Художниця

Художниця Ірина Бобик Мiсце у свiтi, правильнiсть вибору i вiдповiдальнiсть за нього, честь i справедливiсть, кохання i зрада, дружба i родиннi стосунки – те, що болить i збурюе героiв новел авторки, молодих людей, одержимих пошуком себе, вiдповiдями на питання добра i зла. Частково це iсторiя дорослiшання i шукань самоi авторки, частково – ii друзiв, ще частково – спроба осмислити свiт з якоюсь незбагненною юнацькою тягою до правди i табуйованих тем. Ірина Бобик Художниця Лiто почалось як завжди – я поiхала у Бiр до дiда з бабцею. Спитаете, що таке Бiр? Вiдповiм: мальовниче село на двадцять хаток, де всi все про всiх знають – ось що. Воно менi зажди подобалось, хоч тут i нема Інтернету, друзiв i такого розмаiття подiй, як у мiстi. * * * – Улясю, Улянко, вставай… – почула я крiзь сон одного чудового лiтнього ранку. – Га?.. – перепитала я спросоння. – Вставай, дитино, до церкви тре’ йти. – знову поторсала за плече бабуся. Церква бiльше нагадувала каплицю, проте вмiщала всiх нечисленних парафiян. Я вгледiла двох знайомих дiвчат i непомiтно для бабцi помахала iм рукою. Лавок у церквi не було, тож вiд тривалого стояння моi ноги почали терпнути. Власне, було двi старенькi лавочки, але бабця вбила би мене, коли б я надумала помiстити на котрусь свою п’яту точку. Там сидiли вже зовсiм немiчнi довгожителi. Раптом всiм довелось дуже здивуватись. Струнка молода жiнка пiдiйшла до лавки i важко опустилась на неi. На обуренi, осудливi i здивованi погляди вона вiдповiла втомленою усмiшкою на гарному змарнiлому обличчi. * * * – Що це у вас за новi люди в селi? – спитала я вдома i додала: – Я про ту жiнку, що ми бачили в церквi. – А-а, та то внучка староi Виклячки, ну тоi, що там за рогом стара дерев’яна хата. Баба вже давно як вмерла, хата стояла пуста, а десь недавно приiхала ота дiвчина, от забула, як звати ii. Знаю тiльки, що вона художниця. Дивна якась, нi до людей, нi до Бога не ходить, тiльки нинi от до церкви прийшла. Мене зацiкавила ота нова жителька, яка зумiла уникати настирливих сiльських кумась. Не так iз зайвоi цiкавостi, як вiд нiчого робити, наступного ранку я пiшла глянути на ii дiм. Коли я глянула на хату староi баби Виклячки, перше, що впало менi в око – чудовi троянди. Розкiшнi, яскравi, вони зусiбiч оточували будинок i скрадали його облупленi стiни i нашвидкуруч полатаний дах. Безцеремонно перехилившись через плiт, я захоплено iх розглядала. Несподiвано дверi вiдчинилися i я постала перед вчорашньою незнайомкою. Вiдступати було пiзно. – Доброго дня, – привiталася я. – Мене звуть Уляна, я живу по сусiдству. Менi дуже сподобались вашi троянди. Жiнка усмiхнулась: – Хочеш попросити живець? Я дещо розгубилась, але вiдповiла: – Якщо вам не важко… – Що ж, я не збiднiю. Жiнка зайшла до комiрчини i взяла секатор. Потiм швидкими вмiлими рухами вiдрiзала кiлька молодих пагонiв i простягнула менi. Так я познайомилася з Литою. Надалi я часто прибiгала до неi – просто поговорити. Доволi швидко звикла дiлитися усiм, навiть найсокровеннiшим. Багато хто дорiкнув би менi цим, та в мене не було нагоди пожалiти за свою вiдвертiсть. Лита не тiльки зберiгала таемницю, а й ненав’язливо допомагала менi знайти вихiд iз дражливоi ситуацii. Коли я висловила свое зачудування, сказала: – Життя навчило розбиратись у ньому. Моi дрiб’язковi жалi («Вони не купили менi таку гарну сукню» або «Вiн не передзвонив») вона нiколи не сприймала серйозно. А коли я образилась, вiдповiла: – Хвороба змушуе ставити собi питання: «Якщо я знатиму, що завтра помру – хiба цi речi будуть мене хвилювати?». Коли ти хвора – важко, може, й безнадiйно – у тебе залишаються лише найважливiшi цiнностi i найближчi люди. Все iнше просто вiдсiюеться. * * * Якось, прийшовши без попередження, застала Литу за мольбертом. – Малюеш останнiй шедевр? – зiронiзувала я. – Будь-яка моя картина може так зватися, – вiдказала вона i, глянувши на мiй скептичний вираз, додала: – Бо я завжди малюю вiд душi те, про що думаю. А зараз малюю те, про що знаю. Декiлька хвилин Лита мовчки працювала, а я спостерiгала. «Що ж це може бути?» – думала я, але так i не зважилась запитати вголос. Із задуми мене вивiв Литин голос: – Мабуть, досить уже. Щось я втомилась. * * * Пам’ятаю, як розповiла Литi один випадок iз мого шкiльного життя. Я попросила подругу пояснити менi незрозумiлу тему. Вона вiдмовила (хоч мала i час, i можливiсть пояснити). – А я часто допомагала iй! – гнiвно закiнчила я. – Це ще нiчого, – вiдповiла вона. – Цiкаво, що б ти подумала, якби почула iсторiю моеi подруги. З дитинства з нею не панькались, але знай товкли: «Допомагай iншим». А вона була слухняною i доброю, тож i виросла справжньою альтруiсткою. Тодi посипалися вимоги родичiв: поможи, поможи, поможи. «Бо то мама». «Бо то брати». Дiвчина й не помiтила, як стала для рiднi прислугою: нащо iм працювати, якщо на перший же поклик з’явиться дочка чи сестра i все зробить? Зробить, бо вiрить – колись допоможуть i iй. Литин голос затремтiв. Вона глянула на мене i спитала: – Як ти думаеш, що було далi? А далi подруга захворiла. Лiкування було дорогим, тож iй довелось продати все: рiднi, звiсно, «самi грошей не мали». Вона переiхала до батькiв, але вже не могла працювати так, як колись. Тодi почалося: «Ти на нашiй шиi сидиш», «Що тобi таке е, що ти не можеш робити?». Одного разу подруга не витримала, зiбрала своi речi i поiхала геть. Вона не тримае на родичiв зла, та вони навiть не хочуть визнати своеi провини. На всi ii закиди вiдповiдають: «А що ми тобi зробили?». Я не питала Литу, що було далi. Я все зрозумiла. * * * Ближче до осенi по мене приiхали батьки. Лита довго стояла i махала рукою услiд… Ще два мiсяцi ми спiлкувались по телефону. Лита жартувала, наказувала берегти себе, запевняла, що iй краще. Але вiд бабусi я знала: вона згасае. А потiм Лита померла. Я знала, що вона приречена, та все ж ця звiстка шокувала мене. Тлiла ж, все-таки, надiя на чудо… Вiдпросившись з урокiв, я поiхала у Бiр. Похорон вийшов похмурим. Зiбрались сусiди, було кiлька родичiв на криваво-червонiй «Таврii». «Певно, за Литинi грошi купили», – зло подумала я. Хотiлось закричати, вигнати iх, хай забираються разом зi своею кривавою «Таврiею». Та раптом стало байдуже – хай стоять, перешiптуються, роблять сумнi мiни. Це ж якесь непорозумiння – Лита жива, натиснувши кiлька кнопок на мобiльному, я почую ii голос, бо вона там, у хатцi з трояндами. І тут ростимуть такi ж – я мушу подбати. Потiм «Таврiя» з родичами поiхала до Литиного дому. Я бачила, як вони виносили меблi i складали iх на причiп. Немолодий уже чоловiк вiддiлився вiд загальноi групи i пiдiйшов до мене. «Скажiть, де живе Уляна Барат?» – запитав. Дiзнавшись, що я – це я, простягнув менi величенький плаский згорток. Зверху Литиною рукою писало: «Улянi Барат. Бiр». Повернувшись додому, я розгорнула пакунок. Як я вже здогадалась, всерединi виявилась картина, яку Лита колись при менi малювала – тiльки вже закiнчена. Критики, мабуть, назвали б ii банальною, публiка не зрозумiла б, але мене вона вразила. Худенька, хвороблива на вигляд дiвчина впала i поглядом благае допомоги у своiх супутникiв. А тi спокiйно проходять повз… Я йду Вечорiло. М’яка нiчна прохолода проникала в артерii нiчного мiста, гальмуючи, глушачи невпинну метушню. Рита поверталася додому. Не поспiшала, йшла спокiйно i красиво, карбуючи крок i усмiхаючись всьому свiту. Рита любила так ходити. Взагалi – любила ходити. Любила крокувати вулицями мiста, що вже п’ять рокiв iй як рiдне. Дз-з-з… Вiбрацiя в кишенi перервала Ритинi думки. «Надiюсь, це не з роботи», – подумала дiвчина, витягуючи телефон iз кишенi вузьких брюк. На екранi висвiтлився номер сестри – Настi. – Алло, – радiсно-здивовано сказала Рита у слухавку. – Рито… Знаеш… – Настин голос переривався не то вiд хвилювання, не то вiд ридань. – Тато… – Що сталось? – запитала Рита, внутрiшньо похолодiвши. Через кiлька секунд, якi Ритi здались вiчнiстю, Настя викинула з себе кiлька страшних слiв.: – Тато… Помер. Серцевий напад… Швидка нiчого не вдiяла. Лише констатувала смерть… Рита не помiтила, що зупинилась – наче скам’янiла. Лиш чула, як стугонить у скронях кров, а серце вистукуе6 по-мер, по-мер… «Алло, Рито, алло!..» – лунало зi слухавки, та дiвчина вже цього не чула. По-мер, по-мер – дзвенiло у вухах. Телефон вислизнув з безвольних пальцiв i розлетiвся на твердiй брукiвцi. Рита не помiтила цього. Із широко розплющеними очима, нiчого не помiчаючи, побрела – байдуже куди, аби йти. Аби не чути власного серця, що безжально повiдомляе: по-мер, по-мер… Рита не пам’ятала своеi матерi: вона покинула батька ще дуже давно. Та й батько, власне, на офiцiйному рiвнi вважався вiтчимом – Рита з Настею не були йому рiдними. Нiщо не перешкоджало йому вiдмовитись вiд них, але… не вистачило егоiзму й жорстокостi вiддати двiйко невинних малят, якi називали його татом, у дитбудинок. Так i залишились вони однiею сiм’ею – сiм’ею без матерi. Бо, хоч у батька вряди-годи i з’являлись жiнки, надовго вони не затримувались. Та це особливо нiкого не засмучувало: iм було добре втрьох. Рита вже не могла згадати, яка «добра душа» розповiла iм Настею правду про батькiв. Пам’ятала лише, як розгнiвалася на доброзичливця завжди тиха, спокiйна Настя, як кричала: «Чого ви лiзете в наше життя?! Не ваше це дiло!» Проте новину як таку Настя сприйняла спокiйно, майже байдуже. Жодним словом, жодним порухом вона не давала зрозумiти, що все знае. Рита ж вiдчувала, що у ii душi щось надiрвалось. Стала злою, некерованою, замкнутою, на всi дорiкання вiдповiдала: «Ти менi не батько!» Вiн намагався пояснити, заспокоiти – не слухала. А потiм Рита перебiсилася, перегорiла. Вогонь протесту вщух, i вона стала (на перший погляд) знову такою, як колись. Та бiль, обурення, почуття образи гнiздились у ii душi, як хвороба. Вона так i вибачилась за тi слова, що ними колись ранила батькову душу. Тепер це гнiтило ii. Брязнула пiд ногами покинута кимось пляшка. Вiд цього звуку Рита отямилася. «Далеко ж я забрела, – повiдомила сама собi. – Де це я? Ага, на мосту». Дiвчина пiшла, через поручнi поглядаючи на воду. Нiч була безмiсячна, тож рiка лиш тьмяно поблискувала у свiтлi великомiських вогнiв. На мосту не було нiкого, лише знизу, десь з-пiд нього лунали п’янi крики i гучний смiх. «Люди живуть i житимуть. Що iм… А я не хочу. Я так втомилась». «Жити?.. Для кого, для чого?» Зринуло, мов з глибини: Настя… «А хто я iй? Настя сильна. Завжди була сильна… Сильнiша, нiж я». Рита пiдiйшла до огорожi, пiдтягнулась, перекинула ноги. Обперлась п’ятами об край, тримаючись руками за перила. Задивилась на тиху гладiнь рiки, вiд якоi ii вiддiляло лише кiлька секунд падiння. «Пiвкроку вперед – i все. І я знову побачу тата. Може. Може, i не побачу, та менi все стане байдужим. І життя, що раптом стало безглуздям, i провина, яку нiколи не забути». Рита вiдпустила поруччя. Ранок прийшов – такий, як завжди. Чи, може ледь посмутнiлий? Та нi, скорiш навпаки. Люди не знайшли утопленицi. І не знайдуть. Бо Рита – жива, хоч змарнiла i виснажена – сидiла за столиком, вчепившись пальцями у чашку. Навпроти сидiла Настя. – Знаеш, чому я тодi не стрибнула? – сповiдалася Рита сестрi. – Не зi страху, не подумай. Навпаки, перспектива залишитись викликала в мене жах. Я подумала про iнше. Ти пам’ятаеш, як тато нас любив?.. Вiн хотiв бачити нас щасливими. І живими, звичайно. Я не змогла розбити цi сподiвання, перекреслити його життя. Тому я i не пiшла. Мiсьо Школа була доволi обшарпана, хоч зi стiн i подвiр’я ще не звiявся дух недавньоi новизни. Така собi будiвля з коробок: збудували ii, певно, десь в кiнцi вiсiмдесятих. Подвiр’я вимощене понадбиваними плитами. Я роззiвався i ледь не поцiлував котрусь: товстий металевий дрiт нагадав менi, що треба також дивитись пiд ноги. – Уважай не вбийся, – сказала менi мама, i я слухняно попростував за нею до входу. Як шкода, що моя рiдна школа – лише дев’ятикласна! Вона не була менш потрiпана i пiдстаркувата, але вона була рiдна. Може, я ii iдеалiзую, може… Але все-таки шкода, що найближча загальноосвiтня – саме оця сiра радянська будова-школа. Але, раз я прийшов сюди, так воно i буде: я вчитимусь тут. Я востанне зирнув на доглянутий з квiтник з червоними осiннiми квiтами поверх глинистоi землi i слiдом за мамою занурився у вогку i лунку темiнь школи. Повiтря було важке, пересичене запахами лакiв-фарб; кроки нашi звучали навдивовижу голосно навiть для порожнiх примiщень. Ми йшли подавати документи. * * * Шкiльне життя затягуе швидко: чергуються уроки-перерви, закiнчуеться робочий день, i ось вже я в автобусi – додому. Наступний день такий же: уроки, нуднi розмови з новими i старими однокласниками. (Старi – це тi випускники моеi рiдноi школи, якi разом зi мною вступили сюди). Трохи вчимося, трохи нудимось. Сiльськi школярi, як це загальновiдомо, мають бiльше пiдстав для нудьги i менше – для успiшного навчання. Хоча, може бути, це тiльки тут так, що основнi iнтереси у хлопцiв – куриво, пиятики, клуб, час вiд часу – спортзал, у дiвчат – шмаття, дешева косметика, хлопцi i, знов-таки, гулянки i випивка. Я ходив в музичну школу, в мене була моя улюблена гiтара, але не серед моiх однокласникiв було менi шукати однодумцiв для спiльних музикувань. Читати мало хто любив, тож теми для спiльних розмов вичерпувались обмiном плiток i обговоренням поточних подiй. Я був занадто несмiливий, щоб намагатися прищеплювати своi захоплення тим, хто дивився на мене скептично, тож швидко помiтив, що стаю трохи вiдстороненим вiд iнших. Не дуже це мене гнiтило, але вiдчуття трохи дивне i неприемне. Жорстокiшi, на чолi яких «авторитетик» Микола, або ж Калян, мають хлопчика для биття. Його звати Орест – недоладне i застарiле iм’я. Вiн трохи недоумкуватий – не знаю, чому його взяли до десятого класу. Вiн – единий представник свого села в цiй школi. Високий, нескладний, сутулий незграба – готова мiшень для всiх охочих самоствердитися за його рахунок. Всi бавляться: то гурт хлопцiв викине його з вiкна, то напнуть на голову протигаза i знiмуть на вiдео те, як вiн хоче виборсатися, то… Насмiшки без кiнця. Час вiд часу приходить його мама, сваряться вчителi, але ця епопея тягнеться вже четвертий рiк – вiдколи Орест з’явився тут. Дiтям нудно. Думаю, якби не Орест, щотижня до школи вчащала би моя мама. * * * Пiд час однiеi з таких нудотних перерв, коли нiчим зайнятися i вбиваеш час за балаканкою, я почув про Мiся. Хтось iз тутешнiх старожилiв розповiдав нам приколи i бувальщини, смiшно було, пам’ятаю, але все, що зафiксувалось – фраза, якою Мiсьо схарактеризував якусь дiвчину: «Чiчки як ведра». Думаю, всi зрозумiли, що це означае? Жаль, не пам’ятаю, як зреагувала дiвчина. Михайло Димитрук, або ж Мiсьо, був такий собi сiльський iдiот – батько-алкоголiк i таке iнше. Мати його, нiчим не примiтна сiльська жiнка, працювала на шахтi, здаеться, прибиральницею. У Мiся був ще на два роки старший брат, Ігор, того ж рiвня розвитку i майже точна копiя зовнi. Вiн уже закiнчив школу (за iндивiдуальною програмою, правда, я не дуже петраю, в чому це полягае, але хай) i навiть десь працював, не знаю де. А Мiсьо ще наче вчився, i через це вряди-годи приходив сюди, до нашоi школи. Ставились до Мiся не надто по-особливому, а якось… як би це сказати… як ото ставляться до ведмедя в зоопарку: трохи своерiдного захоплення, поваги i насмiшок, але, погодьтесь, вiдвiдувачi зоопарку засмiяли б вас, якби ви сказали, що цей ведмiдь – рiвня iм. Мiсьо був однiею з тих нiкчемних розваг, що могло запропонувати наше село таким, як моi однокласники. Його часто i охоче пригощали випивкою: так вiн ставав ще бiльш потiшним. * * * Ну от, одного дня я його побачив. Хоча нi, ця фраза невдала – немов i справдi йдеться про ведмедя. Краще так: одного дня я зустрiвся з Мiсьом. День був гарний, сонячний. Був кiнець травня, тож було вже майже спекотно. Ми всiм класом сидiли, як зграйка величеньких горобцiв, на сходах при входi до школи в приемному передчуттi кiнця урокiв: залишилась лише художня культура, i ми оце чекали вчителя, щоб попросити його вiдпустити нас. Подвiр’ям снували дорослi i дiти; вони не звертали уваги на нас, а ми на них, тож появу ще однiеi велосипедноi постатi я б i не помiтив, якби Калян-Микола не вигукнув: «Ба, це ж Мiсьо!» Я перевiв погляд i побачив хлопця невизначеного вiку (на вигляд йому могло бути i чотирнадцять, i двадцять чотири), вбраного в старе темне дрантя з секонду. Обличчя досить смагле, негарне, мовби якесь… старече, чи що? На цьому обличчi – тупуватий i водночас хитрий вираз. Велик «Украiна», з якого Мiсьо вже злiз i тепер мостив його бiля дерева недалеко вiд нас, був ще бiльш старий i потрiпаний, нiж його одяг: руль i рама були iржавi,передне колесо йшло «вiсiмкою» i на ньому бракувало спиць. – Пгiвед, – привiтався Мiсьо, пiдiйшовши. Сказане стосувалося тутешнiх хлопцiв, з якими вiн, як вже було сказано, приятелював. Деякi обступили його, зав’язалася розмова. Калян з найавторитетнiшими продовжували сидiти, лiнькувато розвалившись, вряди-годи докидаючи кiлька слiв. Сварка спалахнула раптово. Я було вiдволiкся, втративши iнтерес до Мiся i хлопцiв, але раптом пiдвищенi голоси змусили обернутись до них. Хлопака на ймення Олежик стояв навпроти Мiся, тримаючи на долонi свiй телефон. «Ти його повимазував!» – наiжджав вiн на недоумка. «Якого милого ти взагалi давав телефон цьому тупаку? – подумав я. – Не бачив, якi в нього руки? Хто з вас дурнiший?» але настiльки очевиднi думки зроду не спадали Олежику. Вiн був радий приводу. Вiдхаркнувши, вiн плюнув у Мiся. Хлопцi привiтали початок новоi атракцii веселим гиготiнням. Калян плюнув i собi, бридко шкiрячись. – Ви чо си плюете? – сказав Мiсьо, затуляючись руками. Його тупе обличчя не виражало нi болю, нi образи. Це було огидно: плювки летiли i летiли. «Досить, дурнi!» – заверещали деякi з дiвчат, але iх не почули. Орест пiдвiвся, на його тупому лицi нiчого не читалося, тож я не знаю, що вiн хотiв зробити. Гм, я тiльки зараз помiтив, якi схожi вони з Мiсьом – тупi обличчя, незграбнi манери. Однаково упослiдженi. – Плюй, Орест! – гукнув йому хтось. І вiн плюнув. Що це було з його боку: страх? Чи радiсть вiд того, що знайшовся хтось, кого i вiн може принизити? Я ж, разом з iншими спокiйнiшими i миролюбнiшими, був лише спостерiгачем. Слiд було втрутитись – я повинен був втрутитись, бо це вiдповiдало моiм уявленням про гiдну поведiнку. Але я залишився стояти з придуркуватим виглядом i лише дивився. Не зробити того, що вважаеш правильним – боягузтво, найстрашнiша вада. Чи, може, це був затаений сумнiв у тому, чи змiг би я допомогти? чи варто було допомагати? Мiсьо лайнувся i незграбно кинувся на Олежика. Перший же Мiсiв копняк виявився на диво влучним: вiн втрапив Олежику по руцi, в якiй вiн все ще тримав той свiй телефон, вибив його, i злощасний пристрiй розлетiвся по твердих плитах. Хлопцi оскаженiли. Плювки припинились, вони кинулись на недоумка i почали бити: сильно, кулаками, ногами, по обличчю, ребрах, спинi. Мiсьо не був слабкий фiзично, але йому не вдавалось оборонятись, i спритна пiднiжка повалила його на землю. Ми, спостерiгачi, врештi струсили свое зацiпенiння i кинулись розтягати все це. Конфлiкт завершила прибиральниця, баба Лiда: вона вибiгла, висварила нас i загнала в до школи, потiм заволала до Мiся: «Додому iдь! Додому! Сiдай на ровер i iдь додому!» Величенька замашна швабра в ii руках була серйозним аргументом, тож всi робили те, що iм було наказано. Пiсля уроку, що все ж вiдбувся, я побрiв додому. Автобуса, який би мене туди вiдвiз, треба було чекати ще пiвгодини; я не хотiв, тож пiшов пiшки. Благо, недалеко – яких чотири кiлометри, щоправда, пiд гору. Завтра я знову прийду в цю школу. Ми всi прийдемо, i нiхто навiть не буде згадувати сьогоднiшне. Бо нiчого ж не сталося. Светка Так давно, здаеться, я була тринадцятилiтньою! Якою дурепою я була! Певно, кожен носить у собi дурницю, яку зробив, подумав чи вiдчув, коли був напiвдитиною. Може, ви ii соромитесь, можливо, потайки вiд вас вона вас грiе. А може, вона важка, як камiнь, i тягне, тягне вниз, i не можна позбутися цього? О, тодi це, певно, не дурниця. А краще, якби була дурниця. Дурницi потрiбнi всiм. Надто iдеальнi люди дратують. Чому я нiколи не робила дурниць, легких таких, приемних дурниць? Початок був банальний. Уявiть майжечотирнадцятилiтню дiвчину, що iй потрiбен, просто необхiдний успiх у всьому. Думаю, вона була, та й зараз залишаеться вродливою, хоч тодi було потрiбно бiльше поролону у лiфчику, щоб досягти потрiбного ефекту. Але це таке. Макiяж не заважав iй бути вiдмiнницею у школi i непоганою футболiсткою. Ця дiвчинка – я, Дарка. Дарка, не Даша, я наполягаю. Була ще одна дiвчинка, про яку можна сказати ледь не те саме: Євка, моя подружка i однокласниця. Хоча, в Єви наче було менше глузду. Або нi, не менi тепер судити. Скажу лише, що вчилась вона гiрше за мене i частенько тупила. Євка подобалась хлопцям, була весела, дуже гарненька дiвчина i лайняна подруга, з якою я мирилася тiльки тому, що лiнь було наживати собi ворогиню. Та й потрiбнi менi були колiжанки, все-таки. Отже, в один iз найзвичайнiших вечорiв пiзнього лiта прибiгае до мене Євка: – Привiт, Дарко! Ходи-но до клубу зi мною! – Єво, сонце, ну чому б тобi з Василем не пiти? – Не хочу: ще подумае, що без нього i кроку не ступлю! – А менi обрид вже наш сiльський клубик. Хоч би куди в мiсто мене покликала. Але, мабуть, пiду, бо грошей бракуе в мiський iхати. – Смiшна ти: за тобою стiльки хлопцiв сохне, то потягни когось, хай платить! – Не моя метода, ти ж знаеш. – От чудна. Ну нехай, збирайся. На восьму будеш готова? – Мабуть. Зайдеш за мною, ок? – Ну ясна рiч. Клубик у нас невеликий, недавно вiдремонтований. Музика? Нiчого особливо нового i якiсного, бо ж диск-жокей – ледь не наш ровесник. Типовi залапанi треки, але мене сьогоднi i вони влаштовували. На менi була легка бавовняна суконка сонячно-жовтоi барви i босонiжки з невеликою шпилякою. Сукню цю я любила, тож виглядала гарно i почувалась просто чудово серед згайки дiвчаток в джинсиках i маечках, що щiльно обтягували iх молоде сальце. На мене поглядали заздро й старшi кобiтки, а Євка, певно, й не рада була, що притягла мене. Пiсля трьох чудових мiсяцiв лiта я була засмаглим золотком. Євка не лестила менi, коли говорила про моiх залицяльникiв. Їх не бракувало, проте на цей момент постiйного хлопця я не мала. Тому це було особливо приемно: бути популярною, суб'ектом залицянь бiльшоi частини присутнiх хлопцiв. Євка теж була гарна, нiчого iй було боятися мене: джинси iдеально сидiли на ii стрункому тiльцi, синiй шифоновий топ дуже iй личив. Євка усмiхалась i щебатала, була мила, говiрка i трiшечки п'яна. – Дарочко, дивись, хто сюди прийшов сьогоднi! – i тягла мене за руку до невеличкоi групки людей. Я радiсно загукала: – О, привiт, народе, давно вас не видiла! – Привiт, Дарусю! – вiдповiли Светка, Ната, Іван i Костик. – Дарко, яка ти красуня сьогоднi, – вимовив Іван, пильно дивлячись на мене. – О, я старалась, знала-бо, що ти прийдеш! – засмiялася я, пускаючи очима бiсики. Я помiтила, що Светка, яку була вiдволiкла розмова з Євкою, ледь-ледь насупила брови. «Справдi, вони ж начебто парочка,» – подумала я. – Ходiмо танцювати! – це вже менi Костик. – Ходiм, сонце, бо часу мало: не жарт, в школу позазавтра! Тре' хоч трохи натанцюватися сьогоднi! – Скучила за школою, хiба нi, вiдмiнничко? – О-о, я тебе прошу… Скучила чи нi – йти доведеться, сам знаеш. А ти як: як тобi Будапешт, чи наiвся марципанiв? Не роздумав школу змiнювати? – Накупив трохи, iсти шкода, стоять як сувенiри. Хочеш подарую? Нi, Дарусю, не передумав, ти ж знаеш, що так треба: як батьки наполягають, то це не жарти. Та й що мене тримае тут, подумай от: Светка з Іваном тепер, зi мною навiть гуляти не хоче… – До бiса! Чого це всiм так потрiбна Светка? – не втримала досаду я, в останнiй момент стараючись пом'якшити свiй вигук кокетливою iнтонацiею. – Ревнуеш, мала? – хитро всмiхнувся Костик. – Ну ясно, я ж за тобою давно сохну! – пiдтримала жарт я, i ми обое засмiялись. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/irina-bobik/hudozhnicya/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.