо, наприклад, Джон просто зневажае нас. Замiсть вiдповiдi Пiтер пiдвiвся й одним ударом ноги скинув сплячого Джона разом iз ковдрою з лiжка. Цей зухвалий вчинок не сподобався Вендi, i дiвчинка рiзко заявила, що вiн не господар у ii будинку. Проте, Джон продовжував спати на пiдлозi настiльки безтурботно, що вона дозволила йому залишитися там. – Я знаю, що ти хотiв здаватися добрим, – сказала Вендi, заспокоiвшись, – тому можеш подарувати менi поцiлунок. Вона зовсiм забула про його невiгластво, коли йшлося про поцiлунки. – Я не думав, що ти захочеш забрати його назад, – сказав вiн трохи з гiркотою, i запропонував повернути щось iнше. – О, любий, – сказала Вендi приязно, – я не мала на увазi поцiлунок, а лише наперсток. – А це що таке? – Щось таке, – i Вендi поцiлувала його в щоку. – Весело, – визнав Пiтер серйозно. – То тепер ти хочеш, щоб я тобi подарував наперсток? – Якщо тобi так хочеться, – зауважила Вендi, тримаючи цього разу голову прямо. Пiтер поцiлував ii i тiеi ж митi дiвчинка злякано заверещала. – В чому рiч, Вендi? – Хтось боляче смикнув мене за волосся! – Це, мабуть, Тiнк. Нiколи не знаеш, що iй заманеться. Це справдi була фея, яка вовтузилася в повiтрi i знову вдалася до ненормативноi лексики. – Вона каже, що буде смикати тебе за волосся, Вендi, щоразу, як ти будеш дарувати менi наперсток. – Але чому? – Чому, Тiнк? І фея повторила: – Бо ти дурний вiслюк. Пiтер не збагнув чому, зате Вендi втямила i трохи засмутилася. Бо вiн сказав, що прилiтав до них у дитячу зовсiм не заради неi, а щоб послухати казки. – Розумiеш, я ж не знаю казок. І нiхто iз загублених хлопцiв не знае навiть однiеi казки. – Який жах! – зiтхнула Вендi. – Знаеш, – спитав Пiтер, – чому ластiвки будують гнiзда пiд стрiхами будинкiв? Щоб слухати казки. О, Вендi, твоя мама розповiдала тобi таку чудову казку. – Це яку ж? – Про принца, який шукав дiвчину, що загубила кришталевий черевичок. – Пiтере, – пояснила Вендi азартно, – це ж Попелюшка, i вiн потiм ii знайшов, i вони жили пiсля цього дуже щасливо. Пiтер так зрадiв, що зразу ж схопився з пiдлоги, на якiй вони сидiли, i поквапився до вiкна. – Куди ти йдеш? – закричала Вендi, передчуваючи щось недобре. – Розповiсти iншим хлопцям. – Не треба, Пiтере, – попросила вона. – Я знаю ще й купу iнших казок. Вона промовила саме цi слова, тому не може бути жодних сумнiвiв, що таким чином вона випробовувала Пiтера. Вiн повернувся i в його очах промайнув якийсь жадiбний погляд, що мав би стривожити дiвчинку, але цього не сталося. – А скiльки казок я б могла розповiсти хлопцям! – замрiяно сказала Вендi, i Пiтер умить схопив ii та потягнув до вiкна. – Вiдпусти мене! – наказала вона йому. – Вендi, летiмо зi мною, розкажи моiм хлопцям казку. Звiсно, iй було приемне таке прохання, але дiвчинка заперечила: – О, любий, та я не можу. Подумай про мою матiнку! До того ж я не вмiю лiтати. – Я тебе навчу. – О, як гарно було б умiти лiтати. – Я тебе навчу застрибувати вiтру на спину, i тодi ми полетимо разом. – О, – вигукнула дiвчинка захоплено. – Вендi, Вендi, та замiсть того, щоб спати в своiх лiжечках, ми могли б лiтати по небу i базiкати з зiрками! – Ого! – І Вендi, там е русалки. – Русалки? З хвостами? – З дуже довгими хвостами. – Ой, – зойкнула Вендi, – я можу побачити русалок. Пiтер намагався пустити в хiд всi своi хитрощi. – Вендi, – сказав вiн, – а як би ми всi тебе поважали. Вендi каралася в сумнiвах. Здавалося, що вона з усiх сил намагаеться залишитися в дитячiй кiмнатi. Але в хлопця не було жалю до неi. – Вендi, – наполягав вiн, – ти пiдтикала б нам ковдри ночами. – Ой! – Адже нам нiхто нiколи не пiдтикав ковдри. – Ой! – i ii руки потягнулися до гостя. – Ти б зашивала наш одяг i пошила б нам кишенi. Бо в нас немае навiть однiеi кишенi. Ну, й як тут встояти? – Звiсно, що це дуже цiкаво, – захопилася дiвчинка. – Пiтере, а ти мiг би навчити також лiтати Джона та Майкла? – Якщо бажаеш, – сказав вiн байдуже, пiдiйшов до Джона та Майкла i почав iх трясти. – Прокидайтеся! – кричала Вендi. – Пiтер Пен прийшов сюди i навчить нас лiтати. Джон протер очi. – Тодi я встаю, – оголосив вiн. І миттю опинився на пiдлозi. – Привiт, – повiдомив хлопчик. – Я вже тут. Майкл також схопився, наче сну й не було, нiби вiн i не лягав. Але Пiтер раптом зробив iм знак замовкнути. Обличчя присутнiх стали жахливо напруженi, так дiти намагалися вловити звуки з дорослого свiту. Начебто стояла мертва тиша. Буцiмто все гаразд. Нi, стривайте. Все було не так. Нена, яка вiдчайдушно гавкала весь вечiр, раптом принишкла. Саме цю тишу вони i вловили. – Гасiть свiтло. Ховайтеся! Хутко, – скомандував Пiтер, вчасно беручи на себе командування усiею пригодою. Коли в спальню увiйшла Лiза, тримаючи Нену за нашийник, кiмната здалася iй такою, як завжди, дуже темною, й якщо прислухатися, то можна було почути, як сопуть трiйко янголяток увi снi. Вони справдi майстерно iмiтували це, але бiля вiкна, сховавшись за фiранками. Лiза була сердита, бо збивала вершки для рiздвяного пудингу на кухнi, трохи закалякана ним, навiть iз родзинкою на щоцi. Пiдозри Нени здалися iй абсурдними. Дiвчина вирiшила, що найкраще – це привести зараз собаку в дитячу кiмнату, але ж не залишати ii тут. – Твоi пiдозри нiкчемнi, – сказала служниця, не маючи намiру вибачатися перед Неною. – Всi твоi янголята сплять у своiх лiжечках. Послухай, як гарно вони соплять. Тут Майкл, вирiшивши закрiпити успiх, засопiв так старанно, що мало не зiпсував усю справу. Нена знала цi витiвки, тому намагалася вирватися з рук Лiзи, але та тримала мiцно. Проте Лiза була не надто розумна. – Ну, годi, Нено, – сказала вона строго i виштовхала собаку з кiмнати. – Якщо не припиниш гавкати, то я поскаржуся пановi та панi, коли вони повернуться з вечiрки, i тодi, так чи iнак, але ти отримаеш прочуханку. Вона знову прив’язала нещасну собаку надворi, та ви гадаете, що Нена заспокоiлася? Кличте сюди пана i панi з забави! Це саме те, чого вона прагне. А, може, ви гадаете, що собака непокоiлася за себе, а не за дiтей? Але Лiза повернулася на кухню до своiх пудингiв, i Нена збагнула, що iй уже нiхто не допоможе. Тодi вона стала рватися з ланцюга, i нарештi iй вдалося порвати його. Вже за мить вона увiрвалася у вiтальню будинку № 27, махаючи лапами мало не до неба, щоб якнайвиразнiше попередити про небезпеку. Пан i панi Дарлiнг втямили, що в iхнiй дитячiй кiмнатi сталося щось жахливе i, навiть не попрощавшись iз господинею, поквапилися на вулицю. Минуло цiлих десять хвилин з того часу, як трiйко шибеникiв сопiли за фiранкою, але Пiтер Пен може багато чого вчинити за десять хвилин. Та повернiмося в дитячу кiмнату. – Все гаразд! – оголосив Джон, виходячи зi схованки. – Скажи, Пiтере, а ти справдi вмiеш лiтати? Не переймаючись вiдповiддю, Пiтер облетiв кiмнату, зробивши кiлька пiруетiв. – Як круто! – закричали Джон i Майкл. – Як це гарно, – вiдгукнулася Вендi. – Так, я гарний, о, який я гарний, – лементував Пiтер, знову забувши про манери. Здавалося, що лiтати зовсiм неважко, i вони спробували, пiдстрибуючи спочатку на пiдлозi, а потiм i на лiжках, але марно. – Ви просто подумайте про щось хороше, – пояснив Пiтер, – вашi думки стануть легкими i пiдiймуть вас у повiтря. Вiн знову показав iм, як треба. – Ти так спритно це робиш, – захоплювався Джон, – та чи не мiг би ти повторити це дуже повiльно разочок? Пiтер показав усе повiльно та хутко. – Я вже збагнув, Вендi! – закричав Джон, хоча нiчого вiн не втямив. Нiхто з них не мiг зрозумiти, як треба лiтати, хоча Майкл умiв читати навiть двоскладовi слова, а Пiтер не вiдрiзняв А вiд Я. Певна рiч, Пiтер iх дурив, адже нiхто не зможе злетiти, поки фея не посипле його чарiвним пилом. На щастя, його руки були забрудненi такий пилом, вiн просто подув собi на одну руку, i результат не забарився. – Тепер треба стенути плечима, – скомандував вiн, – i це станеться. Вони всi ще були на своiх лiжках, тому галантний Майкл першим виконав цю вправу. Не встиг вiн скiнчити, як тут же вихором понiсся через усю кiмнату. – Я лiтаю! – верещав вiн вiд захвату. Джон полетiв i зустрiвся з Вендi бiля ванноi. – О, як це чудово! – Просто приголомшливо! – Погляньте на мене! – Погляньте на мене! – Погляньте на мене! У них виходило не так елегантно, як у Пiтера, бо вони ще не вмiли допомагати собi ногами, а iхнi голови iнодi мало не торкалися стелi, та це була дурниця порiвняно з тим, наскiльки незвично це було. Пiтер спочатку подав руку Вендi, але iй довелося вiдмовитися вiд його допомоги, бо Тiнк дуже лютувала. Вони лiтали догори й униз, вiд кутка до кутка. Та вирiшальним було слово Вендi. – Я б спитав, – зронив невинно Джон, – чому б нам не полiтати назовнi? Звiсно, це було те, чого домагався Пiтер. Майкл уже був готовий: вiн хотiв з’ясувати, за який час вiн пролетить мiльярд миль. Але Вендi досi сумнiвалася. – Русалки! – нагадав Пiтер. – О! – А ще – пiрати. – Пiрати! – зарепетував Джон, надягаючи свiй капелюх для недiльних прогулянок. – Летiмо негайно туди! Цiеi самоi митi пан i панi Дарлiнг з’явилися з Неною з брами будинку № 27. Вони бiгли по вуличнiй брукiвцi, щоб зазирнути у вiкно дитячоi кiмнати. Та воно було зачинене, хоча в кiмнатi й палахкотiло свiтло, але найжахливiше полягало в тому, що вони розгледiли на фiранцi тiнi трьох силуетiв, що кружляли по кiмнатi з закутка в куток, але не по пiдлозi, а в повiтрi. Та нi, не три силуети, а чотири! Тремтячими руками вони вiдчинили вхiднi дверi. Пан Дарлiнг хотiв було кинутися нагору сходами, але панi Дарлiнг зробила йому знак, щоб вiн пiдкрався потихеньку. Вона навiть намагалася змусити свое серце стукотiти тихше. Чи встигнуть вони вчасно дiстатися до дитячоi? Якщо так, то буде просто чудово для них, i ми зможемо зiтхнути з полегшенням, але тодi не буде нiякоi казки. З iншого боку, якщо вони не встигнуть, то я урочисто обiцяю, що все закiнчиться добре. Батьки дiсталися б вчасно в дитячу, якби зiроньки не стежили за ними. Вони знову подули на вiкно i вiдчинили його, а найменша зiрочка пискнула: – Виходь, Пiтере! І Пiтер збагнув, що не можна бiльше гаяти нi секунди. – Гайда! – гукнув вiн наказовим голосом i тут же виплив повiтрям у нiч, за ним подалися Вендi, Джон i Майкл. Пан i панi Дарлiнг, а також Нена вбiгли в дитячу кiмнату занадто пiзно. Пташки випурхнули з гнiзда. Роздiл 4 Полiт «Другий закрут праворуч, а далi прямо до самого ранку». Тодi Пiтер сказав Вендi, що це й е те мiсце, де розташована Нiколандiя. Але навiть пташки, що вмiють читати мапи i звiряються з ними за вiтром, навiть вони не змогли б нiчого вiдшукати за такою адресою. Пiтер, бачте, бовкнув те, що йому лиш спало на гадку в ту мить. Однак спочатку супутники довiряли йому беззастережно. Вони так захопилися польотом, що весь час кружляли, облiтали круглi дзвiницi i гострi шпилi будiвель, все, що пiдказувала iм iхня фантазiя. Джон i Майкл мчали поряд, потiм Майкл виривався уперед. Вони згадували, з якою недовiрою не так давно ставилися до самоi можливостi лiтати по кiмнатi. Не так давно це було. Але наскiльки давно? Вони вже летiли над морем, перш нiж ця думка стала турбувати Вендi всерйоз. Джон вирiшив, що це було iхне друге море й iхня третя нiч. Часом ставало темно, часом – знову свiтло, було то дуже холодно, то знову спекотно. Невже вони й справдi iнколи почувалися голодними, або ж вони просто прикидалися, адже Пiтер був такий веселий i винайшов новий спосiб годувати iх? Його метою було переслiдування птахiв, якi тримали в дзьобах iжу, що годиться i для людей, i красти харчi в них. А птахи, своею чергою, вiдбирали iжу назад. І так вони весело ганялися одне за одним цiлi милi, розсуваючи таким чином межi прояву доброi волi. Але Вендi зауважила з нiжною турботою, що Пiтер не здаеться, хоча й розумiючи, що це був доволi дивний спосiб отримати свiй хлiб iз маслом, якщо врахувати, що iснують й iншi способи зробити це. Інодi вони засинали на льоту, мiцно засинали, i це було дуже небезпечно, бо в цю мить вони починали падати з запаморочливоi висоти. Та найстрашнiше було те, що Пiтеру це здавалося кумедним. – Он вiн знову полетiв униз! – волав вiн у захватi, коли Майкл раптом падав, як камiнь. – Рятуй його, рятуй його! – верещала Вендi, з жахом дивлячись на холодну поверхню моря внизу. Нарештi Пiтер «пiрнав» за ним слiдом i хапав Майкла останньоi митi, коли той уже ось-ось мав стикнутися з поверхнею води. І робив це дуже витончено та спритно. Однак вiн завжди чекав до останнього, i вiдчувалося, що його вабить власна спритнiсть, а не збереження людського життя. Крiм цього, вiн любив рiзноманiтнiсть, а вид спорту, який поглинав його в одну мить, мiг раптом втратити свою принаду, тому завжди iснувала ймовiрнiсть того, що наступного разу, коли ви впадете, вiн може вас впустити. Вiдчайдух мiг спати в повiтрi i не падати, просто лягав на спину i наче плив, це вiдбувалося тому, що сам вiн був легенький, як пiр’iнка, i подих вiтерцю лише пришвидшував його полiт. – Можеш бути трохи уважнiшим iз ним, – прошепотiла Вендi Джону, коли вони гралися в «Не вiдставай вiд провiдника». – Тодi порадь йому не викаблучуватися, – вiдказав на це Джон. У грi «Не вiдставай вiд провiдника» Пiтер мiг лiтати дуже близько до води, щоб помацати плавник кожноi акули, що пропливала повз, так само, як на вулицi, коли вам хочеться встромити свiй палець у залiзнi перила. Дiти не могли слiдувати за хлопчиком так само спритно, i це спонукало його хизуватися, особливо, коли вiн споглядав позад себе, щоб побачити, скiльки плавникiв пропустили його супутники. – Маеш гарно з ним поводитися, – наказувала Вендi своему братику. – Бо вiн може нас тут покинути! – Тодi ми повернемося назад, – не розгубився Майкл. – Як же ми знайдемо дорогу додому без нього? – Ну, тодi полетимо далi, – припустив Джон. – У тому й справа, Джоне. Нам доведеться летiти все далi i далi, бо ми не знаемо, як зупинитися. Це була правда, Пiтер забув показати, як припиняти полiт. Тодi Джон сказав, що коли вже дiйде до найгiршого, вони будуть змушенi летiти прямо, бо свiт круглий, i тому з часом повернуться до свого власного вiкна. – І хто приноситиме нам iжу, Джоне? – А ти бачила, як спритно я видер здобич iз дзьоба орла, Вендi? – Пiсля двадцятоi спроби, – нагадала йому дiвчинка. – Й якщо навiть ми самi навчимося добувати iжу, поглянь, як незграбно ми ще лiтаемо: вiчно натикаемося на хмари, якщо Пiтера немае поруч i нiхто не веде нас за руки. Вони справдi весь час натикалися на хмари. Та тепер вони могли лiтати вiльно, хоча, як i ранiше, заробляли собi синцi та гулi. Але якби вони побачили хмару перед собою, тим бiльше намагалися б уникнути ii, то реальнiше, нiж зазвичай, могли б врiзатися в неi. Якщо б Нена була з ними, то вже давно б натягла пов’язку на кругле чоло Майкла. Пiтер iнодi вiдлiтав вiд них, тодi дiти почувалися зовсiм самотньо. Вiн мiг летiти набагато швидше за дiтей, раптово мiг зникнути з очей, аби поринути в якусь пригоду, до якоi iм було зась. Вiн мiг спуститися регочучи вiд чогось дуже смiшного, балакав iз зiронькою, але потiм забував, що це було. Іншого разу вiн вигадував такi забави з русалкою, що важко було сказати напевно, що ж вiдбуваеться насправдi. Це трохи дратувало дiтей, якi нiколи ранiше не бачили русалок. – Якщо ти так швидко забув про нас, – зауважила на це Вендi, – то як ми можемо сподiватися, що ти зможеш нас згадати? І справдi, коли вiн повертався, то не пам’ятав iх, ну, не дуже добре пам’ятав. Вендi була впевнена в цьому. Вона бачила, як здогад з’являеться в очах хлопчика, коли вiн намагався повiдомити iм час дня i вiдлетiти знову. Якось вона навiть була змушена назвати свое iм’я. – Я – Вендi, – сказала дiвчинка схвильовано. Пiтер дуже знiяковiв i попросив вибачення: – Обiцяю, Вендi, – прошепотiв вiн, – якщо тобi здасться, що я тебе забув, тiльки скажи: «Я – Вендi» й я вiдразу ж згадаю. Звiсно, все це було дуже тривожно. Однак, щоб загладити свою провину, Пiтер показав друзям, як лежати долiлиць на сильному вiтрi, що зустрiчався на iхньому шляху, i це було таке нове вiдчуття, що дiти намагалися повторити цю дiю кiлька разiв i виявили, що вони могли спати таким чином дуже безпечно. Насправдi вони б спали ще довше, але Пiтер швидко втомлювався вiд сну, й уже незабаром чувся його плаксивий голос ватажка: – Виходимо тут. Так iз ситуативними сварками, але загалом без проблем, вони наближалися до Нiколандii. Пiсля багатьох мiсяцiв мандрiвники таки дiстатися до неi, бiльше того, вони летiли достатньо прямо весь час, i може статися, що через Пiтера або Тiнк острiв сам шукав iх. Тiльки таким чином i можна було досягти його чарiвних берегiв. – Он вiн там, – повiдомив Пiтер буденно. – Де? Де? – Там, куди показують всi стрiлочки. І справдi, мiльйон золотих стрiлочок вказував дiтям у бiк острова, iх спрямувало туди дружне сонечко, яке прагнуло допомогти iм знайти дорогу, перш нiж самому податися спати. Вендi, Джон i Майкл зависли в повiтрi, щоб уперше поглянути на острiв. Як це не дивно, але всi вони впiзнали його вiдразу, i доти, доки ними не заволодiв страх, дiти вiтали острiв, наче давно мрiяли побачитися з ним знову як старi знайомi, куди вони поверталися на канiкули. – Джоне, поглянь, он лагуна! – Вендi, дивися, он черепаха закопуе своi яйця в пiсок. – Кажу тобi, Джоне, що бачу твого фламiнго зi зламаною ногою! – Поглянь, Майкле, он твоя печера. – Джоне, а що це там у хащах? – Це вовчиця з вовченятами. Вендi, я вiрю, що це твое маленьке вовченя. – А там мiй човен, Джоне, тiльки перевернутий. – Нi, це не вiн. Твiй човен ми спалили. – Це вiн, я впевнена. Кажу тобi, Джоне, я бачу дим табору червоношкiрих! – Де? Покажiть менi, й я вам скажу по тому, як в’еться дим, чи вони перебувають на стежцi вiйни. – А там, просто перед нами, тече Таемнича рiчечка. – Тепер я бачу. Так, вони зараз на стежцi вiйни, налаштованi рiшуче. Пiтеру було трохи прикро, що вони стiльки знають про його острiв, бо вiн хотiв верховодити, його трiумф був уже майже в його руках, аж тут усi трое хлопцiв раптом якось дивно притихли. Сонячнi стрiлочки згасли, залишивши острiв у напiвтемрявi. Із давнiх давен в оселях Нiколандii завжди здаеться, що там трохи затемно i занадто загрозливо. Тодi незвiданих мiсцин стае бiльше, чорнi тiнi ховаються в них, ревiння хижих звiрiв стае зовсiм iншим вмить, i насамперед ви втрачаете впевненiсть у власнiй перевазi. Тодi ви дуже зрадiли б нiчним каганцям. Ви навiть дозволили б Ненi сказати, що це трапилося тiльки у вашiй уявi, i що Нiколандiя – неймовiрна вигадка. Певна рiч, Нiколандiя була неймовiрною в тi днi, але вона була реальною зараз, i не було нiяких нiчних каганцiв, ставало щораз темнiше, та й де була Нена тепер? Вони часом розлiталися, але, вiдтак, ще тiснiше горнулися до Пiтера. Його поганi манери нарештi звiялись, його очi блистiли i дiти вiдчували якесь поколювання щоразу, коли торкалися його тiла. Мандрiвники тепер опинилися над грiзним островом, вони летiли так низько, що iнодi могли зачепитися ногами за якесь дерево. Нiчого загрозливого не було помiтно в повiтрi, аж раптом iхнiй полiт сповiльнився, наче в повiтрi якiсь ворожi сили стали опиратися iм. Інодi вони зависали в повiтрi, аж поки Пiтер не стиснув своi кулачки. – Вони не хочуть, щоб ми приземлилися, – пояснив вiн. – Хто вони? – прошепотiла Вендi i затремтiла. Але Пiтер не вiдповiв. Тiнкер Белл присiла йому на плече, але хлопчик струсив ii i послав уперед. Інодi вiн балансував у повiтрi, дослухаючись, приклавши руку до свого вуха, а часом пильно вдивлявся у поверхню очима настiльки яскравими, що здавалося, вони могли б просвердлити двi дiрки в землi. Перепочивши, вiн знову робив це. Його хоробрiсть була майже вражаючою. – Ви б не хотiли поринути в пригоду вже зараз, – недбало кинув вiн Джоновi, – чи краще спершу випити чаю? Вендi захотiла спершу випити чаю, за що Майкл потиснув iй руку на знак подяки, i навiть хоробрiший Джон не мiг зважитися. – А яка пригода? – спитав вiн обережно. – Там, у пампасах, спить пiрат, якраз пiд нами, – розповiв Пiтер. – Якщо хочеш, можемо спуститися й убити його? – Я його не бачу, – сказав Джон, помовчавши трохи. – Я бачу. – Припустiмо, – сказав Джон трохи хрипко, – що вiн може прокинутися. Пiтер обурився: – Ти ж не думаеш, що я стану вбивати людину, коли вона спить? Спочатку я його розбуджу, а тодi вб’ю! Я тiльки так це роблю. – Зрозумiло! А ти багатьох убив? – Тонни. Джон сказав: «Як жорстоко», але вирiшив усе ж випити спочатку чаю. Вiн спитав, чи багато зараз е пiратiв на островi, i Пiтер пiдтвердив, що вiн нiколи ранiше не бачив стiлькох. – І хто у них за капiтана? – Гак, – вiдповiв Пiтер i обличчя його стало дуже суворим, що показало, наскiльки вiн ненавидiв це iм’я. – Джез Гак?! – Саме так. Майкл одразу зарюмсав, а Джон мiг говорити тiльки з паузами, хапаючи повiтря, бо iм чудово була вiдома репутацiя Гака. – Вiн служив боцманом у самого Чорноi Бороди, – прошепотiв Джон хрипко. – Вiн найгiрший iз усiх! Навiть безстрашний Скажений Бик його боявся. – Це вiн, – пiдтвердив Пiтер. – А як вiн виглядае? Вiн великий? – Не такий великий, як був. – Що ти маеш на увазi? – Я вiдкраяв вiд нього шматочок. – Ти? – Так, я! – вiдповiв Пiтер рiзко. – Я не хотiв тебе образити. – Тодi гаразд. – Але що ти йому вiдтяв? – Його праву руку. – То тепер вiн не може битися? – Аби так було… – То вiн шульга? – Вiн мае тепер залiзний гак замiсть правоi руки, як кiготь. – Кiготь! – Кажу ж тобi, Джоне, – наполягав Пiтер. – Так? – Кажи: «Так, сер!» – Так, сер! – Ось що, – продовжував вiн. – Кожен хлопець, хто служить пiд моею орудою, дае менi обiцянку, i ти маеш дати. Джон зблiд. – Ось вона: якщо ми зустрiнемося з Гаком у вiдкритому бою, ти маеш залишити його для мене. Його вб’ю я. – Обiцяю! – хутко погодився Джон. Цiеi митi iм було вже не так страшно, адже Тiнк летiла поруч i в ii свiтлi вони ясно бачили один одного. На жаль, вона не могла лiтати так повiльно, як вони, i тому полетiла обертом по колу, в якому летiли вони. Вендi дуже це сподобалося, поки Пiтер не розповiв, у чому рiч. – Вона каже, – тлумачив Пiтер, – що пiрати помiтили нас ще до настання темряви i тепер викочують Довгого Тома. – Це велика гармата? – Дуже. Бо вони бачать вогник Тiнкер Белл. І якщо збагнуть, що ми неподалiк, то дадуть залп. – Вендi! – Джоне! – Майкле! – Попроси ii летiти звiдси, Пiтере! – трiйко дiтей заволали одночасно, але той вiдмовився. – Гадаю, що фея збилася зi шляху, – пояснив вiн сухо, – i вона дуже налякана, що я можу вiдiслати ii саму невiдомо куди, а вона i так налякана? На мить коло свiтла було зламане i хтось ласкаво, легенько вщипнув Пiтера. – Тодi скажи iй, – благала Вендi, – щоб вона згасила свiтло. – Вона не може зробити цього. Це едина рiч, на яку феi не здатнi. Свiтло гасне само по собi, коли вони засинають, як зiроньки. – Тодi звели iй негайно заснути, – майже наказав Джон. – Вона не може спати, поки iй не захочеться. Це ще одна рiч, яку феi не можуть зробити. – Менi здаеться, – пробурмотiв Джон, – що саме цi единi двi речi варто навчити ii робити. Тут його вщипнули, i не так приязно. – Якщо б у когось iз нас була кишеня, – запропонував Пiтер, ii можна було б туди засунути. Однак вони вилетiли в такому поспiху, що в усiх чотирьох не знайшлося жодноi кишенi. – У мене е чудова iдея. Капелюх Джона! Тiнкер погодилася мандрувати в капелюсi, якщо залишиться в його руках. Капелюха нiс Джон, хоча вона думала, що ii несе Пiтер. Урештi капелюх узяла Вендi, бо Джон сказав, що вдарив ним об колiно, коли летiв. І це, як побачимо далi, призвело до лиха, бо Тiнкер Белл дуже не хотiла бути зобов’язаною Вендi. Крiзь шапчину вогник зовсiм не був помiтний, тому дiти летiли в повнiй темрявi. До того ж було гнiтюче тихо, лише раз вони почули, як унизу щось хлюпоче. Пiтер пояснив, що це дикi звiрi хлепчуть воду бiля броду. І знову пролунав дивний звук, здавалося, що це сухi дерева скриплять гiлками, але Пiтер пояснив, що це червоношкiрi гострять своi ножi. Потом всi звуки стихли. Майкл почувався дуже самотньо. – Хоч би щось озвалося, – сказав вiн. І нiби у вiдповiдь повiтря здригнулося вiд такого страшного вибуху, якого вони ранiше не чули. Пiрати бабахнули догори з Довгого Тома. Гуркiт вiдлунням розсипався в горах, здавалося, що ця луна ридае по-звiриному: «Де вони, де вони, де вони?» Тепер трiйко дiтей були справдi наляканi, вони нарештi дiзналися, яка рiзниця мiж уявним островом i реальним. Аж от небо знову заспокоiлося, Джон i Майкл опинилися самi в темрявi. Джон летiв у повiтрi несамохiть, а Майкл, не знаючи, як плавати, ширяв. – Тебе застрелили? – прошепотiв Джон i затремтiв. – Я ще не збагнув, – пошепки вiдповiв Майкл. Тепер ми вже знаемо, що нiкого тодi не поранили. Однак Пiтера вибуховою хвилею вiднесло до моря, а Вендi пiдкинуло вгору, i вона опинилася наодинцi, але з Тiнкер Белл. Було б краще, якби Вендi цiеi митi впустила капелюх iз рук. Не знаю, спала ця iдея на гадку Тiнкер Белл заздалегiдь, чи нi, але вона випурхнула з шапки i почала вказувати Вендi дорогу до ii загибелi. Тiн була не така вже й погана. Точнiше, лише цiеi митi вона була вкрай погана. Хоча загалом феi вважаються добрими. Та феi можуть вiдчувати лише щось одне, бо, будучи настiльки малi, вони, на жаль, мають мiсце для одного почуття на раз. Феi, однак, можуть змiнюватися, але змiнюватися iм доводиться повнiстю. Зараз Тiнкер Белл захлиналася вiд ревнощiв до Вендi. Те, що вона торочила свою дзвiнковою мовою, Вендi зрозумiти не могла. Я, звiсно, ii розумiю, тому знаю, що фея промовляла кепськi слова, але це звучало так невинно, вона лiтала туди i сюди, наче закликаючи: «Гайда за мною й усе буде гаразд». Що ж мала робити бiдна Вендi? Вона покликала Пiтера, Джона та Майкла, але тiльки луна зареготала у вiдповiдь. Дiвчинка ще не втямила, що фея ненавидить ii лютою жiночою ненавистю. Й ось, збита з пантелику, хитаючись у своему польотi, вона полинула за Тiнк назустрiч своiй долi. Роздiл 5 Острiв стае справжнiм Вiдчуваючи наближення Пiтера, Нiколандiя поверталася до життя. Варто зауважити, що коли Пiтера не було, життя на островi завмирало. За його вiдсутностi там було дуже тихо. Феi довше спали вранцi, тварини займалися своiми дiтками, червоношкiрi бенкетували по шiсть днiв i ночей, а коли пiрати та загубленi хлопчики зустрiчалися, то хiба що просто кусали один одного за палець. Та з прибуттям Пiтера, який не терпiв спокою, все поверталося на своi шляхи: якщо б ви приклали вухо зараз до землi, то почули б, як весь острiв бурлить життям. Того вечора основнi сили острова розташувалися наступним чином. Загубленi шукали Пiтера, пiрати шукали загублених хлопчикiв, червоношкiрi шукали пiратiв, а дикi звiрi шукали червоношкiрих. І всi вони рухалися по колу i довкруж острова, але не могли зустрiтися, бо пересувалися з однаковою швидкiстю. Усi прагнули кровi, крiм загублених, якi любили правила, але цiеi ночi вони вийшли зустрiти свого ватажка. Хлопчики на островi змiнювалися, звiсно ж, в кiлькостi, в мiру того, як iх убивали абощо. Та коли iхня кiлькiсть починала збiльшуватися, всупереч правилам, то Пiтер частину вiдпускав. Однак зараз iх було шестеро, якщо лiчити близнюкiв за двох. Тому зачаiмося тут, серед цукровоi тростини та поспостерiгаймо, як вони крадуться поодинцi, кожен зi свого боку, зi стилетом у руцi. Їм було заборонено бути схожими на Пiтера, тому загубленi одягалися не в листя, а у ведмежi шкури, в яких вони виглядали такими круглими та пухнастими, що коли падали, то здавалося, що котяться. Тому вони намагалися не спотикатися. Першим пiдкрадався Базiка, загалом вiн був вiдважний, але страшенний невдаха, найбiльший iз усiеi iхньоi ватаги. Вiн зазнав менше пригод, нiж будь-хто з них, бо всi важливi подii найчастiше вiдбувалися тодi, коли Базiка тiльки-но завертав за рiг. Наприклад, коли все спокiйно, вiн прагнув скористатися можливiстю назбирати трохи хмизу для багаття, а коли повертався, вже було по всьому. Це погано впливало на нiжну меланхолiю його вдачi, але замiсть того, щоб дратуватися, вiн тiшився, то ж вiн був дуже чемним хлопчиком. Бiдний бадьорий Базiка, небезпека чигала в повiтрi на нього цiеi ночi. Варто було б iй запобiгти, бо якщо таке станеться, доведеться горювати. Фея Тiнкер Бел, яка ретельно шукала цiеi ночi спосiб втiлення власноi витiвки, була переконана, що iй дуже легко вдасться обдурити Базiку. От i хитрюща ж Тiнкер Белл. Якби вiн мiг нас почути, але ж ми насправдi не на островi, i пройшов повз, гризучи нiгтi. Далi iшов Хвостик, люб’язний шибеник, його наздоганяв Малюк, який умiв вражаюче свистiти посеред дерев, танцюючи в екстазi пiд своi власнi мелодii. Малюк був найбiльш марнославним iз хлопчисьок. Йому здавалося, що вiн добре пам’ятае той час, коли ще не загубився, i тому поглядав на всiх згори вниз. Кучерик зайняв четверту позицiю. Вiн такий вiдчайдушний бешкетник i так часто вiдбувае покарання за своi бешкети, що коли Пiтер суворо наказував: «Нехай встане той, хто це накоiв», то Кучерик одразу ж мимоволi схоплювався, незалежно вiд того, скоiв вiн це, чи нi. Близнюкiв немае сенсу описувати, бо доводиться уточнювати, чи мова йде про того, кого треба. Пiтер завжди iх плутав, i його ватага не намагалася iх розрiзняти, тому тi двое завжди плуталися мiж собою, i робили все можливе, щоб iз задоволенням пiдтримувати один одного, не зважаючи нi на що. Хлопчики зникали у темрявi, i пiсля паузи, але не дуже довгоi, як це бувае на островi, пiрати натрапили на iхнiй слiд. Їх можна було почути ще задовго до того, як з’явилися, бо вони спiвали свою найжахливiшу пiсню: Трави линву, йо-хо, в дрейф, На вас пiрати йдуть, Й якщо стрiлятимемо ми — Поцiлимо, мабуть! Нiкого гiршого на вигляд не траплялося бачити на цих берегах. Вони всiм добре вiдомi за книжками – з оголеною зброею, з сережками у вухах. Ось красунчик iталiець Чекко, чие iм’я вирiзав на його спинi начальник в’язницi в Гао. За ним, трохи вiдстаючи, тупотить величезний негр, який змiнив стiльки iмен, що i сам не пам’ятае, як його насправдi звати. Ним досi матерi лякають своiх дiтей у рiзних мiсцинах. Ось Бiлл Джукс, кожен дюйм його тiла вкритий татуюванням, це той Бiлл Джукс, який отримав у спадок вiд Флiнта шiсть десяткiв золотих луiдорiв, цiлий мiшок. А це Куксон, кажуть, що вiн – рiдний брат знаменитого кривавого Чорного Мерфi, але це нiколи не було доведено. Джентльмен Старкi колись служив швейцаром у державнiй школi, тому досi вбивае вишукано та витончено. За ним iдуть Дiрявий Морган i боцман-iрландець Смiхун, на диво генiальний чоловiк, який завдае удар, так би мовити, без образ. Вiн був единим бунтiвником у командi Гака. А ще були Гостряк, який тримав руки за спиною, i Муллiнз, i Елф Мейсон i багато iнших негiдникiв, про яких давно знали i боялися на берегах iспанськоi Америки. Але серед них найпохмурiшим i найгрiзнiшим манiрно виступав Джеймс Гак, або, як вiн сам пiдписувався, Джез Гак, i був вiн единою людиною, яку боялося саме море. Вiн iхав на своiй легкiй, але неоковирнiй колiсницi, яку тягнули iншi пiрати, а замiсть правоi руки у нього був залiзний гак, яким вiн пiдганяв возiiв тягнути швидше. Цей жахливий чоловiк ставився до своiх людей, як до собак, i вони корилися йому. У Гака був мертвотний погляд i брунатне обличчя, його волосся вилося довгими пасмами, якi на вiдстанi виглядали, як чорнi свiчки, i додавали напрочуд грiзного виразу його загалом гарному обличчю. Його очi нагадували волошки у станi глибокоi меланхолii, аж до того часу, коли вiн штрикав у вас своiм гаком, i на цьому мiсцi з’являлися червонi плями, а болiло просто жахливо. Своiми манерами вiн нагадував великого сеньйора й елегантно рвав на клаптi своiх супротивникiв. А ще подейкували, що вiн був неабияким оповiдачем. І нiколи не був зловiснiшим, нiж у ту важливу мить, коли вiдправляв свою жертву на той свiт. Пiрат розмовляв вишукано, навiть коли лаявся, що виказувало його добре виховання, на вiдмiну вiд решти його команди. Чоловiк цей був вiдчайдушно хоробрим, це визнавали всi, й едине, чого уникав, був вигляд його власноi кровi, густоi та незвичного кольору. Стиль його одягу нагадував часи Карла II. Дехто згадував, що на зорi своеi кар’ери Гак був на диво схожий на цього нещасливого Стюарта. У ротi вiн тримав спецiальне пристосування власного винаходу, за допомогою якого мiг курити двi сигари одночасно. Але, без сумнiву, найбiльше вражав його залiзний кiготь. Треба було бачити, як убивае цей пiрат, аби збагнути метод Гака. І тому перед ним запобiгав Дiрявий. Коли був поряд, Морган невмiло схилявся перед капiтаном, поправляючи йому мереживний комiр. Гак стрiляв у цiль, чувся виляск i вереск, тiло падало набiк, i пiрати йшли далi. При цьому вiн навiть не витягав сигари з рота. Ось такий жахливий був цей чоловiк, iз яким доведеться битися Пiтеру Пену. Хто ж переможе? Слiдами пiратiв стежиною, яку важко було помiтити недосвiдченому оку, безгучно кралися червоношкiрi, кожен iз них пильно вдивлявся у темряву. Вони несли томагавки та ножi, й iхнi оголенi тiла були пофарбованi та наолiенi. На iхнiх поясах висiли скальпи хлопчикiв i пiратiв, для них важить лише плем’я, i не слiд плутати з м’якiшими серцем делаварами чи гуронами. У фургонi, схрестивши ноги, сидiв хоробрий вождь Велика Маленька Пантера, вiдчайдух i власник найбiльшоi кiлькостi скальпiв, так що вони навiть перешкоджали йому вiльно пересуватися. Замикала процесiю Тигрова Лiлiя, горда та вередлива принцеса. Вона була вродливiша за похмуру Дiану, богиню лiсу, i за красуню Покахонтас також, своiми шанувальниками вона вертiла, як хотiла. Не було такого iндiанця, який не пропонував би iй стати його дружиною, але вона волiла триматися якнайдалi вiд вiвтаря, ii серцю милiший був томагавк. Звернiть увагу, що кроки iндiанцiв не були чутнi, пiд iхнiми ногами навiть гiлочка не хруснула. Єдине, що все ж таки можна було почути, це iхне важке дихання. Рiч у тiм, що вони трохи погладшали вiд частих бенкетiв, на яких спонукала до цього жирна iжа, але з часом вони таки схуднуть. Однак не це зараз становило найбiльшу загрозу. Індiанцi зникають, наче тiнi, а на iхньому мiсцi на травi з’являються дикi звiрi: леви, тигри, ведмедi й iншi, дрiбнiшi хижаки. Вони важко дихають, висолопивши язики, бо цiеi ночi всi дуже голоднi. Коли вони проходять, вигулькуе силует останнього з них – величезного крокодила. Незабаром ми дiзнаемося, за ким вiн полюе. Крокодил зникае, а на стежцi знову з’являються загубленi хлопчики, i цей процес буде тривати доти, доки хтось iз пiратiв не спiткнеться. Тодi рух сповiльняеться i вони натикаються один на одного. Але наразi всi йдуть розмiрено, однак пильно вдивляються вперед, i нiхто не тямить, що небезпека може пiдкрастися ззаду. Це зайвий раз доводить, наскiльки реальним був цей острiв. Першими з цього рухомого кола випали загубленi. Вони попадали на галявину неподалiк вiд iхньоi пiдземноi оселi. – Хоч би вже Пiтер хутчiй повертався, – нервово повторювали пiдлiтки, хоча кожен iз них був вищим на зрiст i ширшим у плечах, нiж iхнiй ватажок. – Я единий iз вас, хто не боiться пiратiв, – зауважив Малюк тоном, який не давав йому стати загальним улюбленцем, однак якийсь вiддалений звук змусив його квапливо додати: – Але менi усе ж хотiлося б, аби вiн повернувся i розповiв, що там далi сталося з Попелюшкою. Вони ще побалакали про Попелюшку, але Базiка заявив, що вiн упевнений, що його мама дуже на неi схожа. Тiльки за вiдсутностi Пiтера вони могли згадувати маму, адже ця тема була заборонена, що було дуже не нерозумно. – Все, що я пам’ятаю про свою матусю, – долучився до бесiди Хвостик, – це те, що вона весь час казала татковi: «О, як я хотiла б мати власну чекову книжку!» Не знаю, що таке чекова книжка, але я так сильно ii люблю, що хотiв би подарувати мамi хоча б одну. Раптом вони почули якийсь вiддалений звук. Ви чи я, не призвичаенi до життя в диких лiсах, навряд чи щось розiбрали б, а це була похмура пiсня: Йо-хо-хо, пiратське життя, Череп i костi на стязi. Веселi часи, мотуз з конопель — Привiт Девi Джонсу-трудязi. І тут же загубленi хлопчики… але де ж вони? Їх тут бiльше немае. Навiть кролики не зникають швидше. Я розкажу, де вони. Всi, крiм Хвостика, який подався у розвiдку (роззиратися навколо), вже сховалися в своiй оселi пiд землею – чудовому мiсцi для проживання, краще й вигадати важко. Як же вони туди потрапили? Адже жодних дверей нiде не було видно. Не було, наприклад, великого каменя, який затуляв би вхiд до печери. Однак придивiться пильнiше i ви помiтите сiм великих дерев, а в кожному з них – дупло, якраз завбiльшки з хлопчика. Це й були сiм входiв у пiдземне житло, якi Гак марно шукае вже кiлька мiсяцiв. Чи виявить вiн iх цiеi ночi? Поки пiрати йшли, гостре око джентльмена Старкi помiтило Хвостика, який швидко вiддалявся в бiк лiсу, i в одну мить блиснув вогнем його пiстоль. Однак залiзний кiготь лiг йому на плече. – Капiтане, вiдпусти! – заверещав Старкi, скорчившись. Уперше ми зараз почуемо голос Гака. Це дуже похмурий голос. – Спочатку прибери пiстоль, – сказав вiн грiзно. – Але це ж один iз ненависних хлопчакiв! Я мав нагоду застрелити його на смерть. – Твiй безглуздий пострiл виявив би нас перед Тигровою Лiлiею та червоношкiрими! Ти хочеш розпрощатися зi своiм скальпом? – То, може, я зроблю щось iнше, капiтане, – патетично запропонував Смiхун, – i полоскочу його Джоннi-штопором? Смiхун завжди вигадував милi прiзвиська для всього, це свою сокиру вiн називав Джоннi-штопором, бо любив вертiти ним у ранi своеi жертви. Можна було б назвати багато милих рис Смiхуна. Наприклад, пiсля вбивства вiн влаштовував цiлу виставу з витиранням зброi. – Джоннi – меткий парубок, – нагадав вiн Гаковi. – Не зараз, Смiхуне, – похмуро вiдгукнувся капiтан. – Адже вiн зараз один, а менi потрiбнi всi семеро. Розiйдiться i вистежуйте iх. Пiрати один за одним зникли серед дерев, вiдтак iхнiй капiтан i Смiхун залишилися наодинцi. Капiтан глибоко зiтхнув, i я знаю чому, адже вечiр був такий тихий i прекрасний, що йому раптом захотiлося розповiсти вiрному боцману iсторiю свого життя. Вiн щось довго теревенив, але це не зачiпало Смiхуна, який був вiд природи дурнуватий i тому нiчогiсiнько не второпав. Та раптом його слух вловив слово «Пiтер». – Найбiльше, – пристрасно теревенив Гак, – я хочу спiймати iхнього ватажка, Пiтера Пена. Адже це вiн вiдсiк менi руку. – Пiрат загрозливо махнув своiм гаком. – Я дуже довго чекав, щоб потиснути йому руку ось цим. Ох, як же його роздеру. – Однак, – зауважив Смiхун, – я часто чув, як ви кажете, що такий гак вартуе двох рук, коли йдеться про розчiсування волосся чи якiсь iншi домашнi справи. – Ага, – пiдтвердив капiтан, – якби я був матiр’ю, то радо молився б, щоб моi дiти народилися вже з такими. І вiн глянув на свою залiзну руку гордо, а на iншу – презирливо. А потiм знову насупився. – Пiтер кинув мою руку, – сказав вiн, скривившись, – крокодиловi, який випадково пропливав повз. – Я вже давно, – зауважив Смiхун, – помiтив ваш дивний страх перед крокодилами. – Я боюся не крокодилiв, – виправив його Гак, – лише цього одного крокодила. – Вiн перейшов на шепiт: – Йому так припала до смаку моя рука, Смiхуне, що тепер вiн усюди мене пiдстерiгае, тягаеться за мною по морях i суходолах, i облизуеться, уявляючи, як з’iсть усю решту мене. – У певному сенсi, – гмикнув Смiхун, – це такий собi комплiмент. – Не треба менi таких комплiментiв, – гаркнув Гак примхливо. – Я хочу, щоб Пiтер Пен першим дав себе скуштувати. Вiн сидiв на капелюшку величезного гриба i тепер промовляв тремтячим голосом. – Смiхуне, – сказав вiн ледь чутно, – цей крокодил давно б мене з’iв, але, на щастя, вiн примудрився проковтнути годинник, i тепер той цокае у нього всерединi та попереджае мене про його наближення. Пiрат зареготав, але смiх його був невеселим. – Одного дня, – зауважив Смiхун, – годинник зiпсуеться, i вiн вас дiстане. Гак облизав пересохлi губи. – Ще б пак, – погодився вiн, – тому той страх i переслiдуе мене. Раптом вiн вiдчув якесь дивне тепло знизу. – Смiхуне, – сказав вiн, – а мое сидiння гаряче. Вiн зiстрибнув. Коли все палае, молоток i плоскогубцi печуть. Вони обстежили гриб, який був завбiльшки з невеличкий ослiнчик. Таких грибiв не бувае в звичайних лiсах. Вони спробували його зiрвати, i вiн легко пiддався, бо зовсiм не мав корiння. Але з того мiсця, де «рiс» гриб, раптом задимiло. Пiрати перезирнулися. – Це ж димар! – здогадалися вони одночасно. І справдi, iм вдалося виявити димар пiдземноi оселi. Хлопчики зазвичай затикали його грибом, коли ворог опинявся по сусiдству. Але не тiльки дим надходив iз комина. Звiдти линули ще й дитячi голоси, адже хлопцi почувалися в безпецi i весело базiкали. Пiрати похмуро прислухалися до розмови, а потiм поклали гриб на старе мiсце. Вони стали пильно роззиратися навколо i помiтили дупла семи дерев. – Ви не чули голосу Пiтера Пена звiдтiля? – прошепотiв Смiхун i погладив свiй Джоннi-штопор. Гак кивнув. Якийсь час вiн стояв у роздумах, нарештi його блiде обличчя спотворила така усмiшка, вiд якоi кров холоне в жилах. Смiхун саме цього i чекав. – Розкрийте ваш план, капiтане, – закричав вiн нетерпляче. – Для того щоб повернутися на корабель, – повiльно цiдив слова крiзь зуби Гак, – треба спекти великий багатий торт для забави, з товстим шаром зеленого крему на ньому. Там може бути тiльки одне примiщення внизу, бо е лише один комин. Але цi дурнi зробили аж семеро дверей, навiть не збагнувши, що достатньо одних на всiх. Це показуе, що жоден iз них не мае матерi. Ми залишимо торт на березi, бiля Лагуни русалок. Там хлопцi дуже люблять купатися, розважаючись iз русалками. Коли вони знайдуть торт, то вiдразу з’iдять його, адже у них немае матерi, яка пояснила б iм, наскiльки шкiдливо iсти такий жирний свiжий торт. Пiрат вибухнув реготом, i не був щирим i щасливим цей смiх. – І тодi вони помруть. Смiхун слухав свого капiтана з усе наростаючим захопленням. – Це найвибагливiше пiратське вбивство з усiх, про якi я чув, – вигукнув вiн i почав вiдчайдушно витанцьовувати i виспiвувати: Стiй, боягузе, коли я з’явився, Вiд страху тобi нiкуди не втекти. Коли Гак твою лапу мiцно потисне, Вiд тебе залишаться тiльки кiстки. Вони тiльки увiйшли у смак i вже мало не затягнули другий куплет, як раптом замовкли. Вони почули тонесенький звук, який навiть опалий листочок мiг заглушити своiм шелестом, але звук цей наближався i ставав усе виразнiшим: Тiк-так, тiк-так, тiк-так. Гак застиг на мiсцi з пiднятою ногою. – Крокодил, – прошепотiв вiн, задихаючись, i помчав геть, а боцман кинувся за ним. Це i справдi був крокодил. Вiн не займав iндiанцiв, i тi продовжували полювати за iншими пiратами. Йому потрiбен був лише Гак. Хлопчики знову вилiзли зi своеi схованки, але всi небезпеки, якi готувала для них ця нiч, ще не були подоланi. На галявину з криком вибiг Хвостик, якого переслiдувала зграя вовкiв. Язики переслiдувачiв були висолопленi, а iхне гарчання було просто нестерпним. – Рятуйте мене, рятуйте! – верещав Хвостик, повалившись на землю. – Та що ж нам робити, що ми можемо? Тут вони проявили неабияку повагу до Пiтера, бо цiеi митi всi iхнi думки звернулися до нього. – А як би вчинив Пiтер? – спитали вони в один голос. І на одному подиху вигукнули: – Пiтер поглянув би на них крiзь ноги! І додали: – Давайте зробимо, як Пiтер. Вони негайно обернулися до вовкiв спинами, всi разом нахилилися, споглядаючи на вовкiв мiж своiми ногами. І вже наступноi митi перемога була за ними, бо, як тiльки хлопчики посунули на вовкiв, тi пiдiбгали хвости i зникли. Хвостик пiднявся з землi, й усi вважали, що його очi все ще бачили вовкiв. Але вiн бачив зовсiм не вовкiв. – Я бачив дивовижну штукенцiю, – повiдомив усiм, хто його оточив. – Це була велика бiла птаха. І вона летiла сюди. – Що це за птаха, як вважаеш? – Не знаю, – замрiяно сказав Хвостик, – але ii звали Вендi. – Я згадав, – заявив Малюк вагомо. – Є такi птахи, яких називають Вендi. – Я бачу ii, – закричав Кучерик. – Он летить Вендi у небi. Дiвчина опинилася майже зовсiм у них над головою, i вони чiтко почули, як вона плаче. Але ще виразнiше долинув до них пронизливий вереск Тiнкер Белл. Розлючена фея зовсiм перестала виявляти приязнiсть i кидалася на свою жертву з усiх бокiв, щоразу посилюючи натиск, боляче щипаючи ii при кожному доторку. – Привiт, Тiнк! – закричали дещо здивованi хлопчики. Вона гукнула iм у вiдповiдь: – Пiтер хоче, щоб ви застрелили Вендi! У них не було звички розпитувати, якщо Пiтер щось iм наказував. – Треба виконати бажання Пiтера, – завзято галасували хлопцi. – Хутко несiмо луки та стрiли! Усi, крiм Базiки, кинулися кожен до свого дупла. Адже в нього лук i стрiли були з собою, Тiнк зауважила це i вже потирала своi рученята. – Поквапся, Базiко, рухайся! – закричала вона. – Пiтер буде дуже задоволений. Базiка поклав стрiлу i натягнув тятиву. – З дороги, Тiнкер Белл! – гукнув вiн, i як тiльки вистрелив, Вендi впала на землю зi стрiлою в грудях. Роздiл 6 Маленька хатинка Дурник Базiка стояв, як переможець, поруч iз тiлом Вендi, коли iншi хлопцi, вже озброенi, повистрибували зi своiх дупел. – Ви спiзнилися! – крикнув вiн переможно. – Я вже застрелив Вендi. Пiтер буде дуже задоволений мною. Пролiтаючи над його головою, Тiнкер Белл заверещала: «Справжнiй дурень!» – i кудись зникла. Нiхто ii бiльше не чув. Загубленi юрмилися навколо Вендi, i страхiтлива тиша опустилася на лiс. Якби серце Вендi билося, вони б його почули. Малюк озвався першим. – Це не птаха, – сказав вiн переляканим голосом. – Гадаю, що це якась ледi. – Ледi? – вiдкрив рота Базiка i затремтiв вiд страху. – І ми ii вбили, – хрипко зауважив Хвостик. Вони скинули зi себе шапки. – Тепер я бачу, – сказав Кучерик. – Пiтер привiв ii сюди для нас. І вiн у розпачi гепнувся на землю. – І ця ледi мала нарештi подбати про нас, – похнюпився один iз близнюкiв. – А ти ii вбив. Їм, звiсно, було шкода Базiку, але ще бiльше жалiли самих себе. Коли винуватець наблизився до хлопчикiв, тi вiд нього вiдвернулися. Базiка був блiдий, хоча у ньому проявилася тепер гiднiсть, яку ранiше нiхто не помiчав. – Це я накоiв, – сказав вiн несамохiть. – Коли ця ледi приходила в моi сни, я шепотiв: «Мила матусю, мила матусю». А коли вона з’явилася насправдi, я ii застрелив. І вiн повiльно подався геть. – Не йди! – прохали його iншi. – Я мушу, – вiдказав вiн i сiпнувся. – Я страшенно боюся Пiтера. І в цю трагiчну мить вони почули знайомий звук, який змусив iхнi серця пiдстрибнути. Вони почули кукурiкання Пiтера. – Пiтер! – видихнули вони, бо вiн завжди повiдомляв про свое прибуття кукурiканням. – Ховайте ii, – зашепотiли хлопцi й оточили Вендi. Лише Базiка залишився стояти осторонь. Знову пролунав бойовий клич пiвня, i Пiтер приземлився перед загубленими. – Вiтаю, хлопцi! – гукнув вiн i тi механiчно вiдповiли на це привiтання, пiсля чого знову настала тиша. Прибулець спохмурнiв. – Я повернувся, – сказав вiн сердито, – то чому не чую привiтань? Вони вже було розтулили своi роти, але привiтання не вдалося. Та ватажок не звернув увагу на це, поспiшаючи повiдомити славетну звiстку. – Гарнi новини, хлопцi, – жваво промовив Пiтер. – Я нарештi знайшов маму для вас всiх. Мовчанка тривала, тiльки почулося, як Базiка гепнувся на колiна. – То ви ii не бачили? – спитав Пiтер i вiдчув якийсь неспокiй. – Вона ж летiла сюди. – От лишенько, – сказав хтось, а iнший додав: – Ох, який сумний день. Базiка пiднявся. – Пiтере, – сказав вiн тихо. – Я тобi ii покажу. Бачачи, що хлопчики все ще ховають Вендi, загороджуючи ii, став благати: – Вiдступiть, близнюки. Дайте Пiтеру поглянути. Вони всi вiдiйшли убiк, щоб вiдкрити йому огляд, i тепер Пiтер навiть не уявляв, що ж робити далi. – Вона мертва, – сказав вiн, почуваючись незатишно. – Можливо, iй страшно залишатися мертвою? Йому раптом захотiлося вiдскочити подалi i бiгти, бiгти, поки зовсiм не загубиться в свiтах, i бiльше вже нiколи не повертатися. Хлопцi усi з радiстю побiгли б за ним. Але ватажок не рушив iз мiсця. Вiн витягнув стрiлу в неi iз серця й обернувся до своеi ватаги: – Чия це стрiла? – зажадав вiн суворо. – Моя, Пiтере, – озвався Базiка i знову впав на колiна. – О, яка зрадницька рука, – зауважив Пiтер i пiдняв стрiлу, щоб вразити нею кривдника. Базiка не ворухнувся. Вiн пiдставив своi груди: – Бий, Пiтере, – заохочував вiн твердо, – бий по-справжньому. Двiчi Пiтер здiймав руку зi стрiлою, i двiчi ii опускав. – Я не можу вдарити, – сказав вiн трепетно. – Щось хапае мене за руку. Усi глянули на нього зачудовано, крiм Хвостика, який, на щастя, дивився на Вендi. – Це вона, – закричав вiн. – Це ледi Вендi, я бачу, як вона хапае його за руку! Як не дивно, та Вендi справдi пiдняла руку. Хвостик нахилився над нею й уважно прислухався. – Менi здалося, що вона вимовила: «Бiдний Базiка», – прошепотiв вiн. – Вона жива, – заявив Пiтер. Малюк пiдхопив: – Ледi Вендi жива! Пiтер клякнув бiля неi i знайшов свiй гудзик. Ви ж пам’ятаете той жолудь, який слугував йому гудзиком, а дiвчинка повiсила його собi на шию. – Погляньте! – сказав вiн. – Стрiла влучила точно сюди. Це поцiлунок, який я iй подарував. Вiн урятував iй життя. – Я пам’ятаю поцiлунки, – тут же втрутився Малюк. – дайте поглянути. О, це поцiлунок. Та Пiтер його не слухав. Вiн благав Вендi хутчiше прокидатися, щоб вiн мiг показати iй русалок. Але дiвчинка ще не вiдповiдала, адже перебувала в глибокiй непритомностi. Над iхнiми головами пролунав тоненький зойк. – Чуете Тiнк? – зауважив Кучерик. – Вона ридае, бо Вендi жива. І тодi iм довелося розповiсти Пiтеру про злочин Тiнк, i вони нiколи ще не бачили у нього такого суворого виразу обличчя. – Слухай сюди, Тiнкер Белл! – закричав вiн. – Я бiльше тобi не товариш. Забирайся звiдси назавжди. Вона злетiла до нього на плече i благала пом’якшити вирок, але вiн струсонув ii. І тодi Вендi знову пiдняла руку, благаючи його про милосердя. – Гаразд, не назавжди, а лише на тиждень. Гадаете, Тiнкер Белл була вдячна Вендi за те, що та за неi заступилася? Та де там, вона на таке не здатна. Феi – дуже дивнi iстоти, i Пiтер, який зрозумiв цi створiння найкраще, часто просто вiдганяв ii. Але що було робити з Вендi, здоров’я якоi перебувало в такому жалюгiдному станi? – Давайте вiднесемо ii вниз, у нашу оселю, – запропонував Кучерик. – Ага, – пiдтримав його Малюк. – Саме так i треба чинити з ледi. – Нi, нi, – зупинив iх Пiтер. – Не смiйте до неi торкатися. З нею треба поводитися шанобливо. – Отже, – погодився Малюк. – Це те, про що я думаю. – Але якщо ii залишити тут, – припустив Базiка, – вона ж помре. – Угу, вона помре, – пiдтримав його Малюк. – Тiльки виходу все одно немае. – Звiсно ж, е, – заперечив Пiтер. – Ми збудуемо хатинку навколо неi. Всi дуже зрадiли. – Хутко! – наказав Пiтер. – Тягнiть нагору все найкраще, що у нас е. Гайда додому. Покваптесь! Умить вони стали такi ж зайнятi, як кравцi у нiч перед весiллям. Загубленi кинулися вниз, до постiльноi бiлизни, до дров. І в той час, як вони метушилися, там з’явилися, хто б ви подумали, Джон i Майкл. Вони ледве чвалали, майже засинали на ходу, зупинялися, прокидалися, ступали ще один крок i засинали знову. – Джоне, Джоне, – мало не плакав Майкл. – Прокинься! Де Нена, Джоне, i де матуся? Тут Джон протирав очi i бурмотiв: – То ми справдi летiли? Вони дуже зрадiли, коли знайшли Пiтера. – Привiт, Пiтере, – сказали вони. – Вiтаю, – вiдповiв Пiтер миролюбно, хоча й зовсiм про них забув. Вiн був дуже зайнятий, обмiряючи Вендi кроками, щоб збагнути, якоi величини мае бути хатинка для ii потреб. Певна рiч, у цiй оселi мали бути i крiсла, i стiл. Джон i Майкл спостерiгали за ним. – А Вендi спить? – спитали вони. – Авжеж. – Джоне, – запропонував Майкл, – давай ii розбудимо i попросимо, щоб приготувала нам вечерю. Але не встиг вiн це сказати, як з’явилися iншi хлопчики, якi тягнули колоди для будiвництва хатинки. – Глянь на них! – зойкнув вiн. – Кучерику, – сказав Пiтер одним зi своiх капiтанських голосiв, – простеж, аби цi хлопцi також узяли участь у спорудженнi хатинки. – О, так, сер! – Спорудженнi хатинки? – здивувався Джон. – Так. Для ледi Вендi. – Для Вендi, – уточнив Кучерик. – Для Вендi? – не зрозумiв приголомшений Джон. – Але навiщо, вона ж лише дiвчинка. – Тому, – продовжив Кучерик, – що ми iй усi тепер служимо. – Ви? Служите Вендi? – Так, – сказав Пiтер, – i ви також. Ідiть iз ними! І здивованих братiв потягнули в лiс рубати, тесати i тягати дошки та колоди. – Крiсла i камiнну решiтку – насамперед, – наказав Пiтер. – Тодi будуйте стiни й усе iнше. – Ага, – сказав Малюк, – хатинки будують завжди саме так, я тепер згадав. Пiтер потурбувався про все. – Малюче, – командував вiн, – гайда за лiкарем. – Ага, ага, – вiдгукнувся Малюк i зник, чухаючи свою потилицю. Але вiн знав, що Пiтеру треба коритися, тому повернувся вже за мить, всадивши на довбешку капелюх Джона i з урочистим виглядом. – Прошу, сер, – привiтав його Пiтер, рушаючи за ним. – То ви лiкар? У такi митi рiзниця мiж ним i рештою хлопцiв завжди вiдчувалася дуже разюче. Адже вони усвiдомлювали, що це вiдбуваеться не насправдi, а для нього те, що здаеться справжнiм, насправдi таким не було. Інодi це завдавало певних неприемностей, як у випадку, коли iм доводилося прикидатися, що вони обiдають. Якщо вони раптом вирушали в уявний свiт, то тут же отримували ляпас. – Так, мiй маленький друже, – квапливо вiдгукнувся Малюк, щоки якого аж пашiли. – Прошу, сер, – пояснив Пiтер, – ця ледi дуже хвора. Вони стояли бiля ii нiг, але Малюк вважав за краще не помiчати цього. – Ой-ой-ой! – похитав вiн головою. – І де ж вона лежить? – Он на тiй галявинi. – Я запхаю iй скляну штучку пiд пахву, – зронив Малюк i спробував переконатися, що це можливо зробити, в той час, як Пiтер чекав. Запанувала напружена мовчанка, поки «лiкар» витягав «термометр». – Як вона? – поцiкавився Пiтер. – Так-так-так, – повiдомив Малюк, – ця штучка iй дуже допомогла. – Я радий, – втiшився Пiтер. – Я вiдвiдаю ii ще раз увечерi, – повiдомив «лiкар», – напоiть ii бульйоном iз горнятка з носиком. Пiсля того як капелюх повернувся до Джона, вiн важко зiтхнув, наче уникнув якоiсь великоi небезпеки. Тим часом дерево оживало пiд натиском сокири та пилки. Майже все необхiдне для затишного житла вже лежало бiля нiг Вендi. – Якби ж то знати, – зауважив хтось, – якi будинки iй подобаються. – Пiтере, – закричав iнший, – вона перевертаеться увi снi! – Вона вiдкрила рот! – вигукнув третiй, зачудовано видивляючись. – Оце добре! – Може, вона заспiвае щось увi снi, – зауважив Пiтер. – Вендi, заспiвай нам пiсеньку, яку хатинку ти хотiла б мати. І негайно ж, навiть не розплющуючи очей, Вендi заспiвала: Бажаю мати такий будинок, Якого не бачив свiт, Де будуть червонi стiни, І дах зелений, i плiт. Вони дуже зрадiли цьому, i щоб виконати таку забаганку, принесенi колоди були помащенi липким червоним соком, а вся земля навколо була встелена мохом. Вони миттево звели стiни будинку i покрили мохом дах, вiдтак заспiвали хором: Ми збудували стiни й дах, Поставили дверi чудовi, Скажiть нам, матiнко Вендi, Що можна додати знову? На це вона вiдповiла: Гадаю, що найкраще далi Вiкно потрiбно встановити, У нього зазирнуть троянди, А звiдти виглянуть дiти. Загубленi тут же прорубали вiкно, а з великого жовтого листя змайстрували фiранки. Але звiдки ж узяти троянди? – Троянди, – задумався Пiтер. Але вони швиденько «посадили» кущ, i троянди вмить розцвiли. А дiти? І щоб Пiтер не встиг розпорядитися, як бути з дiтьми, вони поквапилися заспiвати: Троянди тепер, як справжнi, А дiтей ми сховали за дверi, Інших створити не можемо, Бо нас народили до вечерi. Пiтеру так сподобалася ця чудова iдея, що вiн швиденько повернув справу так, нiби сам усе це вигадав. Будиночок вийшов гарненький, i Вендi, мабуть, було в ньому дуже затишно. Звiсно, вони бiльше не могли ii бачити. Пiтер обiйшов увесь будинок, перевiряючи, чи все гаразд. Нiщо не уникло його орлиного погляду. – Нема чим стукати у дверi, – зауважив вiн. Хлопцi засоромились, але Базiка подав свiй черевик, i з нього вийшов чудовий молоточок. Начебто будiвництво скiнчилося, а от i нi. – Немае комина, – заявив Пiтер. – Там мусить бути комин. – Певна рiч, комин потрiбен, – стурбовано погодився Джон. Це подарувало Пiтеру iдею. Вiн схопив капелюх iз голови Джона, вибив денце i насадив на дах. Маленькiй хатинцi так сподобався новий комин, який наче на подяку, тут же випустив iз себе хмарку диму. Ну, тепер, здаеться, i справдi вже все було готово. Залишалося тiльки ввiчливо постукати в дверi. – Намагайтесь виглядати якнайкраще, – застерiг iх Пiтер. – Перше враження завжди найважливiше. Вiн був радий, що нiхто не спитав його, що таке «перше враження». Вони занадто перейнялися тим, щоб виглядати якнайкраще. Ватажок тихенько постукав, i всi дiти завмерли, не було б чутно жодного звуку, якби не Тiнкер Белл, яка стежила за ними, сидячи на гiлцi та вiдверто знущаючись. Питання, яке найбiльше хвилювало хлопцiв: якою буде вiдповiдь на стукiт? Якщо вона ледi, то що iй подобаеться? Дверi вiдчинилися i на порозi з’явилася Вендi. Загубленi всi, як за командою, зняли шапки. Господиня дивилася на них зачудовано, вони й не думали, що, вiдкриваючи дверi, вона настiльки здивуеться. – Де це я? – спитала вона. Звiсно, Малюк вiдгукнутися першим. – Ледi Вендi, – сказав вiн квапливо, – ми збудували для вас хатинку. – О, скажiть, що вона вам подобаеться, – заскиглив Хвостик. – Милий, чудовий будиночок, – вiдгукнулася Вендi, i це були саме тi слова, якi сподiвалися вiд неi почути. – А ми – вашi дiти! – зарепетували близнюки. Тодi всi хлопцi опустилися на колiна i стали ii благати: – Ледi Вендi, станьте нашою мамою! – Хто, я? – сказала Вендi i засiяла. – Я б дуже хотiла, але розумiете, я ж iще тiльки дiвчинка. Менi бракуе досвiду. – Це не важливо! – зауважив Пiтер, наче вiн знав усе про мам, хоча насправдi знав про них найменше з усiх. – Все, що нам треба, то це просто хорошу людину на роль матерi. – О, любi, – розчулилася Вендi, – розумiете, менi здаеться, що я саме така. – Така, така, – закричали всi, – ми це вiдразу збагнули. – Дуже добре, – сказала вона. – Я постараюся. А тепер нумо додому, моi неслухнянi дiтки. Я впевнена, що ви намочили ноги. Негайно же покладу вас у лiжечко, а поки ви закуняете, встигну закiнчити казку про Попелюшку. І вони спустилися вниз. Не знаю вже, як вони там усi помiстилися. Але все якось iнакше вимiрюеться в Нiколандii. Це був перший iз багатьох веселих вечорiв, якi вони провели з Вендi. Поступово всi дiти поснули, а Вендi пiдiткнула iм ковдри. Сама ж вона цiеi ночi спала в своiй маленькiй хатинцi, а Пiтер стояв на вартi з оголеною шаблею, бо вiддалiк лунали голоси пiратiв, i було чутно, як у лiсi нишпорять вовки. Маленька хатинка виглядала так затишно i безпечно в темрявi, яскраве свiтло пробивалося з-пiд фiранок, а з димаря тоненько курилося. Пiтер стояв на чатах. Через якийсь час i вiн заснув, i кiлька фей натрапили на нього, повертаючись додому з балу. Вони, мабуть, помстилися б кожному з хлопчикiв, який заснув би на iхньому шляху вночi, але на Пiтера вони не сердилися, тiльки легенько полоскотали у нього в носi травичкою i полетiли далi. Роздiл 7 Оселя пiд землею Найперше, що зробив Пiтер наступного дня, це обмiряв Вендi, Джона та Майкла, щоб зробити дупла в деревах для кожного з них. Гак, як ви пам’ятаете, глумився над хлопчиками, що iм було потрiбне дупло для кожного, але вiн був невiгласом, бо якщо дерево вам не за розмiром, то дуже важко спускатися чи пiдiйматися по ньому, а хлопцi ж не були скроенi за однiею мiркою. Якщо дерево було якраз таке, як треба, то варто було тiльки нагорi глибоко вдихнути, як ви починали ковзати вниз iз потрiбною швидкiстю. А щоб пiднятися, треба було то вдихати, то видихати повiтря, трохи ворушити плечима i так звиватися вгору. Звiсно, коли ви опануете цi дii, то зможете робити всi цi речi, навiть не думаючи про них, i нiщо не становитиме для вас жодних труднощiв. Але треба, щоб усе було за розмiром, тому Пiтер вимiрював кожного не менш ретельно, нiж коли б хотiв пошити iм костюм. Єдина вiдмiннiсть полягала в тому, що одяг шиють, щоб допасувати до вас, а тут ви мали бути такими, щоб пасувати до дерева. Зазвичай це вдаеться доволi легко. Як можна носити забагато одягу або замало, так i якщо ви опиняетесь у вибоiстих, незручних мiсцях, то можете знайти й дерево неправильноi форми, однак Пiтер робить ще якiсь дii, i пiсля цього ви стаете такими, як треба. А вже коли пасуете, то значна увага придiляеться технiцi спуску, i саме це, як виявила Вендi для свого задоволення, гуртувало всю сiм’ю просто iдеально. Вендi та Майкл здолали своi дерева з першоi ж спроби, а Джон мусiв ще трохи повправлятися. Через кiлька днiв тренувань вони вже могли легко пiдiйматися та спускатися. І вони палко полюбили iхню оселю пiд землею, особливо Вендi. Там була одна велика кiмната, так усi житла треба робити, з пiдлогою, з якоi можна було б викопати хробака, якщо хочете податися на риболовлю, на цiй пiдлозi також росли великi гриби чарiвних кольорiв, якi використовували, як ослiнчики. Деревце Некацiя щосили намагалося прорости в центрi кiмнати, але щоранку вони пиляли стовбур до одного рiвня з пiдлогою. Коли надходив час пити чай, воно виростало приблизно на два фути, i тодi вони клали на нього дверi, так виходив стiл. Але як тiльки чаювання закiнчувалося, загубленi спилювали деревце знову, i в кiмнатi тодi ставало достатньо мiсця для iгрищ. У кiмнатi був величезний камiн, до якого можна було доступитися з будь-якоi частини кiмнати, якби вам запраглося запалити його. Через нього Вендi натягнула мотузки, виготовленi з волокон, на яких вона розвiшувала бiлизну. Лiжко на день пiдiймалося, прихилялося до стiни, а ввечерi, рiвно о пiв на сьому, воно опускалося i займало майже половину кiмнати. Й усi хлопчики спали в ньому, крiм Майкла, лежачи, як сардини в бляшанцi. Існувало суворе правило перевертатися на iнший бiк тiльки за командою всiм водночас. Майкл також мав би там спати, але Вендi вважала, що у неi мае бути хтось маленький. Ви ж знаете, якi тi жiнки, тому для Майкла до стелi пiдвiсили кошик. Інтер’ер в оселi був простий i невибагливий, але вiн разюче вiдрiзнявся вiд того, що якесь ведмежатко могло б учинити в такому пiдземному обiйстi за таких же обставин. Та була одна нiша в стiнi, не бiльша за пташину клiтку, що слугувала особистими апартаментами Тiнкер Белл. Вона вiдокремлювалася вiд загальноi кiмнати тоненькою фiранкою, бо Тiнк була дуже вередлива i завжди мала потребу чепуритися при роздяганнi чи одяганнi. Жодна жiнка, навiть велика, не могла б отримати вишуканiший салон, роздягальню та спальню в одному примiщеннi. Тапчан, як вона завжди його називала, був справжнiм ложем, на масивних нiжках. Колiр постiльноi бiлизни змiнювався залежно вiд того, якi квiти розцвiтали в цю пору року. В ii дзеркалi жив Кiт у чоботях, а таких меблiв зараз залишилося лише три взiрцi, вiдомi з казок. Рукомийник аж виблискував й обертався, креденс походив iз часiв Карла VI, а килим був найкращий, з раннього перiоду Марджерi та Робiна. Був там ще й чарiвний свiтильник, про людське око, звiсно, адже вона сама освiтлювала свое житло. Тiнк дуже зневажала всю обстановку в оселi хлопчикiв, утiм, можливо, й ii кiмнатка, хоча й гарна, виглядала достатньо пихато, як високо задертий носик. Менi здаеться, що все це особливо вабило Вендi, адже цi хлопчики були тiльки ii, тому це допомагало iй так багато зробити. Бувало, що цiлими тижнями, за винятком церування панчiх вечiрньоi пори, вона не пiдiймалася нагору. Багато часу забирало готування iжi, це я можу пiдтвердити, бо сам засунув нiс у горщик, i навiть якби нiчого не було в ньому, навiть якщо б не було самого горщика, мама мала нагодувати всiх. Нiколи не було вiдомо точно, буде це реальна iжа чи лише вдавана, все це залежало вiд примхи Пiтера: вiн мiг iсти так, нiби це було частиною гри, а мiг наминати так, що його могло знудити (так напихався iжею), таке стаеться з бiльшiстю дiтей, i це краще, нiж щось iнше. Це ще одна рiч, про яку варто згадати. Уявне було настiльки реальним, що пiд час iжi ви могли вiдчувати ii форму i навiть смак. Звiсно, таке треба було спробувати, але ви й були змушенi наслiдувати його приклад, навiть якщо були вже занадто гладкi для свого дерева, i навiть не сподiваючись, що вам дозволять поiсти. Улюбленим часом доби для Вендi був час для шиття i церування пiсля того, як усi дiти вже вляглися. Тодi, як вона казала, мама могла б перевести подих. І вона захоплювалася створенням нових речей для своiх дiтей, ставила подвiйну латочку на колiна, бо вони всi мали найбiльше клопотiв iз колiнами. Коли ж вона брала кошик iз iхнiми шкарпетками, то в кожнiй була величезна дiрка, Вендi здiймала вгору руки i казала: – О, любi, часом я думаю, що старим паннам можна позаздрити! Але обличчя ii при цьому свiтилося. Пригадуете нашу розмову про ручного вовка? Так ось, вiн дуже швидко пронюхав, що Вендi з’явилася на островi, розшукав ii i вони зустрiлися, як старi друзяки. Пiсля цього вiн уже слiдував за нею всюди. Час минав собi дуже повiльно, та чи часто згадувала Вендi своiх батькiв, якi залишилися десь далеко? Це напрочуд складне запитання, бо дуже важко було сказати, скiльки вже часу вони були в Нiколандii, бо його розраховують за кiлькiстю мiсяцiв i сонць, а тут змiнюють вони один одного частiше, нiж на материку. Та боюся, що Вендi не надто переймалася долею своiх татуся та матусi. Але вона була абсолютно впевнена, що вони будуть завжди тримати вiдчиненим вiкно, через яке вилетiли iхнi дiти, щоб вони могли повернутися, i це ii дуже заспокоювало. Що ii турбувало бiльше, то це те, що Джон пригадував своiх батькiв тiльки приблизно, як людей, яких вiн колись знав, а Майкл уже встиг навiть повiрити, що Вендi й е iхня справжня матiнка. Цi речi лякали ii трохи, але Вендi прагнула виконувати своi обов’язки, щоб воскресити старе життя в iхнiх головах, навiть вигадала для них контрольнi роботи, на зразок тих, якi у неi бували в школi. Іншi хлопчики мiркували, що це дуже цiкаво, хотiли долучитися, тому змайстрували двi грифельнi дошки. На однiй iз них Вендi писала запитання, а на iншiй вони писали вiдповiдi. Запитання були найпростiшi: «Якого кольору були очi у мами?», або «Хто був вищий на зрiст – татко чи матуся?», або «Була мама брюнеткою чи бiлявкою?». І тi вiдповiдали на всi три запитання, якщо могли. Інодi вона загадувала iм написати твiр не менше, нiж на сорок слiв: «Як я провiв своi останнi днi», «Порiвняйте характер татуся та матусi», один iз них – на вибiр. Або ще: 1) «Опишiть мамин смiх»; 2) «Опишiть татiв смiх»; 3) «Опишiть мамину вечiрню сукню»; 4) «Опишiть свою дитячу кiмнату i те, що там було». Якщо хтось не мiг вiдповiсти на запитання, йому пропонувалося просто поставити хрестик. І ii жахливо засмучувало, що навiть у роботi Джона з’являлося останнiм часом дуже багато хрестiв. Звiсно, единий, хто не ставив нiколи хрестикiв, був Малюк, i нiхто не мiг би бути бiльш безнадiйним за нього, бо його вiдповiдi були зовсiм безглуздими, через те, що вiн справдi забув свое минуле: меланхолiя – страшна рiч. Пiтер у цьому участi не брав. По-перше, вiн не визнавав жодноi мами, крiм Вендi. А по-друге, вiн був единим хлопчиком на островi, який не вмiв нi прочитати, нi написати навiть маленького слова. Вiн був вищим за такi дрiбницi. До слова, всi запитання були складенi в минулому часi. Яким був колiр очей матерi тощо. Вендi, вочевидь, також стала забувати. Пригоди, природно, як ми побачимо далi, стали iхнiми буднями. Але в цей час Пiтер вирiшив, що через Вендi нова гра, яка дуже його захоплювала, бiльше не цiкавила його, але так завжди траплялося з його забавами. Гра полягала в тому, щоб вдавати, що сталася якась надзвичайна пригода, вихваляючись перед Джоном i Майклом. Так ставалося повсякчас, вони сидiли на крiслах, пiдкидаючи кульки в повiтря, штовхали один одного, ходили на прогулянку i поверталися, прикидаючись, що тiльки-но пiдстрелили ведмедя. Інодi Пiтер нiчого не робив, сидiв на крiселку, кудись витрiщившись. Вiн не мiг не дивитися так довго, i вигляд його був таким кумедним, що зумисне так скорчитись було важко. Хлопчик вихвалявся, що ходить пiшки заради свого здоров’я. Впродовж кiлькох сонць вони зачаровано вислуховували оповiдки про його пригоди. І Джон, i Майкл також були змушенi прикидатися, бо в iншому випадку вiн би поставився до них серйозно. Пiтер часто ходив кудись один, а коли повертався, важко було визначити, трапилася йому на шляху якась небезпечна пригода чи нi. Інодi вiн про це просто забував. А потiм, коли ви вже його знаходили, то мiг би багато що розповiсти, i все ж знайти його часом бувало нелегко. Інодi вiн приходив додому з перев’язаною головою, i поки Вендi бiдкалася над ним i промивала рану кип’яченою водою, хлопчик розповiдав iй якусь карколомну iсторiю. Але Вендi нiколи нi в чому не могла бути впевнена, ви ж знаете. Проте траплялося багато пригод, про якi вона знала, що це правда, бо сама брала в них участь. Були i такi, якi були правдивi частково, бо iншi хлопцi брали в них участь i запевняли, що все в них – чистiсiнька правда. Для того щоб описати iх усi, довелося б написати книжку таку ж грубу, як словник iз англiйськоi мови, i максимум, що можна зробити, це описати одну, як взiрець того, що саме вiдбувалося на островi. Складнiсть полягае в тому, яку з них вибрати. Може, про те, як червоношкiрi якось напали на пiдземну оселю? Це була кривава бiйка, особливо цiкава тим, що показуе одну з особливостей Пiтера, який опинився в гущi бою i змiг переломити стан справ на власну користь. Коли перемога вже була на iхньому боцi, вiн чинив по-одному, а iнодi й по-iншому, коли волав: «Я червоношкiрий сьогоднi? А ти, Базiко?» І Базiка вiдповiдав: «Я червоношкiрий, а ти, Хвостику?» Хвостик кричав: «Я червоношкiрий, а ти?» i так далi. Тодi всi вони були iндiанцями. І, звiсно, це закiнчилося б протистоянням зi справжнiми червоношкiрими, якби тi не захопилися вигадками Пiтера i не погодилися б удавати iз себе загублених хлопчикiв. А потiм усе починалося знову, навiть завзятiше, нiж будь-коли. Ця надзвичайна пригода закiнчилася добре, але ми ще не вирiшили, що це була саме пригода, тому хочемо розповiсти про неi. Можливо, було б краще розказати про один нiчний напад червоношкiрих на пiдземну оселю, коли деякi з них застрягли в дуплах дерев i iх довелося вибивати, як корки. Або можна було б розповiсти, як Пiтер врятував життя Тигровiй Лiлii в Лагунi русалок, i таким чином зробив ii своiм союзником. Або можна розповiсти про торт, який пiрати спекли для хлопчакiв, розраховуючи, що тi його вiдразу з’iдять i загинуть. І як вони пiдкладали його в рiзнi мiсця, але Вендi завжди виривала торт iз рук своiх дiтей, так що вiн iз часом втратив свiй привабливий вигляд, став таким же твердим, як камiнь, i використовувався, як снаряд. А одного разу сам Гак спiткнувся об нього i впав додолу в темрявi. Або розповiсти вам про птахiв, якi були особистими друзями Пiтера. Особливо птаха Нiволга. Вона звила собi гнiздо на деревi бiля самого берега лагуни, але воно впало у воду, коли птаха висиджувала пташенят, тому Пiтер наказав, щоб нiхто ii не турбував. Це була гарна iсторiя, й ii кiнець показуе, наскiльки вдячним може бути птаха. Й якщо ми вже згадали це, то варто також сказати, що вся лагуна була пригодою, але, звiсно, доведеться розповiдати вже про двi пригоди, а не про одну. Коротша пригода, хоча й захоплююча, була пов’язана з Тiнкер Белл, яка за допомогою iнших фей хотiла перевезти сплячу Вендi на материк на великому листочку. На щастя, листочок втримався, Вендi прокинулася, мiркуючи, як вона там опинилася, i попливла назад. Або, знову ж таки, ми могли б вибрати випадок, коли Пiтер «пiдкорював левiв», коли намалював стрiлою навколо себе коло i був упевнений, що нiхто не наважиться перетнути його. І хоча вiн прочекав там кiлька годин, нiхто з хлопчикiв, Вендi це бачила, затамувавши подих, з-за дерев, не наважився прийняти виклик свого ватажка. Але ж треба iсторiю одну якусь? Мабуть, треба кинути жереб. Я кинув жереб i вiн випав на лагуну. Так майже сповнилося одне бажання, як утерти носика Тiнк. Звiсно, можна було б кинути ще раз, а краще зробити це тричi. Однак, нехай уже буде лагуна. Роздiл 8 Лагуна русалок Якщо ви трохи примружите очi i при цьому вам пощастить, тодi побачите великий простiр, заповнений водою кольору, який важко розпiзнати у сутiнках. А якщо ви заплющите очi, то простiр набуде контурiв i засяе рiзними барвами настiльки яскраво, що буде здаватися, нiби це палае вогонь. Але якраз перед тим, як полинути на вогник, ви побачите лагуну. Тiльки в такий спосiб ii можна розгледiти з материка, тiльки в таку рiдкiсну мить. Якби ви могли розглядати ii хоча б двi секунди, то запримiтили б прибiй i почули спiв русалок. Дiти часто гаяли довгi лiтнi днi в цiй лагунi, плавали або пiрнали бiльшу частину часу, бавилися з русалками у водi й таке iнше. Не треба думати, що саме тому русалки були дружнi до них: навпаки, було причиною великого жалю для Вендi, що за весь час перебування на островi iй так i не вдалося почути вiд русалок жодного путнього слова. Коли вона тихцем прокрадалася до краю лагуни, то могла iх розгледiти, особливо на Скелi Потопельникiв, де вони любили грiтися, ледаче вичiсувати волосся, що дуже дратувало дiвчинку. Їй iнодi навiть вдавалося пiдпливти до них нишком, але як тiльки вони помiчали гостю, то всi разом кидалися в воду i сильно били об воду хвостами, зовсiм не випадково, а навмисно. До хлопцiв вони ставилися абсолютно так само, за винятком Пiтера, який теревенив iз ними на Скелi Потопельникiв годинами або вилазив iм прямо на хвости. Вiн подарував Вендi один iз iхнiх гребiнцiв. Найбiльше русалок опиняеться в лагунi, коли народжуеться новий мiсяць, тодi вони збираються там i видають дивнi, жалiбнi звуки. Але в цi години лагуна небезпечна i смертельна, про це обов’язково треба пам’ятати. Вендi взагалi жодного разу не бачила лагуну при мiсяцi. Не тому, що боялася, що Пiтер не зможе захистити ii вiд якоiсь небезпеки, а тому, що твердо дотримувалася режиму, за якого всi зобов’язанi о сьомiй годинi бути вже в лiжку. Вона часто бувала в лагунi, проте в сонячнi днi пiсля дощу, коли русалок там збиралося аж надто багато, щоб гратися з бульбашками. Бульбашки рiзних кольорiв веселки виникали з води i здiймалися, як кульки, коли русалки, грайливо б’ючи своiми хвостами, намагалися триматися всерединi веселки, поки бульбашки не лускали. Їхньою метою було зависати на краечку веселки, для цього було дозволено користуватися i руками. Інодi цiлий десяток таких забав мiг вiдбуватися в лагунi водночас, i це мало доволi привабливий вигляд. Але цiеi митi дiти, якi намагалися приеднатися до них, були змушенi бавитися окремо, бо русалки вiдразу ж зникали. Проте у нас е докази того, що вони таемно спостерiгали за порушниками i часто переймали собi дитячi iдеi. Джон винайшов новий спосiб потрапляння в бульбашку, з головою, а не рукою, i русалки прийняли його. Це була ще одна ознака того, наскiльки Джон поринув у Нiколандiю. Крiм цього, ставалося достатньо, щоб побачити, що дiтям достатньо вiдпочити на скелi впродовж пiвгодини пiсля обiду. Вендi спонукала iх робити так, i це мало бути справжнiм вiдпочинком, навiть якщо iжа була несправжня. То ж вони лежали собi на сонцi, а iхнi тiла виблискували в його променях, в той час, як дiвчинка сидiла поруч i пильно за ними наглядала. Того дня вони всi опинилися на Скелi Потопельникiв. Скеля ця була розмiром не набагато бiльша за iхне велике лiжко, але, певна рiч, вони вже знали, як займати зовсiм мало мiсця. І вони дрiмали або, принаймнi, лежачи iз заплющеними очима, часом нагороджуючи один одного щипками, коли вважали, що Вендi не бачить. А вона була дуже зайнята шиттям. Маленькi баранчики побiгли по водi, сонечко сховалося, по водi прокралися тривожнi тiнi, i вода раптово охолола. Вендi вже не могла бачити, щоб засунути нитку в голку, i коли вона глянула вгору, то лагуна, завжди така весела, стала грiзною та недружньою. Вона знала, що нiч ще не настала, але було так темно, як справжнiсiнькоi ночi. Нi, це було гiрше за нiч. Щось ще не настало, але цiею темрявою i тремтiнням попереджало, що скоро з’явиться. Що ж це було? Пригадалася купа страшних iсторiй, якi вона чула про Скелю Потопельникiв, як злi капiтани висаджували на нiй морякiв i залишали iх там тонути. І вони топилися на нiй пiд час припливу, бо тодi опинялися зануреними у воду. Звiсно, iй би краще розбудити дiтей. І не тiльки тому, що насувалося щось незнайоме. А тому, що вже було досить iм спати на скелi, ставало прохолодно. Але Вендi була недосвiдченою матiр’ю. Їй здавалося, що коли вже встановили правило спати пiвгодини пiсля обiду, то треба цього правила суворо дотримуватися. І хоча страх був на ii боцi, мамi хотiлося почути голоси хлопчикiв, та вона не стала будити iх. Навiть коли почула приглушений звук весел, хоча ii серце затрiпотiло, дiвчинка все одно не будила дiтей. Вона стояла над ними, щоб оберiгати iхнiй сон. Хiба це не хоробрий вчинок Вендi? На щастя, один iз хлопцiв вiдчував небезпеку, навiть коли спав. Пiтер схопився, сну в нього наче й не було, i вiн тут же розбудив усiх iнших. Вiн застиг нерухомо, приклавши одну руку до свого вуха. – Пiрати! – закричав вiн. Усi присунулися до нього ближче. Дивна усмiшка заграла на обличчi Пiтера, i Вендi, побачивши ii, сiпнулася. Коли ця посмiшка з’являлася на обличчi цього хлопця, нiхто не смiв звертатися до нього з жодним запитанням, все, що вони могли зробити, бути готовими коритися. Пролунав наказ гострий i проникливий, всi мовчки чекали цiеi команди: – Пiрнай! У повiтрi замиготiли ноги, i за мить лагуна виглядала зовсiм пустельно. Скеля Потопельникiв самотньо височiла посеред грiзноi води, нiби ii саму прирекли на загибель. До берега причалив човен. Це було пiратське суденце, в якому пливли трое – Смiхун i Старкi, а третьою була не бiльше i не менше, як Тигрова Лiлiя. Їi руки та ноги були зв’язанi, i вона знала, яка доля ii чекае. Індiанку хотiли залишити на каменi до скону, такий кiнець був навiть страшнiшим, нiж смерть у результатi пожежi чи тортур, бо про це не було написано в книзi ii племенi, тому дiвчина не знала, як через воду потрапити в щасливi мисливськi угiддя пращурiв. Проте ii обличчя залишалося незворушним, бо Лiлiя була донькою вождя i мала намiр прийняти смерть iз гiднiстю. Пiрати спiймали iндiанку в ту мить, коли вона пiднiмалася на борт iз ножем у зубах. На кораблi не несли вахту, бо Гак вихвалявся, що його iм’я народжуе вiтер у морi, охороняючи судно на милю навколо. Тепер доля бранки також допоможе охороняти його. Ще один стогiн вчувався у цьому нiчному вiтрi. У напiвтемрявi, яку вони принесли iз собою, два пiрати не зауважили скелю, аж поки не врiзалися в неi. – Але ж ти й телепень, – гаркнув iрландський голос, це був Смiхун. – Ось скеля. Давай скинемо тут цю червоношкiру, i нехай собi тоне. Однiеi хвилини iм вистачило, щоб перекинути вродливу дiвчину на камiнь. Вона була занадто горда, щоб чинити iм марний опiр. По iнший бiк скелi двi голови погойдувалися на хвилях, Пiтера та Вендi. Вендi плакала, бо вперше в життi зiткнулася з трагедiею. Пiтер бачив багато трагедiй, але вiн про них усiх забув. Вiн не стiльки жалiв перед Вендi Тигрову Лiлiю, скiльки його обурювала несправедливiсть, тому замислив врятувати iндiанку. Найпростiше було, звiсно, дочекатися, поки пiрати вiдпливуть, але ватажок нiколи не обирае легких шляхiв. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzheyms-metu-barri/piter-pen-peter-pan/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.