Cьоме пророцтво Семіраміди

Cьоме пророцтво Семiрамiди Марина Варич Життя в галактицi Чумацький Шлях невпiзнанно змiнилося. Воно минае у свiтi тiней, безсмертних, вiдьом i ропух. Подорожi до далеких планет стали такими ж звичними, як поiздка на метро, спiлкування з померлими – все одно що розмова по скайпу. Та попри це людство так i не знайшло вiдповiдi на питання: хто нас створив? Чи iснуе штучний розум в сусiднiх галактиках? Як змiнити минуле i передбачити майбутне? У пошуках вiдповiдi на цi питання героi повiстей та оповiдань долають сотнi свiтлових рокiв, проходять крiзь невидимi дверi в просторi, поринають у глибини свiдомостi. В цих мандрах вони зустрiчають небезпечних космiчних кiллерiв, Фатальну Вiдьму i Вовка-телезiрку…. Чи вдасться землянам з майбутнього знайти вiдповiдi на питання, якi здавна хвилюють людство, чи вони так i залишаться загадкою, яка вабитиме все нових i нових шукачiв iстини? Марина Варич Cьоме пророцтво Семiрамiди Повiстi, оповiдання Маска для Мардука 1. Три твоi сни – Куди б ти не йшов i якою б довгою не була дорога, ти все-одно прийдеш до одного. – До чого? – До iстини… …Вузлик висить над письмовим столом. Вiн припадае пилом, його обдувае вiтер. Пiд сонцем вiн здаеться помаранчевим, пiд мiсяцем буряковим, а насправдi – пурпуровий. Вузлик шовковий. Коли i хто зав’язав його, щоб ти згадав… Згадав що? Сонце, порт, гавань, лайнери, люди… Нi, не так. Треба вихопити щось конкретне з-помiж цих образiв i вiд цього вiдштовхуватись. …Люди, обличчя людей в порту, чоловiчi, жiночi, дитячi обличчя. Валiзи, бейсболки, окуляри. Незнайомець в сонячних окулярах впритул дивиться на тебе. Хто вiн? Незнайомець вiдвертаеться i стрiмко йде геть. Можливо це шлях до розв’язки вузлика. Не можна його втрачати… Незнайомець поспiшае, похапцем озираеться, майже бiжить i губиться у натовпi. На тебе мчить гарячий вiд сонця i сп’янiлий вiд пива натовп. Вiн штовхае тебе у напрямку, в якому рухаеться сам. Це не твiй шлях i ти не обирав його… Очi. На що можуть бути схожi очi? На море? Море, гавань, кораблi, люди… Нi, це вже було. Ти торкаешся пальцями повiк, проводиш ними вiд скронь до пiдборiддя. Ти мусиш згадати. Інакше не матимеш спокою до самоi смертi. Твоя дружина цитуе Делаланда: «Як божевiльний вважае себе Богом, так ми думаемо, що смертнi». Тобi байдуже. Ти повинен згадати. Ти вiдчуваеш, що вiд цього залежить доля Асамблеi… Ось вiн – шлях в iнший свiт. Асамблея, злiтна смуга, три зорельоти. 3, 2, 1. Чому три?… Нi, щось тут не так. Треба спробувати iнакше. З чим асоцiюеться асамблея? ООН, Рада безпеки, вiйна, вiйни… Зачекай. Спробуй мiркувати iнакше, вiдiйди вiд звичних стереотипiв, забудь про закони i забобони цього свiту. Думай, вiдповiдь лежить на поверхнi. Легенi наповнюються солоним морським повiтрям, амфiбiя, медузи, море… І знову море… Ти ходиш вздовж пiщаного берега, хвилi лоскочуть слiди твоiх п’ят. Хвилi змивають слiди твоiх п’ят. …Море гратиме грайливо, Затремтить i здiйме хвилю, Хлюпне талою водою, Розiллеться над тобою… … Звiдки це? Звiдки це i що там далi?! Тепер, коли ти сидиш серед порожньоi зали i споглядаеш насадження лотосiв, якi ростуть так щiльно, що вода пiд ними не проглядае, те, що вiдбулося за останнi 448 годин здаеться фантастичним сном. Поруч з тобою маска. Маска людського обличчя. Добряче пом’ята, вона вже почала обростати першими легендами. Настане час i ii закриють у скляний склеп i вiдiшлють до музею. Ти прийдеш поглянути на неi разом з iншими i не впiзнаеш. Про неi напишуть у Писаннi i ти прочитаеш та не згадаеш. Птахи, пролiтаючи над твоiм палацом, спiвають оду складену якимось писакою. У пiднiжжя скляноi гори проходить гурт людей, вiтаючи тебе з iнавгурацiею. І ти дивуешся, що зовсiм недавно був одним з них. Дивуешся, що iм завжди потрiбно вiрити у якусь вигадку. А хiба тобi, нi? І що буде, якщо ти повiдаеш iм iстину? Не треба поспiшати. Кожен прийде до неi сам. Своiм шляхом. – Чого ви чекаете? – запитали з iншого кiнця кiмнати, довгоi i темноi. – Нагороди, Ледi. Вiдповiдь прозвучала не одразу. – Що ж, ви маете право ii вимагати. Завдання загрожувало вашому життю i могло змiнити перебiг iсторii… Так чого ви жадаете: Раю чи Свiту iлюзiй? – Я хочу повернутися на Землю, Ледi. Пауза ставала гнiтючою. За скляною стiною йшов дощ i звук кожноi краплi лунко вiддавався у мозку. Нарештi голос вiдповiв. – Пропоную вам переглянути ваше бажання. – Я хочу повернутися на Землю, Ледi. – Чи знаете ви, що тоi Землi, яку пам’ятаете бiльше не iснуе. – Так, Ледi. Дощ заграв голоснiше. Тепер його мелодiю вже не переривали нiчнi голоси. Кап. Кап… Остання крапля розтанула у повiтрi, не допавши. Коли ваш сон раптово обриваеться, знайте, що десь не договорили i не дожили люди, що хтось не встиг виконати завдання важливi i не надто. Героi снiв живi, незалежно вiд того чи ви в них вiрите. Не забувайте про це нiколи. Це едине, що ви можете для них зробити. 2. Будь-яка свобода – умовнiсть У невеличкiй кав’ярнi у Франсиско на Монмартрi людно i гамiрно. Грае саксофон, його нiхто не слухае, заходять i виходять люди, впускаючи у дверi тепле лiтне повiтря. – Алiсо, ще пива усiм. І хазяiну теж. Я пригощаю, – гукнув Жак молодiй офiцiантцi. – Жаку, а з якоi нагоди вечiрка? Ти що женишся? – запитав Карлик, давнiй приятель хлопця, який пригощав усiх пивом. – А йди до бiса зi своiми жартами. – розлютився Жак. – Я сьогоднi познайомився iз самою Лi. – Та ну? – Та бреше вiн усе. – озвався кремезний чолов’яга, що стояв бiля стiйки. – Провалитись менi на цьому мiсцi, коли брешу, – образився Жак. – Я говорив з нею, як з тобою зараз. Присутнi подiлилися на тих, якi повiрили Жаку i тих, що нi: – Що iй робити в нашому кварталi? – А як вона тепер виглядае? Кажуть пiсля пластичноi операцii дуже змiнилась? – Дуже худа i дуже руда, – промовив Жак, задоволений з того, що його слухають, – а очi, як трава на газонi Франсиско. Хтось висунувся у вiкно глянути на траву. Хтось припустив, що це контактнi лiнзи. – Я йшов на змiну, по дорозi зазирнув до Франсиско на каву з вершками. – розповiдав Жак. – Дивлюсь, сидить вона… … Вона сидiла на вiдкритiй терасi i пила мiнералку з бульбашками. Цього разу у неi було довге руде волосся i бездоннi зеленi очi. Жак вмостився напроти («Дозволите?»), хоча поруч були усi столики вiльнi. Вона вiдповiла ствердно, з акцентом. – Ви не француженка, мiс, – констатував Жак. Вона дивилась на нього, не моргаючи. – Хоча ви й розумiете французьку, але у вас англiйський акцент. І ваша зовнiшнiсть… Ви напевно з Пiвнiчноi Британii чи Шотландii. – Можна сказати й так. Колись я жила там. – В Британii найчарiвнiшi жiнки у свiтi. Ви в Парижi у справах, чи вiдпочиваете? – І те, й iнше. Я подорожую, – вона усмiхнулася. – Так ви мандрiвниця! Я можу показати вам мiсто. Бульвар Клiшi, Собор Паризькоi Богоматерi… – Цiль моеi подорожi, – почала незнайомка з точнiсiнько таким акцентом, як i на початку, але цiеi митi вiдносну тишу порушили кiлька пострiлiв. – Вiйна? – звела вона брови. – Нi, що ви, мiс, це один дурень так вiтаеться iз своiми сусiдами. Може вам ще щось замовити? – Вiн глухий? – Хто, вiн? Дурень? Нi, вiн художник. Живе в кораблi-мийцi, он там, – Жак непевно махнув рукою праворуч. – Навiщо вiн це робить? – Що? – Стрiляе. – Чорти його знають. – Жак стенув плечами. – Колись я спитав його про це, вiн сказав, що вiльна людина i робитиме все, що йому заманеться. Вiн iспанець. Іспанцi, вони всi такi. – Менi треба з ним познайомитись, – мовила вона. – Марна трата часу, мiс, вiн – кразi… – Як це? – Крейзi, – Жак винувато усмiхнувся. – Здаеться, так кажуть англiйцi. Коротше, не сповна розуму. – Жак покрутив пальцем бiля скронi. – Все одно менi треба з ним побалакати. Я люблю мистецтво. Жак знову стенув плечима. – Це не малярство, а карикатура. Малюе якiсь трикутники, кубики, ромбики, а потiм каже: «Тут намальованi три жiнки». Крейзi. Я вас можу провести до нього. Але потiм не кажiть, що я не попереджав. Вiн не надто гостинний… – Пабле, – прокричав Жак з порогу, – Я до тебе гостю привiв. Мiс любить мистецтво i хоче познайомитись з твоею писаниною. – Гей, Пабле, ти вдома? От бiсовий порiг, – вилаявся Жак i потер вдарену ногу. Посеред кiмнати сидiв худорлявий чоловiк i водив вугiллям по мольберту. Вiн озирнувся лише на мить i знову вiдвернувся до картини. – Ти б намалював мiй портрет? – запитала вона. Вiн кiлька секунд дивився на неi, потiм похитав головою i продовжив малювати. – Чому нi? – Мiй колiр рожевий, а твiй помаранчевий. Я не малюватиму тебе, – вiдповiв художник. – Я ж казав, що вiн крейзi. – втрутився Жак. – Я б гарно заплатила. – А я малюю лише те, що менi заманеться. – Ти вважаеш себе зовсiм вiльним? Вiльним вiд усього? – запитала вона. Якийсь час вiн мовчав. – Моя свобода – моi картини. Ну i що з того, що кожен в них бачить рiзне? Я ж бо знаю, що на них. Ось картина три жiнки, а, можливо вона тут одна, а то й бiльше. Я малюю вночi, а сплю вдень. Вiтаю друзiв вистрiлом з револьвера… – Ти так само легко як i вiд грошей вiдмовишся вiд корабля-мийки i свого iменi? – запитала Лi. Художник вдоволено усмiхнувся. – А вiд своiх картин? – Атож. – А вiд кольорiв? Пабло мовчав. Лi чекала. Вiн заперечно похитав головою. Вона зiтхнула. – Я багато мандрую, але ще не зустрiла жодноi вiльноi людини. – Свобода завжди умовна. – А потiм вона почала танути у повiтрi, – розповiдав Жак. – Спершу я думав, що це менi привидiлося, але вона стала зовсiм прозорою i зникла. Тi, що слухали iсторiю зашумiли. – Схоже це справдi була, Лi… – Та вигадуе вiн усе. – Іч, фантазер. – Хiба не бачиш, перебрав хлопець трiшки. – А ходiмо попитаемо Пабло… 3. Дивний гiсть Якби котресь iз ваших життiв минуло в Туманному Альбiонi, ви б навчились цiнувати кожен сонячний день. Золотi i срiбнi краплi падали на охайно пiдстрижену траву англiйських газонiв. Взагалi всi англiйцi люди охайнi i пунктуальнi. Контора мiстера Нека працюе з 10-оi до 17-оi мiнус двогодинна перерва з 13-оi до 15-оi. Його автомобiль часто буксуе у розм’яклiй вiд дощу землi десь посеред фермерського господарства, яке вiн провiдуе по дорозi на роботу. Тодi хазяiн залишае авто серед калюжi до вечора i рушае у контору пiшки, забруднючи дорогою високi гумовi чоботи. Мокра земля чавкае пiд ногами, iз болота вистрибують жаби подивитися хто iде… По правдi кажучи, до контори можна доiхати i на Трiстанi, але пiсля прогулянок пiд дощем кiнь довгенько чхае. Ще простiше дiйти пiшки. Та мiстер Нек не з тих, хто вибирае найлегший шлях. Його контора – не центральний офiс бензозаправок Пiвнiчноi Англii, не фабрика по виготовленню вiвсянки i не лавка, де торгують снами. Це звичайна мерiя мiстечка Холiхед, керувати яким йому випала нагода у цьому життi. Загалом, до контори можна й не ходити. У Холiхедi усi працюють фермерами i справами державними та мiсцевими не переймаються. Втiм, Нек, як i всi його земляки, людина принципова i на роботу приходить вчасно. Обiдня перерва у його родинi пахне вiвсяними пластiвцями i шоколадом… Людина за життя розкривае своi можливостi лише на 10 вiдсоткiв. Так могло бути i з мiстером Неком. Але все змiнили два дзвiнка в дуже охайнi дверi. Голос його дружини сповiстив, що прийшла людина «у справi». Халепа. І в обiдню перерву не дадуть вiдпочити. Нек пiдвiвся, пiшов до дверей… Досить було одного погляду, аби зрозумiти, що прийшла не людина. Тiнi за ним грали три сонати для просвiтлених, не порушуючи гармонii жодного з музичних творiв. Його плащ до самоi шиi переливався сiмома смугами: червоною, помаранчевою, жовтою, зеленою, синьою, блакитною, фiолетовою. Смуги то змiшувались, то змiнювали свою послiдовнiсть, як пролитий бензин пiд сонцем. В кризовi моменти пам’ять повертаеться за лiченi хвилини i Нек збагнув хто перед ним. – Голуба Ледi чекатиме на вас сьогоднi опiвночi, – змовницьки пiдморгнув гiсть i вклав мiстеру Неку в долоню невеличкий круглий предмет. Це був бейжик. – Дорогу пам’ятаете? Вiн пам’ятав. – Як ви знайшли?… – О, бувало й складнiше. Гiсть чемно вiдкланявся, потьмянiв i розтанув у повiтрi. Вiн сказав: бувало й складнiше. Отже, вiн запрошений не один. Де ще можуть знаходитись Вони? Та де завгодно. Вiн приходить через дверi мiж двома свiтами. Цi дверi з’являються, коли сонце зустрiчаеться з дощем, тому iм’я його Веселка i вiн найшвидший посланець Голубоi Ледi. Його прихiд завжди знаменуе випробування. У Ледi е тисячi крилатих посланцiв, якi лiтають швидше вiтрiв, проходять крiзь стiни, розчиняються у повiтрi i водi, не горять у полум’i. Але якщо приходить Веселка, зустрiч буде тривалою, i не гарантуе повернення. Хоча, надiя все ж лишаеться. 4. Серед моря iмен Дощ, дощ, дощ… Чому планета плаче? Щоб дiстатись в Голубу залу потрiбно багато води. Отже, iснуе чимала ймовiрнiсть, що там, де сьогоднi ллеться дощ, готуються до фуршету у Голубоi Ледi. Для перемiщення у просторi також можна скористатися морем. Але це привiлей Дельфiна. Якщо не знаете, яке море вiн обере, краще не ризикувати. Двох вода не перемiстить. Нек творив заклинаннями дощ. Цей дощ грав чарiвнi вальси i сонати. Опiвночi музика стане магiчною i здатною перемiстити його в будь-який куточок всесвiту. Дощ лле безперервно. Звiдки знати, де вiн штучний, де справжнiй? Коли крапля на великiй швидкостi мчить в океан, найкраще розумiеш, що таке спорiдненiсть. Крапля падае довго. Часу достатньо, щоб збагнути, що вона частина монолiту води, що ii бiльше не буде, та з’явиться безлiч iнших, якi складатимуться з неi. Але i вони зникнуть, i вiчним буде тiльки океан, який впiймае в своi обiйми кожну краплю, що хлюпнеться в нього. Лайнери, люди на човнах, риба, пiщанi i кам’янистi береги – все це колись було краплями i стане краплями, щоб впасти в безмежний океан життя. Нек плюснувся у воду, прочитав заклинання i набув звичних форм. Вiн пройшов контроль на кислотнiсть, на вмiст в органiзмi бактерiй та радiацii, вибрав собi нове iм’я i поплив до резиденцii Голубоi Ледi. Здаля ii апартаменти нагадують широко розчахнуту пащу морськоi кiшки. Колись йому, Неку, – а тепер Людинi в масцi довелось змагатись не на життя з таким хижаком. Та вже з пiвсотню рокiв вони не зустрiчаються в морських глибинах. Схоже, що той звiр був останнiм. Навiщо Ледi придумала таку форму своему помешканню: щоб вiдлякувати небажаних гостей, чи щоб iсторiя не забула зовнiшнiсть морськоi кiшки, нiхто нiколи не дiзнаеться. Проте, це завжди було темою для балачок серед просвiтлених. Бiльшiсть гадае, що кiшку збудували за порадою психологiв. Навiть коли вдесяте пiдпливаеш до апартаментiв, першi кiлька секунд кожного проймае холод, хоча нiхто в цьому i не зiзнаеться. Вогники двох червоних очей у голубому просторi легенько посмикуються, а з пащi капае вода. Оволодiти емоцiями вдаеться швидко. Дехто потiм навiть посмiхаеться. Мовляв, оригiнальна лякачка, а, втiм, першi кiлька секунд були i iх не забудеш. Чим ближче наближаешся до пащi-входу в апартаменти, iлюзiя, що поруч з тобою морський хижак слабшае i скоро зовсiм зникае. Бейжик пропускае запрошених до голубоi зали, попискуючи. Довга голуба зала залита блакитним свiтлом. У свiтлi плавае морський пил i рiзнi види риб зiштовхуються одна з одною. Посеред кiмнати круглi тацi з морськими стравами. Медуза та Дельфiн вже прибули. Вони лишили собi старi маски. Гостi вешталися мiж довгих зелених водоростей, провадили неспiшну бесiду. Скидалось на те, що вони когось чекали. Дуже може бути, що цей хтось – Людина в масцi. Музика грала майже нечутно, вона гармонiйно доповнювала стиль розмови запрошених i дизайну кiмнати. Спершу навiть здалося, що це плескiт води фонтанiв-дерев i спiв морських риб, що гойдаються на вiтах. Але вона линула з далекого кутка i розливалась по всiй кiмнатi. Людина в масцi помiтив свого старого приятеля Слiпого Лiру. Вiн не змiнився вiдтодi як вони востанне розмовляли: тiльки довге срiбне волосся i борода стали ще довшими, а колись карi очi – ще зеленiшими. Лiра грав на хвилях i кожна хвилька видавала новий м’який звук не схожий на всi попереднi. Колись Слiпий Лiра був навiгатором японського корабля. Вiн проплив усi iснуючi моря i океани i знав багато морських пригод. Життя Лiра обiрвав шторм в Індiйському океанi. Коли вiн опинився на днi, то зiграв на хвилях довгу оду вдячностi Правителю морського царства за те, що по смертi отримав можливiсть поглянути на пiдводний свiт, де ростуть кораловi рифи, розважаються найрозумнiшi дельфiни i кожен ранок розчiсуе оливкове волосся прекрасна донька Посейдона. Тоi митi Голуба Ледi якраз пiд’iхала на морському конику оглянути новий затонулий корабель i почула музику японського навiгатора. Вона забрала затонулого моряка у своi апартаменти, щоб вiн вiчно грав пiд зеленими фонтанами-деревами. Зiбрання не вiдзначалося оригiнальнiстю: нiчого не провiщало несподiванок. Але в останньому завданнi вони втратили Йога, коли той намагався перемонтувати Колесо Енергii. Тодi вони спробували покласти край зухвальству енергетичних потокiв i пiдпорядкувати iх конкретному закону, який спрямував би енергiю на зародження добрих i справедливих задумiв. Для цього Йог розробив програму, яка мусила надати енергетичним потокам i добрим намiрам протилежнi заряди. Програма мала утворити мiж ними взаемне тяжiння. Та щойно Йог почав запуск свого шедевру – Колесо захопило його, прокрутило кiлька раз на очах Нека, Медузи i Дельфiна i зникло у пiвнiчно-схiдному напрямку. Людина в масцi струсив iз плаща на пiдлогу останнi краплi. Краплi впали i забринiли. Потiм було стримане коротке привiтання. – Вiдтодi як ми зустрiчались востанне ти жодного разу не зв’язався нi з ким, – почала Медуза. – Ми кiлька раз намагалися вийти на контакт, але ти не вiдповiдав. Ми думали з тобою щось скоiлось. – Я був надто заклопотаний однiею важливою справою. Вiн збрехав. На його пам’ятi не було жодноi спроби контакту – нi вiкон, нi снiв. Очевидно хтось свiдомо вiдключав його пам’ять. – Ми не могли ухвалювати рiшення без тебе, – додала Медуза. – Адже в тебе право вето. – Чудово. Що за рiшення? Медуза перезирнулася з Дельфiном. – Ледi нас покликала, щоб провести екстрене засiдання Асамблеi. Ми самi поки що мало знаемо. – Плiткують, що у Галактицi завiвся космiчний пiрат, – шепнув Дельфiн. – На котру годину заплановане засiдання? – Людина в масцi поглянув на годинник. У мене увечерi важлива зустрiч. – Це пов’язано з музикою? – запитала Медуза. – Ти здаеться складаеш ноктюрни? Вiн обережно глянув на Медузу. Чи не намагаеться вона вдати, що знае найменше про його останне життя? Якщо вони його розшукали, то iм все уже вiдомо. З нею треба бути насторожi. Втiм, як i з Дельфiном. Вiн спробував перевести розмову на iнше: – Йог не намагався вийти на контакт з кимсь iз вас пiсля iсторii з Колесом? Вони похитали головами. – Схоже, йому не вдалося врятуватися. Людина в масцi кивнув. Зустрiч мала початися за чверть години. – Дивну маску ти собi обрав цього разу, – сказав Лiра Людинi в масцi, перебираючи бiлими пальцями хвилi. – Бачиш, Лiро, для мене самого загадка, до яких сил себе вiднести – до лiвих чи правих. Тому яку б маску не вдягнув, вона на вiдповiдатиме моiй сутностi. – У кожному з нас е добре i лихе. Важливо, що переважае. Якби тобi довелося розчавити мураху, ти мав би збудувати мурашник, – мовив Лiра. Людина в масцi посмiхнувся: – Менi доводилося чавити не лише мурах. І не з власного бажання. Мене вистежували, я захищався… – Вбивство пiд час захисту не вбивство. – А приречений однак помре, бо закiнчилось його земне життя, – продовжив Людина в масцi. – Я знаю. Що у вас тут нового? – Глухомань… – зiтхнув Лiра. – великi кораблi давно не тонуть. Так, iнколи маленькi човники з одним-двома рибалками. Флотилiя Голубоi Ледi вiдчутно порiдiла. Лише вчора через розпад ядерного палива розвалились 4 пiдводнi човни i 2 шхуни. Лiра заграв голоснiше. Людина в Масцi притулився до рожевого фонтану, вода якого пахла розмарином i прикрив очi… – Тут, до речi, недавно була Лi, – сказав Лiра, не припиняючи гру… Людина в масцi уважно глянув на нього. – Вона розмовляла з тобою? Давно? – Рокiв зо два тому. Ти що iй грошi винен? – Ти про що? – Ну, – протягнув Лiра, – людина може бути такою злою на когось тiльки, якщо iй виннi багато грошей. – Я не… – Людина в масцi обхопив голову руками. Довга простора зала. Ледi сидить у м’якому крiслi кольору бiрюзи, лускае фiсташки, п’е голубу воду з бульбашками i час вiд часу хитае маленькою нiжкою, взутою у розшитий дiамантами черевичок. Цього разу ii розкiшне смарагдове волосся зiбране у хвiст. Вона не поспiшае починати розмову. Здаеться обмiрковуе, що сказати. У неi право першого голосу. Ледi незворушна i байдужа, саме така, якою мае бути Істина, сестра Свободи. – Ви знаете чому вас викликали у цю кiмнату? Питання, очевидно, риторичне. Втiм, вони вiдповiли: – Нi, Ледi. – Всесвiт у небезпецi. У ньому з’явилися космiчнi пiрати. Ви згоднi захищати ваш Всесвiт? – Наш Всесвiт. – поправив Людина в масцi. Посмiшка ледь торкнулась ii тонких губ. «Нi» – не вимовив жоден iз запрошених. – У нас з Тадом е певнi пiдозри. З диску ви дiзнаетесь як вiдбулися три вбивства в нашому Всесвiтi. Застерiгаю – це не iмiтацiя, а запис реальних подiй. Отож, почнемо. 5. Три смертi, якi сколихнули свiт Старi свiти не зникають безслiдно. Вони продовжують свое iснування, але поза свiдомiстю iх автора. Вони мов неприкаянi ширяють у чорних дiрках Галактик, додаючи хаосу заплутаному простру. Якщо такий блукаючий свiт трапиться вам на шляху, коли будете мандрувати мiжгалактичним коридором, лiпше оминiть його. Собi безпечнiше. Такi настанови дають на кожному зоредромi, перш нiж здати в оренду лiтаючу яхту, шхуну чи зорехiд. Проте, не усi iх дотримуються. Інколи через цiкавiсть мандрiвник пiдлiтае занадто близько до забороненого об’екту, а той засмоктуе його у своi тенета. Зазвичай повернутись неможливо. Блукаючому свiту для iснування постiйно потрiбна нова енергiя, тому вiн i поглинае усе, що наближаеться до нього на видиму вiдстань. Так чинить бiльшiсть свiтiв. Втiм, якщо вам трапиться срiбний блукалець – можете не перейматися. Це свiт волхвiв, ельфiв i просвiтлених. Тi, кому щастило погостювати у срiбному свiтi, розповiдали усiлякi дива. Втiм, сьогоднi срiбнi блукальцi – неабияка знахiдка. А от планета Несхiдного Сонця не схожа на жодну з описаних. На планетi Несхiдного Сонця, як завжди, парило. Омега сидiв у верандi перед вiкном, яке нiколи не прочинялось i дивився на кактусовi насадження, що простягались довкола на кiлька сотень кiлометрiв. Голову його прикривав трикутний капелюх з газетного паперу кiлькастолiтньоi давнини. Вiн нi про що не думав. – Напевно Мардук вiд нас вiдвернувся, – раптом сказала Даяна Роуз, потушивши в попiльничцi цигарку. – Ти знову починаеш! Ще 2 тисячi рокiв тому Аркс iз Скари методом експериментальноi фiзики довiв, що нiякого Мардука не iснуе. Мiльйони рокiв жрицi нас дурили цим мiфiчним персонажем i до того ж так вправно, що навiть такi кити науки як Парфагор, Медалев i Моносов ходили до Жовтого палацу аби вiдсвяткувати день народження придуманоi iстоти, – вiдповiв Омега. – Хотiла б я поговорити з Арксом, – зiтхнула Даяна. – Я впевнена, що його тортурами примусили зректися вiри в Мардука. – Ти з ним уже не поговориш, вiн пiвгодини не дожив до початку вiчностi. – Прикро… Я пам’ятаю, коли я ходила до школи, моя бабуся частенько навiдувалась до Жовтого Палацу i просила у Мардука – то сонця, то дощу. І все – отримувала, – Даяна додала в каву вершкiв i вiдставила фiлiжанку на пiдвiконня. – Даяно, ти не можеш цього пам’ятати. Тобi вже стiльки рокiв, що ти не можеш цього пам’ятати. – Еге ж, скiльки рокiв! Ти й не знаеш, що доки ми не загубили час, нагадувати жiнцi про ii вiк було вульгарно. – Не можу побачити в цьому нiчого поганого. – Вiн не може побачити, – буркнула Даяна. – Усе ж таки моiй бабцi пощастило бiльше, нiж менi. Вона встигла померти до початку хаосу. – Називай це як заманеться. Як на мене, то краще жити. Бачиш скiльки всього смiшного. – І тобi не здаеться це безглуздям! Живеш i не старiеш на жоден рiк – нiби й не живеш. Ранiше все було iнакше, доки Мардук вiд нас не вiдвернувся. – Що ти ще вигадаеш! Мардук, Мардук… Де ж вiн, твiй Мардук, скажи менi. Може сходи i ти в Жовтий Палац як твоя бабця – попроси у нього дощу або ночi. – скривився Омега. – Менi остогидло жити. І нiяка халепа нас не вiзьме. Вхiднi дверi скрипнули i Даяна з Омегою почули монотонне цокання палицi по пiдлозi. – От кому й справдi не пощастило, так це Крiту, – зiтхнув Омега. Сердега вже ногою був у могилi, коли час припинив ходити. А тобi чого нарiкати! Ще можеш перечитати усi книги, навчитись балету, лижному спорту i аквааеробiцi, вивчити з пiвсотнi мов, зайнятися астрономiею… – Тю… Ти що! Я вже всьому цьому навчилась i встигла забути. – Можна навчитись вдруге. – Що ти верзеш? Щоб знову забути? – кривляючись мовила Даяна. Вона розвернулась до вiкна, взяла фiлiжанку кави i вiдпила два ковтки. Дверi прочинилися i до кiмнати, перевалюючись увiйшов дядько Крiт. – Хелоу, – сказав вiн, – Даяно, я чую тут запах твоiх парфум, але тебе не бачу. Ти ж знаеш, що я погано бачу. – Вiн говорить про це вже 600 рокiв, – Даяна розпачливо ковтнула кави. – Не 600, а 631 рiк, 2 мiсяцi i три днi. Я точно веду вiдлiк, вiдтодi, як спинився час. – А ще каже, що погано чуе! – Я справдi погано чув, коли спинився час. Але за 631 рiк, 2 мiсця i 3 днi я витренував свiй слух. Де тут ослiнець? Даяна пiдсунула старому ослiнця i допомогла всiстися. – Омего, ти тут, я впiзнаю тебе по диханню. Давай побалакаемо про велику полiтику. Менi щойно надiйшов iмпульс iз сузiр’я Андромеди вiд цивiлiзацii ропух. Проти Мардука готуеться заколот. – Твiй iмпульс, Крiте, спiзнився бiльш, нiж на пiв тисячолiття. Мардука давно заколотили, або з’iли цi вашi ропухи. Ми живемо 631 рiк i не можемо померти. І не помремо нiколи. І дiтей ми не можемо народжувати! – саркастично вигукнула Даяна. – 631 рiк, 2 мiсяцi i 3 днi. – Гаразд! Гаразд! І три днi, а що це змiнюе? – Ми повиннi врятувати Мардука. Даяна розреготалась. – Ми не можемо навiть собi дати раду! Ми не можемо навiть померти за власним бажанням! – А я, а я… Я i не хочу помирати, – сказав Крiт, – Я вiдчуваю себе на 71 рiк. – А я на 671! – У вас такий поганий вигляд? Не можу повiрити. Чекайте я дiстану контактнi лiнзи. Даяна розлютовано попростувала до дверей. – Вона пiшла, Омего? То я не доставатиму лiнз. Чого це iй так кортить померти? – У неi рак легень, Крiте, вона витримуе страшенний бiль. Так що ви за казку розказували про ропух? – Це не казка. Не насмiхайся з мене. – Я i не смiюся. Я просто не вiрю нi в яких мардукiв. – Як? Ти не вiриш в Мардука? – слiпi очi Крiта округлились i зробилися, мов склянi. – Я казав про це вчора i позавчора. – Ти не вiриш… – Крiте, Крiте, склероз знову пiдступае до вас. Ми живемо в блукаючому свiтi. Тут нiхто вже давно не вiрить в Мардука. – Справдi. Я забув. Це все отой склероз. Я хотiв… Але Крiт не договорив. Рiзкий крик розрiзав вiдносну тишу планети Несхiдного Сонця. Омега кинувся до вiкна i побачив Даяну, яка, нерухомо лежала посеред плантацii кактусiв. Коли пiдоспiв лiкар (а ходив вiн неспiшно, бо ж, однак, коли б не прийшов – пацiент залишався живий), Даяна вже не дихала. Жоднi засоби не змогли повернути ii до життя. Так на планетi Несхiдного Сонця сталася перша смерть за 631 рiк 2 мiсця i 3 днi. Якщо ви вiдкриете каталог «Золоте листя» на 75 сторiнцi, то вiдшукаете з пiвсотнi адрес контор, що спецiалiзуються на проектуваннi i розробцi снiв. Найбiльшi з них «Сестри i бараки», «Серотонiн», «Нюкта та Гемера». Вони постiйно змагаються за клiентуру i гноблять дрiбнi фiрми сновидiнь на провiнцiйних планетах. Щорiчно рейтинг трьох найпопулярнiших фiрм змiнюеться. Цьогорiч рекорднiй кiлькостi клiентiв задурили голову «Сестри та бараки». У них замовили сни 40 мiльйонiв мешканцiв Сонячноi Системи. Алон Осока в минулому працював головним дизайнером снiв у «Сестрах та бараках». Йому перевалило за 30. Високий, стрункий, з мiцним здоров’ям, вiн користувався повагою колег, добре заробляв, подобався жiнкам i умiв поводитись в елiтному товариствi. Однак, вiн мав серйознi проблеми… зi своею тiнню. Алон дратувався, коли тiнь його не слухалась. А з нею таке ставалося частенько. Наприклад, вона могла пiд час розмови iз замовником податися в буфет, або видертись на дерево. Алон поспiшно «пробачався» i пiдтюпцем бiг за зухвалкою, бо де ж це видано, щоб тiнь вешталась сама по собi, окремо вiд господаря. Попереднiй Алоновий керiвник, сер Реслi Ілсер директор однiеi з найуспiшнiших фiрм сновидiнь «Сестри i бараки», розцiнив такi дii Алона як неадекватнi i пiсля пiвсотнi попереджень звiльнив його з роботи. Все вирiшилось саме тодi, коли «Сестри i бараки» однi з перших вийшли у мiжпланетний торговий простiр i пiдписали домовленiсть iз Марсiанським центром сновидiнь, що провiщало казковi прибутки. Саме цей успiшний для фiрми етап став таким несприятливим для Алона. Сер Реслi перед звiльненням провiв з Алоном прощальну бесiду бiльше подiбну на монолог, у якому роздумував про те, як нелегко йому було зважитись на такий крок. Адже хоч Інститут iменi Нiмфи Сну сьогоднi i випускае щороку у свiт сотню дизайнерiв сновидiнь, але вiдшукати путнього спецiалiста складнiше, анiж голку в сiнi, а щоб переманити до себе майстра iз конкуруючоi фiрми доведеться запропонувати бiльшi заробiтки, а це серйозно похитне фiнансове становище фiрми… Але водночас вiн як директор, не може i далi понукати Алоновiй поведiнцi навiть, не зважаючи на його неординарний талант i досвiд роботи. Не як директор, а як колега i друг, вiн би радив Алону змiнити тiнь, але, якщо вiн вважае це неприйеятним, то в «Сестрах i бараках» йому не мiсце. До Алонових обiцянок ще раз провести перемовини з тiнню Сер Реслi залишився глухим. Вiн сказав, що тiнь не повинна керувати людиною, а Алон все перевернув з нiг на голову i, якщо його послухати, то виходить так, нiби тiнь важливiша за нього самого. – Ти талановита людина, Алоне, i привабливий чоловiк, але твiй м’який характер псуе тобi життя. Помiзкуй сам, як можна так залежати вiд якоiсь там тiнi! – Сер Реслi, цю тiнь менi подарував тато, коли менi виповнилось 15 рокiв. Це був його останнiй подарунок… – Потiм його покликали воювати i вiн не повернувся. Тому ти так i прикипiв до цiеi тiнi. Я поважаю твоi почуття, але ж, якщо ти так обожнюеш свою тiнь – живи з нею, але знай, що всi «Сестри i бараки» iй не потуратимуть. На тому й закiнчилась розмова Сера Реслi з одним з найталановитiших дизайнерiв Алоном… …Телефон задзвонив опiв на третю ночi. – Мiстере Алоне? – Я. – Це нiчна полiцiя. Пробачте за пiзнiй дзвiнок… – Чого вам треба? – Ми затримали вашу мм… тiнь. – Що? Де затримали? – Алон iз слухавкою зiстрибнув з канапи i пiдскочив до вмикача. З iншого кiнця вiдповiли: – У «Тещi на посиденьках». Це нiчний клуб на лiвому березi мiста. – Що вона накоiла? – розлютовано прокричав Алон, всовуючи руку в рукав клiтчатоi сорочки i, про всяк випадок озираючись на пiдлогу. Чи не з’явилось там його вiдображення? – Вона мм… вiдмовилась сплачувати рахунок. – Ви впевненi, що це моя тiнь? – Авжеж, мiстере Алоне, вона назвала ваше iм’я i номер. Інакше ми б не турбували вас в мм… такий час. – Гаразд, гаразд. Дозвольте я з нею побалакаю. – Боюсь це неможливо, мiстере Алоне, вона ммм… нетвереза. – Ще цього не вистачало! Де ви знаходитесь? Я зараз же пiд’iду. – Вулиця Ван Гога, 576, 3-iй пiд’iзд. Ваша тiнь могла б переночувати у нас, а завтра… – невпевнено прозвучало на iншому кiнцi дроту. – Дурницi. Менi тут поруч i я не спав, коли задзвонив телефон. Як вас звати? За мить Алон уже мчав по проспекту Зухвальства i намагався себе заспокоiти: «Щоб Нола лишилася в дiльницi до завтра, додумались, вона iм все потрощить. Як iм взагалi вдалося затримати?… Спокiйно. Не треба панiкувати. Я нагадую людину, яка безперервно мчиться за тiнню. Чомусь вважають, що життя без тiней непристойнiсть. Тiнь так само модно мати як мобiльний телефон. Але ж без них набагато простiше. Ох, не треба хвилюватися.» – Я думаю, Алоне, настав час нам розбiгатися. Я звiсно не кину тебе цiеi ж митi, але… звернись до офiсу тiней. Нехай там тобi пiдшукають тiнь якогось раба чи бранця. Як тiльки все буде залагоджено i ти отримаеш пакунок, ми розпрощаемось, – казала тiнь Нола своему господарю пiсля того, як вiн визволив ii з полiцейськоi дiльницi. – Але ти мене влаштовуеш, – запротестував Алон, – спробуй пiдшукай тiнь такого ж зросту, розмiрiв i фiгури, як моя. – Не плети нiсенiтниць. Через базу даних тобi знайдуть будь-яку тiнь на твiй смак. Я знаю багато тiней дiвчат з хлопчачими фiгурам, якраз такими, якi тобi до вподоби. До того ж вони не такi фривольнi, як я. – Навiщо менi шукати когось? Менi потрiбна ти. Я до тебе звик, – образився Алон. – Розумiеш, друже, я планую провести решту свого життя в келii, подалi вiд усього свiтського. Сумнiваюсь, що ти на таке погодишся. – Ти що? Ти хочеш стати нетлiнною? У тiней, що теж е монастирi, келii, тiнi бувають вiдлюдниками? – Тiнi такi ж iстоти як i ви, люди. – Ви всi нерозважливi. Моя перша тiнь через свою нерозсудливiсть потонула у Середземному морi. А ти ще недавно була п’яна як чiп, а сьогоднi збираешся у келiю… Отямся! – Проблема в тому, що ти завжди вважав мене другорядною. Ти забув, що до нашоi з тобою зустрiчi у мене було свое життя. Тiнь вискочила через дверi i Алону довелося нашвидкуруч вдягатися i мчати за нею по проспекту. Таких ситуацiй вiн терпiти не мiг, бо завжди стежив за своею зовнiшнiстю, але Нола не лишала йому часу, аби причепуритися. Коли сонце сходило, Алон мусив повторювати усi рухи своеi божевiльноi тiнi. Коли наставав вечiр – дiставалось Нолi. Алон промчав проспектом, ледве не збивши якусь гладку панi, що несла кошик з помаранчами, перетнув кiлька дворiв, наполохавши закоханих, що цiлувалися попiд стiною, домчав до стоянки колiсниць, захекавшись плюснувся на сидiння своеi автiвки i, лаючись, поiхав за тiнню, яка мчала мов навiжена на тiнi-Мерсi порожньою дорогою. Нола iхала необережно, петляла i вистрибувала на тротуарнi дорiжки, призначенi для пiшоходiв, змушувала Алона повторювати такi ж безглуздi рухи. – От кепське створiння! – лаявся Алон. – Ну зажди ж, надiйде вечiр… І раптом сталося щось незбагненне. Нолена автiвка рвучко спинилося. Алон лише встиг помiтити розгубленi очi своеi тiнi, коли вона повернулась до нього. Потiм перед ним швидко промайнула i зникла волохата морда з випуклими очима. Якраз цiеi митi сонце повернуло на захiд. Голуба Ледi натиснула бурштинову кнопку Тада. – Чи цiкаво вам довiдатись, який вирок винiс господарський суд планети Незволiкань стосовно цього питання? Запрошенi ствердно закивали. – Тодi дивимось продовження цiеi iсторii. Офiс тiней знаходився на лiвому березi мiста, на проспектi Порозумiнь. Рекламою офiсу займалися з пiвсотнi РR-менеджерiв. Їхня робота немарна. У популярних виданнях щономера з’являлися повiдомлення про рiзноманiтний спектр послуг, який пропонувала фiрма: повне корегування усiх частин тiла тiней, замiна старих тiней новими, iлюмiнацiя, озвучення рухiв… Мiстом iздили таксi з намальованими тiнями найуспiшнiших бiзнесменiв, боксерiв, королiв, ангелiв iз написами «Вибери свою». На великих щитах в центрi мiста моделi запитували «А ти вже обрав свою ТІНЬ?» Недавно навiть зiрка кiно iз свiтовим iм’ям Алексiя Мур знялась у рекламi офiсу. Поруч з ii витонченою фiгуркою красувалася тiнь-пампушка з 6-тим розмiром бюсту i великими округлими стегнами. До того ж, у красунi була коротка стрижка, а у тiнi – довге пряме волосся. Алексiя висловлювала переконання, що тепер ii iмiдж стане однаково привабливим i поцiновувачiв худорлявих i для тих, кому до вподоби розкiшнi форми. Останнiм писком сезону стала тiнь стрункоi гвоздики iз невловимим ароматом цiеi квiтки. Панянки розмiтали ii, не зважаючи на зависоку цiну – 9.899 незволiканських кроликiв. Особливо приваблювала можливiсть самому розфарбувати тiнь на власний смак, змiшуючи усi кольори природи. Перед вхiдними дверима офiсу висiли велетенськi плакати з написами «Завiтай до офiсу тiней», «Тут ви знайдете те, що шукали все життя», «Тiнi на будь-який смак», «Ваша тiнь – крок до нового iмiджу», «Змiна тiнi здолае депресiю»… На ганку офiсу Алона зустрiли бiлявка та чорнявка iз червоною i жовтою-тiнями гвоздиками: «Ласкаво просимо до офiсу тiней» – проспiвали вони в один голос, неприродно розтягнули своi величезнi, накачанi силiконом губи i показали блискучi зуби, – Будь ласка, дайте вiдповiдi на запитання комп’ютера. Тодi ми швидше пiдшукаемо те, що вам потрiбно. Алон пояснив, що йому потрiбна тiнь максимально подiбна до попередньоi i показав зображення. Бiлявка i чорнявка iнтенсивно закивали i сказали, що анкетування все ж доведеться пройти. Алон слухняно вiдповiв на безлiч безглуздих запитань пiсля цього дiвчата неприродно заусмiхались, пiдхопили його попiд руки i повели по офiсу показуючи аксесуари для оздоблення тiней. – Днями у нас замовив тiнь сам Дмявол, – прошептала бiлявка на вухо гостевi. – Вгамуйся, подружко, це ж секретний проект, – зашипiла чорнявка. – Якщо його влаштують нашi послуги, уявляете, якi ми станемо популярнi, – провадила своеi бiлявка. – У Демона буде тiнь бiлого Ангела. Проект запропонований комп’ютером був не максимально схожий на Нолу, вiн був точною ii копiею. – Накажете розпочинати виготовлення? Алон провiв долонею по очам, нiби змiтаючи пелену: – Розумiете, це ще не все. Менi треба… е-е-е, як би вам пояснити, щоб вона була схожа характером на колишню. Дiвчата перезирнулися, у iх очах сковзнуло нерозумiння. – Я би хотiв, щоб над нею попрацював психолог. – Запиши у книгу скарг та пропозицiй, – сказала чорнявка бiлявцi. Бiлявка дiстала гостро заточений олiвець i охайно записала побажання Алона, черкаючи по паперу не лише олiвцем, а й довгими кольоровими нiгтями. І саме в цей час пiдоспiла полiцiя. Руки за спину, наручники, гвалт, гамiр, метушня, прямокутнi фiзiономii репортерiв, круглi об’ективи, прохання чорнявки зняти крупним планом iхнiй офiс i назву вулицi, на якiй вiн знаходиться, черкання нiгтiв бiлявки по паперу, коли вона записувала час виходу сюжету в ефiр… – Мiстере Алоне, що можете сказати в свое виправдання? Ви справдi вбили тiнь? Навiщо ви це зробили?… Це була друга смерть у Всесвiтi. – А суддi хто? – питаете ви. Як же, як же. Наш суд найгуманнiший у свiтi. Але, що в цьому шматку кiнострiчки для нас, трьох детективiв Асамблеi? Срiбне сонце слiпить очi. Навiть коли закриваеш iх, в зiницях стоять темнi цятки. – А суддi хто? Ви? Вир сонячний. Суддя у всьому чорному i дуже високий читае вирок. Читае довго. Його нiхто не слухае. В залi засiдань парко i лiтають мухи. Мухи лiтають в залi засiдань i парко. Його нiхто не слухае. Суддя читае вирок. Сонячний вир. – Чи винен Алон? Три детективи Асамблеi так не думають. Так що, апеляцiя? «Бiлий корабель» вмiщуе 300 поверхiв i 3 мiльярди офiсiв. Тут працюе колосальний штат – вiд конструкторiв до генетикiв з рiзних планет Сонячноi Системи. Усi вони працюють над секретним проектом, яким керуе такий собi Усох. Наразi його довiрена особа – Марi Провансаль Ега – кiбернетик з пiвнiчноi частини Плутона, стильна витривала жiнка спортивноi зовнiшностi. З нею единою пiдтримуе контакт Усох. Вiн сам знаходить ii, коли потрiбно переказати якесь розпорядження. Коли Усох востанне зв’язувався з Марi Провансаль? 2 роки тому. Чи бачила вона його колись? Жодного разу. Яким було його останне послання? Розпочати виготовлення мiнi-макету мiста Пiрамiд. Що це за мiсто? Існуе гiпотеза, що час, опиняючись у площинi геометричних фiгур, трансформуеться в iншi вимiри. Допускаеться, що у мiстi Пiрамiд час перетворюеться у вiдстань… Чи це справдi можливо? Це лише гiпотеза. Чи говорять про щось Марi iмена Апсу, Дiамат, Таму? Набiр звукiв. Вперше чуе. Чи не з’являлись тут колись три ропухи зростом 15 метрiв у рiзнокольорових контактних лiнзах? Дивне запитання. Нi, жодного разу. Який проект готуе «Бiлий корабель»? Дослiджуе глибини галактики. І все? Все. Чи здавалась коли-небудь частина корабля в оренду? Нi. Гаразд. Що ж, доведеться чекати, коли Усох вийде на контакт в черговий раз. За 2 роки чи за 12. Зрештою колись вiн мае засвiтитись. Дякую. Сеанс закiнчено. Звичайно ж, таке отримання iнформацii незаконне. Пам’ять i свiдомiсть при цьому вiдключаються i невидимi енергетичнi променi зчитують з мозку усi необхiднi вiдповiдi. Звичайно ж, це порушення статтi 46-оi «Про право на приватну iнформацiю» Космiчного Закону Справедливостi. Прокидаючись пiсля такого сеансу, ви не згадаете, що з вами вiдбувалося, лише трiшки може болiти голова. Але що робити, коли iншi способи роздобути iнформацiю не спрацьовують?… Класичний день Марi Провансаль Ега починаеться з сигари i фiлiжанки кави. Втiм, нi. Це вже продовження. Починаеться вiн трiшки iнакше – iз дзеркала. Але сьогоднi був виняток – день почався з головного болю, чого нiколи не ставалося ранiше. Втiм, Марi Провансаль вирiшила, що це не привiд змiнювати плани на день. Як завжди, не поспiшаючи, вона пiдходить до дзеркала. У ньому вiдбиваеться порожнiй овал обличчя, обрамлений поскубаним чорнильним волоссям. Довгi пальцi без нiгтiв вiдкорковують пляшечки у чiткiй послiдовностi. Спершу у дзеркалi спалахують неприродно смарагдовi контактнi лiнзи iз регульованим спектром бачення. Регулятор розташований на правiй скронi. Натиснеш раз – i перед тобою розкидаеться простiр на кiлька тисяч кiлометрiв, натиснеш двiчi – на кiлька сотень метрiв. Потiм на обличчi вимальовуеться рiвний тонкий нiс з регулятором нюху пiд нiздрями. Нiс вловлюе запахи з найвiддаленiших зiрок. Вiдкоркована третя пляшечка – i мiж пiдборiддям та нiздрями зблискують пухкi яскраво рожевi губи. З четвертоi – руки витягують вставнi зуби – всi рiвнi як один i начищенi до блиску. П’ята пляшечка приховуе 10 пурпурових нiгтiв зi срiбним конусом на кожному. Останнiй штрих – i хвилясте руде волосся спадае на округлi плечi. Ось така вона – Марi Провансаль Ега. Вона – пiвкартинка. Одна з першого десятка робiт комп’ютерного графiка Денисенка. Коли такi шедеври з’явилися, людство було приголомшене. Ученi довгенько сперечались, до якоi категорii зарахувати новаторство графiка. Пiвкартинки не частинки вiртуального свiту як тiнi i сни, що створювались з компонентiв свiтла, звуку i парапсихологii. Пiвкартинки чимось подiбнi на полтергейст, а чимось на реальний свiт i майже нечутливi. Втiм, вони, на вiдмiну вiд снiв i тiней, цiлком матерiальнi. І все ж, вони – не що iнше як копiя на реальне життя, навiть якщо i дуже змiнена копiя. Щойно у ЗМІ з’явились першi повiдомлення про них, люди пожвавiшали, почали поглядати одне на одного з неприхованим зацiкавленням, пiдозрюючи у кожному графiчний малюнок. Виникли контори, в якi приходили посперечалися стосовно чиеiсь справжностi, з’явилось багато бажаючих поглянути на суперечки, у яких програвали мiльйоннi капiтали, маетки, землю, дорогоцiнностi. Дискусii тривали по кiлька днiв. Наводились i спростовувались усi можливi аргументи. Внаслiдок однiеi iз найбiльших суперечок, яка переросла у 2-тижневий телемiст мiж 20-тьма краiнами всi присутнi почали вважати себе пiвкартинками. Довелося втрутитися психологам i генним iнженерам. Тож, крiм графiка Денисенка пiвкартинки приносили прибутки ще багатьом вертiям. Денисенко ретельно приховував секрет створення пiвкартинок. Але iдеi матерiальнi i мають здатнiсть поширюватися через повiтря. Кiлька людей вдихнули повiтря, яке видихнув графiк Денисенко i пiвкартинок побiльшало… Сьогоднi пiвкартинок значно бiльше, нiж людей. І кожен день у всесвiтi з’являеться ще приблизно по однiй. Батьки замовляють дiтей, дiти тварин, рослин, директори офiсiв – секретарок, олiгархи – дружин i т д. Кожен поважний художник, графiк або скульптор намалював за свое життя бодай одну пiвкартинку… …На посрiбленiй поличцi стоiть 6 порожнiх фаянсових пляшечок Марi Провансаль Ега. Нiщо не турбуе ii внутрiшнiй спокiй. Допивши каву, вона простуе до зорельоту. Платиновi дверi «Коламбуса» гостинно розчиняються, клавiша пуску самонатискаеться. Марi скидае пальто i кладе його на задне сидiння. «Коламбус» плавно долае вiдстань, яку пролiтае уже багато рокiв. Марi зi звичною байдужiстю спостерiгае за холодним екраном, в якому пропливае галактика. На екранi виринають i зникають великi й малi космiчнi тiла… І раптом стаеться щось незбагненне. Першi кiлька секунд Марi не може впоратися з керуванням, а коли хапаеться за пульт – вже пiзно. Велика волохата морда з випуклими очима, наблизившись до екрану, смачно плямкае губами. Так сталася третя смерть у Всесвiтi. Отож, монiтор вимкнено. Що скажуть три детективи Асамблеi? Виголошувати промову не поспiшав нiхто. – Гаразд! Почну я. – мовила Ледi. – Я ознайомлю вас iз висновками головного мозку мого помiчника Тада. Вiн проаналiзував ситуацiю i викинув iмена пiдозрюваних у злочинах – Дiамат, Апсу, Таму. Тад пiдготував набiр параметрiв, за якими космiчний пiрат обирае жертву. Ось вони: – Потужне енергетичне поле; – Неабияка сила волi; – Аура темних тонiв. Тож, Тад вирахував кiлька бiльярдiв iстот, якi мали перелiченi ознаки, заслав на них запит i ми почали чекати. Але космiчний кiлер раптово причаiвся. – Нiчого дивного. Його стрiмкi i точнi дii пiдтверджують хитрий склад розуму. Очевидно вiн передбачав, що подii розгортатимуться таким чином, – мовив Дельфiн. – Але це не гарантуе, що вiн не шкодитиме людству в подальшому, – додала Медуза. – Наше з вами завдання спинити його ким би вiн не був. Якi будуть пропозицii? – Ким би вiн не був, – повторив Людина в масцi, – Як щодо вiдомого факту зникнення цивiлiзацii ропух вiд потужного ядерного вибуху 6 тисячолiть тому? Здаеться менi у свiтi не лишилося жодного представника цiеi цивiлiзацii. А щодо названих iмен – це вiдомi гiганти думки, мiсце захоронення яких вiдомо всiм тут присутнiм. – Це саме непокоiть i мене, – зiтхнула Ледi. – Можливо вони пiвкартинки, – припустила Медуза. – Тад здiйснив перевiрку. Нiхто нiколи не малював подiбних iстот. – Отже, трьом ропухам вдалося врятуватися. Ввести в оману навiть просвiтлених i врятуватися. – Чекайте. Щось тут не так. – В будь-якому випадку нам треба вирахувати тих, кого бачили три жертви. – Вирахувати i арештувати. А вже потiм розбиратися, хто вони. – сказала Ледi. – Але е проблема… Жодна з вiдомих нам програм не може розрахувати координат цих iстот. Жодна крiм тоi, що в Склянiй горi. – Тоi що у Мардука? – запитали просвiтленi в один голос. Ледi ствердно хитнула головою. – Та й то лишень за допомогою капсули пiд кодовою назвою «ППЧВ» – подолання простру, часу, вiдстанi, яку виготовляють на континентi Х. У лабораторii знаходиться готовий до польоту робот Макi. Ми з Тадом покладаемо на нього великi надii. Досконала робота. І все ж… я пропоную здiйснити полiт вам. Якщо в час, коли ви прибудете в гору, Мардук вiдлучиться, запустити програму доведеться комусь iз вас. Макi ми не можемо запрограмувати на це, бо не маемо уяви як працюе система в склянiй горi. Про ропух у 500-томнiй енциклопедii «Усiх космiчних цивiлiзацiй» наводяться скупi данi: «Войовнича цивiлiзацiя досягла свого найвищого розквiту 70 тисячолiть тому. Ропухи навчились розщеплювати атоми i створювати бiороботiв, завоювали третину Всесвiту i на завойованих територiях встановили державний устрiй – тиранiю. Цивiлiзацiя загинула вiд потужного ядерного вибуху. Апсу, Дiамат, Таму – останнi представники, яким вдалося врятуватися i проiснувати ще пiвстолiття пiсля загибелi Ропухii. Смерть гiгантiв думки вiдбулася через вiдсутнiсть необхiдноi енергii…» Ознайомившись з цiею скупою iнформацiею та проаналiзувавши подii недалекого минулого Тад розповсюдив звернення до Мiжзоряноi Космiчноi Служби, в якому мовилося: «Імена – Апсу, Дiамат, Таму. Сiамськi близнюки. Належать до розряду холоднокровних, пiдвиду Ропух, на зрiст вищi 15 метрiв. Останне мiсце роботи – спiвдеректори Інформацiйноi служби сонячноi системи (ІССС). Володiють iнформацiею, що становить всесвiтню таемницю i може зашкодити мешканцям СС та iн. галактик. Вкрай небезпечнi рецидивiсти. Нащадкiв не мають. Востанне були помiченi на вiллi «Бiлий корабель» у краiнi Морау у сузiр’i Рисi. Мають прямий доступ до таемних сайтiв, що дозволяе iм першими здобувати iнформацiю. Знання мов – украiнська, польська, французька, англiйська, нiмецька, фарсi, iталiйська, iспанська, есперанто. Спецiальнiсть – генна iнженерiя. Стажування: Медичний коледж. Мiсто Торонто. Земля (2299). Астрономiчна Академiя. Сузiр’я Медузи Горгони (90). Аристократи, палять «Мальборо», грають в бiльярд, тенiс, гольф. Особливi прикмети – носять кольоровi контактнi лiнзи. Хобi – астрономiя i лiтература. У випадку появи подiбних iстот у вашому космiчному просторi прохання повiдомити про це головний галактичний мозок – Тада.» 6. В дорогу Координат континенту Х ви не знайдете на жоднiй картi всесвiту. Це лiтаючий уламок бiлого айсберга. Траекторiю польоту диктуе його власний розум. Востанне телескопи зафiксували вторгнення континенту у Волосся Веронiки 100 рокiв тому. Х простояв там кiлька земних рокiв i попростував у напрямку Гончих Псiв. На континентi знаходиться единий об’ект – бактерiологiчна лабораторiя, де працюе штат з кiлькох десяткiв чоловiк. В лабораторii розробляють таемний проект «Капсула». А тепер помiркуемо логiчно: якщо декiлька раз поспiль облетiти з рiзною швидкiстю галактику – натрапиш на континент Х, або, принаймнi, на розгадку траекторii його польоту. …Дурницi, у нього немае траекторii. Це божевiльний континент, який мчить у просторi без будь-якоi мети… … Мотивацiя його руху незрозумiла нам, але це не означае безумства… … Медуза мае рацiю. Якби ти був Х, в який бiк ти полетiв би?… … Думаю це невдалий шлях до розгадки. Я не континент, щоб я не сказав це все-одно, що ткнути пальцем в небо… …Що ти пропонуеш… …Провести деякi математичнi розрахунки… …Були вже такi розумники… …Якщо добряче помiзкувати, то все ж певну логiку у його вчинках можна помiтити. У кожнiй площинi, в якiй опинявся Х, вiн окреслюе геометричну фiгуру – параболу, трапецiю, трикутник, напвiколо. Усi цi фiгури нагадують гору… …За винятком зигзагу, накресленого у сузр’i Андромеди у 1700 роцi. …Зигзаг теж гора з кiлькома вершинами. Це схоже на гру в брей-ринг. Скiльки б не було думок – вiдповiдь одна. Доки мiж Дельфiном, Медузою i Людиною в масцi тривав обмiн думками свiтло встигло тричi шугонути навколо земноi кулi. В умовах, що склалися, треба мислити швидко. Вирiшено облетiти галактику тричi зi швидкiстю 25, 59 i 100 км/сек. А тепер забудемо все щойно передумане у цiй кiмнатi, пройдемо крiзь стiни i виконаемо завдання, не згадуючи про нього. Вiдтодi як рiшення про вiдлiт трьох просвiтлених Асамблеi перетворилося iз гiпотези у реальнiсть, вони дали обiтницю «не думання i не говорiння про цiль польоту нiде окрiм темноi кiмнати». Думки мають iмпульси, якi можна зчитувати. Час iснування таких iмпульсiв у просторi необмежений. Натрап на них ропуха – вона спробуе перешкодити виконанню завдання. Якщо виникае потреба щось обговорити, три детективи спiлкуються подумки у чорнiй кiмнатi. Чорна, герметично закрита, вона не випускае думки назовнi. Через неможливiсть пiдсилитися у людську свiдомiсть, думки нудьгують, чахнуть, в’януть i перетворюються у напiвпримарнi форми комах та жукiв. Коли трое детективiв востанне були в кiмнатi, примари дзижчали, мов надокучливi мухи i перешiптувалися мiж собою. Але це iм не допоможе. Кiмната надiйно зачинена, а три детективи Асамблеi добре себе контролюють. «Чи вiдомо вам прислiв’я «думки моi – вороги моi»? – звертаеться Людина в масцi до своiх колег. – Краще його не знати, або, принаймнi, не з власного досвiду… Непогано було б зараз нi про що не думати, якомога довше нi про що… Ось ми сидимо з вами у кiмнатi, повiки нашi прикритi, тiло розслаблене. Перед очима чорна пустка. Вона густа як… стоп без порiвнянь. Пустка це хаос. Велике нiщо. Але ось по ii куточкам повзе свiтло. Звiдкiль воно? Вiд електричноi лампочки, зiрки, лiхтарика?… Так, добре було б не думати, але… …Але якщо це не вдаеться чи не краще уявити щось певне?… Нi, не краще. Те, про що ти думаеш завжди асоцiативно близьке до того, про що згадувати не можна. Людина в масцi заглянув в думки Медузи. В уявi вона малювала якусь абстракцiю кольоровою крейдою. Вiн побачив в ii головi уламки слiв: «спершу була голуба фарба, 2856789 оранжева, помножити на, жовто-зелена, 436759 = додали червону…» Людина в масцi перевiв погляд на Дельфiна. Той дрiмав i позiхав. Вiн штурхнув його в бiк. Не спати, бо тобi може приснитися заборонений об’ект. Дельфiн потягнувся. Думка, яка прийшла в його мозок зелена. Вона пахне травою, обвивае голову чiпко, нiби кiльця Сатурна. Людина в масцi несвiдомо приеднуеться до цiеi думки. Кiльця розповзаються i захоплюють в себе i його мозок. Слухай, думай, дивись. Тепер Дельфiн думае про кубик-рубик. Вони з Людиною в масцi крутять його в уявi. Синiй квадрат до зеленого вгору… Знову зелений – убiк i вгору. Тепер синiй вниз до синiх, а бiлий вправо, нi, там зеленi. Назад. Знову зелений. Тепер до розкладання кубика приеднуеться ще один мозок – Медузи. Синiй, зелений, ще один квадрат. Всi трое перевертають кубик. Бiлi квадрати утворили красиву латинську Х. Х?! Хто з вас трьох подумав про це першим? Чи Дельфiн, чи Медуза, чи ти, Людино в масцi? Яка рiзниця! В очах одне одного вони прочитали, що подумали одночасно. «Коламбус» хитнуло. Людина в масцi вхопився за штурвал, але корабель знову гойднуло i його вiдкинуло вбiк. Тепер за пульт ухопилися Дельфiн i Медуза. Вони iнстинктивно натиснули клавiшу «повний вперед», iх жбурнуло вбiк i вiдлiтаючи вони, зачепили ще кiлька клавiш. Заволав сигнал «небезпека». – Що вiдбуваеться? – Схоже магнiтна буря? – Пульт не працюе… – Нас засмоктуе чорна дiрка. «Коламбус» на шаленiй швидкостi мчав у чорну пiтьму iз безколiрним вiдливом по краю. Крутячись на вiтрi як пiр’я, тiльки разiв у 100 швидше, туди ж летiли уламки усiляких предметiв: вирванi з корiннями дерева, пошматованi скафандри, розтрощений човен, розбитий акварiум. Людина в масцi мiркував про пiтьму кiлька хвилин тому. Чи не вiн викликав ii своiми думками? Втiм, забути. Не тепер. Корабель хитало, об нього вдарився якийсь предмет. Людина в масцi ледве дотягнувся до штурвалу i розвернув корабель на 90 градусiв. «Коламбус» загуркотiв i дуже повiльно, так, нiби його здувало, почав розвертатися. В цей момент вiн зiткнувся з чимось громiздким, посипалось скло i пролунав зойк Медузи. Коли Людина в масцi повернувся в ii бiк – побачив як ii i Дельфiна разом з пошматованими дверми затягуе у чорну дiрку. Вiн вiдчув запаморочення, вiдвернувся до пульту i тоi ж митi на Радарi з’явилась морда ропухи. 7. Мiж iлюзiею та реальнiстю І навiть тепер, коли ти лежиш прикутий до бетонноi брили, коли твоi зап’ястя онiмiли вiд холодних ланцюгiв так, що не вiдчуваеш рук, а очi ослiпли вiд лазерних променiв, спрямованих в зiницi твоiм найзаклятiшим ворогом – трьома ропухами з неiснуючоi краiни, навiть тепер, коли ти знаеш, що вже не знайдеш ii, бо не зможеш випручатись з цiеi хитро влаштованоi пастки, яку охороняе Ягуар, Яструб i Анаконда, а якщо навiть зможеш, то що залишилось вiд тебе – сомнамбула, слiпий калiка. Будь-хто тобi дасть вдвiчi бiльше рокiв, нiж насправдi. І навiть якщо ти якимось дивним чином потрапиш у Помаранчевий палац i зустрiнеш ii там, вона не впiзнае тебе. Та й сам ти поспiшно заберешся геть. А якби вона впiзнала… ти сказав би з ламаним акцентом «Пробачте, мiс, ви помилились». Але навiть такий розвиток подiй неможливий, бо Ягуар, Яструб i Анаконда чатують за бетонною брилою. І все-одно ти думаеш про неi… Ти думаеш вiдтодi, коли ви зустрiлися на площi Воскреслих. Про неi вже говорили всi. Про ii красу i екстравагантнiсть, i про те, що вона завжди самотня. Вигадували рiзне. Казали, що лiтак, на борту якого був ii чоловiк, збив меркурiанський снайпер. Іншi, що вона тричi була одружена на найбагатших людях свiту i всi трое померли вiд отруення цiанiстим калiем. Казали й iнше, буцiмто вона не ходила замiж, а до 20 рокiв жила в горах Тянь-Шаню, звiдки вперше спустилася кiлька днiв тому. А ти просто побачив ii i тобi стало байдуже до всього, що говорили. Вона стояла перед фонтаном i дивилась на свое вiдображення у водi. Ти пiдiйшов i збовтав воду парасолею. – Справжня краща, мiс. Вона повернулась i подивилась неприродно великими, кольору зелених лимонiв очима. І в них було так багато… суму. – Чому вiд мене усi тiкають, Нек? – запитала вона дзвiнким голосом. І тодi ти взяв ii руку i сказав: – Я не втечу вiд тебе, Лi, нiколи. Але ти обманув ii. І ось тепер ти борсаешся, прикутий до цiеi брили, i навiть не знаеш, в якiй частинi свiту знаходишся. Все, що ти запам’ятав, коли твоi очi ще бачили – чорнi гори, якi нависали над тобою з усiх сторiн i сонце, що сiдало за твою макiвку. Отже, якщо повзти на захiд, колись таки натрапиш на Помаранчевий палац. Втiм, можливо, тебе зумисне поклали пiд таким кутом, щоб тобi ввижались гори. Ти напружуеш руки, намагаешся розiрвати кайдани. Ти знаеш, що перш нiж доповзеш до палацу, зустрiнешся з Анакондою, що дрiмае позаду тебе. Ця зустрiч не лишае шансiв на порятунок. Та все ж, ти спробуеш. Правим вухом ти чуеш кроки. Недбале човгання нiг по бетону… І голос Гаврила, контролера цiеi частини землi. – Вам не зимно? Яка турбота! – Дякую. Нi. – Я повинен стежити, щоб в цiй частинi землi був лад. З вами все гаразд? – Авжеж…Якщо можна так сказати про людину, прикуту до бетонноi брили. – Можливо хочете попоiсти? – Можна й поiсти. Курку iз запеченими овочами. Гаврило винувато потупцявся. – Такого немае, мiстере арештований. – Тодi телятину в томатному соусi. – М’яса немае нiякого. – А що е? – Є вiвсянка, шоколад… Є кава… І ще е цигарки. – Гаразд, принесiть менi все це. – Я вже принiс, мiстере арештований. Якщо ви дозволите, я вас погодую. – А можна з мене ненадовго зняти кайдани, щоб я поiв сам? – Менi шкода, але це забороняеться. – Навiть на час обiду? Навiть одну руку? – Нiяк не можна. Помовчали. – Слухайте, Гавриле, ви знаете за що мене арештували? – Кажуть ви вбили тiнь Інспектора снiв i ще двох. Людина в масцi вилаявся крiзь зуби. – Я нiкого не вбивав. Мене це не обходить, мiстере арештований. Ще помовчали. – Де ми знаходимось, Гавриле? – Острiв вiчноi мерзлоти, 1400 кiлометрiв вiд найближчого населеного пункту, майже в центрi айсберга. Я повинен стежити, щоб у вас все було гаразд. – Авжеж. – І щоб ви не ображались, мiстере арештований. Я анiчогiсiнько проти вас не маю. Менi платять грошi за те, що я вас стережу. Я вже старий i на iншу роботу не влаштуюсь. Робота i грошi. Грошi i робота. Вiчнi проблеми… – Я не ображаюсь, Гавриле… У тебе е дiти? – Дочка, мiстере арештований. – Чим вона займаеться? – У неi кондитерська у Рожевому Пелiканi. – Це де? – У сузiр’i Андромеди. – Якщо мене колись вiдпустять, я провiдаю ii. Можливо щось переказати? – Скажiть, що ii батько живий i здоровий. – Гаразд, скажу. – Дякую, мiстере арештований. – Зарано, Гавриле. Людина в масцi мовчав. Гаврило теж. Потiм Людина в масцi заговорив до себе: «Ти не повинен зненавидiти його. Очевидно вiн непоганий чоловiк. Йому так самiсiнько хочеться охороняти тебе, як i тобi сидiти на цiй брилi. Але що вдiеш? Це його робота. Але вiн боягуз, а ти – нi. Але вiн вiльний, а ти – прикутий до цього шматка бетону i руки твоi ниють. Втiм, це ще як поглянути. Ти не виконуеш чужу волю за грошi, ти не вiдрiкаешся вiд своiх переконань за папiрцi… Ти мiг би ненавидiти його. Але ненависть викличе подвоену ненависть. У тебе i так забагато ворогiв. Лiпше заручитися його симпатiею. Ненависть… Вона може прийти будь-якоi митi. А ти повинен ii зустрiти. Вона не запитуе чи ти пiдготувався до зустрiчi i не чекае доки вдягнеш сорочку, зав’яжеш краватку, почистиш зуби i вiдчиниш дверi. Вона без дозволу вламуеться в твое життя, вмощуеться у те крiсло, яке iй до вподоби… Лукава, лицемiрна i дуже спокуслива самозванка. З неi починаеться помста. Зло зникне, коли зникне останнiй ненависник. В тобi немае ненавистi. Ти давно звiльнився вiд неi. В тебе е мета i кiлька варiантiв ii досягнення. Ненависть лише вiдбирае енергiю i вiддаляе мету. Так, в тебе е вороги, але ти не бажаеш iм зла. Тобi потрiбно тiльки, щоб нiхто не заважав реалiзацii твоiх планiв. Якщо ропухи шкодитимуть… що ж, доведеться iх прибрати, хоча ти цього i не прагнеш. Ти мусиш зберiгати енергiю. А ще тобi треба якомога швидше вилiкуватись i звiльнитись. Але ненависть… Якщо коли-небудь вона зникне остаточно, що штовхатиме на героiчнi вчинки, на захист вiд злодiiв i заздрiсникiв i чи зможе справедливiсть перемогти у зоряних i мiжгалактичних вiйнах, коли ненависть щезне? Твоя вiдповiдь однозначна – так. А на героiзм пiдiйматиме любов до свободи. Кроки ненавистi вже близькi. Вона шукатиме у тобi навiть найменшу крихту образи, щоб роздмухати ii. Поринь у медитацiю, дихай рiвно i спокiйно, звiльнися вiд усiх думок. Нехай жодна не надокучае тобi…Тепер вона дуже близько. Якщо вона схоче поговорити з тобою – не вiдповiдай. Вона чудовий оратор i прекрасно дискутуе. А ти ще заслабкий, щоб починати дебати. Колись ти викличеш ii на розмову, але не тепер. Ще не сьогоднi. Ти чуеш ii подих над своiм лiвим вухом. Але ти мав достатньо часу, щоб пiдготуватися до зустрiчi. Кiлька хвилин вона розглядае тебе своiми холодними сiрими очима. Не знайшовши в тобi злостi, йде геть. Ти чуеш як вiддаляються ii кроки, як зникають ii парфуми. Цього разу вона програла. Але вона неодмiнно повернеться, щоб взяти реванш. Ти мусиш бути насторожi. Ти знаеш як вона пiдступае. Спершу закрадаеться образа на життя, потiм злiсть на себе, потiм починаються пошуки винного, найчастiше ним стае той, хто поруч. Я прощаюсь з тобою, образо, менi нема за що нарiкати на долю, адже в нiй була Лi. Як виявилось – цiна за неi – життя. Та я не один поплачусь за тебе, Лi, iх тисячi, тих хто полюбив свободу. Цiкаво, де ти зараз, Лi? Можливо сидиш у кiмнатi, заставленiй книгами твого улюбленого фiлософа Ерiха Фромма i чекаеш, коли хоч хтось iз тих, хто зiзнавався тобi в любовi повернеться? І були днi. Довгi ешелони днiв одужання. У Помаранчевому палацi сонячнi променi грають у пасьянс з тiнями апельсинових дерев. – Лi, ви знову сумуете? – запитуе Ерiх Фромм у жiнки, що сидить напроти. – Я думаю, Ерiху, про тих людей, якi загинули на вiйнi. Це через мене? – Що ви, Лi, вони вас дуже любили. – Якби ми не зустрiлись, вони були б живi. – І дуже нещасливi. Як тi, хто втiк вiд вас. – Тi, що втекли казали, що злякалися моеi краси. – Що ж. Можна сказати й так. Ви справдi дуже вродлива, Лi. – Ви гадаете, що моя краса вбивча? – Викиньте це з голови, мiс. Вони всi помилялися. Їм здавалося, що познайомившись з вами, вони втечуть вiд усiх залежностей i умовностей i отримають повну свободу в роботi, в коханнi, в дружбi. Але повна свобода – це повне нiщо. Вiдсутнiсть бажань i почуттiв. Дехто називае це апатiею. Але насправдi це нiрвана. Істина так шокувала iх, що вони тiкали. Нiхто з них нiколи по-справжньому не хотiв бути вiльним. Вони шукали не вас, а свою нову залежнiсть. А за вашим iм’ям лише приховували своi лiнощi i небажання працювати над собою. Хтось думав, що свобода – це наркотики. А потiм – позбутися наркотичноi залежностi. Нiхто з них нiколи не знав, що таке справжня свобода. Нiчого. Їм буде даровано iнше життя i можливiсть зрозумiти. – І Нек теж? – Нек? Вiн завжди керувався своiми переконаннями. Вiн вирiшив, що вповноважений засуджувати зло – теракти, вiйни, смертi. Вiн намагався викорiнити ненависть, не збагнувши, щойно вона зникне – щезне i сам свiт. Такою була його залежнiсть. Я знаю, ви подiляли його погляди, Лi, але добро не завжди добро, а зло iнколи виправдане. – ?? – Наприклад, коли автомобiль збивае юнака, який у майбутньому став би кiлером, вiн рятуе вiд травм його психiку, хоча i перетворюе його на фiзичного калiку… Коли довго фокусуеш погляд на заснiженiй шапцi гiр, здаеться, вона зовсiм поруч. Але це омана, викривлене зображення дiйсностi на хвору сiткiвку ока. Насправдi до пiднiжжя з десяток кiлометрiв. Коли ж наближаешся, гора вiддаляеться. Радарус рухома гора, скiльки не йди до неi, однак не досягнеш схилу. Про феномен Радарусу багато написано у всесвiтнiй географii. Дехто гадае, що саме це скляна гора – резиденцiя Бога, запорошена зверху снiгом. Проте, тобi зручнiше думати, що це витвiр Ілюзiонiстiв. Яка-небудь комп’ютерна графiка, вiзуальна реальнiсть якоi створюеться грою свiтла й тiней. З висоти пташиного польоту Радарус розгледiти неможливо, але коли потрапляеш на материк – присутнiсть гори стае очевидною. Якщо дивитися на Радарус по черзi – то правим то лiвим оком – контури ii розмиваються, а потiм майже стираються. Це нагадуе намальовану аквареллю картину, що потрапила пiд дощ. За мить вибудуваний за конкретними законами i правилами свiт, перетворюеться на хаос. І тепер в абстракцii розмитих фарб, кожен бачить витвiр власноi уяви; те, що малюють його фантазiя i спогади. Адже спогади завжди впливають на уяву, навiть якщо ви iх призабули… Барви спливають з картини i вливаються в життя. Кiлька раз Людина в масцi намагався говорити з Гаврилом про Радарус. Але скiльки б контролер не фокусував погляд на шапцi гiр i не закривав поперемiнно очi – нiчого не бачив, або не зiзнавався. Гаврило казав, що добряче пiдслiпуватий i тому, з якого кута не гляне на гору, не бачить нiчого крiм… Гори. Гаврило фанатично вiрить, що в Радарусi живе Мардук, а все, що ввижаеться Людинi в масцi, його лякае i вiн хреститься. Що ж, хай собi. Напевно через фанатизм, а не через пiдслiпуватiсть Гаврило не помiчае, що гора несправжня, не зважаючи на ii вiзуальну матерiальнiсть. Якось Людина в масцi спробував заговорити з Гаврилом про те, що бачили на верхiвцi гори двое його попередникiв – ув’ язненi федеративний терорист Маурикiй i хакер Сiзiф. Гаврило усiляко вiдкараскувався вiд цiеi теми, але зрештою розколовся: – Тi двое як i ти вважали гору нереальною. – мовив вiн пошепки i перехрестився. – Скажи, будь ласкавий, що може бути справжнiшим вiд Мардука? Може ти, якого вiн створив? Ви всi трое божевiльнi, хоча вам i вiдомi закони фiзики, алхiмii, генноi iнженерii i електронного потоку iнформацii. Але трапляються i розумнi божевiльнi. Ти думаеш, якщо начитався усiляких книжок, то став крутiшим за Мардука? А ти створи такий свiт як вiн, здiйсни такий справедливий суд як вiн. Ну, щодо справедливостi його суду, Людина в масцi з Гаврилом посперечався б. Наприклад, була б його воля, затiйники свiтових вiйн поплатилися б за злочини ще за життя… – Материк вiчноi мерзлоти вас звiв з глузду. Що бачили тi двое, питаеш? Та що вони могли бачити? Сiзiфу ввижався на горi якийсь його ворог. Вiн бився з ним за правилами дзюдо, карате, кун фу. Вiн постiйно перемагав противника, а той знову пiдводився i все починалося спочатку. А Маурiкiй бачив савану. Вiн казав, що на вершечку гори сновигають леопарди, зебри i носороги. Ще вiн бачив жирафу. Хiба не безглуздя на заснiженiй горi бачити звiрiв з савани? Гаврило замовк. Людина в масцi дослухався до свого внутрiшнього голосу: «Нi, це не безглуздя. Хiба ти бачиш не те саме? Маурiкiй бачив савану, тому що вона лишила найяскравiший вiдблиск у його пам’ятi. Так як в твоiй Анаконда, котра вжалила тебе в Африцi, коли ти був хранителем храму, так як яструб, що виклював тобi око, коли ти був росiйським мисливцем, i як ягуар, що роздер твою сiм’ю в одному з в’етнамських зоопаркiв – ось чому ти бачиш саме iх. І ти поволi починаеш усвiдомлюеш неможливiсть i абсурднiсть того, що бачиш, точнiше того, що змушуе тебе бачити твiй страх. Як? Як може Анаконда, для якоi температура нижче 29 градусiв смертельна, витримувати такi морози? Чому вона не ворушиться? А яструб? Чому його очi нерухомо синi? Ти десь бачив такi очi?… Колись у порту на тебе так дивився незнайомець крiзь окуляри. Як же можуть бути людськi очi яструбиними? Чому ти не запитав себе про все це ранiше? Цей материк зомбуе людей. Ти послiдовно добираеш аргументи, не впускаеш в душу нi крихти сумнiву, i контури тварин тануть i розмиваються, як акварельнi малюнки пiд дощем. Тепер ти бачиш усю недосконалiсть форм яструба – його недбало загострений дзьоб i пiр’я, мов у обскубаного горобця. В Анаконди хвiст чи недомальований, чи вона ховае його у снiг. А ягуар? Як же бути з ягуаром? Вiн помiтно зменшився i мружиться i вже бiльше не нагадуе грiзну iстоту». – Треба щоб ти вiрив у мене, – каже вiн тобi. – Кому треба? – Але ж я страшний. Ти повинен мене боятися. Якщо ти наблизишся, я розiрву тебе. Ти смiешся, закинувши голову. Пiд цим кутом ягуар видаеться зовсiм крихiтним. Ти бiльше не вiриш у нього, як i в справжнiсть того, що бачиш. Адже ти лiтаеш швидше за вiтер, твоi руки мiцнiшi за сталь, а погляд запалюе вогнi. Все що ти бачиш – лище комп’ютерна графiка. – Людино в масцi?! – здивовано вигукнув крихiтний Ягуар вустами свого проектанта i невпевнено додав, – повернись назад. – Аякже, аж бiгом. Тепер вони впiзнали тебе, свого господаря, який витворив iх у власнiй уявi i надiлив грiзними рисами, тебе, без якого не iснувало б iх. Тепер ти вирiс удесятеро, а ягуар, ягурчик, ягуаронько перетворився на крихiтну iстоту на батарейках. Ти дивишся на них мов юнак, який на горищi бабусиноi хати випадково знайшов iграшки, якими бавився в далекому дитинствi. Колись вони здавались тобi великими i страшними, колись… Вони дивляться на тебе нерухомим скляними очима, не мигаючи. Хто влаштував весь цей ляльковий театр? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/marina-varich/come-proroctvo-sem-ram-di/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.