Наближення. Переклади (збірник)

Наближення. Переклади (збiрник) Коллектив авторов Ця книжка мiстить найповнiше на сьогоднi зiбрання перекладiв Івана Драча (нар. 1936 р.), вiдомого украiнського поета, громадсько-полiтичного дiяча, лауреата Нацiональноi премii Украiни iм. Т. Шевченка, Героя Украiни. Чудовий знавець свiтовоi поезii, Іван Драч iз ii величезноi скарбницi вибирае для перекладу вiршi славетних попередникiв i своiх сучасникiв, якi найбiльш спiвзвучнi його власним вiдчуттям i думкам. Талант поета дозволяе Драчу не тiльки передати дух художнього твору iншомовних майстрiв слова, але й стати для них справжним спiвавтором, демонструючи перегук iдей, образiв, стильових рiшень. Його переклади нищать усяку часову вiдстань мiж творами й поколiннями, зближують народи i культури, вiдкриваючи Украiнi дивосвiт поезii багатьох краiн. Іван Федорович Драч Наближення Переклади © І. Ф. Драч, 2017 © І. С. Рябчий, упорядкування, 2017 © В. О. Брюгген, передмова, 2008 © О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017 * * * Розмова з другом-перекладачем Є щось святотатницьке в перекладi. Ну, переклади троянду – матiолою. Грацiознiсть Венери – Попелюшкою голою. Запахiв несумiснiсть – вся в перекладi! Перекласти, перевезти, перевести. Перевести славу за мiзинок слова?! Перекласти, щоб не переклясти! Ну, а вiртуознi жести? Ну, а фiбри словошлюбiв – золота ж основа, Вся посiчена iнакшiстю чужого подиху. Подих – хай чудесен, хай на диво дивнословен. Кожне слово славне, славне аж до подвигу… Контрабасе, шепiт скрипки поклади менi болиголовом! Так. Інакше ж неможливо. Як же менi губи в губи, Як же менi сонце в сонце – тiльки в словонебi вiдшукати. Щоб в менi чужi своiми запеклися лютi згуби, Щоб в цикуту не стрибали з божевiлля всi цикади. Так. Хай так. Чи тiльки варiацiя Іншомовна, чи й твоя тонка сейсмiчнiсть Ходить у словах моiх, неначе в бранцях, І волае, i волае про катастрофiчнiсть Спроби слово в iнше слово вбгати — Ой, кричить твое й мое: ми ж близнюки, ми ж парнi… Нi! Не буду бiльш переклад хижо ганити — Сам я з тоi ж словобуцегарнi. Сам спiшу до Лорки! Навiжено сам я – до Неруди! Вiддаюсь як проклятий твоему ямбу i хорею… Але що це, що? О, як судомить нагло груди. А, це ти! Ну що ж – переклади мене… Стрiляй мене – зорею… Сутра соняшника (За Алленом Гiнзбергом) Я блукав берегом брудного консервного звалища, i всiвся у великiй тiнi паровоза «Сазерн Пасiфiк», i дивився на захiд сонця понад коробками вгору по горах, i ридав. Джек Керуак сидiв поряд зi мною на iржавiй вигнутiй балцi, друг, i ми, сiрi й смутеннi, однаково гадали про власнi душi в оточеннi вузлуватого залiзного корiння машин. Покрита нафтою рiка вiдбивала багряне небо, сонце сiдало на останнi пiки над Фрiско, в цих водах нi рибини, в горах – анi вiдлюдника, лише ми, червоноокi й сутулi, наче старi злидарi бiля рiки, сидiли втомленi, з власними думами. – Подивися на Соняшник, – сказав менi Джек. На тлi сонця на вечiрньому прузi стояла мертва тiнь без кольору, велика, неначе людина, горюючи над мотлохом тирси староi. Я пiдвiвся, зачарований, – це був мiй перший Соняшник, пам’ять про Блейка, моi прозрiння – Гарлем i Пекла Іст-Рiвер, i мостом брязкiт сендвiчiв Джона Грiзi, трупики дитячих вiзочкiв, чорнi витертi шини, забутi, без вiзерункiв, вiршi на березi рiчки, горшки i кондоми, ножi – все сталевi, але не нержавiючi, – i лиш цей бруд липучий i леза гострих артифактiв вiдходять в минуле: сiрий Соняшник на тлi сонця на вечiрньому прузi, потрiсканий, смутний i запилюжений, i в очах його кiптява, i смог, i дим допотопних локомотивiв; вiнчик з бляклими пелюстками, зiгнутими i щербатими, як поруйнована корона, велике лице, деiнде насiння висипалось; скоро вiн стане беззубим ротом гарячого неба, i променi сонця погаснуть в його волоссi, немов павутина засохла; листки стримлять iз стебла, наче руки, жести iз кореня в тирсi, вапно iз гiлок опало, мертва муха у вусi. Несвята побита рiч, мiй Соняшнику, моя душе, як тодi я любив тебе! Цей бруд був не людським брудом, але брудом смертi i людських паровозiв, вся запона пилюки на бруднiй шкiрi залiзницi, цей смог на щоцi, цi повiки чорних злиднiв, ця покрита сажею рука або фаллос, або протуберанець штучний – гiрше, нiж бруд – промисловоi – сучасноi – всiеi цiеi цивiлiзацii, що заплямила твою божевiльну золоту корону, i цi туманнi думи про смерть, i запиленi безлюбi очi, i кiнцi, i зiв’яле корiння внизу, в домашнiй купi пiску i тирси, гумовi долари, шкiра машини, нутрощi сухотного автомобiля, порожнi консервнi бляшанки з iржавими язиками набiк – що менi ще розповiсти? – iмпотентський залишок сигари, задертi ноги тачок, молочнi груди автомобiля, витерта сiдниця крiсла i сфiнктер динамо – все це зiпрiло й обсоталось як мумiя навколо твого корiння, – i ти стоiш передi мною на заходi сонця, i скiльки величi в твоiх обрисах! О досконала краса Соняшника! Досконале щастя буття Соняшника! Ласкаве око природи, нацiлене на хiпповате реберце мiсяця, прокинулось, живе, збуджено п’ючи в тiнi заходу золотий вiтерець щомiсячного сходу сонця! Скiльки мух дзижчало навколо тебе, не помiчаючи твого бруду, коли ти кляв небеса залiзницi i свою уквiтчану душу! Нужденна мертва квiтко! Коли ти забула, що ти квiтка? Коли ти, глипнувши на себе, вирiшила, що ти безсилий i брудний старий локомотив, привид локомотива, привид i тiнь колись всеможного дикого американського паровоза? Ти нiколи не був паровозом, Соняшнику, ти був Соняшником! А ти, паровозе, ти i е паровоз, не забувай! І взявши скелет Соняшника, я утвердив його поряд з собою, як скiпетр, i проповiдь вирiк для власноi душi, i для Джека, i для всiх, хто волiв би послухати: – Ми – не страшнi, запиленi, моторошнi паровози, всi ми душею прекраснi золотi соняшники, ми обдарованi насiнням, i нашi голi волохатi золотi тiла на заходi сонця перетворюються в божевiльнi тiнi соняшникiв, за якими настирливо i натхненно спостерiгають нашi очi в тiнi скаженого цвинтаря паровозiв над брудною рiкою при свiтлi заходу сонця над Фрiско. Лiтература i час У не дуже сприятливих для лiтератури суспiльних умовах вона сама нагадуе про себе i про свое незамiнне значення. Книжковий ринок моторошно забитий макулатурою, нерозвинена духовна культура сучасних поколiнь утворюе зворушливий союз iз ремiсничими пiдробками пiд мистецтво, класичнi твори гiрко оплакують свое забуття… Та ось Володимир Бортко виносить на телеекран достойну великоi книги кiнематографiчну версiю «Майстра i Маргарити», i мiльйони людей буквально прилипають до телевiзорiв. Вони, можливо, й самi достоту не розумiють, що ж iз ними сталося, що саме так заполонило iхню уяву… А це – велика таiна i магiя високого мистецтва, це – несподiвана в метушнi побуту й поквапливому споживаннi ерзац-книжок антитеза справжнього, це неперебутня здатнiсть таланту своiми засобами пiдводити людей до простих i вагомих, таких потрiбних для життя думок i вiдчуттiв. Як маленька бджола безпомилково знаходить квiтку, спроможну дати нектар, так i спрагла за iстиною душа тягнеться до слова, здатного прояснити ii сумнiви. І нiкому й нiколи не вдасться похитнути значення лiтератури на тому великому, завдовжки в усе життя, шляху самопiзнання. Безперечно, вже напрацьоване багатство украiнськоi лiтератури, виринаючи iз тимчасового забуття, ще не раз i дедалi частiше буде радувати й дивувати тих, що його знали й недбало вiдступили вiд нього, буде вражати й приголомшувати тих, що зiткнуться з ним уперше. Будь-яка цивiлiзована нацiя ретельно дбае про свою культурну скарбницю. Украiна ж рухаеться, прагне ввiйти до кола саме таких нацiй. На поетичному небосхилi Украiни вже кiлька десятирiч яскраво сяе й не туманиться зiрка Івана Драча. Якщо ми кажемо про загальнонацiональнi здобутки, то повиннi казати й про те, що кожна крупна творча особистiсть мае i свiй власний «iсторичний» набуток, у розумiннi певноi бiографiчноi лiнii, певноi художньоi трансформацii, творчого дiапазону та еволюцii. Іван Драч сказав свое вагоме слово в лiро-епiчнiй поезii, в публiцистицi й лiтературнiй критицi, в драматургii, зосiбна кiнодраматургii, в художньому перекладi… Книга вибраного І. Драча за всi роки його дiяльностi «Анатомiя блискавки» (Харкiв: Фолiо, 2002) засвiдчила нев’янучу, пекучу актуальнiсть його поезii, в якiй так щiльно еднаються пронизливi лiричнi ноти i вiщий глас народного трибуна, гармонiйно спiвiснують класична традицiя й художня новацiя, мiкрокосм i макрокосм поетичного мислення. Можна по-рiзному оцiнювати вплив полiтичноi дiяльностi на творчiсть митця, але безсумнiвно, що й полiтицi вiн вiддаеться з такою ж силою душевноi пристрастi, що в останнi 15–20 рокiв вiн виступае в ролi одного з найбiльш полiтично заангажованих наших культурних дiячiв. Це факт його бiографii, з яким неможливо не рахуватися. Це потверджуе й нова книга поезiй Івана Драча «Противнi строфи» (Киiв: Просвiта, 2005), якiй поет не завагався припасувати таку визивну, парадоксальну, смiливу назву. Злети й гiркий досвiд полiтики, надii й розчарування, поклики до iсторii, що ii Драч завжди вiдчувае всiма фiбрами душi, незмiнне й палке бажання творити свiдомих украiнцiв iз «хохлiв» та «малоросiв», а поряд – вiдчай на гранi зневiри (грань цю Драч нiколи не переступае!) – усе це карбуеться в строфах напружених i дзвiнких, нервово пульсуючих, часом нiбито, «недописаних», обiрваних на пiвсловi… І все це подано в тональностi розмаiтiй, спонтаннiй, у найширшому iнтонацiйно-стильовому дiапазонi, вiд елегiйноi патетичностi до саркастичного кпину, вiд трибунноi мiдi до майданного безцензурного вигуку… Дуже хотiв би посперечатися з тими, хто запевняе, буцiмто Драч уживае брутальну лексику «на догоду модi». Справа стоiть глибше: переживання поетове настiльки сильне, зневага до нiкчемностi людей така загострена, а скепсис настiльки всеосяжний, що iнколи «мiцне слiвце» й не може не стрибнути само на кiнчик пера… Славнозвiсна емоцiйнiсть поета обертаеться несподiваними, часом i «шокуючими» гранями. З усiм тим змiст книги виходить далеко за межi полiтичних ремiнiсценцiй. Укладена переважно iз творiв останнiх рокiв, вона являе читачевi Драча незмiнного, а воднораз – мiнливого, оновленого, збагаченого… Його лiризм доповнюеться щемливими й гiркими нотами, якi по-своему вiдтiнюють незрадливу вiдданiсть поета красi й радощам буття, масштабнiсть його iсторичного мислення певнiше просвiчуеться з опануванням злободенних реалiй, в iхнiй безжально-дошкульнiй iнтерпретацii… І я сказав би, що – безвiдносно до всякоi полiтики – Драч подае в «Противних строфах» цiлу низку нових поетичних шедеврiв, якi засвiдчують iнтенсивнiсть i стабiльнiсть його лiтературноi працi. Заглиблення в тему «лiтература i час» несе ризик знесилення для кожноi потужноi творчоi iндивiдуальностi, щиро занепокоеноi вагою i життездатнiстю свого слова, але воно ж i конче необхiдне для безнастанноi критичноi самоперевiрки, для бачення перспективи, для нового самоствердження. Роблене сьогоднi е виразним тлом для зробленого вчора, е потвердженням чи запереченням давнiх набуткiв, засобом iхньоi переоцiнки, вiчного наближення до неспростовноi iстини. Бездумнi слововиливи, якi помилково сприймаються iхнiми продуцентами (та й споживачами) за «лiтературу», знищать самi себе, бо не базуються на душевнiй самовiддачi, отож не мiстять «дубильноi речовини», яка визначае мiцнiсть лiтературних напоiв. Живi плоть i кров, зафiксованi в словi, мають здатнiсть птаха Фенiкса оживати через десятирiччя. Усе це стосуеться й художнiх перекладiв. Вони розсувають рамки рiдноi лiтератури (а воднораз i рамки iндивiдуальноi творчостi), прокладають мiстки мiж лiтературами народiв свiту, являючи спiвзвучнiсть духовного життя краiн i континентiв, близькiсть прагнень i устремлiнь людства. Отi «поштовi конi просвiти», як шанобливо й предметно означив перекладачiв Пушкiн, е справдi перевiзниками скарбiв. Я б навiть сказав, що вiтчизняна лiтература тим багатша, чим повнiше представлена в нiй творчiсть iнших народiв. І украiнська лiтература мае давню, розвинену й потужну школу художнього перекладу, мае таких титанiв цього складного мистецтва, як Леся Украiнка, Максим Рильський, Микола Бажан, Василь Мисик, Микола Лукаш, Григорiй Кочур… Не кажучи про фахових тлумачiв, десятки поетiв рiзних поколiнь радо вiддають свiй час i натхнення перекладу. Це характерна, незмiнна риса нашоi лiтератури, це важлива грань ii iсторичного самоусвiдомлення й самоствердження. Мало яка iз слов’янських, та й загалом европейських лiтератур виявляе таку ж пильну увагу до iншомовних творiв, класичних i сучасних, таку ж iнтенсивнiсть у пiзнаннi й наближеннi до духовних здобуткiв iнших народiв. Це е вияв творчоi сили нашого народу, його вiдкритостi до всього прекрасного. Вiд ще зовсiм юних рокiв Іван Драч, один iз найбiльш допитливих i невтоленних наших поетiв, демонструе стабiльний, незгасаючий iнтерес до перекладацькоi дiяльностi, яка, зрештою, вiд спорадичних проявiв виокремлюеться у своерiдну, помiтну й важливу грань усiеi лiтературноi творчостi майстра. Якщо збiрка «Анатомiя блискавки» подае, сказати б, емоцiйний i стильовий «контрапункт» усiеi поетичноi творчостi Івана Драча, вiдкривае молодому читачевi незмiнно глибокого й пекуче актуального автора, то книга «Наближення» вивершуеться як данина поваги й захвату талантами iнших – i постатей класичних, i наших iсторичних сучасникiв, – як сукупний, спiльний з ними «багаж» автора, як шлях його розвитку й творчоi еволюцii, спiввiднесеноi з ростом багатогранноi перекладацькоi майстерностi. Де пiч не з вогником, Там хлiба не бувае. Хто меле язиком, Той мудростi не знае. Земля ж бо не кричить, Хоч i пшеницю родить. І в горах тур мовчить Вiдважноi породи. …………. Бочки, сповитi сном, Мовчать – вино у кожнiй. Розкажуть про вино Лише бочки порожнi. Це – Кайсин Кулiев у тлумаченнi Драча. Таких слiпучо-яскравих проникнень у художню тканину кабардино-балкарського поета в перекладача немало. Я думаю: чим особливо близький Кайсин Кулiев Драчевi? Отакими блискавичними прозрiннями? Нерозривним зв’язком iз рiдною землею, коли життя й природа маленького гiрського селища стають символом планети й людства? Нас пригнiчують деякi новiтнi суспiльнi тенденцii, коли здаеться, що цiлi материки мистецтва пiшли «пiд воду», вiдданi на заклання забуттю… Та ось же воно, нев’януче й незнищене мистецтво слова, його за руку виводить на сучасний кiн Іван Драч! Як i вiршi Ояра Вацiетiса, Паруйра Севака, Григоре Вiеру, Отара Чиладзе… Ось же воно, карбоване в словi й неспопелиме натхнення Пабло Неруди, Федерiко Гарсiа Лорки, Нiкiти Стенеску, натхнення, помножене й поеднане з натхненням украiнського поета… Ось же воно, дзвiнке й чисте звучання голосiв лiтературних велетiв – Данте Алiг’ерi та Олександра Блока, воно таке повносиле в новому (i неповторному!) переживаннi сучасного украiнського митця! Колись, в однiй iз незчисленних лiтературних полемiк, я назвав перекладача-поета спiвавтором оригiнальних текстiв, що iм вiн дае нове життя, «нову прописку» в iншомовнiй лiтературi. О, як напосiли на мене пильнi ревнителi догматичних принципiв! Рiшуче заперечив названу тезу й Павло Загребельний. Однак давайте розглянемо ланцюжок психiчно-емоцiйних i смислових трансформацiй в оригiнальному твореннi й перекладному. Лiричне зерно, яке може бути спровоковане будь-якою найвипадковiшою i найнезначнiшою причиною, дае пагони, що в своему розвитковi набирають i смислового розгалуження, i формального вивершення. Маючи перед собою певну логiчно збалансовану мовну конструкцiю, професiйний перекладач (а вiн зовсiм не зобов’язаний бути поетом!) вирiшуе конкретнi проблеми, намагаючись створити максимально вдалий еквiвалент художнього тексту. Бiльшого вiд нього не вимагаеться, iншого завдання вiн перед собою не ставить. Отже, вiн шукае ключа до загальноi тональностi твору, опiкуеться питаннями ритмiки, синонiмики, фразеологii, фонетичноi органiзацii фрази, якомога бiльше наближеноi до оригiналу, його цiкавить система тропiв, римування, вiдтворення можливих неологiзмiв чи стильових i структурних перепадiв у текстi та iн. Перекладачi найвищого рiвня прекрасно розумiють значення й роль пiдтексту в поезii, силове поле ii магiчного, iррацiонального впливу i докладають усiх зусиль для збереження й передачi саме цих ii «невловних» якостей. Усе це визначае успiх перекладацькоi працi. Ну, а коли нею захоплюеться, по-справжньому «горить» професiйний поет, та ще поет яскравоi, самобутньоi iндивiдуальностi?.. Тут ситуацiя дещо змiнюеться в планi осягнення, спiвпереживання твору, в планi його найглибшого освоення й сприйняття. Адже теми, сюжети, конфлiкти свiтовоi лiтератури (й поезii зокрема) перетинаються, зростають у близьких формах на рiзному нацiональному та iсторичному грунтi. Тут можливi такi «збiги» творчоi психiки, таке глибоке переймання чужими пристрастями й переживаннями, що вони й справдi виступають у свiдомостi поета-перекладача як його власнi. І в таких випадках найбiльше важить уже не просто фiлiгранна майстернiсть тлумачення, а сугубо iндивiдуальне лiтературне творення, точна передача самого духу певноi художньоi речi, яка навiть i не обов’язково пов’язана iз буквальною точнiстю перекладу. От коли маемо пiдстави казати про перекладача-спiвавтора! Це шлях до творення iстинних шедеврiв. Я думав про це недавно, слухаючи по радiо фрагменти «Євгена Онегiна» в блискучому перекладi Максима Рильського. І в Івана Драча деякi з перекладiв – скажiмо, з Олександра Блока, Кайсина Кулiева, Ояра Вацiетiса, Паруйра Севака – прочитуються як спалахи чистого й найвищого натхнення, що народжують словесну форму викiнчено бездоганну. Талант одного поета виводить на сучасний кiн таланти iнших i вже цим нищить усяку часову вiдстань мiж творами й поколiннями. Наскiльки художнi тексти витривалiшi, скажiмо, за полiтичнi: останнi старiють уже другого дня пiсля публiкацii, першi ж здатнi обпiкати уяву та почуття через десятирiччя. Проблема лiтератури й часу складна, багатовимiрна й багатозначна. Не йдеться про кiлометровi книгосховища, в яких «поховано» стоси колишнiх духовних цiнностей… Не йдеться про очевидну й природну застарiлiсть тематичних i стильових особливостей ряду книг чи напрямкiв, що вiдiгравали колись помiтну суспiльну роль… Не йдеться про наявний, усiм зрозумiлий спад читацькоi уваги до художньоi лiтератури й видозмiну самого ii «соцiального статусу»… Але йдеться про виняткову здатнiсть кожного яскравого твору спалахувати новим свiтлом, воскресати iз небуття чи забуття, вражати уяву нових людей i в новi часи. Йдеться про незнищеннiсть iнтересу до лiтератури й самого бажання займатися нею попри сьогоденне ii збiднiння й спрощення, попри явне звуження сфери ii суспiльноi активностi. Йдеться загалом про необхiднiсть ii iснування як одноi iз форм розумовоi дiяльностi людства. Без лiтератури освiчена людина нiколи не набуде глибокого, всеосяжного знання рiдноi мови. Без лiтератури молодим поколiнням нiколи не виховати в собi високоi культурноi поведiнки й почуттiв, а зрiлiй людинi – не розiбратися в складних емоцiйних вузлах власного життя. І хоча суто iнформативне поле художньоi лiтератури звужуеться в добу вiдкритостi й доступностi сучасного iнформацiйного буму, пов’язаного iз електронними засобами масовоi iнформацii, усе одно без художнiх творiв нам не вiдчути смак i аромат минулих iсторичних епох (та й нинiшньоi «технократичноi» доби!). І в галузi художнього перекладу ми спроможнi сповна вiдчути оту дивовижну здатнiсть давнiх творiв оживати в новiй якостi й у новому ореолi, i то найперше у тих випадках, коли перекладачевi щастить пiднестися до рiвня справжнього, реального спiвавтора iншомовного поета, тобто подарувати його словам частинку власноi плотi й кровi. О, наше сприйняття нiколи не зраджуе нас, i ми чуемо негайно, коли таке насправдi трапляеться, бо тодi по-особливому неповторнi еманацiя духу й буяння почуттiв, закарбованi в оригiналi й трепетно, повнозвучно перенесенi в стихiю iншоi мови. Для кого з нас не стануть кревна близькими вiдчайдушнi слова Олександра Блока з поезii «Друзям»?.. Ширше – для яких поколiнь, для яких епох отi слова могли б стати неактуальними?.. Нема таких, бо людська психiка не мiняеться за тисячолiття. (І коли я всоте перечитую «Дiалоги» Платона, то завжди думаю: не пiднесеться на таку височiнь жодний iз нинiшнiх письмакiв на Заходi i на Сходi…) Ми, друзi, таемно ворожi, Глухi, завидющi, чужi, А як би i жити, й трудитись, Не бути б так – нiж на ножi? Що вдiеш! Усяк настарався Отрути для свого житла, Всi стiни просякла трутизна. Нiде не притулиш чола! …………. Життя продали ми i дружбу, Лихi марнотратники слiв, Що вдiеш! Ми шлях розчищаем Для наших далеких синiв! Коли в кропивi пiд парканом Нещаснi кiстки зогниють, Який-небудь пiзнiй iсторик На нас наживеться, мабуть. Ось тiльки замучить, проклятий, Нi в чiм не повинних дiтей Нудними цитатами з текстiв І датами наших смертей. …………. У свiжий бур’ян з головою — Щоб сон забуття вколисав! Мовчiть, проклятущii книги! Нiколи я вас не писав! Звернiть увагу, з якою стрiмкою, навальною силою Іван Драч проводить головну, концептуальну iдею твору, якими драматичними каскадами нарощуеться й посилюеться його тема, з якоi точноi словесноi iнструментовки виринае непiдробний, щемливий i дзвiнкоголосий Олександр Блок у новому для себе украiнському «поетичному плащi». Тут, як мовиться, нi додати, анi змiнити нiчого: переклад становить монолiтний смисловий та фонетично органiзований мовний «злiпок». У ньому чiтко вирiзьблюеться складний, багатоманiтний поетичний вiзерунок гiркого прозрiння Блока, вiдкриваеться уся його глибина й безвихiдь, втiлено без найменших втрат елегантну, зовнi таку легку й невимушену образну систему одного iз лiричних шедеврiв росiйського поета. Класична легкiсть е наслiдком прискiпливоi, копiткоi та вимогливоi працi. Готуючи для видавництва книгу Івана Драча «Наближення» як ii упорядник i коментатор, я серед стосiв книжок, рукописiв, журнально-газетних публiкацiй перечитав i досить грубезний машинописний зшиток «блокiвських перекладiв», якi становлять, судячи з усього, першi пiдступи Драча до поезii Блока належать давнiшому часовi ще молодого, «рвiйного» украiнського новатора. І той зшиток дав цiкаву поживу для розмислiв. Мiж ним i збiркою вибраних поезiй Олександра Блока в украiнських перекладах (Киiв: Днiпро, 1980), вочевидь, пролягли роки й роки. Я не мiг не пiддатися спокусi бодай часткового текстологiчного аналiзу й порiвняння. Остаточнi варiанти вражально рiзнилися вiд початкових. Було сущою насолодою стежити за перебiгом поетовоi думки, яка входила в контакт i спiвпрацю з творчою уявою росiйського майстра. Одноi юнацькоi смiливостi й рвiйностi виявилося замало, щоб здолати блокiвськi вершини вже з першоi спроби. Слiд було набути життевий i творчий досвiд, слiд було просто пережити те ж саме, що переживав Блок, аби стати урiвнi iз ним. От коли кожна правка, кожна змiна в своiх текстах спрямовуються до однiеi мети, виходять iз найглибшого духовного спiвпереживання, стають бездоганно точним ударом лiтературного рiзця по мармуровiй брилi, вилучаючи з неi адекватну сутнiсть чудового образу. Ось коли народжуеться досконалiсть. А досконалiсть твору виривае його з полону часу, завжди дае людинi радiсть пiзнавання прекрасного й завжди годить ii потребi самопiзнання. Переклад може слугувати вiдмiнним засобом перевiрки твору на живучiсть – лiтературну, психологiчну, емоцiйну, iсторичну… Вiн знаходить новий ракурс, у якому оживае оригiнал, вiн «вживлюе» його в сьогодення, навiть (i саме) на iншому часовому, соцiальному, нацiональному грунтi. Пiд пером Івана Драча достеменним вiдкриттям для украiнського читача стала творчiсть румунського поета Нiкiти Стенеску – «Елегii (Таемна вечеря)», двомовне румунсько-украiнське видання (Кишинiв, 2003). Той лиш вмирае, хто знае себе, той народжуеться, котрий свiдок собi. …………. Все просто, все настiльки просто, що стае недосяжним. Все так близько, настiльки близько, що заходить за очi i стае невидимим. …………. Ось я залишаюсь тим, яким залишаюсь, з прапорами самотностi, зi щитами холоду, бiжу до себе в зворотнiй бiк, одриваючись зусiбiч, одриваючись вiд мого початку, вiд мого лiворуч i вiд мого праворуч, вiд того, що зверху, вiд того, що знизу, ждучи звiдусюди в iнше, повсюди моiх споминiв знаки: небу – зорi, землi – повiтря, а тiням – гiлочки з листям. …………. Але передовсiм, ми насiння i е – готуймося з себе самих викинутись кудись, вище кудись, в що-небудь, що носить iм’я весни… Бути всерединi феноменiв, завжди всерединi феноменiв. Бути насiнням i спертись на власну землю твою.     («Елегiя одинадцята. Вступ до весняних турбот») …Хiба не мiг би той вiрш – отакий вiрш – зринути i на украiнському грунтi?… Іван Драч доводить: мiг би! Сила цього перекладу – в емоцiйно-смисловiй адекватностi передачi найтонших перебiгiв поетовоi думки, в еднаннi з нею, у вiднаходженнi природноi, гнучкоi словесноi оболонки для цiеi складноi, багатошаровоi думки. На безмежному лiтературному полi, помережаному багатьма глибокими слiдами, Нiкiта Стенеску упевнено прокладае свою власну борозну. Його мислення напружене й нервове, образи насиченi й свiжi, думка прориваеться крiзь них, як зеленi паростки крiзь мiський асфальт. Йому вдаеться гармонiйно еднати химеричну картиннiсть iз строгiстю точного висновку, алогiзм i логiчнiсть, жорстокiсть i нiжнiсть, непримиреннiсть бурхливих конфлiктiв i свiтло душевноi ясностi. Я сказав би, що ця поезiя перегукуеться iз кращими взiрцями европейськоi (зокрема, французькоi) фiлософськоi лiрики, сягае часом масштабiв глобальних, космiчних. Художнi координати цiеi поезii дуже мiсткi, ii смислова наснага при всiй мiнливостi форми навдивовижу стабiльна. Нi, такi перекладацькi звершення й вiдкриття не забуваються, вони стають фактом i вiтчизняноi лiтератури, бо iх пересаджуе i вирощуе на рiдному грунтi дбайливий лiтературний садiвник. «Душi померлих / це земна атмосфера. / Ми дихаемо iхнiми душами; / iхнi душi занурюють своi пальцi / глибоко в наш подих». «Хто ким дихае – невiдомо. / Історiя гусне в урочистих словах; / майбутне постае перед нами / у формi розмови. / Іншими вустами проголошеноi, / досконалiшими нiж нашi». Таке зачiпае за живе, таке врiзаеться у свiдомiсть. Лiтература може вiдходити у минуле разом зi своiм часом, але може й випередити його; тодi вона зазнае нового зближення й спорiднення з новими людьми, з новими часами. В iдеальному варiантi «позачасова лiтература» i стае лiтературою на всякий час, як можна сказати про класику, що це одяг для будь-якоi пори i на будь-який зрiст. Письменник вiд Бога, письменник за покликанням зменшуе свое життя, вселяючи його у власнi слова. Те ж саме стосуеться й талановитого перекладача, який витрачае свою плоть i кров, «привласнюючи» чужi слова. І це зовсiм не фiгуральний вислiв. Такi високi зразки вражального, повноцiнного словотворення ми знайдемо серед перекладених Драчем поетичних осяянь Пабло Неруди, Євгена Євтушенка, Паруйра Севака, Давида Кугультiнова, Отара Чiладзе, Григоре Вiеру, Федерiко Гарсiа Лорки… Пiд збiльшувальним склом перекладацькоi лiнзи, якою керують натхнення i творчий пошук, ми з подивом i захватом вiдкриваемо для себе й новi гранi знайомих текстiв, i цiлi людськi свiти, закарбованi в бездоганних рядках, непiдвладних руйнiвнiй силi вивiтрювання, iржi часу. У змаганнi лiтератури з часом виграе виснажлива, самовiддана й самозабутня праця. Одноденноi лiтератури сьогоднi – невпрогорт. Вправнi журналiсти незрiдка виглядають цiкавiшими за так званих «письменникiв». Мене вражае й пригнiчуе духовна ницiсть багатьох книжок, примiтивна iхня запрограмованiсть, понура безособовiсть, роботизований тип мислення й викладу, що деформуе саме уявлення про художню творчiсть, в основi якоi – яскрава iндивiдуальнiсть. Взяти щось iз буцiмто «найчитабельнiшого»… Детектив: убогiсть його перевищуе усякi межi. Автори просто забули (а чи й не знали), як створюеться атмосфера загадки, страху, небезпеки, тривожного очiкування у класикiв детективного жанру Артура Конан Дойля, Едгара По, Агати Крiстi, Жоржа Сiменона, Джеймса Хедлi Чейза… Чи не найбiльш саморекламний жанр «фентезi»: еклектична й нудна окрошка з середньовiчного лицарства, самурайськоi етики та насмиканих звiдусiль псевдофiлософських iдейок… Молодiжна проза (роблена й руками молодих): нескiнченне розчiсування ерогенних зон i брутальнi слововиливи при зворушливiй недорозвиненостi мислительного апарату, який лишаеться в ембрiональному станi. Спорадичний галас, який здiймаеться навколо подiбного «творчого продукту», тiльки посилюе враження, що наших авторiв смикають за ниточки спритнi й небезкорисливi закулiснi ляльководи. Сумне свiдчення падiння й убозтва – не лише лiтератури, а й охочих до неi споживачiв. Це не школа виховання почуттiв, а школа iх забруднення. Індивiдуальний досвiд страждання й боротьби у таких книжках начисто вiдсутнiй, як i самi слiди ревноi, копiткоi працi над словом. Мiж тим досвiд i критерii свiтовоi та вiтчизняноi класики нiкуди не подiлися. Із тьмяноi далечi столiть з гiркою усмiшкою прозирають у сучасну видавничу каламуть до болю знайомi яскравi постатi. Нi, серйозна лiтература нiколи не згодиться на роль служницi золотого тельця чи безсилого придатка до засобiв масовоi iнформацii. Когорта вiдданих iй людей – в усiй повнотi й масштабностi цього душевного покликання – звузилася, але знае вже й приплив свiжих сил, навiть iз наймолодших поколiнь. Свою приналежнiсть до цiеi когорти на протязi десятилiть з достоiнством i честю демонструе Іван Драч. Липень 2006 – сiчень 2007 р. Володимир Брюгген Харкiв З австрiйськоi поезii Інгеборг Бахман (1926–1973) «Я обличчя твое ховаю…» Я обличчя твое ховаю Од моiх очей заплющених, Я кохаю тебе смутно, дбайливо, Нiби пам’ять крихту мелодii. Я люблю тебе моiм егоiзмом, Отруеним отрутами — Трупами нездiйснених передчуттiв. Я люблю твоi бажання Лукавi, легкавi — Нiби блакитнi прожилки В очах п’яних звiрят… Я люблю твоi руки блiдi, бiлi, Оцi бiлii лiнii, цii змii, Що зливаються В озерцях заплющених вiч моiх… Коли ти покинеш мене, Моi вii пiднiмуться Із глибини твоеi байдужостi, І коли-небудь через тисячу лiт Ти вколешся об мiй погляд останнiй… З американськоi поезii Аллен Гiнзберг Супермагазин у Калiфорнii Що я думаю про Тебе, Уолте Уiтмене, коли я сновигаю завулками, коли я проходжуюсь пiд деревами з болем у скронях, з почуттям гiдностi позираючи на мiсяць уповнi. Голодний, натомлений, я шукаю метафор по магазинах, по супермагазинах образiв, я входжу в неоновий плiд примiщення, марячи про Твоi незчисленнi повтори. Якi персики, якi свiтлотiнi! Цiлi родини вештаються магазином – скiльки мужiв на переходах, скiльки жiнок перед горами авокадо, скiльки хлоп’ят серед помiдорiв! – i Ти, Гарсiа Лорка, що Ти там робиш внизу бiля кавунiв? Я бачу Тебе, Уолте Уiтмене, бездiтний самiтнику, старий волоцюго, – Ти проштовхуешся до м’яса в холодильнику i позираеш на хлопчакiв з бакалii. Я чую – Ти ставиш питання кожному: «Хто вбив цi свинячi котлети? Почому банани? Чи це не Ти, мiй янголе?» Я блукаю туди i сюди, мiж скиртами блискучих консервних бляшанок, переслiдуючи Тебе в своiй уявi, я – унiверсальний детектив. Ми удвох переходимо вiдкритими коридорами по нашiй самотнiй фантазii, смакуючи артишоки, дмухаючи на замороженi делiкатеси, – i завжди обминаемо касу. Куди ми прямуемо, Уолте Уiтмене? Вже дверi зачиняються за годину. І який шлях Твоя борода обере? (Я торкаюсь Твоеi книжки, марячи про нашу одiссею супермагазином, i вiдчуваю ii безглуздя.) Доки ми будемо тинятися серед ночi самотнiми вулицями? Дерева додають тiнь до тiнi, свiтло у вiкнах, i ми – самотнi. Доки ми будемо волочитись, марячи про загублену Америку любовi, серед оцих минулих автомобiлiв на розпуттях, коли ми нарештi досягнемо нашого тихого котеджу? О любий батьку, сива бородо, самотнiй старий учителю мужностi, що дала Тобi Америка, – Харон скерував жердиною свiй пором, i Ти, вартовий човна, стоiш на недогарках i зникаеш у чорних водах Лети? Стенлi Кюнiтц (1905–2006) Вiдкрийте ворота Крiзь мiсто пекучих палаючих хмар Я тягну життя за собою в мiшку, Я голий бреду у спокусу тяжку — Жене мене кровi гордливий пожар. Ось дверi урочi, ось повно окрас Тяжезних карбiвок з юначого шляху, Я смертi своеi здiйму костомаху, Я гахну разочок – однiсiнький раз, Аж стулки застогнуть, аж форми ячатимуть. Ім’я залишив я, а тiлом прочах. Стою на страшному порозi. В очах — Поручкались тяжко кiнець i початок. Вiйна проти дерев Вiн продав свiй газон «Стандарт Ойл», Вiн жартуе з сусiдами, вiн спостерiгае, Як бульдозер, сп’янiлий бензином, Промацуе тугу якiсть землi, Як пiдкрадаеться пiд гiллястими небесами До безтурботного корiння дерева. Цей напад на куцi кущi бузкiв Був лише сигналом до штурму Старовинних велетнiв зеленi. Бульдозери грубо пiдрiзували, Шматували, калiчили, розривали — З кожним в’язом столiття на землю гупало… Цiлий день машини, вантаженi в’язами, Скидали iх, зарiзаних пiд землею. Гусеницi металевi ходили по ходах крота. Крiт шалiв з переляку у темних своiх палацах. Велетнi на колiна впали. Корони зеленi спали. Тряслися в припадочнiй, як од скаженого сiверка. Я бачив переляканi тiнi дiтей, Що бавилися в дитинство пiд тiнями в’язiв — Зелена сторiнка життя пилюгою покрилась. Я бачив, як розвертались червонi фургони, Як розганяли дитячi привиди в передмiстя, Засмiченi димом, засмученi старiстю. Я бачив, як за борти тiкало навтьоки корiння, Хотiло землi торкнутись – доторкалося до гудрону. Кричи, Мiсяцю! На цьому кутку землi Сталось з деревами те, що сталось… Я в свiдки беру вiдображення iхнiх конвульсiй У маленьких люстерках проiжджих байдужих машин. Вiльям Джей Смiт (1918–2015) Автопортрет Яка нагорода знати мiстера Смiта, Чиi твори, як дощ в яснодення, такi випадковi! Хто вважае за радiсть з ним просто поряд сидiти, Хто на вiддалi ненавидить, безумовно, з тоi ж любовi! Його очi за розрiзом трохи неначе схiднi, Його пальцi довгi i бiлi, неначе вони в намiтцi, Його натура м’яка, його рухи i то привiтнi, При звуцi гонга пiдскакуе вiн, як риба на сковорiдцi. Пiдборiддя його не роздвоене, мова його ллеться зливою, Його обличчя чисто виголене бритвою добре правленою, Його права рука дуже схожа до його лiвоi, Його лiва нога паралельна до його правоi. Його друзi – митцi, науковцi, тузи лiкарнянi, За покликанням вiн слiдопит i справдi цим не жартуе. Кухоннi знаряддя перед ним, як овечки слухнянi, Хоча друзiв своiх вiн поза домом бiльше частуе. В молодостi вiн був серйозним колекцiонером, Колекцiонував вiн ранiше лише коробки сiрниковi. А нинi – блокноти i капелюхи. Любив кулiнарнi химерii — Смачнi летючi лисицi – майже дорiвнюють кажановi. На Мальорцi не був нi разу, хоч мае там досить поклонниць. Двiчi був на Таiтi, не обпивався чаем. І вiн рiдко (що вiн, хiба ветеран-марафонець?!) Зробить два кроки, коли одного вистачае. Вiдраза в нього до водiння машин i до квашеноi капусти. Застiбку «блискавка» терпить i куртки спортивнi носить. Вiн зовсiм байдужий до карт, хоч не вважа iх розпустою, Вiн нiкчемний на ковзанах, вiдчув вiн це раз – i досить. Плаче тужно за ним другий бiк океану. А вiн завжди повертаеться шляхом, яким приiхав. Вiн кличе його по iменi, кличе безперестану — Повернення завжди для нього едина i справжня втiха. Повернення завжди з вiтром, i вiтер вiн завжди слухае, Поки шумують хвилi i солоно лижуть руку. Стелиться темiнь в низинах, страх приходить з розпукою, Вiн присмерку завжди боiться i цвiркунового звуку. Вiн думае бiльше i бiльше, бо ж час осiдае торосами, Як том невiдомого мiфа, вiдкриваеться дiйснiсть щолiта. Прерiй високотрав’я оплакуе його ридма росами — Яка нагорода знати мiстера Смiта! З англiйськоi поезii Т. С. Елiот (1888–1965) Безплiдна земля Бо Сивiллу Кумейську на власнi очi бачив я, пiдвiшену в амфорi, i коли тi хлопцi спитали: «Сивiлло, чого ти хочеш?» – одрекла вона: «Вмерти хочу».     Езрi Паундовi, з майстрiв найкращому І Погребiння померлого Жорстокий мiсяць квiтень викликае Бузок заснулий з мертвоi землi. Вiн змiшуе Бажання й спогади. Вiн будить Застиглий корiнь весняним дощем. Зима нас берегла вiд холоду, вкривала Цю землю снiгом забуття i годувала Життя мiзерне висохлою бульбою. Лiто нас застукало зненацька, прийшло з-понад озера Старнбергерзее Впритул зi зливою; ми сховались в колонадi, Тодi пiшли у сяйвi сонця до Гофгартен. Пили ми каву й довго розмовляли. Bin gar keine Russin, stammi aus Litauen, echt Deutch[1 - Я не росiянка, я з Литви – справжня нiмкеня (нiм.).]. Дитиною гостила я в ерцгерцога, Мого кузена. Вiн брав мене на саночки, А я тремтiла з ляку. Вiн казав: Марiе, Тримайся-но, Марiе. І з’iхали вниз. В горах себе вiльнiшим почуваеш. Ночами я читаю, а взимку на пiвдень iду. Що то за корiнь продовбуеться, що за галуззя росте На пустирi каменистому? О сину людський, Не можеш мовити, нi передбачити. Ти знаеш тiльки Купу розбитих образiв, де сонце палить, Де мертве древо тiнi не дае, анi цвiркун — полегшення, Де камiнь висохлий, де не дзюрчить вода. Лиш Простяглася тiнь пiд скелею червоною (Сховайся у тiм затiнку пiд скелею червоною) І я тобi таке щось покажу, нi крапельки не схоже На тiнь твою, що вранцi бiгае слiдом твоiм, Анi на тiнь, що ввечерi стрiчаеться з тобою. Я покажу тобi сам жах у жменi пороху. Frisch weht der Wind Der Heimat zu Mein Frisch Kind Wo weilest du?[2 - Свiжо вiтер вiеВ краi батькiвщинннi,Дитя мое iрландське,Де ж ти нинi?(Нiм.) – з опери Р. Вагнера «Трiстан та Ізольда».] «Ти рiк тому вперше дарував менi гiацинти; „Дiвча гiацинтове – так мене називали“.» – Коли поверталися ми пiзно з Гiацинтового саду, Ти – з оберемком квiтiв, з краплями дощу у волоссi, Онiмiв я, нiчого не чув я, не був я тодi Нi живий, анi мертвий, не вiдав нiчого, В серце свiтла дивився, дивився у тишу. Oed’ und leer das Meer[3 - Море пустельне, море порожне (нiм.).]. Мадам Созострiс, уславлена ясновидиця, Мала сильний нежить, незважаючи на те, Що мала славу наймудрiшоi жiнки в Європi З колодою карт зловiсних. Так, прорекла вона, Ось ваша карта – Моряк Фiнiкiйський втонулий (Де були очi – там перли нинi. Погляньте!), А це – Белладонна, Панi Скель, Володарка Обставин. А ось чоловiк iз трьома костурами, ось вам i Колесо, А тут вам купець одноокий, а ця ось – порожня. Вiн щось тягне на спинi, та це — Заборонено менi бачити. А де ж той Повiшеник? Бiйтеся смертi вiд води. Бачу юрми людей, кружеляють по колу. Вельми дякую. Як зустрiнетесь з панею Еквiтон, Їй скажiть, що сама принесу гороскопа — Нинi пильнуватись не завадить. Нереальне мiсто Пiд бурою млою зимового ранку. Пливе натовп Лондонським мостом, так iх багато. Не гадав я, що смерть потоптала вже так багато. Зiтхання злiтали з iх вуст, короткi й нечастi. Кожен на брук поглядав, кожен дивився пiд ноги. Пливли вгору i вдiл по Кiнг Вiльям Стрiт, Де Сент Мерi Вулнос години вiдмiрюе, З мертвим звуком на дев’ятiм останнiм ударi. Зустрiв тут знайомого. Спинивсь вiн на окрик мiй: «Стетсоне!» Ми ж були з тобою у флотi пiд Мiлами! Той труп, що ти закопував у садку ще торiк, Чи вже вiн покiльчився? Чи заквiтне весною? Чи, може, раптовий мороз його перешкварив? О, тiльки пса тримай чимдалi, цей друг людини так нас любить, Вiн вирве труп той вiдтiля i струбить! Ти! Hypocrite lecteur! – mon semblable, – mon frere![4 - Брехливий читачу! Мiй ближнiй, – мiй брате! (Франц.) – рядок з «Квiтiв Зла» Шарля Бодлера.] II Гра в шахи Їi крiсло лискучим троном Палало на мармурi, люстро ii Серед рiзьблених колон виноградом обплетене. Золотий Купiдон з-помiж грон вигляда, (Інший – очi крилом затулив). Подвоювалося полум’я свiчок у семисвiчнику, Зронивши вiдблиск на столи, i там стрiчалось З щедротним мерехтiнням самоцвiтiв, Що рясно всипали ii футляр атласний; З флаконiв кришталевих та iз слонокостi Плинув запах ii вишуканих парфумiв — Порошкових, i плинних, i мазей – все це паморочило, І почуття затоплювало. А повiтря свiже, Що плинуло з вiкна, тi пахощi пiдносило До свiч, аби ще яскравiш горiли, І до кесонiв дим звивався змiйно, Оживлюючи вiзерунки ламбрекенiв. У хвилях почорнiла деревина, окута мiддю, Палала зелено i жовтожаро, лямована камiнням кольоровим, Плив рiзьблений дельфiн в тiм полиску смутнiм. Над античним камiном була виставлена, Мов крiзь вiкно проглядала, – сцена така лiсова: Перетворення Фiломели, згвалтованоi Володарем варварiв. Там досi соловейко Повнить пустелю голосом цнотливим. І досi плаче, досi кличе свiт, Б’е в його запаскудженi вуха своiм «тьох-тьох». А також iншi пнi, обрубки висхлi часу. Повiдано на стiнах: там постатi з’являлись, Кiмнату обступивши, аж вона принишкла. На сходах човгав чийсь тяжезний крок. Пiд блиском там, пiд щiткою ii волосся, Вогнистими цятками розсипалось, Словами жеврiло i дико затихало. «Бiда менi з нервами нинi. Справдi, бiда. Лишися зi мною І не мовчи. Чому ти нiколи нi слова? Скажи щось. Про що ти задумався? Про що ти? Про що? Нiколи не знаю, про що ти думаеш. Думай». Я думаю: ми на алеi щурiв, Де покiйники костi своi погубили. «Що то за гамiр?» То вiтер за дверима. «Що то за гамiр знов? Що робить вiтер?» «Нiчого. Нiчого i ще раз нiчого. Чи Не знаеш нiчого? Не бачиш? Чи справдi нiчого Не пригадуеш?» Пригадую: Де були очi – нинi перлини. «Чи ти живий, чи нi? Чи в тебе в головi нема нiчого?» Але О О О – той шекспiрiвський Бешкет, Такий грайливий, Такий блискiтливий! «Так що ж робити? Що робити?» «Отак зiрвись i побiжи на вулицю, Волосся розпустивши. А завтра що? Що взагалi нам дiяти?» Гаряча ванна о десятiй, Авто закрите о четвертiй, як пiде дощ. За шахи сiсти – очi без повiк Заплющити i стуку в дверi ждати. Коли чоловiк тiеi Лiлi з вiйська вернувся, я iй сказала, Не добираючи слiв, просто сказала iй: ПОКВАПСЯ, ВЖЕ ПОРА. Повернеться зараз Альберт, вiзьми – причепурися. Вiн спита, де ж тi грошi, що iх лишав тобi На дантиста. Бачила я: при менi давав iх. Чула ж бо, як вiн нараював: «Лiлi, вони в тебе понавипадали, Новiсiнькi встав, бо дивитись на тебе не можу». 1 я вже не можу, кажу: «Подумай про бiдолаху. Був у вiйську чотири роки. Стужився за ласкою. А коли ти не хочеш, тебе виручать iншi». Ах так? – вона менi. – Я ж iй: а певно, так. Знаю, кому зобов’язана, – каже i в вiчi менi зазирае. МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА. Тобi це не до вподоби, роби як знаеш, – кажу iй, — Іншi тiльки чекають, аби його переманити. Як Альберт покине тебе, пам’ятай: я застерiгала. І не сором тобi, кажу iй, виглядати такою старою (Їй же щойно тридцять перший). Чим же мушу зарадити, – смутно вона проказуе. То все тi пiгулки, приймала iх, щоб викинути. (Мае вже п’ятеро, мало не вмерла вiд Джорджа малого.) Аптекар казав: «Не турбуйся». Та чулася дуже кепсько. Ти справдi таки дурненька, – кажу iй на те. Коли Альберт не залишить тебе, так навiщо, Навiщо ти вiддавалась, коли дiтей не хочеш? МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА. Альберт вернувся в недiлю. Шинку приготували. І мене запросили, щоб скуштувала гарячоi. МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА. МЕРЩІЙ БУДЬ ЛАСКА ПОРА ВЖЕ ПОРА. Добранiч, Бiлле. Добранiч, Лу. Добранiч, Мей. Добранiч. Па. Па. Добранiч. Добранiч. На добранiч, вельможнi панi, На добранiч, любi панi. Добранiч. Добранiч. III Вогненна проповiдь Намет рiки роздерто; останнi пальцi листя В пiдмоклiй глинi берега втонули. Вiтер Безголосий перетинае землю буру. Нiмфи вiд’iхали. Мила Темзо, тихо плинь, поки пiсню викiнчу. Не спливають в нуртi порожнi пляшки, папiрцi з бутербродiв, Нi шовковi носовички, нi недокурки, Нi iншi свiдчення про лiтнi ночi. Нiмфи вiд’iхали. Десь подiлися, не лишивши адреси, iх друзi Згаяли час i щезли – нащадки директорiв з Сiтi. Над хвилями Женевського озера сiв я та й заридав… Мила Темзо, тихо плинь, поки пiсню доспiваю. Мила Темзо, тихо плинь, – глуху пiсню i недовгу, Та нахабне за собою чую в подувi морозу Кiсток глухе торохтiння й хихотiння, як погрозу. Щур прошмигнув м’яко серед трав, серед зел, Поволiк черевце ослизле пониззям береговим, Коли я рибалив у каналi затхлому В надвечiр’i зимовiм, близько: ген за газiвнею Я мiркував про смерть королевича-брата І загин короля-батька, що в смертi його попередив. Голi тiла бiлiли на березi серед болота, На сухiм, приземкуватiм горищi костi лежали, Лише щур прошурхотить по них вряди-годи. Ввижаеться менi, що в тишi чую за плечима Одлуння то клаксонiв, то моторiв. Разом з ними У повесiннi до панi Портер iде Суiнi. Висявае над панi Портер та ii донькою Молодик-мiсяченько ясною долонькою, Вони нiженьки миють содовою водою Et о ces voix d’enfants, chantant dans la coupole![5 - О цi дитячi голоси, що спiвають пiд куполом! (Франц.) – з сонета Поля Верлена «Парсiфаль».] Тюiть, тюiть, фюiть. Тьох, тьох, тьох, тьох, тьох. Таке брутальне гвалтування! О Терею! Нереальне мiсто Пiд бурою млою зимового полудня. Пан Евгенiдес, гендляр зi Смiрни, Неголений, з повними кишенями родзинок (До Лондона дiстаеться без ускладнень — на акредитиви), Запросив мене ламаною французькою Спершу на снiдання до готелю «Кенон Стрiт», А потiм ще на уiк-енд у «Метрополь». Фiалковоi години, коли очi та спини Пiдносяться над конторками, коли машина людська Вичiкуе, дрижить в нетерпiннi, наче таксi, Я, Тiресiй, хоч i невидющий, два життя запiзнав, Я, дiдуган з зiв’ялими грудьми жiночими, Бачу – несе всiх додому фiалковий час вечiрнiй. Мандрiвника, що з мандрiв повертаеться, Друкарку, що прибирае рештки снiдання, затоплюе Грубу i виставляе на стiл консерви. За вiкном простяглась ризиковано, Сохне ii комбiнацiя, сонцем вечiрнiм осяяна. Рейвах такий на канапi (вночi – ii лiжко), Панчохи й пантофлi, сорочини й корсети. Я, Тiресiй, дiдок iз вим’ятим вим’ям, Передбачив усе, що буде, все збагнув до кiнця І очiкував гостя сподiваного. Онде ж i вiн: коростявий молодичок, Клерк з найдрiбнiших. Поглядом вiдпиха, Виступае понуро. На ньому пиха, Як шовковий цилiндр на бредфордському мiльйонерi. Час пiдходящий, як вiн сподiвався. Скiнчила iсти, сидить та й нудьгуе. Знае: в бажаннях збайдужiла, Та пiддаеться його пестощам безвiльно. Нетерпеливиться йому – iде на приступ зразу. І поповзом рука – не зустрiчае спротиву. Його пиха взаемностi вiд неi не жадае. Досить з нього приемностi й такоi. (І я, Тiресiй, на все те надивився, Сподiяне на лiжку чи канапi, Я, той, який сидiв пiд муром Фiв, Приймав iз вуст конаючих слова прощання.) На довершення по-батькiвськи цiлуе І в сутiнках навпомацки човгае по сходах… Одвернувшись, вона в люстерко смутно поглядае Байдуже: коханець пiшов чи нi, позiхае, І чуе в собi ледь дозрiлу полегшу чи задавнену втому: «Добре, що вже по цьому, славно, що вже по всьому». Коли вже панi согрiшити привелося, Вона бере голiвоньку в долонi, Пригладжуе шорстке свое волосся Й мiня платiвочку на грамофонi. «До мене линула ця музика над плесом», Бiгла вздовж Стренду, по Квiн-Вiкторiя-стрiт. О Сiтi, Сiтi, я часом вчуваю, Стоячи перед баром на Лоуер-Темз-стрiт, Солодкий подзвiн мандолiнних струн І брязк, i галас зсередини, де рибалки Тиняються опiвднi i де стiни Великомученика Магнуса святого, Де пишноти i золота iонiйського премного. Нафтовий випар Вдаряе у нiс Баржi на вибiр Вiтер на течiю знiс Багрянi вiтрила Вгору Крила важезнi звели Баржi долають вали Тягнуть колоди По Грiнвiч попливли Повз Острiв Псiв Weialala lеiа Wallala leialala Єлизавета i Лестер Весло до весла Об стерно собi терлася Хвиля й несла Човен рудозлотен Мушля золота Хвиля за хвилею Берег огорта За лагiдним вiтром вниз Видзвiн дзвонiв З бiлих башт нiсся Weialala lеiа Wallala leialala «Трамваi й дерева обсипанi глиною. Гайберi породило мене. Рiчмонд та К’ю Погубили мене. В Рiчмондi розтулила колiна я, Навзнак лежачи на вузенькому денцi каное». «Моi ноги в Маргейтi, а серце мое Пiд ногами у мене. Коли ж вiн прохолов, То плакав та обiцяв: „Нове життя настае!“ Я ж промовчала – хiба ж менi вiрити знов?» «В пiсках Маргейту Не можу поеднати Нiщо з нiчим. Нiгтi поламанi, руки бруднi, Бiднi люди, вам чекати нiщо з нiчим, Нi на що сподiватись», la 1а До Карфагена потiм я прибув, Палаючи, палаючи, палаючи. О Боже, вирви мене. О Боже, вирви, палаючи… IV Смерть вiд води Флебас-фiнiкiець, два тижнi вже мертвий, Забув чайок ячання i морськi колихання, І зиск, i втрату. Шепотливi нурти пiдводнi Його костi вилизали. Вiн у вир поринув, Вернувшись у юне полiття, i життя повторив, То вгору пiдносячись, то спускаючись. Поганче а чи iудею, О ти, стерничий, що бурю обходиш поворотом стерна, Згадай Флебаса, що був гарний i стрункий, як ти. V Що нагримiв грiм По кривавiм блиску смолоскипiв на лицях спiтнiлих, По крижанiй тишi садiв, По злiй агонii на кам’яних майданах, По зойку та по лементi, По льохах, палацах, по вiдлуннi, На горах далеких громiв весняних Хто живий був, нинi покiйник, Ми, що живими були, нинi конаемо 3 дрiбочкою терпцю. Нема тут води, тiльки скеля голiсiнька, Скеля безводна й пiщана стежина, Що високо в’еться на верхогiр’я. Гори скелястi, скелi безводнi. Була б тут вода – зупинилися б, напилися б, Нi спинятись мiж скель, нi помислити, Пiт тут сухий та пiщане кайдання. Якби ж вода зажебонiла помiж скель! Мертвотна паща гiр, iй сплюнути несила. Нiхто не стане тут, не сяде, не приляже, Тут мiж хребтiв немае навiть тишi, Лише сухий безплiдний грiм. Тут навiть самоти немае серед скель, Лиш набурмосенi червонi лиця кплять З дверей порепаних осадкуватих глинянок. Якби ж то тут вода була! А не скеля Якби ж то скеля Та ще й вода І вода Й джерело Криниця мiж скель Якби ж вода спiвала Не цикада І не трава суха Якби ж тремтячий голосок води у скелi Де дрозд-пустельник в сосонках спiвае Крап кап крап кап кап кап кап кап Та нема тут води Хто ж той третiй, що завше йде обiч? Коли рахую, то лиш ти та я, Та коли гляну перед себе на стежку бiлу, То завжди третiй е, що поруч тебе крокуе, У плащ рудий загорнутий, пiд каптуром. Не вiдаю: то чоловiк чи жiнка. – Так хто ж отой, що збоку бiля тебе? Що то за звук повис в повiтрi високо Чи лемент материнський зболений Що то за юрми в каптурах рояться Табуном на землi поколотiй на рiвнинi І тiльки обрiй плоский iх вмiщае Що то за мiсто ген та над горами Трощиться, перетворюеться, вибухае у фiалковiй iмлi? Вежi повержено Єрусалим Афiни Александрiя Вiдень Лондон Неймовiрно Натягла нiби струни коси чорнi-чорнющi І заграла на них собi жiнка зашепотiла Серед iскор фiалкових крил лопотiння Кажани з лицями немовлят свистiли І сторч головою повзли по стiнах зчорнiлих Спогади дзвонiв дзвонили тi що години мiряли І сторч головою вежi в повiтрi стояли І линули пiснi з порожнечi цистерн та висхлих криниць В запалiй норi в осереддi гiрському В променях мiсяця трави спiвають На розритому цвинтарi бiля каплицi То порожня каплиця притулок для вихорiв Вони термосять дверима незачиненими й вiкнами без шибок Вони висушують костi якi вже не скривдять нiкого Лиш пiвень стоiть на крiвельнiм гонтi Ку-ку-рiку ку-ку-рiку В спалахах блискавки. Потiм вологий повiв Дощ напророчив Ганг висихав, незворушнi листки Чекали дощiв та хмари похмурi, Громадились вiддаля, ген над Гiмавантом. Гороiжились джунглi мiж тихоi тишi. І гримнув грiм DA[6 - Datta, Dayadhvam, Damyata – слова творця свiту Праджапатi з давньоiндiйськоi книги «Упанiшади». Три тлумачення слова «DA»: «давай, спiвчувай, владарюй».] Datta: чому ми себе присвятили? Друже, кров бурунить у серцi. Жахлива вiдвага в хвилю слабостi, Вiк мудрощiв ii повiки не затре. Отим, едино тим в життi ми iснували, Чого не вiдшукати по некрологах, Нi в згадках, павуками переплетених, Нi пiд печаткою, яку нотар зламае В помешканнях спустiлих наших. DA Dayadhvam: почув я, коли ключ Раз повернувся в замку, один-единий раз Про ключ з нас кожен думае, кожен в тюрмi своiй. І, мислячи про ключ, в’язницю кожен стверджуе. Тiльки в сутiнках в небеснiм видiннi Мертвий Корiолан на хвилю оживае. DA Damyata: човен вiдповiв, Весло долонi, що знае i вiтрило, й весло, Спокiйне море було, твое б серце вiдповiло, Весло на запросини, ритмом слухняним вiдповiло Долоням кермуючим. Сидiв я на березi Та рибалив. Позад мене рiвнина неродюча. Чи дам я лад землям своiм нарештi? Ой, мiст Лондонський падае, падае, падае. Poi s’ascose nel foco che dli affina[7 - І зник в очисного вогню лавинi (Данте «Чистилище»).] Quando fiam uti chelidon[8 - Стати б менi ластiвкою (латин.).] – Ластiвко ластiвонько Le Prince d’Aquitaine ? la tour abolie…[9 - Аквiтанський принц бiля руiн вежi… (Франц.).] Хай пiдiпруть уривки цi мою руiну. Та Бог з тобою. Іеронiм шалений. Datta. Dayadhvam. Damyata. Schantih schantih schantih[10 - Закiнчення однiеi з книг «Упанiшад», що означае «мир, вищий за всяке розумiння».]. З балкарськоi поезii Кайсин Кулiев (1917–1985) Вечiр Мiй вечоре, я знав, що ти грядеш, Що кроки ти не забариш урочi, Що свiт густою тьмою ти заллеш І нiч наблизиш ти – посланець ночi! О вечоре, ти вже мiй день зборов, І нас одною линвою зв’язало. Ти не прийти не мiг, i ти прийшов Таким, яким ввижавсь менi, бувало. Хоч би й схотiв я – сил не стане всiх, Мiцнiючи, розкраять громом тишу… Я полудня в полудень не берiг, Об чiм сумую й думаю частiше. Ти, вечоре, не зраджував мене — Вечiрнi сили я на тебе трачу. Я бачив ранок, зустрiчався з днем, Тепер, мiй вечоре, твое лице я бачу! Як всi погаслi мешканцi землi, Нi дню, нi ранку я не дорiкаю. Нiщо не вiчне. Та на вiчнiм тлi І ти не вiчний – це я добре знаю. Я бачив гори, i зелений гай, І птахiв, битих в шалi ураганом. Ти, вечоре, сповив усе туманом, І все ж тебе благаю я: «Загайсь!» Як, вечоре, не темно – все одно Існую я: в передпокоi ночi Я бачу вулицю, i вiкна бачу отчi, І дiвчину, яка спiшить в кiно. Мiй вечоре, побути дай з людьми, Будь добрий i продовжи мою долю, І здатнiсть розумiти не вiзьми, І не карай байдужiстю до болю! Згас полудень, мiй вечiр засинiв, Тож довше ти дивися в моi очi. Не винен я, а ти – i поготiв. Невiдворотна змiна дня i ночi. «До кори чинари притулюсь…» До кори чинари притулюсь Я своiм неголеним обличчям, Може, ii спокоем проймусь, Що пронесла крiзь усi сторiччя. І моя неголена щока Ледь торкнеться до кори сухоi, І небес захмарена рiка Нам удiлить протiнi легкоi. До чинари нiжно притулюсь, Обiйму я стан ii руками, Може, ii спокоем проймусь, Бо ж спокiйнi снiг, трава i камiнь. І подаленiлий шум рiки, Запах чебрецю i запах м’яти Доторкнеться нiжно до щоки У чинарнiм шумi розiллятий. Земле рiдна, ти завжди була Крилами мого ясного льоту. Земле рiдна, ти менi дала І печаль, i радiсть, i турботу. Дах дала i золото хлiбiв, Днi у сонцi й зоряницi грiзнi, Нiжний солод молодих грiхiв З гiркотою покаянь запiзнiх. Диво творення дала пiсень, Свiтло й тiнi – все це не примари. Просте щастя: в нещасливий день Притулитись до кори чинари. «Де пiч не з вогником…» Де пiч не з вогником, Там хлiба не бувае. Хто меле язиком, Той мудростi не знае. Земля ж бо не кричить, Хоч i пшеницю родить. І в горах тур мовчить Вiдважноi породи. Мовчазна теж зорить Зоря, хоч всiх свiтлiш. Орел i той мовчить, А в нього зiр – мов нiж. Бочки, сповитi сном, Мовчать – вино у кожнiй. Розкажуть про вино Лише бочки порожнi. «Коли слово „честь“ i слово „совiсть“…» Коли слово «честь» i слово «совiсть» Ти в скептичнiй змiшуеш половi, І обсмiюеш ти незчисленно Землю рiдну i траву зелену, Їжу ту, що смачно ти жуеш, Воду ту, що так жагуче п’еш, Смiйся ж над усiм – презирства дим Над iменням батька негучним, Й матiр iсть насмiшок iдь зухвала, Бо ж тебе в колисцi колихала. Ти забув, що за гiрським законом Предок твiй життя вiнчав би сконом, Нiж безчестя скуштувати сором. Предок твiй був вiрний рiдним горам, Честь свою вiн до життя рiвняв, Швидше б вiн вогнем себе пойняв! Скажуть «совiсть» – ти махнеш рукою, Пахне честь тобi старовиною, Та коли уже ти станеш глиною, Щезнеш геть рiкою швидкоплинною, Свiтом все ж – i це не випадковiсть — Рухатиме честь i рухатиме совiсть. «Журитися не варто в смутен час…» Журитися не варто в смутен час, Що от жiнки – не янголи у нас. Самi ми теж не янголи, либонь, Хоча, можливо, iнколи крилатi, Коли жiнки дарують свiй вогонь Й нас пригощають на своему святi. Нiколи я не бачив янголиць, Крил не торкав, не цiлував iх лиць, Не повторяв iмен таких оманних В госпiталях, в палатах лiкарняних Й, повержений, все ж не лежав я ниць. І не у янголiв у днi бiди Просив я хлiба, солi i води. У днi минулi та ж лукава врода Манила зором грiшного мене І не безплотним янгольським вогнем — Жiночим, бо ж не янгольська природа. У радостi я з ними танцював, А в смутен день i плакав, i ридав, Розраду в них у днi знаходив чорнi. Як це прекрасно, що жiнки якраз Із плотi грiшноi таки сотворенi, Святi i дивно грiшнi водночас — З них свiтло нетутешне йде на нас. «Свiт знову повен страхiв, неспокiйний…» Свiт знову повен страхiв, неспокiйний. Вiйна десь знову грае в свiй рiжок. А в горах, тут, мов батько мiй покiйний, Спокiйно горець уклада стiжок. Сьогоднi, як в минулi всi вiки, Дзвенить коса, кладе в покiс травини, І свiже сiно пахне залюбки, Аж ним пропахли в небесах хмарини. Руйнуються пiдвалини твердинi, Бiда готова свiт сповити в тьму — Копицi сiна, скошеного нинi, Стоять, мов сотнi лiт колись тому. Стоiть косар i, мов його предтечi, Словами дiда, тож послухай ти, Шепоче лiс i лист кладе на плечi, Шепоче: «Од життя не утекти!» Я бачу: вийшли буйволи юрбою, Вигострюе орел свiй влучний зiр, Неначе зброi, вогневоi зброi Не вигадали люди до сих пiр. Лягае сонце косарю на плечi, Палае неба синя дивина, Неначе свiт, де наступа мiй вечiр, Не нажахала жодна ще вiйна. Граблями пiдправляе стiг спокiйний, Поважний горець, мов його стiжок, Неначе всi вже вiдгримiли вiйни, Кладе косар косу на морiжок… «Минув твiй полудень, прийшов вечiрнiй час…» Минув твiй полудень, прийшов вечiрнiй час. Всьому своя пора – iде вже нiч до нас. Як на порозi стiйкостi бракуе, Бо ж ти не вiчний – не бентежся всуе, У наших гiр i скель учися повсякчас. І не жахайся блискавок. Тривоги Стрiчай без ляку в дощ i снiгопад — Бери за приклад смiливiсть дороги, Що мовчки терпить снiг, i дощ, i град. На заметiльнiм, на нiчнiм порозi Вiзьми за приклад сад, де буйнi соки сплять, Де бiлi стовбури аж крекчуть на морозi, Але даремним гнiвом не грiшать. Народ малий наш, та в його iменнi — Терпiння горде батькiвських осель. Сказав мудрець: «Лише стiйкi – блаженнi!» Вiзьми за приклад стiйкiсть наших скель. І заздри тому лиш, хто смiло з хуртовиною Іде на прю, зневаживши грiзьбу, Лиш тому, хто лишаеться людиною, Людиною i в нелюдську добу. Лиш тому заздри, хто iде по полю Й од поту од солоного ослiп, Хто не кляне свою нещасну долю, Хоча солоний пiт, хоча гiркавий хлiб. Не потребую жодноi полегшi. Життя мое, ти скрiзь мене веди. Хлiби гiркi i днiв труднi мережi, Тож стiйкiстю мене нагороди. Життя, прошу: за всякоi погоди Дай буть щасливим з крапельки роси, Б’е джерело – затамувати подих, Є квiтка – захлинутись од краси. Сон зимовоi ночi Йшов снiг. У холоднiм розгонi летiли снiжинки з iмли. Я спав, надi мною червонi тюльпани Чегема цвiли. Йшов снiг. І, закутана в чари, дрiмала душа у травi. Йшов снiг. Зеленiла чинара, цвiли моi сни зимовi. Пам’ятi матерi 1 «Допоки мати е, – казали звiддавен, — в душi свiта». Як я тепер в це вiрю! І в найчорнiшу мить свiтився бiло день, бо неньчина зоря не гасла у сузiр’i. Тепер ii нема. І свiтла дивен квiт, що сяяв у душi, опав на гострiм зламi. І вперше ранок не прийшов у свiт: удосвiта погасла тихо мама. 2 Як плакав я малим, коли у снi ввижалося страшне: померла мати! Той сон, як грiм, будив i на вiйнi, навiть тодi, як спали всi гармати. Поквапно слав трикутники з вiйни i ждав, холонучи, вiсток од мами. Сьогоднi ж наяву хилюся до труни, як дерево, пiдтяте блискавками. 3 Я кулi не шукав. Але в бою iшов у рiст, як личило солдату. Бо вiрив: коли стрiну смерть свою, мене оплаче, не забуде мати. І легше йти в атаку нам було, i впасти легше на жахкiй дорозi: не лиш слова нас брали на крило, а й сльози наших матерiв. І сльози. 4 А неньки тих, хто iх ранiш ховав, напевне ж, не були моеi гiршi. Як рано снiг синам на скронi впав! Тепер вiн i менi у скронi дише. І я хилюсь до сирiт у журi, як журавель в замерзлому озерцi. Єдиний раз нас ранять матерi. Тепер та рана – i в моему серцi. 5 Здолавши скелi i правiчний лiс, знесилений, в морози тричi клятi, вертавсь додому i душею грiвсь бiля твого невгасного багаття. Тепер мiж нас лягли такi хребти, закутi в крижанi, холоднi лати, якi менi довiк не перейти. Вже не дiйти менi до тебе, мати! 6 Тепер твiй голос чую лиш у снi: така далека далеч помiж нами! І квiт очей, i образ твiй менi однинi лиш у снi приходять, мамо! Вже не схилюсь до рук твоiх повiк, якi нi разу не принесли болю: мiж нас мости зламав страшний потiк. Хiба що в снi побачуся з тобою… 7 Ти рано мужа втратила. І ми росли, малi, пiд горем та бiдою. Та й в чорний день мiж добрими людьми душа твоя свiтилась чистотою. І в тузi по отецькiй сторонi все вiддавала синовi своему, щоб малося йому на чужинi, як в рiдному, далекому Чегемi. 8 В чужiм краю, втомившись од розпук, до плiч твоiх щокою притулявся, i танув полиновий дим розлук, i я в дитинство знову повертався. І чувся шепiт отчоi рiки, так наче ми вернулись в давне наше. І снiг чегемський падав крiзь вiки, i чуб голубили вiтри Кьок-Та?ша. 9 Вже посивiлий, до твоiх колiн, було, схилюся в сутемiнь зимову. І одпливе перейдене, мов тiнь, i я собi хлоп’ям здаюся знову, що, бавлячись, в далекiм напiвснi впiймав жар-птицю з чарiвного дiйства! Нiколи вже не вернуться тi днi, i я не повернуся у дитинство! 10 Ховали матiр. Вересень вповнi стояв, налитий лiтеплом, мов чара. О, як бiлiли гори вдалинi! Менi ж вони здались чорнiшi хмари. Той скорбний день мойого каяття такий був свiтлий, в сонячнiй поливi, як все прожите матiр’ю життя, Їi надii, сльози i молитви. 11 Без тебе, мамо, перша вiч спливла. Тобi ж тепер нема нi дня, нi ночi: ти перейшла за грань, де править мла. Нi дощ, нi снiг тобi не зашепоче. Все, як було: по колу йдуть свiти. Згортае вiтер у чинарах крила. Лиш мiсяць, що лице твое свiтив, в цю нiч освiтлюе твою могилу. 12 Бiжу в твiй дiм од горя й самоти, забувши, що тебе забрало лихо. «Хоч вiк шукай, та матiр не знайти!» — чинари плачуть на подвiр’i тихо. Шукаю! Марне: не озвешся ти. Лиш сум останнiм журавлем кигиче. Кричу! Та холодно мовчать свiти… О, горе всiм, хто матiр не докличе!.. 13 «Негоже плакать мужу!» – так менi ти говорила в мить мою найважчу. Прости, що, зломлений, в самотинi Я над могилою твоею плачу. Прости, що вперше, як мале дитя, тебе ослухавсь i ридаю скрушно. В цей чорний вересень мого життя я вперше, мамо, заповiт порушив! 14 «Не плач. То свiт нас, матерiв, берiг од горя – пережити горе сина. І коли смерть прийшла на мiй порiг, так мусить бути: я сама просила. Просила всi лiта ii, коли зорi молилась в надвечiр’я синi. Хай душу не заступить тiнь iмли! Мужайся, заклинаю тебе, сину.» 15 «Лишаю одного. Прости, молю, мене, дитино, в цю тяжку годину, що вперше завдаю тобi жалю своею смертю. Не моя провина. Я вiджила. Аби лиш ти в путi не спотикався i не знавсь з бiдою. Радiла я, що син мiй при життi нi разу не покрив себе ганьбою.» 16 «Лишаю одинокого. Прости! Хто ж голову твою тепер прихиле? Та знай: як честi й правдi зрадиш ти, я заридаю i в тiснiй могилi. Будь мудрим. Важко полишати свiт, та жить не легше – пам’ятай до скону. Донинi серцем берегла твiй слiд, тепер моя могила – оборона». 17 Так говорила ти в останнiй час — мiй судiя, моя свята наука. Коли, було, на манiвцi збивавсь, на правий шлях вела мене за руку. Ти в спадок полишила доброту, сердечну мудрiсть i любов велику. Душi твоеi свiтлу висоту я прагнутиму осягти довiку. 18 На смертнiм ложi вiрила вона: «Не плач, ми ще побачимося, сину». Той голос тихий серце протина, коли в журi дивлюсь на верховини. Однинi тi слова в менi завжди… Та знов на гори подивився тужно. «Вам не зустрiтися повiк. Не жди», — сказали менi гори незворушно. 19 Гарсiа Лорко, брате мiй! Як жаль — вона читать не вмiла! Коб умiла — зi мною б разом по тобi печаль по-материнськи в горах подiлила. Вона б сльозою вмила день i смерк, i весь Чегем хиливсь би з нею в горi. Тепер iй не оплакать нашу смерть — я сам ii оплакую у горах. 20 Я нинi горя скуштував того, що й вас не обмине, рокуе досвiд. «Чи мати вмерла в тебе одного? О, скiльки матерiв пiшло на той свiт!» — ви скажете. То – iстина, на жаль. Та як вмира твоя – здаеться, часе, що тiльки ти зазнав таку печаль, звiдколи в груди попiл б’е Клааса! 21 «Роби добро! У цьому смисл всього. Як друг на камiнь упаде пiдтято, не полишай у горах одного, аби себе й коня порятувати!» Так научала ще з дитячих лiт, так наказала в мить свою останню. Клянусь твоiй могилi: доки свiт, той заповiт святим для мене стане! 22 Із молока твого я взяв тепло в поезiю. І чистоту, i совiсть. В нiй сяе мудрiстю твое чоло, всього життя непогрiшима повiсть. І я умру. Та що там не кажiть — не вмре добро, воно в онуках скресне! І хай мiй вiрш зi мною щезне вмить, все ж материнська доброта не щезне! 23 Коли я, люди, хоч одне зерно на тиху радiсть висiяв мiж вами (нехай не бiльше крапельки воно), ви не менi подякуйте, а мамi! Коли добро принiс хоч раз в життi, ви не менi подякуйте, а мамi! Коли не кинув друга у бiдi, ви не менi подякуйте, а мамi! Коли iз книг моiх хоча б ковток ти взяв снаги, подякуй моiй мамi. Кому запав у серце хоч рядок — ви не менi подякуйте, а мамi. «Учись у Баха, що в минулi роки…» Учись у Баха, що в минулi роки В прелюди свое горе виливав. В спiвця гiрського, що усi мороки В нехитрiй пiснi аж на дно ховав. Печаль невдач в твоiй порi смутеннiй Йде хай у музику чи вiрш твiй – тiльки так. Чинив отак, бiль подолавши, генiй І невiдомий той спiвець – земляк. Пам’ятi чегемського ратая Ти спину гнув на хлiб – така була потреба. І труд без нагород був твiй найперший брат. Ти знав: не падае пшениця з неба, А падае на землю з неба град. В Чегемi не було нi срiбла, анi злата, Його земля камiнням лиш багата. Твоя робота – ось в чiм долi суть. Твiй сон – робота, вдень – знов на роботу. Мiй пращуре, до сьомого ти поту Труждався так, що нi в чiм дорiкнуть! Явою й сном був шмат малого поля. На iнших була схожа твоя доля. А день робочий i вночi був, зваж. Не дуже млин веселе сiяв мливо. Ти посмiхався i казав журливо: «Як помремо, тодi й спочинок наш!» Це спадок роду – праця ще з дитини. Такого скарбу золотi крихтини Ти взяв у душу, спину тяжко гнув. До кровi руки стер, збивав ти ноги, Трудився так, що клаптик твiй убогий Здавався людям бiльшим, анiж був. Весь вiк ти горбився, весь вiк трудився, В аул вертався, танцював, молився, Не кров чужу, а пiт свiй ти пролив. Ти йшов i тяжко за соху тримався. В любовi ти землi своiй не клявся, В любовi ти не клявся – ти любив. І смерть прийшла, як був ти за сохою, Прийшла вона дорогою лихою І повела за потойбiчний кряж, Куди i ми пiдем вслiд за батьками, Їi, напевно, ти зустрiв словами: «Як помремо, тодi й спочинок наш!» «Щастя й горя спiзнав вiн немало…» Щастя й горя спiзнав вiн немало. Саду власного листопад Так пiд ноги вiйнеться, бувало, Коли ще i не цвiв його сад. Жив вiн тихо з дiтьми i дружиною, Але так заглядала нужда, Що вогонь зимовою годиною Били злигоднi, била бiда. Шлях гладенький мандрiвця не вабив, Був кривий i вибоiстий все ж. Вiн солодким життя не назвав би, Де ж ти iнше у бiса вiзьмеш. Без труда не давалось нiчого. І добра насудилось, i зла. Певно ти, кривуляста дорого, Його щастям солоним була. Гордим був вiн, та з тоi гординi, Окрiм кпину, нi крихти не мав. Вiн тримався, гадаю так нинi, Лиш тому, що писав i спiвав. І вiд нього лиш пiсня зосталась Та, якою разив вiн пiтьму, Щоб братам його доля здавалась Ледь свiтлiш, анiж, власне, йому. «Сон, щасливий сон менi приснився…» Сон, щасливий сон менi приснився І над узголiв’ям зупинився: Юний я, ще все життя менi Бiгти по Чегемськiй по ущелинi. В хлопчику, що так ввi снi зорiв, Сам себе я не пiзнав одразу. Жодних ще не скоiв я грiхiв, Ще в життi не каявся нi разу. Гори бiлi бiлими були, Виснуть скелi зусiбiч стiною. Надi мною клекотять орли, І рiка гуркоче пiдi мною. В мене ще доволi е снаги Усмiшкою свiт обдарувати. На своi помилки i борги Не шукаю божевiльно ради. Я смiюсь, я не боюсь нiяк Промахiв, анi пiдлоти злоi. Ще для мене не вiдомий смак Картоплини мерзлоi гнилоi. Я iду, спекота не пече, Стрiчним людям щиро я радiю. Юний чуб мiй ледь набiк тече — Проти вiтру ним стрiпнути вмiю. Певен сили, яблуком хрустiв, Бiг та бiг, не почував старiння. Не добiг iще я до мостiв Страху та лихого збайдужiння. Я iду – iще нiхто докiль В мене кулi не спровадив ницi. Ще i сам я на ворожу цiль Не здiймав без промаху рушницi. Юнi безрозумнi в мене днi. Не сiчуть багатства й слави зливи. Вслiд нiхто не кида ще менi Слiв жорстоких, слiв несправедливих. Снилося – iду навстрiч метi. Снилося – ясних пiсень спiваю І того, що жде мене в життi, Я собi нiяк не уявляю. «Свiт знову повен страхiв, неспокiйний…» Свiт знову повен страхiв, неспокiйний. Вiйна десь знову грае в свiй рiжок. А в горах, тут, мов батько мiй покiйний, Спокiйно горець уклада стiжок. Сьогоднi, як в минулi всi вiки, Дзвенить коса, кладе в покiс травини, І свiже сiно пахне залюбки, Аж ним пропахли в небесах хмарини. Руйнуються пiдвалини твердинi, Бiда готова свiт сповити в тьму — Копицi сiна, скошеного нинi, Стоять, мов сотнi лiт колись тому. Стоiть косар i, мов його предтечi, Словами дiда, тож послухай ти, Шепоче лiс i лист кладе на плечi, Шепоче: «Од життя не утекти!» Я бачу: вийшли буйволи юрбою, Вигострюе орел свiй влучний зiр, Неначе зброi, вогневоi зброi Не вигадали люди до сих пiр. Лягае сонце косарю на плечi, Палае неба синя дивина, Неначе свiт, де наступа мiй вечiр, Не нажахала жодна ще вiйна. Граблями пiдправляе стiг спокiйний, Поважний горець, мов його стiжок, Неначе всi вже вiдгримiли вiйни, Кладе косар косу на морiжок… З башкирськоi поезii Мустай Карiм (1919–2005) Слово до самого себе Я перше слово матерi сказав, А друге до землi промовив слово, Із того часу тiльки вчив i вчив, А вчився, як всi люди, випадково. Та розуму палюча спрага е В менi самому! Я люблю поради. І от уважний до розумних слiв Собi самому слово дати радий. Хай мчать роки, приборкуючи нас. Життя копитить, гриву розметавши. Не шарпайся – хай собi роки мчать. Терпiння май, будь терпеливий завше. Не гнися, не хилися в кожен бiк, Верба хай гнеться й iнша деревина. І не тремти без вiтру й на вiтрах, Ти ж не осика, ти ж таки людина. Без жадоби наiдки споживай, Без поспiху тягни до столу ложку. І з думкою, що визрiла в тобi, Не поспiшай, хай перезрiе трошки. Трутизна й лiки – роду одного, Та в кожного своя е, брате, мiра. Без мiри найгiднiших ти не слав, — Не гань без мiри навiть бузувiра. На мiсяць вознесешся – не дери Ти свого носа: сонце завжди вище. Як з мiсця ти почесного зiйшов, Не марнослов, що йдеш на кладовище. Тягар чим важче тисне на плече, Тим глибше в землю запускай корiння. Та в труднощах ти завжди гiдно жив, Тож витримай полегшi, май терпiння. З бiлоруськоi поезii Ригор Бородулiн (1936–2014) Інтеграли на цеглi Мулярам Нафтовуду – студентам вечiрнього нафтового технiкуму П’ять хвилинок перерви ще — Олiвцями працюе бригада. На цеглинах шорстких ущент Грифель кришиться, прямо досада. Метушливий метелик присiв, На косинцi дiвочiй трiпочеться. Як в орнаментi сцени усi — У трикутниках, у трапецiях. Ширша обрiй, мов дiвич-сон. Рiвень виверши – нiжно до щему. Пахне вапном комбiнезон, Весняним хмаровинням, дощами. Певно, час вже позбутися роб, І далеко над двiнською кручею Грiм басить, нiби наш виконроб, Блискавку, мов рулетку, розкручуе. Веснянi пригадаються сни Ген на верхiв’i будинку невтомним iм, Як внизу розв’язали вони Рiвняння з двома невiдомими. «Славлю скатерку чисту…» Славлю скатерку чисту, Щойно качалкою скачану, Чисту-пречисту, Коли ii мати в недiлю рано Застилае на стiл широкий. Розправляе роги неспiшно — Спереду всi чотири, Потiм розплутуе торочки, І вони, з найм’якшого льону, За пальцi шорсткi чiпляються… Нарештi почесне мiсце Земних i надземних богiв Буханець житнiй займае, І скатерть, мов лист кленовий, З прожилками складок, Бо качалась в чотири скалки, — Стае настiльною скатертю… Софiйка Не скажуть у Полоцьку: Софiйський собор. Тут його називають ласкаво: Софiйка. Так партизани Своiх зв’язкових називали. Так гукав я колись Доньку сусiдську. Храм Святоi Софii — Софiйка… Тягне руки в блакить, Мов двi тополинки сухii, Благае, аби громовиця не вдарила По засiках заготзерна. Хлiб щоденний — Ячмiнь i жито Вона затуляе од лютих злив. На дверях окутих Вухо скоби одтягуе Замок завушницею пудовою. Вiд осколкiв i куль вiспувата, На свiт Софiйка поглядае Очима цнотливими. Здалеку, з одинадцятого столiття, Ввечерi сон до неi приходить І сниться аж до свiтанку. Незвичним запахом Вiтер дихне з Нафтограду — Софiйка прокинеться: Стоiть незнайомий, Од нафти блискучий, Мов грак на таловинi. Де вона, Довго Софiйка не розумiе. Здалеку в ранок оцей повернеться. І тiльки такий же рожевуватий, Як дев’ять столiть назад, Над Двiною над розiмлiлою – туман… Моя мова Стверджують iсторики i мовознавцi, Що поступово стираються межi нацiй І, нiбито як пережиток, вiджити повинна обов’язково Ти, мово ненi моеi – моя бiлоруська мово, Та, що в менi пойменована – не анонiмна, Та, що по жилах тече моiх сонним Сожем i Нiманом. Очiкую часу дружби людськоi, Та не згоджусь, що рiднi мови лускою Були на рибинi людства (хiба тут до полемiчностi?) Яка у вiчнiсть пливе океаном вiчностi. Листя осiнне жарiе, старечо жовкне, Листя весняне кулачки розтуля з жагою дитинною. І коли навiть мова моя i замовкне, То не зробиться мертвою латиною. Слова, де кожнiсiнький звук Мов мерзла синичка ронить мiж тернами, Не стануть медичними термiнами. Цюю мову Мусять вивчити знову, Щоб дiзнатися, Як Русь моя, бiла од весняного квiту i кiсток непроханоi бридоти з-пiд черепастих свастик, Вiльною волею дорожила, Як з братами i сестрами щиро дружила. Коли мова моя Увiллеться в загальний людський океан, — Потече в ньому стрiмко i стримано Теплим Гольфстрiмом І буде менi серце грiти Кожним збереженим словом Споконвiчна, як жито, моя бiлоруська мова! «Частенько ми багато каемось…» Частенько ми багато каемось, Аж пуп вриваеться, аж ну Од хвилювання заiкаемось, Щоб ртуттю стати десь «на нуль». А нуль – становища з вигодою, Тут тiльки нашорошуй слух — Пiдскочиш, як вiйне погодою, Спадеш, як трiсне коло вух. Земля ж з угiр’ями та ямами. Покаявся – й минула сiч. Забули ми, як з покаяннями Головоньки спадали з плiч. Не застрашнi для правди каiни, Не встелиш м’яко всiм у потi. Я спотикаюсь — Та не каюсь, Щоб не розкаюватись потiм. Спiднички В довгих i тьмавих сукнях (Вiк-свекор: «І сам не гам…») Понуро було i сумно Веселим дiвочим ногам. Берiзками молодими Свiтили крiзь морок вiкiв І гасли в завiйному димовi На чоботях у парубкiв. Пiд хмарою сукнi — сумно. Ласкавий який морiг! І вiк молодий голосуе За емансипацiю нiг. В мелодiях катеринки Сивий погас заповiт. Нарештi зирнули з хитринкою Колiнця на бiлий свiт. За модою — лиш не спiзнитися! Стережись, парубоцтво, оман! Все вгору спливають спiднички, Немов той досвiтнiй туман. Не мiсце тут кислiй мiнi. Як сам себе не мани, А нiжки в спiдничцi-мiнi Спробуй-но обмини. Здаеться, сиджу на мiнi. Тролейбус у космос летить. На звабну кульбабу-мiнi, Їй-богу ж, дихну — облетить. Ну, як обiйти стороною Спiдничок цих грiшний плин — Поети i астрономи Од неба свiй зiр одвели!.. З грецькоi поезii Йоргос Сеферис (1900–1971) Заперечення На пустельному березi бiлому, мов голубка свята, безборонна, шерхлi губи у спразi розкрили ми, а вода, а вода ж солона. На пiску написали на бiлому iм’я спраги – в чеканнi завмерли. Хвиля вдарила вогкими крилами — iм’я стерлося, море стерло. З тугими вiтрилами, з гарячими крилами серце в пристрастi мчало наослiп. Були юнi ми. Стали дорослi. Ми змiнили життя – плин змiнили ми.     Переклад Івана Драча та Тетяни Чернишовоi Засмучена Терпляче ти на каменi присiла, а вечiр примостився на землi, страждання зайнялося на чолi, i чорнота очей твоiх доспiла. Окрилля неслухняних твоiх губ оголено так, виклично тремтiло. Ходив навшпиньках вiтер-легкоступ, i прагнуло ридання твое тiло. В душi твоiй вже туга пробринiла, i слiз ii дочiкувала мла… Гнучкою ти галузкою була, що хоче плiд гойднути, осмiлiла. Ти стрималась, ковтнувши всi жалi, усмiшкою ридань накривши гроно… Такого ж сенсу надае землi в холодних зорях синява бездонна.     Переклад Івана Драча та Тетяни Чернишовоi Водохреща, 1937 Заквiтчанi море i гори ущербним холодним мiсяцем. Смоковницi та асфоделi туляться бiля скелi. Глечик ввечерi втамував свою денну спрагу. Закрите лiжко ось-ось розкриеться бiля кипарисiв. Над твоiм золотим волоссям – зоряне волоття Лебедя та Альдебарана. Я життя свое тут затримав, свое життя пiлiгрима. Затримав у жовтих деревах, у раптових кущах дощiв, Де листя кленове свiтить на мокрих схилах, Де жоден вогник не свiтить на верхогiр’i – отак вечорiе. Я життя свое тут затримав, свое життя пiлiгрима. Риска на лiвiй руцi твоiй, риска маленька. Тиха подряпина на золотому колiнi твоему — Такi залишав трамонтан набiглий На тихому пляжi торiшнього лiта. Я життя свое тут затримав i чую Навколо замерзлого озера голос чужий, замерзлий. Нiхто й нi про що мене не питае – нiякi зустрiчнi обличчя, Навiть згорблена жiнка, що немовлятко годуе. Навiть чорна ущелина, чорна до чорного безмiру, Навiть бiла рiвнина, вгодована снiгом бiлим, — Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/kollektiv-avtorov/nablizhennya-perekladi-zbirnik/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Я не росiянка, я з Литви – справжня нiмкеня (нiм.). 2 Свiжо вiтер вiе В краi батькiвщинннi, Дитя мое iрландське, Де ж ти нинi?     (Нiм.) – з опери Р. Вагнера «Трiстан та Ізольда». 3 Море пустельне, море порожне (нiм.). 4 Брехливий читачу! Мiй ближнiй, – мiй брате! (Франц.) – рядок з «Квiтiв Зла» Шарля Бодлера. 5 О цi дитячi голоси, що спiвають пiд куполом! (Франц.) – з сонета Поля Верлена «Парсiфаль». 6 Datta, Dayadhvam, Damyata – слова творця свiту Праджапатi з давньоiндiйськоi книги «Упанiшади». Три тлумачення слова «DA»: «давай, спiвчувай, владарюй». 7 І зник в очисного вогню лавинi (Данте «Чистилище»). 8 Стати б менi ластiвкою (латин.). 9 Аквiтанський принц бiля руiн вежi… (Франц.). 10 Закiнчення однiеi з книг «Упанiшад», що означае «мир, вищий за всяке розумiння».