Мемуари українського Казанови

Мемуари украiнського Казанови Антiн Щегельський Новели Антiна Щегельського – це сатиричний погляд на життя в сучаснiй Украiнi. Писанi майже з натури його героi —полiтики, державнi службовцi рiзних рiвнiв, журналiсти, бiзнесмени, простi селяни i робiтники – живуть у вигаданому, але дуже близькому до реального свiтi. Їм зовсiм не чужi усi вади i принади сучасного суспiльства. У боротьбi за виживання вони тяжко працюють. І водночас не проминають нагоди пiдставити ближньому пiднiжку чи скочити в гречку. Нiжно закохуються й гiрко розчаровуються. Словом, живуть. Антiн Щегельський Мемуари украiнського Казанови За доляри Пальцi очей моiх Заблукали в твоему волоссi, Долонi о чей моiх Пестять шию твою. Губи о чей моiх Цiлують тебе до нестями - Тiльки не знаю, чому Сам я до тебе не йду. Поет Іван дуже довго чекав тролейбуса. Вони i в гарну погоду о такiй порi ходять не часто. А тут вже другу добу люта завiрюха засипае свiт дрiбним колючим снiгом. А що у негоду вулицi навiть у центрi майже не прибирають, то транспорт ледве повзае мiстом, перемiшуючи колесами снiг iз сiллю, яку iз царською щедрiстю висипають на дорогу комунальнi служби. Люди й машини буквально плавають у тому рiдкому солоному мiсивi, вiд якого шкiра на взуттi бiлiе i дубне, а метал на кузовах автомобiлiв миттю вкривае iржа. Саме через ту сiль Іван не ризикуе в зимову негоду виганяти з гаража свого новенького «Ланоса». Тож i iздить, як бiльшiсть киян, громадським транспортом. А за це доводиться розплачуватися втраченими в чеканнi годинами. Поруч на зупинцi тупотiли змерзлими ногами ще кiлька запiзнiлих пасажирiв. Іван вже давно запримiтив серед них дiвчину, вiд якоi вiяло якимось досi невiдомим, а, може, вже давно забутим теплом i затишком. У коротенькiй пухнастiй шубцi, високих, нiби гусарськi ботфорти, чобiтках вона була прекрасна, як грiх, про який мрiе мало не кожен чоловiк. Але рiдко хто вiдважуеться зробити крок назустрiч. У передчуттi чогось ще незвiданого, але дуже приемного, вiн iнстинктивно намагався триматися поближче до незнайомки. «Ось зараз пiдiйде тролейбус, – думалося йому, – ми сядемо поруч i тодi я обов’язково заговорю до неi. Познайомимось, а там»… Вiн мiг би без кiнця фантазувати про те, що станеться потiм. Головне зробити перший крок. А для цього треба, щоб нiхто не випередив i не втелющився на його мiсце. Іван чомусь вважав, що мiсце на сидiннi поруч iз дiвчиною вiдведене для нього самою долею. Але сталося зовсiм по-iншому. Вона вибрала не подвiйне, а одинарне сидiння. Тож Івановi нiчого iншого не залишалося, як всiстися навпроти. «Так навiть краще, – подумав вiн. – Не треба буде нiчого вигадувати, щоб подивитися на неi. Та й розмовляти зручнiше, коли бачиш обличчя спiврозмовницi». А милуватися дiйсно було чим. Вiн крадькома позирав на ii красиве й нiжне, нiби виточене вправним майстром, личко, маленький носик, припухлi, наче капризнi вуста. Потай тонув у неймовiрно синiх, аж неприродних, величезних очах i всi слова застрявали йому в горлi, бо здавалися порожнiми й нiкчемними. Якби сусiдка не була такою звабливою, Іван не, вагаючись, заговорив би до неi. А так… Поки збирався з думками, час, коли ще зручно починати знайомство iз простого вiтання, був безнадiйно згаяний. І тепер звичайнiсiньке «привiт!» прозвучало б придуркувато. Принаймнi, у цьому вiн переконав себе без жодних сумнiвiв i вагань. Зауваження ж про погоду також прозвучали б банально i недоречно. Про це треба було говорити пiд поривами колючого вiтру на зупинцi, а не в затишному салонi новенького тролейбуса. «Скажу про те, що вона красива», – подумав Іван i тут же осмикнув себе, вчасно здогадавшись, що про це iй говорять усi чоловiки, а йому так кортiло бути оригiнальним. «Нi, лiпше я просто вiзьму ii за руку й скажу правду, що закохався з першого погляду. Але що подумае вона? – Боровся вiн сам iз собою. – Чи не образить ii така нахабна вiдвертiсть, якщо не вiдверта нахабнiсть?» Тим часом дiвчина вже давно помiтила, що сусiд навпроти аж занадто небайдужий до неi. Нi, зовсiм не так, як всi iншi чоловiки, якi були в ii життi. Ще вiдтодi, як в раннiй юностi вперше вiдчула, що чоловiки не просто захоплюються ii красою, а пожирають хтивими поглядами, вона усвiдомила свою владу над сильною статтю. А ставши дорослою, навчилася максимально користатися з тiеi влади. Але якщо для всiх iнших вона була просто дорогою лялькою на нiч, то для нього, дiвчина майже фiзично вiдчувала це з Іванового погляду, могла стати единою на все життя. Скажiть, яка дiвчина, а ще бiльше жiнка, не мрiе про простий домашнiй затишок у колi люблячих дiтей i чоловiка! Саме обiцянкою такого великого i чистого щастя свiтилися його очi. Вiдчувши це, вона все нiяк не могла дочекатися того моменту, коли вiн заговорить. «Ну, смiливiше!» – Подумки заохочувала вона, вже готова сказати «Так!» на його навiть найнеймовiрнiшу пропозицiю. Але Іван мовчав, все ще шукаючи потрiбнi слова. Коли вони вперше зустрiлися поглядами, тролейбус вже давно проминув Лук’янiвку i трясся Подiльським узвозом. Тi погляди казали обом набагато бiльше, нiж можна було вкласти в слова. Тож коли проiхали Іванову зупинку, вiн навiть не поворухнувся, аби не злякати почуття, що народжувалося мiж ними. Згодом пiд’iхали до ii зупинки. Але й дiвчина не поспiшила до виходу. І лише коли тролейбус прибув на кiнцеву й поодинокi пасажири рушили до виходу, Іван взяв дiвчину за руку й назвався. – Ірина, – вiдповiла вона. – Можна провести вас додому? – Посмiливiшав вiн. – Лiпше ходiмо до тебе. – І, помовчавши, додала, за звичкою: – П’ятдесят баксiв за годину. Ти згодний? Падае снiг Падае снiг. Ти не прийдеш сьогоднi увечерi. Падае снiг. Ми не зустрiнемось, я знаю… — Настрiй вiдповiдае пiснi, пiсня – настрою. А за вiкном снiг, снiг, снiг… Мокрий, лапатий, нескiнченно довгий. Такий бувае лише в казкову Новорiчну нiч. Принаймнi, так було в часи його юностi. Тодi, коли пiсня, бельгiйського шансонье Сальваторе Адамо про снiг, що падае, i про нещасливе кохання пронизувала тугою мало не кожну юну душу на планетi. Ту пiсню спiвали французькою i в перекладах, наслiдуючи хриплуватий голос виконавця, який одного ранку прокинувся знаменитим. Чомусь вважалося, що iнша манера виконання неприпустима. Бо нiбито вiд того i слова, i музика втратять свiй первозданний шарм. Власне, Петро дуже довго навiть не здогадувався, що ця пiсня належить вiдомому бельгiйцю, а не югославськiй спiвачцi Радмилi Караклаiч, у виконаннi якоi вперше почув ii в маленькому Подiльському селi. Сьогоднi в його оселi лунае хриплуватий голос Адамо: Tombe la neige Tu ne viendras pas ce soir Tombe la neige Et mon cCur s’habille de noir Ce soyeux cort?ge Tout en larmes blanches L’oiseau sur la branche Pleure le sortil?ge… Петро слухае пiсню й подумки повторюе украiнською: Холодний вечiр. В свiтi i в серцi зима. Снiг лiг на плечi, Лиш тебе тут нема. І тодi iшов вiн, Коли ми стрiчались. Вiн вернувся знову Спогадом любовi… І знову на серцi туга. Як колись у юностi. Тiльки тодi вiн утратив перше кохання. Нинi ж – останне. Падае снiг… Розпочався надвечiр, i вже котру годину засипае землю, засипае будинки, засипае дерева, засипае все. Тiльки не може засипати його чекання. Петро сидить бiля вiкна, розглядаючи заснiженi силуети перехожих. Вiн намагаеться упiзнати серед них ту едину, якою живе ось уже понад рiк. Петро І досi не може до пуття збагнути, як те сталося, що вiн дозволив собi втратити розум. Загубити голову. Та ще й так, що не мае жодного бажання вiдшукати ii знову. А почалося все з вiдкриття нового транспортного маршруту, який з’еднав iхнiй масив iз центром мiста, де Петро працював останнiх шiсть рокiв. Дарма, що там курсували старенькi рiзнотипнi мiкроавтобуси, переробленi з вантажних на пасажирськi десь у Бiлiй Церквi, на авторемонтному заводi. Головне – зручно. А що тi «бусики» переобладнували в’етнамськi iммiгранти-нелегали, то й сидiння в салонах установлювали пiд свiй зрiст. Навiть невисокому европейцю важко було втиснутися на сидяче мiсце. Не кажучи вже про Петра, зрiст якого сягав 197 сантиметрiв. Саме через цi сантиметри вiн щоразу намагався сiсти в мiкроавтобусi так, щоб було куди подiти ноги: боком, або ж позаду, в кiнцi проходу. Того разу йому поталанило. Сидяче мiсце у «задньому проходi» виявилося вiльним. Праворуч попереду всiлася трохи нижча за нього дiвчина. «А вона таки досить приваблива», – вiдзначив подумки й вiдразу забув про сусiдку, бо давно вже звик, що юнi красунi – не про нього. Для них вiн застарий. Петро поринув у своi клопоти, подумки прокручуючи в пам’ятi плани на сьогоднi. Коли це раптом його увагу привернула та сама сусiдка попереду… Вiрнiше, навiть не сусiдка, а крiсло пiд нею, яке на крутому поворотi почало вiдхилятися лiворуч. Ще мить – i дiвчина звалиться на пiдлогу… Петро вчасно пiдхопив руками спинку крiсла, яке було прикрiплене до пiдлоги лише за двi лiвi нiжки, й тим самим урятував незнайомку вiд падiння. На наступному поворотi все повторилося. Тодi Петро запропонував сусiдцi помiнятися мiсцями. – Пусте, – вiдповiла вона. – Я, звичайно, дуже вдячна вам. Але менi вже скоро виходити. Петро вже встиг забути ту незначну дорожню пригоду, коли якось уранцi знову зустрiвся в маршрутцi з незнайомкою. Цього разу юнка радо привiталася з ним i посунулася до вiкна, запрошуючи сiсти поруч. Дорогою роззнайомилися, обмiнялися кiлькома фразами нi про що. Потiм була вiдпустка, тривале вiдрядження. – Я так давно вас не бачила, – майже з докором промовила Лiда при черговiй зустрiчi. – Куди ви пропали? Вiн чомусь аж зрадiв i самiй дiвчинi, й особливо докору, що прозвучав у ii голосi. Вiдтодi вже з нетерпiнням чекав кожноi випадковоi зустрiчi. Картав себе за те чекання, за знайоме з юностi хвилювання, що зненацька прокинулося на старостi лiт. Нагадував сам собi про рiзницю в лiтах. Але нiчого не мiг удiяти з собою. А потiм були дедалi новi й новi побачення. З iнтимом i без нього. Щоправда, з величезними перервами. Але те його мало хвилювало. Бо, як пояснювала Лiда, вона народжена пiд знаком Близнюкiв. Тож не здатна тверезо керувати своiми вчинками й досить часто пливе за течiею. І чим довшим було чекання, тим радiснiшим – володiння цiею прекрасною i юною богинею. Все те вiн тепер згадуе, як казковий сон, вiд якого не хочеться прокидатися. Бо настав день, коли Лiда заявила, що виходить замiж i тепер навряд чи iм удасться хоч зрiдка бачитись. А ще натякнула, що вагiтна вiд нього… – Але те нехай тебе не хвилюе, – сказала, як вiдрiзала. – Сина я народжу своему чоловiковi. А ти постарайся забути про все. Снiг кружляе. Й байдуже йому, що там, на третьому поверсi бетонноi багатоповерхiвки, тужить душа самотнього старого дурня, який дозволив собi закохатися в юнку. Батька, якому не судилося побачити свое дитя. І хоча Лiда вже давно живе в iншому мiкрорайонi, вiн i досi щоранку чекае ii на зупинцi, а ввечерi сiдае в маршрутку, з надiею, що по дорозi до салону зайде Вона. Бо вiн i досi кохае. Лiда й досi залишаеться смислом його життя. Не тому, що любов нездоланна. Просто… падае снiг. Гецькове грiхопадiння Едуарда Лiсовського в селi звали по-простому Гецьком. Вiн був вiдомим на всю округу меблевим майстром i не менш вiдомим бабiем. Народжений на старий Новий рiк, Гецько всiма своiми повадками був схожий на справжнiсiнького Василя. Саме про таких у нас на Подiллi кажуть: «Якби не Василi – дiтей не було б на селi». Але доля зiграла з нашим героем злий жарт, як, власне, i з його матiр’ю. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/ant-n-schegelskiy/memuari-ukra-nskogo-kazanovi/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.