Спокута

Спокута Свiтлана Олегiвна Талан Що робити, коли життева стежина веде нас до труднощiв i негараздiв? Як iх подолати? Ця книжка – про найдорожчих, найрiднiших, найближчих – про сiм’ю. Вчинки батькiв i дiдiв мають безпосереднiй вплив на сьогодення нащадкiв. Часто дiти несуть хрест замiсть старшого поколiння i, опиняючись у скрутних ситуацiях, змушенi спокутувати грiхи рiдних… Сiмейнi зв’язки, складнi взаемини, переплетiння доль, надiя на краще майбутне i сила любовi – усе це чекае на читача на сторiнках роману. Свiтлана Талан Спокута © Талан С., 2017 © Depositphotos / valuavitaly, DenBoma, обкладинка, 2017 © Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2017 © Книжковий клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2017 * * * Єдиному та любому моему синовi Сергiю присвячую Передмова Кажуть, що колись високо в горах, там, де смереки чiпляють верхiв’ям пропливаючi над величавими Карпатами хмари, де дзюркочуть кришталево чистi гiрськi джерела, де течуть вниз прохолодно-прозорi води рiчок у сонячних блискiтках, стояла хатинка, до якоi тягнулася лiсом звивиста стежка. Там жила самотня бабця з поморщеним обличчям та покрученими вiд старостi пальцями. Стара була схожа на вiдьму, бо мала згорблену спину, гачкуватий нiс, маленькi темно-карi, аж до чорноти, очi, колiр яких не втратився з роками – вони не вицвiли, як то бувае у старих людей. А ще бабцю часто бачили вiвчарi вночi, коли та продиралася лiсовими хащами, щось бубонiла пiд нiс i збирала трави. Вiвчарi набожно перехрещувалися i не зачiпали ii: вона наводила на них острах бiльший, нiж зграя вовкiв. До хати староi вузька стежинка не заростала травою влiтку i була протоптана взимку. Бабцю мiсцевi мешканцi боялися, як чорт ладану, та все ж без неi нiяк не могли обiйтися. То живiт у кого схопить без причини так, що хоч на стiну лiзь, то зуб розболиться, то в поперек стрiльне – усi бiгли до староi, бо знали, що лише бабця може зарадити iх бiдi. А вечорами дiвчата перешiптувалися помiж собою про те, що лише стара може допомогти причарувати любого хлопця, та й зробить це так, що приклеiться вiн до дiвки на все життя й крiм неi нiкого iншого помiчати не буде. Парубки були бiльш стриманi. Та коли вже яка дiвка западе в душу, що нема спокою нi вдень нi вночi, то теж iшли до староi по допомогу. Подейкували, що вона ще й могла допомогти жiнкам там, де нiхто не мiг зарадити: допомагала iм спекатися небажаноi вагiтностi. Тi, що були в неi в такому делiкатному питаннi, розповiдали по секрету своiм кумам, подружкам та сусiдкам, що робила стара це безболiсно та без поганих наслiдкiв. Бiгли до неi потайки й молодi дiвчата, якi зогрiшили, щоб сховати вiд людей свiй сором. «Грiховним дiлом займаеться бабця», – шепталися навколо, та й самi ж дерлися вузькою стежинкою до тiеi хатинки по допомогу. Аж одного разу люди помiтили на бабиному подвiр’i дитячi пелюшки, а потiм i маленьку смуглявку – чорнооку новонароджену дiвчинку. І знову був привiд поплiткувати. Жiнки сперечалися, роздумуючи, чи може стара у своi лiта народити дитинку. Дехто подейкував, що баба в лiсi знайшла дитя, яке народила якась молода дiвчина та, боячись осуду, покинула. А ще iншi базiкали, що стара втратила глузд i десь вкрала немовля, аби передати згодом своi вiдьмацькi справи. Але собака гавкае, вiтер носить, а дiвчинка росла всiм на подив. Така вже гарненька Маланка зростала, що погляду не вiдвести: оченята великi, карi, вii та брови, як ночi восени, волоссячко кучеряве та чорняве, як галочка, на кругленьких рожевих щiчках маленькi ямочки. Коли Маланцi було шiстнадцять рокiв, померла стара. Лягла спати й не прокинулася вранцi. Подейкували, що iй на той час було сто рокiв. Маланка вже розквiтла, як мак навеснi, i почали до неi хлопцi стежинкою бiгати та сватати. Але серце свое вона вiддала одному – високому, кремезному та гарному Мирону, за яким не одна дiвка сохла. Хлопець побрався з Маланкою й забрав ii до своеi садиби. Вона не стала замикати дверi до хатинки (яке там багатство?), аби подорожнi змогли зайти до господи, вiдпочити та напитися прохолодноi води iз джерела пiд багаторiчною смерекою. Мирон був iз заможноi родини, що мала файний статок: тримали отару овець, двое коней, корiв, птицю, млин та добру хату. І сiмейне життя в них склалося. Хоча працювати доводилося всiм iз ранку до вечора, щоб утримувати велике господарство, та що iм, молодим, до того, коли Мирон завжди поруч iз Маланкою, де б вона не була. Вiн худобу пасе – вона по господарству пораеться й гайда до нього на луки. Бiжить iз вузликом, у якому окраець запашного хлiба та глечик молока, по росистих травах, що сягають поясу, аж товстi чорнi коси по плечах скачуть, звиваються, нiби молодi гадюки. Махае бiлою хустинкою йому здалеку й кричить: – Ми-ро-н-е-е! А голос ii вiдлунюють гори. – Ма-лан-ко-о-о! – вiдгукуеться Мирон, знiмаючи бриля, махае ним коханiй. Зустрiнуться молодята, i де втома дiнеться! Кохаються до нестями в густих та запашних травах, що пахнуть гарячим роменом, бiлявою ромашкою, деревiем i росистою конюшиною, шепочуть лагiднi слова одне одному, нiби лише вчора побралися. Розпустить Мирон ii густi коси та нiяк не може намилуватися дружиною, бо немае навкруги кращоi вiд неi. Люди заздрять чужому щастю та все шепочуться, що то вiдьма навчила Маланку, як причарувати хлопця. А молодi не зважають на той гомiн, бо щиро кохають одне одного. Та все ж, мабуть, зурочили молоде подружжя. Маланцi вже виповнилося тридцять рокiв, i до того часу Бог не подарував iм дитинки. Плакала жiнка ночами, бо подруги, що пiзнiше замiж iшли, вже мали дiточок, а вона так i залишалася пустоцвiтом. Тодi стали люди перешiптуватися, що то кара Божа впала на Маланку за грiхи ii матерi. Дiйшли цi чутки до неi, i вона цiлком втратила душевний спокiй, ходила, як iз хреста знята. Мирон теж ходив у тихому смутку, серце його краялося, коли вiн бачив розпач милоi дружини. Хтось iз старих людей порадив Маланцi пiти на Прощення до Киiвськоi Лаври, там просити в Бога пробачення за грiхи своеi матерi та вимолити собi дитинку. Жiнка прислухалася до слушноi поради, поговорила iз чоловiком i наприкiнцi зими тисяча дев’ятсот двадцять другого року почали збирати Маланку в дорогу. Взяла вона хлiба, сала, у мiшечках квасолю та муку, склала на воза. Мирон запряг коня й пiшов проводжати дружину за село. – Може, не поiдеш? – попросив. – Дорога далека та небезпечна, людей багато добрих, але е й лихi. – Щоб рибу iсти, треба у воду лiзти, – вiдповiла Маланка. – На все воля Божа. Поцiлував вiн кохану дружину й довго стояв у задумi на дорозi, дивлячись, як неяснi ii обриси зникають у мряцi. Маланка встигла до Прощеноi недiлi дiстатися до Лаври. Там вона знайшла знаючих людей, якi порадили iй молитися перед iконою «Знамення». Жiнка знайшла ii та й упала на колiна. Свята Богородиця з пiднятими вгору руками, у червоному вбраннi та з маленьким немовлям споглядала уважно, як бiдна молода й гарна, наче сама весна, жiнка щиро проливала сльози та била поклони, вимолюючи собi материнства. Встала Маланка з колiн лише тодi, коли полегшало в неi на душi, просвiтлiло. Поставила вона свiчку, перехрестилася, подякувала Пресвятiй, поцiлувала iкону та вийшла надвiр. Бiля церкви вона помiтила молодицю з немовлям на руках. Дитинча плакало, а з ним i жiнка заливалася слiзьми. Пiдiйшла до них Маланка, спитала, що сталось. Жiнка розчулилась, розплакалась ще бiльше, та не витримала, упала перед нею на колiна. – Благаю, жiночко, допоможи! – схопила Maланку за поли. – Не дай вiд голоду загинути моiй дитинi! Маланка пiдняла жiнку, заспокоiла. – Звiдки ти? – запитала. – Здалеку. Полтавщина. Чула таке? – Чула, люба, чула. А як ти потрапила сюди? Та ще й з дитинчам? – Убили мого чоловiка на вiйнi, вдовою залишилася. Бiдувала я дуже, хворiла, ледь обое не загинули. Там родичiв не залишилося, а добрi люди намовили пiти до Сум, де повиннi були жити родичi чоловiка: його дядько, тiтка та хрещений. Ото й пiшла я з дитиною в дальню дорогу. Ледь знайшли мiсце, де жили дядько й тiтка, бо хати там вже нема, згорiла, а куди родичi виiхали, куди поiхали долi лiпшоi шукати – невiдомо. А хрещений чоловiка давно помер, – розповiла, заспокоiвшись, жiнка. – А його дружина? Жива ще? – Знайшла собi iншого дiда. Пустили вони мене, обiгрiли, а через два днi нагадали, що самим зараз скрутно живеться. Ото ж я й пiшла до Лаври помолитися, долi кращоi попросити у Бога. А що тепер робити? Куди голову прихилити? Чим дитину нагодувати? Я не знаю, – жiнка похитала головою й подивилася на Маланку глибоко сумними очима. – Удома хоч убога, та е хата, а дiстатися до неi без грошей i з дитиною на руках у мене вже не вистачить сил. – Бери мого коня, – не роздумуючи, сказала Маланка. – Забирай пiдводу, а харчi, що ще залишилися, подiлимо навпiл! – Як це… забирай? – розгубилася молодичка. – А ось так! – скинула голову вгору Маланка, аж коси по спинi вдарили. – Тобi Бог дав дитину – то й збережи ii, а я… Я й пiшки додому дiйду. – А далеко тобi? – Далеко. Туди, де хмари чiпляються за гори. А ти повертайся додому, там хоч дах над головою е. Пiд’iли жiнки перед дорогою, подiлили харчi, розпрощалися. – Вiк тебе не забуду, – на прощання сказала жiночка з Полтавщини. – А про твое щире серце й дiтям своiм розповiм, i накажу онукам переказати. Молитися за тебе буду щодня. Що ж тобi наостанок побажати? – Дитинку. Іншого бажання в мене немае, – сказала Маланка, надягла вузлик iз харчами на палицю, перекинула через плече та й пiшла, не оглядаючись. Дорога додому виявилася не такою вже й легкою, коли йти пiшки. Маланка то йшла, то пiдвозили добрi люди на возi та пускали до хати заночувати. Ноги в чоботях понатирала до кровi, що й ступити боляче. Уже в далечинi в ясну погоду виднiлися верхiвки Карпат, коли вкрай змучена тяжкою дорогою жiнка примiтила горохову копицю посеред поля. Вирiшила трохи перепочити й зарилася в неi. Незчулася, як швидко втома взяла свое, i вона заснула. Чи то сон був, чи видiння – достеменно Маланка сама не знала. З’явилася перед нею в червоному, аж мерехтливому, вбраннi сама Пресвята Богородиця. Упала перед нею жiнка на колiна й заблагала: – Пресвята Богородице! Прошу Тебе, дай менi материнство! Бо не можна прожити пустоцвiтом i зернятка по собi не лишити! Суворо та пильно подивилася на неi Богородиця й каже: – Мати твоя великою грiшницею була – багато ненароджених життiв загубила. Ти знала про це? – Знала, – б’е чолом Маланка. – І прошу Тебе, пробач iй, за все пробач! – А ти знаеш, що дiти розплачуються за грiхи своiх предкiв? – Знаю, – плаче Маланка. – Але ж не зможу я жити без дитини! Засохну з горя, загину! – А ти зможеш бути гарною матiр’ю? – суворо запитала Богородиця. – Обiцяю бути доброю, найкращою матiр’ю своiй дитинi, – щиро поклялася Маланка й тричi перехрестилася. – Добре, – сказала Богородиця. – Слухай мене уважно, щоб жодне слово не пропустила. Жiнка пiдняла своi красивi заплаканi очi. – Ти будеш мати дiтей! – урочисто сповiстила Божа Мати. – Ой! – скрикнула Маланка та мало не зомлiла вiд щастя. – Трьох дiтей. Кожного з них будеш народжувати через кожнi дев’ять рокiв. – Дякую Тобi, Пресвята Богородице, – не тямлячи себе вiд утiхи сказала Маланка. – Дослухай мене до кiнця, – зупинила ii Божа Мати й продовжила: – І ти, i всi жiнки вашого роду будуть дуже дбайливими матерями, надiленими любов’ю до своiх дiтей так, що можуть пiти навiть на самопожертву. Але грiхи твоеi матерi все одно всiм вам доведеться спокутувати. – Що ж робити?! – у розпачi запитала Маланка й задрижала всiм тiлом. – За твое добре серце i гарну справу, що ти зробила для бiдноi жiнки з дитиною, я пiдкажу тобi, як жити далi. – Як же? – загорiлися очi надiею. Богородиця схилилася над Маланкою й майже пошепки сказала: – Усi жiнки вашого роду не повиннi покидати батькiвську садибу, бо тiльки рiдна хата, рiдне подвiр’я, дерева, що сягають своiм корiнням глибоко пiд землю, навiть травичка – усе буде давати вам силу та наснагу до життя. Ти й наступне поколiння ваших жiнок-матерiв будуть жити лише цiею силою – пам’ятай. Так ви спокутуватимете грiхи твоеi матерi, зможете продовжувати ваш рiд. Запам’ятай: де народилися, там повиннi й вiкувати. – А де ж менi жити? Я замiжня й зараз живу там, де садиба мого чоловiка. – Ти повинна повернутися туди, де тебе народили, де твое корiння. – Добре, добре, – без вагань погодилась Маланка. – А чоловiки нашого роду? Як же iм бути? – Чоловiкiв це не стосуеться. Вони можуть iхати кудись, щоб добути кусень хлiба для сiм’i – це не грiх, i в них досить своеi сили, щоб вижити далеко вiд рiдного гнiзда. Але жiнку та ii дiтей можуть спiткати нещастя, бо не стане в них життевоi сили якоiсь митi. – Дякую Тобi, Пресвята Богородице! – знову почала щиро молитися Маланка та низько кланятися. А коли пiдняла голову, то Богородицi як i не було. Витерла вона сльози та з новими силами поспiшила додому. Мирон вже весь звiвся та прогледiв очi на дорогу, чекаючи дружину, що давно повинна була повернутися. Спочатку вiн не впiзнав у постатi на дорозi Маланку, а потiм пiдбiг до неi – а та вся вимучена, стомлена, а очi радiстю свiтяться. – Люба, кохана моя Маланочко, – обiймае Мирон дружину. – Де ти так довго була? І без коня, без воза повернулася. Чи лихi люди вiдiбрали? – Усе добре, любий, – посмiхаеться. – Коня з возом я добрiй людинi подарувала. – Подарувала?! – Так. Їй кiнь потрiбнiшим був. – Та Бог iз ним, з тим конем, – махнув рукою Мирон. – Ти сама як? – Будуть у нас дiти, – видихнула щасливо та й зомлiла вiд утоми. Навеснi, лише почав танути снiг, Мирон iз Маланкою пiшли в гори, де покинута хатинка вже перекосилася та вросла в землю. Вiдбудували вони ii за лiто та й перебралися туди жити. А наступного року, саме на Прощення, народила жiнка довгоочiкуваного первiстка – сина Ореста, через дев’ять рокiв – красуню, середульшу дiвчинку Даринку, а ще через дев’ять, коли вже Маланцi було пiд п’ятдесят, – доньку Марiчку. Усiм дiтям Маланка часто розповiдала про свою зустрiч iз Пресвятою Богородицею та все наказувала анi iм, анi наступному поколiнню не забувати про те, що лише батькiвське гнiздо зможе iм дати силу життя та вберегти вiд бiди… Частина перша 1 Скiльки Катря себе пам’ятае, бабуся Варя була прикута до лiжка. Вона любила свою бабусю, з доброю, ласкавою посмiшкою, з лагiдними, м’якими та теплими долонями, свiтлим волоссям, стягнутим у вузлик. Дiвчинка й називала ii по-своему, по-особливому – бабуся. Не «баба», не «бабуся Варя», а лише «бабуся». Інодi бабусi ставало краще, i Катря пам’ятала, як вони з дiдусем Орестом допомагали iй сiсти в iнвалiдний вiзок, вузлик волосся на головi скручували в «гульку» та возили ii на горо`д i в садок. А ще бабуся любила рiчку, яка протiкала неподалiк. Треба було лише спуститися дорiжкою, що тяглася уздовж усього довгого горо`ду вниз, перейти луки, де завжди було повно поважних гусей, крикливих качок та прип’ятих до кiлкiв молодих бичкiв, щоб потрапити прямiсiнько до величезних верб, за якими ховалася невеличка, спокiйна та тиха рiчка. Тут вони з дiдом Орестом i зупиняли вiзок, а бабуся могла годинами дивитися на мальовничi картини розлогого села уздовж рiчки, яка мiсцями поросла очеретом. Гуси гелгочуть про щось свое, понад берегом лiтають неспокiйнi ластiвки, а бабуся вдивляеться у срiблясту рiчку, що викручуеться, мов в’юн, помiж вербами. Інодi вона просила пiдвезти ii до самоi рiчки, де берег не крутий, щоб можна було бачити вiдшлiфованi водою пласкi камiнчики на днi, де зграйка веселих i швидких малькiв то гралася на сонцi, то ховалася в тiнь. Коли Катря була маленькою, то просто йшла бавитися до рiчки, а коли подорослiшала, то брала старе простирадло, розстилала його на травi та лягала поруч iз бабусею, слухаючи ii та дiдовi розповiдi. Мабуть, вона була вже в п’ятому або шостому класi, коли дiдусь iз бабусею одного дня повели розмову про военнi роки. – Дiдусю, а ти був на фронтi? – запитала тодi Катря. Дiд Орест, худорлявий, високий, стрункий, зовсiм не зiгнутий вiд рокiв, глянув на неi уважно так, помовчав трохи й сказав: – Бач, виросла, мабуть, вже моя онука, що таке питання поставила. Я був зв’язковим в УПА. Чи чула про таку? – Чула щось, але достеменно не знаю, за що УПА воювала. – За що? – невдоволено хмикнув дiд i поморщив брови. – Не вчать вас правди в школi чи ти така погана учениця? – Я вiдмiнниця! – Катря ображено надула своi темнi, як стигла вишня, губи. – За Украiну, Катрусю, за Украiну, за ii волю твiй дiд Орест воював. За що ж iще? – пом’якшав голос дiда. – І за Карпати, – посмiхнулася Катря, вже забувши про образу. – За Карпати? Це ясна рiч, бо немае у свiтi кращого мiсця, нiж рiднi гори та лiси, – сказав замрiяно дiд, а Катря подумала, що вiн зараз знову почне довгу розповiдь про те, якi там холоднi та швидкi рiки, що восени верхiвки гiр потрапляють у полон важких хмар, якi тихо сповзають униз, про те, що там навiть стежки дзвенять пiд ногами. Зазвичай дiвчинка любила подовгу слухати розповiдi дiда, i далекi та незнайомi Карпати росли разом iз нею, у ii уявi, як якесь чарiвне та казкове мiсце. Але сьогоднi чомусь не було настрою слухати оповiдь дiда про його край, i дiвчинка спитала: – І що ти, дiдусю, робив, коли був зв’язковим? – Менi йшов дев’ятнадцятий рiк, коли я вступив до повстанськоi групи, а згодом в УПА. А там вже наш командир запримiтив мою кмiтливiсть та спритнiсть i призначив мене зв’язковим. Бо треба було когось посилати на Схiд Украiни, до Донбасу, де дiяли осередки пiдпiлля ОУН. Про це, Катрю, мабуть, нiколи не напишуть у пiдручниках. Але це дiйсно було, i я тому свiдок. Старий, правда, – дiд посмiхнувся, – але все ж таки свiдок. – А чому не пишуть, дiду? – А хто iх знае чому. Може, колись час розсудить. А я не знаю, у чому моя вина й чому менi доводиться приховувати вiд людей те, що я хотiв, аби Украiна була незалежною. Може, нас навчали не так, а може, я не все тодi розумiв, бо й малограмотний був, i молодий. Знаю одне: треба було зробити так, щоб Карпати вiльнi були, щоб горянам дихалося вiльно, то й пiшов до УПА. Дiд зняв кашкета, витер спiтнiле чоло, примружив очi, згадуючи далекi роки, та так тяжко зiтхнув, що Катря вже й не рада була, що затiяла цю розмову. – Бабусю, тобi не холодно? – спитала вона. – Та що ти, Катрю?! Такий приемний вiтерець несе лише свiжiсть вiд рiчки, а не холод. – Гарна днина, – сказав дiдусь, – як тодi, у той день, коли я тебе, Варю, вперше побачив. – Ага! – засмiялася Катря, ii дзвiнкий смiх забринiв над тихою водою. – Здаеться, я щось цiкаве пропустила чи вiд мене щось приховують? – Дiдусь мае на увазi наше знайомство, – усмiхнулася бабуся та поправила рукою сиве пасмо волосся над вухом, нiби соромлячись. – Так, так, – протягла Катря. – Хотiлося б дiзнатися, як це у вас було. Дiвча перетягло простирадло в iнше мiсце, вмостилося на ньому прямо перед бабусею, щоб нiчого не пропустити. Та з любов’ю глянула на онуку й подумала, що мине лише кiлька рокiв, як це дiвчисько почне зводити з розуму хлопцiв. І треба ж було таку красу вiд природи отримати! Мати в неi, iх донька Марина, гарну вроду мала, а онука ще краща. Великi карi очi, що нiби в душу можуть зазирнути, вii чорнi-чорнi та густi, брови – як крила птаха в польотi, губи повненькi та незвичайного темного кольору, нiби стигла вишня на сонцi блищить. І шкiра в Катрi нiби оксамитова – гладенька, без жодноi цяточки, а на круглих щiчках вiчний сором’язливий рум’янець кольору стиглого персика. Та найбiльшою гордiстю онуки було ii волосся. У Катрусi напрочуд густе, м’яке та довге волосся, таке чорне, що аж вiдливае темно-синiм, коли на нього падають сонячнi променi. Часом бабуся Варвара i сама вiрила в розповiдi свого чоловiка про те, як колись Маланка (його мати) зустрiла Пресвяту Богородицю i та вiщувала, що всi дiвчата iхнього роду будуть надiленi надзвичайною красою та любов’ю до своiх дiтей. Свою едину доньку вони з чоловiком зростили в ласцi та любовi, i зараз Варвара б рада допомагати iй в усьому, та склалося так, що працювала багато й тяжко в колгоспi, i збив ii з нiг пiдступний iнсульт, прикував до лiжка. Нiколи i не гадала вона, що стане своiй доньцi тягарем, що доведеться ii годувати з ложки, як малу дитину, i постiль пiд нею мiняти, i лiки дiставати. Краялося серце материнське, та що тут поробиш? Лише стала через кiлька рокiв одужувати – знову iнсульт. І знову лiжко й довгi днi та ночi, щоб стати на ноги. – Ну? Чого ж мовчимо? – Катруся зиркала то на дiда, то на бабу. – Не хочете зiзнаватися, як познайомилися, чи що? – Нехай дiдусь розповiсть, – посмiхнулася бабуся. – Вiн у нас мастак красиво розповiдати. – Це я знаю, – мружить оченята Катруся. – Дiдусю, розкажи. – А ти менi розкажеш про свое перше побачення? – посмiхаеться дiд. – Коли ти розкажеш, то i я тобi розповiм. – Обдуриш старого? – Нi, – смiеться дiвча, – чесне-пречесне слово! – Ну то слухай, якщо так цiкаво, – сказав дiд i став позаду вiзка дружини, поклав iй на плечi своi натрудженi руки. – Улiтку сорок третього року треба менi було дiстатися до Донбасу у справах, бо я ж був зв’язковим. Не буду розказувати про всi пригоди на своему шляху – для цього й дня не вистачить, бо по всiй Украiнi нiмцi стояли, а менi треба було цiею територiею пройти та ще й перетнути лiнiю фронту, щоб виконати бойове завдання. Дiйшов я до рiчки Сейм, що неподалiк мiста Суми. Рiчка широка, гарна, iй немае жодноi справи до вiйни. Пробрався я нишком очеретами до берега, подивився по картi, що поруч повинен бути мiст. Тихенько виглядаю й бачу той мiст через рiчку. Вiн великий, довгий, бетонний, але по ньому нiмецькi вартовi ходять. Нарахував я iх аж вiсiм чоловiк. Та всi в касках, озброенi, ще й два мотоцикли по рiзнi береги стоять. От, думаю, незадача, треба через рiчку перебратися, а нiяк: з мосту все нiмцям видно. Стою в багнюцi по колiна, слухаю, як жаби квакають, та й думаю, що доведеться менi так до темряви стояти, а потiм iти шукати переправу. Знову дiстав карту, подивився ще раз – злiва село, справа – теж, i всюди нiмцi. Що менi робити? Аж дивлюся – пливе рiчкою дерев’яний човен, а в ньому сидить русява дiвчина, гарна така, молоденька, свiжа, нiби вранiшня ромашка. – Бабуся? – не витримала Катря. – А то ж хто ще? Досi пам’ятаю, яке було на нiй платтячко. Бiленьке в синiх квiточках. Воно так пасувало до ii блакитних очей! – І що ж було далi? – Катря аж зачовгалася вiд нетерплячки. – Помiтила вона мене, а я палець до вуст приклав, мовчи, мовляв. Вона все зрозумiла, непомiтно головою кивнула й припливла до берега, де я сховався. Незнайомка, проходячи повз мене, спитала тихо: «Ти хто, хлопче?» А я iй кажу: «Допоможи менi перебратися на той берег, щоб нiмцi не помiтили. Прошу тебе». «Чекай тут», – чи то вiдповiла, чи вiтер прошепотiв. Робити нiчого. Сиджу. Чекаю. Думав рiзне: може, i справдi допоможе, а може, пiшла до нiмцiв, щоб мене здати. Повертаеться вона назад з оберемком свiжоскошеноi трави та, не зупиняючись, каже: «Я траву буду в човен складати, а ти доповзи та непомiтно лягай пiд неi, на саме дно, i сиди тихо». Так я i зробив. А дiвчина все носить траву та зверху на мене ii скидае. А потiм я почув, як весло вдарилося об воду, i човен зрушив iз мiсця. Нiмцi на мосту щось по-своему гелгочуть, смiються, а дiвчина не зважае на них. Вiдпливла вiд берега, та як затягне пiсню: За туманом нiчого не видно, За туманом нiчого не видно, Тiльки видно дуба зеленого, Тiльки видно дуба зеленого. Пiд тим дубом криниця стояла, Пiд тим дубом криниця стояла… А голос чарiвний, сильний, розливаеться понад водами Сейму так, що навкруги його чути. …У тiй криницi дiвка воду брала. Та й впустила золоте вiдерце… Нiмцi спочатку смiялися, навiть камiнцi жбурляли у воду, а дiвчина все спiвае та так уже витягуе пiсню, що навiть вони ржати перестали та й заслухалися. А вона перевезла мене через рiчку, сховала до вечора в кущах, а тодi, як впала темна нiч, вiдвела до свого хлiва, сховала на горищi, нагодувала. Ось так я й познайомився з твоею бабусею. Дiдусь посмiхнувся, провiв долонею по худенькому плечi дружини. – І ти одразу закохався? – спитала Катря. – Не знаю, як ви це зараз називаете… – Кохання з першого погляду, – серйозно вставила дiвчинка. – Можливо. Знаю лише одне: запала менi в душу свiтлокоса дiвчина iз Сумщини. Та так надовго, що не змiг ii забути, а всi красунi карпатськi, що подобалися менi ранiше, стали здаватися вже не такими гарними. – А таке бувае, що спочатку здаеться людина тобi гарною, а наступного дня вже не дуже? – зовсiм по-дорослому запитала Катря. – А чому ж нi? Бувае. Я знайшов Варвару, коли ще раз iшов iз завдання з Донбасу. Виявилося, вона мене теж чекала. – І ви одружилися? – Нi, Катрю, не одразу. Довелося нам зустрiтися ще й у сорок четвертому роцi. А в сорок п’ятому, коли скiнчилася вiйна, я приiхав до села, а моя Варвара вже мала ось-ось народити дитину, твою матiр. Тодi ми одружилися, згодом збудували собi хату, та й покинув я рiднi гори заради цiеi красунi. – Яка там красуня, – махнула рукою бабуся. – Ти б, Катрю, бачила, яких красунь у них гори виплекали. Кров iз молоком, а не дiвки! Сама бачила, коли iздили туди в гостi. – Дiдусю, а як же ти змiг розлучитися з горами? Ти iх так любиш! – Пiсля вiйни, щоб не потрапити за грати, я приiхав до Варi, а вона вагiтна, народжувати треба, а нiде. Хата батькiвська згорiла, так жили вони в землянцi. Куди iхати? Треба було йти працювати, щоб якусь хатинку збудувати та десь жити жiнцi з дитиною. Ось i залишився. Спочатку на деякий час, а потiм назавжди. Схiдне Полiсся також гарне. Чи не так, Катрю? – Менi тут подобаеться. – Це добре. Бо ти ж пам’ятаеш, що повинна жити там, де народилася? – Дiду! – махнула рукою. – Ти до цього часу вiриш у цю казку? – Бо то е правда. Чиста правда. – Нехай буде так, – неохоче згодилася Катря, щоб лише не хвилювати його. – От не вiриш менi, – з розпачем сказав дiд. – А згадай-но, що Богородиця сказала, так i збулося. Дiтей мати народжувала кожнi дев’ять рокiв. Було таке? – Збiг. – Трое дiтей народила, як i говорила Пресвята. Так чи нi? – Теж простий збiг. – А Даринка? Забула про неi? – То був нещасний випадок, – не здавалася Катруся. – Нi, то було пророцтво. Даринка залишила батькiвську оселю, коли вийшла замiж. І смерть ii була не випадковою. Подумай сама, як може вагiтна жiнка, спускаючись у льох по драбинi, так зачепитися ногою, що зависнути на нiй догори дригом? Так i висiла бiдолашна, доки й сама не загибла, i дитина в нiй не померла. – Горе та й тiльки, – зiтхнула бабуся. – Треба ж було такому статися! – А жила б вона вдома… – почав дiд. – Дiду! – перебила його Катря. – Досить уже! Усi ми чули твоi розповiдi сто разiв. Давай не будемо про сумне. Зiзнайтеся краще, коли ви вперше поцiлувалися? – Отакоi! – бабуся вдарила себе долонями по колiнах. – Та чи наша Катря зовсiм дорослою стала? – Колiться по-хорошому, бо все одно випитаю, – знову з’явилися хитрi блискiтки в очах онуки. – Коли в сараi мене ховала вiд нiмцiв, тодi я поцiлував Варю вперше, – зiзнався дiд. – У щоку чи в губи? – Спочатку, звичайно, у щоку. – Мене теж у щоку поцiлував один хлопець. – Це ж треба! І не iнакше як хтось iз наших сусiдiв, – сказав дiд. – Або сусiд злiва, Федько, або справа, Роман. Тепер ти колися, Катерино, зiзнавайся, хто? Не iнакше як Роман. – Не вгадав, дiду, – смiеться Катря, – Федько, а не Роман. – А я думав, що Ромко. – Теж менi, жениха знайшов! У нього в щоденнику самi трiйки! – Не в оцiнках, Катрю, справа, а в самiй людинi, у ii душi, – зiтхнув дiд. – І поведiнка в Ромка, дiду, знаеш, яка? – Веселий вiн хлопець, трохи кручений, ну то й що? Добрий, лагiдний, до людей привiтний. – Погано ти, дiду, його знаеш. – Можливо, Катрю, можливо. Але я напевно тепер знаю, що треба нам iз твоiми батьками швидше нову хату добудувати. А то не встигнемо до твого весiлля. – Дiду! – невдоволено закрутила носом дiвчинка та так мотнула головою, що коси пiдстрибнули на плечах. – Я не хочу замiж! – Прийде твiй час, i нас забудеш спитати, – посмiхнулася бабуся. – Заведеш хлопця на порiг i скажеш: «Це мiй чоловiк!». – Це буде… не скоро! – залилася смiхом Катруся, аж почервонiли ii кругленькi щiчки. 2 – Катрю, пiшли сьогоднi по гриби до лiсу, – запропонував Ромко, коли вони з Федьком поверталися зi школи. Вони майже завжди бували разом. Спочатку ходили в дитсадок в одну групу, потiм пiшли до школи, i Катерина з Романом потрапили до одного класу, а Федiр – до iншого. Так вiн такий галас здiйняв удома, що пiвсела чуло, як ревiв, нiби голодна корова, та кричав, що не пiде бiльше до школи, коли його не переведуть у той клас, де його друзi. Катерина зi свого подвiр’я теж чула, як Федю довго вмовляла мати вчитися в iншому класi, бо Катря – дiвчина ще нiчого, а ось вiд Романа йому потрiбно триматися подалi. Але Федько так лементував, що його не змогли заспокоiти анi вмовляння матерi, анi ремiнь батька, що кiлька разiв прилипав до заднього мiсця. Урештi батьки силою затягли хлопця до хати, i що там ще йому робили – нiкому не вiдомо, але наступного дня Федiр iз запухлими вiд слiз очима, але iз щасливою посмiшкою на обличчi та портфелем у руках з’явився в iхньому класi в супроводi матерi, Полiни Лаврентiiвни, яка працювала завучем. Учителька вказала Федьку на вiльне мiсце за задньою партою, бо всi мiсця вже були зайнятi, а Катря сидiла поруч iз Романом. Тодi Федько зробив таке нещасне обличчя, скривився, заклiпав очима та скривив рота, готовий ось-ось заревти. Полiна Лаврентiiвна, уявивши, що хлопець знову повторить учорашню сцену, щось шепнула вчительцi, i та пересадила хлопчика, що сидiв позаду Катрi, за останню парту. Федько знову розплився в задоволенiй посмiшцi, демонструючи всiм вiдсутнiсть одного зуба, поважно й задоволено пройшовся класом i сiв на звiльнене мiсце. – Точно, Катрю, – пiдтримав друга Федiр, – грибiв у лiсi – сила-силенна! Сам бачив, як Явдоха цiлий мiшок опенькiв за плечима несла, аж пуп трiщав! – Таки й трiщав! – засмiялася Катря. – Може, вона яблука-дички з лiсу тягла в мiшку? – Ти що?! Явдохи не знаеш? – оживився Роман. – Якщо вона щось i несла, то лише опеньки, бо яблука давно вже погнили. – Менi ще треба на городi бур’яни сухi позгрiбати та спалити, доки днина добра стоiть, – сказала Катря, поглядаючи то на Федька, то на Романа. – Я тобi допоможу, – обiзвався жваво Роман. – Разом ми швидко справимося! – Дивись менi! – посварилася пальчиком. – А я тебе хоч колись обманював? – Ти? Нi. – Друзi, так iдемо до лiсу чи нi? – утрутився в розмову Федiр. – Пiвгодини на обiд i перевдягання, – скомандувала Катря. – Куди це ти спортивнi штани натягаеш? – спитала мати. – Не встигла прибiгти зi школи, а вже кудись милишся. – Пiдемо по опеньки, – вiдповiла швидко Катря й закинула на спину важкi пухнастi коси з розплетеними кiнчиками. – Ти не хвилюйся, мамо, на городi все встигну зробити до темряви. – А з ким же? – З друзями. – Знову iз сусiдами? – А то ж iз ким? – У дiвчаток твого вiку подруги, а в тебе – друзi, – м’яко дорiкнула мати. – У мене теж е подруга Ольга, але з нею нецiкаво. Носиться зi своiми новими ганчiрками, як курка з яйцем, i бiльше нiчого iй не треба. – Хiба ж мало добрих дiвчаток? – А менi з Федьком та Романом теж непогано, – сказала як вiдрiзала. – Мамо, де кошики стоять? – Тримай, – мати подала плетеного з лози кошика. – Менi два потрiбно. – Навiщо тобi два? Щоб руки чимось зайнятi були та й усе? – Дай менi ще один, – попросила Катря. – Кажу ж, що потрiбно два, значить, так треба. – Ох, i вперта ж ти, Катерино, – усмiхнулася мати, дiстаючи з-за припiчка ще один кошик. – І в кого ти така вдалася? – У дiда, – кинула, вибiгаючи з хати та натягуючи в’язану шапку. Друзi швидко прямували накатаною возами дорогою, що тяглася до лiсу. Треба було поспiшати, бо осiннiй день короткий, не встигнеш угору глянути, як вже з усiх бокiв насуваеться темрява. Днина видалася чудова. Друзi перейшли дерев’яний мiст, що розкинувся над невеличкою тихою й спокiйною рiчечкою. Зупинилися лише на мить, кинувши погляди на ii тиху заводь, затiнену старими вербами з покрученим корiнням, що виступало над водою, та й попрямували далi – туди, де вдалинi бовванiли дерева, кликали до себе рiзнокольоровим убранням. Лiс поволi насував iм назустрiч. У лiсi тихо, лише шурхотить пiд ногами сухе листя, що залягло на землю товстою та м’якою ковдрою. Сумовито поскрипуе стара береза, скаржиться на вiтер, що позривав iз неi останне вбрання. А далi дружним натовпом обступили стежинку столiтнi дуби. Заблукала одинока хмаринка, наткнулася на верхiвку величезного дуба, зачепилася за його могутне розлоге вiття, та й замрiялась або задрiмалась на одному мiсцi. Грибники звернули зi стежинки й заглибилися в лiс, туди, де тремтливою осичкою починався густий чагарник. Тут розбрелися в рiзнi боки, шукаючи опеньки бiля старих трухлявих пенькiв. Грибiв, дiйсно, було дуже багато. Вони росли то безладним натовпом, поблискуючи на сонцi слизькими темними голiвками, то сидiли прямiсiнько на широченних пеньках дружними сiмейками. Катря не встигла й отямитися, як почула голоси хлопцiв, що вже ii гукали, порушуючи урочисту тишу лiсу. Вона глянула в кошик – вiн був майже повний, але менший кошик був зовсiм порожнiм. – Я тут! – гукнула вона з розпачем. Прибiгли до неi Федько та Роман, обое збудженi, очi горять, а в руках – кошики, повнi грибiв. – Ну, i що я буду тепер робити? – Катря показала порожнiй кошик. – На смiх людям понесу його додому? Роман мовчки пiдiйшов, узяв у неi з рук порожнього кошика, поставив на землю i насипав опенькiв зi свого. – Навiщо?! – кинулася Катря. – Менi досить i цього, – вiдповiв хлопець i якось винувато та нiяково посмiхнувся. – У тебе ж залишилося лише пiвкошика, – сказала Катря, а в очах сяйнула подяка. – Нам iз мамою досить, – знизав плечима Роман. – Ну, то що? Йдемо додому чи ще будемо збирати? – дивлячись вбiк, спитав Федько. – Пiдемо додому, – сказала Катря, бо вiд ii слова залежало рiшення. – А я пiду понад дорогою, – сказав Федько. – Може, якогось боровика знайду. – Aгa, – посмiхнувся Роман. – Гляди, знайдеш! Їх уже давно немае. Знайти можна хiба що коров’ячу ляпанку! – Іди вже, розумнику, – вiдмахнувся Федiр. Роман взяв iз рук Катрi бiльшого кошика, та й пiшли вони вдвох. Дiвчинi було чомусь неприемно, що Федiр не подiлився з нею грибами. Справа була навiть не в грибах, а в тому, що вони втрьох вважають себе друзями, завжди разом, а коли чимось треба подiлитися, то Роман останню сорочку iз себе знiме та вiддасть, а Федiр… Так бувало й тодi, коли Катрi потрiбна була допомога. Не можна сказати, щоб Федько iй коли-небудь вiдмовив. Вiн або вiдмовчувався й чекав, поки Роман першим проявить iнiцiативу i йому не потрiбно буде вже нiчого робити, або Катрi доводилося його просити, а то й навiть умовляти. Ну, не здогадався, наприклад, сьогоднi Федiр запропонувати iй своi гриби, так мiг би хоча б з другом подiлитися. – І чому вiн такий? – вголос подумала Катря. – Федько? Не зважай, – нiби прочитавши ii думки, вiдповiв Роман. – Нормальний вiн хлопець, гарний друг. – А чому тебе не пускають до iхнього двору? – А я i сам туди не ходжу, – поморщив лоба Роман. – Можеш розповiсти… Чи це секрет? – А ти не знаеш? – Щось одним вухом чула вiд батькiв, але достеменно нiчого не знаю, – вiдповiла Катря. – Чула, нiби вашi батьки колись посварилися. Так? – Ти ж, Катрю, знаеш, що моя мати вiд народження кульгава, бо в неi вивих стегна. Їй i так тяжко ходити, а ще й тиск зависокий… – Тому вона й працюе прибиральницею в школi? – А де ж iй iще працювати? Хоча мати закiнчила у свiй час технiкум. Коли був живий батько, то сказав, що не пустить ii на поле, щоб не згинула там. Так i працюе прибиральницею до цього часу. – Чому твiй батько помер? – Мати була мною вагiтна, а Федькiв батько, або, по-iншому, голова нашого колгоспу «Червоний партизан» дав обробляти iй ланку бурякiв. І скiльки б ти думала? Цiлий гектар! Тодi мiй батько пiшов до нього по-хорошому й каже: «Моя Валя на ланку не пiде, бо ти ж бачиш, що вона кульгава та ще й вагiтна. До того ж у неi часто стрибае тиск. Дай, Максимовичу, iй хоч дитину нормально виносити». А той уперся! Каже, що всi в селi рiвнi, i буряк полоти пiдуть усi: i директор, i вчителi, i фельдшерка. Не знаю, як там було, але мiй батько схопив якогось дрючка, що перший-лiпший попався пiд руку, та й зопалу вiдлупцював голову. Той зняв побоi у райцентрi, написав заяву на батька до мiлiцii. – І що? – Катеринi очi гнiвно заблищали. – За це й посадили мого батька до в’язницi, – зiтхнув Роман. – Нi вiн мене не бачив, нi я його. – Як то? – Захворiв вiн там на туберкульоз, а потiм пiдчепив запалення легенiв i помер. – Ти диви, який гад цей Іван Максимович! – iз гнiвом сказала Катря. – Недаремно ж мiй дiд його недолюблюе. – Твiй дiд – золотий чоловiк. – А ти на Федька зла не тримаеш? – Ти що?! Вiн-то до чого? Вiн мiй друг. – Уже йду! – крикнув той i попрямував до них. – Ну що? Знайшов боровика? – спитав Роман. – А! – махнув хлопець рукою. – Якi там боровики? Так, пройшовся лiсом, щоб спокiйнiше на душi було. – Ти все ще хочеш до сiльгоспiнституту вступати? – Ще два роки попереду. Можливо, пiду до юридичного. – А я не передумала, – всунула свою копiйку Катря. – Хочу бути вчителькою. – А ким же ще ти можеш стати? Мною та Ромком iз дитинства командуеш, як хочеш, – пустив шпильку Федiр. – Хм, – Катря невдоволено вiдкопилила губу, – можна подумати, що жiнки бувають лише вчительками. – І пiдводниками, i лiкарями, i космонавтами, – продовжив ii думку Федiр. – Не хочеш стати першою жiнкою-космонавтом, нога якоi ступить на далекий i невiдомий Марс? – Дурень ти, Федьку, – з осудом блимнула на нього Катря виразними очима: – Та ще й набитий. – Не сварiться, – спокiйно мовив Роман. – А ти, Ромку, куди пiдеш вчитися? – спитала, вже заспокоiвшись. – Менi не доводиться вибирати. Шлях один – у ПТУ. – Але чому? Можна спробувати хоча б у технiкум, – озвався Федько. – Ви гадаете, що я не йду до технiкуму через своi трiйки? – спитав Роман. – А то ж чому? – Катинi брови злетiли вгору, розправилися, як крила. – По-перше, у ПТУ годують тричi на день, дають гуртожиток, стипендiю, направлення на роботу. А по-друге, – Роман на мить запнувся, – по-друге, треба йти швидше працювати. Не можу ж я у матерi сидiти на шиi? Треба iй дати змогу вiдпочити. Усiм стало якось нiяково i решту дороги додому вони йшли мовчки, лише iнодi перекидаючись малозначущими фразами. 3 Цього дня Катря, напевне, вперше в життi сказала неправду. Була недiля, не треба було поспiшати до школи, i вона вирiшила досхочу виспатися. Але, як завжди, прокинулась о сьомiй i довго крутилася, кутаючись простирадлом, доки знову задрiмала. Їй наснився свiй 10-Б клас, але чомусь поруч iз нею сидiв не Ромко, як завжди, а Федько. Вона так близько бачила його темнi сяючi очi, що хотiлося дивитися в них до безкiнечностi… – Чи думае ця спляча красуня прокидатися, чи буде вiдлежувати боки до обiду? – голос дiда розбудив Катрю, але iй так кортiло додивитися сон до кiнця, що вона невдоволено промурчала й знову закрила очi, але сон вже розвiявся, як вранiшнiй туман на сонцi. – Ну, що, дiду? – невдоволено пробубонiла вона й розплющила очi. – Менi такий сон наснився, а ти все зiпсував. – Як проспиш до обiд, то присниться й ведмiдь, – посмiхнувся дiд. – Хiба б я тебе будив без дiла? – Якi можуть бути справи в недiлю вранцi? – А це ти сама спитаеш у свого кавалера. – Хто? – спитала Катря, потягуючись у лiжку. – Федько. – Я зараз, – зiтхнула Катря й потяглася за халатиком. Скрутивши волосся у вузол, затягла його гумкою, взула капцi, вийшла на ганок i замружила очi вiд сонця. Крiзь крислату крону староi грушi пробивалися грайливi сонячнi променi. Вони одразу ж пiймали обличчя дiвчини й почали загравати до неi, плутатися в блискучих кучерях. Катря посмiхнулася новому дню, пустунам-промiнчикам та легесенькому вiтерцю, що донiс до ii тремтливих нiздрiв запахи весняного квiтучого саду. Вона вдихнула на повнi груди та весело побiгла до хвiрточки, де на неi чекав Федiр. – Привiт, – Катря прочинила хвiртку й посмiхнулася хлопцевi. – Добридень, – Федько теж посмiхнувся й засунув руки до кишень. – Довго ж ти спиш. – І ти туди ж! То дiд бурчить, що довго сплю, то ти. А я лишень один день за пiвроку хотiла вiд душi виспатися! – Я хотiв, як краще, – знiтився Федько й набундючився. – Ну, то йди та спи. Хлопець розвернувся, збираючись пiти. Іншого разу Катерина сказала б йому: «Ну i йди собi пiд три чорти!», розвернулася б та й пiшла досипати. Але чомусь сьогоднiшнiй короткий, як мить, сон не давав спокою. – Зачекай, – сказала вона й схопила хлопця за руку. – Чого це ти одразу надувся, як сич на мороз? У Федька очi потеплiшали, вiн пильно подивився на Катрю. – Суницi в лiсi дозрiли. «Як увi снi», – майнула в Катрi думка, вона так i стояла, тримаючи Федькову руку у своiй. – Бери вiдерце та пiшли. Вона кивнула головою на знак згоди та швидко побiгла до хати. – Дiду, я не буду снiдати, – кинула на ходу та побiгла перевдягатися. Чомусь сьогоднi iй захотiлося виглядати привабливо, i Катря почала швидко перебирати ситцевi сарафани та платтячка. Зупинила свiй вибiр на бiлому сарафанi в синiй дрiбний горошок. Вiн був приталений i чiтко видiляв ii тонкий стан та високi пружнi груди. Швиденько надягла сарафан, волосся нашвидкуруч розчесала i затягла високо на потилицi у вузол. Глянула на себе у дзеркало старенькоi шафи, покрутилася на всi боки й залишилася собою задоволена. Показавши наостанок своему вiдображенню кiнчика язика, крикнула дiду: – Ми йдемо за суницями! – Хто це «ми»? – А ти не знаеш буцiмто. – Знову друзi, – по-доброму промимрив дiд. – Куди кiнь iз копитом, туди й рак iз клешнею. Так, Катерино? – Еге ж, дiду, еге ж, – вiдповiла Катря та крутнулася на однiй нозi. – Значить, iдеш iз Федьком та Романом? У неi на мить завмерло серце, бо вперше в життi вона не збиралася кликати Романа. Їй чомусь захотiлося провести цей день наодинцi з Федьком. – Так. Звичайно ж, з ними, – збрехала Катря, i ii чомусь обдало жаром. – Я пiшла. Не сумуйте без мене, бо скоро повернуся. – Іди вже, дзиго, – посмiхнувся дiд, проводжаючи поглядом улюбленицю. Вони йшли удвох знайомою стежинкою по росистих луках, що пахли свiжiстю. Вранiшню урочисту тишу порушувало мукання корiв, яких вже гнали за рiчку туди, де буяла зеленню трава. Ялiвки йшли швидко та грацiозно; поважно дибали, хльоскаючи хвостами себе по товстих боках, старшi корови, несучи вим’я. Частина корiв одразу розбрелася по пасовиську. Катерина пiдставила обличчя пiд легенький вiтерець, що доносив свiжiсть та вологу вiд рiчки, посмiхнулася. – Про що ти зараз думаеш? – спитав Федько, що до цього часу йшов поруч мовчки, розмахуючи пластмасовим вiдерцем та зрiдка кидаючи вкрадливi погляди на супутницю. – У такi митi, як зараз, я вiдчуваю еднiсть iз природою, iз цими луками, травами, що пахнуть медом, величавими вербами над рiчкою, тихими водами, могутнiм лiсом. Здаеться, що вже не можна вiддiлити окремо щось одне. – Що ти маеш на увазi? – Усе, що бачу навколо себе, – iснуе в дивнiй гармонii. Не можна вiдокремити лiс, бо без нього стане порожньо й беззахисно лукам. Або не можна викреслити нашу рiчечку, бо не буде роси на травах, на березi верби засумують i загинуть, бо вони народилися й виросли пiд шум ii води. Я теж народилася тут i виросла, сто, навiть тисячу разiв ходила цiею стежкою, коли босонiж, коли взута, здаеться, що знаю кожну травинку, назви рослин, як i коли вони цвiтуть, як пахнуть. Тому я теж маленька частинка цього мiсця, – Катерина розвела руки в боки, – невiд’емна його частина. Мене теж не можна викреслити звiдси. – Катрю, – сказав хлопець, вислухавши ii щирi слова. – Це почуття називаеться патрiотизмом, а виникло воно в тебе як похiдне вiд слова Батькiвщина. Усiх людей тягне на свою батькiвщину, коли вони ii покидають. Через кiлька мiсяцiв ми закiнчимо школу й поiдемо звiдси. Будемо вчитися в мiстi, де вже не буде нi цього лiсу зi старезними дубами й тонкими березами, нi запашних лук, нi тихоi рiчки. Буде бурхливе студентське життя, навколо багато знайомих i незнайомих людей, галас, шум машин, грюкiт трамваiв. Закипить, завируе нове життя, затягне тебе, як вихор, i забудеш ти, що на цих луках уже не бiгае босонiж дiвчинка Катря. Але нiчого не трапиться. Усе буде так, як i ранiше. Уранцi рiчку будитимуть галасливi гуси, потiм замукають корови, i батiг пастуха буде голосно ляскати по запиленiй дорозi. Звичайно, ти будеш сумувати за всiм цим, але лише тодi, коли ввечерi буде вiльний час. – Ти мене не зрозумiв, – Катря сумно подивилася на Федька. – Я не зможу жити в мiстi, бо я частина того, що ти зараз бачиш навкруги. – Ти що? Не така, як усi? – Федько на мить аж зупинився. – Мабуть, не така… Лише тепер, коли Катерина замислилася над тим, що iй незабаром буде потрiбно покидати рiднi мiсця й iхати на навчання, вона зрозумiла дiдовi почуття. Скiльки рокiв вiн живе на чужинi, а все не може забути рiднi Карпати. Та що там забути?! Вiн марить ними вдень i вночi, не полишае нi на мить. Ось так i вона, Катерина, чiтко для себе зрозумiла, що дiдове почуття любовi до батькiвщини дiсталося iй у спадок. – Ти закiнчиш школу вiдмiнницею, отримаеш золоту медаль i не будеш вчитися далi?! – Буду. Заочно. – Ти хочеш усе життя мiсити ногами грязюку наших вулиць? Працювати на фермi бiля смердючих свиней? – Почнемо з того, – Катря посмiхнулася, – що де смердить, там i пахне. Чув таке? А працювати можна i в школi, i в дитсадку, i у фельдшерському пунктi або в аптецi. – І тобi нiколи на захочеться ввечерi посидiти в кав’ярнi? Сходити на дискотеку, потанцювати, послухати музику? Урештi-решт, набагато приемнiше прийти з роботи в теплу квартиру й спокiйно подивитися телевiзор, а не бiгти доiти корову. – Дивись! Дивись! – Катерина шарпнула Федька за рукав сорочки. На тлi синього бездонного неба бовванiла ледь помiтна цяточка. – Це жайворонок! Їi очi блищали радiсно, випромiнюючи ясне свiтло, коли вона завмерла, вслухаючись, як до самого неба пiдтягав золоту нитку пiснi жайворонок. – Хiба можна промiняти цей звук на грюкiт машин у мiстi? – спитала дiвчина, дивлячись просто у вiчi Федька. – Менi приемнiшi навiть пугачевi заводи, анiж гудки заводiв. Лiпше дивитися, як восени сповивають землю сивi старезнi тумани, анiж нюхати вуличну пилюку асфальту. – На заводах теж треба комусь працювати, – не здавався Федько. – І грюкiт металу, що звалюють у доменнi печi, теж потрiбно комусь слухати. – То нехай там працюють тi, кому до вподоби таке життя. Ось ти, наприклад, де б хотiв працювати? – У судi. – Суддею закортiло стати? – пустила шпильку Катря. – Так. Суддею. А що в цьому поганого? – Просто так запитала. А я вирiшила остаточно: хочу бути вчителькою украiнськоi мови. – І вчитися заочно? – Так. – І якi ж то знання ти отримаеш, коли будеш на заочному вiддiленнi? – Федiр iронiчно посмiхнувся. – Як у нас кажуть: «Стук, грюк, аби з рук»? – Чому? Я ж буду вчитися не задля диплому, а для себе. Наберу в бiблiотецi книжок i буду над ними працювати в потi чола. Усе! Жереб кинуто, як сказав Юлiй Цезар. – А батьки про твоi намiри знають? – Ще нi. Але, гадаю, вони мене зрозумiють i не будуть заперечувати. – І все-таки, не тут пуп землi, – сказав Федько, зрозумiвши, що Катерину ще нiколи й нi в чому йому не вдавалося переконати – така вже вперта в неi вдача. – Можливо. Але зараз я нутром вiдчуваю: мое мiсце тут. За розмовами вони не помiтили, як пiдiйшли до лiсу, котрий зустрiв iх цiлковитою тишею й запахом стиглоi суницi. – Не мiсце, а синiй птах, як невловиме щастя, – усе ще не мiг заспокоiтися Федько. – Тiпун тобi на язика! – спалахнули гнiвом очi Катерини, але лише на коротку мить, бо вона помiтила галявину кущикiв iз невеличкими рiзьбленими листочками, посерединi яких на тоненьких нiжках красувалися стиглi ягiдки суниць. Дiвчина присiла й почала збирати ягоди. – Цур, мое мiсце! – крикнула вона Федьковi, швидко кладучи до вiдерця ягiдку за ягiдкою. Федiр не послухав ii, нахилився, зiрвав стебельце. На ньому було кiлька достиглих червоних ягiд, одна зеленувата i навiть одна маленька квiточка з бiлими пелюстками, на якiй завмерла прозора крапелька вранiшньоi роси. – Катрю, дивись, яке диво. Катерина залишила вiдерце посеред галявини, пiдiйшла до Федора. – Що тут у тебе? Федiр пiднiс стебельце до ii обличчя. Вона взяла його в руки, покрутила напроти сонячного промiння. – У крапельцi роси сховалося сонечко, – тихо сказала вона, нiби боячись сполохати цю мить. Катря пiднесла до губ Федора стебельце, i найбiльша, найсоковитiша ягiдка легенько торкнулася його на рiвнi вiдкритих вуст. Хлопець дивився на неi якось незвично, пильно, iз захопленням, тепло, точнiсiнько так, як у ii снi. Катря невiдривно спостерiгала за його губами, якi поволi, не поспiшаючи взяли iз стебельця червону ягiдку. Федiр скуштував ii, а Катря не могла нiяк вiдвести погляд вiд його губ, бо на них лишилася маленька, червона крапелька. Їй здалося, що суницями пахне не весь лiс, не галявина, рясно усiяна червоними цятками, а його уста. Катрi до нестями захотiлося торкнутися до них губами й скуштувати на смак ту соковиту крапельку. Їхнi обличчя зблизилися й торкнулися вустами. Катря вiдчула кислувато-солодкий присмак суницi, i серце в ii грудях несамовито закалатало. Вони поцiлувалися знову, i по тiлу дiвчини пробiгли мурахи, потiм ii охопив жар. Федiр обвив ii шию руками, i його прохолоднi пальцi в цю мить здалися Катрi такими гарячими, що могли обпекти. Вона пригорнулася до його мiцного, напруженого тiла, i знову iх губи злилися в уже смiливiшому, жадiбнiшому поцiлунку. Катря сховала очi пiд густими чорними вiями. Так iй було краще вiдчувати дотик його нiжних рук i приемних, як смак суницi, губ… Вони поверталися з лiсу вже тодi, коли сонце почало лiниво котитися за обрiй, а ситi корови на лузi стояли з круглими животами та нетерпляче поглядали в бiк села. Федiр тримав Катрю за руку й вони йшли однiею стежинкою. Однiею на двох. – Я нiколи не забуду цей чудовий день, – зiзналася дiвчина, кидаючи на Федька щасливий погляд. – Я теж, – вiдповiв вiн, дивлячись у ii сяючi очi. Пiдходячи до рiчки, Катря вивiльнила руку, бо село було вже зовсiм близько, i люди могли подумати про них казна-що. Лише зараз iй стало нiяково за те, що вранцi збрехала дiдовi. А ще почала мучити совiсть за те, що вони з Федьком нiчого не сказали Ромковi. «А втiм, – заспокоiла себе Катря, – я не зобов’язувалася про все доповiдати Романовi». Як на лихо, вони зустрiли хлопця бiля свого подвiр’я. Вiн привiтався, кинув оком на вiдерця iз суницями й спитав: – За ягодами ходили? Катря ладна була крiзь землю провалитися! Вона гарячково почала думати, що сказати, чи вже й збрехати на свое виправдання, але ii виручив Федько. – Так. Суниць у лiсi дуже багато, – сказав просто, нiби вони з Катрею вдвох, а не втрьох, ходили до лiсу вже не раз. – Я й бачу, – сумно посмiхнувся Роман. – Ну, я пiшов. Бувайте! – кивнув Федiр i пiшов до свого двору. У поглядi Романа було нiме питання. Катерина зрозумiла, що Федiр залишив ii для того, щоб вона сама дала вiдповiдь на це питання. – Ромцю, не ображайся на нас, – сказала вона й спробувала посмiхнутися так, як робила це завжди, щоб залагодити сварку. Вона хотiла взяти Романа за руку, але вiн похапцем засунув ii у кишеню. – Виходь сьогоднi ввечерi гуляти, – сказав, не встоявши перед ii посмiшкою. – Не можу. – Якщо щось треба зробити по господарству, то я допоможу. – Я буду зайнята. У мене справи, – Катеринi довелося збрехати вдруге за цей день. – Виходь лише на пiвгодини, – у голосi Романа прозвучали благаючi нотки. Катеринi було шкода хлопця, бо вiн був ii найкращим, найвiрнiшим другом. – Нi, – вже твердо вiдповiла вона. – Чому? – Бо сьогоднi, Ромцю, скiнчилося наше дитинство. 4 Катерина накривала стiл для вечерi, коли почула лемент дiда зi спальнi. – Де ковiнька?! Хто взяв ковiньку?! Дiвчина заглянула в прочиненi дверi. – Що тут сталося, дiду? – спитала вона, побачивши, що той повзае по пiдлозi. – Де Варина ковiнька? – пiдняв вiн голову i розгублено заклiпав очима. Це було так кумедно, що Катря не втрималася i розсмiялася. – Та ось вона, – подала палицю, – стоiть, де й завжди. – Справдi. А я ii там не бачив, – дiд став ще смiшнiшим, зробивши вiд подиву великi очi так, що бабуся не стрималася й теж розсмiялася. – Оце так! – витираючи сльози вiд смiху, сказала вона. – Ось вам i Лука: рукавицi за пазухою, а вiн iх шука! – Оце тобi й на! – дiд гучно ляснув себе долонями по колiнах. – Виходить, що я пошився в дурнi. – Бувае, – розвела руками Катря. – Бабусю, сьогоднi сама дiйдеш до столу, чи допомогти? – Менi е кому допомагати. А ти йди, не хвилюйся за мене. Краще матерi на кухнi допоможи чимось. – Не запiзнюйтесь на вечерю, бо батько, самi знаете, як стомлюеться за день на своему тракторi, – сказала Катря й майнула на кухню. Там посеред кiмнати стояв великий дерев’яний, важкий i старезний стiл. Коли купували новi меблi, то замiнили все, окрiм цього стола. І були на те поважнi причини. По-перше, вiн був круглий, i можна було вiльно ходити навколо нього, не боячись ненароком зачепитися й залишити на тiлi добрячий синець. По-друге, якщо ж хтось i натикався на стiл, то вiн стояв, як укопаний, на одному мiсцi, а вмiст тарiлок не мав жодних шансiв розплескатися… По-трете, за ним могли зiбратися скiльки завгодно людей. Для цього треба було лише трохи потiснитися й пiдставити кiлька додаткових стiльцiв. Зверху стiл був завжди застелений свiжою клейонкою, тому нiхто не бачив, що його товстi нiжки були деiнде поточенi шашелем, але це було не важливо. Головне, що за ним щодня збиралася на вечерю вся родина багато рокiв поспiль. Снiдати та обiдати могли члени сiм’i в рiзний час, а от вечеряли разом. Коли навеснi батько Катрi затримувався допiзна на роботi, то всi чекали його повернення. Наприкiнцi лiта починалися жнива, тодi батько з трактора пересiдав на комбайн i працював на збираннi зернових до пiвночi. Повертався втомлений, запорошений, але вдома його чекала вся родина. Вiн швидко вмивався у дворi, потiм виливав на себе вiдро холодноi води, ухав, ахав i задоволено крякав. Куди й дiвалася втома, коли зустрiчався поглядом iз рiдними людьми, якi чекали на нього допiзна за цим круглим старим столом. – Татку, ти пахнеш свiжим хлiбом, – колись сказала йому Катря. – Нi, донечко, – засмiявся той, – я не можу пахнути хлiбом, бо я не печу його. Я лише збираю зерно. – Нi, – заперечила дiвчинка, – ти пахнеш хлiбом! Знаючи, що Катря дуже вперта, батько не став сперечатися. – Хлiбом? Нехай буде хлiбом, – погодився вiн. Мати вже подоiла корову, процiдила молоко й стомлено сiла на стiлець. – Зараз татко прийде, – сказала Катря, глянувши на стiну, де висiв годинник. – У мене все готове. Бабуся вже почала ходити, спираючись на палицю. І зараз вона поволi, aлe своiми ногами, пiд захопленим поглядом дiдуся, дiйшла до столу та сiла на стiлець. Тiльки-но всi усiлися, нагодився й батько. – Я вчасно! – посмiхнувся вiн, сiдаючи до гурту. Дружно зацокотiли ложки, коли сiм’я взялася до iжi. Коли вечеря пiдходила до кiнця, батько поклав ложку на стiл, витер рушничком губи й поважно та голосно сказав: – Катерино! Усi притихли. Батько так звертався до Катрi лише тодi, коли мала вiдбутися серйозна розмова. – Що, татку? – дiвчина здивовано глянула на нього. Батько поважно обвiв поглядом присутнiх, поморщив лоба задля годиться. – Незабаром Катерина закiнчуе навчання в школi, – почав вiн басовито, чiтко вимовляючи кожне слово, нiби читав промову з великоi трибуни. – Ми всi впевненi, що вона отримае золоту медаль. Так, Катерино? – Так, – впевнено вiдповiла дiвчина, усе ще не розумiючи, куди батько хилить. – Добре. Це дуже добре. Вважаю, що це велика заслуга й самоi Катерини, i ii матерi, моеi дружини Марини, що зростила гарну доньку. – А я до чого? – мати здвигнула плечима. – Якби свого розуму в Катрi не було, то чужого не вставиш. – Спасибi й вам, Оресте Мироновичу, i вам, Варваро Іллiвно, що були завжди поруч iз моею донькою, що ii пiдтримували й любили. – Батько на мить замовк, i настала така тиша, що було навiть чути, як десь б’еться у вiконне скло та дзижчить муха. – Настав час, Катерино, обирати подальшу долю. Ти вже остаточно вирiшила, ким хочеш бути? – Учителькою украiнськоi мови та лiтератури, – швидко вiдповiла Катря. – Непоганий вибiр, – очi батька потеплiшали. – Схвалюю. – І якщо вже ми всi зiбралися тут, то я хочу сказали, що маю намiр вчитися заочно, – сказала поспiхом Катря й завмерла в очiкуваннi вироку батька. Дiд одразу ж задоволено посмiхнувся та нетерпляче засовався на стiльцi вiд хвилювання, бо це означало, що Катря буде жити й надалi в селi. Вiн, напевне, хотiв ще сказати, що будинок для онуки на iхньому ж рiдному подвiр’i вже майже добудований, i залишилось зовсiм трiшки, щоб можна було в ньому жити, але глянув на батька, пiдтиснув тонку смугу губ i промовчав, чекаючи слушного часу. – Заочно? – перепитав батько. – А чому б i нi? Нi, ми з матiр’ю не заперечуватимемо, якщо ти, Катерино, виявиш бажання навчатися на стацiонарi, скуштувати студентського життя. Доки маемо сили та здоров’я, то будемо працювати, заробляти грошi й допомагати тобi в усьому. Aлe ти вже доросла, i маеш повне право зробити свiй вибiр. Тим паче, що у вереснi одна з виховательок нашого колгоспного дитсадка йде в декретну вiдпустку, i вивiльняеться ii мiсце. Зачувши цю новину, дiд Орест пiд напливом емоцiй, що його розпирали зсередини, не витримав, пiдскочив на радощах на стiльцi й уже розкрив рота, щоб щось сказати, але м’яка долоня дружини, що лягла на його руку, стримала його порив, i вiн знову сiв на стiлець. – Aлe ж це не означае, що я зможу працювати на ii мiсцi? – спитала Катерина. – Іван Максимович, наш сусiд i голова колгоспу, сам запропонував цю посаду для тебе, – поважно вiдповiв батько, а дiвчина зашарiлася при однiй згадцi про сiм’ю Федька. – Якщо вступиш до педагогiчного iнституту, то у вереснi вже зможеш пiти на роботу. Почнеш iз виховательки дитсадка, а там, дивись, i в школi вивiльниться мiсце. – Але я… Я не маю досвiду, ще не навчалася… – Здобудеш, доню, досвiд, – сказала мати. – Головне – десь за мiсце зачепитися. Це ж не мiсто, де повно дитсадкiв та шкiл. – Я, звичайно, дуже рада, але все одно якось лячно, – зiзналася Катря. – Вовка боятися – до лiсу не ходити, – дiд усе-таки не втримав свого язика за зубами. – Кого там боятися? Маленьких дiтей? Катря подивилася на бабусю, намагаючись вгадати ii думку. Та в ii м’якому, лагiдному поглядi дiвчина побачила пiдтримку. – Усе буде добре, – сказала бабуся. – Я згодна, – мовила Катря. – Це теж добре, – протягнув батько. – Тепер щодо випускного вечора. Хотiлося б, щоб ти, Катерино, була на ньому в сукнi, вартiй медалiстки. Тому ми з матiр’ю порадилися й вирiшили замовити сукню для вечора твоiй хрещенiй матерi, маемо намiр просити ii, щоб привезла тобi найкращу сукню з Москви. – Вона ж усе одно буде купувати своiй дочцi сукню в столицi, – вставила мати. – Мамо… Тату… – знiяковiла Катря. – Навiщо такi розтрати? Це ж не весiлля… – Нi, Катерино, – твердо сказав батько. – Ти в нас одна, i все життя ми працювали й працюемо задля тебе. Ти справдила нашi сподiвання, отримаеш золоту медаль лише ти iз трьох випускних класiв, а це вже щось та значить. – А ми, – бабуся лагiдно подивилася на онуку, – з дiдусем дамо грошей на гарнi бiлi лаковi туфлi на високих пiдборах, щоб ти, Катрю, була на вечорi як королева. – Вона й так у нас найгарнiша в селi, – iз захопленням сказав дiд Орест i тут же, зрозумiвши, що ляпнув не до ладу, додав: – На вечорi будеш найгарнiшою! – Дякую вам усiм, – сказала Катря. Щоки в неi вiд хвилювання стали рожевими, i вона, зрозумiвши це, зовсiм знiяковiла вiд такоi уваги до себе, i то переводила погляд з одного дорогого iй обличчя на iнше, то опускала очi донизу. – Я навiть не знаю, чим заслужила усе це… – Вчися й надалi добре, – сказав батько. – Хто знання мае, той i мур зламае. За столом знов настала тиша, лише старий годинник на стiнi вiдстукував свое звичне «Тiк-так! Тiк-так!». – По правдi сказати, – першою порушила тишу мати, – не хотiлося б, Катрю, щоб ти так гнула спину в колгоспi, як твiй батько, як я, як бабуся й дiд Орест. Тобi потрiбно вчитися, щоб мати роботу в теплi та фiзично не тяжку. Подивися на нашу сусiдку Полiну Лаврентiiвну. Ходить завжди чисто вбрана, нiгтi нафарбованi, волосся вибiлене, iз завивкою – iнтелiгенцiя, що тут скажеш! – І пня вбери, так покрасивiшае, – пробурчав дiд, бо недолюблював сусiдку, а лише терпiв ii присутнiсть поруч. – Ну, не скажiть, тату, – не погодилася мати Катрi. – Ви бачили, якi в неi руки? Хiба ж такi, як у мене? Мати покрутила перед собою руками, демонструючи порепанi пальцi, сухi мозолi та шорстку поморщену шкiру: – А ii бiлесенькi, м’якесенькi вiд кремiв, пахучi. – А що ж тi руки роблять?! – закипiв дiд. – Чи вони корiв доять? Чи порпаються в городi?! Чи силос коли вигрiбали? А можливо, коноплi мочили в болотi? Та Поросючка сама нiчого не робить! Дiти зi школи город посадять, прополють, викопають картоплю. Що iй ще робити?! Ходить пихата, нiс задерла так, що кочергою не дiстанеш, i пнеться, як жаба на корч. Якби з неi всю штукатурку змити, то ви б побачили, що вона на чорта схожа! – Тату, – дорiкнула Марина, – досить вже вам! Нi з того нi з сього розiйшлися, як не знаю хто. – Так ти, Катерино, зрозумiла, куди мати хилить? – спитав батько, коли дiд утихомирився. – Звичайно, татку, – вiдповiла Катря. – Я обiцяю вам усiм, що обов’язково закiнчу iнститут i буду працювати з дiтьми. І зроблю це, як би менi тяжко не було i якi б завади на моему шляху не трапилися. – Нехай тебе Боженька береже, – тихенько прошепотiла бабуся i нишком перехрестила онуку. Коли Катря пiзно ввечерi стелила бабусi постiль, та пiдiзвала ii i, дiставши зi своеi шафи грошi, простягла iх дiвчинi. – Що це? – Я давно збирала тобi грошi на золотi сережки, – сказала бабуся. – Хотiла подарувати на весiлля, а потiм подумала, що всi ми пiд Богом ходимо, i хтозна, як воно далi буде: чи доживу до весiлля… – Нiчого не хочу бiльше чути! – Катря затулила вуха долонями. Бабуся легенько торкнулася ii руки й посмiхнулася так лагiдно, як вмiла лише вона. – Дурненька! Бери, не соромся, купи сережки та носи iз задоволенням. Можливо, частiше будеш мене згадувати. – Бабусю, – розчулилася Катря й обняла стареньку за худенькi плечi. – Ти в мене найкраща у свiтi! – Тут грошей вистачить ще й на трусики та лiфчик пiд нове платтячко, щоб усе було гарне i новеньке. – Спасибi тобi, – Катря поцiлувала бабусю в щоку. – Так у нас уже жених е? – хитро примружилась та. – Чи то менi, старiй, зраджують пiдслiпуватi очi? – Є! Ну то й що? – А те, що гiвно в тебе, а не жених, – сказав дiдусь, який якраз зайшов до кiмнати й почув останнi слова розмови. – Тому вiн поганий, що син Полiни Лаврентiiвни? – посмiхнулася Катря. – Яблуко вiд яблунi недалеко падае. Червива в нього, у твого Федька, душа. Нiби святий та божий, а сам на бiса схожий! – Дiду! – Катря невдоволено поморщила носа. – Ви всiх Тарасюкiв недолюблюете, а до чого ж тут Федько? – Не Тарасюкiв, а Поросюкiв, – дiд пiдняв догори вказiвного пальця. – Бо вiк уже прожив i можу вiдрiзнити хорошу людину вiд поганоi. – І хто ж, на ваш погляд, хороший? – У Ромка добра, щира душа. Вiн весь у батька, а того я добре знав. – Я згодна, що Роман – хороший хлопець, привiтний, працьовитий, щирий. Але люди шукають спорiдненоi душi й тих, з ким бути поруч приемнiше i цiкавiше. – Ти, онучко, ще мала й розумом незрiла, – посмiхнувся дiдусь. – Із часом станеш дорослiшою i розумнiшою, тодi й побачиш, що лiпшого за Романа немае хлопця на селi. Але дивися, не запiзнися, бо дiвчата зараз хвацькi. Не встигнеш i оком моргнути, як вкрадуть жениха й оженять на собi. А ти, Катрю, за двома зайцями поженешся – жодного не спiймаеш. – А я за ним i не женуся. Нехай на Ромка iншi полюють, а як на мене, так лiпшого вiд Федька нема нiкого в цiлому свiтi, – сказала Катря, i ii темнi очi в цей час горiли новим, яскравим свiтлом. 5 На стiльцi висiла червона атласна стрiчка з написом «Випускник 1985 р.», а по хатi метушилася схвильована Катерина. – Навiть не думала, що буду так хвилюватися, – зiзналася вона та присiла на диван. – Ще вечiр не настав, а я вже стомилася. – Не хвилюйся, Катрю, – заспокоiла ii тихим, спiвучим голосом бабуся. – Зосередься й заспокойся, бо скоро вже треба буде вдягати плаття, а ти все бiгаеш туди-сюди, як мiтла по двору. Бабусинi слова були як бальзам на рану, ii тихий, спокiйний голос завжди заспокоював. Уже за десять хвилин Катря стояла перед дзеркалом i вимогливо оглядала себе з усiх бокiв. Тоненька талiя та високi груди були наче вирiзьбленi умiлим майстром; ноги довгi, рiвнi, стрункi були ще привабливiшими на високих пiдборах бiлих туфельок; а у двi тоненькi косички, що тяглися вiд високих скронь до потилицi, були вплетенi маленькi бiлi квiточки. На струнку спину спадало переливами хвилясте, густе та м’яке волосся; трохи схвильоване й розгублене обличчя дихало миловидною свiжою молодiстю i добротою; губи не потребували нiяких помад, бо мали природний темно-вишневий колiр; у маленьких, майже прозорих мочках вух – золотi квiточки сережок. Але основною прикрасою, як вважала Катря, була ii сукня, що привезла хрещена мати з Москви. І дарма що ту звали в селi фарцовщицею, а дiд – спекулянткою, бо обновку вона привезла для Катрi напрочуд гарну. Великий вирiз спереду переходив на напiвоголену спину дiвчини, демонструючи ii засмаглiсть, талiя туго стягнута, а далi сукня переходила в цiле вiяло рюшiв iз ажурного, напiвпрозорого, нiжного, як квiтки вишнi навеснi, бiлоснiжного гiпюру, аж за колiна, роблячи Катрю схожою на казкову Дюймовочку. – Ну, як? – онука кинула запитливий погляд на бабусю. – Королева та й годi! – сплеснула долонями у захватi та. – Не думай, що я кажу це, бо ти наша. Ти дiйсно сьогоднi виглядаеш неперевершено! Ой, Катерино, розiб’еш ти серце не одному хлопцевi! – А менi не потрiбнi всi, – задоволено посмiхнулася дiвчина, – потрiбен лише один, але на все життя. – Дай-то Боже, – тихо сказала бабуся й чомусь тяжко зiтхнула. * * * Федько з Романом стояли поруч в актовiй залi, що була святково прикрашена написами з побажаннями випускникам щасливоi дороги в нове життя та повiтряними кульками. Катря подивилася на своiх друзiв. Федiр був одягнений у дорогий, аж блискучий, чорний костюм, з-пiд якого на пiджак лягали довгi язики комiрця нейлоновоi сорочки, стягнутоi картатою краваткою; волосся чорне, довге, що майже прикривало вуха, було гарно вкладене в модну зачiску, а лакованi туфлi виблискували. Поруч iз ним Роман здавався тьмяним i невиразним. Свiтле волосся з короткою акуратною зачiскою, що робила його схожим на семикласника, сiренький дешевий костюм, який Роман вже вдягав не один раз, бiла бавовняна сорочка й сiра, можливо, ще батькiвська, краватка. Та й на зрiст Роман був нижчим за Федька. Також чiткi контури обличчя Федора, його чорнi брови мали неабияку перевагу перед вигорiлими на сонцi свiтлими бровами Романа, а його яснi голубi очi з пухнастими вiями робили риси обличчя хлопця м’якими та нiжними, навiть схожими на дiвчисько. Федько побачив Катрю й непомiтно кивнув головою в бiк дверей. Вона вийшла на вулицю iз задушливого примiщення актовоi зали й вдихнула свiже повiтря тихого вечора. – Ходiмо до саду, – шепнув iй на вухо хлопець i, не чекаючи вiдповiдi, потягнув дiвчину за собою. – Ти сьогоднi така чарiвна, така красива! – Лише сьогоднi? – Нi, ти завжди гарна, але сьогоднi – ти найгарнiша. – Тут? У школi? – Так. – Лише в школi? – спитала Катря й застигла в чеканнi. Федько обняв ii, заглянув у вiчi. – У всьому свiтi ти найкраща, – прошепотiв вiн. Катря вiдчула його подих зовсiм близько, i ii серце шалено закалатало в грудях. Їi губи торкнулися Федькових спочатку несмiливо, потiм смiливiше, тi мали приемний присмак лiсових суниць, потiм жадiбно, гаряче. – Я кохаю тебе, – прошепотiв Федiр. Вона вiдповiла поцiлунком. – Повтори, – прошепотiла Катря, затамувавши подих. – Кохаю, кохаю тебе, до нестями кохаю, – покриваючи поцiлунками палаючi щоки, оксамитову шию, гарячi губи, шепотiв вiн. – Люблю, люблю тебе, – прошепотiла Катря. – Єдиний мiй, я кохаю тебе. – Завтра моi батьки поiдуть у справах до мiста, там заночують. Прийдеш до мене ввечерi? – шепотiв Федько, пестячи дiвчину. – У мене е касети iз записами Пугачовоi i Леонтьева. Прийдеш? – Не знаю. – Приходь. Послухаемо музику. Ти любиш Пугачову? – Я люблю тiльки тебе… Коли закоханi повернулися до зали, де гримiла музика, що долинала з касетного магнiтофона «Маяк», який стояв на старому стiльцi, то всi вже танцювали, окрiм Романа. Вiн стояв i про щось розмовляв з учителькою математики, що була iх класним керiвником протягом останнiх кiлькох рокiв. Тут оголосили бiлий танець, i Катерина пiшла прямiсiнько до Романа. Їй стало шкода свого старого вiрного друга, i вона потягла його за руку на середину зали. Очi Романа засвiтилися радiстю й вдячнiстю, коли вiн тремтячими пальцями торкнувся красунi-подруги в танцi. – Ну що, Ромчику? Скоро розлетимося? – Усе одно будемо бачитися. Я буду часто приiжджати, бо мати залишаеться сама, без помочi. – Будеш теслярем? – Так. Як мiй батько. Дерево я люблю, вiдчуваю його. Думаю, що не помилився з вибором професii. Катря дивилася на його свiтле волосся, i iй чомусь дуже закортiло торкнутися його й вiдчути, яке воно на дотик. Вона дуже добре знала, яке волосся у Федька. У нього воно було цупке, нiби дротина, а в Ромка… Танець швидко закiнчився, i Катря не втрималася, простягнула руку, потрiпала його чуба. – Ну, бувай, Ромчику, – кинула наостанок. Волосся в нього було м’яке та нiжне, як його погляд… 6 Катря вийшла у двiр пiсля вечерi, коли небо вже було всiяне мiрiадами зiрок. Десь у садку, де темною величезною парасолькою височiла старезна яблуня, весело тьохкав соловейко, розважаючи спiвом подругу, та у травi лускотiв коник. Серце несамовито калатало в грудях, коли дiвчина тихенько, щоб не скрипiла, вiдчинила хвiртку й непомiтно вислизнула на вулицю. Федько вже чекав ii, сидячи на лавцi, та лускав соняшникове насiння. – Добрий вечiр, – тихо сказала Катря, сiдаючи поруч. – Привiт. – Як чудово! – Так. Дуже гарно. Федiр обiйняв Катрю за плечi, нiжно пригорнув до себе. Його великi м’якi долонi торкнулися ii оголених рук, викликаючи вир незнайомих почуттiв. Дiвчина схилила голову на його плече й замрiяно сказала: – Ось так би завжди бути поруч iз тобою. – Ми будемо разом, Катрю. – Завжди? – Завжди. Ти розумiеш, що ми створенi один для одного? – Сподiваюсь, що так, – майже пошепки вiдповiла вона й ще щiльнiше пригорнулася до хлопця. – Пiшли до мене. Батькiв немае вдома, то послухаемо музику, – запропонував Федько. – А може, тут посидимо? Така тиха чарiвна нiч… – Катрю, – невдоволено сказав хлопець, – наслухатися солов’iних пiсень можна будь-коли, а побути вдома без батькiв, послухати музику та подивитися телевiзор удвох… Така нагода трапляеться не кожного дня. – Тодi давай сходимо до рiчки! Вночi вона зовсiм iнша, нiж удень. Кажуть, що можна навiть побачити русалку, яка виходить iз води й сушить свое довге волосся пiд мiсячним сяйвом. – Катрю! – дорiкнув Федiр. – Не будь дитиною й не живи у свiтi казок. Поверни свое прекрасне обличчя до реального життя. І взагалi, дитинство для нас уже скiнчилося, а ти все ще живеш десь там, де русалки i вiдьми, яких взагалi в природi не iснуе. – А менi здаеться, що щось, незвiдане людиною, все ще залишилося. – Цими казками тебе дiд годуе? Катря образилася й невдоволено вiдсунулася вiд Федька. – До чого тут мiй дiд?! Я свiй розум маю! – Своiм сприйняттям свiту ти мене, вибач, iнодi так дратуеш! – Вiн помовчав, деякий час посидiв набундючений, а потiм знову обiйняв Катрю за плечi й торкнувся губами ii шиi. – Не сварiмося. Добре? – Ми й не сварилися, – посмiхнулася дiвчина, вмить забувши недавню образу. – Тодi йдемо до мене? Катрi не дуже хотiлося йти до Федора о такiй пiзнiй годинi, але й сперечатися не могла. Вона пiдвелася й довiрливо простягла йому руку. Усе було як увi снi. Спочатку Катря бiсилася, як дитина, витанцьовуючи пiд музику бiтлiв, потiм вони танцювали повiльний танець, i iх тiла були надто близько одне вiд одного, так що здавалося, нiби в грудях чути шалене калатання сердець. Потiм Федiр загасив свiтло, залишивши включеною лише свiтломузику, яку змайстрував власноруч. Пiд мерехтiння рiзнокольорових вогникiв вони забули про танець i дарували один одному палкi поцiлунки. В якийсь час Катря вiдчула, що задихаеться вiд жару поцiлункiв, ii тiло палало, i вона завмерла на мить, чекаючи заповiтних слiв. – Я тебе кохаю, – передбачаючи ii бажання, прошепотiв Федько, i Катря пiдставила йому своi тремтячi губи для поцiлунку. Безмежна радiсть i нiжнiсть охопили всю ii душу, залили серце, i всерединi у неi все затрiпотiло й розкрилося назустрiч любовi. Катря не встигла отямитися, як зрозумiла, що опинилася на диванi з Федьком. Його руки нiжно та легенько торкнулися шиi, грудей, змушуючи тремтiти кожну клiтинку ii тiла. Вона нiжно подивилася на коханого й прикрила очi, бо вiдчула, як його руки стали бiльш владними, знiмаючи з неi одяг. Катря хотiла сказати «нi», але приступ душевного збудження не дав iй цього зробити. Нестерпно захотiлося стрiмко летiти назустрiч новому й незвiданому, i вона втратила зв’язок iз реальнiстю, коли почала тремтячими пальцями поспiхом розстiбати неслухнянi гудзики Федьковоi сорочки. Свiт перестав iснувати, вiн принишк i завмер, бо Катря хотiла лише одного: вiдчувати хлопцевi руки на своему тiлi та цiлувати до безмежностi його уста, що пахли стиглою суницею. – Ти пахнеш конвалiею, – гаряче прошепотiв Федiр, цiлуючи напруженi груди дiвчини. – Ти це знала? – Нi, – прошепотiла вона у вiдповiдь. – Я кохаю тебе… Останнi ii думки розчинилися в лавi пристрастi, розтеклися по тiлу, жар якого змiшався з його жаром. Катря вiдчула, як нестерпне блаженство переповнило ii до краю, i потягнулася до Федька. Вона встигла коротко скрикнути, але його губи враз покрили ii крик. Їхнi тiла й душi сплелися в одне цiле, понеслись у вирi пристрастi кудись вгору, далеко-далеко, туди, де живуть зорi… Коли Катря далеко за пiвнiч нишком поверталася додому, то чи iй здалося, чи насправдi бiля огорожi сусiда справа хтось стояв i палив цигарку. 7 Так уже трапилося, що всi однокласники Катрi виiхали iз села на навчання, окрiм неi. Як i було заплановано, вона вступила до педiнституту на заочне вiддiлення й пiшла працювати вихователькою в дитсадок. Дiвчина з нетерпiнням чекала вихiдних, коли приiжджали в село ii подруги й друзi. Ольга бувала тут рiдко – раз на мiсяць. Кожного тижня приiжджав до матерi Роман, а Федько – два рази на мiсяць. Коли не було Федора, то Катря по суботах i недiлях ходила з Романом до сiльського клубу в кiно й на танцi. Разом вони поверталися додому й ще довго сидiли на лавочцi бiля двору дiвчини, згадуючи дитинство та iхнi пригоди. Роман мрiяв про той час, коли закiнчить навчання й зможе пiти на роботу. – Вiдремонтую для мами хату, – розмiрковував вiн. – Перекрию дах новим шифером, добудую велику веранду, пiдремонтую фундамент. А ще в садку збудую альтанку з дерева, пофарбую в яскравi кольори, а навкруги насаджу багато винограду, щоб заплiвся навколо й утворив суцiльне шатро. – Буде дуже гарно, – погоджувалася Катря. – А ще огорожу нову треба зробити, – мрiйливо говорив Роман, – але це вже, мабуть, залишу на потiм. – Чому? – Бо пiду до армii. – А як же тьотя Валя буде сама? – Чому сама? Ти ж будеш навiдуватися? – Звичайно! – вiдповiла Катря, не помiчаючи безмежноi нiжностi в поглядi хлопця. Коли ж приiжджав Федiр, то друзi втрьох, як i в дитинствi, йшли до клубу й разом усi поверталися. Дiйшовши до ворiт Катрi, Роман на мить затримувався, поспiхом висмалював цигарку i швидко йшов додому. І тодi закоханi шукали мiсце, де можна було залишитися наодинцi. Лише зорi та таемничий мiсяць були свiдками iх палкого кохання… Осiнь тисяча дев’ятсот вiсiмдесят шостого року видалася мрячною та похмурою. Майже кожного дня густi тумани застилали село, верби, бiлою пеленою надовго зависали над рiчкою так, що навiть лiсу не було видно, i неяснi обриси хат ледь видiлялися у мряцi. В один iз таких днiв мати повернулася додому з роботи, бо вивихнула руку й не змогла подоiти корiв. – Оце тобi й на! – бiдкалася вона. – Думала, що попрацюю мiсяць дояркою на пiдмiнi, пiдзароблю трохи грошенят. А тепер що буду робити? І людину пiдвела, i заробила, як Хома на вовнi. – Я попрацюю за тебе, – сказала Катря. – А як же твоя робота? – У мене ж вiдпустки ще два тижнi залишилося. Ось я ними зараз i скористаюся. – Може, не треба? Чи не знайдуть кого в колгоспi, щоб корiв видоiти?! – Навiщо шукати, якщо е я? – посмiхнулася Катря й запитала: – Де твоi фуфайка та чоботи? Мати не стала сперечатися з донькою, бо знала: якщо Катря вже щось надумала, то все одно зробить по-своему. Уже за два днi вiд Катрi пахло силосом та молоком, як вiд справжньоi доярки. Цей запах був настiльки стiйким, що його не можна було спекатися жодними засобами. Але Катря не зважала, бо це був запах ii села, де вона народилася i вже вросла корiнням. Федько приiхав майже в обiд, коли Катря повернулася додому пiсля вранiшнього доiння. Вона ще не встигла пообiдати чи поснiдати, бо йшла на роботу о п’ятiй годинi ранку, коли мати сказала, що ii кличе Федько. Катря похапки взула гумовi калошi, бо надворi стояла непролазна грязюка, накинула на голову материну хустку, схопила курточку й швидко вискочила надвiр. – Ти мене впiзнаеш? – засмiялася вона, побачивши Федька. – А чому б i нi? Ти гарна у всьому, – посмiхнувся Федiр. – Що будемо робити? – Пiдемо до рiчки? Там поспiлкуемося. – На вулицi така грязюка, що не пролiзеш. – Пiшли городами! – Катря схопила Федька за руку, i не встиг той отямитися, як вона потягла його через свiй двiр та садок на город. – Та тут ще бiльше грязюки, – сказав вiн. – Ну, то й що?! Треба ж нам десь побалакати чи до вечора чекати будемо? – Давай пiду першим, – запропонував Федiр. – А то застрягнеш – прийдеться витягати тебе. Вiн пiшов стежинкою через городи вниз, туди, де починалися луки. Катря посковзнулася й стала ногою на скопану грядку. Нога одразу ж застрягла в землi, що вiд вологи стала схожою на болото. – У мене… калоша… – дiвчина винувато заклiпала очима. – Я ж тобi казав, – засмiявся Федiр. Вiн пiдхопив ii на руки й понiс. Одна калоша залишилася самотньо стирчати в багнюцi, але для Катрi це було неважливо. Вона вiдчувала його дужi руки, що обережно, але надiйно тримали ii, чула стукiт його серця, вiдчувала гарячий подих i запах дорогого одеколону. А ще зовсiм поруч були його губи, такi привабливi, жаданi… Вона не втрималася й припала до них, зриваючи солодкий поцiлунок. Федiр поставив Катрю на землю й наказав: – Чекай мене тут. Зараз принесу твое взуття. Вiн, мiсячи грязюку новенькими туфлями, побiг туди, де залишилася калоша, i швидко з нею повернувся. – Давай нiжку, мое ти чудо, – лагiдно сказав, узуваючи Катрю. Вони спустилися до рiчки, зупинилися пiд крислатою товстою вербою. Вода була каламутна й темна, не те що влiтку. Навколо було сiро, непривiтно, похмуро, бо вже кiлька днiв небо було в полонi важких хмар. Федько обiйняв дiвчину за плечi. – Ну, як ти, Катрю? – Добре. Мати руку вивихнула, так я зараз взяла вiдпустку, що залишилася, i працюю за неi дояркою. – Ми ж домовлялися, що поiдемо влiтку разом вiдпочивати на море на цi два тижнi, – дорiкнув Федiр. – Поiдеш сам, як захочеш. Навiщо менi море? – Катрю! Ти рiжеш мене без ножа! Ти ж не бачила моря, а повинна побачити, бо це не тiльки здоров’я, а й краса. – Ще встигну. Життя довге. А тут теж гарно. – Ой Катрю, Катрю, – зiтхнув Федiр. – Чому ти не така, як усi? – Бо я така одна, – посмiхнулася дiвчина. – Ось i все. Ти ж за це мене кохаеш? Чи не так? – За все! Я кохаю тебе за все й ладен тобi пробачити всi твоi дивацтва. – У мiстi не такi дiвчата? – Ти що, ревнуеш? – Запитую. – Звичайно, що не такi. – Устиг уже iх пiзнати? Чи, може, й покохати? – Не будь дурненькою, Катрю. Ти найкраща i в селi, i в мiстi. Федiр засунув носа пiд хустку Катрi й поцiлував у шию. – Ти пахнеш силосом… – А чим же ще я повинна пахнути, коли працюю бiля корiв? – спитала Катря й схаменулася: – А конвалii? Мое тiло тепер не пахне конвалiями? – Пахне. Пахне конвалiями, – вiдповiв Федiр i мiцнiше притиснув ii до себе. – Хiба важливо, чим ти сьогоднi пахнеш? Важливо, що ти е в мене i я кохаю тебе до нестями. – Навiть у цiй хустцi? – Навiть у хустцi. – І в калошах? – Так. І в калошах. – І нiколи не розлюбиш, чим би я не пахла? – Катрю, ну ти й дурненька, – розсмiявся Федiр. – Хочеш цукерку? – Хочу. Бо я ще й не снiдала. – Федько дiстав iз кишенi цукерку з написом «Кара-Кум», розгорнув обгортку, кинув ii в рiчку. Темнi, невдоволенi води одразу ж пiдхопили ii й кудись за течiею понесли. Вiн поклав цукерку до рота дiвчини й сказав: – Ти зараз схожа на голодне горобеня. – Спасибi, що не на ворону. – Може, пiдемо додому? Ти голодна, i холодно тут, сиро й мрячно. – Ходiмо. Тiльки пiдемо вже по дорозi, а не через городи. Вони пройшли кiлька крокiв, i Катрю зненацька знудило. – Вiдвернися! – закричала вона й чомусь виблювала. – Що з тобою? – сполохано спитав хлопець. – Чи отруiлася чим? – Не знаю, – знизала плечима. – Нiколи такого ще не було. Удома, коли вона з’iла тарiлку борщу з iндичатиною, ii знову знудило й вирвало. І тут вдарила Катрi в голову здогадка, вiд якоi зашумiло у вухах i несамовито закалатало в грудях серце. «Я вагiтна», – подумала злякано. Вона лягла в лiжко й до вечiрнього доiння не вставала, думаючи про щось свое. А за два тижнi Катря вже напевно знала, що завагiтнiла. Федько вiд такоi новини спочатку розгубився, а потiм сказав, що треба готуватися до весiлля, хоча планував оженитися пiсля закiнчення iнституту. Закоханi домовилися, що кожен iз них про весiлля, яке мало вiдбутися, сповiстять спочатку кожен своiм батькам. 8 Хоча в механiзаторiв колгоспу роботи вистачало у всi пори року, але восени день короткий, надворi темнiе дуже рано, i батько повертався непiзно. Коли вся родина зiбралася за круглий стiл на багату на смачнi страви вечерю, Катря сказала: – У мене е для вас новина. Усi завмерли з напiввiдкритими ротами. – Я виходжу замiж. За Федька, – повiдомила вона, недовго тримаючи в напруженнi рiдних. – Як? – не втримався дiд. – Так рано? Ти ж iще дитина! – Менi вiсiмнадцять рокiв, – сказала Катря, i ii обличчя торкнулася ледь помiтна посмiшка. – Не така вже й маленька, як вам здаеться. – Куди, доню, ти поспiшаеш? – чомусь схлипнула мати й утерла очi кiнчиком хустки. – Гм, – вiдкашлявся батько. – Це вже остаточне рiшення? – Так! – впевнено вiдповiла Катря. – Може, ти б, доню, ще погуляла? – спитала мати. – Тобi ще стiльки вчитися, i Федьковi теж. – Ми так вирiшили! – Твiй вибiр, Катерино, – пiдбив пiдсумок батько. – Ми можемо лише сказати тобi нашу думку, а вибiр робити маеш лише ти. Якщо ви вирiшили так, то будемо готуватися до весiлля. – Ти кохаеш його? – спитала бабуся. – Дуже! Я дуже його кохаю! – палко вiдповiла Катря й додала: – І вiн мене також! – сказала й зашарiлася. – А до весни зачекати не маете намiру? – спитала бабуся. – Кохання не може так довго чекати, – вiдповiла Катря, уникаючи зайвих питань. – Так можна менi вважати, що ви всi не проти? – Я не маю права тобi щось забороняти, – сказав батько. – Менi здаеться, що Федько непоганий хлопець. Тим бiльше, що ви виросли разом, добре знаете один одного. – Я теж, звичайно, не проти, – сказала мати якось сумно. – Але хотiлося б, щоб у дiвках ще походила хоча б з рiк. – Головне, щоб ви кохали один одного, – сказала бабуся. – Я, звичайно, не маю права Катрi щось заборонити, – сказав невдоволений дiд. – Але свою думку все-таки скажу. – Кажи, дiду, – посмiхнулася вона. – Я дiйсно недолюблюю сусiдку Полiну Лаврентiiвну, бо вона пихата й нещира, а сусiд наш Іван Максимович – найперший у колгоспi крадiй. – Тихiше ти, – шарпнула його за рукав дружина. – Ще хтось почуе. – Нехай чують, не при Сталiнi живемо! – обурився дiд. – У краiнi демократiя i свобода слова, то ж не перебивайте мене. А якщо мати хитра, як лисиця, а батько – головний грабiжник колгоспу, то й дитина в них буде поганою людиною. Я не знаю, що лихого зробив Федько, але душею, – дiд постукав сухим кулачком себе в груди, – серцем вiдчуваю, що вiн лихий, нещирий. Хоч убийте мене, хоч зарiжте – негарний цей Федько, i все! Вiдчуваю це, знаю навiть, але чому – не можу пояснити. – Тому що прiзвище було Поросюк? – весело спитала Катря, щоб якось заспокоiти його. – Вiн був, е i буде Поросюком! До речi, яке прiзвище ти собi вiзьмеш, Катрю? – схаменувся дiд i аж пiдхопився з мiсця. Така реакцiя в нього була тому, що вiн дуже пишався своiм прiзвищем – Гутник. Коли його дочка Марина виходила замiж, то вiн мало не на колiнах благав майбутнього зятя залишити iй дiвоче прiзвище. Чоловiк, щоб догодити тестевi, дав згоду, i мати, i Катерина носили прiзвище Гутник. – Я ще не думала над цим, – чесно зiзналася Катря. – Із Федьком не розмовляла про це? – Нi. – Так ти йому, Катрю, поясни, звiдки йде наш рiд, – голос дiда пом’якшав. – Розкажи, що «гута» по-польськи означае домна, або iнша пiч для виплавки металiв або скла, а по-нiмецьки «гюте», або «гауз» – це помешкання тих, хто працюе у гутi. Це тобi не якийсь там Поросюк! – Добре, дiду, – згодилася Катря. – Менi теж подобаеться наше прiзвище. Я поговорю з Федьком на цю тему. – У важкий час, доню, ви надумали одружитися, – сказала мати. – Нiде нiчого не купиш, лише й чуеш «дефiцит», «дефiцит». Усе тепер стало дефiцитом. – То нехай Поросюк усе й дiстае, – знов загарячкував дiд. – Он до нього iздять у гостi i секретар райкому партii, i голова райвиконкому, i начальник мiлiцii, i навiть люди з вiддiлу робiтничого постачання. – Дiду, ти що, шпигуном працюеш? – Катря спробувала перевести розмову на жарт. – Слiдкуеш, хто до кого приiздить? – Маю очi, – пристрасно мовив той, – то й бачу все! Усi пруть до голови, як до свинi-годiвницi. А добро ж не його, а колгоспне. Усе розкрадаеться налiво й направо. Приiхали в порожнiх машинах, а назад iдуть завантаженi так, що колеса гнуться. Ось чому ми стали гiрше жити! Бо доки будуть Поросюки панувати – не буде гарного життя простому людовi! Дiд закiнчив свою промову, стоячи за столом iз пiднятим догори вказiвним пальцем. Катря не втрималася й пирснула зi смiху: надто вже кумедно вiн виглядав у моменти збудження. – Що, Катрю, стрекочеш, як жаба в болотi? – голос дiда полагiднiшав. – А де ж ви жити будете? Хата для тебе стоiть на подвiр’i добудована, газ провели, залишилося занести меблi та жити. – А про це я якось не думала. – Ти поговори з Федьком, – пiдлещуючись, почав дiд, – умов його погодитися жити тут, у нас. Тобi не можна жити деiнде, треба там, де твое корiння… – Дiду! – досить годувати мене байками, – перебила його Катря. – Ти, доню, дiдовi рота не затикай, – дорiкнула мати. – Подумай сама, що тобi краще: жити у свекра та свекрухи, чи у своему домi бути господинею. – Ми ж дiм для тебе всiею сiм’ею будували, – втрутився батько. – Не пустувати ж тепер йому? – Що ми дiлимо шкiру невбитого ведмедя? – винувато сказала дiвчина. – Зберемося всi разом i вирiшимо всi наболiлi питання. А зараз я хотiла б пiти вiдпочивати, бо стомилася. Ви не проти? Причиною пiти з-за столу була не втома. Їi знову знудило в неслушну мить. 9 Наступного вечора Катерина пiзно поверталася додому з доiння. На вулицях погасили лiхтарi (таке почало траплятися вже нерiдко), тож стояла суцiльна темрява. З неба моросила така дрiбна мжичка, нiби вода сiялась через сито, i не видно було нiчогiсiнько пiд ногами. Вона не одразу помiтила темну чоловiчу постать, що довго до цього маячила пiд липою на роздорiжжi. Постать виникла прямо перед Катрею так зненацька, що дiвчина вiд несподiванки аж зойкнула. – Це я, Катрю, – почула вона знайомий голос. – Що ти робиш о такiй порi? – спитала вона, чомусь зрадiвши, коли впiзнала Романа. Можливо, тому що вiдчувала себе не такою самотньою серед суцiльноi пiтьми, мряки та грязюки. – На тебе чекав, – вiдповiв вiн i пiшов поруч. – Не спиться? – Менi треба з тобою серйозно побалакати. – Давай поговоримо. – Катрю, я не можу надалi мовчати, – схвильовано почав Роман, – тому прийняв рiшення не вiдкладати розмову в довгий ящик. – Та що ж трапилося? – А ти не здогадуешся? – Нi. – Я знаю, що ти зустрiчаешся з Федьком… – Це не секрет. Ну то й що? – Я розумiю, що ця розмова, можливо, закiнчиться для мене недобре, але вона повинна вiдбутися, бо iнакше не можна, – швидко, уже рiшучiше почав Роман. – Не знаю, помiчала ти чи не хотiла бачити, що я тебе… Я тебе кохаю! – випалив вiн. Катря на мить зупинилася. – Я… Я вважала нас друзями. – Так. Ми були друзями, бо були дiтьми. Але це дитяче почуття в якусь мить перейшло не в захоплення, навiть не в закоханiсть, а у справжне кохання. – Ромчику, – зiтхнула Катря, – мiй любий Ромцю! Ти мене вибач, але я зустрiчаюся вже давно з Федьком. – Ви кохаете одне одного? – Так! – Федько… Звичайно, вiн мiй друг, але… Ти дивишся на нього закохано й не помiчаеш того, що бачать iншi. – Що в нього не так? – Вiн схильний до зради, до хитрощiв, вiн нещирий i невiдвертий. – Зi мною вiн щирий. А iншi мене не бентежать анiтрiшки. – Ти мрiйлива, чутлива, нiжна, а Федько може тебе поранити словом або навiть зрадити. – Не мели дурниць, Ромчику. У тебе ревнощi. – Я знаю, що кажу. Я нiколи тебе не зраджу, нiколи не покину, нi в радостi, нi в скрутi, – палко заговорив Роман. – Ти не дивись, що ми з мамою живемо бiдно i в нас старенька хата. Усе це справа часу. Я закiнчу ПТУ, менi одразу дадуть у гуртожитку кiмнату, потiм буду працювати й отримаю свою квартиру. Ти знаеш, що на будiвництвi швидко можна отримати житло? Поiдемо звiдси удвох: лише ти i я! – Ромчику, давай залишимося друзями, як було до цього, – якомога лагiднiше, щоб не образити хлопця, сказала Катря. – Уважай, що цiеi розмови мiж нами не було, i нехай усе буде так, як е. – Але чому?! – Бо я кохаю iншого. – Це не кохання! – Звiдки ти знаеш? – Катря таемниче посмiхнулася. – Вiдчуваю. – То що ж тодi мiж нами? – Якась мара! У тебе на очах пелена. Ти слухаеш свое серце, а не розум. Благаю тебе: покинь Федора, давай поiдемо звiдси! Хочеш, на колiна перед тобою стану? Хочеш?! – Нiкуди ми, Ромчику, вже не поiдемо. Пiзно. – Як то? – Я чекаю дитину. Роман зупинився, нiби його вдарила блискавка. Потiм, зiбравши всi сили, глухо мовив: – Ось воно як. – Ось так, Ромцю. Ходiмо, бо до пiвночi додому не дотелiпаемося. Роман схопив ii за плечi. – Катрю! Люба Катрю! – дивлячись прямо у вiчi, сказав вiн. – Дитина нам не завадить. Я буду любити ii так, як свою, як люблю тебе! – Ромчику, ти мене не зрозумiв. Я кохаю Федора й виходжу незабаром за нього замiж. – Подумай, що ти робиш! – ще не втрачаючи надii, сказав Роман. – Я роблю те, що менi велить мое серце, – вiдповiла Катря й хотiла легенько вiдсторонити його руки, але хлопець зненацька швидко обiйняв ii за шию i поцiлував у губи. Катря вiдчула його гарячi та м’якi губи й не встигла отямитися, як вiн рiзко повернувся й зник у темрявi. 10 Давно не бачило й не чуло село такого гучного весiлля. У дворi був величезний намет, пiд яким тяглися довгi ряди столiв, застелених суцiльною новою клейонкою. Столи ломилися вiд безлiчi страв i продуктiв, про якi вже селяни забули. Були тут i копченi ковбаси, i балик, i печiнка трiски, i зниклi з прилавкiв крамниць прибалтiйськi шпроти. З Киева були привезенi пiд заказ для Івана Максимовича склянi пляшечки з новинкою – напоем «Coca-Cola». Весiлля, як годиться, було комсомольське та безалкогольне. Але це було лише для «годиться», бо на столах стояли чайники, ущерть наповненi горiлкою. А в деяких iз них був навiть сiльський самогон, який дiд тишком-нишком вигнав для такого випадку. Сукню для нареченоi знову ж таки привезла з Москви хрещена мати. Мало не все село збiглося подивитися на наречену, на якiй була вдягнута не звичайна фата, а капелюшок, прикрашений бiлоснiжними трояндами, а фату замiнив легкий, як нiжна хмаринка, прозорий шлейф, що звисав позаду капелюшка. Було присутне усе найвище начальство з райцентру, i люди йшли до подвiр’я Тарасюкiв подивитися на дорогi легковики та на поважних людей у блискучих костюмах i краватках. Селяни, яким не випало честi бути запрошеними на гулянку, товклися довкола обiйстя, заглядали через огорожу та у вiдчиненi ворота. Час вiд часу про них згадували, виносили кухлi та чайники, на пiдносi хлiб зi шматочками дорогоi копченоi ковбаси та частували. Село гуло та гуляло, бо голова колгоспу женив единого сина, i iнакше не мало бути. За дружка Федько узяв найближчого друга. За суцiльним гармидером, жартами, смiхом та веселощами нiхто не помiчав смутку, що залiг в очах Романа. Це бачила лише Катря, але iй сьогоднi зовсiм не хотiлося цим перейматися. Вона була весела, жвава i щаслива, ii душу переповнювали почуття та сподiвання на щасливе майбутне… Дуже нелегко було вмовити батькiв Федька, щоб тi погодилися на мiсце проживання молодят у новозбудованiй хатi. Полiна Лаврентiiвна мало не верещала, що вони будуть осоромленi перед усiма жителями села, бо ще такого не було, щоб единого сина вiддавати в прийми, коли в нього е двоповерховий будинок. Доводи про те, що молодi будуть жити окремо, у своему будинку, нiяк на неi не дiяли. Урятувало становище тiльки те, що Катря категорично заявила, що хоче залишити дiвоче прiзвище. Пiсля чергового приступу вереску Полiни Лаврентiiвни довелося пiти на компромiс. Сварлива свекруха погодилася нарештi, щоб новоспечена сiмейна пара жила в будинку Катрi, лише за умови, що наречена вiзьме все ж таки прiзвище Тарасюк. Дiд, звичайно, був у розпачi, але куди було подiтися онуцi? Дiд потiм майже два тижнi ходив набундючений та невеселий. Лише тодi, коли до весiлля залишилося пару тижнiв, вiн включився в пiдготовчi турботи, i його душевний сум трохи розвiявся. Молодята отримали на весiлля такi подарунки, про якi можна було хiба мрiяти. Шановнi гостi з мiста, батьки та родичi подарували iм i новенькi м’якi меблi, i стiнку «Перлина», i пилосос «Ракета», i телевiзор «Рекорд», i пральну машинку «Хвиля», i навiть килими та дорiжки. Вони отримали усе те, чого не можна було купити в магазинi, i навiть якби можна було все це купити, то довелося би працювати не один рiк. Пiсля одруження Федько поiхав знову на навчання, а Катря жила в новому будинку, з нетерпiнням чекаючи його приiзду. Вона успiшно склала зимову сесiю, а на лiтню, що розпочиналася в липнi, поiхати вже не змогла, бо восьмого травня народила сина, якого назвали Сергiем. Катря була ще в пологовому будинку, коли одного разу прийшов ii навiдати Федько й розповiв, що Романа забрали служити до армii, що вiдгуляли скромнi проводи, на яких були присутнi лише його близькi друзi та кiлька родичiв. Два мiсяцi або навiть трохи бiльше, тьотя Валя з нетерпiнням чекала кожного дня на поштарку, сподiваючись отримати хоча б яку звiстку вiд сина. Уже й до вiйськкомату в мiсто iздила, щоб бодай щось дiзнатися. «Не хвилюйтесь, мамашо, – вiдповiли iй там, – з вашим сином усе добре. Вiн служить у лавах Радянськоi Армii й виконуе свiй громадянський обов’язок». Незабаром пiсля цього вона отримала першого листа вiд сина й дiзналася, що свiй громадянський обов’язок вiн виконуе в далекому й невiдомому Афганiстанi. А ще через пiвтора роки тьотi Валi принесли з райвiйськкомату звiстку про те, що ii син Волох Роман Павлович зник безвiсти. Материнське серце не витримало такого горя, жiнка впала, як пiдкошена, та померла. А ще через рiк, саме тодi, коли Катря поiхала на сесiю, приiхав Роман. Вiн продав майже за безцiнь батькiвську хатину, що вже почала перекошуватися на один бiк, сумуючи за господарями. Їi купило молоде подружжя, що не змогло зжитися з батьками. Молодi люди сяк-так пiдремонтували хату, довели до ладу огорожу, вирубали старi, напiвзасохлi дерева, викорчували бур’яни, що густо облiпили город i подвiр’я, та й переiхали жити. А Роман, продавши хатину, швидко кудись виiхав, нiкому нiчого не пояснивши. Із собою вiн забрав лише фотоальбоми та якiсь батьковi книжки по дереву. Казали люди, що бачили, як хлопець перед вiд’iздом зайшов на кладовище, де були похованi поруч його батько та мати. Вiн довго сидiв у задумi помiж двома рiдними могилами, потiм поцiлував хрести та швидко пiшов на автобусну зупинку. Катерина дуже шкодувала, що не змогла зустрiтися з давнiм другом, розпитати про його життя й просто побалакати. Деякий час вона ще сподiвалася, що Роман надiшле хоча б вiтальну листiвку до якогось свята. Але його слiди розтопилися, зникли десь у незнайомому життi, залишивши в ii пам’ятi спогад про палке освiдчення в коханнi того темного та дощового осiннього вечора. 11 Дiда Ореста вдалося таки умовити самому з’iздити в гостi на малу батькiвщину та вiдвiдати родичiв i сестру Марiчку. – Без Варi не поiду! – упирався вiн. – Зараз з’iздиш без мене, а через рiк я оклигаю й зможу з тобою поiхати, – умовляла його бабуся. – Поiду лише з тобою, – стояв дiд на своему. Умовляла його вся родина не один день. Згодився поiхати лише тодi, коли накупили подарункiв для родичiв та Марiчки й зiбрали йому в дорогу валiзу. За три тижнi дiд Орест повернувся вiд гостей весь сяючий, задоволений та помолодiлий. – Це менi гори сил надали, – хвалився вiн. – Там така краса, як у раю! А повiтря чисте, хоч ножем рiж. За вечерею, коли всi зiбралися за круглим столом, почав дiд розповiдати про поiздку. – Рай i тiльки! – захоплено говорив вiн iз блиском в очах. – Знаете, як там трави пахнуть гарячим роменом? А восени Сян, розповiдала Марiчка, був цього року сердитим та каламутним. Рiчка, яка завжди здавалася тихою i смиренною, як сказилася… Ішла вода так стрiмко, що зривала береги, зносила побудованi греблi й навiть виривала з корiнням вiковiчнi дерева. Ось так, моi любi. – Дiду, розкажи про Марiчку, – попрохала Катря, коли його емоцii потроху вгамувалися. – Як вона живе сама в горах? – А так i живе. У неi свiтла в хатинi немае, не кажучи вже про телевiзор. – У наш час це навiть важко уявити, – сказала Катря. – Їй робили пропозицiю, щоб перебиралася в село, обiцяли й будинок колгоспний видiлити, але вона не захотiла. Каже, що мати наша дала обiцянку Пресвятiй Богородицi, то ж навiщо Бога гнiвити та лихо на себе й на сина накликати? – Їi син i досi живе на Сахалiнi? – спитала Марина. – Так. Дослужився вже до мiчмана корабля! Кожного року у вiдпустку приiздить до матерi з дружиною та дiтьми. Їх у нього двое: хлопчик i дiвчинка – близнята. – А де ж Марiчка бере хлiб, продукти й все необхiдне? – запитала Катря. – Їi хрещениця Орися працюе у Великому Майданi поштаркою. Вона й листи носить Марiчцi, i грошовi перекази вiд сина й заодно купуе щось iз продуктiв. Приходить Орися до Марiчки раз на тиждень, та то не бiда. Марiчка не самотня. У неi завжди бувають люди. – Чому? – нетерпляче спитала Катря. Їй хотiлося побiльше дiзнатися про незнайому родичку, яка живе далеко вiд цивiлiзацii, загублена десь високо в горах, у хащах старезних лiсiв. – Вона лiкуе людей травами. Збирати iх – цiла наука! Однi треба збирати рано-вранцi, поки не спали роси та не зiйшло сонце, iншi – вдень. Є такi трави, що можна збирати лише один день на рiк, на Йвана Купала, та й то лише опiвночi. Деякi люди ii побоюються, кажуть, що вона вiдьма, але то брехня. Марiчка вилiковуе навiть тих, вiд кого вiдмовилися лiкарi. – Справдi?! – вихопилося в Катрi. – Чиста правда! А ще в неi вiдкрився дар яснобачення. – Ну, це вже ви, Оресте Мироновичу, загнули! – скептично посмiхнувся зять. – Не менi й не вам судити, – образився дiд. – Якщо б це була брехня, то до ii хати й стежка поросла б травою. А так люди йдуть i йдуть, навiть здалеку приiжджають. Кого не лiкуе сестра, то радить, що треба зробити, куди звернутися. А грошей за це нi з кого не бере, каже, що це дар Божий. – Задарма, виходить, допомагае? – з недовiрою запитав зять. – Добрi люди самi вiддячують чим можуть. Хтось грошенят трiшки бiля образiв залишить, хтось харчi принесе, а хто нiчого не мае, той подяку залишае. Катрi дуже закортiло запитати дiда, чи Марiчка щось сказала про неi, Федька та Сергiйка, але стрималася. «Дiд, напевне, про мене запитував», – подумала вона та вирiшила, – запитаю в нього, коли будемо наодинцi. Жiнка вклала Сергiйка спати й майнула в батькiвську хату. – Дiду, ти ще не спиш? – спитала тихенько, прочинивши дверi. – Заходь, Катрю, заходь, – запросив дiдусь. – Я знав, що ти обов’язково прийдеш. – Звiдки ти мiг знати? – Здогадався. Ну що, дзиго, зiзнавайся, що треба? – Дiду, – Катря зам’ялася. – А ти… ти в Марiчки про мене не запитував? – Хм, – посмiхнуся дiд. – Лисиця i все! Прийшла, бо знала, що запитував. Чи не так? – Розкажи. Будь ласка. – А якщо я щось погане дiзнався? – Тодi я скажу, що все ii ясновидiння – маячня. – А якщо добре, то, виходить, правда? – Еге ж. – Марiчка суворо наказала не покидати рiдне подвiр’я та домiвку. – Ото й усе? – розчаровано протягла Катря. – Бо доки ти будеш тут, рiдна земля даватиме тобi життеву силу й оберiгатиме тебе й твого сина вiд бiди. – Дiду, я чую це вiд дня свого народження. – Переказую те, що менi велiли. – А новенького нiчого не дiзнався? – Наприклад? – У нас iз Федьком усе буде добре? – Не запитував. Але скажу тобi одне: якщо Марiчка наказала щось робити, то так i роби. Недаремно ж люди до неi вгору дряпаються по стежинi. Йдуть i хворi, i зовсiм калiки, i зневiренi в життi. – Спасибi, дiду, – сказала Катря i, невдоволено закопиливши губи, вийшла з кiмнати. Цiеi ночi iй чомусь не спалося. Здаеться, усе йшло в неi добре. Усе, та не все. Сергiйко – ii радiсть, ii гордiсть i любов – зростав майже без батька. Федiр закiнчив навчання в iнститутi й вже рiк працював. Його батьки купили квартиру в мiстi, i Федiр почав приiжджати додому на своiй «Волзi» все рiдше й рiдше. Спочатку вiн посилався на те, що багато роботи, тепер почав робити кар’еру, i часу на сiм’ю залишалося менше i менше. Вiн вже стомився вмовляти Катрю переiхати до мiста, щоби бути разом, i в останнi iхнi зустрiчi вже не заводив мови про переiзд. Катря на початку сiмейного життя ще плекала надiю на те, що Федiр пiсля навчання повернеться в село, i вони будуть разом щодня. Але ця надiя танула щоразу пiсля iхньоi розмови, що доходила навiть до сварки. Інодi вона вже ладна була покинути все й поiхати за ним до ненависного мiста, яке втомлювало й дратувало ii навiть за час сесiй. Потiм iй вирiшальний крок не давала зробити природна впертiсть. «Якщо Федiр мене кохае, то пiде менi на поступку й переiде сюди», – розмiрковувала Катря. Але час минав, а цього не сталося. І коли вона помiтила, що iх трирiчний син став сахатися рiдного батька, як чужого дядька, а Федiр поспiшав спочатку до батькiв, а потiм вже до неi, душа ii забила на сполох. Катря вiдчула, що ii чоловiк непомiтно, поступово вiддаляеться вiд неi та сина. Тодi вона вирiшила: скласти останню навчальну сесiю, захистити диплом i iхати до мiста. «Можливо, коли ми будемо поруч iз Федором, то швидше вдасться вмовити його повернутися в село, – розмiрковувала Катря. – Треба йому показати, що синовi там недобре, що краще жити у своiй хатi, гуляти на подвiр’i, коли захочеш, вдихати свiжiсть рiчки, а не мiський пил та дим iз заводських труб». Так вона задумала, але сталося iнакше. Катрi потрiбно було iхати на навчання, i вона чекала чоловiка, що повинен був приiхати. Вона вилизала в хатi все до останньоi пилинки, спекла торт, зварила борщ iз квасолею, що так любив Федько, але вiн чомусь не приiхав. Катря з полегшенням зiтхнула. У цьому була деяка вигода. У крайньому разi неприемна розмова з батьками про ненависний переiзд вiдкладалася мiнiмум ще на тридцять днiв, а це вже не так i мало. 12 Катря поверталася в село з новеньким, що ще мав запах свiжоi фарби, дипломом та з гарним настроем. Вона дуже сумувала за своiм чорнооким янголятком упродовж цiлого мiсяця, i ii серце наповнилося зворушливою нiжнiстю та любов’ю, коли вiдчула пiд ногами стежку рiдного села, яка нiби радiла ii поверненню та на радощах спiвала. Батькiвщина зустрiла ii приемним серпневим днем. Осiнь ще не торкнулась дерев, i зелень садкiв та лiсiв нiби злилася iз синню неба пiд лагiдним промiнням сонця. Десь чулося самотне цюкання сокири, бiля рiчки гелготiли невгамовнi гуси, обабiч стежки розкинув широке листя лопушняк – усе було тут до болю рiдне й близьке, не те що сморiд розпечених та нагрiтих до жару асфальтованих дорiг та пилу. Із солодкими, щемкими почуттями Катря поспiшала додому, де чекав ii син, рiдний будинок та знайомий тiнявий садочок зi старезною грушею пiд вiкном. У дворi вона побачила дiдуся. Вiн зустрiв ii з посмiшкою на обличчi й сумом в очах. – Дiду, що трапилося? – швидко спитала Катря, вiдчуваючи щось недобре, i серце ii завмерло в очiкуваннi. – А! – дiдусь розпачливо махнув рукою. – Варя впала з ганку. – І що?! – Зламала шийку стегна. Тепер знову прикута до лiжка. – Як же могло таке трапитися? – Посковзнулася на схiдцях i впала. Тепер маемо халепу. – А де Сергiйко? – Пiшов iз твоею матiр’ю до магазину. Треба ж на талони отримати крупи та цукру, а в тому магазинi анiчогiсiнько немае. І вчора ходили, день даремно пропав, i позавчора, i сьогоднi пiшли. Люди на сонцi день пропечуться, а товар не завозять. Доводиться знову йти пiд магазином стирчати. Цього року ягiд багато, грушi та яблука вродили як нiколи, а цукру на мiсяць по пiвтора кiлограма на людину дають. Як тепер жити будемо? Чи у вас в iнститутi нiчого не знають? – А хто його знае, – знизала плечима Катря. – Якось та будемо жити. Пiду з бабусею привiтаюся. Бабуся мала не найкращий вигляд. Обличчя в неi стало якимось жовтим, безкровним, губи мали синюшний вiдтiнок. Коли вона побачила у дверях онуку, то аж заяснiла вiд добродушноi посмiшки. – Дитинко моя, – простягла назустрiч сухенькi руки. – Бабусю, рiдненька, – не сказала, проспiвала Катря, пiдбiгла до лiжка, поцiлувала ii в м’яку щоку. – Як же так? На обличчi бабусi вiдбилася щира прикрiсть. – Не знаю як, сама не знаю, – зiтхнула вона. – Тепер нашiй матерi полегшало: то плювала на груди, а тепер плюе на бороду. – Ти в мене молодець – усе жартуеш. – Доповiдай, Катрю, диплом привезла? – Звичайно. А як же iнакше. – Тепер, значить, ти в нас учителька. – Яка там учителька?! Учнiв iз двох шкiл в одну зiпхали, – зiтхнула Катря. – Тепер не знаю, коли вивiльниться мiсце. Дитсадок хоча б ще не закрили? – Поки що нi. Але заходив нас навiдати Іван Максимович, то сказав, що лише до першого вересня буде працювати. – Отакоi! І що далi? Його закриють назавжди? – Не знаю. Сусiд лише сказав, що на примiщення дитсадка вже знайшовся покупець, тому й продають. – Так. Групи в дитсадку напiвпорожнi, дiтей усе менше i менше. – Не переймайся. Якось проживемо. – Тепер у мене немае роботи, – задумливо та сумно сказала Катря. – Не лише ти така. Як послухаеш новини, то лячно жити стае. Заводи, фабрики, школи – усе закриваеться. Краiна нiби повiльно вмирае. – Нiчого, бабусю. Ми, украiнцi, народ живучий, усе терпляче витримаемо й будемо жити далi. – І Орест так вважае. Каже, що якщо вiйну пережили, то зараз виживемо. – Бабусю, – Катря трохи пом’ялася. – Федько давно приiжджав? – Один раз за твою вiдсутнiсть. – І де вiн жив? – У батькiв, Катрю, у них, – так, нiби це вона завинила, сказала бабуся. – Із Сергiйком? – з надiею запитала онука. – Вiн навiдав сина, привiз йому цукерки, – ухилилася та вiд вiдповiдi. – Тобто вiн жив у батькiв сам, а Сергiйко був iз вами? – Так. – Коли вiн приiде? – пiсля довгоi паузи спитала Катря низьким голосом. – За два тижнi, Катрусю, ластiвко моя. Щось у вас iде не так, як треба. – Знаю, бабусю, сама знаю. – Треба щось робити. – Дочекаюсь Федька – зроблю, – розгублено, думаючи про щось свое, вiдповiла Катря. – А ось що менi з тобою робити? У тебе поганий, чесно кажучи, вигляд. Я вважаю, що потрiбно викликати фельдшерку, щоб тебе оглянула. – Скоротили, Катрю, нашу фельдшерку. – Тодi викличемо лiкаря з району. – Навiщо? Нещодавно вiн вже був у мене. Можливо, його допомога в цей час комусь бiльш потрiбна, нiж менi. – Усе одно викличу. – Я ображуся. Почуваю себе добре, а тепер, коли тебе побачила, то й зовсiм полегшало. 13 Бабуся померла несподiвано, перед ранком, вiд нападу iнфаркту. Перша в життi Катрi втрата боляче ранила ii вразливу душу. Жiнка вiдчула свою безпораднiсть перед неминучим плином життя й до кровi кусала губи, не маючи сили стримати сльози, що лилися не з очей, а зi спорожнiлоi душi. Зi страхом та розпачем Катря дивилася, як разом iз труною в землi зникае якась дуже свiтла частинка ii дитинства, ii життя, бо бабуся була втiленням доброти й покiрностi, любовi й чуйностi. Федiр був присутнiй на похованнi, але Катря з ним нi про що не говорила – було не до розмов. Вiн пообiцяв приiхати за два тижнi. – Ти не приiдеш на поминки на дев’ять днiв? – запитала Катря. – Я не зможу. Дуже багато роботи, а в наш час втратити робоче мiсце – сама розумiеш. – Розумiю, – покiрно згодилася Катря. Федiр приiхав тодi, коли й обiцяв. Катря копала на городi картоплю. Вона побачила, як вiн зайшов на обiйстя своiх батькiв. Згодом Федько вийшов на свiй город i через огорожу сказав Катрi: – Вийди до берега. Треба побалакати. Щось холодне, чуже й незнайоме було в його голосi, i в Катрi затремтiли колiна та руки, бо вона передчувала щось недобре. Швидко побiгла в садок, кинула там лопату, наспiх вимила руки в умивальнику, витерла iх фартушком. Поправляючи долонями волосся, Катря аж побiгла до рiчки. Федiр стояв у бiлiй футболцi та джинсах у тiнi великоi верби i жбурляв камiнцi у воду. – Привiт! – пiдбiгла до нього Катря i хотiла обiйняти за шию, але вiн зупинив ii порухом руки. «Не думай про лихе, – важко дихаючи, намагалася заспокоiти себе, – то воно й минеться». Вона пильно подивилася у вiчi коханого. Вони були незвично порожнi. – Щось трапилось? – запитала насторожено. – Ми… Я… Ми повиннi розлучитися. Цi слова прозвучали як грiм серед ясного дня. – Що? Що зробити? Розлучитися? – розгублено перепитала Катря, усе ще не вiрячи в те, що почула. – Цебто як? – Розлучитися – це значить, що ми не будемо разом. – Розлучитися, – сумною луною повторила вона, нiби перебуваючи в якомусь страхiтливому снi. – Давай це зробимо мирно, по-людськи, щоб не було потiм соромно нi тобi, нi менi, – сказав Федько, ховаючи очi. Деякий час Катря вiдчужено дивилася на сонячнi блискiтки, що вiддзеркалювалися у водi, намагаючись збагнути змiст фатальних слiв. Вона розумiла, що зараз втрачае людину, поруч з якою готова була пройти весь життевий шлях, якiй могла у хвилини щастя або душевного занепокоення розкрити всю себе, людину, якiй вiддала, не вагаючись, свою цнотливiсть. – Ти забув, що в нас е плiд нашого кохання? – запитала чужим, незнайомим голосом. – Я буду сплачувати алiменти, – вiдповiв сухо. І тут Катря зрозумiла, що треба щось робити, зараз, негайно й швидко, щоб урятувати iхне кохання. Вона схопила Федька за руки, ловлячи своiми прекрасними, зволоженими очима його тiкаючий погляд. – Любий! Коханий! Мiй единий, – пристрасно, палко та швидко почала жiнка. – Ти кажеш зараз не те, що думаеш. Подивись на мене, прошу тебе! Я твоя Катря, лише твоя, навiки, назавжди! Пам’ятаеш, як ти вперше освiдчився менi в коханнi? Ти обiцяв бути завжди зi мною, кохати мене вiчно… Ти й зараз мене кохаеш. Чи не так? Скажи, що ти пожартував, – вона шарпнула Федька за рукави, намагаючись повернути його до себе обличчям. – Це був невдалий жарт. Так, любий? Федiр спiймав ii руки, вiдвiв вiд себе. – Я не жартую. – Нi! Це неможливо! Ущипнiть мене, бо я, здаеться, сплю! – Усе! – гримнув Федiр. – Досить! Менi набридла ця комедiя! – Ти… ти покохав iншу? – спитала Катря, дивлячись на незвично холодне обличчя коханого. – Якщо це тобi так цiкаво, то так, – сказав байдуже, нiби йшла розмова про погоду. – І… хто ж вона? – глухо запитала вона. – Звичайна жiнка, у якоi присутнiй здоровий глузд, на вiдмiну вiд тебе. – А в мене вiдсутнiй? – Так! Вiдсутнiй! Вона не живе в дiдових казках, а реально дивиться на життя i сприймае його таким, як воно е! – зло кинув Федiр. – Яке ж воно насправдi, це життя? – Таке, що за нього треба боротися в цей скрутний час, чiплятися зубами та нiгтями, дряпатися нагору, щоб вижити й не впасти на дно. Бо iншi пройдуть по тобi брудними ногами й не помiтять, що ти волаеш про допомогу! – Ви тепер удвох будете шкрябатися нагору? – скептично запитала. Але Федiр не помiтив iронii в ii голосi. – Так! Уяви собi, удвох! Ми органiзовуемо сумiсний кооператив iз пошиття взуття. І будемо на горi, а не внизу. – А я залишуся пiд ногами? – Можливо. Бо ти уявила себе лiсовою Мавкою i крiм дерев та рiчки нiчого не бачиш! Ти не знаеш, який жорстокий цей свiт. Вiн не шкодуе нi Русалок, нi Мавок – нiкого! Якби ти залишилася сам на сам iз реальнiстю, без мене, без батькiв, то вона одразу б тебе зжерла! Поглинула! Ковтнула, як лелека жабу! – Любий, – спокiйно промовила Катря. – Ти говориш жахливi речi. Ти мене лякаеш. – Я не любий, – рiзко обiрвав Федiр. – А якщо i любий, то не твiй. І взагалi, я прийшов поговорити з тобою не про сенс життя, а про розлучення. – Ти хочеш розлучитися зi мною, щоби бути з нею? – Так! Так! І ще раз так! – Я… Я не розумiю чому. Нещодавно ми були разом, нам було добре, i ти клявся у вiчному коханнi. Що могло трапитися? Так не бувае. Нi, так не бувае. – Як, Катрю? Що не бувае? Бувае! Сьогоднi сонце, а завтра хмари. Бувае i так. – Ти вже не хочеш вiдчувати запах мого тiла, що пахне конвалiями? – розгублено заклiпала очима. – Конвалiями?! – перепитав Федько й аж пiдскочив, як ужалений. – Якими конвалiями?! – вирячив очi. – Лiсовими. Весняними конвалiями. – Та ти… Ти… Ти знаеш, чим вiд тебе пахне? – Чим? – не чуючи свого голосу, спитала Катря. – Силосом вiд тебе тхне! – закричав вiн. – А ввечерi вiд тебе несе коровою та молоком! Ось чим ти пахнеш! – Як же я можу пахнути iншим, коли ввечерi дою корiв? – А запах французьких парфумiв ти знаеш?! Нi. І нiколи не взнаеш, бо тебе цiкавить бiльше хмаринка на небi, нiж флакончик парфумiв! Федько нервово забiгав навколо Катрi, кидаючи образливi слова, вiд яких душевно здригалася й трiпотiла бiдна жiнка. Цi слова ножем впивалися в ii чутливу душу й добре серце, завдаючи несамовито болючих ран. – Ти хоч раз бачила себе у дзеркалi на тоненьких високих пiдборах? Чи твоi ноги знали педикюр? Нi! – вiдповiм я за тебе. – Нi! Бо тобi все одно, у що ти взута. Ти можеш ходити в калошах та ватянцi, i тобi це байдуже! А жiнка створена для краси, для того, щоб чоловiки могли милуватися ii вродою. Розумiеш? Нi, ти нiчого не розумiеш, – вiн розвiв руки в боки. – Я пам’ятаю, як ти менi говорив, що я дуже гарна. Навiть найгарнiша вiд усiх у селi та в мiстi. – Ти?! Ти?! – Федiр тицьнув у неi пальцем та нахабно розреготався. – Мавка в калошах i в хустцi! – Ти ж мене нiс у той день на руках i говорив, що я найгарнiша в будь-якому вбраннi, – розгублено й тихо сказала Катря. – Виходить, що ти менi брехав? Так? – Я був молодий i дурний, – кинув Федiр слова, вiд яких Катря здригнулася всiм тiлом, нiби ii вдарили батогом. – І взагалi, якщо б ти не завагiтнiла, то я б не поспiшав оженитися до того часу, поки прозрiв би з юнацького запалу! – А як же… Як же Сергiйко?.. – Ще не вiдомо, чий це плiд! – Як це? – Катря заклякла iз широко вiдкритими вiд подиву очима. – Я був не завжди iз тобою, iздив на навчання. А ось мiй дружок Ромчик увесь час вештався бiля тебе. Я часом думаю, чи не вiн тут наслiдив? Катрю кинуло в жар, ii щоки враз спалахнули, а образа за невинну дитину повернула ii до тями. Вона з розмаху, вклавши всю свою материнську силу в руку, влiпила Федоровi такого гучного ляпаса, що той не втримав рiвноваги й гепнувся задом на траву. – Геть iз мого життя! – прошипiла з ненавистю ображена жiнка, рiзко розвернулася i швидко, не оглядаючись, пiшла. – Ще пожалкуеш, суко! – донеслося iй услiд. – Селянка! Смердюча селянка в калошах! 14 За круглим столом, де батько завжди починав серйознi розмови, вчергове зiбралася родина Гутникiв. Стiл був нiмим свiдком обговорення важливих питань: i сватання Катрi, i поминiв бабусi. Настав час Катеринi починати важливу розмову. Вона розумiла, що принесе бiль своiм близьким, якi ii обожнюють, але iншого виходу не бачила. Їй потрiбна була одна довга, чи не найдовша в ii життi, тиха, сповнена роздумiв, вереснева нiч, щоб прийняти для себе важливе, i, як вона вважала, правильне рiшення. Готуючи вечерю, не думала про те, що рiднi вмовлять ii передумати, або зробити iнакше, бо це було неможливо. Катрю турбувало лише те, як вони сприймуть новину, чи зрозумiють ii, чи пробачать, чи затамують у душi образу. Вона довго пiдбирала потрiбнi слова, але серце обiйняв смуток, думки плуталися, нашаровувалися одна на одну, сплiтаючи павутиння, i в голову нiщо не приходило. «Буду дiяти за обставинами», – нарештi вирiшила жiнка. Вона обвела поглядом присутнiх за столом i сказала: – Моi любi, менi треба з вами поговорити. Одразу запанувала тиша, бо пiдсвiдомо всi чекали цiеi розмови. Вiд домашнiх не вдалося приховати анi ii стомленого вигляду, анi синцiв пiд очима пiсля безсонноi ночi. – Мабуть, справдi в життi кожноi людини е бiла та чорна смуга, якi з деякою перiодичнiстю змiнюють одна одну, – почала Катря, переводячи погляд з однiеi рiдноi людини на iншу. – У моему життi була довгий час бiла смуга. Напевне, вона затяглася. Я не мала проблем та клопоту в дитинствi, зростала в любовi серед хороших людей. Потiм успiшно закiнчила школу, навчання в iнститутi, мала гарну роботу, що була менi до вподоби. Я щиро кохала й почувалася коханою. Вiд кохання в мене народився прекрасний синочок. Але так, дуже добре, не могло тривати усеньке життя. Спочатку померла дуже дорога менi людина – моя бабуся. Я думала, що ii смерть – кiнець чорноi смуги. Але недарма кажуть у народi, що бiда одна не ходить – за собою iншу водить. – Катря важко вдихнула повiтря, бо вiдчула задуху. – Я втратила робоче мiсце й нового не намiчаеться. – Нiколи не треба впадати в розпач, – вставив батько. – Зараз, тату, немае роботи нi в тебе, нi в мами, нi в мене. Що в нас е? Лише дiдусева пенсiя й талони на харчi. – А корови? – запитав дiдусь. – А ще свинi, гуси, кури. Ще е город. Чи можна пропасти iз таким статком?! – Я не про те. Усе, що було в моему життi впродовж прожитих лiт, руйнуеться на очах. Зруйнувався колгосп, вимирае село. – А Поросюк лише багатiе! – дiд, як завжди, не втримався. – Палажка Поросюкова наiла такий зад, що за день возом не об’iдеш! А Іван морду свою вiдгодував таку, що хоч цуценят бий! Машину нову купив – «дев’ятку», у мiстi будинок вiдбабахав такий, що пiвсела може там жити. – Тату, звiдки ви все знаете? – запитала Марина. – Бо очi маю й вуха теж. Люди розповiдали. Знае кума – знае пiвсела. – Мене не цiкавить, який будинок у сусiда. Я повинна сказати вам iншу новину: ми розлучаемося з чоловiком, – сказала Катря. – Ой! – зойкнула мати. – Як же? – Вiн?! Це вiн так сказав?! – дiд спалахнув як свiчка. – Так. Вчора Федiр приiхав i сказав, що в нього в мiстi iнша жiнка, з якою вони засновують спiльний кооператив. – Я так i знав! – занервував дiд. – Червива в нього душа, негарна, чорна! – Це була не сварка, Катерино? Серйозна заява? – запитав батько. – Вiн сказав, що зi мною розлучаеться. – Не розумiю, – розгублено сказала мати, – чому вiн так вчинив. Здавалося, усе йде добре, нiщо не вiщувало поганого… – Трапилося те, що трапилося, – пiдбила пiдсумок Катря. – Я… Я… Я йому, цьому Поросюку патлатому зараз пiду рило натовчу! – пiдхопився дiд. – Думаете, що я старий i слабкий?! Нi! Є ще порох у порохiвницi! Катря взяла його за руку, притримала. – Не треба, дiду. Я вже сама це зробила. – От молодець, Катрю! – дiд сiв на мiсце. – Чим же ти його огрiла? – Я такого ляпаса йому влiпила, що вiн аж сiв на землю! Рука й зараз болить, аж спухла. – Що ж воно тепер буде? – у матерi покотилися сльози. – Як же ти сама? А дитинка? Буде зростати без батька? Сиротою? – Самi виховаемо, – втрутився батько. – Не гiрше, нiж Федiр, який тiльки й умiв, що цукерки тикати дитинi. – Спасибi, моi любi, – сказала Катря. – Дякую, що ви в мене е, дуже люблю вас. Але я прийняла рiшення i скажу одразу: нiколи його не змiню. Тягарем на серцi лежали слова, якi мала сказати рiдним. Шалено калатало в грудях серце, спазми болюче здушували горло, а на очi наверталися сльози. Вона опанувала своi почуття й промовила: – Ми iз сином поiдемо звiдси. – Нi! – скрикнув дiд i аж зблiд. – Куди, доню? – здивовано глянув батько. – Це неможливо, – крiзь сльози мовила мати. – Я хочу почати нове життя, – уже твердо й впевнено сказала Катря. – І я почну його. – Гм, – привернув до себе увагу батько. – Доню, зараз у тобi говорить образа скривдженоi жiнки. Але це минеться. Час лiкуе, загоюе i не такi рани. Скiльки жiнок залишаються покинутими напризволяще непутящими чоловiками, самi виховують дiтей. А в тебе е ми, твоя родина. Ми нiкому не дамо скривдити Сергiйка, пiднiмемо його на ноги, вивчимо, дамо путiвку в життя. Звичайно, зараз настали складнi часи. Але поки ми будемо триматися купи, нам буде жити набагато легше. За лiто назбираемо грошей за здане молоко, а навеснi купимо бичка або навiть двох. Он якi пасовиська за горо`дом простягаються! Вигодуемо бичкiв, здамо iх – будуть грошi. А що робити? У селi ще можна якось прожити, а в мiстi людям велика скрута. – А замiж тебе й тут заберуть, не хвилюйся за це. Знайдеться добрий хлопець, то й виховае Сергiйка як свого сина, – пiдтримала батька мати. – Чи мало таких випадкiв? Ти ж у нас справжня красуня. – Я теж так вважала. Але виявилося, що у мiстi дiвчата кращi. Вони роблять собi педикюри й носять туфлi на високих шпильках, вони пахнуть французькими парфумами, а не коров’ячим молоком. – Це той дурень тобi таке наплiв?! – дiд лютував. – Знайшла, кого слухати! Хiба ж це сором, що руки пахнуть молоком?! Корiвка нас усiх годуе, i навiть тих, хто живе в мiстi й пахне духами. Твiй Федько щось кукурiкнув, а там хоч не розвидняйся, а ти, дурненька, у голову собi це вбила. Я тобi так скажу: ми нi тебе, нi хлопчика образити нiкому не дамо, навiть Поросюковi! – Моi хорошi, – Катря винувато, нiби просячи пробачення, посмiхнулася. – Моi ви найкращi! Я все ж поiду звiдси. – Доню! – заголосила мати. – Що ти таке кажеш?! – Тобi не можна покидати рiдне гнiздо, – дiд сам мало не плакав. – Катрю, подумай добре, – сказав батько, – не лише про себе, а й про дитину не забудь. – Я пам’ятаю про нього. Не хвилюйтеся за нас. Я зроблю все, щоб нам було добре. – Куди ти поiдеш? – мати не стримувала слiз. – Роботу зараз не знайдеш, квартири тобi нiхто не дасть. Навiть кiмнату в гуртожитку не зможеш отримати! Де будеш брати грошi? Куди подiнеш дитину, коли дитсадки зачиняють? Не будеш же ти з простягнутою рукою ходити та сина за собою водити? Що ж ти надумала, Катрю? – Я так вирiшила, – чiтко сказала Катерина. – Я не хочу бути селянкою. – Ну, то дочекайся кращоi години, – батько теж почав нервувати. – Куди зараз iз мiсця зриватися? І навiщо? Що ти хочеш довести Федору? – Я не йому, а собi повинна довести, що чогось та варта в цьому життi! – Ну, то залиш дитину, а сама поiдь, подивись, як живуть у мiстi. Влаштуеш свое життя – забереш i хлопчика! – сказав батько. – Доню, люба, – мати повернула до Катрi заплакане обличчя. – І справдi, залиш Сергiйка тут. Буде в тебе все добре, то повернешся за дитиною. Та як воно може бути добре, коли навколо таке робиться? Дiд сидiв тихий, принишклий, пригнiчений та сумний. – Катрю, не iдь нiкуди, – сказав нарештi. – Нiколи нi перед ким не стояв на колiнах, а перед тобою стану й буду благати залишитися… – Дiду, мiй хороший, мiй любий, – зупинила його Катря. – Прошу тебе – не треба. Я вперта, точнiсiнько як i ти. Якщо не зможу влаштуватися в мiстi, то повернуся. Добре? – Менi залишаеться просити Бога, щоб ти не влаштувалася, – промовив дiд. – Лiпше побажайте менi кращоi долi, – посмiхнулася Катря. – Менi вже час iти, бо завтра треба збиратися в дорогу. Вона подивилася на своiх рiдних. Це був смiливо-сумний, рiшучий та розумний погляд дорослоi жiнки. Катря не захотiла, щоб ii проводжали всi разом. Вона розпрощалася з батьком, попросила матiр не поливати iй дорогу слiзьми, взяла за руку чорноокого, смуглявого Сергiйка, схожого на циганча, сумку з речами та пiшла на зупинку з дiдусем. Катря розумiла, що найбiльшого болю завдала саме йому, i iй хотiлося хоч якось спокутувати перед ним провину. – Катрусю, прошу тебе, не iдь звiдси, – почав благати дiд знову. – Чому ти не вiриш менi? Пам’ятаеш, коли ми iздили з тобою й Сергiйком до Марiчки минулого року, то вона й тобi сказала, що не треба покидати родину? – Я все, дiдусю, пам’ятаю. – Ти не вiриш менi. А iй теж? – Чесно сказати? Не вiрю. Людина сама собi куе долю. – Добре. Не треба нам вiрити. Тiльки залишся вдома. – Назад, дiдусю, тiльки раки лазять, – якомога лагiднiше промовила Катря. – Я буду до вас приiздити, навiдувати. Ви навiть скучати за нами не будете встигати. – Де ж ти будеш сили брати? – Сили? У мене е син, вiн дасть менi стимул, додасть життевих сил. Я мати, а цим усе сказано. – Не буде тепер менi спокою нi вдень, нi вночi. – Не сумуй, дiдусю. Усе в нас вийде й, все буде добре. Знаеш, що я для тебе зроблю? – Що?! – вiн аж зупинився. – Пiсля розлучення я змiню свое прiзвище на Гутник. – Це добре, – дiд вперше за останнi днi посмiхнувся. – А коли виросте Сергiйко й буде отримувати паспорт, то теж змiнить свое прiзвище й вже не буде Поросюком. – Я – Тарасюк, – поправило хлоп’я i смачно вiдкусило соковите яблуко. Катря стояла бiля зупинки, чекаючи на автобуса. Вона востанне обвела поглядом рiдне село, що розкинулося понад рiчкою, хатинки, що тонули в садках, городи, де стояли золотоголовi соняшники, повернувши до неi своi великi жовтi голови, нiби прощаючись назавжди. У Катрi замлоiло болiсною тугою серце. Якби хтось знав, хтось мiг зрозумiти, як iй було боляче все це кидати i iхати в безвiсть, полишаючи близьких людей! Вона вiд’iжджала з нестерпною, прикрою образою на того, кого кохала й хто ii так пiдло зрадив. Настав кiнець ii безтурботностi. Вона повинна увiйти в новий, незнайомий свiт, стати дорослою й самостiйною. Усе мало змiнитися в ii життi, навiть зачiска. «Я вiдрiжу коси, – вирiшила Катря, щоб нiщо не нагадувало про той час, коли була поруч iз Федьком. – І нiколи в життi не буду куштувати лiсовi суницi». Частина друга 1 Присутнi на нарадi директори шкiл району з увагою слухали виступ Катерини Гутник, завiдувачки мiського вiддiлу народноi освiти. Чи то слова жiнки знайшли стежинку до кожного з них, чи iхнi погляди були прикутi до ii надзвичайноi краси. З вiком врода не покидала ii, а, здавалося, навпаки, надавала все бiльше принади. Тонка талiя плавно переходила у виразнi округлостi стегон, стрункi ноги з роками не поповнiли, на них не з’явилися вузлуватi вени, вони, як i ранiше, вицокували тоненькими та високими пiдборами модельних туфельок; скромний крiй сукнi не мiг приховати немаленькi, але пiдтягнутi тугi груди; чорне волосся не мало до цього часу жодноi сивоi волосинки, не знало фарб i завивок. Надзвичайно привабливим було ii обличчя. Прямий нiс, чiтке пiдборiддя, незвичайний персиковий колiр шкiри та пишнi темно-вишневi губи, великi карi очi з густими вiями, крила-брови – усе це надавало обличчю такоi вроди, що важко було вiдвести вiд нього погляд. Можливо, якщо б на ньому був холоднуватий або зверхнiй чи грубий вираз, воно не було б таким привабливим. Але Катерина, займаючи високу посаду, не втратила щиростi та доброти до людей, вона дивилася у вiчi спiвбесiдникам прямо та вiдкрито, а коли посмiхалася, то аж свiтилася. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/svetlana-talan/spokuta/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.