Куджо

Куджо Стiвен Кiнг Маленька безвiдповiдальнiсть жiнки, що необачно обрала коханця… Маленька безвiдповiдальнiсть чоловiка, що вчасно не вiдремонтував авто. Маленька безвiдповiдальнiсть господарiв, що не зробили щеплення псу. А Куджо, добрий слинявий велетень-сенбернар, граючись, погнався за кроликом i був укушений кажаном. Вiрус сказу перетворив гiганта на страшного монстра, який у нестямi вбиватиме всiх, хто опиниться на його шляху. Капканом пiд палючим сонцем стане поламана машина для Донни Трентон i ii маленького сина. Хто переможе у двобоi скаженоi тварини й матерi, що рятуватиме свое дитя вiд смертi? Обережно! Ненормативна лексика! Стiвен Кiнг Куджо © Stephen King, 1981 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2016 Обережно! Ненормативна лексика! Книжка присвячуеться моему братовi Девiду, який за руку переводив мене через Вест-Броуд-стрит i навчив робити небеснi гаки[1 - Фантастичне пристосування, потрiбне для роботи Великого скляного лiфта (який лiтае в космос) у книжцi Роальда Дала «Чарлi i Великий скляний лiфт».] зi старих вiшакiв для одягу. Ця штука настiльки, чорт забирай, вдалася, що я й досi не можу зупинитися. Я люблю тебе, Девiде. На стражданнях людських зналися добре вони, Старi тi майстри. Розрiзняли вони безпомильно, Як людинi болить – хоча обiк неi тим часом Другий хтось iсть при вiкнi чи блукае смутний…     В. Х. Оден «В музеi образотворчого мистецтва»[2 - Переклад Максима Стрiхи. (Тут i далi прим. ред.)] Старий Блю тяжко помирав, Вiн кiгтями землицю рвав. Лопатою зi срiбла я Могилу друговi копав, На золотому ланцюгу Його в могилу опускав І все казав: «Старий мiй Блю, Мiй славний пес, тебе люблю!»     Народна пiсня Так, тут усе в порядку.     Професор кашологii Не так уже й давно в невеличкому мiстечку Касл-Рок, штат Мейн, одного дня з’явилося чудовисько. Воно вбило офiцiантку Альму Фречетт у 1970-му, жiнку на iм’я Полiн Тутейкер i старшокласницю Шерiл Мудi в 1971-му, красуню Керол Данбаргер у 74-му, вчительку Етту Рiнгголд восени 75-го i, нарештi, школярку Мерi Кейт Гендрасен на початку зими того ж року. Це не був нi перевертень, нi вампiр, анi зомбi чи ще якась безiменна потвора з зачарованого лiсу або снiгових рiвнин. Це був простий полiцейський на iм’я Френк Додд, що мав психiчнi розлади на сексуальному грунтi. Один хороший хлопець, якого звали Джон Смiт, не без допомоги чогось на кшталт магiчного обряду зумiв розкрити його iм’я; та перш нiж Френка встигли схопити, – так, мабуть, було краще для всiх, – вiн укоротив собi вiку. Звiстка, зрозумiло, трохи шокувала людей, та в основному вони вiдчули полегшення – вiд того, що чудовисько, яке сповнювало страхом iхнi сновидiння, нарештi мертве. Разом iз тiлом Френка Додда було поховано й нiчнi кошмари мiстечка. Хоч у наш освiчений час батькам добре вiдомо про психологiчнi травми, яких вони можуть завдати дiтям, та знайшлися-таки в Касл-Року батьки – хоч, може, то була й бабуся, – якi, намагаючись заспокоiти дiтей, казали: «Як не будете чемнi й не пильнуватимете, прийде Френк Додд i забере вас». Тодi, звичайно ж, наставала тиша i дiти позирали на темнi вiкна, думаючи про Френка Додда, що пiдкрадаеться у своему блискучому чорному плащi i душить… i душить… i душить… «Вiн там», – чути бабусин шепiт; а в димарi вiтер висвистуе навколо накривки старого казана, що нею затулили комин. «Вiн там; якщо не будете чемнi, то, коли всi поснуть, ви можете побачити його у вiкнi своеi кiмнати, а може, якось серед ночi вiн сидiтиме просто у вашiй шафi, дивитиметься на вас i усмiхатиметься, тримаючи в однiй руцi знак СТоП, як тодi, коли переводив дiтей через вулицю, а в другiй бритву, якою вiн себе порiзав. Тож цить, дiтки…» Та все-таки кiнець е кiнець. Звичайно, лишилися нiчнi жахи, лишилися дiти, якi боялися заснути вночi, а будинок Доддiв, що тепер стояв порожнiй, – мати Френка невдовзi померла вiд серцевого нападу – швидко зажив слави будинку з привидами, i його намагались оминати; та все це були тимчасовi i, мабуть, неминучi наслiдки низки безглуздих смертей. Та спливав час, цiлих п’ять рокiв. Чудовисько зникло. Чудовисько було мертве. Френк Додд тлiв у своiй домовинi. Усе правильно, крiм одного: чудовиська не помирають. Перевертнi, вампiри, зомбi чи iншi безiменнi iстоти зi снiгових пустель. Чудовиська не помирають. Воно повернулося в Касл-Рок улiтку 1980-го. Однiеi травневоi ночi, невдовзi пiсля пiвночi, чотирирiчний Тед Трентон устав, щоб сходити в туалет. Вiн вилiз iз лiжка i, по дорозi спускаючи пiжамнi штанцi, напiвсонний, рушив до трохи прочинених дверей, крiзь якi пробивалося блiде свiтло. Зробивши свое дiло i спустивши воду, вiн повернувся до лiжка, натягнув ковдру i саме в цю мить побачив iстоту в шафi. Істота була присадкувата, з широченними плечима та схиленою набiк головою, що на тлi плечей видавалася маленькою, з глибоко запалими очима, якi бурштиновим вогником жеврiли у темрявi, – хтось нiби напiвлюдина-напiввовк; цi очi пильно стежили за ним; вiн сiв, волосся стало дибки, внизу живота забiгали мурашки, подих виривався з горла, нiби свист зимового вiтру; очi божевiльно смiялися, вiщуючи страшну смерть i музику крикiв, якi нiхто не почуе, – очi iстоти у шафi. Вiн чув ii хрипке гарчання, вловлював солодкавий запах мертвечини. Тед Трентон затулив очi долонями, набрав у груди повiтря i закричав. Приглушений вигук iз сусiдньоi кiмнати – це батько. Зляканий зойк: «Що сталося?» – мати. Швидкi кроки. Коли вони увiйшли, Тед, не прибираючи зовсiм долонi з очей, знову заглянув до шафи. Воно все ще було там i зловiсно гарчало, нiби промовляючи: «Прийшли! ну й нехай! Але вони точно пiдуть, а тодi…» Спалахнуло свiтло. Вiк i Донна Трентони пiдiйшли до його лiжка i, побачивши блiде, як крейда, обличчя й виряченi очi, стурбовано перезирнулися. – Я хiба не казала, що три хот-доги – це забагато, Вiку? – промовила, нi, радше просичала мати. Тато сiв на лiжко i, обiйнявши його однiею рукою, запитав: – Що сталося? Тед знову наважився зазирнути в темну пащу шафи. Чудовиська не було. Замiсть голодноi тварюки там лежали лише двi нерiвнi купи ковдр, якi Донна ще з зими так i не зiбралася вiднести на горище, що було аж на третьому поверсi. Вони були складенi на стiльцi, Тед вилазив на нього, коли хотiв дiстати щось iз горiшньоi полицi. Замiсть трикутноi кудлатоi голови, схиленоi набiк iз хижим i водночас питальним виразом, вiн побачив свого плюшевого ведмедика, що лежав на бiльшiй купi ковдр; замiсть зловiсного погляду запалих бурштинових очей – карi склянi намистинки, якими ведмедик приязно дивився на свiт. – Що сталося, Теддi? – знову запитав батько. – Чудовисько, там у шафi, – вимовив Тед, заходячись слiзьми. Мати сiла з iншого боку. Як могли, вони намагалися його заспокоiти, кажучи все, що належить у таких ситуацiях: що чудовиськ не iснуе, що йому просто наснився поганий сон, мама сказала, що тiнi iнодi можуть набирати обрисiв страшних iстот, яких часто показують по телевiзору i малюють у комiксах. А тато сказав, що все гаразд, i в iхньому гарному будиночку нiщо не може на нього напасти. Тед згiдливо кивнув, хоча знав, що це не так. Тато пояснив, що купи ковдр у темрявi стали схожими на скоцюрбленi плечi, плюшевий ведмедик – на схилену голову, а свiтло з ванноi, вiдбиваючись у його скляних очах, зробило iх схожими на очi справжньоi тварини. – А зараз, Теддi, поглянь на мене, дивись уважно. Хлопчик подивився. Тато взяв ковдри й засунув iх глибоко в шафу. Тед почув, як тихо дзенькнули вiшаки, вони розмовляли про тата своею кумедною вiшацькою мовою, i хлопчик ледь усмiхнувся. мама це помiтила i з полегшенням усмiхнулась у вiдповiдь. Батько вiдiйшов вiд шафи, взяв ведмедика i вклав його в руки Теда. – А на завершення, – проголосив тато з урочистим поклоном, розсмiшивши Теда i маму, – ось вам найголовнiше: крiсло. Вiн рiзко зачинив дверi шафи й пiдпер iх крiслом. Повернувшись до лiжка, вiн усе ще всмiхався, та погляд мав серйозний. – Тепер добре? – Так, – вiдповiв Тед, потiм через силу додав: – Але воно було там. Я бачив… Справдi… – Ти бачив його тiльки у своiй уявi, – промовив тато, скуйовдивши йому волосся великою теплою рукою. – У шафi нiякого чудовиська не було, принаймнi справжнього. монстри бувають тiльки в книжках i твоiй уявi, Теддi. Вiн переводив погляд з мами на батька, вдивлявся в iхнi великi, рiднi обличчя. – Справдi? – Авжеж, – сказала мама, – а тепер, хлопче, встань i сходи в туалет. – Уже ходив. Через це я й прокинувся. – Чому б тобi просто мене не послухати? – сказала мама. Дорослi нiколи не вiрять дiтям. Мати спостерiгала, як вiн пiшов в туалет i витиснув iз себе кiлька крапель. – Ось бачиш, тобi треба було сходити. У розпачi Тед кивнув. Лiг у лiжко. Його вкрили ковдрою. Поцiлували. Щойно батьки пiшли до дверей, страх знову накрив його плащем холодного туману. наче саван, пропахлий безнадiею смертi. «Будь ласка, – билася в мозку одна-едина думка, – будь ласка, будь ласка, будь ласка…» Мабуть, тато щось вiдчув – уже тримаючи руку на вимикачi, вiн обернувся: – Нiяких монстрiв, чуеш, Теде? – Так, тату, – вiдповiв Тед, бо в цю мить батькiв погляд став якимось далеким i потьмареним, нiби i його самого треба було в цьому переконати. – нiяких монстрiв. «Крiм того, що сидить у шафi». Свiтло згасло. – Добранiч, Теде, – долинув до нього тихий i лагiдний мамин голос. «Мамо, будь обережна, – благав вiн подумки, – вони ж iдять жiнок. У кiно вони завжди викрадають iх, а потiм з’iдають. Будь ласка, будь ласка, будь ласка.» Але вони пiшли. Отож чотирирiчний Тед Трентон лежав у лiжку, весь вкрившись гусячою шкiрою, iз закляклими, мов шарнiри з дитячого конструктора, м’язами. Вiн натяг ковдру аж до пiдборiддя й однiею рукою притис ведмедика до грудей. Зi стiни на нього дивився Люк Скайвокер, з iншоi стiни, стоячи на сокодавцi, весело вишкiрявся бурундучок. «Якщо життя дае тобi лимони, зроби з них лимонад», – нахабно закликала тваринка. на третiй стiнi була вся строката команда з «Вулицi Сезам»: Великий Птах, Берт, Ернi, Оскар, Гровер. Добрi обереги; добрi чари. Та на даху голосить i гуготить у чорних ринвах вiтер! Нi, цiеi ночi йому не вдасться заснути. Та потроху гусяча шкiра зникла, а закляклi м’язи-шарнiри розслабилися. Думки почали розпливатися. Аж раптом новий звук, значно ближчий, нiж виття вiтру за вiкном, змусив його прокинутись i знову втупитись у темряву. Завiси на дверях шафи. Р-р-ри-и-и-ип… Звук був настiльки тонкий i високий, що його могли почути хiба собаки й маленькi хлопчики, якi не сплять уночi. Шафа вiдчинялася повiльно й неухильно, дюйм за дюймом роззявляючи свою мертву, темну пащу. Усерединi було чудовисько. З непомiрно широкими плечима i схиленою набiк головою, воно сидiло на тому самому мiсцi й вишкiрялося до нього з темряви; бурштиновi очi свiтилися якоюсь тупою хитрiстю. «Я ж казав тобi, що вони пiдуть, – прошепотiло чудовисько, – вони завжди так роблять. І тодi я можу повернутися. менi подобаеться повертатись, Теде. І ти менi теж подобаешся. Тепер я приходитиму щоночi i щоночi пiдходитиму трохи ближче до твого лiжка… i ще трохи ближче… аж поки одного разу, перш нiж ти встигнеш iх покликати, зовсiм поруч ти почуеш гарчання, мое гарчання, Теде. Тодi я кинуся на тебе i з’iм, i ти будеш у мене всерединi». Як зачарований, вiн не мiг вiдiрвати нажаханих очей вiд iстоти в шафi. У нiй було щось майже. майже знайоме. Щось, що вiн майже впiзнав. І оте «майже» було найгiрше. Тому що. «Тому що я божевiльний, Теде. І я тут. Я був тут увесь час. Колись мене звали Френк Додд, я вбивав жiнок i, можливо, поiдав iх. Я завжди був тут, крутився поблизу i весь час був насторожi. Я – чудовисько, Теде, старе чудовисько, i скоро ти будеш моiм. Вiдчуваеш, як я наближаюся? Все ближче, ближче.» Може, голос вчувався йому в шиплячому диханнi потвори, а може, то був голос вiтру. Так чи iнакше, це не мало значення. Вiн слухав, весь затерплий вiд жаху i майже непритомний (але ж яким безмежно далеким був сон); вiн дивився в темне, ошкiрене, майже знайоме обличчя. Нi, цiеi ночi вiн бiльше не зможе заснути, а можливо, взагалi нiколи не зможе. Але трохи пiзнiше, десь близько першоi, – мабуть, тому, що був маленьким хлопчиком, – Тед усе-таки задрiмав. То був неглибокий сон, у якому величезнi кудлатi потвори з бiлими зубами переслiдували його, доки вiн не поринув у мiцний сон без сновидiнь. Вiтер i далi вiв довгу розмову з ринвами. на небi з’явився бiлий рiжок весняного мiсяця. Далеко-далеко, десь у тихому нiчному лузi або на оточенiй соснами лiсовiй прогалинi, люто загавкав собака. Потiм запала тиша. А в шафi Теда Трентона iстота з бурштиновими очима пильно несла свою варту. – Ти сховав ковдри назад? – спитала Донна в чоловiка наступного ранку. Вона саме пiдсмажувала бекон на снiданок. Тед був у сусiднiй кiмнатi, дивився новий випуск телепрограми про тварин i iв «Твiнклс». Так називалися пластiвцi фiрми Шарпа, iх Трентони отримували безкоштовно. – Що? – пробурмотiв Вiк, не вiдводячи зосередженого погляду вiд спортивного роздiлу газети. народившись у Нью-Йорку, вiн досi не пiддавався загальному божевiльному захопленню «Ред Сокс»[3 - «Red Sox» – професiйна бейсбольна команда з Бостона.], проте вiдчув мазохiстське задоволення, дiзнавшись, що «метс»[4 - «Mets» – професiйна бейсбольна команда з Нью-Йорка.] украй провально розпочали сезон. – Ковдри з Тедовоi шафи. Вони знову лежали на крiслi, i дверцята були вiдчиненi, – вона подала бекон, який усе ще шкварчав. – Це ти поклав iх туди? – Не я, – вiдповiв Вiк, перегортаючи сторiнку, – там смердить, як на нафталiновiй фабрицi. – Дивно. Мабуть, вiн сам поклав iх назад. Вiк вiдклав газету i глянув на неi. – Про що це ти? – Пам’ятаеш той страшний сон? – Таке важко забути. Я подумав, в малого судоми чи щось таке i вiн от-от помре. Вона кивнула. – Ковдри здалися йому якимсь нiби… Вона знизала плечима. – Страховиськом, – з усмiшкою мовив Вiк. – Ну, щось таке. Тодi ти дав йому ведмедика i запхав ковдри вглиб шафи. Коли я прийшла застеляти лiжко, вони знову були на крiслi, – вона засмiялася, – я заглянула, i на мить менi здалося, що. – Тепер я знаю, звiдки вiн цього набрався, – сказав Вiк, знову беручи газету i добродушно пiдморгуючи дружинi. – Три хот-доги, чорт забирай. Пiзнiше, коли Вiк уже помчав на роботу, Донна запитала в Теда, чому вiн поклав ковдри назад на крiсло, якщо вони так налякали його вночi. Тед звiв очi. Його личко, завжди таке веселе i жваве, тепер було блiде й насторожене. Занадто доросле. Перед ним лежала розмальовка «Зоряних вiйн». Вiн малював мiжзоряну iдальню i саме розфарбовував Грiдо[5 - Greedo – iнопланетянин, герой «Зоряних вiйн», з’являеться в епiзодi IV «Нова надiя». Зелений гуманоiд.] в зелений колiр. – Я не клав. – Але ж, Теде, якщо ти цього не робив, i тато не робив, i я не робила… – Це було чудовисько. З моеi шафи, – сказав Тед. Вiн знову схилився над своею розмальовкою. Вона стояла i дивилася на сина, занепокоена й трохи налякана. Хлопчина розумний, та уява в нього, мабуть, занадто буйна. А це не так уже й добре. Увечерi вона обов’язково поговорить про це з Вiком. І розмова вийде довгою. – Ти ж пам’ятаеш, що тобi казав тато, – говорила вона тим часом, – чудовиськ не iснуе. – Принаймнi вдень, – сказав Тед i всмiхнувся настiльки щиро й чарiвливо, що всi ii страхи розтанули. Вона скуйовдила йому волосся i поцiлувала. Але намiру поговорити з Вiком не полишила. Проте коли Тед був у дитячому садку, прийшов Стiв Кемп, i вона забула. А наступноi ночi Тед знову кричав: «Чудовисько, чудовисько», – i що воно сидить у його шафi. Шафа була розчинена навстiж, а ковдри лежали на крiслi. Цього разу Вiк вiднiс iх на горище. – Усе, я iх замкнув, Теддi, – сказав Вiк, цiлуючи сина, – тепер усе гаразд, повертайся в лiжко, i солодких тобi снiв. Але Тед iще довго не мiг заснути. Та перш нiж вiн заплющив очi, шафа вiдчинилася з тихим, скрадливим рипiнням. мертва паща мертвоi пiтьми, де чекало щось волохате, з гострими зубами й пазурами, що пахло засохлою кров’ю та мороком смертi. «Привiт, Теде, – прошепотiло воно своiм мертвотним голосом, а мiсяць заглядав у вiкно, наче бiле примружене око небiжчика». Найстаршою мешканкою Касл-Рока тiеi весни була Евлiн Чалмерс, котру мiсцевi називали тiткою Еввi, а тутешнiй листоноша Джордж Мiра – старою крикливою сукою. Вiн приносив iй пошту, що складалася здебiльшого з каталогiв, пропозицiй передплати вiд «Reader’s Digest» i молитовникiв Церкви Хрестоносцiв Вiчного Христа, та вислуховував ii нескiнченнi монологи. «Єдине, що добре вмiе стара сука, – передбачати погоду», – любив повторювати Джордж, коли, вже трохи захмелiлий, сидiв iз приятелями в барi «Лагiдний тигр». Дурнувата назва для бару, та оскiльки iншими закладами Касл-Рок похвалитися не мiг, з цим доводилося миритись. З думкою Джорджа в мiстi погоджувалися всi. Тiтка Еввi як найстарша жителька Касл-Рока вже два роки була почесною власницею цiпка вiд газети «Бостон Пост». Його колишнiм власником був Арнольд Гiберт, котрому виповнився сто один рiк, i вiн упав у такий маразм, що поговорити з ним стало таким же викликом, як розмова з порожньою бляшанкою з-пiд котячих консервiв. Вiн скотився з веранди Касл-Рокського притулку для старих i скрутив собi в’язи рiвно за двадцять п’ять хвилин пiсля того, як востанне намочив штани. Тiтка Еввi не настiльки вижила з розуму, як Гiберт, i була далеко не такою старою; i хоча дев’яносто три – вiк доволi солiдний i iй приносило неабияке задоволення кричати на Джорджа Мiру, що (нерiдко очманiлий з похмiлля) слухав ii з покiрним виглядом, та вона не була настiльки дурною, щоб, як Гiберт, утратити свiй дiм. А на погодi вона справдi зналася. Усi старшi мешканцi мiстечка, котрi цiкавилися такими справами, одностайно стверджували, що тiтка Еввi нiколи не помилялася щодо трьох речей: коли мае розпочатися перша косовиця, чи рясно вродять чорницi i якою буде погода. Одного ранку на початку червня стара, важко спираючись на свiй почесний цiпок i покурюючи цигарку «Герберт Терейтон», почовгала до своеi поштовоi скриньки в кiнцi пiд’iзноi дорiжки. «Коли стара карга врiже дуба, цiпок дiстанеться Вiну Мерченту, – подумав Джордж Мiра. – Скорiше забирайся на той свiт, Еввi». На все горло привiтавшись iз Мiрою – через свою глухоту вона вважала, що всi довкола теж оглухли на знак солiдарностi, – стара почала кричати, що лiто буде найгарячiшим за тридцять рокiв. – Спека буде цiле лiто, – репетувала вона в соннiй передобiднiй тишi, – i на початку, i в серединi, i в кiнцi. – Справдi? – запитав Джордж. – Га? – Чи справдi, питаю? Це було ще однiею особливiстю тiтки Еввi. Вона змушувала спiврозмовника також переходити на крик. Так i судина трiснути може. – Якщо це не так, я готова поцiлувати свиню i ще й усмiхатися при цьому! – заволала тiтка Еввi. Попiл ii цигарки впав на Джорджеву унiформу, котру вiн тiльки цього ранку вперше вдягнув пiсля чистки. Джордж покiрно струсив його додолу. Тiтка Еввi схилилася над вiкном машини. Так iй було легше кричати йому в самiсiньке вухо. З ii рота тхнуло квасними огiрками. – Усi польовi мишi вже повилазили з погреба, а неподалiк Мусантiк-понд Томмi Нiдо бачив оленя, що стiсував роги об дерево, i це ще до того, як з’явилися першi малинiвки! А коли снiг зiйшов, пiд ним була трава; тiльки подумай, Мiро, зелена трава! – Що, справдi? – вiдповiв Мiра, бо треба було щось вiдповiсти. У нього починала болiти голова. – Га? – Що, справдi, тiтко Еввi? – загорлав Джордж, бризкаючи слиною. – О, так, – задоволено верещала тiтка Еввi, – цiеi ночi я бачила блискавку! Це погана прикмета, Мiро! Блискавка так рано – дуже погана прикмета! Цього лiта багато людей помре вiд спеки! Паскудне буде лiто! – Менi треба йти, тiтко Еввi, – закричав Джордж, – маю термiнового листа для Стрiнгера Болью! Еввi Чалмерс задерла голову i розреготалась у весняне небо. І реготала, доки ледь не похлинулась i на халат не посипався попiл. Вона виплюнула недопалок, i тепер вiн дотлiвав бiля ii чорного, як пiч, i тiсного, як корсет, капця. Капця староi жiнки. Такi носяться вiками. – Термiновий лист для французика Болью? Та вiн не зможе прочитати навiть напису на власному надгробку. – Тiтко Еввi, менi треба йти! – швидко випалив Джордж i натиснув на газ. – Французик Болью – найнесусвiтеннiший дурень, якого лише мiг створити Бог! – верещала тiтка Еввi. Та вiд машини Джорджа лишилася тiльки хмара куряви. Йому таки вдалося вислизнути. Вона ще якусь хвилину стояла бiля скриньки, дивлячись йому вслiд. особистих листiв для неi не було, останнiм часом вони взагалi надходили рiдко. Людей, що могли б iй написати, майже не лишилося. Вона пiдозрювала, що скоро й сама за ними пiде. Лiто навiювало погане передчуття, страшне передчуття. Вона скiльки завгодно могла розповiдати про раннi блискавки та про мишей, що надто рано повилазили з погребiв, але не могла розповiсти про спеку, що – вона вiдчувала – зачаiлася десь зовсiм близько над обрiем, як худий i облiзлий, та все ж дужий звiр iз червоними палаючими очима; не могла розповiсти про своi сни, гарячi й спраглi, у яких не було тiнi, щоб сховатися, про сльози, що приходили без причини i не несли полегшення, лише обпiкали очi, як iдкий серпневий пiт. Вона вловлювала запах божевiлля у поривах вiтру, котрий долинав до неi. – Джордж Мiра, ти старий лайнюк, – сказала тiтка Еввi з сильним Мейнським акцентом, звучно i протягло вимовивши останне слово, вийшло рiзко, розпачливо i в той же час смiшно: «лайнюууук». Вона рушила назад до будинку, спираючись на свiй цiпок, який iй урочисто вручили в ратушi тiльки за те, що вона зумiла успiшно дожити до старостi. Ідiотське досягнення. не дивно, що ця клята газета прогорiла. Вона зупинилася на ганку й задивилася на небо, досi забарвлене в по-весняному чистi, м’якi кольори. Боже, але ж вона вiдчувала, як щось насуваеться, щось гаряче й лиховiсне. За рiк до цього, коли з лiвого заднього колеса старого «ягуара» Вiка Трентона почало долинати якесь дивне дратiвливе клацання, саме Джордж Мiра порадив йому звернутися до майстернi Джо Кембера на околицi Касл-Рока. – Як для цих краiв Кембер кумедно веде бiзнес, – говорив Джордж, стоячи з Вiком бiля його поштовоi скриньки. – Спочатку каже тобi, скiльки коштуватиме робота, а зробивши все, вимагае ту саму суму. Дивно, еге ж? І вiн поiхав, а Вiк залишився стояти, розгублено мiркуючи, чи поштар говорив серйозно, чи вiн став жертвою якогось не вельми зрозумiлого Мейнського жарту. Проте Вiк усе ж таки зателефонував Кемберу, й одного липневого дня, далеко не такого гарячого, як цього року, вони з Донною i Тедом поiхали за мiсто. Це виявилося справдi далеко, i Вiк мусив двiчi зупинятися, щоб спитати дорогу. Вiдтодi вiн почав називати цi мiсця Схiдним Чортовим Запiчком. Вiк звернув на подвiр’я Кемберiв, колесо клацало дужче, нiж будь-коли ранiше. Тед, якому тодi було три, сидiв у Донни на колiнах i усмiхався. Подорожi на татковiй машинi з вiдкидним дахом дуже тiшили його, Донна була теж у чудовому гуморi. На подвiр’i стояв хлопчина рокiв восьми-дев’яти, ганяючи старий бейсбольний м’яч iще старiшою биткою. Пролетiвши кiлька метрiв, м’яч вiдбивався вiд стiни стодоли, що, як гадав Вiк, слугувала заразом i майстернею, потiм котився назад. – Здрастуйте, – промовив хлопець. – Ви мiстер Трентон? – Так, – вiдповiв Вiк. – Пiду покличу тата, – сказав хлопець i рушив до стодоли. Усi трое вийшли. Вiк обiйшов машину i присiв бiля поламаного колеса, не зовсiм упевнений, чи правильно вiн учинив, приiхавши сюди. можливо, краще було б вiдвезти авто до Портленда. Тутешнi обставини виглядали не вельми обнадiйливо. У Кембера не було навiть вивiски. Його роздуми обiрвала Донна, що знервовано кликала його на iм’я. Потiм: – Боже, Вiку! Вiн швидко звiвся на ноги i побачив величезного собаку, що саме вийшов iз дверей стодоли. На одну абсурдну мить йому здалося, що то зовсiм не пес, а якийсь химерний i надзвичайно потворний понi. Та коли собака повнiстю виступив з тiнi, Вiк помiтив його сумнi очi i здогадався, що перед ним сенбернар. Донна iнстинктивно схопила Теда й позадкувала до капота машини, та малий бився в ii руках, намагаючись вирватися. – Хочу подивитися на песика! Мамо, дай подивитися на песика! Донна кинула нервовий погляд на Вiка. Той знизав плечима, йому теж було не по собi. Повернувся хлопець i, проходячи повз собаку, погладив його по головi. Той у вiдповiдь замахав здоровенним хвостом, i Тед у руках Донни подвоiв своi зусилля. – Ви можете його вiдпустити, мем, – ввiчливо сказав хлопчик, – Куджо любить дiтей, вiн йому нiчого не зробить. Потiм, звертаючись до Вiка, додав: – Тато зараз вийде, вiн мие руки. – Гаразд, – промовив Вiк, – ну й здоровенний у тебе собака, синку. Ти впевнений, що вiн безпечний? – Звiсно, – пiдтвердив хлопець. Та Вiк помiтив, що й сам мимоволi ближче пiдсунувся до дружини, коли iхнiй син, що здавався таким маленьким, побрiв до собаки. Куджо стояв, задерши голову i звiльна метляючи своiм схожим на щiтку хвостом. – Вiку… – почала була Донна. – Усе гаразд, – промовив Вiк, а подумки додав: «Сподiваюся». Пес здавався достатньо великим, щоб проковтнути Теддi одним махом. На мить Тед завагався. Вони з собакою дивились один на одного. – Песик, – вимовив Тед. – Куджо, – сказав молодший Кембер, пiдiйшовши до Теда, – його звуть Куджо. – Куджо, – покликав Тед. Собака пiдiйшов i заходився добродушно облизувати його обличчя своiм слинявим язиком. Тед захихотiв i спробував ухилитися. Вiн обернувся до тата з мамою, смiючись так само, як тодi, коли вони його лоскотали. Вiн зробив був крок у iхнiй бiк, та зашпортався i впав на землю. мить – i собака вже опинився над ним. Вiк, що рукою обiймав Донну за талiю, не лише почув, а й вiдчув, як iй перехопило дух. Вiн кинувся вперед, але спинився. Куджо вчепився зубами у футболку з зображенням людини-павука, потяг догори, – на мить Тед став схожим на кошеня в зубах матусi-кiшки – i поставив малого на ноги. Тед пiдбiг до батькiв, вигукуючи: – Я люблю песика! мамо, тату, я люблю песика! Син Кембера спостерiгав, запхавши руки в кишенi джинсiв, сцена його трохи забавляла. – Авжеж, це чудовий собака, – весело погодився Вiк, але його серце все ще швидко билося. на одну коротку мить вiн справдi повiрив, що собака от-от вiдкусить голову Теда, як льодяник на паличцi. – Це сенбернар, Теде, – пояснив вiн. – Сем… бирнар, – вигукнув хлопчик i побiг назад до собаки. Той, як невелика гора, сидiв бiля входу в стодолу. – Куджо! Ку-у-у-джо! Донна знову напружилася. – Вiку, ти думаеш. Та Тед уже був бiля собаки й гаряче обiйняв його, потiм став поруч i почав роздивлятися його морду. Собака сидiв iз висолопленим рожевим язиком, хвiст молотив по гравiю дорiжки. Ставши навшпиньки, Тед мiг майже зазирнути йому в очi. – Думаю, в них усе гаразд, – вiдповiв Вiк. Тед застромив свою маленьку ручку в пащу Куджо i почав оглядати його зуби, як наймолодший у свiтi стоматолог. Це змусило Вiка пережити ще одну тривожну хвилину, та потiм малий знов повернувся до них. – У песика е зуби, – повiдомив вiн. – Так, у нього дуже багато зубiв. Вiн обернувся до хлопця, збираючись спитати, звiдки у пса таке iм’я, як iз майстернi вийшов Джо Кембер, ретельно витираючи руки ганчiркою, щоб, бува, не забруднити гостя; лише тодi вiн потиснув руку Вiка. З приемним здивуванням Вiк вiдзначив, що Джо добре знае свою справу. Вони проiхалися до будинку бiля пiднiжжя пагорба i назад до майстернi, i всю дорогу Джо пильно прислухався до стукоту в колесi. – Пiдшипник полетiв, – коротко констатував Кембер, – вам ще пощастило, що не заблокувало колесо. – Ви можете його полагодити? – запитав Вiк. – Так, якщо ви не проти почекати тут години двi, я зроблю це хоч зараз. – Думаю, це не проблема, – сказав Вiк поглядаючи в бiк сина. Той заволодiв бейсбольним м’ячем i намагався кинути його якнайдалi – виходило, правда, не надто далеко, – а Кемберiв сенбернар покiрно приносив його назад. М’яч уже був добряче обслинений. – Ваш собака чудово розважае мого сина. – Куджо любить дiтей, – погодився Кембер. – Заведете авто всередину? «Зараз лiкар тебе огляне», – весело подумав Вiк, заiжджаючи в майстерню. Як виявилося, робота зайняла всього пiвтори години, i цiна була на диво невисока. Стояло похмуре прохолодне пообiддя, а Тед бiгав довкола, повторюючи: – Куджо! Куджо! Сюди, Куджо! Коли вони вже збиралися iхати, Кемберiв син, якого звали Бретт, посадив Теда на спину Куджо i пiдтримував його за пояс, поки пес двiчi слухняно провiз його по гравiю подвiр’я. Коли вони проходили повз Вiка, собака спiймав його погляд… i Вiк мiг би заприсягтися: вiн смiявся. Рiвно за три днi пiсля розмови, а точнiше перекрикування тiтки Еввi Чалмерс iз Джорджем Мiрою, дiвчинка вiку Теда Трентона пiсля снiданку встала з-за столу в кухнi маленького чепурного будиночка в Айова-Сiтi, штат Айова, i повiдомила: – Мамо, менi погано, мене зараз знудить. Мама глянула на неi, не вельми здивована. Два днi тому старший брат Марсi ранiше повернувся зi школи з гострим нападом шлункового грипу. Тепер iз Броком було все гаразд, та вiн пережив двадцять чотири огиднi години, натхненно скидаючи баласт iз обох кiнцiв. – Ти впевнена, дорогенька? – запитала мати. – Ох, я… – голосно застогнавши, Марсi кинулася в коридор, притискаючи долонi до живота. Мама пiшла слiдом. Побачивши, як Марсi рвучко смикнула на себе дверi туалету, вона подумала: «Господи, оце маеш тобi знову. Якщо я не пiдхоплю цю штуку, це буде справдi чудо». Почувши звуки блювання, вона зайшла в туалет. Їi голова вже була зайнята деталями: якнайбiльше чистоi води, постiльний режим, горщик, кiлька книжок, Брок мiг би, коли повернеться зi школи, перенести в ii кiмнату телевiзор, а ще… Вона глянула вниз, i всi думки миттю вилетiли з ii голови, наче вiд рiзкого удару в обличчя. В унiтазi, куди щойно блювала ii чотирирiчна дочка, було повно кровi. Кров забризкала бiлий керамiчний обiдок i блищала на кахлях пiдлоги. – Ох, мамо, менi погано. Їi донечка обернулася, обернулася, обернулася. Весь рот був у кровi, вона текла по пiдборiддю i вже заляпала ii синю матроську сукню. Кров! О Господи Ісусе, Марiе i всi святi, як же багато кровi! – Мамо… І ii донечку знову вивернуло, великi згустки кривавоi маси вилiтали з ii рота i розбризкувалися довкола, неначе клятий кривавий дощ. І тодi мати схопила марсi на руки й побiгла – побiгла до телефону викликати «швидку». Куджо знав, що вже застарий, щоб ганятися за кроликами. Нi, вiн не був старий, навiть для собаки. Але йому було п’ять рокiв, i часи його собачого дитинства, коли вистачало навiть метелика, щоб вирушити в запеклу гонитву луками та гаями за будинком, були вже далеко позаду. Куджо було п’ять, i якби вiн був людиною, то перебував би в раннiй фазi середнього вiку. Але був прекрасний погожий ранок 16 червня, i на травi все ще лежала роса. Спека, яку передрiкала тiтка Еввi, справдi настала – це був найгарячiший червень за багато рокiв, – i о другiй дня Куджо лежатиме на запилюженому подвiр’i або в майстернi (якщо ЧОЛОВІК пустить його всередину – вiн так iнодi робив, коли пив, а останнiм часом це бувало майже завжди), важко дихаючи пiд палючим сонцем. Та це буде пiзнiше. А наразi великий, угодований бурий кролик навiть не пiдозрював, що Куджо тут, на краю пiвнiчного лугу, за цiлу милю вiд дому. Для кролика-братика вiтер сьогоднi дув у несприятливому напрямку. Куджо почав пiдбиратися до кролика швидше зi спортивного азарту, нiж заради м’яса. Той безтурботно хрупав молоду конюшину, що вже за мiсяць зжовкне й вигорить пiд нещадними сонячними променями. Ох, якби ж кролик помiтив його, ще коли вiн був на половинi шляху; якби вiн тодi кинувся тiкати, Куджо б його вiдпустив. Та коли кролик нашорошив вуха, пес уже був на вiдстанi п’ятнадцяти ярдiв вiд здобичi. На якусь мить кролик завмер на мiсцi, перетворившись на застиглу скульптуру з кумедно витрiщеними чорними банькатими очима. Тодi дременув геть. Люто гавкаючи, Куджо кинувся навздогiн. Кролик був зовсiм маленьким, а Куджо дуже великим, та перспектива можливого успiху надавала собацi нових сил. Вiн був уже достатньо близько, щоб сягнути кролика лапою. Кролик зробив зигзаг. Куджо, менш повороткий, кинувся навперейми, вгрузаючи лапами в пухку чорну землю; моментами земля вислизала, та вiн швидко вiдновлював рiвновагу. Вiд його уривчастого басовитого гавкання птахи злякано здiймалися вгору. Куджо всмiхався, якщо собаки взагалi здатнi всмiхатися. Кролик iще раз рiзко звернув, а тодi кинувся навпростець через луг. Куджо мчав слiдом, уже передчуваючи, що цiеi гонки вiн не виграе. Та Куджо з усiх сил намагався не вiдставати i вже майже наздогнав кролика, коли той раптом шуснув у невелику яму на схилi невисокого пологого пагорба. Яма поросла високою травою, i Куджо не вагався. Вигнувши тiло, як гiгантський, вкритий рудавою шерстю снаряд, вiн дозволив iнерцii затягти себе вниз… І тут же застряг, наче корок у пляшцi. Джо Кембер володiв фермою «Сiм дубiв» у кiнцi дороги № 3 вже сiмнадцять рокiв, та навiть не пiдозрював про iснування цiеi ями. Вiн, звичайно, натрапив би на неi, якби активно займався фермерством. Та це було не так. У його великому червоному хлiвi не було нiякоi худоби, вiн слугував гаражем i складом автозапчастин. Син Кембера Бретт, котрий частенько блукав довколишнiми лiсами й полями, теж нiколи не помiчав ями, хоч кiлька разiв мало не втрапив у неi ногою. Мабуть, без перелому не обiйшлося б. У погожi днi яму можна було сприйняти за тiнь, а коли було хмарно, вхiд до неi повнiстю ховала висока трава. Джон мавсем, колишнiй власник ферми, про яму знав, та йому навiть на думку не спадало розповiсти про неi Джо, коли той придбав цю дiлянку в 1963-му. Напевне, Джон попередив би про яму в 1970-му, коли у Джо i його дружини Чарiтi народився син, та до того часу рак уже звiв старого в могилу. І добре, що Бретт ii не знайшов. Адже для маленького хлопчика немае нiчого цiкавiшого, нiж якась невiдома яма, яка, до того ж, веде в невелику вапнякову печеру. Печера мала приблизно двадцять футiв завглибшки, i легко могло статися так, що якийсь цiкавий маленький хлопчик, пролiзши в яму й зiсковзнувши на дно печери, уже не змiг би видертися нагору. Таке вже не раз траплялося з дрiбними тваринками. Вони скочувалися додолу гладенькими вапняковими стiнами, а назовнi вилiзти не могли, i все дно печери було всiяне кiстками: ховрах, скунс, двiйко бурундукiв, кiлька бiлок i домашнiй кiт. Кiт на iм’я мiстер Чистер загубився два роки тому, i Кембери думали, що вiн потрапив пiд машину або просто кудись утiк. Та вiн лежав тут поряд iз рештками чималоi польовоi мишi, на яку полював. Кролик скотився по стiнi i тепер, настовбурчивши вуха, тремтiв унизу, його нiздрi вiбрували, наче камертон. Печеру наповнило люте гавкання Куджо. Луна ще посилювала звук, i здавалося, що тут зiбралася цiла зграя собак. Печера була привабливим мiсцем i для кажанiв; у невеличкому просторi iх нiколи не могло помiститися багато, проте тут можна було iдеально влаштуватися на денний перепочинок, зависнувши донизу головою на склепiнчастiй стелi. Саме через кажанiв Бреттовi Кемберу пощастило двiчi, особливо цього року. Цього року серед бурих комахоiдних кажанiв, що населяли невеличку печеру, поширилася надзвичайно гостра форма сказу. Куджо застряг плечима. Вiн вiдчайдушно грiб землю заднiми лапами, та все дарма. Вiн усе ще мiг вирватись i вiдступити, та бажання здобути кролика не зникало. І ось вiн тут, у пастцi, тiльки простягни лапу. Зiр у нього не був особливо гострий, власне, своiм тiлом вiн затуляв майже все свiтло, тому й не бачив входу в печеру прямо пiд собою. Вiн вiдчував запах вогкостi, запах кажанячого послiду, як висохлого, так i зовсiм свiжого, а найголовнiше – запах кролика, гарячий i смачний. Обiд подано. Його гавкання потривожило кажанiв. Вони були наляканi. Щось вдерлося в iхнiй прихисток. Усiею писклявою масою вони полетiли до виходу, та iхнi локатори зафiксували бентежний i загрозливий факт: виходу не було. На мiсцi виходу iх чекав хижак. Вони кружляли й металися в темрявi, перетинчастi крила лопотiли, як пелюшки на вiтрi. А внизу зiщулився кролик, усе ще не втрачаючи надii. Кiлька кажанiв полетiло просто на Куджо, i вiн злякався. Йому не подобався нi iхнiй писк, нi iхнiй запах, нi те дивне тепло, яке, здавалося, йшло вiд iхнiх тiл. Вiн загавкав голоснiше й вищирився на iстот, що з писком шугали навколо його голови. Його зуби вп’ялися в чиесь буро-чорне крило. Хруснули кiсточки, ще тоншi, нiж ручка немовляти. Кажан вигнувся i вчепився зубами в тонку чутливу шкiру на носi собаки, залишивши довгу рану у виглядi знака питання. За мить кажан вислизнув iз його зубiв i покотився вниз у передсмертнiй агонii. Та справу було зроблено; укус зараженоi сказом тварини особливо небезпечний у районi голови, оскiльки ця хвороба уражае центральну нервову систему. Собаки, значно чутливiшi, нiж iхнi двоногi господарi, не можуть бути в абсолютнiй безпецi навiть пiсля введення спецiальноi вакцини, яку можна знайти в будь-якого ветеринара. А Куджо в його життi жодного разу не робили щеплення вiд сказу. Усього цього Куджо не знав, однак добре вiдчув, що iстота, яку вiн щойно вкусив, мала гнилий, бридкий присмак, i вирiшив, що гра того не варта. Спричинивши невеликий обвал, вiн одним могутнiм ривком вивiльнився з ями та обтрусився; на землю посипалося болото i шматочки смердючого вапняку. З носа крапала кров. Вiн сiв, задер голову до неба, i з горла його вирвалося коротке низьке виття. Зi своеi печери маленькою бурою хмаркою вилетiли кажани, очманiлi вiд яскравого сонячного свiтла, кiлька секунд покружляли над ямою i сховалися назад. Вони були безмозкими iстотами, тож за кiлька хвилин геть забули про гавкучого зайду i спокiйно спали собi далi, висячи донизу головою i загорнувшись у своi крила, наче старенька бабця в шаль. Куджо поплiвся геть, потiм знову обтрусився i безпорадно помацав лапою носа. Кров уже запеклась, i на ранi утворилася кiрка, та нiс iще болiв. У собак почуття самоповаги значно перевищуе iнтелектуальнi здiбностi, i тепер Куджо здавався огидним самому собi. Іти додому йому не хотiлося. Якщо вiн туди повернеться, хтось iз трiйцi – ЧОЛОВІК, ЖІНКА або ХЛОПЕЦЬ – неодмiнно помiтять, що вiн щось iз собою зробив, i, може, навiть назвуть ПОГАНИМ СОБАКОЮ; у цю мить Куджо й сам вiдчував, що вiн – ПОГАНИЙ СОБАКА. І замiсть того щоб пiти додому, вiн побiг до струмка, що вiддiляв ферму Кемберiв вiд володiнь iхнього найближчого сусiда Герi Первiера. Вiн то брiв угору за течiею, то качався по водi, то починав жадiбно пити, щосили намагаючись позбутися цього бридкого присмаку в ротi, змити з себе бруд i гнилий, болотний дух вапняку, а разом з ним – i вiдчуття ПОГАНОГО СОБАКИ. Та помалу йому ставало краще. Вiн вилiз iз води та обтрусився. на коротку мить у непорушному повiтрi довкола нього утворилася веселка з мерехтливих крапель. Разом iз болем у носi вiдступило й почуття ПОГАНОГО СОБАКИ. Вiн попрямував додому подивитися, чи ХЛОПЕЦЬ i досi там. Вiн уже звик до великого жовтого шкiльного автобуса, котрий забирав ХЛОПЦЯ щоранку i привозив назад по обiдi. Та автобус iз миготливими очима й галасливими дiтьми не з’являвся весь останнiй тиждень. ХЛОПЕЦЬ тепер весь час був удома, переважно допомагаючи ЧОЛОВІКОВІ в майстернi. Може, жовтий автобус сьогоднi приiхав знову, а може, нi. Вiн подивиться. Куджо зовсiм забув про яму i про огидний смак кажана. нiс уже майже не болiв. Куджо прокладав собi шлях крiзь високу траву пiвнiчного лугу, лякаючи по дорозi то одну, то iншу пташку i навiть не думаючи гнатися за ними. Його полювання на сьогоднi скiнчилося, тiло, на вiдмiну вiд мозку, усе чудово пам’ятало. Вiн був п’ятирiчним сенбернаром у розквiтi сил, вагою понад двiстi фунтiв[6 - – 90 кг.], i цього ранку, 16 червня 1980 року, вiн заразився сказом. Через сiм днiв за 30 миль вiд ферми «Сiм дубiв» в одному з дiлових кварталiв Портленда, в ресторанчику пiд назвою «Жовта субмарина», зустрiлися двое чоловiкiв. Заклад пропонував широкий вибiр рiзноманiтних сендвiчiв, пiци й багатошарових бутербродiв «Дагвудс». У глибинi залу стояла машина для гри в пiнбол. Над стiйкою висiло оголошення: «ХТО ЗМОЖЕ З’ЇСТИ ДВА НАШІ ФІРМОВІ „НІЧНІ КОШМАРИ“, ОТРИМАЄ ЇХ БЕЗКОШТОВНО!» Унизу в дужках стояла приписка: «ЯКЩО ВАС ЗНУДИТЬ, МУСИТЕ ПЛАТИТИ». Зазвичай Вiковi Трентону було важко уявити щось краще, нiж тутешнi «героiчнi» сендвiчi[7 - «Героiчними» в США називають видовженi сендвiчi з iталiйською приправою.Начинкою можуть бути баклажани з пармезаном, курятина з пармезаном, м’яснi кульки.] з м’ясними кульками, та цього разу вiн вiдчував, що нiчого, крiм гострого нападу печii, не матиме. – Здаеться, цю партiю ми програли, так? – звернувся Вiк до свого спiврозмовника, котрий без особливого ентузiазму поглядав на свою данську шинку. Його спiврозмовником був Роджер Брейкстоун, i якщо вже вiн дивився на iжу без ентузiазму, можна було вiдразу здогадатися, що справи кепськi. Роджер важив 270 фунтiв[8 - – 122 кг.], i, коли вiн сiдав, у нього зникали колiна. Якось, коли вони з Донною, мов дiтлахи, дурiли i смiялися в лiжку, вона зiзналася Вiку, що думала, нiбито колiна Роджера вiдстрелили у В’етнамi. – Так, ми в лайнi, – погодився Роджер, – причому, блядь, так глибоко, що ти навiть не уявляеш, старий. – Ти справдi думаеш, що ця подорож може щось змiнити? – Може, й не змiнить, – вiдповiв Роджер, – але якщо ми не поiдемо, то точно втратимо замовлення Шарпа. Може, вдасться хоч щось врятувати. Повернутися в гру, так би мовити, – вiн вiдкусив шматок сендвiча. – Перерва на десять днiв може вдарити по нашому бiзнесу. – По-твоему, те, що вiдбуваеться зараз, не б’е по нашому бiзнесу? – Звiсно, але ж у нас запланована зйомка ролика для «Бук Фолкс» на Кеннебанк-бiч. – Лiза з цим упораеться. – Я дуже сумнiваюся, що Лiза здатна дати лад у своему особистому життi, не кажучи вже про ролик для «Бук фолкс», – вiдзначив Вiк. – Та навiть якщо й так, ми ще й досi не бралися за рекламу «Моiх улюблених чорниць» i «Каско Банк & Траст». А ще ти маеш зустрiтися з цим бонзою iз Мейнськоi асоцiацii з продажу нерухомостi… – Не дочекаешся, це твоя робота. – Хай буде по-твоему, бля. Та мене аж вивертае, коли подумаю про цi його червонi штанцi i бiлi туфельки. Так i кортить зазирнути на таемнi збори гомикiв, щоб знайти там для нього живу рекламу. – Це все дрiбницi. І ти це чудово знаеш. нiхто з них не заплатить нам i десятоi частини того, що платить Шарп. Що я ще можу сказати? Ти ж знаеш, Шарп i малюк захочуть поговорити з нами обома. То як? Замовляти тобi квитки чи нi? Вiд думки про цi десять днiв, п’ять у Бостонi i п’ять у Нью-Йорку, Вiка проймав холодний пiт. Вони з Роджером шiсть рокiв пропрацювали в нью-йоркськiй агенцii «Еллiсон». Тепер Вiк мешкав у Касл-Року, а Роджер i Алтея Брейкстоуни – у сусiдньому мiстечку Бриджтон за п’ятнадцять миль звiдти. Якби на те була його воля, Вiк нiколи б i не згадував минуле. Вiн вiдчував, що до того, як переiхав iз Донною до Мейну, зовсiм не жив повним життям i до кiнця не усвiдомлював, для чого живе. У нього було хворобливе вiдчуття, що Нью-Йорк усi три роки тiльки й чекав нагоди, щоб знову загребти його в своi лапи. Лiтак, приземляючись, втратить керування, i вiн потоне у вогняному морi високопробного реактивного палива. Або на мостi Трiборо станеться аварiя, i iхне таксi перетвориться на жовту криваву гармошку. Грабiжник, замiсть того щоб просто налякати, натисне на гачок пiстолета. на газопроводi станеться вибух, i йому вiдрубае голову каналiзацiйним люком, що лiтатиме в повiтрi, як смертоносний 90-фунтовий[9 - – 40 кг.] фрисбi[10 - Фрисбi – iгровий снаряд, вiн же «летюча тарiлка» або «летючий диск».]. Що завгодно. Якщо вiн повернеться, мiсто його вб’е. – Слухай, Роджере, – сказав Вiк, вiдкладаючи сендвiч, якого майже й не торкався. – Ти нiколи не думав, що втрата Шарпових замовлень – ще не кiнець свiту? – Свiтовi нiчого не станеться, – вiдповiв Роджер, наливаючи свiтле пиво у високу склянку. – А нам? Менi? З двадцятирiчноi iпотеки менi залишилося ще сiмнадцять, а моi донечки-близнючки сплять i бачать себе в Бриджтонськiй академii. А в тебе ж власна iпотека, власна дитина, та ще й цей старий «ягуар», який до самоi смертi доiтиме з тебе грошi. – Так, але мiсцева економiка… – До дупи твою мiсцеву економiку, – запально вигукнув Роджер, голосно брязнувши склянкою об стiл. Компанiя з чотирьох осiб за сусiднiм столиком – трое у тенiсних футболках UMP, четвертий – в облiзлiй футболцi з написом «ДАРТ ВЕЙДЕР – ГЕЙ» – зааплодувала. Вiн нетерпляче помахав iм рукою, щоб угамувались, i знову нахилився до Вiка: – Ти ж розумiеш, що з цими кампанiями для «Моiх улюблених чорниць» i Мейнськоi рiелторськоi асоцiацii ми далеко не заiдемо. Якщо втратимо замовлення Шарпа, то пiдемо на дно i навiть води не скаламутимо. З iншого боку, якщо нам вдасться на наступнi два роки зберегти хоч невелику частку Шарпових грошей, нашими послугами зацiкавиться Департамент туризму, а може, навiть вдасться пробитися в Державну лотерею, якщо до того часу вона успiшно не загнеться. Усе це – надзвичайно ласi шматки, Вiку. Тодi й зможемо попрощатися з Шарпом i його довбаними кашами, й усьому прийде щасливий кiнець. Голодний злий вовк може шукати поживи деiнде. Поросята надiйно сховались у своему домi. – У нас приблизно такi ж шанси все владнати, як у «Клiвлендських iндiанцiв» – виграти цiеi осенi свiтову бейсбольну серiю, – промовив Вiк. – Краще все-таки спробуймо, друже. Вiк мовчки дивився на свiй майже охололий сендвiч i думав. Усе було вкрай несправедливо, але несправедливiсть вiн уже якось переживе. Боляче було вiд самоi божевiльноi абсурдностi цiеi ситуацii. Це було наче смертоносний торнадо, що налiтае нiзвiдки, залишае по собi спiральний слiд спустошення i так само стрiмко зникае. Вiн, Роджер i сама фiрма «Ед Воркс» смiливо можуть зараховувати себе до списку приречених, хоч би що вони зробили. Вiн читав це на Роджеровому круглому обличчi – таким блiдим i серйозним воно не було з того часу, коли вони з Алтеею втратили сина Тимотi. Хлопчик помер вiд синдрому раптовоi смертi немовлят, коли йому було всього десять днiв. Через три тижнi Роджер не витримав i розплакався, стиснувши обличчя руками в такому глибокому й безпросвiтному горi, що серце Вiка стискалося десь аж у горлi. Тодi було дуже зле. Та сьогоднiшня дедалi бiльша панiка в поглядi Роджера – теж погано. Торнадо вирували часом i над рекламним свiтом. Солiднi компанii на кшталт «Еллiсон», якi займалися мiльйонними проектами, могли iх витримати, чого не можна сказати про такi маленькi агенцii, як «Ед Воркс». У них було два кошики, в одному з яких лежало багато дрiбних яець, а в другому – одне велике: замовлення Шарпа. Залишалося тiльки з’ясувати, чи велике яйце розбите повнiстю, чи ще вдасться приготувати сяку-таку яечню. Те, що сталося, не було iхньою провиною. Та рекламнi агенцii чудово пасують на роль цапа-вiдбувайла. Вiк i Роджер стали гармонiйною командою ще тодi, як шiсть рокiв тому в «Еллiсон» iм уперше довелося працювати над одним проектом. Високий, худорлявий i спокiйний Вiк становив чудове iнь для товстого й безтурботного ян екстраверта Роджера. Вони чудово зiйшлись i в особистому, i в дiловому планi. Перше спiльне завдання не було дуже складним: провести в пресi кампанiю на пiдтримку Об’еднання людей iз церебральним паралiчем. Їхньою iдеею була простенька чорно-бiла фотографiя маленького хлопчика з ногами, нещадно затисненими великими фiксаторами, який стоiть у штрафнiй зонi першоi бази на невеликому бейсбольному майданчику. На головi – кепка «Нью-Йорк Метс», вираз обличчя – Роджер завжди наголошував, що саме через цей вираз кампанiя i стала успiшною – зовсiм не сумний, а просто замрiяний, власне, майже щасливий. Напис: «БІЛЛІ БЕЛЛАМІ НІКОЛИ НЕ СТАНЕ БЕТЕРОМ». Нижче: «У БІЛЛІ ЦЕРЕБРАЛЬНИЙ ПАРАЛІЧ». Ще нижче, дрiбним шрифтом: «Виручiть нас, га?» Пожертви для хворих стрiмко зросли. Добре для них, добре для Вiка й Роджера. Зв’язка Трентон – Брейкстоун увiйшла до гри. Потiм було ще кiлька успiшних кампанiй, Вiк займався в основному розробкою глобальних концепцiй, Роджер – iх практичним втiленням у життя. Для корпорацii «Сонi» вони вигадали плакат iз зображенням чоловiка, що по-турецьки сидить на розподiльчiй лiнii шiстнадцятисмуговоi швидкiсноi магiстралi, одягнений у дiловий костюм, з великим приймачем «Сонi» на колiнах i янгольською усмiшкою на пицi. Пiдпис: «„ПОЛІС“, „РОЛІНГ СТОУНЗ“, ВІВАЛЬДІ, МАЙК ВОЛЛЕС, „КІНГСТОН ТРІО“, ПОЛ ГАРВІ, ПАТТІ СМІТ, ДЖЕРІ ФЕЛВЕЛЛ». Ще нижче: «ПРИВІТ, ЛОС-АНДЖЕЛЕСЕ!» Для «Войт», компанii, що випускае спорядження для плавання, вони створили плакат iз казковим пiщаним пляжем десь у тропiках, на тлi якого було зображено повну протилежнiсть до iдеального хлопця з Маямi-бiч. Це був чоловiк рокiв п’ятдесяти, весь вкритий татуюваннями, з пивним черевцем, м’язистими руками й ногами i звивистим шрамом на стегнi. Той пошарпаний воiн наживи стояв, виклично виставивши одну ногу i тримаючи в руках ласти «Войт». Пiдпис: «Я ПІРНАЮ, ЩОБ ПРОЖИТИ, А НЕ ЗАБАВЛЯЮСЯ». Унизу було ще багато тексту, який Роджер завжди позначав термiном «бла-бла-бла», але сам слоган був просто бомба. Вони з Роджером хотiли написати: «А НЕ ДЛЯ ПОНТІВ», та люди з «Войт» на це не погодилися. – Шкода, – любив повторювати за чаркою Вiк, – торгiвля ластами пiшла б iще краще. Потiм з’явився Шарп. Компанiя Шарпа перебувала на дванадцятому мiсцi серед найбiльших американських виробникiв харчiв, коли старий Шарп пiсля понад двадцяти рокiв спiвпрацi з мiсцевою рекламною агенцiею в Клiвлендi неохоче звернувся до «Еллiсон» у Нью-Йорку. Старий любив наголошувати, що його компанiя бiльша, нiж була «Набiско»[11 - «Nabisco» (Нацiональна бiсквiтна компанiя) – вiдомий виробник печива та подiбноi продукцii.] до вiйни. А його син не менш часто наголошував, що Друга свiтова скiнчилася тридцять рокiв тому. Було укладено шестимiсячну випробовувальну угоду, i роботу доручили Вiковi Трентону та Роджеровi Брейкстоуну. До кiнця випробовувального перiоду Шарп перемiстився на ринку кондитерських i круп’яних виробiв з дванадцятоi позицii на дев’яту, а через рiк, коли Вiк iз Роджером нарештi зiбралися переiхати до Мейну i розпочати власний бiзнес, вiн був уже на сьомiй. Їхня кампанiя здобула грандiозний успiх. Для реклами печива вони вигадали Шарп-снайпера, неуважного шерифа з Дикого Заходу, шестизарядний револьвер якого замiсть куль стрiляе печивом. Завдяки експертам зi спецефектiв печиво щоразу було iнше: в одних випадках це була «Шоколадна забава», в iнших – «Імбирнi штучки» або «Ого-вiвсяники». Наприкiнцi кожного ролика снайпер iз розрядженим револьвером сумно стояв над купою печива. – Поганi хлопцi втекли, – оголошував вiн щодня мiльйонам американцiв. – Зате я маю печиво. Найкраще печиво на Заходi. І, мабуть, у свiтi. Шарп-снайпер стромляе зуби в печиво. Вираз обличчя вказуе на те, що вiн щойно пережив гастрономiчний еквiвалент першого пiдлiткового оргазму. Темний екран. Для реклами тортiв, яких налiчувалось аж шiстнадцять рiзновидiв, вони створили сюжет, котрий Вiк називав «Джордж i Грейсi». На екранi з’являються Джордж i Грейсi, якi повертаються з розкiшного обiду, де стiл аж вгинаеться вiд усiляких наiдкiв. Камера пересуваеться до невеликоi вбогоi квартирки без вигод. Джордж сидить у тьмяно освiтленiй кухнi за простим дерев’яним столом, застеленим картатою скатертиною. Грейсi виймае зi старенького холодильника «фунтовий кекс»[12 - Кекс, який традицiйно готуеться за рецептом «усього по фунту (0,45 кг)» – у рiвнiй пропорцii змiшуються масло, яйця, борошно та цукор.] (або пирiг iз посипкою, або чизкейк). Усе ще у вечiрньому вбраннi, вони усмiхаються одне одному з теплотою i розумiнням, двое людей, котрi живуть у любовi й злагодi. На екранi висвiчуеться напис на чорному тлi: «ІНОДІ ВСЕ, ЩО ТОБІ ПОТРІБНЕ, – ЦЕ ШМАТОЧОК ТОРТА „ШАРП“». Жодного слова впродовж усього ролика. За цей сюжет iх нагородили премiею «Клiо». Те саме було i з професором кашологii, якого в рекламних колах хвалили як найбiльш виважений дитячий ролик усiх часiв. Те, що вони вважали вершиною своiх досягнень, тепер повернулося, щоб перетворитися на справжнiй кошмар. Роль професора кашологii зiграв уже немолодий характерний актор; по-дорослому серйозний сюжет був смiливою iдеею, вирiзняючись на тлi яскравоi дитячоi реклами жуйок, головоломок, ляльок i фiгурок мультяшних персонажiв… І, звiсно ж, каш конкурентiв. На екранi з’являеться безлюдна аудиторiя класу четвертого-п’ятого, сцена, з якою легко можуть пов’язати себе глядачi суботнього ранкового шоу, шанувальники «Багза Баннi», «Бiгуна» i «Ватаги Дракули»[13 - «The Bugs Bunny Show», «Roadrunner Hour», «The Drac Pack» – популярнi анiмацiйнi телесерiали, що йшли в ранковому суботньому ефiрi американських телеканалiв.]. Професор одягнений у костюм, светр iз трикутним вирiзом i сорочку з розстебнутим комiром. У його зовнiшностi й мовленнi е щось авторитарне. Вiк i Роджер опитали понад сорок учителiв та кiлькох дитячих психологiв i виявили, що такий стиль спiлкування – оптимальний, бо нагадуе дiтям модель батькiв, з якими бiльшiсть iз них почувалися б комфортно. Та мають таких, на жаль, далеко не всi. Професор сидить на вчительському столi – неформальнiсть пози наводить на думку, що пiд цим сiро-зеленим твiдом ховаеться душа справжнього друга, – i говорить повiльно й поважно. Вiн не наказуе, не вмовляе, не заманюе, не лестить i не вихваляе. Вiн звертаеться до мiльйонiв одягнених у футболки глядачiв, що, сьорбаючи кашу, сидять перед екранами, як до реальноi аудиторii. – Доброго ранку, дiти, – спокiйно говорить професор, – ви дивитеся рекламу кашi «Шарп». Послухайте мене, будь ласка, уважно. Я знаю про кашi все, адже я – професор кашологii. Кашi Шарпа – «Твiнклс», «Какао-ведмедики», «Брен-16» i злакова сумiш – найсмачнiшi кашi в Америцi. А ще вони дуже кориснi. Коротка пауза. Потiм професор широко усмiхаеться… Коли вiн усмiхаеться, ти бачиш перед собою справжнього друга. – Повiрте, я це точно знаю. І ваша мама це знае. Я просто подумав, що ви теж захочете знати. У цей момент у кадрi з’являеться хлопець, що простягае професору миску «Твiнклс», чи «Какао-ведмедикiв», чи будь-якоi iншоi кашi. Професор кашологii пiдносить ложку до рота, потiм спрямовуе погляд просто в кожну вiтальню краiни i каже: – Так, тут усе в порядку. Старому Шарповi остання фраза не подобалася, вiн не хотiв допускати й натяку на те, що з його кашами може бути щось не в порядку. Та Вiку й Роджеровi вдалося його вмовити. Нi, не за допомогою рацiональних аргументiв. Рекламний бiзнес – штука зовсiм не рацiональна. Часто ти просто вiдчуваеш, що те, що ти робиш, правильне, але пояснити чому – не можеш. І Вiк, i Роджер вiдчували, що остання фраза професора мае просту i водночас могутню силу. З вуст професора кашологii вона лунае як запорука безпеки й затишку, як щось знайоме й надiйне. Вона нiби промовляе: «Я тебе не скривджу». У свiтi, де батьки розлучаються, де старшi дiти мотлошать тебе просто нi з того нi з сього, де суперник iз дитячоi лiги i бровою не повiвши вiдбивае всi твоi кидки, де, на вiдмiну вiд телевiзiйних, реальнi хорошi хлопцi далеко не завжди перемагають, а на крутi святкування днiв народження запрошують не так часто, як хотiлося б, у свiтi, де стiльки всього складаеться погано, завжди iснуватимуть смачнi кашi Шарпа, про якi можна точно сказати: «Так, тут усе в порядку». За невеликоi пiдтримки Шарпового сина – за словами Роджера, йому з часом i самому почало здаватися, наче синочок усе придумав самотужки, – проект професора кашологii було затверджено; ролик запустили не лише в суботньому ранковому шоу, а й у таких популярних щотижневих серiалах, як «Зорянi лицарi», «Героi Гогана», «Америка Арчi» й «Острiв Гiллiгана». Кашi розходилися навiть краще, нiж решта товарiв Шарпа, а професор кашологii став справжнiм символом америки. Його фраза «Так, тут усе в порядку», що була приблизним еквiвалентом «розслабся i не парся», швидко стала крилатою. Коли Вiк i Роджер вирiшили пiти своiм шляхом, вони суворо дотримувалися протоколу i не зверталися до колишнiх клiентiв, аж доки тi офiцiйно – i за двосторонньою згодою – не розривали стосунки з «Еллiсон». Першi шiсть мiсяцiв у Портлендi стали нелегким випробовуванням для них усiх. Синовi Вiка Теду тодi виповнився лише рiк. Донна дуже сумувала за нью-Йорком; вона то сидiла насуплена, то починала вередувати, а часом виглядала просто наляканою. Стара виразка Роджера, шрам вiд багаторiчних рекламних боiв у «мiстi великого яблука», загострилася пiсля смертi сина, розвинувши в ньому таемну залежнiсть вiд гелусилу[14 - Лiкарський препарат для зниження кислотностi.]. За цих обставин, як вважав Вiк, Алтея трималась як могла. Проте Донна звернула увагу Вiка на те, що одна скромна порцiя слабкоалкогольного напою на день перетворилася для Алтеi на двi перед i ще три пiсля обiду. обидвi родини часто проводили вiдпустку в Мейнi, як разом, так i поодинцi, та нi Вiк, нi Роджер до кiнця не усвiдомлювали, як багато дверей не вiдчиняться для тебе тiльки тому, що, як говорили тутешнi мешканцi, ти прибув «ззовнi». Як часто повторював Роджер, вони б i справдi пiшли на дно, якби Шарп не вирiшив залишитись iхнiм клiентом. У клiвлендськiй штаб-квартирi компанii позицii за iронiею долi кардинально помiнялися. Цього разу залишитися з ними хотiв старий Шарп, а малюк, якому на той час уже виповнилося сорок, наполягав на припиненнi стосункiв, обгрунтовуючи це тим – слiд визнати, не без логiки, – що було б божевiллям довiряти своi кампанii якiйсь третьосортнiй агенцii, розташованiй за шiстсот миль вiд епiцентра дiлового життя нью-Йорка. Факт, що «Ед Воркс» спiвпрацюе з нью-йоркською аналiтичною компанiею, на малюка належного враження не справив, як не справляв i на iнших колишнiх клiентiв Вiка й Роджера. – Якби вiдданiсть була туалетним папером, нам було б збiса важко витирати зади, старий, – гiрко говорив Роджер. Та Шарп повернувся, простягнувши iм ту соломинку, за яку вони так вiдчайдушно намагалися вхопитись. – Ми мали справу з мiсцевою агенцiею понад сорок рокiв, i якщо цi хлопцi хочуть виiхати з того безбожного мiста, це лише означае, що в них усе гаразд зi здоровим глуздом. Дискусiю було вичерпано. Старий сказав свое слово. молодшому довелося замовкнути. Тож наступнi два з половиною роки Шарп-снайпер продовжував стрiляти, Джордж i Грейсi й далi насолоджувалися тортом у своiй обшарпанiй квартирi, а професор кашологii запевняв дiтей, що «тут усе в порядку». Усi ролики знiмали в невеличкiй незалежнiй студii в Бостонi, нью-йоркська аналiтична компанiя i далi фахово виконувала свою роботу, а три чи чотири рази на рiк Вiк або Роджер лiтали до Клiвленда на зустрiч iз Керолом Шарпом i його малюком – у малюка на скронях, слiд сказати, вже з’явилася добряча сивина. Усi iншi питання мiж агенцiею i замовником вирiшувалися за допомогою федеральноi пошти i пристрою мiстера Белла. Хай це було трохи дивно i вже точно вкрай повiльно, та механiзм, здавалося, функцiонував без збоiв. А потiм з’явилася «Малинова енергiя». Звiсно, Вiк i Роджер дiзналися про кашу ще до того, як вона вийшла на ринок у квiтнi 1980-го. Бiльшiсть каш Шарпа були або зовсiм несолодкими, або з мiнiмальним умiстом цукру. Злакова сумiш, дебют Шарпа на ринку натуральних каш, була вельми успiшною. Однак «Малинова енергiя» була розрахована на iншу категорiю споживачiв – любителiв солоденького, що купували снiданки на зразок «Графа Шокули», «Франкен-ягiд», «Талiсманчикiв» тощо, якi перебували десь посерединi мiж кашею i цукерками. Наприкiнцi лiта i на початку осенi 1979-го «Малинову енергiю» було успiшно протестовано в Бойсi, штат Айдахо, Скрентонi, штат Пенсiльванiя, i в тепер уже рiдному для Роджера Бриджтонi. Здригаючись вiд огиди, Роджер сказав Вiковi, що не дозволить близнючкам пiдiйти до кашi навiть i на десять футiв (хоч йому й було приемно, коли Алтея розповiла йому, що доньки, побачивши кашу у вiтринi супермаркету, аж нетямилися вiд бажання ii купити). – У нiй бiльше цукру, нiж круп, а ще колiр у неi, як у стiни пожежноi частини! Вiк кивнув i без задньоi думки, зовсiм не пророчим тоном зауважив: – Коли я вперше заглянув в одну з тих коробок, менi здалося, що там повно кровi. – То що ти думаеш? – повторив Роджер. Поки Вiк прокручував у головi останнi нещасливi подii, вiн устиг наполовину впоратися зi своiм сендвiчем. Вiк усе бiльше переконувався в тому, що в Клiвлендi старий Шарп i його пiдстаркуватий малюк збираються за поганi новини покарати вiсника. – Гадаю, варто спробувати. Роджер поплескав його по плечу. – Браво, друже! а тепер iж. Та iсти Вiковi не хотiлося. Їх обох запросили до Клiвленда на екстренну нараду, що мала вiдбутися через три тижнi пiсля 4 липня: добра половина менеджерiв i торговельних агентiв Шарпа перебували у вiдпустках, i зiбрати iх швидше нiяк не вдасться. один iз пунктiв порядку денного був безпосередньо пов’язаний з «Ед Воркс». «оцiнка ситуацii», йшлося в листi, що, на думку Вiка, означало: синочок збираеться використати провал iз «Малиною», щоб нарештi iх позбутися. Приблизно за три тижнi пiсля того, як «Малинова енергiя» вийшла на нацiональний ринок, отримавши захоплену, хоч i стриману оцiнку «тут усе в порядку» вiд професора кашологii, до лiкарнi майже в iстерицi звернулася перша матуся, переконана, що в ii маляти внутрiшня кровотеча. Дiвчинку, у якоi не виявили нiчого бiльш серйозного, нiж легке вiрусне захворювання, знудило тим, що ii мати спершу сприйняла за велетенський згусток кровi. Так, тут усе в порядку. Це сталося в Айова-Сiтi, штат Айова. Наступного дня трапилося ще сiм подiбних випадкiв. Ще через день iх було вже двадцять чотири. У всiх випадках батьки, виявивши в дiтей нудоту, або дiарею, або те й iнше разом, щодуху мчали до лiкарнi, гадаючи, що в iхнiх малят внутрiшня кровотеча. Спочатку кiлькiсть таких випадкiв сягала сотень, потiм стрiмко переросла в тисячi. У жодному з них нудота й дiарея не були спричиненi кашами, але в загальнiй панiцi нiхто не звернув на це уваги. Так, усе в цiлковитому порядку. Епiдемiя поширювалася з заходу на схiд. Винен у всьому був барвник, що надавав кашам насиченого червоного кольору. Сам по собi барвник не був шкiдливим, та на це теж нiхто не звернув уваги. Щось пiшло не так, i органiзм, замiсть того щоб засвоювати барвник, просто депортував його назад. неякiсна речовина потрапила лише в одну партiю кашi, зате партiя була особливо великою. один лiкар сказав Вiку, що якби дитинi, яка померла, перед цим з’iвши велику порцiю «малиновоi енергii», зробили розтин, то виявили б, що ii стравохiд червоний, як свiтлофор. Ефект був виключно тимчасовим, але про це теж забули. Роджер вважав: якщо iм судилося пiти на дно, треба принаймнi зробити це з боем. Його план передбачав довжелезнi наради з представниками «Імiдж-погляду», компанii, яка, власне, й випустила ролик. Вiн також хотiв зустрiтися з самим професором кашологii. Той так ужився в образ, що поганi подii стали для нього неабияким стресом. Далi – Нью-Йорк i розмова з консультантами з маркетингу. А найголовнiше – попереду були майже два тижнi в бостонському «Рiц Карлтон» i нью-йоркському «Плаза». Два тижнi Вiк i Роджер проведуть над душею один в одного, перетравлюючи нову iнформацiю i ламаючи голову, як це було в давнi часи. Роджер сподiвався на стрiмку контратаку, котра змусить i старого, i малюка втратити дар мови. Вони поiдуть до Клiвленда не для того, щоб слухняно схилити голови пiд гiльйотину, а з готовим планом боротьби, спрямованим на те, щоб виправити провал з «малиною». Так було в теорii. На практицi ж обидва усвiдомлювали, що iхнi шанси приблизно такi ж, як у пiтчера[15 - У бейсболi – гравець, який виконуе подачу.], котрий вирiшив пробити з забороненоi позицii. У Вiка були й iншi проблеми. Уже понад вiсiм мiсяцiв вiн вiдчував, що вони з дружиною поволi вiддаляються одне вiд одного. Вiк i досi ii кохав, а Теда просто-таки обожнював, проте атмосфера ставала дедалi напруженiшою, i вiн вiдчував, що на обрii збираються хмари i справи можуть пiти ще гiрше. момент для великого турне маршрутом Бостон – нью-Йорк – Клiвленд був не найкращий, бо саме цей час вiн планував провести разом iз родиною, цiлком присвятивши себе домашнiм справам. Коли вiн тепер дивився в обличчя Донни, то бачив, що в його лiнiях i вигинах, просто пiд шкiрою, зачаiлася незнайомка. І це питання. Воно все крутилось i крутилось у його головi в тi ночi, коли вiн не мiг заснути, а таке траплялося частiше й частiше. Чи не з’явився в неi коханець? останнiм часом вони рiдко спали разом. Вона робила це з iншим? Вiн сподiвався, що нi. Але чи справдi вiн так думав? Зiзнавайтеся, мiстере Трентон, iнакше доведеться вiдповiдати за наслiдки. Нi, вiн не був певний. Не хотiв бути певним. Боявся: якщо дiзнаеться правду, це означатиме кiнець iхнього шлюбу. Вiн досi був закоханий у неi по вуха, навiть не розглядаючи можливостi скочити в гречку, i мiг багато чого пробачити. Але не те, що йому наставляють роги у власному будинку. Вiн не хотiв носити роги, що проросли аж з вух, не хотiв, щоб дiти на вулицi смiялися з кумедного дядька. Вiн… – Що ти сказав, Родже? – спитав Вiк, виринаючи зi своiх роздумiв. – Я не почув. – Передаю дослiвно: я сказав, хай ця червона каша йде до дiдька. – Ось за це я й вип’ю, – вiдповiв Вiк. – Ну давай, – Роджер пiдняв склянку. Вiк випив. За тиждень пiсля невеселоi зустрiчi Вiка i Роджера в «Жовтiй субмаринi» Герi Первiер сидiв на своему порослому бур’янами подвiр’i бiля пiднiжжя пагорба «Сiм дубiв», що на дорозi № 3, п’ючи коктель – чверть холодного апельсинового соку на три чвертi горiлки «Попов». Вiн прилаштувався в тiнi в’яза, що перебував на останнiй стадii голландськоi хвороби[16 - Голландська хвороба в’язiв спричиняеться грибками. Пiд iхньою дiею сiк у деревi поступово перетворюеться на камiдь, вiд чого рослина пiзно випускае листя, рано його скидае i взагалi поступово всихае.], примостивши зад у замовленому поштою з супермаркету «Сiрс Робак» протертому крiслi-гойдалцi, яке теж доживало своi останнi днi. Вiн пив горiлку «Попов», бо вона дешева. Пiд час свого останнього алкогольного рейду до Нью-Гемпширу Герi зробив чималi запаси. Пiйло не було дорогим i в Мейнi, та в Нью-Гемпширi коштувало просто копiйки, i своiм добробутом цей штат завдячував приемним сторонам людського життя: щедрiй лотереi, дешевому спиртному та цигаркам i туристичним принадам на зразок селища Санти i Ковбойського мiстечка. Ох, старий добрий Нью-Гемпшир. Крiсло поволi вростало в занедбаний газон, залишаючи глибокi слiди. Будинок теж був занедбаний. Сiра, облуплена розвалюха з прогнилим дахом i наполовину вiдiрваними вiконницями. Димар перекосився, немов п’яниця, що намагаеться звестися на ноги. Шматки покрiвлi, зiрванi останнiм зимовим буревiем, так i висiли, зачепившись за гiлля помираючого в’яза. – Ну, це не Тадж-Махал, – говорив iнодi Герi, – але кому яке собаче дiло! У цей задушливо спекотний день наприкiнцi червня Герi Первiер був п’яний як чiп. Та такий стан зовсiм не був для нього незвичним. Вiн уявлення не мав нi про якого довбаного Роджера Брейкстоуна, нi про якого довбаного Вiка Трентона i нi про яку довбану Донну Трентон. Та якби Герi ii i знав, йому було б абсолютно до одного мiсця, коли б якась гостьова команда закотила кiлька м’ячикiв у ii бейсбольну рукавичку. Зате вiн знав Кемберiв i iхнього собаку Куджо. Сiм’я жила на пагорбi в кiнцi дороги № 3. Джо Кембер складав йому компанiю в бiльшостi пиятик, i своiм затуманеним мозком Герi розумiв, що Джо вже пройшов чималий вiдтинок на шляху до алкоголiзму, шляху, який сам Герi долав прискореними темпами. – Нiкчемний п’яниця i не бiльше, та менi це до одного мiсця, – повiдомив вiн птахам i шматкам покрiвлi на трухлявому в’язi. Перехилив склянку. Зiпсував повiтря. Прибив комаху. Свiтло й тiнi химерно сплiталися на його обличчi. За домом рештки кiлькох розпотрошених авто майже тонули в бур’янах. Плющ, який вився захiдною стiною будинку, розрiсся, як дурний, затуливши ii майже повнiстю. Одне вiкно було трiшки свiтлiшим за iншi i в сонячнi днi виблискувало, наче каламутний дiамант. Два роки тому Герi в п’яному дурманi схопив важкий секретер i пожбурив iз вiкна другого поверху, уже достоту й не пам’ятаючи навiщо. Вiкно вiн засклив власноруч, бо взимку було збiса холодно, а секретер так i лишився лежати, де впав. одна шухляда висунулася, нагадуючи висолоплений язик. У 1944-му, коли Герi Первiеру було двадцять, у Францii вiн самотужки захопив нiмецьку вогневу точку, а здiйснивши цей подвиг, iще десять миль пройшов на чолi свого розбитого взводу, перш нiж знепритомнiв вiд шести кульових ран, отриманих пiд час цього одноосiбного штурму. За це вдячна краiна нагородила його однiею з найвищих вiдзнак – «Хрестом за бойовi заслуги». У 1968-му вiн попросив Баддi Торджсона з Касл-Фоллза переплавити його на попiльничку. Баддi був шокований. Герi сказав, що попросив би зробити унiтаз, щоб мати змогу в нього срати, та медаль для цього замала. Баддi всiм розповiв про цей випадок – можливо, Герi на це й розраховував, а може, й нi. Хай там як, мiсцевi гiпi просто шаленiли вiд захвату. Улiтку 68-го бiльшiсть iз них разом зi своiми заможними батьками проводила канiкули на тутешнiх озерах, перш нiж у вереснi повернутися до коледжiв, аби продовжити вивчати такi важливi предмети, як протест, планокурiння i пуцьки. Пiсля того як Баддi, котрий у вiльний час займався зварюванням, а вдень працював на заправцi «Ессо» (те, що всi заправки тепер належали «Ексон», Герi було, звiсно ж, до одного мiсця), переплавив його медаль на попiльничку, iсторiя потрапила на сторiнки мiсцевоi газети «Call». недолугий репортер витлумачив ii як антивоенний жест. Саме тодi гiпi й почали своi паломництва на дорогу № 3. Бiльшiсть приходили сказати Герi, що це трохи занадто, деякi – повiдомити, що це жорсткувато, i двiйко-трiйко, – щоб сказати, що вiн, бля, перегнув. Вiн зустрiчав iх тiльки одним – своiм вiнчестером 30–06 – i наказував негайно забиратися з його територii. Вiн вважав iх зграею патлатих пацифiстських вилупкiв i збочених венерикiв. Герi оголосив iм, що йому до одного мiсця, якщо iхнi тельбухи розлетяться вiд Касл-Рока до самого Фрайбурга. Через деякий час вони припинили ходити, й iсторiя з медаллю на цьому скiнчилася. Одна з нiмецьких куль влучила йому в праве яечко, i лiкарям довелося зiшкрябувати його з казенноi бiлизни. Лiве загалом уцiлiло, й iнодi в нього навiть доволi пристойно вставав. Та, як вiн часто повторював Джо Кемберовi, йому до одного мiсця. Вдячна краiна нагородила його «Хрестом за бойовi заслуги». Вдячний персонал паризького шпиталю виписав його в лютому 45-го з вiсiмдесятивiдсотковою допомогою з iнвалiдностi й невеличкою залежнiстю вiд морфiю. Вдячне рiдне мiсто 4 липня 1945 року влаштувало парад на його честь (на той час йому вже виповнився двадцять один, вiн здобув право голосу, сивину на скронях i почувався на всi сiмсот, уклiнно дякую). Вдячна мiська адмiнiстрацiя назавжди звiльнила його вiд сплати податкiв на житло. Це добре, iнакше вiн би втратив будинок iще двадцять рокiв тому. Герi замiнив недоступний тепер морфiй на високоградусние питво i цiлком присвятив себе своiй життевiй справi: максимально повiльному i приемному самознищенню. Тепер, у 1980 роцi, Герi було п’ятдесят шiсть, вiн повнiстю посивiв i почувався паскуднiше, нiж бик з устромленою в зад сокирою. Єдиними iстотами, яких вiн iще мiг витримувати, були Джо Кембер, його син Бретт i iхнiй великий сенбернар Куджо. Вiн, мало не перекинувшись, вiдхилився на спинку свого напiвзотлiлого крiсла-гойдалки i зробив ще кiлька ковткiв зi склянки. Склянка дiсталася йому в «Макдональдзi» зовсiм безкоштовно. На нiй була зображена якась тварючка фiолетового кольору. Щось на iм’я Гримаска[17 - Фантастична iстота, вигадана для реклами «Макдональдзiв». Фiолетова, грушоподiбна, волохата.]. Герi частенько харчувався в касл-рокському «Макдональдзi», де можна було взяти дешевi гамбургери. Гамбургери смачнi, а що стосуеться Гримаски, мера Макчиза[18 - Теж персонаж iз реклами «Макдональдзiв». Вбраний у цилiндр, фрак, смугастi штани, мае портфель. На перев’язi написано «мер». Голова являе собою чизбургер з очима.] i самого клятого мосье Рональда Макдональда, то вони всi Герi до одного мiсця. У високiй травi лiворуч промайнула велика руда тiнь, i за мить на захаращеному подвiр’i з’явився Куджо, що саме повертався з однiеi зi своiх мандрiвок околицями. Побачивши Герi, вiн один раз ввiчливо гавкнув. Потiм пiдiйшов ближче, помахуючи хвостом. – Куджо, старий сучий сину, – сказав Герi i, поставивши склянку на землю, заходився методично порпатися в кишенях у пошуках собачих галет. Вiн завжди тримав кiлька штук напоготовi для Куджо, свого доброго, давнього, старосвiтського приятеля-собаки. Знайшов кiлька в кишенi сорочки. – Сидiти, хлопче, сидiти! Хоч як жалюгiдно й паскудно вiн почувався, вигляд двохсотфунтового собаки, що, наче кролик, сiдае за його наказом, завжди його неабияк тiшив. Куджо сiв, i Герi помiтив на його носi невелику потворну подряпину, що вже майже гоiлася. Вiн кинув собацi галети у формi кiсток, i той без зусиль зловив iх на льоту. Куджо заходився гризти галету, поклавши другу помiж лап. – Хороший пес, – мовив Герi, простягаючи руку, щоб погладити собаку по головi. – Хоро… Куджо загарчав. То був рокiтливий, майже рефлексивний звук, що йшов iз глибини горла. Коли собака пiдняв очi, у його поглядi було щось холодне й пильне, вiд чого тiлом Герi пробiгли мурашки. Вiн квапливо прибрав руку. З таким великим собакою, як Куджо, краще не жартувати, якщо вам не хочеться решту життя витирати зад гачком. – Еге, хлопче, що це на тебе найшло? – спитав Герi. За всi роки, що Куджо жив у Кемберiв, Герi жодного разу не чув, щоб вiн гарчав. Сказати правду, вiн би нiколи не подумав, що старий Куджисько може на нього гарчати. Куджо замахав хвостом i пiдiйшов до Герi, нiби соромлячись свого хвилинного зриву. – Це вже бiльше схоже на тебе, – сказав Герi, гладячи довгу густу шерсть. Цiлий тиждень надворi було нiчим дихати, а Джордж мiра розповiдав, що, за прогнозами тiтки Еввi Чалмерс, буде ще гарячiше. Герi гадав, що причина саме в цьому. Собаки переносять спеку ще гiрше, нiж люди, i немае нiчого страшного в тому, що псюра всього разок розiзлився. Та все-таки було дивно, що Куджо почав гарчати. Якби про це розповiв Джо, вiн би нiзащо не повiрив. – Іди поiж, – сказав Герi, показуючи на галету. Куджо повернувся, пiдiйшов до галети й засунув до рота. З його кутикiв стiкала цiвка слини. Потiм виплюнув. Вибачливо глянув на Герi. – Що? Ти не хочеш пожерти? – запитав Герi, не вiрячи власним очам. – Ти? Куджо пiдняв галету й проковтнув. – Отак краще. Спека тебе не вб’е. І мене теж не вб’е, хоч мiй геморой вiд неi добряче натерпiвся. Хай вiн навiть стане завбiльшки з бiсiв м’яч для гольфу, менi це до одного мiсця. Ти ж знаеш. Вiн ляснув комара. Куджо влiгся бiля крiсла. Герi пiдняв склянку. Була пора ii освiжити, як кажуть тi йолопи з сiльських забiгайлiвок. – Освiжiть мою дупу, – сказав Герi, роблячи широкий жест у бiк даху будинку. Липка сумiш горiлки й апельсинового соку побiгла вниз по худiй, засмаглiй руцi. – Тiльки поглянь на димар, старий. Вiн скоро розвалиться на хер. І знаеш що? менi до одного мiсця. Хай це все хоч западеться, я й задом не поворухну. Ти ж знаеш, правда? Куджо замолотив хвостом, вiн не розумiв, про що говорить цей ЧОЛОВІК, та тембр його голосу був знайомий i заспокiйливий. Цi розбалакування вiн чув по десять разiв на тиждень, вiдколи… Куджо чув iх, вiдколи себе пам’ятав. Вiн любив цього ЧОЛОВІКА, в якого завжди була iжа. Просто останнiм часом йому не хотiлося iсти. Та якщо ЧОЛОВІК цього хоче, вiн iстиме. А потiм лежатиме, як зараз, i слухатиме заспокiйливi балачки. Загалом Куджо почувався не дуже добре. Вiн гарчав не тому, що йому було гаряче, а просто тому, що почувався недобре. На мить, лише на одну коротку мить, йому навiть закортiло вкусити ЧОЛОВІКА. – Що, застромив носа в ожинник, еге ж? – запитав Герi. – І за ким же ти гнався? За ховрахом чи кроликом? Куджо знову повiв хвостом. У буйних кущах сюрчали цвiркуни. За будинком пишно розрослася жимолость, приваблюючи сонних пообiднiх бджiл. Здавалось, у життi Куджо все мало бути гаразд, та все було якось не так. Йому чомусь було дуже зле. – Менi до одного мiсця, навiть якщо в того селюка з Джорджii повипадають усi зуби. І в Рейгана теж. Похитуючись, Герi звiвся на ноги. Крiсло перекинулось i розпалося на частини. Якщо ви подумали, що Герi Первiеру це було до одного мiсця, то не помилилися. – Пардон, хлопче. Вiн пiшов усередину збовтати собi новий коктель. Кухня нагадувала кошмар; вона вся аж кишiла мухами, що дзижчали коло порваних зелених смiттевих пакетiв, порожнiх бляшанок i пляшок. Коли Герi повернувся з новою склянкою, Куджо вже не було. В останнiй день червня Донна Трентон повернулася з центру Касл-Рока (мiсцевi називали його Головною вулицею, та цей Мейнiзм вона, на щастя, поки що не засвоiла), залишивши Теда в лiтньому таборi й купивши харчiв у супермаркетi «Егвей». Вона впрiла i стомилась, i побитий, розписаний по боках вульгарними пустельними пейзажами фургон Стiва Кемпа раптом шалено розлютив ii. Гнiв закипав у нiй весь день. За снiданком Вiк розповiв iй про поiздку, а коли вона почала протестувати, що не залишиться з Тедом сама на десять днiв, якi можуть перетворитися на два тижнi чи бозна-скiльки ще, Вiк детально пояснив, чим iм усе це загрожуе. Ситуацiя вселила в неi страх, а боятися вона не любила. До сьогоднiшнього ранку вона думала, що вся ця iсторiя з «малиною» – це всього лише нехай i злий, але жарт, i навiть уявити собi не могла, якi серйознi наслiдки може мати цей абсурд. Потiм Тед почав скиглити, що не хоче iхати в табiр, скаржачись, що минулоi п’ятницi його штовхнув старший хлопець на iм’я Стенлi Добсон, i тепер вiн боявся, що Стенлi штовхне його ще раз. Вiн плакав i чiплявся за Донну, коли та висаджувала його бiля табору, розташованого на полi Американського легiону[19 - Одна з найбiльших вiйськово-патрiотичних та суспiльно-полiтичних ветеранських органiзацiй США.], i iй довелося один по одному вiдривати його пальцi вiд своеi блузки. При цьому вона почувала себе нацисткою: «Ти пiдеш у дитячий табiр! Ja?[20 - Так? (нiм.)]» – «Ja, mein Mamma»[21 - Так, мiй мамо! (нiм.) Помилка в граматичному родi пов’язана з алюзiею на фразу «Ja, mein Fuhrer!» («Так, мiй фюрере!»).]. Інодi Тед здавався занадто малим для свого вiку i таким вразливим. Хiба не вважаеться, що дiти-одинаки рано дорослiшають i е прагматичними? Вимазанi шоколадом пальцi Теда залишили на блузцi вiдбитки, що нагадували вiдбитки заляпаних кров’ю долонь, якi нерiдко показують у низькопробних детективах. І на завершення картини, на зворотному шляху ii «пiнто» почав поводитися якось дивно. Вiн пiдстрибував i смикався, наче в нападi якоiсь автомобiльноi гикавки. Далi справи пiшли трохи краще, однак те, що трапилося раз, могло повторитися вдруге, i… …i, щоб додати завершальний штрих, з’явився Стiв Кемп. – Тiльки без дурниць, – пробурмотiла вона сама до себе, схопила покупки i вийшла з машини, вродлива, висока двадцятидев’ятирiчна жiнка з темним волоссям i сiрими очима. Незважаючи на немилосердну спеку, вимазану блузку i прилиплi до сiдниць темно-сiрi шорти, вона виглядала напрочуд свiжою. Вона швидко пiднялася схiдцями вгору, перетнула терасу i зайшла в будинок. Стiв сидiв у вiтальнi в улюбленому крiслi Вiка, попиваючи пиво з Вiкових запасiв i палячи цигарку, мабуть, власну. Телевiзор був увiмкнений, i на екранi, вражаючи натуралiзмом, змiнювали одне одного жахiття «Лiкарнi швидкоi допомоги». – Їi високiсть принцеса прибули, – мовив Стiв iз кривою посмiшкою, що колись здавалася iй такою чарiвною i манливо небезпечною. – А я вже думав, ти не з’явишся. – Я хочу, щоб ти, сучий сину, звiдси забрався, – вiдповiла вона безбарвним голосом i пiшла в кухню, де заходилася розкладати покупки. Вона не могла пригадати, коли востанне була такою сердитою, настiльки, що шлунок скрутило в тугий, болючий клубок. Можливо, пiд час нескiнченних суперечок iз матiр’ю. Одного з тих кошмарiв наяву, якi тривали, доки вона не поiхала вчитися. Коли Стiв, пiдiйшовши ззаду, обхопив ii засмаглою рукою за вiдкриту талiю, вона зреагувала не роздумуючи: садонула йому лiктем попiд груди. Той факт, що вiн був готовий до удару, не охолодив ii гнiву. Вiн серйозно займався тенiсом, i ii лiкоть нiби наштовхнувся на кам’яну стiну, вкриту товстим шаром гуми. Вона обернулася i глянула в його усмiхнене бородате обличчя. Донна мала п’ять футiв одинадцять дюймiв[22 - – 178 см.] зросту i, коли носила пiдбори, була на дюйм[23 - – 2,5 см.] вищою за Вiка, та Стiв був заввишки майже шiсть футiв п’ять дюймiв[24 - – 193 см.]. – Ти хiба не почув? Забирайся! – Але ж чому? Малюк саме вчиться вишивати бiсером пов’язки на стегна, або з лука збивае яблука з голови вихователя, або бiс його знае, що вони ще там роблять. Чоловiчок, як бджiлка, трудиться в офiсi. Саме час найчарiвнiшiй Hausfrau[25 - Домогосподарцi (нiм.).] Касл-Рока i заiжджому поетовi, лоботрясу й любителю тенiсу задзвонити в усi дзвони сексуального вiча в усiй його повнотi i гармонii. – Ти припаркував фургон просто на пiд’iзнiй дорiжцi, – зауважила Донна. – може, краще одразу вивiсити на фургонi плакат: «Я ТРАХАЮ ДОННУ ТРЕНТОН»? Або щось iще дотепнiше. – Щоб припаркуватися там, у мене були всi пiдстави, – вiдповiв Стiв, усе ще посмiхаючись. – У мене в кузовi твiй гардероб. Я нарештi закiнчив iз ним бавитися. Та я б хотiв побавитися з тобою, моя люба. – Залиш його на терасi. Я сама про все подбаю. Тим часом випишу тобi чек. Усмiшка на його обличчi трохи зiв’яла. Уперше, вiдколи вона зайшла, принадлива маска трохи пiднялась, i Донна змогла розгледiти людину пiд нею. І те, що вона бачила, iй зовсiм не подобалося, навiть бiльше, навiювало тривогу. особливо коли вона думала про себе поряд iз цiею людиною. Заради того, щоб залiзти в лiжко зi Стiвеном Кемпом, вона брехала чоловiковi, крутила iнтрижку за його спиною. Вона хотiла б зараз вiдчувати, що приходить до тями пiсля нападу якоiсь страшноi лихоманки або що в нiй знов ожила любляча Вiкова дружина, та якщо вiдкинути всю зовнiшню шкаралущу, залишався один простий, голий факт: Стiвен Кемп, доволi вiдомий поет, мандрiвний реставратор i майстер плетiння з лози, солiдний гравець у тенiс i чудовий пообiднiй коханець, виявився падлюкою. – Ти серйозно? – поцiкавився Стiв. – Авжеж, нiхто не може вiдшити неперевершеного i чуттевого Стiвена Кемпа. Це виглядае як жарт, от тiльки я не жартую. А зараз, неперевершений i чуттевий Стiве Кемп, ти вивантажуеш гардероб на терасi, забираеш чек i вимiтаешся. – Донно, не розмовляй так зi мною. Його рука потяглася до ii грудей i боляче стиснула. До гнiву додався невеликий страх. (Та хiба вона весь час не була трохи налякана? Хiба страх не був частиною всiеi цiеi огидноi i брудно принадливоi гри?) Вона вiдкинула його руку. – Надумала до мене чiплятися, Донно? – Вiн бiльше не усмiхався. – Ти граешся з вогнем, чорт забирай. – Я? До тебе? Ти сам сюди прийшов. Страх додав iй ще бiльше злостi. Його густа чорна борода сягала аж до вилиць, i iй раптом спало на думку, що хоч вона добре розгледiла його пенiс – навiть тримала в ротi, – та нiколи як слiд не придивлялася до його обличчя. – Ти хочеш сказати, – вiв далi Стiв, – що в тебе була невеличка сверблячка, а тепер вона минула, i я можу забиратися пiд три чорти, так? А на моi почуття тобi начхати? – Не дихай на мене, – вона вiдштовхнула його i пiшла покласти молоко в холодильник. Цього разу вiн не очiкував удару i, втративши рiвновагу, поточився назад. Раптом його чоло прорiзали зморшки, обличчям розлився темний рум’янець. Вона бачила його таким на кортi за корпусами Бриджтонськоi школи. Інодi, коли вiн промазував легку подачу. Їй не раз траплялося спостерiгати за його грою, враховуючи i тi двi партii, коли вiн iз легкiстю розтрощив ii засапаного, крекчучого чоловiка. Поразки iй теж доводилося бачити кiлька разiв. Коли вона дивилася на його реакцiю, iй було не по собi: куди вона тiльки вклепалася? Стiв публiкував вiршi в кiлькох десятках малотиражних журналiв i випустив книжку «Слiдом за заходом сонця» в невеликому видавництвi «Над гаражем», що в Батон-Руж. Вiн закiнчив коледж Дрю в Нью-Джерсi, мав чiткi погляди на сучасне мистецтво, фiльми Ендi Воргола i майбутнiй референдум щодо розвитку в Мейнi ядерноi енергетики, а подвiйну помилку сприймав так само, як Тед звiстку, що час у лiжко. Стiв пiдiйшов, схопив ii за плечi й розвернув обличчям до себе. Пакет iз молоком вислизнув у неi з рук на пiдлогу i розiрвався. – Подивись, що ти накоiв, – промовила Донна, – молодчина, хороший удар. – Я не дозволю, щоб мною верховодили. Затямила? – Забирайся! – заволала Донна. Слина бризнула йому на щоки й чоло. – Як менi ще тебе змусити? Написати табличку: «Тобi тут не радi»? Іди! Стань даром божим для iншоi! – Дешева сучка-динамiстка, – процiдив вiн, усе ще не випускаючи ii руки. Голос був грiзний, обличчя – спотворене. – І забери комод iз собою. Викинь його на смiтник. Вона вирвалась i взяла ганчiрку, що висiла над мийкою. Руки тремтiли, шлунок скрутило, починала болiти голова. Вона подумала, що ii от-от знудить. Вона стала навколiшки i заходилася витирати розлите молоко. – Гадаеш, ти – неабияка цяця? – поцiкавився Стiв. – Вiдколи це твоя кицька стала золотою? Тобi ж це подобалося. Ти кричала i благала ще. – Ти вжив правильний час, чемпiоне, – вiдповiла вона, не зводячи очей. Волосся впало iй на обличчя, i зараз це було саме те, що треба. не хотiлося, щоб вiн бачив, який блiдий i хворий у неi вигляд. Було вiдчуття, наче ii кинули в кошмар. Здавалося, коли б вона в цю мить глянула на себе в дзеркало, то побачила б страхiтливу вiдьму, що звиваеться по пiдлозi. – Вимiтайся, Стiве. Я не збираюся повторювати ще раз. – А якщо нi, що тодi? Зателефонуеш шерифовi Банермену i скажеш: «Привiт, Джордже, це дружина мiстера Бiзнесмена. Тип, iз яким я трахаюсь, поки чоловiка нема вдома, не хоче йти геть. Чи не могли б ви приiхати i викинути його звiдси?» Так ти скажеш? Страх став дужчим. До замiжжя вона працювала у Вест-Честерськiй шкiльнiй бiблiотецi, i ii особистим кошмаром було попросити дiтей нарештi заспокоiтися; попросити втрете, на повен голос, при цьому не зриваючись на крик. Вони завжди слухались (принаймнi на деякий час – до наступного разу). а якби не послухались? Це було ii нiчним жахом. а якби вони зовсiм перестали слухатися? Що тодi? Це питання ii лякало. Лякало й те, що завжди доводилося його ставити. Самiй собi, у нiчнiй темрявi. Вона боялася говорити на повен голос i робила це лише у випадках крайньоi необхiдностi. Адже це була та межа, де цивiлiзацiя з рiзким скрипом обриваеться i асфальт переходить у болото. Якщо хтось не слухае, коли ти говориш на повен голос, единим виходом залишаеться крик. Тепер було те саме. Єдиним виходом у цiй ситуацii було сказати, що, якщо Стiв наблизиться, вона закричить. Та чи зробить вона це? – Іди, – промовила вона вже не таким високим голосом. – Будь ласка, усе скiнчено. – А якщо я вирiшу, що не скiнчено? Якщо я захочу взяти тебе просто тут, у цiй клятiй молочнiй калюжi? Вона подивилася на нього крiзь завiсу волосся. обличчя все ще блiде, очi розширенi та обведенi бiлими колами. – Тодi тобi доведеться боротися зi мною врукопашну. І якщо в мене буде можливiсть видряпати тобi око або вiдiрвати яйця, я не роздумуватиму. На одну лише мить, доки його обличчя не набрало застиглого виразу, iй здалося, на ньому промайнула невпевненiсть. Вiн знав, що Донна в хорошiй формi i в неi швидка реакцiя. Вiн перегравав ii в тенiс, та для цього доводилося добряче попiтнiти. очi i яйця, мабуть, були в безпецi, однак слiди на обличчi могли залишитися чималi. Питання було в тому, як далеко вiн хотiв зайти. У повiтрi кухнi витав неприемний, липкий запах, якийсь аромат джунглiв, i Донна з тривогою зрозумiла, що то сумiш його лютi i ii власного страху, що струменiли з iхнiх пор. – Я заберу комод iз собою в майстерню, – сказав Стiв. – Чому б тобi не послати по нього свого красунчика-чоловiка? ми з ним мило побалакаемо. Про лiжка. Тодi вiн пiшов, по дорозi так грюкнувши дверима тераси, що мало не вибив скло. Через кiлька секунд заревiв двигун фургона, спершу уривчасто, потiм, коли авто рушило, уже рiвнiше. Зашумiли шини. Донна повiльно витирала молоко, час вiд часу пiдводячись, щоб виполоскати ганчiрку над мийкою з неiржавкоi сталi. Вона дивилася, як у злив цiвками збiгае молоко, i вся тремтiла. Почасти вiд залишкового збудження, почасти вiд полегшення. Погрозу Стiва розповiсти все Вiковi Донна навряд чи розчула. Вона раз по раз прокручувала в головi низку подiй, що призвели до цiеi жахливоi сцени. Вона щиро вiрила, що iнтрижка зi Стiвом Кемпом сталася майже мимо ii волi. Це було нiби прорив пiдземноi каналiзацiйноi труби. Такi труби, як iй здавалося, проходять майже пiд усiма ретельно доглянутими газонами американських родин. Переiжджати до Мейну вона не хотiла, й iдея Вiка ii просто шокувала. незважаючи на вiдпустки (а може, саме вони й посилили це враження), вона вважала Мейн лiсовою глушиною, де взимку замети сягають двадцяти футiв i люди опиняються практично вiдрiзаними вiд свiту. Думка вiдвезти дитину в таке мiсце жахала ii. Вона змальовувала спочатку собi, а потiм i Вiковi картини раптових заметiлей, що роздiляли його в Портлендi i ii в Касл-Року. Їй уявлялося, як пiд час такоi бурi Тед наковтаеться пiгулок або попечеться об кухонну плиту, та хтозна, що ще. можливо, це був вiдчайдушний протест проти переiзду з метушливого, сповненого життям нью-Йорка. Погляньмо правдi у вiчi: все це було не найгiршим. найдужче дошкуляла думка, що «Ед Воркс» прогорить i вони, пiдiбгавши хвости, приповзуть назад. Цього не трапилося, тому що Вiк i Роджер працювали не покладаючи рук. Але це також означало, що вона залишилася сама з дитиною на руках i купою вiльного часу. Близьких друзiв Донна могла перелiчити на пальцях однiеi руки, зате була впевнена, що цю дружбу не зруйнуе нi вогонь, нi вода. Та вона нiколи не сходилася з людьми швидко й легко. Часом у голову закрадалася думка, чи не подати заяву на пiдтвердження квалiфiкацii – системи освiти нью-Йорка i Мейну були взаемопов’язанi. Досить було лише заповнити кiлька паперiв. Потiм зустрiтися з суперiнтендантом з управлiння освiти, i ii внесуть у список позаштатних учителiв Касл-Рока. Та пiсля кiлькох простих пiдрахункiв на кишеньковому калькуляторi цю безглузду iдею довелося вiдкинути. Витрати на пальне i няньку для Теда з’iдатимуть бiльшу частину ii щоденного заробiтку у двадцять вiсiм доларiв. «Я стала iдеальною американською домогосподаркою, – у розпачi думала Донна одного зимового дня, дивлячись, як у вiкно тераси цокотить дрiбний колючий снiг. – Сиджу вдома, годую Теда ковбасками й бобами, готую йому тости з сиром i розiгрiваю консервований суп на обiд. Отримую порцiю реального життя в Лiзи з „Як обертаеться земля“ i Майка з „Молодих i невтомних“[26 - Американськi телесерiали.]. Вряди-годи ми дурiемо пiд черговий випуск „Колеса Фортуни“[27 - Ігрове телешоу.]…» Вона могла б пiти в гостi до Джоанi Велш, котра мала дочку приблизно Тедового вiку, та в ii присутностi Доннi було якось незатишно. Джоанi була на три роки старшою i на десять фунтiв[28 - 4,5 кг.] важчою. Вона, здавалося, нiтрохи цим не переймалась i казала, що чоловiк любить ii й такою. Життя в Касл-Року ii цiлком влаштовувало. Саме в цей час лайно почало зворотний шлях трубою. Вона почала нападати на Вiка через дрiбницi, цим виражаючи значно глибшi почуття, якi було не так легко iдентифiкувати i ще важче висловити. Втрата, страх, старiння. Самотнiсть i страх перед нею. Коли чуеш по радiо знайому зi шкiльних рокiв пiсню i нi з того нi з сього заходишся слiзьми. Вона заздрила Вiковi за те, що його життя було постiйною боротьбою, щоб чогось досягти, вiн був мандрiвним лицарем iз фамiльним гербом на щитi, у той час як вона була тут, вiд ранку до вечора з Тедом, утiшала, коли вiн був не в гуморi, вислуховувала його дитяче белькотання, готувала йому обiди й перекуски. Це було життя в окопах. У ньому було забагато чекання i забагато слухання. І весь цей час вона думала, що, коли Тед пiдросте, справи пiдуть краще; вiдкриття, що насправдi все не так, викликало в неi почуття, близьке до жаху. Цього року тричi на тиждень Тед був до обiду в садку «Джек i Джилл», а влiтку – п’ять днiв у пообiдньому дитячому таборi. Коли його не було, дiм шокував порожнечею. Дверi голодно роззявлялися без Теда, який у них стояв; сходова клiтка зяяла провалом без Теда, який перед денним сном сидiв у пiжамi на середнiй сходинцi, по-совиному задумливо розглядаючи книжку з картинками. Дверi ставали пащами, сходи – горлянкою, а кiмнати – пастками. Вона мила i так чисту пiдлогу. Дивилася мильнi опери. Думала про Стiва Кемпа, з яким флiртувала ще з минулоi осенi, коли вiн приiхав до мiста у своему фургончику з вiрджинськими номерами й вiдкрив невелику майстерню з ремонту та реставрацii меблiв. Вона ловила себе на тому, що сидiла перед телевiзором, не знаючи, що там показують; думала про те, як його засмага контрастуе з бiлою тенiсною формою, або про те, як його зад пружинить на бiгу. І нарештi вона дещо зробила. А сьогоднi вiдчула, як шлунок скручуеться у вузол, i побiгла до ванноi, долонi притиснутi до рота, очi розширенi й застиглi. Ледь устигла, ii знудило вiд погляду на власне блювотиння, Донна застогнала, i ii знудило вдруге. Коли шлунок трохи попустило (ноги знову тремтiли; щось здобуваеш, а щось втрачаеш), вона глянула на себе в дзеркало. Свiтло флуоресцентноi лампи надавало обличчю рiзких, непривабливих контурiв. Шкiра занадто блiда, очi почервонiли. Волосся збилося довкруг голови негарним шоломом. Вона побачила себе такою, якою буде в старостi, а найстрашнiше, що якби в цю мить Стiв Кемп був тут, вона, здаеться, вiддалася б йому, хай би вiн тiльки обiймав ii, цiлував i говорив, що iй не слiд боятися, що час – це мiф, а смерть – тiльки сон i що все гаразд. З ii горла вирвався звук – пронизливий крик-схлип. Такий звук не мiг народитися в ii грудях: то був крик божевiльноi. Донна схилила голову i заплакала. Чарiтi Кембер сидiла на iхньому з Джо двоспальному лiжку, втупившись у рiч, котру тримала в руцi. Вона щойно повернулася з тiеi ж крамницi, що й Донна Трентон. обличчя, руки i ноги замерзли й занiмiли, так наче вона занадто довго каталася з Джо на снiгоходi. Та назавтра було перше липня, i снiгохiд, акуратно загорнутий у брезент, стояв собi в гаражi. Цього не може бути. Сталася якась помилка. Та помилки не було. Вона перевiряла мало не десяток разiв: жодноi помилки. Урештi-решт, таке ж трапляеться? Звiсно. З кимось трапляеться. Але з нею? Вона чула, як Джо клепае щось у майстернi. Тонкий металевий звук, що луною розбивав гаряче пообiддя. Пауза. Далi тихе: – Чорт! Молоток ударив ще раз, потiм настала довга пауза. Тодi чоловiк загорлав: – Бретте! Вона завжди здригалася, коли вiн кликав сина отаким голосом. Бретт дуже любив батька, та що вiдчував сам Джо, вона нiколи не знала напевне. Думати так жахливо, та це правда. одного разу, десь два роки тому, iй наснився страшний сон, який вона, здавалося, нiколи не зможе забути. У снi чоловiк увiгнав вила просто в Бреттовi груди. Вони прохромили хлопця наскрiзь i вийшли зi спини, напнувши футболку, мов намет. «маленький негiдник не прийшов, коли я його кликав», – казав увi снi Джо, i вона, вся тремтячи, прокинулася поряд зi справжнiм Джо, котрий, напившись пива, мiцно спав у своiх боксерських трусах. мiсячне свiтло, холодне i байдуже, падало крiзь вiкно й заливало лiжко, де сидiла Чарiтi, i вона раптом усвiдомила, наскiльки сильно може боятися людина, як страх перетворюеться на жовтозубе чудовисько, послане злим богом, щоб пожерти непiдготованих i необачних. Протягом iхнього шлюбу Джо кiлька разiв здiймав на неi руку, i Чарiтi добре засвоiла урок. може, вона не була генiем, та ii мати дурнiв на свiт не приводила. Тепер вона робила все, що iй велiв Джо, i рiдко сперечалась. І знала, що Бретт чинить так само. Та iнодi iй ставало страшно за хлопця. Вона пiдiйшла до вiкна саме вчасно, щоб побачити, як Бретт бiжить через подвiр’я до майстернi. Слiдом за ним плiвся Куджо, вiн запарився i виглядав прибитим. Потiм тихе: – Потримай ось це, Бретте. Ще тихiше: – Добре, тату. Знову почулося цюкання молотка, немилосердний льодорубний звук: цюк-цюк-цюк. Їй уявилося, як Бретт тримае зубило над зламаним пiдшипником або, наприклад, який-небудь болт. А поряд ii чоловiк – рукави закасанi, у кутику тонкого рота дрижить цигарка «Pall Mall» – орудуе п’ятифунтовим молотом. А якщо вiн п’яний, якщо схибить хоч на дюйм… Їй уже вчувався вiдчайдушний крик Бретта пiсля того, як молот перетворить його руку на потрощене криваве мiсиво. Щоб позбутися видива, вона схрестила руки на грудях. Знову поглянула на предмет у руцi, розмiрковуючи, як би можна було його використати. Дужче за все на свiтi iй хотiлося поiхати до Коннектикуту провiдати сестру Голлi. Востанне вони бачилися шiсть рокiв тому, влiтку 1974-го; вона пам’ятала це добре, бо те лiто видалося важким, за винятком тих одних приемних вихiдних. Того року в Бретта почалися нiчнi проблеми – страшнi сни, невиспанiсть, i все частiше вiн почав ходити увi снi. Того ж року Джо почав сильно пити. Неспокiйнi ночi та сомнамбулiзм Бретта залишилися в минулому, алкоголiзм Джо – нi. Тодi Бреттовi виповнилося чотири. Зараз йому було десять i вiн навiть не пам’ятав тiтки Голлi, котра шiсть рокiв тому вийшла замiж. Вона мала дiвчинку й хлопчика, котрого назвала на честь чоловiка. Чарiтi ще жодного разу не бачила племiнникiв, хiба що на свiтлинах, котрi час вiд часу надсилала Голлi. Заговорити на цю тему з Джо вона боялася. Чоловiковi вже набридли ii прохання, i вiн мiг ii побити. Уже минуло майже шiстнадцять мiсяцiв з того дня, як вона востанне питала, чи не могли б вони влаштувати невеличку вiдпустку в Коннектикутi. Схильнiстю до мандрiв син мiсiс Кембер Джо точно не вiдзначався. Йому i в Касл-Року непогано жилося. Раз на рiк вони з отим старим п’яницею Герi Первiером i ще кiлькома дружками вирушали на пiвнiч до Мусхеда пострiляти оленiв. Минулого листопада вiн хотiв узяти з собою i Бретта. Вона впиралася руками й ногами, i тодi все вийшло по ii, незважаючи на похмуре бурчання Джо i страдницький погляд Бретта. Вона не хотiла, щоб син цiлi два тижнi пробув iз цiею ватагою, слухаючи вульгарнi анекдоти й розмови про секс, не хотiла, щоб вiн бачив, як вiд безперервного багатоденного пияцтва чоловiки перетворюються на бидло. І всi блукають лiсом iз зарядженими гвинтiвками. Заряджають гвинтiвки i самi пiдзаряджаються. І хай навiть вони всi в яскравих, помаранчевих шапках i жилетах, з кимось рано чи пiзно неодмiнно трапиться лихо. Та тiльки не з ii сином. Тiльки не з Бреттом. Молоток ритмiчно, рiвномiрно стукотiв по залiзу. Потiм затих. Вона трохи розслабилася. Стукiт почувся знову. Вона здогадувалася, що рано чи пiзно Бретт усе одно поiде з ними, i тодi вона втратить його для себе. Вiн вступить у iхнiй клуб, i мати стане для нього чимось лише трохи бiльшим, нiж рабиня, що тримае будинок у чистотi. Так, цей день настане, i вона це знала, i страждала, але принаймнi змогла вiдкласти його ще на рiк. А цього року? Чи зможе вона в листопадi знову втримати його вдома? мабуть, нi. Хай там як, але було б краще – не добре, але хоча б краще – спочатку вiдвезти Бретта до Коннектикуту. Щоб показати, як… …як… Ну зiзнайся, принаймнi сама собi. (як живуть поряднi люди) Якби тiльки Джо вiдпустив iх самих. Та сподiватися на це не мало сенсу. Джо, сам чи з друзями, мiг iздити куди завгодно, але не вона. Навiть у компанii Бретта. Це було одне з основних правил iхнього шлюбу. Та Чарiтi не могла заборонити собi уявляти, як добре iм було б без нього: без Джо, який сидiтиме в кухнi Голлi, цмулитиме пиво i мiрятиме ii чоловiка з голови до п’ят зневажливими карими очима. Без Джо, який нетерпеливитиметься поiхати геть, аж доки Джим i Голлi самi не захочуть, щоб вони поiхали. Вона i Бретт. Тiльки вони вдвох. Вони могли б поiхати автобусом. Вона думала: «Минулого листопада вiн хотiв узяти Бретта на полювання». Думала, чи не можна було б домовитися. Холод заповнив кiстки скляними нитками. Чи справдi вона пiде на таку домовленiсть? Вiдпустити Бретта восени до Мусхеда, якщо Джо, у свою чергу, вiдпустить iх автобусом до Стретфорда. Грошей було вдосталь – тепер, – але грошi самi по собi нiчого не вирiшували. Джо забере грошi, i вона бачитиме iх востанне. Якщо правильно не розiграе свою карту. Правильно. Думки зарухалися швидше. Стукiт припинився. Вона побачила, як Бретт повiльно виходить iз майстернi, i ii охопила полегкiсть. Застережливий внутрiшнiй голос пiдказував, що коли Бретт i зазнае серйозноi травми, то це трапиться саме там, у темнiй майстернi з притрушеною металевою стружкою i залитою мастилом пiдлогою. Є ж якийсь вихiд. Вихiд мусить бути. Якщо вона готова поставити все на карту. У руцi в неi був лотерейний квиток. Стоячи в роздумах бiля вiкна, вона весь час крутила його в пальцях. Стiв Кемп повернувся у свою майстерню, просто шаленiючи вiд лютi. майстерня була розташована на захiднiй околицi Касл-Рока, на дорозi № 11. Вiн винаймав ii у фермера, котрий мав власнiсть у Касл-Року i в сусiдньому Бриджтонi. Фермер був не просто занудою. Вiн був суперзанудою. Бiльшу частину примiщення займав чан для варiння лаку: казан iз гофрованого залiза, достатньо великий, щоб зварити в ньому цiлу конгрегацiю мiсiонерiв. навколо чана, нiби маленькi супутники великоi планети, вишикувалися його замовлення: секретери, комоди, книжковi шафи, серванти й столи. У повiтрi висiв запах лаку, розчинника та олiфи. У руках Стiв тримав пошарпану дорожню сумку зi змiнним одягом: планував перевдягтися пiсля сеансу кохання з вродливою шльондрочкою. Вiн пожбурив сумку через усю майстерню. Вона вiдбилася вiд протилежноi стiни i приземлилася на комод. Стiв пiдiйшов i збив ii на пiдлогу. Потiм копнув ногою. Сумка пiдлетiла аж пiд стелю, перш нiж, перевернувшись на бiк, впасти додолу, як здохлий ховрах. Потiм вiн просто стояв, важко переводячи дух, вдихаючи iдкi запахи i вiдстороненим поглядом втупившись у трiйко стiльцiв, якi обiцяв доплести до кiнця тижня. Великi пальцi застромленi за пояс. Руки стиснутi в кулаки. нижня губа вiдкопилилася. Вiн був схожий на ображену дитину, котрiй щойно дали наганяй. – Лайно собаче, – видихнув вiн, знову пiдходячи до сумки. Зiбрався був копнути ii ще раз, та передумав. Пiдiбравши сумку, вiн пройшов через комiрчину до трикiмнатного помешкання, що мiстилося за майстернею. Усерединi виявилося ще задушливiше. Бiсова липнева спека. Вона проникала аж до мозку. У кухнi було повно брудного посуду. Бiля зеленого пластикового пакета з залишками «бiфаронi»[29 - Консервованi макарони з м’ясом у томатному соусi.] i бляшанками з-пiд тунця дзижчали мухи. Центральним предметом у вiтальнi був великий старий чорно-бiлий телевiзор «Зенiт», котрий Стiв пiдiбрав на звалищi металобрухту в нейплзi. на ньому мертвим сном спав великий смугастий кастрований кiт на кличку Бернi Карбо. Спальня була мiсцем для творчостi. Розкладне лiжко було незастелене, простирадла зашкарубли вiд сперми. незалежно вiд того, як у нього складалося з жiнками (а останнi два тижнi на цьому фронтi був повний нуль), Стiв багато мастурбував. Вiн вважав це ознакою творчоi особистостi. навпроти лiжка стояв письмовий стiл зi старомодним «Ундервудом». По обидва боки лежали стоси рукописiв. Решта рукописiв, частина в коробках, частина перев’язана еластичними стрiчками, була звалена в кутку. Стiв багато писав i багато переiжджав, i головним багажем були його працi: в основному вiршi, кiлька оповiдань, сюрреалiстична п’еса, в якiй героi обходилися загалом дев’ятьма словами, i роман, який вiн атакував одразу з шести кiнцiв. Уже п’ять рокiв вiн не жив в одному мiсцi достатньо довго, щоб повнiстю розпакувати речi. Одного грудневого дня пiд час голiння вiн помiтив у своiй бородi першу сивину. Вiд вiдкриття впав у страшну депресiю на кiлька тижнiв. Вiдтодi бритви вiн не торкався, так нiби вона була винуватицею його сивiння. Стiву було тридцять вiсiм. Вiн гнав вiд себе навiть думку про вiк, та iнодi вона пiдкрадалася ззаду i приголомшувала. Усвiдомлення, що до сорокiвки залишалося менш нiж сiмсот днiв, жахало. Вiн щиро вважав, що сорок – це для iнших. «Ця сука, – думав вiн знову й знову. – Сука». Вiн кинув десятки жiнок вiдтодi, як у старшiй школi його вклала в лiжко невловимо гарненька, солодко безпорадна вчителька французькоi, та самого його вiдшивали всього двiчi чи тричi. Вiн завжди вiдчував наближення розриву i сам виходив з гри. Це була захисна тактика, щось на кшталт пiдкидання пiковоi дами комусь iншому у грi в «чорну панi». Робити це треба було, коли баба все ще у твоiх руках, iнакше влипнеш. Так прикриваеш свiй зад вiд думок про вiк. Вiн знав, що запал Донни минае, та вона справляла враження жiнки, якою можна манiпулювати без особливих труднощiв, принаймнi деякий час: умiлим поеднанням психологiчних i сексуальних чинникiв. З допомогою страху, якщо казати голу правду. Те, що механiзм не спрацював, розсердило та образило Стiва, нiби його вiдшмагали рiзкою. Вiн роздягся, кинув гаманець i дрiб’язок на стiл, пiшов у ванну, прийняв душ. Вийшовши, почувався трохи краще, Витяг iз дорожньоi сумки джинси та облiзлу фланелеву сорочку, одягся. Заховав дрiб’язок до передньоi кишенi, потiм постояв трохи, задумливо дивлячись на свого «Лорда Бакстона»[30 - Марка шкiряного гаманця.]. З нього вилетiло кiлька вiзитiвок. Таке траплялося постiйно, адже iх було так багато. Гаманець Стiва Кемпа був бiльше схожий на склад. Була одна рiч, яку вiн майже нiколи не забував прихопити при нагодi, – вiзитiвки. Вони слугували чудовими закладками, а на чистому зворотi завжди можна було нашкрябати чиюсь адресу, номер телефону чи простенький маршрут. Коли Стiву траплялося бувати в сантехнiка або до нього навiдувався страховий агент, вiн брав навiть по двi чи по три. Натягши на обличчя свою найширшу, лайноiдну посмiшку, Стiв просив мiстера «З дев’ятоi до п’ятоi» неодмiнно залишити свою вiзитiвку. Коли iхня з Донною пристрасть була саме в розпалi, одного разу вiн помiтив на телевiзорi вiзитiвки ii чоловiка. Поки Донна виходила в душ чи ще кудись, вiн прихопив одну. Без жодноi задньоi думки, просто для колекцii. Розкривши гаманець, вiн заходився порпатись у вiзитiвках. Інвестицiйна консультацiя у Вiрджинii, рiелторська агенцiя в Колорадо, а мiж ними – ще десяток iнших. На мить вiн подумав був, що вiзитiвка красунчика-чоловiка кудись подiлася, та вона просто завалилася мiж двома доларовими купюрами. Вiн витяг ii i став розглядати. Бiла картка, елегантнi маленькi синi лiтери, Мiстер Бiзнесмен-трiумфатор. Стримано, але солiдно. Жодноi пишностi. роджер брейкстоун ед воркс вiктор трентон конгрес-стрит, 16 3 3 телекс: ADWORX portIancI, maIne 04001 тел.: (207) 799-8600 Стiв вийняв iз пачки дешевого копiювального паперу чистий аркуш i розчистив собi мiсце на столi. Кинув швидкий погляд на машинку. нi, кожна машинка мае своi iндивiдуальнi особливостi, як i вiдбитки пальцiв. мерзотника згубила коса лiтера А, iнспекторе. Присяжнi виходили тiльки щоб попити чаю. Справа в жодному разi не дiйде до полiцii, звiсно ж, нi, але обережнiсть – понад усе. Дешевий папiр, який можна придбати в будь-якiй крамницi письмового приладдя, i жодних машинок. З банки вiд кави вiн дiстав гелевий маркер i вивiв великими друкованими лiтерами: ПРИВІТ, ВІКУ. У ТЕБЕ ГАРНЕНЬКА ДРУЖИНА. Я З НАСОЛОДОЮ ТРАХАВ ЇЇ ДО НЕ МОЖУ. Стiв спинився, постукуючи ручкою по зубах. Вiн знову почувався добре. Просто неперевершено. Звичайно ж, вона – вродлива жiнка, i Трентон може просто злегковажити його посланням. Слова коштують недорого, а надiслати комусь листа дешевше, нiж випити чашку кави. Та мусило бути ще дещо, воно завжди знаходилося. Що б це могло бути цього разу? Раптом Стiв посмiхнувся. Коли вiн отак смiявся, усе його обличчя прояснялось i неважко було зрозумiти, чому з того вечора iз невловимо вродливою вчителькою французькоi в нього нiколи не було проблем iз жiнками. Вiн написав: ЩО ТОБІ НАГАДУЄ ОТА РОДИМКА ЗРАЗУ Ж НАД ЛОБКОВИМ ВОЛОССЯМ? МЕНІ – ЗНАК ПИТАННЯ. А В ТЕБЕ Є ПИТАННЯ? Цього досить. Обiд не гiрший, нiж бенкет, як любила говорити його мати. Знайшовши конверт, вiн вклав у нього послання i, подумавши трохи, додав ще й вiзитiвку. Потiм надписав адресу Вiкового офiсу, теж чорними лiтерами. Повагавшись хвилинку, вирiшив виявити до бiдолашного недотепи трохи милосердя i приписав: «оСоБИСТо». Вiн спер листа на пiдвiконня i вiдхилився на спинку стiльця, знову вiдчувши себе повнiстю в нормi. Сьогоднi ввечерi йому добре писатиметься, це вiн знав напевне. Надворi зупинився мiкроавтобус з номерами iншого штату. У кузовi пiкапа був великий, розкiшний гужiерiвський буфет[31 - Рiзновид буфета, популярний у штатi Індiана на початку ХХ столiття. Звiдти й назва – гужiерами прозивають жителiв штату Індiана.]. Хтось вiдкопав справжню знахiдку на розпродажi вживаних речей. Пощастило ж iм. Стiв попрямував до виходу. Вiн би залюбки взяв iхнiй буфет i iхнi грошi, та не був упевнений, що матиме час закiнчити роботу. Коли лист буде вiдправлено, змiнити обставини не завадить. не радикально, принаймнi зараз. Вiн вiдчував, що заборгував собi хоча б iще один вiзит до маленькоi мiс Задериноса, звiсно, коли пересвiдчиться, що поблизу немае красунчика-чоловiка. Стiв грав iз ним у тенiс, i на вогняного метеора Вiк не скидався: худорлявий, окуляри з товстими лiнзами, подача – як розваренi макарони; та нiколи не знаеш, коли отакi красунчики чоловiки злетять iз котушок i вчинять щось асоцiальне. У доброi половини красунчикiв-чоловiкiв водяться пiстолети. Тому, перш нiж пхатися туди, краще як слiд розвiдати мiсцевiсть. один-единий вiзит – i шоу закiнчено раз i назавжди. може, пожити трохи в огайо чи Пенсiльванii або поiхати до Таоса, Иью-мексико. Та як жартiвник, що пiдсипав пороху в чиюсь цигарку, вiн хотiв триматися поблизу – на безпечнiй вiдстанi, звичайно ж, – щоб подивитися, як вона вибухне. Водiй пiкапа з дружиною зазирали в майстерню, щоб побачити, чи вiн на мiсцi. Стiв вийшов до них, усмiхаючись i засунувши руки в кишенi джинсiв. Жiнка одразу ж усмiхнулась у вiдповiдь. – Привiт, люди! Чим можу допомогти? – запитав вiн, думаючи, що вiдправить листа, як тiльки iх позбудеться. Того ж вечора, коли червоне сонце, гаряче й кругле, сiдало за обрiй, Вiк Трентон, обв’язавши сорочку навколо талii, оглядав мотор «пiнто» Донни. Дружина босонiж стояла поруч, виглядаючи молодо i свiжо у своiх бiлих шортах i червонiй картатiй блузцi без рукавiв. Тед у самих лише плавках як навiжений ганяв по дорiжцi на триколiсному велосипедi, мабуть, уявивши себе кимось на зразок Понча i Джона з «Калiфорнiйського дорожнього патруля»[32 - Легкий кримiнальний серiал, iшов по телебаченню в США у 1977–1983 роках.], що переслiдують Дарта Вейдера. – Пий свiй чай, поки лiд не розтанув, – сказала Донна. – Ага. Чашка стояла на вiдчиненому капотi. Вiк зробив кiлька ковткiв i, не озираючись, поставив ii назад, чашка впала просто в руки Донни. – Класне перехоплення, – зауважив вiн. Вона усмiхнулась: – Я просто знаю, коли ти лiтаеш думками десь далеко. Глянь, нi краплi не розлила. Якусь мить вони усмiхалися одне одному: хороша мить, як здалося Вiку. Може, це просто була його уява або вiн дуже цього хотiв, але останнiм часом складалося враження, що маленьких хороших моментiв стало бiльше. Менше рiзких слiв. Менше холодного, а може, що ще гiрше, байдужого мовчання. Вiн не знав, iз чим це пов’язане, та все одно був радий. – Для сiльського чемпiонату це суперклас, але до вищоi лiги тобi ще е куди рухатися, дитинко. – То що там iз моею машиною, тренере? Вiн зняв фiльтр, i тепер той лежав на дорiжцi. – Нiколи не бачив такого великого фрисбi, – спокiйно вiдзначив Тед кiлька хвилин тому, рiзко об’iжджаючи фiльтр. Вiк знову схилився над мотором i навмання пошпортав викруткою в карбюраторi. – Рiч у карбюраторi. Думаю, голка заiла. – Це дуже погано? – Не дуже, – вiдповiв вiн, – але ти можеш застрягнути намертво, якщо ця штука вирiшить заiсти посеред дороги. Голка контролюе подачу пального, а без пального ти не поiдеш. Це як стаття конституцii, дорогенька. – Татку, покатаеш мене на гойдалцi? – Так. Зачекай хвильку. – Добре, я за будинком. Тед побiг за будинок до гойдалки, яку Вiк спорудив минулого лiта; освiжаючись джином з тонiком i раз у раз звiряючись iз планом, вiн працював у вихiднi й у буднi пiсля вечерi, а з радiоприймача лунали верескливi анонси iгор «Ред Сокс». Тед, тодi трирiчний, з поважним виглядом сидiв на лядi, що вела в пiдвал, або на схiдцях, пiдперши пiдборiддя долонями; iнодi вiн подавав то те, то iнше, та найчастiше просто мовчки спостерiгав. Минуле лiто. Хороше лiто, не таке пекельно гаряче, як це. Тодi здавалося, що Донна тут прижилась i нарештi збагнула, що все це: Мейн, Касл-Рок, «Ед Воркс» – не так вже й погано. Потiм – ця незбагненна чорна смуга, а найгiрше – в’iдливе, майже фiзичне вiдчуття, що справи йдуть iще паскуднiше, нiж йому хотiлося б думати. Речi в домi раптом стали здаватися не на своiх мiсцях, нiби iх переставляли чужi руки. У нього з’явилася божевiльна думка (чи така вже й божевiльна?), що дружина занадто часто мiняе простирадла. Вони завжди були свiжi, й однiеi ночi, наче в старiй казцi, у мозок, болiсно вiдлунюючи, вдерлося питання: «Хто спав у моему лiжку?» Зараз, здавалося, все владналось. Якби не дурна iсторiя з «Малиною» i не ця бiсова поiздка, що нависла над його головою, i це лiто могло б вийти доволi непоганим. Може, навiть i вийде. Інодi можна й виграти. Не всi ж надii виявляються марними. Вiн вiрив у це, хоч нi на чому серйозному вiра й не грунтувалася. – Теде, – загукала Донна, змусивши хлопця рiзко пригальмувати. – Постав велосипед у гараж. – Ма-ам! – Будь ласка, зараз же, мосье! – Моссе, – вимовив Тед, пирснувши в кулачок. – Ти ж не ховаеш свою машину в гараж. – Тато ii ремонтуе. – Але… – Слухайся маму, Теде, – сказав Вiк, пiднiмаючи фiльтр. – Я зараз прийду. Тед осiдлав велосипед i повiв його до гаража, голосно iмiтуючи сирену «швидкоi допомоги». – Чому ти кладеш цю штуку назад? – спитала Донна. – Ти що, не збираешся ii лагодити? – Це тонка робота, а я не маю потрiбних iнструментiв, – вiдповiв Вiк. – Та навiть з iнструментами я б, мабуть, зробив тiльки гiрше. – Прокляття, – вилаялася Донна i з досадою буцнула шину ногою. – Такi речi нiколи не трапляються, коли авто ще на гарантii, правда ж? «Пiнто» мав усього близько двадцяти тисяч миль пробiгу, а шiсть мiсяцiв тому, коли вони його купували, автомобiль був новий-новiсiнький. – Це також як стаття конституцii, – зауважив Вiк, ставлячи фiльтр на мiсце i загвинчуючи гайку. – Думаю, поки Тед буде в таборi, я зможу вiдiгнати машину до Сауз-Перiса. менi доведеться взяти авто напрокат, коли ти поiдеш. Як гадаеш, довезе? – Звiсно. Але навiщо? Вiджени ii до Джо Кембера. Це всього сiм миль звiдси, та й вiн свою справу знае. Пам’ятаеш той пiдшипник на «ягуарi»? Вiн зняв його за допомогою таля, зробленого зi старого телефонного кабеля, i взяв тiльки десять баксiв. Господи, якби я вiдвiз ii в Портленд, вони випатрали б мiй гаманець, як тушу молодого лося. – Цей тип мене нервуе, – сказала Донна. – Не враховуючи того факту, що вiн залив себе мало не по вiнця. – Чим вiн тебе нервуе? – Дiловитим поглядом. Вiк засмiявся: – З такою, як ти, моя люба, е чим зайнятися. – Дякую, – вiдповiла вона, – але не обов’язково так дивитися на жiнку. Неначе тебе подумки роздягають. Це дiе на нерви, – вона замовкла, якось дивно, як йому здалося, задивившись на зловiсний червоний захiд сонця. Тодi знову поглянула на нього. – Інодi виникае вiдчуття, нiби в деяких чоловiкiв у головi прокручуеться маленький фiльм на тему «Викрадення Сабiнянок», у якому тобi вiдведено… головну роль. У нього було химерне, неприемне враження, що вона знову говорить про кiлька речей водночас. Та сьогоднi йому не хотiлося в це заглиблюватися. Вiн тiльки-но почав вигрiбатися з купи лайна, у якiй сидiв мiсяцями. – Найiмовiрнiше, тобi нiчого не загрожуе, дорогенька. У нього ж е жiнка, дитина. – Мабуть, ти правий. Та вона схрестила руки на грудях, обхопивши лiктi долонями: характерний жест, що свiдчив про занепокоення. – Слухай, – сказав Вiк, – я сам вiджену твою машину до нього в суботу, гаразд? І залишу, якщо буде потрiбно. Та, схоже, вiн зможе ii полагодити одразу ж. Ми вип’емо трохи пива, i я погладжу його собаку. Пам’ятаеш iхнього сенбернара? Донна засмiялася: – Я навiть пам’ятаю його iм’я. Вiн так облизував Теда, що ледь не перевернув. Пригадуеш? Вiк кивнув. – Тед пiвдня бiгав за ним i гукав: «Ку-у-джо! Сюди, Ку-у-джо!» Вони дружно засмiялися. – Інодi я почуваюся набитою дурепою, – промовила Донна. – Якби я вмiла користуватися ручною коробкою передач, то могла б, коли ти поiдеш, iздити на «ягуарi». – Якби ж то. «Ягуар» – машина ексцентрична. Вiн любить, щоб з ним розмовляли. – Вiк iз грюкотом зачинив капот. – О-о-ох, ДУРНИКУ! – простогнала вона. – Там же був твiй чай з льодом! У нього був такий комiчно здивований вигляд, що Донна вибухнула гучним реготом. По хвилi вiн приеднався до неi. Дiйшло до того, що вони мусили вхопитись одне за одного, як двiйко п’яниць. Тед з округленими очима прибiг iз заднього двору, щоб поглянути, що дiеться. Урештi-решт, переконавшись, що з ними, попри ненормальну поведiнку, все гаразд, i сам долучився до реготу. Приблизно в той же час менш нiж за двi милi вiд них Стiв Кемп вкинув лист у скриньку. Коли спустилися сутiнки i спека трохи вiдступила, а свiтляки почали прошивати повiтря навколо заднього двору мерехтливими стiбками, Вiк катав сина на гойдалцi. – Вище! Татку, вище! – Якщо розгойдати вище, ти зробиш «сонечко», малий. – То зроби «сонечко», тату! Хочу «сонечко»! Вiк сильно штовхнув гойдалку, i та катапультою полетiла до неба, де спалахували першi зорi, а сам перебiг на другий бiк. Тед радiсно заверещав; голова задерлася догори, волосся маяло. – Класно, тату! Зроби так ще раз! Вiк знову штовхнув гойдалку, цього разу спереду, i Тед знову шугонув догори, в теплу нiчну тишу. Тiтка Еввi Чалмерс жила неподалiк, i нажахано-захопленi крики Теда стали останнiми звуками, якi вона чула перед смертю. Їй вiдмовило серце. Одна з його тоненьких, мов папiр, стiнок раптово (i майже безболiсно) трiснула, коли вона сидiла в кухнi з чашкою кави в однiй руцi i восьмою за лiком цигаркою «Герберт Терейтон» – у другiй. Вона вiдкинулась на стiльцi, i перед очима все потемнiло; звiдкись долинув дитячий крик. Спершу вiн здався iй радiсним, та коли вона вже згасала, раптом вiдчувши сильний, але не грубий поштовх iззаду, iй почулося, що дитина кричить вiд страху, в агонii. Потiм вона померла, а наступного дня ii знайшла небога Еббi, з кавою, такою ж холодною, як вона сама, з цигаркою, що перетворилася на бездоганно рiвний, тендiтний стовпчик попелу, i вставною нижньою щелепою, яка наставилася зi зморщеного рота, мов частокiл. Перед сном Тед i Вiк сидiли на терасi. Тед пив молоко, Вiк – пиво. – Тату? – Що? – Краще б ти не iхав нiкуди наступного тижня. – Я ж повернуся. – Так, але… Тед дивився в землю, намагаючись стримати сльози. Вiк поклав руку йому на шию. – Але що, юначе? – А хто казатиме слова, якi проганяють чудовиськ iз шафи? Мама iх не знае, тiльки ти. З очей бризнули сльози i покотилися по обличчю. – І все? – спитав Вiк. Слова проти чудовиськ (спочатку Вiк охрестив iх антимонстрiвським катехизмом, та, оскiльки Теду було важко запам’ятати цю назву, ii було спрощено) народилися наприкiнцi весни, коли Теда почали мучити кошмари й напади нiчного страху. Вiн казав, що щось оселилось у шафi; часом уночi вона вiдчинялася, i вiн бачив якусь iстоту з жовтими очима, яка хотiла його з’iсти. Донна думала, що так на нього вплинула книжка Морiса Сендака «Там, де живуть чудовиська»[33 - Оригiнальна назва «Where the Wild Things Are». Вiдома книжка-картинка про те, як неслухняний хлопчик потрапив до краiни чудовиськ (якi зображенi доволi кумедними, незважаючи на кошлатiсть i зубатiсть), став iхнiм королемi повернувся додому.]. Вiк висловив Роджеровi, але не Доннi припущення, що, можливо, Тед почув десь якiсь туманнi уривки з iсторiй про масовi вбивства, що сталися в Касл-Року, i вирiшив, що вбивця, котрий став чимось на зразок мiсцевого страшила, живий-здоровий i облаштувався в його шафi. Роджер вiдповiв, що це цiлком може бути, з дiтьми взагалi все може бути. За кiлька тижнiв Донна i сама трохи злякалася. Якось за снiданком, нервово посмiхаючись, вона сказала Вiку, що iй здаеться, нiби речi в шафi хтось перекладав. – Це зробив сам Тед, – вiдповiв Вiк. – Ти не розумiеш, – заперечила Донна. – Тед нiзащо бiльше туди не полiзе. Нiколи… Вiн занадто наляканий. Потiм вона додала, що пiсля Тедових кошмарiв, супроводжуваних нападами страху наяву, у шафi дiйсно з’являеться неприемний запах. Нiби там завелася якась тварина. Занепокоений, Вiк пiшов до шафи й принюхався. У мозку зародилася нечiтка iдея, що Тед може ходити ввi снi, залазити до шафи й пiсяти там, пiдкоряючись якомусь незрозумiлому нiчному циклу. Жодного iншого запаху, крiм нафталiну, вiн не вловив. Шафа, котра з одного боку обмежувалася перегородкою, а з iншого – голою стiною, була десь вiсiм футiв[34 - 2 м 45 см.] завдовжки. Вона була вузькою, як пульманiвський вагон. Жодного чудовиська в шафi не було, i в Нарнii Вiк, звiсно, теж не опинився. Тiльки у волоссi заплуталося трохи павутини, та й по всьому. Спочатку для боротьби з нiчним страхом Донна запропонувала, як вона це назвала, «приемнi думки на нiч», потiм – молитву. На першу пропозицiю Тед вiдповiв, що iстота з шафи вкрала всi його приемнi думки, а на другу – що оскiльки Бог сам не вiрить у чудовиськ, то нема чого й молитися. Донна спалахнула, можливо, частково тому, що й сама боялася шафи. Одного разу, коли вона розвiшувала сорочки Теда, дверi тихо зачинились i iй довелося пережити не найкращi сорок секунд, навпомацки вибираючись звiдти. Тодi вона вiдчула якийсь запах – близький, гарячий i грубий. Майже невловимий. Вiн трохи нагадував пiт Стiва Кемпа пiсля того, як вони кохались. Усе закiнчилося короткою реплiкою, що, оскiльки чудовиськ не iснуе, Теду слiд викинути з голови цю маячню, мiцнiше обiйняти ведмедика i йти спати. Чи то Вiк бачив глибше, чи мав кращу пам’ять, та вiн пригадував дверi шафи, якi в темрявi ставали схожими на перекривлений рот божевiльного, мiсце, з якого часом долинало дивне шарудiння, мiсце, де розвiшанi речi iнодi нагадували повiшених людей. У головi зринали невиразнi спогади про тiнi, якi вуличнi лiхтарi iнодi вiдкидають на стiни у безкiнечнi чотири години пiсля настання нового дня, i про скрипучi звуки, котрi може видавати, просiдаючи, будинок, а може, – це тiльки можливiсть, – iстота, що пiдкрадаеться. Його вiдповiддю був «антимонстрiвський катехизм», або ж, якщо вам чотири роки i ви не тямите в семантицi, просто слова проти чудовиськ. Хай там як, вони не були нiчим iншим, нiж просто примiтивне заклинання, щоб утримати зло якнайдалi вiд себе. Вiн придумав iх одного дня за обiдом i, на полегшення й прикрiсть Донни, вони дiяли, у той час як ii власнi зусилля – психологiчнi методи, тренiнг для хороших батькiв i, врештi-решт, слiпа дисциплiна – не принесли жодних результатiв. Вiк, як благословiння, промовляв iх щовечора над лiжком Теда, коли той лежав голий у задушливiй темрявi, вкритий самим лише простирадлом. – Гадаеш, у перспективi це пiде йому на користь? – спитала Донна. У ii голосi чулися захват i роздратування водночас. Розмова вiдбулася в серединi травня, коли напруга мiж ними досягла апогею. – Люди реклами не думають про перспективу, – вiдповiв Вiк. – Для нас важливий результат тут i зараз, а я добре роблю свою роботу. – Нiкому буде говорити слова проти чудовиськ, це погано, це дуже погано, – говорив Тед, зi знiяковiнням i огидою витираючи сльози зi щiк. – Послухай, – мовив Вiк, – вони записанi. І ось як я можу кожного вечора повторювати тi слова. Я надрукую iх i повiшу в тебе на стiнi, мама читатиме iх тобi, поки мене не буде. – А ти це зробиш? – Аякже. Я ж сказав. – А ти не забудеш? – Нiзащо. Я зроблю це сьогоднi ж. Тед поклав руку татовi на плечi, i Вiк мiцно пригорнув його до себе. Тiеi ж ночi, коли Тед заснув, Вiк тихо зайшов до його кiмнати i кнопкою прикрiпив до стiни аркуш. Вiн повiсив його зразу ж над «Чудо-календарем», щоб Тед неодмiнно помiтив. На аркушi великими друкованими лiтерами було написано: СЛОВА ПРОТИ ЧУДОВИСЬК Для Теда Чудовиська, тримайтеся подалi вiд цiеi кiмнати! Вам тут робити нiчого. Ідiть геть вiд лiжка Теда! Ви туди не влiзете. Не ховайтесь у Тедовiй шафi! Вам там буде тiсно. Ідiть геть вiд вiкна Теда! Вам там нi за що вхопитися. Перевертнi, вампiри i всiлякi кусючки! Вам тут робити нiчого. Нiщо не зачепить Теда, нiщо не зробить погано Теду, всю цю нiч. Вам нiчого тут робити. Вiк довго дивився на аркуш, думаючи про те, що треба хоча б двiчi нагадати Доннi читати цi слова Теду кожного вечора. нехай усвiдомить, наскiльки вони для нього важливi. На шляху до дверей Вiк помiтив, що дверi шафи трохи прочиненi. Вiн щiльно зачинив iх i вийшов iз синовоi кiмнати. Значно пiзнiше, посеред ночi, дверi знову вiдчинилися. Час вiд часу спалахувала блискавка, татуюючи всерединi божевiльнi тiнi. Але Тед не прокидався. Наступного ранку о чверть на восьму фургон Стiва Кемпа виiжджав на дорогу № 11. Вiн долав милю за милею, прямуючи до дороги № 302, щоб потiм звернути лiворуч, на пiвденний схiд, i, перетнувши штат, потрапити до Портленда. Вiн збирався на деякий час осiсти в тамтешнiй YMCA[35 - Юнацька християнська асоцiацiя, яка займаеться громадською активнiстю й популяризацiею спорту. очевидно, Стiв мав на метi працювати там тренером з тенiсу.]. На щитку керування акуратним стосиком лежали заадресованi листи, цього разу не виведенi друкованими лiтерами, а набранi на машинцi. Зараз машинка, як i решта пожиткiв, лежала в кузовi. Знадобилося тiльки пiвтори години, щоб зiбрати своi касл-рокськi здобутки, разом iз Бернi Карбо, котрий зараз дрiмав у своiй коробцi бiля заднiх дверей. Вони з Бернi були легкi на пiдйом. Текст на конвертах був надрукований фахово. Якими б не були iншi досягнення, шiстнадцять рокiв творчоi дiяльностi зробили з нього першокласного друкаря. Вiн зупинився бiля тiеi ж поштовоi скриньки, з якоi напередоднi вiдправив анонiмне послання Вiковi Трентону, i опустив туди листи. Якби вiн збирався залишити штат, утеча без сплати оренди за будинок i майстерню його б анiтрохи не збентежила. Та оскiльки Стiв вирушив не далi, нiж до Портленда, найрозумнiшим рiшенням було зробити все законно. Цього разу можна було й розщедритись: у маленькiй дiрцi вiд болта за бардачком було заховано понад шiстсот доларiв. Крiм чека на сплату оренди, вiн повернув завдатки кiльком клiентам, вiд яких отримав значнi замовлення, супроводжуючи кожен чек короткою, чемною запискою. У нiй вiн перепрошував за незручнiсть, але його мати раптово важко занедужала (байка про матусю безвiдмовно дiяла на кожного чистокровного американця). Вони можуть забрати своi меблi в майстернi: ключ на поличцi над дверима праворуч, i чи не були б вони такi ласкавi повернути ключ на мiсце. Дуже дякую, i бла-бла-бла, i подiбне лайно. Деякi незручностi, звiсно, виникнуть, але великоi мороки не буде. Укинувши листи в скриньку, вiн вiдчув вдоволення: зад прикрито як слiд. Стiв iхав у напрямку Портленда, наспiвуючи разом iз «Grateful Dead», котрi пропонували свiй «Sugaree». Стiв розiгнав фургон до п’ятдесяти п’яти миль, сподiваючись, що рух на дорозi буде не дуже iнтенсивним i вiн дiстанеться Портленда вчасно, аби встигнути прорватися на корт у Тенiсному клубi Мейну. День, здавалось, обiцяв бути чудовим. Якщо Мiстер Бiзнесмен досi не отримав його маленьку бомбу, сьогоднi вiн ii точно отримае. «Спритно», – подумав Стiв i розреготався. О пiв на восьму, коли Стiв Кемп думав про тенiс, а Вiк Трентон – про те, щоб не забути зателефонувати Джо Кемберу з приводу вередливоi автiвки дружини, Чарiтi Кембер готувала снiданок для сина. Пiвгодини тому Джо поiхав до Льюiстона, щоб спробувати на звалищi старих автомобiлiв або в крамницi вживаних запасних деталей знайти вiтрове скло для «камаро-72». Це iдеально збiгалося з планом, який так довго й ретельно розробляла Чарiтi. Вона поставила перед Бреттом тарiлку яечнi з беконом i сама сiла поряд. Син, трохи здивований, вiдiрвався вiд книжки, яку щойно читав. Пiсля приготування снiданку мати бралася за своi щоденнi хатнi клопоти. А якщо, доки вона не залле в себе другу ранкову чашку кави, забагато базiкатимеш, ризикуеш налетiти на гострий язик. – Бретте, можна з тобою хвильку поговорити? Легкий подив перейшов у приголомшення. Глянувши на матiр, вiн побачив у неi на обличчi щось зовсiм невластиве ii замкнутiй натурi. Чарiтi нервувала. Бретт вiдклав книжку i промовив: – Звичайно. – Ти б хотiв… – Вона вiдкашлялась i почала знову: – Ти б хотiв поiхати в Коннектикут, до Стретфорда, навiдати тiтку Голлi, дядька Джима i своiх кузенiв? Бретт усмiхнувся. За свое життя вiн виiжджав iз Мейну лише двiчi, востанне вони з батьком iздили до Портсмута, штат Нью-Гемпшир. Там на аукцiонi старих машин Джо придбав «форд» 1958 року з напiвдвигуном[36 - Напiвдвигун, гемi-двигун – двигун iз напiвсферичними камерами згоряння.Спочатку був розроблений для лiтакiв-винищувачiв. Використовуеться в потужних автомобiлях.]. – Звiсно. А коли? – Я планувала в понедiлок пiсля 4-го, – вiдповiла Чарiтi. – Ми б поiхали на тиждень. Тебе це влаштовуе? – Ще б пак! Офiгiти, я думав, наступного тижня тато мае купу роботи. В нього. – Я ще не говорила з татом. Широка усмiшка сповзла з Бреттового обличчя. Вiн узяв шматок бекону i заходився жувати. – Ну, я знаю, що вiн обiцяв Рiчi Сiмсу розiбрати двигун його комбайна. А мiстер мiллер зi школи казав, що завезе свiй «форд», у ньому полетiла трансмiсiя. А ще… – Я думала, – перервала його Чарiтi, – ми поiдемо тiльки вдвох. Автобусом iз Портленда. Вигляд у Бретта був невпевнений. Крiзь склянi дверi ганку було видно, як Куджо важко пiдiймаеться схiдцями; опинившись у затiнку, вiн iз хрипiнням повалився додолу й задивився на ЖІНКУ i ХЛОПЦЯ своiми змученими почервонiлими очима. Йому було зле, справдi дуже зле. – Офiгiти. Мамо, я не знаю. – Не кажи «офiгiти». Це погане слово. – Вибач. – То ти б хотiв поiхати, якщо тато погодиться? – Ну звичайно ж! Думаеш, ми справдi зможемо поiхати? – Можливо. Вона задумливо дивилась у вiкно над мийкою. – Мам, а далеко до Стретфорда? – Думаю, десь триста п’ятдесят миль. – Офi… Тобто: ого, як далеко! – Бретте. Бретт пильно глянув на матiр. У ii голосi й на обличчi була якась дивна зосереджена рiшучiсть i знервованiсть водночас. – Так, мамо? – Знаеш щось таке, що потрiбне татовi в майстернi? Щось, що вiн дуже хотiв би мати? Обличчя Бретта трохи прояснiло. – Ну, йому згодилися б новi розвiднi ключi та набiр шарнiрiв. А ще не завадить нова маска для зварювання. На старiй пiшла трiщина. – Нi, я маю на увазi щось серйознiше, дороге. Бретт подумав трохи i широко всмiхнувся. – Думаю, найбiльше вiн мрiе про новий механiчний пiдйомник «Йорген». З ним витягти той старий двигун Рiчi Сiмса буде легко, як два пальцi… Ну, просто дуже легко. – Хлопець почервонiв, тодi квапливо додав: – Але ти не зможеш купити йому нiчого такого. Це коштуе купу бабла. Купу бабла. Слiвце Джо на позначення поняття «дорого». Як вона це ненавидiла. – Скiльки? – Ну, в каталозi тисяча сiмсот доларiв, але тато каже, що мiстер Беласко з «Портленд мешин» мiг би продати пiдйомник за оптовою цiною. Тато каже, що мiстер Беласко його боiться. – Ти вважаеш, це дуже круто? – рiзко спитала Чарiтi. Бретт вiдкинувся на спинку стiльця, трохи зляканий ii запальнiстю. Вiн не пригадував, щоб мати коли-небудь так поводилася. навiть Куджо на ганку нашорошив вуха. – Ну? Вiдповiдай! – Нi, мамо. Та Чарiтi з розпачем зрозумiла, що син бреше. Коли можеш змусити людину продати тобi якусь рiч за оптовою цiною просто зi страху, то з тебе неабиякий дiлок. У голосi Бретта вона почула захват, навiть якщо сам хлопець його не помiчав. «Хоче стати схожим на татка, вважае героем, бо вiн умiе лякати людей. О Господи.» – Для того щоб залякувати людей, великого хисту не треба, – вела далi Чарiтi. – Усе, що для цього потрiбне, – це грiзний голос 1 брутальна поведiнка. нiчого крутого в цьому немае. Вона махнула рукою i спокiйнiшим голосом додала: – Гаразд, iж яечню. Я не збиралася кричати на тебе. Це все вiд спеки. Вiн тихо i обережно почав iсти, раз у раз кидаючи на матiр швидкi погляди. Цього ранку всюди таiлися прихованi мiни. – І скiльки становить ця оптова цiна? Тисячу триста? Тисячу? – Не знаю, мамо. – А цей Беласко зможе доправити його сюди? Це ж значне замовлення. – Думаю, так. Якби ми мали стiльки грошей. Їi рука потяглася до кишенi халата, де лежав лотерейний квиток. Зелений номер 76 i червоний 434 два тижнi тому збiглися з виграшними номерами державноi лотереi. Вона звiряла iх десятки разiв, не в змозi повiрити. Того тижня вона витратила п’ятдесят центiв на квиток, як робила регулярно з часу першого випуску лотереi в 1975-му. І виграла п’ять тисяч доларiв. Грошей вона ще не отримала, та вiдтодi не розлучалася з квитком анi на мить. – Потрiбна сума в нас е, – вiдповiла Чарiтi. Бретт витрiщився на неi. О чверть на одинадцяту Вiк вислизнув зi свого офiсу й попрямував у «Бентлi» на чашку ранковоi кави, не в змозi бiльше терпiти оту паскудну бурду з офiсного автомата. Весь ранок вiн розробляв сюжет для реклами яець «Декостер». Робота була не з легких. Вiк ненавидiв яйця ще з юнацьких рокiв, коли мати з грiзним виглядом запихала iх у нього чотири рази в тиждень. Найкраще, що вiн спромiгся витиснути з себе, було: «ЛЮБОВ ДО ЯЄЦЬ НІКОЛИ НЕ РОЗБИВАЄТЬСЯ». Так собi. Вiд цього слогана в головi зринула картинка: фотомонтаж яйця з замком-блискавкою посерединi. Образ хороший, от тiльки що це дасть i куди його втулити, Вiк уявлення не мав. «Треба спитати Теддi», – майнула думка, коли кельнерка подала йому каву i мафiн iз чорницями. Тед любив яйця. Причина його поганого настрою була, звiсно, не в рекламi яець. Справа була в цiй дванадцятиденнiй подорожi. Безперечно, iхати було потрiбно, Роджер його переконав. Їм доведеться прийняти бiй i пнутися зi шкiри, щоб його виграти. Старий добрий базiкало Роджер. Вiк любив його майже як брата. Вiн би був просто щасливий пройтися з Вiком до «Бентлi», випити з ним кави i протеревенити йому всi вуха. Та цього разу Вiк хотiв побути сам. Подумати. Починаючи вiд понедiлка вони майже два тижнi проведуть разом, працюючи до сьомого поту, а цього бiльш нiж досить, навiть для братiв по духу. Думки знову звернули на фiаско з «Малиновою енергiею», 1 вiн вiдпустив iх у вiльне плавання, знаючи, що неквапнi, навiть млявi роздуми часом можуть принаймнi допомогти по-новому глянути на проблему, показати ii з iншого боку. Те, що сталося, було доволi зле, i «малину» зняли з продажу. Зле, однак не смертельно. На вiдмiну вiд отiеi iсторii з консервованими грибами, нiхто серйозно не захворiв i не помер. Навiть покупцi розумiють, що подiбний збiй може трапитися з кожним. Вiзьмiмо хоча б iсторiю з безкоштовними склянками в «макдональдзi» якихось два чи три роки тому. Тодi у фарбi склянок виявили неприпустимо високий умiст свинцю. Їх швидко прибрали з обiгу й вiдiслали в таке собi рекламне чистилище, де вже знайшли собi притулок швидкодiйнi лiки «Алказельцер» i Вiковi улюбленi жуйки «Бiг Дiк». Це стало ударом для корпорацii «Макдональдз», але нiхто не звинуватив Рональда Макдональда в спробi отруiти своiх малолiтнiх клiентiв. Професора кашологii, власне, теж нiхто не звинувачував, та комiки, вiд Боба Гоупа до Стiва мартiна, не пропускали нагоди вiдточити на ньому своi язики, а Джоннi Карсон в ефiрi одного з вечiрнiх шоу присвятив iсторii з «малиною» цiлий монолог, пересипаний ретельно дiбраними двозначними фразами. немае потреби згадувати, що ролики з професором кашологii негайно прибрали з екранiв, також немае потреби говорити, що актор, котрий виконував роль професора, просто ошалiв вiд того, як усе обернулося проти нього. – Ми могли б опинитись i в гiршiй ситуацii, – зауважив Роджер, коли перша хвиля шоку трохи вляглась i припинився потiк регулярних, по тричi на день, мiжмiських дзвiнкiв мiж Портлендом i Клiвлендом. – У якiй? – поцiкавився Вiк. – Ну, наприклад, – вiдповiв Роджер iз непроникним виразом обличчя, – якби ми робили рекламу для того консервованого супу вiшисуаз[37 - Суп-пюре з цибулi.], який потiм виявився зараженим ботулiзмом. – Ще кави, сер? Вiк звiв очi на кельнерку. Зiбрався був вiдмовитися, та раптом кивнув. – Пiвчашки, будь ласка. Вона налила каву i пiшла. Вiк не пив, а тiльки бездумно розмiшував ii ложечкою. На превелике щастя, панiка тривала недовго. На телебаченнi i в пресi виступали численнi лiкарi, в один голос запевняючи, що барвник зовсiм нешкiдливий. Щось подiбне траплялось i ранiше: стюардеси однiеi приватноi авiакомпанii були ураженi якоюсь дивною недугою, вiд якоi шкiра набувала помаранчевого вiдтiнку. Пiзнiше виявилося, що це всього-на-всього фарба, що облазила з рятувальних жилетiв, коли стюардеси перед вильотом показували пасажирам, як ними користуватися. За кiлька рокiв до цього в продукцii одного з виробникiв франкфуртських сосисок було знайдено барвник, що викликав такий же ефект, як i «малинова енергiя». Адвокати старого Шарпа подали багатомiльйонний позов проти компанii-виробника барвника: процес, який мае всi шанси затягтися на три роки, а потiм закiнчитись угодою сторiн. Та це не мало значення. Головне, що судовий процес став платформою, з якоi можна було дати громадськостi зрозумiти: провина, якою б незначною i безболiсною вона не була, лежить не на компанii Шарпа. Та попри все акцii Шарпа на нью-йоркськiй фондовiй бiржi стрiмко покотилися вниз. З того часу вони змогли повернути собi трохи менш нiж половину початковоi вартостi. Продажi каш спочатку рiзко скоротились, але потiм цi продукти знову вiдвоювали бiльшiсть територii, втраченоi пiсля того, як «малина» показала свое пiдступне червоне обличчя. а «Злакова сумiш» узагалi продавалася як нiколи ранiше. отже, тут усе в порядку, правда ж? неправда. Зовсiм не в порядку. Не в порядку був сам професор кашологii. Бiдоласi нiколи бiльше не повернутися на екран. на змiну панiцi прийшов смiх, i професора з його статечною мiною i класною кiмнатою буквально засмiяли до смертi. Джордж Карлiн[38 - George Denis Patrick Carlin – американський комiк, вiдомий своiм чорним гумором i монологами на забороненi теми.] у своiй типовiй манерi дi-джея з нiчного клубу заводить: – О, цей божевiльний, божевiльний свiт. Вiн на мить задумливо схиляе голову над мiкрофоном, потiм знову пiдводить. – Рейган iз компанiею знiмае на телику свою смердючу пропаганду. Росiяни випередили нас у гонцi озброень. Тепер вони штампують ракети тисячами. І ось Джиммi приiжджае на студiю записувати одне зi своiх звернень: «Дорогi моi спiввiтчизники! День, коли Росiя випередить нас у гонцi озброень, настане тодi, коли вся американська молодь сратиме червоним». Публiка вибухае смiхом. – Потiм Роннi телефонуе до Джиммi й питае: «Пане президенте, а що Еммi iла на снiданок?» Публiка аж заходиться. Карлiн робить паузу. І нарештi ключова фраза, вимовлена тихим, багатозначним тоном: – Так, тут усе в порядку. Шквал оплескiв, публiка аж реве вiд захвату. Карлiн сумно хитае головою. – Це ж треба: «срати червоним». Вау! Що ж, насолоджуйтесь. І в цьому була проблема. Джордж Карлiн був проблемою. Боб Гоуп був проблемою. І Джоннi Карсон, i Стiв мартiн, i кожен дотепник з будь-якоi американськоi чоловiчоi перукарнi. І ще один момент: акцii Шарпа впали на дев’ять пунктiв, а вiдiграли тiльки чотири цiлих двадцять п’ять сотих. Акцiонери жадали кровi. І кого б то вiддати iм на поталу? Кому першому спала на думку блискуча iдея з професором кашологii? Як щодо тих хлопцiв-рекламникiв? Вони пасують найбiльше. Байдуже, що до провалу «Малини» професор з успiхом перебував на екранi чотири роки, Байдуже, що до того як на сценi з’явилися професор i його компанiя, снайперське печиво та Джордж i Грейсi, акцii Шарпа перебували на три з чвертю пункти нижче, нiж зараз. Усе це байдуже. А значення мае ось що: сам лише факт, одне-едине повiдомлення у вiдповiдних колах, що угоду з «Ед Воркс» розiрвано, може змусити акцii пiдскочити на пiвтора, а то й два пункти. А коли розпочнеться нова рекламна кампанiя, iнвестори розцiнюватимуть це як сигнал, що всi старi негаразди позаду, й акцii можуть поповзти вгору ще на якийсь пункт. «Звiсно, – думав Вiк, розмiшуючи в кавi замiнник цукру, – все це лише в теорii». Та навiть якщо теорiя виявиться правдивою, Вiк i Роджер були переконанi, що короткочасний результат буде майже повнiстю зведений нанiвець, якщо за нову кампанiю поспiхом вiзьмуться люди, котрi не знають особливостей компанii Шарпа й конкурентного ринку круп’яних виробiв загалом. Зненацька мозок пронизала нова думка, нова картинка. Несподiвано й без попередження. Чашка застигла на пiвдорозi до рота, очi розширились. У своiй уявi вiн побачив, як двое чоловiкiв, можливо, вiн iз Роджером, а може, Шарп зi своiм пiдстаркуватим синочком, засипають могилу. Миготiли лопати. У темрявi вiтряноi ночi блимало хистке свiтло лiхтаря. Сiявся дрiбний дощик. То один, то iнший iмпровiзований паламар раз по раз крадькома озирався через плече. То було нiчне поховання, таемна церемонiя пiд покровом темряви. Вони потай ховали професора кашологii, i це було неправильно. – Неправильно, – пробурмотiв Вiк уголос. Звичайно, це було неправильно. Бо якщо вони поховають професора в глибокiй темрявi, вiн нiколи не скаже те, що мусить: що йому прикро. Вiн витяг iз тримача серветку, дiстав iз внутрiшньоi кишенi ручку «Пентел» i швиденько написав: «Треба, щоб професор вибачився». Вiн глянув на серветку. Чорнило поступово всотувалося, лiтери бiльшали й розпливалися. До цього речення вiн дописав: «Гiдний похорон». І ще нижче: «ПРИ ДЕННОМУ СВІТЛІ». Вiн не мiг точно сказати, що це означае. Це був швидше образ, анiж осмислений задум, але саме так до нього приходили найкращi iдеi. Ідея була варта уваги, в цьому Вiк не сумнiвався. Куджо лежав у напiвтемрявi гаража. Усерединi було гаряче, та на вулицi – ще гiрше… І денне свiтло було занадто яскраве. Ранiше такого нiколи не було; власне, ранiше вiн навiть не звертав уваги на свiтло. Тепер звернув. У нього болiла голова. Нили м’язи. Яскраве свiтло боляче рiзало очi. Йому було гаряче. Вкушений нiс i досi болiв. Рана запалилася. ЧОЛОВІК кудись поiхав. Невдовзi по тому поiхали ЖІНКА з ХЛОПЦЕМ, залишивши його самого. Хлопець винiс для нього миску з iжею, i Куджо трохи попоiв: вiд цього йому не полегшало, а навпаки, погiршало, i далi iсти вiн не став. Знадвору почулося гудiння вантажiвки, що в’iжджала на пiд’iзну дорiжку. Куджо встав i пiдiйшов до дверей, уже знаючи, що це чужий. Звук вантажiвки ЧОЛОВІКА i сiМейноi автiвки вiн знав. Куджо спинився на порозi й вистромив голову на слiпуче свiтло, вiд якого рiзало очi. Вантажiвка зупинилася на дорiжцi. З кабiни вилiзли двое чоловiкiв i попрямували до кузова. Один iз них вiдчинив розсувнi дверi. Гучний брязкiт боляче вдарив у вуха. Вiн заскавчав i вiдступив у заспокiйливий пiвморок. Вантажiвка була з «Портленд Мешин». Три години тому Чарiтi Кембер з’явилася в головному офiсi «Портленд Мешин» на Брайтон-авеню в супроводi сина, котрий досi не отямився вiд оторопiння. Вона виписала чек на купiвлю механiчного пiдйомника, цiна якого склала рiвно 1241 долар 71 цент iз урахуванням усiх податкiв. По дорозi до «Портленд Мешин» вона завернула в державний алкогольний магазин на Конгрес-стрит заповнити бланк на отримання виграшу. Бретт, якому заходити всередину категорично заборонялося, засунувши руки в кишенi, стояв на тротуарi. Клерк повiдомив Чарiтi, що вона отримае чек на виграш поштою. Коли? Максимум за два тижнi. З цiеi суми буде стягнено податок приблизно у вiсiмсот доларiв. Цифра базувалася на декларацii про доходи Джо за минулий рiк. Факт, що сума встигла зменшитися ще до отримання, анiтрохи не розсердив Чарiтi. Весь час, поки клерк звiряв ii номер з вiдомiстю, вона стояла затамувавши подих, i досi не в змозi повiрити, що це справдi сталося. Тодi клерк кивнув головою, привiтав ii з виграшем i навiть покликав менеджера потиснути iй руку. Та все це не мало значення. Значення мало те, що до неi повернулася здатнiсть дихати, i квиток перестав бути ii клопотом. Вiн повернувся в надра лотерейноi комiсii. Чек надiйде Поштою. Якi казковi, мiстичнi слова, слова-талiсмани. Та попри це вона вiдчула, як штрикнуло в серцi, коли побачила, як квиток, зiм’ятий i липкий вiд ii нервового поту, разом iз бланком зникае з очей. Панi Фортуна вказала на неi пальцем. Уперше, а може, й востанне в життi важка муслiнова завiса буденностi трохи вiдслонилася, привiдкривши барвистий, сяйливий свiт. Чарiтi була практичною жiнкою i в душi знала, що ненавидить чоловiка не так i слабенько, а також i боiться. Та знала також i те, що вони старiтимуть разом i вiн помре, залишивши iй у спадок борги, а можливо, – у цьому вона, хоч i страшенно боялася, не зiзнавалася навiть самiй собi в глибинi душi – зiпсованого сина. Якби ii iм’я потрапило в суперрозiграш, що проводився раз на пiвроку, якби вдалося виграти вдесятеро бiльше, нiж зараз, вона б могла будувати плани, як зiрвати ту остогидлу муслiнову завiсу, взяти сина за руку й вирушити у свiт, – яким би вiн не виявився, – що вiдкривався за межами мiськоi дороги № 3, автомайстернi Кембера «МАШИНИ – ВАШІ, РЕМОНТ – НАШ» i Касл-Рока. Вона могла б повезти Бретта в Коннектикут, насамперед збираючись розпитати сестру, скiльки коштуе невеличка квартирка в Стретфордi. Та завiса лише трошки вiдслонилась. І все. Вона бачила панi Фортуну лиш одну-едину коротку мить – прекрасну, бентежну й незбагненну, як яскраву фею, що танцюе мiж грибами в мерехтливих променях росяного ранку… Тiльки раз i бiльш нiколи. Тому й вiдчула укол у серце, коли квиток зник з очей, хоч вiн i вкрав у неi спокiйний сон. Чарiтi усвiдомлювала, що впродовж усього життя купуватиме лотерейнi квитки i нiколи не виграе бiльш нiж два долари за раз. Нiчого страшного. Дарованому коневi в зуби не заглядають. Принаймнi якщо ви розумнi. Тодi вони поiхали в «Портленд Мешин», i, виписуючи чек, Чарiтi подумала, що дорогою додому треба зайти до банку, щоб покласти частину грошей iз заощаджень на поточний рахунок для погашення чека. За п’ятнадцять рокiв на iхньому з Джо депозитному рахунку назбиралося трохи бiльш нiж чотири тисячi доларiв, якраз досить, щоб покрити три чвертi боргiв, не враховуючи iпотеки на ферму. Звiсно, вона не мала права забувати про iпотеку, проте завжди так робила. не могла змусити себе думати про неi, доки не треба було сплачувати черговий внесок. Але тепер вони могли витрачати скiльки хотiли. Коли надiйде виграш, можна буде покласти його на депозит, втративши тiльки вiдсотки за два тижнi. Працiвник «Портленд мешин» Льюiс Беласко пообiцяв, що пiдйомник привезуть по обiдi, а Беласко був людиною слова. Джо Магрудер i Роннi ДюБей поставили пiдйомник на пневматичний навантажувач, i той, сколихнувши повiтря, з м’яким шурхотом зiслизнув на дорiжку. – Старий чорт Кембер щось дуже розщедрився, – зауважив Роннi. Джо кивнув. – Жiнка сказала вiднести його в сарай. Там у нього гараж. Тримай добре, Роннi, а то вiн важкий, як дiдько. Джо Магрудер узявся з одного боку, Роннi – з iншого, i вони, крекчучи й хекаючи, наполовину понесли, наполовину поволокли пiдйомник до сараю. – Поставимо його на землю на хвилину, – звелiв Роннi, – я нi чорта не бачу. Треба трохи звикнути, щоб не полетiти догори дупою через якусь залiзяку. Вони з глухим стуком опустили пiдйомник на землю. Пiсля слiпучого полуденного сонця Джо майже нiчого не бачив. Розрiзняв тiльки нечiткi обриси: припiднятий домкратом автомобiль, верстак, похилi розмитi контури балок горища. – Цю штуку треба… – Почав був Роннi й раптом затнувся. З темряви бiля автомобiля долинуло низьке, горлове гарчання. Роннi вiдчув, що його трудовий пiт раптом охолов. Волосся на потилицi стало дибки. – Святi роги. Ти чуеш? – прошепотiв Магрудер. Тепер Роннi мiг розгледiти Джо, його злякано розширенi очi. – Чую. Звук нагадував низьке гудiння потужного навiсного двигуна на холостому ходу. Роннi знав, що такi звуки мiг видавати тiльки великий собака, i якщо вiн iх видавав, то, найiмовiрнiше, не заради жарту. Знаку «оБЕРЕЖно! ЗЛИЙ СоБАКА» вiн нiде не помiтив, та цi сiльськi телепнi не завжди переймаються такими дрiбницями. Роннi знав тiльки одне: вiн молив Бога, щоб собака, який видае цi звуки, був прив’язаний. – Джо, ти бував тут ранiше? – Один раз. Це iхнiй сенбернар. Нев’iбенно здоровий, як хата. Але ранiше вiн такого не робив. Джо ковтнув слину, i Роннi почув, як у нього в горлi щось тенькнуло. – Господи, Роннi, ти тiльки поглянь… Очi Роннi поволi звикали до темряви, а короткозорiсть надавала тому, що вiн бачив, якогось примарного, майже надприродного вигляду. Вiн знав, що в жодному разi не можна показувати злим собакам свiй страх – вони здатнi вловлювати його запах, – та все ж безпомiчно затрусився, не в змозi нiчого з цим вдiяти. Пес був справжнiм монстром. Вiн стояв у глибинi сараю, позаду припiднятоi домкратом автiвки. Без сумнiву, то був сенбернар, помилитися було годi: навiть у напiвмороку було видно густу рудаво-коричневу шерсть, широкi плечi. Голова опущена. Вiн уп’явся в них непорушними, сповненими притлумленоi ворожостi очима. Собака був не прив’язаний. – Повiльно вiдступай назад, – наказав Джо. – Заради всього святого, не бiжи. Як тiльки вони почали задкувати, собака повiльно рушив уперед. Вiн рухався напружено. Власне, вiн не йшов, а, як подумалося Роннi, радше наступав. Цей пес не просто вимахувався. Його двигун заведений i готовий до старту. Голова й далi опущена. Висота гарчання не змiнювалася. За кожним iхнiм кроком назад вiн робив крок уперед. Найгiршим для Джо Магрудера був момент, коли вони знов опинилися на сонцi. Яскраве свiтло слiпучо било в очi. Вiн бiльше не бачив собаки. Якщо той зараз до нього дiстанеться. Вiн уперся спиною в бiк вантажiвки. Цього виявилося досить, щоб втратити самоконтроль. Вiн рвонув до кабiни. З iншого боку Роннi ДюБей зробив те саме. Вiн дiстався пасажирських дверей i нескiнченно довгу хвилину намацував замок. Учепився в нього руками, все ще чуючи низьке гарчання, таке схоже на двигун «Евiнруд» на вiсiмдесят кiнських сил. Дверi нiяк не хотiли вiдчинятися. Вiн чекав, що собака от-от вiдгризе йому шматок заду. нарештi палець вiдшукав кнопку, дверi вiдчинились, i вiн, вiдсапуючись, видерся на пасажирське сидiння. Кинув погляд у дзеркальце заднього огляду й побачив, що собака непорушно стоiть на порозi гаража. Потiм перевiв погляд на Джо, що сидiв за кермом i знiяковiло посмiхався. Роннi подарував йому таку ж тремтячу посмiшку. – Просто собака, – вимовив Роннi. – Гавкае страшнiше, нiж кусае. – Авжеж. Хочеш пiти туди ще раз? Краще прилаштуеш пiдйомник. – Твою мать, – вiдгукнувся Джо. – І тебе, i твою коняку. Обидва зареготали. Роннi дав йому закурити. – Чим, по-твоему, нам зайнятися? – Я – весь твiй, – вiдповiв Джо, заводячи машину. На пiвдорозi до Портленда Роннi промовив скорiше сам до себе: – З цим псом щось не те. Джо, котрий вiв машину, вистромивши з вiкна лiкоть, швидко озирнувся на Роннi. – Я злякався i не соромлюся це визнати. Такi ось маленькi собачки змушують мене пудити в штани, особливо коли нiкого немае вдома. менi так i хочеться натовкти йому яйця, розумiеш? Я хочу сказати: якщо люди не прив’язують собаку, який може вкусити, то на це вони й заслуговують, знаеш? Ця тварюка… Ти ж його бачив? Закладаюся, падлюка важить добрих двiстi фунтiв. – Може, дзенькнути Джо Кемберовi? – промовив Роннi. – Розповiсти, що сталося. Поки йому руку не вiдкусили. Як думаеш? – Що тобi недавно зробив Джо Кембер? – вишкiрившись, вiдгукнувся магрудер. Роннi задумливо кивнув. – Вiн не смокче менi так, як ти. Що правда, то правда. – Останнiй раз менi смоктала твоя дружина. До речi, не так уже й погано. – Дiдько тобi в пельку, паскуднику. Вони зареготали. Джо Кемберовi нiхто не телефонував. Коли Роннi з Джо повернулися в «Портленд мешин», уже був час закруглятися. Час гуляти. Вони витратили п’ятнадцять хвилин, щоб скласти звiт про поiздку. Беласко зайшов спитати, чи Кембер був удома, коли вони приiхали. Роннi ДюБей пiдтвердив. Беласко, йолоп найвищоi категорii, пiшов собi геть. Джо Магрудер побажав Роннi гарних вихiдних i офiгенного четвертого липня. Роннi вiдповiв, що плануе пiти в запiй i не виходити з нього до вечора недiлi. Вони розпрощалися. Жоден з них i не згадував про Куджо, доки не прочитали про нього в газетах. Решту дня перед продовженими вихiдними Вiк провiв, детально обговорюючи з Роджером поiздку. Роджер був мало не до параноi педантичний щодо деталей. Усi квитки й готелi вiн бронював через агенцiю. Лiтак до Бостона з портлендського аеропорту вiдлiтав у понедiлок о сьомiй десять ранку. Вiк пообiцяв, що заiде по Роджера о пiв на шосту. Сам вiн вважав, що це зарано, та добре знав Роджера i його маленькi пунктики. Вони говорили про поiздку загалом, свiдомо оминаючи подробицi. Вiк поки що тримав свою iдею з кав’ярнi при собi, а серветка була надiйно схована в кишенi його спортивноi куртки. Роджер буде бiльш сприйнятливим, коли вони опиняться далеко звiдси. Вiк зiбрався пiти ранiше, та вирiшив iще зайти до себе перевiрити пошту. Лiза, iхня секретарка, вже пiшла, подовживши собi й без того подовжений вiкенд. Боже, тепер нiякою силою не можна змусити секретарку залишатися на роботi до п’ятоi, незалежно вiд вихiдних. особисто Вiк вбачав у цьому ще одну ознаку занепаду захiдноi цивiлiзацii. Можливо, якраз у цю мить Лiза, двадцятиоднорiчна красуня майже з повною вiдсутнiстю грудей, одягнена в обтислi джинси й «нуль-бюстгальтер», вливалася в потiк машин на магiстралi, прямуючи на пiвдень, до Олд-Орчерда чи Гемптонса. «Вiдривайся, Диско-Лiзо», – з посмiшкою подумав Вiк. На столi лежав лише один непрочитаний лист. Здивований, Вiк узяв його до рук; першим, що впало у вiчi, було виведене пiд адресою слово «оСоБИСТо», друге – те, що текст написаний великими друкованими лiтерами. Вiн крутив лист у руках, вiдчуваючи, як струмiнь невиразноi тривоги вливаеться в загальний стан безжурноi втоми. Десь у глибинi душi зненацька зродився майже несвiдомий порив розiрвати лист спочатку надвое, потiм на чотири, потiм на вiсiм частин i викинути в кошик для смiття. Натомiсть вiн розкрив конверт i витяг один-единий аркуш. Ще бiльше друкованих лiтер. Просте послання, усього шiсть речень, було як влучання просто в серце. Вiн радше не сiв, а звалився в крiсло. З горла вирвався тихий хрип, як у людини, з якоi раптом вибили все повiтря. Деякий час у головi не було нiчого, крiм радiошумiв; вiн не усвiдомлював… просто не мiг… збагнути. Якби в цю мить зайшов Роджер, то, певно, подумав би, що у Вiка серцевий напад. Певною мiрою так i було. Обличчя бiле, як крейда. Рот роззявився. Пiд очима з’явилися синюватi пiвмiсяцi. Вiн прочитав записку ще раз. І ще раз. Спочатку погляд прикувало перше питання: ЩО ТОБІ НАГАДУЄ ОТА РОДИМКА ЗРАЗУ Ж НАД ЛОБКОВИМ ВОЛОССЯМ? «Це якась помилка, – спантеличено подумав Вiк. – Крiм мене, цього нiхто не знае. Хiба що мати. І батько». Потiм вiн вiдчув перший болiсний укол ревнощiв: «Їi прикривають навiть бiкiнi. Навiть ii вузенькi бiкiнi». Вiк запустив пальцi у волосся. Тодi вiдклав листа й запустив у волосся i другу руку. Груди все ще стискало, як вiд удару кулака: було таке вiдчуття, нiби серце замiсть кровi перекачуе повiтря. Його охопив страх, бiль i сум’яття. Та найдужчою емоцiею, що притлумлювала двi iншi, був усепоглинальний страх. Лiтери вороже дивилися на нього i кричали: Я З НАСОЛОДОЮ ТРАХАВ ЇЇ ДО НЕ МОЖУ. Тепер погляд спинився на цьому рядку, не в змозi вiд нього вiдiрватися. За вiкном Вiк почув ревiння лiтака, що набирав висоту, здiймаючись у небо над аеропортом, вiддаляючись у невiдомому напрямку, i подумав: «Я З НАСОЛОДОЮ ТРАХАВ ЇЇ ДО НЕ МОЖУ». Вульгарно. Як вульгарно. Саме так, панi та панове, а як же iнакше? Як удар тупим ножем. «ТРАХАВ ЇЇ ДО НЕ МОЖУ»… Який зворот. Невигадливий. Нiби просто в очi пустили струмiнь iз водяного пiстолета, наповненого акумуляторною кислотою. Вiн щосили намагався думати зв’язно i (Я З НАСОЛОДОЮ) просто не мiг (ТРАХАВ ЇЇ ДО НЕ МОЖУ) зосередитись. Тепер його очi впали на останнiй рядок, котрий вiн перечитував знову й знову, нiби намагаючись якось заштовхати його змiст у свою свiдомiсть. Та шалений страх i далi стояв на завадi. А В ТЕБЕ Є ПИТАННЯ? Так. У нього зненацька з’явилася цiла купа питань. Ось тiльки вiн не був упевнений, що хоче почути вiдповiдi. У головi зринула нова думка. А якщо Роджер не пiшов додому? Перш нiж пiти, вiн часто застромлював голову в кабiнет Вiка, коли бачив, що свiтло ввiмкнене. Сьогоднi, коли в них на носi оця поiздка, Роджер, найiмовiрнiше, так i зробить. Вiд цiеi думки Вiка охопила панiка i нi з того нi з сього зринув абсурдний спогад: як вiн пiдлiтком мастурбував у ваннiй, не в змозi стриматись i шалено боячись, що всi здогадуються, що вiн там робить. Роджер одразу помiтить, що щось не так. Вiн цього не хотiв. Вiк пiдвiвся й пiдiйшов до вiкна, що виходило на стоянку шiстьма поверхами нижче. Роджеровоi яскраво-жовтоi «хонди сiвiк» там не було. Роджер поiхав додому. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stiven-king/kudzho-24238273/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Фантастичне пристосування, потрiбне для роботи Великого скляного лiфта (який лiтае в космос) у книжцi Роальда Дала «Чарлi i Великий скляний лiфт». 2 Переклад Максима Стрiхи. (Тут i далi прим. ред.) 3 «Red Sox» – професiйна бейсбольна команда з Бостона. 4 «Mets» – професiйна бейсбольна команда з Нью-Йорка. 5 Greedo – iнопланетянин, герой «Зоряних вiйн», з’являеться в епiзодi IV «Нова надiя». Зелений гуманоiд. 6 – 90 кг. 7 «Героiчними» в США називають видовженi сендвiчi з iталiйською приправою. Начинкою можуть бути баклажани з пармезаном, курятина з пармезаном, м’яснi кульки. 8 – 122 кг. 9 – 40 кг. 10 Фрисбi – iгровий снаряд, вiн же «летюча тарiлка» або «летючий диск». 11 «Nabisco» (Нацiональна бiсквiтна компанiя) – вiдомий виробник печива та подiбноi продукцii. 12 Кекс, який традицiйно готуеться за рецептом «усього по фунту (0,45 кг)» – у рiвнiй пропорцii змiшуються масло, яйця, борошно та цукор. 13 «The Bugs Bunny Show», «Roadrunner Hour», «The Drac Pack» – популярнi анiмацiйнi телесерiали, що йшли в ранковому суботньому ефiрi американських телеканалiв. 14 Лiкарський препарат для зниження кислотностi. 15 У бейсболi – гравець, який виконуе подачу. 16 Голландська хвороба в’язiв спричиняеться грибками. Пiд iхньою дiею сiк у деревi поступово перетворюеться на камiдь, вiд чого рослина пiзно випускае листя, рано його скидае i взагалi поступово всихае. 17 Фантастична iстота, вигадана для реклами «Макдональдзiв». Фiолетова, грушоподiбна, волохата. 18 Теж персонаж iз реклами «Макдональдзiв». Вбраний у цилiндр, фрак, смугастi штани, мае портфель. На перев’язi написано «мер». Голова являе собою чизбургер з очима. 19 Одна з найбiльших вiйськово-патрiотичних та суспiльно-полiтичних ветеранських органiзацiй США. 20 Так? (нiм.) 21 Так, мiй мамо! (нiм.) Помилка в граматичному родi пов’язана з алюзiею на фразу «Ja, mein Fuhrer!» («Так, мiй фюрере!»). 22 – 178 см. 23 – 2,5 см. 24 – 193 см. 25 Домогосподарцi (нiм.). 26 Американськi телесерiали. 27 Ігрове телешоу. 28 4,5 кг. 29 Консервованi макарони з м’ясом у томатному соусi. 30 Марка шкiряного гаманця. 31 Рiзновид буфета, популярний у штатi Індiана на початку ХХ столiття. Звiдти й назва – гужiерами прозивають жителiв штату Індiана. 32 Легкий кримiнальний серiал, iшов по телебаченню в США у 1977–1983 роках. 33 Оригiнальна назва «Where the Wild Things Are». Вiдома книжка-картинка про те, як неслухняний хлопчик потрапив до краiни чудовиськ (якi зображенi доволi кумедними, незважаючи на кошлатiсть i зубатiсть), став iхнiм королем i повернувся додому. 34 2 м 45 см. 35 Юнацька християнська асоцiацiя, яка займаеться громадською активнiстю й популяризацiею спорту. очевидно, Стiв мав на метi працювати там тренером з тенiсу. 36 Напiвдвигун, гемi-двигун – двигун iз напiвсферичними камерами згоряння. Спочатку був розроблений для лiтакiв-винищувачiв. Використовуеться в потужних автомобiлях. 37 Суп-пюре з цибулi. 38 George Denis Patrick Carlin – американський комiк, вiдомий своiм чорним гумором i монологами на забороненi теми.