Що впало, те пропало

Що впало, те пропало Стiвен Edwin Кiнг Трилогiя Бiлла Ходжеса #2 Легендарного письменника вбивае збожеволiлий фанат Моррiс Белламi. Вiн викрадае записники лiтератора, якi мiстять його новий роман, але прочитати твiр не встигае – полiцiя наступае йому на п’яти. Перш нiж потрапити до полiцейських у руки, Моррiс заховуе свiй скарб… Роки по тому хлопчик Пiт Сауберс знаходить скриню iз записниками славетного письменника. Але ця знахiдка смертельно небезпечна – безжальний Белламi виходить на волю! Урятувати Пiта вiд навiженого мае детектив Ходжес… [b]Обережно! Ненормативна лексика![/b] Стiвен Кiнг Що впало, те пропало Думаючи про Джона Д. МакДональда Про те, чого варте життя, ми дiзнаемося, падаючи в прiрву.     Джозеф Кемпбелл Лайно? Ну й насрати.     Джиммi Голд © Stephen King, 2015 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2015 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2015 Частина 1 Таемний скарб 1978 «Прокинься, генiю». Ротстайн не хотiв прокидатися. Сон був занадто гарний. Йому наснилася перша дружина за кiлька мiсяцiв до того, як вона стала його першою дружиною, сiмнадцятирiчна, з усiх бокiв – сама досконалiсть. Вони обидва голi. Йому дев’ятнадцять, пiд нiгтями бруд, але вона проти, у всякому разi тодi, не була, бо вiн тiльки й думав, що про сни, а ii нiщо iнше й не цiкавило. Вона вiрила в сни навiть бiльше, нiж вiн, i правильно робила. У цьому снi вона реготала й тягнулася до тiеi частини його тiла, за яку було найпростiше вхопитися. Вiн спробував було увiйти глибше, але тут якась рука почала трясти його передплiччя, i сон луснув, як мильна бульбашка. Вiн уже не дев’ятнадцятирiчний i не живе в Нью-Джерсi у двокiмнатнiй квартирцi; за пiвроку йому стукне вiсiмдесят, i живе вiн на фермi в Нью-Гемпширi, де, згiдно iз заповiтом, його й буде поховано. У спальнi скупчилися люди, iхнi обличчя приховували лижнi маски, одна червона, одна синя й одна жовта. Побачивши iх, вiн спробував змусити себе повiрити, що це теж сон – приемний сон перетворився на кошмар, як iнодi трапляеться, – але рука раптом вiдпустила його передплiччя, схопила за плече та грубо жбурнула на пiдлогу. Його вдарили по головi, i вiн скрикнув. – Досить, – сказав чоловiк у жовтiй масцi. – Хочеш, щоб вiн зараз вiдключився? – Дивись, – указав чоловiк у червонiй масцi. – Нiчого собi в дiдугана стоiть. Непоганий сон йому, напевно, снився. Синя маска, той, що його трусив, сказав: – Це йому вiдлити кортить. У такому вiцi бiльше нi вiд чого не встае. Ось у мого дiда… – Тихо, – обiрвав Жовта маска. – Кому потрiбен твiй дiд? Тут Ротстайн, ще закляклий i ще оповитий драним пологом сну, зрозумiв, що в нього неприемностi. У мозку спливли три слова: у будинку злодii. Вiн кинув погляд на трiо, яке матерiалiзувалося в його спальнi, вiдчуваючи, як розколюеться стареча голова (праворуч слiд чекати на величезний синець – завдяки антикоагулянтам, якi вiн приймав), i серце з небезпечно тонкими стiнками калатае, штовхаючи в лiвий бiк грудноi клiтки. Вони нахилилися над ним, трое в рукавичках i куртках у шотландську клiтинку пiд цими моторошними балаклавами. Хатнi злодii, i це в п’яти милях вiд мiста. Ротстайн як мiг змiркувався, проганяючи сон i кажучи собi, що в усьому цьому е один позитивний момент: вони не хочуть, щоб вiн бачив iхнi обличчя, – отже, збираються залишити його в живих. Можливо. – Панове, – сказав вiн. Мiстер Жовтий зареготав i звiв великий палець. – Класний початок, генiю. Ротстайн кивнув, нiби у вiдповiдь на комплiмент. Поглянувши на годинник бiля лiжка, вiн побачив, що зараз чверть на третю ранку, i знову перевiв погляд на мiстера Жовтого, який, найiмовiрнiше, був iхнiм ватажком. – У мене зовсiм трохи грошей, але можете iх забрати, тiльки мене не чiпайте. Порив вiтру зашурхотiв осiннiм листям по захiднiй частинi будинку. Ротстайн знав, що котел запрацював уперше цього року. Хiба лiто було не щойно? – А як нам вiдомо, у тебе набагато бiльше, нiж «трохи». – Це сказав мiстер Червоний. – Тихо. – Мiстер Жовтий простягнув руку Ротстайновi. – Пiдводься з пiдлоги, генiю. Ротстайн вхопився за руку, яку запропонували, i, хитаючись, пiдвiвся на ноги, потiм сiв на лiжко. Вiн важко дихав, занадто добре розумiючи (усе життя самоусвiдомлення було для нього й прокляттям, i благословенням), який мае вигляд: старий у завеликiй блакитнiй пiжамi, замiсть волосся – лише бiлi пластiвцi попкорну над вухами. Ось що залишилося вiд письменника, який того року, коли Кеннедi став президентом, з’явився на обкладинцi «Тайм» iз пiдписом: «Джон Ротстайн, американський генiй-самiтник». Прокидайся, генiю. – Приходь до тями, – вимовив мiстер Жовтий. У голосi його прозвучала турбота, але Ротстайн не повiрив у неi. – А потiм ми пiдемо до вiтальнi, де розмовляють усi нормальнi люди. Не поспiшай. Заспокойся. Ротстайн зробив кiлька повiльних глибоких вдихiв, i серце трохи заспокоiлося. Вiн спробував думати про Пеггi, з ii грудьми завбiльшки iз горнятка для чаю (маленькi, але досконалi) i з довгими гладенькими ногами, проте ця фантазiя була так само далека, як сама Пеггi, яка зараз стара-старезна й живе в Парижi. На його грошi. Добре, хоч Іоланда, його друга спроба знайти родинне раювання, померла, i iй не потрiбно платити алiменти. Червона маска вийшов iз кiмнати, i Ротстайн почув метушню в кабiнетi. Щось падало, висувалися й засувалися шухляди. – Ну що, покращало? – запитав мiстер Жовтий i, коли Ротстайн кивнув, додав: – Тодi ходiмо. Ротстайн дозволив вiдвести себе до маленькоi вiтальнi – лiворуч мiстер Синiй, праворуч мiстер Жовтий. У кабiнетi тривав обшук. Ще мить – i мiстер Червоний вiдчинить шафу, вiдсуне два пiджаки та три светри й побачить сейф. Це неминуче. Ну й нехай. Якщо залишать записники. А навiщо iм iх забирати? Таким злодюгам потрiбнi лише грошi. Вони, напевно, i не читають нiчого, складнiшого за листи в «Пентхаусi». Тiльки чоловiк у Жовтiй масцi викликав сумнiви. Цей говорив, як освiчений. У вiтальнi всi лампи горiли, жалюзi опущенi не були. Пильнi сусiди могли б зацiкавитися, що це там вiдбуваеться в будинку старого письменника… Якби ж у нього були тi сусiди. Найближчi жили за двi милi, бiля автостради. У нього не було нi друзiв, нi вiдвiдувачiв. Випадковi торговцi спроваджувалися за дверi. Ротстайн був таким собi старим диваком. Письменник у минулому. Вiдлюдник. Вiн сплачував податки, i нiхто про нього не згадував. Синiй i Жовтий пiдвели його до крiсла перед телевiзором, який майже нiколи не вмикали, i коли вiн не сiв одразу, мiстер Синiй поштовхом усадовив його. – Спокiйно! – рiзко вигукнув Жовтий, i Синiй трохи вiдступив, щось невдоволено бурмочучи. Зрозумiло, головним був мiстер Жовтий, вiн був собакою-ватажком в упряжцi. Мiстер Жовтий схилився над Ротстайном, спираючись руками на колiна вельветових штанiв. – Може, налити чого-небудь, щоб заспокоiвся? – Якщо ви про спиртне, я кинув двадцять рокiв тому. Лiкар наказав. – Молодець. На зiбрання ходиш? – Я не був алкоголiком, – яро вiдповiв Ротстайн. Яка дурiсть – дратуватися в такiй ситуацii… Чи нi? Хто знае, як слiд поводитися, коли тебе посеред ночi висмикують iз лiжка люди в рiзнокольорових лижних масках? У головi майнуло, як би сам вiн виписав таку сцену, але нiчого на думку не спало. Вiн не описував таких сцен. «Люди чомусь вважають, що будь-який бiлий письменник-чоловiк у двадцятому столiттi мае неодмiнно бути алкоголiком». – Добре, добре, – мiстер Жовтий нiби заспокоював сердиту дитину. – Води? – Нi, дякую. Я хочу, щоб ви трое пiшли, тому скажу вiдверто. – Тут вiн подумав, чи вiдомо мiстеру Жовтому про головне правило бесiди мiж людьми: коли хтось заявляе, що говоритиме вiдверто, у бiльшостi випадкiв збираеться брехати швидше, нiж кiнь iде риссю. – Мiй гаманець на комодi в спальнi. У ньому трохи бiльше вiд вiсiмдесяти доларiв. Ще на камiннiй полицi керамiчний чайник… Вiн показав. Мiстер Синiй пiшов подивитися, але мiстер Жовтий не ворухнувся. Мiстер Жовтий продовжував розглядати Ротстайна, очi за маскою здавалися майже веселими. «Не спрацювало», – подумав Ротстайн, але вiд свого не вiдступався. Тепер, прокинувшись остаточно, вiн був не тiльки переляканий, але й злий, хоча добре розумiв, що цього краще не виказувати. – Там я тримаю грошi на домашне господарство. П’ятдесят-шiстдесят доларiв. Це все, що е в будинку. Берiть i йдiть. – Йобаний брехун, – вiдгукнувся мiстер Синiй. – У тебе е набагато бiльше, хлопче, i ми це знаемо, повiр менi. Тут, наче це була вистава й настав час для його реплiки, мiстер Червоний закричав iз кабiнету: – Бiнго! Знайшов сейф! Здоровенний! Ротстайн знав, що людина в червонiй масцi знайде його, i все одно в нього впало серце. З його боку було безглуздо зберiгати грошi готiвкою, i робив вiн це через нелюбов до кредитних карток, чекiв, акцiй, трансферних документiв – до всiх тих спокусливих ланцюгiв, якi приковують людей до колосальноi та загальноруйнiвноi американськоi кредитно-видатковоi машини. Але готiвка може стати його порятунком. Готiвку можна замiнити. Записники, усього iх понад сто п’ятдесят, – нi. – Комбiнацiю. – Мiстер Синiй, не знiмаючи рукавичок, клацнув пальцями. – Називай. Ротстайн був до того сердитий, що мiг i вiдмовитися, – якщо вiрити Іоландi, гнiватися для нього було природно («Навiть, напевно, у колисцi»), – але вiн утомився й був наляканий. Якщо вiдмовитися говорити, вони все одно виб’ють iз нього комбiнацiю. У нього навiть може статися черговий серцевий напад, i це його вже напевно вб’е. – Якщо я назву комбiнацiю, ви заберете грошi й пiдете? – Мiстер Ротстайн, – вимовив мiстер Жовтий iз добротою в голосi, яка здавалася щирою (i вiд того гротескною), – у вашiй ситуацii не раджу торгуватися. Фреддi, тягни мiшки. Ротстайн вiдчув легке дихання прохолодного повiтря, коли мiстер Синiй, вiн же Фреддi, вийшов через дверi кухнi. Мiстер Жовтий тим часом знову почав посмiхатися. Ротстайну ця посмiшка вже здавалася огидною. Цi червонi губи. – Ну ж, генiю… Викладай. Швидше почнемо, швидше закiнчимо. Ротстайн зiтхнув i з пам’ятi назвав комбiнацiю вiд «Гардолла»[1 - «Gardall» – марка американських сейфiв. (Тут i далi прим. пер.)] у шафi кабiнету. «Три налiво два оберти, тридцять один направо два оберти, вiсiмнадцять налiво один оберт, дев’яносто дев’ять направо один оберт i назад на нуль». Губи за жовтою маскою розтягнулися ширше, оголивши зуби. – Я мiг би здогадатися. Це дата твого народження. Поки Жовтий переказував комбiнацiю людинi в шафi, Ротстайн зробив кiлька неприемних висновкiв. Мiстер Синiй i мiстер Червоний прийшли за грошима, мiстер Жовтий теж мiг мати свою частку, але вiн не думав, що грошi – це головна мета для людини, яка називала його «генiй». Неначе на пiдтвердження цього, у супроводi нового подиху прохолодного повiтря зовнi знову з’явився мiстер Синiй. На кожному плечi в нього висiло по два клунки. – Послухайте, – звернувся Ротстайн до мiстера Жовтого, упiймавши його погляд i не вiдпускаючи. – Не треба. У цьому сейфi немае нiчого цiнного, крiм грошей. Там ще тiльки стос рiзноi писанини, але цi папiрцi для мене важливi. Мiстер Червоний крикнув iз кабiнету: – Стрибучий Ісусе, Моррi! Та в нас тут джек-пот! Еге, тут цiла купа готiвки! Пачки, ще в банкiвських упаковках! Десятки! Щонайменше шiстдесят, мiг би уточнити Ротстайн, а то й вiсiмдесят. У кожнiй пачцi чотириста доларiв. Вiд Арнольда Ейбела, мого бухгалтера в Нью-Йорку. Джiнi переводить у готiвку чеки й приносить пачки грошей, а я кладу iх у сейф. Тiльки витрачаю я мало, тому що Арнольд ще й оплачуе основнi рахунки з Нью-Йорка. Інодi я даю на чай Джiнi та щось дарую листоношi на Рiздво, але, крiм цього, готiвку я майже не витрачаю. Так тривае роками. І чому? Арнольд нiколи не питае, на що я витрачаю грошi. Можливо, думае, що я дiвчат собi замовляю або граю на тоталiзаторi в Рокiнгемi. Проте е одна кумедна рiч, про яку вiн мiг би розповiсти мiстеру Жовтому (вiн же Моррi). Я й сам нiколи не запитував себе. Так само як не запитую себе, навiщо продовжую вести записники. Деякi речi просто трапляються й усе. Вiн мiг би про все це сказати, але мовчав. Не через те, що мiстер Жовтий навряд чи зрозумiв би, а тому, що ця милостива червоногуба посмiшка доводила протилежне – той зрозумiв би. І йому було байдуже. – Що там ще? – крикнув мiстер Жовтий. Погляд свiй вiн не вiдводив вiд Ротстайна. – Коробки е? Коробки з рукописами? Такi завбiльшки, як я казав? – Коробок немае, е записники! – крикнув у вiдповiдь мiстер Червоний. – Йобаний сейф забитий ними. Мiстер Жовтий посмiхнувся, продовжуючи заглядати в очi Ротстайну. – Написано вiд руки? Ось, значить, як ти це робиш, генiю? – Будь ласка, – сказав Ротстайн, – Залиште iх. Цей матерiал не для читання. Ще нiчого не завершено. – І нiколи не буде, ось що я думаю. Ти просто великий скнара. – Блиск у його очах (як здалося Ротстайну, iрландський блиск) згас. – Та й видавати тобi нiчого не потрiбно, так? Нiякого тобi фiнансового iмперативу. Ти отримуеш авторськi гонорари за «Утiкача». І за «Утiкача у справi». І за «Утiкач зменшуе оберти». Вiдома трилогiя про Джиммi Голда. Яка не перестае перевидаватися. Яку вивчають в унiверситетах по всiй нашiй неосяжнiй краiнi. Завдяки змовi вчителiв лiтератури, якi вважають тебе й Сола Беллоу небожителями, у тебе е вiддана аудиторiя зi студентiв, що купують твоi книги. У тебе все налагоджено, а? Навiщо ризикувати й публiкувати щось таке, що може похитнути золотий п’едестал? Можна ж сховатися тут i вдавати, нiби решти свiту не iснуе. – Мiстер Жовтий похитав головою. – Мiй друже, ви надали зовсiм нове значення слову «дрiб’язковий». Мiстер Синiй забарився у дверях. – Моррi, що менi робити? – Іди до Кертиса. Усе запакуйте. Якщо всi записники не помiстяться в мiшки, знайдiть що-небудь. Навiть у цього щура в комiрчинi мае бути хоч одна валiза. І не гайте часу, не перераховуйте грошi. Хочу забратися звiдси якомога швидше. – Добре. – Мiстер Синiй, Фреддi, пiшов. – Не робiть цього, – сказав Ротстайн i був вражений деренчанням свого голосу. Інодi вiн забував, який вiн старий, але не сьогоднi. Той, кого звали Моррi, нахилився до Ротстайна, втупившись у нього з-пiд жовтоi маски зеленувато-сiрими очима. – Хотiлося б про дещо дiзнатися. Якщо вiдповiси чесно, може, ми й залишимо записники. Ну що, вiдповiдатимеш чесно, генiю? – Спробую, – промовив Ротстайн. – І, знаете, я нiколи себе так не називав. Це в «Тайм» мене назвали генiем. – Закладаюся, ти не написав iм листа iз запереченням. Ротстайн промовчав. «Сучий син, – думав вiн. – Нахабний сучий син. Ти ж нiчого не залишиш, так? Не важливо, що я скажу». – Ось про що я хочу знати. Чому ти не мiг дати спокiй Джиммi Голду? Навiщо було так його пикою в багнюку тицяти? Питання було настiльки несподiваним, що спочатку Ротстайн навiть не зрозумiв, про що Моррi говорить, хоча Джиммi Голд був найвiдомiшим iз його персонажiв, тим персонажем, завдяки якому про нього пам’ятатимуть (якщо, звичайно, його взагалi будуть пам’ятати). Та сама стаття в «Тайм», у якiй згадали про генiальнiсть Ротстайна, назвала Джиммi Голда «американською iконою вiдчаю у благодатному краю». За великим рахунком, цiлковите лайно, але воно продавалося. – Якщо ви вважаете, що треба було обмежитися «Утiкачем», то ви в цьому не поодинокi. – «Майже», мiг би вiн додати. «Утiкач у справi» змiцнив його славу як серйозного американського письменника, а «Утiкач зменшуе оберти» став кульмiнацiею його кар’ери: до бiса комплiментiв вiд критикiв, шiстдесят два тижнi в списку найбiльш реалiзованих книг за версiею «Нью-Йорк Таймс». На додаток до всього Нацiональна книжкова премiя, хоча вiн ii й не отримував особисто. «Ілiада пiслявоенноi Америки» – так про неi вiдгукувалися в тiй статтi, маючи на увазi не останню книгу, а всю трилогiю. – Я не кажу, що на «Утiкачi» треба було зупинитися, – сказав Моррi. – «Утiкач у справi» був не гiршим, а то й кращим. Вони були справжнiми. Проблема в останнiй. Що то за херня? Реклама! Реклама! Тут мiстер Жовтий зробив щось таке, вiд чого у Ротстайна здавило глотку, а живiт нiби налився свинцем. Повiльно, майже замрiяно, вiн стягнув iз голови жовту балаклаву, вiдкривши обличчя пересiчного молодого бостонського iрландця: руде волосся, зеленi очi, хворобливо-блiда шкiра, яка вiчно печеться, але нiколи не загоряе. І ще цi дивнi червонi губи. – Будинок у передмiстi? «Форд» седан бiля гаража? Дружина та двiйко дiточок? Усi продаються – ти про це хотiв сказати? Усi випивають цю отруту? – У записниках… У записниках було ще два романи про Джиммi Голда, – ось про що вiн хотiв сказати, – два романи, якi замикали коло. У першому Джиммi починае розумiти порожнечу свого життя поза мiстом, кидае сiм’ю, роботу та йде iз затишного будинку в Коннектикутi пiшки, з порожнiми руками, тiльки рюкзак з одягом за спиною. Вiн перетворюеться на пiдстаркувату версiю того хлопця, що кинув школу, вiдмовився вiд дрiб’язковоi родини й вирiшив вступити до вiйська пiсля того, як увесь вiкенд пиячив i вештався Нью-Йорком. – У записниках що? – запитав Моррi. – Ну ж, генiю, говори. Розкажи менi, чому тобi довелося втоптати його в багно та ще наступити ногою на потилицю. В «Утiкач прямуе на захiд» вiн знову стае самим собою, хотiв сказати Ротстайн. Собою справжнiм. Та мiстер Жовтий вiдкрив обличчя й тепер дiставав пiстолет iз передньоi правоi кишенi своеi картатоi куртки. – Ти створив один iз найвеличнiших персонажiв в американськiй лiтературi, а потiм насрав на нього, – журливо вимовив Моррi. – Людина, яка могла так вчинити, не заслуговуе на життя. Раптом скипiла лють. – Якщо ти так вважаеш, – сказав Джон Ротстайн, – ти не зрозумiв жодного слова з того, що я написав. Моррi направив пiстолет. Дуло – чорне око. Ротстайн i собi направив у вiдповiдь палець в артритних шишках, нiби це був його пiстолет, i вiдчув задоволення, коли Моррi моргнув i ледь здригнувся. – Тримай при собi свою тупу критику. Я наiвся ii досхочу, коли тебе ще й в планах не було. Тобi скiльки рокiв? Двадцять два? Двадцять три? Що ти знаеш про життя, а тим бiльше про лiтературу? – Вистачить, аби знати, що не всi продаються. – Ротстайн здивувався, побачивши, що iрландськi очi зайшли сльозами. – І не треба тут навчати мене жити, особливо якщо ти двадцять рокiв ховався вiд усього свiту, як щур у норi. Це застарiле нарiкання – як ти зважився вiдвертатися вiд слави? – роздмухало злiсть на справжню лють (ту лють iз биттям посуду й трощiнням меблiв, iз якою були добре знайомi як Пеггi, так й Іоланда), i це його порадувало. Краще померти в лютi, нiж плазуючи й благаючи. – Як ти збираешся перетворити мою роботу на грошi? Про це ти подумав? Звiсно, подумав. Гадаю, ти розумiеш, що так само можна намагатися продати вкрадений записник Гемiнгвея або картину Пiкассо. Але твоi друзi не мають освiти, як ти, так? Це одразу видно з того, як ти розмовляеш. Їм вiдомо те, що вiдомо тобi? Певен, що нi. Але ти намолов три мiшки гречаноi вовни. Показав великий солодкий пирiг i сказав, що кожному дiстанеться шматок. Думаю, це ти змiг би зробити, тим паче, що язика, як я чув, маеш не в кишенi. До того ж, здаеться менi, навiть кишеня ця й та не така вже глибока. – Замовкни. Ти говориш, як моя мати. – Ти звичайний злодiй, друже мiй. Як нерозважливо красти те, чого не зможеш продати! – Замовкни, генiю, попереджаю. Ротстайн замислився. А якщо вiн спустить курок? Бiльше жодних пiгулок. Нiякого бiльше жалю за минулим i побiжного смiття розiрваних стосункiв, що залишилися позаду, як низка розбитих машин. Нiякоi бiльше манiакальноi писанини та накопичення нескiнченних записникiв, якi збираються, як купки гiвенця уздовж заячого слiду в лiсi. Можливо, куля в голову – це не так уже й погано. Краще, нiж рак або хвороба Альцгеймера – це страхiття для кожного, хто прожив життя, заробляючи головою. Звичайно, будуть заголовки, а в мене iх i так було достатньо, ще до тiеi бiсовоi статтi в «Тайм»… Але, якщо вiн спустить курок, менi не доведеться iх прочитати. – Ти дурень, – сказав Ротстайн. І раптом його охопило якесь несамовите пiднесення. – Вважаеш, ти розумнiший за тих двох, але це не так. Вони хоча б розумiють, що готiвку можна витратити. – Вiн посунув уперед, удивляючись у блiде обличчя з ластовинням. – Знаеш що, парубоче? Це через таких, як ти, стало немодно читати. – Останне попередження, – процiдив Моррi. – На хер твое попередження. І на хер твою матiр. Або пристрель мене, або забирайся з мого будинку. Моррiс Белламi пристрелив його. 2009 Перша суперечка через грошi в будинку Сауберсiв – у всякому разi, перша суперечка, яку почули дiти, – сталася якось увечерi у квiтнi. Суперечка була дрiб’язковою, але навiть найпотужнiшi бурi починаються з легкого вiтерця. Пiтер i Тiна Сауберс сидiли у вiтальнi, Пiт робив домашне завдання, а Тiна дивилася DVD «Губка Боб». Вона бачила його вже багато разiв, але вiн iй не набридав. І це було добре, адже тими днями в будинку Сауберсiв «Картун нетворк» було вiдключено – два мiсяцi тому Том Сауберс вiдмовився вiд кабельного телебачення. Том i Лiнда Сауберс були на кухнi, де Том затягував свiй старий рюкзак, завбачливо напхавши його енергетичними батончиками, пластиковим судком iз порiзаними овочами, двома пляшками води та банкою кока-коли. – Ти ненормальний, – заявила Лiнда. – Нi, звiсно, я завжди знала, що в тебе характер типу А, але це вже занадто. Хочеш ставити будильник на п’яту – будь ласка. Можеш брати iз собою Тодда, потрапити до центру до шостоi й бути першим у черзi. – Хотiв би я, – вiдповiв Том. – Тодд каже, минулого мiсяця у Брук-парку був ярмарок робочих мiсць, так люди почали займати чергу за день. За день, уявляеш, Лiндо! – Тодд багато про що говорить. А ти слухаеш. Пам’ятаеш, як Тодд говорив, що Пiт i Тiна будуть у захватi вiд того автоатракцiону… – Це не автоатракцiон, не концерт у парку й не феерверк. Це наше життя. Пiт вiдiрвався вiд домашнього завдання та на мить стикнувся очима iз сестрою. Тiна красномовно знизала плечима: батьки. Вiн повернувся до математики. Ще чотири завдання – i можна буде пiти до Говi, дiзнатися, чи не дiстав вiн нових комiксiв. У Пiта своiх не було – його кишеньковi грошi пiшли разом iз кабельним телебаченням. Тим часом Том почав ходити туди-сюди по кухнi. Лiнда пiдiйшла до нього та м’яко взяла його за руку. – Я знаю, що це наше життя, – сказала вона. Говорила вона тихо, почасти для того, щоб дiти не почули й не почали нервуватися (вона знала, що Пiт уже й без того нервував), але переважно для того, щоб знизити градус. Вона знала, як було Тому, i щиро спiвчувала йому. Боятися – погано; але ще гiрше вiдчувати приниження через те, що ти бiльше не можеш забезпечувати сiм’ю, а це вiн уважав за свiй головний обов’язок. Але приниження не дуже влучне слово. Те, що вiн вiдчував, правильнiше було б назвати соромом. Пропрацювавши десять рокiв у риелтерськiй фiрмi «Лейкфронт», вiн уважався одним iз кращих продавцiв, свiтлину з його усмiхненим обличчям не раз вивiшували у вiтринi контори. Грошi, якi приносила вона, працюючи вчителем третiх класiв, були лише пiнкою на молоцi. Але потiм, восени 2008-го, знялася економiчна криза i Сауберси перетворилися на родину з одним годувальником. Нi, Тома не звiльнили, аби пiзнiше мати можливiсть покликати назад, коли справи пiдуть на лад. Риелтерська фiрма «Лейкфронт» тепер – це порожня будiвля з розмальованими графiтi стiнами й вивiскою «Продаеться або здаеться» на фасадi. Брати Реардон, якi успадкували справу вiд батька (а той вiд свого батька), серйозно займалися iнвестицiями в акцii та втратили майже все, коли ринок упав. І Лiнду не дуже тiшило те, що кращий друг Тома, Тодд Пейн, опинився з ними в одному човнi. Тодда вона вважала бовдуром. – Ти прогноз погоди дивився? Я дивилася. Буде холодно. До ранку з озера прийде туман, можливий холодний дрiбний дощ. Холодний дощ, Томе. – От i добре. Сподiваюся, що так i буде. Людей буде не так багато, i в мене з’явиться шанс. – Вiн узяв ii за передплiччя, але нiжно. Вiн ii не трусив, не кричав. Це сталося пiзнiше. – Я повинен щось знайти, Лiндо, i цiеi весни кращоi можливостi не буде. Я оббiгав… – Я знаю. – І все дарма. Тобто повний нуль. Так, е двiйко вакансiй у доках i якесь будiвництво торговельного центру бiля аеропорту, але ти можеш уявити, щоб я займався чимось подiбним? Якщо б я був на тридцять фунтiв легший i на двадцять рокiв молодший… Може, улiтку пощастило б щось знайти в мiстi… У якомусь офiсi… Якщо все трохи владнаеться. Але така робота була б, iмовiрнiше за все, тимчасовою, i гiдно заробляти навряд чи вийшло б. Тому ми з Тоддом iдемо опiвночi займати чергу й будемо стояти до ранку, доки не вiдчинять дверi. І я обiцяю, що повернуся з роботою, реально прибутковою роботою. – І з якою-небудь болячкою, якою ми всi можемо заразитися. І тодi нам доведеться економити на iжi, щоб платити лiкаревi. І тут вiн по-справжньому розсердився на неi. – Узагалi-то, я розраховував на пiдтримку. – Господи, Томе, я намага… – Хоча б одне добре слово почути! «Молодець, що намагаешся, Томе. Ми радi, що ти заради родини готовий пхатися чорт зна куди». Щось на кшталт цього. Хiба я забагато прошу? – Я лише хочу сказати… Але, перш нiж вона встигла договорити, дверi кухнi вiдчинилися й зачинилися. Вiн вийшов на заднiй двiр викурити сигарету. Цього разу, подивившись на Тiну, Пiт побачив нещасне та схвильоване обличчя. Зрештою, iй було лише вiсiм. Пiт посмiхнувся й пiдморгнув. Тiна у вiдповiдь iз сумнiвом посмiхнулася, пiсля чого повернулася до життя пiдводного царства пiд назвою Бiкiнi Боттом, де татусi не втрачають роботи й не галасують, а дiтей не позбавляють кишенькових грошей. Якщо тi поводяться гiдно. Увечерi, перед вiд’iздом, Том вiднiс доньку в лiжко й поцiлував. Ще вiн поцiлував мiсiс Бiзлi, улюблену ляльку Тiни – аби пощастило, сказав вiн. – Тату? У нас усе буде добре? – Обов’язково, люба, – вiдповiв вiн. Вона запам’ятала це. Упевненiсть у його голосi. – Усе буде просто чудово. А тепер спи. Вiн вийшов iз кiмнати, як завжди. Це вона теж запам’ятала, бо нiколи бiльше не бачила, щоб вiн так ходив. Нагорi крутого в’iзду, провiдного вiд Марлборо-стрит до центральноi мiськоi парковки, Том вигукнув: – Гей, гей, нумо пригальмуй! – Ти що? За мною машини iдуть, – вiдповiв Тодд. – На секунду. – Том пiдняв телефон i сфотографував людей, якi стоять у черзi. Їх уже було осiб сто. Може, i бiльше. Понад рядом дверей банер. На ньому було написано: «1000 робочих мiсць Гарантовано!» А нижче: «Ми пiдтримуемо мешканцiв нашого мiста! – МЕР РАЛЬФ КІНСЛЕР». Позаду iржавоi «Субару» 2004 року Тодда Пейна хтось посигналив. – Томмi, не хочу псувати веселощi, поки ти закарбовуеш у пам’ятi цю чудову картину, але… – Поiхали, я закiнчив, – перебив його Том i, коли Тодд в’iхав на парковку, де всi найближчi до будiвлi мiсця вже були зайнятi, додав: – Хочу показати цю фотографiю Лiндi. Знаеш, що вона сказала? Якщо ми приiдемо сюди до шостоi, будемо першими в черзi. – А я тобi казав! Тоддстер не обдурить. – Тодд припаркувався. Голосно випустивши гази й захарчавши, «Субару» завмерла. – До свiтанку тут тисячi зо двi народу збереться. Із телебачення приiдуть. З усiх каналiв. «Сiтi ет сiкс», «Морнiнг репорт», «Метроскан». Може, у нас iнтерв’ю вiзьмуть. – Я погоджуся на будь-яку роботу. Лiнда не помилилася щодо одного: було вогко. У повiтрi вiдчувався запах озера, той самий аромат, що трохи тхне каналiзацiею. І було холодно, настiльки, що подих майже перетворювався на пару. Стовпчики iз жовтими смужками «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» вигинали натовп шукачiв роботи, перетворюючи на зигзаг, зборки якого нагадували живий акордеон. Том i Тодд зайняли мiсце мiж останнiми стовпчиками. Одразу ж за ними пристало ще кiлька людей, переважно чоловiки, однi в щiльних флiсових робочих куртках, iншi – у пальто типу «мiстер Бiзнесмен» та iз зачiсками типу «мiстер Бiзнесмен», якi вже потрохи втрачали свою виплекану досконалiсть. Том прикинув, що, як i далi так пiде, до свiтанку черга розтягнеться до кiнця парковки, i це буде щонайменше за чотири години до того, як дверi вiдчиняться. Його увагу привернула жiнка, до грудей якоi притулилося немовля. Вона стояла вiд них на вiдстанi кiлькох зборок. «Це ж яка мае бути безвихiдь, – подумалося Тому, – щоб отак посеред холодноi, дощовоi ночi вийти з дому з такою маленькою дитиною». Малюк висiв у нагруднiй сумцi. Жiнка розмовляла з якимось огрядним чоловiком iз перекинутим через плече спальним мiшком, i дитина переводила погляд з одного обличчя на iнше, немов наймолодший у свiтi любитель тенiсу. Кумедно. – Не хочеш зiгрiтися, Томмi? – Тодд дiстав зi свого рюкзака пляшку «Беллз» i простягнув Тому. Том уже майже сказав «нi», згадавши останнi почутi вiд Лiнди слова: «І не дай Боже я вiдчую, що вiд тебе спиртним тхне, коли ти повернешся», – але потiм узяв пляшку. На вулицi було холодно, i вiд одного ковтка бiди не буде. Вiн вiдчув, як вiскi тече вниз, обпiкаючи горло та шлунок. «Прополощи рот, перед тим як пiдiйти до стенда, – нагадав вiн собi. – Хлопцiв, вiд яких тхне вiскi, на роботу не беруть». Коли Тодд знову запропонував зробити по ковтку – було це близько другоi, – Том вiдмовився. Але коли о третiй надiйшла нова пропозицiя, Том узяв пляшку. Оцiнивши рiвень рiдини, вiн зрозумiв, що Тоддстер рятувався вiд холоду дуже активно. «Якого бiса», – подумав Том i зробив трохи бiльше нiж ковток; цього разу наповнив увесь рот. – Ось це дiло! – вимовив Тодд ледь чутно, розтягуючи звуки. – Давай, покажи свою темну натуру. Потiк шукачiв роботи тривав, iхнi машини обережно просувалися крiзь густий туман iз боку Марлборо-стрит. Черга вже вийшла далеко за стовпчики й бiльше не вигиналася зигзагом. Тому здавалося, що вiн розумiе, якi економiчнi труднощi спiткали краiну – хiба вiн сам не втратив роботу, до того ж дуже хорошу роботу? – Але в мiру того як прибували машини й черга розтягувалася (ii кiнця вже було не розгледiти), реальний стан речей почав розкриватися перед ним у новому, жахливому свiтлi. Можливо, «труднощi» було не зовсiм доречним словом. От «лихо» – те, що треба. Праворуч вiд нього, у лабiринтi стовпчикiв i стрiчок, якi вказували дорогу до дверей зали, заплакала дитина. Озирнувшись, Том побачив, як чоловiк зi спальним мiшком пiдтримуе краечок нагрудноi сумки, щоб жiнцi («Господи, – подумав Том, – вона сама що той пiдлiток!») було зручнiше витягувати звiдти дитину. – Що це за чортiвня? – запитав Тодд уже зовсiм неслухняним язиком. – Дитина, – вiдповiв Том. – Жiнка з дитиною. Дiвчинка з дитиною. Тодд придивився й вигукнув: – Матерi твоiй ковiнька! Ось це справжня безвтвiд… безтвiд… безвiдповiдальнiсть. – Ти що, упився вже? – Лiндi Тодд не подобався, вона не бачила в ньому жодноi позитивноi риси, i цiеi митi Том ладен був iз нею погодитися. – Трохи. Коли дверi вiдчиняться, я буду в нормi. У мене е ментоловi цукерки. Тому захотiлося запитати в Тоддстера, чи немае в нього iз собою вiзину – очi в нього геть почервонiли, – але вiн вирiшив, що зараз не хоче з ним розмовляти. Вiн знову подивився туди, де стояла жiнка з дитиною, яка заходилася вiд плачу. Спочатку йому здалося, що вона пiшла. Потiм вiн подивився вниз i побачив, що вона заповзае в спальний мiшок здорованя, тримаючи дитину на грудях. Чоловiк тримав мiшок вiдкритим, щоб iй було зручнiше. Немовля продовжувало скимлiти. – Ти що там, не можеш заткнути дитину? – ревнув чоловiчий голос збоку. – Хтось мусить зателефонувати до соцiальноi служби, – додав жiночий голос. Том подумав про Тiну в такому вiцi, уявив ii тут, цього холодного досвiтнього ранку, i придушив у собi бажання крикнути чоловiковi й жiнцi, щоб вони заткнулися… Або, ще краще, натовкти комусь пику. Зрештою, вони ж усi разом тут стоять, хiба не так? Уся ця юрба бiдолах i невдах. Плач зробився тихiше, затих. – Напевно, годуе його, – сказав Тодд i стиснув собi груди, показуючи. – Так. – Томмi? – Чого тобi? – Ти ж знаеш, що Еллен втратила роботу? – Дiдько, нi, нiчого про це не знав. – Вiн удав, що не помiчае страху, написаного на обличчi Тодда. І вологого блиску в його очах. Можливо, це через випивку або холод. А можливо, i нi. – Їй сказали, що покличуть назад, коли все владнаеться, але вони й менi те саме говорили, а я вже пiвроку шукаю роботу. Я перевiв у готiвку страховку. Цi грошi вже закiнчилися. Знаеш, скiльки в мене в банку залишилося? П’ятсот доларiв. Знаеш, на скiльки вистачить п’ять сотень, якщо буханець хлiба в «Крогер»[2 - «The Kroger Co.» – одна з найбiльших американських мереж супермаркетiв, заснована 1883 року в Цинциннатi.] коштуе бакс? – Ненадовго. – У яблучко, трясця тобi. Я мушу щось отримати тут. Повинен! – Отримаеш. Ми обидва отримаемо. Тодд смикнув пiдборiддям у бiк здорованя, який наразi стояв над мiшком, немов охороняючи його, аби нiхто випадково не наступив на жiнку й дитину, що тулилися всерединi. – Думаеш, це чоловiк i дружина? Про це Том не думав. Тепер замислився. – Можливо. – Отже, обидва без роботи. Якби це було не так, хтось один залишився б iз дитиною вдома. – Можливо, – заперечив Том, – вони думають, що з дитиною на руках у них бiльше шансiв. У Тома одразу сяйнула думка. – А, тиснутимуть на жалiсть! Непогана iдея! – Простягнув пляшку. – Хочеш? Вiн зробив невеликий ковток, подумавши: «Якщо не вип’ю я, вип’е Тодд». Дрiмоту, яку нагнало на Тома вiскi, розiгнав гучний крик: – Вiдкрито життя на iнших планетах! Жарт був зустрiнутий смiхом й оплесками. Вiн визирнув i побачив, що вже розвиднiлося. Сонячне свiтло було сiрим, ледь розвiювало туман, i все одно це було свiтло. За дверима зали якийсь суб’ект у спецiвцi (мае роботу, щасливчик) котив вiдро зi шваброю. – Хто це? – запитав Тодд, ледь ворушачи язиком. – Нiхто, – вiдповiв Том. – Звичайний прибиральник. Тодд подивився в бiк Марлборо-стрит. – Господи, вони все iдуть i iдуть. – Так, – протягнув Том, думаючи: «А якби я послухався Лiнди, ми б зараз були у хвостi черги, десь на пiвдорозi до Клiвленда». Це була гарна думка. Невелике виправдання для себе – завжди добра рiч, i все одно вiн пошкодував, що не вiдмовився вiд вiскi Тодда. У ротi – стiйкий присмак котячого лайна. Звiсно, вiн нiколи його не куштував, але все ж таки… Хтось за двi-три зборки зигзага вiд них, недалеко вiд спального мiшка, запитав: – Чи це не «бенц»? Скидаеться на те, нiби «бенц». Том побачив на початку пiд’iзноi дороги з боку Марлборо довгастий силует iз палаючими жовтими протитуманними фарами. Машина не рухалася, просто стояла нерухомо. – Що вiн собi думае? – запитав Тодд. У водiя наступноi машини скорiш за все виникла така сама думка, бо вiн посигналив – видав довгий, злий гудок, вiд якого люди сiпаються, фиркають й озираються. Хвилину машина з палаючими жовтими фарами стояла на мiсцi. А потiм рвонула вперед. Не лiворуч, у бiк парковки, забитоi вщент, а просто на людей, затиснутих у лабiринтi стовпчикiв i стрiчок. – Гей! – закричав хтось. Натовп кинувся назад, немов хвиля пробiгла. Тома штовхнуло на Тодда, який плюхнувся на дупу. Том захитався, намагаючись зберегти рiвновагу, i це йому майже вдалося, але тут чоловiк, що стояв попереду – який кричав, нi, волав, – в’iхав своiм задом у промежину Тома, а лiктем у груди. Том полетiв на свого приятеля, почув, як десь мiж ними розбилася пляшка «Беллз», i вловив рiзкий запах залишкiв вiскi, що хлюпнули на дорогу. «Чудово, тепер вiд мене буде тхнути, як у барi в суботу ввечерi». Вiн насилу пiдвiвся на ноги, саме вчасно, i побачив, як машина – так, це був «Мерседес», великий седан, сiрий, як цей ранок, – врiзаеться в натовп й окреслюе коло, розкидаючи по дорозi тiла. Із радiаторноi решiтки стiкала кров. На капотi вiдчайдушно борсалася жiнка з розкинутими руками й боса. Вона вдарила долонею по склу, хотiла вхопитися за двiрник, але схибила й злетiла вбiк. Жовтi смужки з написом «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» луснули, один зi стовпчикiв шкрябнув бiк великого седана, який не збирався гальмувати. Том побачив, як переднi колеса переiхали спальний мiшок, й огрядного чоловiка, який присiв зi зведеною рукою, прикриваючи його своiм тiлом. Тепер машина iхала просто на нього. – Тодде! – закричав вiн. – Тодде, пiдiймайся! Вiн потягнувся до рук Тодда, схопив одну з них i потягнув. Хтось сильно вдарився об нього, i Том знову впав на колiна. Вiн уже чув потужний гуркiт двигуна, зовсiм близько. Вiн спробував повзти, та чиясь нога вдарила його в скроню. В очах замиготiло. – Томе? – Тодд виник позаду нього. Як вiн це зробив, цiкаво? – Томе, що це? Згори на нього впало тiло, а потiм ще щось неймовiрно важке притиснуло його до дороги, погрожуючи перетворити на желе. Захрустiли стегна. Як сухi кiстки iндички. Потiм ця ноша зникла. Натомiсть насунув бiль, що минув разом iз вiдчуттям власноi ваги. Том спробував пiдвести голову та зумiв вiдiрвати ii вiд дороги рiвно настiльки, щоб побачити, як заднi вогнi зникають у туманi. Ще вiн побачив блискучi уламки вiд розбитоi пляшки. Тодда, який розпластався на спинi, i кров, що калюжею розтiкалася в нього пiд головою. Червонi слiди прямували до туманноi напiвтемряви. Вiн подумав: «Лiнда мала рацiю. Треба було залишитися вдома». Вiн подумав: «Я помру, i, напевно, воно й на краще. Адже, на вiдмiну вiд Тодда Пейна, я так i не спромiгся перевести в готiвку страховку». Вiн подумав: «Хоча це, мабуть, потрiбно буде зробити». Потiм темрява. Коли Том Сауберс прокинувся в лiкарнi за сорок вiсiм годин, поряд iз ним сидiла Лiнда. Вона тримала його за руку. Коли вiн запитав, чи виживе, вона посмiхнулася, стиснула його пальцi й вiдповiла, що зуб дае. – Я паралiзований? Скажи правду. – Нi, милий, але в тебе багато поламаних кiсток. – А що з Тоддом? Вона вiдвернулася, закусивши губу. – Вiн у комi. Але лiкарi кажуть, вiн урештi-решт iз неi вийде. Вони це за його енцефалограмою визначили, чи щось таке подiбне. – Там була машина. Я не змiг пiти з дороги. – Я знаю. Ти не один. Це був якийсь манiяк. Його не зловили. Принаймнi поки що. Водiй «Мерседеса» зараз хвилював його менш за все. Що не паралiзований, це добре, але… – Наскiльки зi мною серйозно? Тiльки не бреши… Кажи напряму. Вона стикнулася з ним поглядом, але не витримала й вiдвела очi. Знову глянувши на листiвки з побажаннями одужання на тумбочцi бiля лiжка, вона промовила: – Ти… Ти ще нескоро зможеш ходити. – Як нескоро? Вона пiдвела його руку, усю в глибоких подряпинах, i поцiлувала ii. – Вони не знають. Том Сауберс заплющив очi та заплакав. Лiнда якийсь час слухала його, а коли слухати стало несила, подалася вперед i натиснула на кнопку насоса, що дозуе морфiн. Вона продовжувала це робити, аж поки апарат не перестав видавати заспокiйливе. До цього моменту вiн уже спав. 1978 Моррiс узяв iз верхньоi полицi шухлядки у ваннiй кiмнатi рушник i накрив ним Ротстайна, який тепер сидiв у неприроднiй позi, наполовину звiсившись iз крiсла, без верхньоi частини голови. Мiзки, якi породили Джиммi Голда, сестру Джиммi Емму та зайнятих самоiдством батькiв Джиммi, напiвалкоголiкiв, – це аж занадто нагадувало батькiв самого Моррiса, – тепер пiдсихали на шпалерах. Не сказати, щоб Моррiса це вразило, радше здивувало. Вiн очiкував побачити кров i дiрку межи очi, але нiяк не це химерне слизьке мiсиво з хрящiв i кiсток. Брак уяви – припустив вiн. Саме через це вiн мiг читати гiгантiв сучасноi американськоi лiтератури – читати й захоплюватися, але нiколи не змiг би стати одним iз них. Із кабiнету вийшов Фреддi Доу з двома набитими лантухами, по одному на кожному плечi. За ним з’явився Кертiс з похиленою головою, вiн не нiс нiчого. Раптом вiн пiдхопився, обiгнав Фреддi та понiсся на кухню. Дверi на заднiй двiр, пiдхопленi вiтром, голосно вдарилися об стiну. А потiм пролунали звуки блювання. – Його знудило, – сказав Фреддi. У нього був хист повiдомляти про те, що й так усiм зрозумiле. – Ти в порядку? – запитав Моррiс. – Ага. – Фреддi вийшов через параднi дверi, не обертаючись, зупинився та взяв ломаку, що стояла на порозi, притулена до крiсла гойдалки. Вони готувалися зламувати дверi, але тi не були замкненi. Як i дверi кухнi. Схоже, Ротстайн усе найцiннiше тримав у своему гардоллiвському сейфi. Ось тобi й брак уяви. Моррiс пройшов до кабiнету, глянув на охайний письмовий стiл Ротстайна та прикриту друкарську машинку. Подивився на свiтлини на стiнi. На них посмiхались обидвi колишнi дружини, обидвi молодi й красивi, в одязi п’ятдесятих рокiв i з зачiсками того ж перiоду. Досить дивно, що Ротстайн тримав вiдставних жiнок там, де вони могли спостерiгати за ним, поки вiн писав, але в Моррiса бракувало часу думати про це або дослiджувати вмiст робочого столу письменника, що вiн зробив би з великим задоволенням. Але чи була потреба в цьому дослiдженнi? Адже записники й так у нього. У нього вмiст розуму лiтератора. Усе, про що вiн написав пiсля того, як припинив публiкуватися вiсiмнадцять рокiв тому. Фреддi винiс пачки грошей у першому ж мiшку (так, Фреддi та Кертiс розумiлися на готiвцi), але в сейфi на полицях ще залишалося багато записникiв. Книги в молескiнових палiтурках – такими користувався Гемiнгвей, про такi марив сам Моррiс, коли, вiдбуваючи термiн у «Рiверв’ю», мрiяв про письменницьку кар’еру. Але у виправнiй колонii для неповнолiтнiх злочинцiв йому видавали по п’ять аркушiв цупкого паперу «Блу хорс»[3 - «Blue Horse» – заснована пiсля Великоi депресii американська компанiя, що виготовляе канцелярське приладдя.] – цього, напевно, недостатньо, щоб заходитися писати Великий Американський Роман. Прохання видавати бiльше не допомагали. Одного разу вiн запропонував Елкiнсу, помiчнику комiсара, зробити мiнет за десяток зайвих аркушiв. Елкiнс натовк йому пику. Досить кумедно, якщо згадати про весь той примусовий секс, у якому йому довелося брати участь протягом дев’яти мiсяцiв вiдсидки. Переважно стоячи навколiшках i кiлька разiв iз власними брудними трусами в ротi. Вiн не вважав, що його мати несе повну вiдповiдальнiсть за цi згвалтування, але частка ii провини в цьому була. Анiта Белламi, знаменитий професор iсторii, чию книгу про Генрi Клея Фрiка[4 - Henry Clay Frick – американський промисловець, фiнансист i меценат, засновник «H. C. Frick & Company» – компанii з виробництва коксу.] було номiновано на «Пулiтцера». Настiльки знаменита, що зарозумiлася, вважаючи, що знае все й про сучасну американську лiтературу. Це пiсля суперечки з нею щодо трилогii про Голда одного разу вночi вiн, не тямлячи себе вiд лютi, пiшов iз дому, щоб напитися. У нього це вийшло, хоча розгледiти в ньому неповнолiтнього було неважко. Коли вiн пив, таке виробляв, що й згадати потiм нiчого не мiг, i вчинки цi нiколи не були хорошими. Тiеi ночi це вилилось у незаконне проникнення, вандалiзм i бiйку iз сусiднiм охоронцем, який спробував його затримати до приiзду полiцейських. Це сталося майже шiсть рокiв тому, але спогади за цей час не потьмянiли. Це було так нерозважливо. Викрасти машину, поганяти мiстом, потiм кинути ii (можливо, помочившись на приладову панель) – це одна рiч. Не надто винахiдливо, але, якщо пощастить, пiсля такого можна вийти сухим iз води. Проте вдиратися до будинку на Цукрових Пригiрках? Удвiчi нерозважливо. Йому нiчого не потрiбно було в цьому будинку (принаймнi потiм вiн нiчого такого не змiг згадати). А коли йому щось було потрiбно? Коли пропонував свiй рот за кiлька паршивих аркушiв паперу? Йому натовкли пику. Вiн розсмiявся, тому що так зробив би Джиммi Голд (доти, доки Джиммi не вирiс i не продався за те, що називав «Золотим баксом»), i що сталося потiм? Знову удар по пицi, ще сильнiший. Цей ледь чутний хрускiт зламаного носа змусив його плакати. Джиммi нiколи б не заплакав. Вiн усе ще жадiбно дивився на молескiновi палiтурки, коли Фреддi Доу повернувся з двома новими лантухами. Ще в нього була мiстка потерта шкiряна сумка. – Знайшов у коморi. Там ще, напевно, мiльйон консервiв, боби й тунець. Як тобi, а? Дивний тип. Може, вiн готувався до апокалiпсиса? Гаразд, Моррi, ворушися. Пострiл могли почути. – Тут немае сусiдiв. До найближчоi ферми двi милi. Розслабся. – Знаеш, в’язницi забитi хлопцями, якi розслабляються. Нам потрiбно забиратися звiдси. Моррiс почав було набирати повнi руки книг, але не втримався, зазирнув в одну, тiльки щоб переконатися. Ротстайн дiйсно був дивним типом, i цiлком могло статися, що вiн забив сейф порожнiми записниками, плануючи написати в них щось пiзнiше. Однак нi. Принаймнi ця була вся списана дрiбним, акуратним почерком Ротстайна, кожна сторiнка, зверху донизу, вiд краю до краю, береги завтовшки з волосинку. … Точно не знав, чому для нього це було так важливо i чому вiн не мiг заснути, поки порожнiй вагон цього запiзнiлого товарняка нiс його крiзь забуття сiльського пейзажу в Канзас-сiтi й далi, у сплячу краiну, це набите черево Америки, яке вiдпочивало пiд звичною нiчною ковдрою, проте думки Джиммi вперто поверталися до… Фреддi ляснув його по плечу, i зовсiм не нiжно. – Вiдiрви нiс вiд цiеi штуки й нумо збиратися. Одного з нас i так уже вивертае навиворiт, нiяк проблюватися не може, тож допомоги вiд нього, як з бика молока. Моррiс, не промовляючи нi слова, кинув записник у мiшок i згрiб новий оберемок, ледь приховуючи трiумф. Вiн забув про понiвечений труп у вiтальнi пiд рушником, забув про Кертiса Роджерса, який блював на троянди, або майорцi, або петунii, або ще щось, що росло там, на задвiрку. Джиммi Голд! Їде на Захiд у товарному вагонi! Отже, Ротстайн усе ще не покiнчив iз ним! – Усе, вщерть, – сказав вiн Фреддi. – Винось. А решту я покладу в саквояж. – Це так називаються такi сумки? – Думаю, так. – Вiн знав це напевно. – Ми майже закiнчили. Фреддi повiсив лантухи на плечi, але на хвильку затримався. – Ти впевнений щодо цих штук? Адже Ротстайн говорив… – Вiн був скнарою, який намагався врятувати своi заощадження. Вiн би що завгодно сказав. Іди. Фреддi пiшов. Моррiс поклав останню партiю записникiв у саквояж i вийшов спиною вперед iз шафи. Кертiс стояв бiля письмового столу Ротстайна. Балаклаву вiн зняв. Обличчя в нього було бiле, як папiр, тiльки навколо ошалiлих очей пролягли тiнi. – Його не обов’язково було вбивати. Ти не повинен був. Цього не було в планi. Навiщо ти це зробив? Тому що вiн виставив мене дурнем. Тому що пом’янув мою матiр, а це мое право. Тому що назвав мене хлопчиськом. Тому що його потрiбно було покарати за те, що вiн перетворив Джиммi Голда на одного з них. Переважно, тому що нiхто з таким талантом не мае права ховати його вiд свiту. Тiльки Кертiс не зрозумiв би нiчого цього. – Тому що так його записники коштуватимуть дорожче, коли ми iх продамо. – Що станеться не ранiше, нiж вiн прочитае в них кожне слово, але Кертiс не зрозумiе, навiщо йому це, та йому й не потрiбно було це знати. Як i Фреддi. Вiн намагався говорити терпляче й розважливо. – Тепер у нас усе, спадщина Джона Ротстайна, нiчого нового вже не буде. Вiд цього неопублiкованi речi робляться ще цiннiшими. Тобi це зрозумiло? Кертiс почухав блiду щоку. – Ну… Напевно… Так. – Крiм того, коли вони спливуть, вiн не зможе заявити, що це пiдробка. Що вiн напевно зробив би, просто на зло. Я багато про нього читав, Кертiсе, усе, що е про нього, i вiн був злою тварюкою. – Ну… Моррi спинив себе, аби не сказати: це занадто глибока тема для такоi порожньоi голови, як у тебе. Натомiсть вiн простягнув йому саквояж. – Бери. І не знiмай рукавичок, поки не сядемо в машину. – Ти мав порадитися з нами, Моррiсе. Ми ж партнери. Кертiс рушив було до виходу, але зупинився й знову обернувся. – У мене питання. – У чому рiч? – Не знаеш, у Нью-Гемпширi е смертна кара? Неголовними шляхами крiзь вузьку трубу Нью-Гемпшира вони приiхали до Вермонта. Фреддi вiв «Шевроле Бiскейн», стару й непримiтну. Моррiс тримав на колiнах дробовик i вiдкритий дорожнiй атлас «Ренд Макнеллi», час вiд часу вмикаючи верхне свiтло, аби переконатися, що вони не збилися з намiченого шляху. Нагадувати Фреддi про те, що не можна перевищувати швидкiсть, не доводилося – для Фреддi Доу це було перше родео. Кертiс залiг на задньому сидiннi, i незабаром вони почули його хропiння. Моррiс навiть йому позаздрив, схоже, вiн виблював усю свою пиху. Самому добре виспатися, мабуть, доведеться дуже нескоро. У нього досi перед очима стояла картина: мозок, що стiкае по шпалерах. Але думки його були не про вбивство, а про розплесканий талант. Талант, який цiле життя зрiв i вiдточувався, був розiрваний на клаптики за лiченi секунди. Усi цi розповiдi, усi цi образи – усе перетворилося на щось, схоже на вiвсянку. Який сенс? – Ти справдi вважаеш, що ми зможемо продати цi його книжечки? – запитав Фреддi. Вiн знову про це подумав. – Ну, тобто за гарнi грошi? – Так. – І так, щоб нам за це нiчого не було? – Так, Фреддi, я впевнений. Пiсля цього Фреддi Доу мовчав так довго, що Моррiс вирiшив: питання закрите. Але потiм вiн знову заговорив про це. Вимовив два слова. Сухих i позбавлених iнтонацii. – Я сумнiваюся. Пiзнiше, знову опинившись за гратами – цього разу вже не в колонii для неповнолiтнiх, – Моррiс думав: «Саме тодi я й вирiшив убити iх». Але iнодi, посеред ночi, не в змозi заснути через пекучий бiль в анальному отворi, натертому пiсля чергового акту содомii в душовiй кiмнатi з використанням мила, вiн визнавав, що це не так. Вiн знав про це iз самого початку. Вони були тупими запеклими пройдисвiтами. Рано чи пiзно (iмовiрнiше, рано) когось iз них узяли б за щось iнше, i той навряд чи став би вагатися, а одразу б розповiв усе, що йому було вiдомо про цю нiч, в обмiн на пом’якшення вироку або взагалi на виправдання. «Я напевно знав, що iх треба якомога швидше позбутися, – думав вiн безсонними ночами в камерi, коли набите черево Америки вiдпочивало пiд звичною нiчною ковдрою. – Це було неминуче». У пiвнiчнiй частинi штату Нью-Йорк, коли свiтанок ще не настав, а ледь-ледь торкнувся темноi лiнii обрiю позаду них, вони повернули на захiд, на Трасу 92, ця автомагiстраль тягнеться майже паралельно I-90 до самого Іллiнойса, де повертае на пiвдень i врiзаеться в промисловi райони Рокфорда. У цей час на дорозi майже нiкого не було, хоча вони чули (а iнодi й бачили) жвавий рух вантажiвок на федеральнiй автострадi лiворуч вiд себе. Коли проiхали знак iз написом «Зона вiдпочинку, 2 милi», Моррiс подумав про «Макбет». Якби кiнець був усьому кiнцем, то що скорiше б це сталось, то краще. Можливо, цитата не точна, але нiчого, i так згодиться. – Пригальмуй тут, – сказав вiн Фреддi. – Менi треба випустити дракона. – У них там, напевно, i торговельнi автомати е, – подав голос ригун iз заднього сидiння. Кертiс уже сидiв, на головi – скуйовджене волосся. – Я б не вiдмовився вiд крекерiв з арахiсовим маслом. Моррiс знав, що йому, найiмовiрнiше, довелося б вiдмовитися вiд свого плану. I-90 висмоктала майже весь рух iз цiеi траси, але в розпал дня тут буде повно мiсцевих машин, якi iздять вiд одного Хiксвiлла до iншого. Поки що зона вiдпочинку пустувала, можливо, через знак «Нiчну стоянку трейлерiв заборонено». Вони припаркувалися та вийшли. На деревах цвiрiнькали птахи, обговорюючи сьогоднiшню нiч i дiлячись планами на день. Самотнiй листочок – у цiй частинi свiту листя лише нещодавно почало сохнути – повiльно спланував з дерева й покотився парковкою. Кертiс оговтався i попрямував дослiджувати торговi автомати, а Моррiс i Фреддi разом пiшли до чоловiчого туалету. Моррiс не вiдчував якогось особливого хвилювання. Можливо, правду кажуть, що перший раз найважчий, а потiм буде легше. Однiею рукою вiн вiдчинив для Фреддi дверi, а другою дiстав iз кишенi куртки пiстолет. Фреддi, не обертаючись, кинув «дякую». Зачекавши, коли дверi зачиняться, Моррiс вiдпустив iх, почекав ще трохи, i тiльки пiсля цього звiв пiстолет. Нацiливши дуло приблизно на дюйм нижче вiд потилицi Фреддi Доу, вiн натиснув на спусковий гачок. Пострiл в облицьованому плиткою закритому примiщеннi пролунав рiзко й лунко, але будь-хто, якби його випадково почув, вирiшив би, що це на I-90 пирхнув мотоцикл. Моррiса ж непокоiв Кертiс. Дарма. Кертiс усе ще стояв перед торговим автоматом у нiшi пiд пологим дерев’яним дахом iз невибагливим написом «Придорожнiй оазис». – Ти чув? – запитав вiн Моррiса. А потiм, побачивши в його руцi пiстолет, здивовано запитав: – А це навiщо? – Для тебе, – вiдповiв Моррiс i вистрiлив йому в груди. Кертiс упав, але – i це стало цiлковитою несподiванкою – не помер. Вiн навiть не збирався вмирати. Вiн звивався на тротуарi. Перед його обличчям, перекидаючись, прокотився сухий лист. З-пiд нього почала сочитися кров. Продовжуючи стискати своi крекери, вiн подивився вгору, крiзь пасма маслянистого чорного волосся, яке розкуйовдилося над його очима. За стiною з дерев Трасою 92 на схiд проiхала вантажiвка. Моррiс не хотiв знову стрiляти в Кертiса: тут, на виднотi, звук пострiлу вже не замаскувати пiд ревiння мотоцикла, до того ж будь-якоi хвилини мiг хтось пiд’iхати. – Якби кiнець був усьому кiнцем, то що скорiше б це сталось, то краще, – промовив вiн i став на одне колiно. – Ти пiдстрелив мене, – видихнув Кертiс, майже беззвучно й здивовано. – Ти, блядь, пiдстрелив мене, Моррi! Думаючи про те, як йому ненависне це прiзвисько – вiн ненавидiв його все життя, i навiть учителi, якi б могли бути розумнiшими, називали його так, – вiн розвернув пiстолет i почав бити рукояткою по черепу Кертiса. Три потужнi удари майже нiчого не заподiяли. Зрештою, це був усього лише 38-й калiбр, i його ваги стало, щоб завдати лише мiнiмальних пошкоджень. Кров проступила крiзь волосся Кертiса й потекла по щетинистих щоках. Вiн стогнав i витрiщався на Моррiса божевiльними блакитними очима. Кволо махнувши рукою, вiн вимовив: – Зупинися, Моррi! Досить. Боляче! – Бля. Бля, бля, бля. Моррiс запхав пiстолет назад у кишеню. Рукоятка його була вкрита липкою кров’ю й волоссям. Вiн пiшов до «Бiскейна», витираючи руки об куртку. Вiдчинив дверi водiя, побачив порожнiй замок запалювання i тихо процiдив: «блядь». Прошепотiв, як молитву. На 92 проiхало кiлька машин, потiм коричнева вантажiвка служби UPS. Моррiс поплентався назад, до чоловiчого туалету, вiдчинив дверi, присiв i став нишпорити по кишенях Фреддi. Ключi вiд машини знайшлися в правiй переднiй. Пiдвiвшись, вiн поквапився до торговельних автоматiв. Напевно, зараз уже пiд’iхала якась машина або вантажiвка, рух пожвавiшав, i комусь закортiло облегшитися пiсля ранковоi кави. У такому разi йому довелося б убити й цього або цю, можливо, i наступного. Пригадалися паперовi фiгурки, з’еднанi руками. Поки нiкого. Вiн сiв у «Бiскейн», куплений легально, але тепер обладнаний украденими номерами штату Мейн. Кертiс Роджерс поволi повз цементною дорiжкою в бiк туалетiв, пiдтягуючись на руках i ледь вiдштовхуючись ногами, залишаючи пiсля себе кривавий равликовий слiд. Важко було щось передбачити, але Моррiс подумав, що той спробуе дiстатися до телефону-автомата на стiнi мiж чоловiчим i жiночим туалетами. «Усе мало пiти не так», – подумав вiн, заводячи машину. Через свiй нерозважливий учинок вiн зробив дурiсть, i тепер його, iмовiрно, упiймають. Це змусило його згадати, що наостанок сказав Ротстайн. Тобi скiльки-но рокiв? Двадцять два? Двадцять три? Що ти знаеш про життя, тим бiльше про лiтературу? – Я знаю, що не продаюсь, – сказав вiн. – І цього досить. Вiн повiльно спрямував «Бiскейн» у бiк людини, що повзла бетонним тротуаром. Йому хотiлося забратися звiдси, мозок вимагав забратися звiдси якнайшвидше, але справу слiд було зробити обережно, без зайвого шуму. Кертiс обернувся; очi за брудним волоссям, немов у лiсових хащах, широко розплющенi й сповненi жаху. Вiн насилу пiдвiв одну руку слабким зупиняючим жестом, а потiм Моррiс перестав його бачити, тому що заважав капот. Обережно рухаючи кермом, вiн i далi прокрадався вперед. Нiс машини вдарився об бордюр. Сосновий освiжувач повiтря на дзеркалi заднього виду пiдстрибнув i загойдався. Потiм нiчого… i ще нiчого. А потiм машина знову наiхала на щось. Пролунав приглушений лускiт, нiби маленький гарбуз, що вибухнув у мiкрохвильовцi. Моррiс повiв кермом улiво, i машина ще раз легенько пiдскочила, коли «Бiскейн» повернувся на свое мiсце на парковцi. Подивившись у дзеркало, вiн побачив, що в Кертiса немае голови. Нi, голова, звичайно, була, але розчавлена. Розплющена. «Тут талант не розплескався», – подумав Моррi. Вiн пiд’iхав до виходу й, дочекавшись, коли дорога спорожнiла, рвонув уперед. Слiд зупинитися й перевiрити передок у машини, особливо колесо, що переiхало голову Кертiса, але спочатку вiн хотiв вiд’iхати миль на двадцять. Щонайменше на двадцять. – Бачу у своему майбутньому автомийку, – сказав вiн. Це здалося йому смiшним (надмiрно смiшним – вираз, значення якого не зрозумiли б нi Фреддi, нi Кертiс), вiн розсмiявся i смiявся довго й голосно. Моррiс ретельно дотримувався дозволеноi швидкостi. Вiн спостерiгав, як одометр вiдраховуе милi, i навiть на п’ятдесяти п’яти кожне обертання, здавалося, тривало п’ять хвилин. Колесо, напевно, залишало кривавий слiд, який вiв до виiзду з парковки, але вiн, мабуть, уже обiрвався. Давним-давно обiрвався. Проте все одно слiд було знову рухатися неголовними дорогами або навiть дорогами третього класу. Було б розумно зараз зупинитися й викинути всi записники – i готiвку теж – кудись у лiсосмугу. Але вiн би цього не зробив. Нiколи. Шанси п’ятдесят на п’ятдесят, сказав вiн сам собi. А то й вище. Зрештою, нiхто не бачив машини. Анi в Нью-Гемпширi, анi в iнших мiсцях. Вiн пiд’iхав до покинутого ресторану, зупинився на бiчнiй парковцi й оглянув передок i праве передне колесо машини. Загалом йому здалося, що все виглядае досить добре, тiльки на передньому бамперi лишилося трохи кровi. Зiрвавши пучок трави, вiн витер ii. Потiм сiв у машину й поiхав на захiд. Вiн був готовий до дорожнiх кордонiв, але йому не трапилося жодного. За кордоном Пенсiльванii, у Говандi, вiн знайшов мийку-автомат для машин. Щiтки потерли, струменi поплескали, i машина засяяла, як нова, – i знизу, i зверху. Моррiс iхав на захiд, до маленького брудного житлового району пiд назвою Перлина Великих озер. Йому треба було на час залягти на дно й зустрiтися з одним давнiм другом. До того ж дiм – це таке мiсце, у якому, якщо ти повертаешся, тебе завжди приймуть,[5 - З поеми Роберта Фроста «Смерть наймита».] – Євангелiе вiд Роберта Фроста – особливо якщо поруч немае нiкого, кому можна поскаржитися на повернення блудного сина. Любий татко дременув кiлька рокiв тому, а мила матуся проводить осiннiй семестр у Принстонi, читаючи лекцii про «баронiв-розбiйникiв», тож будинок на Сикоморовiй вулицi, найiмовiрнiше, стоiть порожнiй. У такого пречудового викладача – до того ще й письменника, колись навiть номiнованого на Пулiтцерiвську премiю, – будинок мiг би бути й кращим, але в цьому треба звинувачувати любого татуся. Утiм, Моррiс нiколи не мав нiчого проти цього будинку, це мати журилася, а не вiн. Моррiс послухав новини, але не почув жодного слова про вбивство романiста, який, коли вiрити тiй статтi в «Тайм», був «голосом, що гучно закликав дiтей мовчазних п’ятдесятих прокинутись i знайти власне звучання». Мовчання в радiо було новиною приемною, але не несподiваною. Якщо вiрити джерелу iнформацii з колонii, домоправителька приходила до Ротстайна один раз на тиждень. Був iще помiчник у господарствi, але вiн приходив тiльки, коли викликали. Моррiс i його друзяки-небiжчики недарма вибирали слушний час, тому можна було сподiватися, що протягом найближчих шести днiв тiла не знайдуть. Того ж дня десь на теренах Огайо вiн промчав повз крамничку, яка торгуе рiзною старовиною та мотлохом, але потiм розвернувся й пiд’iхав до неi. Покопирсавшись, вiн купив скриню. Скриня була старою, але мiцною на вигляд i обiйшлася йому у двадцять доларiв. «Майже за безцiнь», – подумав Моррiс. 2010 Тепер батьки Пiта Сауберса лаялися часто. Тiна називала iхнi сварки «авки-гавки». Пiт думав, що в цьому щось е, бо, коли вони починалися, з iхньоi кiмнати чулося: ав-ав-ав, гав-гав-гав. Інодi Пiту хотiлося вийти на сходи й закричати iм униз, щоб вони припинили, просто припинили. Ви лякаете дiтей, хотiлося йому заволати. У будинку е дiти, дiти, ви що, дурнi, про це забули? Пiт був удома, бо вiдмiнникам – у яких з усiх занять тiльки самостiйна робота вдень та ще фiзкультура по обiдi, – дозволялося повертатися додому ранiше. Дверi його кiмнати були вiдчиненi, i вiн почув, як батько заторохтiв по кухнi своiми милицями, тiльки-но пiд’iхала машина матерi. Пiт майже не сумнiвався, що сьогоднiшнi веселощi почнуться з батькiвськоi фрази: «Щось ти зарано сьогоднi». Мати вiдповiсть, що вiн нiяк не може запам’ятати, що тепер вона по середах звiльняеться ранiше. Тато скаже, що ще не звик до життя в цiй частинi мiста, i вимовить це так, нiби iм довелося переiхати до найбiднiшоi, найпохмурiшоi частини мiста, а не лише до пiвнiчного району Гортфiлда, де вулицi мають назви дерев. Тепер, коли вступна частина пролунала, можна було починати авкати й гавкати. Пiт i сам не був у захватi вiд Норт Сайда, але й жахливим його не назвеш. Навiть у своi тринадцять рокiв вiн, схоже, краще за батька розумiвся на економiчних реалiях iхнього становища. Можливо, тому що вiн не ковтав пiгулки оксиконтину по чотири рази на день, як батько. Тут вони опинилися через те, що середня школа Грейс Джонсон, у якiй викладала його мати, закрилася згiдно з програмою мiськоi ради щодо скорочення витрат. Багато хто з учителiв ГД стали безробiтними. Лiндi пощастило, iй запропонували посаду бiблiотекаря й перевiряльника домашнiх завдань у Нортфiлдськiй початковiй школi. Щосереди вона поверталася ранiше, бо в цей день бiблiотека зачинялася опiвднi. Так працювали всi шкiльнi бiблiотеки. Це була ще одна iнiцiатива щодо скорочення витрат. Пiтового тата це дратувало. Вiн зауважував, що члени мiськоi ради собi зарплатню не урiзали, i називав iх набродом бiсових лицемiрiв. Але Пiт про це нiчого не знав. Знав вiн лише про те, що останнiм часом Тома Сауберса все дратувало. «Форд Фокус», тепер iхня едина машина, зупинився бiля будинку, з нього вийшла мама зi старим потертим портфелем у руцi. Вона обминула лiд, який весь час утворювався в затiнку бiля ганку пiд водостоком. Сьогоднi була черга Тiни посипати його сiллю, але вона, як завжди, забула. Мама з похиленими плечима повiльно пiднялася сходами. Пiту не подобалося, коли вона ходила ось так, нiби цеглу на спинi несла. Тим часом у вiтальнi татовi милицi застукали з подвоеною швидкiстю. Вiдчинилися вхiднi дверi. Пiт завмер в очiкуваннi. Сподiвався почути щось на кшталт «Привiт, люба, як пройшов ранок?» Якби ж то. Вiн i не хотiв пiдслуховувати авки-гавки, але в цьому маленькому будинку зовсiм нiчого не почути було просто неможливо… Якщо, звичайно, не пiти. Цiеi зими до такого стратегiчного вiдступу вiн удавався дедалi частiше. Але iнодi йому починало здаватися, що як старший iз дiтей вiн мусить слухати. Мiстер Джейкоб на уроках з iсторii любив повторювати, що знання – це сила, i Пiт пiдозрював, що саме тому зобов’язаний стежити за словесною вiйною батькiв, яка все загострювалася й загострювалася. Тому що кожна така авка-гавка розтягувала тканину шлюбу сильнiше й сильнiше, i колись вона таки розiрве ii. Краще бути до цього готовим. Тiльки бути готовим до чого? До розлучення? Цей фiнал був найiмовiрнiшим. У певному сенсi буде навiть краще, якщо вони розiйдуться – Пiт вiдчував це дедалi сильнiше, хоча ще до кiнця не усвiдомив своi вiдчуття, – але що саме означатиме розлучення (ще одне з улюблених висловлювань мiстера Джейкоба) за умов реального свiту? Хто залишиться, а хто пiде? Якщо пiде тато, як вiн буде жити без машини, адже майже не може ходити? Це лише одна причина, через яку нi вiн, нi вона просто не можуть дозволити собi пiти. Вони й так уже не мають i гроша за душею. Принаймнi Тiна сьогоднi не почуе цього жвавого обмiну батькiвськими думками, вона була в школi й, iмовiрнiше, повернеться нескоро. Можливо, по обiдi. Вона нарештi завела собi подругу, Еллен Брiггс: дiвчинка, у якоi стирчали переднi зуби, жила на розi Сикоморовоi i В’язовоi вулиць. Пiт уважав, що в Еллен мозок, як у хом’ячка, але принаймнi тепер Тiна не тинялася будинком, сумуючи за друзями з iхнього колишнього району, а iнодi й плачучи. Пiт не зносив, коли Тiна плакала. Ну а поки, народе, притишiть мобiльнi телефони й вимкнiть пейджери. Гаснуть вогнi, починаеться вистава «Ми по вуха в лайнi». ТОМ: Зарано ти сьогоднi. ЛІНДА (стомлено): Томе, сього… ТОМ: Так, середа. Бiблiотека зачиняеться ранiше. ЛІНДА: Ти знову курив у кiмнатi. Я вiдчуваю запах. ТОМ (починаючи дратуватися): Лише одну. На кухнi. З вiдчиненим вiкном. На затильних сходах лiд, i я боявся послизнутися. Пiт знову забув сiллю посипати. ПІТ (до глядачiв): Якщо вiн сам склав графiк чергування, йому б варто було знати, що цього тижня лiд повинна солити Тiна. Цей оксиконтин не тiльки знеболюе, а ще й мозок вимикае. ЛІНДА: Але я все одно вiдчуваю запах, а ти знаеш, що в договорi оренди спецiально зазначено… ТОМ: Ну добре, добре, я зрозумiв. Наступного разу пiду на вулицю та впаду з милиць. ЛІНДА: Рiч не тiльки в договорi, Томмi. Пасивне курiння небезпечне для дiтей, ми ж це обговорювали. ТОМ: Обговорювали й обговорювали… ЛІНДА (заходячи в iще небезпечнiшi води): І потiм, скiльки зараз коштуе пачка сигарет? Чотири п’ятдесят? П’ять доларiв? ТОМ: Господи, та я пачку курю тиждень! ЛІНДА (штурмуючи його обороннi споруди арифметичною танковою атакою): За п’ять доларiв за пачку виходить понад двадцять доларiв на мiсяць. І це все йде з моеi зарплатнi, тому що, крiм мене… ТОМ: Ну, починаеться. ЛІНДА: …у нашiй родинi тепер нiхто не заробляе. ТОМ: Скiльки можна торочити про те саме? Можна подумати, я навмисне пiд машину лiг, щоб нiчого не робити. ЛІНДА (пiсля тривалоi паузи): У нас вино залишилося? Я б випила пiвсклянки. ПІТ (убiк): Скажи, що залишилося, скажи, що залишилося, тату. ТОМ: Закiнчилося. Може, ти хочеш, щоб я сходив у «Зонi» i взяв iще одну пляшку? Ну, тодi тобi доведеться видати менi наперед моi кишеньковi грошi. ЛІНДА (ще не плачучи, але вже тремтливим голосом): Ти поводишся, нiби я винна в тому, що з тобою це сталося. ТОМ (кричить): Нiхто не винен, i це мене бiсить! Ти що, не зрозумiла? Вони навiть не спiймали того, хто це скоiв! На цьому мiсцi Пiт вирiшив, що з нього досить. Це була дурна вистава. Може, вони цього не бачили, але вiн бачив. Вiн закрив пiдручник iз лiтератури. Прочитае те, що задали (щось чувака на iм’я Джон Ротстайн), уночi. А зараз йому потрiбно вийти й подихати повiтрям, не просякнутим суперечкою. ЛІНДА (тихiше): Добре, що хоч живий лишився. ТОМ (уже як у справжнiй мильнiй оперi): Інодi я думаю, що краще б я помер. Подивися на мене. Сиджу на оксi i все одно коцюрблюся вiд болю, бо вiн бiльше не допомагае, якщо тiльки не прийняти кiнську дозу. Живу на зарплатню дружини… Яка на тисячу менша, нiж було ранiше, за що спасибi цьому збiговиську цих паскудних… ЛІНДА: Томе! Стеж за язиком. ТОМ: Дiм? Нема будинку. Інвалiдне крiсло з мотором? Нема iнвалiдного крiсла. Заощадження? Майже закiнчилися. А тепер я навiть не можу собi дозволити, трясця йому, сигарету! ЛІНДА: Якщо ти гадаеш, що це скиглення вирiшить усi проблеми, то будь ласка, тiльки… ТОМ (уже ревучи): Ти називаеш це скигленням? Я називаю це реальнiстю! Може, менi спустити штани, показати, що в мене лишилося вiд нiг? Пiт босонiж побiг униз. Вiтальня знаходилась одразу внизу, пiд сходами, але вони не побачили його. Вони дивилися одне на одного, розiгруючи трагiчну п’есу, яку нiхто навiть безкоштовно не став би дивитися. Батько бундючиться на милицях, очi червонi, щоки колючi вiд щетини; мати тримае сумочку перед грудьми, як щит, i кусае губи. Це було жахливо. І що найгiрше? Вiн любив iх обох. Батько не став пригадувати Надзвичайний фонд, заснований за мiсяць пiсля масового вбивства бiля Мiського Центру единою, що залишилася в мiстi, газетою спiльно з трьома мiсцевими телеканалами. Браян Вiльямс навiть зробив сюжет про це в «Нiчних новинах Ен-бi-сi» – про те, як це мужне маленьке мiстечко згуртувалося, коли трапилося лихо, про небайдужi серця, про пiдкладання руки й усе таке iнше, а тепер слово вiд нашого спонсора. Надзвичайний фонд заспокоiв усiх днiв на шiсть. Про що замовчували газети, так це про те, як мало грошей було зiбрано. Навiть пiсля всiх благодiйних забiгiв, благодiйних мотокросiв та концерту фiналiста конкурсу «Американський iдол». Надзвичайний фонд виявився таким мiзерним, тому що зараз важко було всiм. Звiсно ж, усе, що вдалося зiбрати, треба було розподiлити мiж дуже великою кiлькiстю людей. Сiм’я Сауберс отримала чек на тисячу двiстi доларiв, потiм iще один на п’ятсот i ще один на двiстi. Минулого мiсяця прийшов чек iз позначкою «остання частина» на п’ятдесят доларiв. Пiт прошмигнув у кухню, схопив черевики та куртку й вийшов. Перше, що вiн помiтив, – на затильних сходинках не було нiякого льоду. Батько збрехав про це. Було занадто тепло для криги, принаймнi на сонцi. До весни ще залишалося шiсть тижнiв, але вiдлига тривала вже тиждень, i з усього снiгу у дворi лишилося тiльки кiлька вкритих скоринкою купок пiд деревами. Пiт пiдiйшов до паркану й вiдчинив хвiртку. Однiею з переваг життя в Норт Сайдi була наявнiсть незабудованоi дiлянки завбiльшки iз квартал за Сикоморовою вулицею. П’ять акрiв непролазних кущiв i приземкуватих дерев тягнулися вниз, до замерзлоi рiчечки. Тато Пiта казав, що ця дiлянка перебувае в такому станi вже давно й, найiмовiрнiше, такою найближчим часом i залишиться через якусь нескiнченну суперечку про те, кому вона належить i що можна було б на нiй побудувати. «Зрештою, вiд цих суперечок нiхто не виграе, лише юристи, – сказав вiн Пiту. – Пам’ятай це». На думку Пiта, дiти, якi хотiли трохи вiдпочити вiд батькiв, теж вигравали. Дорiжка йшла звивистою дiагоналлю повз оголенi взимку дерева, наприкiнцi впираючись у Зал вiдпочинку на Березовiй вулицi, старий Нортфiлдський молодiжний центр, який доживав останнi днi. За теплоi погоди на дорiжцi й навколо тинялися старшi хлопцi – приводили сюди своiх подружок, курили сигарети або дур, пили пиво, – але цiеi пори там нiкого не було. А якщо дорослих хлопцiв немае, значить, шлях вiльний. Інодi Пiт приводив сюди сестру, коли батьки серйозно заходилися, а це траплялося дедалi частiше. Прийшовши до Залу вiдпочинку, вони кидали м’яч у кошик, дивилися вiдео або грали в шашки. Вiн не знав, куди поведе ii, якщо Зал закриеться. Тут i пiти було бiльше нiкуди, крiм «Зонi», цiлодобовоi крамнички. Сам вiн, прогулюючись на самотi, доходив лише до струмка, жбурляв камiння у воду або взимку розбивав ними лiд, перевiряючи, чи зможе пробити дiрку, i насолоджуючись спокоем. Авки-гавки – це, звичайно, погано, але найбiльше вiн боявся, що тато (який завжди через пiгулки оксиконтину був завжди трохи не при собi) коли-небудь здiйме руку на матiр. Це вже остаточно розiрве тканину iхнього шлюбу. А якщо нi? Якщо вона буде терпiти побоi? Це було б iще гiрше. «Але цього нiколи не станеться, – переконував себе Пiт. – Тато нiколи не зробить такого». А якщо таки зробить? Сьогоднi вдень рiчка ще була вкрита льодом, але вiн здавався прогнилим i був увесь укритий великими жовтими плямами, неначе якийсь велетень тут зупинився помочитися. Виходити на нього Пiт не наважився. Нi, якби крига проломилася, вiн би не потонув, нiчого такого – води тут було по колiно, – але йому не хотiлося повертатися додому й пояснювати, чому штани й шкарпетки мокрi. Вiн сiв на повалене дерево, жбурнув кiлька камiнцiв (маленькi вiдскакували й котилися, а великi пробивали жовтi плями), потiм просто став дивитися на небо. Із заходу на схiд ним пливли пухнастi хмари, бiльше схожi на веснянi, нiж на зимовi. Одна хмара нагадувала стару з горбом (а може, це був рюкзак?), iнша – зайця, був там iще дракон i… Глухий звук, нiби впало щось важке, крихке, вiдволiк його. Вiн повернувся лiворуч i побачив, що шматок берега, пiдточений снiгом, що танув упродовж тижня, обвалився, оголивши корiння дерева, яке й без того загрозливо нахилилося – от-от завалиться. Простiр, що звiльнився, був схожий на печеру, i, якщо вiн не помилявся – хто його зна, може, це просто тiнь, – там щось лежало. Пiт пiдiйшов до дерева, ухопився за одну з голих гiлок i нахилився, щоб краще роздивитися. Справдi, усерединi щось було, причому щось велике. Край ящика? Вiн спустився вниз уздовж берега, видовбуючи каблуками сходинки в розгрузлiй землi. Опинившись пiд мiсцем невеликого обвалу, Пiт сiв навпочiпки. Вiн побачив потрiскану чорну шкiру й металевi смуги iз заклепками, а ще ручку завбiльшки зi стремено. Скриня! Хтось заховав тут скриню. Змучений збудженням i цiкавiстю, Пiт схопився за ручку та смикнув. Скриня не ворухнулася. Занадто мiцно засiла в землi. Пiт знову потягнув, але з таким самим успiхом. Нi, не витягнути. Без iнструментiв – точно. Вiн знову присiв, опустивши руки мiж стегон – так часто робив батько до того, як днi присiдань добiгли кiнця, i став просто дивитися на скриню, яка виднiла з чорноi, поритоi корiнням землi. Нерозумно, напевно, було думати про «Острiв скарбiв» (а ще про «Золотого жука», якого вони проходили з англiйськоi торiк), але вiн згадав iх. Чи це було занадто нерозумно? Невже? Крiм переконань у тому, що знання – сила, мiстер Джейкоб завжди пiдкреслював важливiсть логiчного мислення. А хiба не логiчно припустити, що хтось сховав скриню в безлюдному мiсцi, бо в нiй заховано щось цiнне? До того ж вона лежала тут досить давно. Весь ii вигляд про це свiдчив. Шкiра потрiскалася й мiсцями з чорноi зробилася сiрою. Пiт подумав: «Якщо сильно потягнути за ручку, вона може зламатися». Потьмянiлi металевi смуги заiржавiли. Прийнявши рiшення, вiн щодуху помчав дорiжкою назад до будинку. Пробiг хвiртку, увiйшов на кухню, прислухався. Голосу не чутно, телевiзор теж мовчить. Батько, iмовiрно, пiшов подрiмати в спальню (ту, що на першому поверсi, мамi з татом доводилося спати там, хоч вона й маленька, тому що татовi тепер було важко пiдiйматися сходами). Мама могла пiти з ним, iнодi вони так мирилися, але частiше сидiла в кiмнатi для бiлизни, яка правила iй за кабiнет, де складала резюме i шукала роботу через Інтернет. Тато кинув це заняття (i, Пiт мав визнати, не без пiдстав), але мама продовжувала спроби. Вона хотiла знову викладати в школi, i не тiльки через брак грошей. Поряд iз будинком був гараж, але мама нiколи не ставила туди свiй «Фокус», хiба що в разi наближення хуртовини. Гараж був захаращений рiзними речами зi старого будинку, для яких забракло мiсця в цьому новому орендованому помешканнi. Там зберiгалися татiв ящик iз iнструментами (Том виставляв iх на «Сraigslist» або на якомусь схожому сайтi, але нiхто не давав за них стiльки, скiльки вiн хотiв отримати), його й Тiнинi старi iграшки, бочка iз сiллю, черпак i деяке садове приладдя, притулене до задньоi стiнки. Схопивши лопату i тримаючи ii перед собою, як солдат гвинтiвку, Пiт побiг назад на дорiжку. Видовбанi ранiше сходинки допомогли йому спуститися до струмка, i, опинившись унизу, Том узявся за роботу на невеликому зсувi, який оголив скриню. Хлопець перекидав землю, що обвалилася, назад у дiрку пiд деревом, не всю, а скiльки змiг. Заповнити ii до самого шишкуватого корiння не вдалося, але край скринi зник з очей, це йому й було потрiбно. Поки що. За обiдом авки-гавки тривали, але вже не так сильно, i Тiна, схоже, не засмутилася, але прийшла до Пiта в кiмнату, коли той закiнчував робити домашне завдання. Вона була в пiжамi й тягнула за собою мiсiс Бiзлi, свою останню й найважливiшу ляльку-втiшницю. Їй нiби знову було п’ять рочкiв. – Можна, я у твоему лiжку полежу, Пiтi? Менi наснився поганий сон. Вiн хотiв було вiдправити ii назад, але потiм вирiшив (у головi промайнули думки про заховану скриню), що це може злякати удачу. До того ж це було б зовсiм не по-братськи – он у неi якi круги пiд красивими оченятами. – Ну гаразд, давай, тiльки недовго. І не будемо це узвичаювати. – Один з улюблених маминих висловiв. Тiна шмигнула до лiжка й обперлася спиною об стiну – так вона любила спати, – наче зiбралася провести тут усю нiч. Пiт згорнув пiдручник природознавства, сiв поруч iз нею та скривився вiд болю. – Лялька, Тiнсi. Я сiв на твою мiсiс Бiзлi. – Зараз я ii ногами вiдштовхну. Ось. Так краще? – А якщо вона там задихнеться? – Вона не дихае, дурний. Це просто лялька, й Еллен говорить, вона менi скоро набридне. – Еллен – дурепа. – Вона моя подруга. – Пiт iз деяким подивом подумав, що iз цим не варто сперечатися. – Але, напевно, вона мае рацiю. Люди ж дорослiшають. – Тiльки не ти. Ти назавжди залишишся моею молодшою сестрою. І дивись, не засинай. Тобi повертатися до своеi кiмнати за п’ять хвилин. – Десять. – Шiсть. Вона подумала. – Добре. Знизу долинув здавлений стогiн, за ним стукiт милиць. Пiт простежив звук до кухнi, там тато сяде, запалить сигарету й буде видувати дим на вулицю через чорний хiд. Вiд цього увiмкнеться обiгрiвач, а обiгрiвач, якщо вiрити мамi, палив не масло, а долари. – Як думаеш, вони розлучаться? Пiт зазнав подвiйного удару. По-перше, саме питання, а по-друге, абсолютно доросла заклопотанiсть, з якою воно було поставлено. Вiн почав вiдповiдати, що нi, звiсно, не розлучаться, але потiм згадав, як йому не подобаються фiльми, у яких дорослi брешуть дiтям, а такi майже всi фiльми. – Не знаю. Точно не сьогоднi. Суди вже зачинено. Вона хихотнула. Напевно, це добре. Вiн почекав, аби вона ще щось сказала. Вона не сказала. Думки Пiта повернулися до скринi, захованоi на березi рiчки, пiд деревом. Виконуючи домашне завдання, вiн якимось чином утримував цi думки на вiдстанi, але… Нi, неправда. Цi думки не полишали його. – Тiнсi? Не засинай. – Я не… – Судячи з голосу, вона вже майже заснула. – Що б ти зробила, якби знайшла скарб? Закопану скриню, повну дорогоцiнних каменiв i золотих дублонiв? – Що таке дублони? – Це такi старовиннi грошi. – Вiддала б iх татовi з мамою. Щоб вони бiльше не сварилися. А ти? – Я теж, – вiдповiв Пiт. – Тепер iди до себе, щоб менi не довелося тебе нести. Згiдно з умовами страховки, Том Сауберс тепер мав право проходити терапiю двiчi на тиждень. Щопонедiлка та щоп’ятницi о дев’ятiй годинi ранку за ним приiжджала спецiальна машина, вона ж повертала його назад о четвертiй пiсля гiдротерапii та зiбрань, на яких люди iз застарiлими травмами й хронiчними болями сiдали в коло й обговорювали своi нещастя. Це означало, що два днi на тиждень будинок залишався порожнiм. У четвер увечерi Пiт лiг спати, скаржачись на хворе горло. Уранцi, прокинувшись, вiн заявив, що горло все ще болить i в нього пiдвищилася температура. – Гарячий, – сказала Лiнда, приклавши зап’ястя до його чола. Пiт сподiвався на це всiею душею, коли, перед тим як спуститися вниз, тримав голову у двох дюймах вiд лампи, що над лiжком. – Якщо завтра не покращае, доведеться вести тебе до лiкаря. – Гарна iдея! – вигукнув Том зi свого мiсця за столом, де ганяв по тарiлцi яечню. Вигляд у нього був такий, наче вiн узагалi не спав уночi. – До фахiвця. Зараз покличу особистого водiя. «Роллс-ройс» зайнятий, Тiнi потрiбно iхати на тенiс у клуб, але друга машина, здаеться, вiльна. Тiна пирснула вiд смiху, а Лiнда осудливо глипнула на Тома, та, перш нiж вона встигла вiдповiсти, Пiт сказав, що йому не настiльки зле й одного дня вдома йому вистачить, щоб одужати. Якщо не за день, то за вихiднi вiн точно видужае. – Сподiваюся, – зiтхнула вона. – Ти iсти хочеш? Пiт хотiв, але ж знав, що зiзнаватися в цьому нерозумно, раз у нього мае болiти горло. Вiн прикрив рот рукою й зобразив покашлювання. – Може, трохи соку. Потiм, напевно, пiду нагору та спробую ще поспати. Тiна вийшла з будинку першою, побiгла до рогу, де вони з Еллен обговорювали тi дивакуватi теми, якi обговорюють дев’ятирiчнi дiвчиська, чекаючи на шкiльний автобус. Потiм мама поiхала на «Фордi» до школи. Останнiм вийшов iз будинку тато, вiн на милицях пройшов пiд’iзною дорiжкою до мiкроавтобуса, що вже чекав на нього. Пiт, проводжаючи його поглядом iз вiкна своеi спальнi, подумав, що батько останнiм часом нiби поменшав. Волосся, що стирчало з-пiд шапки з написом «Бабаки», уже торкнулася сивина. Коли мiкроавтобус поiхав, Пiт одягнувся, узяв iз комори одну з торбин, з якими мама ходила до магазину, i вийшов у гараж. Із батькiвських iнструментiв вiн вибрав молоток i долото, сунув iх у торбину. Прихопивши лопату, вiн вирушив, але, пройшовши кiлька крокiв, повернувся й узяв iще й лом. Бойскаутом вiн нiколи не був, але вважав, що краще бути готовим до всього. Ранок видався такий холодний, що дихання перетворювалося на пару, але до того часу, коли Пiт розкопав скриню настiльки, щоб ii можна було витягти, повiтря прогрiлося, i вiн аж спiтнiв. Знявши куртку й зачепивши ii за нижню гiлку, вiн подивився навколо – чи, бува, не пiдiйшов хтось до рiчки (до цього вiн уже кiлька разiв озирався). Переконавшись, що навколо жодноi душi, Пiт зачерпнув трохи землi й потер нею долонi, як бейсболiст, що вiдбивае перед ударом. Вiн узявся за ручку скринi, нагадавши собi, що вона може будь-якоi митi зламатися. Найменше йому хотiлося скотитися вниз головою уздовж берега у воду. Якщо впасти в струмок, можна й насправдi захворiти. Може, там i немае нiчого цiкавого, окрiм старого заплiснявiлого вереття… Тiльки навiщо комусь потрiбно було ховати скриню зi старим одягом? Набагато простiше ii спалити або вiддати на благодiйнiсть. Є лише один спосiб це з’ясувати. Пiт глибоко вдихнув, затримав у грудях повiтря й потягнув. Скриня залишилася на мiсцi, стара ручка загрозливо рипнула, але Пiт надихнувся. Вiн зрозумiв, що скриню можна трохи розгойдати з боку в бiк. Це нагадало йому, як тато колись обмотав ниткою молочний зуб Тiни й рiзко висмикнув його, бо той не хотiв випадати самостiйно. Вiн став навколiшки (подумки нагадавши собi, щоб потiм не забути джинси або випрати, або закопати глибше в шафi) i вп’явся поглядом у дiру. Одне кореневище обплело задню частину скринi, нiби тримаючи рукою. Узявши лопату, мiцнiше вхопився за держак i став рубати корiнь. Той був товстим, i кiлька разiв доводилося робити перепочинок, але зрештою його вдалося перерубати. Вiдклавши лопату, Пiт знову взявся за ручку. Скриня вже сидiла в землi не так мiцно, ще трохи – i вискочить. Вiн подивився на годинник. П’ятнадцять хвилин на одинадцяту. Мама, напевно, пiд час перерви зателефонуе додому, аби дiзнатися, як вiн почуваеться. Нiчого, якщо вiн не вiдповiсть, вона вирiшить, що вiн просто спить, i все ж таки, подумав Пiт, удома треба буде перевiрити автовiдповiдач. Знову пiднявши лопату, вiн заходився копати навколо скринi, вiдкидати землю й рубати тонке корiння. Потiм знову взявся за ручку. – Цього разу ти в мене вилiзеш, – вимовив вiн уголос. – Цього разу точно. Потягнув. Скриня виiхала на нього так несподiвано й так легко, що вiн, напевно, повалився б разом iз нею, якби не стояв iз широко розставленими ногами. Скриня завмерла, наполовину висунувшись iз дiри. Згори вона була вся вкрита рештками дрiбних корiнцiв i грудками бруду. Спереду проглядалися застiбки, старомоднi застiбки, як на валiзцi для снiданку якогось робiтника. І ще був великий замок. Пiт знову взявся за ручку, i цього разу та не витримала, зламалася. «Нiчого собi!» – виголосив Пiт, дивлячись на своi руки. Вони почервонiли й пульсували. Що ж, чи раз, чи два – одна бiда (ще одна мамина приказка). Вiн, як ведмiдь, обхопив скриню й посунувся разом iз нею назад. І тут-таки вона вийшла зi своеi схованки на свiт, iмовiрнiше, уперше за багато рокiв – сирий i брудний пережиток минулого з iржавими застiбками. Завдовжки десь футiв зо два з половиною[6 - 2,5 фута = 76,2 см.], а завглибшки нiяк не менше за фут[7 - 1 фут = 30,48 см.]. Може, i бiльше. Пiт пiдняв ii за край i вирiшив, що важить вона, напевно, фунтiв шiстдесят[8 - 60 фунтiв = 27,21 кг.], це половина його власноi ваги, тiльки неможливо визначити, що з цього е ii власною вагою, а що вагою вмiсту. Принаймнi це були не дублони. Якби скриня була повна золота, вiн би не змiг ii витягнути й тим бiльше пiдняти. Вiн розстiбнув защiпки, спричинивши маленькi зсуви бруду, i схилився над замком, готовий до того, що доведеться його ламати молотком i долотом. Потiм, якщо вiн усе ж таки не вiдкриеться – а вiн, найiмовiрнiше, не вiдкриеться, – доведеться застосувати лом. Але спочатку… Не спробуеш, не впiзнаеш… Вiн узявся за кришку, i та, квилячи брудними петлями, пiднялася. Пiзнiше вiн припустить, що хтось купив цю скриню не новою i, мабуть, досить задешево, тому що ключ було загублено, але тiеi хвилини вiн просто дивився. Вiн не вiдчував мозолiв на однiй долонi, не вiдчував болю в спинi та стегнах, не помiчав крапельок поту, якi скочувалися його забрудненим землею обличчям. Вiн не думав нi про матiр, нi про батька, нi про сестру. Не думав вiн i про iхнi сварки, принаймнi тодi. Скриню було викладено зсередини прозорим пластиком, який захищав ii нутрощi вiд вологи. Пiд ним Пiт побачив щось схоже на записники. Ребром долонi вiн протер дугу, подiбно до склоочисника, на вкритiй дрiбними крапельками пластиковiй плiвцi. Так, це були записники, добротнi, здаеться, навiть у справжнiх шкiряних палiтурках. На вигляд – сотня, не менше. Але це ще не все. Крiм записникiв, там лежали пачки, схожi на тi, якi приносила мама, коли переводила в готiвку чеки. Пiт пiдняв плiвку та втупився в наполовину заповнену скриню. На пачках було надруковано: «ГРЕНАЙТ СТЕЙТ БАНК» i «Друг iз вашого рiдного мiста!». Пiзнiше вiн помiтить певнi вiдмiнностi мiж цими пачками й тими, що мама отримувала в «КОРНБАНК ЕНД ТРАСТ»: жодноi адреси електронноi пошти й жодного слова про користування платiжною карткою, – але зараз вiн просто дивився. Серце його калатало так, що перед очима з’явилися чорнi цятки, якi пульсували, i вiн навiть злякався, що ось-ось знепритомнiе. Цього тiльки бракувало! Лише дiвчата непритомнiють. Можливо, але в нього справдi голова йшла обертом, i тiльки зараз вiн зрозумiв, що пiсля того, як вiдкрив скриню, перестав дихати. Глибоко вдихнувши, вiн шумно видихнув i знову вдихнув. Йому здалося, що повiтря пройшло крiзь нього всього, до кiнчикiв пальцiв на ногах. У головi пояснiло, але серце закалатало ще сильнiше, та ще й руки затрусилися. Цi банкiвськi пачки порожнi. Ти ж розумiеш це, так? Люди знаходять грошi в книгах й у фiльмах, але не в реальному життi. От тiльки вони не здавалися порожнiми. Вони скидалися на туго набитi. Пiт простягнув руку до однiеi з них i здригнувся, почувши шурхiт на другому березi струмка. Вiн розвернувся й побачив двох бiлок, якi, мабуть, сприйнявши тижневу вiдлигу за прихiд весни, пустували серед мертвого листя. Пересмикуючи хвостами, вони спритно видерлися на дерево. Пiт повернувся назад до скринi й узяв одну з банкiвських пачок. Клапан не був запечатаним. Вiн пiдчепив його пальцем, який неначе задубiв, хоча в самого температура пiдскочила, напевно, градусiв до сорока. Стиснувши пачку так, щоб вона вiдкрилася, Пiт зазирнув у неi. Грошi. По двадцять i п’ятдесят доларiв. – Господи Боже ти мiй, – прошепотiв Пiт Сауберс. Вiн витягнув банкноти та спробував iх перерахувати, але руки в нього так тремтiли, що випустили кiлька штук. Грошi розлетiлися по травi, i, поки вiн iх збирав, його запаленому мозку примарилося, що з однiеi купюри йому пiдморгнув Улiсс Грант. Перерахував. Чотириста доларiв. Чотириста доларiв тiльки в однiй цiй пачцi, а тут таких десятки. Вiн запхав грошi назад до пачки, це погано виходило, адже його руки тремтiли сильнiше, нiж у дiдуся Фреда в останнi рiк-два його життя. Вiн поклав пачку в скриню й обвiв божевiльними, виряченими очима кружину. Звуки дорожнього руху, якi завжди здавалися слабкими, далекими й неважливими на цiй зарослiй дiлянцi землi, тепер лунали близько й загрозливо. Це був не Острiв скарбiв, це було мiсто з мiльйоном мешканцiв, багато з яких тепер пiшли зi своiх осель на роботу та iз задоволенням привласнили б собi те, що зберiгаеться в цiй скринi. «Думай, – наказав собi Пiт Сауберс. – Думай, чорт забирай. Це найважливiша рiч, яка з тобою траплялася в життi, можливо, навiть найважливiша рiч, яка коли-небудь iз тобою трапиться, тому думай добре й думай правильно». Першою спала на думку Тiна, яка затишно влаштувалася в його лiжку бiля стiнки. Що б ти зробила, якби знайшла скарб, запитав вiн ii. Вiддала б iх татовi з мамою, вiдповiла вона. Але що як мати захоче iх повернути власниковi? Це було важливе питання. Тато нiколи б не повернув, Пiт це точно знав, але мати не така. У неi були дуже суворi уявлення про те, що добре i що погано. Якщо показати iм скриню й те, що там мiститься, це призведе до найстрашнiшоi авки-гавки через грошi за весь час. – До того ж кому iх повертати? – подумав уголос Пiт. – У банк, чи що? Смiшно! Чи не дуже? А раптом це справдi пiратський скарб, тiльки захований грабiжниками банкiв, а не морськими розбiйниками? Але чому грошi в пачках, нiби iх було знято з рахунку? І що це за чорнi записники? Про все це можна було подумати пiзнiше, не тепер, бо тепер йому треба було дiяти. Вiн подивився на годинник – уже за чверть одинадцята. Час iще е, але слiд поспiшати. – Дiй, або програеш, – прошепотiв вiн i почав перекладати пачки зi скринi до лляноi торбини, у якiй лежали молоток i долото. Прилаштував торбину на схилi берега й накрив ii курткою. Поклавши обгорткову плiвку до скринi, вiн опустив кришку й заштовхнув ii назад у дiру. Трохи перепочив, витер слизьке вiд бруду й поту чоло, а потiм узяв лопату та став несамовито закидувати дiру землею. Засипавши скриню, майже всю, вiн узяв сумку з курткою й щодуху припустив дорiжкою додому. Спочатку вiн сховае сумку в надрах шафи, потiм перевiрить автовiдповiдач, чи немае повiдомлень вiд мами. Якщо на маминому фронтi все буде добре (i якщо тато не повернувся з терапii ранiше, що було б просто жахливо), вiн зможе збiгати назад до струмка й заховати скриню краще. Пiзнiше можна буде зазирнути в записники, але, прямуючи додому того сонячного лютневого ранку, вiн бiльше думав, чи немае мiж або пiд ними ще пачок з грошима. «Доведеться менi прийняти душ, – подумав вiн. – А потiм ще прибрати бруд у ваннiй кiмнатi, щоб мама не запитала, що я робив на вулицi, якщо мав лежати хворий у лiжку. Потрiбно бути дуже-дуже обережним, нiкому нiчого не розповiдати. Нiкому». Коли вiн мився в душi, у нього виникла iдея. 1978 Дiм – це таке мiсце, у якому, якщо ти повертаешся, тебе завжди приймуть, але, коли Моррiс дiстався до будiвлi на Сикоморовiй вулицi, свiтло у вiкнах не розсiювало вечiрню iмлу i нiхто не зустрiчав його на порозi. Та й звiдки тут комусь узятися? Мати зараз у Нью-Джерсi, читае лекцii про те, як у дев’ятнадцятому столiттi купка комерсантiв спробувала вкрасти Америку. Читала лекцii аспiрантам, якi, iмовiрно, крастимуть усе, що потрапить до рук, у гонитвi за Золотим Баксом. Хтось, безумовно, скаже, що Моррiс i сам подався до Нью-Гемпшира за Золотим Баксом, але це не так. Вiн це зробив не заради грошей. «Бiскейн» треба було поставити в гараж, де його нiхто не побачить. Дiдько, машини взагалi слiд позбутися, але з цим доведеться почекати. Спочатку Полiна Маллер. Бiльшiсть людей на Сикоморовiй вулицi настiльки прив’язанi до телевiзорiв, що, якби в прайм-тайм перед чиiмось будинком з’явився НЛО, вони i його б не помiтили, але тiльки не мiсiс Маллер. Найближча сусiдка Белламi перетворила пiдглядання на справжне мистецтво. – Ой, ви тiльки подивiться! – вигукнула вона, вiдчинивши дверi… Неначе не спостерiгала за ним крiзь вiкно кухнi, коли вiн припарковувався. – Моррi Белламi! У всiй своiй красi! Моррiс вичавив iз себе щось на кшталт лагiдноi посмiшки. – Вiтаю, мiсiс Маллер. Вона обняла його. Подiбне привiтання було цiлком зайвим, але вiн покiрно обiйняв ii у вiдповiдь. Потiм вона повернула голову, сколихнувши складки шкiри пiд пiдборiддям, i закричала: – Берте! Бертi! Це Моррi Белламi! Із вiтальнi долинуло бурмотiння, що вiддалено нагадувало слово привiт. – Заходь, Моррi! Заходь! Я поставлю каву. Знаеш, що в мене е? – Вона моторошно-кокетливо повела неприродно чорними бровами. – Торт вiд Сари Лi! – Звучить привабливо, але я щойно повернувся з Бостона. Їхав без зупинок i вкрай стомився. Просто не хотiв, щоб ви, побачивши в сусiдньому будинку свiтло, викликали полiцiю. Вона вичавила мавпячий вереск, який, iмовiрно, позначав смiх. – Який ти турботливий! Але ти завжди таким був. Як мати, Моррi? – Добре. Вiн гадки не мав, як мати. Пiсля того як вiн у сiмнадцять рокiв вийшов iз колонii, а у двадцять не змiг вступити до Мiського коледжу, стосунки з Анiтою Белламi звелися до поодиноких телефонних розмов. Цi розмови були холодними, але ввiчливими. Пiсля останньоi суперечки тiеi ночi, коли його заарештували за незаконне проникнення та iншi приемностi, вони майже перестали думати одне про одного. – Змужнiв, – зауважила мiсiс Маллер. – Дiвчатам, напевно, подобаешся. А який худенький був! – Коли працюеш на будiвництвi… – На будiвництвi! Ти! Святий Боже! Бертi! Моррiс працюе на будiвництвi! У вiтальнi знову почулося бурмотiння. – Але потiм роботи не стало, i я повернувся сюди. Мати казала, що я можу жити в будинку, якщо вона не знайде постояльцiв. Але я, напевно, ненадовго. Вiн навiть не уявляв, наскiльки мав рацiю. – Ходiмо до вiтальнi, Моррi, поздороваешся з Бертом. – Краще iншим разом. – Щоб випередити подальшi вмовляння, вiн крикнув: – Йо, Берте! Нове бурмотiння на тлi несамовитого вибуху смiху iз серiалу «З поверненням, Коттере». – Ну, тодi завтра, – сказала мiсiс Маллер, знову заворушивши бровами. Вона нiби копiювала Граучо Маркса[9 - Julius Henry «Groucho» Marx – американський актор, комiк, учасник комiк-трупи, вiдомоi як Брати Маркс.]. – Сховаю поки тортик. Можу навiть збити вершки. – Чудово, – кивнув Моррiс. Навряд чи до завтра мiсiс Маллер помре вiд серцевого нападу, але все може статися. Як сказав iнший великий поет, надiя квiтне в людськiй душi довiку[10 - З поеми Александера Поупа «Досвiд про людину».]. Ключi вiд будинку й гаража знаходилися там, де й завжди, висiли праворуч вiд ганку. Моррiс загнав «Бiскейн» до гаража й поставив скриню з крамницi лахмiтника на бетон. Йому аж кортiло взятися за четвертий роман про Джиммi Голда, але записники були зваленi жужмом, i до того ж у нього, мабуть, очi повилазять, перш нiж прочитае хоч одну сторiнку iз дрiбним почерком Ротстайна. Завтра, пообiцяв вiн собi. Пiсля того як поговорю з Ендi й зрозумiю, як вiн буде з цим розбиратися, розкладу iх по порядку й почну читати. Вiн запхав скриню пiд старий батькiвський робочий стiл i накрив листом пластику, який знайшов у кутку, пiсля чого зайшов до будинку й оглянув рiднi пенати. Тут мало що змiнилося, що було досить огидно. У холодильнику не було нiчого, крiм банки консервованих пiкулiв i пачки харчовоi соди, але в морозилцi знайшлося декiлька упаковок напiвфабрикатiв «Хангрi мен». Одну упаковку вiн поставив у мiкрохвильову пiч, повернув ручку на 350 i пiднявся нагору, до своеi староi спальнi. «Менi пощастило, – подумав вiн. – Домiгся. У мене на руках неопублiкованi рукописи Джона Ротстайна за вiсiмнадцять рокiв роботи». Вiн дуже втомився, аби вiдчувати радiсть чи навiть гостре задоволення. Вiн майже заснув, приймаючи душ, а потiм iще пiд час поiдання моторошного на вигляд м’ясного рулету з картоплею швидкого приготування. Якось-таки вiн зумiв доiсти, пiсля чого насилу знову пiднявся нагору. Заснув вiн за сорок секунд пiсля того, як його голова торкнулася подушки, i прокинувся наступного ранку о дев’ятiй двадцять. Пiсля гарного вiдпочинку, лежачи на дитячому лiжку, яке прокреслив промiнь сонячного свiтла, Моррiс нарештi вiдчув радiсть, i йому дуже кортiло подiлитися нею. А це означало зустрiч iз Ендi Халлiдеем. Вiн знайшов у шафi штани кольору хакi й симпатичну смугасту сорочку, змастив волосся гелем i гладко зачесав його назад, потiм заглянув до гаража перевiрити, чи все гаразд. Кивнувши, як йому здавалося, привiтно мiсiс Маллер (яка знову спостерiгала за ним крiзь фiранки), вiн вийшов на вулицю й попрямував до автобусноi зупинки. У центр мiста вiн прибув майже о десятiй, пройшов один квартал i зазирнув на Еллiс-авеню, де на тротуарi пiд рожевими парасольками стояли столики кафе «Щаслива чашка». Звiсно, Ендi був там, пив каву пiд час перерви. До того ж вiн сидiв спиною, i Моррiс змiг пiдiйти до нього непомiтно. – Гав! – гаркнув вiн, хапаючи Ендi за плече староi вельветовоi куртки. Його давнiй друг – його единий друг у цьому дурному насмiху над мiстом – пiдскочив i повернувся. Кава перекинулася й розлилася на стiл. Моррiс вiдступив на крок. Вiн хотiв налякати Ендi, але ж не настiльки. – Слухай, про… – Що ти зробив? – запитав Ендi низьким, квапливим шепотом. Очi його виблискували за скельцями окулярiв у черепаховiй оправi, якi Моррiс завжди вважав ознакою показноi манiрностi. – Що ти зробив? Моррiс очiкував на зовсiм iнше вiтання. Вiн присiв. – Те, про що ми говорили. – Вiн пильно вдивився в обличчя Ендi й не побачив веселого, трохи зверхнього iнтелектуала, якого вдавав його друг. Ендi здавався переляканим. Чого вiн боявся? Моррiса? Можливо. За себе? Майже напевно. – Я не маю з то… Моррiс принiс iз собою коричневий паперовий пакет, який узяв на кухнi. З нього вiн дiстав один iз записникiв Ротстайна й обережно, щоб не торкнутися калюжки кави, поклав його на столик. – Зразок. Один iз цiлоi купи. Їх щонайменше пiвтори сотнi. Я ще не встиг перерахувати, але це справжнiй джек-пот. – Прибери! – знову зашипiв Ендi, як персонаж поганого шпигунського кiно. Його очi бiгали з боку в бiк, але весь час поверталися до записника. – Ідiот, убивство Ротстайна на першiй шпальтi «Нью-Йорк Таймс», усi канали лише про нього й торочать. Ця звiстка приголомшила Моррi. Тiло письменника мали знайти ще тiльки за три днi, а то й за шiсть. Поведiнка Ендi була ще бiльш дивною. Вiн нагадував зацькованого щура. Моррiс зобразив на обличчi те, що, як вiн сподiвався, приблизно виглядало, як звична для Ендi посмiшка типу «я такий розумний, що менi самому iз собою нудно». – Заспокойся. У цiй частинi мiста люди постiйно носять записники. – Вiн кивнув у бiк Гавернмент-сквер з iншого боку дороги. – Он, дивись. – Але не в шкiряних палiтурках! Господи! Домоправителька Ротстайна знала, у чому вiн пише, i в газетi сказано, що сейф у нього в кiмнатi зламаний i порожнiй. Прибери… це! Моррi, навпаки, пiдштовхнув його ближче до Ендi, так само обережно, щоб не зачепити кави. Ендi почав його дедалi бiльше й бiльше дратувати – дiставати, як сказав би Джиммi Голд, – але разом iз тим вiн вiдчув якесь збочене задоволення, коли його друг весь зацiпився на стiльцi, нiби це був не записник, а пляшечка iз чумними бактерiями. – Ну ж бо, подивися. Тут переважно поезiя. Я погортав, поки iхав в автобусi… – В автобусi? Ти що, здурiв? – …i, мушу сказати, не в захватi, – вiв далi Моррiс, нiби не почувши. – Але це його вiршi, можна не сумнiватися. Написано власноруч. Дуже цiнна рiч. Ми говорили про це. Кiлька разiв. Говорили, як… – Прибери! Моррiсу неприемно було в цьому зiзнатися, але параноя Ендi почала передаватися i йому. Вiн сховав записник у пакет i похмуро подивився на давнього (i единого) друга. – Я, узагалi-то, не збирався тут влаштовувати ярмарок. – Де решта? – i, перш нiж Моррiс устиг вiдповiсти: – Не важливо. Не хочу знати. Ти хiба не розумiеш, що цi штуки зараз – найгарячiша новина? Ти – гаряча новина! – Я не гарячий, – сказав Моррiс, але це було неправдою, принаймнi з фiзичноi точки зору. Його щоки й потилиця раптом запашiли вогнем. Ендi поводився так, нiби наклав у штани, а не скоiв злочин столiття. – Нiхто не зможе пов’язати мене з Ротстайном, i я розумiю, що ми не зможемо iх одразу продати приватним колекцiонерам. Я не такий тупий. – Продати iх кол… Моррi, ти взагалi себе чуеш? Моррiс схрестив руки на грудях i кинув погляд на друга. Принаймнi колишнього друга. – Слухай, ти поводишся, нiби ми цього не обговорювали. Нiби ми не планували. – Ми нiчого не планували. Це були просто фантазii, я думав, ти розумiеш це! Що Моррiс розумiв, так це те, що Ендi Халлiдей саме так i скаже в полiцii, якщо його, Моррiса, схоплять. А Ендi очiкував, що його схоплять. Уперше Моррiс чiтко усвiдомив, що Ендi НЕ гiгант думки, який охоче приеднаеться до нього в екзистенцiйному актi порушення закону, а просто чергова посереднiсть. Продавець iз книжковоi крамницi, лише на декiлька рокiв старший за самого Моррiса. Тримай при собi свою тупу критику, сказав Ротстайн Моррiсу за двi хвилини до смертi. Ти звичайний злодiй, друже мiй. У скронях почало пульсувати. – І як я одразу не здогадався! Усi цi твоi гучнi розмови про приватних колекцiонерiв, кiнозiрок, арабських принцес i ще дiдько знае про що – суцiльне викаблучування. Ти звичайний хвалько. Це був удар. Вiдчутний удар. Моррiс побачив це й зрадiв, так само вiн радiв, коли зумiв кiлька разiв ввернути це слово пiд час останньоi суперечки з матiр’ю. Ендi подався вперед, щоки пашiли, але, перш нiж вiн устиг щось сказати, з’явилася офiцiантка iз серветками. – Дозвольте, я витру, – сказала вона й витерла зi столу каву. Молода, натуральна попеляста бiлявка, гарненька своею блiдiстю, можна сказати, навiть красива, вона посмiхнулася Ендi. Вiн у вiдповiдь скривив нещасну гримасу, одночасно вiдсуваючись вiд неi, так само, як вiдсувався вiд записника в молескiновiй палiтурцi. «Вiн гомiк, – iз подивом подумав Моррiс. – Бiсов гомiк. Чому я про це досi не знав? Як я мiг цього не побачити? Та в нього ж це на чолi написано». Утiм, в Ендi вiдкрилося багато нового, чи не так? Моррiс згадав улюблений вислiв одного хлопця iз забудови: купа пiстолетiв, i всi без набоiв. Коли офiцiантка пiшла, забравши iз собою паркий жiночий дух, Ендi знову нахилився вперед. – Цих колекцiонерiв купа, – сказав вiн. – Чого тiльки не збирають: картини, скульптури, першi видання… У Техасi е один хлопець, який зiбрав колекцiю записiв на воскових цилiндрах на мiльйон доларiв, а в iншого е повний комплект усiх журналiв фантастики, вестернiв i жахiв, якi виходили з 1910-го до 1955-го. Гадаеш, усе це добро купувалося й продавалося законним шляхом? Дiдька лисого. Колекцiонери божевiльнi, найзапеклiшим начхати, украденi чи нi речi, якi iм хочеться отримати, i вони не збираються нi з ким дiлитися. Моррiсу вже доводилося чути такi слова, i на його обличчi, мабуть, це вiдбилося, тому що Ендi ще ближче присунувся до нього. Тепер iх носи майже стикалися. Моррiс вiдчув запах «Інглiш лезер» i подумав: «Ось, значить, який одеколон полюбляють гомiки. Щось на зразок таемного знака». – Ти гадаеш, вони мене слухатимуть? Моррiс Белламi, який тепер дивився на Ендi Халлiдея iнакше, вiдповiв, що, либонь, нi. Ендi випнув нижню губу. – Нiчого, коли-небудь слухатимуть. Так. Коли я заведу власний магазин i клiентуру. Але на це пiдуть роки. – Ми говорили, що чекатимемо п’ять рокiв. – П’ять? – Ендi уривчасто реготнув i повернувся на свiй бiк стола. – За п’ять рокiв я, можливо, зможу вiдкрити свiй магазин – я вже вподобав одну мiстинку на Лейсмейкер-лейн, там тепер магазин тканин, не дуже успiшний, – але знадобиться набагато бiльше часу, щоб знайти грошовитих клiентiв i завоювати довiру. «Занадто багато “але”, – подумав Моррiс, проте ранiше “але” не було». – Наскiльки бiльше? – Спробуй прийти до мене з цими записниками на початку двадцять першого столiття, якщо вони все ще будуть у тебе. Навiть якщо б у мене зараз було коло знайомих приватних колекцiонерiв, нiхто, навiть найбiльш одержимi, i тi не доторкнулися б до такоi небезпечноi речi. Моррiс якийсь час дивився на нього занiмiвши. Потiм нарештi вимовив: – Нiчого такого ти не говорив, коли ми планували… Ендi схопився обома руками за голову. – Ми нiчого не планували! І не намагайся на мене нiчого перекладати. Нiколи! Я знаю тебе, Моррi. Ти iх украв не для того, щоб продати. Принаймнi, не прочитавши. Потiм ти, напевно, погодишся показати дещо з них свiтовi, якщо цiна влаштуе. Але головне в цьому всьому – ти просто схибнувся на Джонi Ротстайнi. – Не треба так говорити. – Пульсацiя в скронях посилилася. – Я буду так говорити, якщо це правда, а це правда. Ти схибнувся ще й на темi Джиммi Голда. Це через нього ти потрапив до тюряги. – Я потрапив до тюряги через матiр. Вона, можна сказати, своiми руками мене туди запхала. – Яка рiзниця? Це в минулому. А зараз сьогодення. Якщо не станеться дива, незабаром чекай на полiцейських. І вони прийдуть з ордером на обшук. Якщо ти цi записники зберiгатимеш у себе, коли вони постукають у дверi, вважай, що тобi гаплик. – З якого дива iм до мене приходити? Нас нiхто не бачив, а моi напарники… – Вiн пiдморгнув. – Скажiмо так, мертвий не видасть. – Ти… Що? Убив iх? І iх убив? – З Ендi можна було писати картину нелюдського жаху. Моррiс знав, що говорити цього не варто було, але – кумедно, як це «але» час вiд часу проскакуе – Ендi був таким бовдуром. – У якому мiстi жив Ротстайн? – Очi Ендi знову забiгали так, нiби вiн будь-якоi митi очiкував на появу полiцейських iз гарматами напоготовi. – Толбот-Корнерс, правильно? – Так, але це переважно самi ферми. Усього мiста там – закусочна, продуктова крамниця й заправка на перехрестi. – Скiльки разiв ти там бував? – Разiв п’ять. – Насправдi разiв десять, з 1976-го до 1978-го. Спочатку сам, потiм iз Фреддi або з Кертiсом, або з ними обома. – І коли ти там був, ти в когось запитував, хто найвiдомiший мешканець цього мiста? – Звiсно. Кiлька разiв. Ну то й що? Так, напевно, кожен, хто бувае в тiй забiгайлiвцi, запитуе про… – Ось тут ти помиляешся. Бiльшостi приiжджих байдуже, що це мiсто Джона Ротстайна. Якщо вони щось запитують, то про те, коли можна пополювати на оленiв або яка риба водиться в озерi. Ти не подумав, що мiсцевi згадають тебе, коли полiцiя спитае, чи не цiкавився хтось чужий хлопцем, який написав «Утiкача»? Дивний чужинець, який кiлька разiв приiжджав до мiста? На додачу в них i так на тебе заведено справу, Моррi! – Це була справа на неповнолiтнього. Такi не розголошуються. – Занадто гучний злочин, можуть i розголосити. А твоi дружки? Хтось iз них уже мав справу з полiцiею? Моррiс мовчав. – Ти не знаеш, хто тебе бачив, ти не знаеш, кому твоi партнери могли вихвалятися, на яку серйозну справу йдуть. Тебе вже сьогоднi можуть вирахувати, дурень ти. Якщо вони це зроблять i вийдуть на мене, я буду заперечувати, що ми про це взагалi розмовляли. Але я дам тобi пораду. Позбудься цього. – Вiн показав на коричневий паперовий пакет. – І вiд решти записникiв. Сховай iх десь. Закопай. Зробиш це – може, i виплутаешся, коли тебе вiзьмуть за зябра. Якщо, звичайно, ти не залишив там вiдбиткiв пальцiв або ще чимось не наслiдив. «Вiдбиткiв пальцiв ми не залишали, – подумав Моррiс. – Я не iдiот. І я не боягузливий язикатий педик». – Може, ми ще повернемося до цього, – сказав Ендi. – Тiльки це буде нескоро, i тiльки, якщо тебе не посадять. – Вiн пiдвiвся. – А поки тримайся вiд мене подалi, або я сам викличу полiцiю. Опустивши голову й не обертаючись, вiн швидко пiшов. Моррiс залишився сидiти за столиком. Гарненька офiцiантка повернулася запитати, чи вiн щось замовлятиме. Моррiс похитав головою. Коли дiвчина вiдiйшла, вiн узяв коричневий пакет iз записником i теж пiшов. В iнший бiк. Вiн, звiсно, знав значення вислову «пафосна омана» – надiлення природи людськими почуттями i якостями – i вважав його прийомом, яким користуються другосортнi письменники для створення потрiбноi атмосфери, але того дня здавалося, що це не вигадка. Якщо вранцi яскраве сонячне свiтло супроводжувало трiумф Моррiса й навiть посилювало його, то до полудня сонце перетворилося на блiде коло, що ледь проглядало за хмарами, а до третьоi години, коли його тривоги примножилися, на вулицi несподiвано потемнiшало й замрячив дощ. На «Бiскейнi» вiн доiхав до торгового комплексу, що поруч з аеропортом, весь час напружено виглядаючи полiцейськi машини. Коли на Ейрлайн-бульвар ззаду його з ревом наздогнала одна з включеними мигалками, усерединi у нього все зцiпилося, а серце мало не вистрибнуло з грудей. Коли ж полiцейська машина, не зменшуючи швидкостi, промчала повз, легше йому не стало. Вiн знайшов новини на радiо «БАМ-100». Головною темою були мирнi перемови мiж Садатом i Бегiном у Кемп-Девiдi («можна подумати, те щось дасть», – неуважно подумав Моррiс), але потiм заговорили про вбивство вiдомого американського письменника Джона Ротстайна. У полiцii стверджували, що це робота «банди злодiiв» i що слiдство мае безлiч доказiв. Імовiрно, просто набивали собi цiну. А може, i нi. Моррiс не думав, що його можна знайти, допитавши напiвглухих дiдуганiв iз Толбот-Корнерс, якi стирчать у мiсцевiй закусочнiй «Яммi», що б там не казав Ендi, але його набагато бiльше непокоiло дещо iнше. Вони, Фреддi та Кертiс, працювали у фiрмi «Донах’ю Констракшинз», яка зводила будинки в Денверс i Норт-Беверлi. У них було двi рiзнi робочi бригади, i поки Моррiс шiстнадцять мiсяцiв тягав дошки та цвяхи в Денверс, Кертiс i Фреддi корячилися на iншому будiвництвi, за п’ять миль вiд нього. Проте деякий час вони таки працювали в однiй бригадi й навiть пiсля того, як знов розбiглися, зазвичай обiдали разом. Про це знало чимало людей. Вiн припаркував «Бiскейн» поруч iз тисячею iнших машин бiля тiеi частини торгового комплексу, у якiй розташовано магазин «Джей Сi Пеннi», витер усе, до чого торкався, i залишив ключi в запалюваннi. Пiшов швидко, пiднявши комiр i натягнувши по брови бейсболку iз символом команди «Індiанцi». Бiля головного входу в торговий центр вiн присiв на лавку, дочекався автобуса до Нортфiлда й кинув у коробку п’ятдесят центiв. Дощ посилювався, i дорога назад була повiльною, але вiн i не переймався, бо дiстав час подумати. Ендi – боягуз i думае лише про себе, але в одному вiн мав рацiю. Записники треба сховати, i зробити це треба негайно, як би Моррiсу не хотiлося iх прочитати, починаючи з нового невiдомого роману про Джиммi Голда. Якщо полiцiя таки заявиться й не знайде в нього записникiв, вони нiчого не зможуть вдiяти… Адже так? Вони можуть тiльки пiдозрювати. Але ж? Крiзь фiранки у вiкнi сусiднього будинку нiхто не визирав, тож Моррiсу не довелося знову розмовляти з мiсiс Маллер i, примiром, пояснювати, що вiн продав машину. Дощ змiнився справжньою зливою, i це було добре. Отже, нiхто не буде швендяти незабудованою дiлянкою мiж Сикоморовою та Березовою вулицями. Та ще й у сутiнках. Вiн вийняв усе зi староi скринi, опираючись майже непереборному бажанню зазирнути в записники. Вiн не мiг цього зробити, як би не хотiлося, тому що, почавши, уже не змiг би зупинитися. «Пiзнiше, – думав вiн. – Задоволення треба вiдкласти, Моррi». Чудова порада, але сказана голосом матерi, i вiд цього в нього знову застукало в скронях. Добре, хоч це задоволення не доведеться вiдкладати на потiм. Якщо полiцiя не з’явиться до нього за три тижнi – щонайбiльше за мiсяць, – вiн зможе розслабитись i почати дослiдження. Вiн виклав нутрощi скринi плiвкою, щоб нiчого всерединi не промокло, i поклав туди записники, включно з тим, що показував Ендi. Банкiвськi пачки грошей вiн накидав зверху. Моррiс зачинив скриню, подумав i вiдчинив знову. Вiдсунув плiвку, узяв з однiеi пачки пару сотень доларiв. Жоден полiцейський не зможе визнати це занадто великою сумою, навiть якщо цi грошi знайдуть пiд час обшуку. Вiн скаже iм, що це вихiдна допомога чи щось таке. Шерех дощу по даху гаража не заспокоював. Для Моррiса вiн звучав так, нiби якийсь скелет тарабанив пальцями, i вiд цього звуку голова в нього розболiлася ще бiльше. Тiльки-но повз будинок проiжджала машина, вiн завмирав, очiкуючи побачити на пiд’iзнiй дорiжцi миготiння синього кольору. «Дiдько б забрав Ендi Халлiдея за те, що вiн посiяв у мене цю безглузду тривогу. Дiдько б забрав i його, i його замашки пiдорськi». Та тривога ця могла бути не такою вже безглуздою. Що швидше сутенiло, то правдоподiбнiшою здавалася думка про те, що полiцейськi можуть пов’язати Кертiса та Фреддi з Моррiсом Белламi. Клята стоянка. І чому вiн не вiдтягнув тiла до лiсосмуги? Хоча це не надто ускладнило б роботу полiцейським. Хтось усе одно в’iде на стоянку, побачить кров i набере 911. У полiцейських е собаки… – До того ж, – сказав вiн скринi, – я поспiшав. Так? Батькiв ручний вiзок досi стояв у кутку поряд з iржавою киркою i двома такими самими iржавими лопатами. Моррiс поклав скриню на вiзок, закрiпив ременями й визирнув у вiкно гаража. Ще занадто видно. Тепер, коли вiн був так близько вiд того, щоб позбутися записникiв i грошей – тимчасово, заспокоював вiн себе, це лише тимчасово, – вiн дедалi бiльше впевнювався в тому, що полiцiя нагряне до нього з хвилину на хвилину. А як мiсiс Маллер здалося, що вiн поводиться пiдозрiло, i вона повiдомила про це куди слiд? Це ввижалося малоймовiрним – лоб у неi товщий за дубову дошку, – але хтозна. Вiн змусив себе проковтнути ще один заморожений обiд, вирiшивши, що це може вгамувати голову, але натомiсть вона розболiлася ще сильнiше. Вiн зазирнув до материноi аптечки, думаючи знайти аспiрин або «Едвiл», i… не знайшов нiчого. «Та пiшла ти, мамо, – подумав вiн. – Чесно. Щиро. Пiшла… ти». Вiн побачив ii посмiшку. Тонку, як рибальський гачок. О 7:00 ще не стемнiло – клятий перехiд на лiтнiй час, який дурень це вигадав? – Але вiкна в сусiдньому будинку не свiтилися. Це було добре, та Моррiс знав, що Маллери можуть повернутися щосекунди. До того ж у такiй нервовiй обстановцi вiн просто не змiг би довго чекати. Вiн сходив до передпокою, понишпорив у шафi та знайшов пончо. Скориставшись затильними дверима гаража, Моррiс викотив вiзок у двiр. Через мокру траву й розгрузлу землю йти було важко. Дорiжку, якою вiн так часто ходив у дитинствi – зазвичай до Залу вiдпочинку на Березовiй вулицi, – вiд негоди захищали дерева, тому там вiн змiг пiти швидше. Коли вiн дiстався струмка, який по дiагоналi перетинав нiчийну дiлянку землi завбiльшки з мiський квартал, настала повна темрява. Вiн захопив iз собою лiхтарик i тепер пiдсвiчував ним, вибираючи пiдхоже мiсце бiля струмка на безпечнiй вiдстанi вiд дорiжки. Бруд був м’яким, i копати було легко, поки вiн не наткнувся на переплетене корiння навислого дерева. Моррiс подумав, чи не знайти iнше мiсце, але дiра була вже майже готова, i вiн не збирався починати все наново, до того ж це лише тимчасова обережнiсть. Вiн поставив лiхтарик в отвiр, прилаштувавши його на каменi так, щоб свiтло падало на корiння, i розрубав його киркою. Засунувши скриню в дiру, вiн швидко закидав ii землею. Закiнчив тим, що прибив пухкий грунт лопатою. «Гаразд, – подумав вiн. – На березi струмка трави мало, отже, голий клаптик землi не видiлятиметься. Головне ж те, що скриня тепер не в будинку, правильно?» Правильно? Повертаючись iз вiзком до будинку, вiн не вiдчував полегшення. Усе йшло не так, як гадалося. Усе. Неначе зла доля стала мiж ним i записниками, так само, як доля не давала з’еднатися Ромео i Джульеттi. Це порiвняння здавалось одночасно безглуздим й iдеальним. Так, вiн був коханцем. Клятий Ротстайн кинув його зi своiм «Утiкач зменшуе оберти», але це нiчого не змiнювало. Його любов була справжньою. Повернувшись до будинку, вiн одразу прийняв душ, так само, як це зробить хлопчик на iм’я Пiт Сауберс багато рокiв опiсля у цiй самiй ваннiй, повернувшись iз того самого мiсця на березi струмка пiд навислим деревом. Моррiс стояв пiд душем, поки не закiнчилася гаряча вода, а пальцi зробилися лiловими. Потiм витерся та вбрався у свiжий одяг iз шафи в спальнi. Одяг цей здавався йому дитячим та старомодним, але за розмiром пiдходив (бiльш-менш). Бруднi джинси й фуфайку вiн запхнув у мийку, цей рух колись також буде вiдтворено Пiтом Сауберсом. Моррiс увiмкнув телевiзор, сiв у старе батькiвське крiсло – мати казала, що зберегла його як нагадування на той випадок, якщо в неi знову виникне бажання зробити дурницю, – i подивився звичайну порцiю жвавоi рекламноi нiсенiтницi. Вiн подумав, що будь-яка з цих реклам (стрибають бульбашки з проносним, матусi-чепурухи, спiваючi гамбургери) могла бути складена Джиммi Голдом, i вiд цього голова розболiлася як нiколи сильно. Вiн вирiшив сходити до «Зонi» купити анацин. Можливо, ще й пару пляшок пива. Вiд пива нiчого поганого не буде. Проблеми бувають вiд мiцнiших напоiв, i вiн добре засвоiв цей урок. Анацин вiн купив, але вiд думки про те, щоб пити пиво в будинку, повному книг, якi йому читати не хотiлося, перед телевiзором, який його не приваблював, настрiй у нього зiпсувався остаточно. До того ж те, що вiн дiйсно хотiв почитати, знаходилося так спокусливо близько. Моррiс не мав звички пити в барах, але вiдчув, що, коли зараз не вийде, не знайде компанiю й не послухае енергiйну музику, то, напевно, збожеволiе. Вiн був переконаний: десь у цiй дощовiй ночi е молода жiнка, якiй також хочеться танцювати. Заплативши за лiки, вiн майже мляво запитав молодого хлопця за касою, чи немае поблизу бару iз живою музикою, куди можна доiхати автобусом. Молодий хлопець вiдповiв, що е. 2010 Коли в п’ятницю о пiв на четверту Лiнда Сауберс повернулася додому, Пiт сидiв на кухнi й пив какао. Волосся його ще не висохло пiсля душу. Повiсивши куртку на гачок бiля дверей чорного ходу, вона знову приклала зап’ястя до його голови. – Холодний! – повiдомила вона. – Тобi краще? – Ага, – вiдповiв вiн. – Коли Тiна повернулася, я зробив iй крекерiв з арахiсовим маслом. – Молодець, ти чудовий братик. А де вона? – В Еллен, де ж iй iще бути? Лiнда закотила очi, i Пiт розсмiявся. – Матiнко Божа, це що, сушарка гуде? – Ага. У кошику рiзний одяг лежав, i я вирiшив його випрати. Ти не хвилюйся, я зробив усе, як написано в iнструкцii на дверцятах. Усе добре випралось. Вона нахилилася й поцiлувала його в скроню. – Ти моя маленька бджiлка. – Я намагаюся, – сказав Пiт, стиснувши праву руку, щоб сховати пухир на долонi. Перший конверт прийшов снiгового четверга, менше нiж за тиждень. Адресу – «мiстеровi Томасу Сауберсу, Сикоморова вулиця, будинок 23» – було надруковано. На правому верхньому кутi було наклеено сорокачотирицентову марку з Роком Тигра. У лiвому верхньому кутi зворотноi адреси не було. Том – единий член клану Сауберсiв, що перебував у будинку в цей час, – розкрив конверт у передпокоi, очiкуючи побачити якусь рекламу або черговий рахунок за прострочений платiж. Бог свiдок, останнiм часом таких приходило чимало. Але це була не реклама й не прострочений платiж. Це були грошi. Решта пошти – каталоги коштовних товарiв, яких вони не могли собi дозволити, i рекламнi проспекти, адресованi «мешканцевi» – випали з його рук i розсипалися бiля нiг, але вiн цього навiть не помiтив. Низьким голосом Том Сауберс вимовив, майже прогарчав: – Що за чортiвня? Коли повернулася додому Лiнда, грошi лежали посеред кухонного столу. Том сидiв перед акуратною маленькою купкою, поклавши голову на складенi руки. Вiн був схожий на генерала, що обмiрковуе план битви. – Що це? – спитала Лiнда. – П’ятсот доларiв. – Вiн не вiдривав погляду вiд купюр, вiсiм по п’ятдесят i п’ять по двадцять. – Надiйшло поштою. – Вiд кого? – Не знаю. Вона поставила портфель, пiдiйшла до столу й узяла пачку грошей. Перерахувала та здивовано подивилася на нього. – Господи, Томмi, а що було сказано в листi? – Листа не було. Тiльки грошi. – Але хто мiг… – Не знаю, Лiндо. Але я знаю одне. – Що? – Ми можемо iх витрачати. * * * – Свята срака, – вигукнув Пiт, коли вони розповiли йому. Вiн затримався в школi на волейбол i прийшов майже на обiд. – Стеж за язиком, – промовила Лiнда, думаючи про щось свое. Грошi так само лежали на кухонному столi. – А скiльки тут? – І, коли батько вiдповiв: – Вiд кого це? – Гарне запитання, – зауважив Том. – Пiдiйде для другого туру телевiкторини, коли можна програти все. – Це був перший жарт, який почув вiд нього Пiт за тривалий час. Увiйшла Тiна. – Я думаю, у тата е фея-хрещена. Тато, мамо, дивiться, якi в мене нiгтi! Еллен подарували лак iз блискiтками, i вона зi мною подiлилася. – Тобi дуже личить, мiй гарбузику, – сказав Том. Спочатку жарт, потiм комплiмент. Бiльше Пiту було й не потрiбно, аби зрозумiти, що вiн вчинив правильно. Абсолютно правильно. Адже вони не могли вiдправити грошi назад, вiрно? У них же немае зворотноi адреси. І, до речi, коли тато востанне називав Тiну гарбузиком? Лiнда пильно подивилася на сина. – Ти про це щось знаеш? – Нi, але ви зi мною подiлитеся? – Розмарився, – сказала вона й повернулася до чоловiка, упершись руками в боки. – Том, хтось вочевидь помилився. Том подумав, i, коли вiн заговорив, не було нi авкання, нi гавкання. Голос спокiйний. – Не схоже. – Вiн пiдсунув до неi конверт i постукав пальцем по своему iменi та адресi. – Так, але… – Нiяких але, Лiндо. Ми заборгували нафтовiй компанii, але спочатку треба погасити борг за твоею «Майстер-кард», iнакше в тебе ii заберуть. – Так, але… – Втратиш картку – втратиш кредитний рейтинг. – Як i ранiше, незворушно. Спокiйно i розважливо. І переконливо. Для Пiта це звучало так, нiби батько довго хворiв i тепер хвороба вперше вiдступила. Вiн навiть посмiхнувся. Посмiхнувся й торкнувся ii руки. – Зараз твiй рейтинг – едине, що в нас е, тому нам слiд його захищати. Та й потiм, раптом Тiна мае рацiю, i в мене справдi е чарiвна хрещена. «Нi, – подумав Пiтер. – У тебе е чарiвний хрещений». Тiна сказала: – Ой, зачекайте, я знаю, вiд кого це. Усi повернулися до неi. Пiт раптом весь запалав. Вона ж не могла дiзнатися, адже так? Звiдки iй знати? Тiльки вiн сам, як дурень, сказав iй про скарби, i… – Вiд кого, люба? – запитала Лiнда. – Вiд того фонду, що татовi допомагав. Напевно, у них ще грошi знайшлися, ось вони iх i роздають. Пiт беззвучно видихнув, i тiльки пiсля цього зрозумiв, що не дихав. Том погладив ii волосся. – Вони б не стали надсилати готiвку, гарбузику. Вони шлють чеки. А ще цiлу купу бланкiв для заповнення. Пiт пiдiйшов до плити. – Зроблю какао. Хтось бажае? Виявилося, усi бажають. Конверти далi надходили. Вартiсть переказу збiльшувалася, але сума нiколи не змiнювалася. Нi багато нi мало – зайвi шiсть тисяч доларiв на рiк. Не бозна якi грошi, але без податкiв i iх саме вистачало, аби родина Сауберсiв не загрузла в боргах. Дiтям заборонили про це розповiдати. – Тiна все одно розбовкае, – одного вечора сказала Лiнда Тому. – Ти й сам знаеш. Вона розповiсть своiй пришелепкуватiй подружцi Еллен, i та розбовкае по всьому свiту. Але Тiна зберегла таемницю, переважно через те, що брат, якого вона обожнювала, пригрозив бiльше не пускати ii до своеi кiмнати, якщо вона комусь хоч слово скаже, але здебiльшого через те, що занадто добре пам’ятала про авки-гавки. Пiт запхав пачки грошей у зарослий павутинням отвiр поза розхитаною дошкою в комiрчинi. Приблизно раз на чотири тижнi вiн дiставав п’ятсот доларiв i клав у свiй рюкзак разом iз конвертом iз надрукованою адресою. Декiлька дюжин таких конвертiв вiн заздалегiдь пiдготував на шкiльному комп’ютерi в кабiнетi комерцiйноi освiти й роздрукував iх одного разу пiзно ввечерi, пiсля шкiльноi спортивноi олiмпiади, коли в кабiнетi нiкого не було. Вiн використовував рiзнi поштовi скриньки, щоб вiдсилати конверти мiстеру Томасу Сауберсу, Сикоморова вулиця, будинок 23, займаючись родинною доброчиннiстю з майстернiстю досвiдченого шахрая. Вiн досi боявся, що мати колись про все дiзнаеться, почне забороняти (можливо, навiть наполегливо), i знову все буде, як ранiше. І тепер усе не iдеально, авки-гавки iнодi траплялися, але, думав вiн, напевно, немае таких родин, де б усе було iдеально, хiба тiльки на цьому старому каналi «Нiк ет Найт». Тепер вони дивилися й «Нiк ет Найт», i «Картун нетворк», i «Ем-Тi-Вi», тому що, ледi й джентльмени, кабельне телебачення повернулося! У травнi сталася ще приемна новина: тато влаштувався на пiвставки в нове агентство нерухомостi на посаду, яка називалася щось на кшталт «передпродажний дослiдник». Що це таке, Пiт не знав, та йому було начхати. Тато мiг займатися цим, сидячи вдома, по телефону або на комп’ютерi, справа ця приносила трохи грошей, i решта була не важлива. А важливi були двi речi, що сталися протягом мiсяця пiсля того, як почали надходити грошi. По-перше, у тата стало краще з ногами. У червнi 2010-го (коли нарештi було спiймано виконавця так званоi «Бойнi бiля Мiського Центру») Том почав потроху ходити без милиць i менше вживати лiкiв. Другу рiч пояснити було важче, але Пiт знав, що вона вiдбулася. Тiна теж знала. Тато й мама вiдчули себе… нiбито… благословенними, i тепер, сперечаючись, вони здавалися не стiльки злими, скiльки якимись присоромленими, немов паплюжили загадкове везiння, що звалилося на них. Інодi вони припиняли сперечатися й починали говорити про iншi речi. Нерiдко про грошi й про те, хто б мiг iх надсилати. Цi розмови нiчого не давали, i це було добре. Мене не зловлять, казав собi Пiт. Мене не повиннi зловити й не зловлять. Одного разу, у серпнi того ж року, тато з мамою повезли Тiну до зоопарку пiд назвою «Хеппiдейл Фарм». Пiт терпляче чекав слушного випадку, i, тiльки-но вони виiхали, повернувся до струмка з двома портфелями. Переконавшись, що навколо нiкого, вiн викопав скриню та переклав записники з неi в портфелi. Потiм знову закопав ii, пiсля чого повернувся додому зi здобиччю. У коридорi нагорi спустив драбину й затягнув портфелi на горище. Це було маленьке, низьке примiщення, холодне взимку й задушливе влiтку. Родина нечасто ним користувалася, свiй непотрiб вони, як i ранiше, тримали в гаражi. Тi деякi речi, якi тут зберiгалися, iмовiрно, залишилися вiд колишнiх господарiв будинку 23 на Сикоморовiй вулицi. Брудна дитяча колиска, крива на одне колесо, торшер iз тропiчними птахами на абажурi, старi номери журналiв «Ред бук» та «Гуд хаускiпiнг», перев’язанi мотузкою, стос смердючих, покритих цвiллю ковдр. Пiт склав записники в дальньому кутку й накрив iх ковдрами, але спочатку взяв перший-лiпший, сiв пiд однiею з двох лампочок, що бовталися пiд стелею, i розгорнув. Почерк був похилий i досить дрiбний, але акуратний i легкий для читання. Виправлень не було, що здалося Пiту незвичайним. Хоча вiн дивився на першу сторiнку, на нiй нагорi стояв обведений у кружечок номер 482, i це змусило його подумати, що така нумерацiя тривала не пiсля однiеi, а пiсля пiвдюжини iнших записникiв. Пiвдюжини, не менше. Роздiл 27 Пiдсобка «Дровера» виглядала так само, як п’ять рокiв тому; той самий застиглий пивний запах, змiшаний зi смородом обори й вiдчутною домiшкою дизельного палива зi стоянок вантажiвок, якi розтягнулися вздовж кордону цiеi половини великоi порожнечi Небраски. Стю Логан теж не змiнився. Той самий бiлий фартух, те саме пiдозрiло чорне волосся, i навiть та сама краватка з папугами й пальмами стягуе червону шию. – Диви, нiяк Джиммi Голд завiтав, – сказав вiн i посмiхнувся своею старечою неприязною усмiшкою, яка говорила: нам начхати одне на одного, але давай удамо. – Прийшов вiддати боржок? – Так, – вiдповiв Джиммi й торкнувся задньоi кишенi, у якiй лежав пiстолет. На дотик вiн був маленький; штучка, здатна – за правильного використання й смiливостi – сплатити всi борги. – Тодi заходь, – запропонував Логан. – Випий, а то ти геть запорошений. – Так, – сказав Джиммi. – А разом iз випивкою я б… З вулицi долинув сигнал машини. Пiт пiдскочив i почав винувато озиратися, нiби не читав тут, а займався рукоблудством. Що як вони повернулися додому через цю дуринду Еллен, яку закачало в машинi? Що як вони знайдуть його тут iз записниками? Весь план може провалитися. Вiн запхнув записник пiд ковдри (фе, ну й сморiд) i пiдповз до люка, кинувши погляд на портфелi. Зараз на них немае часу. Коли вiн спустився сходами, через рiзку змiну температури вiд задушливоi спеки до звичайного серпневого тепла його почало лихоманити. Пiт поспiхом прибрав драбину, штовхнув ii нагору й зiщулився, коли старий люк, рипнувши iржавоi пружиною, з ляскотом став на мiсце. Вiн пiшов у ванну i визирнув на пiд’iзну дорiжку. Нiкого. Хибна тривога. Дякувати Боговi! Пiт повернувся на горище й забрав портфелi. Сховав iх у коморi внизу, прийняв душ (i на цей раз не забувши пiсля себе вимити ванну), пiсля чого вбрався в чисте й лiг у лiжко. «Це роман, – думав вiн. – Якщо там так багато сторiнок, що ще це може бути? І, може, навiть не один, бо жоден роман не може займати так багато записникiв. Навiть Бiблii не вистачило б, щоб iх умiстити». І ще… це було цiкаво. У нього виникло бажання переглянути записники та знайти початок. Щоб дiзнатися, чи роман хороший. Тому що неможливо ж сказати, хороший роман чи нi, з однiеi сторiнки. Пiт заплющив очi й почав засинати. Зазвичай вiн не спав удень, але ранок сьогоднi був занадто насиченим, у будинку було порожньо й тихо, i вiн вирiшив розслабитися. Чому нi? Усе було добре, принаймнi зараз, i це була його заслуга. Вiн заслужив вiдпочинок. Але це iм’я – Джиммi Голд… Пiт мiг заприсягтися, що чув його ранiше. У школi, чи що? Мiсiс Свiдровськi розповiдала про якогось письменника з тих, що вони проходили? Можливо. Вона любила це робити. «Потiм пошукаю в “Гуглi”, – подумав Пiт. – Це я зможу. Зможу…» Заснув. 1978 Моррiс сидiв на сталевому лiжку, вiдчуваючи пульсуючий бiль у головi й спустивши руки мiж стегнами в помаранчевих штанях, вдихаючи отруйне повiтря, насичене запахами сечi, блювоти й дезiнфiкувального засобу. Шлунок його був наче свинцева куля й розрiсся вiд промежини до кадика. Очi пульсували в орбiтах. У ротi стояв такий смак, нiби туди висипали контейнер зi смiттям. Живiт болiв, обличчя саднило. Судини закупорилися. Десь хрипкий i сповнений безвиходi голос виводив: «Менi потрiбна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у; менi потрiбна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у; менi потрiбна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у»[11 - «I Need a Lover (That won’t drive me Crazy)» – пiсня американського рок-музиканта Джона Мелленкампа.]. – Стули пельку! – заволав хтось. – Ти мене сам з розуму зводиш, покидьку! Тиша. Потiм: – Менi потрiбна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у! Свинець у шлунку Моррiса розплавився й забулькав. Вiн зiсковзнув iз лiжка, опустився навколiшки (спричинивши новий напад тупого болю в головi) i роззявив рота над сталевим унiтазом. Спочатку не було нiчого. Потiм усерединi в нього все зiщулилося, i вiн вивергнув щось схоже на два галони жовтоi зубноi пасти. На якусь мить бiль у головi став настiльки нестерпним, що йому здалося, нiби вона ось-ось вибухне. І тiеi митi Моррiс сподiвався на це. Що завгодно, аби цей бiль ущух. Але вiн не помер, а знову почав блювати. Цього разу вийшла пiнта, а не галон, але в супроводi пекучого болю. Ще зусилля – сухо. Стоп, не сухо. Товстi нитки слизу звисали з губ, як павутиння, похитуючись iз боку в бiк. Довелося витертися. – Комусь добре! – прокричав голос. Гикання й вибухи смiху вiдповiли на цi кпини. Моррiсу це нагадало зоопарк. Так, напевно, i було: вiн опинився замкненим у зоопарку, тiльки в клiтках тут тримали людей. Помаранчевий комбiнезон на ньому був пiдтвердженням цього. Як вiн потрапив сюди? Згадати цього вiн не мiг, так само, як не мiг пригадати, як потрапив до будинку на Цукрових Пригiрках. Пам’ятав вiн тiльки свiй будинок на Сикоморовiй. І скриню, звичайно. Як ii закопував. У його кишенi лежали грошi, двi сотнi з капiталу Джона Ротстайна, i вiн попрямував до «Зонi» випити пива, тому що в нього розколювалася голова i йому було самотньо. Вiн розмовляв iз касиром, це йому добре запам’яталося, а от про що була розмова, вiн пригадати не мiг. Бейсбол? Навряд чи. На ньому була бейсболка з логотипом «Індiанцiв», але цим його iнтерес до цього виду спорту обмежувався. Затим майже нiчого. Сумнiву не викликало лише одне: трапилося щось украй неприемне. Коли ти прокидаешся в помаранчевому комбiнезонi, подiбний висновок напрошуеться сам по собi. Вiн пiдповз назад до лiжка, скарлючився, пiдтягнув колiна до грудей й обхопив iх руками. У камерi було холодно. Моррiс затремтiв. Я мiг спитати того касира, який у нього улюблений бар. Потiм, напевно, я сiв в автобус. І поiхав туди, так? Приiхав i напився. Незважаючи на те, що знаю, як на мене це дiе. До того ж до нестями. У непотрiб. Так, скорiш за все так i було. Незважаючи на те що знав. Що дуже погано, але вiн i не мiг згадати саме буйство, яке за цим слiдувало, i це було найгiрше. Пiсля третього кухля пива (iнодi пiсля другого) вiн провалювався в темну дiру i не виборсувався з неi, поки не прокидався на похмiллi, але тверезий. Пиячити до вiдключки – так це називалося. І пiд час таких вiдключок його майже завжди тягнуло на… Назвемо це «пригоди». Пiсля таких пригод вiн потрапив у колонiю для неповнолiтнiх «Рiверв’ю» i, найiмовiрнiше, через них опинився тут. Де б не було це тут. Пригоди. Пригоди, бодай iх. Моррiс сподiвався, що сталася класична бiйка в барi й обiйшлося без зломiв i незаконних проникнень. Інакше кажучи, без повторення його пригод на Цукрових Пригiрках. Адже вiн давно перестав бути неповнолiтнiм, i цього разу жодноi виправноi колонii не буде, на жаль, сер. І все ж таки вiн добряче вiдсидить свое, якщо скоiв злочин, тiльки б цей злочин не мав вiдношення до вбивства одного генiального американського письменника. Якщо ж мае, йому ще довго не доведеться вiдчути запах волi. Можливо, нiколи. Адже там не сам Ротстайн? І тут пам’ять вирiшила нарештi запрацювати, йому пригадалося, як Кертiс Роджерс запитував, чи е в Нью-Гемпширi кара на смерть. Моррiс прилiг на лiжко, тремтячи, думаючи. Не може бути, що я тут через це. Не може цього бути! Чи може? Доводилося визнати, що це можливо, i не тiльки тому, що полiцейськi могли пов’язати його з трупами бiля зони вiдпочинку. Свiдомiсть наочно вимальовувала, як вiн, Моррiс Белламi, студент-недоучка й самопроголошений дослiдник американськоi лiтератури, у такому собi барi або стриптиз-клубi хльоскае бурбон i скаженiе. Хтось згадуе про вбивство Джона Ротстайна, великого письменника, американського генiя-вiдлюдника, i Моррiс Белламi – п’яний як чiп, палаючи тiею величезноi люттю, яку йому зазвичай удаеться тримати в собi, повертаеться до «спiврозмовника» i заявляе: «Щось вiн не дуже був схожий на генiя, коли я рознiс йому голову». – Я б цього не зробив, – прошепотiв вiн. Головний бiль уже став просто нестерпним, до того ж щось було не так iз лiвою частиною обличчя. Вона палала. – Я б нiколи такого не зробив. Тiльки звiдки така впевненiсть? Коли вiн пиячив, могло статися що завгодно. Чорний звiр зривався з ланцюга. В юнацтвi цей звiр скаженiв у тому будинку на Цукрових Пригiрках, улаштувавши там справжне пекло, а коли спрацювала потаемна сигналiзацiя та приiхали полiцейськi, вiн бився з ними, поки один не оглушив його кийком, пiсля чого його обшукали й виявили, що кишенi набитi коштовностями, здебiльшого звичайними повсякденними, але були там й iншi, необачливо залишенi поза сейфом господинi, страшенно цiннi, навiть розкiшнi: добридень, як ся маете, ми вирушаемо до «Рiверв’ю, де напружимо наш нiжний юний задок i знайдемо нових чудових друзiв». Вiн подумав: «Людина, яка влаштувала таке шоу з розкиданням лайна, цiлком здатна п’янючою вихвалятися вбивством творця Джиммi Голда, i ти про це знаеш». Хоча, це могла бути й полiцiя. Якщо вони його iдентифiкували й розiслали орiентування. Така ймовiрнiсть е. – Менi потрiбна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у! – Стули пельку! Цього разу закричав сам Моррiс, скорiше, спробував закричати, але замiсть крику вихлюпнулось якесь блювотно-булькотне крячання. О, як нестерпно болить голова! І обличчя! Вiн провiв рукою по лiвiй щоцi й втупився в клаптi засохлоi кровi, якi залишилися на долонi. Провiв ще й вiдчув подряпини, щонайменше три. Слiди вiд нiгтiв, до того ж глибокi. Про що це свiдчить? Ну, звичайно, – хоча бувають i винятки – чоловiки б’ють, а жiнки дряпають. Жiночки це роблять нiгтями, бо зазвичай для дряпання у них е красивi довгi нiгтi. «Я спробував пiдчепити якусь цяцю, i вона вiдмовила менi за допомогою нiгтiв?» Моррiс спробував щось пригадати й не змiг. Вiн пам’ятав дощ, пончо, свiтло лiхтаря на корiннi. Вiн пам’ятав кирку. Вiн, здаеться, пригадував щось про бажання послухати гучну музику й розмову з касиром у крамницi «Зонi». Пiсля цього? Суцiльна темрява. Подумав: «Може, це машина? Чортiв “Бiскейн”. Може, хтось побачив, як вона виiжджала iз зони вiдпочинку на Трасу 92 iз радiатором та правим боком у кровi, а може, я щось забув у бардачку? Щось iз моiм iм’ям». Але це здавалося малоймовiрним. Вони купили «Шевi» у напiвп’яноi шльондри в якiйсь забiгайлiвцi в Лiннi, платили всi трое в складчину. Машину вона переписала на такого собi Гарольда Фiнмана, а це iм’я кращого друга Джиммi Голда в «Утiкачi». Моррiса Белламi вона не бачила, той завбачливо тримався осторонь, поки укладалася ця угода. До того ж Моррiс, залишаючи машину бiля торговельного комплексу, зробив усе, аби полегшити роботу можливим викрадачам, хiба що не написав на лобовому склi «Будь ласка, викрадiть мене». Нi, «Бiскейн» зараз стоiть на якiйсь стоянцi в центрi мiста або бiля озера, розiбрана аж до самих колiс. «І все ж таки, як я сюди потрапив? – Знову те саме питання, як щур, що бiгае в колесi. – Якщо якась жiнка прикрасила менi обличчя нiгтями, я ii вдарив? Зламав щелепу?» За чорною завiсою забуття ледь чутно дзвякнув дзвiночок. Якщо це так, його, iмовiрно, звинуватять у фiзичному насильствi, i за це вiн може попрямувати до Вейнсвiлла: подорож у великому зеленому автобусi з дротяною сiткою на вiкнах. В’язниця в Вейнсвiллi, звичайно, рiч не з приемних, але, якщо доведеться, кiлька рокiв за насильство можна й вiдсидiти. Насильство це ж таки не вбивство. «Господи, тiльки б це був не Ротстайн! – подумав вiн. – Менi так багато треба прочитати, записники чекають на мене в надiйному мiсцi. Приемне доповнення до цього – у мене е грошi, щоб пiдтримувати себе, понад двадцять тисяч доларiв немiченими купюрами по двадцять i п’ятдесят доларiв. Цього вистачить надовго, якщо не розкошувати. Тому, Господи, тiльки б не вбивство!» – Менi потрiбна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у! – Ще один раз, покидьку кiнчений, – закричав хтось, – ще раз, i я вирву твою дупу тобi крiзь рота! Моррiс заплющив очi. Хоча до полудня Моррiс вiдчув себе краще, вiн вiдмовився iсти тi помиi, якi тут видавали за обiд: локшина, що плавала в чомусь, схожому на кров’яний соус. Потiм, приблизно о 14:00, четверо полiцейських пройшли коридором помiж камер. Один тримав у руках планшет iз затискачем, другий вигукував прiзвища: – Белламi! Холлоуей! Макгiвер! Райлi! Рузвельт! Тiтгарден! Крок уперед. – Правильно, Тiгарден, сер, – сказав здоровенний негр у сусiднiй iз Моррiсом камерi. – Та менi насрати, хоч Джон Гандон. Якщо хочеш поговорити з призначеним судом адвокатом, крок уперед, якщо нi – сиди й чекай свого часу. Пiвдюжини названих зробили крок уперед. Це були останнi з тих, хто залишився, принаймнi в цьому коридорi. Решту з тих, кого доправили вчора (дякувати Богу, i того хлопця, що знущався з пiснi Джона Мелленкампа), або вiдпустили, або вiдвели до суду на ранкове висування обвинувачення. Усе це були дрiбницi. Моррiс знав, що вдень висуваються обвинувачення за серйознiшi справи. Пiсля його невеликоi пригоди на Цукрових Пригiрках йому висунули обвинувачення вдень. Суддя Буковськi, та ще сволота. Моррiс молився Богу, у якого не вiрив, коли дверi його клiтки вiдчинилися. Насильство, Боже, домовилися? Це дуже просто. Тiльки не вбивство. Боже, нехай вони нiчого не знають про те, що сталося в Нью-Гемпширi чи в однiй зонi вiдпочинку в Нью-Йорку, добре? Ти не проти? – Виходимо в коридор, хлопчики, – сказав охоронець iз планшетом. – Вийти й повернутися праворуч. Триматися на вiдстанi простягненоi руки вiд чесного американця, що стоiть попереду. Не обертатися, не жартувати. Не засмучуйте нас, i ми не будемо засмучувати вас. Вони спустилися лiфтом, таким здоровенним, що в ньому могло б умiститися невелике стадо корiв, потiм пройшли iншим коридором, а потiм – дiдько його знае навiщо, якщо вони всi були в сандалiях i комбiнезонах без кишень, – крiзь металошукач. За ним розташовувалася кiмната для вiдвiдувачiв iз вiсьмома роздiленими стiнками кабiнками, схожими на бiблiотечнi. Охоронець iз планшетом звелiв Моррiсу йти до номера 3. Моррiс присiв i подивився на призначеного йому судом адвоката крiзь плексигласове скло, яке часто забруднювалось i зрiдка милось. На боцi свободи сидiв якийсь ботан iз поганою стрижкою i лупою. Пiд однiею нiздрею в нього червонiв герпес, пошарпаний портфельчик стояв на колiнах. На вигляд йому було рокiв дев’ятнадцять. «Оце таке я отримав, – подумав Моррiс. – О Господи, ось що я отримав». Адвокат указав на телефон, який висiв на стiнi кабiнки Моррiса, i вiдкрив портфель. З нього вiн витягнув единий аркуш паперу i, зрозумiло, жовтий адвокатський блокнот, куди ж без нього. Коли цi предмети лягли перед ним на столик, вiн поставив портфель на пiдлогу та зняв трубку свого телефону. Розмовляв вiн аж нiяк не невпевненим молодим тенорком, а навпаки, упевненим, хриплуватим баритоном, який здавався занадто потужним для досить хирлявоi статури, що ховалася за дивною на вигляд фiолетовою краваткою. – Ви по вуха в лайнi, мiстере… – Вiн глянув на аркуш паперу, який лежав зверху на адвокатському блокнотi. – Белламi. Готуйтеся провести дуже-дуже тривалий час у в’язницi штату. Якщо, звичайно, ви нiчого не хочете дати натомiсть. Моррiс замислився. Вiн говорить про записники. Холод пройшовся по його руках нiжками злих фей. Якщо його взяли за Ротстайна, отже, його взяли й за Кертiса з Фреддi. А це означае життя без надii на помилування. У нього вже не буде можливостi повернути скриню й дiзнатися про долю Джиммi Голда. – Розповiдайте, – сказав адвокат так, нiби вiддав команду. – Тодi скажiть, iз ким я розмовляю. – Елмер Каффертi, тимчасово до ваших послуг. Обвинувачення вам буде висунуто за… – Вiн подивився на годинник, «Таймекс», навiть дешевший, нiж його костюм. – Тридцять хвилин. Суддя Буковськi конче пунктуальна. Голову Моррiса пробило болем, i не через похмiлля. – Нi! Тiльки не вона! Не може цього бути! Знову це стерво! Каффертi посмiхнувся. – Бачу, вам уже доводилося мати справу з Великою Буковськi. – Подивiться у своiх паперах, – знесилено мовив Моррiс. Утiм, можливо, там цього не було. Справа Цукрових Пригiркiв не пiдлягала розголосу, про що вiн i казав Ендi. Чортiв Ендi Халлiдей. Тут бiльше його провини, нiж моеi. – Гомiк. Каффертi насупився. – Що ви сказали? – Нiчого. Продовжуйте. – У моiх паперах е тiльки звiт про вчорашне затримання. Хороша новина: коли дiйде до суду, вашу долю вирiшуватиме iнший суддя. Ще краща новина, принаймнi для мене: до того часу вашi iнтереси буду представляти не я, а хтось iнший. Ми з дружиною переiжджаемо до Денвера, i ви, мiстере Белламi, перетворитеся на спогад. Денвер не Денвер – Моррiсу було начхати. – Скажiть, у чому мене звинувачують. – А ви не пам’ятаете? – Я був у вiдключцi. – Справдi? – Справдi, – вiдповiв Моррiс. Можливо, йому все ж доведеться вiддати записники, хоча про це йому було боляче навiть думати. Але навiть якщо б вiн зробив таку пропозицiю – або якби Каффертi це зробив, – чи зрозумiе прокурор цiннiсть того, що в них мiститься? Це здавалося малоймовiрним. Юристи – не вченi. У розумi прокурора велика лiтература – це який-небудь Ерл Стенлi Гарднер. Навiть якщо записники – чудовi записники в розкiшних молескiнових палiтурках – матимуть якесь значення для суду, що вiн, Моррiс, отримае, вiддавши iх? Один довiчний термiн замiсть трьох? Блискуче! «Я все одно не зможу. Я не стану». Ендi Халлiдей, можливо, i був гомiком, поцiновувачем «Інглiш лезер», але щодо того, що саме рухало Моррiсом, вiн не помилився. Кертiс i Фреддi пiдписалися через грошi; коли Моррiс сказав, що старий мiг зберiгати в себе тисяч сто, вони повiрили йому. Рукописи Ротстайна? В уявi двох тупакiв творчий доробок Ротстайна вiд 1960-го поставав якимось маревом, щось на кшталт покинутоi золотоi копальнi. Тiльки для Моррiса рукописи мали цiннiсть. Якби щось пiшло не так, вiн мiг би запропонувати Кертiсу й Фреддi обмiняти свою грошову частку на написанi слова, i Моррiс не сумнiвався, що тi погодилися б. Якщо вiн вiддасть записники зараз – тим паче що в них мiстилися саги про Джиммi Голда, – усе зведеться нанiвець. Каффертi постукав телефоном по плексигласу й знову приклав трубку до вуха. – Каффертi викликае Белламi, Каффертi викликае Белламi, прийом. – Пробачте. Замислився. – Трохи запiзно замислюватися, чи не так? Спробуйте, будь ласка, не вiдволiкатися. Ви обвинувачуетеся за трьома пунктами. Ваше завдання, якщо ви згоднi, – зробити заяву про свою невиннiсть за всiма трьома пунктами. Пiзнiше, коли буде суд, зможете визнати себе винним, якщо це буде на вашу користь. Про заставу навiть не думайте, бо Буковськi не смiеться, а регоче, як та вiдьма. Моррiс подумав: «Ось так найбiльшi страхи стають реальнiстю. Ротстайн, Доу та Роджерс. Три вбивства першого ступеня». – Мiстер Белламi? Час iде, i в мене уриваеться терпець. Телефонна трубка опустилася, i Моррiсу довелося зробити над собою зусилля, аби знову прикласти ii до вуха. Тепер уже все було марно, але адвокат iз приязним обличчям Рiчi Каннiнгема й несподiваним баритоном зрiлого чоловiка продовжував лити слова в його вухо, i якоiсь митi вiн таки почав розумiти, про що йдеться. – Вони побудують драбинку, мiстере Белламi. Вiд початку до найгiршого. Сходинка перша: опiр арешту. На момент висування обвинувачення важливо, щоб ви заявили про невиннiсть. Сходинка друга: напад iз застосуванням фiзичного насильства – i не тiльки щодо жiнки – ви встигли добряче вiдлупцювати полiцейського, який першим прибув на виклик, перш нiж вiн надiв на вас кайданки. Кажiть, що невиннi. Сходинка третя: згвалтування за обтяжливих обставин. Спробу вбивства можуть додати пiзнiше, але поки що це всього лише згвалтування… Якщо про згвалтування взагалi можна говорити «усього лише». Кажiть, що… – Хвилину, – сказав Моррiс. Вiн доторкнувся до подряпин на щоцi й вiдчув… надiю. – Я когось згвалтував? – О, так, – вiдповiв Каффертi iз задоволеним виглядом. Імовiрно, тому що клiент нарештi його почув. – Мiс Кора Енн Хупер… – Вiн дiстав iз портфеля аркуш паперу й звiрився. – Це вiдбулося незабаром пiсля того, як вона вийшла iз закусочноi, у якiй працюе офiцiанткою. Вона йшла до автобусноi зупинки на Ловер-Марлборо. Каже, що ви схопили ii й потягли в провулок поруч iз баром «Шутерс», де ви до цього кiлька годин пили «Джек Денiелс» i вдарили музичний автомат, пiсля чого вас попросили пiти. У мiс Хупер у сумочцi лежав електронний пристрiй для виклику полiцii, i вона зумiла ним скористатися. І вона подряпала вам обличчя. Ви зламали iй нiс, повалили на землю, придушили й почали вводити свого Джонса Гопкiнса в ii Сару Лоуренс[12 - Обiгруются назви двох вiдомих американських навчальних закладiв: Унiверситет Джонса Гопкiнса й коледж Сари Лоуренс.]. Коли прибув офiцер Фiлiп Еллентон, ви були в процесi. – Згвалтування. Навiщо було менi… Дурне запитання. Навiщо вiн три довгi години трощив той будинок на Цукрових Пригiрках, зробивши тiльки одну коротку перерву, аби помочитися на обюссонський килим? – Гадки не маю, – сказав Каффертi. – Згвалтування чуже для мого способу життя. «Для мого теж, – подумав Моррiс. – Зазвичай. Але я пив «Джек Денiелс», i в мене зiрвало дах». – Скiльки менi дадуть? – Обвинувачення проситиме довiчне. Якщо на судi визнаете провину й вiддасте себе на милiсть суддiв, можете отримати всього двадцять п’ять рокiв. На судi Моррiс визнав себе винним. Заявляв, що шкодуе про скоене, винуватив у всьому алкоголь i вiддав себе на милiсть суддiв. Дали йому довiчне. 2013–2014 Ставши другокурсником середньоi школи, Пiт Сауберс придумав, яким буде його наступний крок: престижний коледж у Новiй Англii, де не охайнiсть, а лiтература вважаеться чимось подiбним до праведностi. Вiн почав пошуки в Інтернетi й став збирати рекламнi брошури. Емерсон i Бостонський коледж здавалися найбiльш пiдхожими, але можна було спробувати й Браун. Мати й батько не радили сподiватися на щось серйозне, але Пiт iх не слухав. Вiн розумiв: якщо в тебе немае надiй та амбiцiй, коли ти пiдлiток, то й пiзнiше на тебе чекае цiлковита лажа. У тому, що вiн буде вивчати англiйську, Пiт не сумнiвався. Частина цiеi впевненостi пов’язана iз Джоном Ротстайном i його романом про Джиммi Голда; бо, наскiльки знав Пiт, вiн був единою людиною у свiтi, яка прочитала останнi два романи з цiеi серii, i вони змiнили його життя. Говард Рiкер, учитель лiтератури на другому курсi, теж змiнив його життя, хоча багато учнiв i смiялися з нього. У нього було прiзвисько Рiккi-хiппi, через картатi сорочки й штани-кльош, якi вiн любив носити. (Дiвчина Пiта, Глорiя Мур, називала його Пастор Рiкi, бо вiн мав звичку, збуджуючись, розмахувати руками над головою.) Однак урокiв мiстера Рiкера нiхто не зривав. Вони вiдбувалися захопливо, на пiдйомi, до того ж, на вiдмiну вiд iнших учителiв, вiн щиро любив дiтей, називаючи iх «моi юнi ледi й джентльмени». Вони закочували очi, коли бачили його ретро-вбрання чи чули його рипучий смiх… Але одежi були кльовими, а дивний рипучий смiх звучав приязно й страшенно заразливо. На найпершому уроцi другого курсу з англiйськоi мiстер Рiкер влетiв до кабiнету, як подув прохолодного вiтру, привiтався й написав на дошцi те, що Пiт Сауберс запам’ятав назавжди: Цiлковита маячня! – Що ви про це скажете, ледi й джентльмени? – запитав вiн. – Що це означае? Клас мовчав. – Тодi я вам розповiм. Це найпоширенiше критичне судження, що виносять подiбнi вам юнi ледi та джентльмени, приреченi пройти курс, який ми почнемо з уривкiв iз «Беовульфа» i закiнчимо Реймондом Карвером. Серед учителiв подiбнi оглядовi курси iнодi називають ГПЄ – Галопом по Європах. Вiн життерадiсно рипнув i помахав руками на рiвнi плечей жестом, що позначае благоговiння. Бiльшiсть хлопцiв розсмiялися, Пiт теж. – Як оцiнюе клас «Скромну пропозицiю» Джонатана Свiфта? Цiлковита маячня! «Молодий Браун» Натанiеля Готорна? Цiлковита маячня. «Ладнання стiни» Роберта Фроста? Помiрна маячня! Необхiдний за програмою уривок iз «Мобi Дiка»? Щонайцiлковитiша маячня! Знову смiх. Нiхто з них не читав «Мобi Дiка», але всi знали, що це важка й надзвичайно нудна книга. Цiлковита маячня, iнакше кажучи. – Але iнодi! – вигукнув мiстер Рiкер, здiйнявши один палець i драматичним жестом спрямувавши його на слова на дошцi. – Інодi, моi юнi ледi та джентльмени, подiбна критика навiть дуже доречна. Я зобов’язаний це визнавати, стоячи тут перед вами та клеячи дурня. Я зобов’язаний викладати деяку давнину, яку, якщо б моя воля, узагалi не став би чiпати. Я бачу, що ентузiазм у ваших очах згасае, i мое серце стогне. Так! Стогне! Проте я наполегливо йду вперед, тому що знаю: багато чого з того, що я викладаю, не маячня. Навiть тi дуже давнi речi, якi, як ви гадаете, не мають жодного стосунку до вас сьогоднiшнiх i нiколи такого стосунку не матимуть, насправдi глибоко пов’язанi iз сьогоденням, i з часом ви побачите цей зв’язок. Хочете знати, як вiдрiзнити не-маячню вiд маячнi? Подiлитися з вами цiею великою таемницею? Оскiльки в нас ще залишаеться сорок хвилин уроку i якщо вже в жорна нашого об’еднаного розуму ще не засипано зерно для обмолоту, гадаю, я це зроблю. Вiн нахилився й обперся руками об стiл, його краватка захиталася, як маятник. Пiтовi здалося, що мiстер Рiкер дивиться просто на нього. Якби вiн знав, або хоча б iнтуiтивно вiдчув, яку карколомну таемницю зберiгав Пiт у себе вдома на горищi пiд стосом ковдр! Щось куди бiльш важливе, нiж грошi. – Протягом цього курсу, можливо, навiть сьогоднi, ви прочитаете щось важке, не зовсiм зрозумiле й затавруете: повна маячня. Чи буду я заперечувати, коли наступного дня ви проголосите свою думку на уроцi? Навiщо менi займатися настiльки непотрiбними речами, скажiть, будь ласка? У нас iз вами й так небагато часу, усього тридцять чотири тижнi занять, i я не стану його витрачати на суперечки про позитивнi якостi якогось оповiдання чи поезii. Навiщо, коли будь-яка думка суб’ективна й остаточного рiшення бути не може? Дехто з учнiв – у тому числi Глорiя – занудьгували, але Пiт абсолютно точно розумiв, про що говорив мiстер Рiкер, вiн же Рiккi-хiппi, адже, узявшись за записники, прочитав десятки критичних праць про Джона Ротстайна. У багатьох iз них Ротстайна називали одним iз найвидатнiших американських письменникiв двадцятого столiття, нарiвнi з Фiцджеральдом, Гемiнгвеем, Фолкнером i Ротом. Були й iншi – меншiсть, але iхнiй голос був доволi чутним, – якi стверджували, що його роботи ординарнi й беззмiстовнi. Пiту потрапила до рук одна стаття в «Салонi», автор якоi назвав Ротстайна «королем дотепiв i святим-покровителем дурнiв». – Час розсудить, – сказав мiстер Рiкер першого дня другого року навчання Пiта в середнiй школi. – Вiн походжав туди-сюди, шурхаючи своiми старовинними кльошами й час вiд часу змахуючи руками. – Так! Час безжально вiдокремлюе маячню вiд не-маячнi. Це природний дарвiнiвський процес. Саме тому романи Грема Грiна можна купити в будь-якому магазинi, а романи Сомерсета Моема не можна – цi романи, звiсно, iснують, але iх треба замовляти, а робити ви це станете тiльки в тому разi, якщо вам про них щось вiдомо. Бiльшостi сучасних читачiв нiчого про них не вiдомо. Пiдведiть руку, хто з вас чув про Сомерсета Моема, i я скажу вам, як пишеться це iм’я. Жодноi руки не пiдвелося. Мiстер Рiкер кивнув. Досить сумно, як здалося Пiту. – Час показав, що мiстер Грiн – це не-маячня, а мiстер Моем… Не настiльки маячня, але про нього можна й забути. Вiн написав кiлька досить непоганих романiв (як на мене, «Мiсяць i грiш» – чудова рiч, моi юнi ледi та джентльмени, чудова), i ще вiн написав чимало хороших оповiдань, але жодного з них не включено до ваших пiдручникiв. Чи варто менi побиватися через це? Чи варто лютувати, розмахувати кулаками й волати до справедливостi? Нi, я не стану цього робити. Подiбний вiдбiр – природний процес. Рано чи пiзно ви зрозумiете це, юнi ледi та джентльмени, хоча, коли це станеться, я залишуся у вашому дзеркалi заднього виду. Розповiсти вам, як це буде? Ви прочитаете щось, скажiмо, «Dulce Et Decorum Est» Вiлфреда Овена. Вiзьмемо його за приклад? Чому нi? – А потiм низьким голосом, вiд якого в Пiта по спинi побiгли мурашки й стислося горло: – «Личинами карги й шкарбуна, зiгнувшись у водi стоячiй, кахикаючи, ревучи вiд залпiв, на вiдпочинок, що маячив удалинi, ледь пленталися ми, мов тi старi шкапи…» i тому подiбне. Хтось iз вас скаже: ось маячня. Порушу я свою обiцянку не сперечатися, хоч i вважаю вiршi мiстера Овена найкращою поетичною спадщиною Першоi свiтовоi вiйни? Нi! Наразi це всього лише моя думка, а думка, це як дупа – е в кожного. Увесь клас гримнув реготом, усi до одного: i юнi ледi, i юнi джентльмени. Мiстер Рiкер пiдiбрався. – Я можу залишити когось пiсля занять, якщо ви будете заважати менi проводити урок, за дисциплiною я стежу, але я нiколи не знехтую вашою думкою. І все ж, i все ж! – Його палець звiвся. – Час промчить! Temus fugit. Вiрш Овена може випаруватися з ваших думок, у такому випадку ваша оцiнка «от маячня» виявиться правильною. Принаймнi для вас. Але деякi з вас будуть згадувати його. Знов i знову. І щоразу, коли це вiдбуватиметься, неспiшна хода вашого дорослiшання звучатиме дедалi голоснiше. Щоразу, коли вам згадаеться цей вiрш, ви менше й менше вважатиме його маячнею, i вiн ставатиме трiшки важливiшим. Поки не засяе, моi юнi ледi та джентльмени. Поки не засяе. Так закiнчуються моi вступнi просторiкування, i я прошу вас розгорнути шiстнадцяту сторiнку цiеi найвеличнiшоi книги пiд назвою «Мова та лiтература». Одним з оповiдань, заданих мiстером Рiкером того року, був «Переможець на дерев’янiй конячцi» Девiда Герберта Лоуренса, i, зрозумiло, багато юних ледi та джентльменiв мiстера Рiкера (включаючи Глорiю Мур, вiд якоi Пiт уже почав утомлюватися, незважаючи на ii iдеальнi груди) визнали його маячнею. Пiт так не вважав, здебiльшого через те, що життя змусило його швидше подорослiшати. Коли 2013-й поступився мiсцем 2014-му – року знаменитих полярних морозiв, коли обiгрiвачi по всьому верхньому Середньому Заходу увiмкнули на максимум, спалюючи грошi пачками, – ця iсторiя часто згадувалася йому, i вiдгомони ii звучали дедалi голоснiше й голоснiше. У родини в цьому оповiданнi, здавалося, е все, але це не так; iм весь час бракувало, i головний герой, хлопчик на iм’я Поль, постiйно чув, як будинок шепоче: «Потрiбнi грошi! Потрiбнi грошi!» Пiт Сауберс розумiв, що комусь iз хлопцiв це здасться маячнею. Їм пощастило вирости в родинах, де не потрiбно слухати щоночi авки-гавки про те, якi рахунки сплачувати першими. Або про цiну на сигарети. Юний головний герой оповiдання Лоуренса вiдкрив надприродний спосiб заробляти грошi. Стрибаючи на своiй дерев’янiй конячцi до уявноi удачi, Поль мiг передбачати, хто переможе на скачках у реальному свiтi. Вiн заробив тисячi доларiв, але будинок шепотiв: «Потрiбнi грошi!» Пiсля одного з таких виснажливих перегонiв, зiрвавши черговий великий куш, Поль помер вiд крововиливу в мозок або чогось подiбного. У Пiта навiть голова не розболiлась, коли вiн знайшов закопану скриню, адже цей ящик i став його дерев’яною конячкою, чи не так? Так. Його персональною дерев’яною конячкою. Але до 2013-го, коли вiн зустрiв мiстера Рiкера, конячка почала сповiльнювати бiг. Грошi зi скринi майже закiнчилися. Вони допомогли його батькам пережити важкi часи, коли iхнiй шлюб мiг лопнути по швах i розвалитися. Пiт це знав i жодного разу не пошкодував про те, що став iхнiм ангелом-охоронцем. Говорячи словами вiдомоi староi пiснi, ящик iз грошима став мостом над бурхливим потоком[13 - «Bridge Over Troubled Water» – класичний хiт рок-дуету Саймон i Гарфанкел. Пiсню було випущено в однойменному альбомi 1971 року.], i на другому березi на них чекало щось значно приемнiше. Важкi часи скiнчилися. Мати знову працювала вчителем на повну ставку, i зарплатня в неi була на три тисячi на рiк бiльше, нiж ранiше. А тато завiв власну невелику справу й займався не продажем нерухомостi, а чимось, що називалося «пошук нерухомостi». Кiлька мiських агентств були його клiентами. Пiт не дуже добре розумiв, як це працюе, але знав, що заняття це приносить якiсь грошi й принесе ще бiльше наступного року, якщо ринок нерухомостi розвиватиметься. Просував вiн i кiлька власних об’ектiв нерухомостi, але найкраще було те, що тато припинив приймати лiки й добре ходив. Милицi припадали пилом у комiрчинi вже понад рiк, i навiть тростиною вiн користувався тiльки дощовими або снiговими днями, коли болiли кiстки та суглоби. Усе було напрочуд добре. Навiть чудово. І все ж, як мiстер Рiкер говорив щонайменше один раз на кожному уроцi. І все ж таки! Треба було подумати про Тiну, а це дуже велике i все ж таки. Деякi з ii подруг, що до переiзду жили по сусiдству, включаючи Барбару Робiнсон, яку Тiна обожнювала, вступали до Чапел-ридж, приватноi школи зi зразковою репутацiею. Випускникам Чапел-ридж були вiдчиненi дверi в будь-який гарний коледж. Мати якось сказала Тiнi, що вони з татом не зможуть собi дозволити вiдправити ii туди одразу пiсля середньоi школи. Можливо, вона змогла б почати вiдвiдувати ii з другого курсу, якщо iхнi грошовi справи пiдуть угору. – Але я тодi нiкого там не знатиму, – вiдповiла Тiна й заплакала. – Там буде Барбара Робiнсон, – сказала мама, i за ii голосом Пiт (який слухав iз сусiдньоi кiмнати) зрозумiв, що вона сама ось-ось заплаче. – А ще Хiльда та Бетсi. Але Тiнсi була трохи молодша за цих дiвчаток, i Пiт знав, що у Вест Сайдi тiльки з Барбарою його сестра дружила по-справжньому. Хiльда Карвер i Бетсi Девiтт, напевно, уже й не пам’ятали ii. Як не згадае ii i Барбара за рiк-два. Їхня мати, схоже, забула, яка серйозна штука середня школа i як швидко спогади про твоiх колишнiх друзiв зникають iз твоеi пам’ятi, коли ти там опиняешся. Вiдповiдь Тiни напрочуд коротко пiдсумувала всi цi думки: – Ага, тiльки вони не впiзнають мене. – Тiно… – У вас е цi грошi! – закричала Тiна. – Цi незрозумiлi грошi, якi надходять щомiсяця! Чому не можна трошки витратити на мене, щоб я пiшла до Чапел-ридж? – Тому що ми досi не оговталися пiсля важких часiв, сонечко. На це Тiна не змогла нiчого заперечити, бо мама казала правду. Його власнi плани на коледж були ще одним i все ж таки. Пiт знав, що деякi його друзi, якщо не бiльшiсть, уявляли коледж чимось далеким, як iншi планети Сонячноi системи, але якщо вiн планував потрапити до гарного закладу (Браун, нашiптував йому внутрiшнiй голос, англiйська лiтература в Браун), то треба було подавати документи заздалегiдь, пiд час першого семестру в школi. Сама подача документiв була безкоштовною, як i лiтнi курси, на якi йому доведеться пiти, якщо вiн хоче заробити хоча б 670 балiв iз математики на вiдбiрковому тестуваннi. Вiн пiдробляв у бiблiотецi на Гарнер-стрит, але на тридцять п’ять баксiв на тиждень особливо не порозкошуеш. Татiв бiзнес розширився настiльки, що вiн почав подумувати про те, щоб завести офiс у дiловому районi мiста, i це було i все ж таки номер три. Якесь недороге примiщення на верхньому поверсi й близькiсть до мiсць, де вируе життя, звичайно, принесло б дивiденди, але це вимагало вкладення грошей, а Пiт знав – хоч нiхто не говорив про це вголос, – що тато розраховував на загадкову готiвку, щоб витримати перехiдний перiод. Вони всi поступово стали залежними вiд загадковоi готiвки, i тiльки один Пiт знав, що вона закiнчиться до того, як завершиться 2014 рiк. Ну, звiсно, вiн сам трохи витратив. Не так уже й багато – це викликало б питання, – але сотню туди, сотню сюди. Блейзер i легкi шкiрянi туфлi для поiздки з класом до Вашингтона. Кiлька компакт-дискiв. І книги. Вiн став справжнiм книжковим хробаком пiсля того, як прочитав записники й полюбив Джона Ротстайна. Почав вiн з еврейських сучасникiв Ротстайна, таких як Фiлiп Рот, Сол Беллоу, Ірвiн Шоу («Молодi леви» Пiт уважав офiгенно класним романом i не розумiв, чому вiн не визнаеться класикою), а вже вiд них став вiдходити в рiзнi боки. Вiн завжди купував книги в м’яких обкладинках, але й тi останнiм часом коштували по дванадцять-чотирнадцять доларiв, якщо не щастило знайти вживаний примiрник. «Переможець на дерев’янiй конячцi» залишив вiдгук у його душi, о так, ще i який, бо Пiт сам чув, як його власний будинок шепоче: «Потрiбнi грошi…» А вже дуже скоро грошей стане менше. Але ж грошi – це не все, що зберiгала в собi та скриня, адже так? Це було ще одне i все ж таки. Те, про що Пiт Сауберс щодня думав дедалi бiльше. Наприкiнцi навчального року потрiбно було здати наукову роботу з курсу Галопом по Європах, i Пiт написав на шiстнадцяти сторiнках аналiз трилогii про Джиммi Голда, у якiй цитати з рiзних оглядiв змiшав зi словами самого Ротстайна з нечисленних iнтерв’ю, якi вiн дав до того, як перетворився на вiдлюдника та сховався вiд свiту на фермi в Нью-Гемпширi. Закiнчив Пiт згадкою про рейд нiмецькими таборами смертi, який здiйснив Ротстайн як репортер «Нью-Йорк Геральд» за чотири роки до публiкацii першоi книжки про Джиммi Голда. «Я вважаю це найважливiшою подiею в життi мiстера Ротстайна, – написав Пiт. – Напевно, у його письменницькому життi. Пошуки сенсу життя завжди приводять Джиммi до того, що мiстер Ротстайн побачив у тих таборах, й ось чому, коли Джиммi намагаеться жити життям американського громадянина, вiн завжди вiдчувае внутрiшню порожнечу. Як на мене, найкраще це показано, коли вiн кидае попiльничку в телевiзор у романi «Утiкач зменшуе оберти». Робить вiн це пiд час спецiального репортажу Сi-Бi-Ес про голокост». Коли мiстер Рiкер роздав перевiренi роботи, велике «А+» красувалося на обкладинцi Пiта, на яку вiн помiстив вiдскановану фотографiю молодого Ротстайна поруч iз Гемiнгвеем у ресторанi «Сардi». Пiд «А+» мiстер Рiкер написав: «Затримайся пiсля урокiв». Коли всi хлопцi розiйшлися, мiстер Рiкер подивився на Пiта так пильно, що хлопець на якусь мить злякався: що як його улюблений учитель збираеться звинуватити його в плагiатi. Але потiм мiстер Рiкер посмiхнувся. – Це найкраща учнiвська робота, яку я читав за двадцять вiсiм рокiв викладання. Це тому, що вона глибока й написана з упевненiстю. Пiт весь засяяв вiд задоволення. – Дякую. Дiйсно. Дуже дякую. – Але я не згоден iз твоiм висновком, – сказав мiстер Рiкер, вiдкидаючись на спинку стiльця й переплiтаючи пальцi на потилицi. – Характеристика Джиммi «шляхетний американський герой, на зразок Гекльберрi Фiнна», не пiдтверджуеться заключною книгою трилогii. Так, вiн жбурляе попiльничку в екран телевiзора, але це не героiчний учинок. Логотип каналу Сi-Бi-Ес – око, i, знаеш, учинок Джиммi е ритуальним ослiпленням свого внутрiшнього ока, того, що завжди бачить iстину. Це не мое припущення, це майже дослiвна цитата з есе «Утiкач вiдвертаеться» Джона Кроу Рансома. Леслi Фiдлер говорить майже те саме в «Любов i смерть в американському романi». – Але… – Я не намагаюся переконувати тебе, Пiте; я просто хочу сказати, що треба слiдувати за книгою, куди б вона не вела, а це означае не пропускати ключовi сюжетнi ходи, якi суперечать твоему тезису. Що робить Джиммi пiсля того, як кидае попiльничку в телевiзор i пiсля того, як його дружина вимовляе класичне: «Непотрiб, як тепер дiти будуть дивитися Мiккi-Мауса?» – Іде й купуе новий телевiзор, але… – Не просто перший-лiпший телевiзор, а перший кольоровий телевiзор у районi. А потiм? – Створюе велику й успiшну рекламну кампанiю миючого засобу «Даззi-Ду». Але… Мiстер Рiкер скинув брови в очiкуваннi «але». Як мiг Пiт розповiсти йому, що рiк потому Джиммi посеред ночi прокрадеться в рекламне агентство iз сiрниками й канiстрою гасу? Що Ротстайн передбачив рух проти вiйни у В’етнамi й за громадянськi права тим, що змусив Джиммi влаштувати пожежу, яка практично знищила будiвлю, вiдому як «Храм реклами»? Що вiн iде автостопом iз Нью-Йорка, жодного разу навiть не озирнувшись i покинувши родину, i стае волоцюгою, точнiсiнько як Гекльберрi i Джим? Нiчого цього вiн розповiсти не мiг, тому що про цi подii йшлося в романi «Утiкач прямуе на захiд», який iснував тiльки в сiмнадцяти списаних дрiбним почерком записниках, що пролежали в старiй скринi понад тридцять рокiв. – Давай, назви менi своi «але», – рiвним голосом промовив мiстер Рiкер. – Я понад усе в свiтi люблю поговорити про гарну книгу з людиною, яка може грунтовно довести свою точку зору. Ти, схоже, уже запiзнився на свiй автобус, але я iз задоволенням тебе пiдкину додому. – Вiн постукав пальцем по обкладинцi роботи Пiта, на якiй Джоннi Р. i Ернi Г., цi титани американськоi лiтератури, пiднiмали для тосту непомiрнi келихи мартiнi. – Якщо не брати до уваги недоведений висновок (а це через зворушливе бажання побачити свiтло в кiнцi дуже темного останнього роману), це видатна робота. Просто видатна. Тому давай, назви своi «але». – Напевно, немае жодних «але», – вiдповiв Пiт. – Ви маете рацiю. Тiльки мiстер Рiкер був не правий. Будь-якi сумнiви щодо того, чи здатний Джиммi Голд продатися, якi залишилися в кiнцi «Утiкач прямуе на захiд», були розвiянi останнiм i найдовшим iз романiв – «Утiкач пiднiмае прапор». Це була найкраща книга, яку читав Пiт. І найсумнiша. – Ти у своiй роботi не говориш про те, як Ротстайн помер. – Нi. – Можу я дiзнатися, чому? – Напевно, тому що тема була iнша. Та й, якби я ще про це написав, робота вийшла б занадто довга. Ну i… Це такий облом був для нього. Що його вбили звичайнi грабiжники. – Йому не варто було тримати в будинку грошi, – зi спiвчуттям вимовив мiстер Рiкер. – Але вiн тримав iх удома, i про це знало багато людей. Не суди його за це занадто суворо. Багато письменникiв не вмiли поводитися з грошима й робили всiлякi дурницi. Чарльз Дiккенс, наприклад, утримував цiлу родину дармоiдiв, включаючи власного батька. Семюел Клеменс мало не збанкрутiв на махiнацiях iз нерухомiстю. Артур Конан Дойл утратив тисячi доларiв через фальшивих медiумiв i витратив iще кiлька тисяч на фальшивi фотографii фей. Ротстайн, принаймнi, свою основну роботу закiнчив. Якщо, звичайно, ти не вважаеш, як деякi, що… Пiт подивився на годинник. – Мiстер Рiкер? Напевно, я ще встигну на автобус, якщо покваплюсь. Мiстер Рiкер своiм кумедним побожним жестом помахав руками. – Бiжи, звичайно ж. Я просто хотiв подякувати тобi за таку гарну роботу… І дати дружню пораду: коли наступного року готуватимеш iншi – а потiм i в коледжi, – не дозволяй доброму серцю затьмарювати свiй критичний погляд. Критичний погляд завжди мае бути холодним i чистим. – Не дозволю, – пообiцяв Пiт i вибiг iз кабiнету. Менш за все йому хотiлось обговорювати з мiстером Рiкером iмовiрнiсть того, що злодii, якi позбавили життя Джона Ротстайна, могли разом iз грошима забрати неопублiкованi рукописи й знищити iх, вирiшивши, що вони нiчого не вартi. Декiлька разiв Пiт подумував здати рукописи в полiцiю, але це майже напевно означало, що батьки таки дiзнаються про джерело загадковоi готiвки. Зрештою, записники були не тiльки лiтературним скарбом, але ще й речовим доказом злочину. Але це був старий злочин, давня iсторiя, яку краще не ворушити. Чи не так? На автобус вiн, звичайно ж, не встиг, i це означало, що доведеться двi милi йти додому пiшки. Пiт був не проти. Вiн усе ще сяяв вiд похвали мiстера Рiкера, i йому багато про що треба було подумати. Переважно про неопублiкованi роботи Ротстайна. Цi розповiдi, думав вiн, дуже рiзнорiднi, i лише деякi з них можна назвати справдi гарними, а поетичнi спроби, на думку Пiта, були, м’яко кажучи, i зовсiм слабкими. Але цi два останнiх романи про Джиммi Голда були… золотими. Спираючись на деякi факти, розкиданi по романах, Пiт дiйшов висновку, що останнiй iз них, той, де Джиммi пiднiмае палаючий прапор пiд час вашингтонського мирного мiтингу, було завершено десь у 1973-му, оскiльки подii роману закiнчуються, коли Нiксон iще був президентом. Те, що Ротстайн так i не опублiкував останнi книги про Голда (плюс iще один роман про Громадянську вiйну), вражало Пiта. Вони були такими гарними! Пiт брав iз горища лише один записник у молескiновiй палiтурцi й читав його в себе в кiмнатi за зачиненими дверима, прислухаючись, чи не наближаеться хтось iз родини. Вiн завжди тримав напоготовi ще якусь книгу, яку, почувши за дверима кроки, тiеi ж митi розгортав, ховаючи рукопис пiд матрац. Одного разу вiн таки ускочив. Це була Тiна, яка, на лихо, мала звичку ходити будинком у шкарпетках, запитала, вiдчинивши дверi: – Що це? – Не твое дiло, – вiдповiв вiн, ховаючи записник пiд подушку. – І, якщо писнеш мамi чи татовi, отримаеш у мене. – Порнуха? – Нi! – Хоча в мiстера Ротстайна деiнде траплялись аж занадто яскравi сцени, особливо якщо врахувати, що вони були написанi пiдстаркуватою людиною. Наприклад, той епiзод, коли Джиммi й тi двi дiвчини-хiппi… – Тодi чому ти не хочеш, щоб я це побачила? – Тому що це особисте. Їi очi спалахнули. – Це твое? Ти що, пишеш книжку? – Може, i пишу. Що з того? – Круто! А про що? – Про те, як жучки займаються сексом. Вона захихотiла. – Ти ж сказав, що це не порнуха. Можна менi почитати, коли закiнчиш? – Подивимось. Тiльки не патякай, добре? Вона погодилася, а про Тiну можна було сказати одне: вона майже нiколи не порушувала обiцянок. Вiдтодi минуло два роки, i Пiт не сумнiвався, що вона давно забула про той випадок. На сяючому десятишвидкiсному велосипедi пiдкотив Бiллi Веббер. – Здоров був, Сауберсе! – як майже всi iншi (за винятком мiстера Рiкера), Бiллi вимовляв його прiзвище як Собберс, а не САУ-берс, але яка рiзниця – усе одно лайно, а не прiзвище, як не крути. – Що робиш улiтку? – Працюю в бiблiотецi на Гарнер-стрит. – Досi? – Умовив iх на двадцять годин на тиждень. – Дiдько, чуваче, ти ще занадто молодий, щоб за зарплатню горбатитися. – Та я сам хочу, – сказав Пiт, i це було правдою. Бiблiотека, крiм рiзних приемних привiлеiв, надавала ще й безкоштовний комп’ютерний час, коли можна було працювати, не хвилюючись, що хтось почне заглядати тобi через плече. – А ти? – Збираюся iхати до Мейну на наше лiтне мiсце. Озеро Чайна. Багато симпатичних дiвчат у бiкiнi, i тi, що з Массачусетсу, знають, що робити. «Тодi, може, вони чогось навчать тебе», – уiдливо подумав Пiт, але, коли Бiллi виставив долоню, ляснув ii своею i проводив його поглядом, не без заздрощiв. Десятишвидкiсний ровер, дорогi кросiвки «Найк», лiтнiй вiдпочинок у Мейнi – схоже, дехто вже оговтався пiсля кризи. А може, iх криза й зовсiм не торкнулася. Чого не скажеш про родину Сауберсiв. Вони, звiсно, не були жебраками, але… Потрiбнi грошi, шепотiв будинок в оповiданнi Лоуренса. Потрiбнi грошi. Чи можливо перетворити записники на грошi? Чи iснував спосiб? Пiту не подобалося навiть думати про те, щоб розлучитися з ними, але водночас вiн розумiв, що ховати iх вiд усiх на горищi неправильно. Ротстайновi роботи, особливо останнi двi книги, заслуговували, аби свiт про них знав. Вони б вiдродили репутацiю Ротстайна, Пiт не мав сумнiву, утiм, не це було головне. Читачевi вони б сподобалися – ось що було головне. Читач би iх полюбив, якби був таким, як Пiт. Але ж рукописи – не безликi двадцяти- i п’ятдесятидоларовi банкноти, походження яких неможливо вiдстежити. Пiта могли схопити й кинути за грати. Вiн погано уявляв, у якому саме злочинi його могли звинуватити, – зрозумiло, що аж нiяк не в приховуваннi краденого майна, адже вiн його не отримав на зберiгання, а тiльки знайшов, – але був упевнений, що спроба продати те, що не належить тобi, точно е якимось порушенням закону. Можна було б пожертвувати щоденники альма-матер Ротстайна, але це довелося б робити анонiмно, iнакше все спливе, i батьки дiзнаються, що iхнiй син пiдтримував iх грошима, викраденими у вбитого. Бiльше того, за анонiмне пожертвування нiчого не отримаеш. Пiт у своiй роботi жодного слова не сказав про вбивство Ротстайна. Вiн читав про це, переважно в комп’ютерному залi бiблiотеки. Вiн знав, що Ротстайна застрелили в такий спосiб, що це скидалося на страту. Вiн знав, що виявленi у дворi слiди дозволили детективам зробити припущення, що в злочинi брали участь двое, трое або навiть четверо чоловiкiв, судячи з розмiру вiдбиткiв нiг. Вважали також, що невдовзi пiсля цього двох iз них було вбито на однiй iз придорожнiх зон вiдпочинку в Нью-Йорку. Через деякий час пiсля вбивства в Парижi Маргарет Бреннан, перша дружина письменника, дала iнтерв’ю. «У цьому провiнцiйному мiстечку всi тiльки про нього й говорили, – сказала вона. – Про що ще iм було говорити? Про корiв? Про якийсь там новий гноерозпилювач? Для провiнцiалiв Джон був важливою людиною. Вони чомусь думають, що письменники заробляють стiльки ж, скiльки директори банкiвських корпорацiй, тому вважали, що на своiй фермi вiн зберiгав сотнi тисяч доларiв. Якийсь заiжджий пройдисвiт почув цi розмови, от i все. Такi-от неговiркi янкi! Присягаюся своею iрландською дупою, тамтешнi мiсцевi жителi виннi не менше, нiж бандити, якi це скоiли». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stiven-king/scho-vpalo-te-propalo/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 «Gardall» – марка американських сейфiв. (Тут i далi прим. пер.) 2 «The Kroger Co.» – одна з найбiльших американських мереж супермаркетiв, заснована 1883 року в Цинциннатi. 3 «Blue Horse» – заснована пiсля Великоi депресii американська компанiя, що виготовляе канцелярське приладдя. 4 Henry Clay Frick – американський промисловець, фiнансист i меценат, засновник «H. C. Frick & Company» – компанii з виробництва коксу. 5 З поеми Роберта Фроста «Смерть наймита». 6 2,5 фута = 76,2 см. 7 1 фут = 30,48 см. 8 60 фунтiв = 27,21 кг. 9 Julius Henry «Groucho» Marx – американський актор, комiк, учасник комiк-трупи, вiдомоi як Брати Маркс. 10 З поеми Александера Поупа «Досвiд про людину». 11 «I Need a Lover (That won’t drive me Crazy)» – пiсня американського рок-музиканта Джона Мелленкампа. 12 Обiгруются назви двох вiдомих американських навчальних закладiв: Унiверситет Джонса Гопкiнса й коледж Сари Лоуренс. 13 «Bridge Over Troubled Water» – класичний хiт рок-дуету Саймон i Гарфанкел. Пiсню було випущено в однойменному альбомi 1971 року.