Одного разу в Лозовому

Одного разу в Лозовому Едуард Богуш У центрi роману так званий «перший хлопець на селi» Василь Шибко, на прiзвисько Шибеник. Василь створюе навколо себе щось на кшталт козацького осередку i, маючи вiйськовий досвiд вiйни в Афганiстанi, дае вiдсiч мiським бандитам, якi обклали маковою та конопляною даниною усi навколишнi села. Захистивши односельцiв, Василь непомiтно для себе стае единою реально дiючою владою, якою колись були на селi козацькi сотники. Усяка влада розтлiвае людину. Не уник цього i Василь. Не всiм встановлений Василем порядок був до вподоби i дехто схотiв, усунувши отамана, стати до влади. Пiдступ, зрада i от Василь, тiкаючи вiд судовоi справи, покидае рiднi мiсця, аж на далекi десять рокiв. Але цi подii були тiльки зав’язкою, основна драматургiя почалась пiсля повернення отамана до рiдноi оселi. Едуард Богуш Одного разу в Лозовому Якщо подивитись на нашу дорогу з борту лiтака, то вона буде прямiсiнька-прямiсiнька, наче стрiла. Саме такi гарнi траси ще за радянських часiв прокладали за наказом вiйськових. І було це приблизно так. Рокiв через десять пiсля Великоi Вiтчизняноi вiйни один поважний вiйськовий начальник, прискiпливо дивлячись на мапу нашого району сам себе спитав: «А як це нашi танки можуть швидко потрапити iз залiзничного пункту «А» до стратегiчного пункту «Б»?» Обiйшовши навколо столу двiчi чи тричi, вiн вигукнув: «А ось так!» i проклав олiвцем прямiсiньку лiнiю вiд точки «А» до точки «Б». Згодом цю лiнiю включили до плану стратегiчноi перебудови краiни. Таким чином, наприкiнцi шiстдесятих рокiв двадцятого столiття бiля села Лозовий Яр, а точнiше, за пiвтора кiлометри вiд нього, проклали гарну бетонну дорогу. І дай Боже здоров’я тому начальнику, бо забуте усiма радянськими п’ятирiчними планами село Лозовий Яр почало розквiтати. Але по-справжньому селянам Лозового Яру поталанило не один раз, а двiчi. Бо, по-перше, усi селяни вiдтепер за будь-якоi погоди могли iхати до районного центру i навiть до Киева та продавати там все, що може виробляти iхне приватне господарство, а по-друге, повторюю, дорога пройшла не через село, а поруч iз ним, тобто не зачепивши анi городiв, анi садiв цього благословенного краю. Скажете, що ж тут такого? А не всiм так пощастило, як лозовчанам. Наприклад, у селi Бичкове, що на двадцять чотири кiлометри на захiд, дорога перетнула село впоперек. Мало, того що одинадцять дворiв перенесли з центру на околицю, та ще й тi, хто залишився на своiй садибi, звикали до повсякденного гуркоту машин, якi вдень i вночi перетинали село. Взагалi, можна було прокласти дорогу i краем села Бичкове. Стратегiчнi плани вiд цього зовсiм не постраждали б, але хто ж наважиться псувати пряму лiнiю великого вiйськового начальника? За тих часiв про таке навiть думати боялись, не те що говорити. І це ще не все. Дорога перетнула не тiльки село Бичкове, але й русло маленькоi рiчки Бiлявки, що була захiдним кордоном Лозового Яру. Тобто рiчкою це болото називали тiльки старi люди, яким ще iхнi дiди розповiдали, що начебто колись, ще за царя Миколи Бiлявкою тягли невеличкi баржi, i буцiмто на цих баржах сюди возили пiсок та цеглу для будiвництва, а вивозили пшеницю та буряки. Кожен, хто приiздив до Лозового Яру, завжди ввiчливо слухав байку про судноплавство Бiлявки, але дiзнавшись вiд сiльських рибалок, що у найглибшому мiсцi Бiлявки буде не бiльше, нiж по груди доярцi Ганнi, починав у цьому сумнiватись. Чому саме Ганнi Бiлявка сталась по груди? А тому, що у вiцi вiсiмнадцяти рокiв Ганна дiзналась, що ii Опанас, якого вона чекала з армii, до рiдного села бiльше не повернеться! А прямiсiнько з вiйськовоi частини де вiн проходив строкову службу поiде до мiста Одеси, де мае намiр вступити до морського училища, i пiсля його закiнчення плавати на чорноморських пароплавах. Ось така собi звичайна новина для всiх iнших стала горем для молодоi та квiтучоi дiвчини Ганни. А тому пiшла вона топитися у Бiлявку. Ходила Ганна по нiй, ходила, блукаючи очеретом та розшукуючи найглибше мiсце, та так його i не знайшла. А коли холодна вода трохи вгамувала розпач покинутоi дiвчини, i Ганна вийшла на берег, то кiлька хлопцiв, якi вудкою гнобили дрiбного карасика, помiтили, що плаття Ганни було вогким i прозорим тiльки до середини грудей. Ось у такий простий спосiб селяни i дiзнались, якоi глибини е Бiлявка. Потiм, рокiв через шiсть пiсля цiеi подii, Семен iз тракторноi бригади, але не той Семен, що потiм став головою сiльради, а той, що з матiр’ю жив у дальньому кутку села бiля пасiчника дiда Михайла, вирiшив поставити сiтку на рибу та запросив Ганну показати йому, де знаходиться найглибше мiсце на Бiлявцi. Ганна охоче визвалась допомогти. Пiймав тодi Семен рибу чи нi, достеменно не вiдомо, але у вереснi того ж року Семен i Ганна побралися та стали жити разом. Та справа не в тому, що Ганна з Семеном побралися, а в тому, що хоч i течii в цiй рiчцi нiхто не бачив, а через сiм рокiв Бiлявка, яку нова дорога перетнула впоперек, таки розмила цей дорожнiй насип. Ще з початку, коли пустили дорогу, селяни помiтили, як рiвень води в криницях Лозового Яру став падати. Почухали хлопцi потилицю, а куди подiнешся, стали додавати круги у колодязi, щоб знов дiстатися до води. І ось, коли майже все село на пiвтора-два метри заглибило своi криницi, навеснi Бiлявка розмила дорогу, i рiвень води знову поновився. Понаiхали з Киева рiзнi комiсii та почали вивчати, який бiс тут оселився. І що ви думаете, з’ясували? Бiлявка – таки рiчка, а не болото! Позакладали будiвельники пiд дорогу прямокутнi бетоннi труби, вмурували iх як слiд, i закатали нову дорогу. Але все одно з того часу i дотепер на узбiччi майже всiеi дороги, що iде од Бiлявки i до повороту на Лозовий Яр, вузькою смужкою кожен рiк з весни i майже до липня стоiть вогка багнюка, де панують жаби та вужi. А навiщо я це розповiдаю? Так, тягну час. Бо ось-ось на дорозi, про яку я вам стiльки напатякав, повинен з’явитись головний герой моеi розповiдi Василь Шибко. Вiн, бiдолашний, майже десять рокiв не був удома. Вештався по чужих краях та так загулявся, що батьки i слiд його загубили. І от, нарештi, з першоi ж нагоди Василь рушив додому, бо хай там як, а своя хата це той корiнь, який прив’язуе людину до Землi-матiнки. І будь ти хоч вченим, хоч воiном чи дослiдником космосу, але як нема тобi куди повернутись пiсля мандрiв та завоювань, як нема кого пригорнути до серця, нема кому показати досягнення чи передати спадок – все твое життя марне i сенсу в ньому нема аж нiякого. Досвiд i здобуток розтягнуть чужi люди, а Господь подивиться на тебе, як прийматиме у лоно свое, i скаже: «Що ж це ви, дядьку, танцювали, танцювали i не вклонилися?» О, нарештi! З’явився старенький ГАЗон, який везе нашого героя додому. Ця машина ще та машина. Не одного голову колгоспу пережив цей ГАЗон, поки не потрапив у руки Миколи, давнього друга Василя. Але за машину iншим разом, бо герой мiй вже пiд’iжджае. Вони зустрiлись на вокзалi в Прилуках, коли Микола вантажив добрива. Хлопцi привiтались, як давнi друзi. Дорогою згадали старi часи: i як до армii коней пасли, i як парубкували, дорослiшали, i про те, що робили, як стали дорослими. Але теми вiдсутностi Василя та його мандрiв не торкались. Бо за зовнiшнiм виглядом та поглядом друга Микола вiдчував, що це болюча тема, i тому, як тодi казали, не став пхати свого п’ятака. Надто видатною постаттю колись був Василь у цих краях. Микола хоч i був на пiвтора роки старшим од Василя, але саме Василь був ватажком iхньоi парубочоi банди. У чоловiкiв стосунки отамана i козака – це святi стосунки, i проносяться вони крiзь все життя, звичайно, якщо отаман заслуговуе на таку повагу. Не доiхавши метрiв триста до повороту на село, ГАЗон рипнув гальмами i зупинився. – То, може, додому пiдкинути? – запропонував Микола. – Нi… Хочу полем, навпростець. За землею скучив, та й обдивитись треба що до чого. Василь стрибнув на узбiччя i перед тим, як грюкнули дверi, попрощався. – Привiт дружинi! Ще побачимось! Римнув мотор, i ГАЗон поiхав далi. Вiдтепер Василь вже не поспiшав. Була середина червня, стояли ще зеленi, дбайливо засiянi поля. Вiд Бiлявки та придорожньоi калюжi несло болотом, а з поля стиглою травою. Це були запахи його дитинства. На мить згадались друзi, днi i ночi, проведенi на Бiлявцi. О, як йому цього не вистачало всi цi десять рокiв!.. Сказати, що Василь став iншим, то нi. Той самий зрiст метр вiсiмдесят чотири, стрункий та гнучкий стан iз потужними плечима, хiба що рання сивина побила його чорнявi кучерi, але очi… Так, очi, якi ранiше дивились на життя впевнено и навiть грайливо, тепер були втомленi i напруженi. Вiн i досi не мiг повiрити, що всi цi негаразди, пастки i випробування, якi дiстались на його долю, тепер позаду. Ось i зараз Василь стояв майже спиною до дороги, але боковий зiр автоматично зафiксував появу легковика. Не обертаючись на дорогу, той самий зiр зафiксував, що за кермом жiнка, поруч дитина, на задньому сидiннi стара бабуся. І яке йому дiло до цих людей? Вiйна, розвiдка, полон, втеча все було позаду, але звичка бачити, що дiеться навкруги, залишилась. Василь зачекав, доки легковик проiде, i тiльки потiм рушив. Вiн взяв трохи праворуч, де був перехiд через калюжу. Кожен камiнчик, кожна травинка, кожен сонячний зайчик, що вiдбився в болотi, були його, рiдними i до болю своiми. Василь помiтив на березi велику зелену жабу. Жаба грiлася на сонечку. Круглi жаб’ячi очi уважно стежили за кожним рухом незнайомця. – Що, зелена, впiзнаеш мене? – звернувся Василь до жаби, наче до давньоi подруги. Але жаба нiяк не реагувала на дружне звернення i продовжувала сидiти, лупаючи очима. Поруч, по поверхнi калюжi пропливла маленька голiвка вужика. Поки Василь дивився на вужика, жаба стрибнула у воду. – Ясно, не впiзнаеш, – зробив висновок Василь, i з сумом додав, – де ж тобi, зеленiй, тут аби родичi впiзнали. Першi приемнi враження послабили внутрiшню напругу Василя. Вiн навiть посмiхнувся i, закинувши армiйську торбу на спину, рушив неораною смужкою землi, яка вiдокремлювала захаращений верболозом ярок вiд поля з буряками. Пройшовши метрiв двiстi, вiн пiрнув у яругу i по вузенький стежечцi вибрався з iншого ii боку, де було пасовисько, а трохи далi стояв колишнiй колгоспний яблуневий сад. Василь планував через сад вийти до левади i вже левадою, так, щоб не звертати на себе зайвоi уваги, дiстатися до рiдного городу та хати. Вiн добре розумiв, що ранiше чи пiзнiше про його повернення стане вiдомо, але хотiв, щоб сталось це якомога пiзнiше. Бо сподiвався кiлька днiв посидiти у затiнку та тишi батькiвськоi хати, скинути тягар останнiх рокiв i розчинитись у безмежно приемнiй енергетицi рiдноi оселi, за якою вiн так скучив. Крокуючи садом, Василь уявляв, як здивуеться мати, як зрадiе його появi батько, як стрибатиме на плечi його собака Цезар, як вiн згорне обох батькiв в обiйми i вони почнуть вiд радощiв плакати, як вiн зайде у прохолодну тишу своеi кiмнати, як вiн вижене з гаража батькiвський мотоцикл, вдихне його запах! О, як пахне старий ІЖ-49! Так не пахне жоден мотоцикл! Як вiн сяде за кермо своеi машини… І од тiеi уяви посмiшка потяглась по обличчю Василя. Марячи картинами зустрiчi, вiн не помiтив, як швидко скiнчився яблуневий садок, сусiдська левада i почалась iхня. Нарештi Василь вийшов до рiдного городу. Щось шуркнуло позаду. Василь озирнувся. Пiд старою акацiею, метрiв за десять вiд нього, здоровезний заець спокiйно сидiв на заднiх лапах i то одним, то iншим оком дивився у бiк Василя. Заець наче точно знав, що без рушницi та собаки Василь аж нiчогiсiнько йому не зробить. – О, здоров, вухатий! – весело звернувся Василь до зайця. – Бачу, без мене ви тут зовсiм знахабнiли?… Добре, iди собi, зараз не до тебе… Але як побачу на городi, – грайливо додав Василь, – начувайся, на осiнь чекати не буду. Заець уважно вислухав настанову нового хазяiна, повернувся в iнший бiк i спокiйно, не кваплячись, пострибав по справах. Василь ще хвилинку постояв у затiнку старого клена, милуючись на краевид своеi хати. Вiн стiльки чекав на цю зустрiч, що коли вона наблизилась, захотiлось на мить ii вiдтягти. Мабуть, пiдсвiдомiсть та досвiд пiдказували: те, на що вiн сподiваеться, i те, що зараз буде, може не спiвпасти. На городi у матерi, як завжди, був зразковий порядок. Все на своему мiсцi: i кукурудза, i картопля, i буряки, i гарбузи, i огiрки, i помiдори, i крiп, i перець, i цибуля, i часник, i ще багато усякоi дрiбноти, яку садять хазяйки. Справжня краса! Хоч з лупою ходи мiж рядками, а не побачиш жодноi бур’янинки. Тут треба зауважити, що порядок на городi – це особлива гордiсть кожноi сiльськоi господинi. Бо город – це не тiльки обличчя господарства, а й творчий витвiр, щоб ви знали. І, так як художник малюе свое полотно, так кожна хазяйка малюе свiй город. Як i в усякому мистецтвi, тут е своi i Рембранти, i Пiкасо, але е i зовсiм недбалi та ледачi малярки. Є i свiй технiчний шпiонаж. Якимсь чином усi добре знають не тiльки хто, що i де посадив, а й як воно росте, чим сусiд його обробляе, якi агротехнiчнi прийоми використовуе, скiльки гною вiн завiз на город торiк, а скiльки позаторiк. Може, комусь це видасться дитячою забавкою? Нi, це не забавка. Вiд городу, а точнiше врожаю на городi, залежить добробут, а тому таке дбайливе, навiть тендiтне ставлення до свого годiвника. Городянину це важко збагнути, але той, хто вирiс на селi, мене добре розумiе. Поки Василь у роздумах, наведу свiжий приклад, буквально кiлька слiв. Сталось це рокiв шiсть тому. Привiз якось син баби Люби десяток клубнiв такоi картоплi, якоi жук не iсть. Посадила його баба Люба невеличким осередком промiж бурякiв, щоб без зайвоi афiшi подивитись, що воно за сатана така заморська. І дiйсно, пiднялась картопля, а на нiй жодного жука! За тиждень цю новину знали у кожнiй хатi. А на осiнь, коли почали копати картоплю, довелось подiлитися врожаем iз сусiдами. Щоправда, нiчого з тiеi iсторii не вийшло. З роками, чи пересiялась та картопля з нормальною, чи жуки серед себе теж вивели новий сорт жукiв, але надiя на картопляне щастя розвiялась, наче марево, бо згодом новий сорт почали об’iдати так само, як i стару картоплю. Ще раз оглянувши дбайливу роботу матерi, Василь рушив до хати. Перше, що неприемно здивувало, це напiвпорожня клуня. Клуня стояла в садку мiж городом та хатою, i проходячи повз неi, Василь побачив трохи торiшнього сiна. Дивно, сiнокiс вже пройшов, чому ж клуня порожня? Невже батьки залишились без корови? Але нi, ось вона, свiжа, пiдгорнута купа гною, значить, корова е? Щось це не схоже на батька. Василь тихенько, щоб не рипнуло, вiдкрив хвiртку паркану, який вiддiляв подвiр’я вiд садка та городу, i зайшов у двiр. На лавi бiля дому, як завжди, стояли порожнi, щойно помитi банки пiд молоко, кури та качки копирсались бiля корита з дертю, пiвень гордо наглядав за порядком, а у хлiвi хрюкав кабанчик. Наче все на своему мiсцi, але чогось не вистачало. Так! Собача буда порожня. Нема його Цезаря! Коли Василь йшов з села, Цезарю було тiльки три роки, щось зарано вiн здох, а може, хтось вкрав чи отруiли, чи вбили пiд час обшуку? Цезар був дивовижною помiссю нiмецькоi та кавказькоi вiвчарок. Розум дiстався йому вiд нiмця, а статура та сила вiд кавказця. Вiн був здоровезний розумний собака, якого можна було навiть не прив’язувати, бо без команди хазяiна Цезар анi кроку не робив. А коли хтось iз сусiдiв заходив у двiр, вiн тiльки мляво подавав голос, щоб хазяi чули, що на дворi з’явився чужинець, пiсля чого уважно стежив за гостем. Можна було ходити повз собаку, гукати кого хочеш, заглядати у вiкна хати та сарай, стукати у дверi, а потiм пiти собi геть – собаку це зовсiм не турбувало, але тiльки-но чужинець вiзьме на подвiр’i хоч маленьку трiсочку чи грудку землi, то з двору вiн вже не вийде, аж доки сам хазяiн не звiльнить гостя з полону. А коли Василь брав Цезаря на прогулянку по селу, то Цезар, як i належало службовiй собацi, йшов лiворуч вiд Василя, анi на крок не вiдстаючи i не забiгаючи наперед. Вiн йшов гордо, не звертаючи уваги на кiшок, курей та iнших собак, i тiльки iнодi пiднiмав очi на Василя, чи не буде якоiсь команди. Цезар добре вiдчував, що його хазяiн – це хазяiн усього села, i тому в нього було свое особливе собаче призначення, про яке iншим собакам навiть не снилося. Навiть увечерi, коли Цезаря вiдпускали погуляти, вiн, швидко зробивши своi собачi справи та навiдавшись до деяких подружок, одразу повертався додому. Бо служба для Цезаря була перш за все. І ось тепер вiрного чотирилапого друга не було на мiсцi. Василь, наче не вiрячи очам, пiдiйшов до буди i вже хотiв зазирнути всередину, але випадково погляд Василя зачепився за батькiвський теслярський верстат, який стояв поруч iз криницею. Тут теж було щось не так. Скiльки пам’ятав себе Василь, батько завжди щось майстрував на цьому верстатi. А зараз верстат стояв голий, наче сирота. Жодноi, навiть маленькоi стружечки не лежало на ньому, i земля поруч верстата поросла травою. Невже батько захворiв? Поки Василь, розгублений та охоплений поганим передчуттям, стояв бiля верстата, рипнули дверi хати, i на ганок вийшла мати Василя Оксана. – Мамо, – Василь впустив торбу на землю i дивився на матiр. Оксана уважно придивилась до кремезного чоловiка, що стояв бiля верстата. Денне сонце свiтило в очi, i тому Оксана не одразу його впiзнала. – Синку, невже ти? Вiд несподiванки ноги заслабли i вона присiла на ганок. Василь пiдбiг до матерi, сiв поруч та обняв ii за плечi. – Я, мамо, я. Оксана притиснула голову сина до себе та зi сльозами на очах почала цiлувати його. – Синочку, любий! Як менi тебе не вистачало!.. Дякую, Господи, що почув молитви моi!.. Де ж ти був, бiдолашний? Не писав, не дзвонив! – Так вийшло, мамо, пробачте менi. – Синочку, синочку! Чого тiльки не казали про тебе… Я нiкому не вiрила. Знала, що добрим людям ти лиха не скоiв, а за iнше Бог пробачить… Серце вiдчувало, що живий i що повернешся… Як же ми з батьком на тебе чекали! Усi очi прогледiли. – А де батько? Поiхав кудись на машинi? – Нема бiльше твоеi машини, конфiскували пiд час обшуку, i батька нашого теж нема. – Оксана пустила сина та приклала хустинку до очей. – Три роки тому помер, а за рiк пiсля нього помер i твiй собака Цезар. От вдвох з Марципашкою на тебе i чекали. Тiльки зараз Василь побачив, як посивiла його мати. Лихi роки вкрили обличчя i руки ii глибокими зморшками, а вiдсутнiсть сина, смерть чоловiка та важка праця одиначки зробили зi статноi веселоi жiнки худеньку бабусю. І тiльки погляд, погляд рiдноi матiнки залишився тим самим нiжним та люблячим. Марципашка стара кiшка Оксани. Вона була настiльки стара, що Оксана навiть не пам’ятала, скiльки iй рокiв. Почувши iм’я, кiшка вилiзла з-пiд лави з банками та рушила до ганку. Марципашка впiзнала Василя, бо одразу плигнула йому на колiна. Вiн притулив кiшку до грудей, наче рiдну дитину. – Здоров, бандитко, теж на мене чекала? Спасибi, хоч ти матiр не покинула. Марципашка, звичайно, зрадiла приiзду молодого хазяiна, але до прояву надмiрноi фамiльярностi ставилась не дуже. Дочекавшись, коли Василь перестав тискати ii до себе, сплигнула на землю i знов пiшла пiд лаву ховатись вiд сонця. – А вiд чого батько помер? Вiн ще молодий був! – Кажуть, серце не витримало. Як косив, так i впав. Коли я пiдбiгла, вiн вже не дихав. Лiкар казав, миттева смерть… Звичайно, без батька погано, але ти, синку, не жалкуй. Господь таку смерть посилае тiльки своiм улюбленцям. А це означае, що жив наш батько правильно i завдання свое на землi виконав… Хто зна, може вiн нам з неба ще не один раз допоможе. Отак, посидiвши на ганку i притулившись до сина, Оксана вiдчула, як сили знов повернулись до неi. – Та що ж ми сидимо! Пiшли у хату… Менi наче хто пiдказав учора. Хату прибрала, вареникiв з вишнею налiпила. Вишнi цього року наче хто понасипав, дарма, що збирати нема кому. Сусiдки ходять на трасу та продають вiдрами, а менi не до цього, аби з хазяйством упоратись. – Так, пiшли, – Василь важко пiдвiвся i пiшов за сумкою, що лишив бiля верстата, – а я дивлюсь, буда пуста, на верстатi нiхто не працюе… Так i подумав, що бiда до нас завiтала. – Ти чим приiхав? – Миколу Сенчишина пам’ятаеш? – Авжеж, вiн чи не единий, хто з вашоi банди в люди вибився. Чула, вiн тепер приватний пiдприемець, поважна людина, машину мае. А все чому? Одружився вчасно, не те що ви, лобуряки, нiяк не напарубкуетесь. Оксана хоч i жартома, але казала це iз деяким сумом. Дiйсно, усi ii подружки давно стали бабцями, а iй Господь такого щастя не дарував. Нiчого не вдiеш, вiд неi в такiй справi мало що залежить. – От Микола мене ГАЗоном i пiдкинув, – продовжував Василь, – на вокзалi в Прилуках зустрiлися… А що, до нас якийсь автобус ходить? – Тi, що на Киiв iдуть, але iдуть повнi i тут майже не зупиняються, хiба хто вийде. – А як на базар iздять? – Чи попуткою, чи скидаються комусь, у кого машина, а бiльшiсть торгуе бiля траси. Не так воно склалось, як планувалось! І зустрiч була не зовсiм така, як уявляв собi Василь. Бiль за батьком палив наче вогнем. Розмовами про Миколу та базар Василь тiльки вiдволiкав матiр, щоб його особистий бiль за батьком не завдав iй додаткового смутку. Скiльки ж вiн хотiв розказати батьковi! А про скiльки ще хотiв розпитати!.. Звичка ховати почуття нарештi знадобилась i вдома. Василь спокiйно пообiдав, розклав речi, i тiльки коли мати пiшла доiти корову, а вiн лишився на самотi у своiй кiмнатi, терпiти бiльше не хотiв. Вiн плакав, як плачуть малi дiти, голосно i зовсiм не стримуючи себе. За роки вiйни, на яку вiн пiшов майже добровольцем, вiн багато бачив, як убивали людей, i сам багато разiв убивав. Але що таке втратити рiдного батька! Це може вiдчути тiльки той, хто його втрачав. Живий батько наче дах над головою. І не важливо, старий вiн чи зовсiм хворий, поки батько живе, людина цей дах добре вiдчувае. А ось коли батька немае, то з дому, в якому ти живеш, наче хтось зняв усю кровлю, i тепер мiж небом, куди всi ми потрапимо, i твоею особою бiльше нiкого не залишилось. Наступним на шляху до вiчностi будеш ти! Звичайно, до цього стану незахищеностi поступово звикаеш, але у першi часи перебудови свiдомостi дуже важко. І якi б не були тренованi та мiцнi нерви, а на загоення енергетичноi прiрви потрiбен час. А що Оксана? Мати все розумiла. Надто добре вона знала сина. І коли подоiла корову, не стала виводити ii у череду, а пiшла та прип’яла на пасовисько за левадою. У хату теж не повернулась. Трохи посидiла в затiнку осокора, а потiм, незважаючи на спеку, почала поратись на городi. Хай дитина без свiдкiв як слiд вiдсумуе за батьком. Головне – син повернувся, i хоч би що було до цього часу, вiдтепер ii життя знову набуло сенсу, знов е про кого пiклуватися, кого любити, а там, може, i онукiв Господь пошле. Оксана ще раз подивилась на небо, перехрестилась, прошепотiла Йому подяку i з новою, ранiше нечуваною силою стала пiдгортати картоплю: «Хай там як, а поганi часи позаду, i вiдтепер все буде добре!» А що ж коiлось на селi? Дарма Василь сподiвався, що його поява залишиться непомiченою. Це серед мiста можна накласти купу, i нiхто не знатиме, чия вона, а у селi все iнакше. Чого б ти не робив, а все одно побачать, бо хтось буде неподалiк iти, чи непомiтно стояти поруч, чекати на когось. Так воно i сталося. Дiд Рябуха, що жив у третiй хатi на кутку, що ближчий до траси, i левада з пасовиськом якого виходять до яру, iз самого ранку планував заколоти свого кабанчика. А кабанчик, хто, може, не знае, завжди вiдчувае, коли його повиннi заколоти, i десь за пiвгодини до цього починае сильно верещати, бо хтось там на небi сповiщае бiдоласi цю сумну новину. Так от, сiльський колiй мав прийти колоти кабанчика десь о шостiй ранку. Рябуха встав о четвертiй, приготував мiсце, солому, бо газом обсмалювати кабанчика вiн не хотiв. Саме соломою смалили i його дiд, i батько, та й сало, вважав Рябуха, не таке смачне пiсля газу, як пiсля соломи. Мiж нами кажучи, якби вiн колов кабанчика на продаж, то, мабуть, обсмалив би й газом, бо так i швидше, i простiше, але саме цього кабанчика Рябуха планував колоти для себе. Так от, Рябуха готуеться, а кабанчик собi мирно хрюкае, сподiваючись, що йому от-от принесуть снiданок. Вже шоста, сьома, восьма година, кабанчик спокiйний, а колiя все нема та й нема. Кабанчик починае ревiти вiд голоду. Треба було щось вирiшувати, чи годувати його, чи нi. Тiльки об одинадцятiй прийшов колiй, злий, голодний та п’яний, i пика така, що хоч пацюкiв бий. Якби колiй не був йому свояком, то послав би Рябуха його пiд три чорти, але родич, i тому довелось терпiти. Кабанчик з появою колiя, як i належало, заволав свою останню сумну пiсню. Вдвох витягли його на подвiр’я. Колiй професiйним ударом зробив свою справу, злили кров, почали обсмажувати. І тут з’ясувалось, що соломи Рябуха припас малувато. Поки свояк допалював останню, Рябуха побiг на пасовисько, де в нього була прискирдована позаторiшня солома, бо свiжу, яка стояла бiля клунi, вiн палити на кабанчика не схотiв. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/eduard-bogush-12061803/odnogo-razu-v-lozovomu/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.