Вагон №13

Вагон №13 Вiкторiя Андрусiв … Здавалось би, що тут такого особливого? Вихоплено кiлька тижнiв iз життя пересiчного провiнцiйного мiстечка , розташованого на кордонi з Європою. Реальнi люди, реальнi подii, словом, просто одна з iсторiй… І навiть зачепивши злободеннi проблеми сучасного суспiльства – такi, як пiдлiтковi конфлiкти, спровокованi вiдмiннiстю «у статусi» , чи незахищенiсть певних верств населення , чудово розумiеш : iсторiя не вартувала би нiчого, якби все, що трапилося, не трапилося насправдi наприкiнцi 2013-го… Вiкторiя Андрусiв ВАГОН № 13 ПЕРЕДМОВА … Здавалось би, що тут такого особливого? Вихоплено кiлька тижнiв iз життя пересiчного провiнцiйного мiстечка, розташованого на кордонi з Європою. Реальнi люди, реальнi подii, словом, просто одна з iсторiй… І навiть зачепивши злободеннi проблеми сучасного суспiльства – такi, як пiдлiтковi конфлiкти, спровокованi вiдмiннiстю «у статусi», чи незахищенiсть певних верств населення, чудово розумiеш: iсторiя не вартувала би нiчого, якби все, що трапилося, не трапилося насправдi наприкiнцi 2013-го… 1. НІНА – Вiдчиняйте нарештi… Дев’ята… – Натовп пiдпирав броньованi дверi примiщення, у якому вже годину як вчувався рух. Крiзь загратоване вiкно раз у раз вигулькувала чиясь голова i тут же ховалася, коментуючи так, аби не почули зовнi: «Ото голота… За дармову кiстку готовi горло одне одному перегризти…» – Що ви заторохтiли? Може, цiлу революцiю тут затiете?. Сказано – прийом товару… – Огрядна тiтонька з посiченим на кiнчиках неохайно пофарбованим волоссям невдоволено бурмотiла, вiдмикаючи iз середини замок. – Не дадуть навiть тюки розпакувати. Але натовп вже не прислухався до ii бурмотiння – щойно у дверях засяяла щiлина, ринув у напiвтемне примiщення, перевантажене стосами мотлоху, вiд якого смердiло чи то септичною хiмiею, а чи щурячою отрутою – хто його знае. І вже не було до жiнки з вибiленими стрiпками на головi жодноi справи, адже тут головне – не гаяти часу. Серед териконiв накиданого абияк одягу, що напередоднi перетнув кордон пiд захистом чарiвного слова «гуманiтарка», вдавалося напорпати цiлком пристойнi речi, часом навiть новiсiнькi, з лейбами европейських фiрм, з тiеi чи iншоi причини так i не вiдiрваними попереднiми вередливими власниками. Над териконами вздовж усього примiщення телiпалося зшите з двох клаптiв простирадло, на якому гуашшю чиясь невмiла рука вивела: «Одяг з Європи. Все – по п’ять.» … Нiна стояла осторонь, терпляче вичiкуючи, поки натовп розсмокчеться. Це було одне з небагатьох мiсць, куди Любчик соромився ii супроводжувати. Донедавна всюди ходили вкупi – брала його за руку й приводила до гуртiвнi, аби не купувати «на око», адже крам «Все по п’ять» не пiдлягав обмiну чи поверненню. Але наразi Любчику – шiстнадцять, i пiдлiтковi амбiцii вирували у хлоп’ячих допитливих мiзках. – Мамцю (вiд отого «мамцю» ii завжди обволiкало теплом), чому ми не можемо пiти до звичайного магазину й купити все, що треба? – Допитувався змалечку, не розумiючи, для чого ж iснуе безлiч нарядних, з вимитими до прозоростi вiтринами «бутикiв», з яких всмiхаються, ваблячи перехожих, розкiшнi продавчинi. – Мамцю, переважна бiльшiсть дiтей у класi навiть не здогадуються про iснування мотлосховищ, де все по п’ять. У Нiни стискалося, однак не виплескувала – пояснювала коротко: «Подякуй державi за наше жебрацтво». Але якось, кiлька рокiв тому, наважилася на серйозну бесiду. – Розумiеш, Любчику, часом життя складаеться не зовсiм так, як хотiлося б, чи як мрiялося у дитинствi… – Зважувала кожне слово, позаяк знала, що Любчик однаково ретельно зважуе все почуте. – Колись давно, коли менi було трохи бiльше рокiв, анiж зараз тобi, я мрiяла працювати на залiзнiй дорозi. Твiй дiдо i бабця працювали на залiзницi, i все мое життя було пов’язане з нею… Я не засинала, не провiвши думками киiвський потяг, що прибував рiвно о дев’ятiй – рiвномiрний грюкiт колiс заколисував краще за колискову… А прокидалася, коли вранцi о сьомiй вiдбував львiвський, i вiн слугував менi будильником… Я знала на пам’ять розклад усiх маршрутiв, я знала, як розводяться й зводяться колii, i ще безлiч речей, яких переважна бiльшiсть iнших дiтей не знають… – То як це стосуеться крамниць? – Любчик намагався упiймати логiчний ланцюжок вiд свого запитання до маминого екскурсу до минулого. – Не поспiшай, зараз ти все зрозумiеш, – всмiхалася до сина iз жалем у серцi. – Я мрiяла щонайшвидше вирости й мандрувати разом з тими потягами, бо ж чудово усвiдомлювала, що це – едина нагода побачити свiт… І якби ти знав, яка радiсть охопила мое серце, коли по закiнченню школи вперше у життi я вдягнула на себе синю новiсiньку форму з лискучими гудзиками й очолила вагон… Вагон пiд номером тринадцять… До тепер пригадую, як тато, обслуговуючи механiком той потяг, вимагав керiвництво замiнити менi вагон iз забобонних мiркувань. А я його просила: «Облиш… Для мене це – щаслива цифра»… Отак i подорожувала свiтами у вагонi пiд тринадцятим номером… Допоки… – Що допоки? – Любчик напружився у готовностi почути найголовнiше, з чого, власне, починалася розмова. – Допоки не трапилася негода завдяки одному пасажиру, який спiзнювався й намагався наздогнати потяг… Менi стало його так шкода, що попри приписи я опустила йому драбину, коли потяг вже рушив… – І що? – Здивовано перепитував Любчик, не вбачаючи у цьому надзвичайного. – І що – що? – Нiна бачила, що син так i не збагнув трагiчностi випадку, який перевернув шкереберть усе ii життя, й потай шкодувала, що затiяла завчаснi для його вiку одкровення. – Стала iнвалiдом, ось що… – Але мамцю… Яке це мае вiдношення до наших походеньок по «Секондхендах»? – Любчиковi уривався терпець. – А таке, синку, що нашiй державi iнвалiди не потрiбнi, а виключно здорова повноцiнна робоча сила. Інвалiди для неi – це нiкому не потрiбний тягар, якого збутися важко… Ось i видають мiзерну пенсiю, на яку не живеш, а нидiеш… Та ще дають дозвiл на iснування таких от крамниць, де все – по п’ять, аби жебраки не впадали у розпач. Зрозумiло, що на оту мiзерну державну подачку нiчого путнього не придбаеш… Любчик мовчав, щось обмiрковував, i врештi озвався: – Тож дiдо був правий… Нiна стрiпонулася вiд несподiваного висновку: – До чого тут дiдо, Любчику? – Знову пожалкувала, що затiяла дорослу розмову надто рано як на його вiк. – До того, що ти не мала вирушати тринадцятим вагоном… Ця цифра приносить нещастя… – А-а-а, ти про це, – розсмiялася, – то все пусте, Любчику. Вочевидь, так мало статися, i нiчого не змiнилось би, незалежно вiд номера вагону… У кожноi людини е доля… Але то нiчого. Буде ще свято й на нашiй вулицi… … Любчиковi тодi було дванадцять. Бiльше про крамницю «Все по-п’ять» вiн не перепитував. Просто вiднедавна припинив Нiну супроводжувати. Ота розмова ожила наразi у Нiнинiй головi, немов бiблейська притча. І iй стало чомусь неймовiрно огидно стояти отут, поруч обдертоi гуртiвнi, вичiкуючи, поки розсмокчеться знавiснiлий вiд зубожiння натовп. Потупцювала ще трохи на мiсцi, спостерiгаючи, як один за одним з важких залiзних дверей вивалюють люди – хто, притискаючи сором’язливо до грудей торбу з кiлькома вибраними «шматами», а хто – з цiлими клунками, спокусившись на доступнiсть краму. Ї iй чомусь розхотiлося заходити досередини, вдихати сморiд хiмii, якою обробляють за кордоном мотлох, аби знищити заморськi бактерii, слухати дзявкання облiзлоi нахабноi продав чинi, для якоi отой жалюгiдний крам мае бiльшу цiннiсть, як тi люди, якi поруч нього товчуться. І по недовгих роздумах Нiна рушила у iнший вiд крамницi бiк… Потихеньку, крок за кроком кульгала, припадаючи на травмовану ногу, у напрямку до вокзалу – туди, де у закапелку сходяться й розходяться залiзничнi колii, а поруч тулиться до рейок iхня з Любчиком халабуда, яку пiсля негоди на робочому мiсцi iй «люб’язно» надали у довiчне користування… – Тук-тук, тук-тук… – Вiдбивав злагоджено речитатив потяг, що стрiмко наближався iй на зустрiч… – Тук-тук, тук-тук… – спiвали рейки ii улюблену мелодiю… – Московський… – Несхибно визначила Нiна. – Значить, зараз п’ятнадцята сорок. У неi нiколи не було годинника. Втiм, iй не потрiбен був годинник. У неi особистий вiдлiк часу… Тук-тук… 2. ТОНЯ – Михайле, ти забув зав’язати краватку… – Розплющивши очi, Тоня спостерiгала за чоловiком. Той зосереджено копирсався у паперах, намагаючись щось знайти. Зазвичай вранцi вiн щезав з дому ще до того, як вона встигала прокинутися. Однак сьогоднi чоловiковий вiд’iзд на роботу вiдбувався якось надто гучно, неначе зайвим ходiнням та грюкотом умисне намагався ii розбудити. Вiн не припасовував прискiпливо перед люстром краватку, фiксуючи бездоганно напрасовану сорочку так, як щелепи його улюбленця пiт-буля Петьки, що мертвим вузлом стискають кирк переможеноi жертви на псячих боях. Наразi комiр Михайловоi сорочки коливався у «вiльному плаваннi» й, судячи з його переполоханоi поведiнки, краватку чiпляти вiн i не збирався. Спросоння Тоня не могла второпати, що вiдбуваеться. Знайшовши врештi якийсь документ, який довго й нервово шукав, Михайло полегшено зiтхнув i вклав його до теки. Вдавав, що не помiчае ii пробудження, але запитання перечепило його ще раз, вже на порозi спальнi. – Михайле, ти забув зав’язати краватку. – Вже голоснiше озвалася Тоня, остаточно прокинувшись, i, збагнувши, що подiбне безпричинно не вiдбуваеться, запитала. – Що трапилося? – До бiсу краватку, я спiзнююсь на засiдання… – Засiдання? – Тоня здивовано перевела погляд на важкий, обрамлений позолотою годинник на стiнi. – О восьмiй ранку? (за iхнього спiльного життя бувало всiляке, але щоб таке!) – Так. Засiдання о восьмiй ранку. – Роздратовано вiдрубав чоловiк, неначе заскочений зненацька на чомусь ганебному. – Що тебе дивуе? Додивляйся своi сни й приводься до порядку. Я замовив ландшафтного дизайнера. Матимеш нагоду проявити свою надмiрну цiкавiсть у впорядкуваннi присадибноi територii. Пригадавши, що у ii рiдному селi садили зазвичай навеснi, здивувалася. – Мiшо, але ж на дворi незабаром паморозки почнуться! Навiщо дизайнер о такiй порi? – Ми ж не картоплю чи цибулю саджатимемо, а вiчнозеленi насадження. І це не твiй клопiт, а садiвника. Твое завдання – проконтролювати. – Зачинивши за собою дверi, Михайло дав тим знати, що розмову закiнчено. Тоня ображено закопилила губу. Надмiрною увагою з боку чоловiка розбещена не була нiколи. Однак ота його байдужiсть, до якоi давно час звикнути, зачiпала за живе щоразу, наче вперше. Часом iй здавалося, що iхне сiмейне життя скидаеться на умовну службову угоду, дiючу за неписаними, однак непохитними приписами. За таких угод ii холоднокровний та несхибний Михайло кував «полiтикiв» з неопiрених молодих юнакiв, прагнучих двох речей на свiтi – грошей i влади. Умови були простими й зрозумiлими: що би не вiдбувалося, дiяти за чiткими вказiвками без розмiрковувань над чиннiстю чи гуманнiстю дiй. Слухнянi «щенята» виборсувалися у депутати й службовцi доволi пристойного рангу. А невдахи, яким здавалося, що мають право на власну думку, зникали безслiдно там, звiдки з’являлися, час од часу запиваючи фiаско невдалоi кар’ери у непрезентабельних кнайпах. Для Тонi iснували тi самi приписи, лишень здобренi, як прiсний пирiг цукровою пудрою, спiльним перебуванням пiд одним дахом розкiшного маетку у престижному районi мiста та щотижневими лiмiтованими подачками у твердiй грошовiй валютi. Все iнше залишалося незмiнним: правила поведiнки однi для всiх – для Михайлових пiдлеглих, для дружини та для пiт-буля Петьки. Покора i послух. Тоня витерла сльозу, спровоковану невеселими роздумами, й щiльнiше загорнулася у ковдру. Як же iй обридло отаке життя… Вже й забула, коли востанне всмiхалася… Хiба при зустрiчах з колишнiми однокурсницями – фiлологiнями, коли заздрiсно вертiли ii навсiбiч та захоплено приговорювали: «Ну ти, Тонька, й крута стала!!! Хто би мiг подумати, що отой конкурс «Мiс студентства» зробить з тебе таку цяцю!!! А ходила ж, пригадуеться, у одних заношених туфлях з першого по третiй курс! Ото вже поталанило!» І вона незграбно вичавлювала посмiшку, бо ж якби вони дiзналися, чого вартують отi коштовнi перебирачки, то мрiя iхнього життя набула би цiлком iнакших вiдтiнкiв. Але вона нiчого не розповiдала – iй подобалося бути лiдером, бодай там, у колi колишнiх спiвгрупниць, якi вирушали спозаранку на роботу до школи та проклинали щовечора мiзернi зарплати, якими оцiнювала держава вчительськi гарування. А ще бiдкалися, як звести на ноги своiх власних дiтей, бо ж пiсля закiнчення ВИШу кожна з них обросла родиною. Кожна, тiльки не вона… Але про це не хотiла думати, позаяк мiркування про невдалi спроби народити дитину призводили до незмiнноi затяжноi депресii… Нi, зараз про це розмiрковувати не варто – наразi й без дiтлахiв клопотiв вистачае… Навколо зведеного нещодавно палацу – величезна територiя, потребуюча догляду. Врештi решт, найперше треба створити матерiальну базу для виховання дiтей, як переконуе чоловiк. А там – як Бог дасть… Тоня заворушилася, солодко потягнулася, пробуджуючи до життя стерплi кiнцiвки. Нащупала попiд собою телевiзiйний пульт, обронений, засинаючи уночi, й, не витягуючи його з-попiд ковдри, автоматично клацнула кнопку. Останки вранiшнього свiтанкового досипання вивiтрилися з перших слiв, що пролунали з ожилого екрана. Транслювали новини. … «Вчора, 21 листопада, пiзно ввечерi, на головну площу краiни вийшло близько 2 тисяч чоловiк, до них приедналися полiтики та громадськi дiячi»… Напруживши слух, Тоня перемкнулася з роздумiв про свою невтiшну долю на подii, якi наразi вiдбувалися в столицi. Інтуiцiя пiдказувала, що дивна чоловiкова поведiнка певним чином пов’язана з тим, що вiдбуваеться наразi за тисячу кiлометрiв вiд невеличкого прикордонного мiстечка, в якому стосовно сенсацiйних новин завжди панував повний штиль. А тим часом ведуча на екранi тарабанила текст, що висвiчувався перед нею на невидимому глядачам монiторi. – Причиною демонстрацii став факт, що прем’ер – мiнiстр держави несподiвано для всiеi краiни повiдомив про припинення пiдготовки до пiдписання угоди про Асоцiацiю з Європейським Союзом. Несподiваним воно стало пiсля року публiчноi i в загальному результативноi пiдготовки до цiеi угоди…Президент безлiч разiв заявляв, що угода буде пiдписана за будь-яких обставин. Євросоюз вимагав вiд Украiни виконання двадцяти однiеi умови для Асоцiацii. Украiна виконала дев’ятнадцять, залишивши невирiшеним питання Юлii Тимошенко. Звiльнення ув’язненоi загрожуе президенту втратою влади, з чим i пов'язують припинення пiдготовки до Асоцiацii не з економiчних, а з полiтичних причин. Кiлькiсть людей на майданi збiльшуеться з кожною годиною. Народ прибувае з рiзних куточкiв краiни й налаштований рiшуче. Здебiльшого це – студенти, якi прагнуть вiдкритого спiлкування з Європою, а саме отримати можливiсть здобувати освiту й роботу за межами краiни. Варто додати, що рiвень безробiття у краiнi складае на сьогоднi… . – Так ось воно що! Ось чому Михайло пiдiрвався спозаранку i помчав на роботу! І справа найвiрогiднiше не у самiтi… Коли Михайло забувае пов’язати краватку, значить справдi смаженим пахне… У нього нюх розвинений бiльш, анiж у мисливського вартового пса. – Тоня цiлком забула, що за хвилю до того збиралася ще трохи поманiжитися у лiжку. Вслухалася до кожного слова, яке викочувалося горошинами, немов реперський речитатив, з уст зосередженоi дикторки. Тоня не була байдужою до полiтики, позаяк частенько телевiзор складав едине ii оточення. Часом забувалася i навiть примудрялася з ним розмовляти. Всотувала у себе, немов губка, iнформацiю найрiзноманiтнiшого штибу. Вiдтак, завдяки телевiзору скидалася на iнтелектуально пiдкуту, зрiдка супроводжуючи чоловiка на робочi корпоративи. Наразi Тоня переживала шок. Про те, що у краiнi точиться неспокiй, знала. Проте, вiдвертий бунт – це вже занадто… Витягла з-попiд ковдри пульт i взялася клацати кнопками – на всiх каналах вiщували те саме. І Тоня раптово збагнула: у краiнi справдi назрiла бiда. Вимкнувши телевiзор, потягнулася до телефону, що валявся обабiч лiжка. А що, як подзвонити Михайловi – нехай все роз’яснить. Однак вчасно спохопилася – напевно це його роздратуе. Пiдвелася, накинула на точенi плечi пенюар i, пiдiйшовши до вiкна, вдивлялася у ранкову осiнню сiрiсть… Незабаром – зима, i так хочеться, аби вся прилегла до будинку територiя тiшила око зеленню цiлий рiк. Згадала про ландшафтного дизайнера й про вантажiвку, яка вже незабаром доставить за замовленою адресою справжнiй скарб – туi, кiпариси та безлiч невiдомих iй вiчнозелених екзотичних насаджень, що тiшитимуть око навiть тодi, коли все навколо вкриеться снiгом. Вдома бо, у селi, звiдки родом, саджали здебiльшого картоплю, кукурудзу та пасолю. Екзотикою вiд цього не пахло. А тепер вона вчиться бути естетом… То й що, як у державi неспокiй? У неi е питання набагато важливiшi й потребуючi термiнового вирiшення… Й до чого тут Євросоюз? За що вболiвають отi бiдолахи, що товчуться наразi на майданi? За безвiзовий перетин кордону i тим самим спрощення виiзду на заробiтки? Їх з Михайлом подiбнi проблеми не торкаються – у верхнiй шухлядцi важкого дубового трюмо мирно спочивають двi синенькi книжечки з довготривалими закордонними вiзами, якi, немов чарiвна паличка, вiдчиняють щоразу ворота у великий свiт… А тi, що на майданi… Навiщо iм Європа? Адже окрiм усунення перешкод для пересування свiтом ще треба володiти коштами для того самого пересування… Тоня розмiрковувала отак сама до себе, а сама тим часом наводила перед величезним, гаптованим позолотою на крайках люстром легенький ранковий макiяж. Вдивлялася до рис обличчя, пiдправляла пiнцетом брiвки, втирала у оксамитову шкiру крем, перебираючи пальчиками на чолi й щоках, немов по клавiатурi. Вона й справдi надто змiнилася за десяток рокiв мiського життя. Й те, що ранiше називалося миловиднiстю й периферiйною вiдкритiстю, тепер, завдяки вправним рукам косметологiв, перетворилося у зрiлу вишуканiсть та шарм. Задзеленчав дзвоник. Неохоче перевела погляд вiд власного вiдображення до монiтора вiдео камери – iх у будинку вмонтовано чимало. Там бовванiв незнайомий чоловiк у поношеному кашкетi та у гумових чоботах. Вiн широко й привiтно всмiхався – вочевидь подii, про якi зранку говорилося у новинах, його також не займали. – Прибула розсада iз зеленгоспу. – Коротко вiдрапортував, прикипiвши до екрана, неначе очiкував взрiти там опонента. Тонi стало смiшно. Перемкнувши на iншу кнопку, дала розпорядження вартовому. – Впусти. І вже за мить громiздка, кута з бронзи брама слухняно вiдсувалася на колiщатах у бiк. Вдячний водiй вiдкланявся невидимому добродiю й заплигнув у кабiну. Щойно машина опинилася на приватнiй територii, брама упевнено поповзла назад – неначе проковтнула ранкову порцiю iстiвного i демонстративно закрила пащеку. – Ну ось, таким нема коли гаяти часу на телевiзiйнi новини, – вiдмiтила подумки Тоня, слiдкуючи через монiтор за чолов’ягою, який, вiдчинивши заднi дверцята машини, акуратно викладав зв’язанi задля компактностi цупкими мотузками зеленi насадження. Попри ранкову мжичку посмiшка не сходила з його уст – напевно мав смiшливий характер, i полiтикою, як бач, не переймався. – Ось i пiдтвердження ранкових роздумiв, – заспокоювала себе Тоня. – Хто бажае працювати, той завжди знайде, чим прогодувати сiм’ю. А тi,кому робити не хочеться, зазвичай мiтингують. І, перевдягнувшись тим часом у тепленький вовняний спортивний костюм, подалася на подвiр’я – давати подальшi розпорядження щодо озеленення присадибноi територii. Який ще бунт, коли навколо – безлiч клопотiв, а на носi – зима? 3. ЛЮБЧИК – Дивiться, опудало з городу втекло! – Йому би горобцiв у полi лякати! – Хелловiн вже начебто минув, чувак! Не встиг Любчик вiдчинити дверi класу, як завмер, приголомшений несподiваним реготом. Скупчившись за останньою партою тiсним табунцем, трiйця стильно вбраних пiдлiткiв нацiлила на нього скептичнi прицiнливi погляди. І одразу на iхньому фонi Любчикова завелика, немов отримана у спадщину вiд старшого брата куртка набула ще вiдразливiшого вигляду. Ще б пак – пристойнiшого вдома не знайшлося – з минулорiчного вирiс, а пiсля невдалого маминого походу до «секонд-хенду» нiчого не залишалося, як накинути на себе те, що потрапило пiд руку. Похолодало раптово. – Ти, як бач, знову по брендових бутиках вештався… – Чи може маскарадний костюм у театрi поцупив? – Та нi, це бiльше скидаеться на вiдвiдини клубу парашутистiв… – Кепкування сипалися однi за iншими, а Любчик, до обезкровлення стискаючи у кишенях кулаки, намагався залишатися незворушним. – Не ваша справа, – спробував було вiдшити, але марно. Хлопцi, немов навмисне, перебували у збудженому настроi. – Колися, парашутист, де цього разу прикид роздобув? Це ще треба мiсця знати… – Один з з них, той, хто найбiльше полюбляв допiкати, солодко причмокнув язиком, удаючи заздрiсть. – Наступного разу я з тобою пiду у пошуках стилю… – Вiдчепися… Мажор сраний… – Ще мить, i Любчик посунув би на нього попри обiцянку не чiпати, яку довелося дати торазу, коли таки не втримався. Пригадав, як бовванiв, оточений з усiх бокiв ворогами – розгнiваною аж до пiдвищення тиску «класнухою», мажорним татусем, що впродовж всiеi виховноi бесiди зиркав крiзь вiкно на пришкiльний майданчик, пiклуючись, аби хтось мимохiдь не зарядив по лискучому капоту його срiбного новесенького «мерса» м’ячем, i однокласником Едiком з роз’юшеним носом, який пiдплигував, немов молодий когутик, вiдстовбурчуючи пiр’я. Однак цього разу рятунком пролунав дзвiнок, i цiеi ж митi до класу увiйшла вчителька хiмii Оксана Тиборiвна. – Остапчук, ти чому бiля дверей стовбичиш? Бiгом на мiсце. – Йому парашут заважае. – Замiсть Любчика вiдповiв Едiк, i хтось, не втримавшись, знову мугикнув. – Припинiть розмови. – Обрубала вчителька. – А тебе, Блавацький, я хотiла зовсiм iнше запитати. – Напевно, що я снiдав сьогоднi? – Нахабний «мажор» продовжував блазнювати, i тим самим привертати до себе увагу збуджених однокласникiв. – Як завжди, трохи чорноi iкри, морепродукти i десерт з екзотичних фруктiв. Кальцiй, фосфор, словом, ви самi знаете, що потрiбно людям у пiдлiтковому вiцi для гармонiйного розвитку. Клас зайшовся реготом. – Паяц. – Коротко прокоментувала вчителька. – До дошки iз домашнiм завданням. Нахаба Едiк ледачо виповз з-за парти, а Любчик задумливо спостерiгав, як за вiкном жене майданчиком опале листя пiзня осiнь. Незабаром стукнуть морози, i тепла вiд домашньоi грубки знову не вистачатиме. І вiн знову блукатиме вокзальним, добре обiгрiтим примiщенням у пошуках бодай тимчасового затишку той час, як мама правдами й неправдами «вибиватиме» з керiвництва залiзноi дороги вантажiвку сухих дрiв… Як це все остогидло, i де шукати просвiту? Та ще й цей нахабнющий Едiк, що проходу не дае знущаннями. Якби не його крутий батечко, то ходив би потовчений до синюшностi, як слива «ренглод», бо ж усiм своею пихатiстю давно остогид. Але на нього «табу» – за батечковi кошти вiдремонтовано клас, закуплено новi парти й духи «Шанель номер п’ять» «класнусi» на День учителя. Вчителi з нього пушинки здмухують. Окрiм цiеi единоi, бо ж молода й однаково дерзка. Любчик вдячно глянув на хiмiчку, яка тим часом застосовувала власнi, дiевiшi засоби боротьби з нахабами. – Блавацький, чому знову завдання не виконано? – Вiдклала на крайчик вчительського стола зошит з неторканими аркушами й вiдкрила журнал, мовчки виводячи двiйку. Знявши окуляри, протерла iх м’якою бавовняною ряднинкою, поправила пасмочко русявого волосся, що вибилося iз зачiски й начепила окуляри назад на трохи кирпатенького носа. – А вона симпатична, – подумав Любчик. – Цiкаво, скiльки ж iй рокiв – двадцять вiсiм, чи може тридцять? Його роздуми перервав нахабний Едiковий голос. – У мене надто напружений графiк, Оксано Тиборiвно. Зранку – тренажерний зал, пiсля обiду – тенiс, увечерi – басейн. Самi розумiете – для формул залишаеться обмаль часу. – Важливо зберегти у здоровому тiлi ще й здоровий глузд. Сiдай, Блавацький. – Їi незворушнiсть доводила «мажора» до сказу, але прискiпатися не мав до чого. Витриманий стиль i вроджений смак хiмiчки не пiдлягав обговоренню. Залишалося едине – зливати злiсть на тих, хто незахищений. І не встиг замовкнути дзвiнок на перерву, як Едiкове обличчя знову спотворювала зловтiшна гримаска. – То що, парашутисте, зiллеш iнфу, де моднi прикиди беруться? Я заплачу тобi за цiнну iнформацiю, хочеш? Любчик пiдвiвся з-за парти й повiльно рушив у напрямку до кепкувальника. Клас завмер – у пам’ятi ще не стерся минулий iнцидент, який ледь подарувалося залагодити. Не знати, чим би й скiнчилося, якби у розпал з’ясування обставин таки не завив алярм отого срiблястого «мерса», й «розбори» переключилися на шмаркача – розбишаку, що iз цiкавости «завие чи не завие» добряче довбанув носаком черевика колесо. Тодi мажорний татусь кулею вилетiв на майданчик iз криком «Здурiв, чи що?! Оте колесо коштуе бiльше, анiж рiчна зарплата твоiх батькiв!» – Зрозумiло. Яблуко вiд яблунi паде недалеко. – Прокоментували незалежнi споглядачi, i до класу татусь вже не повернувся. Але двiчi диво не трапляеться, i аудиторiя налаштувалася на розвиток подiй. Пiдiйшовши упритул до нахаби, Любчик напружився, немов дрiт перед увiмкненням струму. Йому бракувало одного слова, яке ось-ось мало зiрватися з криво усмiхнених уст «гостряка». Та раптом за його спиною почувся дiвочий заспокiйливий голосок, який вирiшив водномить усе. – Не руш його, Любчику. Не заводься. Як гiвно не чiпати, то й смердiти не буде. Любчик обернувся. За його спиною стояла Ельвiра – дiвчинка – вiдмiнниця, яка перекочувала на перервi з першоi парти ближче до епiцентру подiй. Вiн нiколи ii не помiчав, адже сам роками просиджував у твердих «середняках» i потай «завучок» не долюблював. Але вона стояла i всмiхалася особисто до нього – мудро й розважливо, тим самим подiявши на нього, немов заспокiйливий бальзам. Кулаки поволi розтискалися, й виваженiсть поверталася до Любчика. – Ти права. Навiщо зважати на придуркiв? – По невеличкiй паузi Любчик рушив до дверей, i вже виходячи з класу, обернувся, шукаючи очима Ельвiру. Вони зустрiлися поглядами. – Дякую. – Коротко сказав iй i вийшов… На вулицi дрiботiв огидний слизький дощ. Вiн бiльше скидався на мокрий снiг i уперто цiлився за завеликий комiр, що уперто вiдстовбурчувався вiд Любчиковоi шиi. Холоднi струмочки затiкали помiж лопаток i заважали йому зосередитися. Врештi решт Любчик приспинився, скинув iз себе ненависну куртку, що зробила його посмiховиськом усього класу, i, перекинувши ii через лiкоть, почимчикував, цокочучи зубами, далi у одному светрi. – Чому так несправедливо все у цьому свiтi? – На серцi уперто стугонiла образа. – Чому Боженько розподiляе добро не порiвну – комусь усе, а комусь – нiчого? І чомусь оте «усе» потрапляе не вартим того людям, а останнiм покидькам. А може це випробовування умисне вигадано, бо ж iнакше губиться весь сенс вселенськоi справедливостi! – Обiйшовши вокзал, Любчик твердо вирiшив мамi нiчого не розповiдати. Не хотiв ii зайвий раз травмувати… А ще знав заздалегiдь вiдповiдь. «Життя гартуе людину». Що ж… Життя й справдi гартуе. І вiн все зробить для того, аби «мажора» пiдгартувати кулаками. Треба тiльки обрати слушний час та мiсце… Як гартувати, то гартувати на совiсть… 4. МИХАЙЛО – Михайле Федоровичу, регламент стверджувати будемо? – Секретарка Зiночка покiрно заглядала босовi у очi. Кожне слово, що лунало вiд нього, супроводжувалося вiдповiдною гримаскою на ii дрiбному ховрашому личку й означало «Розумiю. Слухаюсь». – Який там регламент… – Шеф виглядав втомленим, попри те, що на годиннику – восьма ранку. – На порядку денному – одне-едине питання. Вмить обравши вiдповiдну до ситуацii гримаску Зiночка сумлiнно перепитала. – Яке? – Яке – яке… – Михайло вiдверто дратувався ii псячою покiрнiстю, хоч зазвичай людська покора приносила йому задоволення. – Порятунок рiдноi держави, ось яке… Нiночка розгубилася, i, здавалося, з ii маленьких невиразних оченят попiд окулярами ось-ось потечуть сльози. – Що, так i писати? – Пиши, що хочеш… Або нiчого не пиши. – Партiець обвiв поглядом невеличку конференц-залу, впевнюючись, що всi на мiсцях. Трохи заспокоiвся. – Сьогоднi засiдання позачергове… Нерегламентоване, так би мовити… У зв’язку iз подiями, що вiдбуваються… – А що власне такого надзвичайного вiдбуваеться, аби збирати людей спозаранку? – Реплiка iз зали змусила збiговисько напружитися у очiкуваннi пояснення. А тим часом той, кому належала реплiка, вiв далi. – Купка народних активiстiв, серед яких здебiльшого студенти й безробiтнi, мирно зiбралася на центральнiй площi краiни, аби висловити власну точку зору щодо вступу до Євросоюзу. Хiба це заборонено Конституцiею? – Ти, Остапе, як бач, зовсiм нюх загубив. – Шеф мав звичку звертатися до однопартiйцiв поiменно, не зважаючи на те, що самому перевалило трохи за тридцять. – Якби ти бодай iз цiкавостi заiхав шляхом до роботи на вокзал, то не патякав би дурниць… А я от не полiнувався й заiхав. – До чого тут вокзал? – Голос iз зали вже не лунав так впевнено. – А те, що квиток у напрямку до столицi простому смертному придбати неможливо – поiзди перевантаженi. І знаеш, який пасажирський контингент? – Михайло зробив невеличку паузу, аби дати аудиторii змогу зосередитись. – Молодь зi студентськими квитками. Просiк? Чоловiк, до якого адресувалося звернення, був виразно старшим за шефа й зберiгав виваженiсть. – Це нi про що не свiдчить. Хiба тiльки про те, що студентство будь-якими шляхами прагне саботувати заняття. Хiба це вперше? Пригадайте, як було зiрвано сесiйнi iспити, коли почалася реконструкцiя площi перед обласною адмiнiстрацiею. Гадаете, iх насправдi займало, скiльки коштiв списано з державного бюджету? Дзуськи. Це займало купку активiстiв – iнiцiаторiв, що вирiшили простим шляхом пiдняти собi рейтинг. Я сам був присутнiй там кiлька днiв, намагаючись влитися у маси, так би мовити… І я добре чув усi iхнi розмови помiж собою… Патрiотизмом там i не пахло, бiльше анархiею. – Яка рiзниця, Остапе, що вони говорять помiж собою? – Дискусiя нерегламентованих зборiв погрожувала перерости у двобiй. Михайло давно недолюблював говiркого й вiдвертого партiйця, який наважувався на вiдмiну вiд iнших уголос висловлювати власну думку. Останнiй почувався упевнено – контрольний пакет акцiй у одному з провiдних банкiв, та ще побiчний зареестрований на дружину бiзнес давали йому право на оту впевненiсть. А бос не любив, коли йому наступають на п’яти. – Очевидним е iнше. Бiльш рушiйноi сили, анiж активна молодь, не iснуе у свiтi. Пригадайте досвiд Нiмеччини, Францii… Та що там казати, усiх цивiлiзованих краiн. Наша молодь всотуе iнформацiю, наче губка i, надивившись телевiзор, вдовбуе собi у голову, що страйком можна вирiшити всi полiтичнi, а то й особистi питання. Зрозумiло, чому вони так пнуться наразi до Євросоюзу. Дурний приклад е заразливим… – Нiчого, постоять там день – два – три, допоки саммiт не скiнчиться, i все затихне… – Хтось третiй втрутився у дискусiю… А далi змерзнуть, зголоднiють, i по домiвках. – Може й так… Не виключено… – Михайло у задумi пошкрябав голову… Бо ж iнтуiцiя чомусь пiдказувала зовсiм iнше… А остання, як свiдчив досвiд, не зраджувала… – То можна дiзнатися, для чого ми так раптово тут зiбралися? – Упертий Остап вимагав конкретики. Обсудити полiтичнi подii у краiнi ми можемо i поза зборами, у сiмейному колi… Вiдтак, якщо е якiсь конструктивнi пропозицii щодо дiй, чи… (мугикнув) напрямкiв боротьби зi студентами – активiстами, тодi прохання озвучити. Тiльки я не розумiю, з чим наразi треба боротися? Хочуть до Євросоюзу? Це – iхне право… Врештi решт, у краiнi таке безробiття, що для них це – единий шанс влаштувати собi майбутне… Колеги – однопартiйцi тривожно загомонiли помiж собою. Остаповi слова викликали протирiччя. – Прошу тишини. – Михайло пiдняв правицю догори, закликаючи до уваги. І дочекавшись, поки гомiн затихне, продовжив. – Вiдверто кажучи, така позицiя спiвпартiйцiв насторожуе. Й дурному зрозумiло, що у разi непiдписання угоди главою держави невинна на перший погляд демонстрацiя здатна перерости у вiдвертий бунт. І тодi дехто з нас (виразно глянув на опонента) заспiвае вже зовсiм iнакше. Бунт проти президента – це бунт проти нас. – Це всiм зрозумiло. – Один за одним присутнi долучалися до дискусii. Слова боса кожного зачепили за живе. – Зарано про це говорити зараз. І що ми можемо взагалi вирiшувати на даному етапi? Закрити страйкуючим горлянки? Вони нiчого протизаконного не чинять… Свобода слова у краiнi. Хiба можна оголошувати вiйну, коли зброя жодного разу не вистрелила? – Гамiр посилювався, думки випурхували урiзнобiч, немов пiр’я з подертоi подушки, i по всьому було видно: ось-ось назрiе внутрiшнiй конфлiкт. – Припинiть. – Михайло спостерiгав за присутнiми й ловив кожне слово. Позаяк добре знав, що саме у таких ситуацiях можна безпомилково визначити, хто е хто. І вiдокремити спiльникiв по духу вiд залiтних пташок. Кар’ера останнiх, як доводив досвiд, тривалою й стрiмкою не була. – Найперше, що нам необхiдно зробити (план тим часом визрiвав у головi – недаремно полководцi ставали генералами саме завдяки вiйнам) – це обмежити виiзд молодi до столицi. І якщо це гасло пiдхоплять усi крайовi партiйнi органiзацii, тодi ситуацiя залишатиметься пiд контролем. – Хiба це можливо? – Несмiливо заперечив хтось. – Ми ж не можемо видати санкцiю на невиiзд тих, кому вiд шiстнадцяти до двадцяти п’яти… А контролювати дорослих – взагалi абсурд. – Санкцiю – нi. Але, отримавши дозвiл згори (Михайло красномовно тицьнув вказiвним пальцем у стелю), ми знайдемо тi неофiцiйнi важiлi, якi приборкають студентську активнiсть. – Що ви хочете цим сказати? – Пiймавши на собi спопеляючий погляд боса, запитуючий перелякано принишк. – Я хочу сказати наступне. – Дебати нарештi набули форми цiльового дискурсу. – За-перше. Невпинний контроль за всiм, що вiдбуваеться на майданi. І не тiльки контроль, але й прискiпливий аналiз. За-друге. Якщо натовп протягом кiлькох днiв не розсмокчеться, навести довiдки про мiсцезнаходження студентiв кожного навчального закладу, починаючи вiд старших класiв шкiл i закiнчуючи коледжами, училищами та ВИШами. Перевiрити кожного поiменно й особисто, i за результатами запиту вiдсутнiх вiдраховувати з навчання у робочому порядку. У першу чергу бюджетникiв. Нiчого плювати у корито, з якого хлебчеш. – Обвiвши поглядом присутнiх й упiймавши розгубленiсть додав. – Про санкцiю, що забезпечить правомiрнiсть перерахованих дiй, клопотатиму особисто. А далi час покаже. Залежно вiд подальшого розвитку подiй дiятимемо згiдно розпорядженням i приписам. Все зрозумiло? – Та начебто все… – В такому випадку засiдання закiнчено… Михайло витягнув з кишенi паперову серветку й витер чоло. Зiночка зiтхнула й захлопнула нет-бук, так i не надрукувавши жодного слова з усього, що наразi говорилося. Один за одним партiйцi виходили iз зали: хтось мовчки обмiрковуючи щойно почуте, а хтось, хоробрiший за вiдсутнiстю досвiду, пошепки коментуючи. – Навiщо отак вiдразу наживати собi стiльки ворогiв у рiдному мiстi?… Може, все розсмокчеться саме по собi… Як бач, Федорович собi на новi лички заробляе… Що й казати, далеко пiде… Все одно, допоки не отримаемо санкцiй згори, нiхто нiчого подiбного не робитимемо… Але те, що настали не найкращi часи – незаперечний факт… Це вже точно… Михайло не дослухався до приватних перемов у вестибюлi – його покликали до телефону. – Хто? – Освiдчився у ховрашка Зiночки. – Дружина. – Довiрливо вiдрапортувала й передала йому слухавку службовоi лiнii. Завбачливо вимкнений перед початком зборiв мобiльник вiдмовчувався. Пригадавши ранкову сiмейну сцену, роздратовано приклав слухавку до вуха. – Ти знову хочеш нагадати менi про краватку? – Нi… Я хотiла запитати… – Збита з пантелику Тоня не наважилася запитати те, що муляло ii цiкавiсть впродовж усього ранку. – … Власне… Я хотiла вiдзвiтуватися, що вантажiвка iз зеленгоспа прибула вчасно, й ландшафтний дизайнер також. То кiпариси висаджувати попiд вiкнами твого кабiнету, чи трохи далi, у глибинi саду? – Якi до бiса кипариси? – Так i не перемкнувши напрямок думок з робочого на побутовий, Михайло коротко вiдповiв. – Саджай, де хочеш. Дурепа. 5. ЗЛИДНІ … Нiна ретельно витерла черевики у простелену на порозi ряднину й увiйшла до халабуди, що слугувала iм iз Любчиком помешканням. Температура повiтря усерединi не надто вiдрiзнялася вiд вуличноi, i, щiльно причинивши за собою дверi, Нiна зiщулилася. – Бр-р-р… Ну i студiнь… Треба негайно топити буржуйку, незабаром Любчик зi школи повернеться, – бурмотiла сама до себе. Не знiмаючи демiсезонного плаща, не здатного вберегти анi вiд холоду, анi вiд вiтру, згребла докупи скiпки, складенi Любчиком на кахлях, й взялася розпалювати грубку. І щойно червонi язички пломеню заплигали за залiзними дверцятами буржуйки, звеселiла – прикладала руки до чавунного черева, вiдiгрiваючи зашкарублi пальцi. – Треба було все ж таки зайти до того клятого «секонд – хенда». Не знаю, яка мене муха вкусила. Єдину куртку забрав Любчик, а зиму в чомусь треба буде зимувати. – Вийшовши на подвiр’я i обiйшовши халабуду, назбирала до подолу купку дрiв, прицiнливо змiрявши оком нещадно рiдiючу дроварню. Залишкiв вiд минулого року залишилося небагато, а замовлення на вантажiвку так i лежало непiдписаним на столi у керiвництва залiзноi дороги. Востанне, коли навiдалася нагадати про себе, отримала невиразну вiдповiдь: «Нема чого оббивати пороги. Отримаеш у порядку черги. І взагалi… Тiшся, що електрику дармову маеш. Люди он по пiв-зарплати вiддають, аби вдома свiтло горiло». Та й справдi, на що нарiкати? Треба дякувати Богу за те, що маеш. Не все так погано. І добробут, як на те пiшло, у них iз Любчиком так-сяк налагоджено. Особливо, коли кiмнатка нагрiваеться до такоi температури, що не доводиться цiпенiти, на плитi булькае свiжий суп, та ще й по-домашньому про щось бурмоче отриманий у спадщину вiд вокзального вартового телевiзор. І тодi вони вдвох, замотавшись у пледи й прислухаючись до того, що робиться у свiтi, переживають справжне блаженство. Байдуже, що часом, коли дмухае сильний вiхор, то здувае власноруч змайстровану антену за вiкном, i екраном повзуть смуги, схожi на блискавицю. Тодi Любчик мовчки вилiзае з кубельця, накидае на плечi кацабайку i виходить у студiнь, терпляче налагоджуючи зображення… Повернувшись до кiмнати, Нiна щiльно напхала у залiзну пащеку полiнця й заходилася готувати обiд. Шкварки, цибулину, дрiбку круп, картоплину – що знаходила попiд рукою, те й ставало у пригодi. І вже незабаром у казанку булькотiла гаряча страва. А вона все думала собi своi думи, з якими щоранку просиналася й звечора лягала спати: «Не годиться гнiвити Бога… Ось i з сином iй поталанило… Хто зна, що могло би вирости з дитини, зачатоi пiдпилим двiрником за особистим проханням кульгавоi калiки… Тодi, у цiлковитому розпачi саме вагiтнiсть врятувала ii вiд потаемного бажання накласти на себе руки… І ось який парубiйко вирiс! Ще трохи й закiнчить школу, знайде роботу, i отодi вони заживуть на широку ногу! І дах полагодять, i м’ясом ласуватимуть частiше, а не шлуночками й тельбухами… Та ще може, як вдасться заощадити, то й придбають електрообiгрiвач, i тодi не доведеться оббивати пороги вокзального начальства. А там, як поталанить, то ще й освiту отримае, вечiрню чи заочну – яка рiзниця? Головне, аби вчитися хотiв. Але це вже навiть для мрiй занадто смiливо! – Мамцю, привiт! – Любчик вирiс на порозi i, скинувши з плеча сумку, взявся розшнуровувати черевики. Куртка з’iхала з плечей на потилицю, i Нiна не втрималася – розсмiялася. – Ну i вигляд у тебе, легiню. Любчик набундючився i, не розгинаючись, зняв куртку просто через голову, не розстiбаючи. – Ще й ти долий менi масла у вогонь. Досить того, що я в школi вислухав. – Я ж по-доброму, Любчику, – осiклася Нiна. – В мене залишилося ще трохи грошей. Завтра я обов’язково тобi щось пiдберу. – Я собi тiльки можу уявити, що це буде… Як завжди. – Однак, пригадавши, що зарiкався нарiкати, Любчик поблажливо махнув рукою. – Втiм, яка рiзниця? Ще трохи, й закiнчу школу… А там… Знайду собi роботу й заживемо, мов царi… Неначе прочитав ii нещодавнi думки… Однак Нiна, як нiхто усвiдомлювала, що на вiдмiну вiд мрiй у реальностi все не так безхмарно. – Ти гадаеш, у цiй краiнi так легко знайти собi роботу? Я ось скiльки оббивала пороги на бiржi, готова була навiть за дрiб’язок… Головне, аби робота була сидячою… А вони менi все одне товкмачать: «Отримуете пенсiю по iнвалiдностi, то й тiштеся… Іншi ось зовсiм прибуткiв не мають»… Як не крути, але таки легше нам було, коли працювала фабрика для iнвалiдiв… На тих свiчках, що ми вiдливали, багато не заробиш, це правда… Але додаткова копiйка вiдчувалася… – А чому ii закрили? – Любчик пригадав часи, коли мама шкутильгала щодня на роботу у цех по вiдливу свiчок. По ночах iй нестерпно нила нога, бо ж навiть отой шлях до роботи на околицi мiста давався взнаки. Але й справдi, вдома зрiдка з’являлися ласощi, а свiчками, винесеними за пазухою через прохiдну, приторговувала по недiлях на мiському ринку. – Чому-чому? Фабрику спонсорував один бiзнесмен, який перед виборами собi рейтинг пiдвищував. А як у депутати пролiз, то про iнвалiдiв й думати забув. – От паразити зажерливi… – Любчик знову пригадав про Едiка з його морепродуктами та екзотичним десертом i гидливо сплюнув. Цiкаво, такими покидьками народжуються чи вже стають у процесi виховання? Пiдiйшов до мами, обiйняв ii за плечi. – Що у нас сьогоднi на обiд? А, власне, яка рiзниця? Я голодний, як звiр. Озброiвшись ложкою, Любчик поглинав за обидвi щоки суп без м’яса, а Нiна, примостившись у куточку, замилувано спостерiгала за сином. Упiймавши той погляд, засоромився. – Ти хоч телик увiмкни, чи що? Бо у нас так тихо, як на поминках. Нiна пiдвелася, клацнула кнопку телевiзора, i крiзь смугасте зображення на екранi замиготiли подii, що змусили розбурхати за останнi днi всю краiну. Журналiстка зосереджено коментувала подii, Жоден м’яз не здригався на ii обличчi. «… Два тижнi тому парламентська опозицiя планувала строкову одноденну акцiю з концертом на Європейськiй площi, що й було проведено. Оскiльки на Майданi вже були люди, опозицiя пiдключилася i оголосила безстрокову акцiю, тим самим створивши два майдани: один громадський, другий полiтичний. Другий, хоча за кiлькiстю перевершував перший, але за духом – нi, що i призвело до того, що майдани об'едналися i партiйнi прапори опустилися. Тепер Украiна едина на однiй головнiй площi з единою вимогою: пiдписати угоду про асоцiацiю з Європейським Союзом. Дана угода для Украiни – не просто договiр, це виконання закону Украiни, це забезпечення украiнцiв правом на свободу, на пересування, на ринок, на права, на краiну з прiоритетом людини над владою, на краiну без корупцii i правилами гри для людей, а не влади… Зараз це вже не просто акцiя. Тут тисячi людей, вони приiжджають з усiх куточкiв краiни, вони стоять в дощ i снiг, вдень i вночi. Вони пiдтримують один одного, разом обговорюють майбутне своеi держави, вони змiнюють хiд iсторii, вони вiрять в себе, адже у них вийшло в двi тисячi четвертому, i зараз вийде. У них е те, чого немае при владi – дух сили, волi i свободи». – Ти тiльки глянь, що у столицi робиться. – Любчик припинив жувати хлiб, й вiдклав недоiджену скибку вбiк. Вдивляючись до натовпу, що зiбрався на головнiй площi краiни пiд жовто-блакитними прапорами та прислухаючись до тексту, яким супроводжувала подii коментатор, намагався своiм, ще неопiреним розумом збагнути ситуацiю. – Ось поясни менi, мамцю… Отi всi люди, що зiбралися там… Невже iм i справдi так важливо, аби угода з Євросоюзом була пiдписана?… Ось менi, примiром, байдуже… Ну й що, як вiдкриють кордони? Хiба це змiнить наше життя? У мене грошей навiть на маршрутку до школи зазвичай нема, а не те, щоб свiтом подорожувати… Комедiанти… – Нi, Любчику, ти нiчого не розумiеш, замалий ще… – Нiна й сама неабияк тривожилася подiями, якими кишiла, немов вулик, краiна й рiдне мiстечко. Навiть там, поруч крамницi з гуманiтаркою, тiльки й чутно було, що про подii у столицi. Народ, щоправда, коментував по-рiзному, однак зрозумiлим було одне: люди хочуть пристойного життя… Їм наболiло так, що вже байдуже, якими лозунгами супроводжуватиметься назрiлий процес. І вона намагалася спростувати синовi по-своему, по-простому. – Євросоюз, Любчику, це тiльки привiд зiбратися й вимагати змiн. Насправдi все набагато глибше. Злиднi принижують, а вiд цього люди стають злими. Особливо, коли хтось зовсiм поруч вiдверто жируе, а ти не маеш навiть пристойного одягу, аби з хати у студiнь вийти. Ти сам це добре знаеш… Любчик пригадав сьогоднiшню сутичку у школi. І ту нещодавню, яка супроводжувалася вiдвiдинами представниками двох сторiн також. І отой неприкрито презирливий погляд, яким супроводжувала «класнуха» його маму, не кажучи вже про самого Едiка, який гидливо стояв осторонь впродовж виховноi розмови, немов остерiгався пiдчепити вiд неi якусь заразу… Покидьок… Убити його замало… І всiх йому подiбних… – Подумки вилаявся Любчик, а уголос запитав: – Кажуть, у президента найдорожчий лiтак у свiтi… Це правда? – Хто його знае… Може й правда… – Кажуть, його сини – також мiлiонери… – Може й так… – А ще кажуть, що вiн скупив усi заводи, ледь не всю краiну… – Ого! Та ж ти, як бач, у всьому iнформований! – Здивувалася Нiна. – То чому перепитуеш, для чого люди зiбралися на майданi? – Бо якось не вiриться у те, що можливо виграти двобiй iз такою силою… Це – все одно, що з палицями на танки… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/v-ktor-ya-andrus-v-10397395/vagon-13/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.