Притулок для прудкого біса

Притулок для прудкого бiса В’ячеслав Васильченко Професор Богдан Лисиця разом з «однокашником» з юрфаку, полковником мiлiцii Євгеном Кодаковським бере участь у розслiдуваннi заплутаноi справи про кросворд-погрозу, що прийшов на адресу великого столичного бiзнесмена Андрiя Никонова. У порожнi клiтинки цього «кросворда смертi» таемничий автор пропонуе вписувати прiзвища людей з оточення Никонова. Опис iхнiх злодiянь зашифрований у вiршах. Пiсля одержання кожноi такоi погрози, незважаючи на зусилля правоохоронцiв, обов’язково зникала вiдповiдна людина. З кожним нерозгаданим прiзвищем довкола Никонова звужуеться коло безпечного простору. Стае зрозумiло, що одного разу у вiршi прийде заховане й прiзвище бiзнесмена… Спецiальна вiдзнака за ексклюзивний роман Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» – 2013. В’ячеслав Васильченко Притулок для прудкого бiса Кожен наш крок вiдлунюе в пам’ятi Всесвiту… ПРИМІТКА АВТОРА Усi персонажi, установи й подii, описанi в романi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами або подiями абсолютно випадковий. Присвячуеться поетам i мiлiцiонерам. А ще… зеленому чаю «Greenfield»… Бог живе лише в правдi, в брехнi – бiс одвiку, В кому правда – Господь там, лжа – бiс чоловiку.     Семен Климовський. «… Хто сказав тобi, що вбивця занапастив Венанцiя з ненавистi до нього самого? А може, Венанцiй був лише випадковою жертвою, а вбивця хотiв просто лишити знак, який може значити щось iнше». «Omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura… – шепнув я. – А що б то мiг бути за знак?» «А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, якi знаками тiльки здаються, а насправдi позбавленi сенсу, як бiм-бi-рiм чи там-ба-бах…» «Жорстоко, – мовив я, – вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!» «Жорстоко, – зауважив Вiльям, – вбивати людину навiть щоб сказати Credo in unum Deum[1 - Вiрую в единого Бога (лат.).]…» Тут до нас пiдiйшов Северин. Труп було обмито i ретельно обстежено. Жодноi рани, жодного слiду вiд удару в голову. Немов причиною смертi були якiсь чари. «Може, кара Божа на нього впала?» – спитав Вiльям. «Може», – сказав Северин.     Умберто Еко («Ім’я троянди») Дивно, але вбивця не намагався анi напасти, анi втекти. Вiн просто грав у гру, яку запропонував йому Ленгдон. І спокiйно вичiкував. Чого вiн вичiкуе? Убивця далi ходив по колу, весь час залишаючись недосяжним. Це нагадувало якусь нескiнченну партiю в шахи. Залiзна палиця у Ленгдона в руцi ставала дедалi важчою, i вiн раптом збагнув, чого чекае вбивця. Вiн хоче, щоб я втомився. І цей розрахунок виявився правильним.     Ден Браун («Янголи i демони») Пролог-1 Стоячи посеред зими, Незнайомець дивився на поштову скриньку. Довго. Задумливо. Незмигно. Довкола метушливо поспiшали iншi, снуючи вигадливими маршрутами. Заснiженими дорогами обережно рухався транспорт. Великi насурмоненi хмари нависали над мiстом зверхньо й погрозливо. Тривав черговий день. Який прийшов пiсля попереднього. І стане попереднiм для завтрашнього. А Незнайомець усе дивився… Звичайна поштова скринька… Вона нiчим не вiдрiзнялася вiд тисяч таких же. Збоку могло здатися, що в цiй синiй металевiй коробцi Незнайомець хоче просвердлити дiрку. Очима. Навiщо? Хтозна. Може, посперечався? І тепер намагаеться виграти? Або вкинув не той конверт i вперто мiркуе, як дiстати? Навряд чи довге вдивляння могло хоч якось зарадити. Та насправдi все значно простiше. Незнайомець мав опустити до скриньки листа. Всього-на-всього. І пiти. Проте не поспiшав. Невидиме, але могутне гальмо не дозволяло зрушити з мiсця. Голова повнилась одним: з наступним кроком почнеться важливе. Напевно, непросте. У де в чому – навiть непередбачуване. Але Незнайомець вiрив: усе чiтко сплановане. А раптом що – проблему швидко залагодить. Тому й хотiв зробити цю мить урочистою. Хоча б подумки. «Ну що ж, уперед, – нарештi сказав собi. – Сьогоднi почнеться те, чого так довго чекали багато хто. Дуже багато. Частина з них уже в iншому свiтi, частина – ще тут. Але це нiчого не змiнюе. Наша гра мусить вiдбутися. І вона обов’язково вiдбудеться. За будь-якоi погоди. Всупереч усьому. Так мусить бути. Тому що не мусить по-iншому. По-iншому вже було…» Незнайомець поволi пiдiйшов до скриньки. Звiльнив щiлину. Штовхнув конверт. Той приречено зник, опинившись серед таких же. Стандартних послань зi стандартними фразами про здоров’я й справи. Але «справи» й «здоров’я» цього листа не схожi на iншi. Абсолютно не схожi… Пролог-2 Інший Незнайомець сьогоднi збирався прожити ще один день. Упевнений, що це в нього вийде. Варiантiв не допускав. Просто – так звик. Життя давно склалося. Вiдчувати це приемно. Як i розумiти, що став у своiй долi вершителем. Практично богом. Тому що все вийшло так, як мрiялося. Усе! Навiть бiльше! Як же це чудово! Жити, як хочеш. Керувати своiм життям. А часто – долею iнших. Інодi – долею цiлого натовпу, що його якийсь очкастий розумник колись обiзвав «народом». Це п’янило. Це заворожувало. Це захоплювало й приносило невимовне задоволення. Так, саме невимовне! І чхати на iнших. Чужi проблеми тому й чужi, що вони – не твоi. Ну а якщо вони не твоi, то яким боком тут ти? У кожного – своя дорога. Своя доля. Своя життева програма. Кожний одержуе те, що заслужив. Боговi – Боже, а кесарю – теж свое… Сьогоднi, як, втiм, i завжди, усе йтиме за планом. Так вiн звик. І значить – так буде завжди. В усякому разi – дуже довго. Це стало законом. Своерiдним життевим абсолютом. Тому вiн гордився собою. І мав на це право. Адже сам створив цей бажаний шедевр – свое прекрасне життя. Життя, наповнене нескiнченною свободою. Свободою вiд усiляких несвобод… Інший Незнайомець вийшов з палацу в Кончi-Заспi (iнакше цей будинок i не назвеш; i це теж частина гордостi за успiх, за практично божественну силу). Вiдразу поряд, нiби знявши шапки-невидимки, з’явилися два бувалих охоронцi. Провели до чорного «Мерседеса». Броньованого (безпека i статус!). Допомогли сiсти. Один умостився за кермо. Інший – на передне сидiння. «Мерседес», плавно похитуючись, почав розганятися у бiк Киева. Слiдом рушила чорна «Тойота-Камрi». Завжди висла «з тилу». Начебто важкий бомбардувальник з цiнним вантажем i лiтак прикриття, цi два великих автомобiлi понесли Іншого Незнайомця назустрiч сьогоднiшнiм турботам. І неодмiнно всiляким приемностям. Понесли туди, де все мусить вiдбуватися… Кортеж-караван пiд’iжджав до перехрестя на Столичному шосе. Погляд на годинник: потрiбно поспiшати. Стояти на свiтлофорi не планував. Пiдняв руку й клацнув пальцями. Що це означало, водiй знав чудово. Вiн не зменшив швидкiсть, щоб зупинитися, як того вимагали правила, а рiзко натиснув на педаль. Потужне авто, швидко додаючи, проскочило перехрестя, хоч над ним уже спалахнуло заборонне око автоматичного регулювальника. Але вiн лише кисло посмiхнувся. Давно звик не дивуватися нахабностi людей, що населяють пузатi «Мерседеси» та «Лексуси». Інший Незнайомець знав, що наказ виконають саме так. Тому вiдчув легеньку окриленiсть: черговий день знову починаеться за його правилами. Не писаними, але непорушними. У цьому бачив вибранiсть свого iснування, чiтке вище призначення… Усе це, безумовно, заслужене. Заслужене усiм життям. Життям сильного. Тому все й здавалося, i було справедливим. Тiльки сильнi стають переможцями. А переможцям, як вiдомо, дiстаеться все. Авторитет, життева розкiш i найкращi жiнки. Це – аксiома. Мусить бути саме так. Тiльки так. І нехай найкращi жiнки народжують вiд сильних нових сильних. Щоб це погане людство не виздихало, щоденно нишпорячи в пошуках шансу прожити ще один нiкому не потрiбний день. Щоб воно й далi коптило своею патологiчною безпораднiстю це чудесне пiднебесся. І продовжувало нити, захлинаючись вiд безвиходi через саме ТАКЕ облаштування свiту, не розумiючи всiеi його безмежноi справедливостi. «Боротьба протилежностей…» Сильних вона виносить на вершини, недосяжнi для слабких. Ця формула завжди спрацьовуе без збоiв. І так буде вiчно. 1 Коли тобi пощастить почути сакраментальне «вас термiново викликае шеф» (а «нетермiново» шефи викликати, як вiдомо, ще не навчилися), будь певен: вiдсотках у дев’яноста «довантажать» роботою, що анiтрошки не вписуеться нi в твоi службовi обов’язки, нi тим бiльше в наполеонiвськi плани. У дев’яти з десяти обов’язково «намилять шию» (продовження з мотузкою – суто твоя iнiцiатива). Навiть якщо, на твiй погляд, i не буде за що. І лише один манюсiнький вiдсоток з великою натяжкою можна вiддати на те, що зненацька обрадують приемною новиною. Премiею, наприклад, або «урядовою нагородою». Або… Втiм… Сьогоднiшнiй вiзит до шефа в цей один вiдсоток явно не входив. Тому про будь-якi, навiть найменшi, приемностi можна iз чистим серцем забути. Саме це зараз i зробив. Малоприемну звiстку принесла сорокою на хвостi юна й витончена секретар директора Оля. Вона, природно, мала й прiзвище, але його нiхто не знав. Завжди й скрiзь ii називали тiльки на iм’я, iнодi вдаючись до пестливих варiантiв. Оля – дiвчинка, безсумнiвно, розумна – провалилась на вступних iспитах. Тому з першого вересня турботливi батьки завбачливо прилаштували ii сюди, таемно сподiваючись на вдалий результат другоi спроби. І – розраховуючи на зв’язки, «напрацьованi» дочкою за два трудовi семестри. Оля з’явилася тодi, коли професор, як завжди, пив улюблений зелений «Greenfield», розбавляючи ним роздуми, якi щомитi з’являються в середньостатистичнiй людськiй головi. Робив це в кабiнетi завiдувача кафедри. І зовсiм невипадково: два мiсяцi тому цю кафедру очолив. Тут пройшов увесь його творчий шлях. Вiд простого викладача до професора. І, нарештi, – завiдувача. «Жахливий кар’ерист», – мiг би сказати про себе, але це було б неправдою. Просто по-iншому життя здавалося б нецiкавим. А нецiкаве життя дозволити собi не мiг. Дiвчина, як звичайно, невпевнено промуркотала червонiючи. Вона завжди спалахувала рум’янцем, коли бачила Богдана. Лисиця у зв’язку з цим, ще не вивченим загадковим явищем, вiдчував певну незручнiсть. Тому при нагодi намагався обходити дiвчину десятою дорогою. А може – й ще бiльш далекою. Однак зараз… червонiти довелося обом. Сповiстивши малоприемнiсть, Оля негайно зникла, залишивши в гiпсокартоннiй коробцi кабiнету приемний аромат якiсних парфумiв. У коридорi помiтив Антона Криворучка – найбiльшого сачка серед своiх студентiв. Богдан не розумiв, яка сила дотягла цього, загалом, доброго й симпатичного хлопця, що не заважало йому бути запеклим ледарем, аж до четвертого курсу. Напевно, та ж, що й затягла сюди. Криворучко стояв посеред коридору, у центрi невеликоi юрби «розмiром з вiсiм людино-студентiв». Збоку скидалося на те, що хлопець вважав себе центром галактики. Студентськоi – так точно. Енергiйно жестикулюючи, про щось розповiдав. Богдан з’явився бiля «коридорного театру» непомiтно. Нi для единого актора, нi для захоплених глядачiв. Наче телепортувався з iншого вимiру. – Я так розумiю, – упевнено мовив вiн, що змусило дiйство завмерти, – Антон репетируе вiдповiдь на iспитi. Неодмiнно вiдмiнну. Ошелешена глядацька юрба притихла, немов ураз забула алфавiт. Кiльканадцять очей уп’ялися в «коридорного актора». Той злякався найбiльше: Лисицин iспит попереду мав тiльки вiн. Решта з цим видом викладацькоi екзекуцii вже попрощалася до лiтньоi сесii. – І чому це ми затихли, Антоне? – дещо знущально, але зовсiм по-доброму, запитав Богдан, хоча присутнiм здалося, нiби вiн оголосив вирок про гiльйотинування. – Хвилиною ранiше хоч бери та й виставляй вас регулювальником на жваве перехрестя. Машини б почалися носитися так, що про затори вiдразу б усi забули. – Я… практично все вивчив, – злякано мовив «коридорний лицедiй», заскочений, немов кишеньковий злодiй. – Завтра й перевiримо, – напiвсерйозно попередив професор. – Дуже хочеться, щоб це було правдою. Точно-точно. Знаете, як рука чешеться поставити вам «п’ятiрку». – Менi?… – не повiрив Криворучко, але на обличчi читалося, що iдея сподобалась. – А чим ви гiрший? – щиро здивувався Богдан. – Ну… вони ж вiдмiнники, – непевно пояснив Криворучко. – А що вам заважае? Одна голова, двi руки, двi ноги, незгасне бажання пiзнавати. Хiба цього мало, щоб прагнути скрiзь i завжди бути першим, кращим, успiшним? Щоб радiти вiд щоденних маленьких i великих перемог? Особливо над собою – найбiльшим супротивником? Почати, до речi, можна з елементарноi «п’ятiрки» на iспитi. Не вiдкладаючи на нездiйсненне «потiм». Як пропозицiя? Га? Рацiональна? Богдан розсiвав цi прописнi iстини з таким ентузiазмом i вiрою, що нагадував християнського проповiдника серед аборигенiв нововiдкритоi землi. Криворучко мовчав. І широкими очима дивився на професора. У душi хлопця не припинялася боротьба бажаного з дiйсним, у якiй останньому все бiльше подобалося перше. – А ви що, i менi можете «п’ятiрку» поставити? – нарештi наважився запитати. – Звiсно. Якщо буде за що. Але ви мусите собi дозволити це. Дозволити стати господарем своеi долi. Взяти вiдповiдальнiсть за неi у своi руки. І перестати зараховувати себе до хронiчних пастухiв заднiх. – Богдан «наiхав» на студента «конкретно». Той явно не очiкував. – А хiба хто я? – дивувався ошелешений Криворучко. – У мене в життi так завжди й було. Я до цього звик. – Якщо людина звикае до ролi невдахи, невдахою й помирае. Але варто лише почати правильно редагувати звичний сценарiй, як ситуацiя змiниться. У кращий бiк, звiсно. Щоправда, для цього потрiбнi рiшучiсть, сила волi й величезне бажання. А вони не продаються в магазинi. Та водночас i не значаться серед фамiльних релiквiй, що передаються з роду в рiд. Немае iх i в генетичному кодi. У цьому iх найбiльша привабливiсть… Не that will eat the kernel must crack the nut[2 - «Хто хоче iсти горiхи, той повинен iх розбивати» (англiйське прислiв’я).]… Ну а щодо «п’ятiрки»… Кожному викладачевi, повiрте, у стократ приемнiше ставити вiдмiнну оцiнку, нiж малоперспективну «двiйку». Зробiть, як я казав, i побачите, що все почне змiнюватися. Але найголовнiше – змiнюватися почнете ви. Якщо затiете цю захопливу гру з життям, вас уже нiщо й нiхто не зупинить. Напишiть сценарiй своеi долi, вашого бажаного майбутнього. Запевняю, вам це сподобаеться. А якщо людинi щось сподобаеться, вона i гори зверне, йдучи до своеi мрii. Хоча нi. Гори чiпати не треба. Нехай собi стоять. Бо ще «катаклiзьм» накличемо. Та й «Грiнпiс» у спокоi не залишить. А з ним краще не сваритися… Просторий i свiтлий директорський кабiнет iз сучасним величним iнтер’ером повнiстю вiдповiдав високому рангу хазяiна цих казенних бюрократичних хоромiв. – Благословен будь, муже вчений, – пiдвiвшись, радiсно привiтався професор Семенчук, що любив у спiлкуваннi «iз собi подiбними» вставляти вигадливi стародавнi слiвця. – Як бойовий настрiй? Дивився в розклад: стахановський рух вiдроджуеш? Богдан усмiхнувся вдалому дотепу шефа й вiдповiв: – Дрiбницi. Усього лиш збiг обставин… Бувало й гiрше. Особливо не переймаюся. Зате влiтку матиму всього два iспити. Тодi й вiдпочину. А потiм полякаю могутнiм торсом населення якогось не дуже дорогого пляжу. – Дай Боже… – Олег Анатолiйович на мить задумався. Але мiркував про лiтнiй вiдпочинок Лисицi чи щось зовсiм iнше, сказати важко. А читати думки Богдан не вмiв. Поки… Пiсля розмови про справи кафедральнi почув iнформацiю, що входить у 90 % причин «термiнового виклику до шефа». – Бачиш, вельмишановний Богдане Івановичу, – почав Семенчук, i Лисиця зрозумiв, що одержить складне й вiдповiдальне «партiйне» завдання. Саме iх доручали пiсля «вельмишановний Богдане Івановичу». Цiкаво, що цього разу? – Я у складi делегацii наших коханих Мiнiстерства й Академii наук термiново вилiтаю до Бразилii. Де багато диких мавп. Є iдея допомогти нашiй тамтешнiй дiаспорi в органiзацii кафедри украiнiстики в Унiверситетi Сан-Паулу. А це, як тобi вiдомо, – найпрестижнiший бразильський виш. І потужний науковий центр, до всього. Так що сам розумiеш – рiч серйозна. Державноi ваги. А тут зовсiм недоречно хвилин з п’ятнадцять тому подзвонив давнiй мiй товариш (ще в армii разом служили, потiм в унiверситетi, на рiзних, щоправда, факультетах, ну i так далi. Знаеш, як це бувае). Богдан кивнув: звiсно! І продовжив уважно слухати. – Це зрозумiло, зрозумiло, – продовжив далi шеф. – Як в усiх. Отож. Почалися в нього якiсь там неприемностi. А вiн – дядько шанований. Серйозний. – Директор кинув на стiл свiжий номер «Економiчного дайджесту». З обкладинки, сяючи банальним людським щастям, глянув усмiхнений фейс типового представника радянськоi номенклатури. А нинi, швидше за все, – заправила серйозним i прибутковим бiзнесом. Упевненостi в собi й завтрашньому днi в цього бiзнес-бога вистачило б на цiлу групу студентiв-ледарiв, що приречено трясуться перед аудиторними дверима, за якими не одну вже годину тривае засiдання профессорсько-викладацькоi iнквiзицii. – Бiзнесмен великий, великий. Це зараз, як бачиш, справа хлiбна. Кандидат економiчних наук до того ж. Кандидатство останнiм часом стало модним серед багатих людей. Та ти, напевно, чув про нього: Никонов Андрiй Григорович, концерн «Нiка-Компанi». Алкогольна iмперiя. Ранiше в депутатах найвищих бував. Ім’я вiдоме. Але не це головне… Ось. – Олег Анатолiйович подивився на годинник i потягнувся до телефону. Набрав номер. Не чекаючи з’еднання, продовжив розмову: – Ти вибач, дружинi маякну, хай бритву в бесаги[3 - Бесаги – (дiалектне) подвiйна торба; двi торби, з’еднанi одним полотнищем, призначенi для носiння через плече (на спинi й грудях) або через спину в’ючноi тварини.] моi мандрiвнi покладе, а то доведеться там купувати… Алло, Нiно?… Я, по-моему, бритву забув взяти. Вона там, у нiшi, над баром. Приготував навiть, а покласти забув. Що? Уже все зробила? Дякую, золотко. Гаразд – скоро буду. Поклавши трубку, дiловито продовжив: – Лист вiн там якийсь одержав. З погрозами. Що та як там, я не знаю, але зачепило людину, видно, добряче. Мiцненько. Дзвонив: хвилюеться, голос тремтить, хоч i цiлу службу охорони мае. У мiлiцiю там, ще куди треба, вiн, звичайно, звернувся. Але ж ти знаеш наших людей, нашу систему. Навiть за великi грошi не часто поспiшають та ворушаться. Їм хоч мiльйон дай, а працюватимуть однаково – на двадцятку. Ментальнiсть «совкова» не витравлена… Не витравлена. А в тебе, знаю, серед наших правоохоронцiв багато знайомих е. То, може, пiдтрудиш ноги, навiдаешся до друзiв-товаришiв, щоб гарненько над цим попотiли. Людинi треба допомогти. Допомогти. Раптом шеф ожив i вже енергiйнiше продовжив: – Та ти й сам у детективнiй шкурi недавно побував. Побував. Як рука? З ведмедем уже можеш армреслiнгом зайнятися… Ай, молодцi. Наробили галасу у Францii[4 - Див.: Васильченко В’ячеслав. «Гаудеамус» у виконаннi смертi, або Vivant, professores». – Роман. – Рiвне: Волинськi обереги, 2009. – 264 с.]. Читав. Читав. Як мсье Робер? Пише, дзвонить? – Рiдко. Усе зайнятий. Як i я. – Як i ти… Там теж люди за роботою свiту бiлого не бачать… Ох-ох-ох: життя… Життя… Ну та добре. Ось вiзитка Андрiя Григоровича. На Солом’янцi у нього одна iз квартир. Десь у новобудовах. Прописаний вiн там. Так що давай, дерзай. Дерзай. З Божою допомогою… А я додому поiхав: Нiна борщу наварила з пампушками. Поласую своiм, домашнiм. Невiдомо, як там, у цiй iхнiй Бразилii, з дикими мавпами й донами Педрами, годувати будуть. На все вiдрядження, на жаль, не наiмся, та все одно… Все одно. Тебе не запрошую: тобi службу служити потрiбно. Консультуй та екзаменуй. – У вiдрядження надовго? – поцiкавився, встаючи, Богдан. – На два тижнi. Ну… Бувай. Шеф першим простягнув досить мiцну руку, армреслiнг з якою ведмедевi, напевно б, не сподобався. Хоч професор Семенчук мав вiк круглого вiдмiнника: зовсiм недавно йому «стукнуло» п’ятдесят п’ять. Побажавши вдалоi поiздки, рушив до себе. «Що ж, мабуть, доля сама веде мене до Солом’янського райуправлiння мiлiцii, – мiркував дорогою. – Не знаю, чи допоможу я цьому мазунчиковi Долi, а з Тревом побачуся точно. А це не може не тiшити. Бо вже мiсяць минув, як бачилися востанне. А замiсяць так i не подзвонив. Завантаженiсть як вiдмазка не приймаеться. Їi завжди по саму зав’язку. Друзiв же товаришiв у людини не так i багато, щоб забувати про них. Та й мають вони здатнiсть навiчно йти за горизонт. І повертатися тiльки в снах i спогадах… Як би про це навчитися не забувати? Чи цю науку людинi осягнути все-таки не пiд силу?…» На пiвдорозi згадав, що на кафедрi не працюе телефон. Тричi плюнувши через лiве плече, повернувся до приймальнi. Попросив дозволу. Знову червонiючи, Оля не заперечила. Набрав номер начальника Солом’янськоi мiлiцii. – Кодаковський слухае, – офiцiйно пролунало в слухавцi пiсля довгого зумерного очiкування. – А шо йому лишаеться робити? – копiюючи «корiнних одеських мешканцiв», поцiкавився Богдан. – Не iнакше, як сам пан професор? Мабуть, на дощ… – жартiвливо почав у глибинах телефонних комунiкацiй зрадiлий Кодаковський. – Дзвiнок увiчливостi чи щось потрiбно? – Ти, Євгене Миколайовичу, випадково, в бабусi Ванги урокiв не брав? – вiдпарирував у тон друговi Богдан. – Якби вона пропрацювала з мое в нашiй мiлiцii, стала б бiльш популярною, нiж змогла стати. Життя ментовське й не тому навчить… Що хотiв? – Зрозумiло. На тривалу бесiду полковник не налаштований. – Переговорити б, – змовницьки вимовив у прикриту рукою трубку Лисиця, переходячи практично на шепiт. – Не бачу перешкод. Крiм часу й простору, – бадьоро сказав офiцер, немов доповiдав мiнiстровi. – Тодi за пiвгодинки виiжджаю, – накреслив майбутне Богдан. – Добре. Чекатиму. Лисиця подякував червонощокiй Олi й рушив до свого кабiнету. Закiнчити деякi справи. І збиратися на рандеву. З Кодаковським. Дiлове. Дружне. Усього потрошку. 2 На Повiтрофлотський проспект, 49, до Солом’янського РУВС, потрапив бiля п’ятоi години. Надвечiр. Кабiнет начальника на другому поверсi. Простий смертний мiг потрапити туди тiльки повз чергову частину. Хазяiнував у нiй молодий лейтенант iнтелiгентськоi зовнiшностi. Це приемно вразило. Розвiяло мiф про недолугих служак цих самих внутрiшнiх органiв. Бо, якщо вiрити Фен-Шуй, «те, що всерединi, те й зовнi». – Я вас слухаю, – спокiйно мовив «iдеальний мiлiцiонер» (чомусь вiрилося, що вiн i всi статути знае на вiдмiнно, й стрiляе «тридцять з тридцяти», i стометрiвку з потрiбною швидкiстю пробiгае). Лисиця, розчулившись, ледве не подiлився з ним стурбованiстю зменшенням популяцii ондатр. Але передумав i тривiально поцiкавився: – А Євген Миколайович не попереджав про мене? Мое прiзвище Лисиця. – Хвилиночку. – Лейтенант розгорнув зелений щоденник, уважно вивчив сторiнку з номером сьогоднi, але негативно похитав головою. Несподiванка вкрила хвилею образи. Та ще, як на лихо, i мобiльний залишився на роботi. Розпач у голос застрибнув сам собою: – Я ж з ним домовлявся… І що ж тепер робити? «Ідеальний мiлiцiонер» мусив очiкувано порадити – «сухарi сушити» (адже ця фраза мала до мiлiцii безпосереднiй стосунок). Але вiдповiв, наче «вимуштруваний» секретар солiдноi фiрми, знову приемно розчарувавши: – Зачекайте трохи, я з ним спробую зв’язатися. Подарувавши надiю, лейтенант-iнтелiгент став домагатися аудiенцii. Телефонноi. Але швидко вiдбуваеться тiльки в казцi. Телефон песимiстично видавав довгi нуднi гудки. «Високоi особи» в кабiнетi немае. – Добре, – твердо зрiвноважив ситуацiю Богдан. – Я зачекаю. Якщо, звичайно, Євген Миколайович нiкуди не поiхав. Коментар ображав. Але «iдеальний мiлiцiонер» на цей штурхан, що обов’язково зачепив би «мiлiцiонера неiдеального», не звернув жодноi уваги. Тому Лисицинi слова тихо розбилися об мовчазну незламнiсть стiн, облагороджених дбайливою рукою районних спонсорiв-бiзнесменiв, нагадавши пляшку «Шампанського» пiсля контакту з обшивкою круiзного лайнера, щойно спущеного зi стапелiв. Сам же «iдеальний мiлiцiонер» починав викликати в Богдана серйознi пiдозри. Цей абсолютно не схожий на ранiше бачених правоохоронцiв. А може, вiн – кiборг-мiлiцiонер? Робомент якийсь? Результат творчих пошукiв мiлiцейських кулiбiних? І зараз проходить випробування? Вiдiгнавши думки чимдалi, узявся вивчати iнформацiйний стенд. Зупинився на рубрицi «Увага: розшук». Виявляеться, у районi дiяв небезпечний рецидивiст. Долинський Олександр Петрович утiк з в’язницi i тепер нiс загрозу спокою громадян. «Треба ж, – подумав усмiхнувшись. – Звати, як нашого проректора з економiчних питань. Цiкаво як бувае: живуть двое людей з абсолютно однаковими «назвами», але абсолютно рiзними долями. Комп’ютерна версiя фото нагадувала скорiше голову якого-небудь пiтекантропа або в найкращому разi неандертальця. І несказанно потiшила б скорiше антрополога, нiж привернула увагу звичайного законослухняного громадянина. Хоча… Вiд дверей, що вели до двору, почувся шурхiт, потiм стукiт, пiсля чого обидвi стулки розчинили. Перед Лисицею постав утомлений сержант. «Дiдусь Макаров», очiкуючи смертоносноi участi в захистi правопорядку, вiдтягував напоясну кобуру донизу. Наблизившись, сержант чи то суворо попросив, чи то м’яко наказав: – Попрошу залишити примiщення. Богдан пiдкорився. Та й якi варiанти? Зачинивши за собою вхiднi дверi, знову потрапив в обiйми морозного вечора. Але крiзь скло бачив, що вiдбувалося в холi. У супроводi ще двох озброених автоматами сержантiв (у мiлiцii сержанти, напевно, становлять добру половину особового складу: на кожних десять побачених мiлiцiонерiв п’ять (i нiтрохи не менше) – незмiнно вони) з наручниками за спиною з’явився натурник для шедеврiв комп’ютера-кримiналiста. Пан Долинський. Як незабутнiй Голохвастов – «собственною персоною». Не проректор, звичайно. Тепер, коли узрiв його наживо, заповажав комп’ютера. Натурник, здавалося, минувши кiлька щаблiв еволюцii homo sapiens, перенiсся сюди з далекоi Пiтекантропii-Неандерталii. А може, вiн просто про них не знав? Але це нiчого не змiнювало. Пiйманого повели на другий поверх. «Дотримуйтеся черги!» – ледь не крикнув услiд сумнiй процесii. Гарантii, що пан Долинский теж поспiшав у гостi до Кодаковського, не мав. Хоча цю зустрiч, судячи з пожовтiлого паперу оголошення, давно та з нетерпiнням чекали. «Органи» – так точно. Ледь чутно зайшов до будiвлi. Тим часом «iдеальний мiлiцiонер» старанно доводив, що з висновками про чудеса емвеесноi спецтехнiчноi науки Богдан поспiшив на кiлька сторiч. Лейтенант натхненно прочищав носа. Як звичайна людина. Програмуючи менторобота, навряд чи завантажили б йому «носодлубальну» програму. – Проходьте на другий поверх. 208-й кабiнет, – по-iваносусанiнськи повiдомило технiчне розчарування, миттево перервавши «творчий» процес, – Євген Миколайович уже чекае. Подякувавши цьому симпатичному офiцеровi, почав крок за кроком повторювати шлях рецидивiста. Не в життi, зрозумiло. На сходах. Однак кожний крок виходив важким. І – неприемним. Здавалося, наче повiльно й обережно рухався по колiно в жахливiй болотнiй каламутi, що загрожувала будь-якоi митi безвiсти поглинути. Невидимий, але вiдчутний шлейф негативноi енергii ще не встиг випаруватися пiсля конвою. 3 Полковник Кодаковський незмiнно значився в старих приятелях Лисицi. Колись разом ламали зуби об науковий гранiт в однiй групi на юридичному. Але потiм (у Долi своi плани) розiйшлися в професiйних пристрастях. Однак приятельськi стосунки зберегли на довгi-довгi роки. Лисиця перевiвся на романо-германський, а Кодаковський, одержавши жадану «ксиву» юриста, пов’язав життя з мiлiцiею, вiддавши iй кращi роки, здоров’я й кiлька мiльярдiв навiчно втрачених нервових клiтин. Утiм, щодо кращих рокiв можна було б посперечатися. Як стверджуеться в книзi «Друга молодiсть Аполлона», недавно прочитанiй Богданом, у чоловiкiв справжне життя (а вiдповiдно – й цi самi «кращi роки») починаеться саме пiсля сорока. Кодаковському сорок два. Якщо вiрити книзi, полковник перебував саме на стартi «кращих рокiв». Але найправдивiше про це мiг розповiсти тiльки вiн сам. Хоча чистiсiнькою правдою могло б виявитися й те, що цю книжку написав саме чоловiк, саме за сорок, для заспокоення душi. А також – iз таемною надiею, що «краще, звичайно, попереду». Бо нiчого яскравого до сорока в його сiрому й безперспективному життi, всупереч численним сподiванням, так i не сталося. Зовнi полковник Кодаковський вiдповiдав своему паспортному вiку. Нижче середнього зросту, широкоплечий i мiцний. Спорт у його життi займав далеко не останне мiсце. На оперативнiй роботi iнакше не бувае. Та й просто заняття «для себе» теж приносили задоволення, заради якого, на переконання пана полковника, ми й приходимо в цей свiт. Мiж собою пiдлеглi називали Євгена Миколайовича Де Тревiль, Тревiль або, найчастiше, просто Трев. Його невисокий зрiст i вмiння надiйно тримати численне мiлiцейське вiйсько в сильних руках повнiстю вiдповiдали безсмертному образу капiтана королiвських мушкетерiв. А одержав це «лiтературне» прiзвисько нинiшнiй полковник, будучи саме капiтаном. Коли тiльки-тiльки додав до трьох своiх «старлеiвських» зiрочок четверту, капiтанську. І тодi друзi вирiшили розiграти. Зателефонували й запитали: «Це капiтан королiвських мушкетерiв мсье Де Тревiль?» Насмiялися до гикавки. Але епопея з дзвiнками не припинилася. Вiдразу подзвонив полковник Іванченко – тодiшнiй начальник Солом’янськой мiлiцii. «Капiтан королiвських мушкетерiв Де Тревiль», – бадьоро вiдрапортував радiсний «мсье» Кодаковський. «Що це в тебе там за художня самодiяльнiсть? – заревiв, миттево спалахнувши логiчним начальницьким гнiвом, розлючений полковник. – Га, Кодаковський? Театр одного актора? Божевiльного…». Пережив тодi Євген Миколайович, треба сказати, не найкращi митi. Але… З часом злiсть у начальника пройшла, а прiзвисько у Кодаковського лишилось. Хоч вiн i сам тепер – начальник тiеi ж районноi мiлiцii. І теж полковник. Нiчого образливого в цьому «iсторично сформованому» прiзвиську Кодаковський не бачив. Тому проти нього сильна особистiсть мiлiцейського чина не протестувала. Навпаки: у глибинi душi воно навiть подобалося. Це Богдан помiтив уже давно. Швидко знайшовши дверi з потрiбним номером i непримiтною, але красномовною табличкою, вiдтарабанив «Jingle bells» i зайшов. Трев сидiв за столом, що виблискував новизною, i швидко писав. Натхнення на фiзiономii полковника не побачив. Мабуть, злякав його незвичайним стукотом. – Вибач, брате, вибач, – встаючи й розводячи руки для обiймiв, почав зрадiлий полковник, – зовсiм забув чергового попередити. Завантаженiсть мене, звичайно, не виправдовуе. Повнiстю згоден. Я, знаеш, завiв з початку року найбiльший з можливих щоденникiв. А ляпи все одно трапляються. Пробач. Errare humanum est[5 - Errare humanum est (лат.) – «Людинi властиво помилятися».]. – Hominis est errare, insipientis in errore perseverare[6 - Hominis est errare, insipientis in errore perseverare (лат.) – «Людинi властиво помилятися, але тiльки дурневi – наполягати на помилцi».], – дипломатично вiдповiв професор. – Так-так, пам’ятаю. Незабутня Римма Леопольдiвна й обов’язкова латина в ii iнтерпретацii, – розгорнув пожовтiлий альбом спогадiв Кодаковський. – Було… – Лисиця теж подумки злiтав у студентськi роки. – А щодо афоризму – так це, Євгенчику, точно й справедливо помiчено: природу з ii непорушими законами не обдуриш. – Ти, як завжди, говориш мудро, пане професоре. – Кодаковський покивав, нiби пiдтверджуючи. – Проходь. Сiдай. Роздягнувся, повiсив одяг i сiв на гостьовий стiлець. Почав вiдтавати й розслаблятися. Хазяiн умостився на «законне» мiсце. – Досить тобi пiдлещуватися, – мовив Богдан. – Я вже зовсiм не гнiваюся. – А я й не пiдлещуюся. Просто констатую… А забув я ж чому? Тут хлопцi затримання проводили. Нарештi Долину, ну, Долинського, рецидивiста небезпечного, упакували. П’ять мiсяцiв ходили буквально слiдом, а вiн усе вислизав. І от сьогоднi браслетики на зап’ястках таки задзвенiли. – Трев радiв, немовби виграв у лотерею. І не обов’язково щось велике й дороге. Просто виграв. Та ось вiн рiзко пiдхопився й крадькома дiстався дверей. Майже беззвучно замкнув i так же нечутно повернувся. – Я ось про що подумав, – упритул нахилившись, прошепотiв вiн, – цю подiю треба вiдзначити. Плюс до всього – наша зустрiч. Знаю, що в справi зайшов, а все одно приемно. Богдан не протестував. Правда, пiдкинув, як йому здавалось, «конструктивну пропозицiю»: – А може, у кафе яке гайнем? – Та ну! Ми тут по-своему, по-домашньому, коньячок посмакуемо. Поговоримо. А там що? Музика гримить – перетинки трiщать. Сигаретний дим газову атаку проводить… Нi, в кабiнетi найкраще. Трев, як досвiдчений слiдопит з пампасiв, обережно пiдiйшов до сейфу й дiстав пляшку «Тиси». – Ось. Хлопцi з Ужгорода привезли. Прямо з заводу. Недавно приiжджали в академiю. Пiдвищення квалiфiкацii у них. Так що «якiсть фiрма гарантуе». Два фужери вигулькнули з-за довгого ряду швидкозшивачiв. – Новий мiнiстр, – кивком показав на схованку. – Зараз у нас iз цим суворо. При старому, правда, теж нелегко було. Але нiчого, протримаемося. Переживемо й цього. Не вперше. Богдан згадав про три бутерброди з ковбасою й сиром у портфелi, не з’iденi через робочу метушню. Зараз така «дiлова» забудькуватiсть до речi. Як давно забута й випадково знайдена сотня: знаходиш саме тодi, коли витрачена остання копiйка. Розумна Господня опiка. Бутерброди лягли на стiл надiйним фундаментом. Натхненний побаченим (пообiдати сьогоднi теж не пощастило), Трев умiло наповнив пузатi фужери, втомленi очiкуванням «високоi мiсii». Свiтло-коричнева рiдина весело заграла на давно не митих стiнках. Так починаеться звичайне людське свято. «Перша» пiшла добре. Особливо – для Богдана, який щойно втiк вiд кинджального морозу. Життя знову розцвiтало колишньою привабливiстю. Глянувши на полковника, зрозумiв, що той вiдчував таке ж. – Ну, добре, – спародiював вiдомого письменника-сатирика Трев. Вийшло досить непогано, хоч акторських талантiв i не мав, – а зараз слово надаеться начальниковi транспортного цеху… Що там у тебе? – Хвилиночку. З боку могло здатися, що Лисиця зрозумiв буквально. Знову «пiрнув» до портфеля. Та оскiльки iстiвного там нiчого не лишилося, на поверхню витяг дорогу вiзитку. Ловець перлин з’явитися без улову не мав права. – Що ти можеш сказати про пана Никонова Андрiя Григоровича? – «Ловець вiзиток» прочитав «назву» причини вiзиту. – А що ти можеш сказати про кросворди? – поцiкавився «на протиходi» Кодаковський. Лисиця не любив вiдповiдей «питанням на питання». Але друга вже не виправити. Тому напустив штучного менторства й мовив: – Кросворди, мiй маленький дерев’яний друже, не розпускаються на деревах, що ростуть на Полi Чудес у чарiвнiй Краiнi Дурнiв. Вони виростають по сусiдству з нею – у Краiнi Розумникiв. Кожний ii мешканець знае, що англiйське слово cross-word буквально означае «перехрещенi слова», бо утворилося воно вiд cross («хрест») i word («слово»). Називають ним своерiдну iнтелектуальну гру-завдання, суть якоi – в уписуваннi (по вертикалi й горизонталi) у пронумерованi перехрещенi рядки, що складаються з порожнiх клiтин, певних слiв. Їх загадують словниковi дефiнiцii, якi супроводжують цю гру. – Можеш, феномене, – грайливо здивувався Кодаковський i налив по другiй: перша пiшла добре. – А чому ти запитав про кросворди? – поцiкавився Богдан, беручи фужер. – А тому, що ти запитав про Андрiя Григоровича Никонова, – притискаючи на прiзвищi, вiдповiв Кодаковський. Цього разу вiн хоч i не запитав замiсть вiдповiдi, та ясностi все одно не внiс. – Я не зрозумiв, Треве, – не стримавшись i назвавши приятеля на прiзвисько, щиро завiвся Богдан, – ми що, починаемо в словесний пiнг-понг грати? – У настiльне водне поло, – вiдповiв обурено Кодаковський. – Не нервуй. Випий краще. Ну, за удачу. Будьмо! – Натхненно виливши фужер у мiлiцейське нутро, додав: – Ну, вибач, брате, бувае. Вiк, напевно, бере свое. Забудь! Нiхто не досконалий. Та й у перспективi не свiтить… – То що там про Никонова? – повернув до свого запитання Богдан. Полковник не поспiшав. «Друга» методично робила «велику справу». Тепла в органiзмi тепер з надлишком. І Трев задоволено зробив перший крок до «топлесу», вiдправивши до шафи кiтель. – Там усе дуже непросто, – напiвшепотом сказав «остриптизений» полковник. Вiн чи боявся, що кабiнет прослуховують, чи вирiшив заощадити сили, щоб iх побiльше залишилося для «свята». – Там усе – повний абсурд… е-е-е, кросворд. Ну, не в тому сенсi, що ця справа – кросворд. Багато злочинiв ми справдi розгадуемо, як кросворди. Тут iнше… Давай ще по грамульцi. – Швидко налив. Мабуть, вирiшивши, що перерва мiж попередньою й наступною непристойно затяглася. – То що ж у цiй справi «iншого»? – жуючи бутерброда, запитав Богдан i подумав, що коньяку в непристосований до спиртного органiзм затекло вже чималенько. – Та, власне, й справи поки нiякоi немае. – Ставши помiтно веселiшим, Трев, однак, не здавався «пiд шофе». – Ну, прийшов твiй Никонов iз заявою, нiбито йому погрожують. І принiс… принiс… Уже нiяк не конспiруючись, вiн рушив до заповiтного сейфа. Зараз нагадував актора, що почув довгоочiкувану команду «Стоп! Знято!» i позбавився обтяжливоi маски чужого обличчя, чужого iменi й чужоi долi. Вiдчинивши верхнi дверцята, витяг ще поки «худу» картонну папку, дiстав з неi лист А 4, що ранiше складали вчетверо, й простягнув Лисицi: – … ось це. Богдан обережно й несмiливо взяв, обдивився очима бувалого опера, намагаючись iз першого погляду визначити, у чому ж там рiч. На аркушi чорнiли надрукованi на принтерi великими буквами всього два речення: «Я ТЕБЕ ЗНИЩУ» (вище) i «СПРОБУЙ РОЗГАДАТИ ЦЕЙ КРОСВОРД СМЕРТІ». Ще нижче справдi накреслено кросворд. – Поштою надiслали, у звичайному конвертi, – почав коментувати Трев i дiстав з папки ще й конверт. Адреса одержувача теж надрукована принтером. – Учора твiй Андрiй Григорович iз цим усiм i заявився. Блiдий такий, переляканий, немов щойно втратив усi незлiченнi багатства. Або опинився за крок вiд могили. Принаймнi, привид iнфаркту в кабiнет увiйшов за ним слiдом. Моторошне видовище. Богдан вiдiрвався вiд «послання» й поцiкавився: – На розiграш не схоже? Трев скорчив гримасу сумнiву й знову вiдповiв питанням на питання: – А хто ж його знае? Знаскоку так нiчого певного й не скажеш. Розробку тiльки почали. Але якби це був розiграш, то чого так лякатися? А то сам не свiй… Найбiльше, звичайно, пiдходить версiя про конкурентську тяганину. Та й фраза «я тебе знищу» теж начебто туди хилить. – Пiдтримую, – зважено погодився Богдан. – Коли мова заходить про бiзнес-фiгури такого калiбру, у дев’яти з десяти випадкiв мотиви ростуть з професiйноi сфери. Але й один випадок, що лишаеться, з рахункiв скидати нiяк не можна. Все може бути… А що про Никонова вiдомо взагалi? Трев дiстав iз тiеi ж «худоi» папки аналiтичну довiдку й, переглядаючи, почав коментувати: – Ну що, звичайна бiографiя комсомольського працiвника з народу. Народився в Запорiзькiй областi, у селянськiй родинi. Пiсля школи працював у рiдному колгоспi. Потiм армiя, Запорiзький унiверситет, iсторичний факультет, робота в комiтетi комсомолу альма-матер, потiм запорiзький Ленiнський райком, мiськком i ЦК республiки. Кар’ера, як бачиш, розвивалася стрiмко. Потiм розвал Союзу й перетворення колишнiх завзятих поборникiв соцiалiзму й суспiльноi власностi на стiйких прихильникiв капiталiзму й власностi приватноi. Вивчивши Марксiв «Капiтал», вели семимильними кроками радянське суспiльство до комунiзму. Але потiм залишили всiх на пiвдорозi, а самi перестрибнули до капiталiзму. Рiзко. Прихопивши, щоправда, iз собою не товстезну книгу бородатого основоположника, а великий реальний капiтал, створений мiльйонами мозолястих копiйок. Ось такi казковi перетворення. Метаморфози, так, здаеться, по-вашому, по-вченому? Новi героi нових казок. – Сильний вовчисько, – закивав Лисиця. – І, швидше за все, хитрий. Цей зубами вчепиться, але свого не вiдпустить. – Закономiрнiсть, друже, закономiрнiсть. По-iншому такого Никонова нiколи б не було. Або ти виеш i рвеш направо й налiво, як i решта хижакiв, або вони не приймають тебе до зграi. І ти – за бортом, жалюгiдний шакал… Отож… Тринадцять рокiв тому Никонов створюе «Нiку-Компанi», що займаеться виробництвом алкогольних напоiв. Справи йдуть до неможливого успiшно. І, отже, можна смiливо пити-попивати, iсти-поiдати та добра наживати. Тобто – збiльшувати й розширювати створений бiзнес-рай. Але тут, бачте, трапилося непередбачуване. Хтось, використовуючи дуже вже оригiнальний спосiб, пообiцяв знищити колишнього аж до кiсток товариша, а тепер ще глибше (чи глибше вже нiкуди?) пана Никонова А. Г. – І зваж: ця, на перший погляд, чиясь, можливо, невинна витiвка так сильно налякала нашого комерцiйного генiя. Здавалося б – з його можливостями вiзьми та й споруди бронехороми, оточи бронеохоронцями, iздь у бронеавтомобiлях i не заморочуйся на жоднi погрози. Хоча, звичайно, в такому життi веселого мало. Але воно краще, нiж узагалi нiякого. Як кажуть, краще один раз побути боягузом, нiж усе життя мертвим. – Ну, нам з боку легко шукати виходу. А ти вiзьми та й опинися на його мiсцi. Може, за мiсяць, або й менше, такого життя серед постiйного страху або з глузду з’iдеш, або все-таки захочеш «усе життя бути мертвим». Невiдомо ще, що краще. І мiльйони (або вже, швидше за все, мiльярди) набриднуть. – Так вiн, наш «кроссвордист», саме цього й домагаеться! – радiсно вигукнув Богдан, немов знайшов ключ до загадки, що ятрила Никонова й Трева. – Тут, як бачиш, все просто. Як там по-вашому, по-юридичному? Cui bono? Cui prodest?[7 - Cui bono? Cui prodest? (лат.) – «У чиiх iнтересах? Кому на користь (вигiдно)?»] Менi здаеться, хтось хоче (програма мiнiмум) пограти на нервах грошовитого дядечка, ну а програма максимум, – напевно, як сказано в «кроссводному посланнi», усе-таки його знищити. Причому – розтягти цей процес, посмакувати. Адже у цього кроссвордика не одна графа, а цiлих вiсiм. Це що: вiсiм чиiхось смертей чи одна, – Никонова, – але тiльки у восьми iпостасях? Лисиця бачив, що приятеля ця бесiда «пальцем у небо» трохи стомила. І полковник радiсно запропонував: – А знаеш що, Богдане? Замкну я тебе до ранку та й видам з НЗ нову пачку паперу. От ти до ранку романа i втнеш… – Вiд слiв Кодаковського тягло погано прихованим сарказмом. – Зараз у нас ще мало фактiв. Практично – нуль. А щоб iх знаходити й вивчати, потрiбен час. Тому пропоную: «на коня» i – додому. Обiцяв дружинi прийти ранiше. Це вона (як i я) заслужили: Долина париться в камерi. Так що за сьогоднi смiливо ставлю собi величезний плюс. Ну а вже завтра зранку займемося твоiм другом Никоновим. Слово офiцера. Так що розгадаемо ми цей бiсiвський кросворд. Розгадаемо. Клянуся своiми майбутнiми генеральським лампасами… Чи пенсiею? Нi, все-таки лампасами. Пенсiя дорожча. – Згоден, – пiддався Богдан логiцi Кодаковського. Трев упевнено потягнувся до пляшки: «конi» з нетерпiнням чекали. 4 Ранком наступного дня прокинувся переляканий. Коли розплющив очi, подумав, що проспав роботу. Чи просто наснилося? На годиннику з жахом побачив дванадцяту. Іспити й консультацii стабiльно починалися о дев’ятiй. Щоб не запiзнитися, завжди виставляв мобiльний. І той надiйно будив о 7.00. Але сьогоднi все не так. Учора «Nokia» лишилася на роботi. Тому й прокинувся так пiзно. Переляканий професор схопився з постелi й прожогом кинувся до портфеля. Нервово вiдшукав потрiбну сторiнку щоденника. За мить вiдчув, як заспокоенiсть розлилася вченим еством: БЛАЖЕНСТВО! Сьогоднi ВИХІДНИЙ?! Ура! Хай живе ЛЕДАРЮВАННЯ! Снiданок складався з яечнi з шинкою та обов’язкового чаю. Улюбленого зеленого «Greenfieldа». Доводиться багато працювати головою. У цьому зелений чай допомагав. Трапеза тривала недовго. За чверть години, заспокоений, розпочав працю на благо рiдного людства. На сторiнцi щоденника самотньо притихло слово «роман», виведене великими лiтерами. Імпозантна зовнiшнiсть професора штовхала до думки про «амур». Проте все не зовсiм так. «Амур», звiсно, заплановано, але з… лiтературою. Пiсля приiзду з Парижа гострозубою мишею зашкребла божевiльна iдея описати французькi пригоди. Простiше кажучи, намазюкати роман. Будь-що нове починати, звичайно, важко. І страшно. І хоч опублiковано вже бiльше десятка книг, це не рятувало. Бо хотiв написати художню, «за» або «проти» якоi голосуе рiднесенький гаманець читача, а не мiнiстерство чи маститий рецензент. Ну а неуспiшним автором бути не збирався. Тому й виношував цю iдею-фiкс обережно. І от сьогоднi – омрiяний день. Творити вiдразу «електронно» поки не навчився. Тому дiстав дисертацiйнi чернетки, щоби писати на «чистому» боцi. Ручок у професорському домi вистачало. З Богом! Зосереджено вивiв назву. «Паризька казка». Їi придумав давно. Як робочу. А далi – побачимо. Тепер – псевдонiм. Справжне iм’я вирiшив не використовувати. Перестраховувався. Раптом роман не вийде настiльки успiшним, як того хотiлося, бренд «Богдан Лисиця» аж нiяк не постраждае… Тодi розпочнемо. Скажiмо, Фокс. Дуглас Фокс. Джозеф Фокс. Джастiн Фокс… Красиво. Та й iсторично виправдано: багато авторiв детективiв з неангломовних краiн обирали що-небудь англiйське. «Detectiv story» найчастiше асоцiюеться з англомовними краiнами. Як варiант, «Фокса» можна лишити, хоча звучить дещо банальненько… «Богдан Борщагiвский»? Якось буденно… «Богдан Богданенко»? Пiарно, але попсово. А якщо Богдан Лисицький? Футболiст Лисицький е, а письменника нiби немае. А якщо немае, може, нехай буде? Непогано. Записуемо. Тепер – приблизний план. Упоравшись i з цим, новоспечений письменник узявся до першого роздiлу. На новому аркушi вивiв цифру «1» i обвiв квадратиком. Що ж, тепер до тексту. Тут завжди важливий початок… Гм-м… А якщо спробувати так: «Лiтак авiакомпанii МАУ упевнено сiв у Руассi-Шарль-де-Голль. Париж став значно ближчим. І тепер мiж ним i мною залишалось якихось кiлькадесят маленьких кiлометрiв…». Нiби непогано… Ударом нижче пояса пролунав телефонний дзвiнок. Недоречно (як завжди недоречний кожен теракт) горланив домашнiй. – Алло, – випустив коротку автоматну чергу iз кiлькох звукiв по «телефонному терористу». І зробив це з особливою жорстокiстю. «Стрiляв» без попередження. Вiдразу – «на ураження». З терористами, хай навiть i телефонними, iнакше не можна. – Палкий привiт любителю вiдгадувати кросворди, – упiзнав голос Кодаковського. – І зовсiм я нiякий не любитель, – замiсть вiтання заперечив Богдан. Кросворди в його життi справдi не iснували. – Невже професiонал? – награно здивувався Трев, що розкидав через трубку нiчим i нiким не зiпсований добрий гумор. Поки не зiпсований. – І тим бiльше – не професiонал, – твердiше заговорив Богдан, не подiляючи полковникiв мажор. – Доведеться стати, – мугикнув приставучий Трев. – Якщо не дуже зайнятий, чухрай до мене. – А що сталося? – поцiкавився Лисиця, не бажаючи вiдриватись вiд писанини. – Нiчого особливого. Приiжджай закохуватися в кросворди. – Незворушний Трев розлучатися з добрим гумором явно не збирався. – Знаеш, Євгенчику, жартувати нiколи. А якщо хочеш похмелитися, то я тобi не партнер. – У голосi Богдана додалось категоричностi. – Менi теж. А щодо того, то я – уже, – зашепотiв середньовiчний змовник. – Що нiколи – не схоже, – усе так же холодно мовив Богдан. – Гаразд. Не ображайся, – почав вiдступати Трев. – Тут у мене в кабiнетi Андрiй Григорович Никонов. У нього е дещо цiкаве. Так що стартуй: десять хвилин на макiяж i двадцять на дорогу. – Помнож усе на два й додай шiстнадцять, – запропонував Лисиця «альтернативний» варiант. – Зачекай. Десь був калькулятор. Бо такi розрахунки не для мiлiцейськоi голови… – Трев продовжував жартувати, заражаючи цим i Лисицю. – Це багато, Богдане… Добре, за сорок хвилин радий буду бачити. – Чергового не забудь попередити, щоб не було, як учора. – Обов’язково… Тобто – не буде. Гаразд, рушай з низького старту. В темпi. Чекаю. «Так. Машину брати не хочеться… Та й снiгом уся закидана. Поки вiдкопаеш, поки прогрiеш, запiзнишся однозначно, – почав накидати план. – На 438-iй маршрутцi й зручнiше, i швидше». Творчiсть знову вiдкладалась до кращих часiв (хоча, куди вже краще?). Розчаровано плямкнувши, почав швидко збиратися. Так, поголитися. Процес рятування розумно-вродливого фейса (жарт) вiд густоi набридливоi щетини вiдверто не любив. Сама думка про подразнення на шиi вже зводила захисний вал страху, упоратися з яким пiд силу тiльки непереможному «треба!». Одягтися. Тут усе навпаки. Прикрашання тiла симпатичним «шматтям» виносило одразу на сьоме небо. Бо краса, помножена на красу, давала в результатi саму досконалiсть (знову жарт). І вже пiсля всього цього – вперед! Маршрутку чекав недовго (пощастило). До зупинки причалив тезко – чудо корейськоi автомобiлебудiвноi думки жовтого кольору. Зiбране в Украiнi. Такий дивний збiг iменi людини й назви автобуса Лисицi подобався не дуже. І хоча iсторii про вибiр саме цього слова не знав, гадав, що залiзяку можна наректи й вишуканiше. Мабуть, вiдчуваючи ворожiсть до назви й до себе з боку цього напарфумленого чепуруна, автобус ехидно засичав – дверима, – але Богдана таки впустив (прибуток – понад усе!). Маршрутка напiвпорожня (якщо повною вважати завантажену пiд саму стелю, де пасажири заздрять оселедцям у бочцi). Але Вищi Сили пiшли далi: салон мав кiлька вiльних мiсць. Узагалi, в транспортi Богдан нiколи не сiдав. Залишав цей привiлей для iнших. Та сьогоднi вирiшив скористатись i сам. Опинився поруч iз чоловiком рокiв пiсля шiстдесяти, що тримав перед собою невелику газету. Зрозумiло. Випадковий сусiда зосереджено розгадуе кросворд. Це заняття поглинуло його цiлком. Богдановi навiть здалося, що той перебував у iншому, паралельному, свiтi, створеному вiдразу на очах у всiх «з матерiалу замовника», де почувався затишно й комфортно i де мав статус беззастережного володаря. Можливо, людське щастя саме таке? І ми, ненадовго потрапляючи сюди, пiдживившись його енергiею, забуваемо про все, тому що все перестае для нас iснувати через нашу енергетичну наповненiсть, i на мить прирiвнюемося до богiв, бо цей стан мае однозначно божественне походження. Але трапляеться так нечасто. Жорстока реальнiсть пильно стежить, щоб життя медом не здавалось. Кинув оком на кросворд. Багато клiтин заповненi. Причому правильно: «кадриль» («танець, що виконуеться чотирма парами»), «екстрадицiя» («видача iноземнiй державi особи, що нарушила закони цiеi держави»), «кордебалет» («частина балетноi трупи, що виконуе масовi й груповi танцi»), «маестро» («почесна назва видатних дiячiв у рiзних областях мистецтва»). Багато серед решти слiв iз загадок теж перетворилися на вiдгадки. Однак деяким графам пощастило менше. Богдан непомiтно теж перестрибнув до паралельного свiту, утупившись в газету. За кiлька хвилин уже мiг уписати майже всi вiдповiдi. («У християнськiй релiгii – назва iдола, що персонiфiкував користолюбство, спрагу наживи, ненаситнiсть» – «мамона»; «у деяких краiнах Захiдноi Європи в часи середньовiччя мандрiвнi актори, спiваки-розповiдачi – автори й виконавцi сатиричних, переважно антиклерикальних пiсень i спектаклiв» – «ваганти»; «картонна рамка для портрета, гравюри або спецiальний шматок картону для наклеювання iх» – «паспарту»; «стала думка про кого-небудь» – «реноме»; «музично-хореографiчна композицiя з декiлькох танцiв, об’еднаних однiею темою» – «сюiта»; «пiанiст, що грав на танцювальних вечорах, iлюстрував музикою нiмi кiнофiльми» – «тапер»…). Богдан так захопився, що не помiтив, як майже налiг на сусiда. Той вiдмiряв нахабi красномовного обурення й вiдсунувся, повернувшись до вiкна. Вiд незграбностi стало нiяково. І фейс запалав. Сiвши рiвно, став дивитися вперед, крiзь лобове скло свого «тезка» розглядаючи сiру стрiчку дороги, яку впевнено ковтав автобус. Вона веде до iншого кросворда. Значно складнiшого. Можливо, пов’язаного iз загрозами для життя кiлькох людей. І розгадування навряд чи буде простим. Бiля кабiнету Кодаковського з’явився, усього лише на шiсть хвилин перебравши «лiмiт». Пiд знайомими дверима знiчев’я спалювали життя три спортивнi молодики у чорних костюмах дорогого крою. Двое з них (вищi й молодшi) умить перетворилися на живу перешкоду, затуливши дверi. Такий мур не проб’еш нiчим. Лисиця ображено не зрозумiв. Хто може не пускати його до Трева?!! До того ж той на нього чекае. Та й учорашнiй черговий (цiкаво, чому його не помiняли?) нi про що не запитав, а тiльки привiтався й продовжив писати. – Ви до кого? – поцiкавився нижчий i старший, але кремезнiший. «Начальник, мабуть», – подумав Богдан i вiдповiв: – До полковника Кодаковського… Я – Лисиця. Професор Богдан Лисиця. Ми домовлялися. – Хвилиночку, – вiдреагував «начальник» i зник за живою «стiною», а потiм – i за дверима. З’явившись за кiлька секунд, зробив знак i владним голосом наказав: «Пропустiть». Лисиця, не гаючись, пiрнув за дверi. Побачивши його, Трев кинув серйозний погляд на годинника, але про «перевищення лiмiту» не згадав. Професор усе-таки особа цивiльна. І точнiсть, порядок та дисциплiну розумiв саме так, як розумiють iх… цивiльнi особи. – Ну, от i добре, – мовив полковник з полегшенням. – Знайомся, – показав лiворуч на бундючного випещеного чоловiка, в якому Богдан вiдразу ж упiзнав самовдоволеного натурника для обкладинки «Економiчного дайджесту», – пан Никонов. Андрiй Григорович. Генеральний директор концерну «Нiка-Компанi». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/v-yacheslav-vasilchenko-12265565/pritulok-dlya-prudkogo-bisa/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Вiрую в единого Бога (лат.). 2 «Хто хоче iсти горiхи, той повинен iх розбивати» (англiйське прислiв’я). 3 Бесаги – (дiалектне) подвiйна торба; двi торби, з’еднанi одним полотнищем, призначенi для носiння через плече (на спинi й грудях) або через спину в’ючноi тварини. 4 Див.: Васильченко В’ячеслав. «Гаудеамус» у виконаннi смертi, або Vivant, professores». – Роман. – Рiвне: Волинськi обереги, 2009. – 264 с. 5 Errare humanum est (лат.) – «Людинi властиво помилятися». 6 Hominis est errare, insipientis in errore perseverare (лат.) – «Людинi властиво помилятися, але тiльки дурневi – наполягати на помилцi». 7 Cui bono? Cui prodest? (лат.) – «У чиiх iнтересах? Кому на користь (вигiдно)?»