Царський пояс

Царський пояс Лiдiя Гулько Пригоди Мишка в пiднебеснiй Гойтасира #1 Юний друже, тобi, звичайно, вiдомо про скiфiв. Вони заселяли нашi землi в прадавнi часи. Бiльше про скiфiв знае Мишко, твiй сучасник. Ще б пак! Вiн побував у Скiфii. Уявляеш, стояв на майданчику, з якого скiфський шаман опiвночi злетiв на зiрку Сидень. Розкаже Мишко i про Ольвiю, куди хитрощами його завезла Ія. Чому хитрощами? Бо лише Мишка мае чарiвний перстень. З його допомогою Мишко з Іею лiтають, спiлкуються з невидимими iстотами. Про невидимок довго розказувати. Про них сам прочитаеш. Скажу тiльки, що невидимий свiт небезпечний. Але Мишко вийшов переможцем! Вiн не тiльки перемiг велетенського комара i Богинку, вiн повернув вождевi скiфського племенi царський пояс. Для допитливих читачiв вiд 10 рокiв. Тих, хто любить пригоди, кохаеться в iсторii, фольклорi та народних звичаях, закорiнених у прадавнi часи. Лiдiя Гулько Царський пояс Глава перша Майже казкова передiсторiя Край нашого села, та ще й над кручею, бовванiла скособочена хата. Узимку за кучугурами, а влiтку за буйним зелом ii й не побачиш. Але нi взимку, нi влiтку стежка, що вела до хатини, не зникала. Мешкав у тiй оселi вiдомий за межами села знахар. На вигляд вiн такий: не старий i не худий, на здоров’я землякам нiколи не скаржився. Приемно усмiхався, гладив розкiшну бороду i розглядав перстень з червоним камiнцем. Звали чоловiка незвичним для нашого краю iменем – Євстахiй. Дивний чоловiк. Грошей за поради категорично не брав. А от продукти – iз задоволенням. Торби i торбинки, мiшки i мiшечки, склянки, глечики, горнятка з iстiвним добром пiдпирали низьку в хатинi стелю. Євстахiй частенько зашпортувався за них i падав. Безпорадний у побутi, страхи господнi. Скажете: життя сiльського вiдуна безхмарне? Коли б то так! Жила у нашого пiд боком вусата iстота, що до сверблячки у лапках ненавидiла його гостей. А коли вони ще й приходили з Мурчиками або Гавчиками, то вiд лютi гризла собi кiгтi. Таки так, мовиться про ненависного селянами гризуна, хатню мишу. Одного разу вусата заснула на мiшку з пшеницею. Розбудило ii страхiтливе муркотiння. Блимнула миша оком – аж над нею лапа з гостреними кiгтями. Як же вона схопиться, як шугне з мiшка. Забилася бiдолашна пiд вiник i пiд ним вiд страху мало не вмерла. Коли оговталася, то рiшуче пискнула: «Рудiй бородi оголошую вiйну». Якось за вечерею Євстахiй хильнув бiльше, нiж завше, червоного вина. Вiд гучного хропiння господаря задзвенiли у благеньких рамах шибки. Миша вибiгла зi схованки i переможно блимнула оком. Хутко забралася на лiжко, де неборака спав мертвецьким сном i давай чикрижити його розкiшну руду бороду. (У бородi, яку Євстахiй нiколи не пiдстригав, крився його хист вiщувати.) Наступного дня сiльський пророк упевнено займався своiм. От тiльки казав вiн все навпаки. Наприклад, червонощокiй удовi напророчив, що третього дня ii душа вiдлетить у кращi свiти. Вдова пророкуванню не зрадiла. Краяни теж зi страхом чекало невтiшноi звiстки. Вдова не вiддала боговi душу нi третього дня, нi четвертого. А п’ятого ii провiдав давнiй вусатий приятель. Вiн небогу заспокоiв добрим словом. Щоки у жiнки ще бiльш побуряковiли. Молодята побралися i зажили у мирi й злагодi. Ось так. А з Марусею, сиротою, сталося щось зовсiм не зрозумiле. Дiвчина тихо собi сидiла разом з усiма – чекала «прийому» до знахаря. І була сумна-пресумна (усi потiм згадували). А вийшла вiд нього зовсiм iншою. Не йшла, а нiбито пливла над землею. Бачили ще дiвчину бiля криницi. Набирала Марусенька воду, розказували, i душевно спiвала. Треба сказати, що голос у Марiйки надзвичайно красивий – чистий i переливчастий. Пiсля того дiвчини вже нiхто не бачив. Неначе крiзь землю провалилася. Селяни вирiшили, що то недобрi витiвки ворожбита. І через це його негайно треба вижити з села. Бiля скособоченоi хатини зiбрався шумливий люд. – Ти – брехун! – кричали. – Недобрий чоловiк! Причину нам робиш! Забирайся геть! Якщо не пiдеш, то спалимо твое кубло. Хтось пошпурив великою грудкою в старi дверi. Євстахiй так злякався, що до вечора надвiр не виходив. Лежав з рушником на лобi й жалiсно стогнав. А ще вiн гарячково думав. І таки дещо придумав. … Коли за вiкном стемнiло, а на небi закружляв рiй жовтих джмелiв, з хатини, що над кручею, боком вислизнув чоловiк. У мертвотному мiсячному сяйвi блиснуло лезо сокири i довгi цвяхи. Чоловiк позабивав дошками вiкна i дверi. Сумовитим поглядом окинув зорi i повний мiсяць. Тяжко зiтхнув, адже прощався з ними назавжди. Вилiз на дах. Через дiрку в солом’янiй покрiвлi вiн проник в свое житло. Пiсля того на свiт бiлий уже не виходив. – А наш ворожбит того – зiбрав манатки iчкурнув, – радiли селяни. У царствi Аiда А що ж Євстахiй? Що з ним? Не переживайте. До мудрого чоловiка долю завжди милостива. Наш Євстахiй лежить на диванi, жуе цукровi пряники i гортае аркушi книжок. Добре жилося i хвостатiй. Їi вже не ганяли чужi коти та собаки. У хатi мертва тиша, а рiзних круп i борошна скiльки, що стелю пiдпирають. Як то частенько бувае i серед людей, ситне i безтурботне життя розслабило зубату. Вона втратила пильнiсть i потрапила на очi господарю. Євстахiй зблiд, коли побачив мишу. Тупотiв ногами, тряс сердито кулаками: – Звiдки ти взялася? – присiкувався до гризуна. – Переведеш усi моi продукти. Що iстиму взимку? Сконаю вiд голодноi смертi. Миша смiливо вiдповiла: – Не переживай, господарю. Круп i борошна у нашiй господi бiльше, нiж потрiбно для двох. Чоловiк, звичайно, нiчого не розiбрав. Але його обурила поведiнка хвостатоi. Вона не втекла, як належить шкiдливому гризуну. Навпаки, звелася на заднi лапки i оце пищить. Що? Його, господаря, лякае? Однозначно, ii треба зловити. І тут почалося! Євстахiй поперевертав стiльцi, вiдра, кухлики, горщики. А коли пробiгав повз дверi, то перетнув смарагдовий промiнь (вiн пробивався крiзь щiлину в старих дверях). Мить – i Євстахiй вже крихiтний чоловiк. Гасае за хвостатою i не пiдозрюе, що маленький. Миша шугнула в нiрку, а Євстахiй, звичайно, слiдом. Чоловiк озираеться. Де миша? Нема, кудись здимiла. Сам же вiн у тунелi, якому кiнця-краю не видно. Дивина! Раптом до слуху чоловiка долинула журна пiсня. Спiвала дiвчина. Голос ii нiбито знайомий: чистий та переливчастий. Євстахiевi ноги самi зiрвалися з мiсця. Вони несли його прямо на голос дiвчини, що красиво спiвала. Бiг Євстахiй, бiг i добiг до розвилки. Далi дорога розходилася лiворуч i праворуч. Чоловiк прислухався. Пiсня кликала з лiвого боку. Вiн iде, iде. Вже й почав накульгувати вiд утоми. Хотiв присiсти, щоб перепочити. Та пiсня обiрвалася. Шлях чоловiковi перетнула мерехтлива завiса. Вона швидко мiняла колiр. Ставала то червоною, то оранжевою, то жовтою, то зеленою, то голубою, то синьою, то фiолетовою. Євстахiй устромив ногу в мерехтливу завiсу. Потiм другу. «Ой!» – верескнув. Але вiдступати було пiзно. Перед ним стояло чудовисько. Велике i кошлате. На товстеннiй шиi погрозливо хиталися три собачi голови. На iхнiх загривках кублилися довгi пейси. Хвостище загнутий, як каналiзацiйна труба. На його кiнцi вогнем дихала пащека. Бiдний чоловiк в смерть злякався. Повiльно сповз i простягся на вологiй землi. Псяра обнюхав Євстахiя липкими носами. При цьому хитав хвостом-драконом. Зрадiв зустрiчi з чоловiком? Та чомусь утратив до нього iнтерес – уклався спати. Але не десь там – пiд мерехтливою завiсою скрутився гiгантським кренделем. Євстахiй зрозумiв, що дорога до скособоченоi хати, що над кручею, для нього вiдрiзана. Довго чи недовго Євстахiй лежав на вологiй землi, того вiн i сам не знае. Коли прийшов до тями, то пiдвiвся. Боязко роздивлявся довкола. З усiх бокiв його оточували дерева з темними стовбурами, кривими плодами i скрученими листочками. З блiдо-сiроi трави витикалися фiолетовi голiвки тюльпанiв. Химерний садок оповивала гробова тиша i зеленуватий морок. Мiж деревами повiльно рухалися бiлi тiнi, що нагадували людськi фiгури. Чоловiк водив величезними вiд страху очима. Що за дивний свiт? Як з нього вийти? – Вiтаю пророка у пiдземному царствi, – розiрвав тишу густий чоловiчий бас. Ноги у нашого героя затремтiли. Проте цього разу вiн втримався: не сповз i не простягся на вологiй землi. З високого стiльця на Євстахiя похмуро поглядав велетень. Вiн неквапом накручував на палець пасмо кучерявого чуба над правим вухом. На його головi – блискуча корона, що збилася на лiве вухо. Зодягнений у чорну хламиду, щедро прикрашену золотими дрiбками. – Ти, ти, хто? Де я? – белькотiв Євстахiй, ледь повертаючи язиком. – Телепню безбородий, мене не впiзнав? Мене?! Аiда?! Великого i могутнього бога пiдземного царства?! – гримiв бог. – Пробачте, ваша величносте, що не впiзнав, – перелякано лопотiв Євстахiй. – Ото ж то, – стишив голос Аiд. Бог випнув груди колесом, повагом мовив: – Про мене всi смертнi знають. А безсмертнi мене бояться. Ти, Євстахiю, вiдтепер служитимеш менi. Ворожитимеш, розповiдатимеш, що робиться на Олiмпi. Хто з ким посварився, одружився… І все таке. Чоловiк я дуже зайнятий, але самотнiй. Ти, звичайно, помiтив мiж деревами тiнi. То вештаються покiйнички. Немае з ким нi побалакати, нi чарочку перехилити. Правда, бродить у садочку одна красуня. Розважаюся ii пiснями. Але й вона менi набридла, як позавчорашнiй борщ. Пора вже з ii тiла виймати душу. Хай блукае бiлою тiнню у садку, як iншi. Чим вона краща? Євстахiй хотiв сказати Аiду, що вiн уже не мае того хисту – провiщати. Навiть навпаки: що не скаже, то збреше. Тiльки розтулив рота, як побачив Марусю. Вона худа, як зрiзана лозина жовтоi верби. Личко зажурене, а погляд безтямний. Чоловiк кинувся до дiвчини. – Марiечко, сонечко, чому ти в цьому дивному садочку? Як ти сюди потрапила? Дiвчина Євстахiя не чула i не бачила. Перебирала пальчиками кiнчик довгоi коси, тупила очi у фiолетовi тюльпани i блаженно усмiхалася. Велетень на тронi гидливо скривився. Євстахiй, що зi страхом поглядав на бога, будив дiвчину шепотом: – Марiечко, це я, Євстахiй. Твiй земляк. Аiд як стукне палицею об землю, як гуконе: – Вона моя. Не чiпай ii! Не буди! А для бiльшого враження ще й змахнув другою, без палицi, рукою. З рукава на Євстахiя дмухнуло iдким синюватим димом. У чоловiка запаморочилося в головi. Перед очима повiльно пливли дерева, блiдi тiнi… Несподiвано в затуманений зiр Євстахiя проник червонястий промiнь. Чоловiк миттево стрепенувся. Вiн збагнув, що свiтло тоненькою цiвкою випливало з персня, кiльце якого обхопило його безiменний палець. Євстахiй вiдразу отямився. Бiльше того, вiдчув у своiх м’язах нечувану досi силу. Мимохiть потер вказiвним пальцем камiнь, що стирчав iз кiльця. І раптом iз його червонястих глибин вдарив потужний струмiнь. Увесь антураж мертвого царства почав оживати. Отак миршава трава зазеленiла, листочки на деревах розправилися i – шурх! шурх! – весело зашелестiли. Торкнувся промiнь також Марусi. Дiвчина потяглася, солодко позiхнула i промовила: – Я дуже довго спала. Аiд витрiщив злi очицi. Зiскочив зi стiльця, крутнувся на закаблуках. Страшно скреготав зубами та розмахував полами чорного плаща. (Хотiв плащем накрити свое добро?) Басом кричав: – Прикрий перстень! Наказую: прикрий перстень! Будеш знов у своiй хижi над кручею! Іди геть iз мого царства! У досi затуманенiй Євстахiевiй головi немовби розвиднилося. Вiн зрозумiв: перстень надiлений всеперемагаючою силою. Такою, що може зруйнувати царство Аiда. Бог мертвих боiться його свiтла. Чоловiк твердо сказав: – Не репетуй, божку. Покину твое похмуре царства. Сам не хочу тут бути. Знаеш: сумно в тебе. Але вийду звiдси за однiеi умови: вiзьму з собою Марусю. – Усе, що хочеш, бери! Тiльки зникни! Геть з моiх очей! – горлав Аiд. – Ха-ха-ха! – переможно реготав чоловiк. – Тут усе примарне, як i ти сам, дурню. Не треба менi нiчого вiд тебе. От тiльки дiвчини жалко. Євстахiй узяв Марiйку мiцно за руку. Чарiвний перстень вiн спрямував у бiк згаслоi ширми. Червоне свiтло потужним прожектором висвiтлило коридор. Пiд завiсою тремтiв вiд страху трьохголовий собачище. Завiса заграла веселковими барвами i собачище, мов вiтром, здуло. Люди, захищенi не палким для них вогнем, покинули мертве царство. Євстахiй привiв Марiйку до своеi хати. Щоправда, повернення молодят не пройшло без прикрощiв. Перед виходом iз тунелю злi духи царства Аiда наздогнали пару i жорстоко ii покарали. Так, на лисiй, як ополоник, головi Євстахiя закучерявилося волосся. А Маруся… Бiдна дiвчина вiд голови до п’ят вкрилася бiлою вовною. Стала схожою на овечку. Ось пара торкнулася смарагдовоi нитки променя. Мить – Євстахiй з подругою такого ж росту, як до пiдземних пригод. (До речi, вони й не пiдозрювали про метаморфози,[1 - Метаморфоза – перетворення однiеi форми на iншу, видозмiна чогось.] що сталися з ними.) Бувають же такi дива! Через дiрку в стрiсi Євстахiй вийшов на бiлий свiт i вiдчинив навстiж вiкна i дверi. Марiйка виглянула через вiкно. Але вiдразу сховалася. На подвiр’i, що заросло споришем, вешталися селяни. (Вони саме виганяли кiз iз високоi лободи. Побачили на хатi незнайомця i оце прийшли.) – Хто ви такi? Можливо, далекi родичi Євстахiя? Бо ранiше ми вас тут не бачили, – запитували. – Можливо, i далекi родичi, – буркнув Євстахiй. Вiн все ще сердився на односельцiв. Адже вони погрожували спалити його житло. – Як вас звати-величати? – Остапом,[2 - Чоловiчi iмена Євстахiй та Остап близькi, характеризують сильну, врiвноважену людину.] – байдуже кинув. – А чому жiнка ваша у хатинi? Не вийшла, не привiталася? Гордуе нами? – У моеi жiнки алергiя на пилок деяких рослин. – Аааааа, зрозумiло… У визначений час у Євстахiя з Марiйкою народився бiлявий хлопчик. Михайло, Михайлик, Мишко, або просто Миша. Проте нiхто в селi не знав, що батьки назвали сина iз вдячностi до мишi, що звела докупи iхнi долi. Миша лiкуе смертельно хворого хлопчика i розповiдае йому про Скiфiю …Гай, гай, як швидко плине вода в Кодимi. Зима – лiто, зима – лiто, знову лiто i знову холодно. За тим, що минуло, не слiд жалкувати. Бо ми з кожним днем мудрiшаемо. Сьогоднi щось вдаеться краще, а щось вiдiйшло. А те, за чим вчора шкодували, вже не так муляе i дошкуляе. Головне, на очах ростуть дiти – найбiльший скарб i наше продовження. Мишковi стукнуло сiм рокiв. Батьки не намилуються своiм дитятком – викапане янголя. Правда, хлопчики в селi дражнять його клаповухим, сухоребрим, обiрванцем та iншими негарними словами. Для матусi з татусем вiн найкращий. А це, бiдолашне, серед лiта заслабло. – Ох, ох, ох, – стогне мама. – Грошей на лiки, що виписав фельдшер, немае. А дитина бухикае, не втихае. Тато безпорадно розводить руками i тяжко зiтхае. Уночi, коли батьки заснули, хворий примiтив на ковдрi мишу. Але не просту – сiру з тоненьким хвостиком. На цiй був людський одяг: бiленький халатик, а на рожевих вушках бiлий ковпачок. Хлопчик затамував дихання. А потiм взяв i дмухнув на тваринку. Миша не втекла. Сидить собi, як i сидiла. – Чого тобi треба? Геть вiд мене! – Я, Мишуню, для тебе лiки принесла, – сказала миша людською мовою. Хлопчик вiд здивування лопотiв пухнастими вiями. Миша його запевняла: – Цi лiки сильнi. Вони, Мишуню, вiд твоiх пращурiв. У лапках хвостатоi лiкарки скляний рiжок. На тоншому кiнцi рiжка лисичка. Вона повернула головку i пiдморгувала Мишковi. Хлопчик мимохiть розтулив рота. А миша – раз! – i висипала з рiжка на язик хворому сухi палички. Мишко довго й обережно жував iх. Коли проковтнув. то пхинькав: – Хочу ще. – Це не цукерки. Багато паличок уживати не можна, – категорично мовила лiкарка. – Узавтра ще принесу. – Звiдки цi лiки? – Я ж казала: вiд твоiх пращурiв. І дуже далеких. – А хто моi пращури? – Скiфи. – Де живуть скiфи? – Ох, довго розказувати, – зiтхнула Миша. – Сьогоднi, Мишенятку, ти кволий. Обiцяю: розповiм тобi про пращурiв. Але згодом, коли одужаеш. Домовилися? – Гаразд. Тiльки не забудь, будь ласка, ще лiкiв принести. Вони дуже смачнi. – Лiки називаються скiфською травою. Вона росте тiльки у скiфських степах. Нею лiкувалися в стародавнi часи хворi Грецii, Китаю, Єгипту. Так менi бабуня розказувала. Тебе, Мишуню, я лiкуватиму чарiвною травою рiвно одинадцять днiв. – Скiфська трава така смачна, що я мiг би за один раз цiлу жменю паличок з’iсти, – хвалився хлопчик. День за днем котиться, мов колобок лiсом. Михайлик видужував. Вiн потоваришував iз мишкою, iз задоволенням слухав ii теревенi. Одного разу похопився: – Мишо, ти обiцяла менi розказати про моiх пращурiв – скiфiв. Невже забула? – Чого ж? Пам’ятаю. Просто чекала, доки очуняеш. Інформацiя про прадiдiв повинна добре влягтися у твоiй головцi, надовго запам’ятатися. Бо то не проста балаканина, а надзвичайна. Про своiх пращурiв кожному необхiдно знати. Я не поважаю тих мишей, якi не знають свого роду-племенi, не цiкавляться родовим деревом. Ну, гаразд. Слухай. Скiфи – це надзвичайно древнiй народ. Скiфи прийшли на нашу землю з теплих краiв, iз Близького Сходу. Вiдвiдую я тих скiфiв, якi жили у нашiй мiсцинi двi з половиною тисячi рокiв тому. Мишко вмiв рахувати до ста. Вiн зрозумiв, що тi люди жили дуже давно. Вiн засумнiвався. – Хiба можна ходити в гостi до тих, хто помер. Та ще й так давно. – Ми, мишi, нiколи не брешемо, – пхикнула сердито мишка. – Я маю ключ вiд дверей, якi ведуть у Скiфiю. Ключик менi перейшов у спадок вiд моеi бабцi. У бабцi були розкiшнi довгi вуса. Вона чула кота за трьома дверима. Ну, де твiй язичок? Миша висипала хворому на язичок солодкi палички зi скляного рiжка. Хлопчик смакував лiками, а миша нахвалялася: – Я нарвала скiфськоi трави з корiнцями, пiдв’ялила ii на сонцi, висушила i подрiбнила. Потiм зiбрала у чарiвний рiжок i принесла тобi. Рiжок я поцупила зi столу вождя скiфiв, якi себе називають кривавими. – А ти могла б вилiкувати скiфською травою мою маму? Вона завжди в хустинцi. Соромиться вiдкрити обличчя. Воно в матусi кошлате. – Нi, Мишенятку, панi Марiю не вилiкую. – Чому? – Перед скiфською травою не всi хвороби вiдступають. Ой, дещо згадала. Я чула, що в самiй Скiфii лiкують усi болячки. Мишуню, твоiй матусi неодмiнно треба в Скiфii побувати. – Хiба люди можуть мандрувати у минуле. Наприклад, у Скiфiю? – Твоя правда, любий хлопчику. У минуле людям дорога закрита. Навiть не всi моi родичi вхожi в давнiй свiт. Мишко похнюпився. Миша рiшуче розправила лапкою вуса. Пискнула: – Менi розповiдала бабуня, а бабунi – ii бабуня: у твого тата е чарiвний перстень. Його носив у давнину якийсь скiфський вельможа. Хлопчик безнадiйно махнув рукою. – Татко мае перстень. Але вiн старий i негарний. Нiяких чудес вiн не творить… – Нинi, у двадцять першому столiттi, перстень мертвий. Але в Скiфii вiн оживе. Завдяки персневi ваша родина побувае у Скiфii. Звичайно, якщо твоi батьки того захочуть. – Там вилiкують мою маму? – Неодмiнно вилiкують. У Скiфii всi болячки вилiковують, – запевнила хлопчика миша. На пiдтвердження своiх слiв вона крутнула хвостиком. Миша вмовляе родину Євстахiя вiдвiдати родичiв у Скiфii Вранцi дванадцятого дня Михайлик вискочив iз постелi. Марiйка остовпiла. – Не вiрю своiм очам. Синку, ти здоровий? І це без лiкiв, без уколiв? Тьху! Тьху! Тьху! Щоб не зурочити. Хлопчик хвалився матерi: – Мене лiкувала миша. Миша приносила зi Скiфii чарiвну траву. Уночi, коли ви з татком спали, вона мене лiкувала. Скiфська трава солодша за халву. Марiйка зiтхнула. Що на це скажеш? Дитина пiд час хвороби марила. От i ввижалася iй миша. Виздихали б вони всi до ноги. Тим часом хлопчик вмився, причесав русявого чубчика, який за час хвороби не байдикував, а тишком-нишком рiс. Мати дала йому чисту сорочечку i штанцi. І ось вiн умитий i переодягнений сидить за обiднiм столом. Наминае картоплю зi смаженою цибулею. Нiколи вона йому так не смакувала, як оце зараз. Мати нiжно дивилася на сина. Михайлик помiтив, що маминi очi сумнi. Поклав ложку в мисочку. Бадьорим голосом запевнив матусю: – У Скiфii тебе вилiкують. Марiйка нагадала синовi: – Старанно пережовуй страву, бо ж переднi зуби повипадали. Про себе Мишко зi смутком зауважив: матуся йому не вiрить. Попоiвши, вiн вибiг на подвiр'я. Треба сказати, що Остапова родина не мала нi коня, нi корови, нi телятка, нi свинi. Котика – i того в них не було. З хлопчиком привiталося лiтне сонечко, а з куща бузку – зграйка гомiнких горобцiв. Михайлик крутився на подвiр’ i, поки не побачив батька на городi. Мчав до нього i гукав: – Татку, глянь, я швидко бiжу. Я вже здоровий. Остап, що цiлував сина, зауважив: – Та ти в нас козак хоч куди. Треба дякувати жiнкам iз села. Вони приносили для тебе малину, калину, мед. Хлопчик насупив бiлi бровенята. – До мене вночi приходила миша. Вона приносила лiки вiд наших пращурiв. Миша мене вилiкувала. Остап сiв на траву, а сина посадив на свое колiно. Турботливо мацав його лоба. – Татку, ти не вiриш менi? – з розпачем у голосi вигукнув малий. – Миша менi сказала, що перстень, який ти носиш, – чарiвний. Перед ним вiдчиняться дверi у Скiфiю. Остап, тамуючи смiх, кахикнув. – Кажеш, хвостата тебе вилiкувала. Мишко образився: – Прошу, не називай мишу негiдно. Вона поважна панi, лiкарка. У бiлому халатi й ковпачку на вушках. Остап пiдморгнув синовi. – У такоi симпатичноi лiкарки я й сам iз задоволенням лiкувався б. – Вiн удавано схопився за правий бiк. – Ой, стрельнуло у попереку! Синку, гукони мишку, хай i мене полiкуе. Тiльки так, щоб мама не бачила! Остап реготав. Гарний настрiй батька передався малому. Обое качалися в бур’янi, боролися. Мишко вищав вiд задоволення. – Я повинен тебе познайомити з мишею. І маму теж, – вивiльнився хлопчик iз батькових обiймiв – І хутчiш, – реготав Остап. – Бо поважну панi перехоплять iншi хворi дядьки. Мишко дременув навпростець, через бур’яни, до хати. Остап лише примiрявся до лопати, щоб продовжити копати, а синок вже бiля нього. – Татку, iди до хати. – Марiйка кличе? – З мишею поговориш. Зараз вона розмовляе з мамою. Остап довго дивився на сина. Погладив його по головцi. Зi спiвчуттям казав: – Бiдолашний, зарано пiднявся з лiжка. Аж тут долинув Марiйчин голос: – Хлопцi, нумо до хати! Остап сплюнув спересердя. Буркнув: «Не дадуть спокiйно працювати». Однак почвалав за сином, що пiдстрибував перед ним м’ячиком. У хатi було урочисто тихо. Марiйка сидiла на ослонi й прямо дивилася на телевiзор, що не працював. Остап зиркнув у тому напрямку – i позеленiв вiд лютi. Кинувся до телевiзора. – Геть, капосна. Знахабнiла – на телевiзор вилiзла, – несамовито кричав. Чоловiк враз стих. Обхопив голову руками i до дружини: – Марiйко, напевне, я марю. – Не мариш, любий. Тiльки не руш тваринку. Миша – наша товаришка. Чоловiк придивився до заклятого хатнього ворога. На мишi зелена спiдниця i бiла, вишита украiнським орнаментом, блузка. Бавиться золотим ключиком, що на мотузцi. Пищить, капосна, людською мовою: – Дорогi люди, Мишуня правду вам сказав: я його вилiкувала травою, яку збирала на скiфському полi. Там живуть вашi далекi предки. – Якi ще предки? – пробубнiв вкрай ошелешений Остап. – Нашi предки – скiфи! Хiба не зрозумiло? – нетерпляче повчав батька синок. – Скiфiя – казково багата краiна, – пищала далi Миша. – У вас, Євстахiю, е перепустка до Скiфii – перстень iз чарiвним каменем. Камiнь мiстить космiчну iнформацiю про минулi часи. Ваша родина мае щасливу нагоду вiдвiдати своiх пращурiв. Не бiйтеся: вас там радо зустрiнуть. А Мишунi пiсля хвороби обов’язково треба пiдкрiпитися, бо вiн iще слабкий. Я проведу вас до Скiфii, покажу дорогу. Остап повiльно приходив до тями. Вiн пригадав, як колись, переслiдуючи мишу, побував у царствi мертвих душ i вивiв звiдти Марусю. Вона стала йому вiрною дружиною, а Михайликовi матiр’ю. Задля годиться запитав: – А чому, шановна, робиш ласку для нас. Ми люди бiднi, а тобi в нашому обiйстi голодно. Миша звела докупи переднi лапки, сумно схилила голiвку набiк. – То правда. Не весело мишам у вас, Євстахiю, живеться. Але ми спокутуемо грiхи своеi прабабцi. Це вона позбавила вас особливого хисту – бачити те, що приховане вiд очей смертних. Хист мiстився у вашiй первiснiй бородi. Прабабця спересердя обчикрижила вашу розкiшну бороду. З того часу ви бiдуете, а ми, мишi, коло вас теж ходимо голоднi. Остап аж пiдскочив. Ось, виходить, хто вiдiбрав у нього хист ворожбита й зробив його нiкому не потрiбним. Вiн прагнув розправи. Хотiв убити балакучу внучку вусатоi нерозумноi бабцi. Уже й руку для розправи занiс. Але трiшки подумав – i опустив. – То чому не перейдете у село, до заможних господарiв, де водиться i пшениця, i пашниця? – змiнив чоловiк тему. – Не у моiй волi покинути ваше обiйстя, – пискнула миша. – Мушу охороняти дверi, що ведуть до Скiфii. Шлях у той далекий край пролягае над кручею i саме пiд вашою хижкою. – Хо-чу в Скi-фi ю! Хо-чу в Скi-фi ю! – скандував Мишко. Хлопчика розпирало вiд бажання побувати в загадковiй Скiфii. Якщо дорослi й надалi впиратимуться, то вiн не витримае, лопне, як мильна бульбашка. Остап гримнув на нетерплячого сина: – Не заважай розмовляти. І знову до хвостатоi: – Чи зможемо ми повернутися пiсля мандрiв до своеi хати? – Клопоту з поверненням, Євстахiю, не матимете. Для цього досить дмухнути на перстень i сказати два слова: «Хочу додому». Я миттево з’явлюсь – i приведу вас сюди. Родина повеселiшала. Остап нiжно запитав дружину: – Марiйко, ти готова мандрувати? – Так, згодна, – стримано вiдповiла жiнка. Насправдi, Марiя неймовiрно зрадiла. Нарештi з’явилася нагода вийти з кошлатоi оболонки. Панi на хвильку зажмурилася. Бачила себе молодою, красивою. Їi шкiра гладенька, мов оксамит. Без жодного противного волоска. Господар у повнiй тишi виголосив: – Друзi, вирушаемо в далеку дорогу, до далеких родичiв. – Ура! – кричав безмежно щасливий Мишко. Довга дорога до пращурiв Дорога до пращурiв пролягала пiд землею. Євстахiй iз Марiйкою ii зразу пригадали. Вони пленталися за хвостатим поводирем мовчки. Час вiд часу оглядалися назад. А коли дiйшли до розвилки, то нервували. Хвилювання батькiв помiтив навiть безмежно щасливий Мишко. Хлопчик теж переживати. Але з iншоi причини. Вiн боявся, що батьки передумають i повернуться додому. Миша взяла праворуч. Дорослi полегшено зiтхнули. Здивований хлопчик глянув на батькiв. Євстахiй байдуже кинув: – Ми з Марiйкою ще до твого народження тут мандрували. Бачили трьохголового песика, схожого на бичка-третячка. Песик нас радо зустрiв. Мишко дзвiнко смiявся. – Хiба собаки трьохголовими бувають? Вигадуеш, татку. – Той екземпляр був останнiй. Гадаю, його чучело виставили в природничому музеi столицi. Мишка батькова розповiдь розвеселила. Вiн пiдскакував. То переганяв батькiв, то вiд них вiдставав. Потiм доганяв i знову переганяв. Тим часом миша бiгла вперед i не оголошувала перепочинку. Малого втомила безперервна ходьба. До того ж вона вiдбувалася у закритому просторi. На очi допитливого хлопчика не потрапила жодна комаха, жучок чи кажан. Навiть черв’яка, жителя пiдземелля, вiн не надибав. Тiльки й того, що стiни тунелю мiняли колiр. Спершу були темними – земляними, потiм змiнилися на свiтло-жовтi – пiщанi, далi на синi – глинянi, а тепер червонi, теж глинянi. Нили нiжки i вiн човгав у вервечцi останнiм. Непомiтно для дорослих вирiшив перепочити. І треба ж такому статися – миша враз зупинилася. Перемагаючи втому, хлопчик вибiг наперед. Вiдразу же очима вперся у дверi. Його батьки стихо перемовлялися: – Дубовi, мiцнi, – казав тато, торгаючи дверне полотно. – Дуже мiцнi, – погодилася мама. – Укрiпленi залiзними смугами. Миша встромила у замкову дiрку ключика i клацнула ним. Застоянi дверi заскрипiли на iржавих петлях. Важке полотно хитнулося. Мiж ним та темною коробкою утворилася щiлина. Хлопчик не встиг клiпнути оком, як миша – шусть! i зникла по той бiк дверей. Хлопчик за нею. Але не встиг проскочити – дверi щiльно зачинилися. На очах у знiчених людей почалось неймовiрне дiйство. Так, дубове полотно посерединi видулося. Це мiсце нагадувало половинку футбольного м’яча. З нього вистромилася кошлата голова якогось звiра. Люди зi зойками вiдсахнулися вiд дверей. Хлопчик запобiжно виставив перед собою лiктя. Поверх нього розглядав хижака. Той скидалася на лева. Ось ревнув, вишкiривши гострi iкла. Потiм лякав лапою iз довжелезними кiгтями. Далi крутнув у дiрцi головою. Наразi з’явилися крутi, як у барана, роги. Звiр стовбурчив роги i ними лякав. Десь iз-за спини лева-барана випросталися величезнi крила. Вони погрозливо маяли i шумiли. Люди зiщулились. Здалося, звiрина ось-ось вилетить iз дубових дверей i встромить у них гострi кiгтi з iклами, а насамкiнець проштрикне рогами. Євстахiй iнстинктивно звiв руку. З персня, що охопив безiменний палець, вирвався потужний струмiнь червоного свiтла. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/l-d-ya-gulko/carskiy-poyas/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Метаморфоза – перетворення однiеi форми на iншу, видозмiна чогось. 2 Чоловiчi iмена Євстахiй та Остап близькi, характеризують сильну, врiвноважену людину.