Стрі-чен-ня

Стрi-чен-ня Володимир Худенко Повiсть створена у жанрi iсторико-мiстичного фентезi – це вампiрська проза. Історичним тлом для книги е осада Чигирина у 1677 роцi. Читач зустрiнеться з героями, що обстоюють людськi цiнностi – кохання, дружбу, родиннi почуття – у свiтi, де вiдбуваеться двобiй мiж Свiтлом i Темрявою. На читача також чекае зустрiч iз персонажами народноi демонологii – упирями, вовкулаками, потерчатами, русалками, польовиками, лiсовиками. Володимир Худенко Стрi-чен-ня (Збiрка) Стрi-чен-ня, або Повiсть про пригоди Наталки Безрiдноi та ii друзiв Року Господнього 1677 Скажи менi правду, мiй добрий козаче, Що дiяти серцю, коли заболить? Як серце застогне i гiрко заплаче, Як дуже без щастя воно защемить? Як горе, мов терен, всю душу поколе, Коли одцуралось тебе уже все, І ти, як сухее перекотиполе, Не знаеш, куди тебе вiтер несе. Е нi, скажеш мовчки, скосивши билину, Хоч рано i вечiр водою полий, Не зазеленiе; кохай сиротину, А матерi й батька не бачити iй.     (Украiнська народна пiсня) І. Калиновий мiст Неждана цього року видалась весна. Негадана. Налетiла над тихi киiвськi хутори перелiтними птицями, розмалювала цвiтом людськi садочки, позеленила свiжим мохом тини з перетрухлими призьбами, повипускала з-пiд стрiх горобчикiв. І вже, дивися, й поперла-потаскала по городах лобода зi щирицею, по гаях кропива з лопухом та полином, по дворах обабiч стежок спориш. І спустились на землю довгi ночi-нiченьки, ясними зорями та понурим мiсячним серпом, що поволi то одбував, то прибував у рiвненький кругленький коржик. І все частiше й частiше вили по ближнiх селах та хуторах тими ночами пси, i все частiше будили тii пси таких, як оце я, сплячих тонким тривожним сном хазяiв, пiдiймали з лежанок та печей, виривали з бачених i давно прожитих жахiть. І набивались у полунiчний час люльки тютюном, i курились тii люльки похапцем, i знов хотiлось спатоньки, i знов спалося, але тiльки-но вкинешся в отi недотерпленi муки совiстi, коли вже, дивися, й тарабанять у далекому градi Киевi дзвони церков, уже ранок став на свiт Божий, i думаеш, що то сьогоднi, либонь, свята недiля. День празничний. Славний день. А скоро ж бо ще й славнiший за нього день надiйти мае. Роковий день. Великдень. Але як сталося все оте чудне й незбагненне, ще був не сам ясний Великдень i не свiтле Христове Воскресiння, а всього лише чистий четвер. Еге ж, вечiр чистого четверга. То ж улiгся я того вечора, як зараз пам’ятаю, у себе в хатi на печi спати ранiше, ще засвiтла. Було ж се все в невеличкому, Богом забутому хутiрцi верстов за десять од Киева, котрий, хутiрець отой, носив назву чи то Роздорiжний, чи то Береговий. Отож улiгся я був, а воно чогось усе не спиться й не спиться; я усе крутився з боку на бiк, обдумував, як завше, оте свое прожите, одшумiле, призабуте i бозна-бозна-скiльки раз позаторiшне. – Зацвiв терен рясно, да любив козак, Ой любив вiн да дiвчиноньку… Виводили з трiйко дiвочих голосiв на вулицi, хоча воно ж бо й пiст, i не можна б наче, i Страсний же тиждень, не такий собi… Хоча постiй, пiдожди, Хведьку. Розплющ очi, прислухайся, чи не сниться то все тобi. Сниться. Сниться ж бо. Тихо-тихо на вулицi, анi тобi чичирк, а спiви ж тi – то лише сон. І терен, i козак, i любив, i дiвчинонька – все то тобi сниться, Хведьку, все ж то тобi лише видиться увi снi i мучить совiсть твою, не бiльше. Нема того всього, Хведьку, то сон. Нема i не було того, нi життя, нi парубкування, нi козакування того злополучного, нi красивоi молодоi сотникiвни Катрусi, нi Соснiвськоi рiзанини. Нiчого того не було, Хведьку! То все тобi приснилось такоi як оце вчора глупоi мiсячноi ночi. Коли вiе над хутором i гуляе степом вiтрюга i хилить верби над ставом, оповитим туманцем, а разом з ними скрипить кладка i дверi хлiва, i мерехтять у вишинi холоднi одинокi зорi, i ти наче ще бiльш одинокий за них в оцiй безлюднiй хатi, наче мрець у тiснiй домовинi – таким ти себе вiдчуваеш, i таким живеш, i миришся з усiм отим. Бiжать хвилини i роки, а ти все згадуеш i все миришся з отим усiм. Отож забудь, викинь iз голови, змети як мiтлою пам’ять свою i не вiдай, не знай, не живи колишнiм, бо нема вже його давно. Мо’, й було коли, та нема вже. Нема гарного товариша Шевчика. Спочивае в сирiй матiнцi-землi. Нема отамана Безрiдного Максима, похмурого завжди, але завжди мудрого й розсудливого, нема вже його такого, i дружини його панi Галини нема вже давно на свiтi бiлому. В раю вони, либонь. Либонь, в раю. І Катерина моя з ними в раю. А де ж я? Де ж я, Хведько? Я ж бо в трунi. В оцiй розтриклятiй хатi-трунi, i не вилiзти з неi далi, бо нiкуди менi йти. Такi негожi думки терзали мою голову того вечора, терзали, аж доки я й сам не помiтив, як заснув. Доки не провалився у темну холодну яму без дна i без краю, без свiтла i без снiв. Перебував же я там, у тiй безоднi, вже й не згадати скiльки, мо, й годину, а мо, й цiлу вiчнiсть. Хтозна. Не пам’ятаю. Пам’ятаю тiлько, що був той сон менi як нiколи милий, за скiльки рокiв тривожних i лихих снiв. Милий, бо пустий, беззмiстовний. Отож я i милувався тою темрявою, натхненнiше навiть, нiж милувався б свiтом Божим, бо ж остогидли вже сни змiстовнi, з обрисами якихось далеких, невiдомих (чи мо’, й вiдомих) менi степiв з могилами i бойовищ на них, широких просторих рiвнин з мереживом курних шляхiв, бань монастирiв i сiл у низинах мiж гаiв над спокiйними плесами рiчок, лiсiв та дiбров на гiрських схилах. То ж все менi снилось завше i встигло вже набриднути вельми. Набрид кривавий захiд сонця над пожарищами по вулицях полкових i сотенних мiстечок. Набрид запах кровi i вовкулаче виття у степах. Набридли обриси упирських зграй на тлi глибокого темно-синього, засипаного зорями неба. Все те менi вже страх як набридло, але його чогось не було сьогоднi, сеi ночi. Замiсть того була лише тьма i пустота, яка тiшила i берегла мое зранене серце. І я б спав ще, спав би, либонь, i аж до скону лiт, аби мене раптом не розбудили. А розбудило ж мене тодi – що б ви подумали? – церковнi дзвони. Так, так, я i сам було подумав, що отi киiвськi, передзвiн котрих доноситься погожими лiтнiми чи осiннiми ранками аж до нашого хутора, i будять тодi мене, бо я сплю чутко до далеких звукiв. Я сам було подумав зразу, що то вони – дзвони киiвських околиць, я був у цьому навiть упевнений, але, як виявилось, помилявся. Я помилявся, бо через хвилю чи двi, ще навiть не розплющуючи очей, я втямив, що дзвонять не там далеко, за верстами курних шляхiв i вишнево-яблуневих садочкiв. Дзвонять не там, за тими далями, а десь тут, поруч. Дзвонять у нашiй хутiрськiй церквi. Як тiльки я це зрозумiв, так тут же i з’явилась у головi думка: «Ти ж постiй, пiдожди, та ж церква… Вона ж рокiв з два вже як бур’янами позаростала. Там, казали, якийсь киiвський дячок вiдьму мертву одспiвував, а вона з труни встала на третiй день i зi своiми чортами на шмаття розiрвала його. Пiсля того ж церква i запустiла, кажуть, там у нiй нечисть та досi е…Та i нiч же ж надворi. Що ж то воно тодi?» – Чого куняеш, Хведько? Розчумуйся! – почулось од столу. Я зиркнув туди i вгледiв мерця. Людина, що сидiла за столом, вмерла вже давно, ще за часiв моеi юностi. – Що вилупився? Не радий? Мрець сидiв за столом. Виглядав вiн увесь як мрець, синiй i худий, кiстлявий, вишкрябував руками сир з мiлкоi мисочки i набивав ним рот. Не плямкав при цьому зовсiм. – Та не дуже, Степане Івановичу. Чого б це ви явились до мене, як ви вже, цей…Та й давненько ж уже… – мовив я, всiвшись на полу печi i звiсивши ноги до землi, при цьому все ж ii не торкаючись з чималенького, знаете, остраху. – Не лякайся, Хведько, дiло до тебе у мене е, – мовив мрець. – Яке, Степане Івановичу, ви вибачайте, звичайно, у вас до мене дiло може бути? Хiба туди забрать? – Нi, рано ще. – А що ж? – Ну… Сьоднi ж день такий як-не-як. – Який? – Як який? Мертвецький великдень. Забув? – Забув. Я був вельми насторожений цим гостем. А ви хiба не були б? – Сьоднi всi нашi по вулицях швендяють. – Якi вашi? – Мертвяки. – Тьху на вас, Степане Івановичу! – Та вже що е, те е. Я з острахом зиркнув у бiк вiкна. – І багато вас? Таких? – спитав. – Вистачае. Та не в тому рiч. У мене тут… Мрець полiз рукою пiд полу свитки, i я не втримався – ледь не поклав на груди хресне знамення. – Я ж тобi кажу – не лякайся, – прорiк на те мрець i виклав на стiл торбу. Порився в нiй i видобув вiдти книгу та ще жменьку якихось маленьких кульок, що випромiнювали тьмяне мерехтливе сяйво. А ще ж пак довгий згорток iз чорноi матерii з чимось важким усерединi. – Ось, – мовив мрець, важко зiтхнувши. – Оце моя справа до тебе. На Чернiгiвщинi в одному з отаких, як цей, тихих хутiрцiв мешкае одна знайома нам обом особа, котрiй треба все це передати. І приглянути за тою особою на тяжких путях життя. – Хто ж це? Хтось iз побратимiв? – кинувся я перебирати в пам’ятi живих i неживих друзiв юностi, котрi були якимось чином пов’язанi iз мерцем. – Майже, – перервав вiн моi роздуми. – Ім’я Наталя Максимiвна Безрiдна тобi про щось говорить? Я закляк. Наталка – дочка покiйного отамана Максима, маленький теплий вузличок на руках у покiйноi панi Галини; я не знав, де вона, як вона, знав тiльки, що забрали ii отого злополучного лiта рештки козакiв Безрiдного кудись, невiдомо куди. Перед очима проплили, наче воскреслi, молодi лiта. – Отож бо, Хведько. Туди тобi й дорога. Вийшов уже час нам, мерцям, наглядати за нею. Тепер живим пора, – прорiк ще мрець. – А я пiду. – Куди, Степане Івановичу? – За Калинiв мiст. Там мене вже ждуть. І вiн пiднявся з-за столу. – Коли вирушати? – спитав я. – Зараз же. Дорога сама тебе приведе. – Зараз? В нiч? – В нiч. Давай, Хведько. І не озирайся на прожите. Мрець одягнув шапку, i в цю ж хвилю заспiвав перший пiвень. З тим вiн i зник з моеi хати i з мого життя. ІІ. Їхав козак полем, мiстом… З Киева до Нiжина немала дорiженька. Але рання тиха украiнська весна вела мене саме туди. Я не знав, у якому хуторi жила Наталка, але менi, либонь, i не треба було знати. Я iхав, куди iхалось, а на шляху менi то рiчка розлилась (казали мiсцевi – чорт греблю зiрвав сеi ночi); я прицмокував, бо зроду не вiрив у чортiв, i смикав коня за повiд в об’iзд; там лiс – кажуть менi: не iдьте, добрий пане, через лiс, там розбiйникiв зграя завелась, та такi лютi, що он у братового (або сватового) кума пiдводу з волами одiбрали, а позавчорiш дiвчата йшли з вечорниць з одного хутора в iнший навпростець, так усi повтiкали, а одну, що накульгувала, розбiйники тi спiймали… Я кивав, не дослуховував, а все ж розвертав коня iхати через поле, i так мене дорога виводила куди менi треба. А на полях же хiба не зустрiчав я чого чудного? Наче кишiли цi землi та в цю весну всiлякою нечистю! Ото заночував я раз у полi коло якоiсь дiбровки, там же до дерева коня припнув та й прилiг на торiшньому листi. І дрiмалось, i не дрiмалось, а святий Великдень пройшов же, то ж я од туги незносимоi за свое життя, а разом з тим i од чогось свiтлого, яскравого, що пiдiймалось у душi, чим дужче я пiд’iжджав до славного полкового мiстечка, отак затiг неголосно: – Добрий вечiр тобi, зелена дiброво, Переночуй хоч нiченьку мене молодого. Не переночую, Бо славоньку чую, Вже ж на твою, козаченьку, Голову буйную. Добрий вечiр тобi, Та темний байраче! Переночуй хоч нiченьку Доленьку козачу. Не переночую, Бо жаль менi буде: Щось у лузi сизий голуб Жалiбненько гуде. Ой як крикнув козаченько, – заволав уже я натужно од тих думок: До гаю, до гаю Наiжджайте, ворiженьки, Сам вас викликаю! І не помiтив зовсiм, що останнi слова доспiвував не сам. – Гарно спiваеш, козаче, ой не мiг, не мiг, знаеш, утриматись, – почулась суха, наче шурхотiння житнього снопа, мова. Передi мною, наче з-пiд землi, постав дивний, зарослий довгим волоссям, в пiваршина зросту чоловiчок. Його оченята поблискували в променях вечiрньоi заграви, що саме розпливалась над полями i вiддаленими селами. – Ви, пане, хто? – не зрозумiв був я. – Звiдки тут? – Як звiдки? – здивувався пан. – Це ти тут, козаче, звiдки, а я тут хазяiн. Я польовик. – Хто? – недовiрливо витягнув я. – Та… махнув рукою пан i заговорив пiвшепотом. – Знаю, куди iдеш, знаю. І небезпеки там тебе жде аж три. А я… Ти слухай, не перебивай, – огризнувся пан, коли вгледiв якусь мою байдужiсть, хоч я перебивати й не збирався. – Так от. Я тобi у винагороду за твоi спiви повiм. Поiдеш перед самим Нiжином на пiвнiч до хуторiв, i там будуть болота. Ти людей там стрiнеш i з ними пiдеш. Іди в саму гущу болiт i людей за собою веди. Дехто iти туди вiдмовиться i пiде в iнший бiк – там вiн i згибне. А ти iди в самi болота. Оминай вогники вiддалених сiл уночi, бо то загибель. То селення покинутi, i там вiдьми з купальницями веснянок спiвають, лiто прикликають, зайдеш у таке село – не вийдеш бiльш. От. А в болотах ночами не спи. Три доби тобi потрiбно буде, щоб болота пройти – три доби не спи. Як хочеш, але видержи. Як виiдеш з болiт, тодi хоч i серед битого шляху простягнися, а в болотах, у хащах болотяних не спи. З тобою люди будуть – вони схочуть спати i спатимуть. І згибнуть тим. Їх уночi шерстистий подушить. – Хто? – Шерстистий. Демон лiсовий. Ворог мiй заклятий. І останне… Я слухав не так уже й байдуже, менi стало навiть цiкаво. – На останнiй день побачите мандрiвного дячка. Вiн буде складно говорити i повiсть, що йде з Чернiгова в один тутешнiй монастир в лiсах. Вiн ректиме, що знае дорогу i всiх проведе. Всi зголосяться i пiдуть з ним. А ти не йди. Нi единому слову його не вiр. То болотяник, злий дух болiт, а монастир той – мiсце безлюдне, лячне. І вiн, демон, супутникiв твоiх у драговину заведе, всiх до одного. А ти вийдеш на дорогу. І та дорога веде до хуторiв. То твоя дорога. Це перша небезпека. – А друга? – Друга на хуторi. Хутiр здаватиметься тихим i глухим, але то омана. Повного мiсяця бiйся. То хутiр вовкулачий, лихий. Тамтешнi вовкуни бояться людини, до котроi ти iдеш. – Наталки? – Тобi лiпше знати. Але до певного часу. Врештi в одну нiч вони переборють свiй страх, i тут починаеться вже третя небезпека. Серед людських ватажкiв, великих ватажкiв… – Козацькоi старшини? – мовив я. – Тобi лiпше знати. Так от, серед них е вурдалак. Знатного роду. І натравить на вас усе свое воiнство. – На нас iз Наталкою? – Побачиш. Оце головна твоя небезпека, той упир. – І як ii, ту небезпеку, оминути? – Їi не оминеш. Тут усе залежить од людини, до якоi ти iдеш. – А… – ще мовив був я, але пан перепинив мене, взявши за руку. – Все. Бiльше нiчого сказати не можу, i так усе сказав. І тiльки тут я вгледiв, що то не волосся у чоловiчка довге – то в нього замiсть волосся житнi колоски, а лице i руки – чорнi, як земля. І очi свiтяться червоним аж нiяк не од заграви. В ту ж хвилю я прокинувся. Над полями стояли вранiшнi тумани, i далеко на сходi займалась блiдо-рожева зоря. В оддалених селах голосили когути. Я зiбрався i рушив у дорогу. І вже на першому чималому роздорiжжi згадав про той дивний сон, так легко забутий зранку. Там на роздорiжжi я надибав чотири запряженi волами пiдводи, що були повнi рiзного краму. Добрi люди, що ними правили, були либонь усi до одного базарнi i жваво сперечались мiж собою. Там були чоловiки, жiнки та навiть двiйко дiтей-пiдлiткiв, хлопчик i дiвчинка, рокiв, мо’, по тринадцять-чотирнадцять од роду. Я пiд’iхав ближче й спитав тих добрих базарних людей, як iхати до Нiжина, i вони менi майже в один голос повiли, що i самi туди iдуть, отож нам по дорозi, але iхати близ Чернiгова, мовляв, нiяк не можна, бо там на шляхах промишляють татарськi загони. Я тому сказаному вiри не йняв i дорiкав добрим людям тим, що не можуть бусурмани чинити розбiй у цих мiсцях, у глибинi Украiни. Менi перечили при цьому дуже завзято, а дехто висловив думку, що то нiякi не татари чинять беззаконня, то, мовляв, люди пана гетьмана Самойловича, котрому чимсь не догодили мiсцевi старшини. – Нi, то Дорошенка! – кричав хтось iз возiв. – Із захiдноi сунуть. З-за Днiпра. Врештi громада зiйшлась на тому, що iхати звичним торговим шляхом нiяк не можна, i треба пробиратись углиб заростей, туди, де сумирнi рiчечки Остер i Удай живлять древнi болота. Тут я вперше i згадав баченого у снi польовика, i його слова згадав. До вечора ми з добрими людьми стрiли ще декiлька чоловiк, що до нас приеднались i вже встигли розговоритись, перезнайомитись мiж собою. Я припнув до пiдводи бондаря на ймення Матвiй свого коня, всiвся на краечок воза i, пихкаючи люлькою, з ним розмовляв. – Знаете, як то лепсько, що ви оце до нас приедналися, – говорив Матвiй, додаючи у свою мову дивних словечок, бо був вiн iз Захiдноi ж Украiни родом i втiк iз рiдних краiв через свавiлля правобережного гетьмана. – Ви ж людина вiйськова, зi зброею, та же i лепсько. А то розбiйники, розбiйники скрiзь, татари, козаки, москалi – всi розбiйники! Я тiльки мовчки кивав головою i смалив люльку, щораз додаючи в неi тютюну. На землю спадав вечiр, сонце гасло, на пiвночi запалювались млявi зорi. Повiтря було холодним, де-не-де по обидва боки битого шляху мелькав легкий туманець. Ми iхали шляхом серед якогось зарослого бур’яном поля, а обабiч нього з обох сторiн височiли смуги лiсу. Десь далеко виспiвували ропухи i болотяне птаство. Коли сонце i геть сховалось за обрiй, я став знiчев’я роздивлятись бiласту смугу Чумацького шляху над головою, розрiзняти по нiй путь, а жiночки на сусiднiх возах затягли: – По дiбровi вiтер вие, Гуляе по полю, Край дороги гне тополю До самого долу… А далi хтось iз них припинив i звернувся до решти: – Давайте не цiеi. Давайте но… І те, що вони далi заспiвали, примусило мое лице побiлiти, а серце ледь-ледь не спинилось назавжди. Вже стемнiло, i була, уважай, нiч. Десь далеко, дуже далеко, вили сiроманцi. А жiночки витягували: – Ой зозуля в зеленому гаю Закувала при тополi скраю, Закувала птиця-зозулиця, Розбрелись по селах вечорницi. Розбрелись по селах вечорницi, Закувала птиця-зозулиця. Закувала та й збудила пiзно. Вiе вiтер ген по степу грiзно. Ой хто в гаю, хто в гаю, озвися, Ти жива чи ти менi лиш снишся? Ти жива чи маришся мiж ночi? Чий то бродить стан нагий дiвочий? І коли народ дiйшов до слiв: Бо з могили встала он кохана, — Ми вперше натрапили на роздорiжжя. Пiднялася жвава суперечка, куди ж його iхати. Я не встрявав туди i лиш поглядав по сторонах. Один iз шляхiв, той, що влiво, був широкий, чистий, далi в поле. А другий – вузький, зарослий, i в калюжах, заболочений. Люди намiрялись iхати першим. А я раптом краем ока вгледiв, як через той перший шлях у сутiнках ночi щось наче перебiгло. Щось таке наче мале й… Волохате чи що. Може, звiр який. А мо’… В чортiв же я не вiрив. – Нi, – пiдняв я правицю. – Нi, шановнi, послухайте бувалого вояку. Їдьмо правiше. Хто поiде влiво, покладе буйну голову. – Що ти брешеш! – сердито гримнув той самий бондар Матвiй. – Влiво широкий шлях, а вправо – вiрна загибель! – Як хочете! – мовив я, вiдв’язуючи коня вiд пiдводи. – Я iду в гущу болiт. Хто зi мною? Зi мною поiхали майже всi, лише Матвiй iз жiнкою i тi, кого ми стрiли шляхом, повернули влiво. Десь опiвночi до мiсця нашоi стоянки в гайку прискакав вершник – один iз тих. Вiн повiв, що на пiдводи напали i перебили всiх до одного, йому лише вдалося втекти. Невiдомо, хто то був, тi нападники – татари, козаки Дорошенка чи Самойловича. Чи то перекинулись в людей схожi на тих, що перебiгали шлях увечерi. Хтозна. Ранком ми знову вирушили в путь i втрапили в зовсiм заболоченi мiсцини. Я вiдрахував першу добу. Одна пiдвода врештi втопилась у болотi, ми з пiвдня ii витягували. Марно. Мiрошник Семен та його дружина Мотрона дуже лаялись на мене, а я не вельми вже на те й зважав. Мене бiльше непокоiло швидке спадання сутiнок. Я призначив вартових на нiч i сам нiц не спав. Люди волiли мiнятись по пiвночi, бо дуже стомились. Я погодився. І це була перша моя помилка. Тих, хто заступали вартувати пiсля полуночi, вже не можна було збудити – вони всi повмирали. Так як вiд удушення зi слiдами довгих кiгтiв на шиях, але ж iх нiбито нiхто й не душив. Я сам ходив мiж сплячих i бачив, як тi мирно дрiмали. Хоча дивний шурхiт у хащах мене трохи насторожував, але я не звернув на те уваги. А при тому шурхотовi сама нiч була глупа i темна – без единого звуку, нi сичiв, нi жаб у болотах чути не було. А зорi сяяли угорi холодним мертвецьким свiтлом – наче чатували на нас з вишини. Померло загалом п’ять чоловiк. Я велiв бiльше вночi не спати. – Спати будемо вдень, поперемiнно. Руху припиняти не можна, це може бути ще бiльш небезпечним. – А вартовi? – спитала мене заплакана Мотрона. Їi Семен вмер сеi ночi. – Вартовi не поможуть! – сухо мовив я. – Але чому? – у розпачi терзала мене за плече бiдна жiночка. – Я не знаю, люди! – крутнув я головою. – Просто ця нечисть. Цi демони. Я так думаю, що вони iснують тiльки в наших снах. Шерстистi, – додав я нащось, i дiвчинка-пiдлiток задрижала. А я згадав – те, що перебiгло дорогу, наче також було в шерстi. І з кiгтями. Чи то, мо’, безсонна нiч далась взнаки. У будь-якому випадку до ночi наче всi повисипались. На ночiвлю стали в рiдких хащах коло якоiсь заболоченоi рiчечки. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/volodimir-hudenko/str-chen-nya/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.