Сходовий майданчик

Сходовий майданчик Яна Дубинянська Бiльшiсть героiв роману вважають, що машина, винайдена старим, безнадiйно закоханим професором, здатна здiйснити iхнi найзаповiтнiшi бажання. Може, вам теж так здаеться? Дiйсно, якщо ваше почуття – любов чи ненависть, заздрiсть чи каяття, страх або ностальгiя – достатньо сильне, машина здатна сумiстити ВАШ життевий простiр iз простором ТОГО (чи ТІЄЇ), на кого це почуття спрямоване. На сходовому майданчику з’являться новi дверi – хай насправдi вони на iншому боцi земноi кулi. Просто перетнути сходовий майданчик. Просто прочинити дверi, за якими вона нарештi вiдбудеться – та едина, довгоочiкувана зустрiч, що переверне все життя. Чи ви впевненi, що це i е здiйснення бажань? Переклад з росiйськоi Ярослава Мишанича. Яна Дубинянська Сходовий майданчик ЧАСТИНА ПЕРША РОЗДІЛ І Лишалося тiльки кинути авто й тiкати в лiс – що вiн i зробив. Темна стiна хаосу сплутаного безлистого гiлляччя здавалася суцiльною i геть непрохiдною. Ноги, тiльки-но вiн вийшов з машини, по кiсточки вгрузли у масну липучу багнюку. Вiн кинувся вперед, намагаючись продертися кущами, заховатися в темрявi. Лiва нога вплуталась у невидимий зашморг кореня чи поваленого дерева, чоловiк втратив рiвновагу i, впавши обличчям у гостре галуззя, кудись покотився несподiвано крутим схилом. Переплетене вузлами корiння i гiлки уповiльнили падiння, вiн пiднявся було на ноги – i знову впав у багнюку, змiшану з торiшнiм листям. Там, згори, шосе освiтилося автомобiльними фарами. Вiн почув вищання гальм, а потiм короткий стук гороху об стiну – автоматну чергу. Вони зрешетили його авто, але далi чомусь не поiхали. Вiн принишк, напружено ловлячи кожен звук. Здаеться, вiдчинилися дверцята… Вийшли поглянути на його труп. Зробити контрольний пострiл. Пiд рукою трiснула гiлка, i вiн завмер, – хоча почути це там, на шосе, вони, звичайно, не могли. Навiть вiн, як не старався, майже нiчого не чув, – хоча, зрозумiвши свою помилку, тi, що нагорi, навряд чи мовчали. Якийсь час вiн лежав зовсiм непорушно, вiдчуваючи, що поволi занурюеться у рiдку грязюку. Нарештi, з боку шосе почувся шум автомобiля, що вiд’iздив. А за декiлька секунд нiчну темряву розiрвав слiпучий спалах – гуркiт вибуху почувся на мить пiзнiше. Вiн тихо пiдвiвся, спираючись об нерiвний стовбур дерева. Подумав про машину. Про свою сяючу, iдеально гладеньку темно-синю «Мазду», яку вiн вiв трасою повiльно й обережно, а при паркуваннi завжди боявся подряпати об щось. Два тижнi як з автосалону. Його перша машина. Їi придбання урочисто знаменувало початок зовсiм нового, iншого, справжнього життя, – перетвореного тепер у димнi уламки на нiчному шосе. Садна на долонях болiли, вiн спробував витерти грязюку об кору дерева, – вiдчуття було таке, нiби шкiри на руках немае зовсiм. Мокрий i брудний одяг прилип до тiла. Раптом дав себе знати холод, пронизливий холод пiзнього жовтневого вечора. Треба було кудись iти. Зрештою, вони могли повернутися й обшукати лiс бiля дороги – якщо iм дiйсно потрiбне його життя. А вiн уже вiрив, що воно iм потрiбно. І вiн побрiв невiдомо куди, вiдхиляючи колючi гiлки й прикриваючи лiктем обличчя. Гiрше, нiж останнiй бездомний жебрак. А як все починалося… чорт забирай, усе це починалося дуже непогано! Адже вiн не продавав душу дияволовi – хоча можливiсть була. Бiльшiсть приятелiв з тренажерного залу ходили в охоронцях у крутеликiв з тiньового бiзнесу, добре заробляли i недовго жили, – вiн дивився на таких iз спiвчуттям i категорично вiдмовлявся грати в цi iгри, коли йому пропонували. Батько не для того вклав усi своi збереження у синове навчання в престижному коледжi, щоб вiн продавав своi м’язи на пiстолетне м’ясо. Правда, всi намагання продати розумну голову незмiнно завершувалися пiсля заповнення анкети словами: «Чекайте, вам перетелефонують». Вiн був уже готовий чесно визнати поразку i повернутися на щитi у рiдне провiнцiйне мiстечко, коли представник однiеi з численних вiдвiданих фiрм дiйсно зателефонував. Але ж, боже мiй, чорт забирай, це була монолiтно-солiдна, абсолютно добропорядна, стара i надiйна компанiя! – Грегорi? – запитала мiнiатюрна жiнка, глянувши в папери. – Сiдайте. Їхнiй офiс був обставлений просто i практично, жодного натяку на розкiш, нiчого, що мало б вражати уяву. Легкi бiлi меблi, комп’ютери на столах, свiтло-сiрi шпалери i занавiски, ворсисте килимове покриття на пiдлозi. Кiлька графiчних картин на стiнi над низьким диваном i букетик конвалiй на столi у жiнки поруч з комп’ютером. Тодi була весна… – Мене звуть Ольга, я генеральний директор компанii, – промовила мiнiатюрна жiнка. – Ми з Полом ознайомилися з вашим резюме. Думаю, ви нас влаштовуете. Ви говорите французькою? Вiн кивнув, i вона одразу ж запитала його щось по-французькому. Вiн уже не пам’ятав, що саме вона питала. Вiн взагалi не пам’ятав подробиць розмови – тiльки те, що це було швидко, по сутi, по-дiловому i в той же час досить людяно. Пол – комерцiйний директор компанii, вiн сидiв за столом навпроти Ольги, – швидко пояснив йому специфiку майбутньоi роботи. Його брали на посаду офiс-менеджера – Грег вiддав би перевагу бiльш iнтелектуальнiй роботi, i Ольга, безпомилково вгадавши тiнь легкого розчарування на його обличчi, повiдомила про реальну можливiсть подальшоi кар’ери в компанii. – На високу платню одразу не розраховуйте, – сказала вона. – Спочатку, доки ми ще як слiд не познайомилися, ви будете отримувати… І Греговi знадобилася вся його сила волi, аби втриматися i не засяяти по-дурному невтримною хлоп’ячою посмiшкою. Тому що названа цифра в десять разiв перевищувала усi вимрiянi вдома розрахунки. У цю фантастичну цифру вкладалися кiлька нових костюмiв, абонемент у найкращий тренажерний зал, французькi парфуми для мами, кiмната мало не в центрi мiста, а наступного мiсяця, мабуть, перший внесок за машину… Саме ту. Темно-синю «Мазду». Ольга подала йому руку на прощання – неймовiрно маленьку i тонку, з мiнiатюрними лакованими нiгтями i вузенькою обручкою. На дотик ця рука здавалася залiзною. А по сходах вiн плигав, як кенгуру, через три сходинки, ледве стримуючи бажання з’iхати вниз перилами. І вулицею – надворi, звичайно, яскраво свiтило сонце, – два квартали бiг пiдстрибуючи, наче школяр. Квiтували якiсь дерева, i, вiдламавши облiплену рожевим цвiтом гiлочку, Грег подарував ii першiй зустрiчнiй дiвчинi. Потiм гайнув у «свiй» бар, де не застав жодного знайомого i закотив самотню оргiю з шести кухлiв пива. Ейфорiя не затяглася, ii змiнила робота – спершу нелегка, а потiм, коли вiн вивчив структуру дiяльностi компанii, – досить рутинна. Помiж тим з’явилися новi приятелi, заводився роман з блондиночкою-комп’ютерницею iз сусiднього вiддiлу, i Грег почав прокидатися вранцi iз приемним вiдчуттям, що його життя мае всi компоненти для того, щоб бути щасливим. Адже так воно i було, чорт забирай! Стара солiдна компанiя. Йому здавалося, що будучи офiс-менеджером, вiн знае про ii дiяльнiсть майже все. І це майже все було iдеально-бездоганним, вмiщувалося у межi закону i жодним краем не занурювалося в тiнь. Вiн би знав. Вiн би знав, у всякому разi, що е аспекти, з якими йому краще не мати справу. Але ж нiчого подiбного! Випадковiсть була непристойно дрiбною, неприемною, досадною. Вiн пiдготував для Ольги список замовникiв на майбутнi поставки i вiднiс його в директорський кабiнет. Нi Ольги, нi Пола не було, i Грег поклав папери на стiл бiля букета напiвпрозорих засушених квiтiв, що стояв у маленькiй порцеляновiй вазi. Ольга любила квiти. Канцелярська скрiпка. Нiкчемна, нiкому не потрiбна скрiпка – вiн зачепив ii аркушем паперу i змахнув у напiввисунуту шухляду стола. І нiчого, чорт забирай, нiчого б не сталося, – якби вiн не захотiв дiстати цю скрiпку i не висунув шухляду до кiнця… Скрiпка впала помiж пачкою довгих дамських сигарет i фотографiею гарного молодого хлопця – напевне, сина Ольги, – у заскленiй рамцi. А ще там лежали якiсь папери у прозорому файлi, – але ж вiн не бачив, не дивився, навiть краечком ока не прочитав жодного слова! – Грегорi, що ви тут робите? Голос у Пола був сухий i не дуже забарвлений емоцiями, – Грег спершу зрозумiв його питання прямо i показав список замовникiв. Пол бiльше нiчого не сказав. Пiд його пильним поглядом Грег повiльно засунув на мiсце шухляду, що рипнула надто голосно… Його викликали в директорський кабiнет за двi години. Грег намагався виправдатися, вiдчуваючи непереконливiсть своеi iсторii i нiби збоку спостерiгаючи власну незграбну фiгуру з уявною скрiпкою мiж великим i вказiвним пальцями. З байдужим, сповненим нудьгою обличчям Пол вислухав його – i виклав на стiл конверт з грошима. – Ви бiльше в нас не працюете, Грегорi, – сказав вiн. – Шкода. Ви були непоганим робiтником. А Ольга, що за весь час не промовила нi слова, раптом глянула на нього i додала: – І хлопцем ви були непоганим. …Вiн не помiтив канаву, залиту осiннiми дощами, i вище колiн влетiв у крижану чорну воду. Вчепився за гiлку, пiдтягнувся, проповз на животi жирною багнюкою i вилiз з iншого боку. Може, на цьму мiсцi вони втратять його слiд. Може, йому вдастся зникнути. Звiльнення було катастрофою. Вiн кiлька годин повiльно кружляв вулицями мiста, гамуючи банальне бажання напитися в дим. Потемнiшало, почався дощ. Грег раптом вирiшив поiхати до Елсi, комп’ютерницi, вона жила далеко, у передмiстi. Вже тодi вiн помiтив чорний «Ягуар», що нав’язливо маячив у дзеркалi, – i не надав цьому нiякого значення, вiн був не в станi надавати значення чому-небудь. А Елсi не було вдома, був тiльки холодний жовтневий вечiр, темна порожнеча мiж пiд’iздом i його машиною – i сухий безглуздий звук автоматноi черги, що продiрявила повiтря там, де секунду тому була його голова. А далi – класична голiвудська погоня: його тiло працювало на невiдомо коли i як набутих рефлексах, а свiдомiсть безуспiшно намагалася збагнути сенс цiеi дикоi ситуацii. «І хлопцем ви були непоганим…» Документи в шухлядi стола, якi вiн не бачив! – але ж мiг i побачити, i начальство вирiшило не ризикувати. Вiн намагався знайти iнше пояснення, це було занадто простим i принизливим, – проте, судячи з усього, едино правильним. Ольга, жiнка з маленькими залiзними руками… iй насправдi шкода, вiн був хорошим хлопцем… Кущi знову стали суцiльною стiною. Грег пiшов напролом, залишаючи клаптi одягу на пружних гiлках, – i раптом лiс закiнчився. Попереду тьмяно виблискував мокрий асфальт, самотнiй автомобiль промчав по шосе, висвiтивши на мить невисокий навiс автобусноi зупинки на тому боцi. Грег зупинився. Вiн абсолютно втратив вiдчуття мiсця – чи це та дорога, на якiй згорiла його машина? – та нi, не мiг же вiн зробити повне коло лiсом, а якi ще дороги тут е, – вiн геть не пам’ятав i не уявляв, який автобусний маршрут мiг мати тут зупинку. Автоматично, ледь тягнучи ноги з налиплими кiлограмами листя i багна, вiн поплентав до неi навскоси через шосе. Вони з’явилися на дорозi одночасно: мирний, повiльний, яскраво освiтлений автобус – i чорний «Ягуар» з темними склами i прожекторами фар, спрямованими просто на Грега, в обличчя, в очi… Вiн побiг, кульгаючи i спотикаючись, – але вiдчайдушно, як нiколи в життi. Вони могли не помiтити його… вони мусили його не помiтити!.. Автобус пiд’iздив до зупинки – а раптом вiн проiде мимо, раптом нiкому не треба тут виходити?! … Вiн важко привалився до закритих автобусних дверей – зсередини, боже мiй, зсередини! Переслiдувачi залишилися ззовнi; хоча б вони не встигли його помiтити, iнакше будуть переслiдувати автобус, поки жертва не вийде… Але все одно – вiн виграв перепочинок, час заспокоiтися i щось придумати. Намагаючись триматися подалi вiд заднього вiкна, Грег пiднявся в салон i вже хотiв впасти на найближче сидiння… Воно було таке свiтле, чисте, оббите палевою шкiрою. Тiльки тут Грег вiдчув на собi погляди пасажирiв – вони разом напосiлися на нього, здивованi, нерозумiючi, вiдразливi. Цi люди бачили брудного до неможливостi, обiдраного, скривавленого волоцюгу, а скорiш за все – злочинця. Огрядна жiнка, що займала мiсце поруч iз тим, куди вiн хотiв сiсти, скоса глянула на Грега i припiднялася, збираючись посунутися ближче до вiкна. І в цей момент автобус струснуло на поворотi, Грег змахнув руками, втратив рiвновагу, облiпленi болотом черевики послизнулися на пiдлозi, пальцi вхопили повiтря за сантиметр од поручня, i вiн зупинив падiння, впершись чорною подряпаною долонею в масивне плече пасажирки. Кiлька секунд жiнка розгублено клiпала накладними вiями, – Грег встиг випростатися i пробурмотiти вибачення, – i тут вона заплющила очi i заверещала противним пронизливим голосом. По головах пасажирiв пробiг гомiн, переростаючи у некеровану хвилю агресii. Хтось крикнув, щоб зупинили автобус. Декiлька чоловiкiв повставали з мiсць. Грег зацьковано озирнувся навколо, глянув у темряву за вiкном, пронизану слiпучим свiтлом вiд фар легкових машин – помiж ними могла бути i та, чорна… Вiн вчепився в поручень обома руками, на яких бруд, змiшавшись з кров’ю, засихав бурою кiркою, – вчепився мертвою, вiдчайдушною хваткою. І тут я поклала згори свою руку у свiтлiй рукавичцi i, обернувшись до пасажирiв, чiтко промовила: – Вибачте нас, будь ласка. РОЗДІЛ ІІ Виявляеться, я заснула i проспала майже двадцять хвилин, прихилившись до вiконного скла, яке дрiбно тремтiло в такт руховi. Автобус погойдувався, темрява мирно свiтилася крiзь розмитi лiтери слова «ненавиджу», яке я написала на запрiлому вiкнi. А може, i не я – в усякому разi, вказiвний палець моеi рукавички вже висох, i взагалi, все це було надто давно. Я протерла вiкно зворотнiм боком долонi, знявши рукавичку, i знову натягла ii на вологу руку. Зрештою, просто не треба було до нього переiжджати. Якби ми зустрiчалися, як i ранiше, щосуботи, це могло б тривати невизначено довго. Інше питання, навiщо, – але могло б. І не довелося б зараз iхати невiдомо куди глупоi ночi… от i все. Бiльше нiчого б не змiнилося. Треба ж, я вже зараз погано пам’ятаю його обличчя – тiльки перебитий нiс i дитячi губи. Взагалi-то вiн був хороший, такий наiвний i незграбний, схожий на ведмежа. Все тiло – тiло я пам’ятала значно краще, – у дрiмучому чорному волоссi, велике, важке, сильне. І полюбляв носити мене на руках. Хоча останнiм часом здебiльшого не туди, куди я хотiла, – я знизала плечима i тихенько засмiялася. Остання фраза, яку я вiд нього почула: «А я кажу, що не дам тобi вийти звiдси!.. А я кажу, ти повернешся!!!» За темним вiкном стояла стiна лiсу, накладаючись на чiтке зображення мого обличчя. Вдивляючись у темряву, я взялася вигадувати адаптований варiант цiеi iсторii для Марти. З Мартою ми не бачилися рокiв зо три, та й ранiше не настiльки товаришували, щоб отак вриватися до неi серед ночi з намiром поселитися як мiнiмум на кiлька днiв. Але у Марти завжди, наскiльки я пам’ятаю, лежали в сумочцi дамськi романи в м’яких паперових обкладинках. І вона плакала над ними абсолютно вiдверто, не шкодуючи туш на вiях. Починати треба з фонтанчика. …Тонкий струмiнь фонтанчика для пиття, падаючи на мармуровий обiдок, розбивався на водяний пил, в якому тремтiла маленька райдуга. Молодий спортсмен пив довго i жадiбно, його широкi плечi, вкритi краплинами поту помiж кучерявим волоссям, важко здiймалися. Вiдпивши останнiй ковток, вiн випростався i подивився на мене, дитячим рухом великоi руки втираючи рота. Була весна, яскраво свiтило сонце, я – вже не знаю, чому, – вiдчувала себе щасливою… Я посмiхнулась йому. – Хочете пити? Його голос ще ледь тремтiв од переривчастого дихання. І я знову всмiхнулася вiд цього наiвного запитання, i схилилася над фонтанчиком, i вiдчула язиком смак крижаноi води, а на талii – доторк гарячих рук… Не зовсiм на талii, трохи нижче, – але пояснювати, мабуть, не варто. Як i вiдтворювати нашу подальшу розмову – котру я до того ж пам’ятала бiльш нiж погано. Здаеться, вiн прийшов тодi до фiнiшу чи то передостаннiм, чи ще гiрше, i невдоволенi амбiцii знайшли вихiд в iншому напрямi. Класичною першою зустрiчною виявилася я. І я це прекрасно бачила, я з першого ж погляду бачила його наскрiзь, простого, як телеграфний стовп, – але вiн був чоловiк, i вiн був не схожий, геть не схожий… Але про це вже точно не треба казати. Поiхали далi. Нашi тiла нестримно потяглися назустрiч одне одному… нi, так одразу – Марта цього не зрозумiе. Ну добре, нашi тiла нестримно потягнуться одне до одного пiзнiше, пiд час прогулянки в лiс. Тим бiльше, що ми дiйсно колись там гуляли, це було ще до того, як вiн виграв професiйний забiг i винайняв оцю окрему квартиру – якою ж я була iдiоткою, коли погодилася туди переiхати! Про це теж доведеться сказати, тiльки перехiд мае бути плавним, красивим. Лiс. У густiй травi сюрчали цвiркуни, а небо просвiчувало крiзь темно-зеленi крони дерев… – А-а-а-i-i-i-i-а-а-а-а!!! Я сiпнулася всiм тiлом, ледь не зойкнула сама, – нерви геть нiякi! – i обернулася. Товстуха, яка сидiла за мною, верещала так, нiби ii от-от збиралися згвалтувати чи, принаймнi, показали пацюка. Свiтло-бузкове пальто цiеi панi прикрашав чорний вiдбиток розкритоi п’ятiрнi, розташований якраз посерединi лiвого плеча i такий виразний, що цiлком мiг зiйти за якусь емблему. Але товстуха не припиняла верещати – якраз у мене над головою, в якийсь момент менi навiть вуха позакладало. На цей крик наклалися, поступово гучнiшаючи, голоси iнших пасажирiв, гнiвнi й обуренi. В автобусi починалася сварка, до якоi я не збиралась мати стосунку. Я знову сiла i втупила очi у вiкно, де у темно-синiй iмлi гойдалася нерiвна лiсова стiна. Значить, лiс, цвiркуни, небо… Картинка за вiкном сiпнулася i завмерла. Ми чомусь зупинилися, причому у зовсiм безлюдному, явно випадковому мiсцi на шосе. Здаеться, таки трапилося щось серйозне. – Викинути його, як собаку! – гаркнув, пiдiймаючись, чоловiк, що сидiв поруч зi мною. Цей голос органiчно доповнив злiсне й агресивне багатоголосся, в якому виринали окремi реплiки такого ж змiсту. Я також пiдвелася – i лише зараз помiтила його. В епiцентрi конфлiкту, просто напроти мене стояв, учепившись обома руками за поручень, скривавлений, облiплений брудом чоловiк. Неймовiрно брудний – це поки що й утримувало вiд рукоприкладства розгнiваних пасажирiв, утворюючи навколо волоцюги трохи простору, нiби зачароване коло. На цiй людинi буквально не було живого мiсця, з котрого не вiдпадала б жирна багнюка, перемiшана з бурим листям. Весь його одяг був замащений чорним i липучим – хоча ранiше це був цiлком пристойний одяг, навiть колишня краватка вибилася з-пiд розiрваного плаща. Я завжди пишалася своею спостережливiстю. Я помiтила, що нiгтi на його руках, вкритих чорною кiркою, були коротко пiдрiзанi, а роздряпане до кровi пiдборiддя – чисто поголене. А потiм я побачила його очi. Вiн у вiдчаi зацьковано озирався на всi боки. Сiрi, вкритi червоною павутиною капiлярiв, очi зi злiпленими вiями блукали по колу, не знаходячи нiде й iскри пiдтримки, i наповнювалися безнадiйною рiшучiстю захищатися до останнього… Вiн був зовсiм молодий. І отут я зробила крок вперед, поклала на його чорнi, обiдранi пальцi свою руку у свiтлiй рукавичцi i, обернувшись до пасажирiв, чiтко сказала: – Вибачте нас, будь ласка. Зрештою, чому це не моя справа? Хлопець явно не був волоцюгою чи бандитом, з ним просто щось сталося, а тепер вiн знову так безглуздо, по-дурному знайшов собi ще й цю проблему. А чому б i нi, врештi-решт? – Вибачте, Джiм не навмисне, – тепер я зверталася до товстухи у бузковому, намагаючись, щоб мiй голос звучав м’яко, ледь не з материнськими iнтонацiями. – Знаете, ми гуляли в лiсi, а там такi яруги, i, уявляете, iх зовсiм не помiтно, доверху залитi водою i листя згори плавае. Коли Джим провалився, я навiть ахнути не встигла. По шию провалився, уявляете? Я так боюся, тiльки б вiн не пiдхопив запалення легенiв, адже по саму шию, i крижана вода… Варто тiльки почати варнякати всiлякi дурницi – далi вони варнякалися самi собою, а я з презирством спостерiгала, як злiсть i агресiя на тупих фiзiономiях трансформувалися у неприхований iнтерес до захоплюючого видовища. Треба ж, цей брудний волоцюга i ця вродлива елегантна дiвчина iдуть разом, та й не волоцюга вiн зовсiм, ох, яке непорозумiння, а ми його ледь не… І хоч би один iдiот згадав, що я мало не з пiвгодини куняла тут бiля вiкна! – Неодмiнно зварiть чаю з липою, – з виразом материнськоi турботи на повновидому обличчi вимовила жертва. – І розiтрiть хлопця спиртом, ви чуете, молодий чоловiче, нехай вас натруть спиртом… – А ви почекайте, доки пляма висохне, зiшкрябайте ii акуратно ножем, а тодi почистiть щiткою, – серйозно сказала я. – Навiть слiду не лишиться, обiцяю вам! Автобус рушив, i пасажири розiйшлися по своiх мiсцях. Я теж сiла i, продовжуючи спектакль, смикнула за руку свого Джiма, тягнучи його на сидiння бiля себе. На цьому все мало скiнчитися. Я спробувала вiдновити в пам’ятi свою романтичну iсторiю. Що ще в нас було гарного? Тяжко сказати. За весь час вiн жодного разу не подарував менi квiтiв, навiть на день народження, мовчу вже про подарунки. Ага, вiн носив мене на руках. Отже, кожну суботу, якраз о третiй, я зупинялася перед дверима, оббитими шкiрою iз знайомим карбованим номером, i тиснула на кнопку електричного дзвоника. Його звучання було схоже на пташиний спiв, я намагалася вловити у його переливах звук тяжких крокiв. Дверi розкривалися, i з порога вiн пiдхоплював мене на руки, i я заплющувала очi, вiддавалася на волю його могутнiх рук… Мiж iншим, так воно i було. Навiть нiчого не треба вигадувати – просто ненав’язливо забути про деякi речi. Наприклад, як, зголоднiвши, вiн хапав мене однiею рукою i нiс на кухню – на самому цiкавому мiсцi детективного фiльму. Або безцеремонно виносив мене за порiг кiмнати, коли хотiв на самотi дивитися змагання з регбi. Звичайно, я ставилася до цього з гумором i навiть намагалася опиратися – а потiм рахувала круглi синцi на зап’ястках. До того ж вiн вважав, що я не повинна ухилятися вiд прання його вiчно розкиданих по всiй кiмнатi шкарпеток, маю чистити його кроси, навiть мити станок для голiння… все це, звичайно, вже по тому, як я переiхала. Дурна. І ще цi вечори, довгi осiннi вечори в товариствi людини, що мае в лексиконi не бiльш як п’ятдесят слiв. Ось про це я i скажу Мартi. Ми виявилися занадто рiзними людьми, яких пов’язувало лише тiлесне бажання… Чорт, набридло, гидко. Якщо щось, то буду iмпровiзувати. За темним вiкном уже миготiли рiзнокольоровi вогнi мiських лiхтарiв i вiтрин. Я прилипла до скла, намагаючись вгледiти бодай якийсь орiентир – в гостях у Марти я була лише раз i то бозна коли, до того ж iз компанiею, що дае повне право не запам’ятовувати дорогу. Єдине, що я пам’ятала, – це кiнцеву зупинку. Будинок на розi, третiй поверх. Я глянула на годинник: одинадцята тридцять п’ять. Саме час для невимушеного дружнього вiзиту. Автобус зробив коло на асфальтовому майданчику i зупинився. Розкрилися дверi, люди косяком потяглися до виходу, я встала – i зiштовхнулася поглядом iз тим самим хлопцем, iз «Джiмом». Вiн не пiдводився з мiсця i, старанно вивертаючи шию, напружено вдивлявся у темне задне вiкно, за яким було геть неможливо щось розгледiти, окрiм миготiння вiтрин i автомобiльних фар. Бруд, що в’iвся йому в одяг, трохи висох, але все одно торкатися до нього не хотiлося. Але хлопець не пiдводився, а з автобуса вже виповзала, посопуючи, товстуха у свiтло-бузковому, i ми були останнiми людьми, що ще лишалися в салонi. – Перепрошую, мiстер, – почала я, i вiн раптом рвучко повернувся до мене, наче почув пострiл. Очi в нього були такi ж зацьковано-вiдчайдушнi, як i в той момент, коли його хотiли викинути з автобуса. Я чомусь вiдчула себе винною, розсердилася на себе, на нього, на пiзнiй вечiр i абсолютну абсурднiсть ситуацii, на того, хто був у цьому винен, i ще раз на себе… Знову захотiлося написати на склi «ненавиджу». Я ввiчливо сказала: – Дайте пройти. Вiн мовчки дивився на мене впритул декiлька секунд – а потiм вимовив глухим, ледь чутним голосом: – Якщо я вийду зараз з автобуса… один… Мене вб’ють. Чесне слово, я сама б когось убила. Я можу, я ж божевiльна. Я подала йому руку i сказала дуже по-дiловому: – Гаразд, виходимо разом. Ми вiдповiдальнi за тих, кого приручили. Сент-Екзюперi. А добре дiло нiколи не проходить безкарно. Не пам’ятаю, хто. Виходячи, вiн подав менi руку – уявляю, як це виглядало. Пасажири автобуса уже встигли розiйтися, i ми опинилися на зовсiм порожнiй вулицi, – однак нiчого схожого на пострiли з-за рогу, звичайно, не вiдбувалося. Повз нас пролiтали авто, iхнi вiдображення ми бачили у довгiй склянiй вiтринi, i хлопець кожного разу швидко повертав голову, дивлячись то на дорогу, то на ii вiддзеркалення. Може, вiн був трохи не в собi. Може, це було небезпечно – отак гуляти з ним нiчною вулицею. Зараз мене бiльше цiкавило, в якому з абсолютно однакових висотних будинкiв обабiч вулицi живе Марта. Здаеться, номер був непарний. Хоча, бог його знае. Треба було подивитися в обох – поверх i квартиру я пам’ятала точно. І все-таки позбутися мого екзотичного супутника, – його появи у своiй квартирi посеред ночi Марта точно не зрозумiе. Ми ввiйшли у пiд’iзд, кроки стали лункими. Я зупинилася i обернулася до хлопця. Вiн заговорив першим. – Я навiть не знаю, що… я пiддав ваше життя великiй небезпецi, як останнiй… Я, напевне, маю все пояснити. Мене звуть Грегорi, Грег… Чого-чого, а знайомитися з ним я не збиралася. – Не варто, – перепинила я його досить рiзко. – Сподiваюся, у вас усе буде нормально. Просто зараз я йду не додому, i… На щастя, вiн зрозумiв. Кивнув, пробурмотiв щось нерозбiрливе i вiдступив до дверей пiд’iзду, але не вийшов, а намагався щось розгледiти у щiлину мiж стулками дверей. Мене вiн бiльше не цiкавив. Я пiднялася на третiй поверх. Сходовий майданчик у цьому будинку мав незвичайне планування – вiн iшов пiвколом, як сонечко на дитячих малюнках, дверi розходилися вiд неi широкими променями, чи то п’ять, чи шiсть, – чомусь важко було визначити iх кiлькiсть на око, без перерахунку. Я пiдiйшла до другоi лiворуч – друга лiворуч, без варiантiв, – i кiлька разiв натиснула на кнопку дзвоника. Нiхто не вiдповiдав, пiсля паузи я спробувала ще – без результату. Марти не було вдома або я помилилася будинком… нi, Марти не було вдома. Цей рубiновий гудзик дзвоника, я його добре пам’ятаю, тому що… І стало боляче, страшенно боляче, адже i в нього був такий самий гудзик на дверях, i я згадала! – а за жорсткою угодою iз собою не мала права згадувати… Взяти себе в руки, думати про щось iнше, про когось iншого, про того спортсмена з руками у чорному волоссi… це хоча б романтично…  це хоча б по-дурному… Виявляеться, вiдчинилися крайнi дверi праворуч, – а я й не помiтила старшого вже чоловiка, який вийшов на сходовий майданчик, я його впритул не впiзнавала, – навiть, коли вiн привiтався зi мною як iз знайомою, навiть, коли запросив зайти, навiть, коли я погодилася… РОЗДІЛ  ІІІ Нiчна лампа свiтилась м’яким блiдо-жовтим свiтлом – але вiн все одно накинув зверху картатий плед. Дуже втомилися очi. І взагалi, вiн надто втомлений од свiтла. Зiр уже не коректували анi окуляри iз товстелезними склами, анi найновiшi нiмецькi лiнзи, – i припаяти мiкроконтакти вiн доручив студенту-радiоаматору з четвертого поверху. Може, тому нiчого не вийшло. Хоча вiн точно знав, що не тому. Вiн уже довгий час звик думати про себе у минулому часi. Я жив у передмiстi, я був одружений, я працював в Сент-Клерському унiверситетi, мав докторський ступiнь… Я любив, я вiддавав перевагу, я терпiти не мiг… Усi його бажання були в минулому. Ось чому. Доведеться випробувати ще на комусь. Гарне заняття для вченого-манiяка: експерименти на живих людях. Нi з ким не узгодженi, абсолютно протизаконнi. Та й на кому? Коло його спiлкування давно обмежене пiвдесятком людей. Хiба що цей студент iз четвертого поверху, худорлявий хлопчина в окулярах i з незмiнно нiяким виразом обличчя – чи бувають у нього сильнi бажання? Лiловi старечi пальцi обережно погладили вiдведений за межу перемикач пiд напiвкруглою шкалою з мертвою стрiлкою на нулi. Може, все ж таки студент неправильно припаяв контакти. Чи вiн сам припустився якоiсь технiчноi помилки… навряд. З тридцяти рокiв вiн уявляв собi конструкцiю  машини настiльки точно, що мiг вiдтворити ii креслення прутиком на пiску iз зав’язаними очима. Тридцять рокiв… Тодi було достатньо i бажань, i пiску, i пруття. Але не було чотирьох двадцятикаратових брильянтiв, кiлометрiв золотого дроту, нiмецькоi оптики i швейцарських мiкродеталей, iзольованого примiщення, орiентованого на магнiтний полюс, не було нi грошей, нi дозволу унiверситета на експерименти. Просто не було часу. Час розходився тодi по секундах: молодий вчений читав лекцii на шiстьох потоках, писав статтi, вiв тему на кафедрi,  завiдувачем якоi став згодом, пiдробляв репетиторством… І була Розалiя, яка не уявляла недiлi без опери i лiта без морського узбережжя, i ще мiг би бути син… Чорт, знову цей минулий час, нереалiзований i незворотнiй… Якби вiн тодi створив цю машину, тепер вона також належала б минулому. Винайшов, вiдкрив, прославився… а стрiлка лишилася б нерухомою. І це все. Крах, повний крах. Якщо вiн помилився в розрахунках, якщо iдея з самого початку була помилковою – безкрила химера, що живилася його кров’ю всi цi роки. І крах – якщо вiн виявився правим, правим у всьому. Тодi – ще страшнiше, ще болiснiше. Тому що – до бiса самоаналiтичнi обмани, що змiнюють мiсцями причину i наслiдок, – е те, що зараз набагато важливiше за результат усього його наукового життя, адже воно едине надало змiсту життю людському. І якщо навiть це нездатне зворухнути стрiлку на шкалi… Кiнець, усьому кiнець… Вересень, рiк тому. Унiверситету виповнилося сто рокiв, i на грандiознi святкування запросили всiх, хто коли-небудь там працював, – а вiн пiшов на пенсiю лише шiсть рокiв тому, його ще добре пам’ятали. На кафедрi два молодi лаборанти зiграли туш на гелiконi i тарiлках, а його наступниця на керiвнiй посадi виголосила врочисту промову, увiнчану врученням величезного букета квiтiв i маленькоi статуетки Майкла Фарадея. Потiм був фуршет, мiнiатюрнi бутерброди з червоною i чорною iкрою лежали у шахматному порядку, з кожного стирчав прапорець iз унiверситетською емблемою. Чорт, найменшi, найнiкчемнiшi подробицi вiдбилися в його пам’ятi так само незгладимо, як i те, чого насправдi не можна було забути… Вiн тримав у лiвiй руцi келих iз бiлим вином i виголошував тост за любов, за науку, за любов до науки i науку любовi… як це було банально i по-дурному. Вiн стояв спиною до дверей, вiн не одразу обернувся, коли вона ввiйшла. А вона заглянула лише на хвильку, вона шукала якогось викладача з кафедри. Побачила заставлений стiл, вибачилася i одразу ж пiшла геть, вiн навiть не встиг запросити ii увiйти. Але вiн встиг побачити ii. З Розалiею, його покiйною дружиною, вони колись навчалися в однiй академгрупi. Вiн знав цю дiвчину майже три роки, перш нiж на одному замiському студентському збiговиську iхнi стосунки вискочили за межi дружнiх. За чотири мiсяцi вони – обое невiруючi – вiнчалися у псевдоготичному соборi з фресками i органом. Розалiя завжди була вередливою iстотою, з цим вiн змирився апрiорi. Унiверситет вона кинула на другий день пiсля весiлля, присвятивши себе кар’ерi чоловiка, а його – виконанню всiх своiх бажань. Розалiя була вродлива, потiм стильна, потiм елегантна. За все життя вiн зрадив ii один раз, на виiзнiй конференцii, iз випадковою жiнкою, яку бiльше пiсля того не бачив. Розалiя нiколи про це не дiзналася. Вона померла у п’ятдесят три роки вiд запалення легенiв, i свiт не перевернувся. Вiн перевернувся зараз. Його колеги, унiверситетськi професори, запросто крутили романи iз студентками – йому це завжди здавалося диким, не вартим навiть презирства, залишаючись таким i пiсля смертi Розалii. І його пересiпнуло од думки, що подiбною ж пiдлою, низькою iнтрижкою могло б здаватися сторонньому спостерiгачевi його велике кохання. …Вона навiть не переступила порогу, навiть не одкрила повнiстю дверi, – iз прочиненого отвору бризнуло свiтло, i це була вона, слiпуча, сяюча. Тоненька, наче зфокусований лiнзою промiнь, свiтла i чиста. Чудовi, нелюдськi очi, а волосся вона тодi зачесала гладенько, тiльки потiм вiн дiзнався, яке в неi розкiшне волосся… Потiм вiн дiзнався про неi все, що змiг. Потiм почалося, тiльки-но вона причинила дверi, прибрала слiпучий вузький просвiт, розчинилася, щезла. Всi чомусь дзвiнко задеренчали келихами зi схвальними вигуками, призначеними чомусь його тостовi… тому дурнуватому тостовi, що був виголошений бозна-коли. І довелося випити з ними, вино обпекло стиснуте горло, зате пiсля цього вiн змiг вiльно говорити i запитав у молодого веснянкуватого асистента: – Хто це? – Що? – той здивовано обернувся з набитим ротом. Мiж виголошеним тостом i дзвоном келихiв нiчого не трапилося, мiж цими двома подiями нiколи нiчого не вiдбуваеться. А втiм, професор мiг зацiкавитися ким завгодно, але ж звiдки йому, асистентовi, знати, ким саме? Хлопець посмiхнувся i ввiчливо запитав несусвiтню дурницю: – Ви про кого? Захотiлося його вдарити. Або рвучко смикнути скатертину, скинути усе зi столу чи роздушити скляний келих в руцi… Вiн пояснив повiльно i докладно, немов диктував заповiт: – Я запитав, чи не знаете ви, хто та дiвчина, яка щойно сюди заглядала? Асистент знизав плечима: – Студентка. Третiй курс або четвертий… Повiтря пахло парфумами. Не ii. Вiн почав з’являтися в унiверситетi щодня. Вiн дивився, як вона входить у широкi склянi дверi, як бiжить сходами, як поглядае на великого настiнного годинника, спiзнюючись на лекцiю. Як теревенить з подругами, як смiеться, як зачiсуе довге волосся, як закривае очi, пiдставляючи обличчя сонцю на лавцi бiля унiверситету. Їi звали Інга – iм’я для високоi блондинки, а вона була тендiтна, темноволоса, смаглява – i все одно дуже свiтла, сяюча. Вона вдягала бiлi i кремовi кольори, очi в неi були свiтлi i яскравi, вони сяяли зсередини золотими цятками. Вона приiхала з далекоi провiнцii десь на пiвднi, наймала помешкання на трьох з подругами, весело пiдкорювала столицю, i звичайно ж, вона була закохана. Його професор бачив лише раз – високого, гарного, видного, але темного й безбарвного поруч iз нею. Недостойного. А втiм, нiхто не був би вартий ii, вiн сам також, бiльш за когось вiн сам, i вiн це розумiв. Вiн кiлька разiв вiтався з нею, коли бачив у вестибюлi, i вона вiдповiдала, не дивлячись, скоромовкою – чергове вiтання незнайомому викладачевi. А вiн здивовано усвiдомлював, що навiть цього йому цiлком достатньо, щоб кiлька днiв почувати себе абсолютно щасливим. Якось вiн заплатив за неi в унiверситетському буфетi. Бiля стойки утворилася невелика черга, позаду стояла Інга у свiтлому костюмi, з високою зачiскою, строга i зосереджена. Вiн пiдiйшов нечутно i тихо став за нею, але не наважився привiтатися. Інга стояла впiвоберта, ледь примружившись, вона розглядала прейскурант, а ззаду на шиi в неi завивалися маленькi кучерики, що не вмiстилися у зачiску, зовсiм свiтлi, золотистi. Вона замовила апельсиновий сiк i два коржики. Розкрила сумочку, вузенька рука пiрнула всередину й затрималася там трохи довше, нiж потрiбно, а потiм виклала на стойку гребiнець, калькулятор, дзеркальце… – Чорт!.. Вiддати все, що завгодно, – за те, щоб вона нiколи бiльше не казала «чорт», нiколи не супила брови, не шукала грошi в маленькiй сумочцi, нiколи, нiколи… Вiн поклав на стойку велику купюру, буркнув щось незрозумiле i стрiмко рушив геть – втеча, аж нiяк не iнакше. Вiн чув за спиною голоси – продавщицi: «За вас заплатили, вiзьмiть же здачу!» – й Інги: «Нi, зачекайте, я зараз знайду!» Вона наздогнала його у дверях буфета, ii сумочка була розкрита, i вiн точно знав, що на стойцi лишився не тiльки сiк з коржиками, а й гребiнець, i дзеркальце, i калькулятор… – Навiщо ви це зробили? Тому, що я люблю вас. Тому, що я божевiльний стариган. Тому, що нi на що iнше мене не вистачило. Вiн посмiхнувся недоброю посмiшкою нiкчемного розпусника i гидотно-робленим голосом промимрив: – Я маю шкiдливу звичку час вiд часу платити за гарненьких дiвчат. Кiлька секунд вона дивилася на нього, а тодi просто сказала: – Дякую, – i пiшла в буфет iсти своi коржики й думати про що завгодно, крiм нього, анi секунди про нього… Рiк тому. Вiн i не мрiяв тодi, що вона буде думати, знати, пам’ятати про його iснування. Вiн навiть не намагався поговорити з нею. Тiльки дивився. Був щасливим, коли бачив ii кожен день, страшенно нервував, коли вона не приходила на заняття… а вона пропускала iх дедалi частiше, i настала зима, i якось раз вiн стояв на сходах унiверситету, з неба сiявся вологий пил, i вiн зрозумiв, що вона бiльше сюди не прийде. Нiколи. Вiн невтомно шукав ii, чим викликав невимовний подив i в своiх колег, i в колишнiх сокурсникiв Інги. Інги, яка так раптово щезла, щезла назовсiм. Вiн дiзнався, що вона жива, i це було все. Жодноi адреси, жодноi староi подруги, анi навiть того гарного безбарвного хлопця… Нiчого. Можливо, вона змiнила iм’я. Вiн намагався жити без неi. Жити далi. Переконати себе, що це не гiрший, а може, i найкращий фiнал його дивноi iсторii. Зрештою, у неi в принципi не було майбутнього. Вона могла виродитися у якусь банальну iнтрижку, або в безглузду манiю, i в обох випадках вiн би був старим посмiховиськом, а Інга… Добре, що вона так нiчого i не дiзналася, встигла щезнути, розчинитися в iншому життi, перш нiж вiн свiдомо чи несвiдомо переклав би на неi цей тягар. Хоча, можливо, для неi це не було б тягарем – надто легковажно, несерйозно. Зрештою, що вiн знав про неi, про ii життевi принципи, про саме ii життя? – адже трапилося щось таке, що змусило дiвчину змiнити все, вiдмовитися од усього. Може, вона була по-справжньому нещасна… А вiн просто нiкчемний, самозациклений егоiст. Була зима, волога пронизлива зима, вiн захворiв. Запалення легенiв, як тодi у Розалii. Як це було б логiчно, як природньо. Закiнчилося довге, зовсiм непогане життя, у якому, власне, все було. Минулий час. Якщо ранiше вiн уживав його з присмаком театральностi, то тепер це абсолютно нормально лягло на свiдомiсть, розклавши подii i речi на своi мiсця. У нього все було. Навiть любов. Захоплений вирок лiкарiв про невгасимi сили власного могутнього органiзму вiн сприйняв як жарт дурного тону. Цьому життю, чорт забирай, просто не було куди далi тривати. Ну що ж, вiн спробував пiдiйти до цiеi проблеми як до головоломки – цiлими днями дивився в стелю, вишуковуючи у порожньому лабiринтi ниточку, за яку можна було б схопитися. І знайшов. Машина. Хоча сама по собi машина теж нiчого не значила. …Вiн рвучко перемкнув вимикач – туди-сюди – так жiнки намагаються повернути до життя зламаного телевiзора. Звичайно ж, нiчого не вiдбулося. Глупа нiч. Треба лягати спати, а зранку якось спробувати не прокинутися. Тiльки ж не вийде, i першою думкою вранцi буде: крах, повний крах… А втiм, можна зранку перепаяти контакти – все ж вiдстрочка, безумовно, штучна, але вона вiддалить кiнець… Інга, напевне, ще не лягла. Молодi пiзно лягають. Можливо, вона зараз приймае ванну – пiниться шампунь, течуть шумливi струменi, i вона тихенько наспiвуе… а iз спальнi долинае роздратований голос безбарвного красеня: «Інго, ти скоро?» І раптом мертва стрiлка рiзко сiпнулася догори, стрибнула на середину шкали i затанцювала там у неймовiрно швидкому ритмi, коливаючись мiж сусiднiми подiлками. Вiн смикнувся, як в електрошоцi, але чомусь одразу не встав, вiн дивився на тремтливу стрiлку – не впустити момент, дочекатися, поки вона зупиниться! – але це вже зовсiм не мае значення, боже мiй, зовсiм не мае… кошмар, мара… Вiн повiльно вiдвiв очi в iнший бiк, наче позбуваючись гiпнозу, – i стрибнув, ринувся туди, де… На сходовий майданчик. І спершу вiн побачив – чiтко, наче повернулася гострота зору, – руку, одну лише руку у свiтлiй рукавичцi, зверх якоi срiблилася на середньому пальцi якоi тоненька каблучка. А вказiвний натискав кнопку дзвоника, круглого рубiнового гудзика, який знаходився, мабуть, за сотнi кiлометрiв звiдси, – i який був тут, за десять крокiв… Вона ритмiчно тиснула на кнопку, вiдповiдi не було – й супилася, зводячи брови на перенiссi так само, як i тодi, в буфетi… Де б це зараз не вiдбувалося, – вона була сама, зовсiм сама, пiзньоi ночi на сходовому майданчику. Вiн зробив кiлька крокiв уперед. – Перепрошую, мiс… Інга? Добрий вечiр. Я бачу, що ви… я хотiв би, якщо ви, звичайно, не проти, запросити вас до себе… Я не впiзнавала його, впритул не впiзнавала i не пам’ятала, – але Марти вже точно не було вдома, йти менi зовсiм нiкуди, а цей сусiд навiть знав мое iм’я… Я бiльш-менш слiпучо посмiхнулася, кивнула йому й вiдповiла: – Дякую. РОЗДІЛ IV У його квартирi було темнiше, анiж на сходах. Я спiткнулася на порозi – на праву, це на лихо, – i зачепила головою китайського дзвоника. Почувся тоненький мiнорний дзвiн, i в цей момент Мартин сусiд клацнув вимикачем. Свiтло запалювалося повiльно, поступово, це була люмiнiсцентна лампа, дуже слабка, така, що я навiть не замружилася, – але господар прикрив долонею своi квадратнi окуляри з товстими скельцями. Власне, виглядав вiн досить пристойно. Маленький iнтелiгентний дiдусь, типовий унiверситетський професор на пенсii. Якщо я й бачила його десь, то лише у Сент-Клерi. Тобто вiчнiсть тому, тобто у попередньому життi, коли… стоп. Я вже ледь не довела себе до iстерики на сходовому майданчику. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yana-dubinyanskaya/shodoviy-maydanchik/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.