Чотири сезони

Чотири сезони Стiвен Edwin Кiнг Шоушенк – в’язниця, з якоi ще нiкому не вдавалося втекти. Ендi Дюфрейн потрапив сюди за вбивство, якого не вчиняв. Невинна людина засуджена на довiчне ув’язнення… У тюремному пеклi так легко збожеволiти! Але Ендi виявився мiцним горiшком… Ще нiхто не втiкав iз Шоушенку? Отже, вiн буде першим! Пронизлива iсторiя про силу людського духу i про те, що нiколи не можна здаватися – навiть коли здаеться, що виходу немае… До видання також увiйшли повiстi «Здiбний учень», «Тiло» та «Метод дихання». Стiвен Кiнг Чотири сезони Повiстi Рита Гейворт i втеча з Шоушенку Такi, як я, е в усiх тюрмах штатiв i федеральних в’язницях США. Я той, хто може все дiстати. Фабричнi цигарки, пакетик марихуани (якщо ви бiльше по цих дiлах), пляшку брендi – вiдсвяткувати випускний сина чи дочки в школi, та що завгодно… у розумних межах. Але так воно не завжди було. У Шоушенк я загримiв, коли менi було всього двадцять. Я один iз небагатьох у нашiй щасливiй маленькiй родинi, хто добровiльно зiзнався в тому, що скоiв. А скоiв я вбивство. Застрахував життя своеi жiнки (на три роки старшоi за мене) на кругленьку суму, а потiм пiдрiзав гальма на двомiсному «Шевроле-купе»[1 - Двомiсний спортивний автомобiль. (Тут i далi прим. пер.)], подарунку вiд ii батька на весiлля. Усе вийшло точнiсiнько так, як я собi планував. Не передбачив я лиш одного: iдучи вниз пагорбом Касл, у мiсто, вона зупиниться й пiдбере сусiдку з сином-немовлям на руках. Гальма вiдмовили, тачка протаранила кущi на краю мiського парку й, розганяючись, помчала далi. Свiдки аварii казали, що летiла вона зi швидкiстю п’ятдесят миль чи навiть бiльше, а потiм врiзалася в постамент статуi Громадянськоi вiйни й вибухнула. А ще я не планував попастися, але попався. У мене в цiй тюрязi тепер абонемент. У штатi Мен не дiе смертна кара, але окружний прокурор зi шкури вилiз, аби на мене повiсили всiх трьох жмурiв й впаяли три довiчнi. Це на довгий-довгий час закрило передi мною дверi умовно-дострокового звiльнення. Те, що я скоiв, суддя назвав «гидким, мерзенним злочином». І таки ж не збрехав. Але це вже минувшина. Можете почитати про неi на пожовклих сторiнках каслрокськоi газети «Колл», де великi заголовки з оголошеннями про мiй вирок сусiдять iз новинами про Гiтлера й Муссолiнi та «алфавiтний суп» агенцiй ФДР[2 - ФДР – Франклiн Делано Рузвельт. «Алфавiтний суп» – жартiвлива назва низки урядових агенцiй (назви яких скорочувалися до абревiатур), запроваджених президентом Рузвельтом для керування економiкою США в 1933 роцi в межах полiтики «нового курсу»] i здаються якимись старезними химерами. Чи я виправився, спитаете ви? Я не в курсi, що це слово означае, принаймнi в тюрмах та виправних закладах узагалi. Думаю, це слiвце для полiтикiв. Воно, може, i мае якесь iнше значення, i, може, я навiть колись про нього довiдаюся, та це в майбутньому… а це таке, про що арештанти привчаються не думати. Я був молодий, симпатичний i з бiдняцького району. Надув черево миловидiй, але похмурiй i твердолобiй дiвчинi, яка жила в гарному старому будинку на Карбайн-стрит. Їi батько був не проти шлюбу, якби я пiшов на роботу в його власну оптичну компанiю i «якось пiднявся». Та, як з’ясувалося потiм, насправдi вiн хотiв тримати мене в себе в будинку пiд нiгтем, як неслухняного улюбленця, кусючого й ще не дуже привченого не паскудити в хатi. Зрештою в менi назбиралося стiльки ненавистi, що вона пiдштовхнула мене скоiти те, що я скоiв. Якби менi дали другий шанс, то вдруге я цього не зробив би, але навряд чи це означае, що я виправився. Хай воно як, та тепер не про мене мова пiде. А про хлопця, якого звали Ендi Дюфрейн. Але перед тим як я розповiм вам про Ендi, хочу ще трошки прояснити про себе. Багато часу це не забере. Як я вже казав, мене вже чи не сорок гадських рокiв тут, у Шоушенку, знають як того, хто може все дiстати. І це значить не лише контрабанду типу додаткових цигарок чи випивки, хоча цi пункти завжди першi в списку. Але я роздобував i тисячi iнших речей для мужикiв, якi тут строки мотають. Деякi з них цiлком легальнi, а проте iх важко надибати там, куди тебе засадили начеб для того, щоб покарати. Був у нас один, посадили його за згвалтування маленькоi дiвчинки й за те, що трусив своiм хазяйством перед десятками iнших дiвчаток. Я роздобув йому три шматки рожевого мармуру, i з них вiн зробив три нiштяковi скульптури: немовля, хлопчика рокiв дванадцяти й бородатого молодика. Назвав вiн iх «Три пори життя Ісусового». Тепер цi скульптури стоять у вiтальнi в чоловiка, який колись був губернатором цього штату. А ось ще iм’я, яке ви, може, пам’ятаете, якщо росли на пiвночi Массачусетсу. Роберт Алан Коут. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого вiн спробував пограбувати Перший комерцiйний банк Меканiк-Фолза, i його затримання переросло в криваву баню: шестеро покiйникiв, двое з них – члени банди, трое – заручники, а ще один – молодий лягавий, що вистромив голову не тодi, коли треба було, i зловив кулю в око. Коут збирав колекцiю монеток. Звичайно, тримати ii в тюрязi йому б не дозволили, але з невеличкою допомогою його матерi та посередника (водiя вантажiвки з пральнi) я зумiв ii дiстати. Я сказав йому: – Боббi, ти псих: збирати монети в кам’яному готелi, де повно злодюг. А вiн тодi так глянув на мене, усмiхнувся й вiдповiв: – Я знаю, де iх заникати. Там безпечно. Не бiйся. І вiн не збрехав. Боббi Коут помер вiд пухлини мозку тисяча дев’ятсот шiстдесят сьомого, але тiеi колекцii монет досi й не знайшли. Я добував мужикам шоколадки на день Валентина. Якось дiстав три зеленi молочнi коктейлi, якi подають у «Макдоналдсi» у день святого Педдi[3 - Педдi – зменшувально-пестливе вiд Патрик.], для скаженого iрландця О’Меллi. Навiть органiзував опiвнiчний сеанс «Глибокоi горлянки» та «Диявола в мiс Джонс» для двадцяти арештантiв, якi скинулися всiм, що мали, аби взяти напрокат тi фiльми… хоча та маленька витiвка окошилася для мене тижнем у карцерi. У добувача своi ризики. Я роздобував довiдники й порнокнижки, iграшки для розiграшiв, типу електрошокера для рукостискань i сверблячого порошку; не раз i не два пiклувався про те, щоб довгостроковик утiшався трусиками вiд дружини чи подружки… а ви ж знаете, що з такими предметами хлопцi тут роблять довгими ночами, коли час витягуеться, мов лезо ножа. Усе це я добуваю не задурно, цiна деяких речей виходить досить-таки високою. Але й не лише за грошi я це роблю. Що менi з тоi грошви? Прикупити собi «кадилак» чи злiтати на два тижнi в лютому на Ямайку я не зможу нiколи. Я роблю це тому ж, чому хороший рiзник продае вам лише свiже м’ясо: маю репутацiю та хочу ii зберегти. Єдине, з чим я вiдмовляюся мати дiло, – це зброя та важкi наркотики. Я нiкому не допомагатиму вбити себе чи ще когось. Досить на мою голову вбитих, на все життя вистачить. Ага, я такий собi «Нейман-Маркус»[4 - Американський унiверсальний магазин, що спецiалiзуеться на продажу речей класу «люкс». Заснований у Далласi, штат Техас, 1907 рiк.]. Тож, коли тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого до мене прийшов Ендi Дюфрейн i спитав, чи не зможу я контрабандою пронести йому в тюрягу Риту Гейворт[5 - Гейворт Рита (1918–1987) – американська кiноактриса й танцiвниця, одна з найвiдомiших зiрок Голiвуду 1940-х рр.], я вiдповiв, що це зовсiм не проблема. І так воно й було. У Шоушенк Ендi потрапив тисяча дев’ятсот сорок восьмого, у своi тридцять. То був охайний коротун iз волоссям пiскового кольору й маленькими спритними рученятами. На носi в нього сидiли окуляри в позолоченiй оправi. Нiгтi мав завжди пiдстриженi й чистi. Дивно пам’ятати такi деталi про людину, але для мене в тому був увесь Ендi. Вiн завжди мав такий вигляд, нiби йому бракуе лише краватки. На волi вiн служив вiце-президентом у трастовому вiддiленнi великого банку в Портлендi[6 - Найбiльше мiсто в штатi Мен.]. Незлецька роботка для такого молодого хлопа, особливо якщо подумати, якi консервативнi тi банки… i цей консерватизм треба помножити на десять, коли потрапляеш у Нову Англiю, де народ довiрить тобi своi грошi, тiльки якщо ти будеш голомозий, кульгавий i постiйно поправлятимеш трусняки, щоб у сраку не залазили. Ендi сидiв за вбивство дружини та ii коханця. Здаеться, я вже згадував, що в тюрмi всi поголовно безневиннi. О, цю мантру вони промовляють iз тим самим пафосом, як тi святошi на ТБ читають Об’явлення. Вони стали жертвами суддiв з кам’яними серцями й такими самими яйцями, чи некомпетентних адвокатiв, чи полiцейськоi пiдстави, чи iм не пiдфартило. Вони читають цю мантру, але на обличчях у них записано геть iнше. Бiльшiсть арештантiв – низькопробнi чмирi, щось таке нi собi, нi людям, а найбiльшою невдачею в iхньому життi було те, що матерi доносили iх до пологiв. За всi своi роки в Шоушенку я стрiв менш нiж десяток людей, яким повiрив, коли вони сказали, що нiчого не скоiли. Одним iз таких i був Ендi Дюфрейн. Хоча в його невинуватостi я переконався не одразу, кiлька рокiв мусило минути. Якби я був одним iз присяжних, якi слухали його справу в Портлендському вищому судi всi тi шiсть буремних тижнiв тисяча дев’ятсот сорок сьомого – сорок восьмого рокiв, то теж проголосував би за ув’язнення. Так, дiльце було пекельне, одне з тих смаковитих, де все зiйшлося докупи так, як треба. Фiгурувала в ньому вродлива дiвчина зi зв’язками в суспiльствi (мертва), мiсцевий спортсмен, помiтна фiгура (теж мертвий) i видатний молодий бiзнесмен. Плюс скандал, який могли всiма правдами й неправдами роздмухати газети. Обвинувачення було справою елементарною. Весь процес тривав так довго лише тому, що окружний прокурор хотiв балотуватися в Палату представникiв, тому пересiчний американець мусив добре роздивитися його мармизу. То був судовий цирк вищого пiлотажу, глядачi шикувалися в чергу з четвертоi ранку (попри те, що температури стояли нижче нуля), аби тiльки зайняти мiсце в залi. Факти обвинувачення, якого Ендi так нiколи й не оскаржив, були такими: у нього була дружина, Лiнда Колiнз-Дюфрейн; у червнi сорок сьомого вона зацiкавилася грою в гольф у замiському клубi «Фелмут-Гiлз»; вона справдi брала уроки протягом чотирьох мiсяцiв; ii iнструктором був чемпiон iз гольфу «Фелмут-Гiлз», Глен Квентин; наприкiнцi серпня сорок сьомого Ендi довiдався, що Квентин та його дружина стали коханцями; Ендi й Лiнда Дюфрейни сильно посварилися пiсля обiду десятого вересня сорок сьомого; пiдставою для сварки була ii подружня зрада. Як засвiдчив Ендi, Лiнда зiзналася, що iй полегшало вiд того, що вiн усе знае. Сказала, що тi зустрiчi потайки завдають iй душевних мук. Повiдомила Ендi, що подасть на розлучення в Рино[7 - Мiсто Рино (штат Невада) славилося швидкими розлученнями. Законом було встановлено ценз проживання в мiстi – шiсть тижнiв, пiсля закiнчення яких людина могла отримати розлучення.]. А Ендi сказав, що радше побачить ii в пеклi, нiж у Рино. Вона поiхала з дому, щоб провести нiч iз Квентином у бунгало, яке Квентин орендував неподалiк вiд гольф-клубу. Наступного ранку прибиральниця знайшла iх обох мертвими в лiжку. У кожного вбивця випустив по чотири кулi. Саме цей останнiй факт обтяжував провину Ендi вагомiше, нiж решта. Прокурор iз полiтичними амбiцiями багато про це розводився у своiй вступнiй промовi, а потiм – у завершальнiй. Ендрю Дюфрейн, казав вiн, не зраджений чоловiк, що в станi афекту хотiв помститися зрадницi-дружинi. Це, пiдкреслив прокурор, ще так-сяк можна було б зрозумiти, хоч виправдання цьому й нема. Але ця помста була значно холоднiшою. – Подумайте тiльки! – гримiв прокурор до присяжних. – Чотири й чотири! Не шiсть пострiлiв, а вiсiм! Вiн спорожнив барабан… а потiм зробив паузу, щоб перезарядити й знову вистрiлити в кожного з них! «ЧОТИРИ ДЛЯ НЬОГО Й ЧОТИРИ ДЛЯ НЕЇ!» – волав заголовок у «Портленд сан». Бостонська «Реджистер» охрестила його Вбивцею-Рiвняйлом. Продавець iз комiсiйноi крамницi в Льюiстонi засвiдчив, що за два днi до подвiйного вбивства продав Ендрю Дюфрейну шестизарядний револьвер тридцять восьмого калiбру «Полiс спешiел». Бармен iз бару замiського клубу засвiдчив, що ввечерi десятого вересня Ендi зайшов десь о сьомiй, протягом двадцяти хвилин влив у себе три порцii вiскi без льоду, а коли злiз iз барного табурета, сказав бармену, що збираеться в гостi до Глена Квентина i що вiн, бармен, «про все, що буде далi, прочитае в газетах». Інший продавець, цього разу – з крамницi «Зручних покупок» за милю чи десь так вiд будинку Квентина, сказав у судi, що тiеi самоi ночi Дюфрейн зайшов до них приблизно за чверть дев’ята. Купив сигарети, три кварти пива й рушники для посуду. Окружний патологоанатом пiдтвердив, що Квентина й мадам Дюфрейн вбили мiж одинадцятою вечора й другою ночi з десятого на одинадцяте вересня. Слiдчий з офiсу головного прокурора штату, який вiв цю справу, повiдомив у судi, що менш нiж за сiмдесят ярдiв вiд бунгало е слiпий завулок i що вдень одинадцятого вересня в тому завулку знайшли три речовi докази: перший – двi порожнi квартовi пляшки пива «Нарагансет» (з вiдбитками пальцiв обвинувачуваного), другий – дванадцять недопалкiв (усi марки «кулз», якiй надавав перевагу обвинувачуваний), третiй – вiдбитки шин, з яких зробили гiпсовий муляж (що точно вiдповiдав рисунку протектора й зносу шин на «плiмутi» обвинувачуваного, сорок сьомого року випуску). У вiтальнi Квентинового бунгало на диванi знайшли чотири рушники для посуду. У них були дiрки вiд куль i присмаленi слiди пороху. Слiдчий висунув теорiю (перекрикуючи агонiю протестiв адвоката Ендi), що вбивця загорнув дуло знаряддя вбивства в рушники, щоб притлумити звук пострiлiв. Ендi Дюфрейн вийшов свiдчити на власну користь i виклав свою iсторiю спокiйно, зважено й безсторонньо. Розказав, що тривожнi чутки про його дружину та Глена Квентина до нього доходили протягом останнього тижня липня. У серпнi тривога вже не давала йому спокою, i вiн вирiшив сам трохи порозвiдувати. Якось увечерi, коли Лiнда нiбито поiхала на шопiнг у Портленд пiсля заняття з тенiсу, Ендi простежив за нею до одноповерхового орендованого будинку (який усi газети миттю охрестили «любовним гнiздечком»). Вiн припаркувався в завулку й сидiв у машинi години зо три, доти, доки Квентин не повiз Лiнду назад до замiського клубу, де вона лишила свое авто. – Ви хочете сказати суду, що ваша дружина не впiзнала вашого новiсiнького «плiмута», який стояв позаду машини Квентина? – спитав його прокурор на перехресному допитi. – На той вечiр я помiнявся машиною з другом, – вiдповiв Ендi. І це холодне пiдтвердження того, що його розвiдка була ретельно спланованою, не додало йому жодних плюсiв в очах присяжних. Повернувши друговi машину й забравши свою, вiн поiхав додому. Лiнда лежала в лiжку, читала книгу. Вiн спитав, як минула ii поiздка в Портленд. Вона вiдповiла, що було весело, але вона нiчого не купила, бо нiчого особливо не сподобалось. – Саме тодi я переконався остаточно, – повiдомив Ендi глядачам, що сидiли, затамувавши дух. Говорив вiн тим самим холодним вiдстороненим голосом, яким давав майже всi своi свiдчення. – У якому настроi ви перебували протягом тих сiмнадцяти днiв, що минули з того моменту, й аж до тiеi ночi, коли вашу дружину було вбито? – спитав в Ендi його адвокат. – Я дуже страждав, – холодно, спокiйно вiдказав Ендi. Як людина, що переказуе список покупок, додав, що думав про самогубство й навiть дiйшов до того, що восьмого вересня в Льюiстонi купив зброю. Потiм адвокат запропонував йому розказати присяжним, що сталося пiсля того, як його дружина поiхала на зустрiч iз Гленом Квентином у вечiр убивств. Ендi розказав… i справив найгiрше враження з усiх можливих. Я тридцять рокiв був iз ним близько знайомий i можу вам сказати, що бiльш стриманих людей я ще в життi не стрiчав. Те, що вiн видавав iнформацiю малими дозами, було нормально. Та ненормально – що тримав усе в собi. Якщо вiн i переживав темну нiч душi, як це назвав якийсь письменник, то ви б нiзащо про це не здогадалися. Вiн був того штибу людей, якi, коли вже надумають накласти на себе руки, то зроблять це, не лишаючи записок, але спочатку наведуть у своiх справах повний лад. Якби вiн заплакав на тiй лавi свiдкiв чи голос його зрадив i хрипко затремтiв, та навiть якби вiн накричав на того замрiяного про Вашингтон прокурора, то я думаю, йому б не впаяли пожиттевого. А якби i впаяли, то вiдкинувся б умовно-достроково ще до тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертого. Але вiн переповiв свою iсторiю, як диктофон, наче хотiв сказати присяжним: ось як воно було. Так – так, нi – нi. І присяжнi вирiшили сказати «нi». Вiн розказав, що тiеi ночi напився, що напивався бiльше чи менше щодня з двадцять четвертого серпня й що вiн з тих людей, на яких алкоголь дiе погано. Звiсно, у таке будь-який суд присяжних не повiрив би. Вони просто не могли собi уявити, щоб цей холоднокровний, напрочуд стриманий молодий чоловiк в акуратному вовняному костюмi-трiйцi з двобортним пiджаком нажерся до поросячого вереску через брудненьку iнтрижку курви-дружини з провiнцiйним тренером iз гольфу. А я повiрив, бо бачив Ендi таким, яким його не могли бачити тi шестеро чоловiкiв i шестеро жiнок. За весь той час, що я знав Ендi Дюфрейна, вiн випивав лише чотири рази на рiк. Щороку зустрiчався зi мною на подвiр’i для прогулянок десь за тиждень до свого дня народження, а потiм знову за два тижнi до Рiздва. З кожною оказiею замовляв пляшку «Джек Денiелз». Сплачував за нього так само, як i решта ув’язнених за свiй товар, – з тих копiйок за каторжну працю, якi тут платили, плюс трохи з власних запасiв. До тисяча дев’ятсот шiстдесят п’ятого все, що ти мав, – десять центiв за годину. У шiстдесят п’ятому платню пiдвищили – аж до четвертака. Моi комiсiйнi за спиртне залишаються незмiнними – десять вiдсоткiв, i коли додасте цю доплату до вартостi смачного м’якого вiскi, такого як «Блек Джек», то зможете уявити, скiльки годин Ендi Дюфрейну доводилося потiти в тюремнiй пральнi, щоб чотири рази на рiк розжитися бухлом. Уранцi у свiй день народження, дев’ятого вересня, вiн вихиляв чималу чарчину, потiм ще одну ввечерi, коли гасло свiтло. Наступного дня вiддавав решту пляшки менi, i я пускав ii по колу. Що ж до другоi пляшки, вiн наливав собi одну чарку ввечерi напередоднi Рiздва, потiм ще одну – у новорiчну нiч. А далi ця пляшка знову ж таки опинялася в мене з вказiвками передати далi. Чотири чарки на рiк – отака поведiнка людини, яку пляшка болюче вжалила. Ужалила так, що кров потекла. Вiн сказав присяжним, що вночi десятого був такий п’яний, що мiг невиразно пригадати лише якiсь окремi маленькi уривки. Вiн накачався пiсля обiду (за його власними словами, «хлюпнув собi подвiйну порцiю голландськоi хоробростi»), перед тим як узятися за Лiнду. Ендi пригадав, що, коли вона пiшла на зустрiч iз Квентином, вiн вирiшив сказати iм усе, що про них думае. Дорогою до бунгало Квентина заскочив у замiський клуб, щоб перехилити чарку-двi. Згадати, що сказав бармену «про все, що буде далi, прочитаеш у газетах», вiн не мiг, так само, як i те, чи взагалi йому щось казав. Пам’ятав, як купував у «Зручних покупках» пиво, але не рушники. – Нащо менi здалися тi рушники? – спитав вiн, й одна з газет потiм вiдрапортувала, що трое з жiнок-присяжних здригнулися. Пiзнiше, значно пiзнiше, вiн подiлився зi мною своiми мiркуваннями про того продавця, який дав свiдчення про рушники. Думаю, варто стисло передати, що вiн сказав. – А що як, полюючи на свiдкiв, – сказав Ендi одного дня на подвiр’i для прогулянок, – вони надибали хлопця, який продав менi того вечора пиво. На той час минуло вже три днi. Факти цiеi справи широко висвiтлювали всi газети. Може, вони всiею бандою притисли хлопця до стiнки, п’ятеро-шестеро лягавих, плюс козел з офiсу прокурора, плюс помiчник прокурора. Пам’ять – доволi суб’ективна штука, Реде. Вони могли почати так: «Хiба не може такого бути, що вiн купив п’ять чи шiсть кухонних рушникiв?» – i потiм вже розкручувати його далi. Якщо достатня кiлькiсть людей захоче, щоб ти щось згадав, це може стати потужним засобом переконання. Я з ним погодився. – Але е ще один, потужнiший, – задумливо провадив Ендi. – Я думаю, цiлком може бути, що вiн переконав сам себе. До нього були звернутi всi погляди. Море запитань вiд журналiстiв, його фото в газетах… а окрасою сезону став зiрковий виступ у судi. Я не кажу, що вiн навмисно сфальсифiкував свою розповiдь чи дав неправдивi свiдчення. Думаю, цiлком можливо, брехня про те, що я купив тi рушники, пройшла б на «ура» на полiграфi чи з клятвою iменем матерi. Та все одно… збiса суб’ективна штука ця пам’ять. Одне я знаю напевно: хоч мiй власний адвокат i вважав, що я половину iсторii набрехав, на ту фiгню з рушниками вiн не повiвся. Це ж нi на яку голову не налазить. Я впився до поросячого вереску, був занадто п’яний, щоб думати про глушник для пострiлiв. Якби вбивство скоiв я, то просто стрiляв би й усе. Вiн заiхав у слiпий завулок i припаркувався там. Дудлив пиво й курив цигарки. Дивився, як гасне свiтло на першому поверсi Квентинового будинку. Дивився, як загоряеться на горiшньому поверсi едина лампа… а за чверть години в нього на очах гасне. Решту, сказав вiн, я додумав сам. – Мiстере Дюфрейн, ви зайшли в будинок Глена Квентина й убили iх обох? – прогримiв на судi його адвокат. – Нi, – вiдповiв Ендi. До пiвночi, за його словами, вiн потроху витверезiв. А ще вiдчував першi дзвiночки важкого похмiлля. Тому вирiшив поiхати додому й проспатися, а наступного дня обмiркувати все бiльш по-дорослому. – Поки я iхав, то подумав, що наймудрiшим рiшенням буде просто вiдпустити ii в Рино, хай розлучаеться. – Дякую, мiстере Дюфрейн. Прокурор зiрвався з мiсця. – Ви розлучилися з нею в найшвидший спосiб, який тiльки мiг спасти вам на думку. Розлучилися за допомогою револьвера тридцять восьмого калiбру, загорнутого в кухоннi рушники, чи не так? – Нi, сер, не так, – спокiйно вiдказав Ендi. – А потiм застрелили ii коханця. – Нi, сер. – Хочете сказати, що Квентина ви застрелили першим? – Хочу сказати, що нi в кого я не стрiляв. Я випив двi кварти пива й викурив стiльки сигарет, скiльки недопалкiв полiцiя знайшла в завулку. А потiм поiхав додому й лiг спати. – Ви сказали присяжним, що в перiод мiж двадцять четвертим серпня й десятим вересня вiдчували бажання накласти на себе руки. – Так, сер. – Достатньо сильне, щоб купити револьвер. – Так. – Мiстере Дюфрейн, а вас дуже занепокоiть, якщо я скажу, що ви не схожi на самогубцю? – Нi. Але в мене таке враження, що ви не надто спiвчутлива людина, тому я дуже сумнiваюся, що подiлився б iз вами своею проблемою, якби справдi вiдчув бажання вкоротити собi вiку. Залою суду пробiгли брижi легкого стриманого смiху, але присяжнi жарту вочевидь не схвалили. – Того вересневого вечора ви брали iз собою револьвер? – Нi. Я вже казав, що… – А, так! – Прокурор саркастично посмiхнувся. – Ви його в рiчку викинули. У Роял[8 - Невелика рiчка (завдовжки 39 миль, або ж 63 км) на пiвднi штату Мен.]. Дев’ятого вересня, удень. – Так, сер. – За день до подвiйного вбивства. – Так, сер. – Зручно, правда? – Анi зручно, анi незручно. Лише правда. – Я думаю, ви чули свiдчення лейтенанта Мiнчера? – Мiнчер очолював загiн, що прочiсував дно рiчки Роял бiля мосту Понд, з якого, за власним свiдченням, Ендi викинув револьвер. Полiцiя його не знайшла. – Так, сер. Ви знаете, що я чув. – Тодi ви також чули, як вiн повiдомив, що револьвера вони не знайшли, хоч водолази працювали три днi. Це теж доволi зручно, чи не так? – Зручно – не зручно, але револьвера не знайшли – це факт, – спокiйно вiдповiв Ендi. – Однак я хочу звернути увагу, вашу й присяжних, на те, що мiст на Понд-роуд дуже близько до того мiсця, де Роял впадае в бухту Ярмут. Течiя там сильна. Револьвер могло винести в бухту. – Тож порiвняти слiди на кулях, витягнутих зi скривавлених трупiв вашоi дружини й мiстера Глена Квентина, та нарiзку ствола вашого револьвера неможливо. Правильно, мiстере Дюфрейн? – Так. – І знову ж таки, дуже зручно, правда? У цьому мiсцi, як повiдомили газети, Ендi продемонстрував одну з небагатьох емоцiйних реакцiй, якi дозволяв собi за всi шiсть тижнiв, поки тривав судовий процес. Ледь помiтна гiрка посмiшка на мить змiнила вираз його обличчя. – Сер, оскiльки я не скоював цього злочину й оскiльки я кажу правду про те, що викинув револьвер у рiчку за день до того, як цей злочин було скоено, то менi видаеться рiшуче незручним той факт, що револьвера так i не знайшли. Ще два днi прокурор бомбардував його запитаннями. Вiн знову зачитав Ендi свiдчення продавця зi «Зручних покупок» про кухоннi рушники. Ендi повторив, що не пам’ятае, щоб iх купував, але визнав: так само вiн не пам’ятав, що не купував iх. «Чи правда, що на початку тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого Ендi та Лiнда Дюфрейни оформили спiльний страховий полiс?» «Так, то була правда». «І в разi, якби Ендi виправдали, чи ж не правда, що вiн мав право на п’ятдесят тисяч доларiв прибутку?» «Правда». «І чи не правда, що до будинку Глена Квентина вiн поiхав, виношуючи в думках убивство, i чи не правда також, що вбивство це вiн скоiв двiчi?» «Нi, то була не правда». «А тодi що, на його думку, сталося, якщо ознак пограбування не було жодних?» «Я не можу цього знати, сер», – тихо вiдказав Ендi. О першiй години однiеi снiжноi середи присяжнi пiшли на обговорення. А повернулися аж о пiв на четверту. Пристав сказав, що вони б i ранiше прийшли, якби iм не закортiло порозкошувати на вечерю курятиною вiд ресторану «Бентлiз» (коштом округу). Вони визнали його винним, i, iй-богу, якби в штатi Мен дiяла смертна кара, вiн телiпався б у зашморгу ще до того, як iз землi виткнулися першi веснянi крокуси. Тодi в судi прокурор спитав, що, на його думку, сталося. Ендi не вiдповiв. Але здогад у нього був, i якось пiзно ввечерi тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого я його з Ендi витягнув. Сiм рокiв у нас пiшло на те, щоб перейти вiд поверхового знайомства до порiвняно тiсноi дружби, але тiльки в шiстдесятому я вiдчув, що ми справдi близькi, i, напевно, я був единий, кого вiн за все життя до себе так близько пiдпустив. Як довiчники ми вiд початку до кiнця сидiли в одному тюремному блоцi, тiльки я через пiвкоридору вiд нього. – На мою думку? – Вiн невесело розсмiявся. – На мою думку, тiеi ночi в повiтрi зiбралася критична маса невезiння. Стiльки нещасливих збiгiв на такий короткий час нечасто випадае. Я думаю, то мiг бути якийсь невiдомий, що проiжджав повз будинок. Може, у нього колесо спустило на тiй дорозi, коли я вже додому поiхав. Може, грабiжник. А може, психопат. Вiн iх убив, от i все. А сюди втрапив я. Отак просто. І решту життя (чи принаймнi найважливiшу його частину) за вироком суду вiн був приречений провести в Шоушенку. Через п’ять рокiв почалися слухання про умовно-дострокове звiльнення, i йому вiдмовили, елементарно й просто, попри те, що вiн був взiрцевим в’язнем. Бо ж вийти з Шоушенку, коли у твоiй справi стоiть тавро «вбивця», – дiло неквапливе, повiльне, як вода, що точить камiнь. У комiсii сидить семеро мужикiв, удвiчi бiльше, нiж у бiльшостi державних в’язниць, i в кожного з цих сiмох упертюхiв душi черствi, мов закам’янiла пайка хлiба. Їх не пiдкупиш, ну нiяк не пiдкупиш, i не розчулиш теж. Що стосуеться комiсii з УДЗ, то грошi iх не цiкавлять i щоб хтось вийшов, – теж. Але в справi Ендi були й iншi причини… про це трохи згодом розкажу. Був один блатний, Кендриксом звали, який стирчав менi ще в п’ятдесятi кругленьку суму й вiддавав ii рокiв чотири. А вiдсотки платив iнформацiею. У моiй сферi дiяльностi ти труп, якщо не будеш у курсi подiй. Цей Кендрикс, примiром, мав доступ до документiв, яких я нiколи не побачив би, працюючи на штамп-машинi в триклятому цеху металоконструкцiй. Кендрикс розказав менi, що голоси в комiсii роздiлилися 7–0 проти Ендi Дюфрейна п’ятдесят сьомого, 6–1 п’ятдесят восьмого i 5–2 шiстдесятого. Як було далi, я не знаю, але менi точно вiдомо, що через шiстнадцять рокiв вiн так само сидiв у камерi чотирнадцять блока номер п’ять. На той час, сiмдесят шостого, йому виповнилося п’ятдесят вiсiм. Може, десь у вiсiмдесят третьому вони б i розщедрилися та випустили його. Тобi дають краба, а забирають усе – принаймнi все, що мае значення. Може, одного дня тебе й вiдпустять, але… цейво, слухайте: знав я одного кента, Шервуда Болтона – так його звали, то вiн у камерi тримав голуба. Із сорок п’ятого до п’ятдесят третього, коли його випустили, вiн тримав голуба. Вiн був нiякий не Птахолов з Алькатрасу[9 - Фiльм 1962 року; режисер – Джон Френкгаймер, у головнiй ролi – Берт Ланкастер. Кiнематографiчна версiя життя Роберта Страуда, ув’язненого федеральноi в’язницi, вiдомого пiд прiзвиськом Птахолов з Алькатрасу завдяки його любовi до птахiв. Попри назву дiя вiдбуваеться у в’язницi Левенворт, де Страуд тримав у камерi птахiв. Пiсля переведення на Алькатрас йому заборонили мати улюбленцiв.], просто тримав у себе голуба. Джейк – так вiн його звав. І випустив Джейка за день до того, як вiн, Шервуд, мав вийти на волю, i Джейк полетiв собi за милу душу. Але через тиждень пiсля того, як Шервуд Болтон залишив нашу маленьку щасливу родину, один мiй кореш погукав мене у захiдний куток подвiр’я для прогулянок, де любив зависати Шервуд, i сказав: – Слухай, Реде, а це не Джейк? І таки то був Джейк. Голуб. Мертвий i холодний, як купка гiвна. Пригадую той перший раз, коли Ендi Дюфрейн до мене звернувся. Так чiтко пригадую, наче то вчора було. Але Риту Гейворт вiн зажадав не тодi. То було пiзнiше. Улiтку сорок восьмого вiн прийшов по дещо iнше. Бiльшу частину своiх оборудок я провертаю прямо там, у дворi, i ця винятком не стала. Наше подвiр’я велике, набагато бiльше за iншi. Це досконалий квадрат зi стороною дев’яносто ярдiв. З пiвночi – зовнiшня стiна зi сторожовими вежами з краiв. Охоронцi на них озброенi бiноклями й полiцейськими гвинтiвками. У тiй пiвнiчнiй стiнi е головнi ворота. Вантажнi майданчики для вантажiвок – на пiвденному боцi подвiр’я. Їх п’ять. У буднi в Шоушенку кипить життя: вантажi то прибувають, то вiд’iжджають. У нас е фабрика, де виготовляють номернi знаки, i велика промислова пральня, що обслуговуе всю в’язницю, дiагностичну психiатричну лiкарню в Кiттерi та психлiкарню в Елiотi[10 - Мiстечка в окрузi Йорк, штат Мен.]. А ще е великий автосервiс, де ув’язненi-механiки ремонтують тюремний, державний i мунiципальний транспорт, не кажучи вже про приватнi тачки вертухаiв, начальникiв адмiнiстрацii… а ще не раз i не два – членiв комiсii з УДЗ. Зi сходу сторону прямокутника утворюе товстелезна кам’яна стiна з купою вiконець-прорiзiв. На iншому боцi тiеi стiни розмiстився п’ятий блок, а з краю захiдного боку розташовуеться контора адмiнiстрацii та лазарет. Шоушенк нiколи не страждав вiд перенаселення, як бiльшiсть тюрем, i тисяча дев’ятсот сорок восьмого був заповнений хiба що на двi третини, але на подвiр’i завжди товклися вiд вiсiмдесяти до ста двадцяти в’язнiв – перекидали м’яча у футбол чи бейсбол, кидали костi, чесали язиками, провертали оборудки. У недiлю тут взагалi яблуку нiде було впасти. У недiлю тут було велелюдно, як на сiльському ярмарку… без бабiв хiба що. Саме в недiлю Ендi вперше й пiдiйшов до мене. Я саме перетер про радiоприймач з Елмором Армiтажем, пацаном, який не раз менi ставав у нагодi, коли пiдiйшов Ендi. Звiсно, я знав, хто вiн, за ним тяглася репутацiя сноба й сухаря. Люди казали, що вiн наче сам напрошувався на неприемностi. Одним iз людей, що таке казали, був Богз Даймонд, чувак, iз яким краще не зв’язуватися. Спiвкамерника Ендi не мав, i я чув, що саме цього вiн i хотiв, хоча одиночки в блоцi номер п’ять були вузькi, як домовини, ну, може, трохи ширшi. Але я не слухаю брехнi про людину, коли можу сам про неi судити. – Привiт, – сказав вiн. – Я Ендi Дюфрейн. – Вiн простягнув руку, i я ii потис. Вiн був не з тих, хто марнуе час на свiтськi балачки, одразу переходив до дiла. – Я так розумiю, ти тут знаеш, як усе дiстати. Я погодився, що час вiд часу можу знаходити певнi речi. – І як ти це робиш? – поцiкавився Ендi. – Інодi, – вiдповiв я, – речi наче самi приходять менi до рук. Я не можу це пояснити. Хiба що тим, що я iрландець. Пiсля цих слiв вiн злегка всмiхнувся. – Цiкаво, чи мiг би ти дiстати менi скельний молоток. – Що це таке й навiщо воно тобi? Ендi здивовано на мене глипнув. – Хiба мотивацiя клiента належить до сфери твого бiзнесу? – Почувши це, я зрозумiв, чому за ним закрiпилася репутацiя сноба, який дметься, мов жаба на корч. Але в його запитаннi я вчув ще й тонкий проблиск гумору. – Скажу тобi так. Якби тобi потрiбна була зубна щiтка, я б нi про що не питав. Просто назвав би цiну. Бо, розумiеш, зубна щiтка – нелетальний тип зброi. – А тебе летальна летальна зброя сильно парить? – Так. До нас летiв бейсбольний м’яч, заклеений iзоляцiйною стрiчкою, i Ендi, обернувшись, швидким, котячим рухом вихопив його з повiтря. Тому руху сам Френк Мальцоне[11 - Гравець бейсбольноi команди «Бостон ред сокс» (1955–1965) i «Калiфорнiя енджелз» (1966).] позаздрив би. Ендi блискавично жбурнув м’яч туди, звiдкiля вiн прилетiв (збоку здавалося, що зробив це одним порухом зап’ястка, швидко, легко й невимушено, однак у цьому кидку вгадувався сякий-такий професiоналiзм). Я бачив, що за нами одним оком спостерiгають багато людей, займаючись своiми справами. Вартовi на вежi, iмовiрно, теж стежили. Без зайвоi скромностi скажу, що в кожнiй тюрязi е арештанти авторитетнi, на малу в’язницю iх, може, з чотири-п’ять набереться, а на велику – двi-три дюжини, i я в Шоушенку саме ходив в авторитетах. І мое ставлення до Ендi Дюфрейна могло круто вплинути на його життя-буття за гратами. Напевно, вiн теж це знав, але не плазував i сраку менi не лизав. Поважаю таких. – Логiчно. Я тобi розкажу, що це й нащо воно менi. Скельний молоток схожий на мiнiатюрне кайло – десь отаке завдовжки. – Ендi розвiв руки приблизно на фут. Саме тодi я вперше й помiтив, якi в нього охайнi й доглянутi нiгтi. – З одного боку в нього вiстря, з iншого – пласка тупа голiвка молотка. А потрiбен вiн менi тому, що я люблю камiння. – Камiння, – повторив я. – Присядьмо отут на хвильку, – запропонував вiн. Я на це пристав. Ми присiли навпочiпки, мов двое iндiанцiв. Узявши в жменю землi з подвiр’я, Ендi став перетирати ii в доглянутих долонях, i вона посипалася хмаркою дрiбноi пилюки. Залишилися тiльки дрiбнi камiнцi, один два виблискували, решта були тьмянi й звичайнi. Серед тьмяних виявився кварц, але збляклим вiн е тiльки доти, доки його не натреш. А вже по тому набувае гарного молочного вiдтiнку й блищить. Ендi вiдчистив камiнець та кинув менi. Упiймавши, я його назвав. – Авжеж, кварц, – кивнув вiн. – А ще ось, дивись. Слюда. Сланець, замулений гранiт. А ось шматок зернистого вапняку, ще з тих часiв, коли мiсце для тюрми прорубували в пагорбi. – Вiн викинув камiння й стер пилюку з долонь. – Я цiкавлюсь камiнням. Тобто… цiкавився камiнням. У колишньому життi. Менi хотiлося б знову займатися улюбленим хобi, в обмеженому обсязi. – Недiльнi експедицii на подвiр’я для прогулянок? – пiдводячись, спитав я. Думка була безглузда, проте… вiд погляду на той крихiтний шматочок кварцу мое серце на мить якось дивно тьохнуло. Точно не знаю чому – мабуть, нагадало про зовнiшнiй свiт. Такi речi у твоiй уявi якось не в’яжуться з подвiр’ям. Кварц – це щось таке, що витягають iз маленьких дзюркотливих струмочкiв. – Краще мати недiльнi експедицii сюди, нiж нiяких недiльних експедицiй. – Такою штукою, як скельний молоток, можна розкроiти кому-небудь череп, – зауважив я. – У мене тут ворогiв нема, – тихо вiдказав вiн. – Нема? – Я посмiхнувся. – Почекай трохи. – Як будуть проблеми, я iх владнаю без скельного молотка. – А може, ти тiкати хочеш? Прорити хiд пiд стiною? Бо коли так… Вiн ввiчливо розсмiявся. І коли через три тижнi я угледiв скельний молоток, то зрозумiв причину. – Знаеш, – сказав я, – якщо хтось побачить у тебе цей молоток, його вiдберуть. Якщо в тебе побачать ложку, ii вiдберуть. Що ти думаеш робити, сiсти тут, у дворi, й почати колупати? – О, думаю, я зможу знайти йому набагато краще застосування. Я кивнув. Насправдi то вже було не мое дiло. Людина замовляе менi послугу – щось для неi дiстати. Зможе вона зберегти цю рiч пiсля того, як я ii роздобуду, чи нi – то вже мене не обходить. – Скiльки за таке можуть попросити? – спитав я. Менi починала подобатись його стриманiсть. Коли ти десять рокiв проводиш у постiйному гармидерi, як оце я тодi, то дико втомлюешся вiд скиглiiв, хвалькiв i крикунiв. Так, я думаю, чесно буде, якщо скажу, що Ендi менi сподобався одразу. – Вiсiм доларiв у першiй-лiпшiй крамницi спорядження для скелелазiв, – вiдповiв вiн. – Але я розумiю, що в такому бiзнесi, як твiй, людина працюе методом «фiксована цiна плюс навар»… – Цiна плюс десять вiдсоткiв – це моя звична ставка. Але у випадку з небезпечними предметами доводиться ii пiднiмати. Для таких причандалiв, як отой, про який ти говориш, змазки на колеса треба трохи бiльше. Скажiмо, десять доларiв. – Десять то десять. Я глянув на нього з недовiрливою усмiшкою. – І цi десять доларiв у тебе е? – Є, – тихо мовив вiн. Уже згодом, коли багато часу спливло, я дiзнався, що було в нього понад п’ять сотень. Вiн примудрився пронести iх iз собою. Коли тебе оформлюють у цьому готелi, один iз коридорних зобов’язаний нахилити тебе вперед i заглянути тобi в отвiр – але ж отвiр там глибоченький, i якщо не надто на цьому загострювати, то людина, рiшуче налаштована, може запхнути собi туди чималий предмет, досить глибоко, щоб його не було видно, якщо, звiсно, коридорний, який тобi трапився, не буде в настроi натягнути гумову рукавичку й трохи поколупати. – Тодi лади, – кивнув я. – Ти повинен знати, на що я розраховую, коли тебе зловлять iз тим, що я тобi дiстав. – Напевно, повинен, – сказав вiн. У його сiрих очах промайнув iнший вираз, i я зрозумiв: вiн точно знае, що я скажу. То було якесь осяяння, проблиск особливого, лише йому притаманного iронiчного гумору. – Якщо тебе зловлять, ти кажеш, що цю штуку знайшов. Ото й усе. Тебе на три-чотири тижнi кинуть у карцер… цяцьку свою ти, звiсно, втратиш, а у справi з’явиться чорна мiтка. Якщо назвеш мое iм’я, я з тобою бiльше нiколи не матиму справи. Нi на пару шнуркiв, нi на пакетик «баглера»[12 - Марка тютюну для саморобних цигарок.]. І ще хлопцiв пришлю, щоб тобi пику пiдправили. Я не прихильник насильства, але ти зрозумiй, у якому я становищi. Не можу ж я дозволити, щоб про мене пiшов поголос, нiби я собою не володiю. Це поставить на менi жирний хрест. – Так, напевно. Я все розумiю, тобi нема про що хвилюватися. – Я нiколи не хвилююся, – сказав я. – На зонi проценти за таке не крапають. Вiн кивнув i пiшов. А через три днi став бiля мене на прогулянковому подвiр’i пiд час ранковоi перерви у пральнi. Не заговорив i навiть не глянув у мiй бiк, але спритним порухом, як фокусник, що показуе трюк iз картами, вклав менi в долоню зображення шановного Александра Гамiльтона. Цей чоловiк швидко пристосовувався. Я добув йому скельний молоток. Одну нiч потримав його в себе в камерi. Інструмент був саме таким, як вiн описував. Для втечi не годився (я так прикинув: щоб цим молотком проколупати пiд стiною тунель, людинi рокiв шiстсот знадобилося б), та все одно певнi побоювання в мене були. Якщо цим кайлом цокнути когось по довбешцi, то цей хтось точно вже бiльш нiколи не слухатиме по радiо «Фiббера Макгi та Моллi»[13 - Американський комедiйний радiосерiал, що протягом кiлькох десятилiть мав незмiнну популярнiсть. Прем’ера вiдбулася на каналi «Ен-бi-сi» 1935 року, тривав до 1959 року, ще довго пiсля того як радiо перестало бути домiнантною формою розваг в американськiй популярнiй культурi.]. А в Ендi вже почалися проблеми з сестричками. І я мiг лише сподiватися, що це не для них вiн заготував скельний молоток. Та врештi я довiрився iнтуiцii. Рано-вранцi наступного дня, за двадцять хвилин до сигналу пiдйому, я проштовхнув молоток i пачку «кемела» Ернi, старому шниревi, що замiтав коридори в п’ятому блоцi, поки не вiдкинувся в п’ятдесят шостому. Вiн без слiв опустив iх у кишеню халата, i наступного разу я той молоток побачив уже через сiм рокiв. Наступноi недiлi Ендi знову пiдгрiб до мене на подвiр’i. І скажу вам, видон у нього був ще той. Нижня губа так набрякла, що нагадувала палку копченоi ковбаси, праве око розпухло й було наполовину заплющене, а на щоцi красувався потворний шрам вiд пральноi дошки. Еге ж, у нього точно були тертя з сестричками, та вiн анi словом про них не прохопився. – Дякую за iнструмент, – мовив вiн i пiшов геть. Я зацiкавлено провiв його поглядом. Вiн зробив кiлька крокiв, угледiв щось на землi, нахилився й пiдiбрав. Маленький камiнець. Тюремнi роби, окрiм тих, якi носили механiки на роботi, були без кишень. Але обiйти це була не проблема. Камiнець щез у рукавi в Ендi й не впав на землю. Я був у захватi… i вiд нього теж. Попри халепу, у яку вскочив, Ендi жив далi своiм життям. Є тисячi таких, що не живуть, чи не хочуть, чи не можуть, i багато хто з них не сидять у тюрмi. А ще я помiтив, що його обличчя досi було таким, наче по ньому пройшовся торнадо, зате руки – охайнi й чистiсiнькi, з доглянутими нiгтями. За наступнi пiвроку я його майже не бачив. Бiльшу частину того часу Ендi провiв в одиночцi. Кiлька слiв про сестричок. У багатьох тюрмах iх знають як бикуватих пiдаркiв чи тюремних шльондр – тiльки тепер у модi вислiв «вибуховi шмари»[14 - Натяк на пiсню 1974 року гурту «Queen» пiд назвою «Killer Queen».]. Але в Шоушенку iх завжди прозивали сестричками. Не знаю чому, але й рiзницi особливоi не бачу, крiм назви. Тепер уже нi для кого не дивина, що на зонi квiтне содомiя (сюрпризом це може стати хiба для тутешнiх новоприбулих, яким не поталанило бути молоденькими, стрункими, привабливими й необачними), але гомосексуальнiсть, як i традицiйний секс, мае сотню рiзних виявiв i форм. Є чоловiки, якi не можуть узагалi без сексу та звертаються до iншого чоловiка, щоб не збожеволiти. Найчастiше це вiдбуваеться за згодою мiж двома загалом гетеросексуальними чоловiками, хоча iнколи в мене виникають сумнiви, чи будуть вони такими вже гетеросексуальними, як сподiваються, коли повернуться до своiх дружин i подружок. Є чоловiки, яких «навертають» у тюрмi. На фенi – «пiвнями стають», «опущеними». Переважно (але не завжди) вони грають роль жiнки, i за iхнi послуги люто змагаються. А ще е сестрички. Для суспiльства на зонi вони – як гвалтiвник для суспiльства за ii стiнами. Найчастiше в них великi термiни вiдсидки, вони тягнуть iх за тяжкi злочини. Їхнiми жертвами стають молодi, слабкi й недосвiдченi… або, як у випадку Ендi Дюфрейна, слабкi на вигляд. Їхнi мисливськi угiддя – душова, тiснi тунелеподiбнi завулки за промисловими пральними машинами в пральнi, часом лазарет. Не раз i не два згвалтування вiдбувалося в проекцiйнiй будцi за актовою залою. Найчастiше те, що сестрички брали силою, вони могли б дiстати й на дурняк, якби захотiли. Тi, кого навернули, завжди чомусь втрiскувались в одну сестричку чи iншу, як дiвчатка-пiдлiтки – у своiх синатр, преслi та редфордiв. Але для сестричок насолода була тiльки в тому, щоб узяти силою… i, думаю, так буде завжди. Через його щуплу будову й симпатичне лице (а може, i через дивовижне самовладання, яким я так захоплювався) сестрички ганялися за Ендi з того самого дня, як вiн переступив порiг тюрми. Якби це була якась казкова оповiдка, я вам сказав би, що Ендi дав iм гiдну вiдсiч, i врештi-решт вони дали йому спокiй. Хотiв би я так сказати, але не можу. Тюрма – не казковий свiт. Уперше до нього пiдкотили в душi, днi через три пiсля того, як вiн улився в нашу щасливу шоушенкiвську родину. Я так розумiю, тодi його просто плескали по сiдницях i лоскотали. Вони люблять спочатку тебе оцiнити, а потiм уже нападати – як шакали, що рознюхують, чи справдi жертва така вже немiчна й безпорадна, як здаеться. Ендi дав вiдкоша й роз’юшив губу кремезнiй сестричцi на iм’я Богз Даймонд – хто його знае, де вiн тепер, бозна-скiльки рокiв по тому. Охоронець iх розвiв, перш нiж зав’язалася бiйка, але Богз пригрозив, що дiстане його. І таки дiстав. Удруге це сталося за машинами в пральнi. Скiльки всього робилося за цi роки в тому вузькому, запорошеному пеналi. Тiльки охоронцям вiдомо, але вони вмили руки. Там темно й валяються пакети iз засобами для прання й вiдбiлювання, круглi високi коробки з активатором «Гекслайт», не шкiдливiшим за сiль, якщо руки сухi, i вбивчим, як акумуляторна кислота, коли вони мокрi. Наглядачi не люблять туди заходити. Там нема простору для маневрiв, i перше, чого вчать, коли приходиш працювати в таке мiсце, – нiколи не дозволяй зекам заманити тебе туди, де не зможеш задкувати. Богза того дня там не було, але Генлi Бекус, що з тисяча дев’ятсот двадцять другого служив на пральнi бригадиром, розповiв менi, що натомiсть прийшли четверо його корешiв. Якийсь час Ендi стримував iх за допомогою жменi «Гекслайту», погрожуючи сипнути в очi, якщо пiдiйдуть ближче, але перечепився й упав, намагаючись обiйти спиною вперед велику пральну машину «Вошекс» iз чотирма вiдсiками для завантаження. Цього виявилося достатньо. Вони на нього накинулися. По-моему, значення вислову «групове згвалтування» не сильно змiнюеться з поколiння в поколiння. Саме це вони з ним i скоiли, тi четверо сестричок. Перехилили через корпус редуктора, один тримав у нього бiля скронi викрутку «Фiлiпс», а решта порали. Там може трохи порватися, але не сильно (чи я знаю це з власного досвiду, спитаете ви? Хотiв би я не знати). Якийсь час кровить. Як не хочеш, щоб якийсь блазень спитав, чи в тебе мiсячне почалося, треба запхати в труси ззаду зiбганий туалетний папiр i носити так, поки не перестане. Ця кровотеча справдi схожа на менструальну: тримаеться днiв зо два-три, тече повiльною цiвкою. А потiм спиняеться. Нiчого страшного, якщо з тобою не втнули чогось ще бiльш неприродного. Нiчого страшного для тiла. Проте згвалтування – це згвалтування, як не крути, i рано чи пiзно тобi доведеться подивитися на свое обличчя в дзеркалi й вирiшувати, що з собою робити. Ендi пройшов через усе це сам-один, так, як вiн через усе проходив у тi днi. Напевно, вiн дотумкав до того самого висновку, що й багато iнших мужикiв до нього: е лише два способи мати справу з сестричками – дати iм бiй i потрапити в лапи чи просто потрапити в лапи. Вiн вирiшив дати бiй. Коли Богз iз двома корешами прийшли по його душу через тиждень чи десь так пiсля випадку в пральнi («Я чув, тобi цiлку порвали», – сказав Богз, якщо вiрити Ернi, який там ошивався), Ендi з ними побився. Зламав носа чуваку, якого звали Рустер Макбрайд, пузатому фермеру, який сидiв за те, що до смертi забив свою падчерку. Із радiстю додам, що Рустер тут i здох. Його брали всi втрьох. Коли це скiнчилося, Рустер з iншим кентом (може, то був Пiт Вернес, але точно не скажу) силомiць поставив Ендi на колiна. Уперед вийшов Богз Даймонд. У тi часи вiн носив при собi бритву з рукiв’ям, оздобленим перлами, та написом «Дiамантовi перли», вигравiюваним з обох бокiв. Розкривши бритву, вiн сказав: – Зараз я, пане мiстере, розстебну ширiньку, i ти проковтнеш усе, що я дам тобi проковтнути. А коли проковтнеш мое, ковтатимеш у Рустера. Ти йому носа зламав, йому потрiбна компенсацiя, як я собi думаю. – Усе, що ти запхнеш менi в рот, твоiм бути перестане, – попередив його Ендi. Ернi потiм розказував, що Богз глянув на Ендi, як на ненормального. – Нi, – повiльно, наче з тупоголовою дитиною розмовляючи, сказав вiн Ендi. – Ти не зрозумiв, що я сказав. Тiльки спробуй щось таке втнути, i я втоплю всi дев’ять дюймiв цiеi сталi тобi у вухо. Дiйшло? – Я розумiю, що ти сказав. Це ти, схоже, мене не зрозумiв. Я вiдкушу тобi те, що ти застромиш менi до рота. Можеш тицьнути менi лезо в мозок, якщо хочеш, але ти, напевно, знаеш, що раптове важке ушкодження мозку змушуе жертву одночасно випустити сечу, кал… i стиснути зуби. Вiн дивився на Богза, невимушено всмiхаючись тiею своею фiрмовою напiвусмiшкою, розказував старий Ернi, неначе вони втрьох вели з ним неспiшну розмову про акцii й облiгацii, а не засаджували по самi вуха. Наче вiн був у своему банкiрському костюмi-трiйцi, а не стояв навколiшки на пiдлозi в бруднющiй комiрчинi для мiтел, зi спущеними до щиколоток штанами, вимащений кров’ю, що стiкала внутрiшнiм боком стегон. – Насправдi, – вiв далi вiн, – цей рефлекс стискання зубiв такий сильний, що щелепи жертви доводиться потiм розводити ломом чи домкратом. Богз нiчого не увiпхав Ендi до ротi того вечора наприкiнцi лютого сорок восьмого, i Рустер Макбрайд теж. Наскiльки менi вiдомо, цього не робив нiхто й нiколи. Натомiсть вони вiддубасили Ендi до напiвсмертi, i для всiх чотирьох усе закiнчилося карцером. Тiльки Ендi й Рустер туди потрапили вже пiсля лазарету. Скiльки разiв ця гоп-компанiя його порала? Не знаю. Думаю, Рустер втратив до цього смак досить-таки рано (так бувае, коли мiсяцями носиш у носi шини), а Богз Даймонд вiдчепився того лiта, зовсiм зненацька. То було щось дивне. Одного ранку на початку червня Богза знайшли в камерi, сильно побитого, коли вiн не з’явився на перекличку. Вiн не мiг сказати, хто з ним таке зробив чи як до нього зайшли, але я давно веду бiзнес i знаю, що вертухая можна пiдкупити практично для будь-чого, крiм хiба що зброю в’язню принести. Платня в них невелика, як тодi була, так i тепер. А в тi часи ще не було нi електронних замкiв, нi камер спостереження, нi майстер-ключiв, що контролюють цiлi зони тюрми. У тисяча дев’ятсот сорок восьмому в кожному блоцi був свiй наглядач. Вартового можна було легко пiдкупити, щоб вiн пустив когось (а може, i двох-трьох) у блок i так, навiть у камеру до Даймонда. Звiсно, така роботка коштувала б великих бабок. Нi, не за мiрками свiту за межами стiн в’язницi. Тюремна економiка не така масштабна. Побудеш тут трохи, i доларова купюра в руцi видаеться приблизно тим самим, чим на волi була двадцятка. Здогадуюся, що хтось вiдвалив чималi бабоси (ну скажiмо, п’ятнадцять баксiв наглядачу й по два чи бiльше кожному з тих, хто робив замiс). Я не кажу, що заплатив Ендi Дюфрейн, але точно знаю, що з собою вiн пронiс у тюрму п’ять сотень баксiв, а в нормальному свiтi був банкiром – людиною, яка краще за будь-кого з нас розумiе, де i яким чином грошi можуть забезпечити тобi владу. І ще одне я знаю. Пiсля того побиття (три поламанi ребра, крововилив в око, розтягнення спини й вивих стегна) Богз Даймонд дав Ендi спокiй. А якщо по правдi, то вiн у принципi всiм дав спокiй. Вiн тепер нагадував сильний вiтер лiтньоi пори – сильний, поривчастий, а шкоди нiякоi. Можна сказати, перетворився на «слабшу сестричку». То був кiнець Богза Даймонда, чувака, який мiг рано чи пiзно прикiнчити Ендi, якби Ендi нiчого не зробив, щоб цьому запобiгти (якщо то все-таки вiн щось зробив). Але тертя Ендi з сестричками на цьому не скiнчилося. Йому дали перепочинок, а потiм усе почалося з початку, хоч i не так жорстко й не так часто. Шакали люблять легку здобич, а навколо сновигали жертви, яких легше було дiстати, нiж Ендi Дюфрейна. Менi чiтко врiзалося в пам’ять, що вiн завжди з ними бився. Мабуть, знав – як дати iм себе запопасти без бою, показати свою слабкiсть один раз, то наступного разу це давало iм зелену дорогу до того, щоб легко й просто домогтися свого. Тож Ендi час вiд часу приходив iз синцями на обличчi, i через шiсть чи вiсiм мiсяцiв пiсля побиття Даймонда виникла проблемка двох поламаних пальцiв. О так… а якось наприкiнцi тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого чувак загримiв у лазарет iз поламаною виличною кiсткою. Можливо, вона трiснула тому, що хтось приклався до неi шматком труби з робочим кiнцем, загорнутим у фланель. Вiн завжди давав вiдсiч i пiсля цього вiдсиджував в одиночцi. Але не думайте, що для Ендi одиночка була таким нестерпно важким випробуванням, як для деяких в’язнiв. Вiн добре ладнав сам iз собою. До сестричок вiн якось призвичаiвся. А потiм, у п’ятдесятому, це майже повнiстю припинилося. До цiеi частини своеi оповiдi я ще повернуся. Якось уранцi восени тисяча дев’ятсот сорок восьмого Ендi пiдiйшов до мене на подвiр’i й запитав, чи зможу я йому роздобути пiвдюжини шкурок для камiння. – А це що за дурня? – здивувався я. Вiн пояснив, що це жаргон любителiв камiння. То полiрувальнi шмати завбiльшки з рушник для посуду. Із товстою пiдкладкою, гладенькi з одного боку й шорсткi – з iншого. Гладенький бiк нагадував наждачний папiр iз дрiбним зерном, а шорсткий був теж абразивний, але наче промисловi металевi мачулки для чищення каструль (у себе в камерi Ендi зберiгав коробку з цими штуками, хоча дiстав iх не через мене. Здогадуюся, що в тюремнiй пральнi позичив). Я сказав, що, по-моему, дiло вигорить, i зрештою знайшов iх у тiй самiй крамницi спорядження, де домовлявся про скельний молоток. Цього разу я виставив Ендi рахунок на своi звичнi десять вiдсоткiв, а понад те – нi цента. Нiчого смертельного чи бодай небезпечного в дюжинi клаптикiв товстоi тканини завбiльшки сiм на сiм дюймiв я не побачив. Шкурки вони i е шкурки, хай навiть для камiння. Минуло п’ять мiсяцiв, й Ендi спитав, чи зможу я йому дiстати Риту Гейворт. Ця розмова вiдбулася в актовiй залi, пiд час кiносеансу. Нинi нам влаштовують показ кiно раз чи двiчi на тиждень, але тодi це було рiдкiстю – раз на мiсяць таке випадало. У кiнах, якi ми дивилися, завжди була якась висока мораль, i цей, «Загублений вiкенд», був нiчим не iнакший. Мораль полягала в тому, що спиртне – це небезпечно. Щоб нам не так прикро було. Ендi пропхався, щоб сiсти коло мене, i десь на серединi сеансу нахилився та спитав, чи зможу я добути йому Риту Гейворт. Скажу вам чесно, я мало не зареготав. Вiн, завжди такий незворушний, спокiйний i зiбраний, того вечора здавався скутим, мало не збентеженим i присоромленим, наче прохав мене роздобути пачку «Троянiв»[15 - Марка презервативiв.] чи одну з тих штук, оббитих овечою шкiрою i призначених для того, щоб «прикрашати втiху на самотi», як це описують у журналах. Вiн був якийсь наче на межi зриву, наче в нього з вух от-от пара повалить. – Можу, – кивнув я. – Не парся, усе буде. Тобi яку, велику чи малу? – У тi часи Риту в мене розмiтали найкраще (за кiлька рокiв ii вже посунула Беттi Грейбл[16 - Грейбл Елiзабет (1916–1973) – американська кiноактриса, танцiвниця й спiвачка. Завдяки знаменитому фото в стилi пiн-ап у купальному костюмi в роки Другоi свiтовоi вiйни здобула славу найчарiвнiшоi дiвчини того часу.]), i продавали ii двох розмiрiв. За бакс можна було прикупити собi маленьку Риту. За два п’ятдесят – велику, чотири фути заввишки, усю таку iз себе фiфочку. – Велику, – не дивлячись на мене, вiдповiв вiн. Кажу вам, того вечора його наче на пательнi хтось пiдсмажував. Вiн пiк ракiв, наче малий, що намагаеться пройти на шоу поцьок за призовною повiсткою старшого брата. – Зможеш? – Спокiйно. Звiсно, зможу. Коли це я гнав порожняк? – Глядачi заплескали в долонi й заулюлюкали, бо зi стiн на Рея Мiлланда, якого накрило сильною бiлою гарячкою, поповзли жуки. – Коли? – За тиждень. Може, менше. – Добре. – Але прозвучало це розчаровано, неначе вiн сподiвався, що Рита в мене в штанях заникана i я притьмом витягну ii звiдти. – Скiльки? Я назвав йому гуртову цiну. Подумав, що можу собi дозволити вiддати йому бажане за собiвартiстю. Вiн був хорошим покупцем, купив той скельний молоток i шкурки. А ще вiн був хорошим хлопцем. Не раз i не два, коли в нього ввечерi були клопоти з Богзом, Рустером та iншими, я замислювався, скiльки ще мине часу, перш нiж вiн вiзьме свiй скельний молоток i розпанахае комусь iз них череп. Плакати – це великий шмат мого бiзнесу, десь на третьому мiсцi пiсля бухла й цигарок, вони навiть на пiвкроку травичку випереджають. У шiстдесятi iх розбирали, як гарячi пирiжки, бо кожен хотiв повiсити собi на стiну щось збудливе: Джимi Гендрикса, Боба Дiлана, картинку, де двое байкерiв мчать на байках, з фiльму «Безшабашний наiзник». Але дiвчата, настiннi красунечки, розходилися найкраще. Через кiлька днiв пiсля того, як я перетер з Ернi, водiй пральнi, з яким ми в тi часи вели бiзнес, притарабанив понад шiстдесят плакатiв, i бiльша частина була з Ритою Гейворт. Ви, може, навiть пам’ятаете ту картинку. Я так точно не забув. Рита вдягнута (ну, типу) в купальник, одна рука закинута за голову, очi напiвзаплющенi, повнi пухкi губки розтуленi. Їi називали Ритою Гейворт, але з таким самим успiхом могли назвати «Жiнка хоче». На той випадок, якщо вам раптом цiкаво – адмiнiстрацiя тюрми в курсi про чорний ринок. Звiсно, у курсi. Про мiй бiзнес iм, напевно, вiдомо стiльки ж, скiльки й менi самому. Із ним миряться, бо знають, що в’язниця – це велика скороварка, i десь мають бути вентиляцiйнi дiрки, щоб спускати пару. Часом роблять обшук, i раз чи три за всi цi роки я сидiв у карцерi. Але коли знаходять щось типу плакатiв, тiльки пiдморгують. Живи й давай жити. І коли в якогось шкета на стiнi з’являлася велика Рита Гейворт, то вважалося, що ii прислали поштою друзi чи родичi. Звiсно, усi передачi вiд друзiв i родичiв розпаковують та ретельно перевiряють, але кому потрiбен зайвий геморой лiзти в iнвентарний список i шукати щось таке невинне, як настiнний плакат iз Ритою Гейворт чи Авою Гарднер[17 - Гарднер Ава (1922–1990) – американська актриса, одна з найяскравiших зiрок Голiвуду 1940—1950-х рр.]? Коли варишся в скороварцi, то вчишся жити й давати жити iншим, бо iнакше хтось вирiзьбить тобi новiсiнького рота якраз над борлаком. Ти вчишся потурати. І знову Ернi вiднiс плакат у камеру Ендi, чотирнадцяту (моя – шоста). І той самий Ернi принiс маляву, написану охайним письмом Ендi, з одним лише словом: «Дякую». Трохи перегодом, коли нас вервечкою повели на ранiшню баланду, я зазирнув у його камеру й над нарами побачив Риту в усiй ii купальниковiй красi: одна рука за головою, очi напiвзаплющенi, м’якi атласнi губки розтуленi. Вона висiла над його нарами, i вiн мiг роздивлятися ii ночами, пiсля того як згасне свiтло, у сяйвi натрiевих лiхтарiв з подвiр’я для прогулянок. Але в променях яскравого ранiшнього сонця на ii лице лягали темнi смуги – тiнь вiд грат на единому вузькому вiконцi. А тепер я розкажу вам, що сталося в серединi травня п’ятдесятого й нарештi поклало край трирiчнiй шарпанинi Ендi з сестричками. Цей випадок зрештою витяг його з пральнi й допомiг перейти в бiблiотеку, де вiн i наповнював свiй робочий час сенсом, аж поки не покинув нашу щасливу маленьку родину. Ви, певне, помiтили, що велика частина моiх розповiдей базуеться на плiтках. Хтось щось побачив i переповiв менi, а я, значить, вам. Ну, дещо я спростив ще бiльше, нiж воно вже було, i справдi повторив (чи ще повторю) iнформацiю з четвертих чи п’ятих рук. Бо так воно тут вiдбуваеться. «Одна баба сказала» – це дуже реально, i треба цим користуватися, якщо хочеш завжди бути попереду паротяга. А ще треба вмiти вiддiляти зерна правди вiд полови брехнi, чуток i бажаного замiсть дiйсного. А ще у вас могло скластися враження, що я описую радше легендарну постать, нiж живу людину, i я мушу погодитися, що дрiбка правди в цьому е. Для нас, старожилiв зони, тих, хто знав Ендi роками, його образ був оповитий фантазiею, домислами, чимось таким, схожим на магiю мiфу, якщо ви вкурюете, про що я. Та iсторiя, яку я переказав, про те, як Ендi вiдмовився взяти в Богза Даймонда в рот, – частина цього мiфу. І як вiн не припиняв воювати з сестричками, i як роботу в бiблiотецi здобув… але е одна важлива вiдмiннiсть: я там був i на власнi очi бачив, як це вiдбувалося, i мамою клянуся, це все правда. Клятва вбивцi, що сидiтиме довiчно, може, i небагато важить, але просто повiрте: я не брешу. Нашi з Ендi стосунки тодi були рiвнi й дружнi. Цей хлопець мене чудував. Озираючись тепер на епiзод iз плакатом, я бачу, що геть забув розказати вам про одну рiч, а дарма. Через п’ять тижнiв пiсля того, як вiн повiсив на стiну Риту (я вже займався iншими оборудками й геть викинув це з голови), Ернi проштовхнув крiзь грати моеi камери маленьку бiлу коробочку. – Вiд Дюфрейна, – тихо мовив вiн, нi на мить не перестаючи помахувати мiтлою. – Спасибi, Ернi. – У вiдповiдь я пропхнув йому пiвпачки «кемела». «І що воно, чорт забирай, таке», – думав я, знiмаючи з коробочки кришку. Усерединi лежала купка бiлоi вати, а пiд нею… Довго ще я дивився зачаровано. Кiлька хвилин навiть торкнутися не наважувався, такi вони були прекраснi. У буцегарнi не вистачае красивих речей, але багато хто навiть за ними не сумуе – от що насправдi печально. У тiй коробочцi лежало два кавалочки кварцу, обидва ретельно вiдполiрованi й вищербленi так, щоб за формою нагадували уламки дерева, принесенi течiею рiчки. Усерединi спалахували й згасали, мов золотавi iскорки, цятки залiзного пiриту. Якби не iхня важкiсть, камiнцi настiльки нагадували комплект, що могли б зiйти за прегарну пару чоловiчих шпоньок. Скiльки ж треба було працювати, щоб створити цi два дива? Я точно знав, що на це пiшли години й години пiсля вiдбою. Спочатку обтинання й надання форми, а далi – майже нескiнченне полiрування й остаточне обробляння тими шкурками для камiння. Тепло з них вiдчувае будь-яка людина, коли роздивляеться рiч, над якою трудилися, яку виготовляли (думаю, саме це й вiдрiзняе нас вiд тварин). А ще в мене виникло iнше вiдчуття. Невимовний захват перед брутальною наполегливiстю цього чоловiка. Однак про те, яким насправдi наполегливим може бути Ендi Дюфрейн, я довiдався вже значно пiзнiше. У травнi п’ятдесятого тодiшне начальство вирiшило, що дах фабрики, де виготовляли номернi знаки, треба наново вкрити покрiвельною смолою. Зробити це хотiли до того, як на даху шкварчатиме спека. Робота за планом мала тривати близько тижня, i для неi набрали добровольцiв. Зголосилися понад сiмдесят мужикiв, бо то була робота надворi, а травень – збiса чудовий мiсяць для надвiрних робiт. З капелюха витягли дев’ять чи десять прiзвищ, i так уже вийшло, що серед них опинилися ми з Ендi. Протягом наступного тижня нас шикували пiсля снiданку на прогулянковому подвiр’i, двое охоронцiв стояли спереду, ще двое – замикали шеренгу… i на додачу за всiм, що вiдбувалося, невсипущим оком у бiноклi наглядали з веж усi вартовi. Четверо з нас несли на цих ранкових маршах велику розсувну драбину (я завжди угорав з того, як Дiкi Бетс, один iз тих чотирьох, називав ii розтяжною) i прихиляли потiм до стiни тiеi приземкуватоi, приплюснутоi будiвлi. Далi ми передавали по ланцюжку вiдра з гарячою смолою на дах. Розляпаеш на себе це лайно – i поскачеш до лазарету в ритмi джитербагу[18 - Швидкий танець iз рiзкими рухами пiд джазову музику.]. Пасли нас шестеро охоронцiв, усi вибранi за старшинством. Ото нiштяково iм було, наче тижнева вiдпустка випала, бо замiсть потiти в пральнi чи в майстернi номерних знакiв або ж стояти над душею в арештантiв, що рiзали деревину чи чагарi десь у чорта на рогах, вони дiстали повноцiнну травневу вiдпустку: просто сидiли собi, попритулявшись спинами до невисокого парапету, i чесали язиками. Наглядали за нами вони й то в пiв-ока, бо на вiдстанi плювка звiдти був сторожовий пост на пiвденнiй стiнi, i вартовi цiлком могли б у нас харкнути тютюном, якби схотiли. Якби хоч хтось iз загону вкривальникiв даху зробив бодай один необережний рух, знадобилося б чотири секунди, щоб розiтнути його навпiл кулями з автомата сорок п’ятого калiбру. Тому вертухаi сидiли й не парилися. Їм би ще кiлька ящикiв пивасику, зануреного в товчений лiд, – i все, вони б почувалися володарями Всесвiту. Одного з цих чмирiв звали Байроном Гедлi, i на той тисяча дев’ятсот п’ятдесятий рiк вiн у Шоушенку пробув довше, нiж я. Довше навiть, нiж два останнi начальники тюрми, якщо скласти iхнi термiни служби докупи. У п’ятдесятому цирком керував бабоподiбний понурий янкi, Джордж Дунехi. У нього був учений ступiнь iз керування виправними закладами. Наскiльки менi було вiдомо, нiхто його не любив, крiм людей, якi вибили йому призначення на ту посаду. Я чув, що його не цiкавило нiчого, крiм статистики для книжки (яку згодом надрукувало маленьке видавництво в Новiй Англii, «Лайт-сайд-прес» воно звалося – i, певно ж, за весь наклад вiн заплатив iз власноi кишенi), а ще того, хто вигравав щороку у вереснi мiжтюремний чемпiонат iз бейсболу i коли в штатi Мен нарештi протягнуть закон про смертну кару. Великим прихильником смертноi кари був цей Джордж Дунехi. Звiльнили його з посади п’ятдесят третього, коли випливло, що в тюремному гаражi вiн влаштував автосервiс, де обслуговували зi знижкою, а прибутком дiлився з Байроном Гедлi та Грегом Стаммасом. Гедлi й Стаммас вийшли сухими з води – цi двое давно насобачилися прикривати своi зади. А от Дунехi пiшов лiсом. Нiхто за ним особливо не жалкував, але коли його мiсце посiв Грег Стаммас, це теж нiкого не потiшило. То був коротун iз пiдтягнутим животом i такими холодними карими очима, яких ви ще нi в кого не бачили. На зморщених губах завжди грала болiсна усмiшечка, наче йому треба було в нужник, але вiн не мiг сходити. Поки Стаммас був начальником Шоушенку, тут процвiтала брутальнiсть. Довести я не зможу, але пiдозрюю, що за цей час у лiсосмузi, що росте на сходi вiд тюрми, у пiвнiчному свiтлi мiсяця прикопали з пiвдюжини тiл. І що вже Дунехi був поганцем, але до жорстокого, пiдлого й безсердечного Грега Стаммаса йому було ой як далеко. Вони з Байроном Гедлi були друзяки-нерозлийвода. Джордж Дунехi тiльки звався начальником. Насправдi у в’язницi верховодили Стаммас i (через Стаммаса) Гедлi. Гедлi був високий i клишоногий, мав руде волосся iз залисинами. На сонцi вiн швидко обгорав, голосно говорив i, якщо ти, на його думку, iшов не досить швидко, мiг угрiти дрючком. Того дня, третього для нас на даху, вiн точив ляси з iншим охоронцем, Мертом Ентвiслом. Гедлi саме почув якусь шалено гарну новину й через неi невдоволено бурчав. То був його стиль – невдячного скиглiя, скупого на добре слово, людини, яка свято переконана, що проти неi – цiлий свiт. Свiт обманом вициганив у нього найкращi роки життя i з радiстю тепер вiдбере й решту. Я бачив вертухаiв, якi, на мiй погляд, були мало не святими, i, здаеться, знаю, чому так виходить. Вони розумiють рiзницю мiж своiм життям, хай яке воно там злиденне й несправедливе, i життям тих, за ким вони наглядають, одержуючи за це вiд держави заробiтну платню. Що стосуеться болю, цi наглядачi здатнi порiвнювати. Іншi не можуть. Чи не хочуть. Байрон Гедлi пiдстав для порiвняння не бачив. Вiн мiг сидiти пiд теплим травневим сонечком, спокiйний, розслаблений, i бризкати жовчю, оплакуючи свою нещасливу долю, тодi як менш нiж за десять футiв вiд нього гнув спини, пiтнiв й обпiкав руки об здоровецькi вiдра з киплячою смолою гурт чоловiкiв. Чоловiкiв, якi у звичайнi своi буднi днi працювали так тяжко, що ця робота здавалася iм перепочинком. Тут доречно згадати давне запитання, вiдповiддю на яке буде ваше ставлення до життя. Для Байрона Гедлi вiдповiдь завжди така – «напiвпорожня». Склянка напiвпорожня. На вiки вiчнi, амiнь. Якби хтось дав йому ковток прохолодного яблучного сидру, вiн би неодмiнно згадав про оцет. Якби йому сказали, що його жiнка все життя була йому вiрною, вiн би вiдповiв: це тому, що вона страшна, як атомна вiйна. Отож, вiн сидiв i патякав iз Мертом Ентвiслом, та так гучно, що ми всi чули. Його широкий бiлий лоб уже почервонiв пiд променями сонця. Одну руку вiн перекинув через низький парапет, що тягнувся вздовж даху. Іншу тримав на рукiв’i револьвера тридцять восьмого калiбру. Усi ми слухали iсторiю разом iз Мертом. Чотирнадцять рокiв тому старший брат Гедлi переiхав у Техас, i вiдтодi нiхто з родини нiчого не чув про того сучого сина. Усi думали, що вiн помер, i туди йому й дорога. Аж раптом пiвтора тижня тому пролунав мiжмiський дзвiнок – телефонував адвокат з Остiна. Виходило все так, нiби брат Бредлi помер чотири мiсяцi тому багатою людиною («Абзац, повiрити не можу, як щастить деяким виродкам», – проголошував цей взiрець вдячностi на даху номерноi майстернi). Грошi принесла нафта й оренда дiлянок пiд видобуток нафти, i було iх там щось близько мiльйона доларiв. Нi, Гедлi мiльйонером не став (хоча це могло зробити його щасливим, принаймнi на якийсь час), але той брат залишив усiм своiм спадкоемцям досить жирнi частки – по тридцять п’ять тисяч доларiв на рило кожному досi живому члену його родини в штатi Мен, якщо цих людей можна буде знайти. Непогано. Це як у лотерею виграти й зiрвати джек-пот. Але для Байрона Гедлi склянка вiчно була напiвпорожня. Бiльшу частину ранку вiн скавчав Мерту про жирний шматок, який бiсовий уряд вiдкусить вiд його нежданого спадку. – А менi добре як на нову машину лишиться, – жалiвся вiн. – А далi що? Проклятущi податки iм заплати: на машину, i за ремонт, i за сервiс, дiти ще тi бiсовi дiйматимуть, щоб катав iх з опущеним дахом… – А коли виростуть – щоб за кермо пустив, – пiдтакнув Мерт. Старий Мерт Ентвiсл знав, з якого боку бутерброда в нього маслом намащено, i мовчав про те, що для нього було очевидно так само, як i для всiх нас: «Якщо тобi, Байроне, старий ти песиголовцю, так муляють тi грошi, то я тебе вiд них позбавлю. Для чого ж тодi друзi, урештi-решт?» – Точно. Захочуть покермувати, повчитися водити. Господи ж ти Боже мiй. – Байрон аж здригнувся. – А наприкiнцi року що буде? Як неправильно розрахуеш податок i геть не лишиться грошей, щоб сплатити перебiр, то це ж муситимеш викласти з власноi кишенi чи взагалi брати позику в якiйсь жидiвськiй лихварськiй конторi. І все ’дно тебе перевiрятимуть. Їм до лампади. А коли влада тебе перевiряе, то завжди бере бiльше. Із Дядьком Семом хiба хтось сваритиметься? Вiн засуне лапу тобi в сорочку й стискатиме цицьку, допоки вона не посинiе, i все одно ти опинишся в повнiй дупi. Господи. Запала важка мовчанка – Гедлi думав думу про те, як йому страхiтливо не пощастило успадкувати тi тридцять п’ять тисяч доларiв. Ендi Дюфрейн, який менш нiж за п’ятнадцять футiв вiд нього великою щiткою розмазував смолу, вкинув щiтку у вiдро й покрокував до того мiсця, де сидiли Мерт i Гедлi. Ми всi напружилися, i я побачив, як один вертухай, Тiм Янгблад, потягнувся до кобури свого пiстолета. Вартовий на сторожовiй вежi постукав свого напарника по руцi, i вони обидва теж повернулися. Враз менi подумалося, що Ендi зараз пiдстрелять чи врiжуть дрючком, або пiдстрелять, а потiм врiжуть. А тодi, дуже тихо, вiн спитав, звертаючись до Гедлi: – Ви своiй жiнцi довiряете? Гедлi нiмо вирячився на нього. Обличчя в нього почервонiло, i я знав, що то поганий знак. Десь за три секунди вiн витягне свого кийка й хрясне Ендi товстим кiнцем у сонячне сплетiння, туди, де сходиться купа нервiв. Один сильний удар – i ти труп, але це нiкого не гребе. Як не вб’е, то паралiзуе на тривалий час, щоб одбити тобi спомин про те, що ти, розумака, там замислив зробити. – Хлопче, – мовив Гедлi. – Даю тобi один-единий шанс знову взяти в руки ту щiтку. Або полетиш iз цього даху головою вперед. Ендi просто дивився на нього, дуже спокiйно й незворушно. Очi в нього були як двi крижини. Вiн наче й не чув. А менi раптом дико захотiлося його просвiтити, прочитати прискорений курс. Прискорений курс полягав у тому, що нiколи не можна подавати вигляду, що ти чув балачки наглядачiв, нiколи не влазити в iхнi розмови, поки тебе не спитають (та й тодi казати iм лише те, що вони хочуть почути, i скоренько затикатися). Чорний ти, бiлий, червоний, жовтий – у тюрмi це не мае жодного значення, бо в нас тут свое поняття про рiвнiсть. На зонi кожен арештант – нiгер, i до цiеi думки треба звикати, якщо маеш намiр пережити таких, як Гедлi й Грег Стаммас, якi готовi тебе вколошкати з першого ж погляду. У Хазяiна ти належиш державi, а якщо раптом про це забудеш, горе тобi. Знав я таких, кому вибивали очi, вiдтинали пальцi на ногах i руках, а ще один кент, якого я знав, позбувся кiнчика пенiса i вважав себе щасливчиком, бо решта хазяйства лишилася при ньому. Я хотiв сказати Ендi, що вже запiзно. Вiн може розвернутися та взяти щiтку, та все одно ввечерi в душi його чекае важкий дрючок – вiн вiдбере в нього обидвi ноги й залишить корчитися вiд болю на бетонi. Такий дрючок можна було прикупити за пачку сигарет чи три солодкi батончики «Бейбi рут». А понад усе я хотiв попередити його, щоб не наробив собi ще бiльшого лиха. Та замiсть викрикнути це все, я собi й далi любiсiнько розмазував смолу по даху, наче нiчого й не вiдбувалося. Як i всi решта тут, я передусiм бережу свою сраку. Мушу берегти. Вона вже й так дала трiщину, а в Шоушенку завжди знайдуться гедлi, якi з радiстю ii доламають. – Може, я не так висловився, – сказав Ендi. – Довiряете ви iй чи нi, несуттево. Проблема в тому, чи вважаете ви, що вона може встромити вам ножа в спину й поставити пiднiжку. Гедлi пiдвiвся. Мерт пiдвiвся теж. І Тiм Янгблад. Щоки в Гедлi налилися червiнню й тепер нагадували борти пожежноi машини. – А в тебе буде тiльки одна проблема, – промовив вiн. – Полiчити, скiльки цiлих кiсток у тебе лишиться. У лазаретi це зробиш. Мерте, скидаймо цього вилупка вниз. Тiм Янгблад витяг пiстолет. Ми всi, крiм Ендi, посилено терли щiтками дах. Сонце шкварило згори. Вони збиралися здiйснити задумане: Гедлi й Мерт вирiшили просто скинути його вниз. Жахливий нещасливий випадок. Дюфрейн, ув’язнений № 81433-SHNK, хотiв спустити вниз кiлька порожнiх вiдер i послизнувся на драбинi. Яка прикрiсть. Вони приступили до нього: Мерт узяв за праву руку, Гедлi – за лiву. Ендi не опирався. Вiн не зводив очей iз розчервонiлоi кiнськоi пики Гедлi. – Якщо вона у вас, мiстере Гедлi, пiд контролем, – тим самим спокiйним, урiвноваженим голосом вiв далi вiн, – ви можете отримати тi грошi, усi до останнього цента. Остаточний рахунок буде: мiстер Байрон Гедлi – тридцять п’ять тисяч, Дядько Сем – нуль. Мерт потягнув його до краю. Але Гедлi застиг на мiсцi й не рухався. А Ендi мiж ними скидався на канат у грi в перетягування. Аж ось Гедлi сказав: – Мерте, не жени коней. Хлопче, ти про що? – Я про те, що ви можете вiддати грошi дружинi, якщо вона у вас пiд п’ятою. – Кажи зрозумiлiше, хлопче, бо полетиш униз. – Законом дозволено зробити чоловiковi чи дружинi разовий подарунок, – пояснив Ендi. – На суму до шiстдесяти тисяч доларiв. Гедлi вирячився на Ендi так, наче його сокирою рубонули. – Та не, не може буть, – протягнув вiн. – Без податкiв? – Без податкiв, – пiдтвердив Ендi. – Податкова й цента не зачепить. – А звiдки ти таке знаеш? – Байроне, вiн був банкiром, – втрутився Тiм Янгблад. – Може, вiн щось i… – Заткни хавальник, Форель, – кинув Гедлi, навiть не глянувши на Тiма. Той почервонiв i замовк. Через товстi губи й вибалушенi очi деякi охоронцi прозивали його Фореллю. Гедлi не зводив очей з Ендi. – Ти той хитрозадий банкiр, який свою жiнку пiдстрелив. Чого це я маю довiряти хитрозадому банкiру? Щоб я сам загримiв сюди й тягав каменюки поряд iз тобою? А ти був би й не проти, правда ж? – Якби вас посадили за ухиляння вiд сплати податкiв, – тихо промовив Ендi, – ви потрапили б у федеральну в’язницю, а не в Шоушенк. Але цього не буде. Подарунок чоловiковi чи дружинi, що не обкладаеться податком, – цiлком законна лазiвка. Я таких зробив дюжини… хоча нi, сотнi. Вони переважно для тих людей, якi хочуть передати комусь малий бiзнес чи яким випадае одноразове щастя. Таке, як вам. – Я думаю, ти брешеш, – сказав Гедлi. Але насправдi вiн так не вважав. Це було помiтно. У ньому зароджувалось якесь почуття, i вiд цього на його видовжену бридку мармизу й на той неандертальський засмаглий лоб наповзло щось гротескне. Майже непристойне почуття вiдбилося в рисах Байрона Гедлi. То була надiя. – Нi, я не брешу. Але вiрити менi на слово ви не зобов’язанi. Наймiть адвоката… – Цi виродки – розбiйники з великоi дороги, вони тебе й у машинi «швидкоi» пiсля iнфаркту дiстануть! – викрикнув Гедлi. На це Ендi тiльки плечима знизав. – То пiдiть у податкову. Там вам скажуть те саме, тiльки безкоштовно. Насправдi я не повинен був вам цього казати. Ви мали б самi про все розвiдати. – Ану заглухни. Якийсь хитрозадий банкiр, убивця своеi жiнки, не вказуватиме менi, де собака порився. – Оформити для вас подарунок повинен адвокат iз питань податкiв чи банкiр. І за це доведеться щось заплатити, – пояснив Ендi. – Або… якщо вас це зацiкавить, можу я – майже безплатно. За три пива для моiх колег… – Колег, значить. – І Мерт хрипко заiржав. А ще ляснув себе по колiнi. Любив старий Мерт по колiнах ляскати. Сподiваюсь, вiн сконав од раку кишок у тiй частинi свiту, де станом на сьогоднi ще не винайшли морфiну. – Колег, як мило. Колеги! Нема в тебе нiяких… – Заткни свiй дурний капкан, – прогарчав Гедлi, i Мерт замовк. Гедлi знову перевiв погляд на Ендi. – Що ти там казав? – Я сказав, що попрошу за роботу лише три пляшки пива для товаришiв, бо це справедливо. Я думаю, чоловiк почуваеться бiльше чоловiком, працюючи на свiжому повiтрi влiтку, коли може перехилити пляшчину пивця. Але це тiльки моя думка. Пиво змочить горло, вони будуть вам вдячнi, я в цьому впевнений. Я потiм перетер iз кiлькома iншими, хто був на даху того дня: iз Реннi Мартiном, Логаном Сент-П’ером i Полом Бонсейнтом, – i всi ми побачили одне й те саме… точнiше, вiдчули одне й те саме. Зненацька перевага опинилася на боцi Ендi. У Гедлi на поясi в кобурi висiв пiстолет, у руцi був дрючок, за спиною в Гедлi бовванiв його друзяка Грег Стаммас, а за спиною в Стаммаса – цiла тюремна адмiнiстрацiя, а за нею – уся влада штату, але враз у золотавому сяевi сонця це все перестало мати значення, i я вiдчув, що серце пiдстрибуе в грудях так, як ще нi разу не плигало, вiдколи автозак провiз мене та ще чотирьох таких самих крiзь ворота в далекому тридцять восьмому i я ступив на прогулянкове подвiр’я. Ендi дивився на Гедлi тими своiми холодними ясними спокiйними очима, i йшлося не лише про тридцять п’ять тисяч. Усi ми це розумiли. Я багато разiв прокручував ту сцену в уявi й можу впевнено сказати: я знаю. То було змагання чоловiка з чоловiком. І Ендi просто переважив його в силi, так, як сильнiший гравець може переважити слабшого й притиснути його зап’ястя до столу в армреслiнгу. Гедлi нiщо не заважало тiеi ж митi кивнути Мерту, щоб перекинув Ендi через край, i той ударом об землю розколов собi череп. І все одно скористатися порадою Ендi. Нiщо не заважало. Але вiн цього не зробив. – А я мiг би дiстати вам усiм по парi пивасика, якби схотiв, – сказав Гедлi. – Коли шось робиш, пиво – воно добре йде. – Страшнючий козел навiть примудрився здатися при цьому великодушним. – Але я дам вам одну пораду, яку податкова давати не вважае за потрiбне. – Ендi незмигно дивився в очi Гедлi. – Робiть цей подарунок дружинi тiльки в тому випадку, якщо ви впевненi. Якщо ж ви бодай на краплину пiдозрюете, що вона може вас кинути на грошi чи встромити ножа в спину, то можемо придумати щось iнше… – Кинути на грошi? – грубо перепитав Гедлi. – Мене на грошi кинути! Нi, мiстере Крутий Банкiр, та вона, як навiть i товарний вагон проносного вижере, перднути не посмiе, якщо я не дозволю. Мерт, Янгблад та iншi вертухаi послужливо загиготiли. Але на губах Ендi навiть тiнi усмiшки не промайнуло. – Я заповню за вас усi необхiднi форми, – сказав вiн. – Їх можна взяти на поштi. Я заповнюю, а ви потiм тiльки пiдписуете. Це прозвучало вельми солiдно. Груди Гедлi напнулися вiтрилом. А тодi вiн обвiв нас усiх сердитим поглядом i загорлав: – Ви чого, барани, вилупилися? Ворушiть копитами, чорт забирай! – Вiн знову подивився на Ендi. – А ти, розумнику, iди сюди, до мене. Але слухай сюди: тiльки спробуй мене якось намахати – ще до кiнця тижня будеш у мене по душовiй своею головою в футбол грати. – Так, я це розумiю, – тихо вiдповiв Ендi. І вiн справдi розумiв. Як виявилося згодом, вiн розумiв набагато бiльше за мене – набагато бiльше за будь-кого з нас. Отак i вийшло, що тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року бригада арештантiв, що смолили дах фабрики, де виготовляли номернi знаки, передостаннього дня своеi роботи посiдала рядком на краю даху о десятiй годинi весняного ранку й цмулила пиво «Блек лейбл», виставлене найзапеклiшим вертухаем, що будь-коли заступав на змiну в тюрмi Шоушенк. Пиво було тепле, як сцяки, та все одно такого смачного я ще в життi не куштував. Ми сидiли, i пили, i вiдчували сонячнi променi на плечах, i зiпсувати це вiдчуття не мiг навiть вираз на обличчi Гедлi – напiввеселощi, напiвпрезирство, неначе вiн спостерiгав за тим, як пиво п’ють не люди, а мавпи. Вона тривала двадцять хвилин, та перерва на пиво, i цiлих двадцять хвилин ми почувалися вiльними людьми. Так, наче ми пили пиво й смолили дах будинку, який належав комусь iз нас. Не пив тiльки Ендi. Ну, про його стосунки зi спиртним я вже вам розказував. Вiн сидiв навпочiпки в затiнку, вiльно спустивши руки мiж колiн, дивився на нас, i на його губах грала легка усмiшка. Дивовижно, скiльки людей запам’ятали його таким. І дивовижно, скiльки iх було в тiй бригадi, коли Ендi Дюфрейн здобув перевагу над Байроном Гедлi. Я думав, нас було дев’ятеро-десятеро, але вже на початку п’ятдесят п’ятого ця кiлькiсть зросла до двох сотень, а то й бiльше… якщо вiрити всьому, що чуеш. Тож так, якщо ви попросите мене прямо вiдповiсти на запитання, що я намагаюсь вам розказати, – iсторiю про людину чи легенду, якою обросла ця людина, мов перлина наростае на маленькiй пiщинцi, – то я скажу, що вiдповiдь десь посерединi. Точно знаю я тiльки одне – Ендi Дюфрейн був не надто схожий на мене чи на будь-кого iншого, з ким я познайомився, вiдколи потрапив у цей зиндан. Вiн пронiс iз собою через свiй заднiй ганок п’ятсот доларiв. І щось iнше примудрився пронести з собою той сучий син. Почуття власноi гiдностi, напевно, чи вiдчуття, що врештi-решт вiн вийде переможцем… а може, то було лише вiдчуття свободи, навiть в ув’язненнi мiж цих проклятущих сiрих стiн. Немовби в ньому горiло його власне внутрiшне свiтло, яке вiн усюди носив iз собою. І на моiй пам’ятi втратив це свiтло лише один раз, але це теж частина нашоi iсторii. На той час, коли почався щорiчний чемпiонат iз бейсболу п’ятдесятого року (ви повиннi його пам’ятати, бо то був рiк, коли Боббi Томпсон провернув свiй знаменитий гоумран[19 - Гоумран (англ. Home run) – рiзновид iгровоi ситуацii в бейсболi, пiд час якоi вiдбивач i бiгуни, що перебувають на базах, встигають здiйснити повне коло по базах i потрапити в дiм (тобто здiйснити пробiжку), i при цьому команда, що захищаеться, не робить помилок.] наприкiнцi сезону), сестрички бiльше Ендi не дошкуляли. Посприяли цьому Стаммас i Гедлi. Якби Ендi Дюфрейн пiдiйшов до когось iз них чи ще якогось вертухая, що належав до iхньоi ватаги, i показав хоч едину краплину кровi на трусах, жодна сестричка в Шоушенку не лягла б тiеi ночi спати без головного болю. А вони й не опиралися. Я вже казав, що в тюрмi вистачало такого добра, як вiсiмнадцятирiчнi крадii машин, чи пiдпалювачi, чи якiсь покидьки, яких запроторили за розбещення малих дiтей. Пiсля того дня на даху майстернi Ендi пiшов своею дорогою, а сестрички – своею. Тодi вiн вже працював у бiблiотецi пiд началом крутого старого зека, Брукса Гатлена. Ту роботу Гатлен дiстав ще на початку двадцятих, бо в нього була вища освiта. Щоправда, спецiальнiсть у Бруксi була така собi (тваринництво), але в iнститутах нижчоi освiти, таких як наш Шенк, унiверситетськi дипломи – така рiдкiсть, що це якраз той випадок, коли коневi в зуби не заглядають. П’ятдесят другого Бруксi (котрий прикiнчив свою жiнку й доньку, продувши якось у покер, ще за часiв президента Кулiджа[20 - Кулiдж Келвiн Джон (1872–1933) – 30-й президент США в 1923–1929 рр.]) вийшов умовно-достроково. Як завжди, велемудра держава випустила його тодi, коли його шанс дати хоч якусь користь суспiльству лишився в далекому минулому. У своi шiстдесят вiсiм вiн, змучений артритом, пошкандибав крiзь головнi ворота в польському костюмi й французьких черевиках, з документами на звiльнення в однiй руцi й квитком на автобус компанii «Грейхаунд» – в iншiй. Вiн iшов i плакав. Шоушенк був його свiтом. А те, що лежало за його межами, жахало Брукса не менше, нiж Захiднi моря забобонних мореплавцiв тринадцятого столiття. У тюрмi Бруксi мав сякий-такий авторитет. Був головним бiблiотекарем, освiченою людиною. А якби пiшов у бiблiотеку в Кiттерi й попросив роботу, йому б навiть абонементноi картки не виписали. Я чув, вiн помер у притулку для нужденних старих у Фрипортi ще п’ятдесят другого, протягнувши на пiвроку довше, нiж я сподiвався. Так, я думаю, держава вiдiгралася на старому Бруксi. Його надресирували на те, щоб полюбив цей каловiдстiйник, а потiм викинули геть. Мiсце Брукса посiв Ендi, i на цiй посадi головного бiблiотекаря вiн пропрацював двадцять три роки. Усе потрiбне для бiблiотеки вiн добував тiею самою силою, завдяки якiй на моiх очах «нагнув» Байрона Гедлi. І поступово маленька кiмнатка (до двадцять другого в нiй була комiрчина для фарби, i там досi тхнуло скипидаром, бо ii так i не провiтрили як слiд), уздовж стiн якоi тяглися полицi з антологiями «Ридерз дайжест» i «Нешнл джiогрефiк», перетворилася на найкращу тюремну бiблiотеку в Новiй Англii. Вiн робив усе крок за кроком. Поставив бiля дверей скриньку для пропозицiй i терпляче виполював звiдти такi невдалi жарти, як «Побiльче жорналiв для дрочива будьласка» i «10 урокiв як пошвидче i полегче утiкти». Вiн роздобував те, про що в’язнi просили всерйоз. Написав у три великi книжковi клуби в Нью-Йорку й домовився, щоб два з них («Лiтературна гiльдiя» та клуб «Книжка мiсяця») надсилали нам видання всiх своiх великих збiрок за спецiальною зниженою цiною. З’ясував, що в ув’язнених iнформацiйний голод на такi копiткi захоплення, як рiзьблення по милу, деревообробляння, фокуси та картярська гра «Солiтер». Тож на цi теми Ендi вiдшукав усi книжки, якi тiльки змiг. А ще були тi два стовпи тюремного дозвiлля, Ерл Стенлi Гарднер та Луiс Ламур[21 - Гарднер Ерл Стенлi (1889–1970) – американський письменник, класик детективного жанру, автор серii книжок про адвоката Перрi Мейсона. Ламур Луiс (1908–1988) – американський письменник, писав переважно романи в жанрi вестерн.]. В’язнi зачитувалися iсторiями iз зали судових засiдань i необгороджених пасовиськ. Ну i, звiсно, пiд столом видачi стояла коробка з перченим читвом у паперових обкладинках. Тi книжки Ендi видавав дуже обачно та завжди наполягав на iх поверненнi. Та навiть iз такими застережними заходами кожне нове надходження дуже швидко зачитували до дiрок. Писати листи в сенат штату, що розташовувався в Огастi, вiн почав п’ятдесят четвертого. Начальником тодi вже був Стаммас, котрий любив робити вигляд, що Ендi – його звiрятко-талiсман. Вiн завжди, коли заходив у бiблiотеку, любив почесати з Ендi язиком, а iнодi навiть по-батькiвському обiйняти його за плечi або трохи полоскотати. Але то були понти для приiжджих. Ендi Дюфрейн нiчиiм звiрятком не був. Вiн сказав Ендi: «На волi ти, може, i був банкiром, але та частина твого життя швидко вiдходить у минуле, тож краще змирися з життям у в’язницi. А що стосуеться тiеi ватаги вискочок, республiканських ротарiанцiв[22 - Ротарi-клуби – нерелiгiйнi й неполiтичнi доброчиннi органiзацii, вiдкритi для всiх краiн свiту, незалежно вiд нацiональноi та расовоi приналежностi. Об’еднують людей бiзнесу для масштабних гуманiтарних проектiв.] в Огастi, то у сферi тюрем та iнших виправних закладiв вони вважають доцiльними лише три способи витрачати грошi платникiв податкiв. Номер один – бiльше стiн, номер два – бiльше грат, номер три – бiльше наглядачiв. На думку сенату штату, – пояснив Стаммас, – усi, хто сидить у Томастанi, Шоушенку, Пiтсфiлдi й Саут-Портлендi, – покидьки суспiльства. Вони туди потрапили, щоб тяжко вiдбувати своi термiни, i, Бог та його синок Ісус свiдки, вони iх тяжко вiдбудуть. А тi кiлька довгоносикiв, якi потрапили у хлiб… що ж, iм просто не пощастило, таке от сране невезiння». Ендi всмiхнувся своею фiрмовою стриманою усмiшкою й спитав у Стаммаса, що буде з бетонним блоком, якщо на нього раз на рiк протягом мiльйона рокiв падатиме крапля води. Розсмiявшись у вiдповiдь, Стаммас поплескав Ендi по спинi. – У тебе нема мiльйона рокiв, стара ти коняко. Але якби й був, ти б мотав iх iз тiею самою либою на пицi. Давай, пиши своi листи. Я навiть за тебе надiшлю, якщо заплатиш за марки. Ендi заплатив. І смiявся вiн останнiм, хоча на той час Стаммаса й Гедлi вже не було в тюрязi й побачити це вони не могли. Запити Ендi на фiнансування бiблiотеки постiйно вiдхиляли, i так тривало до шiстдесятого – коли вiн отримав чек на двiстi доларiв. Певно, сенат ухвалив його в надii, що Ендi заткнеться й злiзе з них. Марнi сподiвання. Ендi вiдчув, що йому нарештi вдалося просунути одну ногу в дверi, i просто подвоiв зусилля. Строчив по два листи на тиждень замiсть одного. Шiстдесят другого вiн уже отримав чотириста доларiв, i до кiнця того десятилiття бiблiотека стабiльно мала по сiмсот доларiв на рiк. А вже в сiмдесят першому сума зросла аж до тисячi. Не так i багато, якщо порiвнювати з тим, що дають на середньостатистичну бiблiотеку в малому мiстечку, наприклад, але на штуку баксiв можна накупити цiлу гору макулатури про Перрi Мейсона i вестернiв про Джейка Логана. На той час, коли Ендi вже не було, ви могли зайти в бiблiотеку (вона виросла з тiсноi комiрчини для бляшанок i тепер займала три кiмнати) та знайти там усе, що серце забажае. А якщо не могли знайти, то з великою часткою ймовiрностi для вас це мiг роздобути Ендi. А тепер ви запитуете себе, чи все це вийшло так тому, що Ендi розказав Байрону Гедлi, як заощадити на податках зi спадщини, яка снiгом звалилася тому на голову. Вiдповiдь – «так»… i «нi». Що сталося далi, ви, напевно, i самi можете здогадатися. По Шоушенку поповзли чутки, що в тюрмi е власний ручний фiнансовий генiй. Уже наприкiнцi весни – на початку лiта п’ятдесятого року Ендi створив два трастовi фонди для наглядачiв, що хотiли забезпечити вищу освiту своiм дiтлахам, консультував кiлькох iнших, якi хотiли трохи пограти на бiржi (i, як потiм виявилося, дуже вигiдно зiграли, так вигiдно, що один iз них через два роки завчасно пiшов на пенсiю). І хай менi грець, якщо вiн не консультував самого начальника, старого Джорджа-Лимоннi Губки-Дунехi, про те, як краще обiйти всi ризики й заплатити поменше податкiв. Це було перед тим, як Дунехi з трiском виперли. Думаю, вiн уже вимрiяв собi тi мiльйони, якi заробить iз продажу книжки. У квiтнi п’ятдесят першого Ендi заповнював податковi декларацii для половини вертухаiв Шоушенку, а вже п’ятдесят другого – майже для всiх. Платили йому найцiннiшою в тюрмi монетою – добрим ставленням. Згодом, коли посаду начальника тюрми обiйняв Грег Стаммас, Ендi ще бiльше пiднявся. Але розказати вам точно, у деталях, як саме це вiдбувалося, я б не змiг, хiба що навздогад. Дещо я знаю точно, а про iнше можу лише здогадуватися. Я знаю, що е в’язнi, якi мають рiзноманiтнi привiлеi, – радiоприймачi в камерах, на вiдвiдини до них можуть приходити коли завгодно, i всяке таке. І е люди на волi, якi платять за те, щоб у цих в’язнiв були всi тi привiлеi. Таких людей у тюрязi називають ангелами. Коли раптом якогось пацана вiдмазують вiд роботи в майстернi номерних знакiв у суботу до обiду, ти точно знаеш, що якийсь ангел викашляв трохи бабла, щоб це сталося. Зазвичай усе вiдбувалося так: ангел давав на лапу якомусь вертухаю середньоi ланки, а той уже пiдмазував вище й нижче по адмiнiстративнiй драбинi. А потiм був ще автосервiс зi знижками, який «поховав» начальника Дунехi. На якийсь час вiн залiг на дно, а потiм, десь наприкiнцi п’ятдесятих, вигулькнув iз новою силою. І деякi пiдрядники, якi працювали в тюрмi, час вiд часу башляли начальству, я в цьому впевнений. Те саме майже точняк було з компанiями, чие обладнання купили й поставили у пральнi, майстернi номерних знакiв i заводi для подрiбнення руди, який побудували тисяча дев’ятсот шiстдесят третього. А ще наприкiнцi шiстдесятих тут процвiтала торгiвля «колесами», i на цьому хтось iз адмiнiстрацii добряче нагрiв руку. Усi цi струмочки зливалися в чималу рiчку протиправного прибутку. То була не те щоб гора нелегальних баксiв, якi курсують у реально великих тюрмах: у «Аттицi» чи Сен-Квентинi, примiром, – але й не мiзер. І з часом цi грошi самi по собi стають проблемою. Їх не можна просто запхати в гаманець, а потiм висипати жменю пожмаканих двадцяток i засалених десяток, коли хочеш зробити собi на задньому дворi басейн чи прибудувати до будинку флiгель. Коли доходиш певноi межi, то треба пояснювати, звiдкiля в тебе бабоси… а якщо твое пояснення когось не переконае, то рано чи пiзно сам дiстанеш номерок. Отож, виникла потреба в послугах Ендi. Його забрали з пральнi й посадили в бiблiотецi, але якщо глянути на це дiло пiд iншим кутом, то з пральнi його не забирали нiколи. Просто замiсть брудних простирадл змусили вiдмивати бруднi грошi. Вiн переводив iх в акцii, облiгацii, вiльнi вiд податкiв мунiципальнi облiгацii й усе таке. Десь рокiв через десять пiсля того вирiшального дня на даху майстернi вiн розказав менi, що не вiдчував за собою жодноi провини й докори сумлiння гризли його мало. Аферисти провертали б своi оборудки що з ним, що без нього. А вiн не просив, щоб його саджали в Шоушенк, вiв далi Ендi. Вiн був чесним чоловiком, жертвою, якiй колосально не поталанило в життi, а не мiсiонером i не добродiйником. – До того ж, Реде, – пояснював вiн менi з тiею своею напiвусмiшечкою, – те, що я роблю тут, не надто вже й вiдрiзняеться вiд того, що я робив на волi. Скажу тобi одну цинiчну аксiому: обсяг експертноi фiнансовоi допомоги, яка потрiбна iндивiду чи компанii, прямо пропорцiйний тому, скiлькох людей цей iндивiд чи компанiя намахують. Люди, якi заправляють усiм у цих застiнках, – переважно тупi брутальнi чудовиська. Люди, якi заправляють усiм у вiльному свiтi, теж брутальнi й чудовиська, однак вони не такi вже й тупi, бо стандарти компетентностi там трохи вищi. Ненабагато, але вищi. – Але «колеса», – заперечив я. – Не хочу вказувати тобi, що робити, але мене вони нервують. Барбiтура, стимулянти, заспокiйливi, нембутал… а тепер ще i якась «четверта фаза» з’явилася. Я не фанат цього всього. І нiколи не був. – Так, – погодився Ендi. – Менi «колеса» теж не подобаються. І нiколи не подобались. Але так само й цигарки та випивка не вставляють. Я не штовхаю «колеса». І не проношу iх сюди, i не продаю, коли принесуть. Це роблять вертухаi. – Але ж… – Так, я розумiю, що межа тут дуже тонка. Усе зводиться до того, Реде, що деякi люди взагалi вiдмовляються бруднити руки. Це зветься святiстю, i голуби сiдають тобi на плечi й обсирають тобi сорочку. Інша крайнiсть – купатися в грязюцi й хапатися за все, що може принести тобi клятий долар, – за зброю, «фiнки», герич, ще якусь чортiвню. До тебе колись пiдходили у дворi з договiрняками? Я кивнув. За минулi роки таке багато разiв було. Зрештою я той, хто все дiстае. І вони вирiшують – раз ти можеш дiстати iм акумулятор для транзисторного радiоприймача, блок «лакi страйку» чи сiрникову коробку травки, то i з тим, хто продасть ножа, звести можеш. – Авжеж, пiдходили, – сам вiдповiв на свое запитання Ендi. – Але ти такого не робиш. Бо такi люди, як ми, Реде, знають, що е ще третiй варiант. Альтернатива лицемiрнiй квакерськiй чистотi чи купанню в брудi та слизi. Це альтернатива, яку вибирають дорослi люди по всьому свiтi. Балансуеш мiж тим, щоб брести через баюру, i тим, яку вигоду з цього матимеш. Вибираеш менше з двох лих i намагаешся весь час тримати перед очима своi добрi намiри. А наскiльки добре це тобi вдаеться, можеш судити з того, чи мiцно спиш уночi… i на що схожi твоi сни. – Добрi намiри, – i я розсмiявся. – Ендi, я все про це знаю. Тiею дорогою можна прямiсiнько в пекло почеберяти. – Не вiр у це. – На обличчя Ендi набiгла тiнь. – Пекло – це тут. Отут, у Шенку. Вони продають «колеса», я кажу iм, що робити з грiшми. Але ще в мене е бiблiотека, i я знаю понад два десятки хлопцiв, яким книжки допомогли скласти тести й здобути атестати про закiнчення середньоi школи. Може, коли вони вийдуть звiдси, зможуть вигребти з купи лайна, у яку шубовснули. Коли нам у п’ятдесят сьомому знадобилася друга кiмната, менi ii видiлили. Бо хочуть, щоб я був задоволений. Я працюю задешево. Така угода. – І в тебе е своi власнi апартаменти. – Авжеж. Бо менi так подобаеться. У п’ятдесятi роки населення тюрми повiльно й невпинно зростало, а в шiстдесятi мало не клятий демографiчний бум стався, бо всiм малим студентського вiку в Америцi раптом запрагло скуштувати наркоти, а за викурений косячок припаювали абсолютно дурнi термiни. Але за весь той час в Ендi не було жодного напарника по камерi, крiм здоровенного мовчазного iндiанця, якого звали Нормаден (i, як усiх iндiанцiв у Шенку, прозивали Вождем), та й Нормаден довго там не протримався. Багато старожилiв тюрми вважали Ендi психом, а той лише всмiхався собi. Вiн жив сам, i так йому подобалося… а про його задоволення адмiнiстрацiя пiклувалася. Бо його робота обходилася дешево. Час у тюрмi тягнеться дуже повiльно. Бува, накотить таке вiдчуття, наче вiн геть зупинився. Але вiн минае. Минае. Джордж Дунехi зiйшов зi сцени пiд крики: заголовки газет волали «СКАНДАЛ» i «НАГРІВ РУКИ». Слiдом за ним Хазяiном став Стаммас, i на наступнi шiсть рокiв Шоушенк перетворився на фiлiю пекла на землi. За царювання Грега Стаммаса всi нари в лазаретi та камерах в одиночному крилi були зайнятi. Одного дня тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого я подивився на свое вiдображення в дзеркальцi для голiння, яке тримав у себе в камерi, i побачив, що на мене дивиться сорокарiчний дядько. У тридцять восьмому в ув’язнення потрапив молоденький хлопчина з густою чуприною рудуватого волосся. Каяття доводило до сказу, вiн думав про самогубство. Той хлопчина зник назавжди. Руде волосся наполовину посивiло й уже потроху зникало на скронях. У кутиках очей пролягли гусячi лапки. Того дня я роздивився в собi старигана, що терпляче очiкував, коли нарештi настане його час. І мене це налякало. Кому хочеться постарiти на зонi? Стаммас пiшов рано, п’ятдесят дев’ятого. Декiлька допитливих репортерiв капiтально все рознюхали, один iз них навiть на чотири мiсяцi сiв пiд вигаданим iм’ям за цiлковито надуманий злочин. Газети знову тримали напоготовi заголовки «СКАНДАЛ» i «НАГРІВ РУКИ», але опустити на Стаммаса молот не встигли – вiн утiк. І я його розумiю – о, чудово розумiю. Якби його засудили, вiн мiг загримiти прямiсiнько сюди. І в такому разi жити йому б лишалося цiлих п’ять годин. Байрон Гедлi здимiв на два роки ранiше. У виродка стався серцевий напад, i вiн рано вийшов на пенсiю. Ендi за аферу Стаммаса нiхто чiпати не став. На початку п’ятдесят дев’ятого призначили нового начальника, i заступника начальника, i нового головного наглядача. І на наступнi вiсiм iз чимось мiсяцiв Ендi знову перетворився на звичайнiсiнького в’язня. Саме тодi в камеру до Ендi пiдселили Нормадена, кремезного напiвкровку-пасамакводi[23 - Плем’я корiнних американцiв iз пiвнiчного сходу Пiвнiчноi Америки, переважно територii штату Мен та канадськоi провiнцii Нью-Брансвiк. Переселенцi з Європи витiснили плем’я з мiсць його проживання, i нинi його резервацiю розташовано на сходi округу Вашингтон, штат Мен.]. Але потiм усе закрутилося знову. Нормадена забрали, Ендi й далi насолоджувався тишею та спокоем. Прiзвища мiняються, бiзнес лишаеться незмiнним. Якось я розговорився з Нормаденом про Ендi. – Добрий хлопак, – сказав Вождь. Розiбрати, що вiн говорить, було важко, бо в нього була заяча губа й вовча паща, слова виливалися потоком кашi. – Менi там добре було. Вiн не знущався. Але й не хтiв, шоб я там був. Я це бачив. – Промовисте знизування плечима. – Але я-то й радий, шо забрали мене, отако. Там такий протяг сильний, у тiй камерi. Холодно весь час. Вiн нiкому не давав чiпати своi речi. Але це нiчого. Хороший хлопець, нiколи не знущався. Але тягне сильно. Якщо пам’ять мене не зраджуе, Рита Гейворт провисiла в камерi Ендi до п’ятдесят п’ятого. Потiм ii замiнила Мерилiн Монро та ii фотка з фiльму «Сверблячка сьомого року» – той знаменитий кадр, де вона стоiть над вентиляцiйною решiткою метро, а тепле повiтря роздмухуе iй спiдничку. Мерилiн трималася до шiстдесятого й була вже добряче пошматована по краях, а потiм Ендi замiнив ii на Джейн Менсфiлд. Але Джейн виявилася (даруйте на словi) фригiдною, i вже за рiк iй на змiну прийшла одна англiйська актрисуля (може, Гейзел Корт ii звали, точно не скажу). Шiстдесят шостого й та зiйшла зi стiни, а на рекорднi шiсть рокiв ангажемент у камерi Ендi здобула Ракел Велч. На останньому плакатi, що там висiв, була гарненька спiвачка кантрi-року, яку звали Лiнда Ронстадт. Якось я спитав, що для нього означають цi плакати. Ендi глянув на мене дивно, зачудовано. – Та, певно, те саме, що й для всiх, хто тут сидить. Свободу. Ти дивишся на цих вродливих жiнок i вiдчуваеш, нiби можеш… ну, не зовсiм можеш, але нiби можеш… ступити крок i стати там, поряд iз ними. Бути вiльним. Мабуть, тому найбiльше менi завжди подобалася Ракел Велч. Рiч була не лише в нiй. Насправдi важливим був пляж, на якому вона стояла. То було наче десь у Мексицi. У тихiй i спокiйнiй мiсцинi, де людина може слухати своi думки. Реде, ти нiколи не помiчав за собою, що якась картинка збуджуе почуття? Я вiдповiв, що нiколи про це не задумувався. – Може, настане день, i ти зрозумiеш, що я маю на увазi, – сказав менi тодi Ендi. І, як виявилося, мав рацiю. Минуло багато рокiв, i я чудово зрозумiв, що вiн мав на увазi… а коли це сталося, то найперше я подумав про Нормадена i про те, як вiн казав, що в Ендi в камерi завжди було холодно. Наприкiнцi березня – на початку квiтня шiстдесят третього з Ендi сталося дещо жахливе. Я вже вам казав, що вiн мав у собi те, чого бiльшостi ув’язнених (у тiм числi й менi) бракуе. Можете назвати це незворушнiстю чи вiдчуттям душевного спокою, або навiть постiйною та непохитною вiрою в те, що рано чи пiзно настане день, коли цей довжелезний кошмар закiнчиться. Хоч би як вам забажалося це назвати, Ендi Дюфрейн завше зберiгав спокiй i зосередженiсть. У ньому не було нi краплини того похмурого вiдчаю, який iз часом охоплюе бiльшiсть довiчникiв. Вiдчути запах безнадii у випадку з Ендi вам би не вдалося нiзащо. Аж до кiнця тiеi зими шiстдесят третього. На той час у нас був новий начальник, звали його Семюел Нортон. Сiмейка Мезер, Коттон та Інкрис[24 - Мезер Інкрис (1639–1723), Мезер Коттон (1663–1728) – батько та син, американськi пуританськi проповiдники, релiгiйнi моралiсти, що справили великий вплив на американську полiтичну думку XVII столiття.], почувалися б поряд iз ним як удома. Наскiльки менi вiдомо, нiхто й нiколи не бачив, щоб Сем Нортон усмiхався. У нього був значок почесного баптиста з адвентистськоi церкви Елiота. Ставши на чолi нашоi щасливоi родини, вiн запровадив свое головне нововведення – кожному новоспеченому в’язню вручати примiрник Нового Заповiту. Ще в нього на столi стояла маленька пластинка з тикового дерева, на якiй золотими лiтерами було вирiзьблено: «ХРИСТОС – МІЙ СПАСИТЕЛЬ». А на стiнi висiло гаптування його дружини: «ЙОГО СУД ГРЯДЕ, І ДО НЬОГО ВЖЕ БЛИЗЬКО». Але нам, в’язням, це було фiолетово. За нашими вiдчуттями, суд уже вiдбувся, i, як i всi решта, ми б охоче засвiдчили, що скелi не поспадали на нас i сухi дерева не дали прихистку. Для кожного випадку в нього була напоготовi цитата з Бiблii, у цього мiстера Сема Нортона, а коли вам у життi попадеться така людина, то моя вам порада: усмiхайтесь якнайширше й обома долонями затуляйте яйця. Випадкiв потрапляння в лазарет стало менше, нiж у часи Грега Стаммаса, i, наскiльки менi вiдомо, похорони в мiсячному сяйвi враз припинилися. Але зрозумiйте правильно: це не значить, що Нортон не був прихильником покарань. В одиночках завжди вистачало народу. У людей випадали зуби – не вiд побиття, а вiд харчування хлiбом i водою. Таку дiету називали «злаково-зубодробильною», в’язнi казали щось типу: «А мене оце, мужики, Сем Нортон на дiетi тримае, злаково-зубодробильнiй». Цей тип був найбезчеснiшим лицемiром з усiх, кого я бачив на високих посадах. Тюремний бiзнес, про який я вам ранiше розповiдав, процвiтав i далi, тiльки Сем Нортон додав до нього кiлька власних штрихiв. Ендi про них знав, а що ми з ним на той час стали добрими друзяками, то й мене в деякi деталi посвятив. І коли говорив про них, на його обличчя наповзав вираз подиву, змiшаного з веселощами й огидою, неначе вiн оповiдав менi про якийсь бридкий хижий вид жука, котрий, попри всю свою потворнiсть i зажерливiсть, був чомусь радше кумедним, нiж лячним. Саме начальник Нортон запровадив програму «З-за мурiв – свiту». Якихось шiстнадцять-сiмнадцять рокiв тому ви могли про неi читати. У «Ньюсвiку» навiть стаття була. Репортери все подали так, наче то був справжнiй прорив у практицi виправних закладiв. В’язнi за межами тюрми рiзали деревину на папiр, ремонтували мости й дороги на гребенях дамб, будували льохи для картоплi. Нортон назвав це «З-за мурiв – свiту», i роз’яснювати, що воно означае, його запрошували мало не в кожен клятий клуб «Ротарi» та «Кiванiс»[25 - «Кiванiс» – мiжнародний освiтнiй клуб, заснований 1915 року в Детройтi, штат Мiчиган.] у Новiй Англii, особливо пiсля того, як знiмок його пики з’явився в «Ньюсвiку». А в’язнi називали це «розбоем на великiй дорозi», але, наскiльки менi вiдомо, нiкого з них не запрошували висловлювати своi погляди в «Кiванiс» чи в таемний орден лосiв. Нортон зi своiм почесним значком вигулькував на кожному такому заходi: вiд пиляння деревини й копання каналiзацiйних колекторiв до прокладання нових дренажних труб на дорогах мiсцевого значення. Де й узявся Нортон – вершки знiмав. Існували сотнi способiв засвiтитися: постачати людей, матерiали, ще бозна-що там. Але вiн ще й з iншого боку заходив. Тамтешнi будiвельнi компанii боялися програми «З-за мурiв – свiту», як вогню, бо праця в’язнiв – рабська праця, iз нею не поконкуруеш. Тож Сем Нортон, цей носiй обох Заповiтiв i почесного церковного значка, упродовж тих п’ятнадцяти рокiв, поки був начальником Шоушенку, отримав пiд столом чимало пухких конвертiв. І коли конверт переходив з рук у руки, вiн вирiшував: перебивати цiну на проектi, не подаватися взагалi чи сказати, що всi його «ззамурiвцi» мають працювати деiнде. Мене завжди страшенно дивувало, як це Нортона ще не знайшли в багажнику «Тандерберду»[26 - Люксова модель автомобiля марки «форд» у кузовi купе.] десь на узбiччi шосе в Массачусетсi iз зав’язаними за спиною руками й шiстьма кулями в головi. Хай там як, усе було, нiби в тiй старiй трактирнiй пiснi: «О Господи, грошва тече потоком». Напевно, Нортон дотримувався давнього пуританського постулату: найкращий спосiб довiдатися, до кого Бог благоволить, – подивитися на розмiр банкiвського рахунку. У всьому цьому Ендi Дюфрейн вiдiгравав роль його правоi руки, мовчазного напарника. Тюремна бiблiотека була единим, що мав Ендi. Нортон про це знав, i Нортон цим користувався. Ендi розказував менi про один з улюблених афоризмiв цього покидька: рука руку мие. Тому Ендi давав добрi поради й робив кориснi пропозицii. Я не можу напевне сказати, що вiн в ручному режимi керував програмою «З-за мурiв – свiту», але хай менi чорт, якщо вiн не оформлював грошi для того курвого сина, який на кожному кроцi кричав про Ісуса. Вiн давав добрi поради, робив кориснi пропозицii, грошi розходилися куди слiд, i… от же ж курва! У бiблiотеку пiдганяли новий комплект iнструкцiй iз ремонту автомобiлiв, свiжi томи енциклопедii Гролье, книжки про те, як пiдготуватися до тесту з оцiнювання успiшностi. Ну i, звiсно, ще бiльше Ерла Стенлi Гарднера i Луiса Ламура. І я свято переконаний, що скоiлося те, що скоiлося, бо Нортон просто не хотiв втрачати свою чудову праву руку. Бiльше того: це сталося, бо вiн боявся того, що Ендi мiг про нього розказати, якби Ендi коли-небудь вийшов iз в’язницi Шоушенк. Усю цю iсторiю я склав докупи по шматках (кавалок тут, кавалок там, цiлих сiм рокiв збирав), щось почув вiд Ендi, але не все. Вiн, узагалi, не хотiв у розмовах чiпати ту частину свого життя, i я його добре розумiю. Шматки цiеi iсторii я добував iз пiвдюжини рiзних джерел. Я вже раз сказав, що ув’язненi – це раби, не бiльше, зате в них е цiлком рабська корисна звичка прикинутися вiником i нашорошити вуха. Я знаю цю iсторiю вздовж i впоперек, i зсередини до кiнця можу розказати, i зсередини до початку, але вам я ii розповiм вiд А до Я, i тодi, може, ви збагнете, чому цей чоловiк близько десяти мiсяцiв провiв у чорному депресняковому зацiпенiннi. Бачте, по-моему, вiн усiеi правди не знав до шiстдесят третього, п’ятнадцять рокiв не знав ще по тому, як втрапив у цю миленьку пекельну дiру. До того як познайомився з Томмi Вiльямсом, Ендi не знав, яка лажа з цього може вийти. Томмi Вiльямс до щасливоi маленькоi родини Шоушенк прибився в листопадi шiстдесят другого. Томмi вважав себе корiнним жителем Массачусетсу, але цим не пишався. За своi двадцять сiм рокiв вiн примудрився мотати термiни по всiй Новiй Англii. Був вiн професiйним злодiем, i, як ви вже, напевно, здогадалися, на мою думку, йому варто було вибрати собi якусь iншу професiю. Томмi був чоловiком жонатим, щотижня до нього на вiдвiдини приходила дружина. Вона вважала, що життя в Томмi (а отже, i в неi та iхнього трирiчного малюка) могло скластися краще, якби ii чоловiченько мав шкiльний атестат. Зрештою, вона таки вмовила його скласти iспити, i так Томмi Вiльямс почав регулярно навiдуватися в бiблiотеку. Для Ендi на той час це вже була вторована колiя. Вiн одразу побачив, що Томмi складатиме тести на атестат середньоi школи. Томмi пiдучував тi предмети, з яких склав iспит у школi (не так уже й багато iх було), а потiм складав тест. А ще Ендi бачив, що вiн передплатив чимало курсiв заочного навчання з тих предметiв, якi в школi провалив чи просто прогуляв. Здаеться менi, вiн був не найкращим учнем iз тих, кого пiдтягував Ендi, i, узагалi, я не знаю, чи здобув вiн той свiй шкiльний диплом, але для моеi iсторii це не мае жодного значення. Найголовнiше в цьому всьому було те, що вiн потроху перейнявся симпатiею до Ендi Дюфрейна (зрештою, як i всi люди, коли трохи його пiзнавали). Кiлька разiв, коли траплялася нагода, вiн питав в Ендi, «що такий мудрий хлоп робить на зонi», – запитання з розряду «що така мила дiвчина забула в цiй клоацi?» Але Ендi був не з таких, хто йому вiдповiв би. Вiн лише всмiхався й повертав розмову на якiсь iншi рейки. Цiлком природно, що Томмi пiшов i поцiкавився в когось iншого, а коли зрештою почув усе про Ендi, то був, напевно, найбiльший шок за все його молоде життя. А поцiкавився вiн у свого напарника у пральнi, де вони разом працювали на паровiй установцi, яка прасувала й складала бiлизну. Населення тюряги зве ii каландром, бо як будеш необережний i ловитимеш гав, тебе швидко затягне в каток мiж двома валами. Його напарником був Чарлi Латроп, який уже вiдсидiв дванадцять рокiв за вбивство. Чарлi страшенно зрадiв, що можна знову розiгрiти на язицi для Томмi деталi судового процесу над Дюфрейном – це якось розвiювало монотоннiсть витягання свiжовипрасуваних простирадл iз машини та вкладання iх у кошик. Вiн саме дiстався до того моменту, коли присяжнi спершу пiшли пообiдати й тiльки потiм оголосили свiй вирок про те, що Ендi винний, коли пролунав тривожний свисток i каток зi скреготом зупинився. З дальнього боку в нього подавали свiжовипранi простирадла з елiотського будинку для старих. З iнтервалом у п’ять секунд машина випльовувала iх сухими й охайно випрасуваними на боцi, де стояли Томмi й Чарлi. А iхня робота була iх забирати, складати й вкидати у вiзок, вистелений коричневим папером. Але тiеi митi Томмi Вiльямс просто стояв i витрiщався на Чарлi Латропа, а його щелепа вiдвисла аж до грудноi клiтки. Вiн стояв, а перед ним росла гора простирадл, якi пройшли крiзь щiлину чистими й тепер валялися на пiдлозi, всотуючи в себе грязюку, що чвакала пiд ногами (а у вологiй пральнi тiеi грязюки було багато). До них на всiх парах мчав Гомер Джессап, головний бичара того дня. Вiн верещав так, що вуха закладало, i наперед смакував свару. Але Томмi звернув на нього нуль уваги. Вiн заговорив до Чарлi так, наче старого Гомера, котрий вiдiрвав бiльше довбешок, нiж мiг полiчити, i не було зовсiм. – Як, ти сказав, того гольфера звали? – Квентин, – вiдповiв Чарлi, розгублений i засмучений. Пiзнiше вiн розказував, що хлоп буквально пополотнiв, став бiлий, наче прапор парламентаря. – Глен Квентин, здаеться. Ну чи якось так… – Ви що! Ви що! – проревiв Гомер Джессап. Шия в нього була червона, як пiвнячий гребiнь. – Кидайте простирадла в холодну воду! Бiгом! Господи, бiгом, ви… – Боже мiй, Глен Квентин, – промовив Томмi Вiльямс, i це все, що вiн встиг промовити, бо Гомер Джессап, цей найменш миролюбивий iз людей, добряче приклав йому кийком по потилицi. Томмi хряснувся мордою об пiдлогу так сильно, що миттю позбувся трьох переднiх зубiв. До тями вiн прийшов уже в карцерi, до якого був прикутий ще тиждень – iхав у товарному вагонi знаменитого поiзда зi злаково-зубодробильним харчуванням вiд Сема Нортона. Плюс у справу йому пришили чорну мiтку. То було на початку лютого шiстдесят третього. Вийшовши з карцеру, Томмi Вiльямс порозпитував ще шiстьох чи сiмох старожилiв тюрми, i вiд усiх чув приблизно ту саму iсторiю. Я це знаю, бо був одним iз них. Та коли я спитав, нащо йому це потрiбно, Томмi наче води в рот набрав. А тодi одного дня вiн пiшов у бiблiотеку i злив Ендi Дюфрейну отакенну гору iнформацii. І вперше та востанне (принаймнi вiдтодi, як вiн пiдiйшов до мене з питанням про плакат iз Ритою Гейворт, шарiючись, наче малий, що купуе першу в життi пачку «Троянiв»), Ендi втратив незворушнiсть… тiльки цього разу вiн геть засипався. Я побачив його того дня трохи згодом, i вигляд у нього був, як у того, хто наступив на робочий край граблiв i добряче гахнув собi мiж очей. Руки в нього трусились. Коли я до нього заговорив, вiн не вiдповiв. Ще до кiнця дня вiн перетер iз Бiллi Генлоном, головним вертухаем, i наступного дня забив стрiлу з начальником Нортоном. Пiзнiше вiн розказував менi, що тiеi ночi не склепив повiк. Просто лежав i слухав, як за вiкном вистогнуе холодний зимовий вiтер, раз по раз проводжав поглядом промiнь прожектора, який креслив довгi рухливi тiнi на бетонних стiнах клiтки, яку вiн звав домом, вiдколи Гаррi Трумен був президентом[27 - Трумен Гаррi (1884–1972) – 33-й президент США в 1945–1953 рр.], i намагався все обдумати. Вiн сказав менi, що Томмi наче витяг ключ, який пiдходив до клiтки в глибинi його свiдомостi, клiтки, дуже схожоi на його власну камеру. Та замiсть людини в нiй сидiв тигр, i того тигра звали Надiя. Вiльямс витяг ключ, що вiдмикав клiтку, i хоч-не-хоч, а тигр вирвався на волю, i тепер блукав у нього в головi. Чотири роки перед тим Томмi Вiльямса заарештували в Род-Айлендi, злапали за кермом краденоi тачки, у якiй було повно вкраденого краму. Томмi здав свого спiльника, прокурор за спiвпрацю просив про м’якше покарання, i Томмi його отримав. Вiд двох до чотирьох, в ув’язненнi. Через одинадцять мiсяцiв пiсля того, як вiн почав мотати свiй строк, його спiвкамернику пiдфартило дiстати квиток на волю, а до Томмi пiдселили нового. Елвуд Блетч його звали. Блетча взяли за збройне пограбування й засудили на термiн вiд шести до дванадцяти. – Я такого нервовохворого чувака ще нiколи не бачив, – дiлився зi мною Томмi. – Таким не варто й потикатися в грабiжники. Особливо зi стволом. Трохи десь щось зашурхотить, i вiн пiдстрибуе до стелi… а на землю опускаеться стрiляючи, швидше за все. Якось уночi вiн мене мало не задушив, бо десь далi по коридору якийсь поц лупив по гратах жерстяним кухлем. Я з ним сiм мiсяцiв одсидiв, а тодi мене випустили. Ну, розумiеш, я вiдмотав i вийшов на перерву. Щоб ми з ним базiкали, не скажу, бо з Елом Блетчем розмову не провадять. Вiн провадить ii з вами. Вiн патякав без угаву. Нiколи не затикався. Як ти хочеш вставити слово, вiн одразу грозить тобi кулаком i пiдкочуе очi. Коли вiн таке робив, мене аж тiпало. Вiн був здоровенний, мов бик, високий, майже лисий, ще й тi зеленi очиська зиркали з западин. Боже. Хоч би я бiльше нiколи його не бачив. Щоночi вiн наче у триндливий запiй iшов. Де вiн рiс, iз яких притулкiв здриснув, де й ким працював, яких бабiв трахав, скiльки пiдпiльних казино обчистив. А я просто йому не заважав. Морда в мене не те щоб дуже, ну, але все одно не хотiлося, щоб ii розфiгачили. Менi вiн сказав, що бомбанув бiльше двохсот точок. Повiрити в це менi було важко, бо вiн злiтав у повiтря, наче феерверк, щоразу, як хтось голосно пердне, але вiн клявся, що так i було. А тепер… Реде, послухай мене. Я знаю, що мужики часом плетуть усякi вигадки, як про щось узнають. Але менi врiзалося в пам’ять: ще до того, як почув про того гольфера Квентина, я подумав, що якби в мiй будинок вдерся Ел Блетч i я про це згодом взнав, то вважав би себе найщасливiшим задрипанцем з усiх, кому пощастило жити далi. Можеш собi уявити його в спальнi якоiсь дамочки? Вiн стоiть перебирае ii скриньку з цяцьками, i тут вона кашляе увi снi чи перевертаеться на другий бiк? Менi про таке навiть подумати страшно, мороз пробирае. Іменем матерi клянусь. Вiн розказував, що i людей вбивав. Людей, якi його зайобували. Принаймнi так вiн казав. І я йому повiрив. Бо вiн був схожий на того, хто може когось мочканути. Просто вiн, курва, вiчно був заведений! Як волина зi спиляним ударником. Знав я одного кента, у нього був полiцейський «смiт-енд-вессон» зi спиляним ударником. Вiн нi на хрiна не годився, ну, хiба що потрiпатися про нього можна було. У тому револьверi спусковий механiзм приводився в дiю так легко, що вiн би вистрiлив, якби цей кент, Джоннi Каллаген, так його звали, якби вiн увiмкнув свiй грамофон на повну котушку й поклав його на гучномовець. Отакий був i Ел Блетч. Краще я його описати не можу. І нiтрохи не сумнiваюся, що вiн прикiнчив двiйко-трiйко людей. І якось уночi, просто аби щось сказати, я такий питаю: «І кого ж ти вбив?» Ну, жартома, розумiеш. А вiн смiеться й каже: «У Менi один строк мотае за тих двох, кого я замочив. Був там один такий i жiнка того лоха, який вiдбувае. Я саме iхню хату перетрушував, а той недоносок почав мене зайобувати». – Не пригадую, називав вiн менi iм’я жiнки чи нi, – вiв далi Томмi. – Мо’, i називав. Але в Новiй Англii Дюфрейн – це як Смiт чи Джонс для решти краiни, бо тут дуже багато жабоiдiв. Дюфрейн, Лавеск’ю, Улетт, Пулен – хто там тi жабоiдськi прiзвища пам’ятае? Але вiн сказав, як звали того кокнутого. Сказав, Глен Квентин його звали, i був вiн мудилом, багатим мудилом, у гольф круто грав. Ел подумав, що вiн тримае на хатi грошi, може, навiть штук п’ять баксiв. У тi часи то було велике бабло, сказав вiн. То я такий: «А коли то було?» А вiн: «Пiсля вiйни. Зразу пiсля вiйни». Отож, вiн зайшов, став шукати, i тут вони попрокидалися, i мудило почав його дiймати. Це Ел так сказав. А я скажу, що, може, той гольфер просто собi захропiв. Коротше, Ел сказав, що Квентин був у лiжку з жiнкою якогось крутого адвоката, адвоката запроторили в Шоушенк. І зареготав, гучно так. Господи Ісусе, та коли мене звiдтiля випустили, то було мое найбiльше в життi свято. Думаю, тепер ви розумiете, чому Ендi трохи очамрiв, коли Томмi виклав йому ту iсторiю, i чому зажадав одразу ж побачитися з начальником. Чотири роки тому, коли Томмi познайомився з Елвудом Блетчем, той вiдсиджував своi вiд шести до дванадцяти. Тому, коли про все це дiзнався Ендi, вiн мiг бути на межi того, щоб вийти… чи вже вийшов. Отакими були два гострi краi рожна, на якому повiльно смажився Ендi. З одного боку, Блетч мiг усе ще бути в ув’язненнi, а з iншого – мiг уже вийти, i шукай вiтру в полi. У розповiдi Томмi були неузгодженостi, але хiба ж iх i в реальному життi не бува? Блетч сказав Томмi, що засадили крутого адвоката, а Ендi був банкiром, але люди не надто освiченi схильнi плутати цi двi професii. І не забувайте, що минуло дванадцять рокiв мiж тим, як Блетч читав газетнi вирiзки про той суд, i тим, як вiн переповiв ту iсторiю Томмi Вiльямсу. А ще вiн зiзнався Томмi, що потягнув зi скринi, яку Квентин тримав у комiрчинi, щось iз тисячу доларiв, а на судi над Ендi представники полiцii заявили, що ознак пограбування не було. Тут у мене е кiлька здогадiв. По-перше, коли ти береш касу, а чоловiк, якому вона належала, мертвий, то хто скаже, що щось вкрали? Хiба що хтось iнший зможе розказати, що воно там взагалi було, це щось. По-друге, хто сказав, що Блетч про цей момент не збрехав? Може, вiн не хотiв визнавати, що вбив двох людей просто так. По-трете, може, ознаки пограбування й були, а лягавi iх прогавили (лягавi бувають дуже тупими) чи навмисне приховали, щоб не псувати картину прокурору. Пам’ятайте, що цей пес балотувався, i для цього йому потрiбно було когось засудити. Незакрита справа про пограбування з убивством загрожувала виставити його в невигiдному свiтлi. Але з цих трьох версiй менi найбiльше подобаеться та, що посерединi. Свого часу в Шоушенку я знав кiлькох таких елвудiв блетчiв – охочих понатискати на гачок iз божевiльними очима. Такi люблять втирати, що на кожному скачку iм вдаеться втекти з чимось типу дiаманта «Надiя»[28 - Знаменитий синiй дiамант вагою 45,52 карата.], навiть якщо насправдi сидять за те, що iх зловили з годинником «таймекс» за два долари й дев’ятьма баксами в кишенi. А в розповiдi Томмi був один момент, який переконав Ендi остаточно, не лишаючи йому нi тiнi сумнiву. Блетч не навмання полiз у будинок до Квентина. Вiн назвав Квентина «багатим мудилом» i точно знав, що той – професiйний гравець у гольф. Що ж, Ендi з дружиною протягом кiлькох рокiв раз чи два на тиждень iздили в замiський клуб, випивали там, вечеряли. Та Ендi й сам чимало там чарок перехилив, вiдколи дiзнався про жiнчину зраду. У замiському клубi був причал, на якому в сорок сьомому недовгий час працював неповний робочий день паркувальник, котрий заправляв машини й заливав мастило. Вiн пiдходив пiд опис Елвуда Блетча, який дав Томмi. Кремезний високий чолов’яга, практично лисий, з глибоко посадженими зеленими очима. У нього ще була така неприемна манера витрiщатися, наче вiн тебе оцiнював з голови до нiг. Ендi казав, що довго вiн там не затримався. Або сам звiльнився, або його вигнав Бригз, головний начальник причалу. Але вiн був не з тих, кого легко забути. Надто вже врiзався в пам’ять. Тож одного дощового, вiтряного дня, коли над сiрими стiнами по небу стрiмко мчали пухкi сiрi хмари, того дня, коли вже почав танути останнiй снiг, оголюючи мертвi клаптi торiшньоi трави на полях за тюрмою, Ендi подався на зустрiч iз начальником Нортоном. Начальнику належить просторий кабiнет в адмiнiстративному крилi, а позаду начальницького столу е дверi, що з’еднують його кабiнет iз кабiнетом заступника. Того дня заступника на мiсцi не було, зате був один активiст. Я забув, яким було його справжне iм’я та прiзвище, але всi арештанти, зi мною включно, звали його Честером, на честь кореша маршала Диллона[29 - Маршал Мет Диллон, Честер – персонажi серiалу-вестерну «Димок зi ствола» (1966–1975).]. Честер повинен був полити рослини, а ще помити й натерти воском пiдлогу. Та я пiдозрюю, що того дня всi рослини не втамували спраги, а единим натертим предметом була пластина на замковiй шпаринi тих дверей, яку полiрувало брудне Честерове вухо. Вiн почув, як вiдчиняються й зачиняються головнi дверi кабiнету начальника, а тодi Нортон каже: – Доброго ранку, Дюфрейн. Ви щось хотiли? – Пане начальнику, – почав Ендi. Старий Честер потiм нам розповiдав, що заледве впiзнав голос Ендi – так вiн змiнився. – Начальнику… е дещо… зi мною дещо сталося, що… щось таке… таке… я не знаю, з чого почати. – Ну, то почнiть з початку, – запропонував начальник (напевно, найсолодкавiшим своiм голосом, а-зараз-розгорнiмо-всi-псалом-двадцять три-i-почитаймо-разом). – Це завжди найкращий спосiб. Й Ендi почав. Почав iз того, що освiжив у пам’ятi Нортона деталi злочину, за який його ув’язнили. А потiм до найменших подробиць переказав начальнику тюрми усе те, що розповiв йому Томмi Вiльямс. Ще вiн назвав iм’я Томмi. Ви можете подумати, що це був не наймудрiший вчинок (зважаючи на те, що вiдбувалося далi). Але тодi я спитаю у вас: а який у нього був вибiр? Йому потрiбно було, щоб iсторiя звучала правдоподiбно. Коли вiн закiнчив, то якийсь час Нортон просто сидiв i мовчав. Так i бачу його: вiдкинувся на спинку крiсла пiд фотографiею губернатора Рида на стiнi, пальцi переплетенi, печiнково-коричневi губи складенi бантиком, лоб вкритий драбиною зморщок, якi тягнуться мало не до макiвки, почесний значок тьмяно поблискуе. – Так, – урештi-решт промовив вiн. – Такоi пекельноi iсторii я ще нiколи в життi не чув. Але, Дюфрейн, я скажу вам, що мене в нiй найбiльше дивуе. – Що, сер? – Що ви на неi клюнули. – Тобто, сер? Я не розумiю, що ви маете на увазi. – Честер сказав, що Ендi Дюфрейн, котрий тринадцять рокiв тому своiм поглядом пришпилив Байрона Гедлi до даху номерноi майстернi, мало не бекав-мекав у пошуках потрiбних слiв. – Ну як же, – сказав Нортон. – Усе досить-таки очевидно. Цей молодик Вiльямс ставиться до вас iз захватом, ви його вразили. У самiсiньке серце, можна сказати. Вiн почув iсторiю ваших поневiрянь i, цiлком природно, схотiв вас… розрадити, нехай буде так. Цiлком природно. Вiн молодий, не надто розумний. Не дивно, що вiн не передбачив, як на вас подiе ця його оповiдка. Я вам раджу… – Думаете, у мене такоi думки не було? – спитав Ендi. – Але я нiколи не розказував Томмi про чоловiка, який працював на причалi. Я нiкому про це не розказував – менi це навiть на думку не спадало! Але те, як Томмi описував свого спiвкамерника, i той чоловiк… вони однаковiсiнькi! – Що ж, можливо, ви тут трохи вдаетеся до вибiркового сприйняття, – з усмiшкою сказав йому Нортон. Отакi фразочки, типу «вибiркове сприйняття», у пенологii[30 - Роздiл кримiнологii, вчення про виконання вирокiв. Пенологiя на науково-практичнiй основi розробляе оптимальнi санкцii покарання. Їi метою е ресоцiалiзацiя злочинця.] та виправному бiзнесi обов’язковi для вивчення, i люди тулять iх скрiзь, де треба й не треба. – Це зовсiм не той випадок. Сер. – Це ваш погляд на ситуацiю. А мiй вiдрiзняеться. І пам’ятаймо: я маю лише ваше слово, що був такий чоловiк i що вiн працював у Фелмутському замiському клубi. – Нi, сер, – знову вставив Ендi. – Нi, це неправда. Бо… – Але нехай, – гучно й владно перебив його Нортон, – погляньмо на це з iншого кiнця телескопа. Припустiмо… поки що лише припустiмо… що цей чоловiк, на iм’я Елвуд Блотч, iснував насправдi. – Блетч, – з притиском виправив Ендi. – Хай буде Блетч. Скажiмо, вiн був спiвкамерником Томаса Вiльямса в Род-Айлендi. Існуе дуже висока ймовiрнiсть того, що його вже випустили. Дуже висока. Ми ж навiть не знаемо, скiльки вiн уже вiдсидiв перед тим, як потрапив у камеру до Вiльямса. Знаемо лише, що термiн у нього був вiд шести до дванадцяти. – Так. Ми не знаемо, скiльки вiн на той час вiдсидiв. Але Томмi сказав, що вiн був рецидивiстом, нарваним типом. Я думаю, цiлком iмовiрно, що вiн досi сидить. Та навiть якщо випустили, у тюрмi мають бути вiдомостi про останню адресу, за якою вiн мешкав, iмена родичiв… – І, найпевнiше, то глухi кути. Ендi на мить замовк, а потiм вибухнув: – Ну, але ж шанс все-таки е, чи не так? – Так, звiсно, е. Але уявiмо на хвилиночку, Дюфрейн, що Блетч iснуе i що його досi надiйно утримують за мурами в’язницi штату Род-Айленд. І що ж вiн скаже, коли ми принесемо йому отакi пироги в кошику? Думаете, вiн упаде на колiна, пiдкотить очi й скаже: «Це я скоiв! Я! Благаю вас, додайте до мого вироку за пограбування ще й довiчне!»? – Чому ви такий твердолобий? – спитав Ендi, та так тихо, що Честер майже нiчого не розчув. Зате слова начальника донеслися до його вух цiлком чiтко. – Як? Як ти мене назвав? – Твердолобим! – прокричав Ендi. – Чи ви навмисне? – Дюфрейн, ти забрав п’ять хвилин мого часу. Нi, сiм. А в мене на сьогоднi дуже щiльний графiк. Тому, напевно, на цьому ми оголосимо нашу зустрiч завершеною i… – У замiському клубi зберiгаються всi особовi справи колишнiх працiвникiв, невже ви цього не розумiете? – закричав Ендi. – Податковi декларацii, зарплатнi форми, форми компенсацii з безробiття – i все це з його прiзвищем! Там ще повиннi були залишитися працiвники з тих часiв, може, навiть сам Бригз! Минуло п’ятнадцять рокiв, а не цiла вiчнiсть! Вони його згадають! Вони неодмiнно згадають Блетча! Якщо я переконаю Томмi засвiдчити, що розказав йому Блетч, а Бригза – що Блетч справдi там був, справдi працював у замiському клубi, то зможу домогтися нового суду! Я зможу… – Охороно! Охороно! Виведiть цього чоловiка! – Та що з вами таке? – спитав Ендi. Честер розказував, що вiн уже мало не зривався на крик. – Це мое життя, мiй шанс вийти звiдси, як ви не розумiете? Невже ви не зробите одного-единого мiжмiського дзвiнка, щоб принаймнi перевiрити те, що сказав Томмi? Послухайте, я заплачу за дзвiнок! Я заплачу за… Залунали удари – то наглядачi схопили його й потягли в коридор. – У карцер, – сухо мовив начальник Нортон. І, мабуть, помацавши свiй почесний значок, додав: – На хлiб i воду. Тож Ендi, котрий на ту мить уже геть втратив над собою контроль i досi кричав на начальника тюрми, потягли геть. Честер сказав, що його крики долинали до його вух навiть пiсля того, як дверi зачинили. – Це мое життя! Мое життя, як ви не розумiете, це мое життя! Двадцять дiб на злаково-зубодробильнiй дiетi внизу, у карцерi. То був його другий залiт в одиночку. А сутичка з Нортоном стала першою насправдi чорною мiткою в особовiй справi Ендi вiдтодi, як вiн долучився до нашоi маленькоi щасливоi родини. Якщо вже випливла ця тема, розкажу-но я вам про шоушенкiвський карцер. Це буде нiби повернення в тi вiдчайдушнi пiонерськi часи початку-середини тисяча семисотих рокiв у штатi Мен. Тодi ще нiхто особливо не заморочувався такими штуками, як «пенологiя», «реабiлiтацiя» та «вибiркове сприйняття». Тодi з тобою обходилися так, наче iснуе тiльки чорне й бiле. Ти мiг бути або винуватий, або невинний. Винуватих або вiшали, або завдавали в холодну. І якщо тебе засудили до холодноi, то нi про який виправний заклад не йшлося. Нi, свою холодну ти мусив викопати собi сам, лопатою, наданою тобi провiнцiею Мен. Вiд сходу до заходу сонця ти копав якнайширшу i якнайглибшу яму. А потiм тобi давали кiлька шкур i вiдро, i ти стрибав униз. Побачивши тебе на днi ями, тюремник накривав ii гратами i раз чи двiчi на тиждень скидав тобi туди трохи хлiба чи, може, шмат зачервивiлого м’яса. У недiлю ввечерi бувало свято: кiвшик ячмiнноi юшки. Сцяв ти у вiдро, а потiм те саме вiдро простягав, щоб туди налили води, десь так о шостiй ранку, коли приходив тюремник. Коли дощило, ти вiдром вичерпував воду зi своеi камери в холоднiй… звiсно, якщо не хотiв захлинутись, мов той щур у дощовiй дiжцi. «У ямi», як ii називали, нiхто довго не затримувався. Тридцять мiсяцiв – то була межа. І наскiльки я можу судити, найдовший в iсторii термiн, пiсля якого ув’язнений пiднявся на волю живим, вiдсидiв так званий Даремський хлопак, чотирнадцятирiчний психопат, що кастрував однокласника iржавим шматком металу. Вiн провiв у ямi сiм рокiв. Але, звiсно, вкинули його туди молодим i дужим. Ви маете пам’ятати, що за злочини, тяжчi, нiж дрiбна крадiжка, блюзнiрство чи забудькуватiсть (наприклад, не покласти ганчiрку для носа в кишеню, коли виходиш надвiр у шабат), зазвичай вiшали. За легкi злочини (такi як оце я щойно згадав, та iншi, до них подiбнi) ти вiдбував три, шiсть чи дев’ять мiсяцiв у ямi й вилазив звiдти блiдий, мов риб’яче пузо, зiщулювався вiд страху перед вiдкритими просторами, твоi очi майже нiчого не бачили, усi зуби ходором ходили в лунках вiд цинги, ступнi жер грибок. Весела старенька провiнцiя Мен. Йо-хо-хо i пляшка рому. Карцерне крило Шоушенку й близько таким поганим не було… мабуть. Думаю, людський досвiд усе оцiнюе за трьома основними ступенями. Добре, погано й жахливо. І коли простуеш назустрiч темрявi, що згущуеться ближче до «жахливо», стае дедалi важче розпiзнавати пiвтони. Щоб потрапити в карцерне крило, ви мусите пiд конвоем спуститися вниз, подолати двадцять три сходинки, що ведуть на пiдвальний рiвень, де единим виразним звуком розлягаеться крапання води. Пiд стелею висить ряд лампочок по шiстдесят ват, iншого свiтла нема. Камери тут мають форму дiжки, як тi стiннi сейфи, що iх багатii часом ховають за картинами. Як i в сейфi, круглi дверi висять на петлях, i вони не гратованi, а суцiльнi. Повiтря проникае крiзь вентиляцiйнi отвори в стелi, але свiтла нема, тiльки твоя власна лампочка на шiстдесят ват, яку вимикають зовнiшнiм вимикачем одразу ж пiсля восьмоi вечора, на годину ранiше, нiж настае вiдбiй у рештi в’язницi. Саму лампочку не забрано металевою сiткою чи ще чимось таким. Тому не покидае вiдчуття, що тобi дозволяють iснувати тут, у темрявi, якщо тобi цього хочеться. Мало хто цього бажае насправдi… але пiсля восьмоi вибору, звiсно, нема. У камерi е нари, пригвинченi до стiни, i параша без сидiння. Проводити тут час можна трьома рiзними способами: сидiти, срати чи спати. Вибiр величезний. Двадцять дiб можуть тягнутись, як рiк. Тридцять – як два, а сорок – як десять. Інодi чути, як у вентиляцiйних трубах шкребуться щури. У такому становищi, як це, пiвтони жахливого швидко стираються. На користь карцеру можна сказати хiба одне: там у тебе е час подумати. В Ендi було двадцять дiб на те, щоб подумати, насолоджуючись злаково-зубодробильною дiетою, а коли вiн вийшов, то зажадав ще однiеi зустрiчi з начальником. Запит вiдхилили. Така зустрiч, сказав йому начальник, буде «контрпродуктивною». Ще одне слiвце, яке вам варто опанувати, перш нiж пiдете працювати у сферу в’язниць та iнших виправних закладiв. Ендi терпляче подав запит знову. І знову. І знову. Вiн змiнився, цей Ендi Дюфрейн. Зненацька, коли навколо нас пишно розквiтла весна шiстдесят третього, на його обличчi прорiзалися зморшки, а у волоссi проступили пасма сивини. Та тiнь усмiшки, яка завжди трималася навколо його рота, щезла. Його очi дедалi частiше вдивлялися кудись у порожнечу, i з часом ти дiзнаешся, що коли чоловiк так дивиться, вiн веде лiк рокам, що вже вiдсидiв, i мiсяцям, i тижням, i дням. Вiн знову й знову невтомно поновлював свiй запит. Вiн був терплячий. Чого-чого, а часу в нього було повно. Настало лiто. Президент Кеннедi у Вашингтонi обiцяв нову хвилю наступу на бiднiсть та нерiвнiсть у громадянських правах, не знаючи, що жити йому лишалося пiвроку. У Лiверпулi заявив про себе музичний гурт пiд назвою «Бiтлз», ставши у британськiй музицi силою, на яку мали зважати. Але в Штатах, здаеться, про них ще нiхто не чув. Бостонськi «Ред сокс», яким лишалося ще чотири роки до того, що жителi Новоi Англii називають «Дивом-67», плентались у хвостi Американськоi лiги. Усе це вiдбувалося у великому свiтi, де люди ходять вiльнi. Нортон прийняв його ближче до кiнця червня, i саме про цю розмову я почув вiд самого Ендi через сiм рокiв. – Якщо рiч у грошах, можете не хвилюватись, – тихим голосом сказав йому Ендi. – Чи, думаете, я викажу? Я не рубатиму гiлляку, на якiй сиджу. Мене тодi засудять так само, як… – Годi, – перебив його Нортон. Його обличчя витягнулося й стало холодним, як темно-сiрий надгробний камiнь. Вiн вiдхилився назад у крiслi й макiвкою мало не торкнувся гаптованого напису: «ЙОГО СУД ГРЯДЕ, І ДО НЬОГО ВЖЕ БЛИЗЬКО». – Але… – Бiльше нiколи навiть не заiкайся про грошi, – вiдрубав Нортон. – Анi в цьому кабiнетi, анi деiнде. Якщо не хочеш, щоб з бiблiотеки знову зробили комiрчину й зберiгали в нiй фарбу. Ти мене зрозумiв? – Я просто хотiв вас заспокоiти, от i все. – Того дня, коли менi знадобиться, щоб мене заспокоював такий жалюгiдний сучий син, як ти, я пiду на пенсiю. Я погодився тебе прийняти, Дюфрейн, бо набридло, що ти завалюеш мене заявами. Я хочу, щоб це припинилося. Якщо ти хочеш купити цей Бруклiнський мiст[31 - Фразеологiчний вислiв, що означае «потрапити на гачок, клюнути на наживку, бути легковiрним». Бруклiнський мiст у Нью-Йорку нiколи не продавався, однак подейкують, що це не завадило багатьом простакам купити його у шахраiв.], дiло твое. Мене в це не вплутуй. Я такi божевiльнi iсторiйки, як оце твоя, мiг би слухати по два рази на тиждень, якби схотiв. Кожен грiшник у цьому закладi використовував би мене, як жилетку. Я тебе поважав. Але це вже край. Край. Ми порозумiлися? – Так, – сказав Ендi. – Але знайте, що я найму адвоката. – Господи Боже, навiщо? – Я думаю, ми зможемо звести докупи кiнцi. З Томмi Вiльямсом, моiми свiдченнями й прямими доказами у виглядi документiв та свiдчень працiвникiв замiського клубу, я думаю, усе в нас вийде. – Томмi Вiльямс бiльше не в’язень цього закладу. – Що?! – Його перевели. – Куди перевели? – У Кешмен. Почувши це, Ендi замовк. Вiн був розумною людиною, але тiльки екстремально тупий не вiдчув би, що тут пахне договiрняком. Кешмен – це в’язниця загального режиму на крайнiй пiвночi, в окрузi Арустук. Тамтешнi ув’язненi копають картоплю. Праця, ясний пень, тяжка, але за неi вони одержують пристойну платню i, у разi, якщо забажають, можуть вiдвiдувати заняття в непоганому професiйно-технiчному училищi. А для такого, як Томмi, хлопця з молодою дружиною i дитям, ще важливiше було те, що Кешмен мав програму вiдпусток… а це означало шанс пожити, як нормальна людина, бодай у вихiднi. Шанс поклеiти модельку лiтака з малим, зайнятися сексом iз дружиною, може, на пiкнiк пiти. Майже сто процентiв, що Нортон усiм цим потелiпав пiд носом у Томмi, на однiй-единiй ниточцi: надалi нi слова бiльше про Елвуда Блетча. Або загримиш у важкi умови Томастону на мальовничiй трасi номер один iз реально лютими мужиками, i замiсть сексу з дружиною його матимеш iз якимось старим страшнючим пiдаром. – Але чому? – спитав Ендi. – Навiщо його… – Я зробив тобi послугу, – спокiйно промовив Нортон, – зв’язався з Род-Айлендом. У них справдi був ув’язнений на iм’я Елвуд Блетч. Його випустили достроково на ТУ – на так званих тимчасових умовах. Ще одна з шалених програм лiбералiв, призначених для того, щоб на вулицях побiльшало злочинцiв. Вiдтодi його нiхто не бачив. – Начальник тоi тюрми… вiн ваш друг? Сем Нортон обдарував Ендi посмiшкою, холодною, мов ланцюжок дияконського годинника. – Ми знайомi, – вiдповiв вiн. – Чому? – повторив Ендi. – Ви можете менi сказати, навiщо ви це зробили? Ви знали, що я не збирався патякати… про те, що ви тут робите. Ви знали. То чому? – Бо вiд таких, як ти, мене нудить, – неквапом промовив Нортон. – Ти менi подобаешся там, де ти зараз е, i поки я начальник Шоушенку, ти залишатимешся на своему мiсцi. Бач, ранiше ти вважав себе кращим за iнших. Я цей вираз у людини на обличчi давно навчився читати. На твоему я його помiтив першого ж разу, коли зайшов у бiблiотеку. Вiн був наче написаний у тебе на лобi великими лiтерами. А тепер цього виразу нема, i менi це вельми до вподоби. Рiч не лише в тому, що ти корисна посудина, навiть не думай. Просто таким людям, як ти, треба вчитися бути смиренними. Ти походжав тим прогулянковим подвiр’ям, наче вiтальнею, куди вас запросили на вечiрку з коктейлями, де виплодки пекла гуляють, жадаючи жiнок i чоловiкiв ближнiх своiх та напиваючись до поросячого вереску. Але ти так бiльше не походжатимеш. Я стежитиму за тим, щоб ти так не походжав. У нас попереду ще багато рокiв, i я стежитиму за тобою з превеликою втiхою. А тепер вимiтайся звiдси до бiса. – Гаразд. Але вiднинi, Нортон, уся позакласна активнiсть припиняеться. Інвестицiйне консультування, схеми, поради щодо звiльнення вiд податкiв. Усе це припиниться. Щоб дiзнатися, як задекларувати здирницькi доходи, звертайтеся у вiддiл кадрiв. Обличчя в начальника Нортона стало червоним, як цегла… i враз уся фарба вiдринула од його щiк. – За це ти повертаешся в карцер. Тридцять днiв. На хлiб i воду. Ще одна чорна мiтка. А поки сидiтимеш, ось тобi пожива для роздумiв: якщо бодай щось iз цього припиниться, бiблiотеки бiльше не буде. Я вiзьму цю справу на власний контроль, подбаю, щоб вона повернулася до того стану, у якому була перед тим, як ти сюди потрапив. А ще я зроблю твое життя… дуже важким. Надзвичайно. Я тобi влаштую найважче з усiх можливих ув’язнень. Для початку ти втратиш свiй одномiсний «Гiлтон» у блоцi номер п’ять. Втратиш усi тi камiнцi з пiдвiконня, втратиш захист охоронцiв од содомiтiв. Ти… втратиш усе. Ясно? Я думаю, усе було гранично ясно. А час минав, як ранiше. Найстарiший у свiтi фокус, i, певно, единий насправдi магiчний. Зате Ендi Дюфрейн змiнився. Став жорсткiшим. Інакше я цей його стан описати не можу. Вiн i далi виконував брудну роботу для начальника Нортона й тримався за бiблiотеку, тож зовнi все було нiбито як ранiше. Вiн i далi випивав на днi народження й на Новий рiк, i далi вiддавав корешам решту пляшки. Час вiд часу я дiставав йому шкурки для полiрування камiнцiв, а шiстдесят сьомого прикупив новий скельний молоток. Бо той, який я роздобув дев’ятнадцять рокiв тому, геть стерся. Дев’ятнадцять рокiв! Коли отак зненацька це промовиш, тi шiсть складiв лунають так, наче гупнули дверi склепу й хтось двiчi прокрутив у них ключ. Скельний молоток, що в тi часи коштував десятку, тепер, шiстдесят сьомого, продавали за двадцять два долари. Ми з Ендi тiльки журливо всмiхнулися через це. Ендi далi рiзьбив i полiрував камiнцi, якi знаходив на прогулянковому подвiр’i, однак саме подвiр’я вже суттево поменшало в розмiрах. Половину того, що було в п’ятдесятому, шiстдесят другого заасфальтували. Разом iз тим – вiн, по-моему, знаходив, чим себе зайняти. Закiнчивши вовтузитися з камiнцем, вiн обережно викладав його на зовнiшне пiдвiконня, що виходило на схiд. Розказував менi, що любить дивитись, як вони лежать на сонцi, тi шматочки планети, якi вiн пiдiбрав iз землi та яким надав форми. Кристалiчний сланець, кварц, гранiт. Смiшнi скульптурки зi слюди, що трималися на клеi для лiтачкiв. Розмаiтi осадовi породи, вiдполiрованi й вирiзьбленi таким чином, що одразу впадало в око, чому Ендi називав iх «сендвiчами мiленiуму», – скраю в них виднiлися смужки рiзних матерiалiв, що нашарувалися протягом десятилiть i столiть. Час вiд часу Ендi роздавав своi камiнцi й камiновi скульптурки, щоб звiльнити мiсце для нових. Менi, я думаю, вiн подарував найбiльше. Разом iз камiнцями, схожими на однаковi запонки, я отримав п’ять. Була серед них одна з тих слюдяних скульптурок, про якi я вам казав, – у виглядi чоловiка, що жбурляе списа, i два камiнцi з осадових порiд iз гладенько вiдполiрованим поперечним перерiзом, у якому видно було всi рiвнi. Вони досi у мене, i я досить-таки часто беру iх у руки й розмiрковую над тим, на що здатна людина, коли в неi е достатньо часу й бажання його до чогось прикласти, потроху, по краплинi. Тож принаймнi зовнi все було по-старому. Якби Нортон так сильно хотiв зламати Ендi, як вiн стверджував, то шукати змiн варто було б пiд поверхнею, на сподi. Але якби Нортон справдi побачив, як змiнився Ендi, то, я думаю, його б цiлком задовольнили тi чотири роки пiсля iхньоi сутички. Вiн сказав Ендi, що той походжае подвiр’ям, наче його запросили на вечiрку з коктейлями. Я б це, звiсно, не так описав, але я розумiю, що вiн мав на увазi. Тут варто згадати, що я казав ранiше: Ендi носив свою свободу, мов якесь невидиме пальто, тюремний менталiтет завжди був йому чужий. Його очi не потьмянiли. Вiн нiколи не ходив так, як iншi в’язнi, коли день догоряе до кiнця й вони повертаються в своi камери, перебути ще одну нескiнченну нiч, – човгаючи ногами, похиливши плечi. Ендi завжди ходив iз випростаними плечима, i хода його була легкою, наче вiн прямував додому, де його чекала смачна домашня вечеря й гарна жiнка, а не баланда з гнилих овочiв i глевкоi товченоi картоплi, а поряд – скибка-двi чогось жирного i хрящуватого, що бiльшiсть арештантiв називали загадковим м’ясом… i зображення Ракел Велч на стiнi. Але на тi чотири роки Ендi, якщо й не став точнiсiнько таким, як решта, то все одно замкнувся в собi й поринув у мовчазну темну задуму. Проте хто може його за це винуватити? Отож, начальник Нортон, певно, тiшився… хай навiть i не довго. Його чорний настрiй розвiявся шiстдесят сьомого, десь приблизно наприкiнцi Щорiчного чемпiонату з бейсболу. То був рiк мрii, рiк, коли «Ред сокс» виграли вимпел замiсть посiсти дев’яте мiсце, як пророкували нью-йоркськi букмекери. Коли це сталося (коли команда здобула вимпел Американськоi лiги), усю в’язницю охопило якесь радiсне збудження. У повiтрi витало дурне вiдчуття – немовби, коли вже «Мертвi шкарпетки»[32 - Гра слiв, що базуеться на замiнi однiеi букви в назвi: «Red Socks» – «Dead Socks» («Червонi шкарпетки» – «Мертвi шкарпетки»).] воскресли й повернулися до життя, то й будь-хто може на це сподiватися. Тепер я не можу пояснити, що то було за вiдчуття – напевно, так само будь-який колишнiй бiтломан не в змозi пояснити те шаленство. Але воно було справжнiм. Коли «Ред сокс» вийшли на фiнiшну пряму, кожен радiоприймач у тюрмi транслював iгри. Коли ближче до кiнця «Сокс» продули пару iгор, усi засумували, i на радощах мало не здiйняли заколот, коли Рико Петрочеллi подав м’яч, що став вирiшальним. А потiм знову всiх охопив смуток – це коли Лонборга здолали в сьомiй грi чемпiонату, i так скiнчилася мрiя, за крок вiд повного трiумфу. Зате Нортон, либонь, тiшився без мiри, сучий син такий. Йому подобалося, коли арештанти вбиралися в мiшковину й посипали голови попелом. Але Ендi не скотився назад у стан похмуроi безнадii. Однаково вiн не був великим фанатом бейсболу – мабуть, цим усе й пояснювалося. Разом iз тим вiн наче пiдхопив течiю доброго передчуття, i для нього вона не вичахла пiсля останньоi гри Чемпiонату. Вiн витяг iз шафи те невидиме пальто й знову його надiв. Пригадую один ясно-золотий осiннiй день. Був уже кiнець жовтня, чемпiонат скiнчився кiлька тижнiв тому. Напевно, була недiля, бо на подвiр’i не проштовхнешся вiд чоловiкiв iз «вiдхiдняком пiсля важкого тижня». Хтось кидав фрiсбi, хтось бавився, перекидаючи футбольний м’яч, iншi влаштували бартер: обмiнювалися своiми нехитрими пожитками. Решта, напевно, сидiли за довгим столом у залi для вiдвiдин, пiд невсипущим оком вертухаiв: розмовляли з родичами, курили цигарки, втирали щиру брехню, одержували перетрушенi передачi. Ендi сидiв навпочiпки бiля стiни. Пiдставивши обличчя теплому сонцю, вiн постукував камiнцем об камiнець. Напрочуд теплим воно було, те сонце, як на таку пiзню осiнь. – Реде, привiт! – гукнув вiн. – Іди, посидь зi мною хвилинку. Я пiдiйшов. – Хочеш? – спитав вiн, простягаючи менi тi два дбайливо вiдполiрованi «сендвiчi мiленiуму», про якi я розповiдав. – А то, – кивнув я. – Дуже гарнi. Спасибi. Вiн здвигнув плечима й змiнив тему. – У тебе наступного року велика рiчниця намiчаеться. Я кивнув. Наступного року менi мала стукнути тридцятка. Шiстдесят вiдсоткiв життя минуло в тюрязi Шоушенк. – Як думаеш, вийдеш колись? – А то. Коли вiдросте довга бiла борода, а в довбешцi залишиться зо три клепки, не бiльше. Ендi слабо всмiхнувся. Вiн знову заплющив очi й пiдставив обличчя сонцю. – Приемно. – Ще б пак – уже довга зла зима в потилицю дмухае. Вiн кивнув, i якусь хвилю ми мовчали. – Коли я виберуся звiдси, – нарештi мовив Ендi, – то поiду туди, де завжди тепло. – Говорив вiн так спокiйно й упевнено, що можна було подумати, нiби до кiнця термiну йому лишався мiсяць чи два. – Реде, знаеш, куди я поiду? – Не-а. – У Зихуатанехо, – сказав вiн, м’яко, нiби музику, перекочуючи це слово на язицi. – Це в Мексицi. Маленьке мiстечко десь за двадцять миль вiд Плая-Азул i мексиканського тридцять сьомого шосе. До Акапулько на березi Тихого океану сто миль на пiвнiчний захiд. Знаеш, що мексиканцi кажуть про Тихий океан? Я вiдповiв йому, що не знаю. – Кажуть, що в нього нема пам’ятi. Саме там я хочу доживати вiку, Реде. У теплiй мiсцинi, що не мае пам’ятi. Говорячи, вiн набрав у жменю камiнцiв i тепер один за одним кидав iх на землю та дивився, як вони пiдскакують i котяться внутрiшнiм полем бейсбольного майданчика, який невдовзi зникне пiд товстелезним шаром снiгу. – Зихуатанехо. Я куплю там невеличкий готель. Шiсть хатинок на пляжi i ще шiсть – трохи глибше, для торгiвлi на шосе. Я найму хлопця, який возитиме моiх гостей чартером на риболовлю. Запровадимо приз для того, хто зловить найбiльшого марлiна сезону, i вивiшуватимемо його фотку у вестибюлi. Це буде не сiмейний готель. Це буде готель для людей, якi приiжджають на медовий мiсяць… першоi чи другоi категорii. – А де ти грошики вiзьмеш, щоб це казкове диво прикупити? – поцiкавився я. – Цiннi папери продаси? Ендi глянув на мене з усмiшкою. – Не так уже й далеко це вiд правди. Реде, часом ти мене приемно вражаеш. – Ти про що? – Коли приходить велика бiда, то виявляеться, що насправдi всi люди на свiтi дiляться на два типи. – Ендi чиркнув сiрником, склав долоню ковшиком i пiдкурив цигарку. – Реде, можеш уявити будинок, напхом напханий рiдкiсними полотнами, скульптурами й пречудовим антикварiатом? А ще уяви, що власник цього будинку почув: насуваеться страхiтливий ураган. Так от, людина, що належить до першого з цих двох типiв, просто сподiватиметься, що минеться. Ураган змiнить курс, каже вона сама собi. Жоден ураган, якщо вiн при своему розумi, не наважиться стерти з лиця землi всiх цих рембрандтiв, двох моiх коней Дега, моiх джексонiв поллокiв i паулiв клее. Крiм того, Господь цього не допустить. А якщо вже й станеться найгiрше, то вони застрахованi. Це один тип людей. А другий просто вирiшить, що ураган промчить крiзь його будинок прямiсiнько посерединi. Якщо в прогнозi погоди скажуть, що ураган щойно змiнив курс, ця людина подумае, що вiн неодмiнно повернеться, тiльки для того, аби зрiвняти ii будинок iз землею. Людина цього другого типу знае, що сподiватися на краще не зашкодить, коли ти готовий до найгiршого. Я й собi прикурив. – Хочеш сказати, ти пiдготувався до непередбачуваного? – Так. Я пiдготувався до урагану. Я знав, що все може погано скiнчитися. Часу в мене було обмаль, але в тi днi, що менi лишалися, я не сидiв склавши руки. У мене був друг… чи не единий, хто мене пiдтримав, залишився поряд у важкi часи… вiн працював в iнвестицiйнiй компанii в Портлендi. Рокiв шiсть тому помер. – Спiвчуваю. – Ага. – Ендi викинув недопалок. – Ми з Лiндою мали близько чотирнадцяти тисяч доларiв. Не густо, але ж ми були молодi, чорт забирай. Усе життя попереду. – На обличчi Ендi промайнула гримаса болю, та потiм вiн розсмiявся. – А коли все це лайно закрутилося, я бiгом потягнув своiх рембрандтiв геть зi шляху, яким пройде ураган. Я продав своi акцii та, як слухняний хлопчик, заплатив податки на дохiд вiд продажу капiталу. Усе задекларував. Нiде не махлював. – А твое майно не заарештували? – Реде, я ж не вмер, менi висунули обвинувачення у вбивствi! Заморозити активи нi в чому не винноi людини, слава Богу, не можна. Та й не одразу вони набралися смiливостi обвинуватити мене в цьому злочинi. У нас iз Джимом, моiм другом, було трохи часу. Звiсно, я трохи постраждав, отак усе скинувши скопом. Трохи шкури з мене здерли. Але в той час у мене вже були серйознiшi проблеми, нiж перейматися за якiсь втрати на бiржi. – Ну, я думаю. – Та коли я потрапив у Шоушенк, усе було в ажурi. Усе досi в ажурi. Поза цими мурами, Реде, iснуе чоловiк, якого ще не бачила в лице жодна жива душа. У нього е номер соцiального страхування й права на керування транспортним засобом, виданi штатом Мен. Є свiдоцтво про народження. Ім’я та прiзвище – Пiтер Стiвенс. Чудове для анонiмностi, скажи? – І хто вiн? – Я пiдозрював, що вiн зараз скаже, але повiрити в це не мiг. – Я. – От тiльки не кажи, що в тебе був час зробити фальшиву ксиву, коли тебе вже пресували слiдаки, – сказав я. – Чи що ти ii доробляв, коли тебе судили за… – Нi, цього я тобi не скажу. Фальшиву ксиву робив мiй друг Джим. Вiн почав пiсля того, як вiдхилили мою першу апеляцiю, i вже навеснi п’ятдесятого майже все необхiдне було в нього на руках. – Це ж треба, який у тебе був близький друг. – Я ще не вирiшив, наскiльки можу в усе це вiрити: повнiстю, частково чи не вiрити зовсiм. Але день був теплий, пригрiвало сонечко, а оповiдка була збiса добра. – Усе це на сто один процент незаконно, отак-от виправляти фальшивий паспорт. – Вiн був близьким другом, – погодився Ендi. – Ми разом пройшли вiйну. Францiя, Нiмеччина, окупацiя. Вiн був добрим другом. Знав, що це незаконно, але також знав, що в цiй краiнi зробити фальшиве посвiдчення особи дуже легко й цiлком безпечно. Вiн узяв моi грошi – моi грошi, на якi було сплачено всi податки, щоб ними не надто цiкавилася податкова, – та iнвестував iх вiд iменi Пiтера Стiвенса. Це було в п’ятдесят першому. Сьогоднi сума становить триста сiмдесят тисяч доларiв плюс якийсь дрiб’язок. Напевно, моя щелепа з глухим стуком упала на груди, бо вiн усмiхнувся. – Уяви собi всi тi компанii, у якi люди хотiли б вкласти грошi з п’ятдесятого року, й у цьому перелiку неодмiнно будуть двi-три з тих, у якi вклався Пiтер Стiвенс. Якби я не втрапив сюди, то на сьогоднi нажив би вже сiм-вiсiм мiльйонiв баксiв. Був би в мене «ролс-ройс»… i виразка шлунка завбiльшки з портативний радiоприймач. Його руки опустилися на землю й стали перетирати ii, шукаючи ще камiнцiв. Рухалися вони невтомно й грацiйно. – Я сподiвався на краще, але готувався до найгiршого. Лише це й бiльше нiчого. Фальшиве iм’я потрiбне було, щоб зберегти той маленький статок, який менi вдалося врятувати. Я сховав картини, перетягнувши iх у безпечне мiсце подалi вiд шляху просування урагану. От тiльки не знав, що ураган… що все це затягнеться так надовго. Якийсь час я мовчав. У головi нiяк не вкладалося, що цей низенький худорлявий чоловiк у тюремнiй сiрявi поряд зi мною мiг мати бiльше грошей, нiж начальник Нортон з усiма його схемами здатен заробити до кiнця свого нiкчемного життя. – Коли ти сказав, що можеш найняти адвоката, ти точно не жартував, – зрештою промовив я. – Та за такi бабки ти Клеренса Дерроу[33 - Дерроу Клеренс (1857–1938) – американський юрист та один iз керiвникiв Американського союзу громадянських свобод. З iдейних мiркувань виступав як адвокат на багатьох гучних судових процесах.] мiг найняти чи хто там за нього може ниньки зiйти. То чому не найняв, Ендi? Господи! Та ти б звiдси вилетiв, як ракета! Ендi всмiхнувся. Та сама усмiшка торкала його губи, коли вiн казав менi, що в них iз дружиною цiле життя було попереду. – Нi. – Та хороший адвокат витяг би малого Вiльямса з Кешмена, навiть якби той вищав i опирався, – не вгавав я. Мене вже понесло. – Ти б добився нового слухання, найняв приватних детективiв, щоб пошукали того Блетча, i дав би просратися Нортону. Ендi, чому нi? – Бо я сам себе перехитрував. Якби я простягнув руки до грошей Пiтера Стiвенса з-за грат, то втратив би все до останнього центра. Мiй друг Джим мiг би все органiзувати, але Джим помер. Розумiеш, у чому проблема? Я зрозумiв. Тi грошi могли бути для Ендi рятiвним мiстком, але вони, справдi, наче iншiй людинi належали. У принципi, так i було. І якби тi акцii, у якi iх вклали, раптом стали б втрачати свою цiннiсть, Ендi нiчого не змiг би вдiяти, крiм як спостерiгати за iхнiм стрiмким падiнням, день у день вiдстежувати його на сторiнцi цiнних паперiв у газетi «Прес-геральд». «Таке воно життя, важке й прекрасне», – подумав я. – Реде, я тобi зараз розкажу, що й до чого. У мiстечку Бакстон е велика сiножать. Ти ж знаеш, де Бакстон? Я сказав, що знаю. Зовсiм поряд зi Скарборо. – Точно. А на пiвнiчному краю цiеi сiножатi е кам’яна стiна, така, як у вiршi Роберта Фроста. І десь бiля пiднiжжя тiеi стiни лежить камiнь, що на сiнокосi в штатi Мен здаеться геть недоречним. То шмат вулканiчного скла. До сорок сьомого вiн правив за прес-пап’е на столi в моему кабiнетi. У ту стiну його вклав мiй друзяка Джим. Пiд ним лежить ключ. Той ключ вiдмикае банкiвську скриньку в портлендському вiддiленнi банку «Каско». – Оце ти попав, – сказав я. – Коли вмер твiй друг Джим, податкова мусила вiдiмкнути всi його банкiвськi скриньки. Через виконавця його волi, звiсно. Усмiхнувшись, Ендi постукав мене по скронi. – Тямиш. Здаеться, у тебе там не желе. Але ми врахували можливiсть того, що Джим може померти, поки я парюсь на нарах. Та скринька – на iм’я Пiтера Стiвенса. Раз на рiк адвокатська фiрма, що стала виконавцем Джимового заповiту, надсилае в «Каско» чек, щоб сплатити оренду сейфа Стiвенса. У тому сейфi – Пiтер Стiвенс власною персоною – чекае, коли його випустять на волю. Його свiдоцтво про народження, картка соцiального страхування та водiйськi права. Так, права простроченi на шiсть рокiв, бо шiсть рокiв тому помер Джим, але iх елементарно вiдновити за п’ять доларiв. Там його акцiонернi сертифiкати, мунiципальнi облiгацii, що не пiдлягають оподаткуванню, i щось iз вiсiмнадцять облiгацiй на пред’явника, на суму десять тисяч доларiв кожна. Я аж присвиснув. – Пiтер Стiвенс замкнений у банкiвському сейфi в банку «Каско» в Портлендi, а Ендi Дюфрейн – у сейфi в Шоушенку, – гiрко всмiхнувся вiн. – Око за око. А ключ, що вiдмикае сейф, грошi й нове життя, лежить пiд брилою чорного скла на сiножатi в Бакстонi. Оце я тобi розказав, Реде, а зараз скажу ще одне. Останнi двадцять рокiв, плюс-мiнус, я з палкою цiкавiстю проглядав газети, шукаючи новин про якiсь будiвельнi проекти в Бакстонi. Я все думаю, що одного дня прочитаю, як через те поле прокладають шосе чи будують нову лiкарню широкого профiлю або ж торговельний центр. Закатають мое нове життя пiд десять футiв бетону чи викинуть у якесь болото з ковшем грунту. – Господи Боже, Ендi, – не подумавши бовкнув я, – коли все це правда, то як ти примудряешся не збожеволiти? Вiн знову всмiхнувся. – Поки що на Захiдному фронтi без змiн. – Але можуть минути роки… – Так i буде. Та, може, не так багато, як розраховуе держава й начальник Нортон. Чекати так довго я не можу собi дозволити. Усе думаю про Зихуатанехо й той готельчик. Це все, що я хочу вiд життя, Реде. По-моему, це не так уже й багато. Я не вбивав Глена Квентина, i своеi дружини теж, а той готель… я не забагато хочу. Хотiти плавати, i засмагати, i спати в кiмнатi з вiдчиненими вiкнами й вiдкритим простором… це не забагато. Ендi жбурнув камiнцi на землю. – Знаеш, Реде, – недбало промовив вiн, – у такому мiсцi… менi потрiбна буде людина, яка вмiе все дiстати. Я задумався надовго. І найбiльшою перешкодою для всiх цих планiв, у моiй уявi, було не те, що ми базiкали про нездiйсненнi мрii на засраному тiсному тюремному дворi пiд пильними поглядами вартових, якi витрiщалися на нас зi своiх постiв. – Я б не змiг, – зрештою визнав я. – Не змiг би звикнути на волi. Я тепер, як-то кажуть, казенна людина. Тут я той, хто може все тобi дiстати, ага. Але на волi тобi будь-хто будь-що притягне. На волi, коли тобi треба плакат, чи скельний молоток, чи набiр «Корабель у пляшцi», ти можеш узяти сранi «Жовтi сторiнки». А тут я – сранi «Жовтi сторiнки». Я б не знав, як починати. Чи з чого починати. – Ти себе недооцiнюеш, – зауважив Ендi. – Ти людина, яка самотужки здобула освiту. Власними силами досягла успiху. Доволi видатна, на мою думку, людина. – Та ну, у мене й атестата шкiльного нема. – Я знаю. Але людину людиною робить не лише шмат паперу. І не лише тюрма ii ламае. – Ендi, на волi я б не впорався. Вiн пiдвiвся. – Ти подумай. – Усерединi пролунав гудок, й Ендi неквапом пiшов, неначе вiльна людина, яка щойно зробила вигiдну пропозицiю iншiй вiльнiй людинi. І на кiлька годин лише цього виявилося достатньо, щоб я вiдчув себе вiльним. От що зумiв зробити Ендi. Зумiв ненадовго змусити мене забути, що ми обидва – довiчники, стараннями довбодятлiв iз комiсii УДЗ та начальника-псалмопiвця, якому Ендi Дюфрейн подобався там, де вiн був. Бо ж Ендi був кiмнатною собачкою, яка вмiла заповнювати податковi декларацii. Яка дивовижна тваринка! Але вже ввечерi в себе в камерi я знову вiдчув себе арештантом. Увесь той задум тепер видавався безглуздим, а в уявнiй картинцi, на якiй синя вода вихлюпувалася на бiлий пiсок, було бiльше жорстокостi, нiж дуростi, – вона риболовецьким гачком встромилася менi в мозок i тепер смикала. Я просто не вмiв носити те невидиме пальто так, як його носив Ендi. Тiеi ночi увi снi менi привидiвся великий чорний камiнь зi скляною поверхнею посеред сiножатi, камiнь у формi велетенського ковадла. Я силкувався пiдняти камiнь, щоб витягти з-пiд нього ключ. Але клята каменюка була надто здоровенною й не пiддавалася. А десь на вiдстанi валували гончi пси – вони вже наближалися. І це, напевно, пiдводить нас до теми втечi з в’язницi. Звiсно, час вiд часу в нашiй маленькiй щасливiй родинi таке коiться. Але розумнi люди не перелазять через мур, нi. Тiльки не в Шоушенку. Прожектори свiтять усю нiч, iхнi довгi бiлi пальцi промацують вiдкритi поля, що впритул пiдходять до в’язницi з трьох бокiв, i смердюче болото з четвертого боку. Зрiдка арештанти-таки перемахують через мур. І iх майже всiх ловлять у свiтлi прожекторiв. А якщо нi, то ловлять, коли вони самi намагаються зловити машину на шостому чи дев’яносто дев’ятому шосе. Якщо хтось пробуе пiшки перейти поля, його неодмiнно помiтить якийсь фермер i по телефону повiдомить тюремникам мiсце, де його бачив. Арештанти, якi перелазять через мур, дурнi. Шоушенк, звiсно, не Каньйон-ситi[34 - Мiсто в штатi Колорадо. Вiдоме тим, що в ньому розташовано тринадцять виправних закладiв: чотири федеральнi та дев’ять в’язниць штату.], але в сiльськiй мiсцевостi мужика, що скаче сракою по купинах у сiрiй пiжамi, видно, мов таргана на весiльному тортi. За багато рокiв (може, це й дивно, а може, й не дуже) найуспiшнiше втекти вдавалося тим, хто скористався моментом. Деякi втекли, заховавшись у вiзку з простирадлами. Такий собi сендвiч з бiлою булкою й арештантом. Коли я тiльки-но тут з’явився, таких випадкiв було чимало, але за роки, що минули, цю лазiвку бiльш-менш прикрили. Знаменита програма «З-за мурiв – свiту» начальника Нортона теж мала свою частку втiкачiв. Цi хлопцi вирiшили, що слово праворуч вiд тире iм подобаеться бiльше, нiж те, що лiворуч. І знову ж таки, у бiльшостi випадкiв це сталося незаплановано. Кидаеш свiй кiвш для збирання чорниць i стрiмголов летиш у кущi, поки вертухай вiдлучився до машини випити склянку води чи коли двое вертухаiв занадто захопилися суперечкою про те, хто з «Бостон петрiотс»[35 - Початкова назва клубу з американського футболу «Нью-Інгленд петрiотс» («Патрiоти з Новоi Англii»), який було засновано 1959 року.] скiльки ярдiв пробiг i вирвався вперед. У п’ятдесят дев’ятому «ззамурiвцi» копали картоплю в Саббатусi. Було трете листопада, уже майже все вигребли з землi. При них був наглядач – Генрi П’ю (вiн уже не належить до нашоi щасливоi маленькоi родини, можете менi повiрити). Вiн сидiв на задньому бамперi одного з пiкапiв для картоплi й топтав свiй обiд, тримаючи на колiнах карабiн, коли раптом iз туманного холодного пообiддя неквапом вийшов прекрасний (ну, так менi сказали, але iнодi люди про таке прибрiхують) олень. П’ю рвонув за ним. Перед очима в нього одна за одною мчали картинки, як вiн вiшае трофейну голову в кiмнатi вiдпочинку. А тим часом трое його пiдопiчних просто встали й пiшли. Двох згодом схопили в Лiзбон-Фолз, у залi бiльярдних автоматiв. А третього не знайшли й донинi. Але найгучнiшим, напевно, був випадок Сида Недо. Це сталося ще п’ятдесят восьмого, i я думаю, перевершити Сида не вдасться бiльше нiкому й нiколи. Сид був надворi, розкреслював поле для суботньоi тюремноi гри в бейсбол, коли о третiй годинi дня всерединi пролунав гудок, що сигналiзував про нову змiну для наглядачiв. Паркувальний майданчик розташовано за подвiр’ям для прогулянок, по той бiк головних ворiт, якi приводяться в дiю електрикою. О третiй ворота вiдчиняються, i наглядачi, що заступають на змiну i навпаки, зливаються в единому потоцi: ляскають один одного по спинах, гнуть матюки, обмiнюються новинами про своi очки в боулiнгу й травлять бородатi расистськi анекдоти. Сид просто покотив свою малювальну машину у ворота, лишаючи за собою на землi тридюймову базову лiнiю – вiд третьоi бази на подвiр’i аж до канави на протилежному боцi траси шiсть, де згодом i знайшли ту машину перекинутою, у купi вапна. Не питайте мене, як вiн це провернув. На ньому була тюремна роба, зрiст – шiсть футiв два дюйми[36 - Приблизно 190 см.], вiн крокував, лишаючи за спиною хмару вапняного пилу. У мене е лише один варiант – то все-таки була друга половина п’ятницi, i наглядачi, у яких закiнчилася змiна, були дуже щасливi, що йдуть, а наглядачi, що заступали на змiну, були зажуренi, що заступають, тому перша компанiя не вистромлювала голiв iз вапняноi хмари, а остання не пiдводила похнюплених носiв… тому старий Сид Недо прослизнув мiж цими двома компашками. Наскiльки я знаю, Сид ще й досi в мандрах. Протягом стiлькох рокiв ми з Ендi Дюфрейном по-доброму смiялися з неперевершеноi втечi Сида Недо, а коли почули про той лiтак, який викрали в повiтрi заради викупу, ну той, де один хлоп iз парашутом вистрибнув через заднiй люк, Ендi клявся вздовж i впоперек, що Дi-Бi Купер – то несправжне iм’я, насправдi його звуть Сидом Недо. – А в кишенi в нього, напевно, лежала жменя вапна, на щастя, – сказав тодi Ендi. – От везучий курвин син. Але ви ж розумiете, що такi, як Сид Недо, чи той хлоп, який безборонно злиняв iз картопляного поля в Саббатусi, – вони нiби тюремну версiю Ірландськоi лотереi[37 - Повна назва – Ірландська лiкарняна лотерея. Найбiльша лотерея Ірландii, запроваджена 1930 року урядом Ірландii, щоб пiдтримати iрландськi лiкарнi.] виграли. Просто собi шiсть рiзних щасливих випадкiв, якi так-сяк склеювалися докупи потрiбноi митi. А такий пацан, як Ендi, мiг дев’яносто рокiв ждати, але не дочекатись омрiяноi нагоди. Може, пам’ятаете, як я давненько вже згадував про чувака, якого звали Генлi Бекус, бригадира пральнi. У Шоушенк вiн втрапив двадцять другого i за тридцять один рiк умер в тюремному лазаретi. Втечi й спроби втечi були для нього як хобi – може, тому що сам вiн так i не насмiлився зробити цей ривок. От вiн мiг розказати тобi сотню рiзних схем. Усi вони були для психiв, i всi iх так чи iнакше пробували здiйснити в Шенку. Найбiльше я любив оповiдку про Бiвера Морисона, засудженого за злам iз проникненням, який намагався в пiдвалi номерноi фабрики з нуля зiбрати планер. Схему апарата вiн запозичив iз книжки, виданоi десь так у тисяча дев’ятисотому роцi, пiд назвою «Путiвник сучасного хлопчика з розваг i пригод». Бiвер примудрився зiбрати його й не спалитися (принаймнi так легенда мовить), а потiм виявилося, що дверi пiдвалу замалi й клята машинерiя в них не пролiзе. Генлi переповiдав цю байку так, що живiт можна було надiрвати вiд реготу. І таких iсторiй вiн знав дюжину – нi, двi дюжини. Таких само кумедних. Що стосувалося деталей шоушенкiвських утеч, то Генлi знав iх так досконало, що мiг назвати роздiл i вiрш. Якось вiн менi сказав, що за його термiн в’язнi здiйснили понад чотириста спроб дати драла, i це тiльки тi, про якi йому було вiдомо. Ви просто задумайтесь на хвильку, перш нiж кивнути головою й читати далi. Чотири сотнi спроб утекти! Це виходить, по дванадцять i дев’ять десятих спроб на кожен рiк, який Генлi Бакус провiв у Шоушенку й вiв iх облiк. Клуб «Спроба втечi мiсяця». Звiсно, бiльшiсть тих афер були халтурою, чимось такого штибу, коли наглядач хапае горопашного довбограника, що крадькома пробираеться на вихiд, попiд лiкоть i гарчить: «І куди це ти, везучий гiвнюче, зiбрався?» За словами Генлi, десь шiстдесят iз цих спроб вiн би оцiнив як бiльш серйознi й серед них назвав «тiкання з в’язницi-1937», за рiк до того, як у Шенку з’явивсь я. Тодi саме споруджували нове адмiнiстративне крило, i чотирнадцятеро арештантiв, скориставшись будiвельним обладнанням в погано замкненому сараi, вибралися на волю. Увесь пiвденний Мен тодi на вухах стояв через цих чотирнадцятьох «запеклих головорiзiв», бiльша частина яких були наляканi до смертi й не знали, куди йти далi, як не знае заець на шосе, коли свiтло фар прибивае його до асфальту й назустрiч мчить велетенська вантажiвка. Жоден iз тих чотирнадцяти далеко не втiк. Двох застрелили на мiсцi – цивiльнi, не полiсмени й не працiвники тюрми. Але не втiк жоден. А скiльки iх справдi втекло мiж тридцять восьмим, коли за грати сiв я, i тим днем у жовтнi, коли Ендi вперше згадав у розмовi зi мною про Зихуатанехо? Якщо скласти докупи моi вiдомостi й те, що знав Генлi, то, мабуть, десятеро. Десятеро, яким вдалося пiти. І я здогадуюся, що принаймнi половина з цих десятьох нинi вiдбувае термiн в iнших закладах нижчоi освiти, таких як Шенк, хоча, звiсно, це не те, про що можна знати напевно. Бо тюрма затягуе. Коли забрати в людини свободу й навчити жити в камерi, то ця людина наче втрачае здатнiсть мислити просторово. Вона – мов той заець, про якого я згадував, застиглий у свiтлi фар вантажiвки, яка от-от його розчавить. Найчастiше арештант, щойно вiдкинувшись, iде на якусь тупезну роботу, де в нього не буде нi найменшого шансу чогось добитись… а все чому? Бо так вiн швидше повернеться назад, за мури. Туди, де вiн розумiе, що до чого. Ендi був не такий. На вiдмiну вiд мене. Побачити Тихий океан, звiсно, хотiлося, але я боявся, що коли насправдi туди потраплю, то перелякаюся на смерть – через усю ту безмежну велич. Хай там як, той день нашоi розмови про Мексику та про мiстера Пiтера Стiвенса… саме того дня в мене з’явилися пiдозри, що в Ендi е план зникнення. Я всiею душею надiявся, що вiн буде обережний, але грошей на те, що його задум увiнчаеться успiхом, не поставив би. Бо, бачте, у начальника Нортона Ендi був пiд мiкроскопом. Для Нортона Ендi не був мертвою колодою з номерком. У них були, так би мовити, робочi взаемини. А ще в Ендi був розум i була душа. Нортон поставив собi за мету використати перший i знищити другу. Як на волi трапляються чеснi полiтики (тi, що лишаються вiдданими тим, хто iх купив), так i в тюрмi бувають чеснi наглядачi. І якщо ви непоганий психолог, маете трохи добра й охоту його пороздавати, то, думаю, цiлком зможете прикупити собi достатньо «глядiлок-в-iнший-бiк», щоб мати перепочинок. Я не та людина, яка вам скаже, що нiхто нiколи такого не провертав, але Ендi Дюфрейн був не тiею людиною, яка могла таке втнути. Бо, як я вже казав, за ним стежив Нортон. Ендi про це знав, i вертухаi, звiсно, теж. На програму «З-за мурiв – свiту» Ендi нiхто б не висунув, бо всi кандидатури мав схвалити начальник Нортон. Та й до таких, хто б спробував провернути спокiйну втечу Сида Недо, вiн не належав. Якби я був на його мiсцi, думка про той ключ згризала б мене зсередини. На його мiсцi, якби я мiг бодай на двi години за нiч склепити повiки, то вважав би себе найщасливiшим iз людей. Бакстон був менш нiж за тридцять миль вiд Шоушенку. Так близько й так далеко. Я досi думаю, що найлiпше було б йому найняти адвоката й спробувати знову запустити судовий процес. Що завгодно, аби тiльки вирватися з чiпких лап Нортона. Може, Томмi Вiльямсу й можна було заткнути рота, усього-на-всього перевiвши його на м’який режим iз вiдпустками та iншими шнягами, але я в цьому не був упевнений до кiнця. Може, добрий старий упертюх-адвокат iз Мiссiсiпi зумiв би його розколоти… i, може, тому адвокату навiть не довелося б занадто сильно потiти. Вiльямсу Ендi по-справжньому подобався. Я перiодично нагадував Ендi про цi моменти, а той тiльки всмiхався, думками перебуваючи десь далеко (це видно було по очах), i казав, що думае над цим. Очевидячки, над багатьма iншими речами вiн теж думав. Тисяча дев’ятсот сiмдесят п’ятого року Ендi Дюфрейн здiйснив утечу з Шоушенку. Його не пiймали, i навряд чи колись пiймають узагалi. Думаю, що Ендi Дюфрейна бiльше не iснуе. Але в мiстечку Зихуатанехо, що в Мексицi, мабуть, е чолов’яга, якого звати Пiтер Стiвенс. Імовiрно, вiн керуе новiсiньким маленьким готельчиком цього року, тисяча дев’ятсот сiмдесят сьомого вiд народження Господа нашого. Дванадцятого березня тисяча дев’ятсот сiмдесят п’ятого року дверi камер у блоцi номер п’ять вiдчинили о шостiй тридцять ранку, як це роблять завжди в усi днi, крiм недiлi. І, як завжди в усi днi, крiм недiлi, мешканцi тих камер вийшли в коридор i вишикувалися в двi шеренги, а дверi камер iз грюкотом позачинялися за iхнiми спинами. В’язнi одразу ж помарширували до головних дверей п’ятого блока, де iх порахували двое наглядачiв, перед тим як вiдправляти вниз, на снiданок з вiвсянки, яечнi й жирного бекону. Усе йшло згiдно зi встановленим порядком – аж поки бiля головних дверей арештантiв не порахували. Їх мало бути двадцять дев’ятеро. Натомiсть виявилося двадцять вiсiм. Пiсля дзвiнка начальнику варти блок номер п’ять дiстав дозвiл вирушати на снiданок. Начальник варти, не надто поганий хлоп, якого звали Ричард Гоньяр, та його помiчник, веселе мудило Дейв Беркс, прожогом прибiгли в п’ятий блок. Гоньяр по черзi вiдчиняв дверi камер, i вони з Берксом разом iшли коридором, волочачи кийки по гратах, тримаючи напоготовi пiстолети. У таких випадках, як цей, найчастiше бувае так, що комусь уночi стало зле, так зле, що вiн навiть iз камери вранцi вилiзти не може. У бiльш рiдкiсних випадках хтось помирав… чи заподiював собi смерть. Та цього разу, замiсть хворого чи померлого, вони знайшли загадку. Бо жодного чоловiка нiде не було. У блоцi номер п’ять було чотирнадцять камер, по сiм з кожного боку коридору, i всi вони стояли порiвняно охайно прибранi (за срач у камерi в Шоушенку карали тимчасовою забороною вiдвiдин) й зовсiм порожнi. Найперше, про що подумав Гоньяр, – наглядач помилився пiд час переклички або ж його розiграли. Тому, замiсть того, щоб пiсля снiданку вiдправляти арештантiв на роботу, iх повернули в камери. Усi радiли й перекидалися жартиками – будь-яка перерва у звичнiй рутинi була за свято. Дверi камер повiдчинялися, в’язнi зайшли всередину, дверi позачинялися. Якийсь клоун викрикнув: – Я вимагаю адвоката, я вимагаю адвоката, ви нами тут командуете, наче в якiйсь клятiй тюрмi! – Заткнися, або я тебе заткну, – гаркнув Беркс. – Беркi, я твою жiнку затикав, – не вгавав Клоун. – Ану всi заглухли, бо цiлий день будете тут сидiти, – докинув Гоньяр. Вiн i Беркс знову пiшли вздовж коридору, перелiчуючи носи. Далеко йти не довелося. – Чия це камера? – спитав Гоньяр у нiчного наглядача з правого боку. – Ендрю Дюфрейна, – вiдповiв правобiчний, i бiльше нiчого казати не треба було. Тiеi самоi митi рутина скiнчилася. Надувна куля злетiла вгору. В усiх кiнах про тюрму, якi я бачив, коли в’язень дае драпака, запускають виючу сирену. У Шоушенку ще нiколи такого не було. Перше, що робив Гоньяр, – зв’язувався з начальником. Другим кроком було обшукати територiю в’язницi. Третiм – повiдомити в полiцiю штату в Скарборо про можливу втечу арештанта. Такий був порядок. Про те, що треба обшукати камеру пiдозрюваного у втечi, пункту не було, тому нiхто цього й не зробив. У той час нi. Та й навiщо? То був випадок, коли все, як на долонi. Маленька, квадратна камера, з гратами на вiкнах i гратами на висувних дверях. Параша i порожнi нари. І декiлька симпатичних камiнцiв на пiдвiконнi. А ще, звiсно, плакат. Уже з Лiндою Ронстадт[38 - Ронстадт Лiнда Марiя (народ. 1946 року) – американська поп-спiвачка, здобула 11 премiй «Греммi».]. Плакат просто над нарами. У тому мiсцi протягом двадцяти шести рокiв незмiнно висiли рiзнi плакати. І коли хтось (як виявилося, начальник Нортон власною персоною – так поетично взяла гору справедливiсть) пiд нього зазирнув, усiм одiбрало мову вiд жаху. Але все це вiдбувалося вже пiсля шостоi тридцять вечора, майже через дванадцять годин по тому, як оголосили, що Ендi зник, – через дванадцять годин по тому, як вiн дременув. Нортон пiдскочив до стелi. У мене надiйне джерело – Честер, той зсучений, який того дня натирав воском пiдлогу в коридорi адмiнкрила. Але полiрувати того дня пластину на замковiй шпаринi вухом йому не довелося – за його словами, начальник верещав на Рича Гоньяра так, що чути було аж унизу в архiвi. – Що ти маеш на увазi: «перевiрили, на територii в’язницi його нема»? Що це значить? Це значить, що ви його не знайшли! Але краще знайдiть його! Краще знайдiть! Бо я хочу, щоб вiн знайшовся! Менi це потрiбно! Гоньяр щось пробелькотiв. – Це сталося не в твою змiну? Це ти так кажеш. А наскiльки я розумiю, нiхто не знае, коли це сталося. Чи як. І чи взагалi сталося. Так, я хочу, щоб о третiй годинi цього дня вiн стояв у мене в кабiнетi, iнакше полетять голови. Я тобi це обiцяю, а своi обiцянки я виконую завжди. Гоньяр знову щось кувiкнув, i це «щось» примусило Нортона ще сильнiше забитися в iстерицi. – Нi? Тодi подивися сюди! Сюди подивися! Упiзнаеш? Результат учорашньоi переклички в блоцi номер п’ять. Кожен ув’язнений був на мiсцi! Дюфрейна замкнули о дев’ятiй, неможливо, щоб тепер його не було! Це неможливо! Знайди його! Але о шостiй того вечора Ендi все ще вважали зниклим. Нортон власною персоною ураганом примчав униз, у блок номер п’ять, де того дня всi ми сидiли пiд замком. Спитаете, чи допитували нас? Бiльшу частину того довжелезного дня ми провели на допитах перед знервованими вертухаями, яким у потилицi дихав дракон. Усi ми повторювали одне й те саме: нiчого не бачив, нiчого не чув. І наскiльки менi вiдомо, усi ми казали правду. Я так точно. Та й що ми могли розказати, крiм того, що Ендi справдi був у своiй камерi, коли нас замикали, i через годину, на момент вiдбою, теж? Один дотепник припустив, що Ендi просочився в замкову шпарину. Це припущення коштувало йому чотирьох дiб у карцерi. Вiд нервового напруження нашим наглядачам геть вiдбило почуття гумору. Тож униз спустився (прогупотiв) Нортон. Його синi очi обпiкали нас таким полум’ям, що здавалося, ще трохи – i з гартованоi сталi грат наших клiток полетять викресанi iскри. Вiн дивився на нас таким поглядом, нiби вважав, буцiмто ми всi у змовi. Може, i правда сам у це вiрив. Нортон зайшов у камеру Ендi й роззирнувся навколо. Там усе було так, як залишив ii мешканець. Ковдра на нарах вiдгорнута, але здавалося так, що на нiй нiхто не спав. Камiнцi на пiдвiконнi… та не всi. Найулюбленiшi вiн забрав iз собою. – Камiння! – просичав Нортон i рвучким рухом змiв iх з пiдвiконня. Камiнцi зi стуком попадали на пiдлогу. Гоньяр, чия змiна скiнчилася чотири години тому, скривився, але промовчав. Погляд Нортона впав на плакат iз Лiндою Ронстадт. Лiнда дивилася через плече, вклавши руки в заднi кишенi дуже обтислих жовтувато-коричневих слаксiв. На нiй був топiк, зав’язаний на шиi, шкiра свiтилася глибокою калiфорнiйською засмагою. Той плакат мусив ображати Нортона до глибини його баптистськоi душi. Я бачив, як люто вiн зиркае на нього, i згадав, що колись казав Ендi: «Таке вiдчуття, що я можу зробити крок i стати поряд з тiею дiвчиною». Що, у принципi, вiн i зробив… i до того, щоб це побачити, у Нортона лишалося кiлька секунд. – Хвойда паскудна! – гаркнув вiн i зiрвав плакат зi стiни. А пiд ним вiдкрилося провалля дiри в бетонi. З краiв посипалися бетоннi крихти. Гоньяр би в ту дiру не пролiз. Нортон дав йому наказ. Господи, напевно, уся тюряга чула, як Нортон наказуе Ричу Гоньяру лiзти в ту дiру. А Гоньяр вiдмовився, категорично й рiшуче. – Ти менi за це рапорт покладеш! – верещав Нортон, б’ючись в iстерицi, мов клiмактерична баба вiд приливiв. Вiн остаточно втратив самовладання. Шия густо почервонiла, на лобi напнулися двi пульсуючi вени. – Можеш не сумнiватися, ти… ти, французисько! Ти напишеш рапорт, i я подбаю про те, щоб ти бiльше нiколи не влаштувався на жодну роботу в жоднiй тюрмi Новоi Англii! Гоньяр мовчки простягнув Нортону службовий пiстолет, рукiв’ям уперед. Йому щойно урвався терпець. Вiн провiв на роботi чотири години понаднормово, пiшла вже п’ята, i йому урвався терпець. Вихiд Ендi з нашоi маленькоi щасливоi родини наче штовхнув Нортона за край, де починалося щось особисте й iррацiональне, те, що давно сидiло в ньому скабкою… i, звiсно, тiеi ночi вiн геть iз котушок зiрвався. Я, звiсно, не знаю, що то було – оте особисте й iррацiональне. Знаю одне: що двадцять вiсiм арештантiв того вечора, коли рештки денного свiтла розчинялися в темному небi пiзньоi зими, слухали гризню мiж Нортоном i Ричем Гоньяром, i всi ми: суворорежимники й довготермiновики, на чиiх очах приходили й западали в небуття адмiнiстрацii, агресивнi блатнi самцi й солоденькi тишки-слабаки – усi ми знали, що начальник Семюел Нортон щойно перетнув межу, яку iнженери полюбляють називати «деформацiею в момент руйнування». І Богом клянуся, у мене було дуже виразне вiдчуття, нiби я чую, як десь регоче Ендi Дюфрейн. Зрештою Нортон таки змусив худого дрища з нiчноi змiни полiзти в ту дiру за плакатом iз Лiндою Ронстадт. Дрища звали Рорi Тремонт, i в планi розуму вiн зiрок не хапав. Може, вiн думав, що йому за це «Бронзову зiрку»[39 - Нагорода збройних сил США, яку вручають за видатнi досягнення й доблесну службу.] дадуть, чорт його зна. Як виявилося згодом, добре, що Нортон узяв когось приблизно Ендiноi статури й зросту. Якби туди запхали когось товстозадого (як бiльшiсть наглядачiв), вiн би застряг у дiрцi – точняк, як те, що Господь зелену траву зробив. І, може, i досi б там стирчав. Тремонт полiз, обв’язавшись навколо пояса нейлоновою мотузкою, яку хтось знайшов у багажнику своеi машини, й озброiвшись великим лiхтариком з акумулятором на шiсть вольтiв. На той час Гоньяр, який вже передумав звiльнятися й здавався единим, хто зберiг здатнiсть ясно мiркувати, вiдкопав десь план тюряги. Я добре знав, що вiн мiг на них побачити, – стiну, яка в поперечному перерiзi мала вигляд сендвiча. Уся стiна була десять футiв завтовшки. Внутрiшня й зовнiшня секцii мали десь по чотири фути товщини. А посерединi одну вiд одноi вiддiляло два фути порожнечi, i повiрте, то було м’ясо… у багатьох розумiннях. З дiри долинув голос Тремонта, якийсь порожнiй i мертвий. – Начальнику, тут щось смердить. – Не зважай! Лiзь далi. Нижня частина нiг Тремонта щезла в дiрi. А за мить зникли й ступнi. Промiнь лiхтарика тьмяно стрибав по стiнах лазу. – Начальнику, тут дуже сильно смердить. – Я сказав, не звертай уваги! – гаркнув на нього Нортон. У вiдповiдь долинув розпачливий голос Тремонта: – Смердить лайном. Господи, це воно i е, це лайно, о Боже, випустiть мене звiдси я зараз виригаю… От лайно це лайно… о Буоооже… – Звук, що супроводжував останне слово, нi з чим не можна було переплутати: Рорi Тремонт позбувся усього, що з’iв на обiд i вечерю. Ну, для мене то вже був край. Бiльше я стримуватися не мiг. Увесь той день – та де там день, усi останнi тридцять рокiв, – зненацька навалилися на мене, i я зареготав. Я смiявся, тримаючись руками за живiт, боячись луснути, смiявся так, як не смiявся ще нiколи з тих пiр, як перестав бути вiльною людиною. Я й не сподiвався, що колись зможу так заливатися смiхом у цих сiрих стiнах. І Боже милий, як же це було приемно! – Заберiть його звiдси! – заверещав начальник Нортон, а я так реготав, що навiть не розумiв, кого вiн мае на увазi: мене чи Тремонта. Я просто смiявся, дригав ногами, притримував живiт. Я не змiг би припинити, навiть якби Нортон пригрозив, що застрелить мене на мiсцi. – Заберiть його ГЕТЬ! Що ж, друзяки й сусiди, пiти довелося менi. Прямцем униз, у карцер, де я й пронидiв наступнi п’ятнадцять дiб. Довгенько. Але час вiд часу я згадував бiдолашного старого не-надто-розумного Рорi Тремонта, котрий волав: «От лайно це лайно», – а потiм думав про те, як Ендi Дюфрейн прямуе на пiвдень у власному авто, вбраний у вишуканий костюм, i не мiг стримати смiху. Тi п’ятнадцять дiб в одиночцi я провiв, практично стоячи на вухах. Може, тому що якась частина мене була з Ендi Дюфрейном. Ендi Дюфрейном, який вимастився в лайнi та вийшов з iншого боку чистим. Ендi Дюфрейном, який прямував у бiк Тихого океану. Про решту всього, що сталося того вечора, я дiзнавався вiд пiвдюжини джерел, хоча дiзнаватися там особливо не було чого. Напевно, Рорi Тремонт пiсля того, як вивалив обiд i вечерю, вирiшив, що втрачати йому все одно нiчого, i поповз далi. Впасти в шахту мiж внутрiшнiм i зовнiшнiм сегментами стiни тюремного блока йому не загрожувало – вона була така вузька, що Тремонту довелося протискатися вниз. Згодом вiн розказував, що не мiг вдихнути на повнi груди, тому дихав потроху, а ще вiдчув, що таке бути похованим живцем. На днi шахти вiн побачив велику каналiзацiйну трубу, пiд’еднану до чотирнадцяти туалетiв у блоцi номер п’ять. То була керамiчна труба, яку проклали там тридцять три роки тому, i вона була розбита. Бiля дiрки iз зазубленими краями Тремонт знайшов скельний молоток Ендi. Ендi вибрався на свободу, але це було нелегко. Труба була ще вужча, нiж шахта, якою щойно спустився Тремонт, – два фути в дiаметрi. Рорi Тремонт у неi не полiз, i, наскiльки менi вiдомо, нiхто iнший теж. Бо проповзти нею – то, либонь, було щось збiса неймовiрне. Поки Тремонт оглядав дiру й скельний молоток, iз труби вискочив пацючара – завбiльшки з цуцика кокер-спанiеля. Тремонт притьмом видряпався назад у камеру Ендi. Чисто тобi мавпа по жердинi. Ендi пролiз у ту трубу. Може, вiн знав, що вiдходи з неi витiкають у струмок на болотистому захiдному боцi, за п’ятсот ярдiв поза стiнами в’язницi. Думаю, знав. План тюрми не був засекречений, й Ендi, напевно, якось примудрився на нього глянути. Вiн був мужик доскiпливий, мусив знати чи довiдатися, що каналiзацiйна труба, яка виходила з блока номер п’ять, була останньою в Шоушенку, не пiд’еднана до новоi каналiзацii, а ще мусив знати, що або вiн тiкае до середини сiмдесят п’ятого, або не тiкае взагалi, бо в серпнi цей корпус також мали пiд’еднати до новоi каналiзацii. П’ятсот ярдiв. Довжина п’яти футбольних полiв. Замалим не миля. Вiн проповз цю вiдстань, може, тримаючи в руцi маленький лiхтарик-олiвець, а може, усього-на-всього коробку сiрникiв. Проповз крiзь гидь нечистот, яку я нi уявити не можу, нi уявляти не хочу. Може, щури тiкали навсiбiч у нього пiд носом, а може, кидалися на нього, як це часом роблять такi тварюки, коли достатньо знахабнiють у темрявi. Напевно, у трубi було простору рiвно стiльки, щоб вiн мiг ворушити плечима й повзти, а в мiсцях, де вона з’еднувалася, мусив проштовхуватися. Якби на його мiсцi був я, то вже разiв десять би з глузду з’iхав вiд клаустрофобii. Але вiн витримав. На дальньому кiнцi труби знайшли бруднi вiдбитки взуття, що вели вiд млявого загидженого струмка, у який впадала труба. А за двi милi звiдти пошуковий загiн натрапив на тюремну робу. Було це вже через день. Газети здiйняли великий галас, як ви розумiете, але в радiусi п’ятнадцяти миль вiд тюрми нiхто не заявив про крадiжку машини, одягу чи про голого чоловiка, що брiв у мiсячному сяйвi. На фермi жоден собака не гавкнув. Ендi вийшов крiзь каналiзацiйну трубу i, як димок, розчинився в повiтрi. Але зуб даю, що розчинився вiн у напрямку Бакстона. Через три мiсяцi пiсля того пам’ятного дня начальник Нортон звiльнився. Із превеликою втiхою повiдомляю, що всерединi в нього щось надломилося. Його хода перестала бути пружною. Останнього дня на роботi вiн човгав ногами, похиливши голову, наче старий арештант, що шкандибае в лазарет по кодеiновi пiгулки. Його мiсце посiв Гоньяр. І це, певно, був для Нортона найпiдлiший удар. Наскiльки я знаю, Сем Нортон i досi в Елiотi, щонедiлi вiдвiдуе службу в баптистськiй церквi й нiяк не може втямити, як це Ендi Дюфрейну вдалося його обставити. А я б йому сказав. Вiдповiдь на це запитання проста, як дверi. Декому це дано, Семе. А декому – не дано, i не буде дано нiколи. Це те, що я знаю. А тепер розкажу вам, що я думаю. Може, де в чому я й помиляюся, однак можу побитися об заклад на власний годинник i ланцюжок до нього, що загальна картина в мене вималювана як треба. Бо, враховуючи, якою людиною був Ендi, варiантiв було один-два, не бiльше. І коли я час вiд часу мiркую про це, то згадую Нормадена, того пришелепу-iндiанця. «Добрий хлопак, – сказав Нормаден пiсля того, як шiсть чи вiсiм мiсяцiв прокантувався в однiй камерi з Ендi. – Але я-то й радий, шо забрали мене, отако. Холодно весь час. Вiн нiкому не давав чiпати своi речi. Але це нiчого. Хороший хлопець, нiколи не знущався. Але тягне сильно». Бiдолашний прицуцуватий Нормаден. Вiн знав бiльше за всiх нас, ранiше за всiх дiзнався. І минуло вiсiм мiсяцiв, перш нiж Ендi зумiв його здихатися й знову лишитися на самотi в камерi. Якби не тi вiсiм мiсяцiв, якi Нормаден провiв iз ним, вiдколи начальник Нортон заступив на посаду, я реально думаю, що Ендi вибрався б на свободу ще до вiдставки Нiксона[40 - 1974 року.]. Тепер менi здаеться, що це почалося в сорок дев’ятому, ще тодi – не зi скельного молотка, а з плаката з Ритою Гейворт. Я вам розказував, як вiн сiпався нервово, коли запитував про нього, сiпався та ледве стримував радiсне збудження, яке так i рвалося назовнi. Тодi я подумав, що то сором, що Ендi з тих парубкiв, хто нiколи не показуе, що вiн жива людина й хоче жiнку… хай навiть то була жiнка з фантазiй. Але тепер я думаю, що помилився. Тепер я думаю, що причиною збудження Ендi було щось зовсiм iнше. А звiдки виникла та дiра, яку начальник Нортон зрештою знайшов за плакатом iз зображенням дiвчини, яка ще навiть не народилася, коли робили той знiмок Рити Гейворт? Їi появою Ендi Дюфрейн завдячував своiй наполегливостi й працьовитостi – еге ж, я цього не заперечую. Але в цьому рiвняннi е ще два складники: везiння i бетон ФАРБР[41 - Федеральна асоцiацiя розвитку будiвельних робiт.]. Що таке везiння, вам пояснювати, думаю, не треба. А про бетон ФАРБР я сам дещо розвiдав. Присвятивши цьому трохи часу й кiлька поштових марок, я написав листа спершу на кафедру iсторii в унiверситет штату Мен, а потiм одному кадру, чию адресу менi дали. Цей кадр був бригадиром будiвельного проекту ФАРБР, за яким будували шоушенкiвське крило особливого режиму. Крило з блоками номер три, чотири й п’ять збудували в тисяча дев’ятсот тридцять четвертому – тридцять сьомому роках. Ниньки бiльшiсть людей не вважають цемент i бетон «технологiчними новинками», такими як автомобiлi, пiчки на рiдкому паливi й ракетнi кораблi. Але це справдi так. До тисяча вiсiмсот сiмдесятого цементу в його сучасному розумiннi не було, як до початку нового столiття не було сучасного бетону. Замiшувати бетон – то справа не менш делiкатна, нiж пекти хлiб. Вiн може вийти надмiру водянистим або недостатньо рiдким. Сумiш iз пiском може бути занадто густою чи навпаки – рiдкою, те саме можна сказати про гравiйну сумiш. І в далекому тридцять четвертому наука замiшувати бетон була менш розвиненою, нiж сьогоднi. Стiни блока номер п’ять були досить щiльнi, але не те щоб присушенi, як грiнки. А якщо по правдi, то вони були вогкi, як чортзна-що. Пiсля тривалих дощiв на них проступали краплi й iнодi навiть скрапували. Подекуди бетон лускався, з’являлися трiщини, деякi в дюйм завглибшки. Замазувати iх вапняним розчином стало звичним дiлом. І от приходить у п’ятий блок Ендi Дюфрейн. Вiн закiнчив бiзнес-школу в Унiверситетi штату Мен, але на додачу ще й декiлька курсiв з геологii вiдвiдав. По сутi, геологiя стала його основним хобi. Його терплячiй скрупульознiй натурi вона мусила бути до вподоби. Там – крига, якiй десять тисяч рокiв. Тут – мiльйон рокiв, поки утворювалися гори. Тектонiчнi зсуви плит, що тисячолiттями труться одна об одну глибоко пiд шкiрою землi. Натиск. Ендi якось менi розказував, що вся геологiя – це вивчення невiдступного натиску. А ще, звiсно, часу. Час на те, щоб вивчити цi стiни, у нього був. Купа часу. Коли брязкають, зачиняючись, дверi камери й гасне свiтло, роздивлятися бiльше нема чого. Тим, хто вперше потрапляе в тюрму, важко бувае пристосуватися до обмеження свободи в тюремному життi. У них починаеться алергiя на вертухаiв, така сильна, що iх доводиться волокти в лазарет i кiлька разiв колоти заспокiйливе, щоб отямилися. Не дивина почути, як новий член нашоi щасливоi маленькоi родини гатиться об грати своеi камери й верещить «Випустiть мене!» І перш нiж крики вляжуться надовго, коридором блока шириться спiв: «Свiженький, свiжесенький, гей, свiжачок, свiжачок, свiжачок, у нас сьогоднi свiжачок!» Ендi не зiрвався з котушок, коли потрапив у Шенк тисяча дев’ятсот сорок восьмого, але не подумайте, що вiн не вiдчував нiчого подiбного. Вiн, може, впритул пiдiйшов до божевiлля. Багато хто запливае за той край i не повертаеться. Колишне життя полетiло за вiтром, не встиг ти й оком змигнути, попереду нiчого, крiм непевного нiчного страхiття. Довгий сезон у пеклi. То що ж вiн зробив, спитаю я у вас? Вiн вiдчайдушно шукав, на чому б мiг залипнути його непогамовний розум. Ага, способiв чимось себе зайняти iснуе цiла купа, навiть у тюрмi. Схоже, у тому, що стосуеться розмаiття, людський розум мае нескiнченну кiлькiсть можливостей. Я вам розказував про скульптора й «Три пори життя Ісусового». А були ще нумiзмати, у яких рано чи пiзно тирили колекцiю, колекцiонери марок, один хлоп збирав листiвки з тридцяти п’яти рiзних краiн – i, скажу я вам, цiлком мiг погасити вам кулаком свiтло, якби зловив на тому, як ви лапаете його листiвки. Ендi зацiкавився камiнням. І стiнами своеi камери. Думаю, спочатку вiн збирався всього-на-всього надряпати своi iнiцiали на стiнi, де невдовзi висiтиме плакат з Ритою Гейворт. Інiцiали, а ще, може, кiлька рядкiв з якогось вiрша. А натомiсть побачив, який навдивовижу м’який той бетон. Може, почав нашкрябувати своi iнiцiали, i вiд стiни вiдвалився чималий шматок. Так i бачу, як вiн лежить на шконцi й дивиться на уламок бетону, задумливо крутить його в руках. Ти забуваеш про те, що замiсть життя тепер самi руiни, забуваеш, що тебе завезло в цю тюрягу на вантажному поiздi непрухи. Забуваеш про все це й дивишся на уламок бетону. Через кiлька мiсяцiв вiн, напевно, вирiшив, що цiкаво буде глянути, яку порцiю стiни вдалося б вийняти. Але не можна ж отак просто взяти й почати довбати стiну, а тодi, коли до тебе завiтае щотижнева iнспекцiя (або позаплановий шмон, пiд час якого завжди знаходять цiкавенькi нички у виглядi бухла, наркоти, порнокартинок i зброi), сказати наглядачевi: «Оце? Та то я просто дiрку в стiнi камерi видлубую. Нема про що хвилюватися, друже мiй». Нi, так Ендi сказати не мiг. Тому прийшов до мене й спитав, чи не дiстану я йому плакат iз Ритою Гейворт. Не маленький, а великий. І, звiсно, у нього був скельний молоток. Пам’ятаю, як подумав, коли роздобував йому це знаряддя в далекому сорок восьмому, що людинi знадобилося б рокiв шiстсот, щоб цим молотком прорити хiд пiд стiною. Щира правда. Однак Ендi пробив саму стiну. Та хоч той бетон i був м’яким, йому все одно знадобилося два скельнi молотки й двадцять сiм рокiв, щоб крiзь чотири фути ii товщi могло протиснутись його худе тiло. Авжеж, бiльшу частину одного з тих рокiв вiн згаяв через Нормадена, а працювати мiг лише вночi, переважно пiзно вночi, коли майже всi спали – включно з наглядачами нiчноi змiни. Але пiдозрюю, що найбiльше його сповiльнювало те, що витягнутих шматкiв стiни треба було якось позбуватися. Приглушити стук молотка вiн мiг, обгорнувши голiвку полiрувальною шматою, але що робити з розкришеним бетоном та його кавалками, що вивалювалися зi стiни? Думаю, вiн дрiбнив кавалки на маленькi шматочки та… На згадку менi спала одна недiля, пiсля того, як я принiс йому скельний молоток. Пам’ятаю, я дивився, як вiн iде через подвiр’я, iз розпухлим вiд нещодавнього раунду з сестричками обличчям. На моiх очах вiн нахилився, пiдняв камiнець… i той зник у нього в рукавi. Внутрiшня кишеня в рукавi – давнiй в’язничний трюк. Усерединi на рукавi чи на холошi штанiв унизу. І е в мене ще один спогад, невитравний, однак нечiткий, бо я це, мабуть, бачив не раз. У цьому спогадi Ендi Дюфрейн перетинае прогулянкове подвiр’я жаркоi лiтньоi днини, а повiтря зовсiм нерухоме. А проте… бiля нiг Ендi Дюфрейна гуляе якийсь вiтерець i роздмухуе пiсок. Отож, мабуть, у нього в штанах нижче колiн були вшитi накладки. Засипаеш у таемнi кишенi крихти стiни й гуляеш собi, засунувши руки в кишенi. А коли бачиш, що нiхто на тебе не дивиться, трохи пiдсмикуеш кишенi. Вони, ясний пень, з’еднанi з накладками мотузкою чи мiцною ниткою. Пiсок сиплеться по холошi, а ти йдеш. До цих хитрощiв вдавалися вiйськовополоненi у Другу свiтову, коли пробували втекти. Минали роки, й Ендi жменька за жменькою виносив свою стiну на прогулянкове подвiр’я. Вiн грав у гру з керiвниками закладу, якi змiняли один одного, а вони думали, що це заради того, щоб зберегти й розширити бiблiотеку. Я не сумнiваюся, що й заради цього теж, але насамперед Ендi хотiв, щоб у камеру номер чотирнадцять блока номер п’ять нiкого не пiдселяли. Навряд чи вiн (принаймнi попервах) плекав реальнi плани чи надii втекти. Імовiрно, вiн припустив, що стiна – десять футiв суцiльного бетону, тому, навiть якщо йому вдасться пробити ii всю, вiн вийде над прогулянковим подвiр’ям на висотi тридцяти футiв. Але я ж кажу, навряд чи вiн дуже переймався тим, куди вийде. Мiркувати вiн мiг таким чином: «Кожнi сiм рокiв чи десь так я просуваюся на один фут. Щоб пробитися крiзь цю стiну, менi знадобиться сiмдесят рокiв. Тобто на той час менi вже буде сто сiм». А ось i друге припущення, яке я б зробив, якби був на мiсцi Ендi: «Урештi-решт мене зловлять i запроторять у карцер, не кажучи вже про жирну чорну мiтку в справi». Зрештою, були ж регулярнi щотижневi перевiрки й несподiванi труси (найчастiше iх влаштовували вночi) через тиждень чи десь так. Напевно, вiн вирiшив, що довго так тривати не зможе. Рано чи пiзно якийсь вертухай загляне за Риту Хейворт, перевiрити, чи Ендi не прилiпив скотчем до стiни загострену ручку виделки чи пакетик марихуани. І у вiдповiдь на це друге припущення, певно, сказав собi: «Ну й чорт iз ним». А може, навiть перетворив це на гру. Чи далеко я зможу зайти, перш нiж вони рознюхають? У тюрмi нудно до чортикiв, i те, що посеред ночi, коли плакат не висiв на стiнi, до нього може припертися несподiвана перевiрка, додавало його життю пiкантностi в раннi роки. А ще я реально вважаю, що на голому фартi вiн би довго виiжджати ну нiяк не мiг. Тiльки не двадцять сiм рокiв. Проте доводиться вiрити, що першi два роки (до середини травня п’ятдесятого року, коли вiн помiг Байрону Гедлi наставити податковiй носа, коли на нього звалився несподiваний спадок) саме на цьому вiн i виiжджав. А може, у тi часи на нього працювало щось бiльше, нiж голий фарт. У нього були грошi, i вiн мiг щотижня комусь трохи башляти, щоб його не сильно шмонали. Бiльшiсть наглядачiв погоджувалися, якщо цiна питання була нормальною. Грошi перекочовували в iхнi кишенi, й арештант дiставав змогу залишити в себе своi дрочильнi картинки чи фабричнi цигарки. А ще Ендi був взiрцевим в’язнем – тихим, iз лiтературною мовою, шанобливим, неагресивним. То психам i пiдбурювачам щопiвроку перевертають камери догори дригом: розкривають матраци, виймають iз наволочок подушки й розрiзають iх, ретельно промацують каналiзацiйнi труби параш. А потiм, у п’ятдесятому, Ендi став особою важливiшою, нiж взiрцевий арештант. У п’ятдесятому вiн став цiнним надбанням, убивцею, який заповнював податковi декларацii не гiрше за фiрми-посередницi. І давав безкоштовнi консультацii про те, як краще спланувати купiвлю майна, зменшити податки, заповнював заявки на отримання кредиту (часом дуже творчо пiдходячи до справи). Пам’ятаю, як вiн сидiв за столом у бiблiотецi, терпляче пояснюючи параграф за параграфом кредитну угоду на купiвлю автомобiля вертухаю, який хотiв купити вживаний «десото»[42 - Американська марка автомобiлiв фiрми «Крайслер», що випускалася в 1928–1961 рр.]. Ендi розказував йому, що в цiй угодi е хорошого i що поганого, пояснював, що е можливiсть купити машину в кредит i не сильно при цьому влетiти на бабки, не радив йому зв’язуватися з фiнансовими компанiями, цими легальними кредитними акулами. Коли вiн закiнчив, вертухай хотiв був на радощах простягнути руку… та враз схаменувся й забрав ii. Бо, бачте, забув на мить, що мае справу не з людиною, а з тваринкою-талiсманом. Ендi вивчав усi нововведення в податковому законодавствi, стежив за змiнами на фондовому ринку, тому не втратив своеi корисностi пiсля того, як побув деякий час на зберiганнi в холоднiй коморi. Вiн став отримувати грошi на бiблiотеку, вiйна з сестричками добiгла кiнця, i нiхто надто прискiпливо не перетрушував його камеру. Вiн був хорошим нiгером. А тодi одного дня, коли вже минуло дуже багато часу (мабуть, десь так у жовтнi шiстдесят сьомого) давне хобi перетворилося на щось iнше. Якось уночi, коли Ендi по пояс залiз у дiру, а дупу йому прикривала Ракел Велч, гострий кiнець його молотка, мабуть, раптом провалився по самiсiньке рукiв’я в бетон. Вiн мусив витягти декiлька уламкiв бетону, але iншi могли погримотiти в ту шахту, вiдскакуючи вiд ii стiн, i дзенькнути об той каналiзацiйний стояк. Чи знав вiн тодi, що натрапить на шахту, чи це стало для нього повною несподiванкою? Я не знаю. Може, вiн i бачив уже схему тюрми, а може, i не бачив. Якщо нi, можете, чорт забирай, не сумнiватися, що вiн найближчим часом знайшов спосiб на неi подивитися. Зненацька до нього, напевно, дiйшло, що вiн не просто в гру грае – ставки в цiй грi дуже високi… а якщо зважати, що на кону його життя й майбутне, то найвищi. Навiть тодi вiн мiг нiчого не знати напевно, але конкретний задум уже зрiв, бо десь приблизно в той час вiн вперше заговорив зi мною про Зихуатанехо. Зненацька та дурна дiра в стiнi перестала бути iграшкою й заволодiла всiма його думками – якщо вiн знав про каналiзацiйну трубу внизу i про те, що вона вела попiд зовнiшнiм муром, точняк заволодiла. Роками йому не давали спокою думки про ключ пiд каменюкою у Бакстонi. А тепер до них долучилася ще й тривога про те, що якийсь наглядач iз новачкiв-шустрячкiв загляне за його плакат i все накриеться мiдним тазом. Або в нього з’явиться новий спiвкамерник, або його пiсля всiх цих рокiв раптово кудись переселять. Наступнi сiм рокiв усе це обтяжувало йому думки. Я можу сказати одне – напевно, вiн був одним iз найхолоднокровнiших чувакiв за всю iсторiю Землi. Я б через деякий час геть iз глузду з’iхав, якби жив у такiй невизначеностi. Але Ендi просто далi грав у цю гру. З iмовiрнiстю викриття йому довелося жити наступнi вiсiм рокiв – можна сказати, високою ймовiрнiстю, бо, хай там як вiн ретельно мiняв розклад карт на свою користь, у в’язня тюрми штату не так багато карт у розкладi… i боги були милостивi до нього вже тривалий час, цiлих вiсiмнадцять рокiв. Найстрашнiша iронiя долi була б, по-моему, якби йому запропонували умовно-дострокове. Ви можете собi це уявити? За три днi до того, як такого арештанта випускають на свободу, його переводять у крило полегшеного режиму i там вiн проходить повний медогляд та низку професiйних тестiв. Поки вiн там прохолоджуеться, його стару камеру повнiстю чистять. Тож замiсть умовно-дострокового Ендi мiг отримати тривалий вiдпочинок внизу, в одиночцi, а потiм вiдсидку вгорi… але вже в iншiй камерi. Але якщо вiн пробився до шахти в шiстдесят сьомому, то чого ж не тiкав аж до сiмдесят п’ятого? Я точно не знаю – але можу висунути декiлька непоганих здогадiв. По-перше, вiн мусив стати ще обережнiшим, нiж доти. Надто розумним вiн був, аби щодуху мчати вперед i намагатися вибратися за вiсiм мiсяцiв чи навiть вiсiмнадцять. Вiн мусив потихеньку-помаленьку розширювати лаз. Коли вiн цмулив вiскi на честь Нового року, той лаз був завбiльшки з чайну чашку. А коли шiстдесят восьмого випивав на честь свого дня народження, вiн уже розширився до розмiрiв тарiлки. А на час вiдкриття бейсбольного сезону шiстдесят дев’ятого був завбiльшки з тацю. Свого часу я думав, що робота мала йти набагато швидше, нiж iшла – ну, тобто пiсля того, як вiн знайшов шахту. Менi здавалося, що йому треба було не дрiбнити ту хрiнотiнь i виносити з камери в таемних кишенях штанiв, як я розказував, а просто скидати ii вниз, у шахту. Але вiн стiльки часу витратив, що, думаю, просто не наважувався на таке. Може, вирiшив, що шум комусь видасться пiдозрiлим. Або, якщо знав про каналiзацiйну трубу (а я думаю, вiн знав), то боявся, що уламок бетону, падаючи, розiб’е ii до того, як вiн буде готовий, заб’е каналiзацiю блока, i в тюрмi почнуть шукати причину. Не варт i казати, що це означало б крах усього. Та разом iз тим, здогадуюся, що на той час, коли Нiксон прийняв присягу на свiй другий термiн[43 - 1972 року.], дiрка була досить великою, щоб Ендi мiг у неi пролiзти… а може, i ще ранiше. Ендi був парубок щуплий. Чому ж вiн тодi не пiшов? І тут, народе, моi грамотнi прикидки закiнчуються. Вiдтепер починаються взятi зi стелi здогади, i що далi, то дикiшими вони ставатимуть. Є ймовiрнiсть, що сам лаз був засмiчений, i його довелося розчищати. Але це не могло забрати весь час. То чому ж тодi? Я думаю, що Ендi злякався. Я вам, як мiг, пояснив, що то таке – бути казенною людиною. Попервах цi чотири стiни нестерпнi, потiм ти сяк-так до них призвичаюешся, потiм iх приймаеш… а потiм, коли твое тiло, розум i душа пристосовуються до життя в тiсних масштабах, починаеш iх любити. Тобi кажуть, коли iсти, коли можна писати листи, коли тобi дозволено курити. Якщо ти працюеш у пральнi чи в номернiй майстернi, тобi щогодини надають п’ять хвилин, коли ти можеш сходити в туалет. Тридцять п’ять рокiв я ходив на двадцять п’ятiй хвилинi кожноi години, i через тридцять п’ять рокiв потребу помочитися чи погидити вiдчував винятково о цiй порi: на двадцять п’ятiй хвилинi кожноi години. І якщо з якоiсь причини я цього не зроблю, то поклик минае на тридцятiй хвилинi, а на двадцять п’ятiй наступноi години знову виникае. Я думаю, Ендi мiг боротися з тим тигром – з тим казенним синдромом, – а ще в нього в душi громадилися страхи, що всi цi зусилля можуть виявитися марними. Скiльки ночей вiн мусив пролежати без сну пiд своiм плакатом, мiзкуючи про ту каналiзацiйну трубу, знаючи, що в нього е лише один шанс, iншого не буде нiколи? Зi схем вiн дiзнався дiаметр тоi труби, але чого схема не могла сказати, то це як йому буде всерединi – чи зможе вiн дихати, не задихаючись, чи будуть щури досить великими й злющими, щоб напасти на нього, а не втекти… i схема точно не могла повiдомити, що вiн знайде в кiнцi труби, коли (i якщо) туди дiстанеться. Це ще смiшнiший анекдот, нiж iз УДЗ: уявiть – Ендi розбивае каналiзацiйну трубу, проповзае п’ять сотень ярдiв задушливоi темряви, у якiй тхне лайном, i натикаеться на товсту залiзну сiтку-екран, якою перекрито протилежний кiнець труби. Ха, ха, дуже смiшно. Напевно, отакi думки мордували йому душу. І якщо ця малоймовiрна нагода все-таки йому випаде й вибратися вдасться, то чи зможе вiн потiм роздобути цивiльний одяг i непомiченим забратися подалi вiд околиць тюрми? А до всього – уявiть, що вiн вилiз iз труби, вибрався з Шоушенку до того, як здiйняли тривогу, дiйшов до Бакстона, перевертае потрiбний камiнь… а пiд ним – нiчого нема? Не обов’язково це мусить бути щось видовищне: наприклад, прийти на потрiбне поле й побачити, що на тому мiсцi звели багатоповерхiвку з квартирами або що на ньому розкинувся паркувальний майданчик супермаркета? Могло бути й так, що якийсь малий, якому подобалися камiнцi, помiтив той шматок вулканiчного скла, перевернув його, побачив ключ вiд банкiвськоi скриньки й забрав його разом iз каменюкою додому – як сувенiри. Може, мисливець у листопадi перевернув камiнь ногою, залишив ключ лежати просто неба, i його потягла до себе в дупло бiлка чи сорока, iз любовi до всього яскравого й блискучого. Може, одного року сталася повiнь, зруйнувала стiну, змила ключ. Може – що завгодно. Тож я думаю (хай це навiть пальцем у небо), що Ендi просто на якийсь час паралiзувало вiд нерiшучостi. Зрештою, якщо не робити ставку, програти не зможеш. А що йому було програвати, спитаете ви? По-перше, свою бiблiотеку. По-друге, отруйний спокiй життя в казенному домi. Будь-який шанс у майбутньому пливти у своему фарватерi. Але зрештою, вiн-таки на це наважився, зробив усе саме так, як я вам розказував. Вiн спробував… – й оба-на! Чи ж не грандiозний видовищний успiх на нього чекав? І не кажiть. Та чи справдi вiн утiк, спитаете ви? Що сталося опiсля? Що сталося, коли вiн потрапив на ту луку й перевернув камiнь… звiсно, за умови, що камiнь все ще лежав на мiсцi? Ту сцену я вам описати не можу, бо цей казенний чоловiк досi сидить у казенному домi й очiкуе, що попереду в нього ще довгi й довгi роки. Але скажу вам от що. Уже аж наприкiнцi лiта сiмдесят п’ятого, п’ятнадцятого вересня, якщо бути точним, я одержав листiвку, яку вiдправили з крихiтного мiстечка Макнарi, що в штатi Техас. Те мiстечко на американському боцi кордону, просто навпроти Ель-Порвенiр[44 - Мунiципалiтет у Мексицi, штат Ч’япас, з адмiнiстративним центром у мiстi Ель-Порвенiр-де-Веласко-Суарес.]. Той бiк листiвки, на якому пишуть, був порожнiй. Але я знав. У душi я знав, так само точно, як i те, що одного дня ми всi помремо. Вiн перейшов кордон у Макнарi. Макнарi, штат Техас. Ось i вся моя iсторiя. Я й подумати не мiг, що вона вийде така довга, коли ii записати на паперi, i займе стiльки сторiнок. Писати я почав одразу по тому, як отримав ту листiвку, i от сьогоднi, чотирнадцятого сiчня сiмдесят шостого року, закругляюся. Три олiвцi списав до недогризкiв i цiлий вiдривний блокнот паперу. Аркушi я никаю так, щоб нiхто не знайшов… хоча мало хто в змозi розiбрати мою курячу базгранину. А ще я б i не подумав, що, пишучи, можна пiдняти на поверхню стiльки спогадiв. Писати про себе – це наче тицьнути гiллячкою в прозору воду рiчки й зворохобити грязюку на днi. «Але ж ти не про себе писав, – так i чую я чийсь голос iз заднiх рядiв. – Ти писав про Ендi Дюфрейна. А сам ти – нiхто, дрiбна шiстка у власнiй iсторii». Але, ви знаете, це не так. Це все про мене, усе до останнього клятого слова. Ендi був тiею часткою мене, яку так i не змогли ув’язнити, часткою мене, яка трiумфуватиме, коли передi мною нарештi вiдчиняться тюремнi ворота i я пройду у них у своему дешевому костюмi з двадцятьма доларами заначки в кишенi. Ця частка тiшитиметься, попри те що решта мене буде стара, зломлена й перелякана. А Ендi просто мав у собi бiльше тоi частки, нiж я, i користався з неi лiпше. Тут е ще такi, як я, тi, хто пам’ятае Ендi. Ми дуже радi, що вiн пiшов, але й трохи сумуемо. Деякi пташки просто не призначенi для того, щоб сидiти в клiтцi, от i все. Їхне пiр’я занадто яскраве, пiснi – занадто милозвучнi й пронизливi. Тому або ти iх випускаеш, або, коли вiдчиниш клiтку, щоб погодувати, вони знайдуть спосiб iз неi випурхнути. І та частка твого ества, яка знае, що не треба було iх саджати пiд замок, радiе, та все одно, тепер, коли iх нема, твое помешкання видаеться бiльш сiрим i порожнiм. Ось i вся iсторiя. Я радий, що ii переповiв, хай навiть у нiй трохи чогось бракуе i деякi спогади, що iх олiвець пiдняв на поверхню (як та галузка, що збурюе рiчковий намул), викликають у мене смуток i змушують почуватися ще старiшим, нiж я е. Дякую, що послухали. А ще… Ендi, якщо ти справдi десь там, у Мексицi (а я думаю, що ти там), подивися за мене на зiрки одразу пiсля того, як сонце сяде, i торкнися пiску, i поброди у водi, i вiдчуй себе вiльним. * * * Не думав я, що до цiеi оповiдi ще коли-небудь доведеться повернутися. Але ось вiн я, сиджу за столом, а передi мною – згорнутi аркушi з замусоленими краями. А я планую дописати ще три-чотири сторiнки, уже в новiсiнькому блокнотi. У блокнотi, який я купив у крамницi – просто зайшов у крамницю на Конгрес-стрит у Портлендi й купив. Я думав, що поставив крапку у своiй iсторii у в’язничнiй камерi Шоушенку того похмурого сiчневого дня сiмдесят шостого. А тепер кiнець червня сiмдесят сьомого, я сиджу в тiсному дешевому номерi готелю «Брюстер» у Портлендi й дописую ii. У вiдчинене вiкно вдираеться шум транспорту – приголомшливо гучний, захопливий i загрозливий. Менi весь час доводиться озиратися через плече на вiкно й переконувати себе, що на ньому нема грат. Я погано сплю вночi, бо лiжко в цьому номерi, таке ж дешеве, як i сам номер, видаеться занадто великим i розкiшним. Пiдкидаюся в ньому щоранку рiвно о шостiй тридцять, розгублений i наляканий. Менi сняться кошмари. І не вiдпускае це шалене вiдчуття вiльного падiння. Жахливе та п’янке водночас. Що сталося в моему життi? А ви ще не здогадалися? Мене випустили, умовно-достроково. Через тридцять вiсiм рокiв рутинних слухань i рутинних деталей (за тi тридцять вiсiм рокiв на менi поставили хрест три адвокати) мое УДЗ нарештi схвалили. Напевно, комiсiя вирiшила, що у своi п’ятдесят вiсiм лiт я вже достатньо виснажений i не становитиму загрози для суспiльства. Документ, який ви щойно прочитали, я хотiв був спалити. Бо ж тих, кого випускають за УДЗ, шмонають не менш прискiпливо, нiж «свiжачкiв». А моi «мемуари», окрiм достатньоi кiлькостi динамiту, щоб забезпечити менi швидкий розворот на сто вiсiмдесят градусiв i ще шiсть-вiсiм рокiв за гратами, мiстили ще дещо важливе: назву мiстечка, де осiв Ендi Дюфрейн. Мексиканська полiцiя охоче спiвпрацюе з американською, i я не хотiв, щоб моя свобода (чи небажання знищити iсторiю, над якою я так довго й завзято трудився) коштувала Ендi його свободи. А тодi я згадав, як Ендi в тисяча дев’ятсот сорок восьмому пронiс у тюрму п’ятсот доларiв. І так само винiс iз тюрми свою iсторiю про нього. Щоб убезпечитися, ретельно переписав кожну сторiнку, де згадувалася назва Зихуатанехо. Якби папiрцi знайшли пiд час «зовнiшнього обшуку», як це називають у Шенку, мене б розвернули на сто вiсiмдесят… зате лягавi шукали б Ендi в Перу, у приморському мiстечку Лас-Інтрудрес. Комiсiя з УДЗ знайшла менi роботу «асистентом на складi» у великому «Фудвей-маркетi» у торговельному центрi «Спрус-мол», що в Пiвденному Портлендi. Тобто став я ще одним пристаркуватим пакувальником. Пакувальники, знаете, бувають двох видiв: старi й молодi. Нi на тих, нi на тих нiхто нiколи не дивиться. Якщо ви колись скуповувалися у «Фудвеi» «Спрус-молу», то я мiг пiдносити вам пакети до машини… але скуповуватися там ви мали в березнi-квiтнi сiмдесят сьомого, бо саме стiльки я там пропрацював. Попервах я думав, що не вийде в мене жити на волi. Я вже описував тюремне суспiльство як зовнiшнiй свiт у мiнiатюрi, одначе гадки не мав, у якому темпi всi рухаються на волi, з якою швидкiстю люди рухаються. Вони навiть говорять швидше. І гучнiше. І то було найважче з усього, до чого я мусив пристосуватися. Я й досi до цього не звик… навiть близько не звик. От, наприклад, жiнки. Сорок рокiв я ледве усвiдомлював, що вони – це половина людськоi раси, аж тут зненацька виявилося, що я працюю в магазинi, де iх повно-повнiсiнько. Старi жiнки, вагiтнi жiнки у футболках зi стрiлками, що вказують вниз, i написами «ТУТ ДИТЯТКО», худорлявi жiнки, у яких соски стирчать пiд футболками (у тi часи, коли мене посадили, жiнку за такий вигляд могли заарештувати, а потiм перевiрити, чи в неi з головою все в порядку), – жiнки всiх форм i розмiрiв. Я весь час ходив з напiвстояком i кляв себе за те, що я брудний старий шкарбан. Ходити в туалет, от у чому ще була заковика. Коли менi треба було пiти (а поклик завжди виникав на двадцять п’ятiй хвилинi кожноi години), я мусив боротися з майже всесильною потребою вiдпроситися в начальника. Знати, що я можу просто пiти й зробити це в цьому слiпучо-яскравому вiльному свiтi, – це одне, а пристосуватися всерединi до цього знаття пiсля всiх тих рокiв, коли я мусив спитатися дозволу в найближчого вертухая, iнакше ризикував на два днi загримiти в карцер за недогляд… то вже щось iнше. Мiй шеф недолюблював мене. То був молодий чоловiк, двадцять шести чи двадцяти семи рокiв, i я бачив, що викликаю в нього огиду. Так ви гидуватимете улесливим, послужливим старим псом, який пiдповзае до вас на пузi, щоб його попестили. Господи, та я сам собою гидував. Але… припинити це нiяк не мiг. Я хотiв йому сказати: «От, юначе, на що перетворюе тебе тюрма. Кожен, у кого е влада, стае хазяiном, а ти – для кожного хазяiна псом. Може, ти й розумiеш, що перетворився на собаку, навiть у тюрмi, та позаяк усi на нарах – теж собаки, аж такого значення це не мае. Мае тiльки зовнi, за мурами». Але такому молодому, як вiн, я про це сказати не мiг. Вiн би нiзащо не зрозумiв. Так само, як i мiй офiцер з УДЗ, великий, грубувато-добродушний мужик, колишнiй офiцер ВМФ з рудою бородою-лопатою й чималим запасом польських анекдотiв. «Реде, ти тримаешся подалi вiд тюрми?» – запитував вiн мене, коли закiнчувалися польськi анекдоти. Я казав «ага», i на тому було все, до наступного тижня. Музика по радiо. Коли я сiв, великi гурти ще тiльки-но ставали на ноги. Нинi ж кожна пiсня звучить так, наче вона про iблю. Так багато машин. Попервах у мене було вiдчуття, наче щоразу, як я перетинаю вулицю, мое життя опиняеться в моiх руках. Було ще багато всього – усе було для мене чужим i лячним, – але, може, ви зрозумiли, про що я, чи принаймнi трохи вам стало ясно. Я почав подумувати про те, щоб утнути щось i вернутися на зону. Коли тебе звiльнили пiд чесне слово, пiдiйде будь-яка провиннiсть. Сором таке казати, але я думав, чи не поцупити трохи грошей чи вкрасти якийсь товар у «Фудвеi» – та що завгодно, аби тiльки вернутися туди, де тихо, розмiрено й протягом дня тебе не чекають жоднi несподiванки. Якби я нiколи не знав Ендi, то так би i вчинив. Але я все думав про нього, згадував, як усi цi роки вiн терпляче дзьобав скельним молотком бетон, аби втекти на волю. Я думав про це, i менi стало соромно, i я знову полишив свiй задум. О, ви можете сказати, що в нього було бiльше причин жити на волi, нiж у мене, – вiн мав новi документи й багато грошей. Але, знаете, це не зовсiм правда. Тому що вiн точно не знав, що новi документи досi його чекають, а без нових документiв грошi були б за межею досяжностi. Нi, едине, що йому було потрiбно, – стати вiльним, i якби я викинув псу пiд хвiст усе, що мав, то це було б наче плюнути в лице всьому, над чим вiн так важко трудився, щоб повернути собi свободу. Тож я вирiшив, що у свiй вiльний час автостопом iздитиму в маленьке мiстечко Бакстон. Було це на початку квiтня сiмдесят сьомого. З полiв щойно почав сходити снiг, повiтря потеплiшало, бейсбольнi команди вже злiталися на пiвнiч, щоб розпочинати новий сезон единоi у свiтi гри, яку, я певен, схвалюе Господь Бог. Коли я вирушав у цi поiздки, у кишенi завжди лежав компас «Сильва». «У мiстечку Бакстон е велика сiножать, – розказував менi Ендi. – А на пiвнiчному краю цiеi сiножатi е кам’яна стiна, така, як у вiршi Роберта Фроста. І десь бiля пiднiжжя тiеi стiни лежить камiнь, що на сiнокосi в штатi Мен здаеться геть недоречним». Дурна робота, скажете ви. Скiльки сiножатей може бути в сiльському мiстечку, такому як Бакстон? П’ятдесят? Сотня? На власному досвiдi я переконався, що навiть бiльше, якщо додати до цього поля, якi тепер обробляють, а ранiше, коли Ендi посадили, на них могла рости трава пiд сiно. Та якби я й знайшов потрiбне, то мiг i не зрозумiти, що це воно. Був би не помiтив того чорного шмату вулканiчного скла або (що найiмовiрнiше) Ендi поклав його в кишеню i забрав iз собою. Тому я з вами згоден. Дурне дiло, сумнiву нема. Ба гiрше – небезпечне для того, хто вийшов пiд чесне слово, бо на деяких полях стояли таблички з чiтким попередженням «НЕ ЗАХОДИТИ». А, як я вже казав, якщо ти щось хоч трохи порушиш, тебе з превеликим задоволенням запхають назад у буцегарню. Дурне дiло… так само, як двадцять вiсiм рокiв дзьобати монолiтну бетонну стiну. А коли ти вже не добувач, який усiм усе може дiстати, а просто старий пакувальник, то приемно мати хобi, яке допоможе призабути ненадовго про таке нове життя. Моiм хобi було шукати каменюку Ендi. Тож я iхав автостопом у Бакстон, а там уже гуляв уздовж дорiг. Слухав пташинi спiви, дзвiнкi веснянi потiчки у дренажних каналах, розглядав пляшки, що проступили пiд талим снiгом (на жаль, то вже був непотрiб, який неможливо здати, – вiдколи я загримiв у кутузку, у свiтi буйним цвiтом розквiтло марнотратство). І шукав сiножатей. Бiльшiсть iз них можна було вiдмести одразу ж. Там не було кам’яних стiн. На iнших були, але мiй компас пiдказав, що вони виходили не на пiвнiч. Але цi «неправильнi» стiни я все одно обiйшов. Просто це було приемно. Пiд час цих вилазок я почувався по-справжньому вiльним, у душi панував спокiй. Якось однiеi суботи мене супроводжував на прогулянцi старий пес. Іншим разом я бачив охлялого пiсля зими оленя. А тодi настало двадцять трете квiтня, день, якого я нiколи в життi не забуду, навiть якщо ще п’ятдесят вiсiм рокiв проживу. У запашний суботнiй полудень я йшов дорогою, яку хлопчик, що рибалив на мосту, назвав менi Старою Ковальською. Із собою в коричневому пакетi «Фудвей» я прихопив перекус, тож пiдобiдав, сидячи на каменi край дороги. А поiвши, закопав рештки, як мене вчив колись покiйний тато, ще коли я був пуцьвiрiнком, не бiльшим за того малого рибалку, який назвав менi дорогу. Близько другоi години я пiдiйшов до великого поля, що розкинулося лiворуч. На дальньому його кiнцi виднiлася кам’яна стiна, i тяглася вона приблизно на пiвнiчний захiд. Я пошкандибав до неi, брьохаючи по мокрiй землi, а там пiшов уздовж. Десь у вiттi дуба на мене сварилася бiлка. Я пройшов уже три чвертi шляху, i раптом мiй погляд упав на той камiнь. Помилки бути не могло. Чорне скло, гладеньке, мов шовк. Камiнь, що дуже недоречно виглядав на сiнокосi в штатi Мен. Довго-довго я дивився на нього, вiдчуваючи, що ще трохи – i розплачуся, хтозна-чому. Бiлка мене супроводжувала й так само без угаву трiщала. Серце тiпалося в грудях, мов скажене. Коли я знову так-сяк опанував себе, то пiдiйшов до каменя, присiв коло нього навпочiпки (колiннi суглоби вистрелили, мов та двоцiвка) i поклав на нього руку. Камiнь був справжнiй. Я пiдняв його не тому, що думав, буцiмто пiд ним щось лежить. Із тим самим успiхом я мiг пiти собi й не дiзнаватися, що пiд ним. І намiру забирати його з собою в мене не було – я не вважав, що маю на це право, бо вiн менi не належав. Було в мене вiдчуття, що забрати той камiнь iз поля означало найгiршу крадiжку. Нi, я пiдняв його лише для того, щоб на душi полiпшало, вiдчути його вагу i, напевно, довести собi, що вiн справжнiй, коли торкнусь шкiрою його шовковистоi текстури. Довго ще потiм я дивився на те, що виявилося пiд каменем. Моi очi це бачили, але мозок нiяк не наздоганяв, йому знадобився час. То був конверт, дбайливо загорнутий у полiетиленовий пакет, що захищав од вологи. На ньому чiтким письмом Ендi було виведено мое iм’я. Я взяв конверт, а камiнь поклав туди, де його лишив Ендi, а перед тим – його друг. Дорогий Реде, Якщо ти це читаеш, значить, ти вийшов. Не знаю, у який спосiб, але вийшов. І якщо вже моя дорога привела тебе аж сюди, то, може, ти не вiдмовишся ще трохи пройти. Я ж думаю, ти пам’ятаеш назву мiстечка? Менi потрiбна надiйна людина, щоб допомогла запустити проект. А поки що випий за мене – й обмiркуй усе як слiд. Я чекатиму на тебе. Пам’ятай, Реде, що надiя – це добре, може, найлiпше з усього, що е у свiтi, а коли щось е добрим, воно не вмирае. Я надiятимуся, що цей лист потрапить до твоiх рук i ти зможеш його прочитати. Твiй друг,     Пiтер Стiвенс На полi я того листа не читав. Мене раптом пронизало жахом, потребою драпати звiдтiля, поки нiхто не побачив. Жахом, що мене можуть заарештувати. Я повернувся у свiй номер i прочитав уже там, вдихаючи запахи старечоi вечерi, що пiдiймалися з першого поверху – «Бiфаронi», «Рисоронi», «Нудлеронi»[45 - Марки консервованих обiдiв з рiзними наповнювачами – макарони з яловичиною, рис, локшина.]. Можете не сумнiватися: те, що iдять на вечерю старi люди, якi живуть на пенсiю в Америцi, майже напевно закiнчуеться на «-ронi». Я розiрвав конверт i прочитав листа. А потiм опустив голову в руки й розплакався. Разом iз листом у конвертi лежало двадцять новiсiньких банкнот по п’ятдесят доларiв. І ось я сиджу в готелi «Брюстер». Формально я знову втiкач вiд правосуддя. Мiй злочин – порушення умов УДЗ. Хоча навряд чи на злочинця з таким обвинуваченням розiшлють орiентування, думаю я… розмiрковуючи, що робити далi. У мене е цей рукопис. Є маленька валiзка завбiльшки з лiкарський саквояж, там лежить усе, чим я володiю. Є дев’ятнадцять п’ятдесяток, чотири десятки, п’ятiрка, три одинички i дрiб’язок в асортиментi. Одну п’ятдесятку я розмiняв, щоб купити цей блокнот i курива. Розмiрковую, що робити далi. Але питання насправдi не стоiть. Бо можливостей вибору завжди лише двi. Почати жити або почати вмирати. По-перше, я покладу цей рукопис у свою валiзу. Потiм застебну ii, вiзьму пальто, спущуся вниз i випишуся з цього розплiдника блощиць. Далi пiду знайду бар i покладу перед барменом п’ятiрку i замовлю двi порцii «Джек Денiелза» – одну для мене, iншу для Ендi Дюфрейна. Окрiм однiеi-двох пляшок пива, то буде перша випивка, якою я змочу собi горло як вiльна людина з тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року. Потiм я дам бармену на чай долар i сердечно йому подякую. Вийду з бару i покрокую по Спринг-стрит до автобусноi станцii «Грейхаунд», куплю квиток до Ель-Пасо iз зупинкою в Нью-Йорку. А коли приiду в Ель-Пасо, то придбаю квиток до Макнарi. А вже в Макнарi буде в мене нагода взнати, чи зможе такий старий пеньок, як я, перейти кордон i потрапити в Мексику. Звiсно, я пам’ятаю назву. Зихуатанехо. Такi назви занадто красивi, щоб iх можна було забути. Мене сповнюе радiсне збудження, таке сильне, що я ледве можу втримати олiвець у тремтячiй руцi. Думаю, таку радiсть може вiдчувати лише вiльна людина, вiльна людина, що вирушае в довгi мандри, i де вони завершаться, вона не знае. Я надiюся, Ендi ще там. Я надiюся, що зможу перейти кордон. Надiюся побачити свого друга й потиснути йому руку. Надiюся, що Тихий океан такий синiй, яким я бачив його у своiх снах. У менi живе надiя. Здiбний учень 1 Вiн крутив педалi свого «швiна» з маленькими колесами й вигнутим кермом по житловiй вулицi передмiстя – зовнi типова американська дитина. Безперечно, так i було. Тод Боуден, тринадцять рокiв, зрiст п’ять футiв вiсiм дюймiв i здоровi сто сорок фунтiв[46 - 5 футiв 8 дюймiв – 176 см, 140 фунтiв – 63 кг.], волосся кольору стиглоi пшеницi, блакитнi очi, рiвнесенькi бiлi зуби й вкрите легкою засмагою обличчя без найменшого натяку на першi пiдлiтковi прищi. Вiн усмiхався так, як усмiхаються лише пiд час лiтнiх канiкул, коли iхав то по холодку, то на сонцi, за три квартали вiд свого дому. Сторонньому оку могло видатися, що цей хлопчак розвозить газети, та, фактично, так воно й було. Вiн доставляв по домiвках «Кларiон», газету мiстечка Санта-Донато. А ще вiн був схожий на малого, який може на премiю продавати вiтальнi листiвки, i таки iх продавав. То були такi iменнi листiвки, у яких друкують ваше iм’я та прiзвище, – ДЖЕК ТА МЕРІ БЕРК, або ДОН І САЛЛІ, або МЕРЧИНСОНИ. Здавалося, вiн iз тих хлопчакiв, якi пiд час роботи щось насвистують, i насвистував вiн таки часто. Та вельми художньо. Його тато, iнженер-будiвельник, заробляв сорок тисяч доларiв на рiк. Мама була домогосподаркою, закiнчила школу й курси секретарок (iз Тодовим батьком вона познайомилася, коли вiн звернувся на бiржу працi в пошуках секретарки), а на дозвiллi друкувала на машинцi рукописи. Усi Тодовi табелi успiшностi вона зберiгала в окремiй тецi. Їi улюбленим був той, iз яким вiн закiнчив четвертий клас. На ньому мiсiс Епшо своiм курячим письмом нашкрябала: «Тод – надзвичайно здiбний учень». Так воно й було. У стовпчику успiшностi – самi лише «вiдмiнно» й «добре». Якби вiн вчився ще краще (наприклад, тiльки на «вiдмiнно»), то друзi охрестили б його диваком. Ось вiн зупинив велосипед навпроти будинку номер дев’ятсот шiстдесят три на Клермонт-стрит i ступив на хiдник. Будиночок (бiлий iз зеленими вiконницями та зеленим оздобленням) причаiвся в глибинi дiлянки. Вiд вулицi його вiдокремлював доглянутий живоплiт, добре политий i пiдстрижений. Тод вiдкинув рукою бiлявого чубчика з очей i покотив «швiн» бетонною дорiжкою до ганку. Вiн усе ще всмiхався: вiдкритою, сповненою очiкування, пречудовою усмiшкою, дивом сучасноi стоматологii й фторованоi води. Носаком кросiвка «найкi» поставив велосипед на опору й пiдняв iз нижньоi сходинки згорнуту газету. То була не «Кларiон», а «Лос-Анджелес таймс». Затиснувши ii пiд пахвою, Тод рушив угору сходами. Масивнi дерев’янi дверi без жодного вiконця затуляла металева москiтна сiтка, замкнена на защiпку. Праворуч на одвiрку виднiла кнопка дзвiнка, а пiд нею – двi маленькi таблички, пригвинченi до дерева та вкритi захисним пластиком, щоб не пожовкли й не вкрилися плямами вiд води. «Нiмецька практичнiсть», – подумав Тод i всмiхнувся ще ширше. То була думка дорослоi людини, а вiн завжди вiтав такi думки, коли вони стукалися до нього в голову. На горiшнiй табличцi було написано «АРТУР ДЕНКЕР». На нижнiй – «АГЕНТАМ, КОМІВОЯЖЕРАМ ТА ІНШИМ ТОРГОВЦЯМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Досi всмiхаючись, Тод натиснув на кнопку дзвiнка. Десь у надрах будиночка пролунало ледь чутне бренькання. Тод вiдпустив гудзик дзвiнка й схилив голову трохи набiк, дослухаючись, чи не почуються за дверима кроки. Але iх не було. Тод глянув на свiй годинник «таймекс» (винагорода за продаж персоналiзованих листiвок) i побачив, що вже двадцять хвилин по десятiй. Чоловiк мав уже встати. Сам Тод прокидався щонайпiзнiше о пiв на восьму, навiть пiд час лiтнiх канiкул. Хто рано встае, той багато встигае. Ще тридцять секунд вiн дослухався, а коли з будинку не пролунало нi шереху, навалився на дзвiнок усiею вагою тiла й не вiдпускав, стежачи за секундною стрiлкою «таймекса». Рiвно на сiмдесят першiй секундi за дверима нарештi почулося човгання крокiв. Капцi, зробив вiн дедуктивний висновок iз м’якого «шух-шух». Тод обожнював дедукцiю i плекав амбiтнi надii стати, коли виросте, приватним детективом. – Та йду я! Йду! – пробурчав чоловiк, який видавав себе за Артура Денкера. – Іду! Не тиснiть! Зараз вiдчиню! Тод вiдпустив гудзик дзвiнка. Глянув на пучку пальця. На нiй вiдбилося маленьке червоне кружальце. Із протилежного боку дверей без вiконця загримотiли ланцюжок i засувка. Дверi вiдчинилися. На порозi стояв старий згорблений чоловiк у купальному халатi й дивився на Тода крiзь сiтку. Мiж пальцiв смалилася цигарка. Тод подумав, що цей дiдуган схожий на покруч Альберта Ейнштейна та Бориса Карлоффа[47 - Сценiчне iм’я Вiльяма Генрi Прата (1887–1969), британського актора, найбiльш вiдомого за роллю монстра Франкенштейна.]. Його довге сиве волосся вже набувало неприемного жовтавого вiдтiнку (нiкотину, а не слоновоi кiстки). Набурмосене, пооране зморшками обличчя спухло вiд сну, i Тод несхвально вiдзначив про себе, що за останнi кiлька днiв чоловiк нi разу не голився. Тодiв батько любив повторювати: «Поголишся чисто – i ранок засяе». Тодiв батько голився щодня, байдуже, треба було йому йти на роботу чи нi. На Тода дивилися сторожкi, проте глибоко запалi очi, а в бiлках квiтнули червонi прожилки капiлярiв. Тод вiдчув укол глибокого розчарування. Цей чоловiк, справдi, дещо скидався на Альберта Ейнштейна i ще трохи – на Бориса Карлоффа, але тiеi митi найбiльше нагадував одного з тих зачучверених старих п’яничок, що валандаються на сортувальних залiзничних станцiях. Але, звiсно, нагадав собi Тод, цей дядько щойно прокинувся. До цього дня вiн багато разiв бачив Денкера (хоча завше дбав про те, аби Денкер не побачив його, нi-нi, нiзащо у свiтi). У люди той виходив у дуже елегантному виглядi – офiцер у вiдставцi до мозку кiсток, можна сказати. Хоча, якщо у статтях, якi Тод читав у бiблiотецi, правильно вказали дату його народження, то йому вже стукнуло сiмдесят шiсть. У тi днi, коли Тод тiнню ходив за Денкером до крамницi «Шопрайт», де той скуповувався, чи iздив на автобусi в один iз трьох мiських кiнотеатрiв (автомобiля в Денкера не було), вiн завжди, навiть у спеку, був убраний в один iз чотирьох охайних костюмiв. Якщо погода загрожувала дощем, вiн брав iз собою парасольку й нiс ii пiд пахвою, нiби офiцерський стек. Деколи на ньому був м’який фетровий капелюх. І при всiх тих оказiях, коли Денкер виходив у свiт, вiн завжди був охайно поголений, iз ретельно пiдстриженими сивими вусами (iх вiн вiдростив, щоб приховували неправильно прооперовану заячу губу). – Хлопець, – промовив вiн. Хрипким та сонним голосом. І знову Тод вiдчув укол розчарування – побачивши, який вицвiлий i благенький у нього халат. Один заокруглений край комiрця пiднявся й пiд п’яним кутом прихилився до морхлоi старечоi шиi. На лiвiй вилозi квiтнула пляма – може, вiд чилi чи соусу для стейкiв «А-1». А ще задушливо тхнуло цигарками та перегаром. – Хлопець, – повторив дiд. – Хлопче, менi нiчого не треба. Почитай табличку. Читати вмiеш? Звiсно, умiеш. Усi американськi хлопчики вмiють читати. Хлопче, не набридай. Вдалого дня. Дверi почали зачинятися. Я мiг облишити це все ще там, на порозi, подумае Тод вже значно пiзнiше, лежачи в своему лiжку якось уночi, коли кудись втече сон. Вирiшальну роль могло вiдiграти розчарування вiд того, що вперше побачив цього чоловiка зблизька, коли його свiтське обличчя, так би мовити, висiло в шафi, разом iз парасолькою та фетровим капелюхом. Усе могло закiнчитися тiеi ж митi. Ледь чутне байдуже клацання засувки, мов ножицi, вiдiтнуло б усе, що сталося пiзнiше. Але, як зауважив сам цей чоловiк, Тод був американським хлопчиком, i його вчили, що наполегливiсть – це чеснота. – Мiстере Дюссандер, не забудьте забрати газету, – сказав Тод, чемно простягаючи йому «Таймс». Дверi застигли за кiлька дюймiв вiд одвiрка. Обличчя Курта Дюссандера напружилося. Та одна мить – i цей сторожкий вираз уже зник. Здавалося, до того виразу домiшувалася й дрiбка страху. Вiн опанував себе одразу, це добре, але вже втрете Тод вiдчув розчарування. Вiд Дюссандера вiн сподiвався не просто хорошого рiвня гри. Вiн сподiвався найвищого пiлотажу. «Капець, – зi справжньою вiдразою подумав Тод. – От капець». Дiдуган знову потягнув на себе дверi. Одна рука, покручена артритом, одщепнула москiтну сiтку. Штовхнула ii, по-павучому проповзла та зiмкнула пальцi на краi газети, яку простягав Тод. Хлопчик iз вiдразою помiтив довгi, жовтi й ороговiлi нiгтi старого. Та рука бiльшу частину того часу, коли господар не спав, тримала цигарку за цигаркою. Тод вважав, що курити – це брудна небезпечна звичка, i сам нею нiзащо у свiтi захоплюватися не збирався. Узагалi дивовижа, як Дюссандер дожив до свого вiку. Старий потягнув газету до себе. – Вiддай. – Певна рiч, мiстере Дюссандер. – Тод розслабив пальцi. Рука-павук затягла газету всередину. Сiтка зачинилася. – Мое прiзвище Денкер, – сказав старий. – А не той Ду-Зандер, чи як там. Ти, я бачу, зовсiм читати не вмiеш. Яка прикрiсть. Гарного дня. Дверi знову почали зачинятися. Тод швидко заговорив в отвiр, що стрiмко звужувався. – Берген-Бельзен, з сiчня тисяча дев’ятсот сорок третього до липня тисяча дев’ятсот сорок третього, Аушвiц, з червня тисяча дев’ятсот сорок третього до сорок четвертого, Unterkommandant[48 - Заступник коменданта (нiм.).]. Патин… Дверi знову стали на мiсцi. Набрякле блiде лице зависло в отворi, наче зморшкувата напiвспущена повiтряна кулька. Тод усмiхнувся. – Ви втекли з Патина перед приходом росiян. Подалися в Буенос-Айрес. Дехто каже, що там ви розбагатiли, вклали золото, яке вивезли з собою з Нiмеччини, у наркоторгiвлю. Хай там як, з тисяча дев’ятсот п’ятдесятого до п’ятдесят другого ви були в Мехiко. Далi… – Хлопче, у тебе з головою не все гаразд. – Калiчним вiд артриту пальцем дiдуган покрутив бiля безформного вуха. Але беззубий рот задрижав – вiд непевностi й панiки. – Що ви робили з тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого до п’ятдесят восьмого, я не знаю. – Тод заусмiхався ще ширше. – Про це нiхто не знае. Чи не розказують. Але якось iзраiльський агент помiтив вас на Кубi, ви працювали портье у великому готелi, перед самим приходом Кастро до влади. Коли повстанцi захопили Гавану, вас втратили з виду. А тисяча дев’ятсот шiстдесят п’ятого ви вигулькнули в Захiдному Берлiнi. Вас мало не зловили. – Останнi слова Тод промовив разом: «малонезловили» – i стиснув пальцi обох рук в один великий звивистий кулак. Погляд Дюссандера впав на тi мiцнi й доглянутi американськi руки, руки, наче створенi, щоб робити машинки для перегонiв i модельки лiтачкiв та кораблики фiрми «Аврора». Тод робив i те, i те. Рiк тому вони з татом склали модель «Титанiка». На це пiшло майже чотири мiсяцi, i Тодiв тато поставив корабель у себе в кабiнетi. – Не розумiю, про що ти, – сказав Дюссандер. Без штучних зубiв у нього в ротi наче каша була, i Тоду це говорiння не подобалося. Воно було… ну, якимсь неавтентичним. Полковник Клiнк у «Героях Гогана»[49 - Американський комедiйний серiал, де дiя вiдбуваеться в нiмецькому таборi для вiйськовополонених пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Демонструвався в 1965–1971 рр. Полковник Вiльгельм Клiнк – незграба-комендант табору, роль якого виконував Вернер Клемперер.] – i той порiвняно з Дюссандером балакав як щирий нацик. Але свого часу вiн, певно, був справжнiм спецом. У статтi про табори смертi, яку надрукували в журналi «Менз екшн», автор назвав його Кривавим Бiсом Патина. – Хлопче, забирайся звiдси. Поки я не викликав полiцiю. – Ого. То, мабуть, краще викликайте вже, мiстере Дюссандер. Чи гер Дюссандер, якщо вам так бiльше до вподоби. – Вiн усе всмiхався, демонструючи бездоганнi зуби, що вiд самого початку життя зазнавали обробки фтором й майже стiльки ж часу тричi на день купалися в зубнiй пастi «крест». – Пiсля тисяча дев’ятсот шiстдесят п’ятого вас нiхто не бачив… поки не побачив я, два мiсяцi тому, в автобусi в центрi. – Ти ненормальний. – Хочете викликати полiцiю, – з усмiшкою вiв далi Тод, – валяйте. Я почекаю на ганку. Але якщо не хочете, то, може, впустите мене? Поговоримо. Запала довга пауза – стариган вивчав поглядом усмiхненого хлопчиська. На деревах щебетали птахи. У сусiдньому кварталi гула газонокосарка, а десь далi, на жвавiших вулицях, клаксони автомобiлiв сигналили у своему ритмi життя й комерцii. Попри все, Тод вiдчув укол сумнiву. Вiн же не мiг помилитися? Чи мiг? Ану ж як вiн схибив у чомусь? Навряд. Але ж це не шкiльна вправа, а реальне життя. Тож вiдчув полегшення (помiрне полегшення, переконуватиме вiн себе надалi), коли Дюссандер сказав: «Можеш на кiлька хвилин зайти, якщо хочеш. Але тiльки тому, що я зичу тобi добра i не бажаю, щоб ти втрапив у халепу, розумiеш?» – Авжеж, мiстере Дюссандер. – Тод вiдчинив сiтку й зайшов у коридор. Дюссандер зачинив за ним дверi, вiдрiзаючи вiд сонячного ранку. Сперте повiтря в будинку вiдгонило чимось хмiльним. Там тхнуло так, як удома в Тода на ранок пiсля вечiрок, якi влаштовували його батьки, перед тим як мати встигала добре провiтрити. Але цей запах був гiршим. У ньому жили постiйно, вiн в’iвся в пори дому. То була сумiш алкоголю, смаженоi iжi, поту, старого одягу i якихось смердючих лiкiв – «вiкс» чи «ментолатум»[50 - Мазi вiд кашлю.]. У коридорi було темно, i Дюссандер стояв надто близько, втягнувши голову в комiр халата, наче стерв’ятник, що вичiкуе, коли поранена звiрина вiддасть дух. Тiеi митi, попри щетину й обвислу шкiру, Тод виразнiше, нiж будь-коли на вулицi, побачив чоловiка, що колись носив чорну унiформу СС. І раптом вiдчув, як у живiт ковзае скальпель страху. «Помiрного страху», – виправить вiн себе згодом. – Я попереджаю: якщо зi мною щось станеться… – почав вiн, але договорити не встиг, бо Дюссандер почовгав повз нього у вiтальню, пiдошвами пантофель шух-шухаючи об пiдлогу. Вiн презирливо махнув на Тода рукою, i той вiдчув, як у горло й щоки шугае гаряча кров. Тод рушив за ним, i вперше за весь час його усмiшка трохи поблякла. Вiн не зовсiм так собi все уявляв. Але ж вдалося. А решта повернеться в норму. Звiсно, повернеться. Як завжди. І, переступаючи через порiг вiтальнi, Тод знову завсмiхався. Там на нього чекало ще одне розчарування – та ще й яке! – але до нього вiн мав би бути готовий. На стiнi не висiв олiйний портрет Гiтлера з пасмом волосся на очах i поглядом, що стежить за кожним твоiм рухом. Жодних тобi медалей у коробках, жодного церемонiального меча на стiнi, нi «люгера» чи «вальтера ППК» на камiннiй полицi (та й самоi камiнноi полицi не було). Авжеж, сказав собi Тод, вiн же не божевiльний – викладати всi цi речi на виднотi. Та все одно важко було викинути з голови все, що ти бачив у кiно чи на телебаченнi. Вiтальня була звичайнiсiнька, така, як у будь-якого старого чоловiка, що живе сам на невеличку пенсiю. Фальшивий камiн, обкладений фальшивою цеглою. Над ним – годинник «вестклокс». На тумбочцi – чорно-бiлий телевiзор «моторола». Роги антени обгорнули в алюмiнiеву фольгу, щоб покращити якiсть сигналу. Пiдлогу вкривав сiрий лисуватий килим. На журнальнiй стiйцi бiля дивана стояли примiрники «Нешнл джiогрефiк», «Ридерз дайжест» та «Лос-Анджелес таймс». Замiсть Гiтлера чи церемонiального меча на стiнi висiло свiдоцтво про громадянство в рамцi, а ще фото жiнки в дивацькому капелюшку. Пiзнiше Дюссандер скаже йому, що такi капелюшки у формi дзвiночка називаються клош, у двадцятi-тридцятi роки вони були популярнi. – Моя дружина, – сентиментально промовив Дюссандер. – Вона померла п’ятдесят п’ятого вiд хвороби легенiв. Я тодi працював креслярем на заводi «Меншлер-Мотор» в Ессенi. Мене ii смерть дуже пiдкосила. А Тод усе всмiхався. Вiн перетнув кiмнату, буцiмто аби краще роздивитися жiнку на фотографii. Та замiсть цього торкнувся пальцем абажура маленькоi настiльноi лампи. – Не рухай! – хрипко викрикнув Дюссандер. Тод аж трохи вiдскочив. – Супер, – щиросердо зiзнався вiн. – Такий по-справжньому командний тон. Це ж в Ільзи Кох[51 - Кох Ільза (1906–1967) – дружина Карла-Отто Коха, коменданта концентрацiйного табору Бухенвальд, а згодом Майданек. Вiдома пiд псевдонiмом «Фрау Абажур». Дiстала прiзвисько Бухенвальдська вiдьма за жорстокi тортури над в’язнями концтабору.] були на лампах абажури, зробленi з людськоi шкiри? І це вона утнула тi фокуси з пробiрками? – Не розумiю, про що ти говориш, – вiдрiзав Дюссандер. На телевiзорi лежала пачка «кулз» без фiльтра. Вiн простягнув ii Тоду. – Сигарету? – розплившись у вкрай огиднiй посмiшцi, запропонував вiн. – Нi. Вiд них буде рак легенiв. Мiй тато ранiше курив, але покинув. Пiшов у групу для тих, хто кидае курити. – Он як? – Із кишенi халата Дюссандер витяг сiрника й з байдужим виглядом чиркнув ним об пластиковий кожух «мотороли». І, пахкаючи димом, сказав: – Назви менi одну причину, чому я не повинен викликати полiцiю i повiдомляти iм про жахливi обвинувачення, якi щойно почув. Одну причину. Говори швидше, хлопче. Телефон тут, у коридорi. Батько, я думаю, всипле тобi рiзок. Тиждень за вечерею на подушцi сидiтимеш. – Мiй батько – не прихильник рiзок. Тiлеснi покарання спричиняють бiльше проблем, нiж усувають. – Зненацька Тодовi очi заблищали. – А когось iз них ви шмагали? Із жiнок? Ви знiмали з них одяг i… Глухо щось пробурчавши, Дюссандер рушив до телефону. – Не раджу вам цього робити, – холодно мовив Тод. Дюссандер розвернувся. І стриманим тоном, враження вiд якого лише трохи псувала вiдсутнiсть штучних зубiв, сказав: – Хлопче, розказую один раз i повторювати не буду. Мене звати Артур Денкер. Іншого iменi та прiзвища я зроду не мав. Я навiть не мусив його американiзувати. Власне, Артуром назвав мене батько, тому що вiн був великим прихильником творiв Артура Конан Дойла. Нiколи мене не звали нi Цу-Зандером, нi Гiммлером, нi Санта-Клаусом. Пiд час вiйни я був лейтенантом запасу. До партii нацистiв нiколи не вступав. У боях за Берлiн я воював три роки. Визнаю: наприкiнцi тридцятих рокiв, коли вперше одружився, я пiдтримував Гiтлера. Вiн поклав край депресii й частково повернув нам гордiсть, яку ми втратили внаслiдок огидного та несправедливого Версальського договору. Напевно, я пiдтримував його переважно тому, що в мене була робота й знову з’явився тютюн, i не треба було збирати бички по канавах, коли хотiлося покурити. Наприкiнцi тридцятих я вважав його великою людиною. По-своему, напевно, вiн таким i був. Але пiд кiнець вiн збожеволiв, за порадою астролога командував вiйськами, яких на той час уже не iснувало. Навiть дав Блондi, своiй вiвчарцi, отруту. Вчинок безумця. Та наприкiнцi вони всi були безумцями, спiвали «Пiсню Горста Весселя»[52 - «Пiсня Горста Весселя» – полiтична пiсня, що з 1929 року була маршем СА, а згодом, у 1930–1945 рр. стала офiцiйним гiмном Нацiонал-соцiалiстичноi нiмецькоi робочоi партii (НСДАП).] й годували отрутою своiх дiтей. Другого травня сорок п’ятого наш полк здався американцям. Пам’ятаю, як рядовий солдат, Гакермеер було його прiзвище, почастував мене шоколадкою. Я розплакався. Причини воювати далi не було. Вiйна скiнчилася ще в лютому. Мене iнтернували в Ессен, дуже добре ставилися. Ми слухали Нюрнберзький процес по радiо, i коли Герiнг скоiв самогубство, я вимiняв чотирнадцять американських сигарет на пiвпляшки шнапсу й нажлуктився. Випустили мене в сiчнi сорок шостого. До шiстдесят третього я ставив колеса на машини на Ессенському автомобiльному заводi, а потiм вийшов на пенсiю й емiгрував у Сполученi штати. Приiхати сюди було метою всього мого життя. У шiстдесят сьомому я здобув громадянство. Я американець. Я голосую. Жодного Буенос-Айреса. Жодного продажу наркотикiв. Жодного Берлiна. Жодноi Куби. – Вiн вимовив «Куу-би». А тепер, якщо ти не пiдеш, я зателефоную куди слiд. Вiн подивився на Тода, а що той не поворухнувся, то пiшов по коридору й зняв телефонну слухавку. Але Тод так i стояв у вiтальнi бiля столика з маленькою лампою. Дюссандер почав набирати номер. Тод спостерiгав за ним, i серце поволi набирало обертiв, аж поки не забарабанило в груди. Пiсля четвертоi цифри Дюссандер озирнувся на нього. Його плечi опустилися. Вiн поклав слухавку. – Хлопчик, – видихнув вiн. – Якийсь хлопчик. Тод усмiхнувся. Широко, проте доволi сором’язливо. – Як ти дiзнався? – Один вiдсоток удачi й дев’яносто дев’ять – тяжкоi працi. У мене е один друг, Гарольд Пеглер його звати, тiльки всi його кличуть Фоксi. Вiн у нашiй командi на другiй базi грае. Так от, у його батька в гаражi купа журналiв. Великi-великi стоси. Журналiв про вiйну. Вони старi. Я пошукав нових, але продавець на ятцi через дорогу вiд школи каже, що iх уже не випускають. Так от, там у тих журналах е фотографii, як фрiци – ну, нiмецькi солдати – i япошки мучать жiнок. І статтi про концентрацiйнi табори. Мене вiд цих концентрацiйних таборiв реально пре. – Тебе… пре. – Дюссандер вибалушив на нього очi й потер рукою щоку. Прозвучало це так, наче вiн дуже тихо орудував наждачним папером. – Пре. Ну розумiете, я фанатiю. Я цiкавлюся. Той день у гаражi у Фоксi закарбувався в його пам’ятi чiтко, як будь-якi iншi значущi подii в життi (а може, i ще чiткiше). Вiн пам’ятав, як у четвертому класi, перед Днем кар’ери[53 - День знайомства з рiзними професiями та навчальними закладами, де iх навчають.], мiсiс Андерсон (усi в класi називали ii Багзом[54 - Багз Баннi (букв. Кролик Багз) – герой мультфiльмiв i комiксiв, вправний, безстрашний i трохи нахабний кролик.] через великi переднi зуби) розмовляла з ними про те, що сама називала «знайти СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ». – Це приходить миттево, – пишномовно розпиналася перед ними Багз Андерсон. – Ти бачиш щось уперше й одразу розумiеш, що знайшов СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. Наче ключ у замку повертаеться. Чи закохуешся вперше в життi. Ось чому День кар’ери, дiти, такий важливий. Вiн може стати днем, коли ви знайдете СВОЄ НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. – І далi вона пiшла патякати iм про свое НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ. Виявилося, що це не вчителювання у четвертому класi, а колекцiонування листiвок дев’ятнадцятого столiття. Тод вирiшив, що мiсiс Андерсон якусь туфту поре, але того дня в гаражi у Фоксi вiн згадав усi ii слова й подумав, що, може, зрештою вона все-таки мала рацiю. Того дня вiяли вiтри Санта-Ана, i на сходi запалали чагарники. Вiн пам’ятав, як пахло горiлим, яким гарячим i мастким було повiтря. Вiн пам’ятав «iжачок» на головi у Фоксi, i як спереду на нього налипли пластiвцi гелю для укладки «Бутч Вакс». Вiн запам’ятав усе. – Я точно знаю, що десь тут е комiкси, – сказав тодi Фоксi. У його матерi був бодун, i вона вигнала iх з дому за те, що занадто галасували. – Кльовi. Бiльша частина там вестерни, але е й «Турок, син каменя» i… – А це що? – Тод показав на пухкi картоннi коробки пiд сходами. – А, та, фiгня, – махнув рукою Фоксi. – Там про вiйну всяке справжне. Нудота. – А можна глянути? – Звiсно. А я поки комiксiв пошукаю. Але на той час, коли жирний Фоксi Пеглер iх знайшов, Тоду вже розхотiлося читати комiкси. Вiн загубився. І пропав. Наче ключ у замку повертаеться. Чи закохуешся вперше в життi. Так воно й було. Вiн, звiсно, знав щось про вiйну. Не про ту дурнувату, яка точиться нинi i в якiй iз американцiв вибивае дух купка косооких у чорних пiжамах, а про Другу свiтову. Вiн знав, що американськi солдати носили круглi шоломи iз сiтками, а у фрiцiв були нiби квадратнi. Знав, що американцi виграли бiльшу частину битв i що вже наприкiнцi нiмцi винайшли ракети й гатили ними з Нiмеччини по Лондону. Навiть про концентрацiйнi табори щось знав. Та мiж усiм цим i тим, що вiн знайшов у журналах пiд сходами в гаражi у Фоксi, була приблизно така рiзниця, як мiж тим, коли тобi розповiдають про мiкроби i коли ти iх сам бачиш у мiкроскоп, живих i таких рухливих. Там була Ільза Кох. Були крематорii з вiдчиненими дверима на забитих сажею завiсах. Були офiцери в унiформах СС i ув’язненi в смугастих робах. Запах старих дешевих журналiв змiшувався iз запахом пожежi в чагарниках, яка лютувала на схiд вiд Санто-Донате, i вiн вiдчував, як похрускуе старий папiр пiд пучками пальцiв, i перегортав сторiнки, перенiсшись iз гаража Фоксi кудись у середохрестя часу, силкуючись якось осягнути розумом думку про те, що вони справдi все це робили, що хтось справдi таке робив i що хтось дозволяв iм таке робити, i розболiлася голова вiд змiшаних огиди та хвилювання, i пекли вже натрудженi очi, але вiн читав далi, i зi шпальти пiд зображенням навалених купою тiл у таборi, який називався Дахау, його вразила цифра: 6 000 000 І вiн подумав: «Та це хтось поприколювався, хтось дописав нуль чи два, бо це ж утричi бiльше людей, нiж у цiлому Лос-Анджелесi!» Але потiм, в iншому журналi (на його обкладинцi було зображено жiнку, прикуту ланцюгом до стiни, а до неi наближався нацист в унiформi з коцюбою в руцi й посмiшкою на губах), вiн знову ii побачив: 6 000 000 Голова розболiлася ще дужче. У ротi пересохло. Десь наче здаля вiн почув, як Фоксi каже, що йому треба йти вечеряти. Тод спитав у Фоксi, чи можна йому лишитися тут, у гаражi, i почитати, поки Фоксi iстиме. Фоксi глянув на нього трохи зачудовано, та потiм знизав плечима й сказав: «Читай». І Тод читав, згорбившись над коробками старих журналiв про справжню вiйну, поки не подзвонила його мати й не спитала, чи вiн взагалi збираеться вертатися додому. Наче ключ у замку повертаеться. В усiх журналах писали: усе, що сталося, було кошмаром. Вiн читав журнали вiд початку до кiнця, i коли розгортав останнi сторiнки, то пiсля слiв про кошмар бачив блоки з рекламою, i в цiй рекламi продавали нiмецькi ножi, i ременi, i шоломи, а також «Чарiвнi пояси вiд грижi» й «Гарантованi вiдновлювачi волосся». У цих рекламах продавали нiмецькi прапори, прикрашенi свастикою, i нацистськi «люгери», i гру «Атака панцирникiв», а також пропонували навчатися заочно й забагатiти. Там казали, що це був кошмар, але з iншого боку – багато людей ставилися до нього цiлком спокiйно. Наче закохуешся. О так, той день вiн дуже добре запам’ятав. Усi дрiбнi деталi – пожовклий настiнний календар на померлий рiк на заднiй стiнi, пляма мастила на цементнiй пiдлозi, оранжева мотузка, якою були перевитi журнали. Вiн пам’ятав, як головний бiль ставав трошки сильнiшим щоразу, коли вiн думав про цю неймовiрну цифру: 6 000 000 Пам’ятав, як думав: «Я хочу знати про все, що сталося в тих таборах. Усе. А ще хочу знати, що правдивiше – слова чи реклама, яку поряд iз ними тулять». Заштовхуючи нарештi коробки назад пiд сходи, вiн згадав Багз Андерсон i подумав: «А вона правду казала. Я знайшов свое НАЙБІЛЬШЕ ЗАХОПЛЕННЯ». Дюссандер довго дивився на Тода. Потiм перетнув вiтальню й важко опустився в крiсло-гойдалку. І знову подивився на Тода, бо нiяк не мiг розгадати трохи замрiяний i дещо ностальгiйний вираз на його обличчi. – Ага. Зацiкавився я завдяки журналам, але швидко збагнув, що там багато, ну, триндять. Тому пiшов у бiблiотеку й став копати далi. Деяка iнформацiя там була ще крутiша. Спочатку дебела бiблiотекарка не дозволяла менi дивитися, бо тi книжки стояли в дорослiй секцii, але я сказав iй, що менi для школи треба. Для школи тобi дозволяють брати все, що заманеться. Але батьку вона все одно подзвонила. – Тод презирливо пiдкотив очi. – Думала, що тато типу не в курсi, що я роблю, прикиньте. – А вiн був у курсi? – А то. Мiй тато вважае, що дiти якомога швидше повиннi дiзнатися, що таке життя, не тiльки про його хорошi, а й про поганi сторони. Тодi вони будуть до нього готовi. Вiн каже, що життя – це тигр, якого ти маеш ухопити за хвоста, i якщо ти не знатимеш природи цiеi тварюки, вона зжере тебе живцем. – Мммм, – протягнув Дюссандер. – Мама теж так вважае. – Ммммм. – Здавалося, Дюссандер сторопiв i не до кiнця розумiв, де вiн зараз. – Але то таке, – сказав Тод. – Бiблiотечне читво виявилося дуже добрим. Там було десь пiд сотню книжок про концтабори нацистiв, i це тiльки тут, у бiблiотецi Санта-Донате. Про таке, мабуть, купа людей читати любить. Картинок там було не так багато, як у журналах тата Фоксi, але багато було й гидючого. Стiльцi зi шпичаками, що стирчали з сидiнь. Як видирали обценьками золотi зуби. Отруйний газ, що йшов iз душiв. – Тод похитав головою. – Ви, хлопцi, перестаралися, ви про це знаете? Сильно перестаралися. – Гидючого, – з притиском повторив Дюссандер. – Я писав реферат про це. І знаете, яку оцiнку дiстав? «А з плюсом». Звiсно, довелося бути обережним. Про таке можна тiльки певним чином писати. Обережненько. – Невже? – Рукою, що помiтно тремтiла, Дюссандер витяг ще одну цигарку. – О так. Усi тi бiблiотечнi книжки, вони якось особливо написанi. Наче хлопцiв, якi iх писали, те, про що вони писали, змусило добряче проригатися. – Тод насупив чоло, борюкаючись iз думкою, намагаючись видобути ii з голови. Ускладнювало завдання те, що в його словниковому запасi ще не було слова «тон» у стосунку до письма. – Усi вони писали так, наче iм через це довго не спалося. Тепер нам треба дуже добре пильнувати, щоб такого не повторилося. Я зробив свою роботу такою, i, напевно, учителька поставила менi найвищу оцiнку тiльки за те, що я не виблював свiй обiд, коли читав джерела. – І на цьому Тод знову переможно всмiхнувся. Дюссандер глибоко затягнувся «кулзом» без фiльтра. Губа в нього злегка тремтiла. Видихаючи дим крiзь нiздрi, вiн зайшовся вологим, старечим кашлем. – Досi не можу повiрити в те, що вiдбуваеться ця розмова. – Вiн нахилився вперед i впритул подивився на Тода. – Хлопче, тобi вiдоме слово «екзистенцiалiзм»? Тод пропустив запитання повз вуха. – А ви були знайомi з Ільзою Кох? – З Ільзою Кох? – І майже нечутно Дюссандер промовив: – Так. Я знав ii. – Вона була гарною? – пожадливо спитав Тод. – Ну, тобто… – Його руки описали в повiтрi пiсковий годинник. – Але ж ти бачив ii фотографiю? – спитав Дюссандер. – Такий ревнитель, як ти, не мiг не бачити. – Рев… що? – Ревнитель. Той, кого пре. Хто… фанатiе вiд чогось. – Так? Круто. – Тодова усмiшка, що була вже на мить поблякла, знову трiумфально засяяла. – Авжеж, я бачив ii фотографii. Але ви ж знаете, якi вони, у тих книжках. – Вiн говорив так, наче всi тi книжки в Дюссандера були. – Чорно-бiлi, розпливчастi… просто вiдбитки. Нiхто з цих людей не знав, що iх знiмають для… ну, iсторii. То як, вона була лялечкою? – Вона була жирна, коротконога й уся в прищах, – коротко вiдповiв Дюссандер. І розчавив напiввикурений недопалок у металевому тарелi для пирогiв, повному схололих недопалкiв. – А. Капець. – Тод спохмурнiв. – Просто пощастило, – задумливо промовив Дюссандер, свердлячи Тода поглядом. – Ти побачив мое фото в журналах про вiйну й випадково опинився поряд зi мною в автобусi. От же ж. – І вiн стукнув кулаком по бильцю м’якого крiсла, проте не вкладаючи в удар усiеi сили. – Нi, сер, мiстере Дюссандер. Не все так просто. Тут набагато бiльше, нiж пощастило. Набагато, – наполегливо повторив Тод, нахиляючись уперед. – Справдi? Невже? – Кущуватi брови поповзли вгору, сигналiзуючи про ввiчливу недовiру. – Звiсно. Тобто вашим фотографiям у моему альбомi щонайменше тридцять рокiв. Тепер же тисяча дев’ятсот сiмдесят четвертий. – Ти ведеш… альбом? – О так, сер! Вiн дуже класний. У ньому сотнi вирiзок. Колись покажу. Ви ошалiете. Гримаса вiдрази спотворила обличчя Дюссандера, але вiн промовчав. – Першi кiлька разiв, коли я вас бачив, то ще дуже сильно вагався. А тодi одного дня ви сiли в автобус, коли дощило, i на вас був той блискучий чорний дощовик… – Он як, – видихнув Дюссандер. – А то. В одному з журналiв у гаражi Фоксi була ваша фотографiя у приблизно такому плащi. А ще ваше фото в бiблiотечнiй книжцi, на якому ви були в шинелi СС. І коли я вас побачив того дня, то просто сказав собi: «Сто пудiв. Це Курт Дюссандер». – Тому я став вас пасти… – Що робити? – Пасти. Ходити за вами тiнню. Я мрiю стати приватним детективом, як Сем Спейд у книжках чи Маннiкс по телеку. Але я був суперобережним. Не хотiв, щоб ви просiкли. Хочете глянути на декiлька фоток? Із задньоi кишенi штанiв Тод витяг складений удвiчi манiльський конверт. Вiд поту клапан заклеiвся. Вiн обережно його вiдлiпив. Очi в нього сяяли, наче в хлопчика, який думае про свiй день народження, чи про Рiздво, чи про феерверки, якi вiн запускатиме Четвертого липня. – Ти мене фотографував? – О, ну звiсно. У мене е маленький фотик. «Кодак». Вiн тонкий, плаский i вмiщаеться в долоню. Коли призвичаiшся, можеш знiмати суб’екта, просто тримаючи камеру в руцi й розсуваючи пальцi, щоб видно було тiльки об’ектив. А кнопку натискаеш великим пальцем. – Тод сором’язливо розсмiявся. – Я насобачився. Спочатку багато своiх пальцiв нафотографував. Але навчився. Людина, як захоче, що завгодно може зробити, ви про це знали? Банально, але правда. Курт Дюссандер зробився блiдим i хворим на вигляд. Вiн наче зiщулився у своему халатi. – Хлопче, ти носив цi знiмки у фотолабораторiю? – Що? – Тод подивився на нього шоковано й приголомшено, та одразу ж по тому презирливо скривився. – Нi! Ви мене за дурного маете? У мого тата е своя фотолабораторiя. Я знiмки з дев’яти рокiв проявляю. Дюссандер нiчого не сказав, але трохи розслабився, i щоки знову трохи порожевiли. Тод простягнув йому кiлька глянсових вiдбиткiв. Нерiвнi краi пiдтверджували, що проявили iх у домашнiх умовах. Мовчазний i похмурий, Дюссандер iх переглянув. Ось вiн сидить iз випростаною спиною у вiкнi автобуса, що iде в центр, iз примiрником «Столiття», останнього роману Джеймса Мiченера[55 - Мiченер Джеймс Елберт (1907–1997) – американський письменник, автор понад 40 творiв, здебiльшого iсторичних саг.] в руках. Ось вiн на автобуснiй зупинцi на Девон-авеню, з парасолькою пiд пахвою, голова закинута назад пiд таким кутом, що мимоволi згадуеться iмператорська велич Де Голля. Ось вiн стоiть у черзi пiд маркiзою кiнотеатру «Маджестiк», випростаний i мовчазний, вирiзняючись своiм зростом i царською поставою на тлi пiдлiткiв, що спираються на стiну, i домогосподарок iз порожнiми обличчями та волоссям, накрученим на бiгудi. І нарештi, ось вiн зазирае у власну поштову скриньку. – Тодi я боявся, що ви мене побачите, – сказав Тод. – То був зважений ризик. Я стояв навпроти, через дорогу. Господи. Шкода, що я не можу собi дозволити «мiнолту» з телеоб’ективом. Коли-небудь… – В очах у Тода з’явився замрiяний вираз. – Не сумнiваюся, що в тебе напоготовi була вигадана iсторiя, про всяк випадок. – Я б у вас запитав, чи не бачили ви мого собаку. Отже, я проявив фотки й порiвняв iх з оцими. Вiн простягнув Дюссандеру ксерокопii фотографiй. Усi цi знiмки той бачив ранiше, й багато разiв. На першому вiн був у своему кабiнетi в таборi Патин. Знiмок обрiзали так, що на ньому не було нiчого, крiм нього та нацистського прапора на пiдставцi бiля столу. Другий було зроблено в день його вступу на вiйськову службу. На останньому вiн тиснув руку Генриху Глюксу, який звiтував перед самим лише Гiммлером. – Я вже тодi був цiлком певен, але не мiг роздивитися, чи е у вас заяча губа, через тi вашi триклятi вуса. Але я мусив пересвiдчитися, тому роздобув оце. З конверта вiн витяг останнiй аркуш. Помiтно було, що його згортали безлiч разiв. У згини в’iвся бруд. Кутики були пошарпанi, нерiвнi – такими папери стають, коли багато часу проводять у кишенях хлопчикiв, яким завжди е що робити й куди податися. То була копiя iзраiльського оголошення про розшук Курта Дюссандера. Тримаючи ii в руках, Дюссандер мимоволi на мить замислився про мертвих, що не знають спокою i вiдмовляються лежати у своiх могилах. – Я зняв вашi вiдбитки пальцiв, – з усмiшкою повiдомив Тод. – А потiм порiвняв iз тими, що на орiентуваннi. Дюссандер вирячився на нього, а потiм вилаявся нiмецьким словом, яке означало «лайно». – Як ти посмiв?! – Та отак. На минуле Рiздво мама з татом подарували менi набiр для зняття вiдбиткiв пальцiв. Справжнiй, не iграшковий. У ньому е порошок i три пензлики для трьох рiзних поверхонь, а ще спецiальний папiр, щоб знiмати вiдбитки. Моi предки знають, що я, коли виросту, хочу стати приватним детективом. Звiсно, вони думають, що я цю дурню переросту. – Цю iдею Тод заперечив байдужим знизуванням плечима. – У книжцi розказували все про пальцевi вiзерунки, папiлярнi лiнii та особливi точки. Вони називаються мiнунцiями. Щоб вiдбитки прийняли як доказ у судi, треба мати вiсiм мiнунцiй. Але ближче до дiла. Одного дня, коли ви були в кiно, я прийшов сюди, посипав порошком вашу поштову скриньку й дверну ручку та зняв усi можливi вiдбитки. Розумно зробив, правда? Дюссандер мовчав. Вiн вчепився в бильця крiсла, i беззубий запалий рот тремтiв. Тоду це не сподобалося. Складалося враження, що дiдуган от-от розплачеться. Що було б смiховинним. Кривавий Бiс Патина у сльозах? З таким самим успiхом можна чекати, що «Шевроле» збанкрутуе чи що «Макдональдс» вiдмовиться вiд бургерiв i почне натомiсть продавати iкру та трюфелi. – Я одержав два комплекти вiдбиткiв, – вiв далi Тод. – Один iз них зовсiм не вiдповiдав тим, що були в оголошеннi про розшук. Я зрозумiв, що вони належать листоношi. А решта були вашi. Я знайшов бiльше за вiсiм мiнунцiй. Я знайшов чотирнадцять. – Вiн розплився в усмiшцi. – Отак я це й провернув. – Ти малий гiвнюк, – прошипiв Дюссандер, i на мить його очi небезпечно спалахнули. Тод вiдчув, як його пробирае незначний страх, як тодi в коридорi. Та потiм Дюссандер знову згорбився в крiслi. – Кому ти розказував? – Нiкому. – Навiть своему друговi? Цьому Конi Пеглеру? – Фоксi. Фоксi Пеглеру. Не, вiн базiкало. Я нiкому не казав. У свiтi немае жодноi людини, якiй би я аж так довiряв. – Чого ти хочеш? Грошей? У мене iх, на жаль, нема. У Пiвденнiй Африцi були, хоча нiчого такого романтичного й небезпечного, як наркоторгiвля. У Бразилii, Парагваi та Санта-Домiнго е – було – щось на зразок «товариства випускникiв». Бiженцi вiйни. Я ввiйшов у iхне коло й заробив статок на мiнералах та рудi – олово, мiдь, боксит. А потiм усе змiнилося. Нацiоналiзм, антиамериканiзм. Я мiг би виiхати на цих змiнах, та люди Вiзенталя[56 - Вiзенталь Симон (1908–2005) – австрiйський письменник. Єврей, що пережив Голокост i пiсля Другоi свiтовоi вiйни прославився як мисливець за нацистами.] натрапили на мiй слiд. Невдача йде за невдачею назирцi, як пси за сучкою у тiчцi. Двiчi мене мало не схопили. Одного разу я почув розмову жидiвських виродкiв у сусiднiй кiмнатi. Вони повiсили Айхмана[57 - Айхман Адольф (1906–1962) – нiмецький офiцер, працiвник гестапо, що безпосередньо вiдповiдав за масове знищення евреiв. Був повiшений в Ізраiлi за вироком суду.], – прошепотiв вiн. Рука пiднялася до шиi, а очi стали круглими, як у дитини, що слухае моторошний уривок страшноi казки – «Ганзель i Гретель», наприклад, чи «Синя Борода». – Вiн був уже старий, нiкому не загрожував. У полiтику не лiз. І все одно його повiсили. Тод кивнув. – Зрештою я пiшов до единих людей, якi могли менi допомогти. Вони помагали iншим, а я бiльше не мiг чекати. – Ви звернулися в ОДЕССУ[58 - ОДЕССА – вiд нiм. «Organisation der Ehemaligen SS-Angeh?rigen», тобто «Органiзацiя колишнiх членiв СС», гадана мiжнародна нацистська мережа, заснована ближче до кiнця Другоi свiтовоi вiйни групою офiцерiв СС. Метою органiзацii було встановити таемнi маршрути втечi, якi б дозволили членам СС уникнути суду за военнi злочини та втекти в Латинську Америку чи на Близький Схiд.]? – з надiею спитав Тод. – До сицилiйцiв, – сухо вiдказав Дюссандер, i Тод знову скис. – Усе було домовлено. Фальшивi документи, фальшиве минуле. Хлопче, випити хочеш? – Так. У вас е «кола»? – «Коли» нема. – Вiн вимовив «кол». – А молоко? – Молоко. – Дюссандер пiшов крiзь арку в кухню. Ожила, задзижчавши, лампа денного свiтла. – Тепер я живу на дивiденди вiд акцiй, – долинув у вiтальню його голос. – Акцii, якi я придбав пiсля вiйни вже пiд чужим iм’ям. Через один банк у штатi Мен, якщо тобi цiкаво. Банкiр, який iх для мене купив, через рiк пiсля купiвлi сiв у в’язницю за вбивство дружини… життя – дивна рiч, хлопчику, nein? Вiдчинилися й зачинилися дверцята холодильника. – Сицилiйськi шакали не знали про тi акцii, – сказав вiн. – Сьогоднi вони е всюди, але в тi часи на пiвночi iх можна було надибати хiба що в Бостонi. Якби знали, то були б й акцii забрали. Обдерли б мене, як липку, i вiдправили в Америку конати вiд голоду на допомогу з безробiття й продуктовi талони. Тод почув, як вiдчиняються дверцята комода i в склянку ллеться рiдина. – Трохи «Дженерал моторз», трохи «Америкен телефоун енд телеграф», сто п’ятдесят акцiй «Ревiон». Усе це вибрав банкiр. Дюфрейн його звали – я запам’ятав це прiзвище, бо воно трохи суголосне з моiм. Та тiльки дружину свою вбив – тут вiн був не такий мудрий, як у виборi перспективних акцiй. Злочин, скоений у станi афекту, хлопчику. Це зайвий раз доводить, що всi чоловiки – вiслюки, якi вмiють читати. Пiд шелестiння своiх пантофель вiн повернувся в кiмнату. У руках вiн тримав двi зеленi склянки, схожi на тi, що iх роздають задурно на вiдкриттях бензозаправок. Наливаеш повний бак – отримуеш на дурняк. Рiзким рухом Дюссандер тицьнув склянку Тоду. – Першi п’ять рокiв я непогано жив на доходи вiд акцiй, якi органiзував менi цей Дюфрейн. Та потiм продав своi акцii «Даймонд метч», щоб купити цей будинок i маленький котедж неподалiк вiд Бiг-Сур[59 - Малонаселений район узбережжя центральноi Калiфорнii, завдяки мальовничим краевидам популярна мiсцина серед туристiв.]. А потiм iнфляцiя. Рецесiя. Я продав котедж, одну за одною збув акцii, i вони дали фантастичнi прибутки. Дуже шкодую тепер, що не прикупив бiльше. Але ж я думав, що добре захищений з iнших бокiв. Акцii були, як ви, американцi, кажете, «авантюрою»… – Вiн цикнув беззубим ротом i клацнув пальцями. Тоду стало нудно. Вiн прийшов сюди не для того, щоб слухати скиглiння Дюссандера про грошi чи шамотiння про акцii. Шантажувати Дюссандера йому нiколи на думку не спадало. Грошi? Що вiн з ними робитиме? Йому давали кишеньковi, вiн розвозив газети. Якби на тижнi його фiнансовi потреби виросли й перевищили цю загальну суму, то завжди можна знайти людину, якiй треба постригти газон. Тод пiднiс молоко до губiв, та потiм завагався. І знову засяяла його усмiшка… а в нiй був захват. Вiн простягнув дармову склянку з бензозаправки Дюссандеру. – Спочатку ви, – сказав хитро. Дюссандер мовчки на нього витрiщився, не розумiючи, а потiм пiдкотив налитi кров’ю очi. – Gruss Gott[60 - Тут: О Господи! (нiм.)]! – Вiн узяв склянку, надпив двiчi й вiддав назад. – Не хапаю повiтря. Не роздираю нiгтями горло. Нiякого запаху гiркого мигдалю. Хлопче, це молоко. Молоко. З фермi «Деарилi». На картоннiй коробцi усмiхнена корова. Якусь мить Тод сторожко на нього дивився, потiм вiдпив маленький ковточок. Так, на смак молоко, точно, але пити вже чомусь розхотiлося. Вiн поставив склянку. Дюссандер знизав плечима, узяв свiй власний (у ньому плюскотiла чимала порцiя вiскi) i зробив великий ковток. Поцмакав губами. – Шнапс? – поцiкавився Тод. – Бурбон. «Прадавня доба». Дуже хороший. І дешевий. Тод побарабанив пальцями по швах джинсiв. – Отже, – сказав Дюссандер, – якщо ти вирiшив влiзти у власну «авантюру», то маеш знати, що вибрав для цього акцii, якi нiчого не вартi. – Га? – Шантаж, – пояснив Дюссандер. – Хiба не так це називають у «Маннiксi», i «Гаваях: п’ять-нуль», i «Барнабi Джонсi»[61 - Телевiзiйнi серiали.]? Здирництво. Якщо в цьому… Але Тод нестримно розсмiявся – вiд душi залився хлоп’ячим смiхом. Похитав головою, спробував щось сказати, не змiг i далi смiявся. – Нi. – Зненацька Дюссандер посiрiв i перелякався ще бiльше, нiж ранiше, коли вони з Тодом почали бесiду. Вiн знову зробив великий ковток своеi випивки, скривився, i його пересмикнуло. – Я бачу, що це не… принаймнi не вимагання грошей. Але, хоч ти й смiешся, я вiдчуваю, що здирництво буде iнакшим. У чому рiч? Навiщо ти прийшов i турбуеш стару людину? Нехай, як ти кажеш, колись я й був нацистом. Навiть у гестапо працював. Але тепер я старий i немiчний, i щоб мiй кишечник трохи поворухнувся, менi доводиться ставити свiчку. То чого тобi треба? Тод знову посерйознiшав. І подивився на Дюссандера зi щирим чарiвливим подивом. – Менi? Я хочу послухати про все це. Просто послухати. Це все, чого я хочу. Правда. – Послухати про все це? – луною вiдгукнувся Дюссандер. Вигляд у нього був цiлковито спантеличений. Тод нахилився вперед i сперся засмаглими лiктями на обтислi синiми джинсами колiна. – Так. Про розстрiльнi команди. Газовi камери. Печi. Про тих, хто мусив копати собi могили, а потiм ставати на край, щоб тiло впало вниз. Про… – Кiнчиком язика вiн змочив губи. – Про огляди. Експерименти. Про все. Усi гидючi подробицi. Дюссандер дивився на нього широко розплющеними очима, i в його поглядi прозирала здивована вiдстороненiсть – так ветеринар дивиться на кицьку, яка привела кiлька двоголових котенят поспiль. – Ти монстр, – тихо мовив вiн. Тод зневажливо пирхнув. – Якщо вiрити книжкам, якi я читав для реферату, то монстр у нас – ви, мiстере Дюссандер, а не я. Це ви спроваджували iх у печi, не я. Двi тисячi на день в Патинi до вашого приходу, по три тисячi пiсля, три з половиною тисячi до того, як прийшли росiяни й поклали цьому край. Гiммлер назвав вас експертом з ефективностi й нагородив медаллю. І тепер ви звете мене монстром. От капець. – Усе це гидка американська брехня, – уражено вiдказав Дюссандер. І гепнув склянкою об стiл, розляпавши бурбон на його поверхню i на руки. – Не я це все затiяв, i вирiшувати було не менi. Менi давали накази та директиви, i я iх виконував. Тод усмiхнувся ще ширше – тепер уже самовдоволено. – О, я знаю, як американцi все перекрутили, – пробурмотiв Дюссандер. – Але порiвняно з вашими полiтиками наш доктор Геббельс – дитина, що бавиться в садочку, роздивляючись картинки в книжках. Вони говорять про моральнiсть, а самi спалюють малих дiтей i старих жiнок напалмом. Тих, хто ухиляеться вiд призову, називають боягузами та пацифiстами. За вiдмову виконувати наказ або саджають, або батогами виганяють iз краiни. Тих, хто виходить на демонстрацii проти нещасливоi пригоди цiеi краiни в Азii, б’ють кийками на вулицях. Американських вiйськовослужбовцiв, якi вбивають невинних, нагороджують президенти, урочисто вiтають парадами й прапорами вдома пiсля того, як вони кололи багнетом дiточок i палили шпиталi. Безплатнi вечерi iм, ключi вiд мiста, квитки на футбольнi iгри професiйних команд. – Вiн вiдсалютував склянкою в бiк Тода. – Як военних злочинцiв за те, що виконували накази й директиви судять лише тих, хто програв. – Вiн випив i зайшовся кашлем, вiд чого його щоки знову порожевiли. Пiд час цiеi промови Тод неспокiйно совався на стiльцi, як це робив завжди, коли батьки обговорювали вечiрнiй випуск новин. «Старий добрий Волтер Клондайк» – називав його тато. На полiтичнi погляди Дюссандера йому було так само начхати, як i на акцii Дюссандера. У його уявленнi люди вигадали полiтику, щоб прикривати нею iншi штуки. Як, наприклад, коли вiн торiк хотiв помацати, що там пiд сукнею в Шарон Екерман. Шарон сказала, що це погано, так робити не можна, хоча тон ii голосу свiдчив про зовсiм протилежне – ii ця iдейка зацiкавила. Тому вiн навiшав iй, що хоче стати лiкарем, коли виросте, i тодi вона йому дозволила. Це й була полiтика. Вiн хотiв почути про нiмецьких лiкарiв, якi намагалися спарувати жiнок iз собаками, саджали близнюкiв у холодильник, щоб дiзнатися, помруть вони одночасно чи хтось протягне довше, а ще про електрошокову терапiю, й операцii без анестезii, i нiмецьких солдатiв, якi гвалтували стiльки жiнок, скiльки хотiли. Усе iнше було просто нудною дурнею, якою прикрили все гидюче пiсля того, як хтось прийшов i поклав усьому край. – Якби я не виконував наказiв, мене б убили. – Дюссандер важко дихав, його торс розгойдувався в крiслi вперед-назад, i рипiли пружини. Навколо нього висiла хмарка перегару. – Завжди був росiйський фронт, nicht wahr[62 - Чи не так? (нiм.).]! Нашi лiдери були божевiльнi, безперечно, але хiба з божевiльними сперечаються? Особливо коли найбожевiльнiшому з них таланило, як самому Сатанi? Вiн дивом уник блискучоi спроби прикiнчити його. Тих, хто це замислив, задушили струною вiд пiанiно. Душили повiльно. А iхню передсмертну агонiю зняли на плiвку, щоб була наука елiтi… – Ага! Круто! – поривчасто викрикнув Тод. – А ви те кiно бачили? – Так. Я бачив. Ми всi бачили, що стаеться з тими, хто не хоче чи не може бiгти поперед вiтру й чекати кiнця бурi. Те, що ми тодi робили, було правильно. Для того часу й мiсця то було правильно. Я б знову зробив те саме. Але… Його погляд упав на склянку. Порожню. – …але я не хочу про це говорити, навiть думати не хочу. Те, що ми робили, диктувалося лише намаганням вижити. А у виживаннi нема нiчого привабливого. Менi снилися сни… – Із коробки на телевiзорi вiн повiльно витяг цигарку. – Так. Роками снилися. Чорнота, а в нiй звуки. Двигуни тракторiв. Бульдозерiв. Приклади рушниць, що б’ються в замерзлу землю чи людськi черепи. Свистки, сирени, пострiли з пiстолетiв, пронизливi крики. Дверi вагонiв для худоби, що гуркочуть, вiдчиняючись, у холоднi зимовi пообiддя. А потiм у моiх снах усi звуки припинялися – i в темрявi розплющувалися очi, блискучi, мов очi тварин у тропiчному лiсi. Багато рокiв я жив на краю джунглiв, i, мабуть, тому в цих снах вiдчував запах джунглiв. Прокидався я весь мокрий вiд поту, серце калаталося в грудях, кулак затуляв рота, щоб заглушити крики. І я думав: «Сон – це насправдi». Бразилiя, Парагвай, Куба… вони – це сон. У реальностi я досi в Патинi. Сьогоднi росiяни вже ближче, нiж учора. Дехто з них пригадуе, як у сорок третьому вони змушенi були iсти замороженi трупи нiмцiв, щоб вижити. А тепер вони прагнуть напитися гарячоi нiмецькоi кровi. Подейкували, хлопче, що деякi так i зробили, коли прийшли в Нiмеччину: перетяли горло кiльком полоненим й пили iхню кров iз черевикiв. Я прокидався й думав: «Робота повинна тривати, хоча б для того, аби зникли докази того, що ми тут робили, чи щоб свiт, який не хоче в це вiрити, не мусив би вiрити». Я думав: «Робота повинна тривати, якщо ми хочемо вижити». Тод слухав дуже уважно i з великою цiкавiстю, хоч ранiше й був неуважний. Усе, що той розповiдав, було чудово, але вiн не сумнiвався, що наступнi днi подарують щось iще цiкавiше. Дюссандера потрiбно лише трохи пiдштовхнути. Чорт, пощастило ж йому. Багато хто в його вiцi вже впадае в маразм. Дюссандер глибоко затягнувся цигаркою. – Згодом, коли сни припинилися, бували днi, коли менi ввижалося, нiби я бачу когось iз Патина. Не наглядачiв чи колег-офiцерiв. Завжди тiльки в’язнiв. Пригадую один день у ФРН, десять рокiв тому. На автобанi сталась аварiя. Транспорт зупинився на всiх смугах. Я сидiв у своему «морисi»[63 - «Morris Garage» (MG) – британська торговельна марка спортивних автомобiлiв.], слухав радiо, чекав, коли всi поiдуть. Глянув праворуч. У сусiднiй смузi стояв старезний «Фiат сiмка», i чоловiк за кермом дивився на мене. Рокiв п’ятдесят, хворий вигляд. На щоцi в нього красувався шрам, волосся було сиве, коротке, погано пiдстрижене. Я вiдвiв погляд. Минали хвилини, але транспорт i не думав рухатись. Я крадькома поглядав на чоловiка в «сiмцi». І щоразу бачив, що вiн дивиться на мене. Обличчя непорушне, мов смерть, очi глибоко запалi. Раптом мене охопила впевненiсть у тому, що вiн був у Патинi. Був там i впiзнав мене. Дюссандер провiв рукою по очах. – Тодi зима була. Чоловiк був у пальтi. Але якби я вийшов iз машини, пiдiйшов до нього, змусив зняти пальто й закасав рукав сорочки, то на руцi побачив би номер – я в цьому нiтрохи не сумнiвався. Урештi-решт машини в заторi знову рушили. Я вiд’iхав од «сiмки». Якби ми так простояли ще десять хвилин, я б, напевно, не витримав, вийшов iз машини й витяг старого з-за керма. Я б його вiддубасив, навiть якби не знайшов того номера. Вiддубасив би за те, що так на мене зиркав. Невдовзi по тому я виiхав iз Нiмеччини назавше. – Пощастило, – зауважив Тод. Дюссандер тiльки плечима знизав. – Усюди було однаково. У Гаванi, Мехiко, Римi. Знаеш, я три роки в Римi прожив. Бачив, як на мене в кафе поверх капучино дивиться якийсь чоловiк… жiнка у вестибюлi, яку, здавалося, бiльше цiкавив я, нiж журнал… офiцiант у ресторанi, що кидав на мене погляди, обслуговуючи iнших вiдвiдувачiв. Я був свято переконаний, що цi люди вивчають мене, i тiеi ночi менi снився той сон – звуки, джунглi, очi. Та коли я переiхав в Америку, то викинув усе з голови. Я ходив у кiно. Раз на тиждень вибирався кудись поiсти, в один iз тих фаст-фудiв, де так чисто, затишно i свiтло вiд ламп денного свiтла. Тут, у будинку, я складав пазли, читав романи – поганi здебiльшого, – дивився телевiзор. Вечорами заливався алкоголем, поки не вiдчував, що спати хочеться. І сни мене полишили. А коли я бачу, що на мене зиркають у супермаркетi, бiблiотецi чи тютюновiй крамничцi, то вирiшую, що схожий на iхнього дiдуся… чи старого вчителя… чи сусiда з мiстечка, яке вони покинули багато рокiв тому. – Дивлячись на Тода, вiн похитав головою. – Те, що сталося в Патинi, вiдбувалося з iншим чоловiком. Не зi мною. – Чудово! – вигукнув Тод. – Я хочу про все це почути. Дюссандер мiцно стулив повiки, а потiм повiльно розплющив очi. – Ти не розумiеш. Я не хочу про це говорити. – Але говоритимете. Бо iнакше я всiм розкажу, хто ви такий. Із посiрiлим обличчям Дюссандер втупився в нього. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/stiven-king/chotiri-sezoni-zbirnik/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Двомiсний спортивний автомобiль. (Тут i далi прим. пер.) 2 ФДР – Франклiн Делано Рузвельт. «Алфавiтний суп» – жартiвлива назва низки урядових агенцiй (назви яких скорочувалися до абревiатур), запроваджених президентом Рузвельтом для керування економiкою США в 1933 роцi в межах полiтики «нового курсу» 3 Педдi – зменшувально-пестливе вiд Патрик. 4 Американський унiверсальний магазин, що спецiалiзуеться на продажу речей класу «люкс». Заснований у Далласi, штат Техас, 1907 рiк. 5 Гейворт Рита (1918–1987) – американська кiноактриса й танцiвниця, одна з найвiдомiших зiрок Голiвуду 1940-х рр. 6 Найбiльше мiсто в штатi Мен. 7 Мiсто Рино (штат Невада) славилося швидкими розлученнями. Законом було встановлено ценз проживання в мiстi – шiсть тижнiв, пiсля закiнчення яких людина могла отримати розлучення. 8 Невелика рiчка (завдовжки 39 миль, або ж 63 км) на пiвднi штату Мен. 9 Фiльм 1962 року; режисер – Джон Френкгаймер, у головнiй ролi – Берт Ланкастер. Кiнематографiчна версiя життя Роберта Страуда, ув’язненого федеральноi в’язницi, вiдомого пiд прiзвиськом Птахолов з Алькатрасу завдяки його любовi до птахiв. Попри назву дiя вiдбуваеться у в’язницi Левенворт, де Страуд тримав у камерi птахiв. Пiсля переведення на Алькатрас йому заборонили мати улюбленцiв. 10 Мiстечка в окрузi Йорк, штат Мен. 11 Гравець бейсбольноi команди «Бостон ред сокс» (1955–1965) i «Калiфорнiя енджелз» (1966). 12 Марка тютюну для саморобних цигарок. 13 Американський комедiйний радiосерiал, що протягом кiлькох десятилiть мав незмiнну популярнiсть. Прем’ера вiдбулася на каналi «Ен-бi-сi» 1935 року, тривав до 1959 року, ще довго пiсля того як радiо перестало бути домiнантною формою розваг в американськiй популярнiй культурi. 14 Натяк на пiсню 1974 року гурту «Queen» пiд назвою «Killer Queen». 15 Марка презервативiв. 16 Грейбл Елiзабет (1916–1973) – американська кiноактриса, танцiвниця й спiвачка. Завдяки знаменитому фото в стилi пiн-ап у купальному костюмi в роки Другоi свiтовоi вiйни здобула славу найчарiвнiшоi дiвчини того часу. 17 Гарднер Ава (1922–1990) – американська актриса, одна з найяскравiших зiрок Голiвуду 1940—1950-х рр. 18 Швидкий танець iз рiзкими рухами пiд джазову музику. 19 Гоумран (англ. Home run) – рiзновид iгровоi ситуацii в бейсболi, пiд час якоi вiдбивач i бiгуни, що перебувають на базах, встигають здiйснити повне коло по базах i потрапити в дiм (тобто здiйснити пробiжку), i при цьому команда, що захищаеться, не робить помилок. 20 Кулiдж Келвiн Джон (1872–1933) – 30-й президент США в 1923–1929 рр. 21 Гарднер Ерл Стенлi (1889–1970) – американський письменник, класик детективного жанру, автор серii книжок про адвоката Перрi Мейсона. Ламур Луiс (1908–1988) – американський письменник, писав переважно романи в жанрi вестерн. 22 Ротарi-клуби – нерелiгiйнi й неполiтичнi доброчиннi органiзацii, вiдкритi для всiх краiн свiту, незалежно вiд нацiональноi та расовоi приналежностi. Об’еднують людей бiзнесу для масштабних гуманiтарних проектiв. 23 Плем’я корiнних американцiв iз пiвнiчного сходу Пiвнiчноi Америки, переважно територii штату Мен та канадськоi провiнцii Нью-Брансвiк. Переселенцi з Європи витiснили плем’я з мiсць його проживання, i нинi його резервацiю розташовано на сходi округу Вашингтон, штат Мен. 24 Мезер Інкрис (1639–1723), Мезер Коттон (1663–1728) – батько та син, американськi пуританськi проповiдники, релiгiйнi моралiсти, що справили великий вплив на американську полiтичну думку XVII столiття. 25 «Кiванiс» – мiжнародний освiтнiй клуб, заснований 1915 року в Детройтi, штат Мiчиган. 26 Люксова модель автомобiля марки «форд» у кузовi купе. 27 Трумен Гаррi (1884–1972) – 33-й президент США в 1945–1953 рр. 28 Знаменитий синiй дiамант вагою 45,52 карата. 29 Маршал Мет Диллон, Честер – персонажi серiалу-вестерну «Димок зi ствола» (1966–1975). 30 Роздiл кримiнологii, вчення про виконання вирокiв. Пенологiя на науково-практичнiй основi розробляе оптимальнi санкцii покарання. Їi метою е ресоцiалiзацiя злочинця. 31 Фразеологiчний вислiв, що означае «потрапити на гачок, клюнути на наживку, бути легковiрним». Бруклiнський мiст у Нью-Йорку нiколи не продавався, однак подейкують, що це не завадило багатьом простакам купити його у шахраiв. 32 Гра слiв, що базуеться на замiнi однiеi букви в назвi: «Red Socks» – «Dead Socks» («Червонi шкарпетки» – «Мертвi шкарпетки»). 33 Дерроу Клеренс (1857–1938) – американський юрист та один iз керiвникiв Американського союзу громадянських свобод. З iдейних мiркувань виступав як адвокат на багатьох гучних судових процесах. 34 Мiсто в штатi Колорадо. Вiдоме тим, що в ньому розташовано тринадцять виправних закладiв: чотири федеральнi та дев’ять в’язниць штату. 35 Початкова назва клубу з американського футболу «Нью-Інгленд петрiотс» («Патрiоти з Новоi Англii»), який було засновано 1959 року. 36 Приблизно 190 см. 37 Повна назва – Ірландська лiкарняна лотерея. Найбiльша лотерея Ірландii, запроваджена 1930 року урядом Ірландii, щоб пiдтримати iрландськi лiкарнi. 38 Ронстадт Лiнда Марiя (народ. 1946 року) – американська поп-спiвачка, здобула 11 премiй «Греммi». 39 Нагорода збройних сил США, яку вручають за видатнi досягнення й доблесну службу. 40 1974 року. 41 Федеральна асоцiацiя розвитку будiвельних робiт. 42 Американська марка автомобiлiв фiрми «Крайслер», що випускалася в 1928–1961 рр. 43 1972 року. 44 Мунiципалiтет у Мексицi, штат Ч’япас, з адмiнiстративним центром у мiстi Ель-Порвенiр-де-Веласко-Суарес. 45 Марки консервованих обiдiв з рiзними наповнювачами – макарони з яловичиною, рис, локшина. 46 5 футiв 8 дюймiв – 176 см, 140 фунтiв – 63 кг. 47 Сценiчне iм’я Вiльяма Генрi Прата (1887–1969), британського актора, найбiльш вiдомого за роллю монстра Франкенштейна. 48 Заступник коменданта (нiм.). 49 Американський комедiйний серiал, де дiя вiдбуваеться в нiмецькому таборi для вiйськовополонених пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Демонструвався в 1965–1971 рр. Полковник Вiльгельм Клiнк – незграба-комендант табору, роль якого виконував Вернер Клемперер. 50 Мазi вiд кашлю. 51 Кох Ільза (1906–1967) – дружина Карла-Отто Коха, коменданта концентрацiйного табору Бухенвальд, а згодом Майданек. Вiдома пiд псевдонiмом «Фрау Абажур». Дiстала прiзвисько Бухенвальдська вiдьма за жорстокi тортури над в’язнями концтабору. 52 «Пiсня Горста Весселя» – полiтична пiсня, що з 1929 року була маршем СА, а згодом, у 1930–1945 рр. стала офiцiйним гiмном Нацiонал-соцiалiстичноi нiмецькоi робочоi партii (НСДАП). 53 День знайомства з рiзними професiями та навчальними закладами, де iх навчають. 54 Багз Баннi (букв. Кролик Багз) – герой мультфiльмiв i комiксiв, вправний, безстрашний i трохи нахабний кролик. 55 Мiченер Джеймс Елберт (1907–1997) – американський письменник, автор понад 40 творiв, здебiльшого iсторичних саг. 56 Вiзенталь Симон (1908–2005) – австрiйський письменник. Єврей, що пережив Голокост i пiсля Другоi свiтовоi вiйни прославився як мисливець за нацистами. 57 Айхман Адольф (1906–1962) – нiмецький офiцер, працiвник гестапо, що безпосередньо вiдповiдав за масове знищення евреiв. Був повiшений в Ізраiлi за вироком суду. 58 ОДЕССА – вiд нiм. «Organisation der Ehemaligen SS-Angeh?rigen», тобто «Органiзацiя колишнiх членiв СС», гадана мiжнародна нацистська мережа, заснована ближче до кiнця Другоi свiтовоi вiйни групою офiцерiв СС. Метою органiзацii було встановити таемнi маршрути втечi, якi б дозволили членам СС уникнути суду за военнi злочини та втекти в Латинську Америку чи на Близький Схiд. 59 Малонаселений район узбережжя центральноi Калiфорнii, завдяки мальовничим краевидам популярна мiсцина серед туристiв. 60 Тут: О Господи! (нiм.) 61 Телевiзiйнi серiали. 62 Чи не так? (нiм.). 63 «Morris Garage» (MG) – британська торговельна марка спортивних автомобiлiв.