Плисти проти течії

Плисти проти течii Хорхе Анхель Лiврага Рiццi Збiрка фiлософських есеiв, статей та лекцiй Хорхе Анхеля Лiвраги, засновника та першого керiвника Мiжнародноi культурноi органiзацii «Новий Акрополь» дае змогу замислитися про сенс життя, мудрiсть, моральнi чесноти, походження людини, Всесвiт i його закони, культуру, iсторiю. Невелика частина творчого доробку видатного фiлософа, митця та дослiдника ХХ столiття вперше публiкуеться украiнською мовою. Видання адресуеться широкому колу читачiв. Хорхе Анхель Лiврага Плисти проти течii Фiлософськi роздуми Про фiлософiю Матерiалiзм та iдеалiзм Делiя Стейнберг Гусман:[1 - Нинi на посадi мiжнародного директора Нового Акрополя, яку обiйняла по смертi в 1991 роцi засновника органiзацii Хорхе Анхеля Лiврага Рiццi.] Перше запитання дуже просте i випливае з самоi назви, яку ви обрали для сьогоднiшньоi лекцii. Чи вважаете ви матерiалiзм та iдеалiзм протилежними концептами? Хорхе Анхель Лiврага: Так, сьогоднi наша мова про матерiалiзм та iдеалiзм, але спершу слiд дати стислi визначення матерii та iдеi. Визначити, що таке матерiя, досить непросто. Ще античнi грецькi фiлософи завважили цю труднiсть. Скажiмо, ми називаемо матерiею ось цю стiну. Чудово! Але те, що ми сприймаемо, – не стiна, а ii вiдображення в нашiй свiдомостi. Для давнiх фiлософiв – це суб'ективне (natura-naturans), тобто застосування суб'ективного в об'ективному через низку якостей, котрi його трансформують (natura-naturatd). У давнину iснували i труднощi визначення духу, або iдеалiзму. Позаяк «iдея» походить вiд концепту nous стародавнiх грекiв, то цей концепт збагнути вельми непросто; у певнiй формi вiн ототожнюеться з «нами самими». Вiдтак, деякi фiлософськi пiдходи заперечують усе, що не е «нами самими», тобто все те, що не е дотичним до Я. Все, що не належить до Я, на iхню думку, не iснуе. Це властиво захiдному нiгiлiзму та доктринi схiдноi фiлософii про Майю, або iлюзiю. Втiм, це шукання дефiнiцii матерii та iдеi властиве не тiльки грецькому свiтовi, а й iндуським школам Пракрiтi та Пурушi. Першi брали за вiдправну точку матерiю, другi – Пурушу, або «унiверсальний дух». Чи не найближче пiдступився до визначення цiеi кон'юнктурноi взаемодii матерii та духу Кант. Ідеальне вiн визначив як первинну субстанцiю, а матерiальне – як феномен, що вiдбуваеться на основi першого стосовно Бога. Вiдтак, сама субстанцiя не продукуе цей феномен, вiн продукуеться у пов'язаннi з субстанцiею, тобто помiж зовнiшнiм та Я. Д.С.Г.: Ви говорили про те, що розумiеться пiд матерiею та iдеею, але нам хотiлося взнати, – i це для нас дуже важливо, – чи змiнилися з часом бодай трохи цi концепти. Іншими словами, чи так само антична людина розумiла матерiалiзм, як ми його розумiемо сьогоднi? Чи так само антична людина говорила про iдеалiзм, як ми сьогоднi? Х.А.Л.: Звiсно, нi. Скажiмо, античний матерiалiст Демокрiт обстоював атомiстичну теорiю a-tomas, неподiльного. Проте, це a-tomas Демокрiта – власне, сутнiсть, а не iстота, – не вiдкидае концепту релiгiйностi, Того, що iснуе над матерiею. Щось подiбне вiдбуваеться i серед iдеалiстiв. Скажiмо, коли Платон говорив про nous i проголошував прiоритет iдеi над матерiею, архетипiв – над втiленою формою, вiн не вiдкидав необхiднiсть множинного iснування речей. Античнi люди могли бути матерiалiстами чи iдеалiстами, але вони толерували людей, якi думали iнакше. З плином часу, пiсля Декарта i гегельянськоi механiки, виникае iдея марксистського, або дiалектичного, матерiалiзму i тотальне й цiлковите протиставлення того, що ми сьогоднi розумiемо як матерiалiзм та iдеалiзм. Вже не iснуе пiдстав для iх пов'язання; немае жодноi можливостi для спiвiснування. Те, що колись було скрайнiм дуалiзмом, сьогоднi е дуалiзмом абсолютним. Люди тепер дiляться на матерiалiстiв або iдеалiстiв. Як на мене, вiд давньогрецькоi доби цей концепт зазнав великих змiн. Сучасний загальноприйнятий концепт дуже рiзниться вiд античного. Ми скотилися до псевдо-абсолюту матерiалiзму або, навпаки, iдеалiзму. Д.С.Г.: Позаяк ви вважаете, що ми живемо в свiтi псевдоабсолютiв, то якi проблеми породжуе для людини життя згiдно з концептом тотального матерiалiзму, так би мовити, розумiння матерiалiзму як единоi форми сприйняття життя? Х.А.Л.: Безлiч проблем, але головна полягае в тому, що, функцiонуючи за законами механiки i мавши вiдповiднi властивостi (розмiр, вагу, об'ем тощо), якi розгортаються в механiчному зчепленнi, матерiя розпросторюеться на все, а вiдтак усе розглядаеться на основi механiки. З точки зору механiки витворюеться навiть механiчна й егоiстична мораль у розумiннi iндивiдуального егоiзму, або групового чи масового. Вiдтак, маемо iндивiдуального егоiста, тобто буржуа, якого цiкавить тiльки вiн самий; i марксиста, який клопочеться одним-единим соцiальним класом, певною кастою, а решта людей його не обходить. Один i другий репрезентують егоiзм. Чому? Та тому, що вони сповiдують ту саму механiчну систему життя, яка випливае саме з властивостей матерii. Д.С.Г.: А тепер звернiмося до iншого псевдо-абсолюту. Припустiмо, що перед нами люди, для котрих iдеалiзм е единою формою свiтосприйняття. Якi проблеми породжуе таке свiтосприйняття? Х.А.Л.: Для суто iдеалiстичного свiтосприйняття великою перешкодою е суб'ективiзм – ще одна вiдмiна егоiзму. Скажiмо, хтось каже, що збираеться медитувати, читати чи щось малювати. Зазвичай такiй людинi байдуже до решти свiту, iй важлива тiльки вона сама, свiй внутрiшнiй свiт або розчинення в Бозi… Отож, вiд «Бог у всьому» вона переходить до постави «На все Божа воля», тобто до квiетизму або рiзновиду псевдо-фiлософського глупства, якого дiйшли деякi iндуси, що кажуть: «Якщо парiя помирае з голоду, того хоче його карма». Надмiрне вивищення псевдо-духового над усе людське, над усе природне е ще однiею формою егоiзму та облуди. Тож iдеалiст живе в своему духовому свiтi, у своему нiрванiчному свiтi супокою, де нiщо його не хвилюе i не порушае… Та невже нiщо? Його порушае його нiщо або його нiрвана. Якщо я знаю, що сьогоднi 1 000 мiльйонiв людей помирае з голоду; якщо я знаю, що сьогоднi iншi 1 000 мiльйонiв людей недоiдають, надiють у станi економiчноi руiни, не мають постiйноi працi, то хiба можна поважати себе, незворушно сидячи iз схрещеними ногами в padmasana i бурмочучи: «Аит… Я – це все, нiщо мене не обходить, нiщо не зворушуе»? Звiсно, ми можемо сказати, що страждання тих людей – це iлюзiя, майя, але хотiв би я подивитись, чи медитував би такий споглядальник, якби його копнули ногою, щоб пересвiдчитися в iлюзорностi цього свiту. Зазвичай про iлюзiю думають у стосунку до iнших. Коли десь iде вiйна, стаються якiсь катаклiзми, землетруси тощо, то кажуть: «Певне, на те Божа воля, що загинуло 10 000 чи 20 000 людей». Та коли щось торкаеться нас особисто, коли нас грабують на вулицi, ми приходимо додому у сльозах – оце нам болить. Гадаю, що багато цих виявiв скрайнього iдеалiзму е облудними i не менш негативними, нiж матерiалiзм. Д.С.Г.: У своiх попереднiх бесiдах та писаннях ви вельми вiдверто виклали свою нематерiалiстичну позицiю, тож у нас виникае запитання: чому Новий Акрополь виступае проти матерiалiзму? Х.А.Л.: На це запитання вiдповiсти легко. Припустiмо, що в оцi дверi заходить лев, а в тi другi – пес. Я маю протистояти бiльшому i вимушений дiяти супроти того, хто становить реальну i конкретну загрозу. Пес навряд чи мене покусае; можливо, вiн просто щось винюхуе або зайшов полащитися. Але якщо на мене кинеться лев, вiн мене розшматуе. Таким чином, Новий Акрополь виступае проти матерiалiзму не тому, що це школа утопiчних, екзальтованих iдеалiстiв, i не тому, що ми не розумiемо доконечнiсть матерiального свiту, а тому, що повстаемо проти бiльшого зла. Адже помiж двох зол одне е безпосереднiм i реальним. Це зло вже поглинуло половину свiту i зробило атеiстами бiльшу половину людства. Це зло – матерiалiзм, особливо дiалектичний. Ми боремося з дiалектичним матерiалiзмом, ми протистоiмо цьому матерiалiзму, i не через його справжню сутнiсть, а через те, що вiн спричинюе i пробуджуе в людях. Так само ми противники буржуазного матерiалiзму, бо вiн теж безвартiсний i сприяе пробудженню в людинi егоiзму, чого фiлософи прийняти не можуть. Тим-то ми толерантнiшi до скрайнього iдеалiзму, оскiльки сьогоднi свiт не загрожений тим, що 2 000, 3 000, 6 000 чи бiльше людей сидять у позi padmasana, запалюють паличку фiмiаму i кажуть: «Ми все залагодимо, створивши ментальну форму». Цi люди аж нiяк не вплинуть на сьогочасну iсторiю. Натомiсть, iснування ядерних держав, властивих саме матерiалiзму, хай то капiталiстичному чи комунiстичному, становить неабияку загрозу. Це реальнiсть тут i тепер, i стосуеться вона нас усiх. Тож Акрополь бiльше протистоiть скрайньому матерiалiзму, нiж скрайньому iдеалiзму, який наразi реальноi загрози не становить. Д.С.Г.: Чи з того, що ви щойно сказали, можна виснувати, що Новий Акрополь е суто iдеалiстичною школою, тобто пропонуе жити тiльки в свiтi iдеi? Х.А.Л.: Акрополь – школа iдеалiстична, але не в тiм рiч. Наша школа не мае нiчого спiльного з тими скрайнiми iдеалiстами, якi обстоюють таку собi дихотомiю – протилежнiсть мiж духом, або iдеею, та матерiею. Ми вiримо, що iснуе одне Цiле, яке мае матерiальнi, психологiчнi, ментальнi, духовi та iншi складники. Ми вiримо в платонiчний та унiверсальний концепт життя. Вiримо, що життя треба сприймати в усьому його розмаiттi. Не варто митцевi вiдкидати полiтику; не варто полiтиковi нехтувати науку. На нашу думку, людинi цiкаво все. Одна й та сама людина може доглядати маленький акварiум i, водночас, керувати великим пiдприемством, та ще й грати на скрипцi. Нiщо не може стати на завадi рiзнобiчнiй дiяльностi людини. Ми розглядаемо людину не як механiчну деталь, такий собi гвинтик, а в усiй ЇЇ величi, в усiй ii потузi, в усiй ii здатностi охоплювати рiзнi сфери дiяльностi на своему вiку. Людина – iстота багатогранна. Отож, якщо вже вiд нас вимагають самовизначення, ми не можемо просто сказати: «ми акрополiтяни», бо на цi слова почуемо: «що ви цим хочете сказати?» Тому ми визнаемо себе iдеалiстами. Але хочу наголосити, що наш iдеалiзм не е вiдiрваним вiд реального свiту, непрактичним чи полохливим. Це iдеалiзм у широкому сенсi, коли духове мае прiоритет над матерiальним, але не вiдкидае матерiальне. Існуе матерiальне та духове, i все разом iснуе у великiй таiнi, яку можна назвати Богом. Ми вважаемо, що людинi необхiдно не тiльки спiлкуватися, вести статеве життя, iсти, спати тощо, але й мати домашне вогнище, можливiсть усамiтнення, друга, подругу, довiрника, дещицю любовi, слави, гiдностi. Оце i е, у загальних рисах, концепт iдеалiзму Нового Акрополя: Акрополiса, вишнього мiста, пошуку найвищих вартостей для людини. Д.С.Г.: Наступне запитання стосуеться юнацтва. Всi намагаються визначити властивi йому ознаки. Але, позаяк на молоду людину покладаються певнi надii, кожному кортить висловити свою думку: на що вона здатна i що вiд неi чекати. Серед рiзних характеристик, якими ii надiляють, iснують i супротивнi думки щодо того, чи молода людина за своею природою матерiалiст чи iдеалiст. Чи не подiлитеся ви своiми думками про юнацтво? Х.А.Л.: Гаразд. Як на мене, «молодий» i «старий» не е вiковою категорiею. Не думаю, що рiч у сивинi. Дехто вже в двадцятирiчному вiцi не мае надii в своему серцi, розчарований у життi i е справдi старим. Натомiсть, ми бачимо iнших – сивочолих, з усмiхом на устах, з надiею в очах, дiяльних, скерованих у майбутне. Ось вони, попри свою сивизну, справдi молодi. Гадаю, що юнак не е неодмiнно матерiалiстом, а старша людина – iдеалiстом. Усе залежить вiд вдачi людини i вiд одержаного виховання. Я вважаю, що не можна бути абсолютним iдеалiстом, як i абсолютним матерiалiстом; кожен мае дещицю того й того, про що казав i Платон, тож, незалежно вiд вiку, в нас превалюе те чи те. Д.С.Г.: Коли йдеться про вартiснiсть цих концептiв, якi ви наразi аналiзуете, зазвичай вiддають перевагу тому чи тому. Скажiмо, дехто обстоюе думку, що людина вартна матерiальними творiннями, на якi вона здатна, зокрема, iхньою кiлькiстю та масштабнiстю; iншi вважають, що ii вартнiсть залежить вiд iдей, якими вона керувалася на своему вiку, i навiть переконанi, що свiтом рухають iдеi. То чим вартнiша людина: матерiальними творiннями, якi вона може здiйснити або залишити по собi, чи iдеями, якi вона обстоювала в життi? Х.А.Л.: На це запитання не так просто вiдповiсти. Примiром, ми дивимося на якусь картину з певноi вiдстанi. Власне, це матерiальний об'ект, якого можна торкнутися, зважити, продати. Але ж бо хтось втiлив у нiй свiй задум. Либонь, в цiй постатi Магдалини е щось таке, що годi назвати матерiальним. Може, тут iснуе якесь пов'язання матерiального i духового? Як розсудити, чим вартнiша людина – тим, що вона залишила матерiального, чи тим, що вона залишила духового? Усе вiдносно. Що матерiального вона залишила? Автостради i мости, якi можуть прислужитися багатьом людям. Це велике надбання, хоча й матерiальне. А якщо ii духовий спадок полягае лише в незрозумiлих iдеях, викладених у книжцi? Читаемо: «Зеленi стiни i я: вiе вiтер, зорi квадратнi, я вiдчуваю, я йду, лiва рука болить менi…» Цей набiр думок комусь може навiть видатися поетичним, i вiн скаже «дивовижно!»; але для мене, щиро кажучи, це марнота. Гадаю, не слiд усе дiлити на матерiальне i духове, все треба оцiнювати з погляду корисностi чи безкорисностi, реальностi чи iрреальностi, рацiональностi чи абсурдностi. Д.С.Г.: У мене виникло запитання, що не стосуеться теми нашоi розмови. Із сказаного вами випливае необхiднiсть матерiалiстичноi складовоi життя – матерiального i об'ективного свiтосприйняття, але не менш необхiдний i певний iдеалiзм – бiльш суб'ективне свiтосприйняття. То яке, на вашу думку, мае бути спiввiдношення цих двох складових? Х.А.Л.: Без сумнiву, це анi сорок, анi шiстдесят вiдсоткiв; таких критерiiв не iснуе. Гадаю, нам потрiбна складова духова i складова матерiальна; час – для духового i час – для матерiального. Якби ми були зiбралися тут для творчоi дискусii з питань лiтератури, малярства або фiлософii, то чи сподобалося б вам, якби я грюкнув кулаком по стiльницi? Навряд. А якби раптом до мене пiдiйшло на вулицi трое чоловiкiв з лихим намiром, то чи не безглуздо було б звернутися до них з такими словами: «Зачекайте, добродii! А що ви думаете про творчiсть Ель Греко?» Отож, е час для матерiальноi складовоi, i е обставини для духовоi складовоi, бо це речi не протилежнi, а взаемо-доповняльнi, як двi руки. Д.С.Г.: Як iдеалiсти, так i матерiалiсти порушують низку проблем сьогодення. На думку iдеалiстiв, наш свiт уражений егоiзмом, незгодою, аморальнiстю. На думку матерiалiстiв, наш свiт потерпае вiд нерiвностi, безробiття та неможливостi гiдного життя. Усi цi проблеми iснують. Зважаючи на вашу позицiю про взаемодоповнюванiсть матерii та iдеi, як бачить НовийАкрополь вирiшення цих реальних проблем, що iх сьогоднi порушують i матерiалiсти, i iдеалiсти? Х.А.Л.: Якось я казав, що Новий Акрополь – це значно глибша революцiя у свiдомостi, нiж може видатись, а не просто якась сукупнiсть теософiчних та лiтературних iдей. Акрополь – це ре-еволюцiя, повернення до принципiв, до фундаментальних речей. Це не просто гурт молодих людей чи викладачiв, якими рухае жага пiзнання; це центр, де можна набути нових досвiдчень i по-новому подивитися на свiт. Це не щось суб'ективне, це – досвiдчення, абсолютно нове досвiдчення. Парфенон на пагорбi Акрополя, Афiни, Грецiя На жаль, не обiзнанi з нашими поглядами люди чiпляють нам ярлики комунiстiв, нацi, чорносотенцiв i т. iн., використовуючи для того сторiнки газет i журналiв. Певне, iм бракуе iнших ярликiв. Але ми цiлком нове явище. Старiсiньке як зернятко i новiсiньке як квiтка. На наше переконання, щось залагодити можна тiльки в сукупностi. Нам потрiбне геть iнше свiтосприйняття, геть iнше космосприйняття. Насамперед необхiдно пiзнати людину. Що таке людина? Якi ii складовi? Дух та матерiя, чи ще щось? Чи мае людина лише тi можливостi, якими ми ii зазвичай надiляемо, чи й iншi, якi ми сьогоднi вважаемо неймовiрними i якi, проте, не викликають сумнiвiв у тих людей, котрi мають мужнiсть подивитися в обличчя цiй реальностi? Чи й сам Космос – це лише велика система запалених свiчок, якi можуть у будь-який момент згаснути? Чи стоiть за цим усiм щось таке, що можна назвати Богом, чи якось iнакше, але щось всюдисуще? Нам слiд переглянути i поняття часу. Що таке час? Що це таке, вiд чого жовкне кореспонденцiя, яку ми зберiгаемо? Що це таке, що загинае краечки давнiх поштових листiвок? Що це таке, що вкривае зморшками нашi обличчя i срiблить нашi скронi, що змусило нас вирости з дiтей в чоловiкiв та жiнок, що змушуе нас плакати i всмiхатися? Чому ми iнодi щасливi, а iнодi сумнi? Таких питань багато. Ми повиннi змiнити i соцiальний порядок у свiтi. Немае людей чорношкiрих, жовтошкiрих чи бiлих; е люди. Треба бачити iхню сутнiсть, а не судити про них лише за зовнiшнiми виявами. Людина може мати чорне, бiле чи жовте обличчя, але ми повиннi бачити поза цим обличчям. Слiд бачити те, що криеться поза всiма релiгiйними формами, але бачити безсторонньо. Хай кожен сповiдуе свою релiгiю, хай кожен молиться так, як йому до вподоби, але хай поважае iнших людей i розумiе, що вони теж можуть мати глибоке чуття божественного, хоча й не стають навколiшки перед вiвтарем, а обертаються обличчям до Мекки. Розумiння того, що рiзнi форми вiри мають право на iснування, що рiзнi форми сприймання духовоi реальностi мають право на iснування, теж е глибокою змiною, що ii пропонуе Новий Акрополь. Акрополь також пропонуе певнi обмеження щодо права на власнiсть. Власнiсть iснуе для того, щоб нею користуватися, а не надуживати. Власнiсть для того, щоб ii мати i тiшитися нею, а не для того, щоб ii марнувати чи пускати за вiтром. Адже власнiсть, як i вода, належить усiм. Вiдкрутiть кран, пийте собi, мийтеся – рiч природна. Але не вiд'iжджайте у вiдпустку, залишивши вiдкритий кран, – це звичайний здоровий глузд i вiдповiдальнiсть перед iншими. Ми не маемо вiри полiтичним партiям. Акрополь не вiрить, що багато чорного кольору може утворити бiлий колiр. Акрополь вважае, що полiтичне управлiння мае здiйснюватись у спосiб, подiбний до управлiння будь-якою наукою. Якщо медиками керуе найкращий з медикiв; якщо той, хто здобув кращий вишкiл як лiтун, мае в Іспанii вищу посаду, то чом би й людинi з кращою полiтичною освiтою, одержаною в унiверситетi полiтичних наук, не керувати й не управляти всiма iншими? Не можна бути вiльним, нехтуючи право iнших людей на життя. Людина повинна жити внутрiшньо вiльною i поважати свободу iнших. Акрополь мае деякi застереження щодо книжок, кiнофiльмiв тощо. Існуе безлiч фiльмiв про мафiю, про Аль Капоне, iнших злочинцiв… А скiльки фiльмiв ви бачили про Сократа, про Августа, про святу Терезу з Авiли? Жодного. Чому, власне, це не цiкавить людей? Сьогоднi люди втратили будь-якi орiентири i не здатнi вибирати. Яким темам вiддаеться перевага в кiно, газетах – скрiзь? Може, на першiй шпальтi з'являеться повiдомлення про наукове вiдкриття, текст поеми, що здобула поважну лiтературну премiю, чи вiдзначений на конкурсi фотознiмок? Нi, добродii! Зазвичай ми бачимо фото якогось небiжчика, кримiнальника, людину в калюжi кровi або кулемет. Акрополь мае на метi i боротьбу з насильством, яке мусить зникнути назавжди, бо всi ми маемо право на життя. Думати треба не про тi концтабори, якi були сорок рокiв тому, а про тi, що, можливо, з'являться в роцi 2000-му Перейматися треба тим, що нас очiкуе, а не тим, що було i що ми не можемо змiнити. У минулому було чимало помилок, але ми не робимо вiдповiдних висновкiв. Остерiгаймося майбутнiх помилок, думаймо про наших дiтей i наших онукiв; думаймо про любих нам людей, про молодь, про наших учнiв! Дбаймо про те, щоб у 2000-му роцi вони мали не тiльки електричнi дроти, ядернi боеголовки та забрудненi рiки, а й знали лебедя не тiльки з фотографiй i не мусили вдаватися до лазера, щоб побачити зорi на небi. Ми прагнемо свiту очищеного, свiту чистого в усiх розумiннях: фiзичному, психiчному i духовому. Ми закликаемо до загального вiдродження всiх елементiв, до нового спiткання людини з людиною, людини з суспiльством i людини з Богом. Це i е Акрополь – вишне мiсто, до якого ми всiх вас запрошуемо. Не для того, щоб ви пiдтримували його як тi колони, а для того, щоб ви вiдчули живодайний вiтер, що гуляе у цiй духовiй високостi, щоб ви могли зреалiзувати своi глибиннi прагнення. Це свiт краси, мармуру i гiдностi! Хай кожен втiлить у життя своi мрii тут i тепер! Лекцiя, прочитана 23 червня 1979 року в осередку Нового Акрополя, Гран Вга 22, Мадрид, Іспанiя. Мистецтво завжди бути фiлософом Це мистецтво сьогоднi майже забуте. Ми виросли в метушнi i марнотi постiйних змiн, вiчного руху, до якого нас схиляе або нудьга, або фантазii нашоi психiки. «Старий свiт», у якому всi ми живемо, все ще мiцно тримае нас – своiми порожнiми звичками, «маленькими радощами», отупляючим матерiалiзмом i строкатiстю позбавлених сутi релiгiйних форм. Нам дуже не вистачае здатностi зупинитися й уважно подивитися навколо – адже це один iз способiв побачити самого себе. Ми йдемо, зневажаючи все, що бачимо, без роздумiв, без реальноi участi в життi природи, яка е проявом Божественного. Ми забули, що е речi дорогi, близькi серцю, нехай навiть маленькi i незначнi, але зате нашi, рiднi, якi дають тепло серцю i змiцнюють дух. Інодi навiть здаеться, що ми втратили любов до них. Гадаю, прийшов час повернути це забуте мистецтво. У нас е Платон, у нашому розпорядженнi «Таемна доктрина», гарна бiблiотека… але чи достатньо цього? Що означае бути фiлософом? Учитися, проводити заняття, читати лекцii, дiзнаватися про то, про що ранiше не знали? Так… але не тiльки. Необхiдно вiдчувати потаемну реальнiсть усiх речей i вмiти жити нею. А для цього недостатньо лише робити тi чи iншi вправи, сiдати у певнi пози, виснажувати тiло постом та утриманням, чи впадати в iншi крайнощi. Я знаю, що нам не вистачае чогось iншого, бiльш величного. Нам не вистачае розумiння того, що е речi на перший погляд незначнi, але насправдi великi i дуже важливi. Я знаю також, що сам дуже далекий вiд досконалостi i мало пiдходжу для того, щоб бути iдеальним прикладом фiлософа. Але, якщо я вже опинився у полi вашого зору i вiдчуваю потребу роздiлити з вами маленьку частку свого життевого досвiду, я спробую перебороти незручнiсть i розповiм одну iсторiю з власного життя. Не все можна висловити, але я хочу передати вам свiй досвiд, сподiваючись, що вiн опинився корисним для вас. Кiлька мiсяцiв я жив на островi Майорка, куди приiхав, щоб писати свою нову книгу i знову вiдчути зачарування стародавньою магiею моря. Одного разу моi супутники вирушили за покупками, а щоб не шукати стоянку, залишили мене в машинi. Вечорiло. Передi мною головною вулицею рухався нескiнченний потiк туристiв: невелике рибацьке мiстечко влiтку перетворюеться на центр вiдпочинку. З бiчноi вулицi, вже зануреноi у темряву, я мiг бачити все що вiдбуваеться, нiким не помiчений, начебто з iншого вимiру. Я бачив людей, якi поспiшали в рiзнi сторони. Машини, мотоцикли, велосипеди насилу прокладали собi шлях крiзь людський потiк. Я бачив пари закоханих, якi були повнiстю поглинутi одне одним, i лiтнiх людей, яких рiднила неквапливiсть i, певною мiрою, спiльнi спогади. Якiсь дiти бiгали, захопленi своiми iграми, що для дорослих залишаються загадкою. Менi подумалося, що якби раптом усi довiдалися, що iстина знаходиться там-то i там-то, i ii можна побачити на власнi очi, то усi кинулися б до неi. І тому щоразу, коли я бачу людей, якi йдуть поодинцi i кожний у свiй бiк, серце пiдказуе менi, що шукають вони зовсiм не iстину. Кожен намагаеться наблизитися до своеi власноi iстини, яка вiддзеркалюе, як правило, його бажання, прагнення, та й взагалi все, що завгодно. Я побачив першi зiрки, якi також здiйснювали свiй рух по небу, i старий вiтрильник, що в нерухомостi очiкував на верфi нового плавання. Мною опанувало дивне почуття. Я зрозумiв, що можу бути фiлософом, не згадуючи нi Гераклiта, нi Канта. Звiдкись прийшло усвiдомлення, що постiйний рух речей i живих iстот, якi шукають чогось, нехай навiть несвiдомо, е природним i гiдним поваги. Бог е в усьому i в усiх, у кожнiм шляху, у кожнiй надii, у кожнiй ностальгii. Втратити можливiсть побачити цю божественну присутнiсть в усьому – це велика помилка. Але ще бiльша помилка – перестати через це бути фiлософом. Тому що саме розумiння цiеi iстини привело мене до тих маленьких прозрiнь душi, про якi я вам розповiдаю, i до багатьох iнших усвiдомлень, про якi мовчу, не знаходячи слiв, щоб виразити невимовне. Раптом я вiдчув, що з усiма людьми мене зв'язують якiсь таемничi узи. Згадуючи про те, що писав великий поет Амадо Нерво, я вiдчув, що якимось дивним чином усi люди стали моiми братами… Бог… Я сам… Життя… Час… Простiр… Все переплелося й об'едналося в менi. Я був дитиною, бiгав i грався; я був закоханим i йшов, не помiчаючи нiчого, крiм своеi любовi; я був лiтнiм чоловiком i сунув, важко пересуваючи ноги, вулицями, якими проходив тисячi разiв; я розмовляв нiмецькою, англiйською, французькою, iспанською, iталiйською, шведською мовами. Я був зiркою, що пливла по небу, i старим кораблем, що застиг на верфi. Цi кiлька хвилин я жив великою iстиною, непохитною впевненiстю, спокоем i хвилюванням одночасно. І я зрозумiв, що в цей момент був фiлософом – фiлософом, яким не можуть зробити анi титули, нi звання, нi книги. Так, просто фiлософом… І це було так прекрасно! Тому я вам про це i розповiдаю. І якщо багато хто усе ще не розумiе, про що я кажу, нехай це вас не бентежить. Я теж до кiнця не розумiю. Я просто розповiдаю вам про одне невелике вiдкриття душi, внутрiшне, тонке, але iнтуiцiя пiдказуе менi, що воно е надзвичайно важливим. Чи не вiдкрилася в цей момент частка цього забутого мистецтва – великого мистецтва бути фiлософом завжди i скрiзь? Я щиро вiрю, що це так. Спробуйте коли-небудь i ви не пошкодуете. Фiлософiя, мистецтво та наука вiд Нового Акрополя Сьогоднi наша мова про фiлософiю, науку та мистецтво з погляду Акрополя – некомерцiйноi iнституцii. Акрополь – це не просто зiбрання друзiв, а дещо бiльше. Акрополь, що iснуе в чотирнадцятьох краiнах свiту як iдеологiчний рух, прагне вiдродити в кожному з нас трансцендентальнi, одвiчнi вартостi. Поза всяким сумнiвом, сучасний свiт вiдстае, мов той старенький заржавiлий годинник, i помалу-малу ми постерiгаемо певну спаралiзованiсть, особливо стосовно загальнолюдських вартостей. Людина виказуе щораз бiльшу агресивнiсть, бiльшу напруженiсть, бiльше суперечностей. Цю кризу доконче треба подолати тiею самою силою, якою було подолано всi iсторичнi кризи, – силою душi, силою духа, силою розсуду, силою волi, силою любовi. Рiзнi царини дiяльностi людини мають бути поеднанi неперервнiстю та доконечнiстю. Вам вiдомо, що вiд часiв фiлософа Декарта i донинi релiгiя, наука, мистецтво i полiтика роз'еднанi, роздрiбненi, розокремленi; iншими словами, вiдбулася певна спецiалiзацiя дiяльностi людини. Кориснiсть такоi спецiалiзацii полягае в поглибленнi кожного з цих русел, але вони настiльки зглибилися, що перетворилися, радше, на нездоланнi прiрви, тож ми несамохiть повернулися на доiсторичний етап розвитку, де iснують табу, де iснують тотеми, де iснують клани. Власне кажучи, у нас утворилися клани музик, клани лiтераторiв, клани фiлософiв… Новий Акрополь прагне подолати цей етап i досягнути едностi понад усi вiдмiнностi. Хiба наука – це не певнi знання та методологiя, що дозволяе нам виснувати загальнi закони природи? Втiм, якщо наука скерована винятково на iррацiональну експлуатацiю природи, то тим самим вона породжуе iррацiональну експлуатацiю людей, природа мае бути для науки не тiльки об'ектом пiзнання ii загальних законiв, природу треба iнтерпретувати, адже це не просто якась символiчна сутнiсть «чогось» поза нашим сприйняттям. Скажiмо, дерева, що ростуть довкола нас, ботанiк може вивчати, класифiкувати, може давати iм назви латиною, англiйською, iспанською чи нiмецькою мовами, але головне – навчитися мудростi дерев, позаяк цi непорушнi, живi й зеленi iстоти являють нам мудрiсть Бога та гармонiю Космосу. Завважте, що листя дерев росте так, щоб уможливити йому дихання: зверху – захисний покрив, а знизу – своерiднi легенi. Це ознака розуму. Розум е i в корiннi, що сягае углиб землi, пiдтримуючи стовбур та крону. Ми повиннi опанувати нову науку, здатну не тiльки класифiкувати речi, давати назви й матерiальнi описи речей, а й передавати iхне значення та змiст. Чого ми можемо навчитись у дерева? Ми повиннi не тiльки користати з його плодiв, а й повчитися у наших непорушних i спокiйних друзiв, якi вмiють укорiнюватися в землю, щоб вистояти пiд час буревiiв, а тiнь дають радше для iнших, нiж для себе. Цiла природа – це гiмн добротi i щедростi, розуму i волi до перетривання. Багатьом з нас не завадило б повчитись у дерев; повчитись умiння сягати корiнням в себе самого, умiння сягати корiнням углиб iсторii, власного народу, аби нас не гнули додолу буревii, що здiймаються в свiтi; багатьом з нас слiд повчитися давати тiнь i прихисток будь-кому i будь-коли; багатьом з нас слiд повчитися також цiеi вертикальноi скерованостi стовбура дерева. Ще з пуп'янка, тiльки наливаючись соками, дерева знають, де знаходиться Небо, а де – Земля, тим часом людям з усiм нашим високим iнтелектом, з нашими унiверситетами i нашими здобутками iнодi бракуе цього первiсного знання, де знаходиться небо, де земля, де добро, де зло, де життя, де смерть. Вiдтак, Акрополь пропонуе науку, яка не тiльки вивчае, не тiльки анатомуе, робить розтин природи, а й здатна iнтерпретувати природу i допомагати нам самим у природний спосiб прилучитися до неi. На Сходi кажуть, що розшматованого кота годi скласти докупи, бо вiн мертвий. Пiддавши довколишню природу холодному i формальному аналiзу, дуже складно зробити потiм якийсь синтез. Формальний синтез зробити можна, але до життя ми ii не повернемо. Подiливши знання на рiзнi складники, передiлки та монополii, неможливо буде, попри всi нашi намагання, вiдновити це знання. Ми живемо у перелатаному свiтi, у свiтi позицiй, у свiтi домовленостей. Натомiсть ми пропонуемо концептуалiзацiю науки, щоб вона була не звичайним нагромадженням рiзних фактiв, а новою наукою для новоi людини, новою iнтерпретацiею природи. Мистецтво е прадавнiм виявом духа. Перша людина була митцем; перша людина залишила свое послання, свiй знак, карбовання, мальовання, скульптури, що засвiдчило ii чутливiсть до краси та гармонii. Мистецтво, яке не вiдпо вiдае канонам краси та гармонii, мистецтво, яке не е до певноi мiри метаiсторичним, мистецтво, яке не зможуть зрозумiти прийдешнi генерацii, – не мистецтво, а хiба що вправне ремесло. Мистецтво – це Парфенон, що не потребуе iнтерпретацii. Якби ми й не розумiлися на античному мистецтвi i не вивчали давньогрецьку архiтектуру, не знали назв ордерiв i фронтонiв, все одно ми здатнi зачаровуватися красою та гармонiею i розумiти змiст цього кам'яного лiсу. Завдання мистецтва не тiльки являти наше буденне життя, завдання мистецтва – вiдображати безперервнiсть нашого життя. До нас були люди, i пiсля нас будуть люди. Мистецтво мае бути золотим ланцюгом, який еднае минуле з майбутнiм i розкривае те найкраще, що ми маемо. Безперечно, ми маемо своi тривоги, безперечно, ми живемо у конфлiктному свiтi, безперечно, довкола нас багато несправедливостi, але безперечно й те, що для того, щоб загасити вогонь, потрiбна вода, а щоб висушити воду, потрiбен вогонь. Ми не позбудемося тривог iншими тривогами, ми не позбудемося потворностi iншою потворнiстю, це можна зробити тiльки протилежнiстю, яка переважить. Мистецтво повинне мати метаiсторичний змiст краси. Мистецтво, яке потребуе iнтерпретацii, – це iнтелектуальне мистецтво, призначене винятково для естетiв. Це не мистецтво у власному розумiннi слова, хай його творцi i мають себе за митцiв. З акрополiтянського погляду, мистецтво е виявом унiверсальноi душi людини, а митець – таким собi посередником мiж унiверсальною гармонiею та довколишнiм свiтом. Митець – це автор великих творiнь, що прагне втiлити цi творiння в тривких елементах. Адже ще одна проблема сучасного мистецтва в тому, що воно зазвичай використовуе недовговiчнi елементи, i ми не можемо передати його прийдешнiм поколiнням. Ще зi шкiльноi лави молодь мае ставитись до ммистецтва як до духового засобу спiлкування i вивищення над свiтом матерii, а не розокремлення та протиборства. Ми вважаемо форму матерiальною, але насправдi це не так; форма невидима, i стае видимою лише за умови втiлення в матерiальному. Згадаймо гру нашого дитинства. Ми пiдкладали пiд аркуш паперу магнiт, а потiм висипали на нього залiзнi ошурки, якi повторювали форму магнiтноi осi, що ii утворюе магнiт. Якщо ошурки струсити, вiсь залишиться, насипати ще ошурок, i вона з'явиться знову. Цим я хочу сказати, що форма iснуе поза матерiальним ii вiдображенням. Тим-то справжнiй митець у своiй внутрiшнiй творчостi чуе, слухае, вiдчувае, усвiдомлюе цю гармонiю Природи, а вiдтак втiлюе ii у видимий спосiб. Леонардо да Вiнчi «Мадонна з дитиною Христом та Святою Анною» Лувр, Париж Колись я вiршував, можливо, як i багато з присутнiх у цiй залi. Власне, поет не вимислюе своi вiршi; поет, якого навiдуе натхнення серед прегарних троянд у саду, пiд деревом чи в мерехтливому сяйвi мiсяця, – постать досить романтична, але сумнiвна. Поети це знають. Можна оточити себе всiма вищезгаданими атрибутами, але нiчого не буде, у головi снуватимуться банальнi рими. Натомiсть, смакуючи сандвiч або беручи ванну, на думку несподiвано приходить прегарний вiрш, який треба негайно покласти на папiр, iнакше вiн звiеться з пам'ятi. В якому потайнику природи, Бога чи нашоi пiдсвiдомостi зароджуються i спадають нам на думку цi гармонiйнi форми у довершеному виглядi? З чого виникають книжки? З чого виникають картини? З чого виникають скульптури? Насправдi ми лише виповнюемо iх матерiею. Вони приходять звiдтам, приходять з якогось свiту, де бiльше гармонii, де бiльше iстини, де бiльше краси. Саме таке мистецтво нам потрiбне, саме такому мистецтву ми маемо сприяти, саме такого мистецтва ми, акрополiтяни, прагнемо. Що ж до фiлософii, то саме це слово означае «любов до мудростi», фiлософ – не той, хто вживае химерних слiв i незрозумiло висловлюеться, сипле цитатами й орiентуеться в нових напрямах; фiлософ – той, хто любить знання. Стати фiлософом не допоможе нам жоден факультет, жоден унiверситет, жодна школа; бути фiлософом – природна рiч для людини, як ми i зазначаемо в коротенькому додатку до моеi лекцii. Якби ми тримали в клiтцi орла, а потiм випустили його на волю, то чи могли б ми твердити, що то ми навчили його лiтати? В жодному разi! Орел лiтати вмiе, а не мiг цього робити, бо сидiв у клiтцi. Усi ми в певному розумiннi маемо внутрiшнього орла, усi ми в певному розумiннi маемо в собi крилату iстоту, i ця крилата iстота – фiлософ. Фiлософ – це людина, яка шукае причину – «чому» i «навiщо» всiх речей, i такий фiлософ мае явити себе в кожному з нас. То який механiзм сходження до фiлософii, як стати справжнiм фiлософом? Власне, це спосiб звiльнення, що дозволяе нам вiдiмкнути свою клiтку – клiтку особистостi, розправити крила, а вiдтак, злетiти в довколишнiй свiт. Фiлософ повинен шукати причини речей; фiлософ повинен обстоювати моральнi засади, згiдно з якими розвиваються народи. Бути фiлософом – це як бути священиком, i це природно; але священиком не в сучасному, а в первiсному розумiннi цього слова. Усi ми – знаемо те чи нi – е фiлософами. Чи багато з нас замислюеться над головними реалiями життя? Що таке смерть, що таке любов, чому над нами обертаються зорi, звiдки ми прийшли, куди прямуемо, чи остаточно ми зникаемо зi смертю? Чи багато з нас ставить цi питання, коли ми бачимо в чиiхось очах приязнь i любов, а ця людина, яку ми бачимо вперше, видаеться нам давнiм знайомим? Коли ми ставимо цi питання, то одержуемо вiдповiдi, вiдповiдi приходять з глибин душi. Ми не повиннi борсатися в запитаннях; ми повиннi читати безконечнi вiдповiдi в природi довкола нас. Вiдтак, фiлософiя Нового Акрополя – це пошук Глибинноi мудростi, i тому ми звертаемося до трактатiв схiдноi i захiдноi фiлософii. Ми вважаемо, що Схiд i Захiд можуть гармонiйно поеднатись у спiльному знаннi, бо фiлософи вiддавна були i на Сходi, i на Заходi. Тим часом у школах вчать, що фiлософiя зародилася в Стародавнiй Грецii. Так само можна сказати, що троянди з'явились у Францii. Насправдi фiлософiя виникла разом з першою людиною, яка спиталася: хто я? що я? У Грецii виник лише один з багатьох дiалектичних методiв, що дозволив фiлософii набути певноi форми; але фiлософiю творили всi народи всiх часiв, усiх континентiв, в кожен iсторичний момент, i нинi, наприкiнцi XX сторiччя, нашi народи бiльш нiж будь-коли потребують глибинноi, непiдвладноi часовi фiлософii. Маймо простiшу мудрiсть, маймо мудрiсть. Скажiмо, того ремiсника, що виготовив цей мiкрофон. Вправний ремiсник прагне, щоб його вирiб слугував людям якомога довше; вмiлий садiвник дбае про те, щоб його троянди не засихали за пiвроку, а буяли роками; люблячi батьки пiклуються про те, щоб iхнi дiти не помирали в рiчному чи дворiчному вiцi, а були здоровими й дiездатними i дожили до старостi. Достоту так мусимо чинити i з нашою фiлософiею. Проблема в тому, що iнодi ми бiльше дбаемо про дрiбне, нiж про велике. Отож, кожнiсiнький з нас не забувае про щоденну гiгiену, вмиваеться, чистить зуби, щось там iсть; а втiм, чи багато хто дбае про психологiчну гiгiену? Чи всяк з нас обполiскуе свiй розум i свою душу? Чи всяк дае щоденну поживу своiй душi? Ми переймаемося дрiбним, але можемо подбати i про велике та трансцендентальне. Тож для того, щоб бути фiлософом, не доконче зрiкатися цього свiту; щоб бути фiлософом, треба жити в цьому свiтi, цим свiтом i для цього свiту. Істинна фiлософiя – це не якесь звiльнення вiд свiту у загальноприйнятому розумiннi слова, а звiльнення вiд наших власних обмежень, наших власних душевних ран. Істинна фiлософiя – це золотий ключ до дверцят цiеi клiтки, щоб лiтати i ширяти у високостi, як той птах. Щоб лiтати, птах змахуе крилами, спираючись на повiтрянi потоки; так само i ми повиннi спиратися на довколишнiй свiт iдей, щоб злетiти. Бути фiлософом не означае бути модним. Звiсно, можна додержуватися моди на вбрання, краватки, взуття, але забудьте про моду в питаннях важливих, в питаннях, що стосуються духа, в розмовах з нашими дiтьми чи учнями, бо вони мають взоруватися на людей завтрашнього. Ми не можемо перетворити iсторiю на тiсну ущелину; ми повиннi так розгорнути iсторiю, щоб у нiй було мiсце для всiх прийдешнiх людей. Тим-то Акрополiтянський Ідеал – це не тiльки спосiб життя, не тiльки спосiб чогось доконати; це своерiдна постава, що дае змогу кожному, незалежно вiд способу життя, релiгii, вiрувань, своеi особистостi, бути кращим, бути вищим. Ми не якась там нова секта, не якийсь новий футляр, щоб запроторити до нього людину, ми не якась нова в'язниця, ми не якась нова форма вiдчуження. Ми щось подiбне до сили природи. Наша мета не в тому, щоб утворити ще одну секту, ще один подiл, а в тому, щоб подати рiзнi точки зору, щоб усiм було вiльно й просторо, щоб жили ми в мирi та злагодi. Усi ми добрi серцем, а втiм, у гуртi ми iнодi стаемо недобрими або егоiстичними, бо не вмiемо еднатися, бо збираемося разом переважно на якомусь спортивному видовищi, для чогось суто фiзичного, а не високодухового. Маемо навчитися еднатись у духовому, подiбно до того, як ми збираемося за своiми уподобаннями. Ми еднаемось у фундацii чи профспiлки; так само ми повиннi навчитися еднатись у фiлософському, трансцендентальному розумiннi. Нам потрiбна нова поезiя, нова музика, нова лiтература, нова наука, нова фiлософiя. Але для новоi фiлософii, новоi науки, новоi лiтератури, новоi музики, нового малярства потрiбна нова людина. Ми не можемо латати i перелiплювати ту саму старосвiтську людину, ми не можемо створити новi генерацii, повсякчас пережовуючи i ремигаючи, як та худоба, одну й ту саму iжу минулих сторiч. Ми повиннi тягтися вгору, як дерево, що вкорiнюеться в землю, щоб сягнути неба; але в жодному разi ми не повиннi знову опинитися в повторюваному циклi, ми повиннi прагнути нового i кращого свiту. Для цього нового i кращого свiту потрiбна нова i краща людина. Цiй людинi потрiбна нова пожива, потрiбнi новi форми, потрiбнi новi спонуки. Акрополь очiкуе на цю нову i кращу людину. Акрополь означае «Вишне Мiсто» – вишне мiсто в царинi iдей, а не в фiзичному розумiннi. Ми повиннi звiльнитися вiд будь-якого забруднення, не тiльки фiзичного, а й духового. Щоб пiднестися над цими мiазмами, щоб пiднестися над цими пасовиськами сучасного матерiалiзму, ми повиннi насипати чарiвну гору i побудувати на ii верховинi новий храм, присвячений злагодi, любовi, миру, працi. Треба вiдбудувати Акрополь, звести новий Парфенон, не у фiзичному, а в духовому сенсi. Кожен з нас повинен стати стрункою колоною, що пiдтримуе стелю цього храму; кожен з нас повинен зберiгати свою сильну i випростану iндивiдуальнiсть, але у згодi та гармонii з iндивiдуальностями iнших; нам треба взятися за руки, щоб дати прихисток для найслабших, для дiтей, для прийдешнiх людей. Наука, мистецтво i фiлософiя, що не мають цього гуманiстичного та iсторичного змiсту, не грунтуються на любовi до людства, на глибинному пошуковi людських вартостей, не е наукою, фiлософiею i мистецтвом. Істинна фiлософiя, наука i мистецтво повиннi бути трансцендентними i змiстовними. Ми повиннi вчитись у природи, друзi моi; треба вчитись у самоi природи. Я не пропоную вам цього таки вечора сiсти за книжки, я не загадую вам читати Сенеку Платона чи притчi Будди; краще запалiть сiрника i придивiться, куди тягнеться вогонь; потiм загасiть його i перейдiть деiнде, запалiть ще одного сiрника i придивiться, куди тягнеться вогонь, i повернiться назад… Вогонь завжди знае, де гора, а де низ; вогонь завжди вертикальний, завжди яскравий. Ми повиннi вчитись у вогню, а не iнтелектуалiзувати себе, нам треба стати кращими, полум'яними, яскравими людьми, якi знають, де Небо, де Земля. Послання Акрополя напрочуд просте. З нашого курсу лекцiй ви можете детальнiше дiзнатися про фiлософiю, науку та мистецтво; але цього вечора я не хочу говорити про деталi, цього вечора я хочу говорити щиро i вiдверто. Якщо в аудиторii е люди, що прочитали багато книжок, вони погодяться зi мною, бо просте е найкращим, а якщо хтось серед нас, бувши неписьменним, не прочитав жодноi книжки, вiн теж зрозумiе притчу про вогонь. Таким чином, Акрополь научае того, що може стати в пригодi кожному i в кожен момент життя. Не годиться дрiбнити життя, дрiбнити волю, дрiбнити любов; iнакше, замiсть життя, волi та любовi ми одержимо живий труп. Ми прагнемо цiлiсного, життедайного i прекрасного, як квiтка, як дитина, як поезiя, як вертикальний вогонь того сiрника. Акрополiтянський Ідеал подiбний до палаючого вогню. Вiн вiчний, сильний, яскравий i вертикальний. Хто почуваеться сильним, вiчним i вертикальним, вже е, навiть не знаючи того, акрополiтянином, а якщо ви акрополiтяни, то тут ви у себе вдома. Лекцiя, прочитана 4 березня 1976року в осередку Нового Акрополя, бульвар Хав'ер Прадо Оесте 1768, Сан Ісiдоро, Лiма, Перу. Чому агонiзують релiгii? Перш нiж вести мову про причини агонii релiгiй, слiд з'ясувати, що таке для нас релiгiя, адже iх i нинi чимало, а упродовж iсторii людства було багато iнших, якi сповiдували мiльйони людей. Коли сьогоднi люди бачать у музеi статуетки давнiх божеств, як от Ісiди та Осiрiса, яким поклонялися в Єгиптi, або Іштар – у Вавилонi, вони запитують, хто це такi, бо для них вони нiчого не означають. Тi релiгii давно не iснують, на змiну iм прийшли iншi. Це цiлком природна рiч, бо все в цьому свiтi змiнюеться на щось iнше. Сьогоднi живемо ми. З нами немае наших дiдiв, багато з них вже померло. Час минае, i iх заступаемо ми. А пiсля нас теж прийдуть iншi. Життя триватиме, хоча ми цього й не побачимо. В минущостi життя слiд бачити i позитивне: культура, iнтелект, наука передаються з поколiння в поколiння. У стародавнiх Мiстерiях iснував образ смолоскипа або свiтильника, що передавався з рук в руки i нiколи не згасав. За рiзних iсторичних перiодiв iснували рiзнi вiровчення. Сьогоднi бiльшiсть божеств доколумбовоi Америки, Китаю чи Індii видаються нам химерними й дивними, а втiм, колись мiльйони людей вiрили в тi форми божественного. Ми бачимо, що в iсторii людства вiдбувалося замiщення одних релiгiй iншими. Але чому? Пояснення цього найрiзноманiтнiшi. Не варто забувати, що кожна релiгiя мае свiй iсторичний контекст. Скажiмо, послання Магомета позначене виразною нетерпимiстю, але саме цього потребував тодi його народ. Поневоленим, упослiдженим арабам доконче треба здобутися на силi. Натомiсть, в Індii Будда промовляе про карму, про унiверсальний закон дгарми, про мир, про те, що для осягнення Бога не потрiбнi всiлякi ритуали, а щоб добутися до самого себе, щоб пiзнати самого себе – i поготiв. Чому вiн так вважав? Тому, що брахманiзм запровадив надто багато церемонiй, затьмаривши тим саму iдею релiгii. Тож Будда пiдказуе найпростiший шлях, як домогтися пiзнання самого себе та всесвiту. Саме слово «релiгiя» означае еднання людини зi своiм довкружжям, з усесвiтом. Латинська етимологiя – religare – вказуе на нове еднання з Богом i всесвiтом. У Ведах, написаних санскритом, ми зустрiчаемо слово йога, що походить вiд yug – еднання. Це еднання помiж людьми та мiж людиною i природою. Проблема полягае в тому, що для людини, скажiмо для мене, все довкола е ii середовищем. Але для одного з тих юнакiв, що сидять отам у кiнцi аудиторii, людина – це вiн, його Я. Тим часом я належу до його середовища. Скiльки людей на Землi, стiльки й точок зору, адже кожен з нас пiдсвiдомо вiдчувае себе центром усесвiту. Якщо я, припустiмо, попрошу в першого-лiпшого перуанця назвати якусь далеку краiну, вiн назве Португалiю, Іспанiю або Францiю. Якщо я попрошу у француза, iспанця чи португальця назвати якусь далеку краiну, вiн уповнi може назвати Перу. То що таке далека краiна? Залежить вiд того, звiдки дивитися. Щоб з'ясувати цю проблему, яку ми сьогоднi обговорюемо, слiд усвiдомлювати вiдноснiсть мiж нашим «я» та середовищем довкола нас, а також вiдмiннiсть, що iснуе мiж рiзними частинами свiту. Будда. Острiв Лантау Гонконг Як визначити величину хоча б цiеi ось пляшки? Порiвняно з якимось мiкробом, вона велика, але порiвняно з Лiсабоном – маленька. То велика вона чи маленька? І не велика, i не маленька, бо ЇЇ величина залежить вiд того, з чим ii порiвнювати. А цей ось стiл – новий чи старий? Старий порiвняно з цим аркушем паперу, але порiвняно з Великою египетською пiрамiдою – новий. То новий цей стiл чи старий? Усе вiдносно. Розгляньмо це питання докладнiше. У певний iсторичний момент у свiтi виникае якась релiгiя. Ця релiгiя вiдповiдае тогочаснiй потребi певного народу. І не тiльки в метафiзичному, а й соцiальному, полiтичному та економiчному сенсi. Ця релiгiя покликана задовольнити потреби певного народу i водночас його захистити. Ми згадували iслам. Мусульмани вважають свиню нечистою твариною, якоi не вiльно торкатися, не вiльно iсти. Цю норму встановлено мусульманською релiгiею, щоб запобiгти трихiнозу – поширеному захворюванню африканських свиней. Дуже непросто було розтлумачити кожному вiрному небезпеку трихiнозу, тож довелося просто назвати свиню нечистою твариною, i люди перестали вживати ii в iжу. То чи ошукала ця релiгiя свiй народ, чи сказала йому неправду? Звiсно, нi. Це правда, але правда, сказана в символiчний, метафоричний спосiб. На початку свого iснування кожна релiгiя обставляе себе рiзними символами чи метафорами, зрозумiлими для народу, щоб люди могли ними послуговуватися. Ще раз наголошую, не тiльки в метафiзичному, а й фiзичному, природному сенсi. Та час минае, iсторичнi обставини змiнюються, i це первiсне послання, яке сьогоднi люди слухають у храмах i церквах, втрачае на силi, на доцiльностi. Недостатня гнучкiсть i консервативнiсть людей призводить до виникнення догматiв вiри. З часом цi догмати, що свого часу були навiть корисними, перетворюються на чинники гальмування культури та цивiлiзацii. Не варто вважати це крахом послання певноi релiгii. Радше, це крах тих людей, якi несуть це послання, не мавши достатньоi духовностi, духовоi гнучкостi, щоб зрозумiти суть самого послання, тож лишають його у незмiнному станi. Вiдтак, релiгiйне послання – хай то з уст Будди, Христа чи Магомета, – що в певному iсторичному моментi мало слушнiсть i служило тiльки на користь, поступово стае чимось негативним. Отож, миряни починають ремствувати, i в усiх релiгiях з'являеться iнквiзицiя, утиски людей, що не вiрять у догмати вiри. iх мають за недовiркiв. Але рiч не в тiм, що вони не вiрять в Бога, а в тiм, що вони не вiрять в догмати цiеi релiгii. Час вiд часу якiсь релiгii занепадають, а натомiсть виникають iншi. Я з повагою ставлюся до всiх тих людей, якi вважають, що iхня релiгiя iснуватиме довiку, але я фiлософ, iсторик, я обiзнаний з багатьма давнiми релiгiями i багатьма слушними на свiй час поглядами. Я говорю як фiлософ, як iсторик, а не як вiрянин. Сучаснi релiгii, безперечно, поволi занепадають, позаяк цим посланням тисяча, двi, три тисячi рокiв, i вони не завжди досить гнучкi, щоб вiдповiдати на сучаснi виклики свiту. Вiряни кажуть: «Сьогоднi люди стали матерiалiстами, не вiрять в Бога, не вiрять у безсмертнiсть душi». То е неправда. Сучасна людина так само iнтуiтивно вiдчувае, що iснуе щось iще, окрiм природи. Сучасна людина вiдчувае Бога, вiдчувае, що може жити пiсля смертi. Але вона не вiрить в тi персонажi, якi iй пропонують. Пригадую, як багато рокiв тому, коли я був маленький, моя бабуся оповiдала менi про небо i казала, що на хмарах живуть ангели. Пiдрiсши i дiйшовши лiт, я вперше сiв у лiтак i все роззирався, де тi ангели… Позаяк моя бабуся нiколи в життi не лiтала лiтаком, я iй казав: «Бабусю, за хмарами ангелiв немае», на що вона вiдказувала: «Та е, просто ти iх не бачиш, бо не вiриш в Бога, не вiриш в ангелiв». Але не в тiм рiч, що я не вiрю, а в тiм, що я iх не бачив. Таким чином, образ небесних ангелiв, що був доречний сто, двiстi чи п'ятсот рокiв тому, в наш час освоення тропосфери вже не годиться. Цей образ був, найпевнiш, уособленням ефiрних iстот, що пробувають в iншому планi свiдомостi. Недостатнiсть релiгiйноi гнучкостi обернулася матерiалiзацiею уявлення, тож замiсть згаданих планiв свiдомостi з'явилися хмари, замiсть вищих сутностей – ангели з крильцями. Вiрили тодi i в те, що по смертi людина прямуе або в пекло, в осердi Землi, або в Небо. Але, якби це було справдi так, то я, прямуючи в пекло, мiг би вигулькнути десь в Австралii, адже Земля кругла, чи не так? Іншими словами, сьогоднi я не можу вiрити в iснування фiзичного пекла в осердi Землi. Не можу я вiрити i в iснування якогось неба над нами, бо у всесвiтi немае анi верху, анi низу. Якщо подивитися на мапу таку ось, як ця, на стiнi, ми побачимо, що Пiвнiч знаходиться вгорi, а Пiвдень – внизу, тож ми переконанi, що Земля рухаеться у Всесвiтi з пiвнiчним полюсом угорi. Але немае анi верху, анi низу. Рiч у тiм, що цi мапи складали «смиреннi» европейцi, жителi пiвнiчноi пiвкулi, отож i вийшло, що ми зверху, на Пiвночi, а всi iншi – десь унизу. Іншими словами, усе в свiтi вiдносне, з чим i стикаються люди. Вiдтак, виникае псевдоматерiалiзм. Як фiлософ, я вважаю, що сьогоднi люди не бiльшi матерiалiсти, нiж у минулому, просто iм нелегко зрозумiти архаiчнi форми. На теперiшнiй iсторичний момент усе те, в що вiрили нашi прадiди, нам не придаеться. Скажiмо, вони вважали, що праведнi та благочестивi йдуть на небо i грають там довiку на арфi. Але хiба не нудно нам було б довiку грати на арфi? Це було б жахливо. Тисячi рокiв грати на арфi особисто для мене було б справжнiм пеклом, бо з мене кепський музика. І мене мусили б слухати! Жахiття! Отож, на часi усе впираеться в форми. Про втрату духовостi не йдеться. Ми дотепер духовi, дотепер вiримо в добро, вiримо в справедливiсть, вiримо, що можемо запомогти всьому людству. Звiсно, ми не позбавленi вад та егоiзму, але маемо i добрi почуття, хоча й не молимося цiлими днями, хоча й не запалюемо яскравi лампадки перед Буддою. До того ж, на часi iснують й iншi способи робити добро. Нинi ми можемо робити добро, послуговуючись письмовим та усним словом – газетами, журналами, книжками, лекцiями. Ми перебуваемо в поворотному пунктi iсторii, коли вiру наших прадiдiв вiдкинуто, а новi релiгiйнi форми, якi б заступили вiдомi нам, ще не виникли. На часi з'явилися дещо химернi, як на нас, релiгiйнi форми, а з iншого боку нам намагаються накинути одну-едину форму, хоча кожен з нас вiдчувае по-своему. Саме в такi iсторичнi моменти виникае фiлософiя, як то було в Грецii, коли давнi боги втратили свою значущiсть. Людина мислить, людина починае допитуватися. Хто я? – питаеться вона. – Я – це моя рука? Я – це мое тiло? Нi. Адже якщо менi вiдтяти руку, я житиму без неi. Отже, я – це не мое тiло, я – дещо бiльше. Що ж до Бога, то невже це доконче мае бути бородатий добродiй на небесному тронi? Такого Бога нам уявити важко. Означення Бога як доброго неминуче викликае у нас досить небезпечнi сумнiви. Якщо Бог такий добрий i всемогутнiй, то чому в свiтi iснують бiднi? Якщо Бог добрий i всеможний, то чому люди хворiють? Чому iснуе стiльки страждань? Це спонукуе нас до заперечення iдеi Бога – власне, не самоi iдеi, а його форми. Цiеi олюдненоi, антропоморфноi форми Бога – доброго до одних i лихого до iнших, Бога, який унеможливлюе спокуту i визначае нам або Небеса, або пекло. Якщо я й нагрiшив, то тепер менi довiку каратися в пеклi? Якщо я не ходив щотижня до церкви, то менi вготоване довiчне пекло? Цi релiгiйнi форми суперечать сучаснiй формi буття. Кожен з нас бачить цю проблему пiд своiм кутом зору. Отодi й виникае потреба в фiлософii. Грецьке слово «фiлософiя» означае «любов до iстини, до знання». В природi кожного чоловiка, кожноi жiнки закладений принцип любовi до iстини, до точного знання. Отож, треба дати волю цьому принципу любовi до iстини, i жодна догма чи повелiння тут не зарадять. Домогтися цього можна лише спiткавшись з самим собою i мужньо спитавшись: хто я? звiдки я йду?куди я простую? чи народився я разом з моiм тiлом? чи помру я, коли зникну? Питання, питання – новi та одвiчнi… Недавно я увiйшов. Багато хто бачить мене вперше, мовби я щойно народився. А за кiлька хвилин я пiду, i для когось з вас, мовби помру. Але я був живий до того, як зайшов сюди, i житиму пiсля того, як звiдси вийду. Існують реальностi поза тим, що ми бачимо i чого ми можемо торкнутися. Будьмо обачними, щоб не матерiалiзувати все поспiль. Ми не можемо зачерпнути води виделкою. Фiзична виделка не годиться для метафiзичного, духового, релiгiйного. Отодi в пригодi нам стане ложка, тобто фiлософiя. Фiлософiя вчить нас думати i вiдчувати те, що ми вже колись думали i вiдчували. Акрополь – це фiлософський рух, що iснуе в багатьох краiнах свiту. Чому вiн називаеться Новий Акрополь? Тому, що ми прагнемо створити вишне мiсто – не в фiзичному, а в моральному i духовому сенсi. В цьому мiстi ми могли б жити, i навiть найменшi почувалися б там, як удома. В цьому мiстi пануватиме любов, а не зненависть, злагода i згода, а не вiйна. Згода – це не зрiвняння всiх i вся, адже всi ми рiзнi. Згода означае жити душа в душу, одним серцебиттям, чуттям едностi. Маемо прийняти, як належне, нашi вiдмiнностi, нашу недосконалiсть, нашi вади i, не чекаючи благословення якогось янгола-охоронника, а керуючись самим лиш духовим правом, жити вчора, сьогоднi i завтра, вiднайшовши внутрiшнього iндивiда. Згiдно з Платоном, iндивiд – це неподiльне i нерозкладне. Вiднайшовши цього внутрiшнього нерозкладного iндивiда, ми ступимо на мiстичний, релiгiйний шлях навiть без чийогось научання. Коли формальнi релiгii втрачають контекст пошанування iндивiда i кожноi людини зокрема, вони починають агонiзувати, помирати, розпадатися i кристалiзуватися. Таким чином, ми сповiдуемо фiлософiю, в якiй тут чи там, залежно вiд уподобань та вiри, кожен може вiднайти себе самого, вiднайти красу природи, вiднайти музику у всесвiтi. Сучасний украй матерiалiстичний свiт iнфектував природу – не лише фiзичну, а й психологiчну та ментальну. Інфектовано не тiльки нашi мiста, ментально ми самi iнспектованi. Коли хтось промовляе до нас, звертаеться до нас iз словом, то ми ставимося до нього з пiдозрою: «яку неправду вiн нам скаже? що приховуе цей добродiй? чого йому вiд нас треба?» Ми iнфектованi, ми втратили свою чистоту. Чистота – це вiра, це довiра до людей, добросердiсть i толерантнiсть, це коли в квiтах бачать не органи розмноження рослин, а красу, яка приносить нам радiсть та усвiдомлення Мудростi всесвiту. Плаваючи пiд водою, дуже непросто розгледiти кольоровi рибки на тлi морських рифiв через iхне своерiдне маскування. Перша згадка про маскування людей – клаптями моху – належить до IX сторiччя. Це було в iспанському мiстi Бехар (Саламанка). Тим часом, тварини вдавалися до маскування вiдколи iснуе свiт. Хтось та вимислив усе це! Безперечно, iснуе якийсь космiчний розмисел, що огортае нас. Цiй новiй людинi притаманне вiдчуття того, що все довкола пронизуе космiчний розмисел, який дав красу квiтам, уможливив виживання беззахисним тваринам. Ця нова, незалежно вiд ii фiзичного вiку, людина зможе скласти цiну красi, зможе не тiльки розумiти добро, а й робити добро. Ця людина не почуватиметься щасливою, доки не будуть щасливими всi люди на Землi. Вона не будуватиме свое щастя на нещастi iнших. Ця людина вiдчуе силу добра у свiтi, доброти до всiх, доброзичливостi до людей, до тварин, до рослин. Ось що таке нова людина. Така людина може розквiтнути в кожному з нас, мов троянда. Хто вже мае в собi нову людину, той вiдчувае пахощi тiеi троянди i живе з чуттям краси, з чуттям своеi безсмертностi. Отож, коли виникнуть новi релiгiйнi форми, ми всi будемо готовi прийняти iх так само, як i давнiшi релiгiйнi форми. Зрозумiемо ми i тих людей, що не вiрять в Бога. Адже нова любов дасть нам змогу розумiти всiх людей, всi явища, весь усесвiт довкола нас, а найголовнiше – розумiти самих себе, примиритися з самими собою, зi своiми помилками, зi своiми слабкостями, зi своiми стражданнями. Ми зможемо жити разом, з певнiстю того, що все у свiтi – унiверсальна гармонiя. Релiгii агонiзують, коли втрачають розумiння цiеi унiверсальноi гармонii, але релiгii – це тiльки iсторичнi форми осягнення божественного. Чому нас мають руйнувати релiгii чи будь-яка iнша зовнiшня форма? Нам потрiбна внутрiшня сила, щоб рухатися вперед. Завтра знову буде свiтанок, ми не повиннi в тому сумнiватися. І задля того, попри свою мализну, ми маемо трудитися. На свiтанку защебечуть новi пташки, забiгають новi дiти, залунае нова музика, вiдкриються новi знання, але внутрiшньо ми будемо такими самими, як дотепер, як сьогоднi i як завтра. Ми, фiлософи, кохаемося в iстинi, в красi, ми можемо розумiти прекрасне, можемо трансцендувати, прозирати поза явленим. Це витворюе нову етику, нову мораль, нове естетичне чуття. Релiгii агонiзують i помирають, бо все, що народжуеться, мае померти. Але те, що нiколи не народжувалося, те, що сягае углиб часу, те, чому нашi прадiди поклонялися бiля вогнищ, залишиться допоки цього свiту. Хто це зрозумiе, вiдчуе i тим житиме, той матиме мир у своему серцi i чистi руки – чистi вiд зла, матиме справжне добросердя, iстинне свiтло, i стане на шлях iстини. Любi друзi! Попри мовний бар'ер, я говорив щиросердо, i сподiваюся, що серцем ви мене розумiете. А тепер забудьте про мене i думайте про себе, думайте про тих, хто прийде пiсля вас. Кожен мае стати трохи добрiшим, трохи справедливiшим, i тодi настане свiтанок. Лекцiя, прочитана 28 квiтня 1983 року в осередку Нового Акрополя, вулиця Серпа Пiнто 5, Шiадо, Лiсабон, Португалiя. Чому треба вiрити в Бога Насамперед я мушу вдатися до логiки, аби дещо прояснити – не для тих, що не раз бували у цiй залi i знають нас, а для тих, що вперше зробили нам честь своею присутнiстю. Коли я кажу: «Чому треба вiрити в Бога», це не означае, що я хочу щось комусь нав'язати. Це не обов'язок, що накидаеться ззовнi; я маю на увазi фiлософськi причини, звичайнi людськi причини, якi нас ведуть, якi нас спонукують до вiри в те, що ми називаемо Богом. Новачки повиннi знати, що я не збираюся читати мудровану лекцiю, а складну термiнологiю я залишаю для кафедр. Аби мене правильно розумiли, я на своiх лекцiях просто бесiдую зi слухачами. Це такi собi мiркування уголос i намагання зiбрати докупи все те, що вже е у ваших серцях. Значущiсть цiеi теми, присутнiсть в Бозi та доконечнiсть глибоко його зрозумiти, змушуе нас сприймати його не як щось зовнiшне, не як якусь угоду, не як простий обов'язок щодо фiзичноi реальностi, а як пошук, проникнення у власну душу, щоб побачити, де мiститься те вируюче джерело, та пiдземна рiка, яка змушуе нас вiдчувати в собi живу воду. Проте, ми не завжди можемо занурити в неi своi руки, i часом, у найкритичнiшi моменти нашого життя, вона виступае на наших очах сльозами. Тож нам слiд поставити собi деякi запитання i одержати на них вiдповiдi. Якось я вже казав, що найскладнiше визначити те, що найважливiше. Тим-то я говоритиму про Бога, але без дефiнiцiй Бога. Тривiальнi речi, як, скажiмо, стiлець чи будь-який iнший предмет, легко визначити. Чому? А тому, що ми виходимо з його матерiальноi характеристики, з його власноi простоти, з його власного браку онтологiчноi сутностi, що дозволила б йому перетривати момент, тут i тепер, що робить його рухомим, пересувним, важким, вимiрним. Але якщо я спитаю: «Чи можете ви дати визначення справжньоi любовi, життя, смертi?» Виявиться, що ми можемо говорити тiльки про ефекти любовi, життя або смертi; тобто мова буде не про смерть, а про мертвих, не про любов, а про закоханих, не про життя, а про живi iстоти. Тож тема Бога – це питання не стiльки його визначення, скiльки його вiднайдення в собi та в iнших. Адже, щойно ми дамо його визначення, щойно помiстимо в якусь клiтку, в якийсь конверт, в якусь шухляду, вiн вiдразу ж перестане бути тим, ким вiн по сутi е, перестане бути Богом, а стане одним з багатьох релiгiйних образiв, що iх витворило людство протягом сторiч. Вiра, духовiсть, вiднайдення Бога – це одне з чуттiв, одвiчних iнтуiцiй. Всi прадавнi пам'ятки, скажiмо долмен, що його побудували невiдомi нам народи, або величнi пiрамiди Єгипту та Юкатану несуть на собi вiдбиток релiгii, тобто «нового пов'язання», еднання людини з Богом, присутностi божественного в природi. Згодом на долменi будують грецький храм, потiм – римський, а вiдтак – християнський. Вони належать до рiзних архiтектурних стилiв та рiзних орденiв, але це монумент Боговi. Коли людина вперше поклала камiнь на камiнь, то зробила це, любi друзi, не просто для того, щоб мати опертя, чи для того, щоб викресати iскру вогню для приготування iжi. Вона поклала камiнь на камiнь, щоб звести першу колону, першу пiрамiду, перший вiвтар, тобто першу експресiю до божественного. Ми знаемо, що цей пошук первинного Вогню серед стародавнiх народiв, скажiмо iндусiв, змiщуеться в царину мiстики i в пов'язання з тим, що е Бог. Найдавнiшим Богом iндусiв, згiдно з Рiгведою, був Агнi. Агнi – це iскра вогню, який викресав його батько, тесля Вiшвакарман. Внаслiдок тертя двох паличок з каменем чи кам'яним стругом виникла перша iскра – перший Агнi, вiд котрого походять усi Боги, концепт первинного Вогню i первинноi Божественностi. Звернiмось до iнших прадавнiх народiв, скажiмо египтян, iхнi папiруси розповiдають нам про примiтивне Божество Атум, яке поволi перетворилося на Атум-Ра, тобто вогняне сонце. Першi свiтогляднi уявлення Єгипту, найдавнiшi вiднайденi папiруси та найдавнiшi написи на мурах говорять нам не про страви, не про убрання, не про вiйни, не про щось iнше, а про присутнiсть Богiв, про присутнiсть Бога, про присутнiсть Божественного. Можна згадати багато народiв, але назвемо лише деякi. Минуле людства iнодi варто згадувати. Згадаймо Америку, тобто Месоамерику, де iснуе легенда про Кетцалькоатля – птаха в пiр'i, що мав водночас ознаки змiя. Його iм'я означае «птах-змiй». Кетцалькоатль прийшов до людей з неба. Вiн про дiстався углиб землi, в так зване пекло, тобто до психологiчного й фiзичного низькодолу, до останкiв померлих людей, а потiм воскрес серед людей, щоб вести iх за собою. Але одного дня вiн сiв у човна i зник у морi… Море! Який давнiй символ! Це okean?s стародавнiх грекiв. Щоразу, коли я бачу Нiку Самофракiйську в паризькому Луврi, то згадую, який змiст вкладали греки в слово okean?s – безмежне море без портiв, коли слава в тому, щоб зiйти на облавок i веслувати, веслувати й веслувати… i вiдчувати в русi весел та дужих рук, як злiтають нашi голоси спiвом давнiх пiсень i давнiх слiв; i знову вiтри надимають пiднятi вiтрила, i знову ми пливемо через okean?s… Океан, як сказав би Гомер, – це немов велике море вина, що котить своi хвилi i розбурхуе нашу фантазiю, з нього виринають Боги, чарiвнi острови, а бездухових воно перетворюе на свиней.[2 - Алюзiя до подорожi Улiсса з «Одiссеi» та його перебування в царствi чарiвницi Цирцеi.] Якщо хочете, можемо поговорити про iнкiв, якi вiрили в Кон Тiкi Вiракочу – Творця життя зi свiтового яйця; про iнкiв, якi зналися на сузiр'ях i вважали, що там живе Бог; про iнкiв, якi вважали, що людина пов'язана з Богом через райдугу. В усiх краях, серед усiх народiв iснуе цей божественний зв'язок. Таким чином, накинутi нам матерiалiстичнi погляди, що людина, мовляв, була iстотою утилiтарною, що вона почалася з винайденням колеса, зброi, з видобування вогню, е абсолютною вигадкою, яка не мае жодного наукового пiдгрунтя. Насправдi людина почалася з вiдкриття Бога. Вiдкривши Бога, вона поставила йому вiвтар, надала йому певноi подоби, явивши його у свiй спосiб. А вже потiм людина винайшла колесо для перемiщення свого вiвтаря; вже потiм вона створила, викресала, використала вогонь блискавок, щоб запалити вогнi на вiвтарях i освiтлювати своiх Богiв уночi. Тiльки тодi людина узброiлась в оборонi того, що можна назвати totem чи ще якось, але для людини це було щось вище за неi, щось таке, що жило до неi i житиме пiсля неi. Тож першi слова, яких люди вчили своiх дiтей, своiх учнiв чи своiх наступникiв, були слова про Бога. Ми говорили про творiння, говорили про зв'язок людей з Богом. Подумаймо трохи, любi друзi, якi найвеличнiшi творiння людини ми можемо назвати. То якi? Може, пiрамiди Єгипту? iх було побудовано в iм'я Бога. Сьогоднi ми добре знаемо, що це не усипальницi; нам добре вiдомо, що вони мають релiгiйне значення i були спорудженi для вшанування Богiв. Може, назвемо Парфенон як дивовижну пам'ятку? Так, Парфенон був храмом Великоi дiви Афiни. Може, назвемо пiрамiди майя? Вони присвяченi Божествам, е там i «дерево життя». В Паленке в пiрамiдi у виглядi саркофагу мiститься «птах воскресiння». Усi великi матерiальнi творiння людини були iнспiрованi Богом. Можливо, у цю мить хтось iз вас думае: «Зачекайте, професоре, але ж iснуе велична пам'ятка, iнспiрована не Богом, а призначена суто для оборони. Великий китайський мур завдовжки понад 7000 км створено не в iм'я Бога». Помиляетесь! Його побудовано саме в iм'я Бога. Народ, що звiв цей мур, вiрив у Бога i боронився вiд варварiв з пiвночi, якi не мали анi законiв, анi моралi. Немае жодноi величноi матерiальноi пам'ятки, що не була б створена в iм'я Бога. Храм Ісиди, о. Фiле, Єгипет А тепер поговорiмо про книги. Ми говорили переважно про Рiгведу – прекрасну книгу iндiйцiв. Можна згадати i Магабгарату i Бгагавад Гiту Усi цi твори присвяченi Боговi. А сьогоднi сноби, якi мають себе за дуже сучасних людей, вiдкрили для себе Кама Сутру, якоi iндуси начиталися ще 1500 рокiв тому, та й вiддали ii мусульманам. А сноби вважають ii чи не найголовнiшим твором минулого. Але якби вони почитали ii на санскритi, в оригiнальнiй версii, то натрапили б на оповiдi про бога Каму, про те, як цей Бог створюе Всесвiт i людей, як вiн, немов Купiдон, метае своi стрiли, лишаючи на тiлi людей надчутливi точки, i це не так малорелiгiйно, як то може видатися. Згадаймо Ілiаду та Одiссею – твори, в котрих, окрiм оспiвування героiв, багато згадок про Богiв. Згадаймо Чiлам-Балам в Америцi… Згадаймо багато iнших книг, згадаймо Бiблiю. Хiба Старий i Новий Заповiти Бiблii не позначенi релiгiйнiстю, не говорять нам про Бога вiд тисяч рокiв? З вiрою в Святе Письмо багато людей не тiльки помирали, а й жили, що найголовнiше i найважче. Адже померти – рiч нехитра, любi моi. Померти дуже легко. Померти – це викинутися з вiкна; померти – це натиснути гачок пiстоля; померти – це просто рiзко викрутити кермо авта на гiрськiй дорозi. Але жити, жити день-у-день, дбаючи про сповнення морального закону, жити день-у-день, дбаючи про сповнення закону любовi, жити день-у-день, намагаючись творити – набагато складнiше, нiж померти. Бiльше, нiж героi, Боговi потрiбнi люди, якi можуть жити щодня. Та чи можна сказати, що Боговi щось потрiбно? На такi слова моi колеги фiлософи можуть заперечити: «Бог – це абсолют. Боговi нiчого не треба. Бог в усьому». Але я казав, що ми з вами трохи помiркуемо. Ми маемо якось його уявляти, якось вiдчувати, якось йому молитися. Назагал, люди повиннi вмiти молитись i вмiти помирати, тобто окрiм життездатностi, вони повиннi вмiти молитися i вмiти помирати. Люди зводять разом руки не тiльки для того, щоб утримати знаряддя працi чи iжу; люди зводять разом руки або ставлять iх у певний спосiб, що в Індii називаеться мудрами, в пошуку контакту з Божеством, контакту з незнаним, контакту з тим, що ми називаемо Богом. Байдуже, як ми його iменуемо, значно важливiше – цiлковита впевненiсть в iснуваннi Бога. Завважте, що за античних часiв, коли люди мали обмаль засобiв, вони звели Пума Пунку накреслили лiнii Наски, вибудували пiрамiди Єгипту та Парфенон, написали Одiссею, Ілiаду, Бгагавад Гiту, Бiблiю. Якщо тодiшнi люди, мавши обмаль засобiв, змогли це зробити, то що б могла зробити людина, яку ми в Акрополi називаемо людиною новою? Через усю iсторiю людства деяким чоловiкам i жiнкам притаманне вiдчуття Бога. Байдуже, яку релiгiю вони сповiдують, принаймнi менi байдуже; байдуже, в який спосiб вони його вiдчули, але вони вiдчули i втiлили його в певну форму. Та й у нашiй культурi, в нашiй Іспанii, iснуе свята Тереза з Авiли, свята Роса, а то iнодi видаеться, що релiгiя е справою тiльки чоловiкiв. Цi жiнки глибоко вiдчули Бога, присвятили йому своi пристраснi писання i ревно, якнайщирiше, вiд душi прилучають нас до Бога, як мати дае молоко немовлятi. Тож ми, як новонародженi дiти, вiдчуваемо побiля цих великих книг, побiля цих осель, як в нас зароджуеться нова снага, нова надiя, нова жага життя, нове розумiння всього життя. Отож, ми мусимо вiрити в Бога, i не з якогось зовнiшнього примусу, – бо, як сказали б цi праведнi жiнки: «якби пекла й не було, ти боявся б», – а тому, що це для нас природно, тому, що це вiдрiзняе нас вiд тварин. Вiдмiннiсть мiж людиною i твариною полягае не в тому, що тварина мае хвоста, а в тому, що людина вiрить в Бога, вiдчувае Бога, а тварина – нi. Тож кожна доктрина, кожна форма мислення i кожна форма життя, яка вiддаляе нас вiд вiри в Бога чи в безсмертя душi, перетворюе нас на гуманоiдiв, непотрiб iсторii, отваринюе нас i призводить до того, що ми дичавiемо, стаемо нечулими i байдужими, перетворюемося на тварин, якi говорять тiльки про iжу, сон i матерiальнi вигоди. Отож, нас так зматерiалiзовано, що, як я вже казав, коли ми збираемося винайняти чи придбати нове помешкання, то найперше звертаемо увагу на ванну кiмнату. Нас анiтрохи не обходить, чи е в тому помешканнi куточок для молитви. Тим часом нашi предки завжди дбали про мiсце для молитви i спiлкування з Богом. Ми ж бо, панове, думаемо тiльки про зручну лазничку щоб бути з тим, що не мае назви, тобто нам напхали голови непотребом, злом, гнилизною. Це збочення, це найстрашнiша контамiнацiя, що ii спричинюють не нафтопродукти i не радiацiя, а самi люди, якi заперечують Бога, люди, якi мiльйони рокiв деградують, повертаючись до тваринного стану. Вони знову втрачають можливiсть, що ii мав наш давнiй предок, людина, яка жила в такi прадавнi часи, що iх не пригадували навiть стародавнi греки й римляни, про яких не згадують навiть египтяни у своiх старовинних папiрусах. Та примiтивна людина клала камiнь на камiнь i складала шану Тому, що вона внутрiшньо вiдчувала, Тому, що давало iй змогу розумiти природу, не тiльки експлуатувати ii, не тiльки використовувати ii бiологiчну життедайнiсть, а й розумiти i трансформувати ii в музицi, в поезii, у фiлософii та в любовi. Якщо ми не визнаемо себе дiтьми Божими, еманацiями Бога, то про яке братерство мова? Де вiзьметься любов мiж людьми? Якщо ми не визнаемо себе дiтьми одного й того самого Отця, одного походження, однiеi долi, то як можна почуватись единими i згуртованими? Ми почуваемось единими фiзично, бо нам бракуе стiльцiв, щоб вигiднiше всiстися, але морально i духово ми единими не почуватимемося. Ми мусимо визнати себе дiтьми Божими, мусимо вiдчути, що в нас е дещо спiльне, i спiльне не минуще, не те спiльне, що у нас може бути з твариною, – скажiмо, холод чи голод. Ми мусимо вiдчути в собi те спiльне, що не минае. У давнiй американськiй книзi Чiлам Балам сказано, що нам потрiбна любов не на три днi, владарi нам потрiбнi не на три днi, закони нам потрiбнi не на три днi, реальностi нам потрiбнi не на три днi. Усе, що ми маемо, е ефемерним, тож усi ми почуваемося пригнiченими, обмеженими, i ходимо, мов тi звiрi в однiй клiтцi, по колу, тупцюемо на мiсцi. Ми втратили розумiння того, що людина перед нами, людина поруч з нами i навiть людина, яка за певних обставин може бути нашим ворогом, насправдi е нашим братом. Ми повиннi щиро ii любити, i не тiльки зокола, не тiльки показними вчинками. Головне – не показнi вчинки, друзi моi, як сказано в книжечцi «Маленький принц», головне – для наших очей невидиме. Інодi ми можемо чинити на позiр жорстоко, а втiм, почувати любов. Примiром, в часi операцii хiрург розтинае ланцетом живiт пацiента. Якби на якусь мить хтось побачив тiльки цей його порух, то вжахнувся б: «Душогуб! Вiн його замордуе… Який жах!» Але ж бо лiкар робить це задля того, щоб врятувати життя, вiн робить це з любовi. Тим часом хтось нас голубить, вицiловуе, а насправдi хоче нас ошукати або обiбрати. Таким чином, зовнiшнiй вчинок е другорядним; головне – акт внутрiшнiй, акт вiри. Ми повиннi знову повернутися не тiльки до iндивiдуальноi вiри, а й до вiри колективноi. Говорячи це, я не маю на увазi якусь певну релiгiю, я говорю про колективну вiру, вiру в Бога i в безсмертнiсть душi. Слiд усвiдомити, що всi ми дiти одного Отця; слiд знову пiзнати самих себе, подолати страх смертi, своi страхи, усвiдомити, що ми безсмертнi… Роззирнiться довкола, придивiться до природи! Бог надiлив дрiбну гусiнь здатнiстю набувати забарвлення довкiлля, щоб убезпечитися вiд ворогiв. Бог засвiтив очi рибам, що плавають на великих глибинах, i вони бачать у пiтьмi на тисячi метрiв перед собою. Птахам вiн дав легшi, порожнистi кiстки, щоб вони могли триматися в повiтрi. Власне, всiм творiнням природи Бог дав необхiднi властивостi. Донедавна вважали, що це наслiдок «еволюцii», зумовлений звичайною боротьбою рiзних тварин за виживання. Сьогоднi комп'ютери – iнодi вони дiймають, але до чогось таки надаються – наочно продемонстрували, що, згiдно з такою теорiею, планета Земля була б у тисячу разiв старша, нiж вона е насправдi. Іншими словами, нашiй планетi просто вiку не стало б на те, щоб клiтини та рiзнi елементи поеднались у спосiб, сприятливий для адаптацii до рiзних умов i розвитку таких досконалих, вищих форм життя, якi ми бачимо сьогоднi. Це свiдчить про велику ласку, про велику любов, про iснування великого Мисленника, який усе наперед обмислив, який дбае про те, щоб зернята, прилiпившись до листочка, падали з дерева кружляючи – перший гелiкоптер! – i вiдлiтаючи далi вiд дерева-матерi, бо, впавши до його кореневища, в темряву i сирiсть, вони згниють. Натомiсть вони дiстаються осоння, де можуть прорости новим деревом. Отже, Той, хто мислив, або Те, що мислило, або Те, що примислило весь цей складний процес для всiх iстот, створив таiнство, аби сперматозоiди могли ворушити своiми хвостиками i перемiщуватися, створив дивовижну рiвновагу корiння i гiлля дерев, подбав про те, як падати листю, подбав про все… А тепер скажiть менi, чи не так само дбае Вiн про нас? Чом би й нi? Вiн мав подбати про нас i на фiзичному, i на духовому рiвнi. То чого боятися смертi? Чого боятися знегод? Хай то будуть знегоди чи смерть, невдача чи зневiра, – що значно гiрше, – втрата любовi чи просто психологiчноi рiвноваги… Хiба не Вiн криеться за всiм тим? Може, це сходинки, що допомагають нам пiдiйматися, рухатися еволюцiйним процесом, повертають нам снагу, повертають нам Богiв, перетворюють нас на щось нове i могутне? Чи не замислено все це Великим Розумом, який опiкуеться нами, i, коли ми спотикаемось, якась невидима рука нас пiднiмае, як то сталося колись з таким собi Лазарем? Чи не пiдiймае нас Щось, коли ми падаемо? Чи не iснуе i для нас щось подiбне до того, що е для гусенi i для листочка? Без сумнiву, те, що е для гусенi i для листочка, е i для людей, для людських спiльнот, для культур. Але для цього ми повиннi знов усвiдомити Бога, облишити всi цi матерiалiстськi архаiзми i прийти до iстинноi духовостi. Звiсно, я маю на увазi не зовнiшню поставу. Хтось може молитися перед образом Христа i бути геть далеким вiд духового. Натомiсть, людина може сумлiнно ковалювати для iнших, працювати на фабрицi, в офiсi чи в унiверситетi, i ця людина, в цей момент, може здiйснювати величнiший мiстичний акт, нiж молiльники, якi просто мозолять собi колiна. Ми повиннi глибоко вiдчути Бога, знову повернутися до цього давнього вiдчуття вiри в Бога, коли люди визнавали себе вiрними тiеi чи тiеi релiгii, але всi вони вiрили в Бога. Однi говорили про Христа, про Бога чи про Єгову iншi – про Аллаха, але всi вони говорили про одне й те саме. А коли римляни в своiй величезнiй, багатомовнiй iмперii, де люди були такi рiзнi, вiталися одне з одним, випростуючи вгору правицю i промовляючи: «Ave!», що означае «священний», то для них це була священна iдентифiкацiя однiеi людини з iншою в однiй iмперii. Серед людей це почуття священне. Зважаючи на недолугi кiнофiльми про Римську iмперiю – не сучаснi, а давнiшi, – варто нагадати, що все було не так. В Римськiй iмперii була i наука, iснувала велика релiгiйна свобода, це була арена великих подiй. До речi, панове, Ісус Христос народився в Римськiй iмперii. Іншими словами, не гоже зневажати минуле, його слiд розумiти як коренi теперiшнього. А це теперiшне, своею чергою, мае бути мiцним стовбуром для пiдтримки крони майбутнього. Ми повиннi мрiяти про нову людину, яка знову з'явиться на вулицях наших мiст, серед ланiв широкополих i вiдчуе оте Ave, оту священну еднiсть. Оце i е акрополiтянська мрiя. Це найбiльша акрополiтянська мрiя. Жодна форма знання, розумiння i логiчного судження нi до чого не придатнi, якщо ми не вiднайдемо Бога в нас самих i в природi. Справжнiй фiлософ не той, що знае напам'ять дефiнiцii Канта, Плотiна, святого Томи Аквiнського чи ще когось там. Нi! Справжнiй фiлософ – це не просто шанувальник Платона, Аристотеля чи Канта. Справжнiй фiлософ – це проста людина, людина, яка розумiе природу, яка, навiть позбавлена книжок, може й далi читати, а, позбавлена довколишньоi природи, може й далi мрiяти. Тож ми повиннi мрiяти про те, щоб ця нова людина знову щиро повiрила в Бога. Адже люди давно мрiяли побувати на Мiсяцi, i одного чудового дня таки побували! Тож мрiймо всiм своiм еством про цю нову людину, яка б вiдчула i повiрила в Бога, дiяла в iм'я Бога! Мрiймо про цю нову людину, навiть незнайому, iншого кольору шкiри, iншоi раси, iнакше вбрану, iншоi нацii, яка знову вiтатиметься якимсь словом, що стосуеться Бога, якимсь знаком, що вказуватиме на обрiй! Це те, що я можу сказати вам про велику таiну. Хай буде з вами Бог! Розсуд i релiгiя Делiя Стейнберг Гусман: Ми вирiшили дещо урiзноманiтнити сьогоднiшню бесiду професора Лiвраги, i не тiльки зачаровано його слухати, а й ставити йому запитання. Отож, пане професоре, як вам спало на думку запропонувати цього суботнього дня, коли за вiкном XX сторiччя, бесiду про розсуд i релiгiю? Хорхе Анхель Лiврага: Без сумнiву, вода найпотрiбнiша в пустелi. Як на наш час, коли так мало розважливих людей, iстинних вiрян, варто з'ясувати, що таке розсуд i що таке релiгiя. Пiд час моеi останньоi подорожi Францiею, Швейцарiею, Австрiею та Нiмеччиною я впевнився, що багато людей хоче знати, що таке розумне, що таке мiстичне, що таке релiгiйне, що таке розсуд, до якоi мiри цi два поняття можуть узгоджуватись чи iснувати нарiзно. Це турбуе кожного з нас тут, у центрi, немов на роздорiжжi. Цi два концепти ми чуемо шкiрою, як дощ i сонце. Тож ми рухаемося вперед, бо мусимо розв'язати нашi проблеми, збагнути сутнiсть того дощу i того сонця. Д.С.Г.: Дуже дякуемо. Але в такому разi, чом би нам не обговорити це питання? Хiба не логiчно було б, аби ви, якфiлософ i мислитель, виклали нам свое бачення того, що е розсудом, а що – релiгiею? Я знаю, що нинi iснуе багато дефiнiцiй; знаю, що варто лиш вiдкрити словника, щоб дiстати коротку довiдку. Але нам хочеться почути саме вашу думку, ваше розумiння цих двох концептiв. Х.А.Л.: І справдi, варто лиш вiдкрити якогось словника, i ви знайдете визначення розсуду та релiгii, але я викладу свое бачення фiлософа. Однiею з найсуттевiших властивостей душi е iнтелект. Саме iнтелект – про що свiдчить сама етимологiя слова – надiляе душу здатнiстю бачити, читати чи розумiти довколишнiй свiт, середовище i навiть повернутися до самого себе, пiзнавши Я в Я. Механiзмом, що його застосовуе цей iнтелект, якщо вiн не позбавлений логiки i заснований на низцi причин i наслiдкiв, i е розсуд. З давнiх-давен i дотепер розсудом послуговуються для пошуку iстини. А релiгiя – це мiстика, нове пов'язання, еднання людини з природою, з усiм сущим. Релiгiя – це вiра в Бога, вiдчування i переживання Бога. Але я говоритиму не про релiгiйну чи фiлософську форму; наша мова про розсуд i про релiгiю загалом, про релiгiю як елемент, що еднае людину з самою собою, з природою i Богом. Бог – це Щось безiменне чи неназване, що ми, проте, називаемо Богом. Вiн глибоко захований в усьому; вiн ховаеться за найзахованiшим; вiн менший за найменше, бiльший за найбiльше; вiн мовчазний споглядач усього, що ми робимо; вiн единий простягае руку зневiреним понад мостами смертi, вiн дае надiю всiм. Бог смiеться разом з нами; Бог у кожнiй нашiй сльозинцi. Кожнiй людинi, в кожен момент iсторii, властива якась форма релiгii. Д.С.Г.: Тож повернiмося до вiдправноi точки. Щойно ви сказали, що розсуд – це знаряддя iнтелекту, а релiгiя е формою еднання, загального еднання. Хотiлося б почути вашу думку, чи iснуе причинний зв'язок мiж цими двома елементами. Іншими словами, чи релiгiя постае з розсуду, чи, навпаки, розсуд постае з релiгii, або ж в iсторii цi елементи циклiчно повторюються? Х.А.Л.: Питання непросте, тобто вiдповiсти на нього непросто, адже розсуд i релiгiя властивi всiм народам свiту. Хочу уточнити, що розсуд, а вiдтак i фiлософiя, виник не в Грецii. Розсуд як пошук iстини так само давнiй, як свiт. І розсуд, i релiгiя iснували одвiку. Першi, але аж нiяк не примiтивнi, люди, розпочали творити релiгiю, коли поклали камiнь на камiнь у прагненнi дiстатися трохи вище, наблизитися до таiни зiрок. Релiгiя – це фундаментальна ознака, що вiдрiзняе людину вiд тварини. Не iнтелект iх вiдрiзняе, бо деякi тварини теж надiленi розумом. Це i не доброта, адже нерiдко деякi собаки добрiшi за багатьох знайомих нам людей. Людину вiд тварини кардинально вiдрiзняе здатнiсть молитися. Тварини стають навколiшки, споживаючи iжу, тим часом людина стае на колiна не з бiологiчноi, а з внутрiшньоi потреби, пiд великою священною i божественною ваготою, що пригинае ii до землi. Схиляючись перед хрестом, перед зорею, перед каменем, ця людина схиляеться перед незнаним, перед Богом, прагнучи розчинитися в Ньому, у першопричинi. Релiгiя – це те, що вiдрiзняе людину вiд тварини, тож релiгiя i розсуд були одвiку. Матерiалiзм XIX сторiччя спричинився до протиставлення релiгii та розсуду. Нас запевняли, що всi давнi народи були народами дикими. Саме в тi часи з'явилися легенди та iлюстрацii, на яких кiлька добродiiв завиграшки волочать на линвi брилу завважки п'ятдесят чи шiстдесят тонн для будiвництва пiрамiд… За «дитинного» перiоду розвитку археологii виникае iдея, що релiгiйна форма суперечить науковiй або розсудковiй. Нинi це вже не настiльки очевидно, адже ми добре знаемо, якi точнi вимiри, скажiмо, Великоi пiрамiди, знаемо, що кути можна було вимiряти тiльки теодолiтами тощо. Ми знаемо, що давнi люди розумiлися в медицинi та астрономii. Наприклад, вони знали кiлькiсть кiлець Сатурну (що годi побачити голим оком); вони знали про iснування мiж Меркурiем i Сонцем малоi планети Ібiс, iснування якоi зараз припускають гiпотетично, виходячи з деяких астрономiчних даних. Давнi люди, що мали науковi знання, були водночас дуже побожними. Натомiсть сьогоднi iснуе певний антагонiзм мiж розсудом i вiрою. Без сумнiву, всi народи за всiх часiв мали i розсуд, i вiру. Д.С.Г.:Ви кажете, що всi народи за всiх часiв мали i розсуд, i релiгiю, iншими словами, вiрили й вiдчували свого Бога. Втiм, в iсторii були перiоди, коли релiгiя брала гору над усiм iншим, i перiоди, коли домiнував розсуд. І якби навiть нам усе подобалося в нашому свiтi, ми, звiсно, здаемо собi справу, що не всi епохи однаково значущi, мiж ними iснують певнi вiдмiнностi. В деякi iсторичнi моменти домiнуе релiгiя, в iншi – розсуд. Як би ви визначили цi епохи? Як iх розпiзнати? Якi характеристики з погляду iсторii мають епохи, за яких бiльше релiгii, нiж розсуду, i навпаки? Х.А.Л.: В iсторii, певна рiч, бували моменти, коли домiнував розсуд, або, навпаки, релiгiя. Наприклад, за так званого грецького Середньовiччя, тобто давнього Егейського Середньовiччя, – коли пiсля падiння Троi, Мiкенського та Критського царств на всiх теренах Середземномор'я виникае рiзновид малого Середньовiччя, – пануе справжнiй занепад. Боги зазнають антропоморфiзацii, набуваючи людських рис та звичок, стають хтивими, слабкими, саркастичними. На противагу давнiй релiгiйнiй магii виникае розсудкова магiя, яку згодом назвуть фiлософiею. Вiдтак з'являються фiлософськi школи Грецii, якi поширюються з еллiнiстичного свiту в свiт римський i вплив яких ми вiдчуваемо до сьогоднi. Гадаю, що визначити, коли домiнуе релiгiя, а коли – розсуд, не так складно. Оскiльки людинi властиве релiгiйне свiтосприйняття, я сказав би, що тi моменти, коли народи вiдзначаються бiльшою гуманнiстю, бiльше шанують красу, коли вони сильнiшi i плекають культ героя, Вiтчизни, прапора, вiвтарiв, могил загиблих, усього найсвятiшого, i е епохами релiгii. За iнших часiв, коли народи зосереджуються на розмислi, коли процвiтае лiтература, коли людина прагне пiзнати насамперед саму себе, домiнуе розсуд. Мистецтво стае зрозумiлим, це вже не мистецтво заради мистецтва, не мистецтво як чуття прекрасного, тобто суто суб'ективного враження, що дiе на нашу надсвiдомiсть, а мистецтво для «втаемничених» в iнтелектуальному розумiннi. Треба знати, що хотiв сказати митець, що вiн хотiв символiзувати i передати iншим. В цi епохи виникають певнi засади розсуду, до якого прагнуть усi, подiбно до того, як ранiше – до релiгii. Це часи полемiки, коли кожен висловлюеться з будь-якого приводу, тямить вiн у тому, чи нi. Так само, в часи, коли домiнуе свiтогляд релiгiйний, кожен прагне вiдчувати Бога i молитися, потребуе вiн це робити, чи нi. Але дозволю собi згадати ще два аспекти, оскiльки вважаю, що це не повна картина. На мою думку, в iсторii людства бувають не тiльки моменти, коли домiнуе розсуд чи релiгiя. Я вважаю, що у людства бувають золотi вiки, коли розсуд i релiгiя утворюють одноцiле. Цi золотi вiки залишили нам у спадок величнi пам'ятки i мудрiсть. Це часи, коли люди керуються розсудом i спiвчуттям до ближнього. Згадаймо Платона. Вiн вдавався до силогiзмiв, а втiм, був людиною спочутливою, людиною, що вiрила в Бога, в Богiв, у надприроднi сили, в оракулiв, в таiнства i в знамення. Все це у ньому поеднувалося. Бувають i iншi часи, позначенi жахливою порожнечею, зневiрою та недомислом. Люди знову стають безбожниками й невiрами. Вони не вiрять не тiльки в Бога; не вiрять вони i своему чоловiковi, своiй дружинi, своему друговi, своiй подрузi, не вiрять своiй матерi, своему синовi, не вiрять нi в що, геть нi в що. Це тривалi моменти спустошеностi, часи беззмiстовностi життя та сумнiвiв. В iсторii можна видiлити чотири форми або чотири моменти. В одних домiнуе релiгiя за повноi вiдсутностi розсуду; в других – розсуд за повноi зневiри; в третiх – релiгiя i розсуд утворюють, як вершини однiеi гори, одноцiле; в четвертих – анi вiри, анi розсуду – справжня могила. Таким чином, маемо чотири альтернативи. Д.С.Г.: Як би ви визначили сучасний момент? Х.А.Л.: Подiбне запитання менi ставили близько року тому в Парижi на прес-конференцii для представникiв французькоi преси, переважно Le Monde i Le Figaro. Мова зайшла про розсуд, i в мене спитали, яку роль вiн вiдiграе в наш час. Я вже був вельми стомився пiсля тривалоi дискусii з газетярами, тож вiдповiв на весь Париж: «Розсуд помер». Сьогоднi тут, у Мадридi, я сказав би, що релiгiя теж померла. Гадаю, ми вiдбiгли i вiд релiгii, i вiд розсуду. Потенцiйно ми iх маемо, в кожному серцi iснуе молiльник, i в кожнiй головi iснуе мислитель. Але ми практично безпораднi, мов тi дiти, що заблукали в лiсi. Сьогоднi ми не маемо високих iдей, а якщо й маемо, то вони не втiлюються. Сьогоднi у нас немае мистецтва, немае музики, якi б насправдi вiдображали, хай i не високi iдеi, а бодай нашi ефемернi прагнення. Нам багато чого бракуе… Либонь тому ми звертаемося до фiлософii, i не з ностальгii, а з метою пошуку коренiв, щоб знову iх посадити, повертаемо, хай i як декорацiю, фiгури давнiх египетських i грецьких Богiв, згадуемо давнiх фiлософiв… Це наш пошук глибинних витокiв, це наш пошук поза досяжним, поза всiм тим, що ми занечистили. Позбавленi релiгii та розсуду, ми багато що занечистили. Забруднили рiчки, де вмирае риба, забруднили землю, повiтря. Ви знаете, наскiльки чистiше повiтря за мiстом. В мiстах воно забруднене, нездорове. Ми забруднили нашi лiси, засмiтивши iх; люди обминають пляжi. До того ж, ми калiчимо своiм вихованням наших дiтей, якi, з нашого дозволу, споглядають сцени жаху та насильства на екранах телевiзорiв та в iнших медiа. Де тi дiти, що читають сьогоднi, – такi е, але iх обмаль, – «Заснулу красуню»? Щось жахливе дiеться з нами. Зараженi не тiльки нашi дiти, а й старi, якi бояться смертi. Замiсть того, щоб научати своiх онукiв, що смертi не iснуе, вони самi нетямляться вiд страху… Ми всi до певноi мiри зараженi. Ми вже не годнi зрозумiло говорити про Бога. Сьогоднi люди не соромляться плiткувати i пащекувати у себе вдома, але соромляться мати iспанського прапора перед своею оселею. Люди соромляться самих себе. Одружений чоловiк у колi своiх друзiв поводиться як парубок. Натомiсть, безвусий юнак випинае груди, мовляв: «Хiба я не мачо?» Іноземцi прикидаються iспанцями, а iспанцi «французяться», аби iх не мали за селюкiв. Ми живемо у неймовiрному внутрiшньому розладi. Лише нещодавно ми збагнули, що необхiдно оберiгати свое довкiлля, i мова не тiльки про екологiю довколишнього середовища, а й екологiю духову, яка змусила б нас знову вiдчути себе братами й сестрами i жити за принципом «любiть одне одного». Ми повиннi бути не тiнями-двiйниками великих iсторичних постатей, а iхнiми товаришами. Ми повиннi знову вiдчути на собi тисячолiтнi шоломи давнiх лицарiв – носiiв високих iдеалiв. Ми повиннi почути щебетання прекрасноi дами, що скрасило б наше життя. Нам потрiбнi вiра, прапор, друг, пiдтримка. Зрештою, нам потрiбен новий свiт, в якому розсуд i релiгiя не суперечили б одне одному, а взаемодоповнювалися; нам потрiбен свiт, в якому б чоловiки i жiнки ходили без остраху вулицями; свiт, в в якому ми не боялися б анi тiнi, анi свiтла; свiт, в якому всi ми знову стали б дiйсно людьми. Д.С.Г.: Ви щойно сказали, що розсуд помер, i релiгiя померла. Та чи справжня це смерть? Радiти нам чи смутитися? Що на це скажете? Х.А.Л.: У цьому свiтi немае нiчого абсолютного, все позiрне. Якось у Сократа спитали: «Звiдки приходять мертвi?» Вiн вiдповiв: «Вiд живих». «А звiдки приходять живi?» – спитали в нього. «Вiд мертвих». Іншими словами, все у свiтi – величезний цикл, або змiя, що кусае себе за хвоста, як кажуть на Сходi. Смерть, про яку я згадував, не е тотальною. Це смерть позiрна, вiдносна, як i всi смертi, як i та смерть, яка щоночi торкаеться нас крилом, коли ми заплющуемо очi i засинаемо… Але завжди настае ранок. Якби я вiрив, що смерть остаточна, я не звертався б до вас. Я звертаю до вас мову, позаяк мiй корабель урухомлюе надiя. Позаяк я думаю, що багато хто з вас, що дотепер не знав нашу школу, цю форму мислення, прилучиться до нас, бо всi ви нам потрiбнi, аби працювати разом як однодумцi у новому свiтосприйняттi, у чистiй формi, пов'язанiй не з певним полiтичним чи релiгiйним свiтоглядом, а тiльки iз спiльним пошуком. І хай кожен робить те, що йому до вподоби, але у нас мае бути якесь мiсце, де ми могли б збиратися для неупередженого пошуку, де ми могли б шукати не з чужоi волi, i щоб нас не питали, звiдки ми прийшли, а питали, куди ми йдемо… Д.С.Г.: Вашi акрополiтянськi учнi дуже допитливi, тож iнодi нам кортить спитати у своiх знайомих, що вони думають про Акрополь i про нас. Нам цiкаво знати, за кого нас мають iншi. Однi зауважують, що, оскiльки ми належимо до фiлософськоi школи, то пов'язанi з фiлософуванням, розсудом. Але дехто вважае iнакше. Ви вже говорили про те, що серед декорацiй з'являються давнi Боги, i ми зазвичай багато говоримо про Бога. Вiдтак, нас вважають учасниками якогось подiбного до релiгiйного руху – украй окультного, i все-таки релiгiйного. То скажiть нам свою правду: що в Акрополi вiд розсуду, а що вiд релiгii? Х.А.Л.: Я й не таке чув. Скажiмо, що ми нацi, комунiсти, гомосексуалiсти, прихованi наркомани, масони тощо. Чого я тiльки не чув! Причина цього у вiдсутностi розсуду та вiдсутностi релiгii – вiдсутностi релiгii у формi гiдностi. Сьогоднi будь-хто може безкарно говорити будь-що про кого завгодно. Колись за таке могли вiдтяти руку або й голову. Але не сьогоднi. Нинi варто назвати когось злодiем, i газети пiдхоплять безпiдставне звинувачення. Потiм, за вiдсутностi будь-яких доказiв, вони друкують спростовання дрiбними лiтерами. Але тисячi людей вже читали першу публiкацiю, i обмовлена людина вже втратила роботу, вiд неi вiдвернулися друзi, ii зневажае син. Бiдолашний опинився на узбiччi життя, i навiть виправданий вiн лишаеться заплямованим. Анi Бога, анi моралi, анi честi… Недолугiсть мислення призводить до того, що громадською думкою неабияк манiпулюють. Найчеснотливiшi з вас вжахнулися б, якби знали, яка то манiпуляцiя. Скажiмо, в деяких краiнах Європи (не будемо iх називати) iнформацiйний простiр подiлений мiж двома конкурентними медiа-корпорацiями, яким пiдпорядкованi всi газети. Вони узгоджують мiж собою, яку новину ставити на першу шпальту, яку – на непарну чи на останню сторiнку, яку мало хто читае. Усе пiд контролем. До того ж, люди втратили здатнiсть думати через те, що iх про все iнформують. Коли дитина хоче дiзнатися, чи справдi Земля кругла, iй не треба сушити над тим голову. Досить того, що так каже вчитель. Але який доказ того, що Земля кругла? Якщо, примiром, хтось вважае Землю живою iстотою, а не звичайним багатогранником, що на часi ii екваторiальний дiаметр щораз зменшуеться, а полюсний дiаметр – збiльшуеться тощо, то ми не можемо пояснити це дитинi. Люди, якi манiпулюють громадською думкою, мають усiх нас за дiтей. І ставлять нам тавра, познаки, немов худобi. Таким чином, можна бути або лiвим, або правим – вибору нема… Якщо хтось намагаеться обстоювати аполiтичну позицiю, йому затикають рота, називають большевиком, нацистом чи яким iншим узвичаеним словом. Якщо хтось не надто часто бувае в церквi, його називають атеiстом. Якщо хтось носить хрестика або iндуську вервицю чи щось подiбне, то це мають за звичайну прикрасу, бо й гадки не мають, що та рiч може мати якесь значення. Іншими словами, ми звикли все класифiкувати, а то й, як кажуть новiтнi французькi фiлософи, шпетити, бо це нам не до вподоби. Нам до смаку газетнi сенсацii про злочини, крадiжки, насильство, кривавi сутички… Але про чеснотливих i шляхетних людей i не згадують. Тобто громадська думка – це суцiльна манiпуляцiя. Нас, хто в цей iсторичний момент репрезентуе Новий Акрополь, – i кого складно втиснути в певнi рамки, бо ми надто переймаемося минулим та майбутнiм, i майже не належимо до теперiшнього, – лiвi радикали вважають правими радикалами, моралiсти – лiбералами, лiберали – лицемiрами i т. iн. Власне, кожен навiшуе нам ярлика, якого собi хоче. Але, поза фiлософською складовою, – даруйте, любi друзi, – чи не однаково нам, що про нас кажуть? Важливо, хто ми насправдi, що нам пiдказуе власне сумлiння. Важливо, що ми були, ми е i ми будемо, i хай собi думають, як собi хочуть. Нам до того байдуже. Слiд зрозумiти, що чоловiковi чи жiнцi, якщо вони справдi чеснi, чуйнi i вiдважнi, байдуже, що про них думають люди. iм важить власне сумлiння, голос Бога в своему серцi i вiтер iсторii, що порушае всiх нас до нашого призначення. Лекцiя, прочитана 27 жовтня 1979 року в осередку Нового Акрополя, Гран Вга 22, Мадрид, Іспанiя. Про людину Людина, ii мiфи i символи У цiй лекцii йтиметься про людину та ii символи, iншими словами, про те, чому людина упродовж своеi iсторii обрала певнi символи i способи вираження. Насамперед маемо визначити, що таке людина, не з погляду фiлософii, а з погляду ii вiкодавностi на Землi. Як ми добре знаемо, в рiзному часi iснували рiзнi погляди. У захiдному свiтi ще кiлька сторiч тому домiнувало бiблiйне уявлення, що людина е вiдносно новою креатурою, яка живе на Землi кiлька тисяч рокiв. Нинi ми, звiсно, вважаемо таку думку хибною або символiчною. Можливо, правду було приховано в часи написання Старого Заповiту за символiчними фразами. Немае жодних сумнiвiв, що людина живе на Землi мiльйони рокiв. Сьогоднi ми це знаемо напевне. Про це свiдчить наука, ii найсучаснiшi данi. Окрiм того, на прадавнiсть людини вказують еволюцiйнi змiни. Нинi важко погодитися з примiтивними уявленнями часiв Дарвiна, коли вважалося, що людина походить вiд якогось виду антропоiдiв чи протоантропоiдiв. Тодi було витворено простеньку схему, яка начебто всiх задовольняла i полягала в тому, що вiд Antropopithecus non erectus походить Antropopithecus erectus, вiд якого, зрештою, походить Ното sapiens. Згiдно з тими популярними теорiями минулого сторiччя, – вiд яких, на жаль, досi не вiдмовились у сучаснiй освiтi, – людина походить вiд рiзновиду мавп i звелася на ноги, аби дотягтися до плодiв на деревах, а позаяк вона була найслабшою серед тварин, то почала розвивати мислення. Але на те нема жодних доказiв. До того ж, це надто хитромудра гiпотеза. Подумаймо, чому й iншi iстоти не зробили того самого. Крiм того, не виявлено жодних останкiв людини – чи то Sinanthropus pekinensis, чи якоiсь iншоi – на пiдтвердження того, що людина коли-небудь ходила не на двох ногах. Класифiкацiя iсторичних перiодiв часiв Комте для нас неприйнятна. Ми вже не можемо говорити, що спершу людина створила цивiлiзацiю, засновану на магii, потiм – на релiгii, потiм – на фiлософii, i, зрештою цивiлiзацiю, що грунтуеться на наукових засадах. Сьогоднi нам вiдомо, що ця проста висхiдна лiнiя лiнiйноi еволюцii суперечить усiм археологiчним та етнографiчним знахiдкам. Значно реалiстичнiшою е теорiя iсторичних циклiв, хай то останнi теорii Тойнбi чи давнiшi теорii стоiкiв. Іншими словами, ми маемо усвiдомити, що людина не прямувала до цивiлiзацii в лiнiйний спосiб, часто-густо вона збочувала на своему шляху, повертала назад i тупцювала на мiсцi, збираючись на силi, а багато людських спiльнот i багато цивiлiзацiй взагалi зникло. Сьогоднi в деяких краях, де колись iснували великi цивiлiзацii, лишилися самi пустелi. Власне, не вам, перуанцям, про це говорити. У вашiй краiнi, пiд пiсками Наски та Іки, збереглися рештки високорозвиненоi культури, що вiдзначалася високим рiвнем знань, вишуканим гончарним мистецтвом та iконографiею, що свiдчить про еволюцiю розмислу. Я побував у тiй пустелi. Але що я там побачив? Пустку та якусь хижу. А де ж бо зрошуванi землi та квiтучi сади? Де тi битi шляхи, якими несли на марах небiжчикiв до мiсць поховань на берегах чи на священних островах? Звiсно, часовi цикли, геологiчнi й клiматичнi змiни неабияк вплинули на еволюцiю людини. В iнших краях свiту вiдбувалося точнiсiнько те саме. Натомiсть, у колись незалюднених краях тепер височать мегаполiси. На мiсцi теперiшнього Нью-Йорку археологи не знайшли практично нiчого, а втiм, це одне з найбiльших мiст свiту. Зазвичай людина оселяеться на мiсцях давнiших поселень, особливо коли прагне зробити чогось вартного. Вiдтак, ми не можемо твердити, що першi люди з'явилися в однiм краi, а потiм перебралися деiнде, бо на це немае доказiв. Власне, нам нiчого не вiдомо про походження людини. Теорiй iснуе багато, але я, як фiлософ, не хочу iх зараз торкатися, бо вони надто суперечливi. Скажемо так: теорiй багато, i кожна з них мае слушнiсть, адже, як казав Сократ: «Я знаю тiльки те, що нiчого не знаю». У пошуках iстини вiзьмiмо собi за принцип: знати те, що ми знаемо, i знати, чого ми не знаемо, iнакше, замiсть того, щоб вибудовувати теорii та мiркування на реальних фактах, ми будемо змушенi пристосовувати реальнiсть до теорii. Багато хто з нас вiд того вже втомився, бо ми стали очевидцями нещодавнiх невдач. Згадайте-но вiдомий череп з Пiлтдауна, який у часи останньоi свiтовоi вiйни зберiгався в броньованiй камерi Британського музею, позаяк iснувало побоювання бомбардування. Цей череп вважався втраченою ланкою, рештками iстоти, яка iснувала в перiод мiж примiтивними мавпоподiбними та першою людиною. Що ж сталося iз славнозвiсним черепом з Пiлтдауна? Коли його перевiрили вуглецем-14 та радiофтором, виявилося, що то була звичайнiсiнька витiвка студентiв. Вони припасували до щелепи мавпи череп африканця i поклали поруч кiлька наконечникiв стрiл з неолiту, обробивши iх перед тим кислотою, аби зiстарити, тож було схоже, що вони належать до найдавнiшого, примiтивного етапу роботи з еолiтичними каменями – «каменями аврори». Про цей череп, що невiдь-де дiвся, давно забули, як забули багато псевдознахiдок, якi пiсля детальнiшого вивчення виявились пiдробками. Отож, хочу зазначити, що ми не знаемо i не можемо жодним чином стверджувати, яке походження людини, як вона виникла i коли вона виникла. Пiд поглядом новочасних знань не можемо ми стверджувати, i коли виникла цивiлiзацiя. Щодо цього в минулому сторiччi теж було зроблено хибнi висновки. У книжках з iсторii цивiлiзацiю визначали так: «Цивiлiзацiя – це культура, явлена в цегляних спорудах». Справжня дурниця! В такому разi мiсто з цементу та сучасних матерiалiв не е ознакою цивiлiзацii. Слiд мати ширший, гнучкiший пiдхiд i розумiти, що одна рiч – технiчний прогрес, i зовсiм iнша – прогрес культурний. Існували народи, якi досягли високого рiвня культурного розвитку, хоча й не мали таких технологiй, як ми тепер, але в iнших аспектах самовираження далеко нас випередили. Звiсно, якщо взяти до уваги всiляку машинерiю й технiку, наша цивiлiзацiя сягнула значно далi, нiж давньогрецька. Проте, пiд поглядом чистоi фiлософii, абстрактних понять, мистецтва, естетики й етики, очевидно також, що стародавнi греки зробили куди бiльший поступ. Ми здебiльшого тiльки переймаемо, переiнакшуемо, опрацьовуемо елементи, якi нам залишили стародавнi греки, i досi захоплюемося iхнiми витворами. Втiм, створити щось подiбне неспроможнi. Іншими словами, ми можемо копiювати, але не можемо створити новий архiтектурний орден, такий, як доричний, iонiчний чи коринфський, ми здатнi хiба що реставрувати iх. Новочасне мистецтво кiнця ХІХ-го – початку XX сторiч якраз i свiдчить про неспроможнiсть людини XX сторiччя створити нову, цiлком вiдмiнну вiд вже вiдомих, естетичну форму. Отож, за вiдправну точку ми беремо, сказати б, не вiдання про походження людини, не вiдання про витоки культури та про рiзнi краi, де «зародилася» культура, де постала культура. Немае сумнiву, що на нашi iсторичнi писання досi впливае концепцiя iсторii пiд оглядом культур Середземномор'я. Дотепер ми надто мало знаемо, скажiмо, про культури Китаю. У краi, який ми сьогоднi називаемо Китаем, буйно розквiтали рiзнi цивiлiзацii, якi тисячi рокiв тому вже знали метали, мали писемнi пам'ятки, унормували мови, розробили символiку. У нашiй Америцi теж доводиться раз-у-раз змiнювати iснуючу хронологiю. Я бував у Чавiнi, де новознайденi керамiчнi вироби, призначенi для жертвоприношень, повнiстю змiнили хронологiю Чавiна, яку довелося змiстити бiльш як на тисячу рокiв назад. Те саме вiдбуваеться в Мексицi та в iнших краях. Тобто немае жодних сумнiвiв у тому, що походження людини сягае сивоi давнини i що з прадавнiх часiв вона використовувала виражальнi засоби та символи. То що таке символ? Це слово, що походить з давньогрецькоi мови, прийшло до нас через латину i в довiльному перекладi означае – мусимо це сказати, щоб надалi уникати непорозумiння, – «я несу»; тобто символ – це така собi мiсткiсть, вмiстище. Символ може являти собою певний естетичний елемент, але мае i певний змiст. Рiч у тiм, що в багатьох випадках змiст символiв безповоротно втрачено, i нам лишилася сама iхня форма. Вiдвiдуючи перуанськi музеi i роздивляючись на старожитностi, що належать до прадавнiх цивiлiзацiй, ми не знаемо напевне, що перед нами. Скажiмо, деякi керамiчнi фiгурки мають назви «Бог-кажан», «Бог-тюлень», «Бог-шакал», але ми сумнiваемося, чи це Боги, чи уособлення сил Природи, чи звичайнi зображення тварин. Існуе велика ймовiрнiсть того, що ми хибно тлумачимо змiст цих символiв, – попри ретельнi дослiдження, особливо берегових культур, – адже, втративши тяглiсть культури, ми втратили i змогу тлумачити символи. Це й не дивно. Якщо я напишу на дошцi Н 0, то кожен, хто вивчав хiмiю, скаже: «Вчитель написав формулу води». Але якби нiхто не знав хiмii, якби раптом ми перестали розумiти хiмiчнi символи, якби через тисячу рокiв котрийсь археолог знайшов наш пiдручник з хiмii, то чи мiг би вiн зрозумiти, що значать тi формули, навiть добре знавши нашу мову? Що б вiн вичитав у тому пiдручнику? Вiн побачив би якiсь магiчнi слова, щось на кшталт примiтивних виразiв, i, ймовiрно, виклав би цiлу теорiю з релiгiйним, економiчним чи сексуальним тлумаченням цих символiв. Не дивно, що iнодi те саме вiдбуваеться, коли iсторики натрапляють на стародавнi символи, змiст яких незрозумiлий через брак спадковостi культури, i ми й гадки не маемо, що вони означають. Зустрiчаемося ми i з феноменом людськоi культури, який суперечить теорii лiнiйноi еволюцii, тож не завжди i не обов'язково бiльш розвиненi культури е найближчими в часi; часто-густо бiльш розвиненi культури – це культури давнiшi, якi бiльш розвиненi з технiчного i мистецького погляду. Скажiмо, тут, у Перу, що ви вважаете досконалiшим: глек культури Мочiка чи глек iнкiв? Певне, глек культури Мочiка, хоча це iндiанське плем'я жило ранiше за iнкiв. Що краще: керамiчнi вироби з Чавiна, зразки котрих зберiгаються в музеi Святого Марка, – яскравi, напрочуд гарнi, випаленi в печах за температури понад тисячу градусiв, оздобленi абстрактними символами, якi зачаровують i вiдзначаються вишуканiстю вiзерункiв, – чи подiбна керамiка культурного шару Чурахон, що датуеться трьома, чотирма чи п'ятьма тисячолiттями пiзнiш? Остання навiть не до порiвняння. Класичним прикладом може слугувати Єгипет. Там ми побачимо величну символьну культуру часiв перших династiй, походження якоi нам невiдоме, позаяк теорii про походження цих символiв та культур вiд протокультур Сахари не витримують критики. Культури неолiту й мезолiту, i навiть палеолiту на теренах сучасного Єгипту були значно менше розвиненi, нiж культури палеолiту в Європi, скажiмо в Іспанii та Францii. Нараз за царювання Менеса в Єгиптi постае велика цивiлiзацiя. За часiв перших династiй побудовано великi пiрамiди; за часiв перших династiй обробляли найтвердiшi каменi, такi, як дiорит i сланцi; за часiв перших династiй створено складну i багатющу, пiд релiгiйним, метафiзичним та онтологiчним поглядом, мiфологiю, яку згодом назвуть Книгою Пiрамiд, Книгою Мертвих. З плином часу i згiдно з еволюцiйними законами, як ми iх розумiемо, Єгипет мав би сягнути вищого рiвня розвитку. Але що ми бачимо? Справжнiй занепад! Навiть за часiв Рамесидiв, коли Єгипет намагаеться повернути колишню велич, це стае лише подобою вiдродження, наслiдуванням давнiх форм, компiляцiею давнiх знань, вiдродженням, подiбним до нашого Вiдродження або до неокласичноi епохи за першого приходу до влади Наполеона Бонапарте, коли не було створено чогось справдi нового. Отож, з плином часу Єгипет не еволюцiонуе i не вивищуеться, а помалу-малу занепадае, втрачае навiть своi славнозвiснi iероглiфи, – можливо, найпрекраснiшi i найдовершенiшi з вiдомих нам, – а вiдтак виникае так зване демотичне письмо – письмо простолюду, що згодом теж зникае, залишивши знаки i графеми, якi пiзнiше перебрало арабське письмо. Одне слово, замiсть пiднесення культури стався занепад. Провiвши паралелi з iншими народами, ми побачимо, що символи i графеми, скажiмо, ведичноi мови або санскриту значно складнiшi, значно багатшi, значно довершенiшi, нiж давньогрецькi. Давньогрецька мова, своею чергою, багатша i довершенiша, нiж латина. Латина, своею чергою, багатша i довершенiша, нiж iспанська, англiйська, нiмецька чи будь-яка iнша сучасна мова. Отож, це не еволюцiя, а, радше, антиеволюцiя. Наведу один приклад, щоб мене краще зрозумiли. Коли я хочу сказати кастильською мовою, що я щось люблю, то маю сказати цiлу фразу. Наприклад, я кажу: «Я люблю Батькiвщину», або «Я люблю маму», або «Я люблю те i те». Завжди – «я люблю», i завжди – «любов». Жодноi рiзницi. Щоб сказати: «Я люблю Бога» i «Я люблю свого собаку», ми вдаемося до того самого слова: «любов». Таким чином, iспанська мова в цьому сенсi досить бiдна, хоча й належить до однiеi з найрозвиненiших сучасних мов, бо мае тiльки одне слово на позначення низки зовсiм рiзних i цiлком вiдмiнних емоцiйнiстю почуттiв. Натомiсть, у санскритi iснуе близько сотнi рiзних слiв на позначення рiзних видiв i форм любовi на кожному рiвнi i в кожному окремому випадку. Про любов до Бога не говорять тими самими словами, що й про любов до коштовностей, до брата чи до нареченоi; кожного разу вживаються рiзнi слова, що збагачуе i ускладнюе мову. Скажiмо, графеми i символи китайськоi мови настiльки довершенi, що навiть сьогоднi японець може читати китайською, хоча й не може нею говорити, тобто китайськi iероглiфи набули справдi досконалоi унiверсальностi та дивовижноi розмаiтостi. Безперечно, символiка властива всiм народам. Нiколи ще не було такого народу, що мав свою культуру i певний рiвень цивiлiзацii, який би не послуговувався у той чи той спосiб символами. Зазвичай цю роль виконують графеми або рiзнокольоровi фiгурки. А тепер повернiмося ненадовго в Перу. Ми знаемо, що кiпукамайки – майстри кiпу, або вузликового письма – використовували не тiльки вузли та шнури, а й рiзнi кольори, кожен з котрих мав свое значення для того, хто вмiв iх читати. Так само в египетських iероглiфах або у вузликових культурах пiвнiчного Китаю кольори мають рiзне значення, тобто колись iснувала цiла наука кольорiв як виражальних засобiв. Те саме i зi звуками, якi люди використовували з прадавнiх часiв, а то й одвiку, для вираження рiзних понять. Зчаста те, що ми маемо за магiчнi й химернi заклинання, насправдi е залишками давнiх культур, давнiх мов, якi ми перестали розумiти. Саме так сталося з египетською мовою, певнi слова з котроi деякi латинiсти Середньовiччя вiдтворювали, не розумiючи iхнього значення. Але це аж нiяк не заперечуе той факт, що в усiх давнiх культурах iснували слова, якi стосувалися магii, метафiзики та чарiв. Це лиш означае, що деякi слова втрачають свое первiсне значення i набувають значення нового. Отже, символами люди послуговувалися з прадавнiх часiв. То якi символи е найпримiтивнiшими чи первiсними? З'ясуймо ще одну рiч. «Примiтивний» не означае «первiсний». Особисто я не дуже певний того, що дикуни, – як ми iх називаемо, – це справдi первiснi люди, якi перебувають у процесi еволюцii. Дослiдження доводять, усупереч поширеним уявленням, що цi примiтивнi люди, або дикуни, перебувають у станi не еволюцii, а, навпаки, – iнволюцii. Скажiмо, розкопки в Полiнезii та Австралii свiдчать, що цi люди, якi нинi практично не носять одягу, якi заледве знають вогонь, якi, забачивши в небi лiтака, лякаються i починають поклонятися його зображенню на землi, зберiгають, тим не менш, спогади про своi давнi культури, коли вони мали великi човни i навiть знали, що Земля кругла i знаходиться у Всесвiтi. Отож, дослiдники полiнезiйських субкультур, спiлкуючись з цими людьми, котрi майже втратили здатнiсть логiчного мислення i висловлювали тiльки тi мiркування, якi стосуються загальних потреб та статевих взаемин, запитували в них: «Що таке зорi?» Аборигени брали в руки глину, лiпили з неi кульки i вiдказували: «Зорi такi, як оце». А на запитання, де ми живемо, вони знову показували на глиняну кульку. Неймовiрне знання, як на людей, котрi заледве знають вогонь! На Заходi лише в XVI сторiччi упевнилися в тому, що Земля кругла. До того часу, а подекуди аж до XVII сторiччя, в тому сумнiвалися; сумнiвались i в тому, що Земля не едина у Всесвiтi i що зорi – це подiбнi до Землi рухомi тiла. Подiбнi твердження вартували життя Джордано Бруно, якого спалили на вогнищi на площi Кампо дi Фiорi в Римi. Добре вiдомо, що Галiлей мусив зректися своiх переконань. Тож ми чудуемося з цих людей, якi видаються нам примiтивними i якi мали б перебувати на першому етапi своеi еволюцii. Але схоже на те, що йдеться не про перший етап, а, радше, про стан занепаду. Іншими словами, не слiд робити поквапнi узагальнення, що народи, якi ми називаемо примiтивними, i справдi примiтивнi. Так само не варто стверджувати, що вивчення теперiшнiх примiтивних народiв дае уявлення про першi примiтивнi народи, про якi, схоже, ми анiчогiсiнько не знаемо. Малюнки в печерi Альтамiра Кiлька мiсяцiв тому я побував у печерах Альтамiри в Астурii, де, як ви знаете, збереглося понад 150 чи не найдавнiших у свiтi наскельних малюнкiв, яким навiть найбiльш скептично налаштованi дослiдники дають принаймнi 14000 рокiв, а дехто – вiд 20000 до 25000 рокiв. Фiгури, що вкривають стелю печери, виконанi з дивовижною майстернiстю. Тодiшнi люди використовували не тiльки природну структуру каменю, на якому невеличкими рисками зображували фiгурки тварин прадавнiх, доiсторичних епох, як, скажiмо, давнього европейського ведмедя, европейського бiзона, що був значно бiльший за вiдомого нам американського, а й володiли мистецтвом кольору та форми. Коли в перiод мiж 1900-м та 1925-26 роками там проводилися дослiдження, перерванi Першою свiтовою вiйною, увагу вчених привернув той факт, що лапи багатьох цих тварин зображенi у вельми невластивiй для бiгу поставi, тобто цi зображення вiдрiзнялися вiд звичних зображень давньогрецького чи римського коня. Малюнки були якiсь химернi. Проте згодом фiльмування коней i бiзонiв пiд час руху засвiдчили, що правильними е зображення саме з Альтамiри, а стародавнi греки, зображуючи коня в галопi, радше iдеалiзували рух тварин з естетичних мiркувань, що було неприродно, але грацiозно. Скажiмо, римляни використовували у своiх повозках, а потiм у колiсницях, щось на кшталт вуздечки, накинутоi таким чином, щоб кiнь повсякчас мав випростану шию. Це добре видно у прегарних фiгурках на метопах Парфенону або в конi Селени, де ми бачимо стрункiсть та енергiйнiсть, що, власне, е iдеалiзацiею символiко-релiгiйного зразка, а не реалiстичнiстю. Проте, людина з печер Альтамiри, хай там хто вона була, добачила, як насправдi рухаються тварини. Як iй це вдалося? Хтозна. Кiнокамер тодi не iснувало, а живе око нездатне так досконало фiксувати рухи тварини пiд час бiгу. Може, у них був значно гострiший, нiж у нас, зiр? Може, вони успадкували набутки ще давнiших культур? Чи справдi люди перiоду Четвертого Зледенiння Четвертинноi ери були примiтивними? Чи це нащадки давнiх цивiлiзацiй, якi зберегли прадавнi традицii? Цiкаве запитання, але вiдповiдi на нього у нас немае. Ми не можемо знати цього напевне, хоча нам випало побачити i оцiнити цю дивовижну красу. Деякi символи поширенi в усьому свiтi, тож годi визначити, до якоi культури вони належать. Такi символи, як коло, точка, трикутник, квадрат, рiвнобiчний хрест, свастика, полiсвастика, Сонце, Мiсяць, п'яти-, шести- чи восьмикутна зiрка, зустрiчаються в найрiзноманiтнiших культурах. Вивчення символiв дозволяе нам почасти розумiти iхнiй змiст, а iнодi тлумачити досить довiльно. Вiзьмiмо перший-лiпший символ: символ змii. Вiн зустрiчаеться в усiх культурах – у виглядi вавилонського дракона, бiблiйного змiя-спокусника чи Кетцалькоатля у культурах центральноi Мексики. Зустрiчаеться вiн i в культурi Чавiн, i в культурах Тiахуанако в руках велетнiв, i в Індii у виглядi Наги – священноi змii, символу владарiв Нага або Волхвiв, i в давньому Єгиптi у виглядi Ореуса на чолi фараона як символ сили i влади. У Єгиптi зустрiчаеться змiя Агатодаймон з ногами – символ внутрiшньоi людини; зустрiчаеться вона i в кадуцеi Меркурiя або Гермеса у виглядi клубка змiй. Вам вона теж знайома, оскiльки в мiсцевому Археологiчному музеi зберiгаеться плита з Чавiн, стела Раймондi, у верхнiй частинi котроi зображено щось подiбне до змiй. Змiя зустрiчаеться скрiзь i повсюди. Цей символ можна зустрiти в Китаi, в Японii, в усiх давнiх народiв. Ми могли б зауважити: «Але всi народи знали змiй, тож i зображували iх». Даруйте, панове! Всi народи знали мух, то чому вони не зображували i iх або яку iншу iстоту? Немае сумнiву, що для давнiх народiв зображення змii мало особливе значення; до того ж, воно завжди пов'язане з релiгiею. На малюнках та рельефах Давнього i Середнього Царства в Єгиптi змiя зустрiчаеться i у виглядi гнучкого бумеранга – рiзновиду знаряддя для полювання на птахiв. Але тут змiя мае приховане, релiгiйне значення, адже ви не побачите ii в руках простих мисливцiв, а тiльки жерцiв або владарiв, якi полюють не в цьому свiтi, а в Аментi – Свiтi Небесному. Безперечно, все це вельми цiкаво. Знати символiку давнiх народiв необхiдно ще й для того, щоб розумiти символiку сучасну. Ми теж використовуемо символи, теж послуговуемося рiзноманiтними виражальними засобами: живописними, мовними, змiшаними. Звiсно, уподобання нашого сьогодення годi назвати мiстичними чи релiгiйними, тож символ накришки вiд пляшки з-пiд кока-коли нам звичнiший, нiж, скажiмо, якийсь релiгiйний символ. Але, в будь-якому разi, символи були i будуть, адже це своерiднi вмiстища, в яких людина щось дае, щось пропонуе, i пропонуе це Божеству, пропонуе це iншим людям або зберiгае у своему серцi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/horhe-anhel-livraga-rizzi/plisti-proti-tech/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 Нинi на посадi мiжнародного директора Нового Акрополя, яку обiйняла по смертi в 1991 роцi засновника органiзацii Хорхе Анхеля Лiврага Рiццi. 2 Алюзiя до подорожi Улiсса з «Одiссеi» та його перебування в царствi чарiвницi Цирцеi.