Зіркоходи

Зiркоходи Вiталiй Геник Вони – зiркоходи. Першопрохiдцi мiжзоряних шляхiв. Першовiдкривачi невiдомих свiтiв, химерних i незрозумiлих людинi. Вони першими стикаються з таемницями космосу й чужих планет. Намагаються розгадати заплутанi загадки незнайомого життя. Вiднайти в мертвих безкраях Галактики iскри iншого розуму. А десь там, за сотнi парсекiв, лине навколо Сонця Земля. Зеленi лiси й жовтi пустелi, блакитнi льоди й смарагдовi океанськi простори, бiлi шапки гiр та зеленi обруси степiв. Рiднi й коханi люди. Дiм. Батькiвщина. Задля всього цього вони вiдходять у космiчний холод i невiдомiсть. Терплять скруту й смертельнi небезпеки. Повсякчас ризикують життям. І повертаються – з усвiдомленням, що iх чекають, що iхнiх нових знань потребують, що без них не буде поступу людства. Вони – зiркоходи. Ця оповiдь – скупа iлюстрацiя iхнього суворого повсякдення. Вiталiй Геник Зiркоходи Науково-фантастична повiсть у оповiданнях Роздiл І. Кладка над прiрвою Вiтаю, Олю! Якщо ти читаеш цi рядки, значить, – одне з двох. Або «Голiаф» з iмформкапсулою розiйшлися у просторах – i тодi ймовiрнiсть потрапити на Землю пiд великим питанням. Або ж усе гаразд, – моi поневiряння закiнчилися щасливо, i скоро ми побачимось. Чи не побачимось – може ж так трапитися, що ти не захочеш бачити мою мармизу пiсля всього, що сталося мiж нами… Каюся, я худобина, i якби мiг зараз повторно обирати мiж космосом i тобою… Ну, що тут скажеш, дурень заднiм розумом багатiе… Якщо ж послання мое строчиться у вiчнiсть… Гм, тодi вся надiя на спiвчуття якогось чужинського, неземного створiння, хе-хе… Та все ж я адресую цi нотатки тобi. Либонь, здогадуешся чому, наперекiр усьому. Так, я дуже змiнився останнiм часом – небезпека й непевнiсть у завтрашньому днi перетоплюють душу, мов податливий вiск. Але головне лишилося незмiнним… просто хочу, щоб ти це знала. Байдуже, чи значить це для тебе хоч щось. Зараз менi досить усвiдомлення, що ти десь iснуеш, що ти в безпецi й, сподiваюся, щаслива. І що не забула ще обiцянки при нагодi затопити менi в самовдоволену нахабну пику. Якось це допомагае вiдчувати сув’язь часiв, просторiв i душ. І потiм – кому ж менi ще писати? Такi послання не випадае надсилати батькам чи геть чужим людям. Першi хвилюватимуться, другим буде однаково. Ти – iнша рiч, вiдомо ж, що вiд любовi до ненавистi… Жартую, жартую – не супся, а краще наберися терпiння. Не виключено, що розповiдь моя буде довгою. Якщо дуже пощастить. Отже, ми десь у чорта на рогах. Щось певнiше напишу згодом… Ситуацiя дещо прояснилася. Ми направду в чорта на рогах, це абсолютно точно. Оддалiк вiд корабля кипить i вируе червоний гiгант без iменi й звання. Навколо – цiлi хмари зоряних стовпищ, такi густi й слiпучi, що боляче дивитися. Годi виокремити з них опрiчну iскорку – сяйва навкруги значно бiльше, нiж космiчноi пiтьми. Зазвичай новi свiти вiдкривають астрономи, шлях до них торують автоматичнi станцii, й лише потiм на екзопланети вирушають розвiдувальнi мiсii. В нашому ж випадку все сталося iнакше. Виннi в цьому не ми, i навiть не навiгацiйна система зорельота, яка, до речi, виявилася цiлком справною. Рiч у самому просторово-часовому континуумi, що учворив iз нами один зi своiх пiдступних жартiв. Пiсля вiдчалення вiд ксенологiчного стацiонару бiля Денеба, куди ми доправляли пошту й дрiбнi вантажi, нiхто не очiкував жодних сюрпризiв. Наш старий «Голiаф» – колишнiй розвiдник iз надiйним двигуном Глома. Ще жодного разу кораблi цiеi серii не пiдводили – це тобi не модернi непередбачуванi трансери, що не так давно прийшли iм на змiну. І все ж… Входження в гiпертунель минуло щасливо. А от вийшли ми звiдти аж нiяк не у штатному режимi. Простiше кажучи, нас викинуло у звичну метрику, мов поплавець iз виру. Штурман Лiберман допiру пояснював, що якимсь чином «Голiаф» iз головного гирла кротовини ускочив у бокове вiдгалуження – випадок майже неймовiрний, та бач – вiн випав саме нам! І тепер ми гадки не маемо, де опинилися. Кiбермозок невтомно скануе довкiлля, однак не знаходить в осяжному просторi жодного знайомого орiентиру. Це може означати лише одне: нас занесло не в рiдну Галактику, ба навiть не в котрусь iз сусiднiх зоряних систем. Дiм так далеко, що уява пасуе при спробi усвiдомити весь безмiр мiж нами й Землею. Усiм нам збiса страшно… Правда, для панiки поки що нема пiдстав. Наш капiтан поклав «Голiаф» у дрейф i наказав розкрити всi наявнi батареi, щоб накопичити якомога бiльше енергii для зворотного стрибка. Приблизно за тиждень ми будемо готовi спробувати щастя ще раз. Шанси потрапити у знайомi палестини – 50 на 50, тобто вельми високi. Перед стрибком випустимо в гiпертунель iнформкапсулу, де будуть i цi нотатки – про всяк випадок, адже не виключено, що нашi шляхи розбiжаться. В такому разi люди мають дiзнатися про iснування невiдомого пiдпросторового ходу… А тим часом розконсервовано дослiдницьку частину корабля й ухвалено рiшення вивчити систему цiеi червоноi зiрки. Допiру з’ясувалося, що планет тут лише п’ять, iз них найдальша виявилася крижаною пустелею, найближча – кам’яним пеклом, а ще двi – газовими недосонцями. Тiльки четвертий свiт виглядае перспективним для вiдрядження туди експедицii – в лiнiях спектру його атмосфери ми знайшли достатньо кисню, хоч сама газова оболонка тонша вiд земноi. Не виключено, що там може iснувати органiчне життя. От здорово було б! Назвав би твоiм iменем, скажiмо, вiчнозелене дерево чи якогось хижого пухнастого звiра… Ну, наразi рано загадувати, побачимо… Виявляеться, це черлене свiтило старе, як Усесвiт, а планета пiд нами ненабагато молодша. Хотiв було наректи ii на твою честь, але рiзко передумав, дiзнавшись, що iй зо десять мiльярдiв рокiв. Наш катер намотуе навколо цього дивовижного свiту останнiй виток. Планета явно бiльша вiд Землi, проте – о радiсть! – вона таки населена! На жаль, ми не помiтили поки що слiдiв розумноi дiяльностi. Внизу багато суходолу й мало води. Одначе тут точно е щось на кшталт лiсiв, а значить, i тваринний свiт. Скоро нам належить навiч пересвiдчитися в цьому. В катерi нас четверо. Капiтан Ілу проводить панорамнi зйомки, запевняючи, що деякi ландшафти разюче нагадують його рiдну Нову Гвiнею. Селосфорос, наш пiлот, веде машину й час вiд часу посилае нас пiд три чорти, коли вiдвертаемо його увагу на рiзнi дрiбницi внизу. Я знiчев’я пишу, бо вже несила стримувати нетерплячку i вбирати в себе новi враження. Єдиний, хто видаеться спокiйним – десантник-вiдпускник Чорнобай. Пригадуеш такого? Авжеж, його важко забути пiсля тiеi ночiвлi на Хортицi. Прийшов час вiдкрити тобi таемницю: саме цей тип позапихав жаб у дiвочi спальники, а заодно – у свiй власний, щоб нiхто не здогадався. Дiсталося, звiсно, менi… Чорнобай лигае сливове варення просто з банки й вимагае внести його у мiй скромний мемуар. Що я й роблю з великою нехiттю… Ну от, пишу з поверхнi планети iншоi галактики. Аж не вiриться, що ми першi люди в цьому закутку свiтобудови… Хоча, якщо роззирнутися навкруги… Знаеш, я починаю впевнюватися, що це таки правда! Ще на орбiтi ми сперечалися, де ж здiйснити посадку. В пустелi чи на полюсi – безглуздо, бiля моря чи в горах – небезпечно. Зiйшлися на просторому узлiссi. Селосфорос постарався на славу – катер стоiть метрiв за п’ятсот вiд спадистоi, з виду суцiльноi багряноi стiни, що охоплюе овид з обох бокiв. За нами на схiд тягнеться в марево горбиста рiвнина такоi самоi барви – мабуть, поросла якоюсь сланкою рослиннiстю. Весь пейзаж залитий густим червоним свiтлом, хоч сонце зараз за хмарами – звiсно ж, зiтканими з багрянцю й золота. Вiд цього довкiлля справляе якесь медове, гiрко-солодке враження. Я б сказав, потойбiчне, тривожне, хоч i до щему приемне. За бортом тихо. Жодного поруху. Цей свiт видаеться мертвим. Але ми пiдозрюемо, що то просто мимовiльна реакцiя на нашу вельми шумну посадку – газовi-бо стерна ревуть незгiрш вiд стада слонiв. Вирiшили вiдкласти перший вихiд до ранку – вiн тут настане годин за п’ятнадцять. Чорнобай ремствуе, але дисциплiновано готуе вечерю. Селосфоросу не до суперечок – вiн, як кажуть, вiд кiля до клотика оглядае апарат. Ну, а ми з капiтаном почергово ведемо зовнiшне спостереження й провадимо забiр проб для аналiзiв. Але, оскiльки саме почало темнiти й усе заливае кривава сутiнь (оцiни метафору!), я вирiшив черконути кiлька слiв. Пiдозрюю, зробити це увечерi не буде часу – Ілу пожене всiх спати. Так що добранiч… Пiднялися з пiвнями. Мабуть, тут водяться когути нiвроку – горлають вони, що твiй стратолiт на зльотi. В лiсi танцюють якiсь вогники, несподiвано блакитнi в цьому червоному царствi. Щодо звукiв… Бр-р, не хочеться навiть уявляти, хто iх там видае. Тобi б такий хорал точно не сподобався. Але нiчого наразi не видно – тягучий пурпуровий туман скрадае деталi. Лише небо в зенiтi все ще мерехтить рясними волохатими зiрками. Пiсля снiданку готуемо до виходу скафандри. Ілу каже, що забортним киснем можна дихати, але, по-перше, його все ж малувато, i по-друге – в повiтрi безлiч мiкроорганiзмiв та вiрусiв. Звiсно, вони нам навряд чи зашкодять, проте береженого бог береже – це хай земнi бiологи з’ясовують… якщо дiстануться сюди колись, певна рiч. Щойно зiйшло сонце – величезне, мов кавун, i чомусь так само смугасте, тiльки смуги горизонтальнi – чи не вiд хмар? Декiлька митей усе потопало в рожевому серпанку, а потiм ми знову опинилися в бурштиновому свiтi без рiзких граней, повному напiвтiней i пiвтонiв. Ласкаво просимо у казку! Капiтан саме балакае з «Голiафом». Там усе гаразд, i це тiшить. Нам же похвалитися поки що нема чим. Усе найцiкавiше попереду. Намiчаеться вельми насичений деньок. Вiдтак вiдкладаю творче перо, бо Чорнобай уже недвозначно пiдморгуе й кивае в бiк шлюзу. Це вiн боiться, що Ілу залишить його в катерi, й поспiшае переламати ситуацiю. Даремно, до речi. Вiн-бо единий серед нас десантник, йому й мапи в руки. «Унiверсал», тобто – хтось же мусить захищати нас iз капiтаном вiд можливих небезпек. А на домарствi залишиться, без сумнiву, сердешний Селосфорос. Що ж, кожному свое, хоч би як нещиро це звучало. Побажай нам удачi, чи що… Знову вечiр. А тим часом перша вилазка тривала менше години… Дуже недовго, проте вражень я принiс пiд зав’язку, а про кiнську дозу адреналiну годi й казати. Ще й досi руки тремтять… Але треба спробувати хоч трохи впорядкувати думки. Отже… Ранiше я дивувався, коли про Чорнобая казали, що халепи липнуть до нього, мов бджоли до меду. Нiчого-бо такого сам я за Мусiем не помiчав… ну, майже… гаразд, вряди-годи. Аж тут змiг на власнiй шкурi спiзнати всю слушнiсть людськоi поголоски. Вийшли ми з катера без жодних пригод; капiтан Ілу, як належить, першим ступив на землю нового свiту, ми – за ним. Селосфорос заздрiсно поiдав нас очима крiзь iлюмiнатор, ущипливо коментуючи нашi розгубленi фiзiономii й застиглi пози. Ми шляхетно пробачали пiлотовi мимовiльну негречнiсть. Вiрнiше, не помiчали нiчого, цiлком поглиненi знайомством iз чужою природою. Ну, роззирнулися трохи, взяли проби грунту, зiрвали кiлька жорстких клубочкiв, немовби злiплених iз соковитих набiрних дискiв – без сумнiву, мiсцевих рослин. Затим почали походжати бiля катера, тiшачись несписанним вiдчуттям твердi пiд ногами. Чорнобаевi, втiм, це швидко набридло, й вiн запропонував навiдатися до лiсу. Капiтан Ілу для проформи трохи покомизився, проте пильнiсть його явно була приспана впливом незвичноi обстановки. Я ж глибокодумно мовчав, бо також був не вiд того, щоби прогулятися неземною пущею. Словом, наш зверхник урештi здався i, прихопивши кiлька контейнерiв для великих зразкiв, ми сторожко наблизилися до червоноi стiни тутешнiх дерев. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/v-tal-y-genik/z-rkohodi/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.