Ніхто й ніколи

Нiхто й нiколи Валентина Михайленко У невеликому провiнцiйному мiстечку в мiському будинку культури вируе випускний бал. Однокласники запросили на нього i Люду Калиновську, яка пiсля дев’ятого класу вступила до обласного лiцею педунiверситету й нинi успiшно його закiнчила. Бог обдарував дiвчину чудовим голосом i музикальнiстю, iй пророкували велике мистецьке майбутне, та мама не дозволила вступати до музичного училища, i Люда готувалася студiювати в педагогiчному англiйську мову, а заразом – i музику. Однокласники люблять лагiдну й поступливу Люду, ненавидить ii лише Женя – багаторiчна подруга… Валентина Михайленко НІХТО Й НІКОЛИ Роман Частина І РОЗДІЛ І Вечiр 1. Люда Я б учора до Вас пiдiйшов, Як iшли Ви iз церкви додому, Та була Ви така в голубому, Що, iй Богу, я слiв не знайшов… Дзвiнкий дiвочий голос бринiв затамованою силою почуттiв i пристрастей, ластiвкою здiймався увись, торкався лагiдним крилом високоi стелi, розсипався на сотнi iскристих частинок i легеньким серпанком, зiтканим iз тремтливоi краси й свiтлоi туги, огортав глядачiв. Зал завмер, як завмирав завжди, коли спiвала Люда Калиновська. Цiею тендiтною дiвчиною-перлинкою, лауреатом обласних i Всеукраiнських пiсенних конкурсiв та фестивалiв, пишалося все мiстечко. Вона й зовнi була схожа на нiжну перлинку: невисока, але струнка й грацiйна, з витонченим довгастим обличчям, з хвилею пухнастого бiлявого волосся, що вiльно спадало на плечi, iз ясно-голубими променистими очима, в яких свiтилося щось нiби неземне. І хоч не була вродливицею, та в кожного, хто зустрiчався з нею, на мить перехоплювало подих: «Створив же Бог отаке миле дiвча…». А Люда летiла… Стояла на сценi мiського будинку культури й летiла вслiд за своiм голосом. У такi хвилини все ii ество ставало невагомим. Переливалось у пiсню й пiдносилося в загадкове манливе безмежжя… Вона почувалася щасливою. Вiд того, що голос пiдвладний найменшому коливанню мелодii, що даруе своiй улюбленiй учительцi ii улюблений романс, що однокласники запросили на випускний вечiр, що за якусь годину притисне свое розпашiле личко до широких Ромкових грудей… Що навпроти, в третьому ряду, з вологим блиском очей, якi випромiнюють любов i ласку, сидить мама. Люда стрiлася з нею поглядом i посмiхнулась лише iй – своiй найдорожчiй, яка пишалася нею i водночас тремтiла за кожен ii крок. А був же час, коли мама горою стала проти доньчиного мрii присвятити себе музицi, пiснi, проти ii бажання вступати до музичного училища. «Навiщо тобi те музучилище? – допитувалась. – Закiнчиш – i де працюватимеш? В артистки пiдеш? Наче не знаеш, яке життя в артистiв? Обирай, доню, щось практичнiше. Не той тепер час, щоб за хмарами лiтати». Такi розмови – часом з криком та слiзьми – тривали мiж ними цiлий рiк, поки Люда навчалася в дев’ятому класi. І вже перед останнiм дзвоником все несподiвано вирiшилось на краще. Допомогла Лариса Гнатiвна, вчителька украiнськоi мови i Людина класна керiвничка. Дiзнавшись, якi баталii йдуть у Калиновських, завiтала увечерi до них додому i запропонувала компромiс: зрозумiло, що Людi без музики й пiснi нiяк не можна, а тому нехай зараз вступае до лiцею при педунiверситетi, потiм – на фiлологiчний факультет, а заразом i музику вивчатиме, а далi вже, як доля розсудить: чи спiватиме, чи дiтей навчатиме. Мама радо пристала на таку пропозицiю, Людi вона теж сподобалась. Саме тодi вона закiнчила музичну школу по класу фортепiано. І ось цього року з гарними оцiнками випустилася з лiцею, а восени стане студенткою педунiверситету. А ii пiсня за цей час розкрилилася. Як солiстка унiверситетського хору «Криниця» вона спiвала на обласнiй та столичних сценах, а торiк улiтку хор гастролював у Туреччинi. Талановиту дiвчину вiдразу помiтила декан музпеду i вчепилася в неi, мов клiщами: «Вступай тiльки до мене! Я з тебе зiрку зроблю!» Та Люда все ж не захотiла засмучувати маму i вчинила прагматичнiше: вивчатиме й украiнську мову та лiтературу, й музику, а там, як каже Лариса Гнатiвна, видно буде. … Я люблю тiльки Вас, тiльки Вас… Чистий срiбний звук романсу затремтiв на останнiй нотi, i зал вибухнув шаленими оплесками. «Браво! Браво! Люда! Люда!..» – лунало звiдусiль. Люда легенько збiгла зi сцени й опинилась в обiймах Лариси Гнатiвни. Вчителька, тримаючи в лiвiй руцi розкiшний букет рожевих пiвонiй, правою мiцно притисла свою улюбленицю до м’яких грудей. З ii очей струмували ряснi сльози зворушення i вдячностi. – Людочко, красунечко моя… Яка ж ти молодчинка. Спасибi тобi, що не забула про мене в такий день, – затуркотiла вона. – Нехай тобi Бог помагае на кожнiй твоiй стежинцi. Це тобi, сама виростила, – подала духмяний букет. – Дякую, дякую, Ларисо Гнатiвно, – щасливо зарум’янилась Люда, – дякую вам за все. Я щодня вас згадую… – Людко! Людко! Пiшли танцювати, – пiдбiгли до них Людинi однокласницi Таня й Женя. – Вибачте, Ларисо Гнатiвно, – знiтилась Люда. – Іди, iди, – лагiдно посмiхнулась учителька, – танцюйте дiти, сьогоднi ваш день. У фойе гримнула музика, заблимали переливи кольорiв – вокально- iнструментальний ансамбль старшокласникiв ушкварив сучасну швидку мелодiю. Барвисте море випускникiв вихлюпнулося iз зали i захвилювалося в ii ритмах. У iхне коло ввiрвалися й Люда з Танею. Стрiлися очима i щиро посмiхнулись одна однiй. Дiвчата не бачились iз самих зимових канiкул. Тодi Люда, здавши сесiю, примчала додому на один день. Трохи допомогла мамi прибрати в хатi – та саме невеликий ремонт затiяла, а уже ввечерi поспiшала на електричку – зранку унiверситетський хоровий колектив виiжджав на гастролi до Івано-Франкiвська. З Танею майже нi про що й не перемовились. А новин – хвилюючих, дiвочих – набралося чимало. З ким же ними подiлитися, як не з найближчою подружкою? Адже вони з дитсадка разом. Увесь клас заздрив iхнiй дружбi й вiрностi. Вiд’iзд Люди на навчання пролiг мiж дiвчатами вiдстанню в сотню кiлометрiв, але серцями вони стали ще ближчими. Ось i зараз Танi нетерпеливилось розповiсти подружцi про Олега. При самiй лише згадцi про нього ii очi заiскрилися, вона нетерпляче вхопила Люду за руку. Якраз в цю мить у Люди в кишенi полонезом Огiнського озвався мобiльний. Вона вiдступила вбiк, щiльно затуливши долонею лiве вухо, послухала невидимого спiвбесiдника й засяяла личком. Помахом руки пiдкликала Таню, притулилася губами до ii вуха… За хвилину, майже нiким не помiчена, вислизнула в лiтепло червневоi ночi. Лише двi пари очей проводили ii до дверей: одна жагуча й хтива, друга – ненависна. Коротко зблиснув услiд ще один погляд – заздрiсний… 2. Таня А випускний вечiр шаленiв танцями. Шiсть одинадцятих класiв iз двох шкiл невеликого мiстечка прощалися з дитинством i вступали в доросле життя… Музики перебралися на великий асфальтований майдан перед будинком культури. До гурту танцюючоi молодi долучилися всi охочi. Вчителi, батьки, друзi разом з випускниками завзято хвицали ногами. Що бiльше час котився до пiвночi, то веселiшим ставало свято. Юнаки, а за ними й дiвчата, по одному та парами, почали зникати у заростях парку, який темною завiсою зачаiвся за будинком культури, напiвобнiмаючи його пiвденне крило. Поверталися з неприродньо блискучими очима, голосно реготали та обнiмалися при всiх… – Таню, ходiмо й ми? – взяв дiвчину за руку Олег. Вони сторожко оглянулися й пiрнули в темряву. Пiд розлогим каштаном навпочiпки сидiв гурт хлопцiв та дiвчат. По колу ходила пляшка… – Олежку, я не хочу, – смикнула Таня друга вбiк. – Нехай собi, а ми давай погуляемо. І вони тихо пiшли алеею. Зупинились аж там, звiдки нiкому й нiчого не було видно, де збентежений гамором парк, врештi трохи заспокоiвся i озвався солов’iною руладою. Олег поклав дiвчинi руки на талiю i притягнув ii до себе, й вони завмерли, дивлячись одне одному у вiчi. Серпик захiднього мiсяця вiдбився в iхнiх зiницях двома парами жаринок-зiр, що таемниче свiтилися, здавалося, iз самоi глибини Всесвiту. – Олежку, – прошепотiла Таня, – ну, як це так могло трапитись, що ми стiльки рокiв були поруч i не помiчали одне одного? – Я-то давно тебе помiтив, але ти завжди була така недосяжна, – нiяково опустив очi хлопець. – Дурненький, – засмiялася Таня, – вигадав таке… Вона трошки пригнулась i торкнулася губами Олегових вуст. А вiн припав до неi, немов спраглий подорожнiй до джерела. Таня лише щасливо зiтхала та думала про себе лукаво, що вiн таки правду каже. Ще рiк тому Таня зовсiм не звертала уваги на цього сором’язливого, кремезного й невисокого однокласника, який, до того ж, i вчився абияк. Вона ж була вiдмiнницею з першого класу i заводiем будь-яких компанiй. У дев’ятому ii обрали президентом учнiвського колективу школи. Спуску не давала нiкому: нi малечi, нi старшокласникам. Їi запальноi гарячоi натури iнодi побоювались навiть учителi. Дуже легко могла затiяти бiйку iз здоровенними хлопцями, коли бачила, що тi зобижають менших, лаються або на перервi смалять цигарки. Гранiт шкiльноi науки «гризла» нiби граючись. З першого до одинадцятого класу щороку отримувала похвальнi грамоти, а сьогоднi директор школи вручив iй золоту медаль. У випускному класi Таня дивно погарнiшала: зникли хлоп’ячi риси з круглого повненького обличчя, в невеликих сiрих очах з’явилися мрiйливiсть i ранiше не властива iй нiжнiсть. На випускному екзаменi з математики зовсiм випадково сiла з Олегом. Вже дописуючи вiдповiдь на свiй бiлет, звернула увагу на порожнiй лист паперу, що сумно бiлiв перед ним, на червону фарбу, що заливала його обличчя… Мовчки смикнула з-пiд Олегового лiктя бiлет. Так само мовчки, за кiлька хвилин, написала вiдповiдь i посунула до нього папiр. Вiн пiдвiв голову, вони стрiлися очима, i Таня вiдчула, як запашiли i ii щоки. Того ж таки вечора, вже в сутiнках, вийшла на подвiр’я й загледiла невисоку постать, що причаiлася пiд парканом. Трошки повагалася й вийшла за хвiртку. Поволi побрели тихою вечiрньою вулицею. І вже за пiвгодини Таня щиро дивувалась: чому вона ранiше не помiчала цього чудового хлопця? Такого вiдкритого, щирого й надiйного. Сором’язливий, щоправда, дуже: кiлька вечорiв поспiль захоплено дивився на неi, не насмiлюючись не те, що поцiлувати – навiть доторкнутись. Довелося проявити iнiцiативу… А скiльки вони переговорили за цi вечори. І з радiстю виявляли, що подобаеться iм одне й те ж, що не люблять також однакове: зверхнiсть i нечеснiсть, жадiбнiсть i нахабство. Наче двi рiднi душi зустрiлися, – радiла Таня. І поклала собi – цього хлопця за будь-що з рук не випускати… Їй раптом замлоiло серце – це ж розлучатися скоро. Вона вже зарахована студенткою Киiвського полiтеху: навчаючись в одинадцятому класi, закiнчила факультет довузiвськоi пiдготовки, який працював при школi. А Олег вступив до педунiверситету в обласному центрi. На нього там уже два роки чекають: один з кращих легкоатлетiв областi додасть престижу факультету фiзичного виховання. З приводу цього однокласник Левко Макуха, який теж став студентом полiтехнiчного, не забарився пустити колючку: «Таким, як ти, Олеже, якраз i мiсце на дурфацi. Там бiльше ногами треба, нiж головою». За що отримав вiд Танi добрячого стусана. – Олежку, скоро iхати на навчання… – зовсiм по-дитячому жалiсно вирвалося в Танi. – Ну, то й що? Ми ж будемо часто зустрiчатися, приiздитимемо додому на вихiднi. Або – ти до мене, а я – до тебе, – голос Олега звучав розважливо й нiжно, в ньому прокинулись не знайомi для них обох чоловiчi нотки. – Я тебе нiкому не вiддам, – щасливо видихнула Таня й вiд повноти почуттiв закрила повiки. Їй так нетерпеливилося розповiсти про все Людi… 3. Люда Земля довершувала свое добове коло i час невблаганно котився до пiвночi. В густому оксамитi чорного неба слiпучими свiчами зiр вималювалися вигадливi узори сузiр’iв. Із заходу на схiд блискучою бiло-блакитною цяткою проплив супутник. Нiде – нi душi: все мiстечко сьогоднi на випускному. Людi чомусь стало аж моторошно вiд цiеi галактичноi самоти. Вона навiть стиха пирхнула з такого порiвняння: це ж треба, вигадала – «галактична самота…» Та враз вiд будинку культури долинула бадьора мелодiя, Люда вiльно зiтхнула й закрокувала швидше. І чого вона злякалася? Не маленька ж: доводилося ж ще затемна бiгати на ранкову електричку, або з нiчноi повертатися додому темними сонними вулицями – i нiколи нiчого не траплялось. Усе буде добре й тепер, – заспокоiла себе. За якихось двадцять хвилин вона зустрiнеться зi своiм Ромком… Ой, як же за ним скучила! Бачилися дев’ятого травня, а здаеться, що рiк минув. Тодi вона поiхала до нього в Киiв. О, то був найпрекраснiший день в ii життi. Сповнений сонця й безмежного кохання. В кiмнатi гуртожитку вони були самi – хлопцi роз’iхалися на свята по домiвках. Там Люда вперше спiзнала невимовну жагу й нiжнiсть… Бентежна хвиля спогадiв накрила дiвчину з головою, прискорено закалатало серце: такого коханого, як у неi, немае нi в кого… Вони й познайомилися незвичайно, романтично. Тодi Люда закiнчувала сьомий клас, а Ромко – одинадцятий. Лiс, що пiдковою охоплював iхне мiстечко, манив пахощами молодоi зеленi, конвалiй та рясту… Людинi очi затуманились i йшла вона вже не темною вечiрньою вулицею, а широкою лiсовою галявиною. Таня з Женею вiддаля рвали конвалii. Навкруги видзвонював птаством осяйний весняний ранок i спiвзвучно йому в Людинiй душi бринiла свiтло-щемна мелодiя «Самотнього пастуха». «Тук-тук-тук-тук!» – враз увiрвалося в цю iдилiю. Люда рiзко зупинилась i закрутила головою в усi боки. Край галявини, на високiй соснi, запримiтила маленького невтомного трудiвника дятла, що завзято гамселив дзьобом по стовбуру. Замилувалася птахом. Не зводячи з нього погляду, поволi, щоб не злякати, рушила в той бiк. Раптом сосни прискорено замелькали перед очима, i, ще й не зрозумiвши, що сталося, дiвчина полетiла в порослу торiшньою травою ямку, викопану, мабуть, якимось звiром. На ii зойки прибiгли подружки, допомогли пiдвестися. Та лiву ногу десь пiд колiном пронизав рiзкий бiль, Люда скрикнула й опустилася на траву. – Ой, Людко! Що ж тепер з тобою робити? – запхинькала Женя. – Не скiмли, – обiрвала ii Таня, – придумаемо щось. Людо, давай руку, тримайся за нас i вставай потихеньку. Так… так… На ногу не ступай, клади руки нам на плечi. Отак… Доберемося додому, не бiйся. Пiд Людинi ойкання дiвчата врештi добрели до стежки. Але додому було добрих два кiлометри. Таня вже зрозумiла, що самотужки вони не дiйдуть, а тому збиралася запропонувати Людi посидiти пiд наглядом Женi на травi, а самiй бiгти за допомогою. Аж тут iз гущавини долинули голоси, невдовзi iз-за сосен вигулькнула юрба старшокласникiв. Серед них дiвчата впiзнали Женьчиного брата Вадима. Інших хлопцiв теж трохи знали. – О, диви, братва, малеча… – вигукнув кремезний опецькуватий Вадим. – Ага, попалися, малявки! – Зачекай, Вадиме, – пiдступив ближче високий i стрункий Роман Очеретний. – У вас щось трапилося? – Трапилося, – злiсно блиснула очима Таня. – Радше йдiть своею дорогою, анiж насмiхатись. Та Роман не зважив на цi слова й схилився над Людою: – Дуже болить? – Ага, – шморгнула вона носом. – Гм, – нахмурив лоба Роман. – Що ж з тобою робити? Ану, йди сюди, кошеня. Нахилився, обережно взяв дiвча в оберемок i поволi рушив у напрямку домiвки. Хлопцi й дiвчата спочатку тихенько йшли iззаду, згодом почали перемовлятися, обмiнюватись жартами. Бiль став вщухати, але Люда чомусь дуже нiяково почувалася на руках у такого дорослого хлопця. Потихеньку пiдвела очi й побачила зовсiм близько вродливе смагляве обличчя, чорний пушок над верхньою губою… Щось бентежно-солодке хлюпнуло в ii дитячо-дiвочу душу… Рiзкий сигнал електрички нагло вирвав Люду зi щасливих спогадiв. Спiзнилася, – похолола вона. А Ромко ж просив обов’язково зустрiти… Певно, хоче вiдразу поговорити з нею… Що ж вiн скаже?… – очiкувально завмерло серце. Ромко ж у неi такий… такий… найкращий! Швидко зацокала каблучками. Все буде добре, – летiла серцем до коханого. Раптом темряву розрiзало свiтло фар. Зашелестiвши шинами, поруч зупинився легковик. Дiвчина злякано вiдсахнулася до паркану. Вiдчинились дверцята… – Ой!.. Це ти? – здивовано й полегшено засмiялась Люда. – А я перелякалась. Думала, хтось мене заловити хоче… 4. Женя Останнiй шкiльний вечiр досяг свого пiку. Всi почувалися розкуто й невимушено, а випускники, нiби за помахом чарiвноi палички, в якусь мить переступили невидимий порiг i враз стали дорослими. Хлопцi галантно запрошували до танцю вчительок, дiвчата грайливо тулилися до вчителiв-чоловiкiв, пускали очима бiсики й не ховали в куточках вуст переможних посмiшок… Батьки, якимось шостим чуттям вловивши цi змiни, дiтям не заважали. Вони то хапали один одного за руки й тягли в коло танцюючих, то збiгалися до гурту й про щось радились. Голосно смiялися, а на вiях зблискували сльози… Лише Женя, склавши на грудях руки, стояла осторонь. Загледiла Таню й Олега, якi вийшли з парку, й зневажливо пересмикнула вустами: нарештi й ця качка знайшла собi пару – такого ж качура. Якби хто спитав Женю, як вона ставиться до Люди й Танi, та, дивлячись правдивими очима, сказала б, що вони втрьох – нерозлийвода ще з дитсадка, дiляться всiма секретами й одна за одну – горою. Але, залишаючись вiч-на-вiч iз собою, Женя розумiла, що iхня дружба, як кажуть, дала трiщину. Люда своiм голосом зажила неабиякоi слави. Таня вдарилася в науку та доскочила шкiльного керiвництва. Женю з деяких пiр все це зовсiм не цiкавило. Вона годинами вилежувалась на тахтi, гортала журнали «Натали», «Лиза» та купу iнших блискучих яскравих видань. Поруч на тумбочцi височiла гора дорогоi косметики. На крiслах валялися мiнi-спiднички, сукенки, шорти, топiки… Навчання вона зовсiм занедбала, та натомiсть щоранку впливала до класу на неймовiрно високих пiдборах, з густим макiяжем на обличчi, з довжелезними налакованими нiгтями. Зараз вона зневажливо поглядала на однокласниць, вдягнених у довгi пишнi сукнi. Сама ж вирiзнялася легенькою, нiби серпанок, майже прозорою бiлою мiнi-сукенкою, з глибоким декольте спереду i ззаду, з розрiзом на лiвому стегнi аж до пояса. Нiжно-рожева троянда на плечi i срiблясте колье доповнювали наряд. Женя й справдi виглядала гарно й вишукано, хоча вбрання дуже вже не пiдходило для випускного, для прощання зi школою. Та що iй це? Хто тут може до неi дорiвнятись, поцiнувати ii? Якби вони знали на скiльки тягне цей прикид… Лише сукня й срiблястi босонiжки коштують 500 баксiв: мама постаралась для донi. Їздили за ними удвох аж до Киева. А ось колье iй подарували… Щоправда, це не якась там вишукана коштовнiсть, але теж на пiвтисячi зелених потягне… – Мекають, як козли, – вирiс перед Женею Вовка Щербань з паралельного класу, кивнув на шкiльний ансамбль. – А де це Людка подiлася? Нехай би заспiвала. Хоч потанцювали б нормально. Женю аж струснуло – знову Людка… Вона б нiкому не призналася, що шалено заздрить подругам, особливо Людi… Носяться з нею, неначе з писаною торбою. Та й хлопця такого пiдчепила… Ну, куди iй до нього?! Мале, худе, бiлобрисе… Красеню Ромку пiдiйшла б вона, Женя… Ще з дев’ятого класу атакуе його, та вiн робить вигляд, що нiчого не розумiе. А Вовка, потоптавшись поруч, вже iншим, грайливим, тоном проказав: – Ну, що? Ходiмо прогуляемось… – Та пiшов ти… – засичала Женя, крутнулася й стрiмголов кинулась у бiк легковикiв, припаркованих за рогом будинку культури. – Топай, топай, цяця залапана… – зневажливо кинув услiд Вовка. Нi, дiвчина вона й справдi красива: висока, струнка, довгонога, з розкiшним чорним волоссям. Особливо гарнi очi: темно-карi, м’якi i якiсь таемничi. Ще торiк Вовка всерйоз подумував зустрiчатися з нею. Його зацiкавленi погляди помiтив Женьчин однокласник Левко Макуха i «просвiтив»: – Та вона ж лише й здатна на те, щоб спiдницю в кущах задирати, ще з восьмого класу пiшла по руках… Вовка спершу не повiрив, але якось загледiв у чию машину сiдала Женя i махнув рукою на своi почуття. Та сьогоднi, пiсля склянки вина, залюбки розважився б з нею десь у затiнку парку… Вiдчував дивне роздвоення: зневажав дiвчину i тягнувся до неi. 5. Мати Гурт батькiв, вiдступивши в тiнь дерев, жваво обговорював завтрашню поiздку дiтей на луг. Цьогорiчний випуск вирiшили вiдзначити на лонi природи, а не в ресторанi, як зазвичай. Лiто, навкруги краса он яка – навiщо його душитись у примiщеннi. – Та чого ви хвилюетесь? Закуски у нас уже готовi. Ковбаса, рулети – в холодильнику. Зранку зробимо салати, купимо помiдори, огiрки та напоi – i всi проблеми, – повагом говорила Женина мама Лiдiя Семенiвна – невисока розповнiла жiнка з густо подзьобаним ластовинням обличчям i рiденьким вибiленим волоссям. Макiяж, зроблений у яскравих тонах, мав би додати iй вроди, та ба, накладений невмiлою рукою, лише додав кумедного вигляду. Однак Лiдiя Семенiвна, вочевидь, так не вважала, поводилась розкуто i дещо зверхньо. Вже давно звикла так ставитись до людей – вiдколи в iхнiй родинi завелися статки бiльшi, нiж у iнших. Вона старанно приховувала свое невдоволення. Аякже, вигадали iхати на луг. Це ж який би прибуток мав ресторан, де вона працюе директором, коли б гуляли в неi. Бо ж iз батькiв кожного випускника зiбрали сотнi. І Кривець чималеньку суму вiдвалив… – Все це добре, – вклинився в розмову батько Володi Шевчука, – але хто ж за ними буде наглядати на лузi? Ще понапиваються… Дурниць нароблять… Боязно якось вiдпускати… – Та що ви?! – спалахнула Лiдiя Семенiвна. – Дорослi люди, через якийсь мiсяць на навчання поiдуть, а ви – боюсь… Ту мову почула одна з класних керiвничок випускникiв Ольга Антонiвна. – Любi моi, – загукала голосно, – заспокойтесь. А ми навiщо? І я поiду з дiтьми, i Григорiй Павлович, i Нiна Степанiвна. Не бiйтесь, наглянемо. – А я все-таки пiд вечiр теж пiд’iду, – заявив Микола Сергiйович Шевчук, – спокiйнiше буде на душi. Батьки схвально загули, мiркуючи, що й собi треба проiхати. – Марiйко, Люда теж поiде з нашими на луг? – пiдступила до Марii мати Левка Макухи. – Та збиралася. Вона однокласниками дорожить, – посмiхнулась Марiя. – Все потерпала, аби щось не завадило потрапити на випускний. – Гарна у вас дiвчина. Ось уже ж два роки не вчаться разом, а вiд мого все чую: «Наша Людка… наша Людка… туди поiхала… там перемогла…» Марii було приемно слухати такi слова – доня в неi справдi чудова, але, як матерi, трошки нiяково й тривожно – хоч би не зурочили… Озирнулась навкруги – дiти танцюють, снують туди-сюди, а Люди щось не видно. Де ж це вона? Оддалiк загледiла Таню Березняк, яка щось гаряче доводила однокласникам, i рушила до неi. Хороша в Люди подружка, душевна. От Женя – не така… – Тетянко, ти Люду не бачила? – спитала, вiдкликавши дiвчину вбiк. – Ой, тьотю Марiе, а вона вам хiба не сказала? Вона ж Ромка побiгла зустрiчати на станцiю. – А й не сказала. От, капосне дiвча! – вигукнула спересердя. Марii було трошки образливо: у Люди вже завелися секрети, вже вона сама вирiшуе. Для матерi донька все ще залишилась тiею маленькою восьмирiчною дiвчинкою, яка врятувала ii зi страшноi прiрви, куди падала пiсля смертi чоловiка. – Марiйко, не йди за Андрiя, – просила мати. – Вiн чорнобилець та й старший чимало за тебе. Але як вона могла послухатись, коли так кохала, як уперше кохають вiсiмнадцятоi весни? Дев’ять рокiв подружнього життя злетiли легкокрилим птахом, як один казковий день. Нiби граючись, народила Людочку, заочно закiнчила педучилище, скоро й робота знайшлась до душi – у дитячому садочку. Андрiй, кремезний i дужий, носив ii на руках – i не в переносному значеннi. Інакше, нiж Марiечкою нiколи не звав. Чорне крило бiди накрило iх, коли Людочка перейшла до другого класу. Спочатку Андрiй почав пiдкашлювати, потiм з’явилась кров. Обласнi онкологи встановили невтiшний дiагноз, i за зиму чоловiк згорiв, як свiчка. Що з нею тодi дiялося… Думала, не виживе. Два тижнi рiсочки в ротi не було. Вiдвернувшись вiд усього свiту, отупiла й байдужа, лежала на канапi. Доньку мати забрала до себе, по кiлька разiв прибiгала щодень наглянути на Марiю. Благала пiдвестись, що-небудь з’iсти. Та Марiя не чула матерi. Привiв ii до тями Людин плач. Дiвчинка судомливо схлипувала, а потiм гiрко проридала: – Ма… мамо… ти… мене… не любиш… Я теж… помру… як тато… Їi, вже кволу вiд голоду, рвучко пiдкинуло на постелi. Вхопила свое дитя, притисла до себе й залилася слiзьми. З того дня потрошку верталася до життя, до людей. Донька не вiдходила вiд неi: щебетала про свое, дитяче, й дивилася в очi запитливим недитячим поглядом. Горе намiць зв’язало iхнi душi. Нi в Люди вiд матерi, нi в Марii вiд донi довго не було нiяких таемниць. Та, певно, настав час… Уже рiк зустрiчаеться Люда з Романом. Спершу тiльки й чула: «Ромко… Ромко», а тепер ось – мовчить. Як мовчить i вона… про Миколу… Але вiд людей не сховаешся. Мабуть, i донька вже щось почула. Учора Марiя поспiшала з роботи додому – Люда вже мала приiхати обiдньоi електричкою. – Ой, матусю, – зустрiла ii на ганку, – я так скучила за тобою. Обцiлувала всю, а потiм так повагом: – А менi дядько Микола сумку iз самоi станцii пiдносив… Розпитував, як живу, про тебе питав, – i посмiхнулась лукаво-лукаво. От, капосне! Хiба б вона собi дозволила таке зi своею матiр’ю? А Люда, нiби для того, щоб ще раз пiдкреслити свою дорослiсть i самостiйнiсть, за вечерею й каже: – Мам, а чому б тобi не одружитись iз дядьком Миколою? Вiн же тобi подобаеться, я знаю… Помовчала, а потiм: – Ще й братика чи сестричку менi б народила… – i раптом укрилася густою червоною фарбою й пiдвелася iз-за столу. Марiя лише хапнула ротом повiтря… Так, донька доросла i з цим треба змиритися й звикати до нових стосункiв. Радiла й печалилась. І вперше подумала, що, мабуть, таки пiде за Миколу. Вже коли в коханнi освiдчився, скiльки разiв пропонував зустрiчатись, кликав замiж. Вона ж вiдповiдала лише лагiдною посмiшкою. Дорослi люди: iй – тридцять шiсть, йому – за сорок, все мiстечко говорить про них, а вони ж навiть i не поцiлувалися… Хоч i тiло жагою палало, i душа ласки просила, та вiдштовхувала Миколинi руки й втiкала, наче незаймана дiвчина. І як би вона не присягалась перед людьми, що мiж ними нiчого немае, нiхто б не повiрив. Сама не розумiла, що стояло помiж нею i цим серйозним роботящим чоловiком, який рокiв чотири тому овдовiв, а цiеi весни провiв до армii единого сина: покiйний Андрiй чи донька? Що ж, надiйшов, певно, час вирiшувати. У Люди вже свое життя. Марiя мрiйливо посмiхнулась i попрямувала додому. Люду все одно не дочекаеться. Не будуть же вони з Романом, стiльки не бачившись, поспiшати до гурту. Хороший вiн хлопець. На той рiк полiтехнiчний закiнчить, комп’ютери вивчае. Мати шанована в мiстi людина, вчителька. Батько, щоправда, алкоголiком був, царство йому небесне… От лишень Людi ще п’ять рокiв навчатись, як то воно складеться… А вдома Марiю охопила незбагненна тривога: сновигала кiмнатою, вмикала й вимикала телевiзор, врештi лягла. Та якийсь неспокiй точив душу, не давав задрiмати. «Як же вони там гуляють, – потерпала, – вiн старший на чотири роки, дорослий чоловiк… То мене Андрiй берiг, не чiпав до весiлля, а теперiшня молодь на це дивиться дуже просто. Он якi негарнi речi розповiдають про Женю. Пустилась берега дiвка, ось тобi й красуня». Марiя крутилася в постелi, чомусь щемiло серце. РОЗДІЛ ІІ Нiч 1. Собака На околицi мiстечка, у долинi, за залiзничним полотном, вужиком звивалась невеличка рiчечка. Їi пологi береги поросли верболозами й очеретом, i лише в одному мiсцi, там, де майже до самоi води пiдступала асфальтiвка, що вигнулася дугою в напрямку обласного центру, рiчка ширшала, вибiгала до розлогих верб i хлюпала лагiдною хвилею об пiщане плесо. Це було улюблене мiсце вiдпочинку мiстечкових мешканцiв. У спекотну пору iз самого ранку до смеркання на мiлинi борсалася малеча, засмагали на пiсочку дорослi, стояв вереск i смiх. Цiеi ж опiвнiчноi пори рiчка ледь-помiтно погойдувала на своему срiблястому дзеркалi тоненьку пiдкову мiсяця. Таемничi свiчки зiрок заглядали в ii люстерко, немов хотiли щось розповiсти або пiдгледiти. Навкруги аж дзвенiла тиша. Лиш зрiдка легенький вiтерець доносив далекий собачий гавкiт i такi ж далекi звуки танцювальних мелодiй. Та час вiд часу порушував нiчну iдилiю шелест шин на дорозi. На асфальтiвцi стояв пес. Рудуватоi мастi, великий i дужий, з довгою мордою i схожим на шаблю хвостом. Розставивши високi лапи, задумливо дивився на воду. Вчув далеке й швидке: «Гав-гав-гав» i вiдповiв протяжним басом: «Гувф-гувф». На тому боцi рiчки щось зашелестiло, завовтузилося в очеретах. Собака настовбурчив вуха, збiг з насипу, вискочив на плесо i загрозливо загарчав. Але скоро заспокоiвся, пiшов берегом, зупиняючись та принюхуючись. Знайшов полишену купальниками пластикову пляшку, вхопив зубами i почав шматувати. Награвшись, лiг пiд вербою, вистягнув переднi лапи й завмер, вдивляючись у дзеркальну поверхню води. Собака дуже любив це мiсце i по кiлька разiв на день бiгав мiтити, аби якийсь зухвалий пес не захопив його територiю. Любив тут «полювати» на жаб, гавкати на качок, що спурхували з-пiд очеретiв. А ще – любив воду. Забрiвши майже по холку, довго вдивлявся в глибiнь, розглядав малькiв, що снували врiзнобiч. Потiм поволi виходив на берег, довго обтрушувався й пирхав, падав у траву, качався, схоплювався на ноги й стрiмголов лiтав помiж вербами. Собака був молодий, веселий i щасливий. Вiн нiколи не знав ланцюга i лащився до всiх людей. Коли хтось заходив до його двору, зустрiчав гостя коло хвiртки i, гордо несучи голову, проводив до порога. Вiн палко любив увесь цей пречудовий свiт, що оточував його ось уже два роки. Та найбiльше любив свою господиню – лагiдну лiтню жiнку, з якою вони жили на затишному, порослому споришем дворищi, недалеко вiд рiчки. В обiйстi, крiм них, звичайно, ще були мешканцi. Але ж не поставиш iх в один ряд з господинею i ним самим – собакою. На його глибоке переконання, i два сiрi коти, й гурт строкатих курей були iстотами не дуже розумними. Їх постiйно треба стерегти й охороняти. Щоправда, коти – ще куди не йшло. Часом з ними можна й погратися, побiгати навздогiнцi: собацi подобалося як наздоганяти, так i втiкати. Інодi вони створювали такий рейвах, що аж господиня сварилася. Курей же собака цiлком щиро вважав за нижчих iстот, що вже точно не мають клепки в головi. Особливо дурним i кумедним йому здавався зозулястий пiвень. Той днями стояв на повiтцi, ляпав крильми й хрипко та противно горлав, а тим часом, своiх курей не ладен був зiбрати докупи, як тi вилазили на вулицю крiзь нещiльний паркан. Це доводилося робити собацi з господинею. В замилування навколишнiм свiтом вривалась легенька тривога: собака вже тричi бiгав додому, а господинi все немае. Пiшла ще засвiтло, вiн рушив було слiдом, та вона покивала пальцем: «Не можна!» Собака трохи образився – завжди його брала iз собою, а що ж трапилося тепер? Але образа швидко минула. Вiн оббiг усi знайомi мiсця, поспiлкувався зi всiма собаками в окрузi – i чомусь засумував: ну, де вона ходить? Пес зiтхнув i вже збирався знову бiгти додому – перевiрити чи не прийшла, коли це вгорi на асфальтiвцi зупинилося авто, брязнули дверцята i хтось швидко побiг з насипу до верб, i вiдразу ж хтось важко погупав слiдом… Собака скочив на ноги. – Не треба… Не треба… – долинуло з-пiд верб. Собака вагався: граються там чи, може, б’ються, бiгти на допомогу чи нi, бо ще проженуть i налають. – Мамочко!.. Допоможiть! – почулося вiдчайдушне. – Ах ти ж, гадюка, – люто засичав хрипкий голос. Щось глухо гупнуло й за мить долинув протяжний стогiн… Собака зiрвався, як вихор, й кинувся на помiч. З розбiгу налетiв на мiцно збите тiло, що ненаситно шматувало когось маленького, iз загрозливим гарчанням уп’явся зубами в плече. – А-а-а… – тоненько заверещав нападник, запацав ногами, – пiшов, пiшов звiдси, тварюко… – О-ох… – тихо прошелестiло позаду. Собака кинув ворога i пiдскочив до верби. Вiдразу ж залоскотав нiздрi приемний знайомий запах. Вiн належав тiй лагiднiй iстотi, що зрiдка навiдувала iх з господинею, пестила його й годувала смачними цукерками. Але зараз iй було дуже погано, дуже боляче – собака це вiдчув усiм своiм еством. Зi спiвчутливим повискуванням почав лизати залите солоними слiзьми обличчя. Нагорi брязнули дверцята. Страшна лють струсила пса i миттево винесла на насип в одному стремлiннi: будь за що покарати кривдника. З несамовитим гавкотом, захлинаючись пiною, кинувся вiн на легковика. Зблиснули фари, рiзкий бiль блискавкою пронизав тiло, i собаку поглинула чорна прiрва. 2. Ірина Миколаiвна Чому б то не полинути короткоi лiтньоi ночi у тихе царство Морфея молодiй успiшнiй жiнцi? Мабуть, на те е важлива причина… Давно в своiй спальнi на горiшньому поверсi похропуе мати, сонно затих увесь великий будинок, а Іринi Миколаiвнi не спиться. Колючi кiгтi образи й ненавистi розривають на частини серце. Як завжди в такi хвилини, ii збурена енергiя шукала виходу. Тому у вiтальнi дзижчав пилосмок, визбирував неiснуючi порошинки на килимовому покриттi. Не спав i кiт – величезний попелястий перс. Здивовано водив очима за господинею: давно вже час додивлятися третiй сон, притулившись до ii теплих грудей, а вона чомусь розбiгалася, прибирання затiяла… Ірина Миколаiвна пiдскочила до крiсла, вхопила кота, занурилась обличчям у пахучу пухнасту шерсть. – Геракле! Котику мiй! Нiкому, крiм тебе, я не потрiбна… Ну скажи, як можна жити з отакою скотинякою? Кiт спiвчутливо замуркотiв i лизнув ii в пiдборiддя. Коли б вiн умiв говорити, то сказав би, можливо, таке: «А на що ж iнше ти сподiвалася, забираючи з сiм’i чоловiка й батька? Схотiла ситого життя? Тож, люба моя, за все треба платити. Он я на тому тижнi спробував потягти ласий шматок iз миски у нашого добермана Бiма, то й зараз кiстки болять, добре, що хоч живим залишився…» Але, як вiдомо, коти не розмовляють i дiалогу не вийшло. Та коли б Ірина Миколаiвна почула котячу мову, то вiдповiла б приблизно так: «Я й сама знаю, Геракле, що моя вина в усьому. Але ж, розумiеш, справдi хотiлося пожити в достатку. Хiба я не варта цього? Подивись лишень, яка красуня. У кого ще в нашому мiстi е таке пишне чорне волосся, такi очi кольору переспiлоi вишнi? А мое розкiшне тiло – чи не варте воно найвишуканiшоi оздоби? Не вiддаватися ж менi було за Олексу…» На це кiт мiг би зауважити: «Але ж вiн тебе чекав шiсть рокiв, поки ти навчалася…» «Ну, то й що?! – вибухнула б Ірина Миколаiвна. – Треба б i йому було навчатися. Хто це бачив таке, щоб лiкарка вiддалася за пожежника?» «Не лукав, господине, не лукав, – муркотнув би кiт, – тобi схотiлося ситого життя, над людьми вивищитись…» «Авжеж, що так…» – зiтхнула Ірина Миколаiвна, опускаючи кота на крiсло. Так… У неi тепер е все i навiть бiльше. Триповерховий красень будинок, не будинок, а палац. У Максима – «Мерседес» i «Вольво», у неi – «Аудi». Чималенькому обiйстю дають лад покоiвка, кухарка, садiвник i двiрник. Це тут. А ще – чотирикiмнатна квартира в Киевi, катер на «Днiпрi», рахунки в банках… Скiльки в неi костюмiв, суконь та взуття – вона й сама не пам’ятае… Все е, нема лише жiночого щастя, любовi немае. Інтернатуру вона проходила в рiдному мiстечку. Вже тодi почала ховатися вiд Олекси, хоч i щемiло серце, бо любила його ще зi школи. Неймовiрними зусиллями задушила в собi щире почуття й почала шукати гiдного ii жениха. І тут у мiстi з’явився Максим Кривець. Приватизував птахофабрику, що ледь животiла, прибрав до рук два величезнi сади колишнього колгоспу, почав будувати вiллу… Швидко переобладнав пташники й налагодив виробництво тротуарноi плитки, наступноi весни заклав пальметний сад, потiм побудував завод i почав виробляти концентрованi соки, а ще за кiлька рокiв увiйшов до кола найбагатших людей регiону. Сiм’ю – дружину й двох доньок-близнючок – чомусь до себе не забирав. Їздив до них майже щодня аж до сусiдньоi областi. Подейкували, що й там у нього бiзнес. Якось вiн пiдвернув ногу i потрапив до Ірини Миколаiвни на прийом. Без черги зашкандибав до кабiнету. Незважаючи на те, що вона розмовляла з пацiентом, по-хазяйськи всiвся на кушетку й вимогливо кинув: – Докторе, робiть щось швидше, бо менi за двi години необхiдно бути в Киевi. Обмацуючи його спухлу стопу, Ірина Миколаiвна вловила тонкi пахощi дорогих парфумiв, хвилюючий чоловiчий дух… пташкою затрiпотiло серце, запалало обличчя. Пiдвела очi, стрiлася з пильним поглядом, i враз обох блискавкою пронизала хiть. Того ж таки вечора вона стала Максимовою коханкою… В iнтимних стосунках вiн був ненаситним i вимогливим. Так виснажував ii за нiч, що, йдучи вранцi на роботу, аж хиталася вiд недосипання та втоми. А що вiн не хотiв оберiгатися, не дивлячись на пiгулки, якi регулярно ковтала, вона кiлька разiв «залiтала» i мусила робити аборти. Максим сказав, що байстрюкiв плодити не збираеться… Їхнi взаемини стали головною темою мiсцевих плiток. Максимовi це було байдуже, вiн жив у зовсiм iншому свiтi – свiтi бiзнесу й грошей. Що йому були простi люди? Вiн би щиро здивувався, коли б хтось насмiлився зробити йому у вiчi закид щодо приватного життя. Вона ж, скрiпивши серце, теж вирiшила не зважати, бо в неi була велика мета… На ii здiйснення пiшло три роки. Яких лише принижень не перетерпiла, щоб стати Іриною Миколаiвною Кривець. Але виявилось, що бiльшiсть iз них ще попереду. За тиждень пiсля одруження Кривцi перебрались у новий будинок, а на ранок Максим заявив: – Сьогоднi ж розраховуйся з роботи. Менi не потрiбнi твоi копiйки. Я хочу мати в домi iдеальний порядок, у будь-який час, коли менi знадобиться, мае бути накрито на стiл, i ти повинна мати вигляд королеви. Колись вона прагнула не працювати, пожити задля себе, та зараз вiдчула себе в тiснiй клiтцi, на яку чiпляють важкий замок. Їi слабкi протести Максим звiв нанiвець жорстким поглядом i однiею фразою: – Я не хочу бачити тебе втомленою i заклопотаною чимось iншим, анiж мною. Вона спробувала поринути з головою у своi новi обов’язки i з жахом виявила, що е для чоловiка зручною й потрiбною, але всього на всього рiччю. Нiколи не казав iй куди iде, коли повернеться, нiчого не розповiдав, не радився. Часто дзвонив iз мобiльного: – Накрий стiл на двох… трьох, чотирьох… Я буду за годину. Вона тодi лiтала, збиваючись з нiг. Це була якась вiддушина. Вишукано вдяглася, робила макiяж, приязно прислуговувала чоловiковi та гостям, слухала на свою адресу комплiменти. За тим знову наставала сiра одноманiтнiсть. Треба було слiдкувати за ладом у величезному будиноку – не дай Боже Максим запримiтить десь порошинку чи засохлу квiтку, а в хатнiх квiтах, так само, як i в надвiрнiх, вiн дуже кохався i наставляв кiлька сотень вазонiв на всiх поверхах з рiзними екзотами. А ще в ii обов’язки входило iздити на ринок за свiжими домашнiми продуктами та забивати ними два величезнi холодильники. Їй це так остогидло, що вирiшила набрати прислугу. Максим на це охоче згодився («Правильно, справжньою господинею стаеш»). Але тепер ii починала заiдати нудьга. Забрала до себе матiр, стало трохи веселiше. Порались удвох у саду, в квiтниках, заважали садiвниковi: Максим разом iз зведенням будинку заклав сад, розбив клумби, викопав невелике озеро й запустив срiблястого коропа. Розiгнатися було де: п’ять гектарiв землi приватизував майже задарма, користуючись добрими взаеминами з мiсцевим начальством. Про колишню сiм’ю Ірина його не розпитувала – все одно не сказав би нiчого. Та «добрi» люди розповiли, що й там у нього лад: великий маеток, дружина й дiти всiм забезпеченi. Максим у них бував щотижня, iнодi ночував або й затримувався на два-три днi. Ірина заплющила на це очi. Нехай – там бiзнес, там дiти… Але на самому днi серця борсалася гiрка образа. Всi ii сподiвання завагiтнiти, народити Максимовi нащадка й тим намiць прив’язати до себе, виявились марними – скалiчилась абортами. Свiжий струмiнь у сiру буденщину розкiшного життя вносив вiдпочинок: на Кiпрi, в Єгиптi або в Ізраiлi. Інодi Максим возив ii до столицi i там вони проводили гарний вечiр у престижному ресторанi, а потiм цiлу нiч кохалися в киiвськiй квартирi. На якийсь тиждень Ірина заспокоювалась, а тодi знову навалювалась душевна гризота. Але за якийсь час тихе нудьгування скiнчилося, й Кривцi вступили в перiод затяжноi домашньоi вiйни, яка зовсiм несподiвано iх зблизила. Подумки Ірина Миколаiвна похмуро жартувала: «Хоч одна спiльна тема знайшлася – постiйнi сварки». Що Максим не порвав iнтимних стосункiв з дружиною i вже не крився з цим, сприймала зовсiм спокiйно. Хоч i шкрябало на серцi, та вiдчувала й свою вину. Та ось до неi почали доходити чутки, що чоловiк не обминае жодну звабливу спiдницю. А охочих переспати з ним, звiсно, було багато, бо коханець вiн гарячий та щедрий… Іринi постiйно кололи цим очi знайомi й подруги, навiть матерi натуркотiли, що зять «безбожно тягаеться», малечу й ту возить у машинi… Терпець увiрвався, коли Ірина без попередження повернулася з Киева, куди возила матiр до лiкаря, i застала Максима на подружньому лiжку з худющою розколошканою дiвулею. Отут i злетiла з Ірини Миколаiвни вся вдавана роками покiрнiсть. З диким вереском i вiдбiрною матiрною лайкою вчепилася дiвулi в патли, витягла з постелi, в чому мати народила, прогуркотiла з нею схiдцями з другого поверху i викинула за дверi, прямо на вулицю. Виявилось, що були свiдки, i цю подiю довго смакувало та потiшалося з неi все мiстечко. Лють, яка охопила Ірину, вимагала виходу. Вся тремтячи, увiрвалася до спальнi. Максим лежав на лiжку, нiчим не прикрившись, i вiд душi реготав. Пiдскочила до нього з кулаками… й не зрозумiла, як опинилася на лiжку, в дужих обiймах. Так солодко вони вже давно не кохалися… – Запам’ятай, Максиме, – сказала вона через пiвгодини, вiдпочиваючи на його лiктi, – бiльше я такого не потерплю. Щоб у моiй постелi… – Даю слово, – притиснув вiн руку до грудей. «Та що з того, що тримае свое слово, – зiтхнула Ірина Миколаiвна пiд завивання пилосмока, – все одно нiкого не обминае». Вже було й змирилася, хоч сварки влаштовувала частенько, аж ось Максим почав ночами когось звати крiзь сон. Прислухалась – якусь Люду, а потiм в момент iнтимного апогею, назвав ii Людочкою… Такого ще не було, й Ірина запанiкувала. Закохався чи що?… А як же вона?! Це ж так можна все втратити… Якщо ранiше, потерпаючи вiд чоловiкових зрад, ладна була розлучитися з ним – нехай лише вiддасть киiвську квартиру, то тепер iй зовсiм не хотiлося волi – приручила золота клiтка… Поклала собi негайно довiдатися, що ж це за Люда така, що навiть увi снi ii кличе? Колись, задля власного спокою, поклала собi нiколи не порпалась у його речах, та тепер – iнша справа. Ірина почала нишпорити всюди, де щось могло бути сховане. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/valentina-mihaylenko-12131427/nihto-y-nikoli/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.